Желиховская Вера (fb2)




ЖЕЛІХОВСЬКА Віра Петрівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург. Псевдоніми – пані Ігрек, Н. Ляховський. Фундатор літератури для дітей та

юнацтва на теренах Російської імперії.

З родини військового. Батько, Ган П., – капітан кінної артилерії; мати Ган О. – письменниця; сест-

ра Блавацька О. – теософка; кузен Вітте С. – прем‘єр-міністр Російської імперії; дочнька – дружи-

на генерала Брусилова О., який під час першої світової війни командував 8-ю армією в Галіцийсь-

кій битві.

Народилася 17 (29) квітня 1835 р. в м. Катеринославі Російської імперії (нині – м. Дніпропет-

ровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Померла 5 (17) травня 1896 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похована на старому одеському цвинтарі.

Отримала домашню освіту.

Друкувалася в газетах «Тифліський аркуш», «Московські відомості», «Новий час», «Санкт-

Петербурзькі відомості», «Новини», «Кавказ», журналах «Нива», «Російський вісник», «Сім’я і

школа», «Всесвітня ілюстрація», «Літературний додаток до «Громадянина», «Дитяче читання»,

«Джерело», «Російська старовина», «Північ», «Ребус», «Російський огляд», «Труд», «Російський

огляд», «Громадянин», «Природа і люди».

Як літератор дебютувала нарисом «Алаверди і Яхшієл» (1872).

Потім настала черга оповідань для дітей «За пригодами» (1878), «Як я була маленькою» (1891),

«Моє отроцтво» (1893), «З темряви на світло» (1882), «Розанчик» (1889), «Любов міцна правдою»

(1890), «Мала билинка та витривала» (1897).

Ж. – автор романів і повістей «Весняною зорею» (1886), «Брехня» (1890), «В житейськім

чорториї» (1895), «Виродження» (1897), «Було, пройшло і димом догори пішло» (1885), «Княжна

Цхені» (1890), фантастичних доробків «Майя» (1892), «Фантастичні оповідання» (1896).

Перу нашої землячки також належать п’єси «Хто злодійка» (1883), «Назвався грибом – лізь до ко-

зуба» (1886), «На засміченому ґрунті» (1887).

Писала вона і для народу: «Кавказ і Закавказзя» (1885), «Наші воїни православні» (1886),

«Кавказький легіон» (1887), «Князь Іліко», «Забуті герої» (обидві – 1888), «Кавказькі оповідання»

(1895).

Крім спогадів, залишила парапсихологічну книгу «Непоясниме чи не пояснене» (1885),

Серед друзів та близьких знайомих – П. Гнідич, В. Сологуб, В. Немирович-Данченко, О. Чюміна,

П. Боборикін, О. Нотович, В. Міхневич та ін.


***

ЛЮБИТИ БЛИЖНІХ

, з життєвого кредо В. Желіховської

Бог ...не позбавив мене здатності сподіватися на велику добрість Його і любити своїх ближніх.

ДЛЯ МОЇХ ДІТЕЙ, зі спогадів В. Желіховської

Дача, на якій ми жили в Саратові, була старим, величезним будинком з підземними галереями,

давно покинутими ходами, вежами і затишними куточками. Це був скоріше напівзруйнований

середньовічний замок, ніж будинок зведений минулого століття. Нам було дозволено в супроводі

слуг обстежувати ці старі «катакомби».

Ми в них знайшли більше битого пляшкового скла, ніж кісток, і більше павукових мережив, ніж

залізних ланцюгів. Але в кожній тіні, що відбивалася на стіні, нам уявлялися якісь духи.

Олена* не обмежилася одним-двома відвідуваннями. Це місце вона зробила своїм прихистком, де

ховалася від шкільних занять. Немало часу пройшло, доки цей прихисток виявили. Щораз, коли

Олена зникала, на пошуки її посилали велику групу слуг на чолі з тим чи іншим «жандармом»,

людиною, яка не боялася спіймати її силоміць.

…Вона стверджувала, що ніколи не бувала там одна, а завжди в компанії «маленького горбуна», її

товариша по іграх.

…Жоден хлопчисько шкільного віку не був таким бешкетником, як вона.

Але коли кінчалися витівки, жоден учений не міг бути більш старанним у заняттях. Її не можна

було відірвати від книг, які вона просто ковтала, вдень і вночі. Здавалося, що уся велика домашня

бібліотека не зможе задовольнити цю спрагу знань.

…Годинами вона могла розповідати неймовірні історії з впевненістю очевидця, котрий добре знає, про що говорить. …Вона переконувала, що її переслідують «жахливі, світні очі», часто боялася

неживих предметів.

Ніхто на це не звертав уваги, а декому її поведінка здавалася смішною. У таких випадках вона

міцно затискала очі і запекло кричала, лякаючи весь будинок, буцімто намагаючись сховатися від

погляду «примари», за яку вона сприймала одяг чи меблі. Іноді на неї нападав безпричинний сміх.

Вона пояснювала, що його викликав своїми витівками її невидимий друг.

Невидимих друзів своїх ігор вона знаходила в кожному затишному куточку, в кожнім кущі нашого

старого парку. Взимку, коли родина переїжджала в місто, вона з цими друзями гралася у великій

вітальні нижнього поверху, яка з пізнього вечора до ранку завжди пустувала. Незважаючи на

замкнені двері, Олену багато разів знаходили вночі в цьому темному приміщенні, іноді в

напівсвідомому стані, іноді міцно сплячою, але жодного разу вона не змогла