Слід на воді [Олексій Михайлович Волков] (fb2) читать онлайн

Олексій Волков СЛІД НА ВОДІ

I

Коли тихо сидиш у човнi, поверхня озера або рiчки, немов екран. Дивився б i дивився, адже на нiй вiдбувається стiльки цiкавого. Ось розiйшлися ледь помiтнi кола — це промайнули швидкi срiблястi верховодки. Важко булькнуло в очеретi — кола великi, аж у човнi вiдчуваються. Це короп висловив своє вдоволення тихим прохолодним ранком. А посерединi плеса з'явилися слабкi брижики — отже війнув перший пiсля ночi легенький вiтерець, якого ще не вiдчувають анi руки, анi обличчя.

Поверхня води розповiдає про все. I порiвняти її можна саме з екраном, а не, припустiмо, з книгою. Книгу вiзьмеш завтра, пiслязавтра i перечитаєш удруге. Цього вже не побачиш нiколи. Воно промайне — i все. Слiди на водi зникають швидко. Мить — i вони вже канули, для всiх i назавжди.

Саме такi думки крутились у головi того ранку. Воно й не дивно, адже клювання було млявим, а поверхня плеса дiйсно вирувала рiзноманiтними слiдами тих, хто перебував так близько. Ось у куширях шубовснула щука, що вочевидь-таки пiдстерегла здобич. Залишаючи «стрiлку» на чистому плесi, пропливла пiд водою ондатра.

Телефон задзижчав неприємно i нав'язливо, наче комар над вухом. Кому ж, цiкаво, я мiг отак нагально знадобитися о сьомiй ранку? Адже часи, коли це траплялося регулярно, вже минули. Думка, що, можливо, щось сталося вдома, неприємно вколола, коли вишпортував з кишенi телефон. Ну ось, не з дому.

Хто-хто?!

I чого це раптом вiн згадав про мене о такiй порi? Може також сидить у човнi i в нього не клює?

— Слухаю вас, Андрiйовичу! Радий чути.

— Ну як, ловиться? — замiсть привiтання запитав мiй колишнiй начальник.

— Як вам сказати… Буває й краще, але добре, що так.

— Так-от слухай, дорогенький. А ти справдi на риболовлi? Хмм… Заздрю. Я прошу скластися i пiд'їхати до мене. Тут в одне мiсце. Ресторан «Днiстер», сподiваюся, знаєш? Є питання, у якому, гадаю, i ти будеш зацiкавлений. Повiр, воно варте, аби не зловити сьогоднi зайвих двох карасiв.

— Н-нормально… — я тер чоло, перетравлюючи несподiванку. — А що таке? Натякнiть хоча б!

— Ну, словом… є люди, зацiкавленi у твоїх послугах. Навiть дуже, я б сказав, зацiкавленi.

— Та я ж… наче зовсiм… Взагалi не при справах…

— Ти приїзди, — багатозначнiсть його iнтонацiї рiзонула по вухах.

Коли такi подiї звалюються на голову, їй-Богу не знаєш, як поводитись. Я тримав у руцi вудку i вагався що вiдповiсти. На поверхнi розпливлися новi кола.

— Що, так термiново? Просто зараз усе кидати i вибиратися? Уже?

— Ну… досить неординарнi питання постали… Як бажаєш, звiсно. Я б казав — уже.

Зайвий раз iнтригувати, навiть коли непотрiбно, завжди було у стилi того, хто телефонував. Така вже натура. А втiм…

— Ну так… Може, у вас особисто щось сталося? Чому о такiй порi? Я так розклався фундаментально…

— Давай-давай, — пiдганяв Андрiйович.

II

Був я, як кажуть, не у захватi вiд такого повороту. Згорнути щойно розпочату капiтальну риболовлю, розраховану на цiлий день! З iншого боку, якась iнтрига i згадка про можливу роботу викликали iнтерес. Усе це, напевно, писалося на моєму обличчi, коли я подавав руку Андрiйовичу, що чатував на сходах ресторану «Днiстер», у якому бар працював цiлодобово. Нiчого не пояснюючи, вiн завiв мене до окремої кабiнки у залi. За столом уже сидiли п'ятеро. Символiчнi закуски, дорогий коньяк. Та судячи з кiлькостi у пляшцi та чарках, його розкоркували лише для годиться.

— Ну ось, — почав мiй колишнiй шеф. — Той, про кого я говорив. Анатолiй Рибак, свого часу кращий фахiвець у моїй службi.

— Шкода, ранiше не чув вiд вас подiбних оцiнок, — пошкодував я, — от би зрадiв. А то усе як не «на килим», то «на горiхи».

Усмiшки присутнiх свiдчили, що жарт сподобався.

— Ну, — розвiв руками Андрiйович, — так завжди. Починаємо цiнувати лише тодi, коли втрачаємо. Толю, присiдай. Ти з риболовлi, голодний. Давай, я тобi «капну» i тодi вже говоритимемо.

— Краще навпаки, — заперечив я. — Про справи, а потiм уже «капнемо».

— Як скажеш, — вiн все-таки плюснув менi коньяку i продовжив. — Познайомлю тебе. Кушнiр Iван Семенович, голова Асоцiацiї письменникiв України — якщо ти раптом не в курсi — органiзацiї значно потужнiшої i впливовiшої, нiж, скажiмо, Нацiональна спiлка письменникiв. Усi найкрутiшi сучаснi письменники зараз там.

Високий чоловiк iз зачесаним назад сивуватим волоссям припiднявся, подаючи менi руку.

— Камiнський Євген, генеральний директор телеканалу НТI.

Молодий ще, але огрядний i лисуватий, вiн був одягнутий дорого i модно. Втiм, його посмiшка менi сподобалася. Наступний почав простягати руку ще до того, як Андрiйович продовжив.

— Савелiй Антонюк. Хоча, вiдрекомендовувати його, гадаю, зайве.

— Нi, якщо усiх, то усiх, — стримано посмiхнувся я, i гадки не маючи, ким може виявитися цей вилизаний добродiй.

— Народний депутат вiд партiї «Воля народу».

— Офiцiйно тринадцятий номер у виборчих списках, — крiзь власне гиготiння повiдомив слуга народу. — Не щасливий. Тому ще не президент i пам'ятати мiй портрет зовсiм не обов'язково.

— А це панi Свiтлана Чикурда. Ти ж не будеш стверджувати, що i її не знаєш?

— Якось не мав задоволення, — зовсiм спантеличено посмiхнувся я. — Але радий знайомству.

— Ну не можна ж так нехтувати телебаченням! — жартома обурився депутат, звертаючись до Камiнського. Той лише розвiв руками, висловлюючи подив.

— Я представляю телеканал «Мрiя-ТБ», — вона приязно посмiхнулася, подаючи руку. — I тут через те, що зараз у країнi вiдсутнiй наш генеральний директор.

— Я не проти такої замiни, — промимрив я, чим далi, тим бiльше почуваючись не у своїй тарiлцi.

— I нарештi наш гiсть, — Андрiйович шанобливо посмiхнувся. — Манфред Густавссон. Вiн представляє вiдому у Захiднiй Європi продюсерську агенцiю.

Нiмець, а можливо, судячи з прiзвища, швед, виглядав просто i був у непоказних сiрих штанах i тонкому светрi пiд шию. Вiн подав руку i не без зусиль промовив кiлька слiв вiтання росiйською.

— Так от, — вiв далi Андрiйович, — чому ми тебе попросили про зустрiч. Ти, напевно, чув про Андрiана Чумака?

— А… хто це такий?

Кушнiр з Камiнським мовчки перезирнулися. «Вiн що, на безлюдному островi живе?» — читалося на їхнiх обличчях.

— Ну-у, це письменник, наш, сучасний, дуже вiдомий. Напевно, найпопулярнiший на сьогоднi.

— Той, що… зник, здається? — згадав я кiлька разiв випадково почуте повiдомлення з теленовин.

— Той самий.

— А… до чого тут я?

— Толю, — багатозначно зiтхнув Андрiйович. — Послухай мене уважно. I не перебивай. Потiм розкажеш про свої мiркування. Гаразд? Письменник Андрiан Чумак дiйсно зараз є найпомiтнiшою фiгурою у вiтчизнянiй лiтературi. Такi, як вiн, Курков формують iмiдж нашої країни у цiй сферi. Майже п'ять мiсяцiв тому вiн зник. У всiх новинах трубили. Ти от кажеш, також чув.

— Чув таке, але у подробицi не вникав. Що означає зник?

— Те й означає. Конкретно — поїхав на полювання i не повернувся. Велося розслiдування. Сам розумiєш — вiдома людина. Дуже вiдома.

— Ви, я зрозумiв, не дуже захоплюєтесь художньою лiтературою? — обережно встряг Кушнiр. — Хоч i пишете самi…

— Пишу, — посмiхнувся я, — це надто гучно сказано. Якщо чесно, нi. В основному журнали i кiно.

— Ну, якщо кiно, — долучився Камiнський, — то серiали «За строком давнини» i «Форс-мажор» знаєте?

— «Форс-мажор» увесь дивився, — зiзнався я.

— Ну ось, вiн i є автором сценарiю. Його серiали зняли у Росiї.

— Це найпопулярнiший наш письменник у Європi, — продовжував Кушнiр. — Стотисячнi наклади у Швецiї та Нiмеччинi. Пан Густавссон — його агент за кордоном.

Нiмець мовчки кивнув.

— Крiм цього, Чумак — автор скандального роману «Пастка на Вовка» та однойменного фiльму, що у певних колах вважаються полiтичним замовленням, — промовив Антонюк з багатозначним виразом обличчя. — Ну про це ви вже мали чути!

— Полiтикою якось не цiкавлюся, — я похитав головою. — Але чув про цi речi. То що з Чумаком?

— Поки невiдомо, — промовив Андрiйович. — Звiсно, Чумак — не Гонґадзе, але слiдство велося ретельно i навiть бiльше. Адже справа також резонансна. Займався i наш обласний вiддiл у тому числi. Як-не-як Чумак приписаний у нас, хоча мешкав переважно у столицi. Займалися фахiвцi з мiнiстерства, справа була на контролi у мiнiстра. Словом, результатiв не досягли. Жодних. Слiдство перейшло у пасивну фазу, як зазвичай, ти знаєш. Розумiєш, у чому проблема? Чумак жив дуже цiкаво: мiг зiбратися i поїхати за кордон на мiсяць-два. Мiг забитись кудись у глушину, щоб нiхто не заважав писати. От зiбрався вiн, уяви собi, i поїхав на полювання. Принаймнi так каже його дружина. Ранiше подiбне траплялося не раз. Запакується реманентом i їздить не знати де. Мiг i на Днiпровський лиман податися, мiг i на Волинь, а звiдти пiд Одесу, бо там, бачте, гуси на рисових полях. Така натура схиблена на подорожах. Та й фiнанси дозволяли. Мiг телефонувати, а мiг i не телефонувати. Розумiєш? Словом, схаменулася його жiнка тiльки через три тижнi. Почала дзвонити — телефон «поза зоною». Почекала ще трохи. У них специфiчнi стосунки у сiм'ї. Ну, словом, не все гладко. Тодi до друзiв i знайомих, до видавцiв i продюсерiв… Виявилося, вiн зник для всiх. Заявила до мiлiцiї. От і почався справжнiй глум.

Колишнiй мiй шеф, що i зараз обiймав посаду головного експерта при обласному управлiннi внутрiшнiх справ, красномовно подивився на мене.

— I що ж далi?

— Пошукали, як я й казав, потрубили у засобах масової iнформацiї — от, панi Свiтлана з паном Камiнським не дадуть збрехати — й усе трохи вляглося. Уже пiвроку. Щоправда, дружина не заспокоїлася, як i тi, кого тут бачиш. Одразу пiсля визнання нами неудачi i переходу слiдства у пасивну фазу вони найняли для розшуку детективну фiрму «Меркель». Два мiсяцi шукали вже «приватники». Зауважу, маючи на руках усi офiцiйнi висновки i результати, яких досягли ми. I знову нiчого. Зовсiм нiчого, розумiєш? Чумак наче крiзь землю провалився. I не тiльки вiн, усе наче у воду кануло. Машина, реманент мисливський, пес… Ну все! Телефон, ноутбук, словом, усе зникло, наче в прiрвi. За пiвроку нiщо нiде не спливло.

— Цiкаво, — промовив я, згадуючи, що дiйсно не раз чув у новинах щось таке, але не надавав цьому значення. — А я тут до чого?

— А до того, — промовив Андрiйович, — що цi добродiї через мене, як твого колишнього начальника, а в даний час, сподiваюся, доброго приятеля i шанувальника твоїх талантiв, що вiдкрилися так несподiвано, пропонують тобi долучитися до пошукiв. Звiсно, за пристойну платню i солiдну винагороду у випадку успiху.

— Менi?!

Отакої…

— Андрiйовичу, я взагалi не розшукiвець, якщо вже на те пiшло. Взагалi не фахiвець! Кримінальний експерт середнього рiвня, що давно втратив професiйнi навички.

— Ну, не треба так категорично, — скривився вiн. — Почнемо з того, що ти експерт з величезним досвiдом i здiбностями, притаманними саме розшукiвцю. I багато рокiв пропрацював у карному розшуку. I на моїй пам'ятi не одна справа, коли ти як експерт вiдкривав очi слiдчим багато на що. Усе це я пам'ятаю. Беру до уваги й те, що пiсля прикрої неудачi, яка змусила залишити роботу, ти не зовсiм дистанцiювався вiд цих справ. Твої детективи читав не лише я.

— I я читав. За вчорашню нiч «проковтнув» останнiй, — Кушнiр багатозначно глянув на мене. — I вважаю, що таке можна друкувати не за спонсорську допомогу, як зробили ви, а нормально, у солiдному видавництвi i при цьому розраховувати на прибуток i навiть визнання. До речi, у нас буде час про це поговорити.

— То, може, давайте краще одразу про лiтературу? — пiдхопив я. — А Чумака нехай вiдповiднi служби розшукують.

— Додам i те, що ти затятий мисливець i рибалка, — гнув далi Андрiйович. — I хтозна чи це часом не основне. Вiн також сильно «страждав» цiєю «хворобою». Захоплення серйозне i специфiчне. Кому, як не тобi з розумiнням покопирсатися у його життi? Раптом i виловиш щось. Ну а стимул у тебе є. На пенсiю у твоєму вiцi нелегко живеться. Що скажеш, Толю?

— А що я скажу? — у мене в головi справдi не вкладалася суть цiєї божевiльної пропозицiї. — Я взагалi вас не розумiю. Органи активно шукали бiльше двох мiсяцiв. Не формально шукали, а iз залученням усiх можливих ресурсiв. Потiм ще два — найвiдомiша детективна агенцiя. I нi чорта не знайшли. А я отак-от вiзьму й знайду. Пiсля усiх. Майже дилетант. На додачу — iнвалiд. Вам самому не смiшно?

— Ну, щодо дилетанта — це вже занадто з твого боку, — обурився Андрiйович. — Я i так тобi комплiментiв накидав, а ти ще нариваєшся. А щодо iнвалiда… Кажуть, ти щодня три кiлометри пробігаєш. А на подвiр'ї у тебе штанга лежить. Не донька ж її тягає, напевно…

— Звiдки ви знаєте? — рот роззявився сам собою.

— Тож твоя iнвалiднiсть для мене «паперова». А про те, що сам… Не сам. Матимеш помiчникiв. Хлопцi надiйнi i навiть з деяким досвiдом. Ну а те, що iншi структури працювали марно… То це також результат. I всi їхнi здобутки будуть у твоєму розпорядженнi, на них ти зможеш спиратися i по тих слiдах не бiгати. Уже є неофiцiйна домовленiсть зi слiдчим справи майором Прокопчу…

— Якi здобутки?! — нiсенiтницi, що вiн верз, починали мене дратувати. — Андрiйовичу, я вас не розумiю зовсiм. При усiй повазi до присутнiх, якби це вони вели таку мову, я б ще зрозумiв. Ви ж компетентна людина! Ви що хочете, аби я вiв слiдчi дiї? Отак-от взяв i почав? А хто менi дозволить? Хто я такий?

— Поки що нiхто, — не заперечив Андрiйович. — Але у випадку згоди тобi оформляють лiцензiю на приватну детективну дiяльнiсть. За максимально короткий термiн. Як — це вже не твої клопоти. Ти не понесеш до чиновникiв жодного папiрця. Так я кажу?

— Не понесете, — вiдрубав депутат, зробивши вiдповiдний жест рукою.

— Толю, ось люди, конкретнi люди, зацiкавленi у тому, щоб знайти цього Чумака, живого чи мертвого. I вони фiнансують цю справу i, повiр, мають важелi, аби розчистити тобi шлях для роботи!

— Я все ж таки сподiваюся, що живого…

Вона увiйшла так тихо й непомiтно, що усi несамохiть здригнулися. Коридори зали були застеленi дорiжками, тому нечутною була її хода. Усi на мить заклякли, та за секунду Андрiйович пiдскочив з мiсця, переконуючи панi, що говорив тiльки професiйнi речi, намагаючись бути педантичним i не маючи на увазi нiчого такого.

— Я розумiю, — вiдповiла вона, подаючи менi руку. — Не хвилюйтеся. Олена Чумак.

— Отже, — нiяково посмiхнувся я, — Чумак — це не псевдонiм вашого чоловiка, а таки справжнє прiзвище.

— Дiйсно, — згодилася вона, — прiзвище наче навмисно для вiдомого письменника. З цим йому пощастило. Тiльки iм'я… Насправдi вiн Андрiй. Ви вiзьметеся за його пошуки?

— Власне… ми ведемо про це мову… — промимрив я, не маючи духу одразу сказати такiй жiнцi «нi».

Пiдскочив i депутат, пiдставляючи панi крiсло i посуваючи ближче до мене, намагаючись водночас передати суть дебатiв, якi велися до її появи. Камiнський сунув чарку пiд горлечко пляшки, яку перехиляв Кушнiр. Усе на якусь хвилину прийшло в рух, та воно й не дивно, якщо з'являється подiбна жiнка. Не скажу, що менi одразу стало гаряче вiд такого сусiдства, але вiдсуваючи свiй стiльчик, якомога тихше я промовив у протилежний бiк:

— Андрiйовичу, я просив би вас вийти зi мною покурити.

Надворi вже потеплiшало.

— Ти подумай! — наставляв мене колишнiй шеф. — Грошi самi до кишенi пливуть, а вiн вицикуватися здумав!

— А ви пропонуєте згодитися i грати для них дурника?

— Чому дурника? Ти хiба дурник? Ти — фахiвець. От i роби свою справу. Толю, повiр менi, усе, що можна було зробити, вже зроблено. Дуже багато сил було задiяно. Усе перерили. Швидше за все i ти нiчого не знайдеш. Але! Ну хочуть вони. Чому нi? Просто глянути на це новим, свiжим оком. Ти ж знаєш, як буває — усi звиклись, а хтось новий — раз i побачить. З твоєю головою… З твоєю логiкою i розумом! Може i виловиш щось таке, що сховалося вiд усiх. Якусь дрiбничку… Сам знаєш, свiже око раптом i вихопить щось… А найголовнiше…

Андрiйович змовницьки нахилився до мене.

— Толю, якби хтось пришив його i втопив разом iз джипом у Днiпрi, вже знайшли б давно. Ну хоча б щось знайшли! А нi, то хоч якiсь зачiпки у слiдства були б. А реально нiчого немає. Повiр, тут маємо справу з неординарним. I звичайними методами, гадаю, нiчого не дiйдеш. Слiдчi дiї, як ти кажеш, провели у найповнiшому обсязi. Що ж лишається? Толю, хто як не ти змiг би перемацати отi його письменницькi й мисливськi струни? Не кваплячись, помаленьку, з душею… Цього не зроблять тупi опери й архiмудрi детективи. Може там i криється щось?

Я лише нерiшуче i водночас розпачливо похитав головою.

III

Двi з половиною доби пiшло на ознайомлення з усiма матерiалами справи. Практично день i нiч. Товстелезнi папки копiй з мiлiцiї, компакт-диски з агентства «Меркель»… Маса вiдеоматерiалiв, опитаних свiдкiв, пiдозрюваних, купа рiзних експертиз. Усього було стiльки, що пухла голова.

Андрiйович сказав правду. Ймовiрно, так ще не шукали нiкого. I перше враження хоч-не-хоч складалося таке, що бiльше у цiй справi неможливо зробити нiчого. Фiзично неможливо. I коли пiд кiнець третьої доби я вiдкинувся на спинку крiсла, картина вималювалася така.

Андрiан, чи то пак Андрiй Чумак, дiйсно був вiдомим i успiшним письменником. Десять рокiв тому вiн замайорiв на нашому лiтературному небосхилi. П'ять рокiв, як його почали друкувати у Росiї, а потiм i екранізувати. Усi його романи, а вони лежали стосом ось тут передi мною, це детективи. А пiвтора року тому, пiсля вiдомих подiй, з'явився художньо-публiцистичний роман «Пастка на Вовка».

За нiч я перечитав його i погодився iз загальноiснуючою точкою зору. Роман був замовленням певних полiтичних сил, точнiше партiї «Надiя країни», яку при зустрiчi зi мною представляв Камiнський i яка пiсля цих самих подiй зайняла панiвне становище у суспiльствi, а прiзвище, зрозумiло чиє, не надто тонко винесене у назву книги, стовiдсотково пiдтверджувало здогади. Тим паче, пiд час написання роману Чумак придбав собi джип «Хонда-Пілот», новий, з автосалону, на що, очевидно, ранiше не вистачало фiнансiв, отримуваних з гонорарiв. Роман, а потiм i однойменний фiльм викликали неабиякий резонанс, навiть скандал у полiтичних i письменницьких колах. На думку Свiтлани Чикурди, з якою за цi днi я спiлкувався кiлька разiв i яка завдяки своєму фаху багато чого могла менi пояснити, партiя «Надiя країни» злетіла на свiй полiтичний олімп на крилах цього роману, а швидше фiльму. А сам Чумак набув ще бiльшої популярностi. У Захiднiй Європi до нього приклеївся iмiдж революцiйного письменника. За кордоном масово почали друкувати практично всi ранiше виданi у нас романи. Нiмеччина, Швецiя, Англiя… Та пiсля цього не вийшло у свiт жодної нової книжки Чумака! Лише перевидавалися написанi ранiше.

Нiчим, крiм письменництва, Чумак не займався i жив безладно. Мiсяць-два i бiльше мiг писати, практично не виходячи з кабiнета, днював i ночував за комп'ютером. Тижнями i мiсяцями мiг десь бувати — у роз'їздах, на рiзноманiтних тусовках i рекламних заходах, причому подорожi цi нiяк не контролювала його дружина i тим паче вже доросла донька, котра мешкала окремо.

Полювання i риболовля були окремою сторiнкою його життя. Через них на довгий час мiг забути як про сiм'ю, так i про творчiсть. Багато документальних даних i показiв свiдкiв пiдтверджували його перебування на вiдомих мисливських базах в районах розташування великих водойм та у цiлковитiй глушинi, де вiн мiг жити у наметi з псом, готував щодня юшку i час вiд часу спiлкувався з такими, як i вiн. Можливо, якраз там i виношувалися задуми його нових шедеврiв. Користувався Чумак i послугами дорогих туристичних фiрм, якi органiзовували полювання за кордоном. I усi покази свiдкiв стверджували, що це було його життєвою потребою.

Як мої колишнi колеги, так i приватнi детективи з «Меркелю» зробили багато спроб поритися у його «бруднiй бiлизнi». Там не знайшлося нiчого аж такого. Рiзнi свiдки намагалися навiшати на нього як не одну, то iншу жiнку з лiтературних i телевiзiйних тусовок, проте якоїсь одностайності тут не було. Якщо цi припущення i вiдповiдали дiйсностi, то були тимчасовi стосунки, яким сам Чумак, схоже, не надавав значення.

Проблем зi здоров'ям, судячи з усього, письменник не мав. За пiвроку до зникнення пiд час одного з лiтературних форумiв його прооперували на гострий апендицит. У справi були численнi супутнi медичнi обстеження, проведенi до та пiсля операцiї, i вони свiдчили, що Чумак був цiлком здоровий.

У березнi цього року вiн поїхав у такий собi тур весняного полювання на гусей та качок. Чотири днi був у Черкаськiй областi на водосховищi, потiм тиждень у Херсонськiй. I там, i там його пам'ятали в обласних та районних УТМР, де письменник оформляв дозвiл на полювання, знаходилися свiдки й серед мисливцiв на мiсцях.

Весна цього року була рання. Озера розмерзлися i Чумак полював з човна на гусей, живучи iз собакою на мисливських базах. Двадцять першого березня його востаннє бачили на базi «В'юнище» поблизу Олександрiвки. Письменник удосвiта здав номер, сiв у машину i виїхав з територiї бази. Свiдкiв, що бачили б його пiсля цього, у справi не було.

I все ж, на цей момент Андрiан Чумак ще не зник на зовсiм. Вiн телефонував сам i вiдповiдав на телефоннi дзвiнки ще день. Щоправда, жоден з тих, хто говорив з ним, не мiг пригадати нiчого про мiсце його перебування. Про це мова не велася. Троє з його спiврозмовникiв навiть запитали: а де ти зараз? Вiдповiдь була — ловлю рибу.

I це одразу ж породжувало двi версiї: перша — останню добу перед зникненням Чумак також провiв бiля води, а отже i слiди його перебування потрiбно шукати на якiйсь водоймi; друга — письменник збрехав: вiн не ловив рибу або ж просто навмисне не називав мiсця свого перебування. Отже, не бажав, аби хтось про нього знав.

Троє спiврозмовникiв засвiдчили, згiдно з матерiалами справи, що Чумак був у бадьорому настрої. Усi, навiть хто не цiкавився мiсцем перебування письменника, чули його задоволений голос i жарти — мова новоявленого класика була багатою. Двоє з тих, про кого йшлося, пiд час розмови начебто чули цвiрiнькання птахiв. Iнший — звуки вiтру. Вiн же свiдчив про те, що двiчi чув гавкання собаки.

У справi вказувалася i точна година його розмови, першої пiсля виїзду з бази «В'юнище». Восьма сорок. Якщо брати до уваги свiдчення сторожiв, що її територiю вiн залишив о пiв на четверту ранку, то теоретично майже за шiсть годин, маючи надiйну машину, по майже вiльнiй у такi години трасi можна було проїхати не менше п'ятисот-шестисот кiлометрiв. Олiвцем я обвiв на картi приблизне коло, центром якого була база у Херсонськiй областi.

Виходило дай Боже…

IV

Вивчивши матерiали слiдства, я взявся за конкретну роботу. Так би мовити, вдався до власних дiй. I почав iз зустрiчi з Оленою Чумак. У моїй кишенi ще не було посвiдчення приватного детектива, що певним чином вiдкривало б можливостi для роботи зi свiдками та виконання iнших слiдчих дiй. Поки я ще був «нiким», вона ж, якщо вiрити, — людиною, зацiкавленою у розшуку письменника, тому мала сприяти менi i без документа. Принаймнi так твердило моє перше Я, спираючись на просту логiку. Та друге також не мовчало, вставляючи зовсiм не до мiсця свої п'ять копiйок. Воно оживляло у пам'ятi образ гарної жiнки, який випромiнював гiднiсть, розум i вишуканi манери. Жiнки, що упродовж пiвгодини сидiла поруч зi мною i чия присутнiсть, можливо, таки вплинула на моє кiнцеве рiшення. «Цей захiд крiм користi для справи буде ще й приємним», — уперто стверджувало воно. Перериваючи нiкому не потрiбну полемiку своїх складових, я рiшуче взяв телефон.

Зрозумiло, час не марнувався i без Олени. Ще у ресторанi Андрiйович передав менi пакунок з копiями компакт-дискiв, вилучених при обшуку на квартирi Чумака пiсля його зникнення. Як усi письменники, Чумак перiодично скидав iнформацiю зi свого комп'ютера, страхуючись про всяк випадок вiд вибрикiв технiки. Звiсно, вiн не робив при цьому вибiрки, що там з'явилося нового за останнiй час, а просто перiодично раз на кiлька мiсяцiв записував усе на компакт, i кожен наступний диск таким чином мiстив усю попередню його писанину плюс дописане за останнi кiлька мiсяцiв. Дискiв було бiльше двадцяти, i за допомогою нескладної комп'ютерної обробки я визначив той, останнiй, з найповнiшою iнформацiєю, яку i закинув до свого ноутбуку. Тож за найменшої наявностi вiльного часу сiдав i читав його твори — дописанi й недописанi, нариси, синопсиси i все, що потрапляло на очi, намагаючись нiчого не пропустити. Та поки що всупереч прогнозам Андрiйовича, жодних цiнних iдей, пов'язаних з творчим доробком письменника, не виникало.

Ми пили каву у розкiшно обставленiй новiй квартирi. Меблi i ремонт за останнiм словом. Та й сама господиня виглядала не так, як зазвичай нашi люди у себе вдома, навiть якщо знають про чийсь прихiд. Картинка iз серiалу про вищий свiт… Друге Я тихо всiлося у куточку, усвiдомлюючи непомiркованiсть нещодавнiх власних заяв i вiддаючи iнiцiативу першому.

— Панi Олено, — вiв я, намагаючись не розпорошувати свою увагу на неї та квартиру. — У мене склалася думка, що у вас не було особливого порозумiння з чоловiком…

— Ну чому… — вона на мить замислилася. — Порозумiння — це якраз те, що було. Я не чiпала його, вiн мене. Андрiй мiг жити як хотiв, усвiдомлюючи, що його справа — писати i жити так, як сам вважав за найзручнiше. Усi цi постiйнi роз'їзди, тусовки, закордоннi та мисливськi подорожi… Я йому не заважала. А втім, могла i сама жити як бажала, забезпечуючи, звiсно, його тили. Вiн знав, що у нього є доглянутий дiм, що отриманi грошi прилаштованi i збереженi, що є кому подбати про доньку, хоч вона вже практично доросла i самостiйна. Навiть деякi технiчнi, не глобальнi питання з продюсерами та видавництвами я вирiшувала особисто.

На столику передi мною лежали роздрукiвки, зробленi Оленою. Вона, як людина педантична, вела їх сама. Тут був увесь баланс заробiткiв її чоловiка. Данi про те, яка книга коли була видана, перевидана, яким накладом i скiльки за це отримано грошей. I знову ж таки баланс витрат. Нiхто не рахував у цьому домi до копiйки, але «з грубшого» усе збiгалося.

Сама Олена вже другий рiк мала невеликий магазин квiтiв, власницею якого була офiцiйно i який давав їй можливiсть задовольняти особистi потреби, не тягнучи грошей, зароблених чоловiком.

Поки розглядав документи вона вийшла, наче розумiючи, що так менi зручнiше, а згодом на столику з'явилася кава i тарiлочка з кiлькома вишуканими бутербродами та тiстечками.

— Дякую, це зовсiм не обов'язково, — зауважив я, присаджуючи оте друге Я, що тепер наче схаменулося i збиралося завадити роботi.

— Чому ж, ви у мене вдома, а менi подобається бути гостинною. Крiм того, ви людина, якiй я довiряю i на допомогу якої сподiваюся.

— Звiдки довiра? — поцiкавився я.

— З рекомендацiй компетентних людей.

Сервiрування було завершене й Олена присіла навпроти.

— Яких людей, цiкаво?

Виявляється, у нас iз нею були спiльнi знайомi, що характеризували мене з позитивного боку!

— Ну, зокрема… тiльки не дивуйтеся! Iванчука Павла Олексiйовича. Гадаю, ви його пам'ятаєте.

Я пам'ятав. Ще б пак.

Ця… скажiмо так, цей юрист, заступник прокурора областi, два роки тому вiв мою справу у судi, висуваючи проти мене жахливi звинувачення. Ще б його не пам'ятати! Свого часу ця iстота збиралася запроторити мене до в'язницi рокiв так на вiсiм, не менше. А його голос — густий, басовитий нерiдко вчувався уночi, вже пiсля згаданих подiй.

— У вас поважнi знайомi, — з неабияким сарказмом зауважив я, намагаючись водночас приховати розгубленiсть. — Хоча не сподiвався на позитивнi рекомендацiї з їхнього боку.

— Людина часто отримує те, на що не сподiвається, — зiтхнула Олена. — Як у позитивному, так i негативному планi. Чи не так? А думка Володимира Вишневського вас також здивує?

Вишневський, навпаки, був адвокатом, який тодi захищав мене. Захищав погано i навiть бездарно. Настiльки бездарно, що змусив мене подумки вже поховати себе остаточно. Проте несподiвано усе завершилося не найгiрше. I тепер цi двоє, до яких я не мав найменшої симпатiї, давали позитивнi рекомендацiї стосовно мене жiнцi, котра сподiвалася на мою допомогу.

— Також, — погодився я, виринаючи зi спогадiв. — Бачу, вам про мене вiдомо бiльше, нiж менi про вас.

— Це старi зв'язки, ще моїх батькiв, — пояснила Олена. — Мусила ж я уявляти, з ким матиму справу. А щодо мене… Ви ж для того й прийшли, аби дiзнатися бiльше. Якщо це потрiбно. Зобов'язуюся вам допомагати у цьому i не тiльки.

— Ви так зацiкавленi в успiху… — несамохiть вихопилося у мене, напевно через спогади про згаданих нею осiб.

— Зацiкавлена, повiрте, — вона й не збиралася ображатись.

— Бiльше, нiж будь-хто з iнших замовникiв. I бiльше, нiж вам здається.

Яку каву подають у таких домах, де живуть такi жiнки? Аромат, що долiтав з маленької фiлiжанки, був дивовижний. «Пий спокiйно, — пiдштовхувало друге Я, — це ж в iнтересах слiдства. Хтозна, яка деталь i коли може виявитися важливою. I вiд коньяку дарма вiдмовився!» Та дякувати Богу, перше Я таки залишалося головуючим.

— Усi вони, повiрте, переслiдують кожен свою мету. Пiар, грошi — усе що завгодно. У цьому й тiльки у цьому планi їх цiкавить проблема. Я ж справдi хочу знайти Андрiя. У нас нiколи, навiть замолоду, не було нiжних почуттiв. Так, я не розумiю його поглядiв i способу життя. Вони навiть завжди дратували мене, якщо хочете! Але, попри усю свою дивакуватість, попри усю неорганiзованiсть i легковажнiсть, Андрiй все-таки дружив з головою, а ми завжди залишались добрими, надiйними союзниками i… — Олена на мить зупинилась, — вiн нiколи не покинув би мене у бiдi. I я упевнена, шукав би до останнього. Тому i я хочу це зробити.

Чи могло це бути театром? Чому нi? Гарнi, розумнi й упевненi у собi жiнки умiють справляти враження, умiють переконувати. Тим паче, якщо їм вдається вчасно вловити борсання у спiврозмовниковi отого другого Я.

— Скажiть, панi Олено, а у вашого чоловiка був хтось? — запитав я, намагаючись не перейматися думками, чи можна вiрити цiй жiнцi у подiбних питаннях. — Ви мене розумiєте. У справi багато написано про це, але хотiлося б почути вашу версiю.

— Розумiю. Скажу вам чесно, я не цiкавилася. Поясню: вiк i становище, коли на перший план виходять iншi цiнностi. Можливо, це не правильно. Повторю — ми не були особливо близькi. Напевно, нiколи. Але разом нам завжди було зручно.

Ми довго пили каву i в мене вималювалася картина про це подружжя. Схоже, тут не бажали зникнення i тим паче смертi одне одному, хоч стосунки їхнi не могли вважатися безхмарними.

У Чумака було багато знайомих, приятелiв. Проте вiд Олени я дiзнався про одного, вiдносини з яким, на її думку, були значно глибшими, душевнiшими. З цiєю людиною Чумака єднало його захоплення. Це був Михайло Зварич. З мiстом його пов'язували батьки, до яких вiн часто навiдувався. Сам же Михайло переїхав до Києва, вiдкрив приватний стоматологiчний кабiнет. У нього, за свiдченням Олени, постiйно зупинявся Чумак пiд час перебування у столицi. Та й серед гостей Чумакiв найчастiшим i найбажанiшим Олена також вважала його, не збираючись приховувати вiд мене симпатiю до цiєї людини.

Олена на власнi вуха чула розмову чоловiка з Михайлом безпосередньо перед його виїздом на весняне полювання. Чумак настiйливо пропонував приятелю їхати разом, але той чомусь не мiг, тому й вiдмовлявся. «Чого ти причепився до людини?» — спитала тодi вона.

Пiзнiше Михайло довго колотився у механiзмi слiдства й очевидно вже був не радий дружбi з Чумаком. Я уявляв, як тим, хто вiв пошуки, не було за що зачепитися. А тут друг, мисливець, що начебто вiдмовився. I дружина зниклого чула. Маса допитiв i навiть обшук нi до чого не привели. Усi цi днi Зварич був у Києвi, вiд рання до вечора лiкував пацієнтів, а по ночах спав удома. Алiбi залiзобетонне. А втiм, була одна зачiпка, яка змушувала мене продовжити роботу саме зустрiччю з цiєю людиною.

Його показiв у справi було чимало i всi вони нiби й не мали особливої ваги. Та читаючи матерiали його допитiв, уперше зрозумiв, що Андрiйович мав рацiю, кажучи, що саме я мiг би вловити отi специфiчнi мисливськi нюанси. Така собi маленька невiдповiднiсть одразу кинулась в очi.

I я вже знав — йому доведеться бодай раз потерпiти ще й мене.

Якщо, звiсно, ця людина зацiкавлена у розшуку Андрiана Чумака. Ми вже стояли на порозi, хоча зовнiшня половина дверей залишалася зачиненою. Подарована Оленою вiзитка з атрибутами її квiткового магазину лягла до моєї кишенi, а друге Я ненав'язливо висловило жаль через необхiднiсть залишити це помешкання i його господиню. Втiм, нiчого дивного у цьому не було. А усвiдомлення, що першому Я вдалося гiдно вiдпрацювати, створювало непоганий настрiй.

— Розумiю, — несподiвано промовила Олена, зупиняючи мене у бажаннi вiдчинити дверi. — Я розумiю, що у вас щодо мене вистачає всiляких пiдозр. Це ж ваша робота, напевно, так i має бути. I розсiяти їх, поставити себе на належне мiсце у вашiй, скажiмо так, системi я не можу, хоч скiльки б переконувала словами, хоч скiльки б демонструвала свою гостиннiсть i принаднiсть. Проте хочу вам сказати одну рiч. Коли їм усiм набридне шукати Андрiя — а таке станеться — я продовжуватиму пошуки з вами. Можете бути певнi.

Її проникливi очi упритул дивилися на мене, а потискання руки здалося бiльшим, анiж таке, аби бути просто жестом прощання.

V

Я все ще не мав на руках документiв особи, що займається приватною детективною дiяльнiстю, але професiйна сверблячка не дозволяла сидiти склавши руки. До того ж, цими вихiдними Зварич був у мiстi, приїхавши до батькiв. Що ж, однаково колись я мав це зробити.

Для зустрiчi зi мною вiн вийшов у сквер, де ми й прилаштувалися на однiй з лавок.

— Пане Михайле, — почав я. — Звiсно, ви маєте повне право не спiлкуватися зi мною, адже поки що не маю навiть офiцiйного посвiдчення — документи ще не готовi. Проте, якщо ви дiйсно зацiкавленi у пошуках друга, мусите допомогти. А особу мою може засвiдчити Олена Чумак. Вона є одним з моїх замовникiв. Зателефонуйте їй просто зараз. Якщо, зрозумiло, її думка має для вас якусь вагу.

Здивовано хитнувши головою, Зварич вiдiйшов з телефоном на кiлька хвилин, а повернувшись, запитав:

— Ви що дiйсно розраховуєте його знайти?

— Я розраховую розкрити цю справу, — уточнив я.

— Ну, гаразд, Бог у помiч… — знизав плечима Зварич. — Що треба вiд мене?

— Хотiв би уточнити деякi моменти, — я влаштувався зручнiше i зустрiвся з ним поглядом. — Пане Михайле, у моєму розпорядженнi всi матерiали слiдства. Я перечитав вашi свідчення, знайомий з усiм, що стосується вас. I розумiю, як ви почувались у тi днi. Слiдчi не мали за що вхопитись, i на певний час ви опинились у ролi чи не головного пiдозрюваного. Чи не так?

— Ну, очевидно… — згодився Зварич.

— Я не маю нiчого особисто проти вас, лише хочу знайти Чумака. Прошу розумiти це i не настроюватися проти мене, хоч якими були б запитання. Гаразд?

— Гаразд, гаразд, — почав нервувати Зварич. — Давайте вже нарештi до справи.

— Нехай, — я вирiшив почати здалека. — Пояснiть менi один факт, який, на мою думку, свідчить проти вас. Чому ви вiдмовилися вiд спiльної поїздки, у яку Чумак вас запрошував?

— О, Господи… — Зварич звiв очi до неба. — Ви ж самi казали, що читали всi матерiали справи! Там усе написано! Менi набридло це пояснювати! Я дiлова людина! Маю справи! Приватна практика, бiзнес, який мене годує! Розумiєте? Тому у першу чергу справа, а вже потiм полювання з другом, хоча це менi бiльш нiж приємно. Але передусiм все ж таки бізнес. Iнакше не виживеш. Що вам не зрозумiло? Там же написано — всi докази представленi, всi документи. Наш стоматологічний кабiнет — приватна структура. Ми з колегою працюємо у нiй як лiкарi-стоматологи. I оскiльки вона наша власнiсть, то хтось iз нас має бути ще й адмiнiстратором. Директором, розумiєте? А це зовсiм iнше. Це маса усяких господарських, юридичних та iнших нюансiв. Це важко. Мало хто так робить зараз. Як правило, стоматологiчнi кабiнети є власнiстю стороннiх осiб, комерсантiв бiльшого калiбру. Лiкарi лише працюють у них, цей варiант рентабельнiший. Ми спробували iнакше, хоча це важко. Принаймнi менi, адже я виконував обов'язки адмiнiстратора й директора. Мiй напарник взагалi не хотiв про це чути, хотiв тiльки лiкувати зуби i рахувати грошi у своїй кишенi. Але я поставив питання руба: або ми мiняємося щокiлька рокiв iз цим головуванням у справi, або я передаю усе стороннiм особам. Чесно скажу, цього менi не хотiлося. Тому i забув я про усе iнше, коли Iгор згодився. I власне, саме у той час я займався справами передачi права власностi на кабiнет. Чи до полювання менi було?

— Угу… — невизначено гмукнув я. — Зрозумiло. Тим паче, i не мали з чим полювати. У матерiалах фiгурує також iнший факт, що за мiсяць до цього ви ще й рушницю продали.

— Та до чого тут рушниця? — вiдмахнувся Зварич. — Андрiй мав аж три. Одну б менi дав. Ну, не зовсiм законнi дiї, але цiлком припустимо. Разом полювали б його рушницями. Це не причина. Я просто не мiг. Не до цього було.

— Ясно, — згодився я. — Але от пояснiть ще одне. Навiщо ви продали рушницю?

— Як навiщо? — не зрозумiв Зварич. — Хiба це заборонено? Продати одну, купити iншу. Грошi з'явилися, з роботою розкрутився. Вас дивує бажання мати кращу? А якби йшлося про машину, це також здивувало б вас?

— Ну, до машин ще дiйдемо, мова про рушницю, — завернув я у потрiбне русло. — «Бенеллi» — марка елiтна. Сама модель також дорога. У чудовому станi була на час продажу. Чого ж ви ще хотiли?

— Як вам сказати… — нервово посмiхнувся Зварич. — Ви не зрозумiєте, можливо… Мисливцi так кажуть — до плеча не лягала. Ви не дивуйтеся. Штивнi мисливцi iз забаганками. А рушниця — це так, наче скрипка. От може десь якось не звучати на яку соту долю тона i вже не приносить задоволення. Розумiєте, не всi їздять на полювання пити горiлку i бахкати по пляшках. Для певної частини це питання естетики, культури i тонкого розумiння справи. I якщо рушниця не лягає до плеча так як хочеться, це серйозна причина, аби помiняти її. Ви почитайте про це, якщо менi не вiрите.

— Немає потреби, — посмiхнувся я. — Розумiю такi нюанси, пане Михайле, повiрте, дуже добре. Сам хворий цiєю справою вiдколи себе пам'ятаю. От тому й не доходить — як вона лягала вам у магазинi, коли вибирали, а потiм ще й три роки поспiль пiд час полювань. А тут раптом перестала. Пане Михайле, вам не варто доводити менi, що ви є бувалим мисливцем. Усi вашi облiковi картки за останнi п'ять рокiв я передивився. I кiлькiсть виїздiв на полювання, i облiк впольованої дичини… Повiрте, я реально оцiнюю яким ви є мисливцем. I тим бiльше незрозумiлим є для мене ваш вчинок — продати рушницю в сезон. Отак продати i залишитися нi з чим. Кожен спочатку купив би нову. Тим паче, заробiтки дозволяють. Дивний вчинок. Вас не влаштовує дорога рушниця, ви терпите її три роки i виправляти ситуацiю починаєте не з купiвлi нової, навiть не з пошуку, а з продажу старої.

— Хотiлося значно кращої, — буркнув Зварич. — А це солiдна сума. Самi знаєте, як жiнки на це реагують, незалежно, є грошi у сiм'ї чи нi.

— Гаразд, — згодився я. — Але щось ви мали б собi придивитися, адже сезон iде. Отже, мали б оформити у мiлiцiї дозвiл на купiвлю нової зброї, а це не вимагає особливих витрат. Ви цього не зробили. Михайле, ви не збиралися купувати нову рушницю. А з яких мiркувань продали стару, менi не зрозумiло. Взявшись за переоформлення кабiнету, ви не дуже-то мали часу ще й на це. I продали її за три тижнi до зникнення Чумака.

— Ну i що? I що з того?! — не витримав Зварич. — Це доводить, що я убив i сховав свого друга?! Ви взагалi при здоровому глуздi?!

— При здоровому, — заспокоїв я. — I не стверджую, до речi, що ви його убили i заховали. Хiба я казав це? Згадайте. Ну от. I до справи, яка досi ведеться, звiсно, своїх необґрунтованих мiркувань не пiдшию. Нiхто мене не слухатиме. Нiчого воно не доводить, ви правi. Але…

Я пiдняв палець i багатозначно подивився на Михайла.

— …але! Для мене ваша поведiнка стала тепер ще бiльш незрозумiлою. Я бачу, що ви щось приховуєте. I я людина, що звикла працювати на совiсть i доводити усi свої справи до кінця. Тому серед iнших розроблятиму i цей напрямок. Щось ви замислили, продаючи в умовах завантаженостi iншими справами свою «Бенеллi», до якої, напевно, неабияк звикли за три роки. Ви правi, Михайле. Для штивного мисливця рушниця може й бiльше, як скрипка. Можливо, навiть бiльш гiдне порiвняння — як жiнка. А вiдмовитися вiд жiнки так нi сiло на впало… Потрiбнi пiдстави. Я мушу їх зрозумiти.

Зварич пiшов знервований, плюючись на всi боки, висловивши побажання нiколи бiльше мене не бачити.

— Усi вашi iдiотськi претензiї в майбутньому виставляйте через слiдчого i нехай мене викликають у встановленому порядку! З вами я говорити бiльше не бажаю!

— Це ви зараз так кажете! — кинув я у спину, яка швидко вiддалялася. — Заждiть, скоро буде iнакше.

VI

Майор Прокопчук — людина твереза та контактна, з якою загалом було приємно мати справу. Звiсно, існував певний механiзм його заохочення з боку «п'ятiрки», проте навiть за наявностi такого механiзму людина могла б надавати свою допомогу формально. Прокопчук був не таким.

— Скажiть, а ви самi як думаєте, ну, чисто мiж нами, — наполягав я. — Ваша неофiцiйна думка… Що в даному випадку мало мiсце? — я багатозначно подивився на нього. — Ви ж знаєте, у нашiй роботi не все лягає на папiр. Є власна думка, iнтуїцiя i так далi. Скажiть тiльки менi.

— Тiльки вам… — посмiхнувся Прокопчук. — Ну, по-перше, давай на ти, щоб простiше. А по-друге… З матерiалами ти знайомий. Людина ти, скажiмо так, не зi сторони. Андрiйович взагалi вважає одним з кращих детективiв на сьогоднi…

Я мовчав, пропускаючи повз вуха його iронiю.

— Так от, — вiв далi майор, — скажи спочатку свою думку. Що у справi не дороблено? Де є проколи? Де помилилися, не допрацювали? Де корупцiя? Може, що навмисно увагою обiйшли, приховали… Ну що, виникали подiбнi думки, коли знайомився?

— Нi, — менi довелося лише розвести руками.

— Ну ось… — подiбний жест повторив i Прокопчук. — Чого ж ти хочеш? Можу тiльки завiрити, що iнших, як ти кажеш, власних версiй зникнення Чумака, окрiм тих, що розроблялися, у мене немає.

— Отже, звичайний «глухар», — прокоментував я.

— Звичайний, це якби пропав дрiбний комерсант Iваненко з лотка номер сто двадцять вiсiм на мiсцевому ринку. А тут iдеться про Андрiана Чумака. Отже, не звичайний. Проте «найглухiший». Це якщо тебе цiкавить моя особиста думка.

Довелося лише почухати потилицю.

— А ось те, що ти просив. Вiдповiдь ДАI на наш запит. Машина Зварича «Мiцубiсi-лансер» оформлена на його дружину, Зварич Людмилу Кирилiвну. У техпаспортi проставлена вiдповiдна графа про те, що керувати має право її чоловiк, що вiн i робить. До речi, i маленька «ренушка» також оформлена на неї. Правда, у техпаспортi жодних розпоряджень щодо особи чоловiка немає. Та власне, вiн би туди й не влiз…

Я перечитував ще раз щойно почуте вiд Прокопчука iвiдчував завзяття. Он воно як. Кабiнет Зварич продав. Позбувся права власностi на нього. Причому так, що це не викликало найменшого подиву — своєму напарнику зiпхнув. Швидко i все шито-крито. Дорогу рушницю також продав. Продавати машину не було сенсу — нею i так розпоряджалася дружина, як i квартирою, до речi. Складалося враження, що стоматолог збирався кудись чкурнути — екстрено й очевидно надовго. I це буквально перед зникненням Чумака. Думка ж про те, що Зварич замислив «прибрати» друга i так страхувався вiд подальшої конфiскацiї майна у випадку розкриття злочину, була надто примiтивною.

— Давай, — прощаючись, подав руку майор. — Коли що — звертайся. Усе, що можу. Важелiв у мене бiльше, а слiдство триває. Тож приходь. Технiчний бiк справи i так далi… Чесно кажучи, i я був би не проти його знайти…

Та прийняти його шефство повною мiрою я не мiг. Це було моє слiдство. I тiльки я мав розпоряджатися його результатами. Тим паче, попри всю привiтнiсть майора i запевнення Андрiйовича, упевненим можна бути лише у собi. Усi iншi — стороннi.

Саме тому наступне завдання довелося виконувати власноруч, хоча за допомогою Прокопчука це було б значно легше.

Усе робилося через старi зв'язки — через знайомих або через знайомих знайомих i з обов'язковою оплатою неофiцiйних послуг. Суми були невеликі, оплачував їх з власної кишенi, яка вiд початку слiдства значно поважчала, i включав до перелiку необхiдних витрат. Перше я вгадав одразу. Треба ж так! Зiграла роль доречна аналогiя, яку я привiв, дискутуючи з ним про рушницю. За мiсяць до зникнення Чумака Михайло Зварич зiбрався розлучатися з дружиною! Принаймнi подав документи до РАГСу, причому не до мiсцевого вiддiлення, а трохи подалi. I усе знову ж таки тишком-нишком. Та згадок про це у справi не було. Щоправда, розлучитися остаточно не довелося. Подружжя забрало заяву про розлучення через тиждень пiсля зникнення Чумака.

Часто люди вдаються до такого в одному випадку. Довелося шукати кiнцi в агентствi «Аерофлот». I я знову втрафив!

За тиждень до зникнення Чумака Зварич придбав квиток до Штатiв! Вiн взагалi збирався виїхати з країни! А те, що сталося потiм, вражало не менше. Через три тижнi пiсля зникнення Чумака i за день до свого вильоту Михайло здав квиток. Передумав летiти.

Недопрацювали ви, пане майоре, лiнiю Зварича…

Усе це виглядало вкрай цiкаво. Вимальовувалася картина, наче успiшний стоматолог Михайло Зварич, найближчий друг Андрiана Чумака, живучи завжди спокiйно та розмiрено, несподiвано почав «тлумитися» по життi, виявляти неспокiй, планувати якiсь кардинальнi змiни. Продавати все, розлучатися з дружиною i, можливо, ще багато що, до чого я ще не доглупав. Усе це з метою виїхати з країни. I усе воно було прив'язано у хронологiчному порядку до часу зникнення Андрiана Чумака. Саме на цей момент активнiсть Зварича набрала максимальних обертiв. I щойно Чумак зник, Зварич повернув усе на свої мiсця. Заспокоївся i повернуся до звичного життя. Так, наче це Чумак заважав йому жити у нормальному режимi.

Усе вiдкрите мною не давало спокiйно сидiти на мiсцi, вимагало подальшої дiї, розвитку. Але як правильно розпорядитися цiєю iнформацiєю? Не бігти ж із нею до Прокопчука! Принаймнi отак зразу.

Сумнiви у правильностi подiбного рiшення заважали неабияк. Досвiд майора у таких справах був набагато бiльший. Про можливостi годi й казати. Слiдство у таких випадках завершується лише тодi, коли знаходять труп зниклого. I доки цього не сталося, той, у чиїх руках важелi, має можливiсть робити усе що завгодно — проявляти iнiцiативу, притягати, залучати, вимагати, застосовувати. Що мiг реально застосувати я крiм своєї голови, можливостi якої, на вiдмiну вiд Андрiйовича, оцiнював критично?

Проте здоровий глузд вперто вiдвертався, коли усвiдомлювалися першi успiхи. Хоч як крути, за якийсь тиждень я досяг того, чого не змогли зробити за пiвроку усi мої попередники разом взятi. Пiвроку слiдство не мало жодної зачiпки на рахунок того, куди подiвся Чумак, а Зварича «розбирали на шматки» цiлком безпiдставно. Не мiг заперечити — менi пощастило, завдяки чому вiдкрилися дивнi речi у поведiнцi Михайла, безумовно, прив'язанi до основної подiї. I от тепер я мав вiддати усе це слiдчому iз системи, у якiй сам довго працював i яка викинула мене, наче вiдпрацьований матерiал. Що буде далi? А далi я одразу припиню розпоряджатися своїми здобутками, усе робитимуть без мене i навiть не питаючи. Зварича «притиснуть» за кiлька годин. Моя робота завершиться одразу пiсля початку. Цього не хотілося навіть уявляти.

Не надто сподiваючись, що Михайло вiдповiсть, я набрав номер.

— Так. Чого ви iще хочете? — сонно i невдоволено…

— Пане Михайле, розумiю, що ви не радi менi, але мушу. Поки не маю кращих варiантiв, iду по ваших слiдах. Накопав таке, що вимагає пояснень з вашого боку. Iти до колишнiх колег їй-Богу бажання не маю. Але доведеться, якщо не захочете спiлкуватися. Може, змiните вашу думку?

— Що конкретно вас цiкавить? — не приховуючи ворожих iнтонацiй, запитав Зварич.

— Цiкавить, чому ви раптово зважилися на такi кардинальнi змiни у своєму життi. Чому почали їх саме тодi i чому припинили усе одразу пiсля зникнення вашого друга. Вiн що, заважав вам жити? Принаймнi у мене склалося враження, що вам обом тiсно стало у цiй країнi. Щойно вiн зник — ви заспокоїлися. От скажiть, що я маю думати з цього приводу?

Вiн мовчав якусь хвилину, збираючись з думками.

— Ви тут?

— Тут, нiкуди не подiвся, — вiдповiв Зварич. — Ну, гаразд. У логiцi вам не вiдмовиш. Зустрiнуся з вами. Приїду завтра. Сподiваюся, до того часу ви ще почекаєте.

— Звiсно, почекаю, — пообiцяв я. — Але iнформацiя буде застрахована вiд несподiванок. Якщо раптом я зникну, вона залишиться. I навпаки, ще швидше потрапить туди, куди належить.

— А, ну звiсно, — без найменшого подиву згодився Зварич.

— У мене ж тепер основне завдання — прибрати вас. Я i кiлера з собою привезу, утрьох посидимо. У моїх батькiв. Будинок якраз над сквером, де ми з вами спiлкувалися. Приходьте.

VII

Я розумiв, що у майбутньому не варто робити таких невиважених крокiв, проте зараз щось переконувало мене у власнiй безпецi, коли впираючись поглядом у широку спину Зварича пiднiмався сходами будинку, у якому жили його батьки.

— Ви точно ще нiкому? — обернувшись запитав Михайло.

— Точно, точно…

Нас чекали. Дверi вiдчинила повна симпатична бiлява жiнка.

— А ось i мiй «кiлер», — прокректав господар, скидаючи черевики. — Мiй — зауважте. Для вас безпечно. Для кожного чоловiка його дружина у певному розумiннi — кiлер. Отак-от…

Ми пройшли до кiмнати, де був накритий стiл, i Зварич запропонував сiсти. Я привiтався зi старшими людьми — чоловiком i жiнкою, що вже сидiли за столом, i Михайло вiдрекомендував своїх батькiв.

— Може до справи? — невпевнено запитав я.

— Звiсно, i до справи, — на обличчi Зварича навiть з'явилась якась посмiшка. — А це не завадить. Ви ж мене зараз пов'яжете i прощавай свобода. Треба ж хоч соточку на прощання…

— Михайле… — озвалася жiнка, скидаючи фартух. — Може вистачить цих дурних жартiв?

— Може, — згодився той, наливаючи у келишок.

— Пiдсувайтеся, пане Анатолiю. Мисливська компанiя, ви кажете…

Не чекаючи мене, Зварич демонстративно перехилив келишок, а потiм налив у нього ж менi i поставив передi мною.

— Не отруєне, гарантiя…

Схоже, вiн встиг прийняти ще до цього.

— Гаразд, вiрю, — розвiв я руками. — Але все ж. Давайте до справи.

— А щодо справи… — озвалася Людмила, — то напевно, я краще розповiм. Усе це Михайло замислив два роки тому. Мiй рiдний дядько живе у Сполучених Штатах. Ось, прошу…

Вона присунула до мене стосик фоток i якихось документiв.

— Ви подивiться, будь ласка. Я навмисно зiбрала докупи усе, з цього можна зробити висновок, що ось ця людина — Дейв Кавiнскi — дiйсно є моїм рiдним дядьком по батьковiй лiнiї. Я ж Кавiнська у дiвоцтвi. Дейв народився уже в Америцi. Так сталося, що дiд мiй емiгрував, а батько залишився тут. Дейв завжди пiдтримував стосунки зi своїм братом — моїм батьком. Власне, ви усе бачите з фотографiй, яким уже не так мало рокiв. Так от, Дейв, молодший брат мого батька, займає посаду у владi штату Масачусетс. Причому робота його стосується органiзацiї медицини. Ця розмова ведеться вже давно. Мiй чоловiк не один рiк «навантажений» iдеями виїхати до кращої країни, хоч i тут ми, вiдверто кажучи, не бiдуємо. Але ви мусите розумiти. Так робить багато хто. До того ж, можемо розраховувати там на допомогу. Торiк ми таки наважилися. Дейв приїжджав, усе було домовлено i Михайло почав реалiзовувати плани. Звiсно, кабiнет треба було комусь передати. Iгор, його напарник, був найкращою кандидатурою. У таких справах не варто здiймати галасу. Рушниця також лежала б на менi непотрiбним гамузом i потiм я однаково мала б її продати, тiльки вже без Михайла.

— А розлучення? — не витримав я.

— А розлучення, звiсно, було фiктивним, — багатозначно подивилася в бік чоловіка Людмила. — А потрiбно це було з тих мiркувань, аби нiякий слiд не привiв звiдси, вiд мене до мого дядька, який балотується у губернатори штату. За таким явищем як корупцiя там стежать добре. Усi ми мали подбати про те, щоб людину, яка робить нам благо, нiхто i нi у чому не звинуватив, навiть через дрiбницi. «Протягування» родичiв там не вiтається. Тому Михайло мав виїхати сам i влаштуватися за допомогою Дейва. I вже тодi (очевидно, це сталося б за кiлька рокiв) викликати до Штатів мене. Отака складна процедура. Ви попрацюйте з оцими документами й усе зрозумiєте.

— Гаразд, — погодився я. — Але чому…

— Ви ж мусите розумiти чому! — не витримав Зварич. — Як це чому? Що я мав робити, коли до мене завалилися отак несподiвано i пiд бiлi рученята узяли? Наче грiм серед ясного неба! Андрiй зник! I на мене намагаються щось повiсити… Що робити? Зразу ж — пiдписка про невиїзд. Усе перекреслено, одним махом. Ви уявiть собi — намагатися виїхати за таких умов. Це ж втеча! Це ж самому на себе біду накликати… А потiм… Не уявляю, як вони не допетрали про пiдготовку вiд'їзду. Втiм не допетрали. А я також спочатку мовчав. Ну так-от буває. Не сказав зразу — думав минеться. Завтра-пiслязавтра з'явиться Андрiй i я поїду собi. Я ж був упевнений, що вiн з'явиться! Вiн же дивак, може робити що хоче. А його все немає. А мене жах бере, як бачу, що це розгортається. Пошуки мiсяць тривають, а я, бачте, приховав, що виїхати збирався. Саме тепер… Менi ж i так дихати не давали отi слiдчi…

Зварич налив вiд душi. Я все ж таки взяв келишок.

— Ну, отак лiпше, — згодився вiн. — I я досi тремчу… Тремтiв! Тепер уже нi. Адже ви розкопали усе, що стосується мене. Що вже тепер. Я розумiю вашу логiку. Дiйсно, дивно виглядає. Бiльш нiж пiдозрiло. А як я мав поводитись? Ну скажiть!

Важко зiтхнувши, Зварич у розпачi похитав головою.

— Нi, ви уявiть — приходять… «От вас Чумак довго i нудно просив їхати з ним. Ви не поїхали, хоча ранiше нiколи не вiдмовлялися. Вiн поїхав сам. I зник…» Логiку розумiєте? Отже, я винуватий. I скажи у цiй ситуацiї, що я не поїхав, бо за кордон збирався. «Ага, то ви ще й за кордон хотiли втiкати?!», — Зварич розiйшовся не на жарт.

А я справдi розумiв ситуацiю, в якiй опинився цей чоловiк.

— Ось так i дiяв, — скаржився далi Михайло. — Здав квиток тишком-нишком, вiн же нiде не фiксується, у жодних документах. I сидiв тихо. Доки не знайшовся отакий розумник типу вас i усе не вилiзло.

— А Чумак, — запитав я, — Чумак також не знав, що ви замислили?

— Знав! — вигукнув Михайло. — Ще й як знав. Я ж сказав йому. Вiн же… ну розумiєте — найкращим другом був, справжнiм. Таким, якому можна довiритися. Йому я розповiв про свої плани. Ще восени. Тому й вчепився Андрiй за поїздку, мовляв, останнiй раз. Я переконував — чому ж останнiй? На однiй планетi живемо, тепер такi часи — люди по усьому свiтi подорожують, ще до мене приїдеш… Ну нiяк менi не виходило, стiльки клопотiв навалилося. Вiн навiть образився спочатку. Потiм зрозумiв.

— Отже, Чумак усе знав, — повторив я. — I не сказав нiкому. Навiть своїй дружинi? Як ви гадаєте?

— Ну, їй само собою, — розвiв руками Зварич. — Нiчого дивного. Вона при ньому так… фiнансовий директор, не бiльше. А Андрiй був мені другом. У повному розумiннi цього слова. Нi, вiн, якщо вже обiцяв, то дiйсно нiкому. Ось така перевiрка часом…

Вiн гiрко посмiхнувся, наливаючи у келишки, а потiм продовжив думку.

— Ви уявiть собi, якби Андрiй, знаючи про мої плани, бовкнув одному, другому… Ну навряд чи воно могло б тодi завдати менi серйозної шкоди. Але тепер, коли людей починають допитувати слiдчi, хто б змовчав?! Нiхто. Кожен розповiв би. I мене б тодi… А жоден зi свiдкiв не дав подiбних показiв. Отже, таки нiкому не проговорився Андрiйко.

Я роздивлявся фотографiї та документи i розумiв, що стався свого роду облом. Мiй перший облом у справi. Пiсля таких сподiвань. Слiд, який вдалося вихопити, виявився хибним i привiв у нiкуди. Проте я ловив себе на думцi, що десь у глибинi душi радий цьому факту.

Розпачливо хитаючи головою, Михайло розповiдав менi про Чумака i в моїй уявi поставали картини туманних мисливських ранкiв, нiчних вогнищ i довгих подорожей водою. Я добре знав, що воно таке. Тому й радiв, що ця нiша виявилася чистою. Що у нiй не знайшлося мiсця пiдступностi та зрадi.

Проте пошук мiй у цьому напрямку все ж таки остаточно не припинявся. I нехай тут, у будинку Михайла, я не мiг бiльше витягти на свiт бiлий нiчого цiнного, та залишався один момент, у якому не були розставленi крапки над «i». Вiн полягав у тому, що Андрiан Чумак мiг сказати Оленi про намiри Зварича виїхати назавжди. Як-не-як це була дружба сiм'ями, а у здоровому глуздi та порядностi своєї дружини зниклий, схоже, не сумнiвався. I тодi, враховуючи, що пiд час слiдства Олена i слова не сказала про це, можливо, вона мала намір спрямувати розшук у невірному напрямку. Може, просто бажала врятувати Зварича вiд ще бiльших неприємностей, а може й нi. Нехай би слiдчi довго i безуспiшно товклися на хибних версiях, а справжнi причини зникнення Чумака мали бiльше шансiв залишитися невiдомими.

Це було i мало залишитися у розрядi припущень. Привiдкрити завiсу, що приховувала цю таємницю, поки що я шансiв не мав.

VIII

Я знав, що складних моментiв у цiй новiй для мене справi буде предостатньо. Один з них пiдiспiв одразу пiсля першої ж невдачi. Думка, що з'явилася так раптово, сама посiла головне мiсце. Вона промайнула ще ранiше, пiсля детального ознайомлення з матерiалами попереднього слiдства, а тепер без перебiльшення приголомшувала. Несподiвано я побачив свою реальну роль у заходi, на який згодився. Цап-вiдбувайло.

Цап-вiдбувайло i нiхто iнший. Першим бажанням було взятися за голову. Другим — повернути аванс i покинути усе негайно. Як можна було не побачити цього одразу! А найголовнiше, що до правильного розумiння ситуацiї бракувало зовсiм небагато. Адже це я сам висловив думку, що менти шукали — не знайшли, детективи шукали — не знайшли… А я — майже дилетант — отак вiзьму i знайду. Чому раптом менi таке пропонувати? Скiльки вiдомих агенцiй! З досвiдом. У мене, бачте, однакове з ним захоплення у виглядi мисливства. Я, бачте, також романи почав писати.

Маячня.

Не допомогло мисливство. Не розкрутив Зварича, лише намутив у водi, без того каламутнiй. Додав нервiв людинi, яку i так вже дiстали по повнiй програмi.

Не допомогла i творчiсть. Увесь доробок Чумака перечитав. Белетристика чистої води. I марно я намагався читати помiж рядками. Нiчого не знайшов.

Просто усi, хто не телепнi, бачили, що сюди краще не пхатися. Що грошi не виплатяться. Але один-таки знайшовся.

Особливо надокучливими цi думки стали тодi, коли я взявся за вивчення полiтичної складової цiєї справи. Чумак, як i годиться справжньому письменнику, пiд час катаклiзмiв у державi зайняв активну громадянську позицiю. Навіть вiдкрито став на чийсь бiк. А отже, опинився там, куди летить камiння. Я гортав полiтичнi огляди пiвторарiчної давнини i приходив до невтiшних висновкiв. «Пастка на Вовка» — дiйсно бомба, вибух якої викликав резонанс у свiдомостi людей. Збурюючи таким чином громадську думку, вiн безпосередньо впливав на полiтичну боротьбу i ставав невигiдним певним силам. Принаймнi головним конкурентам «Надiї країни» — безперечно. У бучi, яка здiйнялася, думка такого письменника як Чумак, до того ж висловлена на сторiнках книжок чи з телеекранiв на усю країну, безсумнiвно впливала на настрої у суспiльствi. I активно працювала проти «Волi народу», яка зрештою i програла. Отже, теоретично, смерть Андрiана Чумака була вигiдна цiй партiї, пiд знаменами якої назбиралося чимало впливових сил, що не бажали втрачати владу. Щоправда нейтралiзувати Чумака їм варто було дещо ранiше, ще до виходу книжки та фiльму. Тепер уже це могло мати хiба що вигляд помсти, доволi безглуздої, оскiльки полiтична сила, здатна на таке, остаточно втрачала обличчя. I це давало пiдґрунтя для iншого припущення — Чумака, знову-таки теоретично, могли прибрати свої ж, тобто «Надiя країни», повiсивши цей злочин на переможених конкурентiв. I це могло зiграти не останню роль у своєрiдному їх «добиваннi». Чому нi?

I як в одному, так i в другому випадку потрiбен був хтось, такий собi цап-вiдбувайло, здатний виконати технiчний бiк справи, аби усе стало надбанням загалу. Ось як могло повернутися. Схоже, мала рацiю Олена, i така рiч, як розшук Чумака, усiх цiкавила постiльки-поскiльки. Лише тією мiрою, яка необхiдна для реалізації власних задумiв, так чи йнак пов'язаних з його iменем.

Та існував один аргумент, що заперечував цю думку. Ним був Андрiйович. Ця людина не могла мене пiдставити, зробити гарматним м'ясом для чиєїсь вiйни. Не раз пiсля прикрих подiй, якi позбавили мене не лише роботи, а й здоров'я, я згадував, як ця людина виявилася чи не єдиною в усiй системi, що наважилася захищати мене, ризикуючи нажити неприємностей. Знову й знову згадував перипетiї колишніх подiй i переконувався, що мій добрий друг і наставник не став би чиїмось спiльником у подiбних справах. Нi, Андрiйович не мiг.

Але що як вiн сам не розумiє стану речей? Якщо його також ввели в оману? Хiба не може i вiн сам бути цапом-вiдбувайлом?

Саме за такими роздумами мене й застав дзвiнок Савелiя Антонюка. У мене аж нiяк не лежала душа до зустрiчi з ним, але вiн наполягав. Та зрештою я ж зустрiчався зi Свiтланою! А вона також представляла одну зi сторiн, зацiкавлених у розшуку Чумака. Та й Олена, так виходило, займала аналогiчну позицiю. I потiм, якщо хтось iз членiв «великої п'ятiрки», як охрестив я це угруповання, веде нечисту гру, то спiлкування з ним є додатковим шансом викрити це. Або зловитися самому.

Народний обранець пiд'їхав сам, без водiя, на чорному «Мiцубiсi». Я не мав найменшого бажання обiдати з ним, тому ввiчливо вiдмовився через брак часу. Без зайвих слiв вiн передав менi посвiдчення директора приватної детективної агенцiї «Слiдопит». Саме таку назву — перше, що спало на думку, бовкнув я два днi тому на його запитання. Далi вiн розкрив чорну теку i подав менi шiсть примiрникiв офiцiйної угоди. Згiдно з цим документом п'ятеро осiб, з якими я зустрiчався, були юридичною особою з умовною назвою «Спiлка розшуку Андрiана Чумака». З ними я i уклав угоду як директор приватної детективної агенцiї. Моє завдання полягало у розшуку згаданої особи. Не знайшовши нiчого пiдступного у положеннях угоди, я пiдмахнув усi примiрники, на яких вже стояли пiдписи iнших, i п'ять повернув Антонюку, отримавши вiд нього пiстолет для стрiльби гумовими кулями з документами на моє iм'я.

— Не пояснюватиму вам, що зброя достатньо дiєва, — посмiхнувся вiн. — А за потреби, ви ж читали, охорона вам буде надана на необхiдному рiвнi.

Я лише похитав головою, ховаючи усе це до валiзи.

— Бажаємо успiху! — Антонюк подав руку. — Шкода, що не пообiдаємо. Годилося б за вiдкриття вашої справи, але розумiю. А тепер особисто вiд мене кiлька слiв.

Ну ось, нарештi. Вiдчуття, що ця людина зустрiчатиметься зi мною не лише як член спiлки, не підвело. Так i є. Тепер обережно.

— Пане Анатолiю, — продовжував Антонюк. — Ми, я i мої однодумцi, надаємо дуже великого значення цiй справi.

— Пробачте, якi однодумцi маються на увазi? — спробував уточнити я. — Тi, чиї пiдписи стоять пiд угодою?

— Нi, — посмiхнувся «тринадцятий номер». — У даному випадку — мої колеги по полiтичнiй боротьбi. Не треба вам пояснювати, яку брудну гру почали нашi полiтичнi вороги, я не боюся цього слова, навколо зникнення Чумака. Я уповноважений вiд iменi мого керiвництва заявити вам, що ми як нiхто зацiкавленi в успiху вашої роботи. I хочемо, щоб ви розкрили цю справу. Ось це… — вiн витяг з барсетки доволi грубий конверт, — наш аванс. За вашi зусилля.

— Як це розумiти? — нiяково запитав я.

— А так i розумiти. Додатковi кошти на пошуки вiд партiї «Воля народу». Ми як нiхто зацiкавленi у розкриттi справи, адже багато людей дозволяють собi закиди у наш бiк.

— Я не вiзьму цього, — обурився я. — Ви кiлька днiв… та яке там — кiлька хвилин тому були разом з усiма, тепер починаєте закулiснi iгри!

— Чому це закулiснi? — не зрозумiв Антонюк. — Я хiба приховую вiд когось, що даю вам цi кошти? Це вiдкрита акцiя. Хочете — можете сказати про грошi iншим, а хочете — я сам. Можу написати розписку, що даю вам i це нi до чого вас не зобов'язує. До речi, фiнансова участь усiх, хто зустрiчався з вами в ресторанi, не однакова. Хто скiльки може. Так домовлено, перечитайте угоду, ви ж маєте. Отже, наша участь буде ще бiльшою. I це без претензiй на якiсь винятки з вашого боку. Берiть!

Менi не залишилося нiчого iншого, як подякувати. Але непорозумiння з членами «великої п'ятiрки» на цей день не вичерпалися. Увечерi цього ж дня знову зажадала зустрiчi Свiтлана. Я не змiг вiдмовити їй i ми всiлися у кафешцi майже пiд вiкнами квартири, яку винайняли для мене пiд офiс. Чарiвна посмiшка не сходила з обличчя журналiстки, а очi вiдверто обстежували мене, намагаючись намацати ознаки другого Я, що тихо спало десь у куточку, i не думало прокидатись. «Агов! Ти ще живе? Дивись, яка жiнка!» Та воно чомусь уперто не збиралося заважати роботi.

— Ви днями вiдправляєтесь у подорож? — без будь-якого вступу запитала вона.

— Ну, припустимо, — мої брови здивовано поповзли догори. — А звiдки ви це знаєте?

— Ну, я у своєму родi також детектив, — засмiялася Свiтлана.

— Iнакше журналiстом краще не бути.

— I що?

— Я хочу з вами.

— Нормально… — я навiть не одразу знайшов, що вiдповiсти. — Вас що, цiкавить роман з iнвалiдом?

— Ну, iнвалiднiсть ваша, я чула, «паперова», тож…

— А мене романи взагалi не цiкавлять, — розвiв я руками. — Навiть з такою панi. Принаймнi зараз.

— Чому?! — вдавано здивувалася вона. — Я не гарна? Не принадна? Не вiрю…

— Ну що ви… — якомога невимушенiше моя рука потяглася до потилицi, вичавлюю посмiшку у вiдповiдь. — Просто менi стiльки грошей заплатили за цi кiлька днiв, що в головi запаморочилося i жiнки вiдiйшли на другий план. Розумiєте? Тож мушу їх вiдробити, а для цього нiщо не має вiдволiкати. От з'ясуємо з Чумаком, тодi розглянемо вашу пропозицiю, якщо не передумаєте, звiсно.

Вона не сприйняла мого жартiвливого тону.

— Анатолiю, — Свiтлана нахилилася до мене. — Я займаюся цим вiд початку. I знаю багато такого, що не фiгурує в жодних протоколах, яких ви перекинули стоси. Згадайте, скiльки я вже допомогла вам. Хiба ви не бачите, що ми можемо бути кориснi одне одному?! Менi потрiбен Чумак. Потрiбен — це м'яко сказано. Я все поставила на карту i не дозволю, щоб цiєю iнформацiєю скористався хтось iнший. Я маю знайти Чумака! Я i нiхто iнший. Ну, звiсно, знайти — у журналiстському розумiннi. Як детектив, сподiваюся, знайдете його ви. I слава вiдповiдно уся ваша. Не заберу я її, зрозумiйте! Лише як журналiст! Думаю, Петро Андрiйович розповiв вам iсторiю, завдяки Кому усе це заварилося по-новому i ви маєте нечуванi для вас гонорари? Це ж я органiзувала i зiбрала усiх їх до купи! I сама iдея спiлки моя! I Густавссона я затягла! Не було б нiякого додаткового розслiдування, як iвашої агенцiї! Тож не вiдганяйте мене! Вам шкода, що я, а не хтось iнший, перша «погавкаю» про вашi успiхи? Можу знадобитися вам i як впливова тележурналiстка! Ви ще не здогадуєтесь про труднощi, з якими стикнетеся!

— Панi Свiтлано, — терпляче повторив я, зустрiчаючись iз нею очима. — Повiрте, нiчим не хотiв вас образити. Але є така рiч, як таємниця слiдства. Вона необхiдна. I якщо я не берегтиму її — грiш цiна моїм зусиллям. Вiдкрию вам ще один нюанс: я все-таки не дилетант, хоча й казав про себе такi слова. Я фахiвець. Тому ви не поїдете зi мною. I дiлитися з вами iнформацiєю на даному етапi я не можу.

Вона мовчки вiдкинулася на спинку стiльчика, смакуючи каву i розмовляючи зi мною поглядом.

«Он ви який… Ну гаразд. Але ви ще не знаєте мене…»

Наче вибачаючись, я знизав плечима. Хай би там як, а небезпеки, що могла б виходити вiд цiєї жiнки, не вiдчувалося. Адже незважаючи на усi її намагання, друге Я мовчало.

День закiнчився новим збiговиськом. Термiново я мусив зiбрати усiх. У тому ж складi. Цього разу обiйшлося без коньяку. До угоди з «великою п'ятiркою» додався ще один пункт. Я не зобов'язаний був дiлитися нi з ким з присутнiх iнформацiєю. Звiт про виконану роботу мiг вимагати тiльки весь склад.

Останнiй погляд Свiтлани не обiцяв при цьому нiчого доброго.

IХ

Розмова з Оленою, з якої почалося моє розслiдування, викликала у мене неоднозначнi думки. Вона була записана на диктофон, хоча усi її моменти пам'яталися. Я не схильний був приймати на вiру абсолютно усе i саме у тому трактуваннi, як виклала вона. Навiть за умов вiдсутностi задуму з її боку спрямувати мене туди, куди вигiдно їй. Жiнка є жiнка. У неї своє суб'єктивне бачення такої проблеми, як «життя чоловiка». Та у мене поступово складався портрет об'єкта розшуку — Андрiана Чумака. I мимоволi згадувалася маячня Андрiйовича про нашу спорiдненiсть — я починав її вiдчувати.

Квiтковий магазин «Олена» займав перший поверх триповерхового будинку у старiй частинi мiста. Архiтектурний дизайн було дiбрано, без перебiльшення, вдало. Просто вiд стiни будинку вiдходили убiк вмонтованi у неї легкосплавнi металевi арки, простiр мiж якими закривав напiвпрозорий пластик. Таким чином утворювалася теплиця для вирощування квiтiв. Навколо жовтiла стрижена трава, а кам'яна дорiжка до входу вела помiж трьох розкидистих берез. Вивiска над дверима виблискувала золотавими кольорами.

«Олена»… Цiкаво, кому встрелила у голову iдея так назвати цю крамницю? Невже Чумаку, що фактично фiнансував цю недешеву справу? Хотiв «прогнутися» перед дружиною ще бiльше, роблячи такий дорогий подарунок? Усе можливо. Проте чомусь менi здавалося дивним бажання цiєї жiнки прийняти подiбну назву. Я знайомий з нею лише кiлька годин, однак уже переконався, що попри багатство та високе соціальне становище їй притаманна скромнiсть i стриманiсть. Хай там що, а жiнку цю не цiкавили дешевi зовнiшнi ефекти. I навряд чи iдея назвати магазин власним iм'ям могла належати їй.

— Пане Анатолiю, ви наче думаєте — увiйти чи нi…

Вона ще зачиняла дверцята машини, виймаючи якийсь пакунок.

— Дiйсно, вагався, — посмiхнувся я, беручи пакет. — Давайте допоможу.

— Чому? — здивувалася Олена. — Я ж запрошувала.

— Чесно?

— Хотiла б сподiватися…

— Гаразд. Ви уявляєте суть моєї роботи?

— Я гадаю, так, — розгубилася вона. — Шукати. Скрiзь, де тiльки можна.

— Правильно, — пiдтримав я. — I пiдозрювати усiх, кого тiльки можна. Розумiєте? I вас у тому числi. Це моя робота. Але крiм того, що фахiвець, я ще й людина. А ще чоловiк. I робити це щодо вас менi неприємно. Проте змушений. Iнакше одразу потрiбно визнати невдачу. От вам i вагання.

— Розумiю, — Олена вiдчинила дверi, пропускаючи мене з поклажею. — Але ж ми домовились. Ви робите свою справу так, як вважаєте за потрiбне. А я сприймаю це як належить i сприяю чим можу. Хiба нi?

Менi залишалося нiяково кивнути головою.

Магазин не бiдував. Покупцi товклися тут постiйно i молода продавчиня весь час перебувала у русi, догоджаючи клiєнтам. Тут робили простi букети, оригiнальнi i навiть екзотичнi, дорогi iкебани, продавали рiзноманiтнi вазони — вiд кактусiв до пальм. Олена вмiла тримати справу в руках. Фiзичну роботу у цьому квітковому господарствi виконував Сашко — чоловiк продавчині. Вiн же їздив по квiткових оптових базах за товаром. Ця молода пара мала родиннi зв'язки зi Зваричами i працювала тут за протекцiєю Михайла вже два роки — вiд самого вiдкриття. Усе це розповiла менi Олена, готуючи каву просто в оранжереї.

Тут, без перебiльшення, було гарно — м'яке тепло, перемiшане з рiзноманiтними квiтковими ароматами, краплi, що стiкали по вiкнах, чистота i порядок. Цвiли троянди, тюльпани, кали, готуючись потрапити на прилавок, аби принести людям радiсть. I вiд цього сама господиня ставала у моїх очах ще привабливiшою та величнiшою, а друге Я вперто не бажало знати свого мiсця.

— А чому саме квiти? — запитав я. — Справа доволi складна, специфiчна. Без належної компетентностi у такому бiзнесi легко прогорiти.

— Люблю їх з дитинства, — пояснила Олена. — У кожного в життi свої «хвороби». У Андрiя полювання та риболовля, у вас, наскiльки менi вiдомо, також. У мене — квiти. А компетентнiсть… вона приходить з часом. Головне — бажання.

— А хто ви за фахом? — запитав я. — Чим займалися до цього?

— Юрист, — усмiхнулася Олена. — Так хотiли батьки. Так було модно. Працювала у судi, потiм юрисконсультом у приватних фiрмах. Робота, самi розумiєте, непевна. Скiльки я їх помiняла, цих фiрм… А коли Андрiй «розкрутився» i з'явилися грошi, схотiлося вiдкрити свою справу. От на улюбленій i зупинилася.

Її покликали. З'явився Сашко i шефиня пiшла роздавати вказiвки на завтрашнiй день, залишивши мене на самотi. Власне, це i було бажанням мого першого Я, що завжди мало дiяти.

Протокол обшуку у салонi, проведений пiвроку тому пiсля заяви Олени про зникнення чоловiка, наче стояв перед очима. Передивився його удруге, прямуючи сюди. Тодi перекинули геть усе. Квiти виймали, ґрунт перекопували до самого дна, не залишилося жодного закутка, куди б не заглянули слiдчi. Що нового мiг знайти тут я, делiкатно залишений господинею на кiлька хвилин? Швидше за все, нiчого. Хiба що завоювати осудливий погляд симпатичної менi жiнки, що потребувала допомоги.

«Заткнись i мовчи», — наказало перше Я другому, i я рушив рядами. Квiти доглянутi. Деякi з них бачив уперше. Звiсно, я не був великим знавцем рослин. А втiм… Торiк Андрiйовичу стукнуло шiстдесят. Запросили й мене. Потрапивши у мiсто пiсля довгого вимушеного сидiння вдома, не одну годину блукав вулицями в пошуках букета i подарунка. Лише зараз це спало на думку. Хоч куди заходив, усi квiти були однаковi. Традицiйний набiр — що у магазинах, що на базарi. Однаковий вибiр, однаковi цiни. Пiзнiше, буквально мiсяць тому, менi довелось iти ще на один ювiлей. I знову пошуки букета й подарунка. Знову тi ж самi враження. Ситуацiя в «Оленi» докорiнно вiдрiзнялась. Тут клiєнт легко мiг купити те, що не продавалося в iнших мiсцях.

Тут же, у вiдгородженому оригiнальною ширмою закутку, господиня влаштувала i своє робоче мiсце. Зелень, звiсно, поширювала свiй вплив i сюди, але столик з книжковими полицями та комп'ютером красномовно свiдчили, що це вже офiс. Я увiмкнув комп'ютер i поки йшло завантаження, зняв кiлька вiдбиткiв пальцiв з монiтора, ручок ящикiв, книжок i коробок з компакт-дисками на полицях. Першочергово. Так не хотiлося, аби вона бачила це. На екранi з'явився «Windows». Комп'ютер не захистили паролем. Отже, там не могло бути нiчого для мене цікавого. Або ж усе завчасно стерли.

Книжки на полицях — спецiальна лiтература про вирощування квiтiв. Тут стояли новi, виданi упродовж останнiх рокiв, i старi, мало не антикварнi примірники. Знайшовся навiть шкiльний пiдручник з ботанiки — Олена опановувала справу фундаментально, з азiв. Пальці механiчно перегорнули сторінки. Останню хтось видер. Зазвичай, це роблять у випадках, коли на нiй щось записують, оскiльки iншого паперу немає пiд руками. Що записали тут? Пiдручник опинився у моїй сумцi.

Я досi був сам, тому поквапився вставити у комп'ютер флешку i скопiювати його вмiст, аби було з чим працювати вдома, а поки вiдбувався процес копiювання, фотографував цифровою камерою оранжерею з рiзних ракурсiв. Апарат мав гарний спалах i крiзь дверi з матового скла Олена, можливо, бачила, чим я тут займався. Але ж ми домовлялись.

Вона увiйшла, коли роботу ще не було закiнчено. I жодної тiнi незадоволення у поглядi. Ця жiнка умiла триматись.

— Ви могли б забрати системний блок, — промовила Олена, побачивши вставлену флешку. — Так надiйнiше. Менi зараз не потрiбен комп'ютер.

— Я роблю це не через пiдозри, що ви тут щось сховали, а тому що сподiваюся знайти щось корисне, — пояснювало моє друге Я. — А Чумак нiколи не користувався цим комп'ютером?

— А вiн нiколи тут не бував, — посмiхнулася Олена. — Лише раз, коли вiдкривали салон.

— Що, зовсiм нiколи? — здивувався я.

— Уявiть собi, так. Жодного разу. Надто цiнував свiй час, аби розтринькувати його на непотрiбнi речi.

Упродовж трьох годин я отримав купу iнформацiї про салон квiтiв, радше непотрiбної. I пiдвiвся тодi, коли зрозумiв, що мене вже тут тримає лише друге Я.

— Дякую за теплий прийом.

Вона посмiхнулася, як завжди, стримано, подаючи руку.

— Заходьте. Завжди рада.

— Панi Олено, оскiльки уперше у вашій крамниці, обов'язково мушу щось купити. Дуже хочу. Ви дозволите?

— Звiсно, нi, — похитала головою вона. — Вiзьмiть просто так те, що вам сподобалось.

Я намагався заперечити, але з нею це виявилося важко.

— То якi квiти полюбляє ваша дружина? Чи може цiкавлять вазони?

— Не пам'ятаю, їй Богу, — розвiв руками я. — Дружина давно за кордоном. I ми не дуже пiдтримуємо зв'язок. Вона бiльше з донькою.

— А донька?

— А донька гостює у дружини. Вже другий мiсяць.

— А… — Олена на мить завагалася, — подруга?

— Останнi два роки менi не до подруг, — поскаржився я. — Просто хотiв поставити у кiмнатi. Оригiнальнi квiти.

Не кажучи нi слова, Олена взяла спецiальнi ножицi i за кiлька хвилин букет опинився у моїх руках.

— Дивне вiдчуття, — зауважив я. — Результат спiлкування з гарною жiнкою — букет, подарований менi. Якось «по-китайськи» вийшло.

— А у нас уся країна влаштована «по-китайськи», — невесело посмiхнулася Олена. — Андрiй, до речi, мав звичку так казати. Та й квiти, хоч як дивно… треба ж — китайськi тюльпани.

— Дiйсно, навмисно не придумаєш…

— Я… сподiваюсь на вас.

«Якщо так пiде далi, — промовило моє перше Я другому, — ти Чумака шукатимеш саме».

Х

Вiдтепер у мене вже були помiчники. I першим до складу свого новоствореного агентства я взяв Сергiя. Саме про нього, а не про когось iншого, подумалося, коли зайшла мова про штат спiвробiтникiв. Ще два роки тому, коли наш об'єкт розшуку був у центрi уваги спiльноти, не пiдозрюючи про близьку перспективу свого зникнення i не маючи потягу до написання скандальних бестселерiв, ми з ним вiдсидiли майже три тижнi у слiдчому iзоляторi. А до цього… З усього складу опергрупи, що прибула тодi з обласного центру, Сергiй виявився єдиним, хто наважився вiдкрити вогонь пiсля заяви одного зi зловмисникiв у мiлiцейськiй формi про те, що вiн є зятем генерала, начальника мiлiцiї. I якби не його дiї, цiлком iмовiрно, мене вже не було б серед живих.

Як мене, так i його пiсля цiєї iсторiї з трупами i неабияким внутрiшньовiдомчим скандалом, звiльнили з органiв. Як вiн, так i я якийсь час, без перебiльшення, ходили на краю прiрви. I обох нас, тут уже не обiйшлося без прихильного ставлення Фортуни, якось оминули фатальнi неприємностi та справжнi бiди, якi були зовсiм поруч. Сергiй був одним з небагатьох, хто провiдував мене у лiкарнi, де я лежав пiсля поранення. Та й потiм, коли весь жах залишився позаду, ми не випускали один одного з поля зору, спiлкуючись перiодично по телефону.

Iнших двох хлопцiв порекомендував Андрiйович. Саме на цьому наполiг я, вiдкинувши одразу перспективу будь-яких пропозицiй з боку «п'ятiрки». Роман, вiдслуживши армiю, навчався заочно у педагогiчному iнститутi й одразу пiсля закiнчення збирався перепрофiлюватися, аби працювати далi у системi МВС. Iснував такий шлях, i порадив його хлопцевi рiдний дядько, що працював експертом-балiстом у пiдпорядкуваннi Андрiйовича. Навчаючись заочно, Роман пiдробляв то там то сям, отже, постiйної роботи не мав, а iнтерес до майбутнього фаху у хлопця був неабиякий.

Павло — племiнник Андрiйовича, вiдслуживши в армiї, не мiг визначитися, що робити далi. От i ошивався хлопець без певних занять i з невизначеними намiрами. «Нехай спробує», — сказав Андрiйович. За його свiдченням хлопець був тямущим.

«I я можу бути впевненим, що це дiйсно мої помiчники, а не спостерiгачi?», — запитав я тодi. «За моїх двох, без сумнiвiв, а щодо твого — сам вирiшуй». Отака була його вiдповiдь.

Час не чекав, тому перша робоча нарада агентства «Слiдопит» була недовга. Хлопцi вислухали доречне у таких випадках привiтання i настанови, випили по чашцi кави та по келишку коньяку за успiх справи й отримали по квiтцi з вази.

— А що ж робити? — не зрозумiв Роман. — Починати не будемо?

— Ви вже почали, — посмiхнувся я. — Будьте логiчними i спостережливими, якщо вже у детективи записалися. Квiти не вам особисто з нагоди початку спiвпрацi. Ви що, саме це подумали? У ваших руках речовi докази. Прошу повернути згодом у такому ж виглядi. А зараз розбiгаєтеся по мiсту i шукаєте, де ще можна купити такi квiти. Базари, магазини, бази, я не знаю… Шукайте, де хочете. До салону «Олена» можна не заходити — вони звiдти. Як їх розмножують, вирощують, де беруть.

— В Інтернетi також можна? — запитав Павло.

— Слушна iдея. Можна скрiзь, аби був результат. Шукайте людей, реальних фахiвцiв, з якими можна консультуватися. Оплату гарантую. Все. Уперед. До роботи. I зайве, гадаю, пояснювати, що при найменших зрушеннях, цiнних думках, пiдозрах — зв'язок негайно. I без самодiяльностi. Я тут вирiшую, кому що робити.

Дещо спантеличенi, вони розiйшлися. А на монiторi комп'ютера з'явилося фото оранжереї. Одна суттєва деталь нiяк не йшла менi з голови. Олена могла бути чи не єдиною людиною, яка знала, що Чумак збирається у подорож. Власне, попереднє слiдство вже працювало у цьому напрямку. Тодi опитали багатьох людей i, крiм Зварича, не знайшлося бiльше нiкого, хто б пiдтвердив, що знає. Усi розводили руками. Так, їздив. Так, регулярно. Але саме ця подорож… Нiхто не чув про такi найближчi плани письменника.

Звiсно, мiг спрацювати механiзм переляку. У таких справах кожен намагається залишитися осторонь i патякати якнайменше. Не дай Бог щось не те бовкнеш — вчепляться i тягатимуть. Закономiрне явище. Тим паче, йшлося про iнформацiю, яка не пiдлягала перевiрцi. Ну, сказав комусь Чумак без свiдкiв про свої плани, як тепер перевiриш? Навiщо такiй людинi пхати свою голову до слiдчої м'ясорубки i стверджувати — менi казав… Тодi почнуться запитання: а де ти був, а чи не мiг бажати зникнення Чумаковi… Кожен це розумiв i мiг змовчати.

Але малювалася й iнша ситуацiя. Письменник дiйсно мiг сказати про подорож тiльки своєму друговi, з яким бажав поїхати. Тiльки йому i все. А Олена просто почула, як чоловiк переконував Зварича по телефону i стала другою людиною, що знала про цi плани. I тодi ситуацiя виглядала зовсiм по-iншому. Той, хто пiдстерiг i прибрав Чумака, цiлком можливо, скористався iнформацiєю, яку отримав вiд неї.

У Зварича, так тепер виходило, не було мотивiв прибирати Чумака. А от з Оленою усе виглядало значно складнiше. Принаймнi поручитися щодо неї я не мiг. З одного боку, її положення бiля чоловiка виглядало зручним. Популярнiсть Чумака зростала шаленими темпами, а вiдповiдно з нею i прибутки сiм'ї. Звiсно, знищивши чоловiка, Олена ставала спадкоємицею усього, що досi вважалося спiльним. Начебто беззаперечний мотив. Але який сенс це робити, якщо за рiк багатства стане удвiчi, а може й утричi бiльше? Та й хiба заважав їй Чумак витрачати грошi або вести якийсь певний спосiб життя? До того ж, сама Олена, i проти цього не заперечувало навiть моє перше в'їдливе Я, навряд чи була здатна на таке. От якби…

От якби, закохавшись до нестями у людину, здатну подарувати їй належну увагу, Олена вирiшила розрубати гордiїв вузол таким чином… Чи протидiяв би Чумак у такiй ситуацiї розлученню? Може, й нi. I навiть швидше за все — нi. Напевно, вiдпустив би її з богом. Напевно, не голу й босу. Принаймнi такий розвиток подiй виглядав логiчним. От тiльки претендент на руку Олени, якщо такий iснував, мiг мати iншi апетити. Мiг навiть бажати не стiльки самої Олени, скiльки її статкiв. Ось як могло бути. I тодi, отримавши вiд неї iнформацiю про майбутню подорож чоловiка, дiставав нагоду дiяти.

От тiльки був один нюанс. Попереднє слiдство добре попрацювало у цьому напрямку. Ще б, одна з типових, навiть стандартних для подiбних випадкiв версiй. Одна з найпоширенiших причин убивства… Результат виявився нульовим. Олена стверджувала, що нiкого не мала на сторонi. Нiкого й не знайшлося.

Хлопцi озвалися лише увечерi. I жодному з них не вдалося вiдшукати у мiстi подiбних квiтiв. Диво, яке стояло у мене на вiкнi, дiйсно називалося китайським тюльпаном. Ось, що вдалося всюдисущому Павловi розкопати у нетрях Інтернету. Щоправда квiти, зображенi на iнтернетiвських сайтах, мали дещо iншi кольори, але без сумнiвiв були такими ж. Нiч пiшла на ознайомлення з нюансами їх вирощування. I виявилося, що це не надто вигiдна справа, на якiй важко зробити бiзнес, принаймнi у нашiй країнi. Квiти були дуже вибагливими, повiльно росли i вiдповiдно потребували солiдних витрат. Цiна однiєї квiтки у країнах, де їх все-таки розводили для продажу, мала становити кiлька сотен доларiв, i купували їх тiльки заможнi. В Олени тюльпан в «умовних» не вартував i десятки. Та воно й не дивно. Хто ж у нас масово таке купить?

На другий день пiсля обiду задзвонив Андрiйович. Його iнформацiя виявилася ще бiльш приголомшливою. У зразках тепличного ґрунту, наданих мною, експерти-хiмiки знайшли високий вмiст добрив. Добрива iдентифiкували з наявними зразками i не знайшли аналогiв. Це була якась особлива сполука селiтри. З нею ще визначались. А «органiка» в основному тваринного походженення. Екскременти. Але що стверджували експерти!

— Ти розумiєш, — наче гучномовець вiщав у слухавку Андрiйович, — бiолог наш не може визначитися, кому належить гімно! Ну, не зi стайнi добриво — однозначно. Не свиняче, не коров'яче, не пташине i навiть не собаче. Особливiсть екскрементів, що домiшували до землi, — надто високий ступiнь розщеплення бiлка, надто високий вмiст мiнералiв, зокрема кальцiю та фосфору, купа ферментно активних сполук.

— Нормально… — тiльки й вимовив я, вiдчуваючи у серединi довгоочiкуваний лоскiт.

Це було «воно». Не знаю що, але «воно». Те, за що можна потягти, натрапивши, i прийти куди потрiбно. I я на нього натрапив.

— А найцiкавiше, — вiв своє Андрiйович, — там виявлено залишки риби. Риб'ячих кiсток. Добриво, до речi, несвiже, вносилося вочевидь ще до зникнення Чумака, але дещо збереглося. Осьяк. А де ти це взяв?

— Чекайте, — перебив я. — Де взяв — там уже немає. Давайте далi.

— А далi буде завтра. Щойно Iгор поїхав до ветлабораторiї, там консультуватиметься.

— Тобто звiдки гнiй, встановимо за будь-яких обставин, — уточнив я.

— Сподiваюсь… — не надто впевнено промовив Андрiйович. — Мали б. Надто специфiчний субстрат.

— Риба… Кого рибою годують? Знаю — качок на фермах. Можливо, нутрiй, фредок, ондатр. Там, де їх на хутро вирощують. Якщо велике господарство, то навiть з нутрiй лайна може набиратися достатньо.

— Можливо… — погодився колишнiй шеф. — От тiльки Iгор уже розглядав цi варiанти, шукав ознаки.

— I що? — не витримав я.

— Каже, що нi.

Я замислився, поклавши слухавку. Хто ж харчується рибою i дає таке вигiдне й оригiнальне добриво? Якщо б цих тварин вирощували масово, то й добрива вистачило б не лише на оранжерею панi Олени. Його використовували б усi, кому не лiнь, i в експертiв зараз не було би проблем з його iдентифiкацiєю. Однак нi. Звiр цей вочевидь був доволi рiдкiсним, проте гидив справно i не помалу, тож вистачало з лихвою на цiлу оранжерею. За будь- яких умов полювання на звiра здалося менi легшим, анiж на людину.

ХI

Час тягнувся. I хоча зараз нi про що iнше не думалося, зациклюватися на одному конкретному моментi я не мав права. Тому, скликавши хлопцiв, доручив їм… своїх роботодавцiв i замовникiв. Отака пiдступнiсть, якщо жартома. Насправдi морального боку цiєї проблеми не iснувало. А реальна перспектива, що кожен з членiв «п'ятiрки» переслiдує у цьому заходi конкретнi власнi iнтереси натомiсть була неабиякою. Звiсно, своїх iнтересiв у розшуку вони наче й не приховували. Та хтозна, що ховалося за лаштунками?

По-перше, iснувала одна добре вiдома менi iстина. У нашому гнилому суспiльствi, якщо хтось привселюдно замислює щось добре, велике, святе, а тим паче дає на це «бабло», то керується не чим iншим як власним шкурним iнтересом. I вже виходячи з ресторану «Днiстер» пiсля тої першої зустрiчi, усвiдомлював, що кожен iз замовникiв у разі успiху справи розраховує на конкретний зиск, а не просто дiє з мiркувань гуманiзму чи вболiває за майбутнє вiтчизняної лiтератури.

По-друге, можливо, що серед них мiг бути i той, хто якщо й не сам у всьому винен, то принаймнi знає куди i чому зник письменник i бажає бути у курсi наших пошукiв.

Завдання перед хлопцями було таке: з'ясувати, хто з членiв «великої п'ятiрки» ранiше перетинався з Чумаком. До уваги мав братися навiть будь-який найменший контакт. I у цьому був сенс. Якби менi вдалося встановити, що, припустимо, Кушнiра, як одного з керiвникiв письменницької асоцiацiї, скажiмо, критикував Чумак, тим паче, якщо б це мало вiдповiднi наслiдки, то я мав би пiдстави думати, що, мабуть, його бажання досягти успiху в пошуках може бути нещирим. Аналогiчний момент мiг стосуватися будь-кого iншого.

Звiсно, мої можливостi у цьому були доволi обмеженими, та все ж. Практично усi замовники — люди доволi вiдомi i постiйно крутяться у центрi публiчних подiй, привертаючи увагу преси та телебачення. А отже, залишали слiди у засобах масової iнформацiї та Інтернетi. I це немало.

Як приклад, той самий Кушнiр у згаданому припущеннi дав би вiдповiдну вiдсiч i вона, як i сама критика, могла б фiгурувати на сторiнках певних видань або iнтернетiвських сайтах. Я розумiв, наскiльки грiшать припущеннями та вiдвертими, часто навiть абсурдними домислами нашi газети i передачi, але диму без вогню, як вiдомо, не буває. I якщо б десь, на якомусь iнтернетiвському сайтi промайнула думка, що припустимо, теперiшнiй директор телеканалу НТI Камiнський починав свою кар'єру як артист мiсцевої фiлармонiї, якою за тих часiв керувала мати зниклого Галина Iванiвна Чумак, я, безперечно, мав брати це до уваги i шукати можливi причини у цьому напрямку.

Тим часом я вирiшив не чiпати Антонюка, оскiльки його особа була пов'язана з полiтичними аспектами проблеми, а їх належало розробляти окремо. Перевiрка особи Густавссона була пов'язана з чималими труднощами, отже робота з нiмецькими та шведськими сайтами вимагала досконалого знання мов. Тому iнших трьох я роздiлив так: Павло отримав Кушнiра, Роман — Свiтлану, а Сергiй — Камiнського. I хлопцi швидко досягли перших результатiв.

Павловi вдалося знайти слiди багатьох заходiв, на яких були одночасно i Кушнiр, i Чумак. Перший постiйно як органiзатор виступав практично завжди. Другий тримався переважно у тiнi. I м'я Чумака часто згадувалося у Кушнiревих виступах, хоча воно i не дивно. I завжди наш об'єкт розшуку фiгурував з позитивного боку. Кушнiр, ставши головою асоцiацiї, одразу почав називати Андрiана Чумака флагманом нашої лiтератури. Павловi так i не вдалося знайти будь-якої критики на адресу зниклого письменника з боку голови асоцiацiї. До речi, сам Чумак також був одним з iнiцiаторiв її створення i ще ранiше разом iз Кушнiрем не раз виступав проти консервативних позицiй Спiлки письменникiв. У часи створення асоцiацiї Чумак набирав популярностi шаленими темпами. I йому з-помiж iнших пропонували посаду одного з заступникiв голови. Чумак вiдмовився. Я розумiв, що це було не його.

Так тривало до виходу у свiт «Пастки на Вовка». От тодi й здiйнявся справжнiй скандал у письменницькому колi. Однi, прихильники «Надiї країни», пiдтримували його, iншi ганьбили, використовуючи усе багатство мови. Багато хто навiть у самiй асоцiацiї вважав це грубим i нечистим втручанням у полiтичну боротьбу, не гiдним письменника, запроданством, угодою з власним сумлiнням. Кушнiр як чинний голова асоцiацiї, на цю тему не висловився жодного разу. Тiльки на якомусь форумi, що сумлiння — особиста справа кожного. I судячи зі знайдених Павлом матерiалiв, якихось особистих стосункiв Кушнiр з Чумаком не мав.

А от Роман i Сергiй одразу здивували мене. Iнформацiя, що донедавна Свiтлана з Камiнським працювали разом, надiйшла вiд них майже одночасно. Проте поводилися цi двоє, коли збиралася «п'ятiрка», практично як незнайомi. Оце вже було цiкаво.

Виявилося, що Свiтлана працювала на НТI пiд керiвництвом Камiнського, і навiть дуже успiшно, займаючи посаду одного iз заступникiв i як ведуча рубрики. Її передачi мали надзвичайну популярнiсть з-помiж рекламодавцiв, що приносило каналу значнi прибутки. Обоє «свiтилися» на рiзних заходах i тусовках. Величезну популярнiсть Свiтлани як тележурналiстки важко було заперечити.

I усе полетіло шкереберть… пiсля зникнення Чумака. Це було очевидним. Свiтлана особисто пiдготувала i провела кiлька телепередач про сенсацiйну подiю, заявивши, що починає журналiстське розслiдування. Рейтинг програми був дуже високим. Щоправда, для мене вони не мали якоїсь цiнностi. У передачах центральне мiсце займали iнтерв'ю з людьми, що знали Чумака, та мiлiцейськими чиновниками. Цi люди вже розповiли усе, що знали, або ж усе, що бажали. Мiлiцейськi чини — лише те, що вважали за потрiбне. Як одне, так i друге я вже знав значно ширше, ознайомившись з матерiалами слiдства. Тож перегляд Свiтланиних передач не справив особливого враження. Хiба що познайомився з її версiями, далеко не оригiнальними.

Проте важливий момент вдалося знайти. Першi непорозумiння на телеканалi НТI почалися одразу пiсля виходу цих передач. Причому на тележурналiстку тиснули не ззовнi, а зсередини. Рiзнi джерела висловлювали думку, що їй не дають працювати. А матерiалiв крутилося на цю тему дай боже, адже зникнення Чумака певний час мало статус однiєї з головних подiй. Кiлька днiв усi iнформацiйнi сайти майорiли новиною — стався напад на журналiстку. Я переглядав матерiали, наданi помiчниками, i вже не сумнiвався, що спiвпраця Свiтлани та Камiнського розладилася саме пiсля зникнення Чумака. Це вже було щось. Гадаю, до мене цього не побачив нiхто. Але чи мав цей факт сам по собi значення для розшукiв? Чи був лише наслiдком?

Камiнський вважався засновником НТI й очолював канал вiд початку — вже одинадцятий рiк. До цього вiн змiнив кiлька мiсць роботи, працюючи тележурналiстом, ведучим рубрик на рiзних телеканалах. Особисто з Чумаком нiколи не стикався.

Свiтлана закiнчила факультет журналiстики дванадцять рокiв тому, чотири роки працювала у журналi «Природа». А на телеканал НТI перейшла щойно там вiдкрилася аналогiчна рубрика. Проте вже за два роки помiняла амплуа, ставши популярною ведучою гострих соцiально-полiтичних програм. А неабиякий успiх невдовзi просунув її до однiєї з керiвних посад.

Павло розiбрався в цiлому з Кушнiрем i його я також перекинув на вирiшення цiєї проблеми. Усi троє, особливо Роман з Павлом, мали достатнi навички роботи з комп'ютером, тому данi з Інтернету сипалися на мене. Причину особистих стосункiв Камiнського та Свiтлани, схоже, потрiбно було вiдкидати. Я ледве встигав проглядати матерiали, якими мене завалили хлопцi, i переконувався, що Камiнський не мав нiчого до Свiтлани як чоловiк, як i вона до нього як жiнка. Про це навiть не ходило чуток. А якщо двоє людей крутяться у такiй сферi, причому так довго, а працювали разом вони майже вiсiм рокiв, то найменший натяк на «щось таке» не забариться бути помiченим i навiть роздмуханим.

Звiсно, нiде не фiгурувало прямим текстом, що Камiнський почав тиснути на свою працiвницю саме за участь у розслiдуваннi. Вiн завжди був прихильником партiї «Надiя країни». Навiть у важкi для неї днi, перебуваючи на межi закриття i банкрутства, витримуючи неабиякий тиск владних структур. Вiдповiдно пiсля її перемоги справи пiшли угору i НТI, «вискочивши», одразу став одним з провiдних у країнi i тепер уже провладних телеканалiв. Здавалося, хто ж як не Камiнський, посiдаючи одне з мiсць у партiйнiй iєрархiї «Надiї», мав би вболівати усiєю душею за те, щоб знайшовся їхнiй письменник! Або принаймнi за те, щоб вивести на чисту воду винних у його зникненнi. Натомiсть вiн ставив палицi у колеса, створюючи Свiтланi неможливi для роботи умови.

Щоправда, пiсля того як Свiтлана залишила НТI, рубрику не закрили, а журналiстське розслiдування почала вести iнша людина, так, наче нiчого й не сталося. Безперечно, рейтинги передач, а з ними й фiнансовi прибутки телеканалу одразу впали. I досвiдчений керiвник, яким був Камiнський, не мiг цього не передбачити! Але все-таки звiльнив Свiтлану. Отже, існувала якась серйозна причина, чому ця людина або все-таки ця жiнка вже не влаштовувала його.

Тож для мене вiдкрився ще один напрям, у якому поле дiяльностi виглядало надзвичайно широким. Та, на жаль, я мав лише одну голову, яка зараз була зайнята зовсiм iншим.

ХII

Дзвiнок Андрiйовича розбудив мене о сьомiй. Напередоднi увечерi я довго сидiв за комп'ютером, проробляючи деякi моменти, i тепер ледве розплющив очi.

— Довго спиш, — з показною суворiстю замiсть вiтання промовив Андрiйович. — От лафа — сам собi господар. Хочу — встаю, хочу — нi. Менi б так.

— Почекайте трішки, — пробурмотiв я, вставляючи ноги у капцi.

— Ну, бiжи попiсяй, — Андрiйович явно був у гуморi. — Тiльки не довго. Трубку не кладу.

— Ви не зрозумiли. Почекайте трішки — знайдемо Чумака, матимемо вiдповiдну «розкрутку», розширимося, вiзьму вас на роботу експертом. Також вставатимете, коли схочете.

— Нахаба! — обурився екс-начальник. — Отак-от. Ну, до цього ще далеко. А зараз прокинешся остаточно. Знаєш чиє лайно — оте, що ти не знаю де нашкрябав?

Сон злетiв миттєво i серце ніби завмерло. «Ну!!!»

– Є думка, що воно належить якомусь iз видiв рептилiй, — витримавши паузу, повiдомив Андрiйович. — Сам розумiєш, якби свiже, можна було б бiльш достовiрно, а так це вже перегнiй, ґрунт. Iгоря вже два днi не бачу завдяки тобi. Оббiгав вiн купу iнстанцiй. I один морфолог з Академiї народного господарства — Бруневич, запиши собi… Так от, цей Бруневич, доцент, до речi, роздивляючись препарати, знайшов злiпок якихось сполук кальцiю — вiдбиток кишкової стiнки. Так-от, епiтелiй кишкової стiнки характерний для рептилiй, так вiн вважає.

— А точнiше? — несамохiть проковтнув я.

— А точнiше — така ситуацiя. Були б зразки свiжих випорожнень рiзних видiв рептилiй — вiн мiг би з чимось порiвнювати. А де ж їх узяти? От i працюй. Бруневич погоджується допомагати. Людина свого роду захоплена. Я натякнув, що не задарма крiм того.

— Рептилiї… Хтось тримає — кого… змiй тримають iнодi, черепах… А хiба вони можуть давати… Скiльки ж там його? А вiн не помилився?

У вiдповiдь почулося лише дипломатичне мовчання.

Бруневич виявився приємним молодим чоловiком з вираженим бажанням контактувати. Пiсля передачi йому конверта з премiальними бажання ще побiльшало. Вiн зрадiв, почувши про мiй фах, адже я мав усе зрозумiти. За кiлька хвилин ми сидiли перед мiкроскопом, розглядаючи зробленi ним препарати та знiмки.

— Ось, — Бруневич навiв стрiлочку мiкроскопа кудись на предметному склi. — Тiльки обережно, не зруште.

Я довго роздивлявся якiсь незрозумiлi обриси, схожi чимось на тракторну гусеницю.

— А ось знiмки, обробленi на комп'ютерi…

Тут уже ставало легше, i я змiг побачити бiльше, порiвнявши одне з другим.

— Бачите? — не вгавав зоолог. — Ось яку загнуту форму мають усi цi клiтини. Це особливiсть рептилiй. Взагалi особливiсть їхнiх епiтелiальних клiтин — легко вiдлущуватися. Тому i форма така. Тому злiпок солей кальцiю, який причепився до кишкової стiнки, потяг за собою так багато. Самi клiтини давно зогнили, а особливiсть їхньої форми ми з вами спостерiгаємо. Потiм, на подальших сходинках еволюцiї, ця форма i властивiсть була втрачена. Ссавцi вже цього позбавленi. А на попереднiх — ще не набута. У земноводних такого ще немає. Тож, це рептилiї.

— Отже, якщо я надаватиму вам зразки випорожнень рiзних рептилiй, то є надiя…

— Є, — не дослухавши, перебив Бруневич. — Хоча такого менi ще не доводилося встановлювати, але надзвичайно цiкаво. Гадаю, є.

Вiдтепер мої замовники певний час могли вiдпочивати. Пiдступний найманий детектив дав їм спокій, взявшись полювати на рептилiй. I весь мiй штат працював на повну потужнiсть. Знову-таки став у нагодi Інтернет i умiння Павла та Романа нишпорити у ньому. Заради розваги люди тримали змiй, черепах, рiзноманiтних ящiрок, серед яких траплялися екземплярчики навiть до пiвметра завдовжки. Треба бути дуже самовпевненою людиною, щоб мати надiю встановити, чия конкретно рептилiя дбала про квiти панi Олени. Якби це було свиняче лайно, вiдшукати господаря навряд чи було можливо. Сама господиня салону, i це ми встановили достеменно, не була схильна до подiбних дивацтв. Отже, був хтось. Той, хто збирав це «багатство».

Я переговорив iз Сашком, що працював у магазинчику, намагаючись робити це так, аби не викрити власних припущень. З'ясувалося, що ґрунт для оранжереї купували на оптовiй базi, мiнеральнi добрива також. Жодної органiки у виглядi гною не використовували. Не знаю, що думала про мене Олена, адже швидше за все змiст таких розмов їй передавали. Що ж, iнших варiантiв у мене не було. Я мав працювати, не переймаючись питанням другого Я, i вона це знала.

Оранжерея була невелика i все ж таки, аби забезпечити її добривом, потрiбно мати його вдосталь. За сприяння того ж Бруневича менi вирахували приблизнi показники. З'ясувалося, що на цей об'єм ґрунту потрiбно десь пiвмiшка. Мiнiмум. Iнакше його дiя просто не вiдчуватиметься. Як сказав би Андрiйович — пiвмiшка екзотичного лайна…

Це здавалося багато. А ще для країни, яка не має черепашиних або крокодилячих ферм, як у далекому зарубiжжi. Там подiбне добриво не було б рiдкiстю. Назбирати ж стiльки з улюбленої черепахи, нехай навiть двох, трьох, п'яти… Здавалось, цiєї головоломки менi не розв'язати нiколи.

— Анатолiю Петровичу, — голос Романа у слухавцi звучав бiльш нiж урочисто. — Тут подiя така намалювалася.

— Не тягни, — попросив я, вмощуючись зручнiше.

— Торiк у нас працював виїзний терарiум. Вiд Київського зоопарку. Майже два мiсяцi — серпень i вересень. Я навiть пам'ятаю афiшi. А от тепер, переглядав цю тему в Інтернетi i згадав.

— То давай, рий! — пiдштовхнув я.

— Уже нарив, — його аж розпирало. — У терарiумi був крокодил. Навiть два. Один великий, другий маленький. Це точно. От тiльки не знаю, скiльки вони за такий перiод могли дати.

— Скiльки могли, а це вже зачiпка, — пробурмотiв я, уже перебуваючи думками у столицi.

ХIII

Цiєї дiлянки роботи я нiкому не мiг довiрити. Сергiй керував машиною справно i за якусь годину, незважаючи на затори, ми пiд'їхали до зоопарку. Не маючи упевненостi, що дiю правильно, я розшукав потрiбну менi людину. Ним виявився Геннадiй, молодий чоловiк рокiв тридцяти. Саме вiн доглядав за крокодилами, яких у зоопарку на цей момент було аж п'ять. Вiн усiвся поруч i запитливо глянув на мене.

— Геннадiю, дякую, що погодилися зустрiтися, — почав я, виймаючи посвiдчення. — Моє прiзвище Рибак, звати Анатолiй. Приватний детектив. Розслiдую справу про зникнення, яка наглухо зависла в органах внутрiшнiх справ. Мене найняли родичi зниклого. Я приватна структура i ви, звiсно, можете не розмовляти зi мною взагалi. Але тодi буду змушений подати звiт у слiдчi органи про те, що ви вiдмовилися спiвпрацювати i вони з'ясовуватимуть чому. Їм уже не зможете вiдмовити. У разі вашої згоди допомогти я заплачу вам гонорар сто доларiв, якi, гадаю, не зайвi для вас. Протоколiв не веду. Нiде вас не згадуватиму. I розмова нi до чого вас не зобов'язує. Ви погоджуєтеся допомогти?

На пiдтвердження своїх намiрiв витяг стодоларову купюру i, поклавши в конверт, пiдсунув ближче до нього. Аргумент спрацював.

— А що вас цiкавить? — обережно запитав молодик.

— Ви торiк не виїжджали з терарiумом?

— Я не виїжджаю взагалi. Для цього є iншi люди.

— Гаразд. Тодi скажiть менi, тiльки не дивуйтеся. Скiльки випорожнень за день дають вашi вихованцi, тобто крокодили. Точнiше, скiльки днiв треба, щоб назбирати пiвмiшка?

Очi його полізли на лоба, вiн вiд здивування похитав головою.

— Ну i питаннячка у вас… I за це ви збираєтеся платити «зеленi»?

— За це також, берiть. Я мушу все знати, i вiд вас залежить як.

— Тижнiв чотири-п'ять, — швидко вiдповiв Геннадiй, ховаючи грошi. — Їхнi випорожнення дуже водянистi. Висохне — мало що лишається, тiльки сморiд. До того ж, часто вони «ходять» у воду. Стараємося не дозволяти, легше каку поприбирати, нiж воду у басейнi мiняти. Проте усяке трапляється…

— Прекрасно. А куди ви їх дiваєте?

— Туди, куди i всi випорожнення тварин з усього зоопарку. Є центральний колектор. Тодi вивозиться.

— Геннадiю, — я пильно подивився на нього. — За наступну iнформацiю заплачу ще, якщо, звiсно, вона виявиться правдивою. Хтось цiкавився цим «продуктом»? Може хтось збирав їх для використання, скажiмо, у садiвництвi?

— Не знаю, чи у садiвництвi, але… Словом, торiк менi довелося це «багатство» збирати i… складати. Потiм його забрали.

— Хто? — у мене аж затремтiли руки.

— Не знаю хто. А просив не вивозити Хома. Олександр Петрович Хома. Вiн у нас старший науковий спiвробiтник по усiх рептилiях. Але я вам цього не казав. На хрiна менi тертя на роботi?

Оце поворот… Не вiрилося, що отак запросто я мiг влучити «у десятку».

— А йому навiщо?

— Звiдки ж я знаю? — знизав плечима Геннадiй. — Вiн наказує — я виконую. Я хто — робочий.

— I…

— Мiсяць скидав в одне мiсце, потiм дивлюся — немає, забрали. А! Казав, що це на якесь спецiальне добриво!

Ми уточнили термiни. Усе спiвпадало. Крокодилячi випорожнення почали збирати акурат пiсля повернення пересувного терарiума вiд нас до Києва. Збирали один раз. Усе.

— А хто вiн — ваш Хома? Звiдки?

— От чого вже не знаю, того не знаю.

Я пiдвiвся i заходив бiля столика, за яким ми сидiли. Бiс би його забрав! Менi термiново потрiбно було знати хто вiн, цей Хома, звiдки взявся i кому вiддав крокодилячi випорожнення. Як же усе складалося! Було вiдчуття, що я зловив у повнiй темрявi якусь нитку i тягну її щосили, навiть не уявляючи, куди вона веде.

Завкадрами Київського зоопарку була «залiзна жiнка», вона не захотiла навiть говорити зi мною. «Прошу дуже, — сказала вона, — ведiть ваших слiдчих i тодi подивимось. А з вами я не хочу мати найменшої справи». I знову усе зробили грошi. Я справно платив i отримував те, що лягало, наче мозаїка у належнi мiсця. Олександр Петрович Хома народився у нашому мiстi! Там же закiнчив педунiверситет за фахом «бiологiя», працював кiлька рокiв учителем у шiстнадцятiй школi, згодом знайшов роботу до душi i переїхав до Києва.

Машина мого слiдства набирала обертiв. I менi так кортiло просто зараз зустрiтися з цiєю людиною! Та я розумiв, що робити цього не можна. Надто близько пiдiйшов я до «звiра», якого вистежував. У рептилiй гострий слух. Тут лише один необережний крок, хруснути гiлкою i…

— Додому, — сказав я, всiдаючись на пасажирське мiсце i ховаючи полiетиленовий пакуночок з «цiнним» вмiстом. — Їдемо швидше. Але вiдчуваю, до столицi нам ще доведеться повертатися.

Сергiй тiльки розвiв руками, рушаючи з мiсця. А вже о третiй годинi машина заїхала у двiр шiстнадцятої школи. Педунiверситет — величезна структура i шукати кiнцiв у нiй було б вiдповiдно важче. Тому почали зi школи. Директора у кабiнетi не було, секретарка повiдомила, що вiн зараз на вiдкритому уроцi фiзкультури, пояснивши маршрут до спортзали. Сама вона посiла це мiсце нещодавно i нiякого Хоми не пам'ятала. Директор працював у школi з незапам'ятних часiв i у нас з'явився шанс дiстати потрiбну iнформацiю.

Вийшовши через головний вхiд, ми з Сергiєм обiйшли крило будiвлi i на задньому дворi нашому погляду вiдкрилася шкiльна оранжерея, прибудована одним боком до стiни. Ноги мої зупинилися самi, а потiм понесли туди. Далеко не кожна школа мала таку споруду. Дверi теплицi не були щiльно зачиненi i звiдти тягся шланг, чувся дзюркiт води. Там хтось був. Зiбравшись з духом, я увiйшов.

Жiнка у чорному робочому халатi наливала воду шлангом у дiжу. Їй допомагали троє учнiв, пiдставляючи для заповнення ще й пластмасовi канiстри.

— Води не буде? — замiсть привiтання видав я, зав'язуючи розмову.

— Труби вiд завтра мiнятимуть, — як нi в чому не бувало пояснила жiнка. — А вони ж як почнуть, то на тиждень обов'язково розтягнуть.

— Спiвчуваю. Доброго дня. А де Iван Семенович? Казали, сюди пiшов…

— Нi, тут не було, — похитала головою жiнка, може на «трудовому» у майстернях? Або у спортзалi.

Не потрiбно було нишпорити по усiй оранжереї, аби побачити це. Вони росли у найдальшому вiд дверей кутi на маленькiй клумбочцi, проте «свiтили» звiдти на цiлу теплицю. Китайськi тюльпани! Тi, яких мої помiчники за два днi пошукiв не знайшли бiльше нiде.

— Ох, якi… — цiлком щиро вихопилося у мене. — Ох, не бачив ще такого… Дозвольте? Я торiк також у своїй школi оранжерею збудував. Ну, молодцi…

— А ви…

— Директор двадцять восьмої. Прокопенко, — без докорiв сумлiння брехав я, не замислюючись про наслiдки. — Це хто ж у вас такi вирощує?

— А це ботанiк наш, Веселовський, Iгор Тарасович. Знаєте його?

— Нi, не мав честi. На жаль. Це ж китайський тюльпан! Я, взагалi, також бiолог. А є зараз Iгор Тарасович?

— Нi, сьогоднi вихiдний, не має урокiв. Але за годину буде. Гурток вестиме. Отут в оранжереї.

— Хмм… Iгор Тарасович… Послухайте, а це не той, що кажуть, десь за кордоном працював, а тепер…

— Нi, не той, — посмiхнулася жiнка. — Iгор Тарасович завжди працював у нас. От як закiнчив педунiверситет, так зi школи нiкуди не вiдлучався. Один з найулюбленiших вчителів. Ботанiка, зоологiя. Ви б чули як вiн уроки веде! Найбiльшi двоєшники з роззявленими ротами сидять.

— Знаєте, хотiв директора вашого побачити i їхати, але обов'язково дочекаюся i познайомлюся з Iгорем, — пообiцяв я. — А де вiн розжився цим дивом?

— А вони вже давного у нього, — кивнула працiвниця у бiк квiтiв.

— Я чула, що сам вивiв. Вiн у нас взагалi-то член якоїсь там асоцiацiї квiткарiв, здається, навiть мiжнародної. На симпозіуми їздить. Та що я вам розповiдаю — Iгор Тарасович з'явиться за якихось пiвгодини.

Захоплено торкнувшись рукою листя одного з тюльпанiв, я непомiтно зачерпнув рукою ґрунт з клумби. Вiдчувалося, що у кишенi моїй зараз лежить найцiннiше з усього, що колись там бувало.

Машина, скреготнувши колесами, вiд'їхала. Сергiй вiз субстрат з клумби пряменько до лабораторiї Андрiйовича, а менi довелося сховатися неподалiк. У кущах, де зазвичай курили школярi. Маса недопалкiв у пожухлiй травi не примушувала особливо напружувати дедукцiю. Жiнка, що доглядала парник, зачинила дверi i пiшла. Отже, той, хто мав з'явитися невдовзi, вiдiмкне їх своїм ключем. Це означатиме, що вiн той, кого я шукаю.

Кроки почулися з iншого боку, а потiм стишенi голоси. Двоє старшокласникiв, накивавши п'ятами з останнього уроку, iшли курити. Вони виглядали надто заклопотаними якимись своїми тiнейджерськими проблемами, щоб помiтити у кущах мисливця, одна з основних навичок якого — умiння ховатись. Дискусiя мiж пiдлiтками ставала дедалi гарячiшою, лексикон багатшим, коли я вийшов зi схову. Обоє миттєво замовкли i злякано глянули на мене.

— Вiтаю, хлопцi, — якомога байдужiше промовив я. — Давайте разом покуримо. Пригостiть.

Їхнi погляди стали ще пiдозрiлiшими i хлопцi вже подумували, а чи не дременути подалi вiд халепи.

— Самi зшибали… — буркнув нижчий.

— Розумiю. Але я заплачу. Купите потiм собi скiльки треба. А менi одну.

З показним кряхтiнням я всiвся на якусь дровиняку. Це мало означати, що не збираюся кидатися i бiгти за ними. Вони зрозумiли. Нижчий, повагавшись, витяг з кишенi цигарку i дав менi.

— Дякую, не жаднi, бачу. Я взагалi-то не палю. Поговорити треба, хлопцi. Ось, гляньте.

Довго i зацiкавлено вони вичитували скупi вiдомостi з посвiдчення приватного детектива, аж поки той самий, прудкiший, промовив:

— А ми думали це тiльки за бугром, у нас ще немає.

— Є i давно, — заперечив я. — У мене одне з найпотужнiших агентств у країнi. Розслiдуємо всiлякi справи. Iнодi навiть бiльш вдало, анiж менти.

Обоє мовчки вичiкували.

— Хлопцi, — сказав я, — однаково ви не на уроцi. Поговорiть зi мною. Протоколу я не веду, ловити вас також не збираюся — я ж не мент. От, навiть премiальнi на такий випадок в агентствi передбаченi. За покази п'ятдесят гривень на свiдка.

Хлопцi мовчки взяли по купюрi, хоча й ще досi почувалися не у своїй тарiлцi.

— Цiкавить мене ваш учитель. Той, що Iгор Тарасович. Знаєте такого?

— Н-нормальний чувак… — знизав плечима вищий.

— А що вiн зробив? — запитав другий, запалюючи цигарку.

— Чому ж обов'язково зробив? — не зрозумiв я. — Якщо цiкавимося людиною, це ще не означає, що він злочинець. Розслiдування — рiч складна. Доводиться знайомитися з купою людей, шукати кiнцi. В даному випадку мене цiкавить ваш учитель бiологiї. Хочу знати, що за один.

— Правильний пацан загалом, — упевнено вiдповiв нижчий.

— Не можу сказати нiчого поганого, — додав iнший. — Не псих.

— А що, iншi усi психи? — здивувався я.

— Майже. Принаймнi здорового глузду бракує. Тарасович нiколи не примушує. От менi, наприклад, для чого всякi ботанiки? Я хочу програмiстом бути. Навiщо менi його тичинки i все тiпа таке? Другi психують, а вiн розумiє.

— Прикиньте, хто нас тут за людей вважає? — завiвся нижчий. — Кого нашi проблеми цiкавлять? А вiн завжди з повагою. I з наших нiхто йому западла вiдповiдно не зробить.

— Ну, це схвально, — вiдповiв я. — А ще щось цiкаве можете розповiсти про нього?

— А що цiкаве… Сильно вiн «тащиться» вiд отих рослин всяких. У теплицi гурток веде. Це пацанiв, що на гуртку ботанiчному, треба питати. Вони з ним каву п'ють. Хочете — ми приведемо.

— А ще вiн у роз'їздах постiйно, — згадав нижчий. — Як не одна ботанiчка, то друга замiняють. А вони ж закумаренi обидвi — немає з ким говорити.

— Ну а… — я замислився, що iще мiг би витягти з цих не особливо контактних свiдкiв. — Ну а кликуха яка у нього?

— У кого — Тарасовича?

— Ну а у кого ж. Усi вчителi мають. На нього що ви «повiсили»?

— Хмм… Це не ми. До нас постаралися…

— «Рембо», — нiяково знизав плечима вищий.

— Як?!

— «Рембо», — пiдтвердив iнший. — Ми як у п'ятий перейшли, то вiн уже був «Рембо».

— А за якi такi заслуги? — здивувався я. — Зазвичай вчителям дають образливi прiзвиська, щоб посмiятися. А тут раптом…

— Еге, хотiв би я побачити того, хто з нього посмiявся, — скривився нижчий, викидаючи недопалок. — Вiн часом до фiзрука нашого — Цвяха — приходить у футбол пограти. Колись i з нами грав. Потiм мокру футболку скинув — ви б бачили…

— Рембо, одним словом… — похитав головою другий.

— А колись, на День учителя у Цвяха в каптьорi засiли вони. Ну, ще пару вчителiв прийшли — мужикiв. Ну, ми ж розумiємо, банячити. Усi ж люди… Це вони думають, що ми не доганяємо. Навiть спортзалу повнiстю зачинили. А потiм чуємо — стукiт якийсь, гупання… Думали, вони у футбол почали. А там, я вам скажу… Он пацани у щiлину дивилися. Справжнiй рукопашний бiй. На рiвнi спецназу. Ви бачили б, якi прийомчики вiн на фiзруковi показував!

Ситуацiя вимальовувалася дедалi цiкавiша. I коли пiшли хлопцi, я вже не мав жодного сумнiву, що завтра о дванадцятiй Андрiйович пiдтвердить iдентичнiсть ґрунтової сумiшi зi шкiльної теплицi та оранжереї панi Олени, у яких росли однаковi китайськi тюльпани, напевно, єдинi в усьому мiстi. Власне, так i сталося. А ще ранiше, за годину до дзвiнка мого колишнього начальника, доцент Бруневич пiдтвердить iдентичнiсть кишкового епiтелiю з привезених мною випорожнень київських крокодилiв зi злiпкам, знайденими у добривах теплицi квiткового салону.

Цього ще не сталося, проте у мене без сумнiвiв уже зараз був пiдозрюваний, що упродовж довгого часу, який передував зникненню Чумака, тримався iнкогнiто поблизу його дружини. Бiльше того, сама Олена ретельно дбала про його iнкогнiто, адже iм'я цiєї людини не фiгурувало у жодному протоколi, хоча їй не раз доводилося називати коло своїх знайомих i друзiв. Купу питань пiзнiше поставив i я — таких, що вона мала б назвати цю людину. Якби не дбала про збереження таємницi.

«Казало ж я тобi… — промовило повчально моє перше Я другому. — Не лiзь. Не заважай. Пролетiли б по повнiй програмi».

Вiн все-таки з'явився. Середнього зросту, приземкуватий чоловiк у звичайнiй далеко не новiй куртцi, в окулярах i з портфелем. Витяг ключi вiд теплицi i намiрився до замка. У цей самий час кiлька разiв нечутно клацнула моя обладнана потужним зумом камера. Вiдчиняючи дверi, він повернув голову в мій бік. Он як тепер завертало моє розслiдування. Лоханулися мої колишнi колеги, повiривши, що бiля такої жiнки може не бути когось у нiй зацiкавленого. Когось, здатного на серйознi речi. Адже «Рембо» здатний на все.

ХIV

Оранжерея мала приблизно однакову довжину та ширину i стирчала тильною стороною у шкiльний двiр. Навпроти неї височiла стiна спортзали з високими вiкнами, заставленими захисними решiтками. У спортзалах вiкна високо, тому визирнути з них i побачити серед ночi вогник у теплицi не мав би нiхто. Кут огляду з вiкон сумiжних стiн був надто гострий, щоб той, хто сторожував школу, уздрiв вiдблиски лiхтарика у напiвпрозорому примiщеннi, збудованому зi склоблокiв. I нам належало бути максимально обережними. Обраний час — четверта ранку — страхував нас ще й вiд уваги нiчних гуляк, якi могли скористатися тишею шкiльного подвiр'я. Як правило, о такiй порi вже усi сплять.

Сергiй довго копирсався iз замком. Дверi були шкарадними, звареними у мiсцевiй майстернi з листiв грубої бляхи i пофарбованi по-простому. Проте замок на них iз розряду сучасних, i я вже втратив надiю, коли вiн усе-таки клацнув i вiдкрився. Намагаючись не скрипiти, ми увiйшли до середини. Нiч була мiсячна, така, що розрiзнялися обриси предметiв та обладнання, а я ще й упiзнавав усе, що «сфотографувала» пам'ять кiлька днiв тому.

Промінь лiхтаря майнув по стінах. Я мусив зняти вiдбитки пальцiв з речей, якi мали б регулярно бути в руках того, хто тут головний. Власне, за цим ми i прийшли. Шукати у клумбах останки Чумака було б впаданням у дитинство. Насамперед я викопав з грядки пару тюльпанiв i, загорнувши у твердий полiетилен, намагаючись не поламати, вклав до внутрiшньої кишенi плаща. Потім навпомацки обстежив усе примiщення. Сергiй вмикав лiхтар на короткий час, коли необхiдно було щось роздивитися. Зрештою я витяг приладдя i зняв вiдбитки з кiлькох предметiв, якими мiг користуватися тiльки вчитель. Ми працювали швидко i усе йшло до завершення, коли Сергiй несподiвано промовив:

— Ого… Чорти б забрали…

— Що? — здригнувся я.

— Петровичу, рвемо звiдси! Гляньте!

У кутку пiд стелею примостилася невеличка пластмасова коробка, вiд якої тяглися дроти до дверей та вiкон, що могли вiдчинятися.

— Сигналiзацiя… — промовив Сергiй.

— Оце?! — не повiрив я, проте вiдчув наростання холоду всередині. — I куди вона веде?

— Не знаю, — швидко вiдповiв той. — Не думаю, що на мiлiцейський пульт, вона ж кустарна. Але, можливо, до «каптьори» сторожа. Напевно, їхнiй фiзик або «трудовик» зробив. За будь-яких обставин нам потрiбно забиратися. Негайно, Петровичу, я вас прошу.

Швидко склавши приладдя, я запхав усе до кишенi i, наштовхуючись на щось у темрявi, ми рушили до виходу, коли рипнули дверi i в оранжереї спалахнуло свiтло. Вiн стояв, перегороджуючи отвiр i зiщулившись, розглядав нас. Веселовський був без окулярiв, але я упiзнав його одразу.

— Пробачте, ми помилилися, — пiдняв руки Сергiй на знак вибачення. — Ми iдемо. Ми нiчого не взяли.

— А ну стояти! — скомандував власник грiзного прiзвиська. — Он, у куток сядьте i чекайте. Зараз розберемося, взяли чи нi. Якщо нi, то пiдете.

— Iгоре Тарасовичу, ми хочемо пiти вже, — сказав я. — Давайте уникнемо конфлiкту. Ми, правда, нiчого не взяли. Окрiм…

Розстiбнувши ґудзик, я зiбрався дiстати пакунок з двома тюльпанами, i повернути йому на знак нашої миролюбностi, коли «Рембо» несподiвано хапнув порожній ящик, що стояв поруч iз дверима.

Ситуацiя вийшла з-пiд контролю. Сергiй дiяв блискавично. Майже без замаху одна його нога, вдаривши пiд лiкоть, вибила важку зброю у супротивника, другою ж той одразу отримав у стегно. Вiн крикнув i зiгнувся, коли Сергiй вже завдавав наступного швидкого удару кулаком у щелепу. Та Веселовський якось-таки встиг вiдхилитися, водночас затуляючись, i рука мого помiчника «забуксувала». А за мить не надто кремезне Сергiєве тiло опинилося у його обiймах, було вiдiрване вiд землi i кинуте через клумбу на складений реманент. З гуркотом розлетiлися лопати i граблi, а «Рембо» знову схопив порожній ящик.

Та моя рука вже з'являлася з-пiд плаща i замiсть незграбного букета у нiй блищав пiстолет. Iнших варiантiв не було. Я пересмикнув затвор, спрямовуючи зброю на цього урвиголову.

Ящик одразу випав з його рук.

— На землю! — скомандував я. — Мордою вниз! На землю!

Вiн почав опускатися одразу. Губи його затрусилися, вимовляючи:

— Не стрiляйте, прошу, благаю — не стрiляйте! Берiть усе, що хочете! Тiльки не стрiляйте! Бiжiть, зараз тут буде мiлiцiя, ви можете не встигнути! Залиште менi життя, я не…

Сергiй гримiв реманентом, вибираючись з кута i, перестрибнувши через тремтяче скулене тiло на пiдлозi. Ми неслися темними провулками, не розбираючи дороги, забувши, за скiльки кварталiв i де залишили машину. Оце так екшн!

Руки тремтiли, коли я викладав у «конторi» на стiл здобутi такою цiною «трофеї». Розпач, жахливий розпач готовий був спопелити мене усерединi. Хай йому грець, аби так влетiти! Стiльки помилок за один день! Та що там день — цих неймовiрних помилок ми припустилися упродовж кiлькох годин. Я припустився. I тепер, можливо, у найвiдповiдальнiший момент слiдства усi зусилля будуть зведенi нанiвець.

Сергiй мовчки пив каву, потираючи час вiд часу забитий бiк i не наважуючись говорити. А я фарбував препарати i вивчав пiд мiкроскопом. З перших же хвилин усе ставало зрозумiлим. Чорти!!! Кинувши цю справу, я голосно вилаявся. Вiдбитки пальцiв, здобутi в оранжереї панi Олени та шкiльнiй теплицi, були iдентичнi.

— О, Господи… i треба ж було тобi…

— Що? — не зрозумiв Сергiй.

— Нiчого. Треба було тобi кидатися на нього?! Спецназ вирiшив згадати? Руки свербiли?! Двi секунди не мiг почекати!

— Не зрозумiв… — заклiпав очима мiй напарник. — За двi секунди вiн шарахнув би вас ящиком! I лежали б зараз у травматологiї, а не рахували папiлярнi лiнiї!

— Не шарахнув би. Може… Мав я встигнути вiддати йому цi тюльпани або хоча б кинути на пiдлогу! А як закрутилося — сам перестав кумекати. Усе на автоматi…

— Навiщо? — здивувався Сергiй. — Навiщо тюльпани вiддавати?

— А щоб думав, що ми за ними влiзли. Розумiєш? А так… Якщо цей «Рембо» дiйсно причетний до зникнення Чумака, то може пов'язати нашу появу з цим. Нi, обов'язково пов'яже. А якщо вони ще й дiють разом з панi Оленою, то пиши пропало. Я виказав себе i бiльше нiчого не зроблю самотужки. А могли розкрутити їх. Був реальний шанс.

Сергiй лише розвiв руками. А я знервовано заходив по кiмнатi. Годинник показував пiв на сьому. От тепер менi не залишалося нiчого, як зробити те, що кортiло одразу пiсля останнiх вiдкриттiв. Зважаючи на усi цi прорахунки, зараз iншого виходу просто не існувало.

— Прокидайтеся, хлопцi, — сказав я, не втямивши навiть, чий набрав номер, Павла чи Романа. — I то вже. Один попiд шістнадцяту школу, другий попiд будинок, де живе Веселовський. Встановити, де вiн зараз. I стежити. Не випускати з поля зору. Якщо зникне — негайно телефонуйте менi. Усе зрозумiло?

— А я? — спантеличено запитав Сергiй.

— А ти зараз мене охоронятимеш.

— Вiд нього?

— Вiд нього! — я красномовно подивився на напарника, не приховуючи їдi. — У тебе ж це добре виходить.

— А ви?

— А мене чекає справа ще менш приємна. I вiдчуваю, зi ще меншими шансами на успiх.

Я витяг шмат ковбаси i хлiба та запропонував Сергiєвi. Самому їсти не хотiлося. Багато що можна було б вiддати за те, щоб знати, чим займався Веселовський пiсля нашої втечi. На жаль, такої можливостi не було.

Роман зателефонував уже за сорок хвилин.

— Петровичу, з'явився! Щойно додому приїхав! От тiльки до пiд'їзду увiйшов.

— Упевнений?

— Ну так…

— Клич Павла i дiйте удвох. Будьте обережнi. Не засвiтiться.

Ми з Сергiєм спустилися i сiли у машину. Я зiбрався з думками. Восьма нуль п'ять. Нормально. I одразу ж зателефонував Павло.

— Вийшов з дому, сiв у тролейбус, їде швидше за все до школи. Я за ним машиною, Ромко на тролейбусi.

— Пильнуйте, — я сховав телефон.

Вiдчуття, що слiдство завершується, принаймнi моє особисте слiдство, ставало нав'язливим.

ХV

Враження, що чиню неправильно, розвiялося перед самими дверима. Хоча однаково я вже наважився i зупинитися не мiг. I знову оте друге Я намагалося пiдсунути свиню. Щоправда цього разу воно вже не захищало Олену, а, навпаки, намагалося «закопати». Цiй жiнцi все-таки вдалося мене задурити — своєю принаднiстю, iнтелігентнiстю та щирiстю. Я повiрив їй. Майже повiрив. Насправдi ж вона умiло манiпулювала мною i вела свою, поки що не до кiнця зрозумiлу менi гру.

Дверi вiдчинились i вона подивилася запитливо, пропускаючи мене. Ну, звiсно, хiба видивишся щось у таких очах, навiть якщо пiвгодини тому її попередили про несподiванi негаразди? Тому, швидко пройшовши до кiмнати, я всiвся i запитав:

— Ви i далi бажаєте, аби я шукав вашого чоловiка i робив для цього усе, що вважаю за потрiбне?

— Так. А хiба щось змiнилося?

— Гаразд. Тодi мушу поставити вам питання, якого не ставив досi. Власне, у матерiалах попереднього слiдства є вашi свiдчення з цього приводу i вони мене наче влаштовували. А сьогоднi хотiв би особисто запитати, панi Олено, у вас був друг, близька людина, коханець… втiм, хiба має значення назва? У вас була така людина за спиною чоловiка?

Вона пiдвела на мене нерозумiючий погляд i похитала головою:

— Нi, не було. Я вже казала.

— Гадаю, вас не дивує, що я цьому не повiрив…

— Вiрити чи не вiрити — ваше право. Але у мене такої людини не було.

— Гаразд, iнакше сформулюю запитання, — моє непередбачуване друге Я попри все намагалося подати їй руку допомоги. — Можливо, у вас i не було. Можливо, ви не дозволяли собi. Але є якась людина, чоловiк, не байдужий до вас, що виказував свою симпатiю, домагався вас, i з яким ви так чи iнакше мали якiсь стосунки?

— Не знаю такого, — сказала Олена. — Припускаю, що комусь могла i подобатися, але… Нiхто не набивався менi у коханцi, якщо ви це маєте на увазi.

— I ви нiкого не забули, перелiчуючи коло ваших знайомих, яке фiгурує у протоколах слiдства…

— Нiкого, будьте певнi.

— Гаразд, — я нахилився до неї, не маючи бiльше сил стримувати злiсть. — Тодi я заявляю, що ви говорите неправду. Тому що знайшов учора людину, з якою ви мали, скажiмо так, таємнi стосунки. Доказів вашого з ним iнтимного спiлкування немає, тому не можу цього стверджувати, але на основi iнших, другорядних фактiв з мого боку логiчно припустити, що ви були коханцями.

Я розкрив принесений iз собою ноутбук i вивiв на екран фото, зроблене бiля шкiльної оранжереї.

— Ось ця людина. Звати його Iгор Тарасович Веселовський. Працює вчителем бiологiї та ботанiки у шiстнадцятiй школi. Квiти для нього — захоплення усього життя, як i для вас. Це ж вiн дiстав десь або навiть вивiв сам отi китайськi тюльпани, якими подiлився з вами. Принаймнi бiльше нiде у мiстi їх не вирощують. Тiльки ви. У ваших двох оранжереях, i експертизою це достовiрно встановлено — однаковий сорт квiтiв, однаковий хiмiчний склад мiнеральних добрив, який, враховуючи рiдкiснiсть, очевидно, розробив вiн сам. А органiчнi добрива, якi також однаковi у ґрунтах ваших теплиць, це крокодилячі екскременти, взяті у Київському зоопарку, де працює старшим спiвробiтником колишнiй колега Веселовського, з яким вони свого часу разом вчителювали. Погодьтеся, панi Олено, нiхто бiльше не використовує таке екзотичне добриво. I ця iдентична технологiя ваших теплиць дає менi повне право зробити висновок, що ви добре знаєте Iгоря Тарасовича. Принаймнi такi факти суд приймає як незаперечнi. Звiсно, сам по собi факт вашого знайомства з Веселовським ще нiчого не доводить. Але…

Вона вiдкинулася на спинку крiсла i мовчки, зовнi спокiйно, дивилась на мене, не збираючись перебивати.

— Але! Ця людина дiлиться своїми надбаннями тiльки з вами — перше. Ця людина, не роблячи в принципi нiчого протизаконного, бажає залишитися у таємницi — друге! Серед перелiченого вашими спiвробiтниками кола людей, якi б мали з вами виробничi, дiловi стосунки його також немає! Отже, була ще якась причина, крiм вирощування квiтiв, яка тримала цього чоловiка бiля вас. I у вас обох була причина бажати, щоб про це нiхто не здогадувався. Я довго розмовляв з вашим Сашком, вiн дбає про те, аби не бовкнути часом чогось зайвого, що могло б вам зашкодити. I все-таки вiн проколовся кiлька разiв, визнавши, що не виконував деяких видiв робiт, зокрема земляних, якi зробив хтось у його вiдсутнiсть. I вiн не їздив за величезним пакунком невiдомого добрива. Усе це зробив хтось, хто мав ще якiсь додатковi причини залишатись iнкогнiто. А магазин ваш, який нiколи не вiдвiдував Чумак, був iдеальним мiсцем для зустрiчей такого роду. До речi,сама iдея квiткового бiзнесу також, вочевидь, належала йому, як i назва салону. Не змогли б ви — не фахiвець у цiй справi — отак поставити на належне мiсце технологiю вирощування квiтiв. Це ж ясно як божий день. На здоровий глузд, вважаю, бiльше не потрiбно жодних доказiв. Проте судова система оперує дещо iншими фактами. Тому менi довелося зняти вiдбитки пальцiв з книжок вашої полицi i порiвняти їх з вiдбитками пальцiв Веселовського, знайденими на iнструментах шкiльної оранжереї. Вони iдентичнi. А на шкiльному пiдручнику з ботанiки, який довелося позичити з вашої полицi, iз завбачливо видертої сторiнки перебився штамп бiблiотеки шiстнадцятої школи. Висновок експертизи у мене на руках. Очевидно, цю сторiнку вирвали ви або вiн, коли настав час ховатися по-справжньому.

Вона мовчала i дивилась на мене.

— Ось такi справи, панi Олено. Для мене ваш iнтимний зв'язок з Iгорем Тарасовичем Веселовським — факт встановлений. Звiсно, вiн ще не доводить, що саме ця людина допомогла зникнути вашому чоловiковi. Але однозначно з'являється пiдозрюваний — такий, якого не було за весь час попереднього слiдства. З'являється мотив — такий, якого не було вiд самого початку розшуку. Ви юрист i маєте приблизно уявляти вiдсоток кримiнальних злочинiв, якi скоюються на любовному ґрунтi. Ось так. Додам, що найбiльше хотiв би розкрити цю справу сам, особисто. Але, на жаль, у мене немає вiдповiдних повноважень. Я не слiдчий, що працює у системi. Усього-на-всього приватний детектив. I мої повноваження щодо пiдозрюваних осiб обмежуються лише передачею доказiв правоохоронним органам. А момент настав такий, що потрiбно натиснути. Зробити це, образно кажучи, я не маю чим. Тому залишається передати. I нехай тиснуть тi, хто надiлений такими повноваженнями. Гадаю, у них вийде. Повiрте, Прокопчук i компанiя ще не розпрощалися з надiями дiзнатися, куди подiвся Чумак разом з джипом i усiм решта. I отримавши цей «допiнг», вiзьмуться за справу з таким запалом, що нi вам, нi йому мало не здасться. До речi, а ваш друг не розповiдав вам про прiзвисько, яким його нагородили школярi? Вони ж такi — завжди потрапляють у саму суть. Виявляється ботанiк ваш — «Рембо»! Нi бiльше нi менше. А «Рембо» здатний на все.

— Ви виявилися розумнiшим, нiж я думала, — тихо промовила Олена. — Недооцiнила вас.

— Погоджуюсь. I зараз двоє моїх спiвробiтникiв сидять пiд дверима кабiнету майора Прокопчука, головного слiдчого у справi, ви його знаєте. I всi докази, якi я вам пред'явив, у них на руках.

— Це на випадок, якщо зараз увiйде «Рембо» i вiдiрве вам голову?

— Не увiйде, — спокiйно заперечив я. — Зараз вiн у шiстнадцятiй школi на уроцi ботанiки. Iншi мої спiвробiтники стежать за ним. Це просто на всякий випадок.

— Зрозумiло. — Здавалося, погляд Олени нiяк не змiнився пiсля усього почутого, i дивлячись менi в очi, вона запитала: — А чому ви прийшли з оцим усiм до мене? Чому не передали одразу?

— Насамперед тому, що це моя заслуга. Моя i бiльше нiчия. I якщо пiсля цього слiдство зрушиться з мертвої точки, успiх дiстанеться iншим i ви то розумiєте. А це несправедливо.

— Такi ви — чоловiки, — зауважила Олена. — Усе на гонорi та марнославствi.

— Чому ж, не тiльки, — не погодився я. — Ще вiдчуття власної гiдностi, прагнення справедливостi i… Менi i досi неприємно вас пiдозрювати. Навiть пiсля того, як не залишилось сумнiвiв, що ви вели нечесну гру.

— Дякую за чуйне ставлення, — з кам'яним обличчям промовила Олена. — I що ж ви пропонуєте?

— Пропоную зiзнатися в усьому. Поки що тiльки менi. А далi спробую довести справу до кiнця, вигородивши вас, якщо тiльки буде найменша можливiсть. Якщо ж ви особисто брали участь у знищеннi Чумака, пробачте, не допоможу вам нiчим.

— Ви зовсiм здурiли?! — нарештi Олена втратила витримку. — Що ви верзете?! Не бажаю такого слухати! Ви що, не знайшли кращого кiнця, з якого взятися за справу? Якби я сама знищила чоловiка, навiщо сприяла б у подальших пошуках?! Усе вже давно вляглося. Для чого менi?!

— А ви особливо i не сприяли. I у цiй компанiї ви для годиться i для того, аби бути у курсi подiй.

— Усе! Годi…

Вона вийшла до сусiдньої кiмнати i повернулася лише за десять хвилин.

— Пробачте мені за цю iстерику, — попросила Олена. — Здали нерви. Колись вони мали здати. Я розповiм. Слухайте. А ще краще… Ви кажете, Веселовський на уроцi? Ви упевненi?

— Якби вiн вийшов зi школи, менi зателефонували б.

— А ви переконайтеся.

Пiсля мого дзвiнка до Сергiя Олена пiдвелася i промовила:

— Поїхали!

— Куди? — не зрозумiв я.

— До нього додому.

— Навiщо?

— Щоб ви усе побачили на власнi очi й облишили дурнi припущення. Поїхали. «Рембо» немає вдома. Тож це безпечно.

Не йти за цiєю жiнкою моє друге Я не могло. I схоже, його голос знову ставав панiвним.

Переїзд до сусiднього мiкрорайону зайняв двадцять хвилин, i ми ввiйшли в пiд'їзд великого будинку.

— Ви ж знаєте, що вiн живе саме тут? У вас немає сумнiвiв, що я веду вас не до нього, а в якесь iнше мiсце? — тепер Олена зовсiм втратила спокiй i ледве стримувалася.

— Звiсно.

— А ви не цiкавились випадково, чому це «Рембо» живе на першому поверсi? Ну, Мегре, де ваша дедукцiя? Враховуючи вашi таланти, на цей момент мали б уже здогадатися. Ми ж тут стоїмо! Ну?

Зовсiм спантеличений, я безпорадно озирнувся по боках, а Олена лише розвела руками i поклала палець на кнопку дзвiнка.

— Я також тут ще жодного разу не була, — промовила вона.

— Звiдки ж тодi ви…

Але за дверима почулися кроки i клацнув замок. В отворi з'явилася немолода повновида жiнка у фартусi.

— Доброго дня! Валентина Довженко, «Червоний хрест», республiканське вiддiлення. Такий Iгор Тарасович Веселовський давав нам запит. Уже давно, правда…

— Ой, давав! — сплеснула руками вона. — Це мiй чоловiк. Проходьте, будь ласка!

— Дякую, у нас дуже мало часу. Панi е-е…

— Марина, — пiдказала жiнка.

— Панi Марино! — плела далi Олена. — Отже, по-перше, я хотiла б на власнi очi побачити вашого хворого, у якому вiн станi. Це можливо?

— Звiсно, — забiгала жiнка. — Проходьте! А у якому ж вiн iще станi може бути? Бiдний наш Тарасик…

Спантеличений зовсiм, я пройшов до кiмнати i побачив худого та блiдого пiдлiтка, що лежав на лiжку пiд стiною. Голова його перiодично робила конвульсивнi рухи. Роззявляючи рота, вiн вимовляв до матерi не зовсiм зрозумiлi фрази. Вона, бiдкаючись, вiдкинула ковдру, демонструючи нам його тiло. Не витримавши, я вiдвернувся.

— А Iгоря Тарасовича немає зараз? — запитала Олена, коли ми вже були бiля дверей.

— Нi, у школi ще, на уроках, — повiдомила жiнка. — А потiм гуртки веде. Пiзно приходить. Але я можу зателефонувати йому!

— Не турбуйтеся, — зупинила її Олена, подаючи конверт. — Не потрiбно. Ось. Це поки що все, що ми можемо. Але я буду пам'ятати про вашi проблеми. Сподiваюся, ми ще побачимося.

З будинку вона вилетiла кулею, проте я лише тепер помiтив металевi швелери для з'їзду iнвалiдного возика, пущенi по сходах пiд самою стiною. Ось що мала на увазi Олена, глузуючи з моєї дедукцiї. Завiвши машину, я мовчки повiз її додому. I перше, що ця жiнка зробила, опинившись у кiмнатi, налила пiвсклянки коньяку i випила взахлин. А потiм впала у крiсло i затулила обличчя руками.

— От i я нарештi знаю, правда це чи нi. Хоча це нiчого не змiнює.

Тепер уже я мовчки чекав, дивлячись на неї.

— Хочете? — запитала вона.

— Дякую, нi, — вiдмовився я. — Хочу щось зрозумiти.

— А що тут розумiти? — знизала плечима Олена. — Iгоря Веселовського я знаю чотири роки. Ви правi — ми були близькi. Чому я це приховала? А як ви гадаєте — жiнцi у моєму становищі зiзнаватися про таке? До того ж, до зникнення мого Андрiя це не має жодного стосунку. Веселовський нiколи не претендував на мене як дружину. Навпаки, претендувала я. Пiвтора року тому, а точнiше, дванадцятого травня, запропонувала йому створити сiм'ю. Чумак вiдпустив би мене. А я дiйсно повiрила, що можу бути щасливою з конкретним чоловiком. Iгор вiдмовився. Можете запитати його просто зараз, хочете? Вiн також добре пам'ятає цю дату. Наплiв про важку сiмейну ситуацiю, хвору дитину i так далi. Вiн не дуже умiв говорити. А ще бiльше не любив плакатися про власнi проблеми. Я не дуже повiрила, змирилася, махнула рукою. У нас i так були непоганi стосунки. Подумалося — i нехай. А потiм зник мiй Андрiй. Веселовський у цей час з двома учнями був у Голландiї на якомусь форумi тюльпанiв. Знайшов спонсорiв i зумiв поїхати. Ви можете це перевiрити. У цей день, коли, як потiм казали, Чумака чули востаннє, їх усiх трьох показували по телевiзору. То ж у нього ще й стовiдсоткове алiбi. А найголовнiше…

Олена знайшла у креденсi цигарку i припалила.

— А найголовнiше… Ну, це вже не для вас — для мене… Вiн, оцей, як ви кажете, «Рембо» — легкодуха людина. Такi не здатнi на убивство. Менi було так важко! Уявiть — як мiшком по головi: Андрiй зник. Обшук, покази, переляк, хвилювання за людину, з якою прожила стiльки рокiв. Менi так потрiбна була його пiдтримка! Просто тепле слово, бiльше нiчого! Будь-що я нiколи не втягла б його у цю мiшанину! Та вiн взагалi не схотiв говорити. Сказав одне — не телефонуй бiльше. Мiж нами нiчого немає. Забудь. Ось тодi i розповiв бiльше, що його дитина хвора на дитячий церебральний паралiч i вiн насамперед належить цiй дитинi. Iгор Веселовський розумiв, що якби у цiй ситуацiї, не дай Боже, виплив його зв'язок з iншою жiнкою, дружина не витримала б. А вiн не мiг травмувати її у таких умовах. Зiзнатися, я не повiрила, але зрозумiла, що ця людина слабодуха. Менi ж нiчого не було потрiбно вiд нього. Я нiколи у життi не пiдставила б його! Не дозволила б собi руйнувати його сiм'ю. Навiть правдивість слiв його не збиралася перевiряти. Просила, благала перечекати i не прощатися назовсiм. А вiн просто злякався. Вiдвернувся у бiдi. Вiдвернувся назавжди. I ви подумайте добре, проаналiзуйте усе, що я розповiла. Перевiрте зрештою, це ж у ваших силах. Але не робiть того, що зiбралися. Я також бiльше нiчого не вiдчуваю до Веселовського. Але я прошу вас — не добивайте цих людей. Майте милосердя. Вони тут нi до чого.

Тепер уже я обтер долонями обличчя, змучено вiдкидаючись на спинку. Воно пашiло. Голова йшла обертом i вiдмовлялася синтезувати думки. А двi мої складовi зiбралися наче зчепитися не на жарт у такий неслушний час.

«Казало я! — зловтiшалося оте друге. — А ви зовсiм з мене дурня зробили. А iнодi варто прислухатись».

«Пробач», — несподiвано вiдповiло перше Я.

Я пiдвiвся, i не питаючи у господинi дозволу, налив i собi. За спокій у власнiй душi, де панував повний розгардiяш. Олена дивилась на мене, наче хотiла щось сказати. Натомiсть…

— Коли «накрилася» моя дуже дотепна версiя стосовно Зварича, я впав у розпач, але був радий, що друг-мисливець не зрадив i не убивця. Версiя стосовно вас здавалася ще дотепнiшою. Вона також виявилася неспроможною, але я знову радiю, що тепер уже ви не опинилися у таборi ворогiв. Якщо так пiде далi, я встановлю повну iдилию у навколишньому свiтi, але нi на крок не наближуся до Чумака.

— А ви хотiли усе й одразу? — промовила Олена, пiдводячись. — На жаль, так не буває. Я дiйсно не потрапила до кола ворогiв? Тепер ви упевненi?

— Повiрте, менi дуже шкода, що я попсував стiльки ваших нервiв.

Я пiдвiвся, взяв її за руку:

— Не ображайтеся. Я намагаюся чесно робити свою справу.

— Розумiю. Анатолiю, я не кохаю свого чоловiка, але багато чим перед ним завинила. I менi зараз важко. Неймовiрно важко. Здавалося, усе має якось влягтись, поступово забутись, а не виходить. Знайдiть його, прошу вас.

Я пригорнув її до себе i погладив по головi.

ХVI

Iнодi я ловив себе на думцi, що нагадую вовка, зачиненого у закритому просторi. Звiр роздратований, збуджений, напружує нюх та зiр i клацає зубами на усi боки — щойно десь щось здасться або причується. Подiбна тактика приречена на поразку. Я зрозумiв це, як тiльки взявся до напрямку Камiнського та Свiтлани, залишеного свого часу прозапас. Одразу ж з'явилися новi пiдозри i новi версiї, якi, вiдчувалося при критичному поглядi, висмоктую з пальця.

Тому Роман з Павлом залишилися копирсатися в Інтернетi, крокуючи слiдами змiн стосункiв Свiтлани з Камiнським, а ми з Сергiєм невдовзi збиралися вирушити у напрямку Олександрiвки — точно вiдомого передостаннього мiсця перебування Чумака. I найближче моє завдання бачилося в тому, щоб знайти останнє мiсце, звiдки вiн телефонував.

За два днi до виїзду я особисто переговорив зi свiдками, вказаними у протоколах, що розмовляли з ним по телефону у той останнiй день, коли письменник перебував невiдомо де. Схоже, їх так «заїздили», що цi люди усе знали напам'ять i повторювали практично слово у слово. Усе це я знав. I лише один викликав у мене справжнiй iнтерес. Це був Валерiй Перейма, головний редактор журналу «Всесвiт», у якому регулярно публiкували твори Чумака. У той день, перед зникненням, зателефонував сам Чумак. Iшлося про уривки з його поки що неопублiкованого роману. Саме журнал «Всесвiт», у якому Валерiй працював ще десять рокiв тому, пiдтримував Андрiана Чумака на зорi його сходження, публiкуючи твори тодi практично невiдомого письменника. Тепер вдячнiстю платив сам автор, роблячи всiлякi винятки для журналу. Твiр, який досi не друкувався i назви якого Валерiй не знав, Андрiан розпочав давно, але так i не завершив. Вiн мав пiдняти рейтинги журналу. Тим паче, що упродовж пiвтора року не вийшло жодної нової Чумакової книжки!

Журнал переживав нелегкi часи, тому Перейма розраховував на цю послугу i значне зростання накладiв. А Чумак все зволiкав з виконанням обiцянки. У цей день Чумак зателефонував i «убив» жахливою новиною. Роман щез. Подiвся не знати куди. Упродовж тижня Чумак марно намагався вiдшукати його у власному комп'ютерi та на компактах i тепер перепрошував за незручностi i невиконанi обiцянки. Роман зник. Можливо, випадково стер його. «Я не знаю, де ще шукати, пробач. Наступний — твiй». Такими були останнi слова письменника. Усi мої подальшi розпитування нiчого нового не дали. Валерiй слово у слово повторив те ж, що й усiм попереднiм слiдчим. Дивина — пропав роман, а слiдом i сам автор. Майже мiстика. I нi назви, нiчого, за що можна було б зачепитися. Власне, це намагалися зробити й до мене. Нiхто з опитаних людей, що так чи iнакше мали стосунок до Чумакової творчостi, не чув про якийсь майже закiнчений i не публiкований роман. Не було його й у комп'ютерних, i паперових архiвах письменника.

Привiд зайти з'явився сам собою. Олена була вдома.

— Не працюється менi останнiми днями, — поскаржилася вона. — Прийду зранку до магазину, покручуся i назад. Нехай молодь торгує. А вдома також товчуся i не знаю куди себе подiти.

— Гадаю, значною мiрою завдяки моїм старанням, — припустив я.

— Нiчого не вдiєш, — зiтхнула Олена. — Сама хотiла. Сильно ж я тодi розкисла. Навiть незручно перед вами.

— Не зважайте. Сам почуваюся винним. Паршиве вiдчуття. I досi радiю, що у нас з вами не сталося гiршого. Не хотiлося б.

— Не переживайте, — Олена посмiхнулася самими кiнчиками губ, торкаючись моєї руки. — Не така вже я iстеричка. Умiю вiдрiзняти справжнi думки i потяги людини вiд удаваних. Тому не ображаюся i завжди вам рада.

— Дякую, сьогоднi є привiд.

— Знову у чомусь мене запiдозрили? — звела очi вона.

— Нi. По-перше, хочу запитати, чи не доводилося вам чути вiд чоловiка про якийсь початий i незакiнчений роман?

— Початий i не закiнчений — нормальне явище для письменника, принаймнi такого як Андрiй. Думаю, у нього такий роман не один. I не два. А щоб я чула… Може й чула колись…

— Це якийсь особливий роман, — додав я. — Напевно, вiн надавав йому неабиякого значення.

— Не знаю, — знизала плечима Олена. — Вiн не дiлився таким зi мною. Новi романи, задуми… Нi. I я, зiзнатися, сама не лiзла i не питала. А це може мати якесь значення для пошукiв?

— Гадаю, може. Є таке припущення.

— Правда, не можу нiчого пiдказати, — пошкодувала Олена. — А друге?

— Що друге? — не зрозумiв я.

— Кажучи про сьогоднiшнiй привiд завiтати до мене, ви сказали по-перше. А друге?

— Дiйсно, — похитав головою я. — Попрощатися. Їду у подорож. Чи надовго — не знаю. Слiдами вашого чоловiка. Час змiнити тактику. Сподiваюся знайти останнє мiсце його перебування. Те, звiдки телефонував.

— Вiзьмiть мене з собою, — несподiвано попросила Олена. — Сиджу тут днями i не знаходжу собi мiсця. Вiзьмiть, справдi. Не заважатиму, навпаки. Завжди буду пiд руками i зможу щось пiдказати. Ну, ви ж не самi їдете, щоб це моє прохання звучало негарно!

— Панi Олено, — промовив я, не приховуючи розпачу. — Повiрте, менi хотiлося б цього. Але я не можу. Якщо так зробити, поїздка для мене перетвориться на приємну подорож. Вiдчуваю, що насолоджуватимуся вашою компанiєю, замiсть шукати вашого чоловiка. Цього не можна дозволити, ви ж розумiєте. Ми маємо досягти результату. А пiдказати — для цього є телефон. Я телефонуватиму. I… сподiваюсь, ви чекатимете на мене.

— I переживатиму, — зiтхнула вона. — Не лише за результат, а i за вас. Пробачте за недоречну iдею. I… бережiть себе.

Вона попрощалася зi мною дуже тепло. Так, що не мiг не з'явитися ще один стимул повернутися швидше, зробивши справу. Досягнувши успiху.

Тому щойно зачинилися дверi її квартири, загнавши у далекий кут своє нав'язливе друге Я, занурився у конструктивнi думки. Отже, можливо, Чумак брехав. I нiякого роману насправдi не було.

На це моє припущення Валерiй лише похитав головою. «Не такою людиною був Андрiй, — сказав вiн. — Якщо обiцяв — значить щось конкретне мав на увазi. Принаймнi зi мною так не повiвся б».

I я повiрив йому. Повiрив значною мiрою завдяки першому своєму вiдкриттю у справi. Це було перше, знайдене дiйсно цiнне «таке», чого до мене не побачив нiхто! У той день Чумак говорив по телефону шiсть разiв. Причому п'ять разiв дзвонили йому i лише один раз вiн сам. Якраз дзвiнок до Валерiя був винятком. Дзвiнок до людини, якiй завинив. Бiльше нi до кого Чумак у цей день телефонувати не збирався, хоч справи рiзнi, безперечно, мав. Схоже, усi цi справи у четвер, двадцять першого березня, для Чумака вважалися вже не актуальними. I лише одна, за яку було соромно, змусила його набрати номер.

Чи не тому, що мiг передбачати хоча б якоюсь мiрою крутий поворот у траєкторiї власного життя?

I ще одне вiдкриття принесла менi розмова з Валерiєм. Якщо ж бути точним, ця думка з'явилася у мене ще до зустрiчi з ним. Валерiй виявився єдиним, хто, розмовляючи з Чумаком у цей день, чув гавкiт собаки. Двiчi, а може тричi десь поруч загавкав пес. За моєю вказiвкою хлопцi змонтували кiлька аудiозаписiв i упродовж години я прокручував їх Валерiю, що закляк перед монiтором, притиснувши навушники. Зрештою вiн обрав кiлька схожих.

Усе збiгалося. Менi залишилося тiльки задоволено потерти руки. Пес Андрiана Чумака належав до породи чорних сетерiв-гордонiв. Порода вишукана, навiть аристократична. До того ж, сам Джай, а так звали пса, належав до елiтних лiнiй. А це свiдчило про те, що усi його предки ходили по струночцi бiля своїх господарiв i ставали у картиннi стiйки, ще й не на будь-яку дичину. Ось так. I хто ж як не я мав найкраще зрозумiти, що такий собака не зчинить гавкоту серед лiсу чи поля, ще й брехливим дворовим голосом!

Це практично неможливо. Нi, будучи у розумiннi мисливця напарником, такий пес мiг гавкати обурено на господаря, що, припустимо, збирався перервати полювання i посадити його в машину, мiг щось випрошувати, благально заглядаючи в очi. I при цьому пес мав бути поряд з господарем, i гавкiт цей мав забивати вуха того ж Валерiя, не даючи змоги чути сказане Чумаком. А тут — гав… гав…

Так виходило, що це був не Джай, а iнший пес. Тож двадцять першого березня Чумак був у мiсцi, де гавкали собаки, а отже, мали бути i люди. Тобто хтось все-таки мiг його бачити.

Сергiй похитувався поруч на пасажирському сидiннi, заклавши навушники i примружуючи очi вiд сонця, що заходило. Далеко не новий, але цiлком пристойний джип «Мiцубiсi» за документами був оформлений на Густавссона i вiдтепер виконував роль нашої службової машини. На мою настiйну вимогу нiмець змушений був написати розписку, що не матиме до мене претензiй у випадку її втрати. Лише тодi я сiв за кермо. На базi «В'юнище» товклося чимало народу. I поки Сергiй оформляв для нас номер, я прогулявся з черговим, що видавав човни. Човняр добре пам'ятав письменника, як i всiх, хто завiтав сюди згодом у його пошуках. I те, що вiн розповiв, у загальних рисах вiдповiдало свiдченням iнших. Чумак був закоханий у воду i все, що пов'язано з нею. А на базi займався тiльки тим, що й належало. Зранку, завантажившись iз собакою у човен, полював на гусей, ставив жерлицi на щуку, спiнiнгував. На базi знали, хто вiн такий. Його джип знаходився на стоянцi поблизу будиночка, у якому письменник винаймав номер. Упродовж п'яти мiсяцiв з часу зникнення Андрiана номер розiбрали мало не по дошках, опитали усiх, хто жив тут пiсля нього. Усi данi допитiв та експертиз я мав не лише у головi, а й при собi у комп'ютерi, i не знав, що ще можу зараз тут зробити у планi розшуку. Тому, прихопивши спiнiнг, попросив чергового вiдв'язати човен. Бiльшiсть човнiв на базi були металевими, зробленими з дюралюмінію. Чумак любив тишу, тому брав дерев'яний човен, нехай важчий i менш зручний. Вiн «не гримiв» пiд ногами. Бiльшiсть рибакiв i мисливцiв плавали на веслах. Вiн використовував жердину, якою пхають човен, впираючись у дно. Тому i пам'ятав черговий «посудину», яка постiйно була у його користуваннi.

Я став на її дно, грюкнув кинутий ланцюг i човен рушив по встеленому зiв'ялими лiлiями плесу назустрiч осiнньому заходу сонця. Ставши на кормi, я встромив жердину у дно i зробив сильний рух, «поправляючи» її кiнцем по водi. П'ять мiсяцiв тому так само вiдпливав у цьому ж напрямку Андрiан Чумак.

Щука, запечена на мангалi, справила на Сергiя враження. На базi помiнялися черговi, але ми запросили до столу обох. Найкраще пам'ятав Чумака старший — Петрович. Приїхавши в сутiнки, письменник любив посидiти бiля нього, слухаючи численнi байки. Подорожуючи, Чумак збирав матерiали для мисливських оповiдань. Принаймнi так знали люди, котрим доводилося розповiдати йому всiлякi iсторiї. Вугiлля розкидало iскри у нiчний морок, а я слухав теревенi про те, яким був їхнiй вiдомий постоялець. Усе це я знав. Образ людини, яку належало знайти, склався у мене остаточно за цi днi i увага не бажала фiксуватися на дрiбницях, якi згадували i згадували човнярi.

Сергiй не лiз в очi зi своїми думками та порадами. Повечерявши, вiн пiшов подивитися на нiчний лов ляща, а я влiгся на подушку, на якiй, можливо, п'ять мiсяцiв тому у короткi години сну вiдпочивала голова письменника. Ця думка настирливо лiзла наперед, вiдпихаючи iншi.

Так, вiн був своєрiдною людиною. Так, вiн жив дивним життям. I разом з тим уся його подорож аж до кiнця перебування на базi «В'юнище» вкладалась у звичну схему. Скажiмо так — звичну для нього. I лише пiсля того, як джип виїхав за ворота бази, почалося по-справжньому дивне. Органи i детективи, засоби масової iнформацiї у першi два мiсяцi розшуку поставили на вуха буквально всю країну. Усi, хто хоч iнодi вмикають телевiзори, знали про цю подiю. Отже, перебування його на подiбнiй базi або ще десь мiж людьми було неможливе. I якщо упродовж усього цього часу Чумак залишався живим, то мав би бути десь в абсолютно безлюдному мiсцi, де нiхто не бачив нi його самого, нi машини. Або ж був пiд контролем людей, що організували його зникнення i, можливо, контролювали усi його телефоннi розмови в останнiй день.

Якщо мало мiсце перше, то виходило, що сам Чумак планував таку собi втечу. Недарма не розповiв мисливцям планiв про майбутнi маршрути, а у телефонних розмовах вiдмовчувався про мiсце свого перебування. Отже, у цьому випадку щось замислив вiн сам. I з погляду звичайної логiки кому як не йому самому найлегше було б обрубати усi кiнцi так, щоб нiхто потiм не докопався.

Я дуже добре розумiв, що до мене тут було кому усе перевернути догори дном. Власне, це й зробили. I ось, не покладаючись нi на кого, я проробив те саме. Та все ж, щось заважало менi виїхати з бази «В'юнище». Де вона, та нiша, куди не дiйшли їхнi руки, у якiй я, принаймнi на думку Андрiйовича, плаваю, наче риба у водi?

Вода i була цiєю «нiшою», бiльше зрозумiлою для нас з Чумаком i менше — для усiх слiдакiв та «приватникiв». Тiльки-от слiди на водi зникають швидко. Дуже швидко. А минуло майже пiвроку.

За тиждень я обплавав практично усе водосховище. Там, де голi береги обмежували чисту гладь, доводилося гребти, докладаючи максимум зусиль, i економити час. Тут навряд чи могло б загубитися щось цiкаве. Проте всяке буває. Якась рiч, прибита хвилею до берега, могла б пролежати тут навiть i пiвроку. Посерединi озера виднiвся острiв — не справжнiй — просто шматок плавуна, який вiдiрвало пiд час негоди i якимось чином загнало сюди, на мiлину, де вiн i засiв. Очевидно, сталося це рокiв три-чотири тому, адже посерединi навiть встигли вирости кущi. Свого часу Чумак розпитував про нього одного з човнярiв i, вочевидь, сам плавав туди. Нишпорили тут i детективи, що iшли по його слiдах. На островi було мокро i цямкало пiд ногами. Нiчого цiкавого.

Iнше враженя справляв протилежний берег. Об'їхавши озеро навколо, ми витратили день, аби прогулятися по ньому. Берег був пiдтоплений. Крiзь соковиту траву проблискувала вода. Потiм починалися мочарi, а далi — суцiльна стiна очерету, яка мiсцями розширювалась i язиками врізалася у водний простiр. Суцiльний та густий очерет не мав якихось промiжкiв, заплав, плес. Вилiзши на найближчу гору, я довго оглядав берег у бiнокль. Там, де берегова лiнiя вигиналася у виглядi затоки, ширина очеретяної смуги становила до трьохсот-чотирьохсот метрiв, а може й бiльше. Але там i мiсцевiсть опускалася, тому оглянути цей масив з пiдвищення було неможливо. Хiба замовити вертолiт.

Ця думка змусила посмiхнутися самому собi, i все ж таки я набрав Андрiйовича. Вiн однозначно був задіяний у цю справу як такий собi посередник, i усi вузькi питання зручнiше вирiшувати через нього. Андрiйович вiддзвонився за якихось двадцять хвилин.

— Ну що, розвiдав я це питання, — за звичкою важко зiтхнув вiн. — Мiсцевiсть з вертольота оглядали. Щоправда, робилося це аж через два мiсяцi пiсля припинення основного слiдства. Детективи з «Меркелю». Фiнансували цей захiд твої ж замовники. У їхнiх матерiалах це мало б фiгурувати. А що, є потреба зробити це знову?

— Не знаю, — сказав я. — Побачимо.

Думка про те, що огляд потрiбно повторити, причепилась не на жарт.

ХVII

Уранцi наступного дня Сергiй влаштувався на тiй самiй горi з бiноклем, ще й видерся на дерево. Точка знаходилася на значнiй вiддалi вiд очеретяної затоки i кут спостереження не давав змоги детально роздивитися зверху очеретянi хащi. Та все ж таки вiн отримав нагоду допомогти менi у цiй задумцi.

Коли човен, здолавши шлях вiд бази, запхався носом в очерет, я набрав Сергiя.

— На мiсцi, — вiдрапортував вiн. — Дивлюся. Вас не бачу.

— А зараз?

Я взяв великий пакунок з яскраво-жовтого полiетилену, причепив на кiнець жердини, за допомогою якої просувався, i пiдняв над очеретом. Висота очеретяних китиць сягала трьох метрiв i морок тут був наче у лiсi. Та все ж таки цього вистачило.

— Бачу! — вигукнув Сергiй. — Ви на самому краю.

— Прекрасно, — я зняв полiетилен i кинув на дно човна. — Тепер як домовлялися. Я «маякуватиму» й одразу пiдноситиму догори. Тодi ти дзвониш i доповiдаєш.

Жердина вгрузла у дно i човен захрустiв очеретяним лiсом. Глибина тут сягала двох метрiв. Нiс човна розсував грубi стебла i лiз у глибину заростей. Тут сам чорт ногу зламає i шукати будь-що — це те саме, що голку у скиртi. Та те, що шукав я, мало б знайтися. Якщо iснувало взагалi. У даному разі мене цiкавила одна конкретна рiч — бував тут Чумак чи нi.

Скинувши куртку, я «маякнув» Сергiєвi i пiдняв жовтий куль. Вiдповiдь не забарилася.

— Усе нормально. Iдете по краю. Так i далi.

А я мав бути уважним. Вiд вертикальних зелених очеретин, що утворювали справжнiй лiс, починало мерехтiти в очах. Стоячи у човнi обличчям до берега, я повiльно витягав жердину, втикав її у дно ближче до себе i робив несильний поштовх, знову i знову вдивляючись у заростi. Човен, ломлячи стебла, рухався уздовж краю заростей. До вечора було далеко. До кiнця очеретяної затоки ще далi.

В обiд ми зупинилися перекусити — я у човнi, Сергiй на пагорбi. Очi вже нiчого не сприймали. Зараз сонце наблизиться до обрiю i менi заважатиме ще й це. Усе автоматично переносилося на завтра.

Є!!!

Це було воно, те, що я шукав. Тiльки-от не сподiвався знайти так легко. За п'ять мiсяцiв мало б зарости краще.

Вiд хвилювання я присiв i озирнувся. За моїм човном, ширина якого до метра, залишався прокладений в очеретяному масивi такий же слiд. Стебла — новi та торiшнi, вже сухi, з хрустом ламалися вiд просування човна. Таким чином за кормою залишалася смуга води, наповнена уламками очерету. Iнша смуга, яку я щойно перетнув, вiднiлася значно гiрше. Очерет встиг стулитися, повиростали новi, молодi стебла. Але не побачити її я не мiг. Тут утворювалась нiби просiка i свiтло зразу ж вдарило в очi. Цей шлях пролягав упоперек мого i вiв у глибину масиву, у напрямку берега, де чатував Сергiй. Тут точно був Чумак. Ось яка думка, на перший погляд безпiдставна, спала менi.

Перекинувши жердину на другий борт, я повернув човен i рушив його слiдом. У грудях млоїло вiд хвилювання.

Вiн. Нiхто iнший не мав би сюди лiзти. Для чого? Тут не ходила риба, та й способiв її лову у такiй гущинi не існувало. Тут не полювали на качок, оскiльки огляду неба у височезному очеретi практично не було, а пiдбиту дичину знайти ставало неможливо. Тут нiхто не мав би прокладати шлях, аби дiстатись до берега, оскiльки неподалiк ширина очеретяної смуги була значно меншою. Усе пiдказувало менi, що слiд цей зробив Чумак, який зi слiв працiвникiв бази вiд рання до вечора пропадав на човнi не знати де.

Пхатися коридором було значно легше i лише серце завмирало вiд припущень: а що я там побачу, у самому серцi очеретяних хащiв, де просiка закiнчиться, адже цю саму очеретяну смугу уздовж усього берега ми обстежили i вихiдного слiду не знайшли! Отже, хiд мусив закiнчуватися слiпо.

Зупинившись на мить, я знову просигналив жовтим пакетом.

— Ви дуже заглибились у напрямку берега, — прокоментував Сергiй. — Рухаєтесь у саму гущавину.

— А до берега скiльки ще? — запитав я.

— Ну, половини ще не пройшли.

Човен з шелестом посунув далi. А невдовзi попереду стало ще свiтлiше. Проглядалося якесь розширення коридору. Ну, невже…

Ще один рух жердини — i я виплив на прогалину. Це була зовсiм маленька прогалина. Не природня. Зроблена. Очерет виламаний навмисне i з води стирчали лише чорнi грубi стебла. Коридор таким чином розширювався до двох метрiв i закiнчувався глухим кутом. Далi — суцiльна стiна.

Хтось проклав сюди шлях крiзь гущавину, причому дуже вдало замаскував вхiд. Адже, пливучи вздовж очерету, я не знайшов його. Зробити це не складно: човен заганяється в очерет навскiс, стебла обережно розсуваються жердиною, а потiм зсуваються на мiсце. Якщо зробити акуратно, вийде зовсiм не помiтно, тим паче за кiлька мiсяцiв.

Я стояв у човнi, уважно розглядаючи щойно вiдкриту потаємну заплаву. Виламанi i напiвзогнилi стебла очерету лежали тут же у водi. Над головою ходили пiд вiтром верхiвки-китички та добре проглядався шматок неба. Для чого вiн зробив цю галявину? Не для розвороту ж човна!

Нi, аж нiяк. По-перше, двометрової ширини для такого розвороту не вистачить. Та й нiхто не плаває так по-дурному: просто роблять такий собi поворот i завертають поступово у зворотньому напрямку.

Так легше.

Чумак не був чужинцем у цьому очеретяному лiсi. Тому, якщо слiд дiйсно належав йому, нiколи так не зробив би. Нi, вiн приплив сюди навмисно i навмисно зробив цей схов. От тiльки для чого?

Майже годину я мацав дно жердиною, намагаючись не порушувати вигляду прогалини, не ламати очерету, а водночас не пропустити жодного сантиметра. Дно виявилося чистим. Тут вiн нiчого не сховав. А потiм довелося довго оглядати стiни очерету, шукаючи слiди. Їх тут було вдосталь, але усi вони свiдчили про одне — хтось навмисно поламав очерет. Бiльше нiчого.

В очах рябіло. I я досi не розумiю, як воно могло потрапити у поле моєї уваги. Коли зовсiм млосно ставало вiд лiсу зелених стебел, я дивився на воду. I в один з таких моментiв очi нашукали… листок не листок. Щось напiвзогниле. I лише взявши це в руку, зрозумiв, що тримаю.

Шматок тканини. Шматок зеленої тканини! Маленький, менший, анiж пiвдолонi. Ромбовидної форми, з правильно врiзаними кутами. Вiд чого це? Я розгладив його. Вiн був брудний, розкислий i все-таки чiтко розрiзнялося, що тканина не одного кольору. Зеленi розводи. Лише завдяки наявностi у водi великої кiлькостi очеретяних уламкiв, вiн не пiшов на дно. Це була камуфляжна тканина. Попри самий край шматочок був роздертий. Вiд чого ж це? Чому така дивна форма?

I здогад прийшов несподiвано. Так само, як i знайшовся сам шматок.

Це був елемент камуфляжної сiтки. Їх застосовують у вiйськовiй справi для маскування наземних об'єктiв вiд огляду з повiтря. Такi сiтки, обвішані шматками подiбної тканини, використовують i мисливцi, до речi, при полюваннi на гусей. Дика гуска надзвичайно обережна i усе бачить з повiтря. Тому на вiдкритiй мiсцинi мисливцi вдаються до такого. Але…

Я вийняв телефон i набрав Зварича.

— Михайле, доброго дня. Анатолiй Рибак турбує, якщо не забули. Той, що пошуками займається.

— А, так-так! — вiдгукнувся вiн. — Вас забудеш… Що там?

Iнтонацiя голосу свiдчила про те, що вiн не тримав на мене образи.

— Маю ще одне питання. Серед мисливського реманенту Андрiя ви не пам'ятаєте камуфляжної сiтки? Розумiєте, про що я?

— Звiсно, — без найменшої заминки вiдповiв лiкар. — Була. Андрiй купив її того року, що й машину. Я казав, у нього тодi грошi з'явились, багато чим прибарахлився. Гарна сiтка. Ми її не раз розтягали вiд пернатих.

— А тканина яка, не пам'ятаєте? — моє серце завмерло.

— А пам'ятаю, уявiть собi. Менi тодi сподобалася, я розглядав. Такi шматочки, з розводами, як ото костюми шиють.

— А форма?

— Ромбики. Точно. Такi, ну… як долонька, приблизно.

Я сидiв у човнi i мене розпирало. Знайшлося таке, чого до мене нiхто не знаходив. I водночас, перше моє вiдкриття, що стосувалося безпосередньо Андрiана Чумака. Треба було тiльки належним чином розпорядитися знахiдкою.

ХVIII

— Ну i що ви там нарили? — запитав Сергiй, зустрiчаючи мене бiля ворiт бази.

Я розповiв йому про знахiдку. Напарник лише роззявив рота i радiв першiй серйознiй удачi.

— Давай поки що так, — насамкiнець рiшуче промовив я. — Лише ми двоє знаємо про це. Схоже, Роман з Павлом хлопцi надiйнi, але…

Щось спонукало мене нiкому не розповiдати про знахiдку. Можливо, вiдчуття невпевненостi, що слiд належав саме тому, кого ми шукали. А втiм…

Те, що вiдомо кiльком, обов'язково знатиме ще хтось, навiть якщо хлопцi i не приставленi до мене для контролю i шпигування. Чим бiльше людей знає, тим бiльша ймовiрнiсть, що iнформацiя доходитиме не лише до зацiкавлених у розшуку Чумака, а i до супротивної сторони. Тому краще вже менi розпоряжатися нею на власний розсуд.

— Як скажете, шефе… — дипломатично розвiв руками Сергiй.

Сьогоднi на базi чергував Iван i за вечiрньою юшкою я розпитав його про те, що мене цiкавило.

— А рiзне бувало, — скривився той. — Часом їде лише зi спiннiнгом i рюкзаком. Ну, зрозумiло, собака, рушниця… А iнодi так запакується…

Звiсно, не лiчили човнярi його реманенту, але запам'яталося тому ж Iвановi, як одного разу, вже ближче до самого вiд'їзду, письменник взяв iз собою пакунки, клумаки у зручних сумках та рюкзаках iз захисної тканини. Казав, що, можливо, ночуватиме у човнi, але не ночував, повернувся.

Я розгладив на долонi полiетиленовий пакетик з висушеним шматком тканини. Гаразд, нехай одним з пакункiв була ця камуфляжна сiтка. Але вiд кого i для чого вiн збирався пiд нею ховатися? Навiть зробивши таку широку прогалину в очеретяних заростях, утiкач залишався непомiтним для усiх навiть разом iз човном. Для гусей з качками i поготiв. Що вже казати про людей, якi не мають можливостi зазирнути зверху. I раптом…

Думка про вертолiт прийшла удруге. З пагорба на березi, де влаштувався Сергiй, мене не можна було помiтити навiть у бiнокль i навiть без камуфляжної сiтки. Адже мiй помiчник не побачив самої прогалини, а лише жовтий куль, який я пiднiмав над очеретом. Отже… Той, хто закривався у цьому очеретяному тунелi камуфляжною сiткою, запобiгав ще й такому варiантовi. Прогалину в очеретi можна було розгледiти лише з вертольота, який би завис низько i безпосередньо над нею. Тож, аби цього не сталося, вiн розтяг над човном сiтку. Отже, передбачав, що вертолiт може тут з'явитися. Iнакших варiантiв бути не могло.

Чумак очiкував пошукiв з використанням вертольоту. Пошукiв чого? Або кого? Дурне запитання, поставлене собi самому. Висновок напрошувався не двозначний. Якщо Чумак передбачав пошуки вертольотом, отже знав, що скоро зникне. Виходило, сам планував зникнення!

Оце було вiдкриття… Така версiя не фiгурувала у жодних, отриманих мною документах. Можливо, i мої попередники не вiдкидали такого варiанта, але доказiв на його користь не знайшли, тому й не розроблялася подiбна версiя. Усе решта, про що я думав ранiше, вiдiйшло на другий план. Думки несамохiть поверталися до очеретяного схову.

Ширина прогалини була бiльшою вiд усього проходу, проробленого човном. Але для розвороту човна її однаково не вистачало. Тодi для чого ж вiн виламав очерет? Можливо, для конструкцiї, яка б тримала сiтку? Якщо так, це мали бути чотири жердини на кшталт тiєї, за допомогою якої плавають на човнi. I навiть потужнiшi. Де вiн мав їх узяти? Лiсу поблизу не було, та ще й такого, у якому росла б рiвна довга деревина. На базi! Про це знали б сторожi. Нi. Конструкцiя вiдпадала. Та й сидiти кiлька днiв у човнi на водi наприкiнцi березня? Навiть маючи необхiдний інвентар у виглядi спальних мiшкiв… Та й човен з бази! Вкради його — знатимуть, де шукати i самого письменника.

А що як вiн збирався тут лише щось ховати? Та й що таке мiг би ховати Чумак?

I нова здогадка з'явилася несподiвано. Iнший човен! Надувний гумовий човен! Чумак мiг перевезти його у розiбраному виглядi на дерев'яному човнi, накачати вже там, в очеретяному тунелi, i встановити на водi. Тому й глухий кiнець проходу став ширший, адже солiдний гумовий човен, можливо навiть обладнаний наметом, значно ширший вiд човна дерев'яного. Маючи надувнi стiнки, такий намет зберiгає тепло, його можна обiгрiвати простим примусом зсередини. У такому човнi навiть узимку можна протриматися не один день, а при бажаннi та досвiдi навiть не один тиждень. Такий човен, за умови, що вiн зеленого кольору, ще накрити камуфляжною сiткою — сто вiдсоткiв нiхто не побачить з повiтря.

Я знову зателефонував Зваричу. Виявляється, такий човен у Чумака був. Михайловi навiть довелося одного разу плавати на ньому. Вiн i пiд час слiдства давав такi свідчення, просто я пропустив це, передивляючись документи. А може й загубилося. Мав Чумак i примус, зручний та сучасний, яким не раз користувався пiд час своїх походiв у холодну пору року.

Усе, схоже, ставало на свої мiсця. Так виходило, що Чумак готував утечу. Завчасно облаштував це мiсце, встановив другий човен. Очевидно, збирався виїхати з бази машиною, попрощавшись назовсiм, i повернутися до нього вже пiзнiше, вночi, швидше за все на третьому човнi, також гумовому. Адже за свiдченнями того ж Зварича надувних човнiв, простiшої конструкцiї мав кiлька. А потiм… Потiм помiняв плани.

Човен мiй з покинутою жердиною застиг серед пожовклого латаття, методично чвиркав спiнiнг. Щоразу запущена у повiтря блешня падала точнiсiнько в одне й те саме мiсце так, наче саме там мала з'явитися зубаста королева пiдводного свiту. Я не ловив риби, принаймнi не думав про це, закидаючи механiчно i думаючи про своє.

Чумак, схоже, планував сховатися. Напевно, на якийсь час. Щось сталося, вiдчув небезпеку. Хтось попередив. Адже останнiм часом брав участь у справах не цiлком безпечних. Готував схов, але… не встиг. Його самого таки виловили ранiше i письменник зник уже по-справжньому. Невже усе так i сталось?

Але тодi я знайшов би у прогалинi в очеретi i човен з наметом, i усе решта. Нi. Щось не сподобалося йому самому. Або знайшов кращий варiант, згорнув свою базу, вивiз i взявся реалiзувати iнші плани.

Менi таки вдалося попри усе зловити пристойну щуку i тепер Iван, черговий бази, приготував її по-своєму.

— Щука суха, — пояснював вiн. — Смажити її потрiбно тiльки на смальцi i не борошно давати, а сухарi. I спецiями натерти…

— А їсти тiльки гарячою, — додав я.

— Ну звi-iсно! — вiн розплився в усмiшцi. — То що ви кажете? Браконьєри? Ну-у… Якщо чесно, ставлять сiтки. А як же? Два села по берегах стоїть. Ви лише уявiть скiльки народу! У тому числi й нашi клiєнти, тi, що приїздять. От вiрите — вiдпливаєте ви, а я вже бачу — ставитимете сiтку чи нi.

— А Чумак ставив?

— Нi. — ствердження човняра звучало безапеляцiйно.

— А купу клумакiв возив iз собою, — нагадав я.

— Ну то й що? — не згодився Iван. — Нехай хоч вагон клумакiв везе! Навiщо такому сiтка? Що вiн, голодний? Рибу продаватиме? Та у нього тiльки один спiннiнг баксiв на п'ятсот. А на ньому жилка дорожча, нiж мої черевики разом iз курткою. Навiщо йому сiтку ставити? Та й рибак справжній. Такий по процес їде, а не по рибу. Такi не ставлять.

— Та й не дай Бог попадешся, — пiдтримав я, завертаючи розмову у потрiбне русло. — Людина вiдома. Можна прогримiти. Неприємно. Рибiнспекцiя у вас як, працює?

— Та працює, але… Але це не заважає народу промишляти. Он — щойно нiч — по пiвсела на озерi товчеться. Їсти-то треба! З чого людина у селi житиме? У нас же не вкрадеш — не виживеш, самi знаєте. А рибiнспекцiя… — скривився Iван. — Вони бiльше «по гачках».

Це я знав i без нього. Перевiряти документи i рахувати гачки на вудках у риболовiв, звiсно, легше i безпечнiше, анiж ловити справжнiх браконьєрiв.

— А хоч мають обладнання? — допитувався я. — Колись, ще за Союзу, пам'ятаю, навiть на вертольотах рейди робили.

На це Павло тiльки посмiхнувся. Вертольота над водосховищем не бачили вже рокiв iз десять i виняток лише отой облiт мiсцевостi, здiйснений детективами з «Меркелю» через два мiсяцi пiсля зникнення Чумака. Усi вiдвiдувачi бази стояли тодi з задертими головами, спостерiгаючи давно забуте авiацiйне диво.

Тепер я мiг упевнено сказати собi, що не браконьєри влаштували знайдений лаз в очеретяному лiсi. Це зробив Андрiан Чумак. Причому зробив, страхуючись не вiд випадкового вертольота над головою. Передбачав свiй майбутнiй розшук.

ХIX

Версiя, що Чумак зник з власної волi, посiла тепер основне мiсце. Ба бiльше, це припущення стало нав'язливим. Я розумiв його шкоду для слiдства у цiлому, але не думати про це не мiг. Експертиза в особi Андрiйовича встановила достовiрнiсть моєї знахiдки — ромбовидний шматок зеленої тканини дiйсно ранiше належав до камуфляжної сiтки, якiпродавалися у мисливських магазинах. Таким чином, людина, що проробила тунель в очеретах, хотiла сховатися. Єдине, чого я не мiг довести на усi сто, що цiєю людиною був саме Андрiан Чумак.

За моєю вказiвкою хлопцi буквально перетрусили гараж письменника, де той зберiгав мисливсько-рибальський реманент. Якби-то їм вдалося знайти аналогiчний клаптик i там! На жаль, цього не сталося. Не знайшлося i самої сiтки. Отже, мисливець забрав її у подорож. У таких справах не можна покладатися на iнтуїцiю, але вона — рiч настирлива. Тому усi мої думки почало займати лише одне — куди мiг заховатися Чумак разом з джипом, реманентом i псом, якщо, звiсно, усе так i вiдбувалося.

Однозначно це мало бути повнiстю безлюдне мiсце. I що не кажи — по цiлiй країнi їх достатньо. Хоч Україна, звiсно, не Сибiр, при бажаннi знайти такий закуток можна. То ж у випадку, якщо вiн дiйсно втнув таке, неможливо перевiрити усi лiси та болота. Не можна задiяти такi сили, щоб ретельно обшукати усi бiльш-менш глухi мiсця, адже мисливсько-рибальськi рейди Чумака могли простягатися не на одну сотню чи навiть тисячу кiлометрiв. Звiсно, у бажаннi бути ближче до природи люди тепер лiзуть скрiзь i за подiбних розкладiв рано чи пiзно його знайдуть або ж вiн вийде сам. Проте мене це не влаштовувало. Я бажав його знайти. Хай там що, зараз я був власником детективної агенцiї i справа мене, що називається, забрала. Менi марився не лише бiльш нiж солiдний гонорар, а й реклама справи, якою захопився не на жарт — власної справи. Ось вона, агенцiя, котрiй вдалося знайти Чумака. Ось вiн, цей Анатолiй Рибак… I вiдганяючи передчасну ейфорiю, я намагався дiяти конструктивно i придумати якийсь iнший, обхiдний напрямок пошукiв.

Для подiбного вчинку у людини мають бути вагомi пiдстави. Навiть у такої незвичайної людини, як Андрiан Чумак. У розробцi версiї втечi вiд переслiдувань я покладався на допомогу Валерiя. Як головний редактор вiдомого журналу, вiн був компетентною людиною у багатьох питаннях суспiльного життя. А пiсля моєї відмови Свiтлані iнших кандидатур просто не залишалося. I Валерiй Перейма якнайкраще виправдовував мої сподiвання, не лише даючи поради, а й пiдкрiплюючи їх знайденими матерiалами.

Нападки на Чумака як на письменника з боку засобiв масової iнформацiї та полiтичних сил почалися одразу пiсля виходу у свiт його скандального роману «Пастка на Вовка», а з показом однойменного серiалу проти нього ополчилося мало не пiвкраїни — усi, хто спiвчували «Волi народу». Нiколи до цього письменник не втручався у дражливi полiтичнi питання i займав нейтральну позицiю. Бiльше того, Валерiй вважав, що в умовах жорстокого протистояння двох полiтичних сил, якими були «Воля народу» та «Надiя країни», ця книга, а особливо фiльм, послужили потужним iмпульсом для збурення суспiльної думки. Звiсно, вiдданi прибiчники кожної з партiй не змiнили своїх полiтичних симпатiй. А от тi, хто вагався… Не один громадянин пiсля вечiрнього перегляду «Пастки на Вовка» дещо по-iншому подивився на корiння своїх болючих повсякденних проблем. А це тисячi, можливо, навiть мiльйон голосiв. Щоправда, поразку «Волi народу» прогнозували бiльшiсть полiтичних оглядачiв, бо на той час партiя вже починала втрачати свої позицiї, але хтозна, як би розвивались подальшi подiї, якщо б не почались заворушення у столицi. А вони почались практично одразу пiсля виходу на екрани чотирисерiйного фiльму.

Та чи могло це бути причиною для зникнення… Як знати? Версiю про полiтичний чинник у зникненнi Чумака розробляли як слiдчi органи, так i приватнi детективи. Валерiй також був переконаний, що фiзичне усунення Чумака тепер уже не мало сенсу для «Волi народу» i могло бути тiльки помстою. Але такий мотив не лише я, а й усi мої попередники також визнавали несерйозним. Та й сам Валерiй схилявся до того, що убивство Чумака тепер могло лише нашкодити «Волi народу», яка зазнала повної поразки. Чумак як письменник зробив свою справу i бiльше нiкому не був потрiбний, хiба що в ролi такого собi сучасного нацiонального iдола, одного з багатьох, без яких немислиме життя натовпу.

I все ж сам Чумак мав бачити наслiдки своєї працi, розумiти, що грубо втрутився у важливi речi, нашкодивши сильним свiту цього, здатним заплатити по заслугах. Отже, не мiг не усвiдомлювати, що втеча — це найкращий порятунок вiд розправи. Версiю ж пiдставного убивства з боку самої «Надiї країни» з метою «повiсити» кричущий злочин на недобитих супротивникiв я не хотiв обговорювати. Ця сила зараз при владi, а Валерiй був її вiдвертим симпатиком. Про це я взагалi нi з ким говорити не бажав.

Тому значно цiкавiшою для мене стала версiя номер два, також незаслужено обiйдена увагою моїх колег, i згiдно з якою письменник мiг втекти вiд власної дружини. Така собi втеча iз сiм'ї. I тодi виходило, що зникнути мав не сам. Щоправда були деякi нюанси. Яка перспектива втечi з iншою жiнкою у таку глушину? Звiсно, з милим рай i в шалашi, але… до пори до часу. Жити в похiдно-польових умовах можна недовго. А отже, Чумак має з'явитись.

Або знайти можливiсть виїхати за кордон, оскiльки на батькiвщинi такiй людинi таємно прилаштуватися практично нiде.

Усi мої попередники намагались «розкрутити» цю версiю однаково — шукали зв'язки Чумака або докази перетину ним кордону, адже вважали, що втекти з коханкою вiн мiг лише в iншу країну. Було чимало свiдчень рiзних людей про те, з ким, коли, можливо… Працювали професiйно, на совiсть, рилися у бруднiй бiлизнi. Кого тiльки не приписували письменнику у дами серця! Чiплялися за найменшi приводи на кшталт криво зробленого фото на якомусь фуршетi. Звiсно, усi «претендентки» вiдмовлялися. I нiхто зi слiдчих, на мiй подив, не спробував потягти за ниточку з iншого боку.

Отже, робитиму це я.

Упродовж чотирьох днiв мої помiчники, що залишились у мiстi, збирали про це iнформацiю. Мене цiкавили конкретнi люди, жiнки, що зникли безвiсти у межах країни за три мiсяцi до зникнення самого Чумака i аж досьогоднi. Адже якщо письменник наважився на втечу з жiнкою, то логiчно, мала б зникнути i вона. Бiльше того, враховуючи толерантне ставлення Олени до чоловiка, були усi пiдстави припустити, що такого роду зникнення бiльше потребувала саме жiнка, з якою вирiшив зв'язатися Чумак, а не вiн сам. Можливо, до захоплення маститим письменником ця дама мала стосунки iз впливовою людиною i просто боялася розправи за зраду.

Мене вразила кiлькiсть: за цей перiод у країнi зникло двадцять вiсiм жiнок пiдходящого вiку. Я сам передивлявся данi на кожну. Сам вирiшував, чи є претендентка достатньо цiкавою для того, щоб отак втекти з нею на безлюдний острiв. I результат не забарився. Принаймнi менi знову захотiлось вигукнути «еврика», як ото пiсля Зварича чи «Рембо», або пiсля клаптика зеленої тканини, знайденої у водi. Звiсно, i цей слiд мiг бути хибним, але…

Вона дивилась на мене з багатьох фотографiй спокiйно i стримано, мала стрункi ноги, носила коротку спiдницю i використовувала вдалий макiяж. Iрина Коваленко, двадцяти чотирьох рокiв, не замiжня, студентка заочного вiддiлення торгово-економiчного iнституту, мешканка Рiвного. Проживала удвох з тiткою, яка пiсля смертi батькiв дiвчини самотужки виховувала її з дванадцятирiчного вiку. Нiчого особливого на перший погляд. Але була одна обставина, котра змусила мене одразу виокремити її серед iнших. Iрина була членом Рiвненського обласного лiтоб'єднання.

Як письменник, я знав, що це таке. Лiтоб'єднання — це органiзацiя творчої молодi. Воно збирало охочу до творчих спроб молодь на вечори, тусовки i часом навiть допомагало надрукуватися. Ця обставина, як принаймнi зачiпка, мала право на життя.

I справа пiшла-поїхала. У телефоннiй розмовi з головою Рiвненського лiтоб'єднання я дiзнався, що Андрiан Чумак тричi(!) був їхнiм гостем i брав участь у лiтературних вечорах. Уперше це сталося два роки тому, коли вiн ще не був аж настiльки вiдомий. Ще двiчi письменник приїздив торiк влiтку, причому раз за разом — з iнтервалом в один мiсяць. Я знову ж таки навiв довiдки i виявилося, що загалом Чумак рiдко брав участь у подiбних заходах, хоч запрошували усюди. Окрiм Рiвного, вiн лише по одному разу виступав на лiтоб'єднаннях у Харковi та Житомирi. I все!

Довелося через Прокопчука замовляти данi про дiвчину. Звiсно, нiхто не шукав її так, як Чумака. Я навiть уявляв собi, як це сталося. Прийняли заяву, почекали сорок вiсiм годин. Дiльничний опитав сусiдiв. Практично усе. Проте данi про зниклу залишилися у комп'ютернiй базі i залишатимуться там доти, доки не знайдеться сама Iрина Коваленко — жива або мертва. До цього справу не можна закрити.

Я гортав занесенi у ноутбук матерiали справи зниклої дiвчини i, звiсно, не знаходив там нiчого про вiдомого письменника. Жодної згадки. Ба бiльше — навiть про саму Iрину Коваленко там не було нiчого цiкавого. Нiчого, крiм однiєї речi, — пропала Iрина рiвно за тиждень до зникнення Андрiана Чумака.

Поїздка до Рiвного стала необхiднiстю.

ХX

Вона була маленька i навiть тендiтна, ця Марiя Петрiвна, тiтка Iри Коваленко, проте не викликала особливої симпатiї через надто швидку, з ковтанням слiв мову i вiдверто пiдозрiлий погляд. Я показав їй посвiдчення приватного детектива, звiсно, не вiдкриваючи, у якiй справi приїхав. Нехай думає, що дiйсно цiкавлюсь розшуками племiнницi.

— Отак-от билась я, билась у цьому життi i все для неї. I нiякої вдячностi. Нiколи, — бiдкалась Марiя Петрiвна. — Прошу її як дитину, Iринко, та розкажи менi, та послухай мене… Нiколи не знала — де вона, що робить… Часом i на три днi могла пропасти… Казала — доходишся…

— А хлопцi були у неї? Ну такi, щоб вам знайомi?

— Були ранiше. Сюди приходили. Я не боронила. Дiло ж молоде. А останнiй рiк — i хлопцiв немає, i сама не знати, де пропадає. Нi що з навчанням не знаю, ну нiчого!

— А старших чоловiкiв ви з нею не бачили? — запитав я. — Може, коли на машинi хтось пiдвозив i вам в очi кинулося? Може, перед зникненням?

Як мiг, я описав їй джип Чумака, потiм показав фото машини. На такiй Iру не пiдвозили нiколи.

— Марiє Петрiвно, а чогось цiкавого, особливого, не такого як завжди ви не помiтили останнiм часом, перед її зникненням?

Жiнка надовго замислилася. Їй були неприємнi цi запитання, як i сама моя поява. Схоже, ця жiнка вже змирилася з пропажею племiнницi, яку не надто любила. З важким i невдоволеним зiтханням вона дозволила менi оглянути її кiмнату.

У кiмнатi було прибрано пiсля обшуку, зробленого мiлiцiєю у днi зникнення дiвчини, але усi речi були на мiсцi. Тiтка клялася, що не винесла i не викинула нiчого.

Схоже, нова iдея фiкс з'явилась у моєму слiдствi. Я тепер не мiг позбутися переконання, що Iра Коваленко i Чумак зникли разом. Убивши у Рiвному чотири днi, я особисто переговорив практично з усiма членами лiтоб'єднання. I кiлька людей зауважили, що Iрина упродовж фуршету, яким закiнчилася остання зустрiч з Чумаком, довго стояла з гостем, обговорюючи якiсь проблеми. I саме вона за дорученням голови об'єднання пiд час першої зустрічі вручала письменнику пам'ятний сувенiр. А ще одна дiвчина, Оля, якiй кiлька разiв доводилося бувати вдома у Iри, бачила у неї три книги, запрезентованi письменником, з вiдповiдними дарчими написами.

Та ж сама Оля розповiла менi ще деякi цiкавi речi. Iрина завжди трималася якось осторонь i не поспiшала заводити подруг, принаймнi серед тих, хто вiдвiдував лiтоб'єднання. Разом з тим iнодi полюбляла пустити в очi пил. Не лише Олi запам'ятався випадок, коли зо два роки тому дiвчину пiдвезли до будинку, де мала бути тусовка, на розкiшнiй машинi з київськими номерами. Вiдчиняючи дверцята, Iрина цьомнула на прощання того, хто сидiв за кермом i кого нiхто так i не зумiв роздивитись. Згодом вона принесла на засiдання об'єднання купу примiрникiв своєї книжки, виданої у київському видавництвi i щедро роздала усiм, украй здивованим, не поскупившись на автографи. Я показав Олi та iншим зображення останньої та попередньої машин Чумака. Схоже, це був не вiн.

— Гадаю, вона навмисне попросила когось пiдвезти її пiд самi дверi, — говорила Оля, не приховуючи антипатiї до Iрини, — а потiм ще й поцiлувала, щоб ми бачили, наче у неї кавалер такий крутий.

— А з iнтерв'ю? — згадала раптом iнша дiвчина, Марина. — Пам'ятаєте? Пiсля того, як вийшла її книжка, ну та, що у Києвi, Iрка два мiсяцi розповiдала, що приїздили до неї iнтерв'ю брати для передачi. Тiльки-от нiякої передачi досi немає.

— Звiсно, — пiдхопила Оля. — Хто б там до неї додому приїздив спецiально передачу робити. Скажiть, ви самi читали цю книжку?

— Переглядав, — невизначено вiдповiв я.

— Ну i скажiть, за таке хтось би їхав до Рiвного передачу робити?

— А звiдки, з якого каналу? — запитав я.

— З НТI, — майже разом вiдповiли вони. — Ну принаймнi Iра так казала.

— А хто приїжджав не розповiдала?

— Казала, цiла група знiмальна, i ця, ну… популярна ведуча…

— Чикурда! — пiдказала Марина.

— Так! Свiтлана Чикурда. Отаке плела, уявляєте?

А втім, уявлялося. I ситуацiя ставала дедалi цiкавiшою.

Викликавши до Рiвного усiх своїх помiчникiв, я навернув по другому колi. Ми знову вишукували членiв лiтоб'єднання i ставили їм одне конкретне запитання — хто бачив, як Андрiан Чумак дарував Iринi три свої книги. Цього не бачив нiхто. Отже, це було зроблено наодинцi. Тож вони зустрiчалися без свiдкiв принаймнi раз. Отже, письменник мав до цiєї дiвчини особливе ставлення, i можливо, з цього могло щось закрутитися.

Довелось удруге зустрiтися з Iриною тiткою. Марiя Iванiвна була не в захватi вiд моїх вiзитiв i заявила, що нi сном нi духом не чула про якесь там iнтерв'ю, тим паче, взяте вiдомою тележурналiсткою, передачi якої постiйно дивилася сама. Та пояснення, що пошуки дiвчини ще тривають i її несприяння може бути вiдповiдно оцiнене слiдством, зробили свою справу. Я повторно обшукав кiмнату Iрини i навiть заглянув по iнших закутках. Книжок, подарованих письменником, там не було. Сама ж тiтка згадувала якiсь книжки, схожi на зразки, принесенi мною, адже неодноразово нишпорила в кімнаті племiнницi за її вiдсутностi. А оскiльки шукала дещо iншi речi, змiстом книжок, як i їхнiм авторством не поцiкавилась. Схоже, книжки зникли разом з дiвчиною. I ймовiрно, саме обережний Чумак наполiг на тiм, аби забрати їх iз собою.

Зате знайшлись два невеличкi стосики книг самої Iрини, тi, про якi велась мова i яких я одразу не побачив — «Квiти пiд небом» i «Весняна рапсодiя» — та, про яку розповiдала Оля. Обидвi, як на мене, не становили собою абсолютно нiчого у лiтературному планi — якесь безперервне нервове жiноче скиглення уперемiшку з радiсними зойками. Одна збiрка новел була видана невеликим накладом тут, у Рiвному, а от iнша — «Весняна рапсодiя» — дiйсно у столичному видавництвi «Мета» i тираж її становив п'ять тисяч примiрникiв. Перша книжка вийшла за сприяння того самого лiтоб'єднання. А от друга, за словами його голови, на грошi спонсорiв, яких начебто вiдшукала сама Iрина. Принаймнi, даруючи книги, дiвчина про це не розповiдала. Довелось Роману з Павлом негайно їхати до столицi i розшукати видавництво «Мета», яке спецiалiзувалось на друцi шкiльних пiдручникiв. Результат виявився несподiваним — грошi для видання збiрки новел видавництву перерахувала партiя «Воля народу». Як спонсорську допомогу.

Чого раптом Iрина мала отримати грошову допомогу вiд полiтичної партiї на видання такого «спаму»? За якi такi заслуги? Адже за свiдченням подруг i тiтки вона нiколи не брала участi у жодних полiтичних акцiях i, звiсно, не була причетна до самої «Волi». Варiант напрошувався лише один. Хтось iз функцiонерiв цiєї партiї, хто мав вiдповiднi важелi i стояв ближче до грошей, мiг зробити їй цю добру послугу. Одразу згадалися свiдчення подруг Iрини. Невiдомий столичний «крутелик». Чи не вiн часом?

Вiдтепер усi нашi зусилля спрямувалися сюди. Знайти, хто саме посприяв видiленню коштiв на книжку, або iншими словами — з ким зустрiчалася Iрина Коваленко у той перiод. Схоже, мав вималюватися непоганий любовний трикутник: Iрина, Чумак i невiдомий «крутелик», що вгепав на свою молоду коханку купу грошей. Звiсно, могли вони її не подiлити з Чумаком.

— I такий-от фiнал, — дозволив собi каламбур Павло. — Вiн прибирає Чумака, а їй не пробачає зради. Майже класика. Майже Шекспiр.

— Проте люди та пристрастi в усi часи однаковi, — повчально зауважив Роман.

— Може й таке бути, — згодився я. — Хоча…

Особисто менi трикутник намалювався у дещо iншому виглядi. Столичний крутiй дiйсно мiг не пробачити зради. От тiльки у свiтлi наших останнiх знахiдок бiльш iмовiрним ввижався варiант втечi Чумака зi своєю молодою подругою вiд нього, а заразом i вiд усiх решта. Чому нi? Навiть не чiпаючи Шекспiра, з упевненiстю можна сказати, що пристрасть штовхає людей i на кардинальнiшi та непомiркованiшi вчинки.

— А головне, що за таких розкладiв усi залишаються живими i зростають нашi шанси на перемогу i нечуванi гонорари, — пiдсумував Сергiй.

Тому хлопцi знову «зарились» в Інтернет, вишукуючи «щурiв», що повтiкали з потопаючого корабля пiд назвою «Воля народу». I скiльки ж їх було! Аж очi розбiгались. Та воно й не дивно, адже у нас продається за грошi геть усе, не лише переконання. Саме серед цiєї когорти був найкращий шанс знайти помiчникiв у нашому задумi. I при цьому нас цiкавили перекинчики будь-куди крiм як до табору «Надiї країни». Цi вiдпадали одразу, адже менi хотiлося вiдкинути можливiсть просочування iнформацiї до будь-кого iз замовникiв.

Пан Володимир Крутивус, як i ще кiлька iнших, взагалi вiдмовився говорити на подiбнi теми, навiть неофiцiйно i навiть не зважаючи на те, що при моїй успiшнiй роботi можуть добре «почухатися» тi, хто залишились у «Волi народу» i хто свого часу «ставали їм на хвоста». А от Сергiй Рябцов, що змiнив свої переконання на користь Трудової партiї, згодився посприяти. Допомiг той самий Валерiй, журнал якого спiвпрацював з «трударями», i який знав Рябцова особисто. Саме Валерiй завiрив його, що усе буде неофiцiйно i мiж нами. I другого дня я отримав запрошення до редакцiї, де Рябцов уже чекав на мене.

Кiмната для зустрiчей була без вiкон, абсолютно порожньою — лише стiл i чотири стiльцi. Та Рябцов нахилився до мене i дуже тихо промовив:

— Значить так, Анатолiю. Грошi на книжку, яка вас цiкавить, видiлив Максюта. Iлля Андрiйович Максюта. Ну не вiн особисто, ви ж розумiєте. Але вiн посприяв. Iнiцiатива була його. Можете не сумнiватися. Вiн працював на той час у Мiнiстерствi фiнансiв. Заступником начальника вiддiлу. А видавництво «Мета» мало з нами довгострокову угоду на випуск рiзної передвиборної агiтацiї — брошури, плакати i таке iнше. То ж кошти було видiлено з цього грошового потоку.

Рябцов змовницьки подивився на мене i вiдпив каву зi своєї чашки. Я відсьорбнув свою i так само тихо запитав:

— А вiн мав стосунки з дiвчиною, про яку я казав, Iриною Коваленко? Ну авторкою книги, ви розумiєте?

— А хто його знає? Хто ж з них по бабах не ходить? — здивувався мiй спiврозмовник. — От мiг би вам «навiшати», але не буду. Для чого? Такої iнформацiї не добув. Вiн же не афiшував це, якщо й мав. То хто може знати? Це вже не в моїх силах. А стосовно книжки — можете бути упевненим. I рекламка там є, ви подивiться уважно — «збiрка видана за сприяння партiї „Воля народу“».

— А чим зараз займається цей Максюта?

— А хто ж його знає? — знизав плечима Рябцов. — Швидше за все нiчим. Він зник.

— Як зник?!

— Тихо, чого ви кричите? — обурився мiй спiврозмовник. — Як-як… А як зникають? Офіційно він у розшуку. Балакали багато на цю тему. Якщо чутки цiкавлять — можу переповiсти, але достовiрнiсть — самi розумiєте. Може й утiк куди — за ким iз них накраденого немає? Самi знаєте, що у країнi робилося. А може i прибрали за що.

Рябцов ще довго переповiдав чутки, якi я ловив одним вухом, думаючи вже про iнше.

Цього ж дня увечерi я побачився з Андрiйовичем i за його сприяння менi «пробили» по комп'ютеру багато цiкавих речей з розряду закритої iнформацiї. Максюта, згiдно з показами свiдкiв, зник начебто дев'ятнадцятого березня. Тобто наступного дня пiсля зникнення Iрини Коваленко! А через день був офiцiйно оголошений у розшук. Отака картина. Вiсiмнадцятого березня Iрина, двадцятого Максюта i двадцять третього Чумак.

Ось як насправдi виглядав цей веселий любовний трикутник. Я зрозумiв, що Шекспiр у даному випадку вiдпочиватиме.

I одразу ж Сергiй повернувся до Рiвного. Машину, на якiй їздив Максюта, упiзнали Марина, Оля i ще багато членiв лiтоб'єднання. Ще кiлька людей визнали схожою фiгуру та голову iз залисинами, яку бачили у машинi, на чоловiка, зображеного на розмножених фото. Достовiрнiсть зв'язку Iрини Коваленко з Максютою для мене була очевидна.

Але водночас даний напрямок вичерпався, принаймнi для моїх можливостей. Хлопцi за кiлька днiв перерили iнтернет, я поговорив з Оленою i Зваричем. Схоже, Чумак з Максютою ранiше нiяк не перетинались. Продовжуючи копати у бiк Максюти, ми не могли залишатися непомiченими, а цього на даному етапi я допустити не мiг.

ХXI

Ейфорiя вiд перших успiхiв минула i чим далi, тим бiльше мене непокоїла думка, що я штучно пiдтасовую знайденi факти пiд свої версiї. Адже схованку в очеретах мiг робити хтось iнший. Мiг i сам Чумак, але з якоюсь iншою метою, i нiхто не заважав йому пiсля цього, виїхавши з ворiт бази «В'юнище», потрапити припустiмо, до рук людей, що бажали його загибелi з тих чи iнших причин, i про що вiн сам навiть не здогадувався. Мiг Чумак подарувати дiвчинi книги через просту симпатiю, випити кави i бiльше нiколи не зустрiтися з нею. А сама Iра Коваленко, цiлком ймовiрно, могла дати їх почитати подругам, а сама вийти пiзно увечерi з дому i потрапити у випадкову пригоду. З Максютою справи складалися ще простiше: тому, хто стоїть бiля «корита» i гребе звiдти, забуваючи про здоровий глузд, зникнути взагалi не проблема. А щодо збiгiв у датах… Яких тiльки збiгiв не буває у життi!

Я не мав жодного незаперечного доказу i усе, що знаходив, було наче окремими камiнчиками, з яких при бажаннi складалася не одна дотепна версiя. Проте абсолютної взаємної вiдповiдностi частинок не було. I менi залишалося сподiватися, що зрештою колись-таки знайдеться ще один камiнчик, найпотрiбнiший, i тодi складеться повна мозаїка. А тому усi ресурси я кинув на пошуки подруг Iрини, тих, що перебували за межами лiтоб'єднання. Велику допомогу я отримував вiд Андрiйовича. Завдяки службовому становищу, часто через iнших вiн розвiдував для мене такi речi, викопував такi факти i матерiали з того чи iншого слiдства, якi без нього я не мiг би роздобути. Андрiйович був потрiбною людиною у системi i нiхто не наважувався йому вiдмовити. Його послуги я намагався чередувати з послугами Прокопчука, з розрахунком, що жоден з них не отримає при цьому повний обсяг iнформацiї i не зможе таким чином прорахувати мої версiї.

Прокопчук також сприяв менi усiм, чим тiльки мiг. Хоч як крути, вiн був тим, на кому за настання неактивної фази i «зависло» слiдство. Маючи великий досвiд оперативно-розшукової роботи, майор виявився ще й нормальною, тверезо мислячою людиною, яка розумiла, що вiд моїх успiхiв залежить i загальний успiх офiцiйного розшуку. Знав майор i те, що справа не злiзе з нього, доки не знайдеться сам Чумак або ж його рештки. За цей час менi довелося багато спiлкуватися з ним i переконатися, що у певному розумiннi цiй людинi можна довiряти. Спiвпраця наша стала тiснiшою, але й це не давало належного результату.

За останнiй час менi довелося пересваритися ще з двома членами «великої п'ятiрки». Першим був Кушнiр. Протистояння його органiзацiї зi Спiлкою письменникiв чимось нагадувало менi відносини «Надiї країни» з «Волею народу». Але раптом перед керiвництвом обох органiзацiй постала потреба порозумiтися, щоб провести акцiю пам'ятi письменників, що постраждали, як перефразував я сам — «вiд рiзних причин». Додали до цiєї когорти й Андрiана Чумака. А Кушнiр, що почав розмову з перспектив видання двох моїх книжок, невдовзi перейшов до моєї участi у заходi.

Звiсно, я не стримався, назвавши абсурдною, нехай не цiлу акцiю, але принаймнi присутнiсть у поминальнику Чумака. Адже невiдомо ще, чи є Чумак взагалi постраждалим! Саме це i намагався я з'ясувати, ведучи розслiдування. Та Кушнiр вчепився наче ягдтер'єр до лисячого хвоста, намагаючись тягти мене з нори. Менi пропонувалася участь як — подумати тiльки — письменника! I навiть (очi самi полiзли на лоба) послiдовника iдей Чумака в нацiональнiй лiтературi, для чого термiново i навiть заднiм числом пропонували вступити до асоцiацiї.

Нi, ну таке треба придумати. Терпець мiй урвався i я наговорив зайвого, усвiдомивши, що тепер принаймнi ця органiзацiя точно не сприятиме менi у виданнi творiв.

Другою знову ж таки була Свiтлана. I вона також причепилася з конкретною пропозицiєю. Їй забаглося моєї присутностi у телепрограмi. Вона не вимагала розкриття таємниць слiдства, взагалi нiяких фактiв. Лише хотiла зняти невеличку передачу, завдяки якiй усi побачили б, що пошук Чумака триває i головне — що вона сама i далi зацікавлена в цій справі. Але й це я вважав шкiдливим. Хоч що кажiть, а розшук — це свого роду полювання. I зайвий глум при цьому створюють лише несерйознi мисливцi. Я до цих не належав, до того ж просто не мав часу на таку дурню. Тому знову вiдмовив.

Розмова вийшла неприємною. Можливо, я був не зовсiм правий i мав би спробувати якимось чином використати це, аби потягти з неї якусь корисну iнформацiю. Але настирлива журналiстка вперто лiзла у союзники, намагаючись часом пiдпустити ще й жiночих чар. I тут також моєму терпцю швидко настав кiнець. Не витримало друге Я, запас мiцностi якого залишав бажати кращого. Довелося образити її, прямо заявивши, що вона менi не до шмиги. Насправдi якраз усе було навпаки, але ефекту я досяг i вона пообiцяла не нав'язуватися бiльше як жiнка, проте пояснити менi на практицi, що її краще мати серед друзiв.

У вiдповiдь хотiлося заявити, що, схоже, я розумiю, чому її зрештою-таки не витерпiв Камiнський, але вчасно стримався.

ХXII

Наступне моє просування у розшуку Чумака вiдбулося ще бiльш випадково. От як буває iнодi! Хто тiльки не копирсався у справi — i мої колишнi колеги, i детективи вiдомого агентства, та були речi, важливi речi, якi все-таки залишились поза їхньою увагою. I як тут не згадати аргументи Андрiйовича про свiже око!

Вiдкривши не реалiзований схов в очеретах, намагаючись достеменно встановити, що зробив його саме Чумак, я тодi довго шукав незаперечнi докази цього. Два холоднi днi довелося вiдсидiти у човнi, обстежуючи водну поверхню, де плавали уламки очерету. А серед речей, якi я сподiвався знайти, були й недопалки. Чумак курив цигарки «Давiдофф». Дорогi цигарки, якi дозволяють собi не так багато курцiв.

Тунель в очеретах робився не один день. Уявлялося, як виїхавши раненько, ще на свiтанку з бази i зникнувши з чужих очей, письменник тихенько пробирався до обраного мiсця i облаштовував схов. На всю роботу йому реально мало б знадобитися два днi. При цьому вiн аж нiяк не мiг виїжджати на чистоводдя, щоб покурити. Його могли побачити, а Чумак, схоже, дбав про таємнiсть. Отже, недопалки мав збирати i ховати, а швидше викидати просто в очеретах у воду. Вхiд до тунелю був ретельно замаскований, а мiсце таким, де не товчуться мисливцi та рибалки. Тому пересторога зi збиранням «бичкiв», я гадав, була б з його боку зайвою. Чумак мав би їх просто викидати.

Письменник викурював майже пачку на день, а iнодi, як свiдчили матерiали справи, i бiльше. Тож за моїми пiдрахунками поблизу тунелю мало плавати не менше сорока-п'ятдесяти недопалкiв, а точнiше фiльтрiв, адже папiр i тютюн швидко розмокають. Фiльтр залишається на поверхнi i не тоне. Навiть за кiлька мiсяцiв. I якби вдалося знайти бодай один, я з упевненiстю мiг би сказати принаймнi сам собi, що схов дiйсно належав Андрiану Чумаку. Бiленький довгастий фiльтр вiд цигарок «Давiдофф»…

Тодi нашi з Сергiєм пошуки не дали результатiв. Що ж, пiвроку — великий термiн. Я рився у рiзних джерелах i нiде не мiг знайти iнформацiї про те, упродовж якого часу на поверхнi води тримаються цигарковi фiльтри. У банцi на пiдвiконні вже другий тиждень плавали намоченi цигарки «Давiдофф» — цiлi та окремi розiбранi фiльтри. Як першi, так i другi не тонули. Деякi я вижмакав у водi, але й вони вперто трималися на поверхнi. Можливо, за пiвроку їхнi мiкропори i наберуть води i тодi усе опиниться на днi банки. Пiвроку я чекати не мiг.

Але, як це часто буває, цiннi думки з'являються несподiвано i з запiзненням. Одна з таких слушних думок змусила мене негайно кинути усе, сiсти за кермо i знову вирушити на Херсонщину.

Я удруге приїхав на базу. Не довiривши цiєї справи нiкому, знову й знову опитував увесь персонал, та попри велике бажання не мiг знайти того, хто бодай раз бачив би письменника з цигаркою. Вiн не закурив жодного разу, спiлкуючись з кимось бiля вогнища або збираючи свої рибальськi iсторiї, а прибиральниця жодного разу не викидала недопалкiв з попiльнички його номера i впевнено свiдчила, що тут i не пахло тютюновим димом. Проте кiлька людей зауважили, що письменник жував жуйку. I цей нюанс якимось чином пройшов повз увагу усього попереднього слiдства!

З бази «В'юнище» ми з Сергiєм одразу вирушили до попередньої, а Романа з Павлом вiдрядив на iншi. З тим же завданням. I з'ясувалося, що там, на попереднiх точках свого маршруту, письменник курив, як i ранiше. Дехто зi свiдкiв, особливо курцi, навiть згадував марку цигарок. Оце-то вiдкриття!

Буквально перед самим зникненням Андрiан Чумак кинув курити!

Я знову тер скронi i думав, що це могло б означати. Кинув курити тому, що планував заховатися десь у глухому кутку i надовго. Пачка на день — це три блоки на мiсяць. А на три мiсяцi — дев'ять блокiв. Уявив розмiр пакунка з дев'яти цигаркових блокiв. Чималий. Зайвi проблеми. А хто зна, скiльки вiн планував ховатись? Якщо рiк, то розмiр такого пакунка наближався до розмiру доброго телевiзора. Та й потiм, запах тютюнового диму, недопалки. Якщо вони є, людину завжди легше знайти. А може… А може, це Iрина Коваленко не переносила тютюну?

Думки мої вперто сверлили невiдомiсть у цьому напрямку, де все поки що складалося у дотепну версiю, хоч здоровим глуздом я чiтко розумiв, що усе, вiдкрите досi, цiлком може бути збiгом обставин, i насправдi письменник, виїхавши з бази у напрямку свого наступного мiсця вiдпочинку, мiг потрапити до рук ворогiв, якi й позбавили його життя, а заразом заховали усi слiди. Тим паче, кидати курити Чумак збирався давно. Пiдтвердила це i Олена. Та й Зварич, що не курив сам, кiлька разiв обговорював iз другом наболiлу тему. I навiть даючи численнi iнтерв'ю нашим папарацi, яких цiкавило геть усе, письменник не раз казав про це своє бажання. От i кинув, замiнивши жуйкою, як роблять багато курцiв.

Але чому за три днi до того, як зникнути? За чотири днi до зникнення Чумака кудись дiвається Iрина Коваленко. За три днi кидає курити сам Чумак, який не обходився без цигарок бiльше двадцяти рокiв. Хiба ж бувають такi збiги?!

Довелося зайвий раз нагадати Марiї Iванiвнi з Рiвного про себе. Але вона вже звикла. Так, Iра Коваленко полюбляла закурити. Тiтка, нишпоривши в кiмнатi, не раз бачила у неї цигарки. Кiлька разiв також уздрiла племiнницю на вулицi з цигаркою. Але хiба це щось змiнювало? Двоє курцiв у сховi — це удвiчi бiльше проблем. Тому змушуючи дiвчину покинути незручну звичку, Чумак мав зробити це й сам. Тiльки й усього.

Фантазiй у моєму слiдствi було набагато бiльше, нiж версiй. Але остання знахiдка ще раз переконала мене у правотi основної. Зникнення Чумака не було випадковим.

ХXII

Дзвiнок у дверi нiчим не вирiзнявся вiд iнших. Проте менi у моєму новому положеннi слiд було готуватися i до таких — цього я ще не усвiдомив. Вiд несподiванки у мене навiть вiдiбрало мову.

Вона стояла близько вiд дверей, якi я за звичкою прочинив надто широко, — з мiкрофоном у руцi i вже промовляла на повну:

— Ми бiля дверей помешкання Анатолiя Рибака, директора приватного детективного агентства, що наразi є чи не єдиною у країнi структурою, яка ще продовжує реальнi пошуки зниклого вiдомого вiтчизняного письменника Андрiана Чумака.

У кутi сходового майданчика впирався спиною у стiну високий чоловiк з камерою, об'єктив якої дивився на нас. Поруч було ще кiлька помiчникiв. Усе, що тут вiдбувалося, автоматично ставало надбанням громадськостi.

— Я — Свiтлана Чикурда, телеканал «Мрiя-ТБ» i в даний час працюю в прямому ефiрi. Пане Анатолiю, вiд моменту зникнення Андрiана Чумака я також веду незалежне журналiстське розслiдування у цiй справi, тому й висловилася «чи не єдине», адже сама не є слiдчим-професiоналом. Глядачiв нашого каналу цiкавить, чи є бодай якiсь новини в справi пошуку вiдомого письменника?

Мiкрофон опинився пiд носом, але я вже опанував себе.

— Пробачте, а ви взагалi куди прийшли? — я розвiв руками. — Ви упевненi, що потрапили за адресою?

— Ви ж Анатолiй Рибак i не заперечуватимете цього? Колишнiй експерт управлiння внутрiшнiх справ, нинi приватний детектив, директор нещодавно створеної агенцiї «Слiдопит».

— Я дiйсно Анатолiй Рибак, але взагалі не причетний до справи, про яку ви говорите, як i до агенцiї. Шановнi, можливо, ви не до того Рибака потрапили? I взагалi припинiть мене знiмати. Ви маєте право робити це без моєї згоди? Я сумнiваюся.

— Пробачте, пане Анатолiю, зараз я не роблю нiчого незаконного — стою на нейтральнiй територiї i веду репортаж. Це моя робота. I не заважаю вам зачинити дверi, якщо моя поведiнка не подобається. Пане Анатолiю, повiрте, дуже багато людей цiкавляться долею Андрiана Чумака. Це мiльйони його читачiв. Я розумiю, що є таємниця слiдства i не претендую на її передчасне розкриття. Але прошу повiдомити нашим глядачам, чи є бодай якась надiя побачити улюбленого письменника живим.

Мiкрофон знову посунувся до мене, а я лише тепер чiтко усвiдомив, що мою небриту пику, як i волосатi груди у зеленiй майцi, бачить зараз якщо не пiвкраїни, то принаймнi багато людей, i моя неправильна поведiнка завдяки цьому пiдленькому журналiстському прийомчику може нашкодити не тiльки менi, але й справi.

— Панi… е-е… Свiтлано, так? — моє обличчя висловило щире нерозумiння. — Я можу лише поспiвчувати вашим глядачам, що вони мають отаких репортерiв, якi будь-що бажають запудрити їм мiзки сенсацiями, не вибираючи методiв. Або ж вас просто ввели в оману. Якщо по-вашому я директор детективної агенцiї, то прошу до мого офiсу, якщо такий є, i берiть ваше iнтерв'ю там. А це — приватне помешкання. Iдiотизм якийсь…

Останню фразу я промовив вже повернувшись спиною до дверей, що зачинялися, але був упевнений — камера її вловила. Про справжнiй офiс я мiг тiльки мрiяти i то лише у випадку, якщо знайду Андрiана Чумака — живого чи мертвого.

XXIII

Якщо робиш справу, котрою захопився не на жарт, будь-яке втручання стає на заваді. Менi ж самi замовники зiбрались вочевидь заважати на повну.

Дзвiнок вiд Євгена Камiнського пролунав, щойно почала забуватися iдiотська витiвка Свiтлани.

— Вiтаю, Анатолiю, — промовив вiн. — Треба зустрiтись.

— А як же угода? — запитав я.

— А я не випрошуватиму у вас iнформацiї. Проте є предмет для розмови. Розмови, до речi, не зi мною. Є людина, що бажає з вами говорити.

— Отже, все-таки сепаратна зустрiч? — уточнив я.

— Нi, — засмiявся вiн. — Ну i термiнологiя у вас! Швидше робота зi свiдком. Я ж можу запропонувати вам свiдка! Навiть сам маю право ним бути. А таємниця необхiдна в iнтересах слiдства. Давайте це так трактувати.

I ця зустрiч також вiдбулася у машинi. Цього разу BMW одного з останнiх зразкiв. Махнувши рукою, я не вiдмовився вiд маленького келишку коньяку.

— Дуже хотiв з вами зустрiтися, — приклав руку до серця гладко виголений, мiцної статури чоловiк моїх рокiв, якого керiвник НТI вiдрекомендував як Андрiя Гладкого. — Із супротивним табором ви ж зустрiчалися. Погодьтеся, було б не справедливо не зустрiтися i з нами. До того ж, ми тепер… — вiн стиснув кулаки, iз задоволенням демонструючи потужнiсть.

— Супротивний табiр i не приховував цього, — посмiхнувся я, беручи маленький бутерброд. — I жодних вимог не висував.

— А ми не претендуємо на iнформованiсть про вашi домовленостi з ними, — просто сказав Гладкий, що вочевидь був представником «Надiї країни». — Це ваша особиста справа. Просто ми зi свого боку також хочемо, щоб нас вислухали.

— Тодi слухаю вас, — розвiв я руками.

— Ми тепер, як ви розумiєте, провладна сила, — посмiхнувся Гладкий. — I канал НТI був з нами ще за важких часiв, коли це, скажiмо так, не вiталось i взагалi було небезпечно принаймнi для кар'єри. Тепер, слава Богу, усе iнакше. I той, кого ви… е-е-е… кого усi ми шукаємо, багато зробив для того, щоб так i сталося. Зауважу, зробив як свiдомий громадянин, не будучи членом партiї «Надiя країни».

— Пане Андрiю, — м'яко, але рiшуче перебив я. — I ви, Євгене. Я прошу мене зрозумiти i не ображатись. Але вести розмову у такому ключi — для мене марнування дорогоцiнного часу. I я цього не можу собi дозволити. У вас є конкретнi вимоги або пропозицiї? Ви, Євгене, пригадую, щось казали про свiдкiв.

— Свiдки будуть, — безапеляцiйно заявив Гладкий. — Будуть. I нам з вами належить вирiшити, що саме вони свiдчитимуть.

Щелепа моя впала, не питаючись дозволу. Отаке… Ось так вiдверто й цинiчно?! Просто у чоло…

— Тобто свiдчитимуть вони на ваше… — вiд обурення язик мiй ледь упорався iз завданням.

— На наше замовлення, — поспiшив виправити Камiнський, обвiвши рукою нас трьох.

— А нам треба домовитись, яке саме їхнє свiдчення якнайкраще влаштовувало б усiх — додав Гладкий.

— Ну, це взагалi… — похитав головою я. — А ви хоч розумiєте, що пропонуєте менi?

— Розумiємо, — продовжив представник «Надiї». — Це ви не конче розумiєте. I я хотiв би пояснити. От послухайте, Анатолiю, тiльки спокiйно, без емоцiй. Усi вашi замовники, в тому числi i ми, оскiльки пан Євген нас фактично i представляє, сходимось в одному: нас не влаштовує ця зависла справа, тобто те, що фiгура Чумака затрималася у якомусь невизначеному положеннi i на невизначений час. Можливо, вони на вiдмiну вiд нас не замислюються над цим, але ж ми бачимо! Нас, припустiмо, не влаштовує те, що зникнення Чумака стало предметом спекуляцiй як з боку «Волi», так i часто-густо з нашого боку, не буду цього заперечувати. Протистояння у країнi фактично скiнчилося. Вони вже не є реальною полiтичною силою i час провести розподiл. А для цього бажано зняти багато питань, якi заважають, зокрема i це. Лише пiсля того, як вiдбудеться розподiл, можна розраховувати на якусь стабiльнiсть у державі. А отакий-от статус Чумака зниклого безвiсти — предмет спекуляцiй, домислiв i нагнiтання ситуацiї.

— Ви хочете сказати, що привид якогось там зниклого письменника не дає влаштувати справи сильним свiту цього? — з нерозумiнням скривився я. — По-моєму, маячня, не бiльше.

— Не кажiть… — помахав пальцем Гладкий, наливаючи ще коньяку. — Є така рiч, як суспiльна думка. I вона сильно прив'язана до таких подiй. Ви ж мисливець, уявiть собi, що ставите у лiсi намет. I якийсь шнурок зачепився за гiлку. Можна i не розплутувати — потягти у свiй бiк, позабивати кiлки i намет стоятиме. Але гiлка далi тягтиме у свiй бiк. А там уночi пiде дощ, земля розмокне i кiлок з того боку швидше вирветься iз землi, бо гiлка тягне. Кут намету перекоситься, вода почне затiкати. Незручно буде. А все тому, що ви полiнувалися гiлку вiдплутати. А уявiть, якщо вона не одна? Тодi намет може взагалi впасти. Отак i у життi нашому — не знятi питання заважатимуть у майбутньому. А ви кажете — якийсь там письменник…

Господар BMW налив ще по однiй i, припрошуючи нас, продовжив:

— Щодо ваших пошукiв… Повiрте, смислу у цьому немає нiякого. Ми, по правдi сказати, не вiримо, що Чумака могли прибрати нашi опоненти. Принаймнi не претендуємо на це. Ну не вписується у здоровий глузд, погодьтеся. До того ж, ми у них, як i вони у нас, маємо своїх людей… Ну щось би вилiзло! Хоча б щось! — вiн подав менi ще один мiнiатюрний бутербродик i сам взяв останнiй. — А щодо нас… Повiрте, якби уявити, що це зроблено було з нашого боку, то якось i використалося б для остаточної дискредитацiї опонента. Хтось з наших хоча б десь висловився на тему, що от «Воля народу» замовила убивство вiдомого письменника, який вiдкрито став на бiк їхнiх полiтичних ворогiв. Тiльки не кажiть, що ви про це не думали. Ви ж самi хотiли по сутi, то давайте. Ось вам суто наш iнтерес. I вiн, погодьтеся, не на шкоду iншим. Письменницькi кола, з якими ви мали нагоду спiлкуватися, занесли б його у реєстр великомученикiв вiд пера i влаштовували б собi щороку якi-небудь «чумацькi слухання», вiдкриваючи пам'ятники. Народу потрiбнi новi герої! Навiть дружина Чумака могла б спокiйно розпорядитися фiнансами та й своїм життям кiнець-кiнцем! Вона ж не стара й гарна жiнка. Та й закордонний гiсть, зважте, також висить у повiтрi з усiм тим, що могли б читати люди значно бiльшими тиражами. Бачите? Усi прагнуть розв'язки! Хоча чекайте, як же я забув про вас! Прошу вибачення. I ви з вашим агентством набудете зовсiм iнакшого статусу пiсля того, як розставите крапки над «i». Не менi малювати вам картини вашої слави i популярностi, якi прийдуть одразу ж.

— Це все? — похмуро промовив я.

— Якщо в загальних рисах, то так.

— Тодi, вiдкидаючи емоцiї, скажу вам як професiонал — це повна лажа. Не забувайте, я фахiвець, повторюю ще раз. I достатньо компетентний, хоч працював у допомiжнiй службi. I навiть якби згодився на оце все, що ви пропонуєте, користi для вас жодної. Ви тiльки затiєте нову тяганину. Нiчого не розв'яжеться. Доки не буде знайдено труп Чумака й iдентифiковано за усiма правилами, доти справа не може бути закрита i висiтиме у повiтрi! Почитайте Кримiнальний кодекс. Усе!

— А нiхто й не вимагає закриття справи на паперi, — скривився Гладкий. — Нiхто не вимагає констатацiї, що вона закiнчена у юридичному планi. Достатньо у даному випадку суспiльної думки. А у нас, ви ж не будете заперечувати, може бути нав'язана будь-яка думка, головне — усе зробити грамотно. Нехай навiть натовп скривиться, почувши її уперше. Коли вона звучатиме удесяте, удвадцяте, її вже сприйматимуть як належне. А через рiк взагалi як iстину. Та ще, якщо вона задовольнятиме усiх.

— Усiх?! — не зрозумiв я. — Цiкаво було б почути варiант, який задовольняв хоча б вас i «Волю» одночасно. Я вже не кажу про усiх взагалi.

— А от ми з вами i хочемо його пошукати! — зрадiв функцiонер. — Якщо ви думаєте, що я збираюся переконувати вас повiсити загибель Чумака на них, то глибоко помиляєтеся! Я ж казав уже. Який смисл? Нам уже немає кого знищувати в їхнiй особi. Вони фактично знищенi. Тому такої мети ми не ставимо. Я про iнше. Вихiд необхiдно знайти. Можливо, не зараз. Можливо, навiть не за тиждень i не за два, але його треба знайти. Зрозумiйте нарештi. Це об'єктивна необхiднiсть, яка назрiла. I якщо цього не зробите ви, згодиться хтось iнший. Але це однаково буде зроблено. То для чого ж вам втрачати можливiсть бути найкращим?

— Розумiю, — вiдповiв я. — Але чому тодi вас не влаштовує справжня, iстинна розв'язка?

— Що означає — iстинна? — не зрозумiв Гладкий.

— А те й означає. Я щойно почав розслiдування. I вже є певнi зачiпки, знахiдки, успiхи. Це по-перше. I немає не те щонезаперечних доказiв, а взагалi жодних про те, що Чумак мертвий. Я не сиджу склавши руки, а шукаю його слiди.

Смiх обох звучав бiльш нiж природно.

— Якi слiди? На водi? — поблажливо похитав головою Камiнський. — Ми в курсi ваших методiв. Але не можемо чекати, поки ви власноруч скалатаєте веслами усi рiчки та водосховища країни! Це надто довго. Анатолiю, ви ж не дитина!

— Те, що Чумака немає серед живих, нi у кого не викликає сумнiвiв, — безапеляцiйно заявив Гладкий. — Ви перший, хто за останнiй час висловив таке припущення. Гадаю, ви й самi розумiєте це i сказали так, для годиться. Будьте реалiстом, Анатолiю. Чумака немає серед живих, а труп його ви нiколи не знайдете. Розумiєте — нi-ко-ли. I якщо ви дiйсно стоятимете на такiй позицiї, то виконаєте купу дурної роботи i втратите шанси піднятися. А вони даються далеко не кожному. Потiм спостерiгатимете, як це зробив хтось iнший i вiдчуватимете прикрiсть.

— Цiкаво, звiдки у вас така упевненiсть про труп Чумака, як i неможливiсть вiдшукати його, — я зазирнув у його очi. — Чи не тому, що знаєте щось конкретне?

Напевно, це зауваження було зайвим. Напевно, не варто було казати цих слiв. Цiлком резонно я очiкував гнiву i погроз у вiдповiдь.

— Нi, ну це… — Гладкий лише безсило розвiв руками. — Анатолiю, так ми нiколи не домовимося, якщо ви будете чiплятися до слiв. Давайте по-серйозному. Тепер уже я вас прошу!

— Нехай, — погодився я. — I все-таки… А що ви робитимете, якщо пiсля виконання ваших задумiв Чумак несподiвано знайдеться? Або принаймнi його труп?

— I нехай! — зрадiв Гладкий. — тодi пiсля неiдеальної розв'язки, яка влаштовувала всiх, вiдбудеться ще одна — iдеальна, яка також влаштовуватиме… я гадаю, також усiх. Принаймнi нас, якi не допомагали йому зникнути — безперечно.

Головний бiль, який пронизав несподiвано, змусив мене прискорити закiнчення зустрiчi. Це навiть не був головний бiль. Якась жахлива важкiсть, що в'язала думки, не даючи мiркувати. I втома. Важка втома, навiяна очiкуванням глухого кута.

XХIV

На вечiр бiдна моя голова розболiлася не на жарт. I звiсно, не через коньяк, а через обставини, що невблаганно насувалися звiдусiль. Нi, я не малював собi чистого обрiю, беручись за цю справу, але й не мiг уявити такого. Вони хочуть завадити менi. Просто згорнути пошуки i все.

Передчуття, що мене наймають не детективом, а цапом-вiдбувайлом промайнуло кiлька разiв ще попервах, але тепер це слiд було вважати встановленим фактом. Доведеним. Щоправда мене водночас переконували, що ця «посада» вигiдна. I що я мiг зробити у данiй ситуацiї? Мiсяць на роздуми і прийняття рiшення. Усього мiсяць, пiсля чого я мав остаточно упертися в глухий кут i тодi прийняти чужi умови або ж вiдiйти вiд справ. Я подивився на годинник i набрав Андрiйовича. Менi потрiбно до нього.

Вiн вислухав, не перебиваючи. Слухав уважно, а потiм запитав:

— I ти приперся о такiй порi лише для того, щоб спитати, чи передбачав я такi розклади, залучаючи тебе до справи?

— Нi, не тiльки, — вiдповiв я. — Але i за цим також.

— Нi. Конкретно такого повороту я не передбачав, — задумливо промовив колишнiй шеф. — Але не вiдкидав, що якiсь комбiнацiї будуть. Що ж… Тепер зрозумiло, хто i для чого це заварив, хто був iнiцiатором. Мiсяць, кажеш. Отже, якщо ти не згодишся, то за мiсяць вони знайдуть нового претендента i влаштують усе, як їм вигiдно. А тобi лишиться тiльки спостерiгати це з боку. Або…

— Або що? — мляво промовив я, вiдпиваючи гарячий чай з якихось трав.

— На твоєму мiсцi я б не наважився. Краще не треба. Зараз ти ще нiкуди по-справжньому не влiз i нiчим, якщо подумати, не ризикуєш. Тебе найняли, ти виконав умови угоди — чесно вiдпрацював як мiг.

А от влiзти у таке… Хто зна, як повернеться далi. Хто зна. Далi стане дуже слизько. А так…

— А так — навiщо було взагалi починати?!

— Як навiщо? — не зрозумiв Андрiйович. — Ти що, зовсiм дурний? Ти грошi отримав? Гадаю, не маленькi. Отак — з неба впали. Завдяки менi, мiж iншим. Серед банального бiдування не при справах. Це мало? У тебе детективна агенцiя! На повному серйозi! Наймай помiчникiв i працюй. Бери реальнi справи, вистежуй коханок i коханцiв буржуїв, невiрних дружин i нечесних партнерiв. Працюй. Заробляй грошi! Лiцензiї у тебе нiхто не вiдбере. Свiтлана тебе ж запрошувала? Пiди, посвiтися у кiлькох передачах, поки вона пропонує, поки є оцей мiсяць i ти Чумаком ще займаєшся. Розкажи про успiхи, про те, що зумiв знайти, коли усi у власнiй неспроможностi розписалися. А ти знайшов! I заяви, що далi шукатимеш. Ось i реклама твоєї справи. Ось i популярнiсть! I пiдуть до тебе товстосуми із замовленнями! Цього мало?! Хлопче, а ти чого хотiв?

— Дурне питання, Андрiйовичу, — знизав я плечима, ставлячи кружку на стiл.

— Хе! Ну, звiсно, вiн хотiв знайти Чумака. Ось у цьому весь ти! Уся натура… А хiба я казав тобi, що ти це зробиш? А от згадай, чи хоч слово я сказав про те, що ти мусиш його знайти? Пошукати, вiдробити грошi — вiд цього не вiдмовляюся. А про те, що його нiхто не знайде, я заявив тобi прямим текстом ще тодi. Особисто я й не мав такої надiї. Просто хотiв зробити тобi добре. У пам'ять про приємну спiвпрацю. I з мiркувань вдячностi, що ти у важких ситуацiях поводися як друг, не пiдставляв мене. Розумiєш? I я цим задоволений…

Андрiйович виразно подивився на мене i додав:

— …буду. Якщо ти не накоїш якихось дурниць. На це ти здатний.

— Дякую… — без ентузiазму вiдповiв я. — Подумаю над вашою проповiддю. А зараз… Зараз складається враження, що ви також, як i всi решта, знаєте, що насправдi сталося з Чумаком i чому я не маю шансiв його знайти!

— Тю! Псих ненормальний, хай тобi грець! — вилаявся Андрiйович. — Слухай, ти iшов би спати, га? А ще краще — лягай у мене. Проспишся, завтра на свiжу голову ще побалакаємо. Вихiдний наче…

— Та нi, поїду. — Я пiдвiвся, намагаючись все-таки зiбратися з думками. — Як хочете, а я, поки є змога, працюватиму. Зараз є ще i час, i фiнанси. I я робитиму справу. А далi буде видно.

Таксi зупинилося бiля бордюру, Андрiйович помахав з балкона. Ще недавно я не хотiв взагалi братися за це, навiть за грошi. Зараз готовий був геть усе вiддати, аби тiльки залишалась така можливiсть, та менi у буквальному розумiннi перекривали кисень. Так перекривали, що годi було опустити руки. У такому станi ноги нiяк не бажали нести мене додому.

Вона взяла слухавку не одразу. Напевно, вже спала.

— Доброї ночi… Слухаю вас…

— Пробачте, Олено. Напевно, розбудив.

— Нiчого. Щось сталося?

— Навiть не знаю, як сказати. I так i нi. Усе зайшло в глухий кут. Голова розвалюється. Думки дурнi…

— Анатолiю, — не зрозумiла вона. — Щось сталось таке, що потребує термiнового прийняття рiшення? Зараз, о такiй годинi?

— Менi просто потрiбна пiдтримка. I просити про це бiльше нi в кого.

— Уже пiзно, — пiсля невеликої паузи промовила Олена. — Раджу вам заспокоїтись i лягти спати. А завтра про все поговоримо. Добре?

— Дякую, — вiдповiв я. — Пробачте, що потурбував. Просто пiсля останньої зустрiчi з вами менi здалося, що можу розраховувати на таку допомогу. До того ж ви самi пропонували телефонувати при потребi у будь-який час. Незручно вийшло. Ще раз пробачте.

Телефон вимкнувся. Не знаю, що там вона подумала, але менi у цей момент дiйсно так потрібні були кiлька слiв підтримки, один погляд жiнки, яка у мене вiрила б, яка за мене переживала б. Та очевидно, я не мав права на це претендувати. I нехай. Бракувало ще тiльки сердечних пригод…

На бiк усе зайве! До бісової матері! Я мав знайти Андрiана Чумака живого чи мертвого. I для цього у мене залишався ще мiсяць. Якщо, звiсно, не станеться ще чогось.

ХXV

Те, що я побачив, вiдчинивши вхiднi дверi, мало б викликати неабияке обурення. Якби не одна обставина.

На нiй не було практично нiчого. Лише тоненька облягаюча чорна футболка i такi самi облягаючi, я навiть не знайшов, як їх назвати, короткi штаненята до колiн. Усi Свiтланинi форми виразно проглядалися крiзь цей одяг. I жодних тобi камер i помiчникiв.

— Вам не зимно так? — спiвчутливо промовив я.

Це була пора року, коли iшло до зими, проте, за iнерцiєю i з мiркувань економiї ще не ввiмкнули опалення.

— Дуже зимно, — зiзналася вона. — Але що робити? Мусите ж ви бачити, що на менi немає жодних записувальних пристроїв.

Свiтлана невимушено повернулася кругом себе.

— I що, — як нiчого не було, продовжував я. — Тепер за вашим розрахунком я маю пожалiти й пустити вас, щоб ви почали випробовувати на менi ще якiсь репортерськi штучки для досягнення задуманого?

— Не буде нiяких штучок, — промовила вона, починаючи тремтiти. — Просто я дiйсно зацiкавлена у спiвпрацi з вами. А ви — зi мною, хоч i не розумiєте цього. Пробачте, мiй учорашнiй «заскок» — це через неприємностi та нерви. I вiдчуття безвиходi вiд нерозумiння, як поводитися з вами. Я знала, що ви бiльше не схочете взагалi говорити зi мною. Тому i прилiзла отак сюди. Нiякого репортажу не буде. Обiцяю поводитися порядно. Може все-таки вчините по-джентльменськи?

Я відхилився, пропускаючи її.

Свiтлана дiйсно змерзла, вона не грала, i я подав їй перше, що потрапило пiд руку — свою плямисту осiнню куртку, яка вже другий день сохла у передпокої.

— Ну, звiсно, ви також мисливець… — прокоментувала вона, побачивши нашитi по боках вставки для набоїв.

— Що ви маєте на увазi «також», — не зрозумiв я.

— Не треба, — попросила вона. — Я знаю про Чумака багато такого, чого ви й не пiдозрюєте. А те, що він мисливець, вiдомо практично усiм.

— Гаразд, я також мисливець.

Чайник загудiв на плитi i я мовчки показав їй пачку кави. Свiтлана кивнула головою. А менi потрiбно було якнайшвидше вирiшити, як же поводитися з цiєю незваною екстравагантною гостею. Щойно моє друге Я здихалося залежностi вiд одної клiєнтки, як на голову йому вочевидь зiбралася сiсти iнша. Безперечно, вiрити їй отак вiдразу мiг лише цілковитий лох. I якби у моїх справах не сталися такi несподiванi змiни на гiрше, якби не учорашнiй «теплий» прийом Олени, я просто зачинив би дверi перед її носом i нехай би мерзла на сходах. Те, що почало вiдбуватися навколо, змушувало мене шукати, знаходити якiсь шляхи для можливого вiдходу. Тому й запросив її.

— I що ж таке ви знаєте? — запитання моє звучало просто i безпосередньо.

— Багато чим з того, що знаю, подiлюся з вами, — сказала вона. — Але давайте укладемо своєрiдну угоду.

Смiх вирвався у мене несамохiть.

— Угоду? Ну, ви мене розвеселили. Якби ви знали, як набридли менi за цей час пропозицiї сепаратних угод! Ви що, дiйсно вважаєте мене… Свiтлано, дорогенька, а хто завадить комусь iз нас таку угоду порушити за першої-лiпшої нагоди?

— Якби ви були тим, хто без вагань порушує угоди, то не отримали б свого часу кульового поранення, не втратили б роботи i не опинились у становищi цапа-вiдбувайла.

— Бачу, що ви у курсi справ не лише Чумакових, але й моїх, — задумливо промовив я. — Але мова йде насамперед не про мене. Про вас.

— Ну, звiсно! — засмiялася вона. — Ще б пак! От я i хочу довести вам власну поряднiсть i потрiбнiсть. Щоб ви самi вирiшили, чи можна укладати зi мною угоди. Я казала при нашiй попереднiй зустрiчi, за яку менi, повiрте, соромно, що вела журналiстське розслiдування про зникнення Чумака вiд перших днiв. Це правда. I знаю я про нього багато. Причому такого, що невiдомо нiкому. Такi речi не фiгурували у слiдствi, яке вели вашi попередники, отож вони були позбавленi додаткових шансiв. I цiєю iнформацiєю хочу подiлитися з вами. I взагалi сприяти усiм, чим тiльки зможу, не вимагаючи нiчого натомiсть.

— Цiкаво, — не витримав я. — Але якийсь зиск все-таки ви повиннi мати?

— А зиск, — її iнтонацiї набули в'їдливостi, — я матиму, якщо ви не порушите вашої частини угоди, коли знайдете Чумака. Коли це станеться, я i тiльки я хочу мати прiоритетне право на висвiтлення цiєї подiї. Я вже казала про це. I ви пообiцяєте менi, що не дасте нiкому жодного iнтерв'ю. Жодного слова з перших вуст. Нiкому окрiм мене! Усi питання з пресою вирiшуватимете тiльки через мене. Це має бути моя монополiя!

Обличчя Свiтлани розчервонiлося, куртка злiзла з плечей i зараз вона не думала взагалi нi про що, крiм цього. Рука моя хоч-не-хоч потяглася до потилицi. Ще учора двоє поважних добродiїв, по вуха замiшаних у цiй справi, не надаючи, щоправда, вiдповiдних аргументiв, переконували мене, що Чумака вже давно немає серед живих i смiялися, коли я висловлював сумнiви щодо цього. Та, що сидiла навпроти, схоже, зiбралася доводити протилежне. Бiльше того, на вiдмiну вiд них вона вiрила, що я зможу його знайти. Або принаймнi вдавала.

— Добре вас хтось дiстав, — похитав головою я. — Якщо, звiсно, це не ваша чергова штучка. А чому вирiшили, що я його знайду? Досi нiкому цього не вдалося. Швидше за все Чумака вже немає серед живих. Чи вас вiн також влаштовує i у мертвому виглядi? Головне — ексклюзивний репортаж! Розумiю.

— Помиляєтеся, — злiсть i далi чулася у її голосi. — Помиляєтеся, Анатолiю. Якраз мене на вiдмiну вiд усiх вiн бiльше влаштовує живий. Ми давно знайомi. I навiть були один час близькими. Недовго, правда. Звiсно, вiн це давно забув. Я ще пам'ятаю.

— У жiнок на такi речi краща пам'ять, — згодився я.

— Я була ще зовсiм шмаркачкою. Першi кроки у журналiстицi. I одразу ж зустрiч із ним. Андрiй Чумак ще не був тодi навiть на десяту частину тим, ким є зараз, але самооцiнку мав неабияку. Тодi вiн дозволив собi спуститися з небес для кiлькох зустрiчей зі мною. I, можливо, саме завдяки їм я ще у тому вiцi подивилася на свiт iншими очима. Але крiм цього ми симпатизували одне одному і пiдтримували просто дружні стосунки ще майже рiк. Вiн i потiм часом телефонував у свята, аби привiтати. Бачите? Я довiряю вам i вiддаю iнформацiю, яка при вашому бажаннi може навiть завдати менi шкоди. Моя персона взагалi не фiгурує поряд з iменем Чумака. Нiяк. Ви ж знайомилися з матерiалами слiдства. Я не права?

— А де гарантiї, що ви говорите правду, а не вигадали це з якоюсь метою?

— З якою метою? — не зрозумiла вона. — Щоб ви подiлилися цiєю iнформацiєю зi слiдчими органами i мене почали тягати на допити? За те, що було «давно i неправда»… Вважаєте, менi це потрiбно? Бачите, я перша вам довiрилася. А щодо iншого… Ви ж можете зайти в Інтернет або просто навести довiдки у того ж Камiнського чи кого iншого — не менi вас вчити.

— Чому Камiнського? — вдав я нерозумiння.

— Та я ж пiд його теплим крильцем працювала, ви що, не знали? Майже десять рокiв. А тепер загризлася не тiльки з ним, а з усiма, з ким не варто було. Мене пiдставили. Зараз, вважайте, я взагалi без роботи — вишу в повiтрi. З НТI вигнали з ганьбою. Ви ж бачите, як на мене Камiнський дивиться. Спати спокiйно не може, розумiючи, що я ще тут, бiля справи Чумака кручуся. Є навiть судовi позови проти мене. А починався конфлiкт якраз iз Чумакової справи. Не хотiла я її вести так, як вказували. Камiнський — це ж марiонетка «Надiї»! А «Мрiя-ТБ» — для мене майже афера. Я там на випробувальному термiнi. Якби ви знали, чого я їм наплела i наобiцяла! I зараз у мене двi перспективи — тихенько пiти обпльованою з нiг до голови i поставити хрест на подальшiй кар'єрi або ж взяти конкретний реванш, такий, що нiкому мало не здасться. А це можливо, якщо ви знайдете Чумака, i я одноосiбно розпоряджатимусь iнформацiєю про це. Крiм того… я просто хочу його знайти. Ця людина, нехай лише у спогадах, все-таки залишається моїм другом.

Я сидiв i мовчки чухав потилицю. Усе, що розповiдала Свiтлана, так чи iнакше збiгалося з почутим вiд Камiнського та Гладкого. Тiльки була вона — принаймнi так виглядало — на протилежному боцi. I її думка про об'єкт мого розшуку була дiаметрально протилежною.

— Ну нехай, — промовив я. — Припустимо. Але давайте ближче до справи. Чим конкретно ви можете допомогти слiдству? Якщо дiйсно зацiкавленi у розшуку Чумака. Давайте вашi факти. Якщо вже я викликаю у вас таку довiру, то обiцяю вам, що оперуючи ними, зважатиму, аби не нашкодити вам. Я хочу зрозумiти, у чому ваша цiннiсть для мене, перед тим, як думати про можливу спiвпрацю. Розповiдайте, слухаю.

— Факти… — криво посмiхнулася Свiтлана. — Чи можна тi речi, якi я розповiм, вважати фактами… Це вже вам вирiшувати. Спробуйте мене зрозумiти. Я не фахiвець у справi розшуку. Але… Ну, коли немає за що зачепитися, коли вичерпанi усi можливостi… Повторю ще раз: десять рокiв тому я була близькою з ним. Усього мiсяць. I все. Але це був справжнiй роман. Короткий, але справжнiй. I коли люди на нього зважуються, то вiдкриваються один перед одним. Для нього цей роман також був справжнiм. I я, нехай не надовго, також була для Андрiя близькою людиною.

— Добре, я зрозумiв це, i що?

— Скажiть, чи доводилося вам пiд час слiдства спiлкуватися ще бодай з однiєю людиною, яка була б колись близькою з вашим об'єктом розшуку? — Свiтлана зробила паузу, упродовж якої багатозначно подивилася на мене. — Гадаю, нi. I всьому попередньому слiдству також не доводилося. I всi ви вже пiвроку шукаєте того, про кого нiчого не знаєте як про людину. Усе, що вам усiм вiдомо про Чумака, — це суто хронологiчнi факти. Куди i коли ходив, куди i коли їздив, що купляв, де видавався… Їх багато, але й вони вже вичерпалися. А до Чумака не привели.

Я сидiв i мовчки кумекав. Свiтлана мала рацiю. Дружина письменника сама заявила, що не була близькою зi своїм чоловiком, який жив у власному свiтi. Жодна з жiнок, що фiгурували у справi як свiдки, не сказала — так, я була його коханкою чи то пак подругою, i менi вiн вiдкривав свою душу, свою внутрiшню суть. Усi пiвроку дiйсно шукали людину, не знаючи її внутрiшнього свiту, думок, бажань. Факти давно вичерпалися. А дорога у цей внутрiшнiй свiт була заказана. Саме про неї i вiв мову Андрiйович, коли радив покопирсатись у його творчих та мисливсько-рибальських струнах. Саме там i, можливо, навiть ще глибше, належало шукати розгадку таємницi зникнення Андрiана Чумака.

А тим часом передi мною сидiла вже друга гарна жiнка, що теж не кохала Чумака, проте так само заради пам'ятi понад усе бажала знайти його, а заразом пускала бiсики у мiй бiк. Отакi пироги… Я дивився на Свiтлану i не мiг наважитися промовити кiлька слiв, якi, звiсно, мене нi до чого особливо не зобов'язували.

— Ну, припустимо, але чому ж ви не долучилися вчасно до його пошукiв, а прийшли лише через пiвроку до мене? Може, й розслiдування жвавiше просувалося б? Може, й сам Чумак завдяки цьому був би живий?

— А тому, що у цьому не було потреби. Тому що я знала, точнiше, розумiла, що зник вiн за власним бажанням!

— Отаке… — зробив я здивований вигляд, вiдчуваючи усерединi, як запахло, вже по-справжньому запахло удачею. — Як це за власним?

— То ми будемо спiвпрацювати? — вже зi спокiйними iнтонацiями перепитала вона.

— На тих умовах, про якi йшлося, можна було б, — подумавши, обережно промовив я. — Але довiри до вас у мене однаково немає. Ви вже пробачте.

— А я i не потребую, щоб ви менi щось довiряли, — знизала плечима Свiтлана. — Я довiрятиму вам. Ви тiльки не забудьте i розрахуйтеся наприкiнцi.

— Не забуду, — пообiцяв я.

— Гаразд. Тодi слухайте. Чумак був дуже неврiвноваженою людиною, i перiодично у нього бували жахливi душевнi кризи. Проте вiн умiв одягати маску i їх нiхто не бачив. Цi кризи мали конкретну причину — дискомфорт у життi. Андрiй нiколи не жив бiдно, навiть тодi, коли ще не був вiдомим письменником. Гадаю, ви знаєте, його батько був другим секретарем обкому партiї, мати — директором фiлармонiї. Тож старих статкiв вистачало на небiдне життя. Та й дружина його, Олена, з елiтної сiм'ї. Це ж батьки знайшли йому таку партiю. Шлюб без кохання. Тому й не варто причисляти її до близьких йому у душевному планi людей. Звiсно, вона вам про це не розповiла. Я не права?

Я мовчки дивився на неї.

— Ну, пробачте, само вирвалося, — розвела руками Свiтлана. — Не буду. Отож це їхнi батьки потенцiювали шлюб. Ось вам причина того, чому не належить незрiвнянна панi Олена до тих, хто знає його думки i бажання. Потiм розвалився Союз, i Андрiй, здобувши непотрiбну освiту, зайнявся дрiбним бiзнесом. I далi, вiн розповiдав, жилося не бiдно. Мав усе, що потрiбно. Тiльки от задоволення вiд життя не отримував. Ну, так, декому важко зрозумiти: дорога машина, розкiшний дiм, грошi, слава… Ви, сподiваюся, розумiєте. Усi цi блага асоцiюються у людини зi щастям лише тодi, коли їх немає. Коли ж вони є, швидко приїдаються i стають непомiтними. А на перший план виходять помилки, яких припустився, аби заволодiти цими благами, i негаразди, якi завжди присутнi на їхньому зворотньому боцi. А останнiм часом негативу додалося, повiрте. Вiдчуття, що знехтував принципами заради грошей. Становище людини, у яку летить камiння. Самотнiсть. Синдром вiчного емiгранта! Ще тодi, коли ми познайомились, Андрiй їздив за кордон, залишаючись там на термiн значно бiльший, анiж потребували грошово-товарнi операцiї. Вiн же реально не мiг терпiти отого усього свинства, яке навколо нас! Ще тодi Андрiй їздив за бугор. Жив там кiлька мiсяцiв, у цивiлiзованому свiтi, так би мовити. Але серед чужих людей також довго не витримував i повертався. Щоб знову зануритися у наше, смердюче, «рiдне». Ви розумiєте мене? Цей спосiб його життя зберiгався i до останнього часу. Я знаю. Пiсля виходу його «Пастки» я була чи не єдиною журналiсткою, для якої вiн зважився на iнтерв'ю. У нього якраз почалася жахлива душевна криза, але менi вiн не вiдмовив. Iнтерв'ю вийшло нiяким. I менi просто не хотiлося виставляти назагал проблеми людини, яка зажила доброї слави. Стало шкода. Але за цих кiлька годин вiн розповiв менi багато. Андрiй зовсiм не змiнився. Не змiнилися його думки та погляди на життя. Знаєте, ще тодi, ну, десять рокiв тому, менi не раз доводилося чути: «Ти знаєш, як я хотiв би опинитись на безлюдному островi!» Отак-от буквально. Так i казав. Щоб тiльки вiн, вода, вiтер — бiльше нiчого. Це звучало постiйно, доки ми спiлкувалися. Не знаю, чи казав вам ще хтось про таке. Навряд чи. Я бачила, вiн усерйоз «навантажений» цiєю думкою. Iдеєю фiкс, яка не мала нiколи справдитися.

Я мовчки слухав, дивлячись на Свiтлану. Серед усiєї маси людей, причетних до розшуку Чумака, тiльки ми з нею мали подiбнi припущення. Причому я дiйшов до них сам, без чийогось натяку.

— Розумiю, — продовжувала вона, — не дуже сприймається. Я також не дуже вiрила. Особливо, коли весь глум почався. Сидiла, наче на голках: сказати? Не сказати? А як справдi щось сталось? А потiм… Знаєте, одного разу, ну, ще тодi, давно, коли у розпачi вкотре бовкнув про свiй «острiв», що бажав би втекти туди вiд усього, я запитала: «I вiд мене?». Йому було незручно, але сказав: «Взагалi вiд усього». I я вважаю, зрештою вiн так i зробив.

Свiтлана перевела подих i, зiбравшись з думками, продовжила:

— Розумiю, оце, що я розповiдаю, важко назвати фактами. Пiвтора року тому, коли вiн зважився на iнтерв'ю, я сказала, що часто згадую його. Вiн вiдповiв стримано, що також мене пам'ятає. I додав, що усi казки у життi мають свiй початок i кiнець. А потiм витяг старий зошит. «Ось те, що я давав тобi читати ще тодi, — сказав Андрiй. — Пам'ятаю, тобi подобався початок. Обiцяв швидко дописати, але не вийшло. Уже не допишу». Це був незавершений роман, який вiн почав ще давно — за кiлька мiсяцiв до нашої першої зустрiчi десятирiчної давини. Не раз потiм, коли вiн телефонував, навiть через роки, перепитувала чи є вже закiнчення. Вiн смiявся i вiдповiдав заперечно. Та я й сама знала, адже стежила за його творчiстю i мала усi його книжки. I от пiвтора року тому пiсля невдалого iнтерв'ю, коли ми пили каву, Андрiй сказав, що роман досi не вивершений. Я ще пожартувала на цю тему, зауваживши, що закiнчить його вже на комп'ютерi. Андрiй вiдповiв, що не закiнчить його взагалi. Знаєте, як вiн сказав? «Це єдиний роман, написаний про мене самого. Усi інші не заслуговують, аби читати його». Розумiєте? Вiн просто передумав його закiнчувати. Але менi було цiкаво. Ну менi особисто. Не для iнтерв'ю. I я запитала, а чим же усе закiнчиться? Вiн не вiдповiв. Не схотiв. Махнув рукою, перевiв на жарти. Потiм збрехав, що не придумав ще. Але я упевнена, вiн знав! Просто не було бажання закiнчувати роман.

У мене знову замлоїло всерединi вiд передчуття нових знахiдок, вiд передчуття просування уперед. Ось про що вела мову Свiтлана! Про той самий роман, що про нього говорив Чумак з Валерiєм в останнiй день перед зникненням! Роман, який вiн давно обiцяв приятелю, але так i не дав. Адже той «зник невiдомо куди». Довелося вiдвернутись i зробити ще кави. Хай що там було, а ця жiнка не мала побачити, що дiється зі мною.

— I що далi? — спробувавши проковтнути непомiтно i не показати хвилювання, запитав я.

— А далi… — Свiтлана подивилася на мене. — Коли вiн пiдвозив мене до офiсу — ми ж сидiли у ресторанi… Словом, я вкрала роман. Забрала. Отак. Вiн однаково казав, що не видаватиме. Навiть подумала, що може спалити. Письменники на таке здатнi, а потiм шкодують. Андрiй вийшов купити менi квiти на прощання. Полюбляв такi жести… А я, не довго думаючи, запхала руку у кейс i витягла. Менi було шкода. Я знала, що вiн забуде. Якби зошит i далi лежав у кейсi, вiн побачив би його i точно спалив би, якщо дiйсно збирався, або закинув би кудись. А так не потрапив на очi — й забув. Вiн така людина. Сотнi справ, тисячi задумiв. Одне поза друге у головi губиться.

Руки мої тремтiли вiд хвилювання, коли ставив каву на стiл. Ось чому, виявляється, Валерiй не отримав нового роману! Зошит дiйсно зник. А недописана книга існує! Усього мене буквально почало трусити.

— Ви змерзли! — вигукнула Свiтлана. — Вдягнiть щось.

— I де ж цей твiр? — запитав я, накинувши светр.

— Унизу. У машинi. Не думаєте ж ви, що я отак iшла вiд самого офiсу?

З одного боку, з'явилось неабияке бажання стати перед Свiтланою на колiна i цiлувати їй руки, тiльки не передумала б вiддати зошит. З iншого боку, її вже наче й не було поруч — усi думки були зайняті іншим. Нi! Не буває таких збiгiв, хоч що кажiть! Чумак почав писати цей роман понад десять рокiв тому i згадав про нього, ба бiльше — телефонував, говорив про нього з iншою людиною за день до свого зникнення!

Нi, не буває.

У салонi машини швидко нагрiлося i лише тодi Свiтлана повернула менi куртку, а потiм дала старий зеленкуватого кольору грубий зошит у потертiй обкладинцi.

— Ви його перевiрте графологiчною експертизою чи ще там чим, вам виднiше, — без натяку на iронiю промовила вона. — А потiм почитайте уважно. Так, аби не пройшов повз увагу жоден рядок. I якщо виникнуть питання — телефонуйте будь-коли.

— Що, навiть серед ночi? — в'їдливо запитав я.

— Навiть серед ночi, — не вiдводячи погляду, повторила вона. — Хоч я вам i не подобаюсь, кава за мною.

Емоцiї таки взяли гору. Тому що, не довго думаючи, я промовив цiлком щиро:

— Подобаєтеся. Пробачте. Я обманював.

— М-м-м? — очi її висловили неабиякий подив. — А я, уявiть собi, повiрила. Оце так «взули» мене… Рада, що помилилась. Дзвонiть.

XXVI

Я довго сидiв у крiслi, закривши старий зошит i продовжуючи тримати його в руках. Почерк новоявленого класика був, без перебiльшення, жахливим. Самi гачки — усi рiвнi та схожi мiж собою. Як добре, що письменники тепер користуються комп'ютером! Та я все-таки упорався. I першою думкою, як не дивно, була не генiальна версiя, яка завдяки цьому зошиту впала б просто з неба, а враження вiд самого роману. Я отримав задоволення. Навiть зараз, коли не варто було перейматися лiтературною цiннiстю твору, а працювати на результат.

Чому я ранiше не читав Чумака?

Герой роману жив у суспiльствi, яке завжди вважав чужим. Серед людей, якi також були для нього чужими за духом. У країнi, яка його не влаштовувала. Та водночас вiн був потрiбною людиною з вiдповiдним високим статусом. Та й що казати — людиною, яка нiбито й не мала б скаржитись на життя. Одначе його життя минало без задоволення, у нездiйсненних мрiях про безлюдний острiв.

Його життя склалось iнакше, анiж у самого автора. Та й письменником герой недописаної книги не був. Просто подiї, якi остаточно поставили його поза суспiльством i зрештою пiдштовхнули до такого кроку, вiдбулися. I вiн зважився на втечу. Вiд усiх. У кульмiнацiї роману, маючи потужний позашляховик, вiн зумiв утекти вiд переслiдувачiв i за нiч перетнув пiвкраїни, опинившись на пiвднi Одещини.

Щойно розвиднювалося. Проїхавши кiлька кiлометрiв по пiщанiй косi, яка вела у море, вiн за нiч вирив лопатою у пiску заглибину, куди, наче у пiдземний гараж, заїхав джип. Кiлька натискiв на акселератор — i колеса зарились у пiсок, машина «сiла на брюхо», повнiстю сховавшись у ямi. Залишилося розрiвняти пiсок над її дахом. День минув у чагарниках. Вiн також знав, що завтра його почнуть шукати у масштабах країни, але у героя не було сумнiвiв стосовно того, на що зважився. А як тiльки знову стемнiло, вiн надув моторний човен i вийшов у море. Обставини сприяли йому, оскiльки здiйнялась пiщана буря i остаточно замела усi слiди.

На цьому роман обривався.

Я сидiв у крiслi i тер перенiсся. Книга про самого автора. Он воно як. Але на що можна розраховувати, вийшовши у море просто вiд берега? На човнi. На що розраховував герой хоча б за сюжетом? Там не сховатись. У Чорному морi немає незаселених островiв. Яку мету вiн поставив? Доплисти до Туреччини? Дуже проблематично. До Румунiї або Болгарiї? I що? Там також люди. Тим паче за кордон герой вже намагався втiкати i повертався неодмiнно, як i Чумак.

Що мало бути далi? Генiальна, ще не написана розв'язка i втiлення у життя його задумiв? Чи, може, це i є кiнець роману? I тодi усе, що цим хотiв сказати Чумак, — це розчарування, крах задумiв. Нi, на це аж нiяк не скидалося. Його герой дiяв рiшуче, цiлеспрямовано. Вiн знав, що робить. I тодi… Ця химерна думка цiлковито оволодiла мною. У недописаному закiнченнi роману є розгадка таємницi зникнення самого Чумака.

Андрiйович добре попрацював iз зошитом. Не було жодних сумнiвiв — першi записи зробленi рукою зниклого письменника ще десять рокiв тому, про що свiдчив склад чорнила. Писав авторучкою. Дописував роман час вiд часу. Траплялися записи гелевими чи кульковими ручками. А останнi епiзоди, експертиза достовiрно пiдтверджувала, написанi не ранiше нiж пiвтора року тому. Епiзоди втечi. Саме цi рядки мали тиснення пера зi слiдами золота.

Дзвiнок Олени у цiй ситуацiї виявився, без перебiльшення, доречним, адже менi було незручно телефонувати.

— Доброго дня, Анатолiю, — почала вона. — Що у вас сталось? Вам потрiбна була допомога.

— Дякую, що зателефонували, — вiдповiв я, вiдчуваючи, що образа повертається. — Мене цiкавить таке питання: чим користувався Чумак вдома, коли виникала потреба писати? Чи мав якусь особливу, улюблену ручку?

— Мав, — без затримки вiдповiла Олена. — Коли з'явились грошi, Андрiй з-помiж iншого купив два «Паркери»: один повнiстю золотий, iнший — позолочений i з золотим пером. Тiшився ними як дитина iграшками. Дорожчу авторучку залишив у домашньому кабiнетi, а ту, що з позолотою, завжди носив iз собою. Перша ручка й досi лежить у кабiнетi.

— Ви можете дати її менi на деякий час?

— Звичайно, — сказала вона. — Це було те, що змусило вас телефонувати учора?

— Нi, це з'явилося вже сьогоднi.

— А учора? Ви казали про якiсь негаразди. Розказуйте.

— З учорашнiми негараздами покiнчено, — запевнив її я. — I бiльше їх не передбачається. Тодi я пришлю своїх помiчникiв по ручку. Вона потрiбна менi чимшвидше.

— I… самi не заїдете? — голос Олени змiнився. — Я образила вас?

— Усе гаразд, панi Олено. Просто багато роботи. Пробачте.

I дарма десь там знову намагалося ворухнутися пiдленьке друге Я. Гратися у такi iгри у мене не було нi часу, нi бажання. Якнайшвидше я мав знайти Андрiана Чумака, адже термiн, вiдпущений на пошуки, спливав.

Висновок експертизи був однозначний — саме пером авторучки «Паркер», яку привiз Сергiй, написанi рядки. Отже, писав удома.

Усе пiдтверджувало свідчення Свiтлани. Схоже, Чумак дiйсно знову взявся за роман саме у перiод, коли їй приперло брати у нього iнтерв'ю. Можливо, навiть, саме згадка про неї спонукала на кiлька годин взятися за перо, а потiм на зустрiч прихопив i зошит. Отже, виходило, що Чумак завжди знав, як i куди зникне його герой, вiдпливши вiд берега. То можливо, саме це i було причиною не закiнчення роману? Вочевидь, Чумак ще тодi вирiшив скористатися цiнною iдеєю, нiж «дарувати» її лiтературному герою? I, може, справжньою причиною його вiдмови Валерiю була не втрата зошита, а небажання робити набутком загалу iдею, якою збирався скористатися сам?

I якщо ця божевiльна версiя вiдповiдала реалiям, джип Чумака зараз десь у пiсках одеських лиманiв. А сам вiн… Сам вiн, цiлком iмовiрно, якщо, звiсно, не пiшов шляхом Мартiна Iдена, перебував у такому мiсцi, що мiг смiятися з нас i наших марних спроб. Чому нi?

Андрiан Чумак був здоровим i витривалим чоловiком, його довготривалi переходи снiгами або водою на веслах свiдчили про це. Тi, хто знали його ближче, пiдтверджували фiзичнi можливостi письменника. I чи насправдi таке складне завдання у пiщаному ґрунтi вирити лопатою яму для легкової машини! Вiсiм кубiв пiску. Цiлком реально для мiцного, здорового чоловiка, що має мету.

Я знав, що таке лимани i приморськi коси Одещини. Маючи такий всюдихiд, можна було заїхати кудись у глухе мiсце, де навколо чагарник, що росте з пiску i затуляє вiд стороннiх очей. Звичайно, не на самому березi. Там рибалки можуть побачити. Десь подалi вiд води. Усе виглядало реально. I не менш реальним було завдання знайти його. Усе залежало вiд кинутих на цю роботу сил — кiлькостi пошукових груп, обладнаних металошукачами. Скiльки там тої Одещини! Тим паче, шукати все-таки доведеться уздовж берегiв моря i лиманiв. Адже для виконання плану, позиченого чи то пак вкраденого у свого героя, Чумаковi належало тягти до берега човен i мотор. Ще й якiсь речi.

А це важко. Отже, десь близько вiд берега.

Я розклав топографiчнi карти. Ось вона, база «В'юнище». Намальована мною дуга захоплювала й Одещину. У часi все вкладалося. Виїхавши о четвертiй ранку з бази, о десятiй Чумак мiг опинитися там. Зараз належало хоча б приблизно визначити площу i вирiшувати питання… з ким? Ну не з Камiнським, звiсно, i не з тими, хто за ним стоїть. Адже менi вiдомо про їхнi iнтереси у слiдствi. Тож вони вiдпадали. Свiтлана, звiсно, була «за», але у фiнансовому планi її частка була мiзерною. Не варто було розраховувати i на письменникiв в особi Кушнiра. Отож з усiєї «великої п'ятiрки» залишалося двоє, з ким я мiг обговорювати перспективи проведення подiбного заходу — Густавссон i Антонюк. Першого спробувати переконати реальною перспективою знайти Чумака. Другого… Розповiсти про намiри полiтичних опонентiв сфабрикувати фiнал розшукiв i прибрехати про їхнє бажання «повiсити» злочин на «Волю народу»? О-о… Цей шлях був надто слизьким.

Скiльки коштiв потрiбно на таку експедицiю? Припустимо, працювати могли б ми самi, учотирьох. Напевно, не вiдмовилася б i Свiтлана. Тодi потрiбно п'ять металошукачiв. I скiльки часу знадобиться, аби обстежити таку територiю? От би ще одну таку групу! А долучити своїх колишнiх колег? Тодi потрiбно надати необхiднi докази, достатнi для поновлення слiдства. Чи визнають там достатнiми тi, що були у моєму розпорядженнi? Хтозна. До того ж, щоб пред'явити їх, потрiбно змусити Свiтлану дати свідчення. Як вона це сприйме?

Я мiряв кроками кiмнату, а у головi знову почало плутатися. Забагато «якщо». I найнеприємнiше з них — а чи має усе це сенс? Що з того, що колись у якомусь зошитi письменник понавигадував отакого? Дуже проблематичним на здоровий глузд здавалося його бажання втiлити це у життя. Такий хiд подiй швидше пiдходив би для якогось роману або фiльму, анiж для життєвих реалiй. Але ж Чумак був неординарною людиною! Дуже неординарною.

Думка, яка прийшла наступної митi, змусила мене сiсти i забути про все. А руки самi потяглися до ноутбука, у якому вiднедавна зберiгалися усi записи Чумака, котрими пiсля його зникнення розпоряджалося слiдство. Я згадав про один з компакт-дискiв, переданих менi Андрiйовичем. За перший тиждень пошукiв я передивився геть усi i скинув собi на комп'ютер, аби не тягати з собою цей додатковий вантаж, i водночас завжди мати пiд рукою. Скiльки ж там було рiзного! Залишалось тiльки дивуватись, як сам автор мiг орiєнтуватися у цьому гармидерi. Купа папок без назв i з назвами зовсiм не зрозумiлими. I уривок тексту з однiєї такої папки раптово постав у моїй уявi. Де ж вiн?!

Я вiдкривав i закривав папки, шукаючи тих кiлька абзацiв, що потрапили на очi дещо ранiше i не мали нi початку, нi кiнця, нi назви. Ну, де ж? А хвилювання i нетерплячка наростали й викликали тремтiння пальцiв, заважаючи працювати.

Є! Ось де.

Нарештi фрагмент знайшовся. Сама папка називалася двома лiтерами — КС i мiстила уривок тексту, який здався тодi звiдкись видертим. I от вiн з'явився на екранi.

Солонi бризки вдаряли по вiях, змушуючи мружитися. Гойданка була такою, що звук мотора, сам по собi тихий, перiодично переривався, i у повнiй темрявi це викликало враження стояння на мiсцi. Вiтер давно вщух, а розбурхане море нiяк не хотiло заспокоїтися. Залишки шторму. Море — наче душа людини — ще довго перетирає негатив.

Зорi висiли майже над головою. I здавалося, сама доля, влаштувавши усе подiбним чином, пропонувала себе у спiльники. Чи надовго?

Вiн взяв компас i перевiрив себе ще раз. Усе так. Пiвденний Хрест висiв просто по курсу i доки не опуститься вранiшнiй туман, можна орiєнтуватися тiльки по ньому. Лiва рука пiдправила кермо, а правою вiн уже ховав до кишенi компас, синюватий вогник якого зараз мав згаснути.

Згадка, що прийшла цiєї митi, була без перебiльшення жахливою. Це мало статися. У такiй круговертi важко нiчого не забути. Та краще було забути все що завгодно — їжу, воду. Будь-що, тiльки не це. Те, що залишилось у машинi, було мiною уповiльненої дiї, вибух якої мiг настигнути його на будь-якiй вiдстанi. Вiд цього не втечеш. Щоправда спрацює вона лише за певних обставин — якщо машину знайдуть.

Мотор зменшив оберти. Двадцять хвилин шляху вiд берега. Повернутися — це втратити годину тiльки на дорогу. А потрапити до машини… Зараз у темрявi навiть мiсце знайти важко. Усе доведеться перенести на наступну нiч. Чи не буде запiзно? Вiн сидiв, охопивши голову руками, i важко думав. А хвилi вiдносили човен убiк вiд потрiбного курсу.

Уривок скiнчився. Я готовий був дати голову на вiдсiч, що вiн мав належати саме до незавершеного роману, який зараз лежав на моєму столi. Адже якраз на цьому епiзодi обiрвався сюжет у зошитi! Дата, яку комп'ютер ставить на усi створенi документи, свiдчила, що Чумак писав його за п'ять мiсяцiв до зникнення, тобто тодi, коли зошита у нього вже не було. Тому й писав уривок на комп'ютерi, а не «Паркером»! Швидше за все так раптово «накрило» натхнення продовжити саме цей роман. Пошукав зошит, адже за iнерцiєю завжди дописував туди ручкою, а його немає. Напевно, згадав, що востаннє бачив його, коли брав iз собою на iнтерв'ю. Отже, десь закинув. Пошукав-пошукав i накидав уривок на комп'ютерi. Мовляв, колись знайдеться.

Нi, про те, що уривок був саме до цього роману, не було сумнiвiв. Адже герой залишив машину i вийшов у море на човнi. Та й коли виникла потреба повернутися, зрозумiв, що до машини так просто не потрапити, адже вона закопана у пiску. Усе сходилось. А назва папки? «КС». Господи… «Край свiту»! Ну ще б. Незакiнчений роман у зошитi не мав назви, але його герой у рiзних мiсцях кiлька разiв повторював, що хотiв би втекти вiд усього на край свiту. Отак дослiвно i казав.

Край свiту… Де зумiв знайти його Чумак, якщо, звiсно, мої вiдкриття правдивi. Якщо я їх правильно розумiю. Якщо взагалi Чумак живий.

Тодi десь-таки знайшов. I у його машинi було щось таке, що обов'язково належало забрати iз собою, не забути, адже воно вказувало якимось чином на його схованку. Лише так я розумiв момент про мiну уповiльненої дiї.

Ох, як усе закрутилось!

I якщо Чумак для вирiшення власних проблем скористався iдеями свого героя, то вже, звiсно, не забув забрати цю рiч. Напевно, ж не забув! А що як раптом… Яких тiльки казусiв не буває у нашому життi. I якщо забув, це одразу ж знайде той, хто розкопає i вiдкриє машину. А якщо нi, можливо, вдасться зрозумiти, що саме вiн забрав. Хай там як, а слiдiв Чумакових побiльшає, якщо знайдеться машина. I моїх козирiв також. Гiдних козирiв, хай проти кого доведеться вести гру.

Я взяв телефон. Густавссон i Антонюк. Я знав, що зумiю їх переконати. I тепер вже я сам пропонуватиму окремим членам «п'ятiрки» сепаратну угоду. Але перед цим я набрав хлопцiв. Нехай починають готуватися до експедицiї на пiщанi береги Одещини.

XXVII

Увечерi перед виїздом я махнув на усе i лiг спати о восьмiй. Назавтра потрiбна була насамперед свiжа голова i сили. Починати мали учотирьох, зi Свiтланою вирiшив не зв'язуватися. А за кiлька днiв до нас мала приєднатися ще одна група, створена зусиллями Антонюка та Густавссона. Власне, нiчого такого менi й не довелося пояснювати i переконувати. Можливо, подорож в одеськi лимани буде останнiм ривком у цiй справi. Можливо. Проте десь усерединi залишався сумнiв, що це зусилля докладатиметься не у потрiбному напрямку. Невпевненiсть заважала, вiдволiкала, не давала сконцентруватись. Окрiм як уживатися з нею, нiчого iншого менi не залишалося.

Мобiльний дзеленчав настирливо, витягаючи мене з нетрiв сну. Очi розплющувалися погано i не могли нiяк розiбрати напис на екранi хто ж дзвонить. Не читався й час у куточку дисплея.

— Алло! Слухаю…

— Доброї ночi! Анатолiю Петровичу, пробачте за пiзнiй дзвiнок, це Михайло. Зварич. Якщо пам'ятаєте.

Ще б не пам'ятати. Сон злетiв миттєво.

— Михайле? Це ви? Господи… Котра година? Щось сталося?

— Як вам сказати… Начебто й не сталося, але спати не можу. Згадав ще вдень, а тепер кручусь i нiяк не засну. Нiби дурниця на перший погляд, а сну не маю. Ви ж казали, за найменшої необхiдностi, будь-коли…

— Кажiть, не тягнiть, — попросив я.

— Словом… — вiн нiяк не мiг з чогось почати. — Словом… Ну згадав я одну рiч. Якось несподiвано згадалося. Та й не дивно, давно це було. Може й зо два роки уже. Вибралися ми з Андрiєм тодi на полювання. Виїхали кудись — кiлька дiб у наметi пожити, напитися… Власне, так i сталося. Ну, знаєте, розмови всякi… I от розповiв менi Андрiй про якогось мужика, ну, типу з мiсцевих, де вiн колись був на полюваннi… Бігме, не пам'ятаю, яких часiв ця згадка. Ота розмова Андрiя з ним… Може за рiк до нашої ночiвлi, а може… Не важливо! Розповiдав йому цей мужик, що там, де вiн живе, неподалiк є згубне мiсце. Усякими казками пообростало. Зникає там худоба, люди. А найцiкавiше, казав цей мужик, там регулярно спостерiгаються якiсь оптичнi ефекти. Ну i… Словом, як допитували мене колишнi вашi колеги, чогось воно менi не згадалось. Та це ж повна лажа! А тепер… Ну ви ж самi казали, що у будь-який час дня чи ночi…

— Казав, — пiдтвердив я. — А тепер давайте спокiйно, по порядку. По-перше, що за мужик? Звiдки?

— Не знаю, — видихнув Михайло. — Точно пам'ятаю, тодi на природi, не з'ясував цього в Андрiя. Та й навiщо воно менi? Отак теревенили цiлу нiч хто про що. Якось воно потрапило, ну, в тему. Знаю лише, що мiсце оте посерединi мiж трьома покинутими хуторами, в низинi десь серед степу. Що дуже заболочено там. Мочарi. Ну, описувати Андрiй умiв дуже образно. Воной не дивно.

— Стоп, вiн що, бував там?

— Нi, у самому мiсцi не бував, але десь у тiй мiсцинi доводилося. Тому що добре знав приблизне розташування. Географiчне. Стоп! Навiть на картi хотiв менi показати. У нього ж завжди iз собою топографiчнi карти усiєї України. Вiн же мотався, як ненормальний. Ну, от. А потiм випили ще по однiй i розмова якось сама перескочила на iнше. Ми тодi дуже набрались.

— А ви упевненi, що ця розмова взагалi була? — запитав я.

— Упевнений. Сто вiдсоткiв, — Михайло збирався з думками. — Мене ще так зацiкавило… Мужик цей, про якого Андрiй розповiдав, фермер. Усе бiдкався на державу, податки i так далi. А розповiв, аби пiдкинути Андрiєвi сюжет якийсь, ну, iдею, розумiєте? Про що новий роман написати. Знав цей мужик, що Андрiй пише.

— Розумiю… — тримаючи телефон в однiй руцi, я прочовгав на кухню i дiстав банку кави. — Розумiю. А що ще ви можете згадати?

— Ну, що ще… Багато тодi ми сперечалися… Не можу згадати подробиць. Я ж не вiрю в таку хренотiнь. А вiн як вiзьме в голову щось… Розповiдав менi, якi сюжети можна з цього витягти. А конкретно… не пам'ятаю. Ну от… Щось там колись було на тому болотi — залишилися сваї з незапам'ятних часiв. Сваї грубi, дубовi. Тому й залишились. А що на них стояло? А може то про якiсь будинки напiвзруйнованi йшлося… А може, сваї — це вже про щось iнше?…

— Iнформацiя конкретна… — пробурмотiв я, розумiючи, що тепер i я не зможу заснути. Отак цей Михайло накинув i на мене безсоння. — Розумiєте, влiзло воно менi в голову, i все. Думаю, а раптом у пошуках сюжетiв Андрiй взяв та й поперся туди? А там…

— А там що?

— А я знаю? Ви ж казали — телефонувати через будь-яку дрiбницю. Вiн же писав мисливськi оповiдання! Їздив i збирав матерiал. Бачить Бог, мiг i туди попертися.

— Иги… — промовив я, не приховуючи сарказму. — А там зникнути у мiсцевому бермудському трикутнику…

— О!!! — несподiвано заволав Зварич, примусивши мене здригнутися. — Як я забув! Щойно згадалося! Ви наштовхнули! Бермуди! Точно… Цей фермер так називав мiсцину, яка малася на увазi. Оту, з болотом! Така назва до неї в народi причепилася! Бо трикутник мiж трьома хуторами! I зник там хтось колись. «Бермуди», точно. Ну ото, як у кожному мiстi є свiй «БАМ», «Аляска» i так далi. Усi там цей райський куток «Бермудами» називають.

Стрiлка годинника показувала на п'яту ранку. Двi випитi чашки кави i карта з центром пiвкола у Херсонськiй областi на базi «В'юнище». Саме ж пiвколо обмальовувало чималу частину країни, впираючись обома кiнцями дуги у Чорне море. I було до нього вiд центру п'ять годин їзди джипом.

Зошит Чумака спрямовував мене по береговiй лiнiї у бiк Одеси. Якщо вiрити йому, слiди Чумака мали бути там. Зошит був доказом. I його достовiрнiсть пiдтверджували численнi експертизи, проведенi на високому професiйному рiвнi.

Нiсенiтницi, розказанi Зваричем серед ночi, штовхали мене у протилежному напрямку. Усе стосовно цього Зварич пам'ятав ледве-ледве, а те, що згадував, було витворами фантазiї двох п'яних мисливцiв бiля вогнища. Та все ж сильнiше чомусь тягло туди.

Хоч море й не було для мене чужим, та шукати слiди на такiй водi значно важче. Хай там що, а обстеження лиманiв та пiскiв Одещини вiдтермiновувалося на кiлька днiв. Ще встигнемо. Вже сьогоднi зранку у цю, щойно намальовану мною зону, виїдуть троє моїх помiчникiв, аби об'їхати районнi товариства мисливцiв та рибалок i розпитати про мiсце мiж трьома покинутими хуторами з мiсцевою назвою «Бермуди».

Можливо, що воно десь саме у цих межах. Якщо нi, воно автоматично припиняло мене цiкавити.

XXVIII

Напевно, Сергiй i справдi був найтямущим з моїх помiчникiв. А можливо, просто пощастило. Саме вiн зателефонував менi вже увечерi наступного дня.

— Знайшов, — видихнув вiн у слухавку. Очевидно, дуже поспiшав повiдомити менi цю приємну новину.

— Чумака? — намагаючись зберiгати маску суворого патрона, пожартував я.

— А ви вже хотiли зразу Чумака! Така велика здобич лише для вас. Мiсце знайшов. Точно воно. Тамтешнi мисливцi одразу впiзнали.

— I що, ти був там?

— А хiба ви казали?

— Правильно, не казав.

Карта досi на столi. Не вiдриваючись вiд телефону, прикинув вiдстань вiд бази «В'юнище». Близько чотирьохсот кiлометрiв. До намальованого мною пiвкола Чумак не доїхав якихось п'ятдесят-шiстдесят кiлометрiв. Якщо, звiсно, взагалi поїхав сюди. Очевидно, аби заїхати в таку глушину насправдi треба бiльше часу, навiть коли в тебе «Хонда-Пілот». Поки що це було припущення, але у випадку, якщо ми вгадали, факт залишався фактом: Андрiан Чумак знав, куди їхав. Виходило практично по прямiй, нiкуди не заїжджаючи. Їхав до мiсця, де за розповiдями, нехай навiть пересiчних людей, можна зникнути.

I зник.

Я упорався за три з половиною години. Ще годину довелося чекати Павла, що на цей момент перебував у найвiддаленiшiй точцi, об'їжджаючи мисливськi товариства Черкаської областi. А потiм усi ми вирушили у район села Гамари на Вiнниччинi, де й розташовувалися згаданi хутори з мiсцевою назвою «Бермуди».

Вечорiло. Стояла глибока осiнь, за останнi днi рiзко похолоднiшало i у балках збирався туман. Ми часто запитували дорогу до села, яке заховалося серед степу далеко вiд траси. А в'їхавши в Гамари, почали шукати «Бермуди». Якщо вiрити розповiдям Зварича, так само мав робити i Чумак. Наближаючись до мiсця, яке вважалося згубним, я переконувався у цьому. Заблукати у степу серед горбiв, на безкiнечних полях — раз плюнути. I знайти цю мiсцину вперше можна було тiльки з чиєюсь допомогою. А отже, великий блискучий джип, якi тут зустрiчаються не часто, мав зупинятися, з нього мав виходити Андрiан Чумак власною персоною i розпитувати про мiсце, куди не поспiшають потрапити. Таке мало б запам'ятатися будь-кому. А отже, ми мали усi шанси на успiх.

Слiд, яким ми йшли, ставав гарячим.

Та насамперед я хотiв побачити це мiсце. I воно не розчарувало мене. Їхали ми начебто правильно, але польова дорога почала завертати кудись. Натомiсть вiд неї у потрiбному напрямку вiдходила якась… не те щоб дорога — мало помiтна колiя у бур'янi. Очевидно, користувалися нею дуже рiдко. Ми звернули на неї i неквапно поїхали. Несподiвано колiя скiнчилася, наче вiдрiзок, яким ми просувалися, вiв у нiкуди. Далi була трава — бур'ян. Навколо починалися кущi i ставало незрозумiло, куди хотiли потрапити тi, хто iнодi товк цей вiдрiзок поля колесами, не даючи i йому вкритися високими травами.

— Ну ось, — з незворушним виглядом промовив Павло. — Оце i є слiд Чумакового джипа. Ось сюди вiн заїхав. А ось тут зник.

Колiя у травi дiйсно обривалася, так, наче далi машина здiйнялася у повiтря.

— По iдеї зараз i ми маємо: туди! — Роман з дурнуватим виразом обличчя зробив незрозумiлий жест рукою.

— От особливо розумнi й пiдуть перевiряти, куди саме, — виразно подивився я на хлопцiв. — Ходiмо.

— Так ви начебто Сергiя бiльше любите, — продовжував iронiзувати Павло.

— Хтось розумнiший має тут залишитися, якщо ми двоє зникнемо, — у тон йому вiдповiв я. — Iнакше гаплик, назавжди!

Ми з Романом взули чоботи i пiшли, залишивши Сергiя з Павлом бiля машин. Мiсцина дiйсно вiддавала чимось неприємним. Зима ще не завтра, а кущi вже стояли зовсiм голi. Сухий високий бур'ян заважав iти, але ми просувалися з бажанням оглянути все навколо. Iшли довго, а потiм побачили групу дерев — яблунь. Занедбаний садок. Мiж ними й примостилося кiлька напiвзруйнованих будiвель. Вийшовши на край, я взяв бiнокль.

На горбi навпроти виднiлося щось. З кущiв чiтко виступав фрагмент стiни. Праворуч на iншому пагорбi виднiлися лише дерева. А от у залитiй туманом низинi… Там чiтко проблискувала водна поверхня. Озеро. А швидше болото. Роздивитися чiткiше заважало суцiльне марево.

Ламаючи сухi стебла, ми йшли навпростець туди, де залишили машини, адже у пошуках хутора довелося зробити чималий гак. Здавалося, цi бур'яни нескiнченнi. Першим отямився Роман.

— Петровичу, ми не туди прямуємо, — промовив вiн, дихаючи у спину.

— Наче добре йдемо, — не погодився я. — Але мали б уже дiйти. Ти правий.

За компасом ми ще раз визначили напрямок. Може, це туман збив з пантелику? Усе начебто збiгалося.

— Ну ось, тепер нас шукатимуть, — продовжував жартувати мiй помiчник, але вже без тiєї бадьоростi у голосi.

— Так нас не шукатимуть, не сподiвайся, — похмуро пробурмотiв я. — Тож мусимо самi вибиратися.

Я набрав Сергiя, аби увiмкнув фари. Сутенiло. Перебуваючи десь неподалiк вiд них, ми мали побачити блимання свiтла. Але номер не набирався.

— Не мучтеся, Петровичу, — порадив Роман.

Лише тепер я зауважив, що мiй телефон «поза зоною» — на екранi не було жодної подiлки.

— Воно й зрозумiло — Бермуди… — намагаючись надати бадьоростi голосу, прокоментував Роман.

На обличчi мого напарника з'явився занепокоєний вираз.

— Усе. Годi, — сказав я, ховаючи телефон. — Пiшли.

— Куди? — не зрозумiв Роман.

— Своїми слiдами. Поки їх ще видно. Будуть нам зараз «Бермуди»…

Тепер ми майже бiгли. Слiд, залишений нами у бур'янах, поки що добре виднівся, але ще трохи — i темрява зловить за очi. А ми мали у розпорядженнi лише крихiтний дiодний лiхтарик, вмонтований у запальничку. Бiля хутора довелося зупинитися. Ми точно йшли своїми слiдами, намагаючись уже нiде не зрiзати i не товкти бур'янiв. Ну ось той, по якому прийшли.

Серце добряче тьохкало, коли стебла хрустiли пiд ногами. Бур'яни ставали наче меншими i ми добре дивилися пiд ноги, аби не втратити слiду. Нарештi очi зловили якесь блимання попереду. Це були хлопцi. Вони занепокоєно дивилися на нас.

— Їдемо, — наказав я, намагаючись уникнути зайвих розмов. — Їдемо. Дорогу тепер знаємо. Джип i «Нива» пройдуть — точно. Та й «дев'ятка» мала б…

— Петровичу, — почав Сергiй. — А може на завтра залишити цю рекогносцировку? Ну що ми там зараз побачимо? Вже потрiбно з фарами їхати. А поки дiстанемося? Ще справдi заблукаємо у темрявi, тут ночуватимемо. А думатимемо, що нечиста сила винна.

— I їжi не прихопили, — додав Роман. — Зовсiм нiчого не маємо.

Я зупинився у нерiшучостi. Дуже хотiлося потрапити туди вже. Ще далеко не нiч i багато чого можна було роздивитися. А вночi подумати, прикинути. Мене дедалi бiльше опановувала якась одержимiсть, напевно через вiдчуття, що ми близько.

Пес почав заводити низько i пронизливо. Десь там у районi покинутих хуторiв, де щойно побували ми з Павлом. Вiн вив, а ми стояли i слухали. I вiд цього виття, здавалося, ще бiльше густiшає туман i насувається нiч.

— Це що вовки тут є? — запитав Роман, застiбаючи до кiнця «блискавку» куртки.

Вiд такого виття мороз iшов по шкiрi.

— Пес виє, — вiдповiв я, думаючи про своє.

— А звiдки знаєте? — не вгавав той.

— А звiдки ти знаєш, що це машина гуде, а не мотоцикл? — я кивнув у бiк наших машин.

— Та то ж зрозумiло, а тут… Виє i все.

— Собака це, хлопцi. Можете менi повiрити. I зараз мене цiкавить — випадково вiн тут виє саме зараз, чи…

— Чи що? Навмисне, аби нас полякати? — гиготнув Павло.

— Та нi, не у той бiк думаєш.

— Чи може щовечора, — пiдказав Сергiй.

— Оце вже цiнна думка, — згодився я. — Чумак зник, а вiн блукає довкола i виє.

— I з цього випливає наше завтрашнє завдання, — прокоментував Роман. — Зловити та iдентифiкувати пса.

— Правильно кумекаєш, — погодився я. — А тому ви маєте рацiю. Слiд щось закинути у шлунки i добре виспатися.

Почувши це, вони полегшено зiтхнули. Менi також розхотiлося їхати туди. Особливо тепер.

XXIX

Мiсцевий дiльничний iнспектор Iван Люлька довго вивчав нашi посвiдчення пiд лiхтарем, прилаштованим на ґанку його будинку, а потiм промовив, повертаючи:

— Ну що ж, можна i посприяти. Тiльки… Навряд чи ви щось знайдете, якщо…

— Якщо що? — перепитав я, ховаючи посвiдчення.

— Якщо ваш письменник дiйсно зник саме там, — i на наше синхронне ротороззявляння лише недвозначно махнув рукою у напрямку хати.

Iван виявився привiтною людиною i за якихось двадцять хвилин ми вже вечеряли на верандi, виклавши й своє, куплене у мiсцевому сiльмазi, чи то пак маркетi. Дiльничний жартував, смiшно пересмикуючи не лише вусами, а й усiм обличчям, вставляючи своє «так би мовити» чи не у кожну фразу. Вiдсунувши у бiк ледве розпочату «Немiрофф», хлопцi налягали на його домашню з перцем, а я, вiдсунувши тарiлки й розчистивши мiсце, вiдкрив ноутбук.

Дiльничний довго розглядав зображення Чумака у профiль та анфас, у повний зрiст i в рiзних позах. Не обiйшла увагою письменника i його дружина.

— Н-нi. Не бачив, — похитав нарештi головою. — Я особисто такого чоловiка не бачив. А пам'ять у мене, так би мовити…

Я розповiв йому про фермера, що колись, якщо вiрити свiдченням Михайла Зварича, годував письменника байками про мiсцевi «Бермуди».

— Ну, не такi вже й байки… — знизав плечима Iван. — Це вам — казки, а ми, так би мовити, тут живемо…

— I хто ж у вас зникав ранiше?

— Багато хто. Вiдколи я приїхав сюди дiльничним…

— Iван Поросяк хоча б, торiшньої зими, — пiдказала господиня, ставлячи на стiл пампухи до чаю. — Запой у нього почався. А вiн, як запой — то вештається, наче неприкаяний. I туди ходив, люди бачили. Там i пропав.

— Поросяк ваш, — скривився я, — отримав вiд якоїсь доброї душi пiвлiтра браги, прилiг поспати, там i замерз.

— Але знайшли б, — не погодився Люлька. — А вже скоро рiк.

— А як шукали? — запитав я. — Скопом отi хащi навколо хуторiв прочiсували? Не прочiсували. А там чорта з дияволом можна загубити — сам бачив. Напевно, досi лежить. Тiло лисицi та бродячi пси з'їли, а чоботи й куфайка i зараз на мiсцi валяються. От вам i «Бермуди». Знайшовся б якийсь фермер, зорав отi хабази, рiпак засiяв, зразу перестали б зникати такi, як Iван Поросяк.

— А один вже так i зробив, — зрадiв Люлька. — Ото як ви кажете. Досi не знайшли. Тодi вже дiйсно прочiсували. Кого тiльки тут не було…

— Два роки вже, — вставила Iванова дружина. — Вiн, отой Казаренко, земель набрав до бiса. У Балашiвцi вiдгодiвельний комплекс збудував. Усе йому мало було. Захотiв i з того боку вiд Гамар. Землю скупив у наших людей за безцiнь — тодi криза капiтальна була, усi в збитках… До самого болота зорав! Там мокляк — однаково нiчого не виросте, а вiн… Жаднiсть.

— I що? — не витерпiв Павло.

— Пропав, — розвiв руками Iван. — Якраз тут був, у наших краях. Сам-то вiн з Вiнницi. Об'їжджав свої володiння. Пропав.

— Що, також з машиною? — у менi навiть щось здригнулося, коли ставив це питання.

— Чого ж з машиною? Машина залишилася. Такий джип, конкретний. Я вже й забув, яка марка. I розшуковi заходи, я вам скажу, на повному серйозi проводилися.

— Та взяли вашого Казаренка такi ж бандюки, як вiн, i лiквiдували. Не подiлили щось. Буває, — розвiв руками Павло.

— Або вашi фермери, яким вiн на мозоль став, — додав я. — Пiдстерегли i… Якби-то усi iншi подiбного роду справи розкривалися, можна було б цю одну i на «Бермуди» списати, а так…

— Вам простiше казати, — не згодився Iван. — А ми тутешнi, так би мовити. Усе бачимо. Знаєте, ще тодi, як я тiльки приїхав сюди, ще за Союзу… «Гастролювала» тут одна банда — ювелiрнi магазини брали. Накрили їх якраз у нашому районi. Гучна була подiя, нiчого сказати. А я щойно приїхав, молодий… А тут по рацiї — перехват… Вони «Жигулями» втiкали, нашi двi машини у них на хвостi сидiли. Дощi тодi були. Забуксували вони на пiд'їздi до трьох хуторiв. Там ще у тi часи «джунглiв» не було — колгоспнi землi, усе, як ви кажете, розорано i рiпак засiяний, а може й не рiпак, але до самих хуторiв, ну тих, що ви бачили… Словом, кинули вони машину i засiли у крайнiй хатi, почали вiдстрiлюватися — озброєнi були капiтально. Поки перестрiлка — пiдтяглися внутрiшнi вiйська.

Iван налив ще по однiй, згадуючи.

— I… — знову не витерпiв Павло.

— Менi довелось очеплення виставляти — я ж мiсцевий. Ви уявiть — рота внутрiшнiх вiйськ. Плюс купа оперiв, пiдроздiл ДАI… Словом, хотiли вони обiйти хату так, щоб вiдрiзати вiд болота у низинi. Я казав, що небезпечно, там дiйсно усе прострiлювалося. Тикнулися — а вони з автоматiв. Один солдат навiть загинув. Там же вiдкрита мiсцина. Довелось обхопити усе разом, i болото у низинi — усi «Бермуди», так би мовити, вкупi. Тiльки без отих двох хуторiв, якi залишилися осторонь. Народу вистачило з лихвою. А потiм був наказ припинити вогонь. Чекали майже годину, поки прибув бронетранспортер. Очеплення так i стояло — буквально щоп'ять метрiв солдат вiд солдата. I зауважте, на той момент, коли кiльце зiмкнулося, бандити ще стрiляли з хутора, тобто були там. Ну, наїхали, розвалили залишки хати, а їх немає, у болото пiшли. А скiльки там того болота? Загнали ще два взводи у середину. Все перетрусили. На тому хуторi, де вони вiдстрiлювалися, хату розiбрали! Пiдвал розкопали! Двi доби шукали, а очеплення так i стояло. Потiм зняли.

— То ви хочете сказати, що вони у ваших тих «Бермудах» зникли, — не приховуючи iронiї, уточнив я.

— Я вам лише розповiдаю, як було, — викрутився Люлька. — Факти, так би мовити, голi. А робити висновки — це вже ваша справа. Ви — детехтиви. Як болото прочiсували, троє солдатів мало не втопилися. Там того болота — кiт наплакав, а є кiлька мiсць. Потiм човни понадували, очерет викосили — чиста мiсцина залишилась. А їх немає. Пропали. Вислизнути не могли, гарантiя. Дрючками по днi ще два днi тицяли… Так i досi — у розшуку.

— А вислизнути не могли, ви кажете? — перепитав я.

— Гарантiя, кажу вам. Та ви ж не «лiва» людина! — несподiвано обурився Iван. — Ви ж фахiвець, у нашiй системi працювали! Якщо навiть уявити, що вислизнули, хоча такого на двiстi вiдсоткiв статися не могло, та це ж рецидивiсти! Четверо! Про них усе вiдомо. Зброя уся засвiчена! Вони ж не на чесне життя втiкали. Хтось би десь потiм «сплив»! У якомусь злочинi. А вони навiчно канули. Я якось рокiв через десять спецiально наводив довiдки — глухо.

— Весело, — погодився я. — Ну а самi ви як усе це пояснюєте? Ви ж не вiрите, напевно, у нечисту силу?

— За статутом не годиться, — зауважив Люлька. — Як можу пояснити? Бачу, що стикаюся з дивним, от i все. Ви також уже спробували, а ще сумнiваєтеся, вважаєте, що заблукали у туманi на незнайомiй мiсцинi.

— Гаразд, — зняв я тему, у якiй легко було погрузнути. — А фермер? Допоможiть нам знайти фермера, з яким мiг спiлкуватися наш Чумак.

— А чого його шукати? — знизав плечима Люлька. — Вася-єврей. Он, так як ви на «Бермуди» їхали, тiльки влiво забирайте.

Здалека побачите ряд насаджених ялин. Ото ж там i господарство його.

— Єврей — фермер? — здивувався Сергiй.

— Єврей — кликуха. Венцель його прiзвище. Звiдки — хто його зна. Порядний хлопець загалом, тiльки в головi всяка дурня товчеться. Ото вiн вам пояснить i що, i чому. Тiльки зачепiть — уже й не радi будете.

Нам постелили в однiй кiмнатi просто на пiдлозi, хоч ми могли б переночувати i в машинах. Та Люлька не хотiв навiть слухати. I вже коли ми вляглися, пролунав дзвiнок. Це була Олена, i я вийшов на подвiр'я.

— Добрий вечiр, Анатолiю. Ви зовсiм пропали, — пошкодувала вона. — Все-таки образилися. Телефоную запитати, чим займаєтеся.

— Шукаю вашого чоловiка, — незворушно вiдповiв я.

— Зрозумiло. Анатолiю, — зiтхнувши, почала вона, — я хотiла б дещо вам пояснити, поговорити. Краще, звiсно, було б не по телефону.

— Неможливо, — менi довелося пошкодувати у вiдповiдь. — Я дуже далеко. I швидше за все затримаюся тут надовго.

— Є якiсь новини? — запитала Олена.

«А стосовно новин є угода — з усiма членами „п'ятiрки“ одночасно». Проте фраза так і не злетіла з язика. Це було б не по-джентльменськи. I можливо, навiть, пiдло.

— Немає поки що. На жаль. Але сподiваюся.

— Гаразд, тодi послухайте мене. Якщо можете, звичайно, — вiдчувалося, що говорити їй нелегко. — Анатолiю, тодi, коли ви зателефонували серед ночi, я злякалася.

— Чого злякалися? — не зрозумiв я. — Мене?!

— Швидше, не стiльки вас, скiльки повторення помилок. Ви виявилися неординарною i приємною людиною. Цього я не чекала. До того ж з'явилися тодi, коли мене покинули геть усi.

— Дехто вважає, що я практично копiя Чумака, — невесело посмiхнувся я.

— Хто б це не вважав, вони помиляються, — заперечила Олена. — Тому саме тодi я злякалася повторення своїх нещодавнiх помилок. Анатолiю, робити помилки, особливо такого роду, має право кожна людина, але повторювати їх, ще й у моєму вiцi — це занадто.

— Вашому, як ви кажете, вiковi могли б позаздрити багато жiнок.

— Розумiю, — вiдповiла вона. — Та все ж. Саме у цей момент мене наче перемкнуло. Iнодi важко пiти проти внутрiшнього переконання, яке сидить десь глибоко. Хоча розумом думаєш iнакше.

— Бачите? Ви самi розумiєте, — не стримався я. — Коли справа стосується вас. А якщо когось iншого… I менi також зараз хотiлося б сказати вам щось iнакше. А десь усерединi щось не пускає. Тому давайте робити почате. Я дiйсно хочу цього i сподiваюся, що вдасться. Образи бiльше немає. Телефонуйте, коли схочете, а я вам, якщо що.

Мовчки вмостившись на перинах, я зрозумiв, що заснути тепер буде легше.

ХXX

Вася Венцель виявився ще молодим чолов'ягою з рожевим обличчям i «малим» варiантом козацьких вусiв. Енергiя так i перла з нього, а першi ж хвилини спiлкування переконували, що розумом трудар не обдiлений. На хуторi стояла стара роздовбана «Нива» i трактор «Бєларусь». Неподалiк паслися конi.

— Прошу до мого парубочого помешкання, — посмiхався Василь.

— А чому парубочого? — не зрозумiв я, присiдаючи на лавку.

— Давайте тут.

— А тому, що жiнка вже пiвроку у Польщi працює — полуницi вирощує. А малий у фiнансовому, перший курс. Я кажу їй — он скiльки землi, хоч до «Бермуд» полуницями засади. А вона — нi, от у Польщу i все. Там грошi платять, а тут продати ще треба. Може, якого коханця знайшла, то що вдiєш!

Усе це Василь промовляв iз широкою посмiшкою.

— Так до «Бермуд» не можна ж, — зауважив я. — Там пропадають. Ми, звiсно, не мiсцевi, але довiдки вже навели.

— Та що ви слухаєте! — засмiявся Василь. — Нi, говорять… Я, знаєте, i сам люблю на цю тему побалакати. Ну дуже люблю! Навiть якось дослiдження стосовно цього проводив. У мене купа лiтератури є про справжнiй бермудський трикутник й iншi мiсця на Землi, якi погибельними вважаються. Он, уся шафа заставлена. Але якщо серйозно — мара це все. Вiд людської необiзнаностi. Я, наприклад, переконаний.

Далi Василь розпочав лекцiю про справжнiй бермудський трикутник i численнi пояснення цього явища з погляду офiцiйної науки. Усе зводилося до того, що там перетинаються найбiльшi транспортнi потоки — морськi та авiа. Тому й рух транспорту там утричi, а може й бiльше iнтенсивнiший, анiж в iнших мiсцях. Тому й тонуть та падають частiше. Так i у нас — на все є свої причини. Просто ми їх не завжди бачимо.

Аграрний iнститут за плечима давав змогу цьому чолов'язi говорити зрозумiло i компетентно про багато речей.

— Тодi пояснiть нам, чому раптом Андрiан Чумак пропав саме у вашому «трикутнику», — з розгону вирiшив «наїхати» я. — Поможiть нам побачити цi причини.

— А який це Чумак? — не зрозумiв вiн.

— Давайте не так, — попросив я.

Розкривши ноутбук, я показав йому галерею портретiв, серед яких був i наш об'єкт розшуку.

Практично одразу Василь тицьнув пальцем на нього:

— Оцей… Андрiй. Точно! Андрiй. Приїжджав на полювання. Письменник вiн. Як ми з ним посидiли гарно! Ще перший раз. Я тодi сам наче звихнувся на «Бермудах». Так мене це питання цiкавило! А вiн же книжки пише, казав, що може де у своїх оповiданнях використає. Я взагалi не цiкавлюся художньою лiтературою, але йому усього понарозказував — i що знав, i чого не знав…

— Стоп! — перебив я. — То вiн не один раз приїжджав?

— Перший раз — позаминулого року. Збирався навпростець переїхати до Гнiдичiв. Там рiчка, Пiвденний Буг. Хотiв ночувати, рибалити. Цiкавий мужик — по всiй Українi подорожує, рибу ловить. Так-от заблукав, а вже пiзно було. Я його залишив на нiч. Посидiли ми конкретно. А вдруге вiн був…

Василь напружено згадував. Я не заважав. Ноутбук залишався розкритий, працювала веб-камера i фермер, який не пiдозрював про такий пiдступ з мого боку, автоматично ставав доказом того, що менi вдалося зробити ще дещо таке, чого досi не могли усi мої маститi попередники.

— Згадайте точно, це важливо, — попросив я.

— Так, навеснi… — мучився вiн. — Орав я тридцятого березня… Це було… до того. Вiн навмисне заїхав. Так йому тодi сподобалось, от i заїхав провiдати. Гусака привiз дикого, вже общипаного, випотрошеного. Ну i ми по-парубоцьки… Коли ж це було? Це ж я до нотарiуса збирався їхати. Виїхав раненько, щоб першим бути, i якраз зустрiв його, Андрiя, вiн з траси щойно звернув до мене. А я його машину знав. Тiльки коли ж це було? Стоп, на другий день голова болiла i я знову не потрапив до нотарiуса. А поїхав аж через два днi, вже пiсля його вiд'їзду. А два днi тих ще картоплесаджалку робив. О!

Василь порився у шафi i дiстав документ, з якого для мене мала значення тiльки його дата. Двадцять шосте березня. Двадцять третього, виходило, Чумак вiд'їхав, а перед цим два днi був на хуторi, де зараз знаходився я. Усе збiгалося! Двадцять першого, виїхавши вдосвiта з бази «В'юнище» Андрiан Чумак поїхав сюди, у Гамари, i зупинився у фермера Василя Венцеля. Отже, телефонував звiдси. Тут i пси гавкали, яких чув у слухавку Валерiй Перейма. А зранку двадцять третього березня письменник поїхав з хутора у невiдомому напрямку i зник уже остаточно.

— А чому ви про нього розпитуєте? — нарештi запитав Василь. — Це що, вiн зник?

— Вiн, — пробурмотiв я, думаючи про своє. — Вiн зник, Василю. А ти що, не чув?

— Нi, — розгубився фермер. — А як я мав чути?

— Людина вiдома. Не лише у нас, але й у Європi! Його вже пiвроку шукають. Попервах навiть у новинах регулярно передавали.

— Е… — недовiрливо скривився Василь.

— Як знаєш, — знизав плечима я. — Найвiдомiший наш письменник. Сценарист. Автор багатьох серiалiв. Ти що, телевiзор не дивишся?

— А у мене немає телевiзора.

— Е… — тепер уже скривився я.

— Бiгме немає! — засмiявся Василь. — А навiщо менi телевiзор? Що доброго чи розумного там можна почути? Примiтивна брехня, стрiлянина i реклама горiлки. Я маю чим цiлий день себе зайняти. А сто грамiв i без їхньої агiтацiї полюбляю.

— А жiнка до Польщi втекла — тепер зрозумiло чому, — повчально промовив я. — Васю, а на якiй машинi Чумак приїздив?

— Та на тiй самiй, що й уперше, — знизав плечима Василь. — Джип, крутий такий. «Хонда-Пілот».

Його опис збiгався.

— Вiн, — упевнено промовив Венцель через хвилину, тицяючи зашкарублим пальцем в екран ноутбука. — Крута машинерiя. Менi кататися давав. Клас.

Я довго ще мучив Василя своїми пiдступними запитаннями, вiдриваючи вiд роботи. I виявилося, що Чумак був у нього сам. Виглядав задоволеним, начебто не переймався нiчим таким. Приймав телефоннi дзвiнки. От тiльки про що балакав — тут уже фермер при усьому бажаннi згадати не мiг. Щось про справи. Та не сховалася вiд фермера пiдмiчена й мною особливiсть — телефонували в основному йому. I не мiг пригадати Венцель, щоб письменник називав комусь мiсце свого перебування.

Про «Бермуди» за весь час мова заходила тiльки раз. I то початок розмови був швидше про ту давню п'янку, про приємно проведений час. «А пам'ятаєш?…» — у такому дусi. Лише наприкiнцi розмови письменник запитав чи бiльше нiхто у них там не пропадав. Зник згаданий дiльничним Люлькою Iван Поросяк, принаймнi так вважалося. Саме це й довелося розповiсти Василевi. Вже уночi, перед тим як лягати спати, Чумак загорiвся iдеєю подивитись отi «Бермуди». Не зараз, зранку. Звiсно, пили обидва однаково, тому Василь його гаряче пiдтримував, вiн цього й не приховував. А зранку… Зранку, коли настає похмiлля, усi гарячi iдеї, народженi пiд «сотку», як правило помирають самi. Не був винятком i наступний день. Про «Бермуди» Чумак не згадав жодного разу. Звiсно, i у Василя не виникло бажання нагадувати.

— Вiдпочили просто… — намагався згадати ще якiсь подробицi фермер. — Навiть допомiг менi кукурудзянку скласти. На вечiр не пили. Зранку запакувався… Я, чесно кажучи, й не питав, куди їде. I так зрозумiло — має людина сверблячку i грошi — їде свiт за очi. Казав — «їду далi».

— А мiг взяти й поїхати у тi вашi «Бермуди» — так просто, подивитися?

— Чого ж не мiг? — знизав плечима Василь. — Але гадаю, сказав би… О!

Я аж здригнувся вiд цього вигуку.

— От згадав я точно, що вiн по телефону говорив! Не те щоб важливе, але… Мабуть питали його, чим займається, а вiн — «ловлю рибу!». Точно! Запам'яталося, бо кiлька разiв таке казав. Уже ми надвечiр кукурудзянку ту складали, а вiн далi собi — «ловлю рибу». У нас-то й ловити тут нiде, аж у Гнiдичах — там Пiвденний Буг. Може, того й казав так, що туди збирався. А може, загалом усю подорож мав на увазi, не хотiв для когось у деталi вдаватися.

Хай там як, а мої справи таки просувалися. Я не сидiв у глухому кутi! I тепер мав повне право вважати, що останнi два днi перед зникненням Чумак був саме тут.

— А ти сам… Ти що робив потiм? Одразу пiсля його вiд'їзду? — запитав я.

— А що я… Кажу ж вам — копачку робив, два днi, — не зрозумiв Василь.

— Що, отак зразу? Тiєї ж секунди, коли Чумак поїхав, так i почав?

— Ну… чому ж зразу… Хоча так! Зразу! Куми вже прийшли. Навiть бачили, як машина вiд'їхала. Ну i по сто грамiв та й до роботи!

— Стоп, Васю, хто такi, якi куми? — вчепився я. — Вони прийшли, коли ще письменник був у тебе?

— Хе! — зрадiв Василь. — Тепер вас розумiю. — Тобто ви хочете знати, чи є у мене алiбi? Чи не поїхав за ним i не прибив його?

— Ну, Васю, нiчого я сказати не хочу, але так виходить, що ти останнiй, хто бачив Чумака живим.

— Вибачаюся, не тiльки я, — радiсно констатував фермер. — Ще двоє! I як у джипа сiдав, дивилися. Так що дзуськи!

Переконуючи Венцеля, що я не слiдчий i нiчого не маю особисто проти нього, я обiйшов величезний сарай iз залишками соломи. Велика брама, через яку на зиму Василь заганяв свiй «Бєларусь». Долівка — сумiш ґрунту та соломи. Саме тут майже двi доби Чумак тримав свiй джип. Чомусь при нормальнiй погодi, хтозна-де, на вiдлюддi, за наявностi трьох здоровенних псiв на подвiр'ї вiн загнав машину у доволi незручний сарай з ненадiйним дахом. Навiщо? Хiба для того, щоб машина не потрапляла на очi кому не треба.

Буваючи тут i ранiше, письменник мав пам'ятати дорогу до Василевого хутора i легко мiг потрапити сюди обхiдними шляхами, оминувши село. Отже, мав пiдстави сподiватися, що загнана до сараю машина так нiкому i не потрапить на очi. Усе, геть чисто усе, що я вiдкривав, складалося у якусь певну, зрозумiлу модель поведiнки нашого об'єкта розшуку. Єдине, чого я не мiг встановити хоча б для себе — то це його мiркувань. Уся його подорож аж нiяк не скидалася на просте вештання угiддями. Схоже, сам Чумак бажав, щоб так це виглядало з боку. А насправдi…

ХХXI

Мiсцина попри болото була досить рiвною. Колись давно, за свiдченням Люльки, польова дорога проходила по усьому периметру озерця, розташованого у низинi мiж трьома хуторами. Потiм, коли мiсце зажило дурної слави, там припинили бувати i усе заросло. Джип вперся носом у стiну очерету. Павло, що їхав ззаду «Нивою», також зупинився. Ми з Сергiєм вилiзли. Нагорi, поблизу занедбаного хутора, того, про який розповiдав Люлька, залишилася «дев'ятка», якою приїхали Роман з Василем, що згодився нас супроводжувати. У супроводi Сергiя я рушив по краю болота. Пiд ногами зацямкало, очерет став нижчим i проблиснуло плесо. А потiм я почув знайомi звуки, вiд яких здригається серце кожного мисливця. Перелiт ще не завершився i табунцi качок трималися на подiбних старицях. Пернатих наче й не обходило, пропадають тут мисливці чи ні.

Подавши Сергiєвi знак, я крадькома повернувся до машини. Напарник злякано принишк, але не рушив з мiсця. Я притьмом вiдчинив заднi дверцята i вишпортав бродовi гумовi чоботи, а за кiлька хвилин уже повертався до Сергiя, застиглого у повному нерозумiннi, ховаючи до кишенi два патрони.

«Тихо!» — показав я йому ще раз i крадькома рушив далi.

Вода сягнула колін. Чулося лише сюркання селезня, але я не сумнiвався — там сидить цiлий табун. Ще два кроки. Ще. Плесо поступово вiдкривалося огляду. Ну де ж ви? Якi там «Бермуди», коли тут мисливський рай?! Ще крок…

Тиша розверзлася лясканням крил, i табун качок здiйнявся над очеретами. Злетiли вони значно дальше, анiж я розраховував, та щойно рушниця смикнулася до плеча, як поруч зi мною, за якихось десять крокiв з кряканням почав пiдноситися здоровезний крижень-одинак. Миттєво уся увага перемкнулася на нього, але як важко цiлити, коли хтось дивиться пiд руки!

Б-бахх! Перший — промах. Ну!!! Б-бахх! I крижень, пiдломивши шию, каменем упав на плесо. Та не встиг я замiнити патрони, як той самий звук пролунав з другого боку. Звук, вiд якого можна збожеволiти! Ще двiйко крижакiв, ламаючи крилами очерет, зiрвалися у повiтря. Куди ж ви, дурнi?! Замiсть летiти подалi вiд небезпеки, вони почали робити коло, набираючи висоту. Ну!!!

Оце вже був пострiл! Ближнiй, наче шмаття, гепнувся на берег у бур'яни. Скрикнувши «ура!», вимахуючи руками, Павло кинувся на пошуки i щез у хащах — чувся лише хруст.

— Йо-ма-йо! Де ж вiн?!

— Ти нюхом, нюхом бiльше! — вiдверто радiв я власному успiху.

Телефон у моїй кишенi заходився. Нарештi трубка опинилася в руцi. Це був Роман.

— Що там таке? Що сталося?! — пострiли викликали у них справжнiй переляк.

— На качок полюємо, — спокiйно вiдповiв я. — Якщо Павло постарається — будемо з юшкою.

— Петровичу, ну ви даєте! Я гадав, на вас напад. Вам що немає чим зайнятися?

З бур'янiв вилазив Павло, увесь в реп'яхах, гордовито тримаючи зеленоголового за шию.

— Ух, здорова! Ну майже як домашня! А що ми з нею зробимо?

— Сюрпу. Зварю вам справжню мисливську сюрпу, — я скинув чоботи i, спершись на крило машини, натягував гумований костюм.

— Давайте я, — запропонував Павло.

— Нема чого, — суворо промовив я. — Ще втопишся у «Бермудах», вiдповiдатиму за тебе. Мiй крижень! Сам витягну.

Перший зеленоголовий вже припинив останнi рухи по поверхнi води i стих. Та зробивши першi кроки у воду, я озирнувся. Звук мотора наростав, i наступної хвилини з iншого боку з'явився «газик» дiльничного. Вийшовши з машини, вiн оглянув нас.

— Що таке? Ви стрiляли?

— Ми. Субота сьогоднi. Полювання дозволене.

— Тьху! — сплюнув вiн. — Я вже не знати що подумав.

— А що, тут мисливцi не бувають? — дурнувато запитав я.

— Мисливцi… Нiхто тут не буває! Я вам учора про що розповiдав? З вами не скучиш.

— Не сварiться, пане Йване, — миролюбно посмiхнувся я. — Глядiть, якi крижнi! Ну як втриматися! Буде сюрпа увечерi на ранчо Венцеля. Ми вас уже просимо!

Дно було на диво твердим, але, знаючи, що таке подiбнi старицi, я робив кроки дуже повiльно, мацаючи ногою ґрунт. Чоботи почали трохи грузнути, але до крижня залишалося якихось три кроки.

— Стiйте, я вам патик кину! — гукнув з берега Люлька. — Далися вам тi качки! Он у мене чотири десятка на подвiр'ї i я не скряга…

— Вашi не такi, — вiдмахнувся я, просуваючись далi. — Вашi по власному гiмнi ходять, тому ним же i смердять. А цi на екологiчно чистiй природнiй їжi повироста…

Усе сталося миттєво. Моя нога почала сунутися кудись углиб, так, наче далi була прiрва, i друга вже ковзала за нею. Махнувши руками, я спробував розвернутися i зробити крок назад, вискочити звiдти. Та намул не дав висмикнути чобiт. Жах охопив зненацька. Який це був жах! Вiн стиснув усе тiло i, закричавши, я шубовснув у воду. Ноги робили якiсь незрозумiлi рухи, намагаючись вiдпихнутися, виплисти. Костюм, набравши води, тяг мене на дно. Груди конвульсивно затягли у себе масу повiтря. Руки били воду, уперемiшку з водоростями, не маючи за що зачепитися. Крик застряг у горлi тiєї митi, коли рука таки намацала якийсь патик. Звiдки?!

Я схопився за нього, наче навiжений, i патик тяг мене до берега. Люлька стояв у форменних штанях по колiно у водi i сичав крiзь вуса якiсь прокляття. Нарештi мої ноги твердо стояли на днi i тримали мене. Серце готове було вискочити з грудей.

— Чорти б забрали, розпротуди його мать! — не мiг заспокоїтися дiльничний. — Давно, давно нiхто не пропадав… Не треба було витягати… Знову б на кiлька рокiв спокiй був. Уже ж нiхто сюди не лазив! На тобi, детехтиви заїзжi…

Важко дихаючи, Люлька стояв поруч зi мною i смикав вусами.

— Дякую… — тiльки й вимовив я, обертаючись назад, туди, звiдки вилiз. Переляк потроху минав i на змiну йому надходили зовсiм iншi думки. Мiсце, де й досi лапами догори лежав злощасний крижень, було зовсiм поруч. Бiля нього то там, то там виднiлися з води кiнцi водоростей, а ще далi, буквально три кроки за ним, стирчав напiвзогнилий стовбур болотяної верби з кiлькома гiлками. Таке буває лише на мiлких старицях. Має ж деревина чiплятися за дно корiнням! Доводилося не вiрити очам. Та й потiм…

Хiба уперше я купався у болотi на качиному полюваннi? Бiльш-менш регулярно це роблять усi мисливцi, не байдужi до цього задоволення. Не був винятком i я. При цьому таке купання завжди сприймалося з прикрiстю, розмiр якої прямо залежав вiд пори року. I все! Двi хвилини тому я вiдчув зовсiм iнше. Хтозна, може, там було по груди. Ну, трапилась ямка, пiдводне джерельце вимило… Але у мить, коли ноги поїхали углиб, на мене наче дихнуло безоднею.

У цьому страху, виявляється, я панiчно зробив чотири-п'ять крокiв до берега, адже стояв зараз поруч з дiльничним. Патик був довгий, та кiнець його однаково не мiг сягнути туди. Тому, ледь переставляючи ноги у наповнених водою гумових штанях, я iз завмиранням серця двiчi переступив туди, звiдки щойно вилiз i почав грубим кiнцем мацати дно перед собою. Ззаду одразу ж захлюпало, мене схопили за руки i потягли назад.

— Чи дурнi ви усi, чи що? — сопiв Люлька. — I той дiяч, напевно, отак само полiз. Тепер пiвкраїни за одного iдiота життя не має…

— Якщо так, де джип i усе решта? — цокаючи зубами, спитав я. — I де…

Я замовк на пiвсловi.

— Де що? — не зрозумiв Сергiй.

— Де що? — перепитав Люлька.

— Нiчого…

Зуб на зуб не потрапляв, коли я стягав iз себе одяг, з якого лилася вода. Хлопцi вже витягли з машини рюкзак i допомагали менi. Тiльки Павло, якому довелося потримати в руках зеленоголового, з жалем дивився на плесо, де так i залишився лежати iнший, адже мисливськi iнстинкти в тiй чи iншiй мiрi властивi кожному. Варто лише розбудити.

— Невже так i лишиться? — не витримав Павло.

— Н-не бiйся… — я насилу застiбав останнi ґудзики. — Не л-лишиться… Давай…

Простягнута фляжка з коньяком була дуже доречною i я приклався, але не надовго. Запхавши усе мокре в багажник джипа, я смикнувся за кермо.

— Бiгом! Чого поставали? Ну, поїхали! Швидше. Iване, прощаємося, але чекаємо у Венцеля на сюрпу, не забудьте!

Знизавши плечима i вимахуючи руками, висловлюючи цими жестами своє повне нерозумiння, Люлька сiв у «газик» i рушив колiями геть. Мiняти штани. За ним поповзла i наша «дев'ятка». А я, рiзко завернувши кермо, полiз джипом просто догори. Крiзь бур'яни. Трохи повагавшись, Роман спрямував «Ниву», шляхом, прокладеним мною. Мiсце, куди я продирався, було найвищою точкою над болотом «Бермуд». А звук, котрий почувся одразу пiсля моїх пострiлiв, i досi стояв у вухах. Просто одразу я не зрозумiв його, не звернув уваги. А зараз майже напевно знав, що вiдбуватиметься далi. I вiд цих припущень завмирало серце.

Бур'яни сягали даху машин у мiсцi, обраному мною. Постававши на пiднiжки, ми витягли бiноклi. Точка виявилася надзвичайно зручною для спостереження. Маленьке дзеркало плеса, у якому я щойно купався, було наче на долонi, i попелясто-кремовi груди крижня, який нерухомо лежав у водi, виразно стирчали догори.

— А що шукаємо? — не зрозумiв Павло. — Ви що, дiйсно чекаєте, що качка ваша зараз втопиться у «Бермудах»?

— Нi, — промовив я, дивлячись не на злощасного качура, а в очерети протилежного берега. — Гадаю, усе значно цiкавiше.

Серце моє здригнулося, коли жовтявi очеретянi верхiвки захиталися.

— Зараз. От тепер дивiться уважно…

На плесi з'явилася чорна голова, яка вiдокремилася вiд прибережної стiнки очерету i попливла по водi, тримаючи напрямок чiтко на нашого крижня. Х-хап! I одразу розворот, тiльки хвилька пiшла. Голова зникла в очеретi.

— Що це? — вражено промовив Павло.

— Не що, а хто. Пес. Порода — шотландський сетер, або iншими словами гордон.

— От, б…

— Так а…

У хлопцiв буквально вiдiбрало мову.

— Це що, виходить Чумакiв пес?!

— А ви упевненi?

— То давайте ловити!

— Еге, зловиш його… — я скочив з пiднiжки, вiдчуваючи в принципi те саме, що й вони.

Слiд, яким ми йшли, дiйсно ставав дедалi гарячiшим. Пес, який щойно схопив качку, справдi був шотландським сетером — порода не дешева, елiтна, яка до того ж зустрiчається рiдко. А його професiйна робота, яку ми щойно спостерiгали, доводила очевидне. Це, мабуть, був пес Чумака, який, залишившись без господаря, робив те єдине, що i мав робити — чекав його на мiсцi, годуючись чим Бог пошле, адже у мисливського пса бiльшi шанси вижити у природi. Може, вiн i загинув би або прийшов до людського житла, якби це сталося взимку. Та нам i йому пощастило — зима ще тiльки збиралася насунутися. Напевно, вiн частково здичавiв. Проте рефлекси, що мiцно сидiли у його генах, а також набутi за життя, не пропали. Того й кинувся у воду, почувши пострiли, а можливо, й побачивши, як збита качка впала в очерети. Саме звуки шубовсання його лап по болотi я почув одразу пiсля пострiлу, не зрозумiвши спочатку, що це. Лише потiм, промовляючи до Люльки оте «а де тодi машина, де… пес…».

Я сидiв на пiднiжцi i напружено думав. От тобi й одеськi пiщанi коси. От тобi й зошит з краденими iдеями власних героїв. Вiдкриття наше могло означати одне — Чумак дiйсно зник саме тут. Як не дивно, у «Бермудах». Чумак був штивним мисливцем i просто не мiг покинути пса. За жодних обставин. У цьому я був певен. Якби пес просто загубився, Чумак чекав би його скiльки треба, шукав би тут, поблизу. Отже, щось сталося з ним самим. Сталося саме тут таке, що розлучило їх. Саме тому собака досi був на мiсцi i чекав на повернення господаря. Тож припущення, що Чумак зник за власним бажанням, втрачало ґрунт. Вiн зробив би це разом iз собакою. Виходило, що зникнути йому допомогли.

Якби пес умiв говорити!

ХХXII

Я знав, що собаки не говорять. Та водночас розумiв, за певних обставин пес мiг би розповiсти нам багато. Якщо, звiсно, зумiти його «запитати». I я спробував.

У Олени, здавалося, зовсiм вiдняло мову, коли я повiдомив, що знайшов Джая.

— Його ж так звуть?

— Так… з-дається… А… Андрiй? Що?…

— Не знаю, — поквапився вiдповiсти я. — Заспокойтеся, по-перше. Нiчого поганого не сталося. Нiчого такого, яке змушувало б думати, що… Ну, ви розумiєте. Просто знайшов пса. А перед цим останнє мiсце перебування вашого чоловiка, звiдки вiн телефонував. Людей, якi його бачили. Менi це вдалося.

— Я… яхочу приїхати, — одразу запропонувала вона.

— А я тому i телефоную. Тепер ваш приїзд конче потрiбен. I якнайшвидше.

— Дякую, — щиро промовила Олена. — Я вiрила, що у вас вийде.

— Поки що нiчого значного, але я також вiрю. Збирайтеся. Сьогоднi по обiдi за вами приїде машина. Мої колеги привезуть вас.

Не гаючи часу, Павло з Романом виїхали у зворотному напрямку.

Вони мали привезти документи, фотографiї Джая. З ними мала приїхати i його господиня. Звiсно, я попередив її про необхiднiсть суворо зберiгати таємницю. Друге Я при цьому дипломатично вичiкувало.

На дорогу мала пiти доба, i я вирiшив не гаяти часу. Пам'ятаючи нещодавню пригоду у болотi, Сергiй так i не вiдпустив мене самого, хоч я наполягав. Вiн залишився неподалiк з машиною, а я попрямував у хащi. Десь тут, очевидно, зiбрався зимувати i вiрний Джай.

Болото не було велике, але для одного мисливця його вистачало з лихвою. Я iшов тихо, намагаючись не хрустiти стеблами сухого бур'яну. Саме тут можна якнайкраще пiдкрастися до плеса. Залишалося тiльки сподiватися, що учорашнє полювання не до кiнця розлякало качок i вони вночi повернулись на болото.

Стояв густий туман i тиша перших приморозкiв огортала мовчазнi кущi верболозу. Ось i плесо. Усе наче у молоцi. «Де ж ти зiбрався зимувати? Пропадеш. Замерзнеш у снiгах…» Крок за кроком просуваючись до плеса, я намагався почути знайоме сюркання крижнiв, але стояла повна тиша. От вже i цямкнуло пiд чобiтьми. У грудях щось стиснулося, адже добре пам'яталося учорашнє купання, яке минуло без наслiдкiв. Нi, я все-таки не вiрив, що тут можна зникнути. Отак просто — лише тому, що це «Бермуди». Та все ж…

Ще два кроки. Чоботи почали грузнути. Зовсiм поруч кущ верболозу. З нього стирчать гiлки, за якi можна схопитися, якщо… Але й там росли кущi. Просто передi мною! Звiдки ж взялася прiрва? Серце вiдчувалося добряче. Бух-бух… Бух-бух… Кiно та й годі.

А наступної секунди воно зупинилося. На якусь мить. Поряд шубовснуло i залопотiло крильми. I закрякало! Просто передi мною здiйнялося двоє крижнiв, якi до цього сидiли на диво тихо. Усе вiдбулося «на автоматi». «Бах-бах!» Чiтко було видно, що один пiшов донизу. I одразу ляснув об воду. Є. Полювання вiдбулося.

— Джай! Сюди, Джай, сюди! Апорт!

Голос зiрвався вiд хвилювання i засвистати, як показував Зварич, я не змiг. Саме так кликав собаку Чумак. З другого разу свист вдався i я причаївся. Стало зовсiм тихо.

— Джай! Сюди, Джай!

Якщо вiн був поблизу, то мав почути.

Я довго стояв i прислухався. Напевно, хвилин з двадцять. А потiм… Цей звук, звук, з яким пес заходить в очерети, таляпаючи лапами по болотi i ломлячи стебла рослин, почувся з iншого боку. З мiсця мого купання. Бовть-бовть… Бовть-бовть… I тихо.

Цього разу сетер зреагував практично одразу пiсля пострiлiв. А учора, напевно, сидiв, здичавiлий, довго вслухався до знайомих звукiв полювання, а його серце здригалося вiд думок про можливе повернення господаря. Бовть-бовть…

Я мовчав, боячись злякати Джая. А там усе затихло.

— Шукай-шукай! — пiдштовхнув я. — Джай, апорт!

Знову зацямкало на тому березi. Невпевнено i несмiливо Джай робив свою справу. Ту, яку встиг добряче призабути, але не зовсiм, адже вона глибоко сидiла у його добiрних генах. Напевно, залишившись тут навеснi, вiн ловив мишей та жаб, аби прогодуватись. Можливо, руйнував качинi гнiзда. Мисливський пес не мiг отак у природi згинути з голоду. А тут раптово випало знайоме заняття — ну зовсiм за «фахом».

Джай мляво «бовтав» на тiм березi, шукаючи крижня — не зовсiм там, де той впав, але йому виднiше. Пiдранок мiг вiдплисти i заховатися. А потiм затихло. Що — пiшов, не знайшовши здобичi? Я затамував подих, вслухаючись. I раптом — ш-шубовсь! Винюхавши пiдранка, який-таки мусив спливти на поверхню, Джай став у стiйку, а потiм зробив кидок. Вiн працював класично. I одразу почулося його гучне сопiння носом, адже паща тепер була зайнятою.

— Джай! Джай, сюди! Дай! Апорт!

Серце моє скаженно гупало, я сподiвався, що у пса можуть спрацювати рефлекси i з крижнем у зубах вiн попливе просто до мене, як робив це за свого господаря. Ну, чого не буває!

Цього не сталося. Плюскiт почувся десь стороною, потiм затрiщав очерет. Напевно, Джай розумiв, що це не Чумак, а тому не варто жертвувати качкою, вiд якої залежить його виживання. Я вилазив з болота, тамуючи хвилювання. Телефон заходився дзвiнками вiд Сергiя.

Нiчого. Усе це нiчого. Нехай здичавiлий сетер з'їсть i цю качку. Нехай зтлумить ще з десяток. У мене в серединi все майже спiвало. Не зважаючи нi на що, я все-таки просувався до успiху. До перемоги.

Увечерi повернулися Роман з Павлом i привезли Олену.

ХХXIII

Обличчя Олени Чумак як завжди надiйно приховувало емоцiї, коли пересiвши до моєї машини, вона слухала мене. Власне, майже все я розповiв їй по телефону i тепер ми обговорювали деталi. Олена привезла iз собою запасний повiдець та ошийник Джая, його домашню миску i кiлька речей чоловiка — усе що вдалося знайти вдома. Пiдстилку, на жаль, викинула i зараз про це залишалося тiльки шкодувати. Але й те, що вдалося зiбрати, я сподiвався, мало зiграти свою роль у тому, щоб Джай пiдiйшов.

Я привiз її до Вишгорода — найближчого вiд мiсця подiй райцентру, i поселив у заздалегiдь знятий номер у мiсцевому готелi. Умови, звiсно, не дотягували до справжнього «люксу», проте тут було тепло i чисто.

— А ближче нiчого не знайшлося? — запитала Олена, роздивляючись апартаменти.

— А ближче ми спимо всi покотом на пiдлозi у мiсцевого дiльничного iнспектора. Погодьтеся, це ж не для вас. Звiдси їхати вiд сили пiвгодини. Усе встигнемо.

— I ви отак спите? Майже тиждень?

— Майже тиждень, — повторив я.

— Чому? Адже самi щойно казали — пiвгодини їзди…

Там — робоче мiсце, театр воєнно-польових дiй, назвiть як хочете. Чого мотатися? Ви — iнша справа. До речi, i Чумак так мiг. Бiльше того, знаходив у цьому вiдповiдний кайф. А ви кажете…

Вона лише розвела руками:

— Ну, тодi… Хоча б скористайтеся душем, поїжте нормально, вiдпочиньте.

— Дякую, але це зайве, — незграбна посмішка поквапилася вилізти на обличчя, а ноги — переступити у напрямку дверей, поки не пiдняло голову моє пiдступне друге Я.

— I ви зараз залишите мене тут саму? У незнайомому мiстi?

Пiзно. Воно вже прокинулося. А якщо бути вiдвертим — не спало вже давно, ще вiд моменту, коли я зрозумiв, що чорний здичавiлий пес, який ховався на «Бермудах», Джай.

Я лише розвiв руками.

— Дуже прошу вас, — повторила Олена. — Я не набиваюся на любовнi пригоди. Повiрте, менi зараз не до цього. I не хотiла б, щоб ви неправильно мене зрозумiли. Проте менi дуже самотньо i погано. А тут ще й незатишно. I я справдi довiряю вам. Тому наважуюся просити про таке. Будь ласка.

— Гаразд, — знизав я плечима. — Тодi замовлю якусь вечерю.

— Дякую, — вiдповiла вона. — Дякую, що не пам'ятаєте злого. Сподiваюсь, у мене ще буде нагода вiдплатити вам по-справжньому добрим ставленням. Таким, на яке ви дiйсно заслуговуєте.

Ми говорили довго, адже час був не пiзнiй. Олена вiдверто зiзналася, що не любить собак i не мала особливих почуттiв до Джая, розглядаючи пса як одну з багатьох чоловiкових забаганок. У величезнiй квартирi Чумакiв Джай жив на верандi, розташованiй за вiкнами кабiнету письменника, i його життєвий простiр був обмежений двома цими примiщеннями. До кухнi та iнших кiмнат йому було зась. З Оленою Джай мiг зустрiтися тiльки випадково по дорозі на прогулянку, а в усi подорожi Чумак брав улюбленця iз собою. Навiть на столичнi тусовки, адже дресура пса була бездоганною. А от під час закордонних поїздок господаря мусив виручати Зварич, надаючи домівку клаповухому симпатязі іноді на кілька тижнів. Та все ж, Олена була його господинею. Собаки це вiдчувають. Вона жила у тiй самiй квартирi i була свого роду мiстком, який зараз пов'язував пса, що залишився на самотi, з його минулим, з його господарем. I Джай мiг пiдiйти до неї, тим паче, побачивши свiй повiдець, нехай навiть запасний, почувши дзеленчання його ланцюжка, уздрiвши на Оленi одяг свого господаря. Я на це сподiвався.

Iнодi варто послухати жiнку. Принаймнi я привiв себе до порядку, з'явилося приємне вiдчуття свiжостi, непогано вiдпочив. Диван у номерi був величезний кутовий i ми влаштувалися кожен на своєму боцi, головами у кут, скориставшись однiєю подушкою. Так виявилося зручно.

— Дякую, Анатолiю, — промовила вона пiсля побажання надобранiч. — Я справдi цього не забуду.

А я лежав, заплющивши очi, вiдчуваючи щокою волосся цiєї, без перебiльшення, гарної, а окрiм цього дуже симпатичної суто для мене жiнки, тримаючи її руку у своїй, намагався збагнути, чому у такiй ситуацiї менi легко стримувати не лише власнi дiї, а й навiть думки. Чому при цьому не виникає всеперевершуючого бажання бути ще ближче. Напевно тому, що менi її дiйсно шкода, чисто по-людськи i понад усе хочеться допомогти. Чи розумiння, що цинiчно залицятися до жiнки, яка шукає свого зниклого чоловiка, якого можливо, вже немає серед живих, переживає за нього, хай навiть i не кохала його. А можливо… Вiд цих думок друге Я починало пручатися, не бажаючи їх сприймати…Можливо, тому, що десь у глибинi душi, десь на задвiрках свiдомостi я ще не викреслив остаточно цю жiнку з розряду ворогiв i не мiг заручитися, що зараз вона не манiпулює мною задля якихось своїх iнтересiв.

Хiба ж мiг я бути певним, що це не так?! Хiба могли iснувати якiсь докази, щоб у графi вiдсоткiв проставити цифру «100»? Отож-бо й воно. Я ще мiцнiше заплющив очi й обережно забрав руку. Менi слiд було думати про завтрашнє полювання.

ХXXIV

Як я молив долю i мисливську вдачу подарувати менi сьогоднi хоча б щось! Хоча б одну маленьку качечку! Нехай би пiсля цього був невдалим увесь сезон наступного року, а зараз одну! Лише одну! Завдяки їй Джай обов'язково вийшов би зi схованки.

Сергiй з Оленою причаїлися у бур'янах на протилежному пагорбi, з iншого берега. Саме тим берегом мав пiдiйти здичавiлий пес, уникаючи зустрiчi зi мною. Безперечно, його бентежила моя присутнiсть, але… Можливо, у його життi сталося щось таке, що тепер змушувало обходити людей десятою дорогою. Щось таке, пiсля чого зник його господар.

Я тихо просувався знайомою стежкою, протореною ще учора. Стояла тиша. Туман потроху розсiювався, тож проглядалися очерети i навiть частина плеса посерединi. Качок не було. Осiннi крижнi обережнi, i два полювання поспiль на таких маленьких угiддях вiдлякали їх. На цiлому березi не злетiло нiчого i залишалося тiльки чекати появи нових табунцiв, якщо взагалi це станеться. Адже на носi зима. Шукати ж його просто так…

Чагарники навколо болота займали значну площу. Невдовзi їх однаково треба буде прочесати у надiї знайти якiсь слiди Чумака, але до цього я обов'язково хотiв зустрiтися з Джаєм.

Я просувався берегом по колiно у водi, не наважуючись переходити цю межу. Болото наче вимерло. Тихо стояли очерети i нi вiтринки. Час вiд часу я зупинявся, прислухаючись. I вуха двiчi зловили шарудiння очерету на тому березi. Зробивши ще кiлька швидких крокiв, я закляк.

«Бовть»…

Це був Джай. Тихо та обережно вiн рухався протилежним берегом. Розумний пес з багатими навичками швидко зрозумiв, що моя ранкова присутнiсть пахне м'ясом, а також вiдкриває у цьому закутку його величнiсть Полювання! I хто зна, чи оте друге не було для нього важливiшим! Я уявляв, як у недалекому минулому Джай починав скакати вище голови вiд радостi, уздрiвши першi ознаки мисливських приготувань свого господаря, заважаючи нормально збиратися, як його завзятий гавкiт ставив «на вуха» весь дiм, викликаючи роздратування господинi. Не дарма це був елiтний мисливський пес.

Зважаючи на ширину болота у цьому мiсцi, до нього було якихось двадцять п'ять-тридцять крокiв. А угiддя виявилися порожнiми, якраз сьогоднi. I тодi я зважився на цей трюк. Зiбравши у жменю добрий шмат зiв'ялої осоки разом з корiням i ґрунтом, замотав навколо нього стебла. Вийшов такий собi важкий валик завбiльшки з качку. Через туман Джай гарантовано не мiг мене бачити зi своєї схованки.

Тримаючи цей муляж у правiй руцi, лiвою впер рушницю прикладом у колiно i натис на спуск. «Б-бах»! А далi швидкий замах, i створений власноруч «крижень» полетiв на центр невеличкого плеса. Ляпнуло добряче, i тепер вже Джай мусив бачити, як щось впало на воду i пiшли кола. Цей фокус часто використовують мисливцi, аби скерувати собаку на пошуки у потрiбне мiсце, якщо простi умовляння не дiють, а запах дичини нюху не досягає. Ну!!!

Ураз на тiм березi шубовснуло i Джай поплив. Завмираючи, я дивився, як швидко просувається мiж осокою та верболозом його чорна висловуха голова. Зараз.

Шум, з яким Сергiй з Оленою спускалися з пагорба, почув навiть я у своїй засiдцi. Зараз почує Джай. Тодi пропало. Втече у «джунглi» i все. А я хотiв, щоб вiн побачив Олену зблизька, вiдчув запах, почув дзеленчання карабiнчикiв повiдця. Тiльки так здичавiлий пес мiг потрапити у її руки. Тiльки б Сергiй не зiпсував усе!

На щастя зголоднiлий Джай настiльки був захоплений пошуками неiснуючого крижня, що усе решта було неважливим. Плаваючи там, де ляснуло об воду, вiн намагався вловити знайомий хвилюючий запах теплого пiр'я. А його не було. У повному нерозумiннi пес крутився на мiсцi, аж доки не змучився i не змерз. I не раз долiтало до моїх вух його тихе розпачливе скавучання. А потiм виснажений, зрештою поплив геть, причому не у свою схованку, а по прямiй, до протилежного берега. Найкоротшим шляхом. Туди, де причаїлися Сергiй з Оленою. Серце моє завмерло.

— Джай! Джайчику! Ходи до мене! Джай! Сюди!

Стало тихо. А потiм пролунав свист Сергiя. Вискочивши на берег, я кинувся в обхiд.

Вони iшли менi назустрiч. Двоє. Джая поруч не було. У менi все впало.

— Що?…

— Не пiдiйшов, — розвiв руками Сергiй.

— Я бачила, — розпачливо говорила Олена, — вiн вагався. Кiлька секунд стояв i дивився на мене! I нюхав, але… Я просила, усе робила, як ви казали. А потiм, щойно зробила крок назустрiч, вiн пiшов.

Це була помилка. Не треба було робити цього кроку. А може здичавiлий пес почув ще й Сергiя, тому чкурнув подалi вiд можливих неприємностей. Менi залишалося тiльки скрушно похитати головою.

— Я й не була для нього чимось близьким, так як i вiн для мене, — зiтхнула Олена. — Навiть не пам'ятаю, чи колись гладила його. Може, як ще малий був. Не годувала — точно. Та й, здається, не кликала. Навiть якщо Андрiй кудись їхав, завжди брав його iз собою. Джай був розумним псом i не створював незручностей. Боже… Який вiн страшний… схуд, наче трiска… У реп'яхах весь… наче панцир на ньому — там, де зубами не досягає, щоб повиривати…

Олена не була сентиментальною жiнкою, але навiть її голос тепер здригнувся. Вочевидь, зараз вона шкодувала про те, що свого часу iгнорувала Джая. У її гарних сiрих очах блистiли сьози. Одна перелилася через край повiки i потекла по щоцi. Не маючи пiд руками нiчого належного, я просто витер її. I одразу з'явилася нова.

— Нiколи не доводилося вiдчувати, як чоловiк витирає тобi сльози, — похитала головою Олена. — Дивне вiдчуття.

— Чому?

— А я нiколи не плакала, — посмiхнулася вона, довершуючи мою невдалу пацьканину своїми рукавичками. — Якось не доводилося. Не було причин, хоча й радiти особливо — також. Життя наче пiд якусь кальку, за директивами, планами. Усе чiтко, усе розплановано. Є колiя — потрiбно котитися. Якi сльози? А от останнi пiвроку усе змiшалося. I я у цьому планi все надолужила.

— Не плачте, — попросив я. — Тримайтеся i не розкисайте — це головне. Дасть Бог, ми його знайдемо i усе стане на свої мiсця. Усе буде як ранiше.

— Ви дiйсно вважаєте, що таке можливо? — цi очi ще не висохли повнiстю, але зараз широко розплющилися вiд здивування.

— Не вiдкидаю такого варiанта, — обережно поправив я.

— Було б добре, — швидко промовила вона. — Я усiєю душею бажаю, щоб Андрiй знайшовся живим, хоча й не вiрю у це. Та й ви також не вiрите. Але нехай. Проте повернення до старого не хочу. Кажу вам правду. Що ви плануєте далi?

Її очi вже висохли i дивилися на мене, шукаючи пiдтримки, жадаючи дiї. Нi, тi, якi мали б манiпулювати мною, так не змогли б.

— Далi менi потрiбен Джай, — сказав я. — На повiдцi. Тiльки пiсля цього почнемо прочiсувати мiсцевiсть. Якщо зараз його вiдлякати, про це можна забути.

— Давайте спробуємо ще раз, — попросила Олена. — Вiн пiдiйде!

— Не знаю, — похитав головою я. — У мене iнший план. А вам би радив повернутися. Залиште менi все, що привезли, i їдьте додому.

Та вона не бажала про це навiть чути.

— Я залишаюсь у готелi. Буду чекати. А ви тримайте мене у курсi i… сподiваюся, за виконанням обов'язкiв ви не забудете про моє iснування.

— Чесно кажучи, нiколи цього собi не дозволив би.

Вiдчуття недосказаного з'явилося несподiвано. Нiзвiдки. Воно переслiдувало дорогою аж до Вишгорода. Воно буквально не виходило з голови, коли стояв у дверях готельного номера, прощаючись, вiдчуваючи легке потискання її теплої руки.

Що це було? Ну, звiсно ж, не освiдчення! Тодi що? I я тупцював на мiсцi, не в змозi за проблемами iз собакою збагнути, що нiхто не спростовував версiї, згiдно з якою, Чумака могли прибрати серйознi люди, якi i тепер зацiкавленi у тому, щоб таємниця його зникнення нiколи не вилiзла на свiт божий.

ХХXV

На «Бермудах» минули найближчi два тижнi. Сергiй вставав зранку, заводив машину i починав об'їзд довколишнiх угiдь, якi були популярнi серед мисливцiв. Качиний сезон наближався до завершення. Вiдкрився пушний та на копитних, тому все менше мисливцiв виїжджало на озера, де крижнi давно позбивалися у великi зграї, трималися на чистоводдi далеко вiд берега, а лiтали високо, за межами досяжностi пострiлу.

Сергiй їздив i скуповував у поодиноких щасливцiв дичину. На нього дивилися як на причумленого, але дехто все-таки продавав. I тодi я брав чергову качку, пробирався на болото i, вистрiливши угору, кидав її на плесо.

Джай з'являвся миттєво. Кидався у воду, плив, розшукував здобич i, забравши її, тiкав до свого сховища. Душа моя десь у глибинi протестувала через розумiння, що я таким чином псую елiтного пса, ставлячи хрест на його подальшiй мисливськiй кар'єрi. Напевно, вiн тепер нiколи не позбудеться дурної звички роздирати дичину, але хiба ж був час цим перейматися?

Щоразу крижень падав ближче i ближче до мене. Я вже бачив залиплий реп'яхами хвiст, що емоцiйно мотилявся з боку в бiк. Бачив мене i Джай. Час вiд часу вiн пiдносив голову i дивився на мене, а потiм продовжував шукати здобич, тепер вже у бур'янах, на сухому.

А я не мовчав. Говорив до нього спокiйним та лагiдним голосом, називаючи на iм'я. I знав, що за кiлька днiв обовязково триматиму його у руках, якщо не станеться чогось непередбаченого.

Того дня я просто не мав що йому кинути, а наше болото качки давно вже оминали. Джай прийшов зразу, звикнувши до цiєї години. По звуках у заростях я вiдчував його присутнiсть. Стреливши угору, я кинув неподалiк вiд себе дровиняку. Почувши, як зашелестiло i гупнуло, пес кинувся на пошуки. Як близько вiн був тепер!

— Джай! Тут, розумнику… Шукай!

Зробивши кiлька крокiв до нього, я витяг з пакета котлету. Який же культурний пес не знає, що це таке? Щоправда котлета була магазинна i вiдсоткiв на вiсiмдесят складалася з сої та ароматизаторiв. Його нiздрi ловили знайомий запах, але острах ще був великим, i Джай не пiдходив. Я простяг руку з їжею i присiв. Джай робив маленькi обережнi кроки, наближаючись до мене. Зараз я вже мiг би дотягтися до нього рукою.

— Джай, ну…

Намагаючись не робити рiзких рухiв, розламав котлету i дав йому половину. Вiн взяв її обережно, витягаючи шию, наскiльки це було можливо. Другий шматок пiшов смiливiше. Я вiдсунувся i пес змушений був переступити ще раз. Тепер вже вiн стояв зовсiм поруч.

Я торкнувся його зваляної шерстi. У що мiг перетворитися розкiшний шотландський сетер! Джай вiдскакував, ховаючи хвоста пiд живiт, але пiдходив знову i давав себе гладити, навiть чухати пiд вухами. Вiн звик до мене.

На «ранчо Венцеля» ми повернулися удвох. Дорогою Джай час вiд часу сiдав, вiдмовлявся iти. I тодi я гладив його, давав шматочок iз запасiв, говорив до нього лагiдно. Пес пiдводився i рушав за мною. I вже там, побачивши цивiлiзацiю, своїх дворових родичiв i загальну радiсть та здивування, Джай притисся до моїх нiг. Вiн зрозумiв, що знайде бiля них захист i спокiй.

I не диво, що перше, чого схотiлося менi у цiй ситуацiї — зателефонувати Оленi. Одразу ж. Хоч як крути, це був мiй черговий великий, навiть величезний успiх у справi: не логiчний висновок, не вдала версiя, а той, який мiг побачити кожен! Я тримав у руках Чумакового пса. I хлопцi одразу ж взялися до прочiсування мiсцевостi.

Я не зателефонував. Посадив Джая на заднє сидiння i поїхав до Вишгорода. Нехай це стане сюрпризом.

ХXXVI

Чергова готелю дещо здивовано здiйняла на мене очi:

— А… Олени Володимирiвни немає.

— Як це «немає»? — остовпiв я.

— Немає… — тепер уже вона у повному нерозумiннi похитала головою. — Учора не повернулася. Напарниця моя, та, що чергувала нiч, казала, що ви її кудись забрали. Пiд вечiр. Так її бiльше й не було…

— А ви упевненi, шановна? — i вже вимовляючи цi слова, вiдчув, як бракне повiтря i щось холодне починає розливатися по животi. Вишпортавши телефон, я набрав номер. Паскудне вiдчуття не зникало. Ну от… Абонент знаходився поза зоною. Тепер замлоїло по-справжньому. — Вiдчиняйте дверi, — скомандував я. — Хочу подивитися. Вiдчиняйте! Я привiз її сюди!

— Куди — сюди? — не зрозумiла чергова, беручи запасний ключ.

— Пiд самий готель! I бачив, як вона увiйшла! Вiдчиняйте!

Невдоволена моїми спонуками чергова вiдчинила дверi. По номеру я буквально пробiг, гупаючи дверима санвузла i комiрчини. Олени нiде не було. А жiнка, широко розплющивши очi, лупала повiками, спостерiгаючи, як я зазираю пiд диван i до шафи.

— …!!!

Це був крик вiдчаю. Сталося те, що я в принципi мiг би передбачити. I навiть запобiгти. Якби бути хоч трохи обережнiшим i розважливiшим. Якщо умiти побачити ще щось окрiм власних успiхiв. Якби усвiдомити вчасно, що те, чим починаєш дорожити, потрiбно ще й берегти.

Я надто близько пiдiйшов до розгадки таємницi зникнення Чумака i тепер…

— Шановний, не потрiбно звалювати особистi проблеми на iнших, — по-своєму зрозумiла тираду чергова.

— Шановна, — у тон їй вiдповiв я. — Ви не правильно мислите. Жодних особистих проблем у мене немає. Проте з'явилися проблеми службового характеру. I зараз вони будуть у вас також.

Витягши посвiдчення директора детективної агенцiї, я тицьнув їй пiд нiс, продовжуючи:

— Ця жiнка — важливий свiдок у кримiнальнiй справi. Учора я пiдвiз її пiд дверi готелю i вона увiйшла, а пiсля цього, ви самi бачите — зникла. Якщо я не знайду її за годину, тут буде не те що весь районний, весь обласний вiддiл мiлiцiї i не лише вашої. Тут почнеться такий алярм, пiсля якого у цьому закутку ще пiвроку нiхто не зупиниться — усi боятимуться! Пробачте…

Я опанував себе i всiвся на першому-лiпшому крiслi. Чергова побiгла викликати нiчну напарницю. Хлопцi покинули блукання у заростях «Бермуд» i виїхали до мене. А менi залишалося тiльки нахилити голову i стиснути її долонями. Дай Боже, щоб це виявилося якимось непорозумiнням! Але у це не вiрилося.

Упродовж пiвгодини нам не вдалося прояснити ситуацiю. Олена зникла. Квартирний телефон мовчав. Мобiльний i далi «поза зоною». У салонi квiтiв нiхто нi сном нi духом… Нiчна чергова не розповiла нiчого нового. Олена увечерi не з'явилась. Отже, пропала. Слiдом за чоловiком. Майже у тому ж мiсцi.

Увечерi ми з нею посидiли у ресторанi. Для рiзноманiття — не на першому поверсi готелю, а в iншому районi мiстечка. Я сам бачив, як вона увiйшла у готель. I все. На другий поверх не пiднялась. Iнакше її бачила б нiчна покоївка.

Отже, бiльше як крiм ресторану на першому поверсi Олена не мала куди подiтися. Готельний корпус був невеликий i на цьому вiдрiзку шляху iнших дверей просто не було. Я поїхав тодi одразу. Побачив, як блимнули за її спиною масивнi склянi дверi й розвернув машину. Тож, вона зайшла до ресторану. Навiщо? Ми щойно двi години просидiли в iншому. Поїли. Випили по пiвкелиха вина. Поговорили. Не посварилися. Навiщо iти їй до iншого ресторану?!

Я пригадав останнi слова Олени. Це коли вона запитала, чи не хотiв би я зайти. Запитала просто, без будь-яких натякiв на щось особливе. Не те що боялася бути цього вечора самотньою i моя вiдповiдь могла її образити. Зовсiм нi! «Ви знаєте, я також, щось змучена сьогоднi. Ляжу спати просто зараз». Ось! Ось що збиралася робити Олена, пiднявшись у номер. Натомiсть… Натомiсть, схоже, зустрiла когось i це докорiнно змiнило її плани.

Ми зiбрались у ресторанному залi, де о такiй раннiй порi ще не було вiдвiдувачiв. Власник закладу — невисокий лисуватий чоловiк на iм'я Борис довго розглядав моє посвiдчення.

— Зрозумiйте i допоможiть, — звертався я до усiх одночасно. — Цю жiнку шукатимуть так, що вам i не снилося. Звiсно, i у мене будуть неабиякi проблеми. То ж давайте спробуємо…

Мої слова чув i заспаний парубок, який щойно увiйшов — бармен учорашньої змiни. Глянувши на фото Олени, пригадав одразу:

— Була, недовго, правда, десь так кiлька хвилин по дев'ятiй вечора… Он, там, здається, сидiла, — рука його упевнено вказала на столик у кутку.

— Сама?!

— Нi. З жiнкою якоюсь. Молодшою вiд неї… Так, сiли, я одразу пiдiйшов. Вони нiчого не хотiли, але… Взяли по кавi. Проте навiть не пили. Не торкалися. Цукор лишився, ложечки чистi… Я ж прибирав. Просто зайшли посидiти.

— Скiльки вони сидiли?

— Ну… не знаю… — молодик пiд пильним поглядом свого патрона намагався пригадати якнайточнiше. — Може з десять хвилин… Хiба ж я засiкав? Не довго!

— А яка та друга? Описати можете?

— А яка… Молодша… Здається, чорнява… Ну, принаймнi ваша блондинка, явна. А та, iнша начебто вiдрiзнялась.

Не довго думаючи, я вивiв на екран зображення Iрини Коваленко i показав барменовi:

— Не вона часом?

— М-м-м…

— I оцю ще гляньте, — друга була продавчиня салону квiтiв.

Показати ще когось я не мiг.

— М-м-м…

— Якого бiса мукаєш? — не стримався власник. — Кажи схожа, нi?

— Як вам сказати, Борисе Васильовичу, — знизав плечима парубок. — Коли отака сiренька сидить поруч з отою, що шукаєте, вона якось просто не сприймається. Вся увага до тiєї, яскравої. А спiврозмовниця… якось губиться просто. Не можу сказати. Правда. Дiйсно не запам'ятав.

Вiн був правий. Поруч з Оленою можна i не звернути уваги. I все-таки це була жiнка. Поговоривши, вони пiшли. Не на другий поверх, де сидiла покоївка. На вулицю, де мене вже не було. «Говорильня» навколо ще тривала, а я вже поринув у версiї. Отже, щось сталося таке, що Олена мала змiнити плани. Рiзко змiнити. Не сказавши менi анi слова. А якщо це було вимогою, умовою тiєї невiдомої? Тодi дiйсно. Припустiмо, вона повiдомила, що знає щось про Чумака. Але нiкому-нiкому! Купилася б на це Олена? Виходило, що так.

Я довго i безуспiшно напружував пам'ять, намагаючись згадати марки машин, припаркованих поруч з готелем, коли ми над'їхали. Марно. Якiсь стояли. I, враховуючи це, не було жодного смислу тиснути на офiцiанта. Я й сам не мiг згадати чогось цiнного. Задрипаний «профi»… Хоча, якщо хтось мав на метi викрасти Олену, навряд чи залишив би машину просто перед дверима. Потрiбно бути цiлковитими дурнями.

Я вийшов на повiтря i трусонув головою. Хлопцi записували координати ще чотирьох вечiрнiх вiдвiдувачiв ресторану, яких бармен знав особисто. От i приїхали…

— Дай закурити.

— Ви ж не курите? — нагадав Роман, даючи цигарку.

Закашлявшись пiсля першої ж затяжки, роздратовано кинув її пiд ноги. Оце так поворот подiй… Стiльки зусиль. I от, коли склалося враження, що на якийсь крок вдалося наблизитися до Чумака, зникла Олена. Ще й як зникла! Я i лише я був у цьому винен. Менi не залишалося нiчого, як телефонувати Прокопчуку.

Що зараз почнеться…

— Спробуйте ще раз, — запропонував Сергiй. — А раптом…

Телефон Олени вимкнутий. Якби вiн просто не вiдповiдав, була б можливiсть через систему сотового зв'язку хоча б встановити мiсце його перебування. А так… Очевидно, викрадачi подбали i про це.

— Що ще може бути таке, що якоюсь мiрою визначає присутнiсть особи… Ну, колись були пейджери… Але вона ж не має…

— Нiхто вже не має, — згодився Сергiй.

— Картки всiлякi електроннi, — пiдказав Павло. — Але ж це потрiбно, щоб вона скористалась…

— Банкiвська картка! — згадав я. — А раптом…

Важко уявити собi ситуацiю, щоб одразу пiсля зникнення Олени спрацювала її банкiвська картка. Адже там не могло бути суми, за яку варто викрадати людину. I все-таки…

Швидше, аби лише не бездiяти, ще не наважуючись зчинити справжнiй глум, я набрав Андрiйовича. О, Боже… А якщо потiм вже буде пiзно?

— Ну, пропав, не дзвониш зовсiм… — почав за звичкою старий.

— Андрiйовичу, прошу, — ледве стримуючись перервав я. — Дуже важливо. У вас бiльше важелiв…

— Ну-ну, кажи! — пожвавився той. — Розумiю, є успiхи?

— Успiхи просто атас, — видихнув я. — Пiд зав'язку. Потрiбно термiново знати, чи не фiгурувала кредитка Олени Чумак вiд дев'ятої вечора учорашнього дня до теперiшнього часу. Дуже треба! Це ж Прокопчуку раз плюнути…

— А сам чого?

— А менi ще доведеться, — пошкодував я. — Давайте ви. Вас швидше послухає.

Пiвгодини тяглися наче пiвдня. Думки мої зациклилися на цьому єдиному моментi, який навряд чи мiг спрацювати, i не пускали до голови нiчого iншого. Це кiнець. Безвихiдь. Сам я не зроблю нiчого.

Час «запускати машину». На душi ставало важче й важче.

Телефон озвався номером самого Прокопчука. Ну от, наче знак прискорити подiї.

— Ну, що там? — замiсть привiтання запитав слiдчий. — Як успiхи?

— Нiяк, пробачте, що через Андрiйовича. Самому незручно було.

— А чого ж незручно? — не зрозумiв той. — Домовилися ж про спiвпрацю. Вже й на брудершафт випили. Я так розумiю, ти Чумака майже знайшов i вiдсторонюєшся, щоб гонораром не дiлитися?

Менi ж було справдi не до жартiв.

— Гаразд, — припинив зловтiшатися майор. — Вона зняла грошi годину тому у вiнницькому вiддiленнi Трансiнвестбанку. Це ти хотiв знати?

— Що?! — тiльки й видихнув я. — Скiльки?

— Грошей? — не зрозумiв Прокопчук. — Усi, що були на картцi. Тридцять тисяч з хвостиком.

— Гривень?

— Звiсно.

Отже, Олена пiвгодини тому була жива, вiльно розпоряджалася собою, а також замислила щось термiнове, що потребувало грошей i чого не мав знати я. Он воно як. Хоча…

— А звiдки вiдомо, що саме вона? — запитав я. — Чому не хтось iнший з украденої у неї картки?

— А тому що, шановний, i кращим вiтчизняним детективам це належало б знати, бiля вiконця банкоматiв ведеться вiдеозйомка. I ми при потребi потiм бачимо фейси усiх, хто користується послугами. Якщо, звiсно, вони навмисне не затуляють обличчя. Вона не затуляла.

— Ви бачили на власнi очi?!

— А як же. Фрагмент он передi мною. Щойно отримав по електронцi вiд вiнницьких колег. Якщо допомагати, то допомагати гiдно.

— Ч-чорт…

— Що там, колего? — вочевидь Прокопчук був у прекрасному гуморi.

— Ч-чорт… А бiльше там нiчого не видно?

Стояти на мiсцi ставало важче й важче.

— Зараз, — флегматично бурмотiв майор. — Дивлюся ще раз. Банкомат, до речi, новий. I камера добра. Вiдео якiсне. Жiнка гарна. Ось, вставила картку i ввiмкнулась камера. Тридцять тисяч зняла. Гривень, звичайно. Ось, бере. «Залiзна» дама, мiж iншим. Скiльки з нею спiлкувався — нiколи нiяких нервiв. Взяла картку, камера автоматично вимикається. Все.

— Дякую. Пробачте за клопiт.

Сiвши в машину, я погладив Джая. Великi собачi очi з-пiд зваляних пасем сумно i водночас з залишками недовiри дивилися на мене. Ти правий, друже. Не можна довiряти до кiнця. Нiколи.

Що ж, у Олени помiнялися плани. Швидко i несподiвано. Настiльки кардинально i не в унiсон з моїми, що виникла потреба вимкнути телефон. Втiм, що мiг я мати до цього — вона ж була жива та вiльна. Нi, мiг, звичайно. Але… Нам час повертатися на «Бермуди». Там стояла робота. Там намiтилися зрушення. I найбiльше у цi хвилини менi хотiлося знайти клятого Чумака — ото вже дiйсно живого чи мертвого. Не мало значення. Адже для цього мене найняли. Саме для цього, а не з метою вивести на чисту воду його дружину. I я бажав знайти його на зло усiм. I насамперед жiнцi, котра дозволяє собi з мене насмiхатися.

Двигун завiвся, а потiм замовк. Телефон знову опинився бiля мого вуха.

— Чого тобi ще, колего? Що ми забули? — тепер уже голос слiдчого не приховував глузливих iнтонацiй.

— Увiмкни ще раз запис, будь ласка.

— Вмикаю, але це востаннє, — зiтхнув Прокопчук. — Роботи багато. По обiдi пришлю його на твою скриньку, як адресу повiдомиш. Ось, бере. Все. Взяла. На мить повернулася боком — вiдкрився заднiй план. Там якийсь мужик, у черзi за нею. Бiльше нiчого. Вона вийняла картку. Вимкнулося.

— А може з нею? Може вони разом? Не в окулярах, часом?

— Нi, зате вусатий, — незворушно продовжував Прокопчук, не переймаючись моїм настроєм. — Точно не з нею. Ось зараз нове увiмкнення камери — це вже вiн свою картку вставив. I бере. Усього двiстi гривень. А Олени Володимирiвни вже нема-ає… Боком повернувся. Заднiй план вiдкрив. Гарна камера. Машина вiд'їхала — навiть трiснутий бампер видно…

— Який бампер? — не зрозумiв я.

— Гарно видно, я кажу, — пояснив Прокопчук. — «Лiва» машина якась. «Опель».

— З побитим бампером?

— Так, — насторожився слiдчий.

— Червоний? Я питаю — червоний?!

— Червоний…

Ось, коли нарештi спрацювала i моя «камера». Ось аж коли! I у пам'ятi зринула червона машина, «Опель», котрий доволi незручно примостився за рогом на вузькiй вуличцi, коли ми поверталися з ресторану. Я обережно викрутив тодi кермо, намагаючись не зачепити його громiздким агрегатом Густавссона.

— Це ж треба так стати! — зауважила Олена, спостерiгаючи за моїми маневрами. — Дивiться, йому вже потовкли бампер, але видно не навчило.

Вочевидь невiдомий сховався у такiм мiсцi, звiдки добре видно пiд'їзд до готелю, i не чекав, що ми з'явимося саме з цiєї вулицi. I тепер усе збiгалося — наступний клiєнт банкомату, той з вусами, що стояв у черзi за Оленою, брав грошi буквально через пiвтори-двi хвилини пiсля неї. Тодi й увiмкнулась вiдеокамера, яка зафiксувала вiд'їзд червоного «Опеля», припаркованого поруч з банкоматом — машини, в яку, ймовiрно, сiла Олена.

— Номер, — тамуючи подих, запитав я. — Є номер?

— Номер є у кожного авто, — прокоментував Прокопчук. — От чи тiльки видно його?

— Бажано було б…

Цiєї митi я готовий був молитися на невiдому камеру i всю службу безпеки банку «Трансiнвест». Ну!!!

— Так, записуй… — зосереджено зiщулився слiдчий. — ВО…

— Чия машина? — ледве дослухавши, запитав я. — Кому належить?

— Може запишеш мене до штату спiвробiтникiв? — як нi в чому не бувало, запитав Прокопчук.

— Гаразд, — згодився я. — Як на пенсiю вийдеш.

— От тодi й номер встановлюватиму. А тим часом звернися у ДАI. Є такий пiдроздiл у системi МВС.

— Тебе швидше послухають…

— Нормальний аргумент, безвiдмовний, я бачу, — позаздрив Прокопчук. — Дiє на усi сто.

— Будь ласка… — ледве стримуючись, попросив я. — Прошу. Дуже потрiбно. Я вiддячу.

— Гаразд, так i скажу їм.

Далi час зупинився взагалi. Хлопцi застигли позаду у своїх машинах i не наважувалися турбувати. Джай скрутився клубком на сидiннi та заплющив очi.

— Слухаю!

— Отже, результати такi, — судячи з глибокодумної паузи слiдчого, розповiдати було що. — Машина належить Балобану Петру Володимировичу, жителю Херсонської областi — пиши адресу…

Я нiчого не мiг второпати. Село Вiщуни Херсонської областi знаходилось якраз на Чумаковому маршрутi пiд час останньої подорожi. Цей вiдрiзок карти я давно вже знав напам'ять. Щоправда Чумак не зупинявся у ньому. Просто минув, переїжджаючи на «В'юнище» з попередньої бази. I от у цих самих Вiщунах було зареєстроване авто, яким зараз, можливо, подорожувала Олена.

ХXXVII

Я знав, що це неправильно, що так не можна дiяти, коли вже у сутiнках ми з Сергiєм на двох машинах пiд'їжджали до села. Роман з Павлом та «Нива» про всяк випадок залишилися у Вишгородi.

— Ми шукаємо Балобана Петра Володимировича, — запитав я у першiй же хатi.

— О… Помер уже, пiвроку тому, царство йому небесне, — махнула рукою жiнка. — А ви хто будете?

— Комiтет пiдтримки ветеранiв працi, — не зморгнувши збрехав я. — А хто ж на його машинi їздить?

— А донька i їздить. Сьогоднi тiльки бачила. Селом їхали з цим… У неї вже новий кавалер. Бойфренд, о! Вiдколи помер Петро — вже другий. От живе молодь!

— Почекайте, почекайте, — зупинив її я. — Вони сьогоднi повернулися до села?

— Так, по обiдi. Вдома, напевно. Або в баби старої. Хоча там вона рiдко буває. Балабаниха стара на околицi села живе, на хуторi. Вже зовсiм як до рiчки спускатися. Баба її рiдна, ну, ви розумiєте. Сама живе. Ще в силi собi їсти зварити, от рiдних стiн i тримається.

— А машина червона? — запитав я.

— Машина? Так! Недавно Вiрка у аварiю потрапила. Шоферка слинява… Їздити ж не вмiє, а дурощiв, хоч греблю гати. Самi знаєте, яка тепер молодь. Кажуть, мало не перекинулася десь на дорозi. Побила авто, але не сильно.

Ми з Сергiєм переглянулися.

— А удвох вони поверталися? Чи може ще хто з ними був?

— А чи я бачила? — здивувалася тiтка. — Хто ж його зна, скiльки їх там усерединi сидить. Та воно менi треба приглядатися? А у мене також ветеран вдома! Мо' зайдете?

Розпитавши ще раз дорогу, ми завернули донизу. Хата стояла на розi. Машини на подвiр'ї не було.

— Балобан тут живе? — запитав я в сусiда.

— Тут, — ствердно кивнув той. — Тiльки помер Петро. Донька його, Вiрця. А ви хто будете?

— А до баби їхньої як проїхати?

— А бабу вони сюди забрали, — пояснив сусiд. — У хатi баба. То вам стара потрiбна?

Усе це менi подобалося все менше й менше. Я всiвся за кермо.

— Нi! — сказав Сергiй. — Так не будемо робити!

— Будемо! — вигукнув я. — Лишайся тут i чекай. Чув — двi дороги туди. Не хочу з ними розминутись.

– Їдемо удвох тодi, двома машинами. Ви по однiй, я по другiй. Якщо приїду першим — чекатиму вас.

Заперечити йому було важко. Але куди «дев'ятцi» проти такого «звiра»! Ще й нога моя несамовито тисла й тисла на газ, чисто забувши про гальма. Старий роздовбаний «Опель» притулився бiля похиленої огорожi. Не доїжджаючи, я вискочив з машини i кинувся до хати. Звичка вiдчиняти чужi дверi ногою нiколи не була менi притаманна, тому й вийшло сильнiше, нiж хотiлося.

Вони сидiли утрьох. Власне, сидiла тiльки Олена. Балобанова донька з невiдомим у светрi вже встигли скочити на ноги. Рвонувши пiстолет, я навiв йому в обличчя. Вiрця голосно закричала.

— Сидiти!!!

Зупинитись виявилося надзвичайно важко i вiн отримав удар ногою у колiно, а пiстолетом у голову. Стiльчик на його шляху виявився зайвим i, перекинувшись через нього, чолов'яга гепнувся на тумбу без нiжки.

От тепер i Вiрця заткалася, притискаючи обидвi долонi до рота. Гуркiт у сiнях примусив мене обернутися. Вiрин кавалер дiяв блискавично. Ще не встигши нiчого зрозумiти, я отримав удар у груди i вже летiв у протилежний кут. Але марно.

Мій всюдисущий помічник зорiєнтувався миттєво, до того ж, цей не був «Рембо». Сергій влучив йому ногою у живiт, а потiм колiном в обличчя. Все.

Мовчки, нiчого не питаючи, Сергiй обшукував його кишенi. Складений нiж виявився єдиною зброєю. Тридцять тисяч гривень були замотанi у целофан.

— Слухаю тебе, красуне. П'ять хвилин на все про все. Потiм…

Я красномовно пересмикнув затвор. Звiсно, у п'ять хвилин в такiй ситуацiї iстеричнiй дiвцi не вкластися. Навiть Олена, набравши води з вiдра, взялася вiдтирати їй скронi. А потiм…

— Це вiн… Я не хотiла… Будь ласка… Пробачте мене-е-е!!!

— Де Андрiй? Де той, кого я шукаю? — крижаним голосом запитала Олена.

— Не зна-а-аю! Їй-Богу! Чим хочете, поклянуся! Ми пожартували! Заберiть вашi грошi! Це все вiн!

— Зв'яжи його, — попросив я Сергiя. — Вiд пригод подалi.

Вона ще схлипувала, але вiдчувалося — зараз почне говорити.

Чумак завернув сюди пiвроку тому, по дорозi на базу «В'юнище». Вирiшив пошукати мiсце на розливах рiчки, зупинитися на якомусь глухому хуторi i побути кiлька днiв. Мiсце у старої Балабанихи йому сподобалося i вiн залишився. Саме у цей час i завiтала Вiрця до баби у якихось справах. Чумак пiшов на розвiдку у плавнi, а кiмната, звiсно, не зачинялася. Побачивши дорогий джип, дiвчина вирiшила поживитися чим Бог пошле i уздрiла гаманець. Сподобалось i кiлька речей постояльця, що лежали на столi та тумбi. А увечерi Чумак помiтив пропажу. Баба усе зрозумiла, почала голосити, аби «не губив дитину». Вiн спакувався одразу, обiцяв заїхати на зворотному шляху i вимагав повернути паспорт.

Звiсно, не заїхав, адже зник. А речi так i залишилися у Вiри. Згодом вона почула новину по телевiзору i упiзнала Чумака. Злякалася i принишкла. Хотiла усе взагалi повикидати, але передумала i заховала. А згодом переїхала до Вишгорода до знайомого i влаштувалася працювати у готельному ресторанi посудомийкою. Тут i побачила Олену, яку пiвроку тому також не раз показували у новинах. Упiзнала i розповiла усе своєму новому кавалеру, з яким уже три мiсяцi її пов'язувало палке кохання. Вiн i пiдбив її на аферу — влаштувати нiбито справжнє мiсце перебування Чумака i «продати» його Оленi, що досi шукала чоловiка. Бабу перевезли з хутора в батькiвську хату, найближчого її сусiда, готового за пляшку «продати батькiвщину», намовили пiдтвердити, що на хуторi дiйсно вже пiвроку живе чоловiк, який їздить на великому чорному джипi, у хатi розклали краденi Чумаковi речi, на полицю поклали паспорт i гаманець. Траву на заїздi витовкли колесами «Опеля». Побачивши це, Олена мала заплатити другу частину суми i залишитися чекати Чумака, який за цiєю ж легендою кудись тимчасово вiд'їхав.

Далi усе ставало ясно i без її розповiдей. Забравши грошi i покинувши Вiрцю розбиратися з законом, адже навряд чи Олена потiм залишила б усе просто так, талановитий аферист мав спокiйно чкурнути подалi. Адже крiм кохання у нещасної Вiрцi залишалося тiльки його iм'я.

У цiй ситуацiї ми нiчого не могли вдiяти на користь правосуддя. Законнi кроки до його встановлення могли піти не на користь нашому слiдству. Тому я не завадив Сергiю повернутися до хати, де залишався Вірин кавалер, коли ми з Оленою вже вийшли. Я уявляв собі, як ця худобина лазить по підлозі, розмазуючи по ній криваві шмарклі, і ловив себе на думці, що у даній ситуації цього недостатньо. Зараз я аж нiяк не заздрив цьому горе-аферисту, було навiть трохи жаль, але ця подiя мала його чогось навчити.

Ми їхали неквапно нiчною дорогою i розбурханi нерви нiяк не могли заспокоїтись. У Вишгородi вже знали про наше повернення, успiх i готували гучну зустрiч. Щойно, не приховуючи радостi, саме це повiдомив по телефону Сергiй, що рухався попереду. Я попросивйого чiтко тримати «вiсiмдесятку» i плентався у хвостi, намагаючись хоча б сьогоднi звiльнити свою голову не лише вiд усього зайвого, а й вiд усього взагалi.

Олена тихо торкнулася мого зап'ястя i стиснула його.

— Не ображайтеся, будь ласка. Ну будь ласка… Дуже вас прошу. Я не могла iнакше. Вона одразу показала Андрiїв паспорт. Сказала, що сам вiн майже поруч. Пояснила, що боїться фiгурувати в цiй справi. Її умовою було, щоб я одразу вимкнула i вiддала свiй телефон, а тодi нi на крок не вiдходила вiд мене. Що мала я робити?! А якби вона передумала i пiшла? I все! А раптом?!

— Раптом… — згодився я. — Раптом це виявилися б не шмаркатi дилетанти, а тi, хто, можливо, дiйсно причетнi до зникнення Чумака. От тодi б… Що б я тодi робив?!

— А що б ви робили? — запитала вона, не вiдпускаючи руки.

— Те саме, що й зараз. Тiльки навряд чи вдалося б. I тодi…

— Що тодi?

— Знаєте, коли я побачив вас на вiдео, знятому банкiвською камерою, живою i здоровою, саму, без нiкого… Вирiшив, що ви граєте власну гру, пошивши мене у дурнi. Якби я не дiйшов до iстини, а разом з тим нiколи вас бiльше не побачив би, а таке, погодьтеся, могло б трапитися за певних розкладiв, то й залишився б далi при цiй думцi. Якби ж до цього я ще й не зумiв потiм знайти Чумака — живого чи мертвого i встановити причину його зникнення, то ще й цi причини повiсив би на вас. Так би й жив далi. I все через вашу нерозважливiсть!

Лише тепер Олена забрала руку.

— Нi, — вiдповiла вона згодом. — Не лише через неї, а й через власну неспроможнiсть повiрити людинi. Додам — людинi, яка не зовсiм вам байдужа. Розумiю, можливо, життя пiднесло вам не один урок стосовно того, що нiкому не варто вiрити повнiстю. То що тепер потрiбно стiльки ж урокiв, аби навчитись вiрити?

— Вiрити — прерогатива настоятеля монастиря, а я власник детективної агенцiї. Рiзницю вловлюєте? Моя справа — спиратися на факти i докази, iнакше не зможу виконати завдання.

— Тодi спочатку збирайте факти i докази у повному обсязi i лише потiм виявляйте ваше тепле ставлення до жiнки, вашу симпатiю. Враховуйте, що у неї може розвинутися така потреба i тодi вашi кидання з боку у бiк сприйматимуться боляче.

Я крутив кермо, мовчки ковтаючи її дорiкання. Проти цього важко було заперечити.

— Дякую, що не кинули мене, — зрештою промовила вона. — Я вiрила, що не кинете. Навiть попри свої життєвi уроки вiрила. Дякую, що ви такий, що зумiли.

Те, що починало мене охоплювати, претендувало на мiсце у життєвому просторi. Там, де усе розписано i вакантних мiсць для чогось iще давно вже немає. I це у такий, далеко не найкращий час для перебудов.

— Розумiй мене як хочеш, — сказав я, коли дверi готельного номера зачинилися за нашими спинами пiд здивованим поглядом покоївки, — але зранку ми попрощаємось. I ти поїдеш додому. Хлопцi вiдвезуть. Якщо у тебе дiйсно на метi знайти свого чоловiка. Я прошу тебе. Вимагаю.

Сiрi очi Олени стали великими i зазирнули у мої. Мовчки. Але запитання, що писалося у них, не давало можливостi «проїхати». Я притулив її до себе i промовив:

— Ти починаєш менi серйозно заважати…

ХXXVIII

Чотири днi ми з Джаєм жили у кемпiнгу обабiч автостради в окремому будиночку. Мiсце виявилось тихим, тим паче такої пори. Щодня менi вдавалося з великими тортурами як для нього, так i для себе, вичесати чергову порцiю реп'яхiв. Джай скавулiв, але давав це робити — так вони його замучили. Двiчi я мив його теплою водою з шампунем вiд блiх, припнувши до огорожi. I мої зусилля таки дали результат. Джай перестав бути страшним i за кiлька днiв навiть наїв «сальця».

Ситий та вигрiтий, вiн лежав на килимку, мружачись вiд задоволення, коли я почiсував його боки, розглядаючи, як тiльки мiг i шукаючи слiди, якi могли б розповiсти i про його господаря. Щось же сталося таке, що справило на нього настiльки сильне враження, що змусило ховатися вiд людей навiть пiд загрозою пропасти, не вижити у дикiй природi.

Олена телефонувала щовечора, питала про справи, переживала чи не мерзнемо, розповiдала про квiтковий салон, який пiсля її повернення наче отримав друге життя. I нiчого зайвого. Лише одного разу, коли було особливо сумно, я запитав її:

— Ти дiйсно вiриш у мене?

— Дiйсно, — просто вiдповiла вона. I додала: — А ще хочу, щоб ти знав, що моє ставлення до тебе не залежить вiд результату пошукiв. I не змiниться, якими б вони не виявилися.

Хлопцi, припинивши вимушену бездiяльнiсть, працювали на повну i за моєю вказiвкою взялися до прочiсування хащiв «Бермуд». Посильну допомогу їм надавав дiльничний iнспектор Люлька. Навiдувався i Венцель. Площа була не настiльки великою, щоб зробити це завдання нереальним.

Помiчники мої брали квадрат, обтягували бiлою мотузкою, щоб не плутати меж, прочiсували його, ретельно оглядаючи. I перша знахiдка не забарилася. Четвертого дня пригнав Роман. Вiн витяг з машини брудну злежану мисливську куртку. Куртка була зимова, ватяна зi щiльної плямистої тканини. Вона пролежала пiвроку у заростях верболозу. Тканина та пiдкладка потемнiли, випрiли, пройшли плiснявою. Мiсцями навiть попроростали травою. Важка й мокра, пiдкладка практично розпадалася на шматки. Хлопцi буквально перерили усе поблизу мiсця, де її знайшли. Бiльше жодної знахiдки. Тiльки трава навколо була витоптана. Ну, звiсно, це зробив Джай. Ось де було його «лiгво», бiля куртки господаря. Там вiн спав, туди повертався пiсля пошукiв їжi, очiкуючи на найщасливiший день у свому життi, адже вiрив, що господар з'явиться.

Не гаючи часу, я повернувся на «Бермуди» i долучився до пошукiв. Крiм того, хотiлося оглянути мiсце на власнi очi. Усе виглядало доволi дивно. Куртка знайшлася у суцiльнiй гущавинi крокiв за п'ятнадцять-двадцять вiд межi чагарникiв. Навiщо лазив сюди Чумак? Та щойно прибули ми з Романом, Павло виявив нову знахiдку — сокиру.

Я розглядав її, тримаючи у руках i розумiв, що така сокира у цих мiсцях могла належати лише йому. Туристичного типу, зроблена з якiсного металу. Дорога рiч. Там, де вона знайшлася, було зрубано кiлька гiлок кущiв. Невеличкий оберемок лежав, складений на землi. Ще кiлька гiлок, перерубанi, так i залишилися стояти насторч, втикаючись кiнцями у землю, поруч iз стовбурцями, що стирчали iз землi. На усiх кущах ще трималося пожовкле листя. Зрубанi ж гiлки були голими i навiть не мали бруньок. Це свiдчило про те, що зрубали їх ще навеснi, пiвроку тому, до розпускання. Отже, зробив це Андрiан Чумак. Усе скидалось на те, що, вийшовши з машини разом з Джаєм, вiн залiз сюди, у гущавину i, скинувши куртку, почав рубати гiлки кущiв, складаючи в оберемок. А потiм… Пропав. «Бермуди» поглинули. А Джай залишився бiгати.

Але ж скiльки дивного, невiдповiдного було у цiй картинi! Звiсно, хлопцi не звернули уваги, та воно й зрозумiло. По-перше, чому Чумак полiз у заростi? Не важливо, для чого знадобилися йому гiлки — нехай джип забуксував-таки у якомусь мокляку, нехай вирiшив зробити настил, щоб зручнiше стоялося у болотi в очiкуваннi качиних табунцiв… Але чому ж кущi рубав у гущинi, куди не так легко пролiзти? Чому, якщо такi самi гiлки росли буквально з краю? Туди важко продертися, ще важче потiм тягти оберемок назовнi. Я не мiг зрозумiти його логiки. Ну, нехай вiн, припустiмо, не хотiв, щоб слiди його роботи побачили. То достатньо було заглибитися у гущавину на три-чотири кроки, вже легше.

Ми розтягли рулетку. Чумак лiз углиб аж сiмнадцять метрiв i лише там почав рубати.

— Сховатися хотiв, — уголос подумав Сергiй. — Розчистити мiсце серед кущiв, намет поставити…

Я лише мовчки вказав на обрубанi кiнцi гiлок, якi стирчали iз землi, вкритої прiлим листям. Наче частокiл. На таке не поставиш намет. Дно пошкодиться, у боки тиснутиме. Якби Чумак розчишав мiсце для схову, рубав би гiлки попри саму землю. Вiн не був тут новачком i не робив би подвiйної роботи. Усе це означало щось iнакше. От тiльки що я не мiг зрозумiти.

У кишенях куртки знайшлися нiж, запальничка, повiдець з ошийником та маленький дiодний лiхтар. Приховувати такi знахiдки було протизаконно. Менi нiчого не залишалось, як зателефонувати Андрiйовичу та Прокопчуку.

Про дзвiнок до Олени варто добре подумати. Так, це був ще один промiжний успiх та водночас подiбнi знахiдки не викликали оптимiзму щодо долi її чоловiка.

ХХXIX

Офiцiйне слiдство у справi Чумака отримало друге дихання. На другий день пiсля наших знахiдок у «Бермуди» приїхала опергрупа. З'явилася купа народу. Кущi навколо болiт прочiсували знову, фахiвцi з металошукачами обнишпорили геть усе не лише навколо болота, а й на схилах. Заростi бур'яну витоптали. Приїхала купа ментiвських чинiв. Вишгородський райвiддiл, якому пiдпорядковувалися села, переживав страшнi часи. Я згадував свою роботу районним експертом i вiдверто спiвчував колишнiм колегам.

Бiдний Венцель «стогнав» на повну. Кiлька разiв його допитували, а на фермi зробили обшук по повнiй програмi. Нiчого не знайшлося. Нiчого крiм двох свiдкiв, якi на власнi очi бачили, як Чумак зранку двадцять третього березня попрощавшись виїхав з ферми у невiдомому напрямку, пiсля чого Венцель залишився разом з ними ремонтувати трактор, чим i займався до глибокої ночi.

Тепер я частiше телефонував Олені, не приховуючи вiд неї жодної дрiбнички, адже знав, як вона переживає. Про її приїзд, на який вона натякнула одразу, не могло бути й мови. Щоразу незмiнно вона запитувала, як трактувати усi цi знахiдки i щоразу я терпляче пояснював, що вони не доводять анi кращого, анi гiршого з варiантiв. Просто ми неухильно просуваємось до успiху.

Групу експертiв очолював Андрiйович. Куртку та знайденi у нiй речi вiдправили на експертизу i з години на годину ми чекали офiцiйних висновкiв.

Я i далi юридично фiгурував як приватна фiрма, задiяна у пошуках, i усi мої досягнення були занотованi у вiдповiдних протоколах. Мене вводили у курс справ та знайомили з планом розшукових заходiв. Двiчi навiть запрошували на наради. Нехай я й не був там своїм, але цi люди розумiли, що завдяки менi справа зрушилася з мертвої точки i, можливо, ще отримає якесь логiчне завершення. Час невблаганно спливав i я розумiв, що цей спалах активностi офiцiйного слiдства — рiч тимчасова i напряму залежить вiд моїх подальших успiхiв. А отже це явище нiяк не пiдтримає мене на плаву, коли вiдведений менi час спливе.

Якось пiсля закритої наради у мiсцевому районному управлiннi я дочекався Андрiйовича i ми присiли у кафешцi за рогом. Вiн якраз збирався вирушити додому.

Сiвши за стiл, вiн без зайвих слiв розпакував папiр i демонстративно перегорнув у ньому доларовi купюри.

— Так, поки Прокопчука немає… Це вiд Густавссона. Свого роду премiя. За промiжнi досягнення. Можливо, — колишнiй шеф виразно подивився на мене, — на цьому твої досягнення скiнчаться взагалi.

— Тодi й собi мусите вiдрахувати, — розвiв руками я.

— За мене не переживай, — заспокоїв Андрiйович, простягаючи грошi. — Я на особливому рахунку. Слухай по сутi. Значить остаточний висновок — пальчики на ножi належать Чумаковi. На лезi — сам розумiєш, за пiвроку жир та амiнокислоти розклалися, плiснява з'їла, але й там розрiзняються. А от на латуннiй частинi зверху — сто вiдсоткiв. Руки були жирнi, тож латунь окислялася якраз помiж папiлярних лiнiй. Алоксановий тест — без сумнiвiв. Чумаковi вiдбитки. Далi собачий ошийник — також стовiдсотково. Частини шерстi — усе вiдповiдає, iдентичнi наданим зразкам з твого пса.

— Не мого, Чумакового, — виправив я.

— Нехай, — погодився Андрiйович. — Запальничка. Знову ж таки вiдбитки на латунi. Пощастило нам, була б дешевка — нi хрена б не намалювалися пальчики. Ага, тютюн! У топцi запальнички залишки згорiлого тютюну — «Давiдофф Голд». Його. Ну i останнє — куртка. Генетична експертиза зразкiв епiтелiю шкiри з комiра. Чумак носив куртку. Тож премiя заслужена. Казав я, нi — задницею вiдчував, що втнеш ти тут бiльше, як вони усi разом… Усiх «взув» — пiвкраїни шукали…

— Користi з того… — зiтхнув я. — Час пiшов. Скоро мене запитають.

— Ну запитають… — розвiв руками Андрiйович. — У них i крiм твого Чумака проблем не бракує. А там поки новий розшук органiзують… Також «не знайдуть» одразу. Ще з мiсяць вдаватимуть… Є час. Але не зациклюйся на цьому! I журналiстку не шугай! Дiстала вона вже мене… Iди на телебачення, поки просять, рекламуй свою справу — нехай агенцiя Рибака в усiх на слуху буде. Потiм же легше розкрутиш свою справу, клiєнтура знатиме, куди йти!

— А таємниця слiдства? — нагадав я.

— Якого слiдства?! — пошепки кричав Андрiйович. — Ти що, дiйсно знайти його хочеш? Толю… Ну ти нiби нинiшнiй… Кому ж як не тобi розумiти, що у подiбних випадках нiхто нiколи нiкого не знаходить! Господи, ти ж як дитина iнодi буваєш… Не лови ґав, прошу тебе. Ще може дiйсно колись на старостi рокiв «пальчики» у твоїй лабораторiї визначатиму…

Надiйшов Прокопчук. Посмiхаючись, здивовано похитуючи головою, подав менi руку.

— Ну, сильон, сильон… Отак от — пашеш день i нiч, дурнi папери «гризеш», пильники отримуєш, а тут новоспеченi приватники втручаються, грошi та славу загребуть, а нам що? Далi самi прочуханки…

— То що тепер виходить… — почав я, не слухаючи його.

— Офiцiйна версiя? — перепитав Андрiйович, повертаючись до Прокопчука. — Як, Володю, що там з офiцiйними версiями?

— Нi, не треба офiцiйних, — перебив я. — Не хочу. Вашi офiцiйнi версiї — це полiтичнi iгри i тiльки. До того ж, досi усi були помилковими. Давайте логiчно. Послухайте мене. Джипа у тих заростях не було. Це доведено. Отже, Чумак вийшов з машини, при цьому пса вiдпустив, адже ошийник поклав до кишенi. Невiдомо для чого залiз у глибину чагарникiв, почав рубати гiлки, не закiнчив. Пiсля цього зник, а куртка, сокира i пес залишились.

— А у «зник» кiлька варiантiв, — пiдтримав Андрiйович. — Наприклад, напали, вдарили, завантажили у його ж машину i повезли.

— Або ж почув щось, побачив або зателефонували, вскочив у машину, може навiть вiд'їхав, — продовжив Прокопчук. — Пса у той момент поруч не було, кликати не мав часу, думав, що повернеться i забере. А сталося не так, як гадалося.

— Або ж почав рубати гiлки. А з псом щось сталося. Чумак мiг почути, як той десь скавчить. Усе кинув i побiг дивитися. А там…

— Сокиру б не кинув, — упевнено заперечив я. — Якби передбачав небезпеку, сокири не лишив би, iз собою взяв би.

— Ну, звiсно, — погодились обидва мої колеги.

— Та найголовнiше, що тут не зрозумiло, — вiв я свою думку, — Джай не сидiв би там досi. Ось те найголовнiше, що не вписується в жодну версiю. Вiн мав би слiд узяти. Вiн шукав би господаря, за машиною бiг… Уявiть — пес пiвроку на куртцi просидiв. Це свiдчить про його вiрнiсть. Андрiйовичу, це ж не «двортер'єр», а елiтний сетер. У нього це в генах. I сидiти на мiсцi вiн мiг лише в одному випадку — якщо господар пропав невiдомо куди, не залишивши слiду. Розумiєте — слiду! У цього пса золотий нiс, я бачив на власнi очi. Документи його почитайте, якщо менi не вiрите. Елiтна лiнiя. I сидiти на мiсцi вiн мiг за однiєї обставини. Якщо запах господаря пропав. Зник. Отак-от — розумiєте? Був щойно тут. Раз — i немає. I слiду не залишив. I тодi пес у повному нерозумiннi, виє на мiсяць i чекає.

З таким самим повним нерозумiнням тепер дивилися на мене Андрiйович i Прокопчук.

— Так пропадають, я чув, лише на Бермудах, — розвiв руками Прокопчук.

— А там i є «Бермуди».

— Iди ти… — не витримав Андрiйович. — Давай серйозно.

— А я серйозно. Мислю логiчно i лише так будую версiї. Отже, як на мене, у випадку, якщо Чумак зайшов у заростi i там скинув куртку, то варiант далi лише такий. Зник. Провалився. Хоча нi, Джай тодi рив би лапами яму. Не смiйтеся! Швидше — випарувався. Лише тодi пес поводився б так. Це однозначно. Якщо Чумак, залишивши Джая, сiв би у джип i поїхав, якщо Чумака вдарили б по головi, запхнули кудись i понесли, повезли… Джай бiг би по слiду. Якщо сам Джай отримав би при цьому травму i лежав би непритомний, то очухавшись рано чи пiзно, також побiг би по слiду. Розумiєте? Для нього цей слiд не пропав би навiть за добу. Хiба у вертолiт завантажили. Але вертольотiв тут вже купу рокiв нiхто не чув i не бачив, вiдтодi, як наказала довго жити радянська авiацiя.

— Тобто… є й iншi версiї… Я так розумiю? — зосереджено промовив Прокопчук.

— Звiсно. Якщо тiльки не мiсцевi «Бермуди» дивним чином поглинули Чумака i джип, то Джая… — я витримав паузу, — привезли разом з курткою. Кинули там. Щоб ми довго i нудно шукали Чумака саме на «Бермудах». Хтось мiг бути у курсi його справ настiльки, що знав i про самi «Бермуди», i про Васю Венцеля, у якого письменник провiв час, i вирiшив скористатися ситуацiєю. Рийте, хлопцi, болота, копирсайтесь у мiстицi, трусiть Венцеля, благайте здичавiлого пса… Доганяєте? А час iде. I чим далi, тим менша iмовiрнiсть знайти його.

— Хибний слiд, розумiю… I кущi, ти кажеш, усерединi вирубанi, невiдомо для чого… — Прокопчук надовго замислився. — I у чiм ти бачиш перспективу?

— Перспектива у тiм, щоб розiбратися у цiй плутанинi i пiти далi — справжнiми слiдами. Знаєте, як ото на зайця по снiжку. Iдеш, а там наплутано слiдiв… А вiн навмисно крутить i крутить, аби бачити того, хто по слiдах пiде, щоб зайчатинкою поживитися. А сам лежить на горбочку i стежить, як ви пiд ноги собi дивитеся i петляєте. Тiльки до нього спиною повернетеся — вiн рвоне — i бувайте здоровi. Скажете не так, Андрiйовичу?

— То ти… хочеш сказати… — Андрiйович ледь доглупував мою думку, — що… що це… вiн сам?! Чумак? Що вiн живий i сховався? Оце ти мав на увазi?!

— Ну, можливий i такий варiант, — обережно згодився я. — Можливий, хоча також у свою чергу має багато заперечень. Але є у мене така версiя, причому не сьогоднi виникла. Скажiмо так, має право на життя. Але зараз не хотiв би її розголошувати через одну просту причину. Якщо вона правдива, то при найменшому витоку iнформацiї вiн може сховатися ще глибше. I знайти його буде ще важче. А так…

— Хмм… — замислився Прокопчук. — Хмм… Весело. I що далi?

Запитання його залишилося без вiдповiдi. А коли вже ми прощалися з Андрiйовичем сам на сам, я довiв свою думку до кiнця:

— Далi? Гадаю, нас все-таки чекає весела робота. Все-таки одеське узбережжя. Пiщанi коси. Схоже, цього менi не уникнути.

— Якщо не станеться ще чогось, — додав Андрiйович, штовхаючи мене у бiк.

XL

Та дiстатися до пiскiв Одещини виявилося ще важче, анiж ритись у них. Склад груп вже був узгоджений i виїзд запланували на пiслязавтра. Тепер уже я нiяк не мiг протидiяти Оленi, яка вперто стояла на своєму — адже усi ми мали виконувати суто механiчну роботу, для якої чим бiльше рук, тим краще. Довелося погодитися. Замовники чекали додаткової партiї з трьох металошукачiв. I я вирiшив використати цей час, з'їздивши до Києва.

Хотiлося ще раз зустрiтися зi Зваричем. За двi попереднi зустрiчi я, здавалося, витяг з нього усе можливе i неможливе. Звiсно, у тому випадку, якщо Зварич не був спiльником Чумака у його планах. Не раз думалося i про це. I все-таки були новi обставини, якi я хотiв обговорити з ним. Мої пригоди та вiдкриття на «Бермудах» вимагали додаткового розгляду i я сподiвався на цю зустрiч. Хотiлося спробувати уточнити коло людей, котрi могли знати вiд Чумака або самого Зварича про «Бермуди» i фермера. По-друге, я збирався запропонувати й самому Михайловi участь в експедицiї. Тут Олена мала рацiю — чим бiльше рук, тим краще. I нарештi, позитивний у моральному планi момент зустрiчi з цiєю людиною так потрібний був мені перед новими випробуваннями.

Михайло радо погодився на зустріч. Вiн таки дiйсно був справжнiм другом Чумака i важко переживав його зникнення. Бачив i вiдверте моє бажаня досягти успiху. А потiм — справжнi мисливцi та риболови завжди зрозумiють одне одного.

Тамуючи хвилювання, я пiднявся сходами на другий поверх будинку i подзвонив у дверi. Джай вже добряче звик до мене i вiдчував у менi якщо не господаря, то принаймнi людину, якiй можна довiряти. От i зараз вiн присiв поруч, торкаючись своєю масивною висловухою головою мого стегна. Я погладив його по головi. У машинi я залишив куртку, в якiй приїхав, i накинув на плечi ту, Чумакову. Вона висохла, зберiгаючись серед речових доказів, проте була брудною, адже нiхто її, зрозумiло, не прав. У кишенi куртки лежали нiж та запальничка. Повiдець я тримав у руцi i на ньому був припнутий Джай. I менi страшенно хотiлося, щоб вiдчинив дверi сам Михайло. Я бажав побачити його першу реакцiю, адже нi про якi знахiдки по телефону мови не велося.

Дверi відчинилися i широке обличчя стоматолога висловило вдоволення. Та марно я намагався уздрiти в його очах ще щось.

— Ого… Ну проходьте. Ви що — просто з полювання? А де стiльки болота набрали? Снiг на дворi! Роздягайтеся. Думав, бiльше не побачимось…

— I я вас вiтаю. Також радий, що все-таки вда…

Слова заклякли у моєму горлi.

— Ти ж мiй красеню… — Зварич опустився на колiна у бажаннi приголубити Джая, але той обережно посунувся назад, ховаючись за мене.

— О… — обурився Михайло. — Маєш. А такий здоровань. А ви не казали, що у вас також гордон.

Я пильно дивився на Зварича i бачив лише його природну реакцiю. Бiльше нiчого. Чорт забирай… Думка, яка нагрянула так несподiвано, приголомшувала.

Чорти б забрали!

— Схоже, ви також не упiзнали його, — витиснув iз себе я. I додав: — Джая.

— Нi, не упiзнав, — скривився Михайло. — Тому що це не Джай.

— Ви добре придивились?

— А що тут дивитись? — знизав плечима Михайло. — Стоп, я зрозумiв. Ви що, знайшли цього пса? I вирiшили, що це Джай? Хе…

Замiсть вiдповiдi я витяг з кишенi документи на собаку, якi зберiгалися вдома у Чумака — родовідну та санiтарний паспорт з фотографiєю. Мисливськi документи, звiсно, зникли разом iз Чумаком.

— I що з того? — не зрозумiв Михайло. — Менi не потрiбно документiв, аби упiзнати Джая. Про що ви говорите? Ми його разом вибирали. Я стiльки разiв був з ним на полюваннi! Це пес мого друга, розумiєте? А скільки разів Андрій за кордон швендяв — у мене ж його другий дім! А ви — «документи»…

— А повiдець? А куртка? — тепер я розгубився зовсiм. — А нiж?

Вигляд мiй свiдчив про цiлковиту безпомiчнiсть, коли я дiставав з кишенi куртки ножа i вiдкривав його.

— А нiж цей вiдкривається значно легше, — змiнившись на обличчi, промовив Зварич, вiдбираючи його у мене.

Михайлова рука зробила непомiтний рух i лезо вилетiло саме, хоч нiж i не був обладнаний пружиною.

— Ось так. Де ви його взяли?

— Там де i Джая, — вiдповiв я. — Там, де i цю брудну куртку! Там, де Чумака реально бачили люди у той день, коли вiн пропав.

— Нiж Андрiя, — швидко i впевнено промовив Зварич. — Один з улюблених. Завжди тягав його iз собою. А куртка нi. Не було у нього такої. Принаймнi я не знаю. Не в його стилi. Та яке там! Не сподобалася б йому така рiч. Нi. Вона ж у якiм-небудь Фастовi пошита!

— А повiдець?

— I повiдець начебто не його. Дешевий. Андрiй любив статуснi речi, коли стосувалося полювання. Грошей не шкодував. Його пес повинен був мати найкращий i повiдець, i ошийник. Особливо, коли фiнансовi проблеми вiдiйшли у минуле. А це що? Принаймнi такого ремiнця я не пам'ятаю.

— А нiж, кажете, його…

— Нiж стовiдсотково. I запальничка. А у Джая, якщо вам недостатньо моїх завiрянь, нiс по краях був коричневий. Ми ще вагалися — брати щеня чи нi, це ж ґандж. I пiднебiння у Джая чорне. А це не так часто трапляється. Розкрийте йому рота.

Зовсiм спантеличений, я пригорнув пса i роззявив йому рота. Пiднебiння рожевiло, як у бiльшостi собак, лише одна темна плямка. Це був не Джай! Я розумiв, але попри усе бажання не мiг сприйняти такої думки. Та й на Зварича, Михайло мав рацiю, Джай мав би вiдреагувати по-iншому.

Я сидiв за столом, пiдперши голову руками. Слiдство моє несподiвано завертало так, що опускалися руки. Що ж таке? У мiсцях, де Чумака бачили востаннє, бiгав, наче неприкаяний, покинутий пес, як двi краплi води схожий на Джая. Вiн сидiв на мисливськiй куртцi, у кишенях якої лежали речi, котрi дiйсно належали Чумаку i на комiрi якої залишилися слiди Чумакової шкiри! Як мав я це пояснити?

I ще не прояснились остаточно у моїй головi варiанти трактування цього явища, як телефон був у руцi, а пальцi набирали номер Сергiя.

— Слухай уважно, — промовив я, збираючись з думками. — Зараз кличеш Романа з Павлом, кидайте усе i шукаєте, хто у межах України за останнi пiвроку продав пса породи шотландський сетер, вiн же сетер-гордон, кобеля вiком вiд одного року i старше.

— А як же Одеса? — не зрозумiв той. — Треба до Антонюка йти, металошукачi отримувати…

— До бiса Одесу! — вигукнув я. — Встигнеться туди, не переживай. Пiску ще намiсиш, це я тобi обiцяю. Слухай мене уважно. Сетер-гордон. Продав, вiддав — не має значення. У кого пропав такий пес або вкрали. Виходите знову на товариства мисливцiв та рибалок, кiнологiчнi товариства. Насамперед складаєте по усiх обласних центрах списки власникiв собак цiєї породи — їх не так вже й багато — порода елiтна. Обов'язково пiдшивку мисливських газет i журналiв — там регулярно друкують оголошення купiвлi-продажу мисливських псiв. Далi — повiдомлення про пропажу псiв — знову ж таки цiєї породи. Ми маємо знати, хто упродовж останнiх шести мiсяцiв купив або вкрав такого пса. Ти зрозумiв?

— Ви… хочете сказати, що наш пес… не Джай? — обережно збагнув Сергiй.

— Саме це я й хочу сказати, — зiтхнув я. — Але поки що про це нiкому нi слова.

Поклавши телефон, я змучено подивився на Зварича.

— Ми з вами також можемо постаратись, — упевнено промовив лiкар. — Тут. Голова нашого кiнологiчного товариства — мiй добрий знайомий i пацiєнт. У нього бiльше важелiв. Давайте просто зараз.

Склалось враження, що до Одеси я так i не доїду.

XLI

Вона стояла у прочинених дверях — маленька суха лiтня жiнка з сивим волоссям i запитливо дивилась на мене. Її довiрливе обличчя та виразнi очi одразу мене заспокоїли. Здавалося, хвилювання випромiнював увесь мiй вираз, i людина пiдступна та скритна мала б це побачити i використати. Слава Богу, вона виявилась не такою. А у мене навiть слова збиралися застрягнути у горлi. Можливо, цей момент — момент iстини в усьому слiдствi, не тiльки моєму, а взагалi в тому, що тягнеться вже бiльше пiвроку. Можливо, зараз я дiзнаюся правду або принаймнi стану на пряму стежку.

— Пробачте, будь ласка, — мовив я пiсля привiтання, — ось мої документи, гляньте. Я директор приватної розшукової агенцiї, ну, ви розумiєте — приватний детектив. Там усе — номер моєї лiцензiї i так далi. Якщо є потреба, можу дати вам свiй паспорт…

— Та нi, дякую, — розгубилася вона. — Я гадала, приватних детективiв у нас немає, тiльки на Заходi.

— А у нас тепер є все, що на Заходi, — спробував посмiхнутися я. — Звiсно, крiм порядку i законностi.

— Ну, це справдi так, — похитала головою жiнка. — А чим можу вам…

— Скажiть менi, це дуже важливо, — попросив я, — ви продавали приблизно пiвроку тому мисливського собаку породи шотландський сетер?

— Так, — вiдповiла вона. — Тобто нi, не продавала. Так вiддала, хотiла, щоб у добрi руки потрапив. Чоловiк у мене був мисливець. Усе життя мав цю «хворобу». Ну, а потiм хвороби справжнi… Уже рiк буде, як помер. Я знала, що потрiбно вiддати Мажора, хоч i звикла до нього. Та й пам'ять про чоловiка. Але Валя, так звали мого чоловiка, просив, що як помре, вiддати у добрi руки. Пес молодий, казав, мусить на полювання ходити, занапаститься у квартирi. Ну, минуло пiвроку, я й вiддала. Вiн, правда, грошi залишив, хоч я казала, що не треба. А чому ви питаєте? З ним щось сталося?

— Пробачте, як вас звати? Нiно Василiвно, дуже приємно. Давайте по порядку, це важливо. Я хотiв би, щоб ви насамперед опiзнали свого собаку. Вiн внизу у машинi. Дуже вас прошу. Може це не ваш Мажор i тодi уся розмова взагалi не має сенсу?

— Гаразд, — погодилась вона. — Навiть не знаю, як тепер… Вiн так дивився, коли його забирали… У мене було вiдчуття, що я його зрадила, покинула, хоч Валя й просив…

Як мiг, я заспокоїв її i за кiлька хвилин вiдчинив цi дверi вже сам. Точнiше — вiдчинив мiй Джай, штовхнувши лапами. Вiн присiдав до самої пiдлоги, дрiбно виляв хвостом i намагався потертися головою об її ноги. Потiм нюхав стiни та закутки передпокою, потiм почав скакати на господиню. Вона тiльки гладила його i плакала, напевно, дуже любила свого чоловiка, з яким прожила усе життя. Адже собака був у першу чергу пам'яттю про нього.

А за пiвгодини ми вже сидiли за чаєм i вона слухала iсторiю про те, як я зумiв приручити її здичавiлого Мажора. I не викликало сумнiвiв, що Нiна Василiвна тепер моя спiльниця в усiх справах. Я розкрив ноутбук i перегорнув перед нею кiлька зображень Чумака.

— Це вiн?

— Нi, — похитала головою жiнка. — Але, здається, я знаю цю людину. Це… це часом не Андрiан Чумак, письменник?

— Вiн самий. Тепер я займаюся його пошуками.

— Шкода, — промовила вона. — Читала багато його книг. Я взагалi багато читаю. I навiть Валя прочитав кiлька, коли дiзнався, що вiн також мисливець. А… Це має якесь вiдношення?… Наш Мажор?…

— Не знаю, — сказав я. — Поки що не знаю. А щоб довiдатися, мушу знайти людину, яка забрала пiвроку тому вашого собаку. Хто це?

— Я… хмм… Ви знаєте, його звали Василем, — згадала вона. — Вiн такий… Ну, викликав довiру. Казав, що мисливець затятий. I Мажор до нього прихильно поставився. Вiн взагалi-то недовiрливий пес. А Василь цей одразу не забирав собаку, просив тiльки, щоб нiкому не вiддавала, грошi обiцяв. Хотiв, щоб Мажор хоч трохи звик до нього. Приходив кiлька разiв, годував. Наче поладили вони. Ну i…

Василь… Гмм… О, Господі, а чи не Венцель, часом? Зображення фермера миттево з'явилося на моніторі, але жінка лише заперечливо похитала головою. Я показував їй новi й новi зображення чоловiкiв, якi так чи iнакше фiгурували у справi Чумака, але Нiна Василiвна не упiзнавала нiкого. Пiшли портрети дiячiв «Волi народу», потiм «Надiї країни», великих i дрiбних, потiм їх водiїв, секретарiв, охоронцiв… Результат залишався негативним.

Вона вже сама натискала клавiшу, пiсля якої на екранi вiдкривалось нове зображення, я стежив i чекав. А думки роїлись у головi. Де ж моя хвалена логiка?

А логiка не знаходила iнших варiантiв окрiм одного. Той, хто забрав Мажора, не дарма попросив ще й повiдець i куртку колишнього господаря — начебто, щоб пес краще звикав. I повiдець, i куртка, що належали, як тепер з'ясувалося, господаревi Мажора, до втрати якого пес ще не звик, мали надiйно тримати його якийсь час у хащах на болотi. А пiдкинули у куртку особистi речi Чумака, при цьому обравши мiсця, де реально був письменник перед самим зникненням з однiєю метою — спрямувати саме у це мiсце пошуки. Бiльше того, до неї припасували накладний комiр, взятий зi справжньої куртки Чумака, який i дав позитивнi результати при проведеннi генетичної експертизи. Той, хто дiяв таким чином, знав, що рано чи пiзно слiдами Чумака дiйдуть i сюди. I тодi знайдуть його речi та пса — геть здичавiлого. I навряд чи слiдство матиме реальну можливiсть встановити, що це Мажор, а не Джай, що зелена мисливська куртка не належить Чумаковi, у той час як на її комiрi залишки епiтелiю з шиї письменника, а у кишенях його речi з вiдбитками пальцiв.

Усе! Тепер для усiх Андрiан Чумак зник на «Бермудах», де вже не раз пропадали люди. I що далi?

Нiна Василiвна мовчки тиснула на клавiшi i на екранi комп'ютера тепер уже з'являлись вiдреставрованi судмедекспертами та фотошопом обличчя трупiв, знайдених упродовж останнього пiврiччя, а також чоловiкiв, зниклих безвiсти. Бо ж того, хто забирав Мажора, в принципi могли прибрати замовники цiєї акцiї, як непотрiбного свiдка. Тому належало зазирнути i до цiєї картотеки. Але нашi зусилля були марними. То що ж далi?

А далi знову ж таки залишались тi самi два варiанти.

Перший — якщо Чумак сам запланував своє зникнення i придумав для мене та й усiх iнших цей хибний слiд. Могло таке бути? А чому ж нi? Талановитий письменник-детективiст, надiлений логiкою i дедукцiєю, зi спецiальними знаннями у галузi кримiналiстики. Хто як не вiн мав передбачити хiд розслiдування? Хто як не вiн мав найкраще знати, як заплутати слiди, щоб не знайшли його? I тодi хтось за його замовленням знайшов i забрав у Нiни Василiвни Мажора, щоб потiм влаштувати цей «зал декорацiй» у «Бермудах». Адже покинути у хащах задля досягнення цiєї мети свого Джая Чумак не мiг — я був певен. I тодi ця людина є його спiльником i мала бути у курсi справ Чумака, i якщо не знати конкретно теперiшнього мiсця його перебування, то хоча б мати якiсь припущення.

I другий — якщо усе це зробили iншi люди проти волi Чумака, то мета залишається тiєю ж — спрямувати слiдство хибним шляхом. I Чумак за таких розкладiв мав бути мертвим, джип розiбраним, iншi речi знищеними. От тiльки Джай слабо вписувався до цiєї схеми! Хай там що, а «собачi» нюанси в цiй справi нiяк не вдавалося пояснити.

Який сенс тодi мала афера з Мажором? Можна було залишити на «Бермудах» самого Джая i вiн гарантовано нiкуди не подiвся б! Кинути справжню куртку Чумака i не чiпляти до чужої нестандартний комiр. Усе було б значно простiше. Чому? Отже, справжнiй Джай загинув?

Я продовжував марно ламати голову над цими питаннями. Припустимо, Чумака прибрали його ж впливовi замовники або конкуренти замовникiв. Власне, яка рiзниця? Як тi, так iншi є силою. У таких купа важелiв, фiнансiв, можливостей будь-яку людину лiквiдувати тихо i сховати так, що сто рокiв нiхто не докопається. Так би й сталося. Чумака при його способi життя сто один раз можна було прибрати тихо i надiйно. Для чого цей спектакль? Ну, припустимо — навести пiдозру на супротивний табір, скомпрометувати його. Але де ж воно? За три тижнi «Бермуди» перевернули у буквальному розумiннi догори дриґом. Рейвах, зчинений у селi та навколо слiдством, що знову перейшло до активної фази, дiльничному iнспектору Люльцi не снився навiть у найстрашнiшому снi. Навiть невеличке болiтце у низинi, де я мало не втопився, i де так i не знайшлося нiякої безоднi, вздовж i поперек обстежила команда водолазiв. Не вдалося нiчого знайти. Складалось враження, що Чумака дiйсно забрали, якщо не потойбiчнi сили, то аномальнi поля, втiм, яка рiзниця. Я не вiрив нi в одне, нi в iнше.

I зараз успiх усiєї справи зводився до одного — пошуку людини, яка пiвроку тому забрала чорного шотландського сетера Мажора у київської пенсiонерки Нiни Василiвни. Ось де був ключовий момент слiдства! Я мав знати навiщо! Навiщо у тихому кутку з екзотичною назвою «Бермуди» хтось постарався створити ілюзію зникнення вiдомого письменника.

Комп'ютерна картотека скiнчилася i тепер Нiна Василiвна намагалася точно пригадати день, коли невiдомий уперше з'явився у неї. Я радив їй згадувати важливi подiї у власному життi, дати яких пам'ятаються добре, i вже до них пробувати прив'язати ту, яку дiйсно можна забути. Важливих подiй у життi пенсiонерки не було. Але нам вдалося достеменно встановити, що уперше невiдомий завiтав до неї ще до двадцять третього лютого. Чоловiк Нiни Василiвни був вiйськовим i це свято у їхньому домi вiдзначали навіть після його смерті. На той час майбутнiй господар Мажора вже побував у квартирi.

Це вже було щось. Це означало, що вiн поклав око на пса ще за часiв, коли Чумак роз'їжджав джипом по весняних угiддях, нi вiд кого не ховаючись. А отже, «бермудську» аферу спланували заздалегiдь. I наперед було вiдомо, що нещасний Мажор гратиме роль Джая. I за таких розкладiв логiчно було припустити, що Чумак все-таки живий i перебуває у надiйному мiсцi разом iз псом i, напевно, машиною. I якiсь серйознi причини змушують його залишатися там.

Думка про це стала ключовою у моїх припущеннях i розрахунках. Хай хто це замислив, а такий крок з Мажором був вимушений. Безперечно, той, хто усе влаштовував, добре розумiв, що варiант з iншим псом, нехай навiть дуже схожим зовнi, далеко не iдеальний i має слабкi сторони. Але пiшов на нього. Тому що знав наперед — залишити Джая у хащах на болотi можливостi не буде. Тому й з'явився у київської пенсiонерки заздалегiдь, аби гарантовано до потрiбного часу мати пса-двiйника.

— Нiно Василiвно, — звернувся я до жiнки, коли теми для розмови вичерпалися. — У мене до вас прохання. Залиште менi Мажора, принаймнi поки що. Ми з ним уже довго разом i навiть полювали. Вiн звик до мене. Та й потiм… Слiдство триває i вiн зараз є моїм речовим доказом. Повiрте, я не ображу його.

— Я бачу, — промовила вона. — У вас вiн бiльше доглянутий, нiж був у мене. Але менi, ви ж розумiєте, не байдужа його доля.

— Розумiю, — сказав я. — Можете не переживати. Я ж мисливець. А у мисливця не пiднiметься рука скривдити таке диво.

Я нахилився i погладив Мажора. Вiн був не проти.

— Той чоловiк також був мисливцем, — задумливо промовила пенсiонерка. — А взяв i покинув отак серед болота. Ви ж самi казали.

— Хто знає чи дiйсно був, — тепер уже не погодився я. — Мiг просто сказати вам, аби швидше погодилися вiддати собаку.

— Та нi, був… — пiсля паузи повторила жiнка. — Вiн же… Документи показував.

— Якi документи? — не зрозумiв я.

— Якраз членський квиток мисливського товариства. Такий самий, як у чоловiка був усе життя. Я ж знаю. Валя просив мене — обов'язково тiльки мисливцю вiддати.

— То там… i прiзвище було! — вигукнув я. — I ви його, звичайно, не запам'ятали.

— Не запам'ятала… — зiтхнула жiнка. — Але… Я ж записала! Ще подумала, щоб колись зателефонувати потiм, запитати як, що. На клаптику записала.

— Господи, Нiно Василiвно, i ви тiльки зараз про це говорите?! — у мене мало не вiдiбрало мову. — Ми пiвдня з вами «веселi картинки» дивимось, а ви мовчите, знаючи хто вiн такий?!

— Ну що я зроблю… — розгубилася вона. — Стара. Зовсiм голови не маю.

Ми витягали шухляди i перетрушували залежi документiв — старих i нових, рiзноманiтнi квитанцiї, корiнцi, нотатки.

— Отак-от другий раз сама щось шукаю i думаю — клала чи тiльки збиралась… — бiдкалася пенсiонерка.

А я усе дбайливо складав назад, передивляючись кожен папiрець, i молив Бога, щоб це їй не здалося.

— Ось, ви знаєте… здається, цей.

Папiрець був зачовганий, але запис простим олiвцем виглядав свiжим. Замостяк Василь Макарович, а поруч шестизначне число — 315866.

— А ви упевненi, що це вiн?

— Упевнена, точно! — радiла жiнка. — Он, бачите — номер посвiдчення записаний. Сама не знаю, навiщо. Так переживала, щоб Мажора надiйнiше прилаштувати.

Це був номер так званого мисливського квитка, за яким людину можна iдентифiкувати не гiрше, анiж за паспортом. Руки тремтiли вiд азарту, коли я набирав телефон Сергiя. Усе складалося надзвичайно просто. Лишилося тiльки дiстатися до спискiв членiв товариства мисливцiв та рибалок. I тодi я знатиму, хто пiвроку тому отак вишукано «чудив» у володiннях Василя Венцеля.

— Нiно Василiвно, — знову почав я. — А ви упевненi, що це було мисливське посвiдчення?

— А ви гадаєте, я зовсiм у маразмi? — з докором промовила вона. — Та я у цих справах бiльш нiж будь-хто! Сорок рокiв ми з Валею прожили i я оте все щодня чула — патрони, пижi, рушницi… I документи, звiсно! Нового типу був квиток його. У зеленій палiтурцi. Такий, як Валя десять рокiв тому отримав, коли старого зразку поголовно мiняли. Саме зелений, мисливський, бо є ще рибальський. Той синiй.

Ця жiнка мала неабияке поняття у подiбних справах.

— Нiно Василiвно, а фотографiю ви бачили? — запитав я.

— А як же. Валя просив, щоб точно. Мисливцю. Усе звiрила. Вiдповiдала фотокартка. Схожий був.

Ось як усе оберталось. А я ламав голову над «бермудськими» загадками! Дiйсно, якби все це замислив сам Чумак, то, напевно, проколiв було б значно менше. Ну нехай письменник не мiг покинути на болотi улюбленого пса, це ясно. Ну нехай шкода було дорогої машини, яку також для достовiрностi можна було б кинути iз розчиненими дверцятами i швидше за усе нiкуди б вона не пропала… Нехай. Але можна ж було покидати бiльше своїх речей, одну з рушниць зрештою, не найцiннiшу, а їх у Чумака було аж чотири! Запаску вiд джипа! Човен надути i кинути на березi. Що таке зайвий гумовий човен для людини, яка замислила настiльки неординарнi речi!

Та й мусив би Чумак передбачити, що «лiвого» пса мiг викрити Зварич! Нi, хоч як крути, а Чумак не мав припуститися таких дилетанських помилок.

Результат з'явився вже увечерi цього дня. Хлопцi прокрутилися на диво швидко.

— Замостяк Василь Макарович, — доповiдав Сергiй, — тисяча дев'ятсот сорок шостого року народження, номер квитка спiвпадає. Бiлоцеркiвське районне товариство УТМР.

Той, хто забрав Мажора, належав до бiлоцеркiвського товариства мисливцiв та рибалок.

ХLII

Зранку наступного дня вже о пiв на дев'яту ми з Сергiєм заїжджали до Бiлої Церкви, хоч я й розумiв, що розшукати когось о такiй порi навряд чи вдасться. Єгер i голова з'явилися на територiї господарства одночасно. Привiтавшись, я показав свої документи. Почувши моє запитання, обидва здивовано перезирнулися.

— Василь Замостяк? Ну, був такий. А чому ви цiкавитесь? — запитав голова.

— А чому ви кажете — був? — вiдповiв я запитанням на запитання.

— А тому що вже немає.

— Слава Богу… — додав молодший чоловiк, єгер. — Добре усiм кровi попив.

— Будь ласка, що означає немає? — повторив я. — Помер? Як розумiти?

— Так i розумiти, помер. Два роки тому, — запитання мої, схоже не додавали головi настрою. — Втопився. А чому ви питаєте? Знову щось починається? Скiльки можна вже…

— Що починається? — не зрозумiв я. — А питаю через те, що розслiдую одну справу. I так тепер виходить, ну, судячи з ваших слiв, що його документами скористались iншi люди. Якщо ви кажете, що вiн помер два роки тому.

— Напевно, вже бiльше нiж два, — поправив єгер. — Лiто починалось. Отже, два з половиною.

— Гаразд, — взявся я до свого, — не має значення. Бачу, вам не дуже приємна ця тема. Але я прошу. Це важливо. Хтось скористався його документами, мисливським посвiдченням. I ми мусимо знайти цю людину.

— Ви знаєте, шановний, я нiчим не можу вам допомогти, — несподiвано замахав руками голова. — Це було давно, я його «в охоту» не приймав i нiчого знати не можу. Взагалi вiн втопився ще за старого голови. А я… Словом, вибачайте!

— I взагалi, ви ж не мiлiцiя, — знову додав молодший. — Можемо взагалi з вами не говорити.

I обидва розвернулись, показавши нам спини.

— Нi, шановнi, хвильку, — не погодився я. — У мене лiцензiя, мiж iншим, вiд держави на право проведення слiдчих дiй. Нехай зi мною ви дiйсно маєте право не говорити, я не примушу. Але письмову iнформацiю до слiдчих органiв подам, що ви вiдмовилися спiвпрацювати у важливiй справi, яка стосується зникнення iншої людини. I от тодi вже матимете справу з мiлiцiєю, якщо вам так хочеться. Нехай вони з'ясовують, якi у вас пiдстави не допомогати слiдству.

Обидва стали у нерiшучостi.

— Ну давайте по-доброму, по-людськи, — знову попросив я. — Я ж вам не ворог. Навiть протоколу не веду. Невже поговорити нормально не можна? Зрештою я також мисливець — ось, прошу дуже.

Вони покрутили у руках мiй квиток i невдовзі ми опинились у кабiнетi. Єгер Микола розпалив грубку, а Iван Семенович, так звали голову, почав розказувати.

— Вiн, оцей Замостяк, був схибленою людиною…

— Дебiл повний, — як завжди пiдтвердив Микола. — Є такi люди, що з ними спiльної мови нiколи не знайдеш.

— Колись вiн у ветлабораторiї працював, потiм в екологiчному наглядi. Скандальний був тип. Вiчно з кимось сварився — якiсь кляузи, скарги… То пише на когось, то судиться з кимось. Усе мiсто його знало. Ну що ще… Попивав чоловiк. Купi народу нерви псував. Потiм-таки поперли його звiдти за щось. Ну а попереднiй голова наш взяв єгерем. Зарплатня у єгеря самi знаєте яка «велика», робота самi знаєте, яка «спокiйна». Нiхто йти не хоче. А цей пiдвернувся. Ну i почав уже тут усiм нерви псувати. Раз чи два хтось не витримав. Добряче вiдлупцювали його. У лiкарнi вiдбув кiлька тижнiв. Там марно не лежав — на лiкарiв купу кляуз настрочив. Отака-от людина була. Усi якось живуть, мiж собою уживаються, хоч i не святi. А цей не мiг.

— I що потiм? — запитав я.

— А потiм був п'яний, з човна перекинувся i втопився. Найголовнiше — люди бачили, як це сталося! Поки пiдпливли… Ну де шукатимеш? Рiчка широка, течiя, ями. Витягли другого дня водолази.

— А жiнка у нього, ви уявiть, така сама. — пiдхопив Микола. — Знаєте: яке їхало, таке й здибало. I що тут почалось!

— Уявляю… — пробурмотiв я.

– Єгеря убили! Втопили. Чесного. Обласна прокуратура, газети, преса… — Iван Семенович перевiв подих. — Такий кiпiш Замостячка здійняла, що мало не здалося. На пiвкраїни. Ви ж зрозумiйте, якби насправдi хто вбив, то усе шито-крито i правди не знайдеш. А як таке, то кожен чиновник зi шкiри лiзе, «реагує». Сивокiнь, голова колишнiй, ну, попередник мiй, з iнфарктом у лiкарню злiг, коли усе почалось. Вiн же ж, Вася, i на Сивоконя кляузи строчив, ще й якi! На того, хто його на роботу взяв, уявляєте?

— Уявляю, — повторив я.

— Ну от. I що вам ще сказати… То звiдки я можу знати, хто його документами скористався? I взагалi, якi такi можливостi вiдкриває перед людиною членство у мисливському товариствi, що ви кажете скористався?

— Та загалом нiяких. — Я зiбрався з думками. — Iване Семеновичу, скористався вiн лише для того, щоб видати себе за iншого — вашого Замостяка покiйного, i пiдтвердити сам факт свого членства в УТМР. А отже, мисливське посвiдчення покiйного Василя Замостяка мало опинитися у нього. Причому вже пiсля смертi самого Василя. Невiдомий наш був якимось чином причетний до Замостяка або його справ. Звiдки вiн iнакше взяв би його членський квиток? Давайте подумаємо на цю тему. Я вас прошу.

— Ну, давайте… — знизав плечами голова. — За життя мисливський квиток мав бути у Василя, адже, виконуючи обов'язки єгеря, той користувався цим документом. Посвiдчення вiн не губив, бо якби загубив, то виробив би нове, i в товариствi про це знали б. Ану-ану…

Iван Семенович пошурудiв у старих паперах i вiднайшов списки дворiчної давини. Посвiдчення з таким номером дiйсно належало Замостяку, а членськi внески вiн сплатив буквально за якийсь тиждень до своєї загибелi. Зателефонували негайно i Сивокiнь, колишнiй голова товариства, пiдтвердив, що не губив за його головування Замостяк свого мисливського посвiдчення.

— Отже, не губив, — згодився я. — Ну нехай. Виходить, хтось мав забрати документ уже пiсля його смертi. Сюди, до контори його не забирали?

— Звiсно нi, це ж не паспорт… — здивувався голова. — Багато старих є мисливцiв. Ну, помирають, звiсно… Нiхто ще з родичiв не здавав квитка сюди. Та й навiщо?

— Дiйсно. А дружина його? Де вона?

— О… — голова не приховав радостi. — Вже пiвроку як виїхала назовсiм. До батькiв своїх, до Нiкополя. I квартиру продала. Коли нарештi втряслося усе — виїхала.

— I слава Богу, — пiдтримав Микола. — Бо нас би ще досi тягали куди треба й не треба.

— Аж навiть отак-от тягали? — здивувався я.

— А ви як думаєте? — скинувся хлопець. — Менi також перепало, хоч i не був тодi бiля нього. А його жiнка написала, що я продажний єгер, а вiн чесний. I що я знав, куди вiн плисти збирається, о котрiй годинi, i браконьєрам розповiв. Ну таке вигадати! Того й втопили. Вона ж на всiх i вся наїхати зiбралась. I це ще невiдомо скiльки тяглося б. Нервами i здоров'ям її Бог не обдiлив.

— Я вам от що… Але з поверненням… — голова полiз до шафи i витяг затерту теку. — Ось нашi надбання. Завдяки ним наше районне товариство УТМР вiдоме у масштабах країни. Почитайте. Хочете тут, а нi… Тiльки з поверненням.

За пiвгодини, переговоривши з теперiшнiми господарями квартири Василя Замостяка i переконавшись, що документiв i взагалi жодних речей при в'їздi у квартиру вiд попереднiх мешканцiв не залишилося, ми з Сергiєм сiли перекусити у кафешцi, гортаючи наданi бiлоцеркiвським мисливським головою матерiали. Усе виглядало саме так, як i розповiдав Iван Семенович. Чого ж потрiбно нашiй пресi? Гучних заяв, аби видання купували. «У Бiлоцеркiвському районi по-звiрячому вбито єгеря, що самотужки вiв боротьбу з браконьєрством. Органи приховують винних високопосадовцiв».

Я добре розумiв механiзм i суть подiбних кампанiй, якi на рiзних рiвнях постiйно розгортались проти когось то там, то там без належних на те пiдстав. У нас модно та вигiдно боротися з вiтряками. I навряд чи ми могли знайти серед газетних матерiалiв бодай щось корисне.

Проте кмiтливому Сергiєвi вдалося побачити те, що сховалося вiд мене. Остання стаття в газетi «Часопис», датована сiчнем цього року, за спрямованiстю дещо вiдрiзнялася вiд решти. У нiй проскакувало багато тверезих думок на рахунок того, що не може бути поганим усе суспiльство порiвняно з однiєю людиною, порушувалось багато питань над якими варто замислитися. I ще одне — газета посилалась на якусь передачу. Сказано було «в ефiрi». Отже, це мала бути радiо- або телепередача. I у нiй, так випливало з матерiалу, уперше промайнуло iнше трактування подiй навколо загибелi Василя Замостяка.

— Так, — сказав я, допиваючи чай. — Ось ти, хлопче, i надибав собi роботу. Програми телепередач по країнi за останнi два мiсяцi перед виходом цього номера «Часопису». Тут же сказано: «щойно ми уперше почули в ефiрi iншу думку». Отже, буквально перед виходом номера. Врахуй, що матерiали «лiпляться» тиждень-другий. Гадаю, ти зрозумiв.

— Зрозумiв… — хитаючи головою, повторив Сергiй. — Нехай Ромко з Павлом долучаться. Шмат роботи великий.

— Ромко з Павлом iнший шмат отримають, — вiдповiв я, виймаючи телефон. — Ромчику? Слухай сюди. Радiопередачi наших станцiй за перiод з листопада по сiчень. Мене цiкавить, у якiй передачi i на якому каналi йшлося про убивство, точнiше — загибель єгеря Василя Замостяка з Бiлої Церкви. До речi, це може бути не одна передача, а кiлька. Тож не зупиняйтесь.

– Єсть, шефе, — вiдповiли звiдти.

Робота хлопцiв цiкавила, а заробiтки влаштовували.

— Отак, чув? «Єсть, шефе». Ось як треба.

— А я перший заступник, маю iнший статус, — не розгубився Сергiй. — Тому навiть дозволю собi поцiкавитися, чим займетеся ви.

— Мiг би й не питати, — я витяг грошi, збираючись розрахуватися. — Мене знову чекає подорож.

— До Нiкополя, — розумiюче скривився Сергiй.

— До нього, — згодився я. — I приємна компанiя вдовицi, про яку нам тут розповiли стiльки цiкавого.

ХLIII

Розмова вийшла важкою. Сама Ганна Замостяк справляла украй неприємне враження. Похмура, зла на всiх i вся, примiтивної натури жiнка. Годину менi довелося вислуховувати потiк суцiльної жовчi, який вона щиро виливала на усiх. I погрози. Про те, що вона буде писати i добиватися. Таку не переконає нiхто. А моя несподiвана поява тiльки додала дровець у вогонь.

Я був далеким вiд того, щоб iдеалiзувати наше суспiльство, у якому бруд i кривда трапляються на кожному кроцi, у якому крутиться немало всiлякої гидоти. Але ж не всi! Не всi, дякувати Богу. Вона ж вiдважила усiм. I менi не перепало тiльки через те, що вона бачила мене уперше i я сидiв перед нею. Такi як вона скаржаться поза очi. I якщо завтра-позавтра до неї заявиться хтось iнший, свою порцiю жовчі, вочевидь, отримаю i я.

Завiривши, що намагатимуся сприяти вiдновленню справедливостi, я таки змiг якось перевести розмову у потрiбне русло. I ось що з'ясувалось! Торiк у листопадi до неї завiтала знiмальна група з телебачення. I привiв її не хто-будь, а депутат, якому вона писала листа зi своїми сльозними зверненнями. Вiн особисто говорив з нею перед камерою, дав грошей, обiцяв усе з'ясувати. Передача вийшла i сама жiнка бачила її по телевiзору.

— Ганно Леонiдiвно, — попросив я, — а згадайте прiзвище депутата. Будь ласка.

— Та якби я могла… — бiдкалась вона. — Та я стiльком писала i ще буду писати! Та у головi все перемiшається, поки оту правдоньку шукаєш…

— А по якому каналу? Яка телекомпанiя знiмала вас? — продовжував допитуватися я.

— Та якби ж я пам'ятала…

— Ганно Леонiдiвно, а у вас залишилося мисливське посвiдчення вашого чоловiка? — запитавши це, я затамував подих.

— Ой, чоловiче дорогий, а я знаю, як воно виглядає? Є документи, багато всяких…

Пiд її прискiпливим поглядом я обережно переглянув усе, що пропонувалося. Мисливського квитка, звiсно, не було. Ну, ще б пак.

— А цiкавився хтось якимись його документами?

— А як же ж. Отi з телебачення також цiкавились. I їм показувала, як ото вам.

— А мiг хтось iз них забрати? — допитувався я. — Може, ви кудись вiдходили, а їх залишили з паперами. Ви ж не перевiряли потiм, чи усе на мiсцi.

— Та чого ж… ходила хустку темну вдягати, бо вони так сказали, щоб знiмати. Ой, лишенько… А що, чогось бракує? Та вони ж… Я ж їм давала! З собою забрали його фотографiї, ще грамоти… Подяки, ще коли в управi працював… i ще щось брали! Але потiм повернули. Привозив чоловiк звiдти. Усi папiрчики у пакетi. А що, немає чогось?

— Та нi, усе на мiсцi, — запевнив я.

Телефон у кишенi засигналив дзвiнком вiд Сергiя.

— Ну що, Петровичу, — замiсть привiтання видав вiн з розгону, — ви генiй розшуку. Знiмаю кашкета. Знаєте, хто робив передачу? НТI! Розумiєте?

— Розумiю, — вiдповiв я, вiдходячи убiк.

Вiд такого повороту подiй перехоплювало подих. Це означало — Камiнський або Свiтлана. Або вiн, або вона, оскiльки на той час мiж ними вже пробiгла чорна кiшка.

Ось куди заводили нашi пошуки. Ось хто був причетний до мисливського посвiдчення Замостяка. Ось вiд кого отримав його невiдомий, аби вклеїти власне фото, показати Нiнi Василiвнi i забрати Мажора, а потім iнсценувати зникнення Чумака на «Бермудах». Камiнський або Свiтлана.

— Послухай секунду, — менi довелося перервати потiк Сергієвих передчасних версiй. — Бери, де хочеш, портрет Гладкого. Депутата, того, що я тобi казав, вiд «Надiї країни». I бiгом! Сюди менi його. По скайпу, по електронцi — по чому хочеш! Але за десять хвилин його тупа мармиза має бути на моєму комп'ютерi! Давай.

Чекати довелося довгенько. Та я не сидiв марно. Телефон Романа чогось був поза зоною i я набрав Павла.

— Павле, кидайте ваше радiо, воно бiльше не потрiбне.

— Як так?! Ми вже стiльки…

— Слухай мене, — перебив я, тамуючи нетерплячку. — Прожогом в Інтернет, до отих усiх трекерiв, у яких ви наче риба у водi. Шукаєте передачу «Герої нашого часу» за десяте сiчня цього року. Канал НТI. Може, якимось чином знайдете, щоб «скачати». Може, iз сайту телеканалу якось її потягнете, не менi вас учити. Дуже нам треба подивитися. Вiд початку до кiнця. Причому разом iз титрами — хто режисер, оператор i так далi. Зрозумiли мене?

— Зрозумiв, — завiрив Павло. — Буде зроблено.

— Тiльки, Павлушо! — застерiг я. — На сам телеканал нi ногою! Не дай Бог. Щоб усi пошуки вашi залишалися таємницею. Щоб у жодної зарази не виникло пiдозри, що ми передачею цiкавимось.

А за годину намалювався Сергiй. I тодi я із завмиранням серця пiднiс ноутбук до очей Ганни Замостячки.

— О… це ж вiн… депутат Гладкий. Iз ним нас знiмали! Це ж вiн допомогти обiцяв!

Згадалось, як не хотiв я їхати на ту зустрiч. Ой, як не хотiв! Добре, що вони таки витягли мене. I тепер Гладкий для мене поєднувався з Камiнським. Он як. Чудовий тандем. Ось хто з когорти моїх дорогих замовничкiв плiв хитромудре павутиння, заганяючи слiдство у глушину «Бермуд» i водночас пропонуючи менi сфабрикувати хибну розв'язку. Можливо, вiн також був причетний до самого зникнення Андрiана Чумака.

Час наближався до обiду i, вiдчувши голод, я сховався у кабiнцi якогось ресторанчика i вiдкрив ноутбук. На сайтах НТI до цього бувати вже доводилося. Звiсно, я й не думав шукати передачу самотужки. Хотiлося переконатися в iншому. I я знаходив потрiбнi факти. Передачi Свiтлани Чикурди припинили виходити торiк у листопадi. У груднi передачу «Герої нашого часу», яка освiтлювала i розшук Андрiана Чумака, вже вела iнша людина. Отже, протистояння Свiтлани та Камiнського вже досягло апогею. А за три тижнi до виходу в ефiр матерiалу про Замостяка, вже вийшла перша передача Свiтлани, як тележурналiстки каналу «Мрiя-ТБ». Матерiал про Замостяка робився без її участi. Все.

Отже, все-таки Камiнський. Його команда. Хтось iз неї, якщо мислити логiчно, мав би тицьнути Нiнi Василiвнi пiд нiс липове мисливське посвiдчення.

Менi термiново був потрiбен якийсь вхiд до НТI. Але як мав я це зробити? Перша думка — через ту саму Свiтлану. Так, це було б надзвичайно зручно i легко. Тут вона орiєнтувалася наче риба у водi i знала всiх i все. Усю їхню «кухню», у тому числi й позалаштунковi речi. До того ж, «теплi» почуття її до колишнiх колег явно не мали б вистигнути, i на спiвпрацю я мiг розраховувати. От тiльки щось i далi не штовхало мене на таку спiвпрацю, з якою ця панi й сама вже давно набивалася. Чому? Чи не тому, що це була жiнка, готова при першiй-лiпшiй можливостi брати iнiцiативу у власнi руки? Якби так, то пiвбiди.

Звiсно, я мiг поставити їй жорсткi умови i брати iнформацiю, не пояснюючи, для чого усе це менi. Але тодi зменшиться ефективнiсть роботи. Та аналiзуючи мої запитання, вона багато про що здогадається сама, зрозумiє, до чого я хилю. А цього менi ой як не хотiлося! Рано чи пiзно мiг настати момент, коли її iнтереси пiдуть у розрiз з моїми i тодi навряд чи така жiнка спиниться перед тим, щоб використати усе, що знає.

Пообiдавши, я повернувся до Ганни Замостяк, хоч дуже не хотiлося. Втiм, було ще кiлька дрiбних запитань, якi спали на думку пiзнiше. I вже пiднiмаючись сходами на другий поверх, я зрозумiв недолугiсть своєї роботи, недосконалiсть методiв. Дверi до квартири були старi, дерев'янi i ще не дiйшовши до них, я почув, як усерединi хтось голосно говорить. Це була сама Замостячка. Телефонна розмова вiдбувалась на високих нотах. Моя рука так i не торкнулася дзвiнка.

— …а я не знаю, скiльки i чого там було! Давайте з'ясовувати. Ви думаєте, одна жiнка без чоловiка лишилася, то можна з нею по-всякому? Документи красти?!

Голос її перервався, бо хтось почав говорити на тому кiнцi, а тодi жiнка вiдповiла:

— Ну я ж вам кажу, компетентний чоловiк дивився, сказав, що не всi документи на мiсцi. Я ж вам говорю — детехтив, приватний, в агенцiї працює. А я що, записувала його прiзвище? Ну, звiсно, посвiдчення мав. Але я не пам'ятаю прiзвища. До чого тут його прiзвище? Я й сама бачу, що документи не всi. Було бiльше…

Тихенько вiдiйшовши вiд дверей, я рушив донизу. Ось вона, та сторона справи, про яку я не подумав одразу. Я вишукував чужi слiди, не замислюючись над тим, що залишаю власнi, iнодi достатньо чiткi. I якщо «контора» Камiнського дiйсно причетна до цих справ, то пiсля сьогоднiшнього конфлiкту з Замостячкою, цiлком можливо, хтось iз зацiкавлених людей завiтає до неї, щоб показати фото приватного детектива, моє фото. I тодi Камiнський розумiтиме, що я знаю про зникле мисливське посвiдчення Замостяка, отже, вийшов на Нiну Василiвну, а таким чином i розкрив трюк з Мажором.

Чорт забирай!

Бiльше я не мав що сказати. Не спрацювали у даному випадку мисливськi стереотипи. Дичину потрiбно вистежувати так, щоб вона при цьому не могла вистежити тебе. Що ж, тепер краяти себе можна до нестями. А поїзд пiшов.

Бiльше у Нiкополi робити нiчого, i я рушив назад. Чимшвидше. Тiльки на пiвдорозi мене зупинив дзвiнок Павла.

— Ловiть, Петровичу, — не приховуючи задоволення, сказав вiн. — Є передача. У вашiй електроннiй скриньцi.

Починало сутенiти i я зупинив машину на стоянцi автокемпiнгу. Номер був поганенький, проте тут менi нiхто завадить. А нетерпець дiставав по повнiй, заважаючи їхати. Замовивши вечерю, я вставив iнтернетну картку i заглибився у комп'ютер.

Передача була геть зовсiм «нульовою». Примiтив, злiплений абияк i розрахований на дешевi емоцiї найменш вибагливої частини аудиторiї. Проблеми нещасної Ганни Замостячки роздувалися, перекручувалися неймовiрним чином i «пережовувалися» зi смаком. Я дивився, намагаючись не пропустити нiчого. А новий ведучий програми пробував грати у детектива.

«Зараз я продемонструю вам доказ, який iлюструє те, як велася справа про убивство єгеря Василя Замостяка, самотнього борця за правду» — так розповiв наступник Свiтлани Степан Бобрик, надаючи таємничої урочистостi власному виразу обличчя. Серйозний зуб потрiбно мати на Свiтлану, щоб замiнити її таким нездарою.

«Як ви гадаєте, як мають виглядати зробленi з паперу документи людини, котра бiльше доби пролежала на днi рiки? Уявили? А тепер я вам покажу, як виглядають його робочi посвiдчення, що були начебто знайденi при ньому i якi за годину до загибелi вiн показував рибалкам, що говорить про те, що посвiдчення були при ньому, а не, скажiмо, лежали вдома».

Пiсля цього на екранi крупним планом з'явилося єгерське посвiдчення i мисливський квиток Замостяка. Далi я вже не слухав, що плiв цей розумник. Воно не мало значення для мене не лише тому, що я не займався розслiдуванням цiєї справи. Висновки нового ведучого взагалi не витримували критики. Практично усi мисливцi та рибалки, які постiйно бувають на водi, носять документи у мiшечках, конвертах з матерiалу, який не промокає, адже можливiсть несподiвано «викупатися» є завжди, а замiна документiв — це клопiт i зайвi грошi.

Так чинять простi, звичайнi мисливцi. А що вже казати про дрiбного чиновника за фахом i великого кляузника за покликом душi Василя Замостяка! У такого кожен папiрець завжди на мiсцi, а цей конверт вiн мав би ще й герметизувати смужкою скотчу або ще якось. Тому i плiв цiлковиту нiсенiтницю новоявлений ведучий рубрики пан Бобрик.

Та головне сталося. Я зупинив на екранi кадр i роздивлявся посвiдчення Замостяка, яке на момент зйомки, вочевидь, було у студiї. Упiзнавав я й ще деякi документи загиблого, якi потiм бачив у квартирi Ганни Замостячки. Вони повернулися туди. Мисливський квиток — нi. I тепер я мав повне право вважати, що команда Камiнського або хтось iз неї використали його у власних цiлях.

Я мучив комп'ютер, не давав спати хлопцям ще зо три години, i влiгся лише тодi, коли відчув, що ризикую прокинутися невиспаним. Але ще один потрiбний факт менi вдалося встановити остаточно. На час створення передачi про Замостяка, в той день, коли знiмальна група переступила порiг його бiлоцеркiвської квартири, Свiтлана вже не працювала на НТI. Була звiльнена. Справи прийняв вищезгаданий Бобрик. Отже, питати про «бермудськi» фокуси я мав тiльки з Камiнського.

Зранку довелось видiлити годину, аби виспатись i не долати довгу дорогу з «квадратними» очима. А щойно я виїхав, пролунав дзвiнок вiд Сергiя.

— Петровичу, будьте обережнi, — без вступу промовив той.

— Що означає обережнi? — не зрозумiв я. — Що сталося?

— Схоже, мене пасуть, — стурбовано пояснив Сергiй. — Гадаю, це була спроба нападу.

— Чого ти «схоже» та «гадаю», — не витримав я. — Якщо спроба нападу, то це має бути очевидно!

— Вийшов зранку вашого друга вигуляти, — терпляче пояснював Сергiй. — Вулицi порожнi. А тут двоє хлопцiв i не будь-куди, а у моєму напрямку. Прямiсiнько до мене. Так, нiби скверу мало. У мене, як ви кажете, iнтуїцiя спрацювала…

Я слухав його розповiдь i вагався, як її сприйняти. Вiдчувши небезпеку, Сергiй витяг пiстолет. А коли вони зупинились i цiлком резонно запитали «мужик, ти що, дурний?», вистрiлив у повiтря. Покрутивши пальцями бiля скронь, обидва позадкували, але Сергiй присягався, що начебто у рукавi одного бачив контури чогось на кшталт бити.

— Тепер сам не знаю, що й думати, — закiнчив мiй помiчник.

Дiйсно, ситуацiя, з одного боку, виглядала власноруч створеною. Здалося, бачте. Але з iншого — Сергiй не був новачком i я не раз у цьому переконувався. У недалекому минулому працiвник спецпiдроздiлу з досвiдом, нехай не дуже великим, але практичної роботи. Та й потiм, що робити зранку на безлюдних вулицях двом хлопцям? I чого наближатися до людини, яка вигулює пса? Сергiй також пригадав, наче помiтив перед цим машину, яка стояла у провулку.

— Сиди вдома, зустрiнемось, — занепокоєно промовив я. — Хлопцiв попередь. I будь сам обережний. Не менi тебе вчити.

Ось вони, прорахунки, тепер вилазитимуть боком.

А на екранi телефона вже свiтився номер Олени. Що це — панiка? Що це я роблю? Та випадок, зовсiм нещодавнiй, коли я так i не встиг сказати, щоб була обережною, одразу спав на думку, розштовхавши все iнше. Це насамперед. Усе решта — потiм. Взагалi усе, i навiть пошуки самого Чумака.

Я тримав у руцi телефон i слухав гудки, усвiдомлюючи, що подолав те, за що журила мене ця жiнка: нездатнiсть повiрити повнiстю. «Що ж, ти домоглася свого. Я вiрю тобi». У такому станi людина перед тим, кому вiрить, абсолютно беззахисна, i якщо раптом… Нi, яка може бути мова про «раптом», якщо вважаєш, що повiрив повнiстю? А моє «раптом» все-таки сидить десь там, заховавшись на задньому планi. Отже, виходить, все-таки не повнiстю… Та за будь-яких умов я примудрився поставити особисте понад роботою. I це колись обов'язково має вилiзти боком. Таке вiдчуття не полишало мене.

— У тебе все гаразд?

— Так, — вiдповiла вона. — А чому питаєш? Ти ж телефонував годину тому i усе було гаразд. Що сталося?

— Нiчого. Просто всякi думки. Пообiцяй менi, що будеш обережною. Я вимагаю цього. Не вiдчиняй незнайомим i взагалi думай, що робиш.

— Ти забув, у нас пiд'їзд зачиняється, камера i охоронець на дверях.

— Не забув, — терпляче повторив я. — Але будь обережною. Менi неспокiйно.

— А ти сам? — перервала вона. — Якщо ти за годину пiсля останнього дзвiнка телефонуєш з такого приводу, все-таки щось сталось. I у мене бiльше приводiв хвилюватися за тебе.

— Нiчого, — зiтхнув я. — Хлопцям здалось, що їх пасуть. Усе.

— Це тривожить мене, — подумавши промовила вона. — Толю, заїдь до мене, як тiльки зможеш. Будь ласка.

— Не хотiлося б у цiй ситуацiї привертати зайву увагу до тебе. А раптом дiйсно пасуть?

— Тодi заїдь до салону. Я ж твоя клiєнтка! Що такого?

— Нi, почекай. Дай я спочатку переконаюсь. А що сталося?

— Нам потрiбно поговорити.

— У справi? — у мене все похололо. — Ти маєш що сказати? Ти щось приховувала?

— Нi! — поквапилася заперечити Олена. — Тобi вiчно буде це маритися? Толю, скiльки можна? У справi, але не те, що ти знову подумав. Просто деякi мої iдеї.

— Тодi давай по телефону.

— По телефону навряд чи вийде, — зiтхнула вона. — Ми мусимо зустрiтися. Знайди можливiсть.

— Обов'язково. Щось придумаю, але не зараз.

— А якщо… — Олена затнулася на секунду. — Якщо я просто хочу тебе бачити i прошу про це?

— Не зараз, — повторив я пiсля паузи. — Я також хотiв би. Будь ласка, пробач. Коли ми зустрiнемось, ти зрозумiєш, що я мав рацiю.

— Отже… Домiгшись жiнки, ти спромiгся так швидко втратити до неї iнтерес? Оце я мала подумати? — голос її здригнувся.

— Домiгшись жiнки, — i голос мiй звучав напрочуд твердо, — я спромiгся взяти тайм-аут у почуттях до неї, щоб виконати її ж доручення. А що тобi при цьому думати?… То ти ж сама вчила мене про довiру й недовiру.

Усе. Тепер справи. Схоже, час форсувати подiї. Швидко… Швидко усе повернулось не так як хотiлось. Варто було раз помилитися. Прокол iз Замостячкою — i контора Камiнського вже реагує. Тепер стане надзвичайно важко. Сам винен. Прикро.

Ховаючи телефон, я глянув у дзеркала заднього виду. За мною на поряднiй вiдстанi рухалася «дев'яносто дев'ята», яка, здавалося, ранiше вже потрапляла на очi. Знову «здавалося». Що це у нас — початок колективної параної? Тiльки цього бракувало. Проте я натиснув добряче на газ. Ким би вони не були, а вiдстали одразу. Отже, «лiвi». Хоча… що могла ця колимага проти такого «звiра», в якому сидiв я?

ХLIV

Свiтлана була вдягнута, як завжди, екстравагантно i навiть виклично.

— А я думала, ваша антипатiя до мене сягнула таких розмiрiв, що жоднi проблеми слiдства не примусять зустрiтися зi мною.

— Помиляєтеся, — стримано посмiхнувся я. — По-перше, у слiдства немає нiяких особливих проблем, а по-друге, антипатiя моя проявляється лише тодi, коли ви демонструєте характер. Хiба ви не знаєте, що чоловiки цього не полюбляють? Насправдi нiчого негативного до вас я не вiдчуваю.

— Ого, — вона зробила круглi очi, — як для нас з вами, то це прогрес. Це майже освiдчення.

— Хто зна, може й до цього ще дiйде, — пiдтримав я. — Але спочатку Чумак, ми ж домовлялися.

— Ну, звiсно, — вона всiлася за столик i втупилася у мене.

— Свiтлано, якщо ви i далi зацiкавленi у розшуку нашого лiтературного метра, допоможiть в однiй справi. Краще вiд вас цього не зробить нiхто. Менi потрiбнi фото усiх спiвробiтникiв телеканалу НТI. Вiд «правих» i «лiвих» рук боса до тих, хто на побiгеньках. А, забув сказати — лише чоловiчої статi. Враховуючи i тих, хто працював упродовж останнiх двох рокiв i тепер, можливо, вже не працює.

— Овва… — очi Свiтлани стали ще бiльшими i вона з убивчою безпосереднiстю запитала: — А на фiга це вам?

Я лише посмiхнувся i похитав головою.

— Таємниця слiдства, — згадала вона. — Нехай. Якщо це допоможе знайти того, кого ми шукаємо… Але… Послухайте, Анатолiю. Я розумiю, що запрошена сюди не для того, щоб давати поради. I все-таки. Якщо ви зiбралися «копати» пiд Камiнського — марна справа. Вiн тут нi до чого. Повiрте, я добре знаю цю людину. Вiн не може бути причетним до таких слизьких справ, як, скажiмо, прибрати когось. Нi з якого боку. Анатолiю, ви тiльки змарнуєте час. Повiрте, я не люблю цю людину, навiть зневажаю. Вiн вчинив зi мною пiдло, брудно, як сволота. Могла б скористатися ситуацiєю та ще бiльше нацькувати вас на нього. Але це не просуне справи. Ви лише загрузнете там, де й духу Чумакового бути не може.

— Чому ж тодi вiн заважав вам вести журналiстське розслiдування? — запитав я.

— Це нашi внутрiшнi нюанси, — упевнено промовила вона. — Якщо хочете, особистi. I до Чумака не мали жодного стосунку. Якби я займалася масовою загибеллю птахiв на узбережжi пiсля катастрофи танкера, вiн з таким самим успiхом пiдставив би мене i вигнав. Але зараз не час зводити рахунки. Нам потрiбен Чумак — живий чи мертвий. От тодi я i занурю Камiнського пикою у лайно.

— Гаразд, — вагаючись промовив я. — Вашу думку буде враховано. А тим часом зробiть те, про що я прошу. Iнакше я вважатиму, що ви не бажаєте допомагати.

— З вами важко, — щиро поскаржилася Свiтлана. — Звiсно, я зроблю. У кращому виглядi. Можете не сумнiватися.

Свiтлана запросила добу i я використав цей час з лихвою. Ми зустрiлися з хлопцями i вирiшили працювати лише парами. Сергiй тепер завжди був з Романом, а менi допомагав Павло. Так було безпечнiше. До вечора ми їздили по мiсту рiзними маршрутами. Я крутив кермо, Павло стежив у заднє скло, вишукуючи можливий хвiст. Так робили i нашi напарники, але «хвоста» не було.

Зранку наступного дня Свiтлана передала менi диск з фото своїх колишнiх колег. Матерiалу набралося багато. Кожен мав кiлька фото з рiзних ракурсiв, у рiзних ситуацiях. Була i колективна фотографiя, зроблена пiд час святкування десятирiччя створення НТI, де були усi. Святкували торiк у груднi, за три мiсяцi до зникнення Чумака. Окремо був складений список працiвникiв з нотатками стосовно того, хто ж був «правою» i «лiвою» рукою Камiнського. Сам я цього не зробив би нiколи.

— Ну, ось. Як замовляли, — сказала Свiтлана.

Менi тiльки залишилось переконати її у тому, що не забуду своїх обiцянок. I ще до обiду ми з Павлом вирушили до Києва.

Нiна Василiвна довго розглядала свiтлини, а наприкiнцi винувато розвела руками i похитала головою. Нового господаря Мажора тут не було.

— А ви впевненi? — запитав я. — Могла ж людина якось помiняти зачiску, ну, окуляри, ще якiсь деталi, що змiнюють зовнiшнiсть. Не поспiшайте отак зразу. От, вуса, ви кажете, були. А може навмисно запустив їх тодi, а тут, на оцих зображеннях безвусий.

— Його тут немає, — упевнено повторила вона. — Розумiєте, начебто звичайна у нього зовнiшнiсть, нiчим не примiтна, але запам'ятовується. Я упевнена, тут його немає. У мене пам'ять на обличчя.

— Гаразд, — зiтхнув я. — тодi ми пiдемо. Жаль.

Ми були вже бiля дверей, коли пенсiонерка, зробивши якийсь нерiшучий рух, промовила:

— А ви знаєте… Не впевнена, що це допоможе, але… Я ж усе життя вчителькою пропрацювала, молодших класiв. Це ми вчимо дiтей писати першi букви. I завжди звертаємо увагу на те, як учень тримає ручку. Намагаємося, щоб це було правильно. А вони як тiльки тримають! Так буває пальцi скрутить, що в уявi не вкладається, як таке можливо. Дехто з вчителiв бореться з цим, але я розумiю, що це марно. Є якiсь особливостi будови ще слабеньких дитячих пальчикiв. Як правило, ця манера неправильного тримання ручки залишається потiм у людини на все життя.

— I… — пiдштовхнув я.

— До чого ж я веду, — продовжила пенсiонерка. — Вiн власноруч записав менi свiй номер телефону, котрий, як ви кажете, виявився недiйсним. Так от, менi лише раз доводилося бачити серед своїх учнiв такий спосiб тримання ручки. Я намагалася перевчити цю дiвчинку! Де там… Вiн тримав точнiсiнько так само.

Нiна Василiвна взяла завбачливо простягнуту мною кулькову ручку i взяла її подiбним чином. Так дiйсно треба зумiти! Усi три пальцi — вказiвний, середнiй i безiменний, прогинаючись пiд однаковим кутом, притискали ручку зверху, а великий, сягаючи аж за них, пiдтримував iнструмент писання знизу.

Взявши ручку так само, як показувала вчителька, я спробував писати.

— Бачу незручно, — засмiялась вона. — Але тримаєте правильно. Точно як вiн. Очевидно, у цих дiтей надто довгi великi пальчики i вiдносно слабкi усi решта. Тому й виникає у першому класi така манера тримання. А за кiлька рокiв уже нiчого не змiниш.

Подякувавши жiнцi, ми вирушили додому. Машину вiв Павло. Я сидiв поруч i розглядав нi на що не схожий фоторобот невiдомого, який аматор Павло пiд керiвництвом Нiни Василiвни злiпив за допомогою подарованої Андрiйовичем програми, якою користувалися фахiвцi МВС. Вона вважала портрет доволi схожим. Обличчя ж його, як на мене, виглядало непропорцiйним. Проте Нiна Василiвна бiльше нiчого не могла додати.

ХLV

Напевно, я ще довго розшукував би невiдомого, який забрав у київської пенсiонерки пса на кличку Мажор, як двi краплi води схожого до Джая. Можливо, не знайшов би взагалi. Принаймнi слiдство моє забуксувало б надовго. Але менi пощастило. Вони також припустилися помилки.

Власне, якраз тiєї хвилини думок типу «пощастило», не було. Навпаки. Розумiння цього з'явилося згодом. А тодi…

Мажор повнiстю звик до мене. Звик i я називати його iншим iм'ям. Вiн вiдзивався на кличку, бiг, брав з рук ласощi, випрошував ще. Вивозячи його на прогулянку за мiсто, я дозволяв собi вiдстiбнути ремiнець. Мажор починав вiдчувати у менi господаря. Та я переживав, щоб вiн нiкуди не подiвся. Тому й не вiдпускав побiгати десь у мiстi, у парку. Я також звик до нього і радiв, що пенсiонерка вирiшила залишити його менi. Назовсiм. А крiм того… Вiдчував невiдомо яким мiсцем, що цьому чорному сетеру ще доведеться зiграти свою роль у заплутаній Чумаковій історії.

Того ранку ми удвох виїхали на рiчку. Зима все нiяк не могла взятися до справи, швидко розтанув перший снiг, i заплави ще не були вкритi льодом. А такої пори по вiдкритiй водi ще бере щука. Я змучився у круговертi останнiх днiв. Дуже змучився. Вiдведений час фактично сплив, але хiба щось вирiшував один день? Хотiлося побути самому, заспокоїтися, послухати тишу. Та й що казати — просто закортiло закинути. Нехай i Мажор побiгав би очеретами, шубовснув би у воду, занюхавши запах дичини.

Я прочинив заднi дверцята i Мажор кулею вискочив на волю. Видираючи лапами жовту пожухлу траву, вiн дременув по березi i зник в очеретах. Почулося таляпання широких лап по водi. Тепер лазитиме доки не замерзне. Морози ще не вдарили i у прибережних заростях досi залишалася живнiсть, чий запах не залишав його байдужим. Я пiдiйшов до прогалини i махнув спiнiнгом. Ну, з Богом…

Позаду хрусьнуло. Навiть не хрусьнуло — просто хтось йшов по травi. Я обернувся миттєво. На ньому був жовтувато-зелений плямистий костюм, на головi — трикотажна шапка-маска, з прорiзiв якої на мене дивилися зосередженi очi. В руках вiн тримав автомат без прикладу i короткий ствол дивився менi у груди з вiдстанi якихось п'яти крокiв. Другий в такому ж вбраннi стояв бiля моєї машини.

Усе в менi опустилося. От i приїхали. Напевно, саме так пропав i Чумак. Ось хто винен у його зникненнi. Виявляється, я пiдiйшов надто близько. Пiд грудьми занiмiло i одразу забракло повiтря. Не здалося, виходить, Сергiєвi.

Вiдчуття швидкої загибелi…

— Два кроки до мене, — тихо скомандував вiн.

Я мовчки зробив їх. Ноги не слухалися. Спiнiнг закляк у руцi i блешня — чомусь це кинулося менi в очi — розгойдувалася на його кiнчику. Я ж так i не встиг. Тепер вже не закину. Напевно, нiколи.

— Ключi вiд машини, — так само тихо, майже пошепки промовив вiн.

Ключi були у правiй нижнiй кишенi. Думки почали скакати одна поперед одної. А рука полiзла за зв'язкою. Ось пальцi торкнулися брелока. I що? Вiддати? А що ж iще? I тодi… Здавалося, саме пiсля цього у груди менi вдарить черга. А потiм я зникну, як i мiй вiдомий об'єкт розшуків. Зникну обов'язково, адже за цим вони й прибули. Зникну, як i Чумак, разом з джипом, як не дивно. Тiльки Мажор знову довго бiгатиме берегом, шукаючи нового господаря, якого, напевно, вже бачив у менi. А потiм почнуться розшуки. Я знав, як це вiдбувається. Звiсно, так довго мене не шукатимуть… Накаркав Андрiйович про мою схожiсть з Чумаком. I доля схожа…

Моя рука повiльно вилiзла з кишенi без нiчого i полiзла до iншої. З переляку ж можна забути, в якiй кишенi ключi. I вiн мав це розумiти. Менi не потрiбно було iмiтувати тремтiння пальцiв. Слава Богу вони й так тремтiли. I черга дiйшла до внутрiшньої кишенi. Пальцi торкнулися рукiв'я пiстолета, вiдстiбнули хлястик, що фiксував його у кобурi. Скiльки разiв, вiшаючи його пiд пахву, я усвiдомлював, що роблю непотрiбну справу! Проте вперто тягав за собою цей вантаж. Я ж був тепер приватним детективом.

Пiстолет, що стрiляв гумовими кулями. Втiм, яка рiзниця! Однаково я не встигну цього зробити. Але пiдкоритися — означало пiдписати собi смертний вирок.

Моя рука повернулася у кишеню, де лежали ключi, i пальцi обхопили брелок. Нехай цей шанс був один зi ста, за нього належало хапатися.

Рiзкий звук сирен розколов тишу заплави i джип, заблимав усiма габаритами. Вони здригнулися i хоч-не-хоч на якусь мить повернули туди голови. А я несподiвано для себе, хоч намiрився з першими звуками кидатися в очерети, зробив рiзкий мах спiнiнгом. I жодного разу упродовж усього мого рибацького життя точнiсть закидання не коштувала так дорого! Удар трьохметрового хлиста з гачком-«кiшкою» на кiнцi змусив його з криком схопитися за обличчя, а я, вiдчувши у собi подвiйну силу, у два стрибки вже летiв сторчаком з берега у заростi. Смуга високого очерету не була широкою i зрешетити її кулями — справа кiлькох секунд. За нею мiлина. Кiнець…

Ну! Ну!!! Оце «ну!» несамовито волало у моїй головi й означало тiльки одне — чому ж ви ще не стрiляєте? Коли?!

Шубовснувши ще раз, я провалився по груди. Тут починалась глибина. Я принишк, розумiючи, що виплисти на чистоводдя — пiдставитися пiд кулi. Але зараз вони полiзуть сюди i тодi… Нi, тодi навiть мої гумовi кулi з вiдстанi кiлькох крокiв стануть для них небезпечними.

Я практично не дихав, чуючи скаженi матюки та зойки. Вiн кричав не своїм голосом, що вб'є мене. А на березi вже чулися новi голоси. I їх було багато!

Потрiйний гачок мiцно засiв у його обличчi, зачепивши й око. Ну, зараз. Зараз вони вiзьмуться за мене усiм скопом. I я рухався краєм очерету, що захищав мене вiд їхнiх очей, проти течiї, притискаючи до вуха телефон, який на щастя, не встиг набрати води. Дихання перехоплювало. Господи! Ну вiзьми ж трубку!!!

— Андрiйовичу, я на заплавах. На мене напад. Рятуйте.

Усе. Вiн знав це мiсце i тепер мав би здiйняти ґвалт у своїх структурах. От тепер я мав дерти вiд них подалi. Чому ж за мною досi не лiзуть?!

— Он вiн! Он!

Тепер кiнець.

Усе в менi стислося вiд цього крику i пролунала автоматна черга. I ще одна. I знову матюки i крики. А голоси тим часом… вiддалялися! Що це було? Та я розумiв лише одне — швидше на берег, стороною у хащi, адже водою не втекти. Ломлячи очерет i падаючи з нiг, продерся до берега крокiв iз тридцять далi вiд мiсця, де стався напад, i побачив картину — вони скупчились на горбi вище вiд машини i цiлились в iнший бiк. Як це розумiти?!

Уздовж берега у бiк затоплених дерев плив Мажор. Голова його час вiд часу зникала мiж острiвцiв осоки, яка вiд цього рухалася. Черга вдарила знову i я бачив, як кулi спороли воду бiля собаки. Зовсiм поруч! Другий вiдбiг лiвiше i також приклав до плеча автомат.

Вискочивши з-за дерева я закричав i прицiлився. Як же гучно стрiляла моя зброя! Напевно, i кулi добряче шелестiли крiзь гiлки. Вони кинулися навсебiч i вляглися. I лише тепер вшкварило по менi. Засвистiло десь над головою. Останнi три пострiли я зробив, заскакуючи до машини. Ну!!!

Загрiбши усiма чотирма, джип таранив кущi, вириваючись iз пастки.

Я вже не чув стрiляють по менi чи нi. Виїзд на дорогу з твердим покриттям. Ну ось. От тепер мої руки тремтiли, так тремтiли. Я зупинився. Згори заплави були наче на долонi. Кущi верболозу, серед яких мiсцями блискає русло. Тихо. Нiхто за мною не гнався. Я знову набрав номер.

— Група виїхала, — була вiдповiдь. — Як ти?

— Живий.

Я промовляв це i не вiрив. Не вiрив, що маю зараз повне право вимовити це слово.

ХLVI

Усе затяглося до вечора. Вони вишукували у травi гiльзи, знiмали вiдбитки шин з пiдмерзлого болота, давали орiєнтування даїшникам… Усi цi стандартнi дiї, що колись ранiше доводилося робити самому, тут, виконанi щодо мене, виглядали дивно i незвично. Особливо зараз, коли добряче хильнувши з фляжки, яку Андрiйович завжди возив iз собою, швидко передягнутий у сухе, я шукав Мажора.

Я кликав його довго i марно. На березi й досi рух, юрмилися люди i вiн, наляканий до нестями, напевно, трусився весь мокрий на коренi якогось дерева. Я вiрив, що Мажор живий. Вiрив, що менi таки вдалося вiдвернути його загибель, адже бачив його ще якусь мить пiсля останнiх їхнiх пострiлiв, бачив, що у нього начебто не влучили. А раптом? Раптом якась куля таки зачепила його?

Нарештi привезли човен. Я сам надував його, не даючи попрацювати хлопцям з «Беркуту», i щиро молив Бога, щоб пес був живий. А потiм ми сiли i попливли у глиб заплави, у напрямку, куди втiкав Мажор. Глибина у цих мiсцях була невелика i я розгрiбав веслом суху пожовклу осоку, боячись побачити зненацька його тiло, але пошуки були марними.

Та я не втрачав надiї. Аби не мерзнути у водi, Мажор мiг виплисти десь далi. I користi з того, що цiлий взвод «Беркуту» прочiсував хащi верболозу. За пiвроку, проведених у «Бермудах», цей пес добре навчився ховатися вiд людей. Ми вже збиралися повертатися, коли на свiй оклик я почув тихеньке скавчання. Вiн все-таки вiрив менi, тому й озвався!

Це був навiть не острiвець — група затоплених дерев. Видершись переднiми лапами на похилий стовбур, заднiми Мажор стояв у водi. Вiн був весь мокрий i змерз так, що не мiг вже навiть скавчати. Насилу продершись до нього, я таки затяг свого пса до човна, зняв куртку i накрив його, притуливши до себе. Мажор тремтiв так, що ставало лячно. Але був неушкоджений.

Овацiї на березi змусили його ще бiльше зiщулитись i притиснутися до мене. Переживаючи, щоб вiн з переляку кудись не дременув, я застiбнув ошийник i, увiмкнувши пiчку у машинi на повну, всадовив його туди.

— Ну, молодець, — смiявся Андрiйович, розглядаючи мiй запасний костюм, також весь мокрий пiсля обiймiв з Мажором. — Сiдай у машину, також грiйся, бо ще захворiєш.

Пiдiйшли Прокопчук i командир «Беркуту».

— Ну що, — почав майор, — схоже, час розбiгатися.

— Чого ж розбiгатися, — не зрозумiв Андрiйович. — Вiн ще «сотку» не виставив за своє друге народження! I за пса… Га?

— Иги… — згодився той. — Врятував тебе цей наш… речовий доказ. Якби не пес, гадаю, ми б тут не балакали.

— «Соткою» тут не обiйдешся, — пробурмотiв я. — Усвiдомлюю. А щодо Мажора ви правi. Вчасно вiн рухнувся. Почув шум, голоси, вийшов з очеретiв. Потiм, гадаю, побачив чужих i злякався.

Вiн пiсля своєї «вiдпустки» на «Бермудах» взагалi людей боїться. А їхня увага вся була на менi. Не бачили вони Мажора! Розумiєте?

— Напевно, — погодився Прокопчук. — Ти як в очерети дременув, вони кинулись шукати, а тут песик поруч «пiдшебуршився». Ото й почали стрiляти на шурхiт, думали…

— Думали, це ти туди чкурнув! — договорив «беркутiвець».

— А класно ти його шарахнув! — не мiг заспокоїтися Прокопчук, розглядаючи поламаний кiнчик спiнiнга та обiрвану жилку. — Так зумiти треба! Як у кiно!

— Нiчого дивного, — не погодився Андрiйович. — Це i є майстернiсть риболова, роками вiдточена. Закинути з точнiстю до сантиметра у потрiбне мiсце!

— Блешнi шкода, — пожалiвся я, перериваючи їхнiй смiх. — Шведська. Сорок гривакiв коштувала! Я на неї не одну щуку витяг.

— Нiчого, Густавссон тобi цiлу коробку привезе, — смiявся Андрiйович. — Дiйсно шведських. А оте «шведське», що у нас продається, так це обов'язково Китай.

— Поїхав вiн з блешнею пiд оком, — пiдбив пiдсумок майор. — Я, до речi, давав таку установку. А що, всяке буває.

Ми запакувалися i виїхали на дорогу. Андрiйович виявив бажання їхати зi мною. Мажор, вкритий курткою, сопiв на задньому сидiннi, час вiд часу розплющуючи очi та пiдiймаючи голову. Напевно, також не мiг повiрити, що живий. Попереду нас їхав Прокопчук з опергрупою, замикав процесiю жовтенький бус iз «Беркутом». Я ще раз озирнувся на Мажора. Сам того не бажаючи, сьогоднi вiн врятував менi життя. Щоправда, я йому одразу ж i вiддячив тим самим.

Стоп! Нога сама натиснула педаль, вiд чого машина доволi рiзко загальмувала. Подiбнi iдеї завжди зринають раптово. А до того ламай голову — не ламай… Мав настати момент i вони з'являються самi. Показавши лiвий поворот, я викрутив кермо i, зробивши пiвколо на порожнiй дорозi, поїхав назад.

— Куди?! — не зрозумiв Андрiйович. — Що таке?

У дзеркалi заднього виду жовтий бус також розвертався за нами.

— Туди, — промовив я, намагаючись не вiдпустити думок.

— Що ти забув там? — волав Андрiйович. — Уже нi хрiна не видно! Нiч!

Телефон заходився у його кишенi. Iншi учасники ескорту також не зрозумiли нашого маневру.

Це ще не була нiч. Лише сутiнки. Тому, ставши на мiсце, з якого стрiляв по бандитах, я чiтко побачив заплави. Острiвецьочерету, бiля якого кулi мало не зрiзали Мажора. Прогалина, до якої вiн плив, утiкаючи. Усе видно.

— Що там таке? — не вгавав Прокопчук, розводячи руками у повному нерозумiннi.

— Що, що… Звичайна еврика, — бурмотiв Андрiйович, умощуючись на пiднiжцi джипа. — Дедуктивний метод. Зараз скаже.

Завмираючи, я перейшов на пагорб, де стояли вони. Мiсцевiсть iшла догори, i високий прибережний очерет вже не мiг заховати вiд огляду розливiв рiчки. I звiдси ще краще, анiж зi свого попереднього мiсця, я побачив той самий острiвець i ту саму прогалину. А отже, випускаючи черги по водi, вони добре бачили по кому стрiляють. Бачили Мажора! I крик «он вiн!» стосувався аж нiяк не мене!

Мимоволi чухаючи голову, не здатну вмiстити висновки, я повернувся до машини.

— Ну… — тiльки й вимовив Прокопчук.

— Вони приходили не за мною, — упевнено сказав я. — Їм потрiбен був Мажор.

Обидва тiльки розкривали роти, коли я викладав їм думки про те, що банда прекрасно бачила, по кому стрiляє. Усе збiгалось. Шокований несподiваним нападом я не здатен був одразу зрозумiти цi важливi моменти. Наприклад, який сенс був для них чекати, поки я випущу з машини пса? Могли схопити мене одразу. Але тодi я бачив би, що Мажор потрапив у їхнi руки. А цього не мало бути. Для чого тримати мене пiд прицiлом i вимагати ключi вiд джипа? Можна ж було вбити мене у спину i забрати ключi! Але такої мети не було! Гадаю, якщо моя смерть була б їм потрiбна, той другий встиг би вистрiлити, поки я вимахував спiнiнгом. Та що казати — великих босiв з маститою охороною прибирають серед бiлого дня у людних мiсцях. А мене? Самого, бiля рiчки? Маячня! Їм просто не замовляли цього. Або навiть не так. Швидше, те, що роблю я, їх влаштовує. Але у задумах цих людей не збiгалась одна ланка. Мав зникнути Мажор. Чомусь тепер їх не влаштовувала наявнiсть у Джая двiйника, якого, можливо, самi ж вони i підсунули. Чи не тому, що я здогадався, що це двiйник? I вiн мав зникнути. Саме зникнути! Гадаю, мене вивезли б на моїй же машинi подалi, можливо, полякали б для годиться, а потiм дозволили б утекти. За цей час тi двоє, що не показувались на очi одразу, лiквiдували б Мажора. Повернувшись на мiсце, вже з вами, я його звiсно, не знайшов би i думав би, що пес просто пропав, загубився, утiк… Ну я ж не є для нього отим господарем, якого вiн мав би чекати на мiсцi так, як свого на «Бермудах»… Та я виявився прудкiшим, анiж вони сподівались. I от у мить, коли менi вдалося втекти, а вони розгубилися, з'явився Мажор. Вони миттєво вiдкрили вогонь, адже я мав тiкати навмання дороги i не бачити цього.

Усе тепер збiгалось. I напад отих двох Сергiєвi не примарився. Хлопцi реально намiрилися вгрiти його битами, пiсля чого мiй помiчник не зрозумiв би, куди подiвся Мажор. Думав би, що просто втiк. I вистежили саме Сергiя, а не когось iншого з нашої команди лише тому, що Мажор на той час був з ним. А тепер бiля пса був я.

— Ну я розумiю, розумiю! — намагався доглупати Андрiйович. — Але який сенс у цьому? Для чого влаштовувати такий складний спектакль?

— А для того, що Джай, так виходить, має з'явитись. Причому з'явитись пiд тiєю ж легендою. Тобто усi ми маємо знати, що з'явився саме вiн — той, що пiвроку жив у «Бермудах» в очiкуваннi господаря. А як же це можливо, якщо «бермудський» Мажор у нас? Виходить, тепер вiн зайвий.

— Гаразд, — погодився Прокопчук. — А у появi пса, того, що зветься Джай, тодi який сенс?

— А такий, я гадаю, що разом iз псом має з'явитися сам Чумак.

— Живий тобто? — не приховуючи iронiї уточнив майор.

— Ну, я так думаю.

— Ф-ф-ф… — Прокопчук обридло звiв очi до неба. — От i добалакались. А я думаю, ти десь у якомусь моментi близько пiдiйшов до його убивць. I вони це побачили. Ти ще не зрозумiв, у якому саме, а вони зрозумiли. Тому вирiшили тебе завчасно прибрати. I якщо одного разу тобi могло отак дико пощастити, то наступного цього не станеться точно. Так що роби висновки, Толю. Реальнi висновки. А отi, що ти розповiв, використаєш, коли новий роман писатимеш.

Прокопчук смикнувся iти до машини, але обернувся i, доволi боляче тицьнувши мене пальцем у груди, додав:

— Якщо лишишся живим.

Імовірно, його серйозно розлютили мої мiркування, схожi на повну маячню.

Андрiйович мовчав, потираючи пiдборiддя.

ХLVII

Я мовчки крутив кермо, впираючись поглядом у сiрий зад «Туксона», який iшов попереду. Точно такий рухався позаду, не вiдстаючи вiд мене анi на крок. Ось на якi витрати пiшли Густавссон з Антонюком пiсля подiй у заплавi. Тепер мою, а швидше все-таки Мажорову персону, охороняла приватна охоронна фiрма «Цербер». Як у переднiй, так i заднiй машинi сидiли озброєнi хлопцi у бронежилетах. Тепер вони завжди були поруч зi мною. Тому що деякi мої роботодавцi, насамперед в особi Густавссона, реально повiрили, що я став-таки на хвiст винним у зникненнi Чумака. I нехай iншi не подiляли їхнiх думок, це певним чином продовжувало мiй термiн. Принаймнi я не мав залишитися в одну мить без фiнансiв та пiдтримки. Але вiчно це не триватиме. Напевно, уздрiвши мої успiхи, Камiнський з Гладким зарухалися швидше i вже зараз створюють новий механiзм розшуку, спiльно з яким упродовж мiсяця, а може й швидше, сфабрикують липовi докази. Тi, що усiх влаштують. I тодi кiнець. Тодi Густавссон також вiдвернеться вiд мене. Перемогти треба до цього часу.

Я це розумiв. От тiльки де вiн, той момент? Коли ж саме лiнiя мого розслiдування наблизилася до таємницi так, що декому запахло смаленим? А можливо тi, що стоять за Гладким та Камiнським, реально вiдчули, що можуть не встигнути? Що я ближче до успiху. I тодi зникнути має не Мажор, а я.

Важко було за такими думками втримати i не випустити з уваги усi важливi речi. Наприклад, лише за два днi пiсля пригод у заплавах я згадав про Нiну Василiвну. Навiть кольнуло вiд думки, що лiтня жiнка зараз уже може лежати неживою у своїй квартирi. Що, як момент iстини все-таки десь у її спогадах?

На щастя гiрше не справдилося. У мене вiдлягло вiд серця. Але, з iншого боку, це означало, що упiзнання нею людини, яка взяла собаку, напевно, не є настiльки важливим. Iнакше її прибрали б давно. У головi плуталось. Ноутбук, який постiйно був поруч, майже нiколи не вимикався.

Я мало їв, спав i вже двi доби не телефонував жiнцi, яка зайняла-таки мiсце у моєму життєвому просторi, безпардонно розштовхавши те iнше, що заповнювало його, створюючи до цього часу вiдносну гармонiю.

До мого слiдства додавалися новi й новi версiї, утворюючи новi роздiли. Iнодi здавалось, що для реалiзацiї цих планiв не вистачить життя, не те що ще одного, подарованого долею тижня чи навiть мiсяця. Тим паче, були люди, якi не вiдмовилися б вкоротити як одне, так i друге. Тому я майже не спав, працюючи на межi можливого.

Слiдство моє лихоманило i я кидався вiд однiєї версiї до iншої, iнодi зовсiм протилежної, розумiючи шкоду таких методiв, проте нiчого не мiг вдiяти. Схоже, я був абсолютно правий лише в одному — про що заявив ще до початку пошукiв, що я не фахiвець i менi навряд чи варто займатися цим. Проте довести хотiлось протилежне.

Надвечiр Олена зателефонувала сама.

— Вибач, не мав коли, — зiтхнув я, вiдчуваючи, як гуде у головi.

— Я не про це, — перебила вона. — Цей момент ми узгодили, пам'ятаю добре. Я про iнше. Ти уважно мене слухаєш?

— Уважно, — мляво промовив я. — Голова, наче чайник, але слухаю уважно. Кажи.

— Я бажаю припинити пошуки, — тихо й зрозумiло, майже по складах виголосила Олена. — Ти добре мене зрозумiв? Я прошу припинити.

— Нi, тепер не добре, — розгублено вiдповiв я. — Як так припинити? Чому?!

— Треба розтлумачити? — ледве стримуючись, запитала вона.

— Звiсно.

— Андрiя немає серед живих. Це ясно як божий день. Я не хочу заради пам'ятi людини, яку я не кохала, втратити живу людину, яку кохаю! Це доступно твоєму розумiнню?!

— Доступно, — вiдповiв я. — От тiльки не зрозумiло, чому раптом Чумак вiднесений до реєстру мертвих i чому ти маєш когось втрачати?

— Тому що, — Олена знову почала говорити майже по складах, — якби вiн був живий, то нiхто не намагався би вбити тебе при наближеннi до розгадки таємницi!

— Нiхто мене не вбивав… — бурмотiння на цю тему вийшло зовсiм не переконливим.

— Сьогоднi зранку телефонував Густавссон, сказав, що у зв'язку з замахом на тебе найняв охоронну фiрму. Повiдомив офiцiйно про долю моїх витрат у зв'язку з цим.

— Надто гучно сказано, — заперечив я. — Вчепились якiсь п'яницi, що пiд крутих закосили. Довелось двiчi у повiтря вистрiлити. Через це ґвалт? Олено… А витрати? В разi чого згоден на себе взяти.

— Ти бездушна i жорстока людина, — прошепотiла Олена. — Абсолютно некритична, здатна втрачати здоровий глузд. Манiяк, не спроможний вчасно зупинитися.

— А ви? — зрештою зрадила i моя витримка. — А ви усi про що думали, коли наймали мене? Усi, хто хотiли знайти такого, що здатний? Усi ви ще недавно прагнули зовсiм iншого, а тепер один за одним бажаєте, щоб я зупинився! Чому зразу не казали, що настане такий момент? Чому одразу не попередили, що плануєте у детектив побавитися? Тепер i ти туди ж… Може, й тобi також не вигiдно, щоб спливла правда?

На якусь хвилину запала мовчанка, а потiм Олена крижаним голосом промовила:

— До цiєї теми бiльше не повертаємося. Нiколи. Вважай, як хочеш. Але запам'ятай. Я тобi не «усi». I якщо ти цього не розумiєш, можу лише пожалiти тебе. I мiсце тобi на «Бермудах», навiть не поруч з отим фермером, а у розвалюсi серед бур'янiв.

Бажання жбурнути телефон так, щоб порозлiталися мiкросхеми, виявилося настiльки сильним, що я ледве стримався. Тiльки з мiркувань, що трубка ще може нагально знадобитися будь-якої хвилини. Для справи, яка посiла головне мiсце у життi, а не розмов з жiнками, що вигадують собi кохання i у яких сiм п'ятниць на тиждень, а отже ось-ось вiдмовляться i вiд нього!

Знайти собi мiсце було важко. Покопирсавшись у багажнику, виловив забуту фляжку Андрiйовича i випив узахлин усе, що там залишалося. I однаково мiсця не знаходив. Мене покинули усi. Тепер уже геть усi.

I навiть…

I мiсце моє на «Бермудах»…

Прикро, що у пляшцi немає бiльше нiчого i я не можу напитися, щоб впасти у важке забуття. Зробити б це просто зараз, адже поки доїду додому, бiль трохи минеться i тодi «опускання» вiдбудеться вже свiдомо. А це не варто. За годину майже тверезий я вклався на диван i накрив голову подушкою. Там обертався клубок, який я мав би розплутувати. Але крутився вiн у протилежному напрямку так, що нитка, навпаки, намотувалась i намотувалась, вiд чого клубок дедалi грубшав. Нестерпне вiдчуття.

I провалюючись у сон, я не мiг уявити, що завтра удосвiта прокинуся з ясною головою, позбавленою жахливих клубкiв, зосереджено вип'ю каву i вирушу у поважному супроводi… так, на «Бермуди». Знову. Не через те, що жiнка, яка справдi не належала до «усiх», саме там визначила моє мiсце. Тому що цiннi iдеї, прозрiння, хоч як назви, даруються переважно тим, хто iде до кiнця.

До будинку Петра, жителя Гамар, ми пiд'їхали о п'ятiй годинi, коли той вже згорнув господарську дiяльнiсть i збирався випити чесно заслуженi сто грамiв. Вiн добре пам'ятав мене ще з часiв шмону, котрий вчинили мої колишнi колеги на «Бермудах» пiсля моїх останнiх знахiдок. Тому й не було потреби пред'являти йому будь-яких посвiдчень. Хлопцi ж з «Церберу» справили на нього неабияке враження. Двоє з них увiйшли зi мною до хати, оскiльки не мали залишати мене за жодних обставин. Петро i його дружина тiльки злякано зиркали на них.

— Петре, — попросив я, — будь ласка, пригадай одну рiч. Але точно пригадай. Ми їхали хто зна звiдки лише для того, щоб запитати тебе. Йдеться про важкий злочин. Усi твої покази знову ж таки фiгуруватимуть в офiцiйному слiдствi i я не хотiв би, щоб ти вiдповiдав за щось.

Той лише стурбовано кивав головою.

— Петре, — продовжував я, — ти давав свідчення, що бачив разом iз своїм кумом Андрiєм Чижем, як зранку двадцять третього березня письменник Чумак, ну, тобто чоловiк, фото якого тобi показували слiдчi, виїхав вiд Венцеля з ферми.

Той мовчки кивав головою.

— Петре, а за який час пiсля вашої появи у Венцеля Чумак вiд'їхав?

— Ну… хвилин за десять… — знизав той плечима. — А може за п'ятнадцять… Нi, за десять…

— А як так сталося, що ви з кумом з'явились у Венцеля саме у момент вiд'їзду Чумака? Пригадай. Чому ви саме тодi прийшли? У протоколах ви показали, що далi цiлий день щось робили в нього по господарству. Чому саме о цiй годинi прийшли до нього?

— Так… — розвiв руками Петро. — А коли ж… У селi робота зрання починається. До дев'ятої нiхто не вилежується…

— Розумiю, — сказав я. — I все-таки. Чому саме цей день? Як ви домовлялися?

Коли вiн почав, менi здалося, що ось вона, вершина. Вершина гори, на яку нарештi вдалося викотити снiжну груду. Я наче увесь час вiд початку слiдства пхав її, котив, було нелегко, вона облипала новим снiгом i справа ставала ще важчою. Кiлька днiв тому пiдступний кучугур взагалi мало не придушив мене, посунувшись назад. А тепер…

Тепер, коли Петро розкрив рота, менi здалося, що цей удаваний кучугур зробив перший рух уперед пiд власною вагою. Адже мiсцевiсть пiшла донизу. Це був перевал.

— Та вiн такий жмикрут, цей Венцель, яких свiт не бачив! — вiд душi скаржився Петро. — Жмотяра! Хвермер довбаний! Хочеш, щоб тобi хто що робив — плати нормально! А вiн тiльки шукає, хто йому буде за копiйки, за пляшку… Нема тепер дурних. От i ми з кумом сказали — баста! Вiн давно вже думав свiй «Бєларусь» пiд копачку переобладнати. А кум мiй, Андрiй, вiн по тракторах шарить добряче. Ну, Венцель вже два роки i так i сяк… А ви що хочете, щоб з iржавої залiзяки механiзм зробити за пляшку? Ми конкретну цiну назвали — у «зелених». А що? Васька, звiсно, пiшли ви к бiсу. А тут весна iде. Вiн ще клапоть за болотом на десять гектарiв вiдвоював. Ну i довелося розкошелитися.

— I що, зробили? — запитав я.

— Звiсно. Чотири днi длубалися. Вiн грошi наперед дав. Ми iнакше не згодилися б. Тим паче, у кума малу в iнший гуртожиток переселяли, вiн мав їхати ремонт робити.

— I не поїхав, — уточнив я.

— Звiсно, — розвiв руками Петро. — По теперiшнiх часах живi грошi…

— А коли Венцель почав з вами домовлятися?

Це був чи не основний момент для мене.

— Так напередоднi прибiг! Вмазаний! Казав, що на усе згоден, але вже. Завтра. На шосту годину. Так, нiби горить. Я кажу, чоловiче, та у снiг бараболю не садять! Нi — завтра i все. I грошi з собою принiс. Андрiєва Ганька як побачила — всi ремонти вiдклала.

Петро теревенив i обурювався ще довго. Та я його вже не чув. Напередоднi вiд'їзду Чумака Вася Венцель замовив цих двох роботяг для справи, яку не спромогався здiйснити довго. Виклав грошi наперед i призначив їм для зустрiчi годину вiд'їзду письменника. Пiсля чого Петро з кумом гарували у нього в потi чола день i нiч чотири доби, роблячи з iржавого хламу картоплекопачку i забезпечуючи Венцелю алiбi!

Ось у чiм я бачив смисл несподiваної щедростi фермера. Алiбi. Двоє роботяг спостерiгали, як письменник виїхав вiд Венцеля i бiльше не з'явився, а сам Венцель не поїхав його наздоганяти. Власне, це вони й пiдтвердили у своїх показах, коли пiсля моїх успiхiв на «Бермудах» пошуки почалися з новою силою.

Це що ж виходило? Вiдпускаючи Чумака з ферми, Венцель дбав про власне алiбi! Отже, знав, що той зникне! Бiльше того, Василь увляв собi, як шукатимуть таку персону, розумiючи, що коли слiдство докотиться до останнього пункту його перебування, тут перевернуть усе догори ногами.

Я стер пiт з чола i пригадав маловiдомий детектив Карела Чапека, в якому у мiнiстра вкрали архiважливi папери, котрi вiн забрав на зберiгання додому. Полiцiя поставила на вуха пiвкраїни, але усе було марно, i тодi хтось порекомендував йому сiренького детективчика на прiзвище Пiштора, який, оглянувши помешкання мiнiстра, почав перебирати дрiбних злодюг, здатних спокуситися на його льох, де кмiтливий чиновник i сховав документи. Усе банально. Пiштора став героєм, взявши за шкiрку дрiбного «кватирника», що вкрав банку з крупою, а заразом i захованi у нiй документи, врятувавши тим самим країну вiд великих негараздiв. Чи не схожа ситуацiя i тут? Чи не сталося убивство з банальним мотивом, за яким усi намагаються знайти глобальне пiдґрунтя?!

А снiгова куля, яку я зумiв-таки зiштовхнути з гори, дедалi набирала обертiв. Ми посiдали у машини i рвонули на протилежний кiнець села до Андрiя Чижа. I вiн слово у слово повторив покази свого кума, додавши тiльки, що Василь добряче лоханувся зi своєю копачкою, тому що практично за ту ж саму цiну мiг купити на фiрмi з перепродажу сiльгосптехнiки практично нову, того ж бiлоруського виробництва. Чиж дивувався, а я дедалi бiльше усвiдомлював, що нарештi рухаюся у потрiбному напрямку.

А далi наш ескорт вирушив прямим шляхом до ферми Венцеля. Пiдморозило i ми без найменшого побоювання рушили через поля, оскiльки мiсцевiсть я знав добре. А до цього у моєму джипi, оскiльки салон його був чи не удвiчi бiльший за «Туксона», вiдбувся своєрiдний маскарад. Валентин — старший спiвробiтник охоронної фiрми, що дбала про мою безпеку, перебрався у звичайний одяг. З усiєї компанiї охоронцiв його мовнi здiбностi здавалися менi найкращими. Ми загальмували бiля хати фермера.

Венцель буквально втратив дар мови, коли камуфляжнi хлопцi у масках оточили будинок.

— Венцель Василь Миронович? — запитав його Валентин, пiдходячи. — Служба безпеки України. Старший слiдчий Дацишин. Є у будинку люди крiм вас?

Рука охоронця простяглася йому пiд самий нiс, пред'являючи червонi посвiдчення дещо iншої служби безпеки — однаково розiбрати вiдмiннiсть Венцелю у такому станi виявилося не пiд силу.

— Нi… — ледве вимовив фермер, блiднучи i вiдступаючи назад.

— Василю… — промовив я, пiдiйшовши до них. — Дозвольте, Валентине Гавриловичу, ми з ним знайомi. Вiн усе розповiсть. Не треба зразу, я вас прошу.

— Гаразд, — холодно глянувши на мене, промовив Валентин. — У тебе п'ять хвилин.

А Венцель уже починав хапати ротом повiтря.

— Васю, — сказав я, — слухай мене уважно. Учора знайшли Чумака. Мертвого. Бiльше того, розчленованого. Пiд нiгтями залишки ґрунту з твоєї ферми — експертиза вже встановила.

— Так… я ж… Люди бачили!!! — заволав Венцель.

— Твої люди вже у наручниках i поїхали до слiдчого iзолятора, — в'їдливо вставив Валентин.

— Василю, це правда. Вони дали неправдивi свiдчення. Тобто не зовсiм правдивi. Вони приховали, що ти навмисно створив ситуацiю, коли вони не змогли вiдмовитися. Ти навмисно запросив їх на день i навiть годину вiд'їзду письменника, щоб забезпечити собi алiбi. Навмисно заплатив непомiрну цiну, щоб вони не вiдмовилися вiд роботи. Василю, оформити це — справа кiлькох хвилин. I ти сам знаєш, що це так i було. Послухай мене. Я у цiй справi вже зуби з'їв i розумiю, що ти не вбивав його власноруч. Можливо, навiть для тебе новина, що вiн мертвий. Але ти щось знаєш i приховуєш. I повiр менi… — я, наче вибачаючись, озирнувся на передягнутого охоронця, — пробачте, Валентине Гавриловичу, тож повiр менi, Василю, коли слiдство знову опиниться у глухому кутi, ти підеш цапом-вiдбувайлом. Ти, а не хтось iнший. Якихось варiантiв просто не буде. Адже убивцi Андрiана Чумака мають бути покаранi. Всенародно. Це резонансна справа. Повiр менi — ти усе пiдпишеш i сядеш довiчно за те, чого не робив. А тепер дiй як знаєш, адже я тут не керую.

Сплюнувши спересердя, я вiдiйшов убiк.

— Чекайте, не йдiть, будь ласка! — волав фермер. — Я вас прошу! Я все розповiм! Я Бога духу не винен! Я все скажу, тiльки не забирайте мене!

Це був справжнiй переляк. В очах його з'явилися сльози i не довго думаючи, Венцель бухнув на колiна. Вiд цiєї картини у мене навiть заскимiло у серединi.

— У нас не церква, а служба дещо iншого спрямування, — холодно зауважив Валентин. — I це не допоможе. Ми вас слухаємо. Усе буде протоколюватися на вiдео.

Венцель сидiв за порепаним столом i, хлюпаючи носом, скоромовкою видавав iнформацiю, наче розумiв, що навiть менi не вiдомо, на що тепер iде мiй час — днi, години чи навiть секунди. А цього я дiйсно знати не мiг.

— Вiн… Андрiй… ми тодi також добре приклались. I Андрiй почав бити себе у груди, говорячи, що зараз багатий i у його силах вiддячити менi за гостиннiсть. Я, звiсно, казав, що не треба… Ну, знаєте, як воно по п'янi… А вiн вчепився не на жарт. Ще напередоднi я розповiдав йому про всякi проблеми — дрiбнi та бiльшi… I про кумiв казав. Ну, вчепився вiн — дав грошi. А потiм сказав, що хоче бачити, що справа робиться. Я мусив iти вже до них. А ви питаєте, чому… Вийшло так! А про нього їм взагалi нiчого не казав. Гонорово дав грошi, як свої. А вiн — так… Ну, бачили вони, що вiд'їжджає. Питали хто. Я казав, що старий приятель, мисливець. Ну не знав я, що з ним щось станеться! Ви ж розумiєте — вiн хтозна де швендяв, хтозна з ким спiлкувався! Може, не тiльки менi про багатство розповiдав. Хтось i пiдстерiг!

Ми з Валентином переглянулись.

— Василю, — сказав я, — може, воно так i було, я не знаю. Тiльки… Однаково ти щось недоговорюєш. Я бачу це. Василю, я краще нiж детектор брехнi, повiр менi. I у мене вiд перших годин знайомства з тобою вiдчуття, що ти щось приховуєш. Я вже не займаюся цiєю справою. Бiльш поважна органiзацiя тепер працюватиме з тобою. Там розповiси. I ви, Валентине Гавриловичу, — я повернувся до охоронця, — врахуйте цю мою думку. Щось тут не так. I якщо ти, Василю, не збираєшся говорити нiчого цiкавого, я йду.

ХLVIII

Встановлена на комодi вiдеокамера чорним оком дивилася на нас, i Венцель тремтячими губами почав свою розповiдь.

Уперше Чумак з'явився у нього торiк, здiйснюючи свiй мисливський тур. Письменник попросився залишити машину у дворi, а сам цiлий день полював у балках. А потiм мокрий та змучений iз задоволенням прийняв запрошення фермера. Тодi ще Венцель не одразу дiзнався, хто вiн такий, адже художньою лiтературою не цiкавився. Проте сам викликав неабиякий iнтерес Чумака власною персоною. Я уявляв собi, як цей не те, щоб схиблений, але, безперечно, завантажений «цiнними iдеями» чоловiк, плiв Чумаковi про свої «Бермуди», на яких мав задоволення жити. Усе це Чумак слухав з неабияким iнтересом, багато чого одразу нотував, розцiнюючи, очевидно, як непоганий матерiал для нового роману. Письменник провiв на фермi й увесь наступний день, причому обоє виїжджали на прогулянку — об'їхати новоявлену екзотику, i коли небилицi у Венцеля скiнчилися, поїхав.

Василеве обличчя тепер стало ще бiльш серйозним. Вiн боязко озирнувся на «есбеушника» i промовив:

— А потiм вiн пропав на «Бермудах».

— Що?! — скривився Валентин, продовжуючи грати роль. — Я тобi зараз влаштую Бермуди! Ти за кого нас маєш?!

— Валентине Гавриловичу! — змолився я. — Хай договорить! Я вас прошу! У цiй iсторiї багато незрозумiлого! Ви ж обiцяли ще п'ять хвилин!

— Ви вже тридцять п'ять з'їли!

— Говори, Васю. Тiльки правду, не пудри мiзки. I я спробую тебе витягти.

— А я правду i кажу. От тепер якраз правду. Тим усiм не казав два тижнi тому. Знаєте: менше кажеш — менше i запитань. I вам не казав. Але я вiдчував — добром це не кiнчиться. Знав, що приїдете ще…

— Ближче до справи, Васю, — попросив я.

— Так от, пропав вiн рiк тому на «Бермудах». Знаю точно, бо повернувся швидко — за якихось три днi. Пригнав увечерi, пiзно. Сказав, що був удома, але передумав працювати, хоче ще вiдпочити. Зiбрався їхати до Гнiдичiв, рибалити на сома. Я ж сам i розповiдав йому кiлька днiв тому, яких сомiв ловлять там на ямах. Знову сiли за стiл. От тодi-то Андрiй i згадав про коньяк. Каже, учора з дому прихопив, марочний якийсь, дорогий дуже. Спецiально, щоб зi мною удвох. Я побiг до джипа, на передньому сидiннi у рюкзаку мав лежати. Вiдчинив я дверцята ключами i так схотiлося ще раз за кермом посидiти! Машина ж капiтальна. Я, коли екскурсiю по «Бермудах» йому проводив, то сам i їхав. Ну, не жадний мужик — дав покататися. Це супер! Я усе тодi роздивився. I от сiдаю, увiмкнув запалювання, прибори… Так, чисто для задоволення. Глип, а на щитку той самий кiлометраж. Я ж тодi усе оглядав, розпитував, скiльки машинi i так далi… Розумiєте?

— Розумiю, — сказав я.

— А додому ж йому триста кеме їхати! Ну, двiстi сiмдесят! А ще туди-сюди. Плюс шiстсот мало бути! А цифри майже тi самi. Тобто не їздив вiн нiкуди! На мiсцi був! А навiщо раптом йому менi брехати? Повернувся я i почав розпитувати обережно: що, як. А вiн наче й розповiсти не може. Щось плете таке — тинявся вдома, нудно стало, робота не йде, жiнка «наїжджає»… Ви не дивiться, що я такий — з села! Я також добре розумiю по людинi, коли вона по сутi говорить, а коли «лапшу» вiшає! Бачу — «гонить». Не був удома.

Василь перевiв подих, вiдчуваючи як панiчний жах поступово дає мiсце азарту розповiдача, i продовжив:

— А потiм посидiли, згадав Андрiй, що i псовi здалося б. I кинули йому до миски. А я ще погладив — також до собак не байдужий. I дивлюся — а у псюри на животi реп'яхiв повно! А ми ж перед вiд'їздом усi повибирали, до єдиного. Вiн же пса бiльш нiж себе доглядав! I з вух, i з живота — кругом. Усе повичiсували тодi. Е-е, дивлюся, а песик десь тут хащами вишивав! Зi спини Андрiй, видно, сам пооббирав, а знизу щось i полишалося. Причому реп'ях-то наш! Я знаю. Я ж воюю з ними не один рiк!

Хто-хто, а Венцель мав легко вiдрiзняти «бермудський» реп'ях вiд будь-якого iншого. I я не пiдганяв, боячись збити з думки. Схоже, Василь цього разу не брехав.

— Та й звiдки ще реп'яхам взятися, коли на спiдометрi нi хріна не «намотано»? — Венцель знову перевiв подих, збираючись з духом. — I тодi, як ще випили, я отак в лоб його питаю: «Скажи чесно, ти був на „Бермудах“? Заїжджав ще пiсля мене?» А вiн знаєте, що каже? «Я, Васю, сам не знаю, де був. Але десь був». Запала йому ця тема, розумiєте? I виїхавши вiд мене, схотiв ще раз бiля болота проїхатися. А там, гадаю, з машини вийшов. А далi — нiхто не зна. Каже, останнє, що пам'ятає — сидить на мурашнику бiля берега i пес його iз чагарникiв вилазить. Казав, перше, що подумав — навiщо я тут сиджу. Якраз сутенiло, зiбрався додому їхати. А голова наче якась «не своя». Тому й вирiшив по ночi не гнати у таку дорогу, а повернутися знову до мене, i вже потiм зранку. До машини, а її немає. Почав колами ходити — джип аж бiля розваленої хати, у хабазах. А пам'ятає, нiби внизу мав бути, бiля берега. Ну, джип є джип! Таким крiзь будь-якi чагарники продерешся, аби на пузо не сiсти, машина — звiр. Але шкода йому було боки шкребти, нова все-таки. Вiн i дивиться, а де ж той слiд, яким у хащi заїхав, щоб хоч удруге по боках не дерти. А слiду-то нема! Стоїть машина серед бур'янiв так, як би хто взяв i перенiс туди. Каже, що довго обдивлявся, потiм сiв i поїхав, напролом. А як увiмкнувся комп'ютер на панелi, вiн дивиться, а дата така, нiби три днi минуло. От i приїхав до мене.

Замовкнувши, Венцель боязко зиркнув на Валентина. Ми знову перезирнулися.

— Хлопцi, правду кажу, як на сповiдi! — знову заволав Венцель. — Чим хочете поклянуся!

— А чого ж ти два тижнi тому мовчав? — не так рiшуче промовив охоронець. — Чому вiд слiдства приховав, коли у тебе покази брали?

— Що приховав? Оцю херню, що вам розказую?! — мало не заплакав Венцель. — Оце-от я мав слiдству розповiдати?! Я що, по-вашому, зовсiм дурний? Ви не дивiться, що я фермер iз глушини. Мозги у мене в порядку!

— Не кричи, Василю, — попросив я. — Давай по сутi. Що було далi?

— А далi зранку Андрiй поїхав. Нiчого бiльше розповiсти не мiг. А я взяв i пiшов туди.

— I не боявся? — не стримався Валентин. — Якщо ти дiйсно вiриш, що там пропасти можна, то мав би i сам боятися.

— А не боявся, — дивлячись йому в очi, з якимось викликом вiдповiв фермер. — Боїться той, хто не знає, хто не вiрить. Хто не поважає. Хто чужий. А я свiй. Живу тут. Я частина цього. Я бережу це. I податок плачу за усю землю, i за них у тому числi, за «Бермуди», хоч не сiю там. За документами можете подивитись, якщо не вiрите.

Не довго думаючи, Венцель висмикнув з шафи потерту папку i розкрив перед нами. Ми з Валентином заглибилися у документи. I папери свiдчили, що весь клапоть землi, включаючи й так званi Бермуди, з нiкому не потрiбними болотами були переданi йому в оренду. На п'ятдесят рокiв!

— А на хрiна воно тобi? — ошелешено запитав я. — Ти ж купу податку платиш! Ти ж з цiєї землi нi чорта прибутку не маєш!

— Не самим прибутком живе людина, — знизав плечима Василь. — Є ще таке поняття, як «вiчне».

— Яке-яке? — скривився Валентин. — Петровичу, тут «мiсiєю» попахує. Це виявляється, твоя мiсiя — берегти оцi… «Бермуди». Так?

У вiдповiдь Василь витяг iз шафи другу теку — значно грубшу. Там зберiгалися купа всяких брошур, газетних вирiзок. Потiм на стiл посипалися книжки — новi й затертi.

— Ось, почитайте, якщо менi не вiрите. Оце все про схожi мiсця, якi розкиданi по всiй нашiй планетi. Це «живi» мiсця, так званi очi планети! I тiльки людинi, яка є обмеженою iстотою, вони здаються погибельними. Тому що, буває, там зникають люди. Дiйсно буває! А своя сорочка ближче до тiла. Розумiєте, яка психологiя? Тiльки те й вiдмiчає людина, що зникають їй подiбнi. А насправдi це лише одна особливiсть, причому не надто важлива. Просто вона у першу чергу кидається у вiчi. Насправдi ж усе значно складнiше. I не я це придумав! Ось!

Венцель трусив перед нами своїми архiвами, набираючи лютi.

— Колись нащадки подякують тим, хто подбав про планету. А зараз цього нiхто не розумiє.

— Ти зрозумiв, — багатозначно хитнув головою я. — I взяв на себе цю мiсiю.

— Можна i так сказати, — розвiв руками Венцель. — I зауважте, зважився я на неї… он бачите дату на документi? Нiякого Чумака ще й не знав. I не був знайомий. I не уявляв, що вiн колись приїде. Розумiєте?

— Ну, це, припустимо, ще нiчого не доводить, Васю.

— Так, якщо у вас не гаразд iз психiкою, то це ще не означає, що ви не можете вбити i заховати людину. Швидше навпаки, — знову втрутився Валентин i я непомiтно пiд столом штовхнув його на ногою.

— Васю, — попросив я. — Ми вiдхилилися вiд теми. Не будемо дискутувати з тобою чи бувають iнопланетяни. Давай далi про Чумака. Ти казав, що пiшов туди. Навiщо?

— Подивитися, де вiн пропадав. Як це навiщо?! Так усе й сталося. Спочатку Андрiй поїхав попiд берег, потiм вийшов з машини i пiднявся догори, на покинутий хутiр — хотiв усе власними очима оглянути. Там i пропав, схоже. Слiд обiрвався. Розумiєте? Бур'яни до пояса. Iде людина по них — стежину дай Боже залишає, не треба слiдопитом бути.

— Розумiю, а чому вiн не мiг повернутися власним слiдом? — запитав я. — От чому? Так навiть було б легше iти. I тут вже добре треба розумiтися, щоб виявити — поверталася людина тим самим шляхом чи «випарувалася» там.

— А тому, що Андрiй iшов ди-ви-ти-ся! Погуляти там! Ось чому. Так i казав менi, коли повернувся. Iшов з намiром обiйти усi «Бермуди» i мати уявлення про деталi. Книжку збирався писати. А дiйшов лише до першого хутора. Якби знайшов щось таке, що налякало, або передумав з якоїсь причини, то пам'ятав би. I менi сказав би потiм. А так — iшов, iшов i раз — зник. Тому й слiд обiрвався. А з'явився бiля болота, тiльки на iншому березi. Там i пес його знайшов. Уявiть собi — з нiг до голови у реп'яхах був — три днi господаря шукав. Андрiй, як до машини дiстався, зразу ж там їх вибирати почав. Двi години сидiв, а заразом мiркував, що сталося.

Венцель плiв без перестанку. Голос його припинив тремтiти i вiн викладав усе, що мав, iдучи свого роду ва-банк, розумiючи, що коли приходить час рятуватися, хапаються за соломинку. Звiсно, я не був детектором брехнi, але усе у менi сигналiзувало в одному напрямку — Василь говорить правду. Розповiдає так, як насправдi сталося, точнiше так, як знав вiн сам. Та разом з тим була ще одна обставина — я не вiрив у можливiсть iснування «Бермуд». I нехай не мiг вiдкинути взагалi факту наявностi чогось таємничого на нашiй планетi. Нехай. Але нашi українськi «Бермуди», ось тут, бiля села Гамари… Нi! Нi. Нi. I ще раз нi. Цього я не сприймав. Не знаю чому. «Очей планети» не може бути серед суцiльного бардаку i свинства. Якщо вони є, то мали б розташовуватися десь у бiльш гiдному мiсцi.

А можливо, причина у моєму переконаннi як фахiвця, взагалi як людини, що геть усе повинно мати гiдне пояснення. Усе, що зникає, має конкретну причину. «Бермуди» — причина, достатня лише в умовах нашого суспiльства. Хоч як дивно, у неї можуть i повiрити.

Несподiвано у мене перехопило подих. Цiкаво, а що сказали б про неї Камiнський з Гладким? Тi, якi пропонували сфабрикувати обставини зникнення письменника, аби тiльки пояснити й узаконити цю подiю. Що сказали б вони? Хто знає. На перший погляд така заявочка скидалася б на знущання над суспiльною думкою, але вона у нас звикла до подiбного! Щодня їй безсовiсно нав'язуються такi теми, у порiвняннi з якими гамарськi «Бермуди» геть зовсiм невинна рiч!

Я скочив на ноги i рушив до дверей. Валентин зразу здивовано закляк на мiсцi, а потiм побiг за мною. Здавалося, спиною я бачив остовпiлий погляд Венцеля, який у повнiй розгубленостi промовляв: «Куди ж ви, хлопцi? А забирати мене? За чим ви взагалi приходили??!» I я знав: що-що, а Венцель не є артистом. Зовсiм.

Ключ у замку запалювання прокрутився, мотор зревiв i джип рушив у зворотному напрямку. Я добре орiєнтувався i гнав машину навпростець через поле. Обидва «Туксони» продовжували рух дорогою, не бажаючи дерти боки. Валентин сидiв поруч i дiставав мене питаннями, збиваючи з думок. А я зробив пiвколо i вийшов майже на потрiбну точку. Ще трохи i ми опинилися у глухому кутi, куди вперлися ще тодi з хлопцями, уперше приїхавши на «Бермуди». Це була колiя, яка вела у нiкуди й закiнчувалась у бур'янах. Саме сюди ми втикнулися мiсяць тому, пiсля чого пiшли навпростець крiзь бур'яни i заблукали у сутiнках. Я добре це пам'ятав.

Тодi я не зрозумiв хто i для чого мiг сюди їздити, адже тут нiчого не було. Схоже, це й була точка, де за свiдченнями Венцеля опинився джип Чумака пiд час його так би мовити, першого, тимчасового зникнення. Чумак ходив колами, знайшов його i виїхав, ламаючи хабази, на дорогу. Так утворилась колiя у заростях, яка начебто вела незрозумiло куди.

Ззаду почувся звук мотора. Обидва «Туксони» пiд'їхали i зупинилися. Подавши їм знак залишатися тут, я знову рвонув навпростець, роблячи нову колiю. Стебла шкребли по боках машини Густавссона, вдаряючи час вiд часу по склi й осипаючи машину уламками та насiнням. Ми спустилися до болота. Я вийшов i глянув угору. Серед зарослого поля проглядалася напiвзруйнована стiна будiвлi iз залишками даху. Бiльше року тому так само, вийшовши з машини, рушив до неї Андрiан Чумак.

Валентин, плюючись i бурмочучи пiд нiс, пiшов за мною.

— Можеш не йти, — дозволив я. — Вiд «бермудських» небезпек однаково не захистиш.

— Менi грошi платять, аби охороняв вiд усього. А вже вдасться чи нi… Ще за три днi заплачено! — не приховуючи радостi, додав вiн. — А далi — бувайте здоровi.

— Три днi — також немало, — вiдхекуючись, простогнав я.

Дорогу у бур'янах, що сягали часом i вище грудей, довелося прокладати заново. I ось вони, руїни хутора. Сюди у пошуках додаткових вражень, якщо вiрити Василевi, торiк, ще задовго до свого остаточного зникнення продерся i Чумак. А далi…

Нi, звiсно, не пропав. Подiбна версiя у мене не могла з'явитися, не зважаючи на свiдчення навiть десяти таких фермерiв. Усе-таки пiшов назад своїм же слiдом. Не мiг я й погодитись iз Венцелем щодо того, що письменник три днi просидiв десь поруч, сам не розумiючи, що робить. Варiанта втручання потойбiчних сил у даному випадку для мене не iснувало у жодному ракурсi. Тому, якщо знову-таки Василь не брехав, Чумак повертався до джипа, залишеного бiля болота, власним слiдом, причому не за три доби, а одразу. Хоч перед тим намiрився обiйти геть усе. Отже, щось його налякало. Або знайшов щось таке, що несподiвано змiнило його плани. Настiльки змiнило, що, сiвши у джип, вiн зробив пiвколо i заїхав уже верхом у той глухий кут у бур'янах, де за уявленнями Венцеля, тi самi темнi сили вирiшили повернути на свiт бiлий його машину. Так виходило тепер, що загнавши машину у бур'яни, Чумак просидiв там три доби, а спiдометр джипа залишився на тих самих показниках. А пес його, Джай, шастаючи тими ж заростями, назбирав купу реп'яхiв. Так виходило. Тiльки навiщо це йому знадобилося?

Я лазив навколо руїн i обдивлявся знову й знову усе, що якихось кiлька тижнiв тому було обстежено дуже пильно. I не знайшов нiчого. Взагалi нiчого, не кажучи вже про таке, що могло б справити враження на Чумака. А може вiн забрав це iз собою? I три днi вивчав знахiдку, ховаючись у бур'янах? А потiм, коли Венцель вiдкрив, що письменник нiкуди не їздив, навiшав йому «локшини» про своє зникнення на «Бермудах». Дiйсно. Якби Чумак почав заперечувати, Василь не повiрив би i з'ясосував би далi, де той ходив i що робив. I обов'язково вiдкрив би шляхи його блукання. Тiльки тодi ще й почав би ритись у причинах такої поведiнки гостя. Щось мiг би запiдозрити. А так — пропав на «Бермудах». Чому нi? Тим паче для кого-кого, а для Венцеля такi пояснення якраз могли б i спрацювати.

Уп'яте обiйшовши залишки хати, я взявся за стiну. В одному мiсцi вона розвалилася до самої землi i далi пiдвищувалася поступово, то ж по нiй можна було вилiзти догори, майже як по сходах. Звiсно, туди вже лазили. Та й знизу усе прекрасно проглядалося. Але я повторив. I навiть став на дерев'яну конструкцiю даху, вiд якої залишалася «решiтка».

— Обережно! — крикнув знизу Валентин. — Гниле!

Та менi вже було не в головi.

Он воно що! Ось, що знайшов Чумак! Таке, що змусило змiнити плани. У пiвденному напрямку серед бур'янiв я тепер побачив обидва «Туксони» охоронної фiрми «Цербер». Вони стояли наче у котлованi, утвореному рельєфом мiсцини. Таке собi заглиблення. Тому їх не було видно анi зверху — з дороги, анi знизу — з болота. Навiть з пагорба, на якому стояв забутий хутiр, не можна було побачити цього мiсця. Тiльки якщо видертися на дах. А цього, судячи з неторканих ще два тижнi тому заростей навколо хати, не робили вже багато рокiв. Та фактично й самого даху вже не було! Отже, мiсце, де стояли зараз нашi машини i де начебто з'явився рiк тому джип Чумака, можна було побачити лише навмисно прийшовши туди. А хто i для чого може туди попертися — у суцiльнi бур'яни? Тим паче, якщо цей клапоть взагалi звикли обходити десятою дорогою!

Я злiз i присiв на камiння. Напевно, вигляд мiй був бiльш нiж зосереджений, тому що Валентин навiть не спробував запитати у чому рiч. I я був вдячний за це. Отже, прийшовши сюди i видершись на хату, Чумак побачив таке собi потаємне мiсце, куди нiхто не прийде i яке нiхто не побачить здалеку. I провiв там нi багато нi мало — три доби. Що вiн там робив? Невже у душi цiєї людини мрiї про безлюдний острiв сидiли настiльки глибоко, що в кайф було просто вiдсидiти тут три днi, вiдпочиваючи вiд усiх?

Зараз я дуже добре розумiв, що вiдчуває мисливський пес, iдучи по слiду, який стає дедалi гарячiшим. Ось чому його буквально трусить вiд нетерпiння. Але й звiр не дурний. Вiн плутає слiди, не бажаючи, щоб його знайшли. Щось подiбне вiдчував i я. I зараз був, якщо не за пiвкроку до розгадки таємницi, то принаймнi на правильному шляху. Та менi бракувало ще чогось! Дуже небагато! Якоїсь деталi, єднальної ланки, яка вiдкривала б очi на дещо важливе. Де ж вона?

А сiдаючи у джип, я несподiвано зрозумiв. Чумак не ховався. Точнiше — вiн не ховався сам. Вiн ховав машину, яку три днi нiхто не мав бачити. А сам, схоже, кудись їздив. Туди, куди потрiбно аж стiльки часу. I при цьому, можливо, навмисно казав, що насправдi був тут. Адже дав можливiсть Василевi глянути на спiдометр. Та й реп'яхи у Джая при бажаннi мiг би повибирати краще. Чи не це мав на метi? Отже, Венцель мав знати, що Чумак три днi у буквальному розумiннi пропадав на «Бермудах». Причому той же Венцель мав запiдозрити це сам! Але навiщо?

Без перебiльшення голова гула. Ми знову повернулися до Венцеля, де я «пресував» його ще кiлька годин. Але марно. Бiльше не вдалося встановити нiчого цiнного. Дверцята, за якими марила таємниця, заклацнулися. Ще один вiдрiзок, пройдений у напрямку iстини, вперся у новi розгалуження, лише одне з яких мало вивести на правильний шлях. Усе решта — припущення.

Треба було їхати. Хаотичне метання з кута у кут бiльше не могло принести користi. Прозрiння ще настане, я вiрив. Тiльки коли? Чи не буде запiзно?

Венцель стояв бiля порога хати i дивився на нас. Напевно, у головi його ще досi не вкладалося, що обiйшлось. I менi було жаль цього нехай дивакуватого, але цiлком приємного i порядного чоловiка. Врешті-решт усi ми дивакуватi, кожен по-своєму. Один викидає на вiтер грошi за непотрiбний клапоть болота, тому що обтяжений божевiльними теорiями. Iнший, також обтяжений задумами не менш божевiльними, вiдвертається вiд красивої i порядної жiнки. Що ж, у кожного свої таргани в головi.

Не годилося отак поїхати. Потім буде прикро згадувати.

— Васю! — покликав я, опустивши скло.

Валентин якраз закiнчував говорити по телефону бiля дверей одного з «Туксонiв» i я поки що сидiв сам. Василь пiдiйшов.

— Присядь ще на секунду, — попросив я. — Поки ми самi.

Валентин пiдозрiло озирнувся, але залишився на мiсцi.

— Васю, — сказав я, коли дверцята поруч зi мною заклацнулися, — повiр, менi жаль, що у тебе вийшло стiльки клопоту i нервiв через мене. Зараз вiд мене вже мало залежить. Але почав усе я. I знайшов тебе я. З мене, як не крути, почалися твої неприємностi. I я буду кепсько почуватися, якщо поїду просто так. По-перше, хочу тобi сказати ще раз — не бiйся. Усе буде добре. Гадаю, на цьому твої незручностi скiнчилися. А по-друге…

Василь дивився на мене, поїдаючи очима. I от як буває… Не бiйся зробити комусь добро, тим паче, коли вiдчуваєш, що завинив. Не бiйся вибачитися! Це вiддасться.

Я витяг кiлька доларових папiрцiв i дав йому.

— Це хоч якась компенсацiя за клопоти, особисто з мого боку.

— Не треба! Господь з вами! — замахав руками Венцель. — Задовбали ви зi своїми «зеленими»! Їдьте з Богом i бiльше не з'являйтеся! Не треба менi ваших грошей сто п'ятдесят рокiв!

— А це… — не слухаючи його, я полiз на заднє сидiння i витяг шкiряну сумку, куплену ще на початку розслiдування справи, оскiльки саме таку за моїми уявленнями має мати шеф детективного агентства. — А це, Васю, тобi на пам'ять. Ти також документи носиш. Класна рiч. Дуже зручна. От тiльки повиймаю своє.

Я бачив, як загорiлися його очi, i з задоволенням викидав з усiх кишень сумки просто на заднє сидiння свої речi, аби нiчого не забути. Та несподiвано погляд Венцеля змiнився, очi полізли на лоба вiд подиву, i вiн потягся рукою назад, а потiм ошелешено запитав:

— А це… оце… звiдки воно у вас? Це ж…

У грудях моїх щось стиснулося, коли я побачив, про що вiн. На сидiннi валявся старий зошит Чумака з недописаним романом. Знаючи, що в пiски під Одесою потраплю рано чи пiзно, я весь час возив його iз собою.

— Дайте! Ну, будь ласка!

— Навiщо воно тобi? — не зрозумiв я.

— Це ж його роман! — вигукнув Венцель. — Про край свiту! Менi ще на годину лишалося. Такий цiкавий! Я ж не любитель книжок художнiх, але тодi, ну, торiк, цiлу нiч його читав, не мiг вiдiрватися, хоч i не викiнчений. Ще й почерк жахливий. Тому й не встиг. А зранку Андрiй поїхав, я й забув про недочитане. Потiм згадав. А як повернувся вiн за три днi, ну, тодi як уперше зник, я просив — дай дочитати! А вiн…

— Авiн — що?

— Сказав, що не знає де подiв. А я ж так просив! Ну, дуже менi хотiлося дiзнатися, що далi. Андрiй усю машину перевірив. Разом шукали, удвох! I немає. Сказав, напевно, на «Бермудах» пропав. А що ж iнакше?

Я вийшов з машини i сiв просто у пожухлу траву. Ось тепер усе ставало на свої мiсця! Ну майже все. Принаймнi з'явилась ота ланка, якої бракувало. I зараз так виходило, що тi три днi у вiдкритiй ним невидимiй для чужих очей заглибинi серед горбiв Чумак провiв разом зi Свiтланою, тому що далi недописаний роман опинився у неї. Саме у цей перiод опинився, адже нiчого не заважало Чумаковi на кiлька годин дати його дочитати фермеру, якщо зошит досi був би у нього. Вiн сидiв там разом зi Свiтланою. У зарослiй котловинi помiж горбiв, яку щойно вiдкрив i я. Або кудись їздив iз нею її машиною, залишивши свiй джип у сховi. Втiм, яка рiзниця? Свiтлана збрехала менi, сказавши, що вкрала зошит пiвтора року тому пiсля iнтерв'ю.

Вiд азарту та вiдчуття близької розв'язки закрутилося у головi. Свiтлана?! Ну, невже ж…

Довелося знову разом з Василем перейтися по датах. Помилки бути не могло. Саме торiк у жовтнi Венцель читав недописаний роман, який, за словами журналiстки, вона вже пiвроку до цього вкрала у Чумака. Потiм Чумака три днi не було, а пiсля повернення зошита вже не мав.

Свiтлана. Ось хто по вуха у цiй таємничiй iсторiї. Ось хто, якщо й не винен, то принаймнi знає таке, що варто приховувати вiд мене. Це був найважливiший момент. Саме зi Свiтланою, так тепер виходило, Чумак провiв ці три днi — рiк тому, пiд час свого першого «зникнення» на «Бермудах». Хто зна, чим вони там займалися i чому пiсля цього Чумак знову повернувся до Венцеля. Але тепер я розумiв, що фермер побачив показники його спiдометра все-таки чисто випадково, i Чумак, щоб той нiчого не запiдозрив, змушений був видавати на-гора авантюрну брехню про «Бермуди». Мiг би збрехати i щось бiльш реальне — припустимо, полював десь поблизу, але ж три днi лило наче з вiдра! I Венцель це бачив. Тому така легенда аж нiяк не проходила.

Реально нiчого iншого Чумак вигадати не мiг. Ну, сидiв, чекав, поки дощ закiнчиться. Три днi?! Чому ж не переїхав два кроки i не ночував на фермi? Або поламався… То чому тодi не прийшов до Венцеля по допомогу? Ну нiчого бiльше не могло пояснити його поведiнку фермеру, який запiдозрив щось таке. От i ляпнув перше, що спало на думку, причому доволi вдало ляпнув. Тож версiя навiть прийшлася до мiсця, коли мова зайшла про недочитаний зошит.

I одразу ж почали згадуватися iншi важливi речi, якi свого часу якось залишилися поза моєю увагою. Хто у мене тодi займався Свiтланою? Роман. Взявши телефон, я набрав його i за кiлька хвилин хлопець вже перечитував менi збереженi вибiрки з Інтернету. Ось! На початку своєї кар'єри Свiтлана працювала у журналi «Природа» i вела у ньому… кiнологiчну рубрику! Он як! «Собачi» справи займали у журналi гiдне мiсце — аж двадцять сторiнок. Новини, виставки, пiзнавальнi статтi про рiзнi породи.

На щастя, пакет для мобiльного Інтернету завжди був пiд рукою, i за кiлька хвилин, розташувавшись з ноутбуком у машинi, я вже власноруч вiдслiдковував матерiали, роздобутi Романом мiсяць тому. I от як цiкаво виходило! Такi зрiлi, грамотнi репортажi з компетентними коментарями давало ще зовсiм зелене дiвча, яке — я порахував — ще навiть не закiнчило факультет журналiстики! I дiйсно, Свiтлана вступила до унiверситету у вiсiмдесят восьмому роцi, а у дев'яностому вже публікувала статтi у журналi «Природа», де й почала згодом працювати. Таке буває, коли журналiсти починають писати серйозно, ще навчаючись у вишi, але не сам по собi цей факт був дивним!

Як же я мав навести лад?

Допомiг Роман, навички якого у роботi з комп'ютером були значно кращі вiд моїх. За годину вiн телефонував, спрямовуючи мене на вiдповiдний сайт. Я вiдкрив його i одразу зрозумiв усе. Молодцi хлопцi.

Чикурда Свiтлана Борисiвна. А у її матерiалах кiлька разiв фiгурував експерт-кiнолог вищої категорiї Чикурда Борис Iванович, не iнакше, як її батько, який був суддею навiть на мiжнародних кiнологiчних виставках!

— Паша щойно телефонував з бiблiотеки, — пiдкинув дрiвець у вогонь Роман. — Сидить з пiдшивками «Природи» i республiканського кiнологiчного журналу за тi роки. Усе збiгається. Приїдете — самi почитаєте.

Тепер дiйсно усе збiгалося. Свiтлана була людиною, надзвичайно компетентною у кiнологiчних справах. I це мало сказати! Ось хто мав би бути автором задуму з Мажором.

Свiтлана. Щось замислила вона, влаштовуючи на «Бермудах» удаване мiсце зникнення Чумака i даючи менi цей зошит, аби спрямувати нас на невизначений термiн ще далi — у безмежнi пiски пiвдня Одещини. Тiльки не так сталось, як гадалось.

Я вирахував, де заховалася дичина, яка поки що й гадки не мала, що я про це знаю. I тепер потрiбно було не злякати її. Наблизитися й зумiти взяти.

ХLIX

Усе у менi вирувало, коли у записнiй книжцi свого телефону шукав потрiбний номер. Я розумiв, що ця жiнка далеко не найтупiша i не мала б припуститися такої помилки, але чого не буває у життi? А раптом? Тому цей напрям варто було перевiрити насамперед.

Вiдповiли одразу. Ба бiльше — мене ще пам'ятали.

— Привiт, — сказав я. — Як справи?

— Здоров-здоров, — була вiдповiдь. — Давно тебе не чули. Як там на чесно заслуженому вiдпочинку?

— Якби дiйсно вiдпочивав, навряд чи потурбував би тебе, — зiтхнув я. — Чим займався, тим i займаюся. Тiльки тепер уже працюю на клiєнта i власну персону. Приватний сектор.

— Ух ти… — здивувалися там. — Вiтаю. Радий. Бо таке свого часу сплiтали…

— Брехали, — посмiхнувся я. — Усе гаразд. Справа є, на сто мiльйонiв. I то вже. Потрiбно — кров з носа. Допоможеш?

— А коли я не допомагав? — була вiдповiдь.

— Оплату гарантую, — завiрив я.

— У вашiй солiдностi фiрма нiколи й не сумнiвалася. А що треба?

Нiкому за жодних обставин я не назвав би прiзвища й мiсця роботи цiєї людини, неофiцiйнi послуги якої не раз допомагали менi вирiшувати справи, котрi стосувалися перипетiй телефонного зв'язку. I вiн це знав. Тому завжди був готовий спiвпрацювати. Тим паче, щоразу заробiток його за таку допомогу був гiдний. Та зараз я ладен був вiддати усе на свiтi, аби отримати у розпорядження один-єдиний номер — той, на який, на мою думку, мала б регулярно телефонувати Свiтлана, якщо, звiсно, мої розрахунки не були знову помилковими. I я продиктував її телефон.

— Цiкавить мiсце перебування абонента, як завжди? — запитали мене.

— Нi. Справа значно складнiша. Навiть не знаю, чи вдасться щось зробити. Як тобi пояснити? Це номер однiєї жiнки. А мене цiкавить мiсце перебування одного з її абонентiв. Переконаний, вона мала регулярно з ним спiлкуватися. Номера цього абонента я не знаю. Його також треба встановити. Але у неї чимала телефонна книга! Навiть боюсь уявити, скiльки людей їй телефонує i скiльком телефонує вона. Я вже думав за якими параметрами визначати. Ну, по-перше, вiн має постiйно перебувати в одному й тому ж мiсцi. Ще, гадаю, крiм неї вiн бiльше нiкому не телефонує. Так припускаю. А бiльше… повiр, не знаю що й сказати.

— Нормально, — оцiнили на тому кiнцi. — Завдання нiвроку. Ну… Ти взагалi-то де?

— Далеко, — зiтхнув я. — Але, сподiваюся, завтра-пiслязавтра буду у мiстi. Побачимося. Поговоримо. Поки що тiльки це. Ще, Андрiєм його зовуть. Навiть не уявляю, що такого ще мiг би тобi пiдказати цiнного. Пробуй. Може, за цей час уже щось i прикинеш. Хоча…

— Гаразд, не плач наперед. Подивимось, що до чого. А хто така вона взагалi, ота цяця твоя? Ну, що абонентiв багато має?

— Взагалi журналiстка. Вiдома.

— Отже, до повних лохiв, треба думати, не належить…

— На жаль, так, можеш не надiятися. Бiльш нiж розумна жiночка.

— Ну, хоч щось приємне повiдомив, — засмiялися в трубці. — Iнодi надзвичайно розумнi люди страждають… знаєш вiд чого? Вiд власного розуму! Хе- хе… I таке коять! Давай, не журися. Приїдеш — телефонуй, побачимось.

Менi б його оптимiзм. Але я добре розумiв, що взяти цю «дичину», iм'я якiй Свiтлана, буде ой як не просто. Та ще у цейтнотi, який розпочався у мене.

Тим паче, за умови, коли навiть зараз не було остаточної впевненостi, що обраний мною напрям вірний.

L

На скiльки захоплюючою була б справа, а людина має харчуватися. Коли про це забуваєш, думки несподiвано починають вiдволiкатися, потiм виникає неточнiсть рухiв, далi трем пальцiв… I лише коли випадково потрапляєш у шлейф кулiнарних запахiв, одразу розумiєш, у чому рiч. Поїсти забули, виявляється… Коли ж це було востаннє?

Хлопцi щось наминали в однiй з машин, i пiд час зупинки до мене зрештою дійшло. У Вишгородi ми заїхали в центр i почали шукати ресторан. Той, де обiдали з Оленою, наштовхував на недоречнi думки. А за хвилину переднiй «Туксон» пiд'їхав до паркувального майданчика.

Мiсця було мало i втиснути три такi «грати», щоб вони стояли поруч, нам не вдалось. Якийсь вiдвiдувач кинув свою «Ниву», не подумавши про iнших. Тому другий «Туксон» — той, що увесь час їздив ззаду, припаркувався неподалiк за кiлька машин. Власне, менi було однаково. Валентин пiдозрiло зиркнув на «Ниву», яка заважала ретельному виконанню iнструкцiй.

А при входi до зали озирнувся на неї i я, адже на машинi були номери нашої областi. Тут, у Вишгородi. Я загальмував. А наступна думка змусила мене взагалi повернутися назад. Важко було стверджувати це отак-от упевнено, але на подiбнiй «Нивi» їздив…

Хмм…

Провiднi приватнi детективи мають бути бiльш спостережливими. Я всiвся до своєї машини, хлопцi позбиралися поруч.

— У чому рiч? — не приховуючи тривоги, запитав Валентин.

— Менi потрiбно знати, хто приїхав на цiй «Нивi», — пояснив я. — Схоже, вiн сидить у ресторанi. Я йду гляну.

— Хiба що разом, — розвiв руками Валентин.

— Таким кагалом? На нас одразу звернуть увагу, — не згодився я. — А менi не потрiбно бути упiзнаним. Я сам. Ця людина не становить небезпеки.

— Вiдпадає, Петровичу, — стояв на своєму охоронець. — Як собi хочете. Ми не можемо перешкодити вам вести слiдчi дiї, але безпека… Не дай Бог що — ви навiть не уявляєте, що потiм з нами…

Ми вiд'їхали подалi пiд дерева i продовжували дискусiю там. Становище особи, яка перебуває пiд охороною, мало масу незручностей. Зрештою ми з Валентином увiйшли вдвох. Лише за пiвхвилини пiсля того, як ще двоє вiдчинили дверi i одразу пройшли у глибину залу. Я присiв за крайнiм столиком, сподiваючись, що мене не помiтили. А помiчати особливо й не було кому. Зала виявилась майже порожньою i, затуляючись меню, я роздивився усiх.

Офiцiантка пiдiйшла швидко i запитала, що ми замовлятимемо.

— А немає у вас якогось окремого примiщення? Типу кабiнки… — поцiкавився я.

– Є, але зайнята, — вiдповiла дiвчина.

— Тодi ми, з вашого дозволу, присядемо пiд отой фiкус у кутку, — посмiхнувся я. — А ви принесiть нам щось на ваш розсуд. Перше, друге якесь м'ясне i сiк. Обiд безалкогольний.

Вона пiшла, а я зручнiше вмостився пiд гiлками. З боку мене затуляла дзеркальна колона, спереду — широка спина Валентина. Меню i далi приховувало обличчя.

— Брякни хлопцям, якби хто сiдав у «Ниву», нехай одразу маякують.

— Не дурнi, — знизав плечима мiй охоронець, але все ж таки взяв слухавку.

Це сталося на «другому», коли я боровся з недосмаженим бiфштексом. Боротьба давалась важко, бо вiд думок, навiяних несподiвано, апетиту вже не було. Вiн вийшов разом з iншим чоловiком i завернув у туалет. Що робила тут ця людина?!

– Їв, гадаю, — вирiшив блиснути розумом Валентин.

Ну, звiсно, їв. Але що робив у Вишгородi, за якихось двадцять кiлометрiв вiд «Бермуд», на яких зник Андрiан Чумак? Адже сам нещодавно сказав менi, що тут бiльше робити нiчого. Справивши потреби, вони повернулися до столу, розминувшись дорогою з третiм, вочевидь, також з їхньої компанiї, а я набрав майора Прокопчука, слiдчого, на якому на невизначений термiн зависла Чумакова справа.

— Вiтаю, пане майоре, — сказав я. — Як ви там? Що нового?

— Ну, загалом маю чим подiлитися, — вiдповiв той. — Дещо цiкаве вiдбулось, але це не телефонна розмова.

— По Чумаку? — спробував уточнити я.

— Нi. Тут, гадаю, усе знову зависло надовго. Дещо iнше, але для тебе буде цiкавим. А у тебе?

— I у мене є дещо цiкаве, — намагаючись не вiдволiкатися вiд думок, промовив я. — Гадаю, треба зустрiтись. От i ви також розповiсте.

— Хмм… Давай завтра! — запропонував вiн.

— А сьогоднi?

— Гмм… А це що, дуже важливо? Я зараз у вiдрядженнi. Вiдпадає.

— А де ви? — запитав я.

— У столицi, — зiтхнув Прокопчук. — Буду тiльки завтра. Сам розумiєш, сюди рiдко викликають, щоб похвалити, так що я взагалi нiякий. Дивись, якщо це край важливо, то хiба… увечерi. Пiзно. Повернуся сьогоднi. Але це у випадку, якщо дiйсно важливо i не можна по телефону. Кажи!

Отже, Прокопчук зараз у Києвi, принаймнi для мене.

— Ну, загалом, не питання життя i смертi, але… хотiлося б дещо прояснити. Тому все- таки… словом, якщо неважко i вашi колеги вiдпустять вас на десять хвилин, вийдiть з кабiнки до головної зали i присядьте зi мною пiд отим великим фiкусом у куточку.

Його «правець» тривав яких пiвхвилини, пiсля чого майор отетерiло промовив:

— Ти що, тут? Ну, гаразд…

За двi хвилини вiн умостився поруч, вiдверто пiдозрiло зиркнувши на хлопцiв.

— Фiрма «Цербер», охорона, — лаконiчно пояснив я.

— Добре живеш… — зауважив Прокопчук. — Ну, кажи. Хоча, може… якось без свiдкiв?

Я запитливо глянув на Валентина, той лише заперечливо похитав головою.

— Це майор Прокопчук з нашого обласного вiддiлу, — пояснив я. — Слiдчий у Чумаковiй справi.

Одночасно гiсть витяг службове посвiдчення i показав охоронцевi. Валентин неохоче пiдвiвся i перейшов до протилежного кутка зали.

— То що сталось? — ховаючи посвiдчення, запитав майор. — Яка причина панiки?

– Їхав, їхав, — пояснив я, — i побачив майора Прокопчука у Вишгородi, тобто у безпосереднiй близькостi вiд мiсця подiй. Здивувався, зателефонував йому, а вiн повiдав, що зараз у Києвi, отримує «пiлюлi» вiд начальства. Цiлком закономiрно виникла пiдозра, що його перебування тут пов'язано iз Чумаковою справою. А я також нею займаюся, причому зi згаданим добродiєм маю джентльменську угоду щодо обмiну iнформацiєю. Отака ситуацiя. До панiки, звiсно, далеко, але й для повного спокою вже пiдстав не достатньо.

— Ну-ну… — з розумiнням кивнув Прокопчук. — Гаразд. Iнформацiї у справi не з'явилось. Їздив дiйсно до Києва. На зворотньому шляху довелось такий гачок зробити. Завершити паперовi нюанси з мiсцевими пiсля наших спiльних дiй i… теми з колегами завжди знайдуться, коли є бажання посидiти.

— Зрозумiло, — кивнув я. — Але яка потреба при цьому вводити в оману iншого колегу? Пробачте, звiсно, що набиваюсь у такi…

— Припини, га? — попросив майор. — Оце я маю по телефону жувати нюанси своїх подорожей? Поїздка — вона, як така, дiйсно до Києва за «орденами». Ось головне. Усе решта — деталi, не вартi уваги. А якби я ще бабу зняв i застряг iз нею десь на добу, то також мав би тобi це пояснювати?

— Гаразд, мої вибачення. Бiльше запитань не маю. Не хочу затримувати.

— Толю… — скривився Прокопчук, озираючись. — Гос-споди… Дiвчино! Пiдiйди, будь ласка. Нам по «соточцi» налий, сонечко. За мiй рахунок. Хоча менi вже наче й вистачає…

Останнє адресувалось менi.

— За кермом, — розвiв руками я. — I роботи вдосталь. Так що пробач.

— Добре, добре, це все вiдомо… — замахав руками майор. — Нiчого тобi не станеться. По сто можна. Щоб стосунки не зiпсувались через таку херню. Ти краще послухай мене. Оце я тобi завтра-пiслязавтра збирався сказати.

Дiвчина поставила перед нами два келишки, i мiй спiврозмовник пiднiс свiй, запрошуючи мене. Я без задоволення перехилив горiлку i взявся за виделку.

— Так от, шановний, взяли ваших кривдникiв. Я вас вiтаю. I поїздка моя до столицi частково була пов'язана з цим.

Я мовчав i дивився на нього.

— I тепер знову ж таки у зв'язку з такою подiєю, я матиму до вас конкретну справу. Доведеться провести упiзнання.

— Не буде упiзнання, — вiдрубав я. — У масках вони працювали. Хапанули ви, хлопцi, якихось лохiв, а тепер робитимете цапами-вiдбувайлами… Знайома процедура. Бог у помiч! Тiльки без мене.

— Отак-от, — несподiвано розплився у широкiй посмiшцi Прокопчук. — Щойно з нашого лайна вилiз, ну, якихось кiлька рокiв, а уже стiльки гонору… Скажи, якi ми тепер… Приватне агентство, чисто працюємо… Елiта! Але упiзнання провести таки доведеться! Можна просто зараз. А протокол прийдеш писати потiм. I тодi уже пляшка з тебе!

Вiн полiз до кейса i витяг звiдти пластмасову коробочку.

— Навмисне до магазину ходив, — виливав їдь Прокопчук. — Запитував, яка тара має бути. Все-таки рiч дорога, iмпортна…

А далi моя щелепа вiдпала, а очi полiзли на лоба. На шматку розгорнутої тканини передi мною лежала… шведська блешня, втрачена, як я гадав, навiчно. Майор iз задоволенням спостерiгав ефект. Рука простяглася сама i я взяв блешню з потрiйним гачком. Ту саму, яка, можливо, врятувала менi життя.

— Розумiю, — продовжував під'юджувати слiдчий, — рука досвiдченого риболова вже упiзнала «рiдну» рiч, хоч їх тисячами штампують. Але ти все- таки подумай, якi ознаки напишеш у протоколi упiзнання. Типу, якась там мiкротрiщинка на емалi або власноруч перегнутий кут загину гачкiв… Хоча, взагалi-то дивись уважно. Ми ж цапа-вiдбувайла пiдставляємо, може й блешню у магазинi придбали…

— Розкажи… — попросив я. — Ну, будь ласка.

— Отак-от, тепер будь ласка… Ще обнiми мене. Давай сюди. — Прокопчук згрiб мою блешню у кейс. — Завтра у протоколi розпишешся, тодi вiддам. Може…

— Як взяли? — з-пiд лоба запитав я.

— Як-як… Професiйнi секрети. У Києвi хлопчики влетiли, виконуючи замовлення. А я ж давав орiєнтування ще тодi. Побачили у цього рану пiд оком. У бардачку — блешню. Напевно, сподiвався повернути тобi при зустрiчi. Ось так.

Вiдчуття вiд його розповiдi було дивне.

— Живих взяли?

— Кого як. «Твоєму» не пощастило. Четверо їх було. Двоє загинули пiд час затримання. Один поранений, але при свiдомостi. Один неушкоджений.

— I ти з ними бачився?

— Аякже, сидiв на допитах, у протоколах пiдписувався.

— I про мене питав?

— Звiсно, — посерйознiшав нарештi майор. — Звiсно, питав. От тiльки не «коляться» хлопцi. I не збираються.

— А що говорять?

— Про рану — у бiйцi п'янiй отримав, хоча є висновок судмедексперта, не двозначний. Гачками вiд твоєї блешнi рани завданi. А про блешню — на рибалку збирались. Якраз пiсля виконання завдання, на якому «засипались».

— А на чому вони «засипались»?

Я мовчав, хвилюючись, що зараз почую. Можливо, щось таке, що дозволить робити висновки на рахунок того, чого ж все-таки цi хлопцi хотiли вiд мене. Мовчав i Прокопчук, очевидно, розмiрковуючи можна чи не можна сказати правду.

— Могила… — пiдштовхнув я. — Не сумнiвайся. Нiде не випливе.

— Та й зi мною-то не дуже поспiшали дiлитися iнформацiєю, — зiтхнув слiдчий. — Так, неофiцiйнi данi. Викрадення людини.

Сергiй Нечипір, власник ветеринарної клiнiки.

Оце вже було бiльш нiж цiкаво.

— А навiщо його викрадали? — проковтнувши, запитав я.

— Навiщо… Я так собi мислю… Ну, це має бути пов'язано якимось чином з розбiрками у Мiнфiнi i арештом Ярмоленка.

— Рiк тому? — здивувався я.

— Рiк тому. — Тодi ж усе зависло. Iвашкевич втiк. Грошi не повернули. Судова справа тягнеться досi. Нещодавно Ярмоленко, кажуть, дав покази. Виявляється, капсулу з кодами рахункiв Iвашкевич, на якому офiцiйно висить звинувачення в органiзацiї усього цього, зашив пiд шкiру одному зi своїх псiв. А був вiн любитель, цiлу псярню тримав. Як чкурнув Iвашкевич — пси невiдомо куди подiлися. Гадаю, дехто, хто був при справах, одразу почали за ними полювати. Нашi вже пiзнiше дiзнались. Але факт, що пошуки тривають i досi, iнакше грошенята хтось давно привласнив би. Так от, видно хтось якимось чином вийшов на ветеринара цього — Нечипора. А той почув небезпеку i звернувся до органiв. Там цiлу операцiю органiзували — дали викрасти, хотiли подивитися, на кого виведуть. Хрiн там вивели…

— А чому саме цього ветеринара? Вiн що, зiзнався у тому, що зашивав капсулу?

— Не знаю, — розвiв руками Прокопчук. — Але якщо взяли його в «оборот», то очевидно, чимось зацiкавив. Тут ще й iнший зв'язок є. Нечипір цей — двоюрiдний брат одного клерка, який також працював у Мiнфiнi i зник за незрозумiлих обставин тоді ж. Досi нiхто не знає, де вiн.

— А прiзвище як? — тамуючи хвилювання, запитав я.

— Прiзвище… Зараз… Максюр, здається. Чи Максюрко? Нi, ну, щось схоже. Та яка рiзниця? Той Максюр чи хто вiн там такий, кажуть, не мiг мати доступу до цих механiзмiв. Але… Хто їх зна. У тiй «кухнi» сам чорт ногу зломить.

«Максюта, — подумки промовив я. — Максюта». Он воно як. Тепер i цей бiк справи вiдкривався передi мною, якщо не в усiх деталях, то принаймнi загально. I головним висновком, хоч як дивно, було те, що я все-таки на правильному шляху.

LI

По обiдi, коли ми майже пiд'їжджали до мiста, телефон мiй засигналив номером, вiд якого усе стерпло. Вiн.

— Ну, де ти? — було запитання.

— Доїжджаю.

— Якщо бажаєш, можеш просто зараз до унiверсаму. Я пiдсяду до тебе.

— За годину, — пообiцяв я.

Вiдчуття розв'язки вiдбирало глузд i змушувало тиснути на педаль.

Вiн сiв поруч зi мною i, посмiхаючись у густi вуса, подав руку. А потiм взяв мiй телефон, що лежав на переднiй панелi поруч з кермом i, набравши комбiнацiю, показав менi екран.

— Що це за номер?

— Гадаю, той, який тебе цiкавить.

— Отак зразу… — усерединi почало жахливо млоїти, вiдбираючи мову. — I… а звiдки ти взяв, що це вiн?

— Професiйнi секрети, — скромно посмiхнулися вуса.

— Нi, так не пiде. Усе надто серйозно. Надто! Я мушу бути певним. Поясни. I що, ти… вирахував його? Засiк де вiн є?!

Ставлячи це запитання, я весь буквально тремтiв. Наче Мажор, застиглий у стiйцi над перепiлкою, що заховалась у травi.

— Отак зразу… — у тон менi скаламбурив гiсть. — Ти вже хотiв мед та й лопатою гребти.

— Так… чому ж… якщо номер вiдомий… це ж для тебе як два пальцi… Ну чого смiєшся?!

— Без питань, якщо телефон увiмкнений. А якщо вимкнутий, то вибачай. Словом, така ситуацiя. Слухай мене. — Вiн зiбрався з думками. — Ота журналiстка твоя учора, пiсля того як ти менi зателефонував, поїхала… знаєш куди?

Я мовчки дивився на нього, очiкуючи почути найнеймовiрнiше.

— Просто до тебе! Уяви собi — по прямiй.

— А-а… звiдки ти знаєш, де був я? — питання моє звучало бiльш нiж дурнувато. — Здається, я тобi не казав.

— Ти що, нинiшнiй? А ти хiба вимикав свiй телефон? То чому менi не знати, де ти був? Отак просто, подивився на випадок чого. Поцiкавився. I був ти на час здiйснення дзвiнка до мене у селi Гамари Вiнницької областi. I навколо нього крутився. В основному на захiд вiд села. А журналiстка твоя тим часом на роботi сидiла. В офiсi телеканалу «Мрiя-ТБ». Там вона працює?

Я мовчки кивнув.

— Ну, бачиш… Так от, за пiвгодини пiсля твого дзвiнка вона зiрвалася i поїхала до тебе. Їхала автомобiльною дорогою. У Вишгородi була у кiлькох мiсцях. Потiм погнала до села Гнiдичi i знову повернулася. Коли їздила до Гнiдичiв, то була вiд тебе кiлометрiв так зо три, якщо по прямiй. Потiм ти повернувся до Вишгорода, а вона за тобою. А у Вишгородi якийсь момент ви взагалi перебували практично поруч. Може й бачилися. Ночувала у районному готелi. I повернулася додому перша. За двi години до тебе. Зараз вона у себе вдома на вулицi Гоголя. Сподiваюся, не треба тобi пояснювати, як я це встановив? Бо ти якийсь «тормознутий» сьогоднi.

— Нi, це зрозумiло, — остовпiло промовив я. — Знаючи її номер телефону, ти легко з трьох точок встановлював мiсця її перебування. Ти колись пояснював. А чому вона поїхала за мною пiсля мого дзвiнка до тебе?

— Не знаю чому. Це вже тобi з'ясовувати. I регулярно, практично весь час, вона телефонувала до рiзних абонентiв. Але зауваж, жодного разу на цей номер. — Вiн постукав пальцем по екрану мого телефону, де застигли набранi ним цифри. — I їй також постiйно телефонували. I жодного разу з цього номера.

— То де ж ти його узяв? — я почувався повним iдiотом.

— А весь цей час разом з твоєю журналiсткою, не вiдстаючи вiд неї анi на крок, «їздив» ще один номер. Аж вiд нашого мiста. I до села Гнiдичi з нею катався. I у готелi з нею був.

— Напевно, телеоператор її з «Мрiї-ТБ», — знизав я плечима. — Вусатий, з камерою, високий такий. Бачив його. Може й у лiжку з нею лежав. Нам-то що з того?

— Може й лежав, — погодились «вуса». — Але от що дивно: жодного разу до цього, як ти кажеш, «телеоператора» вусатого нiхто не зателефонував. Жодного! I вiн також нiкуди не дзвонив. Га? Чого б то?

— I що? — не зрозумiв я.

— Тебе це не дивує?

— Ну, припустимо, дивує. За два днi мав би хоч хтось. I що?

— А те, — «вуса» нервово похитали головою, — що у роздруківцi попереднiх дзвiнкiв отого, як ти кажеш, «телеоператора» є лише один телефончик! I все! Взагалi лише один за увесь час iснування номера. Не здогадуєшся який?

— Оцей?! — у повному розпачi я простяг свiй телефон, на екранi якого свiтився щойно записаний туди номер. — I що?

А наступної митi прозрiння все-таки надiйшло. О, Господи… Як усе виявилося просто! Вiдслiдковуючи мiсце перебування телефону Свiтлани, мiй «добрий янгол» з вусами побачив, що поруч постiйно є iнший — також увiмкнений, але без єдиного дзвiнка. I пересувається усюди разом з нею. Це ж був просто ще один мобiльний телефон у кишенi чи сумочцi Свiтлани! Iнший телефон з iншим номером, призначений тiльки для дзвiнкiв… важко було повiрити, що все-таки до Чумака, який мав десь сидiти тихо, настiльки тихо, що боявся тримати свiй телефон увiмкнутим. Це була цiлком резонна пересторога з її боку, але вона ж її i згубила. Я зрозумiв механiзм їхнього зв'язку. У разi потреби Чумак мав увiмкнути свiй телефон i набрати запасний номер Свiтлани, з якого вона розмовляла з ним i лише з ним.

А мiй спiврозмовник вдоволено кивав головою, дивуючись моїй несподiванiй «загальмованостi».

— I скiльки часу iснує цей номер? — запитав я. — Ну той, що начебто возить iз собою Свiтлана?

— Обидва iснують трохи бiльше шести мiсяцiв. Вiд лютого минулого року, — пiдглянувши до записника власного телефону, вiн назвав точну дату їхнього першого зв'язку.

Це було за чотири днi до зникнення Чумака!

От тепер дiйсно усе. Я зiтхнув глибоко, так, наче лише тепер остаточно штовхнув оту непомiрно важку снiгову кулю. Вони планували зникнення i встановили собi таємний канал для зв'язку упродовж усього часу перебування письменника у «пiдпiллi». Здавалося, абсолютно безпечно. Два номери, якi належать невiдомо кому, у стiльниковiй безоднi. Хто i як може встановити, що говорять по ньому Чумак зi Свiтланою? Виявляється усе можливо.

— Останнiй дзвiнок був два днi тому, — резюмував мiй компаньйон. — А перед тим, ще десять днiв тому. А перед тим, ще два тижнi. Отож резонно думати, що днiв за десять вони зв'яжуться знову. Тодi й з'явиться можливiсть вирахувати мiсце перебування цього номера з точнiстю до… кiлькох десяткiв метрiв.

— Але у мене немає десяти днiв!

«Вуса» лише розвели руками.

Кулаки мої стиснулися самi собою. Чумак без перебiльшення був на вiдстанi протягнутої руки. Протягни i бери! Але для цього потрiбна була одна маленька умова. Ну зовсiм маленька! Щоб вiн увiмкнув телефон. Хоча б на кiлька хвилин! I тодi той, хто сидiв зараз поруч зi мною, долучивши людей на трьох рiзних операторах i створивши таку собi тривимірну систему координат, швидко вираховував мiсце його перебування з точнiстю до кiлькох десяткiв метрiв. Пiсля цього менi залишалось тiльки дiстатися туди.

Та було у цих розрахунках одне «але», i воно гризло мене, змушуючи краятися важкими сумнiвами. Чому Свiтлана практично одразу пiсля мого дзвiнка зiрвалася з мiсця i поїхала до мене? Що це могло означати? Принаймнi те, що вона якимось чином знає про мої справи. Але чому тодi не доїхала, повернувши назад у Гнiдичах, коли до мене залишалось якихось три кiлометри? Якраз у чей час я виїхав до Вишгорода. Так виходило.

А навiщо? Не прибрати ж мене власноруч. Жiнка як-не-як. Та ще й персона моя при такiй охоронi. Дурницi. Але ж поїхала сюди, не куди-будь.

Я їхав додому i намагався прорахувати її дiї у такiй ситуацiї. А що як… що, як за моїм номером також велося спостереження, i Свiтлана таким чином дiзналась, що я розкрив їхнiй секрет? Невже таке можливе? А чому нi, якщо сам я подiбним чином стежив за нею!

Нехай, припустимо. I найлогiчнiшою за таких розкладiв з її боку була б спроба попередити Чумака. Не дати йому увiмкнути телефон! Ось що насамперед мала б зробити Свiтлана, якби дiзналася про мої плани. Тодi, враховуючи, що телефон Чумака постiйно вимкнутий, вона мала б їхати до нього сама, особисто, якщо знає, де вiн перебуває. Не дати увiмкнути йому телефон. Дiйсно, мала б. А поїхала до мене. I не доїхала. Зупинилася за два кроки — у Гнiдичах, саме у той момент, коли i я повернув назад. Отже… кiлька годин тому Чумак був зовсiм поруч зi мною? Тобто, навпаки, я поруч iз ним…

Чому нi?

Дiйсно, чому нi. Але тодi Свiтлана мала б принаймнi вимкнути свої телефони, щоб я не мiг вiдстежувати її шлях. Цього вона не зробила. А може не зробила навмисне, адже я мiг би запiдозрити, що вона здогадалась? До того ж, зовсiм не обов'язково, щоб їздила за мною сама Свiтлана. Це мiг бути її телефон. А виконувати доручення могла зовсiм iнша людина. I тодi менi важко вважати себе у цiй ситуацiї мисливцем, швидше — дичина.

У головi моїй укотре все переплуталося. Але ще нiчого не було втрачено. Нехай навiть тепер я вже далеко. Нiчого. Запах Чумакового слiду однаково мiцнiшав. Вiдчувався скажений запал. Завтра я розроблю докладний план дiй. Умовлю Густавссона з Антонюком почекати ще тиждень, махнувши рукою на усiх решта. Випрошу охорону. А нi, то сховаюся сам. Також умiю. I чекатиму повiдомлення з точними координатами його потаємного мiсця.

А Чумак — от же, буває… Невже вiн i досi там? Кiлька годин тому… Руку протягти…

А наступна думка взагалi розвеселила. Хоч як крути, виходило, що Чумак дiйсно зник у «Бермудах»???

Усе в менi бажало дiяти зараз, не чекаючи завтра. Було ще не пiзно. По черзi набирав телефони своїх замовникiв — усiх, крiм Свiтлани i Камiнського, але нiхто не вiдповiдав. Це виглядало дивно. I облишивши їх, я вирушив до офiсу «Мрiї-ТБ». Дасть Бог, менi пощастить i Свiтлана досi на вулицi Гоголя. I тодi, можливо…

Кинута дуже недоречно фраза, мiцно засiла у головi i не хотiла звiдти вилазити. I не цiкавило мене чи дiйсно могла Свiтлана спати зi своїм телеоператором. Цiкавило дещо iнше. А вiдчуття було таке, наче тицьнув пальцем у небо, розраховуючи влучити.

Звiсно, на роботi її не було. I до примiщень мене не пропустили. Проте дiзнавшись, що розшукую Свiтлану саме я, вiн вийшов до вестибюлю. Високий молодий чоловiк з вусами, який тримав тодi камеру на сходовiй клiтинцi. Пастка, яку розставив я на цього «звiра», була, безсумнівно, примiтивною.

— Пробачте, е-е… Борис, якщо не помиляюся? Ви можете передати це панi Свiтланi вiд мене? — запитав я, передаючи йому запечатану листiвку.

— Костя, — знизав той плечима. — Чому ж нi, передам. А ви їй не телефонували? Зателефонуйте, ви ж маєте номер. Якщо треба, вона пiд'їде просто зараз.

— Нi, це не термiново, — посмiхнувся я. — До речi, мiй номер змiнився. Я записав його просто на листiвцi. Нехай сама набере, якщо вважатиме за потрiбне.

Оператор покрутив у руках чистий бiлий чотирикутник i скривився:

— Немає нiчого.

— Ой, пробачте… Виявляється, забув. Запишiть самi — вiсiм…

Не даючи йому оговтатися, я почав диктувати. Хлопець виявився повним недорiкою, тому що, мацнувши по кишенях, взяв завбачливо подану мою ручку i, склавши пальцi так, як доволi важко уявити нормальнiй людинi, почав писати. Ось де ти заховався…

Вiн рушив сходами догори, а я повернувся-таки ще раз до вестибюлю i, вдавши повний склероз, запитав охоронця:

— Пробачте, е-е… забув прiзвище, хто зi мною говорив? Костянтин…

— Павличенко, — пiдказали менi.

А вiд'їжджаючи вiд офiсу, я вже набирав приймальню Камiнського. Вiдповiла, як i годиться, секретарка.

— Доброго дня! А як менi поговорити з Костянтином Павличенком? Не пiдкажете номер, за яким його можна знайти?

— Павличенко? — здивувалися там. — Та вiн у нас уже не працює.

— Ой, а давно?

— Та вже з пiвроку, напевно…

Ось як! Виходило, Свiтлана забрала свого кавалера на «Мрiю-ТБ» майже одразу. I навмисно, складаючи матерiал про штат Камiнського, не подала його. I на колективнiй фотографiї хлопця також не було. Напевно, вiн i знiмав. Кому ж це робити, як не професiйному оператору?

Ну, звiсно. Ще б… I це означало, що хлопцям моїм доведеться негайно вирушати до Києва. Усiм трьом з мiркувань безпеки, адже такої охорони як я вони не мали.

LII

А подiї й самi не бажали чекати до завтра. Вони хотiли розгортатися сьогоднi. Уже. Причому стрiмко й непередбачувано.

Це навiть не нагадувало картковий будиночок. Усе, що я набудував, просто кануло у прiрву. Миттєво, наче пiд час землетрусу у розлом земної кори. А поховала усе за iронiєю долi та сама подiя, що й заварила — дзвiнок Андрiйовича. Вiн i не дав менi пiднятися у супроводi охорони додому. Важко було сказати, що могли означати такi його iнтонацiї, але не розпитуючи, я завiв машину i погнав на протилежний кiнець мiста.

Вони сидiли у маленькiй кабiнцi — Антонюк i Густавссон, а мiж ними мiй колишнiй шеф. Пляшка коньяку була на майже порожня, i якщо на депутатові його дiя практично не спостерiгалася, то нiмець, чи то пак швед, був уже свiй «у дошку» й одразу почав ляскати мене по плечах, заплiтаючи щось по-своєму.

Не передбачаючи нiчого доброго, я мовчки глянув на Андрiйовича.

— Ну, все, — замiсть привiтання сказав вiн. — Можеш розслабитись.

— У планi? — не зрозумiв я.

— Анатолiю Петровичу… — почав Антонюк, пiдсуваючись до мене i виймаючи чорну папку. — Тут така справа… Якщо ви пам'ятаєте, ми, тобто замовники вашi, п'ять осiб, пiдписували з вами, як керiвником приватного агентства, таку угоду… от…

На стiл лiг друкований аркуш, змiст якого я знав практично напам'ять.

— I що? — не намагаючись надати своїм iнтонацiям хоча б трохи привiтностi, запитав я.

— А те, що у цiй угодi пiд пунктом «шiсть крапка два» сказано, що будь-яка зi сторiн при бажаннi може розiрвати цю угоду у будь-який момент. Правда, з деякими умовами. Тобто, якщо стосунки припиняються з нашої iнiцiативи, то це необхiдно погодити з усiма членами групи замовникiв i вам має бути виплачена сума за кiлькiсть вiдпрацьованих днiв. За досягнення вашi ми платили добре, хоч такої умови не записано взагалi. Ви згоднi?

— Так, — залишалося кивнути менi.

— I прекрасно, — зрадiв народний слуга. — Тодi ось документ, згiдно з яким, усi вашi замовники погоджуються з необхiднiстю припинити пошуковi заходи. Ось — пiдписано усiма. Особи засвiдченi нотарiально.

Ще один аркуш лiг на стiл передi мною. Густавссон лiз iз незрозумiлими принаймнi для мене зауваженнями i страшенно заважав зосередитися. Андрiйович, уздрiвши, як я «закипаю», налив йому.

Документ був зовсiм свiжий i мiстив не лише сьогоднiшню дату, а й годину пiдписання. Ось чому нiхто не бажав вiдповiдати на мої дзвiнки — адже у цей час якраз i вирiшувалося, що ж робити далi зi мною. Я пiднiс аркуш ближче — пiд самi очi, якi раптом почали погано бачити. Оленин пiдпис стояв у належному мiсцi, акурат навпроти прiзвища. Швидкий, упевнений розчерк. Рука жiнки, що не належала до «усiх», не мала сумнiвiв, ставлячи автограф.

— А ось, — вiв своє Антонюк, — i ваша зарплатня — поденна так би мовити, за угодою й у мiжнароднiй валютi. Прошу перерахувати.

— Вiрю, — знизав плечима я. — Немає потреби.

— Ну тодi… — депутат зробив широкий жест як руками, так i усмiшкою, — потиснемо руки i залишається тiльки налити.

Я мляво торкнув протягнуту долоню i запитав:

— А пояснень можна попросити? Звiсно, ви не зобов'язанi. Усе законно. I все-таки. Хотiлося б знати чому так несподiвано вiдпала потреба у моїх послугах. I що менi робити зi своїми надбаннями.

— Купiть собi машину гiдну, — здивувався Антонюк. — А оце дрантя нiмцевi повернiть. Хай їздить. Ось! I з охороною ще день можете «вишивати»! Круто так. Усе заплачено, фiрма грошей назад не поверне. Так що їздiть до пiслязавтра з «церберами», нехай працюють!

— Ви не зрозумiли, — ледве стримуючи лють, пояснив я. — З надбаннями слiдства. Мого слiдства. Iнформацiєю, яку я зiбрав i якою володiю. З нею що робити?

— З нею? Можете собi залишити. На пам'ять. Усi вiдомi люди на старiсть пишуть мемуари. От i використаєте. Ви ж будете найвiдомiшим детективом сучасностi, принаймнi у нашiй країнi. А писати, я чув, умiєте.

— Дякую, — промовив я, забираючи грошi i свої примiрники документiв. — Було приємно спiлкуватися.

Хлопцi з охорони, що пропустили повз вуха Антонюковi заштрики, мовчки рушили за мною.

— Не п-поня-ав… — почулося позаду. — Анатолiю, ну як же так? Не по-людськи якось! Та й причини… ви ж самi хотiли знати!

— Толю! — чулося, як Андрiйович з гуркотом пiдхоплюється зi стiльчика. — Толю, зачекай!

Я лише пiдняв руку на знак вибачень.

Андрiйович наздогнав мене аж надворi.

— Ну, ти даєш… Можна iнфаркт дiстати — за тобою бiгти… чекай… дай вiддихатися… Толю… Та стань ти накiнець, бляха-муха!

— Уже стою! — вiдрапортував я, вiдчиняючи дверцята джипа. — Нiмець нехай сам за ключами приїжджає. Я пiшки додому не пiду. Не було такої угоди. Нiде не записано!

— Толю! Зажди… Слухай мене. Iдемо, повернемося. По сотцi вип'ємо, це не завадить. А хрін цей зараз нiмця додому потягне — ти ж бачиш, гiсть зовсiм нiякий, ляже ось-ось. А ми залишимось i спокiйно поговоримо. I Прокопчук пiдiйде, казав. Є про що.

— Не хочу, — вiдрубав я. — Кажiть тут, як маєте що. А по сотцi — нi. У мене завтра день напружений.

— Чого раптом? — не зрозумiв Андрiйович.

— Як чого? Хiба детективну агенцiю лiквiдують?

— Нi, звiсно… — розвiв руками той. — Хто ж може лiквiдувати? Твоя вона…

— Ну от, треба працювати.

— А… у тебе що, i клiєнти вже є?

— Я сам тепер буду своїм клiєнтом. Ясно? Он, — я витяг i потрусив грошима, — бабла вистачає, щоб оплатити.

— Придурок! — визвiрився колишнiй шеф. — Дурня кусок! Не навчило тебе попереднє життя! Ану, сiдай у машину! Сiдай, кажу!

I не чекаючи, вiн усiвся на пасажирське мiсце. Менi нiчого не залишилось, як сiсти за кермо.

— Толю… Дорогенький мiй Толю! Ти послухай раз старого дурного начальника, нехай навiть колишнього. Їдь додому i виспись. Поки охорона при тобi. А завтра зрання iди до Свiтлани i знiмися у передачi. Розкажи, як ти шукав i що знайшов. I повiдом, що пса знайшов Чу-ма-ко-во-го i тепер сам їздитимеш з ним на полювання, оскiльки панi Олена на нього не претендує. Зрозумiв? А усi, як ти кажеш, «надбання» ти вже передав слiдству. О-фi-цiй-но-му! I зробив ти усе, що мiг, i бiльше нiчого зробити не в силах. А вiд управлiння приїде слiдчий у справi майор Прокопчук i це пiдтвердить. I подякує тобi привселюдно за плiдну спiвпрацю. А от тодi сиди вдома i чекай нових клiєнтiв. Повiр, пiсля такої реклами вони не забаряться.

— Ясно… — промовив я, даючи зрозумiти, що запитань бiльше не маю.

— Що тобi ясно?! — знову скипiв Андрiйович. — Ти знаєш вiд кого виходить iнiцiатива припинення твоїх пошукiв? Вiд Камiнського. А Камiнський хто? Камiнський у даному випадку те саме, що й Гладкий. А Гладкий — це «Надiя країни». Ти добре зрозумiв мене, турку? Гладкий — надiя! Нашої довбаної країни! Структура, яка за теперiшнiх часiв може гнути що хоче i куди хоче. I якщо Гладкому потрiбне термiнове припинення твоїх пошукiв, отже — змiнилася ситуацiя i з'явились iншi iдеї. А у нашому вiдомствi, я сподiваюся, ти не закiнчений придурок i я можу тобi це сказати… Так от, у нашому вiдомствi шепiт такий пiшов, причому конкретний шепiт, начебто знайшли Чумака. Однi кажуть самого Чумака, iншi — машину зi слiдами його загибелi… Словом, точно нiхто нiчого не знає. I займається цим знаєш хто? Клепарський особисто. От хто. А Клепарський позавчора був знаєш де? У Вiнницькому обласному вiддiлi. I у Вишгородському райвiддiлi. I по району їздив. Кiпiшу стiльки було, що й до нас докотилося. I я гадаю, був вiн там не просто так. Ти ж у тих мiсцях добряче «нарив». Не знаю, там пропав Чумак чи нi, але тепер, якщо фабрикувати щось, то там стопудово зручнiше. Ну от i думай. Якщо такi сили зацiкавленi, то злiплять будь-що. Звiсно, те, що влаштовуватиме «тих». I пiсля цього… якщо не дай Бог… ти викинеш щось таке, що не вписуватиметься у вибудовану систему… Ти розумiєш? Зникнеш, як в електром'ясорубцi. Так зникнеш, що нiяка, курва, генетична експертиза потiм не встановить, де з тебе фарш, а де не з тебе! Ти зрозумiв, бовдуре?!

Андрiйович, який сидiв весь час нахилений до мене, зрештою вiдкинувся на спинку i перевiв подих.

— …i я гарантую тобi, що у випадку, якщо зробиш так, як я кажу — нiчого тобi не загрожуватиме. Можеш смiливо без охорони по усiй країнi як Чумак швендяти. Не вигiдно їм буде прибирати попередника, щоб сiяти сумнiви щодо власних здобуткiв. Так що пiди, привселюдно скинь вантаж непотрiбний i живи спокiйно. I мою стару совiсть не «вантаж», i без того тяжко. Чорти б його… Час на пенсiю…

Дверцята зачинилися так тихо, нiби вiн вже й не мав сили пiсля усього, що робив упродовж години, аби переконати мене. Дуже повiльно, десь на задвiрках свiдомостi я починав розумiти. Поступово починав. Звiсно, Андрiйович мав рацiю. I тепер я вже iншими очима дивився на подiї останнього дня, знаходив їм iнше трактування. Он що означало перебування Прокопчука у Вишгородi! Он що, виявляється, означала поїздка Свiтлани до Гнiдичiв. I не мiй дзвiнок до людини, яка негласно забезпечувала мене даними через мобiльного оператора, послужив пусковим моментом. Зовсiм нi. Увечерi напередоднi їй запропонували поставити пiдпис пiд документом, який зараз лежав у моїй тецi. А отже, одразу вона зрозумiла, що заварюється «щось таке». А у неї, хоч i настали нелегкi часи, також були знайомства в рiзних гiлках влади, як i в органах внутрiшнiх справ. Послуги вiдомих журналiстiв потрiбнi усiм. Тому iнформацiю, яку менi щойно «злив» Андрiйович, Свiтлана здобула ще ранiше. Вона швидко збагнула, чого Клепарський, керiвник такої структури, генерал, другу добу товчеться у Вишгородi, поблизу мiсця начебто зникнення Андрiана Чумака. От i рвонула зi своєю знiмальною групою туди. А я гадав — Чумака попередити… Напевно, i зараз «риє землю» вiд душi, використовуючи усi зв'язки, а також власну чарiвнiсть. А у тому, щоб тримати i далi руку на пульсi механiзму пошуку письменника, вона зацiкавлена неабияк. Хай там що, я продовжував вiрити у це.

I вже зовсiм пiзно, увечерi, я отримав ще один «подарунок», цього разу доволi приємний. Телефонували хлопцi, якi ще зранку поїхали до Києва. Нiна Василiвна упiзнала високого чоловiка з вусами, зображення якого показав їй Сергiй. Це був телеоператор «Мрiї-ТБ» Костянтин Павличенко, який вдерся тодi разом зi Свiтланою на мою сходовуклiтинку. Щоправда, прийшовши по Мажора, вiн був без вусiв i мав iнакшу зачiску.

Це був повний розпач. I я вже не вiрив, що завтра зранку пiдведуся з працездатною головою i новими iдеями. Час «зливати воду». Останнiм бажанням було зателефонувати Оленi i «подякувати» за «пiдтримку». Але навiщо? Що вiд неї залежало? А отже, навiщо зайвий раз псувати нерви жiнцi, яка намагалася не належати до «усiх»?

Я постелив Валентину у сусiднiй кiмнатi, хоч вiн i вiдмовився категорично, а сам зачинився на ключ у своїй, розумiючи, що також спати не зможу. Була друга година ночi i життя за вiкном давно заспокоїлося. Бiля джипа Густавссона примостився один з «Туксонiв» охоронної фiрми i у ньому також не спали. До закiнчення наступної доби вони мали мене охороняти. Ще двадцять двi години. Купа часу.

Притуливши напiвнахиленого стiльчика до зачинених дверей, я все-таки вмостився на диванi i поклав пiстолет поруч iз собою. Зайвi перестороги. Хоча б тому, що не захиститися вiд м'ясорубки, яку так художньо змалював Андрiйович, пiстолетом з гумовими кулями.

LIII

Зранку наступного дня вичищений та виголений пiсля кiлькаденних тинянь бездорiжжям, ополiснутий «холодним душем», який вилили на мене Густавссон з Антонюком, наче нова копiйка, я з'явився бiля офiсу телеканалу «Мрiя-ТБ». Обличчя Свiтлани не виражало здивування, коли, вийшовши з машини, вона побачила мене у супроводi охорони на двох «Туксонах».

— Доброго дня… — посмiхнулася вона, не так широко i упевнено, як завжди. — Що ж ви не зателефонували? Що за фокуси з листiвками? Мене могло й не бути. Я вранцi збиралась їхати, навiть думала не заїжджати сюди. А… ви далi при охоронi?

— Звiсно, — розвiв я руками. — Моя персона, навантажена таємницями, тепер дорого коштує. I як вiдрядження?

— Як завжди, змучена i не виспана, — поскаржилася Свiтлана.

— I безрезультатно… — спiвчутливо додав я.

— А… чому ви так вирiшили? — на мить розгубилася вона.

— А як ви думаєте чому? Поворушiть сiрою речовиною. Словом… — я видав натягнуту посмiшку. — Є розмова, панi Свiтлано. Розмова серйозна. I конкретнi пропозицiї. Ви ж хотiли Чумака? Ну ось, я готовий виконати ваше бажання.

— Ви-и… Я правильно зрозумiла?… Так… Ви ж, начебто… вже не займаєтесь цим. Принаймнi я разом з iншими пiдписала розiрвання угоди. Воно що, ще не дiйшло до вас? Ну, цей документ… Вам що, не повiдомляли?

— Свiтлано, — я iз задоволенням спостерiгав її розгубленiсть. — До чого тут документи? У мене з вами особисто була джентльменська угода. Хiба ви забули? Я давав вам обiцянку, що коли знайду Чумака, то що?… вiддам його вам. Вам i тiльки вам. Брали ви з мене таку обiцянку?

— Ну… так. А…

— От я й виконую. Ми ще потiм з вами роман збиралися закрутити. Що, забули?! Хоча, якщо воно вам вже не потрiбно, — вiддам комусь iншому. Охочих багато.

— Заждiть! — рiшуче перервала Свiтлана. — То ви… ви що… знайшли його?! Ви… це хочете сказати?

Я дивився просто на неї, упритул, намагаючись прочитати по обличчю усе, що могло б мати якусь цiннiсть. Тому й зволiкав з вiдповiддю.

— Чому ви мовчите? Я розумiю. Давайте до мене. До бiса усi поїздки. Ходiмо! Вважайте, я тепер тiльки для вас. Бiльше нi для кого. Ходiмо. А…

Вона потягла мене за рукав у дверi, але Валентин та iншi рушили слiдом. У її очах з'явилося запитання.

— А я тепер без них нi на крок. Усе це — моя охорона. Фiрма «Цербер»! Ну, ви знаєте. Я ж тепер навантажений таємницею Чумака, а це, як ви розумiєте, декого не влаштовує. Так що…

— Розумiю, — Свiтлана зрештою оговталась i почала демонструвати незворушнiсть. — Але у нас цiлком безпечно. I своя охорона, як бачите.

— Бачу, — посмiхнувся я, — але або з охороною, або… до ваших конкурентiв.

— Навiть так? Ну гаразд, — знизала вона плечима. — Якщо це ваша умова… Але я мушу узгодити це з керуючим. Ви ж пропонуєте менi пустити озброєних людей у наше примiщення.

— Немає потреби, — заперечив я. — Поговоримо у моїй машинi. А далi побачимо — iти до ваших примiщень чи нi.

— Ну, гаразд, — скривилась вона. — Ви так обставляєте… Можна подумати, що саме я становлю для вас загрозу. Зараз. Буквально двi хвилини, я мушу дати деякi розпорядження.

— Подумати можна про будь-що. А от щоб приставили охорону, яка коштує зовсiм не дешево, потрiбнi серйознi пiдстави. Сiдайте зараз! — я рiшуче вказав на дверцята. — Поки ви даватимете свої розпорядження, я вже говоритиму у прямому ефiрi на iншому каналi.

Вiдпустити її зараз, навiть на двi хвилини, я не мав права.

Так, був, звiсно, шанс, що опинившись на самотi, ця незворушна жiнка просто зараз нервово висмикне телефон i зв'яжеться з ним. Нехай навiть вiдомий менi номер завжди поза зоною — не можна вiдкидати, що у них щось було передбачено на такий випадок. Чумак мiг мати ще один телефон, завжди увiмкнений, з номером, яким ще не користувався нiхто i нiколи i який через це жодним способом не мiг бути визначений. Була, як не кажи, iмовiрнiсть, що Свiтлана от просто зараз термiново зв'яжеться з ним, аби поставити лише одне запитання: «Ти на мiсцi?». I тодi оце саме мiсце одразу стане менi вiдомим. От тiльки дуже великими у цьому випадку ставали шанси не знайти потiм там Чумака. Вiн мiг знятися негайно. I тодi…

Я не бажав так ризикувати, хоча iдучи iншим шляхом, ризикував не менше. Та що вдiєш, це вже була дiйсно гра ва-банк.

Нiчого не розумiючи, вона всiлась на переднє сидіння, а я за кермо.

— Це i вiд мене вас охороняють?! — здивувалася Свiтлана.

— Вiд усiх, — безапеляцiйно заявили ззовнi, зачиняючи дверцята.

— Вони лише чесно вiдробляють грошi, — розвiв я руками. — Та й з мого боку немає жодних заперечень, особливо пiсля усього, що сталось.

— А що сталося? — не зрозумiла вона.

— Спробували усунути, коли надто близько пiдiбрався до Чумака. Пощастило. Невже вам не повiдомляли?

— Ну, так… Хоча у подробицi не вдавалися, — вона на мить замислилась. — А ви такий закритий, що другий раз i питати не наважуюся.

— А я думаю, вам розповiли усе. I знаєте ви бiльше, анiж робите вигляд. Ну, та менше з тим. То що з Чумаком — берете? Я маю на увазi справжнього Чумака, а не ту повну лажу, яку ви вже два днi рознюхуєте пiд Вишгородом. Хоча, може, вона бiльше вас влаштовує.

— Чому ви говорите натяками?! — стала дибки Свiтлана. — Якби я знала бiльше, то не кидалася б мiж вами i другими такими розумниками! Говорiть конкретно. Що ви пропонуєте?

— Хочу зробити заяву на телебаченнi. Про справу Чумака, як ви розумiєте. Обов'язково у прямому ефiрi. Причому з вiдповiдною попередньою рекламою, ви ж знаєте, як це робиться. «Сьогоднi увечерi у прямому ефiрi виступатиме директор детективного агентства Анатолiй Рибак про справу Чумака. Детектив стверджує, що розкрив цю справу, i хоче, щоб усе вiдбулось у прямому ефiрi». До речi, про моє ставлення до вишгородських подiй ви також скажете. «Пiсля його заяви за деякий час наша знiмальна група у супроводi охорони, оскiльки на нього вже були замахи, попрямує до мiсця, де ми побачимо корифея вiтчизняної лiтератури у тому виглядi, у якому вiн є зараз. Ми проведемо кiлька днiв, годин чи хвилин у приємному товариствi пана Рибака, якому вдалося зробити те, чого за бiльш нiж пiвроку не змогли»…

— Ви з глузду з'їхали?…

— …вам вже виднiше, як обставити це шоу, щоб здерти побiльше з ваших рекламодавцiв. У цьому планi я нi на що не претендую.

— Ви з глузду з'їхали! — повторила Свiтлана. — А хто менi дозволить це зробити?! Я не вирiшую таких питань. На телеканалi є керiвництво! I таке можливо лише у тому випадку, якщо ви пред'явите докази усього, що тiльки-но сказали. Незаперечнi докази! Якщо ж нi, про це не може бути мови!

— I Чумака приберуть тi, вiд кого вiн сховався. Ще до приїзду вашої, тобто нашої знiмальної групи. Або ж…

— Що «або ж»? — Свiтлана нервувала дедалi бiльше.

— Або вiн вислизне сам, якщо ще зацiкавлений у власному зникненнi.

— Отже, ви стверджуєте, що Чумак живий… — уперше за всю розмову Свiтлана подивилась менi в очi.

— Звiсно, панi Свiтлано! — розцвiв я. — До вас ще не дiйшло? Звiсно, стверджую. Але якщо це для вас не новина i вам не цiкаво…

— Ви плетете таку нiсенiтницю, — похитала головою вона. — Менi надзвичайно цiкаво. Я не вiдмовляюсь i хочу з вами спiвпрацювати. Але ви мусите надати докази, що знайшли його. Iнакше нi з вами, нi навiть зi мною на телеканалi говорити не схочуть. Ви розумiєте це? Ви знаєте, скiльки коштує година прямого ефiру? Ви уявляєте, що свiтить менi, якщо це виявиться «булькою»?

— Ще недавно ви готовi були днювати i ночувати зi мною у прямому ефiрi, — вiв своєї я. — Що змiнилось тепер? Яка причина? Чи не у тiм, що не купився на вашi одеськi штучки?

— Господи… — вона безсило похитала головою. — Анатолiю! У вас геть чисто шарабани поїхали! Очевидно через те, що хтось почав ставати вам на хвіст. До чого тут я? Ви поводитесь як дитина i ставите мене у дурне становище! Менi набридли вашi iдiотськi iгри! Ви блефуєте i я це бачу. Тiльки не можу збагнути, чого добиваєтеся.

— Ви самi себе ставите. — I мiй терпець також почав уриватися. — Послухайте мене, Свiтлано. Уважно послухайте. Я знаю, що ви знаєте, де вiн. Для мене це встановлений факт. Зрозумiли? I враховуючи, у яку халепу я потрапив, менi тепер нiчого не залишається, як iти напролом. Тепер ви для мене — єдина ниточка, яка веде до нього. Ба бiльше, для мене факт, що ви замiшанi по вуха у його зникненнi. Мене покинули усi, але я маю розум, руки i, уявiть собi, детективну агенцiю. А найголовнiше — забув сказати, багато дуростi у головi. I я не вiдпущу вас. Переслiдуватиму доти, доки не розкрию, у чiм справа. I тодi вiддам вас у руки правосуддя. А почну з того, що розповiм на всю країну те, що знаю на даний момент. На iншому телеканалi. Сьогоднi. I сьогоднi ж передам усе, що маю, слiдчому. Хiба мене встигнуть прибрати з другої спроби. Проте зробити це ще добу буде не так легко. Втiм, як бажаєте. Я пропоную вам змову. Моя вимога така: ви розповiдаєте менi усе, що знаєте, правду. I показуєте Чумака — це обов'язково.

— Чумака?! — Свiтлана вигукнула це так, що мiг би почути й сам зниклий письменник. — Ви ж щойно переконували мене, що знаєте, де вiн! Ви ж збиралися вести до нього знiмальну групу. А тепер я маю вам його показати?! Анатолiю, здається, ви почали конкретно «блудити».

— Та нi, — стримано посмiхнувся я. — Усе контролюю. Я ж не казав, що знаю, де вiн, пригадайте. Казав тiльки, що розкрив його таємницю. А координати — це справа часу. Гадаю, кiлькох днiв, не бiльше.

— Ви ще й авантюрист, шановний… — похитала головою вона.

— Так от, щоб координати Чумаковi не вiдкрилися привселюдно, — вiв я, — ви показуєте менi його вже. Натомiсть обiцяю, що судитиму вас сам. А мiй вирок, як ви розумiєте, буде м'якшим. За будь-яких обставин. Що я можу взагалi, якщо поміркувати? Отож вирiшуйте. I вирiшуйте вже. Мене чекають.

Вона навiть не поворухнулася. Мовчав i я. Хвилини тяглися. Вiдчуття було таке, наче тицьнув пальцем у небо.

— Усе, їдемо.

Повернув ключ у замку i взявся за кермо. Охоронець елегантно вiдчинив панi дверцята. Свiтлана продовжувала сидiти нерухомо. А потiм нарештi промовила:

— Ви знаєте, коли я уперше з вами стикнулася, то зразу побачила, що ви людина важка i незручна. Але про те, що ви манiяк, якось не думалося.

— Ваша справа, ким мене вважати, — знизав я плечима. — Ви також менi не симпатичнi як людина. Але зараз для мене має значення лише одне — ви обманювали мене. Рiк тому ви були з Чумаком упродовж трьох днiв у степу поблизу села Гамари. Є там таке вiдлюдне мiсце. Ви знаєте. Ви були з ним там. Пiд проливним дощем. Приїжджали туди до нього. Саме там вiн передав вам зошит з недописаним романом, який ви потiм вiддали менi, збрехавши, що вкрали його значно пiзнiше!

— Так це все ви по зошиту встановили? — iстерично гиготнула Свiтлана.

— Не має значення, — розвiв я руками. — Головне, що встановив. Вашi з ним «бермудськi» подорожi — факт. I пес-двiйник, здобутий обманним шляхом у Києвi, також ваша робота. Усе. Цього достатньо, щоб я став манiяком i почав переслiдувати вас. Не буду пояснювати вам, як встановив це. Професiйнi секрети, знаєте. Але я не телепень. I тепер буду головним джерелом ваших проблем. Як i ви моїх, до речi. Отож усе справедливо.

Я бачив її розгубленiсть. Вона пробивала крiзь зовнi незворушний вигляд цiєї жiнки, хоч як вона прагнула затиснутись i сховати її. А ще сумнiви, вагання. На початку нашого спiлкування Свiтлана задiяла усi необхiднi механiзми захисту. I поводилася вiдповiдно. I усi зусилля спрямовувала на те, щоб не бути викритою, не потрапити до якоїсь з моїх хитромудро розставлених пасток. Тепер її поведiнка змiнилась, а система захисту почала давати збої. Свiтлана паралельно думала про щось iнше! Я бачив це! Її висновки, вiдповiдi вже не були чiткими i народжувалися значно повiльнiше. Воно й не дивно. Навiть така розумна голова, не могла одночасно вирiшувати кiлька завдань, обдумувати кiлька проблем.

— Менi потрiбно вийти на кiлька хвилин, — тепер вона дивилася просто менi в очi, не приховуючи до мене «теплих» почуттiв. — Як жiнцi, розумiєте? I я не хочу, щоб за цей час ви поїхали на iнший телеканал.

Останнє вона промовляла майже по складах.

— Обiцяю вам, що за цих кiлька хвилин не поїду на iнший телеканал, — у тон їй вiдповiв я. — I звiсно, не затримую вас. Але хочу попередити про одну рiч.

Це був мiй останнiй козир у цiй грi. Якщо вiн не спрацює, далi нiчим буде бити. Я вивiв на екран свого телефона номер, що мав належати Чумаковi i показав їй.

— Не раджу вам робити цього. Ви розумiєте чому. Як тiльки цей номер увiмкнеться, або навiть другий — запасний, то про його мiсце перебування одразу дiзнаються iншi люди, задiянi у пошуку, i у яких я не впевнений. I тодi питання, що робити з Чумаком, вже не буде суто нашим. I я втрачу можливiсть впливати на подальшi подiї. Зараз же тiльки ми з вами вирiшуємо, що робити далi.

Свiтлана довго дивлялась на екран, так нiби вирiшувала чи знає його напам'ять. Насправдi ж вона думала. Зважувалася. Нiяк не могла.

— Ще раз, будь ласка, — терпляче повторив я. — Наразi це лише наша з вами таємниця. Поки вiн не увiмкнув телефон для зв'язку з вами. А вiн може зробити це будь-коли i без ваших спонук. Навiть ще сьогоднi до вечора. Навiть упродовж найближчої години. У нас з вами не так багато часу, щоб дiстатися туди i завадити цьому. Я ж не ставлю за мету вiдкрити вашу таємницю своїм замовникам. Та ще й колишнiм.

— Тодi навiщо вам? — тихо запитала вона.

— Тому що манiяк. Ви ж самi казали. Справдi, я важка людина. Хоча б тому, що звик усi справи завершувати. Завершу i цю. Будь-що-будь. I якщо ви не погодитесь на спiвпрацю просто зараз, я не пожалiю вас. Нi вас, нi його. Вирiшуйте.

— Дивiться, щоб потiм не жалiти самому, — ще тихiше промовила Свiтлана. — У вас також ще є можливiсть повернути назад. Поки це, як правильно ви зауважили, нашi з вами справи i бiльше нiчиї.

I не було у цих словах погрози. Лише сум. Не вiдчулося й страху. Натомiсть з'явилось якесь божевiльне вiдчуття. З'явилося раптово, в одну мить. Оте ейфоричне вiдчуття перемоги.

Воно прийшло тодi, коли Свiтлана промовила — «я згiдна».

LIV

Старшим моєї охорони сьогоднi був Iгор — хлопець мовчазний i не дуже контактний. Видно було, що у мене з ним нiчого не вийде. Проте я вiдкликав його убiк.

— Така ситуацiя, — почав я. — Обставини мої мiняються. Словом, охоронних послуг бiльше не потрiбно. Як ми маємо розбiгтися, щоб усе було гаразд?

У вiдповiдь вiн лише похитав головою:

— Не вийде.

— Як так? — не зрозумiв я. — Якщо клiєнт ваших послуг не потребує, ви що, у примусовому порядку?

— Не ви клiєнт, — коротко пояснив вiн. — Клiєнт — юридична особа, яку становить група людей, замовникiв. У вас з ними угода. Один з пунктiв цiєї угоди говорить, що охорона вашої особи може здiйснюватися у разi визнання такої необхiдностi з будь-якого боку. Тобто у даному випадку таку необхiднiсть визнали вони. Подали нам замовлення. Оплатили. Отже, ми вiдповiдальнi перед ними.

— I що, я без вас не маю права? Нiкуди? А якщо я сам вiдмовляюся?

— Виходить, що так, — знизав плечима Iгор. — Ви маєте право, ми — нi. За п'ять хвилин вас можуть убити, i вони нас потiм по судах два роки тягатимуть.

— А якщо моєї угоди з ними бiльше немає? — не здавався я. — Її розiрвали i вiдповiдний документ про це я покажу вам просто зараз?

— Нi на що не впливає, — похитав головою охоронець. — Це вашi внутрiшнi справи. У нас оформлено та сплачено. Це основне.

Схоже, цю угоду складала розумна людина. Отже, якщо я схочу втекти, залишитися сам, вони побiжать за мною. От вляпався. Це вже скидалося не на охорону, а на якесь стеження, конвой. Я зрозумiв. Напевно, саме два днi потрiбнi були Гладкому з Камiнським i тим, хто за ними стоїть, аби обставити фiнал Чумакової справи належним чином. I вони хотiли мати гарантiю, що за цей час я не викину чогось такого, що поламає їхнi плани. Звiсно, у можливiсть появи живого Чумака вони не вiрили, але розумiли, що я здатний повернути слiдство у такий бiк, що колотитиметься ще довго.

— Нормально, — посмiхнувся я. — Iгоре, слухай, а якщо я закадрив оцю панi i хочу побути з нею наодинцi… Ти що, бiля лiжка сядеш i охоронятимеш?

— Нi, — вiдповiдь була незворушною. — Але пiд дверима стоятиму. А хлопцi пiд вiкнами, щоб хто не влiз i вас не прибрав у найпiкантнiший момент. На усi випадки є чiткi iнструкцiї. Пане Анатолiю, ви своє знаєте, ми — своє.

— Гаразд, — сказав я, подумавши. — Їдемо до Камiнського, вiн збере усiх i поправка до їхньої угоди з вами внесеться просто зараз. I решту часу вiдпочиватимете. Згода?

— Як скажете, — розвiв руками охоронець. — Куди ви — туди й ми.

Я сiв за кермо i викрутив на виїзд з територiї, та один з «Туксонiв» одразу ж вперся попереду, щоб їхати першим. Ну, гаразд, хлопцi.

— Що ви замислили? — запитала Свiтлана, очевидно уздрiвши мiй вираз обличчя.

— Нiчого. Покатаємося. Тiльки не хвилюйтеся.

Ми їхали вулицями, якi я добре знав i якi складали єдино можливий маршрут до вказаного мною мiсця. Їхали спокiйно, як i годиться, зупиняючись на свiтлофорах i пропускаючи пiшоходiв на переходах. А ось i розгалуження на об'їзну. Як там? Береженого Бог береже? Усе складалося надзвичайно зручно. Зелений на свiтлофорi почав блимати, коли переднiй «Туксон» доїжджав до поперечної смуги. Звiсно, водiй пригальмував, аби дочекатися жовтого, потiм червоного, а на новий зелений їхати усiм разом, адже на цей блимаючий зелений я за ним не встигав. Зупинка. Жовтий. На нього, як правило, усi, хто рухається поперек i чекає зеленого, рушають з мiсця, адже усi поспiшають. Ну! Ще мить!

Мотор джипа зревiв i я майнув попри переднього «Туксона» на перехрестя. Усi щойно рушили, проте не так жваво, тому я й устиг проскочити, а от моїм охоронцям це вже не вдалося. Вони вперлися на перехрестя i загальмували, рятуючись вiд зiткнень. За спиною почулися сигнали. А я натис на газ. Довго ця гонка тривати не могла, адже є пости ДАI, а зустрiч з одним iз них означала б крах моїх задумiв. I доїжджаючи до потрiбного повороту, я побачив у дзеркалi, як один з «Туксонiв» видерся-таки з перехрестя. Нiчого. Пiзно, хлопцi.

Ми взяли лiворуч i, заскакуючи пiд арку, я вже розвертав джипа майже поперек.

— Бiгом!

Ми вискочили одночасно, i я, натиснувши на пульт сигналiзацiї, потяг Свiтлану далi — у двiр. Ще кiлька секунд, i мiй переслiдувач впреться у перегороджений заїзд. Ще кiлька секунд знадобиться їм для того, щоб визначити, що робити — об'їжджати весь будинок чи бiгти за мною. Звичайно, вони роздiляться i хтось, вискочивши з кабiни, побiжить далi. Але секунди спливають.

— До автовокзалу, — кинув я таксистовi, хляпаючись на заднє сидiння якогось «Опеля». — Друже, не вписуємося, це завал. Плачу подвiйно.

— Зрозумiв…

Коли «Опель» виїхав за довгий будинок, нiяких «Церберiв» ще не було. Я простяг наперед грошi «без здачi» i наша швидкiсть i маневренiсть одразу зросли. Автовокзал був практично поруч.

— Усе, шефе, дякую!

Моя «дев'яносто дев'ята», пригнана Сергiєм, стояла у потрiбному мiсцi на стоянцi. Машина куплена нещодавно з рук. На нiй я їздив за дорученням. Машина, якої за вдалим збiгом обставин, нiхто з членiв «великої п'ятiрки» у мене ще не бачив. Навiть Андрiйович не уявляв, на чому я їжджу. Мотор завiвся. Хотiлось обернутися до заднього скла i показати середнiй палець, хоч там нiкого й не було.

— Гарно ви їх, — зиркнувши на мене збоку, промовила Свiтлана, коли машина виїхала за мiсто у вказаному нею напрямку. — А ви хлопець не промах. Схоже, не лише я вас недооцiнила.

— Ви залишили б свої комплiменти, панi Свiтлано, для живого класика, — їдко промовив я. — Ми ж його невдовзi побачимо. А менi б хотiлося почути щось по сутi. Ближче до справи. Як воно усе насправдi вiдбувалося. Часу удосталь.

— Ну, гаразд, слухайте, — вiдвертаючись, промовила вона.

— Тiльки без сюрпризiв, будь ласка, — попросив я, намагаючись все-таки перехопити її погляд. — Щойно я зловлю вас на брехнi, наша угода «накриється».

— А це вже як схочете. Втiм… Гадаю, зовсiм без сюрпризiв тепер не обiйдеться. Знаєте, з Андрiєм насправдi ми уперше зустрiлися шiсть рокiв тому, коли вiн ще не був таким вiдомим. Зустрiлися i зрозумiли, що потрiбнi одне одному. Звiсно, ми не афiшували наших стосункiв, адже у нього була сiм'я, а я… моє життя навiть без штампу у паспортi також мало влаштований вигляд i було у рiвновазi, скажiмо так. Але й особливо ховатись у нас пiдстав не було. Усе заварилося три роки тому, коли Андрiй почав набувати популярностi i на нього поклали око люди з вiдповiдних структур «Надiї країни». Ви знаєте, що його новий роман — полiтичне замовлення чистої води. Андрiй не хотiв цим займатись, адже вiн з тих письменникiв i взагалi людей, для яких iснує поняття «забруднитись».

Я переконала його.

— Ви? — не зрозумiв я. — У таку халепу? Навiщо?

— Як вам сказати… Ну, насамперед, просто хотiла, щоб вiн заробив серйознi грошi. А втiм… Андрiй був i навiть зараз залишається значною мiрою iдеалiстом. Таким не мiсце у нашому брудному суспiльствi. Рано чи пiзно життя викине їх якщо не на смiтник, то принаймнi з дороги. I менi вдалося якось пояснити йому, переконати, що бруд суспiльства потрiбно сприймати як об'єктивну категорiю i не лякатись його, водночас i не намагатись викорiнити. Проте треба вмiти створити у ньому i з нього оази хоча б для себе. Створити серед лайна оазу для себе — завдання бiльш реальне i поважне, анiж смикатися у марному намаганнi викорiнити його глобально. Отож Андрiй змирився з моєю позицiєю, що обiлити один непотрiб перед iншим, а заразом i в очах народу, не є обтяжливим для власного сумлiння, адже i без його участi якийсь iз них зрештою виявиться «добрим та праведним», а народ однаково залишиться обдуреним. Ну хiба нi?

Я мовчав, стежив за дорогою.

— Книжка вийшла швидко i на тлi тих подiй, ви самi розумiєте, яку користь принесла замовникам. А фiльм за мотивами роману зняли за три мiсяцi! I повiрте, їм окупилися усi фiнансовi витрати. Ви дивилися взагалi «Пастку на Вовка?» Попри усi кон'юнктурнi моменти йому вдалося майстерно показати справжнє обличчя провладних сил. У момент, коли полiтична боротьба досягла апогею, — викинути на екрани таку бомбу! Ще й пiд чиїм авторством! Не беруся визначити вiдсоток голосiв, який подарували «Надiї» на виборах цей роман i фiльм, але повiрте, вiн не є маленьким.

Свiтлана перевела подих i продовжувала.

— От тодi ми й почали серйозно ховатися. Навiть я не одразу збагнула, яким може бути iнший кiнець палицi, яку сама ж вклала у руки Андрiя. У мене вiддавна були неофiцiйнi стосунки з партією, яка потiм трансформувалась у «Волю народу». Ще п'ять рокiв тому я допомогала їм на виборах. Потiм, коли очолила рубрику телеканалу, ця спiвпраця ще бiльше змiцнилася. Менi справно платили, я чим могла допомогала їм в iнформацiйнiй вiйнi. А коли Андрiй почав писати «Пастку», i йому також.

— Тобто фактично дiлились iнформацiєю з протилежним табором? — уточнив я. — Тiєю, яку давали вам вашi негласнi боси зовсiм для iншого, i ще й платили грошi?

— Ну, звiсно… — розвела руками вона. — Я ж вам пояснюю, бруд — категорiя об'єктивна. У нашому суспiльствi вiн був i буде завжди. I переливати його туди-сюди варто лише тодi, коли це вигiдно самому. Андрiй менi ближче, анiж усi разом взятi полiтики, отже, це було вигiдно. Про якi закони честi та порядностi може йтися, коли копирсаєшся у суспiльному лайнi? Тим паче у нашiй країнi. Анатолiю, будьте реалiстом… Уявiть собi, дiлилась. I у тому, що роман вийшов настiльки резонансним, є й моя заслуга. А ви що, не згiднi? Ну скажiть, яка рiзниця хто кого «з'їсть» — «Воля» «Надiю» чи навпаки? Чи вони не однаковi? Чи не однаково розкрадатимуть потiм те, що мало б належати нам з вами? То чому б не зробити при цьому добре хоча б своєму друговi й собi?

— Ваша позицiя менi зрозумiла i не викликає анi схвалення, анi осуду, — в тон їй зауважив я. — То що ж по сутi?

— А по сутi… Лише коли завершилися вибори, я зрозумiла, що накоїла. Тепер найменша тiнь, кинута нашими з Андрiєм стосунками, могла обернутися бiдою у першу чергу для мене. Напевно, ранiше, якби функцiонери «Волi» могли передбачити, що наробить його книжка, вони запобiгли б її появi. Будь-що запобiгли б! Просто прибрали б його зрештою. Та хто ж мiг знати? Тепер уже все вiдбулося i чiпати таку фiгуру, якою став Чумак, було щонайменш безглуздо i навiть невигiдно. А от я… З мене добре спитали б за таку симпатiю. Так я думала, оскiльки ще не знала усього! Але порвати з Андрiєм не могла. I вiн також. Тому зустрiчалися, наче якiсь розвiдники, дбаючи про конспiрацiю так, що iнодi й самим дивно ставало. В тому вiдлюдному мiсці бiля Гамар, випадково знайденому Андрiєм, ми бували часто, коли вдавалося вирватися. Чотири години їзди i — цiлковите безлюддя. Не уявляю тiльки, як ви дiйшли до «зошита». Дiйсно, саме там вiн дав його менi. I нiхто цього не бачив. I Андрiй нiкому не сказав би, упевнена. Ну, нехай це залишиться вашим професiйним секретом. А потiм…

Свiтлана закурила. А я побачив, як у цiєї досконалої i швидкої на розправу жiнки помiтно тремтять пальцi.

— Потiм вiдбулися позитивнi зрушення. Книга i фiльм викликали такий резонанс, що функцiонери «Волi» практично звiльнили мене вiд усiх iнших неофiцiйних обов'язкiв. Єдиним моїм зобов'язанням став… не повiрите! Я й сама не одразу повiрила. Єдиним моїм завданням став Андрiй. Я на той час була ведучою рубрики i взагалi не останньою людиною на нашому телеканалi, який завжди пiдтримував полiтичного ворога. А у мене були там важелi. Я мала забути про усi iншi напрямки iнформацiйної вiйни i займатися лише проблемами, якими обернулася для моїх босiв Андрiєва книжка. Їх розгрiбанням.

— Що ви маєте на увазi? — вiдверто не зрозумiв я.

— А те й маю. Полiтична боротьба триває завжди. Незалежно вiд того, наскiльки нищiвна чиясь там поразка. За кiлька рокiв ситуацiя може змiнитися. I коли почнеться наступна виборча кампанiя, знову гратиме роль кожен найменший фактор, кожен голос. Тому мої боси в iдеалi хотiли б до її початку бачити Андрiя таким, що усвiдомив i розкаявся. Уся країна до того часу мала стати свiдком визнання письменником своєї помилки, його розчарування своєю полiтичною позицiєю. Не за тих пiшов. Розумiєте? Тим паче, у ситуацiї, коли випливуть усi внутрiшнi незгоди «Надiї», коли натовп учергове обуриться, вiдчувши на собi кризу їхньої полiтики.

— На яку ще навiть натякiв немає? — скривився я.

— Ви що, дiйсно такий, чи граєте дурника? — почала серйозно нервувати Свiтлана. — Анатолiю, ви ж розумною людиною здаєтеся! Ви маєте усвiдомлювати, що у нашiй країнi не можуть бути виконанi жоднi передвиборнi обiцянки. Взагалi нiякi! Хто б не прийшов до влади, за п'ять рокiв народ обов'язково залишиться, м'яко кажучи, незадоволеним. I на той час вже «Надiя країни» виглядатиме провладною силою, яка п'є з нього кров. I от тодi публiчне визнання Андрiаном Чумаком помилковостi власних поглядiв з лихвою поверне усi вiдiбранi ним же голоси «Волi народу». Ну що ж ви такий недалекоглядний?!

Швидше за усе так воно i було насправдi. Власна некомпетентнiсть дiйсно вилазила менi боком. Розумiючи ситуацiю, я не витратив би свого часу, стiльки розумової енергiї, не сушив би голови над питанням, можуть чи нi «ображенi» Чумаком полiтики помститись у такий спосiб. Це дiйсно було не вигiдно, i Свiтлана переконала мене у цьому.

— Тепер я мала законнi пiдстави привселюдно побачитися з Андрiєм, взяти у нього iнтерв'ю, посидiти у кафе i не боятися з'явитись бiля нього! Адже це входило у завдання, а боси мої недвозначно натякнули, що були б не проти моїх ближчих стосункiв з «об'єктом», аби тiльки був результат. Це мали бути щасливi днi. Здавалось, я надiйно тримаю в руках усю ситуацiю. Але… Але…

Я забув геть про усе, очiкуючи розстановки крапок над «i».

— Несподiвано виринули деякi факти. Про те, як люди з «Волi», задiянi у владних структурах, кiлька рокiв поспiль вiдмивали грошi. Дуже великi грошi! Це був досконалий, взагалi генiальний механiзм! Ви ж читали «Пастку на Вовка». Андрiй описав це у своїй книзi ще перед тим, як усе вилiзло на поверхню! Тодi нiхто не взяв цього до уваги, адже роман побудований на самих алегорiях i сприймався як цiлковитий вимисел автора! I раптом… Нажахана його вчинком, я запитала, де вiн вiдкопав свого часу таку iнформацiю. Я кричала на нього не своїм голосом, запитуючи чи є у нього мiзки, щоб дозволити собi отаке впороти. Насправдi це був збiг, який важко собi уявити. Усе описане у книзi було тiльки його письменницькою фантазiєю! Андрiй вгадав дiйсний стан речей. Можете собi уявити? От тепер я злякалася по-справжньому. Тепер, якщо якимось чином випливли би нашi старi стосунки, мої боси реально мали б подумати насамперед на мене, адже я довгий час мала неофiцiйнi зв'язки з рiзними партiйними структурами «Волi» i теоретично про щось могла здогадуватись! От тодi вони почали б з'ясовувати, могла я володiти такою суперсекретною iнформацiєю чи нi.

— Обережно, — порадив я. — Зараз обережно. Не брешiть, будь ласка, оскiльки вiд цього моменту вашої розповiдi у мене нарештi почало усе складатися.

— Тодi може ви самi й розповiдатимете? — у її поглядi з'явилася тiнь не те щоб вiдчаю… можливо, передчуття бiди.

— Та нi. Кожен робитиме свою справу, просто нагадую про нашу домовленiсть. Усе, що ви розповiли досi, я не мав змоги перевiрити. Далi, якщо вам схочеться брехати, я це бачитиму.

— Ви блефуєте! — не приховуючи злостi, видихнула Свiтлана.

— Як хочете, — розвiв я руками. — Як хочете.

— Iдiть ви до бiса… — роздратовано промовила вона. — I не збивайте мене. З острахом бачила, що моя спiвпраця з «Волею» поглиблюється. Точнiше — спiвпраця з конкретними людьми, якi можуть усе i для яких не iснує бар'єрiв. Я влазила у цю трясовину i розумiла, що видертися потiм з боргiв та зобов'язань перед ними буде неможливо.

— I це тепер уже було наче як для нього, — продовжив я думку. — Вам особисто це вже не приносило нiякої користi, натомiсть самi ви мали балансувати на краю прiрви, аби не загримiти туди. Вiдтепер уже все це робилося тiльки для Чумака.

— Дiйсно, — згодилася вона. — Тiльки чому ви на цьому наголошуєте?

— Хочу допомогти вам. Хочу сказати, що розумiю, чому у цiй ситуацiї вас так обурила його поведiнка. Поведiнка Андрiя.

— Яка по… Що ви маєте на увазi?

— Я маю на увазi його несподiване нове захоплення — дiвчину на iм'я Iрина.

— Ви що, марите?! — вигукнула Свiтлана. — Яка ще дiвчина? У нього нiкого не було! Хто-хто, а я знала би про це.

— А ви i знали. — Я подивився на неї, намагаючись вловити момент, коли її акторська гра дасть збiй. — Усе ви знали. Тому й втрачаєте зараз витримку. I вам важко було дивитись, як саме тодi, коли ви ризикували, витягаючи його з халепи, вiн захопився Iриною Коваленко, письменницею-початкiвкою з Рiвного. Такий поворот був для вас несподiваним i ви розгубилися, не знали, як дiяти. Ви їздили до Рiвного, знайомилися з нею, брали iнтерв'ю, у якому дiвчина, розвiсивши вуха i захмелiвши вiд щастя, розповiдала усе що треба й не треба, у тому числi про спонсора, який допомiг надрукуватись. А потiм наводили довiдки про цю людину, маю на увазi Iллю Максюту з «Волi народу» чи то з Мiнфiну, як вам бiльше до вподоби. Я ж знаю про це. Не варто брехати, я попереджав.

Свiтлана мовчала, витягши з пачки ще одну цигарку, i думала. А я продовжував:

— Вам i тут пощастило. Максюта, попереднiй коханець Iрини, доволi високого рангу чиновник, задiяний у фiнансових сферах. Iрина зустрiчалася з ним бiльше року. Саме завдяки йому молода, i будемо вiдвертi — позбавлена таланту письменниця, надрукувала кiлька книжок, якi нiхто й нiколи не читатиме. I нехай цей чиновник не був першим номером у партiйнiй iєрархiї «Волi», як i його посада, не найвища у Мiнфiнi, для вас цього виявилося достатньо. Ви вирiшили перевести стрiлки на Iрину.

Очi Свiтлани зустрiлися з моїми i вона вже набрала повiтря у груди, аби щось вигукнути, та я мiцно схопив її за руку, не дозволяючи цього. Машина завиляла по дорозi з боку у бiк, на щастя вiльнiй вiд зустрiчних. Менi також тепер важко було зупинитись.

— I вашi боси з вашої ж легкої подачi миттєво встановили колишнi i теперiшнi зв'язки Iрини Коваленко! Можливо, що її можновладний, але нещасливий залицяльник, сам того не знаючи, дiйсно фiгурував десь колись навколо секретних механiзмiв, якi завдяки письменницькiй фантазiї зумiв угадати Чумак. I для хазяїв ваших картина стала зрозумiлою: Максюта, заволодiвши якимось чином iнформацiєю про вiдмивання грошей, розповiв усе своїй молодiй коханцi. Вона ж потiм, закохавшись у Чумака, розповiла це письменнику, що вiн використав у книзi, гарно заробивши на цьому. Ось як завдяки вашому втручанню зрозумiли ситуацiю вони. А мафiя кругом i за усiх часiв дбає про чистоту своїх рядiв. Тому Iрина тут же зникла, аби розповiсти усе, що знала й чого не знала, i вивести на чисту воду свого колишнього спонсора. Зник i Максюта. Чумаку ж фактично нiчого не загрожувало — його лiквiдацiя тепер не мала сенсу i могла лише кинути тiнь на партiю. А от ви, компетентна у перипетiях внутрiшньопартiйного життя «Волi», одразу ж розповiли усе Чумаку, у власнiй iнтерпретацiї, зрозумiло, залякавши його так, що вiн миттєво зiбрався ховатися просто серед очеретiв! Навiть курити кинув отак рiзко. Скажете, нi?

У поглядi Свiтлани була неприхована ворожiсть. I я знав, що на правильному шляху.

— Ви добре все розрахували. Це був воiстину шаховий хiд! Одним ударом ви розв'язували для себе стiльки проблем! Насамперед, вiдвiвши загрозу вiд себе, одночасно лiквiдували суперницю. Надiйно i назавжди! Далi отримували у залежнiсть дорогу вам людину, тобто Чумака, влаштовуючи йому схованку. Це головне. А скiльки побiчних ефектiв! Ви ж стаєте украй потрiбною людиною для ваших негласних босiв, адже допомогли «розкрити» механiзм зради i подарували їм обох винних. Та й сама подальша поява Чумака у «живому» станi — те, у чому кровно зацiкавленi вашi боси, адже саме на них «вiшає» спiльнота його загибель, а у них зараз i без того нелегкi часи. Крiм цього, при появi живого Чумака для них вiдкриваються отi перспективи реваншу, про якi ви щойно розповiдали. До того ж, завдяки цiй карколамнiй комбiнацiї ви отримуєте монополiю на сенсацiю — таємниче зникнення i дивовижну появу Чумака, адже ви — вiдома журналiстка i Чумак зник не назавжди! I вже насамкiнець, коли ви «подаруєте» дивом врятованого класика суспiльству, ваш рейтинг зашкалюватиме! I його, до речi, також, за що вiн знову-таки буде вам зобов'язаний.

— Замовкнiть, я не хочу слухати цiєї маячнi! — вигукнула Свiтлана. — Я не пiдставляла дiвчину! Не робiть з мене злочинниці! Їй самiй треба було думати головою, а не чимось iншим, i вчасно розбиратися зi своїми пристаркуватими кавалерами. Я лише використала це у власних iнтересах. Однаково вже усе сталося, i я не могла нiчого вдiяти! Взагалi усе це дiйшло до мене випадково! Я вам розповiм…

— Не варто, — зупинив її я. — Менi це абсолютно не потрiбно. Пiдставляли чи нi, в даному випадку це не пiдлягає доведенню. Хай хто вашi свiдки, я не повiрю. Тим паче, у тому, що ви людина розумнiша i пiдступнiша, анiж здаєтеся, я переконався. Не здивуюся, якщо i напад на мене був з вашою участю. Ви знаєте багато, дуже багато. З таким багажем iнформацiї я б особисто боявся ходити. Гадаю, вам стало вiдомо щось про «собачi» справи на рiвнi Мiнфiну. Знову склалася ситуацiя, вигiдна для вас, коли купа впливових людей шукає пса, не знаючи якого, але причетного до великих грошей. А тут раптом детектив, що цiкавився Максютою, брат якого, будучи власником ветеринарної клiнiки, допомагав свого часу ховати коди банкiвських рахункiв у такий оригiнальний спосiб, знаходить собаку i береже його, наче зiницю ока. Як же ним не зацiкавитися? Не здивуюсь, якщо цю iнформацiю пiдкинули їм саме ви. Адже вiдтепер те, що Мажор у мене, вас не дуже влаштовувало. Точнiше кажучи — зовсiм не влаштовувало! Органiзовуючи отой «театр речових доказiв» на «Бермудах», ви знали, що Зварич, друг Чумака — єдиний, хто мiг би упiзнати пса, виїжджає з країни. Тому й не боялися за такий варiант. Чумак же розповiв вам про це, вважаючи людиною, якiй можна довiрити таємницю друга. I ви це використали з лихвою. Тiльки-от ситуацiя повернулася по-iншому. Поїздка Зварича «накрилась». А я знайшов Мажора. I це почало загрожувати вашим планам, що ви i намагалися виправити, вiдрядивши чотирьох головорiзiв проти мене. Проте пса я однаково встиг показати Михайловi. А ви явно загралися i втратили обережнiсть.

Цього разу вона не промовила нiчого, тiльки глянула з-пiд лоба.

— Мене не наймали для розшуку Iрини Коваленко, — продовжував я. — Мене цiкавить ваша участь у зникненнi Чумака. Саме для цього ви i розiграли, здавалося, абсолютно безглузду виставу з «Бермудами». Тiльки на перший погляд безглузду. Кому ж як не вам знати, що наше суспiльство, оту юрбу, рефлекс якої — розвiшувати вуха, можна переконати i у значно абсурднiших речах. Головне, щоб була сенсацiя. Звiсно, почувши таке уперше — майже усi посмiхнуться, мовляв, от що придумали: зник на мiсцевих Бермудах, а потiм дивом з'явився! Тут щось не чисто! Щось приховують, а нам пудрять мiзки. Але кому, як не вам, знати психологiю юрби! I вам прекрасно вiдомо, що почувши таку нiсенiтницю вдесяте, наш пересiчний не тiльки вiритиме, а ще й гордитиметься, що i у нас тепер є справжнi Бермуди, зводячи це у ранг мало не нацiональної гордостi, одинадцятого природного дива. Усе це ви, тонкий психолог натовпу, знали наперед. Тому й влаштували «театр декорацiй» у володiннях Васi Венцеля. Гадаю, саме ви умовили Чумака облишити iдею з очеретами i чекати вас у схованцi на «Бермудах», вiдомiй лише вам двом, звiдки й мали його забрати до надiйнiшого мiсця, пiдготовленого вами ж. Ви, кiнолог-любитель зi стажем, добре знали, що бiдолашний Мажор, кинутий у незнайомiй мiсцинi, ще довго ошиватиметься навколо куртки свого померлого господаря i свiдчитиме про мiсце зникнення непоступливого письменника, який так i не пiддався на вашi умовляння залишити на мiсцi джип, котрий, очевидно, надто дорогою цiною йому дiстався. Покинути Джая ви навiть не наважилися запропонувати. Тому й знайшли йому двiйника, адже добре розумiли, що розкрити таку пiдставу практично неможливо. А щось важливе має залишитися на мiсцi зникнення письменника, щоб надiйно тримати слiдство у цiй точцi до пори до часу. Та й «з'явитися» за пiвроку Чумак мiг на тих самих «Бермудах», якщо не знайшлося б якогось вдалiшого варiанту. Тим паче, там вiн вже пропадав, i фермер, до якого поступово дiсталося слiдство, мав би це пiдтвердити.

Здавалося, Свiтлана вже не чула, про що я. А можливо, їй просто було не цiкаво, адже розповiдав те, що не було для неї таємницею.

— Тiльки от сталась одна несподiванка. Вася Венцель, цiкавий, як на письменника типаж, рiдко заглядав у телевiзор, ще рiдше у газети. А художнiми книжками не цiкавився узагалi. Тому й сенсацiя зникнення найвiдомiшого письменника якимось чином пройшла повз його увагу. Та й у колах, де обертався Василь, таку новину не обговорювали. Нузник якийсь там, то й зник… Тому й загальмувало слiдство на базi «В'юнище», а не там, де розраховували ви. Тож довелося вам вносити корективи, адже у подальшому Чумака якось потрiбно було повертати! I ви, заручившись пiдтримкою своїх негласних босiв, розгорнули нову кампанiю з його розшуку, яка, так сталося, загребла i мене. Факт зникнення Чумака саме на «Бермудах» було встановлено. Усi подальшi деталi в принципi значення не мають. Я довiв вашу причетнiсть до привласнення i використання документiв загиблого єгеря Василя Замостяка, до купiвлi Мажора, i пiдкинення фiктивних речових доказiв на болотi бiля ферми Венцеля. Встановив номер телефону Чумака, яким вiн зараз користується, i його безпосереднiй зв'язок з вами. Ось ключовi моменти слiдства. I якщо б ви заперечили усе мною сказане i вiдмовилися б спiвпрацювати, я просто передав би цi докази своїм колишнiм колегам. Це однозначно трактувалося б як свiдоме заплутування слiдства, щонайменше. I повiрте, у системi знайдеться не один охочий довести це до кiнця, адже успiшне фiгурування у такiй резонанснiй справi — добрий шанс для кар'єри. Мало б вам не здалося. А Чумак… Далi його розшук був би справою часу. Вiн «засвiтився» б з номером або ви самi вивели б на нього. Або ж, позбавлений можливостi контактувати з вами, вiн вилiз би сам.

Свiтлана «відключилася» повнiстю i з байдужим виглядом дивилася у вiкно.

— Альо! — спробував я розтормошити її. — Важливий момент! Надзвичайно важливий. Тепер ваш любий має «вилiзти на поверхню» за дуже невдалих для себе обставин, адже фiнал його справи зараз фабрикується, i, схоже, навiть, уже сфабрикований впливовими людьми, якi дiйсно вiрять, що Чумака немає серед живих. Фiнал, який влаштовував би їх. I можливо, його справжнiй появi тепер уже схотiли б завадити. А крiм того, вiн обов'язково дiзнався би про вашу справжню участь у його мандрах у «потойбiччя». Звiсно, я не був з ним знайомий особисто, але, враховуючи вивченi упродовж слiдства матерiали, здається менi, вiн не зовсiм безхребетна iстота. I не пробачить вам Iрини. Ви втратите його назавжди.

— Так, досить, — несподiвано сказала Свiтлана, перериваючи мене. — Менi набридло це слухати. До того ж, ми вже приїхали. Ось тут, сюди завертайте, по травi. Тут твердо, не загрузнемо. Тепер уже я вам кажу — ви хотiли Чумака? Прошу, забирайте. Не бажаю бiльше слухати вашi теорiї.

Далi починалось якесь глухе село, а ця доволi занедбана хата стояла на пiд'їздi i дещо осторонь, нижче вiд горбистої кам'яної дороги. Долинка унизу, до якої простягався город, була добряче заболочена i чимось навiть нагадувала «Бермуди».

— Хто тут живе? — запитав я.

— Самотня стара жiнка. Єдина родичка мого покiйного батька. Далека родичка, для мене практично нiхто, але я нею опiкуюся.

Я вiдчинив дверцята i вилiз, розминаючи спину пiсля довгої дороги у не дуже зручнiй машинi, вiд якої завдяки Густавссону встиг добряче вiдвикнути.

— До речi, вона глухонiма вiд народження, — кинула менi Свiтлана. — Тож випитувати у неї щось не варто. До того ж, в селi у неї репутацiя вiдлюдькуватої чужинки, вона не тутешня. Так що у хатi нiхто не гостює. I навряд чи ви зможете зiбрати якусь iнформацiю.

— Iнформацiї менi бiльше непотрiбно, — завiрив я Свiтлану. — Менi потрiбен лише Андрiан Чумак.

LV

Територiя огородженого iржавою сiткою подвiр'я сягала аж до низини, де протiкала не те щоб рiчка, так, струмок, порослий осокою. Та це була вода, на якiй, хоч як дивно, все-таки залишаються слiди. А на тому рiвнi, де стояла садиба, течiя втрачала швидкiсть i струмок розливався, утворюючи величеньку заплаву, зарослу височезним очеретом. Далi вона закiнчувалась i струмок тiк у своєму напрямку попiд село серед майже чистих берегiв, напуваючи худобу, яку випасали тамтешнi мешканцi, про що свiдчили численнi слiди копит у намулi, якi розрiзнялися здалека. У мiсцi утворення заплави, ще до очерету, починалися луки, якi тяглися на захiд хтозна куди. Я зрозумiв, там у цей струмок вливався ще один, менший. Загальна площа цих «угiдь» була нiвроку. Напевно, навеснi тут навiть селилися кулики.

Сiтка, з якої була зроблена огорожа нижньої межi територiї, була нова. А доволi рiвно забитi слупки свiдчили про те, що протягли її не так давно. Бiля сiтки крякали качки, що належали господинi. Їхнє обурення я розумiв. Адже до того, як встановили нижню огорожу, вони могли вiльно ходити в очерети i там були у своїй стихiї. Частина територiї внизу городу також була пiдтоплена, але це вже не те. Бiлi качки бовталися у багнюцi, стаючи сiрими. Вiднедавна у болота їм було зась. I я розумiв чому.

Верболоз уздовж загорожi рiс надзвичайно густий, за ним кропива i ще бозна-що. I якщо б, виходячи з хати, я уважно придивився, чи бува хто не рухається дорогою до села, то мав би стовiдсоткову гарантiю дiстатися до болiт у низинцi непомiченим. Я перелiз через низеньку огорожу i зробив крок у траву. Висока болотяна трава пожовкла, лягла i у нiй важко було визначити чиїсь слiди, находжену стежку. Але я розрiзнив. Вiн ставав у вiдповiднi мiсця помiж купинами i така манера пересування для недосвiдченого ока не створювала враження протоптаної стежки. А от i вода. Пiд ногою цямкнуло i чобiт мого гумового костюму, у якому я топився на «Бермудах», пiшов углиб майже по колiно.

Довелось уважно обдивитися. Вiн ходив обережно, розсуваючи високi стебла очерету, аби не ламати їх. Суцiльний очеретяний лiс. А ось i хiд. Я просувався тихо i невдовзi попереду блиснуло. Це була прогалина. Ще з десяток крокiв, i я вже стояв на її краю. Маленьке плесо, утворене злиттям двох струмкiв, мало крокiв з двадцять завдовжки i п'ять-шiсть завширшки. Навколо рiс високий суцiльний неторканий очерет. Вода у мiсцi, де я стояв, сягала паху, а на серединi, очевидно, було глибше. Там навiть виднiлася ледь помiтна течiя. А от ближче до стiнки очерету, яка обмежувала плесо, течiї не було i водяну поверхню вкривала ряска. Ось чому обурювалися мiсцевi качки, позбавленi звичних ласощiв.

Посерединi розiйшлися невеличкi кола. Вода текла i слiди на її поверхнi зникали дуже швидко. Секунда — i кiл вже немає, проте я зрозумiв, що бодай якась риба тут водиться. А от у протилежному кутi плеса на рясцi добре було помiтно дорiжку, так, наче хтось кiлька разiв провiв чимось по поверхнi у напрямку вiд середини до очеретiв. Отже, риба тут не лише була, її ще й ловили. А дехто смiявся з мене щодо слiдiв на водi!

Тихенько розстiбнувши хлястик, я зняв застiбку i розклав невеличке телескопiчне вудлище. Ще кiлька секунд — i снасть з насадженим опаришем полетiла в центр. Кола бiля мого поплавка вщухли.

— Не заважатиму? — запитав я, вiдчуваючи як дивно звучать у вiдлюдному мiсцi слова, кинутi наче нi до кого. — Доброго дня.

Постать, що застигла так само як i я за крайнiми стеблами, тiльки з того боку, ледь помiтно поворухнулася, проте не промовила анi слова.

— Бере щось чи нi? — спробував уточнити я.

— Слабо… — почулося звiдти.

— А на що ловите?

— На тiсто. А ви?

— Ой, у мене багатий арсенал.

Поплавок мiй несподiвано лiг i пiшов убiк. Класичне карасяче клювання. Я ледве не забарився з пiдсiчкою. Тонкий кiнчик зiгнувся, кiлька разiв булькнуло i за пару секунд у мене в руцi смикався жовтий карась величиною з долоню — жирний та пузатий.

— Вiтаю, — почулося з протилежного кута.

— Дякую. Опариш. Свiжий. Це не тiсто. Хочете?

— Давайте, — пiсля паузи нерiшуче промовив вiн.

Ми зустрiлись якраз на серединi вiдстанi. Звiсно, не могло бути й мови, щоб iти навпростець, лякаючи рибу, тому обоє здiйснили шлях в очеретах по краю, не бовтаючи чобiтьми i не ломлячи стебел. На ньому було вишукане рибальське вбрання, я навiть не зрозумiв з якого матерiалу, водонепроникне i з пiдкладкою, тепле, жовто-зеленого забарвлення, пiд колiр осенi. Звiсно, недешеве.

— Доброго дня, Андрiю Володимировичу, — промовив я, подаючи руку.

— I вам доброго, — вiдповiв письменник, запитливо дивлячись на мене.

— Мене звати Анатолiєм, — продовжував я. — I перше, що мушу вам повiдомити, — я не ворог. За це можете не переживати.

— А хто ви? — занепокоєння у його поглядi не поменшало. — I як мене знайшли?

— Це моя робота. Приватний детектив. Власник агентства «Слiдопит». Моїм замовленням було знайти вас. Я це зробив. Правда, замовникiв, як таких, бiльше немає, та й повелися вони зi мною не зовсiм гiдно. Тому стосункiв з ними я бiльше не пiдтримую і вам нiчого переживати.

— А хто вашi замовники? — запитав вiн.

Я назвав членiв «великої п'ятiрки». Вiдвертий подив з'явився на його обличчi, коли прозвучало iм'я Свiтлани.

— I… чого ж ви хочете?

Вiн дивився на мене пiдозрiло, з неабияким побоюванням, проте очi ковзнули-таки оцiнююче по вудлищу, яке я тримав у руцi. Рибалка — вiн i в Африцi рибалка.

— Ну, по-перше, переконатися у тому, що знайшов саме вас, що ви живi й здоровi.

— Гадаю, вже переконалися…

— Переконався. Але мене цiкавить ще одна рiч. Скажiть, пане Андрiю, ви тут з власної волi, чи вас тримають силомiць?

— А як тут можна тримати? — не зрозумiв рибалка. — Стiн з колючим дротом немає. Машина поруч, ключi у кишенi. Можу йти, їхати куди завгодно.

— Утримувати силомiць можна не лише стiнами, — не згодився я. — Бувають стiни з обставин.

— Нi, я тут за власним бажанням, — подумавши вiдповiв Чумак. — Можете не сумнiватися.

— Гаразд, — знизав я плечима. — Тодi все. Але мушу нагадати вам, що обставини — рiч мiнлива. Мова про те, що є багато впливових людей, яких не влаштовує такий ваш статус. Ну, невизначений. Є чимало механiзмiв у нашому суспiльствi, якi не працюють так, як вони б хотiли, лише тому, що невiдомо, що з вами. I згаданi люди, зацiкавленi у роботi цих механiзмiв, борються з такою ситуацiєю. У недалекому майбутньому вони щось придумають i втiлять у життя. Дивiться, щоб потiм не було пiзно повертатися. Розумiєте? Коли вже ваше погруддя десь встановлять. Тодi ваше повернення багато кого не влаштовуватиме.

— Що, навiть таке можливо? — не повiрив Чумак.

— У нашiй країнi все можливо, i вам це вiдомо, — вiдповiв я.

— Дякую.

— Ну що ж… тодi менi залишається тiльки перепросити, що сполохав вашу рибу…

Я витяг з кишенi карася i простяг йому.

— Обережно, прудкий дуже, щоб не вискочив.

— Це ваша здобич, — похитав головою Чумак.

— Менi легше, — пояснив я. — Зараз поїду у будь-яке мiсце, зловлю щось навiть краще. А ви, я розумiю, такої можливостi поки що позбавленi.

— Дякую, — вiн мовчки взяв рибу i пустив у садок, прив'язаний до пояса, де телiпалися ще кiлька таких самих. — А… скажiть, пане Анатолiю… Не знаю, як ви мене знайшли, але, очевидно, iшли по слiдах. Може ви у курсi… у фермера не було неприємностей, пов'язаних зi мною?

— Так, щоб багато — не було, — завiрив я. — Хоча обшук i допити довелося пережити. Це ви навмисно влаштували йому алiбi?

— Так, — знiтився Чумак. — Я передбачав, що можливо… вiн же був останнiй, хто бачив мене. I тодi б… Не збирався я тодi їхати до нього, взагалi. Випадково зустрiлися на польовiй дорозi.

— Могло йому перепасти, — згодився я.

— А ще… — Чумак не без зусиль наважився поставити це питання. — Скажiть, ще хто-небудь постраждав через моє… зникнення?

— Як вам сказати… — тепер уже замислився я. — Про iнших можу лише припускати. Вам виднiше, чи постраждала ваша дружина, уявляючи упродовж пiвроку можливiсть вашої загибелi. Вам також виднiше, наскiльки переживав Зварич, якого, до речi, також тягали на допити.

— Ну, з дружиною i Зваричем я вже якось владнаю… — пробурмотiв Чумак.

— Не можу стверджувати також, що зникнення Iрини Коваленко було саме причиною вашого зникнення, а не наслiдком.

— Як так?! — обличчя Чумака видовжилося, а очi, здавалося, зiбралися зазирнути кудись у мої глибини. — Ви хочете сказати, що вона зникла тому, що я… замислив… Яким чином?!

— Це лише мої припущення, — терпляче повторив я, зупиняючи його. — Доказiв немає жодних. А на березi є людина, яка, гадаю, може все пояснити. I якщо ви їй вiрите, то… З нею i з'ясовуйте. А щодо iнших, кому боком вилiзло ваше зникнення… ви ж питали? Ну, навiть i я. Авжеж. Стрiляли по менi, це було. Топився у холоднiй водi. Лякали. Та й опери нашi у першi два мiсяцi, гадаю, добре налазилися. Дуже серйозно розшукували. Так-так. Звiсно, усiм нам за це грошi платили — кому бiльше, кому менше… Так що доведеться вам добре подумати над обставинами свого зникнення. Як i повернення, до речi. Адже якщо ви зберетеся повертатися, це може зiйти за умисний жарт з вашого боку — дивлячись як подати. I тодi ваша вiдповiдальнiсть перед законом набуває реальних перспектив.

Вiн зiбрався щось сказати, але я згадав ще одну рiч:

— I ще дещо, до вашого ж запитання. Одному псовi також довелося постраждати. Шотландський сетер, чорний, на кличку Мажор. Дивом живий залишився. Тiльки тому, що декому схотiлося, щоб вiн пiвроку побув Джаєм. Ой, а з вашим усе гаразд?

— А… чому має бути не гаразд? — зблiд Чумак. — Там… На мiсцi… Зранку був. Пояснiть, що це означає! Я не розумiю.

— Гадаю, вам усе краще розкажуть без мене, — повторив я. — А ще хотiлося б… — я витер вiд риб'ячого слизу руку i витяг з-за пазухи одну з його книжок. — Автограф ваш, якщо можна.

— Будь ласка, — вiн також витер свою руку i взяв книжку та ручку.

— Дати тiльки не ставте, — порадив я.

— Чому?

— Вас же немає…

— А, ну, звiсно… — вiн навiть розгубився вiд цiєї думки i деякий час мiркував, що ж написати.

Щось вiдбувалось у цi хвилини не лише з його обличчям, а й у головi. I навряд чи його вагання були пов'язанi з вигадуванням дотепного дарчого напису. От, нарештi. Усього кiлька слiв.

— Спасибi, — я заховав книжку. — Ну, нi луски вам. Хорошого кльову. До речi, замерзне скоро. Зимовий реманент маєте? Та й карась навряд чи з-пiд льоду братиме.

— А тут окунь є i плотва, — радiсно повiдомив Чумак.

— Тодi без проблем. Ось, опариша заберiть. Свiжий, ще тижнiв два житиме. Тепер зимно.

— Дякую, — сказав вiн. — А…

Я зупинився i повернувся до нього.

— А… менi тепер що робити?

— Вам? — я здивовано розвiв руками. — Звiдки ж менi знати? Чесне слово. Я бiльше не займаюся вашою справою. Щасливо. Радий був познайомитися.

Вiн так i застиг розгублений в очеретах. А я робив обережнi кроки до берега, намагаючись зберегти непорушність очеретяного схову, який ще мiг йому знадобитися. I в головi моїй крутилася думка, що не спитав чогось такого, що тепер мулятиме i нагадуватиме. Ще кiлька крокiв i я все-таки зупинився. Вiн це бачив.

— Андрiю Володимировичу, — Чумакова постать ще виднiлася в очеретах. — А скажiть менi, чисто як письменнику-початкiвцю i вашому читачевi. У романi невиданому… я маю на увазi зошит сiренький, той, що ви Свiтланi рiк тому на «Бермудах» вiддали. Ви ж знаєте, чим там скiнчилося. Де вiн знайшов отой свiй острiв безлюдний? Усi ж вашi герої добиваються свого рано чи пiзно. А тут… ну, попри все бажання, не можу здогадатися. Якесь генiальне сюжетне рiшення, не iнакше. У чому воно полягає? Де той «острiв»? Вiн же iснує…

Смiх, що супроводжував його вiдповiдь, був тихий i поблажливий, адже Чумак i сам розумiв генiальнiсть свого письменницького рiшення.

— Ви правi, Анатолiю. Iснує. I як ви кажете, «генiальнiсть» рiшення полягає у…

Кожному своє. Схоже, i я був здатний на деякi генiальнi речi, нехай не як письменник, а як детектив. Тому, поки Чумак вимовляв цi слова, у моїй головi встигло промайнути стiльки думок! I я раптово зрозумiв, що означав задум Свiтлани з Мажором i чому, втiлюючи його, вона не переймалася майбутнiми проблемами, пов'язаними з iснуванням обох псiв одночасно. Усе було просто. Джай з Мажором, згiдно з її задумом, нiколи не мали зустрiтися через те, що повертати Чумака суспiльству вона не збиралася! Свiтлана знала генiальне закiнчення роману свого коханого як i те, що таке Чумакiв «безлюдний острiв». Бiльше того, вона збиралася разом iз Чумаком втiлити його iдею «острова» у життя. I тодi вони зникли би втрьох — Свiтлана, Чумак i його справжнiй пес. А знайдений на «Бермудах» Мажор у розумiннi усiх так би й залишився навiчно Джаєм.

Напевно, до пори до часу щось заважало втiленню у життя цього задуму, суть якого зараз i збирався розкрити менi Чумак, котрий, можливо, i сам досi не здогадувався, що йому i не комусь iншому не сьогоднi-завтра ще доведеться пiд натиском свого янгола-охоронця впроваджувати власнi романи у життя. Можливо, саме той момент, коли суспiльство поставить хрест на своєму ще не визнаному класику, i був би у розумiннi Свiтлани найзручнiшим для остаточної втечi на отой «безлюдний острiв» чи то пак, «край свiту». I вона мала дочекатися цього моменту, а для цього слiдство мало довго i безнадiйно буксувати у якiйсь мертвiй точцi, якою й стали «Бермуди». I Мажор серед iнших доказiв мав тримати там слiдство доти, доки Камiнському, Гладкому та iншим не увiрветься терпець, і вони придумають щось радикальнiше. Щось таке, чого сама Свiтлана сфабрикувати не в змозi.

I зараз я мав почути про конкретне мiсце чи спосiб, завдяки яким ця людина, можливо, ще намагатиметься зникнути по-справжньому для усiх. I тодi його «острiв» не буде iдеальним, оскiльки я знатиму про нього. А можливо, навiть вiд самої iдеї доведеться вiдмовитися. Чи є у нас право втручатися подiбним чином у життя стороннiх людей?

— Стiйте! — крикнув я. — Мовчiть! Не говорiть нiчого! Я передумав.

Здавалося, вiн так i застиг iз роззявленим ротом, зупинивши мову саме на цих словах.

— Не хочу цього знати. Все. Тiльки якщо колись опублiкуєте сам роман. А так — нi. Успiху вам!

Пiднявши руку у прощальному жестi, я полiз на берег.

Мене чомусь навiть почало лихоманити, коли ховав у багажник мокрий костюм та вудку. Напевно, вiд перевтоми. Останнi днi були украй напруженими, а ночi — безсонними. От тепер я вже й сам був упевнений, що потрiбно виспатися. Нi, спочатку напитися, а потiм вже виспатися. Але до реалізації цього задуму була ще одна перешкода. Ще одна украй потрiбна справа. Свiтлана дивилася у вiкно i одразу ж вийшла з хати, щойно я вилiз на берег.

— Бачили його? — запитала вона.

— Так. Усе гаразд. I до зимового сезону, здається, готовий, принаймнi на перспективу близького льодоставу дивиться з оптимiзмом.

— Давайте без отих недоречних приколiв, будь ласка, — попросила вона. — Що ви йому сказали?

— Побажав хорошого кльову.

— А у справi?

— А справи бiльше немає. Принаймнi я тепер нею не займаюся. Так що усi питання вирiшуйте самi, на власний розсуд.

— А… машину, пса справжнього… що — не дивитиметеся? Мiсце проживання, як влаштувався?

— Нi, без потреби, — я зачинив багажник.

— Почекайте, а з усiм решта? Ви ж проти мене купу звинувачень висунули! Про дiвчину якусь зниклу… Що ви з цим збираєтесь робити?

— Нiчого, — я вже сидiв у машинi. — У мене дiйсно немає i не може бути доказiв — навмисно ви це зробили чи лише використали у своїх цiлях як вигiдну вам обставину, яка вже склалася без вашої участi. Цього я не знатиму нiколи. А дарувати свої версiї офiцiйному слiдству у надiї на правосуддя… Свiтлано, кому як не менi знати, яке у нас правосуддя. Тож справи свої далi вирiшуйте удвох. Єдине, що менi залишилося… Словом, завтра по обiдi я буду у вас на «Мрiї». Домовляйтеся про прямий ефiр. I якщо раптом ви приїдете туди разом iз Чумаком, то готуйте одразу гiдну версiю його зникнення та появи. Я її пiдтримаю. I навiть готовий бути офiцiйно тим, хто його знайшов. Хоча, власне, так воно i є. А якщо без нього, то версiй не буде нiяких. Я просто маю привселюдно «здати справи», щоб нiхто iз зацiкавлених не визнав за мною боргiв i не стягнув за це потiм.

Я заклацнув дверцята i повернув ключ у замку запалювання. Пробуксовуючи по мокрiй рiденькiй травичцi, машина рушила у напрямку побитої, але кам'яної дороги. Ось i все. Свiтлана залишилася на хуторi без транспорту. I мене не дуже хвилювало, як вона повернеться в місто. Принаймнi везти її назад у мене бажання не було. Хоча чому ж без транспорту? У хлiвi, закиданий соломою, стояв прекрасний новенький, нехай i пошарпаний непомiрною їздою бездорiжжям, «Хонда-Пілот». Нехай собi з'ясовують. Менi вони бiльше не потрiбнi.

I це була щира правда. Нi Чумак, нi його зi Свiтланою таємницi мене бiльше не цiкавили. Навiщо воно менi? Аби встановити голу iстину i втрутитися у їхнє i не тiльки їхнє життя? А який сенс? Щоб комусь щось довести? Ще б пак! Довести усiм, що я це змiг! Я, а не хтось iнший!

Отак буває. Ще недавно я мрiяв про це день i нiч. Марив. Але життя змiнюється, як ота поверхня рiчки. I тепер вирують iншi думки та бажання. I головним усвiдомленням зараз було те, що я довiв це насамперед собi. Змiг. Зумiв, попри все. Отже, не є вiдпрацьованим матерiалом суспiльства, а чогось-таки вартий. Ось що iнодi є найголовнiшим. I є лише одна людина, якiй я все-таки мав похвалитися своїм успiхом. Тим паче, що…

Вона взяла слухавку одразу.

— Слава Богу, ти зателефонував… Вiриш, не знала, як це зробити самiй. Переживала, але не могла. Усе так завернуло, що… Думала, не почую тебе бiльше нiколи.

— Чому ж? — довелося здивуватися менi. — Я брав на себе конкретнi обов'язки. Отримував платню. Давав обiцянки. Як можна зникнути i не вiдзвiтувати? Та й… зрештою, я ж не Чумак.

— Знаю, ти злий на всiх i все.

— Ти ж не «всi».

— Нiчого. Однаково. Вилий цю злiсть на мене. Я заслужила.

— Олено, я справдi не злий. З чого ти взяла? Навпаки, щасливий. Усе закiнчено. Можна вiдпочивати.

— Нехай це виглядає, як зрада щодо тебе, але я поставила свiй пiдпис пiд розiрванням угоди. Знаю, ти не пробачиш, зате залишишся живий. З двох зол потрiбно обирати менше.

— До чого тут угода? — не зрозумiв я. — Розiрвання її у даному випадку не впливає на закiнчення пошукiв. Я ж обiцяв знайти Чумака тобi особисто. Забула? I я його знайшов.

— Що? — неодразу дiйшло до неї. — Знайшов?! Андрiя?

— Так. I можу офiцiйно тобi про це повiдомити.

— Ти… жартуєш?

— Нi, — серйозно промовив я. — Не маю звички жартувати над жiнками. Тим паче, над жiнкою, яка не належить до «усiх», i якщо йдеться про зникнення її чоловiка.

— I вiн… — їй надзвичайно важко виявилося сказати це слово, — живий?!

— Живий, — запевнив я. — I навiть здоровий. I навiть вiльний. Десять хвилин тому разом ловили рибу. Тож справу Чумака тепер уже дiйсно закiнчено. Я можу показати тобi книгу з дарчим написом, який вiн зробив на моє прохання, або вказати його координати.

— Не потрiбно, — швидко промовила Олена. — Нiчого не потрiбно. Я тобi вiрю. А решта… вже немає значення. Я знаю, що вiн живий i цього досить. Камiнь з душi. Бiльше нiчого менi не треба.

— До того ж, можливо, невдовзi вiн повернеться сам, — додав я.

— Його справа, — байдуже промовила Олена. — Як схоче. А ти… скажи, ти повернешся?

— Навряд чи, — знизав плечима я, швидше сам до себе, адже жiнка, яка цього хотiла, була далеко.

— Чому?

— Менi мiсце на «Бермудах»…

— На щастя, я знаю, де це, — подумавши, сказала вона.

— Олено, — зiтхнув я. — Усi ми люди, усi прагнемо щастя. Це нормально. До того ж, ти рiшуча та вольова жiнка i якщо усвiдомлюєш, що права, також iтимеш до кiнця. Я це розумiю. Але якось ти вже зробила помилку, пов'язавши своє життя з чоловiком, мiсце якому, образно кажучи, на «Бермудах». Я практично такий самий. Олено, той, хто мало не втопився, не зумiвши перейти рiчку по кризi, наступного разу має шукати мiст! Це ж елементарно! А ти хочеш… Чи є сенс у такiй спробi?

– Є, — без вагань вiдповiла вона. — Тодi я зробила помилку розумом. А зараз дослухаюся до свого серця. А воно рiдко помиляється.

Отак iнодi повертає слiдство.

Я виїхав на кам'янку i машину затрусило, завiбрувала розхитана пластмаса внутрiшнiх обшивок. О-о-о… Напевно, мав рацiю Антонюк. Час купити щось пристойнiше, бiльш гiдне як для директора приватного детективного агентства. Звiсно, на такий, як у Чумака, не вистачить, але щось пошукати можна.

Телефон знову попросився до рук, i на екранi висвiтлився невiдомий менi номер. Цiкаво, хто це мiг бути? Але насамперед я зробив те, що збирався — набрав Сергiя.

— Радий чути, Петровичу! Я вже думав сам зателефонувати. Сиджу тут у повнiй невiдомостi. Пса вашого виховую, дiстав мене по повнiй програмi. Але ж ви казали чекати й не рипатися.

— Немає бiльше невiдомостi, випарувалася, — радiсно повiдомив я. — Справу Чумака розкрито. I завтра по обiдi чекаю тебе на телеканалi «Мрiя», прямий ефiр. Та й хлопцiв збери, нехай вiзьмуть участь.

— Нi хрiна собi… — у нього мало не вiдiбрало мову. — Коли?! I менi навiть нi пiвслова… Що, знайшли?! Живого?! Чи нi… Ну, не мовчiть!

— На все свiй час, — фiлософськи зауважив я. — Скажи менi краще ось що. Ти офiцiйно у мене оформлений тимчасово. Фактичну роботу виконуєш, та й зарплатню отримуєш. Чи є бажання усерйоз взятися за справу? Гадаю, на Чумакових пригодах свiт клином не зiйшовся.

— Звiсно, ви ще питаєте! Я хотiв би. У нас з вами вийшло б.

— Тодi тим бiльше приходь. Рекламуватимемо завтра нашу справу.

Телефон лiг на пасажирське сидiння, але я згадав про невiдомий номер i знову приставив трубку до вуха.

— Алло! Анатолiй Рибак? Дякую, що набрали. Агентство «Слiдопит», так? Веретюк Олександр, турфiрма «Навколо свiту». Радий чути. Сподiваюся бути вашим клiєнтом. Як ми можемо зустрiтись?

— А… що сталось? — оговтуючись вiд несподiванки, запитав я. — I як ви мене знайшли?

— Добрi люди порадили. Треба мого малого пошукати. Вiн, чортяка, жарти зi мною здумав жартувати. Втiк. Разом з двома такими ж бовдурами — Анихiним та Ожередом. Тато — директор залiзницi нашої, чули, напевно. Хлопчики-мажори, мать їх розпротуди! А тут… зима на носi! Позамерзають к бiсовiй матерi!

— Заждiть, нiчого не розумiю, — перебив я. — Ви хочете сказати, що вони самi втекли? А версiю викрадення вiдкидаєте? Ви наче людина вiдома та й не бiдна…

— Та яке в бiса викрадення?! Ой, пробачте… Вони усi такi прикрi — тiнейджери, мать їх… Особливо мiй. Втекли i сидiтимуть десь, доки терпець не урветься або наш, або їхнiй. Вони ж себе офiгенними туристами вважають. I незалежними вiд предкiв.

— А коли пропали? — спробував уточнити я.

— Та вже четвертий тиждень.

— Ви що усi, показилися? — не витримав я. — I ви спокiйно сидите й чекаєте? I у розшук не давали?!

— Чому ж не давав… Давав! — здивувався Веретюк. — Та вони навмисне, щоб насолити предкам! Розумiєте? I човен Ожереда забрали. У нього ж надувний, з мотором «Ямаха». Звiр. Кудись водою чкурнули. Вони й ранiше на байдарках ходили, але ж зима! Моя вже тиждень менi кишки мотає…

— Водою, кажете… Слiди на водi — це наш профiль, — пробурмотiв я сам до себе.

— Що? — не зрозумiв вiн. — Справдi?! Ой, а скажiть, ну, чисто заради iнтересу — письменника того, це що, ви знайшли?

— А що, хiба його знайшли? — у свою чергу не зрозумiв я.

— А то нi… — здивувався мiй майбутнiй клiєнт. — Казали, нiби сьогоднi у новинах… Хтось начебто чув, скелет тiльки залишився. Без голови, здається… Не пам'ятаю точно. I генетична експертиза вже нiби довела. I машину по частинах…

— Ви, знаєте що, пане Веретюк… — перебив я. — Не слухайте чуток, краще дивiться телевiзор. Канал «Мрiя-ТБ». Завтра увечерi. Там усе скажуть. Давайте вашу адресу.

Я взяв ручку, але записати, так виходило, не мав на чiм. Тому, не довго думаючи, розгорнув книжку живого, тепер уже у цьому не сумнiвався, класика i зiбрався черкнути десь на сторiнцi. Та розкрилася лише палiтурка, i я побачив його напис, який досi не спромiгся прочитати. Не дарма довелося Чумаковi добре думати, аби написати його.

Анатолiю — з повагою.

Андрiан Чумак.

Нижче стояла приписка:

I все-таки — 3 грудня 2007 року!

Довелося лише похитати головою. Тепер я знав, з чого завтра почну своє iнтерв'ю у прямому ефiрi — покажу цю книжку з його пiдписом, датованим учорашнiм днем. Вiдкрию цю сторiнку крупним планом на цiлу країну. Пiсля чого на телеекранах з'явиться власною персоною Андрiан Чумак.

13 травня 2009 року.

Оглавление

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IХ

Х

ХI

ХII

ХIII

ХIV

ХV

ХVI

ХVII

ХVIII

ХIX

ХX

ХXI

ХXII

ХXII

XXIII

XХIV

ХXV

XXVI

XXVII

XXVIII

XXIX

ХXX

ХХXI

ХХXII

ХХXIII

ХXXIV

ХХXV

ХXXVI

ХXXVII

ХXXVIII

ХХXIX

XL

XLI

ХLII

ХLIII

ХLIV

ХLV

ХLVI

ХLVII

ХLVIII

ХLIX

L

LI

LII

LIII

LIV

LV