Ивашкевич Ярослав (fb2)




ІВАШКЕВИЧ Ярослав Болеславович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: польський.

Прозаїк, поет, драматург, літературний критик, перекладач. Псевдонім – Eleuter.

З родини службовця. Батько, Івашкевич Б., – бухгалтер.

Народився 20 лютого 1894 р. в с. Кальнику Липовецького повіту Київської губернії Російської

імперії (нині – Іллінецький район Вінницької області України).

Помер 2 березня 1980 р. в м. Варшаві (Польща). Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Єлизаветградській (1904-1909) і 4-й Київській гімназіях (1909-1912), закінчив

юридичний факультет Київського університету (1912-1918).

Працював головою Спілки письменників ПНР (1945-1949; 1959), редактором журналу «Творчість»

(з 1955).

Тричі лауреат державної премії ПНР (1952; 1954; 1963).

Лауреат Міжнародної премії «За зміцнення миру між народами» (1970).

Як літератор дебютував віршем «Ліліт» в журналі «Перо» (1915).

Потім настала черга повістей і романів «Зенобія. Пальмура» (1920), «Місяць сходить» (1925),

«Змова чоловіків» (1930), «Панянки з Волчикова» (1933), «Червоні щити» (1934), «Маскарад»

(1939), «Закохані з Марони» (1961), «Хвала і слава» (1956-1962), «Заруддя» (1976),

Літературним явищем став збірник оповідань «Нове кохання та інші оповідання» (1946).

І. – автор монографій про Ф. Шопена, І. С. Баха.

Перекладав Т. Шевченка, М. Бажана, М. Рильського, В. Шекспіра, А. Чехова, Х. Андерсена, К.

Гольдоні, Л. Толстого.

Більшовицької революції не сприйняв, емігрувавши до Польщі (1918).

Після тривалої перерви відвідав Україну в 1958, 1964, 1974 та 1977 роках.

У Києві ім’ям земляка названо вулицю (1984).

У с. Кальник Іллінецький район Вінницької області землякові встановлено пам’ятник, а в

шкільному музеї обладнана спеціальна експозиція, є бібліотечка творів.

Українська видавнича група «Сучасність» випустила книгу І. «Злет» (2007).

Серед друзів та близьких знайомих М. – К. Паустовський, Г. Манни, Д. Ґолсуорсі, Р. Роллан, М.

Шолохов, К. Шимановський, П. Загребельний, С. Висоцька, Д. Павличко та ін.


***

РІДНА МОВА,

з життєвого кредо Я. Івашкевича

Українська мова була тією мовою, яка супроводжувала мене від самого дитинства. З того часу ця

мова досягла великого розвитку, збагатилася новими словами, яких я вже не знаю, хоч і

користуюся– з дитинства засвоєною– дуже гарною її київською говіркою.


ВІД СИВУХИ КСЬОНДЗ ВІДМОВИВСЯ, уривок з повісті Я. Івашкевича «Мати Івана від

ангелів»

У радісному збудженні він увійшов до корчми – простора, закопчена світлиця була майже

порожня. Стара корчмарка – мабуть, циганка, ксьондз Сурін знав її з колишніх своїх поїздок, –

стояла, рука в боки, в кутку, а у кінця дубового столу сидів низенький, худий шляхтич з

дрібномаєтних і з великим апетитом вигрібав капусту з мідного казанка.

Побачивши цього обшарпаного шляхтича отець Сурін здригнувся, і веселість його зникла, але не

тому, що він злякався або ж впізнав знайомого. Ні, він бачив шляхтича вперше – але відразу

відчув до нього нічим не з’ясовну огида. Він вже знав, що ця людина заподіє йому якусь

неприємність.

Корчмарка поспіхом відповіла на вітання преподобного отця і запропонувала йому сивухи.

Ксьондз Сурін відмовився з легкою усмішкою. Маленький шляхтич, схожий не то на хом’яка, не

то на коропа, глянув на ксьондза поверх казанка і, облизуючи ложку, захихикав. Сміх оголив його

рідкі, вищерблені зуби і лілові ясна.

– Не будь я Володкович, – сказав він, – Вінцентій Володкович, якщо подумав коли, що отці єзуїти

горілкою гидуватимуть!

Батько Сурін з неспокоєм поглянув на шляхтича і сів до столу з іншого кінця. Не відповівши на

зухвалі слова, він звернувся до корчмарки і попрохав подати небагато капуснику. З сумки, яка

була при ньому, він вийняв монастирський хлібець, порізаний тонкими скибами, і, відламавши

від однієї скиби шматочок, підніс до рота.

Володкович, облизавши ложку, стукнув нею по дну казанка і втупився круглими очками в хліб

єзуїта.

– Боже мій, ну і тонко ріжете ви собі хліб, святий отче, – зітхнув він, – ніби панна – марципан.

Таку крихту в рот узяти, то не розбереш, що це хліб...

– У нас завжди так ріжуть хліб, – серйозно сказав ксьондз Сурін, – такий монастирський звичай.

І він відкусив шматочок, досадуючи на себе, що вступив в розмову з цим шляхтичем.

– А чому? – настирливо запитав шляхтич, не зводячи очей зі скиби.

– Чому? – повторив ксьондз, жуючи хліб, який здавався йому в цю хвилину абсолютно

позбавленим смаку. – Чому? А чому треба жерти великі шмати? Це пожадливість і обжерливість.

Нам і такої скиби досить.

– Ну, ну, не корчте з себе праведника, пане ксьондз, – пробурчав Володкович собі під ніс і раптом

гмикнув, примруживши ліве око. – Ласун-то ви, напевно, першорядний...


ПРОШУ ЗАХИСТУ, уривок з роману Я. Івашкевича «Червоні щити»

Телі з огидою поглянув на співака, схопився і, не відчуваючи під собою ніг, кинувся до битого

шляху. Вибіг він на дорогу якраз в ту