Воронов Михаил (fb2)


Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:


ВОРОНОВ Михайло Олексійович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Псевдоніми – К. Х. Міф, Тертий Побірухін, Кузьма Хохотов.

З родини службовця. Батько, Воронов О., – брандмейстер пожежної команди.

Народився 5 (17) вересня 1840 р. в м. Ялті Таврійської губернії Російської імперії (нині – Автономна Республіка Крим України), а не в м. Саратові, як вказують російські джерела.

Помер 19 (31) січня 1873 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований на Ваганьківському цвинтарі.

Закінчив Саратовську гімназію (1848-1855), навчався на медичному факультеті Казанського університету (1856-1858), юридичному факультеті Московського університету (1858).

Працював відповідальним секретарем журналу «Сучасник» (1861-1862).

Друкувався в газетах «Тиждень», «Лелітка», журналах «Дзвін», «Діло», «Бібліотека для читання», «Епоха», «Російське слово», «Сучасник», «Будильник».

Як літератор дебютував в журналі «Час» книгою «Моє дитинство»(1861).

Потім настала черга повістей «Моя юність»(1862), «В передпокої» (1863), двотомного збірника нотаток, сценок, начерків, оповідань про життя «дна» – «Московські нори та нетрі» (1866, 1869), «Крізь вогонь, воду та мідні труби» (1868), повісті «Живі іграшки» (1869), оповідань «Смерть», «Пропащий син», «Поїздка за кордон» («Як нині купці торгують»), «Комарі» (усі – 1867), «Бенкет на весь світ», «Ось так зі святом!» (1868), повістей «Нещасні діти», «Злидні», «Старовина старовинна», «Болото. Картини петербурзького, московського і провінційного життя» (усі – 1870), «Брати-розбійники» (1872).

У В. – чимала і цікава публіцистична спадщина.

Певний наш земляк час голодував, спав у нічліжках. У січні 1873 р. сильно застудився. В лікарні, куди потрапив, підхопив висипний тиф і тихо згас на квартирі сестри.

На торгах московського аукціонного дому «Гелос» двотомник М. Воронова і О. Левітова «Московські нори та нетрі» продали за $4500 (2007).

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Некрасов, Ф. Достоєвський, М. Добролюбов, М. Чернишевський, О. Левітов та ін.


***

НЕВЕСЕЛА КОЛИСКА, з життєвого кредо М. Воронова

Волга – колиска мого невеселого дитинства.


ТАВРУВАТИ ЛЮДИНУ СПРАВА НЕХИТРА, з оповідання М. Воронова «Моє дитинство»

Тюремний замок, доглядачем якого призначили мого батька, розташовувався поблизу застави, на самій околиці міста. Він небезпідставно вважався найбільшим будинком і вміщав понад вісімсот арештантів, хоча вибудований був тільки для двохсот. Яким чином вмістилося там ще шістсот осіб, дотепер пояснити собі не можу...

При замку було три двори: два передніх, обнесених високою стіною, і одним заднім, оточеним валом і ровом... На задньому дворі знаходилися льохи, колодязь, стайні для робочих коней і городи для висаджування різних овочів.

У величезній, закопченій кімнаті з цегляною підлогою, з величезною руською піччю посередині, столами і лавками попід стінами, юрбилося чоловік десять біля одного з вікон. На підвіконні сидів широкоплечий чоловік років 35, з чорною бородою і чорним кучерявим волоссям, у червоній сорочці і синьому жилеті з металевими ґудзиками. Перед ним стояла дерев’яна чаша з кавалками вареної яловичини; скиба хліба, відрізана через весь коровай, з купкою солі збоку, лежала на мішку з товстого полотна, який був розгорнутий на його колінах. Заплічних справ майстер (це був він) швидко знищував провізію, …посилаючи в рот величезні кусні хліба і м’яса.

Сніданок добігав кінцю, коли з юрби вирізнився кремезний арештант, років 25, з клиноподібною борідкою і шахраюватими сірими вузенькими очима, верткий і веселий, Між ним та катом відбулася така розмова.

– То що твій Миколка? – запитав арештант.

– Паскуда, Миколка! Одне слово: учень! – відповідав кат, відправляючи до рота чималу дещицю яловичини.

– А з себе – видний…, – зазначив арештант.

– Дурна твоя голова! – с докором відгукнувся кат. – Я нічого не говорю про те, видний він з себе чи ні, я говорю про те, що справу свою знає погано: поте у нього ще є час стати майстром, – учень, одне слово! – кат знову набив рот яловичиною.

– Та воно-то так, – зазначив хлопець, який, схоже, намагався дошкулити кату протиріччями. – Адже ця справа нехитра; чи довго навчитися....

– Ну, ти й швидкий, – уїдливо скрикнув кат. – Так от: візьми і вбий людину з трьох разів...

Арештант зам’явся. Пропозиція його збентежила...

– З десяти не вб’єш..., – розважливо продовжив кат.

– А ти уб’єш з трьох? – запитав хтось з юрби.

– Не бажаєш спробувати? Лягай, – сказав кат, звертаючись до зацікавленого.

Пролунав розлогий сміх.

– Та що отут з вами розмірковувати... Подайте кружок з діжки!

Арештант з шахраюватими очима відправився за кружком, а кат зліз з вікна і, піднявши з колін мішка, дістав звідти батога.

– Поклади кружок отуди! – кат показав на середину кімнати.

– Постій, я тобі завдання поставлю, – подав голос арештант, проводячи вугіллям лінію на кружку. – От, потрап тричі в одну місцину.

– Налякав, – с посмішкою відповів кат. – Дивіться, хлопці! – звернувся він до юрби, – потраплю тричі в одну точку навіть не дивлячись, – він відвернувся.

Пролунав свист батога, і лінію вдавило в кружок. Кат знову відвернувся вбік, знову вдарив – лінія ввійшла ще глибше; за другим – третій, і на кружку залишилася глибока борозна. Усі кинулися вимірювати її глибину.

– От як у тебе на спині таких канав нариють, – звернувся з посмішкою один з арештантів до іншого, зморщеного, сухого дідка років 55.

– Так, вирівняю спину, що й говорити, – урочисто прорік кат, задоволений враженням, яке справив. – А що, хіба вже черга конфірмації? – запитав він дідка.

– Так, кажуть, 35 ударів, – смутно відповів той.

– 35 – нічого... У мене 35 і жінки витримують, – холоднокровно зазначив кат. – Що там і казати, нині я, братці, милостивим став: б’єш, ніби руками не володієш. Років з п’ять тому назад – ну, тоді займався своєю справою, а зараз бажання немає.

– А тавруєте ви як? – запитав я його, довідавшись, що вони накладають і клейма.

– Це справа нескладна – відповідав кат. – У праву щоку «како», у чоло «живете», у леву «рци», – от і готова людина!

– Втім, – додав він, – ви приходьте до нас на площу, коли когось каратимемо, там і побачите все: справа варта того, аби її подивитися…


МОЖНА ЗАЛИШИТИСЯ БЕЗ НОСА ЧИ ВУХ, з оповідання М. Воронова «Брати-розбійники»

Отоді приходила справжня наша зимова Волга!

Якщо ви, читачу мій, не каталися на санчатах з гори сажнів з п’ятдесят у висоту, по похилій площині довжиною у півверстви чи навіть більше, якщо ваше серце не завмирало від незвичайної солодкої знемоги, коли ви зі швидкістю гарного скакового коня неслися по цьому нахилі, якщо жах не охоплював вашу душу, коли санчата, розігнавшись, стрілою перескакували через лиховісні ополонки й ополонки, і якщо ви не вилітали, як гумовий м’яч, з цих самих санчат, вдарившись об якусь перешкоду, – ви навряд чи зрозумієте всю принадність справдешньої дитячої зими!

Що за лихо, що можна відморозити уші чи ніс, – вуха не відваляться, те ж буде і з носом! Але ви зумійте пролетіти від вершини гори до її підошви, не забуваючи, що гора ця служить підйомом з Волги і що по ній безупинно тягнуться десятки підвід і сотні різного народу, зумійте скерувати між усіма цими перешкодами щоб, принаймні, не потрапити під коня і одвернути від лиха, а, збивши когось ще й утекти вчасно, – от у чому справжня принадність, щире завдання кожного маленького лицаря!


ОБДАРОВАНИЙ ЛІТЕРАТОР, з оцінки творчості М. Воронова М. Некрасовим

Літератор з безперечним даруванням.


МРІЯВ НАПИСАТИ ПРАВДИВУ ПОВІСТЬ, зі спогадів К. Чуковського

Під впливом Чернишевського Миша Воронов зрозумів, яке жахливе те життя, яким він жив до цих пір, і як тільки вийшов з гімназії, вирішив написати про нього правдиву повість.


НЕ ПОЛИШАЛИ ЗЛИДНІ, з статті «Михайло Олексійович Воронов» на sarrest.ru

Популярний свого часу письменник-різночинець Михайло Олексійович Воронов був учнем М. Г. Чернишевського в Саратовській 1-ій чоловічій гімназії. У роки перебування о останнього в Петербурзі Воронов працював секретарем редакції «Сучасника», був його помічником.

Матеріал для творчості найчастіше черпав з побуту провінційного міщанства і низів столичного населення. Повісті і оповідання Воронова насичені описом Волги, Саратова (під назвою Жовтогорська) і місць, пов’язаних з дитинством,– в’язниці, свого будинку, Великої Сергієвської вулиці, гімназії.

Виключно з Волгою, яку письменник називав «колискою свого невеселого дитинства», пов’язані його утішні враження. «Влітку я йшов на річку ловити рибу,– пише він,– зимою– кататися на санчатах і, вибравшись з дому, неохоче повертався назад».

У повістях «Моє дитинство» і «Моя юність» Воронов описав вдачу і жорстокі звичаї, які панували в саратовській гімназії. Прототипами багатьох дійових осіб в них послужили гімназичні чиновники і викладачі. Так, в образах директорів виведені хабарники Лубкін на прізвиську Павук, а потім Меєр і викладач латини Бауер.

У цих же доробках під ім’ям нового вчителя гімназії з симпатією намальований М. Г. Чернишевський: «Це була свіжа, молода натура, повна сил та енергії, людина, котра володіла величезними спеціальними і енциклопедичними знаннями».

Багато автобіографічних повістей М. Воронова цікаві тим, що дають досить повне уявлення про побут, звичаї, культуру губернського міста середини XIX сторіччя.

М. О. Воронов багато поневірявся Росією, його не полишала злидні. Своє тяжке життя письменник зобразив в незавершеному нарисі «Дяків двір».

Письменник належав до того покоління белетристів-народників, яскравим виразником якого є О. І. Левітов. Не ідеалізуючи народ, бачачи цілком ясно причини убогості і голоду, вони разом з тим пристрасно любили страждаючого пролетаря. До того ж, це не були «спостерігачі» народного життя; схильні до відомої російської слабкості і абсолютно позбавлені практичної кмітливості, вони самі дуже часто жили життям столичного непотребу.