позбавленим смаку. – Чому? А чому треба жерти великі шмати? Це пожадливість і обжерливість.
Нам і такої скиби досить.
– Ну, ну, не корчте з себе праведника, пане ксьондз, – пробурчав Володкович собі під ніс і раптом
гмикнув, примруживши ліве око. – Ласун-то ви, напевно, першорядний...
ПРОШУ ЗАХИСТУ, уривок з роману Я. Івашкевича «Червоні щити»
Телі з огидою поглянув на співака, схопився і, не відчуваючи під собою ніг, кинувся до битого
шляху. Вибіг він на дорогу якраз в ту хвилину, коли нею проїздив на білому персидському коні
молодий лицар. І зброєносець з ним був, услід їхав. Телі бухнувся на коліна прямо під копита –
вершник ледве встиг зупинити коня. І тут, весь тремтячи від образи, хлопчик голосно заплакав.
Лицар, видно, дуже здивувався; упершись рукою в шию коня, він обернувся до зброєносця:
– Гей, Лестко, запитай у хлопчини, чого йому треба!
Лицар був зовсім молодим, вірно, не старше за свого зброєносця, а може, лише здавався таким
юним. Довге русяве волосся вибивалося з-під шолома і м’якими кучерями падало на плечі,
золотячись в сонячних променях. Обличчя у нього було рум’яне, очі блакитні. Прямо у душу вони
дивилися і немов відливали сталлю – так і упилися в Бартоломія, котрий зненацька сторопів.
...Зброєносець зістрибнув з коня, нахилився до хлопчика – зросту він був величезного – і запитав:
– Чого ти просиш?
– Захисту! – вигукнув Телі і перевів погляд вгору, із слуги на пана. Лицар їхав без стремен. Замість
сідла був під ним стягнутий попругою кольоровий шерстяний килимок; ноги в світлих, вузьких
штанях вільно звисали і були озуті в сірі сап’янові чоботи, зашнуровані ремінцями.
Лицар схилився до хлопчика і, не довго думаючи, наказав слузі:
– Візьми його на круп, Лестко, хай їде з нами.
...Всього один раз озирнувся Телі на співака – той стояв обабіч шляху і махав йому рукою.
Обличчя у Турольда було засмучене.
– Куди ми їдемо? – запитав Телі свого супутника.
– У монастир святого Бартоломія, що над озером. А потім далі.
– Ще далі?
– Так, в Швабію, є там один дальній монастир, Цвіфальтен називається.
– І все одні їдете?
– А мій пан завжди так їздить. Візьме лише кошіль з грошима, спис в руку та лук за плечі. Навіть
меча у нього немає. Зате я при кинджалі.
– Так, відчуваю, – сказав Телі, – він мене по ногах б’є.
– І до цих пір нічого поганого з нами не траплялося, – додав Лестко.
– А здалеку їдете?
– З Польщі!
– А далеко це? – запитав Телі.
– Ще б! Вже тижнів два все їдемо і їдемо. Зупинялися, щоправда, у єпископа Ебергарда в
Зальцбурзі, затрималися там день-другий. Зате погуляли усмак!
– А як звати нашого пана?
– Князь Генріх Сандомирський.
ХТОЗНА, ЯК ІЩЕ В УКРАЇНІ БУДЕ, уривок з новели Я. Івашкевича «Місяць сходить»
Сила і міць творіння дрімають у цій лінивій масі. І страхітлива жорстокість... Як жахливо вони
мучать тварин.
– Як вони мучили людей, подумай, скільки крові тут пролилося, навіть у тій долині. Коліївщина,
уманська різня, селянські війни часів Яна Казимира, все це завершилося струменями крові.
Спливала вона рікою до того погідного ставу, тут, попід тим млином, настромили на палі
чотирьох козаків Гонти, а там, проти маєтку, бунтівнича рука мордувала старшину, а там, на
хуторі, спалили живцем цілу родину...
– Звідки ти це знаєш?
– Не знаю, певно, що не знаю, ця земля майже не має історії, але так мусило бути. І хтозна, як іще
буде.
НА ЛЕКЦІЇ ХОДИВ РІДКО, зі спогадів Я. Івашкевича
Вища школа не відіграла ніякої ролі в моєму духовному житті. На лекції ходив рідко, весь час
присвячував заробіткам, а екзамени складав, аби скласти, і кілька разів на них зрізався.
Не відіграв також ніякої ролі університет у моєму особистому житті.
...Наскільки всі міські лекції були тяжкими і безбарвними, настільки сільські виїзди спричинилися
у великій мірі до пізнання світу і людей.
...Ми пішли на Хрещатик. Пройшли Київ із кінця в кінець, не розуміючи, яка небезпека нам
загрожує. Тільки потім дізналися, що перехожих, які у цей час з’являлися на вулицях,
розстрілювали на місці. Вулиці лякали пусткою. Трамвайні та електричні дроти, порвані та
переплутані, лежали на тротуарах. Вибиті вікна чорніли в порожніх будинках.
БУЛО ТІСНО СЕРЕД КНИГ, зі спогадів К. Паустовського «Ярослав Івашкевич»
