Колбаса соломкой (fb2)




ІСТОРІЯ ПЕРША. Як я вужа не захистив

Трапилося це понад сорок років тому. Було мені років з тринадцять. У нашому миколаївському селі текла ( не так їх тут багато) річечка. Невелика, але для купання – роздолля. Того далекого літа, як і декількох попередніх, в наше селище до родичів приїхала сім‘я з Далекого Сходу. Не знав чому, але при зустрічі з Людмилою, моєю ровесницею, мені перехоплювало подих. Але ж вони “міські” і при грошах, а я – вилупок “трудоднівський”. Однак відчув: я заїжджій кралі - теж не байдужий.

І одного дня вони запросили мене з собою на річку. Я був на сьомому небі від щастя. Мало того, що вперше мав цілісінький день провести з найдорожчою людиною, так і сільські хлопці не йшли з думки. Адже ніхто з них ще не плавав в масці, не гойдався в гамаку, не натягав на голову чудернацьку купальну шапочку.

І ось – річка. Зараз почнеться блаженство, мій рай.

Гай-гай, не так сталося, як гадалося! Тільки-но ми розташувалися на березі, як поруч з‘явилася галаслива компанія юнаків років по 16-18. Не розумію навіщо, якщо враховувати спеку і відсутність у них м‘яса для шашлику, вони розвели багаття. В воду пострибали, вважай разом, що ми, що вони. Коли вже обсихали на березі, Людмила штовхнула мене під лікоть: мовляв, глянь. Я повернувся. Хлопці (чи як їх ще назвати,, виявляється піймали у воді вужа і кинули його на розжарене вугілля багаття, яке вже почало притухати. Не передати словами, як звивалося ні в чому не винне боже створіння! Вуж відкрив у нечутному несамовитому воланні рота: “За що?” Всередині у мене все обірвалося – я дуже любив звірів, цінував природу. Я готовий був тих нелюдів знищити. А на мене ще й оцінююче дивилися дівчина, на яку я готовий був молитися. І що? Я …зробив вигляд, що нічого не помітив. Але день (чи все життя?) уже був зіпсований.

Більше ми з Людмилою не зустрілися. Не знаю, добре це чи погано. Я – одружений, маю дорослих сина з донькою. Але майже щоночі мені сниться той вуж. І я жалкую, не за своїм першим коханням, а за беззахисним плазуном, захистити якого перед тими виродками у мене не вистачило сміливості…


ІСТОРІЯ ДРУГА. Як слюсар «нового українця» поховав

Петро, як і багато хто в нинішні часи, втратив роботу: кому і де зараз потрібен слюсар-лекальник шостого розряду? Хіба що на лотку роздрібної торгівлі. Пробував і це – не вийшло. Втім, можливо, не стільки не вийшло, скільки душа не лежала. Не його це справа – жіночими шкарпетками гендлювати.

Хотів було, як у студентські роки, коли навчався у політехнічному, заробляти на розвантаженні вагонів – діло звичне. Не вийшло. Які там вагони, коли промисловість у тупику, а під колесом - надійний башмак у вигляді “реформ”?

Зовсім уже відчаївся, залишаючись на самоті з думками (дружину з сином-підлітком відправив на літо до матері в село), перебивався з хліба на воду. Аж тут випадково зустрів знайомого. Дізнавшись про скруту, той запропонував:

- Давай до мене у зміну! Шеф саме шукає людину, - і хитрувато так ( чи може здалося) посміхнувся.

- А що за підприємство? – поцікавився Петро.

- Яке там підприємство! - махнув рукою знайомий. – У “нового українця” вдома служитимеш за секретаря.

- Як це? – не зрозумів Петро.

- А отак, - пояснив знайомий. – День ти, а день я виконуватимемо його вказівки. Те принеси, туди зателефонуй, те перероби, бо не так. Робота не з приємних, але платить добре. Не роздумуй.

Хоч і не без вагань, Петро погодився і незабаром уже заступив на нову службу. Однак з самого початку відносини з господарем якось – відчував – не складаються. Пошле, наприклад, за сигарою в камінний зал, Петро принесе, а він шпиняє:

- Хіба так вказівки виконуються? Якщо я сказав “принеси сигару”, це означає, що і запальничку, і попільничку, і ніж для обрізування, і, не виключено (а ти повинен це відчувати по моєму настрою) чашечку кави. Зрізаю тобі десять відсотків зарплатні. Доки не запам‘ятаєш, що, виконуючи наказ, дрібниці повинен додумувати до кінця сам.

І так майже щоразу. Так допік, що просто несила далі терпіти. Але ж хотілося хоч за місяць, дотягши строку, одержати обіцяні гроші.

І все таки чорт протиріччя завадив розбагатіти навіть на “відкориговану” суму.

У той день зранку хазяїну було недобре.

- Сходи за лікарем, - наказав він Петру. – Та не вештайся, де попало.

І хоча в будинку був телефон, а у “нового”, звичайно, “мобілка”, він посилав у поліклініку ( втім, до “свого” лікаря), бо вважав, що гроші треба заробляти не телефонними розмовами.

Петро з‘явився години через три. Настільки розлютованим свого роботодавця він ще не бачив.

- З цієї хвилини ти у мене не працюєш! – почув Петро очікуваний вирок. – І ні копійки не отримаєш. Дякуй за мою добрість, що ще винним не залишаєшся.

- За що, добродію? – витріщив здивовані очі Петро.

- За те, що тебе хіба що за смертю посилати, а не за лікарем, - відрізав “новий”. – Де тільки можна стільки швендяти, коли до поліклініки і назад максимум півгодини часу?

- А я, так як ви і вчили, відразу додумав усі дрібниці.