КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Пятигорский Григорий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

П’ЯТИГОРСЬКИЙ Григорій Павлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: американський.

Віолончеліст.

З міщанської родини. Батько, П’ятигорський П., – музика-альтист.

Народився 4 (17) квітня 1903 р. в м. Катеринославі Російської імперії (нині – м. Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Помер 6 червня 1976 р. в м. Брентвуді (США). Похований на цвинтарі м. Лос-Анджелеса.

Навчався в Московській консерваторії.

Працював віолончелістом московського Великого театру (1918), Варшавського філармонійного

оркестру (1921), концертмейстером Берлінського філармонійного оркестру (1924-1928),

викладачем філадельфійського музичного інституту Кьортіс (1941-1949), майстер-класів в Бостоні

(1957), керівником камерно-музичного відділу фестивалів Беркширського музичного центру

(1960), викладачем університету Південної Каліфорнії (1962-1975).

Почесний президент віолончельного товариства Нью-Йорка.

Почесний член Королівської академії музики (Великобританія).

Почесний член Королівського філармонічного оркестру (Великобританія).

Кавалер ордена Почесного легіону.

Кавалер золотої медалі Королівського музичного товариства (1957).

Гру П. відрізняли блискуча віртуозність, відмінний виконавський смак, оригінальне фразування,

особливе звучання інструменту, що найяскравіше проявлялося у виконанні романтичних творів.

Широко відомий цикл камерних скрипково-віолончельних програм «Концерти Хейфеца й

П’ятигорського» (1966).

П. – автор низки мініатюр, серед яких «Танець», «Скерцо», Варіації на тему Паганіні, музичний

жарт для інструмента Solo «Прогулянка Прокоф’єва й Шостаковича Москвою».

Наш земляк зіграв самого себе у фільмі «Карнегі Хол» (1947).

У США заснована премія імені П., присуджувана кожні три роки одному з молодих віолончелістів

(1962).

Не сприйнявши більшовицького режиму, емігрував – спочатку до Польщі (1921), потім –

Німеччини (1922) і, зрештою, – до США (1929).

Серед друзів та близьких знайомих П. – С. Рахманінов, Р. Штраус, А. Шнабель, Ф. Шаляпін, Л.

Собінов, Л. Цейтлін, А. Рубінштейн, Л. Парнас, Д. Маркевич, К. Флеш, С. Кейтс, Д. Девіс, Я.

Хейфец, В. Горовіц, В. Фуртвенглер, Л. Лассер, Н. Мільштейн, Ю. Кленгель та ін.


***

ВЕЛИКА ШТУКА

, з життєвого кредо Г. П’ятигорського

Батьківщина – це велика штука, а для музики – особливо.


СУТНІСТЬ МОГО ВСЕСВІТУ, з професійного кредо Г. П’ятигорського

Музика поліпшує життя. Музика – це необхідна частина життя. Вона його збагачує. Вона

розбурхує уяву. Вона чудова. І вона адресована кожному.

...Для мене віолончель – найважливіша річ у світі й головна сутність нашого Всесвіту.


ХУДОЖНІ МІНІАТЮРИ, з передмови О. Стогорського до книги Г. П’ятигорського

«Віолончеліст»

Одна з привабливих якостей, котра офарблює своїм світлом усе, про що йдеться в книзі, – це

вміння крізь призму м’якого гумору й іронії, однак не зменшуючи значення тієї чи іншої події або

втілюваного образу, мовби наблизити його до читача, показати прості й усім зрозумілі людські

риси.

Характерні щодо цього своєрідні художні мініатюри або новели – найцікавіші епізоди про зустрічі

П’ятигорського з найвидатнішими музикантами століття, композиторами й виконавцями...

Іноді одна за одною ідуть то веселі, то смутні оповіді про «пригоди» актора на естраді. А поруч із

ними – міркування про глибоко хвилююче й близьке серцю справжнього музиканта – «вічні

проблеми» виконавського мистецтва.


БЕНТЕЖИЛА МУЗИЧНА АКРОБАТИКА, з книги Г. П’ятигорського «Віолончеліст»

Якщо в учнівські роки будь-яка акробатика на віолончелі мене тішила, то тепер бентежила.

Щоправда, ніхто не вимагав, аби я включав до репертуару небажані для мене п’єси. Однак я сам

волів не ухилятися, не протестувати, піти на компроміс і прийняти виклик. Звичайно, бій, що

ведеться без упевненості у своїй правоті, не може бути виграно. Але як відчути смак до моїх

тарантел?

...Мільштейн і я жили в готелі, а Горовіц мав власний будинок, де ми проводили багато часу. Ми

грали, часто сперечалися про програми, уважаючи їхнє складання винятково важкою справою. Ці

обговорення тривали нескінченно, і іноді ми опинялися в глухому куті. Мерович у всіх випадках

брав на себе роль арбітра. До його порад ми дослухалися, а якщо, залишившись одні, потай і

критикували ці пропозиції, те лише для того, аби зрештою їх прийняти.


ЗВУЧАЛО САМЕ ТАК, з оцінки гри Г. П’ятигорського Р. Штраусом

Це (симфонічна поема «Дон Кіхот» – авт.) звучало саме так, як я й задумував.


РІЧКА – ТА НЕ ТА, з статті Ю. Серпера «Той, що форсував Дніпро на віолончелі»

На прохання дозволити виїхати за кордон А. Луначарський відповів відмовою: нарком освіти

вважав, що Григорій як соліст оркестру і як член квартету незамінний. І тоді влітку 1921 року

Григорій приєднався до групи солістів Великого театру, котрі вирушили в концертний тур

Україною. Вони виступили в Києві, а потім дали низку концертів у невеликих містах.

У Волочиську, поблизу польського кордону, вони розпочали перемовини з контрабандистами, які

вказали їм шлях для на той бік. Уночі музиканти дісталися невеликого моста через Збруч, і

проводирі скомандували їм: «Біжіть!»

Коли по обидва боки річки залунали попереджувальні постріли, Григорій, тримаючи віолончель

над головою, стрибнув з моста у воду. За ним маневр повторив скрипаль Мишаков та інші. Ріка

була досить мілкою, і незабаром утікачі досягли польської території. «Ну ось і перетнули кордон»,

– тремтячи, сказав Мишаков. «Не тільки, – заперечив Григорій, – ми ще назавжди спалили за

собою мости».

Через багато років, коли П’ятигорський прибув з концертами до Сполучених Штатів, він розповів

репортерам про своє життя в Росії й про те, яким чином її залишив. Змішавши дані про дитинство

музиканта на Дніпрі та його стрибок у річку на польському кордоні, репортер хоробро описав

заплив Григорія на віолончелі ...через Дніпро. Назву його статті я й зробив заголовком своєї

публікації.


ЯВИЩЕ НА ВІОЛОНЧЕЛЬНОМУ НЕБОКРАЇ, з «Енциклопедії російської еміграції» В.

Шелохаєва

Сенсацією став його виступ з сольною партією з «Донкіхота» Р. Штрауса – він викликав загальне

замилування слухачів, оркестрантів, диригента...

У дуеті з піаністкою О. Бекман-Щербиною уперше в Росії виконав сонату К. Дебюссі, «Баладу» С.

Прокоф’єва, «Імпровізації» А. Гедике.

Ф. Шаляпін, Л. Собінов запрошували його брати участь у своїх концертах.

Американський період творчої біографії відзначений художньою зрілістю, високою виконавською

майстерністю. Воістину величезний його репертуар. Крім творів, що становлять «золотий фонд»

віолончельної літератури XX ст., артист виконував безліч творів, або йому присвячених (бл. 25),

або тих, що отримували з його рук успішну «путівку в життя». Назвемо бодай концерти

Кастельнуово-Тедеско (1935), Голестана, Хіндеміта (1941), Уолтона (1957), Мійо.

Багато п’єс П. виконував у власному перекладанні: Дивертисмент і сонату В. А. Моцарта, Adagio і

Rondo К. М. Ве6ера, Ноктюрни (cis-mo) Ф. Шопена, «Російський танець» А. Лядова тощо.

Із середини 30-х і до останнього року життя П. концертував чи не усіма країнами світу. Він

виступав зі знаменитими оркестрами під керуванням Тосканіні, Стоковського, Кусевицького,

Вейнгартнера, Казальса, Бічема, Барбіроллі, грав у сонатних ансамблях із С. Рахманіновим.

Подвигом можна назвати останні три місяці життя, коли він, уже тяжко хворий, після складної

операції, зміг дати у Філадельфії два концерти, на яких були присутні 60 тисяч слухачів, а також

провести двотижневий майстер-клас у Швейцарії.

П. – одне з найяскравіших явищ на віолончельному небокраї XX ст.


НЕ ЗОВСІМ ІНСТРУМЕНТ, з інтерв’ю В. Співакова М. Розановій

– У житті часто можна спостерігати, що не людина керує предметом, а предмет людиною.

Трапляється, що не музикант, а музичний інструмент грає людиною?

– Музичний інструмент – це не зовсім предмет. У поєднанні людини й музичного інструмента

є якась рівноправність. Розповім таку історію.

Великий віолончеліст П’ятигорський розповідав, що йому якось на час дали віолончель

Страдиварі. Музиканту дуже сподобалося на ній грати, і він вирішив зіграти на ній свій

сольний концерт. І раптом перед виходом на сцену він чітко почув, як вона йому сказала:

«Хто ти такий, щоб грати на мені?» І він так занервував, що ледве дограв концерт до кінця,

після чого вже до неї навіть не наближався.


І ПРОЗВУЧАВ ТУШ, бувальщина

Коли диригент Грегор Фітельберг прибув для першого в Росії виконання «Дон Кіхота» Ріхарда

Штрауса, він заявив, що сольна партія віолончелі в цьому добутку занадто складна, тому він

спеціально запросив пана Гіскіна. Григорій скромно поступився місцем запрошеному солістові й

сіл за пульт другої віолончелі. Але тут зненацька запротестували оркестранти.

– Наш віолончеліст може зіграти цю партію так само добре, як і будь-хто інший! – заявили вони.

Григорія посадили на колишнє місце й він виконав соло так, що Фітельберг обійняв його, а

оркестр зіграв туш!


ПЕРЕГОРТАВ СТОРІНКИ, бувальщина

Певний час Г. П’ятигорський багато грав у тріо з Артуром Шнабелем і Карлом Флешем. Знаючи

про прекрасну пам’ять П’ятигорського, ці хлопці якось вирішили пожартувати й перед концертом

замість нот Тріо Шуберта (дуже складний і довгий добуток, триває добрих 45 хвилин) підклали

йому на пюпітр щось зовсім інше.

П’ятигорський вийшов на естраду й без проблем зіграв Шуберта, при цьому – до повного захвату

своїх колег – час від часу перегортав сторінки.


ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ ...П’ЯТИГОРСЬКОГО, майже анекдот

Одного разу Альберт Ейнштейн і знаменитий віолончеліст Григорій П’ятигорський разом

виступали на благодійному концерті. Серед публіки сидів один молодий журналіст, який мав

написати звіт про концерт. Він звернувся з питанням до однієї з слухачок:

– Пробачте, П’ятигорського ми всі знаємо, ну, а цей Ейнштейн, який виступає сьогодні …

– Боже мій, та невже ви не знаєте, це ж великий Ейнштейн!

– Так, звичайно, дякую, – зніяковів журналіст і почав щось строчити в блокноті.

Наступного дня в газеті з’явився звіт про виступ П’ятигорського разом з Ейнштейном – великим

музикантом, незрівнянним скрипалем-віртуозом, який своєю блискучою грою затьмарив самого

П’ятигорського. Рецензія всіх дуже розсмішила, а особливо Ейнштейна. Він вирізав замітку і

постійно носив її із собою, показував знайомим і говорив:

– Ви думаєте, що я вчений? Ні, я знаменитий скрипаль, ось хто я насправді!