НІКУЛІН Лев Веніамінович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, журналіст, дипломат. Справжнє прізвище – Ольконицький Лев Володимирович.
Псевдонім – Анжеліка Саф’янова.
З інтелігентської родини. Батько, Ольконицький В., – актор.
Народився 8 (20) травня 1891 р. в м. Житомирі Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 9 березня 1967 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ).
Закінчив Одеське комерційне училище (1910), навчався в Сорбонні (1910-1911), закінчив
Московський комерційний інститут (1911-1917).
Працював завідувачем літературною частиною кіноательє «Біофільм», в Культосвіті і
політорганах Червоної Армії і Балтійського флоту, на дипломатичній роботі, директором
Челябінського обласного книжкового видавництва.
Лауреат Державної премії СРСР (1952).
Один з фундаторів журналу «Іноземна література».
Друкувався в газетах «Кримський вісник», «Вісті», «Правда», журналах «Дон», «Селянка»,
«Вогник», «Радянський воїн», «Робітниця».
Як літератор дебютував віршами в газеті «Кримський вісник» (1910).
Потім настала черга прозових творів: «Зрадник» (1914), «Чотирнадцять місяців в Афганістані»
(1923), «Ніяких випадковостей» (1924), «Таємниця сейфа» (1925), «Бацила щирості» (1926),
«Банний лист», «Ні з того, ні з сього», «Привиди Арбатського ринку», «Ад’ютанти господа бога»
(усі – 1927), «Час, простір, рух» (1933), «Урал Південний» (1943), «Відгадувач думок» (1948),
«Росії вірні сини» (1950), «Московські зірки» (1954-1957), «Мертві брижі» (1965).
Перу нашого земляка також належать книги «Люди російського мистецтва» (1947), «Федір
Шаляпін» (1954), «Чехов. Бунін. Купрін» (1960), «Люди і мандри. Спогади» (1962).
О. – автор п’єс «Душа Москви», «Земляки».
За життя мав тритомне видання творів (1956).
За романами нашого земляка знято художні фільми «Над безмовністю вічності» і «Скерцо
диявола» (1916), а також популярний серіал «Операція «Трест».
Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Маяковський, Б. Єфімов, Є. Крігер, М. Горький, О.
Блок, С, Єсенін, Л. Рейснер, А. Луначарський, І. Бабель, Ю. Олеша,О. Фадєєв, О. Толстой, М.
Кольцов, К. Станиславський, Ф. Шаляпін, Л. Кассіль, Б. Лавреньов та ін.
***
МОЛОДЬ ЕПАТУЄ СВІТ,
з поетичного кредо Л. Нікуліна
Чужды всяческой этики,
Звоном новеньких лир
Молодые поэтики
Эпатируют мир.
ХЛОПЧИК З СКОРБОТНИМ ОБЛИЧЧЯМ, зі спогадів Л. Нікуліна «Сергій Єсенін»
Уперше я побачив його 1918 року, серед літа, в одному з тих московських кафе, де спроможні
панове в той голодний рік ласували справжньою кавою з цукром і здобними булочками.
...Поступово спроможні панове перекочували до України, до гетьманської держави, і власники
кафе для залучення нових клієнтів назвали своє підприємство «Музичною табакеркою» і за
недорогу плату випускали на естраду поетів. Поети читали вірші випадковій публіці – естетам в
довгополих візитках і кольорових жилетах, співробітникам банно-пральних загонів, що окопалися
в тилу, – так званим земгусарам, захопленим ученицям театральних шкіл; але приходили сюди й
поціновувачі поезії, головним чином провінціали – лікарі, вчителі, студенти.
Найменше виявляли цікавість до виступаючих на естраді самі поети, вони зазвичай сиділи не в
круглому залі, а в сусідній кімнаті і читали один одному вірші – свої, чужі...
...Словом, в «Табакерці» був звичайний вечір, який не обіцяв нічого чудового, коли раптом усі
принишкнули – з круглого залу донісся молодий, чистий і свіжий голос, і в ньому відчувалося
щось привабливе, закличне.
На ньому не було чумарки, він не був обстрижений в дужку, як деякі поети з селян, не було і чобіт
з лаковими халявами. Світло-сірий піджак облягав його струнку фігуру і дуже йшов йому – таке
уміння з витонченою недбалістю носити міський костюм я бачив ще у однієї людини, що вийшла з
народних низів, – у Шаляпіна.
Невимушено і просто Єсенін читав вірші, не підкреслюючи їх сенсу, не натискаючи по-
акторському на виграшні строфи, і вірші доходили, що називається, брали за серце, притому читав
він без тіні якогось місцевої говірки.
Успіх він мав великий. Легко зістрибнувши з естради, сів на місце, за столик. Була довга перерва –
поети розуміли, що читати після Єсеніна невигідно.
...Я зустрічав Єсеніна досить часто в Клубі поетів на Тверській вулиці ...в Книжковій лавці
поетів...
Є люди, котрі бачили Єсеніна у важкі для нього і для його оточення хвилини; мені пощастило – я
ніколи не бачив у стані втрати людської гідності.
... Потім пам’ятаю прощання з померлим в Будинку друку. У труні лежав хлопчик зі змученим, скорботним обличчям...
СПРАВЖНІЙ ТЕАТР, з книги Л. Нікуліна «Люди російського мистецтва»
Це був справжній театр (нині – Житомирська обласна філармонія – авт.), затишний і благородний
зал з ложами бенуара і бельетажу, з чудовою акустикою.
Зал був майже круглий, і слово, вимовлене на сцені пошепки, чулося так, ніби вам прошепотіли
його на вухо.
Плафон театру був розписаний літаючими пухкими купідонами і млосно всміхненими музами, лірами і гірляндами.
ПРИГОДНИЦЬКИЙ СЮЖЕТ ПОМНОЖЕНИЙ НА ІСТОРИЧНІ ФАКТИ, з передмови Л.
Кассіля до роману Л. Нікуліна «Мертві брижі»
Я пам’ятаю, як в роки студентства зачитувалися його романом «Ніяких випадковостей»
(«Дипломатична таємниця»), що вийшов 1927 року в «Роман-газеті». А років дванадцять опісля, коли мені довелося ... відвідати Іспанію, де в ті роки йшла жорстока громадянська війна, де народ
прагнув не допустити до влади фашистів, ми читали на нашому човні «Листи про Іспанію» Льва
Нікуліна.
А ось не так давно романіст дав нам нову книгу – «Мертві брижі». Захоплюючий, майже
пригодницький сюжет спирається тут на точні, досконально вивчені автором історичні факти. Так, це справжній роман-хроніка.
Багато що з того, що може здатися нам сьогодні майже неймовірним, чимось схоже на авантюрні
ходи тих фабул, якими користуються автори ...детективних творів, в даному випадку повністю
відповідає історичній правді, подіям, що відбувалися насправді.
Досвідчений літератор, котрий відмінно володіє багатьма жанрами, Л. В. Нікулін зумів чудово
організувати і побудувати свій роман-хроніку. Книга читається, починаючи буквально від
першого рядка, із захоплюючим інтересом.
ПОЛЯКІВ НЕ ДРАТУВАТИ, з роману Л. Нікуліна «Мертві брижі»
Потім Боярин Василь (він же Ртищев) оголосив, що Федоров (він же Якушев) зробить важливе
повідомлення.
З шанобливим подивом Потапов слухав Якушева. Він знав його як чиновника міністерства шляхів
сполучення в чині дійсного статського радника, світського балакуна і шанувальника хороших
жінок, а тут, в такій складній грі, перед ним з’явився тонкий і розумний актор, знавець людських
душ, котрий відмінно вивчив своїх партнерів. А серед них були і не дурні і дуже небезпечні діячі.
Найперше Якушев дав точний аналіз очільників влади в Польщі і Фінляндії, в країнах, що
привертали особливу увагу російських монархістів.
– ...Я і наш друг і побратим (погляд і напівуклін убік Потапова) їдемо до Польщі. Ми збираємося
поставити перед польським генштабом важливі для нас питання – створення не одного, а двох
«вікон» на кордоні. Ми маємо на увазі розташувати на території Польщі, уздовж польсько-
радянського кордону, загони російської кінноти під виглядом робочих на угіддях польських і
російських землевласників. Ви розумієте, панове як це важливо!
Пригадаємо Савінкова. Йому вдалося сконцентрувати на польському боці декілька десятків тисяч
багнетів і шабель під прапором «Союзу захисту батьківщини і свободи». Невже нам не вдасться
створити декілька невеликих за чисельністю загонів, які можуть послужити авангардом у разі
військового конфлікту між Польщею і Радами?
– ...У жодному випадку не дратувати поляків, вдавати, що наш уряд поважатиме суверенітет і
шанувати майбутнього главу держави – Пілсудського..., – так закінчив Якушев.
ЧАСТИЙ ГІСТЬ, з замітки «Крим у творчості письменника» на lyrica.crimea.edu Лев Нікулін вперше приїхав до Севастополя в 1909 році вісімнадцятирічним хлопцем.
1910 рік. Нікулін знову в Криму. Протягом місяця живе в Балаклаві, оглядає Ялту, морем
відправляється на Кавказ. Перебування на кримській землі і морська подорож знайдуть
віддзеркалення в романі «Московські зірки».
У 1916 році за сценаріями Нікуліна знімаються фільми – ...письменник присутній на зйомках в
Місхорі.
Нікулін – частий гість Криму. Лікується, відпочиває і працює в Ялті. У 1938-1939 роках разом з О.
Фадєєвим працює над кіносценарієм «Перекоп».
У 1954 році на запрошення Морської бібліотеки Нікулін приїжджає до Севастополя. Виступає на
літературному вечорі. У дар бібліотеці передає роман «Росії вірні сини» і нарис «Федір Шаляпін».
СЦЕНИ БІЛЬШОВИЦЬКИХ РОЗСТРІЛІВ, з електронної добірки «Заборонені книги
російських письменників і літературознавців»
Нікулін Л. В. «Записки супутника». Т.1. – М.: Рад. література, 1933. – 233 с. – 5250 екз.
«Записки супутника» входять до його автобіографічного роману-хроніки «Час, простір, рух».
Нарікання могли викликати згадки небажаних персон, вилучених згодом книг тощо. Зокрема, така
фраза: «Якось на літературному вечорі Ілля Еренбург читав «Молитву про Росію» – реакційні, контрреволюційні вірші («потім він від них відрікся»).
Йдеться про Москву 1918 р. і вірші, що увійшли до однойменної збірки, згодом конфіскованої.
Серед дійових осіб – И. Гумільов, Ф. Раскольников і деякі інші персонажі, імена яких пізніше
викреслювалися з книг.
Претензії міг викликати розділ «Кронштадт, 18 березня 1921 року», в якому зображені, хоч і з
чисто офіціозних позицій, Кронштадтське повстання, сцени жорстокого його придушення, розстрілів тощо.
НОГИ В РУКИ, з нарису Б. Єфімова «Інший Нікулін»
Київ 19-го року. До кінця липня, тобто сьомого місяця перебування в ньому радянської влади, місто опинилося під подвійною загрозою – зі сходу насувалися «добровольчі» війська генерала
Денікіна, а із заходу – загони Симона Петлюри.
У ці тривожні дні ми зустрілися з Нікуліним біля величезної будівлі на розі Хрещатику і Прорізної
вулиці – Народного комісаріату у військових справах України, де я працював у редакційно-
видавничому відділі, а Нікулін – політосвіти.
– Ну, Льова, – звернувся до нього я, – що ви скажете за становище?
– Я скажу за становище, – відповів Нікулін, підхоплюючи мою жартівливу «одеську» інтонацію, –
що для того, аби зберегти голову, треба ноги брати в руки.
Після цього нехитрого каламбуру він став серйознішим і додав:
– Однак це легко сказати. А ви знаєте, що Київ оточений з усіх боків. Потяги не ходять. Єдиний
шлях – це вгору Дніпром. Але на пароплав Політуправління далеко не всіх беруть, кожне місце на
рахунку.
Події склалися так, що Нікулін все-таки зміг пробитися на пароплав, а мені не вдалося...
СТУКАЧ-НАДОМНИК, епіграма невідомого автора на Л. Нікуліна
Никулин Лев, стукач-надомник,
Недавно выпустил двухтомник.
ДЕ БАБЕЛЬ, епіграма невідомого автора на Л. Нікуліна
Каин, где Авель?
Никулин, где Бабель?
ЩЕНЯ КІ-КА-ПУ, бувальщина
У молодості Лев Веніамінович Нікулін товаришував з Маяковським. Відомий експромт
Маяковського, сказаний, коли Нікулін прийшов до нього в гості: «С писателем Никулиным не
выпить коньяку ли нам».
У 1924 році вийшла збірка «Читець-декламатор», в якому є утішні пародії Нікуліна. Він узяв за
основу знаменитий вірш «У попа была собака, он ее любил, она съела кусок мяса, он ее убил» і
припустив, що б написали на цей сюжет Мандельштам, Маяковський, Пролетарський поет, яких
тоді було дуже багато, та Ігор Сєвєрянін.
У версії Маяковського є такі слова: «Короче, короче строка: нужна шляпа из фетра, пишет одна
рука в день больше километра. В Бахмуте, Бомбее иль в Яссах – где было забыл – собака сожрала
мясо – и поп ее убил».
Пролетарський поет гуркотить: «Заводом в небе солнц толпа, железо молот бил. Была собака у
попа, и поп ее любил. Гудок гудка гудку гудок, железный лязг зубил, поставил мясо в холодок, пес
слопал, поп убил».
По контрасту з цим дуже смішно читати поему про собаку нібито Ігоря Северяніна: «У попа у
грезера был породистый пинчер, у попа у грезера был щенок Ки-ка-пу. Ах, судите законом ну хотя
бы Линча, но щенок был милее экстазюру-попу»...