Лесовая Лидия (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



ЛІСОВА Лідія Валентинівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, драматург, перекладач, актриса. Справжнє прізвище – Шперлінг Лідія Озіясівна.

З дворянської родини. Батько, О. Шперлінг, – статський радник.

Народилася 20 грудня 1889 р. (1 січня 1890) в м. Бердичеві Київської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Житомирської області України).

Померла 26 березня 1972 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчалася в одній з київських гімназій, театрі-студії Лепківських.

Грала в трупах Київського російського театру (1907-1909), Херсонського міського театру (1909-1910), Симбірського міського театру (1910-1911), низки петербурзьких театрів (1911-1916), була

секретарем журналу «Новий сатирикон» (1916-1917), ведучою Всесоюзного радіо (1927-1936).

Друкувалася в газетах «Сьогодні», «Червона газета», «Вітчизна», журналах «Нива», «Сонце Росії»,

«Весна», «Сибірські вогні», «У світі мистецтв», «Бегемот», «Рампа і життя», «Вогник», «Багаття»,

«Життя мистецтва», «Мухомор», «Їжак», «Сибірський світанок», «Сміхач», «Новий сатирикон».

Як літератор дебютувала в журналі «У світі мистецтв» віршем «Пісенька» (1907).

Потім настала черга віршів «Царівна сутінок», «Лунали скрипки золоті», «Я розсипала фіалки

твоєю постелею», «Казка»; ліричного етюду «Про квітку, що зів’яла» (1907); оповідання

«Метелики» (1913).

Наша землячка – автор п’єс «Паж Аїлі» (1908), «Це було так», «Яскраво-червоні троянди», «Так, я

така» (усі – 1914), «Коли жінці однаково» (1915).

Її перу також належать книги «Алея химер» (1915), «Жар-птах» (1922), «Грім і блискавиця»

(1925), «Як хлопчаки в селі театр наладнали» (1926).

Л. видала три книги перекладів.

У свою чергу, «за відсутність значних художніх творів» нашу землячку виключили з Спілки

письменників і літературного фонду СРСР (1934).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – А. Аверченко, Н. Волохова, Л. Блок, К. Марджанішвілі, М. Медведєв, Н. Грін, Т. Щепкіна-Купернік, В. Воїнов, Е. Кроткий, В. Князєв, С. Писарєв та ін.


***

ДОПОВНЮВАТИ МОЗАЇКУ

, з творчого кредо Л. Лісової

Без незвичного мозаїка мистецтва неповна.

ЩОСЬ НЕЦЕНЗУРНЕ, з рецензії Л. Лісової «Ытуеребо» в «Червоній газеті» за 25 січня 1928 р.

Незрозуміло? Ще б! Для того і робиться... Учора в «Будинку преси» відбувалося щось нецензурне.

Наскільки розв’язні були Обереути (розшифруємо: «об’єднання реального мистецтва»), настільки

фривольною була і публіка. Свист, шипіння, вигуки, вільні обміни думок з виступаючими.

Не у тому суть, що у Заболоцького є хороші вірші, дуже зрозумілі і вельми ямбічного походження, не в тому справа, що у Введенського їх немає, а страшний заум його відносить нісенітницею, що

«Єлизавета Бам» – відвертий до цинізму сумбур, в якому «ніхто нічого не зрозумів», за загальним

висновком диспутантів. Головне питання, яке стихійно вирвалося із залу: «Для чого? Навіщо?

Кому потрібен цей балаган?»


ІНКВІЗИЦІЙНІ МАРЕННЯ, з розвідки Ж.-Ф. Жаккара «Данило Хармс і кінець російського

авангарду»

Будинок преси міг би стати новим центром пізнього авангарду, якби деміурги «соціалістичного

будівництва» не вирішили інакше. «Декларація» об’єднання реального мистецтва (ОБЭРИУ) була

декларацією літературного руху, безпосередньо пов’язаного з тим, що властям тільки що вдалося

нейтралізувати в ДІНХУКові (Державний інститут художньої культури – авт.).

Реакція настала негайно. Наступного ж дня після спектаклю у вечірньому випуску «Червоної

газети» в статті під назвою «Ытуеребо» (тобто, «Обереуты», написане навпаки і орфографічно

невірно) Лідія Лісова різко нападає на тих, кого вона вважає запізнілими футуристами: «Учора в

«Будинку преси» відбувалося щось нецензурне», – починає вона, перш ніж накинутися на

«страшний заум» Введенського (який протистоїть красивим ямбам Заболоцького) і на «відвертий

до цинізму сумбур», який є «Єлизавета Бам». Понад усе нас цікавить та наполегливість, з якою

«обэриуты» порівнювалися з попереднім поколінням, котре епатувало буржуа: «Клічаті шапки, руді парики, іграшкові конячки. Похмурий замах на невеселе циркацтво, ніяк не обіграні речі.

Футуристи малювали на щоках дієзи, щоб – епатувати буржуа. У 1928 році нікого не епатнеш

рудим париком і лякати нікого».

Якщо порівняння і виправдане, то виключно тому, що всі інгредієнти старої школи справді

присутні: грим, танець, галас, виклик, скандал тощо. Спектакль розглядається саме в такому

напрямі, оскільки Лідія Лісова застосовує вже існуючу модель.

...»Потрібно боротися»: тон заданий...

...У кінці 1928 року дирекція, ймовірно, мало налякана інквізиційним маренням Лідії Лісової

(Микола Баскаков був, проте, незабаром звинувачений в троцькізмі і заарештований),

запропонувала «обэриутам» підготувати урочистий вечір, присвячений переїзду театру до

Маріїнського палацу.

...Тон цього уривка (з статті Л. Нільвіча «Реакційне жонглерство» – авт.) не дозволяє сумніватися: такий оптимізм в 1928 році здається майже недоречним, особливо якщо пригадати прозу Лідії

Лісової того ж часу з приводу «Трьох лівих годинників». Як би там не було, умонастрій особи, такої близької до Хармса як в географічному, так і в художньому планах, має обов’язково

привернути нашу увагу.


ВІДВЕРТІША ЗА ІНШИХ, з фейлетону М. Кольцова «Російська сатира і революція»

Нашу сатиру дуже часто звинувачують в справжній великій ненависті до пролетаріату і революції.

Це, швидше, – від втоми, від співчуття до скривджених і знову ж таки від безтем’я.

...У «Сатириконі» на лівому фланзі тримався Арк. Бухов, котрий у фейлетонах «приймає»

революцію, відкидає шовінізм, насильство, праву диктатуру.

Відвертішою за інших була Лідія Лісова. Ось її вірш «Соціалізація».

Делят землю. Делят дома,

Делят фабрики и заводы.

Что останется к концу года,

Если разделят остатки ума?

Все поживятся на этом пожарище.

Каждый легкой добыче рад.

А меня позовите, товарищи,

Когда будут делить шоколад.


АКТИВІСТКА, з «Короткої хронології літератури Алтаю» В. Соколова

1919 рік

У Барнаулі вийшов перший номер літературно-художнього і наукового журналу «Сибірський

світанок». Його видавець – культурно-освітній союз Алтайської губернії.

Редактором журналу був С. І. Ісаков. Всього вийшло 12 номерів. Серед авторів – Г. Драверт, Г.

В’яткін, І. Гольдберг, В. Верещагін, О. Новиков-Прибой, П. Низовий, П. Казанський, Л. Лісова, Г.

Пушкарьов й ін.

1921 рік

При літературній секції губполітосвіти організовано літературний гурток. Членами його стали

близько 30 осіб, серед них Г. Пушкарьов (керівник), О. І. Балін, А. І. Жиляков, С. Ісаков, П.

Казанський, С. Ляліков, колишня співробітниця петроградського журналу «Сатирикон» Л. В.

Лісова... Заняття проводилися щонеділі, вхід був вільний.

Підведені підсумки конкурсу п’єс в пам’ять Паризької комуни. Всього надійшло 7 п’єс. Перша

премія присуджена В. К. Ізмайлову за п’єсу «Любов сильніша за смерть», друга – С. К. Лялікову за

п’єсу «Віщий голос», третя – С. М. Лепському, авторові п’єси «Юланда з Монпарнаса».

Відзначена п’єса Л. В. Лісової «Червоні макі».

Підведені підсумки літературного конкурсу на тему «1 травня – Міжнародне свято робочих».

Перша премія за п’єси не присуджувалася, друга дісталася С. М. Лепському за п’єсу «За Ради», третя – С. І. Ісакову за оповідання «Без імені». За кращий вірш перша премія присуджена Л. В.

Лісовій («Весняний гомін»).

1922 рік

Поетеса Лідія Лісова звернулася до газети «Червоний Алтай» з пропозицією розпочати збір

пожертвувань на користь голодуючих Поволжя.

Вже до 27 квітня сума пожертвувань склала 103752201 руб. Серед перших жертводавців –

барнаульські літератори Л. Лісова (100 тис.), Г. Пушкарьов (300 тис.), С. Ленський (100 тис.), О.

Піотровський ( 300 тис.), В. Ізмайлов (100 тис.).


НЕ МАГНЕТИЧНА, з статті Т. Дороніної «Російські Сапфо» Міра Лохвицька і Софія Парнок –

дві спроби ліричної сповіді»

Останніми роками літературознавці здійснюють спроби дослідження творчості М. Лохвицької і С.

Парнок. У 1994 р. вперше за післяреволюційний період була видана невелика окрема збірка віршів

М. Лохвицької і лише в 1998 р. – С. Парнок.

До виходу збірок про творчість цих поетес пам’ятали далеко не всі. А імена Лохвицької і Парнок, разом з іменами інших російських поетес (Надія Львова, Лідія Лісова, Паллада Богданова-

Бєльська, Ганна Радлова, Аделаїда Герцик, Марія Моравська) «спливали не самі собою, а за

приводом, у зв’язку з іншими, магнетично привабливими» (С. В. Полякова).


ГЕНІЇ І НЕЗДАРНОСТІ, з есе Г. Іванова «Китайські тіні»

Хтось порівняв літературу з трамвайним вагоном. Одні давно всілися, інші стоять, чекаючи доки

звільниться місце, треті набили майданчик, четверті висять на підніжці, п’яті марно атакують

набитий вагон. Є ще порівняння з армією. Звичайно, поганий той солдат, який не мріє стати

генералом, але як важко добитися навіть скромного присвоєння звання прапорщика!

Літературна ієрархія складна, і чим далі від заповітної підніжки, тим складніше.

З боку там усі на одне обличчя, всім однаково немає надії потрапити в рядові, навіть до обозу

літературного війська. Але це тільки здається з боку. N.– надрукував вірш в збірці «студентів-

владикавказців», X. чином вище за нього – переклад «з сербської» прийняли до «Ниви». У. – вище

за них обох – член літературного гуртка «Менует», де головує сама Лідія Лісова.

Зрозуміло, письменники цього роду (грубі, різкі люди називають їх графоманами) бувають усіх

відтінків, – лірики і драматурги, новатори помірні і крайні, хранителі засад і струсувачів основ.

Останні – найщасливіші. У них, єдиних, є «шанс» – не тільки вибитися в люди, а навіть стати

великою знаменитістю. Відомо, що чим лівіше мистецтво, тим важче розібрати, чи геній автор чи

нездарність.