гарячими променями сонця, від яких темна зелень здається гранатного кольору... Скільки
суперечок збуджувало це чисте, гаряче світло на білих хатинах, щедро нарум’янених фінальним
променем заходу! Тонкі естети обвинувачували Куїнджі в безтактності: брати такі різкі моменти
природи, від яких боляче очам не «правильно». Проте ніхто не думав про власні очі: дивилися не
зморгнувши – не відірвати, бувало...
…Ілюзія світла була його богом, і не було художника, рівного йому в досягненні цього чуда
живопису. Куїнджі – художник світла.
– Цікаво б гарненько розглянути в лупу: з яких фарб складене це світло; здається, і фарб таких
немає. Просто чортівня якась.
– Шарлатанство! – лунає раптом голосно голос того, хто ввійшов. – І, чи знаєте: це зовсім просто.
Я читав в одній газеті статті про ці картини. Автор пише: і чого це люди божеволіють?!
А публіка суне. Захват переходить у якусь молитовну тишу; чутно лише дихання...
…Якась комічна фігура, міркували знавці. Нічому не вчиться, все заперечує. Справжній
гоголівський чаклун Пацюк: сидить на підлозі, підібравши ноги по-турецьки, перед макітрою з
варениками, а вареники йому самі в рот упурхують, як пташки; шльопнеться відразу в макітру зі
сметаною, а потім тільки чекає, поки Пацюк рот роззявить. І подивіться: адже яку метушню
заварив!
– Безсумнівно одне – недоліків маса... Тільки світло... і міркувати ні про що, довго зупинятися
навіть негоже – але, дійсно, треба правду сказати, світло то вже світло! Відходити не хочеться; усе
чогось чекаєш... Чорт візьми – мара якась, утягує...
Ну, а це що? Місяць... Стійте, стійте; яка тиша! Який глибокий спуск туди, униз до ріки! Адже
почуваєш, що це далеко, темно і неясно... при Місяцеві завжди в тінях неясно. Проте геть там
блищить смугою...
Це і є Дніпро?.. Ну, дивуйтеся, заради Бога: це брижі на ріці тріпочуть, іскряться; як тонко! А
хвилечки, хвилечки! Це треба було б в бінокль! Ах, яка принадність: ну, точно живаю природа...
Ой, ой, ой! А там, ще подалі, біля самісінького берега, на тому, зауважте, боці, червоний вогник...
Так це чумаки варять юшку на вечерю.
А сам автор у цей час був завалений листами, пропозиціями. У будинку Гребінки, на розі 6-ї лінії,
біля базару, до високих східців квартири, де мешкав Куїнджі, раз по раз під’їжджали візники з
пасажирами. Вони піднімалися крутими східцями на саму гору і дзвонили до чаклуна. Наплив був
такий великий, що Куїнджі вивісив, нарешті, оголошення: «Нікого не приймаю».
Не для краси розповіді – щира правда: були такі, котрі на колінах благали автора поступитися
бодай якою-небудь своєю роботою. Нехай художник править скільки завгодно, вони не багаті, але
вони виплатять йому, скільки він призначить за свій мазок, етюд чи начерк, чи, нарешті, картинку
– хоча б повторення в малому виді.
Чарівник ішов за переділку в майстерню і, порившись там, виносив нове полотно і ставив на
єдиний мольберт, який стояв у найяснішій точці світла всієї студії. Миттєво наставала пауза...
Урочиста тиша.
І сам не міг втримати сліз... щастя.
ЗАСТИГЛА МОЛИТВА, з статті Д. Клочка «Місячна травнева ніч, яку поглинула пітьма»
Початок травня 1880 року. Петербург дещо схвильований: з раннього ранку до пізнього вечора на
Невському проспекті шикувалися сотні екіпажів і натовпи пішоходів, щоб поглянути на одну-
єдину картину, що виставлялась на Великій Морській. Архип Куїнджі, грек із Маріуполя, котрий
нещодавно вийшов із Товариства передвижників, демонстрував «Місячну ніч на Дніпрі»,
задрапувавши в залі всі вікна й освітивши полотно сфокусованим променем електричного світла.
Глядачі входили у напівтемну залу, де знаходився тільки цей пейзаж, стояли тут у молитовній
тиші і йшли зі сльозами. Багато хто намагався заглянути за полотно, аби переконатись – чи немає
там замаскованої лампи, таким сильним було враження від ефектного місячного світла, що
заливало пологий берег Дніпра.
Про картину писали в газетах не лише критики й художники, а навіть великий хімік Дмитро
Менделєєв і модний поет Яків Полонський.
Дуже швидко «Місячну ніч на Дніпрі» за нечувану ціну придбав великий князь Костянтин
Костянтинович і, відправляючись у навколосвітнє плавання, не розлучився з нею навіть на
фрегаті. Морське повітря зробило свою чорну справу: картина безповоротно почорніла.
УКРАЇНА –
