на які хотіли вказати. Такі знаки спершу скорочені в ієрогліфічні накреслення, а потім замінені
буквами чи умовними рисками, які означали звуки, котрі, у свою чергу, складалися у слово.
Але не входячи в дослідження про цей предметі, не можна не помітити, що добре написані образи
можна уподібнити буквам, з допомогою яких духовні предмети ніби виходять у світ явищ. І досвід
доводить, що «живопис, як говорить св. Григорій Великий, для тих, хто не знає письма, таку ж
приносить користь, як вміння читати для грамотних: тому що неосвічені, дивлячись на твори
живопису, вбачають те, що відповідно до віри повинно випливати, так що по них учаться не
знаючі письмен».
ОБСТОЮВАВ ІНШІ ПОГЛЯДИ, з розвідки О. Мусіна «Богослов’я образу і еволюція стилю»
Розвиток християнського мистецтва привів до появи в деяких суспільних колах XIX ст.
зневажливого ставлення до творінь середньовічного іконопису. Перевага віддавалася витворам
релігійного мистецтва, створеним, за визначенням ізографа XVII ст. Йосипа Владимирова, у дусі
«живоподібності», будь то грайлива декоративність бароко чи академічний натуралізм
класицизму.
Представники інших поглядів, зокрема єпископ Анатолій (Мартиновський) та І. Сахаров з жалем
писали про відсутність суспільного смаку до візантійської ікони і про перевагу над нею «ікон
італійського стилю», які були «плодами жалюгідної захопленості і хворобливої уяви»
європейських художників.
НА ВСЕ ЖИТТЯ ЗАЛИШИВСЯ БУРЛАКОЮ, з книги А. Краснова-Левітіна «Злі роки: 1925-
1941»
Августин Васильович пішов шляхом свого батька: закінчив Кам’янець-Подільську духовну
семінарію, женився і незабаром став сільським священиком. Однак не повезло молодому панотцю:
незабаром померла його дружина, і він на все життя залишився бурлакою.
Отець Августин, однак, не опустився, не запив, не став шукати розрад, недозволених канонами.
Допомогла в цьому любов до літератури. Ще на семінарській лаві він посилено читав
різноманітних авторів, вважався знавцем латини і сам писав вірші.
…Декілька років тому мені потрібно було написати для Московської академії роботу про
католицтво. Дістав в Історичній бібліотеці книгу прадіда і здивувався: до чого багато там зібрано
матеріалу і якою живою мовою все викладено.
Залишившись при Київській духовній академії, ієромонах (згодом архімандрит) Анатолій пише
збірник «Віра, Надія і Любов», котрий грав у духовних семінаріях роль найпопулярнішого
посібника з морального богослов’я. Цікаво, що як додаток там фігурували вірші прадіда, написані
легкою мовою, з гарними, звучними римами.
…Відповідно до установок російської православної церкви, всякий учений чернець вважається
кандидатом у єпископи. І 1840 року архімандрит Анатолій став єпископом Єкатеринбурзьким.
Проте жителеві півдня, українцю, не прийшлося до душі суворе уральське місто. Він почав
листування зі своїми друзями, ...благаючи перевести його кудись на південь. Через рік це вдалося.
…Служба йшла успішно: добродушний, з почуттям гумору, святитель користався любов’ю
духівництва. Велику увагу приділяв бурсі, причому звів до мінімуму пороття, яке процвітало тоді
в усіх духовних навчальних закладах.
Владика був помірним лібералом: запроваджував поліпшення в єпархії, відкривав парафіяльні
школи, уникаючи при цьому сваритися з начальством. Але в Петербурзі на нього поглядали косо, і
він одержав архієпископство тільки в 1853 р., пробувши архієреєм 13 років (звичайно було досить
10 років).
У 1860 році у владики дуже загострилися відносини з обер-прокурором, і він пішов на відпочинок,
провівши останні 12 років свого життя в одному з молдавських монастирів, залишивши гарну
пам’ять у своїх підлеглих і слід у дореволюційних енциклопедичних словниках, а також у
Біографічному словнику знаменитих російських діячів, де його життєпис викладається
найдокладніше.
