Замах на Селену (Збірка) [Олександр Бугай] (fb2) читать онлайн

Замах на Селену

Фантастичні оповідання

Веремія

У Малому підприємстві «Меркурій», яке розташоване в правому крилі древнього замку, сьогодні позачергова нарада. Начальник відділу Антитеза пан Вавила повернувся з планети Меркурій і має зробити важливе повідомлення.

Засновник Малого підприємства, довгообразий, з високим чолом і мудрими, завжди усміхненими очима магістр права добродій Платон, обвівши поглядом невеличкий круглий стіл, сказав:

— Я задоволений роботою пана Вавили. Нам слід обговорити проблему заселення Меркурія людьми і прийняти рішення. Прошу, — і широким жестом дозволив доповідачу розпочати роботу.

Треба сказати, що добродій Платон у своїй роботі опирається на високоморальні принципи у сфері людських взаємовідносин. Таких принципів три: доброта, любов до ближнього і милосердя. Згідно існуючого порядку ці принципи є першоосновою розвитку цивілізацій в усьому Всесвіті.

Мале підприємство «Меркурій» створено недавно. Якщо Великі підприємства подібного типу займаються розселенням людського роду по сузір’ях всієї Галактики, то малі виконують цю роботу в межах Сонячної системи. Планета Меркурій — наймолодша донька Сонця — досі перебувала у дитячому віці і тільки останнім часом виникла можливість прилучити її до людської цивілізації. Це значить, що на Меркурії створилися відповідні умови для існування гомо сапієнса. Треба додати, що досвід розселення людей у Космосі набутий уже давно. Наприклад, Земля одержала людського прародителя ще півтора мільйона років тому. Але у Всесвітньому потоці часу такий термін не має суттєвого значення. Бувають моменти, коли одна мить варта декількох тисячоліть.

Слід сказати, що члени Малого підприємства, як і їхні колеги у інших підприємствах подібного типу, хоча і відносяться до виду людини розумної, але мають статус космічний, тому деякі параметри їхньої генної структури не сходяться із загальнолюдськими. Наприклад, вони не мають обмежень у віці. Також мають можливість перебувати на будь-якій планеті, якщо навіть там інші життєві умови. В усьому ж іншому вони нічим не відрізняються від мешканців Землі. Це пояснюється тим, що людина як витвір Великого творця у всьому Всесвіті має сталу подібність. Хоча і допускаються деякі відмінності в залежності від конкретних умов, але ті відмінності не повинні порушувати основної гармонії людського тіла.

До керівництва Малого підприємства «Меркурій» входять чотири начальники відділів, у яких абсолютно відмінні обов’язки. Про магістра права добродія Платона ми вже дещо сказали. Начальник відділу Антитеза пан Вавила — округлий, низенький з притиснутою до товстого тулуба головою — є провідником протилежних принципів, впроваджуваних у життя добродієм Платоном. Він стверджує, що поряд з добротою неодмінно має перебувати зло, з любов’ю — ненависть, а з милосердям — розбрат. Це, на його думку, потрібно для нормального розвою цивілізацій. Мотивація така: залиши людей без страху перед злом, ненавистю та розбратом і зони стануть ходячими трупами. Інша справа, все треба робити в міру. А він, пан Вавила, в цьому ділі ніколи не переборщує. Основне гасло, яким він керується, — немає добра без лиха.

Якось винивши по чарці з начальником генної лабораторії, якого тут кличуть просто цехманстром, він по секрету признався: «Я в глибині душі до своєї роботи відношусь з презирством». Потім додав, що робота є робота і якщо не буде він, то на цю посаду прийде хтось інший, можливо, ще зліший і нахабніший. Тож нехай буде так, як є.

Навпроти пана Вавили сидить панна Леля — уособлення жіночості. Вона має високе світле чоло, золотаву товсту косу, що в’ється гірським потічком між пишними опуклостями грудей, великі бездонні очі, в яких можна з першого погляду втопитися, і граційну поставу голови. Панна Леля уміє навіть класичним мовчанням поставити на місце, колегу, якщо той зарветься у своїх не вельми благопристойних діях щодо жіноцтва. Особливо цього боїться зі своїми принципами в побудові космічних цивілізацій пан Вавила. Панна Леля завідує відділом захисту прекрасної половини людства і упевнено стверджує: якщо не буде жінки, згине людство. У зв’язку з цим захисниця жіноцтва знаходить виправдання навіть існуванню позій, відьом і убивць власних чоловіків.

Вона переконливо доводить, що причиною таких явищ є ті чоловіки, у яких сильні м’язи, але слабка і нікчемна душа. Треба додати, що панна Леля облюбувала місце за круглим столом навпроти пана Вавили. Якось у неї прохопилося, що це її обов’язок — стримувати антиправні дії чорнокнижника. Але колеги мають щодо цього іншу думку: їхня колежанка безоглядно і бездумно закохалася у товстуна Вавилу, але тримає.це в таїні. Четвертий член правління Малого підприємства — це пан Веремія (він же — цехмайстер), який є начальником космічної лабораторії і стоїть осторонь вищевказаних позитивних і негативних гуманітаріїв. Він технічний виконавець їхніх рішень і є конкретним вершителем людських доль. Одержавши команду, він в глибинах космічної лабораторії змінює інформаційну структуру спадкових генів. Якось хвалився, що за короткий час може зробити, з простачка генія, з убивці — людинолюбця, а зі страхополоха — вождя приборканих мас. Ясно, що такий умілець мусить бути з прозоро-чистою душею, добрим серцем і сталевим характером. Інакше його експерименти можуть стати полем боїв мафіозних кланів і навіть рекетерських міжнаціональних корпорацій. На щастя, пан Веремія гідно тримає прапор непідкупності і твердої незалежності.

Отже, нарада продовжується. Пан Вавила згріб товстими короткими пальцями пачку дрібненько списаних в дорозі аркушів, відсунув їх вбік і пророкотав металевим басом:

— Я радий повідомити, що ми вчасно вибороли ліцензію на заселення Меркурія гомо сапієнсом. — Платон задоволено посміхнувся, панна Леля повела вусебіч великими очима, а пан Цехмайстер крутонув довгою шиєю, аж хруснуло в шийних хребцях.

— Епоха динозаврів, — продовжує Вавила, — на Меркурії закінчилася. Мастодонти вимерли, а теплокровні ссавці вільно розгулюють по континентах. Середня температура на планеті відповідає земним показникам. Ліпшого моменту для заселення її людьми і шукати годі. Правда, є деякі відмінності. На протязі земного року Меркурій обертається довкола своєї осі п’ять разів. А це означає, що день так, як і ніч, триває сімдесят три з лишком земних днів. А якщо врахувати, що рік на Меркурії втричі менший від земного, то виходить, що день там тягнеться більше половини їхнього року. А це призводить до різкого перепаду температури. І хоча планета близька до Сонця, за довгу ніч поверхню заковує холод, а вдень наступає неймовірно висока спека. Тому людині земного типу доведеться пристосовуватися до їхніх умов з деякою складністю.

— На мій погляд, — сказав Платон, — можливі два варіанти. Або постійна міграція навпроти сходу Сонця, одо дасть можливість перебувати все життя на межі весни. Або забиратися на довгу ніч у підземні поселення. Другий варіант можливий при високому розвитку технологій. На це потрібен час. По-моєму, нехай поки що використовують перший варіант. А в подальшому житті все залежатиме від самого суспільства.

— Хотів би і я пожити в шатрі на отому довгому весняному роздоллі, - сказав пан Вавила, цим давши згоду на перший варіант.

— Видайте програму для мого комп’ютера, — сказав цехмайстер, крутнувши маленького головою, аж знову щось хруснуло в довгій шиї, - і ми швидко внесемо зміни у спадкові гени переселенців. Для нас це діло не хитре. — Таким чином і він погодився з трактовкою пана магістра.

— А тепер, — Платон доторкнувся пальцем мочки правого вуха, що означає стурбованість, — давайте визначимо вік майбутніх меркуріян.

— Сімдесят років вистачить, — каже Вавила.

- Їхній рік менший земного, — уточнює Платон.

Леля підхопилася. У неї м’яке жіноче серце, тому в усіх її позиціях проглядається тільки доброта.

— На мій погляд, треба їм залишити вік земний, адже їхні гени налаштовані на земну довжину життя, — сказала вимогливо Леля.

Вавила, як майстер антитезових пропозицій, стоїть на шляху заперечень:

— Чи не буде це аж занадто? Уявляю на гробниці напис: прожив триста років!

— Але ж земних буде тільки сто! — роз’яснює Леля.

— Якщо зважити, що наші жінки живуть довше чоловіків, — каже Вавила, — то вийде і за триста.

— В цьому ділі треба дотримуватися демократичних засад, — втручається в перепалку добродій Платон. — Нехай хто як хоче, так і розпоряджається своїми роками. Щодо жінок, вони не зловживають алкоголем та курінням, то й живуть довше. І хай собі живуть.

Цехмайстер підтримує Лелю.

— А навіщо взагалі встановлювати вік? Нехай собі живуть, скільки заманеться. Планета молода, ще не обжита. Місця вистачить.

Платон роз’яснює:

— Так не можна. Візьмемо приклад із Землі. Сьогодні на ній мешкає понад п’ять мільярдів чоловік. За останні сімдесят літ приріст населення виявився більшим, ніж за всю попередню історію. Якщо і далі так піде, то через сорок п’ять років кількість людей на Землі подвоїться і досягне одинадцяти мільярдів. А це вже катастрофа. Відомо, що при нинішніх можливостях Земних контингентів нормальна кількість людей не має перевищити п’ять і сім десятих мільярдів. Тобто, земляни уже на грані можливого. Це варто мати на увазі при заселенні Меркурія.

— Ось бачте, — каже Вавила, — і на Землі людський вік уже треба скорочувати.

— Як це скорочувати? — обурюється пані Леля.

— А так. Встановити тверду межу, після якої кожен мусить подумати, яким робом звільнити місце для молодших.

— Ото була б робота для рекетерів та мафіозів! — вигукує цехмайстер.

Видно, добряче вони йому допекли.

— Це жорстоко! — хвилюється Леля. — Мало того, що різні хвороби вкорочують життя, так ще й ми тим хворобам хочемо допомогти. Це не гуманно!

— Я пропоную всіх молодих чоловіків, — каже цехмайстер, крутнувши головою на сто вісімдесят градусів, — відправляти на приборкання стихій. Наприклад, розбудовувати міста на морському дні. І площа поселень збільшиться, і приріст населення зменшуватиметься. Той втопиться, той захлинеться.

— Нудяра! — прошепотіла панна Леля.

Вона б хотіла вразити цехмайстра поглядом, але той на неї не дивиться.

— Ми вже «Бами» будували, — каже Платон, — і що це дало?

— А як тоді бути з жінкам? Їх і так більше чоловіків? — запитує сталевим голосом Вавила. — Куди їх?

— Ви жінок не чіпайте, — креснула великими очима Леля, аж Вавила прикусив язика, бо дивився на уособлення жіночої мудрості, як завжди, з інтересом.

— Шановні колеги! — втрутився у спірку магістр права. — Мова йде про заселення Меркурія. Зважаючи на земні негаразди, вік меркуріян встановимо не вище сотні років кожному. Надіюсь, цього їм вистачить?

— Сотню земних? — перепитує обнадійливо панна Леля.

— Звісно, що земних, — твердить пан Платон, — які ще будуть пропозиції?

— Я пропоную на Меркурії запровадити сумчастих жінок, — невпевнено виголошує цехмайстер, — досвід з Австралійським континентом підказує, що сумчасті ссавці набагато сумирніші від плацентних і повільно плодяться. Он скільки вже записано в Червону книгу.

— Дивно, чому не завелися до цього часу у Австралії сумчасті жінки? — дивується Вавила.

Платон заперечив:

— Жінки мають бути чарівними. А ви на живіт торбу хочете почепити.

- І вчепив би, якби моя воля! — не відступає пан цехмайстер.

Він старий холостяк і, певно, жононенависник.

Вавила очунявся від Леліного погляду і каже:

— Всі війни врешті-решт починалися від капризів жінки. Хоч вона і слабка тілесно, але має хитрий розум і загребущу натуру. — Тепер уже він на панну не дивиться.

— Але ж завдяки таким рисам, — гордо парирує панна Леля, — жінки вивели людство із дикого стану! Це вони зробили людей людьми. В тому числі і вас, пане Вавило! — потім вона звертається до магістра Платона: — Я підтримую пропозицію пана Веремія. Давайте заселимо Меркурія сумчастими жінками.

Платон стурбовано відтягнув пальцями мочку вуха.

— Але жінки мусять бути взірцем краси! Вам усім відомо, що на красі тримається світ. І ми не маємо права жінок спотворювати.

— Пане Платоне! — вигукує цехмайстер. — Признаюся, що я уже давненько мізкую над цим питанням. І вже дещо заготовив для сумчастої структури. Наприклад, я маю гени округлостей жіночого тіла, а також — стрункості, ніжності, сором’язливості, цнотливості і ще з сотню інших.

Платон ніяк не може погодитися з таким поворотом справи, тому продовжує стояти на своєму.

— Вважаю, що на животі торба — це явна антикраса.

Вавила на боці Платона:

— Дійсно, нехай жінка буде тричі симетрична, і сто разів пропорційна, та коли уявиш оту торбу, то й руки опускаються, — він скоса дивиться на Лелю.

Цехмайстер не здається:

— Для чоловіків це буде додаткова зручність. Пляшку в торбу, жінку під руку — і немає проблем.

Леля підводиться і каже:

— Колеги! Не поспішайте заперечувати. Можливо в цьому варіанті і є рація. Меркурій — планета невеличка. Варто спробувати. Те, що не вдалося нашим попередникам на Австралійському архіпелазі, нам вдасться на Меркурії. Адже малюки у сумчастих народжуються зовсім дрібненькими. Це і буде запорукою більшої уваги до дитяти, а разом з цим і до сім’ї. Можливо, таким чином зменшиться розпуста, бо жінка через оту сумку на животі не матиме потрібних для розпусти вільностей.

Вавила не вгамовується:

— А як же тоді бути з конкурсами міс Європа чи Азія? Якщо дівчина вийде на сцену з торбою на пузі, яка ж то красуня? Адже вони там показуються і в чому мати народила.

Леля спростовує і цей. колючий випад чорнокнижника:

— Надіюся, пан цехмайстер своїми генами передбачить сумку акуратною і привабливою. Окрім того, треба подовжити жінкам ноги, нехай статура відповідає золотому перерізу, щоб не вдавалися більше до високих каблуків.

— З нинішніми короткими ногами, — роз’яснює чорнокнижник пан Вавила, — жінки мають можливість лантухи тягати на спині, а коли стануть довгоногими, то про мішки уже і мови не буде.

— Вам, пане Вавило, — парирує захисниця жіноцтва, — певно, якась жінка добряче залила за шкіру сала.

— А як же тоді буде зі спідницями? — питає стурбовано цехмайстер. — На животі робити для сумки розріз?

— Ніяких спідниць не потрібно! — роз’яснює Леля, — треба придумати щось подібне до фраку із фалдами. Як у диригентів. Ззаду закрито, а спереді відкрито. І красиво, і зручно…

— Це, щоб видно було торбу, — додає Вавила, — ще й дашок над нею зверху придумати.

Панна Леля уже й не звертає уваги на Вавилині’кпини. Вона розчервонілася і вголос фантазує:

— Сумку закривати сукнею не потрібно. Бо з неї виглядатиме кумедне малятко. І нічого в цьому не буде незвичайного. Це лише на перших порах буде дивиною, а потім притреться і ще й як полюбиться. Уявіть собі: іде молода мама, ноги стрункі, відкриті, постава горда, руки вільні, красиві…

- І в обох руках по торбі з хлібом та капустою, — домальовує пан Вавила.

— А де будуть у їхньої жінки груди? — докопується цехмайстер, — як відомо, в сумчастих вони в сумці, десь внизу.

— Дійсно, — продовжує сумніватися магістр права, — пишні, акуратні груди — це дев’яносто відсотків жіночої привабливості. А в сумчастих жінок їх навіть не буде видко.

— Пан цехмайстер через маніпуляції з генами залишить груди на попередньому місці, - відповідає Леля, — мама нехай кормить дитятко по-земному. Зате опісля цього в руках буде тримати не дитину, а квіти чи книгу. Уявіть собі таке: тато іде поруч з мамою, тримаючи її під руку. В неї стрункі міцні ноги, горда приваблива постава, а внизу на округлому біломармуровому животі з акуратної ноші виглядає круглооке малятко. Подібної картини ще жодний художник не змальовував. А коли б змалював, то до неї було б денне і нощне паломництво любителів художнього мистецтва.

— Я не пішов би, — сказав Вавила, — бо не люблю картинних галерей.

— На таку красу треба дивитися на вулиці, а не в картинних галереях, — зауважує пан Веремія, — в натуральному вигляді.

— Мені здається, — промовив магістр права тепер уже погідливим тоном, — що панна Леля має рацію. Дійсно, сумчасті мами, можливо, зроблять світ на Меркурії мирним і милосердним. Пане цехмайстер, займіться, будь ласка, генами і внесіть до них відповідні зміни. Не забудьте підсилити гени доброти і милосердя. І наскільки буде можливо, ліквідуйте гени заздрощів та брехні. Тоді, на мою думку, Меркурій стане добрим прикладом і для інших планет у Всесвіті.

— Я вас не розумію, пане магістре, — заперечує Вавила. Він згадав, що відповідає за діалектичний розвиток цивілізацій. — Відомо, що будь-яке суспільство не матиме динамічного руху вперед без таких підстьобувачів, як брехня та заздрість. Відсутність їх призведе до поступової деградації людського роду.

Платон погоджується:

— Я знаю, дійсно не можливо обійтися без неправди та заздрощів. Але вони мусять бути добрими, а не злими.

Леля стривожено запитує:

— Пане Платоне! Невже в житті так уже необхідна неправда? Та ще й для розвитку суспільства?

Цехмайстер крутонув головою, аж щось луснуло в шиї:

— Я сам звідав, що таке добра брехня. Коли б мені в лікарні сказали правду про мою хворобу, я давно уже був би в ямі.

Платон продовжує думку.

— Комплімент — це також обман, але він людям подобається. Коли ми близькій людині говоримо, що вона чудесно виглядає, то це не значить, що так є в дійсності. А їй приємно. І часто такі слова окрилюють, хоча це і є брехня.

Леля стоїть на своєму:

- І все ж будь-яка, навіть приємна, брехня вкупі зі заздрістю призводить до злочину. Навіщо залишати їх суспільству?

Платон роз’яснює:

— Якщо заздрість не злобива, то це тільки на добре. Вона спонукає людину до дії, активізує всі її можливості, пробуджує хист, наснажує на досягнення рівня того, кому позаздрив. Заздрість примушує думати, метикувати. Скажіть мені, хто перемагає па Олімпійських іграх? Заздрість! Хто долає гірські вершини? Заздрісники! Хто шукає ліпших рішень, не досипає, щоб добитися свого? Хто живе повнокровним життям? Заздрісники! Заздрість є ворог всілякого застою, байдужості, вона рятує від пасивності, а, отже, і від передчасного згасання. Але, коли заздрість переходить у чорну злість, її треба вчасно перепинити. Неприборкана задрість призводить до егоїзму, себелюбства, а потім і до ненависті. Ось тут і повинне сказати своє слово милосердя. Воно має бути з людьми невідступно!

Леля погоджується:

— Я згідна, пане Платоне, що добра неправда має право па існування. Бо вона дійсно дає наснагу навіть ображеним природою, вселяє віру в себе. Але навіщо так багато у нас. негативних генів? Скільки їх є, пане цехмайстре?

— Шановна панно Леліє! У моєму арсеналі є гени брехні, підлабузництва лестощів, зради, кривлення душею, лихварства, хабарництва і навіть рекету.

- І ви їх використовуєте у своїй праці?

— Доводиться. Життя є життя.

— Тоді чи є ота границя між білою і брудною неправдою? Між доброго і чорною заздрістю? — допитується засмучена жінка.

— Границя є в поєднанні, - відповідає магістр права, — якщо поєднати заздрощі з брехнею, це призведе до біди. Якщо поєднати неправду з милосердям, тоді вона стає святою, а люди добрими. Панові цехмайстрові необхідно буде взяти ці постулати за основу.

Панна Леля низько вклоняється:

— Я вам вдячна, пане магістре, за ваш світлий розум. Надіюся, що пан Веремія виконає вашу вимогу. І тоді наше підприємство заселить Меркурій гомо сапієнсом із відповідним набором тільки позитивних генів.

Платон підвівся.

— Заперечень не буде? Отже, бажаю успіхів. Шановне товариство, прошу приступати до праці.

* * *

Пройшов деякий час у його всесвітньому потоці. В Малому підприємстві «Меркурій», яке розташоване тепер уже в хмарочосі, зведеному над плесом голубого ставу, зібралося молоде покоління дослідників космічних об’єктів.

Почесний член підприємства сивобородий стариган магістр права добродій Платон сидить на особливому кріслі ветеранів. Зібрання ювілейне. Після велемовних побажань доброго здоров’я та многая літа і вручення кількадесяти розкішних букетів за трибуну ступив давно відомий нам цехмайстер чан Веремія.

Він досі трудиться. Сказав якось журналістам, що працюватиме до свого останнього дня, про який знає, але нікому не скаже, коли той прийде.

— Шановні пані і панове, колеги! — сказав висушений нанівець цехмайстер, тільки блискучі верткі очі сяють ще молодим запалом. — Я маю незвичайне повідомлення. — Він, як і в ті далекі часи, граційно крутнув головою, аж захрустіло в хребцях шиї і сказав: — На це свято ми запросили нашу давню глибокоповажну панну Лелю та колишнього начальника відділу вельмишановного пана Вавилу, які мешкають ось уже кілька десятків літ на планеті Меркурій. Ллє, на превеликий жаль, вони не мали змоги зробити таку нам і нашому ювіляру приємність. Натомість пан Бавила надіслав телеграму. Ось її текст: «Вітаю ювіляра, бажаю панові Платону довгих літ життя. На Меркурії матріархат. Надсилайте ролики про війну. Молодь не знає, що це таке. Міста будуємо на океанському дні, відпочиваємо в небі, бо на суші тільки троянди і виноград. Бережіть чоловіків. Приїжджайте в гості, захопіть із собою мотопіхотний броньований автомобіль. Вавила»!

— Ми попередньо порадилися, — каже, прочитавши телеграму, цехмайстер, — і вирішили до Меркурія надіслати делегацію з метою довідатися, що означає «Бережіть чоловіків» та «Захопіть мотопіхотний бронеавтомобіль». У космічному спілкуванні це щосі нове. І тому його необхідно вивчити на місці.

— Шановне товариство! — підвів руку ювіляр, магістр права, екс-засновник Малого підприємства пан Платон. — Я також одержав телеграму від глибокоповажної пані Лілеї. Як відомо, два наших колишніх співпрацівники ще на перших порах заснування на Меркурії людства були відправлені туди у відрядження. З того часу вони на Землю більше не поверталися. Пізніше ми одержали повідомлення, що молода панна Леля і добродій Вавила побралися. Ще через деякий час на ім’я пана Веремія надійшло офіційне запрошення відвідати планету Меркурій. Подібні запрошення повторювалися ще двічі, але пан цехмайстер так і не зібрався не зробити. Ось що телеграфує пані Вавиленкова: «Дорогі краяни! Помилка пана цехмайстра нам дорого коштує. Ми з Вавилком у довговічному ув’язненні. Нас вартують жінки-воїни. Сумчасті чоловіки готують їсти і виховують молоде покоління. Тут вічний мир, одна тюрма і два в’язні. Ваша Лілея».

Після цього магістр права сказав:

— Помилка пана Веремія виявилася в тому, що при заселенні планети Меркурій людьми він переплутав гени. Тепер там жінки народжують малюпусіньких меркуріян, а чоловіки їх виношують у власних торбах, бо вони є сумчасті. У зв’язку з цим вони не спроможні ні воювати, ні сидіти в пивних барах. Тм навіть немає часу дивитися, як виграє чи програє їхня жіноча команда на першість континенту з футболу.

— Нам треба, — продовжує сивобородий магістр права, — відправити на Меркурій групу захоплення із бронетранспортером і визволити з тюрми ув’язнених землян. На мою думку, це є результат зловмисних дій чоловіків з торбами на пузі. Хто має бажання виконати цю почесну місію?

— Я, — гучно вигукнув висохлий в пень пан цехмайстер і підійшов до мікрофону, — я звільню шановних земляків сам! І займу міспе в довічній тюрмі. Дозвольте спростувати звинувачення пана Платона. Мої дії не були помилкою. На протязі віковічної історії світлі уми вирішували питання, як у суспільстві покінчити з війнами. У них нічого не вийшло. Один тільки я це питання вирішив позитивно. На Меркурії не знають, що таке війна. Моя совість чиста. Вона вища від життєвих благ…

Пан цехмайстер після цього низько вклонився і покинув мікрофон. Тільки тепер присутні в залі побачили, як постарів пан Веремія. Ювілейне зібрання без особливого ентузіазму погодилося з пропозицією екс-цехмайстра і побажало йому успішного виконання милосердного вчинку.

Зібрання констатувало, що милосердя на планеті Земля ще не втратило свого благородного змісту.

Гея Волосожар

Зала гула не однією сотнею голосів. Згідно оголошення, на зібрання було скликано літніх людей. Молодим вхід заборонений. Присутні ось уже хвилин п’ятнадцять з нетерпінням очікували виступу пришельця із Космосу. І не просто з Космосу, а мешканця нашої сусідки Венери, який прибув до нас добровільно, покинувши свою рідну батьківщину назавжди. Публіку збуджувало ще й те, що втікач з Венери прибув не сам, а з дружиною — венеріанкою, яка, згідно чуток, була найвродливішою жінкою у світі.

У призначений час, коли в залі поміж людьми не можна вже було протиснути і долоню, на сцену вийшли три особи. Першим узяв мікрофон засновник Товариства космічних мандрів Яків Бах. Він чемно, із виглядом натхненного відкривача принаймні ще одного Всесвіту, сказав:

— Шановні колеги і гості! Сьогодні я маю честь представити вам двох переселенців із Космосу, двох утікачів, сміливців і відчайдухів, які не захотіли більше мешкати на сусідній Венері, а забажали поселитися у нас. — Зала дружно зааплодувала при-шельцям.

— Вони просять, — продовжує врочисто Яків Бах, — у нас із вами милосердного притулку. — Він шиооким жестом показав на чоловіка й жінку, що стояли поряд. — Перед вами вельмишановний Грицько Лемех і його дружина глибокоповажна Гея Волосожар. Я вважаю, що ми з вами, задоволимо їхню волю. Не так уже й часто до нас звертаються пришельці з космосу. Прошу, — звернувся до Геї Волосожар, у якої волосся довкруги голови світиться багряними протуберанцями, — скажіть своє слово першою.

Гея жестом повелительки всіх космічних просторів взяла мікрофонну трубку і піднесла до божественних вуст. Якщо зібрати всіх красунь Землі докупи, і, перемішавши їх, виділити щось середнє, ось тоді і вийде Гея Волосожар. Не будемо її змальовувати, бо для цього не знайдеться ні такого пензля, ні такого олівця та й немає нічого такого на Землі, з чим можна було порівнювати цей витвір жіночої краси. Отже, описові вона не підлягає. І коли б хто і взявся за це діло, він накликав би на себе не лише кпини, а й збудив би до себе зненависть принаймні більшої половини присутніх. Бо не можна зображувати те, що не піддається ні описові, ні змалюванню.

Додамо, що поруч неї стояв не хто інший, як наш давній знайомий, колишній бурсак із космічної бурси, у якій рудобровий Яків Бах готував переселенців на Венеру. Грицько Лемех і тепер був такий собі опосередкований сіро-буро-малиновий хлопець, якого ніхто тут не пам’ятає, окрім Якова Баха, і який прожив на Венері рівно десять літ. Додамо, що цей пришелець за довгі десять років абсолютно не постарів, що підтверджує неоднаковість життєвих умов на Землі і Венері. Він, яким був колись середньостатистичним, вайлувато-тугодумним, таким виглядає і зараз. Коли б хто його в залі і пригадав тодішнього, то в першу чергу запитав би, як це сталося, що він зумів прихопити із собою на Землю таку колоритну красуню, на що наш герой тут же відповів би, що Гея Волосожар є однією із багатьох представниць жіночої статі, які там водяться повселюдно.

— Я уклінно прошу шановних мешканців Землі дозволити мені до кінця днів моїх стати вашою землячкою, — пролунало сріблястим дзвоником, який продзвенів чистою мовою ошелешених земляків. Яків Бах, хитро, примруживши очі, подумав: «Бач, отакий неповоротько, а зумів її досконально навчити нашої мови».

Не будемо описувати ні фонетичної, ні синтаксичної форм овації, якою вибухнула зала після заяви венеріанської втікачки. Гул, ляскіт, стукіт, тупіт, брязкіт, дзенькіт — все це разом виразило згоду землян на подальше проживання біглянки на нашій благодатній Землі. Аж тепер і Яків Бах, хоч сам уже пройшов Крим і Рим, і мідні труби, зрозумів, як жіноча краса врятовує світ.

Грицько Лемех мав продовжувати виступ, але публіка цього допустити не захотіла. Вона воліє і далі слухати і дивитися, дивитися і слухати безкінечно в часі і в просторі на представницю Космічного Всесвіту. І вона вимушена була підкоритися волі з’юрмлених землян.

— Я дещо знала і раніше про вас із легенд та історичних монографій, які були колись опубліковані нашими астронавтами. Вони останній раз побували на Землі перед Всесвітнім потопом. А після тієї Господньої кари, яку за свої гріхи зазнало людство, нам було заборонено вас відвідувати. Ми з Григорієм першими переступили цю заборону і тому вимушені просити у вас притулку.

— Що вас примусило це зробити? — запитав лагідний публієць, що нічим не виділяється серед публіки.

Хіба тільки тим, що сидить у першому ряду і з’їдає очима космічну красуню.

Рея Волосожар зрозуміла, яке враження вона справила на землян, тому, щоб його якось остудити, відповіла так:

— Мій єдиний, мій суджений Гриць останні роки почав сохнути за своєю матінкою-Землею, за своєю Вітчизною, то ж я не могла не піти йому назустріч. Мені відоме ваше прислів’я, що чоловік, то є голка, а жінка — нитка. Куди голка, туди має рухатися і нитка.

Гея не встигла закінчити думку, як знялася буря. Серед двадцятихвилинного гамору можна було розібрати у різних варіантах тільки одне звернення до Грицька: обманюга, ошуканець, дурисвіт, брехуняка! Публіку розвеселило, розсмішило, а декого навіть розлютило те, що Гриць Лемех виявився не венеріанином, а таким, як і вони, простісіньким землянином, який якимось чином зумів пробратися на Венеру і заволодіти ось такою незбагненною жіночою красою.

— Грицьку! — загримів бас, коли в залі трохи стихло. — Скажи правду, тільки не вішай нам на вуха локшину, ти вкрав чужу жінку і дременув на Землю?

Грицько, вхопивши мікрофонну рурку, заперечно замахав нею, наче шаблею, видно було, що дуже розсердився, і сказав:

— Я на Геї оженився за всіма правилами, які існують у Всесвіті.

— А чому тоді покинув Венеру? — продовжує бас.

Грицько зроду не був багатослівним, тому, показавши рукою втору, сказав усього три слова:

— Там відсутнє зло!

Зала притихла. Вона Грицька не розуміє. Вона вважає його або хитруном, або людиною, яка втратила у високості здоровий глузд. Та виявляється, що Гриць не був дурним. Він спокійно продовжує:

— На Венері відсутнє будь-яке зло. Там все правильне і все можливе: Живи, скільки тобі заманеться, роби, що хочеш — спи, їж, гуляй. Я це робив десять літ. Я не мав жодного протистоян ня чи заперечення. Я не відчував страху перед невідомістю, не зустрічав перешкод, які б примушували напружено шукати виходу, там зовсім відсутня боротьба! Там немає стресів, розумієте? Немає ніяких стресів! І я, врешті-решт, зрозумів, що то не є нормальне життя.

Зала приголомшливо мовчить. Яків Бах теж зацікавився. цим монологом. Він подумав: «Бач, як вибалакався, чи не Гея його цьому навчила?».

А Грицько продовжує:

— Невже вам не зрозуміло, що людина тоді є людиною, коли вона в пошуках, коли вона переборює труднощі, коли вона долає зло і гордиться своєю над ним перемогою. На Венері немає зла і тому я втік звідти.

— Але ж про таке життя мріє людство уже не одну тисячу років! — зауважує такий собі пересічний, як і Грицько, публієць.

— Людство створило собі уяву про таке життя, де все є, і назвало його раєм. На Венері все є і там дійсно райське життя, але мені воно не підходить.

— Не мели дурниць! — лунко заперечує інший публієць. — Венеріанці щось же все-таки роблять?

— Так, — спокійно продовжує Лемех, — вони працюють. Але мозком. Ми так не вміємо, як це роблять вони. Послухайте. Всесвіт — це грандіозний комп’ютер. Це споконвічно закодована інформаційна система, яка зберігає все, що творилося, твориться і буде творитися у космічному просторі. Венеріанці уміють підключатися до цієї системи, тому, користуючися всесвітньою інформацією, уникають випадковостей у житті. А ще вони своїм розумом уміють переробляти енергію думки в необхідні життєві потреби. Їм не потрібні заводи і фабрики, порти і аеродроми, електростанції і атомні реактори, мерседеси і кораблі. Вони вільно літають, використовуючи енергію думки. Вони силою думки проводять холодний ядерний синтез, перетворюючи, одні елементи речовин в інші, їм в такий спосіб підвладні витвори із будь-яких сполук, а це і їжа, і одяг, і тепло.

— Яким чином їм це вдається? — лунає із зали.

— Вони використовують можливості свого мозку на всю потужність, — відповідає Грицько Лемех; він відчув, що заволодів залою.

— А ми скільки використовуємо тих можливостей? — запитує високочолий публієць.

— Тільки сім відсотків! — вигукує Гриць Лемех.

— Тоді навіщо нам така велика голова, якщо ми нею не користуємося сповна? — запитує зовсім білий, як стеля, дід.

— Людину створив Господь за своєю подобою, — тлумачить Грицько Лемех, — так само, як і всіх мешканців Всесвіту. Але земні люди пішли не дорогою, вказаною Богом, тобто духовною, а по шляху виживання фізичними методами. Хто сильніший, спритніший, хитріший або нахабніший — той і зверху. Через це нам такий великий мозок і не потрібний.

— Ось тому жінки і страждають при родах. Була б у дитяти менша голова, роди собі хоч щороку, — резюмує білий дід.

— Виходить, балачки про рай — це не є вигадка?

— Так, той рай дійсно існує. Але не для мене і моєї Геї.

— Тоді для кого? — питає стурбовано чорний, як смола, дядько.

— Дійсно, кому із нас він підходящий? — запитує той самий білий як стеля дід.

— Для пенсіонерів! — випалює усіма голосовими зв’язками Грицько Лемех.

Зала заціпеніла. Це був апогей, до якого готувався Яків Бах.

— Шановне товариство! — сказав урочисто організатор цього вирішального зібрання, — пропоную всім пенсіонерам відправитися на Венеру. Там можна нічого не робити, а тільки одержувати власну пенсію і використовувати свій великий мозок на повну потужність. Тобто, скільки влізе в голову всіляких забаганок, стільки їх і одержуй у свої руки.

— Дійсно, — сказав підстаркуватий чоловік, — на Землі пенсіонерам сутужно, а на Венері для них один рай.

— Дайте слово сказати! — пророкотав розкотистим басом похилого віку чоловік. — Я сумлінний пенсіонер і не проти закінчити життя у венеріанському раю, але я не згідний там бути без внуків.

— Що ви пропонуєте, — запитує кисло Яків Бах, він не сподівався, що така нісенітниця, як онуки, стане на перешкоді відправки першої партії пенсіонерів у Космос.

— Я пропоную дати можливість забирати туди із собою і своїх внуків.

— Яка ж мати відпустить дитину та ще й в Космос? — злиться Яків Бах.

— Нехай бере з дитячих будинків, скільки захочеться, — радить жіночим голосом старий і довгий, як патик, публієць.

— Вірно! Треба придумати закон, який би зобов’язував відпускати внуків з дідами. Рай ліпший за дитячі садочки.

Яків Бах не витримав, він відчув збочення публіки від основної теми, треба негайно виправляти становище.

— Панове! — уже поблажливо звертається Бах. — Ми ще не знаємо, кого із вас у той рай приймуть. Шановна Гею Волосожар! Що ви скажете з цього приводу? — і дає жінці мікрофонну трубку.

Красивіша із найкрасивіших жінок світу сказала:

— Моя планета, як і кожна демократична планета у Всесвіті, приймає будь-якого дисидента, котрий не згідний з існуючим порядком на батьківщині.

— То ви хочете мене зробити вигнанцем? — загримів представник когорти пенсіонерів. — Я не був дисидентом за часів неволі, тим паче зараз не хочу ним бути!

— Нам не відомо чи є там цвинтарі, а як є, то які вони? — запитує стурбовано товстий чорнобородий, певно, теж пенсіонер.

— Якщо у нас тих пенсіонерів аж забагато, — сказав приємного вигляду чоловік, — то чи не слід все-таки їх примусово відправляти в рай?

— Референдум потрібно зробити, — вигукнув товстобровий, схожий на покійного власника всіх орденів світу, і вибіг на сцену до мікрофона, — тільки референдумом зможемо врятувати обстановку!

— А як ставити будемо питання?

— Як це — як? — питає товстобровий. — Хто за рай, а хто проти раю?

— Я, хоч і референдум присудить, в рай не поїду, — сказав висушений, як гороховий стручок сивенький пенсіонер.

— Чому? — запитав здивовано приємного вигляду чоловік.

— Бо там немає зла! — відрубав сухий пенсіонер.

— Навіщо тобі те зло здалося? — сердиться товстобровий.

— Бо моя баба дуже зла. Через те її у рай не приймуть. А я без неї пропаду за три дні.

— А ти її у валізу запакуй і — в дорогу, — це каже приємного вигляду чоловік.

— Вона, мабуть, у тебе суха, бо зла, то і у валізу влізе, — додає товстобровий.

— На митниці все одно довідаються, що вона є, - журиться гороховий стручок.

— Яким чином?

— Балакуча вона! Вночі і то просинається, щоб побалакати.

— Ну й хай собі балакає.

— Але ж і в чамайдані балакатиме і тим себе виявить.

— Громадяни Землі! — Яків Бах почав уже аж занадто злитися, бо перейшов на таке звертання. — Прошу підняти руку, хто бажає ще до референдуму податися у Венеріанську Аркадію, — Бах уже не називай рай раєм, бо бачить, що до цього слова виникає якась недовіра.

Зала затихла. Пройшло не менше двох хвилин і, нарешті, вгору підвелося всього три руки.

Для Якова Баха це було катастрофою. Його приватизована фірма тільки й тримається на дивідентах від кількості добровольців, завербованих у Космос. Йому дивно, що в цьому ділі не допомогла навіть найкрасивіша у світі жінка. Тому вирішив зробити ще один маневр.

— Щановні першовідкривачі космічного простору! — звернувся облесливо до трьох, що підвели вгору руки. — Запрошую на сцену.

За деякий час на помості постали троє плечистих зі, сріблястими бородами, довгими запорізькими вусами, похожих один на одного літніх чоловіків. Можна було малювати з них картину про січове братерство, якби був під рукою такий художник, як Ілько Рєпін. Пізніше, коли ці вусані вже були в дорозі, вияснилося, що то були рідні брати, у яких передчасно повмирали жінки. Настав час для Якова Баха іти ва-банк.

— Увага, увага! — оголосив Бах вібруючим голосом. — Товариство космічних мандрів вирішило виділити ось цим трьом сміливцям по сто тисяч грошових знаків у будь-якій за їх бажанням валюті!

В залі зашуміло, зайорзало, заскрипіло. Коли ж нарешті стало тихо, один із вусанів підійшов до мікрофону і сказав:

— Шановні добродії! — голос у нього — громоподібний бас; якби в залі горіли свічки, вони б одночасно всі погасли. — Ми втрьох, порадившися, ставимо перед вельмишановним керівником одну умову.

Яків Бах великодушно дозволив викласти умову.

— Ми згідні хоч зараз сісти в ракету і летіти на Венеру. Але не на зовсім, — дід помовчав, Яків Бах схопився обома руками за голову, — ми хочемо там поженитися і повернутися з венеріанками на Землю, — він прискіпливо подивився на Гею Волосожар.

Раптом зала вся підвелася. За якусь хвилину на сцені не можна було проштовхнути між людськими тілами навіть голку.

Яків Бах, вхопивши мікрофон, як зброю захисту, несамовито закричав:

— Сто тисяч грошових знаків у будь-якій валюті з цієї хвилини відміняється! — на нього ніхто більше не звертає уваги.

Бажаючими на Венеру були всі присутні в залі, окрім одного діда, поХожого на горохового стручка, у якого аж занадто зла баба.

Яків Бах відійшов убік і раптом розсміявся.

— Це моя перемога, — сказав сам собі.

За організацію групового турне на Венеру він одержить солідний куш. Хто буде знати, що вони мають намір повернутися? Головне, щоб мовчали хоча б до старту. А він підчас їхнього польоту, одержавши силу грошей, шмигоне в Бразілію чи Мексіку. Поки шефи докопаються до істинної суті цієї афери, він матиме на березі моря власну віллу, яхту і особистий літак. Не забуде ще й найняти охоронців.

— Ось що значить оригінальна реклама в епоху ринкових відносин, — Бах вдячно подивився на жінку, що світилася багряними протуберанцями, і приготувався записувати добровольців на Венеру.

Грицько Лемех підхопив під руки свою красуню і, тримаючи в кишені солідний банківський рахунок, покинув, залу.

Не лягайте на колію

Велика жовто-зелена куля беззвучно опустилася на леваді.. Оксана брала воду з криниці. Коли б це був наш корабель, чулися б звуки. А тихий — значить НЛО. Забаглося подивитися ближче. Ступила по стежці вниз і раптом відчула, що дерев’яніють ноги. Стала, як вкопана. Тим часом з кулі зійшов високий статечний, у блискучому комбінезоні чоловік. Іде назустріч. Підійшов, зняв шолом — очі великі, сірі, приємні. Легенько вклонився, взяв дівчину за руку і каже:

— Андрій.

— Оксана, — відповіла і чомусь не здивувалася, що заговорив рідною мовою.

— Ходімо зі мною, — і повів до кулі, не питаючи згоди.

І пішла, бо не бачила причин заперечувати. Наче так і треба. Нею за полонило почуття довіри і покори.

* * *

Зореліт тихо опустився за містом. Андрій мовчки допоміг Оксані ступити на галяву. Здалека долинають звуки пострілів. Пахне димом. Оглянулася: сизе пасмо тягнеться понад вибалком. Десь, певно, нуртує пожежа.

— Я не давала згоди летіти, — сказала з докором.

— Але ж тобі було цікаво! І я виконав твоє бажання. Вибач, я вмію читати думки на відстані. Ти зараз хочеш дізнатися — хто ми. Я розповім. Але прошу відвідати мою планету. Не заперечуй. Ти ще маєш два дні відпустки. Цього часу вистачить для гостини. — Він навіть не звертає уваги на дівчину, яка здивовано дивиться на вгадувача думок, і продовжує: — Почекай тут, поки я заправлю зореліт. Ця процедура не зовсім для тебе безпечна.

— Де заправиш? Чим? — Оксана, сама цього не усвідомлюючи, перейшла також на ти.

Андрій з вигляду майже ровесник та й поводиться просто, тому й осміліла.

— Мій зореліт працює на негативній енергії, яку ми збираємо над землею в екстремальних регіонах. — Оксана здивована, тому запитав: — Не розумієш? То слухай. Добрі вчинки творяться добрими помислами. А злі — злими. Добрі думки, як і добрі діла, породжують у довколишньому середовищі позитивну енергію. А злі — негативну. Наші двигуни працюють тільки на негативній. Ми її обираємо у місцях, де домінує зло.

— А там, де творяться добрі діла, ви не промишляєте?

— В тій місцевості, де все благополучно, наші кораблі не появляються. Ми з Космосу бачимо, в яких районах негаразди, туди і спрямовуємо свої десанти.

— А як ви збираєте ту енергію?

— Ми її акумулюємо для виробничих потреб спеціальними пристроями. До речі, таким чином і очищаємо землю від нагромадження негативної напруги. Чуєш в місті стрілянину? Причина її —ненависть однієї групи людей до іншої. Ось в цьому місці і збирається згубна для всього живого енергія, породжена людською ненавистю.

— А де тієї енергії буває найбільше?

— Найбільше там, де ллється кров. Є вона і там, де ворогують прихожани різних церков. Відомо, що довкола церкви панує чльки позитивна енергія, а люди, які ворогують, ту енергію знищують, в результаті церква втрачає Божу благодать. Багато негативної енергії і там, де розвинене злодійство, спекуляція, зневажливе ставлення до калік та немічних людей.

— А над моєю левадою?

— Над твоєю левадою зла немає. Я приземлив там зореліт спеціально. До речі, наші космічні апарати виконують роботу під керівництвом механічних роботів. У них не запрограмоване спілкування із людьми, тому й НЛО для вас є таємницею. Я ж прибув сюди зі спеціальним завданням.

— Секретним?

— Для тебе — ні. Настав час запросити землянина відвідати нашу планету. Вибір впав на тебе. Ти згідна?

— Так, — сказала Оксана, дивуючись своїй нерозважливій відповіді.

* * *

Коли Андрій заправив зореліт сконденсованою енергією зла, шоб примусити її працювати на добро, по дорозі в Космос Оксана сказала:

— Ви санітари, які очищають Землю від лиха. Ми повинні вам дякувати. Але ж не видно помітних наслідків вашої благородної роботи!

— Ми ще не маємо таких можливостей, щоб відвертати катастрофи, які часто виникають на Землі. Згадай землетруси, раптові пожежі, розриви труб, зіткнення поїздів та пароплавів — все це відбувається внаслідок нагромадження великої кількості негативної енергії.

- І ці всі біди залежать тільки від поведінки людей?

— Так. Тільки від дії людської злої волі. Негативна енергія збирається поступово, аж поки перехлюпне через край, і тоді настають Чорнобилі. Ми частково зменшуємо страшну її дію, але люди настільки втратили здоровий глузд, що нам впоратися з їхніми бідами не під силу.

— Чому ж ви не говорите людям про це відкрито?

— Нас не зрозуміють. Кожен, хто стріляє в противника, вважає, що тільки він володіє істиною. Попробуй доведи, наприклад, греко-католикам чи православним, які б’ються за церкву, що Бог один і вони не праві. Все одно не зрозуміють, на якій грані дикунства вони знаходяться. Хіба ж треба доводити, що всяка ненависть — це витвір злого духу? Ті, хто лягають на колію і перепиняють поїзди ради церковних справ, упевнені, що роблять добре діло. І не здогадуються, хто ними керує.

— Виходить — наші люди ще зовсім низької культури?

— Роби висновок сама, якщо зможеш. Та від цього легше не стане…

Оксані сподобалась планета, на якій Андрій припаркував зореліт. Все тут, як вдома. І все — не так. Андрій сказав:

— У нас позитивний світ.

Подумала: «Невже наш світ такий нездалий?» — і пішла дивуватися їхнім світом. І було їй незвично зустрічати поспіль усміхнених людей, які чемно вітаються, уступають дорогу старшим, уважні до слабших, чуйні до хворих, радіють твоїй удачі, стараються зробити тобі приємне, допомогти, якщо ти в скруті, роз’яснити, якщо ти чогось не розумієш, пригостити, якщо голодний, зігріти, якщо холодний, все зробити, аби розвіяти твій смуток, а чи втримати тебе від хибного кроку.

І усвідомила Оксана, що жити в такому дивному світі легко, безпечно і радісно.

Коли Андрій повів її у книгарню, виявилося, що книжок тут не читають, а слухають.

Андрій бере томик в руки і чує Оксана все, що в ньому написано. Магія слова переходить в потаємні звуки, які проникають в душу і збагачують розум.

Потім зайшли в філармонію. Тут музика, яку відтворюють музиканти, розповідає про минуле батьківщини і його бачиш таким, яким воно було сто, двісті і тисячу років назад. Потім ці божественні звуки змальовують зрим і картини майбутнього і ти з ними поринаєш у дивовижний світ мрій і казок.

На вулицях кожен будинок має своєрідне архітектурне обличчя. У кожному — ілюстрація епохи, в якій він був зведений. І бачиш в архітектурних образах минуле свого краю і читаєш в них людські долї — і тих, хто зводив ці храми, і тих, хто творив історію тих часів.

Оксана за короткий час гостини на Андрїєвїй планеті дійшла висновку, що такий світ дійсно можливий. Що не казкові це ідеали, а реальна дійсність, яку не одне покоління земного людства мріяло побачити на власні очі.

* * *

В кінці другого дня гостю попередили: корабель для повернення на Землю готовий. Настав час прощатися з цим добрим світом.

Оксану охопив розпач. Хотілося побачити Андрія, та й хіба тільки побачити? Як же тепер бути без нього? Скучатиме. І хто розрадить? І скільки часу потрібно буде, щоб його забути?..

— Я почув твої болі, - сказав Андрій, виходячи з невеличкого зорельоту, що безшумно опустився на космодромі, - і радий, що не запізнився. Оксано! Прошу тебе, залишайся у нас! Ти ла Землі ні з ким не зв’язана. Я буду тебе шанувати.

Оксана з радістю ступила йому назустріч. А потім отямилася і сумно сказала:

— Як же я можу жити в цьому доброму світі, коли там залишилася моя хвора Батьківщина?

— Чим же ти зможеш їй зарадити? — питає зі смутком у голосі Андрій.

— Я вірю, що нас таких багато, котрі добровільно стануть її лікарями. І я буду з ними поруч.

— Ти твердо вирішила повернутися?

- Інакше не можу.

— Я радий за твій вибір, Оксано! Дозволь прилітати до твоєї криниці?

— Я буду тебе чекати, Андрію, але не біля криниці. Я буду там, де ще нуртують злі помисли, де ще шаленіє злоба, — і ступила на трап зорельота.

Андрій подумав: «Скільки в мене вистачить сил, я допоможу тобі у твоєму благородному ділі».

Світлячок

В його поведінці постійно відчувалася радість. Навіть у найкритичніший момент, коли начальство було незадоволене нашою конторою і ми принишкло очікували вибуху негативних емоцій, Никифор — рядовий рахівник — мав вигляд найщасливішої людини у світі. Ми все дошукували причини такого оптимізму, та нічого не змогли виявити. Під час наших розвідок Никифор замикався в собі і з потаємною усмішкою уперто мовчав, а згодом знову, розквітав, неначе тільки вчора виграв у лотерею не менше, як півтори тисячі карбованців. Ми ні разу не бачили Никифора заклопотаним, а чи стривоженим. Акуратно зодягнений, причесаний та ще й напарфумленнй щоранку влітав до контори з таким виглядом, наче тільки що повернувся із найдальшої планети Сонячної системи і має щось незвичайне розповісти. Він не проявляв негативної реакції і на образи чи ущипливі дотепи в його бік. Хтось із співпрацівників висловив здогад, що Никифор не інакше, як йог, або ж вступив у новітню секту іновірців, про яку ми ще анічогісінько не знаємо. До такої думки нас спонукало те, що він не курить, остерігається хмільного, у спілкуванні з колегами ласкавий і упереджено чемний, до старших ставиться завбачливо, а з начальством — послу шний.

Якось, коли Никифор був відсутній, зібрався увесь наш колектив і поставив питання руба.

— Ми не можемо, — сказав головний конторський працівник, — далі миритися з тим, що простий і необдарований ніякими особливими якостями рахівник може вести себе так, начебто світ збудований тільки в першу чергу для нього одного. Тим більше дивно: в країні інфляція грошової одиниці, мітингова стихія, незадоволення владою, а він чомусь радіє.

— Так, — вигукнула лїтчя жінка, — Никифор, як особа, випав із нашого середовища.

— Він у мене викликає своєю поведінкою злість, — сказав рахівник відділу постачання.

— Никифор, напевно, одержав від багатющого заокеанського дядька спадок, тому такий радісний! — вигукнув рахівник городньої бригади.

— А, може, він очікує нащадка? — додав обліковець трудоднів.

— Так, так! Ми не маємо жодної уяви про його сімейне становище! — сказав комірник.

— То ж давайте, — зробив висновок головбух, — дізнаємося, як він себе поводить з власною дружиною. Бо часто буває — на роботі хоч до рани прикладай, а вдома — деспот.

Ця пропозиція і наштовхнула нас до вироблення стратегічної дії. Ми придумали для Никифора пастку. Організували в конторі вечоринку б честь народження одного із співробітників. Всі обов’язково повинні прийти із дружиною чи з чоловіком. Для твердості рішення вивісили об’яву, а Никифора повідомили під розписку.

Він спочатку розгубився, закліпав очима, а потім сказав:

— Якщо так вимагає народ, виконаю його волю з радістю.

Нас оте «з радістю» зовсім не порадувало, бо ми очікували іншу реакцію життєлюбця. Ми його радостями вже і так ситі по саме горло, але стріла випущена і її вже не зупиниш.

Вечоринка мала відбутися у неділю і не вельми пишною, бо нелегко з продуктами, не кажучи вже про оковиту, якої зі свічкою не знайдеш, Та й ніякого дня народження ніхто не мав. Це була пустка для Никифора.

Чоловіче суспільство дістало провіант, жіноцтво приготувало і накрило столи. У призначений час всі були в конторі, а Никифора немає. Дехто почав бурчати, а дехто уже й взявся за гранчаки, як раптом навстіжень відчиняються двері і у їх отворі, як у рамцях вернісажу, появляються високий атлетичного складу молодий чоловік, а поруч з ним низеньке, худорляве, тендітне дівчисько. Воно зніяковіло тримається за лікоть свого судженого і приємно посміхається, потім зашарілося, зробило кніксен (легеньке присідання), наче на сцені оперного театру, після чого ще й граційно вклонилося. Контраст був такий разючий, Никифор і його обраниця настільки не підходили один одному, що у нас виникла підозра: вона йому ні в якому разі не дружина, а щонайменше — якась родичка чи й зовсім підставна особа.

Запаморочливу мовчанку порушив Никифор.

— Це мій Світлячок. Вибачте — Світлана Михайлівна. Екстрасенс першого класу.

Аудиторія остовпіла. Пара десятків очей втупилася у новоявленого екстрасенса, очікуючи якогось дива.

Хтось вигукнув.

— Хіба екстрасенси такі бувають?! — він, певно, мав на увазі її фізичну невизначеність.

Літній, з вигляду хворобливий, касир запитав:

— А які хвороби підвладні вашому лікуванню?

— Моя дружина не лікує. Вона екстрасенс виключно для мене, — сказав Никифор.

Світлячок дзвінким, сріблястим голосом додала:

— Але, якщо товариство забажає, я можу дещо продемонструвати.

— Я вас дуже прошу, — сказала жінка, яка чомусь не хоче виходити заміж, звертаючись до Никифора, — розкажіть, як ви використовуєте власного екстрасенса?

Запитання було в’їдливим, але для товариства доречним. Дійсно, для чого чоловікові власний екстрасенс?

— Я, — сказав Никифор, — розповім коротко.

— Раніше, до, появи на моєму горизонті цієї дивної людини, світ для мене був сірим і непривітним. Якось, зустрівши її в людському потоці, я відчув незвичайне світло, що лилося звідкілясь на мене, і почав оглядатися. Коли ми зустрілися поглядами, я усвідомив, що досі моє життя було заковане у незриму клітку. А ця людина своїми очима відкрила двері цієї клітки і я вийшов на волю. Невдовзі ми побралися, бо інакше і не могло бути. Відтоді кожного дня я не просто просипаюся, а знову народжуюся. Так-так, щодня знову появляюся на світ! Який для мене щоразу видається новим і незбагненним у своїй красі і безмірності. І я щодня вперше ступаю по вулицях рідного села, хоча іще вчора тут уже ходив. Я вперше бачу будинки, мимо яких учора проходив, і щоразу вони виглядають набагато красивішими і величнішими. Для мене не буває поганої погоди. І сльотлива, і спекотна — кожна по своєму має затаєну красу, вона не видна, ота краса, але існує і треба тільки її розгледіти і відчути. Я рад[ю дощеві, метелиці, громові, райдузі, мряці, грозі. Я люблю темні горобині ночі, похмурі дні, туманні ранки. Я ладен щодня поклонятися кожному деревцю, бо воно розмовляє з вітром, і я чую цю мову. Я Щодня вперше заходжу ось в цей будинок, де невтримно тече життєвий час, і ви всі щоразу виглядаєте привабливішими і розумнішими. А ще я почав вірити у вічність своєї душі, бо її став відчувати усім своїм єством, як велику і всеосяжну гармонію Всесвіту. Ось таке життя подарував мені мій Світлячок.

Товариство уважно слухало Никифора. Декому стало соромно за свою черствість у відносинах з ближніми. Дехто дивувався диковинним розпатякуванням колеги. Деякі чоловіки недовірливо порівнювали своє світобачення із почутим і в думці дорікали своїм присутнім дружинам. А Петько — наймолодший з Никифорових колег — з першого погляду закохався у новоявленого екстрасенса і вирішив випробувати його дію на собі. Тому зразу ж після Никифорового монологу вигукнув:

— Шановний Світлячок! Зробіть, будь ласка, і мені світ таким, яким ви робите своєму щасливцю. Хоча б на якийсь час!

Та де там! Товариство обступило молодого екстрасенса і навперебій кожен собі став вимагати свого.

— Покажіть і нам!

— Покажіть і нам!

Світлана мовчки дала згоду. Вона відійшла до дверей, таємниче усміхнулася, спрямувала на гурт людей погляд своїх зеленкуватих очей і простягла вперед себе, наче лебедині крила, руки.

І сталося чудо.

У повітрі запахло озоном, наче після літньої ранкової теплої грози. В усіх вікнах одночасно забреніло сонячне проміння, хоча до цього надворі був похмурий осінній день. В душі присутніх влилося невидимими струменями почуття задоволення навколишнім світом і самим собою. Кожен із нас наяву уздрів незбагненну мить вічності і відчув себе безсмертним. Стало легко на душі, а життя виглядало ясним і прекрасним. Забулися вчорашні негаразди та давні і недавні образи. Натомість всі довколишні речі виявилися напрочуд досконалими, сьогодення безхмарним, а в повітрі витали невидимі стріли любові до ближнього. Світ зробився добрим і доступним.

і Раптом зазвучала кимось включена мелодія древньої музики. Щасливі пари закружляли у веселому мрійливому танці. В одному з кутків забреніла давно забута пісня.

Про Світлану та Никифора всі забули. Хтось вигукнув:

— Давайте вип’ємо за нашого Світлячка!

Виявилося, що ні Світлячка, ні Никифора в приміщенні немає.

Хтось підійшов до вікна і сказав:

— Вони покинули нас!

Через забризкані дощем шибки товариство побачило двох людей, які, взявшись за руки, під велетенським дощовим потоком бігли вподовж сільської вулиці. Ніхто, не звернув уваги на те, що тільки-но в ці ж вікна лилося сонячне проміння. Воно і тепер ще витає у повітрі контори і кличе людей до щастя.

Двоє незбагненно різних людей бігли по прозорих дощових струмках, несучи із собою світ, про який мріє людство на протязі тисячоліть.

Цей світ був повний гармонії, яку можна і повинні створювати дві єдині і неповторні істоти — він і вона.

Вампір

— Ви вірите в існування вампірів? — запитав мене попутник, коли поїзд рушив і за вікнами потяглися картини жовтогарячої осені.

Я відчув, що дорога буде цікавою, і попросив уже немолодого, але статного здоров’яка розповісти про де незвичайне явище. Сусіди по купе мене підтримали і ми почули ось таку історію.

— Приїхавши в обласний центр, я влаштувався в контору як спеціаліст-комп’ютерник.

Фірма недавно зорганізувалася і, не маючи належного приміщення, взяла в аренду велику квадратну кімнату в. одному з гуртожитків міста. Столи порозставляли вподовж стін, а так, як робота з апаратурою не шумлива, то ніхто нікому не заважає. І тільки вряди-годи зав’язується невимушена розмова про якусь вуличну новину чи незвичайну подію в місті.

Я ще молодий і непосидющий, тому монотонна тихість почала навіювати на мене нудьгу. Час від часу так і хочеться підскочити і посеред кімнати вдарити тріпака чи присісти і на одній нозі крутонути дзигу.

Та я цього не роблю, бо не хочу набути слави дивака.

І все ж віддавати третину свого свідомого життя безпросвітній одноманітності — це, на мою думку, злочин. Тому вирішив у цій дірці довго не засиджуватися. Але невдовзі виявив поряд з гуртожитком спортивний зал, в якому можна зайнятися будь-яким видом спорту.

Це мене влаштувало і я почав активно відвідувати спортивні змагання.

Як я вже казав, у нашій аудиторії столи стоять попід стінами. Зліва від мене сидить молоденьке створіння Жіночої статі. Спочатку я не звертав на неї уваги. Згодом дізнався, що вона одинока — ні батька, ні матері. Придивився — непримітна, але симпатична. Якось ненароком заглянув у її очі і мене щось аж трусонуло. Досі і гадки не мав, що можуть бути такі чаклунівські очі. З тої миті вони почали мене переслідувати. Де б не був, а вони зі мною,

Що це? В такий спосіб закохався? І в кого? В якомусь журналі знаменитий хірург Амосов стверджував, що існують гени кохання і, якщо вони в когось вчепляться, вважай, що попався. Напевно, і мої гени знайшли свій об’єкт уваги.

Отже, треба щось робити. Але не поспішаю. Я ще молодий і люблю понад усе спорт. Одночасно помічаю, як оте непримітне дівчисько прямо на очах всього колективу перетворюється із недозрілого пуп’янка у пишну квітку. Ї це за якихось два-трд тижні після моєї появи у цій конторі.

Ну й хай, думаю собі, це мене не обходить. Однак помічаю: моя юнацька енергія, яка досі нуртувала і аж наче хлюпала через край, почала згасати. З буйно-непосидючого поступово стаю поміркованим і статечним.

Згодом почав пропускати спортивні змагання, а натомість кружляю довкола її гуртожитку. Треба щось робити!

Підібрав момент, коли в приміщенні ми залишилися одні. Вона, певно, очікувала цього моменту. Бо притулилася до мене з виразом в очах вдячності, начебто я її врятував від смертельної небезпеки.

Ми мовчки стоїмо, а я чую, як моя буйна молода енергія переливається в її єство.

Ні! То не енергія! То чудесний потік моєї доброти, яку віддаю добровільно цій незвичайній дівчині.

Досі я не відав подібного стану.

Міркую, це, напевно, і є ота божественна мить, яку відчуває людина, коли по-справжньому закохується…

Відтоді моє життя набрало іншого значення. Воно стало красивішим і змістовнішим. Тепер я знаю, для чого і для кого живу! Я щасливий і мені більше у світі нічого не треба.

Та й співробітники відносяться до нас доброзичливо. Наша дружба нікому не заважає. І полетіли дні, як дужокрилі літахи, за якими і угнатися годі.

І раптом… Я став сохнути.

Так, так! Я поступово перетворююся із дужого і спритного спортсмена в ходячого скелета, обтягнутого пожовтілою шкірою. Мої очі округлилися і зробилися банькатими, вилиці повипивалися, ніс видовжився, а шия потоншала. Я дивуюся таким разючим змінам своєї атлетичної статури.

Тільки ось що дивно. На мою подругу наше кохання діє у зворотньому напрямку.

Вона ще буйніше розквітає. Якось я жартома сказав: ми з тобою спростовуємо закон сполучених посудин. Ти наповнюєшся енергією, а з мене ця енергія десь дівається.

Вона ж на мої слова не звертає жодної уваги і радіє світові, начебто він створений тільки для неї.

А ще згодом вона зробилася моїм єдиновладним повелителем. Причому, я добровільно виконую всі її забаганки і мені від цього одна приємність.

Потім запримітив: співпрацівники почали дивитися на мене з явним жалем. Вони мене шкодують!

— З часом подібні метаморфози і мені стали не подобатися. Я вирішив вияснити, що все це значить. Пішов до знаменитого екстрасенса.

— Вона ні в чому не винна, — сказав той, вислухавши мої нарікання. — Вона має негативне біополе. І їй, щоб вижити, потрібен партнер із позитивною біоенергією. Тобто — донор, яким ти і є.

Мене це спантеличило. Опанувавши себе, я запитав:

- І як довго маю бути отим донором?

— Якщо не ти, то буде інший. Без цього вона не зможе жити.

— А я?

— Ти швидко видихаєшся.

- І як це називається? — підступаю до ясновидця.

В моїй душі жевріє надія, що це помилка. Або ж шаманська вигадка, яку потрібно негайно спростувати. Та шаман продовжує вбивати цвяхи у моє вражене самолюбство.

— Такі люди, як вона, називаються вампірами, В середньовіччі їх спалювали на вогнищах, як відьом. Це явище природне, хоча його називають хворобою. Це не є хвороба. Твоя дівчина такою вродилася. Вона живиться твоїм біополем, про це не знаючи. Ти той, кого їй треба. Їй з тобою добре і вона щаслива.

— Виходить, треба втікати? — видавлюю із себе безнадійний висновок.

— Як собі хочеш. Але є вихід, — і відкрив мені свою, як він сказав, таємницю.

Я мовчки слухав, а він закінчив так:

— Виконаєш і станеш, яким був, однак їй буде тяжко. Навіть дуже тяжко. Ліків для неї немає. Попереджую, як ти себе поведеш, залежить від твоєї совісті…

І я виконав його рекомендації, відкинувши докори сумління.

Через деякий час моя квітка почала в’янути. Колеги між собою перешіптувалися: певно, завагітніла. Хоча між нами була тільки щира дружба.

Відтоді, коли ми залишаємося вдвох, вона обнімає мене і просить повернутися до неї. Я ж запевняю, що нічого не трапилося, що я такий, як і був.

— Розлюбив ти мене, — повторює сумно.

А тим часом я став майже зримо відновлювати свій атлетичний стан. І це мені легко вдається. Я начебто скинув із себе пута, які не дозволяли буйствувати молодій енергії.

Якось вона сказала:

— Ти став зовсім чужий, — в голосі відчувався біль, який граничить з відчаєм, — ти більше мене не любиш і я, напевно, скоро помру.

— Ні! Я зовсім не змінився! — кричу, а в самого серце болить.

Потім стрімголов лечу на вулицю.

Тепер мушу вам відкрити тайну, яку мені повідав екстрасенс.

Щоранку перед тим, як іти до праці, я обмотую себе з ніг до і олови уявною шовковою ниткою. В такий спосіб одягаю на себе невидимий кокон, який є непроникним для впливу негативної енергії із зовні.

Стоячи за рогом будинку, я, не рухаючи руками, подумки розмотав кокон і відкинув пряжу в канаву.

Повертаюся назад.

Вона лежить в ліжку обличчям до стіни. На мене жодної уваги. Присідаю на краєчок ліжка. Кладу руку на її чоло. Раптом юна підхоплюється і здивовано дивиться на мене. Бачу, як засвітилася в очах радість.

— Ти повернувся? Ти знову такий, як тоді? - і вона ніжно притулилася до мене.

А мене охопила гордість. Це ж я жертвую собою ради неї! І ця жертвенність робить мене щасливим. Я бачу, як до моєї коханої людини повертається життя, яке їй дарую безкоштовно. Ми довго сидимо мовчки і в мені вирують дивні роздуми.

Час і щастя — різні речі. Час — це вимір, а щастя — стан. Цей стан може бути миттю і може бути вічним у цій миті. І я вирішив скористатися цим станом, цією прекрасною миттю за власнім розсудом. Відтепер мій час буде вимірюватися не календарями, а ємкістю мого власного біополя.

Ми мовчимо. Ми нічого не очікуємо і ні за чим не жалкуємо Ми є, і це головне. Я знаю, що вона п’є мою життєву енергію, хоча про це нічого не відає. Я навіть відчуваю, як вона набирається сил і радію, що в такий спосіб жертвую собою. Я відчуваю себе опреможцем самого себе і переможцем несправедливості, яку вдіяла природа моїй коханій людині.

І ось одного недільного ясного дня до мене прийшла незвичайна думка:

— Давай підемо до церкви, — кажу їй зненацька.

Вона здиво вано кліпає очима.

— Ти повернувся і мені більше нічого не потрібно. Але, якщо треба, то ходімо. Тільки для чого?

Я й кажу:

— З давніх-давен церкви будувалися в таких місцях, де космічна енергія з’єднується із земною. Віруючі, які відвідують хра ми, переймають цю енергію на себе. І чим глибша віра, тим благодатніша дія цієї енергії. Відступають хвороби, меркне затаєне в душах зло, люди стають добрими і милосердними. Ця енергія називається Божою благодаттю.

— Але ж треба дуже вірити! — вирвалося із її вуст.

— Так, треба вірити! — повторюю твердо.

До церкви ми ішли мовчки. Не знаю, що думала вона, а я очікував чуда.

Коли ми зайшли в храм, я став так, шоб бачити обличчя подруги. Ось вона опускається на коліна. В руках блимає свічка, мерехтливе світло осяю є великі зволожені очі. Вуста шепочуть молитву. І раптом з верхніх віконець церковної бані бризнули сонячні промені. Вони впали золотим снопом на схилену голівку моєї нещасно; людини. День був ясний і нічого незвичайнного не було в цьому явищі.

І все ж я подумав: певно, ось це і є те джерело благодатної космічної сили, яку посилає Творець Всесвіту на грішну Землю.

Мені зробилося на душі легко і радісно.

Після церкви вона мені сказала:

— Відтепер, якщо б ти мене і залишив, мені вже не страшно бути одинокою. Тепер я знаю, в чому моє спасіння…

Додому ми бігли, взявшись за руки. Ми відчували себе дітьми, які одержали батьківське благословення. А ще ми шкодува ли, що люди не відають про воскресіння, яке сталося сьогодні в храмі.

З того дня моя дружина постійно відвідує церкву…

Перед вікнами вагону замерехтіли будинки станції, де я мав виходити.

Кам’яна труна

Григорій в поминальний понеділок зайшов на цвинтар. Людей багато. У кожного тут хтось похований, якщо не з родини, то друг чи вірний товариш. Поодинці і групами рідні біля багатьох могил поминають небіжчиків.

У Григорія на цвинтарі нікого немає. Він приїжджий у це місто. Він уже старий і одинокий. За все своє довге життя припас чималеньку суму грошей. До смерті вистачить і ще залишиться. А кому? Мав би когось близького, була б надія, що і до нього хтось прийде, прибере могилу, пом’яне добрим словом.

Обійшов ряди поховань. Є пишні пам’ятники, висічені із дикого каменю. Ці стоятимуть довго. Є простіші — вимуровані і облицьовані чи оштукатурені. За цими потрібен нагляд. А є і зовсім бідненькі. Залізний хрест і зелена травичка довкола. Більшість доглянуті, дбайливою рукою посаджені квіти, пофарбовані огорожі. А є і обшарпані вітрами та дощами. Біля цих немає вже кому посіяти свіжі квіти чи прополоти здичавілу траву. Довго стояв біля забутих могил. Тяжкі думи печуть душу. Життя скоро закінчиться. Ось так і його могила заросте травою. І не буде кому хоч раз на рік прийти до нього на. щиру душевну розмову.

Наступного дня пішов у міський відділ архітектури. Старий, згорблений, білий, як молоко, архітектор, вислухавши Григорія, сказав:

— Я зрозумів твій задум. І знаю, що і як робити. Для цього потрібні немалі гроші і рік часу. Окрім того, жодного втручання в мою роботу. Якщо згоден, постав на цьому документі підпис.

Григорій підписався і полегшено зітхнув.

— Одинокий я, тому й турбуюся.

— Не переймайся, — відповів архітектор, — гробниця буде не підвладна часові. Відпочиватимеш в ній до самого страшного суду… Григорій відчув у цій відповіді жартівливу нотку. Тому і не звернув на неї уваги.

* * *

Коли гробниця була готова, Григорій зайшов у середину через низенькі двері, зроблені, як і стіни, із монолітних гранітних плит, витесаних і підігнаних одна до одної, що й шва не видко. Двері також припасовані до стіни, наче їх і немає. Тільки бронзове кільце дозволяє, щоправда, з великим зусиллям їх відчинити. В середині квадратного напівпідземкого приміщення стіни у вигляді чотиригранних склепінь впираються в кам’яний фундамент, а вгорі сходяться в одну точку, з якої звисає у бронзовому філігранному обрамленні лампадка. Подумав: «Нагадує курінь, а не місце для покійника». Оглянувся. На відшліфованих до блиску стінах висsчені картини древніх історичних подій. Посередині квадратної підлоги стоїть високий гранітний постамент зі східцями до самого верху. Верхня плита має неглибоке, подібне до труни, ложе, обрамлене вирізьбленими із каменю квітами. Жодного іншого матеріалу, окрім каменю та бронзи, в’цій дивній гробниці немає. «Дійсно, стоятиме вічно», — подумав Григорій. Він був задоволений гробницею.

— Добре! — сказав на повний голос і здивовано прислухався.

Це слово ще довго відлунювалося від склепінь гулом таємничого дзвону, пружною хвилею вічного часу. Поки Григорій оглядав гробницю, надворі стемніло, почалася гроза. Крізь відчинені двері було видно, як довкола потекли струмки, а в гробниці сухо і затишно.

Довго не стихала злива, наче сама природа вирішила випробувати будову на міцність. Григорій не наважився підставити старечі кості невгамовному дощеві, тому й очікував, поки хоч на якийсь час затихне грозовиця. Уже й споночіло, а дощ ллє як з відра. Запалив лампадку, обійшов довкола стін, провірив чи не просочується де-небудь вода, щільно закрив двері, піднявся по східцях на самий верх постаменту, присів біля ложа і торкнувся його рукою. Камінь видався теплим і не жорстким.

— Ех! Літа, літа! — вимовив вголос і на хвильку приліг в кам’яну труну.

Блаженний сон примусив закрити очі.

* * *

У гробницю зайшли двоє: юнак і дівчина. Він археолог, вона — архітектор. Ініціатором проникнення в середину гробниці була Ярина, закохана в усе, що мало причетність до архітектурного мистецтва. Її вже давненько приваблює оригінальна усипальниця якогось багатого мешканця міста. Дивно, що на потемнілому від часу граніті не написано жодного слова окрім чотиризначного числа. Певно, це дата смерті покійника. А, може, рік зведення будови?

Хотілось обстежити цю незвичайну гробницю. Адже подібної досі ніде не зустрічала. На відвідувачів війнуло не гробовою цвіллю чи застійною сирістю підземелля, як очікувалось, а на диво, свіжим, ледь вловимим запахом літнього степу. Таке враження, паче тут недавно хтось побував. Навіть лампадка в бронзовому обрамленні — це і знизу видко —. була наповнена золотавою оливою. Спершу кинувся в очі настінний живопис.

— Василю! Об’ємні зображення! — здивовано вигукнула дівчина. — Та це ж голографія! А світло? Довкола картини небесне світло!

— Дійсно, ефект голограми, — промовив також захоплено колега, — і світло ллється начебто десь із середини: Яке ж його джерело?

Перше, що вразило гостей незвичайністю, це картина, на якій Ісус Христос несе тяжкий хрест на Голгофу. Подія зображена на повний людський зріст і наче не на стіні, а в просторі. Величезний хрест, неймовірні зусилля, щоб втримати його на плечах, викликають настирне бажання підійти ближче і чимось допомогти Синові Господньому, відвернути насильство, якому немає виправдання.

І чим довше вони споглядали цю картину, тим дрібнішими і невічними відчували себе перед величчю страдальця, який взяв ця себе спокуту за всі наші земні гріхи. А на протилежній стіні побачили пекло. Воно тут не таке, як його інколи малюють художники в церквах. Тут у непроглядному мороці видні тільки людські очі. Точніше, й не очі, а погляди, в яких стільки страждань, стільки невимовного душевного болю і благання пощади, що хочеться зірватися і втікати світ за очі, аби не бачити грішників, нким уже нічим не допоможеш.

Ярина, схилившись на плече Василя, ледь чутно промовила:

— Після цієї зустрічі хочеться прощати всім своїм кривдникам, — помовчала і додала: — Все одно вони своє одержать.

А Василь продовжив:

— Сказано ж у Святому письмі: «І воздається кожному по ділах його». Мабуть, справедлизо сказано.

Молоді люди продовжували оглядати високомистецькі зображення, як раптом мрець, напівпідвівшись, промовив хриплим голосом:

— Вибачте, що задрімав. Лив дощ, то я на хвильку приліг. Яка там погода?

Ярина зблідла і вхопилася за Василеву руку. Той міцно її стис і збляклим від несподіванки голосом відповів:

— Погода спекотна, — далі не знав, що й казати.

Випадок незвичайний. Мрець прокинувся. А, може, це якийсь зайда? Тоді де ж покійник?

— То ви кажете, що заховалися від грози? Але в небі жодної хмаринки. І сонце з самого рання палить, як несамовите, — намагаючись бути спокійним, каже Василь.

— Ось тобі й маєш! Виходить, уже й день? — Григорій збирається стати на сходинку, та відчувши страшенну кволість, не зміг навіть добре сісти.

Василь кинувся допомогти. Вхопив довгого і сухого, як тичина, діда на руки і опустився з ним вниз, не відчуваючи навіть, що несе якийсь тягар. «Скільки ж він тут лежить, що так висох?» — подумав хлопець.

А той, наче почув, і відповідає:

— Довго лежав чи не довго, тільки ще вчора був нормальним чоловіком, а це, бач, за одну ніч став зовсім нікудишнім. Чого б то так?

І Ярина оціпеніло мовчить, а Василь міркує: «Щось треба робити. У старого, певно, немає домівки, тому й забрався у гробницю. Але ж і вчора, і позавчора ніякої грози не було!».

— А чому ти вважаєш, що я не маю домівки? — питає дід.

«Читає думки», — майнуло у Василя, а дід продовжує:

- І скільки, по-твоєму, я тут спав?

— Згідно з датою, що висічена над входом, таки довгенько, — напівжартома відповідає Василь, — залежить від того, коли ви тут поселилися.

— Тоді ж і поселився, як там написано, — досить-таки серйозно стверджує дід.

— Не може бути! — вигукує Ярина.

В неї страх уже пройшов.

— Якщо так, то ви тут пролежали десять років! Це неправда!

— Правда чи неправда, мені і самому не віриться, — Григорій обвів поглядом гробницю. — Дивина та й годі. Треба спитати отого архітектора, що це чудо звів. Пригадую його слова: «І будеш в ній спочивати до самого страшного суду». Добре, що хоч ви розбудили, а то дійсно спав би до другого пришестя.

* * *

В лікарні Григорій швидко набрався сил. Йому і самому дивно, що проспав десять літ, а ні на риску не постарів. Виходить, архітектор знав; що робить, коли збудував гробницю, не підвладну часові. Але ж як бути далі? Де голову тепер прихилити?

Коли виписували з лікарні, питає Василя, який прийшов з Яриною:

— Куди ж тепер? Хіба знову у гробницю? — У його очах заблищали іскорки сміху, видно, що кепкує над собою. — Мабуть, піду таки до того архітектора, що він скаже.

— У мене для вас місця вистачить, — каже Василь, — не турбуйтеся. Щодо архітектора, то я його вже шукав. Ніяких слідів. Багато води спливло. А вашу гробницю ми з Яриною обстежили.

— Ну і що?

— Виявили в ній дещо незвичайне.

— Не така, як в людей, — підтверджує дід.

— Вона збудована по типу єгипетських пірамід, — роз’яснює Василь. — В ній труна знаходиться в такому перехресті геометричних ліній, де все набуває дивовижної стабільності. Про це вже писалося в пресі. — Василь подумав: «Чи зрозуміє мене старий?».

— Зрозумію. А чого ж? — відповідає Григорій, — говори, говори, я після тієї клятої піраміди уже й думки ваші став чути.

Василь продовжує;

— В місці кам’яного ложа час зовсім зупиняється.

— Отже, — перепиняє дід, — не дивно, що я стільки проспав і не вмер. Міг би й досі спати, та ви мене розбудили і я маю право на вас подати скаргу, — це Григорій говорить жартома. — І все ж я не маю бажання знову туди повертатися, бо…

— Що — бо? — вихопилося у Василя.

Він здогадується, що дід в гробниці не лише навчився читати думки.

— Дідусю, — втрутилася Ярина, — вам, певно, за ті роки спання багато чого наснилося?

— Не снилося, а власною персоною літав по світах! І все у далекому минулому. Де тільки не побував, навіть всесвітній потоп бачив.

- І як виглядав той потоп? — це — Ярина.

— Спочатку стався велетенський вибух. Це на острові, що посеред океану. Вибух підняв хвилю метрів на сто висотою, вона й покотилася по землях, знищуючи йсе на своєму шляху. Я спостерігав, як вода затоплювала не лише низини та рівнини, а й вибиралася на гори, волочучи за собою все живе і неживе. Землею тоді так колихало, небо падало і знову піднімалося, вирували смерчі, гуркотіли громи, блискавки розтинали навпіл потемнілий день. Коли ж, нарешті, та хвиля уляглася, на землі залишилася пустка. А той величезний острів, на якому стався вибух, зовсім зник під водою океану.

— Здається, це було в 11 542 році до нашої ери, — пояснює Василь. — Платон писав про загибель Атлантиди, та не вказав, коли то було. І тільки зовсім недавно науковці встановили цю дату.

— Я не знаю дати, але бачив вибух і загибель великого острова.

— Виходить, Атлантида загинула в результаті вибуху? Яка ж його причина? — запитує Ярина.

— Цього сказати наразі не можу.

— Ви говорили, що не хочете більше іти до гробниці, бо…

— Що — бо? — допитується Василь.

— Бо має бути знову катастрофа, подібна до тієї, яку я відвідав під час сну.

— Боїтеся, що гробницю затопить і не встигнете вискочити? — весело кидає юнак, бо не вірить у дідове пророцтво.

— Коли ж вона станеться, та нова катастрофа? — питає Ярина.

— Щоб сказати точно, мені потрібно мати кам’яну плиту із древнім написом етруською мовою.

— Чому саме етруською? — дивується дідовою забаганкою Василь.

— Етруски, як я дізнався під час мандрів по світах, були сучасниками тієї країни, що загинула під час потопу.

— Етруська держава існувала на Апеннінах, — роз’яснює дідові Василь, — її знищили римляни, але то вже було набагато пізніше від потопу. Що вони могли знати?

— Виходить, що знали. Із напису на плиті я дещо прочитав би про ті часи і про наше майбутнє.

— Ви знаєте їхню мову? — питає недовірливо Ярина.

Те, що старий балакає про потоп, то за такої довгої сплячки може наснитися всяке. Але прочитати на плиті етруський напис, якого досі науковці не можуть розгадати, це вже із жанру фантастики. Певно, дід в такий спосіб захотів привернути до себе увагу. Як не як, а сенсація про щасливе пробудження після десятилітнього спання хоч кого зробила б героєм,

— Я не знаю етруської мови та й не обов’язково її знати, — роз’яснює дід, — після тієї сплячки я набув здатності по фотографіях чи художніх портретах визначати долю людини, а по напису на древньому камені можу сказати про долю планети.

— Ви упевнені, що етруски знали майбутнє? — питає Ярина.

— Вони були зв’язані з космосом, як і їхні родичі на тій землі, що загинула під час потопу.

— Родичі знали своє майбутнє і допустили до катастрофи, яка їх і знищила? — закидає Василь.

— А таки допустили! — продовжує замислено дід. — В людській натурі криється одна досить небезпечна риса. Коли, щось вдається, ми не хочемо вчасно зупинитися, щоб не переборщити. А природа не терпить надмірностей. Вона стежить за рівновагою, і того, хто від неї відхиляється, суворо карає.

— Навіть всесвітнім потопом? — недовірливо кидає Ярина.

— Навіть так. За гріхи, як сказано у Святому письмі, люди уже один раз були покарані.

— Значить, і ми уже дозріли для нового потопу? — збиткується Василь.

— Не потопу, а катастрофи, — зауважує дід.

- І ви про неї зможете розповісти, коли побачите етруський камінь? — з цікавістю і з деякою тривогою заглядає в очі дідові Ярина.

— Так, дайте мені той камінь і я все скажу.

— Здається, у якомусь музеї має бути древня стела із Етрусії, - пригадує Василь, — я постараюся її відшукати.

В цей час під’їхало таксі, викликане ними заздалегідь. Відвізши Григорія до власної квартири, Василь подався в інститут археології, щоб довідатися, де знаходиться етруська стела.

Ярина ж має відвідати державну картинну галерею. Була домовленість, якщо не виявиться стели, то, можливо, знайдеться художнє полотно, залишене художником того народу, який щез.

* * *

Григорія як почесного гостя привіз Василь в музей археології, де зберігається осколок невеличкого надгробного каменю із нерозгаданим досі етруською мовою написом. Керівництво музею не знає мети пошуку. Василь її не розголошує, вважаючи всяку розмову про всесвітню катастрофу передчасною. Ще не відомо, яку пя неймовірна звістка викличе реакцію в населення. Та й чи станеться взагалі якесь передбачення? Хоча новоявлений віщун упевнено і стверджує, що зможе це зробити.

Висушений, як гороховий стручок, але ще енергійний дідусь, упевнено підійшов до древнього експонату і почав над ним плавно водити долонями.

Василь приготувався до запису слів провидця на магнітофоні. Але той тільки-но почав говорити, як тут же замовк.

Василь підступив ще ближче до Григорія, очікуючи сенсації. Той мовчки поклав руку на плече юнака і з жалем видихнув:

— Катастрофа уже почалася! — помовчав. — Про неї писалося і в Святому письмі. Звізда Полин її назва. Я в той час спав у гробниці.

— Значить, це тільки початок лихові? — питає стривожено Василь. — Що ж буде далі?

Григорій продовжує говорити своє:

— Архітектор не передбачив будильника на випадок явищ, зв’язаних з Космосом.

Василь насторожено перепитує:

— Ви вважаєте, що аварія на четвертому реакторі була пов’язана з Космосом?

— Так. То було попередження, про яке писалося ще в Святому письмі. Про це сповіщається і ось тут, — Григорій вказав довгим пальцем на плиту, — шкода, що ніхто досі не зміг її прочитати!

— То що ж буде далі? — допитується юнак. — Що каже камінь?

Григорій знову повів долонею над древньою каменюкою і, не поспішаючи, сказав:

— Тут написано таке: люди мусять відмовитися від видобутку енергії в такий спосіб, як це вони зараз роблять. — Він помовчав. — Люди збирають докупи метал, який помирає. Те ж саме було і в Атлантиді. — Потім він додав: — Навіть свічка в останню мить, коли має погаснути, яскраво спалахує. Вода, яка кипить в чайнику, після виключення вогню теж в останню мить вибухає непокірним сплеском. Це є останні прояви непокори перед смертю. А що вже говорити про радіоактивне кипіння!

Григорій замовк. Василь теж мовчить.

— Древня цивілізація, — за якусь хвилину продовжує Григорій, — мовою етрусків застерігає: катастрофа уже почалася! Але її можна ще зупинити!

— Яким чином?! — зраділо кричить хлопець, підставляючи до діда магнітофонну трубку.

— Дайте спокій металам, які розпадаються. Не збирайте докупи радіоактивну смерть!

* * *

Василь з магнітофонним записом розмови забіг у редакцію однієї з газет. Матеріал має бути надрукований у завтрашньому номері. Потім подався в установу, де працює Ярина. Там сказали, що вона вже два дні не з’являється на роботі. Забіг в гуртожиток і там її немає. Це стривожило. В усякому разі при від’їзді вона б його повідомила. Обдзвонив лікарні. Жодного сліду. Прихопив її фотографію, подався до Григорія.

— Вона в гробниці, - сказав дід, глянувши на знімок, — спить в труні ще й подушку із собою прихопила. А ось бачу біля неї записку. Слухай, що пише:

«Васильку! Збудиш мене тоді, коли скаже дід Григорій. Я хочу стати ясновидицею. Надіюся, що для цього не треба буде десяти років. Вибач, якщо ти постарієш, а я лишуся такою, як була вчора. До побачення! Ярина».

Василь очікуюче дивиться на діда. Він готовий зірватися і летіти в гробницю, щоб врятувати подругу від безглуздого вчинку.

Григорій, посміхаючись, каже:

— Чую твою тривогу. Не поспішай. Їй нічого не загрожує. Збудиш рівно через сорок днів. Це небагато. Раніше не буди, бо все зіпсуєш. Цього часу вистачить, щоб їй стати тим, ким вона хоче бути. У неї душа чиста і добре серце. Вона буде зцілителем нещасних людей. Справжніх зцілителів нам зараз ой як не вистачає!

Василь похнюплено відповів:

— Після Ярини і мені доведеться в такий спосіб стати ясновидцем.

Кінець світу

Вдосвіта диктор по радіо повідомив:

— Сьогодні тридцяте січня, четвер, сонце зійде о сьомій годині тридцять другій хвилині. Тривалість дня дев’ять годин дев’ять хвидин.

Микола виключив приймач.

Отже, настав ще один день у потоці вічного часу. Завтра диктор повідомить про народження нового дня з іншими цифровими значеннями. Цей же, сьогоднішній, відбувши свою сутність, займе власне місце у Всесвіті згідно з вищевказаними координатами. І колись хтось відкриє Книгу Всесвітнього Часу і натрапить на цей день і прочитає в ньому наші діла — добрі і недобрі, благословення і прокляття, душевні болі і радощі. І все, що було таємним, стане явним, бо ніхто і ніде не сховає своє «я» — чи воно було міленьким, а чи величним і гордим…

Микола підходить до широкого вікна. Від батька немає звістки. Зореліт останні сигнали подав із району Центаври. Все досі йшло по плану і раптом зв’язок обірвався.

* * *

На зворотньому шляху метеорит величиною з двохкопійчану монету прошив корабель наскрізь. Життєві конструкції, слава Богу, не зачепив. Вдалося вчасно задраїти отвори. Капітан корабля Мирослав Маркович повідомив:

— З ладу вийшла антена. З’явилася вібрація. До Землі не дотягнемо. Треба зробити непередбачену зупинку. — Звернувся до штурмана: — Петре, що там поблизу?

— Астероїд Харон. О тринадцятій нуль п’ять буде на прямій нашого курсу.

— Визнач корекцію польоту. Мусимо припаркуватися на декілька годин. Що нам відомо про нього?

— Розмір 150 на 650 кілометрів. Період обертання довкола Сонця п’ятдесят один рік. Орбіта пролягає між Сатурном і Ураном.

* * *

Коли експедиція повернулася на Землю, Миколин батько подав заяву на звільнення з роботи. Це була майже сенсація. П’ятдесятирічний космічний ас, всіма шанований здоровань і весельчак без жодних пояснень не забажав більше і дня перебувати в Астрофізичному Центрі. Відмовився і від наземних посад.

- Іду на рибу і край.

Придбав човен і окупував плесо заміського ставу.

Микола допитувався у батька про причину такої різкої зміни попередніх планів. Але той став на диво небагатослівним і непроникним.

Штурман Петро Черес та астрофізик Маркіян Іванович також мовчали і робили вигляд, наче раптова відставка їхнього командира явище буденне і їх це не обходить.

Миколу заполонили сумніви — в польоті щось, певно сталося, такий перелом у поведінці батька може зробити тільки якась незвичайна подія. Дивує сина і така обставина: батькові колеги начебто зголосилися мовчати, а це наводить на думку, що існує якась таємниця. Микола уже декілька разів звертався до них за роз’ясненнями, але обидва були непохитними і тільки штурман якось неохоче пробурмотів:

— То була космічна авантюра! — і більше ні слова.

— Отже, — робить висновок Микола, — щось трапилося незвичайне.

Тим часом батько робить вигляд, що нічого не сталося, одначе змарнів, опустився і видно, що втратив будь-який інтерес до навколишнього світу. І Микола вирішив діяти в такий спосіб. Дирекція Астрофізичного Центру, працівником якого є і він, відгукнулась на його прохання і дозволила здійснити короткочасну експедицію на астероїд Харон.

Мета — вивчити хімічно-фізичний склад породи на всю його глибину. Одночасно пошукати — це не офіційно — сліди, як висловився Петро, космічної авантюри. Маркіян Іванович, довідавшись про підготовку до польоту, завітав до Миколи, взяв його за руку і, вивівши у двір, довірливо сказав:

— Політ облиш. Те, що я скажу, нехай буде до часу нашою таємницею.

Вони присіли на лавку.

— Харон — це не астероїд, — почав спокійно астрофізик, — а космічна лабораторія, яка працює в автоматичному режимі. Спочатку це нас не здивувало. Хіба мало нині найрізноманітніших станцій у космосі? Але спантеличило ось що. Поки мої колеги ремонтували антену, я розпочав досліджувати породу астероїда і виявив, що це є не що інше, як монолітний кристал — Комп’ютер, який акумулює інформацію, принесену із Землі тахіонами. Вони, як відомо, мають швидкість у сотні мільйонів разів більшу від світлової і приносять вісті із майбутнього.

Ти читав про ясновидицю Вангу? (Микола ствердно кивнув). В її мозку після удару блискавки змодулювалася така ж, тільки мініатюрна тахіостанція. Незряча Ванга вловлює біологічний код пацієнта і подумки через Космос зчитує інформацію про його минуле чи майбутнє. Чи не є Харон постачальником всіх форм інформації для ясновидців? Пригадай об’єм Харона, скільки біт він може вмістити як комп’ютер? Та і це ще не все. Ми виявили, що знаходячись безпосередньо на Хароні, непомітно для себе набули властивостей ясновидців. Якимось внутрішнім оком стали бачити відбиту від Землі інформацію про все, що на ній діється і буде діятися в майбутньому. Ось тут твій батько як командир і вирішив першим заглянути у свій завтрашній день.

Микола нетерпляче запитав:

- І що ви побачили?

— Те, що ми побачили, нас приголомшило своєю неймовірністю.

Микола підхопився в очікуваному напруженні.

— Ми були свідками авіаційної катастрофи! На аеробусі, що зіткнувся із транспортним літаком, був і твій батько!

- І він загинув?

— Так. Аеробус звалився на землю за 110 кілометрів від нашого космодрому.

- І коли це станеться?

— 28 серпня о чотирнадцятій п’ятнадцять. До трагедії залишилося шість місяців. Батько цю дату описав зі всіма подробицями…

- І вирішив піти на пенсію, щоб уникнути будь-яких польотів?

— Так. Але, на мою думку, це його не врятує. Та він і сам знає, що вже нічим не зарадить, хоча й кинув роботу.

— Невже нічого не можна зробити, щоб не допустити нещастя? — мало не закричав Микола.

— Певен, що ні. Тахіонний пучок приніс інформацію про катастрофу і зафіксував її на кристалі Харона задовго до здійснення події. Така структура тахіонів. Вони, певно, діють в іншому вимірі часу і повідомляють про події наперед.

— Яким чином вони це роблять?

— Тахіони набагато менші від елементарних часток, які нам уже відомі, і мають неймовірну швидкість, тому доносять інформацію про подію раніше, ніж вона здійсниться в нашому реальному житті. Так би мовити, заскакуючи наперед, приносять вісті із майбутнього.

— Тахіони не помиляються?

— Коли б не було катастрофи, не було б на Хароні про неї звістки. А раз є звістка, значить, катастрофа вже сталася, тільки ми у своєму черепашому часі її уздріємо набагато пізніше…

Микола не здається.

— А якщо б батько терміново полетів за межі сонячної системи? І зробив усе можливе, аби не повернутися на Землю до 28 серпня? Може ж бути, що тахіони діють тільки в межах Сонця?

— Бачиш, це явище досі ще не перевірене. Хоча здоровий глузд викликає сумніви…

Та Микола вже не слухає астрофізика. Він майже бігом помчав до ставу, де батько вудить рибу.

* * *

Людина має властивість сумніватися. Навіть при явній абсурдності своїх сумнівів шукає тріщину у логічному мисленні, аби за неї вчепитися і не впасти у безодню. А може? Ось це «а може!» і спонукало досвідченого астронавта прийняти ризиковане рішення. Начальство пішло назустріч, бо випадок унікальний та й авторитет космічного пронири досить високий. Йому дозволили спорядити невеличку експедицію за межі Сонячної планетної системи.

За декілька днів космічний корабель під командою Мирослава Марковича стартував у сузір’я Лебедя. Цей маршрут вибрали не випадково. В спіральному галактичному рукаві Оріон — Лебідь знаходиться і Сонце. Думка така: якщо політ виправдає намічену ціль, буде ближче добиратися додому.

* * *

До трагічного дня залишилося п’ять місяців. Прощаючись, батько сказав: «До часу пік мене в Сонячній системі не існує».

Ось уже місяць жодного сигналу з Космосу. Батько виконує свою обіцянку. І все ж Миколі не дає спокою тахіонний прогноз. Після довгих роздумів він добився дозволу на здійснення короткочасної експедиції на Харон. Це тієї, що була тимчасово відкладена перед стартом корабля в район сузір’я Лебедя.

Микола вирішив провірити прогноз про батькову смерть у новій ситуації. Тобто, чи зміниться батьків життєвий шлях у зв’язку з його польотом за межі Сонячної системи? І якщо зміниться, то як?

* * *

28 серпня рівно о чотирнадцятій п’ятнадцять сталася катастрофа. Аеробус зіткнувся з авіатранспортним літаком і врізався у землю за 110 кілометрів від Астрофізичного центру. На борту аеробуса перебував і знаменитий астронавт Мирослав Маркевич.

Похорон був велелюдним. Науковці, приголомшені нечуваною досі подією, кожен по-своєму виробляв логічні висновки. Мовчав тільки син загиблого астронавта.

Микола повернувся з Харона ще до катастрофи і перші дні зовсім не показувався на люди. Одначе начальству доповів: тахіостанція не помилилася і катастрофа невідворотна. Тим часом дослідницький центр зацікавлено очікував, як складеться доля втікача за межі Сонячної системи. А коли прогноз тахіостанції здійснився, Микола підготував коротеньке наукове повідомлення. Він мусив це зробити як дослідник Харона. Хоча віддав би що завгодно, аби цього уникнути. В пам’яті стояв батько із безпросвітньою печаллю в очах. Перед польотом на злополучному аеробусі він сказав:

«Людина, яка знає дату своєї смерті, стає нікудишнім жебраком у власної долі».

Зала була зоповнена не лише астронавтами та журналістами, а й представниками дослідницьких центрів світу.

— Шановні колеги! — почав байдужим голосом Микола. — Уже в перші хвилини тахіонної інформації, яку я одержав на Хапані, виявилася незаперечною марнота батькової втечі, за межї Сонячної системи. Справа в тім, що і ця втеча ше задовго до її здійснення була зафіксована на кристалах тахіонного статиста. Батько за межами Сонця виконував запрограмовану, — він зробив довгу паузу, — втечу від самого себе.

— Дозвольте запитати, — пролунало в залі, - яким чином корабель, направлений у сузір’я Лебедя, передчасно повернувся на Землю? Що примусило екіпажеві це зробити?

— На кораблі вийшла із ладу система опалення і батько переконався, що іншого виходу, як повернутися на космодром, немає. А тепер послухайте, що він записав перед катастрофою: «Найстрашніше для людського розуму — це, знаючи наперед трагедію, не мати права покінчити з собою. Життя в такому разі тобі вже не належить. Ти являєшся кроликом, який, шалено опираючись, сам повзе у пащу удава»…

— Як виглядає екран, на якому ви прочитали майбутнє батька? — знову лунає запитання із зали.

— Харон — це каменюка, на якій немає жодної будови чи споруди. Я через внутрішній зір побачив те, що відбувалося з батьком у замовлений мною час.

— Як ви замовляли той час?

— По батьковій фотографії, як це роблять всілякі віщуни. Як вам відомо, фотографія чи портрет зберігає полеву форму того, хто на ній зображений. Я в думці запитував, тримаючи в руках батькову фотографію, і бачив потрібні мені події. Причому у дуже швидкому темпі.

— Дозвольте запитати, а ви не заглянули у своє майбутнє?

Микола перебив запитувача:

— Я цього не зробив з відомої вам причини.

— Все, сказане вами, підводить до думки, що причинно-наслідковий потік явищ існує, але причини творяться не з бігом обставин сьогоднішніх, а тих, що десь далеко попереду. Тоді, де той край, у якому існує остання причина всіх попередніх причин?

— Дозвольте у зв’язку з цим зробити таку заяву, — продовжив доповідач. — Я на Хароні задавав подібне запитання. Якщо існує причинний ланцюг явищ і якщо тахіонна інформація не обмежена в часі, то чи є межа цього ланцюга у майбутньому? Я взяв конкретний випадок і задав собі таке питання: чи є сама остання причина в існуванні планети Земля?

Доповідач замовк. Зала також насторожено мовчала. Аж поки пролунало зовсім тихеньке:

— Що ж відповів на це Харон?

— Я одержав таку відповідь: тахіонна інформація про Землю обривається 3797 роком. Це, певно, і є ота межа, після якої відпадає будь-яка причина існування нашої планети.

Микола зробив довгу паузу, а потім вигукнув:

— Шановні колеги! Вам це число про щось говорить?

— Так! — пролунало в кінці зали. — Його оголосив ще у 1558 році знаменитий Нострадамус! Він тоді сказав: «Далі 3797 року мені не дано побачити».

Доповідач закінчив так:

— Не дамо тому, що далі — темінь, яку і я уздрів на інформаційному полі Харона. Сподіваюсь, вам, вельмишановні колеги, тепер ясно, коли настане кінець світу?

* * *

Вдосвіта диктор першої радіопрограми оголосив: «Сьогодні четвер, сонце зійде… тривалість дня…». Микола натис вимикач.

Настав ще один єдиний і неповторний у всесвітньому потоці часу день. І він промчить, як і всі попередні. Колись люди навчаться знаходити у Книзі Вічного Часу минулі дні, щоб прочитати пережиті в них болі і радощі.

А хто наважиться заглянути у своє майбутнє? Підніміть руку!

Телекінез

Ірина знайшла Сергія у сквері неподалік будинку, де вони мешкають. Сидів на лавці, тримаючись обома руками за бильця. Зраділо вхопився за її руки. Це її здивувало.

— Потім поясню, а поки що допоможи добратися додому.

— Ти захворів?

— НІ!

— П’яний?

— Ні!

— Так що ж трапилося?

— Я втратив рівновагу. Без тебе не дійду додому.

Сергій намагається говорити жартома, але в його погляді угледіла тривогу і затаєний страх.

— Тримайся, — сказала і здивовано побачила, як Сергій, обхопивши її за талію, почав невпевнено ступати по асфальтовій доріжці. Складається враження, що він втратив вагу. Ноги, ледь торкнувшись землі, підносять тіло вгору і тільки Ірина втримує Сергія в рівновазі. «Ні, не п’яний, — подумала, вглядаючись в його зосереджене обличчя. — Не дай Боже ще впаде».

Тим часом люди здивовано оглядаються. Хтось зауважив:

— То ж треба так напитисяі А старенька бабуся радить:

— Ти, дочко, хоч не показуй його міліції.

Ірина роззирнулася. Стидовище! Хоч би знайомі не зустрілися.

Коли добралися додому, лягти у ліжко відмовився. Присів гіс без її допомоги біля столу, вхопився за його край і відчужено втупився у вікно.

— Чого мовчиш? — Ірина не знає, що й робити.

За дорогу багато чого передумала і ні до чого не дійшла.

— Попав у цейтнот, — відповів похмуро.

— Говори, що сталося! Чи на коліна впасти?

— Я зробив відкриття.

— У пивній? — Ірина Починає сердитися.

— Я зробив відкриття, тільки ще не до кінця його довів. Поглянь — і відпустив руки.

Ірина завмерла. Сергій відшотвхнувся ногою від підлоги і плавно поплив у повітрі, по черзі торкаючись руками то стіни, то стелі. Видно, що старається, аби не перевернутися навзнак чи стати сторчма вниз головою. Щось подібне бачила в телепередачі про космонавтів. Вони на орбіті теж плавали.

— Зовсім втратив вагу, — сказав Сергій і, хапаючись за стіни, опустився біля столу.

— Ти дійсно, неначе у космосі, - вперше посміхнулася дружина. — Що ж тепер будеш робити?і

— Попробую знайти спосіб, як повернути вагу, інакше, — біда, — помовчав, потім додав: — Подай попити, аж в роті пересохло. І залиш, будь ласка, одного. Мені потрібно зосередитися.

Подумала: «Дійсно, халепа. Сам і кроку не може ступити».

* * *

Набережна ставу давно опустіла. Хмуриться небо. Плесо морщиться під свіжим дощовим вітром. Парк занурився, у вечірні сутінки.

Сергій поволі іде берегом. Тривожать думки. Далі втаювати відкриття немає смислу. Рано чи пізно він десь зірветься і наро: бить шуму. Пригадує перший політ у кімнаті і бентегу дружини. Ось так може статися і з іншими, коли уздріють його в повітрі. В той день у скверику вперше зумів подолати всесвітнє тяжіння. Відкриття прийшло раптово, хоча ішов до нього довго і трудно. Кажуть, воздається тому, хто уперто іде до мети. Пам’ятає, як відчувши невагомість, ледве втримався за бильце лавки. Ану, якби відшотвхнувся і опинився у повітрі? Добре, що виручила дружина, яка вчасно нагодилася і благополучно довела додому. А вдома, коли не зміг навіть ногою ступити, щоб не стукнутися головою об стелю, зрозумів, у якому опинився становищі. Та у відчай не впав. Довго і настирно шукав способу регуляції гравітаційних процесів. І врешті-решт знайшов. А потім усвідомив, що це тільки початок. Зроблено головне: проник у святая святих — ядерну пульсацію власного тіла. Згодом вивів теорію, яка не заперечує фізичним законам природи. Левітація — це уміння силою слова проникати у глибину матерії і там зменшувати гравітаційну масу атомних ядер. Тобто робити тіло невагомим. При цьому вивільняється величезна кількість енергії. Поставив перед собою завдання — знайти спосіб використання її на практиці. Спершу зайнявся телекінезом — тобто дією на фізичне тіло на відстані…

Думки обірвала поява трьох тіней, що винирнули з бокової алеї парку. Вони ішли назустріч м’якою вкрадливою ходою. Зрозумів: доброзичливці так не ходять.

Довкола ні душі. Накрапує дощ. Ліхтарі ледь поблискують. Дорогу перегородив товстий, кряжистий, з круглою лисою головою, маленькими блискучими очима.

Ліворуч спинився високий, худорлявий. М’яке волосся спадає на плечі, вузькі прямокутники бакенбардів торкаються кутиків вуст, над тоненькою верхньою губою, наче намальовані, філігранні вусики. Третій став праворуч. Широкі плечі і тулуб складають квадрат, який опирається на дві коротенькі ноги. Підборіддя теж квадратне, навіть великі очі під зігнутими в кут волохатими бровами здаються квадратними.

— Всі цінності — на лапу, — владно хрипким голосом сказав товстун, піднісши кулак-гирю на рівень Сергієвих очей.

Зрозумів, що одними грошима не відв’яжеться. Вигляд у нападників агресивний. Їм, певно, треба більшого, навіть, якщо роздягнуть, і цього не буде досить. Поряд стиха б’ється об кам’яну дамбу почорніла хвиля ставу. На доріжці ані душі. І тут Сергія осінила думка: використати для захисту явище телекінезу, яким ще ні разу не користувався. Але для цього необхідно на три хвилини відключитися від зовнішнього світу. І хоча в такій ситуації це майже неможливо, іншого виходу немає. Тому спокійним голосом сказав:

— Панству потрібні мої скарби? — і неспішно засунув руку в бокову кишеню куртки.

Сам же переключив свою свідомість в стан внутрішнього самоспоглядання.

— Дєтка! Не тягни, — побачивши Сергійову неквапливість, вишкірився патлатий і вхопив за бартки.

— Швидше, витрушуйся! — верескнув жіночим голосом квадратний і відвів руки патлатого: мовляв, не заважай.

В цей час Сергій уже був повністю занурений в стан трансцендентальної медитації. Його руки самі машинально нишпорять по кишенях. Спочатку видобув гаманець і тицьнув у розчепірену долоню товстуна. Потім випотрошив кишеню, де були ключі та декілька пожмаканих банкнот і сунув їх патлатому.

Втретє запорпався в кишенях штанів, по черзі вивертаючи їх і завертаючи назад, щоб загаяти якомога більше часу. А в ці хвилини магічний ланцюжок закодованих слів все глибше проникав у кожну клітиночку власного тіла. Ще секунду, ще декілька мпттєвостей і завдання буде виконано. Ось він бачить внутрішнім зором хромосоми, обсипані нескінченними ланцюжками бусинок генів. Це — молекули ДНК, у яких зберігається програма побу дови його власного тіла, його життя і смерті, його долі близької далекої. Ще мить і він уже бачить роздільно атоми, а їх біля двохсот мільйонів у кожному гені. Ще мить і внутрішній зір досягає атомних ядер. Ось вони — протони і нейтрони — альфа і омега світобудови! Вони живуть у просторі, відмінному від тривимірного. Вони нехтують спеціальною теорією відносності геніального Ейнштейна, бо обертаються довкола власної осі зі швидкістю в шість разів більшою від світлової! Така швидкість і спричинює появу земного тяжіння. Настав час магією таємничого ряду слів зменшити цей рух до нуля. І це йому вдалося! Магічна дія слова спрацювала! Він досяг контакту з ядрами атомів у кожній клітиночці власного тіла і сталося чудо. В ту мить, коли патлатий в нервовому нетерпінні обхопив жертву обома руками, щоб кинути в прохолодну воду ставу, Сергій відчув велетегіський приплив сил.

Ривком вивільнив праву руку І повів нею поза спиною нападника. Товстий ойкнув і, відлетівши метрі зо три, грюкнувся лантухом на асфальтівку.

Квадратний вхопився за живіт і, двічі перевернувшись через голову, розпластався навзнак. Патлатий не зрозумів, що сталося і замешкався. Сергій в. наступну мить провів перед його обличчям долонею, Тіло нападника, наче від страшного удару, обм’якло і хляпнувся біля Сергієвих ніг.

За якусь хвилину троє грабіжників були прикуті до асфальтової доріжки. Вони не мали можливості навіть поворухнутися. Невидима плита притискала їх до землі.

Зібравши свої пожитки, Сергій спокійно побрів додому.

* * *

— Шановні колеги! — Сергій вирішив повідомити про своє відкриття на засіданні «Товариства зв’язків з інопланетянами». — Як вам відомо, на атомне ядро не діють ні підвищені температури навіть до тисячі градусів, ні найбільший досі одержаний тиск, ні найпотужніші магнітні поля. — Обвів поглядом залу і продовжив: — Я знайшов спосіб безпосереднього контакту з атомними ядрами!

- І який результат цих контактів? — запитав активний відвідувач клубу Петро Зось.

- І ті ядра почали вас покірно слухатися? — в’їдливо перебив молодий астрофізик Андрій Бойко. — Як же виглядає той пристрій, яким ви орудуєте з ядрами?

— Ніякого пристрою не потрібно, — спокійно відповів Сергій.

Він знає, що своїм повідомленням викличе недовіру, тому заздалегідь приготувався до наглядного експерименту.

— Ще з давніх-давен, — продовжує Сергій, — різного роду ясновидці та шамани користувалися медитаційними прийомами, під час яких незрозумілим набором слів досягали прямого контакту з власним енергетичним біополем. В результаті творили різні чудеса. В моєму відкритті ніякого чуда немає. Мій пристрій — це слова, якими мене вчила розмовляти рідна матуся.

— Але це конкретні слова. І їх треба знати! — аж кричить Петро Зось.

— Так. Вся справа в тому, що я знаю той унікальний ряд слів, яким можна розкривати глибинні таємниці природи. Пригадайте вислів пророка: «Спочатку було слово». І вже потім був створений світ. Отже, слово — це генератор енергії, якого людина може, але, на жаль, ще не вміє використовувати для власних потреб.

— Так, шановні колеги! — продовжує Сергій, він не дав можливості зав’язатися полеміці. — Я знайшов словесний код, яким примушую ядерні частки зменшувати обертальний рух, що й призводить до повної невагомості тіла.

Після цих слів Сергій підійшов до вікна, розчинив його навстіж і на деякий час вкляк, вдивляючись невидимим поглядом в безхмарне небо. Аудиторія очікувала чуда. І це чудо не забарилося. Через декілька хвилин Сергій, відштовхнувшись ногами від підлоги, повис у повітрі спочатку вертикально, потім ледь помітно доторкнувся рукою до стіни і, переважившись у горизонтальне положення, плавно поплив над головами присутніх. Його обличчя було спокійним, а погляд натхненним. Довкола тіла бриніли колами хвилі ледь помітного голубого серпанку. Сергій легеньким помахом руки зібрав його у стрічку і направив до вікна. Це був згусток енергії, звільненої медитаційним прийомом і перетвореної ним у невидиму присутнім матерію. В якусь мить ця стрічка вислизнула через розчинене вікно. В цей час до кімнати влетіла Марія Іванівна — завгосп інституту — і з порога крикнула:

— Сергію Миколайовичу! — але, побачивши його розпластане тіло під стелею, злякано присіла, потім, сплеснувши руками, прошепотіла: — Ой, Господи!

Сергій вхопився за притолоку дверей і опустився на підлогу.

— Маріє Іванівно! Щось трапилося?

— Так, — пробелькотіла жінка. — Там вас шукає міліція.

— Шановні колеги! Я здогадуюся, яка в міліції проблема, але займу ще декілька хвилин вашої уваги. Згадайте Миколу Гоголя і молодого коваля із хутора біля Деканьки. Як ви пам’ятаєте, він осідлав чорта і злітав до Петербурга за черевичками для своєї коханої. Ви задумувалися, якою енергією користувався родич нечистої сили?

— Невже Гоголь щось тямив у цьому ділі? — здивовано вигукнула Марія Іванівна, вона уже оговталася від страху.

Сміх прокотився залою.

— Микола Гоголь змалював те, що почув від старих людей. Ми тільки можемо здогадуватися, що вивільненою енергією ядерних часток люди уміли користуватися з давніх-давен.

— Так то ж був чорт, а не людина!

— Гоголь змалював художній образ. Тим більше, що на чортів легше звалити незрозумілі явища.

— Баба Яга теж і досі літає на мітлі і ми не задумуємося, як це вона робить.

— За останнє сторіччя Баби Яги ще ніхто не бачив!

— Та то ж Вакула сам був екстрасенсом, тільки Гоголь про це не знав!

Сергій побачив, що полеміка перетворюється в базар, тому обірвав її такою заявою:

— Шановні колеги! Я маю нагоду продемонструвати явище телекінезу, яким оволодів зовсім недавно, — і підійшов до стіни, вільної від картин та діаграм. Постояв зо три хвилини, потім підвів руку і, не доторкуючись стіни долонею, поволі почав вимальовувати нею квадрат. Почулося шипіння, запахло горілим вапном та цеглою, а услід за долонею стала появлятися ледь помітна борозна. Коли рука дійшла до початкової точки, Сергій натис на квадрат і плита розміром метр на метр провалилася в кладовку. Отвір з рівненькими гранями зазіяв у стіні.

Зала заворожено мовчала.

— Це явище називається телекінезом, тобто дією на відстані. В цьому експерименті я перетворив енергію руху ядерних часток на енергію тепла. А тепер пригадайте НЛО. Ми можемо здогадуватися, що енлеотяни використовують звільнену енергію атомних ядер в такий спосіб. Тільки ще не ясно, яким чином вони її перетворюють в безшумний і керований політ. І це ще не все. Ми не знаємо механіки миттєвої появи і зникнення літаючих тарілок. Якщо це не зоровий обман, то я схильний думати, що вони вільно користуються переходом із трьохвимірного простору в якийсь інший. Як бачимо; рівень технології у енлеотян вищий від досягнень земної цивілізації. І все ж, перша сходинка на шляху до використання екологічно чистої і абсолютно нешкідливої енергії нами уже подолана.

— Вибач, колего, — зауважив Петро Зось, — подолана тільки тобою. До серійного виробництва ще далеко.

— Я стаю першим на чергу освоєння телекінезу, — заявив Андрій Бойко і швиденько підійшов до Сергія.

В цей час відчинилися двері. Зайшов чоловік у формі міліціонера.

— Я прошу вибачити, — сказав він, — обставини вимагають негайного вирішення одного незрозумілого явища. Дозвольте, — і звернувся до Сергія, — якщо я не помиляюсь, ви Сергій Миколайович?

— Так, це я.

- І працюєте в області розгадки НЛО?

— Так. В «Товаристві зв’язків із інопланетянами».

— Нам відомо, що серед вас є людина із властивостями екстрасенса. Терміново необхідно вивільнити трьох чоловіків, які потрапили у халепу.

— На набережній ставу? — спокійно запитав Сергій.

— Так, так! — зрадів міліціонер. — Вони знаходяться в плачевному стані. Я бачу, ви щось про них знаєте?

— Так, знаю. На мою думку, вони вже усвідомили причину неприємностей?

— Так, вони стверджують, що потрапили в біду від дії людини, яка володіє силою на відстані.

— Ви кажете, що вони в поганому стані?

- Їх притискає до землі невидимий тягар. В такому стані знаходяться з вчорашнього вечора.

— Шановні колеги, вибачте, — звернувся Сергій до товариства, — але я мушу бути там. — І залишив дослідників НЛО.

* * *

Становище вчорашніх нападників дійсно було плачевним. Складається враження, що трьох розпластаних чоловіків притискає до землі якась невидима сила. Ні рукою поворухнути, ні повернути головою. Поряд стоїть «Швидка допомога». Лікар в білому халаті провіряє пульс, тримаючи розпростерту руку патлатого, і тихо щось йому говорить. Медична сестра зеленим віником, зробленим із зірваного віття, відганяє мух, які юрмляться довкола непорушних тіл. Біля потерпілих зібрався натовп цікавих.

Сергій вийшов з машини і став осторонь, щоб на три хвилини відключитися від світу. Потім повів рукою, наче піднімає якийсь тяжкий предмет, обережно пересунув його в бік ставу і кинув у воду. Почувся навіть сплеск, на якого ніхто не звернув уваги, бо вчорашні нападники в одну і ту ж мить закрутили головами, попіднімали задерев’янілі руки. Лікар і сестра почали допомагати їм підвестися на ноги.

Міліціонер, побачившидщо з потерпілими нічого страшного не сталося, сказав:

— Сергію Миколайовичу, даруйте мені, але цю подію необхідно запротоколювати. Прошу вас в мою машину.

Три пожмакані постаті похмуро дивилися на свого рятівника. Вони впізнали в ньому вчорашнього колегу, з яким так необачно повелися. Сергій обвів їх поглядом, у якому не було торжества помсти, і сів у машину.

* * *

Місто було святковим, хоча день будній і календарем не зафіксовано будь-якого ювілею. Воно явно радувалося літньому липневому дневі, голубому безхмарному небу, дзеркальному плесу величезного ставу, шелесту каштанового листя на гомінких бульварах. Приїжджі вже звикли відмічати в цьому дивному місті незрозумілу щоденну святковість. Напевно, така вже тут благословенна земля, а, може, тут особливі люди, які уміють створювати навіть у дощовий день ясну погоду в душі?

Сергієві не хочеться їхати у відділення міліції, щоб там засвідчити дивовижне врятування потерпілих. Багато буде розтягнень, які ні до чого не призведуть. Вирішив створити жартівливу ситуацію. Йому потрібно було три хвилини медитаційного самозаглиблення, іїісля якого бампер машини різко вперся у невидиму перепону. Замовк двигун. Міліціонер чортихнувся і, вискочивши, підняв капот.

Сергій непомітно вислизнув з машини, помахом руки розсіяв перед машиною невидиму стіну, відштовхнувся ногами від землі і поплив у височінь.

День був тихий, ледь дув вітерець. Сергій влився у горизонтальну течію вітру і, регулюючи руками, наче птах крильми, поплив над ставом у напрямку західного берега. Раптом сталося неймовірне. Поруч нього появилася величезна тарілка з явно вираженими ілюмінаторами вікон і спущеним тралом, що веде до вхідних дверей, Сергієві нічого не лишилося, як взятися за поручні і ступити на трап. Назустріч вийшов статний, з відкритим усміхненим обличчям енлеотянин. Мовчки взяв Сергія за руку і, міцно тримаючи, бо той ще був у стані невагомості, завів до салону. Це — кімната з багатогранними прозорими стінами, у яких ілюмінатори, певно, виконують роль потужних лазерних телескопів. Пульт управління розташований посередині на підвищенні. Стеля і підлога також прозорі.

Запропонувавши сісти, енлеотянин сказав:

— Я давно слідкую за твоїми успіхами в освоєнні ядерної енергії силою слова, — він говорить чистою рідною мовою навіть без акценту, що Сергія здивувало не менше, ніж раптова поява тарілки.

— Нас турбує ось що, — продовжує гість із космосу. — За деякий час ти передаси методику своїм землякам і вони її швидко освоять, як це було з іншими видами енергії у минулому.

— Ну й що? — гордовито запитує Сергій, — хіба це зле?

— Так, на сьогоднішній день це зле.

— Чому? — неабияк здивувався Сергій. — В порівнянні з досі існуючою технологією ядерних реакторів мій спосіб екологічно чистий і не потребує затрат.

— Людство морально ще недозріло до використання в такий спосіб ядерної енергії, - сказав осуджуюче суворий енлеотянин.

— Невже ти думаєш, що ми дикуни? — не на жарт обурився Сергій, перейшовши з космічним гостем на «ти».

— Так, ви ще дикуни, а серед них ти перший дикун.

Сергій спантеличено мовчить. Це вже занадто.

— Виходить, — схопився на ноги, відчувши, що вже й невагомість пропала, — подарована суспільству енергія, якої так не вистачає, принесе зло?

— Скільки часу ти тримав під плитою своїх нападників? — суворо запитав гість.

Сергієві стукнуло в голову. Ось куди гне енлеотянин! А той продовжує:

— Якщо кожен третій буде володіти в такий спосіб енергією ядра, через досить короткий час Земля стане пусткою,

— Не всі ж люди агресори, — Сергій охолов і вже оправдовується.

— Люди — це розумні і хитрі тварини. У них на першому місці боротьба за існування, яка набагато перевищує тваринні інстинкти самозбереження. Погодься, земляни ще не дозріли до такого простого способу одержання благополуччя, яке ти тільки вчора освоїв.

— Коли ж вони дозріють? — зажурно запитує Сергій.

— Була надія, що після Воскресіння Христового. Але цього не сталося.

— Двох тисяч років їм було недостатньо, щоб стати людьми? — з деякою насмішкою закидає Сергій. — А що буде зі мною?

— Ти випередив час, тому на Землю більше не повернешся, — сказав енлеотянин і натис на кнопку в пульті управління тарілкою.

Знизу замиготіли золотаві барви полів, голубе плесо ставу зробилося синім, а потім і воно розтануло в прозорому серпантині, що оперізує на космічній висоті Землю.

НЛО покидало планету, на якій люди ще не дозріли до Сергієвого відкриття.

Замах на Селену

- Є альтернатива! — прозвучав раптом десь із середини зали гучний колоритний бас. — Я пропоную вирішити цю проблему за рахунок знищення Місяця!

Напевно, опонент в такий спосіб мав привернути на себе увагу.

Лука пригадав, як перед ним промайнуло одухотворене обличчя молодого працівника дослідного інституту Віктора Лепехи.

Не був його друг і однокашник по вузу. З ним долали бастіони науки, потім залишилися в цьому інституті і тільки в останній рік попали в різні дослідницькі центри.

На конференції йшлося про зміну енергетичного балансу в космічному середовищі. Завідуючий відділом «Термодинаміка зір» Олег Білодід тільки що закінчив обгрунтування водневої концепції. Лишилося уточнити деякі деталі, як раптом було заявлено, що є альтернатива.

— Водневий варіант вимагає величезної кількості води. Для нас, землян, цей фактор не може не викликати деякого занепокоєння. Наявність у Всесвіті одинокої планети із живими істотами завдячується тільки відповідною кількістю на ній цієї цілющої рідини. І тому ми не можемо безоглядно сприймати проект, побудований тта її безпечному розтринькуванні. В противагу вашому проекту, шановний доповідачу, я маю свій альтернативний проект, який базується на використанні твердого палива.

Теоретичні розрахунки показали, що місячна порода є безвідходною сировиною для нашого генератора. Додам, — упевнено продовжував молодий науковець, — виробничий процес відбуватиметься, якщо буде затвердженим, за межами нашої планети. А це, з точки зору екології, має перевагу перед будь-яким іншим виробництвом. У зв’язку з цим, — вів далі опонент, — вважаю, що ми повинні, - тут Лепеха зробив паузу і, наголошуючи, повторив, — повинні беззастережно пожертвувати Місяцем, якщо нам дороге благополуччя земної цивілізації.

В залі було тихо, як у склепі. Дехто здивовано, дехто приголомшливо, а більшість — допитливо чекали подальших роз’яснень.

— Шановні колеги! — продовжував гучним басом Лепеха. — Зверніть увагу, яким чином мій альтернативний проект відшкодовує матеріальні і навіть моральні втрати, спричинені знищенням природного супутника Землі. — Після цих слів Лепеха приступив до математичних викладок…

Лука стоїть на краю аеродрому. Йому не хочеться додому. Думки робіться сумні і тривожні. Він підняв голову. В темному нічному небі поміж білястими вітрилами хмар плаває мовчазний свідок незчисленних любощів закоханих і підступних злодійств. На протязі тисячоліть під покровом ночі вершилися добро і зло. Місяць це бачив і мовчав. Він і зараз мовчить. Він не знає про замах, який готують на нього люди…

Лука виразно бачить на округлому світлому, дискові силует Каїна, який тримає на вилах конаючого брата. Йому навіть привиділися краплі крові, що стікають по держаку на руки братовбивці.

Лука здригнувся. Прийшло на думку: ця трагедія має щоночі нагадувати людям про зло, скоєне людині людиною. Але гострота жахливої події з часом стерлася і ми перестали на неї зважати. Ми її просто не помічаємо. Люди до всього звикають: і хорошого, і поганого. Невже отак звикнуть і до відсутності у небі Місяця?..

За спиною Луки стоїть з погашеними вогнями зореліт. А попереду з темені ночі випливає рідне місто, розцяцьковане гірляндами вогнів. Воно, неначе живе створіння, очікує повернення експедиції, яка тільки що завершилася. Один лише він, Лука, зможе розповісти правду про смерть космонавта-розвідника, яка сталася так несподівано. Поки що Лука стоїть на краю злітного майданчика і з жалем дивиться на приреченого на загибель віковічного супутника Землі.

Після цієї експедиції Місяць для Луки став не лише небесним тілом, з яким певною мірою пов’язана доля кожного мешканця планети, а й святим місцем, де навіки залишився лежати його вірний друг і найближча у світі людина.

Лука відчув, як у ньому наростає протест, все його єство наповнюється незламною силою протидії божевільній альтернативі.

І він вирішив зробити все можливе, аби не допустити здійснення жахливого наміру самовпевненого зухвальця.

— Але як? — сам себе запитує у нічному безмов’ї і відповідає: — Треба стати на чолі всіх противників зловісного проекту!

Хто ж вони, оті противники?

Напевно, всі молоді люди, які звідали неповторну радість зустрічей з коханими під білим промінням нічного охоронця.

Також — мореплавці, мандрівники, розвідники, мисливці, для кого Місяць в сутужні нічні години стає рідним братом.

А ще солдати, які стоять на варті спокою Вітчизни. І добросовісні послідовники Гіппократа.

Що станеться з нами, коли обірвуться біологічні ритми в людському організмі, диригентом яких є Місяць? Які ліки надолужать втрачене?

А дендрологи? Що станеться зі світом дерев, у яких рух соків по стволах чітко прив’язаний до фаз Місяця? Та й щоб мати добру скрипку, треба знати, у якому місяці зрізувати дерево. А що скажуть зцілювачі травами? Цілюща властивість їх залежить від того, в якому місяці, в якій його фазі їх зірвеш.

А що скажуть технарі приморських країн, які натхненно запрягають морські припливи генераторами струму?

А мешканці пологих океанських берегів, на які припливи, керовані Місяцем, приносять дари морських глибин?

А хлібороби з місячним календарем землеробства! А породілі з дев’ятимісячним очікуванням радості!

Лука упевнений, що вся ота когорта активних однодумців, а. він їх зробить однодумцями, не допустить до зруйнування нічного небесного добротворця.

Опріч заагльнолюдських цінностей, Місяць для Луки ще є і святим місцем пам’яті, яку треба берегти.

Там, під кам’яною брилою, лежить його кохана людина, яку він власними руками поховав декілька годин тому.

Він там залишив не лише мудрого і самовідданого товариша, а й жінку, яку кохав палкою юнацькою любов’ю.

То була жінка-науковець, пристрасний дослідник Селени і ревнивий її захисник… Експедиція на Місяць, що так трагічно закінчилася, була споряджена за вимогою переважної більшості учасників конференції.

Завдання було таке: остаточно Довести, чи має під собою грунт альтернатива молодого науковця. Для цього учасники експедиції мали безпосередньо на Місяці вивчити глибинні структури його будови і або підтвердити, або відкинути теоретичні розрахунки автора альтернативи.

Лука пригадує, як Юлія, а це було вона, його напарниця по дослідженню Селени, спостерігаючи за показниками лазерного аналізатора, поступово перетворювалася в сомнамбуліка.

Цифрові дані явно свідчили не на користь ідеї збереження Місяця. Вони чітко і послідовно підтверджували правоту розрахунків Віктора Лепехи.

Це відкривало пряму дорогу вбивцям небесного красеня.

І чим більше Юлія брала проб у найрізноманітніших місцях поверхні космічного бранця, тим гнітючіше ставало у неї на серці.

Останню вилазку вони з Юлією зробили у морі Спокою. Лука відчував, що Юлія іще не втратила надії. Але і ця остання проба, взята на східному схилі стрімкої гори, дала ті ж результати. І коли настав час повертатися до зорельота, Юлія раптом присіла на кострубатий осколок величезного метеорита, що стримів у місячному поросі. Вона задумливо вдивлялася у темне небо, засіяне немигаючими зорями, неначе шукала в них відповіді на пекуче: що робити далі? На запитання Луки Юлія не відповідала. Так пройшло з десять довгих хвилин. У цей час із-за обрію почала викочуватися величезна темно-синя опука Землі. Раптом Юлія рвучко підвелася і попрямувала на неї в протилежний бік зорельота. Вона зовсім не реагувала на умовляння Луки повернутися

Жінка віддалялася мовчки, плавно розводячи руки, і здавалася казковим птахом у космічному безмов’ї. Лука вирішир силою зупинити її і прискорив біг.

Але трапилося несподіване. Юлія ще швидше стала віддалятися від товариша. Лука побачив; відстань між ними збільшується. Юлія, немов на крилах, пливла у космічній порожнечі, відда ляючись все далі і далі, то зникала у темені скель, то виринала на їх вершинах.

Ні вимоги через рддіофон зупинитися, ні благання хоча б почекати, на неї не діяли. Вона віддалялася із незбагненною упертістю, поступово перетворюючись у казковий силует, в дивовижне марево, що тануло у місячній пустелі.

А коли Лука, напруживши всі свої сили, все-таки її наздогнав, вона різко повернулася до нього і рішуче промовила:

— Коханий, — Лука вперше почув це давно очікуване слово, — я вирішила залишитися тут назавжди!

Лука обімлів, а Юлія продовжувала:

— Прошу і заклинаю — виконай мою останню волю: поховай мене ось на цій вершині. Я своєю смертю заявляю протест всім, хто наважується знищити мою рідну Селену. Якщо здоровий глузд на Землі не переможе, нехай спалять разом із нічним небесним красенем і мене. І тоді залишаться навіки осиротілими рідне небо і вкарбується у людській пам’яті безглуздий вчинок бездушних технократів. Я жертвую собою в ім’я сталості і недоторканості світу…

Після цих гірких і рішучих слів Юлія розгерметизувала шолом і, розпростерши руки, плавно опустилася на вершину скелі.

Лука підхопив конаюче тіло і притиснув його до власних грудей…

Місяць у небі був повним. Каїн тримає Авеля на вилах і споглядає, як у предсмертних конвульсіях вмирає брат… В душі Луки порожньо. Тяжкий жаль гризе її і не дає ні на хвилину заспокоїтися. А у пам’яті знову постає зала, де відбувалася конференція.

— Шановні колеги, гості! — продовжував Лепеха із середини зали, яка повернулася до нього тисячею облич. — Прискорення моменту зворотного руху галактики, а разом із цим і підвищення температури космічного середовища повністю залежить від нас із вами. Я погоджуюся із висновками головуючого, який сказав, що людство впритул наблизилося до того часу, коли сидіти, склавшируки, було б злочином перед цивілізацією. Ми маємо повну уяву, що може статися із нами завтра, якщо не приступимо до кардинальних дій по шляху покращення енергетичного становища на Землі. А тому я пропоную мій альтернативний проект затвердити і включити його у виробничу програму. Випуск гравімегатонів необхідно уже завтра поставити на серійну основу…

Лука зрозумів, що Лепеха заволодів становищем. Дійсно, його проект, якщо врахувати потреби в енергетиці планети, не викликає категоричних заперечень. Але ж і замах на Селену не витримує ніякої критики.

Страшно навіть уявити, як на очах всього людства відбуватиметься руйнування небесного красеня. Лука допускає, що якась кількість черствих прагматиків до цієї трагедії поставиться з холодною, розважливістю. Але переважна більшість мешканців планети, а він у цьому упевнений, не погодиться на експеримент, якому не буде зворотної дії. Душевно багаті люди рішуче виступлять проти зруйнування Місяця…

А тим часом головуючий, зваживши на сказане Лепехою, пішов на деякі устунки. Він заявив:

— У виступі шановного Лепехи ми почули твердження, з якими не можна не погодитися. Дійсно, відкладати в довгий ящик розробки обох винахідників не слід. На мою думку, нам необхідно приступити до вивчення другого, альтернативного проекту в такий спосіб, — головуючий порадився з членами президії і продовжив: — Створимо комісію, яка має провести детальне вивчення впливу зміни гравітації — і на нас із вами, і на весь обшир Всесвіту.

— Друга комісія, — продовжував далі голова, — має зробити всебічні випробування гравітаційного апарату в природних умовах. І тільки тоді, одержавши висновки обох комісій, зможемо прийняти, або не прийняти проект для реалізації. Що стосується Білодідового гравіквантора, то його треба буде уже починати використовувати в програмі пошуків позаземної цивілізації.

Хтось запропонував:

— Необхідно зробити детальний аналіз породи на всю її глибину безпосередньо на Місяці. Для цього мусить бути споряджена експедиція.

— Я маю бажання її очолити! — вихопилося у Луки.

…Безтурботне місто спить праведним сном. Воно знає, що експедиція закінчила свою роботу. Воно ще не знає результатів її роботи. Воно ще не знає і про трагедію, яка сталася на Місяці. Завтра науковий світ одержить повідомлення, яке розвіє сумніви і або поставить крапку на існуванні небесного сателіта Землі, або…

А що скаже цивілізований світ?

Лука всоте подумав: невже нетлінне у місячному середовищі вічно молоде тіло безстрашної Юлії не заступить дорогу бездушним роботам?

Каїн тримає Авеля на піднятих вгору вилах. Кров стікає на руки братовбивці.

Лука бачить краплі (він упевнений, що бачить!) і не знає, що робити, щоб зупинити злочин, який має відбутися на очах п’яти мільярдів мешканців земного дому.

Полотно, створене невідомим художником на дискові Місяця, не дало очікуваного ефекту.

Люди привикли до трагедії братовбивства і вважають, що, напевно, так було і треба… Люди до всього з часом звикають.

А опісля, щоб заспокоїти власне сумління, завжди знаходять виправдання: те, що сталося, уже сталося і назад не повернеш. А на цей раз? Чи знайдуть мешканці планети у собі сили заявити: «Ми не хочемо, щоб сталося те, чого не повернеш назад!..».

Експеримент, запропонований Лепехою, не буде мати зворотної дії.

Каїн не поверне Авеля, хоч як би того хотів. Біду легше застерегти, ніж її допустити, а потім тисячоліттями твердити: те, що сталося, назад уже не повернеш…

Думки, думки, досить вам ятрити зболену душу, і Лука, освітлений ласкавим місячним сяєвом, неспішно попрямував до рідкого дому.

Підмітальник алей

Андрія викликав головлікар і сказав:

— Віктор у відрядженні. Там привезли двох молодят. Треба з’ясувати причину смерті.

— Але ж…

— Ніяких «але ж». Ти хірург. Слідство вимагає документа. Віктора не, буде два дні. Одержиш доплату.

Андрію нічого не лишилося, як виконати наказ. В морзі на бетонній тумбі лежать він і вона. Андрієві Чздалося, що вони сплять. Глянув на годинник. Було вже пізно. ХНевже їм так горить? Те, чого він не любить, доведеться зробити. Тільки не сьогодні. Якесь підсвідоме почуття не дозволяє навіть відкрити теку з хірургічним начинням.

Постояв і круто повернув назад.

На другий день раненько вскочив до моргу. Бетонна тумба була порожня.

* * *

Михайло влаштувався в центральному парку міста, що над ставом, підмітальником алей. З того часу, як закінчив інститут, досі не міг знайти роботу, яка б припала до серця. У школі з дітьми у нього не вийшло. Бо що то за вчитель, якого не розуміють малі бешкетники? А, може, він їх не розуміє?

В канцеляріях від нудоти залишав робоче місце і брів навмання, куди очі дивляться.

Згодом влаштувався у пивбарі барменом, та за місяць вилетів звідти, як пробка з пляшки, мало не потрапивши до криміналу за розтрату.

Безробітним ходив з півроку, аж поки знайшов посаду підмітальника алей. Окрім самітницької роботи, якої давно жадав, запропонували ще й кімнатку з електроплиткою та умивальником з гарячою водою. Така аркадія його влаштовувала і він з радістю приступив до праці. Треба було вставати спозаранку і, поки ще місто спить, підмітати алеї, поливати зі шлангів квіти, нричесувати газони, підрізувати дерева. Може, хто й подумає, що Михайли — молодий і здоровий хлопець — в такий спосіб рятується від безробіття, та це зовсім не так.

Здійснилася його давня ярія — бути сам на сам з природою. Він змалку тягнеться до дерез, як живих істот, з якими можна порозумітися. Особливо в тихі замріяні, ранки. Михайло стверджує, ідо дерева між собою спілкуються, обмінюються думками та враженнями, залицяються, поступаються місцем, вигнувшись, якщо хтось поряд потребує більше сонця, прикривають під час негоди слабших, плачуть, якщо ятрить рана, вболівають за потерпілих від бурі чи зрубаних злою рукою. А ще дерева довго пам’ятають кривдників, в присутності яких зневажливо тремтять. Тоді, як до добрих людей радо тягнуться віттям і віддають їм своє позитивне біоенергетичне випромінювання.

Давно відомо, що після нервових напружень, притулившись до дерева, можна швидко відновити упадок сил. А ще Михайло знає, що дерева у визначені години спілкуються з Космосом.

Ось вони ці години: з п’ятої до шостої ранку, з одинадцятої до дванадцятої, з шістнадцятої до сімнадцятої, з двадцятої до двадцять першої та з двадцять четвертої до першої години ночі. Це зв’язано з чіткою амплітудою коливань енергетичного заряду світового океану. Михайло, шукаючи ключ до космічної інформації, виявив, що у визначені вище години людина також може зв’язуватися з Космосом. Такою можливістю він і вирішив скористатися.

* * *

Уляся, не поспішаючи, підійшла до кімнати підмітальника алей. Була домовленість, що сьогодні о шістнадцятій годині Михайло продемонструє сеанс зв’язку з Космосом. Але вона запізнилася, тому й приготувалася чемно вибачитися. Декілька разів постукала в двері, потім натиснула ручку і несамохіть переступила поріг. Що це? Одяг висить на спинці стільця, а Михайло серед білого дня спить мертвецьким сном. Нерішуче підступила до ліжка. Та хіба ж так сплять? Блідий і бездиханний, як сама смерть. Очі закриті і позападали, вуста заціплені і також білі. Зненацька шарпнула Михайла за руку. Вона повисла, наче нежива. Закричала:

— Михасю!

Мовчить. Треба терміново викликати «швидку». Вилетіла на алею. Десь тут має бути телефонна будка. Кинулася бігти, а ноги не слухаються. Певно, від страху. Щось наче навмисно її втримує від рішучих дій. Тупцює на місці. Охопив розпач. Притулилася до балюстради містка, що завис над потічком, і відчула нагальне бажання повернутися назад. У думці «швидка допомога», а ноги самі несуть до бездиханного Михася. В розпачі штовхає двері. І бачить: Михайло тільки-но підвівся і накидає, на себе сорочку. Уляна остовпіло мовчить. Добре, що не викликала «швидку». А він каже:

— Ти не прийшла вчасно. Пробач, я не міг більше чекати.

— Ти десь був?

— Так. У Космосі.

- І що робив?

— Бачив, як ти метляєшся по алеї, то ж був вимушений терміново повернутися.

— Як же ти. потрапив туди?

— Тим самим космічним мостом, про який тобі говорив.

— Я вважала, що то байки.

Михайло не звертає уваги на таку відповідь. І роз’яснює:

— Я знайшов ключ до споконвіку закодованої системи Всесвіту. І зробив спробу. Як бачиш, вона вдалася.

— Що вдалося? Говори, що вдалося? Ти лежав, як мрець. Я досі не можу прийти до тями!

— Заспокойся. Є чітко визначені години, і дні року, які можна використати для мандрівки по Всесвіту. Сьогодні 27 червня — передостанній день відкритого літнього космічного мосту. Він розпочався 20 червня. Тому я й поспішив. Наступні мости будуть з 15 по 30 листопада та з 5 по 17 січня. А також на Водохреща та Івана Купала. В ці дні вода в річках заряджається позитивною енергією, а люди робляться добрими, затихають хвороби, злочинці втрачають упевненість, милосердя заповнює людські серця. Це тому, що Земля відкривається для спілкування з Космосом і одержує звідти благословення. Ти запізнилася і я вирішив, що не прийдеш, то й подався туди сам. Шкода тільки, що мусив повернутися. Завтра експеримент повторю. Хочеш зі мною в Космос?

— Боязко, а хочу.

— То приходь на четверту пополудні. Тільки не спізнюйся.

* * *

Андрій дійшов висновку: вся вина тепер ляже на нього. Коли б учора зробив розтин, нині видав би заключення про причину смерті — І сушіть собі голови. Тепер же виходить, що і він замішаний у цій історії. Зловмисники викрали трупи, щоб замести сліди злочину. Треба про це негайно повідомити слідчого.

* * *

Дільничий міліціонер терміново виїхав до парку на квартиру підмітальника алей. Почувши гуркіт у двері, Михайло поспішив їх відчинити. Остовпілий охоронець порядку мовчки дивиться на живісінького підмітальника, труп якого ще вчора сам помагав виносити на «швидку». Поряд з ним стоїть, посміхаючись, його воскресла напарниця.

— Яким чином ви тут опинилися? — вихопилося недоречне в охоронця порядку.

— А що трапилося? — дружно, майже в один голос запитали втікачі з моргу.

— Ви обоє ще вчора ось тут лежали мертвими.

— Шановний! Вчора ми не могли бути мертвими тільки тому, що сьогодні живі, - спокійно відповів Михайло.

— То, напевно, була помилка, викликана вашою збудженою уявою, — додала Уляна.

— Пропоную надалі обережніше робити поспішні висновки, — закінчує неприємну розмову Михайло. — Ви своїми діями завдали нам прикростей. Вважайте, що на цей раз ми вам пробачили. — І показав на двері.

* * *

Коли Андрія повідомили, що його вчорашні пацієнти знаходяться у повному здоров’ї, вирішив негайно зробити візит до підмітальника алей.

Перше запитання було таке:

— Ви бачили мене вчора у морзі?

— Так, — відповів Михайло.

— А коли б я вас не послухав і порізав?

— Цього не могло статися.

— Чому ж тоді сталося, те, що вас привезли до моргу?

— Ми попали у непередбачену ситуацію. Не врахували різниці в часі.

— В якому часі?

— Різницю земного і космічного, де ми перебували.

— Отже, ви перебували в Космосі, а ваші тіла в той час мандрували в автофургоні до моргу? Не вважаєте ви, що ситуація була для вас вельми дивного?

— Так. Ми спостерігали цю ситуацію.

— Яким чином це вам вдалося?

— Ми перебували в стані девїнації. Тобто, наші душі були підключені до Вищої інформації Всесвіту. Точніше, ми перебували в іншому просторовому вимірі, в якому час і відстань втрачають земні значення.

— Вибачте, — сказав хірург, — я дещо починаю розуміти. І все ж дозвольте детальніше довідатися, що все не означає?

— Улясю! Відкриємо наш дослідницький секрет добродієві лікареві? — запитав Михайло у дівчини.

— Гадаю, що він цього заслужив, принаймні тим, що нас не порізав, — відповідає, посміхаючись, Уляна.

— То на чому ми зупинилися? — запитує Михайло.

— Звідки з’явилися на Землі люди, — відпожла Уляна.

— Пиши далі, - сказав Михайло. — Зовсім недавно науковці, враховуючи зміну поколінь, довели, що земне людство мало зародитися не раніше, як триста п’ятдесят тисяч років тому. Ідучи таким чином у глибину віків, науковці також довели, що перша людина була народжена матір’ю, яка не була ні з роду динозаврів, ні з якихось інших древніх живих істот. Досі повністю відсутній будь-який місток, який би був перехідним від тварини до людини.

Отже, перша мати була уже людиною, яка і дала потомство собі подібних створінь, спроможних пізнавати і переінакшувати світ. Вона була непорочною матір’ю, коли родила перше дитя. Чи не доречно тут пригадати про непорочність зачаття і Сина Божого? А ще раніше було доведено, що на нашій планеті людина появилася не раніше, як сто тисяч років тому. Виникає запитання, де ж перебували наші предки попередні двісті п’ятдесят тисяч літ? Ми з Улясею стверджуємо: вони перебували поза Землею! Ось деякі докази.

Люди прийшли на Землю мало пристосованими до її суворих умов існування. Вони мали безволосе тіло. А так, як на землі літня гпскг змінюється взимку різкою хплопнечею. вимушені були, щоб не загинути, придумати одяг та будувати теплі оселі із вогняними постачальниками тепла. Вони принесли із собою згадки про рай, який залишили десь там у небі. Вони також донесли до нас пророчий вислів, який ми читаємо у Слові Божому: «Відтепер будете добувати хліб насущний в поті лиця свого».

Отже, десь є той світ, де не потрібно в поті лиття трудитися, щоб вижити. Бо там рай, у якому і життя райське і не треба віддавати стільки снаги та енергії на пошуки їжі та прихистку для тіла. А ще ті, прийшлі на Землю люди, мали велетенський мозок, який докорінно розмежовує могутній розум людини із інстинктом всіх інших земних створінь. Певно, там, на іншій обітованій планеті, мозок був потрібний тільки для пізнання і творчого вдосконалення Всесвіту. Тут же, на Землі, в тяжких умовах виживання такий мозок втратив своє попереднє призначення і люди почали використовувати тільки десяту долю його можливостей. Так з того часу і живе людина з величезним запасом розумових здібностей, які вряди-годи проявляються у геніїв духу чи науки. Далі. На Землі виявилося набагато більшим земне тяжіння. Воно і досі примушує переселенців згинатися під тягарем турбот і набагато раніше віддавати Богові душу. Богові душу? Звідки цей вираз? Адже він побутує у незчисленних людських поколіннях і стверджує думку, що наша душа не залишається після смерті на непривітній Землі. Вона повертається туди, в небо, звідки прийшли наші далекі предки, в той рай, який дійсно існує десь у Космосі і приймає людські душі для відпочинку після тяжкого земного життя…

Михайло підійшов до вікна, за яким видніється плесо ставу. Чайки падають стрілами у прозору воду, щоб піднятися знову у голубе безхмар’я. Він сказав:

— Ми, здається, першими побували в тому раю. Тобто на нашій далекій і древній Прабатьківщині.

Уляна добавила:

— Вона набагато ласкавіша від цієї, де ми зараз. Там відсутні спека і холод. Ти звернув увагу, який у її мешканців одяг?

— Так. На плечах прозорі накидки, які, певно, призначені тільки для захисту від настирливих метеликів.

— А як вони ходять! Якщо не поспішають, то ледь торкаються землі. А коли треба швидше рухатися, то відшотвхуються і ширяють у повітрі, як птахи.

— Це тому, що земне тяжіння там набагато менше. Чи ж не дивина, що у снах ми частенько літаємо? Наш мозок зберігає пам’ять про часи, коли на Прабатьківщині люди вільно літали.

— А два сонця? І обидва в небі. Тільки, якщо одно на сході, то друге — на заході.

— Це тому, що площина обертання планети довкола своєї осі паралельна лінії, яка з’єднує ті два світила. Спочатку сходить одно сонце, а коли воно виб’ється у зеніт, на сході появляється ще одно. Таким чином ніч у них коротенька і тепла. А клімат рівномірно-оксамитовий.

— А те, що ми спізнилися додому і ледь не попали під ніж ось цього добродія!

— Це тому, що на Прабатьківщині доба має 30 годин. Ми цього не відали. Ми подалися у Космос о четвертій пополудні, треба було повернутися до п’ятої. Коли ж я побачив біля кімнати «швидку», повертатися уже було пізно. Ми вимушені були дочекатися наступного космічного вікна, яке починалося о дванадцятій. За цей час наші тіла і були відвезені до трупарні. А вже коли повернулися, то зіткнулися з вами, шановний докторе!

— Я вас не бачив. І що ж ви потім робили?

— Ми не захотіли у вашій присутності втілюватися, бо наші тіла лежали зовсім голі. По цій же причині, щоб повернутися додому, треба було чекати пізньої ночі. А щоб не допустити трагедії, яку ви мали учинити, ми шляхом телепатії примусили вас перенести свій намір на завтра.

— Ви запевняєте, що з Космосу бачили «швидку» біля вашої домівки? — допитується лікар.

— Всесвіт — споконвічно закодована система, яка знаходиться і діє в іншому вимірі часу, — відповів Михайло. — Я маю ключ за допомогою якого підключаюся до цієї системи. Таке можлив тільки тоді, коли перебуваю у ментальному стані, тобто поза тілом. В такому стані з будь-якої відстані можна бачити, що діється н лише на Землі, а й у будь-якій точці Всесвіту.

— То, може, скажете, де ж знаходиться наша Прабатьківщина? — не вгамовується Андрій.

— Вона знаходиться в планетній системі здвоєних зірок, одну з якої зовсім недавно відкрили астрономи і назвали Ета Кіля. Вона віддалена від нас вісьмома тисячами світлових років. І в сто разів більша від нашого Сонця. До речі, така, здавалось би, величезна відстань для ментального стану не має ніякого значення.

— Але ж відомо, що ця зірка у нашій Галактиці ще дуже молода, — Андрій, певно, стежить за астрономічними новинками.

— Не молода. Вона недавно перемістилася в район Галактки, де наше Сонце. До речі, з її появою на Землю зачастили НЛО. Чи не механічні це посланці Прабатьківщини, яка в такий спосіб вивчає наші біди і досягнення? Ми з Улясею маємо мету простежувати за одним із та апаратів у наступному космічному вікні.

— То як звати нашу древню Прабатьківщину?

— Ми з Улясею назвали її Ладою…

Раннє сонце ще тільки викочується із-за туманного горизонту, а Михайло вже веде розмову із різнолистими мешканцями парку. Вони уважно слухають добру людину, яка розуміє їхній світ. Підмітальнику алей також із ними добре.

Усмішка Ізабелли

Миролюб втратив спокій. Досі любив ходити по околицях міста, вибирався на пагорби, забирався у вибалки чи на смерекові осоння і малював те, що бачив, і вкладав у полотно всю свою душу, бо любить свій край, бо любить свою роботу, бо вірить у свій талант.

Недавно працівники Картинної Галереї виставили твори, які багато років припадали пилюкою у підвалах, як запасний фонд.

У новій композиції картин Миролюба вразив «Портрет Ізабелли Кобос», яку написав Гойя у 1806 році.

Неймовірно, але Миролюб цю жінку уже десь бачив, причому в реальному житті.

Пригадує кожну рисочку її обличчя, погляд великих Із затаєною сумовитістю очей, красиві владні руки, горду поставу голови.

Чи ж можливий такий збіг подібностей живої людини з мистецьким твором, написаним майже двісті років тому?

Миролюб декілька разів відвідував Картинну Галерею і щоразу засвідчував разючу подібність знайомої йому людини з портретним образом.

Ось і зараз стоїть біля твору, а в пам’яті… Ні, це щось надреальне! Або Ізабелла дійсно копія тієї жінки, або то був сон і ніякої жінки не було зовсім. З того часу Миролюб і втратив спокій.

Постійно тривожить думка: де він зустрічав Ізабеллу? Чому знає кожну рисочку її обличчя і навіть пригадує її голос?

Згодом відчув, що не може прожити і дня, щоб не відвідати Галерею.

Це вже якась мана. Особливо відчував себе розбитим, коли Картинну Галерею закривали на вихідний. Ходив сам не свій, і не міг зрозуміти свого стану. Тоді і пригадав кіпрського скульптора Пігмалюна, який висік із слонової кістки статую Галатеї і в неї закохався. Цей міф наштовхнув Миролюба на думку — намалювати копію Ізабелли, поставити картину вдома і не морочити собі голову щоденним відвідуванням Галереї.

Таке рішення розсмішило і втішило: їдо ж тут такого, нехай буде і. в нього своя Галатея! Тільки він не буде просити Афродіту, щоб оживила і його Ізабеллу, як це вона зробила з мистецьким витвором Пігмаліона.

Сам над собою кепкує, а в душі тривога. Що за напасть? І коли вже це все закінчиться?

Тим часом дирекція Галереї дозволила зняти копію Ізабелли. Одна тільки умова: не заважати відвідувачам, а при появі екскурсії залишати залу. На противагу пейзажам, до яких тепер втратив всякий інтерес, робота по копіюванні картини посувалася успішно.

Десь на третій, день, коли на полотні уже визрів силует загадкової жінки, трапилося несподіване. Став відчувати на собі погляд Ізабелли. Фактично на картині жінка зображена з повернутою головою в бік свого правого плеча і дивиться кудись мимо зали у невизначену далину. Однак, як тільки Миролюб нахиляється до мольберта, появляється відчуття, що вона стежить за його роботою.

Вирішив перевірити чи це так. Зненацька підвів голову і здивовано побачив, що Ізабелла дійсно неспішно відводить від нього свій погляд. Це його вкрай спантеличило. На душі стало тривожно і невлаштовано. Повторив ще і ще.

І щоразу жінка продовжує відводити в бік погляд своїх великих засмучених очей. Складається враження, що Ізабелла таким чином спостерігає за його роботою, але уперто не бажає зустрітися з очима художника. Відклав пензля і підійшов до портрета. Довго стояв, очікуючи роз’яснення. Але на обличчі жінки жодного поруху.

Вдома не зміг заснути. Довго міряв кроками кімнату. Тривожні думки ятрили душу. А коли дзиґар на міському ЦУМі вибив дванадцять ударів, Ізабелла непомітно зайшла до кімнати. Аж тепер Миролюб здогадався, що підсвідомо очікував гостю. Тому спокійно підійшов і взяв її за руку. Вона була тепла і ніжна. Подумав: це дійсно рука жінки з портрета, намальованого великим іспанським живописцем у 1806 році.

* * *

Екскурсовод з групою, до якої примкнув і Миролюб, спинився біля картини Гойї.

— Поглянь на цю жінку, — вказав на Ізабеллу, — вона живе в тій миті, яку вихопив художник із вічного потоку часу. І ні в кого з вас не виникає сумніву, що ця мить тимчасова, що в будь-яку секунду ця чудова жінка може скинути із себе задумливе заціпеніння і, повернувши голову в наш бік, довірливо запитає, як справи.

Присутні кожен по-своєму оцінили слова екскурсовода, але майже всі погодилися, що в Ізабеллиному погляді дійсно є щось незбагненно життєве і вічне.

— Справжній художник, наділений Божою іскрою, — продовжує екскурсовод, — створює образ не лише сукупністю ліній та тіней, а і передає йому від дозувальника частку біоенергетичного. поля. Для цього митець повинен володіти внутрішнім зором. Художні образи, створені таким чином на полотні, зберігають свою біоенергетичну сутність стільки, скільки існуватиме мистецький твір. Додам, що є люди, які спроможні вичитувати долю персонажів на таким чином створених картинах. Ось чому за образами древніх мистецьких шедеврів, навіть за наскельними малюнками можна дізнаватися про минуле людства.

— Скажіть, будь-ласка, — звернувся один із екскурсантів, — якщо довкола ось цієї жінки існує її власне біополе, чи не значить це, що вона продовжує жити?

— Так! Ця жінка живе, але в іншому потоці Всесвітнього часу. Шкода тільки, що нам не відомо, які вона має можливості для спілкування із довколишнім світом.

* * *

Коли портрет Ізабелли був готовий, Миролюб почав створювати власний портрет. Для цього не треба виходити з кімнати.

Ізабелла тепер з ним поряд, її погляд зігріває душу, вселяє спокій та умиротворення. Намалювати ж автопортрет — це ідея Ізабелли. Під час прогулянки у формі біополів Миролюб із нею побували на її батьківщині у роках її дитинства. При цьому різниця у віці — двісті років — не має ніякого значення. Бо, коли людина перебуває у полевому стані, час втрачає земні виміри. Але є і незручності. Миролюб мусить обов’язково повертатися в земну форму існування. Причому, це треба робити до сходу сонця. В іншому випадку він може залишитися у позаземному житті навіки. Ізабелла, у зв’язку з цим, висловила думку: а що, коли поряд із її портретом стоятиме портрет Миролюба? Тоді їхні біополя не залежатимуть від земних умов існування.

Після однієї із подорожей у минуле, коли вони мало не запізнилися з поверненням, Миролюб вирішив створити автопортрет.

Писалося легко і натхненно. У процесі творення відчув, що оволодів мистецтвом перенесення на полотно власного біополя. Отже, і він володіє внутрішнім зором, про що нагадував екскурсовод. Але ж чи знає той самий екскурсовод, що людина в біопольовому стані має можливість мандрувати по сторінках Всесвітнього часу? Ні! Ніхто, певно, досі про це не знає!

Нарешті, настав заключний момент творення автопортрета. Миролюб міркує: «Людина смертна і тільки мистецький твір може продовжити її життя безконечно. Настане час, коли люди знайдуть ключ, яким відкриватимуть таємницю полотен, створених великими митцями. І колись хтось отим ключем відкриє і моє біополе на цьому автопортреті і прочитає мої мислі, довідається про мою любов до жінки з дев’ятнадцятого століття і мої дійства у сьогоднішньому дні серед безлічі всесвітніх днів…».

Коли був покладений на полотно останній мазок пензля, Ізабелла зійшла з картини знаменитого іспанця і сказала:

— Відтепер нас ніхто не розлучить.

* * *

Вранці знайшли Миролюба мертвим. Два портрети стояли поряд. Ізабелла дивилася не в далину, а на Миролюба, що гордовито красувався на портреті праворуч неї. Погляд її був, як і раніше, суворим, тільки на вустах появилася ледь помітна усмішка. У погляді Миролюба віддзеркалювалася вічність.

Бранець підводного царства

Шторм налетів зненацька. Шхуну кидало з гребня на гребінь, як тріску. Арсен вийшов з рубки, цього не треба було робити. Підступна хвиля вдарила у спину, коли відвернувся від різкого вітру, і поволокла, накривши товщею роз’яреної води. Відчув, що довго борсатися не зможе. Покидали останні сили, як раптом щось обхопило за плечі і потягнуло в морську глибінь.

Прийшов до тями під велетенським склепінням підводного гроту. Біля очей промайнув овал обличчя вродливої жінки. Ворухнувся, пошщав рукою ліжко — низенька кам’яна тумба, застелена м’якою ковдрою із сухих водоростей.

Підвів голову. Молода жінка із коротенькою зачіскою і непокритим тілом уважно стежить за його пробудженням. Перед ложем-тумбою в овальному отворі підлоги хлюпається темна вода. Жінка по пояс у цій ополонці.

Вгорі склепіння, осяяне блідим світлом. Воно ллється із сріблястих велетенських раковин, що звисають зі стелі на зелених рослинних линвах. Нижче цих дивних світильників по стінах в’ється широколисте пагіння з гірляндами біло-рожевих суцвіть. В підлозі то тут, то там кілька отворів-ополонок, також заповнених темною водою.

Жінка дзвінким гортанним голосом щось промовила. Арсен показав рукою, що не розуміє. Усміхнулась і, вказавши на себе, декілька разів вигукнула:

— Арі! Арі!

— Арсен! — відповів, вказуючи на; себе.

— Арсі! — повторила радісно і зникла у темній безодні проруба.

Поки Арсен оглядав дзвоноподібний грот, появилася Арі, поставила біля нього круглу чашу-раковину, підняла кришку. По блискучих зернятках риб’ячої ікри стікали прозорі краплі води. Не виходячи з ополонки, показала рукою, щоб скуштував.

Попробував. Така ж, як і вдома. Смачна.

Арі, пересвідчившись, Що полоненик не гребує гостинцем, за якихось Декілька хвилин подала невеличкий глечик з довгастим вузьким горлом. Арсен збовтнув і глянув на Арі. Вона, посміхнувшись, показала, щоб пив. Пригубив. В’язка рідина з терпким кислуватим присмаком. Надпив. Обпекло нутрощі живильною вологою. Напій був приємним і збуджуючим.

Подумав, треба вияснити, куди він попав. По всьому видко, що це підводне сховище якоїсь компанії. Оригінальні.світильники, дивна рослинність, приємна напівгола рятівниця. А, може, вона мадонна якогось злополучного клану? Може, в такий спосіб він став полонеником якоїсь банди?

Підхопився і став над прорубом.

Жінка похитується по пояс у воді, наче соромиться своєї наготи.

Не роздумуючи, підхопив її за обидві руки і хотів посадити біля себе на тумбу. Та що це? Нижче пояса стрункого з чітко окресленими рисами жіночого тіла звивається риб’ячий хвіст! Арсен спантеличено розслабив руки і Арі шубовснула назад у воду.

Майнула думка: русалка!

Пригадав, що бачив у якомусь журналі фотознімки подібних створінь. І ще пригадав розповіді старих людей, що в далеку давнину існували у наших річках русалки. Вони жили у воді і тільки вночі виходили на берег, щоб залоскотати необережних хлопця чи дівчину, а потім затягнути у підводну вирву.

Арі не лоскотала. Навпаки, вона врятувала його під час шторму. Вона красива і добра. Її очі випромінюють ласку і приязнь. В погляді гама почуттів, які не важко розгадати: стурбованість, сором’язливість, невинність і цікавість.

Хто ж вона? Що це за підводне господарство?

Треба якось подякувати русалці за порятунок і розпитати, як звідси вибратися. Певно, що вона тут не одна. Він, Арсен, її полоненик. Отже, тільки вона зможе прояснити обстановку, в яку він попав. Ще не відомо, хто за її плечима, а тому негайно треба іти з нею на контакт.

Арсен ласкаво доторкнувся до її руки і жестами і словами почав тлумачити, що хоче туди, звідки вона його забрала.

Вона мовчки слухає і видно, що розуміє.

Коли Арсен замовк, показала в ополонку, потім вгору і сказала своєю мовою, що означало:

— Тут глибоко, потім треба довго пливти прямо, а там — вгору.

Арсен зрозумів, що до цієї печери довгий підводний лабіринт, по якому без акваланга, напевно, не вибратися.

* * *

Час летить тільки тоді швидко, коли нічого не очікуєш, коли маєш клопоти, а чи в захопленні вирішуєш невідкладні справи.

Тут у підводному царстві час зовсім зупинився. Тут гробова тиша. Правда, через якісь проміжки часу і то дуже рідко сюди пробивається тихе ледь вловиме шумовиння морського прибою. А, може, воно тільки йому примарюється? Ні! Він його чує, воно подібне до музики морської ракушки, коли її притулити до вуха. Певно, підводний дзвін якимось чином з’єднаний із зовнішнім світом. Невже в камінній товщі є якийсь отвір? А, може, цей дзвін вловлює зовнішню музику світу і ретранслює її своєю акустичною будовою?

Арсен уже вкотре проходить вподовж стін. Широколисті пагіння густим килимом закривають їх поверхню. Не видно жодного отвору. Баня стелі також бездоганно чиста, наче висічена руками якогось умільця. І тільки в кам’яній підлозі декілька прорубів-ополонок. Яка ж їх глибина?

Арсен спробував пірнути в одну, другу, третю. І в кожній спочатку вертикальний ствол, потім він круто повертає у горизонтальну штольню. Пропливши в кожній з них скільки можна, щоб не задихнутися, Арсен повертав назад.

Складається враження, що ці підводні штольні штучно кимось видовбані навзамін прямих отворів. у стіні, які б з’єднували грот безпосередньо з морем. Але… В такому разі чи можливий був би наповнений повітрям дзвін?

Отже, прямого виходу в море немає.

Безнадія і відчай охопили бранця.

Треба щось робити. Треба шукати виходу зі становища, в якому опинився…

На другий день Арсен простежив, як русалки, а між ними були і набагато старші від Арі, відправляються на морські промисли. Вони це роблять колективно, дружно і повертаються не скоро. Якщо перевести на земний час, то, приблизно, близько половини доби вони перебувають в морі.

Без цього, певно, Арі не змогла б пригощати свого бранця смачними рибними стравами, а також креветками, крабами, молюсками та різновидами салатів із морських водоростей.

Від Арі довідався, що подібні помешкання є і в інших місцях підводних скель архіпелагу.

Зробив висновок: цивілізація русалок обширна і має певні наукові досягнення. Широколистий рослинний килим на стінах гроту виробляє не лише кисень, використовуючи світло дивних світильників, а й дає плоди для життєдайних лікувальних напоїв. Тільки не ясно, за рахунок якої енергії чаші-світильники випромінюють денне світло? Невже це форма біологічного струму За аналогією морських риб-світлячків? Багато неясного, та більше всього Арсена турбує, як вибратися на волю. Арсен розуміє, що Арі до нього ставиться більше, ніж милосердно. В очах іскорки захоплення, ніжні миттєві доторки рук, бажання пригостити щоразу смачнішими стравами, говорять самі за себе.

І вона йому також подобається. Але риб’ячий хвіст викликає насторогу і навіть відразу, яку він намагається приховувати. Адже тільки з допомогою цієї дивної істоти він зможе вирватися на білий світ. А час іде. Русалчине суспільство постійно перебуває в морі. На довгі, довгі години Арсен залишається на самоті. Бездіяльність і самотність, відсутність щонайменших порухів вітру, сонячного світла, спілкування з нормальними людьми кидають його у безпросвітню апатію. Почастішали нервові зриви, під час яких ладен був трощити все, що потрапить під руку. Врешті-решт, щоб не з’їхати з глузду, вирішив вивчити русалчину мову.

Арі, на диво, радо погодилася і стала неабияким вчителем. Арсен здивовано виявив, що їхні фонеми близькі до наших. Певно, прамова їхня і наша мали спільні витоки. Відтепер Арі стала більше вділяти часу Арсенові. А це для неї не так просто. Справа в тому, що в підводному суспільстві діє чіткий і строгий розпорядок дня.

Промисли в морі — основний спосіб існування. Для цього у них існує закон громади. Разом в море, разом — додому. Певно, поодинці вони не змогли б вижити.

Отже, щоб залишитися з Арсеном, їй треба було поламати споконвічний звичай. І Арі його поламала.

Коли Арсен подолав перші труднощі мовної науки, перед ним розкрилася дивовижна історія рибохвостого суспільства. У них повністю відсутній прояв егоїзму. Вони, не знають заздрощів, обману, зради. Зате мають досить розвинуте почуття милосердя.

— Звідки ви такі тут взялися? — запитує Арсен вчительку.

Ось що вона розповіла:

— Це було дуже давно. Моє плем’я жило там, де є сонце і вітер, дні і ночі. Воно уміло вирощувати зерно, полювати на звірів, ловити рибу. І раптом в один із добрих і спокійних днів на наш край напали чужинці. Це буди сильні і жорстокі люди. Вони хапали моїх предків без вибору статі і віку і відправляли невідомо куди. Звідти вже ніхто не повертався. З часом наскоки чужинців почастішали. Ми ховалися в лісах, печерах, заривалися в землю, але пришельці знаходили і там. Назрівало повне знищення нашого племені. І тоді наші риболови пригадали про підводні печери, яких багато у відрогах довколишніх гір. В них і переселилися мої предки, і врятувалися від повної загибелі.

За довгий час існування у нових умовах вони знайшли спосіб порозумітися з дельфінами. Це розумні мешканці моря. Вони також покинули сушу, тільки набагато раніше від нас. Ми навчилися їх не лише розуміти, а й з ними спілкуватися. Ми вивчили їхню мову, а потім вступили у більш близькі стосунки. Цього вимагає морська стихія. Ось цей плавник, — вона вказала на хвіст, — це від них. Завдяки йому ми пересуваємося в морі швидше за інших його мешканців, окрім дельфінів. Також завдяки дельфінам, ми пристосувалися до довгого перебування у воді. Тобто, ми дихаємо і легенями, як ти, а у воді — всім тілом. Тому нам не потрібен одяг.

Пройшло багато часу і в наші краї прийшли інші люди, які не мали злих намірів. Та моє плем’я уже не змогло повернутися на землю. Спекотне повітря швидко висушує наше тіло і ми задихаємося, як риби.

Окрім того, на протязі віків почуття обережності примушує нас продовжувати таємниче підводне життя. Ми досі не довіряємо людям, які мешкають на суші. Вони за своєю природою підступні, навіть самі цього не помічають. Вони злі тому, що їм легшечпрожити за рахунок слабших. І ще вони заздрісні, а заздрість породжує злодійство. Моє плем’я не відає, що таке заздрість.

— Ви боїтеся людей, що на суші? — питає Арсен.

— Так. Ми не довіряємо їм. Вони мають літаючі апарати. Можливо, це нащадки тих давніх пришельців, що примусили нас піти в море. Вони також мали літаючі апарати…

* * *

Арсен сумує за світом сонця. Арі це бачить і розуміє, що її полоненик так довго не витримає. В ній ведеться боротьба двох протилежних бажань. Одне — втримати Арсена біля себе якомога довше. Вона його кохає тією любов’ю, яка не хоче компромісів. В ній пробудилося бажання щастя, яке терзає душу, і вона дивується його нагальній з’яві. Друге — протилежне першому — це допомогти Арсену вибратися наверх. Він не спроможний пристосуватися до печерних умов існування і їй його шкода.

Якось вона сказала:

— На березі появилися люди. Довбають землю, щось шукають і час від часу пірнають у воду. У них є речі, з якими можна довго бути під водою.

Арсен аж підскочив.

— Вони мають акваланги? Ти їх бачила? — де і поділася млявість.

Надія на порятунок обпекла його вогнем. Він упав навколішки перед Арі і з благанням дивиться їй в очі. Він ладен виконати будь-яку забаганку: Він готовий на будь-який вчинок, аби Арі принесла акваланга.

— Арі! Ваші люди не знають, що таке взяти без дозволу те, що твбі не належить. Тебе ж я прошу це зробити. Ради мене. Ради мого порятунку, ради того, щоб я жив.

Арі була спокійна.

Певно, не розуміє, що значить для нього її повідомлення, не розуміє, на якій грані між життям і смертю він знаходиться. Та Арсен помилився.

Арі сказала:

— Я бачу, як ти втрачаєш себе. Тобі у нас тяжко. Я тобі допомогла під час шторму. Я мушу тобі допомогти і тепер. Цієї ночі, що скоро прийде на землю, я принесу тобі ту річ, з якою люди плавають у глибокій воді. Я вже знаю, де вона знаходиться.

Арсен недовірливо дивиться на свою рятівницю. Він почув те, про що навіть боявся подумати. Це не просто заспокійливі слова. Арі, напевно, стежила за людьми, вивчаючи їхню поведінку, вона це робдла ради нього. Відтепер Арсен має реальну можливість вирватися на волю. І допоможе йому та, котра уже один раз його врятувала.

…Цієї ночі Арі пішла на ризик.

* * *

Арсен залишився один на один зі своїми надіями. У гроті немає механізму поділу доби на день і ніч. І все ж біологічний годинник спрацьовує чітко.

Арсен сидить над прорубом і відчуває, як там вгорі ходить ніч. Він напружено подумки стежить за кожним сплеском рук людини, яка має повернути йому життя. Його лякають несподіванки. То здається, що Арі спіймали на гарячому. Відтепер її вже ніколи не випустять на волю. Світ облетить сенсація, що спіймали русалку. На острів нагряне армія науковців та журналістів. Але, він упевнений, вона не скаже про бранця підводного дзвону. Вона берегтиме таємницю роду. І він навіки залишиться в неволі.

Потім він уявляє, як Арі хтось наполохані вона злякано повертається ні з чим. Потім його беруть сумніви — чи спроможна Арі на злодійський вчинок? Чи зможе щось зробити, маючи замість ніг — хвіст?

А тим часом у гроті безпросвітня тиша. Навіть не чутно музики прибою, яка раніше просочувалася через невідомий отвір. Ніч тягнеться безкінечно довго.

Нинішнє очікування виявилося особливо тривожним. Арсен, наче натягнута струна, яка ось-ось обірветься. Все, що було досі, він викреслив із пам’яті. Перед його очима залишилася одна-єдина у світі істота — не Арі. Він уже вкотре уявляє, як вона виходить із моря. Їй не заважає навіть хвіст. Навпаки, він допомагає, безшумно приблизитися до намету, де лежить акваланг. Ось вона його бере і повертається назад. Довкруги тихо, і темно. Ось вона входить у чорні хвилі і пірнає, щоб досягти підводної в’язниці.

Арсен зривається на ноги і біжить по дну дзвона. Все швидше і швидше. Напруга досягає граничної межі. Зараз він знеможено впаде.

І раптом…

У прорубі появляється Арі. Вона спокійно кладе до Арсенових ніг акваланг. Полоненик, забувши про все на світі, за декілька секунд готовий до стрибка у воду.

В останню мить глянув на Арі.

В її очах побачив сльози. Він знає, що у водному середовищі сльози втратили своє фізіологічне значення. Але природа, певно, зберегла сльози, як спосіб збереження від стресових напружень. Арі тяжко вдався акт злодійства.

Вона сказала:

— Я зробила те, чого ніхто з наших зробити не спроможний. Відтепер я не матиму спокою за свій вчинок. Але ти допоможеш мені його згладити…

Арсен все зрозумів.

Арі зробила відчайдушний вчинок, даруючи йому половинчату сгсбоду. Він відтепер матиме можливість жити на суші і продовжуватиме відвідувати дзвін. Вона в ньому упевнена, бо згідно з їхніми моральними принципами будь-якого обману у взаємостосунках бути не може. Арсена врятувала Арі від загибелі, його прийняли до їхньої спільноти. Вони йому повірили. У них відсутнє таке поняття, як зрада чи підступність. У їхніх вчинках домінує довір’я. У їхніх умовах не може бути і гадки, щоб хтось зневажив довір’я.

Арсен це розуміє, але прагнення свободи сильніше від будь-яких умовностей. Він сприймає їхні принципи, як ланцюг умовностей. А сам знає, що буде робити на волі. І йому стало шкода Арі.

Тим часом Арі продовжує:

— Коли ти будеш спілкуватися з людьми, не розкривай таємниці про існування мого племені. Люди можуть легко зруйнувати усталений плин часу в нашому світі.

«Що сказати цій дивній дитині? Їхнє життя — це повсякдень на боротьба зі стихією. Вони до цього життя звикли. В ньому свої труднощі і свої радощі. Про труднощі він здогадується, а про радощі зовсім не відає. Які вони? А він? Чи зможе він погодитися хоча б на частку подібного існування?».

— Я вдячний тобі, - сказав Арсен, — за те, що врятувала під час шторму, і за те, що повертаєш мені сонце. Без нього я не виживу. Обіцяю зберегти тайну твого племені. Проведи мене до моря.

— Отже, ти прийдеш!

Арсен мусив сказати неправду. Він з нетерпінням очікує зустрічі з білим світом, тому вигукнув:

— Я повернуся! — І вказав рукою, запрошуючи свою рятівницю першою прокласти шлях до свободи.

Арі шубовснула у прохолодну воду, а за нею і він.

* * *

Арсен не повернувся.

Арі була вражена підступністю людини, яку врятувала від смерті. За добро платять добром. Тут так споконвіку. Аосен добром’не відплатив. Він порушив закон їхнього племені. Про зраду лрсена вона передала телепатичним сигналом всьому підводному суспільству.

Таку форму передачі сигналів на далекі відстані рибохвості перейняли у дельфінів. Почувши тривожний клич, наймудріші представники підводного архіпелагу зібралися уАриному дзвоні. Порадившись, прийшли до висновку, якщо врятована ними людина так легко їх зрадила, то так же легко вона розкриє таємницю їхнього існування. А це призведе до біди, бо земник людям вірити не можна. Треба діяти рішуче, щоб попередити нещастя.

* * *

Нешироке морське узбережжя, покрите жорствою, оаніше людьми не освоювалося. Воно споконвіку пустинне, необжите. І тільки останні роки сюди зачастили дослідницькі експедиції: геологи тукають корисні копалини, археологи досліджують минуле архіпелагу, а риболови збудували тимчасову базу для переробки риби…

Зовсім недавно сюди прибула ще й експедиція вулканологів.

Причина така: давно заснулий вулкан починає пробуджуватися. Вулканологи розташувалися в наметах на березі моря у підніжжі гори, яка має кратер. Крутий схил вулкану, зарослий чагарником, стрімко скочується в море. У підводній частині цього схилу колись існував досить об’ємний грот, який з’єднував кратер з морем.

Поки вулкан спав, вода, що проникала в середину кратера, не створювала небезпеки. В останні віки вулкан час від часу почав показувати свій норов. Погуркоче, появиться хмара над кратером, сипоне дощем, інколи навіть з попелом, і заспокоїться.

Тільки вода, що потрапила в кратер через підводну галерею, ще довго виносила в море ядовиті розчини магми.

Підводне суспільство від цього потерпало. Тому після одного із таких пробуджень вулкану мешканці підводних дзвонів запакували камінням отвір галереї.

Цьогоріч вулкан знову пробуджується. Зачастили підземні поштовхи. Час від часу над кратером появляється біла хмара із водяних випарів. Тож і не дивно, що на березі острова отаборилася експедиція вулканологів.

Рада підводного племені вирішила відкрити отвір до кратера. Тобто зруйнувати перемичку.

* * *

Над островом сонце в зеніті. В небі жодної хмаринки. Тихо і спекотно. Арсен до приходу чергового судна тимчасово влаштувався в експедицію вулканологів простим робітником. Тут же повернув акваланг, відсутність якого не була поміченою. Про русалок нікому не сказав ні слова.

Коли хлинула вода через підводну галерею в серцевину розжареного кратера, прокотився підземний гул, а над вулканом піднявся клубок білої пари. Острів здригнувся. Вулкан заговорив на всю свого потужність, яку таїв у собі тисячоліттями. Вода прискорила пей процес. За парою вгопу полетіло каміння, впереміш з вогненними викидами розжареної лави. Небо затягло чорними хмарами, піднявся вітер. На землю посипався кам’яний град.

Арсен оглянувся. Поблизу жодної споруди, де б можна було сховатися хоча б на деякий час. Метнувся до намету, схопив акваланг і щез у морській хвилі. Це його врятувало.

За якусь годину острів перетворився в палаючі оуїни.

Дим і сморід від ядовитих випарів, не дозволяють покинути море. Арсен зрозумів, що так буде довго. Тому вирішив податися до підводного дзвону. Там можна буде перечекати, поки все затихне і до острова причалить рятівне судно.

Арсен безпомилково знайшов дорогу до дзвону, де мешкає Арі. Коли винирнув з проруба, побачив свою рятівницю серед старійшин племені. Майнула думка: промишляти в морі зараз небезпечно, тому й зібралися на якусь раду. Рибохвості понуро дивляться на пришельця, не виражаючи жодних емоцій.

Арі спокійно подала гостю чашу з їжею, потім підібрала акваланг і так же спокійно шубовснула у проруб. За нею подалися і всі її одноплемінники.

Арсен зрозумів: його залишили самого. Отже, добрі відносини зруйновані. Треба старанно приготуватися до захисту. Перше. Він не зрадник, бо не розголосив про їхнє існування у підводді.

Друге. Він має їм розтлумачити, що без сонця жити не зможе. Рибохвості мають велике почуття милосердя, а тому мусять дати йому повну волю.

Щодо Аріної любові, то нехай залишить її в пам’яті, як найкращий спогад про їхню дружбу. Але сталося непередбачене.

Громада рибохвостих почала періодично посилати екскурсії для огляду Арсена, як дивовижну істоту. Він для них тепер став експонатом ошуканця і зрадника. Молоді вихователі приводять дитячі групи, щоб показати злу людину зі світу, що над морем.

За якийсь час це Арсенові набридло. Він кинувся в пошукрх акваланга, та усе даремно. Дійшов остаточного висновку: рибохвості його запакували у дзвоні навіки. Вони не простили йому зради.

Арсен, впав у повну прострацію. Його покинуло будь-яке бажання шукати шлях до порятунку.

А тим часові Арі не може змиритися зі своїм обманутим коханням. Це велике почуття вона не може в собі загасити. Напевно, її колишні предки, що жили під сонцем, також мали щось подібне.

Арсен не знає, яку боротьбу вела Арі за його звільнення. Але у неї нічого не вийшло. Старійшини підводної цивілізації взяли Арсена під свій нагляд.

Арсен уже пасивно сприймає їхні експерименти. Майбутнє тепер його мало турбує. Тим більше, що рибохвості, маніпулюючи над ним руками, до нього навіть не доторкуються. Це щось подібне до магічних заклинань з розмахуванням руками довкола тіла. Він уже нічому не дивується, ніщо його не цікавить, він готовій померти і всяка повільність на шляху до небуття його тільки дратує. Його навіть перестало цікавити, що він їсть, який сьогодні День, що робитиме завтра.

В монотонному напівсні, напівмаренні минали дні і місяці. Він втратив будь-яку міру часу. І раптом появляється Арі. Вона сувора і непідступна.

— Збирайся додому, — сказала і поклала до ніг акваланг.

Арсен не вірить щастю, яке знову принесла Арі. Чи не сон це? Несміливо, шпортаючись, ступає до Арі, щоб подякувати.

Арі стоїть, наче видовбана з каменю. Тільки очі повні, давнього блиску. Змахнув рукою на прощання і кинувся вниз, у воду, у своє визволення, у країну сонця і вітрів.

* * *

На березі його підхопили дужі молодики у матроській формі і понесли на судно. Арсен сам не зміг ступити ані кроку. Він розучився ходити.

В каюті відчув — чогось йому бракує. Покликав лікаря. Той нічого підозрілого не знайшов, хоча Арсенові щось здавлює груди. Просить оглянути детальніше. Коли роздягнули, крик здивування прокотився по кораблю.

— Людина-риба!

Людина, яка серед білого дня випливла із морської глибини, на ногах має плавники.

Корабельний медик розвів руками.

— Подібного явища в медицині не спостерігалось. Можна подумати, що кінцівки перетворюються в плавники спонтанно, тобто самовільно, ізсередини.

Команда корабля юрмиться біля дивовижного знайди. А він лежить і задихається. На кораблі неймовірна спека. Арсен попросив облити його водою. І коли це зробили, полегшено зітхнувши, сказав:

— На превеликий жаль, мені зараз бракує моря. Прошу вас, винесіть мене на берег.

Арсен зрозумів, що підводна цивілізація без його згоди, шляхом сильної екстрасенсорики, зробила його мутантом. Рйбохвості використовуючи дію біоенергетичного поля, не лише спровбкува лй переродження кінцівок у плавники, а і перетворили його шкіру в орган дихання водою.

Відтепер він мусить замінити стихію повітря на стихію моря. Він має втретє повернутися в царство підводних дзвонів і уже назавжди.

Екіпаж корабля виніс Арсена і поклав на березі моря. Налетіла хвиля і огорнула водою людину, що задихалася від спеки. Арсенові зробилося легко і вільно. Він змахнув руками і пірнув у морське лоно.

* * *

Випірнувши під куполом підводного дзвону, побачив Арі, що сиділа па його ложі. Вона його чекала.

Арі відчувала кожен крок Арсена там, на суші, і тривожно стежила за його поведінкою. І лише тоді, як Арсена обняла морська хвиля, Арі заспокоїлася.

Арсен не виходить з ополонки, він, похитуючись у воді, як це вона робила в перший день їхньої зустрічі, жде, що вона скаже. Вона довго мовчить, потім простягає руку. Арсен притискає її до своїх вуст і каже:

— Твоє плем’я забрало в мене сонце. Ти заміниш мені сонце?

Посланці Дивосвіту

Коли він появився вперше, нам не вірилося, що почуємо щось путнє, таким пересічним видався цей лектор з товариства «Знання».

Він же, відчувши нашу настороженість, запитав:

— Хто з вас не знає, яким чином Ціцерон став знаменитим оратором у Древньому Римі? - І, не чекаючи відповіді, продовжив. — Коли б не він із своєю упертсітю в досягненні мети, ваш слуга не стояв би оце зараз перед вами.

Такий вступ лектора нас заінтригував, а я подумав: «Невже оцей непоказний сутулуватий чоловік теж тримав за щелепою каміння, щоб стати красномовним?».

Ми прискіпливо вслухалися в його вимову, бо націлив на це нашу увагу, але ніяких дефектів не виявили.

Він не став за трибуну, як це роблять здебільшого статечні лектори, а пішов поміж рядами крісел і, розмірковуючи вголос, щоразу звертався до слухачів з несподіваними запитаннями.

Спочатку це нас знічувало, та ми швидко звикли до такої, методики, бо виявилося, що він і не домагався відповідей.

Пізніше вияснилося, то і Ціцерон, і всі оті запитання були своєрідною манерою відволікати нас від сторонніх думок, а то і самовдоволеного дрімання.

Дрімати нам не довелося. Лектор настільки заволодів нашою увагою, що ми. намагалися не пропустити жодного його слова.

— Немезіда — це зоря-блуканка, яка періодично з’являється в межах Сонячної системи, — так почав наслідувач Ціцерона. — Стародавні греки її називали зорею Помсти. Як ви гадаєте, вони уже тоді щось про неї знали?

Це запитання було адресоване мені. Поки я розмірковував про отих греків, він уже звернувся до іншого слухача.

— Хто вона дійсно, ота Немезіда? Месниця чи помічниця? — Той теж не встиг зібратися з думками, як запитання було поставлене наступному.

— З якою метою вона повертається до нас через кожні п’ятдесят мільйонів років? Наробити чергового клопоту? Чи допомогти голубій планеті переступити на вищий щабель розвитку?

В залі панувала тиша. А він продовжував.

— До речі, через тисячу двісті років таємнича гостя знову появиться над дахом нашого неба. Як ви гадаєте, — звернувся до когось уже в кінці зали, — подасть нам руку дружби, а чи кине планету у вир катастроф?

Ми мовчали. Запитання були несподівані. Жоден лектор досі не читав так лекцій. А він, поправивши окуляри, що сповзли на ніс, продовжував ходити між рядами і розмірковувати.

— З вашого дозволу, я коротенько зупинюся на слідах Немезіди, які вона залишила на нашій планеті, і наявність яких ніхто не може спростувати. Ці сліди — таємничий Бермудський трикутник у Західній півкулі і море Диявола — у Східній.

Під час відвідин нашого зоряного краю, пролітаючи аж занадто близько біля Сонця, зоря-блуканка дією своєї гравітації повалила Землю на бік, тобто на дев’яносто градусів відносно осі її обертання. В результаті такого струсу Північний полюс перескочив у район Бермудського трикутника, а Південний — у район Тихого океану на схід від острова Тайвань. Ці два новоявлені полюси і створили нову вісь обертання Землі. Тоді ж і екватор змінив своє місце перебування. Він оперезав земну кулю по меридіану, який пройшов через Європу, Африку, Антарктиду в Східній півкулі і Тихий океан та Аляску — у Західній. Північний льодовитий океан і Антарктида опинилися в тропіках. Льодовики на Антарктиді і Гренландії, а також крига в Північному льодовитому океані розтанули. Рівень води у світовому океані піднявся на сімдесят метрів. Клімат Землі різко потеплішав. Планету почали зволожувати безперервні дощі. Сушу заполонили джунглі велетенських папоротеподібних рослин. Буйний ріст дерев, стоячі води сприяли окам’янінню рослинних кладовищ. У науці цей період називається карбоном. Кам’яне вугілля повсюдно нагромаджувалося багатометровими пластами.

В цей же період одержав розквіт клас рептилій. Ці холоднокровні плазуни настільки мали благодатні умови для існування, що з часом захопили не лише сушу та море, а й повітря. І ось тоді серед різновидів гігантських динозаврів появився вид п’ятипалих плазунів. Вони називаються котілозаврами. Цей вид у процесі подальшої еволюції дав родовід теплокровним ссавцям, в тому числі і людині.

Минуло кілька епох.

Під час чергових відвідин Немезідою Сонячної системи знову ж таки від її гравітаційного поштовху полюси і екватор повернулися на свої попередні місця. Одночасно повернулися на свої місця і магнітні полюси Землі. Клімат планети набув сучасного стану. Але пам’ять про перебування в Бермудському трикутнику та морі Диявола магнітні полюси зберігають досі.

Це пов’язано з кристалічною будовою земного осердя. Тут уже мовилося, що не лише тверді кристали, а й рідкі, мають властивість довгий час зберігати інформацію про минуле. В розломах морського дна, над якими перебували геомагнітні полюси, ці кристали мають особливу активність. Земний магнетизм чітко зв’язаний із сонячними магнітними бурями. Під час збурень на поверхні Сонця колишні полюси Землі теж пробуджуються. Магнітні силові лінії в дні аномалій створюють тут порожнини діаметром у декілька кілометрів, а висотою — від океанського дна. до стратосфери. Це — своєрідні магнітні, діри, з яких назовні не проникає жоден сигнал. Все, що потрапляє в цю діру, провалюється, наче в безодню, не залишивши жодного сліду. Риби та морські ссавці заздалегідь відчувають початок магнітних аномалій і спішно віддаляються від тривожних місць..

З давніх давен кораблі, а в останнє століття і літаки, безслідно щезають в цих незвичайних циліндрах.

Лектор зробив паузу. І раптом вигукнув:

— Як ви думаєте, все, що там зникало протягом віків, лежить спокійнісінько собі на морському дні?

Ми мовчали. Де нам знати, що робиться на тому страшному дні! Та він не довго очікував нашої відповіді.

— Я цю думку спростую, — сказав лектор. — Там, на дні, від них немає жодного сліду! Так, так! Жодного сліду! — вигукнув він. — Тоді виникає таке запитання: де ж вони поділися? Адже часу появи перших мореплавців і до наших днів там повинні бут величезні кладовища кораблів!

Правда — останнім часом дати магнітних аномалій вказуютьс в періодичній пресі заздалегідь. Про ці дні сповіщається і по центральному радіо на початку нового місяця. Капітанам кораблів т авіалайнерів не рекомендується появлятися в цих районах, щ вони і роблять.

І все ж, де розгадка цього таємничого явища?

Лектор замовк. У залі стало чутно, як ходить по подвір’ї ранній березень. Вітерець постукує забрунькованим віттям у шиби вікон, ніби кличе нас на волю. Але ми не хочемо тієї волі. Ми зосереджені і замислені. Ми зачудовані почутим і заклопотані несподіваною звісткою.

Справді, де поділися рештки затоплених кораблів, якщо їх там на дні немає? І тут я твердо запитую:

— Якщо на дні моря ніяких слідів не виявлено, то чи не є отой магнітний циліндр своєрідним мостом, по якому предмети, що потрапляють в нього, переносяться в інше місце Всесвіту? В таке місце, звідки до нас не доходять ніякі сигнали?

Лектор уважно подивився, поправив окуляри і неспішно відповів:

— Так, шановні друзі! Ми ще не знаємо, де та пристань, до якої прибувають потерпілі земляни. Але переконані, що той світ в іншому вимірі простору. Він у нас називається четвертим виміром. Про нього наука уже дещо знає. В тому світі, який має чотиривимірний простір, цивілізація існує на багато вищому рівні розвитку. Одним із характерних показників їхнього існування — це безсмертя. Так! Так! У них час тече зовсім інакше, ніжу нас. Мешканці Дивосвіту, так ми називатимемо їхню цивілізацію, володіють поступом часу не лише від минулого до майбутнього, а й у зворотньому напрямку. Це дає їм можливість вчасно виправляти свої помилки, допущені в русі часу від минулого до майбутнього. Потрапивши у скрутне становище, вони повертають плин часу у зворотній бік і усувають помилки на підставі набутого досвіду. Завдяки цьому фізично і морально вдосконалюються без якихось обмежень. І таким чином віддаляють наближення своєї смерті, строки якої, як це ви знаєте, мають усі види живого не лише на нашій планеті, а й у всьому Всесвіті.

Вам відомо, що земне людство тисячоліттями б’ється над вічним питанням: в чім сенс життя? І відповіді не знаходить.

Пам’ятаєте, що сказав Гейне ще в минулому столітті?

«Кожна людина — це весь, світ, який з нею народжується і з нею помирає…».

Ви замислювались хоч раз, чи є в цьому якийсь глузд? Інша справа — Дивосвіт. Там люди мають можливість вирішувати питання життя і смерті за своїм розсудом. При бажанні можуть жити вічно. Поки не набридне. Вони тут господарі становища.

Ми ж із вами обов’язково смертні. Так записано в генетичному механізмі спадковості. Хоча ми і стараємося цьому явному факту не надавати значення. Ми в силу природженого оптимізму (мабуть, є і такі гени) не замислюємося про якусь там смерть, принаймні в межах недалекого майбутнього. Тому, йдучи на будь-який ризик, навіть смертельний, віримо, що ми невразливі. Біда може статися з кимось, тільки не зі мною. Так думає кожен.

Чи не є де відлунням того чотиривимірного світу? Чи не закладена і в нас із вами інформація про те, що і ми колись існували в чотиривимірному просторі? Тому і стараємося, нехай і підсвідомо, не дуже то вірити у безглуздя, яке нам вручає Природа у вигляді смерті…

Лектор замовк, а потім знову мовив;

- Єдине щастя! Чуєте, щастя наше в тім, що ніхто з нас не знає дати свого останнього подиху! І ми мусимо дякувати долі за те, що існує ця страшна таємниця. Перший, хто її розкриє, стане вбивцею всієї земної цивілізації. Бо розгадка строку життя кожного з нас кине суспільство у вир непоправної анархії.

Лектор звернувся до одного із слухачів:

— Якщо ви будете знати, що вам залишилося рівно рік до смерті, як ви цей рік будете себе поводити? Може, підете на трудовий подвиг, а чи махнете на все рукою і станете мурувати собі гробницю?

— Шановні! Прошу вас, стороніться розгадки цієї таємниці! — вигукнув уже вкотре наслідувач Ціцерона.

Нам стало сумно. Бо, виявляється, що є світи, де не обов’язково помирати в той час, який записаний у наших хромосомах. Там їх, ці хромосоми, можна обхитрити і повернутися у минуле. І я знову запитую:

— Але ж у безсмертному світі проживають і наші земляки. Це ті, що потрапили туди в різні часи через отой Бермудський циліндр? Вони там теж, певно, використовують можливість обманювати свою смерть шляхом маніпуляцій з часом. Вони там теж, мабуть, уміють повертатися у минуле, щоб виправляти набуті раніше помилки, і таким чином відтягують власну смерть. Так чому ж тоді вони не подають нам про себе звістки? Адже четвертий вимір такі стосунки не заперечує?

— Для них не проблема послати нам своє вітання, — відповідає лектор так, наче він тільки вчора звідти, — нам треба лише уявити ось що. В кожний відрізок часу наш час із їхнім несумісний. Вони в цю хвилину можуть бути за тисячу літ попереду, або ж настільки позаду. Це по-перше. По-друге, шукати своїх родичів чи друзів у велетенській Книзі Всесвітнього Часу дуже копітка робота. Та й невдячна. Справа в тому, якщо хтось із них і знайде будь-який наш день, а в ньому свого колишнього друга чи родича, йому з ним розмовляти не буде про що. Ця зустріч буде скучною і безплідною. Пришелець з Дивосвіту бачить майбутнє кожного із нас до найменшої деталі. Він бачить наші злети і падіння, які рано чи пізно збудуться, сьогоднішні і завтрашні помилки, наші наміри добрі і злі, наші найпотаємніші думки, наші муки совісті і фізичні муки, розчарування, безплідне честолюбство і навіть нашу смерть. Поставте хоч на мить себе на місце мешканця Дивосвіту і ви зрозумієте, як вам буде прикро стояти поруч з рідною людиною, яку бачиш наскрізь, знаєш, шо вона думає, що з нею відбудеться через хвилину, годину, завтра, через рік. Ось чому вони і не подають про себе ніяких сигналів. Ми для них нецікаві, бо обмежені і — смертні.

І тут я знову наважуюся запитати:

— А чому б мешканцю отого Дивосвіту не допомогти близькій людині у нашому світі? Наприклад, уникнути передчасної смерті, не тієї, що записана в генах, а трагічної, яка трапиться від нещасного випадку, і яку вони уміють передбачати? Адже їм це зробити неважко?

— На це я дам таку відповідь, — сказав незворушно лектор. — Протягом останніх тисячоліть зустрічі мешканців Дивосвіту із чрмлянами неодноразово відбувалися. Вони продовжуються і досі. Деякі наслідки цих зустрічей увійшли в історію чи в легенди, як незрозумілі явища, близькі до дії божественного промислу.

Поява зцілителів — це теж є одним із прикладів, коли мешканні Дивосвіту, перегортаючи Книгу Всесвітнього Часу, натрапляють на відрізок нашого земного часу, і, вибравши в ньому симпатичного землянина, вселяють у нього ту чи іншу надприродну силу. Наприклад, звичайна людина раптом починає відчувати в собі можливості виліковувати безнадійно хворих простим доторком пуки. Або починає бачити людину наскрізь з усіма її болячками. Є такі, що раптом набувають здатності вгадувати наше минуле чи майбутнє, або ж на відстані читати думки.

Для пього мешканці Дивосвіту вибирають таких людей, які мають, сильну волю, трудолюбивих, кришталево чесних г з повною відсутністю честолюбства. Вони мусять відтепер слугувати нещасним землякам, взамін для себе тгічого не вимагаючи, і навіть не помишляти про якусь винагороду.

Скажу відверто, мешканцям Дивосвіту знайти таких особистостей на нашій Землі зовсім не важко, і вони це роблять, але тільки для» вселюдського блага. Додам, що дивосвітяни, зробивши подібну послугу, тут же поринають у течію свпго часу, який відмінний від нашого, і втрачають будь-який контроль за наслідками споєї роботи. Таким чином, їхні обранці, залишені тут самі на себе, продовжують діяти так, як підказує їм сумління і започаткована від батьків душевна доброта.

Лектор замовк.

— То при чому тут Немізіда? — не вгаваю я.

— А при тому, що поява органічного світу на Землі — не справа її рук. Вона започаткувала перші біологічні види живого, перекинувши їх через Космос на Землю, а потім слідкувала за їх розвитком. Вона провокувала мутантні зміни до тих пір, поки на Землі виник Розум, спроможний переінакшувати світ. Вона створила систему зв’язків із Дивосвітом через Бермудський трикутник і море Диявола для того, щоб людство не вигибло в тяжкі епохи епідемій і мору. Пам’ятаєте, колись вимирали міста і села від холери та чуми? І раптом появлялися серед конаючих люди, яких ця хвороба не чіпала І хоронили загиблих, а самі продовжували рід людський. Це і є наслідки зв’язків із Дивосвітом.

У залі вкотре запанувала тиша. Березень продовжував ходити по подвір’ю. Вітерець і далі постукував у шибки забрунькованим віттям. Сріблясті хмари пливли по голубому обійстю неба десь за горизонт. А, може, у Дивосвіт? Тм услід дивилося широкою таємничою посмішкою веселе сонце.

Лектор порушив мовчання:

— Через тисячу двісті років знову у нашому небі появиться революціонерка. Що на цей раз вона принесе нашій старенькій планеті? Якої сили має стати катастрофа, викликана її появою? Чи не покладе вона знову голубу подругу на лопатки І примусить полюси змінити свою адресу? І розтануть тоді крижані панцири, і настане світовий потоп, і розвалиться тоді озонний щит, і вдарить по тім’ю всього живого радіація. Хто ж після всього цього залишиться живим? Може, хтось із вас відповість на ці запитання?

Ми мовчали, а мій сусід насмішкувато пробубнів:

— Нам особисто це не загрожує.

— Так. Не загрожує. А якщо шановна донька Всесвіту на цей раз появиться набагато швидше? Вибере, наприклад, іншу дату для візиту і прибуде через декілька десятків літ, щоб полюбуватися справою своїх рук. Тобто нами, людьми, яких вона створила в останні свої відвідини. Їй, напевно, цікаво буде взнати, наскільки ми порозумнішали, як ми Землю рідну цивілізували і як приготувалися до зустрічі із своєю праматір’ю.

Після цих слів лектор повернувся до столу.

— А тепер, — сказав звідти, — я задам ряд запитань, над якими попрацюйте до наступного мого приходу. Ось ці запитання: у якому стані зараз перебуває Немезіда із своєю генетичною лабораторією? Скільки космічних об’єктів засіяла Немезіда зернами життя за час своїх подорожей по дорогах Всесвіту? Де ще вона виростила людський Розум, подібний нашому земному? Якщо хтось із вас знайде відповідь, хоча б на одне із цих запитань, він отримає ключ до таємниць Всесвіту…

На прощання лектор по черзі потис нам руки і побажав успіхів у поигуках сенсу життя. А ми попросили його наступного разу принести ключ до розгадки таємниць Всесвіту, якими збунтував наші вразливі душі.

Ми стояли, поки гравітон, до якого статечно забрався лектор, поплив по вертикалі у піднебесся і розтанув, як дим.

Товариство «Знання» знаходиться на штучному супутнику, який уже десяток років висить у небі над нашим містом, бо має швидкість, рівну швидкості обертання Землі навколо своєї осі. Тієї осі, полюси якої при майбутній появі Немезіди можуть знову переміститися у Бермудський трикутник і у Тихий океан на схід від острова Тайвань.

Що тоді станеться з нами? Що тоді станеться з тобою, наш незвичайний лекторе?

І тут раптом мене різонула думка: звідки стародавнім грекам було відомо про місію зорі-блуканки, яку вони назвали доброю Месницею? Невже вони уже тоді знали про її далекосяжні наміри створювати Розум на дорогах Всесвіту? Невже уже тоді був між ними хтось, хто зумів прочитати минуле Землі по книзі, яку зберігає кожна маленька клітиночка у нашому тілі? І я з благоговійним нетерпінням став очікувати той день, коли знову побачу наслідувача Ціцерона.

Апарат-Ікс

І

Усім друзям і співпрацівникам ця подія довгий час не давала спокою. Ні сіло, ні впало, їхній колега — літній доцент медінституту оженився на дівчині, молодшій себе на цілих двадцять п’ять років.

Колючі кепкування над колегою довели Івана Івановича до певного відчуження від колективу. Особливо оте постійне нагадування: що ти будеш робити, коли згорбатієш, а молоденька дружина шукатиме можливостей, як наставити тобі роги? Іван Іванович любив свою дружину до безтями, а захиститися не вмів, бо від природи був небагатослівним. І все ж бдному із найбільш нахабних, колег сказав:

— Ще побачимо, чий козир буде старший.

Що він мав на увазі, ніхто не зрозумів. Хоча декому й хотілося довідатися, що це означає. З часом інтерес до дивакуватого уже немолодого молодожона стих і життя потекло своїм звичайним руслом.

Тим часом Іван Іванович добився дозволу самостійно працювати над темою «Геронтологія і людина», для чого в інститутській лабораторії самотужки почав вести якісь чудернацькі дослідження. Його молоденька дружина якось сумовито дорікнула:

— Чого це я так рідко тебе стала бачити? Розлюбив уже, чи що?

Іван Іванович довго мовчав, а потім загадково промовив:

— Почекай трішки і я здивую світ.

«Напевно, готує якесь відкриття», — подумала і не стала втручатися у чоловікові проблеми, а тільки жартома сказала:

— Діду! Дозволь мені свій вільний час використовувати так, як я захочу.

Чоловік зітхнув, обняв свою пташку і відпустив на волю. А пташка, не гаючи часу, завела собі подружок такого ж, як і сама віку, і почала відвідувати якісь товариства та асоціації, що почали появлятися в місті, як гриби після дощу.

Врешті решт Іван Іванович був задоволений тим, що ніхто йому не заважає працювати. Якось він заглянув у дзеркало і подумки відмітив: «Дійсно, дід. Бородища на всі груди, на чолі уже й зморшки появилися та й зсутулився, бо ж день і ніч горбатію в лабораторії». Потім вирішив завести щоденник.

Ось деякі витяги з нього.

«У Всесвіті існують три стріли часу, які взаємно зв’язані і обумовлюють існування в ньому всього сущого.

Перша стріла — це розбігання галактик, яке відбувається по шляху від минулого у майбутнє. Причому, як показують розрахунки, у минулому; було більше порядку, а по дорозі у майбутнє цей порядок поступово зменшується, бо із розширенням простору втрачається набута колись теплова енергія, а також зменшується кількість матерії на одиницю об’єму. І не важко здогадатися, що таке розбігання наприкінці призведе до повного зникнення теплової енергії, а, значить, будь-якого руху, що є смертю для Всесвіту.

Друга стріла — це дія другого закону термодинаміки, який стверджує, що будь-яке тіло не нагромаджує енергію, а поступово її розвіює, тобто прагне до стану рівноваги із довколишнім середовищем. Що також веде до ентропії, за якою — смерть. До речі, ця втрата енергії також відбувається по шляху від минулого у майбутнє.

І третя стріла часу — це людське життя, яке рухається від більш активного вироблення життєвої енергії у боротьбі за своє існування до спаду цієї активності, тобто до старіння, яке також призводить до смерті.

Отже, Всесвіт побудований так, що в ньому всі матеріальні структури рухаються від минулого більш організованого в майбутнє із нижчою організацією системи.

Це говирть про те, що Всесвіт мав початок. Що він кимось був створений, але з часом послідовно і безповоротно наближається до загибелі.

І ось тут виникає запитання.

Якщо Всесвіт був створений і, рухаючись в майбутнє, поступово старіє, то чи не можна буде втрутитися в існуючий стан речей і постаратися повернути хід явищ у зворотний бік? Тобто, повернути всі оті стріли часу назад?».

На цьому, на жаль, запис закінчується. Доведеться нам самим простежити за подальшими діями дослідника цієї незвичайної проблеми.

За досить короткий час Іван Іванович, зробив висновок, щй перші дві стріли — розбігання галактик і термодинамічне охолоді ження — йому одному в лабораторних умовах зупинити не вдасться. Тому впритул приступив до третьої стріли часу.

Для цього проник у структуру людських генів, які. Керують процесом життєдіяльності організму. Серед них вибрав спадкові гени, вони на протязі мільйонів років незмінні, тобто невмирущі. Це від них залежить передача із покоління в покоління інформації, який має бути індивід і скільки йому належить прожити років. Іван Іванович виявився мудрим і настирливим дослідником! За досить короткий час знайшов ключ до структури цих генів і примусив їх діяти у зворотному напрямку. Тобто стрілку часу повернув із сьогоднішнього у минуле, в результаті чого клітина почала молодіти. Для практичного використання відкриття змайстрував апарат, назвавши його апаратом «ікс», і почав ним омолоджувати клітини.

Це було відкриття на рівні Нобелівської премії.

Але за якийсь час виявилося, що людське тіло — це тільки біологічний одяг більш складнішого — ментального тіла людини. Тобто душі, яка керує цим тілом до самої його смерті. Про душу ще мало досліджено. Та й підходи до вивчення душі, як фізичного явища, дуже різноманітні. Одне тільки твердо доведено, що душа, або ще її звуть біополем, невмируща, що після смерті тіла вона його покидає і потім перебуває в іншому чи то світі, чи просторовому вимірі.

Отже, треба знайти ключ і до ментального тіла, щоб можна було заволодіти процесом омолодження людини вцілому. Таке завдання виявилося надзвичайно складним. Та зрештою, якщо буде знайдений і цей ключ — вічне життя знаходитиметься в руках Івана Івановича. Адже повернувши дію генів спадковості у зворотний бік, і з’єднавши цю дію із безсмертною душею, вирішиться одвічне питання: в чому сенс життя, якщо людина смертна?

Відтепер людина буде дійсно безсмертна! І питання про сенс відпаде.

Довгі місяці упертої і виснажливої праці привели дослідника до перемоги. Ключ до ментального тіла знайдений. Тепер можна приступати і до реального здійснення поставленої мети.

Але… Виявилося, що і цього не досить. Щоб вірогідно втрутитися у суб’єктивний стан людини і змінити його дію, яка записана ще в час народження, потрібно підібрати ключ ще й до астрального тіла.

Астрал — це механізм постійного зв’язку людини з Космосом. Кожен із нас своєю долею, своїм сьогоднішнім і майбутнім прив’язаний до зірок, планет, Місяця і Сонця. Існує такий мудрий вислів: що написано на роду, те має здійснитися.

Це значить, що нашими вчинками керує Космоси Він є..дороговказним; і аби щось змінити у подальшій долі, треба підібрати ключ і до цієї складної системи зв’язків людини із Всесвітом.

Іван Іванович, щоб не розкрити завчасу секрет винаходу, вирішив використати себе як піддослідного.

Для цього врахував хвилину свого народження (є такі таблиці), стан сузір’я в небесній екліптиці, під яким народився, а також стан Сонця, Місяця і планет під час своєї появи на світ. Потім вирахував напрямок космічної енергії і перетин цього напрямку із своїм астралом. Усі ці дані увів у сконструйований ним апарат.

Іван Іванович ще не знав, як вплине експеримент на фізіологічний стан організму, а також на психіку піддослідного, тому вирішив узяти відпустку на місяць і зникнути з очей дружини та дошкульних співпрацівників.

Якраз випала безплатна туристична путівка в Крим. Кращого випадку і шукати годі. Якщо буде все добре, то повернеться раніше, бо осінь і пляжі вже порожні. При негативних явищах експерименту ляже в лікарню прямо-таки там і спробує стрілку часу переключити в нормальне положення.

Апарат запакував у валізу і виїхав на південь. Дружина звикла до химерної поведінки чоловіка, тому й не заперечувала. Нехай відпочине її дід, може, набереться сил, бо вона уже й не пам’ятає, коли проявляв до неї ласку.

ІІ

Крим… Північний берег Чорного моря. Іван Іванович самотньо забрався на вершину однієї із невисоких, але екзотичних скель. Розіслав ковдру, розпакував апарат-ікс, приготував його до дії, розпростерся просто неба, підключив до життєвих точок тіла дроти і натиснув пуск.

Тіло пронизали кольки, в голові запаморочилося, кінцівки: отерпли, очі заволік туман і винахідник провалився у небуття. Спав довго, а коли прокинувся, не відчув жодної зміни, лише захотілося страшенно їсти. Махнувши рукою, побрів до туристичного будинку. У якійсь байдужості та апатії до всього, що було довкола, добув свою відпустку і повернувся додому.

Дивне почало творитися вдома. Уздрівши чоловіка, дружина вигукнула:

- Івасю! А де ж твоя борода?

Схопився за обличчя рукою. Дійсно, волосся немає, хоча ще вчора було.

Оглядівся у дзеркало і зробив висновок: апарат подіяв. Не зразу, а через двадцять чотири дні. З чого б це?

Перед ним у дзеркалі стояв юнак. Широкі плечі, горда постава голови, іскрометні очі, загоріле обличчя і жодної на ньому зморшки. Усмішка пашить юнацькою привабливістю. На верхній губі ледь сіються вуса. Дружина декілька хвилин крутилася довкруги Івася, зачудовано вглядувалася у його очі, а потім не втрималася і притулилася до коханого чоловіка з вогненним поцілунком.

Помітно помолоділий аспірант медичного інституту святкував перемогу. Він усвідомив, що дійсно ним зроблено відкриття, яке переверне світ.

Стрілка часу людського життя в його руках. Але про це ще рано оголошувати. Треба ще якийсь час пройти випробування. Треба досконально вивчити дію апарату і написати науковий трактат.

Він сказав дружині:

— Люба! Це Крим та море зробили із мене юнака.

— Я не вірю, що тільки Крим та море. Покажи-но мені фотографію тієї, з ким ти набирався своєї молодості.

У цих словах відчувалися ревнощі, яких він нікол; не спостерігав у дружини досі.

Отже, вона його кохає! Він запевнив, що жодної коханки не мав, а просто відпочив від каторжної роботи в лабораторії.

Пройшов деякий час. Ейфорія від перемоги над старістю поступово почала змінюватися сумнівами, які так і не дозволили йому піти на публічне оголошення відкриття.

А справа ось в чому. Апарат-ікс зробив дію, яка не зупиняється. Стрілка часу рухається у зворотний бік і робить людину щоразу молодшою. Вияснилося, що в апараті немає так званої коробки передач із механізмом заднього ходу. Як зупинити омолодження, коли виникне потреба?

Пройшов лише місяць, а Іван Іванович, уже має вигляд двадцятирічного юнака. Тобто рівного за віком зі своєю квітучою дружиною. Здавалось би, тут і треба зупинитися. Та цього зробити немає ніякої можливості.

Виходить, що апарат має дві недосконалості.

Перша — його дію неможливо зупинити. Друга — рух часу у зворотний бік не рівномірний, а прискорений.

Виникла негайна потреба винахід удосконалити. Тут же прокралося побоювання, що за близький час йому самотужки з цією проблемою не впоратися. Але і просити колег допомогти не вистачило сміливості. Адже появляться розпитування, під час яких він може стати посміховищем. Ця обставина примусила винахідника знову самому взятися за роботу, у яку і поринув з головою.

Він не став звертати уваги на здивовані погляди співпрацівників, особливо жіноцтва. Навіть начальство пильно заглядало йому в очі, шукаючи відповіді на разючі метаморфози свого підлеглого.

Щоб уникнути зайвих розпитувань, винахідник приходив додому вночі, а на роботу вирушав спозаранку. Їжу, що, б не ходити до їдальні, брав із собою. Він зненавидів дзеркала, не дивився у вітрини магазинів, бо боявся уздріти себе в образі переляканого хлопчика.

Дружина спочатку була безкінечно рада, не могла подругам нахвалитися своїм чоловіком — таким помолоділим, красивим (сильним. А коли невдовзі стала виглядати старшою за нього, почала дивитися на нього з підозрою. «Чи не захворів, бува, її Івась?».

Тим часом новоявлений юнак, перестрибуючи через дві сходинки на третю, хоча існував ліфт, щоранку летить у свою лабораторію. Він уже повністю втратив душевний спокій і меланхолійну рівновагу. Розхристаний, неакуратний, у якомусь незрозумілому вихрі метляється між стінами тепер уже обридлої йому лабораторії. Час для нього втратив розміреність, в якій живуть нормальні люди.

Він бачить себе збоку і фіксує в пам’яті щоденні зміни. Ці зміни викликають у свідомості жах. Апарат-ікс не піддається реконструкції. Його можна тільки розтрощити! Але ця. думка приносить ще більшу паніку. Інколи сідає на стілець і йому хочеться розридатися. Не виходить.

А тим часом час невпинно рухається назад. Іван Іванович почав підраховувати, через скільки місяців, тижнів, днів він перетвориться у хлопчика, якого не допустять у лабораторію. Потім настане ще більша трагедія. У якусь зловісну ніч (а всі зміни приходять вночі) зконфужений конструктор стане немовлям. І тоді він вже не зможе навіть накласти на себе руки.

Таким чином життя для Івана Івановича перетворилося у пекло, яке було ним самим збудоване.

З часом почав відчувати, що скоро зійде з розуму. Чи не краще самому добровільно піти з життя? Іншого виходу не бачить. Непомітно від дружини із сімейного альбома вирвав фото, на якому красується поряд з молоденькою дружиною літній красень з пишною бородою. Без жалю відчикрижив ножицями кохану супутницю життя і в ближньому фотоательє збільшив фотографію для похорону. Власноруч змайстрував для неї рамки. Нехай в труні буде лежати молодик, зате фотографія нагадуватиме, який він був до невдалого експерименту. Після цього якось пізньої ночі, згадуючи етапи побудови апарата-ікс, повернувся до хромосом. За якусь годину на нього найшло просвітлення. Все довкола стало ясним, як удень. Тягар страху розтанув, винахідник знайшов спосіб, як зупинити омолодження біологічного виду на клітинному рівні. Змоделювавши ретранслятор, вставив його в апарат-ікс. Потім передав імпульс на власне тіло. Відчув, як стрілка зворотнього руху часу зупинилася у кожній його клітиночці. Це відбулося із страшенним гулом у скронях і тремтінням всього тіла.

Втомлений, висохлий, у розхристаному брудному одязі винахідник повернувся додому. На столі лежала записка.

«Івасю! Ти перетворив моє життя в пекло. Не тому лишаю тебе, що ти став молодшим від мене. Мене гризе страх за тебе. Подивись, на що ти став подібний. Прощавай!»

Іван Іванович опустився на крісло і вперше заплакав, як мала дитина. І був радий, що, нарешті, видавив із себе сльози. Вони облегшили душу. Апатично подумав: експеримент не вдався. Потім глянув у дзеркало.

На нього дивився столітній бородань із сивою головою та сотнею зморшок під очима. Промайнув здогад: виходить, що місяці, прожиті у насильно поверненій молодості, десятикратно приблизили старість. Природа не терпить втручання у її одвічний розмірений порядок

Великий винахідник розчесав закошлатілу бороду, розтрощив на друзки апарат-ікс і назавжди виїхав із рідного міста.

м. Тернопіль.

ЗМІСТ

Веремія………………………………………………………………………………………………… 3

Гея Волосожар……………………………………………………………………………………. 14

Не лягайте на колію…………………………………………………………………………….. 22

Світлячок……………………………………………………………………………………………. 27

Вампір………………………………………………………………………………………………… 32

Кам’яна труна…………………………………………………………………………………….. 37

Кінець світу………………………………………………………………………………………… 46

Телекінез…………………………………………………………………………………………….. 53

Замах на Селену………………………………………………………………………………….. 63

Підмітальник алей………………………………………………………………………………. 70

Усмішка Ізабелли……………………………………………………………………………….. 78

Бранець підводного царства………………………………………………………………… 82

Посланці дивосвіту……………………………………………………………………………… 94

Апарат-ікс…………………………………………………………………………………………. 102

Оглавление

Веремія

Гея Волосожар

Не лягайте на колію

Світлячок

Вампір

Кам’яна труна

Кінець світу

Телекінез

Замах на Селену

Підмітальник алей

Усмішка Ізабелли

Бранець підводного царства

Посланці Дивосвіту

Апарат-Ікс

  І

  ІІ