Колбаса соломкой (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ІСТОРІЯ ПЕРША. Як я вужа не захистив

Трапилося це понад сорок років тому. Було мені років з тринадцять. У нашому миколаївському селі текла ( не так їх тут багато) річечка. Невелика, але для купання – роздолля. Того далекого літа, як і декількох попередніх, в наше селище до родичів приїхала сім‘я з Далекого Сходу. Не знав чому, але при зустрічі з Людмилою, моєю ровесницею, мені перехоплювало подих. Але ж вони “міські” і при грошах, а я – вилупок “трудоднівський”. Однак відчув: я заїжджій кралі - теж не байдужий.

І одного дня вони запросили мене з собою на річку. Я був на сьомому небі від щастя. Мало того, що вперше мав цілісінький день провести з найдорожчою людиною, так і сільські хлопці не йшли з думки. Адже ніхто з них ще не плавав в масці, не гойдався в гамаку, не натягав на голову чудернацьку купальну шапочку.

І ось – річка. Зараз почнеться блаженство, мій рай.

Гай-гай, не так сталося, як гадалося! Тільки-но ми розташувалися на березі, як поруч з‘явилася галаслива компанія юнаків років по 16-18. Не розумію навіщо, якщо враховувати спеку і відсутність у них м‘яса для шашлику, вони розвели багаття. В воду пострибали, вважай разом, що ми, що вони. Коли вже обсихали на березі, Людмила штовхнула мене під лікоть: мовляв, глянь. Я повернувся. Хлопці (чи як їх ще назвати,, виявляється піймали у воді вужа і кинули його на розжарене вугілля багаття, яке вже почало притухати. Не передати словами, як звивалося ні в чому не винне боже створіння! Вуж відкрив у нечутному несамовитому воланні рота: “За що?” Всередині у мене все обірвалося – я дуже любив звірів, цінував природу. Я готовий був тих нелюдів знищити. А на мене ще й оцінююче дивилися дівчина, на яку я готовий був молитися. І що? Я …зробив вигляд, що нічого не помітив. Але день (чи все життя?) уже був зіпсований.

Більше ми з Людмилою не зустрілися. Не знаю, добре це чи погано. Я – одружений, маю дорослих сина з донькою. Але майже щоночі мені сниться той вуж. І я жалкую, не за своїм першим коханням, а за беззахисним плазуном, захистити якого перед тими виродками у мене не вистачило сміливості…


ІСТОРІЯ ДРУГА. Як слюсар «нового українця» поховав

Петро, як і багато хто в нинішні часи, втратив роботу: кому і де зараз потрібен слюсар-лекальник шостого розряду? Хіба що на лотку роздрібної торгівлі. Пробував і це – не вийшло. Втім, можливо, не стільки не вийшло, скільки душа не лежала. Не його це справа – жіночими шкарпетками гендлювати.

Хотів було, як у студентські роки, коли навчався у політехнічному, заробляти на розвантаженні вагонів – діло звичне. Не вийшло. Які там вагони, коли промисловість у тупику, а під колесом - надійний башмак у вигляді “реформ”?

Зовсім уже відчаївся, залишаючись на самоті з думками (дружину з сином-підлітком відправив на літо до матері в село), перебивався з хліба на воду. Аж тут випадково зустрів знайомого. Дізнавшись про скруту, той запропонував:

- Давай до мене у зміну! Шеф саме шукає людину, - і хитрувато так ( чи може здалося) посміхнувся.

- А що за підприємство? – поцікавився Петро.

- Яке там підприємство! - махнув рукою знайомий. – У “нового українця” вдома служитимеш за секретаря.

- Як це? – не зрозумів Петро.

- А отак, - пояснив знайомий. – День ти, а день я виконуватимемо його вказівки. Те принеси, туди зателефонуй, те перероби, бо не так. Робота не з приємних, але платить добре. Не роздумуй.

Хоч і не без вагань, Петро погодився і незабаром уже заступив на нову службу. Однак з самого початку відносини з господарем якось – відчував – не складаються. Пошле, наприклад, за сигарою в камінний зал, Петро принесе, а він шпиняє:

- Хіба так вказівки виконуються? Якщо я сказав “принеси сигару”, це означає, що і запальничку, і попільничку, і ніж для обрізування, і, не виключено (а ти повинен це відчувати по моєму настрою) чашечку кави. Зрізаю тобі десять відсотків зарплатні. Доки не запам‘ятаєш, що, виконуючи наказ, дрібниці повинен додумувати до кінця сам.

І так майже щоразу. Так допік, що просто несила далі терпіти. Але ж хотілося хоч за місяць, дотягши строку, одержати обіцяні гроші.

І все таки чорт протиріччя завадив розбагатіти навіть на “відкориговану” суму.

У той день зранку хазяїну було недобре.

- Сходи за лікарем, - наказав він Петру. – Та не вештайся, де попало.

І хоча в будинку був телефон, а у “нового”, звичайно, “мобілка”, він посилав у поліклініку ( втім, до “свого” лікаря), бо вважав, що гроші треба заробляти не телефонними розмовами.

Петро з‘явився години через три. Настільки розлютованим свого роботодавця він ще не бачив.

- З цієї хвилини ти у мене не працюєш! – почув Петро очікуваний вирок. – І ні копійки не отримаєш. Дякуй за мою добрість, що ще винним не залишаєшся.

- За що, добродію? – витріщив здивовані очі Петро.

- За те, що тебе хіба що за смертю посилати, а не за лікарем, - відрізав “новий”. – Де тільки можна стільки швендяти, коли до поліклініки і назад максимум півгодини часу?

- А я, так як ви і вчили, відразу додумав усі дрібниці. Викликав родичів, замовив яму і труну і вінки…

Господар оскаженів. Ще хвилина – і він з кулаками накинеться на Петра. Але в цей час в двері дзвонять. “Новий” іде відчиняти. На порозі стоїть молодик у фірмовій одежі. Петро, мерщій протискуючись у двері, говорить тепер уже колишньому шефу:

- Це теж до вас.

- Хто ви? – перепитує той.

- Оркестр на похорони замовляли? Ми вже прибули. Хлопці у дворі чекають розпоряджень…


ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. Як коза була чортом

Мій товариш Петро родом – з Миколаївщини ( не хочу вказувати конкретніше, аби його не впізнали і зайвий раз не висміяли). Познайомилися ми років з десять тому. Був він ще молодим юнаком, але геть сивим. Не раз я прилипав до нього з розпитуваннями, але, крім відмовок, нічого не чув. І ось якось під гарний настрій кинув загадкову фразу:

-- Подивився б я на тебе, коли б ти у своїх руках потримав чорта.

Звісно, після цього я уже не відставав від друга. І врешті - решт почув чудернацьку (чого лишень на світі не трапляється!) історію. Послухайте і ви.

Десь років у 16 Петро закохався у красуню із сусіднього села. Не дивно, що весь вільний час проводив там. Улітку до нього приєднався однокласник, який теж пригледів собі наречену подалі від дому. Воно й добре: і туди йти, і, особливо, вночі назад повертатися, удвох веселіше.

Того злощасного разу Петрова краля мала відвідати тітку, яка жила кілометрів за десять. Що то за віддаль для молодих ніг? Але дівчина зібралася до родички з тим, аби у неї і заночувати. Наш герой про наміри предмету свого обожнювання знав, а тому домовився з товаришем, що десь до третьої ночі повернеться до села, в якому обоє парубкували і в рідне вони почимчикують, як завжди, разом, обговорюючи останні новини з любовного фронту. Зустрітися домовилися на околиці, біля цвинтаря.

А ось ще події, про які женихи і гадки не мали, і які, сплівшись в тісний клубок, мало не призвели до трагедії.

Подія перша. У селі, де жили дівчата, помер заслужений ветеран. Як водиться, сповістили рідних, призначили дату скорботного дійства. В останній момент від сина, котрий добирався на похорон з неблизького Магаданського краю, надійшла телеграма: мовляв, затримуюсь із вильотом із Москви, обов‘язково дочекайтеся. Воля найближчої для старенького людини – закон. І хоча могила вже була готова, а за звичаєм на ніч пустою її не залишають ніколи, вирішено було, так би мовити, в цій ситуації “поступитися принципами”.

Подія друга. Якраз у цей день бабуся, чия оселя знаходилася неподалік цвинтаря, увечері у своєму невеличкому стаді, що повернулося з пасовиська, не дорахувалася козеняти. До пізнього вечора шукала – безрезультатно. Гірко заплакала та й потупцювала спати.

Близько третьої ночі товариш Петра прибув на місце зустрічі. Той затримувався. Аби не витрачати час даремно, хлопець вирішив зрізати лозину. Зробив декілька кроків по цвинтару і, ой леле, шубовснув кудись униз. Трохи оговтавшись, зрозумів, що потрапив до могили. Випадок малоприємний, але, вибачайте за каламбур, не смертельний. Однак коли гуляка почув як поруч щось заворушилося, в душі похололо. Перевів подих лише тоді, як почув мекання. А згодом уже, куйовдячи шерсть козеняти (ось чому його не могла знайти старенька!), кепкував зі своїх страхів.

Згодом біля кладовища з‘явився захеканий Петро. Товариша на призначеному місці не було. Невже не дочекався і пішов? Про всякий випадок погукав. І почув відповідь. Але якусь дивно, голос лунав ніби – то з – під землі.

-- Агов! – гукнув знову.

-- Та тут! – пролунало знайоме. – Підійди ближче!

Петро зробив декілька кроків у напрямку голосу.

--Ти де? – він ніяк не міг второпати, що за жарти посеред цвинтара у глуху ніч.

-- Де, де,-- почулося сердите. – У могилі!

Не знаю, чи заворушилося у мого знайомого волосся на голові, однак друзі на цьому етапі порозумілися швидко. А от далі…

-- Стань на коліна і подай руку! – попрохав “полонений”. – Яму вирили, чорт його забирай, мало не до води.

Петро виконав прохання.

В цей момент товариш згадав про нещасне козеня і вирішив в першу чергу рятувати його.

Тепер уявіть собі сцену. Темна, хоч око виколи, ніч. Глухе сільське кладовище. Розверзта могила. Петро простягаю руку, аби вхопити товаришеву, і …натикається на явно не людську шерсть і роги.

Прийшов у себе він лише ранком. Лежав на сусідському сіннику. Як туди потрапив, без драбини діставшись на горище не второпає і досі.

Товариша разом з козеням визволили з біди рибалки, які “на зорьці” спішили повудити рибу.

А Петро тієї ночі геть посивів. За ним і прізвисько таке закріпилося – Сивий. Кохана його вийшла заміж за іншого. А сам він поїхав з села подалі, де ніхто його не піднімає на книпи.


ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА. Ковбаса ...соломкою

Трапилося це в середині восьмидесятих. Тоді саме Горбачов разом з Лігачовим затіяли боротьбу з

“зеленим змієм”. Що з того вийшло, нині добре знає кожний. На просторах СНД на цю тему складені сотні анекдотів, розповідають і смішні, і гіркі бувальщини. Моя, на щастя, – з розряду перших.

Приїхав до мене в Березнегувате армійський товариш, з яким не бачилися років десять. Можете уявити, якою була наша обопільна радість. Як водиться, сіли до столу “по повній програмі”. Дружина постаралася. Та й я виявився хлопцем не промах: біля сулії з самогоном рівним строєм (старшина б позаздрив!) вишикувалися пляшки супердефіцитних “Столичної” і “Української з перцем”. Коротко кажучи, вечір вдався на славу. Вистачило “боєзапасу” і на другий день. А от на третій вранці я з жахом виявив: у хаті – ні каплі спиртного. А голова, між іншим, вимагала – і явно не розсолу.

Про пиво в ті часи годі було й мріяти – це в обласних центрах на нього при великому старанні можна було розжитися. Горілку формально продавали з чотирнадцяти годин і попервах дуже прискіпливо слідкували, аби антиалькогольний указ не порушувався. Що робити? Незабаром прокинеться Сашко, гляне на мене благальними очима. Невже осоромлюсь, не підправлю здоров‘я армійського товариша? Мало – помалу визрів підступний план. Взяв гроші і подався до магазину. А повинен сказати, що працювала в ньому юна особа, яка виконувала вказівки начальства з готовністю солдата-новобранця. “Взяти” її можна було хіба ще величезною хитрістю, чого ще, між іншим, нікому не вдавалося і на що я, сердешний, розраховував.

Майже стройовим кроком заходжу в магазин і до Галі:

-Чула, дружок армійський до мене в гості завітав?

- Ну, то й що? – підозріло так на мене дивиться.

- Та нічого особливого, - відповідаю. – Тільки вирішив от здивувати його чим – небудь. І холодець уже їли, і голубці, і олів‘є, і качку. Чого б ще такого придумати? – гну свою лінію далі.

- Звідки я знаю! – стенула плечима. – Очі є – дивись і вибирай.

А мені тільки того і треба.

- А що це, - удаю з себе дурника напідпитку, - у тебе за звір такий у вітрині?

- Та позавчора, хай їм грець, шинку завезли! По страшній ціні. Хто її у нас купить?

- Я й куплю! – говорю.

Галинка витріщає на мене підведені тушшю очиці. Бачу – не вірить. Рішуче розсікаю рукою повітря:

- Зваж півкіло!

І щоб остаточно розвіяти сумніви, додаю:

- Мені б дружка здивувати делікатесом.

Коли шматок шинки уже лежав на прилавку, прохаю продавщицю:

- Якщо не тяжко, поріж вузенькими смужками – буквально на локшину.

І випереджаючи запитання, пояснюю:

- Такий у нас у війську ритуал був.

Галя слухняно (клієнт завжди правий!) виконує доручення. Загортає понівечену у такий спосіб шинку в папір.

- І дві пляшки горілки! – ошелешую її нечуваною зухвалістю.

- Ти що, - стає дибки, - закону не знаєш? Чи з учорашнього в себе не прийшов? Так я швидко приведу тебе до тями.

- Вибач! – граю роль далі. – Сподівався, що в честь приїзду друга ти поступишся принципами. Однак коли ні, то що ж поробиш. Прийдеться йти не солоно хльобавши.

- А шинка?

- Так без горілки вона ж мені ні до чого. Даруй!

- Хто ж її, пошматовану по вашому дурному ритуалу тепер у мене купить?

- А я тут при чому? Винось з підсобки дві пляшки, бери за все гроші – і тільки ти мене й бачила.

Далі можна не продовжувати: звичайно, Галя була змушена продати мені оковиту. Ми з товаришем її, не гаючись видудлили, заїдаючи вузенькими смужками шинки. І щиро сміялися над моєю необразливою витівкою.

От тільки Галя, хоч і працює вже в Миколаєві і в райцентр навідується рідко, зі мною чомусь так і не вітається. Може, тому, що поступиться принципами змусив її лише я один?


ІСТОРІЯ ПЯТА. Скажений Степан

Ох, і намучилася Настя з своїм Степаном: цідить оковиту, ніби воду у спекотний день. Уже все село сміється. Вже і вмовляла, і сварила, і цукерки, які буцім-то відвертали від горілки донька із Миколаєва привозили, і в ніч на Івана Купала ворожили – ані телень. Жлуктить та ще й сміється.

Аж тут почула Настя, що у сусіднє село із обласного центру приїхала

ворожка – від будь-якої халепи рятує. А там назавтра храм – і до кумів треба все одно іти.

Прибули з Степаном до родаків. Тільки-но переступили поріг, як кум, ніби гаубицю, наставив п‘ятилітрову сулію:

- Стій, ні з місця!

З вигуками “здаюсь”, “здаюсь” Степан мерщій шубовснув за стіл.

Через деякий час жінки уже були біля хати, де по домовленості їх чекала ворожка (протовпитися всередину годі було й думати, так що добре, що кума все передбачила).

Нашвидкоруч розпитавши про горе, яке привело до неї Настю,

Та ствердно захитала головою і повела жінок до тину. Нахилилася, витягла патічок, на кінці якого теліпався не то амулет, не то вузлик.

- Ось, - простягла його Насті. Як тільки зайде сонце насипай порошок у склянку, змішуй з горілкою – і частуй чоловіка. Як рукою зніме: ліки виготовлені із хряща рудої собаки – а це проти алкоголю найстрашніша сила. З тебе 30 гривень.

За тином щось тріснуло, і ворожка принизила голос: ще хтось ненароком почує таємницю.

Відгостювали. Вдома Настя ледь дочекалася, поки стемніє. Зрихтувавши вечерю, покликала благовірного. Степан був неймовірно здивований. Побачивши на столі склянку з самогоном. Але не розгубився, хильнув аж булькнуло.

Настя завмерла: чи ж відразу допомагатиме, чи пізніше?

Раптом Степан випустив із рук огірка, яким закушував, пильно, немов не впізнаючи, глянув на дружину, і…

- Гав, гав! – залився, мов собака. І застрибав на чотирьох по долівці. Очі стали якимось жахними, погляд блукав у просторі.

- Божечко, що ж я наробила, дурепа! – зойкнула Настя. - Хай би він краще горілку пив, ніж отаке витинати проти ночі!

А Степан, розігнавшись, узяв та й вхопив її зубами за литку. Налякана жінка мерщій подалася за фельдшером.

… Повернулися десь за півгодини. Відкрила двері і остовпіла. Степан, ніби це не він тільки-но гарцював по хаті на чотирьох, сидів усміхнений за столом і …допивав пляшку.

- Цей тост, - язиком, що добряче заплітався, промовив Степан, - я проголошую на честь ворожки!

Настя зрозуміла: за плотом у сусідньому селі був не хто-небудь, а її всюдисущий благовірний, котрий чув усю розмову.

Про цю історію, крім діючих осіб, в селі ніхто нічого не знає. Настя умовила фельдшера – свою племінницю нікому про таку халепу не розповідати. Але Степан не витримав і через кілька років переповів історію автору цих рядків. Звичайно, по секрету.

І не сумнівайтеся, під хорошу чарчину.


ІСТОРІЯ ШОСТА. Волохатий сом

Ризикуючи накликати на себе гнів віруючих, від правди відступати не буду: що було – те було. Та й з пісні, як відомо, слів не викинеш. Отож, дійові особи нашої історії – служителі культу, яким, виявляється, ніщо людське не чуже.

Зібралися якось декілька пасторів порибалити: дуже вже добро на зрошувальних каналах клювали молоді соми. Заздалегідь подбали про необхідні в такій ситуації причандали, приготували

фірмову наживку – шматки жилавого м‘яса. Як водиться, не забули святі отці і про чудодійну рідину для внутрішнього вжитку – кагору. Прихопили його (прошу правовірних християн не обурюватися!) – порядну кількість, адже рибалити передбачалося цілу ніч.

Прибули на канал, напнули намета, запасли сушняку для багаття, наладнали спінінги. Закинули, а самі розташувалися поруч – свята справа! - підвечеряти.

Не зчулися, як стемніло. Келих за келихом під чоловічу розмову тамували спрагу кагором. У торбі ворушився уже з десяток соменят. Час від часу клювало, і тоді господар спінінга зривався з місця, щоб під схвально-підбадьорливий гомін витягнути вимріяну здобич. Чіпляв нову наживку і, розмахнувшись, закидав її подалі у воду. Процедура ця повторювалася з спокусливою регулярністю, що обіцяло більш ніж щедрий улов.

Десь уже далеко за опівночі в черговий раз клюнуло. Власник рибацького пристрою вхопився за вудлище, спробував трохи підмотати котушку. Не тут то було. Спротив зустрів відчайдушний. Незабаром вимушений був кликати на поміч соратників.

А темрява на той час насунула, хоч око виколи. Видко було лише у невеличкому колі навкруг вогнища. З горем навпіл гуртом підтягли здобич майже до берега. Однак вона в котре шарпнулася з такою силою, що вудлище, хоч і тримали вдвох, ледь не випустили. І тут почувся тремтячий баритон третього батюшки:

- В-ви бачили?

- Що?

- Сом- то весь у шерсті.

- Не може бути!

- Побий мене боже! – перехрестився зляканий рибалка.

- А може даються взнаки пари кагору? – пустив гедзя майбутній господар восьмого чуда світу – волохатої рибини.

- Не жартуйте, панотче! Не інакше, бал тут править сатана.

Поки продовжувалася суперечка, улов знову підвели до берега. І знову, вдаривши з усієї сили по воді, він пішов на глибину. Але тепер уже всі троє побачили страшну примару, а не сома.

-Може то видра чи бобер? – подав голос один з компанії.

- А кат його знає! Однак ми цього приблуду будь що витягнемо.

Через десяток хвилин напруженої боротьби “хто – кого” на берег ліг очманілий і геть знесилений …собака. Рибалки розгублено подивилися один на одного: як таке могла трапитися? Адже приманка лежала на дні, а по дну пси не бігають.

І тільки через чверть години гучний регіт сколихнув навколишню тишу. Загадку було розгадано. Секрет виявився кумедним, але простим. Перебуваючи під шофе і володіючи неабиякою силою, служитель культу в азарті метнув наживку так, що вона приземлилася на другому березі вузенького каналу, де її і проковтнув голодний невдаха-пес.