Втрата [Лінвуд Барклей] (fb2) читать онлайн

Лінвуд Барклей Втрата

Америка в телескопі

Маленька дівчинка вечорами дивиться в телескоп, щоб завчасно попередити, якщо котрийсь з астероїдів падатиме на Землю. Якось її батько, зазирнувши і собі, бачить там чужого, що спостерігає за їхнім будинком. Після 11 вересня Америка не може вдавати, ніби нічого лихого не трапиться. І завжди на безпечного скептика знайдеться своя Касандра, і Троя буде зруйнована. Психологічний трилер дуже часто будується на таких схемах. Згадаймо хоча б новелу Роберта Блоха «Птахи», а заодно й знятий за її сюжетом фільм Гічкока.

Історія, котру розповідає нам Лінвуд Барклей, нагадує сеанс магії з наступним розкриттям її секретів. Вас очікує справжній екстрим у вигляді співпереживання. Вам здаватиметься, що капелюх опинився у вашому домі й що вранці за вами назирці їздить підозріле авто, і ви глянете іншими очима на зворотний бік старої газетної вирізки. Подібного ефекту можна досягти лише за допомогою деталей, які у талановитого письменника завжди є частиною головоломки, а не прикрасою. Відсутність візитки там, де вона мала бути, поламаний штатив телескопа, записка, яку мати не залишила дочці (а вона залишала її завжди), — кожна річ варта уваги. Але найбільшої уваги заслуговують усе ж почуття. Вони створюють іншу, невидиму головоломку, яку ми теж повинні скласти, щоб розгадати інтригу. Наскільки щирі вони, чи це не маска? Чи важливо знати правду про інших, навіть коли вони давно мертві? А може, не варто ворушити минуле? Як би там не було, але кожному з нас доводиться цю проблему вирішувати.

Іншою, по-моєму, ще сильнішою стороною роману «Втрата» є його стилізація під американську прозу 60—80-х років, особливо Джойс Керол Оутс. Моє покоління відкрило для себе все розмаїття американської прози у великому томі «Американська новела» («Дніпро», 1973). Поколінню, що зростало у 70—80-ті роки, не були ще такими звичними насильство чи порнографія. І мені зрозуміла поведінка батьків Ґрейс: родина для них — це родина, а не торгова марка, і їм важко змиритися з втратами. Дитина для них завжди на першому місці, і не лише її добробут, а й душевний комфорт. Оце чисто людське, хай банальне, існування зачаровує в книзі, попри всю її моторошність. Зрештою, і моторошність тут теж людська, а не потойбічна, земна, а не небесна. Ось як відгукнувся про цю книгу колега по перу Джайзл Блант: «Барклей робить в детективах те, що Стівен Кінг в «страшилках». Він концентрується на дрібницях повсякденного життя, що робить страшні події, коли ті трапляються, ще більш шокуючими».

Отож Лінвуд Барклей виріс у Канаді. Батько його був відомим художником-ілюстратором часописів і помер, коли синові було всього 16. Лінвуд усе життя працював у канадських газетах на різних посадах, є автором документальних книг, детективів. А книга, яку ми вам пропонуємо під назвою «Втрата», «No Time for Goodbye» — принесла йому довгоочікувану славу. Її вже перекладено на два десятки мов. Вона номінована на премії Arthur Ellis Award, Barry Award, а також знаходиться в списку претендентів на премію в номінації «Best nowel» від International Thriller Writers. Невдовзі у світ виходить наступний роман Барклея.

Варто додати, що перекладач Віктор Шовкун подбав про ті дрібнички побуту американців, що, мабуть, невідомі нашому читачеві, помістивши до них примітки. А це не може бути зайвим для книги, моторошний сюжет якої рухається від однієї дрібнички до іншої. Однак відчуття при цьому таке, ніби мчиш у вагончику американських гірок, і швидкість зростає дедалі більше. Сподіваюсь, що як книга, так і її автор знайдуть поціновувачів в Україні.

Галина Пагутяк

Втрата

Присвячується моїй дружині Ніті

Вислови подяки

Як людина, що не завершила свою вищу освіту з хімії, я висловлюю особливу вдячність Барбарі Рейд, фахівцю з дезоксирибонуклеїнових кислот, працівниці лабораторії судової медицини в Торонто, що допомогла мені в проясненні деяких подробиць, важливих для мого тексту. Якщо в ньому щось не так, то, боюся, це провина моя, а не Барбари.

Я хочу також подякувати Білові Масею в Оріоні, Ірвіну Еплбауму, Ніті Тобліб та Даніелі Перес у Бентем-Делі й моєму чудовому літературному агентові Гелен Гелер за їхню постійну підтримку та довіру.

Останнім, але не менш палким, буде моє висловлення подяки домашній команді: Ніті, Спенсерові та Пейджу.

Травень 1983 p

Коли Синтія прокинулася, в будинку так було тихо, що вона подумала, чи не субота сьогодні.

Якби ж то справді.

Якби ж то справді сьогодні була субота, тобто день, коли їй не треба іти до школи. Її шлунок досі раз у раз стискався, голову ніби напхано цементом, і доводилося напружуватись, щоб вона не падала вниз на груди або на плечі.

Господи, що там у тому відерці для використаних паперів, яке стоїть біля ліжка? Вона навіть не пам’ятала, чи блювала вночі, але якщо потрібні докази, то вони ось тут.

Вона мусить позбутися цього, перш ніж увійдуть батьки. Синтія стала на ноги, похитнулася, за мить відновила рівновагу, однією рукою схопила невеличке пластикове відерце, а другою штовхнула двері, що гучно зарипіли. У коридорі нікого не було, тож вона крадькома прослизнула повз розчинені двері батьківської спальні та кімнати брата й забігла до туалетної, замкнувши за собою двері. Спорожнила відерце в унітаз, вимила його під краном, глянула затуманеними очима на себе в дзеркало. Так ось на що стає схожа чотирнадцятирічна дівчина, коли перебирає через край, подумала вона.

Не вельми приємне видовище. Вона майже не могла пригадати, чим Вінс частував її учора ввечері, принісши зі свого дому спиртне. Вони випили з ним кілька бляшанок пива, трохи горілки, джину й наостанок відкоркували пляшку червоного вина. Вона пообіцяла принести трохи батькового рому, але зрештою вимкнулася.

Зненацька вона відчула легку тривогу. Щось негаразд було зі спальнями.

Синтія бризнула холодною водою собі на обличчя й утерлася рушником. Вона глибоко втягнула у груди повітря і спробувала опанувати себе на той випадок, якщо мати стоїть за дверима туалетної, чекаючи на неї.

Але матері там не було.

Відчуваючи під пальцями босих ніг ворсинки товстого килима, Синтія повернулася до своєї кімнати, що була обклеєна афішами групи «Kiss» та інших руйнівників душевного спокою, дивлячись на яких, її батьки нетямилися від люті. Дорогою вона зазирнула до кімнати свого брата Тода, потім — до кімнати батьків. Ліжка були застелені. Мати, як правило, приходила застеляти їх лише пізно вранці — Тод свого ніколи не застеляв, і мати ніколи його до цього не змушувала, але сьогодні всі ліжка були застелені, так ніби ніхто в них цієї ночі не спав.

Синтія відчула напад паніки. Невже вона запізнилася до школи? Котра ж година?

Звідти, де була, вона подивилася на годинник Тода, що стояв на його нічному столику. За десять хвилин восьма. Ще майже півгодини до того часу, коли вона зазвичай вирушає на свій перший урок.

У будинку панувала мертва тиша.

У цей час вона, як правило, чула своїх батьків унизу, на кухні. Навіть якщо вони не розмовляли одне з одним, а таке бувало часто, звідти долинали тихі звуки від дверцят холодильника, що відчинялися й зачинялися, від лопаточки, яка шкрябала по сковороді, чулося приглушене торохкотіння посуду в зливальниці, хтось — здебільшого батько — перегортав сторінки вранішньої газети й бурчав через новини, що його дратували.

Дивно.

Вона увійшла до своєї кімнати, зачинила за собою двері. «Візьми себе в руки, — наказала вона собі. — Прийди на сніданок так, мовби нічого не трапилось. Мовби нічого незвичайного вчора увечері не було. Поводься так, ніби твій батько не витяг тебе вчора з автомобіля набагато старшого бойфренда й не забрав додому».

Вона подивилася на своє завдання з математики для дев’ятого класу в розгорнутому зошиті, що лежав на її столі. Вона розв’язала лише половину задач, перед тим як вийшла на прогулянку вчора увечері, наївно повіривши в те, що завтра вранці прокинеться рано й встигне їх закінчити.

Тод зазвичай вештався по будинку цієї вранішньої пори. Заходив до туалетної кімнати й виходив, ставив платівку «Led Zeppelin» на свій стереопрогравач, гукав до матері, яка була внизу, запитуючи, де його штани.

Вона не пригадувала, щоб він казав, ніби йому треба сьогодні дуже рано до школи, та й чому би мав це казати? Вони не часто ходили удвох до школи. Сестра була для нього не більш як пришелепуватою дев’ятикласницею, хоч вона докладала всіх зусиль, аби набратися всілякої гидоти не менше за нього. Подивимося, що він скаже, коли вона розповість йому, як напилася уперше в житті. Але годі й сумніватися, що в цьому змаганні він завжди буде попереду й, коли треба, набере набагато більше очок.

Окей, можливо, Тод сьогодні справді дуже рано пішов до школи, але куди заподілися мати з батьком?

Щодо батька, той міг поїхати у своє чергове ділове відрядження ще на світанку. Він завжди кудись поспішав, і відстежити його було неможливо. Нічого дивного не сталося б, якби він від’їхав ще вчора увечері.

А мати, можливо, пішла провести Тода до школи або щось таке.

Синтія вдяглася. Натягла джинси, светр. Намастила губи помадою, підмалювалася рівно настільки, щоб не здаватися лайном і щоб не дати матері приводу звинуватити її в намаганнях «перетворити себе на казна-що».

Коли вона спустилася на кухню, то стала там як укопана.

Вона не побачила ані виставлених коробок із пластівцями, ані соків, ані зерен кави у млинку для кави. Не було ані тарілок, ані хліба в тостері, ані кухлів або чашок. Не було чаші з рештками молока, не було намочених «Райс-Кріспіз»^[1] у зливальниці. Кухня мала достоту такий самий вигляд, якою вона була вчора, коли мати прибрала в ній після вчорашньої вечері.

Синтія роззирнулася навколо, чи немає де-небудь записки. Її мати мала незрівнянний талант до складання записок, коли їй треба було кудись вийти. Навіть тоді, коли сердилась. То були записки досить довгі, щоб повідомити: «Сьогодні ти живеш самостійно». Або: «Зроби собі яєшню, мені треба відвезти Тода», або: «Я скоро повернуся». Якщо вона була справді сердита, то замість підписатися: «З любов’ю, мама», підписувалася: «З л., мама».

Але записки ніде не було.

Синтія напружила нерви й зважилася погукати:

— Мамо!

Її власний голос здався їй якимось дивним. Мабуть, у ньому було щось таке, чого вона сама не хотіла визнати.

Коли мати не відповіла, вона погукала знову:

— Тату!

І знову нічого.

Вона припустила, що це її покарання. Вона дістала своїх батьків, розсердила їх, і тепер вони вирішили поводитися так, ніби її не існує. Покарання мовчазне, але за своїми масштабами космічне.

Гаразд, вона його витримає. Отже, сьогоднішній ранок починається для неї із грандіозної конфронтації з батьками.

Синтія відчула, що не зможе проковтнути сьогодні ніякого сніданку, тому згребла докупи книжки, потрібні для школи, й попрямувала до дверей.

Газета «Джорнел Кур’єр», згорнута в рурочку, скріплену гумкою, лежала на ґанку.

Синтія буцнула газету носаком, відкинувши з дороги й навіть не подумавши про неї, й пішла під’їзною алеєю, яка була порожня: батьків «Додж» і материн «Форд-Ескорт» обидва від’їхали — у напрямку Мілфордської південної середньої школи. Можливо, якщо вона знайде брата, то зможе довідатися, що відбувається і в яку халепу втрапила.

«У велику», — подумала вона.

Учора вона не повернулася додому о восьмій вечора. То був шкільний день передусім, а перед тим зателефонувала місіс Асфодел, повідомивши, що коли вона не виконає назавтра своє завдання з англійської мови, її не переведуть до наступного класу. Синтія сказала батькам, що піде робити своє домашнє завдання до Памели, бо та пообіцяла допомогти їй із тією англійською писаниною, хоч це й було дурним марнуванням часу.

— Гаразд, але о восьмій ти повинна бути вдома.

— Та ви що? На той час я й одного завдання не встигну зробити. Ви хочете, щоб я провалилася?

— О восьмій, — сказав батько. — Не пізніше.

«Та пішов ти! — подумала вона. — Я повернуся додому тоді, коли повернуся».

Коли Синтія не повернулася додому о чверть на дев’яту, мати зателефонувала в дім Памели. До телефону підійшла Памелина мати, й мати Синтії сказала:

— Хелоу, це Патрисія Бідж. Мати Синтії. Можна мені поговорити з Синтією?

Мати Памели відповіла, що не тільки Синтії в них немає, а й Памела досі не повернулася додому.

Тоді батько Синтії надів вилинялого фетрового капелюха, без якого нікуди не виходив, сів у свого «Доджа» й став їздити по навколишній місцевості, шукаючи дочку. Він здогадувався, що вона могла поїхати з Вінсом Флемінґом, сімнадцятирічним хлопцем з одинадцятого класу, який нещодавно одержав права водія і тепер гасав на своєму іржавому червоному «Мустангу» зразка 1970 року. Клейтон і Патрисія Бідж були невисокої думки про нього. Брутальний хлопець, проблемна родина, поганий вплив. Синтія підслухала, як одного вечора її батьки говорили про батька Вінса, говорили про те, що він чоловік поганий чи щось таке, але вирішила, що то порожнє базікання.

Лише випадкове щастя допомогло її батькові помітити автомобіль Вінса в далекому кутку паркувального майданчика, біля вулиці Пост-Роуд, неподалік від театрів. «Мустанґ» стояв біля самого узбіччя дороги, і її батько припаркував свого автомобіля перед ним, перекривши йому виїзд. Синтія відразу зрозуміла, що це він, коли побачила знаменитого фетрового капелюха.

— От фігня! — сказала Синтія.

Добре, хоч він не з’явився раніше на дві хвилини, коли вони обіймалися, або коли Вінс показував їй свого ножа з кнопкою. Господи, досить було натиснути на ту кнопку — і клац! Шість дюймів блискучої сталі з’являлися вмить. Вінс тримав ножа в себе між ногами, обертаючи лезо та посміхаючись, так ніби то був не ніж, а щось інше. Синтія схопила ножа і, хихочучи, почала ним рубати повітря.

— Обережніше, — сказав Вінс з острахом у голосі. — Ти можеш накоїти ним багато лиха.

Клейтон Бідж відразу підійшов до дверцят із боку пасажира й розчинив їх навстіж. Ті заскрипіли на своїх іржавих завісах.

— Обережніше, чувак! — застеріг Вінс.

Ножа у нього в руці вже не було, але він тримав у ній пляшку з пивом, що теж було не набагато краще.

— Ти мене не чувач! — гарикнув на нього Клейтон.

Він уже схопив дочку за руку й потяг її до власного автомобіля.

— Господи, та від тебе тхне, — сказав він їй.

Тієї хвилини вона хотіла померти.

Вона була не здатна ні подивитися на нього, ні щось йому сказати, навіть тоді, коли він почав їй вичитувати і сказав, що останнім часом вони мають із нею лише клопіт, і якщо вона негайно не прочистить собі мізки, то спаскудить усе своє наступне життя, що він не знає, що зробив не так, він лише бажав, щоб вона виросла й була щасливою, і все таке, все таке, все таке, й — о святий Боже! — навіть тоді, коли він був геть розлючений, то вів машину так, ніби складав іспит на права водія, жодного разу не перевищивши швидкості, і завжди вмикаючи сигнал повороту, цей чоловік був просто неймовірний.

Коли вони звернули на під’їзну алею до свого будинку, вона вискочила з машини ще на ходу, відчинила двері й увійшла, намагаючись не хитатися, її мати вже стояла там і здавалася не так сердитою, як стурбованою.

— Синтіє! Де це ти… — почала вона.

Синтія проминула її твердою ходою й попрямувала до своєї кімнати. Батько гукнув знизу, від сходів:

— Стривай-но, дівчино! Нам треба поговорити про дещо!

— Щоб ви всі пропали! — зойкнула вона і з виляском зачинила за собою двері.

Усе це пригадалося їй, коли вона йшла до школи. Решта вечора була дещо затягнута туманом.

Вона пригадувала, як сиділа на своєму ліжку, ще одурманена алкоголем. Була надто стомлена, щоб відчувати сором або збентеження. Вона вирішила лягти спати, сподіваючись, що на ранок проспиться. Якихось десять годин міцного сну, й вона буде свіжа-свіжісінька.

Багато чого могло трапитись до ранку.

У якусь мить, коли вона то прокидалася, то знову провалювалася в сон, їй здалося, ніби хтось стоїть у неї під дверима. Так ніби вагався, заходити йому чи не заходити.

Потім, уже згодом, їй здалося, ніби вона знову чує те шарудіння.

Чи підводилася вона, щоб подивитися, хто там? Чи бодай спустила ноги з ліжка? Вона не могла згадати.

І тепер вже підходила до школи.

Якщо чесно, вона відчувала докори сумління. За один вечір їй вдалось зламати майже всі правила домашньої поведінки. Спочатку набрехала батькам, що йде до Памели. Памела була її найліпшою подругою, вона її часто навідувала, ночувала в неї кожен другий вікенд. Мати Синтії любила Памелу й, напевно, довіряла їй, подумала тепер Синтія. Назвавши ім’я Памели, Синтія, мабуть, сподівалася, що це допоможе їй виграти трохи часу, що її мати не стане так швидко телефонувати матері Памели. Однак цей план провалився.

Та якби її гріхи обмежувалися тільки цим. Вона зламала правило повертатися додому до сутінків. Поїхала в машині з хлопцем. Із сімнадцятирічним хлопцем. Із хлопцем, що торік, як розповідали, побив шкільні вікна у школі, який викрав автомобіль сусіда, щоб покататися.

Батьки в неї, зрештою, були не такі вже й погані. Досить довго. А надто мати. Батько, бляха-муха, теж був непоганий, принаймні тоді, коли був удома.

Можливо, Тода підвезли до школи. Бо якщо уроки в нього починалися рано й він запізнювався, мати могла підвезти його. А потім вирішила заїхати до бакалійної крамниці, купити щось із продуктів. Або до закладу Говарда Джонсона, щоб випити кави. Вона іноді туди їздила.

Перший урок, з історії, вона якось витримала. На другому, математиці, було значно гірше. Вона не могла зосередитися, досі боліла голова. Учитель математики звернувся до неї з якимсь запитанням, та вона навіть не глянула на нього.

Десь перед самим ланчем вона побачила Памелу, яка їй сказала:

— Нехай тобі грець, Синтіє, якщо ти кажеш своїй матері, що ти в мене, то хіба тобі не слід мене принаймні про це попередити? Тоді б і я могла сказати своїй що-небудь.

— Пробач, — сказала Синтія. — Тобі від неї дісталося?

— Атож, коли я повернулася.

Під час ланчу Синтія вислизнула зі шкільної їдальні, підійшла до шкільного платного телефону й подзвонила додому. Вона попросить у матері пробачення. Скаже, що дуже й дуже жалкує за своєю поведінкою. А потім попроситься додому, скаже, що в неї болить голова. Мати її догляне. Вона ніколи не гнівається на неї, коли їй дуже зле. Вона зварить для неї суп.

Синтія поклала слухавку після п’ятнадцяти дзвінків, потім подумала, чи не набрала хибний номер. Спробувала знову, жодної відповіді. Вона не знала батькового службового телефону. Він так часто бував у відрядженнях, що треба було дочекатися його повернення, аби запитати в нього, де він був.

Вона стояла біля школи з кількома подругами, коли Вінс Флемінґ під’їхав у своєму «Мустанзі».

— Пробач за вчорашнє, — вибачився він. — А твій батько крутий чувак.

— Авжеж, крутий, — погодилася Синтія.

— А що було, коли ти повернулася додому? — запитав Вінс.

Він запитав про це таким тоном, ніби йому вже було щось відомо. Синтія стенула плечима й похитала головою, вона не хотіла про це говорити.

Вінс запитав:

— А де сьогодні твій брат?

— Про що ти? — перепитала Синтія.

— Він захворів і залишився вдома?

Ніхто не бачив Тода у школі. Вінс сказав, що хотів запитати в нього, спокійно так запитати, чи дуже дісталося Синтії вдома, чи дуже її сварили, бо він сподівається, вони знову зустрінуться у п’ятницю ввечері або в суботу. Його друг Кайл привезе йому пива, вони зможуть поїхати на оте місце, на пагорбі, а може, посидіти в його машині, помилуватися зоряним небом, окей?

Синтія побігла додому. Вона не попросила Вінса, щоб той її підвіз, хоч він був поруч. Не забігла також до шкільної канцелярії, попередити, що йде додому раніше. Вона бігла цілу дорогу, думаючи: «Господи, нехай автомобіль буде там, нехай її автомобіль буде там».

Та коли вона завернула за ріг із вулиці Пампкін-Ділайт-роуд на вулицю Гікорі, й побачила свій двоповерховий будинок, то жовтого «Ескорта», автомобіля матері, там не було. Та вона все одно погукала її, коли увійшла в дім, погукала, ледь перевівши подих. Далі покликала брата.

Вона почала тремтіти й великим зусиллям волі примусила себе замовкнути. Продовжувати кричати не було сенсу. Зрештою, хоч би якими сердитими були на неї батьки, вони не могли отак учинити з нею, бігме, не могли. Просто поїхати з дому? Нічого їй не сказавши? І забрати з собою Тода?

Синтія відчувала, що робить дурницю, але подзвонила у двері сусіднього будинку до Джемісонів. Певно, існує дуже просте пояснення всьому цьому, щось таке, про що вона забула, можливо, домовленість із дантистом абощо, й будь-якої миті мати з’явиться на під’їзній алеї. У такому разі Синтія відчує себе цілковитою ідіоткою, але нехай буде, як буде.

Коли місіс Джемісон відчинила їй двері, вона, затинаючись, стала розповідати, як прокинулася й нікого не було вдома, а тоді пішла у школу, й Тода там ніде ніхто не бачив, а її мати досі…

Місіс Джемісон сказала:

— Я певна, усе гаразд. Твоя мати, либонь, поїхала в якійсь нагальній справі, можливо, їй треба було щось терміново купити.

Місіс Джемісон відвела Синтію назад, додому, подивилася на газету, яку досі ніхто не підібрав. Разом вони піднялися на другий поверх, потім зійшли на перший, зазирнули в гараж і звідти вийшли на задній двір.

— Справді, щось дивне, — сказала місіс Джемісон.

Вона не знала, що їй робити, а тому, долаючи певний внутрішній опір, зателефонувала до Мілдфордської поліції.

Вони прислали полісмена, який спочатку зовсім не здавався стурбованим. Але незабаром з’явилося більше полісменів і більше автомобілів, а надвечір уже все подвір’я було заповнене копами. Синтія чула, як вони записують ознаки автомобілів обох її батьків, телефонують до Мілфордської лікарні. Полісмени ходили вниз і вгору вулицею, стукаючи у двері, ставлячи запитання.

— Ти певна, вони не згадували про те, що їм треба їхати в якійсь невідкладній справі? — запитав чоловік, який назвався детективом і не був в уніформі, як решта поліції.

Він відрекомендувався як Фіндлей чи Фінлей.

Невже він думає, що вона могла забути, якби це почула? І зненацька вигукне: «Ой, леле, тепер я згадала! Вони поїхали провідати сестру матері, мою тітку Тес!»

— Розумієш, — пояснив детектив. — Не схоже, щоб твоя мати, батько чи брат поїхали кудись дуже далеко, адже вони нічого не пакували. Їхній одяг досі тут, валізи також на місці.

Їй довелося вислухати безліч запитань. Коли вона востаннє бачила батьків? Коли вона лягла спати? Що то за хлопець, із яким вона була? Вона намагалася розповісти детективові про все, навіть визнала, що батьки могли дуже посваритися, хоч приховала те, що була дуже п’яною і що побажала своїм батькам смерті.

Детектив видався їй досить приємним чоловіком, але він не ставив тих запитань, над якими марудила собі голову Синтія. Чому її мати, батько і брат так безслідно зникли? Куди вони подалися? Чому не взяли її з собою?

Несподівано, в нападі божевільного розпачу, вона стала все перекидати в кухні догори дном. Підіймала й витрушувала килимки, кілька разів пересувала тостер, заглядала під стільці, зазирала в усі шпарини між піччю й стіною, сльози струменіли в неї по щоках.

— Що з тобою, дівчино? — поцікавився детектив. — Що ти робиш?

— Де записка? — запитала Синтія з благальним виразом у погляді. — Десь мусить бути записка. Моя мати ніколи не йде з дому, не залишивши записки.

Розділ перший

Синтія стояла перед двоповерховим будинком на вулиці Гікорі. Не можна сказати, що вона бачила дім свого дитинства вперше за останні двадцять п’ять років. Вона досі мешкала в Мілфорді. Іноді сюди приїжджала. Вона показала мені цей будинок відразу після того, як ми одружилися, ми просто проїхали тоді повз нього в автомобілі.

— Ось він, — сказала вона й не стала зупиняти машину.

Вона рідко зупинялася біля нього. А якщо й зупинялася, то не виходила з машини. Ніколи не стояла на тротуарі й не дивилась на нього.

І, безперечно, минуло дуже багато часу, відколи вона заходила через ці парадні двері.

Ноги в неї наче приросли до тротуару, і, здавалось, вона не здатна ступити бодай один крок у напрямку цієї будівлі. Мені хотілося стати поруч із нею, провести її до тих дверей. Для цього треба було подолати лише під’їзну алею завдовжки тридцять п’ять футів, але для неї вона простягалася на чверть століття в минуле. Я розумів, що Синтія має таке відчуття, ніби дивиться в протилежні скельця бінокля. Ви можете йти цілий день і ніколи туди не дійдете.

Але я стояв там, де був, на протилежному боці вулиці, дивлячись їй у спину, на її коротке руде волосся. Я мусив виконувати розпорядження, що стосувалось мене.

Синтія стояла там, мовби чекаючи дозволу наблизитися до будинку свого дитинства. І нарешті він надійшов:

— Окей, місіс Арчер. Рушайте до будинку. Не дуже швидко. Йдіть, ніби вагаючись, ніби ви заходите у нього вперше після того, як вам було чотирнадцять років.

Синтія подивилася через плече на жінку в джинсах і кедах, кінський хвіст її зачіски спадав на спину крізь отвір у бейсбольній кепці. Вона була однією з трьох помічників режисера.

— Це й справді буде вперше, — сказала Синтія.

— Гаразд, гаразд, але не дивіться на мене, — сказала жінка з «кінським хвостом». — Дивіться лише на дім і йдіть під’їзною алеєю, думаючи про той час, той день, коли це трапилося, двадцять п’ять років тому, окей?

Синтія подивилася через вулицю на мене, скорчила міну, і я всміхнувся їй у відповідь, так ніби ми обмінялися мовчазним запитанням: Ну й що тепер?

І вона повільно рушила вперед під’їзною алеєю. Цікаво, якби її не знімали на кінокамеру, чи так само вона б йшла нею? Із такою самою неквапністю та обережністю? Можливо. Але тепер усі її рухи здавалися фальшивими, вимушеними. Та коли вона піднялася на ґанок і підійшла до дверей, простягнувши руку вперед, я помітив, що вона тремтить. Це вже був вияв цілком щирих емоцій, а тому я був майже переконаний, що камера цього не вловить. Вона поклала руку на круглу ручку дверей, повернула і вже хотіла штовхнути їх, щоб вони відчинилися, коли жінка з «кінським хвостом» закричала:

— Гаразд! Добре! Просто тримайтеся за ручку й не рухайтеся!

А тоді обернулася до свого кінооператора:

— Окей, заходьте в дім і знімайте, як вона заходить.

— Це паскудний обман, — мовив я досить голосно, щоб мене почула вся знімальна група (десь з півдесятка людей), а також Пола Мелой, жінка з блискучими зубами, у костюмі від Дони Каран, яка забезпечувала позакадровий та внутрішньокадровий дикторський текст.

Пола підійшла до мене.

— Містере Арчер, — сказала вона, простягши до мене обидві руки й поклавши їх мені на плечі — це була торгова марка Мелой. — З вами все гаразд?

— Як ви можете таке витворяти з нею? — обурено запитав я. — Моя дружина заходить у свій дім уперше після того, як із нього щезла до дідька вся її родина, а ви гукаєте їй, щоб вона зупинилася на півкроці!

— Тері, — сказала вона, — ви дозволите мені називати вас Тері?

Я промовчав.

— Тері, мені дуже прикро, але ми повинні перенести кінокамеру на потрібне місце, бо нам треба зняти обличчя Синтії, зняти вираз, із яким вона заходить у свій дім після стількох років, ми хочемо, щоб наші кадри були цілком природними. Ми хочемо, щоб усе було щирою правдою. Я думаю, і ви обоє цього прагнете.

Тут можна було тільки подивуватися. Щоб репортер із розважального телевізійного шоу «На крайній межі», яке також претендувало бути шоу новин і яке, коли не намагалося розкопати дивні нерозгадані злочини з минулих років, полювало на знаменитостей, що або спилися, або стали жертвою дорожніх інцидентів, а то й ганялося за поп-зіркою, котра забула пристебнути свого малюка ременем безпеки, щоб репортер такого шоу прагнув до цілковитої природності та щирої правдивості.

— Звісно, прагнемо, — стомлено відповів я, думаючи про те, що, можливо, тут усе ж таки знімуть масштабний фільм, що, можливо, після стількох років широкий показ на телебаченні допоможе Синтії знайти відповіді на її запитання. — Авжеж, ми прагнемо.

Пола блиснула разком бездоганних зубів і швидко пішла назад через вулицю, цокаючи по тротуару високими підборами своїх черевиків.

Я докладав усіх зусиль, щоб ні в кого не плутатися під ногами, коли ми з Синтіею прибули сюди. Я влаштував так, щоб мені дали вихідний у школі. Мій найкращий і давній друг Ролі Карутерс знав, як важливо для Синтії було відбути це шоу, й домовився, щоб інший учитель замінив мене на моїх уроках із англійської мови та з писемної творчості. Синтія попросила вихідний у крамниці одягу Памели, де вона працювала. Дорогою сюди ми завезли нашу восьмирічну доньку Ґрейс до школи. Ґрейс, звичайно, було б цікаво подивитися, як тут знімають фільм, але її поява на телевізійному екрані нічого не додала б до особистої трагедії матері.

Людям, які нині мешкали в будинку, подружжю пенсіонерів, котрі переселилися сюди з Гартфорда десять років тому, аби бути ближче до свого човна, який стояв у Мілдфордській гавані, режисери заплатили, щоб вони виїхали на день і дозволили їм порядкувати протягом цього часу в їхньому домі. Після чого кіногрупа познімала зі стін усі фотографії та дрібнички, які могли б відвернути увагу від головної теми, намагаючись досягти, щоб будинок набув вигляду якщо й не цілком такого, який він мав, коли тут жила Синтія, то принаймні якомога до нього ближчого.

Перед тим як власники будинку вирушили в денну подорож під вітрилами, вони сказали кілька слів, стоячи на моріжку перед кінокамерами.

Чоловік:

— Мені дуже важко уявити собі, що саме тут тоді відбулося, в цьому будинку. Чи їх, бува, не порізали на дрібні шматочки десь у підвалі або щось таке?

Дружина:

— А знаєте, мені іноді вчуваються їхні голоси. Так ніби їхні привиди досі блукають у домі. Трапляється, сиджу я за столом на кухні, й зненацька мене обсипає морозом, так немовби мати, або батько, або хлопець пройшли повз мене.

Чоловік:

— Коли ми купили цей будинок, то навіть не знали, що тут трапилося. Хтось купив його в дівчини, а потім вони продали його іншим, а ми купили його вже в цих останніх людей. Та коли довідався про те, що тут було, я прочитав про це в Мілдфордській бібліотеці, і дуже здивувався, та й ви здивувалися б на моєму місці, чому її залишили живою? Чому? Це трохи дивує, хіба не так?

Синтія, що спостерігала за цією сценою, стоячи за однією з вантажівок кіностудії, вигукнула:

— Даруйте мені! Що ви мали під цим на увазі?

Один із кіногрупи рвучко обернувся й сказав:

— Тихше!

— Не затикайте мені рота! — відрубала Синтія.

І, звертаючись до чоловіка, гукнула:

— Що ви хотіли сказати?

Чоловік подивився на неї здивованим поглядом. Певно, йому навіть на думку не спадало, що особа, про яку він говорить, присутня тут. Режисерка з кінським хвостом узяла Синтію за лікоть і обережно, але твердо відвела її назад, за вантажівку.

— Що за фігню він верзе? — запитала Синтія. — Що він намагається сказати? Що я маю якийсь стосунок до зникнення моєї родини? Невже я повинна миритися з…

— Не звертайте на нього уваги, — порадила їй помічниця режисера.

— Ви сказали, що робите цей фільм із метою допомогти мені, — промовила Синтія. — Допомогти мені з’ясувати, що з ними сталося. Лише тому я погодилася взяти участь у зйомках. І ви хочете показати його дурне базікання на екрані? Що подумають люди, коли вони таке почують?

— Не турбуйтеся, — запевнила її помічник режисера. — Ми не станемо цього показувати.

Певно, вони боялися, що Синтія відмовиться від участі у фільмі, перш ніж вони встигнуть зняти її бодай протягом однієї хвилини, тому було багато запевнень, умовлянь, обіцянок, що перед тим як показувати цей фільм на телеекрані, хтось із фахівців неодмінно його перегляне. Ми завжди так робимо, сказали. Ми повертаємо до життя в усіх куточках країни справи, що їх копи давно втратили надію розкрити, сказали вони.

Після того, як вони переконали Синтію у шляхетності своїх намірів і двоє старих пердунів, які мешкали в домі, були на короткий час виселені, зйомки продовжилися.

Я пішов із двома кінооператорами в дім, потім відступив убік, щоб їм не заважати, коли вони розташувалися так, щоб зняти вираз страху та зустрічі з минулим на обличчі Синтії під різними кутами зору. Я подумав, що коли ці зняті кадри опиняться на телестудії, там їх почнуть усіляко редагувати, можливо навіть, зроблять деякі деталі зображення неясними й зернистими й удадуться до всіх своїх трюків, аби надати додаткового драматизму події, яка для телевізійників минулих десятиліть була б цілком драматичною сама по собі.

Вони повели Синтію до її дитячої спальні. Та ніби заціпеніла. Вони хотіли зняти багато футів плівки про те, як вона туди йде, і Синтії довелося зробити це двічі. Першого разу кінооператор чекав її у спальні із зачиненими дверима, щоб зробити кілька пробних знімків Синтії, коли вона увійде до кімнати. Потім вони зняли, як вона туди входить удруге, цього разу з коридору, причому кінокамера дивилася над її плечем, коли вона відчинила двері до спальні. Після того як ці кадри було показано, ви могли побачити, що вони використали якісь дуже опуклі лінзи, щоб надати сцені моторошного характеру, щось подібне глядач переживає, коли зненацька побачить Джейсона,^[2] який ховається за дверима в жахливій масці, схожій на маску хокейного воротаря.

Пола Мелой, яка починала свою професійну діяльність на випадкових ролях, поновила макіяж і уклала своє русяве волосся у високу зачіску. Потім їй і Синтії приладнали ззаду на спідницях букети дрібних мікрофончиків, провідки яких тягнуться вгору під блузками й обрізаються під самими комірцями. Пола притулилася плечем до плеча Синтії, так ніби вони були давні подруги, що неохоче згадують про погані часи замість добрих.

Коли вони увійшли до кухні, а кінокамери в’їхали за ними, Пола запитала:

— Про що ти тоді думала?

Здавалося, Синтія щойно пройшла крізь свій давній сон.

— Ти не чула в домі жодного звуку, твого брата нагорі не було, ти спустилася на кухню й не побачила там якихось ознак життя.

— Я не знала, що відбувається, — спокійно відповіла Синтія. — Я думала, усі дуже рано покинули дім. Мій тато, певно, поїхав в одне зі своїх відряджень, а мати повезла брата до школи. Я думала, вони розгнівалися на мене за мою вчорашню погану поведінку.

— Ти була важким підлітком? — запитала Пола.

— У мене були… моменти. Я втекла з дому минулого вечора з хлопцем, на якого мої батьки позирали скоса. Трохи випила. Але я не була такою, як деякі інші діти. Тобто, хочу сказати, я любила своїх батьків, і, гадаю… — тут її голос трохи затремтів, — і, гадаю, вони любили мене.

— У тодішніх поліцейських рапортах написано, що ти посварилася з батьками.

— Атож, — сказала Синтія. — Вони розсердилися, бо я не повернулася додому тоді, коли обіцяла вернутися, бо їм збрехала. Я сказала їм кілька жахливих слів.

— Яких саме?

— Ну, як тобі сказати, — завагалася Синтія. — Ти знаєш, діти часто кажуть своїм батькам таке, чого вони насправді їм не зичать.

— І де, ти думаєш, вони тепер, через два з половиною десятиліття?

Синтія сумно похитала головою.

— Саме про це я себе й запитую. Немає такого дня, коли б я не ставила собі цього запитання.

— Якби ти могла щось їм сказати, тут і тепер, у нашій телепрограмі «На крайній межі», то що ти їм би сказала?

Синтія, розгублена й збентежена, дивилася в кухонне вікно з виразом безнадії.

— Дивися в камеру, — сказала Пола Мелой, обнявши Синтію за плечі. Я стояв збоку й усе, що я міг для них зробити, це не увійти в кадр і не обдерти штучне обличчя Поли. — Запитай їх лише про те, про що ти хотіла б їх запитати впродовж усіх цих років.

Синтія, чиї очі раптом заблищали, зробила так, як їй було сказано. Вона подивилася в кінокамеру, але спочатку не спромоглася на щось більше, як запитати:

— Чому?

Пола відвела певний час на драматичну паузу, а тоді запитала:

— Що означає твоє «чому», Синтіє?

— Чому, — почала вона, намагаючись опанувати себе, — ви вирішили мене покинути? Якщо ви маєте таку можливість, якщо ви живі, чому не сконтактуєтеся зі мною? Чому ви не залишили мені бодай короткої записки? Чому бодай не попрощалися зі мною?

Я фізично відчував ту наелектризованість, у якій перебувала вся кіногрупа, а надто режисери. Ніхто не дихав. Я знав, про що вони думають. Вони думали про гроші, які на цьому зароблять. Це буде до біса моторошний телефільм. Я ненавидів їх за те, що вони хочуть нажитися на нещасті Синтії, за те, що вони використовують її горе для потреб розважальної кіноіндустрії. Бо, в кінцевому підсумку, йшлося саме про це. Про індустрію розваг. Але я тримав свого язика при собі, бо знав, що Синтія, певно, також чудово розуміє: вони використовують її для власних потреб, вона для них усього лише ще одна розважальна історія, щось таке, чим можна заповнити півгодинне шоу. Але вона свідомо погодилася на те, щоб її використали, бо мала кволу надію, що якась людина, подивившися це шоу, прийде до неї з ключем, яким вона зможе відчинити своє минуле.

На прохання постановників шоу Синтія принесла з собою дві старі коробки з-під черевиків, напхом напхані пам’ятними речами. Там були вирізки з газет, злинялі поляроїдні фотографії, фотознімки її класу, табелі успішності, всі ті дрібнички, які вона змогла взяти зі свого дому, перед тим як пішла жити до своєї тітки, материної сестри, жінки на ім’я Тес Берман.

Синтію посадили за кухонний стіл, вона поклала відкриті коробки перед собою й почала діставати з них одну пам’ятну річ за другою, розкладаючи їх так, ніби хотіла утворити з них картинку-головоломку, шукаючи всі речі з рівними краями, намагаючись зібрати з них бічну частину й поступово наблизитися до центру.

Але в Синтіїних коробках із-під черевиків не було крайніх деталей. Вона не мала також змоги дістатися до центру. Замість того, щоб мати тисячу деталей для складання однієї картинки-головоломки, здавалося, вона має одну картинку, складену з тисячі різних головоломок.

— Оце ми, — сказала вона, показуючи поляроїдний знімок, — під час туристського походу у Вермонті.

Камера широким планом показувала розкуйовдженого Тода та Синтію, що стояли по обидва боки від матері, за ними видно було намет. Синтії було на вигляд років п’ять, її братові сім, личка були вимазані землею, їхня мати гордо усміхалася, волосся мала прикрите картатою червоно-білою хустиною.

— У мене немає жодної фотографії батька, — сумно промовила Синтія. — Він завжди знімав нас, і тепер мені залишається тільки згадувати, який він був. І я досі бачу його, бачу, як він стоїть, високий, у фетровому капелюсі, з легким натяком на вуса на верхній губі. Він був гарний чоловік. Тод схожий на нього.

Вона дістала з коробки пожовклу вирізку з газети.

— А цю вирізку, — сказала Синтія, обережно її розгортаючи, — разом з іншими речами я знайшла в шухляді батькового письмового столу, хоч речей там було зовсім мало. — Кінокамера наблизилася й показала в центрі кадру квадратний клаптик газети. Там був збляклий, зернистий чорно-білий знімок шкільної баскетбольної команди. Дванадцятеро хлопців дивилося в камеру, декотрі всміхалися, інші стояли з дурними обличчями. — Тато, певно, вирізав цей знімок тому, що на ньому зображений Тод, коли він був менший, хоч у підписі не вказано його імені. Наш тато пишався нами. Він говорив нам дуже часто про це. Полюбляв казати жартома, що ми найкраща родина з усіх тих, які він будь-коли мав.

Вони взяли в інтерв’ю в директора моєї школи, Ролі Карутерса.

— Це велика таємниця, — сказав він. — Я знав Клейтона Біджа. Ми кілька разів виїздили з ним рибалити. Він був добрий чоловік. Я не маю жодного уявлення про те, що з ними сталося. Можливо, до наших країв тоді заблукав якийсь серійний убивця, й родина Синтії просто опинилася в поганому місці в поганий час?

Вони взяли інтерв’ю в тітки Тес.

— Я втратила сестру, зятя, племінника, — сказала вона. — Але Синтія втратила незмірно більше. Вона змогла все пережити, вирости, стати дорослою жінкою.

І хоч режисери фільму й виконали свою обіцянку, не показавши на телебаченні коментар чоловіка, що нині мешкав у будинку Синтії, вони вивели на екран іншого персонажа, який сказав щось не менш зловісне.

Синтія була приголомшена, коли побачила в сегменті, знятому через кілька тижнів по тому, детектива, що допитував її вдома, після того як сусідка, місіс Джемісон, викликала поліцію. Він уже вийшов на пенсію й жив в Аризоні. Внизу на екрані було написано: «Детектив у відставці Бартолом’ю Фінлей». Він провадив початкове розслідування і, зрештою, через рік закрив справу, не досягши жодного результату. Автори фільму доручили кіногрупі однієї з їхніх філій у Феніксі взяти в нього коментар, і він його дав, сидячи біля новенького й блискучого трейлера марки «Ерстрим».

— Що мене завжди непокоїло, то це те, чому вона залишилася жива? У тому випадку, звичайно, коли ми припустимо, що решта її родини загинула. Бо я ніколи не був прихильником гіпотези, що родина виїхала зі свого помешкання, свідомо залишивши в ньому власну дитину. Я не раз був свідком того, як з дому виганяли важких дітей, такі речі трапляються не так рідко. Але завдавати собі клопоту й утікати з власного дому, лише аби позбутися своєї дитини? Таке розв’язання проблеми мені здається позбавленим усякого глузду. Отже, залишається лише одне вірогідне пояснення: там було скоєно злочин. А таке припущення завжди повертає мене до первісного запитання. Чому вона залишилася жива? Тут може бути не так багато варіантів.

— Що ви хочете цим сказати? — пролунало запитання, сказане голосом Поли Мелой, хоч кінокамера жодного разу не відійшла від обличчя Фінлея.

Запитання Мелой були вмонтовані уже в процесі редагування первісного матеріалу, бо її не посилали до Аризони брати інтерв’ю в того чоловіка.

— Здогадайтесь самі, — відказав детектив Фінлей.

— Що ви хочете сказати цим «здогадайтесь самі»? — запитав голос Мелой.

— Я сказав усе, що хотів сказати.

Побачивши ці кадри, Синтія була сама не своя від люті.

— Господи, вони знову за це! — вигукнула вона, звертаючись до телевізійного екрану. — Той сучий син натякає, що я причетна якось до тієї події. Я чула ці перешіптування роками. І ця суча дівкаПола Мелой пообіцяла мені, що вони не показуватимуть нічого подібного!

Але мені пощастило її заспокоїти, бо в цілому фільм був достатньо врівноважений і позитивний. Ті кадри, коли Синтія була на екрані, коли вона ходила по будинку, коли розповідала Полі, що з нею сталося в той день, їй самій здалися щирими й вірогідними.

— Якщо знайдеться людина, котра щось знає, — запевнив я Синтію, — то на неї не вплинуть дурні натяки тупоголового відставного копа. Насправді те, що він сказав, може тільки спонукати когось зголоситися, аби спростувати його слова.

Отже, телепрограму було показано, хоча, всупереч будь-якому здоровому глуздові, вона завершилася таким собі реаліті-шоу, де автори вивели на екран гурт розповнілих, але надзвичайно амбітних рок-зірок, яким доводилося жити під одним дахом і змагатися в тому, кому з них пощастить скинути якнайбільше фунтів і здобути вигідний контракт на телезапис.

Синтія вмостилася біля телефону, починаючи від тієї миті, коли закінчилося телешоу, сподіваючись, що хтось його побачив, той, хто знає що-небудь, і що цей «хтось» негайно зателефонує на телестудію. Автори фільму сконтактуються з нею ще до того, як завтра зійде сонце, і вона нарешті знатиме правду.

Та ніяких дзвінків не було, тільки зателефонувала якась жінка й розповіла, що її власну родину теж було викрадено невідомо якими людьми, а також якийсь чоловік — він висунув теорію, що родичі Синтії пройшли крізь дірку в завісі часу, й тепер вони або втікають від динозаврів, або їхні розуми стерлися в якомусь матрицеподібному майбутньому.

Жодної правдоподібної інформації не надійшло.

Схоже, ніхто з тих, хто щось знає, цього шоу не бачив. А якщо й бачив, то не обізвався.

Упродовж першого тижня Синтія телефонувала режисерам телепрограми «На крайній межі» щодня. Вони були дуже люб’язні з нею, обіцяли повідомити її негайно, коли про щось довідаються. Наступного тижня Синтія телефонувала на телестудію вже через день, але тепер режисери розмовляли з нею дуже коротко, лише повідомляли її, що жодних дзвінків не було, що вони нічого не знають, а коли довідаються про щось, то негайно сконтактуються з нею.

Вони тепер шукали для своїх шоу інших історій. Синтія дуже швидко опинилась серед старих новин.

Розділ другий

В очах Ґрейс було благання, проте в голосі звучала рішучість.

— Тату, — сказала вона. — Мені. Вісім. Років.

«Де вона цього навчилася?» — подумав я з подивом. Де вона навчилася цієї техніки розбивання речень на окремі слова для підсилення драматичного ефекту. Так ніби мені було важко про це здогадатися. Адже драматизму в цій родині було більше, ніж потрібно.

— Так, — сказав я своїй дочці. — Я знаю.

Її пластівці «Чиріоуз» давно намокли, і вона досі не доторкнулася до помаранчевого соку, який стояв перед нею.

— Діти сміються з мене, — сказала вона.

Я пригубив свою каву. Щойно її налив, але вона вже майже охолола. Наша кавоварка зламалася. Я вирішив, що вип’ю чашку кави в «Пончиках Данкіна» по дорозі до школи.

— Хто з тебе сміється? — запитав я.

— Усі з мене сміються, — сказала Ґрейс.

— Усі з тебе сміються, — повторив я. — А як вони це роблять? Вони скликали спеціальні збори? Директор школи виступив і віддав наказ, щоб усі з тебе сміялися?

— А тепер і ти смієшся з мене.

Справді, так воно й було.

— Пробач мені. Я просто намагаюся з’ясувати, наскільки поширилась твоя проблема. Мені все ж таки здається, що сміються з тебе не всі. Тобі лише здається, що всі. Але якщо навіть сміються з тебе лише кілька дітей, то це не дуже приємно, я знаю.

— Навіть дуже неприємно.

— Це твої друзі?

— Так. Вони кажуть, що мама ставиться до мене як до малої дитини.

— Твоя мама просто піклується про тебе, — пояснив я. — Вона тебе дуже любить.

— Я знаю. Але мені вісім років.

— Твоя мама лише дбає про те, щоб доставити тебе до школи в безпеці.

Ґрейс зітхнула й опустила голову, визнавши свою поразку, й пасмо каштанового волосся впало на її карі очі. Вона взяла ложку й трохи помішала молоко, в якому намокали її вівсяні пластівці.

— Але потреби проводити мене до школи немає. Жодна мати не проводжає своїх дітей до школи, якщо вони вже вийшли з дитячого садочка.

Ґрейс не вперше заводила цю розмову, і я вже намагався поговорити з Синтією, намагався переконати її так лагідно, як тільки міг, що, мабуть, Ґрейс час вже ходити самій до школи, раз вона навчається у четвертому класі. До школи йде чимало дітей, які завжди можуть скласти їй товариство, тож самій-одній їй ходити не доведеться.

— А чому ти не можеш проводжати мене? — запитала Ґрейс, і її оченята лукаво зблиснули.

У ті нечасті дні, коли я проводжав Ґрейс до школи, я відставав від неї на добрих півкварталу. Всім було відомо, що я просто виходив прогулятися й не стежив за Ґрейс, аби переконатися в тому, що вона безпечно дісталася до школи. І ми ніколи жодним словом не прохоплювалися про це Синтії. Моя дружина вірила, що я проводив Ґрейс, ідучи поруч із нею всю дорогу до Фермонтської середньої школи, а потім стояв на тротуарі й дивився на неї, поки вона не зникне за дверима.

— Я не можу, — сказав я. — Мушу приходити до своєї школи на восьму годину. Якби я проводив тебе до школи перед роботою, тобі довелося б тинятися там майже годину, чекаючи, поки відчиняться двері. А твоя мати починає працювати лише о десятій, тому для неї такої проблеми не існує. Я можу проводити тебе лише в ті дні, коли у мене вільна перша зміна.

Насправді Синтія умисне запровадила для себе такий розклад роботи у крамниці Памели, щоб мати змогу щоранку проводжати Ґрейс до школи. Синтія ніколи особливо не мріяла працювати у крамниці жіночого одягу, що належала її найліпшій шкільній подрузі, але це дозволяло їй працювати неповний робочий день, тобто вона поверталася додому раніше, аніж закінчувалися уроки у школі. Поступившись у цьому питанні Ґрейс, вона чекала її не під дверима школи, а нижче по вулиці. Звідти Синтія могла бачити школу, й у неї не забирало багато часу помітити у натовпі дітей нашу доньку з її кінським хвостиком, який вона дуже часто заплітала. Вона намагалася переконати Ґрейс, щоб та махала їй рукою, і тоді вона могла б помітити її ще раніше, але Ґрейс бодай у цьому не дала себе вмовити.

Серйозна проблема виникала тоді, коли якась учителька або вчитель просили учнів залишитися на якийсь час у класі після дзвінка. Це могло бути пов’язане з якимись заходами масового характеру або з останніми настановами щодо виконання домашніх завдань. У таких випадках Ґрейс сиділа там, охоплена панікою, не тому, що її мати стане турбуватися, а тому, що, стривожена затримкою, вона може прийти по неї до школи, щоб забрати.

— І мій телескоп зламався, — сказала Ґрейс.

— Як це, зламався?

— Та підставка, яка підтримує трубку з лінзами, розхиталася. Я наче трохи її закріпила, але вона розхиталася знову.

— Я подивлюся, в чому справа.

— Мені треба стежити за астероідами-вбивцями, — сказала Ґрейс. — Я не зможу побачити їх, якщо мій телескоп буде зламаний.

— Окей, — мовив я. — Спробую його полагодити.

— А ти знаєш, що коли астероїд упаде на землю, ефект буде такий, ніби одночасно вибухнув мільйон ядерних бомб?

— Не думаю, що так багато, — сказав я. — Але згоден з тобою, що наші справи тоді будуть кепські.

— Коли у своїх страшних снах я бачу, як астероїд падає на землю, то думаю про те, що могла б відвернути його, коли б перед тим як лягти спати, подивилася на небо й побачила, що він наближається.

Я кивнув. Справа була в тому, що ми купили їй не найдорожчий телескоп. Власне, він був найдешевший серед інших. І йшлося не тільки про те, що не варто витрачати цілий статок на якусь річ, якщо ви не певні, що ваша дитина не втратить незабаром до неї інтерес; ми просто не маємо стільки грошей, аби ними розкидатися.

— А як щодо мами? — запитала Ґрейс.

— А до чого тут мама?

— Вона й далі ходитиме зі мною?

— Я з нею побалакаю, — сказав я.

— Побалакаєш з ким? — запитала Синтія, заходячи до кухні.

Синтія чудово виглядала цього ранку. Була надзвичайно гарною, якщо висловитися точніше. Вона дивовижна жінка, і мені ніколи не набридало милуватися її зеленими очима, високими вилицями, вогнисто-рудим волоссям. Її краса була вже не такою, як тоді, коли я вперше її зустрів, але не менш драматичною. Люди думають, вона робить якісь спеціальні вправи, але, як на мене, це тривога допомогла їй зберегти фігуру. Вона спалює калорії, коли перебуває у стані неспокою. Вона не бігає підтюпцем, не ходить до гімнастичної зали. Та й навряд чи ми могли б дозволити собі членство в якомусь гімнастичному клубі.

Як вже було сказано, я вчитель англійської середньої школи, а Синтія працює у крамниці, — хоч вона й має диплом із вивчення родинних проблем і деякий час працювала в галузі соціології, — тож ми не купаємося в грошах.

Ми маємо цей будинок, доволі просторий для трьох, у скромному кварталі, розташованому лише за кілька кварталів від того будинку, в якому виросла Синтія. Ви можете подумати, що Синтія хотіла б оселитися якомога далі від свого батьківського дому, але мені здається, вона не хотіла бути від нього надто далеко на той випадок, якби туди хтось прийшов і захотів її бачити.

Нашим автомобілям по десять років, свої вакації ми проводимо досить скромно. Щоліта винаймаємо на тиждень хатину мого дядька неподалік від Монпельє, а три роки тому, коли Ґрейс було п’ять років, ми поїхали в Діснейленд і оселилися поза парком у дешевому мотелі в Орландо, де о другій годині ранку можна почути, як який-небудь хлопець в сусідньому номері остерігає свою дівчину, щоб вона була обережнішою і не надто стискала зуби.

А проте, я переконаний, ми живемо досить пристойно і більш або менш щасливі. Здебільшого вдень.

Щоправда, уночі нам іноді буває нелегко.

— Із учителькою Ґрейс, — відповів я, безсоромно збрехавши про те, з ким просила мене Ґрейс поговорити.

— А про що ти маєш намір поговорити з учителькою Ґрейс? — запитала Синтія.

— Я казав про те, що неодмінно піду на найближчі батьківські збори й перекинуся кількома словами з нею, місіс Ендерс, — мовив я. — Останнього разу, коли на ці збори ходила ти, у моїй школі теж були батьківські збори того самого вечора, чомусь воно завжди буває так.

— Вона дуже мила, — сказала Синтія. — Вважаю, вона набагато приємніша, аніж торішня вчителька, її звали місіс Фелпс, якщо не помиляюся. Думаю, вона була трохи підла.

— Я ненавиділа її, — приєдналася до розмови Ґрейс. — Вона примушувала нас годинами стояти на одній нозі, коли ми поводилися погано.

— Мені треба йти, — сказав я, зробивши ще один ковток холодної кави. — Мабуть, нам треба купити нову кавоварку, Синті.

— Подивлюся, — відказала Синтія.

Коли я підвівся з-за столу, Ґрейс подивилася на мене розпачливим поглядом. Я знав, чого вона від мене хоче. Поговори з нею. Будь ласка, поговори.

— Тері, ти не знаєш, де запасний ключ? — запитала Синтія.

— Ти про що? — здивувався я.

Вона показала мені на порожній гачок на стіні біля самих кухонних дверей, що відчинялися на наш задній двір.

— Де наш запасний ключ?

Це був той ключ, яким ми користувалися, коли виходили прогулятися абощо й не хотіли брати з собою кільце, обтяжене дистанційними автомобільними пультами та ключами від робочих кабінетів.

— Я не знаю. Ґрейс, ти не брала ключа?

У Ґрейс ще не було власного ключа від дому. Він навряд чи був їй потрібен, поки Синтія водила її до школи й зі школи. Вона похитала головою й спопелила мене гнівним поглядом.

Я стенув плечима.

— Може, й справді я його брав і залишив десь біля ліжка.

Я протиснувся боком біля Синтії і понюхав її волосся, коли проходив.

— Ти мене проведеш? — запитав я.

Вона пішла за мною до передніх дверей.

— Щось сталося? — запитала вона. — З Ґрейс усе гаразд? Вона якась дуже тиха сьогодні вранці.

Я зробив гримасу й похитав головою.

— Ти знаєш, у чому річ. Їй вісім років, Синті.

Моя дружина сердито відступила від мене на крок.

— Вона пожалілася тобі на мене?

— Вона лише хоче почувати себе трохи більш незалежною.

— Тепер я розумію, в чому річ. Вона хотіла, щоб ти поговорив зі мною, а не з учителькою.

Я стомлено усміхнувся.

— Вона каже, інші діти сміються з неї.

— Вона це переживе.

Я хотів їй щось відповісти, але подумав, що ми сперечалися про це надто часто, й у мене просто немає нових аргументів.

Тож паузу заповнила Синтія.

— Ти знаєш, скільки на світі поганих людей. Вони повсюди.

— Знаю, Синті, знаю. — Я намагався, щоб у моєму голосі не прозвучали нотки розчарування та втоми. — Але доки ти її проводжатимеш? Доки їй буде дванадцять років? П’ятнадцять? Ти водитимеш її й до дев’ятого та дванадцятого класів?

— Я про це подумаю, коли надійде час, — сказала Синтія. Вона зробила паузу. — Я знову бачила ту машину.

Машина. Вона завжди бачила машину.

Синтія побачила з виразу мого обличчя, що я в це не вірю.

— Ти думаєш, я збожеволіла, — сказала вона.

— Я не думаю, що ти збожеволіла.

— Я бачила його двічі. Коричневий автомобіль.

— Що за автомобіль?

— Я не знаю. Звичайний собі автомобіль. Із затемненими вікнами. Коли він проминає мене й Ґрейс, трохи стишує хід.

— Він зупинявся? Водій тобі щось сказав?

— Ні.

— Ти запам’ятала номер?

— Ні. Першого разу я просто не встигла про це подумати. Другого — була надто схвильована.

— Синті, це, мабуть, просто хтось із тих людей, які живуть поблизу. Водії повинні стишувати хід. Тут шкільна зона. Пам’ятаєш, як одного дня копи поставили тут радар з контролю над швидкістю? Щоб у цю пору дня люди не перевищували тут швидкості.

Синтія відвернула від мене погляд і склала руки на грудях.

— Ти не буваєш тут щодня, на відміну від мене. Ти нічого не знаєш.

— Я знаю лише те, — мовив я, — що ти робиш Ґрейс погану послугу, якщо не дозволяєш їй самій подбати за себе.

— Невже ти думаєш, коли якийсь чоловік потягне її до тієї машини, вона зуміє захистити себе? Восьмирічна дівчинка?

— Якщо повз тебе проїздить коричнева машина, то це ще не означає, що там сидить чоловік, який потягне туди Ґрейс.

— Ти ніколи не сприймав ці речі так серйозно, як я їх сприймаю. — Вона помовчала. — І в цьому немає нічого дивного, адже ти не пережив те, що довелося пережити мені.

Я надув щоки, випустив трохи повітря.

— Гаразд, цю проблему ми тепер не розв’яжемо, — сказав я. — Мені час іти.

— Атож, не розв’яжемо, — сказала Синтія, досі не дивлячись на мене. — Думаю, мені треба їм зателефонувати.

— Кому зателефонувати? — з подивом запитав я.

— Телешоу на «На крайній межі».

— Синтіє, скільки минуло часу відтоді, як було показано телепрограму? Три тижні, чи не так? Якби хтось мав зателефонувати й щось повідомити, вони б уже це зробили. А крім того, якщо хтось повідомить на студію щось цікаве, вони дадуть тобі знати. Вони зацікавлені в тому, щоб цю тему продовжити.

— Усе одно їм зателефоную. Я вже давненько не телефонувала, тому, можливо, цього разу мій дзвінок їх так не роздратує. Можливо, вони щось чули, але подумали, що це не має ваги, що то був якийсь псих, а насправді в тому щось може бути. Знаєш, нам пощастило, бо навіть якийсь дослідник пригадав, що тоді зі мною сталося, і сказав, що нам варто повернутися назад.

Я лагідно її обернув і підняв їй підборіддя так, щоб наші погляди зустрілися.

— Гаразд, роби як тобі хочеться. Я тебе кохаю, ти знаєш.

— Я теж тебе кохаю, — сказала вона. — Мені… мені, ти знаєш, нелегко жити з усім цим. Я розумію почуття Ґрейс. Я знаю, моя тривога передається і їй. Але віднедавна, після того шоу, усе знову стало для мене дуже реальним.

— Знаю, — мовив я. — Але я хочу жити в теперішньому часі, як і ти, гадаю. Не бути прикутим до минулого.

Я відчув, що її плечі здригнулися.

— Прикутим? — перепитала вона. — Ти думаєш, я до нього прикута?

Це було не те слово. Учитель англійської мови міг би придумати щось краще.

— Не намагайся мене повчати, — сказала Синтія. — Ти думаєш, ти все знаєш, але не знаєш нічого. І ніколи не знатимеш.

Я нічого не міг заперечити, бо то була правда. Нагнувся, поцілував її у волосся й вирушив на роботу.

Розділ третій

Мабуть, вона хотіла втішити його своїми словами, але для неї було не менш важливо, щоб вони прозвучали твердо.

— Розумію, тобі мій задум може видатися надто жорстоким, справді розумію це. Я бачу, тебе ця історія дещо пригнічує, але, повір, я давно усе обміркувала, й повір мені, іншого виходу в нас нема. Коли йдеться про твою родину, ти просто повинен робити те, що повинен робити, навіть якщо це дуже важко, навіть якщо це боляче. Безперечно, нам буде вельми нелегко зробити те, що ми повинні зробити з ними, але ти повинен дивитися на більшу картину. Це схоже на відому фразу, мабуть, ти надто мало живеш на світі, щоб зрозуміти її: треба зруйнувати село для того, щоб урятувати його. Тут ідеться про щось схоже. Думай про нашу родину як про село. Ми повинні зробити все від нас залежне, щоб урятувати її.

Вона любила казати «ми». Ми — як одна команда.

Розділ четвертий

Коли мені вперше показали її в Коннектикутському університеті, мій друг Роджер прошепотів:

— Арчер, придивися до неї уважно. Ця дівчина геть накручена. Вона гаряча й палка, волосся в неї, як пожежа. Але вона стиснута, мов туга пружина.

Синтія Бідж сиділа в другому ряду лекційної зали й занотовувала відомості про літературу з голокосту, а Роджер і я сиділи в одному з верхніх рядів, майже біля дверей, щоб опинитися біля них відразу після того, як професор перестане бубоніти.

— Що ти хочеш сказати цим «геть накручена»? — пошепки запитав я.

— А ти пам’ятаєш, як кілька років тому в однієї дівчини зникла вся родина, й ніхто більше ніколи їх не бачив?

— Ні, не пам’ятаю.

Я не читав газет і не дивився телевізор у той період свого життя. Як і багато підлітків, був тоді цілком захоплений самим собою — я готувався бути наступним Філіпом Ротом,^[3] або Робертсоном Дейвісом,^[4] або Джоном Ірвінгом;^[5] я саме перебував у процесі звуження своїх інтересів — і був цілком байдужий до поточних подій за винятком тих випадків, коли одна або більше радикальних організацій, які діяли в кампусі, закликали студентів узяти участь у тих чи інших політичних протестах. Брати участь у таких заходах я зголошувався завжди, бо саме там було найлегше та найзручніше знайомитися з дівчатами.

— Так от, її батьки, сестра, — а може, брат, точно не пригадую, — усі зникли.

Я нахилився до нього й пошепки запитав:

— Отже, всі вони були вбиті?

Роджер стенув плечима.

— А хто, муха-бляха, знає? Саме це й робить ту подію такою цікавою. — Він кивнув у напрямку Синтії. — Можливо, вона щось і знає. Можливо, вона й порішила всю ту компанію. Хіба тобі ніколи не хотілося повбивати всіх своїх близьких і рідних?

Я здвигнув плечима. Як на мене, така думка виникає в кожного на певному етапі життя.

— Але вона надто горда, — мовив Роджер. — Вона не подарує тобі жодної хвилини. Вона зациклилася на собі, днями пересиджує в бібліотеці, працює там в поті чола. Ні з ким не приятелює, не ходить на жодні розваги. А проте дуже мила чувиха.

Вона була вродлива.

У мене був із нею лише один спільний курс. Я навчався на педагогічному факультеті, готувався стати вчителем, адже жоден письменник не ставав автором бестселерів так відразу. Мої батьки, які вже вийшли на пенсію й жили в Бока-Ратоні, обоє були вчителями й, можна сказати, любили своє ремесло. Принаймні воно менше залежало від усіляких економічних негараздів. Я став розпитувати про Синтію й довідався, що вона записалася до школи родинних студій, яку організували в кампусі Сторса. Там вивчали гендерні проблеми, проблеми шлюбного співжиття, догляду за старими людьми, родинну економіку та іншу подібну мурятину.

Я сидів перед університетською книгарнею у футболці баскетбольної команди Коннектикутського університету й переглядав конспекти якихось лекцій, коли відчув, що хтось зупинився навпроти мене.

— Чому ти всюди про мене розпитуєш? — поцікавилася Синтія.

Я вперше тоді почув її голос. Голос лагідний, але впевнений у собі.

— Що-що? — перепитав я.

— Мені сказали, ти про мене розпитуєш, — повторила вона. — Ти Теренс Арчер, я не помилилася?

Я кивнув.

— Атож, мене звуть Тері.

— Ну, гаразд, хай і Тері, але чому ти про мене розпитуєш?

Я стенув плечима.

— Хіба я знаю?

— Про що ти хочеш довідатися? Що саме тебе цікавить? Якщо ти хочеш про щось довідатися, підійди до мене й запитай, бо я не люблю, коли люди розмовляють про мене за моєю спиною. А я завжди це відчуваю.

— Послухай, ти мені пробач, я лише…

— Ти думаєш, я не знаю, що люди базікають про мене?

— Послухай-но, у тебе негаразд із головою? Я не базікав про тебе. Я лише запитував себе…

— Ти себе запитував, чи я та сама дівчина. Та сама, чия родина зникла. Окей, я та сама дівчина. І надалі раджу тобі не пхати свого носа туди, куди не слід.

— Моя мати має руде волосся, — сказав я, уриваючи її. — Але не таке руде, як у тебе. Воно в неї біляво-руде, ти мене розумієш? Але твоє волосся — воно прекрасне. — Синтія закліпала очима. — Тож, можливо, я запитав кількох людей про тебе, бо хотів знати, чи ти з кимось зустрічаєшся, і вони сказали мені, що ні, і тепер я, думаю, зрозумів, у чім причина.

Вона подивилася на мене.

— Отже, — сказав я, ретельно запихаючи конспекти до свого ранця й закидаючи його за спину, — ти мені пробач і все таке.

Я підвівся й обернувся, щоб піти геть.

— Я й справді… — мовила Синтія.

Я зупинився.

— Ти й справді що?

— Я й справді ні з ким не зустрічаюся, — сказала Синтія, нервово проковтнувши слину.

Тепер я відчув, що розмовляв із нею надто різко.

— Я не хотів бути свинею, — сказав я. — Але ти здалася мені, знаєш, надто вразливою.

Ми погодилися на тому, що вона надто вразлива, а я був свинею, і сталося якось так, що ми продовжили свою розмову за чашкою кави в закусочній кампуса, де Синтія розповіла мені, що жила з тіткою, коли не навчалася в університеті.

— Моя тітка Тес — дуже пристойна особа, — сказала Синтія. — Вона не мала власних дітей, тож коли я прийшла жити до неї, після того як сталася та історія з моєю родиною, це, можна сказати, поставило її світ із ніг на голову. Але вона повелася мужньо. Ти ж розумієш, у якому становищі вона опинилася. Адже й вона мусила пережити свою власну трагедію, бо її сестра, зять та племінник зникли невідомо куди.

— А що сталося з твоїм будинком? З тим, у якому ти жила з батьками й братом?

Це було цілком у моєму стилі. Я був хлопець практичний. Родина дівчини кудись зникла, а я ставлю їй запитання суто матеріального змісту.

— Я не могла жити там самісінька, — відповіла Синтія. — А потім не було кому сплачувати іпотеку чи як воно там називається, тож, коли так і не вдалося знайти мою родину, банк, можна сказати, забрав будинок назад, а тоді втрутилися адвокати, й ті гроші, які мої батьки вклали в той дім, перевели на окремий рахунок, але на сплату іпотеки їх не вистачило. А тепер минуло вже багато часу, й усі вважають моїх батьків мертвими, ти розумієш? Юридично вони тепер мертві, навіть якщо насправді вони живі.

Синтія відвела очі й болісно скривилася.

Що я міг їй сказати?

— Тож тітка Тес допомогла мені закінчити школу. Щоправда, я іноді мала роботу влітку й таке інше, але скільки я там могла заробити? Навіть не знаю, як вона дала цьому раду — прогодувати мене, оплатити моє навчання. Певно, вона в боргах по вуха, але вона ніколи не нарікає.

— Чорт, — вилаявся я і ковтнув трохи кави.

А Синтія уперше усміхнулася.

— Чорт, — повторила вона. — Оце й усе, що ти можеш мені сказати, Тері? Чорт? — Її усмішка зникла так само швидко, як і з’явилася. — Пробач мені. Я й сама не знаю, яких слів чекаю від людей, коли розповідаю їм про свою пригоду. Не знаю, що я, в бісової матері, сказала б, якби сиділа навпроти себе.

— Не уявляю, як тобі пощастило це пережити, — мовив я.

Синтія ковтнула чаю.

— Іноді мені хочеться накласти на себе руки, розумієш? А потім я думаю, а що якби наступного дня вони повернулися? — Вона знову усміхнулася. — Ото був би для них сюрприз!

І знов усмішка злетіла в неї з обличчя, ніби її здуло звідти легким подмухом вітру.

Пасмо рудого волосся впало їй на очі, й вона відкинула його назад, собі за вухо.

— Річ у тому, — сказала вона, — що можливі два варіанти. Або вони мертві й ніколи не мали змоги попрощатися зі мною. Або вони досі живі, але їх не можна турбувати. — Вона виглянула у вікно. — Я не знаю, котрий із цих двох варіантів гірший для мене.

Ми мовчали десь хвилину або дві. Нарешті Синтія сказала:

— Ти хороший хлопець. Якби я з кимось зустрічалася, то з кимось таким, як ти.

— Якщо тобі буде геть зле, — сказав я, — то знаєш, де мене шукати.

Вона виглянула у вікно, подивилася на студентів, які там проходили, й на мить у мене виникло враження, ніби вона зникла з-перед моїх очей.

— Іноді, — сказала вона, — мені здається, я бачу когось із них.

— Що ти маєш на увазі? — запитав я. — Ти бачиш привид або щось таке?

— Ні, ні, — сказала вона, знову дивлячись у вікно. — Буває, я дивлюся на когось живого й думаю, що це мій батько або моя мати. Скажімо, коли я бачу людей зі спини. Я можу побачити в них щось дуже мені знайоме, у тому, як вони тримають голову, в тому, як вони йдуть, і мені здається, то вони. Знаєш, іноді я дивлюся на хлопця, десь на рік старшого, ніж я, і думаю, він міг би бути моїм братом, бо через сім років мій брат став би таким. Мої батьки й сьогодні були б дуже схожі на себе, правда ж? Але мій брат, він міг би дуже змінитися, але все одно в ньому залишилося б щось те саме, ти мене розумієш?

— Я тебе розумію, — сказав я.

— І коли я бачу таких людей, то біжу за ними, забігаю їм наперед, я можу схопити їх за руку, і тоді вони обертаються, і я можу роздивитися їх як слід. — Вона відвернулася від вікна, подивилася у свій чай, ніби шукала відповідь там. — Але це завжди не вони.

— Думаю, колись ти перестанеш це робити, — припустив я.

— Коли, нарешті, це будуть вони.

Ми стали зустрічатися. Ми ходили разом у кіно, разом сиділи в бібліотеці. Вона намагалася зацікавити мене грою в теніс. Ця гра ніколи не була моєю, але я доклав усіх зусиль, щоб опанувати її. Синтія перша зізналася, що вона не такий уже великий гравець, вона просто добрий гравець із чудовим ударом зліва. Але цієї переваги було досить, щоб не залишати мені жодних шансів. Коли я подавав і бачив, як її права рука здіймається над лівим плечем, то знав, що в мене майже немає надії відбити цей м’яч до неї назад через сітку, навіть якщо встигну його побачити.

Якось я сидів, зігнувшись над своєю друкарською машинкою «Роял», яка вже тоді наближалася до свого античного статусу, то була громіздка машина, виготовлена зі сталі й пофарбована в чорний колір, важка, як «Фольксваґен», причому її клавіша «е» завжди друкувала літеру, більше схожу на «с» навіть тоді, коли я вставляв свіжу стрічку. Я намагався закінчити свій есей про Торо, до якого, сказати правду, не мав жодного паскудного інтересу. Моєму натхненню зовсім не допомагав той факт, що Синтія лежала, повністю вдягнена та ще й накрившись ковдрою, в моїй кімнаті, в гуртожитку, заснувши, після того як прочитала обшарпаний примірнику паперовій обкладинці книжки «Страждання» Стівена Кінґа. Синтія не була ученицею старших класів англійської школи й могла читати все, що їй заманеться, будь-яку паскудну літературу, й іноді вона знаходила втіху, читаючи про людей, яким довелося пережити ще гірші трагедії, аніж та, що пережила вона.

Я запросив її прийти до мене й подивитися, як я друкую есей.

— Це дуже цікаво, — запевнив я. — Я друкую всіма десятьма пальцями.

— Усіма водночас? — запитала вона.

Я кивнув.

— Це, мабуть, і справді щось надзвичайне, — сказала вона.

Тож вона принесла з собою книжку, щоб не сидіти в мене без діла, й тихо сиділа на ліжку, спершись спиною об стіну, й іноді я відчував, що вона спостерігає за мною. Ми зустрічалися, але майже не доторкалися одне до одного. Іноді моя рука ковзала по її плечу, коли я проходив повз її стілець у кав’ярні. Я подавав їй руку, щоб допомогти вийти з автобуса. Наші плечі доторкалися, коли ми вдвох милувалися зоряним небом.

І більше нічого.

Я почув, що вона відкинула ковдру вбік, але був надто заклопотаний, бо саме друкував виноску. А потім відчув, що вона стоїть у мене за спиною, і в її присутності була якась наелектризованість. Вона обхопила руками мене за груди, нахилилася й поцілувала мене в щоку. Я обернувся, щоб вона змогла припасти губами до моїх губів. Згодом, уже під ковдрою, перш ніж це сталося, Синтія сказала:

— Ти не можеш зробити мені боляче.

— Я не хочу робити тобі боляче, — почав я. — Я буду обережним.

— Я не про це, — прошепотіла вона. — Якщо ти мене принизиш, якщо ти вирішиш, що не хочеш бути зі мною, не турбуйся. Ніщо не зможе поранити мене тяжче, ніж поранено вже.

Однак, як виявилося, вона помилялася.

Розділ п’ятий

Залежно від того, як ми ставали ближчими одне одному, залежно від того, як вона впускала мене у своє серце, Синтія чимраз більше розповідала мені про свою родину, про Клейтона й Патрисію та про свого старшого брата Тода, якого вона сьогодні любила, а завтра ненавиділа.

Коли вона розповідала про них, то здебільшого переводила минулий час у теперішній. Вона не казала: «Мою матір звали…», вона говорила: «Мою матір звуть Патрисією». Вона перебувала у стані конфлікту з тією своєю частиною, яка погоджувалася з тим, що всі вони померли. У ній досі мерехтіли іскри надії, як жарини в покинутому багатті.

Вона була частиною родини Біджів. Хоча в цьому твердженні була певна умовність, з огляду на те, що їхня дальша родина, принаймні з батькового боку, фактично не існувала. Клейтон Бідж не мав ані братів, ані сестер, його батьки померли, коли він був молодий, про якихось своїх тіток або дядьків він також ніколи не згадував. Не було ніяких родинних сходин, що треба було відвідувати, ніколи Клейтон і Патрисія не сперечалися про те, до чиєї родини вони підуть на Різдво, хоч нерідко робота не дозволяла Клейтонові бути присутнім у місті на свята.

— Я — уся своя родина, — мав звичай казати він. — Більше немає нікого.

Він також не був сентиментальним. Не було запилюжених родинних альбомів, над якими можна було б довго сидіти, розглядаючи своїх родичів із попередніх поколінь, не було світлин із минулого, не було давніх любовних листів від його колишніх коханок, що їх Патрисії захотілося б спалити, після того як вона одружилася з ним. Річ у тому, що, коли йому було лише п’ятнадцять років, вогонь у кухні вийшов із-під контролю й спалив його батьківський дім. Усі спогади про два або три покоління розвіялися тоді з димом. Він був чоловіком сьогоднішнього дня, який жив задля нинішнього моменту, не зацікавлений у тому, щоб озиратися назад.

Патрисія теж не могла похвалитися багатьма родичами, але її родина принаймні мала свою історію. Вона зберігала безліч фотографій — у коробках із-під черевиків, якщо не в альбомах — своїх батьків, досить великої родини та друзів свого дитинства. Її батько помер від поліомієліту, коли вона була малою, але мати ще була жива, коли вона зустріла Клейтона. Він сподобався матері, хоча й здався надміру мовчазним. Він умовив Патрисію виїхати з міста, щоб одружитися, тож формального весілля не було, що неабияк розчарувало обмежену родину Патрисії.

На її сестру Тес Клейтон, однак, не справив великого враження. Їй не подобалося, що робота змушувала його більшу частину життя проводити в дорозі, тож Патрисії доводилося самій виховувати дітей протягом досить тривалих проміжків часу. Але він їх забезпечував, був досить пристойний, і його любов до Патрисії здавалася глибокою й щирою.

До того як вона познайомилася з Клейтоном, Патрисія Бідж працювала в аптеці, в Мілфорді на Норт-Брод-стрит, чиї вікна виходили на міський сквер і яка була розташована під старою бібліотекою, де вона мала звичай брати класичні записи з великої музичної колекції. Вона наводила лад на полицях, працювала за касою, допомагала аптекареві, але виконувала лише найпростішу роботу. Не мала спеціальної освіти, й розуміла, що треба було навчатися, опанувати якусь професію, ремесло, але наразі мусила працювати в тій аптеці, щоб заробляти собі бодай на скромне прожиття.

Та сама проблема стояла й перед її сестрою Тес, яка працювала на фабриці в Бриджпорті, де виготовляли радіодеталі.

Клейтон одного разу зайшов до аптеки в пошуках шоколадних цукерок «Марс бар».

Патрисія мала звичай казати, що якби її майбутньому чоловікові раптом не забаглося цукерок «Марс бар» того липневого дня 1967 року, коли він опинився проїздом у Мілфорді під час одного зі своїх торговельних відряджень, то все могло б обернутися зовсім по-іншому.

Щодо самої Патрисії, то для неї все обернулося дуже добре. Період залицяння тривав недовго й через кілька тижнів після одруження вона вже була вагітна Тодом. Клейтон знайшов для них будинок за доступною ціною на вулиці Гікорі, поруч із вулицею Пампкін-Ділайт-роуд і на відстані кинутого каменя від пляжу та протоки Лонґ-Айленд. Він хотів, щоб його дружина та син мали пристойний дім, у якому могли б мешкати, поки він перебуває в мандрах. Він відповідав за коридор, що тягся від Нью-Йорка до Чикаго, захоплюючи й Буфало, де він продавав машинне мастило та організовував постачання для магазинів, які торгували всілякою машинерією й були в зоні його ділової діяльності. Тут було безліч його постійних клієнтів, і роботи вистачало.

Через два роки по тому, як народився Тод, з’явилася на світ і Синтія.

Я думав про все це, поки їхав до середньої школи Ферфілда, де вчителював. Щоразу, коли я марив посеред білого дня, то ловив себе на тому, що здебільшого думаю про минуле своєї дружини, про її виховання, про її батьків та брата, яких ніколи не знав і, найімовірніше, ніколи й не знатиму.

Можливо, якби я мав нагоду провести з ними певний час, то зрозумів би глибше мотиви поведінки Синтії. Але реальність була в тому, що жінка, яку я знав і любив, сформувалася уже після того, як втратила свою родину, — чи після того, як родина втратила її, — а не перед тим, як це сталося.

Я зазирнув до закусочної «Пончики», щоб купити там чашку кави, здолавши спокусу купити й пончик з лимоном, поки був там, і ніс її з собою до школи, перекинувши через плече сумку з творами своїх учнів, коли побачив Роланда Карутерса, директора моєї школи й, мабуть, найкращого друга, якого я мав у тій установі.

— Вітаю, Ролі, — привітався я.

— А де моя порція? — запитав він, показавши на паперову чашку в моїй руці.

— Якщо ти заміниш мене на моєму першому уроці, то я піду й принесу тобі ще одну.

— Якщо я заміню тебе на твоєму першому уроці, мені знадобиться щось сильніше, ніж кава.

— Не такі вже вони й погані.

— Вони — дикуни, — сказав Ролі, навіть не спробувавши видобути з себе усмішку.

— Ти навіть не знаєш, у якому класі буде мій перший урок і які там учні, — мовив я.

— Якщо це учні з нашої школи, то вони не можуть не бути дикунами, — сказав Ролі з незворушним виглядом.

— Як там справи з Джейн Скейвуло? — запитав я.

Джейн була ученицею того класу, в якому я викладав письмову творчість, дитина з ушкодженою психікою через складні умови життя в родині, що без особливого ентузіазму ставилася до свого навчання, хоч і перебувала в цій школі довше, ніж секретарки. Але вона також писала свої письмові твори, як ангел. Ангел, від якого можна було чекати яких завгодно прикрих несподіванок, але все ж таки ангел.

— Я попередив її, що їй загрожує виключення зі школи, — сказав Ролі, підкріпивши свої слова відповідним жестом руки.

Джейн і ще одна дівчинка влаштували бійку, смикаючи одна одну за коси, роздряпуючи суперниці щоки, на шкільному подвір’ї два дні тому. Мабуть, побилися через якогось хлопця. Хіба бувають інші причини для бійки між дівчатами? Вони зібрали навколо себе досить великий натовп школярів, які підбадьорювали їх криками — усім було байдуже, хто переможе, аби лиш бійка тривала якнайдовше. І вона тривала, поки Ролі не вибіг на подвір’я й не припинив її.

— І що вона на це сказала?

Ролі став жувати гумку з перебільшеною енергією, підключивши ефект «вилясків».

— Ну, гаразд, гаразд, — сказав я.

Я зняв кришку зі своєї паперової чашки й зробив ковток.

— Там щось було не так, — припустив я.

— Ти надто прихильний до поганих учнів, — зауважив Ролі. — Але ти маєш і добрі якості.

Моя дружба з Ролі була, як то кажуть, багатоаспектною. Він мій колега і мій друг та, позаяк він на два десятки років старший за мене, то в його ставленні до мене є щось і батьківське. Я заприятелював із ним, коли в мене виникла потреба прилучитися до мудрості чийогось великого досвіду або, як я любив йому це казати, до перспективи віків. Я познайомився з ним через Синтію. Якщо для мене він був неофіційним батьком, то для Синтії — неофіційним дядьком. Він був другом її батька, Клейтона, перед тим як той зник, і, крім тітки Тес, залишився єдиною особою, що пов’язувала її з минулим.

Він уже невдовзі мав вийти на пенсію, і були дні, коли здавалося, що він уже не присутній тут, а живе у Флориді, у своєму нещодавно купленому будинку на колесах, десь біля Брейдентона, й виїздить у море рибалити на марліна, або рибу-меч, або на якихось інших створінь, що їх витягують із тієї води.

— Ти прийдеш пізніше? — запитав я.

— Атож. А в чому річ?

— Та так… Ні в чому, власне.

Він кивнув. Він знав, про що я кажу.

— Заходь після одинадцятої, гадаю, я вже буду. А раніше мене заступатиме шкільний інспектор.

Я пішов до вчительської кімнати, зазирнув у свою шухляду, чи немає там для мене якоїсь пошти або важливих повідомлень, і коли обернувся, щоб вийти в коридор, то наштовхнувся на Лорін Велс, яка теж перевіряла свою пошту. Вона була в червоному спортивному костюмі та в білих кедах, що не дивно для вчительки фізкультури.

— Привіт, як справи?

Лорін прийшла до нашої школи чотири роки тому, її перевели сюди із середньої школи Нью-Гейвена, де вчителював її колишній чоловік. Коли цей шлюб розпався, вона не захотіла працювати з ним під одним дахом, або принаймні так подейкували. Здобувши репутацію видатного тренера з легкої атлетики, чиї учні виграли не одне регіональне змагання, вона мала змогу обирати між кількома школами, директори яких були б щасливі прийняти її у свій штат.

У цьому змаганні перемогу здобув Ролі. Він признався мені, що найняв її за ті переваги, які вона могла принести до школи, а вони включали в себе також фантастичне тіло, розкішне червоно-руде волосся й дивовижно гарні карі очі.

— Розкішне червоно-руде волосся? — перепитав я. — А яка з нього користь школі?

Певно, я також подивився на нього дивним поглядом, бо він визнав за потрібне пояснити:

— Розслабся, це просто мої спостереження. Якщо я сьогодні й здатний на якусь несамовиту витівку, то застосую її, коли ловитиму окунів.

Протягом усього того часу, поки Лорін Велс працювала в цій школі, я ніколи не був на її радарі. Проте все змінилося, після того як історію Синтії показали по телебаченню. Тепер щоразу, коли ми з нею зустрічалися, вона запитувала в мене, як посуваються справи.

— Щось є? — запитала вона.

— Ви про що?

Протягом якоїсь секунди я думав, вона запитує, чи хто-небудь не приніс до вчительської чогось їстівного. Іноді там якимсь чудом з’являлися пончики.

— Я про шоу, — пояснила вона. — Уже минуло зо два тижні, еге ж? Чи не телефонував хто-небудь і не повідомив, що знає якісь подробиці про родину Синтії?

Мені здалося дивним, що вона назвала Синтію на ім’я. Вона не сказала «про родину вашої дружини». Так ніби Лорін вважала, що знає Синтію, хоча, наскільки мені відомо, вони не були знайомі. А може, вони й познайомилися на одній із зустрічей у школі, куди вчителі приходили зі своїм подружжям.

— Ні, — сказав я.

— Певно, Синтія дуже розчарована, — припустила Лорін, співчутливо доторкнувшись до моєї руки.

— Атож, було б просто чудово, якби хтось обізвався. Неодмінно має бути людина, яка щось знає, хоч і минуло вже багато років.

— Я думаю про вас двох увесь час, — сказала Лорін. — Я розповідала про вас своїй подрузі лише вчора ввечері. А ви, як ваші особисті справи? У вас усе окей?

— У мене? — здивувався я. — Атож, у мене все окей.

— Бо, — голос Лорін полагіднів, — у вас іноді такий вигляд, не знаю, може, мені й не слід про це говорити, але іноді я бачу вас у вчительській, і ви здаєтеся мені якимось стомленим. І сумним.

Я навіть не знаю, що мене більше вразило і здалося мені більш важливим. Чи те, що я здавався Лорін стомленим і сумним, чи те, що вона спостерігала за мною в учительській.

— Зі мною все гаразд, — сказав я. — Справді, все гаразд.

Вона всміхнулася.

— От і добре, що все гаразд. — Вона прочистила собі горло. — Ну, мені час до гімнастичної зали. Ми ще поговоримо іншого разу.

Вона простягла руку, знову доторкнулася до мого ліктя й на мить затримала на ньому свої пальці, перш ніж забрала руку й вислизнула з учительської.

Прямуючи на свій перший урок, — а це був урок із писемної творчості, — я знову подумав про те, що той, хто побудував шкільний розклад у такий спосіб, тобто поставив уроки, під час яких учні мають набувати «творчі» навички, найпершими зранку, або нічогісінько не розумів про учнів середньої школи, або зовсім не був наділений почуттям гумору. Я вже згадував про це в розмові з Ролі, який мені відповів так:

— Саме тому ці уроки й називаються творчими. Ви повинні знайти спосіб привчити учнів до того, щоб вони починали творчо мислити на самому початку свого дня. Якщо хтось і спроможний привчити їх до такого мислення, то це ти, Тері.

Коли я увійшов до класу, то побачив там двадцять одне тіло, причому близько половини з них розпласталися на партах, немовби протягом ночі хтось хірургічним способом повидаляв їхні хребти. Я поставив свою паперову чашку з кавою і з виляском поклав сумку на стіл. Це привернуло їхню увагу, бо вони знали, що в тій сумці.

Сидячи в останньому ряду, сімнадцятирічна Джейн Скейвуло так низько нахилилася над своєю партою, що я майже не бачив її забинтованого підборіддя.

— Отже, — сказав я, — я перевірив ваші письмові твори, й серед них є дуже непогані шматочки тексту.Декотрі з вас навіть спромоглися написати по кілька абзаців, жодного разу не вживши таких слів, як «бляха» або «дупа».

Почулося кілька здушених хихотінь.

— А що, за це можуть вигнати зі школи? — запитав хлопець на ім’я Бруно, який сидів біля вікна і в якого з вух звисали білі дротинки, зникаючи під його курткою.

— Сподіваюся, бляха-муха, що ні, — сказав я і показав на свої вуха. — Бруно, ти можеш витягти ці затички з вух бодай на хвилину?

Бруно витяг свої навушники.

Я погортав стосик аркушів, здебільшого набраних на комп’ютері, але серед них було й кілька написаних від руки, й дістав один:

— Гадаю, ви пам’ятаєте мої слова, що вам не обов’язково писати про те, як люди стріляють одне в одного, або про ядерних терористів, або про прибульців з інших планет, що виламуються з людських грудей, аби створити цікавий твір? І я також казав вам, що цікаві сюжети для своїх творів можна знайти в найбанальнішому середовищі.

Я побачив підняту руку Бруно.

— Баналь… і як там далі? Це що таке?

— Банальне середовище. Тобто середовище звичайне, повсякденне.

— Чому ж ви тоді не сказали «у повсякденному середовищі»? Навіщо ви вживаєте чудернацьке слово, якщо й звичайне годиться?

Я усміхнувся.

— Запхай оті штуки знову собі у вуха.

— Е ні, я можу проґавити щось бан-анальне, якщо їх запхаю.

— Дозвольте вам прочитати кілька рядків з одного твору, — мовив я, піднявши один з аркушів.

Я побачив, як Джейн трохи підвела голову. Можливо, вона впізнала свій розлініяний аркуш, адже аркуші, списані від руки, мають зовсім інший вигляд, аніж папір, що вислизає з лазерного принтера.

«Її батько — чи принаймні чоловік, який спав з її матір’ю достатньо довго, щоб думати, ніби він має право називатися її батьком, — дістає з холодильника картонну коробку з яйцями, розбиває двоє з них однією рукою й виливає їхній вміст у миску. Бекон уже шкварчить на сковорідці, й коли вона заходить до кімнати, він киває, ніби запрошує її сідати за кухонний стіл. Він запитує, чи смакують їй яйця, й вона каже йому, що їй байдуже, бо не знає, що можна відповісти на це запитання, бо раніше ніхто ніколи її не запитував, чи смакують їй яйця, чи ні. Мати ніколи не готувала для неї нічого схожого на яйця, і вона думає, хоч би в який спосіб цей чоловік їх зготував, вони будуть смачнішими, аніж ті паскудні солодкі вафлі, якими мала звичай годувати її мати».

Я урвав читання й підняв голову.

— Коментарі?

Хлопець, який сидів за Бруно, сказав:

— Я люблю пити яйця сирими.

Дівчина з протилежного боку класу мовила:

— Мені подобається ця розповідь. Цікаво було б знати, що то за чоловік. Якщо він готує для неї сніданок, то він, мабуть, не зовсім дірка-в-дупі. Усі чоловіки, з якими спить моя мати, — дірки-в-дупі.

— А може, той чоловік готує для неї сніданок тому, що йому буде мало матері? — припустив Бруно.

Сміх.

Через годину, коли всі посунули до виходу, я покликав:

— Джейн!

Вона неохоче боком протиснулася до мого столу.

— Упізнала? — запитав я.

Вона стенула плечима й затулила долонею своє забинтоване підборіддя, звернувши на нього мою увагу тим, що хотіла приховати його від мене.

— Ти добре написала свій твір. Тому я й зачитав уривок із нього.

Ще один здвиг плечима.

— Я чув, ти ризикуєш бути виключеною зі школи.

— Та сучка почала першою, — сказала Джейн.

— Ти добре пишеш, — похвалив я. — Твій перший твір я віддав до бібліотеки для участі в конкурсі оповідань, який вони влаштовують для учнів.

Очі Джейн затанцювали.

— Деякі з твоїх творів нагадують мені твори Оутс, — сказав я. — Ти коли-небудь читала щось із творів Джойс Керол Оутс?^[6]

Джейн похитала головою.

— Раджу тобі прочитати «Люмінісцентний вогонь: зізнання дівчачої банди», — порадив я. — Наша бібліотека, мабуть, не має цієї книжки. Але в Мілфордській бібліотеці ти її знайдеш.

— Я більше вам не потрібна? — запитала вона.

Я кивнув, і вона попрямувала до дверей.

Я застав Ролі в його кабінеті — він сидів за комп’ютером, пильно вдивляючись у щось на моніторі. Він показав мені на екран.

— Вони хочуть запровадити більше тестувань. Скоро ми просто не матимемо часу, щоб навчати їх нехай там чого. Ми лише тестуватимемо їх від тієї миті, коли вони сюди прийдуть, і до тієї, коли вони підуть додому.

— Що там за історія з дівчиною? — запитав я.

Мені довелося нагадати йому, про кого йдеться.

— З Джейн Скейвуло ми маємо великий клопіт, — сказав він. — Схоже, у нас навіть немає її теперішньої адреси. Остання адреса її матері, яку ми маємо, це адреса дворічної давності, я думаю, вона кудись переселилася зі своїм новим коханцем й забрала також із собою дочку.

— Якщо не брати до уваги бійку, — мовив я, — то, думаю, вона стала трохи кращою за останні кілька місяців. Менш агресивна, не така похмура. Можливо, той новий коханець її матері не такий уже й поганий.

Ролі стенув плечима. Він відкрив коробку цукерок з емблемою дівчат-скаутів, що стояла на його столі.

— Хочеш? — запитав він, підсовуючи до мене коробку.

Я взяв ванільну цукерку.

— Це все мене дуже стомлює, — сказав Ролі. — Усе було не так, коли я тільки починав. Ти знаєш, що я знайшов за школою одного дня? Не лише порожні бляшанки з-під пива, — якби тільки, — а й кальяни для куріння кокаїну, й, ти мені не повіриш, пістолет. Він лежав під кущем, наче випав у когось із кишені, а може, його там просто хтось заховав.

Я знизав плечима. У цьому не було нічого нового.

— А як ти себе почуваєш? — запитав Ролі. — У тебе, я сказав би, досить кепський вигляд сьогодні. З тобою все окей?

— Може, я й не зовсім у формі, — мовив я. — Домашні проблеми. Синтія конфліктує з Ґрейс, бо не хоче надавати їй найменшої свободи.

— Вона й досі спостерігає за астероїдами? — запитав він.

Ролі не раз бував у нас зі своєю дружиною Мілісентою й любив побалакати з Ґрейс. Вона показувала йому свій телескоп.

— Дуже мила дитина. Мабуть, це в неї від матері.

— Я знаю, чому Синтія так робить. Тобто я хочу сказати, що якби мені довелося пережити те, що довелося пережити їй, то, можливо б, і я дивився б на речі з такою осторогою. Але, хай йому біс, мені важко її зрозуміти. Вона розповідає про автомобіль.

— Автомобіль?

— Коричневий автомобіль. Нібито бачила його кілька разів, коли водила Ґрейс до школи.

— І що з ними сталося?

— Та нічого. Кілька місяців тому це був зелений спортивний автомобіль. Торік Синтія казала, що на розі вулиці тричі на тиждень стовбичив якийсь суб’єкт із бородою й дивився на них дивним поглядом.

Ролі взяв ще одну цукерку.

— Можливо, на неї також вплинуло недавнє телевізійне шоу.

— Гадаю, почасти вплинуло й воно. А крім того, ювілейна дата — адже минуло рівно двадцять п’ять років, відтоді як зникла її родина. Їй нелегко все це витримати.

— Я побалакаю з нею, — сказав Ролі. — Пора вже нам прогулятися на пляж.

Після того як зникла родина Синтії, Ролі іноді забирав її від тітки Тес на короткий час. Вони з’їдали морозиво у Карвела на перехресті вулиць Бриджпорт-авеню та Кларк-стрит, а потім прогулювалися узбережжям протоки Лонґ-Айленд, часом розмовляючи, а часом мовчки.

— Непогана думка, — погодився я. — І ми іноді також зустрічаємося з психіатром, з тією жінкою, ви її знаєте, з доктором Кінцлер. Наомі Кінцлер.

— І що ви маєте від тих зустрічей?

Я знизав плечима, а тоді запитав:

— А що, на твою думку, трапилося тоді, Ролі?

— Скільки разів ти мене запитував про це, Тері?

— Я лише хочу, щоб це нарешті закінчилося для Синтії, щоб вона знайшла якусь відповідь. Думаю, вона сподівалася, що телевізійне шоу допоможе їй у цьому. — Я зробив паузу. — Річ у тому, що ти знав Клейтона. Ви ходили з ним рибалити. Ти маєш уявлення про те, що він був за людина.

— Я знав і Патрисію.

— Чи схожі вони на людей, які могли б покинути свою дочку?

— Ні. Думаю, і я завжди в це вірив, що їх було вбито. Ти ж пам’ятаєш, як я говорив на шоу, що то був серійний убивця чи хтось такий.

Я повільно кивнув на знак згоди, хоч поліція ніколи особливо не вірила в цю теорію. У зникненні родини Синтії не було нічого такого, що узгоджувалося б із фактами, які вони зібрали.

— Але тут ми маємо одну складність, — зауважив я. — Якщо серійний убивця проник у дім і повбивав їх усіх, то чому він пощадив Синтію? Чому він залишив її живою?

Ролі не мав відповіді для мене.

— Можу я спитати тебе про дещо? — запитав він.

— Звичайно, — погодився я.

— Чому наша геніально обдарована вчителька фізкультури залишила для тебе цидулку в твоїй шухляді, а через хвилину повернулася й забрала її назад?

— Що ти сказав?

— Ти тільки пам’ятай, Тері, ти — одружений чоловік.

Розділ шостий

Після того як Ролі закінчив розповідати мені про те, що побачив, коли сидів у далекому кутку вчительської кімнати, вдаючи, ніби заглибився в читання газети, він повідомив мені й кілька приємних новин. Сильвія, вчителька мистецтва, завтра має намір провести репетицію великої річної шкільної вистави, якою в цьому році будуть «Кляті янкі».^[7] Половина дітей із мого класу письмової творчості беруть участь у виставі, тож мій перший урок фактично скасовується. Оскільки так багато учнів не буде, то не прийдуть і ті, хто мусив прийти.

Тож наступного ранку, коли Ґрейс їла свої грінки з джемом, я сказав:

— Вгадай, хто тебе поведе до школи сьогодні?

Її личко засяяло.

— Ти мене поведеш? Справді ти?

— Так. Я вже сказав твоїй матері. У мене сьогодні немає першого урока, тож усе окей.

— Ти поведеш мене, як і вона, тобто йтимеш поруч зі мною?

Я почув, що Синтія спускається сходами, тож притулив пальця до губів, і Ґрейс ураз замовкла.

— Отже, Гарбузику, сьогодні тебе поведе до школи твій тато, — сказала Синтія.

Гарбузик — це було пестливе ім’я, яким називала Синтію її мати.

— Ти не проти? — запитала вона.

— Звісно, ні!

Синтія підвела брови.

— Так, я бачу, моє товариство тобі не до вподоби.

— Мамо… — сказала Ґрейс.

Її мати всміхнулася. Якщо вона й справді була ображена, то цього не показала. Ґрейс не дуже повірила в щирість тієї усмішки й тому змінила тактику.

— Мені приємно іноді пройтися з татом для переміни.

— Що ти там читаєш? — запитала Синтія, звертаючись до мене.

Я розгорнув газету на рекламних оголошеннях із продажу нерухомого майна. Один раз на тиждень газета відводила спеціальний розділ, заповнений оголошеннями про продаж будинків.

— Та нічого.

— Як то нічого? Ти думаєш, нам слід переселитися?

— Я не хочу переселятися, — сказала Ґрейс.

— Ніхто нікуди не переселяється, — промовив я. — Хоч іноді мені й хочеться більше простору.

— Як ти можеш отримати більше простору без переселення? — запитала Синтія.

— Маєш слушність, — мовив я. — Отже, нам доведеться переселитися, щоб мати більше простору.

— Або добудувати цей простір тут, — сказала Синтія.

— Чудово! — вигукнула Ґрейс у захваті. — Ми збудуємо обсерваторію!

Синтія засміялася, потім сказала:

— Я мала на увазі ще одну туалетну кімнату.

— Ні, ні, — не хотіла здаватися Ґрейс. — Ми зробимо кімнату з діркою у стелі, щоб крізь ту дірку можна було бачити зорі, коли споночіє, і ви купили б мені більший телескоп, щоб дивитися крізь нього прямо вгору, а не крізь якесь паскудне вікно.

— Не кажи «паскудне», — промовила Синтія, але вона всміхалася.

— Гаразд, — погодилася Ґрейс. — Це я зробила хибний трюк?

У нашому домі завжди вживався цей вислів — «хибний трюк». Це був такий собі жартівливий вислів, яким ми з Синтією замінили «хибний крок». Ми застосовували його із Синтією дуже давно, і Ґрейс щиро повірила, що саме так і треба казати, коли ти припустишся якоїсь помилки.

— Ні, моя люба, це не хибний трюк, — сказав я. — Ми просто не хочемо від тебе чути це слово.

Ґрейс змінила тему розмови й запитала:

— А де мій дозвіл?

— Який дозвіл? — запитала мати.

— Дозвіл на екскурсію, — сказала Ґрейс. — Від нас вимагатимуть дозвіл.

— Моя люба, ти нічого не казала нам про якийсь дозвіл, — промовила Синтія. — Тобі не слід казати нам про такі речі в останню хвилину.

— Про який дозвіл ідеться? — запитав я.

— Ми сьогодні йдемо на екскурсію на пожежну станцію, і нас туди не пустять, якщо ми не покажемо дозвіл від батьків.

— Чому ти не сказала нам про це раніше?

— Не турбуйся, — заспокоїв я Ґрейс. — Зараз я тобі видам дозвіл.

Я побіг нагору, до кімнати, яка мала бути нашою третьою спальнею, але насправді була майстернею для шиття й кабінетом. У кутку стояв письмовий стіл, а на тому столі — комп’ютер, на якому ми працювали спільно з Синтією і яким я користувався, готуючись до своїх уроків. На тому ж таки столі була й друкарська машинка «Роял» із моїх університетських днів, я досі друкував на ній усілякі коротенькі нотатки, бо почерк у мене жахливий, а мені значно легше запхати аркуш у машинку, аніж умикати комп’ютер, відкривати World, створювати документ, потім друкувати його на принтері й таке інше.

Тож я швидко надрукував коротку записку до вчительки Ґрейс, у якій ми надавали нашій доньці дозвіл покинути територію школи й вирушити на екскурсію до пожежної станції. Я лише сподівався, що клавіша, яка друкувала «е», таке схоже на «с», не призведе до непорозумінь, а надто коли ім’я моєї доньки хтось прочитає як «Ґрсйс».

Я спустився вниз і віддав Ґрейс дозвіл, згорнувши його і звелівши покласти до свого ранця, щоб не загубився.

Коли я був уже у дверях, Синтія сказала мені:

— Не йди звідти, поки не переконаєшся, що вона увійде досередини.

Ґрейс цих слів не почула, бо вже вибігла на під’їзну алею, крутячись, наче дзиґа.

— А чом би їм спершу не пограти в якусь гру на шкільному подвір’ї? — сказав я. — А коли вони побачать такого суб’єкта, як я, що тиняється поблизу, хіба не повинні вони викликати копів?

— Якби я тебе там побачила, то негайно б заарештувала, — відповіла Синтія. — У такому разі доведи її до шкільного подвір’я. Оце й усе. — Вона притягла мене ближче до себе. — Отже, коли точно тобі треба бути у школі?

— Не раніше, аніж почнеться другий урок.

— То ти маєш у своєму розпорядженні ще майже годину, — сказала вона й обдарувала мене таким поглядом, яким вона обдаровує мене не так часто, як мені хотілося б.

— Так, — відповів я цілком незворушно. — Ви маєте рацію, місіс Арчер. Може, ви б хотіли сказати мені щось іще?

— Може, й хотіла б, містере Арчер, — сказала Синтія, усміхнувшись мені й легенько цьомкнувши в губи.

— Чи Ґрейс не запідозрить чого-небудь, якщо ми бігтимемо з нею до самої школи?

— А ви просто йдіть, — сказала Синтія й виштовхала мене у двері.

— Отже, який у нас план? — запитала Ґрейс, коли ми звернули на тротуар, ідучи поряд.

— План? Немає в нас ніякого плану.

— Я хотіла запитати, як далеко збираєшся ти мене вести?

— Думаю, я зайду до школи разом із тобою, а може, навіть посиджу з тобою у класі протягом години або десь так.

— Тату, не жартуй.

— А хто каже, що я жартую? Мені хочеться посидіти у твоєму класі з тобою. Подивитися, чи добре ти виконуєш свої завдання.

— Ти навіть не помістишся за партою, — застерегла мене Ґрейс.

— А я можу сісти на неї верхи. Я не примхливий.

— У мами сьогодні непоганий настрій, — сказала Ґрейс.

— Авжеж, непоганий, — погодився я. — У мами часто буває непоганий настрій.

Ґрейс подивилася на мене з таким виразом, ніби давала мені зрозуміти, що я тут не цілком щирий.

— Твоїй мамі доводиться багато про що думати цими днями. Вони були нелегкими для неї.

— Бо минуло двадцять п’ять років, — сказала Ґрейс.

Отак прямо й сказала.

— Атож, — підтвердив я.

— І через телевізійне шоу, — сказала вона. — Я не знаю, чому ви не дозволили мені подивитись його. Ти записав його на відео?

— Твоя мати не хоче, щоб ти переживала через те, що довелося пережити їй, — пояснив я.

— Одна з моїх подруг записала його на відео, — спокійно сказала Ґрейс. — Я, можна сказати, вже його бачила.

У тоні її голосу прозвучало: «Тож немає жодного сенсу його від мене ховати».

— А де ти його дивилася? — запитав я.

Синтія тримала свою дочку на такому короткому повідку, що вона знала б, якби Ґрейс пішла до подруги після школи. Може, Ґрейс таємно пронесла стрічку додому й подивилася її зі стишеним звуком, коли ми були нагорі, в кабінеті?

— Я ходила до неї додому під час перерви на обід, — сказала Ґрейс.

Навіть коли дитині лише вісім років, її не вдається ізолювати від зовнішнього світу. Мине ще п’ять років, і вона вже буде підлітком. Господи!

— Хоч би хто тобі показав це шоу, йому не слід було цього робити, — сказав я.

— Я думаю, той коп учинив підло, — мовила Ґрейс.

— Який коп? Про що ти говориш?

— А той, що давав інтерв’ю для шоу. Який живе у трейлері. В одному з тих блискучих. Який висловив подив, що мама сама-одна залишилася жива. Я думаю, він сказав це з натяком. Він натякав, що це зробила мама. Що мама повбивала їх усіх.

— Атож, правда твоя, він учинив, як дірка-в-дупі.

Ґрейс обернула голову й подивилася на мене.

— Це хибний трюк, — сказала вона.

— Лайка і хибний трюк — різні речі, — пояснив я, похитавши головою.

Мені не хотілося заглиблюватися в цю тему.

— А мама любила свого брата? Тода?

— Так. Вона любила його. Вона билася з ним, як це часто буває між сестрою й братом, але вона любила його. І вона не вбивала ані його, ані свою матір, ані свого батька, і мені шкода, що ти бачила це шоу й почула слова тієї дірки-в-дупі — атож, мерзенної дірки-в-дупі — бо це нечувано, щоб детектив висловлював таке припущення. — Я помовчав. — Ти скажеш своїй матері, що бачила шоу?

Ґрейс, трохи приголомшена тим, що я так безсоромно застосував лайливе слово, заперечливо похитала головою.

— Я думаю, вона дуже розсердилася б.

Це, мабуть, було правдою, але я не хотів їй цього казати.

— Ну, гаразд, можливо, ти поговориш з нею про це іншого разу, коли день для всіх буде добрим.

— Сьогодні буде добрий день, — сказала Ґрейс.

Попереду я побачив кількох школярів приблизно її віку, можливо навіть, то були її друзі. Дедалі більше дітей виходило з бічних провулків на нашу вулицю. Школу було видно за три квартали.

— Ми наближаємося, — сказала Ґрейс. — Ти можеш стежити за мною звідси.

— Гаразд, — погодився я. — Так і зробимо. Ти мене зараз випередиш. А я йтиму ходою старого діда. Як Тім Конвей.^[8]

— Хто?

Я зачовгав ногами, і Ґрейс захихотіла.

— Бувай, тату, — сказала вона й прискорила ходу.

Я не відривав від неї погляду, роблячи свої маленькі кроки. Мене наздоганяли й випереджали діти, які йшли пішки або їхали на велосипедах, скейтбордах і роликових ковзанах.

Ґрейс не озиралася. Вона побігла, наздоганяючи своїх подруг із криком: «Зачекайте!» Я засунув руки в кишені й подумав про те, що тепер мені можна повернутися додому й побути кілька хвилин наодинці з Синтією.

І тут повз мене проїхав коричневий автомобіль.

Це була давня північноамериканська модель, досить поширена, мабуть, «Імпала» з дещо заіржавілими нішами шасі. Вікна були затемнені, але скло дешеве й покрите повітряними бульбашками, так ніби автомобіль був хворий на кір абощо.

Я стояв і дивився, як він поїхав униз по вулиці до останнього перехрестя перед школою, де Ґрейс базікала з двома своїми подругами.

Автомобіль зупинився на розі, за кілька ярдів від Ґрейс, і на мить моє серце мало не вистрибнуло мені в рот.

А потім один із задніх хвостових ліхтарів автомобіля став блимати, автомобіль завернув праворуч і зник за рогом вулиці.

Ґрейс та її подруги за допомогою працівника дорожньої служби в яскравому помаранчевому одязі й з величезним знаком STOP у руці перейшли через дорогу й попрямували до шкільного подвір’я. На мій подив, Ґрейс озирнулася й помахала мені рукою. Я підняв руку й помахав їй у відповідь.

Отже, коричневий автомобіль існує справді. Але жоден чоловік не вистрибнув із нього й не погнався за нашою донькою. Жоден чоловік також не вистрибнув із нього й не погнався за якоюсь іншою дитиною. Якщо його водієм і справді був якийсь божевільний серійний убивця — на відміну від серійного вбивці з досконало ясним розумом, — то цього ранку він не був налаштований на серійні вбивства.

Схоже, то просто якийсь чоловік їхав на свою роботу.

Я постояв там іще одну мить, спостерігаючи, як Ґрейс поринула в потік інших школярів, і відчув, як мене огортає смуток. У світі Синтії усі змовлялися, щоб викрасти близьких їй людей.

Можливо, якби мене не обсідали такі думки, я повертався б додому з більшим вистрибом. Але що ближче я підходив до нашого будинку, то більших зусиль докладав, щоб позбутися свого похмурого настрою. Адже моя дружина чекала на мене, й вельми можливо, вона вже лежала на ліжку під ковдрою. Тож я спринтом подолав останній квартал, який відокремлював мене від нашого дому й, увійшовши через передні двері, голосно гукнув:

— Я пове-е-е-е-рнувся!

Відповіді не було.

Я подумав, це означає, що Синтія уже в ліжку й чекає мене нагорі, та тільки-но я поставив ногу на нижню сходинку, як почув її голос із кухні.

— Я тут, — сказала Синтія.

У її голосі мені вчувся якийсь пригнічений розпач.

Я стояв у дверях. Вона сиділа за кухонним столом, телефон стояв перед нею. На її обличчі не було ані кровинки.

— Що сталося? — запитав я.

— Був телефонний дзвінок, — тихо відповіла Синтія.

— Від кого?

— Він не сказав, хто він.

— Чого він хоче?

— Він лише сказав, що має послання.

— Яке послання?

— Він сказав, вони мені прощають.

— Прощають? Хто?

— Моя родина. Він сказав, вони прощають мені те, що я зробила.

Розділ сьомий

Я сидів біля Синтії за кухонним столом. Я поклав долоню на її руку й відчув, що вона тремтить.

— Ну, гаразд, — промовив я. — Спробуй-но пригадати точно, що він сказав.

— Я вже тобі сказала, — відповіла вона, заникуючись на кожному слові. Вона прикусила верхню губу. — Він сказав — стривай-но, я опаную себе. — Вона спробувала зосередитися. — Задзвонив телефон, і я сказала: «Алло!», а він запитав: «Це Синтія Бідж?» Я вся стрепенулася, коли мене назвали цим ім’ям, але відповіла, що це я. Я не могла повірити своїм вухам, але він сказав: «Твоя родина, вони тобі прощають. — Вона на мить замовкла. — Те, що ти зробила». Я не знала, що йому сказати. Я лише запитала, хто він такий і про що він говорить.

— А він?

— А він не сказав більше нічого. Він просто поклав слухавку. — Одинока сльозинка потекла по щоці Синтії, коли вона подивилася мені в обличчя. — Навіщо він таке говорить? Що він хоче сказати цим «вони прощають мені»?

— Не знаю, — відповів я. — Певно, якийсь придурок. Якийсь придурок, що бачив шоу.

— Але навіщо якомусь чоловікові телефонувати мені й таке говорити? Чого він хоче цим досягти?

Я підтягнув телефон ближче до себе. Це був єдиний телефон високих технологій, який ми мали у себе в домі, з невеличким ідентифікатором абонента, який телефонує, та дисплеєм.

— Чому він каже, що моя родина прощає мені? Що я зробила своїй родині? Я нічого не розумію. Але якби я справді їм щось зробила, то як вони могли б повідомити мене про те, що прощають мені? Це не має жодного сенсу, Тері.

— Звичайно, не має. Це якесь божевілля. — Я подивився на телефон. — Ти бачила, звідки надійшов виклик?

— Я дивилася, але нічого не було, а коли він поклав слухавку, то я спробувала з’ясувати номер.

Я натиснув кнопку, що показувала історію викликів. Ніякого запису про виклик протягом останніх хвилин не було.

— Дисплей нічого не показує, — мовив я.

Синтія шморгнула носом, витерла сльозу зі щоки й нахилилася над телефоном.

— Я, здається… що ж я зробила? Коли я вирішила з’ясувати, звідки надійшов виклик, то натиснула ось цю кнопку, щоб зберегти його..

— Ось так ти його стерла.

— Що ти сказав?

— Ти стерла останній виклик з історії викликів, — сказав я.

— О, прокляття, — промовила Синтія, — я була така стривожена, така схвильована, я просто не знала, що роблю.

— Нічого дивного, — мовив я. — Але принаймні як звучав голос того незнайомця?

Синтія не почула мого запитання. Погляд у неї був цілком відсутній.

— Не можу повірити, що я це зробила. Не можу повірити, що я стерла номер. Але на екрані все одно нічого не було. Ти ж знаєш, іноді вони кажуть, що це невідомий номер.

— Гаразд, облишмо цим перейматися. Але голос того чоловіка, як він звучав?

Синтія підняла обидві руки жестом безпорадності.

— То був просто чоловік. Він говорив якимсь неприродно низьким голосом, можливо, хотів приховати його справжнє звучання. А більше я нічого не можу сказати. — Вона замовкла на мить, але потім в її очах спалахнула іскра надії. — Можливо, нам треба подзвонити в телефонну компанію? Можливо, вони записали цей дзвінок, можливо, навіть зберегли запис?

— Вони не зберігають записів усіх дзвінків, — сказав я. — Їм байдуже до того, що там говорять і що думають люди. І що ми їм скажемо? То був один окремий дзвінок від ідіота, який, певно, бачив шоу. Він же тобі не погрожував, він навіть не говорив непристойності.

Я обняв Синтію за плечі.

— Ти… просто не хвилюйся через це. Надто багато людей знають, що з тобою трапилось. Це може перетворити тебе на мішень. Ти знаєш, що нам треба зробити?

— Що?

— Замовити собі номер, не внесений до загального каталогу. Тоді ми не будемо одержувати таких дзвінків.

Синтія похитала головою.

— Ні, ми цього не зробимо.

— Я не думаю, що це коштуватиме нам набагато більше, а крім того…

— Ні, ми цього не зробимо.

— Чому ні?

Вона проковтнула слину.

— Бо коли вони будуть готові зателефонувати мені, коли моя родина нарешті вирішить сконтактуватися зі мною, треба, щоб вони мали таку можливість.

Я мав вільний урок після обідньої перерви, тож вислизнув зі школи, перетнув усе місто до крамниці Памели й увійшов туди з чотирма паперовими чашками купленої на винос кави.

То не була крамниця елітного одягу, й Памела Форстер, колись найліпша шкільна подруга Синтії, не прагнула привабити до себе молоду і стильну клієнтуру. Полиці були заповнені досить консервативним вбранням, таким, що йому (мав я звичай жартувати із Синтією) віддавали перевагу жінки, які носять прості й зручні черевики.

— Ну, це, звичайно, не «Аберкромбі & Фіч»,^[9] — мала звичай казати Синтія, — але «Аберкромбі & Фіч» не відпускали б мене зі служби в ті години, коли мені треба забирати Ґрейс зі школи, а Памела відпускає.

Тут усе було ясно.

Синтія стояла у глибині крамниці, біля примірочної, й розмовляла з покупцем крізь завісу.

— Чи не хотіли б ви приміряти дванадцятий розмір? — запитала вона.

Вона мене не помітила, але Памела помітила й усміхнулася мені від касового апарату.

— Привіт, — сказала вона.

Памела — висока жінка, тендітна, з маленькими грудьми — дуже добре трималася на підборах три дюйми заввишки. Її бірюзова сукня до колін була достатньо стильною, аби можна було сказати з певністю, що вона не з її крамниці. Те, що вона мала справу переважно з клієнтурою, яка була незнайома з журналом «Воґ»,^[10] не означало, що й сама вона ладна опуститися на цей рівень.

— Ви дуже чемні, — сказала вона, подивившись на чотири паперові чашки з кавою. — Але наразі оборону фортеці тримаємо лише я та Синтія. Ен на перерві.

— Може, кава ще не вистигне, коли вона повернеться.

Памела відкрила пластикову кришку, висипала в каву пакетик «Спленди».^[11]

— Ну, то як ваші справи?

— Добре.

— Синтія мені досі нічого не розповідає. Про шоу та його наслідки.

Чому всім так хочеться поговорити про це? Лорін Велс, моїй власній доньці, а тепер і Памелі Форстер?

— Усе гаразд, — мовив я.

— Я радила їй не робити цього, — сказала Памела, похитавши головою.

— Справді? А я й не знав.

— Я сказала їй це дуже давно. Коли вони тільки вперше звернулися до неї з такою пропозицією. Я тоді сказала їй: моя люба, якщо собака заснув, то нехай він спить. Не варто ворушити минуле.

— Ви добре сказали, — промовив я.

— Я сказала: подумай, адже минуло двадцять п’ять років, чи не так? Те, що сталося, сталося, і якщо ти неспроможна жити далі, після того як під мостом протекло стільки води, то де ти будеш через наступні п’ять або десять років?

— Вона ніколи про це не згадувала, — сказав я.

Синтія побачила, що ми розмовляємо й махнула нам рукою, але не покинула свого посту біля примірочної.

— Та дама приміряє на себе сукню, в яку вона ніколи не влізе, — прошепотіла Памела. — Вона була винесла звідси кілька речей, за які не заплатила, тож ми пильнуємо за нею, поки вона тут. Не шкодуємо для неї персональних послуг.

— Вона краде товар? — запитав я, і Памела кивнула.

— Якщо вона краде, то чому ви не висунете проти неї звинувачення? Чому знову дозволяєте їй заходити до крамниці?

— Ми не можемо це довести. Ми лише підозрюємо її. Але в такий спосіб даємо їй зрозуміти, що ми про все знаємо, хоч нічого не кажемо, ніколи не спускаємо її з очей.

Я почав уявляти собі образ жінки, яка ховалася за завісою. Молода, брутальна на вигляд, трохи нахабна. Той різновид особи, яку ви обираєте під час процедури опізнання, можливо, з татуюванням на плечі.

Завіса відсунулася, й низенька, кремезна жінка у своїх останніх сорокових, а може, й початкових п’ятдесятих роках вийшла назовні, віддавши Синтії кілька комплектів одягу. Якби мені доручили визначити її стереотип, то я обрав би бібліотекарку.

— Я сьогодні не знайшла нічого для себе придатного, — чемно сказала вона й, проминувши мене та Памелу, вийшла з крамниці.

— Це вона? — запитав я в Памели.

— Вона. Типова Жінка-Кіт,^[12] — сказала Памела.

До нас підійшла Синтія, поцілувала мене в щоку й сказала:

— Ти приніс каву? З якої нагоди?

— У мене вільний урок, — пояснив я. — Тож я й подумав, чом би мені не зазирнути сюди.

Памела вибачилась і пішла у глиб крамниці, забравши із собою каву.

— Через те, що сталося вранці? — запитала Синтія.

— Тебе дуже стривожив той телефонний дзвінок. Я хотів глянути, як тобі тут ведеться.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона не дуже впевненим голосом і трохи надпила кави. — Я окей.

— А я й не знав, що Памела намагалася відмовити тебе від співпраці з телестудією «На крайній межі».

— Ти теж був проти спочатку.

— Але ти ніколи не згадувала про те, що Памела вмовляла тебе відмовитися від цієї думки.

— Ти ж бо знаєш, Памела не належить до жінок, які тримають власну думку при собі. Вона також думає, що ти втратив п’ять фунтів ваги.

Вона відібрала в мене бажання продовжувати цю тему.

— То жінка, яка щойно приміряла у вас одяг — злодійка?

— Тобі здається, що ти зможеш схопити поганого хлопця за руку, але те, що здається, не завжди вдається, — сказала Синтія, зробивши ще один ковток кави.

Це був день, коли після роботи ми зустрічалися з доктором Наомі Кінцлер. Синтія домовилася, що Ґрейс побуде після школи в домі подруги, і ми вирушили в дорогу. Ми бачилися з доктором Кінцлер один раз на два тижні протягом останніх чотирьох місяців, після того як нам порекомендував її наш домашній лікар. Він марно намагався допомогти Синтії подолати свою тривогу й дійшов висновку, що для неї буде ліпше з кимось поговорити — обом нам буде ліпше з кимось поговорити — аніж мовчки спостерігати, як вона потрапляє в дедалі більшу залежність від рецептів.

Я був налаштований скептично від самого початку, й мене змагали сумніви, чи зможе психіатр тут у чомусь допомогти, і після десятьох візитів мої сумніви не розвіялись. Доктор Кінцлер мала свій кабінет у лікарні, розташованій в одному зі східних кварталів Бриджпорта, звідки відкривався вид на головну магістраль міста, коли вона не затуляла вікна шторами, як це зробила сьогодні. Думаю, вона звернула увагу на те, як я виглядав у вікно під час попередніх візитів і моя увага розсіювалась, поки я рахував трейлери.

Іноді доктор Кінцлер розмовляла з нами обома, а іноді хтось із нас виходив, залишаючи її наодинці з другим.

Я раніше ніколи не бував у психіатра. Усе, що я про них знав, довідався з телефільму «Сопрано», де доктор Мелфі допомагає Тоні дати раду своїм проблемам. Я не міг дійти певного висновку, чи наші проблеми були тяжчими, ніж у нього, чи ні. Тоні бачив, як навколо нього весь час зникають люди, але часто сам був тією людиною, яка це влаштовувала. Він мав над нами перевагу, бо знав, що трапилося з тими людьми.

Наомі Кінцлер була не вельми схожа на доктора Мелфі. Вона була низенька й повнотіла, її сиве волосся було зачесане назад і скріплене шпильками. Вона наближалася до сімдесятирічного віку, так мені здавалося, й перебувала в цій сфері діяльності достатньо довго, аби навчитися не допускати, аби біль інших людей проникав під її власну шкіру й там затримувався.

— Щось трапилося нове після нашої останньої сесії? — запитала вона.

Я не знав, чи налаштована Синтія розповісти про дзвінок якогось психопата сьогодні вранці. Десь у глибині душі я думав, що про нього не варто згадувати, не надавав йому великої ваги, мав таке відчуття, що ми уже все залагодили під час мого візиту до крамниці, тому не став чекати, поки озветься Синтія, і сказав:

— У нас усе добре. Можна навіть сказати, що дуже добре.

— Як Ґрейс?

— Із Ґрейс усе гаразд, — відповів я. — Я провів її сьогодні до школи. Ми мали з нею цікаву розмову.

— Про що? — запитала Синтія.

— Звичайна собі розмова. Просто погомоніли про се, про те.

— Вона досі вивчає нічне небо? — запитала доктор Кінцлер. — Шукає там великі метеори?

Я поблажливо махнув рукою.

— Ет! Це пусте.

— Ви так думаєте? — запитала вона.

— О, так, — погодився я. — Просто вона дуже цікавиться сонячною системою, космосом, іншими планетами.

— Але ви купили їй телескоп.

— Авжеж.

— Бо її дуже турбує, що якийсь астероїд зруйнує землю, — нагадала мені доктор Кінцлер.

— Це послабило її побоювання, до того ж вона користується ним, щоб дивитися на зірки й планети, — сказав я. — Та й інші небесні явища, наскільки мені відомо, — додав я з усмішкою.

— А що ви скажете про її тривогу в загальному плані? Чи вона досі трохи підвищена, чи розвіюється?

— Розвіюється, — відповів я.

— Досі не минає, — водночас зі мною промовила Синтія.

Брови доктора Кінцлер трохи підскочили вгору. Мені дуже не подобалося, коли вони так у неї підскакували.

— Я думаю, вона досі стривожена, — сказала Синтія, поглянувши на мене. — Іноді здається дуже хворобливою.

Доктор Кінцлер замислено кивнула. Вона дивилася на Синтію, коли запитала:

— А чому це так, як ви думаєте?

Синтія не була дурна. Вона знала, куди хилить доктор Кінцлер. Вона вже ходила цією дорогою.

— Ви думаєте, тривога переходить на неї від мене?

Доктор Кінцлер підвела плечі десь на дюйм. Такий собі консервативний здвиг плечима.

— А ви як думаєте?

— Я намагаюся приховувати свою тривогу в її присутності, — сказала Синтія. — Ми намагаємося не розмовляти про свої проблеми при ній.

Мабуть, я видав якийсь звук, засопів або кахикнув — досить, щоб привернути їхню увагу.

— Ви хочете щось сказати? — запитала доктор Кінцлер.

— Вона знає, — промовив я. — Ґрейс знає набагато більше, аніж показує. Вона бачила шоу.

— Що ти сказав? — не повірила своїм вухам Синтія.

— Вона його дивилася в домі якоїсь подруги.

— Якої? — запитала Синтія. — Я хочу знати її ім’я.

— Не знаю. І я думаю, немає сенсу вибивати його з Ґрейс. — Я подивився на доктора Кінцлер. — Це був просто образний вислів.

Доктор Кінцлер кивнула.

Синтія закусила нижню губу.

— Вона до цього не готова. Їй не треба знати такі речі про мене. Не тепер. Вона має бути захищена.

— Це одна з найбільших прикростей, які доводиться терпіти батькам, — сказала доктор Кінцлер. — Знати, що ти неспроможний захистити своїх дітей від усього.

Синтія на мить поринула в глибоку задуму, потім сказала:

— Мені зателефонували.

Вона розповіла докторові Кінцлер подробиці, не пропустивши жодної. Доктор Кінцлер поставила кілька запитань, схожих на мої. Чи впізнала вона голос? Чи той чоловік телефонував коли-небудь раніше? І все в такому дусі. Потім вона сказала:

— А що, на вашу думку, незнайомець мав на увазі, коли сказав, що ваша родина хоче пробачити вам?

— Він нічого не мав на увазі, — сказав я. — То був дзвінок психа.

Доктор Кінцлер кинула на мене погляд, що його я витлумачив як: «Заткнися».

— Саме про це я весь час і думаю, — сказала Синтія. — За що вони можуть мене простити? За те, що я не шукала їх? За те, що не досить наполегливо намагалася з’ясувати, що з ними трапилося?

— Навряд чи цього можна було від вас вимагати, — сказала доктор Кінцлер. — Ви були дитиною. Дівчинка в чотирнадцять років — це ще дитина.

— А потім мені спадає на думку, чи не вважають вони, що в тому, що з ними сталося, насамперед моя провина? Може, й справді я винна в тому, що вони покинули дім? Що могла я зробити такого, що примусило їх покинути мене серед ночі?

— Якась ваша частина досі вважає, що відповідальність за той випадок лежить на вас, — сказала доктор Кінцлер.

— Послухайте-но мене, — мовив я, перш ніж Синтія встигла відповісти. — То був дзвінок якогось божевільного психа. Дуже багато всіляких людей дивилися шоу. Немає нічого дивного в тому, що серед тих людей були й божевільні психи.

Доктор Кінцлер лагідно зітхнула й подивилася на мене.

— Тері, гадаю, настав той момент, коли нам ліпше поговорити з Синтією сам на сам.

— Ні, все окей, — сказала Синтія. — Нехай він залишається.

— Тері, — промовила доктор Кінцлер, докладаючи таких великих зусиль, аби бути терплячою, що я не міг не побачити: вона справді розлючена. — Звичайно, то міг бути дзвінок божевільного психа, але те, що він сказав, усе одно розтривожило почуття Синтії, а зрозумівши її реакцію на ці почуття, ми матимемо більше шансів досягти того, чого ми прагнемо досягти.

— А чого, власне, ми прагнемо досягти? — запитав я. Я не шукав якихось сильних аргументів: я справді хотів це знати. — Не хочу виставити себе ідіотом, але я справді втратив на даний момент чітке бачення нашої мети.

— Ми прагнемо допомогти Синтії переступити через травматичний інцидент, який вона пережила в дитинстві і який дає про себе знати донині, й не тільки заради неї самої, а й заради ваших із нею стосунків.

— Наші стосунки чудові, — сказав я.

— Він не завжди вірить мені, — вихопилося в Синтії.

— Поясніть.

— Ти не завжди мені віриш, — знову сказала вона. — Я це бачу. Як тоді, коли я розповіла тобі про коричневий автомобіль. Ти думаєш, у цьому нічого немає. А коли той чоловік зателефонував сьогодні й коли ти не знайшов його дзвінка в списку дзвінків, ти засумнівався в тому, чи він був справді.

— Я такого не казав, — заперечив я. Подивився на доктора Кінцлер таким поглядом, ніби вона була суддею, а я розпачливо шукав доказів, що підтвердили б мою невинність. — Це неправда. Я не казав тобі нічого подібного.

— Але я знаю, ти так подумав, — сказала Синтія, хоча гніву в її голосі не було. Вона потяглася рукою до мене й доторкнулася до моєї руки. — І, чесно кажучи, я не звинувачую тебе за це. Я знаю, в якому була стані. Знаю, що жити зі мною тобі було нелегко. І не лише протягом цих кількох місяців, а й завжди, відколи ми побралися. Це завжди висіло над нами. Я намагаюся відкласти все це кудись убік, як ото складають непотрібні речі в комору, але знову й знову ніби несамохіть відчиняю ці двері й усе випадає назовні. Коли ми познайомилися…

— Синтіє, не треба…

— Коли ми познайомилися, я знала, що, наблизившись до тебе, лише передам тобі частину свого болю, але я була егоїстична. Я хотіла здобути твою любов, незважаючи ні на що, навіть якби для цього мені довелося передати тобі свій біль.

— Синтіє…

— І ти був таким терплячим, справді. І я кохаю тебе за це. Ти, певно, найтерплячіший чоловік у світі. На твоєму місці я давно б утратила терпець і почала б дорікати. Чому ти ніяк не можеш нічого забути? Адже це сталося дуже давно. Як ото сказала Памела. Ти просто переступи через це й забудь.

— Я ніколи нічого подібного не казав.

Доктор Кінцлер спостерігала за нами.

— Зате я казала собі не раз, — промовила Синтія. — Сотні разів. І мені хотілося б, щоб я могла так зробити. Але іноді, і я знаю, це звучить як божевілля…

Доктор Кінцлер і я сиділи дуже тихо.

— Іноді я їх чую. Я чую їхні голоси — голос матері, брата, голос мого батька. Я чую їх так виразно, ніби вони перебувають зї мною в одній кімнаті. І просто розмовляють.

Доктор Кінцлер озвалася першою.

— А ви намагаєтеся заговорити з ними?

— Мабуть, що так, — сказала Синтія.

— Ви спите, коли це відбувається? — запитала доктор Кінцлер.

Синтія замислилася.

— Напевно. Я хочу сказати, що зараз їх не чую. Я не чула їх і в машині, коли ми сюди їхали.

Десь у глибині своєї душі я глибоко зітхнув.

— Тож, можливо, це буває зі мною, коли я сплю або марю вдень. Але відчуття в мене таке, ніби вони поруч зі мною, ніби вони намагаються заговорити до мене.

— І що ви намагаєтеся сказати їм? — запитала доктор Кінцлер.

Синтія забрала руку з моєї і сплела пальці обох своїх рук у себе на колінах.

— Я не знаю. Буває по-різному. Іноді це просто балаканина. Нічого значущого й нічого конкретного. Про те, що буде в нас на обід або що показуватимуть по телевізору, нічого важливого. А іноді…

Певно, докторові Кінцлер здалося, я хочу щось сказати, бо вона кинула на мене ще один застережливий погляд. Але я нічого не збирався казати. Просто чекав, розтуливши рота, бо мені було дуже цікаво почути, що зараз скаже Синтія. Бо сьогодні я вперше почув, як вона розповідає про те, що чує голоси своїх рідних і що вони розмовляють із нею.

— Іноді мені здається, що вони кажуть, аби я приєдналася до них.

— Приєдналася до них? — повторила доктор Кінцлер.

— Щоб я була з ними і щоб ми знову стали однією родиною.

— А що ви їм відповідаєте? — запитала доктор Кінцлер.

— Я кажу їм, що хотіла б до них прийти, але не можу.

— Чому? — запитав я.

Синтія подивилася мені у вічі А усміхнулася сумно.

— Тому що я не можу прийти туди, де вони є, разом із тобою та Ґрейс.

Розділ восьмий

Чи не переступити мені через усе й не покінчити з цим відразу? — запитав він. — Тоді я зміг би повернутися додому.

— Ні, ні, ні, — сказала вона майже сердитим тоном. Замовкла на мить, почекала, поки до неї повернеться спокій. — Я знаю, тобі хочеться вернутися назад. Мені теж нічого більше не хотілося б. Але ми повинні спочатку прибрати всі ці інші речі з дороги. Ти повинен набратися терпіння. Коли я була молодша, мене теж не раз змагало нетерпіння, і я була надто імпульсивною. Але тепер я знаю, що не слід квапитися, коли ти хочеш зробити все як годиться.

Вона відчула, як він зітхнув на протилежному кінці лінії.

— Я не хочу все зіпсувати, — сказав він.

— І ти цього не зробиш. Ти завжди вмів поступатися. Приємно мати в домі бодай когось одного такого. — Легкий сміх. — Ти хороший хлопець, і я люблю тебе більше, аніж ти будь-коли про це знав.

— Насправді я вже не хлопець.

— І я також уже не дівчинка, але я завжди уявляю тебе таким, яким ти був у ранній юності.

— Я почуваю себе трохи дивно… роблячи це.

— Знаю. Але саме в цьому я й намагаюся переконати тебе. Якщо ти зумієш зберегти терпіння, то коли надійде час і сцена буде готова, це здасться тобі найприроднішою річчю у світі.

— Мабуть, що так, — погодився він, але певності в його голосі не було.

— Ось про що ти ніколи не повинен забувати. Усе, що ти робиш, — це частина великого циклу. Ми стали його частиною. Ти вже її бачив? Ти вже її бачив?

— Так, бачив. Це було дивно. Якась моя частина хотіла привітатися з нею, сказати їй: «Привіт, ти не повіриш, хто я такий».

Розділ дев’ятий

Наступного вікенду ми поїхали провідати тітку Синтії, Тес, яка жила в невеличкому скромному будинку на півдорозі до Дербі, неподалік від дороги Дербі-Мілфорд, що перетинала густий ліс. До неї можна було доїхати менш ніж за двадцять хвилин, але ми не навідували її так часто, як мусили б. Тому, коли випадала якась спеціальна нагода, День Подяки, Різдво чи її день народження, що припадав саме на цей вікенд, ми вважали своїм неодмінним обов’язком бути в такі дні разом із нею.

Мені завжди було приємно її відвідувати. Я любив Тес майже так само, як любив Синтію. І не тільки за те, що вона була такою симпатичною старою дівкою — коли я її так називав, то ризикував відчути на собі її цинічний, але грайливий погляд — а й за те, що вона зробила для Синтії після несподіваного зникнення її родини. Вона взяла до себе дівчину-підлітка, якою була тоді Синтія, і сама Синтія першою і багато разів згадувала про це з почуттям глибокої вдячності.

— А хіба я мала інший вибір? — сказала мені одного разу Тес. — Вона була дочкою моєї сестри. А моя сестра зникла разом зі своїм чоловіком і моїм небожем. Що, в біса, залишалося мені робити?

Тес була дещо сварливою, трохи різкою, але ці риси характеру вона розвинула в собі для самозахисту. Під поверхнею це була жінка дуже лагідної вдачі. Хоч вона й мала право після стількох років бути бодай трохи дратівливою. Чоловік покинув її ще до того, як Синтія перейшла до неї жити, задля барменші зі Стемфорда, і, як розповідала Тес, вони подалися кудись на захід, і відтоді, Богу дякувати, про них нічого не було чути. Тес, яка покинула свою роботу на радіофабриці багато років тому, почала працювати в адміністрації округу в департаменті шляхів і заробляла там рівно стільки, щоб утримувати себе й платити за комунальні послуги. Грошей на те, щоб вивести в люди дівчину-підлітка, у неї фактично не залишалося, але треба було робити те, що вона повинна робити. Тес ніколи не мала власних дітей, і після того, як її непутящий чоловік подався світ за очі, їй було приємно мати когось біля себе в домі, хай навіть обставини, які привели до неї Синтію, були огорнуті таємничістю, й таємничістю, безперечно, трагічною.

Тепер Тес уже наближалася до сімдесяти років і жила на соціальну допомогу та пенсію, яку платила їй адміністрація округу. Вона робила всяку дрібну хатню роботу, іноді вирушала в мандри автобусом, як ті, що їх вона відбула торік восени через штати Вермонт і Нью-Гемпшир, щоб подивитися, як змінює свій колір листя («Господи, повний автобус старих людей, я думала, що знайду там свою смерть»), але про громадське життя вона була невисокої думки. Ні в чому не брала участі, не схильна була відвідувати збори товариства пенсіонерів. Але вона стежила за новинами, передплачувала «Гарперс», «Нью-Йоркер» та «Етлентік Манслі» й не вагалася висловлювати лівоцентристські політичні погляди. «Цей президент, — сказала вона мені одного дня по телефону. — Для нього яка-небудь рок-зірка — те саме, що лауреат Нобелівської премії».

Перебування протягом більшості підліткових років поруч із тіткою Тес допомогло Синтії сформувати власний напрям думок і власну перспективу й, безперечно, вплинуло на її рішення піти працювати в перші роки після нашого одруження у сферу суспільної діяльності.

І Тес любила зустрічатися з нами. А надто із Ґрейс.

— Я нещодавно переглядала ящики зі старими книжками в підвалі, — сказала Тес, впавши у своє розкладне крісло фірми «Лей-зі-Бой», після того як ми обнялися й розцілувалися. — І подивись-но, що я там знайшла.

Вона нахилилася вперед у своєму кріслі, відсунула вбік примірник «Нью-Йоркера», під яким було заховано щось інше, й подала Ґрейс дуже великих розмірів книжку з твердими палітурками — «Космос» Карла Саґана. Ґрейс широко розплющила очі, дивлячись на калейдоскоп зірок на обкладинці.

— Це чудова стара книга, — сказала Тес, ніби просячи пробачення за свою забудькуватість. — Її видано близько тридцяти років тому, чоловік, який її написав, уже помер, і в Інтернеті тепер можна знайти набагато кращий матеріал, але, я думаю, ти й тут знайдеш багато для себе цікавого.

— Дякую, — сказала Ґрейс, узявши книгу в руки й мало не впустивши її на підлогу, бо не сподівалася, що вона така важка. — Тут щось розповідається про астероїди?

— Мабуть, розповідається, — сказала Тес.

Ґрейс побігла в підвал, де, я знав, вона скулиться на кушетці перед телевізором, можливо, обгорнеться ковдрою і почне гортати сторінки цієї книжки.

— Це ти чудово придумала, — сказала Синтія, подарувавши Тес, певно, четвертий поцілунок, після того як ми приїхали.

— Добре, що я не викинула цей клятий гросбух на смітник, — сказала Тес. — Можна було б подарувати бібліотеці, але, думаєш, їм потрібні книжки тридцятирічної давності? Як ти себе почуваєш, моє серденько? — запитала вона, звертаючись до Синтії. — У тебе стомлений вигляд.

— О, зі мною все гаразд, — сказала Синтія. — Але в тебе також сьогодні не найкращий вигляд.

— Думаю, я окей, — сказала Тес, дивлячись на нас понад своїми окулярами для читання.

Я підняв важку сумку з двома ручками і сказав:

— Ми тут привезли деякі подарунки до твого дня народження.

— О, вам не слід було… — почала Тес. — Ану давайте мені мою здобич.

Ми покликали Ґрейс, щоб і вона побачила, як Тес одержує нові рукавиці для праці в саду, червоно-зелений шовковий шарф, пачку першосортного печива. Тес охала й ахала над кожною річчю, яку ми діставали з сумки.

— Печиво від мене, — оголосила Ґрейс, а тоді запитала: — Тітко Тес!

— Так, моя люба?

— А навіщо вам стільки туалетного паперу?

— Ґрейс! — докірливо вигукнула Синтія.

— Це хибний трюк, — сказав я Ґрейс.

Тес поблажливо махнула рукою, показуючи, що збентежити її не так просто. Як і багато людей старшого віку, Тес мала звичку запасатися товарами першої необхідності. Тому шафи в її підвалі були напхом напхані цими рулонами.

— Я завжди купую про запас кілька рулонів, коли вони мені трапляються, — сказала Тес.

Коли Ґрейс повернулася до підвалу, Тес жартівливо кинула:

— Коли настане апокаліпсис, я виявлюсь єдиною з тих, хто виживе, кому буде чим підтерти дулу.

Вручення подарунків, здавалося, виснажило її, і вона відкинулася на спинку свого крісла з глибоким зітханням.

— З тобою все гаразд? — запитала Синтія.

— Зі мною все чудово, — сказала вона. І ніби тільки тепер згадавши про щось, додала: — Я ж хотіла купити морозива для Ґрейс.

— Це не проблема, — сказала Синтія. — Ми так чи інак маємо намір повезти тебе вечеряти. Як щодо ресторану Нікербокера? Ти ж любиш картоплю в мундирах.

— Я не знаю, — сказала Тес. — Мабуть, я все ж таки почуваю себе сьогодні трохи стомленою. А чому б нам не повечеряти тут? У мене знайдеться дещо. Але я справді хотіла купити морозива.

— Я куплю морозиво, — сказав я. — Поїду в Дербі й знайду там якусь бакалійну крамницю або «Севен-ілевен».^[13]

— Мені треба було б купити ще дещо, — сказала Тес. — Синтіє, мабуть, буде ліпше, якщо ти поїдеш ти, бо ж знаєш, якщо ми пошлемо його, то він зробить усе не так.

— Звісно, він зробить усе не так, — сказала Синтія.

— А ще я хочу, щоб Тері виніс дещо з підвалу до гаража, поки він тут, якщо ти не маєш нічого проти, Тері.

Я сказав, що, звісно, нічого не маю проти. Тес зробила короткий список, подала його Синтії, яка сказала, що, певно, повернеться не пізніше, як через півгодини. Коли Синтія рушила до дверей, я вийшов на кухню й подивився на дошку оголошень біля підвішеного на стіні телефону, на якій Тес пришпилила фотографію Ґрейс, зняту в Діснейленді. Я відчинив морозильну камеру холодильника, шукаючи льоду, щоб кинути у склянку з водою.

Біля самої морозильної камери я побачив посудину з шоколадним морозивом. Я зняв із неї кришку. Посудина була повна, бракувало лише однієї ложечки. Стареча забудькуватість, подумав я.

— Послухай-но, Тес, — мовив я. — Ти вже маєш морозиво в холодильнику.

— Справді? — запитала вона з вітальні.

Я поставив морозиво назад, зачинив морозильну камеру й сів на кушетці поруч із Тес.

— Як твої справи? — запитав я.

— Я була в лікаря, — сказала Тес.

— І що? У тебе якісь проблеми зі здоров’ям?

— Я помираю, Тері.

— Що ти хочеш сказати? У чому річ?

— Не турбуйся, це станеться не сьогодні. Я можу протягти ще півроку, а може, й рік. Про це ніколи ніхто точно не знає. Деякі люди можуть триматися досить довго, але я зовсім не мрію розтягувати свою агонію. Це не найкращий спосіб піти з життя. Сказати правду, я хотіла б відійти швидко. Так було б набагато простіше.

— Тес, скажи мені, в чому твоя проблема.

Вона стенула плечима.

— Яка, зрештою, різниця? Вони зробили деякі тести і хочуть їх повторити, щоб не було помилки, але, мабуть, скажуть мені те саме. Головне, я вже бачу свою фінішну лінію. І я хотіла сказати тобі про це першому, бо в Синтії тепер і без мене вистачає проблем. Двадцять п’ять років, телевізійне шоу.

— Нещодавно був анонімний дзвінок, — сказав я. — Це стало для неї неабияким потрясінням.

Тес на короткий час заплющила очі й похитала головою.

— Ідіоти. Щойно вони подивляться якесь шоу, як уже лізуть у телефонну книгу.

— Я це саме так і пояснив.

— Але рано чи пізно Синтії треба буде сказати, що мої справи кепські. Проблема в тому, щоб обрати слушний час.

Ми почули якийсь шум на сходах. Ґрейс виходила з підвалу, тримаючи обома руками свою нову книгу.

— А ви знаєте, — сказала вона, — хоч і здається, що на Місяць падало набагато більше астероїдів, ніж на Землю, але на Землю їх падало, мабуть, не менше, бо Земля має атмосферу, й атмосфера розгладжує Землю так, що кратерів на ній не видно, а на Місяці немає ані повітря, ані чогось такого, тож коли туди падає астероїд, то слід від нього залишається там назавжди.

— Гарна книжка, правда? — запитала Тес.

Ґрейс кивнула.

— Я хочу їсти, — сказала вона.

— Твоя мати поїхала дещо купити, — сказав я.

— Її тут нема?

Я похитав головою.

— Вона скоро буде. Але в холодильнику є морозиво. Шоколадне.

— Чом би тобі не взяти до підвалу усю посудину з морозивом, — сказала Тес. — І ложку.

— Ви мені дозволяєте? — запитала Ґрейс. Це порушувало всі правила етикету, які вона знала.

— Іди, візьми його, — сказав я.

Вона побігла на кухню, приставила стілець до холодильника, щоб дістати до морозильної камери, схопила морозиво та ложку з шухляди і швидко побігла сходами вниз.

Очі Тес блищали від сліз, коли я подивився на неї.

— Я думаю, ти сама повинна сказати про це Синтії, — промовив я.

Вона потяглася до мене і взяла за руку.

— О, звичайно, я не проситиму, щоб це зробив ти. Мені просто треба було сказати тобі першому, щоб, коли я скажу Синтії, ти був готовий допомогти їй це пережити.

Я сказав:

— Вона також має допомогти мені це пережити.

Тес усміхнулася на мої слова.

— Ти став для неї дуже надійною опорою в її непростому житті. Ти знаєш, спочатку я в це не вірила.

— Ти вже мені казала, — з усмішкою відповів я.

— Ти здавався мені надто серйозним. І надто наївним. Але ти виявився бездоганним. Я така рада, що вона знайшла тебе, після того як їй довелося стільки пережити.

Потім Тес відвернулася, але ще міцніше стиснула мою руку.

— І ще одне, — сказала вона.

Мовила це таким тоном, ніби те, про що вона хотіла мене повідомити, було важливішим за той факт, що вона помирає.

— Існують речі, про які я повинна розповісти, поки ще на це здатна, зняти тягар із душі. Ти розумієш, про що я кажу?

— Мабуть, розумію.

— І я не знаю, скільки в мене ще часу, щоб розповісти про це. А як щось станеться і я відійду завтра? А як мені не випаде більше нагоди розповісти тобі про те, що я знаю? Бо я не впевнена, чи Синтія готова почути все це, я навіть не знаю, чи буде їй якась користь із того, що вона це знатиме, бо те, що я маю сказати, принесе з собою більше запитань, аніж відповідей. Воно може більше завдати їй страждань, аніж допомогти.

— Тес, про що ти кажеш?

— Притримай своє нетерпіння і вислухай мене уважно. Ти повинен про це знати, бо одного дня воно може виявитися важливою деталлю головоломки. Сама я не знаю, що мені з цим робити, та, можливо, в майбутньому вам пощастить довідатися більше про те, що сталося з моєю сестрою, її чоловіком і Тодом. І в такому разі моя інформація може вам стати в пригоді.

Я дихав, але мав таке відчуття, ніби стримую подих, чекаючи, коли Тес скаже те, що вона має мені сказати.

— Як? — сказала Тес, подивившись на мене, як на ідіота. — Ти цього не хочеш знати?

— Господи, Тес, та звичайно ж хочу. Я чекаю.

— Ідеться про гроші, — сказала вона.

— Гроші?

Тес стомлено кивнула.

— Мені надходили гроші. Я, можна сказати, просто знаходила їх.

— Гроші звідки?

Її брови підскочили.

— Атож, це дуже серйозне запитання. Звідки надходили мені гроші? Від кого вони надходили?

Я пригладив рукою чуба, бо почав уже втрачати терпець.

— Будь ласка, розповідай від самого початку.

Тес повільно втягла повітря через ніс.

— Прогодувати Синтію й вивести її в люди мені було нелегко. Але я не мала вибору і вже казала тобі про це. Вона була моя небога, плоть і кров від моєї сестри. Я любила її так, наче вона моя рідна дитина, тому, коли це трапилось, забрала її до себе.

Вона була трохи дикою, та, коли зникли її батьки, це якимось чином навіть її заспокоїло. Вона почала серйозніше ставитися до життя, краще навчатися у школі. Іноді вона зривалася, звичайно. Якось уночі копи привели її додому, спіймавши десь з марихуаною.

— Справді? — запитав я.

Тес усміхнулася.

— Тільки не кажи їй про це, гаразд? — Вона притулила пальця до губів. — Ані слова.

— Не скажу.

— Лишень спробуй уявити собі, що таке сталося з тобою, ти втратив родину, й тобі здається, що тепер можна робити все, що заманеться: бешкетувати, приходити додому пізно і таке інше. Ти можеш це собі уявити?

— Думаю, що так.

— Але була в ній якась частина, що наказувала, аби вона взяла себе в руки. Якби раптом батьки повернулися, вона хотіла б показати їм, що чогось досягла в житті, не перетворилася на нікчему. Хоч вони й покинули її, вона хотіла, щоб вони могли пишатися нею. Тому вирішила навчатися далі, навчатися в коледжі.

— У Коннектикутському університеті, — підказав я.

— Атож. Це добрий навчальний заклад. Але й дуже недешевий. Я сушила собі голову над тим, як я зможу це собі дозволити. Оцінки в неї були непогані, але вони не дотягували до стипендії, якщо ти розумієш, про що я кажу. Я вже приготувалася залізти в борги задля неї, шукати якихось кредитів.

— Розумію.

— Перший конверт я знайшла в машині, на пасажирському сидінні, — сказала Тес. — Він просто лежав там. Я поверталася додому з роботи, сіла в свою машину й побачила поруч із собою конверт. Річ у тім, що я замкнула свій автомобіль, але залишила вікна прочиненими на півдюйма, було дуже спекотно, і я хотіла, щоб у машину проникло трохи повітря. Там була щілина, достатня для того, щоб у неї можна було просунути конверт, але не ширша. Конверт був досить товстий.

Я нахилив голову вбік.

— Гроші?

— Близько п’яти тисяч доларів, — сказала Тес. — Банкноти всіх різновидів. Двадцятки, п’ятдесятки, кілька сотень.

— Конверт із банкнотами? І жодних пояснень, жодної записки, нічого?

— О, записка була.

Вона підвелася зі свого крісла і ступила кілька кроків до старовинного стола, який закривався кришкою, збоку від передніх дверей, висунула єдину шухляду.

— Я знайшла все це, коли почала прибирати в підвалі, переглядаючи ящики з книжками та все інше. Мушу навести там лад тепер, щоб тобі й Синтії було легше розібратися в моїх речах, коли мене не стане.

Вона показала мені стосик конвертів, скріплених резинкою, їх було там близько десятка, можливо, трохи більше. Усі разом вони були завтовшки з півдюйма.

— Вони всі порожні, звичайно, — сказала Тес. — Але я завжди зберігала всі конверти, хоч на них нічого не було написано, не було зворотних адрес, не було й марок, звичайно. Але я думала: а що, як на них залишилися відбитки пальців або щось таке, що одного дня може виявитися корисним для когось?

Тес добре обмацала їх своїми руками, й було сумнівно, щоб на них могли зберегтися якісь докази. Проте наука судової експертизи не належить до моєї галузі знань. Я ніколи не викладав хімію.

Тес витягла з-під резинки клапоть паперу.

— Це єдина записка, яку я одержала. Вона була в першому конверті. У наступних конвертах були тільки гроші, але ніколи жодного слова.

Вона подала мені стандартний аркуш для друкарської машинки, згорнутий утричі. Він трохи пожовк від старості.

Я розгорнув його.

Послання, певно, умисне було надруковане великими літерами. Я прочитав:

ЦЕ ВАМ НА СИНТІЮ. НА її ОСВІТУ, НА ВСІ ВИТРАТИ, НА її ПОТРЕБИ. ВИ ОДЕРЖИТЕ ЩЕ, АЛЕ ВИ ПОВИННІ ПІДКОРЯТИСЯ ТАКИМ ПРАВИЛАМ: НІКОЛИ НЕ КАЖІТЬ СИНТІЇ ПРО ЦІ ГРОШІ. НІКОЛИ НЕ КАЖІТЬ ПРО НИХ НІКОМУ. НІКОЛИ НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ДОВІДАТИСЯ, ЗВІДКИ ВОНИ НАДХОДЯТЬ. НІКОЛИ.

От і все, що там було.

Я, певно, прочитав цю записку тричі, перш ніж подивився на Тес, яка стояла переді мною.

— Я виконала всі вимоги, — сказала вона. — Ніколи нічого не казала Синтії. Я ніколи нічого не казала нікому. Не намагалася з’ясувати, хто підкидає мені ці гроші. Я ніколи не знала, коли й де вони з’являться. Одного вечора я знайшла гроші на першій сходинці свого ґанку, вони були засунуті в газету, іншого разу — знову в машині.

— І ти ніколи нікого не бачила?

— Ні, не бачила. Думаю, той, хто підкидав мені гроші, стежив за мною, чекаючи, поки я відійду далеко й не зможу його побачити. Хочеш, я тобі скажу дещо? Щоразу, коли я виходила зі свого автомобіля, я залишала щілину у вікні, про всяк випадок.

— Скільки загалом надійшло грошей?

— Протягом шести років сорок дві тисячі доларів.

— Господи…

Тес простягла руку. Вона хотіла взяти свою записку назад. Згорнула її, підсунула під резинку, що стягувала конверти, підвелася і знову поклала усе в шухляду столу.

— Отже, нічого не надходило протягом скількох років?

Тес замислилася на мить.

— Десь уже п’ятнадцять років, думаю. Відтоді як Синтія закінчила навчання. То було справжнє благословення, скажу тобі. Я ніколи не змогла б оплатити її навчання в університеті, не продавши цей дім, або не взявши нову іпотеку, або щось таке.

— Отже, — запитав я, — хто тобі давав гроші?

— Це запитання, яке коштує сорок дві тисячі доларів, — сказала Тес. — Я марудила собі цим голову всі ці роки. Її мати? Її батько? Обоє?

— Виходить, що вони були живі всі ті роки або принаймні був живий хтось один із них. Може, вони живі навіть тепер. Але якщо хтось із них був спроможний це робити, стежити за тобою, залишати тобі гроші, то чому вони не могли увійти з тобою в контакт?

— Усе це й справді не має жодного клятого сенсу, — мовила Тес. — Бо я завжди вірила в те, що моя сестра мертва, що мертві вони обоє. Що вони померли тієї ж ночі, коли зникли.

— Ну, а якщо вони тоді вмерли, — сказав я, — то той, хто давав тобі гроші, почуває себе відповідальним за їхню смерть. І намагається якось спокутувати свою провину.

— Тепер ти розумієш, що я хотіла сказати? — промовила Тес. — Моя розповідь ставить більше запитань, аніж дає відповідей. Гроші не доводять ні що вони живі, ні що вони мертві.

— Але щось вони таки доводять, — зробив висновок я. — Коли гроші перестали надходити, і стало ясно, що їх більше не буде, чому ти не розповіла про все поліції? Вони могли б поновити розслідування.

Очі Тес стали дуже стомленими.

— Ти знаєш, Тері, я ніколи не боялася розворушити будь-яку купу лайна, але в цьому разі просто не була певна, що справді хочу знати істину. Я була налякана й боялася, що правда може завдати Синтії великого болю, якби нам і справді вдалося її відкрити. Це дуже вплинуло на мене. То був надто великий стрес, і навіть припускаю, що саме тому я захворіла. Кажуть, стрес може подіяти на людину в такий спосіб, руйнуючи її тіло.

— Я про це чув. — Я трохи помовчав, а тоді додав: — Можливо, тобі слід би поговорити з кимось.

— О, я пробувала, — сказала Тес. — Я ходила до вашого доктора Кінцлер.

Я закліпав очима.

— Справді?

— Синтія згадала про те, що ходить до неї, тож я їй зателефонувала й бачилася з нею кілька разів. Але ти знаєш, я не готова відкритися перед чужою людиною. Існують речі, які ти можеш розповісти лише своїй родині.

Ми почули шарудіння автомобільних коліс.

— Ти сам вирішуй, чи розповідати про це Синтії, — сказала Тес. — Про конверти. Про себе я їй розповім сама — і дуже скоро.

Дверцята автомобіля розчинилися, зачинилися. Я виглянув у вікно й побачив, що Синтія прямує до відкритого багажника.

— Я маю про це подумати, — мовив я. — Не знаю, що робити. Але дякую за те, що ти мені про все розповіла. — Я зробив паузу. — Було б ліпше, якби ти розповіла мені про це раніш.

— Я жалкую, що не змогла.

Передні двері відчинилися, й Синтія увійшла до кімнати з двома пластиковими пакетами з магазину, й водночас Ґрейс вийшла з підвалу, притискаючи посудину з шоколадним морозивом до своїх грудей, наче плюшеву іграшку, її рот був весь вимазаний шоколадом.

Синтія здивовано подивилася на неї. Я бачив, як у неї майнула думка, що її послали з дурним дорученням.

Тес сказала:

— Відразу, як ти поїхала, ми з’ясували, що морозиво в нас, виявляється, є. Але мені все одно потрібні були ті інші речі. Це мій триклятий день народження. Тож улаштуймо вечірку!

Розділ десятий

Коли я увійшов до спальні Ґрейс, щоб поцілувати її й сказати «на добраніч», у кімнаті було вже поночі, але я відразу побачив її силует на тлі вікна, звідки вона дивилася на освітлене місяцем небо крізь свій телескоп. Я ледве міг розгледіти, що вона грубо обмотала свій прилад липучою стрічкою там, де він з’єднувався зі штативом, щоб вони трималися купи.

— Привіт, моє золотко, — привітався я.

Вона помахала мені пальцями, але не відірвалася від телескопа. Коли мої очі звикли до темряви, я побачив, що «Космос» лежить розкритий у неї на ліжку.

— Що ти там бачиш? — запитав я.

— Небагато, — відповіла вона.

— Це погано.

— Ні. Якщо нічого не наближається до землі, щоб її зруйнувати, то це добре.

— Тут я не можу тобі заперечити.

— Я не хочу, аби щось трапилося з тобою й мамою. Якби астероїд мав упасти на землю сьогодні вранці, я б тепер побачила, що він наближається, тож можете бути спокійні.

Я доторкнувся до її волосся й опустив руку на плече.

— Тату, ти вдарив мене в око, — сказала Ґрейс.

— Пробач.

— Я думаю, тітка Тес хвора, — мовила вона.

Ой, ні! Вона підслухала нашу розмову. Замість сидіти в підвалі, вона ховалася десь нагорі сходів.

— Ґрейс, невже ти…

— Вона здавалася не дуже щасливою на своєму дні народження, — сказала Ґрейс. — Я набагато щасливіша, коли ми святкуємо мій день народження.

— Коли тобі вже багато років, то день народження іноді не здається чимось таким уже незвичайним, — пояснив я. — У тебе вже було їх багато. Новизна стирається, якщо вона часто повторюється.

— А що таке новизна?

— Ти ж бо знаєш, коли щось нове, то воно тебе збуджує. Але через якийсь час воно тобі набридає. Коли щось для тебе нове, то це і є новизна.

— Он як, — промовила вона, повертаючи телескоп трохи ліворуч. — Місяць сьогодні дуже світиться. Видно всі його кратери.

— Лягай спати, — сказав я.

— Ще хвилинку, — запротестувала вона.

— Спи міцно й не турбуйся про астероїди в цю ніч.

Я вирішив не бути дуже суворим і не вимагати, щоб вона негайно ховалася під ковдру. Я вважав, що дозволити дитині досліджувати вночі Сонячну систему й лягти спати дещо пізніше — не такий тяжкий злочин, який може накликати кару з боку представників влади, призначених охороняти інтереси дітей. Легенько поцілувавши її у вухо, я вислизнув з кімнати й коридором повернувся до нашої спальні.

Синтія, яка вже сказала «на добраніч» Ґрейс, сиділа в ліжку, переглядаючи журнал. Вона лише перегортала сторінки, не виявляючи до них справжньої уваги.

— Мені треба буде завтра навідатися до крамниць, — сказала вона, не відриваючи погляду від сторінок. — Я мушу пошукати нові кросівки для Ґрейс.

— Ті, які вона тепер носить, наче ще добрі.

— Це так, але її пальці задираються в них угору. Ти поїдеш із нами?

— Звичайно, — сказав я. — Траву на моріжку я підстрижу вранці. Ми зможемо там десь пообідати.

— Сьогодні було гарно, — сказала вона. — Нам би слід частіше навідувати Тес.

— Чом би не зустрічатися з нею щотижня? — запропонував я.

— Ти так вважаєш? — запитала вона мене з усмішкою.

— Атож. Ми могли б запрошувати її до себе на вечерю, возити в ресторан Нікербокера, а можливо, в ту закусочну біля протоки, де подають страви з морепродуктів. Їй би це сподобалося.

— Їй би це дуже спродобалося. Вона була сьогодні якась стурбована. І мені здається, вона стає дуже неуважною. Я маю на увазі той факт, що вона вже мала морозиво.

Я скинув сорочку, повісив штани на спинку стільця.

— Ет, пусте, — сказав я. — Це не так уже й страшно.

Тес утрималася від того, щоб розповісти Синтії про свої проблеми зі здоров’ям. Вона не хотіла зіпсувати настрій на її власний день народження. І хоч, безперечно, сама Тес повинна була вирішити, коли розповісти цю прикру новину Синтії, мені здавалося несправедливим, що я все знаю, а моя дружина перебуває в темряві невідання.

Але ще більшим тягарем було для мене знати про гроші, які хтось анонімно передавав Тес протягом кількох років. Яке я мав право тримати цю інформацію при собі? Безперечно, Синтія мала більше право знати про це, ніж я. Але Тес не стала нічого розповідати їй, бо знала, що Синтія й так багато пережила за останній час, і я не міг не погодитися з нею. І все ж таки…

Я хотів бодай запитати Синтію, чи вона знає, що її тітка зробила кілька візитів до доктора Кінцлер, але тоді вона захоче знати, чому Тес розповіла про свої відвідини мені, а їй не розповіла, тому я вирішив промовчати.

— З тобою все гаразд? — запитала Синтія.

— Атож, гаразд. Трохи стомився, ото й усе, — мовив я, роздягаючись до трусів.

Я почистив зуби й заліз у ліжко, умостившись лежати на боку, спиною до неї. Синтія кинула свій журнал на підлогу й вимкнула світло, а через кілька секунд після цього її рука ковзнула навколо мене й погладила мені груди, а тоді вона обхопила мене пальцями.

— Ти справді дуже стомлений? — прошепотіла вона.

— Не настільки, — сказав я й перекинувся на другий бік, обличчям до неї.

— Я хочу почуватися в безпеці з тобою, — сказала вона, припадаючи губами до моїх губів.

— Сьогодні астероїдів не буде, — сказав я, і якби світло не було вимкнуте, то, гадаю, побачив би, як вона всміхнулася.

Синтія заснула швидко. Мені пощастило менше.

Я дивився у стелю, далі повернувся на свій бік і втупив погляд у цифровий годинник. Коли він показав наступну хвилину, я став рахувати до шістдесяти, чи точно вгадаю я, коли ця хвилина закінчиться. Потім знову перекинувся на спину і знову втупив погляд у стелю. Близько третьої ранку Синтія відчула мій неспокій і сонно запитала:

— З тобою все гаразд?

— Усе гаразд, — відповів я. — Повертайся до сну.

Найбільше я боявся її запитань. Якби я знав відповіді на запитання, які поставить мені Синтія, коли я розповім їй про конверти з грішми, підсовувані Тес для того, щоб вона могла платити за її навчання, то міг би розповісти їй про них відразу.

Ні, це була неправда. Знати кілька відповідей означало б розбудити нові запитання. Припустімо, я знав би, що гроші передавав хтось із її родини. Припустімо, я навіть знав би, хто саме їх передавав.

Проте я все ще не зумів би відповісти на запитання: «Чому?»

Припустімо, я знав би, що гроші передавав хтось такий, що не належав до її родини? Але хто б це був? Хто інший міг би відчувати себе відповідальним перед Синтією за те, що трапилося з її матір’ю, батьком і братом, і передавати гроші на її навчання в такий спосіб?

А тоді я став думати, чи повинен розповісти все це поліції. Переконати Тес, щоб вона передала туди свою записку й конверти. Можливо, навіть після стількох років і після багаторазового обмацування вони досі зберігають таємниці, що їх могла б розгадати людина, добре знайома з сучасними методами кримінологічного розслідування.

За тієї умови, звичайно, що в поліції знайшовся б чоловік, досі зацікавлений у цій справі. Адже її вже дуже давно віддали в «холодний» архів.

Коли вони знімали телевізійне шоу, їм було дуже нелегко знайти в поліції бодай одну людину, яка брала участь у розслідуванні цієї справи. Через це їм і довелося брати інтерв’ю в того суб’єкта з Аризони, який, сидячи біля свого будинку на колесах, визнав за можливе натякнути, що Синтія якось причетна до зникнення свого брата та своїх батьків — жлоб паскудний!

Отак і лежав я, не можучи заснути, розчавлений тим знанням, яким не міг поділитися з Синтією і яке лише нагадувало мені про те, як багато ми ще не знаємо.

Я згаяв певний час у книгарні, поки Синтія й Ґрейс дивилися на черевики. Я тримав у руках один із ранніх романів Філіпа Рота, який мені ніколи не доводилося читати, коли до мене підбігла Ґрейс. Синтія пленталася за нею із сумкою в руці.

— Я помираю з голоду, — сказала Ґрейс, обхопивши мене руками.

— Ви купили кросівки?

Вона відступила на крок і в позі фотомоделі показала мені спочатку одну свою ногу, потім — другу. Білі кеди з рожевим «Найкі».^[14]

— А що в сумці? — запитав я.

— Її старі кросівки, — сказала Синтія. — Їй захотілося негайно перевзутися в нові. Ти голодний?

Я був голодний. Я поклав книжку Рота назад, і ми поїхали ескалатором на поверх продовольчих товарів. Ґрейс хотіла в Макдоналдс, тому я дав їй грошей, щоб вона собі щось там купила, а ми з Синтією пішли до іншого прилавка, де замовили собі суп і сандвічі. Синтія, весь час позирала в бік Макдоналдса, щоб не загубити Ґрейс. Сьогодні, в неділю пополудні, весь торговельний комплекс вирував народом, а особливо людно було на поверсі продовольчого обслуговування. Деякі столики були ще вільні, але люди весь час підходили.

Синтія була така заклопотана спостереженням за Ґрейс, що я зсунув докупи обидві наші таці, поклав на них ложки, ножі, виделки та серветки, поклав сандвічі, коли ті були готові, й поставив тарілки з супом.

— Вона знайшла нам стіл, — сказала Синтія.

Я розглянувся навкруги й побачив Ґрейс, яка сиділа за столом на чотири особи й махала нам рукою ще довго після того, як ми її помітили. Коли ми приєдналися до неї, вона вже дістала свого біґ-мака з коробки, де були також палички смаженої картоплі-фрі.

— Брр, — сказала вона, побачивши сметану в моєму супі-броколі.

Жінка років п’ятдесяти з добрим обличчям, у синьому жакеті, яка сиділа сама-одна за сусіднім столом, подивилася на нас, усміхнулася й повернулася до свого ланчу.

Я сидів навпроти Синтії, Ґрейс сиділа праворуч від мене. Я помітив, що Синтія дивиться через моє плече. Я обернувся, поглянув туди, куди дивилася Синтія, й обернувся назад.

— Що там таке? — запитав я.

— Нічого, — сказала вона й надкусила свій сандвіч із курятиною та салатом.

— Куди ти дивилася?

— Нікуди, — сказала вона.

Ґрейс запхала картопляну паличку собі в рот, швидко подрібнивши її на сегменти у чверть дюйма завдовжки.

Синтія знову дивилася через моє плече.

— Синтіє, — запитав я, — на якого дідька ти так пильно дивишся?

Цього разу вона не стала так відразу заперечувати, що щось привернуло її увагу.

— Там якийсь чоловік, — мовила вона.

Я хотів обернутися, але вона сказала:

— Ні, не дивися.

— І що в ньому такого особливого?

— Нічого, — сказала вона.

Я зітхнув і, мабуть, закотив очі.

— Ради Бога, Синтіє, ти не можеш витріщатися на якогось незнайомого чоловіка просто так…

— Він схожий на Тода, — сказала вона.

Гаразд, сказав я собі. Ми вже тут були. Лише зберігай спокій.

— Окей, — промовив я вголос. — Але що ти бачиш у ньому схожого на свого брата?

— Я не знаю. Але щось у ньому є. Він мені здається таким, яким, либонь, був би сьогодні Тод.

— Про що ви розмовляєте? — запитала Ґрейс.

— Не звертай уваги, — сказав я, а звертаючись до Синтії, мовив: — Скажи мені, в чому саме він схожий на твого брата, і я наче випадково обернуся й погляну на нього.

— У нього чорне волосся, на ньому брунатна куртка. Він їсть китайську їжу. У цю хвилину їсть яєчний рулет. Він схожий на молодшу версію мого тата й на старшу версію Тода, запевняю тебе.

Я повільно обкрутився на своєму стільці без спинки, вдав, ніби роздивляюся кіоски, що торгували різними наїдками, обираючи, щоб його ще купити собі поїсти. Я побачив того незнайомця, побачив, як він ловить язиком листочки брюссельської капусти, що випадали з його наполовину з’їденого яєчного рулета. Я бачив кілька фотографій Тода із Синтіїної коробки для черевиків, наповненої пам’ятними речами, і визнав за можливе, що якби він досяг своїх пізніх тридцятих або своїх ранніх сорокових років, він міг би бути трохи схожим на того суб’єкта. Трохи розповніле, одутлувате обличчя, чорне волосся, зріст близько шести футів, хоч точніше його визначити було важко, поки він сидів.

Я обернувся назад.

— Він схожий на мільйон інших чоловіків, — мовив я.

— Я хочу придивитися до нього ближче, — сказала Синтія.

Вона підвелася на ноги, перш ніж я встиг її зупинити.

— Стривай, моя люба, — сказав я, коли вона проходила повз мене, зробивши невдалу спробу схопити її за руку.

— Куди це мама пішла?

— До туалету, — відповів я.

— Я теж хочу до туалету, — сказала Ґрейс, махаючи ногами вперед і назад, щоб помилуватися своїми новими кедами.

— Вона поведе тебе потім, — сказав я.

Я спостерігав, як Синтія обходить довгий ряд кіосків, ідучи в протилежному напрямку від того, в якому сидів той чоловік. Вона проминула всі прилавки й торговельні точки, наближаючись до нього ззаду і трохи збоку. Коли вона проминала його, то пішла прямо, підійшла до Макдоналдса і стала там у чергу, раз у раз позираючи з удавано неуважним виглядом на незнайомця, що, як їй здавалося, був дивовижно схожий на її брата Тода.

Коли вона повернулася, то презентувала Ґрейс шоколадне морозиво у невеличкій пластиковій чашці. Її рука тремтіла, коли вона поклала її на тацю Ґрейс.

— Ура! — вигукнула Ґрейс.

Синтія не звернула ніякої уваги на вдячний вигук своєї доньки. Вона подивилася на мене й сказала:

— Це він.

— Синтіє.

— Це мій брат.

— Синтіє, візьми себе в руки, це не Тод.

— Я дуже добре придивилася до нього. Це він. Я так само переконана в тому, що то мій брат, як у тому, що Ґрейс сидить тут із нами.

Ґрейс підняла голову від свого морозива.

— Твій брат тут? — Вона справді здавалася зацікавленою. — Тод?

— Їж своє морозиво, — сказала Синтія.

— Я знаю, як його звали, — сказала Ґрейс. — А твого тата звали Клейтон, а твою матір — Патрисія.

Вона проторохтіла ці імена, так наче виконувала якусь вправу на уроці.

— Ґрейс! — сердито вигукнула Синтія.

Моє серце закалатало. Я відчув, що це може закінчитися дуже погано.

— Піду поговорю з ним, — сказала вона.

— Ти цього не зробиш, — мовив я. — Подумай, той чоловік ніяк не може бути Тодом. Задля всього святого, якби твій брат був живий і здоровий, якби він ходив до торговельного центру, якби привселюдно споживав китайський обід, невже ти думаєш, що він не дав би тобі про себе знати? І він помітив тебе також. Ти тут вельми точно наслідувала манери інспектора Клузо,^[15] петляючи навколо нього, і твої наміри були до бісової матері очевидними. Це просто звичайний собі чоловік, може, й справді трохи схожий на твого брата. Ти підійдеш, заговориш до нього, так ніби він Тод, він буде приголомшений і невідомо як усе це закінчиться…

— Він іде геть, — сказала Синтія з панічним розпачем у голосі.

Я рвучко обернувся. Незнайомець був уже на ногах. Він востаннє обтер рота паперовою серветкою, зібгав її в руці й поклав на паперову тарілку. Він залишив свою тацю на місці, не поніс її до сміттєвого кошика й пішов у напрямку туалетів.

— Хто це, інспектор Клузо? — запитала Ґрейс.

— Ти не можеш піти за ним до нужника, — остеріг я Синтію.

Вона сиділа, мов заклякла, спостерігаючи, як незнайомець звернув у коридор, що вів до чоловічих і жіночих туалетів. Він повернеться звідти, і вона може його зачекати.

— Ти підеш до чоловічого туалету? — запитала Ґрейс у матері.

— Їж своє морозиво, — знову відказала їй Синтія.

Жінка в синьому жакеті, що сиділа за сусіднім столом, колупалася у своєму салаті, вдаючи, ніби вона нас не слухає.

Я зрозумів, що маю лише кілька секунд на те, щоб переконати Синтію не робити того, про що ми потім усі пожалкуємо.

— Пам’ятаєш, як ти мені сказала, коли ми тільки познайомилися, що постійно бачиш людей, які здаються тобі твоїми рідними?

— Скоро він знову з’явиться. Якщо звідти немає іншого виходу. Чи немає там іншого виходу, з того боку?

— Не думаю, — сказав я. — Ці почуття є для тебе цілком нормальними. Ти шукала рідних протягом усього свого подальшого життя. Пам’ятаю, кілька років тому я дивився передачу за участю Лері Кінґа,^[16] і вони показували сюжет про чоловіка, чий син був убитий Симпсоном (здається, його прізвище було Ґолдмен), і він розповів Лері, що їхав в автомобілі й побачив, що хтось веде машину так, як водив її його син, і він погнався за тією машиною, щоб ближче роздивитися водія, тільки для того, аби переконатися, що то не його син, хоч і знав, що його син мертвий, знав, що шукати його немає ніякого сенсу…

— Ти не знаєш, мертвий Тод чи ні, — сказала Синтія.

— Справді, я не знаю. Але я зовсім не про те хотів тобі сказати. Я мав на увазі, що…

— А ось і він. Він прямує до ескалатора.

Вона підхопилася на ноги й побігла.

— Прокляття! — вигукнув я.

— Тату! — скрикнула Ґрейс.

Я обернувся до неї.

— Залишайся тут і нікуди не йди, зрозуміла?

Вона кивнула, ложечка з морозивом застигла напівдорозі до її рота. Жінка, що сиділа за сусіднім столом, знову подивилася на нас, і я перехопив її погляд.

— Пробачте мені, — вибачився я, — чи не подивитесь ви за моєю донькою лише хвилину або дві?

Вона дивилася на мене, не знаючи, що мені відповісти.

— Не більш як дві хвилини, — мовив я, намагаючись переконати її, а тоді підхопився на ноги, не давши їй змоги сказати «ні».

Я побіг за Синтією. Мені пощастило побачити голову чоловіка, за яким вона гналася, що вже зникала в натовпі, коли він спускався по ескалатору. Продовольчий поверх був так заповнений людьми, що Синтії довелося проштовхуватися крізь густий натовп, і коли вона ступила на верхню сходинку ескалатора, то між нею й тим чоловіком було з півдесятка людей і стільки ж їх було між Синтією та мною.

Коли незнайомець зійшов з ескалатора, він швидко рушив у напрямку виходу. Синтія намагалася обминути молоде подружжя, яке було перед нею, але вони тримали перед собою на сходах дитячого візка, який небезпечно розгойдувався, і вона зазнала невдачі.

Коли вона доїхала до кінця, то бігцем кинулася наздоганяти незнайомого чоловіка, який був уже майже біля дверей.

— Тоде! — крикнула вона.

Незнайомець ніяк не зреагував на її крик. Він штовхнув перші двері, дозволив їм зачинитися за собою, штовхнув другі, вийшов назовні й попрямував до паркувального майданчика. Я майже наздогнав Синтію, коли вона пройшла крізь перші двері.

— Синтіє! — гукнув я.

Але вона звернула на мене не більше уваги, аніж той чоловік звернув на неї. Вибігши назовні, вона знову гукнула: «Тоде!» і знову без жодного результату, а тоді наздогнала того чоловіка і схопила його за лікоть.

Він обернувся, отетерівши від подиву, коли побачив перед собою цю засапану жінку з диким і нестямним поглядом широко розплющених очей.

— У чому річ? — запитав він.

— Пробачте мені, — сказала Синтія, замовкнувши на хвилю, щоб перевести подих. — Але, здається, я знаю вас.

Я вже був поряд із нею, і незнайомець подивився на мене, мовби запитуючи: «Що тут, у дідька, відбувається?»

— Не думаю, — повільно проказав незнайомець.

— Ви — Тод, — заявила Синтія.

— Тод? — він похитав головою. — Пробачте, леді, але я не знаю…

— Я знаю, хто ви, — сказала Синтія. — Я бачу у вас мого батька. У ваших очах.

— Пробачте їй, — перепросив я чоловіка. — Моїй дружині здалося, що ви її брат. Вона не бачила його дуже давно.

Синтія сердито обернулася до мене.

— Я ще не втратила розум. — І, звертаючись до незнайомця, запитала: — Тоді хто ж ви такий? Скажіть мені, хто ви такий?

— Леді, я не знаю, в чому ваша довбана проблема, але не втягуйте мене в неї, гаразд?

Я спробував стати між ними двома й, говорячи так спокійно, як тільки міг, сказавнезнайомому чоловікові:

— Я знаю, повірте мені, що прошу у вас дуже багато, але, можливо, якби ви могли сказати нам, хто ви такий, це повернуло б моїй дружині спокій.

— Ви збожеволіли, — сказав він. — Я не зобов’язаний це робити.

— От бачиш? — вигукнула Синтія. — Це ти, Тоде, але з якоїсь причини не хочеш у цьому зізнатися.

Я відвів Синтію вбік і сказав:

— Дай мені хвилинку.

Потім повернувся до незнайомця й пояснив:

— Родина моєї дружини зникла багато років тому. Вона дуже давно не бачила свого брата, а ви, певно, маєте якусь схожість із ним. Я вас зрозумію, якщо ви скажете «ні», але якби ви показали мені якесь посвідчення особи, водійські права або щось таке, це дуже допомогло б. Це прояснило б цю ситуацію раз і назавжди.

Він вивчав моє обличчя кілька хвилин.

— Їй треба лікуватися, й ви це знаєте, — мовив він.

Я нічого не відповів.

Нарешті він зітхнув, похитав головою і дістав свій гаман із задньої кишені. Він розкрив його й показав мені пластикову картку.

— Ось, — сказав він, подаючи її мені.

То були права водія, видані в Нью-Йорку на ім’я Джеремі Слоуна з адресою в Янґстауні. На посвідченні була фотографія.

— Ви дозволите мені показати це їй? — запитав я.

Він кивнув. Я підійшов до Синтії і подав їй картку.

— Подивися-но.

Вона обережно взяла посвідчення своїм великим і вказівним пальцями і стала розглядати його крізь сльози, які вже почали затуманювати їй очі. Її погляд ковзнув від картки до того, хто був на ній зображений. Вона спокійно повернула незнайомцеві його документ.

— Пробачте мені, — сказала вона. — Я вас дуже прошу, пробачте.

Чоловік забрав своє водійське посвідчення, поклав його знову в гаман, знову обурено похитав головою, дуже тихо промурмотів кілька слів — з яких я розчув тільки одне, «психопатка» — і попрямував до паркувального майданчика.

— Ходімо, Синтіє, — сказав я. — Треба забрати Ґрейс.

— Ґрейс? — запитала вона. — Ти покинув Ґрейс?

— Я залишив її під наглядом, — сказав я. — Усе гаразд.

Але вона побігла в торговельний комплекс через головний двір, потім по ескалатору. Я не відставав від неї, і ми побігли між заповненими народом столами туди, де ми обідали. Там досі стояли три таці, на яких холонули наші миски з недоїденим супом і лежали теж недоїдені сандвічі, там-таки ми побачили й рештки від купленого в Макдоналдсі ланчу Ґрейс.

Ґрейс там не було.

Жінки в синьому жакеті там не було.

— Де, в біса…

— О Боже! — сказала Синтія. — Ти залишив її тут? Ти залишив її тут саму-одну?

— Кажу ж тобі, я залишив її з тією жінкою, вона сиділа тут.

Я хотів би сказати їй, що якби вона по-дурному не кинулася навздогін за тим суб’єктом, то переді мною не виникла б необхідність покинути Ґрейс саму.

— Вона має бути десь тут, — сказав я.

— Що то була за жінка? — запитала Синтія. — Який вона мала вигляд?

— Не знаю. Я хочу сказати, що то була жінка старшого віку. На ній був синій жакет. То була жінка, яка сиділа тут.

Жінка залишила недоїденим салат на своїй таці, тут-таки стояла паперова чашка, наполовину наповнена пепсі чи кока-колою. Схоже було, вона покинула свій обід у великому поспіху.

— Треба звернутися до служби безпеки торговельного центру, — сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не піддатися паніці. — Вони зможуть затримати жінку в синьому жакеті з малою дівчинкою…

Я обдивився продовольчий поверх пильним поглядом, шукаючи якусь офіційну особу.

— Ви не бачили тут малої дівчинки? — запитувала Синтія в людей, які сиділи за сусідніми столами. Ті відповідали їй байдужими поглядами, знизуючи плечима. — Їй вісім років. Вона сиділа тут.

Я відчував, як мене опановує почуття безпорадності. Я подивився назад, туди, де був прилавок Макдоналдса, подумавши, що, можливо, та жінка повела її з собою, звабивши обіцянкою купити їй ще одне морозиво. Але Ґрейс була надто кмітлива, щоб піддатися на такий обман. Їй було лише вісім років, але вона обізнана з усіма правилами, як дитині треба поводитися на вулиці.

Синтія, стоячи посеред заповненого людьми продовольчого поверху, стала кликати нашу доньку:

— Ґрейс! — гукнула вона. — Ґрейс!

І раптом позад себе я почув голос:

— Привіт, тату!

Я рвучко обернувся.

— Чого мама кричить? — поцікавилася Ґрейс.

— Де ти, в біса, була? — запитав я.

Синтія побачила Ґрейс і кинулася до нас.

— А куди поділася та жінка?

— Її мобільник задзвонив, і вона сказала, що їй треба йти, — безтурботно пояснила Ґрейс. — А мені треба було піти в туалет. Я ж тобі сказала, що мені треба до туалету. Не було чого хвилюватися.

Синтія схопила Ґрейс і мало не задушила її в обіймах. Якщо я переживав муки сумління, що сам-один знаю про таємні виплати Тес, то тепер я про них забув. У цю родину не можна було вносити більше хаосу.

Ніхто не озивався протягом усієї подорожі додому.

Коли ми повернулися, на дисплеї телефону висвічувалося послання. Воно було від одного з режисерів студії «На крайній межі». Ми троє стояли на кухні й слухали, як вона повідомила, що хтось увійшов із ними в контакт. Хтось сказав, ніби знає, що могло статися з батьками та братом Синтії.

Синтія негайно зателефонувала на кіностудію і стала чекати, поки хтось знайде режисера, яка пішла випити кави. Нарешті вона взяла слухавку.

— Хто вам телефонував? — запитала Синтія, стримуючи дихання. — Мій брат?

Вона досі була переконана, що сьогодні бачила його. Тому його дзвінок здавався їй цілком імовірним.

— Ні, — сказала режисер.

То був не її брат, а якась жінка, ясновидиця чи щось таке. Але особа, варта довіри, наскільки їм відомо.

Синтія повісила слухавку і сказала:

— Якась ясновидиця запевняє, ніби знає, що трапилось.

— Кльово! — сказала Ґрейс.

Це справді щось надзвичайне, подумав я. Ясновидиця. Це збіса щось надзвичайне.

Розділ одинадцятий

— Я думаю, ми принаймні повинні вислухати, що вона скаже, — промовила Синтія.

Це було в той вечір, і я сидів за кухонним столом, перевіряючи учнівські твори й докладаючи великих зусиль, аби зосередитися бодай трохи. Синтія була неспроможна думати про щось інше після телефонного повідомлення режисера про ясновидицю. Щодо мене, то мої думки дещо розбігалися.

Я майже не озивався під час вечері, та коли Ґрейс пішла до своєї кімнати робити домашнє завдання і Синтія почала завантажувати посудомийну машину, обернувшись до мене спиною, вона сказала:

— Нам треба поговорити про це.

— Я не бачу, про що тут багато говорити, — мовив я. — Отже, ясновидиця зателефонувала на телестудію. Це лише на відстані одного кроку від того суб’єкта, який сказав, що твоя родина пройшла крізь дірку в тканині часу. Не виключено, що ця жінка бачила у своїх видіннях, як твої рідні катаються верхи на бронтозаврах або водять автомобілі Флінстоунів.^[17]

Синтія обернулася.

— Це гидко, — сказала вона. — Ти міркуєш гидко.

Я підвів голову від жахливо написаного есею про Вітмена.

— Що ти сказала?

— Те, що ти чув. Я сказала, ти міркуєш гидко.

— Зовсім ні.

— Ти досі лютий на мене. За сьогоднішню пригоду. За те, що сталося в торговельному центрі.

Я промовчав. У тому, що вона сказала, була частка істини. Я багато чого хотів їй сказати по дорозі додому, але не зміг. Я хотів їй сказати, що з мене годі. Що час Синтії змінити свою поведінку. Що час їй прийняти той факт, що її батьки пішли з життя, що її брат пішов із життя, що нічого не змінилося тільки тому, що від часу їхнього зникнення минуло двадцять п’ять років і що якесь другорядне телевізійне шоу виявило інтерес до цієї події. Що хоч вона й утратила свою родину дуже давно (і то була, безперечно, трагічна подія), вона має тепер іншу родину. І якщо вона не хоче жити наразі для нас, замість жити в минулому для родини, якої, швидше за все, давно немає, тоді…

Але я не сказав нічого. Не міг примусити себе сказати ці речі. Але, з другого боку, я був також неспроможний сказати їй якісь слова розради, заспокоїти її, коли ми прибули додому. Ну, а телефонний дзвінок від племені ясновидців через посередництво студії «На крайній межі» роздратував мене ще більше. Я пішов до вітальні, увімкнув телевізор і став перемикати канали, не затримуючись на жодному більш як на три хвилини. Синтія з якоюсь гарячковою енергією стала прибирати та наводити лад у домі, пилососячи, миючи туалет, переставляючи посуд у буфеті. Їй треба було чимось зайнятися, чим завгодно, аби лиш уникнути розмови зі мною. Якби ми посварилися чи навіть побилися, з цього не було б великої користі, а так дім набув такого вигляду, що міг би взяти участь у конкурсі «Дім і сад».

Але я сказав Синтії, відокремивши у стосику пальцем ті твори, яким я ще не виставив оцінку:

— Я на тебе не лютий.

— Я тебе знаю, — сказала вона. — І знаю, коли ти сердитий. Я жалкую за те, що сталося. Мені шкода тебе, шкода Ґрейс, шкода того чоловіка, якому я завдала стільки клопоту. Я розтривожила себе, розтривожила нас усіх. Чого ти ще хочеш від мене? Що ще я можу сказати? Хіба я вже не ходжу консультуватися з докором Кінцлер? Що я маю робити ще, як ти гадаєш? Ходити до неї щотижня, а не через тиждень? Ти хочеш, щоб я прийняла якийсь наркотик, щось таке, що погамує мій біль, примусить мене забути все, що зі мною сталося? Це зробить тебе щасливим?

Я відклав свій червоний маркер.

— О Господи! — простогнав я.

— Ти був би щасливіший, якби я просто звідси пішла? — запитала Синтія.

— Не верзи дурниць.

— Може, ти знаєш якийсь інший спосіб і підкажеш, як мені бути? Я такого способу не знаю. І з мене теж усього цього вже досить. Ти думаєш мені дуже хочеться зустрічатися з тією ясновидицею? Ти думаєш, я не знаю, який безнадійний вигляд усе це має? Якою жалюгідною я здаватимуся, коли піду туди й муситиму вислухати все, що вона мені скаже? Але що ти зробив би на моєму місці? Що, якби це була Ґрейс?

Я подивився на неї.

— Ти навіть не кажи такого.

— Що, якби ми втратили її? Що, якби одного дня вона зникла? Припустімо, ми не знали б, де вона є протягом місяців, років? І ми не мали б жодного ключа, який би нам допоміг з’ясувати, що з нею сталося?

— Я не хочу, щоб ти так говорила, — мовив я.

— А потім раптом тобі зателефонувала б якась особа і сказала, що вона мала видіння або щось таке, що вона бачила Ґрейс уві сні і знає, де вона є. Невже ти скажеш мені, що не захотів би її вислухати?

Я зціпив зуби й відвернув погляд убік.

— Невже ти вчинив би так? Бо тобі не хотілося б здатися йолопом. Здатися розгубленим, здатися доведеним до розпачу? Але що, якби, якби був бодай один шанс із мільйона, що ця особа і справді щось знає? Що, якби вона раптом виявилася навіть не ясновидицею, а просто вважала б себе такою, що, якби вона справді щось бачила, бачила якийсь ключ, який вона витлумачила як ясновидіння або щось надприродне? І якби цей ключ і справді допоміг тобі знайти її?

Я обхопив голову долонями, і мій погляд зупинився на словах: «Найуславленіший твір містера Вітмена — це «Листя трави». Деякі люди думають, що там ідеться про марихуану, але насправді про марихуану там нічого нема, хоч і важко повірити, що чувак, який написав вірша під назвою «Я оспівую електричне тіло», не перебував під кайфом принаймні якийсь час».

Коли наступного дня я зустрівся з Лорін Велс, звернув увагу на те, що вона була не у своєму традиційному спортивному костюмі. Вона була в елегантній чорній футболці та в пошитих на замовлення джинсах. Синтія за двадцять кроків сказала б мені, якої вони моделі. Одного вечора ми дивилися «Американського ідола»^[18] на відносно невеличкому й далеко не найліпшому екрані нашого телевізора, коли вона показала на учасницю конкурсу, яка верещала власну версію пісні Беті Мідлер «Вітер під моїми крильми», і зауважила: «Вона носить Сімку».

Я не знаю, якої моделі джинси були на Лорін — «Сімка» чи якісь інші, але вони їй дуже личили, і школярі чоловічої статі вигинали шиї, щоб подивитися на неї ззаду, коли вона проходила через залу. Я йшов в іншому напрямку, й вона зупинила мене.

— Як ваші справи сьогодні? — запитала вона. — Ліпше?

Якщо пам’ять мене не зраджувала, то я почував себе пречудово, коли ми останнього разу з нею зустрілися, але я відповів:

— Так, у мене все гаразд. А як ви?

— Окей, — сказала вона. — Хоч сьогодні мені довелося пережити велику прикрість. Моя однокласниця, з якою я навчалася в середній школі, загинула в автомобільній аварії в Гартфорді два дні тому, й подруга, з якою я підтримую зв’язок по Інтернету, щойно про це повідомила, і тепер настрій у мене дуже кепський.

— Вона була вашою близькою подругою? — запитав я.

Лорін злегка стенула плечима.

— Ми були однолітки й навчалися в одному класі. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб пригадати її, коли моя подруга назвала ім’я. Не скажу, щоб ми з нею були дуже близькими абощо. Вона сиділа за мною в одному або у двох класах. Але це завжди шок, ви ж розумієте, коли таке трапляється з людиною, яку ти знаєш. Це навіює тобі всілякі думки, примушує тебе зробити переоцінку цінностей, і тому я досі не можу оговтатись.

— Зробити переоцінку цінностей… — повторив я, не переконаний у тому, що та прикрість, яка спіткала Лорін, вимагає від мене слів співчуття. — Таке буває.

Я почуваю себе не менш кепсько, аніж будь-хто, коли хтось гине в автомобільній аварії, але Лорін забирала мій час, обговорюючи зі мною трагедію, в якій знайшов свою смерть не тільки хтось такий, кого я зовсім не знав, а й кого, як це стало очевидно, вона теж знала не дуже добре.

Діти снували туди-сюди, обминаючи нас і кружляючи навколо нас, бо ми стояли в самому центрі зали.

— Яка вона насправді? — запитала Лорін.

— Хто?

— Пола Мелой, — сказала Лорін. — Жінка з телестудії «На крайній межі». Чи вона така сама симпатична, якою здається на телевізійному екрані? Бо на екрані вона дуже мила.

— У неї гарні зуби, — сказав я.

Я доторкнувся до її руки й показав їй на стіну з шафками, пропонуючи відійти туди, щоб ми не блокували рух у залі.

— Скажіть-но, вас і містера Карутерса пов’язують тісні дружні взаємини, чи не так? — запитала вона.

— Ролі зі мною? Атож, ми знаємо один одного дуже давно.

— Можливо, про це незручно запитувати, але якось я була в учительській, і він там був, тож я хотіла б вас запитати, чи не казав він вам про те, що я поклала щось у вашу шухлядку, а потім забрала назад?

— Ну… він… власне…

— Бо я й справді дещо там залишила, але потім я ще раз про це подумала й вирішила, що це, мабуть, погана думка, тож я забрала ту річ назад, але потім подумала: о, якщо великий містер Карутерс, Роланд, якщо він бачив мене, то він, певно, вам про це розповість так чи інак, і тоді я подумала, хай йому біс, ліпше я б залишила ту цидулку там, бо тоді ви знали б, що в ній було написано, замість сушити собі голову, що в ній написано…

— Не турбуйтеся про це, Лорін. То все пусте.

Я був не певен, що хотів би знати, що в тій цидулці було написано. Не хотів мати наразі жодних додаткових ускладнень у своєму житті. І я був твердо переконаний, що мені не слід мати жодних ускладнень, пов’язаних із Лорін Велс, навіть якби в усьому іншому моє життя було гладеньке, як скло.

— То була лише цидулка, адресована вам і Синтії, де я запрошувала вас прийти до мене, коли вам буде зручно. Я подумала, що мені слід би завести тут друзів і що для вас це, можливо, було б приємною можливістю трохи розслабитися посеред тих турбот, які на вас навалилися. Але потім я подумала, чи не була я дещо безцеремонною, розумієте?

— Це було дуже люб’язно з вашого боку, — мовив я. — Можливо, колись іншим разом.

«Який ніколи не настане», — подумав я.

— До речі, ви не маєте наміру піти сьогодні ввечері у виставкову залу торговельного центру? Там сьогодні будуть зірки із «Сервайвера»,^[19] вони роздаватимуть автографи.

— Я про це нічого не знав, — мовив я.

— Я піду, — сказала вона.

— Не зможу. Ми з Синтією повинні поїхати до Нью-Гейвена. Це пов’язано з шоу. Нічого особливого. Якийсь не надто важливий дзвінок.

Я негайно пожалкував, що розповів їй про це.

Вона розквітла усмішкою і сказала:

— Ви повинні розповісти про все мені завтра.

Я лише посміхнувся, сказав їй, що мені час іти на урок, і коли трохи відійшов від неї, непомітно похитав головою.

Ми рано повечеряли, щоб устигнути заїхати до Нью-Гейвенської філії телевізійної компанії «Фокс», де сподівалися знайти няньку, на яку можна було б полишити Ґрейс, але Синтія сказала, що вона телефонувала всюди і не змогла знайти жодної з тих жінок, які вже співпрацювали з нами.

— Я можу залишитися сама вдома, — сказала Ґрейс, коли ми вже були готові їхати.

Ґрейс ніколи не залишалася сама вдома, і ми, звичайно ж, не хотіли робити сьогоднішній день початком цієї практики. Можливо, через п’ять або шість років.

— Нічого з того не вийде, подружко, — сказав я. — Бери свій «Космос», або якесь домашнє завдання, або щось інше, аби зайняти себе, поки ми будемо там.

— А можна мені буде послухати, що скаже та жінка? — запитала Ґрейс.

— Ні, — сказала Синтія, перш ніж я встиг сказати те саме.

Синтія вочевидь нервувалася під час вечері. Я вже подолав свою нехіть і перестав дратуватися, тож причина була не в мені. Її нервовий стан пояснював тривожним очікуванням того, що скаже ясновидиця. Коли хтось розглядає лінії на вашій долоні, провіщає ваше майбутнє, викладає на столі перед вами карти, вас це може зацікавити, навіть якщо ви в це не вірите. За нормальних обставин. Але наші обставини були зовсім іншими.

— Вони хочуть, щоб я привезла одну з коробок для взуття, — сказала Синтія.

— Яку саме?

— Яку завгодно. Вона каже, їй треба буде тримати її в руках, можливо, також тримати якусь із речей, що там усередині, щоб відчувати більше вібрацій чи чого там із минулого.

— Зрозуміло, — сказав я. — І вони все це зафільмують, я думаю.

Синтія сказала:

— Я не бачу можливостей заборонити їм це. Саме їхнє шоу привело до них цю жінку. Звісно, що вони захочуть його продовжити.

— А ми хоч знаємо, хто вона така? — запитав я.

— Кейша, — сказала Синтія. — Кейша Сейлон.

— Он як.

— Я читала про неї в Інтернеті, — розповіла Синтія, потім додала: — Вона там має свою веб-сторінку.

— Було б дивно, якби вона її там не мала, — промовив я з іронічною посмішкою.

— Не будь злюкою, — сказала Синтія.

Ми вже посідали усі в машину й виїздили з під’їзної алеї, коли Синтія раптом вигукнула:

— Зупинися! Не можу повірити. Я забула коробку для взуття.

Раніше вона дістала з комори одну зі своїх коробок із родинною пам’яттю й поставила її на кухонний стіл, щоб не забути.

— Я принесу її, — сказав я, зупинивши машину.

Але Синтія вже дістала свої ключі з гаманця й відчинила дверцята автомобіля.

— Я лише на секунду, — сказала вона.

Я дивився, як вона пішла до будинку, відімкнула двері й увійшла досередини, залишивши ключі теліпатися в отворі замка. Мені здалося, вона була в будинку довше, аніж треба для того, щоб узяти коробку з-під черевиків, але незабаром вона вийшла з коробкою під пахвою. Вона замкнула двері, витягла ключі із замка й повернулася в машину.

— Що тебе там затримало? — запитав я.

— Я прийняла «Едвіл». Моя голова розколюється.

Коли ми під’їхали до телестудії, нас зустріла жінка-режисер із кінським хвостом, яка провела нас досередини й до кабінету ток-шоу, де стояла кушетка, стільці, кілька штучних рослин і якась ефектна ґратчаста конструкція на задньому плані. Пола Мелой була вже там і привітала Синтію як старого друга, чарівність так і сочилася з неї, як гній із болячки. Синтія була стримана. Поруч із Полою стояла чорношкіра жінка, як мені здалося, десь у своїх пізніх сорокових роках, одягнена в бездоганний темно-синій костюм. Я подумав, вона, мабуть, інший режисер, можливо, директор телестудії.

— Дозвольте відрекомендувати вам Кейшу Сейлон, — сказала Пола.

Мабуть, я сподівався побачити жінку, схожу на циганку абощо. «Дитину квітів», можливо. Когось у «вареній» спідниці до самої підлоги, а не жінку, яка мала такий вигляд, що могла б головувати десь на раді директорів.

— Рада познайомитися з вами, — сказала Кейша, потискаючи нам руки.

Вона помітила здивований вираз на моєму обличчі і сказала:

— Ви сподівалися побачити щось зовсім інше?

— Мабуть, — відповів я.

— А це, певно, Ґрейс, — промовила вона, нахилившись, щоб потиснути руку нашій доньці.

— Привіт, — сказала Ґрейс.

— Чи є тут місце, куди можна було б відвести Ґрейс? — запитав я.

— А можна мені залишитися? — попросила Ґрейс. Вона подивилася на Кейшу. — Ви бачили батьків моєї мами у своїх видіннях чи в чомусь такому?

— Може, вона побуде в тій кімнаті, яку ви називаєте «зеленою»?^[20] — урвав її я.

— А чому вона зелена? — запитала Ґрейс, коли її повів із собою один з асистентів.

Після цього вони наклали трохи макіяжу на Синтію й Кейшу й обидві вмостилися на кушетці, поставивши коробку для взуття між собою. Пола сіла на стілець навпроти них, і водночас до кабінету нечутно в’їхали дві телекамери. Я відступив у темний куток студії, стоячи достатньо далеко, щоб нікому не заважати, і достатньо близько, щоб усе бачити.

Пола коротко розповіла про ту історію, яку вони знімали кілька тижнів тому. Потім вони зможуть розширити цей сегмент, додавши в нього новий матеріал. Далі вона повідомила свою публіку про дивовижний поступ у цій справі. На сцені подій з’явилася ясновидиця, жінка, яка вважає, що зможе якоюсь мірою прояснити зникнення родини Біджів у 1983 році.

— Я дивилася ваше шоу, — почала Кейша Сейлон своїм низьким і приємним голосом. — І, звичайно ж, воно мене зацікавило. Але потім я не думала багато про нього. Але десь через два тижні я допомагала одному зі своїх клієнтів налагодити контакт зі зниклим родичем, і мені не вдалося досягти успіху, якого я зазвичай досягаю. Я мала таке враження, ніби хтось мені заважає, як ото було на старих телефонних лініях, коли ти намагаєшся зателефонувати комусь, а хтось інший підіймає слухавку.

— Надзвичайно цікаво, — видихнула Пола.

Синтія залишилася незворушною.

— І я почула жіночий голос, який мені сказав: «Передайте, будь ласка, послання моїй дочці».

— Справді? І та жінка сказала, хто вона така?

— Вона сказала, її звуть Патрисія.

Синтія закліпала очима.

— І що вона ще сказала?

— Вона сказала, що просить мене знайти її дочку Синтію.

— А навіщо?

— Я не зовсім зрозуміла навіщо. Думаю, вона хотіла, щоб я з нею зустрілася і від неї довідалася більше. Ось чому я попросила вас, — усміхнулася вона до Синтії, — принести якісь пам’ятні речі, щоб я могла взяти їх у руки й, можливо, зрозуміти краще, що тоді сталося.

Пола нахилилася до Синтії:

— Ви принесли якісь речі, чи не так?

— Так, — сказала Синтія. — Ось одна з тих коробок із-під черевиків, які я вам показувала раніше. Тут складено фотографії, вирізки зі старих газет і багато всіляких інших дрібничок. Я можу показати вам, що тут усередині й…

— Hi, — сказала Кейша. — У цьому немає потреби. Якщо ви дасте мені всю коробку…

Синтія віддала їй коробку, і Кейша поставила її собі на коліна. Вона поклала долоні на обидві стінки коробки й заплющила очі.

— Я відчуваю, що звідси надходить дуже багато енергії, — сказала вона.

«Цікаво, чи ти заткнешся бодай на мить?» — подумав я.

— Я відчуваю… смуток. Багато смутку.

— А що ви ще відчуваєте? — запитала Пола.

Кейша зсунула брови.

— Я відчуваю… що ви незабаром одержите знак.

— Знак? — перепитала Синтія. — Який знак?

— Знак… який допоможе відповісти на ваші запитання. Я не певна, що можу сказати вам більше.

— Чому? — запитала Синтія.

— Чому? — запитала Пола.

Кейша розплющила очі.

— Мені… мені треба, щоб ви прибрали камери на якусь мить.

— Хлопці, — сказала Пола, — ви можете урвати зйомку на секунду?

— Окей, — мовив один із чоловіків, що працювали з камерами.

— У чому ваша проблема, Кейшо? — запитала Пола.

— Про що ви? — стривожено запитала Синтія. — Про що ви не хочете сказати перед камерами? Щось про мою матір? Про те, що вона хотіла через вас переказати мені?

— Приблизно, — сказала Кейша. — Але спочатку я хотіла точно з’ясувати, перш ніж ми підемо далі, скільки мені за це заплатять.

От ми й дійшли до суті.

— Даруйте, Кейшо, — сказала Пола. — Здається, ми з вами домовилися, що ми оплачуємо всі ваші видатки, поселяємо вас на ніч у готелі, якщо в цьому буде потреба, я знаю, вам довелося приїхати сюди з Гартфорда, проте не оплачуємо ваших послуг у будь-якому професійному розумінні.

— Я це розумію дещо інакше, — сказала Кейша, і тепер у її голосі прозвучали нотки роздратування. — Я маю сказати цій пані щось дуже важливе, і, якщо ви хочете це почути, ви повинні фінансово компенсувати мої зусилля.

— Чому б вам не сказати те, що ви маєте їй сказати, і ми продовжимо наші переговори? — запропонувала Пола.

Я виступив наперед і перехопив погляд Синтії.

— Годі, — сказав я і зробив такий жест головою, який у всіх народів світу означає «ходімо звідси».

Синтія слухняно кивнула, відстебнула мікрофон від своєї блузки й підвелася на ноги.

— Ви куди? — запитала Пола.

— Ми йдемо звідси, — сказав я.

— Що ви хочете цим сказати? — вигукнула Кейша, сама не своя від люті. — Куди ви йдете? Пані, якщо це шоу не заплатить мені за те, що ви хочете почути від мене, то, може, ви заплатите?

Синтія сказала:

— Я більше не дозволю робити з себе ідіотку.

— Тисячу доларів, — сказала Кейша. — Я скажу те, що ваша мати просила переказати вам, за тисячу доларів.

Синтія обминала кушетку. Я подав їй руку.

— Ну, гаразд, сімсот, — поступилася Кейша, коли ми рушили шукати зелену кімнату.

— Ну, ви й добра штучка, — сказала Пола Кейші. — Ви мали нагоду виступити на телебаченні, здобути грандіозну й безкоштовну рекламу, а ви все зриваєте за кількасот баксів.

Кейша обдарувала Полу лютим поглядом, подивилася на її волосся.

— Ти навіть не вмієш фарбуватися, сучко.

— Ти мав рацію, — сказала Синтія, коли ми їхали додому.

Я схвально кивнув:

— Ото була картина, коли ти отак просто встала й пішла. Побачила б пику цієї так званої ясновидиці, коли ти відстебнула свій мікрофон. Вона дивилась на тебе так, ніби її талони на харчування підвелися й ідуть від неї.

Я побачив усмішку Синтії у світлі зустрічних фар. Ґрейс, засипавши нас запитаннями, на жодне з яких не одержала відповіді, тепер спала, згорнувшись у калачик на задньому сидінні.

— Даремно згаяли вечір, — сказала Синтія.

— Ні, — заперечив я. — Те, що ти мені казала, було слушним, і я прошу пробачення, що змусив тебе пережити тяжкі хвилини через це. Якщо існує бодай один із мільйона шансів, ми повинні його перевірити. Тож ми його й перевірили. І тепер можемо відкинути його й іти далі.

Ми повернули на під’їздну алею. Я відчинив задні дверці, відстебнув Ґрейс і поніс її в дім, увійшовши слідом за Синтією до вітальні. Вона йшла поперед мене й увімкнула світло на кухні, коли я попрямував до сходів, щоб віднести Ґрейс до її ліжка.

— Тері, — покликала Синтія.

Зазвичай я мав би їй відповісти: «Я буду через секунду» й спочатку віднести Ґрейс нагору, але було щось у голосі моєї дружини таке, що примусило мене увійти до кухні негайно.

І я туди увійшов.

Посеред кухонного столу лежав чорний чоловічий капелюх. Старий, зношений, вилинялий фетровий капелюх.

Розділ дванадцятий

Вона спробувала нахилитися до нього так близько, як тільки могла, і прошепотіла:

— Заради неба, ти хоч слухаєш мене? Я подолала таку дорогу, а ти навіть не хочеш розплющити очі. Ти думаєш, мені легко сюди дістатися? Ти наразив мене на великі випробування. Я доклала стількох зусиль, а все, що треба зробити тобі, — це прокинутися на кілька хвилин. Ти можеш спати протягом цілого дня. Я тут перебуватиму зовсім трохи.

Дозволь-но мені сказати тобі дещо. Поки що ти не покинеш нас. Ти побудеш із нами трохи довше, це напевне. Коли для тебе настане час піти, повір мені, ти знатимеш про це першим.

І тоді він, здавалося, зробив спробу прошепотіти щось.

— Що ти сказав? — запитала вона. Вона могла лише вгадати його запитання. — А, ти про нього. Він не зміг сьогодні прийти.

Розділ тринадцятий

Я обережно поклав Ґрейс на кушетку у вітальні, підсунув подушку їй під голову й повернувся на кухню.

В очах Синтії був такий жах, ніби вона дивилася на дохлого пацюка, а не на старий фетровий капелюх. Вона відступила від стола так далеко, як тільки могла, й тепер стояла, прихилившись спиною до стіни.

Мене налякав не сам капелюх, налякало те, як він сюди потрапив.

— Побудь біля Ґрейс хвилинку, — мовив я.

— Будь обережний, — застерегла Синтія.

Я піднявся сходами нагору, увімкнув світло в кожній кімнаті й заглянув у кожну. Оглянув туалетну, потім вирішив іще раз зайти до всіх інших кімнат, зазирнув у стінні шафи, під ліжка. Усе здавалося таким, яким і мало бути.

Я повернувся на перший поверх, відчинив двері до нашого незакінченого підвалу. Спустившись до кінця сходів, я повів навкруг себе рукою, спіймав шнурок і ввімкнув лампочку.

— Що ти там бачиш? — гукнула Синтія згори.

Я побачив пральну машину й сушилку, лаву, завалену всіляким мотлохом, згорнуте розкладне ліжко. Більше нічого там не було.

Я повернувся нагору.

— Будинок порожній, — сказав я.

Синтія все ще не могла відірвати погляду від капелюха.

— Він був тут, — сказала вона.

— Хто був тут?

— Мій батько. Він був тут.

— Синтіє, хтось був тут і залишив на столі цього капелюха, але до чого тут твій батько?

— Це його капелюх, — сказала вона значно спокійнішим голосом, аніж я сподівався від неї почути.

Я підійшов до столу і хотів схопити капелюха.

— Не чіпай його! — сказала Синтія.

— Він мене не вкусить, — промовив я і затиснув криси між великим і вказівним пальцями, а потім узяв його обома руками, перекинув, зазирнув усередину.

Це був старий капелюх, поза всяким сумнівом. Краї крисів були брудні, обшарпані, підкладка потемніла від багаторічних виділень поту, ворс місцями стерся до блиску.

— Це просто капелюх, — мовив я.

— Заглянь усередину, — сказала вона. — Мій батько багато років тому загубив кілька капелюхів, у ресторанах люди помилково брали його капелюх замість свого, одного разу й він забрав чийсь чужий, тоді він узяв маркер і написав із протилежного боку стрічки літеру «К». Тобто «Клейтон».

Я пробіг пальцем під стрічкою, відвернув її й побачив літеру «К» на тому самому місці, де вона й мала бути, майже на потилиці. Я повернув капелюх так, щоб і Синтія змогла її побачити.

Їй перехопило подих.

— О Господи…

Вона ступила до мене три обережні кроки, простягла руку. Я подав їй капелюх, і вона взяла його, тримаючи його так, ніби це була якась дорогоцінна річ із гробниці фараона Тутанхамона. Якусь мить вона шанобливо тримала його в руках, а потім повільно наблизила до свого обличчя. Я був подумав спочатку, що вона хоче його надіти, але натомість вона піднесла його до носа й понюхала.

— Це його капелюх, — сказала вона.

Я не став сперечатися. Знав, що відчуття запаху, мабуть, буває найсильнішим, коли треба відновити спогади. Я нам’ятаю, як уже в дорослому віці я відвідав будинок свого дитинства — з якого батьки виїхали, коли мені було чотири роки — і запитав у його тодішніх власників, чи вони не стануть заперечувати, якщо я розглянуся навколо. Вони були дуже люб’язні, й хоч розташування різних речей у домі, скрипіння четвертої сходинки, коли я підіймався на другий поверх, вид заднього подвір’я з вікна кухні були дуже мені знайомі, але тільки тоді, коли я встромив свого носа в льох і вловив запах кедра, змішаний із вогкістю, у мене пішла обертом голова. Уся повінь спогадів прорвала греблю саме тієї миті.

Тому я добре собі уявляв, що відчувала Синтія, коли тримала капелюх так близько до носа. Вона відчула запах свого батька.

Вона знала, що це його капелюх.

— Він був тут, — сказала вона. — Він був тут, у цій кухні, в нашому домі. Чому, Тері? Навіщо він сюди прийшов? Навіщо він це зробив? Навіщо залишив свій клятий капелюх, але не почекав, коли ми повернемося додому?

— Синтіє, — почав я, докладаючи зусиль, щоб мій голос звучав рівно, — я згоден визнати, що це капелюх твого батька, і якщо ти це кажеш, я тобі вірю, але той факт, що ми знайшли цього капелюха тут, не означає, що його залишив твій батько.

— Він ніколи нікуди не ходив без нього. Носив його скрізь і завжди. Він був у цьому капелюсі в той вечір, коли я востаннє бачила його. Він не міг залишити його в нашому домі просто так. Ти знаєш, що це означає, чи не знаєш?

Я чекав.

— Це означає, що він живий.

— Це справді може означати, що він живий. Але не обов’язково.

Синтія поклала капелюх назад на стіл, потяглася до телефону, потім зупинилася, знову потяглася і знову зупинилася.

— Треба покликати поліцію, — сказала вона. — Вони зможуть узяти відбитки пальців.

— З цього капелюха? — сказав я. — Але ти вже й так знаєш, що це капелюх твого батька. Навіть якби вони змогли зняти з нього відбитки пальців, що б це дало?

— Hi, — сказала Синтія. — відбитки пальців із ручки дверей. — Вона показала на передні двері. — Або зі столу. Якби вони знайшли десь тут відбитки його пальців, це означало б, що він живий.

Я не був такий переконаний щодо цього, але погодився, що покликати поліцію — добра думка. Хтось — якщо не Клейтон Бідж, то хтось — був у нашому домі тоді, як нас тут не було. Чи не це було незаконним проникненням у дім, хай навіть, на перший погляд, нічого з нього не вкрадено. Безперечно, це було незаконним проникненням.

Я набрав номер 911.

— Хтось… побував у нашому домі, — повідомив я диспетчерові. — Моя дружина і я стривожені, ми маємо малу дівчинку й тому дуже стурбовані.

Автомобіль під’їхав до нашого дому вже через десять хвилин. Двоє людей в уніформі, чоловік і жінка. Вони оглянули двері й вікна, шукаючи очевидних знаків незаконного проникнення в дім, але не виявили нічого. Ґрейс, звичайно ж, прокинулася під час цього шарварку й відмовилася лягти знову. Навіть коли ми відіслали дочку до її кімнати й наказали готуватися до сну, то помітили, що вона принишкла нагорі сходів і виглядає крізь ґрати поручнів, немовби якийсь юний арештант.

— Щось було вкрадено? — запитала жінка-коп.

Її напарник стояв поруч неї, збивши свого капелюха на потилицю і шкрябаючи собі голову.

— Ні, нічого не вкрадено, наскільки ми можемо судити, — сказав я. — Я не дуже пильно дивився, але на це не схоже.

— Вам було завдано якоїсь шкоди? Що-небудь розбито або зламано?

— Ні, — сказав я. — Нічого такого не було.

— Ви повинні зняти відбитки пальців, — сказала Синтія.

Чоловік-коп перепитав:

— Що ви сказали, мем?

— Відбитки пальців. Хіба не це ви робите, коли йдеться про незаконне проникнення в дім?

— Мем, боюся, ми не маємо очевидних доказів, що мало місце незаконне проникнення в дім. Усе тут ніби в порядку.

— Але хтось залишив тут цього капелюха. Отже, хтось побував у домі. Ми замкнули дім перед тим, як його покинути.

— То ви стверджуєте, — сказав чоловік-коп, — що хтось проник у ваш дім, нічого не взяв, нічого не розбив і не поламав, але проник сюди лише для того, щоб залишити цього капелюха на вашому кухонному столі?

Синтія кивнула. Я міг собі уявити, якою нісенітницею це здавалося полісменам.

— Я думаю, немає сенсу посилати сюди фахівця, щоб він зняв відбитки пальців, — сказала жінка. — Адже ми не знайшли доказів, що тут було скоєно злочин.

— Можливо, це був тільки жарт, — припустив її напарник. — Вельми ймовірно, що хтось із ваших друзів або знайомих вирішив у такий спосіб пожартувати з вас.

Нічого собі жарти, подумав я. Погляньте, як ми тут падаємо з реготу.

— Немає жодних ознак, що хтось колупався в замку, — сказав чоловік-полісмен. — Можливо, хтось, кому ви дали ключ, увійшов сюди й поклав тут капелюха, думаючи, що він належить вам. Немає нічого простішого.

Мій погляд упав на невеличкий гачок, де ми зазвичай тримали запасний ключ. Той самий ключ, відсутність якого я помітив одного ранку.

— Ви не могли б почергувати перед нашим домом? — запитала Синтія. — Постежити за тим, хто сюди підходить? А раптом хтось знову захоче в нього проникнути? Просто зупинити таку людину, з’ясувати, хто вона, не завдаючи їй шкоди. Ми не хочемо, щоб ви завдавали шкоди нехай там кому.

— Синті… — сказав я.

— Мем, боюся, ми цього зробити не зможемо. І в нас немає стількох людей, щоб залишити когось у машині біля вашого дому, якщо на те немає особливої причини, — сказала жінка-коп. — Але якщо у вас знову будуть проблеми, ви, звичайно ж, можете зателефонувати нам.

Після цих слів вони вибачились й пішли. І вельми ймовірно, що добре з нас посміялися, коли сіли у свою машину. Я міг собі уявити, який запис про нас вони зробили у свою реєстраційну книгу. Терміновий виклик із приводу незаконного проникнення в дім чужого капелюха. Можна тільки собі уявити, як вони всі реготали там, у себе на дільниці.

Коли вони поїхали, ми обоє сіли за кухонним столом, по обидва боки від капелюха, не кажучи й слова.

Ґрейс увійшла на кухню, нечутно спустившись сходами, показала пальцем на капелюх, посміхнулася й запитала:

— А можна, я носитиму його?

Синтія схопила капелюх.

— Ні, — сказала вона.

— Іди спати, золотко, — промовив я, і Ґрейс пішла нагору.

Синтія не розтуляла пальці, що вчепилися в капелюх, поки ми самі не пішли спати.

У ту ніч, знову втупивши погляд у стелю, я думав про те, як Синтія в останню хвилину забула взяти свою коробку з-під черевиків, коли ми їхали на телестудію на ту ідіотську зустріч із ясновидицею. Згадав, як вона побігла назад у дім, лише на хвилину, залишивши нас із Ґрейс в автомобілі.

Згадав, як вона категорично не схотіла, щоб я сам пішов у дім і забрав ту коробку.

Вона була в домі набагато довше, ніж треба, щоб схопити коробку. Потім вона сказала мені, що ковтнула пігулку «Едвіла», коли повернулася в машину.

Це неможливо, сказав я собі, подивившись на Синтію, яка спала поруч зі мною.

Звісно, неможливо.

Розділ чотирнадцятий

Я мав вільний урок і тому просунув голову до кабінету Ролі Карутерса.

— У мене зараз підготовчий урок. Ти маєш вільну хвилинку?

Ролі подивився на купу паперів на своєму столі. Директиви з управління, оцінки роботи вчителів, бюджетні розрахунки. Він був по вуха в паперах.

— Якщо ти просиш одну хвилину, то я буду змушений сказати «ні». Але якщо тобі треба щонайменше годину, то, гадаю, зможу піти тобі назустріч.

— Година звучить непогано.

— Ти обідав?

— Ні.

— Тоді ходімо до Стоунбриджа. Ти поведеш машину. Бо в мене може виникнути бажання розбитися. — Він накинув на себе спортивну куртку, сказав своїй секретарці, що його не буде у школі протягом якогось часу, але вона може сконтактуватися з ним по мобільному, якщо школа спалахне. — Тоді мені не треба було б повертатися до тієї кучугури паперів, — сказав він.

Секретарка наполягла, щоб він переговорив з одним зі своїх інспекторів, який чекає цієї розмови, тож він сказав мені, що буде через кілька хвилин. Я вийшов із його кабінету й зіткнувся з Джейн Скейвуло, яка мчала коридором із великою швидкістю — певно, спізнювалася на призначену зустріч із іншою дівчиною, з якої вона хотіла вибити дух на шкільному подвір’ї.

Кілька книжок, які вона несла, вислизнули з її рук і попадали на підлогу.

— От фігня! — сказала вона.

— Пробач, — промовив я і став навколішки, щоб допомогти їх підібрати.

— Усе гаразд, — сказала вона, поспішаючи підібрати розкидані книжки, поки їх не підібрав я.

Але вона зробила це не досить швидко, і я встиг підібрати «Люмінісцентний вогонь» Джойс Керол Оутс, книжку, яку я рекомендував їй прочитати.

Вона вихопила книжку з моєї руки й засунула її під пахву разом з іншими.

Я запитав без будь-якого менторського «це ж я тобі порадив її прочитати»:

— Ця книжка сподобалася тобі?

— Хороша книжка, — сказала Джейн. — Ті дівчата накоїли багато лиха. Чому ви хотіли, щоб я її прочитала? Ви думаєте, я така погана, як ті дівчата, про яких у ній написано?

— Ті дівчата не такі вже й погані, — мовив я. — І не думаю, що ти схожа на них. Але мені здалося, тобі сподобається, як це написано.

Вона виплюнула з рота свою жувальну гумку.

— Можна поставити вам одне запитання?

— Звісно, можна.

— Яка вам різниця?

— Ти про що?

— Яка вам різниця, що я читаю, яка вам різниця, що я пишу, й усе таке?

— Ти думаєш, я став учителем лише для того, щоб заробляти гроші?

Вона подивилася таким поглядом, ніби хотіла мені всміхнутися, та відразу й спохопилася.

— Мені вже час, — сказала вона й побігла геть.

Людей, які прийшли обідати, стало трохи менше, коли Ролі і я увійшли до ресторану Стоунбриджа. Він замовив собі для початку коктейль із кокосового соку й креветок та пиво, а я зупинив свій вибір на великій мисці супу-пюре з молюсків, дуже популярного в Новій Англії, з додатковою порцією крекерів, і каву.

Ролі заговорив про те, що скоро збирається виставити свій будинок на продаж, і в них залишиться ще чимало грошей, після того як вони заплатять за свій пересувний дім у Брейдентоні. Вони зможуть покласти гроші в банк, інвестувати їх, вирушити в якісь далекі мандри. А ще Ролі хотів купити човна, щоб рибалити в річці Манаті. Складалося враження, він уже перестав бути директором школи. Він уже жив десь-інде.

— Я хочу поговорити з тобою про дещо, — сказав я.

Ролі відпив ковток «Сема Адамса».^[21]

— Про Лорін Велс?

— Ні, — здивовано відповів я. — Звідки тобі спало на думку, що я хотів би поговорити з тобою про Лорін Велс?

Він стенув плечима.

— Я помітив, що ви розмовляли з нею у спортивній залі.

— Вона балаболка, — пояснив я.

— Але балаболка з чудовими формами.

— Я не знаю, звідки в неї інтерес до мене. Думаю, в її світі Синтія та я досягли статусу певної слави. Лорін майже ніколи не розмовляла зі мною, доки ми не з’явилися в тому шоу.

— Можна попросити твій автограф? — запитав Ролі.

— Чом би й ні? — відповів я. Зачекав хвилину, ніби подаючи сигнал, що перемикаю нашу розмову на іншу передачу, і сказав: — Синтія завжди думала про тебе як прорідного дядька, ти знаєш? Я знаю, ти був дуже уважним до неї, після того, як усе сталося. Тому я відчуваю, що можу до тебе прийти й поговорити про неї, коли в нас виникає якась проблема.

— Говори.

— Мені починає здаватися, що Синтія втрачає над собою контроль.

Ролі поставив свій кухоль із пивом на стіл, облизав губи.

— Хіба ви обоє не ходите до того психіатра, як пак її звуть, Кринкл чи якось інакше?

— Кінцлер. Атож, ходимо. Раз на два тижні чи десь так.

— Ви вже розмовляли з нею про це?

— Ні. Це досить складна тема. До того ж вона іноді розмовляє окремо з кожним із нас. Я міг би порушити цю тему. Але це не схоже на одну тему. Це схоже на багато тем, що складаються докупи.

— Наприклад?

Я почав розповідати йому все по порядку. Про тривогу через коричневий автомобіль. Про анонімний телефонний дзвінок, коли хтось сказав їй, що рідні прощають її, про те, як вона випадково стерла всю інформацію про той дзвінок. Про те, як вона гналася за тим чоловіком у торговельному комплексі, думаючи, що то її брат. Про капелюх на кухонному столі.

— Що? — перепитав Ролі. — Капелюх Клейтона?

— Так, — сказав я. — Мабуть, то справді був його капелюх. Дуже схоже, він лежав у неї запханим у коробку всі ці роки. Хай там як, а він мав відомий їй знак усередині, першу літеру його імені, під підкладкою.

Ролі на мить замислився.

— Якщо вона поклала туди капелюх, то вона могла сама ж таки написати літеру в ньому.

Ця думка ще не приходила мені в голову. Синтія попросила, щоб я пошукав ту літеру, замість узяти в мене капелюх і зробити це самій. Вираз шоку на її обличчі був надзвичайно переконливим.

Але я подумав, що припущення Ролі було цілком імовірним.

— І то не обов’язково мав бути капелюх її батька. То міг бути який завгодно капелюх. Вона могла купити його в комісійному магазині і сказати, що то його капелюх.

— Вона понюхала його, — розказав я. — Коли вона його понюхала, то сказала, що це, поза всяким сумнівом, капелюх її батька.

Ролі подивився на мене таким поглядом, ніби я був одним із його тупих школярів.

— Вона могла й тобі дати його понюхати, щоб підтвердити свою думку. Але це не доводить нічого.

— Вона могла все це підлаштувати, — припустив я. — Хоч мені й дуже важко в таке повірити.

— Мені не здається, що Синтія втрачає душевну рівновагу, — сказав Ролі. — Вона перебуває під величезним стресом, це так. Але маячня?

— Ні, — заперечив я. — Не думаю, щоб до цього дійшло.

— Або підлаштовувати всякі ситуації? Навіщо їй це робити? Навіщо удавати, ніби був загадковий телефонний дзвінок? Навіщо класти отого капелюха на стіл?

— Не знаю. — Я спробував пошукати відповідь на це запитання. — Привернути увагу? Але для чого? Для того, щоб поліція повернулася до цієї справи? І зрештою, з’ясувала, що ж насправді сталося з її родиною?

— Але чому саме тепер? — запитав Ролі. — Чому вона чекала стільки часу, щоб повернутися до цього тільки тепер?

І знову ж таки, я не мав про це найменшого уявлення.

— Прокляття, я не знаю, що думати. Лише хочу, щоб усе закінчилося. Хай би навіть ми відкрили, що всі вони померли тієї ночі.

— Хай упаде завіса, — сказав Ролі.

— Ненавиджу цей вислів, — мовив я. — Але, по суті, я хотів би, щоб сталося так.

— А крім того, ти повинен узяти до уваги, — сказав Ролі, — що якщо вона не залишила той капелюх на столі, тоді й справді хтось проник у ваш дім. І це не обов’язково означає, що то був батько Синтії.

— Так, — погодився я. — Я вже вирішив поставити надійніші замки.

Я уявив собі, як якийсь незнайомець ходить по кімнатах нашого дому, дивиться на всі речі, доторкається до них, намагається визначити по них, хто ми такі. Я здригнувся.

— Ми тепер дуже уважно ставимося до того, аби замикати всі двері щоразу, коли йдемо з дому. Ми завжди про це пам’ятаємо, але, боюся, рано чи пізно ми про якісь двері забудемо. Я думаю, двері чорного ходу не раз залишалися в нас незамкненими, а надто, коли Ґрейс виходила крізь них і заходила, а ми не знали про це.

Я подумав про той ключ, який кудись зник, спробував пригадати, коли вперше помітив, що його немає на гачку.

— Але я знаю, ми все замкнули тієї ночі, коли зустрічалися з тією облудною ясновидицею.

— Ясновидицею? — перепитав Ролі.

Я розповів йому, як усе було.

— Коли ви поставите нові замки, — сказав Ролі, — то не забудьте закрити вікна підвалу добрими гратами. Діти проникають у дім найчастіше крізь ті вікна.

Я мовчав кілька наступних хвилин. Я досі не дійшов до тієї найбільшої проблеми, яку хотів із ним обговорити. Нарешті я промовив:

— Але це ще не все.

— А в чому річ?

— Оскільки Синтія перебуває на межі розумового розладу, я не можу їй розповісти про все, що знаю. — Ролі підняв одну брову. — Про Тес, — сказав я.

Ролі відпив іще один ковток свого «Сема Адамса».

— А що там про Тес?

— По-перше, вона нездорова. Вона сказала мені, що вмирає.

— О, прокляття, — сказав Ролі. — І що там із нею?

— Вона не захотіла вдаватися в подробиці, але думаю, в неї рак або щось таке. Вигляд у неї не такий поганий, вона здається лише стомленою, але надії на покращення її стану немає. Принаймні такі справи на сьогоднішній день.

— Для Синтії це буде велике горе. Вони такі близькі.

— Я знаю. І я думаю, про це їй повинна сказати сама Тес. Я цього не можу зробити. Не хочу цього робити. А дуже скоро стане очевидно, що з нею щось не так.

— А що по-друге?

— Не зрозумів?

— Ти сказав «по-перше» секунду тому. А що по-друге?

Я завагався. Мабуть, було не зовсім добре розповідати Ролі про таємне надходження грошей, перш ніж я розповім про них Синтії, але це було однією з причин, чому я хотів йому розповісти — спитатися в нього поради, як мені розповісти про це дружині.

— Протягом кількох років Тес одержувала гроші.

Ролі поставив на стіл свій кухоль із пивом, прибрав від нього руку.

— Що ти маєш на увазі — одержувала гроші?

— Хтось залишав для неї гроші. Готівку, в конверті. Багато разів, із запискою, в якій повідомлялося, що це гроші на оплату навчання Синтії. Суми були різними, але загалом становили десь сорок тисяч доларів.

— Оце так чортівня, — промовив Ролі. — І вона ніколи не казала тобі про це раніше?

— Ні.

— Вона сказала, від кого надходили гроші?

Я стенув плечима.

— У тому й річ. Тес не мала про це жодного уявлення, не має уявлення досі, хоч і припускає, що, можливо, на конвертах, у яких надходили гроші, на записці досі залишилися відбитки пальців після стількох років або якісь сліди ДНК, та що я, зрештою, знаю про всю цю мурятину? Але вона не може не думати про те, що надходження грошей якось пов’язане зі зникненням родини Синтії. Тобто, я хочу сказати, хто міг би давати їй гроші, як не хтось із її родини, або хтось, хто відчував свою відповідальність за те, що сталося з її родиною?

— Святий Боже, — сказав Ролі. — Це грандіозно. І Синтія нічого про це не знає?

— Ні. Але їй треба буде сказати.

— Безперечно, треба. — Він знову схопив свій кухоль, допив пиво і знаками показав офіціантці, щоб принесла йому ще один. — Думаю, що треба.

— Що ти маєш на увазі?

— Не знаю. Мене турбує те саме, що й тебе. Припустімо, ти їй це скажеш. А що потім?

Я помішав ложкою свій суп із креветок. Я не відчував особливого апетиту.

— У тім-то й річ. Це ставить більше запитань, ніж дає відповідей.

— І навіть якби це означало, що хтось із родини Синтії був тоді ще живий, то це не означає, що хтось із них живий і тепер. Коли перестали надходити гроші?

— Приблизно тоді, коли вона закінчила університет, — сказав я.

— Тобто двадцять років тому?

— Не зовсім. Але дуже давно.

Ролі розгублено похитав головою.

— Чоловіче, я просто не знаю, що тобі порадити. Тобто знаю, що я зробив би на твоєму місці, але ти повинен сам вирішувати, як вийти з цієї скрути.

— Скажи мені, — попросив я. — Як би ти вчинив на моєму місці?

Він стиснув губи й нахилився над столом.

— Я б нічого їй не казав.

Я був здивований.

— Справді?

— Хоча б поки що. Бо це лише підсилить страждання Синтії. Примусить її думати, що принаймні в минулому, коли вона була ще студенткою, якби вона знала про ті гроші, можливо, вона могла б щось зробити, могла б знайти їх, якби приділила цьому увагу й ставила правильні запитання, могла б з’ясувати, що з ними сталося. Але хто знає, чи це можливо тепер.

Я обміркував його слова. І дійшов висновку, що він має рацію.

— І проблема не лише в цьому, — сказав він. — Саме тепер, коли Тес потребує всієї підтримки й любові, які вона може одержати від Синтії, саме тепер, коли вона дуже хвора, Синтія буде люта на неї.

— Я про це не подумав.

— Вона почуватиме себе зрадженою. Матиме відчуття, що тітка не повинна була приховувати від неї ту інформацію протягом стількох років. Вона думатиме, що мала право знати про це. І вона таки його мала. І, мабуть, має й тепер. Та позаяк тоді їй цього не сказали, то тепер це вже справа давно минулих днів.

Я кивнув, але відразу спохопився.

— Але я щойно про це довідався. І якщо я їй нічого не скажу, то чи не зраджу я її в той самий спосіб, у який, на її думку, зраджувала її Тес?

Ролі подивився на мене пильним поглядом і всміхнувся.

— Саме тому я й радий, що тобі доведеться ухвалювати це рішення, а не мені, мій друже.

Коли я повернувся додому, автомобіль Синтії стояв на під’їзній алеї, а біля бровки там була також припаркована машина, яку я не впізнав. Сріблястий седан марки «Тойота», анонімний автомобіль того виду, на який ви дивитеся і про який нічого не пам’ятаєте вже через мить.

Я увійшов у передні двері й побачив, що Синтія сидить на кушетці у вітальні навпроти низенького, кремезного, майже лисого чоловіка зі шкірою оливкового кольору. Вони обоє підвелися, і Синтія підійшла до мене.

— Привіт, любий, — привіталася вона з усмішкою, яка здалася мені дещо силуваною.

— Привіт, — відповів я й обернувся до незнайомця.

Я подав йому руку, яку він упевнено схопив у свою й потиснув.

— Вітаю вас, — сказав я.

— Містер Арчер? — промовив він глибоким і майже солодким голосом.

— Це містер Ейбеґнел, — сказала Синтія. — Приватний детектив, якого ми наймаємо розслідувати, що сталося з моєю родиною.

Розділ п’ятнадцятий

— Дентон Ейбеґнел, — назвався детектив. — Місіс Арчер ввела мене тут у подробиці справи, але я хотів би поставити кілька запитань і вам.

— Звичайно, — сказав я, піднявши палець жестом, який означав «стривайте секунду», й обернувся до Синтії: — Можна мені поговорити з тобою хвилину?

Вона подивилася на Ейбеґнела вибачливим поглядом і сказала:

— Ви нам дозволите?

Він кивнув. Я вивів Синтію за двері, й ми зупинилися на ґанку. Наш будинок був відносно малий, і я боявся, що Ейбеґнел чутиме нас, якщо ми на кухні влаштуємо цю дискусію — а я передбачав, що вона може виявитись гарячою.

— Що тут, у біса, діється? — запитав я.

— Я не хочу більше просто чекати, — пояснила Синтія. — Я не стану чекати, коли щось відбудеться, й сушити собі голову, а що відбудеться потім. Я вирішила взяти ситуацію у свої руки.

— Що, ти думаєш, він зможе розслідувати? — запитав я. — Синтіє, це дуже старий слід. Минуло двадцять п’ять років.

— О, дякую тобі, — сказала вона. — А я й забула.

Я скривився.

— Зрештою, капелюх з’явився тут не двадцять п’ять років тому, — сказала вона. — Його нам підкинули на цьому тижні. А телефонний дзвінок, який я одержала, коли ти водив Ґрейс до школи, також пролунав не двадцять п’ять років тому.

— Люба моя, — сказав я, — навіть якби я вважав, що найняти приватного детектива — добра думка, я не бачу, як ми можемо це собі дозволити. Скільки він бере?

Вона сказала мені, який його денний тариф.

— Витрати, які йому доведеться зробити під час розслідування, оплачуються окремо, — сказала вона.

— Ну, гаразд, і на скільки часу ти його наймаєш? — запитав я. — На тиждень? Місяць? Півроку? А чи розумієш ти, що він може витратити на це навіть рік і не досягти жодних результатів?

— Ми можемо пропустити іпотечну виплату, — сказала Синтія. — Ти пам’ятаєш того листа, якого банк надіслав нам перед останнім Різдвом? Вони повідомляли, що можуть дозволити тобі пропустити січневу виплату, щоб надати тобі можливість сплатити твій різдвяний рахунок. Вони були готові перенести пропущену виплату на кінець іпотеки. Вони можуть знову так зробити, і то буде мій різдвяний подарунок. А ти нічого не купуватимеш мені цього року.

Я дивився на свої ноги й хитав головою. Я справді не знав, що робити.

— Що відбувається з тобою, Тері? — запитала Синтія. — Одна з причин, чому я вийшла за тебе заміж — це тому, що я знала: ти будеш тим чоловіком, який завжди мене підтримуватиме, чоловіком, який знає мою божевільну історію, який допомагатиме, який завжди сидітиме в моєму кутку рингу. І протягом років ти був для мене таким чоловіком. Але останнім часом у мене виникло відчуття, що, можливо, ти вже перестав бути для мене таким чоловіком. Що, можливо, ти стомився бути таким чоловіком. Що, можливо, ти вже навіть не переконаний у тому, що й далі віриш мені.

— Синтіє, не треба…

— Можливо, саме в тому одна з причин, чому я хочу найняти цього чоловіка. Бо він не стане судити мене. Він ніколи не вважатиме мене божевільною.

— Я ніколи не казав, що ти…

— А тобі й не треба було казати, — сказала Синтія. — Я це бачила у твоїх очах. Коли я подумала, що той чоловік — мій брат. Ти вирішив тоді, що я втратила розум.

— О святий Боже! — вигукнув я. — Наймай свого довбаного детектива.

Я не побачив і не відчув, що зараз вона мені вліпить ляпас. Мабуть, і сама Синтія цього не відчула, навіть тоді, коли вже відвела руку. Він просто відбувся. То був вибух гніву, удар блискавки, що вдарив на тому ґанку. І все, що ми могли зробити протягом тих кількох секунд, — це дивитись одне на одного в приголомшеній тиші. Здавалося, Синтія була в шоці, вона стояла, затуливши обома долонями свій відкритий рот.

Нарешті я сказав:

— Я повинен дякувати Богові, що це не був твій удар зліва. Бо інакше я б тут уже не стояв.

— Тері, — сказала вона, — я не знаю, що зі мною сталося. Я просто втратила на секунду розум.

Я пригорнув її до себе й прошепотів на вухо:

— Пробач мені. Я завжди буду тим чоловіком, що сидітиме у твоєму кутку рингу, я завжди буду з тобою.

Вона обняла мене й притиснула голову до моїх грудей. Я анітрохи не сумнівався в тому, що ми викидаємо свої гроші на вітер. Але навіть якщо Дейтон Ейбеґнел нічого не знайде, можливо, найняти його і спробувати, було саме тим, чого потребувала Синтія. Можливо, вона мала слушність. Це був один зі способів узяти контроль над ситуацією.

Принаймні на якийсь час. Доти, доки ми зможемо собі це дозволити. Я зробив у своїй голові кілька швидких підрахунків і з’ясував, що місячна виплата іпотеки та деяка затримка орендних виплат за наступні два місяці дозволять нам купити тиждень часу Ейбеґнела.

— Ми наймемо його, — сказав я.

Вона обняла мене трохи міцніше.

— Якщо ми нічого не знайдемо тепер, — сказала вона, досі не дивлячись на мене, — перестанемо шукати.

— А що ми знаємо про цього чоловіка? — запитав я. — Чи на нього варто покладатись? Чи можна йому довіряти?

Синтія відсторонилася від мене, пирхнула. Я дістав з кишені й подав їй паперову серветку, й вона витерла собі очі та рот.

— Я зателефонувала в студію «На крайній межі». Попросила покликати режисера. Вона стала в позу, коли довідалася, що це я, гадала, я стану вичитувати їй за ту ясновидицю, але я запитала, чи користувалися вони коли-небудь послугами детективів у пошуках матеріалу для своїх шоу, й вона назвала мені ім’я цього чоловіка, сказала, що вони не користувалися його послугами, але якось зробили про нього фільм. Вона сказала мені, що в нього чудова репутація.

— Тоді ходімо поговоримо з ним, — сказав я.

Ейбеґнел сидів на кушетці, переглядаючи зібрані в коробці з-під черевиків пам’ятні речі Синтії, й підвівся на ноги, коли ми увійшли. Я знаю, він помітив червоний слід від ляпаса на моїй щоці, але виявив досить делікатності, щоб цього не показати.

— Сподіваюся, ви не проти, — мовив він. — Я вирішив скинути оком на ваші речі, які складені тут. Хотілося б приділити їм більше часу, якщо, звісно, ви дійдете згоди в тому, що вам потрібна моя допомога.

— Ми дійшли в цьому згоди, — сказав я. — Нам потрібна ваша допомога. Ми хочемо, аби ви спробували з’ясувати, що сталося з родиною Синтії.

— Я не стану втішати вас примарними надіями, — почав Ейбеґнел. Він говорив повільно, обмірковуючи кожне слово, й час від часу робив якісь записи у своєму нотатнику. — Це дуже холодний слід. Я почну з того, що перегляну поліційні файли щодо вашої справи й поговорю з кожним, хто ще пам’ятає, хто брав участь у її розслідуванні, але ви не покладайте на це великих сподівань.

Синтія врочисто кивнула.

— Я не бачу тут чогось обнадійливого, — промовив він, показуючи на коробки, — чогось такого, що привернуло б мою увагу, що відразу дало б мені якийсь ключ. Але я все ж таки хотів би подлубатися там ще трохи, якщо ви нічого не маєте проти.

— Звісно, ні, — сказала Синтія. — Вони у вашому розпорядженні, поки я їх у вас не заберу.

— Гаразд.

— А як щодо капелюха? — запитала вона.

Капелюх, який вона вважала капелюхом свого батька, стояв на кушетці біля нього. Він оглянув його раніше.

— Що вам сказати? — промовив він. — Насамперед я порадив би вам і вашому чоловікові вжити всіх можливих застережних заходів, можливо, поставити новіші замки, зачиняти двері на засув.

— Я саме цим займаюся, — сказав я.

Я вже запрошував двох слюсарів подивитися, що нам треба зробити передусім.

— Бо незалежно від того, цей капелюх вашого батька чи ні, хтось увійшов сюди й залишив його тут. Ви маєте доньку. Ви повинні зробити так, щоб цей будинок був максимально безпечним. Що ж до визначення того, належить цей капелюх вашому батькові чи комусь іншому, — сказав він низьким і заспокійливим голосом, — то я можу віддати його до приватної лабораторії, і вони спробують знайти на ньому сліди ДНК, проаналізувавши рештки поту на внутрішній підкладці. Але це буде недешево, а крім того, місіс Арчер, вам доведеться дати зразки для порівняння. Якщо буде виявлено зв’язок між вашою ДНК і тією, яку знайдуть на капелюсі, він може стати підтвердженням, що це справді капелюх вашого батька, але це не вкаже нам ані на те, де він є, ані на те, чи він досі живий.

Я бачив по Синтії, що для неї всього цього вже стає забагато.

— Може, наразі відкладемо цю частину справи на потім? — запропонував я.

Ейбеґнел кивнув.

— Саме це я й хотів вам порадити, принаймні на якийсь час. — Десь у його кишені задзвонив мобільник. — Пробачте, я на секунду. — Він відкрив телефон, подивився, хто телефонує, й відповів: — Так, моя люба. — Він послухав, покивав. — О, це звучить чудово. З креветками? — Він усміхнувся. — Але не дуже гостро. Окей, я скоро буду. — Він згорнув телефон і поклав його до кишені. — Моя дружина, — сказав він. — Вона завжди телефонує мені в цей час, повідомляючи, що готує на вечерю.

Ми з Синтією обмінялися поглядами.

— Сьогодні ввечері я їстиму креветки з макаронами-язичками в гарячому перцевому соусі, — сказав він, усміхаючись. — Сподіваюся, буде дуже смачно. Тепер ось що, місіс Арчер. Чи маєте ви якісь фотографії вашого батька? Ви дали мені кілька знімків своєї матері та одну світлину вашого брата, але я не маю жодної фотографії Клейтона Біджа.

— Боюся, в мене немає жодної, — сказала Синтія.

— Я зв’яжуся з департаментом транспортних засобів, — сказав він. — Я не знаю, наскільки детальними є їхні архіви, але, можливо, там знайдеться фото вашого батька. І чи не змогли б ви розповісти мені трохи більше про ту дорогу, якою він їздив, виконуючи свою роботу?

— Між нашим містом і Чикаго, — сказала Синтія. — Він продавав якісь товари. Здається, він приймав замовлення від магазинів на запасні частини до всіляких машин. Щось у такому дусі.

— Ви ніколи не знали його точного маршруту?

Вона похитала головою.

— Я була лише дитиною. І насправді не розуміла, що він робить, знала тільки, що він дуже часто буває в роз’їздах. Одного разу він показав мені кілька фотографій хмарочоса Ріґлі в Чикаго. Я думаю, в коробці знайдеться його поляроїдний знімок.

Ейбеґнел кивнув, згорнув свого записника й поклав його до кишені свого піджака, потім тицьнув нам обом по своїй бізнесовій візитівці. Відтак узяв коробки з пам’ятними речами й підвівся на ноги.

— Незабаром я сконтактуюся з вами й повідомлю про свій поступ. Як щодо того, щоб ви наперед заплатили мені за три дні моєї роботи? Я не думаю, що знайду відповіді на ваші запитання протягом цього часу, але цілком можливо, я дійду остаточного висновку, чи є якийсь сенс братися за цю справу.

Синтія пішла взяти свою чекову книжку, яка була в її гаманці, виписала чек і віддала його Ейбеґнелові.

Ґрейс, яка чатувала на сходах протягом усього цього часу, покликала:

— Мамо! Ти можеш піднятися до мене на хвилинку? Я щось розлила на свій топ.

— Я проведу містера Ейбеґнела до його машини, — сказав я.

Ейбеґнел уже відчинив дверцята й збирався опуститися на своє сидіння, коли я сказав:

— Синтія згадала, що, можливо, ви захочете поговорити з її тіткою Тес.

— Атож.

Якщо я не хотів, щоб зусилля Ейбеґнела були абсолютно марними, мало сенс, щоб він знав якнайбільше про все, що мало стосунок до цієї справи.

— Вона недавно розповіла мені дещо, чого ще не відкрила Синтії.

Ейбеґнел нічого не став запитувати, він лише чекав. Я розповів йому про анонімні надходження грошей.

— Зрозуміло, — сказав він.

— Я попереджу Тес, що ви в неї будете.

— Дякую, — сказав він, опустився на сидіння, зачинив дверцята й опустив шибку вікна. — Ви їй вірите?

— Тес? Звісно, вірю. Вона показала мені записку, конверти.

— Ні, своїй дружині. Ви вірите своїй дружині?

Я прочистив собі горло, перш ніж відповісти:

— Звичайно, вірю.

Ейбеґнел потягся через плече до пояса безпеки, пристебнувся, клацнувши пряжкою.

— Одного разу до мене звернулася жінка, яка хотіла когось знайти, я поїхав побачитися з нею, і вгадайте, кого вона замовила мені шукати?

Я чекав.

— Елвіса. Вона хотіла, щоб я знайшов Елвіса Преслі. Це було десь у 1990 році, й Елвіс був на той час мертвий уже тринадцять років. Вона жила у великому будинку, мала багато грошей, і деякі гвинтики в неї ослабли, як ви можете здогадатися, і вона ніколи навіть не зустрічалася з Елвісом протягом свого життя й не мала жодного стосунку до нього, а проте була переконана, що Король музики досі живий і лише чекає, коли вона знайде його і врятує. Я міг би працювати на неї протягом цілого року. Та жінка могла б допомогти мені раніше вийти на пенсію, нехай Бог благословить її добре серце. Але я мусив сказати «ні». Вона була дуже засмучена, і тоді я пояснив їй, що мене вже раніше наймали шукати Елвіса, і я його знайшов, і з ним усе гаразд, але він хоче прожити решту свого життя в мирі та спокої.

— Серйозна особа. І як вона прийняла ваше пояснення?

— Цілком спокійно, як мені здалося. Щоправда, вона потім, схоже, найняла іншого детектива. Наскільки мені відомо, він досі працює над цією справою. — Він тихо засміявся сам до себе. — Уявляєте собі, скільки грошей він заробить на ній?

— До чого ви ведете, містере Ейбеґнел?

— Я хочу цим сказати, що ваша дружина справді хоче знати, що сталося з її батьками та її братом. Я не став би брати чек від людини, яка хоче лише побавитися в розслідування. Ваша дружина не хоче просто побавитися в розслідування.

— Ні, я теж так не вважаю, — сказав я. — Але та жінка, яка хотіла доручити вам знайти Елвіса, чи хотіла вона просто побавитися в розслідування? Чи, може, вона щиро вірила, у глибині свого серця, що Елвіс досі живий?

Ейбеґнел подарував мені сумну усмішку.

— Я зв’яжуся з вами через три дні або раніше, якщо довідаюся щось цікаве.

Розділ шістнадцятий

— Чоловіки слабкі — я не про тебе, звісно, — і вони завжди готові тебе принизити, але справжнього паскудства можна чекати лише від жінки, — сказала вона.

— Я знаю. Ти вже це казала, — промовив він.

— О, пробач. — Перейшла на саркастичний тон. Він не любив, коли вона ставала такою. — Я ще не набридла тобі, любий?

— Ні, все окей. Говори далі. Ти сказала: справжнього паскудства можна чекати лише від жінки. Я слухав.

— Справді. Як від тієї Тес.

— Атож. Я тебе зрозумів.

— Вона крала гроші, що належали мені.

— Ну, знаєш…

Він був замислився, що б їй відповісти, потім вирішив, що не варто встрявати в суперечку.

— Саме це вона робила, — сказала вона. — Ті гроші були моїми. Вона не мала права розпоряджатися ними.

— Вона не витрачала їх на себе. Вона використала їх на…

— Годі! Що більше я про це думаю, то більша лють мене розбирає. І мені не подобається, що ти захищаєш її.

— Я не захищаю її, — сказав він.

— Вона мусила б знайти спосіб сказати про це мені й повернути вкрадені гроші.

«А як би вона змогла це зробити?» — здивувався він. Але не сказав нічого.

— Ти ще там? — запитали вона.

— Я ще тут.

— Ти хотів би мені щось сказати?

— Нічого. Хіба що… А ти не подумала, що для неї це було б дуже складно?

— Я не можу іноді розмовляти з тобою, — сказала вона. — Зателефонуй мені завтра. Якщо ж я раніше відчую потребу в інтелігентній розмові, то побалакаю з дзеркалом.

Розділ сімнадцятий

Після того як Ейбеґнел пішов, я зателефонував Тес зі свого мобільника, щоб попередити.

— Я допоможу йому, як зможу, — сказала Тес. — Гадаю, Синтія робить правильно, намагаючись розслідувати цю справу приватно. Якщо вона вирішила зробити такий крок, то, певно, готова до того, щоб я могла розповісти їй про те, що я знаю.

— Ми скоро всі зустрінемося.

— Коли задзвонив телефон, я саме думала про те, щоб зателефонувати тобі, — сказала Тес. — Але я не хотіла телефонувати тобі додому, було б дивно, якби слухавку взяла Синтія, а я запросила до телефону тебе, а твого мобільного номера в мене тут, здається, немає.

— А в чому річ, Тес?

Вона перевела дух:

— Ох, Тері, я ходила робити ще один тест.

Я відчув, як ноги в мене ослабли.

— І що вони сказали?

Раніше вона сказала мені, що жити їй залишилося десь півроку чи рік. Чи не скоротився цей час для неї?

— Зі мною все буде гаразд, — сказала вона. — Вони сказали, що попередні тести навряд чи дозволяли зробити остаточний висновок, а тепер з’ясувалося, що вони були хибними. Цей останній був остаточним. — Вона помовчала: — Тері, я не помираю.

— О Боже, Тес, та це ж чудова новина! Вони в цьому певні?

— Так, певні.

— Це чудесно.

— Атож, якби я належала до тих людей, що моляться, я сказала б, що Бог відповів на мої молитви. Але, Тері, ти нічого не сказав Синтії?

— Ні, не сказав.

Коли я повернувся в дім, Синтія помітила сльозу, яка стікала в мене по щоці. Мені здалося, я обтер свої щоки, але, мабуть, одна сльозинка залишилася. Вона стала навшпиньки і втерла її своїм указівним пальцем.

— Тері? — сказала вона. — Що сталося?

Я міцно її обняв.

— Я такий щасливий, — сказав я. — Просто дуже, дуже щасливий.

Певно, вона подумала, що я починаю втрачати глузд. Ніхто тут ще ніколи таким щасливим не був.

Синтія поводилася з більшою невимушеністю, аніж раніше, в будь-який із цих останніх днів. Коли Дентон Ейбеґнел узявся за справу, її, в певному розумінні, опанував спокій. Я боявся, вона почне телефонувати на його мобільник через кожні дві години, як ото було з режисерами телестудії «На крайній межі», бажаючи довідатися, якого поступу він досяг, якщо взагалі досяг. Але вона не стала цього робити. Сидячи за столом на кухні, коли ми вже збиралися йти спати, вона запитала мене, чи думаю я, що він чогось досягне, тож про його поступ вона весь час думала, але хотіла дати йому попрацювати, не відчуваючи на собі постійного тиску.

Після того як Ґрейс прийшла зі школи наступного дня, Синтія запропонувала їй піти на громадські тенісні корти, які були за бібліотекою, і Ґрейс залюбки погодилася. Я не ліпше граю в теніс тепер, аніж грав в університеті, тому дуже зрідка беру ракетку, але я досі люблю спостерігати, як грають дівчата, а надто милуюся тими моментами гри, коли Синтія застосовує свій нищівний удар зліва. Тож я потягся за ними, взявши із собою деякі твори, що їх треба було перевірити, й щосекунди підіймаючи голову, щоб подивитися, як моя дружина та донька бігають, сміються і розважаються. Звичайно ж, Синтія не включала свій удар зліва у грі проти Ґрейс, а завжди пропонувала їй дружню допомогу й радила, як та має поліпшити свій власний удар. Ґрейс грала непогано, але десь через півгодини, які вона провела на корті, я побачив, що вона стомилася, і здогадався, що вона радше повернулася б додому й читала свого Карла Саґана, адже їй було лише вісім років.

Коли вони закінчили, я запропонував повечеряти десь по дорозі.

— Ти справді цього хочеш? — запитала Синтія. — А як… із нашими фінансовими можливостями наразі?

— А мені байдуже, — сказав я.

Синтія обдарувала мене диявольською усмішкою.

— Що це з тобою? Від учорашнього дня ти став найвеселішим хлопчиком у місті.

Як я міг їй сказати? Як міг розповісти про те, який я збуджений доброю новиною Тес, адже вона ніколи не знала про погану. Вона була б щаслива знати, що з Тес усе гаразд, але була б ображена, що тітка приховала від неї свою хворобу.

— Я просто… сповнений оптимізму, — сказав я.

— Ти віриш, що Ейбеґнел чогось досягне?

— Не обов’язково. Я просто маю таке відчуття, ніби ми з тобою завернули за ріг, ніби ти і я — ніби ми — пройшли останніми днями крізь якийсь дуже напружений час і тепер вийшли з нього.

— Тоді, гадаю, що можу дозволити собі випити склянку вина за вечерею, — сказала вона.

Я повернув їй її грайливу усмішку.

— Не тільки можеш, а й повинна.

— А я хочу молочний коктейль, — сказала Ґрейс. — Із хересом.

Коли ми повернулися додому після вечері, Ґрейс побігла дивитися якусь передачу по каналу «Дискавері», де розповідали про те, з чого насправді утворені кільця Сатурна, а ми з Синтією розташувалися за столом на кухні. Я писав у своєму нотатнику цифри, додавав їх, віднімав і здійснював інші арифметичні операції з ними. Ми завжди сиділи тут, коли нам треба було розв’язувати складні фінансові проблеми. Чи могли ми собі дозволити другий автомобіль? Чи подорож до Діснейленда не призведе до нашого банкрутства?

— Я думаю, — сказав я, дивлячись на цифри, — що ми, мабуть, зможемо дозволити собі користуватися послугами містера Ейбеґнела протягом двох тижнів замість одного. І знаєш, через це нам не доведеться йти жебрати.

Синтія поклала свою руку на ту руку, якою я писав.

— Я тебе кохаю — й, мабуть, недарма..

В іншій кімнаті хтось на телебаченні сказав «Уран», і Ґрейс захихотіла.

— Чи розповідала я тобі, — спитала Синтія, — як я колись знищила материну касету із записом Джеймса Тейлора?

— Ні.

— Коли мені було десь одинадцять чи дванадцять років, моя мати мала багато музичних записів. Вона любила Джеймса Тейлора, Симона й Ґарфінкела, Нейла Янга й багато інших, але найбільше вона любила Джеймса Тейлора. Казала, що він може зробити її дуже щасливою, і він-таки може занурити її у глибокий смуток. Одного дня мама страшенно мене чимось розгнівала, якась одіж, що її я хотіла вдягти до школи, лежала в купі брудної білизни, і я почала верещати на маму, що вона погано виконує свої обов’язки.

— Це, мабуть, переповнило чашу її терпіння.

— Ще б пак не переповнило. Вона сказала, що якщо її робота не задовольняє мене, то я добре знаю, де стоїть пральна машина. Тоді я відкрила плеєр, який стояв у неї на кухні, вихопила касету, що в ньому була, й пожбурила на підлогу. Касета розбилася, стрічка вивалилася назовні, й запис було знівечено.

Я мовчки слухав.

— Я похолола, не могла повірити, що це зробила, і думала, вона мене вб’є. Але натомість вона перестала робити те, що робила, підійшла до мене підібрала стрічку, настільки спокійна, наскільки це було можливо, подивилася, що то була за стрічка, і сказала: «Джеймс Тейлор. Це та сама стрічка, на якій було записане «Твоє усміхнене обличчя». Це моя улюблена пісня. А ти знаєш, чому я її люблю? — запитала вона мене. — Бо коли Джеймс починає її співати, то я щоразу бачу твоє обличчя, і не можу не всміхнутися, бо я тебе люблю». Одне слово, вона сказала щось схоже на це. А ще вона сказала: «Це моя улюблена пісня, бо, коли її чую, щоразу про тебе думаю, про те, як я тебе люблю. І саме тепер мені треба було б слухати цю пісню частіше, ніж будь-коли».

Очі Синтії були вологі.

— Тож після школи я поїхала автобусом до торговельного центру і знайшла там касету. На ній був напис «Дж. Т.». Я купила її й принесла додому й віддала мамі. А вона обдерла з касети целофанову плівку й поставила її у свій плеєр і запитала мене, чи хочу я послухати її улюблену пісню.

Одна сльозинка збігла по її щоці й упала на кухонний стіл.

— Я люблю цю пісню, — сказала Синтія. — І мені так бракує мами.

Згодом вона зателефонувала Тес. Не з якоїсь особливої причини, просто хотіла погомоніти. Потім увійшла до нашої додаткової спальні, де стояли швацька машинка та комп’ютер і де я друкував кілька завдань своїм учням на своїй старій «Роял», і її червоні очі свідчили, що вона знову плакала.

— Тес, — сказала вона мені, — думала, що вона дуже хвора, навіть безнадійно хвора, але згодом з’ясувалося, що все окей. Вона сказала, що не хотіла говорити мені про це, бо вважала, що в мене досить власного клопоту, сказала, що не хотіла звалювати на мене ще й це. Так і сказала, «звалювати». Ти собі уявляєш?

— Просто жах, — сказав я.

— А потім вона з’ясувала, що з нею все окей, і відчула, що може розповісти мені про все, але мені хотілося б, щоб вона мені це сказала, коли довідалася, що її справи кепські, ти мене розумієш? Бо вона завжди була для мене всім і, незалежно від того, що мені доводиться переживати, вона завжди… — Вона схопила хустинку й висякала носа. — Я не можу навіть собі уявити, як це її втратити.

— Знаю, — сказав я. — Я також.

— Коли ти був такий щасливий, це не було пов’язано з…

— Ні, — сказав я. — Звичайно, ні.

Мабуть, я міг би сказати їй правду. Я міг би дозволити собі бути чесним у цю мить, але вирішив, що ліпше не треба.

— Ой, геть забула, — пригадала вона. — Вона попросила мене сказати тобі, аби ти їй зателефонував. Мабуть, хоче сказати тобі про це сама. Не кажи їй, що я тобі вже сказала, гаразд? Будь ласка. Я просто не могла тримати це при собі, розумієш?

— Авжеж, — сказав я.

Я спустився вниз і зателефонував Тес.

— Я сказала їй, — повідомила мене Тес.

— Знаю, — сказав я. — Дякую тобі.

— Він тут був.

— Хто?

— Детектив. Отой містер Ейбеґнел.

— Він дуже милий чоловік.

— Авжеж, милий.

— Його дружина зателефонувала, коли він був тут. Щоб повідомити, що вона готує йому на вечерю.

— А що саме? Я хотів би знати.

— Щось смажене, здається. Ростбіф і йоркширський пудинг.

— Звучить дуже смачно.

— Хай там як, а я розповіла йому все. Про гроші, про листа. Я йому все виклала. Це його дуже зацікавило.

Я кивнув сам собі.

— Воно й не дивно.

— Містер Ейбеґнел був не дуже оптимістичний щодо можливості зняти відбитки пальців на конвертах після стількох років.

— Це було так давно, Тес, і ти надто часто доторкалася до них. Але, думаю, це добре, що ти розповіла йому геть усе. Якщо згадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому.

— Саме про це він мене й попросив. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї саме тепер, вона приколота тут, на моїй дошці, біля телефону, поруч із фотографією, на якій Ґрейс стоїть біля Ґуфі.^[22] Вони там такі схожі одне на одного.

— Авжеж, — сказав я.

— Обійми Синтію за мене, — сказала вона.

— Неодмінно. Я люблю тебе, Тес, — сказав я й повісив слухавку.

— Вона сказала тобі? — запитала мене Синтія, коли я увійшов до нашої кімнати.

— Сказала.

Синтія, уже в нічній сорочці, лежала на ліжку на ковдрах.

— Я весь вечір думала про те, що дуже палко кохатимуся з тобою вночі, але така смертельно стомлена, що навряд чи зможу піднятися до будь-якого прийнятного стандарту.

— Я не вередливий, — сказав я.

— То, може, відкладемо на потім?

— Згода. Може, на вікенді ми завеземо Ґрейс до Тес, а самі поїдемо в порт Містик.^[23] Замовимо там собі кімнату й сніданок.

Синтія не стала заперечувати.

— Можливо, мені спатиметься там краще, — сказала вона. — Останнім часом мої сни стали дуже тривожними.

Я сів на краєчок ліжка.

— Що ти маєш на увазі?

— Це приблизно те, про що я розповідала докторові Кінцлер. Я чую, як вони розмовляють. Чи то вони звертаються до мене з якимись запитаннями, чи то я звертаюся до них, чи то ми просто розмовляємо, й враження таке, ніби я з ними, але без них, і я майже можу простягти руку й доторкнутися до них. Та коли я це роблю, вони перетворюються на дим. Перетворюються на дим і відлітають, ніби їх здмухує вітер.

Я нахилився й поцілував її в лоб.

— Ти вже сказала Ґрейс «на добраніч»?

— Коли ти розмовляв із Тес.

— Спробуй заснути. Тепер я піду сказати їй «на добраніч».

Як завжди, кімната Ґрейс була в цілковитій темряві, щоб їй було краще бачити свої зірки крізь телескоп.

— Ми в безпеці сьогодні? — запитав я, коли увійшов і зачинив за собою двері, щоб не впустити світло з коридору.

— Та начебто, — сказала Ґрейс.

— Це добре.

— Хочеш подивитися?

Ґрейс приладнала телескоп на рівень своїх очей, але мені не хотілося нахилятись так низько. Я схопив комп’ютерний стілець марки ІКЕА, який стояв біля її письмового столу, поставив його перед телескопом і сів на нього. Я притулив око до скельця й не побачив нічого, лише чорноту з кількома краплинами світла.

— Окей, то на що я дивлюся?

— На зорі, — сказала Ґрейс.

Я обернувся й подивився на неї, пустотливо посміхаючись у густих сутінках.

— Дякую вам, Карле Саган, — сказав я.

Я знову притулив око до скельця, спробував трохи поправити трубу, й вона почасти зісковзнула зі свого штатива. Стрічка, якою намагалася укріпити її Ґрейс, ослабла й тримала її тепер погано.

— Я ж тебе попереджала, — сказала вона. — Це гнилий штатив.

— Гаразд, гаразд, — сказав я і знову зазирнув у трубу, але поле видимості змістилося, і тепер я дивився на збільшене до неймовірних розмірів коло на хіднику перед нашим будинком.

І на чоловіка, який на нього дивився. Його обличчя, нечітке й розмазане, заповнювало лінзу.

Я відірвав погляд від телескопа, підхопився зі стільця й підійшов до вікна.

— Хто це, в біса? — запитав я радше в себе самого, аніж у Ґрейс.

— Ти про кого? — запитала вона.

Вона підійшла до вікна саме в ту мить, коли незнайомець кинувся навтіки.

— Хто це, тату? — запитала вона.

— Залишайся тут, — сказав я й вибіг із її кімнати, кинувся сходами вниз, перестрибуючи через дві приступки, й майже вилетів із передніх дверей. Я добіг до кінця під’їзної алеї й подивився вгору по вулиці, в тому напрямку, в якому побіг чоловік За сто футів попереду загорілися червоні вогні на автомобілі, припаркованому біля бровки, коли хтось увімкнув запалювання, виїхав на середину вулиці й помчав геть.

Я був надто далеко, й було надто поночі, щоб роздивитися номерні знаки машини або її марку, перш ніж вона зникла за поворотом. Судячи зі звуків, то була якась стара модель темного кольору. Синя, коричнева чи сіра — визначити було неможливо. У мене була спокуса стрибнути у свою машину, але ключі були в домі і поки я за ними бігав би, незнайомець устиг би доїхати до Бриджпорта.

Коли я повернувся до дверей парадного входу, Ґрейс стояла вже там.

— Я ж тобі сказав, щоб ти залишалася у своїй кімнаті! — сердито кинув я.

— Я лише хотіла подивитися…

— Негайно вертайся в ліжко.

З мого тону вона зрозуміла, що я не налаштований сперечатися, і стрімголов побігла нагору сходами.

Серце в мене калатало, і мені потрібно було кілька хвилин, щоб заспокоїтися, перш ніж я пішов нагору. Коли я нарешті увійшов до нашої спальні, я побачив, що Синтія вже лежить під ковдрами й міцно спить. Я подивився на неї й запитав себе, про що вона тепер розмовляє з відсутніми або мертвими і що вони розповідають їй.

Запитай у них дещо від мого імені, хотів би я їй сказати! Запитай у них, хто стежить за нашим будинком. Запитай, чого він від нас хоче.

Розділ вісімнадцятий

Синтія зателефонувала Памелі й домовилася, що прийде на роботу трохи пізніше наступного дня. Ми викликали слюсаря на дев’яту ранку, і якби він трохи затримався, ставлячи нам надійні замки, то Синтію хтось би підмінив у крамниці.

Я розповів їй за сніданком, перш ніж Ґрейс пішла до школи, про чоловіка на хіднику. Спочатку я думав нічого їй не казати, але швидко змінив свою думку. По-перше, Ґрейс, поза всяким сумнівом, не стала б зберігати це в таємниці, а по-друге, якщо й справді хтось стежив за домом, то хоч би хто він був і хоч би з якої причини це робив, усім нам треба було дуже й дуже пильнувати. Наскільки ми могли зрозуміти, це не мало нічого спільного з особливою ситуацією Синтії, а радше йшлося про збоченця, який вештався поблизу і проти якого треба було попередити цілу вулицю.

— А ти добре його роздивився? — запитала Синтія.

— Ні. Я вибіг за ним на вулицю, але він сів у машину й поїхав геть.

— А машину роздивився?

— Ні, не встиг.

— То міг бути коричневий автомобіль?

— Я не знаю, Синтіє. Він був темний, автомобіль був темний.

— Отже, він міг бути й коричневим.

— Так, він міг бути коричневим. Але міг бути й темно-синім або чорним. Я не знаю.

— Я ладна об заклад побитися, це одна й та сама особа. Це той, хто проїздив повз мене й Ґрейс, коли ми йшли до школи.

— Я поговорю з сусідами, — сказав я.

Мені вдалося перехопити кількох людей, що жили по обидва боки вулиці, коли вони збиралися на роботу, й запитати в них, чи не бачили вони чоловіка, який вештався тут учора вночі або в якусь іншу ніч і здався би їм підозрілим. Ніхто нікого не бачив.

Але я зателефонував у поліцію все одно, на той випадок, якщо, можливо, ще хтось із нашої вулиці повідомив про щось незвичайне за кілька останніх днів, і вони перемкнули мене на того, хто контролював усі ціповідомлення, і він сказав:

— Чогось такого прикметного не було, хоча стривайте, не кладіть слухавку, кілька днів було одне повідомлення, справді дивне.

— Яке? — запитав я. — Яке повідомлення?

— Хтось повідомляв про дивний капелюх, знайдений у їхньому домі. — Мій співрозмовник засміявся. — Спочатку я не повірив своїм очам і думав, ті люди повідомили про злодія в їхньому домі, але вони справді повідомляли, що в їхній будинок незаконно проник чийсь капелюх.

— Ет, то пусте, — сказав я.

Перш ніж я пішов до школи, Синтія сказала:

— Я хотіла б навідати Тес. Звісно, ми були в неї недавно, але з огляду на те, що вона пережила останнім часом, гадаю…

— Не кажи більше нічого, — промовив я. — Як на мене, то це чудова думка. Чому б нам не поїхати до неї завтра ввечері? Ми могли б повезти її поїсти морозива абощо.

— Я зателефоную їй, — сказала Синтія.

Увійшовши до школи, я побачив, що Ролі миє кухоль у вчительській, у який він потім хотів налити неймовірно поганої кави, яку там готували.

— Як справи? — запитав я, підійшовши до нього ззаду.

Він смикнувся від несподіванки.

— Господи!.. — вигукнув він.

— Пробач, — перепросив я.

Я взяв кухля й собі, наповнив його кавою і вкинув туди кілька додаткових грудочок цукру, щоб перебити поганий смак.

— Що нового? — знову спробував запитати я.

Ролі стенув плечима. Він здавався якимсь неуважним.

— Усе, як і завжди, — сказав він. — А що нового в тебе?

Я зітхнув.

— Хтось стояв у темряві й дивився на наш будинок учора ввечері, а коли я спробував з’ясувати, хто то був, кинувся навтіки. — Я відпив кави, якої налив собі в кухоль. Вона мала поганий смак, але була така холодна, що це було майже непомітно. — Хто несе за це відповідальність? Таке враження, ніби каву постачає нам компанія каналізаційних стоків.

— Хтось стояв перед вашим будинком? — запитав Ролі. — І що, на твою думку, він там робив?

Я знизав плечима.

— Не знаю, але сьогодні вранці нам поставлять замки з надійними засувами, і, сподіваюсь, вони стануть нам у пригоді.

— Це недобре, — сказав Ролі. — Можливо, якийсь суб’єкт вештається по вашій вулиці, шукаючи, хто забув замкнути свій гараж абощо. Хоче що-небудь поцупити.

— Можливо, — сказав я. — Хай там як, а нові замки — добра думка.

— Справді, добра, — погодився Ролі. Він зробив паузу і сказав: — Певно, я передчасно піду на пенсію.

Тож ми перестали розмовляти про мене.

— Я думав, ти залишишся бодай до кінця навчального року.

— Ну, а якби я раптом помер? Їм би однаково довелося терміново шукати, хто б міг мене замінити. Це означатиме лише, що моя пенсія буде меншою на кілька баксів за місяць. Я готовий переїхати, Тері. Керувати школою, працювати у школі сьогодні набагато важче, аніж колись, ти це знаєш? Тяжкі діти існували завжди, але давати їм раду тепер набагато важче. Вони озброєні. Їхнім батькам до них байдужісінько. Я віддав цій системі сорок років життя і тепер хочу на волю. Ми з Мілісентою продамо дім, покладемо трохи грошей у банк і поїдемо до Брейдентона, можливо, мій кров’яний тиск там трохи знизиться.

— Ти якийсь напружений сьогодні. Може, тобі слід поїхати додому?

— Я в нормі. — Він помовчав. Ролі не курив, але був схожий на курця, якому конче треба закурити. — Мілісента вже на пенсії. Ніщо мене не зупинить. Ні вона, ні я не станемо молодшими, чи не так? Ти ніколи не знаєш, скільки часу тобі ще лишилося. У цю хвилину ти ще тут, у наступну тебе вже нема.

— О! Твої слова дещо мені нагадали.

— Що саме?

— Про Тес.

Ролі закліпав очима.

— А що там із Тес?

— З’ясувалося, що з нею буде все окей.

— Що-що?

— Вони зробили ще одне обстеження і дійшли висновку, що первісний діагноз був помилковим. Вона не помирає. З нею буде все гаразд.

Ролі здавався приголомшеним.

— Я не второпаю, про що ти говориш?

— Я тобі кажу, що з Тес буде все окей.

— Але ж, — сказав він, — лікарі повідомили їй, що вона вмирає. А тепер вони кажуть, що помилилися?

— Ти мене дивуєш, — сказав я. — Адже це не та новина, яку я назвав би поганою.

Ролі закліпав очима.

— Ні, звичайно ж. Це чудова новина. Це ліпше, аніж спочатку одержати добру новину, а потім погану, я думаю.

— Атож.

Ролі подивився на свого годинника.

— Пробач, мені треба йти.

Мені також час було йти. Мій урок із письмової творчості мав початися через хвилину. Останнім завданням, яке я їм дав, було написати листа комусь такому, з ким вони незнайомі й сказати цій особі — реальній або вигаданій — щось таке, чого вони б не могли сказати нікому іншому. «Буває так, — сказав я їм, — що незнайомцеві набагато легше зізнатися в чомусь дуже особистому. Це так, ніби ти ризикуєш набагато менше, коли відкриєшся комусь, хто тебе не знає».

Коли я запитав, хто зголошується почати першим, на мій превеликий подив, руку підняв Бруно, найбешкетніший розумник у класі.

— Бруно?

— Так, сер, я готовий.

Зголошуватися першим або навіть зробити домашнє завдання було вельми нехарактерно для Бруно. Я насторожився, але водночас був заінтригований.

— Гаразд, Бруно, починай.

— Дорогий «Пентгаузе»…

— Годі, — сказав я. У класі вже реготали. — Це має бути лист до когось такого, кого ти не знаєш.

— А я нікого не знаю в «Пентгаузі», — сказав Бруно. — І я все зробив так, як ви нам сказали. Я написав їм про те, чого не сказав би нікому іншому. Своїй мамі принаймні.

— Твоя мама, либонь, проковтнула жердину, — захихотів хтось.

— Ти був би радий, якби твоя мама була такою, — сказав Бруно. — А не бочкою на двох ногах.

— Ще є охочі? — запитав я.

— Е ні, стривайте, — сказав Бруно. — Дорогий «Пентгаузе», я хотів би розповісти тобі про одного свого близького друга, якого я відтепер називатиму містер Джонсон.

Хлопець на ім’я Раєн мало не впав зі свого стільця від реготу.

Як і завжди, Джейн Скейвуло сиділа в кутку класу, дивлячись у вікно знудженим поглядом і з таким виразом, ніби все, що відбувається в цьому класі, не заслуговує на її увагу. Сьогодні вона, мабуть, мала слушність. Із виразу її обличчя можна було зробити висновок, що їй хотілось би бути де завгодно, тільки не тут, але, якби я міг подивитися на себе в дзеркало, то, певно, побачив би на своєму обличчі такий самий вираз.

Дівчина, яка сиділа перед нею, особа сумирна й догідлива, якщо у школі взагалі такі існують, підняла руку:

— Дорогий президенте Лінкольне, я думаю, ви були одним із найбільших президентів, бо ви боролися за визволення рабів і за те, щоб усі були рівні.

Далі її послання було в такому самому дусі. Учні позіхали, закочували очі, і я подумав, що це просто жахливо, коли ти не можеш щиро написати про Авраама Лінкольна, не будучи при цьому схожим на тупого йолопа. Поки вона читала, я відчував, як думки мої розбігаються, а перед моєю уявою виникають різні епізоди з життя славетного президента.

Я звернувся до ще кількох учнів із пропозицією зачитати свої завдання, а наостанок — до Джейн.

— Я пас, — сказала вона.

Та коли урок закінчився, вона, виходячи з класу, поклала на мій стіл аркуш паперу.

«Дорогий Невідомо-хто!

Це лист від одного Невідомо-кого до іншого Невідомо-кого, і ніякі імена тут непотрібні, бо ніхто насправді не знає нікого. Ім’я нічого не додає людині й нічого від неї не відбирає. Світ складається з людей, які чужі одне одному. Їх мільйони й мільйони. Кожен — незнайомець для будь-кого іншого. Іноді нам здається, що ми знаємо інших людей, зокрема тих, хто нібито нам близький, але якби ми справді їх знали, то чому б так часто дивувалися з того паскудства, яке вони витворяють? Так, наприклад, батьки часто дивуються з того, що влаштовують їм їхні діти. Вони годують їх і піклуються про них від немовляти, відбувають із ними кожен свій день, уявляють їх собі такими собі довбаними ангелятами, а потім одного дня копи приходять до їхній дверей і кажуть: «А вгадай-но, татусю, чого сьогодні накоїв твій коханий нащадок? Твій улюблений синок сьогодні розтрощив улюбленому синочку іншого батька голову бейсбольною битою». Або якщо ти мала дитина і думаєш, що життя твоє до біса щасливе, то, може статися, одного дня той паскудник, якого ти вважав своїм батьком, помахає тобі рукою і скаже: «Прощавай, мій хлопчику, нехай твоє життя буде щасливим». А ти подумаєш, і що ж це за хріновина діється на цьому білому світі? І тому, коли через кілька років твоя матуся почне жити з іншим великим придурком, і він здається тобі цілком нормальним, ти все одно знаєш, що цьому скоро настане кінець. Ось таким воно є життя. Жити — це постійно запитувати себе: а коли ж усьому настане кінець? Бо навіть якщо він не настає довго-довго, ти однаково знаєш, що він настане. Усього тобі найкращого, Невідомо-хто».

Я прочитав це двічі, а потім угорі своєю червоною авторучкою намалював велику літеру «А».^[24]

Я хотів під час обідньої перерви знову заїхати до крамниці Памели й побачитися з Синтією, та коли йшов до свого автомобіля, що стояв на паркувальному майданчику вчительського корпусу, то побачив, що Лорін Велс ставить свою машину на порожнє місце поруч із моїм, кермуючи однією рукою, а другою притискаючи до вуха мобільний телефон.

Мені щастило уникати зустрічей із нею протягом двох останніх днів, і я зовсім не хотів розмовляти з нею тепер, але вона вже опускала шибку свого вікна і підняла підборіддя в моєму напрямку, все ще тримаючи біля вуха свій телефон і подаючи мені сигнал зачекати. Вона зупинила машину, сказала: «Я на секунду» в слухавку телефону, а тоді обернулася до мене.

— Привіт, — сказала вона. — Я не бачилася з вами відтоді, як ви знову поїхали зустрічатися з Полою. Вас знову показуватимуть на шоу?

— Ні, — сказав я.

На її обличчі з’явився вираз розчарування.

— Це погано, — сказала вона. — Адже це могло б вам допомогти, еге ж? То Пола сказала вам «ні»?

— Нічого подібного, — сказав я.

— Послухайте-но, — сказала Лорін. — Ви можете зробити мені одну приємність? Це забере у вас одну секунду. Ви можете сказати: «Привіт!» моїй подрузі?

— Що?

Вона піднесла мобільник до мого обличчя.

— Її звуть Рашель. Ви лише привітайтеся з нею. Ви скажіть їй: «Привіт, Рашель». Вона помре, коли я скажу їй, що ви той самий чоловік, чия дружина була на тому шоу.

Я відчинив дверці свого автомобіля і, перш ніж сісти в нього, сказав:

— Займіться ділом, Лорін.

Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом, а потім закричала достатньо голосно, щоб я почув її слова крізь скло автомобіля:

— Думаєте, ви казна-яка цяця, але ви ніхто!

Коли я приїхав до крамниці Памели, Синтії там не було.

— Вона телефонувала й повідомила, що чекає слюсаря, — сказала мені Памела.

Я подивився на свого годинника. Було близько першої. Я прикинув, що якби слюсар прийшов учасно, то він би пішов о десятій, об одинадцятій щонайпізніше. Я потягся в кишеню по свій мобільник, але Памела запропонувала мені скористатися телефоном, який стояв на прилавку.

— Привіт, Памело, — сказала Синтія, коли відповіла на дзвінок і побачила номер, що висвітився на дисплеї її мобільника. — Пробач мені. Я вже їду.

— Це я, — сказав я.

— Ти?

— Я заїхав сюди, думав ти тут.

— Слюсар запізнився, він пішов лише кілька хвилин тому. Я щойно виїхала.

Памела сказала мені:

— Скажи їй, нехай не хвилюється, все гаразд. Вона може бути вільною цілий день.

— Ти чула? — запитав я.

— Атож. Це добре. Я зараз неспроможна зосередитися ні на чому. Містер Ейбеґнел телефонував. Він хоче бачити нас. Він приїде о пів на п’яту. Ти зможеш на цей час бути вдома?

— Звичайно, зможу. Що він сказав? Йому вдалося щось знайти?

Брови Памели підскочили вгору.

— Він не сказав. Сказав, ми все обговоримо, коли він приїде.

— Ти окей?

— Мені трохи моторошно.

— Мені теж. Мабуть, він скаже нам, що не знайшов нічого.

— Знаю.

— Ми їдемо завтра до Тес?

— Я залишила їй повідомлення. Не запізнюйся, гаразд?

Коли я поклав слухавку, Памела спитала:

— Що там у вас відбувається?

— Синтія найняла… ми найняли приватного детектива, щоб він розслідував зникнення її родини.

— О! — сказала вона. — Це, звичайно, не моя справа, але якби ви запитали мене, то я сказала б, що ви викидаєте гроші на вітер, адже це сталося дуже давно. Ніхто ніколи не довідається про те, що сталося в ту ніч.

— Бувай, Памело, — сказав я. — Дякую, що дозволила скористатися телефоном.

— Хочете кави? — запитала Синтія, коли Дентон Ейбеґнел увійшов у дім.

— З великим задоволенням, — сказав він. — Не відмовлюся.

Він сів на кушетку, й Синтія принесла на таці каву та чашки, а також цукор, вершки і кілька плиток шоколаду. Вона розлила каву у три чашки, піднесла тарілку з шоколадом Ейбеґнелові, й він узяв одну плитку, а тим часом і я, і Синтія волали у глибині своєї свідомості: «Ради Бога, скажіть нам, що ви знаєте — ми не зможемо витерпіти й однієї хвилини!»

Синтія подивилася на тацю і сказала мені:

— Тут лише дві ложечки, Тері. Ти не зміг би принести ще одну?

Я пішов на кухню, висунув шухляду з ложками, ножами та виделками, щоб знайти ложечку, й мою увагу привернула якась річ, що лежала між краєм пластикової коробки для ложок, ножів та виделок і стінкою шухляди, де було безліч усілякого дріб’язку, від олівців та авторучок до маленьких пластикових прищіпок, якими скріплюються ручки торбин для хліба.

Ключ.

Я дістав його звідти. Це був той самий запасний ключ від дверей, який раніше завжди висів на гачку.

Я повернувся у вітальню з ложечкою й сів саме в ту мить, коли Ейбеґнел дістав свого записника. Він розкрив його, перегорнув кілька сторінок і промовив:

— Нумо подивімося, що я тут маю.

Синтія і я терпляче усміхнулися.

— Окей, ось воно, — сказав він. — Місіс Арчер, що ви можете розповісти мені про Вінса Флемінґа?

— Вінса Флемінґа?

— Атож. Того хлопця, з яким ви були в ту ніч. Ви й він сиділи в припаркованому автомобілі… — Він урвав себе на мить. — Пробачте мені, — сказав він, подивившись на Синтію, а потім на мене, а потім знову на Синтію, — чи вам зручно розмовляти про це зі мною у присутності свого чоловіка?

— Цілком, — відповіла вона.

— Ви перебували в тому припаркованому автомобілі біля торговельного центру, якщо не помиляюся. Саме там і знайшов вас батько й привіз додому.

— Так.

— Мені пощастило переглянути поліційні документи, зібрані в цій справі, а режисер того телевізійного шоу дозволила мені переглянути стрічку їхнього телефільму — на жаль, я його не бачив, коли цю програму показували вперше, я не захоплююся кримінальними шоу — але більшість інформації, яку вони показали, вони отримали в поліції. І той хлопець, Вінс Флемінґ, він має трохи сумнівну історію, якщо ви розумієте, до чого я веду.

— Боюся, я з ним більше не зустрічалася після тієї ночі, — сказала Синтія.

— Він перебував у дуже непростих відносинах із законом протягом усього свого життя, — сказав Ейбеґнел. — І батько в нього не був кращим. Ентоні Флемінґ, він очолював у той час вельми потужну кримінальну організацію.

— Щось подібне до мафії? — запитав я.

— Не такого великого масштабу. Але він контролював значну частину нелегального ринку наркотиків між Нью-Гейвеном і Бриджпортом. Проституція, пограбування і все таке.

— Господи! — сказала Синтія. — Я про це не мала ані найменшого уявлення. Тобто я знала, що Вінс у якомусь розумінні поганий хлопець, але про його батька не знала нічого. Його батько досі живий?

— Ні. Його застрелили в 1992 році. Якісь амбітні гангстери убили його під час вельми невдалої для них оборудки.

Синтія похитала головою, неспроможна в усе це повірити.

— Їх спіймала поліція?

— У цьому не було потреби, — сказав Ейбеґнел. — Про них потурбувалися люди Ентоні Флемінґа. Вони повбивали й безпосередніх винуватців, і тих, котрі опинилися в неналежний час у неналежному місці — їхня помста була кривавою. Поліція вважає, що цією операцією керував Вінс Флемінґ, але він ніколи не був засуджений, проти нього навіть не було висунуто звинувачення.

Ейбеґнел простяг руку, щоб узяти ще одну плитку шоколаду.

— Я не повинен був би цього їсти, — сказав він. — Я знаю, моя дружина зготує мені щось смачне на вечерю.

Я втрутився до розмови:

— Але як це стосується Синтії та її родини?

— Ніяк, власне, — сказав детектив. — Але я досліджую, якою людиною став Вінс, і намагаюся зрозуміти, якою людиною він був у ту ніч, коли зникли рідні вашої дружини.

— Гадаєте, він якось був причетний до цього? — спитала Синтія.

— Не знаю. Але він мав причини бути розлюченим. Ваш батько відірвав вас від нього, коли ви мали побачення з ним. Це мало здатися принизливим не тільки для вас, а й для нього. І якщо він якось пов’язаний зі зникненням ваших батьків і зникненням вашого брата, то він… — Його голос полагіднішав. — Якщо він їх повбивав, тоді він міг звернутися до батька, щоб той із його засобами та досвідом допоміг йому замести сліди.

— Але ж, безперечно, поліція повинна була це розслідувати в той час, — сказав я. — Ви не могли бути першим чоловіком, який дійшов цього висновку.

— Ви маєте слушність. Поліція розглянула цей варіант. Але вони так і не знайшли якихось конкретних доказів. Були тільки підозри. А Вінс і його родина забезпечили алібі одне одному. Він сказав, що відразу поїхав додому, коли Клейтон Бідж забрав свою дочку.

— Це пояснює одну річ, — сказала Синтія.

— Яку річ? — запитав я.

Ейбеґнел лише всміхнувся. Він, безперечно, знав, що скаже Синтія, а вона сказала:

— Це пояснює, чому я залишилася жива.

Ейбеґнел кивнув.

— Бо я подобалася йому.

— Але твій брат, — нагадав я. — Він нічого не міг мати проти твого брата. — Я обернувся до Ейбеґнела. — Як ви поясните це?

— Тод міг бути просто свідком. Кимось таким, хто був присутній на місці злочину, кого треба було усунути.

Ми всі мовчали якусь хвилину. Потім Синтія сказала:

— У нього був ніж.

— У кого? — запитав Ейбеґнел. — У Вінса?

— В автомобілі тієї ночі. Він показував його мені. То був такий ніж — не знаю, як ви його називаєте. Один із тих ножів, у якого лезо вискакує на пружині.

— Ніж із кнопкою, — сказав Ейбеґнел.

— Атож, — сказала Синтія. — Я пам’ятаю… Пригадую, як тримала його в руках… — Її голос затремтів, а очі стали округлюватися під повіками. — У мене йде обертом голова.

Я швидко обхопив її рукою.

— Що тобі принести?

— Мені, мені треба лише піти… освіжитися… На одну хвилинку, — сказала вона, намагаючись підвестися на ноги.

Я дивився на неї якусь хвилину, аби переконатися, що вона тримається на ногах, а потім стурбовано спостерігав, як вона підіймається сходами.

Ейбеґнел дивився на неї теж і коли почув, як двері до туалетної кімнати зачинилися, він нахилився ближче до мене й спокійно сказав:

— Як ви це пояснюєте?

— Не знаю, — сказав я. — Думаю, вона геть виснажена.

Ейбеґнел кивнув, протягом однієї-двох хвилин він мовчав. Потім сказав:

— Батько Вінса Флемінга мав дуже добрі прибутки зі свого нелегального бізнесу. Якщо він відчував якусь відповідальність за те, що вчинив його син, то мав повну фінансову спроможність підкидати ті суми грошей тітці вашої дружини, щоб допомогти їй дати освіту своїй небозі.

— Ви бачили листа, — сказав я. — Тес вам його віддала?

— Так, віддала. І конверти теж. Я бачу, ви. ще не казали своїй дружині про це?

— Ще не казав. Хоч я бачу, що й Тес уже готова їй це сказати. У рішенні Синтії найняти вас, я думаю, Тес побачила знак, що вона готова знати всю правду.

Ейбеґнел замислено кивнув.

— Ліпше повідомити її про це саме тепер, позаяк ми намагаємося знайти відповіді на деякі запитання.

— Ми домовилися побачитися з Тес завтра ввечері. Реально ми можемо поїхати до неї навіть сьогодні.

Чесно кажучи, я подумав про денний тариф Ейбеґнела.

— Це добре… — у кишені Ейбеґнела задзвонив телефон. — Звітна доповідь про вечерю, безперечно, — сказав він і дістав мобільник. Але вираз у нього був спантеличений, коли він побачив номер, то запхав телефон назад до кишені й сказав: — Вони можуть залишити письмове повідомлення.

Синтія вже спускалася зі сходів.

— Місіс Арчер, ви себе нормально почуваєте? — запитав Ейбеґнел. Вона кивнула й сіла. Він прочистив горло. — Ви цього певні? Бо я хотів би перейти до наступного питання.

Синтія сказала:

— Так, зі мною все гаразд. Продовжуйте.

— Гадаю, наступна поблема може мати дуже просте пояснення. Можливо, йдеться про помилку в церковних записах абощо. Державна бюрократія, як відомо, також не відзначається непомильністю.

— Ви про що?

— Розумієте, коли ви не змогли знайти для мене фотографію вашого батька, я, як вам і пообіцяв, звернувся в управління автомобільного транспорту. Я думав, вони допоможуть мені в цьому, але, як з’ясувалося, допомогти вони мені не змогли.

— У них немає фотографії мого батька? Він зареєструвався в них ще до того, як вони стали ліпити фотографії у посвідчення про право водити автомобіль? — запитала Синтія.

— Причина в іншому, — сказав Ейбеґнел. — Вони взагалі не мають відомостей про те, що ваш батько коли-небудь одержував у них посвідчення про право водити автомобіль.

— Що ви маєте на увазі?

— Про нього немає ніякого запису, місіс Арчер. Із погляду департаменту транспортних засобів, ваш батько ніколи не існував.

Розділ дев’ятнадцятий

— Але ж це може пояснюватися тим, що ви вже сказали, — промовила Синтія. — Люди часто зникають із комп’ютерних файлів.

Дентон Ейбеґнел приязно кивнув.

— Це правда. Той факт, що Клейтона Біджа не знайдено у файлах департаменту транспортних засобів, сам по собі не дозволяє зробити жодних конкретних висновків. Але потім я перевірив його номер соціального страхування.

— І що? — запитала Синтія.

— Там теж нічого не було знайдено. Дуже важко відшукати запис про вашого батька усюди, місіс Арчер. Ми не маємо його фотографії. Я переглянув ваші коробки з-під черевиків і знайшов не більше, як корінець квитанції з місця його роботи. Чи знали ви назву компанії, на яку він працював і яка посилала його в постійні відрядження?

Синтія замислилася.

— Ні, — сказала вона.

— Про нього немає ніякої інформації і в записах Внутрішньої податкової служби. Бо, наскільки я можу судити, він ніколи не сплачував ніяких податків. Принаймні під ім’ям Клейтона Біджа.

— До чого ви хилите? — запитала Синтія. — Ви хочете сказати, він був шпигуном або кимось таким? Секретним агентом абощо?

Ейбеґнел посміхнувся.

— Не обов’язково. He думаю, щоб він був кимось таким екзотичним.

— Але ж він надто часто був у роз’їздах. — Вона подивилася на мене. — А ти що думаєш? Чи не міг він бути агентом уряду, якого посилали виконувати різні місії?

— Такі фантазії видаються мені надуманими, — сказав я із сумнівом у голосі. — Бо в такий спосіб ми зрештою можемо дійти до припущення, що він був посланцем з іншої планети. Можливо, його послали сюди вивчати нас, а потім, він повернувся до свого рідного світу, прихопивши із собою твою матір і твого брата.

Синтія лише подивилася на мене. Очі в неї досі були якісь затуманені.

— Я, звичайно ж, пожартував, — сказав я тоном вибачення.

Ейбеґнел повернув нас — мене передусім — назад до реальності.

— Це не належить до моїх робочих гіпотез.

— Тоді які ж ваші гіпотези? — запитав я.

Він відпив кави.

— Я міг би тепер запропонувати їх із півдесятка на тому невеличкому матеріалі, який маю на даний момент, — сказав він. — Може, ваш батько жив не під своїм власним ім’ям? Може, він утікав від якогось дивного минулого? Кримінального, можливо? Чи Вінс Флемінґ завдав якоїсь шкоди вашій родині в той вечір? Чи була кримінальна мережа його батька якось пов’язана з минулим вашого батька, яке йому щастило приховувати до того часу?

— Реально ми нічого не знаємо, чи не так? — запитала Синтія.

Ейбеґнел стомлено відкинувся на подушки кушетки.

— Я знаю тільки те, що в наступні кілька днів кількість запитань, на які немає відповіді в цій справі, зросте в геометричній прогресії. І насамперед я маю вас запитати, чи хочете ви, щоб я продовжив своє розслідування? Ви вже витратили кількасот доларів на мої зусилля, а незабаром може дійти до тисяч. Якщо ви скажете, щоб на цьому я зупинився, я так і зроблю. Я облишу цю справу й подам вам звіт, чого досяг на даний момент. Або я можу копати далі. Усе залежить від вашого рішення.

Синтія вже почала відкривати рот, але перш ніж вона озвалася, я сказав:

— Ми хочемо, щоб ви продовжували.

— Гаразд, — сказав він. — Чому б нам не домовитися, що ви надаєте мені ще два дні? Поки що мені їх вистачить. Я думаю, наступні сорок вісім годин дадуть нам змогу визначити, чи зможу я досягти істотного прогресу в цій справі.

— Гаразд, — погодився я.

— Я думаю, мені треба буде глибше дослідити природу того Вінса Флемінґа. Місіс Арчер, як ви гадаєте? Чи міг той чоловік — власне, він був ще зовсім юний у тому 1983 році — завдати шкоди вашій родині?

Вона замислилася на мить.

— Після того як я пережила все те, що довелося мені пережити, не можу не дійти висновку, що все можливо.

— Так, це добре — бути відкритим для всіх можливостей. Дякую вам за каву.

Перед тим як піти, Ейбеґнел повернув Синтії коробку з її пам’ятними речами. Синтія зачинила двері, коли він пішов, потім обернулася до мене й запитала:

— Ким був мій батько? Ким, у біса, був мій батько?

А я подумав про твір Джейн Скейвуло. Про те, що ми чужі одне одному, про те, як часто буває, що ми зовсім мало знаємо про тих людей, які живуть поруч із нами.

Упродовж двадцяти п’яти років Синтія терпіла біль і тривогу, пов’язані зі зникненням її родини, не маючи ані найменшого уявлення про те, що могло з нею трапитись. І хоч ми досі не мали відповіді на це запитання, проте уламки інформації стали випливати на поверхню, немов дошки від корабля, який затонув багато років тому. Це були відомості про те, що батько Синтії міг жити під вигаданим ім’ям, що минуле Вінса Флемінґа, певно, було набагато чорнішим, аніж вона спочатку думала. Дивний телефонний дзвінок, таємнича поява речі, що її Синтія впізнала як капелюх Клейтона Біджа. Чоловік, який уночі стежив за їхнім домом. Розповідь Тес про те, що протягом певного часу вона одержувала з анонімного джерела конверти з грішми, які надсилалися їй на оплату навчання Синтії.

Я відчував, що настав час, коли Синтія мала довідатися й про це. І подумав, що буде краще, коли вона довідається про це від самої Тес.

Під час вечері ми намагалися не згадувати про ті питання, які поставив перед нами візит Ейбеґнела. Ми обоє мали відчуття, що дозволили Ґрейс довідатися надто багато про все це. Вона постійно мала свій радар напоготові, підбираючи одного дня якийсь шматочок інформації й зіставляючи його з другим, який могла почути пізніше. Ми боялися, що обговорення історії Синтії, меркантильна ясновидиця, розслідування Ейбеґнела, усі ці речі можуть навіяти Ґрейс почуття тривоги, примусити її боятися, що якоїсь ночі всі ми зникнемо, викрадені прибульцем з іншої планети.

Та хоч як ми намагалися уникати цієї теми, Ґрейс нерідко порушувала її сама.

— А де капелюх? — запитала вона, проковтнувши ложку картопляного пюре.

— Що? — перепитала Синтія.

— Капелюх. Капелюх твого батька. Той капелюх, якого він тут залишив. Де він?

— Я поклала його до шафи, — сказала вона.

— Я можу його побачити?

— Ні, — сказала Синтія. — З ним не можна гратися.

— Я не хотіла з ним гратися. Я хотіла лише глянути на нього.

— Я не хочу, щоб ти з ним гралася, ані дивилася на нього, ані доторкалася! — відрубала Синтія, втративши терпець.

Ґрейс замовкла й повернулася до свого картопляного пюре.

Синтія перебувала на межі стурбованості й тривоги. Та й як вона могла зберегти спокій, довідавшись лише годину тому, що чоловік, якого вона протягом усього свого життя знала як Клейтона Біджа, насправді міг бути зовсім не Клейтоном Біджем?

— Гадаю, — сказав я, — нам треба поїхати сьогодні до Тес.

— А й справді, — погодилася Ґрейс, — поїдемо навідати тітку Тес.

Синтія, наче прокинувшись від глибокого сну, сказала:

— Завтра. Я думала, ти сказав, що ми поїдемо до неї завтра.

— Я це казав. Але тепер вважаю, що було б добре побачитися з нею сьогодні. Нам треба поговорити багато про що. Думаю, ти повинна ознайомити її з тим, що сказав містер Ейбеґнел.

— А що він сказав? — запитала Ґрейс.

Я скинув на неї поглядом, який примусив її замовкнути.

— Я вже телефонувала їй, — сказала Синтія. — Залишила повідомлення. Певно, її немає вдома. Поїхала кудись в справах. Вона зателефонує нам, коли одержить послання.

— Зателефонуймо їй ще раз, — сказав я й потягся до телефону.

Я набирав її номер із півдесятка разів, перш ніж почув голос її голосової пошти. Оскільки Синтія вже залишила повідомлення, не було потреби залишати ще одне.

— Я ж тобі казала, — промовила Синтія.

Я подивився на настінний годинник. Було близько сьомої. Хоч би куди Тес поїхала з дому, не так багато шансів, що вона затримається там надовго.

— Чому б нам не поїхати зараз до неї, можливо, вона вже повернеться, коли ми приїдемо, а як ні, то почекаємо її трохи. Ти ж досі маєш ключа, чи не так?

Синтія кивнула.

— А ти не думаєш, що все це може почекати до завтра? — сказала вона.

— Я думаю, вона не тільки захоче послухати про те, що вдалося розкопати містерові Ейбеґнелові, а й сама захоче щось тобі повідомити.

— А що вона може мені повідомити? Що ти маєш на увазі? — запитала Синтія.

Ґрейс також дивилася на мене із запитанням у погляді, але цього разу в неї вистачило глузду нічого не запитувати вголос.

— Я не знаю. Можливо, ця нова інформація пробудить у ній якісь спогади, спонукає її пригадати щось таке, про що вона не думала довгі роки. Розумієш, коли ми скажемо їй, що твій батько був зовсім не тим, за кого він себе видавав, то це може пояснити для неї якісь його давні вчинки, що раніше здавалися їй загадковими, абощо.

— Ти говориш так, ніби вже знаєш, що вона мені скаже.

У роті в мене пересохло. Я підвівся, взяв склянку, набрав у неї води з-під холодного крана, випив, обернувся й прихилився до прилавка.

— Гаразд, — сказав я. — Ґрейс, будь ласка, залиш нас із мамою наодинці.

— Я ще не доїла свою вечерю.

— Візьми тарілку з собою і йди подивися телевізор.

Вона взяла тарілку й покинула кімнату з дуже невдоволеним виразом. Я знав, вона вважає, що їй не дозволяють почути щось дуже цікаве.

Синтії я сказав:

— Перед тим, як одержати останні результати свого медичного обстеження, Тес думала, що вона вмирає.

Синтія вислухала мене дуже тихо.

— Ти це знав.

— Так. Вона сказала мені, що жити їй залишилося обмежений відрізок часу.

— Ти це приховував від мене?

— Будь ласка, дозволь мені все сказати. Психувати будеш потім. — Я відчував, що очі Синтії вп’ялися в мене, наче гострі крижинки. — У той час ти була під надто великим стресом, і Тес сказала про це мені, бо не була певна, що ти зможеш витримати ще й таку новину. І дуже добре, що вона тоді цього тобі не сказала, бо зрештою з’ясувалося, що з нею все окей. Ось що зараз для нас головне.

Синтія не сказала нічого.

— Проте в той час, коли вона вважала, що надії немає, вона визнала за потрібне розповісти мені ще одну річ, відкрити таємницю, про яку ти мала довідатися у слушний час. Вона не була певна, що матиме ще нагоду про це розповісти.

І я розповів їй про все. Про анонімну записку, про банкноти в конверті, про те, що вони могли з’явитися в будь-якому місці й у будь-який час. Про те, як ці гроші допомогли Тес оплатити небозі навчання. Про те, як Тес на вимогу автора записки тримала все це в таємниці протягом багатьох років.

Синтія слухала, лише один раз або двічі перебивши мене запитаннями, дозволивши мені викласти їй усе, що я знав.

Коли я закінчив, вона наче заніміла. Потім сказала таке, що мені не часто доводилося чути від неї.

— Хочу випити.

Я дістав із високої полиці буфета пляшку віскі, налив їй у келишок. Вона випила його одним довгим махом, і я налив їй ще півкелишка. Вона випила й цю порцію.

— Гаразд, — сказала вона. — Їдьмо до Тес.

Нам було б зручніше поїхати до Тес без Ґрейс, але навряд чи ми змогли б знайти доглядальницю без попередньої домовленості. До того ж, знаючи, що хтось стежить за нашим будинком, ми не наважувалися наразі залишити Ґрейс із кимось чужим.

Тож ми сказали, щоб вона взяла з собою речі, якими могла б розважитися, і вона знову схопила свою книжку «Космос» і DVD-диск із фільмом Джоді Фостер «Контакт» — тож у нас були тепер підстави сподіватися, що ми, решта, зможемо поговорити між собою приватно.

Ґрейс не була такою балакучою, як звичайно, коли ми туди їхали. Я думаю, вона відчула напругу, яка панувала в машині, й мудро вирішила принишкнути.

— Можливо, ми поїмо морозива, коли вертатимемося назад, — сказав я, уриваючи мовчанку. — Або з’їмо морозиво Тес. Воно в неї, певно, ще залишилося від її дня народження.

Коли ми звернули з центральної магістралі, яка сполучала Мілфорд і Дербі, і в’їхали у вулицю Тес, Синтія показала рукою:

— Її автомобіль удома.

Тес водила чотириколісний фургончик «Субару». Вона завжди казала, що не хоче залишитися без провізії, коли її десь захопить хуртовина.

Ґрейс першою вискочила з машини й побігла до передніх дверей.

— Не поспішай, дівчино, — сказав я. — Зачекай. Ми не можемо просто вламатися в дім.

Ми підійшли до дверей, і я постукав. Через кілька хвилин я знову постукав, але гучніше.

— Можливо, вона за будинком, — припустила Синтія. — Працює в саду.

Тож ми обійшли дім, Ґрейс, як завжди, бігла попереду, підскакуючи та підстрибуючи. Перш ніж ми встигли завернути за ріг, вона вже повернулася й оголосила:

— Її там немає.

Ми, звичайно ж, мусили подивитися самі, але Ґрейс повідомила правду. Тес не було на її задньому подвір’ї, вона не працювала в саду в сутінках, які швидко перетворювалися на темряву.

Синтія забарабанила у двері чорного ходу, які відчинялися безпосередньо в кухню Тес.

Відповіді не було.

— Це дивно, — сказала Синтія.

Дивним здавалося й те, що вже споночіло, а світла в будинку не було.

Я приєднався до Ситії, яка стояла на задньому ґанку, й притулив око до маленького віконечка у дверях.

Я не міг сказати напевне, але мені здалося, я щось побачив на підлозі кухні, якусь велику пляму на чорно-білих кахлях.

Людину.

— Синтіє, — сказав я. — Відведи Ґрейс назад у машину.

— А що там таке?

— Не дозволяй їй заходити в дім.

— Господи, Тері… — прошепотіла вона. — Що там?

Я схопився за круглу ручку, повільно повернув її й штовхнув, перевіряючи, чи двері замкнені. Вони не були замкнені.

Я увійшов досередини, відчуваючи, що Синтія дивиться через моє плече, і став обмацувати стіну, шукаючи вимикач, знайшов його й увімкнув.

Тітка Тес лежала на кухонній підлозі, обличчям донизу, її голова була відхилена вбік під дивним кутом, одна рука була простягнена вперед, друга стриміла назад.

— О Боже, — сказала Синтія, — у неї був удар абощо!

Я не маю медичної освіти, але мені здалося, що на підлозі було надто багато крові як на удар.

Розділ двадцятий

Можливо, якби тут не було Ґрейс, Синтія цілком би втратила над собою контроль. Та коли вона почула, як наша донька біжить за нами, готується стрибнути на ґанок і забігти до кухні, Синтія обернулася, перекрила їй дорогу й почала відпихати її до переднього двору.

— Що там сталося? — кричала Ґрейс. — Тітко Тес!

Я опустився навколішки біля тітки Синтії, доторкнувся до її спини. Вона була дуже холодна.

— Тес! — прошепотів я.

Під нею натекла така калюжа крові, що я не хотів її перевертати, і до того ж у моїй голові лунали голоси, які наказували мені ні до чого не доторкатися. Тому я трохи змістився на колінах і нахилився ще нижче, щоб подивитися на її обличчя. Її відкриті, нерухомі очі, які дивилися прямо перед собою, примусили мене похолонути.

Кров, наскільки я міг розгледіти (адже очі в мене були напружені), зсілася й застигла, так ніби Тес лежала тут у такій позі дуже довго. І в кімнаті також чувся жахливий сморід, на який я звернув увагу лише тепер.

Я звівся на ноги й потягся до телефону, який висів на стіні поруч із дошкою для оголошень, потім зупинився. Почувши знову голос, який наказував мені ні до чого не доторкатися, я дістав свій мобільник і набрав номер.

— Я чекатиму тут, — сказав я операторові, який чергував на телефоні 911. — Нікуди звідси не піду.

А проте я вийшов із будинку крізь двері чорного ходу й, обминувши дім, підійшов до передніх дверей, де побачив, що Синтія сидить, тримаючи Ґрейс у себе на колінах на передньому сидінні нашого автомобіля з відчиненими дверцятами. Ґрейс обхопила руками матір за шию і, як мені здалося, плакала, Синтія була, либонь, надто приголомшена, щоб плакати.

Синтія подивилася на мене, в її очах було запитання, і я відповів їй, похитавши головою, дуже повільно.

— А що з нею сталося? — запитала вона. — Серцевий напад?

— Серцевий напад? — повторила Ґрейс. — З нею все гаразд? Із тіткою Тес усе гаразд?

— Ні, — відповів я Синтії. — То не був серцевий напад.

Поліція дійшла такого самого висновку.

Десь через годину біля будинку вже було близько десяти автомобілів, включаючи з півдесятка поліційних машин, «швидку допомогу», яка стояла тут протягом короткого часу, і кілька фургонів із телевізійних новин, що їх поліція примусила зупинитися біля головної магістралі.

Два детективи розмовляли окремо зі мною та із Синтією, тоді як ще один полісмен стояв біля Ґрейс, яка ставила йому одне запитання за другим. Ми їй тільки сказали, що Тес захворіла, що з нею сталося щось дуже погане.

Це було надто м’яке твердження.

Вона дістала удар ножем. Хтось скористався одним із її власних кухонних ножів і встромив його в неї. В один із моментів, коли я був на кухні, а Синтія в одному з патрульних поліційних автомобілів відповідала на запитання одного з полісменів, я почув, як жінка з офісу коронера сказала детективові, що хоч вона й не має в цьому цілковитої певності, але дуже ймовірно, що ніж поцілив просто в серце.

Господи!..

Вони поставили мені багато запитань.

— Чому ви сюди приїхали?

— Ми приїхали сюди провідати свою тітку, — сказав я і пояснив: — І трохи відсвяткувати одну важливу для неї подію. Тес щойно одержала добрі вісті від лікаря. У неї все мало бути гаразд, — додав я.

Детектив пирхнув, але в нього вистачило порядності не засміятися.

— Ви маєте бодай якесь уявлення про те, хто б це міг зробити? — запитав він.

— Ні, — відповів я.

І то була правда.

— Це могло бути якесь випадкове вторгнення, — припустив він. — Підлітки, яким були потрібні гроші на купівлю наркотиків абощо.

— Хіба щось указує на те, що сталося саме так? — запитав я.

Детектив відповів не одразу.

— Та ні, власне. — Він поводив кінчиком язика по губах, міркуючи. — Не схоже, щоб вони взяли тут багато, якщо взагалі що-небудь узяли. Вони могли схопити її ключі й забрати її машину, але не зробили цього.

— Вони?

Детектив усміхнувся.

— Так сказати легше, аніж сказати «він або вона». Це могла бути одна особа, а могло бути більше. Ми просто цього точно не знаємо.

— Це могло бути пов’язано з чимось, що трапилося з моєю дружиною, — сказав я після хвилинного вагання.

— Коли сталося?

— Двадцять п’ять років тому.

Я розповів йому так коротко, як тільки міг, про те, що сталося з родиною Синтії. І про ті дивні події, які стали відбуватися останнім часом, а надто після телевізійного шоу.

— О, так, — сказав детектив. — Здається, я це шоу бачив. Це одне з тих, які влаштовує така собі Пола, чи як її там звуть?

— Атож.

І я сказав йому, що кілька днів тому ми найняли приватного детектива для розслідування цієї справи.

— Дентона Ейбеґнела, — назвав його я.

— О, я знаю його. Хороший хлопець. Я знаю, як сконтактуватися з ним.

Він відпустив мене, взявши з мне обіцянку, що я поки що не поїду до Мілфорда, що я побуду тут ще протягом якогось часу на випадок, якщо в нього виникнуть іще якісь несподівані запитання, і я пішов шукати Синтію. Ніхто в неї нічого не запитував, коли я знайшов її там, де вона була й раніше, на передньому сидінні автомобіля з Ґрейс на колінах. Ґрейс здавалася такою вразливою і наляканою.

Коли вона побачила мене, то запитала:

— Тітка Тес померла, тату?

Я подивився на Синтію, чекаючи від неї якогось сигналу. Сказати їй правду, не казати їй правду. Те або те. Але жодного сигналу мені не надійшло, тож я сказав:

— Так, моя люба. Вона померла.

Губи у Ґрейс затремтіли. Синтія сказала мені таким рівним голосом, що було очевидно: вона намагається стримувати свої емоції.

— Ти міг би мені сказати.

— Що?

— Ти міг би мені сказати про те, що ти знав. Про те, що тобі сказала Тес. Ти міг би мені сказати.

— Атож, — сказав я. — Я міг би тобі сказати. Я мав би тобі сказати.

Вона зробила паузу, ретельно добираючи слова:

— І якби ти мені сказав, можливо, цього не трапилося б.

— Синті, я не бачу, як би цього могло не статися, якби я тобі сказав. Такі речі відвернути чи навіть передбачити неможливо…

— Це правда. Ми ніколи нічого не знаємо наперед. Але я знаю одне. Якби ти сказав мені раніше про те, що Тес сказала тобі, про гроші, про конверти, я б сюди приїхала поговорити з нею про це, ми прихилили б голови одна до одної, намагаючись зрозуміти, що це означає, і якби я так зробила, то могла бути тут, і, можливо, ми б щось удвох придумали, й нічого такого не сталося б.

— Синті, я ж не…

— Чого ще ти не сказав мені, Тері? Які ще інші таємниці приховуєш під виглядом, ніби хочеш мене пощадити? Що вона тобі ще сказала, що ти знаєш таке, чого я не зможу витримати?

Ґрейс заплакала й заховала личко на грудях Синтії. Було очевидно, що ми зовсім забули про свій намір оберігати її від усього цього.

— Люба моя, присягаюся Богом, — сказав я. — Коли я від тебе щось і приховував, я робив це, дбаючи насамперед про твої ж таки інтереси.

Вона міцніше обхопила руками Ґрейс.

— Що ще, Тері? Що ще?

— Нічого, — сказав я.

Але була одна річ. Щось таке, що я недавно помітив і про що досі не розповів нікому, бо не знав, чи ця деталь має якусь вагу.

Працівники поліції, які мене допитували, знову привели мене на кухню й попросили описати всі свої рухи, де ястояв, що я робив, до чого доторкався.

Коли я виходив із кімнати, я випадково подивився на невеличку дошку для оголошень, яка висіла на стіні поруч із телефоном. Там була фотографія Ґрейс, яку я зробив під час нашої поїздки до Діснейленду.

Що мені сказала Тес по телефону, після того як Дентон Ейбеґнел навідав її?

Я сказав їй приблизно таке: «Коли ти пригадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому».

І Тес мені відповіла: «Саме це він і просив мене зробити. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї тепер, вона приколота до моєї дошки тут, біля телефону, поряд із фотографією, на якій Ґрейс стоїть поруч із Ґуфі».

Тепер візитівки на дошці не було.

Розділ двадцять перший

— Що ти говориш? — сказала вона.

Для неї це стало цілковитою несподіванкою.

— Так, це правда, — сказав він.

— Гаразд, гаразд, гаразд, — промовила вона. — І подумати лишень, ми щойно говорили про неї.

— Авжеж, говорили.

— Це просто диво дивне, — промовила вона тоном глибокої втіхи. — Що ти там був і все таке.

— Авжеж.

— Вона це заслужила, ти знаєш, — сказала вона.

— Я знав, ти не будеш засмучена, коли я тобі скажу. Але це означає, що нам треба кілька днів не висовуватися.

— Ти так думаєш?

Вона знала, що сама переконувала його в перевагах вміння дочекатися свого часу, але несподівано для самої себе відчула, як її опановує велике нетерпіння.

— Завтра має відбутися похорон, — сказав він, — і думаю, що будуть приготування до нього чи щось таке, а вона ж навіть не має інших родичів, які могли б потурбуватися про ії похорон чи не так?

— Думаю, що так.

— Отже, моя сестра буде дуже заклопотана, роблячи всі ці приготування, так? То, можливо, нам ліпше зачекати, доки все це закінчиться?

— Ти, певно, маєш рацію. Але в мене до тебе буде одне велике прохання.

— Яке? — запитав він.

— Зовсім невеличке прохання.

— Ну?

— Не називай її своєю сестрою.

Її голос прозвучав дуже твердо.

— Пробач.

— Ти знаєш, як я до цього ставлюся.

— Та знаю. Але ж вона все одно…

— Мені байдуже, — сказала вона.

— Гаразд, мамо, — мовив він, — Я більше так не робитиму.

Розділ двадцять другий

Людей, запрошених на похорон, було небагато.

Крім Патрисії Бідж, матері Синтії, в Тес не було ні братів, ні сестер. Їхні батьки, звісно, давно померли. Тес, хоч і була протягом короткого часу одружена, ніколи не мала власних дітей, і не було сенсу шукати її колишнього чоловіка. Він усе одно не з’явився б, а Тес не захотіла б бачити на своєму похороні того сучого сина.

Тес не підтримувала близьких стосунків із людьми з департаменту доріг, у якому вона працювала, перед тим як вийти на пенсію. Як не раз казала Тес, у неї там не було друзів. Колеги не вельми поділяли її ліберальні погляди. Вона належала до клубу гравців у бридж, але Синтія не знала нікого з членів, тож і там не було кому надсилати запрошення.

Власне, нам і не було потреби повідомляти кожному про похорон. Смерть Тес Берман стала однією з головних новин.

Були інтерв’ю з іншими людьми, які жили на її вулиці, що межувала з лісом, ніхто з них, до речі, не помітив нічого незвичайного по сусідству в ті години, які передували смерті Тес.

— Ця смерть справді викликає подив, — сказав один із жителів вулиці перед телекамерою.

— Нічого схожого в нас досі не було, — підтвердив інший.

— Ми тепер докладемо всіх зусиль, щоб надійно замикати двері та вікна наших будинків на ніч, — додав ще хтось.

Мабуть, якби Тес заколов один із її колишніх чоловіків або покинутий коханець, сусіди не відчули б такої тривоги. Але поліція заявила, що вони не мають уявлення, хто це зробив, нічого їм не відомо і про мотив. І підозрюваних теж немає.

Не було жодних ознак насильницького проникнення в дім. Жодних слідів боротьби, крім того, що стіл на кухні був трохи зсунутий, а один стілець — перекинутий. Було схоже, що вбивця Тес зробив свою справу швидко. Тес чинила опір не більш як протягом однієї секунди чи десь так, рівно стільки, щоб примусити свого нападника зачепити стіл і перекинути стілець. Потім ніж увійшов їй у тіло, і вона вмить померла.

Її тіло, як повідомила поліція, лежало на підлозі протягом двадцяти чотирьох годин.

Я подумав про всі ті справи, які ми робили, коли Тес уже лежала мертва в калюжі власної крові. Ми готувалися лягти в ліжко, спали, прокидалися, чистили зуби, слухали ранкові вісті по радіо, вирушали на роботу, обідали, жили своїм звичним життям протягом цілого дня, тоді як Тес уже не жила.

Думати про це було надто тяжко.

Коли я примусив себе облишити ці думки, мій розум перейшов на не менш тривожні теми. Хто це зробив? Навіщо? Чи стала Тес жертвою якогось випадкового нападника, чи її вбивство мало щось спільне із Синтією та з попередженням, висловленим у листі, надісланому багато років тому.

Куди поділася візитівка Дентона Ейбеґнела? Може, Тес не пришпилила її до дошки, як повідомила мені? Може, вона вирішила, що більше нічого не пригадає, а тому викликати його не буде потреби, а отже, зняла його візитівку з дошки і кинула її у сміттєвий кошик?

Наступного ранку, розтривожений цими та іншими запитаннями, я знайшов візитівку, яку Ейбеґнел залишив нам, і набрав номер його мобільника.

Відповів провайдер і запропонував мені залишити повідомлення, сказавши, що телефон Ейбеґнела вимкнений.

Тоді я зателефонував йому додому. Відповів жіночий голос.

— Містер Ейбеґнел удома?

— Хто телефонує?

— Це місіс Ейбеґнел?

— Хто це, скажіть, будь ласка.

— Це Тері Арчер.

— Містер Арчер! — сказала вона, і в її голосі мені вчулися нотки паніки. — Я саме збиралася зателефонувати вам!

— Місіс Ейбеґнел, мені справді треба негайно поговорити з вашим чоловіком. Можливо, з поліції вже телефонували йому. Я назвав їм ім’я вашого чоловіка учора ввечері й…

— Дентон до вас озивався? Ви знаєте, де він?

— Ні, не знаю.

— Це на нього зовсім не схоже. Іноді йому доводиться працювати всю ніч, ведучи спостереження, але на хвилину він завжди виходить на зв’язок.

Я відчув дивний біль десь на самому дні шлунка. Я сказав:

— Він був у нас учора пополудні. Десь уже надвечір. Доповідав про результати свого розслідування.

— Знаю, — сказала вона. — Я телефонувала йому відразу по тому, як він від вас поїхав. Він сказав, йому телефонував хтось іще й залишив повідомлення, що перетелефонує згодом.

Я пригадав, як у Ейбеґнела задзвонив телефон, коли він сидів у нашій вітальні, як я подумав, що то телефонує йому дружина, маючи на меті повідомити, що вона готує йому на вечерю, як він подивився на номер, здивований, що то не його домашній номер, і як перевів дзвінок на голосову пошту.

— Вони йому перетелефонували?

— Я не знаю. То була моя остання розмова з ним.

— Ви мали розмову з поліцією?

— Так. У мене мало не стався серцевий напад, коли вони прийшли до нас сьогодні вранці. Але йшлося про жінку, яку було вбито в її домі, неподалік від Дербі.

— Це тітка моєї дружини, — сказав я. — Ми поїхали її навідати і знайшли мертвою.

— Господи! — сказала місіс Ейбеґнел. — Дуже співчуваю.

Я став обмірковувати свої подальші слова, перш ніж їх сказати, адже віднедавна я виробив у собі звичку не все казати людям, щоб не тривожити їх даремно. Але, схоже, це була політика, що не виправдала себе. Тому я сказав:

— Місіс Ейбеґнел, я не хочу вас налякати, і, я певен, існує дуже поважна причина, чому ваш чоловік досі не обізвався, але думаю, вам треба зателефонувати до поліції.

— Та певно, — сказала вона спокійним голосом.

— Я думаю, ви повинні сказати їм, що ваш чоловік не озивається, хай навіть відтоді, як він останнє до вас озвався, минуло не так багато часу.

— Ви маєте слушність, — сказала місіс Ейбеґнел. — Я збираюся це зробити.

— І ви можете зателефонувати мені в разі, коли станеться щось несподіване. Дозвольте, я дам вам номер свого домашнього телефону, якщо ви його не маєте, і номер мого мобільного телефону теж.

Вона не попросила мене зачекати, поки знайде олівець. Я здогадався, що, будучи одружена, з детективом, вона завжди тримала біля телефону блокнот і авторучку.

Синтія увійшла до кухні. Вона наготувалася їхати в дім небіжчиці. Тес, нехай благословиться її серце, наперед спланувала свій похорон так, щоб він був легким для тих, кого вона любила. Вона оплатила його невеличкими частинами багато років тому. Вона заповіла розвіяти свій попіл над протокою Лонґ-Айленд.

— Синті… — сказав я.

Вона не відповіла. Від неї віяло морозом. Незалежно від того, чи здавалося мені це обґрунтованим, вона вважала мене, принаймні почасти, відповідальним за смерть Тес. Навіть я сам замислювався над тим, чи події не стали б розвиватися інакше, якби я розповів Синтії все, що я знав, відразу, як про це довідався. Чй була б Тес сама у своєму домі, коли прийшов її вбивця, якби Синтія знала, в який спосіб спромоглася Тес оплатити її навчання. Чи, може, вони б удвох були в якомусь іншому місці, працюючи як одна команда, можливо, допомагаючи Ейбеґнелові в його розслідуванні?

Я не міг цього знати. І незнання цього було чимось таким, із чим мені віднині доведеться жити.

Обоє ми, звичайно, на роботу сьогодні не пішли. Вона взяла собі відпустку в крамниці одягу на невизначений час, а я зателефонував до школи сказати, що мене не буде протягом кількох наступних днів, і їм ліпше замінити мене кимось з учителів, які мають вільні уроки. Хоч би кого вони знайшли мені на заміну, нехай йому щастить із моєю командою, подумав я.

— Відтепер я більше нічого від тебе не приховуватиму, — сказав я Синтії. — А сталася ще одна подія, про яку тобі треба знати.

Вона зупинилася, перш ніж вийти з кухні, але не обернулася, щоб подивитись на мене.

— Я щойно розмовляв із дружиною Дентона Ейбеґнела, — сказав я. — Він зник.

Вона трохи повернулася в один бік, так ніби з неї вилетів подмух повітря.

— Що вона сказала? — ніби через силу запитала Синтія.

Я їй усе розповів.

Вона постояла там ще хвилину, обперлася рукою об стіну, щоб відновити рівновагу, а потім сказала:

— Я повинна йти в похоронний дім, щоб ухвалити там останні рішення.

— Звичайно, — промовив я. — Хочеш, щоб я пішов із тобою?

— Ні, — сказала вона й пішла.

Протягом кількох хвилин я не знав, що з собою робити, у мене не було іншого діла, крім тривоги.

Я прибрав на кухні та навколо будинку, спробував, але без особливого успіху, міцніше закріпити телескоп Ґрейс на його штативі-тринозі.

Коли я повернувся в дім, мій погляд зупинився на двох коробках із-під черевиків на кавовому столику, які Ейбеґнел повернув нам учора. Я взяв обидві, приніс їх на кухню і поставив там на стіл.

Я почав діставати з них речі, одну за одною. Так само, мабуть, робив і Ейбеґнел, подумав я.

Коли Синтія, бувши ще дівчинкою-підлітком, забирала речі зі свого будинку, вона поскладала в ці коробки головним чином усіляку всячину, яку повигрібала з шухляд, зокрема й з тих шухляд, що були в нічних столиках її батьків. Як і більшість маленьких шухляд, вони були наповнені безліччю всілякого дріб’язку, важливого й неважливого, якимись монетами, ключами, про які давно ніхто не знав, що ними можна відкрити, були там також квитанції, купони, вирізки з газет, ґудзики, старі ручки з перами.

Клейтон Бідж не був сентиментальним, але він зберігав такі дивні речі, як вирізки з газет, наприклад знімок баскетбольної команди, до якої входив Тод. Але найбільше його цікавили ті публікації, в яких ішлося про риболовлю. Синтія розповідала мені, що він читав на спортивних шпальтах газет новини про змагання з риболовлі, а в РОЗДІЛі туризму — про глухі озера, де риби було стільки, що вона сама стрибала в човен.

У коробці було з півдесятка таких вирізок, що їх Синтія, певно, витягла з нічного столика Клейтона багато років тому, перед тим як усі меблі з будинку й сам будинок були продані, і я запитав себе, коли вона нарешті зрозуміє, що немає жодного сенсу зберігати їх далі. Я розгорнув кожну пожовклу вирізку, з великою обережністю, щоб не порвати їх і подивитися, про що в них ідеться.

Дещо в одній із них привернуло мою увагу. То була вирізка з газети «Гартфорд Курант». У ній розповідалося про риболовлю на річці Гаусейтонік. Той, хто вирізав цей клаптик із газети, — Клейтон, імовірно, — зробив це дуже старанно, акуратно пройшовшись ножицями у проміжку між першою шпальтою цієї історії й останньою шпальтою тієї, яка була залишена на своєму місці. Ця замітка була поміщена над якимись невидимими рекламними оголошеннями або іншими історіями, що розташувалися такою собі драбинкою в нижньому лівому кутку.

Ось чому мені здалося дивним, що замітка з розділу новин, ніяк не пов’язана з вудінням риби на штучну мушку, залишилася.

Вона була не більш як два дюйми завдовжки:

«Поліція не має жодної зачіпки щодо смерті загиблої внаслідок дорожнього інциденту Коні Ґормлі, 27 років, із Шейрона, чиє тіло було скинуте в канаву біля магістралі США-7 і знайдене там уранці в суботу. Слідчі думають, що Ґормлі, неодружена жінка, яка працювала в «Пончиках Данкінґа» в Торингтоні, йшла понад шосе поблизу Корнволського мосту пізно ввечері у п’ятницю, коли її збила машина, яка мчала на південь.

Поліція припускає, що водій автомобіля скинув тіло з дороги в канаву, мабуть, для того, щоб його знайшли значно пізніше».

Чому, дивувався я, усе навколо розповіді про риболовлю було так акуратно обрізано, а цю коротеньку замітку залишено? Датою, проставленою вгорі газетної сторінки, було 15 жовтня 1982 р.

Я міркував над цим, коли почув стук у двері. Я відклав вирізку вбік, підвівся зі свого стільця й пішов відчиняти.

Кейша Сейлон. Ясновидиця. Та сама жінка, з якою нас звело телебачення і яка так несподівано втратила свою спроможність спричиняти надприродні вібрації, коли режисери відмовилися видати їй чек на велику суму.

— Містер Арчер? — запитала вона.

Вона й тепер була вдягнена, всупереч звичаям своєї професії, у строгий костюм ділової жінки, без хустки, без величезних сережок-обручів.

Я стримано кивнув.

— Я Кейша Сейлон. Ми з вами зустрічалися на телебаченні.

— Пам’ятаю, — сказав я.

— По-перше, дозвольте попросити у вас пробачення за те, що там сталося. Вони пообіцяли заплатити мені за мій клопіт, і це призвело до непорозуміння, і дуже прикро, що воно сталося у присутності вашої дружини, місіс Арчер.

Я не сказав нічого.

— Але хай там як, — сказала вона, — а я справді хотіла поділитися деякими відомостями з вами та з вашою дружиною, що могли б допомогти їй у пошуках її зниклої родини.

Я все ще мовчав.

— Можна мені увійти? — запитала вона.

Я хотів зачинити двері перед самим її обличчям, але потім пригадав, що сказала мені Синтія, перед тим як ми збиралися вперше зустрітися з цією жінкою, що навіть якщо ти виставиш себе несосвітенним йолопом, цього не слід боятись, коли існує шанс, хай навіть один-однісінький шанс із мільйона, почути щось корисне для себе.

Звичайно ж, Кейша Сейлон уже раз пошила нас у дурні, але той факт, що вона знову захотіла побачитися з нами, навіяв мені сумнів, чи не варто було б усе ж таки вислухати, що вона скаже.

Тож, повагавшись якусь мить, я широко відчинив перед нею двері. Я провів її до тієї кушетки у вітальні, де сидів Ейбеґнел не так багато годин тому. Я сів навпроти неї і схрестив ноги.

— Я, звичайно, розумію, що ви можете бути налаштовані скептично, — сказала вона, — але навколо нас завжди існує дуже багато таємничих сил, і тільки окремі люди наділені здатністю їх приборкувати.

— Угу, — мовив я.

— Коли я отримую інформацію, яка може бути важливою для особи, що переживає тривожні часи, то почуваю себе зобов’язаною поділитися цим знанням. Це єдиний спосіб відповідальної поведінки, коли ти наділена таким даром.

— Звичайно.

— Фінансова винагорода для мене — річ другорядна.

— Я вже в цьому переконався.

Хоч я був налаштований цілком доброзичливо, коли дозволив Кейші Сейлон увійти в дім, я тепер почав думати, що припустився помилки.

— Я бачу, ви глузуєте з мене, але я справді наділена даром ясновидіння.

Певно, вона хоче сказати, що її наділено даром розмовляти з небіжчиками. Чи не до цього вона веде?

— І я готова поділитися своїм знанням із вами й вашою дружиною, якщо ви не проти, — сказала вона. — Проте я проситиму від вас певної компенсації. Оскільки телебачення відмовилося взяти на себе певні зобов’язання щодо вас.

— Он як, — сказав я. — І яку ж компенсацію ви маєте на увазі?

Брови Кейші підстрибнули вгору, так ніби вона не думала про якусь конкретну суму, перед тим як постукати в наші двері.

— Знаєте, ви захопили мене зненацька, — сказала вона. — Я думала десь приблизно про тисячу доларів. Я сподівалася, що саме таку суму заплатить мені телебачення, але вони відмовилися.

— Розумію, — сказав я. — Можливо, якби ви дали мені якийсь натяк, про яку інформацію йдеться, то я зміг би вирішити, чи варта вона того, щоб за неї платити тисячу доларів.

Кейша Сейлон кивнула.

— Ваша вимога здається мені розумною, — сказала вона. — Дайте-но мені хвилину. — Вона відхилилася на подушки кушетки, закинула назад голову й заплющила очі. Протягом тридцяти секунд вона не ворушилася, не видавала ні звуку. Здавалося, вона впадає в якийсь транс, готуючись увійти в контакт із потойбічним світом.

А тоді:

— Я бачу будинок.

— Будинок, — повторив я.

Отже, ми дійшли до чогось конкретного.

— Будинок і вулиця, граються діти, багато дерев, і я бачу, як повз цей будинок проходить стара дама і старий чоловік, а з ними йде ще один чоловік, хоч він не старий. Мабуть, він їхній син. Мабуть, це Тод… Я намагаюся добре роздивитися будинок, зосередити на ньому погляд…

— Цей будинок, — запитав я, нахиляючись до неї, — пофарбований у світло-жовтий колір?

Кейша, здавалося, ще міцніше заплющила очі.

— Так, так, у світло-жовтий.

— О Боже, — сказав я. — А віконниці… вони зелені? Темно-зелені?

Вона схилила голову набік, ніби придивляючись.

— Атож, зелені.

— А під вікнами, чи є там ящики? — запитав я. — Ящики для квітів? А квіти в тих ящиках — петунії? Ви можете їх роздивитися? Це дуже важливо.

Вона повільно кивала.

— Так, усе достоту так. У ящиках для квітів ростуть петунії. Ви знаєте цей будинок?

— Ні, — сказав я, стенувши плечима. — Я все це щойно вигадав.

Очі Кейші зблиснули від гніву.

— Ви сучий син і син сучої матері!

— Гадаю, ми з вами все з’ясували, — сказав я.

— Ви винні мені тисячу доларів.

Ти вже хотіла один раз мене одурити. Хотіла й другий…

— Я так не думаю, — сказав я.

— Ви заплатіть мені тисячу доларів, бо інакше… — Вона намагалася щось вигадати… — Я знаю ще дещо. Я мала інше видіння. Про вашу доньку, вашу маленьку дівчинку. Вона у великій небезпеці.

— У великій небезпеці? — запитав я.

— Атож. Вона в машині. Вона радісна й весела. Ви мені заплатіть, і я розповім вам більше, щоб ви могли її врятувати.

Я почув, як зовні гримнули, зачиняючись, дверці автомобіля.

— Я теж маю видіння, своє власне, — сказав я їй. — Я бачу, як моя дружина заходить у ці двері, ось зараз.

І вона увійшла. Синтія оглянула вітальню, не сказавши ні слова.

— Привіт, моя люба, — сказав я досить недбалим тоном. — Ти пам’ятаєш Кейшу Сейлон, найбільшу ясновидицю світу? Вона тут мала великі проблеми з минулим, тож в останній розпачливій спробі вициганити в нас тисячу баксів, вигадала видіння про майбутнє Ґрейс. Намагається використати наші найглибші побоювання у той момент, коли нам особливо тяжко. — Я подивився на Кейшу. — Правильно я кажу?

Кейша Сейлон не відповіла нічого.

Звертаючись до Синтії, я сказав:

— Як там справи в похоронному домі? — Я перевів погляд на Кейшу. — Її тітка щойно померла. Ви не могли б обрати кращий час?

Усе сталося надто швидко.

Синтія схопила ясновидицю за волосся, зірвала її з кушетки й потягла до дверей, тоді як та верещала не своїм голосом.

Обличчя в Синтії було червоне від люті. Кейша була міцною жінкою, але Синтія тягла її по підлозі, наче вона була опудалом, набитим соломою. Вона не звертала уваги на зойки жінки, на потік лайки, який вивергав її рот.

Синтія дотягла її до дверей, відчинила їх своєю вільною рукою і виштовхала шахрайку на ганок. Але Кейша не змогла зберегти рівновагу й покотилася по сходах, головою вперед, на моріжок.

Перед тим як із виляском зачинити двері, Синтія вигукнула:

— Дай нам спокій, ти, лукава, паскудна сучко!

У її очах усе ще був дикий вираз, коли вона подивилася на мене, важко відсапуючись. Я почував себе так, ніби з мене також вибили дух.

Розділ двадцять третій

Після служби директор похоронного дому посадив мене, Синтію та Ґрейс у свій кадилак, і ми поїхали до Мілфордської гавані, де він тримав невеличкий комфортабельний катер. Ролі Карутерс і його дружина Мілісента поїхали за нами, запросивши Памелу сісти в їхній автомобіль, і всі троє приєдналися до нашої родини на катері.

Покинувши захищену гавань, ми вийшли у протоку Лонґ-Айленд, пропливши по ній із милю, щоб проминути прибережні будинки по вулиці Іст-Бродвей. Я завжди думав, що було б колосально оселитися в одному з цих будинків, а надто у своєму дитинстві, та коли в 1985 році на це узбережжя налетів ураган Глорія, я дещо змінив свою думку. Важко буває зберігати в пам’яті всі урагани, коли ти живеш у Флориді, але ті урагани, які налітають на Коннектикут, люди, як правило, не забувають.

На щастя, в день похорону вітер над протокою був несильний, що сприяло тій місії, задля якої ми виїхали на воду. Директор похоронного дому, чоловік, чарівні манери якого здавалися радше природними, ніж силуваними, узяв із собою урну з прахом Тес.

Не було багато розмов на борту катера, хоч Мілісента й зробила спробу. Вона обняла Синтію і сказала:

— Тес не могла б обрати більш чудового дня для виконання свого заповіту.

Можливо, якби Тес померла від хвороби, у цьому й можна було знайти певну втіху, та коли хтось помирає насильницькою смертю, то втіху не вдається знайти ні в чому.

Але Синтія спробувала сприйняти ці слова в тому дусі, в якому вони були сказані. Мілісента й Ролі були її друзями навіть задовго до того часу, як я познайомився з нею. Вони були її неофіційними тіткою й дядьком і перебували в міцній дружбі з нею протягом багатьох років. Якщо подивитися ще далі в минуле, то Мілісента виросла на тій самій вулиці, що й мати Синтії, і хоч Патрисія була на кілька років старша від неї, вони стали подругами. Коли Мілісента познайомилася й одружилася з Ролі, а Патрисія познайомилася й одружилася з Клейтоном, подружжя часто зустрічалися, й тому Мілісента та Ролі мали можливість спостерігати, як росла Синтія, і вони зберегли інтерес до її життя й після того, як її родина зникла. Хоч Ролі значно більше, ніж Мілісента, цікавився життям Синтії.

— День сьогодні чудовий, — сказав Ролі, немов відлунюючи голос своєї дружини. Він підійшов до Синтії, не відриваючи погляду від палуби, можливо, він думав, це допоможе йому зберегти рівновагу, коли катер вийшов у досить неспокійне море. — Але я знаю, що це не може полегшити твоє горе.

Памела підійшла до Синтії, трохи хитаючись і, мабуть, розуміючи, що високі підбори не дуже зручні, коли ти ходиш по палубі катера, й обняла її.

— Хто міг це зробити? — запитала її Синтія. — Тес ніколи нікому не зичила зла. — Вона шморгнула носом. — Остання людина з цього боку моєї родини. Відійшла.

Памела обняла її міцніше.

— Я знаю, моя люба. Вона була такою доброю до тебе, такою доброю до всіх. Певно, то був якийсь божевільний.

Ролі з огидою похитав головою, жестом, який означав: «До чого докотився цей світ!», і наблизився до стерна, дивлячись на кільватерний слід від катера на воді. Я підійшов і став поруч із ним.

— Дякую, що ти сьогодні прийшов, — сказав я. — Це багато важить для Синтії.

Він здавався здивованим.

— Ти жартуєш? Хіба ти не знаєш, що ми ніколи не залишимо наодинці з горем ані її, ані тебе? — Він знову похитав головою. — Як ти думаєш, хто це був? Якийсь психопат?

— Ні, — сказав я. — Не думаю. Принаймні я не думаю, що йдеться про цілковитого незнайомця. Гадаю, Тес хтось убив із якоюсь спеціальною метою.

— Ти справді так думаєш? — запитав він. — А як вважає поліція?

— Вони не мають жодного ключа, наскільки мені відомо, — відповів я. — Коли я розповідав їм про те, що сталося багато років тому, ти побачив, як затуманювалися їхні очі, так ніби це було забагато, щоб вони могли прийняти його в себе.

— А чого ти від них сподівався? — запитав Ролі. — Вони мають повні руки роботи, намагаючись зберегти мир у суспільстві тут і тепер.

Катер уповільнив хід і зупинився. Директор похоронного дому підійшов до них.

— Місіс Арчер, я думаю, ми готові.

Ми збилися в щільний гурт на палубі, й урну передали в руки Синтії. Я допоміг відкрити її, причому обоє ми поводилися так, ніби в руках у нас був динаміт, ми боялися ненароком випустити Тес із рук. Міцно тримаючи урну в обох руках, Синтія підійшла до краю палуби й перекинула урну, тоді як Ґрейс і я, Ролі, Мілісента та Памела стояли й дивилися.

Попіл випав із урни й упав на воду, розсипавшись по ній і розчиняючись у ній. За кілька секунд те, що фізично залишилося від Тес, зникло. Синтія передала порожню урну мені, й на мить здалося, ніби в неї запаморочилася голова. Ролі підійшов підтримати її, але вона жестом руки показала, що з нею все гаразд.

Ґрейс принесла троянду — її власна ідея, — яку вона кинула у воду.

— Прощавай, тітко Тес, — промовила вона. — Дякую за книжку.

Синтія говорила вранці, що хоче сказати кілька слів, та, коли надійшов час, вона не знайшла в собі для цього сил.

І я також не міг знайти слів, які здалися б мені більш значущими або сердечними, аніж прості прощальні слова Ґрейс.

Коли катер повернувся в гавань, я побачив низеньку чорношкіру жінку в джинсах і жовто-коричневій шкірянці, що стояла в кінці причалу, коли ми зійшли на берег. Вона була завширшки майже така сама, як і заввишки, але виявила дивовижну легкість і спритність, вхопившись за борт катера, коли той наблизився, й допомогла причалити його.

— Теренс Арчер? — звернулася вона до мене.

У її голосі відчувався бостонський акцент.

Я сказав, що так.

Вона показала мені значок, що ідентифікував її як Рону Ведмор, поліційного детектива. І не з Бостона, а з Мілфорда. Вона подала руку Синтії, щоб допомогти їй переступити з борту катера на причал, тоді як я взяв Ґрейс на руки й також ступив із нею на обчовгані дошки.

— Мені треба поговорити з вами хвилину, — сказала вона без прохальної інтонації в голосі.

Синтія, біля якої стояла Памела, сказала, що догляне Ґрейс, Ролі залишився позаду з Мілісентою. Ведмор і я повільно рушили вздовж причалу до чорного комфортабельного катера без розпізнавальних знаків.

— Ви про Тес? — запитав я. — Когось заарештували?

— Ні, сер, нікого не заарештували, — сказала вона. — Я певна, що для цього докладаються всі зусилля, але ця справа перебуває в руках іншого детектива. Наскільки мені відомо, певного поступу там уже досягнуто. — Вона говорила швидко й енергійно, слова вилітали з її рота, наче кулі. — Я тут, щоб поставити вам кілька запитань про Дентона Ейбеґнела.

У мене було відчуття, ніби мене шмагнули батогом.

— Так?

— Він зник. Його вже два дні немає, — сказала вона.

— Я розмовляв із його дружиною наступного ранку по тому, як він приходив до нас. Порадив їй зателефонувати в поліцію.

— Ви не зустрічалися з ним після того?

— Ні.

— А що-небудь чули про нього?

— Ні, — сказав я. — Не можу не думати, що його зникнення якось пов’язане з убивством тітки моєї дружини. Він бачився з нею незадовго до її смерті. Залишив їй свою ділову візитівку, й вона сказала мені, що приколола її до своєї дошки оголошень, яка висіла в неї на кухні біля телефону. Та коли її було вбито, я тієї візитівки там не побачив.

Ведмор щось записала до свого нотатника.

— Він працював на вас?

— Так.

— У той час, коли він зник. — Це не було запитання, тож я просто кивнув. — Якої ви думки?

— Про що?

— Про те, що з ним трапилося.

Іскра нетерпіння зблиснула в її очах. Мовляв, про що я можу вас ще запитувати?

Я помовчав і подивився на безхмарне синє небо.

— Мені дуже прикро висловлювати це припущення, — сказав я, — але, гадаю, він мертвий. Я навіть думаю, його вбивця зателефонував йому саме тоді, коли він був у нашому домі, обговорюючи з нами нашу справу.

— О котрій годині це було?

— Близько п’ятої пополудні, десь так.

— Раніше п’ятої, пізніше п’ятої чи рівно о п’ятій?

— Я сказав би, що рівно о п’ятій.

— Бо ми сконтактувалися з провайдером його мобільного телефону й попросили його дати нам інформацію про всі ті дзвінки, які йому надходили та його власні. Йому був дзвінок о п’ятій, зроблений із платного телефону в Мілфорді. Потім був іще один дзвінок, з іншого платного телефону в Мілфорді, який пройшов, а пізніше було кілька дзвінків від його дружини, на які він не відповідав.

Я не мав ані найменшого уявлення про те, які висновки можна з цього зробити.

Синтія та Ґрейс уже вмостилися на задньому сидінні кадилака директора похоронного дому.

Ведмор агресивно нахилилася до мене, і хоч, певно, була на п’ять дюймів нижчою, мені здалося, що вона нависла наді мною.

— Кому потрібно було вбивати вашу тітку й Ейбеґнела? — запитала вона.

— Тому, хто зацікавлений, щоб минуле залишилося в минулому, — відповів я.

Мілісента хотіла запросити нас усіх на обід, але Синтія сказала, що воліє відразу повернутися додому, я й повіз її додому. На Ґрейс, вочевидь, справила велике враження релігійна служба, і весь ранок був для неї наповнений враженнями, — її перший похорон, — але я був радий, що, попри все це, вона не втратила апетиту. Тієї самої миті, коли ми увійшли в будинок, вона сказала, що помирає з голоду, і якщо негайно їй не дадуть чогось попоїсти, вона помре. Потім вигукнула:

— О, пробачте мені!

Синтія усміхнулася нашій дівчинці.

— Як щодо сандвіча з тунцем?

— Із селерою?

— Якщо вона в нас є, — сказала Синтія.

Ґрейс підійшла до холодильника, зазирнула в контейнер для овочів.

— Тут є трохи селери, але чи не надто вона зів’яла?

— Дістань її, — сказала Синтія. — Ми подивимося.

Я повісив піджак від свого костюма на спинку кухонного стільця, послабив краватку. Я не мусив так одягатися для вчителювання в середній школі, й строгий формальний одяг здавався мені тісним і незручним. Я сів, на якусь мить відсунув усе, що сталося до самого сьогоднішнього дня, на задній план і став дивитися на своїх дівчат. Синтія знайшла бляшанку з консервованим тунцем та відкривачку консервів, а Ґрейс тим часом дістала з холодильника селеру й поклала її на прилавок.

Синтія вилила олію з консервної бляшанки в чашку й попросила Ґрейс подати їй «Чарівний батіг».^[25] Ґрейс знову підійшла до холодильника, дістала звідти банку з соусом, зняла з неї кришку й поставила на прилавок. Вона відламала стебло селери й помахала ним у повітрі. Стебло було гнучке, мов гумове.

Вона грайливо вдарила ним матір по руці.

Синтія обернулася й подивилася на неї, сама потяглася, щоб узяти ще одне гнучке стебло й теж ударила Ґрейс. Потім вони стали битися стеблами селери, наче мечами.

— Ось тобі! Ось тобі! — сказала Синтія.

Потім обидві засміялися й кинулися в обійми одна одної.

І я подумав, що часто ставив собі запитання, якою матір’ю була Патрисія, а відповідь на нього завжди була в мене перед очима.

Згодом, коли Ґрейс поїла й пішла нагору перевдягтися в якусь домашню одіж, Синтія сказала мені:

— На тебе сьогодні було приємно дивитися.

— І на тебе теж, — мовив я.

— Пробач мені, — сказала вона.

— За що?

— Пробач мені. Я тебе не звинувачую за Тес. Мені не слід було казати того, що я сказала.

— Усе гаразд. Мені справді слід було сказати про це раніше.

Вона втупила погляд у підлогу.

— Можна поставити тобі одне запитання? — сказав я, і вона кивнула. — Чому твій батько зберігав газетну вирізку про нещасний випадок на дорозі?

— Про що ти говориш? — запитала вона.

— Про те, що твій батько зберігав газетну вирізку про нещасний випадок на дорозі.

Коробки з-під черевиків досі стояли на кухонному столі, вирізка з газети про вудіння риби на штучну мушку, де було також і повідомлення про жінку з Шейрона, чиє тіло було знайдене у придорожній канаві, лежала зверху.

— Дай-но мені глянути, — сказала Синтія, помивши руки й витираючи їх. Я подав їй вирізку, й вона взяла її дуже обережно, наче старий пергамент.

І прочитала її.

— Не можу сказати, щоб я помітила її раніше.

— Ти думаєш, твій батько зберіг вирізку заради статті про вудіння риби на штучну муху?

— Може бути, що він зберіг її заради статті про вудіння риби на штучну муху.

— Я думаю, почасти так, — сказав я. — Але мені цікаво, котру з двох він помітив раніше. Чи він побачив повідомлення про нещасний випадок і захотів його зберегти, але, з огляду на свої інтереси, разом із ним вирізав також і статтю про вудіння риби на штучну муху. Чи, навпаки, він побачив статтю про вудіння риби на штучну мушку, а потім помітив і цю другу й з невідомих причин захотів також вирізати і її. Або… — Я помовчав якусь мить. — Могло бути, що він хотів вирізати повідомлення про дорожній інцидент, але стурбований тим, що така вирізка сама по собі могла б привести до небажаних запитань, коли хтось би (твоя мати, наприклад) знайшов її, умисне вирізав її разом із тією статтею, у такий спосіб ніби замаскувавши її?

Синтія посунула вирізку назад до мене й сказала:

— Про що ти, в біса, говориш?

— Господи, я й сам не знаю, — відповів я.

— Щоразу, коли я переглядаю те, що зберігається в цих коробках, — промовила Синтія, — то сподіваюся знайти в них щось таке, чого не помітила раніше. Це дуже розчаровує, я знаю. Ти хочеш знайти відповідь, а її там нема. І все ж таки, — сказала вона, — маю надію, що знайду її там, рано чи пізно. Знайду якийсь маленький ключик. Як оту одну деталь картинки-загадки, що допомагає правильно розташувати всі інші.

— Я знаю, — сказав я. — Знаю.

— Той нещасливий випадок, та вбита жінка — нагадай-но, як її звали?

— Коні Ґормлі, — назвав я. — Їй було двадцять сім років.

— Я ніколи не чула цього імені. Воно нічого для мене не означає. А що, як оце воно і є? А що, як це та сама деталь?

— Ти справді думаєш, це вона і є? — запитав я.

Вона повільно похитала головою.

— Ні, не думаю.

Я теж так не думав.

Але це не перешкодило мені піти з вирізкою нагору, сісти перед комп’ютером і пошукати якоїсь інформації про той нещасний випадок на дорозі 26-річної давності, який забрав життя в Коні Ґормлі.

Я не знайшов нічого.

Тоді я почав шукати Ґормлі в цій частині Коннектикуту, переглядаючи подані в мережі списки телефонів, став записувати імена й номери телефонів у свій нотатник і вже хотів почати набирати ці номери, коли Синтія заглянула до кімнати.

— Що ти робиш? — запитала вона.

Я сказав їй.

Не знаю, чого від неї сподівався — протестів чи підбадьорення, мовляв, варто вхопитися за цю ниточку, хоч би якою вона була тонкою. Але вона натомість сказала:

— Піду трохи полежу.

Коли хтось відповідав на мій дзвінок, я відрекомендовувався як Теренс Арчер із Мілфорда, казав, що я, мабуть, помилився номером, але намагаюся знайти кого-небудь, хто міг би дати мені якісь відомості про смерть Коні Ґормлі.

— Пробачте, я ніколи про неї не чула, — сказала мені особа на першому номері.

— Хто? — запитала жінка старшого віку на другому номері. — Я ніколи не знала ніякої Коні Ґормлі, але я маю племінницю Констанс Ґормлі, й вона агент із продажу нерухомого майна в Стретфорді. Вона дивовижна, і якщо ви хочете купити будинок, вона знайде вам дуже добрий. Я маю тут її телефон, якщо ви зачекаєте трохи.

Я не хотів бути нечемним, але після того, як я чекав п’ять хвилин, я поклав слухавку.

Третя особа, якій я зателефонував, сказала:

— О Боже, Коні? Та це ж було так давно…

З’ясувалося, що я дотелефонувався до Говарда Ґормлі, її 65-річного брата.

— Кому це заманулося розпитувати про її смерть, після того як минуло стільки років? — запитав він хрипким і стомленим голосом.

— Чесно кажучи, містере Ґормлі, я не знаю, що вам сказати, — промовив я. — З рідними моєї дружини сталося лихо через кілька місяців після нещасного випадку з вашою сестрою, лихо, яке ми досі намагаємося розслідувати, а повідомлення про смерть Коні я знайшов серед речей, що збереглися від її батька.

— Це вам здалося дивним, чи не так? — припустив Говард Ґормлі.

— Атож, дивним. Якщо ви не відмовитеся відповісти мені на кілька запитань, це може прояснити справу, принаймні дозволить мені виключити існування будь-якого зв’язку між трагедіями вашої родини й нашої.

— Я думаю, що так.

— По-перше, чи знайшли вони, хто збив вашу сестру? У мене такої інформації немає. Проти когось висунули звинувачення, в кінцевому підсумку?

— Ні, копи не змогли з’ясувати анічогісінько, ніколи нікого не посадили до в’язниці за це. Гадаю, через якийсь час вони просто покинули цю справу.

— Я вам співчуваю.

— Ця подія фактично вбила наших батьків. Горе їх зламало. Мати померла десь через два роки, а ще через рік відійшов і батько. Обоє нібито померли від раку, але якщо ви запитаєте мене, то це горе звело їх у могилу.

— Чи поліція мала бодай якісь припущення? Чи вони з’ясували, хто був за кермом машини?

— А коли було опубліковане повідомлення, яке ви знайшли?

Воно лежало в мене поряд із комп’ютером, тож я його зачитав.

— Це досить раннє повідомлення, — сказав він. — Це було перед тим, як вони дійшли висновку, що весь той випадок був, можна сказати, інсценований.

— Інсценований?

— Річ у тім, що спершу вони думали, водій просто наїхав на дівчину й утік, довго не думаючи. Можливо, він був п’яний або просто не вмів водити машину. Та коли вони зробили розтин тіла, то виявили щось дуже незвичайне.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «незвичайне»?

— Я не експерт, розумієте? Я працював усе своє життя покрівельником. Але вони нам сказали, що всі ушкодження від зіткнення з автомобілем були завдані вже після того, як вона була мертва.

— Стривайте секунду, — перебив його я. — То ваша сестра була вже мертва, коли на неї наїхав автомобіль?

— Саме це я вам щойно сказав. І…

— Так, містере Ґормлі?

— Знаєте, мені важко про це говорити, навіть через стільки часу. Мені не хотілося б сказати щось таке, що виставить у непривабливому світлі Коні, навіть після всіх цих років, якщо ви мене розумієте.

— Я розумію.

— Але вони сказали, вона з кимось була незадовго перед тим, як її вкинули в ту канаву.

— Ви хочете сказати…

— Вони не сказали, що вона була зґвалтована, хоч це й могло бути, я думаю. Але моя сестра нерідко переходила з рук у руки, якщо ви мене розумієте, і кажуть, вона з кимось зустрічалася, того вечора, вельми ймовірно. І я завжди думав, а чи це не той самий мерзотник, який укинув її потім у канаву, підлаштувавши все так, ніби її збило автомобілем.

Я не знав, що сказати.

— Ми з Коні були близькі. Я не схвалював того, як вона жила, але, зрештою, й сам не був ангелом, і не мені було вказувати на неї пальцем. Минуло стільки років, а я досі лютий і хотів би, щоб вони знайшли того негідника, який це зробив, але ж це було так давно, й цілком можливо, що той сучий син уже сам давно мертвий.

— Так, — погодився я. — Це дуже навіть можливо.

Коли я закінчив розмову з Говардом Ґормлі, то якийсь час просто сидів за своїм столом, дивлячись у простір, намагаючись збагнути, чи означало це що-небудь.

Потім, цілком неусвідомлено, як я часто роблю, я натиснув на клавішу «пошта» на комп’ютері, щоб подивитися, чи не надійшли нам якісь послання. Як зазвичай, їх надійшов цілий букет, більшість пропонували всілякі оборудки з «Віаґрою» або акціями, або називали місця, де можна придбати дешеві годинники «Ролекс», або це були прохання вдів багатих власників нігерійських золотих копалень допомогти їм перевести свої мільйони на рахунки в північно-американських банках. Наш антиспамовий фільтр перехоплював лише частину цього набридливого віртуального мотлоху.

Але було одне електронне послання з адресою Hotmail, у якій були лише цифри — 05121983 — зі словами «Це не триватиме довго» в рядку теми.

Я клацнув на ньому мишею.

Послання було коротке: «Дорога Синтіє! Щодо нашої попередньої розмови, то твоя родина справді тобі прощає. Але вони не можуть перестати себе запитувати: чому?»

Я прочитав його не менш як п’ять разів, а потім знову повернувся до рядка теми. Це не триватиме довго? Як довго?

Розділ двадцять четвертий

— Як міг хтось дізнатись адресу нашої електронної пошти? — запитав я Синтію.

Вона сиділа перед комп’ютером, дивлячись на екран. Вона навіть потяглася рукою до монітора, так ніби доторкнувшись до послання, вона могла довідатися про нього більше.

— Мій батько, — сказала вона.

— До чого тут твій батько?

— Коли він увійшов сюди, коли покинув тут свій капелюх, — сказала Синтія. — Він міг піднятися сюди нагору й усе роздивитися, сів за комп’ютер і знайшов нашу електронну адресу.

— Синті, — сказав я обережно. — Ми не можемо бути певні, що це твій батько залишив тут капелюх. Ми не знаємо, хто залишив цей капелюх.

Подумки я повернувся до теорії Ролі та моєї власної короткочасної підозри, що Синтія сама могла залишити тут капелюх. І протягом однієї миті, не довше, я подумав, як легко можна вигадати Hotmail-адресу й надіслати електронне послання самому собі.

Облиш ці дурні думки, сказав я собі.

Я відчував, що Синтія вся наїжачилася від мого попереднього зауваження, тому додав:

— Але ти маєш рацію. Хоч би хто до нас сюди заходив, він міг піднятися нагору й усе обстежити, увімкнути комп’ютер і взнати адресу нашої електронної пошти.

— Отже, це одна й та сама особа, — сказала Синтія. — Особа, яка телефонувала мені, та особа, що ти назвав якимсь божевільним, та ж таки особа надіслала мені послання електронною поштою, і вона ж таки проникла в наш дім і залишила капелюх. Капелюх мого батька.

Це припущення здалося мені розумним. Мене непокоїло тільки, ким же вона була, та особа?Чи це та сама особа, яка вбила Тес? Чи це той самий чоловік, якого я побачив того вечора в телескопі Ґрейс і який спостерігав за нашим будинком?

— І він досі говорить про прощення, — сказала Синтія. — Що вони прощають мені. Навіщо він це каже? І як розуміти те, що це не триватиме довго?

Я похитав головою.

— І що означає ця адреса? — спитав я, показуючи на прямокутник електронної пошти на екрані. — Якийсь набір випадкових цифр.

— Це не набір випадкових цифр, — сказала Синтія. — Це дата. 12 травня 1983 року. Дата тієї ночі, коли зникла моя родина.

— Ми в небезпеці, — сказала Синтія пізніше, цієї ночі.

Вона сиділа в ліжку, підтягши ковдру до самого підборіддя. Я саме визирав у вікно спальні, окидаючи останнім поглядом вулицю, перед тим як залізти під ковдру. Цю звичку я розвинув у собі протягом останнього тижня.

— Ми в небезпеці, — повторила вона. — І я знаю, ти відчуваєш те саме, хоч і не хочеш говорити. Боїшся мене засмутити, поставити мене на край провалля абощо.

— Я не боюся, що ти впадеш у провалля, — сказав я.

— Але ти не можеш стверджувати, що ми в безпеці, — промовила Синтія. — Ти в небезпеці, я в небезпеці, Ґрейс у небезпеці.

Я знав це дуже добре. Вона могла мені й не нагадувати. Я думав про це постійно.

— Мою тітку вбито, — сказала Синтія. — Чоловік, якого я найняла, — якого ми найняли, — розслідувати, що сталося з моєю родиною, кудись зник. Ти і Ґрейс бачили чоловіка, який спостерігав за нашим будинком кілька ночей тому. Хтось був у нашому домі, Тері. Якщо не мій батько, то хтось інший. Хтось інший, хто залишив капелюха, сидів за нашим комп’ютером.

— То був не твій батько, — сказав я.

— Ти так кажеш тому, що справді знаєш, хто тут був, чи тому що думаєш, мій батько мертвий?

Мені не було чого їй сказати.

— Чому ти думаєш, у Департаменті транспортних засобів немає посвідчення мого батька? Чому немає жодних записів про нього у службі соціального страхування?

— Я не знаю, — стомлено сказав я.

— Ти думаєш, містер Ейбеґнел щось довідався про Вінса? Про Вінса Флемінґа? Хіба він не сказав нам, що хоче довідатися про нього більше? Можливо, саме це він і робив, коли зник? Можливо, з містером Ейбеґнелом усе гаразд, але він стежить за Вінсом і тому не зміг зателефонувати своїй дружині?

— Послухай-но, — сказав я. — Це був довгий і важкий день. Спробуймо бодай трохи поспати.

— Будь ласка, скажи, що ти більше нічого не приховуєш від мене, — промовила Синтія. — Як ти приховував від мене хворобу Тес. Як ти приховував, що вона одержувала гроші в конвертах.

— Я нічого зараз не приховую від тебе, — сказав я. — Хіба я щойно не показав тобі те електронне послання? А міг би просто стерти його й навіть не сказати тобі про нього. Але я згоден із тобою, нам треба бути дуже пильними. Ми поставили на двері нові замки. Ніхто тепер не проникне в наш дім. І я більше не стану умовляти тебе, щоб ти не проводжала Ґрейс до школи.

— Що відбувається, як ти думаєш? — запитала Синтія.

Було щось агресивне в тому, як вона поставила це запитання, щось майже звинувачувальне, так ніби вона досі підозрювала, що я щось приховую від неї.

— О Господи! — утратив я терпець. — Я не знаю. Це не моя довбана родина зникла з лиця цієї довбаної землі.

Мої слова відібрали в Синтії мову. Мені самому наче заціпило.

— Пробач мені, — перепросив я. — Пробач мені. Я не хотів цього сказати. Ці події надто тяжко відбилися на всіх нас.

— Мої проблеми тяжко відбилися на тобі, — уточнила Синтія.

— Не в тому справа, — сказав я. — Ти пам’ятаєш, я пропонував тобі, щоб ми кудись поїхали бодай на короткий час? Усі троє. Ми забрали б Ґрейс зі школи. Я можу випросити кілька днів у Ролі, він прикриє мене, знайде заміну, Памела також відпустить тебе на кілька днів…

Вона скинула ковдру зі своїх ніг і підвелася.

— Я піду спати з Ґрейс, — сказала вона. — Я хочу бути певна, що з нею все окей. Треба щось робити…

Я не сказав нічого, коли вона взяла свої подушки під пахву й покинула кімнату.

У мене розболілася голова, і я пішов до туалетної кімнати, щоб узяти з аптечки кілька пігулок тайленолу, але тут я почув, як хтось біжить у коридорі.

Синтія ще не добігла до дверей спальні, як почала волати:

— Тері! Тері!

— Що таке? — запитав я.

— Її немає! Ґрейс немає в її кімнаті. Вона зникла!

Я побіг за нею коридором до кімнати Ґрейс, натискаючи на кнопки всіх вимикачів світла. Я випередив Синтію і забіг до кімнати Ґрейс перший.

— Я скрізь дивилася! — сказала Синтія. — Її тут нема!

— Ґрейс! — гукнув я, відчинивши дверцята її стінної шафи, зазираючи під ліжко.

Одяг, який вона носила вдень, був зібганий жужмом і лежав на стільці, що стояв перед її столом. Я знову вийшов у коридор і зайшов до туалетної кімнати, смикнув завісу, що затуляла ванну, але ванна була порожня. Синтія оглянула кімнату, в якій стояв комп’ютер. Ми знову зустрілися в коридорі.

Ґрейс ніде не було.

— Ґрейс! — закричала Синтія.

Ми побігли сходами вниз, повсюди вмикаючи світло. Цього не може статися, твердив я собі. Цього просто не може статися.

Синтія відчинила двері до підвалу, викрикнула ім’я нашої доньки в темряву. Ніякої відповіді.

Коли я увійшов до кухні, то побачив, що двері’ чорного ходу з їхнім новим, щойно поставленим надійним замком, трохи прочинені.

Я відчув, що серце моє зупинилося.

— Телефонуй у поліцію, — сказав я Синтії.

— О Боже! — сказала вона.

Я увімкнув зовнішнє світло над дверима, коли розчинив їх навстіж і, босий, вибіг на подвір’я.

— Ґрейс! — заволав я.

І тут пролунав голос. Роздратований.

— Тату, вимкни те світло!

Я подивився праворуч — і там була Ґрейс, вона стояла на подвір’ї у своїй нічній піжамі, а її телескоп стояв на моріжку, спрямований у нічне небо.

— Чого ви розкричалися? — запитала вона.

Ми обоє могли й, можливо, повинні були відпроситися з роботи надовше, а надто після такої ночі, яку пережили, проте обоє повернулися, кожен на своє місце праці, вже наступного ранку.

— Пробачте мені, — вибачилась Ґрейс, мабуть, усоте, наминаючи свої вівсяні пластівці.

— Більше ніколи, ніколи не відколюй такого номеру, — сказала Синтія.

— Я ж сказала: «Пробачте мені!»

Синтія таки залишилася спати з нею вночі. Вона не хотіла спускати Ґрейс із очей бодай на мить.

— Ти хропеш, мамо, — сказала їй Ґрейс.

То було вперше за останній час, коли мені захотілося засміятись, але я стримався.

Я поїхав на службу перший, як і завжди. Синтія не сказала мені «до побачення» й не провела до дверей. Вона ще не забула про нашу сварку перед фальшивою тривогою за Ґрейс. Саме тоді, коли нам так необхідна була єдність, ми вбили між собою цей невидимий клин. Синтія не перестала підозрювати, що я досі щось від неї приховую. А я був стурбований щодо Синтії в такий спосіб, який не наважувався чітко усвідомити навіть для самого себе.

Синтія думала, я звинувачую її за всі наші сьогоднішні тривоги й нещастя. Але не було жодного сумніву в тому, що саме її історія, саме те, що життя залишило їй у спадок, тепер переслідували нас уночі й удень. І на якомусь рівні я, можливо, і звинувачував її, хоч вона й не була винна в тому, що її родина зникла.

Єдина тривога, яку ми поділяли, це була, звичайно, тривога за те, як усе це відіб’ється на Ґрейс. І той спосіб, до якого вдалася наша донька, щоб забути про атмосферу страху, яка панувала в домі, — такого тривожного, що навіть думки про руйнівний астероїд надавали їй можливість відвернути свою увагу від нього — лише призвів до ще одного вибуху нестерпної тривоги.

Мої учні поводилися напрочуд добре. Мабуть, до них дійшла чутка про те, чому мене не було кілька днів. Смерть у родині. Учні середньої школи, як і більшість природних хижаків, завжди користуються слабкістю здобичі, обертають її собі на вигоду. Судячи з усіх розповідей, саме так вони повелися з жінкою, яка підміняла мене на уроках під час моєї відсутності. Вона заникувалася в дуже легенькій формі, це було не більше, як коротке вагання перед першим словом у кожному реченні, проте учні вмить це помітили й почали її передражнювати. Після першого дня вона, певно, пішла додому уся в сльозах, як розповіли мені інші вчителі під час ланчу без найменшого співчуття в голосі. За спортивною залою, вниз по коридору, були джунглі, й ти повинен був або вижити в них, або виявити свою неспроможність і згинути.

Але мені вони дали передихнути. І не лише той клас, якого я навчав писемної творчості, а й ті два, де викладав англійську мову. Гадаю, вони так поводилися не з пошани до моїх почуттів, які важили для них дуже мало. Вони стримували зовнішні вияви своєї агресивності, бо пильно спостерігали, чи не почну я поводитися інакше, проллю сльозу, втрачу терпець із кимось, гримну дверима абощо.

Але нічого такого я не зробив. Тож я мав усі підстави чекати, що наступного дня вони повернуться до своєї звичної поведінки.

Джейн Скейвуло трохи затрималася, коли учні мого вранішнього класу виходили з приміщення.

— Співчуваю, що ви втратили тітку, — сказала вона.

— Дякую тобі, — сказав я. — Вона була тіткою моєї дружини, але я теж дуже її любив.

— Співчуваю, — повторила вона й пішла наздоганяти інших.

Пополудні я йшов коридором і коли проминав кабінет директора, одна із секретарок вибігла з дверей, побачила мене й зупинилася, наче вкопана.

— Я саме вийшла шукати вас, — сказала вона. — Я хотіла передати повідомлення до вашого кабінету, але вас там не було.

— Це тому, що я тут, — пояснив я.

— Вам телефонують, — повідомила вона. — Думаю, це ваша дружина.

— Окей.

— Ви можете взяти слухавку тут, у кабінеті.

— Окей.

Я пішов за нею, й вона показала телефон на своєму столі. Одна з кнопок миготіла.

— Ви тільки натисніть на неї, — сказала вона.

Я схопив слухавку, натиснув на кнопку.

— Синтіє?

— Тері, я…

— Послухай, я сам хотів зателефонувати тобі. Пробач мені за вчорашню ніч. За те, що я тобі сказав.

Секретарка сіла за свій стіл, удаючи, ніби не слухає.

— Тері, сталося…

— Може, нам треба найняти іншого детектива. Тобто я хочу сказати, не знаю, що сталося з Ейбеґнелом, але…

— Тері, заткнися, — сказала Синтія.

Я заткнувся.

— Сталося несподіване, — сказала Синтія. Її голос звучав дуже низько, відчувалося, що їй перехопило дух. — Я знаю, де вони.

Розділ двадцять п’ятий

— Іноді, коли ти не телефонуєш тоді, коли я чекаю твого дзвінка, — сказала вона, — мені здається, що це я скоро збожеволію.

— Пробач, — сказав він. — Але в мене добрі новини. Я думаю, почалося.

— О, це чудово. Як то мав звичай казати ШерлокХолмс? Гра починається? Чи то був Шекспір?

— Я не пам’ятаю, — сказав він.

— Отже, ти передав повідомлення?

— Так.

— Але тобі доведеться побути там трохи довше й побачити, що станеться далі.

— О, я знаю, — мовив він. — Переконаний, це буде в новинах.

— Мені хотілося б тут їх почути.

— Я привезу газети.

— О, я з радістю їх прочитаю, — сказала вона.

— Про Тес уже нічого не пишуть. Думаю, це означає, що нічого вони не знайшли.

— Я думаю, ми повинні подякувати долі за все те, що діється нам на користь, чи не так?

— І було в новинах також дещо про того зниклого детектива. Про того, якого моя… ти знаєш… найняла.

— Ти думаєш, вони знайдуть його? — запитала вона.

— Важко сказати.

— Зрештою, нам нема чого про це турбуватися, — сказала вона. — Ти наче нервуєшся.

— Та певно.

— Це важка частина, ризикована частина, та коли ти все складеш докупи, воно окупиться. І коли надійде час, ти приїдеш сюди й забереш мене.

— Я знаю. Він не стривожиться, де ти є, чому не приходиш його навідати?

— Навряд, щоб він витрачав свій день на думки про мене, — сказала вона. — Він згасає. Можливо, протягне ще з місяць. Це не так мало.

— Ти думаєш, він коли-небудь любив нас? — запитав він.

— Якщо він колись когось і любив, то лише її, — сказала вона, не намагаючись приховати свою гіркоту. — А чи робила вона коли-небудь щось для нього? Чи доглядала його? Чи прибирала за ним? А хто розв’язав його найбільшу проблему? Він ніколи не був вдячний мені за те, що я для нього зробила. Ми ті, хто постраждав від несправедливості. Через нього ми не мали справжньої родини. Те, що ми тепер робимо, — це відновлення справедливості.

— Я знаю, — сказав він.

— Що для тебе зробити, коли ти повернешся додому?

— Морквяний торт.

— Звичайно. Це найменше, що може зробити мати для свого сина.

Розділ двадцять шостий

Я зателефонував у поліцію й залишив послання для детектива Рони Ведмор, яка дала мені свою візитівку і ставила мені запитання, після того як ми розвіяли попіл Тес над протокою. Я запитав, чи зможе вона приїхати до нас із Синтією додому, й повідомив її, що скоро ми будемо там обоє. Дав їй адресу на той випадок, якби вона її ще не знала, але міг би об заклад побитися, що вона її вже знала. У своєму посланні я написав, що моє запрошення прямо не пов’язане зі зникненням Дентона Ейбеґнела, але, в певному розумінні, може його стосуватися.

Я також написав, що нам треба зустрітися терміново.

Я запитав Синтію, чи хоче вона, щоб я приїхав забрати її на роботі, але вона відповіла, що почуває себе нормально й приїде додому сама. Я покинув школу, нікому не пояснивши, чому це роблю, але вони там, гадаю, вже звикли до моєї ексцентричної поведінки. Ролі щойно вийшов зі свого кабінету, він бачив, як я розмовляю по телефону і як я вибіг із будинку.

Синтія в наших перегонах додому випередила мене на дві хвилини. Вона стояла у дверях із конвертом у руці.

Я зайшов у дім, і вона подала його мені. На ньому було надруковане одне слово: «Синтії». Марки не було. Лист надійшов не поштою.

— Тепер ми обидва доторкнулися до нього, — сказав я, несподівано усвідомлюючи, що ми припускаємося всіх можливих помилок, за які поліція потім добре нам вичитає.

— Мені байдуже, — сказала вона. — Прочитай його.

Я витяг аркуш простого ділового паперу з конверта. Він був акуратно згорнутий утричі, наче звичайний лист. На протилежному боці аркуша була мапа, грубо накреслена олівцем, на ній перетиналися лінії доріг, крапкою був позначений населений пункт під назвою «Отіс», намальований неправильний еліпс, під яким стояв напис «озеро в кар’єрі» і стояв також «X» в одному з куточків. Були там і інші знаки, але я не був певен, що вони означають.

Синтія, не кажучи ні слова, спостерігала, як я ковзаю поглядом по всьому цьому.

Я перевернув аркуш протилежним боком і тієї самої миті, коли побачив друкований текст, помітив ще одну деталь, яка відразу впала мені в око й дуже стурбувала мене. Навіть до того, як я прочитав написане, я вже замислився, яким може бути значення того, що я помітив.

Але поки що я прикусив язика й прочитав послання:

«Синтіє, час тобі дізнатись, де вони. Де вони досі, найімовірніше, ПЕРЕБУВАЮТЬ. Існує покинутий кар’єр десь за дві години їзди на північ від того місця, де ти мешкаєш, на самому кордоні штату Коннектикут. Тепер це місце схоже на озеро, але то не справжнє озеро, бо з нього беруть гальку й каміння. Воно дуже глибоке. Мабуть, надто глибоке, щоб у ньому комусь пощастило знайти тіла дітлахів, які наважувалися там плавати будь-коли протягом цих років. Ви поїдете Восьмою магістраллю на північ, перетнете кордон зі штатом Массачусетс і поїдете далі, доки дістанетеся до Отіса, а потім звертайте на схід. Керуйтеся мапою, що на протилежному боці аркуша. Побачите вузьку дорогу за смугою дерев, що веде до верхньої частини кар’єру. Ви повинні бути обережними, коли дістанетеся туди, бо там дуже круто. Внизу побачите кар’єр. На самому його дні, тобто на дні озера, відшукаєте свою відповідь».

Я знову перевернув аркуш. На мапі були позначені всі орієнтири, про які мовилося в листі.

— Отже, вони там, — прошепотіла Синтія, показуючи на аркуш паперу, який я тримав у руці. — Вони у воді. — Вона глибоко вдихнула повітря. — Отже… вони мертві.

Усе попливло перед моїми очима. Я моргнув кілька разів, віднайшов фокус. Знову перевернув аркуш, перечитав листа, потім подивився на нього не як на щось написане, а під суто технічним кутом зору.

Він був надрукований на стандартній друкарській машинці. Не на принтері комп’ютера.

— Де ти його взяла? — запитав я, з усієї сили намагаючись контролювати свій голос.

— Він був із поштою Памели, — сказала Синтія. — У поштовій скриньці. Хтось його там залишив. Листоноша його не приносив. На ньому немає ні марки, ані чогось такого.

— Ні, — сказав я. — Хтось укинув його туди.

— Хто? — запитала вона.

— Я не знаю.

— Ми повинні туди поїхати, — сказала вона. — Сьогодні ж, тепер, ми повинні з’ясувати, що там є, що там під водою.

— До нас уже їде детектив Ведмор — жінка, яка зустріла нас на причалі. Ми поговоримо з нею про це. Вони мають поліційних водолазів. Але я хочу запитати тебе ще про одне. Це стосується цього листа. Подивися на нього. Подивися на літери…

— Вони повинні вирушити туди негайно, — обірвала Синтія.

Було таке враження, ніби вона вірить, що хтось там на дні затопленого кар’єру досі живий, що в нього залишається ще трохи повітря.

Я почув, як перед нашим будинком зупинився автомобіль, виглянув у вікно й побачив Рону Ведмор, яка йшла під’їзною алеєю, — здавалося, її коротке, міцне тіло спроможне пройти крізь двері, не відчиняючи їх.

Мене охопила паніка.

— Люба моя, — промовив я. — Ти не хочеш сказати мені ще чогось про цей лист? Перш ніж сюди прийде поліція. Ти повинна тут бути цілком чесна зі мною.

— Про що ти говориш? — запитала вона.

— Ти не бачиш у цьому нічого дивного? — сказав я, підносячи листа до її очей. Я конкретно показав на одне слово в листі. — Ось тут, у першому рядку, — сказав я, показуючи на «де».

— Що?

Горизонтальна лінія «е» була стерта, внаслідок чого воно було схоже на «с». Слово «де» здавалося сполученням літер «дс».

— Я не знаю, про що ти говориш, — сказала Синтія. — Що означає бути з тобою чесною? Звісно, я чесна з тобою.

Ведмор уже ступила на першу сходинку ґанку, готуючи кулак, щоб постукати у двері.

— Мені треба піднятися нагору на якусь хвилину, — сказав я. — Відчини їй двері, скажи, що я зараз буду.

Перш ніж Синтія встигла щось сказати, я вже біг нагору сходами. Позад себе я почув, як Ведмор постукала у двері, два сильні удари, потім Синтія відчинила двері, й вони привіталися. На той час я вже був у невеличкій кімнаті, де я виставляю оцінки учням, готуюся до уроків.

Моя стара друкарська машинка «Роял» стояла на столі біля комп’ютера.

Я повинен був вирішити, що робити з нею.

Для мене було очевидно, що лист, який Синтія цієї миті показувала детективу Ведмор, був надрукований на цій машинці. Напівстерту горизонтальну лінію в «е» не впізнати було неможливо.

Я знав, що не друкував того листа.

Я знав, що Ґрейс не могла надрукувати його.

Це залишало тільки дві можливості. Незнайомець, котрий, як ми мали всі підстави підозрювати, побував у нашому домі, скористався моєю машинкою, щоб надрукувати цього лис а, або Синтія надрукувала його сама.

Але ж ми поставили нові замки. Я був цілковито переконаний, що за останні дні жоден непроханий гість не міг побувати в нашому домі.

Здавалося неймовірним, щоб це зробила Синтія. Але що, як… що, як, перебуваючи під, можна сказати, неймовірним стресом, Синтія написала цього листа, спрямовуючи нас до віддаленого місця, де ми нібито могли довідатися про долю її родини?

Що, як Синтія надрукувала його, і що буде, коли з’ясується, що так воно й було?

— Тері! — погукала Синтія. — Детектив Ведмор уже тут!

— Одну хвилину! — відповів я.

Що це означатиме? Що означатиме, коли з’ясується, що Синтія насправді знала всі ці роки, де треба шукати її родину?

Мене пробрав холодний піт.

Можливо, сказав я собі, вона витіснила свою пам’ять? Можливо, вона знала більше, аніж собі усвідомлювала? Авжеж, так могло бути. Вона бачила, що сталося, але забула про це. Хіба так не буває? Хіба мозок іноді не ухвалює таке рішення: те, що ти бачив, надто жахливе, і ти повинен про це забути, бо інакше не зможеш прожити своє життя. Чи не існує синдром, який прикриває подібні речі?

Ну, а якщо тут не йдеться про витіснення пам’яті? Що, як вона завжди знала…

Ні.

Ні, тут має бути якесь зовсім інше пояснення. Хтось інший використав нашу друкарську машинку. Кілька днів тому. Обміркувавши все наперед. Той самий незнайомець, який проник у наш дім і залишив капелюха.

Якщо це справді був незнайомець.

— Тері!

— Я зараз!

— Містере Арчер! — гукнула детектив Ведмор. — Спустіться до нас, будь ласка.

Я діяв під впливом імпульсу. Відчинив шафу у стіні, підняв друкарську машинку — Боже, які ж вони важкі ці старі друкарські машинки! — і поставив її на дно шафи. Потім закидав її всілякими старими речами, кинув на неї старі штани, які я вдягав, коли мені доводилося щось фарбувати, купу старих газет.

Коли я спустився сходами, то побачив, що Ведмор і Синтія сиділи тепер у вітальні. Лист лежав на столику для кави, й Ведмор нахилилася над ним, читаючи його.

— Ви обмацали його, — кинула вона з осудом, звертаючись до мене.

— Так.

— Ви обоє доторкалися до нього. Ваша дружина, як я розумію, не знала, що там усередині, коли розкрила конверт. А що скажете на своє виправдання ви?

— Пробачте мені, — сказав я.

Я ковзнув долонею по губах і лобі, втираючи піт, який, я боявся, викаже мою нервозність.

— Ви можете послати туди водолазів? — запитала Синтія. — Ви можете послати водолазів, щоб вони спустилися на дно затопленого кар’єру, подивилися, що там є.

— Цього листа міг написати божевільний, — сказала Ведмор, підхопивши пасмо волосся, яке впало їй на око, й запихаючи його за вухо. — Міг написати невідомо хто.

— Це правда, — погодився я.

— Але, з іншого боку, — зауважила детектив, — ми нічого не можемо стверджувати напевне.

— Якщо ви не пошлете туди водолазів, — сказала Синтія, — я сама спущуся на дно.

— Синті, — сказав я, — не верзи дурниць. Ти навіть плавати не вмієш.

— А мені байдуже.

— Місіс Арчер, — сказала Ведмор, — заспокойтеся.

Це був наказ. У голосі Ведмор пролунали суворі нотки футбольного тренера, який дає настанови своїй команді на гру.

— Заспокоїтися? — промовила Синтія, не маючи наміру коритися нічиїм наказам. — А ви розумієте, що повідомляє особа, яка написала цього листа? Вони там, на дні. Їхні тіла там, на дні.

— Боюся, — сказала Ведмор, скептично похитавши головою, — що після стількох років там може бути багато чого на дні.

— Можливо, вони в машині, — сказала Синтія. — Автомобілі мого батька та моєї матері так і не були знайдені.

Ведмор затиснула куточок листа між своїми двома блискучими й довгими червоними нігтями й перевернула його на протилежний бік. Вона стала вивчати мапу.

— Нам доведеться залучити до цієї справи поліцію штату Массачусетс, — сказала вона. — Я зателефоную туди.

Вона дістала з кишені куртки свій мобільник, відкрила його й наготувалася набрати номер.

— Ви пошлете туди водолазів? — запитала Синтія.

— Я туди зателефоную. І ми віддамо цього листа в нашу лабораторію, чи не зможуть вони знайти якусь інформацію на ньому, якщо ви не перетворили його на такий, від якого не може бути жодної користі.

— Пробачте мені, — вибачилася Синтія.

— Цікаво, — сказала Ведмор, — що лист надрукований на машинці. Сьогодні рідко хто користується друкарськими машинками.

Я відчув, як моє серце підкотилося мені до горла. А тоді Синтія сказала щось таке, що я не повірив своїм вухам:

— Ми маємо друкарську машинку, — сказала вона.

— Справді? — запитала Ведмор, зупинившись перед тим, як набрати останню цифру.

— Тері досі користується своєю, чи не так, любий? Для всіляких коротких нотаток тощо. Це машинка марки «Роял», чи не так, Тері? — Й, обернувшись до Ведмор, вона сказала: — Він має її від своїх студентських років.

— Покажіть її мені, — сказала Ведмор, поклавши телефон до кишені.

— Я принесу її сюди, вниз, — сказав я.

— Ви лиш покажіть мені, де вона стоїть.

— Вона нагорі, — сказала Синтія. — Ходімо, я покажу вам її.

— Синті, — сказав я, ставши перед сходами й намагаючись їх зупинити. — Там нагорі деякий безлад.

— Ходімо, — сказала Ведмор, обминувши мене й підіймаючись сходами.

— Перші двері ліворуч, — сказала Синтія. До мене вона прошепотіла: — Чому, ти думаєш, вона хоче побачити нашу машинку?

Ведмор зникла за дверима кімнати.

— Я її не бачу, — сказала вона.

Синтія випередила мене на сходах, увійшла до кімнати й сказала:

— Вона завжди стояла там. Тері, хіба вона не стояла завжди там?

Вона показувала пальцем на мій стіл, коли я увійшов до кімнати. Вона й Ведмор обидві дивилися на мене.

— Атож, — сказав я. — Але вона мені заважала, тому я запхав її до стінної шафи.

Я відчинив стінну шафу, опустився навколішки. Ведмор зазирнула до шафи понад моїм плечем.

— Де вона?

Я підняв газети та обляпані фарбою штани й відкрив свою стареньку чорну «Роял». Я підняв її й поставив назад на стіл.

— Коли ти її туди запхав? — запитала Синтія.

— Може, з годину тому.

— А чому вона була завалена речами, якщо ви щойно її туди поставили? — запитала Ведмор. — Як ви це поясните?

Я стенув плечима. Сказати мені було нічого.

— Не доторкайтеся до неї, — застерегла вона і знову дістала з кишені свій мобільний телефон.

Синтія дивилася на мене приголомшеним поглядом.

— Що з тобою? Що, в біса, відбувається?

Я хотів би запитати її про те саме.

Розділ двадцять сьомий

Рона Ведмор зробила кілька дзвінків по своєму мобільнику, більшість із нашої під’їзної алеї, де ми не могли почути, що вона каже.

Це залишило Синтію, мене та Ґрейс (Ведмор дозволила Синтії швиденько з’їздити до школи й забрати її) самих у домі й дало нам змогу коротко обговорити ці останні події. Ґрейс була на кухні, вона запитала, хто ця товста жінка, яка дзвонить по телефону, водночас наминаючи свою післяшкільну перекуску — грінку, намазану арахісовим маслом.

— Вона з поліції, — сказав я. — І навряд чи їй сподобалося б, що ти назвала її товстою.

— Я б не сказала їй це в обличчя, — промовила Ґрейс. — А чого вона тут? Що відбувається тепер?

— Не зараз, — сказала їй Синтія. — Візьми сандвіч і йди до своєї кімнати.

Коли Ґрейс пішла, не перестаючи невдоволено буркотіти, Синтія запитала:

— Навіщо ти заховав друкарську машинку? Цього листа було надруковано на твоїй машинці чи не так?

— Так, — сказав я.

Вона дивилася на мене якусь мить.

— Це ти написав того листа? Тому й заховав машинку?

— Господи, Синтіє, — сказав я. — Я заховав її тому, що думав, чи не ти, бува, написала його.

Її очі розширилися від шоку:

— Я?

— Хіба це здається безглуздішим, аніж те, що я його написав?

— Я не намагалася заховати машинку, ти намагався.

— Я хотів захистити тебе.

— Мене?

— У тому разі, якби ти написала його. Я не хотів, щоб поліція про це знала.

Синтія якусь хвилину мовчала, мовчки пройшовшись по кімнаті кілька разів.

— Я намагаюся щось зрозуміти, Тері. То що ж ти мені сказав? Ти кажеш, що думав, ніби я написала того листа? А якщо я його написала, то завжди знала, де вони є? Моя родина? Я завжди знала, що вони лежать на дні того затопленої кар’єру?

— Не… обов’язково, — мовив я.

— Не обов’язково? Тоді що ж ти думав?

— Чесно кажучи, Синтіє, я не знаю. Я вже не знаю, що й думати. Але в ту мить, коли я вперше побачив цього листа, я вже знав, що він надрукований на моїй машинці. І знав, що я його не друкував. Отже, залишалася тільки ти, якщо тільки хтось інший не увійшов сюди й не надрукував його на моїй машинці з метою, щоб, я не знаю, здавалося, ніби його написав хтось із нас.

— Ми вже знаємо, що хтось був у нашому домі, — сказала Синтія. — Капелюх, послання електронною поштою. Але, попри це, ти схильний думати, що листа надрукувала я?

— Я волів би так не думати, — сказав я.

Вона подивилася мені у вічі, і вираз її обличчя став жахливо серйозним.

— Ти думаєш, це я вбила свою родину? — запитала вона.

— Боже збав.

— Це не відповідь.

— Ні, я так не думаю.

— Але така думка промайнула у твоїй голові, чи не так? Ти знову й знову замислювався над тим, чи це можливо.

— Ні, — сказав я. — Не замислювався. Але мені спадало на думку, а надто останнім часом, чи той стрес, який довелося тобі пережити, той тягар, який ти мусила нести протягом стількох років, не призвели до того… — Я мав таке відчуття, ніби наступив на яйце і шкаралупа тріщить під моїми підошвами, — що ти стала мислити або сприймати речі, або навіть щось робити у спосіб… який би я назвав… так би мовити… не зовсім раціональним.

— Он як, — промовила Синтія.

— Розумієш, коли я побачив, що лист надрукований на моїй машинці, то подумав, чи не надумала ти так учинити для того, щоб розбудити цікавість поліції до цієї справи, спонукати їх до дій, до спроби розгадати цю таємницю раз і назавжди?

— І тому спрямувала їх на хибний слід? Чому я обрала саме це місце, саме це конкретне місце?

— Я не знаю.

Хтось постукав із двору у стіну нашої кімнати, й детектив Рона Ведмор увійшла у двері. Я не мав уявлення, як довго вона під ними стояла, підслуховуючи нашу розмову.

— Усе домовлено, — сказала вона. — Ми пошлемо водолазів.

Операцію було призначено на наступний день. Підрозділ поліційних водолазів мав бути на місці на десяту ранку. Синтія відвела Ґрейс до школи й домовилася з однією сусідкою, що та забере її зі школи в кінці дня й відведе до себе додому на випадок, якщо ми не встигнемо на той час повернутися.

Я зателефонував до школи, попросив до телефону Ролі й сказав йому, що сьогодні не буду.

— Господи, що там у вас знову? — запитав він.

Я сказав йому, куди ми їдемо, сказав, що водолази спустяться в затоплений кар’єр.

— Господи, я переживаю за вас усім серцем, — сказав він. — Цьому кінця не видно. Може, я найму когось на твої уроки на весь наступний тиждень? Я знаю кількох учителів-пенсіонерів, які погодяться на короткочасну роботу.

— Але не наймай ту, що затинається. Мої учні з’їдять її живцем. — Я трохи помовчав. — Я тобі, можливо, поставлю дещо несподіване запитання, але дозволь мені його тобі поставити.

— Валяй.

— Ім’я Коні Ґормлі що-небудь означає для тебе?

— Чиє ім’я?

— Її було вбито за кілька місяців до того, як зникли Клейтон, Патрисія й Тод. На півночі штату. Нібито збило машиною, але насправді все було не так.

— Я не знаю, про кого ти говориш, — сказав Ролі. — Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що її ніби збило машиною, але насправді все було не так? І як її смерть може стосуватися зникнення родини Синтії?

У його голосі прозвучало майже роздратування. Мої проблеми й ті таємничі події, що відбувалися навколо них, почали виснажувати його, як виснажували й мене.

— Я не знаю, чи мала вона якийсь стосунок. Лише запитую. Ти знав Клейтона. Він ніколи не згадував про дорожній інцидент або щось таке?

— Ні. Принаймні я такого не пам’ятаю. І абсолютно переконаний, що пригадав би, аби чув від нього щось подібне.

— Окей. Дякую, якщо знайдеш мені заміну. Я перед тобою в боргу.

Після цього Синтія і я вирушили в дорогу. Поїздка туди, на північ, мала тривати понад дві години. Перш ніж поліція забрала в нас анонімного листа, поклавши його в пластиковий пакет для речових доказів, ми скопіювали мапу на інший аркуш паперу, щоб знати, куди нам їхати. Коли ми нарешті виїхали, то вже не хотіли зупинятися, щоб випити кави чи для чогось такого. Ми лише хотіли якнайшвидше туди доїхати.

Ви, можливо, подумаєте, ми не замовкали протягом усієї подорожі, намагаючись угадати, що там можуть знайти водолази, що це може означати, але насправді ми майже не говорили про це. Проте я припускаю, що ми обоє багато думали. Що думала Синтія, я можу тільки здогадуватися. Але мої думки витали над тим місцем. Що вони знайдуть на дні озера в кар’єрі? Якщо там справді лежать якісь людські тіла, то чи належать вони батькам та братові Синтії? І чи будуть знайдені якісь докази того, з чиєї вини вони там опинилися?

І чи ця особа або особи досі вештаються десь поблизу?

Ми звернули на схід, коли проїхали Отіс, що насправді не є містечком, а лише кількома будинками та фабриками й установами, що стоять вздовж звивистої дороги у дві смуги, яка у своєму кінці виходить до міста Лі та до Массачусетської магістралі. Шукали дорогу до кар’єру Фела, що був десь на північ від нас, шукати не довелося довго. Ми побачили два патрульні автомобілі поліції штату Массачусетс, які стояли на тому повороті, де нам треба було звернути.

Я опустив шибку вікна й пояснив офіцерові в поліцейському капелюсі, хто ми такі. Він повернувся до свого автомобіля, переговорив із кимось по рації, потім повернувся до нас і сказав, що детектив Ведмор уже на місці подій і чекає на нас. Він показав нам дорогу, сказав, щоб через милю ми звернули ліворуч на вузький трав’янистий путівець між деревами, піднялися ним нагору, й вона чекає нас там.

Ми їхали досить повільно. Дорога була зовсім погана, лише гравій та глина, а коли ми доїхали до путівця між деревами, вона стала ще вужчою. Я звернув на путівець, відчув, як висока трава дряпає по днищу автомобіля. Ми тепер підіймалися на пагорб, дерева з товстими стовбурами стояли по обидва боки, а десь через чверть милі місцевість вирівнялася, дерева розступилися й перед нами відкрився широкий простір, від якого перехоплювало подих.

Перед нашими очима було щось схоже на широкий каньйон. На відстані, яка дорівнювала довжині чотирьох автомобілів, земля спадала вниз крутим урвищем. Якщо там унизу десь було озеро, то з того місця, де ми сиділи в автомобілі, ми не могли його бачити.

Там були вже два інші автомобілі. Ще одна машина з поліцією штату Массачусетс і седан без розпізнавальних знаків, що його я впізнав як машину Ведмор. Вона прихилилася до крила автомобіля й розмовляла з офіцером з другої машини.

Побачивши нас, вона підійшла.

— Не наближайтеся, — сказала вона мені крізь прочинене вікно. — Там диявольське урвище.

Ми повільно вибралися з машини, так ніби ґрунт під нами міг провалитися, якби ми з неї вистрибнули. Але він здався нам достатньо міцним.

— Сюди, — показала Ведмор. — Хтось із вас має проблеми з висотою?

— Трохи, — зізнався я.

Я більше говорив за Синтію, ніж за себе, але вона сказала, що з нею все гаразд.

Ми підступили на кілька кроків ближче до урвища, й тепер ми побачили воду. То було міні-озеро, площею десь акрів вісім або дев’ять, на самому дні провалля. Багато років тому тут видобували камінь і гравій, унаслідок чого утворилася глибока западина, яку дощі та джерела заповнили водою, після того як видобувна компанія припинила тут роботу, перейшовши до іншого місця. У такий похмурий день важко було визначити, якого кольору тут вода. Сьогодні вона здавалася сірою й мертвою.

— На мапі та в листі указано, що якщо ми зможемо щось знайти, — сказала Ведмор, — то ми знайдемо це там, унизу.

Вона показала рукою вниз із вершини скелі, на якій ми стояли. Я відчув легке запаморочення.

Далеко внизу на поверхні води було видно надувний човен жовтого кольору завдовжки футів п’ятнадцять із невеличким зовнішнім мотором. У човні було троє чоловіків у чорних гідрокостюмах, водолазних масках і з балонами за спиною.

— Їм довелося під’їхати з іншого напрямку, — пояснила Ведмор. Вона показала на далекий кінець кар’єру. — Є ще одна дорога, яка з півночі підходить до самого краю води, тож вони змогли спустити свій човен там. Вони шукають поглядом нас. — І Ведмор помахала чоловікам у човні рукою, то було не дружнє привітання, а сигнал, і вони помахали їй у відповідь. — Зараз вони почнуть свої підводні пошуки.

Синтія кивнула.

— А що вони шукатимуть? — запитала вона.

Ведмор подивилася на неї поглядом, який, здавалося, означав: «Ти що, зовсім дурна?», проте їй вистачило делікатності зрозуміти, що перед нею жінка, якій довелося багато пережити, а тому вона терпляче відповіла:

— Думаю, вони шукатимуть автомобіль. Якщо він там, то його знайдуть.

Озеро було надто маленьке, щоб вітер міг підняти на ньому помітні хвилі, але чоловіки в човні все одно кинули на дно невеличкий якір, щоб їх не віднесло з того місця, де вони стояли. Двоє чоловіків у гідрокостюмах пірнули спинами у воду й через мить зникли під нею, залишивши на поверхні лише невеличкі бульбашки, які свідчили, що вони недавно там були.

Холодний вітер повіяв над вершиною скелі. Я підійшов ближче до Синтії й обняв її однією рукою. На мій подив і полегкість, вона мене не відштовхнула.

— Чи довго вони там можуть бути? — запитав я.

Ведмор стенула плечима:

— Не знаю. Я переконана, що запас повітря в них більший, аніж їм потрібно.

— А як вони знайдуть що-небудь, тоді що?

— Хтозна. Можливо, нам знадобиться більше обладнання.

У Ведмор була рація, яка зв’язувала її з тим чоловіком, який залишився в човні.

— Як там справи? — запитала вона.

Чоловік у човні заговорив у невеличкий чорний ящик.

— Поки що ніяк, — заскрипів його голосу рації Ведмор. — Глибина тут від тридцяти до сорока футів. У деяких місцях, трохи далі, навіть глибше.

— Окей.

Ми стояли й дивилися. Минуло десять, а може, й п’ятнадцять хвилин. Вони здалися нам годинами.

А тоді на поверхні води з’явилися дві голови. Водолази підпливли до човна, схопилися руками за його надувні борти, зняли маски й витягли з рота пристрої, які дозволяли їм дихати під водою. Вони щось сказали чоловікові в човні.

— Що вони кажуть? — запитала Синтія.

— Стривайте, — відповіла Ведмор, але тут ми побачили, як чоловік у човні взяв у руку свою рацію, а Ведмор схопила свою.

— Вони дещо знайшли, — проскрипіла рація.

— Що? — запитала Ведмор.

— Автомобіль. Напівпохований у намулі та всякій гидоті.

— Щось усередині є?

— Вони не певні. Нам треба підняти його на поверхню.

— Автомобіль якої моделі? — запитала Синтія. — Який він має вигляд?

Ведмор передала по рації це запитання, й ми побачили, як унизу, на озері, чоловік у човні звернувся до водолазів із кількома запитаннями.

— Начебто жовтий, — сказав чоловік у човні. — Невеликий компактний автомобіль. Номерів, одначе, не видно. Бампери сховані під намулом.

Синтія сказала:

— Це автомобіль моєї матері. Він був жовтий. «Форд-Ескорт». Невеличкий автомобіль. — Вона обернулася до мене, схопилася за мене. — Це вони, — промовила вона. — Це вони.

Ведмор сказала:

— Ми поки що цього не знаємо. Ми навіть не знаємо, чи є хтось усередині автомобіля. — У рацію вона сказала: — Робіть, що маєте зробити.

Щоб витягти машину, їм було потрібне інше обладнання. Вони сподівалися, що коли із півночі підженуть великий ваговіз із корбою, поставлять його біля самого озера, то водолази зможуть прикріпити кабель до затонулого автомобіля й механічна корба повільно витягне його з намулу на дні озера, а потім і на берег.

А якщо цей спосіб не спрацює, то їм доведеться зібрати тут щось на зразок баржі, спустити її на воду, поставити над затонулим автомобілем і вертикально підняти його з дна на поверхню.

— За кілька годин тут нічого не буде зроблено, — сказала нам Ведмор. — Нам треба буде зібрати більше людей, вони повинні обміркувати, як тут усе організувати. Чому б вам не поїхати кудись, десь ближче до шосе, можливо, до Лі й не пообідати десь там? Я зателефоную вам, коли тут почнеться якась конкретна робота.

— Ні, — сказала Синтія. — Ми залишимося.

— Люба моя, — промовив я. — Ми нічого зараз не зможемо зробити. Нам треба десь поїсти. Нам обом слід підкріпитися, ми повинні бути готові до того, що тут може статися.

— А як ти думаєш, що тут сталося? — запитала Синтія.

Ведмор сказала:

— Я думаю, хтось під’їхав машиною на великій швидкості туди, де ми тепер стоїмо, і не став зупинятися на краю провалля.

— Їдьмо, — сказав я Синтії. А звертаючись до Ведмор, попросив: — Підтримуйте з нами зв’язок.

Ми поїхали назад до головної магістралі, доїхали до Отіса, потім повернули на північ до Лі, де пообідали й замовили каву. Вранці я майже нічого не їв, тому тут замовив пізній сніданок із яєць та ковбаси. Синтія спромоглася з’їсти лише одну-дві грінки.

— Тож хоч би хто надіслав мені того листа, він знав, про він пише, — сказала Синтія.

— Авжеж, знав, — сказав я, дмухаючи на каву, щоб охолола.

— Але ж ми навіть не знаємо, чи в машині хтось є. Можливо, автомобіль утопили там, щоб надійно заховати його. Але це не означає, що хтось при цьому загинув.

— Зачекаймо й будемо знати, — сказав я.

Нам довелося чекати близько двох годин. Десь коли я пив свою четверту порцію кави, задзвонив мій мобільник.

Це була Ведмор. Вона розповіла мені, як під’їхати до озера з північної сторони.

— Щось там сталося? — запитав я.

— У нас вийшло швидше, ніж ми сподівалися, — сказала вона тоном люб’язної поблажливості. — Автомобіль уже на березі.

Жовтий «Ескорт» був уже на платформі ваговоза, коли ми прибули на місце подій. Синтія вискочила з автомобіля, перш ніж я встиг його зупинити, й побігла до ваговоза з криком:

— Це наш автомобіль! Це автомобіль моєї матері!

Ведмор схопила її за руку, перш ніж вона встигла підбігти ближче.

— Пустіть мене! — крикнула Синтія, пручаючись.

— Вам не можна підходити близько, — сказала їй жінка-детектив.

Автомобіль був обліплений грязюкою та мулом, вода струменіла з нього цівками крізь щілини зачинених дверей, і її вже витекло досить, щоб кабіна вгорі по лінію вікна очистилась від води. Але там нічого не було видно, крім двох напівзатоплених підставок для голів.

— Ми відправляємо автомобіль у лабораторію, — сказала Ведмор.

— Що вони там знайшли? — спитала Синтія. — Усередині щось було?

— А що, ви думаєте, вони могли там знайти? — запитала Ведмор.

Мені не сподобалося те, як вона це запитала. Так ніби вона вважала, що Синтія вже знає відповідь.

— Я не знаю, — сказала Синтія. — Я боюся знати.

— Схоже, там є останки двох людей, — припустила Ведмор. — Але, як ви повинні розуміти, через двадцять п’ять років…

Це можна було собі уявити.

— Двох? — уточнила Синтія. — Не трьох?

— Цього ще напевне не можна сказати, — промовилаВедмор. — Як я вже сказала, перед нами багато роботи. — Вона зробила паузу. — Нам треба буде взяти мазок із вашого рота.

Синтія зреагувала не відразу.

— Що взяти?

— Пробачте мені, якщо я висловилася не досить ясно. Нам буде потрібен зразок вашої ДНК. Для цього беруть мазок із рота. Це не боляче й досить просто.

— А навіщо?

— Якщо нам пощастить, то ми зможемо взяти зразок ДНК із того… що ми знайшли в автомобілі, й порівняти його з вашим зразком. Якщо, наприклад, одне з цих тіл — ваша мати, то вони зможуть зробити зворотний тест материнства. Він може підтвердити, що це ваша мати. Те саме і з іншими членами вашої родини.

Синтія подивилася на мене, в її очах заблищали сльози.

— Двадцять п’ять років я чекала якихось відповідей, і тепер, коли можу отримати, мене охоплює жах.

Я міцно її обняв.

— Скільки це триватиме? — запитав я Ведмор.

— За нормальних обставин — кілька тижнів. Але це справа дуже великого резонансу, а надто якщо взяти до уваги, що на цю тему було показане телевізійне шоу. Перші результати ми знатимемо через кілька днів, можливо, навіть через два. Можете, їхати додому. Я когось пришлю взяти мазок.

Повернутися додому було тепер для нас єдиним логічним рішенням. Коли ми вже рушили до нашого автомобіля, Ведмор гукнула нас:

— І ви можете мені знадобитися ще до того, як стануть відомі результати тестів. Хочу поставити вам кілька запитань.

Було щось зловісне в тому, як вона це сказала.

Розділ двадцять восьмий

Як і пообіцяла, Рона Ведмор прийшла до нас, щоб поставити нам деякі запитання. У цій справі були деталі, які їй не подобалися.

Власне, й нам багато чого в ній не подобалося, але Синтія та я не відчували, що Ведмор була нашим союзником.

Вона підтвердила одну річ, яку я, проте, вже знав. Лист, що спрямував нас до кар’єру, був надрукований на моїй друкарській машинці. Нас із Синтією запросили — так ніби ми мали якийсь інший вибір — прийти до управління і дати свої відбитки пальців. Відбитки пальців Синтії напевне були у файлах поліції. Вона дала їх двадцять п’ять років тому, коли поліція нишпорила в її домі, шукаючи якихось ключів, що пояснили б таємниче зникнення її родини. Але поліція хотіла взяти їх у неї знову, а мене раніше ще ніколи не просили дати свої.

Вони порівняли наші відбитки з відбитками на друкарській машинці. Вони знайшли кілька відбитків Синтії на корпусі машинки. Але на клавішах були тільки мої.

Звісно, робити з цього якісь висновки не випадало. Але цей факт не міг також підтвердити, що хтось проник у наш дім і надрукував листа на моїй машинці. Можливо, він друкував у рукавичках, щоб не залишити своїх відбитків.

— Але навіщо комусь було це робити? — запитала Ведмор, стиснувши пальці в кулаки і вперши їх у свої чималенькі стегна. — Навіщо було комусь приходити у ваш дім і друкувати свого листа на вашій машинці?

Це було цікаве запитання.

— Можливо, — сказала Синтія, дуже повільно, так ніби думала вголос, — незалежно від того, хто це зробив, він знав, що лист неодмінно приведе поліцію до друкарської машинки Тері. Вони хотіли, щоб лист привів вас до нього, аби виникла підозра, що це він його написав.

Як на мене, то Синтія мала цілковиту рацію, з однією невеличкою поправкою.

— Або ти його написала, — уточнив я.

Вона дивилася на мене протягом якоїсь миті, але не обвинувальним поглядом, а замисленим.

— Або я, — погодилася вона.

— І знову ж таки, навіщо це було комусь робити? — запитала Ведмор, досі не переконана.

— Не уявляю собі навіщо, — сказала Синтія. — Це взагалі не має сенсу. Але, ви знаєте, в нашому домі хтось-таки був. Ви повинні мати про це запис. Ми викликали поліцію, вони сюди приходили і напевне подали рапорт.

— Капелюх, — промовила Ведмор, не в змозі усунути скептичні нотки зі свого голосу.

— Авжеж, капелюх. Я покажу вам його, якщо хочете, — запропонувала Синтія. — Ви хочете його побачити?

— Ні, — сказала Ведмор. — Я вже бачила капелюхи раніше.

— Поліція вирішила, що ми ідіоти, — сказала Синтія.

Ведмор пустила ці слова повз вуха. Схоже, для цього їй довелося докласти певних зусиль.

— Місіс Арчер, — сказала вона. — А вам раніше не доводилося бачити кар’єр Фела?

— Ні, ніколи.

— Навіть малою дівчинкою? Навіть у підлітковому віці?

— Ні.

— Можливо, ви там були, але просто не усвідомлювали, де ви є? Можливо, ви були з кимось у машині, й машина зупинялася десь поблизу цього місця?

— Ні, я ніколи там не була. Адже подорож туди забирає не менш як дві години. Навіть якби якийсь хлопець і я захотіли зупинити десь машину, то навряд чи добиратися до такого місця аж дві години.

— А як щодо вас, містере Арчер?

— Щодо мене? Та ніяк. І двадцять п’ять років тому я навіть не знав нікого з родини Біджів. Я родом не з цієї місцевості. Лише в університеті я познайомився з Синтією, і від неї довідався про те, що трапилося з її родиною.

— Послухайте-но, — сказала Ведмор, — хитаючи головою. — Це мене дещо непокоїть. Лист, написаний у вашому домі, на вашій друкарській машинці, — вона подивилася на мене, — приводить нас до того самого місця, де був знайдений автомобіль вашої матері, — вона подивилася на Синтію, — через двадцять п’ять років по тому, як він зник.

— Я вже вам пояснила, — сказала Синтія. — Хтось тут був.

— Знаєте, хоч би хто тут був, він не намагався заховати цю друкарську машинку, а ваш чоловік намагався.

Я сказав:

— Чи слід мені вимагати присутності мого адвоката, коли ви ставите мені ці запитання?

Ведмор облизала язиком внутрішню поверхню своєї щоки.

— Думаю, ви самі повинні себе запитати, чи потрібен вам адвокат.

— Ми тут жертви, — сказала Синтія. — Мою тітку знайшли вбитою, ви знайшли автомобіль моєї матері в озері. А ви говорите з нами — говорите зі мною, — так ніби ми злочинці. Але ми не злочинці. — Вона похитала головою з виразом роздратування. — Це дуже, дуже схоже, що хтось інший усе це спланував, спланував із метою створити враження, ніби я збожеволіла абощо. Той телефонний дзвінок, хтось підкинув капелюх мого батька в дім, цей лист, надрукований на нашій машинці. Невже ви не розумієте? Хтось вочевидь хоче навіяти вам думку, що я починаю втрачати здоровий глузд, що те, що сталося зі мною в минулому, примушує мене робити ці дивні речі, уявляти, ніби те, що відбулося колись давно, відбувається тепер.

Язик Ведмор, кінчик якого випинав одну щоку, тепер почав випинати другу. Нарешті Ведмор сказала:

— Місіс Арчер, а ви коли-небудь думали, що вам треба з кимось поговорити? Про цю атмосферу змовництва, яка ніби завихрюється навколо вас.

— Я ходжу до пси… — Синтія урвала себе.

Ведмор усміхнулася.

— Усе це вельми скидається на бульварний детективний роман, — сказала вона.

— Гадаю, на сьогодні досить, — втрутився я.

— Я певна, ми ще продовжимо цю розмову, — промовила Ведмор.

І ми справді продовжили її дуже скоро, бо невдовзі виникла така необхідність. Відразу по тому, як вони знайшли тіло Дентона Ейбеґнела.

Думаю, я був певен, що коли буде якийсь поступ у пошуках чоловіка, якого ми найняли знайти родину Синтії, то спершу ми почуємо про нього від поліції. Але я слухав радіо в нашій кімнаті для шиття чи то кабінеті, слухав досить-таки неуважно, аж поки з гучномовця до мене долинули слова «приватний детектив». Я простяг руку і збільшив гучність.

«Поліція знайшла автомобіль цього чоловіка на паркувальному майданчику біля Стемфордського торговельного центру, — повідомив диктор новин. — Дирекція звернула увагу на те, що автомобіль стояв там протягом кількох днів, і коли вони повідомили поліцію, то сказали, що його номери збігаються з номерами машини, що належить чоловікові, якого поліція розшукує приблизно стільки часу, скільки той автомобіль стояв там. Коли відкрили багажник, то в ньому знайшли тіло Дентона Ейбеґнела, якому був п’ятдесят один рік. Він помер від удару тупим предметом по голові. Поліція переглядає відеофільми служби безпеки торговельного центру, сподіваючись знайти там щось корисне для свого розслідування. Поліція відмовилася від коментарів щодо мотиву вбивства і щодо того, чи пов’язане воно з діяльністю якоїсь банди».

Пов’язане з діяльністю якоїсь банди… Якби ж то тільки.

Я знайшов Синтію в далекому кінці двору, вона просто стояла там, засунувши руки в кишені своєї вітрівки, дивлячись назад, на дім.

— Мені треба було вийти, — сказала вона, коли я підійшов до неї. — Усе окей?

Я розповів їй про те, що почув по радіо.

Я не знав, якої реакції від неї сподіватися, й не вельми здивувався, коли Синтія майже не зреагувала на мої слова. Вона досить довго мовчала, а тоді сказала:

— Я починаю відчувати себе заціпенілою, Тері. Я більше не знаю, що мені відчувати. Що відбувається навколо нас? Коли цьому настане кінець? Коли ми зможемо повернутися до нормального життя?

— Я тебе розумію, — сказав я, обіймаючи її. — Я тебе розумію.

Насправді Синтія не жила нормальним життям відтоді, як їй виповнилося чотирнадцять років.

Коли Рона Ведмор з’явилася знову, вона відразу перейшла до суті.

— Де ви були того вечора, коли зник Дентон Ейбеґнел? Того вечора, коли він звідси пішов, у той вечір, коли про нього востаннє чули? Скажімо, близько восьмої?

— Ми вечеряли, — сказав я. — А потім поїхали навідати тітку Синтії. Вона була мертва. Ми викликали поліцію. Були з поліцією майже весь той вечір. Тож, гадаю, що поліція стане нашим алібі, детективе Ведмор.

Уперше Ведмор здавалася спантеличеною і вибитою зі своєї гри.

— Так, я мусила про це пам’ятати, — сказала вона. — Містер Ейбеґнел заїхав на той паркувальний майданчик о восьмій годині три хвилини, так принаймні зазначено на квитанції, що була наліплена на панель приладів.

— Отже, — холодно сказала Синтія, — принаймні тут нас не спіймаєте на гачок.

Коли Ведмор попрямувала до дверей, я запитав у неї:

— Чи знайшли вони якісь папери в Ейбеґнела? Яку-небудь записку, порожні конверти?

— Наскільки мені відомо, там не було нічого, — сказала Ведмор. — Чому ви про це запитуєте?

— Просто міркую, — сказав я. — Річ у тому, що чи не останніми словами, які сказав нам містер Ейбеґнел, були, що він має намір більше довідатися про Вінса Флемінґа, який був із моєю дружиною в ту ніч, коли зникла її родина. Ви знаєте Вінса Флемінґа?

— Мені відоме це ім’я, — сказала вона.

Ведмор з’явилася знову вже наступного дня.

Коли я побачив, як вона підходить до нашого будинку, я сказав Синтії:

— Мабуть, вона прив’язала нас до викрадення Ліндберґового^[26] сина.

Я відчинив двері, перш ніж вона постукала.

— Отже? — сказав я. — З чим ви прийшли тепер?

— Маю новини, — сказала вона. — Можна мені увійти? — Її тон був не таким різким сьогодні.

Я не знав, чи слід вважати це добрим знаком, чи вона просто хотіла нас на чомусь упіймати.

Я провів Ведмор до вітальні й запросив її сісти. Ми з Синтією також сіли.

— По-перше, — сказала вона, — мушу вас попередити, що я не вчений-дослідник. Але я розумію фундаментальні принципи і зроблю все від мене залежне, щоб пояснити їх вам.

Я подивився на Синтію. Вона кивнула Ведмор, щоб та продовжувала.

— Шанси здобути ДНК із людських останків, знайдених у автомобілі вашої матері, — а там були два тіла, а не три, — були дуже примарні, але вони існували. Протягом років природний процес розпаду пожер… — Вона на мить замовкла. — Місіс Арчер, я можу говорити тут прямо? Розумію, вам не дуже приємно це слухати.

— Продовжуйте, — сказала Синтія.

Ведмор кивнула.

— Як ви й самі можете зрозуміти, процес розпаду протягом років — ферменти, які виділяються з клітин людського тіла, коли ті помирають, людські бактерії, середовищні, а в даному випадку водні мікроорганізми — зруйнував майже всю плоть, яка була на кістках. Розпад кісток міг відбуватися навіть швидше, якби це була солона вода, але ця вода не була солоною, тому тут цей процес відбувався трохи повільніше. — Вона прочистила собі горло. — У всякому разі, ми мали кістки і ми мали зуби, тож ми спробували знайти якусь інформацію про стан зубів ваших батьків, але зазнали невдачі. Ваш батько, наскільки ми можемо судити, не мав власного дантиста, хоч слідчий досить швидко визначив на основі кісткової структури останків двох людей, знайдених у машині, що жоден із двох не був дорослим чоловіком.

Синтія закліпала очима. Отже, тіло Клейтона Біджа не було одним із двох у машині?

— Що ж до дантиста, який лікував вашого брата й вашу матір, то він помер багато років тому, його практика була закрита, а всі записи знищені.

Я подивився на Синтію. Вона з усіх сил намагалася приховати своє розчарування. Схоже, ми не довідаємося нічого вирішального.

— Але хоч ми й не маємо дентальних записів, проте ми маємо зуби, — сказала Ведмор. — Із обох тіл. В емалі на зовнішній стороні ДНК немає, там тестувати нічого, але в самому центрі зуба, біля кореня, матеріал набагато краще захищений, і вони, певно, зможуть знайти там клітини, в яких збереглося ядро.

Мабуть, Синтія і я мали розгублений вигляд, тому Ведмор сказала:

— Власне, суть у тому, що якщо наші судові експерти зможуть проникнути туди, глибоко всередину і здобути ДНК достатньої якості, то результати досліджень допоможуть визначити унікальний профіль для кожного індивіда, зокрема, укажуть на його стать.

— І? — запитала Синтія, стримуючи подих.

— З тих двох осіб одна була чоловічої, а друга жіночої статі, — сказала Ведмор. — Аналіз судового слідчого навіть до аналізу ДНК указує на те, що особа чоловічої статі найімовірніше мала вік десь посередині між десятьма й двадцятьма роками, а жінці було трохи менше або трохи більше, ніж сорок.

Синтія подивилася на мене, потім знову на Ведмор.

Ведмор провадила далі:

— Отже, у тому автомобілі були жінка й молодий хлопець. Тепер постає питання, чи існує між ними зв’язок близької спорідненості.

Синтія чекала.

— Два профілі ДНК справді свідчать про близьку спорідненість, можливо, спорідненість між матір’ю та дитиною. Результати судового дослідження в поєднанні з висновками слідчого-коронера вказують на спорідненість «мати-син».

— Моя мати, — прошепотіла Синтія. — І Тод.

— Але залишається ще одне істотне питання, — продовжила Ведмор. — Тоді як спорідненість між двома загиблими можна вважати більш або менш встановленою, ми не можемо без тіні сумніву стверджувати, що це справді Тод Бідж і Патрисія Бідж. Якби ви мали щось таке, що могло б дати нам зразок для дослідження, наприклад, кілька волосин, які ще застрягли у гребінці…

— Ні, — сказала Синтія. — Нічого такого в мене нема.

— Ну що ж, зрештою, ми маємо зразок вашої ДНК і додаткові дослідження покажуть, чи маєте ви якусь спорідненість із останками, що їх ми витягли з автомобіля. Коли ваш зразок буде типізований, а вони зараз саме над цим працюють, вони зможуть визначити ймовірність материнства з боку мертвої жінки і ймовірність спорідненості по лінії «брат і сестра» щодо мертвої особи чоловічої статі.

Ведмор зробила паузу.

— Але на основі того, що ми знаємо тепер, а ми знаємо, що ці два тіла споріднені між собою, що це мати й син, що автомобіль справді належить вашій матері, ми виходимо з робочої гіпотези, що це ваші мати й брат.

У Синтії був такий вигляд, ніби в неї пішла обертом голова.

— Проте, — зробила ще один висновок Ведмор, — там немає вашого батька. Я хотіла б поставити вам ще кілька запитань про нього, яким він був, якою він був людиною.

— Але чому? — запитала Синтія. — З якого припущення ви виходите?

— Я думаю, ми повинні розглянути можливість того, що це він убив їх обох.

Розділ двадцять дев’ятий

— Алло?

— Це я, — сказав він.

— А я щойно думала про тебе, — промовила вона. — Я нічого не чула про тебе якийсь час. Сподіваюся, у тебе все окей.

— Я мусив зачекати й подивитися, що буде, — сказав він. — Скільки вони можуть довідатися. Дещо вже було в новинах. Вони показали автомобіль. По телебаченню.

— О, справді?

— Вони показали, як його витягують із каменоломні. І сьогодні в газетах також написали про тести з ДНК.

— О, як цікаво, — сказала вона. — Яб хотіла бути там, із тобою. Що ж там кажуть?

— Дещо їм таки вдалося з'ясувати, але, звісно, далеко не все. Я маю газету тут, перед собою. У ній сказано: «Тести ДНК дозволяють припустити наявність генетичної спорідненості між двома тілами в машині, вказують на те, що це мати й син».

— Цікаво.

— Судова експертиза ще має визначити, чи ці два тіла генетично споріднені із Синтією Арчер. Проте поліція працює на основі припущення, що два знайдені тіла — це Патрисія Бідж і Тод Бідж, які зникли двадцять п’ять років тому.

— Отже, у цій статті не сказано напевне, хто був у знайденому автомобілі? — запитала вона.

— Напевне не сказано.

— Ти ж знаєш, що вони мають на увазі під словом «припущення». Воно розраховане на дурнів, які можуть у нього повірити.

— Я знаю, але…

— А проте вражає, на що здатні вони сьогодні, чи не так?

Її голос прозвучав майже весело.

— Авжеж.

— Я хочу сказати, що тоді, коли твій батько і я позбулися цього автомобіля, хтось коли-небудь чув про тести ДНК? Можна тільки дивом дивуватися, чого вони досягли! Ти досі нервуєшся?

— Трохи, можливо.

Його голос звучав покірливо.

— Навіть будучи малим хлопцем, ти всього боявся, ти знаєш? Я обміркую ситуацію і впораюся з нею.

— Ти сильна, я знаю.

— Думаю, ти зробив чудову роботу й можеш нею пишатися. Незабаром будеш удома і зможеш забрати звідси й мене. Я нізащо б не хотіла цього пропустити. Не можу дочекатися, коли настане той момент, і я побачу вираз їі обличчя.

Розділ тридцятий

Отже, тепер у вас нова проблема? — запитала доктор Кінцлер, звертаючись до Синтії. — Імовірне знайдення вашої матері й вашого брата?

— Це не принесло мені полегкості, — сказала Синтія.

— Так, я розумію, чому це може бути.

— І той факт, що мого батька з ними не було. Ця жінка-детектив, Ведмор, думає, що він міг їх убити.

— А якщо це виявиться правдою, — запитала доктор Кінцлер, — ви готові подивитися їй у вічі?

Синтія прикусила губу й подивилася на зашторені вікна, так ніби вона мала рентгенівський зір і могла побачити шосе. Це був наш регулярний візит, і я умовив Синтію не пропускати його, хоч вона й говорила про те, щоб його скасувати. Але тепер я запитував себе, чи ті пробні запитання, які ставить доктор Кінцлер, радше не відкривали рани замість загоювати їх.

— Я вже починаю звикати до думки, що мій батько міг бути кимось зовсім іншим, аніж той чоловік, якого я знала, — сказала Синтія. — Адже про нього ніде не залишилося жодних записів, не залишилося номера соціальної безпеки, не залишилося посвідчення водія. Вона помовчала. — Але я не можу повірити в те, що він міг їх убити, що він міг убити мою матір і Тода.

— Ви думаєте, це він залишив свій капелюх у вашому домі?

— Не виключаю цієї можливості, — сказала Синтія.

— Навіщо було вашому батькові проникати у ваш дім, залишати вам таке послання, писати вам листа на вашій власній друкарській машинці, де він намалював також мапу, яка вказує шлях до інших?

— Можливо, він… можливо, він намагається залагодити якусь свою провину?

Доктор Кінцлер стенула плечима.

— Я вас запитую, що ви про це думаєте.

Стандартна процедура психіатричного сеансу, подумав я.

— Не знаю, що й думати, — сказала Синтія. — Якби й справді це зробив він, тоді гроші в конвертах, лист, усе інше було його намаганнями якось спокутувати свою провину. Та, власне, хоч би хто підкинув мені цього листа, він мусив бути якось причетний до їхньої смерті. Якщо він знає такі подробиці.

— Це слушно, — сказала доктор Кінцлер.

— А детектив Ведмор, хоч і вважає, що це мій батько вбив їх багато років тому, проте думає, що я написала того листа, — сказала Синтія.

— Можливо, — припустила доктор Кінцлер, — вона думає, що ви й ваш батько обоє причетні до їхньої смерті. Тому що його тіло не було знайдене. Тому що вас не було в машині з вашою матір’ю та братом.

Синтія подумала, перш ніж кивнути.

— Я знаю, що багато років тому поліція мала певні сумніви щодо мене. Тобто коли вони не могли нічого з’ясувати, то, гадаю, їм мимоволі довелося припускати будь-які варіанти. Вони, певно, думали, чи не могла я цього зробити разом із Вінсом. Чи не допомагала я йому вбивати. Через ту сварку, яку мала того вечора з батьками.

— Ви розповідали мені, що не так багато пам’ятаєте про ту ніч, — сказала доктор Кінцлер. — Чи не припускаєте ймовірність того, що деякі спогади ви заблокували? Іноді я посилаю таких людей до того, кому дуже довіряю, і хто спеціалізується на терапії гіпнозу.

— Я жодних спогадів не блокую. Я тоді просто виключилася. Прийшла додому п’яна. Я була дитиною. Я була дурна. Прийшла додому й вимкнулася. Отямилася лише наступного ранку. — Вона підняла руки й опустила їх собі на коліна. — Я не могла б учинити злочин, навіть якби хотіла. Я була поза всім цим. — Вона зітхнула. — Ви мені вірите?

— Звичайно, вірю, — сказала доктор Кінцлер. Вона лагідно запитала: — Розкажіть мені більше про ваші стосунки з батьком.

— Вони були нормальними, я думаю. Тобто ми нерідко сварилися, але загалом уживалися. Я думаю… — Вона знову зробила паузу. — Думаю, він дуже мене любив.

— Більше, аніж інших членів вашої родини?

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо він був у такому стані, який штовхнув його на те, щоб убити вашу матір і вашого брата, то чому він не вбив і вас?

— Я не знаю. І вже казала вам, що не вірю в те, що він це зробив. Я… я нічого не здатна пояснити з усього цього. Але мій батько не вчинив би чогось такого. Він не міг убити мою матір. Він ніколи не вбив би свого власного сина, мого брата. І знаєте чому? Бо він любив нас. Не зміг би вчинити нічого такого, він був надто слабкий.

Ці слова привернули мою увагу.

— Він був лагідний чоловік, але — хоч дитині й важко говорити про свого батька — але в ньому не було нічого такого, що могло б штовхнути його на це.

Я сказав:

— Не бачу, в чому ця проблема стосується нас.

— Ми знаємо, що ваша дружина глибоко стурбована питаннями, які порушує це відкриття, — сказала психіатр. — Я намагаюся допомогти їй у цьому.

— А що, як вони мене заарештують? — запитала Синтія.

— Пробачте? — перепитала доктор Кінцлер.

— Ти про що? — мовив я.

— А що, як детектив Ведмор заарештує мене? — повторила своє запитання Синтія. — Що, як вона переконає себе в тому, ніби я причетна до цього вбивства? Що, як вона думає, начебто я єдина людина, яка могла знати про те, що було в тій каменоломні? Якщо вона мене заарештує, як я це поясню Ґрейс? Хто доглядатиме її, якщо вони мене заберуть? Їй потрібна її мати.

— Люба моя… — почав я.

Ледь не бовкнув, що я піклуватимуся про Ґрейс, але це означало б, що я вірю в реальність того сценарію, який вона намалювала для нас, вірю в те, що він буде втілений у реальність дуже швидко.

— Якщо вона заарештує мене, то перестане шукати істину, — мовила Синтія.

— Цього не станеться, — сказав я. — Якби вона заарештувала тебе, їй би довелося також припустити, що ти причетна й до всього іншого, до смерті Тес, можливо навіть, до смерті Ейбеґнела. Бо всі ці події мають бути якось пов’язані між собою. Усі вони — частина однієї головоломки. Усі вони споріднені. Ми лише не знаємо, як саме.

— Я думаю, а чи не знає цього Вінс, — сказала Синтія. — Не знаю, чи говорив хтось із ним останнім часом.

— Ейбеґнел сказав, що він шукає його, — нагадав я. — Хіба він не повідомив нам, коли ми бачили його востаннє, що хоче більше довідатися про його життя та вчинки?

Доктор Кінцлер, намагаючись повернути нас до первісної теми, сказала:

— Я думаю, нам би слід зустрітися раніше, ніж через два тижні.

Кажучи це, вона дивилася на Синтію, а не на мене.

— Звичайно, — сказала Синтія тихим і якимсь відсутнім голосом. — Звичайно.

Вона попросила вибачення й вийшла з кабінету, щоб піти в туалет.

Я сказав докторові Кінцлер:

— Її тітка, Тес Берман, приходила до вас кілька разів.

Вона звела брови:

— Так.

— З чим вона до вас приходила?

— За нормальних обставин я не стала б обговорювати з вами проблеми свого іншого пацієнта, але у випадку Тес Берман мені просто немає чого обговорювати. Вона приходила кілька разів, але жодного разу мені не відкрилася. Я думаю, вона зневажала цей процес.

Я любив Тес.

На нашому автовідповідачі було аж десять телефонних дзвінків, коли ми повернулися додому, які надійшли від різних абонентів. Було довге, переповнене палкими почуттями, послання від Поли, з телестудії «На крайній межі». Вона казала, що Синтія заборгувала їхнім глядачам нагоду знову ознайомитися з її справою у світлі останніх подій. Нехай вона назве лише час і місце, і вона приїде туди зі своєю командою, сказала Пола.

Я спостерігав, як Синтія натиснула на кнопку, щоб стерти це послання. Без роздратування. Без розгубленості. Лише один швидкий рух указівним пальцем, який не тремтів.

— Цього разу ти натиснула на правильну кнопку, — сказав я.

Прости мені, Боже, але ці слова вихопилися в мене несамохіть.

— Що ти сказав? — запитала вона, подивившись на мене.

— Нічого, — промовив я.

— Що ти мав на увазі? Чому ти сказав, що цього разу я натиснула на правильну кнопку?

— Забудь, — сказав я. — Я нічого не мав на увазі.

— Ти сказав це тому, що я стерла те повідомлення?

— Вважай, я не сказав нічого.

— Ти думаєш про той ранок. Коли я одержала дзвінок. Коли я випадково стерла історію дзвінків. Я тоді сказала тобі, що трапилось. Я була в шоці.

— Звичайно ж, ти була в шоці.

— Ти навіть не віриш, що я чула той дзвінок, чи не так?

— Звичайно, вірю.

— Ну, а якщо я не отримала того дзвінка, то й електронне повідомлення сама собі надіслала, еге ж? І листа на твоїй друкарській машинці надрукував не хто інший, як я.

— Я цього не казав.

Синтія підійшла ближче до мене, підняла руку й показала на мене пальцем.

— Як я можу залишатися під цим дахом, якщо я не можу на всі сто відсотків бути впевнена, що маю твою підтримку? Твою довіру? Мені не треба, щоб ти дивився на мене скоса, сумніваючись у всьому, що я роблю.

— Я не сумніваюся.

— Тоді скажи це. Скажи мені негайно, тепер. Подивися мені у вічі й скажи, що ти віриш мені, що ти знаєш, я ні до чого цього не причетна.

Присягаюся, я хотів це сказати. Але однієї десятої секунди, на яку я завагався, було досить, щоб Синтія відвернулася й пішла геть.

Коли я увійшов до кімнати Ґрейс того вечора й побачив, що все світло вимкнене, то сподівався побачити, як вона вдивляється у свій телескоп, але вона була вже під ковдрою. Проте сну не було в жодному її оці.

— Я здивований, що ти тут, — сказав я, сідаючи на край ліжка й доторкнувшись рукою до її голови.

Ґрейс не сказала нічого.

— Думав, ти спостерігаєш за астероїдами. Чи вже на них дивилася?

— Я не завдала собі клопоту.

— То ти вже не боїшся більше астероїдів?

— Ні, — сказала вона.

— То вони більше не падатимуть на землю? Що ж, це добра новина, — сказав я бадьорим голосом.

— Може, й падатимуть, — сказала Ґрейс. — Але мені тепер байдуже.

— Що ти хочеш цим сказати, моя люба?

— Усі навколо мене такі сумні останнім часом.

— О моє золотко. Я знаю. Кілька останніх тижнів були для нас тяжкими.

— Тепер мені байдуже, чи впаде астероїд на землю, чи ні. Тітка Тес померла. Я чула, як ви говорили про те, що знайдено автомобіль. Люди весь час помирають від дуже різних причин. Їх збивають автомобілі. Вони можуть утопитися. А іноді їх убивають інші люди.

— Я знаю.

— А мама поводиться так, ніби ми у великій небезпеці, й вона жодного разу не подивилася в мій телескоп. Вона думає, з нами станеться щось жахливе, але це жахливе прийде не з космосу.

— Ми ніколи не допустимо, аби щось з тобою трапилось, — сказав я. — Твоя мама і я дуже тебе любимо.

Ґрейс нічого не сказала.

— Я думаю, варто подивитися бодай один раз, — сказав я, зісковзнувши з ліжка і ставши навколішки біля телескопа. — Ти не проти, якщо я гляну? — запитав я.

— Дивись, якщо хочеш, — сказала Ґрейс.

Якби світло було увімкнуте, вона побачила б гримасу, яку я зробив у відповідь на її слова.

— Окей, — сказав я, приймаючи відповідну позу, але спершу виглянувши у вікно, аби переконатися, що за будинком ніхто не стежить, потім наблизив око до лінзи й узявся рукою за телескоп.

Я спрямував його в нічне небо й побачив, як пропливають зорі, наче у панорамних сценах серіалів «Зоряного шляху».

— А нумо, гляньмо сюди, — сказав я, і тут труба відламалася від штатива, впала на підлогу й закотилася під стіл Ґрейс.

— Я ж тобі казала, тату. Це не телескоп, а стара іржава залізяка.

Коли я прийшов до спальні, Синтія також уже лежала під ковдрою. Вона натягнула її до самої шиї й лежала ніби в коконі. Очі в неї були заплющені, хоч у мене було відчуття, що вона не спить. Вона просто не хотіла брати участь у розмові.

Я роздягся до трусів, почистив зуби, відкинув ковдру й заліз у ліжко поруч із нею. Поруч із ліжком лежав старий примірник журналу «Гарперс», я трохи погортав його, спробував почитати алфавітний покажчик, але не міг зосередитися.

Я потягся рукою й вимкнув лампу біля ліжка. Потім умостився в ліжку на боці, спиною до Синтії.

— Піду полежу з Ґрейс, — сказала Синтія.

— Іди, — буркнув я в подушку. Не дивлячись на неї, я сказав: — Синтіє, я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. Те, що тепер відбувається, розриває нас на частини, відриває одне від одного. Ми повинні скласти якийсь план, обміркувати, як нам нам чинити опір цьому всьому разом.

Але вона вислизнула з ліжка, не відповідаючи. Світляна смуга з коридору розітнула стелю, як ніж, коли вона прочинила двері, і зникла, коли вона їх зачинила. От і гаразд, подумав я. Був надто стомлений, щоб сваритися, надто стомлений, щоб спробувати помиритися. Незабаром я заснув.

Коли вранці я прокинувся, Синтії і Ґрейс не було вдома.

Розділ тридцять перший

Навіть якби ми не посварилися, я не здивувався б, побачивши вранці, що Синтії немає в нашому ліжку.

Коли я прокинувся о пів на сьому, я подумав, що вона заснула на ліжку Ґрейс і провела ніч там. Тому я не вибіг відразу в коридор і не пішов з’ясовувати, де вони є.

Я підвівся з ліжка, одягнув джинси, пішов у туалетну кімнату, яка межувала зі спальнею, і побризкав водою на своє обличчя. Я придивився до нього пильніше. Напруга останніх кількох тижнів далася взнаки. Під очима в мене були темні кола, і, гадаю, я втратив кілька фунтів ваги. Проти цього я не став би заперечувати, але я волів би досягти такого результату згідно з планом, який включав би в себе не тільки стрес. Кутики моїх очей були червоні, а волосся мало такий вигляд, ніби давно вимагало стрижки.

Вішалка для рушників була біля самого вікна, яке виходило на під’їзну алею. Коли я потягся по рушник, то помітив якусь різницю в тому вигляді, який мав зовнішній світ, проникаючи сюди крізь щілину у шторах. Щілина між шторами тут була зазвичай заповнена білим і сріблястим — кольорами наших двох автомобілів. Але цього разу там був сріблястий колір і сірий колір асфальту.

Я розсунув штори. Автомобіля Синтії не було на під’їзній алеї.

Я пробурмотів якусь фразу на зразок: «Що за чортівня?»

Тоді я вибіг у коридор, босий і без сорочки, і відчинив двері до кімнати Ґрейс. Ґрейс ніколи не прокидалася так рано, і я мав усі підстави сподіватися, що знайду її в ліжку.

Ковдра була відгорнута, ліжко порожнє.

Я міг би просто вигукнути ім’я своєї дружини або доньки, стоячи там нагорі сходів, але було ще дуже рано, і якщо в цьому домі були й інші, крім мене, вони спали, не хотів би розбудити їх.

Я просунув голову в кабінет, побачив, що він порожній, спустився на кухню.

Вона мала такий самий вигляд, як і вчора увечері. Усе помите й прибране. Тут ніхто не снідав перед раннім від’їздом.

Я відчинив двері до підвалу й цього разу визнав за можливе гучно покликати:

— Синті!

У відповідь — мертва тиша, я знав, що так і буде, адже її автомобіль не стояв на під’їзній алеї, та, оскільки ситуація здавалася мені безглуздою, на якомусь рівні я виходив із припущення, що його вкрадено.

— Ти там, унизу?

Я зачекав якусь мить, а тоді покликав:

— Ґрейс!

Коли я відчинив передні двері, вранішня газета вже чекала там на мене.

Тієї миті мені було важко не відчути, що я переживаю епізод із життя Синтії.

Але цього разу, на відміну від того ранку, який був двадцять п’ять років тому, я знайшов записку.

Вона була згорнута й стояла ребром на кухонному столі, засунута між сільничкою та перечницею. Я взяв її й розгорнув. Вона була написана від руки, і почерк безумовно належав Синтії. Я прочитав:

«Тері, я втікаю з дому.

Я не знаю, куди й на скільки. Знаю тільки, що не можу залишатися тут бодай ще на одну хвилину.

Я не маю ненависті до тебе. Та, коли у твоїх очах бачу сумнів, моє серце розривається. Я відчуваю, що втрачаю розум, бо ніхто не вірить мені. Здається, й Ведмор досі не знає, що думати.

Що станеться далі? Хто ще проникне в наш дім? Хто стежитиме за нами з вулиці? Хто помре наступним?

Я не хочу, щоб це була Ґрейс. Тому забираю її з собою. Сподіваюся, в тебе вистачить клепки доглянути за собою. Хто знає, можливо, коли мене не буде в домі, ти почуватимеш себе безпечніше.

Я хочу пошукати свого батька, але не маю ані найменшого уявлення, з чого мені почати. Я вірю, він живий. Можливо, саме це відкрив містер Ейбеґнел, коли подався шукати Вінса. Я просто нічого не знаю.

Я знаю тільки, що мені потрібен якийсь простір. Ґрейс і я маємо потребу в тому, щоб бути матір’ю й дочкою і щоб не турбуватися більше ні про що, крім як бути матір’ю та дочкою.

Я вмикатиму свій мобільний телефон не дуже часто. Я знаю, вони можуть знаходити людей, застосовуючи оту штуку — триангуляцію. Але іноді я перевірятиму, які мені надійшли повідомлення. Можливо, в якусь мить я відчую потребу поговорити й з тобою. Але не тепер.

Зателефонуй до школи і скажи їм, що Ґрейс якийсь час не буде. Я не телефонуватиму до крамниці. Нехай Памела думає що хоче.

Не шукай мене.

Я досі кохаю тебе, але не хочу, щоб ти знайшов мене тепер.

Синтія».

Я прочитав цього листа тричі, можливо, навіть чотири рази. Потім підняв телефонну слухавку й зателефонував на її мобільник, попри те, що вона мені написала. Телефон відразу переключився на письмові послання, і я залишив їй одне: «Боже, Синтіє. Зателефонуй».

А тоді я брязнув слухавкою, поклавши її на апарат.

— Прокляття! — вигукнув я. — Прокляття!

Я кілька разів пройшовся туди й сюди по кухні, не знаючи, що робити. Відчинив двері, пройшов до кінця під’їзної алеї, досі не маючи на собі нічого, крім джинсів, і подивився вгору та вниз по вулиці, так ніби в якийсь магічний спосіб міг відгадати, в якому напрямку поїхали Синтія й Ґрейс. Я повернувся в дім, знову схопив телефонну слухавку й ніби у трансі набрав номер, який я набирав завжди, коли хотів поговорити з кимось, хто любив Синтію не менше, аніж любив її я.

Я набрав телефонний номер Тес.

Коли телефон продзвонив тричі, й ніхто не підняв слухавку, я усвідомив нарешті, що я вчинив і якої немовірної помилки припустився. Поклав слухавку, сів за кухонний стіл і заплакав. Поставивши лікті на стіл, я обхопив голову руками й випустив усі свої почуття назовні.

Я не знаю, скільки часу я так сидів, сам-один, за своїм кухонним столом, дозволивши сльозам стікати по моїх щоках. Гадаю, доти, доки всі вони не витекли. Після того, як я вичерпав весь свій запас, я не мав іншого вибору, як опрацювати інший план дій.

Я повернувся нагору, закінчив одягатися. Я відчував гостру потребу повторювати собі деякі речі.

По-перше, я твердив собі, що з Синтією та Ґрейс усе окей. Адже їх не було викрадено чи щось таке. А по-друге, я не міг собі уявити, що Синтія допустить, аби щось погане сталося з Ґрейс, незалежно від того, як їй погано буде самій.

Вона любила Ґрейс.

Але що має тепер думати моя донька? Мати будить її посеред ночі, примушує спакувати свої речі, й вони вислизають із дому так тихо, щоб батько нічого не чув.

Синтія, певно, вірила у своєму серці, що вона чинить добре, але насправді було не так. Це було погано, і не слід було піддавати Ґрейс такому випробуванню.

І саме тому я не відчував жодних докорів сумління, порушуючи наказ Синтії, що вимагав від мене не шукати їх.

Ґрейс була моєю донькою. Вона зникла. І я мав усі паскудні підстави розпочати її пошуки. І спробувати залагодити справи зі своєю дружиною.

Я понишпорив на книжкових полицях, знайшов там мапу Нової Англії та штату Нью-Йорк і розгорнув її на кухонному столі. Я послав свій погляд від Портленда на південь до Провіденс, від Бостона на захід до Буфало, запитуючи себе, куди могла податися Синтія. Я подивився на кордон між Коннектикутом і Массачусетсом, на містечко Отіс, околиці кар’єру. Я не міг собі уявити, щоб вона поїхала туди. Ні, вона туди не поїде з Ґрейс на буксирі. Який був би в цьому сенс? Що вона могла б довідатися, повернувшись туди?

Мій погляд натрапив на село Шейрон, із якого була родом Коні Ґормлі, жінка, вбита в інсценізованому дорожньому інциденті, але в цьому також не було б ніякого сенсу. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю вирізку з газети, вона для неї нічого не означала, на відміну від мене. Я не міг припустити, що вона поїхала туди.

Можливо, відповідь треба було шукати якось інакше, а не дивлячись на мапу? Можливо, мені слід перебрати в пам’яті імена? Імена людей з її минулого. Людей, до яких Синтія могла звернутися в цей розпачливий для неї час у пошуках відповідей?

Я пішов до вітальні, де знайшов дві коробки з-під черевиків, наповнені спогадами з дитинства Синтії. З огляду на те, якими були для нас ці останні тижні, коробки так і не повернулися до своєї звичайної схованки, на дно нашої стінної шафи.

Я став швидко й навмання переглядати речі, що зберігалися в коробках, викладаючи старі квитанції та вирізки на столик для кави, але вони не мали для мене ніякого сенсу. Вони утворювали одну велику головоломку без чітко означеної структури.

Я повернувся на кухню, зателефонував Ролі додому. Для нього було ще рано їхати до школи. Мені відповіла Мілісента.

— Привіт, Тері, — сказала вона. — У чому річ? Ти сьогодні не вийдеш на службу?

— Ролі вже надав мені кілька днів відпустки, — сказав я. — Мілі, ви часом не маєте якихось відомостей про Синтію?

— Про Синтію? Ні. Тері, що відбувається? Синтія вдома?

— Вона кудись поїхала. І забрала з собою Ґрейс.

— Зараз покличу Ролі.

Я почув, як вона поклала слухавку, й через кілька секунд Ролі запитав:

— Синтія покинула дім?

— Так. І я не знаю, що мені робити.

— Прокляття. А я саме збирався зателефонувати їй сьогодні, розпитати, як їй ведеться, якби вона захотіла розмовляти зі мною.

— Вона не сказала тобі, куди їде?

— Ролі, якби я знав, куди вона поїхала, то не телефонував би вам у таку ранню пору, хай йому грець!

— Окей. Окей. О Господи, я не знаю, що тобі сказати. Чому вона поїхала? Ви що, люди, посварилися чи щось таке?

— Схоже на те. Я трохи дав маху. І, думаю, цей намір виник у неї цілком несподівано. Вона не почувала себе тут у безпеці, вона хотіла захистити Ґрейс. Але їй не слід було робити це в такий спосіб. Якщо ви щось почуєте про неї, якщо її побачите, повідомте мене, гаразд?

— Гаразд, — сказав Ролі. — І ти теж, якщо її знайдеш, зателефонуй.

Наступний дзвінок я зробив у офіс доктора Кінцлер. Він іще не відкрився, тож я залишив там повідомлення, що Синтія покинула дім, попросив її зателефонувати мені, залишив номери свого домашнього й мобільного телефонів.

Єдиною іншою особою, якій я мав намір зателефонувати, була Рона Ведмор. Я трохи подумав і вирішив поки що цього не робити. Вона була, наскільки я міг судити, не в нашому кутку рингу.

Мені здавалося, я зрозумів, з яких міркувань зникла Синтія, але я не був упевнений, що їх зрозуміє Ведмор.

І тут мені згадалося одне ім’я. Ім’я чоловіка, з яким я ніколи не зустрічався, ніколи не розмовляв, ніколи не бачив навіть у протилежному кінці кімнати. Але його ім’я мені доводилося чути вже не раз.

Мабуть, настав час зустрітися й поговорити з Вінсом Флемінґом.

Розділ тридцять другий

Якби я переконав себе зателефонувати детективові Ведмор, то міг би запитати її, де зможу знайти Вінса Флемінґа, й заощадив би собі чимало часу. Вона сказала, їй відоме це ім’я. Ейбеґнел розповів нам раніше, що він має на своєму рахунку цілу низку правопорушень. Уважалося навіть, що він брав участь у вбивствах помсти за смерть його батька, які були скоєні на початку дев’яностих років. Було вельми ймовірно, що поліційний детектив знає, де перебуває людина з таким послужним списком.

Але я не хотів розмовляти з Ведмор.

Тож сів за комп’ютер і здійснив пошук на ключові слова «Вінс Флемінґ» і «Мілфорд». Я знайшов кілька повідомлень у розділі новин однієї з нью-гейвенських газет за останні кілька років, в одному з них було детально описано, як проти нього висунули звинувачення в нападі. Він відкоркував пляшку з пивом, розбивши її об чиюсь фізіономію. Цю справу закрили, коли жертва вирішила забрати свій позов. Я був переконаний, що цими подробицями справа не обмежувалася, але в інтернетному виданні тієї газети більше нічого не було.

Проте я знайшов там ще одну історію, де про Вінса Флемінґа побіжно згадувалося як про того, хто, за чутками, стояв за цілою низкою автомобільних крадіжок у південному Коннектикуті. Він володів кузовним цехом десь в індустріальних кварталах міста, й було опубліковано його фотографію, один із тих злегка зернистих знімків, які виходять у фотографа тоді, коли той не хоче, аби фотографований бачив, що його знімають. На тому знімку Вінс заходив у забігайлівку, що називалася «Майків бар».

Я ніколи не був у тому барі, але доводилося проїздити повз нього.

Я відкрив «Жовті сторінки»,^[27] знайшов кілька, на яких був список майстерень, де можна було полагодити пошкоджений автомобіль. Проте з того списку не можна було визначити, котра з тих майстерень могла належати Вінсові Флемінґу — там не було ані Автомайстерні Вінса, ані Авторемонту Флемінґа.

Менізалишалося або зателефонувати до кожної майстерні в Мілфорді та його околицях, або піти до «Майкового бару» й розпитати, чи там хто не знає Вінса Флемінґа. Можливо, мені пощастило б знайти людину, що вказала б, де його шукати, принаймні назвала б мені майстерню, що належала йому, і де, якщо вірити газетам, він іноді розбирав украдені автомобілі на частини.

Хоч я й не був особливо голодний, проте відчував, що мені треба бодай трохи перекусити, тому поклав кілька скибок хліба в тостер і з’їв грінки, намастивши їх арахісовою пастою. Накинув на себе піджак, перевірив, чи взяв із собою мобільник, і рушив до передніх дверей.

Коли я їх відчинив, то побачив перед собою Рону Ведмор.

— Не так швидко! — сказала вона, стоячи з піднятим кулаком, готовим постукати.

Я відстрибнув назад.

— Господи, — сказав я, — ви налякали мене до смерті.

— Вітаю вас, містере Арчер, — сказала вона з притаманною їй стриманістю.

Було очевидно, що несподівано відчинені мною двері налякали мене більше, аніж її.

— Привіт, — сказав я. — Я саме зібрався йти.

— А місіс Арчер удома? Я не бачу її машини.

— Її немає. Чи можу вам чимось допомогти? Ви маєте якусь нову інформацію?

— Ні, — сказала Рона Ведмор. — А коли вона повернеться?

— Я не можу вам сказати точно. А навіщо вона вам потрібна?

Ведмор пустила повз вуха моє запитання.

— Вона на роботі?

— Можливо.

— Знаєте що? Я їй зателефоную. Здається, я записала номер її мобільного телефону.

Вона дістала свого записника.

— Вона не відповідає… — необережно промовив я і замовк.

— Вона не відповідає на телефонні дзвінки? — перепитала Ведмор. — Зараз ми з’ясуємо, чи маєте ви слушність. — Вона набрала номер, притулила телефон до вуха, зачекала, закрила телефон. — Ваша правда. Вона не любить відповідати на телефонні дзвінки?

— Іноді, — сказав я.

— Коли місіс Арчер поїхала? — запитала вона.

— Сьогодні вранці, — сказав я.

— Бо коли я проїздила тут близько першої ночі, коли закінчилася моя зміна, її автомобіля не було вже тоді.

Прокляття! Синтія вирушила в дорогу з Ґрейс навіть раніше, ніж я думав.

— Справді? — запитав я. — Ви мали б заїхати й привітатися з нами.

— Де вона, містере Арчер?

— Я не знаю. Загляньте до нас пополудні. Може, на той час вона повернеться.

Якась моя частина хотіла звернутися до Ведмор по допомогу, але я боявся зробити Синтію ще більш винною, аніж, як я боявся, вона вже була в очах Ведмор.

Кінчик її язика знову почав випинати крізь щоки. Це забрало в неї певний час, потім вона запитала:

— Вона взяла з собою і Ґрейс?

Протягом якоїсь миті я не знав, що їй відповісти, й нарешті сказав:

— Мене справді чекають нагальні справи.

— Ви стривожені, містере Арчер. І знаєте, що я вам скажу? Ви маєте всі підстави бути стривоженим. Ваша дружина досі перебувала у стані диявольської напруги. Я хочу, щоб ви зателефонували мені негайно, як тільки вона з’явиться.

— Я не знаю, в чому ви її підозрюєте, — сказав я. — Моя дружина — жертва. Вона втратила всю свою родину. Спочатку батьків та брата, а потім і тітку.

Ведмор тицьнула мені у груди вказівним пальцем.

— Зателефонуйте мені.

І подала мені ще одну зі своїх робочих візитівок, перш ніж повернутися до свого автомобіля.

Через кілька секунд я вже був у своїй машині і мчав на захід по Бриджпорт-авеню в напрямку тих околиць Мілфорда, які були найближче до Девона. «Майків бар» був невеликою цегляною будівлею поруч з одним із магазинів мережі «Севен-ілевен», його неонова вивіска з п’ятьох літер (Mike’s) вертикально збігала по другому поверху, закінчуючись над входом. Вікна фасаду були декоровані рекламними знаками компаній «Шліц і Курс» та «Будвайзер».

Я зупинив машину за рогом і пройшов назад, не знаючи навіть, чи «Майків бар» відчинений у таку ранню годину для відвідувачів, та увійшовши досередини, переконався: для багатьох ніколи не буває рано, щоб випити.

У тьмяно освітленому барі було близько десятка відвідувачів, двоє з них сиділи на високих стільцях перед прилавком і розмовляли, решта примостилися по одному за столами. Я підійшов до прилавка трохи збоку від тих двох чоловіків, сперся на нього ліктями і стояв так, поки не привернув до себе увагу низенького, міцно збитого чоловіка в картатій сорочці, який працював за ним.

— Вам чого? — запитав він, стоячи з щойно вимитим кухлем в одній руці та з рушником у другій.

Він засунув рушника в кухоль і кілька разів обернув його там.

— Привіт, — сказав я. — Шукаю одного чоловіка. Здається, він часто тут буває.

— У нас буває багато людей, — сказав він. — Як його звуть?

— Вінс Флемінґ.

Обличчя в бармена було цілком незворушне. Він не здригнувся, не підняв брову. Проте й не сказав мені нічого конкретного.

— Флемінґ, Флемінґ… — повторив він. — Щось не пригадую.

— Він має майстерню з ремонту кузовів у цьому місті, — сказав я. — Він чоловік помітний, і, якщо сюди заходить, ви повинні знати його.

Я усвідомив, що двоє хлопців, які сиділи за прилавком, більше не розмовляють.

— А в якій справі ви хочете його бачити? — запитав бармен.

Я усміхнувся, намагаючись бути чемним.

— Це справа особистого порядку, — сказав я. — Але я був би вам дуже вдячний, якби ви підказали мені, де я можу його знайти. Стривайте-но. — Я дістав свого гамана, згаявши кілька секунд на те, щоб витягти його із задньої кишені джинсів. Це був грубий і досить таки незграбний маневр. Супроти мене Коломбо^[28] здався б чоловіком спритним і винахідливим. Я поклав десятку на прилавок.

— Для мене трохи рано, щоб замовити пиво, але я буду радий заплатити вам за ваш клопіт.

Один із хлопців, які сиділи перед стійкою, кудись пішов. Мабуть, відлити.

— Заберіть свої гроші, — сказав бармен. — Якщо ви залишите своє ім’я, то коли він наступного разу прийде, я йому передам.

— А може, ви скажете мені, де він працює? Зрозумійте, я не зичу йому ніякого лиха. Лише хочу довідатися, чи людина, яку я розшукую, бува, не зустрічалася з ним.

Бармен зважив можливості свого вибору, певно, подумав, що місце бізнесової діяльності Флемінґа не становить ніякої таємниці, тож він сказав:

— Гараж Дірксена. Ви знаєте, де це?

Я похитав головою.

— За мостом у Стретфорді, — сказав він.

Він намалював мені маленьку мапу на серветці для коктейлю.

Я вийшов із бару, зупинився на секунду, щоб мої очі звикли до сонячного світла й сів у свою машину. Гараж Дірксена був звідси за якихось дві милі, й менше як через п’ять хвилин я вже був там. Я раз у раз дивився у своє дзеркальце заднього виду, чи Рона Ведмор, бува, не їде за мною, але не помітив жодного автомобіля без номерних знаків.

Гараж Дірксена був одноповерховою будівлею зі шлакоблоків із вимощеним плитами переднім подвір’ям, на якому стояв чорний тягач. Я припаркував свою машину, пройшов повз маленький фольксваген із зім’ятим носом та повз форд-експлорер, у якого дверцята водія були вдавлені в середину, й увійшов до гаража через головний вхід.

Я опинився в маленькому офісі, вікна якого виходили у велике приміщення, де було з півдюжини автомобілів на різних стадіях ремонту. Деякі були коричневі від ґрунтовки, інші накриті папером у процесі підготовки до фарбування, двоє були зі знятими крилами. Сильний хімічний запах ударив мені в ніздрі й проник просто в мозок.

Молода жінка, яка сиділа прямо переді мною за столом, запитала, чого мені треба.

— Я прийшов побачитися з Вінсом.

— Його немає, — повідомила вона.

— Це дуже важливо, — сказав я. — Мене звуть Тері Арчер.

— Про що саме йдеться?

Я міг би сказати, що йдеться про мою дружину, але тоді переді мною відразу б підняли цілий букет червоних прапорців. Коли один чоловік шукає іншого чоловіка й каже, що йдеться про його дружину, то це, як правило, не призводить ні до чого доброго.

Тож я сказав:

— Мені треба поговорити з ним.

А про що я, власне, хотів із ним поговорити? Чи я вже обміркував цю частину мого візиту? Я міг би почати з: «Ви не бачили моєї дружини? Ви її пам’ятаєте? Ви знали її як Синтію Бідж. Ви мали з нею побачення тієї ночі, коли зникла її родина».

Ну, а зламавши кригу, я міг би спробувати поставити й такі запитання: «До речі, а чи не брали ви в цьому якоїсь участі? Чи не спало вам тоді на думку посадити її матір і брата в автомобіль і скинути їх зі скелі в затоплену каменоломню?»

Було б, звичайно, ліпше, якби я наперед обміркував якийсь план. Але мене зараз штовхав лише той факт, що моя дружина мене покинула, і це був мій перший пункт у моєму ходінні околяса.

— Як я вже вам сказала, містера Флемінґа зараз тут немає, — сказала жінка. — Але ви можете залишити для нього повідомлення.

— Мене звуть Тері Арчер, — повторив я. Я дав їй номери свого домашнього та мобільного телефонів. — Мені справді треба поговорити з ним.

— І вам, і багатьом іншим, — сказала вона.

Тож я покинув гараж Дірксена, постояв трохи на сонці й сказав, звертаючись сам до себе:

— Ну й що тепер, йолопе?

Я знав напевне лише те, що зараз слід випити кави. І, можливо, коли я питиму каву, мені спаде на думку якийсь розумний план подальших дій. Приблизно за півкварталу звідси була забігайлівка, де продавали пончики, і я пішки пройшов до неї. Замовив каву середньої міцності з вершками й цукром і сів за стіл, завалений проолієним папером, у який загортали пончики. Я змів їх на підлогу, обережно, щоб не бризнути на себе гарячою кавою, й дістав свого мобільника.

Я знову спробував набрати номер Синтії, і знову мені довелося обмежитися посланням: «Моя люба, зателефонуй мені. Будь ласка».

Я уже вкладав телефон назад до кишені, коли він задзвонив:

— Це ти, Синтіє?

— Містер Арчер?

— Так.

— Це доктор Кінцлер.

— А, це ви. Я думав, що, може, це Синтія. Але дякую, що відповіли на мій дзвінок.

— Ви написали у своєму повідомленні, що ваша дружина зникла?

— Вона покинула дім опівночі, — сказав я. — Із Ґрейс. — Доктор Кінцлер не сказала нічого. Я думав, що зв’язок із нею урвався. — Алло?

— Я вас чую. Вона не телефонувала мені. Я думаю, ви повинні знайти її, містере Арчер.

— Дякую. Ви дали мені дуже корисну пораду. Саме це я й намагаюся тепер зробити.

— Я лише хочу сказати, що ваша дружина перебувала під колосальним стресом. Під неймовірним стресом. Не впевнена, що її стан… стабільний. Не думаю, що це добре середовище для вашої доньки.

— Що ви кажете?

— Я не кажу нічого. Лише думаю, що вам треба знайти її якнайшвидше. І якщо вона увійде в контакт зі мною, я пораджу їй повернутися додому.

— Не думаю, що вона почуває себе там у безпеці.

— Тоді ви повинні створити там атмосферу безпеки, — сказала доктор Кінцлер. — Перепрошую, я повинна відповісти на інший дзвінок.

І вона відімкнулася. Від неї стільки ж допомоги, як і завжди, подумав я.

Я випив уже половину своєї кави, перш ніж відчув, що вона неймовірно гірка і пити її зовсім не можна, тож вилив решту й покинув забігайлівку.

Червоний «СУВ»^[29] вискочив на бровку й різко зупинився переді мною. Задні й передні дверці з боку пасажира відчинилися, і звідти вистрибнули двоє скуйовджених чоловіків із ледь округлими животами в заляпаних бензином джинсах, джинсових куртках і брудних футболках — один був лисий, а другий мав брудне біляве волосся.

— Сідай, — сказав Голомозий.

— Даруйте? — перепитав я.

— Ти чув, що тобі сказано, — промовив Білявчик. — Сідай у довбаний автомобіль.

— Не маю такого бажання, — відповів я, відступивши на крок до забігайлівки з пончиками.

Вони накинулися на мене вдвох, і кожен схопив мене за руку.

— Стривайте! — вигукнув я, коли вони потягли мене до задніх дверцят автомобіля. — Не робіть цього! Нікому не дозволено отак хапати людей просто на вулиці!

Вони заштовхали мене в машину. Я впав животом на підлогу перед заднім сидінням. Білявчик сів попереду, голомозий позаду, придавивши мене своїм важким робочим черевиком, щоб не пручався. Коли я падав униз, то помітив третього за кермом.

— Ти знаєш, що він хотів сказати лише секунду тому? — запитав Голомозий у свого друзяки.

— Що?

— Я думаю, він хотів сказати: «Відпустіть мене!»

Обидва гучно зареготали.

Я й справді збирався це сказати, та не встиг.

Розділ тридцять третій

Як учитель середньої англійської школи, я не мав особливого досвіду в тому, як треба поводитися у випадку, коли тебе схопили двоє розбишак перед забігайлівкою, в якій продають пончики, і запхали під заднє сидіння автомобіля «СУВ».

Я швидко зрозумів, що нікого особливо не цікавило те, що я хотів би сказати.

— Послухайте-но, — почав я зі своєї вкрай незручної пози, розпластаний долічерева перед заднім сидінням автомобіля. — Ви, хлопці, припустилися якоїсь помилки.

Я спробував трохи обкрутитися, щоб повернутися на бік і бодай краєм ока побачити лисого здоровила, який придавив мені спину своїм черевиком.

— Заткни пельку, — сказав він, подивившись на мене.

— Я лише хотів сказати, — промовив я, — що не є тим чоловіком, який може когось цікавити. Я не можу завдати вам, хлопці, ніякої шкоди. Хто, ви думаєте, я такий? Член якоїсь банди? Коп? Та ні, хлопці, я вчитель.

З переднього сидіння Білявчик сказав:

— Я ненавидів усіх своїх довбаних учителів. Цього досить, щоб тебе придушити.

— Мені шкода, звичайно ж, є багато паскудних учителів, але хочу вам тільки сказати, що я не маю нічого спільного з…

Голомозий зітхнув, розстебнув свою куртку й дістав пістолет, який, мабуть, не був найбільшим пістолетом у світі, але з мого місця під ним він здався мені гарматою. Він націлив його мені в голову.

— Якщо я вб’ю тебе в цьому автомобілі, мій бос розлютиться на мене за те, що я забризкаю кров’ю та мозком і засмічу уламками кісток довбані сидіння, та, коли я поясню йому, що ти не хотів стулити пельку, як наказав тобі, він мене зрозуміє.

Я стулив пельку.

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, аби здогадатися, що моя пригода була якось пов’язана з моїми розпитуваннями про те, де я можу знайти Вінса Флемінґа. Можливо, один із тих двох хлопців, які сиділи перед стійкою в «Майковому барі», повідомив його про це. Можливо, бармен зателефонував у ремонтну майстерню ще раніше, аніж я туди прийшов. Тоді хтось доручив цим двом бандюкам з’ясувати, чому я хочу зустрітися з Вінсом Флемінґом.

Хоча ніхто мене ні про що не запитував.

Можливо, їм було байдуже. Досить було того, що я розпитував. Ви розпитуєте, де знайти Вінса, і опиняєтесь під сидінням машини, й ніхто більше ніколи вас не побачить.

Я став міркувати, як мені виплутатися з цієї халепи. Я був один проти трьох здоровенних бандитів. Судячи з тієї зайвої ваги, яку вони носили на череві, вони не були найспритнішими розбишаками в Мілфорді, але навіщо тобі спритність, коли ти озброєний? Якщо один із них мав пістолет, то було розумно припустити, що й два інші їх мали теж. Чи міг я вихопити в Голомозого пістолет, застрелити його і на ходу вистрибнути з машини?

Ні, навіть мільйонного шансу в мене на це не було.

Пістолет досі був у руці Голомозого, він лежав на його коліні. Його друга нога й далі притискала мене до підлоги. Білявчик і водій розмовляли, про мене там не йшлося, вони розмовляли про вчорашній бейсбольний матч. Потім Білявчик сказав:

— Що то за мура?

— Це компакт-диск, — сказав водій.

— Я бачу, що це компакт-диск. Який компакт-диск — ось що мене цікавить. Ти хочеш поставити його на плеєр?

— Так, хочу.

Я почув упізнаваний шум, коли компакт-диск ставлять у плеєр панелі приладів.

— Я тобі, бляха, не вірю, — сказав Білявчик.

— Що-що? — запитав Голомозий із заднього сидіння.

Перш ніж хтось устиг озватися, залунала музика. Інструментальний вступ, а потім: «Чому птахи літають низько… щоразу… коли ти близько?»

— Блін я буду, — вилаявся Голомозий. — Це довбані «Карпентери»?^[30]

— Зроби тихше, — мовив водій. — Я виріс під цю музику.

— Господи, — сказав Білявчик. — Ця чувиха, яка тепер співає, вона ж нічого не хотіла їсти?

— Авжеж, — сказав водій. — Вона захворіла на анорексію.

— Таким людям не можна не їсти, — сказав Голомозий. — Вони повинні з’їдати бодай довбаний гамбургер абощо.

Невже троє хлопців, які так жваво обговорюють переваги музичного дуету сімдесятих років, справді планують завезти мене в якесь місце й там стратити? Хіба в такому випадку атмосфера в автомобілі не була б набагато похмурішою? На якусь мить я підбадьорився. Але потім згадав про сцену з «Кримінального чтива»,^[31] де Семюел Джексон та Джон Траволта^[32] сперечаються про те, як називають у Парижі біг-мак, за кілька хвилин до того, як заходять у квартиру і вбивають людину. А ці хлопці, які везли мене в машині, навіть не відзначалися тим своєрідним стилем. Натомість від одного з них, а може, й від усіх, чувся непомильний трупний запах.

Невже життя може закінчитися отак просто? Під заднім сидінням автомобіля? Ще хвилину тому ти пив каву в забігайлівці, де продаються пончики, міркуючи, як знайти дружину й дочку, що тебе покинули, а тепер дивишся в дуло пістолета, який націлює в тебе незнайомий тобі бандит, і думаєш, чи останніми словами, які почуєш, не будуть: «Вони так прагнуть… бути з тобою».

Ми зробили кілька поворотів, перетнули кілька залізничних колій, а потім я відчув, що автомобіль повільно спускається крутою дорогою, так ніби ми наближаємося до узбережжя. Їдемо вниз, до протоки.

Потім автомобіль різко пригальмував, зробив крутий правий поворот, перестрибнув через бровку й зупинився. Подивившись угору, я побачив крізь вікна не тільки небо, а й стіну будинку. Коли водій заглушив мотор, я почув крики чайок.

— Окей, — сказав Голомозий, подивившись на мене. — Я хочу, щоб ти поводився сумирно. Зараз ми вийдемо, підіймемося сходами й увійдемо в дім, а якщо ти спробуєш утекти, або кликатимеш на допомогу, або спробуєш зробити щось інше, таке, чого робити не слід, я зроблю тобі боляче. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів, — сказав я.

Білявчик і водій уже вийшли. Голомозий відчинив дверцята зі свого боку, вибрався назовні, а я спочатку підтягся на заднє сидіння, а потім виліз із машини.

Вона стояла на під’їзній алеї між двома пляжними будинками. Я відразу побачив, що ми перебуваємо на Східному Бродвеї. Будинки тут стояли досить щільно, а подивившись на південь, між ними, я побачив пляж, а далі — протоку Лонґ-Айленд. А коли я побачив острів Чарлза по той бік протоки, остаточно переконався в тому, що знаю, де ми є.

Голомозий жестом руки показав мені круті сходи, які збоку підіймалися на другий поверх будинку, пофарбованого у світло-жовтий колір. На першому поверсі був переважно гараж. Білявчик і водій пішли першими, далі я, потім Голомозий. Сходи були притрушені пляжним піском і тихо поскрипували під підошвами наших черевиків.

Нагорі сходів водій відсунув легку перегородку, що замінювала двері, й притримував її відкритою, поки ми всі пройшли повз нього. Ми увійшли до великої кімнати, яка з боку води мала скляні двері, що відчинялися на широку терасу, яка нависала над пляжем. У кімнаті було кілька стільців і кушетка, полиця, заставлена романами у м’яких обкладинках, а коли пройти трохи далі, то можна побачити під задньою стіною стіл і кухню.

Ще один міцно збитий чоловік стояв біля плити, спиною до мене, тримаючи в одній руці сковорідку, а в другій — лопаточку.

— Ось він, — сказав Білявчик.

Чоловік біля плити кивнув, не сказавши нічого.

— Ми будемо внизу, в машині, — сказав Голомозий і махнув рукою Білявчику та водієві, щоб вони йшли за ним.

Усі троє вийшли з кімнати, і я почув, як їхні черевики зарипіли на сходах.

Я стояв у центрі кімнати. За нормальних обставин я підійшов би до скляних дверей, щоб помилуватися краєвидом, може, навіть вийшов би на терасу, щоб подихати свіжим морським повітрям. Але натомість я стояв і дивився на спину того чоловіка.

— Хочете омлет? — запитав він.

— Ні, дякую.

— Це дуже легка страва, — сказав він. — Яйця перебовтані й добре підсмажені.

— Усе одно ні, дякую.

— Я прокидаюся трохи пізно, іноді це вже обідній час, а я тільки готую собі сніданок, — сказав він.

Він потягся рукою до буфета, взяв тарілку, виклав на неї омлет, додав до нього кілька сосисок, які, певно, зготував раніше і які тепер лежали на паперовій серветці, потім висунув шухляду, взяв там виделку й ніж, схожий на той, що ним розрізають біфштекс.

Він обернувся й підійшов до столу, підтягнув ближче до нього стілець і сів.

Був приблизно мого віку, хоч, об’єктивно кажучи, мені здалося, що обличчя в нього виглядало якимось більш зношеним абощо. Воно було в крапинках віспи, над правим оком — шрам близько дюйма завдовжки, а колись чорний чуб тепер густо змережаний сивиною. На ньому була чорна футболка, запхана в чорні джинси, і я міг бачити нижню частину татуювання на його правому лікті, але цього було не досить, аби зрозуміти, що то за малюнок Живіт у нього випинався під футболкою, і він важко зітхнув через зусилля, яке довелося йому докласти, щоб опуститися на стілець.

Він показав мені на стілець навпроти. Я обережно наблизився й сів. Він відкрив пляшку з кетчупом, нахилив її і зачекав, доки величезна крапля впала на тарілку з омлетом та сосисками. Перед ним стояло горня з кавою, і, потягнувшись до нього рукою, він запитав:

— Кави?

— Ні, — відповів я. — Я щойно пив каву в тій забігайлівці, де продають пончики.

— У тій, що біля моєї майстерні? — запитав він.

— Так.

— Там дають не дуже добру каву, — сказав він.

— Справді, не дуже добру. Я випив лише півпорції.

— Я знаю вас? — запитав він, підносячи до рота порцію омлету.

— Ні, — сказав я.

— Але ви розпитували скрізь про мене. Спочатку в «Майковому барі», а потім — у моїй майстерні.

— Так, — сказав я. — Але я не думав, що це стривожить вас.

— Не думав, що стривожить, — повторив він. Чоловік, що, як я тепер знав, був Вінсом Флемінґом, настромив сосиску на виделку, притримав її, а потім узяв свій біфштексний ніж, відрізав від неї шматок, переправивши його в рот. — Річ у тім, що, коли люди, яких я не знаю, починають повсюди розпитувати про мене, це не може не стати причиною для тривоги.

— Мабуть, я не взяв цього до уваги.

— Особливості мого бізнесу іноді примушують мене мати справу з людьми, чий бізнес дещо відхиляється від загальної практики.

— Розумію, — сказав я.

— Тому коли незнайомі люди починають розпитувати про мене, то я волію влаштувати нашу зустріч у такому місці, де напевне матиму перевагу.

— Я тепер бачу, що ви маєте такий звичай.

— Отже, хто ви, в біса, такий?

— Тері Арчер. Ви знаєте мою дружину.

— Я знаю вашу дружину, — повторив він із таким виразом, ніби хотів сказати: «Ну то й що?»

— Ви добре знали її багато років тому.

Флемінґ подивився на мене похмурим поглядом, запихаючи в рот наступну порцію сосиски:

— То в чому справа? У мене був роман із вашою половиною чи щось таке? Зрозумійте, це не моя провина, якщо ви не можете зробити вашу жінку щасливою і їй доводиться приходити до мене по те, чого вона потребує.

— Ідеться не про те, — сказав я. — Мою дружину звати Синтія. Ви знали її, коли вона була Синтією Бідж.

Він перестав жувати.

— О! Прокляття. Але ж, чоловіче, це було збіса давно.

— Двадцять п’ять років тому, — уточнив я.

— Ви довго вагалися, перш ніж до мене прийти, — сказав Вінс Флемінґ.

— Останнім часом сталися деякі дивні події, — почав я. — Думаю, ви пам’ятаєте, що сталося тієї ночі?

— Авжеж. Уся її довбана родина зникла.

— Саме так. Вони щойно знайшли тіла матері Синтії та її брата.

— Тода?

— Атож.

— Я знав Тода.

— Справді?

Вінс Флемінґ стенув плечима.

— Трохи. Я хотів сказати, ми ходили до однієї школи. Він був класний хлопець.

Він підтягнув ближче до себе, на край тарілки, шматок омлету, политого кетчупом.

— Вам не цікаво, де вони їх знайшли? — запитав я.

— Я думаю, ви мені зараз скажете.

— Вони були в автомобілі, який належав матері Синтії, в жовтому «Форді-Ескорті», на дні затопленого кар’єру, в штаті Массачусетс.

— Серйозна справа, нехай їй біс.

— Авжеж, серйозна.

— Вони там перебували, мабуть, досить довго, — сказав Вінс. — І копи змогли впізнати, хто це такі?

— ДНК, — пояснив я.

Вінс захоплено похитав головою.

— Довбана ДНК Що б ми робили без неї?

Він доїв свої сосиски.

— А тітку Синтії вбили, — сказав я.

Очі Вінса звузилися.

— Здається, Синтія розповідала мені про неї. Тітка Бес?

— Тес, — виправив я.

— Атож. І як це було?

— Хтось заколов її ножем у власній кухні.

— Он як, — сказав Вінс. — Чи існує причина, з якої ви розповідаєте мені все це?

— Синтія зникла, — сказав я. — Вона… втекла. З нашою донькою. Ми маємо доньку на ім’я Ґрейс. Їй вісім років.

— Це погано.

— Я подумав, існує шанс, що Синтія могла захотіти зустрітися з вами. Вона намагається з’ясувати, що сталося тієї ночі, а існує можливість того, що ви знаєте відповіді на якісь запитання.

— Що я можу знати?

— Не знаю. Але ви були останньою людиною, яка бачила Синтію тієї ночі, за винятком її рідних. І ви посварилися з її батьком, перед тим як він забрав Синтію додому.

Я не міг передбачити того, що сталося.

Вінс Флемінґ потягся лівою рукою через стіл, схопив нею мій правий зап’ясток, підтяг мою долоню до себе, тоді як його друга рука схопила біфштексний ніж, яким він різав на шматочки свою сосиску. Він змахнув ним над столом, описавши довгу і блискавичну дугу, й лезо вгородилося в дерево столу між моїм середнім і безіменним пальцями.

— Ой! — скрикнув я.

Рука Вінса затиснула мій зап’ясток, наче обценьками, притискаючи її до столу.

— Мені не подобається те, що ви припускаєте, — сказав він.

Я надто засапався, щоб відповісти. Я все ще дивився на ніж, розпачливо переконуючи себе, що він не простромив моєї руки.

— У мене до вас запитання, — сказав Вінс дуже спокійним голосом, усе ще тримаючи мій зап’ясток і залишивши ніж стриміти вертикально у столі. — Тут був іще один чоловік, який розпитував про мене. Ви щось про це знаєте?

— Який чоловік? — запитав я.

— Віком років п’ятдесяти, низенький, схожий на приватного детектива. Він теж розпитував тут про мене, хоч і більш ухильно, ніж ви.

— То, мабуть, був чоловік на ім’я Ейбеґнел, — сказав я. — Дентон Ейбеґнел.

— А звідки вам це відомо?

— Синтія його найняла. Ми обоє його найняли.

— Щоб стежити за мною?

— Ні. Я хочу сказати, що конкретно про це ми його не просили. Ми найняли його для того, щоб він спробував знайти родину Синтії. Або принаймні з’ясував, що з ними сталося.

— І це означало, що він повинен був вистежувати мене?

Я проковтнув слину.

— Він сказав, що, на його думку, на вас варто звернути увагу.

— Справді? І що ж він з’ясував стосовно мене?

— Нічого, — сказав я. — Тобто якщо він навіть щось з’ясував, то ми нічого про це не знаємо. І навряд чи коли-небудь дізнаємось.

— Чому ж так? — запитав Вінс Флемінґ.

Він або справді нічого не знав, або чудово вмів контролювати своє посічене віспою обличчя.

— Він мертвий, — сказав я. — Його теж убили. У гаражі для паркування, в Стемфорді. Ми думаємо, це якось стосувалося вбивства Тес.

— І хлопці казали мені також, що про мене ще розпитував один коп. Чорношкіра мадам, низенька й товста.

— Ведмор, — сказав я. — Вона розслідує всю цю справу.

— Що ж, — сказав Вінс, відпустивши свій зап’ясток і витягши ніж зі столу. — Усе це дуже цікаво, але мені, власне, до цього немає ніякого довбаного діла.

— То ви не бачили моєї дружини? — запитав я. — Вона не приходила сюди або до вашої майстерні поговорити з вами?

Дуже спокійним голосом він сказав:

— Ні.

І втупив у мене погляд, ніби чекав, що я стану заперечувати йому.

Я витримав його погляд.

— Сподіваюся, ви сказали мені правду, містере Флемінґ. Бо я зроблю все, що від мене залежить, аби вона й моя донька повернулися безпечно додому.

Він підвівся зі свого стільця, обійшов стіл і став біля мене.

— Чи повинен я сприйняти ваші слова як певну погрозу?

— Я хочу лише сказати, що коли йдеться про твою родину, то навіть такі люди, як я, люди, що не мають бодай крихітної частини того впливу, який мають люди на кшталт вас, навіть такі люди готові на все, що вони спроможні зробити.

Він схопив мого чуба в кулак, нахилив мою голову й наблизив своє обличчя до мого. Його подих смердів сосисками й кетчупом.

— Послухай-но, придурку, ти бодай трохи уявляєш собі, з ким розмовляєш? Ти забув, які хлопці привезли тебе сюди? Ти знаєш, що вони для мене здатні зробити? Ти можеш закінчити своє життя в купі тирси. Тебе можуть укинути з каменюкою на шиї в протоку. Тебе можуть…

Я почув, як унизу біля сходів один із трьох чоловіків, які мене сюди привезли, закричав:

— Стій, не ходи туди!

І жіночий голос, що відповів:

— Заткнися, довбаний йолопе.

Потім швидкі кроки на сходах.

Я дивився в обличчя Вінса й не міг бачити тонких дверей, але почув, як вони розсунулися, а потім пролунав голос, що здався мені знайомим:

— Гей, Вінсе, ти бачив мою матір, бо…

Але вона урвала мову, коли побачила, що Вінс Флемінґ стоїть, затиснувши в руці чуприну якогось чоловіка.

— Ти бачиш, я тут трохи зайнятий, — сказав він їй. — І не знаю, де твоя мати. Пошукай її в паскудному торговельному центрі.

— Господи, Вінсе, що ти, бляха, робиш із моїм учителем? — запитала дівчина.

Навіть при тому, що м’ясисті пальці Вінса міцно вчепилися в мою чуприну, я зміг повернути голову досить, щоб побачити Джейн Скейвуло.

Розділ тридцять четвертий

— Твоїм учителем? — запитав Вінс, послабивши хватку на моєму чубі. — Яким учителем?

— Моїм довбаним учителем із письмової творчості, — сказала Джейн. — Якщо хочеш вибити дух із моїх учителів, то є інші, з яких ти міг би почати. Це містер Арчер. Він найменша дірка-в-дупі з них усіх. — Вона наблизилася до мене. — Привіт, містере Арчер.

— Привіт, Джейн, — сказав я.

— Коли ви повернетеся до школи? — запитала вона. — Той чувак, якого вони знайшли вам на заміну, — цілковитий бовдур. Ніхто не ходить на його уроки. Він гірший, аніж та жінка, що заїкається. Усім наплювати, чи він робить перекличку, чи ні. У нього завжди стримить у зубах якась скіпка, і він запихає пальця в рот, намагаючись її витягти, й робить це швидко, бо думає, що ніхто не помітить, але він нікого не одурить.

Я помітив, що Джейн поза школою анітрохи не соромиться розмовляти зі мною.

Потім, ніби мимохідь, вона запитала Вінса:

— А в чому, власне, річ?

— Іди-но у своїх справах, Джейн, гаразд? — сказав Вінс.

— Ти бачив мою маму?

— Я сказав тобі, пошукай її в торговельному центрі. А може, вона в гаражі. Навіщо вона тобі?

— Мені потрібні гроші.

— Навіщо?

— На те й на те.

— А саме?

— На те й на те, і на те.

— Скільки тобі треба?

Джейн Скейвуло стенула плечима.

— Баксів сорок абощо…

Вінс Флемінґ відпустив мого чуба, витяг іфз задньої кишені свій гаман, видобув із нього дві двадцятки й подав їх Джейн.

Він запитав:

— Це той самий чувак, про якого ти розповідала? Якому подобаються твої історії?

Джейн кивнула. Вона почувалася дуже невимушено, і я подумав, що, певно, їй доводилося не раз бачити, як Вінс обходиться з людьми так, як тепер обходився зі мною. Єдина різниця була в тому, що сьогодні йшлося про одного з її вчителів.

— Навіщо ти з ним так?

— Моя люба, я не можу обговорювати цю тему з тобою.

— Я шукаю свою дружину, — пояснив я. — Вона кудись поїхала з моєю донькою, і я дуже турбуюся про них. Я думав, твій бать… Я думав, він зможе допомогти мені в цих пошуках.

— Він не мій батько, — сказала Джейн. — Він і моя мама живуть разом не так довго. — Обернувшись до Вінса, вона сказала: — Я не хотіла тебе образити, сказавши, що ти не мій батько. Бо ти окей. — А звертаючись до мене, вона мовила: — Пам’ятаєте твір, який я написала для вас, про чоловіка, який смажить яєчню?

Мені довелося трохи подумати.

— Так, — сказав я. — Пам’ятаю.

Вона підійшла до Вінса, подивилася йому в обличчя.

— Ти поводься з ним добре, якщо не хочеш зробити мені велику прикрість. Лише на його уроках я можу здобути пристойні оцінки. Якщо він шукає свою дружину, чому б не допомогти йому знайти її, бо, якщо він не повернеться до школи доти, доки її не знайде, тоді мені доведеться щодня дивитися на того бовдура, який длубається у своїх зубах, і це недобре для моєї освіти. До того ж, коли я дивлюся на нього, мені хочеться блювати.

Вінс обійняв її за плечі й провів до дверей. Я не чув, що він їй каже, але перед тим, як вийти на сходи, вона гукнула мені:

— До зустрічі, містере Арчер!

— До побачення, Джейн, — сказав я, майже не чуючи, як вона спускається сходами, коли двері зачинилися.

Вінс повернувся до столу, його поза вже не була такою погрозливою, й опустився на стілець. Здавався трохи розгубленим і заговорив не відразу.

— Це добра дитина, — сказав я.

Вінс кивнув.

— Атож, вона така. Ми зійшлися з її матір’ю, і вона трохи психована, але Джейн — дівчина окей. Вона потребувала того, що ви називаєте стабільністю, у своєму житті. Мені не доводилося виховувати власних дітей, й іноді я справді дивлюся на неї як на дочку.

— Схоже, у вас із нею чудові стосунки, — сказав я.

— Ця бісова дитина завжди здатна обвести мене круг пальця, — сказав він і всміхнувся. — Вона згадувала про вас. Я просто не помітив зв’язку, коли ви сказали, хто ви такий. А від неї тільки й чуєш: містер Арчер тут, містер Арчер там.

— Справді? — запитав я.

— Вона каже, ви її підбадьорили, — мовив Вінс. — Похвалили її творчі здібності.

— Вона має талант.

Вінс показав на забиті книжками полиці.

— Я багато читав. Хоча й не належу до тих, кого ви називаєте людьми освіченими, але люблю читати книжки. Мені особливо подобаються книжки історичного й біографічного жанру. Пригодницькі — теж. Я, можна сказати, ставлюся з великою пошаною до людей, які здатні на це, які можуть сісти й написати книжку. Тому, коли Джейн сказала, що, на вашу думку, вона може стати письменницею, це мене дуже зацікавило.

— Вона має власний голос, — сказав я.

— Що?

— Знаєте, коли читаєш твори деяких письменників, то їх можна впізнати, навіть якщо їхнього імені немає на обкладинці.

— І справді, так буває.

— Оце і є власний голос. Я думаю, Джейн його має.

Вінс кивнув.

— Послухайте-но, — сказав він. — Я про те, що сталося…

— Нехай вас це не турбує, — мовив я, намагаючись проковтнути слину, що зібралася в моєму роті.

— Люди починають про тебе розпитувати, шукають, це може стривожити такого чоловіка, як я, — сказав він.

— Що означає «такого чоловіка, як ви»? — перепитав я, засунувши пальці у свою чуприну й намагаючись надати їй колишнього вигляду.

— Я це можу висловити ще такими словами, — сказав Вінс. — Я не вчитель писемної творчості. Не уявляю собі, щоб у вашій роботі вам доводилося зустрічатися з такими ситуаціями, з якими доводиться зустрічатися мені.

— Як, наприклад, посилати хлопців в автомобілі, щоб вони хапали людей на вулиці? — запитав я.

— Саме так, — сказав Вінс. — У такому дусі. — Він помовчав. — Ви мені дозволите запропонувати вам каву?

— Дякую, — сказав я. — Не відмовлюся.

Він підійшов до прилавка, наповнив мені чашку з кавоварки й повернувся до столу.

— Я все ще стурбований тим, що ви, і той детектив, і та жінка-коп розпитували повсюди про мене, — сказав він.

— Можу я говорити з вами відверто, не боячись, що ви вирвете мені чуприну або встромите ножа між пальцями?

Вінс повільно кивнув, не відриваючи від мене погляду.

— Ви були з Синтією в ту ніч. Її батько знайшов вас удвох і потяг її додому. Менш як через дванадцять годин Синтія прокидається і бачить, що з усієї своєї родини в домі залишилася лише вона. Як я вже спробував сказати вам раніше, ви, ймовірно, один із останніх людей, хто бачив когось із її родини, крім самої Синтії, живим. І я не знаю, чи сварилися ви з її батьком, Клейтоном Біджем, але щонайменше то була дуже прикра ситуація, коли батько знайшов її з вами й забрав додому. — Я зробив паузу. — Але я певен, що поліція вже допитувала вас про це у свій час.

— Авжеж, допитувала.

— І що ви їм сказали?

— Я не сказав їм нічого.

— Як це?

— А саме так, як я кажу. Я не сказав їм нічого. То була істина, якої я навчився від свого старого, нехай Бог упокоїть його душу. Ніколи не відповідай на ті запитання, які тобі ставлять копи. Навіть якщо ти на всі сто відсотків невинний. Ні в кого й ніколи ситуація не ставала кращою після розмови з копами.

— Проте ви могли б допомогти їм прояснити, що ж насправді сталося.

— Це мене не обходило.

— Але хіба така поведінка не підсилила підозри поліції, що ви якось до цього причетні? Бо інакше чому б ви відмовлялися говорити з ними?

— Можливо. Однак вони не можуть звинуватити тебе, спираючись лише на підозру. Їм потрібні докази. А вони не мали жодних доказів. Якби вони знайшли бодай один доказ, я не сидів би тут і не мав би приємну бесіду з вами.

Я відпив один ковток кави.

— Вона чудова, — похвалив я.

І вона справді була чудова.

— Дякую, — сказав Вінс. — А тепер чи можу я бути з вами цілком відвертим, не боячись, що вирвете мого чуба? — запитав він із посмішкою.

— Гадаю, боятися цього у вас немає жодних причин, — мовив я.

— Я почував себе тоді дуже кепсько. Мені було прикро, що я не можу допомогти Синтії. Бо вона була… Я не хотів би вас засмутити своїми словами, адже ви її чоловік.

— Усе окей.

— Вона була дуже й дуже милою дівчиною. Трохи шалапутна, як і всі підлітки її віку, але зі мною її було не зрівняти. На той час я вже мав проблеми з копами. Я думаю, тоді вона пережила короткий період захоплення поганим хлопцем. До того, як зустріла вас. — Він сказав це таким тоном, ніби для неї це було певним падінням. — Я не мав наміру вас образити.

— А я й не думав ображатися.

— Вона була чудовою дівчинкою, і я дуже переживав, що таке з нею сталося. Господи, ви тільки собі уявіть — ви прокидаєтеся одного дня, а вся ваша довбана родина зникла. І мені дуже хотілося б щось для неї зробити, ви мені вірите? Але мій батько сказав мені: тримайся якнайдалі від таких дівчаток. Нам не треба зайвих проблем. Копи й так уже дивитимуться на тебе з підозрою, із твоїм минулим, зі старим батьком, що по вуха загруз у такому багні, як я, тож нам тільки й бракує, щоб ти водився з дівчиною, усю родину якої, либонь, убито.

— Мабуть, я можу вас зрозуміти. — Я дуже ретельно добирав наступні слова. — Вашому батькові велося добре, чи не так?

— Ви маєте на увазі гроші?

— Атож.

— Так, справді. Гроші в нього були. Він умів їх здобути. Поки його не вбили.

— Я трохи чув про це, — сказав я.

— А що ви ще чули?

— Я чув, що люди, які, найімовірніше, вбили вашого батька, потім поплатилися за це.

Вінс посміхнувся похмурою посмішкою.

— Атож, вони поплатилися. — Він повернувся до попередньої теми й запитав: — Але чому ви запитали про гроші?

— Як ви думаєте, чи ваш батько міг співчувати Синтії, шкодувати, що вона опинилася в такій ситуації? Співчувати настільки, що вирішив допомогти оплатити її навчання в коледжі?

— Що ви сказали?

— Я просто запитую. Чи не міг він подумати, що ви певним чином відповідальні за те, що з нею сталося, що, можливо, ви якось причетні до зникнення її родини і що він міг би передавати гроші тітці Синтії, Тес Берман, анонімно, щоб допомогти заплатити за її навчання?

Вінс подивився на мене так, ніби я втратив розум.

— Кажете, ви вчитель? Невже в середній школі дозволяють, щоб дітей навчали люди з таким схибленим розумом?

— Ви могли б просто сказати «ні».

— Ні.

— Тому що, — сказав я, сперечаючись сам з собою, чи слід мені ділитися цією інформацією, але іноді ти просто відчуваєш необхідність викласти усе, що в тебе на душі, — хтось це робив.

— Без брехні? — запитав Вінс. — Хтось і справді давав її тітці гроші на навчання?

— Справді давав.

— І невідомо хто?

— Невідомо.

— Чудасія та й годі, — сказав він. — А цю тітку, ви кажете, вбили?

— Атож, убили.

Вінс Флемінґ відхилився назад на своєму стільці, якусь мить дивився у стелю, потім знову випростався й поклав руки на стіл. Він глибоко зітхнув.

— Гаразд, я вам дещо скажу, — промовив він. — Але за умови, що ви нічого не розповісте копам, бо якби ви їм сказали, я категорично б це заперечив, аби вони не знайшли способу використати це проти мене, бісові діти.

— Гаразд, приймаю вашу умову.

— Можливо, я й міг би їм це сказати, і для мене не було б у цьому ніякої шкоди, та я не міг піти на такий ризик. Я не міг визнати, де був тоді, навіть якби це допомогло Синтії. Я здогадувався, що копам може спасти на думку в якийсь момент, що вона якось причетна до вбивства своєї власної родини, хоч я й знав, що вона ніколи цього не зробила б. Тож я не хотів, щоб і мене приплутали до цієї справи.

Я відчув, що в роті в мене пересохло.

— Хоч би що ви мені розповіли тепер, я буду вам дуже вдячний.

— Тієї ночі, — сказав він, заплющивши на хвилину очі, поки думка відтворювала йому ті події, — після того як її старий знайшов нас в автомобілі й забрав її додому, я поїхав за ними. Не те, щоб я переслідував їх абощо, але, мабуть, думав, у яку халепу вона потрапила, і, можливо, хотів з’ясувати, чи не стане батько кричати на неї або щось таке. Але нічого такого не помітив.

Я чекав.

— Я побачив, як їхня машина звернула на під’їзну алею, наблизилася до будинку. Вона не зовсім твердо стояла на своїх ногах, ви знаєте? Вона чимало випила, ми обоє з нею чимало випили, але я на той час уже добре призвичаївся до подібних надуживань. — Він посміхнувся. — Я був молодим та раннім.

Я відчував, що Вінс наближається до чогось важливого, й не хотів гальмувати його розповідь якимись дурними репліками.

— Хай там як, — провадив він, — а я зупинив машину трохи нижче по вулиці, думаючи, що, можливо, вона втече з дому, після того як батьки дадуть їй доброї прочуханки, ви можете уявити собі таку картину, коли вона вибігає у гніві й розпачі, а я під’їду й заберу її. Але цього не сталося. А через якийсь час повз мене проїхала інша машина, дуже повільно, так ніби хтось дивився з неї на номери будинків, ви розумієте?

— Розумію.

— Я, власне, майже не звернув уваги на тумашину, та коли вона доїхала до кінця вулиці, то повернула назад і зупинилася на протилежному боці вулиці, десь на два будинки нижче від будинку Синтії.

— А ви бачили, хто був у тій машині? І якої марки вона була?

— Гадаю, то був якийсь різновид «АМЦ». «Амбасадор» або «Ребел», чи щось таке. Синього кольору, як мені здалося. Схоже, що в машині була лиш одна людина. Я добре не роздивився, хто там був, але, здається, то була жінка. Не запитуйте мене чому, але таке відчуття в мене було.

— Жінка припаркувала свою машину навпроти будинку? Вона вела за ним спостереження?

— Схоже на те. І я пам’ятаю, що номерні таблички на машині не були табличками штату Коннектикут. Здається, то були таблички штату Нью-Йорк, таблички помаранчевого кольору, на задній частині, я думаю. Але, бляха-муха, таких машин ми бачимо тут чимало.

— І скільки часу стояла там ота машина?

— Так от, через якийсь час, досить короткий, я думаю, місіс Бідж і Тод, брат Синтії… Його ж звали Тод?

Я кивнув.

— Вони вийшли й сіли в автомобіль матері, у той жовтий «Форд», і кудись поїхали.

— Лише вони двоє. А батька, Клейтона, з ними не було?

— Ні. Лише мати й Тод. Він сидів на місці пасажира, не думаю, що в нього вже були права на водіння автомобіля, втім, не знаю. Тож вони поїхали кудись. Я не знаю куди. Як тільки вони завернули за ріг, той інший автомобіль увімкнув фари й поїхав за ними.

— А що зробили ви?

— Я просто сидів у своїй машині. А що я міг зробити ще?

— Але той інший автомобіль, «Амбасадор», чи який він там був, поїхав за матір’ю й братом Синтії?

Вінс подивився на мене.

— Може, я розповідав надто швидко?

— Ні, ні, все окей, я знаю, що за всі ці двадцять п’ять років Синтія про це ніколи не чула.

— Оце те, що я бачив.

— І більш нічого не бачили?

— Думаю, я просидів там ще хвилин сорок п’ять або десь так і вже думав їхати додому, коли раптом передні двері дому відчинилися й батько, Клейтон, вибіг із дому, так ніби величезна блощиця присмокталася до його дули. Стрибнув у свою машину, розвернув її й помчав геть, мабуть, зі швидкістю сто миль за годину.

Я мовчки слухав.

— Тож я трохи вмію рахувати, чи не так? Усі поїхали з дому, крім Синтії. Тож я під’їхав до самого будинку й постукав у двері, думав, що зможу поговорити з нею. Постукав разів дванадцять з усієї сили, але відповіді не було, і я дійшов висновку, що вона вже міцно спить, розумієте? Тож я вшився звідти й повернувся додому.

Він стенув плечима.

— Отже, хтось там був, — сказав я. — І спостерігав за будинком.

— Атож. Там був не тільки я.

— І ви ніколи нікому не розповідали про це? Ви не розповіли копам. Ви ніколи не казали про це Синтії?

— Ні. І, як я вже сказав, нічого не розповів копам. Ви гадаєте, що був би якийсь сенс у тому, якби я їм розповів, що сидів навпроти того будинку протягом якогось часу тієї ночі?

Я дивився у вікно на протоку та острів Чарлза, який бовванів удалині, так ніби ті відповіді, які я шукав, відповіді, які шукала Синтія, були завжди за обрієм, були недосяжні.

— А чому ви розповіли мені про це тепер? — запитав я Вінса.

Він провів долонею по підборіддю, здавив свого носа.

— Хай йому довбаний біс, я не знаю. Думаю, ці роки були тяжкими для Синті, чи не так?

Я мав таке відчуття, ніби мені вліпили ляпаса, коли почув, що Вінс назвав Синтію тим самим ніжним ім’ям, яким називав її я.

— Так, — погодився я, — дуже тяжкими. А надто в останній час.

— Але чому вона втекла?

— Ми посварилися. І вона налякана. Усі події, що сталися протягом останніх кількох тижнів, той факт, що поліція, схоже, не цілком довіряє їй. Вона боїться за нашу доньку. Однієї ночі хтось стояв на вулиці й дивився на наш дім. Її тітку вбито. Детектива, якого ми найняли, теж убито.

— Гм, — сказав Вінс. — У вас і справді збіса важке становище. Я хотів би чимось допомогти, якби міг.

Ми обидва здригнулися, коли раптом відчинилися двері. Ніхто з нас не чув, щоб хтось підіймався сходами.

Це була знову Джейн.

— Господи, Вінсе, ти допоможеш цьому бідоласі чи ні?

— Де ти, в біса, була? — запитав він. — Ти підслуховувала нас весь цей час?

— Це все паскудні тоненькі двері, — сказала Джейн. — Якщо ти не хочеш, щоб тебе підслуховували, то ліпше збудуй тут щось на зразок банківського підвалу.

— Прокляття, — вилаявся він.

— То ти йому допоможеш чи ні? Не схоже, щоб ти нині був дуже завантажений справами. І ти маєш під своєю орудою трьох блазнів, яких завжди можеш покликати на допомогу, якщо вона тобі буде потрібна.

Вінс стомлено подивився на мене.

— Отже, чи міг би я справді якось стати вам у пригоді?

Джейн дивилася на нього, склавши руки на грудях. Я не знав, що йому відповісти. Не знав, із якими труднощами мені доведеться зіткнутися. Я не міг передбачити, чи будуть мені потрібні послуги того зразка, що їх міг надати мені такий чоловік, як Вінс Флемінґ. Хоч він уже й не виривав мені чуба з корінням, я все ще боявся його.

— Не знаю, — зізнався я.

— Я міг би трохи зачекати, подивитись, як розвиватимуться події. — Коли я не відповів йому відразу на цю пропозицію, він сказав: — Ви не знаєте, чи можна мені довіряти, еге ж?

Я подумав, що він, певно, відчує, якщо я збрешу.

— Не знаю, — повторив я.

— Дякую за відвертість.

— То ти допоможеш йому? — знову запитала Джейн. А до мене промовила: — А ви швидше повертайтеся до школи.

І вийшла з кімнати — тепер ми почули, як сходи зарипіли під її кроками.

Вінс сказав:

— Я боюся її, як вогню.

Розділ тридцять п’ятий

Я не міг придумати нічого більш розумного в цю хвилину, як поїхати додому, з’ясувати й подивитися, чи не телефонували мені Синтія або хтось інший. Якби вона намагалася сконтактуватися зі мною, то, безперечно, подзвонила б на мій мобільник, якби не застала мене вдома, проте, у своєму розпачі, я все ж таки на щось сподівався. Вінс Флемінґ відпустив своїх головорізів із їхнім «СУВ» і запропонував відвезти мене до мого автомобіля у власній машині, яка виявилася пікапом марки «Додж Рем», що мав досить агресивний вигляд. Мій дім був недалеко від дороги, якою ми поверталися до майстерні, де я залишив свою машину, коли пішов до забігайлівки, в якій продавали пончики, а потім був силоміць затягнутий в автомобіль. Я запитав Вінса, чи не міг би він зупинитися на короткий час, поки я перевірю, чи Синтія, бува, не повернулася додому або принаймні не побувала в ньому й не залишила мені записку.

— Без проблем, — сказав він, коли ми сіли в його пікап, припаркований біля бровки на вулиці Іст-Бродвей.

— Мені завжди хотілося оселитися тут, відколи я живу в Мілфорді, — сказав я.

— А я завжди жив тут, — промовив Вінс. — А ви?

— Я виріс не в цьому місті.

— Дітьми ми іноді перебігали на острів Чарлза, під час відпливу. Але нам рідко щастило повернутися ще до відпливу. Це завжди було для нас великою розвагою.

Я відчував певну тривогу стосовно свого нового приятеля. Вінс, хоч би як на нього дивитися, належав до кримінального світу. Він керував кримінальною організацією. Я не мав уявлення, наскільки вона була великою чи малою. Але вона була достатньо великою, щоб тримати на службі трьох бевзів, чиїм обов’язком було хапати на вулиці тих людей, які змушували Вінса Флемінґа дратуватись.

Що, якби Джейн Скейвуло тоді не з’явилася? Що, якби вона не переконала Вінса Флемінґа, що я чоловік окей? І якби Вінс і далі думав, що я становлю для нього певну загрозу? Як би тоді обернулися події?

Як останній дурень, я вирішив запитати його про це.

— Що, якби Джейн не прийшла тоді, коли вона прийшла? Що тоді зі мною сталося б?

Вінс, тримаючи праву руку на кермі, а ліву там, де висувалася шибка вікна, подивився на мене:

— Ви справді хочете знати відповідь на своє запитання?

Але я пустив ці його слова повз вуха. Моя думка вже помандрувала в іншому напрямку — я думав про мотиви, які керували поведінкою Вінса Флемінґа. Чи він допомагав мені тому, що цього хотіла Джейн, чи він щиро вболівав за долю Синтії? Чи на нього впливали і перше, й друге міркування? Чи, може, він вирішив, що, виконуючи прохання Джейн, матиме більше можливостей тримати мене під своїм наглядом?

Чи була правдивою його розповідь про те, що він бачив перед будинком Синтії? А якщо ні, то з яких міркувань він вирішив мені її розповісти?

Я був схильний повірити в її правдивість.

Розповів Вінсові, як доїхати до нашої вулиці, й показав на будинок попереду. Але він не зупинив машину й навіть не стишив хід. Проїхав повз мій будинок, ніби його там і не було.

Ой, ні. Схоже, я потрапив у пастку. Мабуть, скоро мені доведеться закінчити свій життєвий шлях під купою тирси.

— У чому річ? — запитав я. — Куди ви мене везете?

— Біля вашого будинку стоїть автомобіль копів, — сказав він. — Машина без розпізнавальних знаків.

Я подивився у збільшене дзеркальце заднього виду, яке було над дверцятами водія, й побачив на протилежному боці вулиці автомобіль навпроти будинку, який тепер швидко зменшувався в розмірах, відступаючи усе далі й далі.

— Це, мабуть, Ведмор, — сказав я.

— Ми об’їдемо квартал і зупинимося з тильної сторони будинку, — сказав Вінс.

Мабуть, він завжди застосовував цей маневр.

Так ми й зробили. Ми залишили автомобіль на паралельній вулиці, пройшли між кількома будинками й наблизилися до мого дому через задній двір.

Увійшовши, я відразу перевірив, чи Синтія не побувала в домі, чи не залишила вона записку або щось таке.

Нічого не було.

Вінс ходив на першому поверсі, дивлячись на картини на стінах та книжки на наших полицях. Вивчає, що де лежить, подумав я. Його погляд упав на коробки з-під черевиків із пам’ятними речами.

— Що це, в біса, таке? — запитав він.

— Це речі Синтії. Вона привезла їх із того будинку, де минуло її дитинство. Вона весь час перебирає їх, сподіваючись, що вони відкриють їй якусь таємницю. Я теж робив майже те саме сьогодні, коли вона покинула дім.

Вінс сів на кушетку, понишпорив рукою в коробці.

— Мені все це здається непотрібним сміттям, — сказав він.

— Так, досі воно й було непотрібним сміттям, — мовив я.

Я спробував зателефонувати на мобільник Синтії, плекаючи слабку надію, що він може бути увімкнений. Я вже хотів покласти слухавку після четвертого дзвінка, коли почув, як Синтія сказала:

— Алло?

— Синті?

— Привіт, Тері.

— Господи, з вами все окей? Де ви?

— З нами все гаразд, Тері.

— Люба моя, повертайся додому. Благаю тебе, повернися додому.

— Я не знаю, — сказала вона.

Десь на задньому плані чувся якийсь сторонній звук, наче гудіння.

— Де ви?

— В автомобілі.

— Привіт, тату!

Це вже був голос Ґрейс, вона кричала так, щоби бути почутою з пасажирського сидіння.

— Привіт, Ґрейс, — сказав я.

— Тато каже «привіт», — повідомила Синтія нашій доньці.

— Коли ти повернешся? — запитав я.

— Я сказала, що не знаю, — промовила Синтія. — Мені потрібен час. Я ж тобі все написала у своєму листі.

Вона не хотіла більше говорити про це, принаймні в присутності Ґрейс.

— Я турбуюся за тебе, й мені тебе бракує, — сказав я.

— Передайте їй привіт, — крикнув Вінс із вітальні.

— Хто це? — запитала Синтія.

— Вінс Флемінґ.

— Хто?

— Не з’їдь із дороги, — сказав я.

— Що він там робить?

— Я поїхав побачитися з ним. У мене виникла божевільна думка, що, можливо, ти захотіла його навідати.

— О Господи, — здивувалася Синтія. — Передай йому… привіт.

— Вона передає вам привіт, — переказав я Вінсові.

Він лише промурмотів щось із іншої кімнати, риючись у коробках із-під черевиків.

— Але він у нашому домі? Тепер?

— Атож. Він підвіз мене сюди у своїй машині. Це досить довга історія. Я розповім тобі про все, коли ти повернешся. Крім того… — Я завагався. — Він розповів мені дещо про ту ніч, про що він раніше нікому не розповідав.

— Про що саме?

— Про те, як він поїхав за тобою і твоїм батьком тієї ночі, сидів якийсь час у машині перед вашим будинком, чекаючи нагоди постукати у двері й подивитись, як тобі ведеться, а потім побачив, як із дому вийшли Тод і твоя мати, а пізніше і твій батько. А потім був іще один автомобіль перед вашим будинком, який поїхав за машиною твоєї матері й Тода, коли вони від’їхали.

У телефоні не чути було нічого, крім дорожнього шуму.

— Синтіє?

— Я тут. Не знаю, що все це означає.

— Я теж.

— Тері, тут дуже багато машин. Мені треба з’їхати з дороги. Я вимикаю телефон. Я забула взяти зарядку, й мої акумулятори майже розрядилися.

— Повертайся скоріш додому, Синті. Я кохаю тебе.

— Бувай, — сказала вона й відімкнулася.

Я поклав слухавку й пішов до вітальні.

Вінс Флемінґ показав мені вирізку з газети, де була фотографія, на якій Тод стояв серед своїх друзів із баскетбольної команди.

— Цей хлопець схожий на Тода, — сказав Вінс. — Я його пам’ятаю.

Я кивнув, не забравши вирізку з його руки. Я вже бачив її сотню разів раніше.

— Атож. Ви навчалися з ним в одному класі?

— Можливо, мали один спільний урок, навряд чи більше. Але ця світлина якась дивна.

— Чому дивна?

— Бо я більше нікого не впізнаю на ній. Тут немає хлопців із нашої школи.

Я взяв у нього вирізку, хоч у цьому не було жодного сенсу. Я не ходив до школи разом із Тодом або Синтією й не міг знати нікого з їхніх односумів. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю фотографію, наскільки мені було відомо. Я кинув на неї побіжний погляд.

— І ім’я написане неправильно, — сказав Вінс, показуючи на підпис під фотографією, де зліва направо були подані імена й прізвища всіх гравців, спочатку тих, які стояли в нижньому ряді, потім тих, що в середньому, й наостанок — тих, що у верхньому.

Я стенув плечима.

— Нічого дивного. Газети часто перекручують прізвища.

Я подивився на підпис під фотографією, де були написані прізвища й перший ініціал. Тод стояв другим зліва, в середньому ряду. Я провів пальцем по напису й прочитав те прізвище, яке мало бути його прізвищем.

Там було написано «Дж. Слоун».

Я дивився якусь мить на ініціал і на слово, яке стояло поряд із ним.

— Вінсе, — сказав я, — чи ім’я та прізвище «Дж. Слоун» щось означають для вас?

Він похитав головою.

— Ні.

Я двічі перевірив, чи це ім’я справді стосується індивіда в середньому ряду, другого з лівого краю.

— Оце так чортівня, — мовив я.

Вінс подивився на мене.

— Ви хотіли мені щось сказати?

— Дж. Слоун, — сказав я. — Джеремі Слоун.

Вінс похитав головою.

— Я досі не розумію, в чому тут річ.

— Чоловік на продуктовому поверсі, — пояснив я. — У торговельному центрі. Так звали того суб’єкта, якого Синтія прийняла за свого брата.

Розділ тридцять шостий

— Про що ви говорите? — запитав Вінс.

— Десь зо два тижні тому, — сказав я, — Синтія, Ґрейс і я були в торговельному центрі, й Синтія побачила цього чоловіка, й була переконана, що це Тод. Вона сказала, що він має такий вигляд, який мав би Тод у дорослому віці, через двадцять п’ять років.

— Як ви взнали його ім’я та прізвище?

— Синтія пішла за ним до паркувального майданчика. Вона покликала його, назвала Тодом, він не відповів, тоді вона підійшла до нього і назвалася його сестрою, вона, мовляв, знає, що він її брат.

— Господи, — сказав Вінс.

— То була жахлива сцена. Той чоловік категорично заперечив, що він її брат, дивився на неї як на божевільну психопатку, й вона справді поводилась, як божевільна. Я відвів його вбік, попросив у нього пробачення і сказав, що якби він показав Синтії своє посвідчення водія, якби міг довести їй, що він не той, за кого вона його приймає, то вона дала б йому спокій.

— І він це зробив?

— Так. Я побачив його посвідчення. Штат Нью-Йорк. А звали його Джеремі Слоун.

Він узяв у мене вирізку, подивився на прізвище, що було на тому місці, де мало бути прізвище Тода.

— Це до біса дивно, чи не так?

— Я нічого не можу зрозуміти, — сказав я. — Це не має глузду. Чому надрукували фотографію Тода в цій старій газеті з цим іншим прізвищем?

Вінс мовчав якусь хвилину.

— Той чоловік, — сказав він нарешті. — Той, якого ви зустріли в торговельному центрі, він що-небудь сказав?

Я спробував пригадати.

— Він сказав, що моїй дружині потрібна допомога. Але більше, здається, не сказав нічого.

— А його водійське посвідчення? — запитав Вінс. — Ви що-небудь про це пам’ятаєте?

— Лиш те, що воно видане у штаті Нью-Йорк, — сказав я.

— Це збіса великий штат, — промовив Вінс. — Він може жити біля самого кордону в Порт-Честері або Вайт-Плейнсі чи десь там, і він може бути мешканцем довбаного Буфало.

— Здається, то був Янґ із чимось.

— Янґ із чимось?

— Я не впевнений. Чорти б його взяли, я бачив те посвідчення протягом однієї секунди.

— Є місто Янґстаун в Огайо, — сказав Вінс. — Ви точно знаєте, що те посвідчення було видане не в Огайо?

— Цього напевне я сказати не можу.

Вінс перевернув вирізку на зворотний бік. Там був якийсь текст, але не випадало сумніватися, що вирізку зробили задля фотографії. Ножиці пройшли через середину шпальти, розрізали надвоє заголовок на звороті.

— Це не те, задля чого він зберіг вирізку, — сказав я.

— Заткніться, — сказав Вінс. Він читав уривки з тих обрізаних історій, потім підняв голову.

— Ви маєте комп’ютер?

Я кивнув.

— Увімкніть його, — сказав Вінс. Він пішов за мною нагору й нахилився наді мною, коли я сів на стілець і ввімкнув комп’ютер. — Там є уривки з історії, де згадуються Фолкнер-Парк та округ Ніагара. Закиньте все це в «Ґуґл».^[33]

Я попросив його назвати мені по літерах слово «Фолкнер», потім надрукував ці слова у віконечку програми й натиснув на «Пошук». Незабаром програма видала мені результат.

— Існує Фолкнер-Парк у Янґстауні, штат Нью-Йорк, округ Ніагара, — сказав я.

— Чудово, — сказав Вінс. — Отже, це фотографія з газети, яку видають десь у тій місцевості, бо там опубліковано довбану розповідь про утримання того парку.

Я обернувся на своєму стільці й подивився на нього.

— Але чому Тод знятий на фотографії, що опублікована в газеті з Янґстауна, штат Нью-Йорк, із групою гравців у баскетбол із якоїсь іншої школи і чому його знімок підписаний ім’ям Дж. Слоун?

Вінс прихилився до одвірка.

— Можливо, тут не йдеться про помилку.

— Що ви маєте на увазі?

— Можливо, це не фотографія Тода Біджа. Можливо, це фотографія Джеремі Слоуна.

Мені знадобилася секунда, щоб осмислити цю гіпотезу.

— Що ви хочете сказати? Ви хочете сказати, що існують двоє людей, одного з яких звати Тод Бідж, а другого — Джеремі Слоун, чи що існує одна особа з двома прізвищами?

— Думайте, — сказав Вінс. — Я тут із вами тому, що мене попросила Джейн.

Я знову обернувся до комп’ютера, увійшов на вебсайт Білих Сторінок,^[34] де даються номери телефонів, і запустив пошук на ім’я Джеремі Слоуна, у Янґстауні, штат Нью-Йорк.

— Господи! — промовив я і показав Вінсові на екран. — Тут є Клейтон Слоун, який мешкає на вулиці Ніагара-В’ю-Драйв.

— Клейтон?

— Атож, Клейтон.

— Таким було ім’я батька Синтії, — сказав Вінс, чекаючи мого підтвердження.

— Авжеж, таким, — мовив я. Схопив на столі олівець і аркуш паперу й записав телефонний номер. — Я хочу зателефонувати на цей номер.

— Ви що, втратили свій довбаний розум? — запитав Вінс.

— Чому це я його втратив?

— Послухайте, я не знаю, що ви там знайшли і чи взагалі щось знайшли, але що ви їм скажете, коли зателефонуєте? З цього телефону? Якщо вони мають ідентифікатор дзвінків, вони відразу знатимуть, хто їм телефонує. Можливо, вони знають, хто ви такий, а можливо, не знають, але ж ви не хочете підставити свою руку під сокиру чи, може, хочете?

Про що він, у біса, говорить? Чи це справді добра порада, чи з якоїсь невідомої мені причини Вінс не хоче, щоб я туди зателефонував? Може, він намагається перешкодити мені досягти, нарешті, якогось результату?

Він подав мені свій мобільник.

— Використайте його, — сказав він. — Вони не знатимуть, хто, в біса, їм телефонує.

Я взяв у нього телефон, відкрив його, подивився на номер на моніторі свого комп’ютера, глибоко вдихнув повітря, набрав цифри, приклав телефон Вінса до вуха і став чекати.

Один дзвінок. Два дзвінки. Три дзвінки. Чотири дзвінки.

— Там нікого немає, — сказав я.

— Зачекайте довше, — сказав Вінс.

Коли дійшло до восьми дзвінків, я почав опускати телефон, але раптом почув голос:

— Алло?

То був голос жінки. Жінки старшого віку, подумав я, мабуть, їй років шістдесят, не менше.

— Алло, алло, — сказав я. — Я вже збирався покласти слухавку.

— Я можу вам чимось допомогти?

— Можна поговорити з Джеремі?

Коли я вже це сказав, то подумав: а що, як він зараз підійде? Що я йому скажу? Про що я його запитаю? Чи мені просто відключити телефон? Довідатися, що він там, підтвердити, що він справді існує, й на цьому урвати дзвінок?

— Його немає, — сказала жінка. — А хто телефонує?

— Немає значення, — сказав я. — Я зателефоную пізніше.

— Пізніше його теж не буде.

— Справді? А ви мені не скажете, як я можу сконтактуватися з ним?

— Його немає в місті, — повторила жінка. — І я не знаю, коли він повернеться.

— А, звичайно, — ніби згадав я. — Він щось казав мені про свій намір поїхати в Коннектикут.

— Він вам казав?

— Здається, казав.

— Ви цього певні? — Її голос здався мені вкрай стурбованим.

— Я міг і помилитися. Не турбуйтеся, я спіймаю його пізніше, моя справа не така нагальна. Ми з ним домовлялися зіграти в гольф.

— У гольф? Із Джеремі? Джеремі не вміє грати в гольф. Хто це? Я вимагаю, щоб ви назвали мені себе.

Розмова стала явно виходити з-під мого контролю. Вінс, який нахилився до мене, коли я став набирати номер, і чув обидві сторони, провів пальцем по горлу, губами беззвучно промовив: «Кінчайте». Я відключився, не сказавши більше жодного слова. Я віддав телефон Вінсові, який поклав його в кишеню куртки.

— Схоже, ви потрапили туди, куди слід, — сказав він. — Хоча могли б зіграти свою роль і краще.

Я проігнорував його критику. «Отже, Джеремі Слоун, якого Синтія зустріла в торговельному центрі, це той самий Джеремі Слоун, який живе в Янґстауні, штат Нью-Йорк, у будинку, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна. А батько Синтії зберігав у своїй шухляді вирізку з газети, де надруковано його фотографію у складі баскетбольної команди».

Жоден із нас не сказав нічого. Ми обидва крутили мізками, намагаючись розгадати цю таємницю.

— Я зателефоную Синтії, — сказав я. — Може, вона щось зрозуміє.

Я побіг назад до кухні, набрав номер мобільного телефону Синтії. Але, як вона й попереджала, той був вимкнений.

— Прокляття! — вилаявся я, коли Вінс увійшов на кухню слідом за мною. — Ви маєте якісь ідеї? — запитав я в нього.

— Цього Слоуна, якщо вірити тій жінці, — можливо, вона його мати, я не знаю, — немає в місті. А це означає, що він досі може бути в Мілфорді або його околицях. І якщо в нього тут немає ані друзів, ані родичів, то він, імовірно, живе в якомусь місцевому мотелі або готелі.

Він знову дістав телефон із кишені, знайшов номер у своєму списку й натиснув на клавішу. Він зачекав трохи, а тоді сказав:

— Це я. Так, він досі зі мною. Мені треба, щоб ви дещо зробили для мене.

І далі Вінс сказав тому, хто був на протилежному кінці лінії, покликати двох інших хлопців — я підозрював, що ця команда складалася з тих самих розбишак, які схопили мене, та їхнього водія, тих самих, яких Джейн назвала трьома блазнями, — і почати об’їзд усіх готелів у місті.

— Ні, я не знаю, скільки їх тут, — сказав він. — Чому б вам не полічити їх для мене? Я хочу, щоб ви з’ясували, чи десь тут живе чувак на ім’я Джеремі Слоун, із Янґстауна, штат Нью-Йорк. І якщо ви довідаєтеся, в якому готелі він живе, негайно мене повідомте. Нічого не робіть. Гаразд. Можете почати з готелю Говарда Джонсона, «Червоного Даху», «Супер-восьмого» або з якого хочете. І, Боже, що то за страхітливий гуркіт у вас на задньому плані? Хто там слухає довбаних «Карпентерів»?

Передавши свої інструкції і переконавшись, що його підлеглі повністю їх зрозуміли, Вінс знову поклав мобільника до кишені.

— Якщо той Слоун досі в місті, вони його знайдуть, — сказав він.

Я відкрив холодильник, показав Вінсові на бляшанку пива «Корс».

— Не відмовлюся, — сказав він, і я подав йому одну пляшку, собі взяв другу й сів за кухонний стіл.

Вінс сів навпроти мене.

— Ви маєте бодай якесь довбане уявлення про те, що відбувається? — запитав він.

Я ковтнув трохи пива.

— Схоже, я починаю щось розуміти, — сказав я. — Що, як та жінка, котра відповіла мені по телефону, це мати Джеремі Слоуна? І що як Джеремі Слоун — і справді брат моєї дружини?

— Як ви сказали?

— Що, як я щойно розмовляв із матір’ю своєї дружини?

Якщо брат і мати Синтії були живі, то як пояснити тести ДНК, зроблені на останках двох тіл, які вони знайшли в тому автомобілі? Правда, Ведмор поки що змогла підтвердити лише той факт, що знайдені в автомобілі тіла споріднені одне з одним, а не те, що то справді були Тод і Патрисія Бідж. Ми чекали подальших тестів, які підтвердили б генетичну спорідненість між ними й ДНК Синтії.

Я намагався якось осмислити у своїй голові цей дедалі заплутаніший масив інформації, коли почув, як говорить Вінс.

— Мені лишається тільки сподіватися, що мої хлопці не вб’ють його, коли знайдуть, — сказав він, роблячи наступний ковток. — Це було б дуже на них схоже.

Розділ тридцять сьомий

— Хтось тобі телефонував, — сказала вона.

— Хто?

— Він не сказав, хто він.

— А голос ти не впізнала? Хтось із моїх друзів?

— Голос я не впізнала. Як я можу впізнавати голоси твоїх друзів? Але він спитав, чи ти вдома, а коли я сказала, що тебе немає, він сказав, ніби пригадує, як ти йому сказав, що хочеш поїхати в Коннектикут.

— Що-що?

— Ти ж нікому не казав, куди ти їдеш?

— Ні, не казав.

— Тоді звідки він довідався? Певно, ти все ж таки комусь сказав. Мені не хочеться вірити, що ти міг утнути таку дурницю.

З її тону було очевидно, що вона дуже сердита на нього.

— Кажу ж тобі, нікому я не казав!

Він відчував себе шестирічним хлопчиком, коли вона говорила з ним таким тоном.

— Якщо не казав, то звідки йому це відомо?

— Не знаю. Ти побачила на телефоні, звідки був дзвінок? Там висвітився номер?

— Ні. Він сказав, що домовився зіграти з тобою в гольф.

— У гольф? Я не граю в гольф.

— Я йому про це сказала. Що ти не граєш у гольф.

— Знаєш що, мамо? То, мабуть, хтось помилився номером або щось таке.

— Він запитував тебе. Він сказав Джеремі. Ясно, як день. Можливо, ти комусь прохопився ненароком, що їдеш.

— Знаєш, мамо, навіть якби я справді прохопився, а цього не було, тобі не варто надавати цьому такої ваги.

— Це просто стривожило мене.

— Не тривожся. До того ж я повертаюся додому.

— Справді? — тон її голосу змінився.

— Так. Думаю, виїду вже сьогодні Я зробив усе, що міг тут зробити. Залишилася тільки одна справа… ти знаєш.

— Ми її неодмінно зробимо. Ти знаєш, як я довго на це чекала.

— Якщо я виїду звідси невдовзі, — сказав він, — то, думаю, пізно ввечері я вже буду вдома. Уже пообідня пора, й іноді я дуже стомлююся, тож, можливо, я зупинюся біля Ютики або десь там, але думаю, що одного дня мені вистачить.

— Тож я ще маю час приготувати для тебе морквяний торт, — сказала вона веселим голосом. — Я приготую його пополудні.

— Окей.

— Їдь спокійно. Я не хочу, щоб ти заснув за кермом. Ти ніколи не був таким витривалим у дорозі, як твій батько.

— Як він?

— Я думаю, якщо ми владнаємо всі свої справи на цьому тижні, то він протягне бодай стільки. Буду рада, коли це нарешті закінчиться Ти знаєш, скільки коштує взяти таксі, щоб поїхати туди його навідати.

— Незабаром це не матиме значення, мамо.

— Тут ідеться, власне, про щось більше, аніж про гроші, — сказала вона. — Я вже думала про те, як це зробити. Нам потрібна буде добра мотузка, ти знаєш. Або трохи отієї стрічки. І, думаю, спершу буде доцільно позбутися матері. З малою після цього проблем не буде. Я тобі допоможу з нею. З мене теж може бути якась користь, ти знаєш.

Розділ тридцять восьмий

Вінс і я допили пиво, потім нишком перейшли задній двір і повернулися до його пікапа. Він мав відвезти мене до моєї машини, досі припаркованої біля його майстерні.

— Отже, ви знаєте, що Джейн мала певні проблеми у школі, — сказав він.

— Знаю.

— Я думаю, оскільки допомагаю вам і все таке, то, можливо, ви замовите за неї слово перед директором, — мовив він.

— Я вже це зробив, але не полінуюся зробити ще раз, — пообіцяв я.

— Вона — добра дитина, але іноді на неї находить, — сказав Вінс. — Вона не стерпить кривди ні від кого. Навіть від мене. Тож коли вона потрапляє в халепу, то це може тільки означати, що вона захищає себе.

— Вона повинна також навчитися стримувати свої емоції, — сказав я. — Ви не можете розв’язувати кожну проблему, вибиваючи дух зі свого опонента.

Він тихо засміявся сам до себе.

— Невже ви хочете, щоб їй довелося жити таким життям, яким живете ви? — запитав я. — Не сприйміть це як образу.

Він пригальмував перед червоним світлом.

— Ні, не хочу, — сказав він. — Але їй не дуже пощастило з оточенням. Я, на жаль, не найліпший зразок для наслідування. А її мати тягала Джейн по стількох домівках, що дитина ніколи не жила в умовах бодай найменшої стабільності. Саме це я й намагався їй дати, ви розумієте? Дати їй щось таке, на що вона могла б опертися протягом якогось часу. Діти потребують цього. Але щоб побудувати довіру, треба багато часу. Вона обпікалася так часто раніше.

— Я вас розумію, — сказав я. — Раджу вам віддати її в добру науку. Коли вона закінчить середню школу, віддайте її туди, де вона зможе вивчати журналістику або якусь добру програму з англійської філології і де її здібності будуть розвиватися.

— У неї оцінки не дуже добрі, — промовив він. — Їй буде важко вступити до якогось вищого навчального закладу.

— Але ви можете дозволити собі оплатити її навчання, чи не так?

Вінс ствердно кивнув.

— Тоді допоможіть їй поставити перед собою певну мету. Допоможіть озирнутися назад, усвідомити, де вона перебуває тепер, і скажіть їй, що якщо вона зможе одержати бодай посередні оцінки, ви готові покрити витрати на її освіту, щоб вона могла реалізувати свої потенційні можливості.

— Ви допоможете мені в цьому? — запитав він, скоса подивившись на мене.

— Так, — погодився я. — Питання лише в тому, чи вона стане нас слухати.

Вінс стомлено похитав головою.

— Атож, проблема якраз у цьому.

— У мене до вас одне запитання, — сказав я.

— Викладайте.

— Чому ви так турбуєтеся про неї?

— Як це чому?

— Чому вона вам така не байдужа? Вона лише дитина, дочка жінки, яка вам випадково зустрілася. Більшість чоловіків залишилися б байдужісінькими до такої дитини.

— О, я вас зрозумів, ви, певно, думаєте, що я людина зі збоченими нахилами? Що хочу залізти їй під трусики, так?

— Я цього не сказав.

— Але ви подумали.

— Ні, — заперечив я. — Я думаю, якби у вас справді були такі наміри, то я побачив би якийсь ключ до цього в творах Джейн, у тому, як вона поводиться щодо вас. Але я бачу, вона схильна довіряти вам. Тому моє запитання залишається — чому ви про неї так турбуєтеся?

Світло стало зеленим, Вінс натиснув на газ.

— Я мав доньку. Власну.

— Он воно що, — сказав я.

— Я був тоді дуже молодий. Двадцять років. Зробив пузо тій дівчині з Торинґтона. Аґнесі. Атож, її звали Аґнесою. Мій батько мало не вибив із мене дух, запитуючи, як я міг бути таким йолопом. «Ти що, ніколи не чув про гуму?» — запитував він мене. Але ж ви знаєте, як воно іноді буває, чи не так? Я намагався умовити Аґнесу позбутися дитини, але вона не захотіла цього робити й народила дівчинку. Вона назвала її Колеттою.

— Гарне ім’я, — сказав я.

— І коли я побачив цю дитину, то полюбив її, як ідіот, ви мені вірите? А мій старий не хотів, щоб я водився з Аґнесою лише тому, що не зумів утримати у своїх штанах те, що слід було там утримати. Проте вона була непоганою дівчиною, та Аґнеса, а її дівчинка, Колетта, була найгарнішою дитиною, яку я будь-коли бачив. Ви подумаєте, двадцять років, так легко вшитися, зняти з себе відповідальність, але щось утримувало мене біля тієї дівчини.

Тож я став думати про те, щоб одружитися з нею, ви мені вірите? І стати батьком цієї дитини. І я вже налаштувався, щоб просити її вийти за мене заміж, щоб сказати своєму старому про мої наміри, а Аґнеса тим часом поклала Колетту в дитячий візок, і вони переходили через Ноґейтак-авеню, і той мерзенний пияк у своєму кадилаку помчав на червоне світло і збив їх обох.

Вінс стиснув кермо у своїх руках із такою силою, наче хотів його задушити.

— Я вам співчуваю, — сказав я.

— Той мерзенний пияк теж мені співчував, — сказав Вінс. — Минуло півроку, події розвивалися досить повільно. Кінчилося тим, що вони зняли з нього звинувачення, його адвокат переконав присяжних, ніби Аґнеса переходила вулицю на червоне світло, і, мовляв, навіть якби був тверезим, він не міг би не збити їх. А ще через кілька місяців, якось пізно ввечері, він вийшов із бару в Бриджпорті, було вже поночі, а він був геть п’яний, клятий паскудник так і не навчився нічого. Він ішов по цій вулиці, і хтось вистрелив прямо в його довбану голову.

— Круто! — мовив я. — Думаю, ви не пролили жодної сльозинки за ним, коли про це почули.

Вінс скинув на мене швидким поглядом.

— Останні слова, які він почув перед смертю, були: «Це тобі за Колетту». І знаєте, що сказав той сучий син, перед тим як куля увійшла в його мозок?

Я проковтнув слину.

— Ні, не знаю.

— Він спитав: «Яку Колетту?» Його гаманець був украдений, і копи подумали, що то було пограбування. — Він знову подивився на мене. — Стуліть рота, а то у нього влетить муха.

Я стулив рота.

— Отакі-то справи, — сказав Вінс. — Тож, можливо, я відповів на ваше запитання, чому я так дбаю про цю дівчину. Вам іще щось хотілося б знати?

Я похитав головою.

Він подивився вперед.

— Оце ваша тачка?

Я кивнув.

Коли він зупинився біля неї, задзвонив його мобільник.

— Слухаю, — сказав він. Якусь хвилину він слухав, потім промовив: — Чекайте мене.

Він забрав телефон від вуха і сказав мені:

— Вони його знайшли. Він зареєстрований у «Годжо».^[35]

— Ой, бляха! — вилаявся я, уже готовий відчинити дверці своєї машини. — Я поїду за вами.

— Забудьте про свій автомобіль, — сказав мені Вінс, знову натискаючи на газ і розвернувшись навколо моєї машини.

Він спрямував її до магістралі 1-95. Це була не найкоротша дорога, але, мабуть, найшвидша, якщо взяти до уваги, що готель «Говард Джонсон» був на протилежному боці міста, в кінці пандуса, який відходив від магістралі 1-95. Коли Вінс звернув на шосе і влився в потік машин, то зробив це уже на швидкості вісімдесят п’ять миль за годину.

Рух на федеральній автостраді був не густий, і ми були на протилежному боці міста вже через п’ять хвилин. Вінсові довелося добре натиснути на гальма, коли він спускався пандусом. Він ще їхав зі швидкістю сімдесят миль на годину, коли я востаннє побачив задні вогні машин, які мчали попереду нас.

Він звернув праворуч, а потім знову праворуч, прямо на паркувальний майданчик «Годжо». Автомобіль «СУВ», у якому мене прокатали раніше, був припаркований якраз перед дверима вестибюля, і коли Білявчик побачив нас, він підбіг до віконця Вінса, який увімкнув живлення, щоб опустити шибку.

Білявчик назвав Вінсові номер кімнати, сказав, що якщо проїхати вгору по схилу й завернути, то можна під’їхати під самі зовнішні двері цього номера. Вінс дав задній хід, зупинив машину, перемкнув передачу й поїхав угору по довгій, звивистій під’їздній алеї, яка завертала за комплекс. Дорога відхилилася ліворуч і вирівнялася за цілим рядом кімнат, двері яких виходили на бровку.

— Ось вона, — сказав Вінс, зупиняючи машину в потрібному місці.

— Я хочу поговорити з ним, — сказав я. — Не робіть йому нічого поганого.

Вінс, який уже вибрався із машини, відмахнувся від моїх слів рукою, навіть не обернувшись до мене. Він підійшов до дверей, зупинився на мить, побачив, що вони вже відчинені, й постукав у них.

— Містере Слоун! — гукнув він.

За кілька дверей нижче прибиральниця, яка щойно підкотила свого візка до якихось дверей, подивилася в наш бік.

— Містере Слоун! — закричав Вінс, розчинивши двері ширше. — Це директор. У нас виникла одна невеличка проблема. Ми повинні з вами поговорити.

Я стояв збоку від дверей та вікна, тож якби він виглянув, то мене б не побачив. Бо, якщо це був той самий чоловік, який стояв перед нашим будинком тієї ночі, він міг би мене впізнати.

— Він виїхав, — сказала прибиральниця достатньо голосно, щоб ми почули.

— Що-що? — перепитав Вінс.

— Він розрахувався й поїхав, — сказала вона. — Кілька хвилин тому.

— Він виїхав? — запитав я. — Назовсім?

Жінка кивнула.

Вінс відчинив двері й увійшов до кімнати.

— Вам не дозволено туди заходити, — гукнула нам прибиральниця.

Але навіть я був готовий знехтувати її забороною й увійшов слідом за Вінсом.

Ліжко було незастелене, у ванній жужмом лежали мокрі рушники, але не було жодного знаку, що в цьому номері досі хтось жив. Туалетне приладдя зникло, валіз не було.

Один із Вінсових найманців, Голомозий, з’явився у дверях.

— Він тут?

Вінс круто обернувся, підійшов до Голомозого й притиснув його до стіни.

— Ви, хлопці, коли довідалися, що він тут живе?

— Ми відразу вам зателефонували, як тільки довідалися.

— Он як! Чому ж ви тоді сиділи в цьому довбаному автомобілі й чекали мене, коли вам треба було пильнувати за ним? Чувак ушився.

— Хіба ж ми знали його в обличчя? Як би ми могли його встерегти?

Вінс відштовхнув Голомозого, вибіг із кімнати й майже налетів на прибиральницю.

— Вам не дозволено…

— Коли він виїхав? — запитав Вінс, дістав зі свого гамана двадцятку й тицьнув їй.

Вона запхала банкноту в кишеню своєї уніформи.

— Хвилин десять тому.

— Який у нього був автомобіль? — запитав я.

Вона стенула плечима.

— Не знаю. Автомобіль як автомобіль. Коричневий. Із темним вікном.

— Він не сказав вам, куди він їде, додому чи кудись-інде? — запитав я.

— Мені нічого він не казав.

— Дякую, — мовив їй Вінс.

Він кивнув у бік свого пікапа, й ми сіли в нього.

— Прокляття, — вилаявся Вінс. — Прокляття.

— Що ж тепер? — сказав я.

Я не мав найменшого уявлення, що нам далі робити.

Вінс помовчав якусь хвилину.

— Вам треба спакуватися? — запитав він.

— Спакуватися?

— Я думаю, вам треба їхати до Янґстауна. Ви не зможете з’їздити туди й повернутися за один день.

Я обміркував те, що він сказав.

— Якщо він розрахувався тут і поїхав, то, найімовірніше, поїхав додому, — промовив я.

— І навіть якщо він поїхав не додому, то, гадаю, наразі існує лише одне місце, де ви зможете знайти якісь відповіді.

Вінс потягся рукою через автомобіль у моєму напрямку, і я на мить відсахнувся, подумавши, що він мене зараз схопить, але він лише відкрив бардачок.

— Господи! Який ви напружений. Розслабтеся. — Він дістав мапу автомобільних шляхів, розгорнув її. — Окей, погляньмо-но сюди. — Він пробіг поглядом по мапі, спрямувавши його у верхній лівий кут, потім сказав: — Ось воно. На північ від Буфало, лише трохи на північ від Льюїстона. Янгстаун. Зовсім мале містечко. Дорога туди забере в нас годин вісім, можливо.

— У нас?

Вінс спробував згорнути мапу й покласти її на попереднє місце, але потім підсунув до мене таким собі нерівним паперовим жмутом.

— Ось вам робота. Згорніть її акуратно, а потім, можливо, я навіть дозволю вам посидіти за кермом. Але навіть не думайте доторкатися до радіо. Це було б явним перевищенням ваших обов’язків.

Розділ тридцять дев’ятий

Коли ми дивилися на мапу, то здавалося, що найшвидше буде для нас поїхати прямо на північ, до Массачусетсу, доїхати до Лі, звернути звідти на захід, у штат Нью-Йорк, потім швидкісною нью-йоркською дорогою доїхати до Елбені, а там повернути на захід, до Буфало.

Наша дорога пролягала через Отіс, пробігаючи лише за кілька миль від кар’єру, на дні якого було знайдено автомобіль Патрисії Бідж.

Я сказав про це Вінсові.

— Хочете подивитися? — запитав я в нього.

Ми в середньому накручували понад вісімдесят миль за годину. Вінс тримав антирадар увімкненим.

— Ми маємо чималий запас часу, — сказав він. — Чом би й не глянути?

Хоч цього разу й не було поліційних автомобілів, які показали б мені, де треба звертати, я зміг знайти вузенький бічний путівець. «Додж Рем» із його більшим кліренсом їхав по цій дорозі значно швидше, аніж мій звичайний седан, і коли ми перевалили через останній пагорб і стало видно дерева на краю урвища, я подумав, що ми зараз впадемо в провалля.

Але Вінс м’яко загальмував, зупинив пікап і ввімкнув аварійне гальмо, чого ніколи не робив при мені раніше. Він вийшов із машини, підійшов до краю провалля й подивився вниз.

— Вони знайшли автомобіль там, — сказав я, наблизившись до нього й показуючи рукою.

Вінс кивнув. Панорама справила на нього враження.

— Якби мені треба було втопити автомобіль із двома людьми всередині, — сказав він, — я не зміг би знайти для цього кращого місця.

Я подорожував із коброю.

Ні, навіть не з коброю. Зі скорпіоном. Мені згадалася стародавня легенда американських індіанців про жабу та скорпіона, де жаба погоджується допомогти скорпіонові переправитися через річку, якщо він пообіцяє не жалити її своєю смертоносною отрутою. Скорпіон погоджується, потім, коли вони наполовину вже перетнули річку, він занурює своє жало в жабу, не думаючи про те, що й сам при цьому загине. Жаба, помираючи, запитує: «Навіщо ти це зробив?» А скорпіон відповідає: «Бо я скорпіон, і така моя природа».

На цьому етапі своїх роздумів я поставив перед собою запитання, а чи може Вінс ужалити мене?

Якби він мене вжалив, я не міг собі уявити, що його спіткає доля скорпіона. Вінс, як мені здавалося, був наділений чудовим даром виживання.

Коли ми наблизилися домагістральної дороги штату Массачусетс і стало видно вертикальні штрихові лінії на моєму мобільнику, я знову спробував набрати номер Синтії. Не діставши відповіді з її мобільника, я спробував подзвонити на наш домашній телефон, але без особливої надії, що вона може бути там.

Її там не було.

Може, було й добре, що я не міг сконтактуватися з нею. Я волів зателефонувати їй, коли матиму справжні новини, а не виключено, що коли ми приїдемо до Янґстауна, то такі новини в мене будуть.

Я вже хотів покласти телефон до кишені, коли він задзвонив у моїй руці. Від несподіванки я аж підстрибнув.

— Алло! — сказав я.

— Тері? — це був Ролі.

— Привіт, — сказав я.

— Ти вже щось довідався про Синтію?

— Я розмовляв із нею, перед тим як виїхав, але вона не сказала мені, де знаходиться. Але схоже, що в них із Ґрейс усе добре.

— Перед тим, як виїхав? Де ти тепер?

— Ми скоро звертаємо на головну магістраль Массачусетсу, поблизу Лі. Ми їдемо до Буфало. Точніше, трохи далі на північ.

— Ми?

— Це довга історія, Ролі. І, схоже, вона стає дедалі довшою.

— Куди ти їдеш? — у його голосі чулася дедалі більша стурбованість.

— Можливо, їду шукати вітра в полі, — сказав я. — Але існує шанс, що я зможу знайти родину Синтії.

— Ти глузуєш із мене?

— Ні.

— Але ж, Тері, немає сумніву, що вони давно мертві, після всіх цих років.

— Можливо, й мертві. Не знаю. А може, хтось і вижив. Імовірно, Клейтон.

— Клейтон?

— Я не знаю. Знаю лише те, що ми прямуємо за адресою, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна.

— Тері, не роби таких дурниць. Ти навіть не уявляєш собі, в яку халепу можеш уклепатися.

— Може бути, — сказав я, потім подивився на Вінса й сказав: — Але зі мною чоловік, котрий, схоже, знає, як треба поводитися у складних ситуаціях.

Хоча просто бути з Вінсом Флемінґом для мене вже означало перебувати у складній ситуації.

Після того як ми в’їхали у штат Нью-Йорк і взяли в будці квиток митного збору, нам не забрало багато часу доїхати до Олбані. Ми обидва хотіли їсти, й обом треба було відлити, тож ми зупинилися біля одного з федеральних сервісних центрів. Я купив нам кілька гамбургерів та кока-кол і приніс їх до машини, де ми могли поїсти і їхати далі.

— Нічого не розливайте, — сказав Вінс, який тримав свою машину в чистоті й порядку.

Не схоже було, щоб він колись когось у ній убив або планував убити, і я сприйняв його прагнення до охайності за добрий знак.

Головна автомагістраль штату Нью-Йорк вивела нас до південного краю гір Адірондак, після того як ми від’їхали трохи на захід від Олбані, і, якби мій розум не був надто заклопотаний моєю нинішньою ситуацією, я мав би нагоду помилуватися чудовим краєвидом. Після того як ми проминули місто Ютику, дорога вирівнялася й навколишня місцевість також стала більш рівнинною. Ще коли я проїздив тут уперше, добираючись багато років тому до Торонто, де мала відбутися конференція працівників освіти, ці краєвиди навіки запали мені в душу.

Ми зробили ще одну коротку зупинку біля Сиракуз, затримавшись там не більш як на десять хвилин.

Розмовляли ми дуже мало. Слухали радіо — станції, звичайно, обирав Вінс. Здебільшого то була музика «кантрі». Я переглянув його компакт-диски у шухлядці між передніми сидіннями.

— Жодного диска з «Карпентерами»? — запитав я.

Дорожній рух став дуже густим, коли ми наблизилися до Буфало. Почало також сутеніти. Мені довелося тут більше дивитися на мапу, щоб порадити Вінсові, як обминути місто. Сидіти за кермом мені зовсім не довелося. Вінс був за мене набагато агресивнішим водієм, і я волів подолати свій страх, якщо це допоможе нам дістатися до Янґстауна швидше.

Ми проминули Буфало, проїхали біля Ніаґарських водоспадів і залишилися на трасі, не виділивши часу на те, щоб помилуватися одним із найбільших чудес світу, звернувши на паркову дорогу Роберта Мозеса,^[36] проминули Льюїстон, де я помітив лікарню, її велике синє Н^[37] світилося в нічному небі, недалеко від автостради. Проїхавши трохи на північ від Льюїстона, ми звернули до Янґстауна.

Я не подумав, перед тим як ми покинули мій дім, записати з комп’ютера точну адресу, яка стояла під телефоном Клейтона Слоуна, не видрукував і мапи. Я тоді не знав, що ми поїдемо в цю подорож. Але Янґстаун — село, а не велике місто, як Буфало, і ми сподівалися, що в нас не забере багато часу з’ясувати там усе, що нам треба. Ми з’їхали з дороги Роберта Мозеса на Локпорт-стрит і звернули на південь, у напрямку штату Мен.

Я помітив гриль-бар.

— Там у них, певно, є телефонна книга, — сказав я.

— А я б перехопив чогось, — промовив Вінс.

Я теж хотів їсти, але мене також змагала тривога. Ми були надто близько до своєї мети.

— Тільки швиденько, — сказав я, і Вінс знайшов місце, щоб припаркувати машину за рогом вулиці.

Ми пройшли назад, увійшли до бару, й нас огорнули пахощі пива та смажених курячих крилець.

Коли Вінс умостився на стілець перед стійкою бару й замовив собі пиво та порцію курячих крилець, я знайшов платний телефон, але не знайшов телефонної книги. Коли я звернувся до бармена, він дістав мені її з-під прилавка.

Під телефонним номером Клейтона Слоуна стояла адреса: вулиця Ніаґара-В’ю-Драйв 25. Я просто запам’ятав її. Повернувши книгу барменові, я запитав у нього, як туди проїхати.

— По Менському шосе, півмилі на південь.

— Ліворуч чи праворуч?

— Ліворуч. Якщо ви поїдете прямо, то заїдете в річку, друже.

Янґстаун стояв на річці Ніагарі, прямо навпроти канадського міста Ніаґара-он-зе-Лейк, знаменитий своїм «живим театром». Я пригадав, що там вони влаштовують фестиваль Шоу, названий так на честь Джорджа Бернарда Шоу.^[38]

Можливо, іншим разом.

Я обгриз м’ясо з двох крилець і випив півкухля пива, але шлунок у мене тремтів і стискався від нервової напруги.

— Я не можу витримати далі, — сказав я Вінсові. — Ходімо.

Він кинув на стійку бару кілька банкнот, і ми рушили до дверей.

Світло автомобільних фар вихопило з темряви вуличні знаки, і незабаром ми вже побачили перед собою Ніагару.

Вінс повернув ліворуч і повільно поїхав вулицею вниз, тоді як я видивлявся номери будинків.

— Двадцять один, двадцять три, — сказав я. — А ось і він. Двадцять п’ятий.

Замість звернути на під’їзну алею, Вінс проїхав близько сотні ярдів далі вниз по вулиці, перш ніж виїхати на бровку й вимкнути світло.

На під’їзній алеї біля двадцять п’ятого будинку стояла машина. Срібляста «Хонда-Акорд", якій було приблизно п’ять років. Ніякого коричневого автомобіля там не було.

Якщо Джеремі Слоун поїхав додому, то, схоже, ми випередили його. Якщо тільки його автомобіль не стояв в окремому гаражі на дві машини.

Будинок був широкий, одноповерховий, споруджений, найімовірніше, в шістдесятих роках. Добре доглянутий. Ґанок, на ньому два дерев’яні крісла з відкидною спинкою. Дім не здавався багатим, але був, як то кажуть, затишним. Тут був також пандус. Пандус для інвалідного візка, під дуже малим кутом, від пішохідної доріжки до ґанку. Ми піднялися ним і тепер стояли удвох перед дверима.

— Як ви хочете це розіграти? — запитав Вінс.

— А ви як вважаєте?

— Без зайвого ризику, — запропонував Вінс.

У будинку ще горіло світло, й мені вчулися приглушені звуки телевізора десь усередині, тож не було схоже, щоб я міг когось розбудити. Я підняв указівний палець, наблизив його до кнопки дзвінка і протягом кількох секунд не доторкався до неї.

— Підіймайте завісу, — сказав Вінс.

Я натиснув на кнопку.

Розділ сороковий

Коли минуло півхвилини чи десь так і ніхто не підійшов до дверей, я подивився на Вінса.

— Спробуйте ще раз, — промовив він і показав на пандус. — Це може забрати певний час.

Тож я знову натиснув на кнопку дзвінка. І тоді ми почули якийсь приглушений рух у домі, й через мить двері почали відчинятися, але відчинилися вони не відразу й не цілком, а лише прочинилися трохи. Коли вони прочинилися на фут або десь так, я побачив, у чому причина такої неквапності. За дверима була жінка в інвалідному кріслі на колесах, яка відкотила його назад, потім трохи нахилилася вперед, щоб відчинити двері ще на кілька дюймів, потім знову від’їхала назад і знову нахилилася вперед, щоб прочинити двері ще трохи ширше.

— У чому справа? — запитала вона.

— Місіс Слоун? — промовив я.

Я дав би їй років сімдесят, може, трохи менше, може, трохи більше. Вона була худа, але те, як вона рухалася верхньою частиною тіла, не давало підстав назвати її слабкою. Вона міцно трималася за колеса свого візка, спритно об’їхала відчинені двері й ефективно перекрила нам дорогу в дім. Вона мала на колінах згорнену ковдру, яка опускалася їй на ноги, й на ній був брунатний светр, одягнений поверх квітчастої блузки. Її сиве волосся було зачесане назад й акуратно сколоте шпильками, жодна волосинка не відхилялася кудись убік. Випнуті вилиці мали на собі слід від рум’ян, а гострі карі очі сновигали, перебігаючи від одного несподіваного гостя до другого. Риси її обличчя давали підстави припустити, що колись вона могла бути жінкою дивовижної краси, але тепер її міцно стиснуті щелепи і якось негарно випнуті губи свідчили про вдачу дратівливу, а може, й підлу.

Я став шукати в ній риси схожості з Синтією, але не знайшов жодної.

— Так, я місіс Слоун, — сказала вона.

— Перепрошую, що турбую вас так пізно, — сказав я. — Ви місіс Клейтон Слоун?

— Так. Я Ініда Слоун, — сказала вона. — Ви маєте рацію. Уже дуже пізно. Чого вам треба?

У її голосі звучали гострі нотки, які давали нам підстави зробити висновок, що ми не можемо сподіватися тут на гостинний прийом. Вона високо тримала голову, випнула підборіддя вперед, і то не тільки тому, що ми височіли перед нею, а щоб продемонструвати свою силу. Вона намагалася показати нам, що вона міцна стара дівка й нікому не дозволить себе скривдити. Я був здивований, що вона не боялася двох незнайомих чоловіків, які постукали в її двері так пізно вночі. Адже вона була, зрештою, старою жінкою в інвалідному кріслі, а ми — двома чоловіками при повній силі.

Я окинув вітальню побіжним поглядом. Дешеві колоніальні меблі, легкі меблі компанії «Ітен Ален», багато простору між ними, щоб можна було проїхати кріслу на колесах. Злинялі штори та тюль, кілька ваз зі штучними квітами. Грубий килим, який, певно, коштував чималих грошей, коли був тут укладений, здавався витертим і подекуди заплямленим, ворс був притоптаний колесами інвалідного крісла.

В іншій кімнаті був телевізор, і десь із глибини будинку долинали приємні пахощі. Я понюхав повітря.

— Щось печеться?

— Морквяний торт, — сердито кинула вона. — Для мого сина. Він повертається додому.

— О, — сказав я, — саме з ним ми й хочемо зустрітися. Джеремі?

— Чого вам треба від Джеремі?

І справді, чого нам треба від Джеремі? Принаймні як пояснити, що нам потрібно від Джеремі?

Поки я вагався й міркував, намагаючись щось вигадати, Вінс узяв ініціативу на себе.

— А де Джеремі тепер, місіс Слоун?

— Хто ви?

— Боюся, що це нам доведеться ставити вам запитання, мем, — сказав він.

Він говорив владним тоном, але, схоже, докладав зусиль, щоб його мова не здавалася погрозливою. Я запитав себе, чи не намагається він навіяти Ініді Слоун враження про свій стосунок до поліції.

— Хто ви, люди?

— Можливо, — сказав я, — нам було б ліпше поговорити з вашим чоловіком? Ми можемо поговорити з Клейтоном?

— Його тут нема, — сказала Ініда Слоун. — Він у лікарні.

Це повідомлення захопило мене зненацька.

— О, — сказав я. — Прийміть мої співчуття. Чи це та сама лікарня, яку ми бачили, коли їхали сюди?

— Ви її бачили, якщо їхали сюди від Льюїстона, — сказала вона. — Він лежить там уже кілька тижнів. Мені доводиться брати таксі, щоб побачитися з ним. Щодня, туди й назад.

Для неї було важливо, здогадався я, переконати нас у тому, що вона готова піти на будь-які жертви задля свого чоловіка.

— А ваш син не може туди возити вас? — запитав Вінс. — Він був у від’їзді так довго?

— У нього були поважні справи.

Вона прокотила своє крісло на кілька дюймів уперед, так ніби збиралася в такий спосіб зіпхнути нас із ґанку.

— Сподіваюся, там немає нічого серйозного, — сказав я. — З вашим чоловіком.

— Мій чоловік помирає, — сказала Ініда Слоун. — Метастази раку вже посікли усе його тіло. Тепер це лише питання часу. — Вона завагалася, дивлячись на мене. — Це ви телефонували сюди? Й запитували Джеремі?

— Атож, — сказав я. — Мені треба було поговорити з ним.

— Ви сказали, він говорив вам, що їде в Коннектикут, — промовила вона обвинувальним тоном.

— Наскільки я пам’ятаю, він мені так сказав.

— Він ніколи вам цього не казав. Я запитувала його. Він сказав, що не казав нікому, куди він їде. Тож звідки вам про це відомо?

— Гадаю, нам ліпше продовжити цю дискусію в домі, — сказав Вінс, посуваючись уперед.

Ініда Слоун міцніше вхопилася за свої колеса.

— Я так не думаю.

— А я думаю, — сказав Вінс.

Він поклав обидві руки на підлокітники крісла-каталки й посунув його назад. Сила Ініди не могла протистояти силі Вінса.

— Стривайте, — сказав я йому, доторкаючись до його руки.

Я не мав наміру виявити брутальність у стосунку до старої дами в інвалідному кріслі-візку.

— Не турбуйтеся, — сказав Вінс, намагаючись, щоб його голос звучав переконливо. — Просто тут, на ґанку, холодно, і я не хочу, щоб місіс Слоун застудилася на смерть.

Я подумав, що цим аргументом Вінс нікого не переконає.

— Облиште мене! — промовила Ініда Слоун, б’ючи Вінса по руках і пальцях.

Він заштовхав її досередини, й мені нічого не залишалося, як піти за ним. Я зачинив за собою передні двері.

— Не бачу причин церемонитися з нею далі, — сказав Вінс. — Починайте ставити їй свої запитання.

— Хто ви такі, туди вашу мать? — запитала Ініда Слоун із люттю в голосі.

Це пряме запитання захопило мене зненацька.

— Місіс Слоун, — сказав я. — Мене звуть Тері Арчер. Мою дружину звуть Синтія. Синтія Бідж.

Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом. Вона втратила дар мови.

— Бачу, це ім’я дещо означає для вас, — зауважив я. — Ім’я моєї дружини. Можливо, й моє почасти, але немає сумніву, що ім’я моєї дружини справило на вас велике враження.

Вона досі мовчала.

— У мене до вас запитання, — почав я. — Воно може здатися трохи божевільним, але я дуже просив би вас виявити терпіння, якщо моє запитання видасться вам безглуздим.

Досі мовчанка.

— Ось воно, моє запитання, — сказав я. — Ви мати Синтії? Ви Патрисія Бідж?

Вона зневажливо засміялася.

— Не знаю, про що ви кажете, — мовила вона.

— Тоді звідки цей сміх? — запитав я. — Схоже, вам добре відомі імена, які я назвав.

— Забирайтеся з мого дому! Усе, що ви тут базікали, для мене не має сенсу.

Я подивився на Вінса, який стояв із кам’яним обличчям. Я запитав, звертаючись до нього:

— Ви коли-небудь бачили матір Синті? Крім того випадку, коли вона вийшла вночі до своєї машини?

Він похитав головою.

— Ні.

— Це може бути вона? — запитав я.

Він звузив очі, сфокусувавши свій погляд на ній.

— Не знаю. Гадаю, малоймовірно.

— Я викличу поліцію, — сказала Ініда, повертаючи своє крісло.

Вінс підійшов до неї ззаду й хотів схопити крісло за підлокітники, але я махнув рукою, зупиняючи його.

— Не треба, — сказав я. — Можливо, це й добра думка. Ми всі тут дочекаємося, коли Джеремі повернеться додому, й у присутності поліції поставимо йому кілька запитань.

Ця репліка примусила її перестати крутити колеса свого візка, але вона запитала:

— Чому це я маю боятися приїзду сюди поліції?

— Це добре запитання. І справді, чого вам боятися? Чи можете ви мати якийсь стосунок до того, що сталося двадцять п’ять років тому? Чи до більш недавніх подій у Коннектикуті? Які сталися тоді, коли Джеремі був там? До смерті Тес Берман, тітки моєї дружини? До смерті приватного детектива на ім’я Дентон Ейбеґнел?

— Забирайтеся звідси, — сказала вона.

— А тепер про Джеремі, — сказав я. — Він брат Синтії, чи не так?

Вона спопелила мене поглядом, її очі палахкотіли ненавистю.

— Не смійте цього казати, — промовила вона, склавши руки на ковдрі.

— Чому? — запитав я. — Тому що це правда? Тому що справжнє ім’я Джеремі — Тод?

— Хто вам це сказав? Це підла брехня!

Я подивився через її плече на Вінса, чиї руки були на покритих гумою підлокітниках візка.

— Я хочу зателефонувати, — сказала вона. — Я вимагаю, щоб ви дозволили мені скористатися моїм телефоном.

— Кому ви хочете зателефонувати? — запитав Вінс.

— Це вас не стосується.

Він подивився на мене.

— Вона хоче зателефонувати Джеремі, — сказав він спокійно. — Вона хоче попередити його. Це не дуже вдала думка.

— А як щодо Клейтона? — запитав я її. — Чи Клейтон Слоун — це насправді Клейтон Бідж? Ці двоє — одна й та сама людина?

— Дайте мені скористатися телефоном, — повторила вона, засичавши, майже як гадюка.

Вінс тримав крісло. Я сказав йому:

— Ви не можете тримати її. Це схоже на викрадення, або ув’язнення, або щось таке.

— Так воно і є! — сказала Ініда Слоун. — Ви не маєте права так робити, ви не маєте права вдиратися в дім старої жінки і тримати її, як тримаєте!

Вінс відпустив крісло.

— Тоді користуйтеся телефоном, викликайте поліцію, — сказав він, повторюючи мій блеф. — Але забудьте про те, щоб зателефонувати своєму синові. Викликайте копів.

Візок не зрушив з місця.

— Я повинен поїхати до лікарні, — сказав я Вінсу. — Хочу побачити Клейтона Слоуна.

— Він дуже хворий, — сказала Ініда. — Його не можна турбувати.

— Думаю, я зможу потурбувати його протягом дуже короткого часу, поставивши йому одне-два запитання.

— Нічого у вас не вийде! Приймальні години закінчилися! А крім того, він у комі! Він навіть не знатиме, що ви приїхали!

Якби він був у комі, прикинув я, то їй було б байдужісінько, поїду я до нього чи не поїду.

— Їдьмо до лікарні, — сказав я.

Вінс сказав:

— Якщо ми поїдемо, вона зателефонує Джеремі. Попередить його, що ми тут. Я міг би її зв’язати.

— Господи, Вінсе, — сказав я.

Я не міг погодитися на те, щоб ми зв’язали стару калічну жінку, хоч би якою бридкою вона здавалася. Навіть якби це допомогло мені одержати відповіді на всі мої запитання.

— Чи не ліпше буде, якщо ви тут просто залишитеся?

Він кивнув.

— Це мене влаштовує. Ініда і я зможемо тут побазікати, попліткувати про сусідів і все таке. — Він нахилився над нею, щоб вона ближче побачила його обличчя. — Правда ж, це буде цікаво? Можливо, ми навіть покуштуємо з нею того морквяного торта. Він пахне просто чудово.

Він сунув руку в кишеню куртки, дістав звідти ключі від машини й кинув мені.

Я зловив їх у повітрі.

— У якій він палаті? — запитав я.

Вона люто глипнула на мене.

— Скажіть мені, в якій він палаті, а то я сам зараз викличу копів.

Вона на мить замислилася, відразу зрозуміла, що коли я потраплю до лікарні, то все одно довідаюся про це, і сказала:

— Третій поверх. Палата триста дев’ять.

Перш ніж я покинув дім, ми з Вінсом обмінялися номерами своїх мобільних телефонів. Я сів у його машину і став вовтузитися з ключем запалення. Інший автомобіль завжди забирає в тебе хвилину або дві, поки звикнеш до нього. Нарешті я запустив двигун, знайшов, де вмикаються фари, потім заднім ходом від’їхав від будинку й розвернув машину. Мені знадобилася якась мить, щоб зорієнтуватися. Я знав, що Льюїстон був на південь від цього місця і що ми поїхали на південь від бару, але не знав, якщо поїду далі в напрямку на південь, чи потраплю куди слід. Тому я знову повернувся на дорогу до штату Мен, звернув на схід, а коли знову опинився на автостраді, то поїхав на південь.

Я звернув на першу під’їзну дорогу, як тільки побачив здалеку синю літеру Н, доїхав до паркувального майданчика лікарні й увійшов через двері відділення екстреної медичної допомоги. Я побачив із півдесятка людей у кімнаті чекання: двійко батьків із заплаканою дитиною, підлітка, в якого на коліні просочувалася крізь джинси кров, літнє подружжя. Пройшов далі, через приймальний покій, і там побачив оголошення, що приймальні години закінчилися дві години тому, о восьмій, і знайшов ліфт на третій поверх.

Була велика ймовірність, що хтось мене десь зупинить, але я подумав, що мені треба тільки дійти до кімнати Клейтона Стоуна, і все буде гаразд.

Двері ліфта відчинилися на пункті чергування медсестер третього поверху. Там нікого не було. Я вийшов, на мить зупинився, а потім звернув ліворуч, дивлячись на номери палат. Я знайшов номер 322 і побачив, що номери зростають у міру мого просування далі по коридору. Я зупинився й повернув назад — для цього мені довелося знову проминути пункт чергування медсестер. Там стояла жінка спиною до мене, читаючи якогось папірця, і я пройшов повз неї так нечутно, як тільки міг.

Я знову став дивитися на номери. Коридор звернув ліворуч, і на перших же дверях, які я там побачив, був номер 309. Двері були трохи прочинені, кімната майже цілком занурена в темряву, крім неонового світильника, закріпленого на стіні над ліжком.

Це була приватна палата, з одним ліжком. Завіса затуляла все ліжко, крім його нижньої частини, де з металевої рами звисав затискач. Я ступив кілька кроків уперед, пройшов за завісу й побачив у ліжку чоловіка — він лежав на спині, трохи піднятий, і міцно спав. Йому було, як я прикинув, понад сімдесят років. Худий, виснажений, з рідким волоссям. Мабуть, його лікували хімією. Його дихання було хрипким. Руки лежали по обидва боки тіла, пальці були довгі, білі й кістляві.

Я відійшов до узголів’я ліжка, де завіса приховала б мене, якби хтось зазирнув у палату з коридору. Там стояв стілець, і коли я опустився на нього, то став ще більш невидимий для кожного, хто проминав би палату.

Я розглядав обличчя Клейтона Слоуна, шукаючи на ньому чогось такого, чого не знайшов у рисах обличчя Ініди Слоун. Я щось помітив у формі його носа, можливо, у неглибокій складці на підборідді. Простяг руку, м’яко доторкнувся до витягнутої руки лежачого, й він тихо захропів.

— Клейтоне, — прошепотів я.

Він засопів і несвідомо покрутив носом.

— Клейтоне, — прошепотів я знову, м’яко потерши туди-сюди його жорстку шкіру.

Із його ліктя стриміла трубка. Певно, йому робили якесь вливання.

Він розплющив очі й знову засопів. Побачив мене, кліпнув очима двічі або тричі, намагаючись сфокусувати свій зір.

— Що таке?..

— Клейтон Бідж? — запитав я.

Це не тільки допомогло йому сфокусувати зір, а й примусило рвучко обернути голову. М’ясисті складки на його шиї злилися докупи.

— Хто ви? — прошепотів він.

— Ваш зять, — сказав я.

Розділ сорок перший

Коли він ковтав слину, я побачив, як адамове яблуко прокотилося по його шиї.

— Мій хто? — перепитав він.

— Ваш зять, — повторив я. — Я чоловік Синтії.

Він відкрив рота, щоб заговорити, і я побачив, яким сухим був його рот.

— Хочете води? — запитав я спокійно.

Він кивнув. Біля самого ліжка стояли на столику карафа й склянка, і я налив йому води. На столі лежала соломинка, і я приставив її до його губів, тримаючи склянку для нього.

— Я й сам можу, — сказав він, схопив склянку й устромив у неї соломинку.

Він ухопив склянку набагато міцніше, ніж я сподівався від нього. Облизав губи й повернув мені склянку.

— Котра година? — запитав він.

— Десь по десятій, — сказав я. — Перепрошую, що розбудив. Ви спали досить міцно.

— Нехай вас це не турбує, — сказав він. — Вони тут завжди можуть розбудити тебе о будь-якій годині ночі чи дня.

Він глибоко втягнув носом повітря й повільно видихнув.

— Отже, — сказав він, — ви дозволите мені поцікавитися, про що ви говорите?

— Гадаю, ви знаєте, про що я кажу, — відповів я. — Ви Клейтон Бідж.

Ще один глибокий вдих. Потім:

— Я Клейтон Слоун.

— Вірю, що ви ним є, — сказав я. — Але я думаю, що ви також Клейтон Бідж, який був одружений із Патрисією Бідж, яка мала сина на ім’я Тод і дочку на ім’я Синтія, й ви жили в Мілфорді, штат Коннектикут, аж поки однієї ночі в 1983 році не трапилося щось жахливе.

Він відвернув погляд від мене і втупив його в завісу. Зігнув пальці в кулак на руці, яка лежала ближче до мене, розігнув їх, знову зігнув.

— Я помираю, — сказав він. — Не знаю, як ви мене знайшли, але дайте мені померти в мирі.

— Тоді, мабуть, настав вам час зняти зі своїх грудей великий тягар, — сказав я.

Клейтон обернув голову на подушці й знову подивився на мене.

— Скажіть мені, як вас звати.

— Тері. Тері Арчер. — Я на мить завагався. — А як звати вас?

Він знову проковтнув слину.

— Клейтон, — сказав він. — Я завжди був Клейтоном. — Його погляд опустився вниз. Він дивився на складки в лікарняних простирадлах. — Клейтон Слоун, Клейтон Бідж. — Він зробив паузу. — Це залежало від того, де я на той час був.

— Дві родини? — запитав я.

Я зумів розплутати цей вузол. Адже Синтія багато розповідала мені про батька. Весь час у дорозі. Туди й назад по країні. Кілька днів удома, кілька днів у від’їзді, знову повернення на кілька днів. Половину свого життя прожив в іншому місці.

Несподівано обличчя його освітилося, коли йому сяйнула одна думка.

— Синтія, — сказав він, звертаючись до мене. — Вона тут? Вона з вами?

— Ні, — сказав я. — Не знаю. Я не знаю, де вона тепер. Можливо, вона вже повернулася додому, в Міл форд, я можу це лише припускати. З нашою донькою Ґрейс.

— Ґрейс, — сказав він. — Моя онука.

На мить Клейтон заплющив очі, ніби йому стало боляче. Але я не думаю, що то був фізичний біль.

— Мій син, — сказав він. — Де мій син?

— Тод? — запитав я.

— Ні, ні, — сказав він. — Не Тод. Джеремі.

— Я думаю, він саме повертається додому з Мілфорда.

— Що ви сказали?

— Він повертається додому. Принаймні я так думаю.

Клейтон, схоже, стривожився, його очі широко розплющилися.

— Що він робив у Мілфорді? Коли він туди поїхав? Тому він і не приїздив сюди зі своєю матір’ю?

Потім його очі заплющилися й він забурмотів:

— Ні, ні, ні.

— Що з вами? — запитав я.

Він підняв стомлену руку і спробував відмахнутися від мене.

— Залиште мене, — попросив він, не розплющуючи очей.

— Я не розумію, — сказав я. — Хіба Джеремі й Тод не одна й та сама особа?

Його повіки повільно піднялися — так підіймається завіса на сцені.

— Цього не могло трапитися… Я такий стомлений.

Я нахилився до нього ближче. Мені було вкрай прикро тиснути на старого, хворого чоловіка, не менш прикро, аніж дивитися, як Вінс тримає в’язнем стару, калічну жінку, а проте були речі, які мені конче було потрібно знати.

— Скажіть мені, — повторив я. — Чи Джеремі й Тод одна й та сама особа?

Він повільно обернув голову на подушці й подивився на мене.

— Ні. — Він зробив паузу. — Тод мертвий.

— Коли? Коли Тод помер?

— Тієї ночі, — покірно відповів Клейтон. — Разом зі своєю матір’ю.

Отже, то були вони. В автомобілі, на дні затопленого кар’єру. Коли стануть відомі результати тестів, які порівнюватимуть ДНК Синтії з тими зразками, які було взято зі знайдених в автомобілі тіл, необхідний зв’язок буде встановлено.

Клейтон слабко підняв руку, показав на маленький столик.

— Ще води? — запитав я.

Він кивнув. Я подав йому склянку, й він зробив довгий ковток.

— Насправді я не такий слабкий, яким здаюся, — сказав він, тримаючи склянку з таким виглядом, ніби це було казна-яке досягнення. — Іноді, коли приходить Ініда, вдаю, ніби я в комі, щоб мені не треба було говорити з нею і щоб вона менше нарікала тут на свої проблеми. Я ще можу трохи ходити. Я ще можу дійти до унітаза. Іноді я навіть доходжу туди вчасно.

Він показав рукою на зачинені двері в протилежному кінці кімнати.

— Патрисія й Тод, — сказав я. — Отже, вони обоє мертві.

Очі Клейтона знову заплющилися.

— Ви повинні розповісти мені, що Джеремі робив у Мілфорді.

— Точно не знаю, — сказав я. — Але, думаю, він стежив за нами. Стежив за нашою родиною. Гадаю, він таємно проникав у наш дім. Я не можу сказати напевне, але думаю, що він убив тітку Синтії, Тес.

— О Боже… — промовив Клейтон. — Сестру Патрисії. Вона мертва?

— Її закололи ножем, — сказав я. — І чоловік, якого ми найняли, щоб він розслідував для нас деякі справи, теж вбитий.

— Цього не може бути. Вона сказала, що він знайшов собі роботу. На заході.

— Що ви кажете?

— Ініда. Вона сказала мені, що Джеремі знайшов роботу в… в Сієтлі чи десь там. Що то була для нього велика нагода й він мусив туди поїхати. Що незабаром він приїде побачитися зі мною. Що саме тому він жодного разу не приїхав до мене. Я думав… Власне, я не надавав цьому великої ваги, то була, як мені здавалося, цілком істотна причина. — Здавалося, він на мить задрімав. — Джеремі, він… він просто не може не бути таким, який він є. Це вона зробила його таким, який він є. Він робить усе, що вона йому скаже. Вона отруїла його ненавистю до мене в той день, коли він народився. Я навіть не знаю, чого вона приїздить сюди. Вона каже мені: тримайся, лише протримайся трохи довше. Схоже, її мало турбує, що я помру. Проте вона ще не хоче, щоб я помер. Вона щось надумала, я це відчуваю. Вона брехала мені. Вона брехала мені про все, брехала мені про Джеремі. Вона не хотіла, щоб я знав, куди він поїхав.

— А чому вона не хотіла, щоб ви знали? Чому Джеремі їздив до Мілфорда?

— Вона, мабуть, його бачила. Якось його знайшла.

— Що вона бачила?

— Святий Боже, — слабко прошепотів він і знову поклав голову на подушку, заплющив очі. Він повільно хитав головою з боку в бік. — Ініда знає. Святий Боже, якщо Ініда знає…

— Якщо Ініда знає що? Про що ви говорите?

— Якщо вона знає, важко навіть уявити собі, на що вона здатна.

Я нахилився ближче до Клейтона Слоуна, чи то до Клейтона Біджа, й наполегливо прошепотів за кілька дюймів від його вуха:

— Якщо Ініда знає що?

— Я помираю. Вона… вона, певно, кликала адвоката. Я не хотів, щоб вона побачила мій заповіт раніше, ніж я помру… Мої настанови були дуже конкретними… Певно, він їх порушив… А я усе обміркував і передбачив.

— Заповіт? Який заповіт?

— Мій заповіт. Я змінив його. Вона не повинна була знати про це… Якщо вона довідалася… Там було все влаштовано. Коли я помру, весь мій статок, усе має дістатися Синтії… Ініду й Джеремі я викинув зі свого заповіту, вони залишаться ні з чим, як того й заслуговують, як вона того заслуговує… — Він подивився на мене. — Ви не маєте уявлення, на що вона здатна.

— Вона тут. Ініда тут, у Янґстауні. Це Джеремі їздив до Мілфорда.

— То вона послала його. Вона в інвалідному кріслі. Вона не зможе зробити це сама, цього разу…

— Зробити що?

Він пустив повз вуха моє запитання. Він сам мав так багато сказати.

— Отже, він повертається? Джеремі уже в дорозі додому?

— Так сказала Ініда. Сьогодні вранці він покинув готель у Мілфорді. Я думаю, ми перестрінемо його тут.

— Ми? Але ж ви сказали, що Синтії з вами нема.

— Її нема. Я приїхав сюди з чоловіком, якого звуть Вінс Флемінґ.

Почувши це ім’я, Клейтон замислився.

— Вінс Флемінґ, — сказав він спокійно. — Той хлопець. Той хлопець, із яким вона була тієї ночі. В машині. Хлопець, із яким вона була, коли я її знайшов.

— Так, це він. Він допомагає мені. Він тепер з Інідою.

— З Інідою?

— Він стереже її, щоб вона не зателефонувала Джеремі й не сказала йому, що ми тут.

— Але якщо Джеремі… якщо Джеремі вже повертається, то він уже все зробив.

— Зробив що?

— Із Синтією все гаразд? — В очах у нього з’явився вираз розпачу. — Вона жива?

— Звичайно, жива.

— А ваша донька? Ґрейс? Вона жива?

— Про що ви говорите? Звісно, вони живі.

— Бо якби щось трапилося з Синтією, то все має дістатися її дітям… Це все чітко обумовлено…

Я затремтів усім тілом. Скільки минуло годин, відколи я говорив із Синтією? Я мав коротку розмову з нею сьогодні вранці, свою єдину розмову з нею, відтоді як вона покинула наш дім уночі з Ґрейс.

Чи міг я знати, чи міг я мати бодай якусь певність, що вона і Ґрейс у цю хвилину живі?

Я дістав свого мобільника. Мені спало на думку, що в лікарні, мабуть, заборонено користуватися мобільними телефонами, та позаяк ніхто навіть не знав, що я тут, я вирішив, що можу знехтувати цією забороною.

Я набрав наш домашній номер.

— Благаю, благаю тебе, будь уже вдома, — сказав я, стримуючи подих. — Телефон задзвонив раз, двічі, тричі.

Після четвертого дзвінка він переключився на голосову пошту.

— Синтіє, — сказав я. — Коли ти приїдеш додому, коли ти це почуєш, негайно телефонуй мені. Це конче потрібно.

Я закінчив цей дзвінок і спробував набрати її мобільний номер. Він негайно переключився на голосову пошту. Я залишив там майже те саме повідомлення, але додав:

«Ти повинна зателефонувати мені».

— Де вона? — запитав Клейтон.

— Не знаю, — відповів я стривожено.

Я коротко обміркував можливість зателефонувати Роні Ведмор, вирішив цього не робити, набрав інший номер. Я мусив перечекати п’ять дзвінків, перш ніж почув відповідь.

Спочатку клацнув звук знятої слухавки, потім покашлювання, потім сонне:

— Алло?

— Ролі, — сказав я. — Це Тері.

Клейтон, почувши ім’я «Ролі», закліпав очима.

— Окей, Тері, я тебе слухаю. Не турбуйся, що ти мене розбудив, я тільки щойно вимкнув світло. Ти знайшов Синтію?

— Ні, — сказав я. — Але я знайшов когось іншого.

— Кого?

— Послухай-но. Мені немає коли тобі пояснювати, але я хочу, щоб ти знайшов Синтію. Я не знаю, що тобі сказати, не знаю, звідки тобі ліпше почати. Поїдь до будинку, подивись, чи там немає її машини. Якщо вона там, стукай у двері, вламайся в дім, якщо буде треба, з’ясуй, чи вона і Ґрейс там. Телефонуй у готелі, роби все, що тобі спаде на думку.

— Тері, що відбувається? Кого ти знайшов?

— Ролі, я знайшов її батька.

На другому кінці лінії запала мертва мовчанка.

— Ролі?

— Так, я тут. Я не можу цьому повірити.

— Я також.

— Що він тобі розповів? Він розповів тобі, що тоді сталося?

— Ми тільки почали розмову. Я перебуваю в лікарні, на північ від Буфало. Він у не дуже добрій формі.

— Він може розмовляти?

— Так. Я розповім тобі все, коли зможу. Але пошукай Синтію. Якщо ти її знайдеш, нехай вона мені негайно зателефонує.

— Гаразд. Я негайно їду. Уже вдягаюся.

— І ще одне, Ролі, — сказав я. — Я сам їй скажу. Про батька. У неї виникне мільйон запитань.

— Звичайно. Якщо я довідаюся що-небудь, то зателефоную.

І тут я згадав про ще одну особу, яка могла щось знати про Синтію та про місце її перебування. Памела телефонувала нам додому досить часто, і я запам’ятав її номер, що висвічувався на дисплеї нашого телефону. Я набрав його й перечекав кілька дзвінків, поки вона підняла слухавку.

— Алло? — Голос у Памели був іще більш сонний, аніж у Ролі.

Десь на задньому плані чоловічий голос запитав: «Хто там?»

Я сказав Памелі, хто це, і попросив пробачення, що телефоную в такий жахливо пізній час.

— Синтія кудись поїхала, — сказав я. — Із Ґрейс.

— Господи, — промовила Памела, і її голос відразу перестав бути сонним. — Їх викрали чи щось таке?

— Ні, ні, нічого подібного. Вона сама поїхала. Вона хотіла кудись утекти.

— Вона сказала мені, здається, вчора, а може, позавчора — Господи, коли ж це було? — що вона може не прийти, тож якщо вона не з’явиться, щоб це не було несподіванкою для мене.

— Я лише хотів сказати, щоб, коли вона раптом зателефонує тобі, ти їй сказала, нехай вона негайно сконтактується зі мною. Памело, я знайшов її батька.

На протилежному кінці лінії запала мовчанка. Потім раптом:

— Щоб мене трахнули…

— Це правда, — сказав я.

— Він живий?

Я подивився на чоловіка в ліжку.

— Так.

— А Тод? А її мати?

— Це інша історія. Послухай, Памело, я мушу кінчати нашу розмову. Але, якщо ти побачиш Синтію, нехай вона негайно зателефонує мені. І я сам повідомлю їй цю новину.

— Нехай тобі біс, — сказала Памела. — Хіба я зможу тепер заснути після такого?

Я урвав дзвінок і помітив, що акумулятор телефону майже розрядився. Я покинув дім із таким поспіхом, що не мав тепер чим його зарядити, навіть у машині нічого такого не було.

— Клейтоне, — сказав я, знову намагаючись зосередитися після телефонної балаканини. — Чому ви думаєте, що Синтія і Ґрейс можуть бути в небезпеці? Чому ви думаєте, що з ними могло щось статися?

— Через мій заповіт, — сказав Клейтон. — Через те, що я все заповідаю Синтії. Це єдиний відомий мені спосіб залагодити ту кривду, яку я їй заподіяв. Я знаю, що це неможливо залагодити, але що мені залишається?

— Але до чого тут небезпека для їхнього життя? — запитав я, але до мене вже почало доходити.

Окремі деталі загальної картини стали складатися докупи, хоч і дуже повільно.

— Якби вона померла, якби Синтія померла, якби ваша донька померла, тоді гроші не змогли б дістатися їм. Вони дісталися б Ініді, вона була б тим із подружжя, яке вижило, єдиною законною спадкоємицею, — прошепотів він. — Ініда ніколи не дозволить, щоб Синтія успадкувала мій статок. Вона вб’є їх обох, щоб одержати ці гроші.

— Але ж це божевілля, — промовив я. — Убивство — подвійне вбивство — привернуло б до себе багато уваги, поліція знову відкрила б цю справу, вони почали б переглядати все те, що сталося двадцять п’ять років тому, вони вийшли б на Ініду й тоді…

Я несподівано для себе самого урвав цей потік думок.

Убивство привернуло б до себе увагу. У цьому сумніватися не випадає. Але самогубство? Воно навряд чи привернуло б до себе багато уваги. А надто якби руки наклала на себе жінка, котра перебувала у стані такої нервової напруги протягом останніх тижнів. Жінка, яка викликала поліцію розслідувати появу дивного капелюха у своєму домі. Навряд чи можна було уявити собі щось химерніше. Жінка, яка викликала поліцію, бо одержала листа, в якому повідомлялося, де вона може знайти тіло своєї зниклої матері та свого зниклого брата. Листа, який був надрукований на друкарській машинці в її власному домі.

Якби така жінка наклала на себе руки, то було б неважко пояснити причину такого вчинку. Це було б почуття провини. Почуття провини, з яким вона мусила жити протягом дуже тривалого часу. Зрештою, чи змогла б вона вказати поліції на той автомобіль у затопленому кар’єрі, якби не знала усі ці роки, що він там? Бо який інший мотив міг спонукати її надіслати самій собі такого листа?

І якщо жінка переобтяжена таким гострим почуттям провини, то кого здивує, що вона вирішила піти з життя разом зі своєю малою донькою?

Чи все, що відбувається, відбувається не за таким сценарієм?

— Що з вами? — запитав мене Клейтон. — Про що ви думаєте?

Що, як Джеремі приїхав до Мілфорда умисне з тим, щоб стежити за нами? Що, як він стежив за нами протягом тижнів, переслідуючи Ґрейс на її шляху до школи? Спостерігаючи за нами в торговельному центрі? З вулиці, навпроти нашого будинку? Проникнувши в наш дім одного дня, коли ми виявили безтурботність, і забравши наш зайвий ключ, щоб потім приходити туди, коли йому заманеться? І під час одного з таких візитів — я пригадав своє відкриття під час останньої розмови з Ейбеґнелом у нашому домі — підкинувши ключ у шухляду з ложками та виделками, аби ми подумали, що просто поклали його не в те місце? Залишивши той капелюх. Написавши листа на моїй друкарській машинці, в якому повідомив Синтію, де треба шукати її матір і брата…

Усе це він міг здійснити ще до того, як ми змінили замки, поставили нові надійні засуви.

Я злегка похитав головою. Відчував, що мої думки випереджають самих себе. Усе це здавалося таким неймовірним, таким диявольським.

То виходить, що Джеремі облаштував сцену подій? І тепер він повертається до Янґстауна, щоб забрати матір, щоб повезти її назад до Мілфорда, де вона зможе спостерігати завершальний акт?

— Треба, щоб ви розповіли мені все, — прошепотів я, звертаючись до Клейтона. — Про все, що сталося тієї ночі.

— Я ніколи не думав, що все може статися так… — сказав він більше собі самому, аніж мені. — Я не міг навідати її. Я пообіцяв собі не робити цього, задля її безпеки… Ініда мала довідатися, що нічого не отримає, лише після моєї смерті… Конверт був запечатаний, і відкрити його можна було тільки після того, як мене поховають. Там були всі пояснення. Вони заарештували б Ініду, й Синтія була б у безпеці…

— Клейтоне, я думаю, вони в небезпеці. Ваша дочка й ваша онука. Ви повинні допомогти мені, поки ще можете.

Він пильно подивився мені в обличчя:

— Схоже, ви людина порядна. Я радий, що вона знайшла собі такого чоловіка, як ви.

— Ви повинні розповісти мені, що тоді сталося.

Він глибоко вдихнув повітря, ніби набираючись рішучості перед якоюсь дуже серйозною справою.

— Тепер я можу з нею зустрітися, — сказав він. — Моя відсутність тепер її не захистить. — Він проковтнув слину. — Відвезіть мене до неї. Відвезіть мене до моєї дочки. Дозвольте мені попрощатися з нею. Відвезіть мене до неї, і я все вам розповім. Настав час.

— Я не можу забрати вас звідси, — сказав я. — Ви тут підключені до різних систем. Якщо я вас заберу, ви помрете.

— Я помру так чи інак, — сказав Клейтон. — Мій одяг он там, у стінній шафі. Принесіть його.

Я рушив до шафи, потім зупинився.

— Навіть якби я захотів забрати вас звідси, вони не дозволять вам покинути лікарню.

Клейтон помахом руки підкликав мене ближче до себе, потягся до мене й схопив мене за руку, його хватка була твердою й рішучою.

— Вона чудовисько, — сказав він. — І не зупиниться ні перед чим, аби здобути те, що їй треба. Протягом багатьох років я жив, відчуваючи моторошний страх перед нею, робив усе, що вона хотіла, до смерті боявся того, що вона може зробити наступного разу. Але тепер чого мені боятися? Що вона може мені зробити? Мені залишилося так мало жити, і я повинен використати цей час, щоб урятувати свою Синтію і Ґрейс. Немає меж тому, на що здатна Ініда.

— Тепер вона нічого не зробить, — сказав я. — Вінс її там пильнує, а він це вміє робити.

Клейтон скоса подивився на мене.

— Ви були в її домі? Постукали у двері?

Я кивнув.

— І вона відчинила вам?

Я знову кивнув.

— Вона не здалася вам наляканою?

Я стенув плечима.

— Не сказав би.

— Двоє великих чоловіків стоять у її дверях, і вона не боїться. Вам це не здалося дивним?

Язнову стенув плечима.

— Може, й здалося.

Клейтон сказав:

— А ви не подивилися, що там у неї під ковдрою?

Розділ сорок другий

Я знову дістав свій мобільник, зателефонував Вінсові.

— Ну ж бо, відгукнися, — сказав я сам до себе, відчуваючи напад гострої тривоги.

Я не міг знайти Синтію, а тепер я вдарився в паніку, боячись, щоб чогось не сталося з чоловіком, на якого я лише вчора дивився як на звичайного головоріза.

— Він вам відповів? — запитав Клейтон, пересуваючи ноги і іа край ліжка.

— Ні, — сказав я. Після шістьох дзвінків його телефон переключився на голосову пошту. Але я не визнав за потрібне залишати йому письмове повідомлення. — Мені треба негайно їхати туди.

— Дайте мені хвилину, — сказав він, дюйм за дюймом підсовуючи своє малорухливе тіло до краю ліжка.

Я підійшов до стінної шафи, знайшов там штани, сорочку й легкий піджак.

— Вам потрібна допомога? — запитав я, поклавши одяг на ліжко поруч із ним.

— Я окей, — сказав він, трохи засапавшись, тоді перевів дух і сказав: — Ви не бачили там шкарпетки та якийсь спідній одяг?

Я знову заглянув до шафи, нічого там не знайшов, потім висунув нижню шухляду нічного столика.

— Вони тут, — сказав я.

Він уже стояв біля ліжка, але, якщо він хотів покинути палату, йому треба було звільнитися від трубки внутрішньовенного вливання. Він схопився за липучу стрічку й витяг трубку зі своєї руки.

— Ви певні, що можете це зробити? — запитав я.

Він кивнув, слабко мені всміхнувся.

— Якщо я матиму шанс зустрітися з Синтією, то знайду в собі сили.

— Що тут відбувається?

Ми обидва обернули голови до дверей. Там стояла медсестра, струнка чорношкіра жінка, віком десь між сорока й п’ятдесятьма роками, з виразом великого подиву на обличчі.

— Містере Слоун, що ви, скажіть мені, ради Бога, робите?

Він щойно скинув свої піжамні штани і стояв перед нею, голий нижче пояса. Ноги в нього були білі й тонкі, його геніталії геть висохли й зморщилися.

— Я вдягаюся, — сказав він. — Хіба ви не бачите?

— Хто ви? — запитала вона, обертаючись до мене.

— Його зять, — відповів я.

— Я ніколи не бачила вас раніше, — сказала вона. — Ви хіба не знаєте, що приймальні години закінчилися?

— Я щойно приїхав до міста, — пояснив я. — І мені треба було побачитися зі своїм тестем негайно.

— Ви повинні покинути наш заклад, — сказала вона. — А ви лягайте в постіль, містере Слоун. — Вона була тепер у ногах ліжка й побачила від’єднане внутрішньовенне живлення. — Побійтеся Бога, — сказала вона, — що ви зробили?

— Я вирішив вас покинути, — мовив Клейтон, натягуючи свої білі труси.

Для кожного, хто дивився на нього збоку, ці слова в його стані набували подвійного значення. Він сперся на мене, коли нахилився, щоб підсмикнути труси на свої худі ноги.

— Ви справді нас покинете, якщо негайно не під’єднаєтеся до цієї трубки, — сказала медсестра. — Тут навіть нема про що говорити. Невже я повинна викликати вашого лікаря посеред глупої ночі?

— Робіть те, що повинні робити, — сказав він їй.

— Насамперед я повинна викликати службу охорони, — промовила вона й, круто обернувшись на своїх черевиках із гумовими підошвами, вийшла з кімнати.

— Я знаю, що прошу у вас забагато, — сказав я. — Але ви повинні поквапитися. Я піду подивлюся, чи вдасться мені знайти візок.

Я вийшов у коридор і помітив вільне крісло біля пункту чергування медсестер. Я підбіг до нього й побачив, що наша сестра розмовляє по телефону. Вона закінчила свою розмову й побачила, що я повертаюся до палати Клейтона, штовхаючи перед собою вільне крісло.

Вона підбігла і схопилася однією рукою за крісло, а другою — за мою руку вище ліктя.

— Сер, — сказала вона, стишуючи голос, щоб не розбудити інших хворих, але зберігаючи авторитетність, — ви не зможете забрати цього пацієнта з лікарні.

— Він хоче її покинути, — сказав я.

— У такому стані він не здатний мислити ясно, — сказала вона. — А якщо не здатний, то ви повинні зробити це за нього.

Я скинув її руку.

— Це рішення належить до тих, які він сам повинен ухвалювати.

— Ви так вважаєте?

— Він так вважає. — Я стишив голос і заговорив дуже серйозним тоном. — Це, мабуть, для нього останній шанс побачитися зі своєю дочкою. І своєю онукою.

— Якщо він хоче з ними побачитися, він може запросити їх, щоб вони навідали його тут, — заперечила вона. — Ми можемо навіть порушити правило приймальних годин, якщо проблема в цьому.

— На жаль, вона дещо складніша, аніж ви уявляєте.

— Я готовий, — сказав Клейтон.

Він з’явився у дверях своєї палати. Він узув свої черевики без шкарпеток і ще не застебнув гудзики сорочки, але піджак був уже на ньому, і, схоже, він навіть пригладив пальцями свого ріденького чуба. Він мав вигляд старого безпритульного волоцюги.

Сестра не здавалася. Вона відпустила крісло й підійшла до Клентона, подивилася йому у вічі.

— Ви не можете піти звідси, містере Слоун. Вас міг би відпустити лише ваш лікар, доктор Вестрі, і можу вас запевнити, він ніколи не дозволить, щоб це сталося. Я негайно зателефоную йому.

Я поставив крісло так, щоб Клейтон міг опуститися в нього. Я обкрутив крісло на коліщатах і покотив його до ліфта.

Сестра побігла назад до свого пункту, схопила телефон і крикнула у слухавку:

— Охорона! Я ж просила вас піднятися сюди негайно!

Двері ліфта розчинилися, і я заштовхав Клейтона всередину, натиснув на кнопку першого поверху й дивився, як сестра спопеляє нас поглядом, поки двері не зачинилися.

— Коли двері відчиняться, — спокійно сказав я Клейтонові, — я покочу вас звідси, аж курітиме за мною!

Він не сказав нічого й лише міцніше вхопився пальцями за підлокітники крісла. Я пошкодував, що воно не має ременя безпеки.

Двері розчинилися, і я побачив попереду близько півсотні футів коридору, які відокремлювали нас від дверей кімнати невідкладної допомоги та паркувального майданчика, який був відразу за нею.

— Тримайтеся, — прошепотів я і помчав.

Крісло не було розраховане на велику швидкість, але я штовхав його так енергійно, що передні коліщата задеренчали. Я боявся, щоб крісло несподівано не вильнуло праворуч або ліворуч, і Клейтон не випав із нього й не розчерепив собі голову, перш ніж я доставлю його до Вінсового «Додж Рема». Тож я переніс частину своєї ваги на ручки й нахилив крісло назад, щоб воно котилося переважно на задніх коліщатах.

Клейтон утримався й не випав.

Літнє подружжя, яке раніше сиділо в кімнаті чекання, тепер човгало ногами, перетинаючи коридор. Я закричав:

— Геть з дороги!

Жінка обернула голову назад і встигла витягти чоловіка майже з-під коліс моєї каталки саме в ту мить, коли ми промчали мимо.

Сенсори на розсувних дверях пункту невідкладної допомоги не змогли зреагувати достатньо швидко, й мені довелося натиснути на гальма, щоб не проломитися із Клейтоном крізь скло. Я пригальмував так швидко, як тільки міг, щоб при цьому він не нахилився різко вперед і не випав із крісла, і саме в цю мить якийсь чоловік, що, певно, належав до охоронної служби, наздогнав мене й закричав:

— Досить! Зупиняйся тут, чоловіче!

Я був надто накачаний адреналіном, щоб зупинитися й подумати, що роблю. Тепер мною керував тільки інстинкт. Я рвучко обернувся, використавши той момент руху, який, певно, утворився в мені від швидкого бігу коридором, і водночас стискаючи пальці в кулак, і зацідив свого переслідувача точно у скроню.

Він не був дуже великим чоловіком, важив, певно, фунтів 150,^[39] мав десь п’ять футів і вісім дюймів^[40] зросту, чорне волосся й вуса й, мабуть, думав, що його сіра уніформа та великий чорний пояс із пістолетом гарантують йому цілковиту безпеку. На щастя, він ще не видобув своєї зброї, мабуть, думаючи, що чоловік, який штовхає крісло-візок з умирущим пацієнтом, не становить для нього загрози.

Але він помилився.

Він упав на підлогу кімнати невідкладної допомоги, як маріонетка, що їй раптово обрізали шворки. Десь заверещала жінка, але я не став гаяти час і дивитися, хто вона така, бо інакше всі інші накинулися б на мене. Я круто обернувся, поклав руки на ручки крісла на коліщатах і виштовхав Клейтона на паркувальний майданчик, підкотивши крісло до пасажирських дверцят «Доджа».

Я дістав ключі, відімкнув дверцята дистанційним керуванням і відчинив їх. Пікап був високий на колесах, і мені довелося підняти Клейтона, щоб посадити його на пасажирське сидіння. Я клацнув дверима, зачиняючи їх, перебіг на протилежний бік і зачепив крісло-візок правою передньою шиною, коли дав задній хід. Я почув, як воно заскреготіло, вдарившись об крило.

— Прокляття, — вилаявся я, подумавши, як охайно Вінс утримував свій автомобіль.

Шини пікапа заскрипіли, коли я вихопився з паркувального майданчика, завернувши до автостради. Краєм ока я побачив, як кілька людей вибігли з пункту невідкладної допомоги й дивилися, як я від’їжджаю. Клейтон, який уже здавався геть виснаженим, сказав:

— Негайно їдьмо до мене додому.

— Знаю, — мовив я. — Я вже їду саме туди. Треба довідатися, чому Вінс не відповідає, переконатися, що все окей, може, навіть зупинити Джеремі, коли той з’явиться, якщо уже не з’явився.

— І мені треба зробити ще одну справу, — сказав Клейтон. — Перед тим як ми поїдемо на зустріч із Синтією.

— Яку?

Він слабко махнув мені рукою у відповідь.

— Потім.

— Вони викличуть поліцію, — сказав я, маючи на увазі людей, які вибігли з пункту невідкладної допомоги. — Я фактично викрав пацієнта й збив із ніг охоронця. Вони шукатимуть цей пікап.

Клейтон не сказав нічого.

Я вів машину зі швидкістю понад дев’яносто миль за годину, прямуючи на північ до Янґстауна й постійно дивлячись у своє дзеркальце заднього виду, чи не замиготять у ньому червоні вогні. Я знову спробував зателефонувати Вінсу й знову марно. Заряд у моїх акумуляторах закінчувався.

Коли я доїхав до повороту на Янґстаун, то відчув величезну полегкість, знаючи, що я був набагато вразливішим, набагато помітнішим на автостраді. Але що як поліція вже чекає на нас біля будинку Слоуна? У лікарні можуть сказати їм, де жив їхній пацієнт-втікач, і вони, мабуть, уже організували стеження за тим місцем. Який безнадійний пацієнт не хоче повернутися додому й померти у своєму власному ліжку?

Я спрямував машину на Менське шосе, проїхав дві-три милі на південь і звернув на дорогу, яка вела до будинку Слоуна. Він мав досить мирний вигляд, коли ми до нього під’їхали, десь у двох місцях усередині горіло світло, «Хонда-Акорд» стояла там, де вона стояла й раніше.

Поліційних автомобілів ніде не було видно. Поки що.

— Я поставлю машину за будинком, де її не буде видно з вулиці, — сказав я.

Клейтон згідливо кивнув. Я виїхав на задній моріжок, вимкнув світло й двигун.

— Біжіть у дім, — сказав Клейтон. — Знайдіть свого друга. Я спробую не дуже відстати від вас.

Я вистрибнув із машини, підбіг до дверей чорного ходу. Вони були замкнені. Я затарабанив у них кулаками й закричав:

— Вінсе!

Я зазирнув у вікна й не помітив у домі ніякого руху. Я оббіг навколо будинку, дивлячись угору й униз, чи немає поліційних автомобілів, і спробував штовхнути передні двері.

Вони були незамкнені.

— Вінсе! — гукнув я, заходячи до передпокою.

Я не побачив відразу ані Ініди Слоун, ані Вінса Флемінґа.

Поки не увійшов до кухні.

Ініди там не було, не було і її крісла. Але Вінс лежав на підлозі, сорочка в нього на спині була червона від крові.

— Вінсе, — сказав я, нахилившись до нього. — Господи, Вінсе.

Я думав, він мертвий, але він тихо застогнав.

— О Господи, чоловіче, ти ще живий.

— Тері, — прошепотів він, його права щока була притиснута до підлоги. — У неї був довбаний пістолет під ковдрою. — Його очі тремтіли, а зіниці закочувалися під повіки. З рота в нього текла кров. — Як я цього не помітив, бляха…

— Не розмовляй, — наказав я. — Я викличу швидку.

Я знайшов телефон, схопив слухавку й набрав 911.

— Людину тяжко поранено, — повідомив я.

Я прокричав адресу, попросив оператора поквапитися, пустив повз вуха всі інші запитання й поклав слухавку.

— Він повернувся додому, — прошепотів Вінс, коли я знову опустився біля нього навколішки. — Джеремі… вона зустріла його у дверях, не дозволила йому навіть увійти… сказала, що їм треба негайно їхати. Вона телефонувала йому… після того як вистрелила в мене, сказала, щоб він поквапився.

— Джеремі був тут.

— Я чув, як вони розмовляли… — Кров потекла сильніше йому з рота. — Вони поїхали. Вона не дозволила йому навіть увійти й відлити. Не хотіла, щоб він побачив мене… Не сказала йому…

Що надумала Ініда? Що відбувалося в її голові?

Я почув, як Клейтон човгає біля передніх дверей, увійшовши нарешті в дім.

— Господи, як боляче. Паскудна стара стерва.

— З тобою буде все гаразд, — сказав я.

— Тері, — прошепотів він так тихо, що я ледве його почув. Я наблизив вухо до його губів. — Подбай… про Джейн… Окей?

— Тримайся, чоловіче. Ти, головне, тримайся.

Розділ сорок третій

Клейтон сказав:

— Ініда ніколи не відчиняє двері без пістолета під ковдрою. А тим більше, коли вона сама вдома.

Він спромігся додибати до кухні й тримався за прилавок, дивлячись униз на Вінса Флемінґа. Йому знадобилася хвилина чи дві, щоб перевести дух. Подорож від пікапа навколо будинку та всередину виснажила його.

Коли сили до нього трохи повернулися, він сказав:

— Її легко недооцінити. Стара жінка в інвалідному кріслі. Вона вичікувала свого моменту. Коли він обернувся до неї спиною, коли був близько і вона знала, що не схибить, тоді й вистрелила. — Він похитав головою. — Ніхто не має найменшого шансу проти Ініди.

Я все ще тримав рота близько до вуха Вінса.

— Я викликав швидку допомогу. Вони приїдуть.

Я сподівався, вони приїдуть скоро, бо сам я безпорадний, коли треба допомогти комусь тяжко пораненому.

— Так, — сказав Вінс.

Повіки йому тремтіли.

— Нам треба наздогнати Ініду й Джеремі. Вони хочуть убити мою дружину й мою доньку.

— Роби те, що ти повинен робити, — прошепотів Вінс.

Обернувшись до Клейтона, я сказав:

— Він каже, що Джеремі приїхав додому, що Ініда не впустила його в дім, примусила його вернутися до машини й негайно від’їхати.

Клейтон повільно кивнув.

— Річ не в тому, що вона хотіла вберегти його.

— Що ви кажете?

— Якщо вона не дозволила йому дивитися на те, що вона вчинила, то зробила це не тому, що хотіла вберегти його від гидкої сцени. Вона так зробила, бо не хотіла, щоб він знав про це.

— Чому?

Клейтон двічі судомно втягнув у груди повітря.

— Мені треба сісти, — сказав він.

Я підвівся від підлоги й посадив його на один зі стільців, які стояли біля кухонного столу.

— Подивіться он там у шухляді, — сказав він, показуючи рукою. — Там можуть бути таблетки тайленолу абощо.

Мені довелося переступити через ноги Вінса й обминути дедалі більшу калюжку крові на кухонній підлозі, щоб дотягтися до тієї шухляди в буфеті. Відшукав там кілька таблеток тайленолу дуже сильної дії, а в сусідній шухляді були склянки. Я наповнив одну з них водою й повернувся назад через кухню, не послизнувшись. Я відкоркував пляшечку, дістав звідти дві пігулки й поклав їх у підставлену долоню Клейтона.

— Чотири, — сказав він.

Я дослухався, чи не чути сирени карети швидкої допомоги, я хотів почути її, але хотів також вибратися звідси, поки вона не приїхала. Я витрусив із пляшечки ще дві пігулки для Клейтона й подав йому воду. Йому довелося ковтати їх по одній. Коли він закінчив, я його запитав:

— Чому? Чому вона не хотіла, щоб він знав?

— Бо якби Джеремі це побачив, він міг би відмовитися виконувати її задум. Те, що вони планують зробити. Побачивши тут його, підстреленого, довідавшись, що ви поїхали в лікарню зустрітися зі мною, що тепер знаєте, хто він насправді такий, він би зрозумів, що всі їхні плани провалюються. Якщо вони поїхали робити те, що, на мою думку, хочуть зробити, то в них тепер не так багато надії домогтися успіху.

— Але Ініда повинна розуміти це теж, — сказав я.

Клейтон подивився на мене з напівусмішкою.

— Ви не знаєте Ініди. Вона неспроможна побачити нічого, крім цієї спадщини. Вона сліпа до всього іншого, до всіх проблем, які можуть їй перешкодити. Коли йдеться про такі речі, її розум, так би мовити, спрямований в одну точку.

Я подивився на дзиґарі, які висіли на стіні, з цифеблатом, схожим на розрізане навпіл яблуко. Була перша година й шість хвилин ночі.

— Наскільки вони нас випередили, як ви гадаєте? — запитав мене Клейтон.

— Думаю, що набагато, — припустив я. — Я подивився на прилавок, побачив рулон пакувального паперу «Рейнолдс», розсипані навколо крихти брунатного кольору. — Вона запакувала морквяний торт, — сказав я. — Щоб підкріпитися в дорозі.

— Що ж, треба рушати, — мовив Клейтон, збираючи останні сили. — Паскудний рак, — сказав він. — Він пронизує мене наскрізь. Життя тепер для мене — лише біль і страждання, а тут ще й доводиться закінчувати його в такій халепі.

Коли він зіп’явся на ноги, то сказав:

— Існує одна річ, яку я повинен узяти з собою, але, думаю, в мене не вистачить сил, щоб спуститися сходами і взяти її.

— Розкажіть мені, про що йдеться й де ВОНО є.

— У підвалі ви побачите робочий стіл, а на ньому — червоний ящик із інструментами.

— Окей.

— Відкрийте ящик і на самому верху побачите контейнер. Підійміть його. Мені треба те, що приклеєне липучою стрічкою до дна контейнера.

Двері до підвалу були неподалік, біля виходу з кухні. Коли я потягся рукою до вимикача нагорі, над сходами, я гукнув до Вінса:

— Як ти себе почуваєш?

— Препаскудно, — спокійно відповів той.

Я спустився дерев’яними сходами. Унизу було холодно й пахло пліснявою, підвал був завалений пакувальними коробками та різдвяними декораціями, непотрібними меблями, а в кутку я побачив кілька пасток на мишей. Під протилежною стіною стояв довгий робочий стіл, завалений наполовину використаними трубками для карбування, клаптями наждачного паперу, всілякими не покладеними на місце інструментами, й подряпаний червоний ящик для інструментів із продавленими боками.

Над робочим столом висіла велика лампа у вигляді кулі, і я смикнув за шворку, яка висіла під нею, щоб принаймні бачити, що роблю. Я підняв дві металеві защіпки й відкрив ящик Контейнер був напхом напханий іржавими гвинтами, поламаними лобзиками, викрутками. Якби я перекинув контейнер, усе посипалося б із нього, утворивши неймовірний безлад. Тому я просто підняв контейнер над головою, щоб подивитися, що там під ним.

Під ним був конверт. Конверт стандарного розміру, але брудний і весь у плямах, приклеєний до дна кількома жовтими стрічками скотчу. Своєю другою рукою я відліпив конверт. Він був досить тоненький.

— Ви бачите його? — гукнув згори Клейтон, важко й зі свистом дихаючи.

— Так, — сказав я.

Я кинув відліпленого конверта на стіл, знову запхав контейнер до ящика й знову закрив його на защіпки. Узяв запечатаного конверта й покрутив його в руках. На ньому не було нічого написано, але навпомацки я відчував, що всередині його лежить згорнутий аркуш паперу — певно, лише один.

— От і гаразд, — сказав Клейтон. — Якщо хочете, можете заглянути в нього.

Я надірвав конверт із одного кінця, подмухав у нього, засунув туди великого та вказівного пальця, обрежно дістав аркуш паперу й розгорнув його.

— Він дуже старий, — попередив Клейтон нагорі, — обережно з ним.

Я подивився на папірець, прочитав його. У мене було таке відчуття, наче з мене вилітає мій останній подих.

Коли я піднявся сходами нагору, Клейтон розповів мені про обставини, які супроводжували те, що я знайшов у конверті, і сказав мені, як хоче, щоб я його використав.

— Ви мені обіцяєте? — запитав він.

— Обіцяю, — сказав я, кладучи конверт у кишеню своєї спортивної куртки.

Я мав останню розмову з Вінсом.

— Швидка допомога буде тут із хвилини на хвилину, — сказав я. — Ти протримаєшся?

Вінс був міцним, дужим чоловіком, і я сподівався, що в нього більше шансів вижити, аніж у будь-кого іншого.

— Їдь рятувати свою дружину та дівчинку, — сказав він. — І якщо зустрінеш цю відьму в інвалідному кріслі, зіпхни її в саму гущу машин на автостраді. — Він зробив паузу. — Пістолет у пікапі. Треба було взяти його з собою. Ідіот.

Я доторкнувся до його лоба.

— Ти виживеш.

— Їдь, — прошепотів він.

Я обернувся до Клейтона й запитав:

— Ота «Хонда» на під’їзній алеї. Вона на ходу?

— Звичайно, — сказав Клейтон. — Це моя машина. Я не дуже часто їздив, відколи захворів.

— Я думаю, нам не варто брати пікап Вінса, — сказав я. — Копи шукатимуть його. Люди бачили, як я від’їздив від лікарні. Копи мають опис цієї машини, знають її номерні знаки.

Він кивнув, показав на невеличку декоративну тарілку на буфеті біля передніх дверей.

— Ключі мають бути там, — сказав він.

— Дайте мені секунду, — сказав я.

Я обійшов будинок і відчинив дверці пікапа «Додж». У кабіні було не так багато відсіків для зберігання речей: у дверях, між сидіннями та ще бардачок. Я зазирнув у всі. Під пультом центрального управління я знайшов пістолет, накритий стосиком мап.

Я погано обізнаний з пістолетами і, звичайно ж, почував себе не дуже впевнено, запихаючи його за пояс штанів.

Я мав уже досить проблем і без того, щоб додавати до них ще й звинувачення в завданні собі умисної рани. Скориставшись ключем Клейтона, я відчинив «Хонду», сів на місце водія і поклав пістолет у бардачок. Завів двигун, виїхав просто на моріжок і поставив машину так близько до передніх дверей, як тільки міг.

Клейтон вийшов із дому, ступив до мене кілька обережних кроків. Я вискочив, оббіг навколо автомобіля, відчинив дверцята з боку пасажира й допоміг йому сісти в машину. Я витяг ремінь безпеки, нахилився над ним і пристебнув ремінь.

— Окей, — сказав я, сідаючи на місце водія. — Рушаймо.

Я перетнув двір, виїхав на дорогу, звернув праворуч на Менське шосе й поїхав на північ.

— У вас усе вийшло, — сказав Клейтон.

Карета швидкої допомоги, майже впритул супроводжувана двома поліційними автомобілями, з увімкнутими блимавками, але вимкнутими сиренами, помчала на північ. Проминувши бар, до якого я заходив раніше, я звернув на схід, щоб виїхати на паркову дорогу Роберта Мозеса.

Виїхавши на автомагістраль, я відчув спокусу натиснути на газ, але все ще остерігався поліції. Тому обрав швидкість, яка перевищувала б крайню межу, але була не настільки високою, щоб привернути увагу.

Я зачекав, поки ми проминули Буфало і звернули на схід, до Олбані. Не можна сказати, що на той час я зовсім розслабився, та все ж, коли відстань між нами та Янґстауном стала досить значною, я відчув, що ймовірність потрапити до лап поліції за звинуваченням у викраденні пацієнта з лікарні та в тому, що поліція виявить у домі Слоуна, значно зменшилася для мене.

І тоді я обернувся до Клейтона, який сидів дуже тихо, поклавши голову на підголівник, і сказав:

— Ну ж бо розповідайте. Геть усе.

— Окей, — сказав він і відкашлявся, прочищаючи собі горло.

Розділ сорок четвертий

Його перший шлюб, пояснив Клейтон, був заснований на брехні. Та й другий також. Потім він перейде до нього. Дорога назад, до Коннектикуту, далека. Часу вистачить, щоб розповісти про все.

Але спочатку він заговорив про своє одруження з Інідою. Дівчиною, з якою він навчався в середній школі, в Тонаванді, передмісті Буфало. Потім він пішов навчатися до коледжу Канісія, заснованого єзуїтами, вивчав там бізнес із домішкою філософії та релігійних студій. Цей коледж був недалеко, звичайно, і він міг би жити вдома і їздити на навчання, проте він винайняв дешеву кімнату за межами кампусу, бо дотримувався тієї думки, що навіть тоді, коли до коледжу їздити недалеко, вам усе одно ліпше вибратися з-під батьківського даху.

Коли він закінчив навчання в коледжі й повернувся на місце свого колишнього проживання, то Ініда його вже ніби там чекала. Вони стали зустрічатися, й він побачив, що вона дівчина дуже рішучої вдачі й звикла завжди домагатися від тих, хто її оточує, всього, що їй заманеться. Вона вміла все використати на свою вигоду. Була приваблива, мала дуже гарне тіло і сильний потяг до сексу, принаймні в період його раннього залицяння.

Одного вечора, зі слізьми на очах, вона сказала йому, що вагітна. «Ой, тільки не це», — сказав Клейтон Слоун. Він подумав про своїх батьків, про те, як їм буде соромно за нього.

Вони так дбали про свою пристойність, а тут раптом дівчина завагітніла від їхнього сина, тож його мати захоче виїхати звідси, аби тільки не слухати, що базікають про них сусіди.

Тож йому не лишалося іншої ради, як одружитися. І негайно.

Десь через два місяці Ініда поскаржилася йому, що почуває себе погано, і сказала, що йде на прийом до свого лікаря, якого звали Джибс. Вона пішла до лікаря сама, а коли повернулася додому, то сказала, що втратила дитину. Сльози, сльози, ціле море сліз. Одного дня Клейтон зустрівся в ресторані з доктором Джибсом, підійшов до нього й сказав: «Я знаю, що не повинен би запитувати вас про це тут, що мав би записатися до вас на прийом, але все ж таки я дуже просив би вас сказати мені, чи Ініда, втративши дитину, може завагітніти знову?»

А лікар Джибс йому каже: «Та ви про що?»

Отже, тепер він зрозумів, з ким має справу. Із жінкою, яка може сказати все, готова на будь-яку брехню, аби здобути те, чого прагне.

Йому слід би тоді негайно розлучитися з нею. Але Ініда стала просити в нього пробачення, вона, мовляв, справді думала, що вагітна, але боялася піти до лікаря, щоб це підтвердити, а тоді виявилося, що вона помилилася. Клейтон не знав, вірити їй чи ні, і знову подумав про те, яку ганьбу накличе на свою родину, якщо покине Ініду, розпочне процес розлучення. До того ж Ініда захворіла, вона прикута до ліжка. Справжня це хвороба чи вдавана, він не знає, але знає, що не може покинути її в такому стані, в якому вона зараз перебуває.

Чим довше він залишався з нею, тим важче було йому зважитися на те, щоб піти від неї. Він швидко зрозумів, що Ініда завжди має те, чого вона хоче. Якщо ж ні, вона спроможна влаштувати справжнє пекло. Верещання, зойки, розтрощений посуд. Одного разу він сидів у ванні, а Ініда увійшла туди зі своїм феном для сушіння волосся й почала жартувати, показуючи, ніби хоче кинути його у воду. Але при цьому в її очах був такий вираз, що він зрозумів: вона здатна так вчинити будь-якої хвилини і зробить, не вагаючись, якщо побачить у цьому якусь вигоду для себе.

Він вирішив здобути користь зі своєї освіти, знайшов роботу в галузі збуту, став постачати матеріали, необхідні для механічних цехів та фабрик. Ця робота примушувала його подорожувати по великій території, у широкому коридорі між Чикаго та Нью-Йорком, коридором, який проходить повз Буфало. Його працедавець відразу попередив, що йому доведеться досить часто перебувати далеко від дому. Ця умова стала вирішальним аргументом для Клейтона. Адже він тепер матиме можливість надовго втікати від занудних докорів, від скиглення, від дивних поглядів, які вона часто на нього кидає і які свідчать про те, що триби й коліщатка в її голові не завжди крутяться так, як мали б крутитися. Він завжди з жахом повертається додому після своєї чергової ділової подорожі, намагаючись угадати, який список претензій підготувала йому Ініда, щоб викласти їх усі, як тільки він переступить через поріг свого дому. Що їй бракує гарного вбрання, що він мало працює або що двері чорного ходу риплять, коли їх розчиняєш, і це дратує її до божевілля. Єдина радість, яку він має, коли повертається додому, це зустріч зі своїм ірландським сетером Фліном. Він завжди вибігає привітати автомобіль Клейтона, так ніби він сидів на ґанку відтоді, як він від’їхав, чекаючи тієї секунди, коли він повернеться.

Потім вона завагітніла. Цього разу по-справжньому. Народився хлопчик, Джеремі. Ініда дуже любить цього хлопчика. Клейтон любить його також, але незабаром він усвідомлює, що це змагання. Вона хоче, щоб любов хлопчика належала тільки їй, і Джеремі ще й ходити не навчився, як вона вже розпочала свою кампанію, щоб отруїти взаємини між батьком і сином. «Якщо ти хочеш вирости сильним і успішним, — казала йому Ініда, — то маєш брати приклад зі своєї матері, бо, на жаль, під цим дахом немає сильного чоловіка, який міг би стати для тебе зразком». Вона твердила йому, що його батько мало робить для неї і як шкода, що Джеремі схожий на нього, але він зможе подолати цю ваду завдяки часу та своїм зусиллям.

Клейтон хоче вирватися на волю.

Але є щось таке в Ініді, така темрява довкола неї, що він не може навіть натякнути їй про розлучення, хай навіть тимчасове, бо не знає, як вона це сприйме і чого можна від неї чекати.

Одного разу, перед тим як поїхати в одне зі своїх тривалих відряджень, він сказав їй, що хоче поговорити з нею. На дуже серйозну тему.

«Я почуваюся нещасливим, — сказав він. — Вважаю, наш шлюб не вдався».

Вона' не заплакала. Вона не запитала в нього, що в них не так. Вона не запитала, що вона може зробити, аби допомогти їхньому шлюбу, аби зробити його щасливим.

Натомість вона підійшла до нього впритул, глибоко заглянула йому у вічі. Він хотів відвести погляд, але не міг, ніби заворожений її злом. Дивитися їй у вічі було те саме, що заглядати в душу диявола. Вона сказала тільки: «Ти ніколи не покинеш мене». І вийшла з кімнати.

Він довго міркував над цим під час своєї подорожі. Ми ще побачимо, сказав він собі. Ми побачимо.

Коли він повернувся, його пес не вибіг йому назустріч. Він відчинив двері гаража, щоб поставити там свій «Плімут», і побачив Фліна, який висів під бантиною на мотузці, що туго стягла йому шию.

«Поки що це був тільки собака».

Попри всю свою любов до Джеремі, вона натякнула Клейтонові, що він може втратити сина, якщо наважиться її покинути.

Клейтон Слоун змирився з цим життям, схожим на життя приниженого й жалюгідного кастрата. Отже, така його доля, і треба йому жити, як живеться. Він пройде через життя, як сновида, якщо інакше ходити йому не дозволено.

Він докладає всіх можливих зусиль, щоб не зненавидіти хлопця. Мати Джеремі привчила сина думати, що батько не гідний його любові. Він дивиться на батька як на щось непотрібне, як на чоловіка, що просто живе в одному домі з ним і матір’ю. Але Клейтон знає, що Джеремі така сама жертва Ініди, як і він сам.

Як він міг докотитися до такого життя, дивується він.

Не раз у Клейтона виникала можливість заподіяти собі смерть.

Так, одного разу він їхав серед ночі через сільську місцевість. Повертався з Чикаго, об’їхав озеро Мічиган, перетнув короткий відтинок шляху через штат Індіана. Він побачив опору моста попереду й натиснув на акселератор. Сімдесят миль за годину, потім вісімдесят, дев’яносто. «Плімут» почав розгойдуватися, наче на хвилях. Мало хто пристібує ремені безпеки, та навіть якщо інші водії це роблять, то він свого розстебнув, аби бути певним, що проб’є головою лобове скло й віддасть Богові душу. Автомобіль схилився на один бік, викидаючи з-під коліс гравій та пилюку, але в останню мить страх примусив Клейтона повернути його назад на шосе.

Іншого разу за дві милі на захід від Бетл-Кріка він не стримався, вискочив на узбіччя, крутнув кермо, щоб повернутися на дорогу, але на цій високій швидкості права передня шина зачепилася за горбок, який утворився там, де асфальт з’єднувався з узбіччям, і він утратив контроль над машиною. Вона обкрутилася й перелетіла через дві смуги, під самими колесами тягача з причепом-дачею у хвості й ударилася в центральний бар’єр, зупинившись у високій траві.

Що примушувало його в такі хвилини змінювати свій намір, то це Джеремі. Його син. Він боявся залишити його на самоті з нею на всю решту його життя. Незалежно від того, скільки це триватиме.

Одного разу йому довелося зупинитися в Мілфорді. Збирався пошукати там нових клієнтів, нові підприємства, що потребують постачання.

Він зайшов до аптеки,^[41] щоб купити шоколадних цукерок, і побачив за прилавком жінку. На грудях у неї висів жетон із ім’ям Патрисія.

Вона була гарна. З рудим волоссям.

Вона здавалася такою милою. Такою природною.

Було щось особливе в її очах. Лагідність. Доброта. Провівши останні роки у відчайдушних зусиллях не дивитися в чорні очі Ініди, він ніби відтанув, побачивши двоє таких прекрасних очей.

Він згаяв дуже багато часу на те, щоб купити ті шоколадні цукерки. Завів із нею розмову про погоду, розповів, що лише два дні тому він був у Чикаго, що проводить дуже багато свого часу в дорозі. А потім сказав слова, значення яких усвідомив лише після того, як вони в нього вихопилися: «Ви не відмовитеся пообідати зі мною?»

Патрисія усміхнулася йому і сказала, що якщо він захоче повернутися сюди через тридцять хвилин, то вона матиме вільну годину.

Протягом тієї півгодини він блукав по крамницях ділового центру Мілфорда й запитував себе, що він, у біса, робить. Він одружений. Він має дружину й сина, має свій дім і роботу.

Але, хоч він і має все це, але не має життя. А йому потрібне саме воно. Життя.

Патрисія сказала йому, коли вони їли сандвічі з тунцем у найближчій кав’ярні, що вона не приймає запрошення на обід від чоловіків, яких вона щойно зустріла, але він має в собі щось таке, що заінтригувало її. «Що саме?» — запитав він. «Гадаю, я розгадала вашу таємницю, — сказала вона. — У мене передчуття щодо людей, і я маю передчуття щодо вас».

Святий Боже. Невже це так очевидно? Невже вона вгадала, що він одружений? Невже вона вміє читати думки? Адже, коли він її зустрів уперше, він був у рукавичках, а тепер запхав свою обручку до кишені. «А що це за передчуття?» — запитав він. «Ви здаєтеся мені стривоженим. Чи не тому ви мандруєте сюди-туди по країні? Ви шукаєте чогось?» — «У мене просто така робота», — пояснив він. А Патрисія всміхнулася йому у відповідь: «А я ось про що подумала. Якщо ваша дорога привела вас сюди, до Мілфорда, то, можливо, для цього існує причина. Можливо, ви їздите по країні, бо шукаєте щось. Я не кажу, що ви шукали мене. Але щось-таки ви шукаєте».

Але він шукав саме її. Він у цьому не сумнівається.

Він сказав їй, що його звуть Клейтон Бідж. Це ім’я спало йому на думку, перш ніж він устиг усвідомити, що воно спало йому на думку. Можливо, спершу він подумав тільки про те, щоб завести інтрижку й для цього назвати вигадане прізвище, а вигадане прізвище завжди могло згодитися, а для інтрижки й поготів.

Протягом кількох наступних місяців, якщо ділові відрядження не примушували його їхати південніше від Торингтона, він долав зайву відстань на південь до Мілфорда лише для того, щоб побачитися з Патрисією.

Вона обожнювала його. Вона допомагала йому відчути себе важливим. Завдяки їй він почував себе так, ніби чогось вартий.

Їдучи назад по швидкісній автомагістралі штату Нью-Йорк, він обміркував деякі практичні аспекти.

Його компанія змінювала деякі зі своїх торговельних маршрутів. Він міг узяти той, який пролягав між Гартфордом і Буфало. Припинити поїздки до Чикаго. На обох кінцях цього нового маршруту…

Залишалося питання грошей.

Але Клейтон заробляв добре. Навіть вжив надзвичайних заходів, щоб приховати від Ініди, скільки грошей він зумів наскладати. Бо хоч би скільки він заробляв, їй завжди буде мало. Вона завжди його принижуватиме. І завжди розтринькуватиме стільки, скільки отримає від нього. Тож було розумно зробити якісь заощадження.

Їх може вистачити, подумав він. Їх якраз вистачить для того, щоб завести другу родину.

Як це буде чудово — бодай протягом половини свого часу бути щасливим.

Патрисія дала згоду, коли він попросив її вийти за нього заміж. Її мати, здавалося, була рада, але її сестра Тес завжди ставилася до нього досить холодно. Так ніби відчувала, що з ним щось не те, але так ніколи й не змогла з’ясувати, що саме з ним було не те. Він знав, що вона не довіряє йому, що ніколи йому не довірятиме, а тому намагався бути з нею особливо обережним. І він також знав, що Тес сказала Патрисії про свої побоювання, але Патрисія кохала його, вона щиро його кохала і завжди боронила.

Коли вони з Патрисією пішли купувати обручки, він зумів схитрувати так, що вона вибрала для нього таку саму обручку, яка вже лежала у нього в кишені. Згодом він повернувся до магазину, віддав куплену обручку й забрав свої гроші, й тепер міг носити свою давню обручку весь час. Він написав фальшиві заяви з метою одержати безліч усіляких державних та муніципальних посвідчень, від посвідчення на право водіння автомобіля й до бібліотечної картки — тоді це було зробити набагато легше, аніж у тому світі, яким він став після 9/11,^[42] — тож йому вдалося одурити й ту контору, де видавали посвідчення про шлюб, коли надійшов час.

Він мусив обдурювати Патрисію, хоча й намагався бути добрим до неї. Принаймні коли був удома.

Вона подарувала йому двох дітей. Спочатку хлопчика. Вони назвали його Тод. А потім, через два роки, дівчинку — Синтію.

Це було не життя, а якийсь дивовижний фокус.

Родина в Коннектикуті. Родина на півночі штату Нью-Йорк. Постійні мандри між обома.

Коли він Клейтон Бідж, то не перестає думати про те, що скоро йому доведеться повернутися до буття Клейтоном Слоуном. А коли він Клейтон Слоун, не може дочекатися тієї хвилини, коли знову вирушить у дорогу, щоб стати Клейтоном Біджем.

Бути Слоуном йому легше. Принаймні це його справжнє, чесне перед Богом прізвище. Він може не турбуватися, що хтось викриє його обман. Його посвідчення, папери — усі вони цілком законні.

Та коли він у Мілфорді, коли він Клейтон Бідж, чоловік Патрисії, батько Тода й Синтії, то завжди мусить стерегтися.

Ніколи не перевищувати швидкості руху. Дбати про те, щоб його стоянка була завжди оплачена. Він не хоче, щоб хтось виписав чек на номер його машини. Щоразу, коли він їде в Коннектикут, то з’їжджає з дороги, знаходить затишне місце, де ніхто не зможе його побачити, знімає зі свого автомобіля жовто-оранжеві знаки штату Нью-Йорк і ставить на їхнє місце украдену синю табличку з номерними знаками штату Коннектикут. Знову ставить номерні знаки Нью-Йорка, коли повертається до Янґстауна. Він повинен завжди стежити, щоб не замовити щось по телефону як Клейтон Слоун і через неуважність назвати при цьому свою адресу в Мілфорді.

Завжди користується готівкою. Йому не можна залишати за собою паперових слідів.

Усе в його житті фальшиве. Його перший шлюб побудований на брехні Ініди. Його другий шлюб побудований на брехні, яку він сказав Патрисії. Але чи, попри всю свою фальш, попри всю роздвоєність, чи спромігся він знайти певне щастя, чи бували в нього хвилини, коли він…

— Мені треба пі-пі, — сказав Клейтон, уриваючи свою розповідь.

— Що? — перепитав я.

— Я повинен відлити. Якщо ви не хочете, щоб я зробив це прямо тут, у машині.

Ми щойно проминули знак, який обіцяв центр обслуговування неподалік.

— Зараз буде зупинка, — сказав я. — Як ви себе почуваєте?

— Не дуже добре, — сказав він і кахикнув кілька разів. — Хочеться пити. І я ковтнув би ще кілька пігулок тайленолу.

Я прихопив пігулки тайленолу з дому, але не здогадався взяти з собою кілька пляшок води. Ми вже подолали чималий шлях, їдучи по швидкісній магістралі. Було близько четвертої ранку, а ми вже наближалися до Олбані. «Хонда», як з’ясувалося, була заправлена газом, тому привал був корисним для нас в будь-якому випадку.

Я допоміг Слейтону дочовгати до чоловічого туалету, зачекав, коли він зробить свою справу біля пісуара, провів його назад до машини. Наша коротка поїздка виснажила його.

— Залишайтеся тут, а я піду принесу води, — сказав я.

Я купив упаковку на шість пляшок води, приніс до машини, відкрутив пластиковий ковпачок на одній із пляшок і подав її Клейтону. Він зробив довгий ковток, потім прийняв по одній чотири пігулки тайленолу, які я поклав йому на долоню. Потім я під’їхав до газових помп і заправився, віддавши майже всю готівку, яка знайшлася в моєму гамані. Я побоявся скористатися кредитною карткою, боячись, що поліція вирахувала, хто викрав Клейтона з лікарні, й що вони стежитимуть за будь-якими операціями з моєю кредитною карткою.

Знову сівши в автомобіль, я подумав, що, певно, настав час ознайомити Рону Ведмор із тим, що відбувається. Я відчував, що чим більше розповість мені Клейтон, тим ближче я підійду до істини, що дозволить мені раз і назавжди покінчити з підозрами Ведмор щодо Синтії. Я понишпорив у передній кишені джинсів і знайшов візитівку, яку вона мені дала під час її несподіваного візиту до нашого дому учора вранці, перед тим як я вирушив на пошуки Вінса Флемінґа.

На візитівці був номер її офісу та номер мобільного телефону, але домашнього телефону там не було. Найімовірніше, вона спала о цій годині ночі, проте я міг би об заклад побитися, що вона тримає свій мобільник біля ліжка і що він увімкнений у неї постійно.

Я запустив двигун, від’їхав від помп, але на хвилину зупинився біля узбіччя.

— Що ви робите? — запитав Клейтон.

— Мушу зробити кілька телефонних дзвінків.

Проте, перш ніж зателефонувати Ведмор, я хотів іще спробувати знайти Синтію. Набрав номер її мобільника, потім номер нашого домашнього телефону. Безрезультатно.

Дивно, але це мене навіть утішило. Якщо я не знаю, де вона, то тим більше про це не знають Джеремі Слоун та його мати. Зникнути разом із Ґрейс, як з’ясувалося, було найліпшим варіантом поведінки для Синтії в тій ситуації, яка склалася.

Але мені все ж таки треба було довідатися, де вона. Переконатися, що з нею все гаразд. Що з Ґрейс усе гаразд.

Я подумав, чи не зателефонувати Ролі, але дійшов висновку, що, якби він довідався що-небудь, він би мені подзвонив, а я не хотів використовувати свій телефон більше, аніж мені було треба. Заряду акумулятора могло не вистачити навіть на один дзвінок.

Я набрав мобільний номер детектива Рони Ведмор. Вона відповіла після четвертого дзвінка.

— Ведмор, — сказала вона.

Вона доклала всіх зусиль, щоб її голос прозвучав не сонним і енергійним, хоч її прізвище пролунало радше як «Вед. Мор».

— Це Тері Арчер, — назвався я.

— Містере Арчер, — сказала вона, й тепер її голос прозвучав із більшою зосередженістю, — що там сталося?

— Я хочу сказати вам кілька речей дуже швидко. Я говорю з мобільника, який ось-ось помре. Прошу вас організувати пошуки моєї дружини.Чоловік на ім’я Джеремі Слоун та його мати Ініда Слоун їдуть до Коннектикуту з приміської зони Буфало. Гадаю, вони мають намір знайти Синтію і вбити її. Батько Синтії живий. Я везу його з собою. Якщо ви знайдете Синтію і Ґрейс, охороняйте їх, не випускайте із-під нагляду, поки я не приїду.

Я чекав, вона скаже: «Що-що?» або принаймні: «Що ви сказали?», але натомість почув:

— Де ви тепер?

— На швидкісній магістралі штату Нью-Йорк, повертаюся з Янґстауна. Ви знаєте Вінса Флемінґа, чи не так? Ви сказали, що знаєте.

— Знаю.

— Я залишив його в будинку в Янґстауні, на північ від Буфало. Він намагався допомогти мені. Ініда Слоун його тяжко поранила.

— Це не має ніякого сенсу, — сказала Ведмор.

— Авжеж, не має. Але пошукайте її, гаразд?

— Що ви можете сказати ще про цього Джеремі Слоуна та його матір? У чому вони їдуть?

— У коричневому…

— «Імпала», — прошепотів Клейтон. — «Шевроле Імпала».

— У коричневому «Шевроле Імпала», — сказав я. — Номер? — запитав я у Клейтона.

Він похитав головою.

— Номера я не знаю.

— Ви повертаєтеся сюди? — запитала Ведмор.

— Так. Ми приїдемо через кілька годин. Але пошукайте її. Я вже просив свого директора Ролі Карутерса також пошукати її.

— Скажіть мені…

— Це все, — сказав я, закрив телефон і поклав його в кишеню куртки.

Я переключив автоматичну передачу на «хід» і виїхав назад на автомагістраль.

— Отже, — сказав я, повертаючи Клейтона туди, де він закінчив, перед тим як ми з’їхали з автостради, — чи були моменти, коли ви почували себе щасливим?

Клейтон знову відхилився назад. Якщо він і мав якісь хвилини щастя, то лише тоді, коли був Клейтоном Біджем. Йому подобалося бути батьком для Тода й Синтії. Наскільки він може судити, вони теж відповідали йому любов’ю, можливо навіть, намагалися брати з нього приклад. Схоже, вони шанували його. Адже їх не навчали щодня, що він нічого не вартий. Звісно, діти далеко не завжди роблять те, чого їх навчають, але діти залишаються дітьми.

Іноді вночі, уже в ліжку, Патрисія йому казала: «Ти ніби перебуваєш десь-інде. У тебе такий погляд, ніби ти не тут. І ти, схоже, сумуєш». А він брав її у свої обійми й говорив: «Це єдине місце, де мені хочеться бути».

І то була правда. Він ніколи не казав нічого, ближчого до правди. Були хвилини, коли він хотів усе їй розповісти, бо не бажав, щоб його життя було побудоване на брехні. Йому не подобалося, що в нього є те, інше життя.

Бо саме таким стало його життя з Інідою та Джеремі. Воно стало іншим життям. Навіть якщо воно було тим життям, яким він починав жити, навіть якщо воно було тим життям, де він міг користуватися своїм справжнім прізвищем, міг показувати полісменові своє справжнє посвідчення, коли порушував правила дорожнього руху, це було те життя, до якого йому було нестерпно тяжко повертатися тиждень за тижнем, місяць за місяцем і рік за роком.

Але в якийсь дивний спосіб він звик до нього. Звик до брехні, звик до обману, звик розповідати вигадані історії про те, чому не зміг приїхати на те або інше свято. Якщо він був у Янґстауні на 25 грудня, то нишком вибігав до платного телефону з повними кишенями металевих грошей, щоб зателефонувати Патрисії й побажати їй та дітям веселого Різдва.

Якось у Янґстауні він знайшов у домі затишний куточок, сів там і не втримався від сліз. То був дуже короткий плач, достатній, щоб полегшити його смуток, зняти з його душі тягар. Але Ініда почула його, увійшла до кімнати, сіла поруч із ним на ліжко й сказала: «Не будь дитиною».

Тепер, коли він дивиться назад, то розуміє, що життя в Мілфорді для нього далеко не завжди було ідилічним. Тод захворів на запалення легень, коли йому було десять років. На щастя, він одужав від цієї хвороби. А Синтія, після того як їй виповнилося десять років, стала некерованою. Бунтівною. Іноді водилася з поганою компанією. Експериментувала з речами, для яких вона була ще надто юна, приохотилася до спиртного, і лише Бог знає, до чого ще.

Йому довелося вживати суворих заходів. Патрисія завжди була більш терплячою, виявляла більше розуміння. «Вона подолає це, — казала вона йому. — Вона добра дитина. Ми лише повинні допомогти їй».

Лише тоді, коли Клейтон був у Мілфорді, він хотів бачити життя досконалим. Іноді воно й справді наближалося до досконалості.

Але тоді йому доводилося сідати в автомобіль, вдавати, ніби він їде у справах, і поспішати до Янґстауна.

Від самого початку він запитував себе, як довго зможе це витримати.

Були хвилини, коли опори мосту знову здавалися йому найефективнішим розв’язанням проблеми.

Іноді він прокидався вранці й не міг відразу збагнути, де він сьогодні. Хто він сьогодні.

Він став припускатися помилок.

Ініда дала йому список продуктів, які він мав закупити в бакалійній крамниці, йому довелося поїхати по деякі до Льюїстона. Через тиждень Патрисія прала одяг і ввійшла на кухню зі списком у руці.

«Що це? — запитала вона. — Я знайшла це в кишені твоїх штанів. Почерк не мій». Серце Клейтона вискочило йому в рот. Його думки заметалися. Він сказав: «Я знайшов цей список у візку, певно, це був список тієї особи, яка брала його переді мною. Мені здалося цікавим порівняти, що купуємо ми і що купують інші люди, і я його взяв».

Патрисія подивилася на список: «Хоч би хто це був, він любить «Пшеничні джгутики»,^[43] як і ти». — «Нічого дивного, — сказав він, усміхаючись. — Адже вони виробляють мільйони коробок із цим продуктом не лише для мене».

Принаймні одного разу він поклав вирізку з янґстаунської газети, де була фотографія його сина з баскетбольною командою, не в ту шухляду. Він вирізав її тому, що, незалежно від того, як уперто налаштовувала Ініда Джеремі проти нього, усе ж таки любив хлопця. Він бачив себе в Джеремі так само, як і в Тоді. Було просто дивовижно, наскільки Тод був схожий на Джеремі на одних і тих самих етапах свого розвитку. Дивитися на Джеремі й ненавидіти його було те саме, що ненавидіти Тода, й він не був на це здатний.

Тож наприкінці однієї дуже довгої поїздки Клейтон Бідж із Мілфорда спрожнив свої кишені й поклав янґстаунську вирізку з баскетбольною командою сина в шухляду свого нічного столика. Він зберігав цю вирізку, бо пишався хлопцем, хоч той і був отруєний ненавистю до нього.

Він ніколи не звернув уваги на те, що це була не та шухляда. Не в тому будинку, не в тому місті, не в тому штаті.

Схожої помилки він припустився і в Янґстауні. Протягом тривалого часу він навіть не знав, у чому полягала та помилка. Думав, що, можливо, він зберігав там якусь іншу вирізку. Можливо, з його кишені випав список продуктів, складений Патрисією.

Потім з’ясувалося, що то був телефонний рахунок, надісланий на адресу в Мілфорді. На ім’я Патрисії.

Цей рахунок привернув увагу Ініди.

У ній прокинулась підозра.

Але не у вдачі Ініди було просто підійти до нього й запитати, що це таке. Вона мусила спершу здійснити власне розслідування. Стежити за тим, чи не з’являться інші знаки. Почати збирати докази. Відкрити й завершити справу.

І коли вона подумала, що доказів у неї досить, то вирішила й собі гайнути у подорож, коли її чоловік наступного разу виїхав із міста. Одного дня вона поїхала до Мілфорда, що в штаті Коннектикут. Це було, звичайно, до того, як вона опинилася в інвалідному візку. Вона була тоді рухлива й дужа.

Вона попросила когось доглянути Джеремі протягом двох-трьох днів. «Цього разу я поїду зі своїм чоловіком», — сказала вона.

Але вони вирушили в різний час і в різних автомобілях.

— Це і приводить нас, — сказав Клейтон, що сидів поруч зі мною, всохлий і зморщений, укотре прикладаючись до пляшки з водою, — до тієї ночі, протягом якої все й сталося.

Розділ сорок п’ятий

Першу частину цієї історії я знав від Синтії. Як вона не прийшла додому в призначений час. Сказала своїм батькам, що вона в Памели. Як Клейтон поїхав її шукати, знайшов в автомобілі з Вінсом Флемінґом, привіз додому.

— Вона була дуже люта, — сказав Клейтон. — Побажала, щоб усі ми померли. З криком пішла до своєї кімнати, й більше від неї не чутно було ні звуку. Вона була п’яна. Одному Богові відомо, що вона там пила. Певно, відразу заснула. Їй не слід було плутатися з таким хлопцем, як Вінс Флемінґ. Його батько був звичайним гангстером.

— Я знаю, — сказав я.

Мої руки лежали на кермі, й ми їхали крізь ніч.

— Отже, як я сказав, то був справжній скандал. Тод, бувало, щиро втішався, коли його сестра потрапляла в халепу, ви ж знаєте, якими можуть бути діти. Але не цього разу. Атмосфера була просто огидна. Перед тим як я повернувся додому з Синтією, він попросив, щоб я або Патрисія повезли його купити бристольського картону чи чогось такого. Як і кожен інший хлопчак на світі, він відклав реалізацію свого проекту на останню хвилину, йому конче був потрібен аркуш того картону для якоїсь презентації. Було вже пізно, ми не знали, де, в біса, зможемо купити це в такий час, але Патрисія пригадала, що вони продавали такий папір в аптеці, у тій, яка була відкрита протягом усіх двадцяти чотирьох годин на добу, тож вона сказала, що повезе його туди, й вони куплять той картон.

Він прокашлявся, ковтнув води. Голос у нього захрип.

— Але спершу Патрисії треба було зробити ту справу. — Він подивився на мене. Я поляпав долонею по своєму піджаку, відчув, що конверт лежить у кишені. — А потім вони з Тодом поїхали, в автомобілі Патрисії. Я сидів у вітальні, геть виснажений. Десь через два дні я мав знову вирушити в дорогу, провести якийсь час у Янґстауні. Я завжди переживав щось подібне до депресії в такі дні, коли мені треба було від’їздити й повертатися до Ініди та Джеремі.

Він виглянув у вікно, коли ми проминали тягач із причепом-дачею.

— Мені здалося, що Тод із матір’ю не повертаються надто довго. Минуло вже близько години. Аптека була не так далеко. Потім задзвонив телефон. — Клейтон кілька разів судомно втягнув у груди повітря. — То була Ініда. Вона телефонувала з платного телефону. Вона сказала: «Вгадай, хто це?» О Боже, сказав я. То був дзвінок, якого я, в певному розумінні, чекав завжди. Але я не міг собі уявити те, що вона зробила. Вона сказала, що чекає на мене на паркувальному майданчику ресторану Дені. Вона сказала, щоб я ліпше поквапився. Вона сказала, що треба буде зробити чимало роботи. Сказала, щоб я привіз рулон паперових рушників. Я вибіг із будинку, поїхав до паркувального майданчика ресторану Дені, подумав, можливо, вона в ресторані, але вона сиділа у своєму автомобілі. Вона не могла вийти.

— Чому? — запитав я.

— Вона відразу привернула б до себе увагу, якби вийшла, бо вся була закривавлена.

Зненацька я весь похолов.

Я підбіг до її віконця, й спочатку мені здалося, що її рукави залиті олією. Вона була дуже спокійна. Опустила шибку, сказала, щоб я сів у машину. Я сів, і тоді побачив, чим вона була залита — а вона була залита кров’ю. Кров була на рукавах її піджака, вона стікала вниз по її сукні. Я заволав до неї: «Що ти, в біса, зробила? Що ти зробила?» Але я вже знав, що вона зробила.

Ініда припаркувала свою машину перед нашим будинком. Вона, певно, під’їхала туди через кілька хвилин по тому, як я повернувся додому з Синтією. Вона знала адресу з телефонного рахунку. Вона, певно, побачила мій автомобіль на під’їзній алеї, але з номерами штату Коннектикут. Зіставила факти й зробила відповідні висновки. А потім вийшли Патрисія й Тод, сіли в машину, й вона поїхала за ними. На ту мить вона, певно, вже осліпла від люті. Вона зрозуміла, що в мене було інше життя, була інша родина.

Вона поїхала за ними до аптеки. Вийшла з машини, пішла в аптеку, вдала, ніби хоче щось купити, а тим часом пильно стежила за ними. Певно, вона була приголомшена, коли подивилася на Тода. Він був надто схожий на Джеремі. Цей факт, либонь, і став для неї вирішальним аргументом.

Ініда вийшла з аптеки раніше від Патрисії й Тода. Вона пішла до свого автомобіля. Машин на майданчику майже не було, принаймні жодної поблизу. Так само, як у пізніші роки Ініда завжди тримала напоготові пістолет на випадок крайньої необхідності, так тоді вона завжди клала до бардачка ніж. Вона відкрила бардачок і схопила його, побігла назад до аптеки й заховалася за рогом будинку, який о тій годині був огорнутий темрявою. Туди підходила широка під’їзна дорога, прокладена для вантажівок доставки.

Тод і Патрисія вийшли з аптеки. Тод згорнув свій аркуш бристольського картону у величезний рулон і ніс його на плечі, як солдат носить рушницю.

Ініда виринула з темряви. Вона крикнула: «Допоможіть!»

Тод і Патрисія зупинилися, подивились на неї. «Моя дочка! — скрикнула Ініда. — Її поранено!»

Патрисія підбігла до неї, Тод від неї не відставав.

Ініда провела їх на кілька кроків у глиб під’їзної дороги, обернулася до Патрисії й запитала: «То ви дружина Клейтона, чи не так?»

— Мабуть, вона була наче громом уражена, — сказав мені Клейтон. — Спочатку ця жінка просить допомоги, а потім, ні сіло ні впало, ставить їй таке запитання.

— А що вона сказала?

Вона сказала: «Так». І тоді зблиснув ніж і перерізав їй горло. Ініда не втрачала й секунди. Поки Тод намагався збагнути, що сталося — було поночі, пам’ятайте — вона кинулася до нього й перерізала йому горло так само швидко, як і його матері.

— Вона розповіла вам усе це? — запитав я. — Ініда?

— Розповідала багато, багато разів, — спокійно відповів Клейтон. — Вона це називала ностальгічними спогадами.

— І що далі?

— А далі вона знайшла дорогу до найближчої телефонної будки й подзвонила мені. Я прибігаю й знаходжу її в машині, й вона розповідає мені, що вона зробила. «Я вбила їх, — каже вона. — Твою жінку й твого сина. Вони мертві».

— Вона не знала… — сказав я спокійно. Клейтон мовчки кивнув у темряві. — Вона не знала, що ви мали також дочку.

— Мабуть, що так, — сказав Клейтон. — Можливо, на неї вплинуло відчуття симетрії. Я мав дружину й сина в Янґстауні й дружину та сина в Мілфорді. Другого сина, що був досконало схожий на першого. Таке собі віддзеркалення. Це спонукало її зробити певні висновки. Я міг зрозуміти з того, що вона говорила, їй було невідомо, що Синтія в домі, вона не знала навіть про її існування. І не бачила, як я повернувся додому з нею.

— А ви не мали наміру казати їй про це.

— Я був у стані шоку, гадаю, однак в цьому плані зберіг тверезість мислення. Вона увімкнула двигун свого автомобіля, під’їхала до дороги й показала мені їхні тіла. «Ти мені допоможеш, — сказала вона. — Ми повинні позбутися їх».

Клейтон замовк і протягом наступної півмилі або десь так мовчав. Я подумав, чи він, бува, не помер.

Нарешті я запитав:

— Ви окей, Клейтоне?

— Так, — сказав він.

— І що ж було далі?

— Тієї миті я міг би все змінити. Я мав перед собою вибір, але, певно, був тоді у стані надто глибокого потрясіння, щоб це усвідомити, щоб зрозуміти, як треба мені вчинити. Я міг би тоді всьому покласти край. Я міг би відмовитися допомагати їй. Міг би піти в поліцію. Я міг би здати її й покласти край усьому цьому божевіллю раз і назавжди.

— Але ви цього не зробили.

— Я вже почував себе тоді злочинцем. Бо жив подвійним життям. Я був би знищений. Я був би зганьблений. Я не мав сумніву, що буду засуджений. Не за вбивство Патрисії й Тода. Але якщо ти не мормон абощо, то держава має закони, які забороняють одному чоловікові бути одруженим із двома жінками. Я мав фальшиві документи, й, думаю, це було б потрактовано як шахрайство або намір ввести в оману, хоч я ніколи не хотів порушувати закон. Я завжди намагався жити праведно, бути людиною моральною.

Я подивився на нього.

— А з іншого боку, вона, певно, знала, що я думаю, і сказала, що якби я покликав поліцію, то вона сказала б, що лише допомагала мені. Мовляв, то була моя ідея, і я присилував її погодитися на це. І я допоміг їй. Нехай мене Бог простить, але я допоміг їй. Ми затягли Патрисію й Тода в машину, але місце водія залишили порожнім. У мене виникла ідея. Щодо того місця, де ми сховаємо автомобіль із ними всередині. На дні затопленого кар’єру. Біля дороги, якою мені часто доводилося їздити, туди й назад. Одного разу, повертаючись до Янґстауна, я почав безцільно їздити по околиці, не бажаючи повертатися туди, і знайшов цю дорогу, яка вела на вершину скелі, яка уривалася над покинутим і занедбаним кар’єром, із якого колись добували гравій. На самому його дні було невеличке озеро. Я стояв там досить довго, думав про те, щоб стрибнути зі скелі вниз. Але зрештою я поїхав далі. У мене майнула думка, що позаяк я стрибатиму у воду, то існує невеличкий шанс залишитися живим.

Він прокашлявся, випив ковток води.

Нам довелося залишити один автомобіль на майданчику. Я сів за кермо Патрисіїного «Ескорта» і їхав дві з половиною години на північ у темряві ночі, Ініда їхала за мною у своєму автомобілі. Це забрало в мене чимало часу, але зрештою я знайшов той путівець між деревами, доїхав до вершини, вимкнув передачу, притиснув акселератор великим каменем, засунув руку в кабіну, увімкнув передачу й відстрибнув убік, а автомобіль доїхав до краю провалля й зірвався вниз. Через дві секунди я почув, як він ударився об воду. Щось побачити я не міг. Унизу висіла така густа темрява, що неможливо було б навіть розгледіти, як автомобіль зникає під поверхнею води.

Він геть засапався, і йому знадобилося кілька секунд, щоб перевести подих.

— Потім нам довелося повернутися назад і забрати мій автомобіль. Тоді ми обоє, у двох автомобілях, поїхали до Янґстауна. Я не мав навіть нагоди попрощатися з Синтією, залишити їй записку або нехай там що. Я мусив негайно зникнути.

— Коли вона зрозуміла? — запитав я.

— Ви про що?

— Коли Ініда зрозуміла, що вона залишила живою одну душу? Що вона не повністю стерла з лиця землі вашу другу родину?

— Через кілька днів. Вона стежила за новинами, сподіваючись про щось довідатися, але в Буфало про цю історію писали в газетах та говорили по радіо й телебаченню мало. Адже йшлося не про вбивство. Не було знайдено тіл. Не залишилося навіть крові на під’їзній дорозі до аптеки. Пізніше того ранку налетіла гроза зі зливою і все змила. Але вона пішла до бібліотеки — Інтернету тоді ще не було, звичайно, — й почала переглядати газети, які виходили за межами нашого міста та за межами нашого штату, і щось знайшла. Здається, то був заголовок: «Родина дівчини зникає без сліду». Вона прийшла додому, і я ще ніколи не бачив її в такому шаленому гніві. Вона трощила посуд, розкидала все навколо. Вона була божевільна від люті. Їй знадобилося години зо дві, щоб зрештою трохи опанувати себе.

— Але їй треба було жити з цим, — сказав я.

— Спочатку вона не мала такого наміру. Почала складатися, щоб їхати в Коннектикут і завершити цю справу. Але я її зупинив.

— Як вам це вдалося?

— Я уклав із нею угоду. Взяв у неї обіцянку. Я сказав їй, що ніколи її не покину, ніколи не зроблю чогось подібного знову, що я ніколи не зроблю спроби увійти в контакт зі своєю дочкою, якщо вона збереже її життя. «Я прошу лише цього, — сказав я їй. — Дозволь їй жити, і я присвячу решту свого життя тому, щоб спокутувати свою провину перед тобою, свою зраду тобі».

— І вона погодилася на ці умови?

— Вельми неохоче. Але, думаю, це завжди допікало їй, як ото свербіж, до якого ти не можеш дотягтися. Незавершена робота. Але тепер її штовхає нагальна необхідність. Знаючи про мій заповіт, знаючи, що, якби я помер раніше, ніж вона встигне вбити Синтію, вона втратить усе.

— І що ви тоді робили? Просто тягли лямку та й годі?

— Я перестав їздити у відрядження. Влаштувався на іншу роботу, заснував свою власну компанію, працював переважно вдома або зовсім недалеко, у Льюїстоні. Ініда ясно дала мені зрозуміти, що я не повинен більше подорожувати. Вона не дозволить, щоб я знову зробив її дурепою. Іноді я думав про те, щоб утекти, повернутися до Мілфорда, зустрітися з Синтією, усе їй розповісти, забрати її до Європи, заховатися там, живучи під іншими іменами. Але я знав, що тільки все зіпсую, неодмінно залишу слід, і її буде вбито. І до того ж не так легко примусити чотирнадцятирічну дитину робити все, що ти хочеш. І тому я залишався з Інідою. Тепер нас об’єднував зв’язок, сильніший, аніж будь-який шлюб у світі. Ми разом скоїли страхітливий злочин. — Він зробив паузу. — Тільки смерть могла розлучити нас.

— А поліція, вони ніколи вас не допитували, ніколи нічого не запідозрили?

— Ніколи. Я все чекав. Перший рік був найгіршим. Мені щохвилини вчувалося, як шарудить колесами автомобіль, під’їжджаючи до нашого дому, і я думав, що то вони. А потім минув другий рік і третій, і я навіть оглянутися не встиг, як їх минуло десять. Якщо кожного дня ви помираєте трохи, то як може життя тривати так довго?

— Мабуть, ви все ж таки подорожували трохи.

— Ні, більше ніколи.

— І ви більше ніколи не приїздили в Коннектикут?

— Я ніколи не ступав ногою в той штат після тієї ночі.

— Тоді як ви передавали гроші Тес? Щоб допомогти їй доглянути Синтію, оплатити її навчання?

Клейтон дивився на мене протягом кількох секунд. Він розповів під час цієї подорожі багато такого, що шокувало мене, але цього разу мені, здається, вперше вдалося здивувати його.

— Від кого ви це чули? — запитав він.

— Тес сказала мені, — відповів я. — Лише недавно.

— Вона не могла сказати вам, що гроші надходили від мене.

— Вона цього й не казала. Вона сказала мені, що одержувала гроші, і, хоч у неї були якісь підозри, проте не знала, хто їх надсилав.

Клейтон не сказав нічого.

— Вони ж були від вас, чи не так? — запитав я. — Ви відкладали трохи грошей для Синтії, приховуючи це від Ініди, як тоді, коли ви влаштували собі другий дім.

— Ініда щось запідозрила. Через кілька років. Вона запросила ревізора, влаштувала перевірку давньої звітності за багато років. Під час цієї ревізії було виявлено порушення. Мені довелося вигадувати історію, я пояснив, що витратив частину грошей, бо програвся в карти. Але вона мені не повірила. Вона пригрозила, що поїде в Коннектикут і вб’є Синтію, що вона повинна була зробити ще багато років тому, якщо я не розповім їй правду. Тож я признався їй, що посилав гроші Тес, щоб допомогти їй оплатити навчання Синтії. Але я дотримав свого слова, сказав я їй. Я ніколи не відкривався їй і, наскільки Синтії відомо, я давно помер.

— Отже, Ініда була люта протягом усіх цих років і на Тес також.

— Вона ненавиділа її за те, що вона брала гроші, які, як вона вважала, належали їй. Цих двох жінок вона ненавиділа більше, аніж будь-кого на світі, й ніколи не зустрічала жодної з них.

— Отже, — сказав я, — ваше твердження про те, що ви більше ніколи не були в Коннектикуті, — брехня.

— Ні, — сказав він. — Це правда.

Кілька хвилин я думав про це, поки ми їхали далі крізь темну ніч.

Розділ сорок шостий

Нарешті я сказав:

— Я знаю, що ви не надсилали гроші Тес поштою. Вона не виймала їх зі своєї поштової скриньки з маркою на них. І ви також не передавали їй гроші через компанію «Федекс». Вона знаходила їх у своєму автомобілі, в конвертах, що були напхані банкнотами, а якось знайшла їх загорнутими у свою вранішню газету.

Клейтон прикинувся, ніби не чує, що я кажу.

— Отже, якщо ви не надсилали їх поштою і не передавали їх самі, — сказав я, — то хтось робив це за вас.

Клейтон залишався незворушним. Він заплющив очі, відкинув голову на підголівник крісла і вдав, ніби спить. Але я не купився на це.

— Я знаю, що ви мене чуєте, — сказав я.

— Я дуже стомлений, — промовив він. — Я звик спати вночі, ви знаєте. Дайте мені спокій, я повинен склепити очі бодай на трохи.

— Я маю до вас ще одне запитання, — сказав я. Очі в нього були заплющені, але я бачив, що губи в нього нервово смикалися. — Розкажіть мені про Коні Ґормлі.

Його очі враз розплющилися, так ніби я кольнув його штрикалом. Клейтон спробував опанувати себе.

— Я не чув цього імені, — мовив він.

— Дозвольте мені допомогти вам, — сказав я. — Вона була з Шейрона, їй було двадцять сім років, вона працювала в закусочній «Пончики Данкіна», і якось одного вечора, двадцять шість років тому, у п’ятницю, вона йшла узбіччям дороги, поблизу від Корнволського мосту, то була Сьома магістраль, і її збила машина. Але то не був смертельний наїзд. Найімовірніше, вона була мертва ще до того, як було інсценізовано цей інцидент. Так ніби хтось хотів, щоб це вважали просто нещасним випадком, а не чимось значно гіршим, розумієте?

Клейтон дивився у вікно, і я не бачив його обличчя.

— То була ще одна з ваших помилок, на зразок списку закупівель і телефонного рахунку, — сказав я. — Ви вирізали ту довшу статтю про вудіння риби, але в куточку залишилося те повідомлення про наїзд і смерть на дорозі. Вам було неважко просто відрізати його, але ви цього не зробили, і я не можу зрозуміти чому.

Ми наближалися до кордону між штатами Нью-Йорк і Массачусетс, прямуючи на схід і чекаючи сонця, яке мало ось-ось викотитися з-за обрію.

— Ви знали її? — запитав я. — Вона була ще однією жінкою, з якою ви познайомилися під час одного зі своїх відряджень?

— Не кажіть дурниць, — промовив Клейтон.

— Може, родичка? З боку Ініди? Коли я назвав це ім’я Синтії, воно нічого не означало для неї.

— Не було причин для того, щоб воно могло щось означати для неї, — спокійно промовив Клейтон.

— Може, то були ви? — запитав я. — Це ви вбили її, потім ударили своєю машиною, затягли труп у придорожній рівчак і там покинули?

— Ні, — сказав він.

— Бо якщо справді було саме так, то для вас настав час підбити підсумки. Ви багато в чому зізналися цієї ночі. Ви жили подвійним життям. Допомагали приховати вбивство вашої дружини й сина. Оберігали жінку, яка, за вашою власною розповіддю, здатна на будь-який злочин і завжди готова його вчинити. Але ви не хочете пояснити мені причини вашого інтересу до смерті жінки на ім’я Коні Ґормлі, й не хочете розповісти мені, як ви передавали гроші для Тес Берман, щоб допомогти їй оплатити навчання Синтії.

Клейтон не сказав нічого.

— Ці події якось стосуються одна одної? — запитав я. — Вони якось пов’язані між собою? Але ви не могли використати цю жінку як кур’єра, що передавав би гроші. Вона загинула за кілька років до того, як ви почали їх передавати.

Клейтон випив трохи води, поставив пляшку назад у тримач для чашки між сидіннями, провів долонями по своїх ногах вище колін.

— А що, як я скажу вам, що це не має значення, — промовив він. — Припустімо, я визнаю, що так, ваші питання цікаві, що існують речі, про які ви ще не знаєте, але у великій схемі подій вони не мають особливого значення?

— Невинну жінку вбивають, потім на її тіло наїжджають автомобілем, залишають його лежати в канаві, й ви думаєте, що це не має ваги? Ви думаєте, для її родичів це було неважливо? Я розмовляв із її братом по телефону.

Кущуваті брови Клейтона підскочили вгору.

— Їхні мати й батько померли через два роки після того, як загинула Коні. Це так, ніби вони махнули рукою на життя. Для них то був єдиний спосіб погамувати своє горе.

Клейтон похитав головою.

— І ви кажете, це не має значення? Клейтоне, це ви вбили ту жінку?

— Ні, — сказав він.

— А ви знали, хто її вбив?

Клейтон тільки похитав головою.

— Ініда? — запитав я. — Через рік вона приїхала до Коннектикуту, щоб убити Патрисію й Тода. Чи приїздила вона раніше, чи це вона також убила Коні Ґормлі?

Клейтон усе хитав головою, потім нарешті заговорив:

— Уже й так чимало життів було загублено. Немає сенсу губити й інші. Я не можу нічого більше сказати.

Він склав руки на грудях і став дивитися на обрій, чекаючи, коли зійде сонце.

Я не хотів гаяти часу й зупинятися задля сніданку, проте усвідомлював, у якому ослабленому стані перебуває Клейтон. Коли нарешті настав ранок і автомобіль заповнило сонячне світло, я сказав йому, наскільки гірший у нього вигляд навіть за той, який він мав, коли втікав із лікарні. Він уже був багато годин без свого внутрішньовенного вливання, без сну.

— Схоже, вам треба підкріпитися чимось, — сказав я.

Ми проїздили Вінстед, де Восьма магістраль, раніше звивиста дорога лише з двома рядами руху, переходила в автостраду з чотирма рядами руху. Ми зможемо проїхати ще швидше останній її відрізок, який нам треба буде подолати до Мілфорда. У Віннстеді було кілька забігайлівок зі стравами швидкого приготування. Я запропонував зупинитися перед віконцем, у якому можна було щось купити, не виходячи з автомобіля, взяти плавлений сир або щось таке.

Клейтон стомлено кивнув.

— Я міг би з’їсти яйце. Не думаю, що зумію розжувати британський плавлений сир.

Коли ми прилаштувалися в чергу до одного з таких віконець, Клейтон сказав:

— Розкажіть мені про неї.

— Про кого?

— Розкажіть мені про Синтію. Я не бачив її від того вечора. Я не бачив її двадцять п’ять років.

Я не знав, як мені ставитися до Клейтона. Були хвилини, коли я щиро співчував йому, мені було шкода його за те жахливе життя, яке він прожив, за ті страждання, які доводилося йому терпіти, живучи з Інідою, за трагедію, яка спіткала його, коли він утратив своїх рідних.

Але хто був у цьому винний? Клейтон сам ухвалював свої рішення, він самохіть обрав для себе таке життя. І річ була не тільки в тому, що він допоміг Ініді приховати її страхітливий злочин і покинув напризволяще Синтію, примусив її протягом усього її дорослого життя болісно сушити собі голову над тим, що трапилося з її родиною. У нього були варіанти вибору, який він міг зробити й раніше. Він міг вчинити Ініді якийсь опір. Наполягти на розлученні. Викликати поліцію, коли вона стала вдаватися до насильства. Віддати її під суд. Зробити щось у такому плані.

Він міг би просто її покинути. Залишити їй записку: «Люба Інідо, я звідси поїхав, і ти мене не чекай. Клейтон».

Принаймні вчинити так було б набагато порядніше.

Я б не сказав, що він просив у мене співчугтя, запитуючи про свою дочку, мою дружину. Але було щось у його голосі від «Який же я нещасний!» Я не бачив свою дочку двадцять п’ять років. Яке це було горе для мене!

Існує дзеркальце заднього виду, чоловіче, подумав я. Обкрути його, подивися в нього. Ти побачиш суб’єкта, змушеного тягти на собі весь тягар того паскудства, яке накопичилося, починаючи з 1983 року.

Але натомість я сказав:

— Вона чудова.

Клейтон чекав подальшої розповіді.

— Зустріч із Синті — найчудовіша подія, що сталася в моєму житті, — сказав я. — Я люблю її більше, аніж ви можете собі уявити. І весь той час, протягом якого я її знав, вона страждала від того, що ви та Ініда зробили їй. Вона не переставала про це думати. Ви прокидаєтеся одного ранку, а ваша родина зникла. Автомобілі зникли. Люди всі до одного зникли. — Я відчув, як кров у мене закипає, й, розгніваний, міцніше стиснув кермо. — Ви можете уявити собі таку довбану ситуацію? Ану ж бо, спробуйте. Що вона мала думати? Чи ви всі померли? Може, якийсь божевільний серійний убивця заблукав до міста й усіх вас повбивав? Чи, може, ви всі троє вирішили тієї ночі поїхати кудись і розпочати нове життя, до якого її не запросили?

Клейтон був приголомшений.

— Вона справді так думала?

— Вона передумала мільйон думок. Вона почувала себе зрадженою й покинутою. Невже ви не розумієте? Невже ви не могли залишити їй бодай слова? Бодай короткого листа. Про те, що її родину спіткала жахлива доля, але принаймні вони люблять її? Що вони не просто зірвалися на ноги й по-хамськи покинули її однієї ночі.

Клейтон дивився вниз, собі на ноги. Руки в нього тремтіли.

— Немає сумніву в тому, що ви уклали добру угоду з Інідою, пообіцявши ніколи не бачитися з дочкою, ніколи не давати їй про себе знати в обмін на обіцянку, що вона залишиться живою. Тож, можливо, вона жива сьогодні лише тому, що ви погодилися прожити решту свого життя з чудовиськом. Але невже ви думаєте, що така поведінка робить вас чимось на зразок довбаного героя? То я вам скажу відверто. Ви ніякий не довбаний герой. Якби ви були людиною, якби ви були чоловіком від самого початку, то не сталося б жодної з цих моторошних трагедій.

Клейтон затулив обличчя долонями, прихилився до дверцят.

— Дозвольте мені поставити вам таке запитання, — сказав я, і дивовижний спокій опанував мене. — Який чоловік може залишитися жити з жінкою, котра вбила його сина? Якби це сталося зі мною, то, здається, я сам убив би її.

Ми вже під’їхали до вікна. Я подав продавцеві кілька дрібних купюр і взяв від нього пакетик, у якому були дві порції сиру «Макмафін» із яйцем, каротопляні оладки і дві порції кави. Я заїхав на паркувальний майданчик, поставив машину на вільне місце, запхав руку в пакетик і поклав сніданок на коліна Клейтона.

— Ось, — сказав я. — Їжте.

Я потребував трохи повітря і випростати ноги бодай на кілька секунд. Крім того, хотів іще зателефонувати додому, про всяк випадок. Я дістав із кишені куртки свого мобільника й подивився на дисплей.

— Прокляття, — вилаявся я.

Мені надійшло повідомлення. Мені надійшло повідомлення довбаної голосової пошти. Як це було можливо? Чому я не почув телефонного дзвінка?

Певно, це було тоді, коли ми з’їхали з гори Массачусетс і їхали на південь від Лі по тій довгій і звивистій ділянці дороги. Мобільний зв’язок там був препаскудний. Мабуть, хтось мені телефонував, не зміг пробитися й залишив повідомлення.

Ось яким було це повідомлення.

«Тері, це я, Синтія. Я намагалася зателефонувати додому й тепер намагаюся зателефонувати на твій мобільник. Господи, де ти є? Я вже збиралась повернутися додому, думала, що ми поговоримо. Але сталася одна подія. Подія абсолютно неймовірна. Ми зупинилися в мотелі, і я запитала, чи дозволять вони мені скористатися комп’ютером їхнього закладу. Хотіла пошукати якісь давні новини, що-небудь у такому дусі, й також подивилася свою пошту й знайшла там ще одне повідомлення, з тієї адреси, ти знаєш якої. І цього разу там був телефонний номер із проханням подзвонити, і я подумала, що за чортівня, й подзвонила. І ти, Тері, не повіриш, що сталося. Це просто дивовижно. Це був мій брат. Мій брат Тод. Тері, я не можу в це повірити. Я розмовляла з ним! Я зателефонувала йому й розмовляла з ним! Я знаю, знаю, ти думаєш, це якийсь божевільний, якийсь психопат. Але він сказав мені, що то він був тоді в торговельному центрі, той самий чоловік, що здався мені моїм братом. Я мала слушність! То був Тод! Тері, я це знала!»

У мене пішла обертом голова.

А в повідомленні йшлося далі:

«Було щось таке в його голосі, що я відразу впізнала: це він. Я почула свого батька в його голосі. Тож Ведмор помилилася. Певно, то якась інша жінка з сином, що їх вони знайшли в каменоломні. Звичайно, ми ще не маємо результатів тестування з моєю ДНК, але це свідчить, що тієї ночі відбулося щось інше, можливо, якась підміна або плутанина. Тод попросив у мене пробачення, він не міг тоді зізнатися, що то він, у тому торговельному центрі, попросив також пробачення за телефонний дзвінок та електронного листа, сказав, мене немає за що прощати, але він зможе все мені пояснити. Йому було нелегко наважитись зустрітися зі мною, розповісти мені, де він був упродовж всіх цих років. Це як сон, Тері. Я почуваю себе наче уві сні, я не вірю, що це може статися і я знову побачу Тода. Я запитала його про свою маму, про свого тата, але він сказав, що все розповість мені, коли ми зустрінемося. Я хотіла б, щоб ти був зі мною, я завжди хотіла, щоб ти був поруч, коли щось подібне станеться. Але, думаю, ти зрозумієш, я просто не можу чекати, я мушу їхати негайно. Зателефонуй мені, коли ти одержиш це повідомлення. Ґрейс і я тепер їдемо до Вінстеда, щоб побачитися з ним. Господи, Тері, це ж так, наче сталося диво».

Розділ сорок сьомий

До Вінстеда?

Ми були у Вінстеді. А Синтія і Ґрейс їдуть до Вінстеда? Я подивився, коли вона передала мені своє повідомлення. Близько трьох годин тому. Вона телефонувала мені ще раніше, ніж ми з’їхали з гори Массачусетс, мабуть, тоді, коли ми були в тих долинах між Олбані та кордоном Массачусетсу.

Я зробив швидкі підрахунки. Було цілком можливо, що Синтія й Ґрейс уже у Вінстеді. Вони могли дістатися сюди вже годину тому, прикинув я. Синтія, певно, перевищила всі обмеження швидкості дорогою сюди, та й хто б цього не зробив у чеканні такої зустрічі?

У цьому був якийсь сенс. Джеремі надсилає електронного листа, можливо, ще до того, як він покинув Мілфорд, а може, він має портативний комп’ютер або щось таке, і чекає, коли Синтія зателефонує йому. Її дзвінок застає його в дорозі, й він пропонує Синтії поїхати на північ для зустрічі з ним. Він викликає її з Мілфорда, щоб йому не повертатися туди знову.

Але чому він призначив їй побачення саме тут? Які причини могли спонукати його викликати її в цю частину штату, крім бажання скоротити собі дорогу?

Я набрав номер мобільного телефону Синтії. Я повинен був зупинити її. Звичайно ж, вона їде на зустріч зі своїм братом. Але не з Тодом. Це брат лише по батькові, про чиє існування вона ніколи не знала, — Джеремі. Вона не була в дорозі до довгоочікуваної зустрічі. Вона прямувала в пастку.

Захопивши із собою й Ґрейс.

Я приклав телефон до вуха й став чекати, коли мій дзвінок прийде до свого призначення. Глуха тиша. Я вже хотів був перетелефонувати, коли раптом зрозумів, у чому моя проблема.

Мій телефон здох.

— Прокляття!

Я озирнувся навколо, шукаючи поглядом платний телефон, побачив один нижче по вулиці й побіг до нього. З автомобіля Клейтон хрипко погукав:

— Куди ви?

Я проігнорував його запитання, дістав на бігу свій гаман і витяг звідти телефонну картку, якою рідко користувався. Я встромив картку в телефон і, згідно з інструкціями, набрав номер мобільника Синтії. Відповіді не було. Телефон відразу переключився на голосову пошту.

«Синтіє, — передав їй я. — Не зустрічайся зі своїм братом. Це не Тод. Це — пастка. Зателефонуй мені — ні, стривай, мій телефон здох. Зателефонуй Ведмор. Зараз я тобі дам її телефон. — Я понишпорив у кишені, знайшов її ділову візитівку й продиктував номер її телефону. — Я з нею зв’яжуся. Але ти повинна повірити моїм словам. Не їдь на цю зустріч! Не їдь!»

Я поклав слухавку, прихилив голову до телефону, виснажений, у розпачі.

Якщо вона приїхала до Вінстеда, вона ще може бути десь тут.

Де можна знайти зручне місце для зустрічі? У Макдоналдсі, біля якого ми були припарковані, безперечно. Було ще кілька закусочних швидкого приготування їжі. Прості, модерні, символічні знаки. Не помітити їх важко.

Я побіг назад до автомобіля, сів за кермо. Клейтон навіть не намагався щось з’їсти.

— Що відбувається? — запитав він.

Я заднім ходом вивів «Хонду» з місця її стоянки, перетнув паркувальний майданчик Макдоналдса, пильно придивляючись, чи не стоїть десь тут її машина. Коли я не зміг її там знайти, то знову виїхав на головну дорогу й поїхав униз по вулиці до інших закладів швидкого приготування їжі.

— Тері, скажіть мені, що відбувається? — знову запитав Клейтон.

— Я одержав повідомлення від Синтії. Джеремі зателефонував їй, сказав, що він Тод, попросив, що вона з ним зустрілася. Саме тут, у Вінстеді. Вона, певно, приїхала сюди десь годину тому, а може, й трохи раніше.

— Чому саме сюди? — запитав Клейтон.

Я під’їхав до ще одного паркувального майданчика, подивився, чи немає там автомобіля Синтії. Знову не пощастило.

— Макдоналдс, — сказав я. — Це найперша прикметна будівля, яку ви бачите, коли звертаєте з шосе, що біжить на північ. Якщо Джеремі обирав місце для зустрічі, то він мав обрати його тут. Це найочевидніший вибір.

Я завернув «Хонду» назад, знову під’їхав до Макдоналдса, вистрибнув із машини, не заглушивши двигун, підбіг до віконця, з якого продавали сніданки автомобілістам, ставши перед водієм, який саме хотів заплатити.

— Гей, чоловіче, вам тут не можна стояти, — сказав продавець у віконечку.

— Протягом останньої години або десь так ви не бачили жінки в «Тойоті», з нею була мала дівчинка…

— Ви глузуєте з мене, — сказав продавець, подаючи черговому водієві пакет із їжею. — Ви знаєте, скільки переді мною проходить людей?

— Ви дозволите? — сказав водій, простягаючи руку, щоб узяти пакет.

Автомобіль від’їхав, черкнувши дзеркальцем заднього виду мене по спині.

— А чоловіка зі старою жінкою ви не бачили? — спитав я. — У коричневому автомобілі.

— Відійдіть від цього вікна!..

— Вона в інвалідному кріслі. Тобто інвалідне крісло могло бути на задньому сидінні. У складеному вигляді.

З’явився якийсь проблиск.

— О, так, — сказав він. — Мені справді згадується така пара, але вони проїхали тут давно, мабуть, годину тому. Вікна в них були затемнені, але я пам’ятаю, що бачив крісло. Вони замовили каву, якщо не помиляюся. Поїхали он туди.

І він показав рукою в напрямі загального потоку.

— «Імпала»?

— Чоловіче, я не знаю. Ви заважаєте мені працювати.

Я побіг назад до «Хонди», сів поруч із Клейтоном.

— Схоже, Джеремі й Ініда тут були. Чекають.

— Але ж тепер їх тут нема, — сказав Клейтон.

Я стиснув кермо, відпустив його, знову стиснув, ударив по ньому кулаком. Моя голова була готова вибухнути.

— Ви знаєте, де ми тепер, чи не так? — запитав Клейтон.

— Що таке? Звісно, я знаю, де ми.

— То ви повинні знати, що ми проминули, коли сюди їхали. На північ звідси, на відстані кількох миль. Я впізнав дорогу, коли ми проїздили повз неї.

То була дорога до кар’єру Фела. З виразу мого обличчя Клейтон зрозумів, я знаю, про що він каже.

— Ви досі не зрозуміли? — запитав Клейтон. — Тут треба знати, в який спосіб Ініда мислить, а мислить вона цілком логічно. Синтія зі своєю донькою має нарешті, закінчити своє життя в тому самому місці, в якому, на думку Ініди, їй треба було бути протягом усіх цих років. І, можливо, цього разу Ініда навіть не боїться, що тіла в автомобілі будуть відразу знайдені. Нехай поліція їх знайде. Люди тоді подумають, що Синтія збожеволіла, що вона почувала себе винною, була в розпачі через те, що сталося, через смерть своєї тітки. Тож вона поїхала туди і спрямувала автомобіль у провалля.

— Але ж це божевілля, — сказав я. — Якщо одного разу це спрацювало, то тепер не спрацює. Адже є кілька людей, які про це знають. Ми. Вінс. Це справжнє божевілля.

— Саме так, — сказав Клейтон. — У цьому вся Ініда.

Я мало не врізався в якийсь «Бітл», коли виїздив із майданчика, прямуючи туди, звідки ми приїхали.

Я довів швидкість до дев’яноста миль за годину з лишком, і коли ми наблизилися до кількох крутих поворотів, де дорога звертала на північ до Отіса, я мусив натиснути на гальмо, щоб не втратити контроль над машиною. Коли ми проїхали ці повороти, я знову зняв ногу з гальма.Ми мало не вбили оленя, який перебіг перед нами дорогу, мало не зачепили передню частину трактора, коли фермер вивів його з-за повороту.

Клейтон лише здригався.

Він з останніх сил тримався правою рукою за ручку дверцят, але жодного разу не попросив мене стишити хід і їхати повільніше. Він розумів, що, можливо, ми вже запізнилися.

Я не знаю, скільки в нас забрало часу доїхати до дороги, яка вела на схід з Отіса. Півгодини, а може, й годину. Мені здавалося, що минула вічність. Я не міг бачити нічого очима своєї свідомості, крім Синтії й Ґрейс. І уява не переставала малювати їх мені в автомобілі, який зривається зі скелі й летить у озеро на дні провалля.

— Бардачок, — сказав я Клейтону. — Відкрийте його.

Він потягся вперед, із певним зусиллям, відкрив бардачок.

Там лежав пістолет, який я взяв із Вінсового пікапа. Він дістав його, коротко оглянув.

— Тримайте його, поки ми туди не доїдемо, — сказав я.

Клейтон мовчки кивнув, але потім судомно закашляв.

То був глибокий, скреготливий, лункий кашель, що, здавалося, підіймався вгору від пальців його ніг.

— Сподіваюся, я зможу, — сказав він.

— Сподіваюся, ми обидва зможемо, — сказав я.

— Якщо вона тут, — сказав він. — Якщо ми встигнемо, то що, ви думаєте, скаже мені Синтія? — Він зробив паузу. — Я проситиму в неї пробачення.

Я подивився на нього, і в тому погляді, яким він мені відповів, прочитав, як йому шкода, що він нічого більше не зможе зробити, як попросити вибачення. Але з його виразу я зрозумів, що хоч як пізно воно надійде, хоч яким неадекватним може здатися, але його прохання буде щирим.

Він був тим чоловіком, якому треба буде просити пробачення за все своє життя.

— Можливо, — сказав я, — у вас буде шанс.

Клейтон, навіть у своєму стані, раніше побачив дорогу до каменоломні, ніж я. Вона ніяк не була позначена й така вузька, що проїхати повз неї було дуже легко. Я мусив натиснути на гальма, й ремені безпеки врізалися нам у плечі, коли ми рвучко нахилилися вперед.

— Дайте мені пістолет, — сказав я, — тримаючи кермо лівою рукою, коли ми їхали вузьким путівцем, затиснутим між двома рядами дерев.

Дорога круто бралася вгору, дерева стали розходитися, й лобове скло автомобіля заповнилося синім безхмарним небом. Потім дорога стала майже рівною й вивела нас на невеличку галявину, і там, попереду нас, я побачив задню частину коричневої «Імпали» праворуч і стару сріблясту «Тойоту» Синтії — ліворуч.

Між двома машинами стояв і дивився на нас Джеремі Слоун. Він щось тримав у своїй правій руці.

Коли він її підняв, я побачив, що то пістолет, а коли лобове скло нашої «Хонди» розлетілося на друзки, зрозумів, що він заряджений.

Розділ сорок восьмий

Я натиснув на гальма й зупинив автомобіль одним плавним рухом, розстебнув ремінь безпеки, відчинив дверцята й пірнув назовні. Я знав, що залишаю Клейтона захищати самого себе, але в ту мить я думав лише про Синтію й Ґрейс. За якихось дві секунди я мусив оцінити ситуацію, але той факт, що автомобіль Синтії був ще над проваллям, а не в озері, дав мені надію.

Я впав на землю й покотився у високу траву, потім відчайдушно стрельнув у небо. Я хотів, щоб Джеремі знав, що й у мене є пістолет, хай навіть я не вмів із нього стріляти. Я перестав котитися й обкрутився у траві так, щоб подивитися в той бік, де був Джеремі, але він кудись зник. Я в нестямі роззирнувся довкола, потім побачив, як його голова боязко вистромилася з-поза коричневої «Імпали».

— Джеремі! — закричав я.

— Тері! — Синтія. Це був не крик, а зойк розпачу. Голос долинув із її автомобіля.

— Тату! — Ґрейс.

— Я тут! — закричав я.

З «Імпали» пролунав інший голос:

— Убий його, Джеремі! Убий його!

Голос Ініди, яка сиділа на передньому пасажирському сидінні.

— Джеремі! — гукнув я. — Послухай мене. Твоя мати розповідала тобі, що трапилося у вашому домі? Вона розповіла тобі, чому ви мусили від’їхати так швидко?

— Не слухай його, — сказала Ініда. — Просто пристрель.

— Про що ти кажеш? — крикнув він, звертаючись до мене.

— Вона вистрелила в людину у вашому домі. У чоловіка на ім’я Вінс Флемінґ. Тепер він у лікарні й уже розповідає поліції про все. Ми з ним приїхали до Янґстауна учора ввечері. Я все розгадав. Я вже викликав поліцію. Не знаю, як ви спершу планували це зробити. Певно, збирались створити враження, ніби Синтія втратила глузд, ніби вона була якось причетна до смерті свого брата та своєї матері, тож приїхала сюди й заподіяла собі смерть. Так ви думали?

Я чекав відповіді. Не почувши ніякої, я провадив:

— Але тепер про цей ваш план усім відомо, Джеремі. Він уже не спрацює.

— Він сам не знає, що базікає, — сказала Ініда. — Я тобі сказала — убий його. Роби те, що наказує тобі мати.

— Мамо, — сказав Джеремі. — Я не знаю… Я ніколи нікого раніше не вбивав.

— Заткнися, йолопе. Ти ж щойно збирався вбити цих двох.

Я бачив потилицю Ініди, бачив, як вона кивнула в бік автомобіля Синтії.

— Так, але тут мені треба було лише зіпхнути автомобіль у провалля. Це зовсім не те.

Клейтон відчинив пасажирські дверці «Хонди» й повільно вибрався назовні. Я міг дивитися під автомобілем і бачив його черевики, його не затулені шкарпетками щиколотки, коли він намагався стати на ноги. Скалки розтрощеного кулею лобового скла посипалися з його штанів на землю.

— Повернися в машину, тату, — сказав Джеремі.

— Що? — вигукнула Ініда. — То він тут? — Вона побачила його в дзеркалі пасажирських дверцят. — Господи! — сказала вона. — Ти тупий, старий йолопе! Хто тебе випустив із лікарні?

Дуже повільно він дочовгав до «Імпали». Коли він дійшов до задньої частини автомобіля, то поклав руки на корпус, перестав хитатися й перевів подих. Схоже, він був на грані колапсу.

— Не роби цього, Інідо, — прохрипів він.

Потім почувся голос Синтії:

— Тато?

— Привіт, моя люба, — сказав він. Він спробував усміхнутися. — Я не знаю, де мені знайти слова, щоб просити в тебе пробачення за все те, що сталося.

— Тато? — знову повторила вона з глибокою недовірою в голосі.

Зі свого місця у траві я не міг бачити обличчя Синтії, але я міг собі уявити, яким розгубленим і приголомшеним був вираз її обличчя.

Очевидно, хоч Джеремі та Ініда й примудрилися заманити сюди Синтію та Ґрейс і вмовити чи примусити їх поставити свою машину над самим проваллям, вони не визнали за потрібне пояснити їм, що відбувається.

— Сину, — сказав Клейтон, звертаючись до Джеремі. — Ти повинен покласти цьому край. Твоя мати вчинила неправильно, втягнувши тебе в усе це, змусивши до поганих учинків. Подивися на неї. — Він сказав Джеремі, щоб той подивився на Синтію. — Це твоя сестра. Твоя сестра. А ця мала дівчинка — твоя небога. Якщо ти допоможеш своїй матері зробити те, що вона хоче, ти будеш не кращим чоловіком, ніж я.

— Тату, — сказав Джеремі, усе ще ховаючись за своєю «Імпалою», — чому ти залишаєш усе їй? Ти ж навіть її не знаєш. Як ти міг повестися так підло стосовно мене та мами?

Клейтон зітхнув.

— Тут не про вас ідеться.

— Заткнися! — гарикнула Ініда.

— Джеремі! — гукнув я. — Кинь пістолет. Кинь його.

Я тримався обома руками за зброю Вінса, лежачи у траві. Я нічого не знав про пістолети, але знав, що треба тримати його так міцно, як тільки міг.

Він підвівся зі своєї схованки за «Імпалою» й вистрелив. Земля бризнула вгору праворуч від мене, і я інстинктивно відкотився ліворуч.

Синтія знову зойкнула.

Я почув шарудіння ніг, які бігли по гравію. Джеремі швидко наближався до мене. Я перестав перекочуватися, прицілився в постать, що бігла до мене, й вистрелив. Але куля пішла в «молоко», і, перш ніж я встиг вистрелити вдруге, Джеремі копнув ногою, цілячись у пістолет, і боляче вдарив мене носаком свого черевика по тильному боці моєї правої руки.

Пальці в мене розімкнулися. Пістолет відлетів у траву.

Наступний удар носаком черевика поцілив мене в ребра. Біль пронизав мене, як удар блискавки. Я ще не встиг до кінця відчути цей біль, як він копнув мене носаком знову, й цього разу удар був такий сильний, що я перекотився на спину. Шматочки землі й травинки прилипли до моєї щоки.

Але йому ще було не досить. Він завдав і третього, останнього удару.

Мені забило дух. Джеремі стояв наді мною, зневажливо спостерігаючи, як я хапав ротом повітря.

— Пристрель його! — сказала Ініда. — Якщо ти цього не зробиш, поверни мені пістолет, і я зроблю це сама.

Він досі тримав пістолет у руці і стояв із ним наді мною. Він міг би пустити кулю мені в мозок із такою самою легкістю, як кинути монету в автомат на паркувальному майданчику, але рішучості на це йому не вистачило.

Я почав набирати повітря в легені, моє дихання повернулося до нормального, але я все ще відчував страхітливий біль. Здавалось, що в мене зламано кілька ребер.

Клейтон, усе ще спираючись на корпус автомобіля, подивився на мене, його очі були наповнені смутком. Я майже міг прочитати його думки. «Ми намагалися… — здавалося, казав мені він. — Ми зробили все, що могли. Ми хотіли, щоб усе закінчилося добре».

Але дорога до пекла вимощена добрими намірами.

Я перекотився на живіт, повільно зіп’явся навколішки. Джеремі знайшов у траві мій пістолет, підняв його й заткнув собі за пояс.

— Підводься, — наказав він мені.

— Ти що, мене не чуєш? — заверещала Ініда. — Пристрель його!

— Мамо, — сказав він. — А не ліпше буде посадити його в автомобіль, до тих двох?

Вона обміркувала цю пропозицію.

— Ні, — сказала вона. — Так не годиться. Вони повинні піти в озеро без нього. Так буде ліпше. Ми вб’ємо його десь в іншому місці.

Клейтон за допомогою рук, перекидаючи їх одну над одною, пересувався вздовж «Імпали». Він усе ще, здавалося, був на межі колапсу.

— Я… певно, я зараз відійду, — сказав він.

— Ти старий йолоп! — крикнула на нього Ініда. — Ти мусив залишатися в лікарні й померти там.

Їй доводилося так часто крутити головою, намагаючись устежити за всім, що відбувалося, аж я подумав, чи не скрутить вона собі в’язи. Я бачив ручки її інвалідного крісла, які підіймалися над підвіконнями задніх дверцят. Земля навколо була надто нерівною, надто горбкуватою, щоб витягувати його з автомобіля й спробувати пересуватися на ньому.

Джеремі довелося обирати, чи стежити за мною, чи підбігти й допомогти батькові. Він вирішив спробувати зробити обидві справи водночас.

— Не рухайся, — сказав мені він, тримаючи пістолет націленим на мене, поки відступав назад, до «Імпали».

Він хотів був відчинити задні дверці, щоб його батько міг сісти, але на задньому місці лежало інвалідне крісло, й тому він відчинив дверці водія.

— Сідай, — сказав Джеремі, дивлячись то на свого батька, то знову на мене.

Клейтон прочовгав ще два кроки й повільно опустився на сидіння.

— Мені треба випити трохи води, — сказав він.

— О, перестань скиглити, — сказала Ініда. — Заради Христа. З тобою завжди щось не так.

Я нарешті спромігся зіп’ястися на ноги й тепер просувався вздовж автомобіля Синтії, до місця водія, де вона сиділа. Ґрейс була поруч із нею. Звідти, де я стояв, я не міг роздивитися добре, але вони сиділи так нерухомо, що, мабуть, були якось прив’язані абощо.

— Моя люба, — сказав я.

Очі в Синтії були червоні, її щоки були змережані висохлими слізьми. Але Ґрейс досі плакала. Цівки сліз стікали вниз по її щоці.

— Він сказав, що він Тод, — промовила Синтія. — Але він не Тод.

— Я знаю, — сказав я. — Знаю. Але онде твій батько.

Синтія подивилася праворуч на чоловіка, який сидів на передньому сидінні «Імпали», потім відвернула погляд до мене.

— Ні, — сказала вона. — Можливо, він схожий на нього, але це не мій батько. Більше він мені не батько.

Клейтон, який чув нашу розмову, знічено опустив голову. Не дивлячись на Синтію, він сказав:

— Це природно, що ти так тепер на мене дивишся. Я почував би те саме, якби був на твоєму місці. Я можу лише сказати тобі, що глибоко шкодую за все, що сталося, але я не такий старий йолоп, аби сподіватися, що ти мені пробачиш. Я навіть не певний, що тобі слід це робити.

— Відійди від машини, — наказав мені Джеремі, обходячи «Тойоту» Синтії й наставивши пістолет на мене. — Відійди і стань отам.

— Як ти міг таке зробити? — сказала Ініда, звертаючись до Клейтона. — Як ти міг відписати весь свій статок цій сучці?

— Я наказав адвокатові, щоб ніхто не бачив мій заповіт, поки я не помру, — сказав Клейтон. Він майже всміхнувся і додав: — Доведеться мені пошукати іншого адвоката.

— Це була його секретарка, — сказала Ініда. — Він поїхав у відпустку, а я прийшла до них і сказала, що ти хотів би ще раз скинути на нього оком, у лікарні. Вона й показала його мені. Ти невдячний сучий син. Я віддала тобі все своє життя, і ось яка мені за це подяка.

— Мені кінчати з ними, мамо? — запитав Джеремі.

Він стояв біля дверцят Синтії, готуючись, як я собі уявляв, нахилитися крізь вікно, увімкнути запалення, потім — передачу, вихилитися назад із вікна й спостерігати, як автомобіль покотиться до провалля.

— Ти знаєш, мамо, — сказав Джеремі, цього разу повільніше. — Можливо, ліпше їх розв’язати? Чи не здасться дивним, коли їх знайдуть у машині зв’язаними? Адже це не буде схоже… ти знаєш… на те, що вона сама заподіяла собі смерть.

— Що ти там базікаєш? — крикнула Ініда.

— Може, пристукнути їх спочатку? — запитав Джеремі.

Мені не залишалося іншого вибору, як кинутися на нього.

Спробувати схопити його пістолет, повернути дуло на нього. Можливо, я сам дістану при цьому кулю, буду вбитий, але якби в такий спосіб мені пощастило врятувати життя своєї дружини й доньки, то це був би не такий уже й поганий фінал. Якби Джеремі був виведений із ладу, тоді Ініда нічого не змогла б зробити, адже для цього їй би знадобилися ноги. Зрештою Синтія і Ґрейсякось би розплутали свої пута, поїхали б звідси.

— Знаєш, що я тобі скажу? — промовила Ініда, ніби забувши про Джеремі й переключивши всю свою увагу на Клейтона. — Ти ніколи не цінував нічого з того, що я робила для тебе. Ти був невдячним мерзотником від тієї миті, коли я тебе зустріла. Жалюгідним, нікчемним, ні до чого не придатним. І, крім усього, ще й невірним. — Ініда осудливо похитала головою. — Це був твій найбільший гріх.

— Мамо! — знову погукав її Джеремі.

Він поклав руку на дверцята Синтії, а в другій усе ще тримав пістолет, націлений на мене.

Мабуть, це найліпше буде зробити тоді, коли він засуне голову в кабіну, подумав я. Він муситиме обернутися до мене спиною, бодай на секунду. Але що як йому вдасться пристукнути Синтію та Ґрейс і ввімкнути передачу, перш ніж я доберуся до нього? Я можу кинутися на нього, але невчасно, щоб зупинити автомобіль, який покотиться до провалля.

Тільки тепер. Я повинен напасти на нього негайно…

І тут я почув, як загуркотів двигун автомобіля.

То був двигун «Імпали».

— Що ти, в біса, робиш? — заверещала Ініда на Клейтона, який сидів на місці водія. — Заглуши двигун!

Але Клейтон не звертав на неї жодної уваги. Він спокійно обернув голову ліворуч і подивився на «Тойоту» Синтії. На його обличчі була легка усмішка. Він здавався майже втихомиреним. Він кивнув дочці й сказав:

— Я ніколи, ніколи не переставав любити тебе, ніколи не переставав думати ані про тебе, ані про твою матір, ані про Тода.

— Клейтоне! — заверещала Ініда.

А тоді Клейтон подивився на Ґрейс, її очі було лише трохи видно над шибкою.

— Я хотів би ближче познайомитися з тобою, Ґрейс, але я знаю й не сумніваюся, що з такою мамою, як Синтія, ти дуже й дуже цікава дівчинка.

Потім Клейтон приділив увагу й Ініді.

— Прощавай, жалюгідна стара сучко, — сказав він, увімкнув передачу й натиснув на газ.

Двигун загуркотів. «Імпала» смикнулася й поїхала до провалля.

— Мамо! — заверещав Джеремі, оббіг навколо автомобіля Синтії й став на шляху «Імпали», ніби думав, що може зупинити її своїм тілом. Можливо, Джеремі спочатку подумав, що автомобіль лише котився, що Клейтон випадково вимкнув передачу.

Але все було зовсім не так. Клейтон розрахував свої дії так, щоб збільшити швидкість від нуля до шістдесяти миль за годину на тих тридцяти футах, які відокремлювали його від урвища кар’єру.

Автомобіль скинув Джеремі на капот, і саме там він був, коли «Імпала» з Клейтоном за кермом та Інідою, яка верещала на сидінні поруч нього, зірвалася з урвища.

Минуло не менш як дві секунди, перш ніж ми почули сплеск води.

Розділ сорок дев’ятий

Я мусив відвести вбік Клейтонову «Хонду», щоб звільнити дорогу для «Тойоти» Синтії, в якій ми всі поїхали звідти. Вона сіла на заднє сидіння, щоб тримати Ґрейс у своїх обіймах протягом усієї дороги назад до Мілфорда.

Я знав, що, мабуть, нам слід було зателефонувати в поліцію, зачекати там, нагорі кар’єру, поки вони приїдуть, але ми вважали, що найважливіше для нас тепер — якомога скоріше привезти Ґрейс додому, де вона почуватиме себе в найбільшій безпеці. Клейтон, Ініда та Джеремі нікуди не подінуться. Вони ще будуть на дні того озера, коли ми зателефонуємо Ведмор.

Синтія вважала, що мені треба їхати до лікарні, і я не мав сумніву в тому, що мені це справді потрібно. Обидва мої боки дуже боліли, але цей біль пом’якшувався глибоким відчуттям полегкості. Я вирішив, що як тільки відвезу Ґрейс додому, то відразу поїду до Мілфордської лікарні.

Ми мало розмовляли дорогою додому. Я думаю, Синтія і я керувалися одним міркуванням: ми не хотіли розмовляти про те, що трапилось, — не лише сьогодні, а й двадцять п’ять років тому — у присутності Ґрейс. Ґрейс натерпілася досить. Її треба було лише привезти додому.

Але мені вдалося коротко розпитати про те, що сталося. Синтія і Ґрейс приїхали до Вінстеда й зустрілися з Джеремі на паркувальному майданчику Макдоналдса. Він має для них сюрприз, сказав він. Він привіз сюди свою матір. Його слова, звичайно, мали означати, що він привіз Патрисію Бідж.

Він привів приголомшену Синтію до «Імпали», й коли вона та Ґрейс сіли в автомобіль, Ініда наставила пістолет на Ґрейс. Вона сказала, щоб Синтія вела автомобіль до кар’єру, бо інакше вона вб’є Ґрейс. Джеремі їхав за ними в автомобілі Синтії.

Коли вони доїхали до провалля, Джеремі прив’язав Синтію й Ґрейс до передніх сидінь в автомобілі Синтії, готуючи їх до подорожі через край провалля.

Потім приїхали Клейтон і я.

Майже так само коротко я розповів Синтії про те, що довідався сам. Про те, як знайшов її батька в лікарні. Про те, що сталося тієї ночі, коли зникла її родина.

Про поранення Вінса Флемінґа.

Я мав намір, щойно повернуся додому, довідатися про його стан. Я не хотів прийти до школи, побачити там Джейн Скейвуло і сказати їй, що єдиний чоловік, який уперше за багато років поставився до неї по-людському, мертвий.

Стосовно поліції, то я благав Христа, щоб Ведмор повірила всьому тому, що я їй розповім. Я не певен, що сам би в усе це повірив, якби воно насправді не сталося зі мною.

Щось усе-таки досі було не гаразд. Я не міг викинути з пам’яті ту сцену, коли Джеремі стояв наді мною з пістолетом у руці, не в змозі натиснути на спусковий гачок. Чому ж тоді він не знав подібного вагання у випадку з Тес Берман. Або з Дейтоном Ейбеґнелом.

Обох цих людей було вбито холоднокровно.

А що сказав Джеремі своїй матері, коли вона вимагала, щоб він пристрелив мене? «Я ніколи нікого раніше не вбивав».

Атож, саме так він і сказав.

Коли ми знову проїздили через Вінстед, то запитали у Ґрейс, чи не хоче вона чогось поїсти, але вона похитала головою, що не хоче. Вона хотіла додому. Синтія і я обмінялися короткими поглядами. Ґрейс треба буде показати лікарю. Вона пережила травматичний інцидент. Можливо, вона перебуває у стані м’якого шоку. Але незабаром вона заснула й не було ознак, що її мучать кошмари.

Через дві години ми були уже вдома. Коли ми вийшли на вулицю, я побачив автомобіль Рони Ведмор біля нашого дому, припаркований біля узбіччя, а вона сиділа за кермом. Коли вона побачила наш автомобіль, то вийшла зі своєї машини, спостерігаючи зі складеними на грудях руками, як ми наближаємося по під’їзній алеї. Вона вже чекала мене біля машини, коли я відчинив дверці, готова, як я підозрював, засипати мене запитаннями.

Вираз її обличчя пом’якшився, коли вона побачила, як я скривився від болю, коли підвівся з сидіння. Усе тіло мені дико боліло.

— Що сталося з вами? — запитала вона. — Вигляд у вас дуже кепський.

— Саме так я себе почуваю, — сказав я, обережно доторкаючись до однієї зі своїх ран. — Я одержав кілька копняків від Джеремі Слоуна.

— Де він? — запитала Ведмор.

Я усміхнувся сам до себе, відчинив задні дверці, й хоча мені здавалося, що кілька зламаних ребер зараз проткнуть мені шкіру, взяв сонну Ґрейс на руки, щоб віднести її в дім.

— Дай-но її мені, — сказала Синтія, яка вже також вийшла з машини.

— Я донесу, — сказав я, прямуючи до передніх дверей, тоді як Синтія побігла їх відмикати.

Рона Ведмор потяглася за нами в дім.

— Я більше не можу її нести, — заявив я, коли біль став нестерпним.

— Клади на кушетку, — сказала Синтія.

Я примудрився покласти її туди обережно, хоч мені здавалося, що зараз впущу її з рук та, попри струс і балачки, вона не прокинулася. Коли вона була вже на кушетці, Синтія підсунула їй під голову кілька декоративних подушок і вкрила плетеною ковдрою.

Ведмор усе ще чекала, чемно давши нам кілька хвилин для того, щоб ми трохи оговталися. Після того як Синтія підіткнула ковдру під боки Ґрейс, ми всі троє вийшли на кухню.

— Судячи з вашого вигляду, вам треба негайно звернутися до лікаря, — сказала Ведмор.

Я кивнув.

— Де Слоун? — знову запитала вона. — Якщо він на вас напав, ми його заарештуємо.

Я прихилився до прилавка.

— Вам доведеться знову викликати водолазів, — сказав я.

Я розповів їй майже все. Як Вінс виявив, що зі старою газетною вирізкою було щось не так, як це вивело нас на Слоуна й привело до Янґстауна, як я знайшов Клейтона Слоуна в госпіталі, як Джеремі й Ініда заманили Синтію і Ґрейс у пастку.

Як автомобіль перетнув край провалля й полетів на дно кар’єру, забравши з собою Клейтона, Ініду та Джеремі.

Я пропустив лише одну малу частинку, яка ще непокоїла мене, і я не був певен, що вона означає. Хоч у мене й було певне передчуття.

— Нічого собі, — сказала Рона Ведмор. — Це справжня історія.

— Вона таки справжня, — сказав я. — Якби мені треба було її вигадати, то я вигадав би щось набагато ймовірніше.

— Мені треба буде поговорити про це також із Ґрейс, — сказала Ведмор.

— Не тепер, — сказала Синтія. — Їй і без того довелося багато витерпіти. Вона виснажена.

Ведмор мовчки кивнула. Потім сказала:

— Я зроблю кілька дзвінків, домовлюся щодо водолазів, повернуся сюди пізніше, надвечір. — Вона обернулася до мене: — А ви рушайте до Мілфордської лікарні. Можу вас туди підвезти, якщо хочете.

— Дякую, — сказав я. — Я поїду туди трохи згодом, викличу таксі, якщо буде треба.

Ведмор пішла, а Синтія сказала, що йде нагору, трохи привести себе до ладу. Автомобіль Ведмор від’їхав лише хвилину тому, коли я почув, як до будинку наближається інша машина. Я відчинив передні двері, коли Ролі в довгому піджаку, накинутому на синю картату сорочку й сині широкі штани, вже підіймався на ґанок.

— Привіт, Тері! — сказав він.

Я приклав пальця до губів.

— Ґрейс спить, — сказав я.

Я жестом показав йому, щоб він ішов за мною на кухню.

— То ти їх знайшов? — запитав він. — Синтію теж?

Я кивнув, шукаючи в буфеті знеболювальних пігулок. Я знайшов пляшечку з ними, висипав кілька собі на долоню й набрав у склянку холодної води з-під крана.

— Ти здаєшся пораненим, — сказав Ролі. — Деякі люди на все готові, аби тільки домогтися тривалої відпустки.

Я мало не засміявся, але біль був надто сильний, і я вкинув три пігулки собі в рот і запив їх водою.

— Отже, — промовив Ролі. — Отже.

— Атож, — сказав я.

— То ти знайшов її батька? — запитав він. — Ти знайшов Клейтона?

Я кивнув.

— Це дивовижно, — сказав він. — Що ти його знайшов. Що Клейтон досі живий після всіх цих років.

— Справді дивовижно, — підтвердив я.

Я не став пояснювати Ролі, що хоч Клейтон і був живий усі ці роки, але його вже немає на світі.

— Можна тільки дивом дивуватися.

— А ти не хочеш запитати мене про Патрисію? — поцікавився я. — Або про Тода? Тобі не цікаво знати, що сталося з ними?

Очі Ролі затанцювали.

— Звісно, хочу. Тобто я хотів сказати, що вже знаю, що вони мертві, і їхні тіла знайдено в затопленому кар’єрі.

— Так, це правда. Але, схоже, ти вже знаєш, хто їх убив, — сказав я. — А то б запитав би про це.

Погляд Роні спохмурнів.

— Я просто не хочу набридати тобі запитаннями. Минуло лише кілька хвилин відтоді, як ти повернувся додому.

— То ти хотів би знати, як вони померли? Що насправді сталося з ними?

— Безперечно, — сказав він.

— Зачекай хвилину. — Я випив іще один ковток води. Я сподівався, що пігулки скоро знімуть біль. — Ролі, це ти передавав гроші? — запитав я.

— Про що ти?

— Це ти передавав гроші? Для Тес. Щоб вона витратила їх на Синтію? Це був ти, чи не так?

Він нервово облизав собі губи.

— Що тобі розповів Клейтон?

— А що, ти думаєш, він мені розповів?

Ролі провів долонею по маківці голови, відвернувся від мене.

— Він розповів тобі все, чи не так?

Я не сказав нічого. Я вирішив, буде ліпше, якщо Ролі думатиме, що я знаю більше, ніж я насправді знаю.

— Святий Боже, — сказав він, хитаючи головою. — Старий сучий син. Він заприсягся мені, що ніколи нікому не скаже. Він думає, це я допоміг тобі його знайти, еге ж? Тому, мабуть, він і порушив нашу домовленість.

— Ти так це називаєш, Ролі? Домовленість?

— Ми уклали з ним угоду! — Він похитав головою у гніві. — Я такий близький до пенсії. Усе, чого я хочу, це трохи спокою, забратися геть із цієї паскудної школи, виїхати звідси, виїхати з цього проклятущого міста.

— Чому б тобі просто не розповісти мені все, Ролі. А я тоді порівняю, чи твоя версія збігається з версією Клейтона.

— Він розповів тобі про Коні Ґормлі, правда ж? Про нещасний випадок на дорозі.

Я не сказав нічого.

— Ми поверталися назад із риболовлі, — сказав Ролі. — Це Клейтон запропонував зупинитися й випити пива. Я міг би поїхати додому, не зупиняючись, але я сказав окей. Ми увійшли до того бару, ми хотіли тільки випити пива і їхати далі, й тут ця дівчина стала чіплятися до мене, ти ж знаєш, як її звали?

— Коні Ґормлі.

— Атож. Я хочу сказати, вона підсіла до мене, випила кілька кухлів пива, і зрештою я теж замовив собі ще кілька. Клейтон сприймав усе це дуже легко й радив мені так робити теж, але я сам не знаю, як усе це, в біса, сталося. Та дівка Коні і я вислизнули з бару, поки Клейтон ходив відлити, і це закінчилося за баром, на задньому сидінні її автомобіля.

— Ви й Мілісента були тоді вже одружені, — сказав я.

Це не було твердження, бо я не був певен. Але сердитий погляд Ролі сказав мені, що моя репліка йому не дуже сподобалася.

— Буває, я послизаюся, — сказав він.

— Отже, ти послизнувся з Коні Ґормлі. Яким же чином, почавши на задньому сидінні свого автомобіля, вона опинилася в тій канаві?

— Коли ми… коли ми закінчили і я попрямував назад до бару, вона попросила в мене п’ятдесят баксів. Я відповів їй, що якщо вона хвойда, то повинна була сказати це мені відразу, але я навіть не певен, що вона була хвойда. Можливо, їй просто потрібні були ті п’ятдесят баксів. Хай там як, але я їй не заплатив, і тоді вона сказала, що навідається до мене додому й попросить ці гроші в моєї жінки.

— Он як.

— Вона влаштувала сварку біля автомобіля, стала мене штовхати, і, певно, я штовхнув її у відповідь, можливо, занадто сильно, вона впала і вдарилася головою об бампер, і то був кінець.

— Вона померла, — сказав я.

Ролі зробив ковтальний рух.

— Люди нас бачили, чи не так? У барі? Вони могли пригадати мене й Клейтона. Я подумав, якщо вона буде збита машиною, то це сприймуть як нещасний випадок, що вона вийшла на дорогу, була п’яна, і тоді не стануть шукати чоловіка, який підібрав її в барі.

Я похитав головою.

— Тері, — сказав він. — Якби ти опинився в моїй ситуації, ти б теж запанікував. Я знайшов Клейтона, розповів йому, що я зробив, і з виразу його обличчя зрозумів, що й він, як і я, відчув себе в пастці, що в нього немає найменшого бажання розмовляти з копами. Я тоді не знав, яким життям він жив, що він був не тим, за кого себе видавав, що він жив подвійним життям. Тож ми поклали її в машину, провезли далі по шосе, потім Клейтон поставив її біля дороги і штовхнув під машину, коли я проїхав мимо. Потім ми поклали її в канаву.

— Господи! — сказав я.

— Немає такої ночі, щоб я не думав про це, Тері. Це було жахливо. Але іноді людина потрапляє в ситуацію, з якої не бачить іншого виходу, як зробити те, чого вона ніколи не зробила б за нормальних обставин. — Він знову похитав головою. — Клейтон дав мені клятву, що ніколи нікому про це не скаже. Сучий син.

— Він і не сказав, — промовив я. — Я намагався випитати в нього це, але він тебе не виказав. А тепер дозволь мені вгадати, як розвивалися події далі. Однієї ночі Клейтон, Патрисія й Тод зникають із лиця землі, ніхто не знає, що з ними сталося, навіть ти не знаєш. Потім одного дня, десь через рік, а може, через кілька років, ти чуєш телефонний дзвінок. Це Клейтон. Послуга за послугу. Він допоміг тобі прикрити вбивство Коні Ґормлі, тепер він хоче, щоб ти зробив щось для нього. Став, так би мовити, його кур’єром. Передавав гроші. Він надсилатиме їх тобі, можливо, на твою поштову скриньку абощо. А ти потайки передаватимеш їх Тес, підкидатимеш у її машину, загортатимеш у її газету — як тобі буде зручно.

Ролі дивився на мене здивованим поглядом.

— Атож, — сказав він. — Приблизно так усе й було.

— А потім, як останній йолоп, — провадив я, — я розповів тобі про те, в чому Тес призналася мені. Коли ми разом обідали. Про те, що вона одержувала гроші. Про те, що вона досі має конверти й листа, в якому її остерігали, щоб вона ніколи не намагалася довідатися, звідки надходять гроші, ніколи нікому не розповідала про це. Про те, що після стількох років вона їх зберегла.

Тепер Ролі не мав чого сказати.

Тоді я спробував підійти до нього з іншого боку.

— Як ти думаєш, чи може чоловік, який наготувався вбити двох людей, аби зробити приємність своїй матері, збрехати їй про те, що він досі не вбивав нікого?

— Що таке? Про що ти, в біса, говориш?

— Я, можна сказати, думаю вголос. Не думаю, щоб він міг. Я думаю, чоловік, який наготувався вбити двох людей на догоду своїй матері, не став би приховувати від неї, що йому доводилося вбивати й раніш. — Я зробив паузу. — А річ у тім, що до того, як той чоловік це сказав, я був переконаний, що він уже вбив двох людей.

— Не розумію, куди це ти хилиш, — сказав Ролі.

— Я кажу про Джеремі Слоуна. Клейтонового сина від іншого шлюбу, від іншої жінки, Ініди. У мене підозра, що ти про них знаєш. Клейтон, певно, розповів тобі про це, коли доручив передавати гроші для Тес. Я думав, що Тес убив Джеремі. І я думав, що він убив Ейбеґнела. Але тепер цієї переконаності у мене вже нема.

Ролі проковтнув слину.

— Чи пішов ти до Тес після того, як я тобі розповів про те, що мені розповіла вона? Чи боявся ти, що, можливо, на листі, який вона зберегла, на конвертах могли залишитися сліди, що їх судова експертиза могла б пов’язати з тобою? А якби це сталося, тоді тебе пов’язали б із Клейтоном, і він не мусив би зберігати твою таємницю далі?

— Я не хотів її вбивати, — сказав Ролі.

— Проте ти вельми досконало зробив цю справу, — сказав я.

— Але я думав, вона все одно скоро помре. Я не заберу в неї так багато часу. А потім, коли я вже це зробив, ти сказав мені про нові тести. Про те, що хвороба її не смертельна.

— Ролі…

— Вона віддала листа й конверти тому детективові, — сказав він.

— І ти взяв його ділову візитівку з дошки для оголошень, — сказав я.

— Я зателефонував йому, попросив зустрітися в гаражі для паркування.

— Ти вбив його й забрав його портфель із паперами, — сказав я.

Ролі легенько нахилив голову ліворуч.

— Як ти думаєш? Ти думаєш відбитки моїх пальців досі збереглися на тих конвертах, після стількох років? А може, сліди слини, коли я їх заклеював?

Я стенув плечима.

— Звідки мені знати? — сказав я. — Я лише вчитель англійської мови.

— Я все одно їх знищив, — сказав Ролі.

Я дивився на підлогу. Мені не просто було боляче. Мене опанував незглибимий смуток.

— Ролі, — сказав я. — Ти був для нас таким добрим другом протягом стількох років. Я не знаю, можливо, я б і мовчав про ту жахливу трагедію, яка сталася більш як двадцять п’ять років тому і яку правосуддя не покарало. Певно, ти не думав убивати Коні Ґормлі, це була одна з тих жахливих випадковостей, які іноді з нами трапляються. Мені було б важко жити, прикриваючи такий злочин, але для друга я, мабуть, міг би зробити це.

Він дивився на мене настороженим поглядом.

— Але Тес. Ти вбив тітку моєї дружини. Чудову, лагідну Тес. І ти не зупинився на ній. Я не бачу можливості подарувати тобі це.

Він сунув руку в кишеню свого довгого піджака й витяг пістолет. Я запитав себе, чи це не той самий пістолет, якого він знайшов одного разу на шкільному подвір’ї серед пляшок із-під пива та кальянів для куріння кокаїну.

— Побійся Бога, Ролі.

— Іди нагору, Тері, — сказав він.

— Ти, певно, жартуєш, — мовив я.

— Я вже купив собі будиночок на колесах, — сказав він. — Усе підготовлено. Я купив також човна. Через кілька тижнів я звідси виїжджаю. Я заслуговую на пристойний відпочинок у старості.

Він показав мені рукою на сходи й пішов слідом за мною. Напівдорозі я несподівано обернувся й хотів копнути його ногою, але я був надто повільний. Він відстрибнув на крок назад, не відвівши від мене пістолета.

— Що там діється? — гукнула Синтія з кімнати Ґрейс.

Я увійшов до цієї кімнати, Ролі — за мною. Синтія, яка сиділа за столом Ґрейс, розтулила рота, коли побачила пістолет, але слова з нього не вилетіли.

— То був Ролі, — сказав я Синтії. — Це він убив Тес.

— Що ти сказав?

— І Ейбеґнела.

— Я не вірю.

— Запитай у нього.

— Заткнися, — сказав Ролі.

— Що ти збираєшся робити, Ролі? — запитав я, повільно обернувшись біля ліжка Ґрейс. — Убити нас обох і Ґрейс теж? Думаєш, ти можеш убити стільки люду, й поліція тебе не вирахує?

— Я повинен щось зробити, — сказав він.

— А Мілісента знає про все це? Чи вона знає, що живе з чудовиськом?

— Я не чудовисько. Я зробив помилку. Я надто багато випив, а та жінка спровокувала мене, вимагаючи гроші в такий спосіб. То була прикра випадковість.

Синтія почервоніла, очі в неї розширилися. Певно, не могла повірити в те, що чує. Надто багато потрясінь для одного дня. Вона втратила над собою контроль, як у той день, коли до нас завітала облудна ясновидиця. Вона заверещала й кинулася на нього, але Ролі був готовий — він ударив її пістолетом в обличчя й повалив на підлогу біля письмового столу Ґрейс.

— Мені шкода, Синтіє, — сказав він. — Я щиро жалкую.

Я вже хотів скористатися моментом і кинутися на нього, але він знов наставив пістолет на мене.

— Повір, Тері, мені страшенно прикро це робити. Справді прикро. Сядь. Сядь на ліжко он там.

Він ступив крок уперед, а я відступив на крок назад і сів на краєчок ліжка Ґрейс. Синтія ще намагалася підвестися з підлоги, кров стікала в неї по шиї з її розпанаханої щоки.

— Кинь мені подушку, — сказав він.

Отже, таким був його план. Затулити подушкою дуло пістолета й у такий спосіб приглушити звук пострілу.

Я подивився на Синтію. Одна її рука була під письмовим столом Ґрейс. Вона подивилася на мене й непомітно кивнула. Щось було в її очах. Не страх. Щось інше. Вона ніби казала: «Довірся мені».

Я простяг руку й узяв подушку в узголів’ї ліжка Ґрейс. То була декоративна подушка, із зображеннями місяця й зірок.

Я кинув її Ролі, але мій кидок був трохи закоротким, і він мусив ступити крок уперед, щоб зловити її.

Ось тоді Синтія й підхопилася на ноги. Це був майже стрибок. Вона тримала щось у руці. Щось довге й чорне.

Труба від телескопа Ґрейс, що відламалася від штатива…

Синтія спершу закинула її на плече, щоб надати собі змогу розвинути певну швидкість, а тоді зацідила нею Ролі по голові, використавши свій знаменитий тенісний удар зліва і вклавши в нього усю свою силу й навіть трохи більше.

Він обернувся, побачив, як чорний телескоп наближається до нього, але жодного шансу ухилитися він не мав. Труба вдарила його збоку по черепу, й то був зовсім не такий звук, який ми можемо почути на тенісному матчі. Він радше нагадав удар бейсбольної битки по швидкому м’ячу.

То був хоумран.^[44]

Ролі Карутерс упав як підкошений. Було чудом, що Синтія не вбила його.

Розділ п’ятдесятий

— Гаразд, — сказала Синтія. — Отже, ми домовилися?

Ґрейс кивнула. Вона вже спакувала свій наплічник. Там були її ланч, домашні завдання, навіть її мобільний телефон. Рожевий мобільний телефон. Синтія наполягла, щоб ми їй його купили, і я не став заперечувати. Коли ми вперше розповіли Ґрейс про наш план, вона запитала:

— А тексти по ньому пересилати можна буде? Я хочу такий телефон, щоб по ньому можна було пересилати й тексти.

Я хотів би сказати, що Ґрейс — єдина дитина в четвертому класі, яка має власний мобільний телефон, однак збрехав би. Такий у нас сьогодні світ.

— Отже, що ти зробиш?

— Коли я прийду до школи, я зателефоную вам.

— Правильно, — сказала Синтія. — А потім?

— Я попрошу вчительку, щоб і вона сказала вам: «Привіт!»

— Правильно. Я вже домовилася з нею. Вона чекатиме, коли ти прийдеш. І вона зробить це не перед усім класом, тому ти можеш не соромитися.

— Мені треба буде так робити щодня?

Я сказав:

— Давай-но ми спробуємо це сьогодні, гаразд?

Ґрейс усміхнулася. Вона була задоволена. Мати змогу дійти до школи без супроводу, навіть якщо тобі треба буде зателефонувати додому, коли ти туди прийдеш, така перспектива видавалася їй вельми спокусливою. Я не знаю, хто з нас трьох найбільше нервувався, але ми мали тривалу розмову на цю тему якось увечері, два дні тому. Ми досягли згоди в тому, що всі повинні зробити крок уперед, до нового життя.

Ходити самій до школи було головним пунктом у програмі Ґрейс. Щиро кажучи, ми були здивовані. Після того, що довелося їй пережити, вона, здавалося, мала б сама попросити нас, щоб ми її супроводжували. Той факт, що вона досі прагнула до незалежності, здався мені та Синтії обнадійливим знаком.

Ми обоє обняли її на прощання й потім стояли біля вікна, спостерігаючи за нею стільки, скільки змогли, доти, доки вона завернула за ріг.

Ми перебували в такому стані, ніби нам весь час доводилося стримувати подих. Ми не відходили від телефону на кухні.

Ролі досі одужував від тяжкої контузії. Він був у лікарні. Тому Роні Ведмор було неважко його знайти, коли вона з’явилася перед ним, щоб пред’явити звинувачення у вбивстві Тес Берман та Дентона Ейбеґнела. Справу Коні Ґормлі також підняли, але з’ясувалося, що тут його провину було надто складно довести. Єдиний свідок, Клейтон, був мертвий, і не було жодних фізичних доказів, одним із яких міг би бути автомобіль, за кермом якого сидів Ролі, коли вони з Клейтоном інсценували наїзд. Він, певно, іржавів на якомусь автомобільному кладовищі.

Дружина Ролі Мілісента зателефонувала і стала горлати на нас, звинуватила нас у брехні, сказала, що її чоловік ні в чому не винний, що вони тільки-но наготувалися їхати до Флориди, що вона найме адвоката й запроторить наші дупи до в’язниці за наклеп.

Нам довелося змінити номер телефону. На відсутній у списках.

І, треба сказати, вчасно. Бо, перед тим як ми це зробили, ми одержували по кілька дзвінків на день від Поли Мелой зі студії «На крайній межі», яка хотіла продовжити своє шоу з нашою участю. Ми жодного разу не відповіли на її дзвінки, а коли якось побачили крізь вікно, що вона стоїть на нашому ґанку, то не відчинили їй двері.

Мені довелося латати свої ребра, й лікар сказав, що Синтії, мабуть, доведеться робити пластичну операцію на щоці. Що ж до емоційних шрамів на душі, то з ними, певно, буде складніше.

Питання зі спадщиною Клейтона Слоуна ще вирішується. Ця справа може забрати чимало часу, але все має бути окей. Проте Синтія навіть не певна, чи потрібні їй ці гроші. Я намагаюся переконати її, що вони цілком законно належать їй.

Вінса Флемінґа перевели з лікарні в Льюїстоні до лікарні в Мілфорді. Він одужує. Я навідав його там одного дня, й він сказав, що сподівається від Джейн лише відмінних оцінок. Я пообіцяв йому працювати над цим.

Я також пообіцяв йому всіляко сприяти академічній кар’єрі Джейн, але, можливо, мені доведеться робити це з іншої школи. Я думаю просити переведення. Не так багато вчителів звинувачують свого директора в двох убивствах. Атмосфера навколо мене в нашій учительській може бути досить напруженою.

Задзвонив телефон. Синтія схопила слухавку, коли ще не відлунав і перший дзвінок.

— Окей… Окей, — сказала вона. — З тобою все гаразд? Жодних проблем? Окей… Дай-но мені поговорити з твоєю вчителькою. Вітаю вас, місіс Ендерс. Атож, вона, схоже, цілком задоволена… Дякую. Дякую вам дуже… Так, нам довелося пережити чимало, це правда. Думаю, я все ж таки прийду й зустріну її після школи. Бодай сьогодні. Окей… Дякую. І вам теж… Окей… До побачення.

Вона поклала слухавку.

— З нею все гаразд, — промовила вона.

— Так я й думав, — сказав я, і ми вдвох пролили кілька сльозинок.

— Тобі погано? — запитав я.

Синтія схопила хусточку, промокнула собі очі.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Хочеш кави?

— Хочу, — сказав я. — Налий нам обом. Мені треба дещо взяти.

Я підійшов до стінної шафи в передпокої, засунув руку в кишеню спортивної куртки, яка була на мені тієї ночі, коли все відбулося, й дістав звідти конверта. Я повернувся на кухню, де Синтія вже пила каву, а мій кухоль уже чекав на мене навпроти неї.

— Я вже поклала тобі цукор, — сказала вона, а тоді побачила конверт. — Що це?

Я сів, тримаючи конверта в руці.

— Цей конверт чекав свого часу, і, думаю, він настав, — сказав я. — Дозволь мені коротко описати супровідні обставини.

Синтія мала на обличчі вираз людини, яка чекає поганої звістки від свого лікаря.

— Тут усе гаразд, — сказав я. — Клейтон, твій батько, пояснив це мені, й він хотів, щоб я пояснив це тобі.

— Про що ти?

— Тієї ночі післятвоєї великої сварки з батьками ти пішла спати і, гадаю, так би мовити, вимкнулася. Хай там як, а твоїй мамі, Патрисії, стало погано. Ти мені сама розповідала, що вона дуже не любила, коли взаємини між вами двома псувалися.

— Так, вона цього не любила, — прошепотіла Синтія. — Вона завжди намагалася залагодити все якомога скоріше.

— Гадаю, саме з таким наміром вона й написала тобі… цидулку. Вона приліпила її на твої двері перед тим, як поїхати з Тодом до аптеки.

Синтія не могла відірвати погляду від конверта в моїх руках.

— Проте у твого батька настрій був зовсім не такий примирливий. Він ще був страшенно роздратований тим, що йому довелося вирушати на твої пошуки, що він знайшов тебе в тому автомобілі з Вінсом і приволік додому. Він вважав, що рано говорити про примирення. Тому після того як мати поїхала, він пішов нагору, зірвав із дверей цидулку, яку вона тобі залишила, і запхав її до кишені.

Синтія заціпеніла.

— Але потім, коли сталося те, що сталося протягом кількох наступних годин, та цидулка стала чимось більшим, аніж просто цидулкою. Вона стала прощальним листом матері до своєї дочки. Ці рядки були останніми, що вона написала. — Я зробив паузу. — Тому він зберіг її, поклав у цей конверт, заховав його вдома у ящику для інструментів, приклеїв його липучою стрічкою під дном контейнера для всякого дрібного начиння. На той випадок, якщо коли-небудь він зможе віддати її тобі. Це не прощальний лист у точному розумінні цього слова, але вартий не меншої уваги.

І я подав Синтії через стіл конверта, вже надірваного з одного боку.

Вона дістала аркуш із конверта, але не відразу його розгорнула. Вона тримала його якусь мить в руці, набираючись мужності. Потім акуратно розгорнула.

Я, звичайно, вже прочитав цю цидулку. У підвалі будинку Слоуна, в Янґстауні. Тож я знав, що Синтія читає такі рядки:

«Привіт, мій Гарбузику.

Мені захотілося написати тобі цидулку, перш ніж я ляжу спати. Я сподіваюся, тебе не дуже нудить. Ти наробила чималих дурниць сьогодні вночі. Думаю, що в підлітковому віці цього уникнути важко.

Мені хотілося б вірити, що це останні дурниці, яких ти накоїла у своєму житті, й остання сварка між тобою та мною і твоїм батьком, але, на жаль, так воно не буде. Ти ще наробиш чимало дурниць, і ми ще не раз посваримося. Іноді правда буде на нашому боці, а іноді, можливо, й на твоєму.

Але одне ти повинна знати. Хоч би що сталося, я завжди тебе любитиму. Ніщо не знищить мою любов до тебе, хоч би що ти накоїла. Бо нам із тобою доведеться пройти ще довгу дорогу в житті. І це правда.

І все завжди так буде. Навіть тоді, коли ти житимеш уже окремо, житимеш своїм власним життям, матимеш власного чоловіка і власних дітей (ти тільки собі уяви!), навіть тоді, коли від мене не залишиться нічого, крім праху, я завжди дивитимуся на тебе. Одного дня ти відчуєш, що хтось дивиться на тебе через твоє плече, обернешся й не побачиш нікого. Це буду я. Це я дивитимуся на тебе й, дивлячись на тебе, дуже й дуже пишатимуся тобою. Протягом усього твого життя, моя люба дитино, я буду з тобою.

З любов’ю

мама».

Я дивився на Синтію, поки вона не дочитала до кінця, а потім тримав її у своїх обіймах, поки вона плакала.

Примітки

1

Фірмова назва сухого сніданку з хрусткого рису. (Тут і далі примітки перекладача, якщо не вказано інше.)

(обратно)

2

Персонаж із популярного телесеріалу — таємничий убивця в хокейній масці.

(обратно)

3

Філіп Рот (нар. 1933 р) — американський письменник.

(обратно)

4

Робертсон Дейвіс (1913–1995 pp.) — канадський письменник.

(обратно)

5

Джон Ірвінґ (нар. 1942 р.) — американський письменник.

(обратно)

6

Американська письменниця (нар. 1938 p.).

(обратно)

7

Музична комедія, сучасна версія легенди про Фауста, яку ставили у Вашингтоні в 50-х pp. За новелою Воллопа «Рік, коли «Янкі» втратили звання чемпіона». «Янкі» — професійна футбольна команда Нью-Йорка.

(обратно)

8

Американський комедійний актор (нар. 1933 p.).

(обратно)

9

Велика американська торговельна компанія з продажу одягу.

(обратно)

10

Щомісячний ілюстрований журнал для жінок, видається в Нью-Йорку з 1892 р.

(обратно)

11

Торговельна марка сукралози — штучного замінника цукру.

(обратно)

12

Catwoman — відомий персонаж коміксів.

(обратно)

13

Мережа однотипних продовольчих магазинів, які часто працюють цілодобово.

(обратно)

14

Товарний знак однойменної компанії.

(обратно)

15

Інспектор Жак Клузо — детектив, персонаж із телесеріалу Блейка Едвардса «Рожева Пантера».

(обратно)

16

Відомий американський диктор (нар. 1933 р.)

(обратно)

17

«Родина Флінтстоунів» — мультиплікаційний серіал із життя подружжя кам’яного віку, де персонажі, зокрема, їздять на кам’яних автомобілях.

(обратно)

18

Американська телевізійна гра, учасники якої визначають «невідкритих молодих співаків».

(обратно)

19

Survivor («Той, хто вижив») — американський телесеріал.

(обратно)

20

Вітальня для відпочинку акторів та режисерів, артистична. У таких вітальнях зазвичай стіни зелені.

(обратно)

21

Марка пива.

(обратно)

22

Один із мультиплікаційних героїв Волта Діснея, пес.

(обратно)

23

Популярне місце відпочинку в американському штаті Коннектикут. Містечко, облаштоване під китобійний центр XIX сторіччя.

(обратно)

24

Найвища оцінка за американською п’ятибальною системою.

(обратно)

25

Товарний знак соусу, замінника майонезу. Рекламне гасло: «Сандвіч без «Чарівного батога» — вже не сандвіч».

(обратно)

26

Чарлз Ліндберґ — знаменитий авіатор. Його маленького сина було викрадено в 1932 році.

(обратно)

27

Довідник з інформацією про установи та підприємства.

(обратно)

28

Зовні незграбний і недотепний детектив з однойменного американського серіалу.

(обратно)

29

Автомобіль підвищеної прохідності, призначений для активного відпочинку на природі.

(обратно)

30

Музичний дует — один із найпопулярніших в Америці 70-х років. Складався з Карен і Річарда Карпентерів — брата й сестри.

(обратно)

31

Кінофільм Квентіна Тарантіно, який одержав премію Оскара в 1994 р.

(обратно)

32

Актори, які грали у фільмі «Кримінальне чтиво».

(обратно)

33

Google — пошукова програма в Інтернеті.

(обратно)

34

Інтернетні бази даних про електронні та поштові адреси абонентів і про їхні телефонні номери на зразок білих сторінок телефонного довідника.

(обратно)

35

Скорочено від «Говард Джонсон» — назва мережі готелів.

(обратно)

36

Роберт Мозес (1888–1981 pp.) — архітектор, один із творців сучасного Нью-Йорка.

(обратно)

37

Перша літера слова Hospital (лікарня).

(обратно)

38

Джордж Бернард Шоу (1856–1950 pp.) — славетний англійський драматург, автор всесвітньо відомої п’єси «Піґмаліон».

(обратно)

39

Близько 68 кг.

(обратно)

40

Близько 173 см.

(обратно)

41

В американських аптеках продають також товари широкого асортименту.

(обратно)

42

Тобто після терористичних актів 11 вересня 2001 р.

(обратно)

43

Фірмова назва батончиків із пшеничної соломки.

(обратно)

44

Удар у бейсболі, при якому м’яч перелітає через усе поле для гри й дає право тому, хто вдарив, перебігти по всіх базах і принести команді очко.

(обратно)

Оглавление

Америка в телескопі

Втрата

  Вислови подяки

  Травень 1983 p

  Розділ перший

  Розділ другий

  Розділ третій

  Розділ четвертий

  Розділ п’ятий

  Розділ шостий

  Розділ сьомий

  Розділ восьмий

  Розділ дев’ятий

  Розділ десятий

  Розділ одинадцятий

  Розділ дванадцятий

  Розділ тринадцятий

  Розділ чотирнадцятий

  Розділ п’ятнадцятий

  Розділ шістнадцятий

  Розділ сімнадцятий

  Розділ вісімнадцятий

  Розділ дев’ятнадцятий

  Розділ двадцятий

  Розділ двадцять перший

  Розділ двадцять другий

  Розділ двадцять третій

  Розділ двадцять четвертий

  Розділ двадцять п’ятий

  Розділ двадцять шостий

  Розділ двадцять сьомий

  Розділ двадцять восьмий

  Розділ двадцять дев’ятий

  Розділ тридцятий

  Розділ тридцять перший

  Розділ тридцять другий

  Розділ тридцять третій

  Розділ тридцять четвертий

  Розділ тридцять п’ятий

  Розділ тридцять шостий

  Розділ тридцять сьомий

  Розділ тридцять восьмий

  Розділ тридцять дев’ятий

  Розділ сороковий

  Розділ сорок перший

  Розділ сорок другий

  Розділ сорок третій

  Розділ сорок четвертий

  Розділ сорок п’ятий

  Розділ сорок шостий

  Розділ сорок сьомий

  Розділ сорок восьмий

  Розділ сорок дев’ятий

  Розділ п’ятдесятий

*** Примечания ***