Желиховская Вера (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ЖЕЛІХОВСЬКА Віра Петрівна


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, драматург. Псевдоніми – пані Ігрек, Н. Ляховський. Фундатор літератури для дітей та

юнацтва на теренах Російської імперії.

З родини військового. Батько, Ган П., – капітан кінної артилерії; мати Ган О. – письменниця; сест-

ра Блавацька О. – теософка; кузен Вітте С. – прем‘єр-міністр Російської імперії; дочнька – дружи-

на генерала Брусилова О., який під час першої світової війни командував 8-ю армією в Галіцийсь-

кій битві.

Народилася 17 (29) квітня 1835 р. в м. Катеринославі Російської імперії (нині – м. Дніпропет-

ровськ, адміністративний центр однойменної області України).

Померла 5 (17) травня 1896 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похована на старому одеському цвинтарі.

Отримала домашню освіту.

Друкувалася в газетах «Тифліський аркуш», «Московські відомості», «Новий час», «Санкт-

Петербурзькі відомості», «Новини», «Кавказ», журналах «Нива», «Російський вісник», «Сім’я і

школа», «Всесвітня ілюстрація», «Літературний додаток до «Громадянина», «Дитяче читання»,

«Джерело», «Російська старовина», «Північ», «Ребус», «Російський огляд», «Труд», «Російський

огляд», «Громадянин», «Природа і люди».

Як літератор дебютувала нарисом «Алаверди і Яхшієл» (1872).

Потім настала черга оповідань для дітей «За пригодами» (1878), «Як я була маленькою» (1891),

«Моє отроцтво» (1893), «З темряви на світло» (1882), «Розанчик» (1889), «Любов міцна правдою»

(1890), «Мала билинка та витривала» (1897).

Ж. – автор романів і повістей «Весняною зорею» (1886), «Брехня» (1890), «В житейськім

чорториї» (1895), «Виродження» (1897), «Було, пройшло і димом догори пішло» (1885), «Княжна

Цхені» (1890), фантастичних доробків «Майя» (1892), «Фантастичні оповідання» (1896).

Перу нашої землячки також належать п’єси «Хто злодійка» (1883), «Назвався грибом – лізь до ко-

зуба» (1886), «На засміченому ґрунті» (1887).

Писала вона і для народу: «Кавказ і Закавказзя» (1885), «Наші воїни православні» (1886),

«Кавказький легіон» (1887), «Князь Іліко», «Забуті герої» (обидві – 1888), «Кавказькі оповідання»

(1895).

Крім спогадів, залишила парапсихологічну книгу «Непоясниме чи не пояснене» (1885),

Серед друзів та близьких знайомих – П. Гнідич, В. Сологуб, В. Немирович-Данченко, О. Чюміна,

П. Боборикін, О. Нотович, В. Міхневич та ін.


***

ЛЮБИТИ БЛИЖНІХ

, з життєвого кредо В. Желіховської

Бог ...не позбавив мене здатності сподіватися на велику добрість Його і любити своїх ближніх.

ДЛЯ МОЇХ ДІТЕЙ, зі спогадів В. Желіховської

Дача, на якій ми жили в Саратові, була старим, величезним будинком з підземними галереями,

давно покинутими ходами, вежами і затишними куточками. Це був скоріше напівзруйнований

середньовічний замок, ніж будинок зведений минулого століття. Нам було дозволено в супроводі

слуг обстежувати ці старі «катакомби».

Ми в них знайшли більше битого пляшкового скла, ніж кісток, і більше павукових мережив, ніж

залізних ланцюгів. Але в кожній тіні, що відбивалася на стіні, нам уявлялися якісь духи.

Олена* не обмежилася одним-двома відвідуваннями. Це місце вона зробила своїм прихистком, де

ховалася від шкільних занять. Немало часу пройшло, доки цей прихисток виявили. Щораз, коли

Олена зникала, на пошуки її посилали велику групу слуг на чолі з тим чи іншим «жандармом»,

людиною, яка не боялася спіймати її силоміць.

…Вона стверджувала, що ніколи не бувала там одна, а завжди в компанії «маленького горбуна», її

товариша по іграх.

…Жоден хлопчисько шкільного віку не був таким бешкетником, як вона.

Але коли кінчалися витівки, жоден учений не міг бути більш старанним у заняттях. Її не можна

було відірвати від книг, які вона просто ковтала, вдень і вночі. Здавалося, що уся велика домашня

бібліотека не зможе задовольнити цю спрагу знань.

…Годинами вона могла розповідати неймовірні історії з впевненістю очевидця, котрий добре знає, про що говорить. …Вона переконувала, що її переслідують «жахливі, світні очі», часто боялася

неживих предметів.

Ніхто на це не звертав уваги, а декому її поведінка здавалася смішною. У таких випадках вона

міцно затискала очі і запекло кричала, лякаючи весь будинок, буцімто намагаючись сховатися від

погляду «примари», за яку вона сприймала одяг чи меблі. Іноді на неї нападав безпричинний сміх.

Вона пояснювала, що його викликав своїми витівками її невидимий друг.

Невидимих друзів своїх ігор вона знаходила в кожному затишному куточку, в кожнім кущі нашого

старого парку. Взимку, коли родина переїжджала в місто, вона з цими друзями гралася у великій

вітальні нижнього поверху, яка з пізнього вечора до ранку завжди пустувала. Незважаючи на

замкнені двері, Олену багато разів знаходили вночі в цьому темному приміщенні, іноді в

напівсвідомому стані, іноді міцно сплячою, але жодного разу вона не змогла пояснити, як туди

потрапила.

Таким же таємничим чином вона щезала і вдень. Після довгих пошуків її знаходили в якому-

небудь ніким не відвідуваному місці. Якось знайшли на темному горищі, під самим дахом, серед

голуб’ячих гнізд. Біля неї юрбилися сотні птахів, а вона пояснила, що «укладає їх спати».

…Іноді після багатогодинних пошуків її знаходили в бабусиному зоомузеї серед доісторичних

копалин, птахів і тварин, у серйозній бесіді з опудалом крокодила чи тюленя. Олена пояснювала,

що …птахи і тварини… розповідають їй про власне життя.

…Вона чула голос кожної речі і приписувала речам свідомість, існування прихованих сил, які

відчувала тільки вона.

Щоб поповнити бабусину ентомологічну колекцію, нас, дітей, часто споряджали на екскурсії. І тут

маленька Оленка відстоювала свою незалежність. Вона не ловила метеликів, яких називали

«сфінксами», на темних пухнатих тільцях яких чітко виднівся череп. Вона говорила: «Природа на

кожному з них намалювала череп якогось померлого героя, тому ці метелики священні і їх

вбивати гріх, тому що це означає знищення померлої людини».

…Одного разу вона усіх налякала майже до нервового нападу.

– Тільки подумайте! Дивно! – говорила вона. – Земля раптово розкривається, повітря згущується і

перетворюється на морські хвилі... Погляньте! Погляньте! Ось хвилі вже насуваються на нас.

Всюди вода!

Вона говорила з таким переконанням, у її голосі звучало таке непідроблене здивування і жах, а на

дитячому личку відбивалися одночасно і божевільна радість, і переляк, особливо, коли вона

закривши очі обома руками, впала на пісок і закричала:

– Ось вона, ця хвиля!.. Вона прийшла.. Море, море, ми тонемо!

Слідом за нею і ми попадали, перелякано волаючи. Ми теж щиро повірили, що нас дійсно

поглинула морська безодня і нас вже немає в живих!

… Де вона могла почути про перевтілення? Хто їй у нашій православній родині міг про це

розповісти?

*Сестра Є. Блавацька.


ЛЕДЬ НЕ ПОХОВАЛИ, МОВ СОБАКУ, з розповіді В. Желіховської «Про дуель Лермонтова»

Наступного дня ми (розповідає Раєвський М. П. – авт.) із Столипіним пішли до священика.

…Довелося Столипіну йому, замість 50-ти, 200 рублів пообіцяти. Проте батюшка все наполягав на

тому, що, відповідно до такого-то розділу Стоглава, дуелісти вважаються самовбивцями, і тому

Михайлу Юрійовичеві ніякої заупокійної служби не передбачається і ховати його треба поза

цвинтарем. Боявся він дуже від архієрея догану одержати. …Проте, коли йому ще й ікону

пообіцяли в церкву дати, він згодився прийти. А ікона була багата, в срібній ризі і з каменями

дорогоцінними, – одна з тих, яких бабуся Михайлові Юрійовичу цілий іконостас надарувала.

…Народу – ціле море. Всі чекають, а священика все немає. Як тут бути? Раптом з публіки

католицький ксьондз, спасибі йому, викликався.

– Він боїться, – говорить, – а я не боюся, і розумію, що таку людину, як собаку, не ховають.

Давайте я літію і панахиду відслужу.

Ми до цього були звичні, оскільки в похід з нами ходили почергово то католицький, то

православний священик, тому з радістю погодилися.

Коли він відслужив, то й лютеранський священик, який тут був, труну благословив, промову

виголосив і по-своєму став служити. Одного тільки православного батечка при цьому не було.

Вже народ почав розходитися, коли він прийшов, і, дізнавшись, що священнослужителі інших

віросповідань служили раніше нього, відмовився служити, оскільки знайшов, що цього досить.

Насилу ми його переконали, що на похоронах людини греко-російського віросповідання завдено і

служіння православне.

При винесенні ж тіла, коли побачив наш батюшка музику й солдатів, як і буває на похоронах

офіцера, то знову злякався.

– Приберіть сурмачів, – говорить, – не можна, щоб самовбивцю так ховали.


«АТЕЇСТИЧНИЙ» МОЛЕБЕНЬ, з нотаток В. Желіховської

Микола Павлович Раєвський розповідав про те, як Лермонтов і Столипін, будучи проїздом у

Воронежі, сказали один одному, що підуть побродити наодинці, і несподівано, кожен

рекомендуючись невіруючим, зустрілися в соборі, куди кожен пішов таємно від іншого. Столипін

здивовано питає:

– Як ти сюди потрапив?

А Лермонтов зніяковів так і говорить:

– Та бабуся веліла Спасенникові тутешньому молебень відслужити! А ти навіщо?

І коли Столипін відповів, що і йому теж бабуся веліла, обидва відвернулися.


ВЛАДА ПЕРЕПЛУТАЛА, з листа В. Желіховської В. Соловйову

Олена Петрівна Блавацька сама не видавала себе за вдову, але такою її визнала тифліська влада,

яка надіслала її 1884 року свідоцтво, де вона була названа «вдовою дійсного статського радника

М. В. Блаватського». Не піддтримуючи з ним стосунків понад двадцять п’ять років, вона

абсолютно втратила його з поля зору і не знала, як і ми, живий він чи помер.

Це провина тифлисской поліції, а ніяк не її.


У МАНДРАХ, з статті «Життя і творчість Віри Желіховської» на museum.dp.ua

Раннє дитинство дівчинки пройшло в постійних переїздах і мандрах. Після смерті матері в 1842

році Віру, разом з сестрою Оленою і братом Леонідом, узяли на виховання до Саратова дідусь

Андрій Михайлович і бабуся Олена Павлівна Фадєєви.

У 1855 році, вісімнадцяти років від народження, Віра Петрівна Ган вийшла заміж за поміщика

Псковської губернії Миколу Миколайовича Яхонтова. Проте через чотири роки він помер, важко

простудившись на рубці лісу. Молодшому з синів Віри Петрівни, Ростиславу, виповнилося лише

п’ять днів, а старшому було не більше чотирьох років. Молода жінка «знову переїхала жити з

двома дітьми до будинку дідуся Фадєєва, який служив у той час вже на Кавказі».


НЕ ЧИТАВ, з книги С. Вітте «Спогади»

Віра Петрівна Желіховська добре відома завдяки своїм книгам в Петербурзі і взагалі у великих

російських містах; принаймні, мені постійно матері говорять про книги, нею написані, і жалкують,

що її вже більше немає в живих і що тепер немає книг, які були б зручні для читання юнацтвом.

Зізнатися, я жодної її книги не читав.


НАШВИДКОРУЧ, з статті-реквієму Р. Ніколаєва «Пам’яті В. П. Желіховської»

Вона повторно вийшла заміж за директора класичної гімназії, а потім помічника опікуна

Кавказького учбового округу В. І. Желіховського, якому була невтомною помічницею в його

турботах про дітей, йому увірених. Чоловік її приніс багато користі і добра в справі освіти і

облаштування шкіл і гімназій по всьому Кавказу, про що свідчить лист до нього великої княгині

Ольги Федорівни...

...Успадкувавши талант своєї матері, вона почала пробувати літературні сили на невеликих

дитячих оповіданнях, які ніде не поміщала, а писала виключно для своїх дітей, проте згодом

тривала і тяжка хвороба чоловіка, а потім його смерть змусили Віру Петрівну шукати в

написаному нею ради забави своїх дітей засобів до їх утримання і виховання.

...Писала цілими днями, буквально не розгинаючи спини. Їй доводилося з потреби працювати за

замовленням, не розбираючи матеріалу і розкидаючи свої твори по різних газетах і журналах.

Писала вона на швидку руку і романи, і повісті, і оповідання для дітей, і фейлетони, і

кореспонденції, відмінно усвідомлюючи, що вона таким чином виснажує і роздробляє своє велике

дарування...

Не зважаючи на такі суворі умови, всі без виключення твори Віри Петрівни написані прекрасною

мовою, просто, правдиво і художньо.