СУЛЕРЖИЦЬКИЙ Леопольд Антонович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Режисер, літератор, громадський діяч.
З міщанської родини.
Народився 15 (27) вересня 1872 р. в м. Житомирі Волинської губернії Російської імперії (нині –
адміністративний центр однойменної області України).
Помер 18 (31) грудня 1916 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований на
Новодівочому цвинтарі.
Навчався в Московському училищі живопису, скульптури і архітектури (1889-1894).
Служив матросом і рульовим на судах далекого плавання,
Один з організаторів і керівників 1-ої студії МХТ.
Співпостановник низки спектаклів МХТ («Синій птах» Метерлінка, 1908; «Гамлет» Шекспіра,
1911, «Загибель «Надії»« Хеєрманса, 1913; «Потоп» Бергера, 1915), найближчим помічником К. С.
Станіславського з викладання його системи.
З владою порозуміння не знаходив: за антиурядову промову був виключений з Московського
училища живопису, скульптури і архітектури, а за відмову скласти присягу цареві – засланий до
фортеці Кушка (1896-1898).
Перу нашого земляка належить книга «В Америку з духоборцями».
Що стосується особистого життя, то С. рано втратив матір; за антиурядову промову його
виключили з училища (1894), а за відмову присягнути цареві заслали до фортеці Кушка (1896); його дружину заарештували і відправили в заслання.
Серед друзів та близьких знайомих С. – Л. Толстой, А. Чехов, В. Васнецов, В. Качалов, К.
Станіславський, М. Горький, Ю. Ігумнова, С. Паніна, Є. Вахтангов, Є. Росінська, В. Маковський, Є. Шевцова, В. Мейєрхольд, І. Москвін, Г. Голубкіна та ін.
***
УШЛЯХЕТНЮВАТИ ВДАЧУ
, з професійного кредо Л. Сулержицького
Мета мистецтва – змусити людей бути уважними один до одного, пом’якшувати серця,
ушляхетнювати вдачу.
ЩИРА ЛЮДИНА, з листа Л. Толстого П. Гастєву від 7 грудня 1895 р.
Хвилююча для мене подія... в Москві ...відмова нашого хорошого київського знайомого – він був
близький до старого Ге і сам учень школи живопису – Сулержицького від військової служби. Він
дуже жива, товариська і щира людина і дуже твердий в своєму рішенні. Ми відвідуємо його.
Нині відвідувала Софія Андріївна і всю свою красномовність вжила на те, аби відмовити його. І я
був цьому радий. Небезпечніше за все для душі ошукатися в своїх силах і почати мурувати вежу, не маючи шансів її добудувати.
«ТВІЙ ПЄШКОВ», з листа М. Горького Л. Сулержицькому від 19 січня 1902 р.
Друже!
Коли їдеш? Я просив Б.І, щоб він повідомив мене про це – він мовчить.
І хочеться, і потрібно бачити тебе.
Якщо немає грошей – телеграфуй Ялту Алексіну, щоб тобі, скільки треба, перевів телеграфом. Я
його попередив.
Твій О. Пєшков.
МОЖНА ЗДОХНУТИ, з листа Л. Сулержицького Є. Пєшковій від 10 жовтня 1911 р.
Дорога Катерино Павлівно, я буду в Парижі проїздом до Іспанії в грудні – у другій половині, і
зупинюся всього днів на три і, звичайно, так, як Ви пишете, – тобто, візьму auto і прямо до Вас –
як хочете, а приймайте.
Їхатиму один, тобто без сім’ї, але не один, тому що я їду з Коровіним, художником.
Потім, дуже ймовірно, майже напевно, буду літом 1913 року з російською оперою: «Садко»,
«Золотий півник» і «Хованщина» з Собіновим, Неждановою і Шаляпіним. Зараз я це влаштовую, і
здається, це вийде.
Але це так далеко, що до того можна і здохнути.
Ваш завжди Сулер.
СВЯТИЙ ЗРАЗОК, з листа О. Бенуа К. Станіславському від 26 грудня 1916 р.
Петербург.
На свіжій могилі дорогого нашого Сулера я думаю, що говорити на цю тему добре, корисно і
своєчасно.
Адже він дав всім життям і останніми роками його (серед загального засліплення і клекоту)
істинно святий зразок. Для Вас особисто його смерть – невідплатний збиток.
...Буде у Вас час, зберіться, милий Костянтине Сергійовичу, хоч в декількох словах розповісти
мені, як він помирав. Якими були, наприклад, останні слова його, його «резюме життя». Якщо ж
такі не були вимовлені, то хоч опишіть мені його стан в цілому: чи був він пригніченим, чи
просвітленим.
Олександр Бенуа.
НЕ МОВЧАЛИ ЛИШЕ ОЧІ, з листа К. Станіславського О. Бенуа від січня 1917 р.
Дорогий Олександре Миколайовичу!
Спасибі за Ваш хороший лист, який я передав дружині Сулера – Ользі Іванівні. Я не міг відповісти
Вам відразу, оскільки був заклопотаний з різними справами (посмертними) бідного Сулера; крім
того – свята.
Ще в минулому сезоні, під час генеральних репетицій «Потопу», Сулер занедужав. З тих пір
припадки уремії повторювалися періодично через декілька місяців, і не було можливості умовити
його виїхати з Москви.
...Улітку він був дуже нервовий і почувався погано. Припадки повторювалися, як і взимку. І в
серпні була розмова про переїзд до Кисловодська, оскільки море несприятливо відбивається на
здоров’ї хворого. У вересні Сулер стужився за Москвою, за театром і втік з Євпаторії... З’явився
до театру, потім до студії і через два дні вже мав припадок; нарешті умовили його сидіти удома, але він викликав до себе із студії різних осіб і мріяв про постановку однієї п’єси, хоча вже не міг
ясно виражати своїх думок: мова плутала слова.
...Через декілька днів я поїхав до лікарні, щоб його відвідати; підійшов до кімнати, а там –
метушня, …пускали кров, все ліжко і стіна – в крові. Виявляється, у нього був жорстокий
припадок – ...фатальний і останній.
Після цього припадку, власне кажучи, Сулера вже не було. Лежав схудлий, змучений напівтруп, який не міг сказати жодної фрази. Не мовчали лише його виразні очі...
СКАЗАНО МАЛО І НЕ ТАК, з листа М. Горького О. Поль від 24 березня 1926 р.
Само собою зрозуміло, дорога Ольга Іванівно, що невдалою моєю нотаткою про Леопольда Ви
можете скористатися для збірки.
Дуже жалкую, що написана вона погано, квапливо, сказано в ній – мало. І все сказано – не так.
Міцно тисну руку.
О. Пєшков.
ТОЛСТОЙ ЗВЕРТАВСЯ ВИКЛЮЧНО НА «ВИ», з розвідки С. Полякова «Сулержицький
Леопольд Антонович»
На початку 1890-х рр. він познайомився і подружився з Тетяною – донькою Льва Толстого. Вона
ввела художника до будинку батьків. Сулержицький швидко завоював довіру і симпатії як самого
Л. Т., так і членів його родини. Спілкуючись з Львом Миколайовичем, хлопець був не лише
зачарований письменником, але й значною мірою потрапив під його вплив.
У листопаді 1895 р. Сулержицького закликали до відбуття військової повинності. Виходячи з
своїх нових переконань, він відмовився від служби в армії, був арештований і поміщений «на
випробування до Московського військового шпиталю у відділення для психічно хворих».
Умовляння, прохання і сльози рідних підірвали рішучість юнака. Зрештою, він погодився служити
і був відправлений до Середньої Азії.
...Переконання залишилися тими ж. Повернувшись із служби, він займався в селі під Москвою
гектографуванням нелегальних статей Л. Т.
...Слід зазначити, Л. Толстой ніколи не звертався до Леопольда Антоновича, як до більшості своїх
друзів, на «ти», а виключно на «ви», що підкреслює особливу пошану до останнього.
ОБЦІЛОВАНИЙ ВСІМА МУЗАМИ, зі спогадів К. Станіславського
Це було 1901 року.
За лаштунками театру посилено говорили про Сулера: «Милий Сулер!», «Веселий Сулер!»,
«Сулер – революціонер, толстовець, духобор», «Сулер – белетрист, співак, художник», «Сулер –
капітан, рибалка, волоцюга, американець!»
«Сьогодні, – розповідав хтось -– йду коридором, зирк: на скрині, згорнувшись калачиком, спить
милий Сулер. Він подзвонив уночі, його впустили і він заснув».
– Та покажіть же мені вашого Сулера! – кричав я, заінтригований всіма цими розповідями.
Нарешті під час одного із спектаклів «Штокмана» в моїй убиральні з’явився сам Сулер. Ні я йому, ні він мені не рекомендувалися. Ми відразу впізнали один одного – ми вже були знайомі, хоча
жодного разу ще не зустрічалися.
Сулер сів на диван, підібгавши під себе ногу, і з великою гарячністю заговорив про спектакль. О!
Він умів дивитися і бачити в театрі! А це не легко, оскільки для цього треба мати гострозоре око
душі. Сулер був хороший глядач, хороший критик, без упередженості.
По закінченню спектаклю Сулер провів мене до візника і в найостаннішу хвилину несподівано
вскочив до саней і поїхав зі мною до Червоних воріт, де я тоді мешкав. Потім він зайшов випити
склянку чаю і засидівся до пізньої ночі. Але він ні за що не погоджувався залишитися ночувати і
пішов кудись в морозну ніч.
...Сулер був актор, оповідач, співак, імпровізатор і танцюрист. Щасливець! Мабуть, всі музи
поцілували його при народженні!
ЗАЇЛИ ДОЛАРИ І БІРЖА, зі спогадів Є. Вахтангова
– Ой, які смішні люди! – говориш ти після перегляду. – Всі милі і сердечні, у всіх є прекрасні
можливості бути добрими, а заїли їх вулиця, долари і біржа. Відкрийте їх добре серце, і хай вони
дійдуть до екстатичності в своєму захваті від нових відчуттів, ...і ви побачите, як відкриється
серце глядача. А глядачеві це потрібно, тому що у нього є вулиця, золото, біржа...
Заради цього варто ставити «Потоп».
ВІТАЮЧИ ЗІ ШЛЮБОМ, ЗАСНУВ, зі спогадів Є. Росінської
Леопольд Антонович часто бував у нашій родині. Вітаючи мене і чоловіка з одруженням, він
з’явився з величезним кавуном, дуже втомлений, і відразу... заснув на дивані.
Часто зустрічалися ми, коли він був уже режисером, – бувала на всіх спектаклях Першої студії, заходили до «кабінету директора» – кімнатку з одним вікном, де стояли канапка, стіл і декілька
віденських стільців. На столі часто лежала булка, стояла пляшка молока. Сулер завжди був
вегетаріанцем, а під час хвороби доводилося сидіти на строгій дієті.
Втім, хворим його ніхто не вважав, і менше всього – він сам. «Кабінет» був на верхньому поверсі, а Сулер раз по раз літав вгору і вниз сходами, сміявся, говорив, що забуває, скільки йому років.
«ПРИЙМАЙТЕ ПОГОРІЛЬЦІВ», зі спогадів Є. Пєшкової
Улітку 1906 року Леопольд Антонович з сім’єю жив на дачі Вульф в Алушті, разом з Василем
Івановичем Качаловим і його родиною. Я в цей час мешкала з дітьми в Ялті.
Почастішали зустрічі з Сулером. ...Ми затіяли поставити спектакль в курзалі ялтинського міського
саду.... Привернув він до постановки спектаклю і Василя Івановича Качалова. Йшов спектакль
«Син мандарина». Леопольд Антонович не тільки був постановником і режисером, але й з успіхом
грав сам. Спектакль пройшов блискуче. У чудовому настрої Сулер і Василь Іванович поверталися
до Алушти, але виявилось, що дача, в якій вони жили, згоріла в їх відсутність.
Вранці наступного дня у дворі дачі Ярцева, де я жила, з’явилася процесія. Попереду йшли Мітя і
Діма з вузликами в руках, за ними – Леопольд Антонович і Василь Іванович з палицями на плечах
і солідними вузлами на них.
– Ну, приймайте погорільців, – закричав безжурний Сулер.
Погорільців влаштували в нашій квартирі, мій син Максим був в захопленні від появи у нього
старших товаришів. Ольгу Іванівну і Ніну Миколаївну розмістили у інших знайомих. Так вони і
прожили до від’їзду до Москви.
ПОМИРАЮЧИ, ДУМАВ ПРО «ДЗВОНИ», з листа Є. Вахтангова Б. Сушкевичу
Дорогий Борисе Михайловичу! Прочитайте серцем, що я пишу, і зрозумійте... За декілька днів до
смерті Леопольда Антоновича я був у нього. Ось Вам дослівний діалог.
Леопольд Антонович багато, довго і плутано говорив про «Дзвони». Мені передалася його болісна
туга. Мені здалося, що він знає, що помре і що «Дзвони» можуть не здійснитися.
Я ж ясно бачив, що він вмирає.
Тоді я схиляюся до нього і кажу:
– Не хвилюйтеся, Леопольде Антоновичу, «Дзвони» я поставлю.
Він довго і пильно дивився. Зрозумів, що я бачу його швидку смерть, і безпорадно, розгублено, хворим, тонким голосом сказав:
– Ні, чому ж. Я хочу ставити.
Я зрозумів, що він не хоче примиритися з своєю безнадійністю, і поспішив, аби не турбувати:
– Так, звичайно! Тобто, я вам допомагатиму.
ЖИТТЯ – ЧУДОВЕ, з книги Т. Сухотіної-Толстої «Спогади»
Життя має бути чудовим.
Усе, що міг дати Сулержицький, аби зробити його таким, – він зробив. Мій прощальний і вдячний
уклін йому за це. Я разом з іншими отримала свою частку того чудового, що він встиг дати за своє
коротке життя…
