Я 11–17… Небезпечний маршрут (fb2)


Настройки текста:



Василь Ардаматський Я 11–17… НЕБЕЗПЕЧНИЙ МАРШРУТ




МАЛЮНКИ Г. МАЛАКОВА


Я 11–17… ПОВІСТЬ ПРО ПРИГОДИ КАПІТАНА ДЕМЕНТЬЄВА




1

Кінчалася остання воєнна зима. Наша армія з боями пробивалася до Берліна, а тут, у глибокому тилу радянських військ, залишався цей мішок з гітлерівськими дивізіями, і вже давно тривали запеклі бої. Цілком боєздатні, добре озброєні гітлерівські дивізії не зуміли уникнути оточення і тепер виявляли велику упертість і військове мистецтво. Спочатку їм дуже допомагало і те, що в їхньому розпорядженні були порт і вільний морський шлях в Німеччину, — вони безперебійно одержували озброєння і боєприпаси.

Однак мішок поступово затягувався і становище оточених погіршувалось. Не приходили вже транспорти з Німеччини — гітлерівській ставці було не до цих оточених дивізій. Про контрнаступ з мішка німецьке командування більше не мріяло. У нього з'явилися зовсім інші турботи…

Теплої березневої ночі солдати розвідроти капітана Дементьєва, повернувшись з нічного рейду, притягли гітлерівського офіцера. Це був штабний капітан з красивим прізвищем Едельвейс.

Розбудили Дементьєва. Похитуючись спросонку, він ішов у штаб і з досадою думав, що йому доведеться зараз допитувати ще одного істерика. Цікаво тільки, якої цей заспіває: «Хайль Гітлер!» чи «Гітлер капут?» Дементьєва однаково дратували обидві категорії: він не вірив ні тим, ні іншим.

Німецький офіцер спокійно, але з цікавістю розглядав Дементьєва, поки той знайомився з відібраними у полоненого документами. Переглядаючи їх, Дементьєв задав німцеві кілька питань, і його вже в першу хвилину допиту вразило те, як спокійно поставився гітлерівець до свого полону. Поводився він вільно і охоче відповідав на запитання…

— За яких обставин вас узяли в полон?

Капітан Дементьєв завжди любив ставити це питання. Відповідь полоненого цікаво було порівняти з тим, що вже було відомо з рапорту розвідників.

— За звичайнісіньких… — Німець сумно посміхнувся. — Я повертався з передових позицій, у моєму мотоциклі заглух мотор. Я розібрав карбюратор, а зібрати його перешкодили ваші солдати. От і все…

— Видно, війна в тому й полягає, — посміхнувся Дементьєв, — що солдати обох сторін перешкоджають один одному жити. Але погодьтесь, що мої солдати обрали для вас перешкоду не найважчу.

— О, звичайно! — Німець посміхнувся, але одразу ж посмішка зникла з його обличчя. — Та, мабуть, ця найважча перешкода чекає на мене зараз?

З напруженого погляду німця Дементьєв зрозумів, що він запитує серйозно.

— У нас полонених не розстрілюють.

— О, звичайно! Їх вішають!

— Це залежить від того, наскільки тяжким був ваш злочин перед нашим народом, — суворо і трохи підвищивши голос, відповів Дементьєв.

— Кажуть, за найбільший злочин ви вважаєте приналежність до партії Гітлера. Чи не так? А я саме переконаний націонал-соціаліст. З тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року.

— Переконаний? — Дементьєв допитливо подивився німцеві в очі. — Переконані мають не такий вигляд і поводяться інакше.

— Щохвилини кричать «Хайль Гітлер»?

— Або «Гітлер капут».

Німець засміявся, відкинувшись на спинку стільця. Разом з ним засміявся і Дементьєв.

— Ви не позбавлені дотепності, — сказав німець. — Між іншим, ви говорите по-німецькому, мов справжній берлінець. Звідки це у вас?

— Мій батько багато років працював у радянському торгпредстві в Німеччині. Я виріс в Берліні.

— Берлінський акцент, як слід віспи, витравити не можна. — Німець помовчав, потім допитливо подивився на Дементьєва: — Приємно, капітане, вигравати війну? Таку війну!

— Дуже! — щиро вигукнув Дементьєв.

— Вірю, вірю… — сумно промовив німець. — Адже ми це теж переживали і…

— Правда, трохи передчасно, — безжалісно зауважив Дементьєв.

В очах у німця блиснув і одразу ж згас злий вогник. Він нахилив голову, плечі його обм'якли, і він тихо промовив:

— Так, сорок п'ятий рік — це не сорок перший.

Як тільки він це сказав, Дементьєву ніби війнуло в обличчя жахливим вогнем сорок першого року. Він швидко спитав:

— Де були в сорок першому?

Від зовсім нового, сухого і злого голосу капітана німець одразу випростався. Він, мабуть, зрозумів хід думок радянського офіцера і відповів чітко, по-військовому:

— Брест — Мінськ — Смоленськ — Вязьма. Тут зимував… — Німець помовчав і додав: — Там ми і зазнали краху ілюзії швидкої перемоги. Далі була вже служба, почуття обов'язку, словом, робота. Частково успіх. Частішим поразка. А історія війни робилася вже без ЦІН».

— Проте зараз ваші дивізії сидять у мішку і не поспішають скласти зброю. На що ви сподіваєтесь?

— Я ж сказав: служба. Краще не думати і не розпитувати.

— Ви вірили в можливість перейти в контрнаступ?

— Ні. Але такий наказ, наскільки мені відомо, на початку оточення готувався. А тепер діється щось протилежне. Кажуть, нас повинні евакуювати звідси морем і перекинути на захист Берліна.

Дементьєв розумів усю важливість цієї новини, але запитав якомога недбаліше:

— Це чутка чи наказ?

— Напевне, наказ…

За вікнами будиночка, де відбувався допит, пролунав автомобільний гудок, почулися чоловічі голоси, сміх. Хриплуватий басок весело спитав:

— Де тут ваша дичина?

Німецького капітана повезли в штаб армії. Як тільки машина від'їхала, Дементьєв подзвонив своєму безпосередньому начальникові полковнику Довгальову і повідомив його про евакуацію військ із мішка.

— Так, ці відомості у нас теж є, — підтвердив полковник. — Дякую.

Ні полковник Довгальов, ні Дементьєв у цей час не думали, що вже вранці їм доведеться зустрітися спеціально для обговорення саме цього питання і що їхня розмова буде початком нової сторінки у військовій біографії Дементьєва.


2

Полковник Довгальов говорив, походжаючи по кабінету. Коло вікна він зупинявся, замовкав і кілька секунд дивився, як мокрий лапатий сніг падає і розтає на чорній спині автомобіля, що стояв під вікнами. Потім він круто повертався і знову починав говорити, повільно крокуючи до протилежної стіни. Уже не перший рік Дементьєв працював з полковником, добре знав цю сувору людину і тепер бачив, що Довгальов хвилюється…

Дементьєву було незручно сидіти у низькому, глибокому кріслі. Він просто не звик до таких меблів, не знав, куди подіти ноги, що раптом стали занадто довгі. Це дратувало, хоча все, що він чув, тішило його сміливе солдатське серце.

Дементьєву завжди подобалися складні завдання. Він був розвідник, а займатися цією справою без риску неможливо. Ну, а коли ще й самовіддано любити свою справу, то хіба не природно бажати найскладніших і найцікавіших завдань? Виконуючи завдання, Дементьєв не шукав легкого шляху. Він був переконаний у тому, що в розвідці найкращий результат дає найважче і найнебезпечніше. Він міг би розказати чимало різних історій, які підтверджували цю теорію. Але Дементьєв зовсім не збирався гинути. Він, майже як фаталіст, вірив у свою щасливу долю. Справді, він пройшов розвідником усю війну і навіть подряпини не мав. Була в Дементьєва кохана дівчина. Її звали Тамарою. Жила вона у Підмосков'ї. Познайомилися вони в ту тяжку зиму сорок першого року, коли Дементьєв опинився на постої в будиночку, де жила Тамара… Всю війну одержувала вона від Дементьєва листи Один з останніх його листів закінчувався так: «… ще раз кажу тобі —не хвилюйся. Гітлер не передбачив багато чого. І, зокрема, він забув виготовити кулю для моєї персони. Живу! І житиму! Разом будемо жити!..» Ні, ні, Дементьєв гинути не збирався.

Слухаючи зараз полковника Довгальова, Дементьєв чудово розумів усю складність і небезпечність особливого завдання, яке він мав виконати, і його охоплювало знайоме почуття радісного збудження.

— Ви повинні знати, — говорив полковник, що завдання це зовсім не схоже на всі ті, які ви мали досі. Не ліс, не болото, а велике портове місто. І вам треба буде діяти там не одну ніч, а може, тижні, якщо не місяці. У місті повно гітлерівської офіцерні.

— На цьому якраз і можна зіграти, — швидко вставив Дементьєв.

— «Зіграти, зіграти»… — поморщився полковник. — Обережніше, Дементьєв! Обережніше! За нашими відомостями, в місті скупчилася величезна кількість гестапівців, які втекли з Талліна, Риги і Каунаса. Багато гестапівців з розбитих військових частин. Всі вони розлючені, намагаються вислужитися перед начальством. Щодня в місті арештовують і розстрілюють десятки людей. Ми дамо вам кілька явочних адрес, але всі вони не зовсім реальні.

— Ненадійні люди? — насторожено спитав Дементьєв.

— Ні. Люди якраз надійні. З самого початку війни тримали зв'язок з нами. Виконували велику роботу. Але зараз ми про них нічого не знаємо. Переважно це латиші, і зв'язок з ними йшов через латиських партизанів. Тепер зв'язок втрачено. Одним словом, плануючи операцію, ми мусимо тверезо продумати і той варіант, що наші явки розгромлені. Але якщо навіть з ними все гаразд, жодна з них вашою постійною базою бути не може. Рискувати цими людьми нам не дозволено. Ви зможете одну з явок використати тільки як перший притулок на два-три дні. А потім повинні самі знайти собі надійну базу. На одній з явок є законсервована рація; ви її візьмете. Надалі зв'язок з підпільниками — тільки в крайньому разі. А краще без зв'язку з ними.

— А раптом явка з рацією розгромлена? Може, краще мені взяти рацію з собою.

— Ні. Рація — не сірникова коробка. А ваша перша поява в місті з чемоданом занадто рискована. Якщо протягом п'яти днів ви в ефірі не з'явитесь, ми скинемо вам рацію в умовленому місці.

— Ясно. А як я попаду в Н.?

— Вночі ми влаштуємо масовий наліт на місто, і під час переполоху ви сплигнете із спеціального літака.

— Коли?

— Завтра вночі.

— Завтра? — Дементьєв, не вірячи, дивився па полковника.

Довгальов підійшов до нього впритул. Капітан встав.

— Так, Дементьєв, завтра вночі.

— Ну що ж, завтра, то й завтра. Дозвольте йти до оперативників?

— Ідіть, Дементьєв.

Капітан вийшов з кабінету своєю швидкою і легкою ходою. Коли двері за ним зачинилися, полковник Довгальов промовив уголос:

— Він завдання виконає. І лишиться живий! — Полковник сказав це так, ніби хотів переконати не тільки себе, але й саму долю.


3

Наші бомбардувальники, прилітаючи невеликими групами, бомбили Н. понад дві години. Літак, на якому був Дементьєв, зробивши обманний маневр, наближався до міста з боку моря. Він летів на невеликій висоті. Притулившись до вікна, Дементьєв бачив пожежі в різних кінцях міста. В небі шастали промені прожекторів, вибухали зенітні снаряди.

Дементьєв стежив за всім так спокійно, ніби це не стосувалося його.

А думав він у цей час про найнесподіваніше… От досада — забув вичитати лейтенантові Козиркову за його неохайний вигляд. Просто дивно, як він не розуміє, що зовнішній вигляд офіцера — це його друге посвідчення особи… Шкода сержанта Малова — дуже сумного листа одержав він з дому. Ні кілка, ні дрючка. Половина великої сім'ї загинула. Як утішити людину в такому горі? Однак треба було поговорити з сержантом щиро… Цікаво, яким буде перший день миру? А раптом уперіщить дощ? Або вдарить гроза, і люди подумають, що б'є артилерія?.. Дементьєв задумливо посміхався.

Другий пілот вийшов з кабіни і торкнув Дементьєва за плече:

— Давай сюди. — Льотчик підвів Дементьєва до зяючого отвору відчинених дверей. Спокійно, ніби йшлося про щось звичайне і буденне, сказав: — Дивись на лампочку. Загориться — стрибай! — Він посміхнувся до Дементьєва, поруч з ним прихилився до стінки літака і почав дивитися на лампочку.

Тепер крізь двері Дементьєв бачив густу темряву ночі і більше нічого. Мабуть, літак віддалився од міста… Страшнувато було, хай йому грець, думати, що ось через цю чорну дірку треба ступити в невідому, темну прірву.

Лампочка повільно, ніби нехотя, зайнялася тьмяним жаром. Дементьєв кивнув льотчикові і ступив у безодню. У вуха вдарило ревіння моторів. Пружне повітря відкинуло його од літака. І ось моторів уже не чути. Залопотів, розкриваючись, парашут. Різкий ривок. Тиша. Спокій. Ніч…

Протягом кількох секунд спускання з парашутом Дементьєв подумав про дві речі. З досадою про те, що, поспішаючи, він не мав і п'яти хвилин, щоб написати листа Тамарі. Невідомо, скільки доведеться йому пробути в місті Н., а вона думатиме хтозна-що… І занепокоєно про те, як він приземлиться, — все-таки це був тільки третій його стрибок з парашутом…

Раптом Дементьєв побачив землю. Вірніше, він побачив чорні плями чагарника на білому снігу. Приземлився він, як і було розраховано, на засніженому болоті, недалеко від шосейної дороги. Загрузнувши в сніг до пояса, він підтягнув парашут, відстебнув його і затоптав у снігову яму. Потім обережно вийшов на шосе, висмикнув з-під ременя підібрані поли німецької офіцерської шинелі і неквапно рушив до міста.

По шосе йшов уже не Дементьєв. Це був капітан німецької армії Пауль Рюкерт, уродженець Берліна, віком — тридцять один рік, стаж військової служби — вісім років. Остання посада… На це питання Пауль Рюкерт міг дати кілька відповідей. І, що найдивніше, він міг витягти з різних кишень стільки ж документів, які з цілковитою достовірністю підтверджують кожну з його відповідей. Усі вони виготовлені чудовими майстрами графіки і літографії. Той німецький начальник, який у свій час підписав подібний документ, подивившись на цей, сказав би: «Так, це мій підпис». Більше того, якби ці документи серед інших показали спеціалістові і німецької воєнної документації, він навряд чи помітив би, що вони підроблені. Дементьєв міг свято вірити в непогрішимість своїх документів. І він вірив. Однак мільйон разів продумав, як уникнути занадто частого пред'явлення документів. У звичайних його рейдах по ворожих тилах, якщо доводилося зіткнутись з гітлерівцями, ситуацію миттю вирішувані за допомогою вогнестрільної або холодної зброї. Тут це виключалось, і до нового свого становища Дементьєву треба було звикати…

Увага, Дементьєв! Назустріч рухається колона машин.

Дементьєв заклав руки назад, зчепив їх там і йшов, утупивши очі в землю, йшов серединою шосе. Що ви хочете? Офіцер, ідучи в місто, задумався. Слава богу, фронтовикам зараз є про що думати. Ось він і задумався так, що нічого не бачить і не чує.

Уривчастий сигнал сирени. Дементьєв відскакує вбік і погрожує кулаком. Машини з ревінням пролітають повз нього, розбризкуючи мокру снігову кашу. Дементьєв устиг помітити, що машини навантажені ящиками з снарядами. Отже, в місті у них якісь запаси снарядів ще є. Ну що ж, спасибі й за це.

Місто наближалося. Звідти долинали глухі й важкі розриви фугасок, у двох місцях шугали в небо заграви величезних пожеж. Дементьєв почув рівне гудіння над головою і подивився на годинника. Так, в атаку на місто йшла остання хвиля наших літаків. «Щасти вам, рідні! І прохання — хоч одну фугаску покладіть ближче до їхнього штабу. Для мене дуже важливо, щоб вони нервували…»

Дементьєв увійшов у місто, коли бомбардування припинилося, а зенітки ще продовжували розстрілювати чорне небо. Та ось стрілянина враз припинилася і прожектори загасли, ніби місто відчуло, що Дементьєв увійшов у нього і притаївся перед цією новою для нього небезпекою, ще не знаючи, як проти неї діяти.

Вулиця, по якій ішов Дементьєв, була вузенька, кроків зо три в ширину. Старовинні, міцні будинки із скривленими лобами мансардних покрівель щільно тулилися один до одного. Вулиця була схожа на кам'яну траншею. Аж у кінці її видно було стрункий і гострий силует костьолу. Дементьєв ішов серединою вулиці, цокаючи підковами чобіт об присипаний снігом брук. Від його кроків котилася глуха луна, яку чути було ніби звідкілясь зверху.

Те, що Дементьєв потрапив у місто під час повітряної тривоги, мало і свій неприємний бік — його рух безлюдними вулицями був дуже помітний. Тільки-но Дементьєв про це подумав, як із темряви кам'яного тунелю воріт мого гукнув обережний голос:

— Пане офіцер, сховайтеся сюди.

Дементьєв на мить завмер, але зразу ж слухняно звернув до воріт. Біля кам'яної стіни стояли два солдати. Один з них виструнчився перед Дементьєвим і боязко, ніби пробачаючись, сказав:

— Повітряну тривогу ще не відмінили.

Дементьєв засміявся:

— Я бачу, у вас тут все, як по нотах. А у нас… там… — Дементьєв повів плечем, і солдат зрозумів, що офіцер говорить про фронт, — такого зразкового порядку нема. Прилітають і шпурляють на нас бомби без попередження. Вдень і вночі.

— Важко зараз… там? — помовчавши, запитав солдат.

— Все гаразд, мій солдате! — жартівливо відрапортував Дементьєв. — Скажи-но краще, як пройти на Шестигранну площу. Є тут така?

— Є, є! — з поквапливою готовністю відповів солдат. — Це недалеко. Ось цією вулицею до костьолу і праворуч. Вам, мабуть, потрібний об'єкт номер три?

— Що мені потрібно, я знаю. А ось тобі, мій солдате, не треба базікати у підворіттях про секретні об'єкти! — сердито промовив Дементьєв.

Солдат клацнув каблуками і став струнко. Дементьєв, не оглядаючись, пішов далі.

Таким чином, перша зустріч з німцями пройшла чисто. «Так, панове фашисти, — думав Дементьєв, — видно, вам тут не солодко, якщо перший стрічний солдат починає розмову про труднощі…» Дементьєв пам'ятав гітлерівців сорок першого року — ті про труднощі війни не думали.

Біля костьолу Дементьєв повернув праворуч і пішов іншою, такою ж вузенькою і темною вулицею, яка вела на Шестигранну площу. Солдат там, на воротях, міг не старатись: Дементьєв і без нього знав, що на Шестигранній площі, в приміщенні банку, розташований головний штаб оточених військ, який називається об'єктом номер три. Але було на цій площі й інше, що дуже цікавило Дементьєва: у маленькому двоповерховому будиночку, саме навпроти штабу, містилась та явочна квартира, де зберігалася законсервована радіостанція. Полковнику Довгальову дуже не подобалось, що Дементьєву доведеться одразу ж іти на явку, розташовану небезпечно близько від головного штабу, однак полковник погодився з Дементьєвим, що краще одразу, на самому початку операції, з'ясувати становище з радіостанцією…

Дементьєв ішов вулицею упевнено, як міг йти фронтовий офіцер, для якого місто зі всіма його страхами і перешкодами не більше, як частина фронту, і до того ж найменш небезпечна. В цей час він у своїй чіпкій пам'яті розвідника перебирав відомості про явку. Двоповерховий будиночок з конячою головою і підковою на фронтоні, квартира номер сім. Хазяїн квартири — Павло Арвидович. Його дочку звати Лідою. Крім них, у квартирі нікого не повинно бути. Пароль: «Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?» Відповідь: «Ні, у мене живе майор Фохт».

Дементьєв вийшов на площу. Вона дійсно була шестигранна. Одна її грань — великий похмурий будинок. Неважко було здогадатися, що це і є об'єкт номер три. Там біля під'їзду чорніли автомашини і маячив вартовий. А ось і будинок з конячою головою на фронтоні. Він стояв ліворуч, другий від рогу. Дементьєв зробив уже до цього будинку кілька кроків та раптом круто повернув і пішов через площу до штабу. Думка зайти спочатку в штаб виникла раптово, як завжди це бувало з Дементьєвим, коли він під час операції вмить змінював попередній план. І завжди ці сміливі експромти кінчалися для нього успішно.

Вартовий мовчки перегородив Дементьєву дорогу.

— Я офіцер штабу восьмої дивізії! — суворо сказав Дементьєв. — Мені терміново потрібно до полковника Гешке!

Такий полковник у штабі був, — Дементьєв знав точно. Знав він і те, що цей Гешке — німець, а це означає: в штабі його зараз нема. Вночі німці сплять. Цього порядку вони, по можливості, додержуються навіть на передньому краї.

Вартовий мовчав — видно, думав, що робити.

— Викличте начальника караулу, — підказав йому Дементьєв.

— Хвилиночку! — Вартовий кинувся до дверей і натиснув на кнопку.

Минуло хвилин п'ять, перш ніж прийшов заспаний фельдфебель.

— Що тут трапилось?

— Офіцер восьмої дивізії — до полковника Гешке! — чітко доповів вартовий.

Фельдфебель зійшов з ґанку, наблизився до Дементьєва і вдивився в його обличчя.

— Що ви, з неба впали? — насмішкувато запитав він.

— Я попросив би розмовляти зі мною, як належить розмовляти фельдфебелеві з капітаном армії рейху! — підвищивши голос, сказав Дементьєв.

Фельдфебель рушив до дверей:

— Ходімте зі мною…

Вони ввійшли в яскраво освітлений вестибюль. Після нічної темряви світло вдарило в очі Дементьєву — він затулився од лампи рукою. Фельдфебель пройшов за столик, позад якого стояло розібране ліжко. Сісти фельдфебель запропонував тільки після того, як Дементьєв стомлено опустився в крісло перед столиком.

— Зараз п'ята година. Мабуть, полковник Гешке на вас не чекав? — не без єхидства запитав фельдфебель.

— Війна… війна, — безтурботно промовив Дементьєв. — Але я не спав зовсім. У вас є готель для офіцерів, які приїздять з фронту?

— Є, — швидко відповів фельдфебель.

— Направте мене туди або подзвоніть.

— Це можна… — фельдфебель схопив телефонну трубку, але одразу ж її поклав. — Покажіть ваш документ…

— Тепер я знаю, навіщо нам видають посвідчення. На фронті про них чомусь не питають… — Посміхаючись, Дементьєв недбало кинув на стіл чорну книжечку.

Увага, Дементьєв! Адже це перша перевірка твоїх документів…

Фельдфебель з серйозним обличчям, не поспішаючи, розглядав посвідчення, йому, видно, не сподобались насмішки Дементьєва, і він, як це люблять робити штабні вояки, вирішив показати польовикові, що тут йому не бункер посеред поля, і що тут для всіх невблаганно діють свої закони і порядки.

— Скільки часу ви пробудете в місті, капітане?

— Не знаю, — втомлено відповів Дементьєв, а сам весь напружився од відчуття близької небезпеки.

— Якщо більше доби, то завтра вам треба зайти в комендатуру. На вашому посвідченні поставлять спеціальний штамп про перебування в місті. Такий порядок…

У Дементьєва відлягло од серця, і він вирішив підлестити фельдфебелеві в його штабній зарозумілості:

— Звідки я можу знати, на скільки днів мене викликали? Хто я такий? Генерал? Фельдмаршал? Скажуть у вашому штабі — назад, тільки й бачило мене ваше місто.

— Наказ є наказ… — доброзичливо згодився фельдфебель і знову взяв телефонну трубку. — Говорить черговий комендант об'єкту номер три. У вас є місце?.. Дуже добре. Зараз до вас прийде… Запишіть: капітан Пауль Рюкерт… Дякую… — Фельдфебель поклав трубку. — Ви місто знаєте?

— Я тут лише вдруге.

— До готелю звідси йти хвилин десять.

— Може, у вас є чергова машина?

— Нема. Вона чергує тільки до третьої години ночі.

— І за годину не дійдеш до вашого готелю. Адже на кожному розі — патрулі. Пояснюй кожному…

Фельдфебель вирвав папірець з настільного календаря, поспіхом щось на ньому написав і простягнув Дементьєву. Той хотів узяти його, але фельдфебель відсмикнув руку:

— Прочитайте і запам'ятайте.

— Дуже вдячний вам, — запам'ятавши пароль, промовив Дементьєв, важко підвівся, побажав фельдфебелеві на добраніч і пішов.


4

Усе гаразд. Тепер, якщо з явкою неблагополучно, є де провести решту ночі. Дементьєв подивився на годинника — скоро почне розвиднятися. Треба поспішати…

Дзвінок у явочній квартирі, мабуть, не діяв. Дементьєв натискував на кнопку кілька разів, у відповідь — глуха тиша сонного будинку. Дементьєв постукав рішуче і гучно. За дверима почулися кроки і обережний старечий голос:

— Хто там?

— Відчиніть! — владно наказав Дементьєв.

Двері прочинилися трохи, але хто там був у темряві, за дверима, Дементьєв розгледіти не міг.

— Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?

— Ні. У мене живе обер-лейтенант Грімм.

Дементьєв завмер. Початок пароля-відповіді було сказано вірно, а кінець не сходився.

Крізь прочинені двері висунулася сива голова, і Дементьєв почув шепіт: «Завтра в залі поштамту о чотирнадцятій годині…»

Двері захлопнулися. Дементьєв швидко пішов сходами униз. Думка його працювала швидкими поштовхами; ніби гострий промінчик світла, вона встромлялася в тривожну темряву небезпеки… Явка в руках гестапо? Але тоді навіщо їм було міняти пароль? Хіба не краще б для гестапо, якби він вірно сказав пароль і увійшов у квартиру, де б його можна було легко схопити? Може, вони спочатку хочуть узнати його зв'язки і спеціально для цього перекрутили пароль, а тепер за ним почнуть стежити?.. А може, явка просто в небезпеці і її хазяїн сповіщає про це зміною пароля? Але як розцінювати призначення зустрічі на поштамті?.. Чесне бажання хазяїна явки?.. Чи це зроблено під диктовку гестапо?.. Але навіщо гестапо відкладати його арешт на якихось десять годин і потім робити це в людному місці, а не зараз, тут, без свідків?.. Лишається одне: ці десять годин вони все-таки хочуть за ним постежити. І ось коли стане в пригоді готель для офіцерів…

Дементьєв ішов вулицею то швидко, то повільно, створюючи цим труднощі для можливого спостерігача. Навмисне пройшов крізь два патрулі, користуючись паролем, одержаним від фельдфебеля. Проминувши патруль, причаювався в ніші воріт, ждав, поки до патруля підійде спостерігач. Але ніхто не підходив. Ні, за ним ніхто не стежив, і це певною мірою підтримувало версію, що завтрашнє побачення на поштамті не зв'язане з гестапо. Так чи інакше, а швидше в готель. Треба відпочити. Крім того, ще тоді, коли заходив у штаб, він розраховував, що цей готель може йому знадобитися не тільки для відпочинку…

Коло під'їзду готелю «Брістоль» густо стояли автомашини. Смішно виглядала фронтова танкетка, що втиснулася серед них. З неї лунало богатирське хропіння — водій спав на передньому сидінні, висунувши через борт довгі ноги в стоптаних чоботях.

Крізь обертові двері Дементьєв увійшов у вестибюль. За стойкою портьє нікого не було.

— Чи є тут хто живий?

З-за гардини вийшов молодий чоловік. Кинувши на Дементьєва байдужий погляд, він розгорнув величезну книгу.

— Капітан Рюперт?

— Рюкерт! — сердито поправив Дементьєв.

— Пробачте. Триста п'ята кімната. Третій поверх. Ліфт, на жаль, не працює. І, будь ласка, тихенько, — там уже спить майор Зандель.

Дементьєв повільно піднімався сходами, обдумуючи, чим йому може загрожувати присутність в номері майора Занделя.

Майор спав, укрившись з головою. Не засвічуючи світла, Дементьєв роздягнувся. Кітель повісив на стілець так, щоб видно було пропущену в петельку стрічку «залізного хреста». Уважно оглянувши кімнату, Дементьєв ліг у постіль і почав думати.

Головне, що треба було обдумати, — завтрашнє побачення в залі поштамту. Все вирішувало — хто він, цей хазяїн явки. Дементьєв знав, що він латиш, що звати його Павло Арвидович, що в нього є дочка і що він майже два роки мав зв'язок з латиськими партизанами. Але хіба цього недосить, щоб вірити людині?.. Кінець кінцем Дементьєв за вихідну точку і взяв віру в хазяїна явки і почав обдумувати всі можливі для нього заходи обережності на той випадок, якщо його віра в цю людину не справдиться. Через годину Дементьєв заснув. Він просто наказав собі спати — до ранку в нього повинна бути свіжа голова.

Сусід Дементьєва прокинувся о восьмій годині ранку. Дементьєв повернувся обличчям до стіни і натягнув ковдру на голову. Майор Зандель проляпав босими ногами у ванну і довго хлюпався під душем. Потім повернувся в кімнату і, гекаючи, почав робити гімнастику. Вдягаючись, він бубонів щось собі під ніс. І раптом голосно промовив:

— Колего, так можна проспати всю війну!

Дементьєв повільно обернувся на спину, неохоче стягнув з голови ковдру і здивовано озирнувся навкруги, як завжди розглядаються спросонку люди, що проспали ніч в новому для них місці. Побачивши майора, він посміхнувся:

— Доброго ранку!

Майор засміявся:

— Ранок справді неначе добрий! А от ніч була люта. Наш готель не раз підстрибував… Коли ви прийшли, я не чув.

— Я прийшов удосвіта. — Дементьєв сів на ліжку і почав неквапливо одягатися, сподіваючись, що майор піде.

Але майор не поспішав. Він сів у крісло, простягнув худі ноги в новеньких лакованих чоботях. «Штабний», — відзначив сам собі Дементьєв. Умившись, Дементьєв одягнув кітель і підійшов до майора:

— Давайте знайомитись — капітан Рюкерт.

Майор підвівся:

— Майор Зандель.

Вони потиснули один одному руки.

— Рюкерт, Рюкерт… — пригадував майор, не випускаючи руку Дементьєва. — Звідкись я це прізвище знаю…

— Ви розпалюєте моє самолюбство! — розсміявся Дементьєв. — Я починаю нахабно думати про свою неіснуючу славу і популярність.

Майор відпустив руку Дементьєва, і його обличчя раптом набрало сумного і водночас суворого виразу. Він помовчав і, глянувши на годинник, сказав:

— Ходімо, капітане, снідати.

Вони зійшли в ресторан і зайняли столик біля великого дзеркального вікна. Офіціант узяв замовлення і пішов.

— Ось ви, капітане, сказали про неіснуючу славу… — Майор зітхнув і, дивлячись між фіранками на ще безлюдну площу, продовжував: — А була ж у нас у всіх слава справжня, велика. Була вона і у вас. Я бачу у вас горду стрічку — «залізний хрест» одержували найхоробріші…

Майор замовк. Дементьєв напружено обдумував, яку позицію він повинен зайняти в цій розмові. Напрям думок майора він угадував наперед.

— Відомий вам, капітане, воєнний геній попереджав, що тривалість війни неминуче вступає в протиріччя зі всіма її розрахунками, які на перших етапах війни пророкували успіх. Зараз ми цей фактор тривалості насамперед і відчуваємо. Чи не так, капітане?

В цей час Дементьєв уже вирішив, як поводитись, але йому треба було ще краще взнати настрій майора. На його питання Дементьєв не відповів, і за столом настала ніякова мовчанка.

— Я не люблю поквапливої відвертості. А до того ж воєнний геній Бісмарка для мене — лише історія. Моя віра сьогодні — геній фюрера… — тихо і переконливо промовив Дементьєв. Помітивши, що після останніх його слів у очах майора промайнуло занепокоєння, він, щоб трохи заспокоїти його, додав: — Я тільки-но пережив трагедію восьмої дивізії…

— О, ви з восьмої? Як же це ви уціліли? Адже дивізія, я чув, знищена.

— Це не зовсім вірно, — сумно відповів Дементьєв. — Нас кинули в контрнаступ без будь-якої підтримки. Операція була спланована вірно, але росіяни… — Дементьєв злегка вдарив кулаком об стіл. — Наші солдати билися, як леви, і гинули. Після блукання по лісах і болотах я вивів кількох своїх хлопців і, як бачите, вийшов сам. І прибув сюди, щоб розказати командуванню, що сталося з нашою дивізією. — Помовчавши, Дементьєв додав: — І просити призначення. До речі, ви не в курсі справ: реально зараз дістати призначення? Я чув, ніби таких, як я, тут більш ніж досить.

— Я сам такий, — задумливо сказав майор. — Але призначення вже дістав. Справа ця нелегка. Крім усього іншого, тут уже діє фактор паніки, він породжує безладдя в штабних справах. У вас якісь зв'язки в штабі є?

— Ніяких.

— Я спробую вам допомогти, — помовчавши, сказав майор і, посміхнувшись, додав: — Ви не дивуйтеся, що я одразу з вами занадто відверто розмовляю. Я люблю людей з відкритими обличчями і сліпо їм вірю. Може, даремно?

— Бувають обличчя, які відкриті навмисне, — посміхнувся Дементьєв.

— Я знаю, знаю! — злякано погодився майор.

— Якби ви допомогли мені влаштуватись, я був би вам дуже вдячний, — сказав Дементьєв. І це його «якби», здавалось, ховало в собі якийсь особливий зміст, що в ньому майор не міг не відчути ледь помітної погрози. — Я офіцер, який має погони і фронтовий досвід, але, на жаль, не має ніяких зв'язків. А тинятися в резерві без діла я не зможу, не витримаю. Піду на фронт рядовим!

Останні слова Дементьєв промовив так щиро, що майор подивився на нього з жалем і подумав: ось перед ним сидить чесний, в чесності своїй запеклий фронтовий офіцер, боятись якого не варто, а допомогти треба.

— Як з вами зв'язатись? — запитав майор.

— Якщо я не знайду житла дешевшого за готель, то ми будемо разом кожної ночі, — відповів Дементьєв. — А якщо я перейду на приватну квартиру, то через два-три дні зайду до вас увечері. Можна?

— Звичайно.

— Дякую.

Після сніданку Дементьєв розплатився за двох.

— Сьогодні — я. Поки я блукав болотами, у мене не було витрат і з'явилися заощадження.

Майор засміявся:

— Віддаю перевагу заощадженням без блукання болотами.

Вони дружньо попрощалися, і Дементьєв пішов у місто.

Насамперед треба сходити в комендатуру — відмітити посвідчення, про що попереджав фельдфебель. Так, порядок є порядок. Панове німці дуже не люблять, коли порушується порядок…

Іти в комендатуру Дементьєв не боявся. Адже він пред'явить там справжнє посвідчення офіцера восьмої дивізії. Його вибрали з цілої купи документів убитих і взятих у полон гітлерівців після того самого бою, про який Дементьєв тільки що розказував майору Занделю. У власника цього посвідчення виявилися ще листи й інші документи, які давали змогу взнати про нього те, що було дуже важливо для його двійника—Дементьєва. На посвідченні тепер тільки фотокартка була не справжня, але, зовсім випадково, у гітлерівця і в Дементьєва виявилася і деяка зовнішня схожість. Це теж було неабиякою обставиною. Про свого «попередника» Дементьєв знав багато що, він навіть навчився писати його почерком.

Словом, Дементьєв увійшов в комендатуру без найменшого побоювання. Офіцер комендатури, що відмічав посвідчення, взяв у Дементьєва книжечку, подивився в неї, зробив запис у гросбуху, поставив маленький трикутний штампик і повернув.

— Який відділ штабу викликав? — недбало запитав він, знову підсовуючи до себе гросбух.

— Я приїхав по призначення.

— Ага! Тоді пред'явіть картку відкріплення з попередньої посади.

— У мене її нема! — стримуючи тривогу, роздратовано відповів Дементьєв.

— Як це нема? — Очі в офіцера округлились: він зіткнувся з найстрашнішим — з порушенням порядку.

— Отак, — нема, і все! Ви чули, мабуть, про трагедію восьмої дивізії? Чи, може, вас якась картка хвилює більше, ніж загибель цілої дивізії фюрера?

Офіцер не збентежився.

— Мені відома ця трагедія… але порядок є порядок…

— Скажіть, хто повинен був підписати цю картку?

— Начальник штабу.

— Він убитий.

— Тоді — його заступник.

— Теж убитий. Хто ще?

Офіцер задумався і потім сказав:

— Гаразд. Я запишу так: картка відкріплення не одержана через особливі причини. І в дужках позначу — восьма дивізія.

— Пишіть як хочете, — насмішкувато кинув Дементьєв. — До побачення…

Дементьєв вийшов на вулицю. Ф-фу!.. Ну й бюрократи ж!.. Він розсміявся від думки, що обурюється бюрократизмом німців.


5

В залі поштамту було людно. «Молодець! — подумав Дементьєв про хазяїна явки. — Знає, де влаштовувати зустріч».

Дементьєв прийшов сюди за годину до призначеного часу: хотів подивитись, як Павло Арвидович буде поводитись, чекаючи зустрічі. А головне — Дементьєв усе-таки побоювався провокації. На вулиці нічого підозрілого він не помітив. Всевидющим оком розвідника він обшарив увесь зал поштамту. Нічого схожого на те, що готується засідка, він не виявив і тут.

За столом, де люди писали телеграми, Дементьєв вибрав місце, звідки він бачив майже увесь зал поштамту і вихід на вулицю. Купивши папір і конверт, він, довго обдумуючи кожну фразу, почав писати листа в Берлін дорогій і любій своїй дружині Лізетті. Найцікавішим було те, що коли б хтось вирішив перевірити, чи існує в Берліні за адресою Олександрплац, 4, квартира 15 така Лізетта, то він її там знайшов би. Більше того, вона сказала б, що вже давно чекає листа від свого чоловіка, Пауля Рюкерта. Дементьєв і весь апарат оперативного відділу на чолі з полковником Довгальовим, розробляючи операцію, подумали про багато що…

Павла Арвидовича Дементьєв упізнав зразу і цим засмутився: занадто було помітно, що він прийшов сюди на побачення. Дементьєв вирішив почекати. Хай старий трохи призвичаїться і перестане крутити головою на всі боки.

Павло Арвидович зробив круг по залу і зупинився коло кіоска, де весь час товпилися люди. «Оце вірно!» — в думці похвалив старого Дементьєв.

Заховавши недописаного листа в кишеню, Дементьєв підвівся і підійшов до кіоска. Старий кинув на нього насторожений погляд, але, мабуть, нічного гостя не впізнав. Купивши кілька газет і журнал «Сигнал», Дементьєв пильно подивився на старого:

— Пробачте, ви, здається, хазяїн квартири, де живе військовий лікар Нельке? Я не помиляюсь?

— Так, це я, — непевним голосом відповів старий.

— Ну, як він там? Живий, здоровий? Він зараз дома? — Дементьєв запитував голосно, щоб усі чули, про що він говорить. — Ви йдете додому? Ходімте, я хочу побачити вашого пожильця.

Не даючи змоги старому опам'ятатись, Дементьєв узяв його під руку, і вони вийшли з поштамту.

— Ліворуч, за рогом, — кафе «Місяць», — тихо промовив старий. — Заходьте туди через десять хвилин.

— Добре, — так само тихо промовив Дементьєв і пішов уперед.

Він проминув кафе, про яке говорив старий, дійшов до перехрестя, постояв там і рушив назад.

В кафе нікого не було. Дементьєв знову засмутився недосвідченістю хазяїна явки. Чому це в порожньому кафе німецький офіцер повинен сідати до стола, зайнятого старим штатським пацюком? На це одразу можуть звернути увагу. Та нічого не поробиш. Дементьєв швидко підійшов до стола, за яким сидів Павло Арвидович:

— Можна за ваш столик?

— Будь ласка…

Коли Дементьєв сів і взяв меню, старий тихо промовив:

— Не турбуйтеся, це місце надійне. Хазяїн кафе — наша людина… Так ось. Моя квартира зараз для вас непридатна. Я змушений був узяти на постій офіцера. В будинках поблизу штабу вони живуть майже в кожній квартирі. Зважте на це.

— Хто ваш пожилець?

— Гестапо. А ким він там, дідько їх знає… Дуже суворий пан. Іде рано, приходить пізно. І більше я про нього нічого не знаю.

— Так, ясно. А що ви поробляєте?

— Нічого. Зв'язку немає вже третій місяць.

— Є щось важливе?

— Так. Вони починають евакуювати війська морем.

— Це нам відомо. Далі!

— Почастішали арешти.

— Знаємо.

Павло Арвидович замовк, розглядаючи свої старечі, жилаві руки.

— Не журіться, Павле Арвидовичу. Я знаю, яку користь ви принесли нашій армії. Спасибі вам! Мені ви не потрібні. Я прийду до вас тільки для того, щоб забрати рацію. Вона ціла?

— Звичайно!.. Коли б ви прибули місяць тому, — винувато заговорив старий, — як добре можна було б усе влаштувати! Я б здав вам свою кімнату — і кінці у воду.

— Ні, все одно цього зробити не можна було б. У мене зовсім інший план. Прошу вас про одне — приготуйте рацію. Я зайду до вас, ніби розшукуючи кімнату. До побачення, Павле Арвидовичу.


6

Місто жило дивним життям. З ранку до вечора вулиці були заповнені військовими. В цьому сіро-зеленому натовпі коли-не-коли промайне штатський костюм. Військові скрізь — у крамницях, кафе, ресторанах, готелях, у трамваях. Та що б не робили ці військові, в їхній поведінці і навіть у їхній зовнішності відчувалися напруженість і тривога. Адже всі ці люди в шинелях, плащах, шкіряних регланах завжди пам'ятали, що вони в оточенні. А останнім часом вони вже знали, що війна докотилася до стін їхньої столиці і що звідси в них тільки одна дорога життя, дорога додому, на батьківщину — через морські ворота міста. І тільки військова дисципліна, якій вони підкорялися майже фанатично, стримувала їх від того, щоб не кинутися в порт захоплювати місця на морських транспортах. Кожного вечора в ресторанах, а то й на вулицях серед військових спалахували істеричні скандали. Вони виникали то через те, що хтось нешанобливо висловився про фюрера, то, навпаки, через те, що хтось комусь набрид вічними нагадуваннями про божественний геній Гітлера. Як висловився майор Зандель, паніка породжує безладдя. Саме на цей стан гітлерівців і покладало надії командування розробляючи операцію Дементьєва.

На площі перед портом Дементьєв підійшов до групи німецьких офіцерів, що стояли біля легкової машини. Їх було п'ятеро. Дементьєв запитав, чи не знають вони, де міститься комендатура порту.

— Он там.

Один з офіцерів указав на одноповерховий будинок. Всі офіцери дивилися на Дементьєва насторожено і водночас запитливо.

Один з них не витримав і запитав:

— Від'їзд?

— Та ні, — байдуже відповів Дементьєв, — не можу знайти вантаж, що прибув для мого полку.

— Невже сюди прибувають вантажі і вони комусь ще потрібні? — з недоброю посмішкою, звертаючись не до Дементьєва, а кудись убік, спитав високий офіцер з багровим шрамом на обличчі. Шрам у нього трохи сіпався, ніби офіцер увесь час комусь підморгував.

— Відповісти вам не можу, — сухо мовив Дементьєв. — Мені наказано знайти вантаж. Пробачте… — Дементьєв злегка вклонився і пішов.

У коридорі комендантського будинку кипіла нервова штовханина, тому Дементьєву неважко було загубитися і, не привертаючи до себе уваги, пробути там десять-п'ятнадцять хвилин. Дементьєв уважно прислухався: усі говорили про одне — про евакуацію з мішка.

Вийшовши з будинку коменданта порту, Дементьєв побачив, що офіцери, до яких він підходив, ще стоять на тому самому місці. Порівнявшись з ними, Дементьєв винувато посміхнувся до того, що зі шрамом, і сказав:

— Здається, ви мали рацію. Наді мною і над моїм вантажем там досить злісно посміялись.

— Все питання зараз у тому… — знову не дивлячись на Дементьєва і ніби продовжуючи розмову, яка тривала без нього, сказав офіцер із шрамом, — все питання в тому, коли настане стадія «брутто-Берлін».

— Як це розуміти?.. — На обличчі Дементьєва відбилася надзвичайна розгубленість, якщо не переляк.

Опецькуватий рожевощокий майор сухим, рипучим голосом вигукнув:

— Це треба розуміти так, що майор Рауд починає впадати в істерію, як жінка! — Він лютим поглядом вп'явся у високого зі шрамом.

— В той час як майор Ауербах, — насмішкувато дав відкоша той, — впав у дитинство з усіма наслідками, які з цього випливають.

Офіцери почали лаяти один одного.

— Пробачте, мені ніколи… — Дементьєв швидко пішов геть.

З протилежного кінця площі він озирнувся.

Офіцери ще лаялись. «Дуже добре, панове офіцери, дуже добре! — промовив сам до себе Дементьєв. — А коли саме настане стадія «брутто-Берлін», мене цікавить не менше за вас».

Дементьєв приступив до розшуків квартири. В тихій вузенькій вуличці недалеко від порту він увійшов у під'їзд першого ж будинку, зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима п'ятої квартири. Натиснув кнопку дзвоника. Двері одразу відчинились, ніби людина чекала дзвінка, притаївшись за дверима. Перед Дементьєвим стояв чоловік з випещеним обличчям, одягнутий в дорогий волохатий халат.

— Кого вам треба? — спитав він ламаною німецькою мовою.

— Не кого, а що, — посміхнувся Дементьєв. — Мені потрібна кімната.

— Але…

— Не поспішайте говорити «але», зараз не той час, коли офіцери рейху можуть спокійно це вислухувати. — Відсторонивши чоловіка, Дементьєв зайшов у передпокій і зачинив двері.

— Вислухайте мене, пане оберст… — Чоловік у халаті говорив уже з проханням у голосі.

— Ну, ну… — Дементьєв розглядав розкішно обставлений передпокій.

— Моя квартира не підлягає заселенню. Досить високий чиновник гестапо, пан Мельх, на випадок чого дозволив мені посилатися на нього. Давайте подзвонимо йому.

— З цього і треба було починати! — Дементьєв недбало козирнув хазяїнові квартири і вийшов.

«З кімнатою не вигоріло, зате ми знаємо тепер про існування якогось Мельха, котрий займається квартирами. Може знадобитися…» З цією думкою Дементьєв ішов вулицею, наглядаючи собі будинок.

Тим часом день уже кінчався — лише перший день перебування Дементьєва в цьому місті, а скільки подій він уже пережив, скільки разів наражався на смертельну небезпеку! Про неї, звичайно, пам'ятав увесь час. Але ми знаємо, що не почуття небезпеки обумовлювало його вчинки. Адже він міг і не піти вночі в штаб, а потім у готель. Міг переночувати десь у безпечному місці, знайти яке у великому місті завжди можна. Побачивши на портовій площі офіцерів, він міг би обійти їх, а він не тільки підійшов, але й почав з ними розмову. От і зараз він міг би піти відпочивати в уже знайомий готель. А він туди не поспішав і хоче уже сьогодні мати своє власне житло.

Дементьєв стояв на площадці другого поверху іншого будинку. Перед ним — двері, акуратно оббиті чорною клейонкою, з старанно надраєною табличкою «Песіс А. А.» Хто він цей Песіс, який так любовно доглядає свої двері? Комерсант? Лікар? Чиновник? Дементьєв натиснув кнопку, яка була наче око в мідній голівці лева. Двері відчинила гарненька дівчина, її голубі заплакані очі, побачивши німецького офіцера, злякано розширились, вона мимоволі ступила крок назад і крикнула: «Мамо!»

Дементьєв, не роздумуючи, ввійшов у квартиру і зачинив двері. В передпокій вийшла висока сива жінка. І вона, побачивши німецького офіцера, завмерла на місці з переляканим виразом на обличчі.

— Даруйте, мадам, — звернувся до неї Дементьєв. — Мене привела до вас необхідність. Чи немає у вас для мене вільної кімнати? Тижнів на два… Я, звичайно, заплачу. Готелі переповнені, а жити десь треба… Місту доводиться якось ділити з нами труднощі війни… — Дементьєв промовив це з лагідною, чарівною посмішкою.

— Пройдіть сюди, — розгублено промовила жінка.

Вони ввійшли в просторий, зі смаком обставлений кабінет. На стінах були розвішані картини; їх було багато, і, як устиг помітити Дементьєв, усі вони були хороші. Жінка запросила Дементьєва сісти в крісло, а сама сіла на диван. Вона пильно розглядала Дементьєва і мовчала.



— Це квартира латиського художника Песіса… — заговорила, нарешті, вона, — але його нема… — Жінка піднесла до уст хусточку. — Він недавно помер…

Дементьєв підвівся:

— Я прошу пробачення, мадам. Щиро співчуваю вашому горю. — Він стояв, скорботно схиливши голову, думаючи, що саме в цій квартирі йому й треба поселитись. — Може, як ніхто інший, я розумію ваше горе. У мене в Берліні загинули всі мої близькі. Всі…—Дементьєв зробив рух, наче збирався піти.

— Одну хвилинку, пане офіцер… Сідайте, будь ласка… Я хочу пояснити вам… — Жінка підійшла до стола, відшукала там якийсь папірець і подала його Дементьєву. — Ось. Приблизно півроку тому мій чоловік одержав від ваших властей оцей охоронний документ.

Дементьєв швидко пробіг документ очима. В ньому було сказано, що художник Песіс А. А. — видатний живописець і що колекція картин в його квартирі перебуває під захистом адміністрації. Підпис під документом — Герман Мельх. Дементьєв стримав посмішку: цей Мельх попадається йому на кожному кроці, але зараз Мельх допоміг Дементьєву прийняти правильне рішення. Він почав уважніше придивлятися до картин.

— Яка краса!.. Великий майстер!.. О, як гарно!.. — тихо вигукував він, оглядаючи одну картину за другою. — Так, усе це велика цінність. Я тільки думаю: чи досить надійний — оцей папірець? Знайдеться якийсь хам, — а такі і в нашій армії, на жаль, є, — плюне на нього і вивезе всі ці картини. Адже хами, мадам, іноді теж розбираються в цінностях…

— Боже, що ви говорите! — з жахом прошепотіла жінка.

— Подібний інцидент був у Ризі. Там один професор п'ятдесят років колекціонував фарфор. Він збирав речі, яким немає ціни. І ось одного разу до нього на квартиру зовсім випадково зайшли два солдати — вони робили обхід. Їм сподобались красиві дрібнички, і невідомо, чим би все це закінчилося, коли б у квартирі професора не жив наш офіцер. Він почув шум, вийшов із своєї кімнати і, довідавшись, у чому справа, виставив солдатів. А уявляєте собі, що могло б бути? Італійський фарфор сімнадцятого століття в солдатському мішку… — Розповівши дружині художника цей трагічний сюжет з благополучним кінцем, Дементьєв старанно робив вигляд, що розповідь ніяк не стосується його візиту в цю квартиру і що він зараз попрощається й піде.

Принада зробила своє — дружина художника запропонувала Дементьєву поселитися в її квартирі. Дементьєв не заперечував.

— Інго! — голосно покликала вона.

До кабінету ввійшла дівчина, яка відчинила Дементьєву двері.

— Познайомся…

Дементьєв клацнув каблуками і схилив голову.

— Капітан Пауль Рюкерт.

— Інга Песіс, — ледь чутно промовила дівчина.

— Пан Рюкерт буде в нас жити, — сказала їй мати. — Так треба, Інго. Не бійся, все буде добре…

Так Дементьєв знайшов власне житло. Незабаром він уже ліг на дивані спати. Все складалося якнайкраще.

«На добраніч, Пауль Рюкерт!»—Дементьєв посміхнувся і враз заснув.


7

Три дні Дементьєв провів у порту і вивчив усю його величезну територію. А втім, ні, не всю. Незважаючи на всі свої хитрощі, він не зміг потрапити на так званий «оперативний причал», який був на вузькій косі, що далеко врізалася в море. Кораблі підходили тільки туди. Щоб пройти на оперативний причал, командування ще два тижні тому запровадило спеціальні перепустки. Дементьєв бачив, як ці перепустки пред'являли патрулеві, але бачив здаля і роздивитися їх як слід не міг. До того ж він установив, що такі перепустки має дуже обмежене коло людей і переважно офіцери із званням не нижче майора. Тим часом усе в порту свідчило про те, що евакуація військ повинна розпочатись найближчим часом.

Стривожений, Дементьєв повернувся на квартиру. Хазяйка покликала його вечеряти; він відмовився, пославшись на головний біль.

Запершись у своїй кімнаті, він сів до столу і почав напружено обдумувати своє становище. Щоб не викликати цікавості хазяйки, він погасив світло.

Цієї ночі Дементьєв не спав і двох годин. Рано-вранці він вийшов із дому і попрямував до готелю «Брістоль». На вулицях було багато військових. Неважко було помітити, що більшість з них тільки що прибула з фронту — вони ліниво блукали групками од вітрини до вітрини, як люди без усякого діла. Дементьєв мимоволі пішов швидше.

У готелі Дементьєв підійшов до портьє:

— Я записаний у вас в триста п'ятій кімнаті. Викресліть мене, я найняв квартиру. Майор Зандель ще й досі там живе?

— По-моєму, він тільки що пішов у ресторан.

Дементьєв здав шинель у гардероб і спустився в ресторан. Він зразу ж побачив Занделя, який сидів за тим самим столиком коло вікна, але зробив вигляд, ніби не помічає майора, і, оглядаючись на всі боки, повільно пішов через зал.

— Рюкерт, ідіть сюди! — крикнув Зандель.

«Чудово, прізвище моє він запам'ятав. Значить, не забув і про інше». Дементьєв підійшов до столика майора.

Вони зустрілися як старі друзі. Зандель гукнув офіціанта і замовив сніданок для Дементьєва:

— Сьогодні моя черга частувати…

Так, майор пам'ятав усе. І сьогодні в нього був значно кращий настрій, ніж тоді. «Цікаво, яка причина?» — думав Дементьєв.

— Наскільки я розумію, ви найняли квартиру. — Зандель погрозив Дементьєву пальцем. — І про мене, звичайно, забули.

— Так, квартира є. Живу в сім'ї. Нудно… Так і хочеться пустити кулю в скроню.

— Чому ж це?

Дементьєв сумно похитав головою:

— Виявляється, є ще на землі сім'ї, квартири, де вранці п'ють каву, вечеряють, читають книги. Я думав, що це буває тільки уві сні.

— Рюкерт, що з вами? За кілька днів ви стали песимістом.

— А ви, мабуть, дістали гарантію, що росіяни вас не вб'ють? — іронічно спитав Дементьєв.

— Погано жартуєте, Рюкерт, — помовчавши, серйозно сказав Зандель. — Просто я одержав листа од своїх. Вони переїхали до мого брата, в гірську місцевість Гарц. Там зовсім спокійно. Ось чому я і радію.

— Лишається тільки й вам щасливо вибратися звідси, а потім — хоч потоп. Мій рейх — моя сім'я, — так колись часто говорили в нас.

— Що з вами, Рюкерт? — У голосі Занделя прозвучав щирий жаль до озлобленого капітана.

— Що? Зараз, коли, судячи по всьому, починається евакуація військ із цього проклятого місця, я не можу не думати про мою рідну дивізію. Вона залишиться в цій чужій землі навіки. А я ж з цією дивізією марширував під Тріумфальною аркою в Парижі. Нас вітав фюрер… Скажіть, майоре, навіщо я вцілів? Я тепер ходжу по штабних канцеляріях, кабінетах з однією тільки справою — намагаюсь довести чиновникам у мундирах, що я живий і хочу щось робити. А вони дивляться крізь мене олов'яними очима, ніби мене немає, ніби я вбитий, як уся моя дивізія. Послати мене на фронт вони, мабуть, соромляться. Один так і сказав: «Не варто вам випробовувати долю…» А нічого іншого не пропонують. Живіть, кажуть, тут, відпочивайте. Ви, кажуть, достатньо вже пережили. А я не хочу відпочивати! Не хочу! — Дементьєв так ударив кулаком об стіл, що підскочили тарілки.

— Тихше, Рюкерт… — Майор Зандель сторожко озирнувся навкруги. — Поки ви пропадали, забувши про мене, я знайшов вам роботу. (Дементьєв подивився на Занделя радісно і ніби не вірячи). Так, так, знайшов. Правда, робота не дуже хороша, але все-таки робота. І ви раніше за інших матимете можливість вибратися звідси. Я служу у відділі по організації цивільного тилу. Ми займаємося вивезенням цінного майна. Цивільного майна. Розумієте?

— Звичайно, розумію. Але… хіба Німеччині це майно ще потрібне?

— Ми про це не думаємо, — насупившись, відповів Зандель, — і вам не рекомендую думати. Так ось, два дні тому гестапо забрало з нашого відділу одного офіцера.

— За що? — швидко спитав Дементьєв.

— Він відмовився виконати наказ. Взагалі він був істериком, наговорив чогось зайвого начальникові відділу… Та бог з ним! Я сказав начальникові відділу про вас. Сказав усе, що треба, і він згодився з вами поговорити. Ми підемо до нього зразу ж… Його прізвище Мельх. Герман Мельх…

Дементьєв трохи не розсміявся: «Знову Мельх!»

— Це дуже загадкова людина, — продовжував Зандель. — Я знаю його давно, ми вчилися разом в офіцерській школі. Під час війни він швидко зробив кар'єру, хоча на фронті не був. Усю війну він займається тільки цивільними тилами. Базікають, ніби він на цій роботі розбагатів. Я цього не знаю, і кінець кінцем це його особиста справа. У нього численні зв'язки. Я бачив у нього фотографію, де він знятий удвох із Борманом. А недавно він показав мені особистого листа від Розенберга. Він трохи хвалькуватий, але голова в нього розумна. Працювати вміє. Організатор, яких треба пошукати…

— А раптом я йому не сподобаюсь? — занепокоєно спитав Дементьєв.

Зандель співчутливо усміхнувся:

— Звичайно, такий песиміст, яким я побачив вас сьогодні, Мельху не потрібний.

— Та мені б тільки роботу!.. — запально вигукнув Дементьєв.

— От-от, капітане, так держати! Крім того, Мельх, як багато хто з тиловиків, дуже любить піклуватися про фронтовиків. Снідайте швидше і ходімо.

Через годину Дементьєв разом із Занделем ввійшов у кабінет Германа Мельха.

У просторій кімнаті за величезним столом сидів маленький чоловік. Над полірованою рівниною стола, мов сірий горбик, здіймалася його голова. Коли Зандель і Дементьєв увійшли, горбик ворухнувся, і одразу з-за столу вискочив Герман Мельх. Він скидався на підлітка, хоч і був уже сивий. Лагідні, мов у юнака, риси обличчя, рум'янець на гладеньких щоках, капризний рот. І тільки очі в нього були великі, глибокі й темні.

— Це той офіцер, про якого я говорив… — Зандель за лікоть вивів уперед Дементьєва.

Мельх поздоровкався з Дементьєвим, — рука в нього була тверда і сильна. Мельх провів офіцерів у куток кабінету, де стояв низенький столик і кілька крісел. Всі сіли. Мельх не зводив погляду з Дементьєва. Вони дивилися один одному в очі й мовчали.

— Зандель сказав вам, у чому полягає робота відділу? — запитав, нарешті, полковник.

— Так. Але не в деталях, — твердо відповів Дементьєв.

— У вас немає сумніву в необхідності нашої роботи для Німеччини?

Дементьєв мимоволі подивився на Занделя: невже він устиг сказати Мельху про їхню розмову під час сніданку? Але цей погляд на Занделя полковник розцінив по-своєму.

— Ви, я бачу, не розумієте мого питання. Поясню. Вакансія, на яку ви претендуєте, звільнилася недавно. Офіцер, який її займав, зробив висновок, що єдина національна цінність, яка тут лишилась і яку необхідно терміново вивезти в Німеччину, — це його власна персона. — Полковник довго сміявся і підморгував Занделю, а той схвально усміхався. Раптово обірвавши сміх, полковник повернувся до Дементьєва. — Хто вас знає і хто може порекомендувати?

Дементьєв сумно посміхнувся:

— Хто може знати солдата? Якщо командир моєї восьмої дивізії вибереться од росіян, як пощастило мені, він скаже вам про мене, що я солдат. Ця характеристика була в генерала Фельдмайєра найвищою.

— То ви з дивізії цього старомодного дивака?

Дементьєв різко підвівся і промовив:

— Пане Мельх! Де б я не служив, хто б не був моїм командиром, ім'я командира для мене святе, а його наказ — закон! І я нікому не дозволю компрометувати мого командира, за якого я йшов на смерть!

Дементьєв зробив цей сміливий хід і вп'явся відданими очима в Мельха.

Розрахунок Дементьєва був простий. По-перше, розмову про зв'язки і знайомства краще припинити — тут легко дати маху; по-друге, він вирішив, що Мельху найбільше мусить сподобатися саме такий старанний служака, готовий виконати будь-який його наказ.

Дементьєв у своєму розрахунку не помилився. Мельх схопився з крісла і, вказуючи Занделю на Дементьєва, з пафосом вигукнув:

— Саме такі офіцери і врятують Німеччину! Згадаєш, Зандель, мої слова!

Дементьєв, радіючи в душі, вирішив продовжити гру.

— Я прошу вас, — сказав він з допустимою дозою суворості, — взяти назад ваші слова про генерала Фельдмайєра.

— Беру, беру! — Мельх дружньо поплескав Дементьєва по плечу. — Беру, славний капітан рейху! Ваш командир — герой, якщо він виховав таких офіцерів.

Оформлення наказу не забрало й півгодини. І ось Дементьєв знову прийшов у кабінет Мельха, але вже без Занделя. Начальник зустрів його несподівано сухо, навіть не запросив сісти. Більш того, приголомшив Дементьєва несподіваним проханням:

— Розкажіть мені про матеріальне становище вашої сім'ї.

Проте Дементьєв миттю розгадав хід думок Мельха.

— У мене сім'ї, мабуть, нема, — просто сказав він. — Мати і дружина залишалися в Берліні. Уже сім місяців листів од них немає. Моє особисте багатство при мені, — Дементьєв усміхнувся, — і більше мені нічого не треба… крім перемоги над ворогом.

— Чудово! — вихопилось у Мельха, але він зразу ж зніяковіло заметушився і додав: — Я, звичайно, співчуваю вашому горю, але війна, капітане, є війна. Де ви живете?

Дементьєв усміхнувся:

— Я живу в квартирі художника Песіса, в квартирі, художні цінності якої охороняються вашим документом. Як бачите, я свої обов'язки почав виконувати ще до вступу у ваш відділ.

— Он як! Песіс, ви кажете? — Полковник вийняв з кишені маленьку записну книжечку і почав її проглядати.

— Ага! Бастіонна вулиця, будинок чотири, квартира дев'ять. Вірно?

— Так.

— Там усе гаразд?

— Ідеальний порядок!

— Майте на увазі, капітане, що колекція, яка там є… — Мельх зам'явся. — Ви розбираєтеся в живописі?

— Ні. Взагалі всі ці штуки для мене — пусте місце. Я солдат. Що ви накажете, те я й зроблю.

— Чудово! — знову вирвалося в полковника. — Ось вам, капітане, перше завдання. У мене є відомості, що в міському музеї цінні картини ховають, а на стіни вішають різний непотріб. Перевірте це ретельно і будьте нещадні. Заразом прикиньте, скільки потрібно буде ящиків для упакування всіх картин музею — без рам, звичайно.


8

Дементьєв ішов у музей з чудовим настроєм. Вранці він розраховував тільки на те, що майор Зандель має перепустку на оперативний причал і йому вдасться цю перепустку як слід роздивитися, а при нагоді і вкрасти. А все склалося значно краще: він дістав саме таку роботу, яка дасть йому змогу проникнути у святу святих евакуації.

У музеї Дементьєв дуже легко виявив підміну картин, його вразила недосвідченість, з якою це було зроблено. В одному місці люди, що підміняли картини, залишили табличку з підписом до попередньої картини. Дементьєва супроводжував по музею його доглядач — чистенький дідок з рожевою лисиною і віночком кучерявого світлого волосся навколо неї. Вікна музею були закладені мішками з піском, а доглядач музею, входячи в зали, засвічував не всі лампочки. Деякі картини просто не можна було роздивитися. Дементьєв вирішив перевірити доглядача: вийняв з кишені електричний ліхтарик і направив промінь на табличку, що лишилася тут і зовсім не відповідала новій картині. Він уважно прочитав табличку, подивився на картину і, швидко обернувшись, глянув на доглядача. Розширені від жаху очі доглядача сказали Дементьєву все.

— Хороша картина, — спокійно сказав Дементьєв і пішов далі, почувши позад себе полегшене зітхання.

Дементьєву стало жаль цього чесного, наївного дідуся. Оглянувши увесь музей, вони зайшли в кабінет доглядача.

— А де зберігаються фонди? — байдуже запитав Дементьєв.

— У підвалі, пане капітан, — догідливо відповів старий.

— Можна подивитися? — Дементьєв знову побачив круглі від страху очі старого. — А втім, у мене зараз немає часу. Іншим разом. Ваш підвал глибокий?

— Звичайно, там сотні картин.

— Строго секретно мушу попередити вас, що найближчим часом ми чекаємо інтенсивного бомбардування міста російською авіацією. Всі багатства вашого музею можуть перетворитися на попіл за одну годину. Треба зняти усі картини, упакувати їх без рам в ящики і скласти в підвал. Упакувати треба і те, що зберігається в фондах. Термін — два дні…

Доглядач мовчав, опустивши голову.

— Ну що, ви не зрозуміли?

— Чому? Все зрозумів.

— От і добре. Щоб швидше це зробити, описувати картини не треба. На ящику тільки позначати, скільки в ньому картин, і все.

Очі в доглядача повеселішали. Дементьєв ще раз переконався, що старий зовсім не вміє володіти собою.

— Добре, ми все так і зробимо. Післязавтра можете прийти і перевірити.

— Я зайду неодмінно. До побачення…

Незабаром Дементьєв доповідав Мельху про свою поїздку в музей.

— Слід гадати, — говорив він, — що кілька картин справді замінено. Зняті картини вони, мабуть, сховали в підвал, а там зберігаються сотні полотен і панує дикий хаос. Протягом двох днів ми всі картини упакуємо в ящики. Фонди — теж. Я поставив у музеї вартового — тепер вони не винесуть і ганчірки. Якщо я знайду неупакованим хоч один клаптик, — Дементьєв показав половину пальця, — я розстріляю всю їхню банду!

— Чудово, Рюкерт! — вигукнув Мельх. — Спасибі. Ну, а я, поки ви там були, відвідав вашу квартиру.

Дементьєв насупився, хоча знав, що полковник нічого небезпечного на квартирі виявити не міг.

— Пробачте, Рюкерт, але я вирішив зробити це сам. У моєму відділі гестапо — це я, і краще, що туди сходив я, а не хтось інший.

— Невже невіра одне в одного стала серед нас обов'язковою? — з обуренням спитав Дементьєв.

— Гестапо ніколи нікому не вірило. В цьому їхня служба. Взагалі вони вже зацікавилися вами, але я сказав, що за вас відповідаю я сам. І більше заради проформи вирішив з'їздити на вашу квартиру… Чому ви так сумно це сприймаєте? Адже нічого страшного не сталося. Навпаки, мати й дочка про вас прекрасної думки. Це ваш «залізний хрест» лежить там на столі?

— Мій.

— Чому ви не сказали мені про цю вашу нагороду?

— Солдати орденами не вихваляються, вони їх зберігають як спогад про битви.

— Ви молодець, Рюкерт!.. Між іншим, я б на вашому місці звернув увагу на дочку художника. Чарівна квіточка, га?

— На війні романи не передбачено солдатським статутом, — суворо промовив Дементьєв.

— Але якщо в даному випадку ви статут порушите, я не буду вас судити… — Мельх засміявся. — Ви вільні, Рюкерт.

— Я хотів спитати вас…

— Завтра, завтра, капітане. У мене дуже багато справ. Ідіть.

Дементьєв вийшов на вулицю і, задумавшись, зупинився коло під'їзду. В дивне потрапив він становище: здавалось, так вдало влаштувався в один із відділів тимчасового штабу, а вийшло навпаки, — наблизився до музею, а не до порту, який був головною його метою. Може, тільки через кілька днів, коли відправлятимуть фонди музею, він матиме доступ до порту. А вже сьогодні, мабуть, з порту відходять транспорти з солдатами, з технікою…

Дементьєв безпорадно озирнувся на всі боки.

— Весна, пане капітан… — тихо промовив вартовий.

— Так, так… весна…

А весна квапилась. Хоча день був зовсім не сонячний, уздовж тротуарів бігли струмки, із брязкотом падали бурульки, в ринвах гуркотіли льодяні обвали. Дементьєв якось одразу все це побачив і почув. Так, весна працювала з усієї сили, а він?.. Дементьєв поквапливо пішов вулицею. Але на першому ж перехресті зупинився. «Куди я так поспішаю? Куди?.. Треба хоч пообідати».

Кафе «Оріон» було серед рекомендованих німецьким офіцерам. Така рекомендація — теж частина прославленого німецького порядку. Поряд інше кафе — порожнє. А в «Оріоні» вільного місця не знайдеш. Тютюновий дим висить під стелею сизим покровом. Не змовкає гул від розмов. Дементьєв помітив вільне місце за столиком у далекому темному кутку — там сиділи три офіцери. Всі вони були з інженерних військ Тодта. Дементьєв попросив дозволу сісти за їхній стіл. Офіцери, як по команді, мовчки знизали плечима: мовляв, що поробиш, заборонити ми не можемо. Дементьєв сів і заглибився у вивчення меню. Офіцери мовчали. Замовивши, Дементьєв вийняв з кишені газету і почав читати.

— Що цікавого, капітане, знайшли в газеті? — насмішкувато спитав один з офіцерів.

— Молодці ваші колеги! — не відриваючись од газети, сказав Дементьєв. — За десять днів оперезали Берлін неприступним поясом із сталі та бетону.

Офіцери мовчки перезирнулись. Потім один з них сказав:

— Нашим колегам там добре, у них в руках уся техніка. Спробували б вони щось зробити голими руками, коли замість техніки тобі дають якийсь папірець з наказом, вважаючи, що він всесильний…

Знову, як по команді, офіцери зітхнули і надовго замовкли. Дементьєв насторожено, але терпляче ждав продовження їхньої розмови.

Раптом один з офіцерів вихопив з кишені папір і олівець.

— А що коли зробити так? — сказав він і почав щось креслити на папірці.

Інші два офіцери підсунулися до нього і стали уважно розглядати креслення.

Дементьєв чув потім тільки уривчасті фрази, з яких спочатку нічого не міг зрозуміти.

— … Скошений поміст великого запасу міцності… Просувається щільно до борту…

— А як він пересувається вздовж?

— Два тягачі. Максимум — три…

— А якщо різна висота бортів?

— Це треба обміркувати…

— Робити поміст із сегментів, які можна буде прибирати…

— Ідея. Саме так…

— А хіба можна такий поміст побудувати за одну добу?

— Якщо дадуть саперний батальйон — можна.

— А дадуть?

— Ходімо у штаб.

Офіцери розплатилися й пішли. Цієї ж хвилини їхні місця зайняли два майори і капітан. Зважаючи на все, це були фронтовики — обвітрені обличчя, огрубілі руки, втома і злість в очах. Вся їхня розмова точилася переважно навколо того, чим їх тут нагодують.

Дементьєв пішов. Звичайно, йому хотілося посидіти ще — може, фронтовики теж заговорили б про евакуацію, і він довідався б про щось нове. Але після того, як він поїв і розплатився, сидіти за столом, коли по кафе весь час у розшуках вільного місця тинялись офіцери, було неможливо: це могло викликати підозру.

Так, а офіцери інженерних військ напевне зв'язані з евакуацією. І для евакуації вони повинні щось зробити за одну добу. Одну добу… Що ж робити? Яких вжити заходів, щоб наблизитись до головної мети?.. Дементьєв, ідучи додому, думав тільки про це.

Зовсім несподівано ввечері в гості до Дементьєва прийшов майор Зандель. Прийшов похмурий і ніби за один цей день схудлий. Дементьєв уже помітив, що майор — вразлива натура з мінливим настроєм, і тепер дуже зацікавився, чому майор такий похмурий.

Зандель зачинив двері і підійшов дуже близько до Дементьєва:

— Вам полковник нічого не говорив?

— Радив позалицятися до хазяйської дочки! — засміявся Дементьєв.

Зандель навіть не посміхнувся; задумався на мить і сказав:

— Однаково секретом це лишитись не може… Здається, сьогодні вночі починається евакуація військ. Їх перекидають на захист Берліна.

«Ось воно!» — радісно і в той же час тривожно подумав Дементьєв, але байдуже спитав:

— Усіх військ?

— Очевидно.

— Ну що ж, верховному командуванню видніше! — безтурботно зауважив він. — Адже нас це не стосується?

— Ні, капітане, стосується. Наш відділ почне тепер працювати з максимальним навантаженням. Мельх сказав, що під наші вантажі приділятимуть місця на кожному транспорті.

— Нарешті робота! — весело вигукнув Дементьєв. — Бо від першого завдання я мало не засумував. Воювати з музейними дідусями я не вмію.

— Ця війна, Рюкерт, тільки починається. І поки ми не вивеземо звідси все, що можна вивезти, самі ми звідси не виберемося! — майже вигукнув Зандель.

— Треба постаратись виконати наше завдання якнайшвидше! — так само весело сказав Дементьєв, ніби не помічаючи нервовості Занделя. — Може, нам ще вдасться взяти участь у боях за наш Берлін. У мене сверблять руки провчити росіян. Вони не розуміють того, що Німеччина боротиметься, поки буде живий хоч один німець, і що останнє слово війни ще не сказане.

Зандель дивився на Дементьєва майже жалісно: він вирішив, що в особі Рюкерта він не знайде співрозмовника для відвертої розмови про те, що зараз гнітило його.

— У мене чогось страшенно розболілася голова, — сказав він. — Даруйте, капітане, я піду: мені треба лягти в ліжко. Не дай боже захворіти в такі дні…

Зандель пішов. Дементьєв сів за стіл і стиснув голову руками. Ну ось, почалося те, заради чого його послали в це місто. Швидко і дуже успішно зумів він легалізуватись, навіть заручитися довір'ям начальства. Волею випадку він влаштувався на роботу. Але всі його намагання марні, якщ він не зможе діставати точну і вичерпну інформацію про військові транспорти.

Правда, першу — хоч ще й неперевірену інформацію він уже має: евакуація починається сьогодні вночі. Про це негайно треба повідомити командування. Дементьєв швидко вдягнувся і пішов за рацією на явочну квартиру Павла Арвидовича.

Місто, оповите темрявою, здавалося мертвим. На вулицях ні душі. Проїде машина з пригашеними фарами — і знову темрява й тиша. Коло виходу на Шестигранну площу Дементьєва зупинив патруль. Почувши пароль, солдати козирнули, і він рушив далі.

Павло Арвидович чекав Дементьєва кожного вечора, давно приготував рацію, але дуже боявся, що його квартирант помітить прихід чужого і запідозрить щось недобре.

Цього вечора квартирант затримався на роботі довше, ніж звичайно, і Дементьєв зустрівся з ним коло будинку. Вони мовчки козирнули один одному і почали підніматися сходами. Разом вони зупинилися і перед дверима в квартиру Павла Арвидовича.

— Ви теж сюди? — здивовано запитав гестапівець.

— А ви, мабуть, і є мій суперник? — засміявся Дементьєв. — Сьогодні я шукав собі кімнату і зайшов у цю квартиру. Мені сказали, що тут уже живе офіцер гестапо. Щоб не тинятися по місту з чемоданом, я попросив у хазяїна дозволу залишити його до вечора. І тільки оце зараз іду за своїм багажем. Іду й боюсь, що хазяїн разом з квартирантом за такий пізній прихід спустять мене із сходів.

Нічого не відповівши, гестапівець натиснув кнопку. У дверях виросла постать Павла Арвидовича. Побачивши Дементьєва разом з квартирантом, він просто закам'янів.

— Здрастуйте ще раз і, будь ласка, пробачте! — весело сказав Дементьєв. — Я тільки зараз знайшов собі кімнату. Дайте мені, будь ласка, мій чемодан.

— Ах, чемодан! Зараз, зараз…

Павло Арвидович побіг у свою кімнату за чемоданом. Гестапівець ввійшов у передпокій, але зупинився біля відчинених дверей.



— Де ж ви влаштувались? — запитав Павло Арвидович, передаючи Дементьєву чемодан з рацією.

— Бастіонна, чотири, квартира дев'ять…

— У кого ж це? Я тут усіх знаю.

— Художник Песіс.

— Це той, що недавно помер?

— Вірно. Саме він і звільнив кімнату для мене! — Дементьєв засміявся. — Ще раз пробачте за пізній прихід. На добраніч!

Двері зачинилися, і Дементьєв почав спускатися сходами.

Вийшовши на площу, він вилаяв себе найгіршими словами: схвильований звісткою про початок евакуації, він вирушив за рацією, зовсім не подумавши, що тут його можуть підстерігати дуже небезпечні несподіванки. Просто дивно, що все минуло так щасливо. Та не встиг Дементьєв подумати про це, як перед ним, мов з-під землі, виросли два патрулі. Дементьєв сказав пароль, але солдати дороги йому не давали і про щось перешіптувались.

Командування оточених військ, побоюючись самовільної посадки офіцерів на транспорти, наказало комендатурі звернути особливу увагу на підозрілих військових. Дементьєв, що йшов у бік порту з чемоданом, викликав у патруля явну підозру. Солдати порадились і запропонували Дементьєву разом з ними йти в комендатуру.

— Якщо це необхідно, ходімте, — спокійно сказав Дементьєв.

Комендатури він не боявся — його легальне становище було досить надійне. Крім того, він догадувався, чому викликав підозру патрульних, їх, звичайно, бентежив чемодан. Черговому комендантові можна навіть дозволити заглянути всередину чемодана. Він побачить там чисту білизну, бритвений прибор, рушник, примірник «Майн кампф», ілюстровані журнали, розшарпану книжку… А рація надійно схована між стінками подвійного дна чемодана. Словом, Дементьєв ішов за патрулем, не відчуваючи особливої тривоги.

У комендатурі вже було кілька затриманих патрулями офіцерів. Їх по черзі запрошували в кабінет чергового коменданта. Викликали, нарешті, і Дементьєва. Він увійшов у кімнату з чемоданом. Черговий комендант глузливо глянув на нього:

— Ваші документи…

Дементьєв подав документи, і комендант довго їх роздивлявся.

— Так… А куди ж це ви зібрались?

— Перебираюсь з тимчасового житла на постійне. З готелю на приватну квартиру, де трохи дешевше.

— В якому готелі ви жили?

— «Брістоль», номер триста п'ятий.

Комендант подзвонив у готель і переконався, що затриманий говорить правду.

— Куди саме ви йшли?

— Бастіонна, чотири, квартира дев'ять.

Комендант викликав патрульних, які затримали Дементьєва:

— Де ви затримали капітана?

— На розі Бастіонної.

— Проведіть капітана до його квартири. Допоможіть донести чемодан… Пробачте, капітане, але служба це служба.

— Я все розумію. До побачення…

Патрульні йшли поруч Дементьєва; один з них ніс чемодан. Раптом Дементьєву пригадалися слова Маяковського: «Моргнув одним оком носій кмітливо — хоч речі знесе вам задарма». Дементьєв не втримався і засміявся.

Солдат, що ніс чемодан, зніяковіло промовив:

— Нам наказали, пане капітан. Наша справа така — накажуть, то виконуй.

— Нічого, нічого, солдате. На військовій службі всяке буває, я розумію…

І все-таки солдати дійшли з Дементьєвим до самих дверей квартири. Одне з двох: або вони хотіли вислужитись перед ним, або ж комендант наказав їм перевірити, чи піде капітан на названу ним адресу. Коли Дементьєв відімкнув двері своїм ключем, солдати побажали йому на добраніч і пішли, гупаючи по східцях важкими чобітьми.

Замкнувшись у своїй кімнаті, Дементьєв швидко встановив рацію і передав коротку радіограму:

«Я 11–17. Евакуація починається, можливо, сьогодні вночі. Точних даних поки що не маю…»

Упакувавши чемодан, Дементьєв ліг на диван і задумався… Цікаво, чому про початок евакуації військ Мельх Занделю сказав, а йому — ні? А втім, — в кінці дня вони просто не бачились. Та це й не дуже важливо. Найголовніше: чи зможе він завтра потрапити в порт? Тривога довго не давала Дементьєву заснути.

Він уявив собі, як полковник Довгальов читає зараз його першу радіограму. Права брова у полковника піднімається вище за ліву — це завжди, коли він сердиться. Справді, хіба можна так повідомляти? «Можливо, починається…» Але розвідник мусить повідомляти тільки те, що він знає. Ні слова домислу! Дементьєв нещадно виганяв із своєї розвідроти кожного, хто, доповідаючи після виконаного завдання, намагався хоч трохи фантазувати. «Ви мені не потрібні, — говорив Дементьєв. — Ви не розумієте, що найменша ваша неточність може коштувати солдатам крові». Сам Дементьєв був надзвичайно точний. Одного разу, перебуваючи у ворожому тилу, він пристрілив гітлерівського полковника. Доповідаючи про це начальству, він сказав так: «Думаю, що це був полковник. Але не певний. Адже шинель з відзнаками полковника міг випадково або помилково одягти і хтось інший». — «Може, її генерал одягнув?» — засміявся начальник. «Може, й генерал», — зовсім серйозно згодився Дементьєв. З того часу в розвідроті ходив жарт. Притягне хтось «язика», у нього питають: «Кого спіймав?» Розвідник відповідає: «По шинелі наче рядовий, а проте — може, й генерал…»

Ні, ні, точність насамперед. Адже майор Зандель про початок евакуації сказав нетвердо. Він сказав: «Здається, сьогодні…» Більше ніяких підтверджень немає. Якщо не вставити слово «можливо», це значить, що полковник Довгальов одразу сповістить командування про початок евакуації. Надійде наказ авіації йти навперейми кораблям. Рискуючи життям, літаками, льотчики прориватимуться крізь зенітний вогонь лінії фронту. Назустріч їм вилетять ворожі винищувачі. Льотчики прорвуться до моря, а там немає нічого… Ні, ні, це слово «можливо» коштує надто дорого, щоб легковажно поставитись до нього. Так, евакуація починається. І, може, вже сьогодні вночі. Але точно він не знає. Не знає, і все…


9

Посильний солдат від Мельха підняв Дементьєва о шостій годині ранку. Коли Дементьєв прийшов у відділ, там були вже майже всі офіцери. Мельх давав накази, і офіцери майже бігом залишали його кабінет. Дементьєв ждав своєї черги, але Мельх ніби не помічав його. Закінчивши розмову з одним із офіцерів, Мельх повернувся до Дементьєва:

— Погасіть світло і підніміть штори.

Великий кабінет залило синювате ранкове світло. За вікном сипав мокрий сніг. Обличчя у всіх посіріли.

І ось у кабінеті залишилися тільки Мельх і Дементьєв.

— Капітане Рюкерт, з вами у мене особлива розмова… — Мельх вийшов з-за столу і сів у крісло навпроти Дементьєва. — Саме з вами, бо із усієї цієї когорти, — Мельх презирливо кивнув на порожні стільці, — тільки у вашій особі я бачу людину, котра знає, що таке наказ, і не любить питати зайвого. — Він говорив, не відриваючи очей від Дементьєва. — Загибель нашої імперії — маячня істериків. Цього не буде, капітане, якщо навіть росіяни розітруть на порох Берлін, якщо навіть вони виграють війну! Є люди, які її піднімуть так швидко, що ті самі ж росіяни не встигнуть опам'ятатись. Але ви розумієте, капітане, що зробити це голими руками не можна. Ці люди мусять мати кошти, щоб знову розпочати свою велику справу. Так ось, їм, цим людям, ми й відправляємо звідси все найцінніше. За це відповідає наш відділ — я і ви.

— Я виконаю будь-який ваш наказ! — урочисто промовив Дементьєв, віддано дивлячись Мельхові у вічі.

— В музеї все готове?

— Крім адреси на ящиках.

— Візьміть зараз солдатів з собою, вони напишуть адреси.

Мельх простягнув Дементьєву складений папірець. Дементьєв розгорнув його і прочитав: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».

— Це, як ви догадуєтесь, адреса умовна, але вантаж попаде саме туди, куди слід.

— Кому здати ящики в порту? — підводячись, спитав Дементьєв, напружено чекаючи відповіді, від якої могло залежати все.

— Пакгауз номер чотирнадцять, Ріхард Брандт. Одержите розписку: «Прийнято стільки-то ящиків». Потім розписку віддасте мені. І все. Можливо, що Брандт сам приїде в музей.

— А чи не краще буде, коли я сам одвезу ящики прямо на корабель? Це надійніше.

— Ви просто не знаєте, хто такий Ріхард Брандт, — Мельх посміхнувся, — і необережно висловлюєте до нього недовіру. Він — гестапо, і цим сказано все. Одним словом, робіть так, як я сказав.

Дементьєв вийшов з кабінету. Ось і сталося те, чого він боявся найбільше! Щоб краще засекретити свої справи, Мельх вирішив між ним і кораблем поставити Брандта, якого він, мабуть, знає краще і якому більше вірить. А може, це придумав і не Мельх. Просто секретну справу пущено через класичний ланцюжок виконавців, після чого знайти будь-які сліди неможливо. А може, у цьому ланцюжку є ланка і після Брандта. Та чорт з ним, з цим ланцюжком! Головне в тому, що він знову фактично відрізаний од порту. Пакгауз номер чотирнадцять містився за кілька кілометрів від оперативного причалу, де вантажитимуть кораблі.

Тривога Дементьєва посилилась, коли він вийшов з будинку. Вулиця була заповнена військами, і вся ця сіро-зелена мішанина, нашпигована технікою, рухалася в бік порту. Пробираючись назустріч потоку, Дементьєв відчув, наче він у хвилину бою залишив передову.

Надписування адреси на ящиках забрало майже годину. Так, Мельх був чудовим організатором: тільки-но встигли закінчити надписування, як уже прибула машина з солдатами-вантажниками. Дементьєв стежив за вантаженням ящиків і увесь час обмірковував, як пробратися в порт.

Кроків за десять від Дементьєва стояв, теж стежачи за вантаженням, високий, огрядний чоловік у шкіряному пальті без відзнак. Тільки кашкет на ньому був офіцерський. Він весь час крутив головою, наче йому давив комір. Коли вантаження закінчили, офіцер у шкіряному пальті підійшов до Дементьєва:

— Ви капітан Рюкерт? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Я — Брандт. Ходімте.

За рогом він сів за руль малолітражного «оппеля», відчинив дверцята і вказав Дементьєву на місце поряд з собою. Пахло бензином і одеколоном.

— Скільки ящиків?

— Сімдесят дев'ять.

Брандт витяг з-під сидіння блокнот, вирвав з нього сторінку і розгонисто написав: «Одержано 79 ящиків спеціального вантажу».

— Ви забули підписатися, — суворо сказав Дементьєв, прочитавши записку.

Брандт подивився нерухомими очима:

— Віддайте це Мельху, і все. Можете йти.

— У порт мені їхати не треба?

— Ні. — Брандт відчинив дверцята. — До побачення.

«Оппель» зірвався з місця і зник. За ним рушили грузовики з ящиками.

Дементьєв повернувся у відділ і в коридорі зустрівся з майором Занделем.

— Як справи, Рюкерт? — поспіхом запитав Зандель і, озирнувшись навкруги, тихо сказав: — По-дружньому раджу: потурбуйтеся, щоб разом з ящиками забрали і вас.

— Не розумію, — сухо мовив Дементьєв.

— Я сказав досить ясно. — Зандель вклонився і пішов коридором.

Дементьєв зайшов у кабінет Мельха. Хвилин п'ять йому довелося стояти, чекаючи, поки Мельх закінчить розмову по телефону. Говорив він короткими словами: «Так…», «Так…», «Ні…», «Так…». Поклавши трубку, Мельх узяв у Дементьєва розписку Брандта, уважно її прочитав, зробив якісь позначки в своїй записній книжечці, а потім ретельно спалив розписку в попільниці. Нарешті він підвів очі на Дементьєва, що стояв перед ним:

— Ви хочете щось сказати?

— Ні… Хіба тільки те, що ваш Брандт міг би бути трохи ввічливішим.

Мельх посміхнувся:

— Я ж пояснював вам: він людина гестапо. У них ввічливість — недолік! Між іншим, саме він обов'язково хотів вас перевірити, коли ви до мене поступили.

— Значить, я відповідаю тільки за вантаження ящиків на машини?

— Так.

— Але, на мій погляд, цю роботу може виконати рядовий солдат.

— Он як? — Мельх підвівся. — У воєнній машині рейху ви, капітане Рюкерт, і є рядовий солдат! — підвищивши голос, сказав він.

— Ви не зрозуміли мене. Я просто хочу бути вам більше корисним! — Дементьєв виструнчився. Він зрозумів, що переграв, і намагався виправити становище.

— Це інша справа, — згодився Мельх. — Тоді їдьте ось на цю адресу з моєю машиною. Там проводить операцію капітан Лемке. Він мав доповісти про закінчення справи ще опівдні. Зараз — чотирнадцять двадцять. З'ясуйте, чому він затримався, і, якщо побачите з його боку нерозпорядність, від мого імені накажіть йому передати операцію вам, а він хай Негайно прибуде до мене.

— Зрозуміло. — Дементьєв повернувся і швидко вийшов з кабінету.

Капітанові Лемке було доручено упакувати і відправити в порт цінні фонди центральної бібліотеки, але він зустрів організований опір працівників бібліотеки, що вночі забарикадувалися в глибокому підвальному приміщенні і нікого туди не впускали. Дементьєв застав капітана Лемке, коли той, розгубившись, стояв перед товстими, оббитими залізом дверима в підвал. Солдати гатили в двері прикладами автоматів. Дементьєв миттю оцінив обстановку.

— Ви капітан Лемке? Мельх наказав вам повернутися у відділ. Своїх солдатів заберіть. Сюди йдуть мої люди, які вміють працювати… Що це за ящики лежать у дворі?

— Це все, що ми встигли винести, — злякано пробурмотів Лемке.

— Добре, повертайтесь у відділ. Коло воріт — машина Мельха, можете нею скористатися.

Лемке пішов, але одразу ж повернувся:

— Я забув вам сказати — через півгодини за вантажем приїде Брандт.

— Це вже не ваш клопіт, капітане! — сердито крикнув Дементьєв.

Лемке поїхав, пішли його солдати. Дементьєв залишився сам. За залізними дверима було тихо. Дементьєв присів на східцях і ще раз обдумав план врятування бібліотеки. «Не можу зробити головного, — думав він, — то зроблю хоч це… Моє завдання — не дати Брандту можливості перевірити підвали бібліотеки».

Дементьєв вийшов у двір і перелічив ящики, їх було тридцять два. Адреса на них була та сама: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».

Незабаром у двір бібліотеки в'їхали грузовик і «оппель» Брандта. Солдати мовчки почали вантажити ящики на машину. Брандт підійшов до Дементьєва.

— Що тут трапилось? Чому Лемке так довго не дзвонив?

— Не треба доручати серйозну справу слинькові, — недбало відповів Дементьєв.

Брандт схвально подивився на нього:

— Ви маєте рацію. Лемке — з інтелігентів. А де ваші солдати?

— Це я мушу вас запитати. Приходить сюди якийсь діяч гестапо і забирає моїх солдатів, а коли я посилаюсь на Мельха, він тільки нецензурно лається.

Брандт посміхнувся:

— Буває. Скільки тут ящиків?

— Тридцять два.

— Одержуйте розписку… Мені сказали, що ви скаржилися на мене Мельху. Мушу зауважити, що ви перший, хто на мене скаржився. Це мені подобається.

— Я просто звик, щоб зі мною поводилися грубо тільки тоді, коли я не виконую наказу. — Дементьєв віддано дивився в нерухомі очі Брандта.

— Чудово! — Брандт підняв руку до козирка. — Будемо виконувати наказ. До побачення.

«Оппель» Брандта помчав за грузовиками…

Мельх зустрів Дементьєва майже весело:

— Ви молодець, Рюкерт, а Лемке справді слинько. Це була прекрасна наука для Брандта. Лемке мав чудові рекомендації, його перевіряв сам Брандт —і ось, будь ласка… Поздоровляю вас, Рюкерт! Сподобатись Брандту — справа нелегка. А Лемке я вже вернув у комендатуру, йому там буде краще.

Мельх говорив бадьоро, весело, але Дементьєв помітив, що в цей час той думає про інше, що його явно турбує. Цікаво, про що саме?

— Я чекаю ваших наказів, — мовив Дементьєв.

— Так-так, наказів… наказів, — машинально повторив Мельх і подивився на годинник. — Ось що, капітане: ідіть відпочивайте, а завтра вранці — за роботу. Ви заслужили відпочинок, ідіть. До завтра. — Він вийшов із-за столу і майже виштовхнув Дементьєва з кабінету.

«Тут діється щось тривожне», — подумав Дементьєв і пішов до Занделя. Він застав його за дивним заняттям: в кабінеті горів камін, і майор витрушував у вогонь папірці з ящиків письмового стола.

— Ви тепер зрозуміли, що я сказав вам у коридорі? — усміхнувся Зандель.

— Чудово все розумів і тоді, — байдуже відповів Дементьєв.

— Ви від'їжджаєте з сьогоднішнім пароплавом чи завтра?

— Завтра…

— О, значить, мені зробили високу честь — я від'їжджаю разом з Мельхом. І на першому ж кораблі!..

Дементьєв намагався бути цілком спокійним:

— Я взагалі не розумію, чому така паніка з від'їздом? Фронт зовсім непорушний.

— Тут — так, там — ні… — Зандель махнув рукою вбік.

— Де це?

— Ви дитина, Рюкерт! Не сьогодні-завтра англосакси будуть там, куди ми з вами відправляємо вантажі. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Це по-перше. По-друге, Мельх турбується і про себе. Якого дідька йому сидіти в цьому мішку? Він свою справу зробив.

— Щасливої дороги, майоре! — сумно сказав Дементьєв. — А я піду спати.

— До нової зустрічі, капітане! — Зандель потиснув руку Дементьєву. — Ви все-таки хороший хлопець…

— Коли відходить ваш транспорт?

— Опівночі…

Дементьєв вийшов на вулицю і повільно пішов додому.

Так… Ситуація більш-менш ясна: зграя Мельха тікає. Але чому вони не беруть його і собою? Пояснення може бути тільки одне: Мельх боїться мати зайвих свідків своєї діяльності в цьому місті. Тим більше, що Рюкерт не своя, так би мовити, людина і новачок. Але Мельх міг би сказати прямо, що «відділ свою роботу закінчив, і ви, капітане Рюкерт, більше мені не потрібні». Навіщо йому ця гра? «Ідіть відпочивати, а завтра — за роботу». Чи не прихована тут небезпека? Адже свідок перестає бути небезпечним тільки тоді, коли він мертвий. Так, на квартиру, мабуть, іти не варто. Але куди ж іти?..

Роздуми Дементьєва були надзвичайно точні. За півгодини до того, як Мельх вирядив його відпочивати, він розмовляв з Брандтом. Той і справді похвалив Дементьєва, а Мельх вважав за свій приємний обов'язок нагадати йому, що слинька Лемке перевіряв саме Брандт. З цього і почалася розмова, за хвилину було вирішено долю Дементьєва.

Брандт іронічно запитав:

«Берете капітана Рюкерта з собою?»

Мельх подумав і заперечливо похитав головою:

«Ні, Брандт. Ми починаємо занадто велику гру і не можемо допустити ані найменшого риску. Рюкерт — людина не нашого середовища. Там нам будуть потрібні люди добірні, кожний найнезначніший виконавець мусить бути рицарем нашої ідеї».

«Але він лишиться живий і коли-небудь на дозвіллі почне пригадувати…»

Мельх перебив Брандта:

«Про це ви потурбуєтесь. Він нічого не повинен пригадувати… — Мельх помовчав і діловито додав — Заодно треба забрати картини в квартирі, де він живе. В метушні мало не забув про цю колекцію».

От і все. З капітаном Рюкертом було покінчено, і вони заговорили про інше.


10

Полковник Довгальов після вечері повернувся до себе у відділ і, як завжди, передусім зайшов на пункт зв'язку:

— Що-небудь є?

— Нема. — Радист добре знав, про що питає полковник.

— Слухайте уважно.

І цю фразу Довгальова радист чув уже не раз.

Двері за полковником зачинилися. Радист поправив навушники і поклав чутливі пальці на ребристий верньєр приймача. Ефір був забитий сигналами численних рацій: і наших, і ворожих. Іноді крізь цей хаос сигналів чути було голоси відкритого радіозв'язку. Але вухо радиста так уже влаштоване, що, коли б з'явилися в ефірі позивні Дементьєва, він почув би їх так ясно і виразно, ніби, крім цих позивних, в ефірі панувала цілковита тиша.

Полковник Довгальов сів за стіл і подивився на телефон. В цей час завжди дзвонив командуючий.

Пролунав дзвінок.

— Довгальов… Не одержано… Слухаємо цілу добу… Дякую.

Поклавши трубку, полковник підсунув до себе папку з повідомленнями фронтової розвідки. У них говорилося про одне й те ж — почалася евакуація військ з мішка. Чому ж мовчить Дементьєв? Невже він попався? Передав одне неперевірене повідомлення і більше нічого не встиг зробити? І хоч як полковник намагався прогнати цю думку, але вона ставала дедалі настирливішою…

Радист увірвався до кабінету Довгальова і, забувши про всі вимоги військового статуту при звертанні до офіцерів, вигукнув:

— Дементьєв!..

Полковник узяв бланк розшифрованої радіограми; руки у нього тремтіли.

— Дякую, ідіть, — сказав він радистові і вп'явся очима в текст радіограми.

«Я 11–17. Сьогодні, після настання темряви, вийде перший транспорт. Це повідомлення позачергове. Продовжуйте стежити за моїми позивними».

Наступної хвилини полковник Довгальов уже говорив з командуючим. А ще через хвилину командуючий віддавав по телефону наказ командирові корпусу бомбардувальників. Ще за кілька хвилин у штабі авіакорпусу коло воєнної карти стояли командир, начальник штабу і екіпажі трьох літаків. Вони обчислювали, в якому місці може бути транспорт на світанку.

… Виряджений Мельхом відпочивати, Дементьєв опинився в дуже складному становищі. Іти на квартиру було небезпечно: якщо Мельх дав наказ ліквідувати його як небезпечного свідка, найкраще вони могли це зробити саме на квартирі — без шуму, без зайвих очей. Але Дементьєв мав тепер точну інформацію про відхід першого транспорту і вважав своїм воїнським обов'язком негайно передати відомості полковникові Довгальову. А рація на квартирі… Майже годину бродив по місту і, нарешті, прийняв рішення. Власне кажучи, він знав, що робити, одразу, як вийшов од Мельха, а потім тільки обдумував деталі. Рішення було таке: піти на квартиру, взяти рацію, сховатися десь у місті і звідти передати радіограму, а потім чемодан здати на зберігання портьє в готелі «Брістоль». А вранці, наче й не було нічого, прийти у відділ. Ну, а якщо на квартирі засада, сміливо прийняти бій і загинути з честю, як годиться солдатові. Страх перед смертю і на мить не проймав серця Дементьєва. Про можливу загибель свою він думав тільки як про прокляту обставину, яка не дасть змоги йому виконати наказ.

Так, розвідники — люди особливого складу характеру й розуму. Розповідають, у Франції один художник пропонував на безіменну могилу розвідників поставити такий пам'ятник: вузька стежка на гранітній скелі, що повисла над безоднею, а по стежці назустріч один одному йдуть Людина і Смерть, пильно дивляться один на одного й… посміхаються.

На вулиці перед будинком нічого підозрілого він не помітив. Дементьєв зайшов у двір — тут теж усе як завжди. Ввійшовши у під'їзд, він спочатку піднявся на найвищий поверх, а потім зійшов на свій — не було засади і на сходах. Двері в квартиру відчинила дочка художника. В її очах Дементьєв не помітив ніякого хвилювання, вона, як завжди, неуважно відповіла на його привітання і пішла в свою кімнату. Дементьєв відімкнув ключем свої двері, на мить затримався і потім швидко ввійшов у кімнату. Не було нічого підозрілого і тут. І все-таки Дементьєв гостро відчував якусь небезпеку. Схопивши чемодан, він майже вибіг на вулицю.

Швидким кроком він пройшов Бастіонну, повернув на набережну і попрямував до міської околиці.

Тут, коло морського узбережжя, місто несподівано кінчалося і починався дачний район. Саме сюди й поспішав Дементьєв, розраховуючи на те, що в цю пору року можна легко знайти безлюдну дачу. Він не знав, що тут майже всі дачі були зимові і в них жили протягом року. Він зрозумів це тільки тепер, коли побачив добре протоптані стежки.



На розі дачної вулиці Дементьєв зупинився коло забитої дошками крамниці. Позаду височіла купа порожніх ящиків. Дементьєв озирнувся, швидко зайшов за крамничку і просунувся у вузьку щілину між стіною і купою ящиків.

Не гаючи й хвилини, він розкрив чемодан, відсунув у ньому фальшиве дно, включив радіостанцію і поквапливо простукав ключем радіограму, на яку так чекав полковник Довгальов.

Передавши радіограму, Дементьєв пішов на берег. Сів там на кам'яних валунах, обдумуючи свої справи. «Зроблено, власне кажучи, зовсім мало, — гірко подумав він. — Хіба що сьогоднішня радіограма. А що буде завтра? Післязавтра?» З цією тривожною думкою Дементьєв і повернувся в місто.

В цей час наші бомбардувальники вже готувалися вилітати навперейми першому транспорту з ворожими військами, про вихід якого повідомив Дементьєв.

Вдало уникнувши зустрічі з патрулями, Дементьєв вийшов на площу перед готелем «Брістоль». Незважаючи на пізній час, біля готелю метушилися люди, під'їжджали і від'їжджали машини; в кузов грузовика, що виїхав на тротуар, солдати кидали офіцерські чемодани. «Тільки мене тут не вистачало», — посміхнувся Дементьєв і швидко пішов у готель.

Пощастило! Чергував той самий портьє, що приймав Дементьєва. Портьє впізнав капітана і охоче згодився зберегти чемодан до завтра. Дементьєв пробував тицьнути йому в руки гроші, але портьє категорично відмовився їх взяти і при цьому невідомо чого розсміявся. Тільки вийшовши з готелю, Дементьєв зрозумів, чому сміявся портьє: безглуздо давати людині гроші, які не сьогодні-завтра перетворяться на нічого не варті папірці.

Вночі Дементьєв зовсім не спав. Намагаючись бути якомога далі від своєї квартири, він бродив по вулицях, заходив у під'їзди будинків, сідав там на східці, але, як тільки відчував сонливість, негайно вставав, виходив на вулицю і рушав далі. Вранці, перш ніж піти у відділ, він вирішив зазирнути в порт.


11

Вся площа перед портом була забита військами. Дементьєв з величезним зусиллям протискувався крізь густий, гарячий, роздратований натовп. Звичайно, вже сама картина радувала Дементьєва. Він подумав, що при такому скупченні військ, навряд чи гітлерівці зможуть зберегти суворий режим при виході на оперативний причал, і вирішив спробувати пройти туди. Але його чекало розчарування. Чим ближче він проштовхувався до оперативного причалу, тим виразніше відчував, що з кожним кроком вируючий натовп усе помітніше підкоряється якомусь ще не зрозумілому для Дементьєва порядку. Та незабаром він збагнув: прославлена німецька організованість знайшла спосіб виявити себе і тут. Наближаючись до оперативного причалу, всі солдати і офіцери самі розбивалися на групи по дванадцять чоловік. Тринадцятий — старший у групі. Групи підбиралися із однополчан, які знали один одного. Якщо своїх на групу не вистачало, її поповнювали чужими, але вимагалося, щоб вони теж знали один одного. Формування груп провадилося швидко, на ходу, і до контрольного пункту оперативного причалу солдати підходили вже організовано. З технікою проходили тільки солдати і офіцери, які обслуговували її. Перша думка в Дементьєва — примазатися до однієї з груп. Ні, це було небезпечно. Крім того, могло так статися, що він не вибереться потім з порту — адже його можуть повантажити на пароплав або примусити ждати в строю. Простеживши, як проходять війська на оперативний причал, Дементьєв пішов назад. Іти проти течії було дуже важко.

Нарешті Дементьєв вирвався з порту і попрямував у відділ. Коло входу стояв вартовий. Він виструнчився, з-під каски на Дементьєва глянули тривожні очі.

В приміщенні було тихо. Пахло паленим папером. У кабінеті Мельха вся підлога була вкрита чорним попелом. Порожні ящики з письмового стола валялися коло грубки. Дементьєв зазирнув у інші кімнати. Скрізь така ж сама картина. І тільки в кімнаті технічного секретаря відділу на своєму звичайному місці, за друкарською машинкою, сидів худий фельдфебель Шірер. Він зустрів Дементьєва радісним вигуком:

— Здрастуйте, капітане Рюкерт!

— Здрастуйте… — стримано відповів Дементьєв. Він вирішив показати себе перед фельдфебелем, як поінформовану у всьому людину, що лишилася тут не випадково. — Як ваші справи?

— За наказом Мельха я знищив усю документацію. Дуже добре, що ви прийшли! Ріхард Брандт наказав, якщо ви прийдете, затримати вас до його приходу.

— Я з ним уже бачився в порту… — спокійно відповів Дементьєв. — Скажіть, чисті бланки у вас залишились?

— Сто шістнадцять штук, — з суто німецькою точністю відповів фельдфебель.

— Усе, що лишилося, принесіть у Мельхів кабінет і прийдіть туди з машинкою. Швидше!

— Слухаюсь!

Дементьєв сидів у Мельховому кріслі і диктував Шіреру текст розпорядження:

— «Пункт перший. У зв'язку з закінченням роботи, відділ по організації цивільного тилу ліквідується. Пункт другий. Фельдфебелю Шіреру здати мені чисті бланки і друкарську машинку. Пункт третій. Фельдфебель Шірер переходить у розпорядження комендатури міста…»

Дементьєв наказав фельдфебелеві третій пункт скопіювати на окремому бланку: цю виписку Шірер мав пред'явити в комендатурі. Увесь цей час одна думка живчиком билася в голові Дементьєва: зараз може ввійти Брандт… Запобіжника на пістолеті спущено. Спочатку — Брандта, а потім — фельдфебеля…

Закінчивши друкувати наказ, Шірер устав і виструнчився перед Дементьєвим.

— Дозвольте спитати?

Дементьєв кивнув.

— Мельх уночі сказав мені, що сьогодні мене евакуюють разом з другою групою офіцерів відділу.

Дементьєв зітхнув:

— З другою групою, Шірер, нічого не вийшло. Триматися за мене я вам не раджу. Я виїду звідси останнім. Якщо взагалі виїду. Не хвилюйтеся, ідіть в комендатуру. Ви будете евакуйовані на загальних підставах. Тут не залишиться жоден солдат рейху — такий наказ фюрера.

Шірер клацнув каблуками, обернувся і вийшов. Дементьєв поклав у кишеню чисті бланки, замкнув друкарську машинку у футляр, взяв її і вийшов на вулицю. «Перший бар'єр взято», — думав він, не наважуючись радіти з того, що тут усе обійшлося так добре.

Дементьєв ішов на квартиру, хоча там могла бути засада. Адже Брандт у місті. Дементьєв і цього разу йшов, готовий до всього. Але не йти він не міг. Як учора він не міг обійтись без рації, так і сьогодні для виконання задуманого плану йому був необхідний надійний притулок хоча б на годину. Але спочатку треба зайти за чемоданом у готель.

На площі перед готелем жодної людини, жодної машини коло під'їзду. Очевидно, протягом ночі всі штабні офіцери перебралися в порт.

Двері в готель були замкнені. Тільки цього ще бракувало! Дементьєв натискував кнопку дзвоника, стукав у двері ногою — ніхто не виходив. У Дементьєва похолоділо серце… Помилка! Сталася страшна помилка — він не мав права залишати чемодана. Не мав… Ніхто, і насамперед він сам, не пробачить цієї помилки. Якщо чемодана він не одержить, тоді… тільки куля, що призначалася Брандту, справедливо відплатить за помилку.

У дверях клацнув ключ, і вони відчинилися.

— О, капітане! Як добре, що ви прийшли! Я просто не знав, що робити з вашим чемоданом. Просив ваших колег, щоб вони його взяли, — ніхто не бере. А нам наказано готель запечатати.

Дементьєв слухав портьє і тихо сміявся:

— Дякую, дорогий… Дуже дякую!..

Хазяйка квартири зустріла Дементьєва якось дивно: не поздоровкалась, дивилася на нього з презирливою посмішкою. Її дочка прочинила трохи двері з своєї кімнати, але, побачивши Дементьєва, гучно грюкнула ними. Тільки увійшовши в свою кімнату, Дементьєв почав догадуватись, що сталося в квартирі. Стіни кабінету були голі, а на підлозі валялися рами од картин.

— А де картини? — суворо запитав Дементьєв у хазяйки, що стояла на дверях.

— Де? — хазяйка неприродно засміялась. — Це я у вас повинна спитати.

— Нічого не розумію… — щиро промовив Дементьєв, вичікувально дивлячись на хазяйку.

— Вночі з'явився ваш товариш по службі і пограбував квартиру.

— О котрій годині це сталося?

— Близько дванадцятої…

— Який він на вигляд? Смію вас запевнити, мадам, що це страшенне непорозуміння.

— Це був офіцер у шкіряному пальті, високий, з мертвими очима.

«Брандт», — одразу догадався Дементьєв, але й далі вдавав дуже здивованого:

— У шкіряному пальті?

— Так.

— Яке в нього звання?

— У нього не було відзнак.

— У нас таких немає.

— Дивно, а він вас прекрасно знає і дуже шкодував, коли довідався, що вас немає. Він навіть не повірив мені і якось по-дурному шукав вас за шафою і під ліжком.

— Ви, мадам, стали жертвою авантюриста, — переконливо промовив Дементьєв.

— Дивно, а він називав цим самим словом вас…

— Мене не цікавить, що він говорив. Але я не заспокоюсь, поки не знайду його! Пробачте, мадам, але немає нічого огиднішого за мародерів. А що він ніби знає мене, то погодьтеся, що взнати моє прізвище не дуже важко.

Дементьєв помітив, що хазяйка починає йому вірити.

— Яка гидота, яка гидота! — повторював пін, оглядаючи голі стіни. — Я сьогодні ж піду в штаб і, можете мені повірити, зроблю все, щоб повернути вам ваші речі. Слово офіцера!

Хазяйка знизала плечима і пішла до себе. «Головне, що остаточно встановлено, — думав Дементьєв, — і що дуже небезпечно — Брандт й досі в місті. Він був тут опівночі і тому ніяк не міг встигнути запакувати і повантажити на транспорт картини. Тепер про це треба пам'ятати кожної хвилини… Звичайно, Брандту і на думку не спаде, що я повернувся на цю квартиру. А це значить, що квартира поки що — найнадійніше місце. Так, це вірно, і треба діяти…»

Дементьєв замкнув двері, включив рацію і передав коротку шифровку:

«Я 11–17. У порту вдень і вночі повно військ і техніки. Встановити час відправлення транспортів поки що не можу. Основний удар направляйте на порт».

Потім він витяг друкарську машинку і на чистому бланку надрукував собі заздалегідь продумане посвідчення. А втім, це було скоріше не посвідчення, а дещо незвичайний наказ…

«Капітан Рюкерт П. відповідає за санітарний стан транспортів, що подаються під вантаження. До відома капітанів транспортів, адміністрації порту, командування військових частин доводиться наказ: з метою попередження можливості виникнення серед солдатів епідемічних захворювань і перенесення цих захворювань на територію Німеччини необхідне беззаперечне виконання правил огляду трюмів та інших корабельних приміщень, що здійснюється пред'явником цього, капітаном Рюкертом П. Прийнято з Берліна по радіо за підписом генерал-полковника фон Ремера — командуючого особливим центром організації ближнього тилу оборони Берліна. Копія вірна…»

Далі йде нерозбірливий підпис. Документ скріплено печаткою. Справжньою печаткою з відділу Мельха, яку Дементьєв одержав з рук фельдфебеля Шірера

Що й казати, документ вийшов сміливий, рискований, але Дементьєв враховував психологію військового німця, який завжди ціпеніє перед розпорядженням начальства із ставки. Враховано було й загальну ситуацію війни: паніка, поява нових посад і нових генералів. А втім, фон Ремер був дуже реальною особою, і саме він займався в ставці справами штабної організації.


12

Перед тим як знову піти в порт, Дементьєв вирішив поїсти і трохи відпочити. Та тільки він приліг на диван, як миттю заснув. З ним це бувало. Одного разу він три дні бродив по ворожих тилах, вишукував «язика» з штабних офіцерів. Вистеживши одного, він заліг у канаві, щоб дочекатися темряви, і одразу ж заснув. Мабуть, так уже в нього була влаштована нервова система: перед серйозною справою вона вимагала відпочинку.

Дементьєв прокинувся від того, що хтось підкидав його разом з диваном. Схопився, нічого не розуміючи. Тиша. Землетрус, чи що, приснився? І раптом десь зовсім близько за-дзявкотіли скорострільні зенітки, і будинок задрижав од серії фугасних вибухів.

— Порядок! — весело промовив Дементьєв і подивився на годинника. — Оперативно справились, товариші льотчики! Спасибі вам і за те, що розбудили…

Бомбардування тривало майже годину. Було зрозуміло, що удар спрямований на порт.

Коли все затихло, Дементьєв пішов до моря. Так, льотчики попрацювали здорово! Ще здаля Дементьєв побачив палаючі пакгаузи. Чорний дим пожежі велетенським грибом висів над містом. Прилеглі до порту вулиці були забиті військами і технікою, очевидно, виведеними з порту. Серед солдатів, що перемішалися в паніці, снували офіцери. Вони вигукували номери військових частин. На ці вигуки збігалися солдати. Німецька організованість уже діяла.

На території порту зіяли величезні воронки від важких бомб. Трупи вбитих уже були складені акуратними рядами, мало не по ранжиру. В санітарні машини навалом вантажили поранених. Кисло пахло спаленою вибухівкою. Дементьєв вирішив, що зараз найзручніший час для того, щоб почати діяти в новій своїй ролі.

Три солдати тягли пораненого до санітарної машини. Здоровенний рудий чолов'яга, поводячи виряченими очима, ногами одбивався від солдатів і несамовито кричав. Мабуть, поранений він був легко, але ошалів від страху. Або просто боявся, що його одвезуть в госпіталь і він не зможе евакуюватись. Солдатам ніяк не вдавалося підтягти його до машини, на підніжці якої стояв офіцер, — очевидно, лікар. Саме до нього й підійшов Дементьєв.

— Через одного легкопораненого, — сердито сказав він лікареві, — ви затримуєте машину! За цей час ви могли б зробити два рейси до госпіталю.

Лікар зневажливо подивився на Дементьєва.

— Це не ваше діло, капітане.

— Ні, моє. Я санітарний інспектор особливого призначення.

Лікар вмить випростався. Машина зразу ж поїхала. Дементьєв пішов далі. Перша спроба пройшла вдало. Раптом Дементьєв коло напівзруйнованого пакгаузу побачив знайомі ящики, ті самі, які він вивіз із музею. Ящики лежали безладною купою, і біля них стояв вартовий з автоматом. Дементьєв протиснувся до вартового і суворо запитав:

— Чому вантажі й досі без руху?

— Не знаю, — байдуже відповів вартовий. — Офіцер, який відповідає за них, побіг у комендатуру.

Дементьєв пірнув у натовп. Від цих ящиків треба бути подалі. Напевно, офіцер, що побіг у комендатуру, — Брандт.

Коло входу на оперативний причал. порядку тепер було значно менше. Солдати вже не групувалися своїми чортовими дюжинами, вони стояли і сиділи де попало, раз у раз поглядаючи на небо. Мабуть, перебуваючи найближче від усіх до щасливої можливості евакуюватися, вони вирішили не залишати порту і під час бомбардування. А може, був такий наказ. Зате на територію оперативного причалу тепер нікого не пропускали.

Дементьєв підійшов ближче до контрольного пункту і почав пильно вдивлятися в обличчя солдатів.

— Дайте вашу руку, — сказав він одному з солдатів, у якого обличчя було темно-червоного кольору і запалені очі.

Солдат слухняно простягнув руку. Дементьєв намацав пульс і почав лічити удари.

— Хто ваш командир?

— В чому справа? — до Дементьєва підійшов низькорослий лейтенант на кривих ногах, його обличчя, задубіле на морозних вітрах, перетинав глибокий шрам. Видно, це був одчайдушний, бувалий вояка. — Що ви тут робите з моїми солдатами? — хрипким голосом спитав він.

— Поки що нічого, — усміхнувся Дементьєв. — Але жоден хворий солдат на борт транспорту не потрапить, За це відповідаю я, і такий наказ.

Навколо Дементьєва незадоволено загомоніли. Солдата, в якого Дементьєв мацав пульс, хтось спробував відтиснути вбік і сховати, але Дементьєв вчасно схопив його за руку і звернувся до лейтенанта:

— Покличте сюди старшого офіцера. Крізь натовп, що оточив Дементьєва, проштовхався офіцер з погонами майора:

— Що трапилось?

— Якийсь капітан оглядає наших солдатів, — пронизуючи майора відданими очима, доповів лейтенант.

Майор перевів погляд на Дементьєва:

— Хто ви такий?

— Я санітарний інспектор особливого призначення. Є наказ, щоб на транспортах не було жодного хворого. У Берліні не вистачає тільки епідемії!

Майор почав знімати рукавички, готуючись взяти від Дементьєва документи.

Дементьєв, вдавши з себе ображеного, вийняв свій папірець і простягнув його майорові. Той був далекозорий і читав документ, витягнувши руку. Дементьєв пильно стежив за виразом сухого обличчя майора, але воно анічогісінько не виражало. Прочитавши документ, майор акуратно склав його і повернув Дементьєву:

— Що ви знайшли в цього солдата?

— Перш за все в нього підвищена температура. Решту необхідно перевірити.

— Можна вас на хвилинку? — Майор узяв Дементьєва під руку.

Вони вийшли з натовпу і наблизились прямо до контрольного пункту, де їх могли чути тільки три солдати і лейтенант, що охороняли вхідна оперативний причал.

— Чи можете ви виконати моє прохання, прохання старого солдата? — сказав майор. — Солдат з температурою — один з ветеранів мого полку. Він був зі мною ще під Москвою. Залишити його тут, коли полк поїде, значить, зрадити його. Якщо ви хоч один день були на фронті, ви зобов'язані мене зрозуміти і зробите те, що я прошу: солдат повинен виїхати із своїм полком.

— Ні, майоре. Я такий самий солдат, як і ви, і я виконую наказ.

— Може, на транспорті є санітарний ізолятор? — не здавався майор.

Дементьєв задумався і сказав:

— Цей транспорт я ще не оглядав. Можу вам пообіцяти тільки одне: якщо на ньому є ізолятор мінімум на чотири місця, я вашого солдата пропущу.

— Коли ви це знатимете?

— Зараз.

Дементьєв пішов повз контрольний пост, але дорогу йому загородив лейтенант — рожевощокий хлопчак з голубими очима. Дементьєв помітив у його очах нерішучість. Але тут несподівано втрутився майор:

— Що ви робите, лейтенанте? Це санітарний інспектор, який відповідає за всю евакуацію.

— Повинен бути пропуск, — боязко мовив лейтенант.

— Будь ласка!

Дементьєв простягнув лейтенантові той самий папірець. Лейтенант навіть не дочитав його до кінця, повернув Дементьєву і взяв під козирок.

— Дуже прошу вас, капітане, знайдіть на причалі полковника Кунгеля і відрекомендуйтесь йому. Без його дозволу я не маю права…

— Мені не треба рекомендуватись полковникові Кунгелю, ми з ним давно знайомі… — недбало сказав Дементьєв і пішов до заповітного причалу.

Під навантаження тільки що був поставлений величезний транспорт під назвою «Аеліта». Матроси поспіхом прилаштовували широкі трапи. Це були ті самі зібрані з окремих сегментів трапи, про які в кафе говорили три офіцери інженерних військ. «Все-таки встигли…»— подумав Дементьєв. Коло транспорту стояла група офіцерів і, очевидно, капітан транспорту — огрядний чоловік у чорній морській куртці.

— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв увічливо козирнув усім, — мені потрібний капітан «Аеліти».

— Я капітан, — промовив чоловік у чорній куртці.

— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв простягнув йому свій папірець.

Капітан прочитав і поблажливо усміхнувся:

— Що ж ви від мене хочете?

— Я повинен оглянути корабель і головним чином ті приміщення, які займуть солдати. Коротше кажучи, трюми.

— Навіщо це? — втрутився в розмову полковник з холодним, трохи одутлим обличчям.

— Ви полковник Кунгель? — Дементьєв виструнчився.

— Так, я полковник Кунгель.

— Капітан Рюкерт, санітарний інспектор евакуації. Ось мій мандат.

Полковник гидливо одмахнувся від папірця:

— Гаразд… робіть своє діло, але пам'ятайте: солдати не нарікатимуть на те, що ми їх вивезли звідси не в каюті першого класу.

— Але ж ви розумієте, — палко заперечив Дементьєв, — яке небезпечне епідемічне захворювання в умовах…

— Робіть своє діло!.. — роздратовано перервав Дементьєва полковник Кунгель і повернувся до капітана «Аеліти»: — Хай йому покажуть трюми…

Дементьєв оглядав трюми в супроводі мовчазного помічника капітана, який ішов позад нього, пихкаючи короткою люлькою-носогрійкою і розносячи скрізь їдкий дим дешевого тютюну. Що б не говорив Дементьєв, — він мовчав. Нарешті, вони піднялись на палубу.

— Коли відходите? — запитав суворо Дементьєв.

— Мали о дев'ятнадцятій тридцять, та перешкодили російські бомбардувальники, — повільно, не виймаючи люльки, проказав помічник капітана. — Якщо не перешкодять, вийдемо в двадцять три нуль-нуль. Кажуть, є наказ виходити тільки в темряві.

— Скільки чоловік візьмете на борт?

— Скільки влізе. — Люлька запихкала, і Дементьєву здалося, що помічник капітана сміється.

— Сьогодні відійдуть й інші кораблі?

— Навряд… — Помічник капітана вихопив люльку з рота і раптом заговорив швидко і обурено: — Хотів би я бачити дурня, який придумав цю організацію! Бояться нальотів і десятки кораблів тримають на відкритому рейді, а сюди, під навантаження, ставлять по одному. Поки ми відійдемо та поки пришвартується інший транспорт, мине три-чотири години, а до цього причалу одразу можна ставити п'ять кораблів. Дурні! — Він сердито увіткнув люльку в рот і знову замовк.

Дементьєв розписався в судновому документі і зійшов на причал. Кунгель зустрів його глузливим поглядом:

— Ну, капітане, вдалося вам спіймати там заразну блоху?

— Трюми у задовільному стані, — сухо відповів Дементьєв і звернувся до капітана «Аеліти». — Зробіть усе можливе щодо вентиляції.

— Гаразд, — буркнув капітан і подивився на годинника. — Час починати…

Кунгель рушив до пропускного пункту, поруч з ним ішов Дементьєв. Полковник, ніби вибачаючись перед ним, сказав:

— Кожен з нас робить своє діло. Нам не треба тільки заважати один одному.

— Але ж ми повинні турбуватися про життя і здоров'я солдатів.

— Тоді треба почати з того, щоб заборонити росіянам користуватися авіацією! — Полковнику явно сподобався його жарт, і він довго сміявся, поглядаючи на Дементьєва. — Капітане, ви бували на фронті?

— Починаючи з Франції і весь час, — чітко, ніби рапортуючи, відповів Дементьєв.

— Дивно, що фронт не вбив у вас педанта. Ви розумієте взагалі, що відбувається?

— Іде війна. І ми зобов'язані зробити все для перемоги! — палко промовив Дементьєв.

Полковник подивився на нього, зітхнув і більше вже нічого не говорив…

Солдати сіро-зеленою лавиною ринулись на оперативний причал. Ревучи моторами, повзли танки, тягачі тягли гармати. Дементьєв разом з полковником стояв коло пропускного пункту, і лейтенант міг переконатися, що вони справді знайомі.

— Коли вантажитимуть наступний транспорт? — спитав у Кунгеля Дементьєв.

— Не знаю, — сухо відповів полковник. — Можливо, вночі.

— Помічник капітана «Аеліти» сказав мені, що організація евакуації погана.

— Та ну? — полковник потер долонею пухлу, до блиску вибриту щоку.

— Він сказав, що одночасно можна вантажити п'ять транспортів, — вів далі Дементьєв.

— А генерал Троттер вважає, що треба вантажити по одному, — з незрозумілою інтонацією сказав Кунгель.

— Треба повідомити йому думку спеціалістів-моряків.

— Це зробити дуже важко, капітане: генерал Троттер ще вчора вилетів у Берлін.

— Але ж хто-небудь залишився замість нього?

Полковник промовчав.

— Коли мені прийти, щоб оглянути наступний транспорт? — чемно запитав Дементьєв.

— Десь опівночі, — відповів полковник і повернувся до лейтенанта пропускного пункту.

— До побачення, полковнику Кунгель.

Полковник недбало козирнув, не обертаючись до Дементьєва і не перериваючи розмови з лейтенантом.


13

Три дні і три ночі Дементьєв оглядав кожний корабель, що ставав під вантаження, був присутній під час його відплиття — і негайно радирував про цю нову ціль для нашої авіації. Фашистські кораблі в порт призначення не прибували. Радянські бомбардувальники, торпедоносці швидко знаходили їх у відкритому морі і з'являлися на їхньому курсі так безпомилково, що гітлерівське командування не могло не подумати про те, що радянська авіація одержує точні відомості про вихід кожного корабля. Негайно з Берліна надійшов секретний наказ ставки — вжити необхідних і найсуворіших заходів обережності.

Дементьєв, звичайно, чекав, що в гітлерівців виникне такий здогад, але ніяких контрзаходів проти цього вжити не міг. Він сподівався тільки, що в паніці гітлерівці уже не будуть пеленгувати радіопередач. А взагалі треба було чекати і пильно стежити за подіями в порту і на випадок чого швидко приймати необхідні рішення…

Пізно вночі під вантаження став італійський транспорт «Венеція». Його чорне громаддя ледь виднілося в густій нічній темряві. Ні вогника навколо, заборонялося навіть запалювати сірники. Полковник Кунгель був дуже знервований. Дементьєв не знав, що сталося тут, на причалі, за півгодини до його приходу.

А сталося ось що… Як тільки «Венеція» пришвартувалась, Кунгель піднявся на капітанський місток. В цей час до корабля під'їхали три грузовики з ящиками. Солдати, що прибули на грузовиках, одразу ж почали тягати ящики на палубу. Помічник капітана пробував їх зупинити, але в ту ж мить з темряви виринув офіцер у шкіряному реглані, який назвав себе уповноваженим гестапо Брандтом. Він відштовхнув помічника капітана від трапа і сказав:

— Я дію за наказом рейхміністра Гиммлера. За опір — розстріл на місці!

Помічник капітана побіг на місток і застав капітана разом з полковником Кунгелем. Він розказав їм про свою сутичку з гестапівцем.

— Крім мене, тут ніхто наказувати не може! — сказав Кунгель і зійшов по трапу на причал.

Ящики вантажили. Кунгель підійшов до солдатів.

— Припинити вантаження! — крикнув він, і одразу перед ним виріс Брандт. — З ким маю честь? — спитав Кунгель.

— Брандт! Гестапо! А хто ви?

— Полковник Кунгель. Я відповідаю за вантаження.

— Дуже добре! — Голос Брандта звучав глузливо. — Це означає, що ви відповідаєте за вантаження цих ящиків секретного вантажу. Відправник і одержувач цього вантажу — гестапо. Вам усе зрозуміло?

Полковник Кунгель мовчав. Коли б усе це трапилося ще вчора, він, не задумуючись, викликав би солдатів із охорони порту і вишпурнув би і ці ящики, і цього гестапівця, який не пред'явив ніяких документів. В наказі, якому підкорявся і який виконував Кунгель, говорилося тільки про евакуацію військ… Але сьогодні ввечері в штабі Кунгель мав дуже неприємну розмову з своїм безпосереднім начальником, полковником Штраухом, про потоплення кораблів російською авіацією.

— Ви нічого не підозрюєте? — наполегливо запитував Штраух.

— Ні, я вантажу війська, і все.

— Даремно. Той, хто повідомляє росіян, повинен бути на оперативному причалі, поряд з вами, полковнику, його повідомлення дуже точні. Берлін шаленіє, і в нас з вами можуть бути великі неприємності.

Ось чому полковник Кунгель зараз мовчав, з усієї сили стримуючи в собі роздратування проти зухвалого гестапівця.

— Прошу вас припинити вантаження, — сказав Кунгель. — Я зв'яжуся із штабом.

— Робіть, що хочете, але не заважайте мені виконувати наказ рейхміністра!

Кунгель пішов до сторожки, де був телефон. Брандт наказав солдатам вантажити ящики далі. Час був пізній — Кунгель ледве додзвонився до квартири полковника Штрауха. Вислухавши повідомлення Кунгеля про самовільні дії офіцера гестапо, Штраух довго мовчав.

— Вирішуйте самі, зважаючи на обставини, — нарешті промовив він і повісив трубку, явно уникаючи продовження розмови.

Кунгель повернувся на причал, і саме в цей час до нього підійшов Дементьєв. Брандт був на кораблі.

На привітання Дементьєва Кунгель не відповів. Солдати, які тягали ящики, штовхнули їх.

— Що воно за ящики? — запитав Дементьєв у Кунгеля.

— Гестапо, — коротко буркнув полковник і відійшов.

У темряві Дементьєв не міг розгледіти написів на ящиках, а саме вони й були йому знайомі і могли попередити, що десь поблизу є Брандт.

Дементьєв по трапу вибіг на «Венецію» і почав уже звичний для нього огляд судна. Вибравшись з головного трюму, він пішов вузьким коридором уздовж матроських кают.

Коридор був ледь освітлений єдиною тьмяною лампочкою в сітчастому ковпаку.

Попереду почулися кроки: хтось ішов назустріч Дементьєву. Нез'ясовне почуття миттю попередило Дементьєва: небезпека! Він притиснувся в кутку коло дверей. Коридором ішов Брандт. Ще десять-п'ятнадцять кроків — і він побачить Дементьєва. Ці кроки вимірювались секундами, протягом яких Дементьєв мав вирішити, що робити.

Брандт усе ближче й ближче… Ось він уже підняв ногу, щоб переступити через високий полінгс корабельної перегородки. Він побачив Дементьєва… Та навряд чи Брандт устиг зрозуміти, що відбувається.

Дементьєв з силою ткнув йому пістолетом у груди і вистрілив.

Звук пострілу пролунав глухо. Брандт змахнув руками і важко повалився на Дементьєва.

Підхопивши обм'якле тіло гестапівця, Дементьев звалив його на плечі, підніс до дверей в трюм і кинув у чорну безодню. Потім повернувся в коридор переконатися, чи не бачив хто їх, і швидко спустився в трюм. Там він запхнув тіло Брандта під дошки, заставив його бочками.

Через кілька хвилин Дементьєв спустився на причал до полковника Кунгеля.

— Хто той офіцер у шкіряному пальті, що зійшов зараз з корабля по носовому трапу? — спитав Дементьєв.

— Хазяїн ящиків, якими ви цікавилися, — відповів Кунгель

Солдати спустилися з корабля на причал, щоб забрати нову партію ящиків.

Тепер Дементьєв уже знав, що це за вантаж, і гарячково обдумував, як перешкодити вантаженню. З борту «Венеції» Кунгеля покликав капітан. Дементьєв залишився сам… Солдати, лаючись, тягли ящики до причалу, і раптом перед ними виросла висока постать незнайомого офіцера. Це був Дементьєв.

— Де тут солдати, що працюють під командою уповноваженого гестапо Брандта? — суворо запитав він.

— Це ми, — незадоволено відповів один з них.

— Брандта терміново викликали в штаб. Він прислав мене з наказом припинити вантаження. Те, що на пароплаві, зняти назад на причал і скласти он там… Швидше! А потім самі зможете сісти на цей транспорт.

Останні слова Дементьєва вмить погасили у солдатів спалах незадоволення. Вони кинули ящики і весело побігли по трапу на борт «Венеції».



Вернувшись на причал, Кунгель здивовано поглядав на солдатів, які тягли ящики назад з пароплава на причал.

— Що тут трапилось? — запитав він Дементьєва.

— А хто його знає? — байдуже відповів Дементьєв. — Гестапо є гестапо. Прибігав якийсь їхній офіцер, наказав зняти всі ящики назад, а солдатам сісти на пароплав.

«Мабуть, Штраух усе-таки розпорядився», — подумав Кунгель.

«Венеція» відчалила о п'ятій годині ранку. Як тільки її чорний силует розтанув у передсвітанковій імлі, Дементьєв пішов з порту. А через півгодини його радіограма про відплиття «Венеції» вже лежала на столі Довгальова.

Передавши радіограму, Дементьєв хотів одразу лягти спати, але раптом відчув страшенну слабість. У нього не було навіть сили скласти рацію. Лоб вкрився холодним потом.

«Невже я захворів?» — з жахом подумав він.

Розстебнувши кітель, він приклав руку до серця. Воно билося різкими, уповільненими поштовхами. Але температури наче не було. І Дементьєв зрозумів: це нерви із запізненням реагували на все пережите ним цієї ночі. І тоді все, що сталося, знову пропливло перед очима. Тільки тепер події розгорталися неквапливо, а головне — попереду вже не було несподіванок. Поволі Дементьєв заспокоївся, закрив чемодан з рацією і ліг.

Цілу ніч йому снився один і той же страшний сон. Ніби він підходить до залізних дверей, на яких висить табличка з написом «Вхід заборонений», і прекрасно знає, що до цих дверей не можна навіть доторкнутись, і раптом там, де тільки що була табличка, з'являється обличчя Брандта, який щулить очі і питає: «Боїшся?»…

Дементьєв рішуче йшов до дверей і брався за мідну криваво-червону ручку. Його починав бити електричний струм. Дементьєв хотів відірвати руку, але не міг, непритомнів, падав і прокидався. Кілька хвилин він усвідомлював, що все це було в безглуздому, майже дитячому сні, заспокоювався, але потім знову засинав і знову бачив себе перед залізними дверима з табличкою «Вхід заборонений».


14

О сьомій годині ранку Дементьєв рішуче встав з ліжка. Щоб не будити хазяйку, він обережно пройшов у ванну кімнату, побрився і вмився холодною водою. Та коли він вийшов з ванної кімнати, хазяйка вже чекала на нього в передпокої. Відбулася ще одна неприємна розмова. Дементьєв запевняв її, що картини знайдуться.

На цю розмову було витрачено чимало часу. Нарешті, Дементьєв вибрався з дому.

Як і вчора, всі вулиці поблизу порту забиті військами, але вже був наведений порядок. Техніку розставили по дворах, і на вулицях уже не відчувалось вчорашньої штовханини. На воротах, на стінах будинків намальовано умовні номери або символічні позначки частин. Дементьєв усміхнувся, побачивши на облізлих воротах лев'ячу голову: царя звірів загнали на брудні задвірки.

Коло входу в порт Дементьєв побачив щось нове. На воротах стояли чотири есесівці з автоматами на грудях. На жаль, Дементьєв побачив їх, уже перетинаючи площу, і звертати вбік було пізно, — це могло викликати підозру. Дементьєв тільки трохи уповільнив крок, щоб устигнути обдумати цю нову ситуацію. Очевидно, командування вирішило посилити охорону порту і все. Сміливо вперед!

У нього навіть майнула горда думка: «Це через мене».

Дементьєв хотів пройти між есесівцями, ніби не звертаючи на них уваги. Один з них виставив автомат, і прохід було закрито.

— В чому справа? — запитав Дементьєв.

— Пропуск.

Дементьєв вийняв з кишені свій папірець, але есесівець навіть не взяв його: — Потрібно новий пропуск.

Інший есесівець додав:

— З сьогоднішнього дня введено нові пропуски. Зайдіть он у той будинок…

Це був уже знайомий Дементьєву будинок коменданта порту. Він заходив туди, ніби розшукуючи якийсь вантаж для свого полку. Тоді в коридорі було повно людей, а тепер — жодної душі. І відразу Дементьєв зрозумів, що тут оселилося гестапо.

— Де тут видають нові пропуски в порт? — звернувся Дементьєв до гестапівця, що проходив мимо.

— Кімната номер дев'ять, — навіть не глянувши на Дементьєва, відповів гестапівець.

Коли Дементьєв був уже за три кроки від цієї кімнати, двері з неї розчинилися навстіж і два гестапівці витягли в коридор літню людину в форменому морському кашкеті і кітелі.

— Вислухайте мене! — кричав той чоловік. — Я співробітник портової метеостанції… Мій обов'язок…

Які були обов'язки в цього чоловіка, Дементьєв уже не розчув — співробітника метеостанції штовхнули в іншу кімнату.

Заходити в дев'яту кімнату чи, поки не пізно, взагалі піти звідси? Але піти — це означає, що полковник Довгальов більше не одержить від Дементьєва повідомлень, транспорти без перешкод повезуть гітлерівські війська в Німеччину, і вони виступлять проти Радянської Армії. Піти звідси — значить, не виконати бойового наказу.

На ці роздуми Дементьєву було потрібно не більше хвилини. Картаючи себе за те, що в його думках могло хоча б на хвилину промайнути підле «або», Дементьєв рішуче відчинив двері і ввійшов у дев'яту кімнату. Кімната була велика. Посередині її стояв довгий стіл, за яким сиділи поруч два гестапівці. Навпроти дверей, в які увійшов Дементьєв, по той бік столу, були другі двері. Мабуть, раніше в цій кімнаті відбувався митний огляд морських пасажирів.

Дементьєв щільно зачинив за собою двері і, як усі бойові офіцери гітлерівської армії, що не люблять виструнчуватись перед гестапівцями будь-яких чинів, повільно підійшов до столу і без всякого звертання запитав:

— Тут видають нові пропуски в порт?

— Хто ви такий? — швидко спитав гестапівець.

— Капітан Рюкерт. Я відповідаю за санітарний стан кораблів евакуації.

Гестапівці переглянулись.

— Ваші документи, капітане?

Дементьєв вирішив спочатку пред'явити своє офіцерське посвідчення. Це був цілком надійний документ, бо на ньому навіть прізвище «Рюкерт» було справжнім.

— Тут указана дивізія, якої вже нема.

— Цілком вірно, — спокійно погодився Дементьєв. — Я один з небагатьох, яким пощастило прорватися.

— А чому ви раптом почали займатися санітарними справами?

— Повернувшись сюди, я одержав це призначення.

— З чого це видно?

Настає вирішальний момент — Дементьєв виймає з кишені свій саморобний папірець і протягує його гестапівцям.

Вічністю здалися йому хвилини, поки гестапівці кожний окремо, а тоді разом розглядали незвичний для них документ. Потім вони про щось тихо перекинулись кількома словами. Один з гестапівців поклав папірець у стіл і сказав:

— Ми повинні все перевірити. Ображатись не треба, капітане. Такий час і становище. В порту діє ворог, і це коштує життя тисяч і тисяч наших солдатів. Прийдіть сюди в шістнадцять нуль-нуль… — Гестапівець затнувся і додав: — За пропуском.

Дементьєв вийшов на площу. Ще не було дванадцяти годин. Попереду цілих чотири години чекання. Те, що він рівно о шістнадцятій увійде в дев'яту кімнату, він знав так само твердо, як своє ім'я. Але якщо вже дали йому ці чотири години, треба ними скористатися і проаналізувати всі можливі і неможливі варіанти того, що станеться в дев'ятій кімнаті о шістнадцятій нуль-нуль.

Дементьєв повернувся на квартиру і передав радіограму полковникові Довгальову:

«Виникли ускладнення, слухайте мене ввечері…»


15

За чотири години людина рівною ходою може пройти десять кілометрів. Мабуть, цю відстань Дементьєв і пройшов по своїй кімнаті. Заклавши руки назад, із скам'янілим обличчям, він ходив з кутка в куток, задаючи собі найскладніші, найкаверзніші питання і зразу ж на них відповідаючи. Іноді, якщо йому вдавалося придумати таке складне і небезпечне питання, що одразу не відповіси, він зупинявся і напружено думав. Відповідь знайдена!

На обличчі Дементьєва ледь помітна тінь задоволеної посмішки, і знову він рівною ходою крокує з кутка в куток…

О пів на четверту він вийшов з дому. Без трьох хвилин четверта він був уже перед дверима в дев'яту кімнату, але вирішив увійти туди точно в призначений час.

Повз нього в дев'яту кімнату пройшов один з тих двох гестапівців. Крізь двері Дементьєв виразно почув, як гестапівець, увійшовши до кімнати, здивовано промовив: «Він прийшов!» Немов холодним вітром війнуло в обличчя Дементьєву.

Двері трохи прочинилися.

— Капітана Рюкерта просять зайти.

Дементьєв увійшов у кімнату, подивився на годинника, усміхнувся.

— Мені наказано прийти в шістнадцять нуль-нуль. Зараз без однієї хвилини… — Говорячи це, Дементьєв устиг помітити, що, крім двох уже знайомих йому гестапівців, у кімнаті був третій. Всі вони з цікавістю поглядали на Дементьєва.

Третій, що сидів у кріслі по той бік стола, мовчки показав Дементьєву на стілець коло стіни. Дементьєв сів. Ясно: третій серед них — старший. Гестапівці уважно розглядали його. Потім той, третій, перестав на нього дивитися і з байдужим виглядом, піднявши золоті окуляри на лоб, почав роздивлятися нігті на своїх руках. Дементьєв уже безпомилково відчував, що головна небезпека — саме цей флегматичний, блідолиций гестапівець.

Нарешті заговорив один з гестапівців, якого Дементьєв уже знав:

— Капітане Рюкерт, пред'явлений вами документ викликає підозру. Хто вам його видав?

— Начальник відділу по організації цивільного тилу Герман Мельх, — миттю відповів Дементьєв. — А втім, усе це вказано в мандаті.

— Яке відношення названий вами Мельх міг мати до питань санітарного стану транспорту.

— Цього я не можу знати.

Блідолиций, все ще розглядаючи нігті, ліниво запитав:

— А яка історія вашого призначення на цей пост?

— Прошу пробачення, панове офіцери, — Дементьєв усміхнувся, — але я цю історію, мабуть, викласти не зможу. Я військовий офіцер, вперше потрапив у атмосферу великих штабів і, правду кажучи, не встиг розібратися в тонкощах структури навіть свого відділу.

Блідолиций облишив свої нігті, опустив окуляри і вп'явся в Дементьєва гострими, збільшеними крізь скельця очима.

— Коли ви потрапили в Н.?

Дементьєв точно назвав число:

— Я прибув сюди вночі і пішов у комендатуру штабу. Звідти мене направили в готель «Брістоль»…

— Хвилинку, — перервав Дементьєва блідолиций. — На якій ділянці фронту вам удалося прорватися до своїх?

— Лінію фронту я перейшов на ділянці дивізії «Гамбург». Добу після цього я був гостем заступника начальника штабу дивізії майора Борха.

— Чудово… — блідолиций встав, підійшов до телефону і набрав номер. — Говорить Крамергоф. Мені терміново потрібна довідка про командний склад дивізії «Гамбург». Насамперед — прізвище заступника начальника дивізії… Я жду…

Усі в кімнаті мовчали. Дементьєв ображено усміхався. Він прекрасно знав, що зараз почує по телефону Крамергоф. Він почує саме те прізвище, яке назвав Дементьєв. Якщо вся перевірка зведеться тільки до цього, гестапівці — бельбаси. Такі заздалегідь підготовлені дані хороший розвідник повинен мати обов'язково.

— Я слухаю… Так. Дякую… Крамергоф поклав трубку і знову сів у крісло.

Гестапівець, що сидів за столом, сказав:

— Ви зупинились на тому, що вас направили в готель «Брістоль». Продовжуйте.

— Я опинився там в одному номері з майором Занделем, номер кімнати триста п'ять. Ми, звичайно, познайомились. Зандель, узнавши мою сумну історію, мабуть, пройнявся до мене симпатією і допоміг влаштуватися при штабі. Вій сам працював якраз у відділі Мельха. Але спочатку я пішов просити призначення на фронт. На жаль, я цього призначення не одержав. У штабі всім було не до мене. Тоді мені довелося скористатися люб'язною допомогою майора Занделя. У відділі Мельха я займався евакуацією музею і бібліотеки. Працював разом з уповноваженим гестапо Брандтом.

— Брандт? — здивувався Крамергоф і перезирнувся з гестапівцями. — Це цікаво! Коли ви востаннє бачили Брандта?

— В той день, коли я евакуював фонди бібліотеки. Він прийняв від мене вантаж і повіз його в порт. Більше я його не бачив.

— Хіба ваша робота в Мельха на цьому й закінчилась? — запитав Крамергоф, тепер уже не спускаючи очей з Дементьєва.

— Так точно. Далі моя доля склалася так. Увечері Мельх викликав мене, вручив мені той самий документ, який викликає у вас підозру, і сказав, що вранці він мені пояснить мої нові обов'язки. А коли я на другий день прийшов, уже не було ні Мельха, ні його штабу. Він виїхав, здається, з першим транспортом. Навіщо йому було приховувати від мене від'їзд, мені незрозуміло. Він, звичайно, поставив мене в дурне становище. Проте свої обов'язки я виконував як міг.

— Під час прориву вашої дивізії ви до росіян не попадали? — швидко спитав Крамергоф.

— Якби це трапилося, — Дементьєв знизав плечима, — я б не сидів перед вами.

— Відповідайте, будь ласка, без «якби»: були ви в полоні хоч годину?

— Ані хвилини. Мій батальйон потрапив в оточення в районі торф'яних боліт. Тут нас утюжила авіація. Потім я з групою уцілілих солдатів вибрався з болота, і лісами, що лежать на південний схід від колишнього розташування моєї дивізії, ми вийшли прямо в район дивізії «Гамбург». Вночі з боєм прорвалися до своїх. Уціліло нас троє.

— Хто ці уцілілі? Їхні прізвища і де вони зараз? — швидко спитав Крамергоф.

— Йоган Ріхтер, капрал, — так само швидко відповів Дементьєв. — Він залишився в дивізії «Гамбург». Карл Ландхарт, лейтенант, поранений в плече; його поклали в госпіталь при штабі дивізії «Гамбург». Третій — я.

Крамергоф злісно розсміявся:

— Ах, яка точність! Ви ж прекрасно знаєте, що дивізія «Гамбург» евакуйована звідси, і тому не боїтесь перевірки.

Дементьєв ображено мовчав, дивлячись повз Крамергофа.

— Слухайте, як вас там… Рюкерт, чи що? Скажіть прямо: хто ви насправді? — спитав Крамергоф.

Дементьєв мовчав, не змінюючи пози.

— Може, ви просто дезертир? — злісно вигукнув Крамергоф.

Дементьєв різко повернувся і, вп'явшись у Крамергофа лютим поглядом, заговорив голосно й сердито, карбуючи кожне слово:

— Коли мій фюрер вручав мені в Парижі «залізний хрест», я сказав йому: «З вами до кінця!» Фюрер відповів: «Іти треба далеко…» І я пішов цим далеким шляхом, не уникаючи труднощів і не ховаючись од війни в штабах. Я завжди поважав людей гестапо, вважаючи їх за вірну охорону мого фюрера. І я не вірив вигадкам про гестапо, які поширювали неповноцінні німці. А ви, мабуть, добиваєтесь, щоб я їм повірив. Все одно не повірю, бо ви лише один з офіцерів гестапо. Більше я на ваші питання не відповідаю. Можете робити зі мною що хочете. Хайль Гітлер!

В кімнаті запала тиша. Куточками очей Дементьєв стежив за гестапівцями і бачив, що його гнівна тирада справила на них враження.

Крамергоф підвівся, взяв зі столу саморобний мандат Дементьєва і, гидливо тримаючи його за ріжечок, уже спокійно сказав:

— Погодьтесь, що цей документ дивний, і він викликає в нас підозру.

— Не знаю! — різко промовив Дементьєв. — Я вже сказав, що я не спеціаліст по штабних документах. На війні я звик виконувати накази. І цей папірець, що викликає у вас підозру, був для мене наказом, який я свято виконував. Якщо ви маєте право скасувати його, зробіть це і, заради всіх святих, допоможіть мені попасти туди, де воюють солдати, а не… — Дементьєв не договорив, твердо дивлячись в очі гестапівцю. Він внутрішньо торжествував, бачачи, що Крамергоф збитий з пантелику і не знає, як далі вести розмову.

— Повернемося до питання про Брандта, — помовчавши, заговорив Крамергоф. — Справа в тім, що на ім'я Брандта в Н. надходили дуже важливі розпорядження з ставки. Не пізніше як сьогодні надійшла радіодепеша за підписом самого Кальтенбруннера з наказом будь-що розшукати Брандта… Значить, коли ви бачили Брандта востаннє?

— В день евакуації фондів бібліотеки, — усміхаючись, відповів Дементьєв. — Він прийняв од мене ящики з вантажем і повіз у порт. Більше я його не бачив. До цього нічого не зможу додати, відповідаючи вам навіть в сотий раз.

— Ви полковника Кунгеля знаєте? — швидко спитав один з гестапівців.

Дементьєв насторожився:

— Полковник Кунгель… полковник Кунгель… — Виграючи секунди для обдумування цієї нової ситуації, Дементьєв удавав, що силкується пригадати це прізвище. — Дуже знайоме прізвище… Ах, так… Ну, звичайно! Він був відповідальний за вантаження військ на транспорти.

— Цілком вірно! — жваво підхопив Крамергоф. — Що ви можете сказати про нього?

— Дуже небагато. Я бачив його два чи три рази.

— Ви розмовляли з ним?

— Так.

— Чи не пригадаєте, які думки він висловив, наприклад, про хід війни?

— Таких широких розмов у нас не було. Хіба тільки… — З того, як насторожився Крамергоф, Дементьєв зрозумів, що він робить вірний хід. — Загалом, у мене склалося враження, що Кунгель в дорученій йому справі був зовсім не зацікавлений. Коли я одержав призначення, то, враховуючи воєнну ситуацію рейху, висловив Мельху своє здивування: навіщо цей санітарний бюрократизм? Але Мельх пояснив мені, що йдеться про небезпеку завезти в Берлін епідемічні хвороби, і я зрозумів, що моя робота серйозна, і взявся за неї з усією відповідальністю. А полковник Кунгель до моєї роботи поставився іронічно: він казав, що солдатів фюрера не цікавить, в яких умовах їх евакуюють, аби тільки втекти звідси. Далі… Моряки критикували організацію вантаження і давали поради, як прискорити евакуацію. Я переказав їхні поради Кунгелю, але він не схотів до них прислухатись…

— Які це були поради?

— Ну, наприклад, щоб вантажити війська зразу на п'ять пароплавів…

— Так… так… — Крамергоф усе записував.

Дементьєв уже ясно бачив, що його показання дуже зацікавили гестапівців, і догадувався, чим ця цікавість була викликана.

… Кунгель був арештований гестапо напередодні, але на допитах дуже вміло розбивав намагання гестапівців звинуватити його в усіх семи смертних гріхах. А Крамергофу, який головою відповідав за розслідування потоплення кораблів, треба було довести свою старанність і віддати до трибуналу кого завгодно, хоча б того ж полковника Кунгеля. Годину тому він думав зробити це з Дементьєвим, але зараз поки що відмовився од цієї думки. Дементьєв давав йому в руки козирі проти Кунгеля.

Записавши все, що повідомив Дементьєв, Крамергоф спитав:

— Ви підтвердите все це на очній ставці?

— Безумовно.

Крамергоф наказав привести Кунгеля. Чекаючи його появи, Дементьєв ще раз пригадав усі свої розмови з полковником на оперативному причалі.

Кунгеля посадили навпроти Дементьєва. Полковник кинув іронічний погляд на нього і запитав:

— Ви теж зараховані в п'яту колону рейху?

Дементьєв не відповів. Крамергоф, підвищивши голос, сказав:

— Не розмовляти! Ви відповідатимете на питання.

— Прекрасно. Розмовляти з вами у мене немає ані найменшого бажання! — Обличчя Кунгеля стало непроникливим і гоноровитим.

— Капітане Рюкерт, повторіть, що говорив вам Кунгель з приводу евакуації наших військ звідси.

— Він твердив, що солдатам фюрера байдуже, в яких умовах їх звідси вивезуть, важливо — втекти.

— Ви говорили це, Кунгель?

— Ні. Санітарний інспектор з… гестапо сказав неправду… — Тепер Кунгель з ненавистю дивився на Дементьєва.

— Гаразд. Я нагадаю нашу розмову точніше. — Дементьєв зморщив лоба. — Так. Ви хіба не говорили мені, що наші солдати не нарікатимуть на нас за те, що ми вивеземо їх звідси не в каютах першого класу?

— Говорив. Але ж це зовсім інше. Я думав…

— Абсолютно ясно, що ви думали! — грубо обірвав його Крамергоф.

— Я казав вам, — вів далі Дементьєв, — що моряки критикують порядок евакуації і дають поради, як краще її організувати. Пригадуєте, я просив вас довести це до відома вашого начальства? Ви зробили це?

— Ні, — твердо відповів полковник Кунгель.

— А чому б вам не прислухатися до порад спеціалістів і не поліпшити організацію евакуації? — швидко спитав Крамергоф.

— Я виконував наказ. В армійських умовах рекомендована вами самостійність неприпустима.

— Але ж ви не такі дурні, щоб не розуміти, що за краще проведення евакуації вас чекала тільки подяка.

— Ні, я саме настільки дурний, щоб беззаперечно виконувати той наказ, який я одержав від вищого командування.

— Все ясно. Виведіть його! — наказав Крамергоф.

Кунгеля вивели. Кілька хвилин Крамергоф мовчав, утупивши задумливий погляд кудись у простір. Потім він звернувся до Дементьєва:

— Зараз ми дамо вам пропуск, і ви зможете продовжувати виконання своїх обов'язків. А завтра о дев'ятій ранку прийдете до нас, бо на кожний день ми видаємо нові пропуски.

Дементьєв посміхнувся:

— Це неважко… Якщо, звичайно, кожного дня у нас не буде таких докладних розмов…

— Надалі наші розмови будуть коротші, — сухо кинув Крамергоф.

Дементьєв узяв пропуск, рушив до дверей, але одразу повернувся.

— Ви, часом, не знаєте: вдень будуть вантажити?

— Ні. Опівночі під навантаження поставлять зразу два транспорти, а може, й більше. Нам треба поспішати.

Дементьєв тривожно подивився на Крамергофа:

— Можна задати вам ще одне питання?

— Будь ласка.

— Як справи там, у Німеччині?

Крамергоф відповів не зразу. Дементьєв помітив, що обличчя його враз стало похмурим, але в цю ж мить гестапівець вдавано посміхнувся і сказав:

— Все гаразд, капітане. Війна триває, а наш фюрер сказав: «Поки є хоч один німецький солдат…

— … Є і велика Німеччина!» — швидко підхопив Дементьєв і викинув угору праву руку — Хайль Гітлер!

— Хайль! — глухо відповів Крамергоф.

Дементьєв вийшов. Коли двері за ним зачинилися, Крамергоф сказав:

— І все-таки з цим Рюкертом щось нечисто. Відчуваю, що нечисто.

— Може, краще його на всякий випадок арештувати? — запропонував один з гестапівців.

— Встигнемо. Давайте-но встановимо за ним нагляд. Одразу ж…

Дементьєв пройшов коридором кроків десять, і в цю мить пролунав оглушливий вибух.

Як потім з'ясувалося, важка авіабомба попала в сусідній будинок. Повітряна хвиля вирвала вікна і проламала стіну в коридорі. Дементьєва шпурнуло на підлогу. Маленький осколок скла встромився йому в щоку. Оглушений, він притиснувся до стіни і витяг скло з ранки, що дуже кровоточила.

Загрюкали двері, з усіх кімнат у коридор вибігали гестапівці. Не звертаючи уваги на Дементьєва, вони, гуркочучи чобітьми, бігли сходами до сховища. З дев'ятої кімнати вийшов Крамергоф. Він допоміг Дементьєву встати і повів його з собою.

У тісному підвалі гестапівці притискались до стін, напружено прислухались, але вибухів більше не було.

Крамергоф посадив Дементьєва на підлогу, взяв з аптечки санітарний пакет і подав його Дементьєву:

— Перев'яжіть рану.

— Дурниці, — відмахнувся Дементьєв. — Якась скалка. Чи немає в аптечці йоду?

Крамергоф подав йод.

Дементьєв продезинфікував ранку і наклав на неї пластирну латочку.

Незабаром у підвалі почалася розмова, з якої Дементьєв дізнався, що і гестапівців хвилює те ж саме питання: коли їх евакуюють? Розмова про евакуацію стала занадто голосною. Полковник Крамергоф підвівся і владно крикнув:

— Прошу припинити розмови! Ідіть працювати!

Гестапівці, похмуро перемовляючись, почали виходити з підвалу. Очевидно, Крамергоф був серед них начальником.

— Ви куди? — звернувся він до Дементьєва.

— Піду на квартиру. Може, вдасться трохи поспати.

— Скажіть мені вашу адресу… на випадок, якщо ви потрібні будете ще сьогодні,

— Бастіонна вулиця, чотири, квартира дев'ять.


16

Коли Дементьєв вийшов на площу, сусідній будинок, у який попала бомба, ще горів, і коло нього метушилися солдати й пожежники. Дементьєв швидко перетнув площу і звернув у вузеньку вуличку. Коли б він хоч раз озирнувся, то помітив би, що за ним невідступно йде людина в цивільному. Але Дементьєв ішов не оглядаючись. А втім, шпигун Крамергофа цього разу зміг встановити лише те, що Дементьєв полковника не обдурив і увійшов у будинок чотири на Бастіонній вулиці. Через хвилину шпигун доповів про це по телефону Крамергофу і дістав наказ стежити далі аж до завтрашнього дня.

Хазяйка квартири зустріла Дементьєва здивовано:

— Як? Ви ще не виїхали?

— А чому я повинен виїжджати раніше від усіх? — сердито спитав Дементьєв.

— Ми з дочкою тільки що слухали радіо… — Хазяйка злорадо посміхнулась. — Бої ідуть уже в Берліні.

— За слухання і розповсюдження московської пропаганди ми розстрілюємо! — Дементьєв швидко пройшов у свою кімнату і захлопнув двері.

З того, як обличчя хазяйки вмить почервоніло, він зрозумів, що вгадав, звідки в неї це радісне для нього повідомлення…

Бої під Берліном!..

Дементьєв пригадав сувору грудневу ніч сорок першого року. Він повертався з Москви на фронт, поспішав до ночі потрапити в свою частину. Це було під Новий рік. Вдень, закінчивши справи в Москві, Дементьєв кинувся на Можайське шосе ловити попутну машину. Сів на розбиту полуторку. У шоферській кабіні їхала жінка-лікар — йому довелося залізти у кузов. А мороз був лютий, та ще й завірюха так крутила, що хоч як сядеш, а сховати обличчя від злих уколів сухого колючого снігу неможливо. Та все це не страшне, коли знаєш, що попереду — вечір і ніч серед фронтових друзів, та ще ніч під Новий рік.

Але доля розпорядилася інакше. Десь за Голицином мотор полуторки раптом загуркотів, забрязкав і навіки замовк. Шофер необачно різко загальмував. Полуторку занесло на узбіччя, і вона звалилася в снігову канаву. Дементьєв вилетів з кузова і пірнув у замет. Шофер відкрив капот, оглянув мотор і радісно закричав:

— Чудово! Шатуни полетіли! А що я казав? — Він звернувся до лікарки: — Є правда на світі! Одержу тепер нову машину!

Швидко темніло. Тили, мабуть, уже підтяглися за наступаючим фронтом, і тому тут, недалеко від Москви, машини по шосе ходили рідко. А в цей вечір їх зовсім не було. Треба було шукати притулку.

Неподалік од шосе вони по запаху диму знайшли засипану снігом землянку, в якій жили два літніх солдати—обидва вусаті, обидва з бородами і обидва по-волзькому окали. Вони стерегли складені в лісі бочки з бензином. Власне, ті бочки можна було й не стерегти, бо глибоким снігом до них ні підійти, ні під'їхати. Але наказ є наказ, і старі солдати його виконували.

Одверто кажучи, вони були навіть задоволені, що доля відвела їм на війні таке тихе і безпечне місце. Дементьєв одразу це відчув і почав кепкувати із старих солдатів. Тоді один з них сказав:

— Тебе, товаришу лейтенант, у батька і в проекті ще не було, коли в мене вже стріляли німці. Це виходить, що на тій війні. А потім, на громадянській, в мене ще й інші пострілювали. Чи не досить головою в орла-решку грати? А бочки оці з бензином, і на тому бензині нам ще до Берліна їхати треба буде.

Солдат промовляв це спокійно і статечно, як звичайно говорять літні селяни. Про Берлін, до якого ще їхати доведеться, він сказав так просто, як, мабуть, говорив на селі, що навесні доведеться сіяти.

Протягом всієї війни пригадував Дементьєв ці слова бородатого солдата. Пригадав їх і зараз. Бої йдуть у Берліні! І хтозна, може, той старий служака зараз стереже які-небудь бочки уже під самим Берліном. І оскільки війна явно закінчується, він, мабуть, уже говорить про весняну оранку.

Дементьєв посміхнувся своїм думкам. У кімнату боязко ввійшла хазяйка.

— Вибачте мені, пане капітан… — Вона злякано дивилася на Дементьєва. — Може, ви мене не зовсім вірно зрозуміли?..

— Я добре вас зрозумів! — з погрозою промовив Дементьєв. — І, будь ласка, не заважайте мені відпочивати.

Хазяйка швидко зникла за дверима. Дементьєв замкнув двері. Включивши передавач, він задумався, а потім безшумним ключем швидко простукав радіограму полковникові Довгальову:

«Я 11–17. Сьогодні опівночі під навантаження стануть два транспорти. Радирую на випадок, якщо не матиму змоги повідомити про їх відплиття».

Якби хтось зараз запитав Дементьєва, чому він засумнівався, що уночі, як завжди, не передасть чергового повідомлення, він не зміг би відповісти. Засумнівався — і все. Якщо хочете, назвіть це передчуттям.

Закривши чемодан і засунувши його під диван, Дементьєв ліг і одразу заснув міцним сном дуже втомленої людини.


17

Об одинадцятій годині вечора Дементьєв вийшов на вулицю. На нього війнуло ніжним теплом весняного вечора. В темно-синьому небі скупо світилися рідкі зірки. Вологий вітерець з моря холодив обличчя. Дементьєв майже з подивом помітив, що весна вже в розпалі. Він повільно йшов темною вуличкою. Спостерігач гестапо йшов за ним кроків за п'ятнадцять. І знову Дементьєв його не помітив. Пригадалася йому зараз Тамара. Як вона там у далекому своєму Підмосков'ї? Турбується, мабуть, що немає від нього листів. «Не турбуйся, рідна, і жди. Терпляче жди…»

У ворота порту вливалася довга колона солдатів. Вони рухалися майже безшумно. Зрідка дзвякне метал об метал або злетить гостре слово лайки.

Новий пропуск діяв безвідмовно — Дементьєв увійшов у порт одразу за колоною. Ось і причал. Один транспорт уже стояв пришвартований, другий маневрував, підходячи до причалу. Там, у темряві, чути було уривчасті вигуки команди, брязкіт машинного телеграфу, плескіт води…

Дементьєв піднявся на причалений транспорт і, в супроводі помічника капітана, спустився в трюм.

Цей корабель був, очевидно, новий. У трюмі — сухо, чисто, кілька яскравих ламп освітлювали кожний його куточок. Причепитися не було до чого. Дементьєв піднявся до капітана. Неохайно вдягнутий, неголений капітан байдуже вислухав Дементьєва і поклав перед ним суднові документи.

Дементьєв розписався і сказав:

— Ваші трюми в зразковому стані.

— Чого не можна сказати про наш рейх, — відповів капітан і засміявся.

Дементьєв здивовано знизав плечима і вийшов з капітанської каюти. Прямо перед ним стояв Крамергоф.

— Працюєте, капітане Рюкерт?

— Якщо це можна так назвати, — невесело посміхнувся Дементьєв.

— Чого такі похмурі?

— А чого ж радіти? На кожному кроці тобі тицяють у ніс, що Німеччина загинула.

— Наприклад?

Дементьєв очима показав на двері капітанської каюти.

Крамергоф кивнув:

— Спасибі, капітане.

Дементьєв зійшов на причал. Другий транспорт уже пришвартувався, але трапів ще не спустили. Дементьєв ходив вперед і назад перед кораблем, обдумуючи свій несподіваний експромт з доносом на капітана транспорту. «Ні, ні, і зараз я зробив вірно». Після цього Крамергоф віритиме мені ще більше…»

До Дементьєва підійшов Крамергоф, що спустився з корабля.

— Ця брудна свиня не побоялася й мені сказати те ж саме, — мовив він, довірливо взявши Дементьєва за лікоть. — Час, певна річ, важкий, але не вірити — значить, зрадити. Так?

— Звичайно! — переконливо вигукнув Дементьєв.

— На жаль, з цією свинею нічого зробити не можна. Він поведе транспорт з солдатами. Але нічого, ми йому це пригадаємо!..

Дементьєв дивився на Крамергофа майже з відвертим здивуванням: невже він не розуміє, що гітлерівській Німеччині недовго існувати.

На причалі з гуркотом підсовували трапи до другого транспорту.

— Ходімте зі мною, — запропонував Дементьєв Крамергофу.

— Із задоволенням. Заодно побачу, яка у вас робота.

Вони піднялися на транспорт, і черговий матрос провів їх у трюм. Цей корабель був добре пошарпаний. На дні трюму поблискувала вода, а повітря стояло таке затхле, що важко було дихати. Крамергоф закашлявся. Дементьєв наказав матросові покликати в трюм капітана. Незабаром капітан прийшов. Це був богатир з русою кучерявою головою, його могутні груди обтягував чорний светр. Підійшовши до Крамергофа і Дементьєва, він викинув уперед праву руку:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — недбало озвався Дементьєв. Крамергоф не відповів.

— Ви що ж, капітане, в цьому вонючому хліві думаєте везти солдатів фюрера? — спитав Дементьєв.,,,

— А що я можу зробити? Я справді недавно возив з Данії корів.

— Даю вам, капітане, дві години. Організуйте відкачування води, відкрийте навстіж всі трюмні люки. Он із тих ящиків зробіть настил по дну трюму. Перед вантаженням я зайду перевірити.

— Буде зроблено! — Капітан пішов.

Крамергоф плеснув Дементьєва по плечу:

— Молодець, Рюкерт! Свій хліб їсте не марно.

До трьох годин ночі вантаження солдатів було закінчене, обидва транспорти вибрали якорі й пішли.

Дементьєв поспішив додому. І ось тільки тепер він помітив, що за ним стежать. Це сталося випадково.

… Дементьєв вийшов з воріт порту і пішов вздовж високого паркану. І раптом якась зірка повільно покотилася навскоси по чорному небу, лишаючи за собою блідий, швидко танучий слід. Дементьєв мимоволі притишив ходу. Агент, що намагався йти з ним у ногу, проґавив цю мить, зробив зайвий крок, і Дементьєв почув його. В такий пізній час іти за ним міг тільки шпигун. Дементьєв вирішив переконатися в цьому. Він зійшов з тротуару, швидко перетнув площу. Потім повернув за ріг і виглянув звідти — людина бігла через площу. Дементьєв пішов далі. Так, сумніву бути не могло, — за ним стежать.

Що це могло означати? Насамперед те, що Крамергоф веде подвійну гру. Та чи не простіше було б арештувати Дементьєва, коли він прийшов у гестапо за пропуском?.. Простіше, звичайно, та це нічого йому б не дало. Крамергоф переконався в цьому на першому допиті. Ну звичайно, вони вирішили спочатку дізнатися про нього все, що можна. «Що ж, будь ласка! Ми будемо поводитися якомога спокійніше і постараємось полегшити роботу шпигунові».

Дементьєв повернув на вулицю, паралельну Портовій, і пішов в напрямку до свого будинку. Він ішов, гучно цокаючи підборами, не поспішаючи, а перед своїм будинком уповільнив ходу рівно настільки, щоб шпигун міг точно встановити, в який під'їзд він увійшов.

Швидко піднявшись на один сходовий проліт, Дементьєв зупинився і завмер. Чи увійде шпигун у під'їзд? Ні. Ось він пройшов мимо дверей, зупинився… пішов назад.

Дементьєв вибіг на свій поверх і відімкнув двері ключем. Не запалюючи світла, він швидко висунув чемодан, відкрив його і увімкнув рацію. Треба негайно повідомити про вихід двох транспортів. Це найголовніше. Напевно, агент зараз доповість по телефону, що об'єкт дома. Навіть якщо вони негайно наскочать на квартиру, у Дементьєва є ще десять-п'ятнадцять хвилин, достатніх, щоб передати радіограму. І ще з двома транспортами буде покінчено. Ну, а після цього… Ключ звично і швидко вистукував точки і тире.

Радіограму передано. Дементьєв зсунув фальшиве дно чемодана, хотів його закрити, але передумав: хай стоїть коло дивана розкритий. Звичайний чемодан із звичайними речами, в яких хазяїн рився перед тим, як лягти спати.

Дементьєв зняв шинель, не поспішаючи роздягнувся і ліг у ліжко. Майже годину він не засинав, чекаючи візиту гестапо. Він був певний, що такий візит буде, але чомусь не вважав за потрібне рятуватися втечею. Мені, оповідачеві, який знає, що буде далі, хочеться крикнути Дементьєву: «Тікай!» Але він мене не почує. А заочно судити його за те, що він не рятується, я не збираюсь… Та наліт на його квартиру поки що не входив у план Крамєргофа. Дементьєв заснув.


18

Потім йому здалося, що решту ночі він бачив якийсь один дивний сон. З усіх боків його обступали невидимі люди, вони по черзі вимовляли його фальшиве прізвище: «Рюкерт, Рюкерт». Він намагався по звуку голосів побачити цих людей, але вони були невидимі.

І знову то за плечима, то звідкілясь зверху долинало одне й те саме слово: «Рюкерт, Рюкерт, Рюкерт!»

— Рюкерт, відчиніть! — раптом прозвучало виразно, голосно і вже наяву.

Дементьєв не встиг збагнути, що діється, як двері з тріском розчинилися. Виламаний дверний замок відлетів до стіни. В кімнату з пістолетами в руках вдерлися четверо гестапівців на чолі з Крамергофом. Один з них засвітив світло. Другий став у ногах Дементьєва, наставивши на нього пістолет. Дементьєв, не піднімаючись, здивовано дивився на них.

— Кінчайте, Рюкерт, спектакль! Де ваша радіостанція? — весело, майже дружелюбно сказав Крамергоф і сів на стілець за три кроки від ліжка, тримаючи наведений на Дементьєва пістолет.

— Я нічого не розумію, полковнику… Що це робиться? Поясніть… — Дементьєв повільно, ліниво спустив з ліжка ноги, сів і почав повільно вдягатися. — Пробачте, що приймаю в такому вигляді. Я зараз одягнуся… — Дементьєв подивився на годинник. Була п'ята година ранку.

Крамергоф махнув рукою гестапівцям.

— Шукайте!

Обшук був дуже ретельний. Гестапівці піднімали паркет, простукували стіни, скинули з полиць усі книги, розпороли м'які крісла. Крамергоф не зводив очей і пістолета з Дементьєва, який одягнувся і сидів на дивані, з посмішкою стежачи за гестапівцями, його попросили пересісти на стілець. Диван розпороли, як і крісла.



Гестапівці припинили обшук і вичікувально дивилися на Крамергофа.

— Обшукати всю квартиру! — наказав він.

Гестапівці пішли в хазяйські кімнати.

— Де радіостанція? — тихо, наче по секрету спитав Крамергоф.

— Яка радіостанція? — Дементьєв глянув на нього з посмішкою, яка обеззброювала своєю щирістю. — Слово честі, мені здається, що все це діється уві сні.

— Радіостанція, — так само тихо вів далі Крамергоф, — появу якої в ефірі було зафіксовано рівно через п'ять хвилин після того, як ви ввійшли в свою квартиру, і за сигналом якої навперейми транспортам, мабуть, уже вилетіли російські бомбардувальники.

— Найдивовижніше непорозуміння з усіх, які я пережив! — обурено промовив Дементьєв.

Погляд Крамергофа зупинився на розкритому чемодані. Дементьєв завмер.

— Можливо, звичайно, що я подав сигнал за допомогою брудної білизни… — Дементьєв вказав на чемодан і засміявся. — Після того, що сталося, вам лишається тільки переконати мене і в цьому.

Крамергоф ногою підсунув до себе чемодан і викинув з нього всі речі, гидливо беручи їх двома пальцями. Дно чемодана відкрилось, Крамергоф нагнувся і постукав по ньому пальцями. Мабуть, звук викликав у нього підозру. Він голосно крикнув:

— Прошу сюди!

Все інше вимірювалось секундами. Дементьєв схопився із стільця, з розмаху вдарив Крамергофа у висок, і той упав на підлогу. Двома стрибками Дементьєв досяг вікна, скочив на підвіконня, плечима проломив раму і стрибнув у двір.


19

Вірно кажуть, що в сміливого солдата воїнське щастя в кишені. Дементьєв упав на ноги і, ледве втримавши рівновагу, кинувся за ріг будинку.

І одразу з вікна загриміли постріли.

Бігти на вулицю не можна: там, напевно, розставлені люди гестапо.

Дементьєв заздалегідь вивчив свій двір. Він знав, що в лівому його кутку, у вузькому проході між будинками, де стоять залізні ящики для сміття, є паркан, за яким починається сусідній двір з виходом на паралельну вулицю.

Дементьєв побіг туди, але в цей час два постріли пролунали з протилежного боку двору. Пекучий біль опік Дементьєву спину.

В тунелі воріт почулися голоси, тупіт чобіт. Дементьєв біг далі. Позаду безперервно стріляли, але в передсвітанковій імлі гестапівці погано бачили глибину двору.

Ось і прохід між будинками. Дементьєв вискочив на ящики з сміттям, з розбігу схопився за верх паркану, хотів підтягтись, але від страшного болю в плечі ступив назад на ящики. Зібравши всі сили, він присів і пружинним стрибком, допомагаючи лівою рукою, виліз на паркан і перекинув тіло у сусідній двір. Через ворота він вискочив на паралельну вулицю і побіг направо, до центру міста. Він знав, що недалеко є вузенька крива вуличка. Швидше туди!

Згинаючись від болю в плечі, Дементьєв біг звивистою вулицею, потроху заспокоюючись: погоні позаду не чути.

Чому він біг до центру міста? Де він сподівався сховатися? Чи не краще було бігти на околицю?

Але десь там, у центрі, була явочна квартира Павла Арвидовича. Не так розраховуючи мозком, скільки відчуваючи серцем, Дементьєв біг саме туди — адже у всьому великому місті тільки там були його друзі, на допомогу яких можна розраховувати.

Невже в цю хвилину він забув наказ, що забороняв йому наражати на небезпеку явочну квартиру?.. А може, він забув слова полковника Довгальова: «Тільки в крайньому разі…»? Ні, ні і ні!

Дементьєв був із тих людей, для яких військовий наказ — свята і непорушна справа честі.

Тому хоч він і біг у напрямку до явочної квартири, та добре знав, що туди не зайде, і через те весь час гарячково думав: куди бігти далі, де сховатись?

Дуже швидко світало. Кожна зустрічна людина запідозрить щось недобре, побачивши, що німецький офіцер біжить без кашкета, в кітелі, стікаючи кров'ю. Крім того, Дементьєв знав, що зараз на ноги піднімуть усю міську комендатуру. Словом, в його розпорядженні були хвилини. І в цей час він пригадав чистенького дідуся—доглядача музею, того самого, який так невміло намагався приховати підміну цінних картин.

Вирішено. Дементьєв біжить у музей.

До величезного будинку музею у дворі тулився прихаток, в якому і жив доглядач.

Вбігши у двір, Дементьєв кілька хвилин прислухався: чи немає погоні? На вулиці було тихо. Дементьєв зійшов на високий ґанок прихатку і натиснув кнопку на дверях. Десь усередині будиночка ледве чутно прозвучав дзвоник. Тихо. Та ось Дементьєв помітив, що в наріжному вікні ворухнулась фіранка. Він подзвонив ще раз.

Голос з-за дверей:

— Хто там?

— Відчиніть, ваші друзі, — російською мовою промовив Дементьєв.

— Скажіть, хто?

— Радянський офіцер. Відчиніть швидше, за мною женуться…

Кілька хвилин за дверима було тихо. Потім різноголосо забрязкало залізо численних засувів, і двері відчинилися. Перед Дементьєвим стояв доглядач музею в халаті, із свічкою в руці. Він одразу впізнав Дементьєва і відсахнувся од дверей. Свічка погасла.

— Замкніть двері, — тихо, але владно наказав Дементьєв.

Старий слухняно замкнув двері.

— Засвітіть світло!

Старий довго шукав у кишенях сірники і, нарешті, засвітив свічку.

— Вибачте мені, але я справді радянський офіцер, і я потрапив у біду. Поранений. За мною — погоня.

Старий мовчав і дивився на Дементьєва, не зводячи з нього зачудованих очей. Видно було, що він не вірить Дементьєву.

— Я кажу правду. Мабуть, мені вдалося врятувати ваші картини. Ящики лишились у порту.

Але ще довго доглядач музею нічому не вірив і вперто мовчав. Дементьєву довелося розказати про себе трохи більше, ніж він мав право це зробити.

Згодом старий доглядач почав добирати, що до чого і, здається, повірив несподіваному гостю.

— Сховайте мене! — просив Дементьєв. — Мені більше од вас нічого не треба. Тільки сховайте і допоможіть зробити перев'язку.

Доглядач помовчав, потім узяв зі столу свічку:

— Ходімо.

Як виявилось, з прихатку був прямий хід у музей.

Доглядач провів Дементьєва у підвал-сховище і, показавши на затишну місцинку за купою ящиків, пішов. Незабаром він повернувся, приніс бинт і цілий згорток різних ліків.

Рана виявилася не дуже небезпечною. Куля по дотичній ударила в нижню частину правої лопатки, пошкодила її і, вже знесилена, неглибоко зайшла під шкіру.

Доглядач з допомогою ножиць сам вийняв кулю, залив рану йодом і вміло забинтував.

— Їсти хочете? — спитав він, закінчивши перев'язку.

— Ні, спатиму. Найкраще для мене зараз — сон. Якщо можна, приготуйте мені який-небудь цивільний одяг.

— Добре.

— Сюди ніхто не прийде?

— Ні. Музей закритий… з вашою допомогою… — Старий ледь помітно усміхнувся.

— Нічого. Скоро відкриєте, — сказав Дементьєв і теж усміхнувся.

Три дні пролежав Дементьєв у підвалі.

Доглядач годинами просиджував коло нього, і вони балакали про все на світі.

Рана заживала погано. Ночами Дементьєва виснажувала висока температура. На четвертий день йому стало зовсім погано. Іноді він відчував, що втрачає свідомість.

Доглядач одразу пропонував Дементьєву покликати свого друга, професора-хірурга, запевняючи, що це людина цілком надійна. Тоді Дементьєв рішуче відмовився, вважаючи, що чим менше людей знатимуть про його існування, тим краще. Але тепер він згодився.

В кінці дня доглядач привів похмурого, сухорлявого чоловіка з поголеною головою. Не поздоровкавшись, професор сів коло Дементьєва на ящик, поставив на підлогу маленький чемоданчик і взяв руку пораненого.



— Та-ак… — протягом мовив він і почав розбинтовувати плече. — Та-ак, — знову промовив він, оглянувши рану, і потім звернувся до старого доглядача латиською мовою.

Той швидко вийшов. Професор дістав з чемоданчика інструменти. Дементьєв лежав долілиць і чув лише уривчасте брязкання сталі.

Прийшов доглядач і приніс каструлю з окропом. Продезинфікувавши інструменти, хірург несподівано лагідним голосом попросив:

— Будь ласка, потерпіть трошки.

Але терпіти довелося довго: обробка рани тривала понад годину. Наркозу не робили, і Дементьєв від болю кілька разів втрачав свідомість. Та ось біль почав помітно стихати. Дементьєв відчув страшенну втому і непомітно для себе заснув.


20

Два дні полковник Довгальов не доповідав командуванню про те, що рація Дементьєва в ефірі не з'являється.

Він спочатку не хотів і думати, що з Дементьєвим трапилося щось погане. Була ж у нього вже перерва в зв'язку — правда, коротша, але була. Крім того, тривала робота з військовими розвідниками навчила полковника терпляче чекати навіть тоді, коли здається, що чекати немає чого.

Третій день мовчала дементьєвська рація.

Уранці Довгальов зайшов у апаратний зал радіозв'язку. Черговий оператор підвівся і, не знімаючи навушників, дивився на полковника запаленими від безсоння очима. Дивився і мовчав. Довгальов різко повернувся і, нічого не питаючи, вийшов. Вже у кабінеті він вирішив: «Чекатиму до дванадцятої години. Якщо нічого не зміниться, доповім командуванню».

Довгальов не знав, що командуючий ще вчора сам цікавився Дементьєвим, але не починав розмови з Довгальовим. Командуючий догадувався, як важко переживає полковник невдачу кожного свого розвідника.

Рівно о дванадцятій Довгальов підняв телефонну трубку і попросив з'єднати його з командуючим.

— Доповідає полковник Довгальов. Третю добу ми не маємо зв'язку з Н.

— Ну й що ж? — весело спитав командуючий. — Треба гадати, що ваша людина перебуває там не в ідеальних умовах. Їй, мабуть, заважають працювати. Але й те, що вже зроблено, чудово… Я Це до того: чи не збираєтеся ви влаштувати цьому товаришеві прочухана за перерваний зв'язок? Не треба цього робити.

— Я все це розумію, — втомлено сказав Довгальов. — Біда в тому, що ворожі транспорти проходять безкарно.

— Чому безкарно? За допомогою вашого товариша наші льотчики вже пристосувались переймати їх. Та й ночі зараз коротші. Якщо будуть новини, дзвоніть.

Полковник Довгальов був, звичайно, вдячний командуючому за цю розмову, але він не заспокоївся. Полковник дуже добре знав Дементьєва і зараз був майже впевнений, що тільки нещастя могло завадити розвідникові вести далі роботу.

Тяжко було усвідомлювати своє безсилля допомогти Дементьєву. І просто нестерпно було думати про загибель його в останні дні війни.

Минув ще один день. Радіостанція Дементьєва мовчала. А вночі Довгальов одержав радіограму від іншої своєї людини з Н., яка понад два місяці не з'являлася в ефірі. В цій радіограмі Довгальов знайшов звістку про Дементьєва:

«Викрито капітана Рюкерта. Його вважають російським шпигуном. Утік під час арешту. Гадають — поранений. Проводяться ретельні розшуки».

Перша думка в Довгальова — наказати допомогти Дементьєву. Та, мабуть, нічого з цього не вийде. Людина ця працює техніком на телефонному комутаторі міста. Очевидно, йому лише вдалося підслухати розмову гестапівців. Та і як цей технік знайде у великому місті невідомого йому чоловіка?

Довгальов доповів про радіограму командуючому. Той помовчав і сказав:

— Будемо вірити, що Дементьєв сховався надійно. Будемо сподіватись на краще. Поздоровляю вас, полковнику, зі святом Першого травня! Між іншим, англійці повідомляють по радіо, що Берлін капітулював.,

Дементьєв загубив лік дням і ночам. Про те, що настало Перше травня, його повідомив доглядач музею. З нагоди свята старий приніс у підвал пляшку вина, і вони розпили її.

— Хай живе Перше травня! — урочисто промовив Дементьєв, випив і здивовано озирнувся навкруги.

Підвал із низькою склепистою стелею. Навколо — купи ящиків. Скупі відблиски позолочених рам. У кутку — постать рицаря в панцирі. Все це осяяне тьмяним миготливим вогником свічки. Не думав і не гадав Дементьєв, що в його житті буде такий Першотравень!

— Я слухав Лондон, — тихо промовив доглядач музею. — Вони сказали, що Берлін здався.

Дементьєв вірив і не вірив у те, що почув, по обличчю його текли сльози.

— А чого вам плакати? — глухим голосом запитав доглядач. — Хай вони плачуть.

Дементьєв, звичайно, розумів, що капітуляція фашистської столиці — величезна подія, але все-таки це ще не кінець війни.

Всі дні під час хвороби Дементьєв тяжко переживав свою бездіяльність; майже кожної ночі йому ввижалося нічне море, по якому безшумно рухаються і швидко зникають чорні силуети транспортів.

Але тепер Дементьєв знав: Берлін капітулював. І в цьому є крихта і його воїнської праці!

Від усвідомлення цього мимохіть потекли з його очей сльози — сльози радісного полегшення і втіхи…


8 травня 1945 року загнані в мішок гітлерівські війська капітулювали.

В ніч на 10 травня радянські війська вступили в місто Н.

З першими частинами мотопіхоти в місто приїхали полковник Довгальов і його люди. На площах міста вже збирали полонених у колони.

Це була дуже відповідальна справа, бо багато гестапівців, переодягнувшись у солдатську форму, намагалися загубитись в одноманітній масі полонених. Але вони не користувалися прихильністю навіть серед самих німецьких солдатів. Раз у раз до радянських офіцерів зверталися полонені німецькі солдати з проханням перевірити незнайомців, які пристали до їхніх груп.

Так попався і гестапівець Крамергоф, той самий, який намагався арештувати Дементьєва.

Починаючи допит Крамергофа, Довгальов не знав, що перед ним гестапівець, який більш за будь-кого знає про долю Дементьєва.

Це вже з'ясувалося під час допиту… Мабуть, у паніці капітуляції, а може, і з метою маскування, Крамергоф загубив окуляри, і тепер, сидячи перед Довгальовим, короткозоро мружив очі, нервував, роблячи автоматичні жести рукою, наче хотів поправити або зняти окуляри.

Перші тридцять хвилин допиту Крамергоф відповідав коротко, явно не бажаючи розказувати подробиці своєї біографії і діяльності. Він сказав, що його звання — капітан, а тут він наглядав за евакуацією.

Довгальов удавав, що вірить йому, а насправді був впевнений, що німецький офіцер назвав чуже прізвище і взагалі багато чого вигадує.

Розмова тривала довго, і Крамергоф почав плутатися в сітях, хитро розставлених Довгальовим.

— Значить, ви відповідали за евакуацію військ?

— Ні… Я був тільки одним з офіцерів у досить численній групі.

— Хто очолював цю групу?

— Полковник Кунгель.

— Де він тепер?

— Не знаю. Він був недавно арештований.

— За що?

— Ваші літаки щодня топили транспорти в морі. Хтось повинен був за це відповісти.

— Чому постраждав саме Кунгель?

— Він відповідав за евакуацію.

— І вам удалося довести, що Кунгель мав зв'язок з нашою авіацією?

— Ні, не вдалося… — Крамергоф ніяк не реагував на слова «вам удалося». Він просто не помітив цієї пастки в питанні радянського полковника і говорив далі: — Винен, звичайно, був хтось інший. Коли Кунгеля арештували і віддали під суд, незабаром був викритий якийсь капітан Рюкерт. Його забрали разом з радіостанцією.

Довгальов мусив зібрати всю силу волі, щоб не виказати свого хвилювання.

— Цей викритий капітан Рюкерт у всьому зізнався? — недбало спитав Довгальов.

Гестапівець помовчав і відповів:

— Він утік.

— Утік, з-під арешту? Неймовірно! І зовсім не схоже на гестапо.

— Він був поранений. Знайдено сліди крові. Треба гадати, що він сховався десь і вмер од рани.

— Звідки вам відомі усі ці подробиці? — Довгальов дивився Крамергофу прямо в очі.

— Я… — Крамергоф на мить замовк.

— Так, ви… Звідки ви все це взнали? Ви ж займалися евакуацією, а не ловили диверсантів! Думаю, що ви не будете мене запевняти, що про Рюкерта повідомлялося в пресі?

— Бачите… — почав виплутуватись Крамергоф, — мій друг працював у гестапо, і він розповів мені.

— Прізвище друга? — швидко спитав Довгальов.

Крамергоф не відповів.

— Вигадавши друга, треба було одразу вигадати йому і прізвище. Для працівника гестапо така помилка непробачна.

— Чому — гестапо?

— А тому… Ми з вами дорослі люди. Час почати серйозну розмову, — сказав Довгальов спокійно і впевнено. — Ви брали участь в операції проти капітана Рюкерта?

— Ні.

Довгальов посміхнувся:

— Тоді вам нічого не залишається, як посилатись на пресу.

— Я ж сказав вам про мого друга — майора Фальберга.

— Пізно. Майору Фальбергу зовсім ні до чого з'являтися на білий світ, тим більше з небуття.

В цей час двері розчинилися, і до кімнати зайшов чоловік у цивільному, явно не на його зріст костюмі.

Дивлячись на цього чоловіка, Довгальов і вірив і не вірив своїм очам. Так, це був Дементьєв! Тільки він був з вусиками і з дивною шкіперською борідкою золотистого кольору.

— Дуже добре, товаришу Дементьєв, що ви зайшли, — спокійно сказав Довгальов, так спокійно, неначе Дементьєв вийшов з його кімнати півгодини тому. — А то ось моєму співрозмовнику доводиться вигадувати всяку всячину. Проходьте, сідайте.

Дементьєв одразу все зрозумів, підійшов до столу і сів навпроти Крамергофа. Той зиркнув на Дементьєва і мимохіть відсахнувся.

— Думаю, що більше не будемо вигадувати? — звернувся до гестапівця Довгальов і натиснув кнопку дзвоника. (У кімнату ввійшов конвойний). — Ідіть, подумайте. Через годину ви будете з нами відвертіші. Так?

— Згоден… — Крамергоф не зводив очей з Дементьєва.

Гестапівця вивели.

Довгальов напружено чекав, поки зачиняться двері, потім схопився, перекинувши крісло, і кинувся до Дементьєва:

— Живий!

Полковник не зміг сказати більше ні слова. Він обняв Дементьєва і притиснув до себе, як рідного сина, що повернувся додому після довгої і небезпечної розлуки. Отак вони й стояли мовчки, міцно обнявшись, два солдати, для яких найбільше щастя — виконаний воїнський обов'язок.



НЕБЕЗПЕЧНИЙ МАРШРУТ




Розділ перший


Переді мною товста папка з написом «Справа». У цієї «Справи» є свій номер, і складається вона майже з двохсот сторінок, акуратно підшитих і підклеєних. Впоперек папки написана розгониста недбала резолюція: «В архів».

І ця акуратна папка, і резолюція «В архів» ніяк не в'яжуться в моїй уяві з тим, що розповідає мені зараз про цю справу ще зовсім молодий чоловік з розумними втомленими очима. Розказуючи, він раз у раз несподівано замовкає, відкриває папку, відшукує потрібну сторінку, вдивляється в неї, і на обличчі в нього з'являється невдоволений вираз, ніби те, що він прочитав, йому або незрозуміле, або чомусь не задовольняє його. Тоді він закриває папку і відсуває од себе, щоб через кілька хвилин знову взяти її в руки. Потім я зрозумів: так, цей чоловік ніколи не зможе байдуже читати сторінки «Справи», і йому завжди здаватиметься, що сухий протокольний текст, яким густо списано сторінки документів, усього не розкаже, бо в цій папці була частка життя цього чоловіка, його серце і нерви…

Підсунувши папку до мене трохи ближче, він сказав:

— Загалом тут є все, крім… — Він не договорив, помовчав, махнув рукою і розсміявся — Загалом тут усе.

Я розгорнув справу на першій сторінці…


«Телефонограма № 1/ПО. Прийнято о 4 год. 17 хв.

З Лісної.

Колгоспник артілі «Світанок» Петрунічев Ілля Семенович, який повернувся з нічного, повідомив, що о другій годині ночі в районі Чорного бору кружляв літак, який потім полетів на Захід.

Передав черговий райвідділу міліції… Прийняв черговий Управління держбезпеки…»


«Телефонограма № 2/ПО. Прийнято о 4 год. 21 хв.

З штабу ВПС округу.

О 2 год. 24 хв. за 70 км від Чорного бору наші винищувачі атакували невідомий літак. Літак пошкоджений, полетів у бік моря.

Передав черговий по штабу…

Прийняв черговий Управління держбезпеки…»


«Телефонограма № 3/ПО. Прийнято о 17 год. 42 хв.

З Управління міліції міста.

На східній околиці міста біля 101-го поштового відділення знайдено залишений власником мотоцикл марки ІЖ № 12–07. Машину зареєстровано в Лісному районі.

Передав начальник оперативного відділу міліції…

Прийняв черговий Управління держбезпеки…»


Всі ці телефонограми були прийняті одного літнього дня 195… року. І ось я перегортаю «Справу» — сторінку за сторінкою.


1

Літак ішов у безодні нічного неба. Летів він, немов забутий землею. Радіомаяки не подавали йому сигналів. Авіаційні диспетчери, що зобов'язані турбуватися про всі літаки, про цей літак навіть не думали. Аеродромні радисти переговорювались з радистами всіх про-літаючих крізь ніч машин, а з радистом цього важкого корабля вони зв'язку не мали.

Інші літаки летіли із засвіченими сигналами, і людям із землі здавалось, що в чорному небі пливуть різнобарвні зірки. А цей летів, загасивши вогні, летів на величезній висоті, і його ніхто не бачив і не чув.

Якби розбився цей літак, ніхто б не взнав ні прізвищ загиблих, ні навіть того, якій країні належить літак. У членів екіпажу в кишенях не знайшли б документів, а на уламках крил не побачили б розпізнавальних знаків. На штурманській карті не знайшли б маршруту польоту, і не можна було б навіть встановити, звідки і куди летіла ця машина.

А втім, у єдиного пасажира літака документи можна було б знайти, та, переглядаючи їх, люди здивовано б питали: хто ж він, цей чоловік? — адже в їхніх руках виявилося б одразу кілька документів, усі на різні прізвища, але з фотографією однієї й тієї ж сорокарічної людини з красивим мужнім обличчям і напрочуд спокійними очима.

Але з літаком поки що нічого не сталося, і він летів далі в нічному небі. Самітний пасажир — власник кількох документів — дрімав, відкинувшись на спинку сидіння, затиснутого в тісному відсіку позаду пілотської кабіни.

Перед обличчям пасажира заблимало червоне вічко сигнальної лампочки — льотчик хотів розмовляти з пасажиром. Лінивим рухом пасажир узяв з колін радіонавушники.

— Слухайте! Слухайте! — голос льотчика низький, хриплий, навушник з ним ледве справлявся, і пасажир мусив напружено прислухатися. — Зараз година сімнадцять хвилин. Починаю знижуватись. За десять хвилин можна зняти кисневу маску і приготуватися до стрибка. Через сорок хвилин будьте готові стрибати.

Червоне вічко ще раз блимнуло і погасло. Пасажир подивився на годинник.

В ту саму мить на землі молоденький офіцер засік і квапливо записав час — нарешті земля виявила дивний літак! Це була вже радянська земля. Локаторний пост намацав літак невидимим променем, і на екрані літак з'явився ледь помітною рухливою крапкою. Одразу задзвонили телефони і по проводах полетіли стрімкі слова наказів.

Літак швидко йшов на зниження. У пасажира закололо у вухах, і він перестав чути рев моторів. Глянувши ще раз на годинник, він зірвав з обличчя маску. Мабуть, літак був ще дуже високо — пасажирові було важко дихати: він судорожно хапав повітря відкритим ротом, його рука вже потяглась за маскою, але в цей час дихати стало легше, і він кинув маску за спинку сидіння.

Кілька хвилин пасажир сидів нерухомо. Матовий круг у стіні відсіку скупо освітлював його напружено зосереджене, мов у глухого, обличчя, на якому туга киснева маска лишила червоні смуги. Обличчя його було не тільки красиве й мужнє, але й розумне. Високий, опуклий лоб обрамляло густе каштанове волосся, ледь посріблене на скронях сивиною. Рівний з маленьким горбиком ніс. Вольове підборіддя. Пильні сірі очі. Досі він був закутаний у хутряну запону, а зараз він її скинув і зостався в поношеному сірому піджаку, під яким видно було вишивану українську сорочку. Зім'яті штани були заправлені в прості чоботи.

Під стелею спалахнула яскрава лампочка. Пасажир, не встаючи з крісла, розсунув ноги, зігнувся і почав відгвинчувати замки люка, вробленого в підлогу. Потім він устав, підняв з підлоги туго напханий рюкзак і старанно приладнав його на спину. Він навіть пострибав, щоб перевірити, як підігнані заплічні ремені. Потім витяг з-під крісла плоский ранець з парашутом і, підперезавшись ременями, прилаштував його на грудях. До пояса він пристебнув лопатку з коротким держаком.

Лампочка під стелею заблимала. Пасажир ривком відкрив люк, насунув на очі автомобільні окуляри, став на коліна і швидким, спритним рухом, головою вперед, пірнув униз.


2

Душної серпневої ночі сорок першого року на Західному фронті сталася трагічна подія, що коштувала життя багатьом радянським воїнам. У штабних документах вона була зафіксована коротко: «Саперна рота лейтенанта Окайомова майже вся загинула під час виконання бойового завдання…»

А сталося це так:

Лейтенант Окайомов одержав наказ — вночі переправити роту на протилежний берег річки і замінувати прибережну смугу.

Переправлялися на човнах. Лейтенант Окайомов стояв на носі першого човна. В дрібних брижах швидкої річки дробилися і танули зірки. На заході чорне небо наче трохи піднялося — там, над обрієм, ворушилася темно-червона заграва війни. Десь зовсім недалеко часто била одинока гармата; коли вона замовкала, можна було чути безладну стрілянину з гвинтівок. З усієї роти тільки Окайомов знав, що означали ці звуки, — там, праворуч від лісу, коло берега річки, рештки нашого полку з останніх сил стримували атаки гітлерівців, які рвалися до прибережної смуги. «На світанку вони пустять танки, — сказав Окайомову командир дивізії. — І якщо ви не встигнете замінувати смугу від річки до лісу, противник одріже рештки полку, і зайде нам у тил»…

Низько над річкою пролетів ворожий літак і розвісив у небі гірлянду освітлювальних авіабомб. Від їх білого світла річка здавалась молочною. Окайомов подивився на білі обличчя своїх солдатів, зустрівся з їхніми насторожено очікуючими поглядами й швидко одвернувся. Ворожа артилерія почала обстрілювати річку. Перші снаряди підняли гейзери води коло берега, од якого відпливли сапери. Невидимий в нічному небі ворожий літак, мабуть, корегував вогонь: наступні два снаряди накрили човен, який замикав стрій тих, що пливли, — за мить не стало видно ні човна, ні тих, хто був у ньому. Окайомов побачив, як вниз за течією річки з води виткнулася чиясь голова і одразу зникла.

Та ось човни уткнулися в піщану обмілину, і сапери, штовхаючи один одного і стиха лаючись, збігли на берег. До Окайомова підійшли командири відділень.

— Міни залишимо тут, — тихо наказав Окайомов. — Тут лишається і відділення Пушнова. Решта заходить у ліс на глибину сто метрів і займає оборону. Вирити індивідуальні окопи. За лісову групу відповідає сержант Гурко. Ніяких дій без мого наказу. Я йду на зв'язок з полком. Ясно?

— Ясно, — відповіли командири відділень.

— Виконуйте наказ! — уривчасто промовив Окайомов.

Командири відділень покликали своїх солдатів. З Окайомовим залишився тільки сержант Гурко.

— А я чув… — нерішуче сказав він, — ніби мінувати берег треба отам… — і показав рукою в темряву.

— Сержант Гурко, — підвищив голос Окайомов, — виконуйте наказ!

— Єсть виконувати наказ, товаришу лейтенант! — Сержант зник у темряві.

Окайомов піднявся на берегову кручу і швидко пішов уздовж річки. Відійшовши од місця переправи кроків на п'ятсот, він круто повернув ліворуч і побіг до лісу. Зупинився тільки тоді, коли відчув, що позад нього зімкнулась густа темрява лісу. Постояв, прислухався і потім, обережно ступаючи, пішов лівіше від того напрямку, де стріляла самітна гармата. Так він ішов годину, другу… Гармата глухо ухала вже десь далеко позад нього…

Починало розвиднятися, коли Окайомов підійшов до великої галявини, за якою вгадувалося узлісся.

Вийшовши з лісу, Окайомов сховався за кущем і подивився в бінокль. Перед ним простягалася безкрая зелена рівнина. Приблизно за кілометр від лісу рівнину перетинав яр, по краю якого вигиналася добре наїжджена дорога. На самому обрії зліва, там, де непомітно починався яр, тяглося шосе, позначене ланцюжком телеграфних стовпів. На всьому цьому просторі не було жодної живої душі.

Окайомов сів на траву і закурив цигарку…

З перших днів війни він чекав зручного моменту, щоб перебігти до ворога. Про те, що він неодмінно це зробить, Окайомов вирішив ще на світанку двадцять другого червня, коли радіо повідомило про початок війни. Тоді він з вдячністю пригадав своїх батьків, які ще в дитинстві навчили його німецької і англійської мов… Потрапивши на фронт, він більш за все боявся, що його вб'є якась випадкова куля і він не здійснить задуманого плану. Він одступав з військами і тікати не поспішав, вичікував для цього зручного моменту, коли можна було б прийти до ворога не з порожніми руками, а заслуживши особливу прихильність.

… І ось цієї серпневої ночі і трапився зручний момент. Тепер він має можливість повідомити ворожому командуванню корисні відомості про оборону річкового району, він не виконав наказу про мінування берегової смуги і фактично віддав до ворожих рук свою саперну роту. Окайомов був певний, що за все це його приймуть з пошаною, негайно одвезуть у штаб, де з ним шанобливо розмовлятимуть високі гітлерівські чини.

Але нічого цього не сталося. Захоплені першими військовими успіхами, вже наперед тішачись швидким взяттям Москви і цілковитою перемогою, гітлерівці не звернули уваги на Окайомова — він був для них лише ще одним полоненим молодшим офіцером, не більше. А коли Окайомов надто рішуче зажадав, щоб його негайно доставили в штаб, рудий прищавий капрал, якому він здався в полон, здивовано подивився на нього і розсміявся:

— Фюрер сьогодні зайнятий. Він доручив мені побалакати з тобою в усіх важливих питаннях… — Промовивши це, рудий капрал свинцевим кулаком збив Окайомова з ніг.

Засинаючи на ходу, Окайомов брів у колоні полонених курним шляхом. «Не впасти, не впасти…» — повторював він сам собі у ритм кроків. Тих, що падали, пристрілювали. Потім в ешелоні Окайомов лічив хвилини життя стукотом вагонних коліс. Коли з вагона викидали черговий труп, він говорив собі: «А я живий!» Потім три місяці в концентраційному таборі він кожної хвилини думав тільки про одне: як зберегти життя? Перші два тижні в таборі не було серед ув'язнених стараннішого і ретельнішого за Окайомова. Полонені виконували дурну роботу — з ранку до вечора переносили з місця на місце важке каміння. Окайомов переносив каміння майже бігом. Охоронники дивилися на нього й реготали. Полонені приймали його за божевільного. Незабаром Окайомов зрозумів свою помилку і більше не старався. Почалася осінь. Вночі неможливо було заснути від холоду і надсадного кашлю нещасних жителів барака. Поряд Окайомова на нарах лежав літній солдат, якого всі називали Степановичем. Це він перший сказав Окайомову, щоб той перестав старатись на каменоломні, якщо хоче жити. Почувши вночі, що Окайомов цокотить зубами від холоду, Степанович підсунувся до нього і прошепотів:

— Давай ляжемо разом під дві шинелі, грітимемо один одного…

Окайомов притулився до нього і швидко заснув. Потім вони так спали завжди.

Коли Окайомов довго не засинав, Степанович шепотів йому:

— Ти про Батьківщину думай, одразу душа заспокоїться…

Окайомов мовчав.

З часом у табір почали доходити чутки про те, що блискавичне просування гітлерівської армії затрималось. Нові партії полонених ставали дедалі менші. Про те, що на фронті справи в німців погіршали, можна було прочитати і на обличчях охоронників табору.

Ввечері другого листопада Окайомов виліз на нари і притулився до Степановича. Вони накрилися шинелями.

— Слухай мене, — зашепотів Степанович. — Ми тут вирішили відзначити Жовтневе свято. В ніч на сьоме тікати збираємось. Підеш?

Окайомов удав, ніби одразу заснув, і не відповів. Уранці на каменоломні, опинившись коло охоронника, Окайомов тихо сказав йому німецькою мовою:

— У мене є дуже важливе повідомлення для начальника табору. Я з сьомого барака. Номер 57689.

Охоронник негайно доповів кому треба, і після вечірньої перевірки в сьомий барак прийшов начальник табору. О, цей білявий пес знав, що робити, — він узяв з собою з барака не одного Окайомова: для маскування разом з ним у комендатуру погнали ще п'ятьох чоловік…

Степановича повісили на другий день під час ранкової перевірки. Окайомов стояв у строю полонених і думав: невже й тепер начальство табору ним не зацікавиться?..

Незабаром Окайомов довідався, що з партією полонених до табору в формі рядового прибув якийсь радянський полковник. Довідався — доповів. Після цього Окайомова перевели робітником на кухню. Взимку почалася вже його велика кар'єра. Він став провокатором-гастролером, його «підсаджували» у ті табори, де виникали організації Опору, і він ці організації провалював.

Останні місяці війни він «працював» у таборі, розташованому в Західній Німеччині. Коли війська західних держав були за сто кілометрів од цього табору, Окайомов відправив на розстріл сімнадцять ув'язнених і вирішив: досить! Тепер треба чекати. Приходу чужих військ він майже не боявся. Відчував більше інстинктом, ніж розумом, що вони його не зачеплять.


3

Окайомов сидів перед сухорлявим флегматичним полковником. Допит відбувався в приміщенні школи. На заляпаному чорнилом учительському столі стояв сифон із зельтерською водою, освітлений сонячним променем. Окайомов стежив, як у сифоні піднімалися з дна прозорі бульбашки. За вікном галасували вдягнуті у незвичну форму солдати. Позаду Окайомова за партою, як школяр, сидів якийсь чоловік у цивільному. В допиті він участі не брав, але Окайомов чомусь відчував, що головна небезпека в нього за спиною. Та й полковник, ліниво задаючи питання, раз у раз поглядав на цивільного.

— Значить, ви зрадником не були?

— Не був і не міг бути…

І це питання, і спокійна відповідь Окайомова пролунали в цій кімнаті втретє. Полковник подивився на цивільного і раптом різко свиснув крізь зуби. На дверях з'явився солдат.

— Хай зайде…

Солдат зник за дверима, і до класу увійшов начальник табору, майор гестапо Фохт. На ньому був хороший цивільний костюм; в руках він тримав крислатого капелюха. Фохт підійшов до стола і подивився на Окайомова, що згорбився од жаху.

— Він? — спитав полковник.

— Він, — відповів Фохт.

— Дякую. Ідіть.

Фохт вийшов.

— Ну? — іронічно промовив полковник.

Окайомов заговорив швидко, плутано, пересипаючи англійську мову російськими і німецькими словами. Він розповідав про своє життя. Полковник байдуже слухав його хвилини зо три, потім подивився на цивільного і підняв руку:

— Досить! Усе це описано тут… — Він постукав пальцем по синій папці, що лежала перед ним. — Це ваша особиста справа… з гестапо… — Полковник знову перезирнувся з цивільним, устав і вийшов з кімнати.

На його місце за столом сів цивільний. Це був трохи обрезклий чоловік років сорока п'яти. Тоненькі вусики під горбатим носом і смаглявий колір шкіри робили його схожим на жителя півдня Америки. Він був би красивим, коли б не очі, які ніби помилково потрапили до нього зовсім з іншого обличчя, — ясно-сірі, водянисті, які не висловлюють жодного почуття і надають обличчю якоїсь невиразності.

— Передавати вас росіянам ми не збираємось. Це — перше, — сказав він тихим, приємним голосом. — Друге: ви хочете працювати у нас?

— Безумовно, — поспіхом відповів Окайомов, уже добре розуміючи, про яку роботу йдеться.

— Ну от і чудово! Ви голодні?

— Я нічого не їв з учорашнього дня, — майже сердито відповів Окайомов і простягнув руку до сифона. — Дозвольте?

— Ми зараз поїдемо до мене обідати.

Маленький будиночок, куди вони приїхали, стояв на околиці міста. Висока й кремезна, як чоловік, німкеня провела їх у вітальню і спинилася біля дверей, чекаючи розпоряджень.

— Обід на двох. Французького вина. Сигарет.

Німкеня пішла. Цивільний запросив Окайомова сісти за низенький столик.

— Давайте знайомитись. Моє прізвище Барч.

Вони потиснули один одному руки і посміхнулись.

— Ось що робить війна, містер Окайомов, — все ще сміючись, сказав Барч. — Вона не тільки перетворює на порох держави, але й хитро перетасовує людей. І не тільки хитро, але й розумно. Чи не правда?

— Я б сказав інакше, — Окайомов, хитро примружившись, дивився на Барча: — Вона призводить до розумних випадковостей.

— Випадковостей?.. — Барч задумався.

— Розумних випадковостей, — повторив Окайомов.

Барч махнув рукою і розсміявся:

— Я ще в коледжі ненавидів філософію. По-моєму, вся вона складається з мудрувань, які так само легко довести, як і спростувати.

— Одне можу сказати, — Окайомов усміхнувся: — з таким поглядом на філософію в Росії ви не мали б успіху…

— Звичайно! — Барч зареготав. — Марксисти з'їли б мене з тельбухами!

Поки німкеня накривала на стіл, вони мовчали. Потім Барч налив у бокали вина й промовив:

— Давайте вип'ємо за наше знайомство!

Вони випили й закурили сигарети. Барч сказав:

— А тепер розкажіть мені про своє життя. У вашій особистій справі німці з властивим їм педантизмом пронумерували дати і події вашої біографії, а мене цікавлять живі деталі, психологія, загалом те, що люди називають долею. Часу в нас достатньо. Прошу вас…

Окайомов почав розповідати. Вперше за все своє життя він розказував про себе правду. У анкетах, які він заповнював там, у Радянському Союзі, він усе вигадував. Спершу говорити йому було важко, раз у раз на правду наповзала брехня, і він збивався, але потім вперше пережите відчуття, що перед ним сидить людина, якій він може сказати все, ніби відсвіжило його пам'ять, брехня неначе відступила, і все його життя постало перед ним у своїй жорстокій правді…

Григорій Окайомов пам'ятав два дитинства. Одне — затишне, тепле, світле. Друге — тривожне, холодне, зле. Перше минуло у великому білокам'яному особняку, що стояв на Соборній площі багатого сибірського міста. Взимку він любив з величезного вікна напівкруглої вітальні дивитися, як на площі танцювала люта хуртовина, як безжалісно шмагала вона пішоходів і швидко намітала ребристі замети. А у вітальні було тепло і тихо; кругом, наче лаковане, блищало листя фікусів; ззаду в каміні весело потріскували сухі дрова… Рівно о четвертій буланий жеребець із завитою гривою виносив на площу розмальований візок, на якому, неприродно випроставшись, сидів батько, його полковницька папаха хвацько заломлена назад, руки в білих рукавичках складені на ефесі срібної шаблі. Візок зупинявся коло ґанку, кучер відкидав килимок-запону, і батько важко сходив на присипаний пісочком тротуар. Григорій біг йому назустріч…

До найменших дрібниць пам'ятав Григорій одне різдво — останнє різдво затишного дитинства. У вітальні, маківкою впершись у стелю, стояла густа, пахуча ялина. Ввечері на ній засяяло безліч свічок, і запах хвої змішався з запахом воску. Зарослий бородою дідусь грав на піаніно вальс. Гості строкатим натовпом стояли навколо ялинки і ахкали. І тоді батько взяв його за руку і підвів до ялинки.

«Ну, синку, — сказав він, — давай подивимося, що приніс тобі Дід Мороз…» — Він трохи підняв нижні гілки ялинки — там, у синій тіні, стояв, поблискуючи нікелем, триколісний велосипед. Ще не зовсім вірячи своєму щастю, Григорій кинувся батькові на шию, і в цю мить пролунав дзвін розбитого скла, на вулиці загриміли два гучні постріли. Батько схопився за плече і, хитаючись, пішов на ялинку. Крики, жіночий вереск. Мати підхопила Григорія на руки і понесла в дитячу…

Це було різдво сімнадцятого року. І, власне, з цих двох пострілів у вікно і почалося друге, зле дитинство Григорія, назавжди зв'язане в його пам'яті з перестуком вагонних коліс, із страшенним холодом і безладною стріляниною.

Тільки через багато років Григорій дізнався, чому доля дала йому два таких різних дитинства. Дізнався — і зрозумів усе. А найголовніше і найжахливіше те, що його батька більшовики розстріляли разом з адміралом Колчаком, у контррозвідці якого працював полковник. Григорій дізнався про це, коли йому було сімнадцять років. Жив він тоді у материного брата на Орловщині. У двадцять четвертому році його привезла туди мати. Через рік вона померла від тифу. Дядько його усиновив і дав своє прізвище — Окайомов. Тривожне дитинство переходило в юність у міцному п'ятистінному дядьковому будинку, в якому все дихало достатком. Дядько мав сукновальню, що вивергала кислий сморід, і млина з нафтовим двигуном, який діловито пихкав на всю округу. Своїх дітей у дядька не було, і він частенько, із сумом дивлячись на Григорія, говорив: «Усе буде твоє, з рук у руки передам…» У двадцять дев'ятому році дядька розкуркулили.

— Що це значить — розкуркулили? — спитав Барч.

— Що? Більшовики вирішили всю сільську голоту зібрати в колгосп, а багатих селян знищити — словом, ліквідувати як клас…

Окайомов бачив, що Барч не розуміє його, та й самому йому про ті події хотілося розказати не цими словами, а повідати те, що він сам пережив, як людина, котру теж мали «ліквідувати».

… Сумовито, ніби нехотя, тягнувся дощовий вересневий день. Григорій Окайомов сидів дома і, притулившись до лутки, читав заяложений комплект журналу «Нива». Дядьків будинок стояв на горбку, і з вікна відкривалася заштрихована дощем сумна далина смугастої землі. Григорій читав оповідання про те, як в осінній глушині у збіднілому поміщицькому маєтку помирав гвардійський офіцер, що колись красувався при царському дворі. Над його головою протікала стеля, і набридливі краплі ляпали в калюжу біля ліжка. А помираючий старий офіцер перегортав альбом і плакав над фотографіями, що безжально нагадували йому веселе й бурхливе життя в Петербурзі. Побачивши фотографію, на якій цар милостиво поплескував його по плечу, він помер… І раптом Григорій Окайомов відчув тривогу. Він відклав журнал і озирнувся. Ні, все стояло на своїх місцях. А тим часом явно щось трапилось. Григорій обійшов увесь будинок, повернувся в світлицю і почав дивитися у вікно. Тривога не минала. І ось він зрозумів нарешті, звідки це занепокоєння: невчасно припинився стукіт двигуна.

У світлицю, важко дихаючи, ввалився дядько, його обличчя було біле-білісіньке, ніби він викачався в муці. Стоячи коло порога, він дивився на Григорія страшними, нерухомими очима. Потім, не кажучи й слова, відімкнув скриню, вийняв звідти маленький згорток і підійшов до Григорія.

— Гришо, загибель наша прийшла, — хрипко промовив він. — Ось тобі золоті десятки: тут сотень п'ять, не менше. Хутко одягайся тепліше, бери коня і мчи на станцію. Там коня покинь, а сам сідай на перший-ліпший поїзд і їдь світ за очі. А я зустріну їх картеччю і помру разом з моїм добром…

За три дні Григорій Окайомов був уже в Москві і ніби розчинився в кипучому громадді столичного міста. Затаївши непоборну злість у найдальшому тайнику душі, він чіпко і хитро «робив» своє життя. Думаєте, це легко? Думаєте, легко старатися на роботі, всім усміхатися, ненавидячи і працю, і всіх людей, що тебе оточують? Думаєте, легко було підготуватися, а найголовніше, вступити в інститут і стати інженером? Але в ті роки кожного нового інженера цінували як золото, і ті, що з ним працювали, навіть не подумали ретельно перевірити, хто він такий, цей новоспечений інженер Окайомов. Так нерозгаданим він і ввійшов у ненависне йому радянське життя. Можливо, він прожив би так, не зазнавши насолоди від помсти, але почалася війна…

Барч слухав розповідь Окайомова із щирим співчуттям і цілковитим розумінням — ну звичайно ж, саме так, як оцінював Окайомов, уявлялася йому революція і всі плани комуністів. І ось перед ним сидить жива людина, яка про комуністичну країну знає «всю страшну правду»! Такі люди дуже потрібні. Барч вважав, що йому пощастило, — наказ шукати потрібних росіян надійшов недавно, а він уже знайшов таку людину.

Окайомов закінчив розповідь і очікувально подивився на Барча.

— Але росіяни — наші союзники?.. — чи то спитав, чи то нагадав Барч.

— Німці для розмінування доріг використовували навіть свиней, — посміхнувся Окайомов, усім серцем відчуваючи, що він говорить те, чого від нього чекають…


4

Півтора року Окайомов учився в секретній розвідувальній школі, шліфував знання мов, вивчав спеціальні дисципліни, пов'язані з шпигунською і диверсійною роботою. Начальником школи був Барч. Він знайшов у Окайомові талановитого учня, особисто піклувався про нього. А коли викладачі хвалили Окайомова, Барч з гордістю говорив: «Це мій учень!» Коли Окайомов закінчив школу і за завданням розвідки мав вирушити в першу подорож, Барч запросив його до себе додому.

— Запам'ятайте, Окайомов, — зворушено говорив Барч: — моя батьківщина — благословенна країна для людей розумних, діяльних і цілеспрямованих. Але вона безжальна до слабких. От і вас, Окайомов, моя країна полюбить і приголубить тільки сильного. І ще одне. В небезпечній праці розвідника, як і в кожній царині нашого життя, діє жорстокий закон конкуренції. Пам'ятайте це і будьте завжди напоготові. У нас поважають людей, яким щастить. Але завжди знайдуться охочі пхнути таку людину в каналізаційну яму.

Окайомов слухав і думав: «Усе це я вже засвоїв, поки вчився у школі, а тому я і вам, містер Барч, ніколи не довірятиму до кінця».


І от почалася робота Окайомова. Справжнє його прізвище сховали в сейфі розвідки. Він то Вольфганг Рітц — німецький інженер-емігрант; то Луї Дюменіль — французький комерсант, захоплений пристрастю збирати поштові марки; то Ральф Уітсон — англійський спортсмен, готовий заради полювання в горах здійснити кругосвітню подорож; то Вацлав Михацький — чернець у краківському монастирі.

Перша подорож до Єгипту — завдання знешкодити ватажка однієї мусульманської організації, який відмовився служити хазяям Барча. Не минуло й тижня після появи Окайомова в Каїрі, як єгипетські газети повідомили про наглу смерть ватажка. Потім — Мадрід. Треба було перехопити німецького хіміка, який разом із своїми секретами виїхав до Іспанії. Хімік повинен був змінити маршрут і їхати зовсім в іншу країну. Якщо не захоче — знешкодити… Проте знищити хіміка не прийшлося: довідавшись про умови, він охоче змінив маршрут. Потім — Іран. Це була найважча подорож. Головне — Окайомов був позбавлений тут самостійності. В Тегерані сиділа група розвідників, очолювана жовчним і дуже дурним полковником… У групі до Окайомова ставилися з гидливою байдужістю. І тільки Барч, коли Окайомов повернувся з Ірану, сказав йому, що він працював чудово, краще за усіх інших, разом узятих. Ця похвала була тим приємніша, що Барч у цей час був уже одним із заступників начальника європейського відділення розвідки.

Окайомов швидко вивчив польську мову, і його переправили в Польщу. Він — чернець краківського монастиря і, за сумісництвом, тимчасовий резидент розвідки. Ночами в келії ченця мерехтять радіолампи передавача і чути стук ключа радіотелеграфу. Погано тільки, що польські органи безпеки раніше, ніж передбачалось, почали цікавитись дивним ченцем, і довелося накивати п'ятами.

Скрізь він працював безстрашно, зухвало і винахідливо.

Страх він переживав, уже повертаючись. Ні, ні, це не був страх перед начальством. Боявся він іншого — боявся, що одного разу він повернеться з чергової подорожі і Барч скаже йому: «Тепер — у Радянський Союз».

Цього, тільки цього він боявся і не міг заспокоїтися: страх жив у його крові. У Чехословаччині в поїзді Окайомов опинився в одному купе з радянською кіноактрисою, яку знав по фільмах. Вони розмовляли німецькою мовою, і він поводився так по-дурному, що артистка, сміючись, зауважила: «Ви неначе боїтеся мене». Так, він боявся і її. Він боявся кожної радянської людини.

Тисячу разів обдумуючи можливість подорожі в Радянський Союз, Окайомов говорив собі: «Накажуть — поїду. Відмовитись не можна. Але краще, якщо цієї подорожі не буде…»

Повернувшись із Чехословаччини, Окайомов гостював на дачі у Барча. Тихими весняними днями вони гуляли в чистенькому, ніби підстриженому і причесаному лісі. Вечорами грали в шахи. 1 весь час Окайомов відчував, що Барч щось не договорює.

Розставляючи шахи, Барч говорив:

— Все-таки найсерйозніший наш ворог — росіяни. А ми діємо там страшенно бездарно. Марне тупцювання на місці, провали — гидко думати про це… — Барч замовк.

Окайомов насторожено чекав — так, мабуть, оце зараз і прозвучить воно: «Тепер — у Радянський Союз».

Тепла ніч підступила до самої веранди. М'яке зеленкувате світло настільної лампи відбивалося на полірованій шаховій дошці, заставленій фігурами. За верандою чорніла ніч, і тільки над обрієм тремтіла оранжева заграва — там було велике місто.

Партія тільки почалась. Барч неуважно дивився на дошку, чекаючи ходу Окайомова, що грав дуже обережно, довго обдумуючи кожний хід. Раніше Барчу це подобалось, але сьогодні йому хотілося швидше закінчити гру і перейти, нарешті, до тієї найголовнішої розмови, заради якої він покликав Окайомова в гості. А партія, як на лихо, розгорталася ліниво, нецікаво і могла затягтись на кілька годин.

— У мене є пропозиція, — відкидаючись на спинку крісла, сказав Барч, — відкласти нашу партію. Адже це роблять навіть гросмейстери.

— Можна й відкласти, — байдуже відповів Окайомов, дивлячись на дошку.

Барч підвівся:

— Давайте включимо радіо. Послухаємо, що балакають ваші російські друзі…

У неспокійному шурхоті ефіру почулася російська мова. Говорила Москва. Окайомов підсунувся до приймача і почав слухати. Розповідали про від'їзд на цілинні землі першої партії молоді, про урочисті проводи її на вокзалі. Потім виступила іванівська ткаля і розказала про свій новаторський почин, що дав велике підвищення продуктивності праці. Потім говорили, що незабаром відкриється Всесоюзна сільськогосподарська виставка, повідомляли про завоювання радянськими хокеїстами першості світу, про прем'єру в театрі оперети. У повідомленнях з-за кордону наводили відгук французької газети на досягнення радянських учених в галузі атомної фізики. Передача вістей закінчилася, почався концерт китайської музики.

— Це хай слухають росіяни. Виключіть, — сказав Барч. — Ну, що вони там розповідають?

— Звичайна пропаганда, — відповів Окайомов. — У нас, мовляв, усе добре.

— А ви вважаєте, що в них усе погано? — усміхнувся Барч.

— Ні, я так не вважаю. Вони знають, чого хочуть, і роблять усе з такою завзятістю, що їм можна позаздрити.

— І саме вони, Окайомов, — підхопив Барч, — найбільша небезпека для всього світу цивілізації. Я не схвалюю дії тих наших газетярів, які запевняють, ніби Ради — слабкий противник. Гітлер теж говорив, що Росія — колос на глиняних ногах. Хіба можна не рахуватися хоча б з тим фактом, що вони зробили атомну і водневу бомби?

— Але, з другого боку, прикро, коли їх так вихваляють. Ось зара вони навели відгук французької газети, що Радянський Союз — наймогутніша атомна держава…

— Ну, французи! — Барч зневажливо махнув рукою. — Ми ж з вами повинні дивитися на речі по-діловому. 1 ми бачимо два небезпечних для нас фактори. Москва тепер — це не тільки Москва, але й Пекін, і Прага, і Варшава, третина людства, чорт забирай! І в них є атомна й воднева бомби. І є дещо інше, про що ми, на жаль, майже нічого не знаємо. Ми взагалі про них дуже мало і не дуже точно поінформовані. От іще рік тому люди з нашого посольства в Росії пронюхали про інститут якогось професора Вольського. Минув цілий рік, а єдине, що ми змогли взнати, це назву міста, де організовано інститут. Усі спроби взнати більше закінчилися скандальними провалами. Пригадуєте шум, коли висилали з Москви співробітника нашого посольства? Хлопець скрутив шию на цьому ділі. А всі дані говорять, що професор Вольський — об'єкт величезної ваги. Учора приїхав начальник нашого центру. Лається, називає нас неробами, боягузами. Мабуть, йому добре перепало від начальства. Адже його викликали туди спеціально з цього приводу.

Вони замовкли. Окайомов уже все розумів, але мовчав.

— Чи не хотіли б ви, Окайомов, трохи ближче познайомитися з цим професором? — швидко спитав Барч, пильно дивлячись на співрозмовника. Окайомов відповідати не поспішав. — Я гадаю, що тільки вам під силу це знайомство. І хіба вам не хочеться розрахуватися з тими, хто заподіяв вам стільки горя?.. — Окайомов мовчав. — Як людина, я прекрасно розумію, що Росія для вас — важке місце. Але це необхідність, Окайомов. І я справді не можу назвати, крім вас, нікого, щоб бути певним в успіху. Я даю вам слово — повернетеся звідти, і я доб'юсь, щоб вас перевели в головне управління. У мене є зв'язки, і я це зроблю.

— Я зовсім не збираюсь кидати, оперативну роботу, — з образою в голосі промовив Окайомов.

— Але ж не можна рискувати без кінця. Звичайно, ця операція — найважча, але зате її успіх дасть вам такі переваги перед усіма, що…

— Гаразд, — перебив його Окайомов. — Я зроблю це. Тільки одне прохання — не квапте мене з підготовкою і накажіть апаратові вважати мою операцію справою номер один.

— Безперечно! Усі ваші прохання будуть виконуватись. І давайте на сьогодні з цим покінчимо. Продовжимо партію?

— Я грати не хочу.

— Може, вип'ємо?

— Не хочеться.

— Спати?

— Я піду погуляю в саду.

— Підемо разом?

— Я хотів би сам. Пробачте…

Окайомов готувався до операції майже два місяці, дивуючи всіх ретельністю, з якою він передбачав кожну дрібницю. Начальник центру бурчав з приводу повільної підготовки, але Барч свою обіцянку виконував неухильно, приймаючи на себе і бурчання, і насмішки начальника.

Нарешті Окайомов повідомив, що він готовий. В той самий день він розповів про розроблений план Барчу і начальникові центру. Справді, план був розумний, хитрий і передбачав усе, що можна було передбачити. Окайомов ставив перед собою три мети: викрадення даних про роботу інституту Вольського, знищення інституту і знищення самого Вольського. Але план був побудований так, що, на випадок непередбачених ускладнень, Окайомов міг вибрати один із трьох варіантів і цим обмежитись.

Начальник похвалив план, узявши під сумнів тільки два його пункти.

— Я щось не розумію… — сказав він. — Чи, може, я недочув? Ви на початку операції з'являєтесь під своїм справжнім прізвищем?

— Так. І це теж тактична хитрість, — відповів Окайомов. — По-перше, вони такого кроку не чекають. Якщо вони розкриють мою гру, то вважатимуть це за помилку недосвідченого розвідника і складуть про мене думку, яка мені ж буде вигідна. По-друге, це дає мені надійний захист на перші дні, поки я зорієнтуюсь, щоб потім зникнути і з'явитися в зовсім новому і несподіваному для них вигляді.

— А раптом жінка, до якої ви хочете з'явитись, померла або виїхала з цього міста? Або ж вона візьме і викаже вас.

— Останнє виключається. Я її добре знаю і прийду до неї з таким ключем, який відкриє для мене її серце. Ну, а якщо її не буде, тоді почне діяти варіант другий.

— Припустімо. Друге — так далеко в глиб їхньої країни наші літаки ще не літали. Що буде, коли на літак нападуть до того, як ви залишите його?

— Я консультувався з авіаційними спеціалістами. Вони твердять: якщо ми підемо на максимальній висоті, напад майже виключено.

— Майже?

Окайомов посміхнувся:

— Це «майже» є у всіх наших справах.

— Ну гаразд… — Начальник центру пильно подивився на Окайомова. — День вильоту визначено?

— В ніч на найближчу неділю, — сухо відповів Окайомов.

— Ми приїдемо на аеродром проводжати вас.

— Не треба. Я не люблю проводів.

Виникла незручна пауза. Окайомов підвівся:

— Я можу йти?

— Якщо у вас немає до нас запитань. — Начальник центру теж встав. — Дозвольте потиснути вам руку і побажати удачі. Всі ми будемо думати про вас кожної хвилини. І ми гідно віддячимо вам.

— Я про це не думаю, — сердито сказав Окайомов і повернувся до Барча. — З вами я ще побачусь?

— Неодмінно…

Окайомов вийшов. Начальник центру сів за стіл:

— Так, Барч, хочеться вірити, що він справиться.

— В усякому разі, він передбачив усе.

— Крім одного, Барч. — Начальник усміхнувся: — Тієї обставини, що радянська контррозвідка так схожа на іранську, як лев на жабу.

— Не зовсім так. Саме враховуючи це, він і вирішив в разі ускладнень обрати один із варіантів.

— А ось мені це якраз і не подобається. — Начальник центру ребром долоні ударив по столу. — Треба, щоб зроблено було все. Все! Розумієте?

— Якщо буде хоч найменша можливість, він зробить усе. Я знаю його не перший рік. Такі, як він, на дорозі не валяються. До речі, нам треба подумати про спосіб його повернення звідти.

Начальник центру задумався:

— Не будемо поспішати з цим. Поки що він навіть не відбув туди. Я бачу, Барч, ви закохані в нього, як у своє дітище, а я мушу вас запевнити, що серед наброду переміщених росіян таких, як він, можна знайти десятки. Ми просто погано шукаємо. Думати про його повернення варто тільки в тому випадку, якщо він дістане креслення. Якщо дістане, робіть усе, щоб він повернувся, не чекаючи моїх розпоряджень. А якщо не дістане… — Начальник засміявся. — Тоді він уже — спрацьована пара. Його фотографії і так, мабуть, є уже у всіх розвідках.

У суботу, о двадцять третій годині п'ятнадцять хвилин, десь у Європі з аеродрому піднявся і зник у чорному небі той самий літак, про який ішла мова раніше. Лишається тільки уточнити, що пасажир, який вистрибнув у люк, і був Григорій Окайомов.


Розділ другий

1

Майор Потапов хотів у суботу повернутись додому трохи раніше, щоб разом з дружиною поїхати на дачу. Обіцяв їй прийти в чверть на сьому, а прийшов о дев'ятій. На столі знайшов записку:

«Колю! Я не була б твоєю дружиною, коли б повірила, що ти прийдеш вчасно. Поїхала сама. Дзвонив Гончаров, сказав, що вудочки він забере. Невже знову рибалити? Боюсь, що скоро наш Вітька перестане тебе впізнавати.

Жду. Лена».

На дачу Потапов приїхав о десятій. На нічному столику лежала нова записка:

«Я у Валежникових. Захворіла Ольга Іванівна, годую її дітей. Обід і вечеря на кухні. Все інше на веранді. Прийду об одинадцятій. Гончаров тебе чекає, а я — вже ні.

Лена».

Вітька вже спав, розкинувшись упоперек ліжка. Потапов поклав його на подушку — хлопчина незадоволено побурчав, але не прокинувся.

«До дідька рибальство!» — вирішив Потапов і пішов на веранду. На столі лежав згорток з провіантом і коробка з гачками. Під шпагатом, яким був перев'язаний згорток, стирчала ще одна записка:

«Обов'язково візьми ватник, під ранок коло озера буде холодно. Відпочивай добре. Не забудь, що завтра неділя і до нас приїдуть мої батьки. Я не серджусь. Цілую.

Лена».

«Що ж, по рибу, мабуть, не поїду», — подумав Потапов і пішов на кухню вечеряти.

У відкрите вікно долинав сміх і уривчасті вигуки: «пас!», «беру!», «ходжу!..» Кожної суботи на веранді сусідньої дачі різалися в карти. І як тільки не набридне їм це заняття! По шосе промчала машина; від її фар у гущавині саду метнулися швидкі тіні. Десь далеко-далеко протягло крикнув паровоз і долинув, швидко стихнувши, розмірений гуркіт поїзда.

Потапов задумався. Сьогоднішня розмова з полковником Астанговим настільки стривожила його, що, повернувшись од полковника у свій кабінет, він забув про все на світі, і про обіцянку дружині бути дома трохи раніше. Майже дві години він міряв кроками кабінет. Полковник говорив з ним у своїй звичайній манері — різко і з іронією. «Деякі чекісти, — говорив він, — хотіли б уподібнитись рибалкам, які до вудлища чіпляють дзвіночок, вважаючи, що риба сама збудить їх, якщо вони задрімають. Ви, Потапов, рибальську справу знаєте краще за мене, але я переконаний, що рибу треба шукати. Треба шукати і вивчати заводі, які любить риба. І тоді можна обійтися без дзвіночків…»

Ця неприємна розмова почалася з того, що полковник Астангов запитав: «Як справи? Що нового?», а Потапов відповів: «Нічого. Повне затишшя». Полковник, примружившись, подивився на Потапова і попросив сісти. Потапов зрозумів, що зараз буде прочуханка. Ні, ні, полковник голосу не підвищить, та легше від цього не буде…

Так і сталось. Полковник розказав притчу про попа, до якого люди перестали ходити на сповідь, і через це піп вирішив, що в його парафії більше нема грішників. Він повідомив начальство, що віднині його парафію слід називати раєм. Начальство послало ревізію, але поки ревізори їхали, попа-оптиміста вбили розбійники.

— Ви розумієте мене, Потапов? — спитав полковник, продовжуючи насмішкувато мружитись. — Це до питання про ваше «повне затишшя…»

Уся розмова зводилась до того, що пильний чекіст має не оборонятись, а нападати.

— На-па-да-ти! — роздільно промовив полковник і стукнув по столу долонею.

Задумавшись, Потапов не помітив, що його друг, старший лейтенант Павло Гончаров, уже давно стоїть під вікном. Побачивши його, Потапов мимохіть відхитнувся.

— Нерви, товаришу майор! — засміявся Гончаров. — І здається мені, що від розмови з полковником Астанговим ви не дістали великого задоволення…

— Та ну тебе!.. Шастаєш по саду, як примара.

— Та у вас усі двері навстіж, можна всю дачу забрати. Ну як, ідемо?

— Я, мабуть, не піду.

— Та ти що — серйозно? Хіба так можна? Братуха цілий день ловив для нас живців, а тепер їх на смітник?

— Кого це на смітник? — із-за спини Гончарова несподівано виглянула дружина Потапова.

— Олено Романівно, — звернувся до неї Гончаров, — це не ви часом поламали наше рибальство!

— Я? І не думала. Я все зібрала. Колю, що з тобою? Ти не захворів?

— Здоровий, як завжди.

— Тоді слухай начальство. На веранді згорток з провіантом. Бери ватник — і марш на озеро. Завтра ти мені потрібний на цілий день, приїдуть родичі. А сьогодні ти однаково до світанку сперечатимешся з Гончаровим. То сперечайтеся краще не в тютюновому диму, а на лоні природи. Словом, марш, і ніяких розмов!..

Друзі йшли до озера молодим сосновим ліском, наповненим пряним ароматом хвої. Навкруги стояла така спокійна тиша, що її не хотілося порушувати розмовою.

Над заснулим озером клубочився туман. У його білому молоці полоскала свої тонкі віти верба, що схилилася над озером. Вода вкрадливо хлюпала під корчем; здавалося, що там обережно ворушиться величезна рибина.

— Спершу кружки поставимо, — тихо сказав Гончаров і витрусив з рюкзака цілу купу дерев'яних дисків.

Вони пішли вздовж берега. Потапов ніс кружки і відро з живцями. Зробивши кроків десять, Гончаров брав новий кружок, чіпляв на гачок живця і зникав у прибережних кущах, що спускались до самої води. Потім вони йшли далі. Поставивши останній кружок, друзі повернулися назад.

— Хоча б не забути, дев'ятнадцять штук закинули, — сказав Гончаров і знову зник у кущах.

Незабаром він з'явився з оберемком хмизу і почав розкладати багаття. Він усе робив швидко, вміло і з задоволенням. Коли багаття розгорілося і його веселе полум'я розпливлося по озеру оранжевою плямою, Гончаров ліг навзнак і підклав під голову руки.

— І чого я став чекістом, сам не розумію, — усміхаючись чорному небу у зірках, сказав він. — До дванадцяти років, знаєш, про що я мріяв? — Він подивився на Потапова, що сидів перед багаттям. — Побачив одного разу у кіно, як сибірські мисливці стріляють білок, і просто захворів. Кожного дня казав матері, що в Сибір поїду. Може, я і в педагогічний пішов, думаючи, що в Сибіру потрібні вчителі. Та раптом викликають у райком партії… І — маєте! — ми мобілізуємо вас в органи безпеки. І всі мої мрії про сибірську білку полетіли геть. Ось тільки біля річки і відпочиває душа… — Гончаров зітхнув з удаваним сумом.

Потапов мовчав. Він і зараз думав про розмову з полковником Астанговим, і те, що говорив Гончаров, його дратувало. «Сказав би ти про свою мрію полковникові, — подумав Потапов, — він розповів би тобі казку про білочок».

Гончаров, немов підслухавши його думки, спитав:

— Полковник лаявся?

— Він ніколи не лається… — неохоче відповів Потапов.

— Знаю. А краще б лаявся.

Потапов замовк. Гончаров зрозумів, що майор про справи говорити не хоче, і більше ні про що не питав.

Багаття догоріло, жар вкрився сірим попелом, і одразу відчутною стала холодна волога, що поповзла з озера на берег. Потапов розстелив ватник, і вони лягли на нього, щільно притулившись один до одного. Зверху накрилися плащем Гончарова. І одразу денна втома немов притиснула їх до землі. Вони заснули.


2

Готуючись до операції, Окайомов зробив чотирнадцять нічних стрибків з парашутом, його скидали над лісними масивами. Приземлення було досить просте, і Окайомов страшенно лаяв тих, хто насадив цей рівненький, підстрижений ліс, такий не схожий на ті бурхливі лісові океани, в які він мав спуститися там, у Радянському Союзі.

… Парашут розкрився вмить. Окайомова труснуло і відкинуло повітряною течією від літака. Рев моторів швидко стих, і Окайомов поринув у суцільну темряву і тишу. Він подивився вниз — глибоко, немов на дні темного колодязя, він побачив ланцюжок вогників, що повільно відпливав убік. «Скинули точно, — відзначив Окайомов. — Залізниця повинна бути саме там». В далині стояла бліда заграва над якимось великим містом. Окайомов знав, над яким: саме це місто і було його метою.

Але зараз він думав про те, що внизу під ним на десятки кілометрів розкинулось кошлате море дикого лісу, що зветься Чорний бір, — це вам не підстрижений німецький лісок. Окайомов перевірив, чи міцно тримаються окуляри, які повинні захистити очі від гілок. І в цю мить над самою його головою промчали чорні тіні, його обдало гарячим повітрям, замотало, закружляло, оглушило ревінням і свистом. Окайомов від страху зіщулився, не розуміючи, що сталося. Напружене ревіння через секунду стихло і перетворилося в характерний звук реактивних літаків. Окайомов усе зрозумів і полегшено зітхнув: «Добре, що я встиг вистрибнути». Про долю свого пілота він навіть не подумав.

Знову Окайомова з усіх боків обступила глуха тиша…

Перш ніж побачити Чорний бір, Окайомов його почув — знизу швидко насувався рівний шум. Поруч промайнула, злітаючи вгору, верхівка височенної ялини, і одразу ноги Окайомова загрузли у пружну масу гілля. Тріск обламаних гілок. Удар об міцний сучок відкинув Окайомова вбік, але в цей час купол парашута ліг на крони дерев — падіння припинилось. Окайомов повис на стропах. Побачивши поблизу стовбур дерева, він розгойдався і схопився за нього. Вилізши на міцну гілляку, Окайомов обрізав стропи і стягнув парашут з верхівки дерева. Потім по стовбуру він обережно спустився на землю. Прислухався — ліс гудів рівно, спокійно, жодного небезпечного звуку.

І ось Окайомов зробив перший крок по землі, яку він зрадив. І земля немов розверзлась під ним. Він клубком скотився в глибоку яму і на її дні вдарився головою об камінь. Окайомов злісно вилаявся. Хотів спертися на руку — з-під долоні з писком рвонулася шершава жаба. Окайомов схопився на ноги і бридливо витер руку парашутом. «Спокійно, спокійно, — сказав він сам собі. — Знадобиться нам і ця яма». Він затоптав ногами парашут присипав його землею і вийняв карту, освітивши її тоненьким променем електричного ліхтарика. «Я приблизно тут», — промінь ліхтарика, немов кінчик указки, зупинився в центрі кучеряво-зеленої плями на карті. «Місто з професором Вольським прямо на південь», — промінчик світла вперся в місце на карті, де недалеко від коліна морської затоки було нарисоване велике чорне коло. «Але я піду на північ, прямо осюди», — промінчик підповз туди, де Чорний бір звужувався і під гострим кутом перетинав шосе і залізницю. Місце ідеальне: близько і шосе, і залізниця. Тут я сховаю спорядження, а потім зникну. Вперед!..»

Окайомов енергійно вибрався з ями. Вийнявши з кишені плисковатий металевий флакон, він сів на землю і рідиною з флакона змочив підметки чобіт. Потім ще раз зорієнтувався по компасу і попрямував у густу темряву лісу.

Він ішов, виставивши вперед руку, щоб не натикатися на дерева. Спочатку дуже часто зупинявся і напружено слухав, але мирний шум лісу дедалі більше заспокоював його, і він зупинявся рідше і рідше. Пройшовши кілометрів з п'ять, він потрапив у смугу дикого бурелому. Дерева, падаючи, валилися одне на одне і тепер лежали криво й косо. Окайомов раз у раз натикався на брили землі, вивернуті кореневищами звалених велетнів, йому доводилося то перелізати через напівзогнилі слизькі стовбури, то проповзати попід ними, притискаючись до мокрої землі, задихаючись од затхлого повітря. Спина в нього змокла, солоний піт біг по обличчю і щипав очі. «Вперед! Вперед! Все йде чудово».

Раптом коло самого обличчя Окайомова метнулося щось біле. Він долілиць упав на землю, наче краб, — боком, боком — відповз убік і завмер. Серце часто і судорожно калатало. Від страху миттю висох піт. А те невідоме прошурхотіло в гілках, затихло і раптом закричало майже людським голосом: «Гу-гу-у-у-у!..» Окайомов тихо засміявся — сова, чорт би її забрав! Він підвівся і пішов далі.

Коли над верховіттями дерев ледь проглянув світанок, Окайомов прийшов до наміченого місця. На маленькій галявині з надійною прикметою — тристовбурна ялина — він швидко зарив у землю свої речі, залишивши тільки старий портфель, чисту пару білизни і папку з папером. Востаннє він уважно роздивився карту і потім спалив її. Лопату і компас кинув у яму з водою. Коло цієї ж ями він умився, почистив одяг і швидко пішов до залізниці.


Рано-вранці з протилежного лісові боку, в селище при станції Лісній увійшов високий чоловік у сірому піджаку. Весело помахуючи портфелем і висвистуючи бадьору мелодію, він попрямував до базару, де вже зібралися люди.

На довгі дощані столи наче лягла райдуга: яскраво-зелена цибуля, червоні помідори, оранжево-гаряча морква, жовта ріпа, сині баклажани. Пахло свіжим сіном і молоком. Уздовж столів снували домогосподарки із зосередженими обличчями.

Окайомов просто з глечика випив молока і закусив теплим житнім хлібом. Відійшовши вбік, він сів на колоду й задумався. Поява винищувачів, які погналися за літаком, порушила чіткість задуманого плану. Це означало, що його висадку вже розкрили і з хвилини на хвилину тут почнуться розшуки. Не можна було й думати, щоб скористатися залізницею. Зараз треба як завгодно вибратися звідси, йти в будь-якому напрямку і якомога далі, а вже звідти пробиратися в місто. Окайомов вийшов з базару на вулицю, сподіваючись сісти на якусь попутну машину. Попутна машина для нього будь-яка — аби тільки вона їхала подалі звідси.

До базару на мотоциклі під'їхав юнак у запорошеній лижній куртці. Залишивши мотоцикл, він підбіг до базарних столів, за одним духом випив кухоль молока і повернувся до машини.

— Куди їдемо? — привітно спитав його Окайомов.

— У Островськ. А що?

— Може, підвезеш? Не скривджу.

— Мене й чорт не скривдить! — Хлопець засміявся, завів мотоцикл і крикнув: — Сідай! Та держись міцніше… — Окайомов швидко заліз на заднє сидіння. — Хочеш за скобу держись, хочеш — за мене!

Мотоцикл рвонув з місця і, здійнявши хмару пилу, помчав вулицею. Окайомов уявив собі вивчену напам'ять карту місцевості. «Островськ… Островськ… — трясучись на жорсткому сидінні, пригадував він. — Так. Це на північний захід. Кілометрів п'ятдесят. Чудово…»

Юнак гнав машину на граничній швидкості, не думаючи про свого пасажира, який підскакував на кожній ямці.

— Куди так поспішаєш? — заблагав Окайомов.

— На весілля. Дружок мій в Островську жениться. Теж тракторист, — не обертаючись, прокричав юнак.

Швидко пролітали мимо кущі, стовпи, вітер бив в обличчя, викликаючи на очах сльози… «Добре б на цьому мотоциклі добратися й до самого міста», — подумав Окайомов, і думка його запрацювала в цьому напрямку. Спитати в хлопця — чи не довезе до міста?

Ні, куди там, весілля у дружка для нього значно дорожче від усяких грошей. Окайомов виглянув з-за плеча хлопця і побачив, що попереду дорога зникала в лісному масиві. Треба захопити мотоцикл! І хоча в це рішення входило вбивство хлопця, про це Окайомов думав найменше. Це само собою зрозуміло — залишати живого свідка не можна. Окайомов думав про інше: чи вистачить в мотоциклі бензину, щоб добратися до міста? І що зробити з мотоциклом потім?

— Далеко ти від дому їдеш! — прокричав Окайомов на вухо юнакові. — А як бензину не вистачить?

— А шофери навіщо? — сміючись, відповів той.

Вони в'їхали в ліс, і зразу довелося зменшити швидкість. Розбита ще з весни лісна дорога була вся в ямах. Стукіт мотора відгукувався в лісі тріскучою луною.

Коло маленького поламаного місточка юнак зупинив мотоцикл:

— Злазь. Міст форсуємо пішки.

Окайомов зліз і оглянувся — навкруги ні душі. Юнак взявся за руль і покотив машину через міст. Окайомов, що ішов трохи ззаду, швидко вийняв пістолет і вистрілив у голову юнакові. Пістолет був з глушителем, і постріл прозвучав зовсім тихо, наче хтось плеснув у долоні. Окайомов підхопив юнака на руки, стягнув його з дороги і запхнув під міст.



У Островськ Окайомов не заїхав. Не доїжджаючи до нього кілометрів зо три, він прямо полями перебрався на іншу дорогу, яка вела до потрібного йому міста. Ця дорога була краща, і він дав максимальну швидкість.

Опівдні Окайомов в'їхав у місто. На околиці, де трамвай робив круг, він зупинився коло поштового відділення, приставив мотоцикл до стіни і зайшов усередину. Кілька хвилин поштовхавшись там, він вийшов і, наче забувши про мотоцикл, перейшов вулицю і сів на трамвай, що їхав у центр міста.


3

Рано-вранці черговий по управлінню, чекаючи зміни, сидів у кріслі, спершись руками об край стола, очі його були заплющені, але мозок фіксував кожен звук, що долинав з відчиненого вікна. Черговий почув ритмічне шарудіння мітли по асфальту. «Двірники вже вийшли на роботу, — подумав він, — незабаром змінять».

Задзвонив один з телефонів. Черговий безпомилково схопив потрібну трубку.

— Черговий по управлінню слухає!.. Так-так… Одну хвилинку… — Він підсунув аркуш паперу, затиснув плечем телефонну трубку і почав записувати. — Так… так… — В цей час задзвонив другий телефон. Черговий схопив другу трубку: — Заждіть хвилинку… — Він поспіхом закінчив розмову по першому телефону. — Черговий слухає! Так… так… Все ясно. Поздоровляю… Добре. Ясно. Дякую! — Черговий зняв трубку третього телефону: — Дайте квартиру полковника Астангова… Товаришу полковник, доповідає черговий по управлінню. Тільки що дзвонили з Лісного району. Один колгоспник, що повернувся з нічного, повідомив: приблизно в дві години ночі над Чорним бором кружляв літак, який потім полетів на захід. І водночас подзвонили з авіації — за сімдесят кілометрів од Чорного бору збито невідомий літак. З'ясовують — чий. За всіма даними, з цього літака скинули… Слухаю вас… Так-так-так… — Черговий знову записував. — Усе ясно… — Настала черга четвертого апарата: — Гараж?.. Говорять з управління. Терміново машину полковника Астангова до нього на квартиру. Чергову машину на дачу за Потаповим і Гончаровим. Негайно. Алло! Комутатор? Спите?.. Стежте за з'єднанням! Експедицію!.. Говорить черговий. Посильного — до мене і приготуйте йому мотоцикл. Швидше!

Залишивши на хвилинку телефони в спокої, черговий написав записку і вклав її в конверт. Увійшов посильний.

— Оце — майору Потапову. Особисто. У власні руки. Знаєте, де його дача?

— Знаю… не вперше.

— Полковник Астангов думає, що Потапов і Гончаров рибалять. Озеро знаєте?

— Знаю.

— От і добре. Швидше!..


Потапов і Гончаров з вудочками в руках сиділи на березі невеличкої затоки, серед густих верб. Перед ними лежало рожеве від світанку озеро.

— Зараз тільки і клює, — пошепки сказав Потапов, щулячись од ранкової прохолоди.

Гончаров засміявся:

— Чув про це не раз, а переконатися ніяк не можу. Вся надія на кружки!

— Не знаю, як би ти стріляв білок у Сибіру, а до риби твій характер не пристосований. Риба не любить неврастеніків. Ну чого ти щохвилини вудочку витягаєш?

— Черв'яка перевіряю, — а раптом зжерли?

— Закинь і сиди тихо.

— Єсть сидіти тихо, товаришу майор.

Хвилин десять вони мовчки дивилися на свої поплавки, але ті були нерухомі, мов забиті в стіну цвяхи.

У прозорій тиші ранку почулося тріскотіння мотоцикла. Гончаров прислухався і підморгнув Потапову:

— Б'юсь об заклад на місячну зарплату — це за нами.

— Невже за одне літо нас втретє з озера знімуть? — Потапов поклав вудочку і піднявся на горбок.

Мотоцикл вилетів із соснового переліска і, притишивши хід, котився вздовж озера. Побачивши Потапова, мотоцикліст збільшив швидкість і вихором домчав до затоки. Потапов прочитав записку чергового:

— Змотуй вудочки, Павле. Треба їхати в місто.

— Машина чекає вас на дачі. — Посильний козирнув, скочив на сідло, круто розвернувся і швидко зник у сосняку.

З кожною хвилиною мимохіть прискорюючи ходу, майор Потапов і старший лейтенант Гончаров мовчки йшли до дачі, забувши, що, на радість дітям, вони залишили в озері дев'ятнадцять запущених кружків.


4

Розшуки в Чорному бору почалися вранці і тривали цілий день. Попереду повільно рухались прибулі з міста провідники з собаками За ними, розтягнувшись на цілий кілометр, шеренгою йшли понад сто чоловік. Старший лейтенант Гончаров, який керував розшуком, весь час ходив вздовж цепу, йому здавалося, що розшуки провадяться неуважно і тільки тому протягом усього дня немає ніяких результатів.

Ліс шумів рівно і спокійно, наче хотів ошукати пильність людей, вдаючи, що нічого тут не трапилось, — усе, мовляв, тут, як і сто років тому, і даремно ви там щось шукаєте, погляньте, який я спокійний. Гончаров сердився. Чекіст він був молодий і ще не навчився хоча б зовні зберігати спокій.

Першим помітив щось підозріле мобілізований для участі в розшуках місцевий учитель. Він гукнув Гончарова і показав на верхівку високої осики, де серед зеленої крони видно було зламану гілляку з зів'ялим листям.

— Передайте по цепу — зупинитись! — крикнув Гончаров.

І одразу одна з собак загарчала, зупинившись на краю ями.

Це була та сама яма, колись вирита мисливцями на вовків, у яку впав Окайомов.

Гончаров кілька разів сфотографував місцевість, потім обережно спустився і виміряв сліди, що виднілися на дні ями. Земля під ногами м'яко пружинила. Гончаров поворушив землю носком чобота і одразу відкрився ледь присипаний білий парашут. Гончаров обережно витяг зібганий шовк, передав його нагору і почав ретельно оглядати кожен сантиметр землі. Але більш він нічого не знайшов, тільки жаба безперестану кидалася на стінку ями і скочувалася під ноги Гончарову. Лейтенант люто поглядав на неї: «Ця потвора знає все, що тут сталося, а я — нічого…»

Гончаров виліз із ями і наказав провідникам шукати слід. Собаки знову заметушились по лісовій гущавині, але, покружлявши, поверталися назад до ями. Незабаром до Гончарова підійшов один провідник і мовчки подав плискавий металевий флакон, знайдений собакою.

— Добре, — кладучи флакон у кишеню, несвідомо промовив Гончаров.

Він у цей час уже думав про те, що лише щойно найбільшою радістю здавалося йому знайти місце висадки диверсанта, і ось це місце знайдене, а замість радості його мучить розуміння того, що найважливіше і найважче — розшуки таємної бази диверсанта — попереду. Спробуй знайди її! Диверсант звідси міг піти в напрямку будь-якого з трьохсот шістдесяти градусів. З досвіду Гончаров знав, що база схована не менше як за десять-п'ятнадцять кілометрів від місця висадки, а вже за п'ять кілометрів звідси градуси кола розійдуться на сотні метрів. А база — це лише квадратний метр старанно замаскованої землі, точка в безбережному лісі. І знайти цю точку він зобов'язаний!

Гончаров розбив загін на чотири групи; вони будуть рухатись в чотирьох напрямках, а потім повернуться до ями і підуть по нових. І тільки тепер Гончаров помітив, що швидко темніє. Провадити розшуки вночі було нерозумно. Наказавши людям розташуватись на нічліг, Гончаров узяв парашут і рушив до дороги, де його чекала машина. Він вирішив побачитися з Потаповим, який мав бути на найближчій до бору станції Лісній.

Потапова на станції не було. Співробітник оперативної групи, який там чергував, сказав, що Потапов поїхав у місто — треба було обстежити поїзд. Обіцяв до ранку повернутися на станцію.

Маленька, глуха станція здавалася зовсім безлюдною. Світло горіло тільки у вікнах будиночка за станцією. Тісний зал для пасажирів був тьмяно освітлений ліхтарем зі свічкою, що висів над дверима.

— Ну й глушина, ніби всі повмирали. Хто ж тут поїзди зустрічає? — спитав Гончаров, сідаючи на твердий диван. Він вирішив дочекатися Потапова.

— А тут на добу один поїзд проходить, — відповів співробітник. — Це ж дорога не наскрізна, вітка до лісозаводу, і все. Ну, а як ваші справи?

— Під кінець дня знайшли місце приземлення. Тепер треба знайти голку в стогу сіна, — роздратовано відповів Гончаров.

— Знайдемо, — упевнено промовив співробітник.

— «Знайдемо»! Шапками закидаємо! — розсердився Гончаров.

Співробітник замовк і за хвилину вийшов на перон.

У цей час Потапов входив до кабінету полковника Астангова.

— Доповідаю — поїзд обстежили ретельно. Нічого…

— Нічого не знайшли, знаю, — перебив його Астангов. — І не могли знайти. Той, хто вас цікавить, уже на місці. Ось читайте…

Потапов прочитав запис двох телефонограм. У одній повідомлялось, що на околиці міста, поблизу сто першого почтового відділення, знайдено мотоцикл іжевської марки. У другій говорилось, що за двадцять кілометрів від Островська колгоспний пастух знайшов у лісі під містком тіло юнака — тракториста з Понизов'я.

— Я вже говорив з Понизов'ям, — вів далі Астангов. — Тракторист Сергій Любченко на світанку виїхав у Островськ на власному мотоциклі марки ІЖ. Півгодини тому повернулися з Островська люди, яких я туди посилав. Нічого істотного не привезли. Любченка вбито пострілом у потилицю. Пастух чув тільки шум мотоцикла. Загалом ясно — прибув агент кмітливий і добре споряджений. І невипадково стрибав він проти неділі — розраховував на те, що ми в цей день не працюємо. Ясно, що він поставив перед собою завдання — за всяку ціну протягом дня дістатися до нашого міста. Тут йому і сховатися легше, місто велике… Що там у Гончарова?

— Не знаю. Я його не бачив.

— Їдьте зараз на станцію Лісну, знайдіть Гончарова, хай продовжує розшуки і двічі на день дзвонить мені. Подивіться, як він там все організував, і повертайтесь. Я жду вас не пізніше десятої години ранку…


5

Майже в цей самий час Окайомов зупинився коло маленького будиночка на околиці міста. Оглянувшись на всі боки, він підійшов до воріт і взявся за кільце кособокої хвіртки, над якою висіла табличка: «Першотравнева вул., б. № 6, А. П. Гурко».

Хазяйка цього будинку Адалія Петрівна Гурко крізь вікно здивовано дивилася на незнайомого, що зайшов у двір і впевнено прямував до ґанку.

Окайомов переступив поріг і зупинився, з посмішкою дивлячись на Адалію Петрівну:

— Не впізнаєте?

— Пробачте… ні… — розгублено промовила вона.

— Окайомов. Григорій Максимович Окайомов.

— Григорій Максимович? — вигукнула Адалія Петрівна і, немов перелякавшись своїх слів, затулила уста рукою.

— Я, я, Адаліє Петрівно, я — власною персоною, — добродушно сміявся Окайомов.

Адалія Петрівна підійшла до нього впритул, пильно подивилася йому в обличчя:

— Не вірю… Не може бути… — прошепотіла вона, і враз її очі округлились: — Він! Він! Григорій Максимович!.. — Вона заплакала і ткнулася обличчям у плече Окайомова.

О, він прекрасно знав, чого ця стара жінка плаче, і терпляче ждав, поки вона заспокоїться!..

І ось вони сидять за столом один проти одного, і Адалія Петрівна, ніби ще не вірячи, не спускає з Окайомова сяючих очей.

— Дивлюся, дивлюся на вас, Григорію Максимовичу, і все не можу зрозуміти — уві сні це чи наяву?

— Ні, ні, Адаліє Петрівно, я не привид…

— Ви зрозумійте мене. Мій Саня через місяць, як поїхав на війну, прислав листа, що ви з ним в одній частині. А ще через місяць пише — Окайомов загинув під час відступу. А більше листів від нього і не було… — Ладна заплакати, Адалія Петрівна піднесла до очей хусточку.

— Війна, Адаліє Петрівно, війна… — Окайомов замовк, тривожно думаючи про те, що, виявляється, частина його саперів тоді коло річки все-таки врятувалась. — Кращі сини народу гинули першими. Санею ви можете пишатись. Про його хоробрість говорив увесь батальйон, його любили, і хто лишився живий — ніколи його не забуде.

— Дякую, рідний, — крізь сльози бурмотіла Адалія Петрівна. — Кожне слово про Саню — моя єдина втіха… — Заспокоївшись, Адалія Петрівна ніяково спитала: — А як же це ви?

— Як я воскрес? — допоміг їй Окайомов. — Досить звичайна історія. Тоді в серпні мене тяжко поранило. Фронт відкотився. Мене підібрали і сховали колгоспники. Вони мене й виходили. Потім — партизанський загін, армія і з нею похід до Берліна. А там, на колоні рейхстагу, поряд із своїм прізвищем я написав і прізвище вашого Сані: сержант Олександр Гурко…

— Ви кажете правду? — очі Адалії Петрівни знову наповнилися слізьми.

— Адаліє Петрівно, в таких справах…

— Не ображайтеся на мене, дуриу. Можна мені вас поцілувати? — Адалія Петрівна поривчасто обняла Окайомова і поцілувала його в лоб. — А я думала, що про Саню тільки я пам'ятаю…

— Як вам не соромно!.. — Окайомов трохи помовчав, як личить для такого моменту. — Ну ось… А знаєте, ким я став? Книжки пишу.

— Книжки? Та що ви? Як же це?

— Війна, Адаліє Петрівно, багатьох зробила письменниками. Ми стільки пережили там… на війні. Дуже багато пережили. Важко мовчати. Народ мусить знати, чого варта наша перемога. Знати і завжди про це пам'ятати. А книжку, над якою я зараз почав працювати, я хочу присвятити світлій пам'яті вашого Сані.

— Я просто не знаю, що й сказати вам… — Адалія Петрівна задихнулась від хвилювання. — Я — мати, що втратила єдиного сина. А ви така людина, така людина!..

— Та облиште ви, їй-богу. Я звичайнісінький чоловік, котрий не забуває дорогих і близьких людей. І все. От, скажімо, їхав я у ваше місто збирати матеріал для книжки, а думав: чи зумію сказати те, що зобов'язаний сказати про вашого славного сина? А тепер мов камінь з душі звалився…

— Спасибі, рідний. Материнське спасибі. А де ж ви зупинились? Мабуть, у готелі?

— Ні. Якраз я і хотів запитати вас: чи не можете ви дати мені притулок хоча б на тиждень?

— Як ви можете сумніватись?

— Я не хочу жити в готелі. Мені треба небагато — тихий і скромний куточок, щоб спокійно попрацювати.

— Мій будиночок, Григорію Максимовичу, у вашому розпорядженні.

— І ви розкажете мені про Саню. Я ж його дитинства зовсім не знаю. Коли до війни бував у вас, бігав тут такий… білявенький. І все.

— Так, бігав… — Адалія Петрівна схлипнула. — І нема його.

— Ні, Адаліє Петрівно, він… Є! Він живе в серцях усіх, хто його знав, він житиме в моїй книзі.

— Я вам усе-усе розкажу про нього. Він і в дитинстві був надзвичайним хлопчиком. Коли помер мій чоловік, ви в нашому місті вже не жили?

— Я виїхав раніше.

— Отож Саня залишився без батька в п'ятнадцять років. Повернулися ми з кладовища, а він і каже мені: «Мамо, не хвилюйся, тепер про тебе я піклуватимусь, і все буде добре, ось побачиш». Я йому сказала…

— Адаліє Петрівно, — обережно перебив жінку Окайомов, — все це ви розкажете мені по порядку. Ми присвятимо цьому всі вечори.

— Гаразд… Боже мій, чого ж це я не спитаю вас, ви ж, мабуть, з дороги не їли нічого?

— Не відмовлюсь, Адаліє Петрівно.

— Я зараз, зараз.

— Дайте мені поки що почитати Санині фронтові листи. Можна?

— Звичайно! Вони отут. — Адалія Петрівна поставила на стіл дерев'яну шкатулку і пішла на кухню.

Окайомов відкрив шкатулку. Зверху в ній лежали паспорт і пенсійна книжка Адалії Петрівни. Він швидко проглянув їх і з задоволенням відзначив, що штамп прописки в паспорті був точнісінько такий, як і в його паспортах, виготовлених у розвідувальному центрі.

«Все йде чудово, — думав він. — І, головне, я на перший час уже маю надійний захисток».

Коли Адалія Петрівна повернулась, Окайомов читав Санині листи, зігнутим пальцем змахуючи непрошені сльози.


6

На столі була розгорнута велика карта міста і його околиць. Косий промінь вранішнього сонця падав на карту і, відбиваючись од її глянцевої поверхні, сліпив очі Астангову і Потапову, що схилилися над картою.

Астангов випростався і потер пальцями втомлені від сонця очі.

— На жаль, карта не відповідає на питання: чого він сюди прибув? І чим довше я дивлюсь на карту, тим більше бачу об'єктів, які можуть його цікавити. Так, чого він прибув?

Це питання, поки на нього немає ясної відповіді, і визначає перший етап нашої роботи.

— А можливо, наше місто — це тільки обманний маневр, і він перебереться кудись інде? — висловив припущення Потапов.

— Не думаю, — помовчавши, сказав Астангов. — Якщо вже вони вирішили скидати його так далеко від кордону, то їм не було потреби рискувати тільки заради того, щоб нас обдурити, їхній розрахунок, по-моєму, такий: висадка в глибині нашої території з метою якнайшвидшого наближення до об'єкта. І до великого міста, де можна легше сховатись. Так чи інакше, ми повинні за вихідну точку взяти те, що він прибув саме до нас. Не забувайте Потапов, що в нашому місті інститут Вольського, а для них це дуже ласий шматочок. Може, інститут Вольського. — Астангов синім олівцем обвів на карті кілька кварталів міста. — Це зона діяльності вашої оперативної групи. Але згадаємо й інші об'єкти. — Астангов зробив на карті ще кілька кружечків. — Залізничний вузол… Військовий аеродром… Артилерійський полігон… Тут працюватимуть інші групи. Але інститут Вольського — це головне. Переконаний. Організуйте найпильніший нагляд за інститутом і його заміським філіалом. Проведіть бесіди з людьми: з шофером Вольського, з його секретарем — всі повинні бути напоготові. Подивіться його дачу. Встановіть нагляд і там. Поговоріть і з самим Вольським. Його теж треба попередити.

Довідавшись, що Вольський приїздить в інститут об одинадцятій годині, Потапов вирішив побачитися з ним і одночасно оглянути його дачу.

Дача Вольського була за містом, у виселку, і прямо перед воротами починався сосновий ліс. Дача була обгороджена високим, глухим парканом, з колючим дротом угорі — це Потапову сподобалось. Але зовсім не сподобалося те, що хвіртка була навстіж розчинена. Потапов пройшов через увесь садок до майданчика перед будинком і тут побачив Сергія Дмитровича Вольського. Професор учив сина їздити на двоколісному велосипеді. З мокрою спиною він бігав слідом за вихляючим велосипедом, щось кричав, сміявся. Потапов зупинився за кущем жоржини. Він не хотів заважати професорові. «Моєму ще й триколісний не під силу», — подумав Потапов про свого сина і, ніби засоромившись від цієї непотрібної думки, рішуче вийшов з-за куща.

— Дурненький, ти їдь сміливіше! Отак! — Професор Вольський поставив ногу на педаль і хотів уже відштовхнутись, але в цей час побачив Потапова. — Ви до мене?

— Так, професоре. Пробачте, розмова термінова…

Вольський здивовано подивився на Потапова і знизав плечима:

— Ну що ж, проходьте на веранду, я тільки руки помию.

Потапов зійшов на веранду. В цей час професорів син з веселим відчаєм на обличчі промчав на вихляючому велосипеді повз веранду і у хвіртку виїхав на вулицю. Вийнявши блокнот, Потапов записав: «Хвіртка. Хлопчик».

— Я слухаю вас. — Професор Вольський стояв на дверях, непривітно розглядаючи Потапова, який незграбно засовував блокнот у кишеню. — Ми можемо розмовляти тут?

Вони сіли за круглий стіл. Потапов назвав себе, Вольський здивовано підняв брови.

— Виникла необхідність, Сергію Дмитровичу, негайно посилити вашу охорону, — сухо сказав Потапов.

— По-моєму, інститут охороняється досить добре, — сказав Вольський.

— Йдеться і про охорону вас особисто. І коли б не було для того підстав, ми б не дозволили собі вас турбувати. — Потапова трохи сердило, що професор слухає його підкреслено байдуже.


— Ну, гаразд, що я маю робити? — уже люб'язніше промовив Вольський.

— Ми повинні заздалегідь знати про те, де ви будете протягом дня. Хай про це дзвонить нам ваш секретар. Це — перше. Потім ми просимо вас на цей період дещо обмежити свої стосунки із сторонніми людьми. І, в усякому разі, бути завжди насторожі.

Вольський посміхнувся:

— Добре. Далі!

— Поки що все, Сергію Дмитровичу.

— І як довго триватиме цей ваш… період?

— Точно не знаю.

— Чорт забирай! — щиро вирвалося у Вольського.

Потапов розсміявся:

— Не треба було вам робити винаходів, які дуже турбують різних панів за кордоном.

— Гаразд, підкоряюсь. Чаю хочете?

— Дякую. У мене ще безліч справ. Пробачте за турботу. До побачення. — Потапов зійшов з веранди і обернувся: — Між іншим ваш хлопчик виїхав на вулицю. Краще було б туди його не пускати. І хвіртку замикати.

Професор Вольський промовчав.

Потапов у машині повертався в місто. По обидва боки, наче кольорова кінострічка, милувала око різнокольорова картина дачного передмістя. Майнули, підстрибуючи коло сітки, волейболісти, дама в строкатому халаті з рушником на плечі, велосипедист (чи не син Вольського? Ні…), шеренга піонерів перед щоглою з прапором, дівчина і юнак коло ганку тримаються за руки, сонце хлюпнуло полум'ям у кольорове скло веранди… Потапов усе це бачив і не бачив. У його мозку невідступно і тривожно билася одна думка: де зараз той поки що не відомий йому чоловік, якого він повинен знайти?


Розділ третій

1

Професор Вольський вів депутатський прийом у приміщенні райвиконкому. Виборці, що прийшли до нього, сиділи в коридорі і неквапно розмовляли про свої справи.

Окайомов сидів коло дверей першим. Сусідкою його була літня жінка з орденом «Знак Пошани» на лацкані синього бостонового костюма. Вона раз у раз поглядала на ручний годинник і зітхала. Уже давно в кабінет до депутата зайшов старенький біленький дідусь, що займав чергу перед Окайомовим.

— Щось дід застряв там… — промовив хтось із черги.

— Мабуть, складна, справа, — відгукнулась сусідка Окайомова. — А наш депутат такий — поки до правди не докопається, справи не облишить. Ось у мене таке вже складне питання було, сам прокурор міста несправедливість допустив. А депутат і до прокурора добрався, підправив його як треба. Я спеціально прийшла подякувати йому. Хоч і часу немає, а діждусь.

— І я до нього вдруге йду, та тільки не за тим… — втрутився в розмову юнак у червоній футболці. — Він написав про мене прохання у міністерство, а там ніякої уваги.

— Ох, він не любить цього! — вигукнула жінка. — По моїй справі він прокуророві спочатку подзвонив. Той, як і ведеться, пообіцяв, а потім і пальцем не повів. Я знову до товариша Вольського: так, мовляв, і так — справа моя не посувається. У нього аж обличчя посіріло. І такий він папірець прокуророві одписав, що той миттю справу мою вирішив.

Двері розчинилися, у коридор вийшов сивенький дідусь, якого проводжав Вольський.

— Будь ласка, хто ще, — звернувся Вольський до присутніх.

І ось вони сиділи один проти одного: Вольський і той, хто хотів його знищити. Але робити це сьогодні Окайомов не збирався — він прийшов сюди зовсім з іншою метою.

Окайомову треба було будь-що наблизитися до інституту Вольського і до нього самого. Довідавшись, що Вольський як депутат регулярно приймає відвідувачів, Окайомов вирішив насамперед використати цю можливість. Під час відвідання Вольського він розраховував або вкрасти його депутатський бланк, або домогтися, щоб Вольський написав на бланку яку-небудь записку. Одним словом, іменний бланк Вольського, його особистий підпис, його почерк Окайомову могли дуже знадобиться…

Вольський вибачився перед Окайомовим і почав дзвонити по телефону:

— Завідуючий міськвідділом соцзабезпечення? З вами говорить депутат Верховної Ради Вольський… Здрастуйте. Зараз до вас з моєю запискою прийде персональний пенсіонер товариш Сугробов (Окайомов відзначив про себе: «З моєю запискою»). Прийміть його, будь ласка, без черги і уважно вислухайте — ваші люди неуважно поставилися до старого… Ну от і добре. До побачення. — Вольський поклав трубку і повернувся до Окайомова — Я слухаю вас.

Ідучи на прийом до Вольського, Окайомов до найменших дрібниць продумав, як і про що буде з ним розмовляти. Він вирішив по можливості не називати жодного прізвища, але на випадок, якщо це доведеться зробити, узнав із старих газет округ, де балотувався Вольський, в списку мешканців одного з будинків вибрав собі звичайне прізвище — Єгоров — і запам'ятав адресу цього Єгорова. Коли б Вольський почав перевіряти, він переконався б, що така людина справді існує. До того ж, Окайомов придумав хитрий привід для відвідання депутата…

Поклавши зціплені руки на стіл і розглядаючи їх, Окайомов заговорив із стриманим хвилюванням і чарівливою щирістю:

— Я людина маленька. Всього-на-всього бухгалтер у промартілі. Але і в маленької людини можуть бути великі неприємності…. Все почалось майже рік тому, коли до нас в артіль прибув новий технорук. Людиною він виявився спритною, знає, як робити гроші і для держави, і для себе. Спершу все йшло нормально і нічого нечесного він не робив. Але потім почалося… І, правду кажучи, я не зразу в цьому розібрався. Все зрозумів тільки тоді, коли він вручив мені перший подарунок — п'ятсот карбованців. Сім'я в мене чимала — вісім душ. Один одного менший. Старший цього року ходитиме в десятий клас. Мишком його звати. І ось з ним і сталася вся драма… — Окайомов зітхнув і вів далі: — Одержавши перший подарунок, одержав і другий, і третій. Словом, у хаті з'явилися невеликі, але гроші. І от одного разу дружина причепилася до мене: звідкіля гроші? А я візьми та й скажи їй усю правду. А Мишко цю розмову випадково почув. Незабаром він спіймав мене сам на сам і каже: «Я комсомолець і не хочу, щоб батько в мене був злодієм. Одне з двох, каже: або ти підеш куди слід і все розкажеш, або я піду з дому…» Так, легко йому це сказати, а як мені таке зробити? Це ж, значить, суд і тюрма, а сім'я залишиться без годувальника. Отож син на минулому тижні пішов з дому і живе в товариша. Кажуть, шукає роботу. Я прийшов до вас, Сергію Дмитровичу, за порадою — що робити?..

Вольський слухав Окайомова, трохи розгубившись: вперше до нього прийшов виборець з такою несподіваною і складною справою. Він зовсім не уявляв собі, як можна допомогти цій людині.

— Не знаю, що вам і порадити, — сказав Вольський. — Я розумію і вашого сина, і вас. Тобто я, звичайно, не виправдую вас…

— Я й сам знаю, що винен, — вставив Окайомов. — І знаю, що покарання мені не уникнути. Але сім'я… четверо малих дітей…

— От-от, саме це… — Вольський подумав і запитав: — Багато ви так… заробили?

— Багато не багато, а тисячі три перепало.

— А якщо ви ці гроші внесете одночасно із заявою в прокуратуру.

— Ви так радите? — Окайомов дивився на Вольського з таким виразом обличчя, наче напружено обдумував цю пораду.

— По-моєму, це єдиний вихід. Тоді я зможу вам допомогти. Подзвоню прокуророві, попрошу його поставитися до цієї справи не формально, а по-людському. Адже ж і законники не повинні забувати вашу сім'ю.

— Саме так. Ви це зробите? Правда?

— Так, так. Твердо вам обіцяю.

Окайомов підвівся.

— Сергію Дмитровичу!.. — Очі його зволожилися. — От відчував я, що зустріну тут людину, якій можна все розповісти. Величезне вам спасибі. Я ще зайду до вас, як зроблю все, що ви порадили. Можна?

— Обов'язково. Я прямо при вас і подзвоню кому треба.

— До побачення, Сергію Дмитровичу… — Окайомов рушив до дверей і раптом зупинився. — Мало не забув. Тут ще така біда — прийшов я до вас в робочий час, можуть в артілі галас зчинити. Чи не дали б ви мені записочку, що я був у вас на прийомі. Дуже прошу.

— Це можна. — Вольський підсунув до себе депутатський блокнот і задумався, як писати. — Кому ж писати? Директорові?

— Так. Голові промартілі імені Першого травня…

— Так… Голові промартілі… Імені… Першого… травня, — повторював уголос Вольський, надписуючи адресу.

— А знаєте, чому я вирішив іти саме до вас? (Вольський перестав писати і слухав Окайомова). Пригадав, як ви, виступаючи перед виборцями, — він і це вичитав у старих газетах, — сказали, що в депутата не може бути справ великих і малих, усі — великі!

— Дурниці! — різко промовив Вольський і поклав ручку на стіл. — Я цього ніколи не говорив.

— Як не говорили? Що ви, Сергію Дмитровичу? Я ж сам чув. — Окайомов усміхався.

Але у виразі його обличчя Вольський бачив незрозумілий переляк.

— Та отак — не говорив, і все. Це в газеті таку нісенітницю написали! Я говорив зовсім інше: що для депутата не може бути поділу виборців на людей великих і маленьких. Людей — розумієте? — Вольський розсердився. Він раптом пригадав цю історію, як лаявся з газетою, як редактор обіцяв вмістити поправку і не вмістив. Одночасно йому раптом і цей відвідувач став чомусь неприємним, а його справа якоюсь достоєвщиною для бідних. — Отак… І якщо у вас там в артілі заговорять з приводу вашої тимчасової відсутності сьогодні, хай мені подзвонять по телефону, я скажу все, що треба. Писати не обов'язково.

— Добре, добре, — швидко згодився Окайомов. — До побачення.

Окайомов вийшов з кабінету злий і розгублений. Ідучи сюди, він передбачив багато що, але ніяк не чекав, що його план зірветься через несумлінну роботу якогось газетного репортера. Він утішав себе тим, що все-таки користь від цього візиту є — він побачився і поговорив з людиною, заради якої його сюди послали. Адже це все знадобиться.

Окайомов вийшов на вулицю. Біля під'їзду, виблискуючи на сонці лаком, стояв темно-синій ЗІМ. «Мабуть, його машина, — вирішив Окайомов. — Треба перевірити».

— Дорогий товаришу, — звернувся він до шофера, — ви, часом, не з нашим депутатом їздите?

— А що таке? — насторожився шофер.

— Та от був зараз у нього на прийомі. Горе в мене — сина втратив. Звелів мені в суботу заяву принести. Що Вольський і що Сергій, це я пам'ятаю, а як по-батькові — не знаю. Спитати не наважився. Незручно якось…

— Дмитрович.

— От спасибі, дорогий. Авжеж, Дмитрович. Як вибирав його — пам'ятав, а тут враз вилетіло.

— Буває…

«Так. Машина — його, — думав Окайомов, повільно йдучи вулицею. — Номер десять сорок сім… десять сорок сім. Водієві років тридцять. Коло правого ока маленький шрам. На розмову йде…»


Потапов уже давно думав про депутатські прийоми Вольського і зараз поспішав у райраду, щоб подивитися, в якій обстановці вони відбуваються і чи не може тут ворог знайти якусь щілину.

— Товаришу начальник, можна вас на хвилинку?

Потапов удав, що нічого не чує, і обернувся, тільки відкриваючи двері райради, — його кликав шофер Вольського, який сидів у машині.

— А, товариш Ільїн! — Потапов підійшов до машини. — Здрастуйте. Що нового?

— Зараз підходив до мене громадянин — цікавився, як по батькові професора. Сказав, що був на прийомі, мовляв, син у нього пропав, і що йому треба заяву професорові писати.

— Так, так. І давно це було?

— Ну, хвилин п'ять тому.

— Куди він пішов?

— От туди. Ви саме звідти йшли.

— А який на вигляд?

— Та звичайний собі. В сірому піджаку, штани заправлені в чоботи.

— Так… так… — Виробивши в собі звичку запам'ятовувати все, що потрапляє на очі, Потапов пригадав, що на перехресті він тільки що зустрів високого на зріст чоловіка в сірому піджаку і звернув увагу на те, що був цей чоловік у чоботах. Правда, обличчя він не запам'ятав. — Дякую, товаришу Ільїн. Подумаємо…

У черзі до Вольського залишалось чотири чоловіки. Потапов підсів п'ятим. Приблизно через годину надійшла його черга, і він увійшов до кабінету. Побачивши його, Вольський нахмурився:

— Ну, а ви що проситимете?

— Те ж саме, Сергію Дмитровичу, — усміхнувся Потапов. — Пильності.

— Може, поставимо сюди вартового з гвинтівкою?

— Хай краще вартовий цей буде у вас всередині, — сухо промовив Потапов і, помовчавши, спитав: — Хто ж із цікавих людей у вас сьогодні на прийомі?

Вольський здивовано підняв брови:

— Ну, голубе мій, додумались. Як завжди, багато різних людей. А що таке?

— Та… дрібниці. Один відвідувач вияснив у вашого шофера, як вас по батькові. Син у нього пропав, чи що?

— Не пропав, а пішов від нього… Дивно — тут він увесь час звертався до мене на ім'я і по батькові.

— Він був у сірому піджаку і в чоботах? — швидко спитав Потапов.

— Так, так.

— Ваш виборець?

— Так. Бухгалтер з промартілі… — Вольський заглянув у блокнот. — З промартілі імені Першого травня.

— А як його прізвище?

— Прізвище? Він не назвав. Не встиг назвати. А мені питати було незручно — міг подумати не те, що треба. Я хотів написати йому записку, потім передумав.

— Яку записку?

— Що він був у мене на прийомі. Він прийшов до мене в робочий час.

— Він у вас довідку просив?

— Так.

— А чому ж ви передумали?

— А так. Розгнівався… Зовсім з іншого приводу.

— Можна знати, з якого?

Вольський розсердився:

— Ну, це вже не стосується того, чим ви займаєтесь! — уже сердито промовив Вольський.


2

Адалія Петрівна зустріла Окайомова несподіваною і страшною новиною:

— Вас тут цілу годину один чоловік чекав…

Окайомов повільно обернувся до хазяйки будинку. Вираз на його обличчі був такий, що вона розгубилась.

— Не турбуйтеся, дорогий Григорію Максимовичу, — забелькотіла вона. — Він у вас багато часу не забере. Це наш сусід. Тут я у всьому винна. Ненароком сказала йому, що ви пишете, і він хоче розказати вам щось дуже важливе…

Окайомов полегшено зітхнув, облизнув пересохлі губи.

— Адаліє Петрівно, — заговорив він хрипким від люті голосом, — я просив би вас і найкатегоричніше — не робити мені базарної реклами! Я ж ясно вам сказав — мені тихий куточок для роботи потрібен. Інакше б я зупинився в готелі. Мені треба працювати, а не патякати з вашими сусідами. Ну як ви могли…

Окайомова перервав рішучий стукіт у двері..

— Це він, — пошепки сказала Адалія Петрівна. — Григорію Максимовичу, рідний мій, ну, лайте мене, стару дурепу. Але не виганяти ж людину. Сусід. Поговоріть з ним хоч кілька хвилин.

Двері відчинилися, і увійшов кремезний чоловік років п'ятдесяти з жовтими, обкуреними вусами.

— Ласкаво прошу! — сказав він самому собі і церемонно, в пояс уклонився Окайомову. — Пробачте, звичайно, але не знаю, як вас звати-величати.

— Заходьте, заходьте. — Окайомов подружньому взяв сусіда під руку і провів до стола. — Сідайте.

Від захожого відгонило вином, і це трохи заспокоїло Окайомова. Адалія Петрівна навшпиньки вийшла з кімнати.

— Спасибі вам, знову ж, не знаю, як вас звати-величати. А я буду, значить, Горбильов. Кирило Євгенович Горбильов. Сусід вашої хазяйки, Адалії Петрівни. А до вас справу маю. Можна сказати, секретну справу.

— Слухаю вас, товаришу Горбильов. — Окайомов пильно дивився на гостя, думаючи: «А раптом цей чоловік підісланий чекістами?»

— Ви, значить, письменник і можете прописати в газеті про наші неподобства.

— Цікаво, які ж це неподобства? — механічно спитав Окайомов.

— Які? А ось послухайте, товаришу письменник. Вони хочуть проценти з пальця висмоктувати і за це преміальні одержувати, а я їм заважаю.

— Нічого не розумію. Які проценти? Хто вони?

— Вони — це, значить, Пириков — голова нашої промартілі. А я там, знову ж таки, майстер. Так от, значить, артіль плану не тягне. Тоді Пириков винайшов, значить, обман — як роздути проценти з нічого, перевиконати, мовляв, план і загребти преміальні. А я йому заважаю, оскільки я людина чесна. Він, значить, почав мене улещувати — так, мовляв, і так, хороший мій, підпиши дуту рапортичку, і я тебе не забуду. Ну, а я…

— Послухайте, товаришу Горбильов! Я письменник. У газетах не співробітничаю, і такі факти мене зовсім не цікавлять.

— Як це — не цікавлять? — Горбильов від здивування навіть підвівся. — Тут ми маємо шахрайство, і, знову ж, за рахунок держави. А вам, значить, не цікаво? Не розумію — як це так?

— Дуже просто. Я пишу про війну, і мені…

— А це хіба, знову ж, не війна? Тільки тут ворог, значить, внутрішній. Може, ви ще не розібрали, в чому тут сіль? То слухайте… Артіль за квартал повинна дати три тисячі двісті штук жерстяної посуди по чотирьох артикулах. Так? А дає, значить, щонайбільше дві тисячі з гаком. А якщо взяти і один артикул викинути, наче, значить, його й не було…

— Досить, товаришу Горбильов! Мене це зовсім не цікавить! Розумієте?

— Ну гаразд, — несподівано згодився Горбильов. — Про бідони і каструлі нецікаво. Але ж він вирішив зжерти живу людину! Лю-ди-ну! Мене тобто. Раз я, знову-таки, на його комбінацію не йду, значить, мене треба витурити на вулицю — та й кінець. Це вас теж не цікавить?

— Послухайте, Горбильов! — Окайомов підвівся. — У мене нема часу слухати ваші історії. Розумієте? Нема часу. Прошу вас — дайте мені спокій.

— Виганяєте, значить? — сумним голосом запитав Горбильов.

— Розумійте як хочете. До побачення.

Горбильов насунув картуза.

— Ех ви, письменник! Спільно із злодіями думаєте! — він махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима.

Окайомов ледве затамував гнів, викликаний цим безглуздим візитом, і задумався.

Дурна історія! Якийсь Пириков… артикули… бідони. А через цю дурницю притулок Адалії Петрівни перестає бути надійним. Про існування тут письменника вже знає цей тип. Завтра він скаже ще кому-небудь. Шкода, звичайно, але рискувати не можна — треба зникати. Треба пробиратися до бази, взяти там усе, що потрібно, і змінити шкуру. О, чорт!.. І все зіпсувала оця балакуча баба! Окайомов знову розгнівався.

— Пробачте мені, Григорію Максимовичу… — у дверях стала Адалія Петрівна.

— Що ж вам пробачати… Можу вас тільки ще раз попросити про те ж саме — не робити мені базарної реклами, — ледве стримуючи себе, сказав Окайомов.

— Ніколи і нікому! — урочисто промовила Адалія Петрівна.

— От і чудово! — Окайомов подивився на годинника. — Через годину я їду в Борськ. Днів на два. Треба побачитися там з однополчанином. Ви вже, якщо можна, нікому мій диван не здавайте.

— Ох, Григорію Максимовичу, навіщо ви так говорите?!

— Ну добре, добре, мир. — Окайомов простягнув хазяйці руку. — Пробачте, Адаліє Петрівно, якщо я зопалу сказав що-небудь різке. І до побачення.

— Я чекатиму вас, Григорію Максимовичу.

— У вівторок над вечір повернусь, дасть бог.


3

— А втім, добре, — згоден. Пошукайте цього бухгалтера. Скільки в місті артілей імені Першого травня?

— Одинадцять.

— Скільки це забере часу?

— Думаю, до вечора вправлюсь.

— Гончаров дзвонив? Що в нього?

— Нічого. Нервує він, товаришу полковник.

— Я теж нервую… Скільки людей беруть зараз участь в розшуках?

— Чоловік двадцять. Решту довелося відпустити — людей зірвали з роботи, думали, на два-три дні… Гончаров сказав, що в неділю дасть відпочинок усім. Адже там багато хто вже по тижню в лісі живе, обросли, як партизани…

— А сам він хоч спить?

— Я думаю, що він спати взагалі розучився, товаришу полковник.

— Ну, добре. Ідіть…

Побувавши в чотирьох артілях, Потапов почав думати, що полковник Астангов мав рацію, коли сумнівався в необхідності цього розшуку. Адже на прийомі у Вольського міг бути і справжній бухгалтер. І якщо він цього бухгалтера знайде, то це нічого не дасть. А якщо бухгалтером назвався хтось інший, то його не буде в артілях. Тільки дві деталі кінець кінцем схилили Астангова до рішення провести розшук: а раптом диверсант справді переховується в артілі? І, друге, чому він розпитував шофера, як по батькові Вольського? Це підозріло, і якщо в жодній з артілей не виявиться бухгалтера, який минулого четверга був на прийомі у Вольського, тоді можна буде зробити не дуже певний висновок: на прийомі у Вольського був саме той, кого вони шукають.

І ось Потапов ще в одній артілі імені Першого травня.

Він пройшов у комірчину, на дверях якої позначено: «Голова Г. Г. Пириков». У великій кімнаті, в кутку якої притулилася комірчина, стояв такий гуркіт молотків по жерсті, що Потапов не знав, як йому розмовляти.

— Що у вас? — крикнув йому Пириков.

Потапов мовчки простягнув голові артілі своє посвідчення. Пириков судорожно ковтнув повітря і вмить зблід.

— Мені треба поговорити з вашим бухгалтером, — схилившись через стіл прямо до обличчя Пирикова, сказав Потапов.

— Він на бюлетені, — запинаючись, відповів Пириков.

— Давно?

— Третій день… Але я вас розумію. Можливо, ми припустили помилки. Ми…

— Дайте мені його домашню адресу, — перебив голову артілі Потапов.

— Зараз! — Пириков схопив зі столу зошит, але руки його трусилися так, що він не міг знайти потрібної сторінки. На обличчі в нього виступив піт. — Ось. Нагірна вулиця, двадцять, Прохор Онисимович Кучин. — Пириков встав: — Мені йти з вами?

— Спочатку я поїду до товариша Кучина, — ледве стримуючи посмішку, сказав Потапов і швидко вийшов.

Бухгалтер Кучин, що виявився зовсім не хворою людиною, розказав Потапову про темні справи голови артілі і попередив, що майстер артілі Горбильов уже ходив кудись скаржитись. Саме тому він і вирішив «забюлетенити», боячись, що Пириков примусить його оформити незаконні документи.

— До кого ходив майстер Горбильов?

— Він сказав мені: «Іду до однієї великої людини».

— Горбильов зараз в артілі?

— Як — в артілі? Пириков його звільнив…

Будиночок майстра Горбильова, сусідній з будинком Адалії Петрівни Гурко, потопав у густих кущах бузку. Потапов ледве розшукав на ньому номерний знак.

Шукаючи на дотик двері у темних сінях, Потапов почув, як низький жіночий голос докірливо сказав:

— Ех ти, старатель! Тобі більше за всіх треба.

— Мовчи, кажу! — відповів чоловічий голос. — Не твоє, знову ж таки, бабське діло.

— Не моє? А чим я тепер тебе годуватиму? Либонь, спитаєш?

— З голоду не помремо…

Потапов постукав. Пауза, а потім чоловічий голос:

— Заходьте. Хто там?

Потапов назвав себе Горбильову, який вийшов назустріч. Той переможно подивився на дружину:

— Бачиш? Є, знову ж таки, правда на землі? Є! Ви з приводу фокусників з нашої артілі?

— Про фокусників потім, Кириле Євгеновичу, а зараз я хотів би знати: ви минулого четверга були на прийомі у депутата Верховної Ради товариша Вольського?

— У четвер? У депутата? — Горбильов здивовано подивився на Потапова, на дружину, і раптом лице його похмурніло. — Значить, він ще й депутат?

— Хто?

— Хто-хто! Письменник, що живе в сусідки. — Горбильов крізь вікно показав на сусідній будинок. — Так, був я, знову ж таки, в нього, був, а він мене вигнав. От і вся пісня.

— Заждіть, заждіть, мене цікавить не письменник, а депутат Верховної Ради професор Вольський. У нього ви були?

— Професор! — посміхнувся Горбильов. — Усі вони професори. Приходить до письменника жива людина, каже, що її хотять зжерти шахраї, а письменник ту саму живу людину виганяє в шию. От і мене з'їли — з артілі мене, значить, витурили. Професор! Тьфу!

— А як прізвище цього вашого письменника?

Горбильов махнув рукою.

— А хто його знає! Знову ж таки, і знати не хочу. Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається. Професор!..

— Так, так. А в професора Вольського в Зарічній райраді ви не були?

— Не був. Не зібрався. У письменника був, і то вигнали. То, значить, і вас наші акули не цікавлять? Чи коли акула зветься головою, то їй уже боятися нічого?

— Не турбуйтеся, Кириле Євгеновичу. — Потапов вирвав з блокнота папірець і написав на ньому номер телефону. — Подзвоніть завтра вранці по цьому номеру, вас негайно приймуть і все, що треба, зроблять. А зараз, пробачте, мені треба їхати.

— Зроблять? — недовірливо розглядаючи папірець, спитав Горбильов. — Ну що ж, знову ж таки, подивимось, побачимо.

Потапов вийшов на вулицю і сів у машину. Шофер завів мотор.

— Зажди-но, Колю, виключи, дай подумати. — Потапов дивився прямо перед собою, напружуючи пам'ять, — якась фраза, сказана Горбильовим під час розмови, трохи царапнула тоді свідомість і зразу ж проскочила мимо, а тепер вона турбувала Потапова, турбувала і щось обіцяла. Він почав пригадувати всю розмову по порядку: «Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається».

— Колю, я зайду ще ось у цей будинок.

Потапов виліз із машини і пішов до будинку Адалії Петрівни Гурко, на ходу придумуючи привід для виправдання свого візиту.

Адалія Петрівна у дворі розвішувала білизну. Побачивши Потапова, що зайшов у хвіртку, вона вирішила, то це прийшов ще один візитер до Окайомова, і рішуче пішла йому назустріч.

— Ви до кого? — сердито спитала вона.

— Чи можу я побачити письменника, який живе у вас?

— Григорія Максимовича?

— Так.

— Ви його знайомий?

— З письменниками, можна сказати, знайомі всі його читачі, — привітно посміхнувся Потапов.

— Він поїхав, — помовчавши, непривітно промовила Адалія Петрівна.

— Коли?

— Вчора.

— Куди?

— А навіщо вам знати. Поїхав, і все. — Адалія Петрівна демонстративно повернулася до білизни.

Але саме це її небажання сказати, куди поїхав письменник, здалося Потапову підозрілим, і він попросив Адалію Петрівну зайти в кімнату.

— Нам треба поговорити…

Спочатку розмова в них не клеїлась, але поступово питання Потапова і відповіді жінки почали проясняти досить дивну історію.

— Отже, його прізвище Окайомов? Григорій Максимович Окайомов? Щось я такого письменника не знаю. Одну хвилинку, пробачте… — Потапов підійшов до вікна і покликав шофера: — Колю, миттю злітай у Спілку письменників і хай по всесоюзному списку перевірять, чи є такий письменник — Окайомов Григорій Максимович! Запиши. Тільки швидше! І повертайся сюди… Так, Адаліє Петрівно. І ви давно його знаєте?

— Що він — письменник, я узнала тільки тепер, коли він до мене приїхав. До війни був інженером-будівельником. Він пише зараз книгу про мого загиблого на війні сина.

— Вони були знайомі?

— Разом воювали… — Адалія Петрівна розказала всю історію знайомства їхньої сім'ї з Окайомовим, і як він, воскреснувши, з'явився тепер у її вдовиній хаті.

— Коли він до вас приїхав? — спитав Потапов і завмер, чекаючи відповіді.

— В передостанню неділю.

— Вранці? Ввечері?

— Над вечір.

— Так… — Потапова від хвилювання почало морозити.

В цей час у вікні з'явився шофер:

— Ось, товаришу майор. Кажуть, що такого не було і немає.

— Звичайно, немає і не могло бути, — відповів Потапов, навіть не глянувши на шофера.

Адалія Петрівна ще нічого до пуття не розуміла, але вже відчувала — трапилося щось тривожне.

— Не хвилюйтеся, Адаліє Петрівно, — заспокоював її Потапов, сам хвилюючись від того, що майже впевнився у своїх здогадах. — Значить, він поїхав учора?

— Так, так… Сказав: «Іду днів на два у Борськ побачитися з однополчанином». З ним щось трапилося? Чи він…

— Заспокойтесь. Скажіть, живучи у вас, він багато бував дома?

— Так, більше дома сидів. Газети читав. Писав.

— Ніяких своїх речей чи паперів він, звичайно, не залишив?

— Навіть газети і ті забрав з собою.

— А які в нього були речі?

— Все, що на ньому, і портфель. Більше нічого. Він казав, що речі його йдуть багажем з Ленінграда.

— Ясно. Опишіть мені його зовнішність.

— Боже мій, ну як це зробити? Я не вмію…

— Як він був одягнутий?

— Дай, боже, пригадати. Значить, піджак… сірий. Штани в чоботи. Українська сорочка, така… з тасьмочками на комірі…

— Ясно. А яке в нього обличчя, очі, волосся?

— Ой! — Адалія Петрівна схопилася, побігла в сусідню кімнату і повернулася з товстим родинним альбомом. — Тут є його фото. З моїм чоловіком. Це давно ще фотографувалися. На курорті, де познайомились. Ще до війни. Ось…

Потапов вп'явся очима у фотографію. Адалія Петрівна хотіла показати, де на фотографії Окайомов, а де — її чоловік, але Потапов зупинив її.

— Окайомов оце? — спитав він голосом, що урвався від хвилювання.

Фотографія точно підказала обличчя людини, яку він зустрів на перехресті, коли йшов на прийом до Вольського.

— Так, це він.

— Проти цієї фотографії він дуже змінився?

— Ні. Тільки сивина в волоссі з'явилася.

Потапов заспокоївся і встав.

— Ну от і все, Адаліє Петрівно. Я візьму у вас до завтра цю фотографію. Вранці ви одержите її цілісіньку.

— Будь ласка, будь ласка. Але що ж все-таки трапилось?

Обдумуючи відповідь, Потапов пильно подивився на стривожену жінку. І він вирішив сказати їй усе.

— Хоч як вам це буде прикро, Адаліє Петрівно, але ви повинні знати, що дали притулок небезпечній людині. І, звичайно, він ніякий не письменник і не друг вашого сина. Він хитро і підло обдурив вас, спекулюючи вашим материнським почуттям, йому потрібний був ваш будинок, щоб на деякий час сховатись. Оце і все…

Адалія Петрівна слухала Потапова із закам'янілим обличчям. У її спрямованому мимо Потапова погляді світилися подив і страждання.

— Навіщо? Боже мій!.. Я ж мати… — тихо промовила вона.

— Для таких людей, Адаліє Петрівно, нічого святого не існує.

— Що ж тепер робити? — розгублено спитала Адалія Петрівна, і враз у її очах спалахнув гнів. — Він же має повернутись!

— Цього, Адаліє Петрівно, не буде. Сюди він не повернеться. Ну, а якщо повернеться, то ви повинні, і це ваш обов'язок, не показати, що ви щось знаєте. А всіх необхідних заходів уживемо ми. І взагалі, прошу вас: нікому ні слова про те, що я у вас був, і про те, що ви сьогодні довідалися. — Звичайно, звичайно…


Розділ четвертий

1

Полковник Астангов проводив нараду з оперативною групою Потапова. Всі сиділи навколо стола, перед кожним — аркуш паперу. Можна було подумати, що ці люди сидять на тихому і спокійному занятті. Тим часом тут аналізували бойову операцію, до кінця якої ще було далеко. Кожний увесь час пам'ятав, що ворог зник, і де він тепер, у цю хвилину, — невідомо. Весь сенс наради зводився до одного: як випереити ворога і завдати йому удару раніше, ніж він зробить свій злочин.

На фотографії, взятій Потаповим у Адалії Петрівни, Вольський і його шофер одразу впізнали того чоловіка, що приходив на прийом. Тепер Потапов був певний, що Окайомов саме той, кого скинули над Чорним бором і кого він повинен знайти. І його дратувало, що полковник Астангов і досі дотримується, як він каже, «двох версій, при можливості ще й третьої». От і зараз полковник знову заговорив про це.

— Проаналізуємо, товариші, першу з цих версій, для нас найвигіднішу. — Полковник навіть не глянув на Потапова, але всі зрозуміли, що наголошене слово «найвигіднішу» адресоване саме Потапову. — За цією версією, скинутий у Чорному бору агент — убивця тракториста Любченка і пожилець Гурко. І що цей самий чоловік на прийомі у Вольського намагався одержати іменний бланк професора. Переляканий відвідинами майстра Горбильова, він зник. Прізвище його Окайомов. Це той самий Окайомов, якого у сорок першому році призвали в діючу армію, а зараз він лічиться у списку загиблих.

— Це саме так, — тихо промовив Потапов.

— Можливо, можливо, — миролюбно згодився Астангов. — Підкреслюю — можливо. Та хіба ви маєте хоч один доказ, що скинутий у Чорному бору диверсант і Окайомов це одна й та ж сама особа?

— А те, що Окайомов з'явився у Гурко тієї ж неділі, коли був скинутий диверсант! — гарячкуючи, відповів Потапов. — Нарешті, мотоцикл, що опинився в місті тієї ж самої неділі?

Слухаючи Потапова, Астангов на згоду кивав головою, а потім сказав:

— А давайте уявимо собі таку ситуацію: ворожа розвідка задумала диверсію проти інституту Вольського. Ми знаємо, що цей об'єкт для них дуже важливий. І ми знаємо, що саме тут вони вже із скандалом провалились. І ось тепер вони вирішили успіх диверсії застрахувати всіма можливими засобами. Послали, наприклад, не одного виконавця, а двох, трьох. І скинули у Чорному бору — одного, а Окайомов — це другий. Прибули вони в наше місто різними шляхами, але в один призначений їм час. Ви можете, Потапов, спростувати цю версію?

Потапов посміхнувся:

— Звичайно, ні. Але з таким самим успіхом можна припустити, що в місто прибуло двадцять виконавців.

— Це не спростування. Двадцять — абсурд! А два, три — варіант допустимий. Хіба не могли вони скинути в Чорний бір не одного, а двох або навіть трьох чоловік?

— Але ж парашут знайшли один, — зауважив Гончаров.

— Знаю, товаришу Гончаров. А може, другий і третій парашути ви не змогли знайти, як не знайшли ще таємної бази? Хіба таке припущення не має підстав?

Гончаров опустив голову і вмить почервонів. Викликаний на цю розмову з Лісного, він уже давно чекав докору полковника за безрезультатні розшуки бази. І ось маєш, сам нарвався…

— Ні, товариші, — вів далі Астангов, — ми просто не маємо права все зводити до однієї гіпотези і не передбачити всього, що треба передбачити… Ось вам, наприклад, ще одна версія — скинутий або скинуті в Чорному бору діють самі по собі, а Окайомов — окремо, і один з одним вони не зв'язані. Хіба не може бути і такої ситуації?

— Це малоймовірно, якщо їх випустили з одного барлога, — ніяковіючи, промовив молодий співробітник із групи Потапова. — Ви ж самі сказали, товаришу полковник, що їм треба застрахувати свій успіх, отже, всі вони повинні діяти організовано.

— За логікою, це так, згоден. Ну, а коли барлоги різні? Хіба інститут Вольського може непокоїти тільки один барліг? Крім того, може бути і таке: до нас у місто прибули, скажімо, два виконавці, один з них займається інститутом Вольського, а другий… Наприклад, артилерійським полігоном. Ми повинні думати і про таку гіпотезу…

Астангов дуже любив такі аналізи операцій. Він розумів, що це важливо для всіх співробітників. Проводячи такий аналіз, він, звичайно, добре розумів, що потаповська версія — найнадійніша. Однак він невтомно пропонував нові й нові гіпотези, висловлював сумніви, ставив питання, бо знав, що в цій суперечці кристалізується і відточується думка людей, і вони привчаються робити свої припущення на основі найбільш точних, старанно відібраних даних. Нарешті, повністю підтримати версію Потапова полковник Астангов просто не мав права, бо він відповідав не тільки за охорону інституту Вольського, а повинен був передбачити будь-який крок ворога.

Потапов, у свою чергу, добре розумів полковника Астангова, розумів його сумніви. Зараз його турбувало інше — напередодні полковник сказав йому, що має намір забрати в нього двох співробітників для зміцнення іншої оперативної групи, а от з цим він ніяк не міг погодитись.

Перехопивши погляд полковника, Потапов сказав:

— А чи не вийде так: ми почнемо розробляти кілька версій, розпорошимо на це сили і загубимо те, що вже досить ясно визначилось? Я маю на увазі реального Окайомова.

— Я повинен думати про всі версії, — сухо відповів Астангов. — А щодо вашої групи, то ви займетесь лише Окайомовим. І забирати у вас людей я передумав.

Потапов не стримався і полегшено зітхнув. Астангов засміявся:

— Камінь з серця звалився?

Посміхнулись і всі, хто сидів за столом.

Тільки Гончаров сидів, опустивши голову.

— Але повернемось до версії з Окайомовим. Ваші міркування, Потапов! — Астангов підсунув до себе папір.

— Отже, етап перший — висадка, — упевнено заговорив Потапов. — Записуємо відомі нам дані на цьому етапі. Час висадки. Це ми знаємо більш-менш точно. Далі — місце висадки. Знаємо. Це нам Гончаров знайшов. Відзначаємо перший випадок такої далекої від кордону висадки. Враховуючи те, що літак збитий, вони навряд чи зроблять таке вдруге. Мета такої глибокої висадки одна — швидше дістатися до міста, в якому працює інститут Вольського. Все в ім'я цього, аж до вбивства власника мотоцикла. Вбивство здійснене з глушителем. База схована добре. Словом, перший етап подій свідчить, що ворог досвідчений, сміливий і енергійний. Що ми не знаємо? Де він обладнав свою базу. Але розшуки бази тривають… Етап другий — Окайомов у місті. Поява його в Гурко…

— А як ви розцінюєте, що він з'явився під своїм справжнім прізвищем? — перебив Потапова полковник.

— Я вважаю це за серйозну помилку ворога, — відповів Потапов, — адже йдеться про розкриття не тільки прізвища, але й зовнішності.

— Я думаю інакше, — сказав полковник Астангов. — Такий досвідчений диверсант не міг не знати, до чого приведе розкриття прізвища. Пригадайте, який хитрий ключ знайшов він до серця Гурко. Абсолютно безпомилковий і тонкий хід! Щоб він не продумав питання з прізвищем?! Неправдоподібно! Ні, товариші, він жертвував розкриттям прізвища. Заради надійної явки на перший, найважчий для нього час. Все це розраховано з початку до кінця, і з усіх точок зору нам краще думати саме так, а не тішити себе його помилками… Продовжуйте, Потапов.

Потапов помовчав, обдумуючи те, що сказав Астангов, і вів далі:

— І все-таки на цьому етапі він припустився безперечних помилок. Усвідомлення цих помилок, очевидно, і примусило його так швидко зникнути. Тепер я хочу викласти план дальших дій своєї оперативної групи…

— Заждіть хвилинку, — знову перебив Потапова полковник. — Мені хочеться звернути вашу увагу на дві повчальні деталі в операції. Чи завдяки звичайній випадковості знайшли ми майстра Горбильова і Адалію Петрівну Гурко? Ні, товариші, тут ми повинні віддати належне майору Потапову. Це він наполіг на перевірці артілей і натрапив на Горбильова. І далі він проявив справді чекістську увагу до дрібниць. Він запам'ятав фразу шофера Вольського про костюм незнайомця і не пропустив її повз увагу в розмові з Горбильовим. Те, що могло здатися випадковістю, насправді стало результатом розумної роботи. Запам'ятайте це, товариші. Але поки ми розмовляємо, Окайомов діє, і йото треба шукати кожної години, кожної хвилини. Займемося тим, що нам слід робити. Прошу вас, Потапов, викласти ваш план…

В обговоренні плану взяли участь усі, крім Астангова і Гончарова. Полковник слухав, що говорили інші, щось записував і непомітно поглядав на похмурого Гончарова, який, здавалося, взагалі нічого не чув.

— План хороший, — сказав, нарешті, Астангов. — Були і розумні зауваження товаришів.

Він замовк, і Потапов занепокоєно помітив, що на обличчі полковника з'явився вираз, з яким він звичайно говорить дошкульні зауваження.

— Шкода тільки, що ми не можемо погодити цього плану з Окайомовим, а він якраз і може порушити його чіткість. Інакше кажучи, в плані я бачу істотний недолік — в ньому все обгрунтоване, але не визначено тото головного, що ми повинні робити завтра. Ні, не завтра, а сьогодні… — Астангов подивився на годинника. — Товаришу Гончаров, мене непокоїть ваш настрій. (Гончаров здригнувся і хотів підвестися). Сидіть, сидіть. Справа в тому, що ваша ділянка, товаришу Гончаров, сьогодні, саме сьогодні, головна. Ви встигли відмінити відпочинок групи розшуку на неділю?

— Не зовсім: мене пізно повідомили про ваш наказ. Але чоловік двадцять працюватимуть.

— Двадцять… — Полковник помовчав. — Ось що, Потапов: одразу з усією групою їдьте в Чорний бір. Справа у тому, товариші, що, за всіма об'єктивними даними, Окайомов зараз кинеться до своєї бази. Ми ж пам'ятаємо, що в нього з собою був тільки портфель з паперами. Це означає, що без бази він обійтися не може. Погано, що зараз літо, — воно дає Окайомову можливість обходитись без житла і маневрувати часом. Словом, або тепер, або трохи згодом він піде до своєї бази, і тому Чорний бір — для нас найголовніший об'єкт. Це безперечно, і це треба підкреслити в плані операції.

— Знімемо нагляд і за інститутом? — схвильовано запитав Потапов.

— Ці дні за інститутом наглядатиме група капітана Орлова. Товаришу Гончаров, карта Чорного бору у вас з собою.

— Завжди.

— Тоді зробимо так: усі, крім Потапова і Гончарова, вільні. Годину на збори…

Коли співробітники опергрупи вийшли, Астангов узяв у Гончарова карту і розгорнув її на столі:

— Давайте подумаємо, як перекрити всі підходи до Чорного бору. Ваші пропозиції, товаришу Гончаров.


2

Вважаючи, що з тривожної ситуації він вийшов вчасно, Окайомов діяв досить сміливо. Кілька днів після зникнення з будинку Гурко він прожив у дачній місцевості, ночуючи під відкритим небом, потім повернувся до міста, купив на вокзалі квиток до станції, першої після Лісної, і сів у поїзд. Він вирішив, що найбезпечніше дістатися до Чорного бору саме поїздом, у якому завжди багато людей.

У поїзді йому одразу ж пощастило — він опинився у вагоні з бригадою естрадних артистів. Окайомов умить збагнув, що ця весела компанія може йому стати в пригоді. Враз він швидко перезнайомився з усією бригадою, привабивши всіх своїм наївним захопленням з приводу того, що уперше в житті розмовляє з артистами. Ще один вдалий момент — з'ясувалося, що бригада їде з концертом саме на станцію Лісну. Поважна естрадна дама, життя якої почалося явно на світанку нашого століття, закочуючи очі під лоба, пояснила Окайомову, що вона — ілюзіонний номер.

— Що це означає? — з дитячою зацікавленістю спитав Окайомов.

— Я можу зробити все, що захочу, — пустотливо відповіла дама.

— Як же це так?

— Апаратура… — таємниче промовила дама і показала на засунутий під лавку великий обдертий чемодан.

«Знадобиться й мені ця апаратура», — зауважив сам собі Окайомов і заговорив з керівником бригади — маленьким вухатим чоловічком у шкіряній курточці на «блискавці». Дізнавшись, що Окайомов теж їде в бік Лісної, вухатий чоловічок по секрету взяв Окайомова за руку і, злодійкувато озирнувшись, швидко промовив:

— Можемо обслужити.

— Як — обслужити? — не зрозумів Окайомов.

— Блискуче. Ви в якій установі працюєте?

— У школі, — без запинки відповів Окайомов.

— Чудово! — пискнув чоловічок. — Шкільний коридор — це ж прекрасна площадка! Парти виносяться в коридор, і публіка сидить, як на уроці. Хе-хе-хе! Ви, як тільки приїдете, шепніть своїм людям — є, мовляв, концерт. Прекрасний, веселий естрадний концерт. Квитки по десять карбованців — дешевше дірки з бублика. Одержите свою сотнягу. Розумієте? Шукайте нас в клубі селища Лісне. У нас там плановий концерт. А вам ми дамо гала-виставу на три відділи. А після концерту посидимо, пісень поспіваємо… — Вухатий чоловік потер ручками. — Розумієте?

Окайомов розсміявся:

— Он як це робиться. Ну що ж, я обов'язково скажу. Шукати вас, значить, у клубі? Чудово… — Окайомов умить зміркував, що він далі робитиме. — А можна мені подивитися ваш концерт? Я ж повинен знати, що радити. Правда?

— Про що розмова? — підстрибнув вухатий. — Ви наш почесний гість, і все. Не хвилюйтесь — концерт перший сорт!..

Поруч із залізницею простягалося шосе. Поїзд раз у раз обганяв уквітчані стрічками підводи і грузовики з святково вдягнутими людьми. У відкриті вікна вагона долинали пісні, переливи гармошок — у селах святкували старовинне народне свято на честь літа.

Окайомов і на це розраховував — чим більше людей на дорогах і стежках, тим легше буде йому ховатись. У артистів естради на свято був свій, вузькопрофесійний погляд. Дама-ілюзіон, провівши жадібним поглядом низку переповнених людьми грузовиків, сплеснула пухкими руками:

— Що робиться. У таке свято їхати з одним тільки плановим концертом. Це ж неподобство! — Вона презирливо подивилася на вухатого чоловічка.

Той, мабуть, відчував себе винним і, наче відмахуючись од погляду дами, крутив вухатою головою…

Поїзд підходив до станції Лісної. Артисти з чемоданами товпилися коло виходу. Серед них був і Окайомов. Він тримав у руках найважчий чемодан дами-ілюзіон, яка стояла поруч, багатозначно заглядаючи в очі Окайомову.

На пероні артистів зустрів завклубом, який повів їх повз вокзал прямо у селище.


3

На станції Лісній, крім артистів, ніхто не зійшов. Гончаров зачекав, поки поїзд рушить, і на машині поїхав до Потапова, який ждав його в лісниковій хатинці на узліссі Чорного бору.

Потапов зустрів його там, де дорога повертала у ліс. Вони відпустили машину і сіли на лузі під кроною могутнього дуба.

— Ну що?

— Нічого. Концерт приїхав.

— Який концерт?

— Бригада естрадників. Сьогодні в Лісному концерт.

— Розумієш, Павле… — Потапов поклав руку на коліно Гончарову, — мені оця доба здається найвідповідальнішою. А завтра, коли в бору знову діятиме твоя група розшуку, нам буде легше.

— А я, як на лихо, групу розшуку послабив саме в цей день, — засмучено сказав Гончаров. — Полковник мені цього не пробачить…

— Ну що ж, люди повинні відпочити. — Потапов вийняв з кишені карту Чорного бору і розгорнув її на колінах. — А тут підходу до лісу нема? — Він указав на зелену смужку зі сходу.

— Я ж говорив: тут майже непрохідні болота. Тутешні мисливці і ті обходять це місце. Крім того, тут починаються ділянки лісозаводу, де завжди є люди, яких я попередив. Ти що, не віриш мені?

Потапов подивився на друга:

— Даремно нервуєш, Павле.

— Спокійним мені нема чого бути. Я ж знаю, що думає Астангов про мене: довірив, мовляв, таку відповідальну справу тюхтієві…

— Полковник прекрасно розуміє, як важко вести пошуки в такому лісі. Мене хвилює зовсім інше. От ми розставимо пости навколо бору. Вважаємо, що підходи до нього перекриті. Але ж від поста до поста відстань он яка! Отут, наприклад, кілометрів п'ять — не менше. А Окайомов не дурень — він може намацати наші пости і пройти між ними.

— А що коли пости весь час рухатимуться? — запропонував Гончаров.

— Я вже думав про це. Є серйозне «але». Тоді Окайомову легше буде виявити наших людей. Прислухається, визначить, що пост пройшов, зачекає і ввійде в ліс.

— Я особисто весь час ходитиму.

— До речі, про твою дільницю. Всі дані свідчать, що після висадки Окайомов вийшов із Чорного бору в напрямку на селище Лісне. Мотоцикліста місцеві жителі бачили, коли він вранці в'їжджав у селище сам. А Окайомову заблудити в такому лісі так само легко, як і нам. Отже, якщо він хоче добратися до бази, то зробить усе, щоб піти тим самим шляхом, яким він уже один раз ішов. Отже, я думаю, що селище і станція — найвідповідальніша зона. Дивись, Павле, пильно. З усієї групи я поставив сюди тебе, бо покладаюсь на тебе, як на самого себе

Гончаров вдячно подивився на друга…

Сонце швидко спускалося за темне громаддя лісу, з якого вже виповзали сині тіні і поступово заливали рівний луг перед лісом. Неначе прийнявши вахту від заснулих птахів, у лузі заскрипів самітний деркач.

Друзі ще кілька хвилин посиділи мовчки, Потапов підвівся:

— Пора, Павле… Бажаю тобі успіху. — Він за руку притягнув до себе Гончарова і ніяково обняв: — На все добре…


У клубі вже готувалися до концерту. Артисти розпаковували свої чемодани, розвішували на стінах убиральні яскраві костюми Завклубом сам сидів у касі, радіючи, що люди так жваво розкуповують квитки.

Окайомов підійшов до керівника бригади артистів:

— От що я вирішив: чим сидіти мені тут склавши руки, я краще піду і домовлюся з ким треба у школі про ваш концерт.

— Оце добре! — Вухатий чоловічок потер руки. — Тільки нікому, звичайно, про це ні слова. Справа ліва, розумієте? Про концерт повинні знати я, ви і та людина, яка дасть приміщення.

— Розумію. Можете не турбуватись…

Окайомов вийшов з клубу чорним ходом, пробрався в глиб садка і ліг у густому малиннику.

Завклубом, продавши всі квитки, радісно прибіг за куліси:

— Повний збір! Можна починати!

— Де ми — там завжди повний збір! — поважно промовив вухатий.

— А ви, я бачу, ще не всі зібралися?

— Як не всі? — Вухатий придивився до артистів, що товпилися коло сцени. — Всі, як один. А! — Він, нарешті, догадався, про кого питає завклубом. — Він не виступає. Просто так приїхав з нами, повітрям подихати.

Концерт почався о дев'ятій годині. Завклубом провів Гончарова в зал, і вони стали коло дверей. Виступала співачка. Притиснувши руки до грудей, вона млосно співала про побачення з коханим, про місяць, про зорі… Гончаров просто не міг цього слухати.

— Сторонніх серед них нема? — роздратовано спитав він у завклубом.

— Де? — не зрозумів той.

— Серед артистів.

— А! — завклубом засміявся. — Одна компанія. Я їх уже не перший раз запрошую…

Не дослухавши пісні, Гончаров вийшов з клубу.

Селище поринуло у тишу і суцільну темряву. Нерухомо розкинулось над заснулою землею оксамитове зоряне небо, тільки Чумацький Шлях перетинав його, сиплючи білий пил на темне пасмо лісу.

— І ніч, як на лихо, безмісячна, — вголос сказав Гончаров і, тримаючись трохи ближче до будинків, пішов на станцію.

Співробітник, що чергував на станції, раптово виріс перед Гончаровим з темряви.

— Пост чотирнадцять на місці, — тихо сказав він і пішов поряд з Гончаровим. — Все спокійно. Тільки парочка закоханих пройшла.

— Закохані? — неспокійно запитав Гончаров.

— Точно, товаришу старший лейтенант. Хлопчина років сімнадцяти і дівчина до пари. Про зорі розмовляли. Вона собі зірку на все життя вибирала — просто сміх…

— Куди вони пішли?

— Он туди, за водокачку…

Гончаров вирішив перевірити. За водокачкою стежка пролягла через канаву і вела на невеликий горб, увінчаний сосною. Звідти чулися голоси.

Хлопець і дівчина сиділи на корінні, прихилившись до стовбура сосни. Гончаров причаївся за кілька кроків од них.

— А ти не забудеш мене? — спитала дівчина. — Дівчат на цілину он скільки поїхало!..

— Надю, не треба т-так говорити, — трохи заїкаючись, сказав хлопець.

— Якщо почнеш забувати, — помовчавши, сказала дівчина, — подивись на мою зірку. І я буду кожного вечора дивитися на неї. Добре?

— Д-добре. Ти краще скажи: приїдеш?

— Приїду! Випускні екзамени здам і диплома не чекатиму. Туди хай присилають.

— А коли м-мати не пустить?

— Вона вже перекипіла. Сьогодні каже: «Приміряй-но мої валянки, там, мабуть, лютий холод».

— Сп-правді? Так і сказала?

— Еге… У кіно завтра підемо?

— Н-не можу, Надійко. Завтра знову йдемо на розшуки в ліс.

Гончаров усміхнувся — він пригадав хлопця Днів зо три тому він підійшов у лісі до Гончарова і, заїкаючись, спитав: «А чи м-мож-на дістати нам м-міношукачі? Вони ж під землею бачать…»

Гончаров безшумно зійшов з горба і пішов далі вздовж залізниці, поступово заглиблюючись у чагарник понад лісом.


4

Окайомов повернувся в клуб, коли концерт уже кінчався.

— Все гаразд, — сказав він вухатому. — Влаштувати можна завтра. Але не в школі, а на лісозаводі. Це звідси кілометрів п'ять.

— На лісозаводі? — Вухатий здивовано знизав вузенькими плечима. — Там же нема де виступати. Я цю точку знаю.

— Коли ви були там востаннє?

— На травневі свята. Я вів переговори з директором заводу.

— Ех, ви! — засміявся Окайомов. — Там уже готовий літній клуб на п'ятсот чоловік.

— П'ятсот?.. — Вухатий підстрибнув. — Красота!

— Домовляємося так: завтра о дванадцятій приходьте на станцію, я познайомлю вас із представником заводу. Ясно?

— Цілком. Завтра о дванадцятій.

— А зараз я піду спати до приятеля. Голова розболілася.

— А ми ж збиралися після концерту того… — Вухатий ляснув себе по горлу.

— Не можу. Отже, завтра о дванадцятій. На все добре…

Окайомов догадувався, звичайно, що Чорний бір під наглядом. Це лякало його так само, як думка, що тайник знайдений, ліквідований і що там чекає засада. Він підбирався до лісу з максимальною обережністю. Перш ніж переповзти через залізничну колію, він майже годину пролежав за насипом. Добравшись до чагарника, він повз далі і підвівся тільки тоді, коли до лісу залишилося не більше п'яти кроків.

Темрявою, рівним гомоном дерев ліс обступив Окайомова з усіх боків. У перші хвилини дерева здавалися йому живими істотами, що йдуть по його слідах, і він раз по раз оглядався і слухав. Але поступово він звик до лісної темряви і рухався дедалі впевненіше і швидше. Ішов він, майже інстинктивно вгадуючи знайомі місця, точно тим самим маршрутом, яким після приземлення вибирався з лісу до залізниці. Ось повна канава води і навислий над нею гриб — коріння величезної ялини — саме тут він перестрибнув тоді через канаву. Ось зламана бурею сосна—стовбур, мов самітна колона, і зависла на ялинах засохла крона. Ось струмочок, що оббігає величезний замшілий камінь.

Усе ближче заповітне місце коло тристовбурної ялини. Окайомов просувався з величезною обережністю. Крок, зупинка, і весь він перетворюється на слух. Ще крок, зупинка… Потім він поповз далі…

Побачивши тристовбурну ялину, він завмер і довго лежав, затамувавши подих, прислухаючись до кожного шурхоту.

Нічого підозрілого. Окайомов швидко підповз до ялини і великим мисливським ножем розрив землю. Він узяв згорток з рацією і одягом, вибухівку, документи, а решту знову загорнув. Встав і пішов далі — до шосе.

Іти тепер було важче. Втомлював досить важкий згорток, і дорога була нова, невідома — весь час треба було думати про те, щоб не збитися з потрібного напрямку. Доводилося часто зупинятись, шукати просвіти в кронах дерев і перевіряти шлях на Полярній зірці.

Ось він знову зупинився, і в ту ж мить, коли затихли його кроки, позаду почувся хрускіт зламаної гілки. Окайомов завмер — цей несподіваний, ледве чутний звук сказав йому все: його переслідують!

Стиснувши в кишені піджака пістолет, Окайомов пішов далі, весь перетворившись на слух, — так, там позаду йшов чоловік… Чоловік, який не вміє безшумно ходити лісом. Як він не помітив його раніше? Так, абсолютно точно — його переслідують.

Трапилось це так… Гончаров пройшов до сусіднього поста за поворотом залізничної колії, поговорив із співробітником, який там чергував, і пішов назад до станції, ідучи тепер уже узліссям. Коли, за його розрахунком, до водокачки лишалося кілометрів зо два, він зупинився під старою ялиною і почав прислухатися до тихого й рівного гомону лісу. І раптом кроків за десять від нього з кущів до лісу метнулась чорна тінь, а потім з лісу долинув шурхіт, який швидко віддалявся. Гончаров уже вийняв пістолет, щоб подати умовний сигнал пострілом, але одразу передумав: «Візьму сам». Гончаров обережно почав заглиблюватися в ліс. Він тепер увесь час чув шелест попереду і його все дужче охоплювало пекуче відчуття близькості ворога і радісний трепет від думки, що він його спіймає.

Зрозумівши по звуках, що ворог вовтузиться коло своєї бази, Гончаров вирішив атакувати його після того, як той візьме свої речі. Але Окайомов порушив його план, коли, залишивши базу, пішов уперед, а не назад, і пішов дуже швидко.

Окайомов ішов, гарячково обдумуючи, що робити.

Вирішено. На ходу Окайомов вийняв з потайної кишені папірець із записом шифру, порвав його на дрібні клаптики і розкидав — за будь-якої ситуації це не повинно потрапити до чужих рук. Потім Окайомов круто повернув і пішов назустріч своєму переслідувачеві.

Гончаров притулився до дерева. Окайомов ішов прямо на нього.



— Стій, стріляю! — крикнув Гончаров, зовсім не уявляючи собі, що зробити наступної секунди, і думаючи тільки про те, що повинен узяти ворога живим.

— Що значить стій? Хто це кричить? В чому справа? — спокійно обізвався Окайомов, ідучи прямо на Гончарова.

У цю мить Окайомов зробив кілька майже беззвучних пострілів на голос і почув, як глухо упало на землю тіло.

Гончаров лежав лицем до землі, викинувши вперед руку, що стискувала пістолет…

Окайомов вийшов до шосе, коли ніч ще панувала у притихлому бору. Аромат лісу змішувався з гірким запахом розігрітого за день гудрону. Чорна стрічка шосе була схожа на річку, що витікала з лісу. І знову Окайомову страшенно пощастило — він вийшов до шосе за п'ятсот метрів лівіше від поста, що стежив за дорогою.

Не виходячи на шосе, Окайомов пішов уздовж нього в напрямку міста. Позаду почувся наростаючий гул. Окайомов ліг у кювет і почав чекати. В далині, в лісовій гущавині, загойдалася жовта пляма світла; вона ставала дедалі яскравішою і, нарешті, з-за повороту випливло двоє очей автомобільних фар. Машина одразу зупинилася і коло неї замиготіли тіні. Окайомов зрозумів — машину зупинив патруль. Справді, це так і було. Співробітник, який там чергував, причепливо оглянув увесь грузовик, зазирнув навіть у залізну бочку, що качалася по кузову. Перевіривши документи, він відпустив машину, зробивши при цьому серйозну помилку: він не сказав шоферові, що шукає людину, і шофер поїхав, переконаний, що на дорозі шукають якесь украдене добро.

По шосе до Окайомова наближався, гуркочучи порожньою бочкою, грузовик. Коли машина була вже зовсім близько, Окайомов побачив, що шофер у кабіні сам. Він швидко вийшов на шосе і підняв руку. Розрахунок його був сміливий і рискований: якщо в машині будуть чекісти, він стріляє і знову тікає в ліс; зате, якщо все складеться благополучно, він матиме надійний і швидкий спосіб добратися до міста. Варто було рискувати. — Знову перевірка? — крикнув шофер.

Окайомов, не відповідаючи, підійшов до машини, відчинив дверцята кабіни і виліз на сидіння поруч із шофером.

— Швидко… в місто.

— У місто — можна, а швидко — ні, — пробурчав шофер, включаючи швидкість, — Машину на утиль пора.

Проїхавши кілометрів п'ять, шофер спитав:

— Що шукаєте?

— Що потрібно, те й шукаємо. Балакай менше, краще буде.

Мовчки вони доїхали до міста.

— Куди вам треба?

— На Східний вокзал…


5

До третьої години ночі на ноги підняли усе селище Лісне.

Потапов переговорив по телефону з трьома сусідніми районами і подзвонив у місто полковникові Астангову:

— Що трапилося, я ще не знаю. Годину тому я послав зв'язкового на пост Гончарова, але той його не знайшов. Слід веде в ліс.

— Дійте блискавично! — наказав полковник. — Я виїжджаю.

Собаки-шукачі взяли слід дуже швидко, але, заглибившись у ліс, почали поводитися менш упевнено, кидалися на всі боки, кружляли на одному місці. Потапов зрозумів: в лісі два сліди. Однак собаки вели людей далі і далі в гущавину бору.

… Павло Гончаров лежав навзнак — його перевернув Окайомов. По мертвотно-білому обличчю повзали мурашки. Потапов насамперед побачив цих мурашок і, опустившись на коліно, змахнув їх з обличчя друга. Потім він трохи підняв і акуратно опустив на землю важку руку, що вже не згиналася, і трохи підняв повіку над скляним оком… І все ще не хотів повірити, що Гончаров мертвий. Розстібнув йому сорочку, хотів послухати серце і відхитнувся: на нього чорними очицями глянули дві кульові рани з лівого боку.

До Потапова підійшов міліціонер:

— Товаришу майор, ось папірці якісь…

Потапов, узявши на долоню дрібні клаптики паперу, одразу зрозумів, що це таке, і наказав двом співробітникам ретельно обшукати місцевість.

До Потапова підбіг один з провідників:

— Товаришу майор, собаки взяли слід, ведуть до шосе.

Потапов востаннє подивився на мертве обличчя друга. Дивна річ: трагічне, непоправне сприймалося немов якоюсь другою свідомістю, і біль у серці був тупий, невиразний. Потапов повільно йшов від мертвого друга, не розуміючи в ту хвилину, що нестерпний біль від цієї втрати ще прийде до нього, але значно пізніше, коли на могилі вже засохнуть квіти і коли і ці події завершаться папкою з шістьма літерами «Справа», впоперек якої полковник Астангов розгонисто напише синім олівцем: «В архів…»

На шосе вже стояли машини, що примчали з міста і з сусідніх районів. Потапов побачив полковника Астангова. Він сидів на краю кювету і, здавалося, милувався картиною раннього лісу, пронизаного косими променями ранішнього сонця. Потапов підійшов до полковника.

— Убитий Гончаров!

— Загинув Гончаров?! А той знову втік…

У цей час Астангов стежив за собакою, який, покружлявши на шосе, почав рватися назад до лісу, не розуміючи, що знайшов саме той слід, який привів його з лісу на шосе.

— Заспокойте собаку! — гукнув Астангов.

Помовчавши, він повернувся до Потапова:

— Все питання в тому, куди він зник: туди? — Він махнув рукою у бік моста. — Чи туди?

— Я думаю, після того, що трапилось, він не наважиться йти в місто.

— Думаєте? Ех, Потапов, Потапов!.. Ви розумієте, що, поставивши нервового і малодосвідченого Гончарова на найвідповідальнішу ділянку, ви допомогли йому загинути? — сказавши ці жорстокі слова, від яких у Потапова потемніло в очах, полковник Астангов устав і пішов од Потапова. Зробивши кілька кроків, він обернувся і, майже підбігши до Потапова, заговорив швидко і гаряче:

— Та зрозумійте мене, Гончаров! Сильний і хитрий звір у хвилину небезпеки йде на мисливця, і це однаково небезпечно і для звіра, і для мисливця! Невже ви цього не знали?..

Не помічена полковником обмовка з прізвищем сказала Потапову все — Астангов теж увесь час думав про загиблого.

— Я майже переконаний, — помовчавши, вже спокійно говорив Астангов, — що він уже в місті. Постовий, який чергував тут на шосе, доповідає, що вночі пройшла тільки одна машина — грузовик з автобази «Сільгосппостачання». От що: беріть мою машину — і блискавкою в місто. Найдіть цей грузовик. О чотирнадцятій ноль-ноль доповісте результат. Я поки що залишуся тут…

«Победа» мчала в місто на граничній швидкості. Але якби вона навіть відірвалась од землі і полетіла, Потапов не помітив би цього.

… Автобаза «Сільгосппостачання». Диспетчер спить на вузенькій лавці, поклавши руку на телефон. Спросоння він довго не може зрозуміти, що від нього вимагають.

— Ваші машини сьогодні вночі працювали? — підвищивши голос, наче розмовляючи з глухим, втретє запитує в нього Потапов.

— Он що! — зрозумів, нарешті, диспетчер. — Тільки Кисляков був у рейсі. У Савелово їздив. Он його машина — коло паркану. Він її ремонтує.

Потапов підійшов до грузовика. Шофер сидів на підніжці і сумно дивився на розібраний карбюратор, що лежав перед ним на газеті.

— Що з карбюратором, товаришу Кисляков? — вдавано весело спитав Потапов, вдивляючись у землисте після безсонної ночі обличчя шофера.

— Що, що!.. — з досадою промовив шофер, навіть не глянувши на того, хто питав. — Замість пального дають дьоготь, а потім питають.

— Ви їздили в Савелово?

— Авжеж, не в любимчиках ходжу — як у Савелово, так мене женуть.

— Ви їхали вночі через Чорний бір?

Аж тепер, нарешті, шофер підвів очі на Потапова.

— Їхав. А що?

— От що, товаришу Кисляков: я — з держбезпеки.

— Розумію. Ваші в мене на шосе щось шукали. Тільки…

— Стривайте, товаришу Кисляков… — Потапов сів поруч з ним на підніжок. — Ми ловимо небезпечного злочинця, ворога нашої Батьківщини. 1 ми гадаємо, що він сьогодні вночі в районі Чорного бору скористався попутною машиною.

Шофер широко відкрив очі:

— Та що ви, їй-богу! Я ж віз вашого, — не дуже впевнено сказав він.

— Як нашого? Кого?

— А що він мені — документ чи що показував? Наказав везти, я й віз.

— Так, так… — квапився Потапов. — Розкажіть, який на вигляд цей чоловік.

Шофер почав розповідати. Око в нього виявилося пильне, і з кожною фразою перед Потаповим усе ясніше поставав образ Окайомова.

— На цього схожий? — Потапов показав шоферові фотографію.

— Він! Точна копія!

— Куди ви його відвезли?

— На Східний вокзал. Підвіз прямо до під'їзду.

— Він пішов у приміщення вокзалу?

— Ще при мені покликав носія і дав йому гроші на квиток.

— Куди?

— Не чув. Я вже розвертався.

— Що в нього було з собою?

— Згорток. Видно, важкий і цінний, бо жодного разу з рук не випустив.

— Дякую, товаришу Кисляков.

Розшукати на Східному вокзалі носія, який купував Окайомову квитка, було не дуже важко. І ось Потапов уже знав, що квиток куплено в купірований вагон до міста Борська і що клієнт подякував носієві не щедро, а в руках у клієнта був той самий згорток, і ніс він його сам.

— В управління, швидше! — крикнув Потапов, сідаючи в машину.

Шофер, який вже давно звик до таких наказів, глянув на площу і, всупереч усім правилам, перетнув її по прямій. Регулювальник уже підніс до рота свисток, але побачив номер машини і швидко перекрив в'їзд на площу.

За двадцять хвилин до другої Потапов доповідав про все полковнику Астангову.

— Чому в Борськ? Чому в Борськ? — нетерпляче, немов підганяючи власні думки, повторював полковник. — Так… Поїзд ще в дорозі. У Борську він буде через годину і сорок хвилин. Негайно зв'яжіться з Борськом, повідомте прикмети, хай пильно перевірять увесь поїзд. Вокзал оточити.

— Може, мені вилетіти туди літаком? Я ще встигну.

— Не треба. Я не дуже вірю, що він доїде до Борська.

Подзвонивши по селектору в Борськ і на всі проміжні станції, Потапов зайшов у свій кабінет і втомлено сів за стіл.

У розчинені вікна вривався шум вулиці. Ось почувся гучний сигнал піонерського горна. «Піонери їдуть у табори». Потапов виразно уявив собі, як мчать вулицею грузовики з веселою дітворою і на передній машині — горніст із сяючою на сонці сурмою. Він і сам колись їхав цією ж вулицею і теж сурмив у горн, і міліціонер на перехресті, посміхаючись, віддавав йому честь. Невже в його житті справді був цей безтурботний час? А зараз… Зараз десь недалеко перебуває людина, про яку він знає тільки одне — це ворог. Ворог його особистий, ворог усього його життя, ворог усього, що входить у святе слово Батьківщина. І одразу немов дикий вихор розкидав усе пережите ним за останню добу: перед очима Потапова безладно замиготіли люди, пейзажі, біле обличчя Гончарова…

Втричі важче зносити горе одному, коли не тільки близьким своїм про те горе не розповіси, коли навіть полковникові не скажеш того, що ти зараз переживаєш. Але Лена ніби відчула недобре. Півгодини тому Потапов подзвонив їй, щоб не чекала його вечеряти.

— Гаразд, — відповіла вона спокійно і, помовчавши, запитала: — У тебе неприємності?

— Ніяких. Просто дуже складна справа.

— Не хвилюйся, Колю. Ти ж знаєш себе. І я тебе знаю. 1 твої товариші знають. Ну, а неприємностей не буває тільки у тих, хто нічого не робить.

— Та звідки ти взяла? Завела: «Неприємності, неприємності»! — Потапов не міг приховати роздратування.

— Добре, добре! — засміялася Лена. — Неприємностей нема. А ночувати прийдеш?

— Не знаю.

На цьому розмова й кінчилась.

Скрипнули двері, і до кабінету увійшов полковник Астангов. Він сів на диван і, ніби продовжуючи перервану розмову, сказав:

— Ми, Потапов, складаємо зараз дуже серйозний іспит. Може, найсерйозніший за останні роки. І справи у нас складаються зовсім не так, як у книжках і фільмах на цю тему. Поки що в цьому поєдинку перевага на боці ворога. І це, незважаючи на те, що ми досить швидко натрапили на його слід. Він зробив кілька тактичних помилок, але й ми в боргу перед ним не залишились. От Гончаров!.. Непробачна помилка!

— А може, в Гончарова не було можливості зв'язатись з іншими людьми, і він змушений був піти за ним сам?

— Я допускаю це, Потапов, хоча думаю, що трапилося інакше. Але перед нами простий факт — убитий Гончаров, а той живий і знов зумів утекти.

Полковник Астангов устав, підійшов до Потапова і поклав йому на плече руку:

— Я знаю, Потапов, що він був вашим другом. Я теж любив його… — Полковник різко одвернувся і пройшов до стола. — Сідайте, прошу. Давайте ще раз проглянемо хід операції. — Поклавши перед собою аркуш паперу, полковник узяв олівця. — Що в нас зараз нового? Ми знайшли рештки його бази. Це послуга Гончарова. Рацію він, звичайно, забрав… — Полковник зняв телефонну трубку і назвав номер: — Весьолов? Це Астангов. Попередьте контрольний радіопункт — в ефірі мають з'явитися нові позивні. Розумієте? Стежити цілу добу. Доповідати мені негайно… Далі, Потапов. Ми маємо, нарешті, кілька клаптиків паперу з записом його шифру. — Полковник стукнув долонею по бильцях крісла: — Бачте, який хитрий тип? Ідучи назустріч Гончарову, він передбачив буквально все, встиг навіть знищити шифр. Якщо наші шифрувальники по цих клаптиках прочитають хоч що-небудь, їм треба за життя пам'ятник поставити! Так… А в Борськ я не вірю! Не вірю, і все. Адже ж він відчув нас у себе за плечима! Відчуває, сволота! І розуміє, що йому треба поспішати. А для цього йому не можна їхати від об'єкта так далеко. Не можна! Ось де логіка його поведінки… На всякий випадок, зробимо так: за сьогоднішній вечір і ніч перевіримо в місті всі вокзали, готелі, бульвари, ресторани, пивнички — словом, усі місця, де він може знайти притулок на ніч або хоча б на частину ночі, щоб не тинятися по вулицях. Він, мерзотник, не спить, і ми з вами теж не маємо права спати!


6

Окайомов зійшов з поїзда на глухому полустанку, який пам'ятав ще по своїй довоєнній роботі — їздив сюди колись за будівельним матеріалом.

Усі служби полустанка містилися в знятому з коліс товарному вагоні. Вздовж колії височіли чорні штабелі приготованого для вантаження торфу. Зразу за полустанком починалося торф'яне болото, заросле густим вільшняком. Окайомов знав, що кілометрів за три болото перетинає шосейна дорога. Саме тут він і вирішив влаштувати свою нову оперативну базу.

Зайшовши в кущі, Окайомов сів на суху, оброслу мохом купину. Втома вмить скувала його, страшенно захотілося спати. Він швидко зжував плитку шоколаду з сильним тонізуючим засобом і за кілька хвилин відчув наростаюче збудження: в голові зашуміло, мов після горілки. Окайомов устав і пішов крізь кущі, вишукуючи місце для бази.

Приблизно через годину з кущів на шосейну дорогу вийшов високий чоловік у темно-синьому костюмі і штанях навипуск. На руці він ніс уже не новенький плащ. Він озирнувся навкруги і поважно попрямував до стовпа з табличкою, де, чекаючи автобуса, стояло кілька чоловік.

— На автобус, товариші?

— На автобус.

— Скоро він буде?

— А хтозна. Це ж стихія!.. Ха! Дивіться — йде!

Старенький, запорошений автобус забрав пасажирів і, присідаючи на вибоїнах, покотив далі — до міста.

Окайомов сів на переднє місце і, поклавши плащ на коліна, дивився у вікно. «Все йде чудово, — думав він. — Якщо вони знову натрапили на мій слід, то кинулися в Борськ. Але навіщо ж, дорогі добродії? Я ж їду назад — до вас. І оселюся я у вас під самим носом. Де? Вам і на думку не спаде…»

У надвечірній час, коли присмерк уже спустився на місто, але світло на вулицях ще не засвітили, Окайомов увійшов у вестибюль готелю «Центральний» і звернувся до портьє:

— Вільний номер є?

— Нема і не буде. Он бачите? — Лисяча фізіономія портьє повернулася в бік темного кутка вестибюля, де в кріслах дрімали претенденти на номери.

— А сподіватись можна? — усміхаючись, спитав Окайомов.

— Будь ласка, це ваше право, — байдуже кинув портьє, уткнувши хитру мордочку в товсту реєстраційну книгу.

— Але якщо я можу сподіватись, — тихо промовив Окайомов, — то можете сподіватись і ви. Давайте сподіватись разом. Га?

— Залиште ваші документи! — наказав портьє.

Окайомов поклав на конторку свій паспорт.

— І сядьте отам. — Портьє показав на окремий стілець, що стояв коло самого входу.

Портьє розгорнув паспорт Окайомова — всю його першу сторінку закривала складена навпіл сторублівка. Портьє зсунув її рівно настільки, щоб прочитати прізвище власника паспорта, і крикнув:

— Філатов по броні міністерства тут?

— Я — Філатов… — Окайомов підійшов до конторки.

— Чого ж ви не сказали, що по броні? Заповніть анкету.

«Філатов, Іван Ілліч, рік народження 1910-й, — писав Окайомов. — Уродженець міста Демидова, Смоленської області. Місце роботи — агент постачання Ярославського шинного заводу. Термін перебування — п'ять днів…»

… Окайомов прийняв ванну і ліг у ліжко. Шоколад ще діяв, і спати йому не хотілося. «Ну що ж, містер агент постачання, давайте поговоримо на дозвіллі. Підсумуємо. Наслідки поки що невеликі: на одного шпига поменшало. Це, звичайно, добре, але не за цим ми сюди їхали. Не за цим.

І хоча все у нас посувається досить вдало, ми мусимо визнати, що ні на крок не наблизилися до головного. Правда, перше знайомство з об'єктом відбулося. Але й це виявилося дуже небезпечною справою… Щось, містер агент постачання, ми думаємо з вами не так, як треба. Чи не боїмося ми, часом, коли передусім треба думати про Вольського. Так, час іти в атаку. Тепер можна виграти тільки швидкістю і точністю дій. Але для цього треба знати, що в тебе за плечима все спокійно… Так, треба влаштуватися на роботу. Легалізувати своє існування, і тоді прощавайте, панове чекісти. Шукайте вітру в полі! Так і вирішуємо. Насамперед трошки тут відлежимось. Хіба не міг агент постачання схопити грип на своїй неспокійній роботі? За цей час виросте в нас рятівна борідка. А потім ми пускаємо в хід документи номер три — шофер другого класу Сергій Михайлович Гудков шукає роботу! Точка. Можна спати…»

Коли Окайомов поринув у неміцний, тривожний сон, до готелю «Центральний» зайшов Потапов. Портьє, дізнавшись, з ким він має справу, закрутився в'юном, і його обличчя видовжилося ще дужче.

— Що ви, що ви? — белькотів він пересохлими губами. — Уже другий день у нас немає жодного вільного номера. Бачите, де сплять люди?

Потапов попросив запалити світло і пильно придивився до обличчя кожного бездомного командировочного.

Ні, ні, Окайомов міг спати спокійно: його сон оберігав мерзотник з лисячою фізіономією.


Розділ п'ятий

1

Агент постачання Ярославського шинного заводу хворів цілий тиждень, не виходячи з номера. Нарешті настав ранок, коли він видужав і вирішив вийти погуляти.

— Як ваше здоров'ячко? — зустрів його портьє з лисячою фізіономією, що чергував цього ранку, — О, то ви й бороду у нас придбали!

— Поки валявся, виросла клята, — сміявся Окайомов. — Оце йду голитися. Можна мені одержати свій паспорт? — І ось вам ще за три дні за номер. Здачі не треба.

— Будь ласка. — Портьє віддав Окайомову паспорт і прошепотів: — Я його на прописочку не здавав. Щоб галасу не було. Тієї ночі, коли ви приїхали, мені дзвонили з міліції: просили номер для їхньої людини, а я відмовив — сказав, що немає вільних номерів. І раптом… прописочка. Розумієте? — Маленькі очиці портьє дивилися на Окайомова лукаво і підлесливо.

— Мені однаково, — усміхнувся Окайомов. — Вам так зручніше? 1 добре. Якщо мене питатимуть, я повернуся години через дві. Усього найкращого…

Портьє провів Окайомова до дверей, не догадуючись, що свого приємного з усіх поглядів мешканця він бачить востаннє. А втім, несподіване зникнення агента постачання анітрохи не засмутило портьє, він просто не вніс у касу гроші, залишені Окайомовим за номер, і пройнявся до нього ще більшою повагою.

Навкруги Окайомова шумів ранок великого міста. Розсипаючи трелі дзвінків, котилися переповнені трамваї. На перехрестях, лякаючи квапливий натовп, ревли потужні грузовики. Над вулицею велично розверталася стріла підйомного крану, і люди з повагою дивилися, як ціла пака бетонних плит легко злітала на висоті риштування нової будови. А ще вище, зачепивши на кінчики крил сонячні промені, робив над містом коло пасажирський літак. Окайомов сприймав усе це не так, як інші. Проходячи перед радіатором потужного грузовика, він запам'ятовував його марку і прикидав у думці тоннаж. На паркані ново будови він прочитав плакат: «Закінчимо мурування стін до першого липня!» Кинувши на новобудову кмітливий погляд інженера, він відзначив: «Будівельники поспішають, треба буде з'ясувати, що вони будують». Усе, що бачив Окайомов, становило для нього інтерес тільки як матеріал у майбутніх повідомленнях центру. Єдине, що цього ранку цікавило Окайомова особисто, були вітрини з об'явами про наймання робочої сили. Таких вітрин було багато, і всі об'яви на них починалися сухим словом «Потрібні». Потрібні інженери, техніки і робітники. Потрібні водопровідники. Потрібні перекладачі з англійської мови. Потрібні досвідчені педагоги. Місто вимагало, кликало до себе працьовитих, корисних людей.

Та ось Окайомов знайшов об'яву, яку він шукав:

«Державному театру опери та балету потрібний досвідчений шофер на вантажну машину ЗІС–150».

Незабаром Окайомов стояв перед віконечком відділу кадрів театру:

— Я читав вашу об'яву про шофера. А може, вам потрібний механік.

Дівчина за віконечком сердито подивилася на Окайомова:

— Нам потрібен шофер.

— Шкода, — сумно промовив Окайомов, не поспішаючи йти.

Там, за віконечком, до дівчини підійшов працівник відділу кадрів:

— Заждіть, ви — механік?

— Взагалі я шофер другого класу, — наче нехотя відповів Окайомов. — А тільки останнім часом я більше працював механіком. 1 зарплата більша, і метушні менше.

— Ну, а якщо ми домовимося так: зарахуємо вас шофером, місяців зо два ви поїздите, а потім у нас передбачається одна комбінація, і ми переведемо вас на посаду механіка. А зараз ми дамо вам гуртожиток.

— Не обдурите?

— А навіщо ж дурити людину? Згодні?

— Спробуємо!

— У вас документи з собою?

— З собою.

— Тоді заходьте он у ті двері.

Увечері заміський гуртожиток працівників оперного театру приймав у свою сім'ю нового мешканця—шофера Сергія Михайловича Гудкова. А втім, прийом цей був ані урочистий, ані велелюдний; більшість мешканців барака в цей час була на роботі. Папірець про надання місця в гуртожитку Окайомов, за відсутністю іншого начальства, пред'явив голові санітарно-побутової комісії Колі Боркову, учневі кравецької майстерні театру. Моторний зизоокий хлопчина боком глянув на папірець і на Окайомова:

— Новий шофер, значить?

— Шофер.

— Ну то добре. Ходімо… — Борков повів Окайомова до його койки. — Це буде твоє, значить, місце. Білизну треба міняти не рідше як раз на тиждень. А прати її власноручно у пральні, що в кінці барака. Коли грошей, значить, не шкода, можна віддавати Марусі з жіночого барака. Влаштовуйся…

Окайомов сів на тверду койку і обдивився. Шеренга койок тяглася через увесь барак. На сусідній койці, накрившись з головою, спав довгий чоловік, його босі гулясті ноги стирчали в проході. І хропів він так тріскуче, що могло здатися, ніби він під ковдрою заводить мотоцикл. Окайомов з жахом уявив собі, як на всіх цих ліжках хропітимуть люди, і обличчя його скривилось у гидливій гримасі.

За допомогою Колі Боркова він роздобув бритву, скалку дзеркала, окріп і почав приводити до ладу свою борідку. Коля стояв позад нього і, взявшись у боки, скоса дивився, як голився Окайомов.

— Невже бороду залишите? — здивувався він.

— Борода прикрашає чоловіка, — відповів Окайомов.

— Таке скажете! — усміхнувся Коля Борков. — Порох у ній збирається, і все. У нас на все село тільки піп бороду носив, і завжди у нього в бороді лушпиння з насіння плуталось.

— Може, ти займешся якимсь ділом? — спитав Окайомов, примруживши очі і дивлячись в дзеркальце на Колю.

— Мені на роботу на дев'яту годину ранку, — не зрозумів Коля Борков.

— Ішов би спати, чи що!

— Я раніше одинадцятої не лягаю. Останні вісті послухаю, а тоді бувайте здорові!

Окайомов замовк, злість розбирала його дедалі дужче. Коля Борков не йшов. У цей час у дальньому, темному кутку барака зарипала гармошка. Видно було, що гармоніст тільки починав освоювати інструмент. Він весь час виводив той самий мотив і ніяк не міг підібрати до нього басового акомпанементу, сповнюючи барак дикими звуками.

— От витинає Петька! — захоплено промовив Коля Борков. — За один місяць навчився! Його оце на свята гармошкою преміювали. Правда, гарно, коли музика?

— Гарно, коли гарна! — злісно відповів Окайомов.

— Так він тільки вчиться, — заступився за гармоніста Коля Борков. — З нього вимагати ще рано.

— Міг би тренуватися і в іншому місці! — Окайомов підвівся і пішов до умивальної.

Коля Борков здивовано подивився йому вслід, знизав плечима і попрямував до гармоніста.

Умившись, Окайомов швидко роздягнувся і ліг у постіль. Гармоніст продовжував підбирати басовий акомпанемент.

«Щоб ти пропав разом із своїм баяном! — з люттю подумав під ковдрою Окайомов і постарався забути про цю музику, яка шматувала йому нерви. — Ну що ж, перехід на нове становище відбувся більш ніж вдало. І якщо косоокому ідіотові та його братії подобається, як виграє гармоніст, то ця какофонія мусить подобатися й мені. Чудова музика! А ви, містер Барч, змогли б спокійно слухати цього гармоніста? — Отже, завтра о восьмій ранку новий шофер оперного театру приступить до роботи. Я не заздрю вам, панове чекісти. Вам уже здавалося, що ви загнали мене в куток, а я взяв і зник. Я тільки що був — раптом мене більше нема. І знайти мене неможливо. Я перетворився, як ви висловлюєтеся, у члена колективу, а це означає, що я став невидимкою. Ви не зможете роздивитися мене крізь натовп людей, які мене обступили. Ці люди сховали мене. Вони охороняють мене. А щоб ви не могли підслухати навіть моїх думок, зараз поруч зі мною хропе на весь барак невідомий мені здоровило. І поки ви, добродії чекісти, будете сушити свої голови над задачкою, яку я вам задав, я почну діяти…»


2

Інститут, яким керував Вольський, містився на бульварі. Окайомов довідався про це, проїхавши на грузовику слідом за знайомим йому ЗІМом професора.

Вечоріло. Тінь від дерев на бульварі прикрила всю вулицю і почала волохатою смугою лізти на стіну інституту. Співробітник держбезпеки Кудрявцев, який зранку стежив за під'їздом інституту, раз у раз поглядав на годинника — скоро його мають змінити. Кудрявцев був схожий на молодого модника, що знічев'я фланірує по бульвару. Він то зникав у натовпі перехожих, то знову з'являвся. То він стояв на розі і наче чекав на дівчину, то, розгорнувши перед собою газету, сидів на лавці. Він побалакав трошки з продавщицею морозива і допоміг сліпому перейти вулицю. Він вивчав афіші і годував хлібом голубів на тротуарі. Він наводив блиск на черевики у вуличного чистильника і милувався грою дітей на купі піску. І нікому не було втямки, що молодик, який бив байдики, ні на мить не зводив очей з під'їзду інституту і щохвилини готовий був діяти.

Ось літня жінка з кошиком зупинилася коло інституту і роздивляється номер будинку. Кудрявцев квапить чистильника: черевики і так блищать, мов сонце. Жінка зайшла в інститут. Кудрявцев уже стоїть коло інституту і читає газету на вітрині. Жінка вийшла на вулицю, знову подивилася на номер будинку і, пробурмотівши щось собі під ніс, пішла в бік площі. Кудрявцев іде за жінкою. На розі площі стоїть просто вдягнений хлопець у сандалях на босу ногу. Кудрявцев зупинився поруч: «Бачиш жінку з кошиком? Простеж». Хлопець іде за жінкою, а Кудрявцев швидко повертається до інституту. Через годину хлопець у сандалях підходить до нього. «Жінка пішла в райсобез. Лаялася з приводу пенсії. Вона сплутала номер будинку і помилково зайшла в інститут. Живе на Казарменій вулиці, будинок сім, квартира одинадцять».

І знову Кудрявцев стовбичить коло інституту.

Грузовик, що віз театральні декорації, ще на перехресті почав судорожно смикатися, оглушливо стріляти, видно, маючи намір зупинитися. Ривками проїхав він перехрестя і притиснувся до кромки бульвару якраз навпроти інституту. Кудрявцев негайно залишив своє місце на лавці серед няньок і пройшов мимо грузовика, водій якого, чортихаючись, відкривав капот мотора. Кудрявцев підійшов до регулювальника руху на перехресті, показав своє посвідчення і попросив з'ясувати, що трапилося з грузовиком.

Коли міліціонер підійшов до машини, Окайомов, одкрутивши бензобак, продував його ротом. Міліціонер увічливо запитав про причини зупинки.

— Ти б поїздив на такій машині! — закричав Окайомов на всю вулицю. — Не бачиш, чи що? Подача відмовила! Чи, може, ти думаєш, що я бензин ради задоволення ковтаю?

— Ви не кричіть, — спокійно сказав міліціонер, — а швидше справляйте і їдьте. Тут стояти не можна. Бачите знак?

— Не турбуйся, я ночувати тут не збираюся! — крикнув Окайомов, до пояса залізши під капот.

Тепер до грузовика підійшов Кудрявцев. Він мимоволі усміхнувся, побачивши в кузові машини позолочений царський трон.

У цей час з дверей інституту ринув потік людей. Окайомов подивився на ручний годинник: «Так… робота в них кінчається, як і скрізь, о шостій. Чудово. Скільки співробітників? Приблизно сотня… Ні, мабуть, трохи більше. Ну що ж, тепер можна і їхати».

Окайомов виліз з-під капота і озирнувся — перед ним стояв Кудрявцев і з посмішкою дивився на замащене мазутом шоферове обличчя. Кудрявцев помітив, що шофер здригнувся.

— Чого лякаєшся? — Я — не міліція… — Кудрявцеву набридло тинятися мовчки, захотілось побалакати з шофером. — Застопорило?

— Третій раз за день! — Окайомов плюнув на мотор і з гуркотом опустив капот. — Машині давно час у капіталку, а начальству, хоч кажи, хоч не кажи, виїжджай, і все. — Окайомов виліз на сидіння і натиснув на стартер — мотор не завівся. От чорт!

— Ти запалювання не включив! — засміявся Кудрявцев.

— Чи ти ба! Вірно! — Окайомов постукав себе пальцем по лобі: — Зарапортувався.

Тепер машина одразу завелась. Підморгнувши Кудрявцеву, Окайомов включив першу швидкість.

— Якому цареві трон везеш? — навздогін йому крикнув Кудрявцев.

— Оперному! — приглушено долинуло у відповідь.

Кудрявцев попрямував до перехрестя. Там уже видно було знайому постать змінника. Кудрявцев пройшов повз нього. На мить вони зустрілися поглядами, і це означало: «Пост здав» — «Пост прийняв»…

«А раптом цей хлопець од них? — думав Окайомов, ведучи машину до театру. — Все можливо. Якого чорта він стовбичив там, наче йому робити більше нічого, як лупати очима на грузовик? Так, цілком можливо, що він од них. Ну що ж, запам'ятаємо: років йому двадцять п'ять — двадцять сім, блондин, очі ясно-сірі. Дуже привітно сміється. Запам'ятаємо. У господарстві все знадобиться. Якщо він од них, то в цьому немає нічого дивного. Інститут вони охороняють — це зрозуміло…»

Коли у дворі театру робітники розвантажували царський трон, Окайомов знову пригадав сіроокого хлопця: «Він помітив трон, а я, мов дурень, відповів, що це трон оперного царя… Оце промах…» Ця сама думка не давала йому покою і тоді, коли у вагоні електрички їхав він у гуртожиток: «Може, варто, поки не пізно, перейти в інше автогосподарство? Ні, не треба: театр для мене — ідеальне місце. І не можна жахатися кожного зустрічного. Хлопець був одягнутий для них занадто елегантно. Мабуть, чекав дівчину, і все. Одне ясно — треба бути обережнішим…»


У бараку було душно, як у бані. Тютюновий дим нерухомою сизою хмарою висів під стелею. Сьогодні спектаклю не було, і тут зібралися майже всі мешканці барака. На про ході, сидячи навпочіпки навколо дерев'яної скриньки, різалися в «козла» робітники сцени. Вони з таким запалом били кісточками, наче поставили собі за мету розтрощити скриньку.

На двох зсунутих койках розмістилися картярі, їх оточив натовп болільників. Гармоніст, підібравши, нарешті, басовий акомпанемент, грав «Давай закуримо, товариш, по одній».

На правах старого знайомого на койку до Окайомова підсів Коля Борков.

— Як справи, водію?

— Справи як справи… — незадоволено відповів Окайомов. — А тобі що?

— Мене своє кровне, значить, цікавить: ти з будинку культури тільки декорації привіз чи забрав і реквізит?

— Не знаю. Що навантажили, те й привіз.

— Як це так? — здивувався Коля Борков. — Ти ж не кустар — у театрі працюєш. Адже тоді за реквізитом ще раз їхати доведеться.

— Скажуть — поїду. Подумаєш, подія!

— А бензин державний, не твій…

Окайомов обурився:

— Ти що — з глузду з'їхав? Три літри бензину! При чому тут держава? Язиком ляпати за ці три літри і то соромно!

Коля Борков підвівся, здивовано скосив очі на Окайомова і, нічого не сказавши, пішов геть.


3

Минали дні за днями, не приносячи нічого нового. У ці дні Потапов відчував значно сильніше напруження, ніж тоді, коли що-не-будь відбувалося. З самого ранку, тільки прокинувшись, і до пізньої ночі, коли його мозок обгортав димок тривожного сну, він безперервно думав про Окайомова; часто Окайомов вривався і в сни, і тоді майор прокидався серед ночі з болісною думкою про тільки що зроблену непробачну помилку. І хоча видіння сну в ту ж мить відокремлювалися від реальних подій дня, заснути вік уже не міг… У ці дні Потапов ночував у місті. Дружина знала, що в такому стані йому краще бути самому: вона приїжджала тільки готувати йому вечерю й сніданок і, залишивши записку, їхала назад на дачу. Їхній синок лежав у ліжку, лікарі побоювались, що в нього запалення легенів, але й про це Потапов нічого не знав. «На дачі все добре», — писала йому дружина і бігла в поліклініку за лікарем.

Рано-вранці Потапов виходив з дому і через усе місто повільно йшов на роботу, досадуючи на безтурботну метушню: як можуть люди жартувати, сміятись, балакати про всякі дрібниці, коли десь серед них ховається ворог?! Співробітники, які стежили за інститутом Вольського, звикли, що о пів на дев'яту ранку повз інститут проходить майор Потапов і, думаючи, що він перевіряє їхню роботу, намагалися не попадатися йому на очі — адже робота спостерігача тоді хороша, коли його самого не видно.

Полковник Астангов у ці дні жив ще більш напружено, ніж Потапов, хоча зовні це ніяк не виявлялось. Потапова мучили справи тільки його оперативної групи, а полковник безперервно думав про дії всіх п'яти груп. Адже він відповідав за охорону від можливої диверсії п'яти найважливіших об'єктів міста. Лише як більш досвідчений працівник він умів розвіювати за допомогою спокійного аналізу обстановки оте напруження, що заважало роботі. Розповідь шофера автобази «Сільгосппостачання» підтвердила версію полковника. Це значно спростило розшуки. Зрештою, полковник твердо знав, що тепер Окайомов ховається в якомусь колективі радянських людей, які можуть допомогти знайти шпигуна. Зараз його найбільше тривожила думка, що Окайомов міг відмовитись од атаки на інститут Вольського і обрати собі нову ціль. Тому, цілком покладаючись на Потапова, який займався інститутом, полковник Астангов причепливо стежив за роботою інших оперативних груп.

Кудрявцев докладно доповідав Потапову результати спостереження за інститутом і трохи ображався, що майор слухає його неуважно, — адже ж він не винен, що вже стільки днів спостереження нічого не дає.

— Ясно, ясно, далі… — підганяв його Потапов.

— Ну, загалом, вона помилилась: їй потрібний був будинок номер тридцять шість, а вона зайшла в інститут — номер двадцять шість.

— Ясно, ясно. Далі.

— Напроти інституту зупинялася вантажна машина. Мотор зіпсувався.

— Час? — уривисто запитав майор.

— О шостій.

— Мотор справді не працював?

— Так. Водій прочищав бензосистему. Я спершу попросив орудівця перевірити. Він підтвердив.

— Номер машини записали?

— Ні, я думав…

— Номер треба було записати.

— Допустився помилки, — тихо промовив Кудрявцев.

— У вас усе?

— Усе.

— Дякую.

Потапов неуважно дивився на двері, що зачинилися за Кудрявцевим, пригадуючи, яка це деталь у повідомленні спостерігача чимось зачепила його свідомість.

Задзвонив телефон. Потапов схопив телефонну трубку і почув несподівано веселий голос полковника Астангова:

— Що ви робите?

— Думаю, товаришу полковник, — швидко відповів Потапов.

— Що й казати, заняття корисне, — сміявся полковник. — Може, ви зайдете до мене, і ми разом подумаємо?

— Іду.

Останнім часом полковник Астангов був мовчазний і непривітний, розмовляв стримано, ніби нехотя. А зараз Потапов побачив його в чудовому настрої, полковник жартував, сміявся. «Невже що-небудь прояснилося?» — хвилюючись, подумав Потапов і чекав, коли Астангов скаже про це.

— Ну, Потапов, нам лишається признатися, — все ще сміючись, сказав полковник: — рибалки ми з вами нікудишні. Окайомов виявився розумнішим за нас і знайшов собі таку заводь, про яку ми і уявлення не маємо.

Потапов мовчав, все ще чекаючи радісних новин.

Але полковника просто турбувало те, що останнім часом Потапов помітно нервував, і він побоювався, що в такому стані майор може зробити помилку.

Поглянувши на мовчазного Потапова, полковник вів далі:

— В ефірі Окайомова нема — значить, рацію свою він поки що законсервував. А це, в свою чергу, означає, що пірнув він надовго, розраховуючи як слід врости в життя і стати для нас зовсім невидимим.

— Може, варто перевірити в усіх установах і на підприємствах, кого цими днями взяли на роботу? — запропонував Потапов.

— Та що ви! — полковник засміявся. — Ви, я бачу, зраділи і вирішили, що він сидітиме у своїй заводі рік або й два? На таку перевірку треба мінімум два місяці. Не можна, Потапов. Він почне діяти раніше. А ми в цей час вигадаємо собі з десяток фальшивих шляхів і поженемося за непотрібними людьми.

— А що ж ви пропонуєте? — майже визивно спитав Потапов.

— Вам особисто я пропоную зараз поїхати на дачу за дружиною і йти в театр. Ось квитки…

Потапов, здивовано дивлячись на полковника, машинально взяв квитки:

— Ви жартуєте?

— Аж ніяк, Потапов, — сухо відповів полковник. — Їдьте за дружиною. Її попередили, і вона чекає вас.

Потапов мовчки поклав на стіл квитки. Обличчя полковника стало суворе. Він підвівся.

— Ми з вами втомилися, Потапов. І це стає нашим серйозним недоліком. Ми нервуємо, не маючи на цю розкіш ніякого права. Треба трохи відпочити. Їдьте на дачу. Завтра в цей самий час зустрінемося тут. Все. До побачення.

Потапов устав і попрямував до дверей.

— Квитки, Потапов! Ви що, хочете, щоб ваша дружина вважала мене за обманщика?

Дружина Потапова, коли їй подзвонив полковник Астангов, спочатку злякалась — чи не трапилося чогось з чоловіком. Але потім вона почула ще більш несподіванішу і незрозумілішу річ, — полковник тоном наказу запропонував їй піти сьогодні з Потаповим у театр.

— В який театр? — здивувалась вона.

— У який? — перепитав полковник і засміявся. — Слово честі, не знаю. Я наказав дістати два квитки в найкращий театр. Але квитки ще не одержав. Я віддам їх Потапову. Отже, приготуйтеся. Форма одягу — театральна.

Але Лена дуже добре знала свого чоловіка, щоб зустріти його вже у вечірньому платті. Вона все приготувала, але зустрічати його вийшла в своєму звичайному літньому халатику.

— Ти знаєш… — розгублено сказав Потапов, — нам треба їхати в театр.

— У театр? — Лена зробила здивований вигляд.

— Ой, невже в оперу? Це ж чудово! Я вмить одягнусь. А ти сідай і обідай. Я зараз!

— А хто ж буде з Вітькою? — спитав Потапов, коли дружина повернулася вже у гарному платті.

— Я одвела його до Горюнових. Він там і спатиме.

Потапов розсміявся.

— Чого ти смієшся?

— Як ти добре розіграла здивування, що ми їдемо в театр. Ну добре — поїхали!

… Йшла вже друга дія опери, а Потапов ніяк не міг розібрати, що відбувається там, на сцені. Окремо він чув музику — вона то тривожила, то заспокоювала. І окремо — розрізнено і туманно — він бачив, як на сцені якісь старомодні люди ходили, співали, сміялися, сперечались… І раптом на якусь хвилину виразно побачив усе: похилений млин у сніговій шапці, ліс в далині, а поблизу на витоптаному снігу стоять двоє, цілячись один в одного з пістолетів. Вмить це злилося з іншою картинок, коло дерева лежить Гончаров, у нього біле-біле обличчя, по якому лазять мурашки… Потапов мимоволі стиснув руку дружини.

— Як чудово співає… — прошепотіла вона. У цей час в оркестрі наростала тривожна музика, вона ширилась, злітала дедалі вище і враз обірвалася страшенним ударом пострілу.

Потапов здригнувся. Один з тих, що стояли на снігу, впав, і одразу завіса закрила сцену. Потапов здивовано озирався на присутніх, що захоплено кричали і плескали.

— Який чарівний голос у Ленського. Правда? — спитала Лена.

— Так. Прекрасний… — розгублено відповів Потапов.

— Може, пройдемось?

— Давай краще посидимо, — механічно промовив Потапов, дивлячись у якусь точку на завісі, яка ще злегка гойдалася.

І Лена слухняно лишилася сидіти. Вона терпляче мовчала, бо знала — Микола зараз думає про своє, і те, що він думає, дуже далеке від цього залу…

Окайомов уперше дивився спектакль у своєму театрі. Оперу він ніколи не любив — йому просто захотілося трохи пізніше приїхати в гуртожиток. Білетерка посадила його на вільне місце в бічній ложі.

— Звідси дуже добре видно, — сказала вона. — «Євгеній Онегін» — наш кращий спектакль, і сьогодні співає Соколов. Вам пощастило, дістанете велике задоволення.

Але ніякого задоволення Окайомов не дістав. Навпаки, як зазвучала задумлива мелодія увертюри, Окайомова охопило дивне відчуття, зрозуміти якого він не міг. У цьому відчутті якось незрозуміло поєднувалися роздратування і страх. Коли завіса піднялася, зі сцени полилася весела і в той же час сумна пісня селян, і обличчя глядачів у залі від цієї пісні наче проясніли, у Окайомова аж мороз по спині пройшов. Він глянув на сивого чоловіка, який сидів позад нього, і той, кивнувши на згоду головою, захоплено прошепотів:

— Яка музика!..

Окайомов зрозумів, що його дратує: він просто не міг примиритися з тим, що в цій країні може бути щось хороше, — нема і не може, не повинно бути! Але він не розумів, чого йому страшно. Тим часом природа цього страху була звичайна — у музиці Чайковського звучало безсмертя народу, проти якого боровся Окайомов, вважаючи себе в цій боротьбі великою і грізною силою, а музика нагадувала про його нікчемність і безсилля, але саме цього він і не розумів.

Під час антрактів старенька білетерка зустрічала Окайомова коло дверей ложі незмінним запитанням:

— Ну що скажете?

— Здорово, здорово!.. — сердито відповідав він і поспішав швидше відкараскатися од неї.

Окайомов давно міг піти з театру, але вирішив, що це буде необережно — спробуй потім пояснити косоокому Боркову, чому він не дослухав чудового спектаклю.

Коли опера закінчилась, Окайомов вийшов з театру і зупинився біля колони, стежачи, як роз'їжджається публіка. Страх проймав його і тут — неначе всі ці люди, що виходили з театру, несли з собою те, що лякало Окайомова там, у залі для глядачів. Окайомов придивлявся до облич людей, що проходили повз нього. Це були найрізноманітніші обличчя — веселі і задумливі, молоді й старі, але у всіх було щось спільне — невловиме і страшне.

І ось Окайомов побачив похмуре обличчя молодого чоловіка, що виходив з театру під руку з красивою жінкою. Цей чоловік ішов опустивши голову, наче більше за все На світі боявся спіткнутися.

Окайомов провів очима цю пару, поки вони не зайшли за ріг театру… Хіба могло спасти на думку Окайомову, що цей чоловік з похмурим обличчям — той самий, котрий думає про нього вдень і вночі, котрий думав про нього і в ту хвилину, коли виходив з театру.

Так, це був Потапов…


4

Зовсім несподівано в театрі на п'ятницю призначили виробничу нараду технічного персоналу.

— Тобі треба бути обов'язково, — попередив Окайомова Коля Борков.

І по тому, як він це сказав, Окайомов відчув щось недобре.

— А якщо не прийду — розстріл? — невесело посміхнувся він.

— Навіщо розстріл? А бути треба — от і все. — Коля Борков метнув на Окайомова косим оком і відійшов.

«Чорт би вас забрав з вашими нарадами!» — злісно подумав Окайомов. Нарада могла порушити продуманий ним на цей день план дій.

На нараді йшлося про зменшення витрат на постановочні роботи. Старий тесля лаяв на всі заставки двох молодих робітників, які «не бережуть брусок і ріжуть його як заманеться». Завідуючий постановочною частиною звинувачував робітників сцени в тому, що вони «халтурно згортають задники», які після двох спектаклів «перетворюються на пом'яті ганчірки».

Окайомов сів у кутку і слухав усе це, тамуючи в собі лють.

Несподівано він з досадою і здивуванням виявив, що нерви його нікуди не годяться. В чому справа? Він був спокійний, перебуваючи в інших країнах і у значно небезпечніших обставинах, а тут з ним ще нічого особливого не трапилось, а нерви вже напружені до краю. Так можна й зірватись.

Нарада відбувалася за кулісами театру, в червоному кутку, зі стін якого на учасників наради дивилися колись знамениті тенори з ніжними обличчями, красені баритони, похмурі баси і опасисті колоратурні сопрано. Окайомов дивився на нерухомі обличчя оперних корифеїв і, щоб забути про те, що відбувається навколо нього, почав придумувати їм характери і звички. «Цей був добряга і більш за все на світі любив випити», — думав він про баса. В цей час попросив слова Коля Борков, і Окайомов почув таке, що примусило його завмерти.

— Я хочу розповісти про дивну політику нашого нового шофера Сергія Гудкова…

Всі учасники наради подивилися на Окайомова, а він втупив очі в оратора.

— Для всіх нас, — говорив далі Коля Борков, — дорога державна копійка, коли вона, значить, державна. А недавно ось що вийшло: Гудкова послали за нашим майном у Палац культури, де в нас був виїзний спектакль. Треба було привезти декорації і реквізит. Наш колишній шофер Савелій, бувало, сам усе подивиться, чи не забули щось, а потім уже везе. А тепер я питаю Гудкова: «Реквізит привіз?» — «Не знаю», — відповідає. — Тоді я йому кажу… — Коля Борков точнісінько переказав свою розмову з новим шофером і виступ свій закінчив так: — Вперше за все моє життя я бачу таку політику! І хай товариш Гудков роз'яснить нам: що воно за політика?

Коля Борков сів. Голова зборів сказав:

— Давай, Гудков, відповідай: заявляв ти?

Окайомова душила лють. Він боявся встати, йому здавалося, що коли він підведеться, то кинеться з кулаками на усіх цих ненависних йому людей. Насилу стримавшись, він повільно підвівся і з жахом зрозумі: він не знає, що треба говорити.

— Ну, давай, Гудков, — добродушно квапив голова.

— Не було цього! Борков бреше! — вигукнув Окайомов, підкоряючись першому поштовху думки: треба все заперечувати.

Обличчя Колі Боркова почервоніло, він скочив:

— Тут усі знають, що Борков ніколи не бреше.

— А якщо й було таке, Гудков, то чого відкараскуватися? — миролюбно докоряв головуючий. — Було, але більше не буде. Так і скажи.

Окайомов оглянув кімнату порожніми очима. Він знав, що йому робити, коли в Лондоні його притиснула до стіни англійська контррозвідка. У Кракові він зумів виплутатися із становища, яке здавалося безнадійним. А ось як тут повестися, він не знав, йшлося про три літри бензину, а він нічого не розумів, наче говорили на невідомій йому мові.

— Ти, Гудков, не бійся. Скажи чесно, — підтримав Окайомова голова зборів: — так, мовляв, і так — було, але тепер ти зрозумів, як треба працювати…

— Я тепер зрозумів… як треба працювати, — механічно повторив Окайомов і додав ще слова, які несподівано спливли з давніх часів: — Я визнаю свою помилку…

— Значить, Борков не бреше?.. — переможно крикнув Коля.

— Так, було… — Окайомов сів.

— Не можна ж так, товаришу Гудков! — знову вигукнув Коля Борков. — Ти наче з місяця впав…

Усі засміялися і, може, саме цей сміх і врятував Окайомова — люди вволю посміялися над «чоловіком, що впав з місяця», і більше про нього вже не хотіли думати.

— Як там, на місяці, бензин дурно дають? — підштовхнув Окайомова ліктем старий тесля.

— Дурно. — Окайомов посміхнувся.

У цей час уже виступала дівчина-прибиральниця. Поглядаючи смішливими очима на теслю, вона робила вигляд, що щиро дивується, звідки це стільки гвіздків береться у смітті, коли вона підмітає сцену? «За тиждень цілий кілограм намітаю!..»

Нарада закінчилася о четвертій годині. Коло виходу з театру Окайомов зіткнувся з Колега Борковим, який пропустив його повз себе, проводжаючи пильним косим поглядом. Окайомов зіщулився од цього погляду; йому здавалося, що Коля дивиться кудись убік, а бачить його — Окайомова.

Накрапав дощ. Окайомов перебіг через вулицю і ввійшов у кафе.

Йому треба було чекати майже дві години. У кафе було безлюдно, але він зайняв найдальший столик, за мармуровою колоною. Там його і офіціантка побачила не одразу.

Трохи заспокоївшись після наради, Окайомов прийшов до висновку, що він вчасно визнав свою помилку перед зборами.

За десять хвилин шоста Окайомов вийшов з кафе.

За п'ять хвилин він був на перехресті, поблизу інституту Вольського. Рівно о шостій він був од нього за п'ятдесят кроків. У три хвилини на сьому він порівнявся з дверима інституту, і саме в цей час на тротуар ринув потік працівників інституту.

Окайомов опинився в центрі цього натовпу і пішов з ним тротуаром.

Він ішов з виглядом людини, що глибоко замислилася над своїми справами, яку ніщо на світі не цікавить. А насправді він напружено прислухався до розмов навколо себе. І ось що він почув:

— Ні, дорогий Петре Олексійовичу, ваш «Спартак» горить, як свічка. Програти «Локомотиву» — це ж треба вміти!

— Нічого, любий, курчат, як відомо, восени лічать. Мене хвилює інше — Аксенчука-то нашого звільнили? Звільнили.

— А хто ж тепер діставатиме нам квитки на стадіон?

— А ви зверніться на цій підставі до Вольського, щоб він переглянув наказ.

— Авжеж, ходак за квитками з Аксенчука був чудовий.

— Принциповий ледар і базікало!

— Давно його треба було вигнати…

— Я його бачив зараз. Пішов у кабінет до Вольського відхідну слухати. Блідий, мов небіжчик.

— Тут збліднеш. Вилетіти з інституту з характеристикою ледаря. Спробуй влаштуватися куди-небудь.

Окайомов раптом зупинився коло афішного щита, і натовп співробітників проминув його. Такої удачі він не чекав. Він збирався багато днів отак змішуватися з натовпом співробітників інституту, які йшли з роботи, і поступово взнавати корисні відомості. А щастя прийшло одразу в перший день. «Аксенчук… Аксенчук…» — повторював про себе Окайомов…


Розділ шостий

1

Микола Аксенчук міг розраховувати тільки на всім відому людяність професора Вольського. Увійшовши до нього в кабінет, Аксенчук схопився рукою за лоб і похитнувся.

— Що з вами? — стурбовано запитав Вольський.

— Нічого, нічого… — Наче зібравши останні сили, Аксенчук підійшов до стола.

Вольський подав йому склянку води:

— Сідайте, випийте.

Аксенчук судорожними ковтками осушив до дна склянку і благально подивився на Вольського:

— Сергію Дмитровичу, я пропав. Мені краще не жити, — заговорив він тихо і жалібно. — Я винний. Знаю. Але я благаю вас по-людському задуматися над моєю долею. Піти з такого інституту! Це ж кінець. Так, так, Сергію Дмитровичу, кінець. А я ж тільки почав жити. От я вийду зараз з інституту, і за його дверима лишиться все — і минуле, і майбутнє. Що робити? Лізти в петлю? Так, так, лізти в петлю… — Аксенчук замовк, обхопивши голову руками.

— У петлю — це дурниця. Ви молодий, у вас попереду все життя… — Для Вольського ця розмова була тяжким випробуванням. Ще зранку він думав про неї як про необхідність, котрої не можна уникнути, і збирався закінчити розмову швидко й рішуче. Але так не вийшло, і ось тепер треба втішати цього Аксенчука. — Ви прекрасно влаштуєтеся в іншому місці і будете працювати.

— Та хто ж мене візьме, Сергію Дмитровичу? — майже ридаючи, вигукнув Аксенчук.

— Вірно, влаштуватися буде нелегко. Але покарання є покарання. І воно вас, молодого спеціаліста, навчить на все життя. А кінець кінцем ви все-таки влаштуєтеся і будете працювати.

— Сергію Дмитровичу, я вам даю слово! Слово честі! Таке ніколи більше не повториться. Ну оголосіть мені найсуворішу догану. Тільки не виганяйте! Не губіть мого життя!

— Ні, товаришу Аксенчук, наказ уже підписано, — як тільки міг, рішуче промовив Вольський. — Інакше зробити я не можу. Ви тільки вдумайтеся у все. Ви знаєте, над чим працює наш інститут. І раптом співробітник такого інституту не виконує доручення і через те тільки, що забув про нього.

— Сергію Дмитровичу, я не забув! Адже доручено було мені і Добровольському.

— Облиште! — Вольський розгнівався, він більш за все на світі ненавидів брехню. — Як це можна?!. Турбуватися про свою долю і при цьому говорити неправду? Говорити неправду не тільки мені, але й самому собі! Ви ж чудово знаєте, що доручення давали вам. Саме вам… А Добровольський мав як старший науковий співробітник тільки простежити за вами. Ви зрозумійте тільки, що означає ваша забутливість, коли ми зайняті такою важливою для всієї держави справою!

— Сергію Дмитровичу, пробачте за мимовільну неправду. Я рятую життя, чіпляюся за що попало… — хитрував Аксенчук. — Але ж факт, Сергію Дмитровичу, що доручена мені справа становила таку маленьку і таку незначну часточку, що…

— У нашій справі маленьких часточок нема, — перебив його Вольський. — Словом, ми з вами марно гаємо час. Наказ підписаний, і відміняти його я не збираюсь. Здавайте секретареві усі службові документи.

— Тоді все. Кінець! Кінець!.. — Аксенчук підвівся, хитаючись, наче від болю.

Вольський намагався на нього не дивитись, боявся, що в останню хвилину зглянеться і зробить поступку.

— Все. Пробачте, професоре, за турботу, — прошепотів Аксенчук і, хитаючись, пішов до дверей.

І тут Вольський не витерпів.

— Будете влаштовуватись на роботу, хай звідти мені подзвонять, я вас підтримаю.

Аксенчук, нічого не сказавши, вийшов з кабінету…

Катастрофа, що спіткала Аксенчука, була не випадкова. Із усього, що з ним трапилося, найстрашніше було те, що він не усвідомлював до кінця своєї провини і не розумів, що до катастрофи він сам ішов усі останні роки свого життя.

Микола Аксенчук втратив матір, коли йому не було ще й десяти років. Батько вдруге не одружився і всю свою любов віддав єдиному синові. Відомий хірург, який врятував від загибелі сотні людей, своєю сліпою любов'ю і переконаністю, що виховує незвичайного хлопчика, поступово вів сина до загибелі. Не знаючи ні в чому відмови, Микола був упевнений, що кожний його вчинок знайде схвалення, і ріс з переконанням, що йому призначене якесь особливе, легке й красиве життя. Власне, так він і жив аж до несподіваної смерті батька, що сталася два роки тому. Микола був здібний юнак, без особливих труднощів учився в школі, а потім в інституті. Він навіть був по-своєму талановитий — на останньому курсі інституту запропонував ідею нового вимірювального приладу для випробування металу на міцність, за що й був премійований і що, зрештою, допомогло йому влаштуватися в інститут Вольського.

Але помер батько і одразу виявилося, що життя нелегке… На веселе життя Миколі вже не вистачало своїх грошей. Сама квартира забирала третину його зарплати. Одразу зменшилося коло його веселих друзів — усі вони ще вчора набридали Миколі дзвінками, пропонували мільйон «вечірніх ідей», — любили похвалятися тим, що в їхньому товаристві є «молодий фізик із засекреченої галузі», а тепер почали йому дзвонити дедалі рідше: «секретний фізик» без грошей був їм непотрібний. Якось Аксенчук зустрів на вулиці одного із своїх недавніх друзів і спитав, куди вони всі запропастилися.

— Усе наше життя — гра, — п'яно посміхаючись, відповів той. — Твої акції на нашій біржі впали… оскільки ти банкрот…

— Сволота ви всі! — тужливо сказав Микола.

— Сволота? Можливо. Але в нас є гроші. Є гроші, розумієш?

Дівчина, що подобалася Аксенчукові, віддала перевагу синові відомого художника. Офіціанти в ресторані перестали називати його на ім'я й по батькові.

Злісна образа викликала в Миколиній душі люті заздрощі до всіх, кого він про себе називав щасливчиками в житті. Аксенчук заздрив навіть професорові Вольському. «Ну, гаразд, — вирішив він, — ви ще про мене почуєте». Він уявляв собі, як придумає в інституті якусь «штуку», після чого сам Вольський зробить його своїм найближчим помічником. Але минали місяці, роки, а ніякої «штуки» він придумати не міг. І тоді з'явилася зневірлива байдужість до роботи, що викликала кінець кінцем і ту фатальну забутливість, за яку його й вигнали з інституту.

Аксенчук вийшов на вулицю і зупинився, не знаючи, куди піти. Окайомов насторожився, мабуть, це і є той, кого він вистежував уже кілька днів. Сунувши руку в кишеню, Аксенчук намацав там гроші: «Зайду в ресторан…» Ця тупа, безсила думка повела його до центру міста.

Окайомов ішов позад нього, не відстаючи ні на крок. Він був уже майже переконаний, що попереду нього, сутулячись, іде потрібна йому людина.

У ресторані «Якір» було порожньо і похмуро. Світло ще не засвітили, і в сутінку довгого залу барабан на безлюдній естраді скидався на бліде коло місяця. Аксенчук сів за перший столик, що попався йому на дорозі.

— Коньяк і фрукти, — недбало сказав він офіціантові.

— Скільки накажете коньяку?

— Пляшку! — роздратовано крикнув Аксенчук. У запитанні офіціанта йому вчулося старе: не вірить, що в клієнта є гроші.

— Пробачте, якої марки накажете? — не відставав офіціант.

— Кращої і якомога швидше!..

Пляшка була вже майже порожня, коли Аксенчук побачив, що за сусіднім столом так, як і він, самотньо сидить за пляшкою коньяку якийсь симпатичний незнайомий чоловік. Їхні погляди зустрілися. Окайомов співчутливо посміхнувся Аксенчукові і підняв чарку:

— За ваше здоров'я, сусіде!

— За ваше! — охоче відповів Аксенчук і хвацько перехилив свою чарку.

— Давайте об'єднаємо наші зусилля, — запропонував Окайомов: — пересідайте за мій стіл.

— Ні, ви за мій, — з п'яною вразливістю заперечив Аксенчук.

— З охотою, — згодився Окайомов і, забравши з собою майже непочату пляшку, перейшов до Аксенчука. — Мене звуть Віталієм Олексійовичем…

— Аксенчук… Микола Євгенович Аксенчук. — Він хотів церемонно підвестись, але це в нього не вийшло — його хитнуло на стіл.

Окайомов непомітно підтримав його і допоміг сісти.

Випили за знайомство. Окайомов сперся лобом на кулак і похмуро дивився на порожню чарку.

— Про що ви… так думаєте? — затинаючись, спитав Аксенчук.

— Життя, дорогий мій, — складна річ. І не завжди приємна, — не змінюючи пози, відповів Окайомов.

Ці слова зачепили в серці Аксенчука туго натягнуту струну, і вона забриніла сумно й жалібно. Похмурий незнайомець став раптом таким неймовірно близьким і дорогим, що він не міг промовити жодного слова: у горлі заважав гіркий клубок і на очі наверталися сльози.

— Так… це так… Істина! — прошепотів він, готовий зразу ж викласти на стіл усі свої біди і кривди.

Але Окайомов неначе відчув це і заговорив перший:

— Дружина від мене пішла. Шість років жили душа в душу. Разом працювали в науці. Я її любив. А вона ні. Тобто я думав, що вона любить, але страшенно помилився, тепер я все зрозумів. Вона пішла від мене. Те, що пішла, — чорт з нею! Важко пережити обман, якого я не заслужив. Я так любив її. Я жив тільки для неї…

З усього цього Аксенчук запам'ятав тільки одне: його нового друга, так само як і його, обдурило життя, і він теж людина науки.

— Я теж… Ох, як я розумію вас!.. — пробелькотів Аксенчук.

— Тоді вип'ємо за нашу сумну зустріч. — Окайомов наповнив чарки. — Як здорово підстроює іноді доля: ходиш із своїм горем сам, здається, на всьому світі немає людини, якій ти міг би про все розповісти, не боячись, що тобі засміються в обличчя. І раптом приходиш у порожній шинок, і раптом тебе чекає саме така людина. За нашу зустріч!..

Що було далі, Аксенчук не пам'ятав. Він прокинувся вранці у своєму ліжку. Одяг його хтось акуратно склав на стільці. На тумбочці біліла записка:

«Дорогий друже, я страшенно завинив перед Вами. Я не врахував, що ви добре випили до мене. Щиро прошу у Вас пробачення, бо не хочу втрачати Вашої дружби, дружби людини, яка так сердечно зрозуміла моє горе.

Я подзвоню Вам.

В. О.»

Поступово немов із туману почали проступати деталі вчорашнього вечора. Пригадалося похмуре обличчя незнайомця… Стривайте, як його звати? В. О. Важко пригадати… Так, здається, від нього пішла дружина… Більше Аксенчук нічого згадати не міг. Він подивився на будильник і… завмер від жаху — перша година дня. Спізнився на роботу! Але, скочивши з ліжка, він згадав, про звільнення.

У голові, що гула на похмілля, заворушилися важкі думки про життя: що ж тепер з ним буде?

Окайомов подзвонив о другій годині. У цей день роботи в театрі не було, і Окайомов відпросився у начальника гаража.

— Як почуваєте себе, Миколо Євгеновичу? Мабуть, лаєте мене?

— Ну що ви? Це я повинен просити у вас пробачення.

— Тоді, може, ми не будемо розводити дипломатію і зробимо, як справжні російські люди, — візьмемо й похмелимося? Га?

— Я не проти. Тільки…

— Я дзвоню з автомата коло вашого будинку, і у мене в кишені є все, що треба. Можу я зайти до вас?

— Звичайно, заходьте! — Аксенчук щиро зрадів можливості знову відігнати од себе важкі роздуми про майбутнє.

Окайомов був зовсім не такий, як учора. Він жваво розмовляв і без кінця говорив про щасливу долю, що звела їх учора з Аксенчуком.

— Після того, як пішла дружина, — весело говорив він, — сьогодні я вперше почуваю себе людиною. Як, виявляється, важливо поділитися своїм горем! Правда? — Аксенчук кивнув на згоду. — Я взяв в інституті відпустку — просто не уявляв собі, як у такому стані працюватиму, дивитимуся в очі колегам. А сьогодні все це мені вже не здається страшним. Дякую вам, Миколо Євгеновичу, від усього серця!

— За що? — зніяковіло спитав Аксенчук.

— Як за що? За те, що ви є на світі і взяли в своє добре серце частину мого горя.

— Та я сам…

— Не заперечуйте, не заперечуйте! — Окайомов навмисне не дав Аксенчукові говорити, вважаючи, що час для його сповіді ще не прийшов. — їдьмо зараз за місто. А над вечір повернемося. Адже сьогодні субота, і я запрошую вас у «Гранд-готель». Згодні?

— Та я з охотою, але…

— Пробачте, Миколо Євгеновичу, за відвертість. Скрутне становище з грошима? Забудьте. Тисячі дві у мене в кишені і шістнадцять на книжці. Збирав на «Победу», але тепер сімейні подорожі на машині анулюються! Отже, ніяких розмов! їдьмо!

Цілий день у найнятому Окайомовим таксі вони роз'їжджали по дачних місцях. Обідали на озері в ресторані «Поплавок». За пропозицією Окайомова, під час обіду не пили.

— Побережімо сили для вечора, — сказав він.

Після обіду вони з годинку поспали в сосновому лісі, а потім подивилися змагання яхт. У місто повернулися о дев'ятій годині вечора, на квартирі в Аксенчука поголилися і пішли до ресторану.

Всі столики були зайняті, але Окайомов переговорив з метрдотелем, і столик вмить знайшовся.

Поглянувши навколо, Аксенчук побачив, що за сусіднім столиком бенкетують його колишні друзі. Він удав, ніби не впізнає їх.

Цього вечора Окайомов дізнався від Аксенчука про все, взнав навіть про легковажну дівчину, яка віддала перевагу синові художника, а зараз сиділа в компанії за сусіднім столиком. Вислухавши його сповідь, Окайомов поклав свою холодну руку на руку Аксенчука і сказав:

— Вчора ви втішили мене. Сьогодні я втішатиму вас. Є сильне слово — помста. І ми почнемо з цих вичепурених гиндиків. — Він кивнув на сусідній столик.

Заграв оркестр. Окайомов встав, підморгнув Аксенчукові і, підійшовши до сусіднього столика, запросив танцювати ту саму дівчину. Протягом усього танцю вони про щось жваво розмовляли. Наступний танець Окайомов знову танцював з нею. А потім дівчина пересіла за їхній стіл і попросила Аксенчука пробачити їй.

Вранці Аксенчук прокинувся вдома, знову не пам'ятаючи, як він опинився в своєму ліжку. Повернувши важку, мов свинцем налиту, голову, він побачив Окайомова, який сидів за столом і щось писав.

— Доброго ранку, колего, — сухо і майже сердито промовив Окайомов.

І Аксенчук відчув себе винним.

— Не вмію я пити, як ви, — сказав він.

— Наука не хитра, а головне — не обов'язкова. — Окайомов підвівся з-за стола і потягнувся: — Вставайте, нам треба поговорити…

Аксенчук одягався, поглядаючи на свого друга: сьогодні він був зовсім не такий, як під час першої зустрічі і вчора, його сьогоднішня суха діловитість чимось тривожила. Аксенчук швидко вдягнувся, і вони сіли за стіл.

— Я весь час думав про вас, Миколо Євгеновичу… — почав Окайомов. — Я дружбу уявляю собі як щось дійове, таке, що допомагає жити друзям. Застільна дружба — дим, не більше. Так ось… Ви, гадаю, розумієте, що означає для вас звільнення з такого інституту, як ваш, та ще з поганою характеристикою… (Аксенчук опустив голову). Я хочу влаштувати вас на роботу в наш інститут. Звичайно, наш інститут має не таке значення, як ваш, але мені здається, зараз вам не варто перебирати. Директор нашого інституту — мій приятель. Дайте мені ваші документи, і я одразу до нього поїду.

— Але ж сьогодні неділя, — нагадав Аксенчук.

— І добре. Із такою справою до директора треба приходити на дачу, а не в кабінет, де з ним і п'яти хвилин не дадуть спокійно поговорити.

— І ви думаєте, може щось вийти?

— Не знаю, але я за безнадійні справи ніколи не беруся.

Передаючи Окайомову документи, Аксенчук сказав:

— Ви можете сказати директорові, що Вольський обіцяв підтримати мене, якщо йому подзвонять.

— О, це дуже важливо… — задумливо промовив Окайомов. — Одним словом, план наших дій такий: зараз я їду до директора, а о десятій годині вечора ви чекаєте на мене там, де ми познайомились, у «Якорі».


2

Коля Борков усе-таки вирішив про випадок з шофером Гудковим написати в стінгазету. У понеділок він зайшов до завідуючого відділом кадрів театру, маючи на меті поговорити з ним про нового шофера.

Завідуючий відділом кадрів кудись поспішав:

— Звідкіля він узявся? — поквапно перепитав він, складаючи в папку папери. — Зголосився на об'яву, і все. А що?

— Дивний тип, слово честі.

— Чим?

— Міркує так, наче з місяця впав. Завідуючий відділом кадрів розсміявся:

— Ну, ти у нас відомий марксист. — Він обняв Колю за плечі і повів з кабінету. — Ти хочеш, щоб кожен наш робітник робив доповіді про міжнародне становище.

— Так, хочу! — запально сказав Коля.

— Хочеш? Тоді і займись вихованням свого шофера. — Він підштовхнув Колю в спину, а сам пішов коридором.


У той час, коли Коля розмовляв із завідуючим відділом кадрів, Окайомов вів грузовик по тому самому шосе, по якому він на автобусі повернувся в місто з глухого полустанка.

Настрій в Окайомова був чудовий — знайдено єдино правильний шлях до виконання операції. І тепер не можна гаяти жодної хвилини. «Ну, містер Барч, ви, мабуть, думали, що мене вже давно немає на світі? Адже скільки часу ваші радіоконтролери не чули моїх позивних. Так, до сьогоднішнього дня мій радіоголос був заритий у землі. А сьогодні ви його почуєте, містер Барч!» — Думаючи так, Окайомов, сам того не помічаючи, дедалі збільшував швидкість, грузовик немилосердно підкидало на вибоїнах старого шосе. І раптом попереду він побачив небезпеку — коло повороту, піднявши руку, стояв міліціонер.

Зупинивши машину, Окайомов виглянув з кабіни:

— Що, товаришу начальник?

— Покажіть путівочку.

— З охотою, товаришу начальник, — Окайомов, усміхаючись, подав дорожній лист.

— Опера, кажеш? — повертаючи путівку, спитав міліціонер.

— Вона, товаришу начальник.

— Ого, куди тебе твоя опера ганяє!..

— За піснями їду, товаришу начальник! — Окайомов підморгнув міліціонерові і включив швидкість.

Знову грузовик заторохтів по розбитому шосе. «Ні, ні, це звичайнісінька перевірка», — заспокоював себе Окайомов.

Окайомов проїхав повз знайому зупинку автобуса. Як і тоді, коло стовпа нудьгували люди, чекаючи машину. Незабаром він зупинив грузовик на узбіччі. Сплигнувши на землю, він знайшов зручне місце, щоб з'їхати з шосе.

Грузовик обережно перебрався через розмиту канаву і зник у густих кущах. Окайомов поставив машину так, щоб її не видно було з шосе, відбіг убік, швидко викопав рацію і сховав її під сидіння. На стелі кабіни він протягнув антену і через хвилину застукав радіотелеграфним ключем.

«Радійте, містер Барч, — думав Окайомов під дрібний стук ключа. — «Три ікс» в ефірі. Я воскрес і починаю операцію. Стежте за ефіром увесь час. А тепер я переїду в інше місце, бо обережність — рідна сестра успіху».

Окайомов вивів грузовик на шосе і, проїхавши ще кілометрів з десять, зупинився і знову запрацював ключем: «Говорить «три ікс»! Починаю операцію. Термін операції — три-чо-тири дні. Висилайте за мною транспорт в умовлене місце. Стежте за ефіром увесь час!..»

Потім грузовик повернувся в місто, перетнув його з півночі на південь і виїхав на інше шосе. Кілометрів за двадцять від міста він зупинився, і знову в ефір полетіли позивні «три ікс». Потім Окайомов акуратно запакував рацію і поклав у ящик з інструментом. Грузовик повернувся в місто.

Увечері, поставивши машину в гараж, Окайомов, перед тим як їхати в гуртожиток, забіг до Аксенчука, переодягнувся і залишив у нього згорток з рацією.

— Всі канати обрубано… — весело сказав він Аксенчукові. — Квартиру залишив дружині, а в цьому згортку — все моє майно. Хай вона подавиться барахлом, яке ми разом наживали!

Аксенчук почав умовляти Окайомова поки що оселитися в нього. Окайомов не заперечував, але сказав, що сьогодні він ночує у директора свого інституту і, до речі, закінчить з ним переговори про влаштування Аксенчука. Все складається прекрасно — через пару днів вони працюватимуть разом. А з завтрашнього дня Окайомов бронює за собою оцей диван…

У гуртожитку, як тільки Окайомов ліг на койку, до нього підійшов, дивно посміхаючись, Коля Борков.

— Товаришу Гудков, начальник кадрів просив вас завтра вранці зайти до нього, — сказав він, уп'явшись в Окайомова косим оком.

Це запрошення Окайомова у відділ кадрів мало свою історію. Кудрявцев, котрий ще тоді, коли стежив за інститутом, не записав номера вантажної машини, що зупинилася напроти інституту, не міг пробачити собі цього недогляду і весь час думав, як його виправити. І раптом він пригадав — у кузові грузовика стояв трон і шофер сказав, що цей трон належить оперному цареві. Кудрявцев пішов у гараж театру — так, того дня театральна машина перевозила декорації «Бориса Годунова» після спектаклю в Палаці культури. Кудрявцев зайшов у відділ кадрів театру і узнав прізвище шофера…

Тільки після цього начальник відділу кадрів вирішив поцікавитись анкетою нового шофера: що він, зрештою, за людина? То він не дає спокою Колі Боркову, а то ось і з держбезпеки питають… Анкета була в цілковитому порядку. Начальник уже хотів був сховати особисту справу, як раптом, перебігаючи поглядом автобіографію, написану шофером, помітив давно вмерле позначення «Крим АРСР». Так, шофер Гудков власною рукою написав, що з сорок дев'ятого до п'ятдесят першого року він працював шофером у «Союзтрансі Крим АРСР». А Крим у цей час автономною республікою вже не був. Начальник відділу кадрів розшукав у театрі Колю Боркова і попросив його сказати новому шоферові, щоб той уранці зайшов до нього.


3

Потапов і далі жив у страшному напруженні. Окайомов зник. Уже скільки часу не було й натяку на появу його в зоні інституту Вольського. Знову й знову годинами Потапов продумував розстановку сил своєї групи: чи немає десь непомітної щілини, в яку може пролізти ворог. Адже коли що-небудь трапиться, то ніхто його не переконає в тому, що він не винний, що він, мовляв, зробив усе можливе. Винний буде він і тільки він. Відчуття незмірної відповідальності за можливу провину Потапов ніяк не зв'язував із особистою долею. Що усе його життя перед можливим нещастям?! Серце його завмирало від думки, що ось зараз, поки він безпорадно думає, десь діє ворог.

Стук у двері перервав роздуми Потапова. У кабінет зайшов Кудрявцев:

— Дозвольте доповісти, товаришу майор. Я узнав номер машини. Пригадуєте, тієї, що зупинялася коло інституту? Це була машина оперного театру. Номер МЕ-64–07. Прізвище водія — Гудков. Він віз царський трон з опери «Борис Годунов».

— Ну й що? — Потапов роздратовано дивився на Кудрявцева.

— Нічого, товаришу майор. Доповідаю… Царський трон… опера «Борис Годунов» — Це вже було схоже на нісенітницю.

Потапов зайшов до полковника Астангова. І як тільки відчинив двері кабінету і побачив його, одразу ж відчув — трапилося щось дуже важливе. Полковник сидів за столом із скам'янілим обличчям, тримаючи перед очима аркуш паперу. Він наче не помітив Потапова. Але, побачивши його коло столу, анітрохи не здивувався і передав Потапову папірець:

— Дивіться.

На папері трьома акуратними стовпчиками були записані п'ятизначні цифри.

— Розумієте?

— Шифровка?

— Так, Потапов. Наш підшефний з'явився в ефірі, його рація протягом дня працювала тричі з перервами.

— Запеленгували?

— Так. І кожного разу він передавав з іншого місця. Причому перерва між другою і третьою передачею зовсім не велика, а з'явився він хтозна-де. Ось що: подзвоніть-но в міліцію — чи ведуть вони облік машин, що виїздять з міста?

— Заждіть! — майже крикнув Потапов. — Пригадуєте, я доповідав вам про вантажну машину, що зупинялася напроти інституту? Зараз мені сказали, що це була машина оперного театру. — «Царський трон… опера «Борис Годунов», — промайнуло у нього в думці.

— Так? Ну що ж, перевірте і цей варіант. А поки що подзвоніть в міліцію. Дзвоніть звідси…

Черговий з відділу регулювання вуличного руху монотонно диктував Потапову номери машин, що пройшли через приміський контроль.

— Швидше, швидше, — квапив його Потапов.

І ось він чує: «МЕ-64–07, оперний театр, північне і південне шосе…»

— Стоп! Поки що досить. Дякую. — Потапов кинув трубку і занепокоєно подивився на полковника. — Машина оперного театру була на північному і на південному шосе.

— Так… — Полковник повільно пройшов по кімнаті, не дивлячись на Потапова. — Цікаво. Ану лишень подзвоніть у відділ кадрів оперного театру — довідайтесь, хто водій машини.

Потапов ще не встиг пояснити начальникові відділу кадрів, що йому треба, як той сам запитав:

— Вас, мабуть, цікавить наш шофер Гудков?

— Мене цікавить водій вашого грузовика, що їздив на північне і південне шосе.

— На північне і південне? Не розумію. У нас у театрі тільки одна вантажна машина.

— Який номер?

— МЕ-64–07.

— Прізвище водія?

— Гудков. Сергій Михайлович Гудков.

— Коли взяли на роботу?

— Недавно. Але ось яке діло: сьогодні він не вийшов на роботу. З гуртожитку виїхав о пів на шосту і на роботу не з'явився. Я його на ранок викликав до себе, та він не прийшов ні до мене, ні в гараж.

— Навіщо ви його викликали?

— В його анкеті я помилку знайшов. Хотів з'ясувати.

— Негайно зайдіть до нас з особистою справою Гудкова. Негайно! — Потапов кинув трубку.

— Спокійніше, Потапов. Що там?

— Він, здається, знову зник… Він у місті! — Потапов попрямував до дверей.

— Заждіть, Потапов, — спокійно сказав полковник. — Він справді в місті. Зараз ми з вами подивимося цікаві фотографії. Пригадуєте, ви доповідали мені про співробітника, якого звільнили з інституту Вольського?

— Звичайно, пригадую — Аксенчук.

— Спостереження за цим Аксенчуком показало, що в неділю він пиячив з невідомим громадянином. Пиячили вони в «Гранд-готелі». Платив горілчаний брат звільненого. Після недільної пиятики цей тип з-під нагляду висковзнув. Випадковість: він на таксі одвіз п'яного Аксенчука додому, ночував у нього, а вранці знову взяв таксі і поїхав до центра міста. На перехресті таксі встигло проїхати перед трамваєм, а наша машина затрималась. Коли трамвай пройшов, таксі вже зникло, і наші його не знайшли.

До кабінету зайшов співробітник, несучи розгорнуту газету, на якій лежали ще мокрі фотографії.

Потапов подивився на першу фотографію.

— Це він! — шепнув він самими губами.

Так, за ресторанним столиком сидів Окайомов, тільки тепер він був з акуратною борідкою і одягнутий інакше.

— Не помиляєтесь? — Полковник пильно подивився на Потапова.

— Ні.

— З бородою?

— Він, товаришу полковник!

Полковник Астангов і Потапов дивилися один одному в вічі, даремно намагаючись приховати хвилювання.

— Ну, Потапов, що ми тепер зробимо?

— Треба його брати разом з Аксенчуком і якомога швидше! — миттю відповів Потапов.

Полковник довго мовчав, потім сказав:

— Ні, Потапов. У цій операції треба буде спертися на Аксенчука.

— Як на Аксенчука?

— Він зараз дома сам… — Полковник, ніби не чуючи Потапова, зняв телефонну трубку і набрав номер. — Товариш Аксенчук? Здрастуйте, товаришу Аксенчук. З вами говорять з Управління держбезпеки… Так. Полковник Астангов. Чи не змогли б ви зараз приїхати до нас? Нам треба з вами порадитися з приводу однієї справи… Добре. Візьміть таксі. Входьте прямо в головний під'їзд, пропуск не потрібний, охорона буде попереджена… Дякую. Ми чекаємо на вас. Третій поверх. Кімната тридцять. Чекаємо…

— Тепер зникне і він, — сказав Потапов.

— Наші люди підуть за ним слідом… — усміхнувся полковник.

— А трамвай? — насмішкувато нагадав Потапов.

— Він приїде, Потапов. Я вже вивчив його особисту справу і все продумав. Приїде!


4

Ще не відійшовши од телефону, Аксенчук чомусь відразу подумав, що дзвінок із держбезпеки зв'язаний з його новим другом. Виходячи з дому, він більш за все боявся зустрітися з ним.

У таксі Аксенчук трохи заспокоївся: зрештою він із своїм новим другом нічого поганого не робив — пиячив, і все, а це хіба злочин? І вже зовсім він заспокоївся, побачивши полковника Астангова, який ішов йому назустріч, весело, по-дружньому посміхаючись…

— Добрий день, Миколо Євгеновичу. Даруйте, будь ласка, що потурбували. Знайомтеся — це наш співробітник, товариш Потапов. Сідайте, прошу вас. Нікого по дорозі не зустріли?

— Ні.

Аксенчук вичікувально дивився на полковника.

— Ми запросили вас, Миколо Євгеновичу, в дуже важливій державній справі. Розраховуємо на вашу допомогу.

— Якщо я зможу, то, звичайно… — пробурмотів збентежений Аксенчук.

— Ви знаєте, Миколо Євгеновичу, оцього чоловіка? — Полковник передав Аксенчукові фотографію Окайомова в ресторані.

— Так, знаю. Це знято у суботу в ресторані «Гранд-готель». Оце — моя спина.

— Розкажіть усе, що ви знаєте про нього. Повторюю: усе, що ви скажете, для нас винятково важливо.

— Власне, я знаю про нього дуже мало… — Аксенчук зам'явся, він справді майже нічого не знав про свого несподіваного приятеля. — Від нього недавно пішла дружина. Працює він у якомусь науковому інституті. Звати його Віталій Олексійович.

— З розмови з ним відчувалося, що він справді науковий працівник? — спитав майор Потапов.

— Так, він дещо знає…

— А як ви з ним познайомились? — поцікавився полковник.

— Мене звільнили з інституту. Настрій був жахливий. Я пішов у «Якір». Добре там випив. І він теж туди прийшов. У нього своє горе — дружина кинула, у мене — своє. Ми почали пити разом. Отак і познайомились.

— Ви з ним пиячили і у суботу, і у неділю? — твердо запитав Потапов. — І ще одне: хто платив?

— Так, я був з ним і в неділю. Платив він. Коли б навіть у мене були гроші, то він не дозволив би мені платити. У нього багато грошей. Він мені і в борг дав.

— Чому ж це він вирішив узяти вас на своє утримання? — посміхнувся Потапов.

— Чому утримання? Хіба не можуть люди подружитися і в скрутний час виручити один одного?

— Для того, щоб подружитися, треба як мінімум знати одне одного. А ви нам не назвали навіть прізвища свого друга. Ви прізвище його знаєте?

— Ні… — Аксенчук почервонів. — Сам він прізвища не називав, а питати було незручно. Він стільки для мене зробив.

— В питаннях пиятики? — Потапов ледве стримував себе.

— Він взявся влаштувати мене на роботу.

— Куди?

— У свій інститут.

— Який це інститут?

— Здається, по телебаченню…

— Здається? Оце так!..

— У моєму становищі треба влаштовуватися, куди беруть, і не питати.

Полковник Астангов бачив, що Потапов злиться дедалі дужче, і вирішив втрутитись у розмову:

— А він справді міг вас влаштувати?

— Він обіцяв твердо. Директор інституту — його приятель. Я йому вже й документи віддав.

— Як віддали документи? — Потапов навіть трохи підвівся. — Які документи?

— Диплом. Трудову книжку. Заяву. Копію наказу з інституту.

— З підписом Вольського?

— Так.

Потапов шпурнув олівець на стіл, схопився і почав ходити по кімнаті, багатозначно поглядаючи на полковника.

— Ну, і в якому стані справа зараз? — поспішив розрядити обстановку полковник.

— Він уже кілька днів веде переговори з директором свого інституту. Повинен сьогодні-завтра остаточно домовитись.

— Коли він має прийти до вас?

— Сказав, що сьогодні в мене ночуватиме. А коли прийде — не сказав. Адже я запропонував йому жити поки що в мене.

— Так ось, товаришу Аксенчук, — помовчавши, почав полковник Астангов, — ви повинні знати все. Ми вам довіряємо і нічого приховувати од вас не збираємось: людина, про яку ви нам розказали, небезпечний ворог нашої Батьківщини… Так, так! Ворог небезпечний і хитрий. І він хоче використати вас у своєму злочинному задумі. Як це він зробить, поки що невідомо. Але тепер справа вже не в цьому, йдеться про те, що ви можете серйозно нам допомогти.

— Я готовий. Але невже?.. — Аксенчук дивився на полковника круглими від страху очима.

— Так, Миколо Євгеновичу, ми сказали вам правду…

Через годину Аксенчук пішов додому.

— А раптом він?.. — Потапов не договорив.

— Ні, Потапов. Усе буде гаразд. — Полковник сердито подивився на Потапова. — При всій нашій чекістській пильності ми мусимо довіряти радянським людям. Ну чому він обов'язково повинен стати зрадником? В інституті він учився непогано. Увесь його злочин поки що тільки в тому, що він погано працював у Вольського, за це й покараний.

— На мій погляд, це розкладений тип, якому немає нічого дорожчого за ресторанну гулянку.

— Це в якійсь мірі вірно, але це питання виховання. Винен і його батько, винні люди, з якими він стикався, — люди, які люблять базікати про комуністичне виховання, та не люблять або не вміють по-справжньому ним займатися. А ви задумайтесь на хвилинку — яку науку на все життя дістане тепер Аксенчук!


5

О пів на одинадцяту вечора Окайомов підійшов до будинку, де жив Аксенчук. Він пройшов спочатку мимо, потім круто повернув назад — перевірити, чи не стежать за ним. Вулиця була тиха і безлюдна. Окайомов зайшов у під'їзд і через хвилину виглянув звідти — усе спокійно. Він піднявся аж на найвищий поверх, і уже потім зійшов на другий, де була Аксенчукова квартира. Кілька хвилин стояв перед дверима, прислухаючись, а потім натиснув кнопку дзвоника.

Од дзвінка водночас здригнувся і Аксенчук, який уже кілька годин чекав Окайомова, і Потапов, що був у сусідній квартирі, де дзвінок пролунав у радіодинаміку на столі.

— Приготуватись, — тихо сказав Потапов технікові, який схилився над чемоданом з магнітофоном.

У динаміку віддалено почулася розмова двох чоловіків. Потім їхні голоси наблизилися і лунали зовсім виразно.

— Включайте, — наказав Потапов. Диски магнітофона почали повільно обертатись.

… Аксенчук провів Окайомова в їдальню.

— Вважайте, Віталію Олексійовичу, цю кімнату своєю. Я вам і постіль уже приготував.

— Дякую, дорогий. Та тільки я думаю, що нам не слід поспішати в ліжко. У нас відбудеться зараз чудова чоловіча бесіда. — Окайомов пішов у передпокій і повернувся з пляшкою коньяку. — А у вас, мій друже, щось поганий настрій?

— Хвилююся за роботу. Як там? — Аксенчук подивився на нього з надією.

— Все гаразд! — розкорковуючи пляшку, відповів Окайомов. — Давайте-но замочимо ваше призначення. Отже, мій друже, кожна історія має свій кінець. І першу чарку ми вип'ємо за щасливий кінець нашої історії! Хильнули?

— Хильнули, — хрипким голосом промовив Аксенчук і випив.

— Ну, а другу — за саму справу… — Окайомов налив чарки, встав, пройшов по кімнаті і зупинився позад Аксенчука. — Незаперечний факт, мій друже, полягає в тому, що з вашими документами ви нікуди не влаштуєтеся. Ні-ку-ди!..

Аксенчук через плече злякано і здивовано подивився на Окайомова.

— Відтепер, мій друже, великий Радянський Союз у вашій особі дістає безнадійного безробітного. Вам це ясно?

— Я сам так думав… Але ви сказали…

Окайомов сів поруч і повернув Аксенчука до себе:

— Далі, мій друже… за вами плаче в'язниця і військова колегія Верховного суду… Ради бога, перестаньте тремтіти і витріщати очі!.. Що вас дивує? Хіба не ви віддали сторонній людині диплом, трудову книжку і копію наказу на бланку найсекретнішого інституту? Хіба не своєю власною рукою ви написали заяву з проханням узяти вас на роботу? На яку роботу, дозвольте вас запитати? Чому в заяві це не уточнено? Нарешті, тій самій сторонній людині ви розповіли дещо і про справи вищезгаданого інституту.

— Я нічого особливого не розповідав… Я взагалі не розумію, що ви говорите…

— Ага, не розумієте? А те, що винні мені майже десять тисяч карбованців, це ви розумієте?

— Віталію Олексійовичу, киньте жарти! Ви ж самі запропонували… в борг. Я можу ці гроші одразу ж повернути…


— Добре, мій друже. Облишмо жарти. Слухайте мене уважно. Зараз ви почуєте найголовніше. З вами зараз розмовляє посланець могутньої держави. Якщо хочете ясніше — розвідник…

Зобразивши жах, Аксенчук одхитнувся від Окайомова, намагаючись підвестися. Різким рухом Окайомов притиснув його до стільця.

— Спокійно, друже. Давайте говорити, як належить чоловікам, — спокійно і мужньо. Я не падлюка і не розбійник з великої дороги. Я таємно представляю тут державу не тільки могутню, але й благородну. Ось чому військовій колегії не пощастить відправити вас на розстріл. І ви не станете вічним безробітним. Ви разом зі мною поїдете далеко-далеко від усіх цих неприємностей. Ви поїдете туди, де ваша послуга моїй державі буде гідно оцінена, а це означає, що вам житиметься там чудово. Ну, що ви на це скажете, мій друже?

— Я не вірю… я… — Аксенчук тремтів, як від холоду. — Я увесь час думаю, що ви жартуєте…



— Жарти ми давно облишили! — з похмурою посмішкою промовив Окайомов. — Знаєте, коли ми будемо з вами жартувати? Коли проминемо кордони вашої країни. Вирішуйте. Або ви зі мною, і це для вас означає життя з усіма радощами… Або… — Окайомов не договорив, уп'явшись в Аксенчука крижаним зловісним поглядом. — Звичайно, я сам не бруднитиму рук. Це за мене охоче зроблять ваші товариші чекісти. Я їм тільки допоможу трохи… Ну! Вирішуйте!

Аксенчук довго не відповідав, поринувши у важкі роздуми.

— Я з вами, — сказав він нарешті.

— Молодець! — Окайомов поривчасто обняв Аксенчука за плечі. — Ви не уявляєте, що я пережив, поки ви думали! Бачите? У мене піт на лобі виступив. Ну, тепер ми друзі на все життя! — Він тремтячою рукою налив коньяк у чарки. — За успіх нашої справи і нашої подорожі! За нового громадянина моєї великої держави!

Вони випили, Аксенчук спитав:

— Коли ми поїдемо? І як? Це ж так важко за кордон…

— Ми поїдемо завтра вночі. На морському узбережжі нас візьмуть на борт підводного човна. І прощавай, радянська земле!..

— А ви… не залишите мене?

Окайомов устав:

— Слухайте, мій друже, не вірте пліткам про нас. Через кілька днів ви самі переконаєтеся, яка це брехня. Про вас уже повідомлено, і мені просто наказали взяти вас із собою. Ми люди слова і діла. І ми вміємо працювати.

Ми ненавидимо вашу країну. Тому, перш ніж залишити її, ми з вами дуже гучно грюкнемо дверима. Грюкнемо, мій друже?

— Можна, звичайно. Але як?

— А так, наприклад, щоб від усього вашого інституту разом з Вольським лишився тільки порох. Не погано?

— Як? — Це «як» у Аксенчука не вийшло, воно прозвучало дуже неприродно.

Окайомов пильно подивився на нього і сказав:

— У вашій записній книжці є три телефонні номери Вольського. Серед них є квартирний?

— Так. Три сімнадцять ноль один.

— Ви зараз подзвоните йому.

— Уже пізно. Він не захоче говорити зі мною.

Окайомов підняв руку:

— Припиніть дискусію! Треба діяти, а не базікати! Ви подзвоните йому і скажете, що влаштовуєтеся на роботу. Адже ж він обіцяв вам підтримку? Попросіть пробачення за те, що пізно подзвонили, і скажіть: йдеться про ваше життя або смерть. Благайте його, щоб він прийняв вас завтра на п'ять хвилин: мовляв, у зв'язку з вашим влаштуванням виникли такі обставини, які ви можете пояснити йому тільки особисто. Благайте! Якщо треба, пустіть сльозу… Дзвоніть! — Окайомов показав на телефон.

Аксенчук підійшов до телефону і зняв трубку. Окайомов став позад нього.

Розмову з Вольським Аксенчук провів дуже майстерно. Професор зупинив його голосіння і сказав:

— Гаразд, товаришу Аксенчук, можете прийти до мене завтра о другій годині сорок хвилин.

Аксенчук поклав трубку і озирнувся на Окайомова:

— Завтра о чотирнадцятій сорок…

— О'кей, мій друже! — Окайомов знову витер піт з лоба. — Вважайте, що ви уже вчинили подвиг. Де мої речі?

— У тій кімнаті, у шафі, де ви поклали їх.

— Несіть усе сюди!..

— Погасіть світло! — розпаковуючи згорток, тихо наказав за хвилину Окайомов і включив рацію. У напівтемній кімнаті зачервоніли вогники радіоламп. — Сядьте, мій друже, і мовчіть. Я зараз доповім про все начальству й уточню, коли приходить за нами підводний човен.

Кілька хвилин Окайомов сидів нерухомо, в думці складаючи текст радіограми, а потім швидко почав стукати ключем:

«Працює «три ікс»… «три ікс»… Операцію виконаю завтра по всіх трьох пунктах. Креслення уже в мене. Підтвердіть час приходу за мною транспорту. Переходжу на прийом…»

Окайомов переключив рацію і надів навушники.

Аксенчук бачив його напружене обличчя, ледь освітлене тьмяним світлом радіоламп.

У цю хвилину Окайомову здалось, що він немов бачить, як Барч і начальник центра читають радіограму. Ось вони прочитали фразу про креслення і перезирнулись. Барч сказав: «Бачите, я був правий, коли настояв, щоб заздалегідь відправили човен у той район».

Окайомов посміхнувся: «Я ж чудово розумію, містери начальники, що моя диверсія для вас дорожча за сотню таких, як я. І коли я все зроблю, ви охоче мною пожертвуєте. Але креслення вам дуже потрібні, дуже! Правда, я потім вас трохи розчарую, повідомивши вже особисто, що креслення загинули, скажімо, разом з Аксенчуком, який зробив непростиму помилку. Але все буде зроблено, і я стоятиму перед вами. І вам нічого не залишиться, як подякувати мені…»

Окайомов здригнувся і притиснув рукою навушники — йому відповідали:

«Бажаю успіху. Транспорт з другої години ночі завтра в умовленому місці. Барч».

Зірвавши з голови навушники, Окайомов схопився на ноги:

— Засвітити світло і налити чарки! Дорогий Аксенчук! Мені й вам бажають успіху. Нам надають двомісячний відпочинок. Це і є моя країна! За неї! — Вони випили. — А тепер, мій друже, спати! Спати! Завтра у нас нелегкий деньок!

— А все-таки, що мені треба завтра зробити? — тривожно запитав Аксенчук.

— Не хвилюйтеся, мій друже. Дрібничку! Вам не доведеться ні стріляти, ні кидати бомби, ані підливати отруту. Зараз ми лягаємо спати. На світанку я піду. Ви знаєте кафе на бульварі, навскоси від інституту?

— Знаю.

— Рівно о першій годині тридцять хвилин вам треба туди прийти. Я вас чекатиму.

— І все?

— Усе. — Окайомов зареготав. — Усе, дорогий, робиться дуже просто у наш вік атома. А тепер усі свої документи, разом із паспортом, знищіть. Ваш диплом у мене, а там тільки цей документ буде потрібний, щоб одержати гідну вас роботу. Давайте останню чарку вип'ємо за чоловічу хоробрість! І б'юся об заклад, що там, далеко звідси, ви ще не раз піднімете келих за нашу дружбу!

— Я за це хочу випити вже зараз. І за наш успіх!

— Молодець! Амінь!


Розділ сьомий

1

— Ну, Потапов, що ви тепер скажете про Аксенчука? — вигукнув полковник Астангов, коли вони прослухали магнітофонний запис. — От молодець, га? Ви думаєте, йому було легко вести таку бесіду?

— Не думаю…

— Після цієї історії він усе своє життя побачить в іншому світлі.

— Ви генералові доповідали? — ухиляючись од цієї розмови, спитав Потапов.

— Так. Вирішили Окайомова брати в останню хвилину. Так би мовити, з максимумом доказів. Цілком ясно, що в годину тридцять він передасть Аксенчукові міну і накаже покласти її в інституті. Цілком зрозуміло і те, що механізм вибуху буде поставлено на такий час, щоб міна вибухнула, коли Аксенчук буде ще в інституті. Аксенчук потрібний йому і його начальству, як торішній сніг. І ось цей вузлик з часом вибуху нам треба розв'язати.

Адже він може поставити запал і з таким розрахунком, щоб вибух стався в наступну хвилину після того, як Аксенчук з'явиться в інституті. Про це нам треба добре подумати.

— А що коли ми візьмемо його там, у кафе? — запропонував Потапов.

— Думаєте, коли ми його візьмемо, він не схоче зробити собі приємність, підірватися разом з нами? Адже механізм він установить ще зранку, в кафе він цього не робитиме. А наше прохання розрядити міну він може й не виконати.

— Але це зможе зробити наш інженер.

— Рисковано, Потапов. У інженера буде дуже мало часу, а міна може виявитися з секретом.

— Але коли Аксенчук внесе міну в інститут, у інженера буде ще менше часу!

— От саме в цьому, Потапов, і вузлик. Ми мусимо продумати, як дістати додатковий час на знешкодження міни…


Незабаром у кабінеті полковника Астангова зібралася майже вся оперативна група Потапова. Всі намагалися триматись спокійно, але збуджений блиск в очах виказував, яке хвилювання переживали ці люди.

— …З квартири Аксенчука він вийшов уранці без чверті п'ять, — доповідав далі Потапов. — Ось знімок, як він виходить з дому.

Полковник Астангов узяв фотографію.

— Нахаба! Він абсолютно спокійний! — Полковник гидливо кинув знімок на стіл. — Далі…

— Пішки і зовсім не ховаючись він дійшов до приміського вокзалу і сів на першу електричку. Зійшов на дачній станції Академічний посьолок. Ми вже було перелякалися — чи не змінив він рішення і чи не зібрався атакувати дачу Вольського? Але він пішов у ліс і пробув там майже дві години. Працював над міною. Ось знімок, зроблений за допомогою телеоб'єктива. Потім…

— Стривайте… — перебив Потапова полковник. — Інженер Короленко, візьміть цей знімок. Подивіться, яка в нього міна? Може, знайома вам? Продовжуйте, Потапов.

— Потім він повернувся на станцію. Годину пробув у буфеті. Добре поснідав. Ось знімки… Поснідавши, він вернувся в місто і пішов у кіно на денний сеанс. Зараз він удруге дивиться «Ушакова»… Спостереження за ним триває.

— Чудово. Коли востаннє говорили з флотським начальством?

— Півгодини тому. Підводний човен у зануреному положенні увесь час курсує в нейтральних водах. Зрідка лягає на грунт.

— Чудово. Хай відпочиває, він теж матиме великі неприємності… — Полковник Астангов звернувся до інженера Короленка: — Ну, як? Знайома вам ця штука?

— Наче ні, товаришу полковник. — Кругле, як місяць, добродушне обличчя інженера почервоніло, мов у школяра, спійманого на невивченому. — Коли б у руках її потримати…

— Прийде час — потримаєте… — сказав полковник і замовк, щось обдумуючи.

— У мене є пропозиція, — сказав Потапов. — Аксенчук приходить у кафе в годину і тридцять хвилин. Він прийде, коли в кишені Окайомова лежатиме міна уже з підготовленим терміном вибуху. Скажімо, цей термін — дві години сорок хвилин, тобто час прийому Аксенчука Вольським…

— Ну-ну… — підганяв Потапова полковник.

— Так ось… Аксенчук приходить у кафе і повідомляє Окайомову неприємну новину — Вольський переніс час прийому: він повинен бути в нього за чверть друга.

— Так-так… далі…

— Перезарядити міну Окайомов уже не зможе, і ми виграємо цілих тридцять хвилин для обробки міни. Навіть на випадок, коли інженер Короленко одержить від Аксенчука міну і побачить, що загадка йому не під силу, в нього буде час вивезти міну в безпечне місце.

— Що ж, Потапов, це вихід! Дзвоніть Аксенчукові!


2

Окайомов справді був абсолютно спокійний. Він прекрасно знав цей уже не раз пережитий стан непохитної упевненості в успіху, який наступав у вирішальні години операції. Все, що мало статися, було перевірено найточнішими розрахунками і жило в ньому, немов поза його волею, коли мозок і нерви були вже вільні.

Він сидів у літньому кафе, з цікавістю розглядаючи навколишнє життя. Ось він подивився, як на підлозі кафе ворушаться сонячні плями променів, що пробилися крізь листя дерев. Потім з усмішкою стежив, як дві школярки, приставивши пошарпані портфельчики до ніжок стола, зосереджено їли морозиво: з'їли по одній порції, перезирнулися і замовили по другій. На піщаній стежці коло веранди поважно прогулювались голуби. Він накришив їм печива і дивився, як вони клюють крихти. У кутку кафе про щось теревенили з дуже серйозними обличчями офіціантки. З білими наколками на волоссі, вони були схожі на ромашки. На лаві перед кафе, впустивши газету, дрімав дідусь, його бриль зсунувся набік, і через це він мав вигляд бравого гульвіси. А трохи далі, з рогаткою в руках, причаївся хлопчина — він вистежував на дереві горобців.

Окайомов, спостерігаючи все це, раптом подумав: а що тут робитиметься, коли вибух висадить у повітря кам'яне громаддя інституту, що виднілося в далині. Що станеться з цими дівчатками? Як здіймуться голуби? Як упаде з лавки дідусь… Окайомов тихо засміявся і в цей час побачив Аксенчука, який поспішав до кафе. «Ну, мій любий Аксенчук, запам'ятовуйте ці хвилини, вони у вашому житті останні!»

Аксенчук, не здоровкаючись, підсів до Окайомова.

— Біда, — сказав він тихо: — Вольський переніс прийом.

Окайомов зблід, обличчя його скривилося від люті:

— Що-що?..

— Переніс, і все. Сам подзвонив. Треба йти зараз. Він чекає на мене за чверть друга.

Окайомов швидко прикинув час і заспокоївся.

— Ну що ж, хай буде так… — Він замовк, обдумуючи, як би, не викликавши підозри в Аксенчука, сказати йому, щоб він затримався в інституті якомога довше — словом, до вибуху. — Слухайте, дорогий друже. Говоріть з Вольським не поспішаючи, інакше він може відчути щось недобре. Спершу розкажіть йому, яких митарств ви зазнали, поки знайшли роботу. Наплетіть йому цілий мішок переживань. Потім… потім попросіть у нього поради — як вам, молодому вченому, знайти вірний шлях у науці. Усі вчені світила страшенно люблять повчати молодь. Потім — старе прохання про підтримку. Загалом, у мене все так розраховано, що ви повинні попрощатися з Вольським не раніше як у дві години сорок п'ять хвилин. Ясно?

— Ясно. А якщо він не підтримає розмови і все відбудеться швидше?

— Ну що ж, не вийде, то не вийде. Трошки порушиться мій план. А все інше без змін. Знаєте стоянку таксі коло булочної?

— Знаю.

— Коли вийдете з інституту, швидко — туди. Я чекатиму вас уже в машині. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Не хвилюєтесь?

— Анітрохи. Сам дивуюсь.

— Ви — справжній герой. Тепер так… — Окайомов вийняв з кишені плисковатий предмет, схожий на коробку від акварельних фарб. — Це треба непомітно залишити там… Киньте в урну для сміття. Або забудьте в гардеробі. Можна упустити вже в тамбурі парадного, коли будете виходити. Одним словом, це повинно залишитись.

— Розумію…

— Ну, вперед, мій друже! Ідіть! — Окайомов підштовхнув Аксенчука, і той швидко пішов через бульвар до інституту. Окайомов дивився йому в спину і мимоволі лічив його кроки: «… Шістнадцять… дев'ятнадцять… тридцять…» Ось він перейшов вулицю і зник у під'їзді інституту.

Окайомов покликав офіціантку, розрахувався і повільно попрямував до стоянки таксі.

У тамбурі парадного Аксенчука зустрів інженер Короленко.

— Швидше давайте! — шепнув він і, схопивши міну, тут же в тамбурі розкрив її і, вставивши в око лупу, «як у годинникаря, почав розглядати механізм капсуля.

— Так, так… — шепотів він, і лоб його в цей час вкривався потом. — Контакт хімічний… новинка не дуже свіжа… Так, так… А де ж вхідний канал? Ось він, любий!.. — Короленко зробив щось у міні і, трохи прочинивши двері в вестибюль, гукнув: — Порядок!

Короленко й Аксенчук пройшли в вестибюль. Полковник Астангов потиснув руку Аксенчукові:

— Все йде прекрасно, Миколо Євгеновичу!.. Короленко, дякую вам!..

Окайомов, дотримуючись усіх правил вуличного руху, кругом обійшов перехрестя і підійшов до таксі. За ним з воріт будинку, що був трохи далі від стоянки машин, стежив Потапов.

Окайомов сів у таксі поруч з шофером:

— По західному шосе!

— А далеко? — перепитав шофер. — У мене бензину малувато.

Окайомов вилаявся, виліз із машини і підійшов до іншої:

— А у вас бензин є?

— Повний бак! — весело відповів шофер. — І на той світ вистачить! Сідайте!

Вирушивши зі стоянки, машина помчала в бік західного шосе.

І одразу з глибини двору в тунель воріт, де стояв Потапов, в'їхала «Победа», Потапов скочив у неї.

— Швидше! Он за тим таксі!

У цей час з інших воріт виїхали ще дві машини і пристроїлися вслід за потапівською… Таксі вирвалося на шосе, і тільки тут Окайомов помітив погоню. Він не зразу повірив у це.

— Збільшити швидкість, — спокійно сказав він шоферові.

— Це можна, шосе чудове!.. |

Окайомов крізь заднє вікно бачив, що три «Победи» відстали і незабаром сховалися за поворотом шосе. Минула хвилина, друга, і ось з-за повороту вилетіли всі три «Победи», вони невблаганно наближалися.

— Швидкість! — хрипло крикнув Окайомов.

— Даю на весь клапан, — похмуро відізвався шофер, який уже зрозумів, що відбувається щось недобре. Попереду виднівся ліс. Він був тепер для Окайомова єдиною надією на порятунок. Швидше до лісу і сховатися в ньому.

— Швидше! — люто прохрипів він і, вихопивши з кишені пістолет, сунув під бік шоферові. — Швидше, або… Я сам поведу! Швидше!

Шофер додав швидкості, стрілка спідометра переповзла через цифру «90».

Стиснувши руль побілілими від напруги руками, шофер пильно дивився вперед. Коли б Окайомов у цю хвилину подивився в його очі, він побачив би в них таке, що не дозволило б йому зволікати з пострілом.

Швидко наближався поворот, де шосе поринало у ліс. Поворот ближче, ближче, і… раптом ніби відмовив руль — машина не зробила повороту, диким стрибком перелетіла через глибокий кювет, перевернулася догори колесами, вдарилася об дерево, ще раз перевернулася і лягла набік.



Коли Потапов і три його співробітники підбігли до таксі, його верхні колеса ще крутилися. Потапов зазирнув крізь розбите бокове скло — Окайомов лежав, навалившись на шофера, обидва були непритомні.

— Швидко відчиняйте двері! — наказав Потапов.

Але не так-то просто було відчинити перекривлені від ударів дверцята — це забрало хвилин п'ять. Потапов не зводив очей з Окайомова; той лежав нерухомо. Нарешті дверцята відчинили, витягли з машини Окайомова і шофера і поклали їх на траву. Один із співробітників припав до грудей Окайомова.

— Що? — тихо спитав Потапов.

— Живий… Мабуть, струс…

Першим опритомнів шофер. Він трохи підвівся, побачив чекістів, усміхнувся і знову впав горілиць.

До місця аварії, завищавши гальмами, підлетіла санітарна машина, підбігли лікар і санітар.

— Шприц… ампулу… бинти… — наказував лікар.

І санітар, мов фокусник, блискавично діставав із сумки те, що було потрібне.

Окайомов поворушив рукою, трохи розплющив очі і його погляд зустрівся з поглядом Потапова. Диверсант заплющив очі.

Шофер в цей час уже сидів, притулившись до дерева, і очманіло поглядав на всі боки.

— Ну й номер! — сказав він.

Всі засміялись. Тільки Потапов напружено дивився в заплющені очі Окайомова.

Окайомов уже прийшов до пам'яті, але симулював непритомність: думав виграти на цьому час.

— Він опритомнів, — шепнув лікар Потапову.

— Я бачу, — голосно сказав Потапов. — Ну, Окайомов, годі! Однаково нічого не придумаєте!

Окайомов зробив різкий рух до коміра сорочки, де була зашита ампула з отрутою. Але Потапов вчасно перехопив його руку:

— Не треба, Окайомов, — вам шкідливо робити зайві рухи. Лежіть спокійно або ж киньте строїти дурня, вставайте і поїдемо в місто. Ми ж з вами дорослі люди і чудово розуміємо один одного. Гра скінчена!..

Окайомов підвівся на лікті. Санітар хотів йому допомогти, але шпигун відштовхнув його і повільно встав сам.


3

На міському кладовищі так тихо, що чути, як з розлогого клена падає багряний лапчастий лист. Вже по-осінньому холоднувате сонце, пробившись крізь поріділе листя, розкидало навколо золотисті плями. Сонячний промінь заграв на полірованому мармурі могильної плити, на якій вирізьблено:


ГОНЧАРОВ

ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ

Загинув при виконанні службових обов'язків


Коло могили, обкладеної давно зів'ялими вінками, на незручній, маленькій лаві сиділи полковник Астангов і майор Потапов. Вони прийшли сюди вже годину тому і весь час отак сидять, — не розмовляють, але, мабуть, думають про одне і тому не відчувають своєї мовчанки.

Зрідка Астангов поглядає на Потапова, бачить його зсунуті брови, уперто стиснуті губи і спрямовані в одну точку примружені очі…

На алеї почувся шелест листя під ногами людини, що швидко наближалася до могили. Астангов озирнувся — алеєю йшов чоловік у військовому й пильно поглядав на всі боки.

— Боюсь, Потапов, що це нас розшукують, — підводячись, тихо промовив Астангов.

— Так… час іти… — так само тихо відізвався Потапов і теж устав.

Полковник не помилився — чоловік у військовому шукав саме їх: начальник управління наказав терміново прибути до нього.





Оглавление

  • Василь Ардаматський Я 11–17… НЕБЕЗПЕЧНИЙ МАРШРУТ
  • Я 11–17… ПОВІСТЬ ПРО ПРИГОДИ КАПІТАНА ДЕМЕНТЬЄВА
  • НЕБЕЗПЕЧНИЙ МАРШРУТ
  •   Розділ перший
  •   Розділ другий
  •   Розділ третій
  •   Розділ четвертий
  •   Розділ п'ятий
  •   Розділ шостий
  •   Розділ сьомий