творчості, у ставленні до людей. Всяка дисгармонія, стосувалося це етики чи естетики, викликала
в ньому болісне страждання.
НАРОДНИЙ СПІВАК, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) Д. Лихачовим
Це був справді народний співак, співак народної справи... він хворів стражданнями батьківщини, хворів тим, що у нас відбувається.
ГОМЕР СРСР, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) В. Буковським
Для нас Галич ніяк не менше Гомера. Кожна його пісня – це «Одіссея», подорож лабіринтами душі
радянської людини.
НАЙЖАХЛИВІШЕ ПОКАРАННЯ, зі спогадів В. Аксьонова
Саша приїздив до Америки, нещаснішої людини я не бачив. Він був в шикарному пальті, в кепці, сів і сказав: «Я зрозумів, що найжахливіше покарання придумав Ленін– це вислання з Росії.
Жахливішого не існує. Навіть табір не так страшний».
ІНША НЕСВОБОДА, з статті В. Логінова «Знак Долі»
Так уже повелося, що про мертвих говорять або добре, або нічого. Але існує й інша традиція: тих, кого одні раніше мазали лише однією чорною фарбою, інші потім починають перефарбовувати у
виключно білий колір, і навпаки. А тим часом саме життя щоденно примушує нас переконуватися
в неправильності, навіть згубності поділу світу людей з його різноманіттям кольорів і відтінків
лише на біле і чорне.
...Все це було – і великі гонорари, і заохочення, і творчі відрядження країною і за кордон, і прийом
в дві творчі спілки відразу – ...випадок сам собою надзвичайно рідкісний.
На початку 60-х років Галич набуває широкої популярності як поет-пісняр, або, як тепер прийнято
говорити, бард. Справедливості заради відзначу, що небагатьом бардам вдавалося мати такий
успіх у слухачів, який випав на долю Галича.
У чому ж секрет популярності Галича-барда? У тому, що він співав про народ і для народу. Співав
про життя простих людей; співав про тих, хто повернувся із сталінських таборів, хоча сам жодного
разу не сидів ні в таборах, ні у в’язниці. І головне – співав щиро.
Однак після 1964 року ситуація різко змінилася: почалося згортання демократичних процесів, покликаних до життя XX з’їздом КПРС. І тоді заговорили і почали діяти ті, кому був не до
вподоби критичний зміст пісень Галича. В результаті виник і став як сніжний вал наростати
конфлікт Галича з керівництвом творчих союзів...
...Чи розумів він те, що за кордоном як поет, як співак буде приречений на долю ще гіршу?
Виїжджаючи з СРСР, він втрачав джерело, яке живило його творчість, втрачав аудиторію, для якої
співав і яка відповідала йому душевному стану. Виїжджаючи з СРСР, Галич, образно кажучи, наступав на горло власній пісні.
...У червні 1974 року виїхав за рубіж для возз’єднання з родичами, котрі проживають в Ізраїлі. (Ще
треба б розібратися, хто спровокував цей виїзд, надіславши виклик під виглядом родичів, явно
підштовхуючи поета на конфлікт з державою і абсолютно не цікавлячись наслідками для нього
самого.)
Дійсність ... виявилася ще жорстокішою. Творча криза ...і, як закономірний результат, – тяжкий
матеріальний стан...
Використовуючи це, ворожі СРСР сили, що називається, прибрали Галича до рук. Можливо, на
перших порах зіграла свою роль і образа, можливо, навіть озлобленість не знаю, не хочу
стверджувати...
...Дуже скоро він почав розуміти весь жах здійсненого ним вчинку, весь жах свого становища.
Виступаючи на XVI конференції журналу НТС «Посів», Галич з розчаруванням зізнавався:
«Останнім часом деякі мої друзі і я починаємо відчувати тут абсолютно іншу несвободу. Тутешня
несвобода нам незвична, вона нас приголомшила. Нам говорять, що Заходу необхідна інформація.
Але яка ж інформація потрібна ще панам типу Понтера Грасса й іншим? Наш другий фронт, найперше, люди, не охочі слухати, готові в ім’я брудної політичної гри пожертвувати свободою
своїх країн».
Послідкувала сильна депресія, Галич запив...
«ЇМ ПРОСТО СТРАШНО», з інтерв’ю О. Галич О. Свєтловій
– Коли я прийшла, тато лежав в своєму кабінеті, під синім пледом, на канапці поряд з письмовим
столом. Йому безперервно дзвонили: «Ти повинен написати записку, що покаявся!»
Знайомий журналіст з Іжевська дістав протокол загальних зборів. Тата виключили з
формулюванням «за невідповідність високому званню радянського письменника». Останньою
краплею стала випадковість. Член Політбюро Полянський почув антирадянські пісні Галича на
весіллі своєї доньки і Івана Диховничого, обурився і зателефонував до Спілки письменників
