Воронов Михаил (fb2)




ВОРОНОВ Михайло Олексійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Псевдоніми – К. Х. Міф, Тертий Побірухін, Кузьма Хохотов.

З родини службовця. Батько, Воронов О., – брандмейстер пожежної команди.

Народився 5 (17) вересня 1840 р. в м. Ялті Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України), а не в м. Саратові, як вказують російські джерела.

Помер 19 (31) січня 1873 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований на Ваганьківському цвинтарі.

Закінчив Саратовську гімназію (1848-1855), навчався на медичному факультеті Казанського університету (1856-1858), юридичному факультеті Московського університету (1858).

Працював відповідальним секретарем журналу «Сучасник» (1861-1862).

Друкувався в газетах «Тиждень», «Лелітка», журналах «Дзвін», «Діло», «Бібліотека для читання», «Епоха», «Російське слово», «Сучасник», «Будильник».

Як літератор дебютував в журналі «Час» книгою «Моє дитинство»(1861).

Потім настала черга повістей «Моя юність»(1862), «В передпокої» (1863), двотомного збірника нотаток, сценок, начерків, оповідань про життя «дна» – «Московські нори та нетрі» (1866, 1869), «Крізь вогонь, воду та мідні труби» (1868), повісті «Живі іграшки» (1869), оповідань «Смерть», «Пропащий син», «Поїздка за кордон» («Як нині купці торгують»), «Комарі» (усі – 1867), «Бенкет на весь світ», «Ось так зі святом!» (1868), повістей «Нещасні діти», «Злидні», «Старовина старовинна», «Болото. Картини петербурзького, московського і провінційного життя» (усі – 1870), «Брати-розбійники» (1872).

У В. – чимала і цікава публіцистична спадщина.

Певний наш земляк час голодував, спав у нічліжках. У січні 1873 р. сильно застудився. В лікарні, куди потрапив, підхопив висипний тиф і тихо згас на квартирі сестри.

На торгах московського аукціонного дому «Гелос» двотомник М. Воронова і О. Левітова «Московські нори та нетрі» продали за $4500 (2007).

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Некрасов, Ф. Достоєвський, М. Добролюбов, М. Чернишевський, О. Левітов та ін.


***

НЕВЕСЕЛА КОЛИСКА, з життєвого кредо М. Воронова

Волга – колиска мого невеселого дитинства.


ТАВРУВАТИ ЛЮДИНУ СПРАВА НЕХИТРА, з оповідання М. Воронова «Моє дитинство»

Тюремний замок, доглядачем якого призначили мого батька, розташовувався поблизу застави, на самій околиці міста. Він небезпідставно вважався найбільшим будинком і вміщав понад вісімсот арештантів, хоча вибудований був тільки для двохсот. Яким чином вмістилося там ще шістсот осіб, дотепер пояснити собі не можу...

При замку було три двори: два передніх, обнесених високою стіною, і одним заднім, оточеним валом і ровом... На задньому дворі знаходилися льохи, колодязь, стайні для робочих коней і городи для висаджування різних овочів.

У величезній, закопченій кімнаті з цегляною підлогою, з величезною руською піччю посередині, столами і лавками попід стінами, юрбилося чоловік десять біля одного з вікон. На підвіконні сидів широкоплечий чоловік років 35, з чорною бородою і чорним кучерявим волоссям, у червоній сорочці і синьому жилеті з металевими ґудзиками. Перед ним стояла дерев’яна чаша з кавалками вареної яловичини; скиба хліба, відрізана через весь коровай, з купкою солі збоку, лежала на мішку з товстого полотна, який був розгорнутий на його колінах. Заплічних справ майстер (це був він) швидко знищував провізію, …посилаючи в рот величезні кусні хліба і м’яса.

Сніданок добігав кінцю, коли з юрби вирізнився кремезний арештант, років 25, з клиноподібною борідкою і шахраюватими сірими вузенькими очима, верткий і веселий, Між ним та катом відбулася така розмова.

– То що твій Миколка? – запитав арештант.

– Паскуда, Миколка! Одне слово: учень! – відповідав кат, відправляючи до рота чималу дещицю яловичини.

– А з себе – видний…, – зазначив арештант.

– Дурна твоя голова! – с докором відгукнувся кат. – Я нічого не говорю про те, видний він з себе чи ні, я говорю про те, що справу свою знає погано: поте у нього ще є час стати майстром, – учень, одне слово! – кат знову набив рот яловичиною.

– Та воно-то так, – зазначив хлопець, який, схоже, намагався дошкулити кату протиріччями. – Адже ця справа нехитра; чи довго навчитися....

– Ну, ти й швидкий, – уїдливо скрикнув кат. – Так от: візьми і вбий людину з трьох разів...

Арештант зам’явся. Пропозиція його збентежила...

– З десяти не вб’єш..., – розважливо продовжив кат.

– А ти уб’єш з трьох? – запитав хтось з юрби.

– Не бажаєш спробувати? Лягай, – сказав кат, звертаючись до зацікавленого.

Пролунав розлогий сміх.

– Та що отут з вами розмірковувати... Подайте кружок з діжки!

Арештант з шахраюватими очима відправився за кружком, а кат зліз з вікна і, піднявши з колін мішка, дістав звідти батога.

– Поклади кружок отуди! – кат показав на середину кімнати.

– Постій, я тобі завдання поставлю, – подав голос арештант, проводячи вугіллям лінію на кружку. – От, потрап тричі в