серце глядача. А глядачеві це потрібно, тому що у нього є вулиця, золото, біржа...
Заради цього варто ставити «Потоп».
ВІТАЮЧИ ЗІ ШЛЮБОМ, ЗАСНУВ, зі спогадів Є. Росінської
Леопольд Антонович часто бував у нашій родині. Вітаючи мене і чоловіка з одруженням, він
з’явився з величезним кавуном, дуже втомлений, і відразу... заснув на дивані.
Часто зустрічалися ми, коли він був уже режисером, – бувала на всіх спектаклях Першої студії, заходили до «кабінету директора» – кімнатку з одним вікном, де стояли канапка, стіл і декілька
віденських стільців. На столі часто лежала булка, стояла пляшка молока. Сулер завжди був
вегетаріанцем, а під час хвороби доводилося сидіти на строгій дієті.
Втім, хворим його ніхто не вважав, і менше всього – він сам. «Кабінет» був на верхньому поверсі, а Сулер раз по раз літав вгору і вниз сходами, сміявся, говорив, що забуває, скільки йому років.
«ПРИЙМАЙТЕ ПОГОРІЛЬЦІВ», зі спогадів Є. Пєшкової
Улітку 1906 року Леопольд Антонович з сім’єю жив на дачі Вульф в Алушті, разом з Василем
Івановичем Качаловим і його родиною. Я в цей час мешкала з дітьми в Ялті.
Почастішали зустрічі з Сулером. ...Ми затіяли поставити спектакль в курзалі ялтинського міського
саду.... Привернув він до постановки спектаклю і Василя Івановича Качалова. Йшов спектакль
«Син мандарина». Леопольд Антонович не тільки був постановником і режисером, але й з успіхом
грав сам. Спектакль пройшов блискуче. У чудовому настрої Сулер і Василь Іванович поверталися
до Алушти, але виявилось, що дача, в якій вони жили, згоріла в їх відсутність.
Вранці наступного дня у дворі дачі Ярцева, де я жила, з’явилася процесія. Попереду йшли Мітя і
Діма з вузликами в руках, за ними – Леопольд Антонович і Василь Іванович з палицями на плечах
і солідними вузлами на них.
– Ну, приймайте погорільців, – закричав безжурний Сулер.
Погорільців влаштували в нашій квартирі, мій син Максим був в захопленні від появи у нього
старших товаришів. Ольгу Іванівну і Ніну Миколаївну розмістили у інших знайомих. Так вони і
прожили до від’їзду до Москви.
ПОМИРАЮЧИ, ДУМАВ ПРО «ДЗВОНИ», з листа Є. Вахтангова Б. Сушкевичу
Дорогий Борисе Михайловичу! Прочитайте серцем, що я пишу, і зрозумійте... За декілька днів до
смерті Леопольда Антоновича я був у нього. Ось Вам дослівний діалог.
Леопольд Антонович багато, довго і плутано говорив про «Дзвони». Мені передалася його болісна
туга. Мені здалося, що він знає, що помре і що «Дзвони» можуть не здійснитися.
Я ж ясно бачив, що він вмирає.
Тоді я схиляюся до нього і кажу:
– Не хвилюйтеся, Леопольде Антоновичу, «Дзвони» я поставлю.
Він довго і пильно дивився. Зрозумів, що я бачу його швидку смерть, і безпорадно, розгублено, хворим, тонким голосом сказав:
– Ні, чому ж. Я хочу ставити.
Я зрозумів, що він не хоче примиритися з своєю безнадійністю, і поспішив, аби не турбувати:
– Так, звичайно! Тобто, я вам допомагатиму.
ЖИТТЯ – ЧУДОВЕ, з книги Т. Сухотіної-Толстої «Спогади»
Життя має бути чудовим.
Усе, що міг дати Сулержицький, аби зробити його таким, – він зробив. Мій прощальний і вдячний
уклін йому за це. Я разом з іншими отримала свою частку того чудового, що він встиг дати за своє
коротке життя…
