який, будучи за природою схильним до помилки, постійно коливається між брехнею й істиною.
СУЩЕ – СТВОРЕНЕ І НЕ СТВОРЕНЕ, з дисертації В. Івлєва «Оформлення логічного
інструментарію в історії російської філософії XVII – початку XVIII ст.»
Філософію Лопатинський визначав як знання сущого, створеного і не створеного, що здобувається
завдяки світлу, дарованого нам від природи розуму. Крім цього, він наводив і інше, більш
розповсюджене, визначення філософії – достовірне й очевидне знання справ божественних і
людських.
Під божественними справами мається на увазі Бог і Його витвори, під людськими – тіла, сама
людина і людські дії. «Ми опускаємо такі риторичні визначення і перифрази, як «філософія є
шукачкою істини в цьому й іншому житті, володаркою вдачі, матір’ю славних мистецтв», оскільки
для позначення філософії як такої існують два простих слова. Одне з них, древніше, – «мудрість»,
друге, сучасне – «філософія» чи «шлях до мудрості», – писав Феофілакт.
Як ми бачимо, визначення досить традиційні. З іншого боку, філософія може визначатися і як
«збірне поняття у змісті енциклопедії наук про природу» (там же), а це – уже явні рецепції
філософії Нового часу.
Людина у філософській системі Лопатинського вважається матеріальною метою («...філософія є
природна придбана властивість»). Отже, кожна людина окремо є діючою причиною стосовно тієї
філософії, яку вона сповідує.
…Лопатинський виділяє два види теології: природну, яка дає знання про Бога за допомогою
природних основ і яка є частиною метафізики, і християнську, котра спирається на Св. Писання,
Батьків Церкви і Св. Переказ і не відноситься до філософії.
ПОРТРЕТ ДОБРОЧЕСНОСТІ, з нарису М.-Ш. Фандербека «Лопатинський Федір Леонтійович»
Наше вчене коло поважає Феофілакта Лопатинського , єпископа Тверського... Це людина
всебічної освіти, знавець грецької літератури, якою займається дуже старанно і з величезним
успіхом...
Його непохитна чесність у всіх обставинах життя нагадує собою золоте століття. Одним словом,
якби чесноту можна було намалювати, то він був би її портретом.
НЕ СПІВЧУВАВ СИНОДАЛЬНОМУ УПРАВЛІННЮ, з інтернет-сайту hram.kiev.ua
Сенат виробив правила вибору і поставлення осіб в настоятелі манастирів і в єпископи, згідно з
якими блюститель Стефан Яворський з освяченим собором не мали права без згоди сенату
висвятити кого в архиєреї. Сенат явно втручався в ділянку, що належала раніше до прав
патріярших.
Стали можливими такі факти, як указ Сената місцеблюстителеві митроп. Стефану від 23 грудня
1715 р., аби місцеблюститель прибув до Петербургу з ризницею й півчими для хиротонії нових
двох архиєреїв. Але ж що до кандидатур в єпископи, то рішаючою тут була царська воля. Коли в
часі блюстительства митрополита Стефана Яворського й до відкриття Синоду на великоруських
катедрах з’явилося 15 українських ієрархів, то на це була згода і воля Петра І, хоч заслугою
митрополита була, очевидно, рекомендація на святительські катедри своїх земляків, переважно
вихованців Київської Академії.
Знані, однак, і випадки, коли місцеблюститель противився висвяченню в єпископи, а мусів
підпорядкуватися царському наказу про висвяту. Яскравим таким випадком була спроба не
допустити до єпископства ректора Київської Академії Феофана Прокоповича. Ініціяторами її були
українські богослови – ректор Московської Академії Феофілакт Лопатинський і префект тієї ж
Академії Гедеон Вишневський.
...Архиєп. Феофілакт Лопатинський не співчував синодальному управлінню і казав, що справи в
Синоді йшли гірше, ніж було за патріярхів...
Коли вступала на російський престол цариця Анна, то в складі Синоду фактично було 4 члени: архиєпископи Феофан Прокопович і Феофілакт Лопатинський , митр. Георгій Дашков і єп.
Ігнатій Смола. Указом 21 липня 1730 р. призначено було новий склад Синоду з 9 осіб, до якого з
попереднього складу увійшов тільки Феофан Прокопович. В цьому історики вбачають вплив
Прокоповича, бо коли архиепископ Феофілакт повернувся з Петербургу в Твер, і його запитали,
хто нині є в Синоді, він відповів: «Преосвящ. Феофан таких собі вибрав, що ніхто з них і слова не
сміє промовити».
КРИТИКУВАВ РОСІЙСЬКИХ НЕБОЖИТЕЛІВ, з книги С. Соловйова «Історія Росії з
якнайдавніших часів»
У справі про пасквіль на Феофана до Таємної канцелярії
