БОРОВСЬКИЙ Тадеуш
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: польський.
Письменник.
З міщанської родини. Батько – власник книжкової крамниці.
Народився 12 листопада 1922 р. в м. Житомирі Волинської губернії СРСР (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Звів рахунки з життям 1 липня 1951 р. в м. Варшаві (Польська Народна Республіка).
Закінчив факультет польської мови та літератури Варшавського університету.
Працював комірником на складі будматеріалів, референтом з питань культури Польського
інформаційного прес-бюро в Східному Берлині.
Лауреат Національної літературної премії другого ступеня (1950).
Друкувався в журналі «Твурчость», «Нова культура»
Як письменник дебютував збіркою віршів «Десь земля», видрукуваною в підпіллі (1942).
Потім настала черга книг оповідань і спогадів «Ми були в Освенцімі» (1946), «Кам’яний світ»,
«Прощання з Марією» (обидві – 1948).
За прозою нашого земляка режисер А. Вайда зняв фільм «Пейзаж після битви» (1970).
Що стосується особистого життя, то батька і матір нашого земляка більшовики запроторили до
сталінських концтаборів (1926); сам письменник під час Другої світової війни перебував у
німецьких концтаборах Освенцім, Нацвейлер-Даутмергель і Дахау (1943-1945).
Серед друзів та близьких знайомих Б. – Я. Седлецький, А. Гірс, З. Строїнський, С. Марчак-
Оборський, К. Бачинський, Т. Гайци, В. Боярський, К. Ольшевський та ін.
***
ЖАХЛИВИЙ ВУЗОЛ
, з життєвого кредо Т. Боровського
Світ – лабіринт переплутаних ліній, ліній, які плетуть жахливий вузол.
НІ – ДОБРУ, афоризм Т. Боровського
Я говорю «ні» красі, якщо в ній таїться знущання з людини. Ні – істині, яка про це знущання
умовчує. Ні – добру, яке його дозволяє.
СМЕРТЬ БЕРУ, МОВ КНИГУ, літературний заповіт Т. Боровського
Не в силах жизнь менять тюрьму
на иго.
Я на ночь в руки смерть возьму,
как книгу.
ОТРИМАВ ФОТОГРАФІЮ, з книги Т. Боровського «Прощання з Марією»
Поглянь, в якому оригінальному світі ми живемо: як мало знайдеться в Європі людей, які б не
вбили людини! І як мало людей, яких інші люди не жадають убити!
А ми мріємо про світ, де є любов іншої людини, де можна усамітнитися від людей і відпочити від
інстинктів. Такий, мабуть, закон кохання і молодості.
... – Євреї, вони, знаєте які, ці євреї! – вирвався вперед Сташек. – Побачите, вони тут, в своєму ж
таборі, ще ґешефт зроблять! Вони і в крематорії, і в гетто – рідну матір продадуть за миску
брукви! Стоїмо ми якось вранці в робочій команді, біля нас крематорна команда, хлопці – що
бики, життям задоволені, ще б ні! Поряд зі мною мій друг Мойша, той самий, кочегар. Він з
Млави, і я з Млави, самі розумієте, земляки, значить, друзі і компаньйони, надійність і довіра.
«Що з тобою, Мойша? Чого ти такий нудний?» – «Та ось, одержав фотографію своєї сім’ї». –
«Чого ж ти засмучуєшся, це ж добре». – «Щоб тобі пригнітитися таким «добре», я батька в піч
відправив!» – «Не може бути!» – «Ось і може, відправив. Приїхав він в ешелоні, побачив мене біля
камери, я туди людей заганяв, кинувся мені на шию, давай цілувати і питати, що тут буде, говорить, голодний, два дні їхали не ївши. А тут начальник команди кричить, щоб не
затримуватися, працювати треба! Що було робити! «Йди, говорю, батьку, помийся в лазні, а потім
поговоримо, бачиш, тепер мені ніколи». І батько пішов до камери. А фотографію я потім вийняв з
його одягу. Ось і скажи, що тут хорошого, що я отримав фотографію?»
ЩАСТЯ МОЖЛИВЕ, вірш Т. Боровського «Я знаю, що життя одноразове» у перекладі А.
Гелескула
Я знаю, что жизнь однократна,
что время – бездонная бездна,
и все, что любил, – безвозвратно,
и все, что свершил, – бесполезно.
Отыскивать вечность напрасно
по зыбкому следу в пустыне,
где губит песок ежечасно
людские труды и святыни.
И все-таки счастье возможно,
и правда нужна как порука
для жизни простой и надежной,
как рукопожатие друга.
ВИЩЕ ДОСЯГНЕННЯ ЖАНРУ, з оцінки творчості Т. Боровського Я. Івашкевичем
Я вважаю, ніхто, окрім Боровського, не зміг так глибоко проникнути в суть процесу, котрий
ганьбить людство, ніхто не зумів так точно описати методи і наслідки розтління людських душ.
Ніхто – це не означає ніхто у нас. Мені здається, що оповіданням Боровського немає нічого
подібного в світовій літературі. Це вище досягнення в цьому жанрі.
ПОСІДАЄ ОСОБЛИВЕ МІСЦЕ, з передмови Т. Древновського до книги Т. Боровського
«Прощання з Марією»
У багатій і різноманітній польській літературі військового часу і перших післявоєнних років
Тадеуш Боровський посідає зовсім особливе місце. Він прожив лише двадцять дев’ять років, літературна його спадщина невелика, не позбавлена внутрішніх суперечностей, багато задумів
залишилися незавершеними, – та все ж його значення важко переоцінити.
Ще за життя у нього було багато читачів, його твори приголомшували, хоча ставлення до них
залишалося далеке не однозначним. Майже кожне його оповідання, кожна книга викликали
суперечки і заперечення. Їх критикували і часто навіть засуджували з різних позицій і з різних
причин. Вони не укладалися в звичні рамки, тому в них часто убачали прояв неприборканого
юнацького нігілізму.
Сам Боровський не прагнув допомогти читачеві: він писав вільно, безоглядно, не боявся виставити
себе в непривабливому світлі... І лише після його трагічної смерті, після того, як були зібрані
уцілілі твори, з’ясовані не відомі раніше факти біографії, в перспективі часу і придбаного
історичного досвіду, стало можливим по-новому поглянути на це виняткове явище і зрозуміти
його місце в польській літературі.
Книга («Прощання з Марією» – авт.) не вміщалася в рамки тодішніх літературних категорій. Вона
викликала шок – і майже повне нерозуміння. Примітивно мислячі критики, ототожнивши образ
героя з автором, визнали, що Боровський викрив себе як табірного злочинця і має бути
посаджений на лаву підсудного.
...В лабіринті кам’яного світу, з якого письменник стільки раз і так геніально вибирався, він цього
разу не зумів знайти виходу.
Тадеуш Боровський належав до тих рідкісних, виняткових письменників, для яких життя і
творчість представляють єдине ціле. Завдяки цьому він досяг так багато чого. Проте платив
завжди за вищою ставкою. Він кров’ю писав свої твори, не відгороджуючись від загальної долі, і в
своїх творах ламав усі переділки між особою і суспільством, вимагаючи від себе і від кожного
відповідальності за іншу людину, за її вчинки, за загальний світопорядок. Можливо, тому ці
сторінки вже далекого минулого все ще живі, як і раніше хвилюють і турбують...
ОПОВІДАННЯ СТАЛИ ХРЕСТОМАТІЙНИМИ, з інтернет-сайту Андрія Рубцова
Табірна проза Боровського, написана в манері гранично жорсткого оповідання, викликала шок в
польському суспільстві. Розповідач, від імені якого ведеться розповідь, не герой і не мученик, а
середня «людина табірна», така, яка прагне щоб то не стало вижити, не зважаючи ні на які
моральні витрати. Автор знімає будь-які етичні оцінки, вважаючи їх неадекватними нелюдяному
світу табірного побуту.
...Оповідання ці стали хрестоматійними в Польщі і перекладені в більшості країн Європи і
Америки.
В ОСВЕНЦІМ ПІШОВ СВІДОМО, з кореспонденції Н. Горбаневської «Вінок полеглим»
Одного з поетів, що вижив – і по-своєму трагічно загиблого в розбірках з післявоєнною дійсністю,
– не згаданого Мілошем в «Поетичному трактаті» (зате уїдливо проаналізованого в «Думці, що
поневолила»), я вже знала – спочатку прозу, потім вірші. Тадеуш Боровський написав про
Освенцім, як пізніше Шаламов – про Колиму. Тобто, як ніхто інший (та тільки Боровського я
прочитала раніше, ніж Шаламова.)
Але Освенцім, куди він потрапив умисне, услід за арештованою нареченою, врятував його від
загибелі у Варшавському повстанні.
УЗЯВ НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, з статті А. Гелескула «Спопелілий гнівом»
У грудні 1950 року відбувся пленум правління Союзу польських літераторів, де цапами
відбувайлами стали поети Галчинський і Боровський. На заклик з високої трибуни скрутити шию
канарейці, яка звила гніздо в його віршах, Галчинський відреагував по-своєму: «Скрутити шию
неважко, та що залишиться? Порожня клітка?»
Та батогом обуха не переб’єш. Через тиждень в газеті з’явився лист Галчинського – з покаянням, і
в тому ж номері – Боровського. Однак Боровському зважитися на це було важче і обійшлося
дорого.
Чеслав Мілош, взагалі украй недоброзичливий до всіх, хто пов’язав свою долю з новою
післявоєнною Польщею, – а Боровський пов’язав її беззастережно, – все ж таки знайшов для
нього, і, здається, єдиного, якщо не виправдання, то пояснення: «Він узяв на себе відповідальність.
Його талант, його розум і запал штовхали його до дії – тоді як люди рядові, ні гарячі, ні холодні, лавірували».
Але вони-то і правили бал, а талант і розум були непроханими гостями на чужому бенкету. У
липні 1951 року, коли Мілош в своєму паризькій далечині писав вищезазначені рядки, у
варшавській квартирці Тадеуш Боровський наклав на себе руки.
І КЛАСИКИ, ТРАПЛЯЄТЬСЯ, ДОПУСКАЮТЬ НЕТОЧНОСТІ, з інтерв’ю О. Бойченка О.
Зьобро «Письменник може бути негідником або святим – якість тексту від цього не залежить»
– Чи існує рецепт якісного перекладу? І які його складові?
Зараз укладаю антологію польських письменників. Це переважно автори, яких, на жаль, вже не
можна ні про що запитати. Тож доводиться якомога більше читати їх і про них, консультуватися з
польськими літературознавцями.
Щоб перекласти оповідання Тадеуша Боровського, потужного польського письменника, якого у
нас поки що не знають, я поїхав до Аушвіца, в якому він сидів під час війни і про який написав
цикл оповідань. Обійшов бараки, звірив їх з описами і знайшов помилку: у Боровського написано, що циганський барак стояв ліворуч, а крематорій – праворуч. Але якщо дивитися з того місця, з
якого це описує автор, виходить навпаки.
– Перекладаючи, виправляєте знайдені помилки чи залишаєте авторський, хоч і неточний варіант?
– …Коли ж автора вже немає серед живих, не знаю, як правильно вчинити. Ще подумаю.
