Пігмаліон [Бернард Шоу] (fb2) читать онлайн

Джордж Бернард ШОУ ПІГМАЛІОН П'єса

ДІЯ ПЕРША

Лондон, 11.15 вечора. Щедрий літній дощ ллє як із відра. Тут і там несамовито верещать гудки таксі. Пішоходи біжать, щоб сховатися під портиком церкви св. Павла (не Ренового собору, а церкви Ініґо Джонса, що в Ковент-Ґардені, біля овочевого ринку); разом із усіма забігають до прихистку дама з дочкою у вечірніх сукнях. Люди похмуро видивляються на дощову завісу, і тільки один чоловік стоїть спиною до всіх, зосереджено щось занотовуючи у своєму записничку.

Церковний годинник вибиває чверть на дванадцяту.

Дочка (стоячи між двома центральними колонами, ближче до тієї, що з лівого боку від неї). Вже ж мене холод аж до кісток діймає. І що там Фредді так довго робить? Уже цілих двадцять хвилин як пішов!

Мати (стоячи праворуч від дочки). Ну, не двадцять, а менше. Але мав би вже досі піймати нам таксі.

Перехожий (що стоїть праворуч від дами). Пані, він не піймає жодного таксі аж до пів на дванадцяту, коли вони вже вертатимуться, як порозвозять тих, що вийшли з театру.

Мати. Але ж нам так потрібне таксі! Ми не вистоїмо тут аж до пів на дванадцяту. Це ж гірше нікуди!

Перехожий. Що вдієш, пані, — не я це придумав.

Дочка. Мав би Фредді хоч трошки кебети, то вхопив би таксі ще біля дверей театру.

Мати. Де вже було йому, бідоласі!

Дочка. Люди ж похапали! А він?

Фредді вбігає з дощу, з боку Саутгемптон-стріт і стає між ними двома, закриваючи мокру парасолю, з якої стікають краплі. Він — молодик двадцяти літ у вечірньому костюмі, із геть мокрими холошами штанів.

Дочка. То що, не зловив таксі?

Фредді. Ніде жодного не дістати — ні за які гроші.

Мати. Ой, Фредді, мусить бути таксі! Ти ж його, певне, й не шукав як слід.

Дочка. Це нестерпно! Чи ти хочеш, щоб ми самі пішли пошукали?

Фредді. Я ж вам кажу: люди розхапали всі машини. Дощ линув так несподівано, і ніхто не був готовий, і кожному враз украй потрібне стало таксі. Я пробіг туди аж до Чаринґ-Кросу і в другий бік мало не до Ладґейтського цирку — і ніде жодного вільного таксі!

Мати. А на Трафальґарську площу ти потикався?

Фредді. І на Трафальґарській нічого не було.

Дочка. Ти справді там побував?

Фредді. Я добувся аж до вокзалу на Чаринґ-Крос. Чи ви б хотіли, щоб я забіг аж до Гамерсміту?

Дочка. Та ти ж зовсім не старався!

Мати. І справді, який-бо ти безпорадний, Фредді! Іди ж знов і не вертайся, поки не знайдеш нам таксі.

Фредді. Тільки даремно вимокну як хлющ.

Дочка. А нам що робити? Стояти цілу ніч отут на вітрі, в самих благеньких сукнях? Самолюбива ж ти свиня…

Фредді. Ну та гаразд — іду вже, йду! (Розкриває парасолю й кидається бігти в напрямку до Странду, але стикається із квіткаркою, що спішить під укриття, і вибиває кошика з її рук. Сліпучий спалах блискавки й зразу ж за ним оглушливий удар грому створюють ніби оркестровий супровід цій події).

Квіткарка. Ну шо се ти, Хреді! Чо’ ни дивисся, куди ступаїш, любчику?

Фредді. Даруйте! (Вибігає.)

Квіткарка (збираючи розсипані квіти і вкладаючи їх назад до кошика). От маніри! Ди-ва пучечки хвіялок сатоптав у гразюку! (Сідає на цоколь колони й сортує квіти, праворуч від дами. З неї аж ніяк не романтична постать. Їй чи вісімнадцять, чи то двадцять років, не більше. На голові у неї матроський брилик із чорної соломки, який чимало назбирав лондонської пилюки та кіптяви й навряд чи коли чистився. Мишача барва її кіс, либонь, не від природи така — те волосся просить, аж пищить, гарячої води та мила. Непривабливий чорний приталений жакет сягає їй мало не до колін, а ще на ній брунатна спідниця із грубим фартушком. Та найплачевніший вигляд мають у неї черевики. Видно, що вона й старається бути чепурною, як тільки може, але поруч із тими дочкою та матір’ю видається дуже брудною. Вродою ніби й не гірша за них, от тільки врода та занехаяна, і ще ж їй потрібні послуги зубного лікаря).

Мати. Скажіть, будь ласка, а звідкіля ви знаєте, що мого сина звати Фредді?

Квіткарка. Ой, то се був ваш синок, кажите? Ну, яби в’ ‘го луче навчили, то ни тікав би він геть, коли россипав квіточки бідній дівчині, а заплатив би за шкоду! Чи ви-и заплатите мині? (Перепрошуєм, але надалі нам доведеться облишити ці відчайдушні спроби відтворити квіткарчину говірку, якої поза межами Лондона ніхто не збагне без спеціальної фонетичної абетки).

Дочка. І не подумайте платити їй, мамо! Чого захотіла!

Мати. Прошу тебе, Кларо, не борони мені. Маєш ти дрібні гроші?

Дочка. Ні — нічого дрібнішого за шестипенсовика не маю.

Квіткарка (з надією). То я вам його розміняю, добра пані!

Мати (до Клари). Дай мені! (Клара неохоче розлучається з грішми). Ось! (До дівчини). Це вам за квіти.

Квіткарка. Щиро дякую вам, пані!

Дочка. Візьміть з неї решту! Воно ж коштує всього пенні за пучечок.

Мати. Притримай-но язика, Кларо! (До дівчини). Можете не віддавати решти.

Квіткарка. Ой, спасибоньки, пані!

Мати. А зараз скажіть мені: звідкіля ви знаєте ім’я того молодого джентльмена?

Квіткарка. Та не знаю я його!

Мати. Я чула, як ви звернулись до нього на ім’я — Фредді! І не думайте мене обдурити!

Квіткарка (протестуючи). Ніхто й не думає вас обдурювати! Ну сказала на нього Фредді чи там Чарлі — так і ви могли б сказати, коли б говорили до когось чужого й хотіли приподобитися йому.

Дочка. Викинути шестипенсовика на вітер! Хай би вже Фредді знався собі з ким хоче. (Щоб показати обурення, заходить за колону).

Літній джентльмен — симпатичний тип старого військового — забігає під портик і закриває парасолю, з якої скрапує вода. У нього, як і в Фредді, геть забрьохані холоші штанів. Він у вечірньому костюмі й легкому пальтечку. Стає на те місце, яке звільнила дочка.

Джентльмен. Ху!

Мати (до джентльмена). Ох, пане, чи є хоч яка ознака, що воно припиняється?

Джентльмен. Де там! Хвилини дві тому полило ще гірше. (Підходить до цоколя поруч того місця, де сидить квіткарка, ставить ногу на цоколь і нахиляється, щоб відкотити холоші штанів).

Мати. Ох, лишенько! (Засмучено йде за колону до дочки).

Квіткарка (користуючись близькістю джентльмена, аби заприязнитися з ним). Полило ще гірше — так це признака, що скоро перестане. Тож веселіше, копитане, та купіть квіточку в бідної дівчини!

Джентльмен. Даруйте, але я не маю дріб’язку.

Квіткарка. А я вам розміняю, копитане.

Джентльмен. Розміняєте фунт? Дрібнішого нічого не маю.

Квіткарка. Та що ви! Ох, купіть у мене квіточку, копитане! Я можу розміняти і півкрони. Візьміть ось це — за два пенси!

Джентльмен. Не мороч мені голови, будь доброю дівчиною! (Мацає по своїх кишенях). У мене й справді немає дріб’язку… Стривай: ось тобі три монетки по півпенса, якщо це тебе зарятує. (Відходить до-іншої колони).

Квіткарка (розчаровано, але зміркувавши, що півтора пенса це краще, ніж нічого). Спасибі, пане.

Перехожий (до дівчини). Будь обачна — краще дай йому за це квітку! Там он, у тебе за спиною, стоїть типчик і записує кожнісіньке слово з твоїх уст. (Усі обертаються до чоловіка, який занотовує щось собі в записничку).

Квіткарка (нажахано зриваючись на рівні ноги). Що я поганого зробила — що заговорила до того пана? Я маю право продавати квіточки де завгодно, аби тільки не стовбичила людям на дорозі. (Впадаючи в істерику). Я — порядна дівчина, пособіть мені! Я не зачіпала його — тільки просила купити у мене квіточку!

Зчиняється галас. Публіка здебільшого співчуває квіткарці, засуджуючи, однак, її надмірну вразливість. Глядачі, котрі старші, розважливіші, поплескують її заспокійливо по плечах, примовляючи: «Ну чого ти голосиш?» — «Хто тебе кривдить?» — «Ніхто тебе не зачепить». — «І чого кричати?» — «Ну годі-бо!» — «Вгамуйся!» Не такі терплячі велять їй заткнутись; питаються нечемно, чи «всі в неї вдома». Хто стоїть далі, не знаючи, в чому річ, тиснеться наперед, і галасу стає ще більше від запитань та відповідей на них: «Що за колотнеча?» — «А що вона?» — «А він де?» — «Та там нишпорка її записує!» — «Хто? Оцей?» — «Еге ж, оцей-о… Вимагала грошей у джентльмена». І таке інше.

Квіткарка (протискаючись до джентльмена, кричить несамовито). Ой, паночку, скажіть йому, щоб не писав на мене! Ви й не знаєте, що мені од того буде! Вони ж заберуть у мене дозвіл торгувати й виженуть мене на вулицю за те, що ніби чіплялася до мужчин. Вони…

Записувач (виступаючи наперед, праворуч від неї, а решта з’юрмлюється за ним). Ну, годі! Годі, годі! Хто тебе кривдить, ти, дурна дівчино? За кого ти мене маєш?

Перехожий. Все гаразд — він джентльмен: гляньте-но на його чиривики! (Пояснює записувачеві). Вона подумала, що ви — поліцайський навушник, пане!

Записувач (із жвавим інтересом). А що таке «поліцайський навушник»?

Перехожий (неспроможний пояснити). Це-е… ну та це поліцайський навушник та й годі! Як іще це назвати? Той, хто винюхує та доносить.

Квіткарка (все ще істерично). Я вам на Біблії присягну: щоб коли хоч словечко…

Записувач (владно, але добродушно). Ну, помовч, помовч. Невже я схожий на полісмена?

Квіткарка (аж ніяк не заспокоївшись). Тоді нащо вам записувати мої слова? Звідкіля мені знати, чи правильно ви мене записали? Ану покажіть, що ви там нашкрябали про мене! (Записувач розкриває свого записника й твердою рукою тримає перед її носом, хоча юрба, намагаючись читати через його плече, напирає, і хтось слабший не встояв би). Що це? Тут написано якось не так. Я цього не вчитаю!

Записувач. А я вчитаю. (Читає, достеменно відтворюючи її вимову). «Висиліше, копитане…»

Квіткарка (дуже сприкрено). Це ви того, що я назвала його копитаном? Я ж не хотіла його скривдити! (До джентльмена). Ой, паночку, попросіть його не писати на мене ахта за одне те слово! Ви ж…

Джентльмен. Акта? Я нікого не виню й не треба ніякого акта. (До записувача). Справді, пане, якщо ви — детектив, то вам нічого братись захищати мене від докучливих молодих жінок, поки я не попрошу вас. Адже всі бачили, що дівчина не мала нічого лихого на думці.

Юрба (демонструючи проти поліційної сваволі). Авжеж, усі бачили! Яке вам до неї діло? Нічого пхати носа, куди не слід! Вислужується чоловік! Записує, що люди говорять! Дівчина йому й слова не мовила! А якщо й сказала, то що? Добре мені діло: вже дівчині й від дощу не можна заховатись без того, щоб її не скривдили!.. (І так далі, і таке інше. Найчуліші із заступників відводять квіткарку назад до її місця на цоколі, де вона сідає і силкується погамувати своє хвилювання).

Перехожий. Ні, він не нишпорка. Просто він із тих, хто всюди пхає свого носа, хай йому абищо! Кажу вам: гляньте на його чи-ри-ви-ки.

Записувач (обернувшись до нього, приязно). А як там поживають усі ваші у Селсі?

Перехожий (підозріло). Хто сказав вам, що мій рід із Селсі?

Записувач. Та не переймайтеся. Бо таки з Селсі (До квіткарки). А як це вас занесло так далеко на схід? Ви ж народилися в Ліссон-Ґрові?

Квіткарка (жахнувшись). Ой, та що поганого в тому, що я вибралася з Ліссон-Ґрову? Я там жила у такому хліві — свиней і то тримають у кращому приміщенні; а платила по чотири й шість на тиждень! (Плаче). Ой-бги-бги-бги-ии…

Записувач. Та живіть, де хочете, тільки не зчиняйте ревища.

Джентльмен (до дівчини). Ну тихо, тихо! Він тебе не зачепить: ти маєш право жити, де тобі хочеться.

Саркастичний Перехожий (протиснувшись поміж записувачем і джентльменом). Хоч би й у палатах на Парк-Лейні! А я хотів би позмагатися з вами у житловому питанні, саме так!

Квіткарка (поринувши у невеселі роздуми над своїм кошиком, примовляє сама до себе дуже пригнічено). Я хороша дівчина, хороша.

Саркастичний (не звертаючи на неї уваги). Знаєте ви, звідкіля я родом?

Записувач (не роздумуючи). Із Гокстона.

Тут і там хихотіння. Народ непомалу зацікавлюється дійством, яке творить записувач.

Саркастичний (вражено). Ну, хто б подумав! Ви таки всезнайко, хай вам абищо!

Квіткарка (все ще леліючи свою покривджену гордість). Яке в нього право втручатися в мої діла? Аніякого права!

Перехожий (до неї). Звісно, що ніякого. А ти йому так не даруй цього. (До записувача). Слухайте-но: які такі законні підстави маєте ви знати все про людей, котрі про вас і знать не знають?

Квіткарка. Хай він там балака, що хоче, а мені з ним ніякого гендлю мати не хочеться.

Саркастичний. Атож: скажіть і джентльменові, звідки він, якщо вам охота ще погадати.

Записувач. Челтнем, Гарроу, Кембридж та Індія.

Джентльмен. Все правильно.

Регіт. Симпатії схиляються на бік записувача. Вигуки: «Вчистив йому як по писаному!» — «Він усе про всіх знає!» — «Чули, як він розказав панові, звідки той походить» — тощо.

Джентльмен. Чи смію запитати вас, пане: ви цим заробляєте собі на прожиття у мюзик-холі?

Записувач. Я вже подумував про це. Може, колись і цим займуся.

Дощ перестав, і люди з дальшого краю натовпу один по одному розходяться.

Квіткарка (обурена тим, що всі засимпатизували записувачеві). Ніякий він не джентльмен, ні-ні! Бідну дівчину ображає!

Дочка (втративши терпець, ліктями пробивається і штовхає джентльмена, який чемно відходить за колону). Де лихий носить нашого Фредді? Я схоплю пнивмонію, як ще хоч хвилину простою на цьому протязі!

Записувач (сам до себе, квапливо занотовуючи її вимову «пнивмонії»). Ерлскорт!

Дочка (люто). Прошу вас тримати при собі свої нахабні зауваження!

Записувач. Невже я вимовив це вголос? Просто вихопилось. Прошу пробачення. А ваша матінка, безперечно, з Епсома.

Мати (виходячи наперед і стаючи поміж дочкою і записувачем). Чудеса та й годі! Я виросла в Тлуст-Леді-парку, що біля Епсома.

Записувач (галасливо тішачись). Ха! Ха! ТлустЛеді-парк! Достобіса колоритна назва! Але даруйте мені… (До дочки). Вам потрібне таксі, чи не так?

Дочка. Не смійте чіпати мене!

Мати. Ну, Кларочко, прошу тебе! (Дочка на відповідь сердито знизує плечима й погордо відходить геть). Ми були б такі вдячні вам, пане, коли б ви знайшли для нас таксі! (Записувач дістає з кишені свистка). Ой, спасибі вам! (Відходить до дочки).

Записувач пронизливо свистить.

Саркастичний. Бачите? Так я й знав: він просто перевдягнений поліцай!

Перехожий. То не поліційний свисток — то свисток спортивний.

Квіткарка (все ще поглинута своїми ображеними почуттями). Він не має права зазіхати на мою рипутацію. Мені своя рипутація так само дорога, як і першій-ліпшій леді.

Записувач. Чи ви помітили: вже зо дві хвилини, як дощ припинився?

Перехожий. Таки припинився! Чом би не сказати цього зразу? А то ми витратили стільки часу, слухаючи ваше дурне базікання. (Виходить з-під укриття, прямуючи до Странду).

Саркастичний. А я вам скажу, де ви виросли. Ваш рідний дім — Ан-вел. Вертайтесь до свого притулку, де всі такі мудрі, як ви.

Записувач (послужливо). Не Анвел, а Ганвел.

Саркастичний (зумисне кривляючись, щоб показати, як по-різному вони розмовляють). Спасибі, пане-вчителю! Ха, ха! Зоставайтеся здоровесенькі! (Торкається рукою свого капелюха з підкреслено глузливою шанобливістю і звільна йде геть).

Квіткарка. Отак страхати людей! А якби на нього отак?

Мати. От уже й вигодинилось, Кларо! Ходімо, прогуляймося до автобуса! (Підібравши свої спідниці вище кісточок, квапливо йде в напрямку до Странду).

Дочка. А як же таксі… (Мати її вже не чує). Ох, яка докука! (Сердито йде слідом за матір’ю).

Всі вже досі порозходились, окрім записувача, джентльмена та квіткарки, що сидить, даючи лад кошикові й стиха нарікаючи на лиху свою долю.

Квіткарка. Бідна я дівчинонька! Як та м’ята при дорозі: хто не йде, той скубне.

Джентльмен (вертаючись на попереднє своє місце ліворуч від записувача). Чи можна вас запитати: як це у вас виходить?

Записувач. Сама фонетика, більш нічого. Сама наука про вимову. Це мій фах і моє улюблене захоплення. Щасливий той, хто може зробити зі свого хобі прожиток! От ви можете відрізнити за наріччям, хто з Ірландії, а хто — з Йоркширу. А я визначаю місце кожної людини в межах шести миль. У Лондоні — в межах двох миль, іноді — двох вулиць.

Квіткарка. І стида він не має, нелюд, боягуз!

Джентльмен. А що, цього вам стає на прожиток?

Записувач. О так, ще й на добрий прожиток! Наш вік — вік вискочнів. Скоробагатьки починають у Кентиштауні вісьмома десятками фунтів на рік і незабаром опиняються на Парк-Лейні зі стома тисячами річного прибутку. Хочуть вони позбутися свого Кентиш-тауна і не можуть: видають себе кожнісіньким словом! Я ж можу навчити їх…

Квіткарка. Сікається до бідної дівчини! Не твоє мелеться — не бігай з…

Записувач (вибухає). Особо жіночого роду! Негайно припини це огидне скигління або пошукай собі прихистку десь під іншим храмом!

Квіткарка (з несмілим викликом). Я маю таке саме право буть тут, як і ви!

Записувач. Створіння, що видає такі гнітючі й гидотні звуки, не має права бути хоч би й де — не має права на життя! Затям: ти — людська істота, наділена душею і божественним даром ясного, виразного слова, а твоя рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона та Біблії, тож не курникай тут, неначе хвора голубиця!

Квіткарка (цілковито приголомшена, втягнувши голову в плечі й спідлоба витріщившись на нього із змішаним почуттям зачудування й протесту). Ах-ах-ах-о-о-о-у!

Записувач (знов вихопивши записника з кишені). Господи! Що за звук! (Записує, тоді випростує руку з розгорнутим записником і читає, точно відтворюючи її голосівки). Ах-ах-ах-о-о-о-у!

Квіткарка (розсмішена його лицедійством, сміється мимоволі). А хай йому!

Записувач. Бачите оцю істоту з її вуличною англійщиною? Таж оця англійщина не дасть їй виповзти з канави, поки її й віку. Так от, пане, за три місяці я провів би цю дівчину як герцогиню на садовий прийом до якого-небудь посла. Міг би навіть улаштувати її покоївкою в якоїсь леді чи продавщицею в крамниці, а для цього потрібно краще розмовляти по-англійському.

Квіткарка. Про що це ви?

Записувач. А про те саме — ти, розчавлена капустино, ти, ганьбо шляхетної архітектури цих колон, ти, втілена кривдо англійської мови: я міг би зробити з тебе царицю Савську. (До джентльмена). Ви повірите в таке?

Джентльмен. Авжеж, повірю. Я сам вивчаю індійські діалекти і…

Записувач (із жвавим зацікавленням). Справді? А чи знайомі ви з полковником Пікерінґом, автором «Санскритського розмовника»?

Джентльмен. Я ж і є полковник Пікерінґ. А ви хто?

Записувач. Генрі Гіґінс, автор «Універсальної абетки» Гіґінса.

Джентльмен (з ентузіазмом). Я ж приїхав з Індії, аби познайомитися з вами!

Гіґінс. А я збирався в Індію, аби з вами познайомитися!

Пікерінґ. Де ви мешкаєте?

Гіґінс. Вімпол-стріт, 27А. Приходьте до мене завтра.

Пікерінґ. Я зупинився в «Карлтоні». Ходімо зараз зі мною та й погомонімо трохи за вечерею.

Гіґінс. А й справді!

Квіткарка (до Пікерінґа, коли той проходить повз неї). Купіть квіточку, ласкавий пане! Мені ж нічим заплатити за квартиру.

Пікерінґ. У мене справді немає дрібних грошей. Перепрошую. (Іде геть).

Гіґінс (обурений брехливістю дівчини). Брехуха! Ти ж була сказала, що можеш розміняти півкрони.

Квіткарка (скочивши на ноги, у відчаї). Чи ти цвяхами начинений, ти, колючка?! (Жбурляючи кошика йому під ноги). Забирай усе це к бісу за шість пенсів!

Годинник на дзвіниці вибиває половину дванадцятої.

Гіґінс (вчуваючи в годинникових бамканнях глас Божий, що докоряє йому за фарисейський брак милосердя до вбогої). Нагадує! (Урочисто підіймає свого капелюха, тоді кидає жменю монет у кошик і йде слідом за Пікерінґом).

Квіткарка (дістаючи з кошика півкрони). Ах-оо-уу! (Дістаючи два флорини). Ааах-оо-уу! (Дістаючи ще кілька монет). Аааааах-оо-уу! (Дістаючи півсоверена). Ааааааааааах-оо-уу!

Фредді (вискакуючи з таксі). Зловив врешті одне! Егей! (До дівчини). Де ті дві дами, що тут стояли?

Квіткарка. Пішли на автобус, коли дощ перестав.

Фредді. І зоставили мене з цим таксі! Прокляття!

Квіткарка (величаючись). Не журіться, юначе! Я поїду на ваших таксях додому. (Не йде, а пливе до машини. Водій відводить руку за спину й міцно тримає дверцята, щоб не впустити її. Цілком розуміючи його недовіру, квіткарка показує водієві жменю грошей). Плата за таксі — дрібничка для мене, Чарлі! (Той осміхається й відчиняє дверцята). Отак! А куди кошика діти?

Водій. Давай сюди. Два пенси доплати.

Квіткарка. Ні — ще хто-небудь його побачить. (Силоміць запихає кошика в машину й сідає сама, розмовляючи далі вже через віконечко). До побачення, Фредді!

Фредді (зачудовано підіймаючи капелюха). До побачення!

Водій. Куди ж вам?

Квіткарка. До Бухигнему.

Водій. До якого Букогнему?

Квіткарка. Ти що, не знаєш, де це? В Ґрін-парку, де живе король! Бувай здоровий, Фредді! Не стовбич, наче я тебе тримаю. Бувай!

Фредді. До побачення! (Йде геть).

Водій. Слухай! Що ще за Букогнем? Нащо тобі здався Букогнемський палац?

Квіткарка. А нінащо. Але той хлопець не повинен був того знати. Вези мене додому.

Водій. Куди ж це?

Квіткарка. Ейнджел-корт, Друрі-лейн, біля Міклджонової гасової крамнички.

Водій. Оце вже більш схоже на правду, Джуді. (Рушає).

Подаймося слідом за таксі до входу в Ейнджел-корт — вузьку арочку поміж двох підприємств, одне з яких — Міклджонова гасова крамниця. Тут таксі зупиняється, квіткарка висідає, тягнучи кошика за собою.

Квіткарка. Скільки?

Водій (показуючи на лічильник). Читати вмієш? Шилінг.

Квіткарка. Цілий шилінг за дві хвилини?

Водій. Дві хвилини чи десять — одна плата.

Квіткарка. Ну, як на мене, то це несправедливо.

Водій. Ти коли-небудь їздила в таксі?

Квіткарка (з гідністю). Сотні, тисячі разів, юначе!

Водій (глузуючи з неї). Молодця, Джуді! Бажаю тобі розжитися з того шилінга. Вітання всій родині! Бувай здорова! (Їде геть).

Квіткарка (почуваючи себе приниженою). Яке нахабство!

Вона підіймає кошика й бреде, насилу переставляючи ноги, до свого помешкання — крихітної кімнатчини, обклеєної хтозна-колишніми шпалерами, що пообвисали у вогких місцях. Розбиту шибку у вікні заклеєно папером. На стіні пришпилено видерті з газет портрет популярного актора й сторінку модних дамських суконь, яких бідній квіткарці з її статками нізащо не купити. У вікні висить пташина клітка, але її мешканець давно здох, тож клітка — всього лиш пам’ять про нього.

Оце й усі предмети розкоші, що їх можна тут побачити, а решта — мінімум потреб убогости, менше якого не буває: перехняблене ліжко, де лежать усякі укривачки, що дають хоч скількись тепла; застелена ганчіркою скриня, на якій миска й дзбанок, а вище — невеличке дзеркальце; стілець і стіл, що відслужили своє у чиїйсь кухні в передмісті, та ще американський будильник на поличці над каміном, якого ніколи не розтоплюють. Кімната освітлюється газовою лампою, в лічильнику-автоматі якої лежить одне пенні. Квартплата — чотири шилінги за тиждень.

Отут квіткарка, хронічно стомлена, але надто схвильована, щоб лягти спати, сідає і починає рахувати нові багатства, мріючи та розмірковуючи, що б його з ними зробити; а тоді в лампі кінчається газ, і це викликає в її душі почуття втіхи: це ж можна вкинути в лічильник іще одне пенні, не шкодуючи за ним. Але цей щедротний настрій аж ніяк не загасив у дівчині гризуче відчуття потреби ощаджати, й вона зметикувала: мріяти й розмірковувати в ліжку буде куди дешевше й тепліше, ніж сидячи на стільці без вогню в кімнаті, хоч і при світлі. Тож вона скидає з себе хустку й спідницю і шпурляє на купу всякої всячини, що править за ковдри. Тоді, дриґнувши ногою, другою, скидає туфлі й у всьому, що на ній лишилося, не перевдягаючись, залазить у постіль.

ДІЯ ДРУГА

Одинадцята година наступного ранку. Гіґінсова лабораторія на Вімпол-стріт. Це кімната на другому поверсі, будована як вітальня; вікна її виходять на вулицю. Двостулкові двері якраз посеред тильної стіни; хто заходить, бачить у кутку по праву руч дві високі картотечні шафи, притулені спинками до стін і під прямим кутом одна до одної. У цьому кутку стоїть письмовий стіл, а на ньому фонограф, ларингоскоп, ряд невеличких органних трубок із міхами, набір скляних трубок, подібних до тих, що надягають на гасниці, і пальники, приєднані ґумовою трубкою до газового вентиля у стіні; кілька різної величини камертонів, натурального розміру муляж половини людської голови, де видно в розтині голосові органи, а також: ящик із запасними восковими валиками для фонографа.

Трохи далі в кімнаті, так само по праву руч, видно камін, а біля нього, трохи ближче до дверей, вигідне, обтягнене шкірою крісло та ще відерце з вугіллям. Годинник на каміновій поличці. Між каміном і столом, на якому фонограф, стоїть журнальний столик. По другий бік дверей, ліворуч, як заходити, стоїть шафка з неглибокими шухлядами. На ній телефон і телефонний довідник. Весь куток за шафкою і майже всю бічну стіну займає величезний рояль, із клавіатурою в найдальшому від дверей кутку й лавою для музиканта, на всю довжину клавіатури. На роялі — десертний таріль, на якому горою фрукти й солодощі, здебільшого шоколадні цукерки.

Посеред кімнати немає нічого. Окрім крісла, лави біля рояля й двох стільців біля столу з фонографом, є ще один стілець — для гостей. Він стоїть біля каміну. На стінах — ґравюри, здебільшого роботи Піранезі, й портрети в техніці мецо-тинто. Олійних картин немає.

За столом сидить Пікерінґ — він саме кладе кілька карток і камертон, якими щойно користувався. Гіґінс стоїть біля нього, засуваючи назад дві чи три витягнені шухлядки картотеки. В ранковому освітленні він виглядає міцним, жвавим, апетитним чоловіком літ сорока чи десь близько того. На ньому ділового крою чорний сурдут із білим накрохмаленим комірцем та чорною шовковою краваткою. Це — тип енергійного науковця, який щиро, навіть одержимо зацікавлюється всім, що можна вивчати як предмет науки, але байдужий і до самого себе, й до інших людей — зокрема й до їхніх почуттів. Незважаючи на зрілі літа й зріст дорослої людини, він насправді вельми схожий на нестриману дитину: коли він щось «помічає», то лише захоплено й галасливо, і його треба глядіти, мов яке маля, аби ненавмисне не накоїв лиха. Поведінка його коливається від добродушних наскоків, коли він у доброму гуморі, до бурхливої дражливости, коли щось виходить не так, як йому хочеться; але він такий цілковито щирий та позбавлений зла, що його не можна не любити навіть у хвилини його найбільшої нерозважливости.

Гіґінс (засуваючи останню шухлядку). Ну, здається, більше й показувати нічого.

Пікерінґ. Це просто вражає! Знаєте, я й половини не засвоїв.

Гіґінс. То, може, пройдемо щось із цього заново?

Пікерінґ (підвівшись і перейшовши до каміна, де стає спиною до вогню). Ні, дякую, — не зараз. Я геть видихався. На сьогодні досить.

Гіґінс (ідучи слідом за ним і стаючи по його ліву руч). Стомилися слухати звуки?

Пікерінґ. Так! Це жахливе напруження. Я трохи пишався собою, що спроможний вимовляти двадцять чотири виразно відмінні голосівки, але ви з вашими ста тридцятьма заткнули мене за пояс. Хоч убийте, не чую аніякої різниці між більшістю з них!

Гіґінс (хихочучи й переходячи до рояля по солодощі). Ну, цього можна напрактикуватися. Спочатку ви не чуєте жодної різниці, але ви слухаєте, слухаєте й незабаром переконуєтесь: усі вони такі ж відмінні, як А та Б. (До кімнати зазирає місіс Пірс, Гіґінсова економка). В чому річ, місіс Пірс?

Місіс Пірс (вагаючись, явно спантеличена). Пане, вас хоче бачити якась молода особа.

Гіґінс. Молода особа! Що ж їй треба?

Місіс Пірс. Ну, бачите, вона заявляє, що ви будете раді, коли довідаєтеся, чого вона прийшла. Проста собі дівчина, пане. Проста-простісінька. Я мала б відправити її геть, але подумала: а може, ви захочете, щоб вона наговорила вам у ті ваші машини? Сподіваюсь, я не встругнула дурниці, але ж часом ви запрошуєте до себе таких химерних людей… То ви вже даруйте мені! Я певна, пане…

Гіґінс. Ну-ну, не переймайтесь так, місіс Пірс! У неї цікава вимова?

Місіс Пірс. Ой, це справді щось жахливе, пане! Не втямлю, як ви можете цікавитися такими речами.

Гіґінс (до Пікерінґа). Нумо, запросимо її! Проведіть її сюди, місіс Пірс. (Кидається й дістає нового валика, щоб закласти у фонограф).

Місіс Пірс (позбувшись тільки половини своїх сумнівів). Гаразд, пане. Ваша воля! (Іде вниз по східцях).

Гіґінс. От і поталанило нам трохи! Покажу вам, як я роблю записи. Ми розговоримо її, і я запишу її спочатку в Белловій «видимій мові», а тоді в транскрипції Світа. Потім зафіксуємо її на фонографі, й ви зможете прокручувати запис скільки хочете, звіряючи звук із писаною транскрипцією.

Входить схвильована Квіткарка. На ній капелюх із трьома страусячими пір’їнами: жовтогарячою, блакитною та червоною. Фартушок на ній майже чистий, трохи почистила вона й непривабливого свого жакета. Пафос цієї жалюгідної постаті, з усім її невинним марнославством і вдаваною поважністю, зворушує Пікерінґа, що випростався уже при появі місіс Пірс. Що ж до Гіґінса, то цей однаково насипався і на чоловіків, і на жінок, і репетував до небес, аби не поклали йому на плечі хреста з пір’їну завважки, а між двома статями проводив одну-єдину різницю: жінок він умовляв, як дитя нянечку, коли хоче щось випросити у неї.

Гіґінс (різко, впізнавши її з неприхованим розчаруванням і зразу ж по-дитячому роблячи з цього нестерпну прикрість). Ну, та це ж та дівчина, яку я занотував учора ввечері! Пуття з неї ніякого: ліссонґровського жарґону я вже зробив собі записів, скільки хотів, і не збираюсь витрачати на це зайвого валика. (До дівчини). Забирайся геть — мені ти не потрібна.

Квіткарка. А ви не будьте такі зухвалі! Бо ще й не вислухали, чого я прийшла. (До місіс Пірс, що на порозі чекає подальших вказівок). Ви сказали йому, що я приїхала на таксях?

Місіс Пірс. Які дурниці, дівчино! Невже ти гадаєш, що такому джентльменові, як містер Гіґінс, залежить на тому, чим ти там приїхала?

Квіткарка. Ти ба, які ми горді! Але ж він не гребує уроками, тільки не він: сама чула, як він казав. Що ж, я не прийшла сюди випрошувати кумплиментів, і якщо мої гроші не підходять, то подамся деінде.

Гіґінс. Не підходять для чого?

Квіткарка. Не для чого, а для кого: не підходять для ва-ас! Тепер ви втямили, ге ж? Я прийшла брати уроки, ось так! І платити за них ти-еж, будьте певні!

Гіґінс (ошелешено). Ну!!! (Хапнувши повітря, бо йому забило дух). І що ж я, по-твоєму, повинен тобі відповісти?

Квіткарка. Я думаю собі, коли б ви були джинтельменом, то сказали б мені сісти. Чи ж я не сказала, що принесла вам заробіток?

Гіґінс. Що ж нам робити, Пікерінґу: попросити це нахабне дівчисько сісти чи викинути його у вікно?

Квіткарка (злякано забігши в куток до рояля й зацьковано роззираючись звідти). Ах-ах-ох-о-о-о-у! (Ображено пхикаючи). Не хочу, щоб мене взивали нахабним дівчиськом! Адже я сказала, що платитиму, як леді.

Обидва чоловіка, остовпівши з подиву, видивляються на неї з другого кінця кімнати.

Пікерінґ (лагідно). Чого ж ви бажаєте?

Квіткарка. Бажаю стати продавщицею у квітковому магазині, щоб не стирчать із кошиком на розі ТотнемКорт-роуд. Але ж мене туди не візьмуть, поки я не навчуся балакать по-панському. А він же сказав, що міг би навчити мене. Ну, ось я і прийшла, і ладна платить йому, нічого не випрошую, а він: викину! — наче я покидьок.

Місіс Пірс. Як це ви, дівчино, могли собі придумати таку дурницю, ніби ви спроможні платити містерові Гіґінсу?

Квіткарка. А чом би й ні? Я знаю, скільки платять за уроки, як і ви знаєте, і я готова платити, скільки треба.

Гіґінс. Скільки ж?

Квіткарка (тріумфуючи, вертається ближче до нього). Оце ви нарешті заговорили! Я знала, що ви не втерпите, коли вчуєте нагоду забрать собі назад дещицю з того, що ви кинули мені учора ввечері. (По-змовницьки). Були гульнули трохи, ге ж?

Гіґінс (владно). Сідайте!

Квіткарка. Ох, якщо ви хочете розважитись за мій рахунок…

Гіґінс (громовим голосом). Сідайте!!!

Місіс Пірс (суворо). Сідайте, дівчино. Робіть, як вам кажуть.

Квіткарка. Ах-ах-ах-о-о-у! (Вона стоїть, із змішаним виразом затятости й збентеження на обличчі).

Пікерінґ (дуже чемно). Будьте ласкаві, сідайте! (Ставить третього стільця біля килимка перед каміном, поміж собою і Гіґінсом).

Квіткарка (сором’язливо). То вже й сяду! (Вона сідає; Пікерінґ вертається до килимка).

Гіґінс. Як вас звати?

Квіткарка. Лайза Дулитл.

Гіґінс (поважно декламує).

Пікерінґ. Гніздечко знайшли, в нім яєчок чотири…

Гіґінс. Взяли по одненькому — трійко лишили.

Чоловіки сміються, щиро тішачись своїм жартом.

Лайза. Ой, не дурійте!

Місіс Пірс (стаючи в Лайзи за спиною). Ви не повинні казати отаке джентльменові.

Лайза. А чого він не говорить до мене розсудливо?

Гіґінс. Повернулися до діла! Скільки ж ви пропонуєте платити мені за уроки?

Лайза. О, я знаю, що по чім! Одна пані, подруга моя, бере уроки хранцузької у щирого хранцузького джинтельмена — по вісімнадцять пенсів за годину. Либонь, совість вам не дозволить здерти з мене за навчання моєї рідної мови стільки ж, скільки б ви взяли за хранцузьку. Тож я даю вам шилінг — і не більш! Або так, або ніяк!

Гіґінс (походжаючи туди-сюди по кімнаті й брязкочучи ключами та монетами в кишенях). Знаєте, Пікерінґу, коли розглядати шилінг не як просто шилінг, а як певний відсоток заробітку цієї дівчини, то для неї він буде все одно що шістдесят чи сімдесят гіней для мільйонера.

Пікерінґ. Як це?

Гіґінс. От полічіть. Мільйонер дістає близько ста п’ятдесяти фунтів на день. А вона заробляє якихось півкрони.

Лайза (набундючившись). Хто вам сказав, що я тільки…

Гіґінс (розвиває думку, не звертаючи на неї уваги). За один урок вона пропонує мені дві п’ятих від свого денного заробітку. А дві п’ятих мільйонерського денного прибутку складе фунтів шістдесят. Це чимало, святий Боже, це пребагато! Більшої плати мені зроду ще ніхто не пропонував.

Лайза (нажахано скочивши на ноги). Шістдесят фунтів! Та що це ви кажете? Ні, я не пропонувала вам шістдесят фунтів! Де я дістану…

Гіґінс. Притримайте язика.

Лайза (плачучи). Але ж я не маю шістдесяти фунтів! Ох…

Місіс Пірс. Не плачте, дурна дівчино! Сядьте. Ніхто не зачепить ваших грошей.

Гіґінс. Але зараз хтось зачепить вас мітлою, якщо не перестанете киснути. Сядьте!

Лайза (скоряючись, поволі сідає). Ах-ах-ах-о-о-у! Можна подумати, ніби ви — мій батько.

Гіґінс. Якщо вже я вирішу взятись за ваше навчання, то буду для вас гірший за двох батьків. Нате! (Простягає їй свого шовкового носовичка).

Лайза. Навіщо це?

Гіґінс. Втирати очі. Втирати будь-яку частину вашого обличчя, де тільки проступить волога. Затямте: оце ваш носовичок, а це — рукав. Не переплутайте одного з одним, якщо ви хочете стати продавщицею у магазині!

Геть спантеличена Лайза дивиться на нього безпорадними очима.

Місіс Пірс. Ви тільки марно тратите на неї слова, містере Гіґінсе: вона вас не розуміє! До того ж, ви жорстоко помиляєтеся: вона ні разу не втерла носа рукавом. (Забирає у неї носовичка).

Лайза (вихоплюючи носовичка). Гей, віддайте його мені! Він дав це мені, а не вам!

Пікерінґ (сміючись). Авжеж! Мені здається, місіс Пірс, що тепер носовичка слід вважати її власністю.

Місіс Пірс (змирившись). Так вам і треба, містере Гіґінсе.

Пікерінґ. Гіґінсе, я заінтриґований! Пам’ятаєте, що ви сказали вчора про прийом у посольському саду? Якщо ви впораєтеся з цим, я назву вас найбільшим з усіх учителів, сущих нині на світі. Закладаюся на всі витрати, що підуть на цей експеримент: вам цього не втнути. А ще я заплачу за уроки.

Лайза. Ой, ви такі добрі! Спасибоньки вам, копитане!

Гіґінс (неспроможний здолати спокусу, дивиться на неї). Це майже непереборне… Вона така розкішно ница… така страшенно брудна…

Лайза (протестуючи з усіх своїх сил). Ах-ах-ах-ах-оо-у-у!!! Я не брудна — коли я йшла сюди, я вмилася: умила обличчя, руки!

Пікерінґ. Чим-чим, Гіґінсе, а вже лестощами ви не закрутите їй голови.

Місіс Пірс (із тривогою в голосі). Ой не кажіть, пане: хіба тільки самими лестощами можна закрутити дівчині голову? І хто ще такий на це здатний, як не містер Гіґінс? Хоч він може й не мати цього на меті. Вся моя надія на вас, пане, що ви не станете підохочувати його до якихось дурних витівок.

Гіґінс (хвилюючись дедалі дужче в міру того, як ідея заволодіває ним). Що є життя, як не низка безумств? Тяжко тільки на них натрапити. Бійся втратити нагоду — нагоджується вона не щодня! Я таки зроблю герцогиню з цієї задрипаної нетіпахи!

Лайза (вельми засуджуючи таку його думку про неї). Ах-ах-ах-о-о-о-у!

Гіґінс (захопившись). Так, за півроку, ба навіть за три місяці, якщо в неї гостре вухо й легкий язик, — я візьму її куди-завгодно й подам як що-завгодно. Почнемо сьогодні ж — зараз! Цю мить! Місіс Пірс! Заберіть її та почистіть гарненько. Як не віддиратиметься бруд — спеціальним порошком її! Чи є в кухні добрий вогонь?

Місіс Пірс (протестуючи). Так — але ж…

Гіґінс (насипаючись на неї). Здеріть із неї все це лахміття і спаліть! Подзвоніть до Вайтлі чи ще в який універмаг і замовте новий одяг. Поки все це прибуде, закутайте її в обгортковий папір.

Лайза. Ви ніякий не джинтельмен, от, як ви таке балакаєте! А я хороша дівчина, хороша, і я знаю таких, як ви, знаю вас!

Гіґінс. Нічого вам тут розводити вашу ліссонґровську вдавану сором’язливість, молода особо! Ви маєте навчитися поводитись, як герцогиня. Заберіть її, місіс Пірс. Огинатиметься — лупцюйте!

Лайза (скочивши на ноги й забігши між Пікерінґом і місіс Пірс у пошуках захисту). Ні! Я покличу поліцію, от покличу!

Місіс Пірс. У мене ж і місця немає, куди б її ткнути.

Гіґінс. Ткніть її в кошик на сміття.

Лайза. Ах-ах-ах-о-о-у!

Пікерінґ. Ну-бо, Гіґінсе, будьте розважливі!

Місіс Пірс (рішуче). Ви мусите бути розважливим, містере Гіґінсе, конче мусите! Чи то ж можна отак топтатися по людях!

Гіґінс від таких докорів ущухає, ураган змінюється леготом лагідного подивування.

Гіґінс (професійно витончено модулюючи голос). Це я топчуся по людях! Дорога моя місіс Пірс, любий мій Пікерінґу, я ніколи не мав анінайменшого наміру топтатися хоч би й по кому. Я одне тільки пропоную: будьмо добрі до цієї вбогої дівчини. Ми повинні допомогти їй приготуватися, пристосуватися до її нового становища в житті. Якщо я десь висловився неточно, це лиш тому, що я не хотів уражати ні її делікатних почуттів, ні ваших.

Заспокоєна Лайза покрадьки вертається до свого стільця.

Місіс Пірс (до Пікерінґа). Ну, чи ви чули коли щось подібне, пане?

Пікерінґ (щиро сміючись). Ніколи, місіс Пірс, ніколи!

Гіґінс (терпляче). В чому річ?

Місіс Пірс. Знаєте, пане, річ у тім, що ви не можете взяти собі дівчину, от ніби взяли й поклали в кишеню камінчик десь на узбережжі.

Гіґінс. А чом би й ні?

Місіс Пірс. Чом би й ні! Але ж ви нічогісінько про неї не знаєте. Є ж у неї десь батьки. Може, вона одружена.

Лайза. Таке!

Гіґінс. Чуєте? Як дівчина дуже слушно каже: таке! Таке скажете: одружена?! Чи ви не знаєте, що жінка цього класу за рік після одруження виглядає такою зношеною від виснажливої праці, мовби їй минуло п’ятдесят?

Лайза. І хто б то одружився зі мною!

Гіґінс (несподівано вдаючись до чудових оксамитово-низьких ноток свого красномовства, від яких у того, хто його чує, має затрепетати серце). Клянусь святим Георгієм, Елайзо: я ще й не кінчу роботи з вами, а всі вулиці вже будуть усіяні тілами чоловіків, що стрілятимуться заради вас.

Місіс Пірс. Дурниці, пане! Ви не повинні забивати їй баки такими речами.

Лайза (підводячись і рішуче випростовуючи плечі). Та він з глузду з’їхав, авжеж! Не хочу я, щоб мене вчили такі нинармальні!

Гіґінс (зачеплений за живе її нечутливістю до його красномовства). Он як! То я божевільний, кажете? Дуже добре, місіс Пірс: не треба замовляти їй нової одежі! Викиньте цю невдячну особу геть!

Лайза (хлипаючи). Нє-е! Не смійте чіпати мене!

Місіс Пірс. От бачите, до чого призводить зухвальство. (Показуючи на двері). Прошу сюди.

Лайза (мало не плачучи). Не хотіла я ніякої одежі! І не взяла б нічого. (Шпурляє геть носовичка). Я сама собі можу справити одежу!

Гіґінс (спритно підхоплюючи носовичка й переймаючи Лайзу, що знехотя посувається до дверей). Ви — невдячна, лиха дівчина! Оце так ви мені відплачуєте за те, що я запропонував витягти вас з канави, гарно вбрати й зробити з вас пані?

Місіс Пірс. Стривайте, містере Гіґінсе! Я не допущу цього. Це ви лихий!.. А ти, дівчино, вертайся додому та скажи своїм батьку-матері, щоб краще про тебе дбали.

Лайза. Немає в мене батьків. Вони сказали мені, що я вже велика, можу сама заробити на себе, й вигнали мене геть.

Місіс Пірс. Де ж твоя мати?

Лайза. Нема вмене ніякої матері. А вигнала мене аж шоста моя мачуха. Та я не пропала без них. І я хороша дівчина, хороша!

Гіґінс. Ну й чудово. І через що тоді, скажіть, будь-ласка, весь цей шум учинився? Дівчина нічия, нікому, крім мене, не потрібна. (Підступає до місіс Пірс, починає улещати її). Ви б могли взяти її за дочку, місіс Пірс, — я певен, дочка стала б вам великою втіхою! Тож не зчиняйте більше галасу. Візьміть її вниз і…

Місіс Пірс. Але ж що вийде з неї? І чи буде їй яка плата? Будьте ж розважливі, пане!

Гіґінс. Ну, видавайте їй, скільки там буде треба, — запишіть це в книгу хатніх витрат. (Нетерпляче). Та на якого дідька потрібні їй гроші? Матиме вона їжу, вбрання. А дайте їй гроші, то вона їх проп’є.

Лайза (виклично обернувшись до нього). Та ви просто тварюка! Це брехня: ніхто ніколи не бачив мене п’яною. (До Пікерінґа). Ох, пане, ви — джинтельмен; не дозволяйте, щоб він наговорював на мене!

Пікерінґ (добродушно-напутливо). Чи не спадає вам на думку, Гіґінсе, що дівчина має характер, почуття?

Гіґінс (оцінююче дивлячись на неї). Ні-ні, я так не думаю. А якщо й має, то не такі почуття, щоб нам панькатися з ними. (Жартівливо). Чи маєте, Елайзо?

Лайза. Я маю свої почуття, як і хто завгодно.

Гіґінс (задумано до Пікерінґа). Бачите ви трудність?

Пікерінґ. Що? Яку трудність?

Гіґінс. Навчити її говорити по граматиці. Сама вимова дасться їй досить легко.

Лайза. Не хочу я говорити по гриматиці. Я хочу говорити, як продавщиця у квітковому магазині.

Місіс Пірс. Будьте ласкаві, містере Гіґінсе, не ухиляйтеся від розмови. Я хочу знати, на яких умовах має дівчина тут перебувати. І чи одержуватиме вона якусь платню. І що з неї вийде, коли закінчиться ваша наука. Треба хоч трохи заглядати вперед!

Гіґінс (нетерпляче). А що з неї вийде, коли я лишу її в канаві? Скажіть-но мені, місіс Пірс!

Місіс Пірс. То вже її справа, а не ваша, містере Гіґінсе.

Гіґінс. Гаразд, коли я впораюся з нею, ми так само зможемо викинути її назад у канаву, й тоді це знов буде її справа… Отже, з цим усе гаразд.

Лайза. Ой, таж у вас не серце, а камінь! І вам байдуже до всього, крім самого себе. (Вона підводиться і промовляє рішуче). Чуєте? Мені це набридло. І я йду геть. (Прямуючи до дверей). І не соромно ж вам за себе, зовсім не соромно.

Гіґінс (хапаючи з рояля шоколадку, в той час як очі його раптом починають лукаво поблискувати). Пригостіться шоколадкою, Елайзо!

Лайза (спокушено зупиняючись). А звідкіля мені знати, що в тих шоколадках? Чувала я, що такі, як ви, підмішують дівчатам у солодощі отруту!

Гіґінс вихоплює з кишені ножика й розрізає шоколадку надвоє; одну половинку кладе собі в рот і ковтає, а другу пропонує Лайзі.

Гіґінс. Запорука доброї довіри, Елайзо. Я з’їв половинку, а ви — другу. (Лайза розтуляє рота, щоб заперечити, й він запихає півшоколадки їй до рота). Будуть вам цілі коробки, цілі барила шоколаду, і то щодня. Це буде ваш постійний харч. Ну то як?

Лайза (насилу проковтнувши шоколад після того, як мало не вдавилась). Я б і не з’їла вашої шоколадки, але в мені надто багато від леді, щоб я отак пальцями виймала їжу з рота.

Гіґінс. Слухайте, Елайзо. Здається, ви сказали, що приїхали сюди в таксі?

Лайза. Ну то й що? Я маю таке саме право взяти таксі, як і будь-хто.

Гіґінс. Звісно, що маєте право, Елайзо, а в майбутньому матимете стільки тих таксі, скільки вам заманеться. Будете що не день їздити туди й сюди, й кругом міста в таксі. Подумайте про це, Елайзо!

Місіс Пірс. Містере Гіґінсе, ви спокушаєте дівчину! Це негаразд. Вона мала б подумати про майбутнє.

Гіґінс. У її віці! Що за дурниці! Атож: думай про майбутнє, коли перед тобою ніякого майбутнього. Ні, Елайзо, робіть так, як робить ця пані: думайте про майбутнє інших людей, але тільки не про своє власне. Думайте про шоколадки, про таксі, про золото й діаманти.

Лайза. Ні, не хочу я ні золота, ні діамантів. Я хороша дівчина, хороша! (Знов сідає, силкуючись поводитися з підкресленою гідністю).

Гіґінс. Такою ви й зостанетеся, Елайзо, під чулим наглядом місіс Пірс. І вийдете заміж за котрогось офіцера-гвардійця з чудовими вусами — сина маркіза, а той маркіз позбавить його спадку за те, що одружився з вами, але зм’якшиться, коли побачить вашу красу й доброту…

Пікерінґ. Даруйте, Гіґінсе, але я таки мушу втрутитися. Місіс Пірс потерпає цілком слушно. Якщо ця дівчина має віддати себе у ваші руки на півроку навчального експерименту, вона повинна добре усвідомлювати, на що йде.

Гіґінс. Вона — усвідомлювати? Таж вона нічогісінько не здатна розуміти. А втім, чи тямить хоч хто-небудь із нас, що ми робимо? А коли б тямили, то чи робили б хоч щось?

Пікерінґ. Вельми дотепно, Гіґінсе, але задалеко від нашої теми. (До Елайзи). Міс Дулитл…

Лайза (приголомшено). Ах-ах-о-у!

Гіґінс. Ну от! Більш нічого ви й не доб’єтеся від Елайзи. Ах-ах-о-у! Нічого їй не розтлумачиш. Ви як військовий мали б це знати. Їй треба давати накази — і цього з неї вистачить. Елайзо! На наступних півроку ви лишаєтеся жити тут: будете вчитися розмовляти красиво, як продавщиця у квітковому магазині. Якщо будете добре поводитись і виконувати все, що вам звелять, то спатимете ви у пристойній спальні, їстимете всього досхочу й матимете гроші на шоколадки й на таксі. А якщо будете неслухняна й ледача, то спатимете в комірчині серед чорних тарганів, а місіс Пірс лупцюватиме вас віником. Через шість місяців ви чудово вберетеся і поїдете в кареті до Букинґемського палацу. Якщо король скаже, що ви не леді, поліція забере вас до лондонського Тауеру, де вам відрубають голову, аби остерегти інших квіткарок від такого зухвальства. Якщо вас не викриють, ви дістанете подарунок: сім шилінгів і шість пенсів, з якими почнете життя продавщиці у магазині. Якщо ж ви відмовитеся від цієї пропозиції, то будете найневдячнішою, найлихішою дівчиною, й ангели небесні оплачуть вас. (До Пікерінґа). Ну то як: ви задоволені, Пікерінґу? (До місіс Пірс). Чи міг я висловитися простіше й чесніше, місіс Пірс?

Місіс Пірс (терпляче). Мабуть, ви краще дозвольте мені серйозно поговорити з дівчиною наодинці. Я сама ще не знаю, чи зможу взяти на себе відповідальність за неї чи взагалі пристану на цю затію. Звісно ж, я знаю: ви не намислили їй нічого лихого, та коли ви зацікавлюєтесь, як ви кажете, людськими акцентами, ви ніколи не задумуєтесь, не потерпаєте, що може спіткати цих людей чи й вас. Ходіть за мною, Елайзо!

Гіґінс. От і чудово! Спасибі вам, місіс Пірс. На оберемок її та у ванну!

Лайза (підводячись неохоче й підозріло). Ви хвалько і грубіян, от ви хто! І я не лишуся тут, якщо ви мені не сподобаєтеся. І нікому не дозволю лупцювати мене. І ніколи я не просилася до Бухигнемського палацу, ніколи! Ні разу я не мала клопоту з поліцією, таки не мала! Я хороша дівчина…

Місіс Пірс. Не огризайтесь, дівчино! Ви не зрозуміли джентльмена. Ходімо! (Йде до дверей, відчиняє Елайзі).

Лайза (виходячи). А я кажу тільки правду. І не поїду я до короля — щоб мені ще голову одрубали! Коли б то я знала, куди встряну, я б нізащо не приїхала сюди. Я завжди була хороша дівчина, і я ж його й словом не хотіла зачепити, й нічого йому не винна, і начхати мені, й не хочу я, щоб мене дурили, і я маю свою гордість, як будь-хто…

Місіс Пірс зачиняє двері, так що Елайзиних нарікань не стає чути. Економка веде її нагору, на третій поверх, — на великий подив дівчини, яка гадала, що її заведуть униз, у приміщення, де миють посуд. Там місіс Пірс відчиняє інші двері й запрошує Елайзу до запасної спальні.

Місіс Пірс. Доведеться притулити вас тут. Це буде ваша спальня.

Лайза. Ой, як це я тут спатиму, місас! Занадто розкішно це для таких, як я. Тут я боятимуся й доторкнутися до всього, адже, знаєте, я ще ніяка не герцогиня!

Місіс Пірс. Доведеться вам зробитися такою ж чистою, як і ця кімната. Отоді й не боятиметеся її. І ще ви повинні звати мене місіс Пірс, а не «місас». (Відчиняє двері до гардеробної, переобладнаної під ванну).

Лайза. Боженьку! Що це? Тут ви перете білизну? Чудернацький, як на мене, тут у вас казан.

Місіс Пірс. Це не казан. Це — ванна, в якій люди купаються, Елайзо, і в ній я викупаю вас.

Лайза. Ви хочете, щоб я туди залізла і всю себе намочила? Ні, нізащо! Це ж смерть моя! Знала я одну жінку, яка робила це щосуботи ввечері, й від того померла!

Місіс Пірс. Містер Гіґінс має свою, чоловічу ванну внизу, й він щоранку обливається холодною водою.

Лайза. Бр-р-р! Він із заліза зроблений, той чолов’яга!

Місіс Пірс. Якщо ви маєте сидіти з ним і полковником і приймати їхню науку, доведеться і вам митися, як вони це роблять. Не будете купатися — від вас буде тхнути, і їм це не сподобається. Але ви можете робити воду теплішою чи холоднішою, як вам більше до вподоби. Тут два крани: гарячий і холодний.

Лайза (плачучи). Я не можу! Я боюся! Це супроти природи — це вб’є мене! Я в житті не прийняла жодної ванни — справжньої ванни, як ви сказали б.

Місіс Пірс. Ну хіба ви не бажаєте бути чистою і приємною, як порядна леді? Знаєте, неможливо бути милою дівчиною всередині, якщо ви брудна й неохайна зовні.

Лайза. Бги-бги!

Місіс Пірс. Ану перестаньте плакати — верніться-но до своєї кімнати й поскидайте з себе всю одежу! Тоді закутайтеся в оце (знімає з гачка й подає їй купального халата) і йдіть знов сюди до мене. А я тим часом приготую ванну.

Лайза (вся в сльозах). Я не можу! Я не хочу! Я не звична до такого. Досі я ще ні разу не скидала з себе всієї одежі. Це несправедливо… це непорядно!

Місіс Пірс. Дурниці, дитино. Чи ви не скидаєте з себе всієї одежі щовечора, коли лягаєте спати?

Лайза (вражено). Звісно, ні! Чого б я все скидала? Чи мені життя набридло? От спідницю я скидаю з себе.

Місіс Пірс. Ви хочете сказати, що спите в спідньому, яке носите вдень?

Лайза. А в чім же мені спати?

Місіс Пірс. Поки ви тут житимете, більше цього з вами не буде. Я дістану для вас підходяще нічне вбрання.

Лайза. То ви хочете дати мені таку холодну переміну, щоб я півночі трусилась і не могла заснуть? Ви хочете заморозить мене на смерть, ось що ви хочете!

Місіс Пірс. Я таку хочу дати вам переміну, щоб ви зовсім перемінилися: з неохайної бруднулі щоб стали чистесенькою, шанованою дівчиною, гідною сидіти з тими джентльменами в кабінеті. Або ви будете покладатися на мене й робити все, що я скажу вам, або ж вас викинуть на вулицю й ви повернетеся до свого кошика з квітами!

Лайза. Коли б ви тільки знали, як я боюся холоду! Ви ж не знаєте, який страшний мені холод!

Місіс Пірс. Тут ваше ліжко не буде холодним — я покладу вам у постіль гарячу грілку. (Штовхаючи її до спальні). Ану йдіть та роздягніться!

Лайза. Ох, аби ж я була знала, як це жахливо — бути чистою, то я б нізащо сюди не прибилась! Я ж не знала того, як добре велося мені досі. Я… (Місіс Пірс заштовхує її до спальні, залишивши, однак, двері прочиненими, щоб її полонянка часом не втекла).

Місіс Пірс надягає пару білих ґумових нарукавників і напускає у ванну води, змішуючи гарячу воду з холодною і випробовуючи результат водяним термометром. Кидає у воду жменю пахучих солей і ще додає пригорщу гірчиці. Тоді бере величезну щітку з ручкою і щедро намилює її круглим шматком пахучого мила.

Повертається Елайза, щосили кутаючись у купальний халат, накинутий на голе тіло; вся вона — жалюгідне видовище нікчемного жаху.

Місіс Пірс. Ану проходьте! Скидайте халата!

Лайза. Ой, я не зможу, місіс Пірс! Їй-бо, не зможу! Я ж ніколи цього не робила.

Місіс Пірс. Дурниці! Ану ступніть у воду й скажіть, чи досить вона для вас тепла?

Лайза. Ах-у! Ах-у! Гарячуща!

Місіс Пірс (спритно, одним рухом зриваючи з Елайзи халата й садячи її у ванну). Не бійтесь — не обваритеся! (Починає терти щіткою).

Елайза розпачливо верещить.

А тим часом полковник з’ясовував ставлення Гіґінса до Елайзи. Відійшовши від каміна, він сів верхи на стільця, поклавши руки на спинку, й почав допит.

Пікерінґ. Даруйте мені мою прямоту, але я хочу щось у вас спитати, Гіґінсе. Чи порядний ви чоловік у ставленні до жінок?

Гіґінс (похмуро). А ви коли-небудь стрічали чоловіка, порядного у ставленні до жінок?

Пікерінґ. Так, дуже часто.

Гіґінс (безапеляційним тоном, підтягнувшись на руках до рівня рояля й сівши на нього з підскоком). Ну, а я не стрічав. Я знаю, що тієї миті, коли я дозволю жінці подружитися зі мною, вона враз стане ревнива, надміру вимоглива, підозрілива — клята докука та й годі. Я допевнився, що тієї миті, коли я дозволю собі подружитися з жінкою, я сам стану самолюбивим тираном. Жінки все псують. Впустиш жінку у своє життя — і переконаєшся, що вона гне в один бік, а ти — в другий.

Пікерінґ. Куди ж, наприклад?

Гіґінс (непосидюче зіскакуючи з рояля). Та Господь його знає куди! Мені так видається, що жінка бажає жити своїм власним життям, а чоловік — своїм, і кожне норовить збити іншого на манівці. Одне рветься на північ, а друге — на південь, а наслідок виходить той, що обоє потяглися на схід, хоча обоє і вернуть носа від східного вітру. (Сідає на лаву біля клавіатури). Ось так воно і вийшло, що я — переконаний старий парубок, і ним уже, певне, й лишуся.

Пікерінґ (підвівшись і грізно над ним нависаючи). Та годі-бо, Гіґінсе! Ви ж знаєте, що я маю на увазі. Якщо я маю взяти участь у цій справі, я почуватимусь відповідальним за долю цієї дівчини. Сподіваюсь, це само собою зрозуміло, що ніхто ніяк не скористається з її залежного становища.

Гіґінс. Що ви! Оте! Запевняю вас: це священна заборона для мене. (Підводячись, щоб пояснити). Бачите, вона буде учениця, а яка може бути наука, коли учні не є табу для вчителя? Я навчив десятки американських мільйонерок розмовляти по-англійському, а то ж найвродливіші жінки в світі. Я загартований проти них. От ніби вони — нечулі колоди. І сам я мов колода. Це…

Місіс Пірс відчиняє двері. В руці у неї Елайзин капелюшок. Пікерінґ повертається до крісла біля каміна й сідає.

Гіґінс (палко). Ну то як, місіс Пірс? Чи все гаразд?

Місіс Пірс (від дверей). Чи можна вас, містере Гіґінсе, на одне слово?

Гіґінс. Так, звісно! Заходьте. (Економка заходить до кімнати). Не спалюйте тієї штуки, місіс Пірс! Я збережу її як цікавинку. (Бере в руки капелюшок).

Місіс Пірс. Прошу пана, обережніше з тією штукою! Я мусила пообіцяти їй, що не спалю капелюшка, але не зайве буде пропекти його трохи в духівці.

Гіґінс (поквапливо кладучи капелюшка на рояль). О, дякую вам! А що ви хотіли мені сказати?

Пікерінґ. Я заважаю?

Місіс Пірс. Ніскілечки, пане. Містере Гіґінсе, ви обіцяєте добре зважувати кожне слово, перш ніж казати щось цій дівчині?

Гіґінс (поважно). Авжеж. Я завжди зважую кожне своє слово. А чому ви кажете мені це?

Місіс Пірс (незворушно). Ні, пане: ви аж ніяк не зважаєте, що ви куди кладете, чи що кажете, коли нетерпеливитесь. Мені це байдуже, я до цього звикла. Але ви ні в якому разі не повинні лаятися в присутності дівчини.

Гіґінс (обурено). Я — лаюсь! (Якнайрішучіш). Я ніколи не лаюсь. Мені осоружна ця звичка. Що в дідька ви маєте на увазі?

Місіс Пірс (затято). Оце ж і маю на увазі, пане. Ви лаєтеся аж занадто багато. Я не так про ваші «прокляття», «чорти» та «якого дідька», та «де в дідька», та «хто в дідька»…

Гіґінс. Місіс Пірс! Такі вирази з ваших вуст! Хто б подумав!

Місіс Пірс (неухильно провадячи своє) …як про одне слово, що його просила б вас не вживати. Дівчина сама вжила його, коли почала тішитися ванною. Кращих слів вона ж не знає — всмоктала його з материним молоком. Але з ваших уст вона не повинна його чути.

Гіґінс (гордовито). Я не можу звинуватити себе в тому, що хоч раз коли-небудь вимовив його, місіс Пірс! (Економка твердо дивиться йому в вічі. Й він додає, приховуючи нечисте сумління критичним виразом обличчя). Ну хіба що в мить крайнього й виправданого хвилювання.

Місіс Пірс. Тільки цього ранку, пане, ви застосували його до чаю, чашки, в якій був той чай, та до черевиків.

Гіґінс. Ах, це! Звичайна алітерація, місіс Пірс, така природна для поета.

Місіс Пірс. Ну, пане, хоч би як ви це називали, я дуже прошу вас не повторяти його більше при дівчині.

Гіґінс. Ну добре, дуже добре. Це все?

Місіс Пірс. Ні, пане. Нам усім доведеться в присутності цієї дівчини бути якомога охайнішими.

Гіґінс. Звичайно. Цілком справедливо. І дуже важливо.

Місіс Пірс. Тобто, її одягу ніде не повинен загрожувати бруд, і всі речі завжди мають бути на своїх місцях.

Гіґінс (урочисто підходячи до неї). Саме так! Я саме хотів привернути до цього вашу увагу. (Обертається до Пікерінґа, якому ця розмова дає величезну втіху). Найважливіші вони, оці дрібнички, Пікерінґу. Подбай про дрібняки, а вже фунти самі про себе подбають. Це не тільки про гроші — а й про особисті звички теж. (Займає стійку позицію на килимку біля каміну — вигляд у нього людини, якої нічим не схитнути).

Місіс Пірс. Авжеж, пане. Тоді чи смію я просити вас не приходити на сніданок у халаті чи, принаймні, не користуватися ним як серветкою так часто, як ви це робите, пане. І коли ви будете такі добрі, що не їстимете всього з однієї тарілки, та пам’ятатимете, що не можна ставити каструлю з вівсянкою на чисту скатертину, це буде чи не найкращий приклад для дівчини. Згадайте, як ви мало не подавилися риб’ячою кісточкою в джемі на тому тижні.

Гіґінс (зрушений-таки з килимка й дрейфуючи назад до рояля). Може, я й роблю такі речі, коли забудуся, але, звісно ж, звичок таких я не маю. (Сердито). До речі, мій халат диявольськи тхне гасом!

Місіс Пірс. Звісно, що тхне, містере Гіґінсе. Та якщо ви будете й надалі витирати свої пальці…

Гіґінс (зриваючись на крик). Та гаразд уже, гаразд! Надалі я витиратиму пальці об свою чуприну.

Місіс Пірс. Сподіваюсь, що ви не образилися, містере Гіґінсе.

Гіґінс (вражений самою думкою, що його могли запідозрити в такому нехорошому почутті). Зовсім ні, аж ніяк ні! Ви маєте цілковиту слушність, місіс Пірс. Я буду особливо обачливий при дівчині. Це все?

Місіс Пірс. Ні, пане. Можна їй одягти одне з тих японських убрань, що ви привезли з-за кордону? Не можу ж я знов одягти її в старе лахміття.

Гіґінс. Звісно! Беріть усе, що хочете. Це все?

Місіс Пірс. Дякую, пане. Це все. (Виходить).

Гіґінс. Знаєте, Пікерінґу, дивні думки складаються у цієї жінки про мене. Я ж сором’язливий, боязкий чоловік. Ніколи я не міг почуватися по-справжньому дорослим, великим, як інші хлопці. І все ж вона твердо переконана в тому, що я деспотичний, владний, начальникоподібний тип. Цього мені ніяк не збагнути.

Вертається місіс Пірс.

Місіс Пірс. Перепрошую, пане, але вже починаються прикрощі. Там, унизу, чекає сміттяр, якого звати Альфред Дулитл і який бажає вас бачити. Він заявляє, що ви тут тримаєте його дочку.

Пікерінґ (підводячись). Отакої! Ну-ну!

Гіґінс (не роздумуючи). Приведіть сюди того негідника.

Пікерінґ. А може, він і не негідник, Гіґінсе.

Гіґінс. Дурниці. Звісна річ, він негідник.

Пікерінґ. Негідник він чи ні, а я побоююсь, що буде нам з ним клопіт.

Гіґінс (упевнено). О ні, я так не думаю! Якщо й буде кому клопіт, то клопітно буде йому зі мною, а не мені з ним. І ще ж ми добудемо від нього щось цікавеньке.

Пікерінґ. Про його дочку?

Гіґінс. Ні, я маю на увазі його говірку.

Пікерінґ. О!

Місіс Пірс (від дверей). Дулитл, пане! (Впускає до кімнати Дулитла й виходить).

Альфред Дулитл — підстаркуватий, але ще при здоров’ї сміттяр, весь убраний, як і годиться чоловікові його фаху, з капелюхом на голові, широкі криси якого ззаду покривають шию і плечі. У нього примітні й досить цікаві риси обличчя, яке ніби промовляє, що його власник однаково вільний і від страху, і від сумління. Голос у нього надзвичайно виразистий — наслідок звички завжди давати волю почуттям. Цієї миті його поза свідчить про покривджену гордість і сувору рішучість.

Дулитл (від дверей, не певен, хто з двох джентльменів є той, що йому потрібен). Професор Іґінс?

Гіґінс. Це я. Доброго ранку! Сідайте!

Дулитл. Доброго, батечку! (Сідає, з виразом владности). Я прийшов у вельми важливій справі, батечку.

Гіґінс (до Пікерінґа). Виріс у Ґаунслоу. Мати — валлійка, як на мене. (Дулитл з дива роззявляє рота. Гіґінс продовжує). Що ж ви хочете, Дулитле?

Дулитл (погрозливо). Мені потрібна моя дочка — ось чого я хочу. Розумієте?

Гіґінс. Звісно ж, розумію. Ви батько своєї дочки, чи не так? І ви вважаєте, що вона ще комусь потрібна, правда? Я радий, що ви зберегли в душі якусь іскрину родинних почуттів. Ваша дочка нагорі. Забирайте її негайно.

Дулитл (підводячись, страшенно вражений). Що ви!

Гіґінс. Заберіть її. Чи ви гадаєте, що я збираюсь утримувати її для вас?

Дулитл (протестуючи). Ну ж бо, ну ж, послухайте, батечку! Хіба це розумно? Хіба справедливо напосідати отак на людину? Лайза — моя дочка. Ви взяли її. А я з чим зостався? (Знову сідає).

Гіґінс. Ваша дочка мала нахабство прийти до мого дому й просити, щоб я навчив її розмовляти правильно, аби вона могла посісти місце у квітковому магазині. Ось цей джентльмен і моя економка були присутні при цьому від самого початку. (Наступальним тоном). Як ви сміли прийти сюди шантажувати мене? Та ви навмисне підіслали вашу дочку!

Дулитл (протестує). Ні, батечку!

Гіґінс. Певно, що навмисне підіслали! Як же ще могли ви довідатися, що вона тут?

Дулитл. Хіба ж можна отак братися за людину?

Гіґінс. Ось поліція візьметься за вас! Ви придумали пастку… Це змова з метою вимагати гроші погрозами. Зараз я подзвоню в поліцію. (Рішуче підходить до телефону й розкриває довідник).

Дулитл. Чи я ж попросив у вас хоч ламаного гроша? Хай ось цей пан засвідчить: чи я сказав хоч одне слово про гроші?

Гіґінс (відкидаючи довідника й грізно наступаючи на Дулитла). А чого ж іще ви сюди прийшли?

Дулитл (солоденько). Ну, чого ж будь-хто прийшов би на моєму місці? Будьте людиною, батечку!

Гіґінс (обеззброєно). Альфреде! Ви ж таки підмовили її на це?

Дулитл. Змилуйтеся, батечку, я ні на що її не підмовляв! Я поклянусь на Біблії, що вже два місяці, як не бачив дочки у вічі.

Гіґінс. Як же ви тоді довідались, що вона тут?

Дулитл («так музично, так-то сумовито»). Я розкажу вам, батечку, тільки ж дозвольте мені мовити слово! Я хочу розповісти вам. Усією душею бажаю розповісти! Я чекаю, щоб розповісти.

Гіґінс. Пікерінґу, в цього чолов’яги природжений хист до риторики. Зверніть увагу на ритм його тубільних милозвучних трелей: «Я хочу розповісти вам. Усією душею бажаю розповісти! Я чекаю, щоб розповісти». Сентиментальна риторика! Це в ньому промовляє валлійська поетичність. Вона ж свідчить і про його брехливість та нечесність.

Пікерінґ. Ох, прошу, Гіґінсе: я сам із західного краю! (До Дулитла). То як же ви довідалися, що ваша дочка тут, коли не посилали її?

Дулитл. Ось як це було, батечку. Дочка, як сюди їхала, прихопила з собою хлопчика, щоб і він покатався на таксі. Це синок її квартирної хазяйки. Він огинався коло цього дому, сподіваючись, що, може, його й додому підвезуть. Ну, а вона, коли почула, що ви хочете, щоб вона залишилася у вас, послала хлопчика по свої речі. І я здибав його на розі Лонґ-Ейкер та Ендел-стріт.

Гіґінс. Біля пивниці, еге ж?

Дулитл. Клуб для вбогих, батечку, — що ж тут такого?..

Пікерінґ. Нехай уже він розкаже свою історію, Гіґінсе.

Дулитл. І хлопчик усе мені розказав. І я хочу спитати вас: що я мав почувати, як учинити? Адже я — батько її… Кажу хлопцеві: «Ти принеси мені її речі!» Кажу…

Пікерінґ. Чом же ви самі не пішли по речі?

Дулитл. Таж хазяйка нізащо не довірила б мені тих речей, батечку. Така вона вже жінка, аби ви знали. Мусив я дати її синочкові пенні, й тільки тоді він передав мені її речі, порося! І я приніс її речі, аби прислужитися вам, зробити вам приємність. От і все.

Гіґінс. Що ж там за речі?

Дулитл. Музичний інструмент, батечку. Кілька картин, трохи коштовностей і пташина клітка. Вона сказала, що не треба ніякої одежі. Що ж я мав виснувати з цього, батечку? Питаю вас як батько: що я мав подумати?

Гіґінс. Тож ви прийшли порятувати її від ганьби, що гірша за смерть, еге ж?

Дулитл (полегшено, вдячний, що його так добре зрозуміли). Саме так, батечку. Свята правда.

Пікерінґ. Але нащо ж ви принесли її речі, коли хочете її забрати?

Дулитл. Чи ж я сказав хоч слово про те, що хочу її забрати? Невже сказав?

Гіґінс (рішуче). Ви таки заберете її геть, і що швидше, то краще. (Переходить через усю кімнату до каміна й смикає шнурок дзвінка).

Дулитл (підводячись). Ні, батечку. Не кажіть такого. Я не такий чоловік, щоб заступити світ своїй дитині. Перед нею, можна сказати, відкривається кар’єра, а…

Місіс Пірс стає на порозі, чекаючи вказівок.

Гіґінс. Місіс Пірс, оце Елайзин батько. Прийшов забрати її. Передайте дочку батькові. (Повертається назад до рояля, всім своїм виглядом демонструючи, що вмив руки від усієї справи).

Дулитл. Ні! Це непорозуміння. Послухайте-но…

Місіс Пірс. Як же він може її забрати, містере Гіґінсе? Ви ж звеліли мені спалити її одежу.

Дулитл. Свята правда. Що мені, тягти дівчину по вулицях у чім мати народила, мов яку шимпанзу? Ось що я вам товкмачу.

Гіґінс. Ви втовкмачили мені, що прийшли по свою дочку. То й забирайте її. Немає в неї одежі? То вийдіть до крамниці й купіть.

Дулитл (у відчаї). А де ж та одежа, в якій вона прийшла сюди? Хто спалив одежу: я чи та ваша мадама?

Місіс Пірс. Я тут економка, коли ваша ласка. І я послала по якусь одежину для вашої дочки. Як тільки одежа прибуде, можете забрати дівчину. Зачекайте в кухні. Осюди, прошу вас!

Дулитл, вельми сприкрений, іде слідом за нею до дверей, але починає вагатись і, зрештою, довірчо обертається до Гіґінса.

Дулитл. Послухайте, батечку. Ми з вами бувалі люди, чи не так?

Гіґінс. Ого! Бувалі люди, кажете? Ви краще йдіть собі, місіс Пірс!

Місіс Пірс. І справді — я й сама так подумала, пане. (Виходить — із виразом підкресленої гідности).

Пікерінґ. Вам слово, містере Дулитл.

Дулитл (до Пікерінґа). Спасибі вам, батечку! (До Гіґінса, що притулився на прирояльній лаві, трохи спантеличений близькістю гостя, адже навколо Дулитла стоїть притаманний його фахові дух сміття). Ну, як по правді, батечку, то ви мені наче припали до душі. Тож, якщо дівчина вам потрібна, я не так уже й наполягаю, щоб забрати її додому. Чом би нам із вами не домовитися? Коли поглянути на неї, як на молоду жінку, то вона вродливиця, нівроку. А от дочка з неї нікудишня — мені її не прогодувати, прямо так вам і кажу. Я тільки обстоюю батьківські свої права, і вже хто-хто, а ви не сподівайтеся, що я відпущу її задарма, бо ж бачу, що ви щирий чоловік, батечку. Ну, що для вас п’ятифунтовий папірець? А що Елайза для мене? (Вертається до свого стільця й сідає з виглядом справедливого судді).

Пікерінґ. Гадаю, що вам би годилося знати, Дулитле, що наміри містера Гіґінса цілком достойні.

Дулитл. Авжеж, достойні, батечку! Коли б я вважав інакше, то зажадав би п’ятдесят.

Гіґінс (обурено). То ви хочете сказати, що продали б свою дочку за п’ятдесят фунтів?

Дулитл. Щоб отак узяти й продати — то ні. Але щоб приподобитися такому панові, як оце ви, я зробив би чимало, запевняю вас!

Пікерінґ. Невже ви не маєте ніяких моральних принципів, чоловіче?

Дулитл (навіть оком не кліпнувши). Не можу дозволити собі мати моральні принципи, батечку. І ви б не змогли дозволити собі їх, коли б ви були такі вбогі, як оце я. Ну, ви ж розумієте, не те щоб я замишляв щось проти когось. Але якщо Лайзі перепаде тут щось, то хай дістанеться дещиця й мені.

Гіґінс (стурбовано). Вже й не знаю, що діяти, Пікерінґу. Не може бути й мови, щоб йому потурати: з морального погляду злочином було б дати цьому чоловікові хоч би фартинг. І все ж у його вимозі мені вчувається груба справедливість.

Дулитл. Саме так, батечку. Це ж саме і я кажу. Батьківське серце, як не як.

Пікерінґ (до Гіґінса). Ну, я розумію те, що вчувається вам, але ж, як по правді, то до справедливости тут так далеко!..

Дулитл. Не кажіть такого, батечку, не дивіться на це під таким кутом зору. Хто я такий, батечки мої? Питаю вас: хто я? Один з тих злидарів, що недостойні й милостині, ось хто я такий! Подумайте, що це означає для такої людини. Це означає, що людина ця всякчас виступає проти моралі середнього класу. Де б щось не затівалося, а я б туди поткнувся з простягнутою рукою, щоразу я чую одне й те саме: «Ти недостойний, то й не дістанеш нічого!..» Але ж мої потреби такі самі великі, як і в найдостойнішої вдови, що одержує гроші від шістьох благодійницьких товариств протягом тижня за смерть одного й того самого чоловіка. А я потребую не менше за достойного — я потребую більше! І я ж їм від щирого серця, як і достойний, а п’ю — ще більше за нього. Чоловік я мислячий, тож мені треба ще й трохи розваги. Коли мене гризе нудьга, я бажаю веселощів, пісні й музики. А деруть із мене за все так само, як і з достойних. Яка ж мораль у середнього класу? Та їхня мораль — просто привід, щоб ніколи нічого мені не давати. Тож я прошу вас обох, як двох джентльменів, не накидати мені буржуйської тієї гри. З вами я граю чесно — не прикидаюся достойником. Я недостойний і таким лишуся до скону. Мені це до вподоби, правду кажу! Чи зглянетеся ви над чоловіковою натурою, чи вділите йому дещицю з ціни його рідної дочки, яку він ростив, годував, одягав, працюючи в поті чола свого, аж поки вона зросла така гожа, що зацікавила вас, двох джентльменів? Чи ж п’ять фунтів — нерозумна забаганка? Ось що я вас питаю, а ви мені дайте відповідь.

Гіґінс (підводячись і йдучи через кімнату до Пікерінґа). Пікерінґу, якби ми взяли цього чолов’ягу в роботу на три місяці, то потім він зміг би вибирати між постом міністра й кафедрою проповідника в Уельсі.

Пікерінґ. Що скажете на це, Дулитле?

Дулитл. Тільки не я, батечку, красненько вам дякую. Наслухався я і проповідників, і прем’єр-міністрів, бо ж мислячий чоловік, і гра в політику, чи релігію, чи там суспільні перебудови — це все те саме, що й усі інші забави. Але я скажу вам: собаче воно життя, хоч з якого боку глянь на нього. Моя лінія — недостойна вбогість. Обрати не той стан, який би схвалювало суспільство, це… це… ну, це єдине, що має в собі цікавинку, як на мій смак.

Гіґінс. Либонь, ми таки повинні дати йому п’ятифунтівку.

Пікерінґ. Побоююсь, що вона не піде йому на добро.

Дулитл. Ще й як піде на добро. Не бійтеся ви, що я покладу її та ощаджатиму, та розледачію через ту грошину. До понеділка від тої п’ятифунтівки й пенні не зостанеться, і подамся я все так само на роботу, неначе й не мав ніколи такого багатства. Можу закластися з вами, що аж ніяк не стану жебраком через ваші п’ять фунтів. Тільки разочок гульнемо добренько з моєю старою, дамо собі втіху, а комусь — заробіток, ну а вам — щасливу думку, що ті гроші не викинуто на вітер. Та ви б самі не зуміли їх краще потратити.

Гіґінс (дістаючи гаманця й стаючи між Дулитлом і роялем). Ні, цього не збороти! Даймо йому десять. (Простягає сміттяреві дві банкноти).

Дулитл. Ні, батечку! У старої не стане духу проциндрити цілих десять фунтів — ба навіть я навряд чи посмію. Десять фунтів — це великі гроші, я через них ще зроблюся розважливим, а тоді вже — прощавай, щастя! Ви дайте мені, батечку, що я прошу: ані на пенні більше й ані на пенні менше.

Пікерінґ. А чом ви не оженитеся на тій вашій старенькій? Я більше схиляюся до тієї лінії, щоб заохочувати саме таку неморальність.

Дулитл. А ви скажіть їй це, батечку, скажіть-но їй! Я ж не проти. Бо саме я страждаю від цього. Не маю я ніякої влади над нею. Мушу всіляко піддобрятися до неї. Засипати її подарунками. Купувати їй якісь гріховидні вдяганки. Я — раб у тієї жінки, батечку, і тільки через те, що не доводжуся їй законним мужем. І вона це добре знає. Хто б змусив її вийти за мене! Ось вам моя порада, батечку: женіться на Елайзі, поки вона молоденька й не знає ще, що й до чого. Зараз не женитеся — пошкодуєте згодом. А женитеся, то вона шкодуватиме згодом, але хай краще вона шкодує, ніж ви, бо ж ви чоловік, а вона просто жінка і все’дно не тямить, що то за штука — щастя!

Гіґінс. Пікерінґу! Якщо ми ще хоч хвилину послухаємо цього чолов’ягу, то в нас із вами не лишиться аніяких переконань. (До Дулитла). Здається, ви сказали «п’ять фунтів»?

Дулитл. Красно дякую вам, батечку.

Гіґінс. Ви певні, що не візьмете десятки?

Дулитл. Не зараз. Іншим разом, батечку.

Гіґінс (вручаючи йому п’ ятифунтову банкноту). Прошу!

Дулитл. Дякую вам, батечку! Бувайте здорові! (Квапливо рушає до дверей, аби вислизнути зі своєю здобиччю. Але на порозі стикається віч-на-віч із витонченою та вишукано-чистою молодою японською пані в простому бавовняному блакитному кімоно, вигадливо всипаному маленькими білими жасминовими квіточками. Поруч неї — місіс Пірс. Сміттяр чемно ступає вбік і вибачається). Перепрошую, панночко!

Японська пані. Та ну! Чи ж ви не впізнаєте своєї рідної дочки?

Дулитл, Гіґінс, Пікерінґ (вигукуючи одночасно). Свят-свят! Це Елайза! Що це? Ну і ну! Господи!

Лайза. Дурний у мене вигляд?

Гіґінс. Дурний?

Місіс Пірс (із порога). Ну ж бо, містере Гіґінсе, прошу вас, не кажіть нічого такого, щоб дівчина запишалась собою.

Гіґінс (усвідомивши). О! Ваша правда, місіс Пірс. (До Елайзи). Таки збіса дурний вигляд!

Місіс Пірс. Прошу вас, пане!

Гіґінс (виправляючись). Я хотів сказати: вкрай дурний вигляд.

Лайза. Треба ще надягти мого капелюшка — з ним буде вигляд хоч куди. (Бере свого капелюшка, надягає на голову і йде через кімнату до каміна, величаючись, ніби модниця).

Гіґінс. Нова мода, клянусь святим Георгієм! А мало б виглядати жахливо!

Дулитл (з отецькою гордістю). Ну, я б ніколи не подумав, що вона так легко відмиється і стане така гарненька, батечку. Вона робить мені честь, правда ж?

Лайза. А, тут легко відмитися, скажу я вам. Гаряча й холодна вода в крані, набирай собі скільки хочеш, тієї чи тієї. І пухнасті рушники, й вішалка під ними така гаряча, що пальці попечеш. М’якенькі щітки, щоб відмивати бруд з тіла, і ціла миска мила, духмяного, мов первоцвіти. Тепер я знаю, чому панії такі чистенькі. Вони купаються залюбки! Знали б вони, як то митися таким, як оце я!

Гіґінс. Я радий, що ванна припала вам до смаку.

Лайза. Та ні, не припала, принаймні, не все, і мені байдуже, чи хто почує ці мої слова. Он місіс Пірс знає.

Гіґінс. Що ж було негаразд, місіс Пірс?

Місіс Пірс (заспокійливо). О, нічого страшного, пане. Дрібниці.

Лайза. Мені так і кортіло його розбити! Не знала, куди очі подіти. А тоді завісила його рушником, отак-о!

Гіґінс. Що завісили?

Місіс Пірс. Дзеркало, пане.

Гіґінс. Дулитле, ви виховали свою дочку в занадто суворому дусі.

Дулитл. Я? Та я зовсім її не виховував, ото тільки бувало дам ремінця вряди-годи. Ви не звертайте на мене, батечку. Бачите, вона просто не звикла до дзеркал, тільки й того. Але вона швидко перейме ваші невимушені звички.

Лайза. Я хороша дівчина, хороша і не перейму ніяких невимішаних звичок!

Гіґінс. Елайзо, краще не хваліться так, що ви хороша дівчина, а то батько візьме й забере вас додому.

Лайза. Так і забере! То ви не знаєте мого батька. Він і прийшов сюди тільки для того, щоб грошей у вас вициганити та напитись.

Дулитл. Ну, а на що ж іще просив би я гроші? Невже щоб викинути у церковну карнавку? (Лайза показує йому язика. Дулитл від цього так розлютився, що Пікерінг мусив швидко стати між ними). Щоб я більше не бачив од тебе такого нахабства! І гляди, щоб я не почув про тебе, що ти нахабнієш перед оцим паном, бо тоді начувайся!

Гіґінс. Чи не дасте ви їй, Дулитле, ще яку пораду, перш ніж підете звідси? Ну там благословення батьківське…

Дулитл. Ні, батечку, не такий я мугир, аби напучувати своїх дітей на все те, чого сам назнався. Їх і так нелегко тримати в руках. Хочете, щоб Елайза порозумнішала, то вчіть її самі ремінцем. Бувайте, панове! (Обертається йти геть).

Гіґінс (із притиском). Стійте! Ви постійно навідуватимете свою дочку. Знаєте, це ж ваш обов’язок. У мене брат священик, то він допоможе вам провадити з нею виховні розмови.

Дулитл (ухильно). Аякже, приходитиму, батечку. Тільки не на цьому тижні, бо в мене робота далеченько звідсіля, але згодом… можете покластися на мене. До побачення, панове! Бувайте, мем! (Торкається крис свого капелюха перед місіс Пірс, яка, не удостоївши його відповіддю, виходить. Дулитл підморгує Гіґінсові, маючи його, певне, за товариша в нещастях, спричинених тяжкою вдачею місіс Пірс, і виходить слідом за нею).

Лайза. Не вірте ви старому брехлові. Напустили на нього священика — та це ж все одно, що лютого пса нацькувати. Не скоро ж ви побачите його знову.

Гіґінс. Я ж і не хочу його бачити, Елайзо. А ви?

Лайза. Тільки не я! Очі б мої його більш не бачили! Ганьбить він мене, ой як ганьбить — тим, що збирає сміття, замість займатися своїм фахом.

Пікерінґ. А який у нього фах, Елайзо?

Лайза. Балачками витрушувати гроші з чужих кишень у свої. Справжній його фах — грабарювання, і часом він таки грабарює, для переміни, й заробляє добрі гроші при цьому. А ви вже більш не зватимете мене міс Дулитл?

Пікерінґ. Прошу пробачення, міс Дулитл. Зіскочило з язика!

Лайза. Ох, та дарма! Тільки звучить воно так благородно! Мені так і кортить під’їхати в таксі до рогу Тотнемкорт-роуд, висісти там і сказати водієві, щоб підождав: хай би дівчата втямили, де їхнє місце. Знаєте, я до них і словом не озвалася б.

Пікерінґ. Краще зачекайте, поки ми дістанемо вам щось справді модне.

Гіґінс. До того ж, вам не годилося б відшивати своїх давніх друзів отак зразу, як тільки ви піднялися вище на суспільний щабель. Це ми називаємо снобізмом.

Лайза. Надіюсь, ви більше не називатимете їх моїми друзями. Частенько ж вони діймали мене до живого своїми кпинами, а зараз я хотіла б трохи відігратися. Але якщо вже у мене буде модне вбрання, то я зачекаю. Чом би й не вбратися гарно? Місіс Пірс каже, що ви дасте мені одяг, який одягають для сну, не такий, як носиться вдень, але мені це здається марною тратою грошей, коли вже можна придбати дещо напоказ. До того ж, я ніколи не могла уявити, як це я вберуся у холодні речі на зимову ніч.

Місіс Пірс (вертаючись). Чуєте, Елайзо? Прибуло нове вбрання для вас. Ходіть приміряйте!

Лайза. Ах-оу-о-ох! (Вибігає з кімнати).

Місіс Пірс (ідучи за нею слідом). Ох, та не швидкуйте так, дівчино! (Зачиняє за собою двері).

Гіґінс. Пікерінґу, ми з вами взяли на себе тяжку справу!

Пікерінґ (переконано). А таки тяжку, Гіґінсе!

Глядачеві та й читачеві цікаво було б мати уявлення, на що схожі ті уроки, що їх дає Гіґінс Елайзі. Ну, то ось вам перший зразок. Уявіть собі Елайзу, вбрану у все новісіньке, і з відчуттям, що її нутро ніяк не змириться з незвичними для нього підобідком, обідом і вечерею, як вона сидить разом із Гіґінсом і полковником у кабінеті, почуваючись достоту, мов амбулаторний хворий на першому прийомі в лікарів.

Гіґінс, від природи невсидючий, бентежить її ще дужче своїм невпокійним шуганням довкола. Коли б не витримка і заспокійлива присутність полковника, її захисника, Елайза б утекла звідти безбач — хоч би й назад на Друрі-лейн.

Гіґінс. Розкажіть-но абетку!

Лайза. Я свою абетку знаю. Думаєте, я не знаю нічого? Не треба вчити мене, як малу дитину!

Гіґінс (громовим голосом). Розкажіть абетку!

Пікерінґ. Розкажіть, міс Дулитл! Скоро ви все зрозумієте. Робіть, що він каже, дозвольте йому вчити вас, як він сам знає.

Лайза. Ну гаразд уже, хай буде по-вашому: ей-іі, бейіі, сей-іі, дей-іі…

Гіґінс (заревівши, мов поранений лев). Досить! Послухайте-но, Пікерінґу. Ось воно — те, що ми платимо за нашу початкову освіту. Ця нещасна істота була на дев’ять років замкнена в школі, де її за наш рахунок навчали розмовляти й читати мовою Шекспіра і Мільтона. А наслідок — «Ей-іі, бей-іі, сей-іі». (До Елайзи). Скажіть: Ей, Бі, Сі, Ді.

Лайза (мало не плачучи). Та я ж так і кажу: ей-іі, бейіі, сей-іі…

Гіґінс. Досить. Скажіть: «капелюшок».

Лайза. Кипилюшик.

Гіґінс. Витягніть язика вперед, щоб він уперся у вершки нижніх зубів. Тепер скажіть: «кап».

Лайза. К-к-к… Не можу! К-кап.

Пікерінґ. Добре. Чудово, міс Дулитл!

Гіґінс. Присягаюсь Юпітером, вона здолала це першим нападом! Пікерінґу, ми таки зробимо з неї герцогиню! (До Елайзи). А як ви думаєте, чи змогли б ви зараз вимовити чітко: «оті чаї»? Затямте: не «отийіі чийіі»! Бо коли ви ще хоч раз вимовите «бей-іі», «сей-іі», «дей-іі», я тричі проволочу вас за коси довкруж кімнати. (Фортисимо). Т, Т, Т, Т!

Лайза (плачучи). Я ніяк не вчую ніякої різниці, ото хіба у вас воно звучить благородніше.

Гіґінс. Ну, якщо ви вчули ту різницю, то якого дідька рюмсаєте отут? Пікерінґу, дайте їй шоколадку!

Пікерінґ. Ну, ну! То дарма, що ви поплакали трішки, міс Дулитл. Ви дуже добре справуєтеся, і вам не буде боляче від уроків. Обіцяю вам, що не дозволю йому тягати вас за коси довкруж кімнати!

Гіґінс. Забирайтеся до місіс Пірс та розкажіть їй про це. Думайте про це. Пробуйте проробляти це самі: глядіть, щоб ваш язик був цілком випростаний і торкався зубів, а не загортався вгору, от ніби ви хочете його проковтнути. Наступний урок після обіду, о пів на п’яту. Геть звідсіля!

Елайза, все ще ридаючи, вибігає з кімнати.

Оце десь такі муки має терпіти бідолашна Елайза місяцями, перш ніж ми зустрінемося з нею знову — при її першій появі в товаристві лондонських знавців мови.

ДІЯ ТРЕТЯ

У місіс Гіґінс день гостей. Ніхто ще не прибув. Її вітальні, що в помешканні на Челсійській набережній, має три вікна на Темзу, астеля не така високо-гордовита, як мало б воно бути в старіших будинках, котрі претендують на старовинність. Вікна — до підлоги: вони відчинені на балкон, де повно квітів у горщиках. Коли стати обличчям до вікон, то камін буде ліворуч, а двері — в стіні праворуч, біля того кутка, котрий найближче до вікон. Місіс Гіґінс виховано на Моррісові та Берн-Джонсові, тож її кімната зовсім не схожа на синову, що на Вімпол-стріт, — не захаращена меблями, столиками й дрібничковими прикрасами. Посеред кімнати — велика отоманка, і ця турецька тахта, разом із килимом, Моррісовими шпалерами, та Моррісовими ж ситцевими гардинами, та парчевими покривалами на отоманці і її подушках, — ото і вся обстанова, яка сама собою надто гарна, й ту красу тільки скрадав би всякий непотрібний дріб’язок. На стінах висять кілька добротних олійних картин із тридцятирічної давности виставок ґалереї Ґросвенор — у них більше від Берн-Джонса, не від Вістлера. Єдиний тут пейзаж належить пензлеві Сесіла Лоунсона, з рубенсівською масштабністю. Є тут і портрет самої місіс Гіґінс: такою замолоду вона кидала виклик тодішній моді, убравшись в один з россеттівських костюмів, які, скарикатурені вульґарним нерозумінням, призвели до безглуздь простонародного естетизму сімдесятих років минулого сторіччя.

Сама ж місіс Гіґінс, що вже переступила межу шістдесяти літ і давно не клопочеться тим, щоб одягатися всупереч моді, сидить у кутку, навкоси від дверей, за вишукано простим письмовим столом із дзвінковою кнопкою під рукою. Трохи далі, між нею і найближчим до неї вікном, стоїть чіпендейлівське крісло. Біля іншої стіни, майже навпроти дверей, видно єлизаветинське крісло, грубо різьблене, в дусі Ініґо Джонса. Під тією самою стіною — рояль у гарному чохлі. Куток між каміном і вікном зайнятий диванчиком із подушками, обтягненими Моррісовим ситцем. Час — між четвертою і п’ятою пополудні.

Рвучко розчахнуто двері — влітає Гіґінс, не скинувши капелюха.

Місіс Гіґінс (нажахано). Генрі! (Сварячи його). Що тобі треба тут сьогодні? У мене ж день гостей, і ти обіцяв не приходити сьогодні! (Він нахиляється поцілувати матір, а вона знімає йому з голови капелюха і подає йому в руки).

Гіґінс. Оце ще! (Кидає капелюха на стіл).

Місіс Гіґінс. Зараз же вертайся додому.

Гіґінс (цілуючи матір). Та знаю, мамо. Я ж прийшов зумисне.

Місіс Гіґінс. І все одно не смій! Серйозно кажу, Генрі. Ти відлякуєш усіх моїх друзів: як застануть тебе тут, то вже й не приходять більше.

Гіґінс. Дурниці! Знаю, не веду я світської мови, але ж ніхто на це не зважає. (Сідає на диванчик).

Місіс Гіґінс. Ого! Так-то вже й не зважають? Світська мова, кажеш? А несвітська твоя мова? Справді, дорогенький, нічого тобі тут робити!

Гіґінс. А таки є що робити. Маю роботу для вас. Фонетичну роботу.

Місіс Гіґінс. І не вмовляй, дорогенький, перепрошую, але мені не до твоїх голосівок. Та ще як здумаю про твої прегарні листівки з твоїм фірмовим скорописом, та про те, що маю перечитувати ще й копії тих листівок, писані нормальними літерами, які ти так завбачливо прикладаєш!..

Гіґінс. Ну, це не фонетична робота.

Місіс Гіґінс. Ти сказав: фонетична.

Гіґінс. Ваша частина роботи — не фонетична. Я підібрав дівчину…

Місіс Гіґінс. Це означає, що якась дівчина підібрала тебе?

Гіґінс. Зовсім ні. Це не любовна історія.

Місіс Гіґінс. Як жаль!

Гіґінс. Чому?

Місіс Гіґінс. Ну полюбив би ти якусь жінку віком до сорока п’яти! Коли ти вже роздивишся, що довкола таки є трохи молодих вродливиць?

Гіґінс. Ох, не можу я морочитися з молодими вродливицями! Жінка, яку можна полюбити, — в моєму уявленні, — це хтось якнайподібніший до вас, мамо. Ніколи я не дійду до того, щоб щиро захоплюватися молодими жінками: надто глибоко вкоренилися деякі звички, щоб їх міняти. (Рвучко підводячись і походжаючи по кімнаті, ще й брязкаючи грошима та ключами в кишенях штанів). До того ж, усі вони дурепи.

Місіс Гіґінс. Знаєш, що ти зробив би, коли б любив мене по-справжньому, Генрі?

Гіґінс. Та годі-бо! Ну що? Женився б, не інакше.

Місіс Гіґінс. Ні. Облишив би метушню та повиймав руки з кишень. (Із жестом відчаю він скоряється і знов сідає). От хороший хлопчик! А зараз розкажи мені про ту дівчину.

Гіґінс. Сьогодні вона з’явиться до вас із візитом.

Місіс Гіґінс. Не пригадую, щоб я її запрошувала.

Гіґінс. Не ви, а я запросив її. Бо ви, коли б знали, хто вона, нізащо не запросили б її до себе.

Місіс Гіґінс. Отакої! А чому ж?

Гіґінс. Ну, ось у чім річ. Вона — проста квіткарка. Я підібрав її на вулиці.

Місіс Гіґінс. І запросив її на мій день гостей!

Гіґінс (підходячи до матері, щоб підлеститись). О, все буде гаразд! Я навчив її правильно розмовляти і дав їй точні вказівки, як поводитись. Їй велено триматися двох тем: погоди та здоров’я всіх присутніх — «Гарний день!» та «Як ся маєте?» — і взагалі не дуже розводитись. Так буде безпечно.

Місіс Гіґінс. Безпечно! Говорити про наше здоров’я! Про наші нутрощі! Може, й про наш зовнішній вигляд! Як ти скотився до таких дурощів, Генрі?

Гіґінс (нетерпляче). Ну треба ж їй хоч про щось говорити! (Бере себе в руки й знов сідає). О, вона поводитиметься добре, не зчиняйте бучі! Пікерінґ теж бере участь у цій справі разом зі мною. Я так наче побився об заклад, що через півроку покажу її на люди як герцогиню. Кілька місяців тому я почав роботу з нею, і вона так швидко проґресує — мов пожежа! Я виграю свій заклад. Вухо в неї чутке, і навчити її виявилось легше, ніж моїх учнів-буржуа, бо ж їй треба вивчити зовсім нову мову. По-англійському вона розмовляє майже так, як ви по-французькому.

Місіс Гіґінс. Принаймні, це задовільно.

Гіґінс. Ну, це так і не зовсім так.

Місіс Гіґінс. Що ти хочеш цим сказати?

Гіґінс. Бачите, її вимову я виправив як слід, але ви повинні зважити не лише те, як дівчина вимовляє, а й що вона вимовляє, і ось тут…

Їхню розмову уриває покоївка, що сповіщає про прибуття гостей.

Покоївка. Місіс та міс Ейнсфорд-Гіл! (Виходить).

Гіґінс. О Господи! (Зривається на ноги, хапає свого капелюха зі столу й рушає до дверей, але не встигає — мати відрекомендовує його своїм гостям).

Місіс та міс Ейнсфорд-Гіл — це ті самі мати й дочка, що ховалися від дощу в Ковент-Ґардені. Мати — добре вихована, спокійна, але на обличчі в неї написаний постійний клопіт через нестатки. Дочка ж виробила собі веселий вигляд, мовляв, світське товариство для мене — рідна домівка: бравада шляхетної вбогости.

Місіс Ейнсфорд-Гіл (до місіс Гіґінс). Гау ду ю ду?

Міс Ейнсфорд-Гіл. Гау д’ї ду? (Тисне руку господині).

Місіс Гіґінс (відрекомендовує). Мій син Генрі!

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Ваш славетний син! Я так бажала познайомитися з вами, професоре Гіґінсе!

Гіґінс (понуро, не ступивши й кроку в її напрямку). Дуже радий. (Прихиляється до рояля й рвучко кланяється).

Міс Ейнсфорд-Гіл (прямуючи до нього з самовпевненою фамільярністю). Гау ду ю ду?

Гіґінс (витріщившись на неї). Десь я вас уже бачив. Ніяк не згадаю, де в чорта бачив, але голос ваш пам’ятаю. (Похмуро). Та дарма. Ви вже сядьте.

Місіс Гіґінс. З жалем повинна вам сказати, що мій славетний син зовсім не знає манер. Ви вже не ображайтесь на нього.

Міс Ейнсфорд-Гіл. Я — ні. (Сідає в єлизаветинське крісло).

Місіс Ейнсфорд-Гіл (трохи збентежено). Та немає ж за що. (Сідає на отоманці, між дочкою та місіс Гіґінс, що повернула свого стільця спинкою до письмового столу).

Гіґінс. О, невже я повівся нечемно? Я не хотів.

Він переходить до центрального вікна й, ставши спиною до товариства, споглядає річку й квіти в Бетерсі-парку, так ніби перед ним крижана пустеля. Знову входить Покоївка, вводячи Пікерінґа.

Покоївка. Полковник Пікерінґ! (Вона виходить).

Пікерінґ. Гау ду ю ду, місіс Гіґінс?

Місіс Гіґінс. Я така рада, що ви прийшли! Чи знайомі ви з місіс Ейнсфорд-Гіл… з міс Ейнсфорд-Гіл? (Обмін поклонами. Полковник ставить чіпендейлівське крісло трохи наперед, між місіс Гіл та місіс Гіґінс, і сідає).

Пікерінґ. Чи Генрі сказав вам, чого ми прийшли?

Гіґінс (через плече). Нас урвали — прокляття!

Місіс Гіґінс. Ой, Генрі, Генрі, ну як же ти…!

Місіс Ейнсфорд-Гіл (напівпідводячись). Ми заважаємо?

Місіс Гіґінс (підводячись і змушуючи гостю знову сісти). Ні-ні! Ви нагодились якраз дуже до речі: ми хотіли б познайомити вас із однією нашою приятелькою.

Гіґінс (обернувшись, із виразом просвітління й надії). Так, присягаюся святим Георгієм! Нам потрібні двоє-троє людей. Ви підійдете, як і будь-хто, незгірш.

Вертається покоївка, вводячи Фредді.

Покоївка. Містер Ейнсфорд-Гіл!

Гіґінс (не витерпівши, майже на повен голос). Святий Боже! Ще один з них.

Фредді (тиснучи руку місіс Гіґінс). Ах ді ду?

Місіс Гіґінс. Чудово, що ви прийшли! (Знайомлячи). Полковник Пікерінґ.

Фредді (кланяючись). Ах ді ду?

Місіс Гіґінс. Навряд чи ви знайомі з моїм сином, професором Гіґінсом.

Фредді (підходячи до Гіґінса). Ах ді ду?

Гіґінс (дивлячись на Фредді, мов на кишенькового злодія). Я ладен поклястися, що десь вас уже стрічав. Де це було?

Фредді. Щось не пригадую.

Гіґінс (змирившись). Та дарма, це не має значення. Сідайте.

Він тисне руку Фредді, майже жбурляючи того на отоманку, обличчям до вікна, потім обходить отоманку.

Гіґінс. Ну, от ми й повсідалися! (Сідає на отоманку біля місіс Ейнсфорд-Гіл, по ліву руч від неї). А тепер — про якого дідька ми будемо говорити, поки прибуде Елайза?

Місіс Гіґінс. Генрі, ти ж душа вечірок Королівського товариства! А на не таких високих зібраннях, ти, сказати правду, просто нестерпний.

Гіґінс. Справді? Вельми шкодую. (Зненацька просяявши). А таки-так, я нестерпний! (Гучно). Ха-ха!

Міс Ейнсфорд-Гіл (що дивиться на Гіґінса як на цілком підхожий шлюбний варіант). А мені це подобається. Я ж зовсім не знаю світської мови. От коли б усі були щирі та говорили все, що думають насправді!

Гіґінс (знову хмурніючи). Боже борони!

Місіс Ейнсфорд-Гіл (підхоплюючи доччину тему). Але чому?

Гіґінс. Те, що, як людям здається, вони повинні думати, уже само собою мерзота. Але Господь знає: коли б люди говорили все, що думають насправді, вони б цим зіпсували всю виставу. Чи ви гадаєте, що вам дійсно було б приємно, коли б я виступив отут, виплеснувши все, що справді маю на думці?

Міс Ейнсфорд-Гіл (весело). То ваші думки такі дуже цинічні?

Гіґінс. Цинічні! Хто в дідька сказав, що мої думки цинічні? Я тільки хотів сказати, що це було б непристойно.

Місіс Ейнсфорд-Гіл (поважно). Ой! Я певна, ви це кажете не на повному серйозі, містере Гіґінсе.

Гіґінс. Бачите, ми всі дикуни, хто більш, хто менш. Вважається, що ми цивілізовані та культурні, що тямимо в поезії, філософії, мистецтві й науці і всьому іншому, — але чи ж багато з нас знає бодай значення цих слів? (До міс Гіл). Що ви знаєте про поезію? (До місіс Гіл). Що ви знаєте про науку? (Показуючи на Фредді). Що знає він про мистецтво чи про науку, чи там ще про щось? І що я, на вашу думку, знаю в чорта про філософію?

Місіс Гіґінс (застережливо). Чи про манери, Генрі?

Покоївка (відчиняючи двері). Міс Дулитл! (Виходить).

Гіґінс (схоплюючись і підбігаючи до місіс Гіґінс). Це вона, мамо! (Стає навшпиньки й над материною головою показує Елайзі на миґах, хто з присутніх жінок — господиня).

Елайза, вишукано вбрана, справляє, увійшовши до кімнати, враження такої непересічної шляхетности та вроди, що всі присутні мимоволі встають. Уловивши Гіґінсові вказівки, вона із завченою грацією підходить до місіс Гіґінс.

Лайза (вимовляючи слова з педантичною правильністю і дуже милою інтонацією). Гау ду ю ду, місіс Гіґінс? (Вона ледь затинається, аби не «проковтнути» «Г» в слові «Гіґінс», але цілком успішно вимовляє важкий для неї звук). Містер Гіґінс казав, що мені можна завітати до вас.

Місіс Гіґінс (щиросердо). Правильно — і я справді вельми рада бачити вас.

Пікерінґ. Гау ду ю ду, міс Дулитл?

Лайза (тиснучи йому руку). Полковник Пікерінґ, чи не так?

Місіс Ейнсфорд-Гіл. У мене таке відчуття, ніби ми з вами вже десь бачились, міс Дулитл. Я пам’ятаю ваші очі.

Лайза. Гау ду ю ду? (Граційно сідає на отоманку — на місце, яке щойно звільнив Гіґінс).

Місіс Ейнсфорд-Гіл (знайомлячи). Моя дочка Клара!

Лайза. Гау ду ю ду?

Клара (імпульсивно). Гау ду ю ду? (Сідає на отоманку поруч Елайзи, пожираючи ту очима).

Фредді (переходячи до їхньої половини отоманки). Я, безперечно, уже мав задоволення вас бачити!

Місіс Ейнсфорд-Гіл (знайомлячи). Мій син Фредді.

Лайза. Гау ду ю ду?

Фредді кланяється й сідає в єлизаветинське крісло, не зводячи з Елайзи захопленого погляду.

Гіґінс (зненацька). Святий Боже! Так — я все пригадав! (Усі витріщаються на нього). Ковент-Ґарден! (Сприкрено). От чортівня!

Місіс Гіґінс. Генрі, прошу тебе! (Помітивши, що він збирається сісти на край столу). Не сідай на мій письмовий стіл — ще поламаєш його!

Гіґінс (насуплено). Перепрошую.

Він прямує до дивана, але дорогою перечіплюється через камінові ґратки та щипці й кочергу; виплутується, бурмочучи прокляття, й закінчує свою руйнівну мандрівку, гепнувши так роздратовано на диван, що аж затріщало. Місіс Гіґінс дивиться на нього, але стримується й не каже нічого.

Западає тривала й ніякова пауза.

Місіс Гіґінс (заговорює нарешті, щоб розпочати розмову). Як ви гадаєте, чи не задощить?

Лайза. Невелике зниження тиску на заході наших островів захопить і східні реґіони. Ніщо не вказує на значні зміни в барометричній ситуації.

Фредді. Ха! Ха! Ну й сміхота!

Лайза. Чи я щось не так сказала, молодий чоловіче? Б’юсь об заклад, я все висловила правильно.

Фредді. Ой, помру!

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Я так сподіваюся, що не похолодніє! Довкола стільки того грипу. Ще не було такої весни, щоб уся наша родина не перехворіла грипом.

Лайза (похмуро). У мене тітка померла — кажуть, від грипу.

Місіс Ейнсфорд-Гіл (співчутливо цмокає язиком). !!!

Лайза (тим самим трагічним тоном). Але я не вірю, що стареньку доконав грип, — її уграбали!

Місіс Гіґінс (спантеличено). Уграбали?

Лайза. Та-а-а-ак, хай вас Бог боронить! Бо чого б їй помирати від грипу? Тільки за рік до того вона переборола дифтерію. Я сама на власні очі бачила. Посиніла вона, лежала синя-синя. Усі вже гадали, що тітці кінець, але мій батько розливною ложкою знай заливав джин їй в горлянку, аж поки вона ожила — та так раптово, що перекусила ложку надвоє!

Місіс Ейнсфорд-Гіл (вражено). Боже милий!

Лайза (нагромаджуючи одне звинувачення на друге). Як може жінка з отакою снагою взяти й померти від грипу? А що сталося з її новим бриликом, що мав перейти мені у спадок? Хтось його поцупив! Так ото, кажу, ті, що брилика поцупили, вони ж і її уграбали!

Місіс Ейнсфорд-Гіл. А що означає: «вони її уграбали»?

Гіґінс (квапливо вставляє). О, це такий модний світський вислів! «Уграбати» когось — це те саме, що угробити.

Місіс Ейнсфорд-Гіл (нажахано до Елайзи). Та невже ви насправді вірите, що вашу тітку умертвили?

Лайза. Ще б не вірити! Ті нелюди, з якими вона жила, убили б її і за шпильку від брилика, не те що за брилик!

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Але ж хіба правильно чинив ваш батько, що отак заливав спиртне їй в горлянку? Вона ж могла й від того померти!

Лайза. Тільки не вона! Джин був для тітки — що материнське молоко. До того ж, батько стільки заливав його собі в горлянку, що добре знав, які то чудові ліки.

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Ви хочете сказати, що він пив?

Лайза. Пив! Не те слово. Це було щось хронічне!

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Який ви жах пережили!

Лайза. Та ніякого жаху. Це йому ніскілечки не шкодило, я ж сама бачила. Та й не весь час він прикладався. (Весело). Як найде на нього, сказати б, — коли-не-коли. І з кожною краплиною все добрішає й добрішає. От, було, немає в нього роботи, то мати дасть йому чотири пенси й випхає на вулицю, наказавши не вертатись, аж поки не вип’є рівно стільки, щоб став веселенький та добренький. Не одна жінка мусить отак напувати свого чоловіка, аби з ним можна було жити. (Призвичаївшись, вільно, розкуто). Бачите, річ ось у чім. Якщо чоловік має хоч трохи совісти, то на тверезу голову совість гризе його, і стає він тоді як хмара. Одна чарчина — і де ті гризоти й поділися, ходить собі чоловік щасливий. (До Фредді, що давиться тамованим сміхом). Слухайте, з чого ви хихочете?

Фредді. Та ці модні світські вислови. У вас це виходить жах як добре!

Лайза. Якщо я розмовляю як слід, то з чого ви смієтеся? (До Гіґінса). Чи я сказала щось зайве?

Місіс Гіґінс (квапливо вставляє). Нічого подібного, міс Дулитл!

Лайза. Ну, хоч це добре. (Із запалом). Ось що я завжди кажу…

Гіґінс (підводячись і дивлячись на годинника). Гм!

Лайза (озирнувшись на нього, збагнула натяк і собі підводиться). Що ж, я мушу йти. (Всі підводяться. Фредді йде до дверей). Я така рада, що познайомилася з вами. До побачення! (Тисне руку місіс Гіґінс).

Місіс Гіґінс. До побачення.

Лайза. До побачення, полковнику Пікерінґу.

Пікерінґ. До побачення, міс Дулитл. (Тиснуть одне одному руки).

Лайза (киваючи головою решті). До побачення, всі!

Фредді (відчиняючи їй двері). Ви йдете через Гайдпарк, міс Дулитл? Якщо так…

Лайза (із бездоганно вишуканою дикцією). Пішака через парк? Чорта з два! (Всі потетеріли). Я їду в таксі! (Виходить).

Пікерінґ переводить подих і сідає. Фредді виходить на балкон, аби ще раз, здаля побачити Елайзу.

Місіс Ейнсфорд-Гіл (усе ще не отямившись від потрясіння). Ох, я й справді ніяк не звикну до цієї нової манери висловлюватись!

Клара (падаючи невдоволено в єлизаветинське крісло). Ой, та все гаразд, мамо, все нормально! Люди ще подумають, ніби ми нікуди не ходимо, нікого не бачимо, якщо ви триматиметеся так старомодно.

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Смію сказати, що я дуже старомодна, але я дуже сподіваюсь, що ти, Кларо, не почнеш уживати такі вирази. Я вже наслухалась від тебе, що, мовляв, чоловіки — «паскуди» та що все на світі «свинство» й «мерзота», хоча я твердо переконана, що це жахливі слова й дами такого не говорять. Але те, що ми тільки-но почули, — це вже занадто. Чи не так, полковнику Пікерінґу?

Пікерінґ. Не питайте мене. Кілька останніх років я пробув в Індії, і звичаї, манери так змінилися, що часом я не знаю, де перебуваю: чи на обіді в респектабельному домі, чи в кубрику серед матросів.

Клара. Просто треба звикнути та й годі. Не треба в цьому дошукуватись ні хорошого, ні лихого. Ніхто в це не вкладає ніякого смислу. Воно і чудне, й привабливе і так гостро-дотепно виділяє речі, які самі собою не дуже й розумні. Я в захваті від нової світської говірки, і вона ж нікому й не шкодить.

Місіс Ейнсфорд-Гіл (підводячись). Ну, якщо так, то я думаю, що нам пора вже йти.

Пікерінґ та Гіґінс підводяться.

Клара (підводячись). О так, нам іще треба зробити три візити. До побачення, місіс Гіґінс. До побачення, полковнику Пікерінґу. До побачення, професоре Гіґінсе.

Гіґінс (похмуро йдучи від дивана до неї, щоб провести до дверей). До побачення. Ви ж не забудьте випробовувати нову світську говірку під час ваших трьох візитів. Не нервуйтеся при цьому. Говоріть завзято, з притиском.

Клара (сяючи усмішкою). Неодмінно! До побачення. Які дурниці — вся ця ранньо-вікторіанська удавана вихованість!

Гіґінс (під’юджуючи її). Казна-які дурниці!

Клара. Чорт-зна які дурниці!

Місіс Ейнсфорд-Гіл (судомно). Кларо!

Клара. Ха! Ха! (Виходить, сяючи вся, рада, що дорівнялася до найостаннішої моди, — чути, як вона спускається сходами, купаючись у потоці власного сріблистого сміху).

Фредді (до височин небесних). Ну скажіть, ради Бога… (Схаменувшись, підходить до місіс Гіґінс). До побачення!

Місіс Гіґінс (тиснучи йому руку). До побачення. Чи не хотіли б ви ще раз зустрітися з міс Дулитл?

Фредді (з великим запалом). Так, жах як хотів би!

Місіс Гіґінс. Ну, ви ж знаєте мої дні для гостей.

Фредді. Так. Страшенно вдячний вам! До побачення. (Виходить).

Місіс Ейнсфорд-Гіл. До побачення, містере Гіґінсе.

Гіґінс. До побачення, до побачення.

Місіс Ейнсфорд-Гіл (до Пікерінґа). Нічого не вийде. Ніколи я не присилую себе вживати отакі слова!

Пікерінґ. І не треба. Знаєте, це не обов’язково. Ви чудово обійдетеся без таких висловів.

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Тільки ж Кларочка так на мене напосідає, так вичитує мені, коли я не сиплю найновішим жарґоном! До побачення!

Пікерінґ. До побачення. (Тиснуть одне одному руки).

Місіс Ейнсфорд-Гіл (до місіс Гіґінс). Ви вже не ображайтеся на Клару. (Пікерінґ, уловивши з її стишеної мови, що це не для його вух, нишком приєднується до Гіґінса біля вікна). Ми ж такі убогі! І вона, бідолашна дитина, так мало буває в гостях. Тож вона й не все тямить. (Місіс Гіґінс, завваживши, що очі її гості зволожилися, співчутливо бере її під руку, й вони разом ідуть до дверей). Але хлопець у мене славний, правда ж?

Місіс Гіґінс. Ой, такий милий! Я завжди буду рада бачити його в себе.

Місіс Ейнсфорд-Гіл. Спасибі вам, дорогенька! До побачення! (Виходить).

Гіґінс (жадібно). Ну? Чи можна виводити Елайзу в світ? (Коршаком налітає на матір і тягне її до отоманки; вона сідає там, де сиділа Елайза, а син — ліворуч від неї).

Пікерінґ повертається до свого крісла по праву руч від неї.

Місіс Гіґінс. Ти, дурний хлопчиську, звісно ж, нікуди не можна її виводити! Вона — тріумф твого мистецтва та ще й таланту кравчині, але якщо ти гадаєш, що вона не видає себе кожнісіньким реченням, яке вилітає з її вуст, то ти, либонь, зовсім схибнувся через неї!

Пікерінґ. А може, коли б щось підправити, як ви гадаєте? Я маю на увазі вилучити з її мови кровожерні моменти.

Місіс Гіґінс. Нічого не вийде — допоки вона в руках у Генрі.

Гіґінс (ображено). Хочете сказати, що у мене мова непристойна?

Місіс Гіґінс. Ні, дорогенький, мова твоя була б цілком пристойна — скажімо, десь на баржі серед матросні, але така мова аж ніяк не прикрасить Елайзи на прийомі в саду.

Гіґінс (тяжко скривджений). Ну, я мушу сказати…

Пікерінґ (уриваючи його). Годі-бо, Гіґінсе, пора вже вам знати себе самого. Я такої мови не чував, відколи двадцять років тому ми робили огляди добровольців у Гайд-парку.

Гіґінс (насуплено). Ну, що ж, коли ви таке говорите, я визнаю: мова моя не завжди така, як у єпископа.

Місіс Гіґінс (заспокоюючи Генрі дотиком руки). Полковнику Пікерінґу, скажіть мені, будь ласка: що, достеменно, коїться там, на Вімпол-стріт?

Пікерінґ (бадьоро, от ніби розмова повернула в зовсім інше річище). Ну, я перевізся туди, й ми живемо разом з Генрі. Працюємо удвох над моїми «індійськими діалектами», а ще ми думаємо, що було б зручніше…

Місіс Гіґінс. Так-так. Про це я все знаю — це ви чудово придумали. Але де живе ця дівчина?

Гіґінс. Звісно ж, з нами! Де ж їй ще жити?

Місіс Гіґінс. Але на яких умовах? Чи вона у вас служниця? А як ні — то хто вона для вас?

Пікерінґ (проказуючи повільно). Я здогадуюся, що ви маєте на увазі, місіс Гіґінс.

Гіґінс. Але ви вбийте мене, якщо я знаю! Місяцями я бився над дівчиною, аби дотягти її до сьогоднішнього рівня. До того ж вона й користь приносить. Знає, де в мене що лежить, пам’ятає, коли і з ким я повинен зустрітись, і таке інше.

Місіс Гіґінс. А як уживається з нею твоя економка?

Гіґінс. Місіс Пірс? О, вона така раденька, що стільки обов’язків звалилося з її пліч, адже до Елайзиної з’яви їй доводилось відшукувати мої речі й нагадувати мені про мої домовленості. Але як тільки мова заходить про Елайзу… Не знаю, що за дурна муха вкусила мою економку. Знай твердить: «Ви не думаєте, пане!» Правда ж, Піку?

Пікерінґ. Еге ж, саме так вона це формулює. «Ви не думаєте, пане!» Цими словами вона закінчує кожну розмову про Елайзу.

Гіґінс. Так ніби я хоч на мить коли перестаю думати про дівчину та її кляті голосівки й шелестівки. Я геть виснажився, думаючи про неї, стежачи за її губами, зубами й язиком, не кажучи вже про її душу — найхимерніше з усього того набору.

Місіс Гіґінс. Ну хто ж ви ще, як не двоє немовлят, що тішаться своєю живою лялькою?

Гіґінс. Тішаться! Та за тяжчу роботу я ще ніколи не брався — це щира правда, мамо! Але ж ти навіть не уявляєш, як це страшенно цікаво: взяти одне людське створіння й зробити з нього щось зовсім інше, давши йому нову мову. Це ж заповнює щонайглибшу прірву, яка відділяє клас від класу й душу від душі.

Пікерінґ (підсуваючи своє крісло ближче до місіс Гіґінс і жваво перехиляючись до неї). Так, це неймовірно цікаво! Запевняю вас, місіс Гіґінс, що ми ставимось до Елайзи дуже серйозно. Щотижня… майже щодня! — помічаємо за нею якусь нову зміну. (Ще ближче підсуваючись). Кожен відтинок її розвитку ми записуємо… десятки грамофонних дисків та фотографій…

Гіґінс (насипаючись на матір з другого боку). Так, чорт забирай! Ще жоден з моїх експериментів не захоплював мене так, як оцей. Вона заповнила собою наше життя по вінця, правда ж, Піку?

Пікерінґ. Ми завжди говоримо про Елайзу.

Гіґінс. Навчаємо Елайзу.

Пікерінґ. Рівняємо Елайзу.

Місіс Гіґінс. Що?!

Гіґінс. Винаходимо нові Елайзи.

Говорять разом.

Гіґінс. Знаєш, яке у неї надзвичайно чутке вухо…

Пікерінґ. Запевняю вас, дорога місіс Гіґінс: ця дівчина…

Гіґінс. …як у папуги! Я випробував її слух на всі…

Пікерінґ. …геній! Вона чудово грає на роялі.

Гіґінс. …звуки, які тільки може вимовляти людина…

Пікерінґ. Ми брали її на концерти класичної музики і в мюзик…

Гіґінс. …які тільки є в європейських та африканських мовах, у готентотських…

Пікерінґ. …холи, і все це вона сприймає, а, прийшовши додому…

Гіґінс. …говірках, те, на що у мене пішли роки праці…

Пікерінґ. …програє все, що почула, на роялі, хай то буде…

Гіґінс. …вона все це підхоплює єдиним нападом, ураз, от ніби…

Пікерінґ. …Бетховен чи Брамс, Леґар чи Лайонел Монктон…

Гіґінс. …займалася цим усе своє життя.

Пікерінґ. …хоча ще півроку тому вона й до клавішів не торкалася…

Місіс Гіґінс (затуляючи пальцями вуха, бо чоловіки наприкінці намагаються перекричати один одного й лемент їхній стає просто нестерпний). Ш-ш-ш-ш! (Вони замовкають).

Пікерінґ. Перепрошую! (Винувато ставить своє крісло назад).

Гіґінс. Даруйте, мамо! Коли Пікерінґ розкричиться, ніхто вже не вставить слова.

Місіс Гіґінс. Заспокойся, Генрі. Полковнику Пікерінґу, невже ви не усвідомлюєте, що, коли Елайза увійшла в дім на Вімпол-стріт, щось іще увійшло разом з нею?

Пікерінґ. Батечко її увійшов. Але Генрі швидко здихався його.

Місіс Гіґінс. Доречніше було б, якби прийшла її мати. А що мати не прийшла, то з’явилось дещо інше.

Пікерінґ. Що ж?

Місіс Гіґінс (мимоволі виказуючи свій вік словом). Проблема!

Пікерінґ. О, я розумію! Проблема, як виставити її напоказ, мов справжню леді.

Гіґінс. Я розв’яжу цю проблему. Я вже наполовину її розв’язав.

Місіс Гіґінс. Ні — ви, двоє неймовірно дурних чоловічих створінь! Проблема полягає в тому, як бути з дівчиною опісля.

Гіґінс. Не бачу в цьому жодних складнощів. Вона зможе йти собі своїм шляхом, використовуючи всі переваги, яких набула в мене.

Місіс Гіґінс. Переваги — як у тієї вбогої жінки, що тільки-но була тут! Манери та звички, що не дозволяють шляхетній леді йти заробляти собі на прожиття і заразом не дають їй доходу шляхетної пані! Це ви маєте на увазі?

Пікерінґ (поблажливо, трохи занудьгувавши). О, та це ми якось залагодимо, місіс Гіґінс! (Підводиться, щоб іти).

Гіґінс (і собі підводячись). Ми підшукаємо для неї якусь легку роботу.

Пікерінґ. Вона щаслива, нівроку. Не потерпайте за неї. До побачення! (Тисне їй руку, от ніби втішає налякану дитину, й прямує до дверей).

Гіґінс. Принаймні, тепер уже пізно потерпати. Справу зроблено. До побачення, мамо! (Цілує її і йде слідом за Пікерінґом).

Пікерінґ (обернувшись, щоб кинути останнє слово втіхи). Є стільки хороших вакансій! Ми зробимо все, що треба. До побачення!

Гіґінс (до Пікерінґа, коли вони разом виходять за двері). А візьмімо її на Шекспірівську виставку в Ерлс-корт!

Пікерінґ. А чого ж — візьмім! Що то вона скаже — тільки наставляй вуха!

Гіґінс. А як вернемося додому, вона передражнить усіх тих людей!

Пікерінґ. Чудесно! (Чути, як обидва регочуть, спускаючись сходами).

Місіс Гіґінс (нетерпляче, ривком підводиться і знов сідає за свій письмовий стіл до роботи. Відгортає вбік купу безладно накиданих паперів, хапає чистий аркуш зі скриньки з письмовим приладдям і рішуче пробує писати. За третім невдалим нападом здається: шпурляє ручку на підлогу, сердито хапається за краї столу й вигукує). Ох, ці чоловіки! чоловіки!! чоловіки!!!

Зрозуміло, що Елайза поки-що не зійде за герцогиню, а Гіґінс іще не виграв свого закладу. Але півроку ще не спливло, і Елайза встигає зійти — як не за герцогиню, то за княжну. Щоб побачити краєм ока, як у неї це вийшло, уявімо одне з посольств у Лондоні літнього вечора, коли вже споночіло. Над парадними дверима нависає дашок і килим простелено аж на хідник, адже якраз триває великий прийом. Обабіч килима ріденька юрба спостерігає, як прибувають гості. Ось під’їжджає «ролс-ройс». Виходить Пікерінґ у вечірньому вбранні з орденами й медалями і допомагає висісти Елайзі — вона в манто, вечірній сукні, в діамантах, із віялом, квітами та всіма належними аксесуарами. За ними висідає Гіґінс. «Ролс-ройс» від’їжджає, і трійця підіймається східцями й заходить в будинок — двері відчиняються при їхньому наближенні. Всередині будинку вони опиняються в просторому холі, з якого ведуть нагору величні сходи. По ліву руч розташований ґардероб для джентльменів. Гості-чоловіки залишають там свої капелюхи й плащі. Праворуч — двері до жіночого ґардеробу. Леді заходять туди в накидках, а виходять — у всій своїй блискучій пишноті. Пікерінґ щось шепоче Елайзі й показує на жіночий ґардероб. Вона заходить туди. Гіґінс та Пікерінґ скидають свої плащі, беручи номерки в ґардеробника.

Один із гостей, зайнятий тим самим, стоїть спиною до глядача. Забравши свої номерки, він обертається, показуючи себе поважним молодиком із вражаюче зарослим обличчям. Він має величезні вуса, що хвилями єднаються з розкішними бакенбардами. Кущі волосся хвилюються на його бровах, його чуприна низько підстрижена на потилиці й лисніє, щедро чимось намащена. Вбраний він дуже гарно. На грудях у нього кілька нікчемних медалей. З усього видно, що це чужинець, наздогад — вусатий пандур з Угорщини, але, попри люте враження від його волохатости, він вельми люб’язний і привітно-балакучий.

Впізнавши Гіґінса, він широко розводить руки й наближається до того, сповнений ентузіазму.

Вусань. Маестро, маестро! (Обіймає Гіґінса й розціловує його в обидві щоки). Ви пам’ятаєте мене?

Гіґінс. Ні. Не пам’ятаю. Хто ви в чорта такий?

Вусань. Я — ваш учень, ваш перший учень, ваш найкращий та найбільший учень. Я той самий малий Непомук, той чудо-хлопець. Я прославив ваше ім’я по всій Європі. Ви навчали мене фонетики. Ви не могли забути мене.

Гіґінс. Чом ви не голитеся?

Непомук. Я не маю вашої імпозантної зовнішности, вашого підборіддя, гордого чола. Коли я поголюся, ніхто мене не помічає. А так усі мене знають, звуть мене «Волосатий Дік».

Гіґінс. А що ви тут робите, серед усіх цих великих цабе?

Непомук. Я — перекладач. Я розмовляю тридцятьма двома мовами, їм не обійтися без мене на цих міжнародних вечірках. Ви — великий знавець жарґону кокні: хай тільки людина розтулить рота — і ви тут-таки вкажете її точну адресу в межах Лондона. А я вкажу будь-чию адресу в межах Європи.

Ліврейний лакей збігає вниз по сходах і підходить до Непомука.

Лакей. Ви потрібні нагорі! Її світлість не може порозумітися з одним грецьким паном.

Непомук. Дякую — так, негайно!

Лакей зникає в юрбі.

Непомук (До Гіґінса). Цей грецький дипломат прикидається, ніби ні слова не розуміє й не розмовляє по-англійському. Мене він не ошукає! Він-бо син годинникаря з Кларкенвела. А розмовляє такою каліченою англійщиною, що не сміє й слова мовити, бо зразу ж виказує своє походження. Я допоможу йому прикидатися, але здеру з нього за це грубі гроші! З усіх них здеру гроші. Ха-ха! (Поспішає нагору).

Пікерінґ. Чи з цього молодця справді такий великий знавець? Чи не викриє він Елайзи й чи не почне її шантажувати?

Гіґінс. Побачимо. Викриє її — я програю свій заклад.

Елайза повертається з ґардеробної і приєднується до чоловіків.

Пікерінґ. Ну, а зараз, Елайзо, в бій! Ви готові?

Лайза. А ви нервуєтеся, полковнику?

Пікерінґ. Страшенно! Почуваюся точнісінько так, як було колись перед першим моїм боєм. Але це тільки перший раз страшно.

Лайза. А для мене це не перший раз, полковнику. Я проробляла це разів п’ятдесят — ні, сотні разів! — коли снила уяв у своєму свинарничку в Ейнджел-корті. І зараз я сню уяв. Пообіцяйте мені, що не дозволите професорові Гіґінсу розбудити мене, бо коли він мене таки розбудить, я все-все позабуваю і знов заговорю так, як говорила колись на Друрі-лейн.

Пікерінґ. Ані пари з уст, Гіґінсе! (До Елайзи). Ну, готові?

Лайза. Готова.

Пікерінґ. Ходім!

Вони підіймаються сходами, Гіґінс іде позаду. Пікерінґ щось шепоче лакеєві на першому сходовому майданчику.

Лакей першого майданчика. Міс Дулитл, полковник Пікерінґ, професор Гіґінс!

Лакей другого майданчика. Міс Дулитл, полковник Пікерінґ, професор Гіґінс!

Нагорі, де кінчаються сходи, гостей приймають посол з дружиною, біля якої стоїть Непомук.

Господиня (тиснучи Елайзі руку). Гау ду ю ду?

Господар (у тому ж дусі). Гау ду ю ду? Гау ду ю ду, Пікерінґу?

Лайза (із ґраційною поважністю, яка вселяє шанобливий острах у господиню). Гау ду ю ду? (Проходить до вітальні).

Господиня. Це ваша прийомна дочка, полковнику Пікерінґу? Вона зробить сенсацію.

Пікерінґ. Це така добрість з вашого боку — запросити її заради мене! (Проходить далі).

Господиня (до Непомука). Вивідайте усе про неї!

Непомук (кланяючись). Ваша світлосте… (Щезає в юрбі).

Господар. Гау д’ї ду, Гіґінсе? Тут у вас сьогодні є суперник. Він назвався вашим учнем. Чи годиться він на що-небудь?

Гіґінс. Він може вивчити мову за півмісяця, знає їх десятки. Це певна ознака, що дурень. А в фонетиці — взагалі нуль.

Господиня. Гау д’ї ду, професоре?

Гіґінс. Гау ду ю ду? Вся ця затія — жахлива докука для вас. Даруйте, що я беру в ній участь! (Проходить далі).

У вітальні й далі, в анфіладі салонів, прийом у повному розпалі. Елайза проходить через усі ці приміщення. Вона так зосередилася на своєму випробуванні, що йде, мов сновида в пустелі, а не як дебютантка у світській юрбі. Люди припиняють розмови, щоб подивитися на неї, милуючись її сукнею, діамантами й дивною привабою її вроди. Молодняк по кутках вилазить на стільці, щоб хоч побачити її.

Господар і господиня вертаються зі сходів до вітальні й приєднуються до гостей. Гіґінс, понурий і сповнений зневаги до світської метушні, підходить до гурту, де господарі підтримують жваву балачку.

Господиня. Ах, ось і професор Гіґінс! Він нам скаже. Розкажіть нам усе про ту чарівну юну леді, професоре!

Гіґінс (майже похмуро). Про яку таку чарівну юну леді?

Господиня. Та добре ви знаєте, про яку. Мені кажуть, що в Лондоні не було нічого подібного до неї, відколи люди видиралися на стільці, аби глянути на місіс Ленґтрі.

Непомук, переповнений новинами, приєднується до гурту.

Господиня. Ах, ось і ви нарешті, Непомуку! Чи вивідали ви все про ту пані Дулитл?

Непомук. Я вивідав усе про неї! Вона — підставна особа.

Господиня. Підставна особа! О ні!

Непомук. Так, так! Їй не ошукати мене. Її прізвище не може бути Дулитл.

Гіґінс. Чом ні?

Непомук. Тому що Дулитл — англійське прізвище. А вона ніяка не англійка.

Господиня. Яка нісенітниця! По-англійському вона розмовляє просто чудово.

Непомук. Надто чудово! Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід по-англійському? Тільки чужоземці, яких учили розмовляти англійською мовою, розмовляють нею добре.

Господиня. Звісно, вона таки налякала мене своєю манерою вимовляти «Гау ду ю ду». У мене була вчителька, яка точнісінько так вимовляла, і я її смертельно боялася! Ну, а коли вона не англійка, то хто ж вона?

Непомук. Угорка.

Всі. Угорка?!

Непомук. Так, угорка. І королівської крови. Я теж угорець. І теж королівської крови.

Гіґінс. А ви говорили з нею по-угорському?

Непомук. Говорив. Та вона занадто хитра. Сказала: «Будь ласка, розмовляйте зі мною по-англійському: я не розумію французької!» Французької! Вона прикидається, ніби неспроможна відрізнити угорську від французької. Неможливо: вона знає обидві мови.

Гіґінс. А королівська кров? Як ви довідалися про це?

Непомук. Інстинктом, маестро, інстинктом! Тільки мадьярські племена можуть дати отой вигляд божественної справедливости, оті рішучі очі… Вона — князівна!

Господар. А що ви скажете, професоре?

Гіґінс. Я скажу: проста лондонська дівчина з вулиці, яку навчив розмовляти фахівець. Вона — з Друрі-лейн.

Непомук. Ха-ха-ха! Ох, маестро, маестро, ви схибнулись на діалектах кокні! Лондонська вулиця заступила для вас цілий світ.

Гіґінс (до господині). А що скаже ваша світлість?

Господиня. О, я, звісно, згодна з Непомуком! Вона — щонайменше князівна.

Непомук. Не обов’язково законна, звісна річ! Може, від морганатичного шлюбу. Але, безперечно, високого роду.

Гіґінс. Я наполягаю на моїй думці.

Господиня. Ну, ви невиправні!

Гурт розпадається, Гіґінс лишається на самоті. До нього підходить Пікерінґ.

Пікерінґ. Де Елайза? Нам треба не спускати її з ока!

Елайза приєднується до них.

Лайза. Навряд чи я витримаю довше. Усі люди витріщаються на мене. Одна стара дама щойно сказала мені, мовляв, я розмовляю точнісінько, як королева Вікторія. Мені дуже шкода, якщо я програла ваш заклад. Я зробила все, що могла, але так і не зуміла стати такою, як ці люди.

Пікерінґ. Ні, ви не програли, люба! Ви виграли вдесятеро більше!

Гіґінс. Вшиваймося звідсіля! Я вже набазікався з цими телепнями по саму зав’язку.

Пікерінґ. Елайза стомилася, а я зголоднів. Хутко тікаймо звідси та повечеряймо де-небудь!

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Лабораторія на Вімпол-стріт. Опівночі. Нікого в кімнаті. Годинник на лабораторній поличці б'є дванадцяту. В каміні не горить вогонь — надворі тепла літня ніч.

Незабаром зі сходів долинають голоси Гіґінса і Пікерінґа.

Гіґінс (гукаючи вниз до Пікерінґа). Слухайте, Піку: замкнете двері, добре? Я більше не виходжу на вулицю.

Пікерінґ. Гаразд. Місіс Пірс може йти спати? Адже нам більше нічого не треба, правда?

Гіґінс. Бог свідок — ні!

Елайза відчиняє двері; майданчик освітлено, тож дівчину видно в усьому чудовому вбранні, в якому вона щойно виграла Гіґінсів заклад. Вона підходить до каміна і вмикає електричне світло. Вона зморена. Її блідість сильно контрастує з темними очима й косами; вираз обличчя у неї майже трагічний. Вона скидає з себе манто, кладе віяло й рукавички на рояль і сідає на лаву — мовчазна, в тяжкій задумі. Гіґінс у вечірньому костюмі, плащі й капелюсі, входить до кімнати, несучи домашню куртку, яку підхопив у передпокої внизу. Він скидає капелюха й плаща і недбало шпурляє їх на журнальний столик, так само позбувається фрака й надягає домашню куртку, а тоді стомлено падає в крісло біля каміна. Пікерінґ, десь так само вбраний, заходить до кімнати, також скидає капелюха й плаща і хоче шпурнути на Гіґінсові речі, але передумує.

Пікерінґ. Чуєте? Місіс Пірс буде сваритися, якщо ми залишимо одяг отак на купі у вітальні.

Гіґінс. Та киньте їх через перила в хол! Вона натрапить на них уранці й приткне де слід. Подумає, що ми були п’яні.

Пікерінґ. Ми й справді трохи напідпитку. А є листи?

Гіґінс. Я не глянув. (Пікерінґ бере капелюхи й плащі і йде вниз. Гіґінс заводить, напівспіваючи, напівпозіхаючи, арію з «Дівчини із золотого Заходу». Раптом припиняє співати й вигукує). І де в чорта мої капці, хотів би я знати?

Елайза похмуро дивиться на нього, тоді раптом підводиться й виходить із кімнати. Гіґінс знов позіхає й починає наспівувати. Пікерінґ повертається, несучи в руці вміст поштової скриньки.

Пікерінґ. Самі проспекти, а вам — ось цей любовний лист із графською короною. (Кидає проспекти в камін і вклякає на килимку, спиною до ґраток).

Гіґінс (зиркнувши на «любовного листа»). Лихвар! (Кидає листа слідом за проспектами).

Елайза повертається з парою великих капців без п’ят. Кладе їх на килимок перед Гіґінсом і знов сідає на своє місце, не мовивши й слова.

Гіґінс (знов позіхаючи). О Господи! Що за вечір! Що за компанія! Що за дурне блазнювання! (Нахиляється розшнурувати черевика й помічає капці. Облишує шнурки й дивиться на капці, так ніби вони самохіть з’явилися передним). Ой, вони тут! Отакої!

Пікерінґ (потягуючись). Ну, я таки трохи стомився! Довгий був день. Прийом у саду, званий обід і ще той, останній прийом! Чи не забагато таких розкошів? Але ви виграли свій заклад, Гіґінсе. Елайза зіграла свою роль, та ще й блискуче, правда ж?

Гіґінс (палко). Хвалити Бога, цьому кінець!

Елайзу всю аж пересмикнуло, але чоловіки не помічають її, тож вона опановує себе й знов сидить, мов закам’яніла.

Пікерінґ. Ви нервувалися на прийомі в саду? Я нервувався. А Елайза нібито була спокійнісінька.

Гіґінс. О, вона була спокійна! Я знав, що з нею буде все гаразд. Ні, це я перевтомився: стільки місяців пропихати отаку роботу! Спочатку, поки ми займалися фонетикою, воно було ще цікаво, але потім це мені смертельно набридло. Якби я не змушував себе до цього, то облишив би все ще два місяці тому. Дурна то була затія і вийшла сама докука.

Пікерінґ. Ну що ви! Я на прийомі в саду страшенно хвилювався. Серце моє так калатало, трохи не вискочило з грудей.

Гіґінс. Атож, перші три хвилини і я хвилювався. Та коли побачив, що перемога буде наша і то без бою, то почувся, мовби ведмідь у клітці, який тиняється з кутка в куток знічев’я. А обід — то було ще гірше: добру годину сидіти й запихатися їжею, не мавши з ким і словом перемовитися, крім якоїсь клятої світської дурепи! Ось що скажу я вам, Пікерінґу: такого з мене — годі. Досить створювати штучних герцогинь. Уся ця справа була для мене чистісіньким чистилищем.

Пікерінґ. Ви ж ніколи по-справжньому не поринали в рутину світського життя. (Звільна переходячи до рояля). А мені приємно час від часу зануритися в цю стихію — тоді я молодію знов. Так чи так, а це був успіх — незмірний успіх! Раз чи двічі я був добряче перелякався, бо ж Елайза так добре грала свою роль. Бачите, стільки щирих герцогинь зовсім на це нездатні: вони такі дурні, що гадають, ніби стиль сам собою, від природи, приходить до людей їхнього стану, і не вчаться ніколи. Завжди є щось професійне в тому, коли щось роблять неперевершено добре.

Гіґінс. Атож, саме це й лютить мене до нестями: дурні люди не тямлять свого власного дурного діла. (Підводячись). Але з цим покінчено, й нарешті я можу лягти спати без страху перед завтрашнім днем.

Вираз Елайзиного обличчя віщує лихо.

Пікерінґ. Мабуть, і я піду на боковеньку. І все-таки, це була велика подія — ваш тріумф! Добраніч! (Іде до дверей).

Гіґінс (рушаючи слідом за ним). Добраніч. (Кидає через плече від дверей). Вимкніть світло, Елайзо, і скажіть місіс Пірс, хай не варить мені вранці кави: я вип’ю чаю. (Виходить).

Елайза намагається триматися спокійно, мовби їй байдуже, коли підводиться і йде через кімнату до каміна, щоб вимкнути світло. Але, ще й не дійшовши туди, вона вже ладна була закричати. Сідає в Гіґінсове крісло, міцно стиснувши руками бильця. Зрештою дає серцю волю й кидається на підлогу, корчиться в безсилій люті.

Гіґінс (у гнівному відчаї з-за дверей). І де це в чорта подів я свої капці? (З’являється у дверях).

Лайза (хапаючи капці й один по одному, з усієї сили, шпурляючи в нього). Ось вам ваші капці! І ось! Беріть свої капці й щоб ви цілими днями шукали їх та не знаходили!

Гіґінс (ошелешено). Це що за… (Підходить до неї). Що сталось? Устаньте! (Зводить її на ноги). Щось негаразд?

Лайза (задихано). Все гаразд — у вас. Я виграла ваш заклад, чи не так? То й досить для вас. А я для вас, певне ж, нічого не значу.

Гіґінс. Ви виграли мій заклад! Ви! Самовпевнена комаха! Це я виграв заклад. Нащо ви шпурляли в мене капці?

Лайза. Бо хотіла розбити вам обличчя. Я б вас убила, якби могла, самолюбива ви тварюко! Чом ви не лишили мене там, де підібрали, — на вулиці? Ви дякуєте Богові, що все скінчилося і що тепер ви можете знов викинути мене туди, чи не так? (Несамовито заламує руки, аж хрускають пальці).

Гіґінс (дивлячись на неї з холодним подивом). Створіння таки рознервувалося.

Лайза (із приглушеним зойком люті несамохіть кидається на нього, аби вгородити нігті йому в обличчя)!!!

Гіґінс (схопивши її за зап’ястя). Ах, ви так? Втягніть кігті, кішечко! Як ви смієте показувати мені ваш характер? Сядьте і заспокойтеся. (Грубо кидає її в крісло).

Лайза (знищена його перевагою в силі й вазі). Що буде зі мною? Що буде зі мною?

Гіґінс. Де мені в дідька знати, що буде з вами? І яке це має значення, що буде з вами?

Лайза. Вам байдуже. Я знаю, що вам байдуже. Коли б я оце померла, вам усе одно було б байдужісінько. Я для вас ніщо — навіть оці капці дорожчі вам за мене!

Гіґінс (громовим голосом). Оці капці!

Лайза (з гірким смиренням). Оці капці. Та й яка різниця, з чим мене порівняти: з капцями чи з чимось іншим?

Пауза. Елайза — зламана, без надій. Гіґінс трохи знічений.

Гіґінс (так бундючно, що бундючніш бути не може). Чому ви завели таку мову? Чи смію я спитати: може, ви нарікаєте на те, як тут з вами обходяться?

Лайза. Ні.

Гіґінс. Чи хтось погано повівся з вами? Полковник Пікерінґ? Місіс Пірс? Хтось із слуг?

Лайза. Ні.

Гіґінс. Смію сподіватися, ви не будете стверджувати, ніби я вас кривдив?

Лайза. Ні.

Гіґінс. Радий це чути. (Пом’якшує тон). Можливо, ви перевтомилися від випробувань цього дня. Вип’єте келишок шампанського? (Робить рух у напрямку дверей).

Лайза. Ні. (Згадавши про свої манери, додає). Дякую.

Гіґінс (знову в доброму гуморі). Це у вас накопичилося за кілька останніх днів. Гадаю, це було природньо: ви хвилювалися перед тим прийомом. Але все це вже позаду. (Добродушно поплескує її по плечі — вона корчиться, сахається). Більш нема про що турбуватися.

Лайза. Ні — це для вас більш нема про що турбуватися. (Несподівано підводиться й тікає від нього на лавку біля рояля — сідає і затуляє обличчя руками). О Боже! Як я хочу померти!

Гіґінс (витріщившись на неї в щирому подиві). Чому? Ради Бога, чому? (Розважливо, підходячи до неї). Послухайте мене, Елайзо. Все це ваше роздратування — воно суто суб’єктивне.

Лайза. Я не розумію. Я така невігласка.

Гіґінс. Це вам приверзлося. Нічого лихого, все гаразд. Лягайте спати, як хороша дівчина, проспіться — і все розвіється. Поплачте трішки, помоліться — і вам стане легко й добре.

Лайза. Вашу молитву я вже чула: «Хвалити Бога, цьому кінець!»

Гіґінс (нетерпляче). Ну, а ви хіба ж не хвалите Бога за те, що цій справі настав кінець? Ви тепер вільні й можете робити, що забажаєте.

Лайза (у відчаї зібравши всі свої сили). А на що я годжуся? На що я годжуся після вашої науки? Куди мені подітися? За що братися? Що буде зі мною?

Гіґінс (збагнувши нарешті, в чому річ, але ніскільки не перейнявшись її тривогами). О, то ось що вас турбує! (Закладає руки в кишені й починає походжати, звично брязкаючи вмістом своїх кишень, от ніби з чистого милосердя людського зволив приділити трохи своєї уваги таким дрібницям). Я б на вашому місці не потерпав за це. Мені уявляється, що вам нетяжко буде влаштуватися де-небудь, хоча мені й не спадало на думку, що ви негайно підете від мене. (Вона кидає на нього швидкий погляд, але він не дивиться на неї, бо саме розглядає десертний таріль на роялі й надумує з’їсти яблуко). Знаєте, ви можете вийти заміж. (Відкушує великий шмат яблука й жує, плямкаючи). Бачите, Елайзо, не всі чоловіки — отакі затяті старі парубки, як ми з полковником. Більшість чоловіків залюбки жениться (бідолахи!), а ви ж маєте нічогеньку вроду: часом просто любо на вас подивитись — не зараз, звісно, бо ви все плачете і вигляд у вас бридкий, мов у самої чортиці, а коли ви в доброму настрої і схожі на саму себе, — отоді ви, можна сказати, привабливі. Себто привабливі для чоловіків, котрі схильні до одруження, ви ж розумієте. Лягайте собі спати, відпочиньте гарненько, а тоді встаньте та погляньте на себе в дзеркалі — і ви вже не здаватиметесь самі собі такою дешевою.

Елайза знову дивиться на нього, не мовлячи й слова і не ворушачись. Але він того її погляду зовсім не помічає, з’їдаючи, з виразом надмірної втіхи, своє яблуко, адже воно таки смачне.

Гіґінс (заднім розумом спіймавши геніальну думку). Може, моя мати підшукає вам якого підходящого хлопця.

Лайза. Ми були вище цього там, на розі Тотнем-кортроуд.

Гіґінс (прочнувшись). Що ви хочете цим сказати?

Лайза. Я продавала квіти. Себе не продавала. А зараз, коли ви зробили з мене леді, мені не лишається нічого іншого, як торгувати собою. Краще б ви були залишили мене там, де знайшли.

Гіґінс (рішуче шпурнувши недогризок у камінові ґратки). Дурниці, Елайзо! Не плямуйте людських стосунків усім цим лицемірним ниттям про купівлю-продаж. Ніхто не присилує вас вийти заміж за того, хто вам не до вподоби.

Лайза. Що ж тоді мені робити?

Гіґінс. О, багато чого! Взяти хоча б вашу давню мрію про квітковий магазин. Пікерінґ міг би допомогти вам відкрити магазинчик, адже має купу грошей. (Хихоче). Доведеться йому заплатити за всі ці вбрання, в яких ви красувалися сьогодні, а коли приплюсувати сюди ще плату за прокат коштовностей, то й попрощайся, полковнику, з двома сотнями фунтів! Ну, а півроку тому навіть думка про власний квітковий магазин видалась би вам пустою химерою. Та годі! Все у вас буде гаразд. А мені пора вже залізти в ліжко — диявольськи хочеться спати! До речі, я прийшов сюди по щось, а по що саме — забув.

Лайза. По капці.

Гіґінс. Ах так, звісно! Ви пошпурили їх у мене. (Підбирає капці і йде до дверей, але вона підводиться й заговорює до нього).

Лайза. Перш ніж ви підете, пане…

Гіґінс (упустивши на підлогу капці — вражений таким її звертанням). Що?

Лайза. Я хочу дізнатися: чи моя одежа належить мені, чи полковнику Пікерінґу?

Гіґінс (повернувшись до кімнати з таким виглядом, от ніби її запитання було вершиною дурости). Та на якого чорта здалася вона Пікерінґові?

Лайза. Може, ця одежа знадобиться йому для наступної дівчини, яку ви підчепите для своїх експериментів.

Гіґінс (приголомшений і діткнутий до живого). Оце таке ваше ставлення до нас?

Лайза. Про це я більш нічого не хочу чути. Я лише хочу знати, чи бодай що-небудь належить мені. Адже мою власну одіж спалено.

Гіґінс. Але яке це має значення? Нащо ви зчиняєте через це бучу серед глупої ночі?

Лайза. Я хочу знати, що я можу забрати з собою. Щоб потім мене не звинуватили у крадіжці.

Гіґінс (уражений уже в саме серце). В крадіжці! Як ви могли це сказати, Елайзо? Видно, що вам бракує щирих почуттів.

Лайза. Перепрошую. Я всього лиш проста неосвічена дівчина, і мені в моєму становищі слід бути обачною. Не може бути ніяких щирих почуттів між такими як ви, і такими, як я. Чи не були б ви такі ласкаві, щоб сказати мені, що моє, а що — ні?

Гіґінс (дуже сердито). Можете забирати до дідька все, що є в цьому домі. Окрім коштовностей — їх узято напрокат. Це вас задовольнить? (Крутнувшись на закаблуках, він, украй розгніваний, хоче вийти).

Лайза (упиваючись його гнівом, немов нектаром, і бажаючи допекти йому ще, аби потішитися довше). Стривайте, будь ласка! (Знімає коштовності). Чи не заберете ви оцього на збереження до вашої кімнати? Я не хочу ризикувати — коли б щось не пропало.

Гіґінс (люто). Давайте сюди! (Вона кладе коштовності йому в руки). Якби ці діаманти належали мені, а не ювелірові, я запхнув би їх вам у вашу невдячну горлянку. (Він недбало запихає їх у свої кишені, мимохіть прикрасивши себе кінцями ланцюжків, що стирчать назовні).

Лайза (знімаючи з пальця перстень). Це не ювелірів перстень — це той, що ви купили мені в Брайтоні. Він мені більше не потрібен. (Гіґінс несамовито жбурляє його в камін і так погрозливо обертається до Елайзи, що та, затуливши руками обличчя, припадає до рояля й вигукує). Не бийте мене!

Гіґінс. Бити вас! Ви, нице створіння, як ви тільки сміли таке подумати! Це ви вдарили мене. І вразили в самісіньке серце!

Лайза (тішачись зачаєною радістю). Я рада! Бо хоч трохи відігралась за свою кривду.

Гіґінс (із гідністю, у своєму найкращому професійному стилі). Ви змусили мене втратити самовладання, а цього ще ніколи не траплялося зі мною. Я волію більш нічого не казати цієї ночі. Я йду спати.

Лайза (зухвало). Ви б залишили записочку про каву для місіс Пірс, бо я їй нічого не перекажу.

Гіґінс (сухо). Прокляття на місіс Пірс, на каву і на вас, і (нестримано) хай буде проклята моя власна дурість, що я так щедро тратив своє тяжким трудом призбиране знання та ще коштовний скарб моєї турботи й приязні на безсердечну задрипанку з вулиці! (Виходить із підкреслено добропристойною гідністю, але, не втерпівши, щосили хряскає дверима).

Елайза опускається навколішки на килимок біля каміна й шукає персня. Знайшовши, роздумує хвильку, що з ним робити. Врешті кидає його на десертний таріль і в шаленій лютості біжить нагору. Умеблювання Елайзиної кімнати зросло: тут з’явилася чимала одежна шафа і розкішний туалетний столик. Вона входить і вмикає світло. Підходить до шафи, відчиняє її і дістає сукню для прогулянок, капелюха та пару туфель, кидаючи все це на ліжко. Скидає з себе вечірню сукню й туфлі, тоді бере з шафи обшиті оксамитом плічка, дбайливо вішає на них вечірню сукню й чіпляє плічка з сукнею у шафі, захряскуючи двері. Надягає туфлі, сукню й капелюха — все для прогулянки. Бере з туалетного столика свого наручного годинника й прикріплює його на зап’ясті. Натягує на руки рукавички, бере свою сумочку й зазирає до неї, щоб переконатися, чи є там гаманець, а тоді чіпляє собі на зап’ясток. Рушає до дверей, кожним своїм рухом виказуючи люту рішучість. Востаннє дивиться на себе в дзеркало. Зненацька показує сама собі язика, а тоді виходить із кімнати, вимкнувши електричне світло біля дверей.

Тим часом надворі, на вулиці, безнадійно закоханий Фредді Ейнсфорд-Гіл видивляється на вікна третього поверху, одне з котрих досі світиться.

Світло гасне.

Фредді. Добраніч, люба, люба, люба…

Виходить Елайза, добряче грюкнувши дверима.

Лайза. І що це ви тут робите?

Фредді. Нічого. Чи не кожну ніч я простоюю тут. Це єдине місце, де я почуваюся щасливим. Не смійтеся з мене, міс Дулитл!

Лайза. Не звіть мене «міс Дулитл», чуєте? «Лайза» цілком згодиться для мене. (Не витримує і хапає його за плечі). Фредді, ви не вважаєте мене за безсердечну задрипанку з вулиці, правда ж, ні?

Фредді. О ні, ні, люба! Як це вам спало таке на думку? Ви ж найгарніша, найдорожча…

Він втрачає всяке самовладання й засипає її поцілунками. Вона, спрагла співчуття, відповідає йому. Обоє завмирають в обіймах. З’являється підстаркуватий констебль.

Констебль (обурено). Ану! Ану ж! Ану ж бо!

Закохані квапливо пускають одне одного.

Фредді. Перепрошую, констеблю! Ми ж оце щойно заручилися.

Обоє тікають геть.

Констебль хитає головою, згадуючи свої власні зальоти й розмірковуючи над марнотою людських надій. Несквапною професійною ходою рушає в протилежний бік.

Закохані втікачі потрапляють до Кавендіш-скверу. Тут вони зупиняються обміркувати, куди податися далі.

Лайза (захекано). Не дуже я його злякалася, того поліцая. Але ви відповіли йому як слід.

Фредді. Сподіваюсь, я не збив вас з вашої путі, адже ви кудись хотіли йти. А куди саме?

Лайза. До річки.

Фредді. Чого?

Лайза. Зробити в ній дірку.

Фредді (жахнувшись). Елайзо, люба, що це ви? Що сталось?

Лайза. Та дарма. Тепер вже це не має значення. Адже на всьому світі нікогісінько немає, тільки ми двоє, правда?

Фредді. Ані душі.

Вони дозволяють собі ще раз поцілуватися, і знов їх полохає констебль — цього разу набагато молодший.

2-ий Констебль. Ану ж, ви двоє! Це що таке? Як ви думаєте, де ви знаходитеся? Ану забирайтеся звідсіля: беріть ноги на плечі та гайда!

Фредді. Як ви скажете, пане, — беремо ноги на плечі!

Вони знов біжать і потрапляють до Гановер-скверу; тут зупиняються, аби ще раз порадитись.

Фредді. Ніколи не думав, що з поліцаїв такі жахливі ханжі.

Лайза. Це їхня робота — ганяти дівчат з вулиць.

Фредді. Кудись нам треба прибитися. Не тинятися ж нам по вулицях цілу ніч!

Лайза. А чом би й ні? Про мене, то це просто чудово: вік тинялася б отак!

Фредді. Ох, люба!

Вони цілуються знов, не завваживши, що стиха під’їхало й зупинилося таксі.

Водій. Може, я підвіз би вас із леді кудись, пане?

Вони злякано відсторонюються одне від одного.

Лайза. Ой, Фредді, таксі! Саме те, що нам треба.

Фредді. Але, хай йому всячина, я не маю грошей.

Лайза. Зате я маю чимало. Полковник гадає, що не можна виходити на вулицю без десятка фунтів у кишені. Слухай! Ми їздитимемо в таксі цілу ніч, а вранці я завітаю до місіс Гіґінс — спитати поради, що мені робити. Я все вам розповім у таксі. А поліція там нас не зачепить.

Фредді. Чудесно! Потрясно! (До водія). Вімблдонський пустир! (Їдуть геть).

ДІЯ П’ЯТА

Вітальня місіс Гіґінс. Як і першого разу, вона сидить за письмовим столом. Заходить покоївка.

Покоївка (від порога). Містер Генрі, мем, у холі з полковником Пікерінґом.

Місіс Гіґінс. Ну, то ведіть їх нагору.

Покоївка. Вони засіли за телефон, мем. Дзвонять у поліцію, здається.

Місіс Гіґінс. Що?!

Покоївка (трохи підступивши до господині й стишивши голос). Містер Генрі сам на себе не схожий, мем. Я подумала: треба б вам сказати.

Місіс Гіґінс. Коли б ви мені сказали, що містер Генрі сам на себе схожий, я б тоді здивувалася дужче. Скажіть їм, хай ідуть сюди, коли скінчать з поліцією. Певне, він щось загубив.

Покоївка. Добре, мем. (Рушає).

Місіс Гіґінс. Та спершу підніміться нагору й попередьте міс Дулитл, що містер Генрі й полковник тут. Попросіть її, щоб не сходила вниз, поки я не пошлю по неї.

Покоївка. Добре, мем.

Гіґінс удирається до кімнати. Він і справді, як сказала покоївка, сам на себе не схожий.

Гіґінс. Слухай, мамо: це ж чортівня якась!

Місіс Гіґінс. Так, любий. Доброго ранку. (Він стримує свою нетерплячість і цілує матір, а покоївка тим часом виходить). Що скоїлось?

Гіґінс. Елайза дременула геть.

Місіс Гіґінс (спокійно, не відриваючись від свого писання). Либонь, ти налякав її.

Гіґінс. Налякав її! Дурниці! Вчорашньої ночі ми, як завжди, залишили її, щоб вона повимикала світло і все таке, а вона, замість лягти спати, перевдяглася та й подалася геть. Ліжко її лишилось неторкане. Десь перед сьомою вранці вона приїхала в таксі забрати свої речі, й та дурепа місіс Пірс, не сказавши мені й слова, віддала їй усе! Що мені тепер робити?

Місіс Гіґінс. Мабуть, обходитися без неї, Генрі. Дівчина має повне право піти собі — коли завгодно й куди завгодно.

Гіґінс (неуважливо ходячи туди-сюди по кімнаті). Але ж я не можу нічого знайти! Я не пам’ятаю, про що з ким і на коли домовився. Я… (Входить Пікерінґ. Місіс Гіґінс кладе ручку й відсувається від столу).

Пікерінґ (тиснучи руку господині). Доброго ранку, місіс Гіґінс. Генрі вже сказав вам? (Сідає на отоманку).

Гіґінс. Що каже той осел-інспектор? Ви запропонували винагороду?

Місіс Гіґінс (підводячись, вражена і обурена). Невже ви хочете сказати, що заявили на Елайзу в поліцію?

Гіґінс. Авжеж! А нащо ж тоді поліція? І що ще нам лишалося робити? (Сідає в єлизаветинське крісло).

Пікерінґ. Інспектор дуже прискіпувався. Здається, він запідозрив нас у якихось безчесних намірах.

Місіс Гіґінс. Ну звісно ж, запідозрив! Яке ви мали право заявляти на дівчину в поліцію, от ніби вона злодійка, чи загублена парасоля, чи ще там щось? Подумати тільки! (Вельми сприкрена, сідає знову).

Гіґінс. Але ж нам треба знайти її!

Пікерінґ. Знаєте, місіс Гіґінс, ми не можемо допуститися, щоб вона отак пішла від нас. Що ж нам треба було ще робити?

Місіс Гіґінс. У вас обох не більше розуму, ніж у двох малих дітей. Чому…

Уриваючи розмову, заходить покоївка.

Покоївка. Містере Генрі, там один пан дуже хоче вас бачити. Він був прийшов на Вімпол-стріт, а звідти його направили сюди.

Гіґінс. Хай йому абищо! Я зараз нікого не приймаю. А хто він?

Покоївка. Такий собі містер Дулитл, пане.

Пікерінґ. Дулитл? Тобто сміттяр?

Покоївка. Сміттяр? О ні, пане: це джентльмен.

Гіґінс (схвильовано зриваючись на ноги). Клянусь святим Георгієм, Піку, це — котрийсь із її родичів, до якого вона прибилася. Хтось такий, про кого ми нічого не знаємо. (До покоївки). Швиденько давайте його сюди!

Покоївка. Добре, пане. (Виходить).

Гіґінс (захоплено, підходячи до матері). Шляхетні родичі! Оце вже почуємо щось цікавеньке! (Сідає в чіпендейлівське крісло).

Місіс Гіґінс. Ви знаєте кого-небудь із її рідні?

Пікерінґ. Тільки батька — ми вам розповідали про нього.

Покоївка (оголошує). Містер Дулитл! (Виходить).

Входить Дулитл. Він розкішно вбраний, мовби для великосвітського весілля — може, і справді він жених. Квітка в петельці, сліпучий шовковий циліндр, лаковані туфлі довершують ефект. Він такий заклопотаний справою, в якій прийшов, що й не помічає місіс Гіґінс. Він іде просто до Гіґінса, обрушуючи на нього потік пристрасних докорів.

Дулитл (показуючи пальцем на себе). Погляньте сюди! Бачите оце? Це все ви наробили!

Гіґінс. Що я наробив, чоловіче?

Дулитл. Ось це, кажу ж вам! Погляньте на мене. Гляньте на цього циліндра. Гляньте на цей фрак!

Пікерінґ. Чи не Елайза купила вам одяг?

Дулитл. Елайза? Ні, не вона. Чого б це Елайза купувала мені одяг?

Місіс Гіґінс. Доброго ранку, містере Дулитле! Може, ви сядете?

Дулитл (жахнувшись, коли до нього дійшло, що він не побачив господині). Прошу пробачення, мем! (Підходить до неї й тисне простягнену йому руку). Дякую вам! (Сідає на отоманку, по праву руч від Пікерінґа). Я такий переповнений тим, що мене спіткало, аж більш ні про що думати не можу.

Гіґінс. Що ж у дідька вас спіткало?

Дулитл. Я б і не нарікав, коли б воно просто впало на мене та й годі: будь-що може трапитися з будь-ким, і ніхто в тому не винен, крім Провидіння, як ви б сказали. Але ж це таке, що саме ви завдали мені: так, ви, ви, Енрі Іґінсе!

Гіґінс. Ви знайшли Елайзу?

Дулитл. А ви її загубили?

Гіґінс. Так.

Дулитл. То вам ще поталанило, еге ж! Не знайшов я її. Та вона сама хутенько мене знайде — після того, що ви мені зробили.

Місіс Гіґінс. Що ж зробив вам мій син, містере Дулитле?

Дулитл. Що зробив мені? Занапастив мене. Розбив моє щастя. Зв’язав мене й кинув у лабети буржуйської моралі.

Гіґінс (підводячись нетерпляче й стаючи над Дулитлом). Ви марите! Ви п’яні. Ви з глузду з’їхали. Я дав вам п’ять фунтів. По тому я мав ще дві розмови з вами, по півкрони за годину. А відтоді я вас у вічі не бачив.

Дулитл. Ого! То я п’яний? З глузду з’їхав? А скажіть мені ось що. Писали ви чи не писали листа в Америку одному старому нікчемі, що давав п’ять мільйонів на заснування по всьому світі товариств Моральної Реформи й просив вас винайти для нього всезагальну мову?

Гіґінс. Як? Езра Ді Воннафеллер? Він же помер! (Знов сідає, мов падає).

Дулитл. Еге ж, він помер, а я через нього став пропащою людиною. А зараз скажіть: писали чи не писали ви йому листа, де сказали, що найоригінальніший у сьогоднішній Англії мораліст, наскільки вам відомо, це — Альфред Дулитл, простий сміттяр?

Гіґінс. Ну, я пригадую, що після вашого першого візиту я був утнув якийсь такий дурний жарт.

Дулитл. Ах! Ви можете собі називати це дурним жартом. А цей ваш жарт накрив мене, мов віко труни. Той мільйонер раденький був нагоді показати, що вони, американці, не те, що ми: вони, мовляв, визнають і шанують людину за її заслуги, хай там до якого низького класу вона належить. Тож і записано тепер чорним по білому в його триклятому заповіті — завдяки вашому, Енрі Іґінсе, дурному жартові! — що він лишає мені пай на три тисячі річного прибутку в його «Тресті легкотравного сиру» за умови, що я читатиму лекції для його «Воннафеллерової світової ліги Моральної Реформи», коли мене попросять, але не частіше шести разів на рік.

Гіґінс. Та невже? Ф’ю! (Раптово просяявши). Ото утнув, чортяка!

Пікерінґ. Нічого страшного, Дулитле. Вас навряд чи й двічі попросять.

Дулитл. Та я не проти лекцій. Я їм таку лекцію прочитаю, що аж посиніють, — прочитаю і оком не змигну. Я тільки проти того, що з мене зробили джентльмена. Хто просив його робити з мене джентльмена? Я був собі щасливий. Був вільний. Коли мені потрібні були гроші, я міг попросити в кого завгодно — отак, як вициганив у вас, Енрі Іґінсе. А тепер немає мені спокою, зв’язаний я по руках і по ногах, і всяк вимагає у мене грошей. «Це ж вам поталанило!» — запевняє мене мій повірник. «Невже? — я йому. — Ви хочете сказати, що поталанило вам!» — ось що я йому кажу. Коли я був убогий і мусив одного разу найняти адвоката — коли в моєму возику знайшли дитячу коляску, — то він раз — і визволив мене, раз — і відгородився від мене, раз — та й здихався мене. Те саме й з лікарями: витрусять тебе з лікарні, ще й на ноги не поставивши. Так це ж було хоч надурняк. А зараз ті дохтури знайшли в мене тисячу болячок і сказали: медичний огляд двічі на день, а як ні — тут тобі й смерть. У моєму власному домі двічі не дають і пальцем поворухнути, щоб я сам себе обслужив: хтось інший повинен це зробити — і взяти за це з мене. Рік тому я не мав ніякої рідні в світі, окрім хіба двох-трьох, та й ті знатися не хотіли зі мною. А нині маю п’ятдесят родичів, і жодне з того кагалу не має бодай доброго тижневого заробітку. І мушу я жити заради інших, а не заради самого себе: ось яка вона, буржуйська мораль! Ви кажете, що загубили Елайзу? Та ви не хвилюйтеся: б’юсь об заклад, вона вже досі стукає в мої двері. А не зробився б я респектабельним, вона б собі квіточки продавала та й була б сита. А наступним вимагачем, хто присмокчеться до моїх грошей, станете ви, Енрі Іґінсе. Бо мені доведеться навчитися у вас розмовляти по-буржуйському, замість шпарити звичайною англійщиною. Ось що вам випадає, і я смію припустити, що саме заради цього ви й заварили цю кашу.

Місіс Гіґінс. Але ж, дорогий містере Дулитле, вам зовсім не треба терпіти все це, якщо у вас це справді щиро. Ніхто не змусить вас прийняти цей спадок. Ви можете відмовитися від нього. Чи не так, полковнику Пікерінґу?

Пікерінґ. Здається, так.

Дулитл (зм’якшуючи тон із поваги до дами). У тім-то й трагедія, мем. Легко сказати: кинь це, а зробити — не стає духу. А в кого з нас стане того духу? Всі ми залякані. Залякані, мем, такі вже ми є. Бо що я матиму на старості літ, коли відмовлюся від цього? Робітний дім? Мені вже доводиться підфарбовувати свою чуприну, щоб роботи не втратити. Був би я «достойним» злиднем та наскладав би трохи, то я міг би й відмовитися; але, з другого боку, чого б мені в такому випадку відмовлятися, адже що достойний бідняк, що мільйонер — одне щастя. Та де їм знати, що таке щастя! А я, один із недостойних бідняків, не мав досі нічого спільного з личиною злидаря, — так ось тобі! Ці розпрокляті три тисячі на рік закидають мене у буржуйський клас. (Даруйте мені такий вираз, мем, але ви б самі його вжили, коли б вас, як мене, довели до цього). Хоч круть, хоч верть, а не відкрутишся, не відвертишся, бо ж вибору немає, коли на тебе з одного боку чигає Щіля робітного дому, а з другого — Хир-Біда буржуйства, і на робітний дім не стає духу. Авжеж, я заляканий та й годі. Зламаний. Куплений. Щасливіші за мене возитимуться з моїм сміттям і дертимуть із мене на чай, а я тільки дивитимуся безпорадно та заздритиму їм. І все це наслав на мене ваш син! (Замовкає від надміру почуттів).

Місіс Гіґінс. Ну, я вельми рада, що ви не збираєтеся робити ніяких дурниць, містере Дулитле. Це ж вирішує питання Елайзиного майбутнього. Тепер ви спроможні її забезпечити.

Дулитл (із печальним самозреченням). Атож, мем, тепер усі сподіваються, що я всіх забезпечу — з тих трьох тисяч на рік.

Гіґінс (зірвавшись на ноги). Дурниці! Він не зможе забезпечити Елайзу. Він не має права забезпечувати її. Бо вона йому не належить. Я заплатив йому за неї п’ять фунтів. Дулитле! Або ви чесний чоловік, або ж мерзотник.

Дулитл (виказуючи терпимість). Трохи такий, а трохи — такий, Енрі, як і всі люди: у мені є всього потроху.

Гіґінс. Ну, ви ж узяли ті гроші за дівчину? Значить, не маєте права забрати її!

Місіс Гіґінс. Генрі, не дурій! Як хочеш знати, де Елайза, то вона тут, нагорі.

Гіґінс (вражено). Нагорі!!! То я хутенько спущу її вниз. (Рішуче прямує до дверей).

Місіс Гіґінс (підводячись і йдучи слідом за ним). Заспокойся, Генрі. Сядь.

Гіґінс. Я…

Місіс Гіґінс. Сядь, любий, і вислухай мене.

Гіґінс. Ну добре, добре, добре! (Немилосердно падає на отоманку, обличчям до вікон). Але ви могли б сказати це нам іще півгодини тому.

Місіс Гіґінс. Елайза прийшла до мене вранці. Вона розповіла мені, як нелюдяно ви обійшлися з нею.

Гіґінс (знов підскакуючи). Що?!

Пікерінґ (і собі підводячись). Дорога місіс Гіґінс, повірте, це вона нарозказувала вам вигадок. Ми не обходилися з нею нелюдяно. Ми ж їй майже нічого не сказали, і попрощалися дуже тепло. (Обертаючись до Гіґінса). Гіґінсе, ви часом не нагрубили їй після того, як я пішов спати?

Гіґінс. Якраз навпаки. Це вона пошпурила мої капці мені в обличчя. Вона повелася грубо, грубіше бути не може. Я ж не дав їй ані найменшого приводу. Тільки зайшов до кімнати і ще й слова не вимовив, як лясь! лясь! — капці мені по обличчю. А вже що наговорила — жах один!

Пікерінґ (приголомшено). Але чому? Що ми їй заподіяли?

Місіс Гіґінс. Мабуть, я досить добре знаю, що ви заподіяли. Дівчина від природи має чулу, ніжну душу, так мені здається. Правда, містере Дулитле?

Дулитл. Вона дуже ніжна душа, чуле серце. У мене вдалася.

Місіс Гіґінс. Ото ж бо. Вона прихилилася до вас обох. Вона дуже тяжко працювала на тебе, Генрі. Навряд чи ти цілком усвідомлюєш, що означає розумова робота для дівчини її класу. Так от, здається мені, що, коли настав великий день випроби і вона для тебе сотворила це чудо, без жодної помилки, ви обидва сиділи собі там і хоч би слово кинули їй! Ні, ви ліниво перемовлялися, які ви раді, що все це скінчилося, та як вам остогидла уся ця справа. І ти ще дивуєшся, Генрі, що вона пошпурила в тебе капцями? Я б на її місці пожбурила в тебе кочергу.

Гіґінс. Нічого ми не сказали — ото тільки, що потомилися і хочемо спати. Правда ж, Піку?

Пікерінґ (знизуючи плечима). Ото й всього.

Місіс Гіґінс (іронічно). Ви цілком певні?

Пікерінґ. Абсолютно. Ми й справді більш нічого не казали.

Місіс Гіґінс. Ви ж не подякували їй, не похвалили, не висловили свого захоплення, не сказали, що вона все виконала просто блискуче.

Гіґінс (нетерпляче). Але ж вона й сама все це знала! Ми й справді не виголошували перед нею вітальних промов — якщо ви це маєте на увазі.

Пікерінґ (караючись докорами сумління). Може, ми були трохи неуважливі. Дуже вона гнівається?

Місіс Гіґінс (вертаючись на своє місце за письмовим столом). Ну, мені видається, вона вже не вернеться назад, на Вімпол-стріт, надто тепер, коли містер Дулитл виявився спроможним підгримувати той статус, який ви їй накинули. Але вона каже, що залюбки побачиться з вами на дружніх засадах, щоб пустити минуле в непам’ять: що було — те загуло.

Гіґінс (розлючено). На дружніх засадах? Святий Георгію! Хо!

Місіс Гіґінс. Якщо ти, Генрі, пообіцяєш чемно поводитися, то я попрошу її сюди спуститись. Якщо ні — йди краще додому, бо вже й так забрав у мене чимало часу.

Гіґінс. Ну та гаразд! Дуже добре. Піку! Гляди, поводься чемно! Приберімо наші найкращі недільні манери заради цього створіння, яке ми витягли з грязюки. (Сердито падає в єлизаветинське крісло).

Дулитл (протестуючи). Ну, ну, Енрі Іґінсе! Зважайте хоч трохи на мої буржуйські почуття.

Місіс Гіґінс. Пам’ятай про свою обіцянку, Генрі! (Натискає кнопку дзвінка на письмовому столі). Містере Дулитле, будьте ласкаві на хвильку вийти на балкон! Я не хочу, щоб Елайзу приголомшили ваші новини, поки вона не з’ясує своїх стосунків із цими двома чоловіками. Не заперечуєте?

Дулитл. Як скажете, пані. Все, що завгодно, аби допомогти Енрі зняти її з моєї шиї. (Виходить через вікно на балкон).

На дзвінок приходить покоївка. Пікерінґ сідає на Дулитлове місце.

Місіс Гіґінс. Будь ласка, попросіть міс Дулитл спуститися до нас.

Покоївка. Добре, мем. (Виходить).

Місіс Гіґінс. Ну ж бо, Генрі, будь чемний.

Гіґінс. Я поводжуся абсолютно чемно.

Пікерінґ. Він старається з усіх сил, місіс Гіґінс.

Пауза. Гіґінс закидає голову на спинку крісла, простягає ноги й починає свистіти.

Місіс Гіґінс. Генрі, дорогесенький, ти в цій позі аж ніяк не виглядаєш пристойно.

Гіґінс (сідаючи прямо). А я ж і не старався виглядати пристойно, мамо.

Місіс Гіґінс. Це не має значення, любий. Просто я хотіла, щоб ти заговорив.

Гіґінс. Чому?

Місіс Гіґінс. Тому що ти ж не можеш одночасно говорити і свистіти.

Гіґінс стогне. Знов западає стомлива пауза.

Гіґінс (з нетерплячки зриваючись на рівні ноги). І де в чорта оте дівчисько? Чи нам цілий день її дожидати?

Входить Елайза — осяйна, впевнена в собі, справляючи приголомшливо переконливе враження своєю невимушеною розкутістю. В руках у неї кошик із шиттям — видно, що почувається вона, як удома. Пікерінґ такий ошелешений, що забув навіть підвестися.

Лайза. Гау ду ю ду, професоре Гіґінсе? Чи ж ви при доброму здоров’ї?

Гіґінс (давлячись). Чи я… (Не може більше мовити й слова).

Лайза. Та при здоров’ї, а як же ще — ви ж ніколи не хворієте. Дуже рада бачити вас знов, полковнику Пікерінґу. (Той квапливо підводиться, і вони тиснуть одне одному руки). Ну й холодний сьогодні ранок, правда? (Сідає по праву руч від полковника. Той і собі сідає поруч неї).

Гіґінс. Не смійте випробовувати цю гру на мені. Я навчив вас цього, тож воно не про мене. Вставайте і марш додому! Годі клеїти дурня. (Елайза бере з кошика полотнину й починає вишивати, не звертаючи ані найменшої уваги на цей вибух гніву).

Місіс Гіґінс. Дуже мило, Генрі, краще й не скажеш. Яка жінка устоїть, коли її отак припрошують!

Гіґінс. Облиште її, мамо. Хай вона говорить сама за себе. Тоді ви зразу ж переконаєтеся, що вона не має жодної думки, якої я не вклав би в її голову, чи слова, якого б я не вложив їй в уста. Кажу ж вам, я витворив оцю досконалість із пожмаканої капустини, яку підібрав у Ковент-Ґардені. А тепер вона корчить тут переді мною витончену леді.

Місіс Гіґінс (спокійно). Гаразд, любий, але ж ти сядеш, правда?

Гіґінс розлючено сідає.

Лайза (до Пікерінґа, ніби й не помічаючи Гіґінса, і водночас спритно орудуючи голкою). Чи ж ви, полковнику Пікерінґу, вже назовсім одцураєтеся од мене тепер, коли експеримент закінчено?

Пікерінґ. О, не кажіть так! Ви не повинні думати, що то був експеримент. Мене, принаймні, це слово прикро вражає…

Лайза. Ну! Я всього лиш пожмакана капустина…

Пікерінґ (імпульсивно). Ні!

Лайза (продовжуючи незворушно)…але я настільки завдячую вам, що почувалася б вельми нещасною, коли б ви мене забули.

Пікерінґ. Такі до мене слова — це дуже мило з вашого боку, міс Дулитл.

Лайза. І це не тому, що ви платили за мої сукні. Я знаю, що ви всіх щедро обдаровуєте грішми. Але тільки від вас я навчилася справді гарних манер — бо ж саме гарні манери роблять із жінки справжню леді, чи не так? Бачите, вони мені давалися дуже нелегко, бо переді мною всякчас був приклад професора Гіґінса. Я була так вихована, що поводилася геть як він: нездатна стримуватися, вдавалася до лайки, коли щось хоч трохи мене зачіпало. І я б так ніколи й не довідалася, що леді і джентльмени поводяться зовсім інакше, коли б вас не було поруч.

Гіґінс. Ну-ну!

Пікерінґ. О, це, знаєте, у нього просто так виходить. Він це ненавмисне.

Лайза. Ох, я теж ненавмисне поводилася так, коли була квіткаркою. Просто у мене так виходило. Але ж, бачите, я саме так поводилася, і в цьому, зрештою, полягає різниця.

Пікерінґ. Безперечно. І все ж, саме він навчив вас правильно розмовляти, а я, самі знаєте, цього не зумів би.

Лайза (байдужим тоном). Звісно — але ж це його фах.

Гіґінс. Прокляття!

Лайза (продовжуючи). Це було щось таке, ніби я вчилася модного танцю, — більш нічого. Але чи знаєте ви, з чого починалося моє справжнє виховання?

Пікерінґ. Із чого ж?

Лайза (облишивши на мить шиття). Із «міс Дулитл» — так ви звернулися до мене того дня, коли я вперше прийшла на Вімпол-стріт. Із цього почалась моя самоповага. (Знову береться до шиття). І ще було сто таких дрібничок, яких ви й не завважували, бо все це у вас виходить само собою. От я зайшла — ви підвелися; скинули капелюха переді мною на вулиці; відчинили мені двері…

Пікерінґ. Ну, це просто ніщо.

Лайза. Так — але ці дрібнички засвідчували, що ви шануєте мене і маєте за щось краще, ніж якась посудниця, хоча, звісно ж, я знаю, ви б так само ставилися й до посудниці, коли б її запустили до вітальні. Ви ніколи не роззувалися при мені в їдальні.

Пікерінґ. Не слід ображатися на нього за це. Гіґінс роззувається де завгодно в домі.

Лайза. Я знаю. І не звинувачую його. Просто так воно у нього виходить, правда ж? Але для мене було так важливо, що ви цього не робите! Бачите, коли по щирій правді, то, не беручи до уваги речей, що їх будь-хто може набути (гарно вдягатися, чисто розмовляти і все таке), — різниця між леді й квіткаркою полягає не в тому, як вона поводиться, а як до неї ставляться. Я довіку буду квіткаркою для професора Гіґінса, бо він з самого початку ставиться до мене як до квіткарки й вічно так ставитиметься. Але я знаю, що можу бути для вас леді, бо ви повсякчас ставитеся до мене як до леді й завжди будете ставитися до мене так.

Місіс Гіґінс. Будь ласкав, Генрі, не скрегочи зубами.

Пікерінґ. Дуже приємно чути це від вас, міс Дулитл.

Лайза. І мені хотілося б, щоб відтепер ви звали мене Елайзою, якщо ви не проти.

Пікерінґ. Дякую вам, Елайзо, — залюбки!

Лайза. А ще мені хотілося б, щоб професор Гіґінс звав мене «міс Дулитл».

Гіґінс. Швидше я пошлю вас до чорта.

Місіс Гіґінс. Генрі! Генрі!

Пікерінґ (сміючись). Чом би й вам не «жарґонути» його? Не терпіть кривди. Це буде йому на користь.

Лайза. Не можу. Колись я дала б йому одкоша, але зараз не можу знов зійти до цього. Пам’ятаєте, ви розповідали мені, що коли дитину привезти на чужину, вона за кілька тижнів вивчить місцеву мову й забуде свою, рідну. Що ж, і я — дитина у вашій країні. Я забула свою мову й розмовляти вмію тепер тільки по-вашому. Так, я по-справжньому порвала з Тотнем-корт-роуд. Із цим покінчено — після того, як я пішла з Вімпол-стріт.

Пікерінґ (дуже стривожено). О! Але ж ви повернетеся на Вімпол-стріт, правда? І простите Гіґінса?

Гіґінс (підводячись). Вона простить? Чорта з два! Та нехай іде собі. Хай сама переконається, що без нас їй не прожити. Без моєї підтримки вона через три тижні знов скотиться на дно.

В центральному вікні з’являється Дулитл. Докірливо й з гідністю дивлячись на Гіґінса, він мовчки, звільна підходить до дочки, яка, сидячи спиною до вікна, не здогадується про його наближення.

Пікерінґ. Він невиправний, Елайзо. Але ж ви не скотитесь на дно, правда?

Лайза. Ні, тепер уже ні. Ніколи більше! Свій урок я добре вивчила. Мені не віриться, що я змогла б видати хоч один із тих моїх колишніх звуків, навіть коли б захотіла. (Дулитл торкає її за ліве плече. Побачивши такого розкішно вбраного батька, вона втрачає враз усе своє самовладання і впускає шиття на підлогу). А-а-а-а-а-ах-оу-ох!

Гіґінс (переможно горланячи). Ага! Ось так: А-а-а-аа-ахоуох! А-а-а-а-а-ахоуох! А-а-а-а-а-ахоуох! Перемога! Перемога! (Падає на диван, пихато згорнувши руки на грудях і широко розставивши ноги).

Дулитл. Чи то ж її вина в тому? Не дивися на мене так, Елайзо. Це не я придумав. До мене припливло трохи грошенят.

Лайза. Цим разом, тату, ти дібрався, либонь, до мільйонера.

Дулитл. Таки так. Але сьогодні я вбрався для особливої нагоди. Йду до церкви святого Георгія, на Ганновер-сквер. Твоя мачуха виходить за мене заміж.

Лайза (сердито). І ти опустишся до того, що одружишся з тією ницою простачкою?

Пікерінґ (лагідно). Він повинен одружитися з нею, Елайзо. (До Дулитла). Чому ж вона передумала?

Дулитл (сумовито). Злякалась, батечку. Злякалася. Буржуйська мораль схопила ще одну жертву. Може, ти надягнеш капелюшка, Елайзо, та сходиш подивишся, як мене обкрутять?

Лайза. Якщо полковник каже, що треба, то я… я… (мало не плачучи) я поступлюся гідністю. А вона, певне, облає мене за мою добрість.

Дулитл. Не бійся, дочко: нині вона вже ні з ким не свариться, бідолашка! Респектабельність її зламала, забрала все завзяття.

Пікерінґ (легенько стискаючи Елайзиного ліктя). Будьте милосердні до них, Елайзо. Удайте, що нічого й не було лихого.

Лайза (ледь усміхаючись полковникові крізь сльози). Та гаразд уже — просто, щоб показати, що між нами немає зла. За мить я буду готова. (Виходить).

Дулитл (підсідаючи до Пікерінґа). Полковнику, чогось я нервуюся як ніколи через цю церемонію. Чи не могли б ви прийти й підтримати мене в цій випробі?

Пікерінґ. Але ж, чоловіче, хіба ви вже не проходили колись цієї випроби? Адже ви одружувалися з Елайзиною матір’ю.

Дулитл. Хто вам це сказав, полковнику?

Пікерінґ. Ну, ніхто не казав. Але я виснував… цілком природно…

Дулитл. Ні, полковнику, аж ніяк неприродно: це звичай буржуїв, достойних. А я завжди чинив, як годиться недостойному. Тільки ви нічого не кажіть Елайзі. Бо вона не знає — з делікатности я ніколи не говорив їй про це.

Пікерінґ. Цілком слушно. То й годі про це, якщо ви не проти.

Дулитл. То ви прийдете до церкви, полковнику, й простежите, щоб мене обкрутили за всіма правилами?

Пікерінґ. Залюбки. Тільки чи буде там якась користь із такого старого парубка, як я?

Місіс Гіґінс. А можна й мені прийти, містере Дулитле? Я дуже шкодуватиму, якщо не побуваю на вашому весіллі.

Дулитл. Ця ваша добрість — така велика честь для мене, мем! Та й моїй бідолашній старій буде надзвичайно приємно. Останнім часом вона так сумує, жалкуючи за тими щасливими днями, яких не вернути.

Місіс Гіґінс (підводячись). Я замовлю карету й сама приготуюсь. (Чоловіки всі, крім Гіґінса, підводяться). Це у мене забере не більше п’ятнадцяти хвилин. (Коли вона рушає до дверей, до кімнати заходить Елайза — в капелюшку й застібаючи рукавички). Елайзо, я їду до церкви, на вінчання до вашого батька. Беру двомісну карету, тож вам краще поїхати зі мною. А полковник Пікерінґ може пройтися разом із женихом.

Місіс Гіґінс виходить. Елайза виходить на середину кімнати й зупиняється між центральним вікном та отоманкою. До неї підходить Пікерінґ.

Дулитл. Жених! Що за слово! Вимовиш його — і втямиш так добре, що краще й не треба, на що йдеш. (Бере циліндра й рушає до дверей).

Пікерінґ. Поки я ще тут, Елайзо, простіть уже Гіґінса та пообіцяйте, що вернетеся до нас!

Лайза. Навряд чи тато дозволить мені. Чи як, тату?

Дулитл (печально, але великодушно). Дуже хитру штуку зіграли вони з тобою, Елайзо, оці двоє гравців. Був би хоч хтось один із них, ти б могла взяти його на гачок. Але ж, бач, їх двоє, і вони ніби прикривали один одного. (До Пікерінґа). Спритно втягли ви її, полковнику, але я не маю на вас зла, бо й сам учинив би так само. Всеньке моє життя я ставав жертвою як не тієї, то тієї жінки, тож я не серджуся на вас, що ви двоє користаєтеся зі своєї переваги над Елайзою. Я в це не втручатимуся. Пора вже, ходімо, полковнику. Бувайте, Енрі. До зустрічі в церкві, Елайзо. (Виходить).

Пікерінґ (благально). Ну ж бо, лишіться з нами, Елайзо! (Виходить слідом за Дулитлом).

Аби не зоставатися наодинці з Гіґінсом, Елайза виходить на балкон. Він устає і собі йде на балкон. Вона негайно повертається в кімнату, прямуючи до дверей, але він швидко проходить по балкону й переймає її, затуливши спиною двері.

Гіґінс. Годі-бо, Елайзо, адже ви трохи відігрались, як ви кажете, за свою кривду. Чи не досить? Чи не пора взятися за розум? Чи, може, вам іще мало?

Лайза. Вам треба, щоб я повернулась тільки на те, аби підбирати ваші капці, терпіти вашу лайку і взагалі бути у вас на побігеньках?

Гіґінс. Я зовсім не сказав, що хочу, щоб ви повернулись.

Лайза. Ах, так! Тоді про що ж ми говоримо з вами?

Гіґінс. Про вас — не про мене. Якщо ви повернетеся назад, я обходитимуся з вами так само, як обходився досі. Я не можу змінити свою натуру й не маю наміру міняти манери. А манери мої точнісінько такі самі, як і в полковника Пікерінґа.

Лайза. Неправда. Він обходиться із квіткаркою, немов з герцогинею.

Гіґінс. А я обходжуся з герцогинею так, неначе вона — квіткарка.

Лайза. Розумію. (Зосереджено вертається й сідає на отоманку лицем до вікна). До всіх однаково.

Гіґінс. Саме так.

Лайза. Як мій батько.

Гіґінс (осміхаючись трохи присоромлено). Не у всьому приймаючи це порівняння, скажу, Елайзо: так, це правда, ваш батько не сноб, і він чудово почуватиметься будь-де в житті, хоч би куди його прикликала химерна його доля. (Поважно). Великий секрет, Елайзо, полягає не в тому, щоб мати погані чи добрі там манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манір з усіма людськими душами; коротше, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує всезагальна рівність.

Лайза. Амінь. Ви природжений проповідник.

Гіґінс (роздратовано). Річ не в тому, буцім я грубо обходжуся з вами, а в тому, що я ніколи й ні з ким не буваю інший.

Лайза (з несподіваною відвертістю). Мені байдуже, як ви обходитеся зі мною. Я можу не звертати уваги на вашу лайку. Не звертала б уваги й на побої — били мене й до вас. Але (встаючи й дивлячись йому просто у вічі) я не хочу, щоб мене топтали під ноги.

Гіґінс. Тоді геть з дороги — бо я не зупинюся перед вами. Ви так говорите про мене, немовби я — автобус.

Лайза. Ви ж і є автобус: усі розбігаються, кидаються врозтіч перед вами, а вам начхати на всіх. Але я можу обійтися без вас — ще й як обійдуся, не думайте.

Гіґінс. Знаю, що можете обійтися. Сам казав вам про це.

Лайза (скривджена, тікає від нього на другий бік отоманки, повернувшись обличчям до каміна). Знаю і пам’ятаю ваші слова, бездушна ви людино. Ви хотіли позбутися мене.

Гіґінс. Брешете.

Лайза. Дякую. (Сідає з підкресленою гідністю).

Гіґінс. А ви ніколи не питали самі себе, чи я зможу обійтися без вас?

Лайза (серйозно). Не старайтеся перехитрувати мене. Таки доведеться вам обходитися без мене.

Гіґінс (зверхньо). І обійдусь. Без усіх обійдуся. Я маю свою власну душу — мою іскру божественного вогню. Але (з несподіваним смиренням) мені бракуватиме вас, Елайзо. (Сідає біля неї на отоманку). Мене дечого навчили ваші ідіотські ідеї — признаюся в цьому покірливо і вдячно. А ще я звик до вашого голосу й вигляду. Вони мені, як-не-як, подобаються.

Лайза. Ну, перше є у вас на фонографі, а друге — в альбомі з фотографіями. Коли знудьгуєтеся без мене, можете увімкнути машину. У машини немає почуттів, їй не можна завдати болю.

Гіґінс. Але мені не увімкнути вашої душі. Лишіть мені вашу душу, а голос та обличчя можете забрати геть. Вони — не ви.

Лайза. О, ви диявол! Ви можете завиграшки скрутити серце дівчині, достоту як хтось інший міг би скрутити їй руки, щоб завдати болю. Місіс Пірс остерігала мене. Скільки разів пробувала вона піти від вас, але щоразу в останню мить ви обводили її круг пальця. А вам начхати на неї. І до мене вам байдужісінько.

Гіґінс. Мені не байдуже до життя, до людськости, а ви — часточка людськости, що трапилася мені на шляху, вбудувалася в мій дім. І чого ще треба вам чи будь-кому?

Лайза. А мені байдуже до тих, кому байдуже до мене.

Гіґінс. Торгашеські засади, Елайзо. От як (з професійною точністю відтворюючи її ковентґарденську вимову) «придавать хвіялки», чи не так?

Лайза. Не знущайтеся з мене. З вашого боку це ницість — знущатися з мене.

Гіґінс. Я ніколи в житті ні з кого не знущався. Знущання не личить ані самій людині, ані її душі, просто я висловлюю свою праведну зневагу до всякого Торгашества. Я не торгую і не буду торгуватися почуттям. Ви узиваєте мене тварюкою, бо не вийшло у вас купити мене тим, що ви приносили мені капці та розшукували окуляри. Це була ваша дурість: як на мене, то жінка, що приносить чоловікові капці, це огидне видовище. Хіба я коли подавав вам капці? От коли ви пожбурили їх мені в обличчя, цим ви неабияк виросли в моїх очах. Марна справа: по-рабському прислуговувати мені, а тоді заявляти, мовляв, ви хочете, щоб до вас були небайдужі, — хто небайдужий до раба? Якщо ви повернетеся, то повертайтесь заради щирої дружби, бо нічого іншого ви й не дістанете. Ви й так від мене здобули в тисячу разів більше, ніж я від вас. А якщо ви посмієте ще виконувати ваші нікчемні собачі штуки з носінням капців, усупереч моєму витвору — герцогині Елайзі, то я захрясну двері перед вашою дурною пичкою.

Лайза. Нащо ж ви творили з мене герцогиню, коли вам було байдуже до мене?

Гіґінс (щиро). Як це — нащо? То ж моя робота!

Лайза. І ви ні разу не подумали, який з того вийде клопіт для мене.

Гіґінс. А чи був би взагалі будь-коли створений світ, коли б Творець боявся наробити клопоту? Творити життя означає творити клопіт. Є лиш один спосіб уникнути клопоту — вбивство. Боягузи, якщо ви помітили, завжди вимагають, щоб клопітливих людей убивали.

Лайза. Я ніяка не проповідниця й нічого такого не помічаю. Тільки помічаю, що ви не помічаєте мене.

Гіґінс (скочивши на ноги й нетерпляче ходячи туди-сюди). Елайзо, ви ідіотка! Я витрачаю скарби мого мільтонівського розуму, розсипаючи їх перед вами. Раз і назавжди збагніть: я йду своїм шляхом і роблю своє діло, і мені байдужісінько, що спіткає вас чи мене. Я не заляканий, як ваш батько й ваша мачуха. Тож ви можете або повернутись, або забиратися до дідька: що вам більше до вподоби.

Лайза. Для чого мені вертатись?

Гіґінс (скочивши коліньми на отоманку й перехиляючись до неї). А щоб було цікаво. На те ж я вас і брав.

Лайза (відвернувшись). А завтра ви викинете мене геть, якщо я не виконуватиму всіх ваших забаганок?

Гіґінс. Так. Але ж ви теж можете піти від мене завтра, якщо я не виконуватиму всіх ваших забаганок.

Лайза. Щоб жити біля мачухи?

Гіґінс. Так — або продавати квіти.

Лайза. Ох, коли б я тільки могла повернутися до мого кошика з квітами! Я б тоді ні від кого не залежала — ні від вас обох з батьком, ні від будь-кого в світі! Нащо ви забрали у мене мою незалежність? Нащо я відмовилася від неї? А тепер я рабиня, попри всю мою гарну одіж.

Гіґінс. Аніскілечки. Якщо хочете, я вдочерю вас і покладу гроші на ваше ім’я. Чи ви радше б вийшли заміж за Пікерінґа?

Лайза (люто повернувшись до нього). Я б навіть за вас не пішла заміж, коли б ви попросили моєї руки, а ви ж мені віком більш підходяща за нього пара.

Гіґінс (лагідно). Не «за нього», а «ніж він».

Лайза (підводиться, втративши терпець). Як захочу, так і розмовлятиму. Ви мені більше не вчитель.

Гіґінс (розмірковуючи вголос). Хоча навряд чи Пікерінґ на це зважиться. Адже він — переконаний старий парубок, як і я.

Лайза. Це не те, що мені треба, — облиште про це й думати. Коло мене завжди крутилося чимало хлопців, що просили мене вийти заміж. Он Фредді Гіл пише мені тричі на день, сувої паперу списує.

Гіґінс (прикро вражений). А чорти б його взяли з його нахабством! (Сахається так, що сідає собі на п’яти).

Лайза. Він має право писати мені, якщо йому це подобається. Бідолаха, він щиро любить мене.

Гіґінс (устаючи з отоманки). Ви не маєте права підохочувати його.

Лайза. Всяка дівчина має право на любов.

Гіґінс. На яку любов? Щоб отакі дурні любили?

Лайза. Фредді не дурень. Хай він і слабкий, і вбогий, і потребує мене, але, може, він зробить мене щасливішою, ніж хтось дужчий, що залякує мене, мене не потребуючи.

Гіґінс. Але ж чи зможе він зробити щось із вас? Ось у чім річ.

Лайза. Може, то я зумію зробити щось із нього. Але я ніколи не думала, що ми повинні якось переробляти одне одного; ви ж більш ні про що не думаєте, тільки про це. Я просто хочу бути сама собою.

Гіґінс. Коротше кажучи, ви б хотіли, щоб я так само був закоханий у вас, як Фредді? Це правда?

Лайза. Ні, не хотіла б. Не такого почуття я бажала б від вас. І не будьте ви такі впевнені в собі чи в мені. Коли б захотіла, я могла б стати поганою дівчиною. Дечого я набачилася більше, ніж ви, з усією вашою освіченістю. Отакій, як я, дівчині легко закохати в себе джентльмена, аби покохатися з ним. Але навіщо таке кохання, коли за мить обоє вже зичать одне одному смерти?

Гіґінс. Звісно, саме так це й буває. То через якого дідька ми з вами сваримось?

Лайза (дуже стурбовано). Мені хочеться трохи доброти. Я знаю, що я проста невчена дівчина, а ви — повний книжкової премудрости пан. Тільки ж я — не грудка бруду під вашими ногами. Я пристала до вас (виправляється) — я лишилася у вас не заради вбрання й таксі; я лишилась, бо нам було приємно разом, і я навчилася… стала небайдужою до вас, але не так, щоб забажати від вас кохання: я не забувала про різницю між нами… Це було більше схоже на дружбу.

Гіґінс. Ну звісно ж так! Саме таке і в мене почуття. І в Пікерінґа теж. Елайзо, ви дурна!

Лайза. Я такої відповіді не заслужила. (Заплакана, опускається на стілець біля письмового столу).

Гіґінс. Нічого іншого й не сподівайтесь, поки не перестанете бути звичайнісінькою ідіоткою. Якщо ви хочете бути леді, вам доведеться навчитися не почувати себе нещасною та покинутою, якщо тільки всі ваші знайомі чоловіки половину свого часу не розводять нюнів коло вас, а другу половину — не прикрашають вам очі синцями. Якщо вам не до снаги моє напружене, але позбавлене пристрастей життя, то йдіть собі назад, на вулицю. Працюйте, поки зробитеся більш твариною, ніж людиною, а тоді бийтеся, впивайтеся і, скрутившись калачиком, залягайте спати. О, воно таки чудове, це життя вулиці! Воно справжнє, бо воно гаряче, несамовите; його відчуєш і крізь найтовщу шкіру, його і на зуб спробуєш, і понюхаєш, і пізнаєш без будь-якої підготовки, без будь-яких зусиль. Не те, що науку, чи літературу, чи класичну музику, чи філософію, чи мистецтво. Вам я видаюся холодним, нечулим, себелюбним, чи не так? Дуже добре: вшивайтеся до тих людей, котрі вам до вподоби. Вийдіть за котрогось сентиментального кнура з купою грошей і парою товстих губів, щоб ними вас цілувати, та з парою товстих підошов, щоб ними вас копати. Якщо не можете оцінити те, що маєте, то отримуйте вже те, що годні поцінувати.

Лайза (з відчаєм у голосі). Ох, ви, жорстокий тиране! Я ж не можу розмовляти з вами: ви все обертаєте проти мене, хоч би що я сказала — все не так! Але ж ви всякчас дуже добре тямите, що ви самі — звичайнісінький грубіян. І ви добре знаєте, що я вже не можу повернутися на вулицю, як ви це називаєте, і що в світі у мене немає справжніх друзів, окрім вас із полковником. Ви чудово знаєте, що після товариства вас двох мені нестерпне буде життя з ницим звичайним чоловіком, і це жорстоко, негарно з вашого боку — ображати мене, прикидаючись, ніби я змогла б таке стерпіти. Ви гадаєте, що я мушу повернутися на Вімпол-стріт, бо мені більш нікуди піти, крім хіба до батька. Але не будьте ви такі певні, що я вже у вас під ногами, і ви можете по мені топтатися, забивати мене презирливими словами. Я вийду заміж за Фредді, таки вийду, — хай-но лиш спроможуся допомогти йому.

Гіґінс (мов громом прибитий). За Фредді!!! За того юного телепня! За того нікчему, що не впорався б і з роботою посильного, навіть коли б у нього стало духу це спробувати! Жінко — невже вам невтямки, що я зробив з вас дружину для короля?

Лайза. Фредді любить мене — то й буде мені з нього король. Я не посилатиму його на роботу — його не привчали так до роботи, як мене. А сама я піду вчителювати.

Гіґінс. І що ж ви, в ім’я Бога, будете викладати?

Лайза. Те, чого ви навчили мене. Я викладатиму фонетику.

Гіґінс. Ха! Ха! Ха!

Лайза. Запропоную послуги асистентки отому пелехатому угорцеві.

Гіґінс (розлючено зводячись на ноги). Що? Тому самозванцеві? Отому шахраєві? Отому підлесливому неукові? Навчити його моїх методів! Віддати йому моє відкриття! Один ваш крок у цьому напрямку — і я скручу вам в’язи. (Хапає її за плечі). Чуєте?

Лайза (виклично, не чинячи опору). То й скрутіть. Мені байдуже. Я знала, що рано чи пізно ви мене вдарите. (Він відпускає її, тупає ногою, спересердя, що забувся і дав почуттям волю, і так квапливо задкує, що спотикається і падає на своє колишнє місце на отоманці). Ага! Тепер я знаю, як вас приборкати. Яка я дурепа, що не додумалася до цього раніше! Ви не можете забрати назад ті знання, що дали мені. Ви самі казали, що я маю чуліше вухо, ніж у вас. І ще я можу бути чемною та доброзичливою з людьми, на що ви нездатні. Ага! (Навмисне пропускаючи звуки «г», щоб дозолити йому). Оце й доконало вас, Енрі Іґінсе, авжеж! Тепер мені начхати (клацає пальцями) на ваші грубощі та на вашу похвальбу. Я дам оголошення в газети про те, що ваша герцогиня — всього лиш квіткарка, яку ви навчили, і що ця квіткарка навчить будь-яку дівчину, як стати герцогинею — за ті самі півроку ще й за тисячу гіней. О, коли здумаю, як то я повзала у вас під ногами та як ви мене попихали і всіляко узивали, — коли в будь-яку мить мені досить було тільки підняти мізинця, щоб дорівнятися до вас, — тоді я ладна вбити себе!

Гіґінс (дивуючись їй). Ах ви кляте нахабне дівчисько! Але це краще, ніж розпускати нюні, краще за приношення капців та пошуки окулярів, чи не так? (Підводячись). Бог свідок, Елайзо, я сказав, що зроблю з вас справжню жінку, і я таки зробив! Отака ви мені подобаєтеся.

Лайза. Так: тепер ви знову візьметеся за своє, почнете підлещуватись, бо я не боюся вас і можу без вас обійтися.

Гіґінс. Авжеж, саме так я і вчиню, дурненька! П’ять хвилин тому ви ж були, мов жорно на моїй шиї. А тепер ви дужі, неначе вежа, немов бойовий корабель! Ви та я, та Пікерінґ — буде нас троє заклятих самітників замість якихось там двох чоловіків і дурного дівчиська.

Повертається місіс Гіґінс, вбрана для церемонії. Елайза враз робиться холодна й елеґантна.

Місіс Гіґінс. Карета чекає, Елайзо. Ви готові?

Лайза. Цілком. Професор теж буде там?

Місіс Гіґінс. Звісно, що ні, він-бо не вміє поводитися в церкві. Всякчас відпускає зауваження щодо священикової вимови.

Лайза. Тоді я більш не побачу вас, професоре. На все добре! (Прямує до дверей).

Місіс Гіґінс (підходячи до Гіґінса). До побачення, любий!

Гіґінс. До побачення, мамо. (Хоче поцілувати матір, коли згадує щось). Ой, до речі, Елайзо, замовте шинки та стилтонського сиру, добре? Та купіть мені пару шкіряних рукавичок, номер вісім, і ще краватку до того мого нового костюма. Підберіть там колір, який кращий. (Його бадьорий, недбалий, дужий голос свідчить, що він невиправний).

Лайза (зневажливо). Номер вісім замалий для вас, якщо ви хочете, щоб рукавички були всередині підбиті смухом. У вас є три нові краватки — ви їх забули в шухляді умивальника. Полковник Пікерінґ віддає перевагу подвійному глостерові перед стилтоном, а ви й не помічаєте різниці між двома сортами. Я ще вранці подзвонила місіс Пірс, нагадала їй про шинку. Що ви без мене робитимете — я просто не уявляю. (Випливає з кімнати).

Місіс Гіґінс. Боюсь, ви зіпсували цю дівчину, Генрі! Я б потерпала за тебе й за неї, коли б вона не любила так полковника Пікерінґа.

Гіґінс. Пікерінґа? Дурниці! Вона збирається заміж за Фредді! Ха, ха! Фредді! Фредді!! Ха-ха-ха-ха-ха!!!!! (Його громовим реготом і закінчується п’єса).

Оглавление

ДІЯ ПЕРША

ДІЯ ДРУГА

ДІЯ ТРЕТЯ

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

ДІЯ П’ЯТА