То була перша, тепер уже легендарна, хвиля астрофізиків, які волею доль починали осягати
фундамент науки з будівництва фундаменту під перший телескоп.
З Криму Володимир Євгенович привіз оберемки записів магнітних полів Сонця і багато інших
цікавих матеріалів. Було чим розім’яти звивини до того, як з’явилися дані власних спостережень.
Так починало складатися те, що пізніше називатиметься Сибірською школою астрофізики, а її
вихованці з гордістю іменуватимуться учнями Степанова.
...Він продовжує розвивати наукову базу інституту, учить молодих тонкощам професії і особисто
сам займається налагодженням механізмів, юстируванням оптики. Орудуючи викруткою,
добродушно бурчить: «Хто у кого працює лаборантом? Я у вас працюю лаборантом».
У моїй пам’яті живий чудовий, в усіх відношеннях, випадок. У липні 1982 року, коли Степанов
вже не був директором, до Іркутська прибули з візитом академіки В. Коптюг і А. Трофимук.
Андрій Олексійович якраз і був тією людиною, яка активно, м’яко кажучи, не хотіла розуміти
Степанова. Гостям влаштували вертолітну екскурсію на Саянську Сонячну обсерваторію і на
радіоастрономічну обсерваторію в урочищі Бадари.
Мені важко підібрати слово, яке найточніше передало б враження, що відбилося на лицях
академіків та їх свити. У голові так і крутиться не дуже літературне – «очманіли», прошу
вибачення. І не одна лише технічна потужність справила на них враження, скоріше – висока
кваліфікація і компетентність всіх, без виключення, співробітників інституту. Не важливо. кому
ставили академіки запитання. Будь то завлаб чи лаборант – вони одержували чітку відповідь
професіонала.
А нам-то що дивуватися? Ми тихо радіємо – Степанівська школа. І великий Трофимук, учений і
громадянин, зумів оцінити велич Степанівських звершень, що, безумовно, робить честь Андрію
Олексійовичеві. На обіді патріарх виголосив промову в славу Володимира Євгеновича, посварив
себе і М. Лаврентьєва за минуле нерозуміння і випив за те, щоб у Відділенні було більше таких
Степанових, хай і не дуже зручних для керівництва.
