Калмыкова (Чернова) Александра (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


КАЛМИКОВА (ЧЕРНОВА) Олександра Михайлівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист, видавець, бібліограф.

З дворянської родини.

Народилася 26 грудня 1849 р. (7 січня 1850) в м. Катеринославі Російської імперії (нині – м.

Дніпропетровськ, адміністративний центр однойменної області).

Померла 1 квітня 1926 р. в с. Дитячому Селі Ленінградської області СРСР (нині – Ленінградська

область РФ). Похована на Літературних містках ленінградського Волкового цвинтаря.

Закінчила Катеринославську жіночу гімназію (1864-1868),

Працювала викладачем однієї з одеських гімназій (1868-1869), секретарем Симферопольського

благодійного товариства (1874-1878), Харківської жіночої недільної школи (1879-1880),

кореспондентом газети «Південний край» (1880-1882), викладачем петербурзьких Смоленських

вечірньо-недільних класів (1885-1896), завідуючою відділом журналу «Нове слово» (1897), головою Товариства сприяння дошкільному вихованню (1909-1913), викладачем бібліотечних

курсів при Московському міському народному університеті (1913-1916), викладачем

Ленінградського педагогічного технікуму ім. Ушинського (1921-1926).

Друкувалася в газеті «Південний край», журналах «Вісник літератури», «Жайворонок», «Російська

школа», «Іграшка», «Посередник», «Бувале», «Праці Першого Всеросійського з’їзду з сімейного

виховання», «Початок», «Нове слово».

Як літератор дебютувала брошурою «Про повітря і наших невидимих ворогів у ньому» (1880).

Потім настала черга книг «Єврейське питання в Росії» (1881), «Грецький вчитель Сократ» (1886),

«Зустрічі з Л. М. Толстим» (1921).

Наша землячка – також автор досліджень «Російські лубочні картини в їх просвітницькому

значенні для народу за останні 75 років нашого життя» (1916), «Чому вчить Короленко батьків і

дітей» (1919), «Світова художня література як вчитель життя юних поколінь» (1920).

К. Залишила по собі мемуари «Уривки спогадів» (1926).

З царською владою у письменниці виникали проблеми: їй забороняли працювати вчителем (1896), висилали за межі країни (1901).

Серед друзів та близьких знайомих К. – Л. Толстой, М. Горький, В. Вересаєв, П. Струве, Т.

Сухотіна, В. Вернадський, Н. Крупська, Д. Шаховський, Х. Алчевська, І. Бабушкін, В. Засулич, М.

Мінський, Л. Перовська, Ф. Ольденбург, П. і Д. Стасові, С. Толстая, Д. Мережковський, З.

Кржижанівська та ін.


***

НЕ ІСНУЄ

, з життєвого кредо О. Калмикової (Чернової)

Для живого життя вічних форм не існує.


СУЦІЛЬНИЙ МОРОК, з вірша О. Калмикової «Я плачу»


Я плачу...

Я плачу, плачу

Снова, и от боли

Вся изнываю и кричу,

И замираю вновь безвольно.

Я от тебя завишу так,

Как от луны прилив,

Жизнь без тебя –

Как мрак, как солнце без земли.

Вкус твоих губ, цвет твоих глаз –

Все в памяти всплывает.

Я без тебя один лишь час,

Но я уже скучаю.

Так странно – здесь и без тебя.

Так больно, так уныло.

И вертятся обрывки фраз,

И сердце чуть остыло.

Так грустно и так далеко

Уплыло моё счастье.

Вся боль и радость, жизнь моя,

В одном лишь твоем взгляде.

Как смотришь, дышишь, любишь ты

Осталось в моем сердце.


ВИЗНАВАТИ САМОЦІННІСТЬ КОЖНОГО, з статті О. Калмикової «Ідеали етичного

виховання»

Чи потрібні нам нові моральні цінності? Хіба нам не дало їх Євангеліє? Так, дало, відповідаю я.

Євангельські заповіді моральності вже дві тисячі років відомі народам, що іменуються

християнами. Ми знаємо ці заповіді, визнаємо їх незаперечно істинними, але – не керуємося ними

в житті, не змогли побудувати на них свого виховного впливу. Ця роздвоєність була і є для

кожного з нас причиною болісних душевних конфліктів.

Християнське вчення протиставило поняттю «я» поняття «ти», ближній. В ідеальній відвернутій

концепції це вірно. Але насправді, в реальному житті людина-християнин зустрілася не з ближнім-

індивідом, а з величезною силою колективу, з соціальним державним ладом.

І християнин-індивід під тиском всемогутніх умов соціального і державного життя, під тиском

матеріальних умов втратив в душі своїй ближнього. До цього ближнього він не дійшов до цих пір.

…»Полюби ближнього, як самого себе» – свідчить одна з головних заповідей Євангельського

вчення. Чи пробували ми роз’яснювати, вселяти цю велику істину в душі виховуваних не на

уроках, а в буденній життєвій частині нашої виховної практики? Чи відчули ми всю трудність

цього завдання?

Ближніх – людей – дитина бачить в дуже різних образах: мати, нелюбимий вчитель, товариші, прислуга, городовий, обірваний вуличний хуліган і т.д. і т.д. Чи в силах ми викликати до них в

дітях однакове відчуття любові, як до ближніх?

З трудністю цього завдання ми зустрілися всі, – батьки, вихователі – й або перестали зовсім

працювати над нею, або обійшли її, почавши культивувати у виховуваних відчуття жалості і

любові до окремих, котрі того заслуговують, ...людей. …Звідси, як по площині похилої, йде

ділення на людей за особистим відчуттям до них, за їх соціальним становищем, за національністю

і т.д. і т.д., до повної втрати поняття людина.

Визнавши за можливе таке спрощення, ми зовсім не вводимо в поле зору виховуваних таких

важливих складових частин поняття «ближній», як єдність природного походження, братерство, рівноправ’я людське, – того, що так довго жило й зберігалося в душах темних народних мас Сходу

і Заходу.

Колишня віра у відплату, страх гріха, котрі давали силу чекати і терпіти, в нас, людях XX

сторіччя, є ускладненими новими цінностями: – відчуттям відповідальності, спонукою до

активності. Наша віра в майбутнє не менш сильна, ніж колишня, проте в ній владно дає себе

відчувати етична обов’язковість творчості нових форм життя, форм, відповідних доз наших

етичних ідеалів, до веління все тієї ж правди небесної.

…Ми росли у той час дітьми, свідомо і несвідомо віруючи в благу доцільність і справедливість

світового порядку, і коли – в підліткові роки – нам вперше відкрився світ, то ми побачили, що він

лежав у злі, і зло його було захищене непохитними твердинями форм соціального ладу. Ми

здригнулися, позадкували, готові були шукати порятунку в своїй дитячій необізнаності. Але такий

відступ був неможливий: подальше існування могло йти лише по шляху вперед і – ми пішли.

Пішли понуро, з відчуттям огиди і ворожості до світу, з відчуттям жалоби, презирства до самих

себе...

І раптом дійшла до нас не галасливо виражена, а прихована в наукових даних блага звістка, що все

у світі явищ рухається, змінюється, ...що творчість, участь в будівництві нових форм людського

життя – етичний борг для всякого індивіда, здібного критично до нього ставитися. Безмірно

великою була радість, принесена цією благою звісткою....

…Я аніскільки не заперечую трудності запровадження поняття «людина» в кругозір дитини і

підлітка, проте ця трудність не дає права на усунення його: визнання самоцінності кожної

людської особи повинне бути однією з найважливіших цілей, які ми прищеплюємо юнацтву.


ТИ ЗНАЄШ, мініатюра О. Калмикової

Ти знаєш, як це, коли хочеться лягти й померти, коли сльози роз’їдають обличчя і здається, що

світ загинув? Коли ти готовий віддати абсолютно все просто за дотик дорогої тобі людини. Коли

ти не знаєш, що робити, коли ти розумієш, що це абсурд і що декілька нещасних днів скоро

пройдуть, проте твої губи все одно шукають щось рідне і до болю, жахливо улюблене і близьке.

Коли ти сидиш один і ніхто, ніхто, окрім однієї єдиної людини на світі, не може тобі допомогти.

Ти палиш одну сигарету за іншою й згадуєш, що обіцяв кинути. Коли твоя пам’ять стає твоїм злим

ворогом, Коли хочеться обпалити нерви, аби вони нічого не відчували. Коли в кожному предметі

ти бачиш, ти відчуваєш свою найулюбленішу людину. І ти не знаєш, коли побачиш її.

Й здається, що кожна година – це вічність, і при спогаді про найщасливіші моменти твого життя

стискається серце. Ти кричиш, кусаєш руки і не відчуваєш нічого, окрім болю. Ти не можеш

нічого робити, тільки кричати. Всі дивляться на тебе, як на дурепу і говорять, що ти збожеволіла.

Потім ти сидиш, втупившись в кінчик сигарети, і плачеш, плачеш, плачеш...

ТИ знаєш, як це: любити тебе, коли тебе немає поряд? Коли здається, що я тебе більше ніколи не

побачу? Ти скажеш: це марення. Можливо, але я нічого не можу зробити.

Ти дивишся на годинник і сподіваєшся на диво. Ти благаєш бога, щоб пролунав дзвінок в двері, а

його все немає і немає. І ти вже не живеш, а існуєш однією лише думкою, що десь є ВІН, і ти

готовий продати душу, аби опинитися поряд, тихо обійняти і ніколи в житті більше не відпускати

ні на крок.

РАДЯТЬ ЇХАТИ ДО ГОСУДАРЯ, з листа С. Толстої Л. Толстому від 20 листопада 1885 р.

Середа ранок. Петербург

До цих пір не зробила нічого; вчора заїжджала до Феоктистова, не застала. Написала на картці, що

бажаю його бачити, проте відповіді ще нема.

Були Калмикова і Бірюков, який вже сьогодні прислав мені …»Що робити?».

…Калмикова і Бірюков мене все умовляють їхати до государя, але Леночка Фукс, Саша і Таня не

радять, говорять, що він сам нічого не вирішить. Поки я їду до Феоктистова...

Цілую всіх вас, чекаю сьогодні листи. Левочка, милий, портрет зроби, будь ласка. Кланяюся

madame Seuron, miss Gibson, дядькові Костю, Альсиду.


ЇХНІЙ ВОГОНЬ ГРІЄ, з нарису К. Гоги «Жінка – чарівна і таємнича»

Переходячи від козацької доби до нашого теперішнього часу хочеться пригадати таких жінок, як

Марія Раєвська-Іванова, Христина Данилівна Алчевська, Олександра Михайлівна Калмикова,

Наталія Кобринська, Софія Русова та ін. Вони посідають почесне місце в розвитку української

культури. Це жінки, які віддали свої серця бідним і знедоленим, давши їм можливість вчитися.

Майже всі вони видавали збірки, як наукового стилю так і художнього. Багато з них були

художниці, вони відкривали власні школи, музеї, були педагогами, які віддали все своє життя

культурницькій праці. Про цих жінок мало хто говорив.

Проминули літа, десятиріччя, давно немає серед живих відданих своєму народові дочок,

невтомних трудівниць на культурно-освітній ниві. Але назавжди вони зосталися з нами, і серед

нас те Добре, Вічне й Розумне, що вклали ці жінки у всеукраїнське багаття духовного

утвердження нації. Той духовний вогонь і сьогодні гріє всіх, кому дорогі рідна історія, культура.