Юрій ВИННИЧУК
ІСТОРІЯ ОДНОГО ПОРОСЯТКА
Казка
Намалювала
Наталя КОХАЛЬ
Було собі одне Поросятко, яке полюбляло мандрувати. Не знаю, чого йому не сиділося на місці, а от не сиділося, і край. Покинуло свій хлівчик і своє коритце та й подалося в мандри. І зайшло до королівського замку. Спочатку на нього ніхто уваги не звернув — мало які тут поросята тиняються. Але його побачив король.
— Гей, а це що за порося сновигає? Де воно тут взялося? Зараз до мене гості приїдуть, а тут порося! Негайно забрати його!
Сторожа кинулася Поросятко ловити, та куди там — воно таке прудке, в руки й не дасться.
— Стійте! — гаркнув король. — Зараз я його пристрелю! Дайте мені рушницю.
Узяв король рушницю та й почав смалити в Порося, аж гай шумить. Бах! — розлетілося дзеркало. Трах! — посипалася шиба. Гах! — розкололася дорога ваза з німецької порцеляни.
А Поросятко — без жодної подряпинки.
— Ах ти, кляте порося! — крикнув лютий король. — Ану, усі хапайте рушниці й пістолі та бийте цього приблуду!
Гей, що тут зчинилося! Похапала сторожа рушниці, а міністри — пістолі та як почали наввипередки цілити в Поросятко.
Бах! бах! бах! — в цілому замку жодного дзеркала не зосталося. Трах! трах! трах! — в цілому замку жодної шиби не лишилося. Гах! гах! гах! — в цілому замку ані вазочки, ані скляночки не врятувалося.
А Поросятко — без жодної подряпинки.
— Ану прикотіть сюди гармату! — скомандував король. — Зараз я покажу йому, де раки зимують!
Притягли гармату, зарядили — гу-гуп! гу-гуп! гу-гуп! Так усі стіни й повалилися. Весь палац на руїни перетворився.
А Поросятко — без жодної подряпинки.
— Вогонь! — скомандував знову король.
Гу-гуп! гу-гуп! гу-гуп! — ось уже й мури в порох розсипалися. Нічого не залишилося, на купі каміння стояв король і протирав запорошені очі. А як протер, то побачив на лузі Поросятко, яке мирно лежало на травичці й усміхалося до короля.
— Та що це за напасть така, га? — дивувався він.
— А це, мабуть, нам вороги підіслали, — сказав міністр державної безпеки. — Не могло воно само по собі до такого додуматися.
— Ану підіть та спитайте його, яка гемонська душа підіслала нам оце чудо, — звелів король.
Міністр підійшов до Поросяти й запитав:
— Скажіть мені, любе Поросятко, хто вас наслав на нашу голову, що ви нам і фортецю, і палац зруйнували?
— По-перше, не я руйнувало, а ви самі. А по-друге, ніхто мене не насилав, бо я ходжу із власної волі. Просто я Поросятко, яке любить мандрувати, — відповіло Поросятко і, показавши міністрові язика, побігло собі лугом, весело метляючи хвостиком.
Забігло Поросятко в ліс і потрапило до розбійників. Розбійники оточили його зі всіх боків, повиймали пістолі й ножі і почали повільно звужувати коло. Але Поросятко не злякалося Розбійників, а сміливо кинулося їм під ноги. Розбійники закричали:
— Бий! Коли! Ріж!
Що тут зчинилося! У повітрі засвистіли ножі та шаблі, забахкали пістолі, а коли дим розвіявся, то Поросятко побачило довкола себе забитих розбійників. Ані один не ворушився. Самі себе постріляли й порубали.
— Так вам і треба, — сказало Поросятко і помандрувало далі.
Дорога привела його до моря. Великі спінені хвилі билися об скелі. Неподалік причалив корабель. З корабля спустили човен, щоб набрати прісної води. З човна вийшли озброєні матроси.
— Ой, — зітхнуло Поросятко, — я теж хочу стати матросом і плавати на кораблі!
Матроси засміялися:
— Ну, ви чули щось подібне? Порося хоче в море!
— Та ви ще просто не знаєте, з ким маєте справу! — образилося Порося. — Я нещодавно завиграшки зруйнувало ціле королівство! А вчора я поклало трупом дванадцять лютих розбійників!
— О, та ти козак хоч куди! — похвалили його матроси. — Але й ти не знаєш, з ким маєш справу, бо ми не просто матроси, а пірати!
— Справжні-справжнісінькі? — не вірилося Поросяті.
— Найсправжнісінькі!
— Та це ж просто чудово! Якраз вас мені й треба! Я все життя мріяло зустрітися з піратами і стати їхнім отаманом!
— Що? Отаманом? Ну, це вже занадто! Порося — отаманом! Спочатку ти мусиш стати джурою, а тоді матросом, а тоді боцманом, а вже тоді й отаманом.
— Гаразд. Я згодне. Але одна умова: всі ви мусите поклястися, що навіть у найлютіший голод ніхто з вас не помислить перетворити мене на печеню. Мусите до мене ставитись, як до свого товариша. Бо як ми станемо ворогами, то буде з вами те саме, що й з розбійниками.
Пірати перезирнулися. Такого завзятого Поросяти їм ще не доводилося зустрічати. І вони погодилися взяти його із собою.
І не розчарувалися, бо дуже скоро Поросятко довело свою хоробрість. Воно першим кидалося на абордаж, сміливо валило з ніг ворога, зчиняло таку метушню, що піратам робота йшла як по маслу.
— Ще нам так ніколи не працювалося, як із цим Поросятком, — казали вони.
— От-от, — погодився отаман. — Я навіть думаю, що після мене не буде у вас кращого отамана, ніж це Порося. А я вже старий. Грошиків наскладав до волі, пора й на заслужений спочинок.
Так і сталося. Отаман покинув корабель і подався доживати віку на батьківщину, а Порося обрано було за отамана. І так воно вдатно верховодило, що пірати всі як один неймовірно розбагатіли й могли замість одного аж десять кораблів спорядити. І всією цією армадою командувало Порося. Слава про нього котилася з краю в край. Які тільки королі не запрошували його до себе на службу. А король французький Льодзьо Вісімнадцятий навіть забаг видати за Поросятко свою дочку. Дочка в плач:
— Як? За Порося? О мама мія!
— Не за Порося, а за адмірала королівської фльоти! Коби він лише згодився, ми б такого чосу дали тим гішпанцям, що вони б і носа не посміли виткнути в море.
Не довго думаючи, послав король французький сватів до нашого Поросяти. Воно їх уважно вислухало і сказало:
— Добре, я згодне. Але в мене є такі умови. Перша — нехай ваша французька королівна поїде на мою батьківщину, а родом я, коли ви знаєте, з самої Коломиї. Так ото нехай ваша французька королівна навчиться по-нашому балакати, бо я по-вашому ані хрю-хрю. А друге — нехай навчиться тертюхи пекти, бо це в мене найулюбленіша страва. А без цього нічого не вийде.
Нічого робити, поїхала королівна до Коломиї і півроку вчилася в якогось дячка говорити по-коломийському, а далі ще місяць — тертюхи пекти. Приїхала додому, а тато питає:
— Ну, моя доню, як там наука?
— Люкс! Навчиламсі так шварготіти по-тамтешньому, що мене теперичка від газдині не відрізниш. Взялам звідти вбрання та й буду ту носила. А яке файне! Най сі наші графині попукають зі злости!
Словом, коли приїхало Порося до Парижа, то зустріла його королівна в такій одежі, аж у нього серце затьохкало: чобітки в неї червоні, сорочка рантухова, опинка волічкова, а пояси крамські, а що коралів та намиста на шиї — зразу видно, що то або королівна французька, або дівка з Коломиї. Та як ще вона піднесла Поросяті повну макітру тертюхів з часником та зі сметаною, то наше Порося забуло вже про все на світі….
А далі жили вони в Парижі, а Порося тільки команди посилало на свої кораблі. Дуже скоро іспанці попросили миру. І тоді Поросятко вирішило навідати рідні сторони. А треба сказати, що король пресуворо заборонив своїм підданим називати зятя поросям. Та, зрештою, воно на порося уже не так скидалося, бо був то вже справжнісінький кабанчик. А як ще воно вбереться по-адміральськи та вдягне капелюх з павичевим пір’ям та шпагу почепить — ого-го! Мало хто й рівнятися може з ним за вродою.
Ото як вирушили вони до Коломиї, то їхали через усю Європу, і вся Європа на пальчики ставала, щоб побачити славного героя, грозу морів та океанів. Усі тільки язиками прицокували:
— Ах, який красень! Які в нього очі! А які у нього вуста! А яка мужня постава! Одне слово — герой!
З Відня до самого Львова австрійський цісар особисто супроводжував Поросятко й королівну і всю дорогу уплітав з ними тертюхи — так йому посмакувало.
І лише в Коломиї наші дядьки не дали собі в очі наплювати й вигукнули:
— Дивіться, люди добрі! Свиню в бричці повезли!
Тут уже весь натовп загув:
— Свиню везуть! Свиню!
Поросятко як теє почуло, шпагу вийняло та як крикне:
— Ах ви селюхи зачухані! Це я свиня? Самі ви свині!
Та як затупає ніжками, та як захрюкає — тут Порося й прокинулося. Дивиться — лежить воно у поросі під плотом і кури його обступили.
— Чого це ти розбушувалося? — спитала одна курка.
— Та так, — позіхнуло Порося. — Приснилася якась дурниця… А що, їсти вже давали?
— Давали, давали, та тільки ніяк тебе не могли добудитися. Піди покувікай під двері, може, господиня винесе щось.
— Піду покувікаю, — згодилося Порося, яке дуже любило мандрувати, але тільки тоді, коли спало на сонечку.
