БРЯНСЬКИЙ Олександр Давидович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, журналіст, актор, естрадний виконавець. Псевдонім – Саша Красний.
З міщанської родини. Син, Брянський Б., – поет.
Народився в 1882 р. (незалежних підтверджень цієї дати не існує) в м. Севастополі Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України).
Помер в 1995 р. в м. Москві РФ. Похований на Новому Донському цвинтарі.
Закінчив Севастопольську гімназію, Одеське художнє училище.
Був актором театральної трупи «Навколо Світу», кореспондентом газети «Гудок», керівником Театру Саші Красного.
Член Спілки письменників СРСР (1984).
Учасник 1-ї Світової війни,
Кавалер Георгіївського Хреста 4-го ступеня.
Як поет дебютував збірником віршів і куплетів «Якби я був Убийко Юлій» (1913).
Потім настала черга книг «Синя блуза» (1923), «Пісенник» (1928), «Контрасти» (1990), «Лише про кохання» (1993).
Залишив спогади про С. Єсеніна.
Серед друзів та близьких знайомих Б. – С. Єсенін, В. Маяковський, Ю. Олеша, М. Булгаков, І. Ільф, В. Катаєв, К. Паустовський, Є. Крекшин, М. Зимін, Є. Петров та ін.
***
ЩО ЗА ЖИТТЯ В РРФСР, з вірша С. Красного «Він ще живий»
С самых отдаленных мест,
Изо всех окраин
Собрался Советов Съезд –
Всей Руси Хозяин.
………………………….
Так и так... большевики
Плохо дело строют...
А от этой ВеЧеКи
Просто нет покою.
Что за жизнь в РеСеФеРе –
Умопомраченье!
Даже на моем дворе
Нету отопленья...
За границей хорошо,
За границей дивно,
Я б пешком туда ушел
Из федеративной!
МОМЕНТ НАСТАВ, з кореспонденції О. Галяса «Гуморина» в день перевороту»
Не так давно на сайті журналу «Звезда» я виявив статтю під інтригуючою назвою «Як обдурили більшовиків». Її автор Валерій Шумилін...
…Дослідник знайшов вірші, які, на перший погляд, були цілком у дусі часу. І, швидше за все, їх можна було оцінити як скоростиглу саморобку, якщо б у наступному номері «Правды» не було надруковано дрібним шрифтом: «Вчора редакція стала жертвою брудної витівки автора, який надіслав вірш явно провокаційного спрямування, який через недогляд редакції було набрано».
Але спершу давайте прочитаємо цього вірша.
ГИМН ПРОЛЕТАРИАТА
Момент настал. Вперед знамена,
Идет, гремит народный вал.
Нас не страшат уж больше троны,
Еще мы слышим всюду стоны –
Момент настал, момент настал.
Едва забрезжила свобода,
Ценою взятая веков,
Как вновь готовят для народа
И казней ряд, и гнет оков.
Шумит народа ополченье,
Путь для него освобожден.
И, знаменуя пробужденье,
Окрест несется красный звон.
Нам не страшны седые троны,
И кто на нас теперь дерзнет,
Пойдем, взяв красные знамена,
Рядами дружными вперед.
Окрест и шум, и радость встречи.
Велик, могуществен народ.
Он взял на трудовые плечи,
Как ношу, цель свою: «Вперед!»
А тепер, шановний читачу, прочитайте поспіль перші літери кожного рядка. І що ж виходить? «Ми німецьки шпигун і провок». Тобто перед нами самий що ні на є справжній актровірш.
Далі процитуємо В. Шумиліна: «Одне слово, правда, скорочено (чи то самим безіменним автором, чи то редакція газети скоротила і без того довгий гімн), але яке саме слово обірвано, здогадатися неважко – «провокатор»!
Хто ж цей сміливець, котрий так спритно обвів навколо пальця редакцію «Правды»? Під віршем стояв підпис «Красний», абсолютно очевидно, псевдонім. «Дуже шкода, – пише автор статті, – що ми, ймовірно, так ніколи і не дізнаємося , хто ховався під псевдонімом «Красний». Хто була ця людина, яка осмілилася кинути виклик тоталітарній системі, що зароджувалася? У перший же її день!»
Що ж, спробуємо допомогти автору пітерського журналу у його пошуках. Бо віршотворець, котрий виступав під псевдонімом «Красний», в ті роки вже був досить відомий. Це не хто інший, як Олександр Давидович Брянський (псевдонім – Саша Красний)... Ця людина цілком може бути автором розіграшу, влаштованого в ніч знаменитої революції.
У 104 РОКИ НА СЦЕНУ ПІДНІМАТИСЯ НЕЛЕГКО, з статті О. Лаціса «Через що гинули пушкіністи»
Років зо два тому в ЦБЛ відбулася доповідь одного з тих, хто отримав кандидатську ступінь за тему «Боротьба з троцькізмом», незабаром захистив докторську дисертацію на ту саму тему, а зараз бадьоро виступає, маніпулюючи оцінками туди і назад.
Так от, виступив доповідач, говорив різне, а потім в залі піднявся чоловік і назвав себе:
– Я – Саша Брянський. Саша Красний. Мене прийняли до Спілки письменників, коли мені було сто два роки.
Йому сказали:
– То ви підніміться на сцену.
На що він відповів:
– Я не буду підніматися. Мені сто чотири роки, мені підніматися нелегко. Я скажу звідси, і мене буде чути. Під час громадянської війни я служив в тому поїзді, який обслуговував Троцького. Я про нього зараз скажу. У нього ось тут (показує на куточок рота) був постійний тик.
НЕ РОЗПОВІВ, з статті С. Шестакова «Чорна таємниця Красного Саші»
Треба ж, літературні критики ось вже понад 80 років намагаються розгадати, як був убитий Сергій Єсенін, а про таємницю його загибелі привселюдно міг розповісти поет Олександр Брянський...
Міг, та не встиг, хоч і прожив Олександр Давидович довге життя. Помер Саша Красний зовсім недавно, в кінці минулого століття, так і забравши в могилу свою «чорну» таємницю.
...На схилі років він зізнавався, що проти Єсеніна була організоване справжнє переслідування, і як провидець він все зрозумів – поетові кінець. Були нібито йому відомі і мотиви вбивства, і навіть те, яким шляхом воно могло бути вчинене.
Але Олександр Брянський, він же Красний, так і не зважився на щиросерде визнання.
ПІДПИСУ З ОБЕРЕЖНОСТІ НЕ ПОСТАВИВ, зі спогадів О. Крушина «Саша Красний»
Робота з організації та підготовки кожного булгаковського вечора іноді тяглася роки, доки встановляться контакти з потрібною людиною... А потім з великими труднощами пов’язуємо терміни, тему і час семінару, можливості доповідачів чи гостей. Один з таких прикладів – майже 2-х річна моя дружба з Олександром Давидовичем Брянським.
...Саша Красний деякий час своїх стрімких кульбітів працював разом з Михайлом Булгаковим у знаменитому ЛІТО при Наркомосі, і навіть був завідувачем поетичним відділом, в якому числився Булгаков. Тому Сашко Красний був за меморіальну дошку Булгакову, але з умовою, що віділлють дошку і йому…
...Якось уночі у Саші пішла карта. Обіграв він одного більшовика начисто. Залишилися лише штани. Поставив той на штани. І штани пішли до Саші.
Той знімає і віддає штани, залишається в одних кальсонах, і лізе до кишені:
– Ось, – каже, – ордер на кооперативну квартиру. Ставлю!
І – знову Саша Красний на революційному коні. Забрав і штани, і ордер, а на наступного дня привіз на возі, що трапився, свій письмовий стіл і друкарську машинку з Малаховки на Малу Бронну, до будинку, де ще й підлоги не було, і поставив цей стіл на колоди в порожній квартирі. І став там днювати і ночувати і нікого не пускав.
Так Саша завоював квартиру і московську прописку. У цій квартирі я в нього й бував.
...А от підпису на колективному листі до Міністерства культури про вирішення питання про меморіальну дошку М. Булгакову, він з обережності не поставив.
КІНСЬКІ ЗУБИ, зі спогадів М. Гінденбурга «Уроки життя»
Дорогою з порту я ще не цілком усвідомлював міру свого нетерпіння, однак, як тільки переступив поріг будинку, зрозумів остаточно, що місячна розлука – межа можливого. Дружина розуміюче посміхнулася і зі словами «Ой, як спекотно, стала розстібати блузку. І саме в цю мить у дверях пролунав дзвінок. Я чортихнувся, але відчинив. Стрімко увійшов, вірніше, навіть увірвався шикарний рудий дядько з величезним, на півкімнати, букетом квітів. Рудим він був весь, навіть сорочка з якимсь самоварним відливом. І квіти в його руках палахкотіли, мов багаття.
– Боже, Сашо, навіщо такі витрати? – Запротестувала дружина, вдячно приймаючи квіти. – А взагалі дуже мило і навіть вдало, я ж тільки сьогодні, буквально щойно приїхала.
Прибулець тримався незалежно. Мене він наче й не помітив. А дружину мою обдарував не тільки квітами, але ще й сяючою перламутровою посмішкою, котра нагадувала рекламу зубної пасти.
– Знайомтесь, мій чоловік! – Поспішила сказати дружина.
Схоже було, що новоявлений шанувальник не чекав зустрічі зі мною. Проте він зберіг незворушність і з царственою великодушністю простягнув мені руку.
– Що ж, дуже приємно, д-дуже!
Настільки ж царствено наш гість відмовився від запропонованих йому кримських фруктів.
– Ні, ні, дякую! Я втамував спрагу серця, і це головне. На сьогодні досить.
Коли гість пішов, дружина пояснила, що це був Саша Красний, відомий в Одесі поет.
– Вперше чую про таку знаменитість, – сказав я якомога спокійніше.
– Ну от, нам ще не вистачає сварки, – образилась дружина. – Я ще в порту говорила тобі про нього. Ти, напевно, неуважно слухав. У Ялті його ім’я друкують на афішах аршинними літерами. Він жив у нашому санаторії й кожного дня докучав мені на пляжі своїми віршиками і компліментами. І взагалі жахливо прилипучий тип. Я йому навіть свою адресу дала, аби відчепитися.
До речі, ти помітив, які в нього огидні кінські зуби? Сподіваюся, він більше не прийде...
ЧЛЕН «ГРУПИ ТОВАРИШІВ», з роздумів М. Сідліна «Казус Красного»
Я був знайомий з Сашком Красним. А Саша Красний ночував разом з Троцьким. На одній дощатій підлозі. Час був важкий. А потім товариш Троцький особисто вигнав товариша Красного з Червоної Армії на віки вічні без права обіймати командні посади. Тобто Саша служив у військовій інспекції і щось там розкопав – чи перевитрати, чи недостачу.
Я познайомився з ним, коли йому було років так 109... Все життя Красний був поетом. Друкувався до революції в «Читцях-декламаторах» – неподалік від Гіппіус тощо.
…За розповідями його виходило, що Саша затримав есера-терориста, який хотів підірвати ВЧК, і товариш Дзержинський Сашу особисто відзначив – видав талон на безкоштовне харчування в чекістської їдальні. Крім того, Саша пару тижнів працював охоронцем Ілліча.
А в Одесі до революції виступи Красного слухав сам Маяковський з товаришами. Обводячи рукою книжкову полицю, великий старий говорив: «Тут будуть стояти мої спогади. У 17 томах».
Досить брехати! Ось що хотілося вигукнути.
Всі, про кого Красний розповідав, давно померли. Він залишився останнім. У цьому і полягає суть проблеми. Можна встановити справжність спогадів лише тоді, коли є зразок або інше свідоцтво, з яким їх можна порівняти. ...Саша Красний тиснув руку Льву Троцькому. Засвідчити цю подію неможливо.
Але в нього були фотографії ...Саша Красний та Максим Горький зустрічають Стефана Цвейга. Саша Красний та Вільгельм Пік. І навіть Саша Красний з Іллічем.
Розповіді Саші не викликали довіри, але ось знімки ...
Вони об’єктивні?
Кадр: Ленін, Червона площа, навколо – три-чотири сотні людей: показуючи на одного з них в N-му ряду від вождя, Саша Красний говорив: «Це я».
Проблема з іншими фотографіями була в тому, що за довгі роки життя людина змінюється, і зрозуміти, хто саме зображений поруч з Цвейгом, надзвичайно складно. Та й архівісти навряд чи допоможуть розібрати такий знімок: для них Саша – лише безіменний член «групи товаришів».
