КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Пілот трансгалактичного [Віктор Іванович Положій] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Віктор Положій Пілот трансгалактичного

Цирк, універмаг, багатоколірний готель, каса Аерофлоту тьмяно відбивалися у вимитому на ніч асфальті. Закінчувався передвихідний вечір. Як завжди о такій порі було мало тролейбусів і автобусів, та й легкові авто на диво рідко перекреслювали відполіроване дзеркало гудрону, змазуючи на мить перевернуті обриси будівель.

Він довго спостерігав, як авто сунуть перед собою жовті кружальця світла і як ці плями, мов гумка, стирають розпластані на площі контури цирку, універмагу, готелю, каси Аерофлоту. Докурив другу підряд цигарку, побродив сюди-туди тротуаром.

Автобус уже подали на посадку. Стояв порожній, в салоні не горіло світло. До відходу хвилин п’ятнадцять. З салону крізь прочинені двері віяло теплом обжитості. Вабило зайти всередину, у м’який напівморок, бути, там самому, потонувши в зручному кріслі.

Мав на сьогоднішній вечір прості обов’язки: зустрінути десь о першій ночі ташкентський літак. Ним прилітала подруга дружини.

Коли автобус перетинав Хрещатик, він відзначив, що його самотність була ілюзорною, вигаданою. Добре бути самотнім в автобусі, кімнаті, в тих обставинах, що мимоволі навіюють жаль до самого себе. Добре погратися в самообман, подивитися на себе, як на жертву. Вулицями пливла річка людей, його відгороджувало від них тільки скло. «Перехожий, коли тобі захочеться поговорити зі мною, чому б тобі не підійти до мене?» Уолт У’ітмен. І коли це було?..

Він почав думати, що його з’єднує з усіма. Неможливо бути знайомим з кожним, а по суті, ми всі знайомі між собою. Коло моїх знайомих розширюється в коло знайомих моїх знайомих і так далі, повертаючися знов до мене. Так до мене приходять думки, про джерела яких я не маю найменшого уявлення. Всесильний бог Інформації об’єднує нас. «Цивілізація є високостійкий стан речовини, що здатний збирати, абстрактно аналізувати і використовувати інформацію для отримання максимуму відомостей про середовище й самого себе і для вироблення оберігаючих реакцій». А це вже Норберт Вінер.

Добре, думатимемо про інформацію. Будемо збирати відомості про світ, абстрактно їх аналізувати, словом, про всяк випадок, шукатимемо захисних реакцій.

Відверто кажучи, думав собі, я дуже мало знаю про світ, — дещицю, мізер, на ламаний шеляг. Та-ак, а які в мене можливості знати більше? Всі можливості. Маю квартиру з паровим опаленням, газом, ванною, напівавтоматизованою кухнею, пилосос, роботу, магазин, кіно, театр під боком, бібліотеку за кілька кварталів; побут, пересування займають обмаль часу. Але вся біда в тому, що, навіть якщо я читатиму двадцять годин на добу, то за все своє життя, хай і довге, зможу прочитати лише одну з кожних десяти тисяч книг, які видані до цього часу. Та я іронічно ставлюся до таких підрахунків.

Він споглядав стрижену потилицю шофера. Опасистий чоловік, уже пенсійного віку. Курить «Приму». Напевне, батько сімейства. Напевне, юнаком його захопила війна, виніс на своїх плечах тягар лихоліття. Про що він мріяв тоді? Доконати фашизм — передусім. Після того думав у холодному бліндажі про жінку й тишу за вікном теплої кімнати. В чаду лазаретів — про вимитий асфальт, травневе вранішнє сонце, свіжу зелень. Щоб завжди був хліб і запахи його наповнювали кухню, коли діти повертаються зі школи. Це найбільше, про що можна мріяти в пристріляному і промерзлому окопі, коли грань між буттям і небуттям проходить не десь у майбутньому, а ось, навпроти, в нейтральній смузі. Я б теж думав про це і тільки про це! Що ми будемо робити, наприклад, пане Вінер, з оцим шофером? Ви ще казали, що під час 2-ї НТР виживуть лише кібернетики. Його, шофера, вже тоді не буде, будуть інші покоління шоферів чи просто людей, що не в спромозі щось робити, окрім як займатися дрібним обслуговуванням?

Для чого мені це? Адже мене в майбутньому теж не буде, там буде інше покоління, свої проблеми, — на вищому рівні! — а я, незнайко і невмійко, нав’язую їм свої погляди, свої думки, намагаюсь обмежити свободу людей двохтисячного й далі. Мабуть, я не мирюся з тим, що життя мені відміряло рамки затісні, я хочу бути, як і всі хочуть, безсмертним — не в пам’яті, не в бронзі, не в славі… я ще не знаю чому. Я тільки знаю, Що про мене думали до мене. Навіть Джордано Бруно.

За межею міста автобус розвинув крейсерську швидкість.

Опівночі стартує його трансгалактшний лайнер. Перів далекими подорожами Горбач ніколи не оглядав пам’ятних місць, не вештався парками, не просиджував у музеях — він знав, що червоний кінь Петрова-Водкіна, чи схожий на всесвіт Сезанн ніколи не покинуть його: ні в мажорні миті удачі, ні в хвилини зоряних трагедій, коли горе стає таким великим, як і порожнеча за межами корабля.

Перед стартом мав звичку спати вдома. Дружина слала свіжу постіль, опускала голубі штори на вікнах, щоб до кімнати проникало голубувате світло, — він лягав десь після полудня, коли сонце стояло навпроти вікна, і тоді на шторі застигав блідий диск — місяць, та й годі, — доводила температуру в кімнаті до п’яти градусів, аби Горбач відчував під ковдрою з верблюдячої вовни, що таке тепло. Він лягав і спав непробудно кілька годин. У філії центру міжгалактичних сполучень знали цю його звичку, дзвонили за дві з половиною години до старту; вони знали також, що Горбач збирається хутко, ніби інженер земних служб на зміну. Немає довгих прощань. Саквояжик уже готовий. Горбач тільки прийме душ, щось перехопить на кухні — саме перехопить: бо заходив до кухні і їв, що перше під руку потрапить, наче мав іти кудись у місто. Тому з філії дзвонили, а через десять хвилин до будинку вже під’їжджав автобус. Він цілував дружину і виходив. Ніколи в таких випадках дітей не було в квартирі: вони гралися перед будинком. Він ішов повз майданчик, діти відривалися на хвильку, цілували і поверталися назад. У Горбачів не говорили: «Щасливої дороги», «Скорого повернення». Тут же дружина з балкона кликала дітей спати. Однак астронавт знав, що вона примушує себе не дивитися йому вслід.

І завжди за межею міста автострада була порожньою, і водій вів машину на граничній швидкості. Врешті, водій — це за звичкою. Автобус вела система автоматизованого керування, і, по суті, Горбач був у салоні один. Автобус дещо незграбна як на сучасність машина, але залишався давньою традицією, чимось рідним і теплим, як домашня тваринка.

Горбач завжди відчував о цій порі, що м’язи не стали звично напруженими, тіло ще зберігає лагідні доторки домашніх речей; думки ніби ще спали десь у затишному куточку мозку. Єдине відбивається у свідомості, єдине і дуже нам усім знайоме, — коли ми вранці, щойно відірвавшись від сну, йдемо на роботу, і світ віддзеркалюється в нашій свідомості лише своєю матеріальною оболонкою — будинок, люди, трамвай, таксі; ніби велетенське голографічне фото, а ми в центрі його.

Отож світ і для нього застиг: з одного боку дубовий гай, а з другого — сосновий бір; уже пройшло чимало років, а бір цей неначе й не виріс. Зрідка в темній зеленавості його з’являлися чітко означені просіки, а біля них щити з просмоленого дерева в умовних позначках, що показували, куди ведуть ці просіки. Там, у глибині лісу, в котеджах з басейнами живуть товариші з ракетодромної обслуги. Пролітали мимо золотаві паралелепіпеди будочок підземних переходів, схожі на заправочні станції, що стоять через кожну сотню кілометрів на трасах Марса, і ночами їхнє світло поширюється на всі боки на кілька кілометрів, і згори це видається тарілками з розплавленою ртуттю, розставленими по прямій лінії; а коли мчиш на всюдиході, світло притягує тебе, вириває з темряви, і ти, коли не зупиняєшся, проскакуєш його за якісь хвилини, відпочиваючи ніби шкірою, а потім знову виштовхує тебе в пітьму, де щомиті можуть знятися тонни піску, і ти в круговерті тільки мріятимеш про золотий паралелепіпед, де можна сидіти в глибокому кріслі, пити каву і слухати, як розбурхана стихія прагне зламати стіни грудьми; і коли за вікном автобуса залишалася чергова будочка підземного переходу, Горбач мимоволі починав очікувати наступної, ще й ще, думки по краплині збирали варіанти прийдешнього, вони шикувалися в запасниках пам’яті, народжувався ритм астронавтського життя; смуга густої підстриженої трави обабіч шляху переходила з зеленого в жовтувате, не тільки тому, що швидкість машини змазувала грань між кольорами, — а просто Горбач звик бачити на чужих планетах саме таку забарвленість — в болотах, пісках, тундрах… І тепер йому хотілося вимкнути систему автоматичного управління і самому взятися за кермо машини, щоб його доля була тільки в його руках.

Назустріч бігла невагома парабола останнього перед ракетодромом шляхопроводу. Той, здавалося, висів у повітрі. Завдяки законам, які не перевірити жодними чуттями. Саме так Горбач уявляв те, що не піддається уяві — кривизну простору. І коли автобус пролітав під плавним розмахом шляхопроводу, в грудях холонуло. Ніхто не здатен побачити ввігнутість простору, хоч кожен іде по ній…

Він відвів погляд від параболи нового шляхопроводу. На висоті доброго десятка метрів перпендикулярно трасі мчав мотоцикліст. Коли трішки примружити очі, здавалося, що мотоцикліст котить краєм неба, овальний місяць фари летить між зорями. Він навмисно відвів погляд від шляхопроводу, щоб мотоцикліст і далі мчав небом; тим часом вони проїхали під бетонним склепінням, зникла й сама спокуса додивитися, враження залишалося назавжди.


…Годинник показував двадцять на дванадцяту, він ще має близько сорока хвилин, ще багато можна подумати на самоті, доки зустрічати гостю. А вже попереду вогні Борисполя, ось уже поворот праворуч, відзначений біло-голубим дороговказом, три шпилі з нержавіючої сталі, виструнчена лісопосадка і в глибині її «вместо каменных истуканов стынет стакан синевы без стакана».


Кілометрів за три від астровокзалу Горбач побачив, як, спираючись на червоний стовп, іде на посадку малогабаритний пасажирський корабель типу «Земля — Сонячна система». Ще не долинав жоден звук. Взявся було вгадувати, звідки прибув корабель, але облишив думки, бо це знову Зело до Землі, до дому, а він уже налаштувався на далеке.

Тому він з більшим задоволенням провів очима вогняний хвіст стартуючого корабля. Хвіст був схожий на повернений вершиною до землі конус. То був звичайний корабель близьких маршрутів, маленький, в’юнкий, призначений для перевезення невеликих груп людей, негроміздких вантажів. На таких кораблях працювали переважно або дуже молоді, або літні пілоти. Перші практикувалися, другі завершували свою льотну кар’єру. Горбач починав на таких кораблях, але не міг уявити, що й він опиниться за пультом отих трудяг, як вийдуть роки; не міг уявити не тому, що це вражало самолюбство-опинитися знову там, де починав, завершити коло, підвести риску, — не тому, що хотілося, як і всім, покинути зорі в зеніті розквіту сил, творчості, досвіду; не тому, що він міг загинути в польоті і взагалі нічого не дочекатися. А не міг уявити тому, що ті параметри простору й часу, в яких доводилося обертатися його трансгалактичному лайнеру, не йшли в жодне порівняння з відстанями в часі приземних маршрутів.

Горбач проводжав поглядом корабель, доки конус реактивних газів не зменшився до розмірів рухомої цятки між скупченням зірок. Поволі опустив очі, не відриваючись від невидимого шляху, яким пройшов корабель. Астровокзал виріс на всю свою величину, автобус повільно підкочував до фасаду. Матово-зелений купол увінчував будівлю. Купол був трохи темніший за сріблясту прозорість стін. Здавалося, що на оформленій в паралелепіпед хмарі туману плаває занурена до половини сфера. Вночі стіни астровокзалу не просвічувались наскрізь і це ще більше підсилювало схожість будівлі з туманом. Горбач згадав, яке дивне почуття він переживав у молодості завжди, коли йшов від автобуса до дверей астровокзалу. Здавалося, що переходить з одного світу в інший, а стіна туману — перегородка між ними. Залишалися за спиною дерева і квітники, подихи повітря, ілюзія неба, і розверзалася перед очима безодня. Згодом це пройшло.

З’явилися інші звички й уподобання.

Горбач заходив до приміщення астровокзалу не через службовий хід — не хотів відокремлювати себе від решти людей, хоч причина була, мабуть, інша: поштовхатися серед незнайомих, збагнути непередавану атмосферу чекання далекої дороги, спорідненості відлітаючих, які бачилися між собою, як правило, перший і останній раз; часто саме ці обличчя спливали в пам’яті десь на дванадцятому небі, бо ти їх бачив останніми на Землі, хоч і мимохідь; і незнайомці ставали рідними й близькими, через них єднався з усім родом, бо завжди уявляєш свій багатомільярдноликий рід саме згадуючи обличчя незнайомих людей.

В матовій стіні туману безшумно виник отвір, і Горбач з нічної тиші потрапив у приглушений водоспад звуків; дзюркотів фонтан, долинала звідкись повільна музика, і над всім витав нерозбірливий хаос розмов. Не полюбляв першого, наземного поверху. Тут оформлювали вантаж, звідси виходили на посадку, тут же вешталися зустрічаючі, ніколи не вивітрювався запах квітів, а коли квіти пахнуть весь час, то перестаєш думати про них, — словом, тут було трохи більше, ніж потрібно, метушні, гамору, а це добре лише тоді, коли прилітаєш.

Він піднявся широкими сходами на другий поверх — під купол. Тут була невелика кругла площадка з таким же круглим отвором у центрі, де й були сходи. Навколо отвору стояли крісла, в них сиділи відлітаючі. А деякі гуляли собі. Сфера, що закривала площадку, зсередини була абсолютно прозора, (лише відчувалась її мільйоннотонна вага) і звідси відкривалося безмежне поле ракетодрому, поділене на фосфоресціюючі квадрати і прямокутники. А з протилежного боку — ліс, поля і дорога до астровокзалу.

Звідси добре було видно, як ідуть на посадку або стартують космічні кораблі. І тут стояла тиша. Колись Горбач привіз сюди своїх хлопців. І Марко зробив самостійне відкриття. Він підбігав до отвору, що з’єднував перший поверх з підкуполлям — слухав гудіння: відступав на крок — шум пропадав. Купол замість того, щоб відбивати, крав звуки, конденсуючи їх тільки в об’ємі отвору. То був невидимий стовп звуків. Марко ще пробував його пальцем. Астровокзал видався малому велетенською мушлею, а він був всередині її. В Дубровніку місяцем пізніше Марко скуповував морські мушлі, які тільки траплялися йому на очі, і весь час його можна було бачити, як він їх слухає. І це хвилювало Горбача. Він згадував «дірки», якими з’єднувалась одна галактика з другою. І «дірки» і «з’єднуваність» в принципі були умовними: спробуй-но визначити якісь межі. Але в певних «прикордонних» областях між галактиками простір часто «жартував» над пілотами: мільярди кілометрів корабель міг проскакувати за невловиму мить, або міг зависати на місці необмежений період часу, і тільки вміння командирів виривало його з полону; а деякі кораблі зникли безслідно разом з екіпажами. Що то було: перетин силових ліній простору, скручення їх у спіраль, деформація простору? Це хвилювало Горбача. В тих «дірках» радіоапаратура збирала всі сигнали космосу, що були ніби сконденсовані в одному місці. Щось диференціювати було важко навіть електроніці. Ясно було тільки, що поміж сигналів є й штучні. Ясно було тільки, що штучні сигнали — не від іншої цивілізації… їх неможливо було запеленгувати. Ті, що посилали їх, могли бути й поряд, але… в іншому вимірі. «Сигнали з того світу», — похмуро жартував другий пілот Вася Поливанов. Гігантська мушля: астровокзал — мушля, морська мушля… Це хвилювало Горбача. Він дивився на Марка, а бачив себе.

Хвилин десять Горбач ходив між людей. Знайомих не траплялося, і це було добре. Підійшов до довідника-автомата, уявив себе на хвилю пасажиром, таким, як усі тут, натис кнопку, і на екрані побігли слова і цифри, сповіщаючи, коли, куди летить його «Колумб». Добре, що за пасажирами залишалося право оформлення багажу, реєстрація, чекання, ось оця до кінця не автоматизована «Довідка», до якої треба підходити самому, натискувати кнопку, читати на зеленкуватому екрані. Горбач навмисне ще б трохи попсував автомат, щоб смикати тумблер саморегулювання, аби життя не видавалося запрограмованим, щоб у ньому було щось непрояснене і тим самим привабливе.

Поряд стала висока жінка років тридцяти. Натисла якусь кнопку, довго й задумливо дивилася на екран. Потім почала натискувати кнопки підряд. Горбач одразу пізнавав людей, які летять не вперше. Ці люди, як і він сам, прагнули не віддаватися емоціям, зберігати свої земні звички, уподобання, характер, навіть похибки, взагалі намагалися бути схожими на всіх, щоб не рвати втаємничених ниток споріднення, бо до їхнього повернення на Землі могло пройти і тридцять, і сорок літ, і більше, і зовсім могли вони не повернутися, а їм хотілося бути такими, як вони є, завжди і скрізь; ці люди були такими на відміну від тих, що летіли вперше, з яких грандіозність завдань, ніби облущувала буденність; вони поставали у повній своїй духовній і фізичній красі, схожі на прекрасні живі пам’ятники, підняті вершиною подвигу. Горбач любив одних і других. Він пройшов через це: через хвилю першого героїзму до його повсякденного виявлення — виконання обов’язку.

І ця красива жінка летіла не вперше, і її також ніхто не проводжав. Дивився, як вона перебирає кнопки. Час було йти. Горбач уже подумки ступив перший крок. Тіло напружилось. Аж в горлі перехопило, так гостро майнула думка: яка незміряна і холодна безодня ляже між двома живими клубочками тепла…

Він швидко збіг на перший поверх, зайшов у приміщення для службовців, набрав шифр, безшумно розсунулася стіна, ступив до кабіни ліфта, стіна зсунулася. Земля залишалася за стіною, він міг не торкатися підлоги, висіти в повітрі, знав, що хвилинна невагомість вмотивована психологами, але хотів вірити, що його тримає в. невагомості відчуття, породжене біля красивої тридцятилітньої жінки, і хотів мати його завжди.


Він так і залишився єдиним пасажиром автобуса до самого аеропорту. Шофер зупинив машину якраз навпроти входу, і він почув шелест шин об асфальт. Осміхнувся сам до себе: дорогою не прислухався, а тут, коли автобус зупинився, раптом зауважив цей звук. Піймав хвіст звуку тоді, коли вже звук зник. Він осміхнувся і з цього.

В Борисполі було прохолодніше, ніж у місті. Над фасадом сочилося світло, схоже на зимовий нерухомий туман. У таксі, на зупинці, горіли зелені вічка, яскраві, ніби Венера в першій половині січня, коли мороз уночі кристалізує небозвід. Раз-по-раз злітали літаки, несучи в собі сотні незнайомих людей, з якими він ніколи не зустрінеться, а життя їхнє довірялося глибокому куполу неба.

Раптом він відзначив, що прибув до аеропорту вночі вдруге в житті. Правда, раз сідав пізньої пори в Талліні. Але то не рахувалося. З моря дув пронизливий вітер, несло сніг по бетону, і він, зійшовши з трапу, скімлився, зіщулився і, окрім білої пелени, у світлі прожекторів не бачив нічого. Коли те було!

А він любив найбільше аеропорти вночі! Перші відвідини вже губилися в дитинстві. Вони, хлопці його віку, працювали літом у колгоспі, заробили екскурсію до Одеси і в дорозі зупинилися на ніч у Борисполі. Керівник групи повіз показати їм недавно відкритий аеропорт, котрий, видається тепер, був завжди.

І ще далеко від. аеропорту він захвилювався. За лісопосадкою починалося поле аеродрому. Рівними лініями, наче відзначаючи ланки на бурякових плантаціях, безконечних, як червневий день, коли помагав матері на проривці (і коли ж те було…), засвітилися червоні ліхтарі. Порожньо було в тому великому полі. Вдалині, на узвишині, в надвечір’ї крутився самотній локатор. Він бачив локатор вперше. Низька руда трава росла у тому полі ніби ще з часів половців. Він відчув, що вона жорстка на дотик, дуже рідко торкалася її коса — бо це був край зони, трава нікому не заважала.

Серед дикої трави губилися злітні смуги, означені крапками ліхтарів. І небачені лайнери бігли по них, наповнюючи простір реактивним (вперше! вперше!) ревінням. І в небі висіли літаки, заходячи на посадку.

Лайнери ті з’явилися, коли зникло відчуття дикості поля, самотності локатора; ніби їх одразу всіх звідкись випустили. Цей перебіг спогадів схвилював його — новітні на той час ТУ чимось нагадували космічні крилаті ракети. А ракети його завжди хвилювали— таємницею швидкості, що дозволяла глибше зануритись в нескінченний світ, дозволяла більше увібгати світу в обмежене життя однієї людини; як в ось його життя.

В самому аеровокзалі йому чомусь тоді нічого не врізалося в пам’ять. Був Мов неприкаяний.

Він найбільше любив нічний аеропорт і оце вдруге в житті прибув до нього саме в потрібний час. (Ні, тоді вони приїхали раніше, ніч застала їх уже тут). Він, так само, як і тоді, хотів одразу ж проминути перший поверх, піднятися сходинками на другий, під купол. Стримався, бо запитав себе: може, та він не аеропорт нічний любить (бо ж до ладу ще його й не бачив, якусь красиву мрію любить, та й годі!), а просто шкодує за невідворотно втраченим, як то кажуть, босоногим дитинством? Це ймовірніше, бо спогади дитинства викликаються прихованим жалем за вже прожитим. Може, й не так. От коли б на тодішні роки та нинішній розум!.. Тому й жаль — від неможливості повернутися. І на оте «якби» всі гріхи й списуємо… Але він ще не помічав у собі спалахів пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті.

На роботі (видавництво) йому часто доводилося читати описи про босоноге дитинство. І часто там обмусолювались городи, стріхи, горобці, річка, риба, ципки на ногах, корова Квітка з добрими очима, пес Бровко, тобто весь необхідний реквізит «сповідальної» прози. Він не міг цього редагувати, бо це все було — він вірив і знав — у дитинстві авторів; тільки блідо зауважував їм про штампи, хоч автори завжди перемагали його доказами реальності: було! Він думав тоді, яке дитинство згадуватиме сьогоднішній першокласник, що вже оперує іксами й нерівностями, від’ємними величинами, завантажений у технічних гуртках, на різноманітних факультативах так, що день його видається безпросвітним накопиченням інформації. І для сьогоднішнього першокласника вже не існує отакого реквізиту дитячої прози!..

Він сміявся з тих, що говорили, що сучасні діти не мають дитинства. Знав, що набування необхідних емоцій, отого душевного запасу, просто переінакшилось. І дурниці, що психічне життя притуплюється, а людина автоматизується. Науковий пошук несе в собі такий заряд позитивних емоцій, що «босоногість» і «ципки» нишкнуть у порівнянні з ними; те все, мінливе і зовнішнє, замінюється тонким інструментом внутрішньої гармонії. І від цього нікуди не подінешся — їм по-своєму жити, хоч матимуть багато незрозумілого, невідкритого, падінь і трагедій.

І сьогоднішній школяр буде колись повертатися в дитинство на асоціаціях, тільки інших: в нього — аеропорт, в них — щось своє.

Упіймав себе на тому, що стоїть і оглядає залу, нічого не помічаючи, а на вустах застигла посмішка. Що ж, він любить аеропорт чи шкодує за прожитим? Я люблю нічний аеропорт у своїй юності, ось що. Я не втратив, я знайшов. Мені немає за чим шкодувати, шмат життя не відколовся від мене, це завжди зі мною.

Йому стало легко й спокійно. Зовсім протилежно тому відчуттю, яке пережив колись у маленькому автобусі, їдучи з дому до Києва на навчання. Тоді прийшла думка, що ось так завжди їздитимуть автобуси, житимуть люди, літатимуть на інші планети, все буде, а тільки прийде час — і не буде його, він піде з цього світу, помре. Вперше не побоявся сказати собі, що й він помре, бо ніхто ще не уникнув смерті, але це було так божевільно — що все буде, а його, саме його і не буде ніколи. З’явився і зник. На невловиму мить, на відтиночок вічності. Відчув, що холоне весь, відчув, що ніби щось підіймає його з сидіння. Вже ніколи не міг забути, що пережив тоді в автобусі. Може, тоді йому було дуже самотньо. Може. Він зміг узяти себе в руки. Та вже не забував про відкриття. Це справді було відкриття — він-бо осмілився признатися в цьому. І опісля, вже не признаючись самому собі, чому він звертає увагу саме на це, по-новому перечитував Льва Толстого, Шекспіра, Заболоцького, збирав у загашники пам’яті споріднені наукові відкриття, ніби потаємно від здорового глузду шукав шляху до безсмертя. Це не було страхом, а коли це й був страх, то отой — оберігаючий. Він шукав шляху до безсмертя, хоч виходило замкнене коло: якщо вважати смерть протиприродним явищем, то, борячись проти неї, людина бореться проти самої себе. Вона ж — природа! І треба шукати якусь іншу форму продовження життя.

Отож коли йому стало легко й спокійно, перший поверх Бориспільського аеропорту ніби розморозився: заговорили люди й мікрофони, заходили, заворушилися, кожен присутній тут чітко виокремився: ось ти, ось я, ось він. Пройшли два матроси, навмисне голосно цокаючи підківками, а на їхніх великих стрижених головах чудом трималися безкозирки Чорноморського флоту; ходила зовсім юна мати з трьома дітьми — старшому років п’ять, меншому десь два, і, як не дивно, була вона з міста: це й з одягу видно, і з розмови, заспокоювала малих, що тато зараз візьме таксі, і вони поїдуть додому.

За розкладом ташкентський літак мав прибути з хвилини на хвилину. Однак на табло оголошень, де позначалося прибуття, цей рейс ще не був зазначений. Про всяк випадок він звернувся у довідкове бюро і дізнався, що літак з Ташкента в зв’язку з погодними умовами чи ще з якихось причин — точно не знали — запізнюється на три години, тобто прибуде о третій ночі. Це його чомусь аж ніяк не вразило. Добре, що в майбутніх астровокзалах у довідкових бюро не працюватимуть люди. Воно гарно, коли тобі приємний голосок розтлумачує бажане, заспокоює, лагідна посмішка, турбота про пасажира, сервіс — вельми приємно, але це і є автоматизація; бо в жінки з довідкового бюро можуть коти на серці скребтися, а вона мусить тепло і лагідно посміхатися. А цифри і слова на екрані завжди дадуть ясну відповідь — навіть ображатися не будеш на автомат, а на живому співробітнику зло зірвеш.

Отже, випала нагода обдивитися нічний аеропорт, який він завжди любив, але якого ще до пуття не бачив. Він піднявся на другий поверх, під люмінісцентний купол, довго тут не затримався, а вийшов одразу на оглядовий майданчик під відкритим небом, де йому повністю відкрилося льотне поле. Тут зіперся на поруччя і запалив цигарку. Внизу, зовсім близько, метрів за п’ятдесят, в ряд стояли пасажирські літаки, схожі на великих сріблястих дельфінів, коли б на них дивитись крізь товщу води. Ланцюжком — до них і від них — крокували пасажири, бігали автокари, навантажені поштою й валізами, снували бензозаправники, зліва сідав літак, освітлюючи собі шлях, інший поволі сунув на злітну смугу. Йшла звичайна робота. Він так затягнувся димом, що гіркота відгукнулась болем.


Горбач вийшов у довгий і вузький коридор. Було порожньо, в стінах із коричневого дерева світилися молочні прямокутники пронумерованих дверей. Підлога тут була зроблена так, що, коли йшла одна людина, кроки не глушилися повністю, і Горбач мав змогу прислуховуватися до їх звуку. Сорок поверхів астровокзалу містилися під землею. Тут розташувалися різноманітні служби, ремонтні майстерні, склади. Сюди ж ішов од міських заводів тунель вантажного метрополітену. Ліфт зупинився десь посередині підземного містечка, хоч Горбачеві треба ще було спускатися трохи нижче, до поверху, на якому містився директорат. Та за традицією він спершу відвідував службу завантаження і заправки. Знав, звичайно, що вони братимуть на «Колумб», де будуть розміщені вантажі, знав, що завантаження відбувається нормально, але, однак, завжди пересвідчувався на власні очі і не тому, що не довіряв, — звик ось так долучатися до праці тих, хто відповідав за вантаження й заправку, мовби спільно запоручалися вони тут, що там все йтиме гаразд.

І Горбачу раптом захотілося більше знати про обслуговуючий персонал. Раніше, коли він простував де космічного корабля, за звичкою вступав у короткі, данина чемності, розмови з працюючими, не запам’ятовував їхніх облич, але це були спокій, робота. Постійне, тривке. А тепер захотілося знати більше. Ну от, ще такого не було. Старію, подумав Горбач, пора переходити на внутрішні рейси. Йому стало ясно, що це його останній політ. Не тому, що він «виб’ється» зі спокою душевного і стане нездатним. Прийшов його час. Цей політ буде найтривалішим, можливо, і роки його вийдуть. Напевне, вийдуть. Це його стеля.

І все ж це буде найвища стеля, про яку тільки можна мріяти. І тут дзвінок з директорату нагадав усім, що до відльоту залишається трохи менше години.

— Що ж, — сказав директор, — я не вперше проводжаю вас і ваш екіпаж…

«Але востаннє — твердо подумав Горбач. — І від цього нікуди не дінешся, я можу, саме я — бо вибір був великий, — видовбати ще одну сходинку. Звичайно, знайшлися б і інші, але це мій час. Більшого я вже зробити не зможу».

… — як охарактеризувати ваше завдання? Протнувши простір, ви вийдете десь на межі галактик, поблизу «дірки» Опта. І входите в неї… виславши попереду розвідку — авторакету, щоб уникнути «ям»… маєте скинути в «ями» часу і простору модернізовані радіомаяки… Крок в антисвіт?.. Одна авторакета має перетнути антисвіт, а ви знову згортаєте простір і чекаєте її в можливій точці виходу. Одне. Ви за третім стрибком вийдете на межу метагалактики… І що далі? Час і простір там, можливо, згортаються чи течуть в протилежному напрямку? Межа часу і простору? Край розбігання галактик? Де край?..


…Московський інженерно-фізичний інститут, МІФІ. Чому не просто інститут фізики? Московський МІФ. «Сучасний міф, — говорив батько. — Тобі не здається, що міф цей розвіється? В тобі самому?»

Коли він зрозумів, що космос для нього закритий, першою думкою було знайти місце якомога ближче до нього. МІФІ підходив. І оця суперечка з батьком відбувалася в глибокому дворику інституту, коли він уже витягнув папку з документами, а портфель передав батькові.

— Не ходи зі мною. Там черга години на три. З усього Союзу вундеркінди приїхали. Он де кіно «Уран». І кафе там. Поїж, у кіно сходи, — сказав він батькові.

Його не пригнічувало, що більшість вступаючих закінчили фізико-математичні школи. Він був спокійний, бо знав, що під час екзамену потрібно трохи везіння, а більше — натхнення, математичного натхнення. Щоб воно було — весь час потрібно підкладати в нього дров, не давати дрімати голові. Він цього не робив, бо хотів надто багато знати про все. Але знав, коли натхнення буде на екзамені — ніхто йому не складе конкуренції, він зробить, що треба.

Натхнення не прийшло. Не розв’язав жодної задачі. Здивовано дивився на світлі аркуші паперу. Тут же забрав документи і відчув страшенне полегшення…

Буває,

що підводить

і найдосконаліша техніка.

Одного разу, уже звернувши

з натоптаного Чумацького Шляху

в напрямі

до околиць Галактики,

на периферії якої

і наша Сонячна система,

і, власне, вже наближаючись до Землі,

раптом помітив:

прилади корабля показали,

що бортові системи

працюють ненормально.

Посадка була екстреною

і не в призначеному районі.

Та все обійшлось благополучно.

М’яко.

Тільки налякав корів.

Та,

Коли я зіскочив на землю

(з маленької літери),

вони вже мирно стригли

травицю побіля стабілізаторів,

а одна навіть,

червона, з рогами, загнутими німбом,

терлась об ще не остигле

охвістя.

Я побачив

розлогу балку

з жовтуватим струмком,

бідненькі будівлі

колгоспних ферм

вдалині,

сільце збоку

(як потім дізнався з газет -

на тридцять три двори),

а до мене підійшов пастушок,

як з картин пейзажистів:

вигорілий чубчик,

благенька сорочка, штани закасані,

ноги босі.

Він ввічливо привітався

і відігнав корів од корабля,

а на червону аж замахнувся

палицею.

Потім сказав,

що коли я не пущу

корів у шкоду,

він збігає за бригадиром,

дідом Степаном,

той запряже лінійку,

поїде на центральне

дворище,

а звідти подзвонять

у район,

а районне начальство

вже скаже,

що робити

з ракетою і мною,

інакше мені довго

доведеться морочитись,

бо люди зараз

на скиртуванні

і сюди не прибіжать.

«Знаєш, тезко, -

сказав я йому, -

моє начальство

вже знає все.

І не треба

турбувати діда Степана,

у нього клопоту досить -

навіть з тією ж

таблицею множення.

Давай відпочинемо краще».

І ми сіли на траву

в тіні стабілізатора.

Він витягнув

зелену пляшку

з молоком,

двоє яєць,

сіль, і хліб,

і цукор,

зав’язані у вузлик.

А я пригостив його

їжею з тюбиків,

якими він

безмежно зацікавився,

і сказав,

що ось настане осінь,

він допоможе матері

трусити буряки,

а мати йому дасть

карбованця,

і якби в магазині

трапились такі тюбики,

він би всього його витратив,

але в магазині

тільки й можна купити

пряників.

Такий це хороший був хлопчина.

Ось у дядька Сашка,

казав,

трактор «Універсал» теж гонористий.

Стане посеред поля -

і не заводиться.

Тоді дядько Сашко

копне його чоботом

і спить півгодини в борозні.

А потім

крутоне ручку -

і «Універсал» заводиться,

Так що й з моїм кораблем,

може, подібне сталося.

І справді,

коли я копнув черевиком

стабілізатор,

двигун запустився,

вся апаратура запрацювала,

як слід.

І я, звичайно, злетів

без сторонньої допомоги,

взяв курс на космодром.

А на гачку в торбинці

поколихувалися

зелена пляшка з джерельною водою,

хліб і сіль -

на випадок,

коли корабель

знову зіб’ється

з ритму.


«Колумб» продовжував розгін, поступово наближаючись до субсвітової швидкості, а Горбач пережив стан, досі невідомий йому і незвичний. Порівнював себе колишнього і теперішнього. Далебі, зараз він не був схожий на того пілота, що з початком роботи двигунів ставав зосередженим до краю і чітким у рішеннях, реагував на найменшу зміну ситуацій — від цього залежало успішне подолання простору, швидке повернення додому. І простір, і час укладалися в більш-менш звичні рамки.

Почував нині себе схвильованим і спокійним водночас. Поліванов навіть міг би сказати — напіврозмагніченим, але цього разу товариш би дещо помилився. Горбач так само чітко виконував роботу. Він тільки дивився на неї зараз по-іншому. І це почалося ще на Землі, коли зрозумів, що це його останній політ.

Настав той час, коли людині випадає зробити найбільше у своєму житті і вже далі, навіть якби він не покинув астронавтики, він не дозволить йому замахнутись на щось вище, ніж те, що має зробити тепер.

Завдання, запрограмоване в блоках кібернетичних машин, усно отримане в директораті (данина етикету) укладалося, як мета, всього в кілька слів: наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі і що може чекати нас попереду.

Скоро вони на власному досвіді пересвідчаться, чи справді Простір і Час обмежені розбіганням Галактик і, коли так, то підтвердиться теорія, що після «розбігання» почнеться процес стискування, врешті, вся матерія зіб’ється в шмат надгустої речовини, доки новий вибух знов не розкидає матерії туманностями, галактиками, зорями, планетами… розумом. І цей вічний процес руху матерії давно вже аксіома, умови буття. Але ніхто не знає, і не знатиме Горбач з товаришами, які і дані вони не зібрали, чи всі цикли схожі — бодай в основному — один на одного.

Коли схожі, то і я, саме я, вже повторювався безліч разів, тільки те й роблю, що повторююсь, а це може означати лише одне — в миті я вічний.

Уявлялося, що він серед усіх існуючих і веде розмову. Давайте уявимо, думав Горбач, давайте уявимо, що ми підійшли до періоду, коли почалося збігання Галактики (цей період настає раз на кілька десятків мільярдів років — років звичних, земних…). Що ми станемо робити, знаючи, що нас чекає?

Кожен з нас знає, що помре, але від цього не залишає своєї діяльності, бо людина не живе сама по собі, вона частина велетенської системи, і з її смертю система не припиняє свого існування, а от без діяльності кожного з нас, без нашої жертовності, ця система загинула б у зародку. Але тут має зникнути вся система. То чи криється тут, в «кінечності» її, безглуздість існування, а якщо не існування, то безглуздість прогресу, що підвів людину до розуміння буття, але нічим не може зарадити небуттю? Ледарям тільки дай поговорити про невиправданість жертв, трагедій на шляху поступу… Що ж, з погляду вічності ніщо не має смислу. Так, з точки зору вічності Ніщо не має смислу, бо треба ще знайти точку зору, а в присутності Ніщо її не знайдеш.

Я не знаю, як це буде. Знаю, що тоді людина зможе керувати галактиками. Напевне, ми не зможемо не допустити стискування всесвітуі але ми зможемо запрограмувати в основних рисах його розвиток на майбутнє, спорудити своєрідні космічні гени — щось на зразок таємничого нейтрино — й інформація, записана на них, не зітреться в надгустині матерії, в температурах божевільного стиску. Ми будемо там. І знову з’явимось, щоб до наступного катаклізму підійти в ще більшому озброєнні. Може, ми і цього уникнемо, хтозна! Бо людина ніколи не примириться з тим, що вона може зникнути — зараз чи через мільярди років.

Космічні гени в кожному циклі, напевне, відмінні — треба враховувати випадки. Очевидно, і цикли катаклізмів не схожі один на один, і ми вправі чекати найнесподіваніших форм життя.

Наскільки людство, як єдиний організм, може розвиватися в просторі й часі, і що чекатиме нас попереду, яку наступну сходинку рубати в граніті пізнання… І смисл усього Горбачевого існування — обмеженого строком життя, його мить у Часі — укладалися в обов’язок.


Він ще раз окинув поглядом поле аеродрому, рів ний рядочок літаків, і картина ця вже не хвилювала його.

Навіть відчув, що зголоднів, і повернувся під купол. Тут містився буфет. Кілька чоловік сонно… він на хвилю задумався, як назвати післяопівнічне споживання їжі: є «снідали», «обідали», «полуднували», «вечеряли», а коли їдять уночі, то як? Узяв пляшку лимонаду і домашньої ковбаси. Лимонад був теплий, але то байдуже: він не любив його ні холодного, ні теплого.

Залишалося щось із годину до можливого прибуття ташкентського літака. Ось так, вечерю взяв, а тепер думає: їсти чи не їсти. Опісля може напасти сонливість. А він терпіти не міг такого стану, коли і спати не ляжеш, і нічого не хочеться робити. «Я й так багато проспав, я й так багато сплю, скільки часу забирають хвороби, зіпсований неприємностями настрій, текучка дня… Хтось гарно сказав: зі смислу мого життя і життя товаришів складається вічність, як пряма з точок, але точки ці не накладаються на пряму, а нарощують її в напрямку до невідомого».

Точка на прямій всього-на-всього мить у просторі — часі, в неї і вкладається життя з дня народження до дня смерті. І цей період має особливі закони. Він рідко залежить від власної тривалості: можна за двадцять літ наповнити точку смислом, інколи — не вистачає і віку.

«Все це досить ілюзорно, і всі це знають, — подумав він, і все це тільки свідчить про сірість і невиразність моїх думок. Але, врешті, коли копнути глибше, глянути на те, що ми всі знаємо, то виявиться, що одна людина аж ніяк не може блиснути оригінальністю: думки її будуть суб’єктивним виразом уже існуючого».

Ковбаса теж була теплою і тому аж ніби масною, їсти — «ночеряти» — й зовсім перехотілося. На вокзал вже загасили більшість ламп, пасажири спали в кріслах, і їхні сумки й валізи здавалися в присмерку присмирілими і дрімаючими домашніми звірятами. Він обвів поглядом залу і позаздрив відлітаючим, їхньому чеканню. Ми чекаємо весь час, сподіваючись діждатися чогось незвичайного, після чого, ми віримо, вже буде щастя. І коли б не було розчарування від нездійснених бажань, вічного початку з нуля після кожної нездійсненої мрії, було б, мабуть, сумно. Організм людства кожним з нас окремо ніби випробовує різноманітні варіанти свого розвитку, обираючи оптимальне, перевіряючи захисні реакції.


У Паустовського на безіменному пальці лівої руки була золота обручка. Вона потемніла від часу і видавалася тепер частиною руки — руки санітара, теслі, землекопа, ливарника, великої й огрубілої, але позначеної внутрішнім світлом, як це буває у великих музикантів, що пізнали гармонію світу; і огрубілість на видимій грані переходила в благородство обрисів, вартих пензля Карла Брюллова і різця Мікеланджело Боунарроті. Це була рука письменника.

Він дивився на обручку Паустовського і думав, чому обручка на лівій руці. Не хотілося заглиблюватись у традиції, бажав бачити щось романтичне. Згадалися слова Паустовського: «У людини дві біографії. Одна — яку людина придумала, бажаючи саме так прожити життя, а друга — справжня». Так, він гадав, вийшло і в Костянтина Георгійовича. Одне життя придумане, а друге — прожите. І обручка та є символом втрат.

Напевне, він помилявся, але це не мало значення. Поряд з Паустовським не соромився думати про дрібниці, ніби світ зовсім не ділиться на велике й мале. Так було з першої хвилини їхньої зустрічі. Він зійшов на сонній станції десь між Брянськом і кордоном України — їхав додому після невдалого екзамену. Поїзд стояв з хвилину і, тихо гуркочучи, рушив далі у ніч, і він довго проводжав поглядом два червоних неблимаючих ока останнього вагона. Бетон безлюдного перону став раптом сірим, ніби невиспаним, під неоновими лампами. І він тепер не міг пояснити самому собі, чому зійшов на невідомій станції. Так і не змігши заснути в зручному купе, зібрав речі, вискочив з вагона. І тепер не знав, куди піти.

Дивився на стіну лісу за рейками. Небо ночі щербилося верховіттями дерев. Звідти хтось ішов утомлений. Рейки зрідка подзвонювали, порипував гравій. Почалася смуга освітлення, він побачив невиразну високу постать. Щось стирчало у неї за спиною; «Мабуть, сторож з рушницею», — подумав він, а коли постать наблизилася, побачив чоловіка років під шістдесят, у дощовику, з в’язкою вудок на плечі. У руці чоловік ніс наповнений до половини рюкзак, тримаючи його за лямки. Рюкзак був старий, як і чоловік. Але в міру наближення роки ніби злітали з чоловіка нічними птахами, а рюкзак виявлявся все більше і більше зношеним. І коли чоловік важко випростався на підвищенні перону, він побачив, що це Костянтин Георгійович Паустовський.

Не зрадів і не здивувався, перебував у стані невизначеності й невідомості. Але вже щось зламалося. Вонизустрілися очима і письменник сказав:

— Ходімо зі мною, юначе.

І вони мовчки пішли по рудій від піску дорозі притишеного містечка. За високими штахетиками парканів стояли сосни, повз них у темряві пройшли прохолодним садом до невеличкого будиночка. Він зрозумів, що тут письменник наймає помешкання; в рубленій хатці, в глибині саду.

Коли засвітилася настільна лампа і Паустовський скинув плаща, він помітив, що помилився на станції, коли, ще не пізнавши письменника, дав йому шістдесят років. Помітив помилку не тому тільки, що знав: Паустовському недавно минуло сімдесят п’ять років. Про це говорила і зовнішність письменника при яскравому світлі лампи. Але разом з тим бачив, що він ніби пульсує в письменникові, він був одночасно і юним, і старим. Зрозуміти, чому це так, було ще важко, надто куций життєвий багаж був за плечима, надто мізерні цінності були створені ним, щоб пізнати значення віку. І він примирився з нерозгаданою загадкою, примирився, щоб потім раз по раз повертатися до неї: була ж бо вона віднині поставленою.

У темному светрі, що облягав сильне тіло, Паустовський здавався ще вищим; навіть тоді, коли сів на ослінчик і, трохи нагнувшись уперед, заходився чистити рибу. Вони ще майже нічого не сказали один одному, а Паустовський попросив читати вірші. Він зовсім не здивувався і одразу ж, не роздумуючи, почав з Пушкіна. Не було єдиної теми, переходи від одного поета до іншого були тільки в паузах, але це не порушувало потоку: за гарячим Пушкіним ішов Лєрмонтов, апокаліптичного Рембо змінював полонений безмежжям всесвіту Тютчев, проступав врубелівськими відтінками Блок, означався потужною роботою думки Заболоцький. Потім, ніби відпочивши по довгій паузі й осмілівши, почав знайдене в поїзді:

Одне вікно світилося вночі,
Тільки одне світилось в тіні Сонця.
Воно жило із полум’я свічі,
Свіча з Землею мчали світом сонним.
Вона жовтіла, плавилась, потім
На віражах здригалася од вітру.
І горобини коливалась тінь,
В нас на стіні окреслюючи віти.
Моя рука — ом’язнений важіль -
В твоїх плечах знайшла опору палко.
І яблука, порвавши дріт тяжінь,
В кутку осіннім листом свіжо пахли.
Вони б уже розбіглися усі, Коли підлогу палубко хилило — їх Час тримав-годинник на руці Відцокував споріднення хвилини.

Саме тоді він остаточно впевнився, що при Паустовському не соромно торкатися великого і малого, була б тільки щирість і чесність. І все було просто. Не задумувався, чого Паустовський покликав його з собою, чому письменник здогадався, що випадковий незнайомець може читати вірші. Знав, що розуміння цього прийде пізніше, а зараз, як не гірко, не міг перескочити через власну голову.

Він цокотів до відстаней і мір,
Він відзначав, що ми йдемо від світу.
І наші тіні сходили до зір
Зі швидкістю навіженою світла.
І десь у безкінечній глибині
Одне вікно світилось в тіні Сонця.
І там оце летіла — наша — ніч,
Й ми починали мчати світом сонним.
Ми починали жити кожну мить,
У люстро простору уписані навічно
й туманностей замежних сизий вир
Незмигно придивлявся нам у вічі.
Паустовський і на хвилю не припиняв роботи. Коротким ножем він чітко й акуратно продовжував чистити рибу.

І він заздрив оцьому вмінню жити водночас і миттю і вічністю.

Все далі й далі… В русі без кінця
Обрамлена у віти горобини,
Назавжди залишалася оця
Височина, яку ми народили.
О неба плесо, від зірок рябе!
Поміж сузір’їв загубилась свічка.
Коли і де знайдемо корабель,
Аби звитяжити шалену швидкість світла?
Аби тоді залишити з нічим
Тяжіння силу, нерозривне коло,
й догнать вікно, що світиться вночі,
І знов з Землею мчати світом сонним.
Він ліг спати в сусідній кімнаті, крізь нещільно прочинені двері проникала вузька смужка світла. Паустовський ходив по кімнаті, і старі соснові дошки скрипіли. Від тихого скрипу смужка світла сріблішала.

Він лежав і намагався пригадати, як починається’ «Повість про ліси». Був там старий будинок, скрипіли’ сухі дошки підлоги, і Чайковський намагався ходити безшумно. А потім брав ноту на роялі і прислухався, як резонує від того будинок. Не міг скласти рядки, як це було у ПаустовськОго. Було тільки співпереживання.

І ще було розуміння, чому Паустовський вибрав музичний будиночок. Паустовський переживав те, що і його герої. Жив їхнім життям. Присутність його була в усьому. І навряд чи обручка є символом втрат.

Йому здавалося з тих пір, що глухий голос Костянтина Георгійовича живе в травах, соснах, небі, в зустрічних незнайомих. То був голос доброти й сердечності.

Він знав: якщо доживе до часу, коли зможе «перестрибнути через власну голову», напише повість «Золота обручка».

За сніданком Паустовський розпитав про його життя і наміри. Попросив залишитися на кілька днів.

— Я пообіцяв своїм домашнім, що сам нікуди далеко не заходитиму, — говорив Костянтин Георгійович. — А тут є озеро в лісі, кілометрів за тридцять. Мабуть, ми й махнемо туди днів на два-три, так?

І тепер вони сиділи з вудками над зеленою водою лісового озера, зрідка перекидаючись словами. Таких зосереджених рибалок, як Паустовський, він ще не бачив. То була особлива зосередженість: як для Бальзака кава або для Олексія Толстого люлька. Він заглиблювався в себе, а вудка, як антена, приймала найтонші позивні всесвіту.

Тільки коли риба переставала клювати, Паустовський повільно виходив із стану задуми, закопував у землю гірку недопалків і говорив переважно про дрібниці: вчив його, як добувати каву з дикого цикорію чи як варити справжню юшку, — і це були вже готові глави з «Золотої обручки».

Цього дня вони спостерігали дивну картину. Після теплих безгрозових дощів уродили опеньки. Траплялися ділянки, де нікуди було поставити ногу. Опеньки брала кооперація. По них їхали возами, дехто сім’ями. Совковими лопатами навантажували вози. І поки господар повертався, діти встигали підготувати другу купу. Вперше вони бачили, що гриби можна збирати лопатами, підважуючи одразу цілий шар.

Він чекав, що зараз Паустовський буде говорити про це.

— Ніколи, юначе, не намагайтесь відповісти на всі питання. Вірніше, відповівши на поставлені питання, не думайте, що досягли бажаного. Якось у Африці збунтувалися слони. Табуни тварин витоптували посіви, трощили культурні насадження, вщент розносили села. І нічого не можна було вдіяти. Навалу слонів зупинила артилерія. Гори м’яса розкладалися на рівнинах. Проти снарядів слони були безсилі. А потім виявилося, що тварини просто хотіли пити; жарке літо висушило ручаї, озера…

Це єдине, чого б я вас хотів навчити. Може, навіть, ви це й знаєте, пробачте, що ще раз нагадав: не думайте, що відповіли на всі питання. У ваші роки терзає одне: для чого живе людина. Нам конче хочеться знати відповідь, щоб вибрати правильний шлях. А виявляється, чим більше ми розкриваємо невідоме, тим більше постає питань. Візьміть за дороговказ довіру до прогресу. Немає нічого сталого, немає тієї межі, досягнувши якої скажеш: от тепер я щасливий! Терзання і дерзання — це і є життя. І щастя, і душевний спокій, мабуть, тільки в тому, щоб залишитись людиною. Ось такий зв’язок між одним і всіма.

І ще: не бійтеся часу. Миті йдуть одна за одною, не можна перескочити з п’ятого на десяте, можна тільки прожити кожну, і треба прожити, щоб перейти до наступної. І це стосується і вас, і мене окремо, і всіх нас разом. І ще буває так, притому в більшості випадків, що від того, як ми, кожен з нас, проживає свою мить, залежить продовження життя всіх.

Дивно було йому слухати Паустовського, того Паустовського, що рідко, майже ніколи не вдавався до абстракцій у своїх книгах— там життя відчувалося зором, слухом, на запах, на дотик…

Після короткої чи довгої паузи — він утратив лік — Паустовський без будь-якого зв’язку з попередньою думкою раптом сказав спокійно і просто:

— Знаєте, я скоро помру.

Нічого не змінилося, він тільки пильніше придивився до письменника: до тіла, що міцно опиралося об сосну, до очей, де світилися разом і багаття, і зоряне плесо озер, до його голосу, що, вийшовши з хворих грудей, вібрував у кожній травинці, — і не втримався, щоб лукаво і задерикувато не підморгнути, навіть не відзвітувавши собі, чому саме так робить.

І обидва правильно зрозуміли той жест, вільно й тихо засміялися, і сміх довго переливався у верховіттях дерев, полохаючи нічних птахів.

До голубої зірки, Джанетто,
Летіти дванадцять років,
Якщо почати зі швидкістю світла.
До білої зірки, Джанетто,
Летіти сорок років,
До якої ж зірки
Ми полетимо, люба, -
До голубої зірки,
Чи до білої зірки?[1]

Примітки

1

Вірш Карла Сендберга (переклад автора).

(обратно)

Оглавление

  • *** Примечания ***