– Я обіцяв тобі ялинку, Федю... Ну ось вона і є! – промовив радісно майор, і в голосі його пролунала невимовна ніжність...
ПРИНЦИП – БЕЗПРИНЦИПНІСТЬ, з оповідання К. Станюковича «Відчайдушний»
– А чому, дозвольте вас запитати, я маю соромитися? Заради чиїх прекрасних очей?
– Але відомі принципи... правила...
– А якщо у мене немає ніяких?
– Як ніяких?
– Та так, жодних-с. Мій принцип: безпринципність.
– А боязнь громадської думки? Страх перед тим, що скажуть?
У відповідь на ці слова мій сусід за обідом на честь одного поважного ювіляра, котрий беззмінно і
покірливо просидів на одному і тому ж кріслі двадцять п’ять років, – молода людина того
солідного і тверезого вигляду, яким відрізняються нинішні молоді люди, вистрижений
по-модному, під гребінку, з борідкою а la Henri IV, у витонченому фракові, рум’яний від надлишку
здоров’я і випитого вина, – поглянув на мене, жмурячи свої сірі, злегка осоловілі, зухвалі
очі, немов на людину, яка щойно вибабралася з лікарні «Всіх скорботних» з одинадцятої версти.
– Ви з... з якої невідомої Аркадії приїхали? – глузливо сказав він.
Підлив до склянки кло-де-вужо, відпив неспішно кілька ковтків з серйозністю людини, котра розуміється на хорошому вині, і продовжував дещо докторальним тоном свого м’якого і ніжного баритону:
– Я, милостивий государю мій, боюся тільки свого патрона. Лише його боюся і нікого
більше! Ви знаєте Проходімцева? Ні? Он, навскоси сидить, поряд з худорлявим сивим
старим і, вірно, заговорює йому зуби, такий оцупкуватий і широкоплечий немолодий
пан, з пронизливими маленькими очками, лисий, в окулярах... Бачите?
– Бачу.
– Ну, ось це і є мій патрон. Чули, звичайно, про нього?
– Чув...
– Це чудова людина. Був колись парафіяльним вчителем в якійсь глушині, а зараз голова трьох правлінь, засновник багатьох підприємств, громадський діяч, меценат, філантроп і до всього цього, зрозуміло, шахрай, вартий, висловлюючись жаргоном янкі, двох мільйонів.
ШМАТУЮ ПАПІР, з листа К. Станюковича дружині від 13 лютого 1880 р.
Сиджу з ранку до вечора за романом, рву безжально написане і дуже незадоволений. А Благосвєтлов шле записочки. Їм, чи бачиш, хочеться ...пустити першим в книжці. Обіцяв здати 18-го.
Ти можеш уявити, отже, і мою фігуру в халаті і мою дратівливість, доки я не одягну діючих осіб роману. А форма їх мені не подобається. Тому і дратівливість. У голові так струнко, добре в’яжеться, а на папері – не те. Ну і шматуєш папір.
КРАДУТЬ: РОСІЯ-XIX = УКРАЇНА-XXI, з фейлетону К. Станюковича «Листи знатного іноземця»
Що не день, то в тутешніх газетах сповіщають про крадіжку всіляких предметів, рухомих і нерухомих, таких, що мають яку-небудь цінність. Переважно спустошуються громадські каси, але не залишають без належної уваги і інші предмети, особливо з тих, які заготовляються у великій кількості, як: мука, крупа, овес, сіно, сукно тощо. Спершу я був украй здивований цією обставиною і вважав, що факти – поодинокі випадки і виконуються вони фахівцями на зразок наших лондонських мазуриків вищої школи, однак уже незабаром переконався, що ця професія не має в Росії такого негожого характеру і що подібні заняття – майже повсюдне явище серед багатьох російських джентльменів, котрі користуються цензом, який дає право на завідування касою, або на заготівку матеріалів, або на нагляд за всіма подібними справами.
За поняттями названих вище джентльменів «каса», «скарбниця» тощо є щось а кшталт міфічної золотої курки, не користуватися якою може або непрохідний дурень, або зовсім ледача людина, тим паче, що користування це не завжди спричиняє неприємні наслідки, особливо, якщо при користуванні не виявляти дуже великої поспішності і пожадливості.
Я пробував зрозуміти причини такої, можна сказати, непримиренної ворожості до кас і після ретельних розпитувань дізнався, що ворожнеча ця бере початок з віддалених часів (не можу сказати, раніше російського царя Гороху чи після нього) і з особливою силою лютує тепер, коли, після відміни кріпосного права і з розвитком кас, життя багатьох джентльменів стало більш-менш залежним від власної спритності і уміння так очистити касу, щоб уникнути відповідальності.
«ЗАБУДЬ, ЩО ТИ МІЙ СИН!», з біографічної довідки О. Лавреньової «Станюкович Костянтин Михайлович»
Кар’єра моряка його не цікавила. І за декілька місяців до випуску з корпусу Станюкович оголосив батькові про своє рішення відмовитися від кар’єри військового моряка і вступити до університету. Для отримання відставки необхідна була згода батька; отримання цієї згоди спричинило за собою повний розрив і втрату спадку.
У своєму листі синові, адмірал пригрозив, що
