Історія [Ксеня Харченко] (fb2) читать онлайн

[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]

Ксеня Харченко Історія Visio

Про Гликеру і родину І Виспу

Моє ім’я Гликера. Гликеронькою-Гончарівною називав би мене дід Василь. Я мала би народитися шістнадцятого червня. І тепер мені було би одинадцять рочків, а дідо казав би, що я багато старша, як здаюся, але він того не скаже, я так сама лише здогадалася, бо моя мама дивовижна жінка. Мою матусю звати Соломією. Вона мала змогу запитати мене, чи хочу я народитися в цей світ, а я відповіла, що не хочу, бо мені й так було добре, тепло і погідно. Тоді вона сказала, що я зробила свій вибір, а вона зробила свій — зачати мене по сльозах. Але ті обидві речі не вкладалися бути разом, тому сталося так, що вона мене покинула. І я не народилася. Але дід Василь собі так постановив: зватимуть мене Гликерою і він сам мене народить і сам за мене дбатиме. Тоді узяв він материне яйце й батькове сім’я, посіяв у землю, вийняв грудку, нашепотів до неї, зв’язав у мішечок, прив’язав під ліву пахву й пішов з дому. Дев’ять днів не молився, не мився, не їв. А тоді народив мене. Посадив на горище, обв’язав виноградовим листям, тицьнув люльку до рота й наказав мовчати, аби не дізнав хто про мене. Приходив дід раз на три дні дати поцукрованого овечого молока, аби росла дужою, молодого винограду, аби була красивою, та старого тютюну, аби в голові від світу паморочилося. Ніхто про мене не знав. Тому жила я в умовний спосіб.

Та навіть якби не породив мене старий, я би за сім років однаково прийшла в той дім, бо ж умисно зронила мене мати, хоча й з моєї згоди. Змалку я була метка й хапалася за все невсидющими руками, дідо мене лаяв, бо могла згоріти, попалити руки і тому не могти писати. А він же посадив мене стежити за всіма й записувати.

Тож я була кмітлива Гликера, мала одинадцять років, цмулила на горищі старі тютюни із зелених люльок, стежила за світом, якого не хотіла, і писала книгу мого непевного роду, бо так хотів дід Василь, бо до того була я ним народжена.

Народилася я вже велика. Була мала завдовжки й завширшки, але розумниця страшна. Дідо наказав мені мовчати, бо ж я — таїна. І говорити я не знала ні як, ні що. Лиш знала, що всередині, в голові у мене щось ворушиться, проникає до горла, а тоді вже сіпається й свербить на кінчику язика. І ще я дуже хотіла, щоби мене так міцно-щільно притискали до себе, так дуже любив мене — малу — дідо. А він приходив раз на кілька днів погодувати мене, а я скоро їсти не змогла, бо ж язик мене не слухався: свербів. Тому я так прямо й показала на нього дідові, очима показувала, що хочу — так сильно хочу — чогось. І плакати не сміла, не знала, що то. Лиш потім вже, коли дуже тужила, взнала. А так: ні тобі поїсти, ані почухатися. Біда. Дідо лиш глянув на мене так мило-лагідно. І подумав тоді — бо в кімнаті стало гаряче-гаряче, я вся зразу спітніла — подумав тоді: я все зробив правильно. А я горнулася до нього, очима показувала, що хочу ласки, тепла, любові, а він дивився на мене так пильно, а тоді мовив:

— Ти вже хочеш говорити. Спершу я думав, що то зарано, але зара думаю, що саме час. Бо скоро тобі засверблять руки, так сильно і приємно, що хотітимеш разом з тим волати голосно, бігати ногами по стінах та стелі, втікти, але ж не зробиш того. Тому, аби запобігти твоєму болю, я і надалі чинитиму правильно. Слухай мене уважно (я так пильно дивилася у його гарячі очі, що мало мої не поплавилися): ти хочеш говорити. Це означає, що у тобі плодяться відчуття, тобто: ти хочеш їсти — це називається саме так — я приношу тобі молока, ти їси й голоду більше не почуваєш, та натомість почуваєш тепло всередині й задоволення. Отже, почуття — це все, що з тобою відбувається тепер, що відбуватиметься надалі, те, чому ти дозволиш існувати всередині себе. Але воно ростиме і захоче на волю, бо бракуватиме йому місця в тобі, якою б великою ти не стала, а для цього є твоя мова. Ти вже володієш усіма законами мови. Це — найголовніше. Це означає, що можеш робити з мовою все, що забажаєш, все, що буде у твоїх думках — буде насправді. Це дар. Я тобі його дав, ти — творитимеш. Не знаєш як? Ти повинна навчитися відчувати й добирати слів до того, що почуваєш. Ти повинна розвивати зір, бо мусиш повсякчас спостерігати. Отже, ти маєш два джерела до писання, два світи — себе і решту, що поза тобою. А зараз подивися на мене: Гликеро, ти маєш знати, що відчуваю я, ти повинна навчитися відчувати, як я, знати, як відчуваю я, і написати це, керуючись своїми законами. Вони допоможуть тобі зрозуміти, що відчувають інші, з ким матимеш до діла, а вони всі непрості, химерні істоти. Тобі буде складно. Але я зробив тебе кмітливою, чуйною. Ти вже зараз зрозумій, як ворушаться мої вуса, як тріскочуть мої зуби, як свищить мій ніс, як ворушиться моє волосся, як тепліють мої мізки — все, коли я думаю і промовляю. Бо з цього ти починаєшся. Я правильно вчинив, наговоривши землі потрібних ризикованих слів. Ти, як і всі жінки, — дар землі, я вперше був сівачем, зачинаючи тебе, я все зробив правильно, хоча то було вперше, але вже достеменно знаю закони творення й зачинання, тому можу творити все, чого лишень забажаю. Дивися на мене: ти знаєш, про що думаю саме зараз? Я хочу, щоб ти писала. Я тебе породив для цього. Ти — моє дитя.

Так мовив до мене дідо. Я дуже перелякалася. Він пішов, а я одразу заснула, і наснилося мені, що маю я сиве коротке волосся, що маю вуса і волохаті широкі груди, що ребра мої були поламані в боях, що зрослися вони криво, а кожна тяга дикого тютюну змушує глибоко вдихати, а ребра тріскотять по швах майже нечутно, але так боляче! Що кричати не можу, а того саме потребую тепер, що я наче щойно народила когось — але я старий чоловік — то проти природи — але так було потрібно, то варто і слід — то на все життя. І саме зараз я перевіряю, чи правильно життя віддав. І тому мені так страшно, бо я не всесильний, аби знати відповідь. І тому мені так страшно, бо я творіння не всемогутнє, аби не боятися снів. І не безстрашне, аби не вірити страшним снам.

Я мала ще довго рости. А разом з тим вчитися. А коли я росла, то це означало, що росло всеньке моє тіло, всі мої органи й частини. Одного ранку я відчула тепло на обличчі — час прокидатися. Але не змогла розплющити очей. Цієї ночі йшов дужий дощ. Цієї ночі мої вії росли якось занадто швидко — вони сильно сплелися разом. І тому я мусила присилувати себе спати далі й далі. Я думала-думала про діда, я так закликала його надійти, порятувати мене, аби й повіки не виросли занадті, так дуже. То було жахливе чекання без світла, але з теплом. А я не вміла ще говорити з дідом повсякчас, і тоді я зрозуміла, що воно: хотіння волання. Аж прийшов дідо, швидко збагнув, що зле. Довго розплітав мені вії. Я подякувала йому найкрасномовнішим поглядом у житті. Тоді Василь Петрович наготував мені зілля, аби тіло лишалося все притомним і не втрачало глузду. І лиш по тому мені полегшало. А він, ідучи вже, бо була я в тім часі наїджена, мовив:

— Тепер ти розумієш, як важливо пильнувати й відчувати. Відчуй мене вповні, тоді я завжди приходитиму вчасно. Ти будеш досить могутньою, аби боятися лише трошки й не втрачати глузду, як твоє тіло.

Дідо постановив описувати все: людей, їхній побут, їхні будинки, їхні зв’язки і все, що вони створювали. В одному будинкові у Виспі жила вся родина: Параскева Стефанівна і Василь Петрович, їхня донька Соломія та її чоловік Ієремія Гончар. Параскева Стефанівна мала двох сестер за матір’ю, всі вони жили окремо. Найстарша Ганна Олексіївна жила разом із донькою Анастасією неподалік від сім’ї своєї наймолодшої сестри, а середня сестра Вікторія Віталіївна жила на рівнині, бо давно хотіла все довкруг бачити, а гори їй не давали дихати, тож вона двадцять чотири роки сім місяців і чотири дні тому подалася шукати місця, де ліпше бачитиме, міцніше спатиме, більше їстиме, ніж в горах, де вільно ростиме мак, і де можна буде розвести курей. Лише Анастасія знала дорогу до Вікторії та вміла повернутися назад. Вона розказувала історій про життя середньої сестри і про те, що за її хатою — поле, яке годі пройти за добу, що на рівнині легко дихається, там багате птаство і росте чимало вишень і слив. Ганна Олексіївна мріяла про подорож до сестри і потай заздрила своїй доньці. Вона була літня жінка, ледве ходила.

Їй сильно мерзли ноги, тож Анастасія підсунула материну канапу ногами до комина. Одної ночі Ганна почала горіти з ніг, але не відчувала того. Вона була надто заклопотана, планувала:

— Мені вчора снилися курки. Вони бігали по городі, а я їх ловила. Курі були чужі, але ловила їх я. Гадаю, мені слід поїхати до Вікторії, гулятиму боса по траві, виходитиму в поле — вона оповідала, що там недалечко.

— Мамо, Ваші ноги!

— Облиш, мене, я мрію.

Бо Ганна мала мисливський характер, а найбільше їй подобалася така оповідка про комах:

Вікторія курей на полювання на хрущів виводила. Трусне дерево — хрущі сиплються додолу, а курки — їсти-їстоньки. Вони так щороку наїдалися, що ледве ногами ворушили насамкінець полювання. А потім ще довгоносики були.

А раз, як повернулася Анастасія від тітки своєї Вікторії, вона оповідала:

— Вікторія має широкий і довгий город, земля там дуже багата. Цієї весни посадила вона суниці, багато суниць посадила цієї весни тітка моя Вікторія. А вже на літо вони вродили, рясно вродили всі-всі посаджені навесні кущики. І ягід було так багато-багато, — самій мені цього не подужати, нема мені кого, аби поїсти до підмоги, пропаду, зогниє, — думала Вікторія.

Вона сиділа просто на землі й плакала. Ногами зам’яла ягоди, сік так по всьому тілі, а вона все плакала. Так солодко-солодко.

І лише одного разу розказували про те, як літня жінка плаче над своїм скарбом.

Мої дід Василь із бабою Параскевою прийшли в гори замолоду. Вони мусили спинитися перед Рікою надовго, бо чоловік дбав про переправу, бо ж води було забагато як на двох людей і двох коней. Тоді в жінки нагло почалися перейми. Василь Петрович прийняв до рук Соломію Василівну. Вона не плакала і була чиста, наче з води вийшла, а не з жінки. Чоловік подивився на дитину, а тоді — на Ріку. У воді плавали злинялі риби, вода була різна, мінлива.

— Я далі не піду. Ми житимемо тут, — постановив чоловік Василь.

Він висипав із холош каміння, що збирали його чоловікові ноги впродовж дев’яти місяців дороги й жінчиної вагітності. Прийняв його з землі. А тоді поволі почав брати до рук котунці, плювати на них і шпурляти чимдалі у воду. На сімдесят третьому він вирішив: досить. Сів на березі, поклав Параскевину голову на коліна, піддержував дитя, що смоктало жінчині повні груди, і почав рахувати хвилі на Ріці. Коли число їх сягнуло п’яти тисяч трьохсот двадцяти дев’яти, жінки поснули.

Василь витворив Виспу — місто на Ріці. Він взяв своїх жінок на руки (вони навіть не збудилися) і переніс до Виспи. Вони зачали там жити всі разом. Бо ж тоді, коли в горах все тільки починалося, все було просто: хати сіяли, та не жали; орали вулиці, та не викопували ріки. Просто. Бо ж мій дід Василь Петрович — Цар Камінний.

Дідо мій був дикий збирач, а баба — порядна садівниця. Василь Петрович ходив по горах, по лісах, по землях, по річках, по озерах і все збирав, все збирав. Все знало, коли він надійде, воно його не боялося, бо то ж на користь. Воно його поважало. А бабу все любило й любило, бо вона дбала, а не шукала, знала, а не шукала. Параскева Стефанівна плекала кожне зерня, вона саджала насіння в землю кожної нової весни і всі врожаї збирала власноруч. Василеві — збирачу — не було діла до порядних рослин, до порядного каміння, що вони росли за жінчиним велінням у жінчиній землі. Кожен мав своє до діла. Хто — гасати, хто — копати.

Це було дивно, що в моїх діда й бабці була лише одна дитина — моя мама Соломія. Однак згодом я довідалася, що інакше бути не могло, бо було би зле: моя бабця мала все однакові яйцеклітини, а дідо — все однакові спермії. Від їх злиття могли родитися все однакові діти. Коли Параскева завагітніла, вони пішли з міста родити дитину. Чоловік вирішив, що двох жінок йому цілком достатньо буде на житті. А Соломія все життя мріяла про брата.

Бо жінки, — думав собі потай тихо Василь, — то земля, що переходить у спадок за життя від чоловіка, який виплодив, до чоловіка, який має запліднити. Кожен дбає про її родючість, оберігає і оре, засіває й поливає. Але кожен, а не двоє. Аби родила. І так — у спадок. Одна жінка — два господарі. Жінка — господар. Життя — жінка.

Про Соломію та Ієремію

Моя мама Соломія і мій тато Ієремія познайомилися в Місті. Вона сиділа при фонтані й голосно скиглила, плачучи. Він сів до неї, присилував відрекомендуватися, сказав, що має ім’я дуже смішне, що востаннє плакав, коли мав одинадцять років, і то сталося тому, що саме тоді він довідався, що його мати — негідна жінка. Але то таке… Ієремія мав хвилясте темне волосся, забагато зубів і смішний ніс. Він змусив Соломію дати свою руку, підніс її до маківки, а тоді намацав її пальцями дірку в своєму черепі. Пояснив, що вона наскрізна і що часом пульсує. Засміявся і попросив не боятися і більше не плакати, позаяк усе буде добре, і ти маєш дуже красиву посмішку. Юна дівчина всміхнулася і дала себе понюхати. Він мотильнув головою, відкинув волосся на правий бік, замислився, вдихнув Соломію глибше, підморгнув і побіг.

Мама зрозуміла, що їй пече на нігтях: погляди стікали і збиралися на пучках крапельками, як готове варення. І пекли, як варення. Воно бо ще гаряче. Моя мама Соломія Василівна закохалася.

Мій батько Ієремія Гончар прийшов до Виспи через п’ятсот сімдесят три дні й п’ятнадцять годин. Мама боялася, що запах зміниться або зникне, тато боявся, що кров з носа не дозволить унюшкувати наречену. Вона була впевнена, а його волосся поволі ставало рудим — так на нього вплинула дорога. Незважаючи на впевненість у своїй силі, вона переживала. Її чоловік мав бути подібним до її батька Василя. Той завше ходив у крислатому капелюсі, бо намагався вберегти стару голову. На війні (забуто якій саме, однак) йому відтяло чималий кусень маківки, тож лишався самий мозок під шкірою. Коли Соломія добре поводилася, батько показував їй, як він вміє думати: під шкірою ворушилися звивини і в кімнаті ставало гарячіше, як завжди. Дівчинка лякалася й тікала. А тоді поверталася до тата, перепрошувала і клала долоньку на рану. Коли їй було шість років, долоня там саме вільно вміщалася, більшій Соломії то вже не подобалося, бо не вдавалося повністю опанувати батьків мозок, а що він думав, вона знала і так. Однак, коли Єр запропонував їй свою зовсім маленьку дірочку, вона збентежилася, і, напевно, саме тому дала себе понюхати, а тоді довго думала про те, що її чоловік уже так подібний до її тата.

Соломія себе боялася, бо могла все змусити статися, збути зі свого тіла, серця та змусити збутися. І все те збувалося. Особливо запахи. Здебільшого вони, а до того — тисячі дрібничок і дуже великих речей. Різних, дуже різних речей, але вони однаково збувалися. Наприклад, вона мріяла бути рибою і чоловіком.

Соломія забувала про кров на стільцях, плями на простирадлах, харчі на тарілках. Батька її це страшенно дратувало. Бо її найважливіше — вона сама — завжди було при ній. Решта — що від неї — її не обходило. Особливо, її бруд. Бо бруд лиш спершу бруд і лиш для чужого, а для себе власний бруд — то ти, про яку можна забути. Бо ж є багато цікавіших речей до спожиття, їх перетравлювати також значно цікавіше. Отож і бруд цікавіший за попередній. І взагалі жити цікаво. І взагалі пам’ятаєш лише про це, а не про бруд. — Так думала моя мама Соломія, що вона забувала про свій бруд, бо була найчистішою з жінок. Бо вийшла з води, а не з жінки. Так наче.

Соломія ставала дорослішою, коли збільшувалися її груди і шорсткішала шкіра її рук. Її груди мали би рости все її життя, тому стара Соломія цілком не могла би зрушити з місця, все мусила би лежати в ліжку, розпластавши сухі пласкі груди по тілі аж до стегон. Своє старіння вона впізнавала по тому, як змінювався її погляд: свій зір Соломія могла відчувати зісередини. І то все життя, а коли визначити вік, то й поготів. Тож коли Ієремія став їй за сина, інакше як по-материнськи вона на нього дивитися не могла.

Коли у Виспу прийшов Ієремія, у першу ж ніч Соломія зрозуміла, що всі її діти будуть однакові. Вона могла зродити десятки однакових дітей. Вона засмутилася. І пояснила своєму плодові всю скрутність становища: їй не хотілося йти, а двох чоловіків з дірками в головах і двох жінок вистачить ще на піввіку. Плід погодився зачекати, хоч не знав, що то назавжди, просто він чув, що то зле може бути, коли діти такі подібні до батьків, тоді в них зникає сенс, бо все буде однакове, навіть чужі люди, такі зайди, як мій батько Ієремія Гончар, будуть подібними до чужих чоловіків, і в них не буде потреби, бо ж нащо чоловік, коли є батько?

Та то не про Василя. Як про мене, подумав він, то най буде мені онука. І тоді взяв він Соломіїне яйце та сім’я Ієремії, зв’язав їх у мішечок, змусив спаруватися, прив’язав під ліву пахву й пішов з дому. Параскеві сказав, що йде на лови, запевнив: не хвилюйся, — і пішов. Дев’ять днів не молився, не мився, не їв. А тоді народив мене. Додому мій дідо повернувся щасливим.

Моя мама бачила мене у своїх снах двічі: один раз, коли вона ще була мною вагітна, інший — ні.

Вона розказувала перший сон моєму батькові — Ієремії Гончарові, коли збудилася налякана.

— Сьогодні наснився мені такий сон. Вагітна сиджу на лавчині поміж двох жінок. Одна тримає на руках немовля, інша — готується народити. За певний час перша підводиться і збирається йти геть. Друга на неї позирає ввесь час, а коли жінка пішла, дістає з-під спідниці плетений мішечок, розв’язує шворочки і дістає звідтіль іграшкове звірятко. Вона його пестить, мовить до того звіряти ласкаво, голубить. Я дивуюся. А жінка мені пояснює, що я під спідницею маю таку саму схованку, що в ній живе така ж мала істота, і що то — моя дитина, що нею я саме вагітна. Тоді та пані ховає свого звіра, тисне мені руку і йде. Я збентежена, однак занурюю руку межі спідниці і на свій подив витягаю звідтіль мішечка. У ньому — помаранчево-брунатний ведмедик. У нього якось неприродно викручені лапці, а ще його обличчя дивує. Великі очі (як вуглинки — непевної форми, дуже-дуже чорні), печальні, а рот шитий нитками. Він так само дивний; верхня губа посміхається, нижня — тужить. Ротик незграбний, якийсь нікчема тим займався, — думаю я. Бо ж я можу багато ліпше, взагалі я вправна в таких заняттях. Ану ж бо, зара я все виправлю!.. Щойно я за голку — все зникло. Що то був за сон, Єро?

Невдовзі по тому, як мама Соломія мене зронила, їй наснився другий сон, вона переповідала його собі старанно, аби ніхто не дочувся.

— Приходить до мене рано моя матір Параскева Стефанівна і каже: Твоя дитина надворі в капусті. Її порятовано, вона зможе жити. Ходи, забери, заки ще не пізно. У пелюшках — дрібне синяве створіння, не подібне до ведмедика. Воно голодне. Я думаю: от лихо, скоро перегоріло молоко, нічим годувати. Наступної хвилі бачу те дитя у величезному прозорому скляному банякові, воно плаває, воно — маленький восьминіг, недоношений банькатий синій восьминіг у мереживній шапочці. І чим же його годувати? А тоді знову бачу дрібне люденятко. І чим же його годувати?

Моє дитя нікуди не поділося. Воно десь поряд. — Так підсумувала моя мама Соломія. Відтоді вона намагалася пильніше вдивлятися в чужі очі, а я — Гликера Гончарівна — пильніше стежити й далі ховатися.

А мама моя була дивна жінка. Вона сильно переживала через мене і через себе, а тоді полишила і лиш плакала час від часу. Вона мусила чекати піввіку, не знала, чому так сталося, проте такий мала термін, зле, думала моя мама, а чоловік її подався на лови, він не мусив вполювати онуку, так думав дід, то куди ж він пішов? — так думали всі: дві жінки й один чоловік Той, кого не було, не знав, що віднедавна про нього думає ще дехто.

Якогось ранку Ієремію опанувало почуття тривоги (жінчина голова лежить там, де щойно великим пальцем упирався в ноги) — відчуття дороги (все стало пахнути інакше, а волосся перестало бути рудим). Так, наче так: все закінчити (конче треба все закінчити) й піти. Кінці ховаєш і йдеш. Сказав чоловік жінці:

— Мушу йти на лови.

Довго готуватися й хотіти дороги, аж доки не відчуєш, що вже готовий, аж терпіти несила. Бо вже так трудився, кінчаючи, що руки всі до одної порепалися, та й ноги також. Але все — в передчутті, в очікуванні. А тоді — підрахувати час, що його витрачено на закінчення того всього — останнього, до-дорожнього — відтинку життя, поділити це на кількість днів, прожитих узагалі: стільки лишилося часу, аби впустити кінець у землю, най собі порається, — так думав Ієремія, — а тоді я — в дорогу.

Сказав чужий Ієремія своїй Соломії:

— Я йду на лови. Бережи себе.

І поцілував.

— У-у, — подумав Василь Петрович, — дорога йому замуляла, дорога, бачте! Я сам так хотів, сам так ходив, і що виходив, що? Хіба жінок до піклування. Оно, обрала собі чоловіка, сама обрала, то ходи тепер вітер замовляти. На лови він, бачте, зібрався, на лови!..

Коли Соломія ще не знала достеменно, що вагітна, вона побачила хмару. То була жінка з довгим волоссям у довгій сукні. Вона була прозора і вагітна. Вона бігла, розчепіривши руки й пальці. Ця хмара скидалася на щасливицю.

Я дійсно вагітна, — подумала Соломія. Відтоді вона оповідала своїй дитині про все, що діється, і що могло би бути. Оті другі казки подобалися маляті найбільше.

Трохи про дідів і багато про мене — Гликеру

Про свого прадіда Стефана я знала лиш таке (дід Василь оповідав): Параскева була дівкою на виданні: їй дев’ятнадцять років, вона — сьома в сім’ї, її батькові — сімдесят три роки. Її мати померла давно, коли в п’ятницю дев’ятнадцять років тому породила Параскеву. Власне, Василь ішов до батька своєї дівки-любки руки просити. Він бачив Стефана, що сидів у кріслі. Стефанове тіло паралізоване, лише язик дивом ворушиться. Він говорив так: йому розтуляли рота, і язиком Стефан малював у повітрі знаки — всі пильно стежили за його мовою. При цьому мали пильнувати Стефанового зуба. Він мав сімох доньок і один кутній зуб, що той випав по кількох місяцях паралічу від безперестанного тертя по ньому живим язиком — чоловік тренував єдиний м’яз, який став йому за всеньке тіло. Відтоді Стефан ганяв єдиний зуб єдиним м’язом по своєму роті. Зуб став гладеньким, наче пташине яйце, але поїджене червою, бо були там чорні рови і чорні дірки. Стефан робив дванадцять тисяч сімсот вісімдесят дев’ять рухів язиком на добу і багато думав. По семи місяцях паралічу він збився з загального ліку, однак його м’яз був сильнішим і пружнішим від решти тіла замолоду. Тож Стефан тепер говорив дуже красиво. Отже, я прийшов до Стефана, батька Параскеви, сьомої дочки, просити її руки (решта — заміжні), а він мені лиш сказав: Вона сама тебе обрала. Останнім складом (на ла) він не вдержав зуба, удавився і помер.

Параскева носила жалобу місяць. По тому побралася з Василем, бо потребувала чоловіка.

Невдовзі вони мали йти.

Дідо ходив босий, бо вважав, що ногами чує найчуттєвіше. Тому ноги завжди мав дуже побиті. Він казав мені: якби я був звіром, то обов’язково мав би таке тіло, такий хребет, що він дозволяв би мені вигинатися й вилизувати рани. Тому дідо намагався зробити таке взуття, яке б не порушувало його ходової рівноваги. Він заздрив часом мені, бо не потребувала черевиків, але при тому не мусила вилизувати й гоїти рани. Але ж не відчувала ногами, бо мала суцільний ніготь, скакала, і не боліло мені відчуття дороги. Повсякчасне відчуття дороги. Як ото дідові. Василю Петровичу.

Я жила на горищі. Писати вміла від самого народження, бо так було треба. Єдиною книгою, яку мала нагоду прочитати, була моя історія мого роду. Інших не потребувала, бо все найважливіше я маю створити сама, так постановив мій дід. Та інші історії мене просто не цікавили. Тож я нічого і не прочитала за всеньке своє життя.

До того ж усе воно було для мене лиш у Виспі, та й то після тисяча дев’ятсот тридцять сьомого року, коли мене породив Василь Петрович. Я знала і писала лиш те, що бачила і чула, тобто мою сім’ю, — все тут, — казав дідо, — все, розумієш, Гликеронько? Він так казав, а я не знала, що ще було до того, чого вони пішли і мама моя народилася на березі великої води, та то неважливо, казав він, ти й так усе маєш тут, усе, розумієш, Глицю-серце?

Так, звісно. Я ніколи не млостилася на горищі, я мала що до роботи, бо робила, що любила, а любила найдужче (якщо без писання), то сережки і посуд. І ще я любила би людей, та їх довкола не було, хіба моя сім’я, але ж з нею нічого вже не зробиш, вона сама себе створила, та ще й мене до всього, тож я іще любила робити людей з чого виходило, але вони всі були потворні, а я ж вдалася в маму, все мало виходити гарно й м’яко, я ж вправна й метка Гликера Гончар. Але до людей не здатна, бо нелюдь.

Як нігтями лупотіти по дереву, а з іншого боку прикластися до дерева вухом: окремо вібрують довгі нігті, й окремо вібрує голова, а за нею — все тіло. Все тіло вібрує в такт дереву. Вібрує всеньке тіло. А ще добре, коли ногами теліпати в такт нігтям і голові, і вуху також. Все тоді вібрує. Дуже приємно вібрує.

Коли було літо, дідо приносив мені багато ягід і трав. А ще навчив мене — Гончарівну — гутництва. Я поробила всі вікна й склянки у Виспі, а ніхто того не знав, бо старанно мене ховали. І виклала стіну в себе на поді смальтою, то було просто: береш м’яке скло, качалку (лиш би не попалитися) і далі викачуєш, як тісто. А тоді ножем на локшину, а по тому до фарби і розмалювати її якнайліпше та якнайбарвистіше, вже наприкінці посікти вистигле скло на маленькі шматочки, а тоді лиш заходжуйся викладати ними, що заманеться! То просто. Мене цього навчив дідо.

А вже як наступало страшне таке нічев’я, то я з нього зачинала рахувати свої шерсті. То так лічу: один, два, п’ятдесят три, двісті сорок один, п’ятсот двадцять сім, одинадцять тисяч і ще дві сотні та до них три волосинки, а як не подобається мені що, то вириваю. І розкидаю-розкидаю, а тоді довго регочу-сміюся, бо ж дідо ходить по всій хаті напівзігнувшись, та збирає-визбирує усю мою повидирану шерсть (бо ж як угледить хто, що я понарозкидала по всіх усюдах, то все — глина стане таємниці), та ще договорює:

— От проклятуще дівчисько! Ото гаспид волохатий!

А я собі сиджу нагорі, зирю на нього, та й думаю:

— Діду, діду, маєте тепер собі з мене забаву на старість.

А ще на весну слід готуватися до літа й до зими. То беру сокиру й кажу дідові: рубайте, — а він та й відсіче мені волосся по саму шию. Тож не спечуся на горищі на своєму шалено влітку гарячому, а взимку не змерзнуть мої вправні пальчики на тому шалено холодному горищі, бо ж літніми ночами при Ріці плестиму собі рукавички, дрібно-дрібно й дуже ретельно й дуже сумлінно вив’язуватиму кожну петельку свого зимового головного вбрання, а до того відросте волосся, тож над жовтень встану я з каменюки, що вона на каменюці та й при Ріці, буду вбрана я в рукавички, буду закулябана я у волосся, і буде мені дуже тепло, а хутро моє буде густе, воно пахнутиме, як дикий звір (а як пахне дикий звір?). І не буде мені зимно, але ж нічого більше на мені не буде, ото стою вночі на березі, а по ногах гуде Ріка, а мені все одно, бо ж напівгола я, напівголісінька, стою така волохата розпусниця й стою. І чого б то? Ховайся хутчіш — зима на носі. Чхі-апчхі! Чух-чух!..

Ще якось пам’ятаю, що мама розказувала, як їздила з гір на лижах. Казала вона своєму батькові:

— Я стала — а ноги поволі згинаються — а я вже їду та все боюся, страшно мені, бо їду швидше та швидше, а вперше так іду й так швидко, аж у пальцях вітер з переляку вищить! Недовго я так боялася, бо далі все швидше й швидше доводилося відчувати, тату. Тому мусила мерщій гальмувати — дупою. Я й далі боялася тої їзди, але все їздила та їздила, а потому вже боялася, що дуже швидка, бо так хочу, починала боятися, бо страшно було так не ворушити нічим і летіти, аж все свищить — і падала. А потім вже мені не подобалося боятися, а подобалося літати, то й літала. Ой, таточку, то так приємно! Татуню, така ж я зграбна, бо ж не вбилася, а лиш далі хотіла й хотіла. І то так тепер повелося.

Як була я не надто вже й мала, десь так років вісім було, то навчилася вже робити різні прикраси, найдужче любила сережки, та все лиш з ягід, бо лиш вони у склі найкращі, решта — зле, а я лиш склом користувалася та глиною, а які ж з глини сережки? — самий лише бруд, бо що то, коли землю носити у вухах? А ще любила я видувати різне, то також просто, аби лиш не попалитися та не засмердіти хутро. Тож була я далеко від горщиків, де вариво склилося, брала до рота трубку й тихо-тихо дула. А скло було довге-предовге. І дула я по-халявному, і різала так само. Відтак розріжу довгу безденну банячину та напружуся, та розкатаю. Насамкінець швидко-хутко-мерщій наліпити-наліпити ягідок та гілля, і хай вистигне доволі. Ось маєш віконце. Я дуже вправна. А щодо посуду, то віддаю перевагу чашкам і заварникам, бо з того, що не роблю сама, люблю усіляке зілля і знаю, як дати собі з ним раду. Ще дужче люблю змішувати різні рідини, дивитися, як вони проникають одна в одну: як важча силкується розчинитися в більшій легшій, як їм це не вдається, а мені не вдається вибрати важку краплину, порятувати її — зрештою, вони однаково або випаровувалися, або ж я їх виливала, бо як не паруються, то не цікаво. Та посуд робила здебільшого з глини, хіба лиш дещо гутне, та все однаково зелене. Якщо брала глину до роботи — розмальовувала її. Пензля найліпше робити з шерсті з-під коліна, вона там саме найм’якша й завдовжки завжди як слід, і лише, коли на весну й міняю літнє вбрання, саме в той час можу вигнути ноги так, щоби потилицею торкатися сідниць і вільно вибирати найбільш підхожі ворсинки на пензля. То так, володіючи секретами, і роблю шикарні речі.

Але вони все при мені, може, дід куди винесе, та це бува рідко, бо ніхто про мене не знає і не повинен би звідати мене, а дідо нічого, окрім меблів, не робив. Ми не ризикували і все було зі мною, скоро мені ставало мало місця для житла, та я не переймалася. Бо саме тоді дід приніс раму рівну-рівну і десь у мій зріст. І сказав тоді так ти вже доросла, Гликеро, маєш всі десять років, то на тобі жару і зілля. Зробиш шибу на це вікно, гляди, аби була прозорізінька, вкриєш шаром темним і блискучим із зовнішнього боку, покличеш мене, вставимо разом. Я все зробила правильно, довго мучилася, заки врешті навчилася дихати і дмухати так багато і рівно, як того треба, мені все вдалося, покликала я мого діда Василя Петровича, вставили ми разом вікно у стелю. Коли сонце було просто над нашим будинком, коли лежала я простоволоса, промені відбивали тінь на темному склі з того боку, а зісередини могла я бачити себе. Таке сталося зі мною вперше. Я лежала і бачила себе з лиця. Я собі подобалася. Лиш не знала, як описати. Рівне тіло, пружне, як язик мого прадіда Стефана, на ногах шерсть кольору перцю, саме як у мого діда Василя під пахвою, де він мене виносив. Не знаю, чи це красиво, але я дуже тішилася з того, що бачила, і з того, що бачила себе всю від маківки до ратичок На сідницях шерсть моя росла правильно — згори донизу і була теплою. Хвіст я знала який — веселий. Судячи з усього, грудьми була подібна до матері, а волоссям до батька — чорне й кучеряве, його заплітала в косу і тримала так, що хвіст собі вільно до неї загравав. У мене за спиною крутили любов.

Я виглядаю, як моя мама, як була дівкою. Маю одинадцять рочків, та мій дідо Василь каже, що я багато старша, як здаюся, і я так сама здогадалася. Я — юна. Я — Панна. Домова.

З однієї родимки на підборідді росте волоссячко постійно. Одне виймеш — інакше заступає. А родимки ростуть по всьому голому тілі, ростуть-ростуть, та й зникають. І волосся на них росте-поросте, та й зникне. Дивина та й годі.

Та є одненька така дуже важлива річ. То багато чого я таки мала би всмоктати з молоком матері, але вона така розумна жінка, що одразу ж розпізнала змію (таку маленьку фіолетову — майже синю — змійку), що її дідо якоїсь ночі посадив їй на груди (зліва), аби було мені якось природніше по-дитячому. А одразу ж зранку мама Соломія відчула слизькі рухи у себе на грудях, напнулася, вигнулася, припала до грудей та виссала ту синю і довго жувала її, змоловши хребет зміїний на суцільну потерть. Проковтнула, перетравила і покинула щонайдалі. Але дідо не здолався. Він поставив мені вівцю за годувальницю. Може, тому я така дужа, а моє хутро на ногах трохи завивається.

Але була така річ, що вона мене дуже непокоїла: то така дірочка, яка нікуди не веде, але є в кожної людини між грудьми й ногами. Бачила я себе й дивувалася, чому в мене нема, як у мами моєї Соломії є? ну чому? і все чекала на діда перед моїм дзеркалом-розпусником. А він сказав мені, що то, аби живити дитя, коли воно саме не здатне, це така могутня мова між матір’ю і дитиною. А я тоді здивувалася: як це? А дідо відказав: у тебе є я, з матір’ю своєю ти не говоритимеш, а вона тебе не годувала й не годуватиме, всередині нікого ти не була, та й усередині кого — так само. У тебе, Глицю, є я, виносив я тебе під пахвою, ти засіяна була в землю, а не в жінку, тож жодних дірок не потребуєш. Хіба твої діти. Але тобі однаково це непотрібне. У тебе є я.

Ото й усе, що розказав мені дідо. І хіба слід було таку вже таємницю робити з якоїсь пустоти? Та ще й так, наче вона варта усіх невідомостей земних. Тю.

У моєї мами Соломії на лівій нозі збоку просто біля коліна було таке, як коріння дерева, якщо дивитися згори. Мама росла і коріння росло. (То все дідові розповіді.) Василь Петрович малював це коріння, завважував зміни в його будові, чудувався. Вони з донькою намагалися визначити, де ж дерево? Якщо воно не росте назовні, то, може, воно всередині? Старанно обмацували ногу глибоко. Нічого. І так з року в рік. Коли Соломії виповнилося тринадцять, її батько покинув це заняття. Малюнки ще довго лежали на його столі.

Це, напевно, від моєї мами Соломії Василівни мені передалася та любов до посуду й хазяйнування. Вона дуже любила різні заварні зілля, та як я, зрештою, бо інакше ж бути не може. Коли її батько — мій дід — приносив, бува, мій посуд, назвавши його виловленим у Ріці, моя мама одразу заварювала трави і пила з нього. Її очі ставали подібними до терену з мого намиста й такі ж блискучі, як скляні, як несправжні, дикі (вона від свого батька знала багато зіль). Мама Соломія пила з робленого мною посуду, а я дивилася на неї згори (а вона мене не бачила), а я все дивилася, коли вона п’є, коли ворушить язиком, смакуючи, як рахує зуби травами і згадує свого діда Стефана, що він останнім зубом удавився, подібним до перепелячого яйця. І моя мама Соломія тоді ні на кого не зважала, а просто пила. Пила та й годі.

А я у всьому була подібна до мами своєї. І зілля якось напилася дужого.

Отож одного вечора я вперше впилася зіллям, яке бродило. А одного ранку прокинулася від того, що болять всі зуби. Абсолютно всі. І не знати, що робити з тими зубами, а чого з ними не робити, бо дід далеко: вирвати нікому в разі гнилої потреби. А болять зуби дужче й довше. А вирвати таки шкода свої зуби. Так дуже шкода. Абсолютно всі свої зуби.

Про маму Соломію і дім

Аж раптом приходив час, коли шкіра ставала надчутливою: вона дуже мерзне, її боляче чухати (потім відчуваєш довгі кусючі нігті ще дуже довго), синці загоюються вперше в житті боляче, а з’являються від легенького доторку, усе тіло болить він найменшого сильного руху. Чи то тіло втомлюється? — думала моя мама Соломія, лічачи спогади про силу.

А вона дуже любила волокна. А їм не було простору, де б рости. Бо що ж то за життя — каменюка на каменюці та ще й дерева грубі? Тут потрібен простір. Як поле, де можуть бігати курі тітки Вікторії. Як вона? Де Анастасія? Скучила за цими жінками. Тож доводилося тішити себе всім, що довкола. Можна брати риб’яче хутро, що його повно у Ріці, бо ж ті риби такі линючі, а та вода така кольорова. Моя мама виходила зрання та занурювала ноги по коліна, сидячи на каменюці, що вона на каменюці. І шкіра липнула до шкіри, а по тому лишалося хіба відірвати риб від своїх ніг. А риби були такі, як ото змії, що, бува, приповзають погрітися на каменюках, вони могли — та й мали — так линяти: зібгатися, все до хвоста, а тоді — голова не твоя вже, лиш сидиш у хвості та рахуєш до ста двадцяти дев’яти, тулишся тим часом до каменя, і враз — вззюююх! віііууу! — та й вистрілився з власної шкіри. І ти вже новенький, хутро твоє риб’яче ще трохи теліпається, а сподівається ж, що підростеш, і буде тобі тепло взимку, і лиш у воді окремими пасмами розвивається як може, бо ж коротеньке ще, хоча для тебе, малого, завелике. А ти пливеш собі, як нова чашка всміхаєшся. А Соломія сидить на березі й чигає на старі шкіри.

Бо плестиме вона (як чоловік Ієремія буде на ловах) серветки й скатертини і, випивши зілля, ставитиме на них мої чашки. Їм добре буде разом: моїм травам і ягодам — тим самим, що дідо позносив — та маминим рибам, головне, що обоє блищать, що луска волохата. Та навіть вже висохла, а однаково блищить. От диво із чудес.

Мій шедевр — то чашка-хатка. З дашком, з віконцем. То вперше поєдналися глиняне й гутне. Вперше можна було побачити суниці у вікні й у хаті водночас: перші не рухалися, застигли в прозорому, а другі — ворушилися й парували. Вперше мешканці (хоча й різні, хоча й кожен — тимчасовий) були з того самого матеріалу — тим самим матеріалом, що й матеріал, що з нього ціла хата, бодай її вікно, бодай лише ягідка у вікні.

Кожного разу від окропу й зілля чашка-хатка пітніла, сопла й хурчала. Я до неї говорила: я не розумію, чи тобі подобається, чи ні, але чинитиму, як хочу, правильно, бо я тебе зробила власними руками.

Та було в тій єдиній хаті у Виспі повно всього такого. Мама Соломія все плела, дідо все ходив, тато Ієремія Гончар був десь (казав: піду на лови сам один), а бабця моя Параскева лежала, бо не хотіла ходити, як її тато Стефан. Та я не про те, бо Анастасія все вирощувала квіти, бо жила на землі.

Невідомо, чому така нерухомість спіткала мого прадіда Стефана, але про Параскеву — мою бабцю, яка відмовлялася ходити, — мені дещо відомо достеменно, бо ж то лише я високо сиджу, за всіма спостерігаю і про все-все знаю. Замала в дівчинки Параскеви — сьомої дочки — була зла пам’ять. Вона пам’ятала лише те, що хотіла, а здебільшого вигадувала собі всяке і те лиш пам’ятала, вона не знала — все забувала, — де живе, натомість намагалася жити деінде, тому час від часу (коли недогледіли) вона забиралася до сусідів і зазвичай засинала там деінде, вона точно знала, що є там, де хоче бути, бо інакше б Параскева собі не нагадала. Її шукали довго, а знаходили не люди, а птахи, курі, як правило. Вони полохалися чужого, а той спав так міцно, що птахи встигали спробувати заховати її в своєму пір’ї, щоби більше не боятися, а щоб стала така, як ото вони. Курки зчиняли страшенний галас — розходилися та видирали пір’я одна в одної. А люди то вчували і тоді знаходили дівчинку-птаху, котра саме збудилася від пір’ячого лементу. Й заходилася плакати. То вона отак жила, шукали її всі — і шестеро доньок (а всі Стефанівни) також. Важко з нею малою всім було. Повели до ведунки. Стара забрала дитину до себе на навчання. І довший час вчила її вміти запам’ятовувати. З-поміж усіх способів Параскева добре засвоїла свій один. Він же її згубив. Навчилася вона малою запам’ятовувати своє життя за запахом, який воно несе. Кожен новий спогад був новим запахом. Варто було взяти пахнівку та покласти до спеціального мішечка, власноруч вправно виготовленого, повісити на шворочку й носити на грудях. В разі потреби — нюх-нюх! — і все перед тобою. Параскева Стефанівна сильно захопилася. За кілька тижнів такого навчання вона вся була обвішана пахнючими спогадами, ледве совалася, так їй було важко від тієї своєї пам’яті. А ведунка реготала-заливалася! Та недовго, бо довелося лікувати від отруєння: всі запахи змішалися, а розум погрожував піти від малої разом із пам’яттю. То було так страшно. Тож змушена була стара вчити малу, як занюшковувати лише найголовніше. То було так важко, але за великим і мале плентається. Тож полегшало обом: жінці й дівчинці Невдовзі Параскева Стефанівна закохалася у Василя Петровича. І став мішечок лише один і те тиснув лише один мішечок. Легко було закоханій. Вона так дуже просила коханою вцідити себе на її пам’ять, довго намагалася пояснити, навіщо їй то треба. А потім вони довго бавилися в найпахучіше в чоловікові, змішували його з собою, аж поки не вийшло щось більш-менш пристойне. Оте пристойне й було в тому останньому мішечку на останній шворочці. Носила це Параскева між грудьми. Багато-багато років все проникало одне в одне в тому мішкові, а згодом перетворилося на страшку буркотливу суміш, яка постійно намагалася вибухнути. Важко-важко було з тим дівчині, жінці, старій. Вона якось лягла спочити по роботі, розіклала довгі груди зручненько, вмостилася й заснула. І снилося їй, що вона курка. У неї родяться однакові-однаковісінькі яйця, такі подібні-подібні, а що всередині — невідомо. І вона так перелякалася й закричала, й зачала качатися по всьому ліжку, і прорвався той мішечок, і витік із нього запам’ятований чоловік моєї бабці Параскеви. І стало їй тоді легко-легко. І вона все забула. Все. І лежала відтоді нерухомо, а чоловік — отой — засмердівся в ліжкові, що в нього просочився, сам почав гнити і жінку згноювати. Ото так вона і померла. І, ставши гноєм, була чоловікові землею. Така любов.

То в хаті у Виспі було всього багато різного. Було там кожному по кімнаті, та й мені — Глиці — саме горище. То всього дві кімнати — на дві сім’ї, на двох чоловіків і двох жінок. І ще — кухня, вбиральня та вітальня, де дві сім’ї вітали одна одну. Дідо мій Василь Петрович був мебляр. У нього був такий фартух із десятками, одиницями й сотнями кишеньок, куди він ховав свої інструменти, прилади до майстрування, а ще була одна така окрема кишенька, де він ховав малюнки й креслення, зігнуті трубочкою. Талановитий дід мій — страшне! Та і я також вдатна, але ж не меблярка. І так мені мріється бодай про одну кишеньку, маленьку, охайненьку, волохатеньку кишеньку. А то так вже вморилася все в голові зберігати, страшне. Та я ж все ховаю, а дідо по хаті розкладає. Тут усе робив з дерев та каміння, і обидва були теплими повсякчас. І було так в тому будинкові, що два шари всього скрізь: стіни й меблі. Два великі ліжка — на кожного її чоловіка та кожну його жінку. Тона них на обох — по драбинці, бо ж вогко якось було, хоча й тепло, навіть від каменю, що з нього меблі роблені. І чоловік мусив жінку підсаджувати кожного разу, бо то, щоби родина міцна була. Тож о порі та й ставали по різні боки будинку дві подружні пари, та брав чоловік жінку за руку та вів її до кімнати, та підсаджував та кохав. А по тому, потомившися, обоє спали, а зранку вітали дві сім’ї одна одну. І не плодили все однакових дітей, а все кохали один одного. Просто.

Отож були ліжка, а ще були столи. У старших в кімнаті на столі — малюнки Василя, який малював те, з чого потім робитиме меблі: живе дерево й камінь. Параскева довго лежала і не хотіла вставати. Чого? Бо казала, що стара і хоче так померти на тому ліжкові, де нікого не зачала й не породила. Тож поралися по господарству лише Соломія Василівна і Василь Петрович. Соломія куховарила і робила те, що любила. Василь — робив все решту і те, що любив. Доньці зробив стола з суцільних скриньок, думав, що то дівці, лиш би ховатися та мріяти. І ховала вона відтоді свої мрії по скриньках, робила їх за розміром шухлядки і ховала. І тепер, коли я оце зирю на неї згори, а матері моїй і невтямки, що я оце сиджу та й зирю на неї згори, лишилося дві лише. І вона не знала, що там буде, бо ніщо не мріяла. Хотіла би без прокляття, та так щоб народити синочка — іншого — лиш аби ніхто не зобачив, а для того слід заховати його до шухлядки, то для нього буде. А остання — для коси, що її вона таки встигне відрізати перед смертю. І все. Тоді й у могилоньку.

То були два столи і належали вони двом людям. А у мене на горищі не було стола, бо я звикла все розкидувати навколо себе, і якби було там вдесятеро тричі більше місця, то були би лише кола довкруж мене, де сиділа, і гори того, що я зробила, робили би ті кола. Ой, лихо, я не мала би, де спати! А так було лиш багато мого: папери, ягоди, зела, глина і пісок. І ще стояла посередині моя горщикова, при якій я тихо-тихо робила гутне, і поряд лежало різне начиння. І були там вікна мої, які вже не стікали додолу, коли приходило літо і починало палити нещадно сонце, а стояли собі в своїх дірках і тішили мене тим, що пахли, бо з живого роблені. Зроблені добре, хороше, бо я вправна і метка Гликера. А ще — моє дзеркало, що воно у дахові, й дивитися можна на нього лише вдень і лежачи. Вліті лежала я і дивилася на себе, і бачила, що собі подобаюся. Ніде не було мого одягу, бо ж нащо? Не від кого встиду прикрити, коли нема кого і встиду нема, і що показати також. Лиш Василь Петрович мене бачив, та наскрізь, його тіло не обходило, бо нащо — я ж його творіння. Коли була мала, то взимі куталася в шкіри, які дідо мені приносив, бо то мій тато Ієремія повертався давно додому з ловів, бо йшов на запах, а Василь брав їх тихо, та й мені, аби було тепло. А коли оце ж бо виросла, то й волосся моє виросло, і я себе так обв’язувала так щільненько-густенько, та жодної шпарини, і коса не мала любові з хвостом, а він нашорошувався і сидів тихо, бо зими не любив і все чекав літа, коли можна вже буде заважати мені роздивлятися себе в люстро, бо там видко лиш лице, а спину — ні, а він — у вікно і лоскочеться-лоскочеться! А я така страшна брехуха!

Про жінок, любов і пори року

А я так дуже любила поночі погуляти-погулятоньки! По камінню над Рікою мусила ходити на руках, бо так легше втриматися, а по горах — ногами, бо так легше втриматися. Влітку купалася в Ріці, плавала лиш руками й волоссям. А коли виходила, з волохатих ніг вода стікала додолу, бо ж промащені, а по голому тулубі розливалася колами. І так дуже красиво, і мені подобалося дивитися на ті кола довго. І так воно лоскоталося, так приємно! А вдень дідо глядів, де була, як, скільки, рахував сліди ратичок і помітив: їх кількість — це щоразу п’ятина прожитого мого життя (якщо за днями лічити). Кожного разу я — за всіма законами — мусила або забігати якнайдалі, або ж кружляти десь поблизу, то все як настрій. І кожного разу — п’ять, і хоч лусни. І така лічба.

А ще, як сиділа при Ріці проти місяця, та Ріка била точені хвильки по камінню, то видавалося мені, що то вужики біжать такі різні-різні, але всі чорні, хуткі й заклопотані. Очі мені розбігалися за тими зміями, єдине, що рятувало від запаморочення і плистя за ними, то їх підрахунок. Тож рахуй-лічи, але тримайся берега міцніше, бо підхоплять та й понесуть на собі, і буде тоді слизько і неприємно, і нелічильно, і нестримно так дуже по-зміїному. Але ж я — не змія, тож нема чого мені засиджуватися ночами на каменюках, рахуючи при тому змій, особливо, якщо вони і не є справжніми зміями, а то так, вужики-вигадки. Тож нема чого тут нидіти при Ріці на каменюці й з водою змієподібною. Піду-но я спатоньки. Ліжко мені не слизьке, а приємне. І сама я волохата, тепла. Дяка дідові, не змія.

Але не було мені, хованій, повсякчас добре. Я й сумувала часом. Тоді закликала діда, а він так силувано-радісно розказував мені цікавих історій. Одного разу, наприклад, він дав мені привід для мрії. І я почала мріяти про друзів. Отож мій дід Василь Петрович розказував мені (і показував на товстих малюнках), що є такі істоти, яких називають псами і котами, а також, що вони можуть жити самі по собі, а можуть з людьми також жити. Люди дають їм імення, дбають про них, водять гуляти. А ті двоє на малюнках дуже хороші, обоє волохаті, хвостаті й вухаті А ще, кіт — смугастий, а пес — плямистий. То я собі так подумала, що незле було би, якби оті двоє та й зі мною жили. Я би назвала їх Пес і Кіт. І дбала би про них. Але ж лихо: як то дбати, щоб ніхто не пронюхав? То вони мали би бути такі, як я — ховані: був би пес-цап і кіт-цап, хіба хвости позалишалися би власні — котячий і собачий. Тоді ми б і живилися однаково, і жили б однаково — всі на горищі. І гуляти ходили би разом. Я б гукала: Агов, Псе! Агов, Коте! Вони — ток-крок! — і поцокотіли би до мене на своїх волохатих панських ніжках, і ми б гуляли десь разом. Ще ми мотиляли би хвостами, гомоніли би всі разом — три друга. Вони були би зростом десь як я, можливо, Пес був би трохи вищим за мене, а Кіт — трохи нижчим від мене. Я обом би вимайструвала по люльці, навчила би їх палити, а тоді ми би разом сиділи по ночах при Ріці на каменюці та пахтіли б. Ми би ночами ходили визбирувати чорні паморочливі тютюни (бо білі веселунські можна лише вдень, а мені вдень не можна), палили би, розкошували в пахнющомудимі, було би всім добре, дуже добре (особливо, коли перед тим певного правильного зілля хильнути). І всім би в голові паморочилося, і закочувалися би за Гори три пари очей (мої, Котячі, Псячі), три пари хованих очей. Було би так дуже-дуже добре трьом друзям: мені — Гликері, Котові та Псові.

Мій дід Василь Петрович знає силу-силенну всіляких речей. Він розказував (і показував на своїх великих малюнках) найбільших у світі тварин, він називав їх слонами. Дідо оповідав про їхню зморшкувату шкіру і довжелезні носи, казав, що слон може носом дотягнутися до хвоста і може носом пити воду, і митися так може слон, — оповідав мені дідо. Ого! — лиш казала я, але так дуже тихо-тихо. Слони такі завбільшки, як наш будинок Якби хоч один ступив сюди, Ріка би стекла всередину землі, і ми ніколи би більше її не побачили. Але вони тут не живуть, бо рік не настачишся, нема тут для слонів їжі, вони вип’ють всю воду і однаково підуть із цих країв, тож який сенс в такому слонячому житті? — пояснював так розважливо Василь Петрович. Він розказував мені, що слони — як люди, вони так само народжують дітей, а діти так само ссуть своїх матерів: слоненята, як люденята, — я засміялася. А коли трохи підростають слонячі діти — на кілька днів — вони ходять за мамою всюди, носом тримаючи її за хвіст. І так може ходити ціла слоняча отара, один за одним, ніс у хвіст. І може бути один чабан у здоровецької слонячої отари, але він не ссатиме слонячих матерів, не робитиме по-слонячому здорових різних сирів, він оберігатиме дітей, які носами тримаються за хвости своїх матерів.

Так дідо мені розказував, а тоді цьомкнув у чоло та подався кудись собі, деінде він був відтоді, від кількох хвилин по тому, як закінчив оповідати мені, своїй онуці Гликері, про найбільших у світі тварин — слонів.

А я лежала собі та й думала: от у мене є хвіст, але маю не такий довгий ніс, як слонячий. Я п’ю ротом, їм ротом, не пускаю річки під землю і не виколисую дитинчат у величезних пласких вухах, згорнених люлькою. Але у мене є довгий хвіст. Тому, якби я була мамою, моє дитя обов’язково трималося б руками за мого хвоста, але у мене нема дітей, а у моєї мами нема ні хвоста, ні довгого носа, аби триматися за мене, а руки її смердять риб’ячим хутром. І взагалі, породив мене дідо, а мами я ніколи не ссала.

Але однаково, — думала собі далі я, — я згодна терпіти той риб’ячий дух, аби лишень руки мамині були вільні й трималися б за мій хвіст, коли ми б ходили гуляти. І я би точно знала, що мама моя поряд і держить мене. І ми гуляємо собі, погулюємо. Але моя мама не знає, що у мене є хвіст, не знає вона і про ратиці, а ще у мене чудова шерсть і довгі коси, і вони любляться з хвостом, але там дітей бути не може. А шкода, хвостенята косовичі не мали би проблем із косами і хвостами, а просто би в’язалися у вузлики і була би така мережана родина волохатих.

Але я не про те. Я засинаю, думаючи про слонів, про хвости і про свою маму Соломію.

Тож були в будинкові мої думки. Були ще скрізь мої записи, бо дідо Василь навчив мене писати все, що лиш на думку спадало. А я пишу і все розкидаю, а потім він прийде і скаже: ой лихо! що ж ти, чортисько мале, наробило? га, дівко? — він скаже і заходиться збирати те все докупи, бо ж то все потрібне, то все, що я знаю, що діється тут. А мене той його запал лиш тішить, а він — дідо — візьми й порозвішуй попід всенькою стелею мотузки та накажи мені все на них чіпляти і в правильному порядку, тобто так, як воно писалося, все, що прийшло і спало, то я й пишу, не бешкетую більше, а він, коли приходить оце з молоком вкупі, то лиш всміхнеться. А я не бешкетую вже, бо доросла, що значить: тішуся поважними речами, власне, прибираннями й прикрасами. Тому як не писала й не розвішувала попід стелею всю ту писанину, робила собі сережки й складала їх у чашки. І було того всього у мене багато. Лиш одягу не було.

У Місті, звідки походив мій тато Ієремія, — він розказував це своїй внюшкованій дружині Соломії, а я то все підслуховувала, — був крематорій, де горіли мертві люди, що не любили землі й лежання, та шоколадна фабрика, де робили такі страшні чорні смачні речі. Як він був малим, то жив саме поміж ними. Кожного дня було чути запах жаданих солодощів і горілого м’яса. І він, і решта людей мусили жити бажаючи і боячися. Двічі за кілька років його дитинства ламалася труба крематорію, першого разу то сталося взимку, тоді він ішов вулицею і намагався дивитися собі під ноги, і він не бачив, що на голову з неба сиплеться чийсь прах. Лиш вдома мати його обтрусила і налаяла, що так забруднився. А він не знав де, чим. Коли ж удруге поламалася труба крематорію, була весна, ішов дощ, Ієремія ішов вулицею і намагався впіймати щонайбільше крапель на язика. А тоді разом з ними на мокрий язик внадився чийсь прах. Стало несмачно, — подумав Ієремія, — а довкола так сильно пахло шоколадом, але ж несмачно. Тоді я закрив рота і проковтнув, що в ньому лишалося.

Одного дня Соломія сиділа на стільці, дрімала, зігнувшись у спині. Вона прокинулася від того, що лоскотало на животі мокре. Глянула, а з грудей поволі витікає молоко. (Це вона саме недовго до цього зронила мене зумисно, а тіло подумало, що я жива і хочу їсти.) Так перепудилася! Чоловік на ловах деінде, я сплю на стільці, бачу сон про восьминога, а мені з грудей витікає молоко! — так лихоманливо думала моя мати Соломія. Що то був за сон, Єро? — спитала мимоволі Соломія, коли він увійшов до передпокою мокрий, ішов дощ, і він нагло повернувся. А чоловік знітився і заплакав. Маленький, — подумала Соломія, — і напевно голодний, то поїж, поїж. І він смоктав її груди, а вона приговорювала: поїж, синку, поїж. А молоко все йшло, груди важкі-важезні, а Єрьо все голодний, і груди почали меншати, і чоловік поменшав, і став маленьким: синку, — сказала жінка, — поїв? то піди погуляй, надворі сонце, піди погуляй, сину мій.

А він вистрибом пішов, малий, та на каменюку, що вона на каменюці, хотів ускочити, бо побачив волохатих осінніх риб, та не вдержався і у воду — шубовсть! І лиш чула Соломія — мамо! — а тоді довго одліплювала голодних риб від тіла свого ситого хлопчика. Такий мокрий, його б висушити, то сушила його, мертвенького, над комином у вітальні у Виспі, та й думала, ось він, мій синочок. Той висохнув доволі швидко, зморшкуватий став такий, як дідуганчик такий маленький. А Соломія вже знала, де поховає його: у столі, в шухляді. І зробила це, загорнувши його в риб’яче хутро. А сама подалася косу полоскати, абись чиста була, помита. І молока більше не було. А Соломія сиділа на каменюці на каменюці й полоскала волосся в Ріці, й волохаті риби ловилися добре.

Аж раптом Соломія вгледіла Анастасію. Вона намагалася дійти до Виспи, не забившися і не вмочивши руки у воду. Було багато квітів у неї в руках. Анастасія довго не була у Виспі. Аж ось вона прийшла. Прийшла і сказала, що її мати Ганна померла. Мріяла і згоріла, дотла. А Соломія їй у відповідь: а у мене син у шухляді лежить, хочеш подивитися? Не погодилася, бо ж на Ганну навзаєм вже не подивишся, дотла. Вона мріяла, — каже, — і згоріла, грілася, мріяла про курей і дотла. А я свої мрії поховала, вони всі у столі, хочеш подивитися? Та ні, бо навзаєм нема що показати. Шкода. Оце сиджу та й вимочую волосся у воді, таку маю жалобу. То, може, сідай до мене? А квіти? Та покинь їх, най пливуть, вони виростуть на твоїй матері добре. Вона надзвичайно гарна жінка, — мовила Соломія. Так, — погодилася Анастасія.

Анастасія зачала жити з ними. Ієремії нема, Параскева лежить, Василь деінде, Соломія спить одна. Ліжок двоє для двох сімей, а їх нема. Чоловіка нема в Соломії, нема в Анастасії. Вони спали тої ночі разом. Соломія була першою в Анастасії. Вона тішилася з того, що дітей більше не буде.

Ані хлопчиків, ані дівчаток Бо то така морока, ті діти, така морока…

Василь Петрович схвалив їхнє рішення. По-перше, уникається подібність, по-друге, вся сім’я під одним дахом на одному острові. Хіба Вікторія в полі, але ж ті кури… — подумав він. І Глиця росте поволі. Най буде, — постановив дід Василь.

І Анастасія підсаджувала свою любку Соломію до ліжка, любилися вони недовго, але дуже напружено. А я сиділа на горищі й дивилася на них, і дивувалася: баба моя Параскева лежить нерухомо, під нею гниє ліжко, вона гниє і навіть не криється, поряд неї змушений лягати дід Василь, на ранок він смердить гниллю і думає: вона, як земля, їсти її я не буду. Так лежала моя бабця сім років, а тоді (дідо не спав з нею, був зі мною, ми лежали в двох різних купках моїх речей) — зогнила.

І ліжко зогнило. Дідо взяв той гній та перейшов Ріку й довго порався коло дерев, аж доки не підживив кожну свою дику деревинку. Вони зачали рости все вгору і вгору, були дужі й зелені. А він більше нічого не зробив, ліжка не мав, до мене на горище не ходив, де спав, мені не відомо. Може, і не спав, а був десь. Він повернувся якось над ранок літній і сказав мені: Гликеронько, доню моя, я — старий дуб, ти побачиш мене завтра з того боку Ріки, з вікна вітальні, то приходь до мене, мила моя, душе моя, я буду з дружиною своєю, Параскевою, буду над нею і буду в ній і завдяки їй, живитимуся нею і питиму її, і будемо ми разом. А ти приходь до нас, доню моя, приходь. Я люблю тебе.

Вони всі любили одне одного, всі любили мене або лиш хотіли би мене любити, вони кохалися й кохалися. А я їх усіх так страшно відчувала, так страшно мені було, коли я їх усіх відчувала, так же страшно. Головне, я думала, що якби вони ото про мене всі думали в той момент і думали б так: вона там сама, мала, не зважаймо, — я би померла на місці. А так, коли вони всі — чи то по черзі, чи то разом — кричали й виривалися, та все намагалися глибше стати іншим, та кричали з розпачу та з болю, та зі всього життя так кричали кожного разу, наче різав їх хто усіх, чи то вони народжені так уміти кричати, чи того вчаться? один у одного? чи то, як у тварин, що ті все знають заздалегідь, все вміють заздалегідь, лиш прикидаються, що то вперше, а насправді там що не кожне, то перше, що не перше, то останнє, бо ризик занадто великий, бо не знаєш, що трапиться наступного дня, якщо, отак кричачи, утнеш до нього дожити. А тоді до ще одного, бо насправді наступних днів на віку кожного доста, аж занадто часом буває таких днів, не здужаєш дати ради тим наступним, навіть отак кричачи. І сама я тоді думала таю а чи зможу я так вигинатися й відчувати? бо маю потребувати до пари, як і всі вони. Леле, — думала я, — відчуваю все разом з ними, навчилася на свою біду, а сама, сама, що я можу? не можу я кричати так, як би не силкувалася, а так же хотілося! бо мені було одинадцять рочків, ішов вже дванадцятий людський, а ті крики були такими гарячими-гарячими, а все гаряче — це я знаю достеменно — піднімається вгору, воно — таке гаряче — осідало на моєму горищі, а у мене в вухах стояв страшенний гучезний любовний стогін, і не могла я спати такими ночами, ані колами довкола Ріки походжати, ані кіл водяних на тулубі спостерігати, а лиш нипати по хаті, та не можна, ой не можна, бо всі коханці поснули вже, а ратички мої — кок-ток — та й всіх побудять, а не можна, бо я ж хованичка таки правдива. Бо нема хованців ніде, нема. Щезли. А хвіст і коса крутять любов. І зерна паруються із землею, а риби з’їдають своїх чоловіків і засівають Ріку мільйонами насінин… А вода парується із землею, камінням і водою (долішньою, спідньою). І все парується, і то така весна. Така пора року, коли все земне гаряче піднімається догори й чіпляється за гори, і гудуть гори розпачливо до ранку, бо не зрушать, аж поки відлетить гомін і спарується з повітрям, а тоді знову водою у воду, і знов уже те саме. І то така весна.

І ще навесні якось шалено пахне все сім’я. Все лиш можливе сім’я: і людське, і нелюдське. Людське особливо.

А на літо всі потомляться, то так тихо довкруги. Скрізь тече природна вагітність.

(А над літо у мене особисто вискакувало ластовиння на щічках та на носі. І тому влітку перетворювалася я на Ластов’ячу Панну.)

Восени тривали м’які й дуже плідні пологи.

Взимку — жодної любові. Навіть незважаючи на те, що вона лише єдина так сильно гріла, але ж лише трохи й дуже швидко гріла та любов. Швидко й трохи. А тоді знову напровесні все починалося спочатку. Починалося все з криги. Вона на Ріці була особливо подібна до голих риб. І пливе собі така риба за течією. Вода обливає її ззаду. Крижина — гола риба з мінливою лускою, що вона росте від хвоста до голови й заважає рибі плисти. Дурна луска. Рибка бо-бо. І так кожної весни.

Одного ранку сонце світило швидше і криво, тому коли я прокинулася, то побачила поряд себе чарівну Панну. І подумала: сьогодні я прокинулася поряд з найчарівнішою жінкою, це — справжнє зілля. Раптом сонце стрепенулося: Панна розчинилася в мені. Я хотіла погладити її, але не встигла, лиш однією рукою шорхнула по іншій. От і все. І нема прекрасної. А я погладила себе.

Не треба мені нікого іншого: кожного ранку я прокидатимуся з най-найпрекраснішою Панною. Тепер гаряче повітря мене не бентежило, не переймалася я й тим, що все в тілі маю до пари, а тіло однаково одне. Записи я свої розвішуватиму особливо дбайливо. Бо ж я люблю себе.

А одної ночі — коли я себе ще так не любила — мені наснився хований самець. Він був здоровий, як віл, від нього тхнуло, як від найзапеклішої весни. І ота потвора дивиться на мене і говорить щось як: люблю тебе стрімко, Панночко. І простягає до мене свої руки-ручищі, а ратиці в нього суцільні ратищі… А я злякалася і втікла від того смердючого самця. Бо ж нащо Солоденькій-Гликері отой хтивий хований кнур?

Про воду і про годі

А по тому всьому я тепер ночами сиділа на дідові (бо він нікуди не рушив і слідів моїх не рахував) високо на вусах і дивилася на маму мою Соломію. І дивилася на місяць, він був невисоко і поволі піднімався просто у мене на очах, а я все дивилася і дивилася, а він піднімався і піднімався просто у мене на очах. І я подумала: він місяць — йому можна. Підніматися. А мама моя Соломія сиділа при Ріці на каменюці й мочила-мочила волосся і так тужила-тужила, а риби все плавали-плавали. А тоді виходила Анастасія й сідала при ній. Вони разом сиділи недовго. Сиділи й тужили. (А коли жінка зачинає плакати, то її ніздрі стають подібними до ніздрів коня, що він довго-довго бігав, а тоді став. Кінь дуже стомився. Він довго бігав — дуже-дуже стомився. А ніс його — літає.) Вони були самі на всенькій Виспі, а я сиділа в діда мого Василя Петровича на очах, щоб він не бачив, як цілує мама моя Соломія мою тітку Анастасію, вуста її запухлі зісередини, кров тече в тіло і пече так дуже-дуже, а Анастасія плаче й каже, що мати її згоріла, а хотіла ж боса за курками бігати по полю в сестри своєї Вікторії, і квіти тепер попливли далеко-далеко, назад до матері її Ганни, до пороху, вони, напевно, виростуть знову і будуть довго-довго цвісти просто у воді, бо ж землі ніде нема, лиш порох, лише каміння, а далі гори, такі дужі-дужі гори, а я — квітка на воді й цвіту лиш кілька годин, а далі просто у воді зогниваю і глевко-мокро пливу до каменя, а тоді бережком-бережком і на мені ростуть дужі-дужі дерева. І така любов.

А прекрасна жінка Соломія розказувала про себе своїй любці історій, бо чоловік її мав бути героєм, а таким не був, не став, зрештою, тож моя мама мала героїчну любаску, що вона вислуховувала всі її зізнання-страждання. Мама розказувала багато потворних історій, казала, що вчилася лічити чоловіків, а була таки дуже розумна, казала, що не любила себе, а натомість пробувала любити багатьох чоловіків, та мусила лічити-лікувати, бо ж далі так тривати не могло: поставала потреба в герої. Та й узагалі. Та й пила вона багато, та й смалила, а тепер наче зовсім каліка, казала вона своїй любці, бо ж чоловіків не було, — така зовсім-зовсім покалічена, і що мені тепер робити, як не сидіти тут при воді й не чекати на чудо? га? — питала вона. І посміхалася. Бо тішилася з того, яка удатна є. Бо має дівочу-дівочу пам’ять (та я вже й не пригадаю, що було півроку тому! — казала вона своїй любій, а та відказувала: то чого ж ти про потвори брешеш? — а вона далі: та я не брешу, та воно було, а коли й не пригадаю…). І та дівоча пам’ять така брехлива-брехлива була, що вже набрехала моя мама Соломія дуже-дуже багато — то якщо річку переходити, то й втопишся на півкроці — так сильно було набріхано (а я то знала всю правду, бо знала все, але мені в біса перейшла у спадок та дівоча пам’ять, то я така страшна брехуха!). А мама моя далі провадила: я, — каже, — собі сама все придумала, бо я — майстер. Все роблю сама. Абсолютно все. Не потребую жодної допомоги, бо все придумую сама, а воно все-все збувається. Точніше, не так Я все знаю наперед, лише не здогадуюся про наперед, і не знаю, чи то брешу, чи то переживаю. Та ти мене не слухай так близько, — каже вона своїй коханці Анастасії, — не слухай, бо я то все вигадую. Ось хочеш, я вигадаю тобі те, що наснилося мені сьогодні вночі, коли я думала про те, що хотіла би, щоб твоє плече торкалося мого: снилися мені риби, вони були в якійсь банці, де ще були рослини, і то там вони всі вкупі росли — риби і рослини. А була серед них одна риба — я такі бачила в книжках заокеанських — вона подібна до листя дерева (такого виразно трикутного), а кольору такого блакитно-жовто-зеленого і все зливається-переливається… так от живе собі та риба в банці, а мені сниться той день, саме той день, коли тій рибі нагло забракло в тій банці місця, і вона вирішила подихати повітрям, висуває з банки носа, нюхає. Їй подобається. Вона висуває з банки голову, нюхає. Їй подобається, тоді вона мерщій випливає, а далі вже поволі-поволі розкошує у свіжому повітрі, і ти уявляєш собі таку нахабну заокеанську рибу з банки? та я ні. Тож беру я такого довгого держака із сіточкою, та й давай за тою рибою ганяти, вполювала її (вона була така зобиджена) і назад до банки, аж підхожу до неї, а там рослинам захотілося на повітря і вони поповзли, і ростуть далеко-високо, то я насилу увіпхала їх назад, та ще ту рибу-нахабу, а щойно відвернулася, а вона — хоп! — і знов за своє, то я вже на неї плюнула, на ту холерну рибу, та прокинулася, уявляєш, оце таке мені наснилося!

А я сиджу на дідові та думаю: ото вже брехуха всім брехуха! (бо ж їй анічогісінько не снилося сьогодні, я знаю достеменно). Але дивлюся я далі на тих обох, і що — думаю собі — вона учворить тепер?

— Моїх риб ти бачила? — глянь-но. Мама заледве витягає свої волохаті лискучі коси з води, і зуби риб’ячі глибоко й міцно у волоссі, а вона їх не віддирає, лиш зачісує поволі рукою — риби прилизуються, їм добре у мами в голові, а я сиджу на дідових бровах і думаю: я ніколи навіть не торкнулася маминих кіс, маминого обличчя, маминих грудей, маминих риб’ячих шкір, а все лиш дивилася й визиркувала, як вона жила після тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року. Тітка ж моя Анастасія мала більше й більше, а сиділа та плакала все на березі й цілувала мою маму та все плакала, а чого? — думала я, сидячи в діда на чолі, — чого? ось я зара спущуся до неї, до Ріки, і скажу їй: мамо моя, Соломіє, я — Гликера, передумала й прийшла тебе поцілувати; був у мене лиш дід мій Василь, та він тепер дуб, ти ж бачиш, а я сиджу на ньому, він щось мені розказує, а я не розумію, так прикро, прикро так дуже. Приголуб мене, мамо. Я дивлюся на тебе згори одинадцять років, я все знаю про тебе, але Хованичка ж, не знаєш ти мене, а я люблю тебе і то все. Породив мене дідо на вічну муку, писати все про тебе і про мене, про тата Ієремію, твого сина, про бабцю мою, Параскеву, твою матір, про тата твого Стефана, мого прадіда, і про Ганну, і про Анастасію, і про себе. Та он він дуб, старий, а під ним і навколо, то все бабця, ти сушиш тут волосся і рибу волохату, і смердиш вся, а я люблю тебе. І я кажу: так, мамо, так, я згодна, я переживу й не скакатиму. І не плакатиму. Обіцяю, мамо моя Іє.

(Анастасія дивилася на свою кохану і думала: вона така чиста, наче вийшла з води, а не з жінки, така чиста, наче ніколи не входив у неї жоден чоловік, вона, як дівчинка, — так думала собі жінка Анастасія.)

Так я думала. І ратичку на ніс, на губи, на плече… Анастасія і далі плаче за порохом. Раптом чую: іди у воду, Несю, іди. Добре, а тепер лежи і розчиняйся. О, ніг уже не бачу, далі стегна, груди, руки… чуєш, Несю, чуєш мене ще? — тепер я пірнаю до тебе, а ти вся так напружся-зберися та біжи хутчіш мене заплідни, чуєш? час: лиш пасма плавають. І мої попливуть, а мали би лежати у столі поряд із мріями та сином Єром. І попливли (то риби відкусювали цілі жмути, аби лиш до волі). Таке от відтяття. І мама Соломія пірнає у воду так стрімко й красиво. Вона вся блищить і блищить дуже хутко. Вона така гарна-гарна.

Вона лищить і місяць піднімається, бо ж йому можна, навколо неї так світло і широко, і ноги у неї по-жаб’ячому ворушаться. А руки — по-пташиному. Її запліднює тітка моя Анастасія собою. І все — жодної.

Місяць заклякнув у небі, а я заховалася за діда. А він мене пригорнув і скерував пантрувати прекрасну рибу. Прекрасну волохату рибу, по всьому тілі якої росли прекрасні оксамитові квіти. Ця риба пливла проти течії. Скоро її не стало видно.

Я — Гликера — сиділа в дідових руках. Мій дід був дубом, а бабця — землею, тато лежав у шухляді, а мама попливла на захід. Більше нічого не відбувалося. Як правдива Хованочка мусила ховатися. Та ні від кого, тож мусила ховатися від себе і себе боятися. Але ж сумно й тоскно — страх! Тоді я всенька зжабилася і зачала стрибати по горищі свому рідному, потім по кімнатах, щоправда дідова й бабцева вся зогнила до останку, мамина Соломіїна пропахтилася жіночими любощами, я вирішила, що то непристойно так жабувати тут і пострибала до вітальні, привітала себе і заплакала. Шерсть почала наїжачуватися, а за хвилю завмерла вже в повітрі. А я гола-голісінька стояла і дивилася на пальці на ногах. І плакала. Чула, десь шарудів мій дід, напевно, шарудів сотнями шарів своїх губів, бо зубів дерева не мають, вони їм не потрібні. А що мені до діда, коли я тут сама, стою посеред хати — Прекрасна Панна — і дивлюся на пальці своїх ніг, і більше не можу, бо не бачу свого обличчя, і нікого немає, нікогісінького немає, а всі ягоди повитікали з вікон, і якось так спекотно стало, а мені так тоскно-тоскно, і себе я не бачу ані у вікні, ані у стелі, бо її поволі розносить вітром, а каміння летить по дідових слідах і нема більше у мене даху над головою, а в’язанку паперів я таки прихопила і довго боролася з вітром, аби не забрав. Більше нічого в нього не просила, лиш би папери мені лишив, бо більше нічого і не потрібно. І він лишив мені мої папери, а я стояла посеред вітальні вся у чорнилі й плакала. І була я сама, лиш дідо десь шарудів сотнею шарів свого тіла. А сльози текли далі й було мені млосно-млосно. Тоді знайшла я гутний слоїк — з моєї гути! — забила його паперами — я стояла по коліна у воді, мала гладеньку-гладеньку шкіру і риб не було поблизу. Та я їх не боялася однаково.

Пустила я той слоїк, а він був великий-великий, важкий-важкий, набитий дощенту моєю історією. І він поплив проти течії. А я все дивилася на вишні та на терен, що то спливали, то тонули в Ріці. І не було Виспи. А я дивилася у його слід і думала: так відпливала моя мама — волохата прекрасна риба з квітами по всьому тілі. Й було мені так гаряче-гаряче; так сумно-швидко; так млосно-повільно і дуже-дуже сумно. І я розплакалася. І я розпалася. І Ріка вийшла з берегів і пішла слідом за прекрасною волохатою рибою і слоїком з історією, і дійшла до моря солона, і море її уважило за свою. Ані духу з тих пір.