Юрій ВИННИЧУК
БЕАТРІЧЕ: СУТІНКИ, ХОЛОД
Оповідання
Стара Беатріче натягає ковдру на очі й теплим подихом зігріває себе.
Стара Беатріче намагається заснути і сном втамувати голод.
Вона також думає про річку, береги якої вкриті зеленими лозами, а на лозах птахи і мушки барвисті, Беатріче пливе в голубому човні, пливе течією ріки і радіє ранковому сонцю, легенький туман клубочиться над водою, і тіло її таке ж легеньке, таке викохане й випещене, і кожен рух її — се помах крила пташиного…
Тільки уява її на цьому й закінчується, на більше вона не здатна, всеньке своє життя пробує вона дізнатися: а що далі? — і ніколи це їй не вдається. Залишається вона в тому човні на віки вічні серед зелених лоз, серед пташок, сама наче пташка…
Та це ще не сон, це звичайна дрімота. І знову вона скулюється від холоду, і голодний живіт її втягує в себе ковдру, втягує кімнату, цілий будинок разом зі скрипучим флюгером на вершечку.
— ах як хочеться мені їсти —
— ах як хочеться мені тепла —
— ах чому я така стара — не потрібна нікому.
Місяць у вікні, стогне самотній лис
я затуляю вікно: твій палець по шибі гуляв тут колись
опівночі я затуляю вікно
на підвіконні вмирає бджола
сюрчить трава і кумкає озерце на пустирі
я затуляю серце прозорим крилом бджоли
чую — ПОВЗЕ ДО МЕНЕ КРІЗЬ СТІНИ САМОТНІЙ ПОРАНЕНИЙ ЛИС.
Сад з головою, повною птахів, глибоко вдихає і видихає нічне повітря. Над деревами і дахами пливе дощ і думає собі — чи піти йому вниз, чи не піти…
Беатріче вилазить з постелі, суне до шафи і порпається в шматті. Знаходить бавовняну хустку з безліччю дір і обв’язує нею крижі. Знову лягає в ліжко. Під ковдрою задирає сорочку і чухає стегно, а воно ще дужче свербить, і пальці ковзають по спітнілій гарячій шкірі. Нарешті стегно заспокоюється.
Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра
Багато років тому вона зводила з розуму своїх коханців. Молодий Дж. М. сконав-таки на ній, на її тілі, знемігши від надміру любові. Спочатку Беатріче помітила в куточку його вуст тонесеньку цівочку крові. Кров витекла на підборіддя і капнула їй на шию, але він так розшаленів, що зовсім перестав бачити під собою жінку, чути її крик. Раптом побачив перегони — його здоганяють, він мчить щодуху, кінь сопе, і клапті піни розлітаються на боки, втечу, втечу, втечу…
Тоді йому з рота — цілий потік крові. Рот перетворився у велику червону троянду… втечу втечу втечу втечу втечу втечу… втечу?
Я зводила і розводила ноги, усе своє життя тільки те й робила…
А потім усе те згасло, і вже років зо двадцять вона живе спогадами, інколи проведе рукою по животу, натисне пальцями там, тут, нічого не чує, натисне сильніше там, тут, нічого не чує, тихенько плаче, пальці біля ніздрів — запах гострий, пальці поверх ковдри — запах дощу, пальці на стелі — запах павуків.
Зводила ноги, розводила… Впускала в себе місяця, випускала…
Дощ подумав: десь далі впаду. Сад подумав: заснути, чи що? Озеро кумкало, кумкало, трава сюрчала-сюрчала…
завтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтра
Підійшли чиїсь босі ноги до дверей. Двері насторожились, настороження передалося стінам, стеля вигнулась.
Хто там? Так пізно. Беатріче хоче спати.
завтрапомиюсязавтрапомиюся… трапоми… ми……….
Впаду не тут, впаду зовсім-зовсім далеко, думав дощ, я не можу падати там, де повертаються спогади.
— Беатріче, відчини!
Чий це голос? Може, це двері? Може, підлога?
— Беатріче, відчини!
Вона зірвалася з ліжка, якась чародійна сила підхопила її, кинула до дверей, двері — рип.
— Хто?
Але чому вона питається — вона ж знає, хто це.
Перед нею сивий згорблений чоловік, він пройшов далеку дорогу, і одяг його зотлів, а ребра випинаються, наче штахети…
………. цілий ряд штахет….. за парканом город….
…на городі мак і паслін… висока конопля… і маленька
Беатріче… присідає до землі, ховається… чийсь голос:
— Беатріче! Беатріче!
— Що? — питає вона.
— Беатріче, — каже голос, — я прийшов до тебе.
— Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такої втомленої… Ти знайшов мене через багато років, як знаходять давно загублені речі, про які вже почали забувати, тільки це даремно, камінь не випливе з дна на поверхню, камінь обростає мохом, стає слизьким, чоловік, переходячи ріку, стане на камінь і послизнеться, набере в рот води — захлинеться, попливе його тіло за водою, камінь заплаче, камінь не хотів так жартувати, камінь заплаче… чекаміньзаплаче…
— Беатріче, Беатріче, я йшов до тебе багато років. Дивися — одежа моя зотліла, ноги мої порепали, рот мій висох, очі мої запалися, очі мої зчорніли, очі мої горопашні…
— Ні, ні, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не міг повернутися. Ти лише тінь, яка чомусь рухається сама по собі.
— Беатріче, засвіти і побачиш — я не тінь!
Беатріче запалює свічку.
— Так, ти не тінь. Але ж ти вмер. Вмер давно.
— Хіба?.. Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти мої вірші… пам’ятаєш?..
— Так.
— Розкажи хоч один…
— «До мене прилинь, Беатріче моя…»
Все її тіло гойдаєтья, свічка гойдається, і кімната гойдається.
— «До мене прилинь, Беатріче моя…»
Тоді він рятує її:
— «Де маки цвітуть і птахи співають…»
І їй так ніяково, їй здається, що це вже не вона, бо тая Беатріче, якій присвячено стільки сонетів, померла в один день із їхнім творцем. Їй хочеться сказати йому щось таке лагідне і тепле, але вона не може відшукати слів.
— Ти повернувся? — питає вона, бо нічого іншого не спадає на думку.
— Я повернувся до тебе, тільки до тебе.
— Звичайно, я вже не та. Ти міг повернутися лише до мене, а не до поезії, бо в мені вже немає поезії. Подивися на мене — я вже не крию в собі нічого таємничого, я вже стала такою звичайною і непомітною, як і оце от крісло, на яке ти сів, як оцей от стіл, на який ти поклав свою руку, і до того ж я відчуваю голод і мені зимно.
Тоді він виймає з-за пазухи засохлий хліб і подає їй:
— Бери. Коли я до тебе йшов, мені подавали милостиню. Я не відмовлявся, я не хотів їх образити.
Беатріче гризе хліб, а може, свою старість, неміч свою…
А він розламує костура, трощить свої дерев’яні мешти і розпалює вогонь. Полум’я потріскує, облизується і вихлопує по краплині тепло.
— О Беатріче, там, в небутті, я думав про тебе. Шукав у своїх віршах правди. Ти кажеш, що вже нема в тобі нічого таємничого… Але це не так. Для мене ти така ж таємнича, як і раніш. Адже я ніколи тебе не бачив оголеною. Не цілував. Я любив тебе, але не торкався. Ти оголювала своє тіло перед стількома… Тільки я, я один тебе не бачив. Я згадував свої вірші і бачив, що обманював сам себе. Я ліпив твій образ з уяви. У моїх віршах про тебе є все і тільки тебе нема. Тоді я зрозумів, що мушу тебе побачити всю, яка ти є, і поставити все на свої місця. І тому я повернувся. Пройшов далеку дорогу, щоби уздріти твоє тіло…
Беатріче жахається, кришки хліба сиплються їй з губ, руки тремтять, вона затуляє рот, щоб не скрикнути.
ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ…
— Ні-ні, як ти посмів!
завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся
Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.
завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крісло
завтра завтра завтра нагрію води помиюся
— Беатріче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлів, я весь як збитий в купу порох. Вітер дмухне — я розвіюся.
Знову свербить стегно ах як воно свербить спітніле слизьке стегно станеш на нього — послизнешся вода заллє рот — захлинешся В РОТІ РОЗКВІТНЕ ШКЛЯНА ТРОЯНДА
Рожевий човен посеред води, і я в човні. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ ЯКА Я ПРЕКРАСНА ЯКА Я ХУПАВА! Там, де маки цвітуть, там, де птахи співають. ТІЛО МОЄ МОВ СОНЦЕ — ОЧІ ЗАСЛІПЛЮЄ. Молодий Дж. від надміру любові такі шалені перегони — втечу втечу втечу
— Беатріче, зжалься наді мною!
— Господи! Як ти можеш таке просити! Як ти смієш?
— Беатріче, я не бачив твого тіла, я не бачив його ніколи. Дай провести по ньому рукою І цілувати там, де проведу рукою!
— Змилуйся! Як ти можеш? Я не дозволяю просити в мене таке. Минуло стільки років. Давно вже ніхто не бачив мого тіла, навіть дзеркало.
Ах, як я покажу йому себе? Я стара і така страшна. Шкіра моя зморщилася, вся в пухирцях. Куди позникали золотаві волосинки, що її вкривали? Вони посіріли і посмутніли… колір мого тіла став білий-білий, наче папір… такий неприємний колір… ноги вкрилися бридкими синіми жилками…
— Беатріче, ти не проженеш мене, ти пожалієш мене.
— Звідки тобі відомо, чи я пожалію тебе? Ти гадаєш, я плакала, коли конав молодий Дж.? Або коли вмирав мій чоловік? Ні, я не плакала…
— Не наговорюй на себе, Беатріче. Все це неправда. Я бачив, як загинув молодий Дж. М. Його було убито!
— Неправда! Він помер у моїх обіймах!
— І ти ридала за своїм чоловіком і губи свої кусала!
— Неправда! Я його ненавиділа!
— Ха-ха-ха-ха! — він сміявся.
— Іди геть! Я не хочу тебе слухати! Іди геть!
— Беатріче, схаменись!
Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, і раптом сорочка її зачепилася за щось, і поношене полотно розірвалося і сповзло з неї, і блиснуло її тіло, наче стилет.
— А-а-а! — закричала в розпачі.
…………….а він розкритими від подиву очима впивав її тіло — молоде помаранчеве тіло, ще ніким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке і таке палюче.
— Це не я! Не я! — кричала вона від жаху. — Я стара і мерзенна! Це не моє тіло! Хто мене підмінив?
А він:
— О ні, це ти, це ти — я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотів!
— Не дивись на мене! Ради всього святого не дивись! Це не я! Це жарти диявола! Моє тіло заповзло салом, воно побіліло і обвисло! Це все диявол!
Але він уже стояв на колінах, і обмацував її руками, і шепотів молитву чи вірші свої, вона вже не чула, раптом голова пішла обертом, і повалилась вона додолу, все ще не розуміючи, як її старе і плюгаве тіло раптом омолодилося.
………ні-ні, я не хочу починати все спочатку
……молоде тіло…. молодий Дж…….
…. молодий чоловік….. знову ці вірші……
Іди геть дияволе Я……………….
Іди геть дияволе НЕ ХОЧУ……
Іди геть дияволе ОМОЛОДЖУВАТИСЬ…
Іди геть дияволе
І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ!
Іди геть, дияволе, твої жарти надто жорстокі……………
Дощ повертався назад і, коли пролітав над її дахом, подумав: мабуть, впаду я тут…
А сад відповів: падай-падай,
сюди вже нема дороги для спогадів…
