Петербурга виїхати.
АРЕШТ, зі спогадів Г. Олізара
Мій арешт наступив 15 січня за досить комічних обставин: того дня запросив я на прислані свіжі
устриці. декількох наїжджих гурманів з російської знаті. Сніданок призначив на годину дня, а в
дванадцятій мене заарештували. Київський поліцмейстер поставив вартових біля дверей квартири
з наказом нікого не впускати, сам же зайнявся опечатуванням моїх паперів. У вікно, з другого
поверху, дивилися ми не без усмішки, як запрошені важливо в’їжджали в двір і як, угледівши
вартових, затуляли свої обличчя і прагнули щонайшвидше забратися геть, ніби на заражений
будинок напоролися!
...Коли вже опечатали всі папери і забрали все, що мали, я сказав поліцмейстерові Дурову, який
поспішав з від’їздом, що хоча вони й не запрошені на моє пригощання, але, оскільки сніданок
готовий і ні я в дорозі, ні вони нічого кращого в дорозі їсти не будемо, розумніше було б
приступити до гулянки, а потім вже розлучитися. Це торкнулося серця і залоскотало горло Дурова
і, напевно, перший це був випадок в епізодах політичних, коли поліція разом із заарештованим
тости проголошувала і навіть в передпокої останню пляшку шампанського випила з ним
«стременну чарку»!
УСМІШКА МУЗ, з вірша О. Пушкіна «Графу Олізару»
Певец! издревле меж собою
Враждуют наши племена:
То наша стонет сторона,
То гибнет ваша под грозою.
И вы, бывало, пировали
Кремля позор и плен,
И мы о камни падших стен
Младенцев Праги избивали,
...........................................
Но глас поэзии чудесной
Сердца враждебные дружит –
Перед улыбкой муз небесной
Земная ненависть молчит,
При сладких звуках вдохновенья,
При песнях лир...
И восстают благословенья.
На племена нисходит мир...
ВІНОК БЕЗСМЕРТЯ, сонет А. Міцкевича «Аю-Даг», присвячений Г. Олізару
Мне любо, Аюдаг, следить с твоих камней,
Как черный вал идет, клубясь и нарастая,
Обрушится, вскипит и, серебром блистая,
Рассыплет крупный дождь из радужных огней.
Как набежит второй, хлестнет еще сильней,
И волны от него, как рыб огромных стая,
Захватят мель и вновь откатятся до края,
Оставив гальку, перл или коралл на ней.
Не так ли, юный бард, любовь грозой летучей
Ворвется в грудь твою, закроет небо тучей,
Но лиру ты берешь – и вновь лазурь светла.
Не омрачив твой мир, гроза отбушевала,
И только песни нам останутся от шквала –
Венец бессмертия для твоего чела.
НАПРОРОКУВАВ ДОЛЮ ПОЕТА, з нарису І. Савицького «Пишаюся тим, що я волинянин»
Алоїзи Фелінський плекає поетичний талант юного Густава Олізара, якого вперше побачив
жвавим немовлям. Взявши на руки дитину, напророкував їй долю відомого поета. Потім уважно й
турботливо слідкував за вихованням і освітою Густава.
Пізніше Олізар писав, що Фелінський «мав велике бажання й доброту в підготовці молоді до
літературної праці». І під цим впливом він наважився надрукувати перші спроби.
Талант Густава розквітне, вірші цінуватимуться, завчатимуться напам’ять, навіть
порівнюватимуться з творами Міцкевича. Він стане відомим громадським діячем Російської
держави. Йому присвятить вірш О. С. Пушкін.
Фелінський був шляхетною людиною, доброю і лагідною. Г. Олізар , втративши батьків, нещасливий у першому шлюбі, переслідуваний владою, долаючи випробування долі, знаходив
розраду, підтримку і допомогу в «поета-віщуна і друга».
КЛАСИЧНИЙ ТРИКУТНИК, з статті М. Костриці «Цей легендарний Олізар»
З Пушкіним Олізара зближувало невдале сватання обох до Марії Раєвської, «нерчинської
засланниці», яка, вийшовши заміж за С. Г. Волконського, добровільно відправилася за ним в
сибірську каторгу. Обидва закоханих – і Пушкін, і Олізар – свої почуття до Раєвської залишили
для нащадків у віршах. А крім того присвятили їх один одному.
Ось як, по-шляхетному, з’ясувалося між суперниками ставлення до класичного «трикутника».
ВІД ПОСАДИ ВІДМОВИВСЯ, з нарису В. Сабріни «Декабристські мотиви»
Років чотири прожив Густав з молодою дружиною, і за цей час вона народила йому сина Кароля і
доньку Людвігу. Проте любовне сп’яніння виявилося недовгим. Сімейне життя розладналося.
Батьки Кароліни не тільки жили за рахунок зятя, а й намагалися зневажати ним.
