Куинджи Архип (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


КУЇНДЖІ Архип Іванович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник, педагог.

З міщанської родини. Батько, Куїнджі І., – чоботар.

Народився 1841 (1842?) р. в м. Маріуполі Катеринославської губернії Російської імперії (нині –

місто обласного підпорядкування Донецької області України).

Помер 11 (24) липня 1910 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Смоленському цвинтарі. За радянської влади надгробки і прах відомих діячів науки,

літератури, культури, історії, куди потрапив і К., були перенесені (1952).

Грамотою опанував у вчителя-грека, недовго відвідував Маріупольське міське училище.

Живопису навчався самостійно, в майстерні І. Айвазовського в Феодосії (1865-1866), в

Петербурзькій академії мистецтв (1868-1872).

Пас гусей, служив у підрядчика на будівлі церкви, у хліботорговця. працював ретушером у

фотографів Маріуполя, Одеси, Санкт-Петербургу (1860-1865), викладачем Вищого художнього

училища при Академії мистецтв (1894-1897).

Дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1893).

Член Товариства пересувних художніх виставок (1875-1880).

Ініціатор створення Товариства художників (1909). Вдячні учні перейменували його в Товариство

Куїнджі (1909-1931).

Лауреат бронзової медалі міжнародної виставки в Лондоні (1874).

Як художник дебютував картиною «Татарська сакля в Криму» (1868).

Потім настала черга наступних доробків: «Осіннє бездоріжжя» (1872), «Сніг», «Вид на острів

Валаам», «Ладозьке озеро» (усі – 1873), «Забуте село» (1874), «Степ», «Чумацький тракт» (1875),

«Українська ніч», «Українська ніч» (обидві – 1876), «Ліс», «Вечір в Малоросії» (обидві – 1878),

«Березовий гай», «Після грози», «Північ», «Після грози» (усі –1879), «Ніч на Дніпрові» (1880),

«Ельбрус. Місячна ніч» (1890-1895), «Снігові вершини гір. Кавказ», «Снігова вершина. Кавказ»

(обидві – 1890-1895), «Вершина Ельбрусу, осяяна сонцем», «Ельбрус удень. Череда овець на

схилах», «Ельбрус увечері» (усі – 1898-1908), «Ельбрус удень» (1898-1908).

К. небезпідставно вважають першим самобутнім російським імпресіоністом.

Творча спадщина нашого земляка складає понад п’ятисот великих і малих полотен, багато

малюнків.

Дитинство і молодість у К. були нелегкими. Він рано втратив батьків, жив у великій бідності. Вже

у Петербурзі мешкав на горищі, часто лягав спати на голодний шлунок.

За участь в студентському зібранні, яке поліція вважала незаконним, нашого земляка звільнили з

роботи в Вищому художньому училищі при Академії мистецтв (1897).

У свою чергу, як людина виняткових щедрот, К. допомогти своїм учням і товаришам. Так, він

пожертвував 100 тисяч рублів на поїздку за кордон групи молодих художників (1898), виділив

таку ж суму на 24 щорічні премії для митців і додатково 11700 рублів – для премій пейзажистам,

заповів 150 тисяч рублів, кримський маєток і всі полотна Товариству Куїнджі (1909).

У м. Маріуполь функціонує галерея, яка носить ім’я видатного земляка.

Серед друзів та близьких знайомих К. – І. Айвазовський, М. Ярошенко, І. Рєпін, В. Васнецов, Д.

Менделєєв, Л. Рилов, М. Реріх, К. Богаєвський, В. Зарубін, Ф. Рущіц, В. Пурві та ін.


***

НАЙДОРОЖЧА

ЩИРІСТЬ,

з творчого кредо А. Куїнджі

Пишіть просто. Так, як бачите. Щирість у художникові – найдорожче.

ДОСЛУХАВСЯ ЛИШЕ СВОГО ГЕНІЯ ДЕМОНА, з статті І. Рєпіна «Архип Іванович Куїнджі

як художник»

У сфері пейзажного живопису Куїнджі був геніальним художником.

…Світло – зачарування, і сила світла, його ілюзія стали його метою.

Звичайно, суть цього явища полягала в самому Куїнджі, в його феноменальності, особистій,

вродженій оригінальності. Він дослухався тільки свого генія – демона.

Як щирий геній-винахідник, він йшов тільки від свого природного розуму, вірив тільки у свої

особисті погляди на мистецтво, і на товаришів він впливав менторські. Його геній міг працювати

тільки над чимось ще невідомим людству, що навіть не марилися художникам до нього.

Академічні малювальні вечори він не відвідував; наукові лекції тодішніх курсів (розтягнутих на 6

років) також його анітрошки не цікавили. До всього він доходив власним розумом.

Від деяких його полотен ставали дибки виховані глядачі: особливо ось ці прості малоросійські

хатини, котрі з особливою пластичністю розмістилися на кручі, ніби на п’єдесталі; за ними – густі

маси темної зелені груш створюють глибоке оксамитове тло всій картині. Картина залита такими

гарячими променями сонця, від яких темна зелень здається гранатного кольору... Скільки

суперечок збуджувало це чисте, гаряче світло на білих хатинах, щедро нарум’янених фінальним

променем заходу! Тонкі естети обвинувачували Куїнджі в безтактності: брати такі різкі моменти

природи, від яких боляче очам не «правильно». Проте ніхто не думав про власні очі: дивилися не

зморгнувши – не відірвати, бувало...

…Ілюзія світла була його богом, і не було художника, рівного йому в досягненні цього чуда

живопису. Куїнджі – художник світла.

– Цікаво б гарненько розглянути в лупу: з яких фарб складене це світло; здається, і фарб таких

немає. Просто чортівня якась.

– Шарлатанство! – лунає раптом голосно голос того, хто ввійшов. – І, чи знаєте: це зовсім просто.

Я читав в одній газеті статті про ці картини. Автор пише: і чого це люди божеволіють?!

А публіка суне. Захват переходить у якусь молитовну тишу; чутно лише дихання...

…Якась комічна фігура, міркували знавці. Нічому не вчиться, все заперечує. Справжній

гоголівський чаклун Пацюк: сидить на підлозі, підібравши ноги по-турецьки, перед макітрою з

варениками, а вареники йому самі в рот упурхують, як пташки; шльопнеться відразу в макітру зі

сметаною, а потім тільки чекає, поки Пацюк рот роззявить. І подивіться: адже яку метушню

заварив!

– Безсумнівно одне – недоліків маса... Тільки світло... і міркувати ні про що, довго зупинятися

навіть негоже – але, дійсно, треба правду сказати, світло то вже світло! Відходити не хочеться; усе

чогось чекаєш... Чорт візьми – мара якась, утягує...

Ну, а це що? Місяць... Стійте, стійте; яка тиша! Який глибокий спуск туди, униз до ріки! Адже

почуваєш, що це далеко, темно і неясно... при Місяцеві завжди в тінях неясно. Проте геть там

блищить смугою...

Це і є Дніпро?.. Ну, дивуйтеся, заради Бога: це брижі на ріці тріпочуть, іскряться; як тонко! А

хвилечки, хвилечки! Це треба було б в бінокль! Ах, яка принадність: ну, точно живаю природа...

Ой, ой, ой! А там, ще подалі, біля самісінького берега, на тому, зауважте, боці, червоний вогник...

Так це чумаки варять юшку на вечерю.

А сам автор у цей час був завалений листами, пропозиціями. У будинку Гребінки, на розі 6-ї лінії,

біля базару, до високих східців квартири, де мешкав Куїнджі, раз по раз під’їжджали візники з

пасажирами. Вони піднімалися крутими східцями на саму гору і дзвонили до чаклуна. Наплив був

такий великий, що Куїнджі вивісив, нарешті, оголошення: «Нікого не приймаю».

Не для краси розповіді – щира правда: були такі, котрі на колінах благали автора поступитися

бодай якою-небудь своєю роботою. Нехай художник править скільки завгодно, вони не багаті, але

вони виплатять йому, скільки він призначить за свій мазок, етюд чи начерк, чи, нарешті, картинку

– хоча б повторення в малому виді.

Чарівник ішов за переділку в майстерню і, порившись там, виносив нове полотно і ставив на

єдиний мольберт, який стояв у найяснішій точці світла всієї студії. Миттєво наставала пауза...

Урочиста тиша.

І сам не міг втримати сліз... щастя.


ЗАСТИГЛА МОЛИТВА, з статті Д. Клочка «Місячна травнева ніч, яку поглинула пітьма»

Початок травня 1880 року. Петербург дещо схвильований: з раннього ранку до пізнього вечора на

Невському проспекті шикувалися сотні екіпажів і натовпи пішоходів, щоб поглянути на одну-

єдину картину, що виставлялась на Великій Морській. Архип Куїнджі, грек із Маріуполя, котрий

нещодавно вийшов із Товариства передвижників, демонстрував «Місячну ніч на Дніпрі»,

задрапувавши в залі всі вікна й освітивши полотно сфокусованим променем електричного світла.

Глядачі входили у напівтемну залу, де знаходився тільки цей пейзаж, стояли тут у молитовній

тиші і йшли зі сльозами. Багато хто намагався заглянути за полотно, аби переконатись – чи немає

там замаскованої лампи, таким сильним було враження від ефектного місячного світла, що

заливало пологий берег Дніпра.

Про картину писали в газетах не лише критики й художники, а навіть великий хімік Дмитро

Менделєєв і модний поет Яків Полонський.

Дуже швидко «Місячну ніч на Дніпрі» за нечувану ціну придбав великий князь Костянтин

Костянтинович і, відправляючись у навколосвітнє плавання, не розлучився з нею навіть на

фрегаті. Морське повітря зробило свою чорну справу: картина безповоротно почорніла.


УКРАЇНА НЕ РОСІЯ, з кореспонденції А. Михайлевського «Чий художник Куїнджі?»

Багато років тому я, тоді ще курсант військового училища, довго стояв у Київській картинній

галереї біля єдиної виставленої там картини А. Куїнджі – «Місячна ніч на Дніпрі». Я не просто

зачепився поглядом за неї – від її незвичайної краси моя душа оніміла від захвату. Дивовижні

барви випромінювали спокій і душевну злагоду. То були хвилини справжнього раювання.

Відтоді ось уже три десятиріччя я збираю матеріали про життя і творчість цього видатного

художника. На жаль, їх небагато. Складається враження, що Україна відмовилася від свого сина, а

може, то й не Україна, а люди сталінського вишколу, для яких пріоритетними були передусім

російські інтереси.

А взагалі, звідки люди могли знати Куїнджі? В картинних галереях його роботи довгі роки майже

не виставлялися. У багатотомній «Українській радянській енциклопедії», виданій у 60-ті роки,

прізвище Куїнджі взагалі відсутнє: наче його й не було на світі. В «Радянському

енциклопедичному словнику» уже намітився прогрес: тут Куїнджі присвячено 6,5 рядків. Таке ж

неподобство бачимо і в інших спеціалізованих виданнях.

...Коли він став відомим художником, почалося перетягання каната. Щоправда, Україна через

свою інертність не вельми й тягнула, отож Росія відразу привласнила його могутній геній,

примусивши працювати на свій авторитет.

Що ж до Архипа Куїнджі, то він навчався в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Ну й що? А

якби він навчався, припустімо, в Німеччині і прожив там частину життя, то що – ми б сьогодні

вважали його німцем?


ВИ ПИШЕТЕ ПРИРОДУ КРІЗЬ КОЛЬОРОВЕ СКЕЛЬЦЕ, бувальщина

1. Відомий художник В. Д. Орловський недосипав, недоїдав, намагаючись зрозуміти, як Куїнджі

досягає такої ілюзії світла і загального тону картини. Якось він тріумфально покликав останнього

в майстерню, підвів до вікна і подав зелене скло:

– Дивіться! – вимовив він таємниче.

– Це?.. Що таке? – дивувався Куїнджі. – Зелене скло? То що ж? Де секрет, в чому?

– Не хитруйте, – виразно кипів Орловський. – Ви пишете природу крізь кольорове скельце?!!

– Ха! Ха! ха, ха, ха! Ха! – відповідав Куїнджі. – Ой, не можу... Ха! Ха!

– А це ось: жовтогаряче, блакитне, червоне... Так?!... – шепотів Орловський.

Куїнджі у відповідь продовжував реготати.

2. Коли Д. Менделєєв зібрав у своєму фізичному кабінеті на університетському дворі художників-

передвижників і запропонував їм прилад для виміру чутливості ока до найменших нюансів тонів.

Куїнджі побив рекорд чутливості до ідеальних точностей!