Марина та Сергій Дяченко
Підземний вітер
Я поведу тебе в далекий край...
(«Лісова Пісня»)
Частина перша
Улія йшла околицею свого району, жовті світляки висотних будинків згасали один за одним, тоді знову спалахували, запрошуючи до гри. Зачувши її наближення, квапливо підморгували ліхтарі; Шаплюск, що чекав на розі великої й малої вулиць, затремтів, неначе од вітру, і згас аж на секунду.
— Чекав? — вона поклала руку на холодний бік.
Шаплюск був уразливіший за інших. Він потерпав від журби та невиразних передчуттів, він квапився вилити їх Улії, а вона вислуховувала й ніколи не відкривала йому, що його острах перед майбутнім походить від з коливань напруги в мережі, невидимого поля навколо дротів у танці й сили сирого вітру.
— Усе буде добре, — вона обійняла бетонний стовбур, пригорнулася щокою, відчула на мить тугу й занепокоєння Шаплюска — і довіру, яка помалу приходить на їхнє місце. Улія погладила напівзмите дощами оголошення «Винайму ква...», Шаплюск кліпнув ледь помітно, попросив приходити до нього частіше, Улія пообіцяла й рушила далі, уздовж шеренги хирлявих лип, уздовж великої вулиці, здорової й пружної, із чистим вологим асфальтом, з маяками рекламних щитів на автобусних зупинках.
Уночі потоки людви ставали спершу тонкі й переривчасті, як біла розмітка на осьовій, а тоді й геть висихали, пересуваючись з-під неба в прямокутники вікон. Рух протікав проїзною частиною вільним, не збитим у затори потоком.
Улія зупинилася перед Даюванном, що був майже такий самий чутливий і розвинений, як Шаплюск, але значно оптимістичніший. Вони привітали одне одного стримано й навіть іронічно, Даюванн повів тінню й повідомив, що наближається осінь. Він не може пояснити, чому так упевнений у цьому, але потоки води й потоки в мережах, шари повітря й переміщення людви кажуть йому, що осінь — незабаром...
— Ти помиляєшся, — сказала йому Улія.
І Даюванн знову повів тінню, на що Шаплюск ніколи б не наважився.
Улія рушила далі; тим боком вулиці безшумно пролетів Перевул, поодинока людва помітила його й прискорила крок. Перевул повернувся, загальмував, перетнув подвійну осьову й зупинився перед Уліею — за три кроки.
Світлофор над його головою нервово запульсував жовтим.
— Покатаємося? — запропонував Перевул і поплескав по незайнятому сидінню мотоцикла.
— Маю справи, — сказала Улія.
— З ліхтарями цілуватися? — запитав Перевул.
— А тобі що, — сказала Улія.
— Сідай, — сказав Перевул.
Вона подумала — і сіла.
Стихія Перевула була — політ, коли сходяться в точку лінії узбіч, коли звичайні речі розмазані в стрічку спокійної ситої швидкості; Улія обійняла його за плечі й заплющила очі. Вони летіли просто по осьовій, навкруги не стало нічого окремого — лише ціле, лише Місто, дві смуги ліхтарів праворуч і ліворуч, щонайніжніша мережа проводів, рух, від якого хотілося стогнати й сміятися, Улія притулилася обличчям до шкіряної спини Перевула, цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб, попереду відкрилася палючим вогнем біло-червона дзвонова дорога...
— Ти мене кохаєш? — весело запитав Перевул.
— Кохаю...
В цю мить звідкілясь потягло підземним вітром. Це був короткий слабкий подих, крізь який вони відразу й пролетіли, однак жовте волосся Перевула встало сторч, і Улія міцніше вчепилася у його тверді плечі.
Певно, десь зовсім поруч трапилася віддушина — вентиляційна шахта з насосами.
* * *
Світлофор досі блипам жовтим.
— Незабаром ранок, — сказала йому Улія.
Світлофор сказав, що Перевул давить колесами стрічні тіні.
— Але ж я не тінь, — сказала Улія.
Світлофор повагом гойднувся й перестав кліпати. Спалахнув рубіново-червоним, приємним для очей вогнем.
Підворіття хропіли роззявленими темними ротами — випускали застояний у подвір`ях, витеклий з відкритих вікон подих людви. Світлячки закінчили гру в переморгування; зрідка спалахувало жовте квадратове око, згасало відразу — чи залишалося зорити в ніч, і тоді можна було розгледіти тіні, рухливі за тонкою тканиною.
Улія йшла тепер уздовж бульвару; маленький сквер наприкінці його був темний і незатишний. Улія так і не змогла знайти спільну мову з цими деревами — вони здавалися їй потворними, вона здавалася їм небезпечною.
Зараз у сквері не було тихо й не було темно. Горіли червоні вогники, крихітні, мов іскри, але, на відміну від іскор, довготривалі; Улія збагнула, що в парку людва. Що вона розмовляє, курить, грає й співає.
З цікавості вона підійшла ближче. Голоси зливалися — вона мусила докладати зусиль, щоб зрозуміти, про що тут ідеться; здається, було якесь свято, і, замість того щоб зустріти його під дахом, у світному вікні, ця людва — молода — курила й співала в скверику.
Улія скучила й повернулася вже, щоб іти, аж раптом щось змінилося. Молода людва й далі і раніше сміялася й курила, але з товщі її раптом зринув звук, що змусив Улію зачекати з відходом.
Це була пісня.
Улія залишилася спершу просто тому, що їй сподобалася мелодія. Минула хвилина, друга, їй раптом стало легко й спокійно, легше й спокійніше, ніж за спиною в Перевула на мотоциклі, в польоті крізь Місто; їй згадалися вогні над рікою, подих старого Мосту, лінії узбіч, що сходяться в одну точку — там, далеко, де всі щасливі. Їй згадався тополиний пух, що вкриває ґрати водостоків, перемигування світлофорів опівночі, літній рух по бульварах кольорового мобілля, блиск хрому й скла, святковий шум Міста, що прокидається на світанку, — і вона всміхнулася, сама не знаючи нащо.
Пісня була проста й справжня. Улія ступила два кроки вперед, примружилася й закліпала, неначе намагаючись викинути з очей пісчинки. Людва незвично роздрібнилася перед її очима, як фасад дробиться вікнами, коли на нього дивитися. Улія побачила, що людва складається з окремих... як їх краще назвати? І один з них стоїть на лаві, в руках має гітару, і його пісня, слів якої Улія не розуміє, втримала її й не дала піти...
Той, що співав, замовк, і людва — інша людва — заплескала в долоні. Цього разу Улія спромоглася розрізнити окремі слова: ну, Саню, ну, хлопче, ти даєш...
Виходить, цей осібний, що випав з людви на здивованих очах Улії, себто цей, що співав, називається Саня, Хлопець...
Вона пішла вперед, нітрохи не вагаючись.
— Ти добре співав, — сказала Хлопцеві так само просто, як проказувала часом ліхтарям: все, мовляв, незабаром залагодиться.
Він дивився на неї згори, з лави, й, здається, не знав, що відповісти.
Хто це, запитувала людва за спиною Улії.
— Заспівай іще, — сказала Улія.
Він зліз із лави.
— Ти хто? — запитав він. — Ми знайомі?
— Я Улія, — сказала вона нетерпляче. — Будеш співати чи я йду?
Людва щось бурмотіла. Трошки сміялася. Улія дивилася на Хлопця, і той чомусь бентежився під її поглядом.
— Добре, — сказав він нарешті. — Коли жінка просить...
І заспівав.
* * *
Наближався світанок, рух майже зовсім зник з вуличок і проспектів, а ця дивна людва, що оточувала Саню в сквері, й надалі лопотіла й сміялася, і Улія не могла зрозуміти, чому Хлопець вагається.
— Ти не хочеш іти із мною? Чому?
Людва щось говорила.
— Та ні, так будь ласка, — Саня всміхався, але якось непевно. — Я готовий іти з тобою, просто зараз...
Улію хтось взяв за лікоть і відразу випустив. Вона повернула голову — від людви неясно відділилася фігура з тонкими ногами й довгим волоссям, її червоні губи ворушилися, вона щось намагалася сказати; доклавши зусиль, Улія розібрала: «звідки прийшла дівчинко а ти знаєш у нас так не заведено щоб».
Улія кліпнула, і фігура знову злилася з людвою. Саня стояв, обіймаючи гітару, Улія простягла руку й звільнила його від непотрібного вантажу, потім випустила гітару — її підхопила людва — і обійняла Саню за плечі, як Перевула:
— Ходімо.
Вона відчула, як його тривога й страх віддаляються, і — з Шаплюском завжди бувало те саме — натомість приходить спокій та весела надія.
— Ходімо, — сказав Хлопець, і галаслива людва нарешті залишилася за спиною.
* * *
Вони йшли мовчки. Найперший рух витікав на вулиці, найперші світлячки загорялися у вікнах, проте підворіття були досі порожні. Саня щось сказав.
— Що? — запитала Улія.
— Диво, — сказав Саня. — Оце так...
Улія зненацька впала у задуму над його словами. Ніколи дотепер вона не розділяла людву на окремі частини; ніколи дотепер вона не простувала вулицею, тримаючи під руку Хлопця. Можливо, це мара, було — і відгуло, хіба не в своєму праві вона, Улія, робити завжди те, що хоче?
— Хто ти? — запитав Хлопець.
— Улія.
— Юля?
— Можна й так.
— Чому ти ходиш уночі?
— А чому ти?
— Я... — він затнувся. — Ти знаєш... Негарно вийшло, недобре, тому що це у Світланки Білан був день народження, ми гуділи до півночі, тоді пішли прогулятися... Я Світланку, виходить, покинув, на її день народження, так по-дурному вийшло...
Улія мовчала.
— Але вже, напевно, пізно вертатися? — запитав Саня з надією.
— Пізно, — сказала Улія.
— А де ти живеш? — знову запитав Саня.
— Тут, — сказала Улія. — Це мій район.
— Так? — Саня зам'явся. — Ми... ми до тебе йдемо, чи що?
— Ми й так у мене, — сказала Улія. — Я тут живу.
— Що, на вулиці? — Саня якось нервово засміявся.
— І на вулиці теж, — Улія міцніше обійняла його за талію. — Я хочу, щоб ти мені заспівав.
Саня зупинився. Повернув Улію обличчям до себе; їхні очі виявилися на одному рівні. Саня був високий, як на людву.
— Юлю, — сказав він тихо. І витріщився на її губи.
Вона дивилася, намагаючись зрозуміти, чого він хоче.
— Юлечко, — сказав він наполегливіше й облизнув пересохлий рот. Улія бачила, як сіпнулося його горло — здається, він проковтнув слину.
— Ну? — запитала вона зацікавлено.
Тоді він набрав у груди повітря, точнісінько як підворіття у вітряний день, і притяг до себе її обличчя. І губами взяв її за губи; вона спершу здивувалася, а потім їй сподобалося.
Вона обійняла його міцно, як Шаплюска, але той був бетонний і нещасний, а цей — щасливий, гарячий і живий. Цей менше залежав від води й вітру, коріння й мереж, цей хотів не спокою — чогось іншого, Улія не могла певно зрозуміти, чого, однак порив Хлопця подобався їй.
— Ходімо до мене, — сказав Саня, коли його губи звільнилися. — Спіймаємо машину, я маю гроші...
— Навіщо? — запитала Улія.
— Я тобі заспіваю, — сказав він.
* * *
Улія сиділа на чавунному поручні понад великою розв'язкою. Рух протікав десятьма потоками, один над одним, по мосту й під мостом, і тунелем, прокладеним в землі, тунелем, що продувається теплим надземним вітром; Улія любила гру руху, любила відчувати цю площину у всій її складності й беззупинності, вона завжди приходила сюди, воліючи віднайти спокій.
Сьогодні вона сиділа на чавунному поручні, їй здавалося, що очі світлофорів дивляться несхвально, але це її звеселяло.
Чомусь Хлопець Саня дуже напружувався, коли вона намагалася чесно відповідати на його запитання. Тому вона припинила відповідати — щоб заспокоїти його; він насправді заспокоївся, але не зовсім. Він привів її в не дуже новий, але й не стародавній будинок, блоковий, з наміченою усадкою фундаменту; нутро будинку схвилювалося, побачивши Улію, однак вона не стала говорити з ним, а прослизнула услід за Санею у низеньку клітинку, пристосовану для перебування людви.
Саня не став співати. Але вона, подумавши, вирішила, що пісня може зачекати; перед її очима знову стелилися вогні, знову віяв вітер і дихало Місто, а вона, Улія, була найщасливішим його подихом...
За тонкою стінкою прокинулися. Саня сказав: ой, батьки. Людва за стінкою не галасувала, але в її мовчанні Саня відчував недобре.
На світанку Саня випустив її — без жодного слова; нутро будинку чекало на лаві біля під'їзду — сиділо бабусею в хустині. Нутро блокового будинку сказало, що вільні створіння Міста не знаються з людвою та що Улія зганьбила себе. Улія нічого не сказала нещасному нутру холодного, просілого блокового будинку; за кілька хвилин вона опинилася на чавунному поручні своєї улюбленої площі-розв'язки й тепер дивилася, як виграває, перекочується прудке блискуче мобілля.
Ось під мостом спалахнув осередок запалення. Мобілля зіштовхнулося, людва вискочила назовні, там були галасування й лайка, площа здригалася сірою шорсткою шкірою, терпляче перетравлювала аварію; минуло півгодини, потім година, рух дедалі так само котився десятьма потоками, й лише скалки під мостом нагадували про загоєну рану...
Веселість Улії, свобода й радість Улії потроху змінювалися на порожнечу й чекання.
* * *
Тебе щось тривожить, припустив Шаплюск.
Ти колись придивлявся до людви, питанням на питання відповіла Улія.
Марне заняття, сказав Шаплюск. Людва гарна, коли її багато й коли вона рухається. Тоді я відочуваю, яка вона випромінює енергію, тоді над нею здіймаються амбіції, неначе пара, і красиво застрягають у дротах... Так весняні потоки у райдужній плівці бензину перетинають усю вулицю й пінно спадають в стічний колодязь.
Улія зрозуміла, що Шаплюск задоволений. Що він самого себе уявляє значним і велемовним.
І вона поблажливо погладила його напівзмите оголошення.
* * *
Нутро блокового будинку сховалося, вгледівши її.
Улія села на звільнене нутром місце — на лаву біля під'їзду — і стала чекати, дивлячись на людву, що проходила повз неї.
Саня прийшов о десятій вечора. На ньому був чорний костюм, біла сорочка й краватка, що з'їхала набік; вигляд мав утомлений і розгублений.
— Ти?!
— Ти обіцяв мені заспівати, — сказала Улія.
— Але я... — Саня опустив руки. — Я гадав... чуєш, давай відійдемо за ріг.
Вона слухняно відійшла з ним за ріг будинку, де рядами стояло сонне мобілля; Саня зніяковів ще дужче.
— Ні, — сказав він, неначе сам собі. — Чого це я мов боягуз... Слухай-но, хто ти така, звідкіля ти взялася на мою голову?!
— Що тебе лякає? — запитала вона терпляче. — Я люблю, коли ти співаєш. І ще мені подобається, коли ти мене цілуєш. Що тут дивного?
— Ти ненормальна, — сказав Саня пошепки.
— Коли ти не хочеш, я не буду більше приходити, — сказала Улія. — Хоча мені буде прикро. Я б хотіла частіше бувати з тобою.
— Я б теж хотів, — зізнався Саня.
— То чого ж ти боїшся?
— Я сказав батькам, що був зі Світланкою, — сказав Саня. — А вона зателефонувала моїм батькам і сказала... тобто... вона їм сказала... коротше кажучи, я посварився з батьками, а Світлану бачити не можу й усю кодлу теж. Що мені робити?
— Я не розумію, — сказала Улія. Їй здалося, що в плутаних словах Хлопця чується змазане лопотання знеособоленої людви.
— Скажи, хто ти, — попросив Саня. — Хто б ти не була... Сирота, з притулку, без грошей, без житла... тільки скажи правду.
— Я вільне створіння Міста, — сказала Улія.
— Жебрачка? Ти ж не схожа на жебрачку...
Улія всміхнулася.
— Ти циганка? Мені здається, ти мене... Ти мене приворожила, так?
— Ходімо погуляємо, — сказала Улія.
Саня тужливо подивився вгору. На торці шістнадцятиповерхового блокового будинку не було жодного вікна.
— Я з іспиту! Я другий тур пройшов... Я гадав — скажу батькам, вони хоч подобрішають...
— Ти не хочеш іти зі мною?
Саня довго дивився їй в очі. Улія всміхалася.
— Ти нічогісінько не розумієш, — сказав Саня пошепки. — Я ж у консу вступаю, це моє життя. Я ж Світланку люблю... любив... Що ти із мною зробила?
* * *
— Привіт, — сказав Перевул.
— Привіт, — відгукнулася Улія.
— А я бачив, як ти з людвою валандалася підворіттями.
— Не з людвою, а з Хлопцем... І це не твоя справа.
Перевул схилив голову до плеча, розглядаючи Улію від маківки до п'ят; поплескав долонею по шкіряному сидінню:
— Покатаємось?
— Ні, — сказала Улія. І про всяк випадок повторила твердіше: — Ні.
Перевул гмикнув.
З ями переходу потягло підземним вітром. Ледь чутно.
* * *
— Не бійся, — сказала Улія. — Я ж з тобою.
— Ти божевільна, — повторив Саня безнадійно.
— Зазвичай вони тупі, нічого не розуміють, лише впізнають мене... Деякі відповідають. Деякі мають імена... Он там на розі стоїть Шаплюск. А за п'ять від нього — Даюванн... У Шаплюска олійною фарбою написано «...ша плюс К...», у Даюванна було оголошення «...даю ванн...», але його давно змило.
— Слухай, ти казки писати не пробувала? Класно виходить...
— А світлофори називаються по імені перехрестя... Триокі зазвичай не надто розумні, проте й добріші. З додатковою секцією — зануди...
Кришка люка на тротуарі піднялася, відтіля вислизнула присадкувата тінь і майнула через дорогу. Дзвякнув чавун.
Саня зупинився, пальці його так уп`ялися в руку Улії, що вона здивувалася.
— Що це?! — запитав Саня, не запитав — пролопотів.
— Не бійся. Вони не дістаються занадто низько, туди, де підземний вітер... Вони живуть під люками, іноді в підвалах.
Саня мовчав.
— Чого ти боїшся?
— Тебе, — сказав Саня. — Ти — гіпнотизерка?
— Я вільне створіння, — м'яко повторила Улія. — Ходімо, я покаджу тобі Місто.
* * *
Його пальці багато разів готові були вислизнути, але вона втримувала його за руку — дбайливо й міцно.
— Дивися, — казала Улія. — Це стара частина. Нутро цих будинків просто так не вийде, треба довго просити... Вони багато бачили за життя, тому ховаються від світла. Під цією бруківкою шарами лежать трамвайні рейки, асфальт, каміння, знову рейки... А глибше лежать кістки людей і коней, уламки зброї, попіл. Там ховаються колишні, але вони вже геть не мають сил. Я бачила лише раз колишнє створіння, безтілесне, воно ходило схилами ріки, відшукуючи місце, де колись стояв його будинок...
Саня нервово облизував губи, але слухав. Не перебивав.
— Цей провулок — хворий, бачиш, який надщерблений тьмяний асфальт, які темні будинки. Там далі — інша вулиця, здорова й сита людвою, там ліхтарі з двома головами, від них падає дві тіні. Ця вулиця веде до маленької розв'язки, але ми туди не підемо — там вхід під землю, пахне підземним вітром... Підемо підворіттями, ось так.
— Підворіттями... — неначе крізь сон повторив Саня. — Краще не треба, там наркомани...
— Ця снула нічна людва? Не бійся, ось арка...
Вони ступили в темряву й вийшли під світло ліхтаря не з двома, а відразу з чотирма головами; Саня заозирався:
— Чекай... Де ми?! Це... інший район! Інший кінець міста!
— Місто єдине, — сказала Улія. — Ходімо, я покажу тобі...
Вона провела його крізь цегельну стіну, і крізь ще одну, і нагору нескінченними сходами; над головою нависав ледь освітлений монумент, і в косих вогнях прожекторів не розібрати було, чи це вершник на коні, чи керманич на кораблі, чи жінка зі здійнятими до неба руками.
— Куди ти?!
Тут було трохи людви, але вона не помічала ні Улії, ані Хлопця. Улія знала коротку дорогу нагору; за кілька хвилин вони стояли, неначе піднесені величезною долонею, а внизу під ними було Місто, і Місто дивилося на них.
Світло й рух. Життя. Ґрона палаючих очей. Біло-червоні вогні проспектів, блакитнувато-жовтогарячі лінії ліхтарів, мільйонна людва в русі та в спокої, заграва над обрієм — у тому віддаленні, де Місто не було доступне очам, там, де Улія відчувала його, хоч і не бачила. Суцільне марево крапок-світлячків, ріка, що лежить у вигинах та відбиває світло набережних і вогні поромів, мости над водою й над асфальтом, велетенське серце всесвітнього життя...
Саня мовчав, дедалі міцніше стискаючи її долоню. Вона обернулася до нього; Саня стояв, дивлячись на місто, і по щоках у нього, неначе потоки фар по проспектах, бігли світні крапельки-сльози.
— Я... — шия його сіпнулася. Він закричав — спершу закричав, потім заспівав. Він співав, обернувшись до Міста, співав добре, а Улія слухала.
* * *
Ранок вони зустріли на руїнах старого мосту — на «бику», що поріс травою, з самотнім маленьким деревом, що вкоренилося між камінням.
Навкруги були лише повітря й вода.
— Як ми тут..? — запитав Хлопець, але вже без здивування.
Повз них — зовсім близько, по новому мосту — проїхав пасажирський потяг.
— Я іноді приходжу до нього, — сказала Улія. — Приношу газети й пластикові стаканчики. Він вважає, що газети й стаканчики — символ життя... Ти бачиш, він давно вже мертвий. Але нутро його залишилося. Мабуть, воно злякається тебе чи погребує, не вийде. Ти не маєш пластикового стаканчика?
— Ні, — сказав Саня.
Вони сіли в траву й довго мовчали, дивлячись на світанок. По річці пройшов катер, по новому мосту проторохтів іще один потяг.
— Чому вони нас не бачать? — запитав Саня. — Люди?
Улія знизала плечима:
— А треба?
— Виходить, ти, — Саня запнувся, — виходить, ти в місті — нібито дріада?
— Хто така дріада?
— Це немовби душа дерева... Живе в стовбурі...
— Та ні, дерева не мають ніякої душі. Вони тупі, тупіші за ліхтарів.
— Ні, — сказав Саня, здається, оражено. — Дерева навесні цвітуть, розвиваються, а восени їхнє листя опадає... А ліхтарі?
— Ліхтарі, — Улія всміхнулася. — Ліхтарі... Спробуй якось постояти якомога довше біля ліхтаря. Краще ввечері. А ще краще — до світанку. Втім... ліхтарі ввечері загоряються, а вранці гаснуть — цим і закінчується їхня подібність до дерев.
Саня мовчав, здивований.
По новому мосту прогуркотіли два потяги в різнобіч.
— Я, здається, голос зірвав, — сказав Саня. — Наволався.
Улія не відповіла.
— Учора мені здавалося — завалю третій тур, і хоч з даху стрибай сторчголов, — пробурмотів Саня.
Улія на відповідала.
— А тепер, — продовжував Саня, помовчавши, — слухай-но... Господи... Це ж марення якесь, чи сон, такий прекрасний і страшний сон... Скажи, все це, Місто... Ти... Ти мені снишся?
* * *
— Ось іде жінка, молода, веде за руку дитину, вона сміється, хлопчик їй щось розповідає... Вони не поспішають, мабуть, гуляють. Зупинилися, щоб купити морозива. Бачиш?
— Де?
— Ось, на розі, просто перед нами... Вона купує шоколадне собі й фруктове дитині... Бачиш? Дивися... Ось іде бабуся, їй років сімдесят чи більше, в одній руці має сумку з половинкою чорного хліба, в іншій — поводок, вона веде маленьку дворнягу... Бачиш? А ось двоє хлопців, вони поспішають... Вони, мабуть, студенти. А ось дівчата, школярки, розглядають вітрину... Старша поправляє комірець молодшій, сестри вони, чи що... Схожі... Обидві біляві... Бачиш? Подивися, ось чоловік і жінка, вони про щось сперечаються. Подивися, ось молодий чоловік котить коляску з дитиною... А он яка красуня йде!.. А ось, подивися, дядько якийсь сумний, негаразди в нього чи зуб болить... Бачиш?
Вони сиділи на кам'яній лаві, спиною до руху, обличчям до потоку людви на тротуарі. Саня говорив і говорив, а Улія вдивлялася, намагаючись побачити те, чого не бачила ніколи дотепер.
Саня говорив, мова його була монотонна, як шурхіт шин по асфальту; за їхніми спинами виплескувалася людва з дверей-розкладачок, тремтіли дроти й перегукувалися сигнали. Улія замружила очі: голова запаморочилася. Вона на мить відчула, що летить уздовж гірлянди ліхтарів, летить туди, де узбіччя сходяться в одну точку й де ніхто не буває нещасливий.
А коли вона розплющила очі — суцільний потік людви вибухнув і розсипався на відблиски й тіні, на світлі обличчя — так нічна заграва розпадається, якщо придивитися, на мільйони грайливих світлячків. Вони простували — молоді й не дуже, чоловіки й жінки, старі люди й діти, веселі й серйозні, сумні, втомлені й квапливі, із сумками чи без них, дратівливі й безтурботні.
Їх було багато, але кожен був сам по собі. Кожне обличчя приваблювало, неначе вогник у темряві, і Улія дивилася — заворожено, як у прірву.
* * *
— Ні, туди ми не підемо, — Улія зупинилася далеко на підступах до сходів, що вели під землю.
— Чому? — здивувався Хлопець. — Я гадав, ти мені про метро теж покажеш... Щось таке, тіні в тунелі, рейки співають...
— Там житло підземного вітру, — сказала Улія. — Він ворог усім, хто живе на землі.
— Але ж людям він не ворог...
Улія знизала плечима.
— Немає там ніякого підземного вітру, — неупевнено сказав Саня. — Тобто — є, звісно... але це просто вітер, такий самий, як на поверхні.
— Не такий самий, — сказала Улія. — Ти його не бачив, тому що ти людва.
— Я людина, — м'яко сказав Саня. — І я хотів би, щоб і ти... теж.
— Теж — що?
Саня обійняв її за плечі. Вона спершу напружилася, потім розслабилася.
— Не йди від мене, — прошепотів Саня їй на вухо. — Не зникай... Будь ласка.
Частина друга
Глибокої осені вулиці лунали інакше. Не шорстко, як влітку, і не приглушено, як узимку; дзвінкий їхній шум розпливався, немов відображення світлофорів у затягнутій брижами калюжі, немов райдужні плями бензину, що забарвлюють бруківку волохатими яскравими квітами.
Тепер вона жила в Хлопця — у блоковому будинку з просідлим фундаментом. Саня мав фортепіано — інструмент, який допомагав йому співати. Ще він мав Маму й Тата. Обох пов'язували з Хлопцем невидимі нитки, він ковзав по них, як по натягнутих дротах, і сам того не розумів; ніколи давніше Улія не бачила, щоб одна істота була пов'язана з іншою так відчутно й міцно, як Мама і її Хлопець.
Стосовно Улії Мама відчувала недовіру й страх.
— Чому вона боїться мене? — запитувала Улія Саню.
— Вона зовсім не боїться, — терпляче брехав він.
— Їй не подобається, що ти мене кохаєш.
— Вона ще не звикла. Вона, як будь-яка мати...
Саня казав «як будь-яка мати», і обличчя його Мами розпливалося перед очами Улії, зливаючись із рештою людви. Доводилося робити над собою зусилля, щоб розгледіти спершу її руки, що ріжуть хліб на столі, потім фартух з горохами, потім обличчя, зосереджена й нещасне; Улія починала жаліти її. Хотілося зробити що-небудь, щоб мати Сані нарешті перестала боятися.
— Давайте я поріжу, — сказала вона одного разу і влучила вірно — Мама, просвітлівши, простягла їй хліб і ніж.
Хліб був смішний на дотик. Шорсткуватий і теплий. Улія провела по ньому ножем, але скоринка не піддалася так легко, як завжди піддавалася Мамі. Улія здивувалася й провела ножем ще раз, потім ще; хліб упирався, треба було тримати його міцніше й дужче налягати на ніж.
— Юленько, — розгублено сказала Мама, — ти що ж... Ніколи не різала хліба?!
У цю мить хліб розійшовся нарешті під лезом ножа, і Улія не встигла забрати з його шляху вказівний палець.
— Ти порізалася! — пошепки вигукнула Мама.
Улія дивилася на свою руку. Ранка була така тонка, що її не було видно, якби не кров — марно було б і розглядати.
Саня, де й взявся, накинувся на Маму з докорами:
— Нащо ти її примушуєш?! Хатню робітницю знайшла?
Мама почервоніла від гніву. Улії стало смішно: Саня й Мама сварилися, як могли б сваритися ліхтар і його тінь...
Вони не розуміли, як кумедно їхня сварка виглядає збоку. Тому, коли Улія засміялася, обоє замовкли.
* * *
Саня не вступив до консерваторії.
Того вечора, коли це стало остаточно зрозуміло, вони з Улією сиділи на великому бульварі під каштанами. Машини збивалися в тугі затори, ричали й сигналили, і регулювальник, сірий солдатик години пік, перекривав їм шлях чи випускав на волю.
Саня мовчав. Улія мовчала теж. Щомиті розпач ставав легшим. Відступав і розчинявся, немов дорожній затор передніч.
І ніч настала. Саня й Улія сходили у вири прохідних дворів, поринали з провулка в провулок, ліхтарі мерехтіли, немов скарби на чорному оксамиті, і віддзеркалювалися в негірких сльозах, що застеляли веселі очі Сані.
— Добре, що я не вступив, — казав він. — Дякувати Богу, я щасливий. Тому що тепер я буду співати тільки для тебе. Для тебе. Мені не треба інших слухачів. Тільки ти. Ми одружимося. В нас будуть діти. Я знайду роботу, буду добре заробляти, матиму свій бізнес... А вечорами я буду співати для тебе. Чудово, правда?
Вона погоджувалась.
Ранок вони зустріли на тому самому бульварі, на тій самій лаві, лише димних заторів тепер не було, а лише самотні машини сновигали туди-сюди, та ще світлофор підморгував жовтим над тим місцем, де колись стояв регулювальник.
— Заспівай, — сказала Улія. — Заспівай про Місто.
Він уміхнувся. Ще не встигнувши погодитися, глибоко зітхнув — так зітхає птах, збираючись злетіти.
Саня заспівав — неголосно й без слів. Улія й без слів упізнавала всипані вогнями схили, ланцюг вогнів у дзеркальній ріці, потоки людви й машин у стромовинах розв'язок, високі й низькі будинки, що втримують небо над великим Містом...
Саня співав, і Улія раптом згадала все, що було сказано в цієї ночі.
І повірила кожному слову.
Машин ставало дедалі більше. Саня вже не співав, а просто сидів, тримаючи Улію за руку; в будинку навпроти — на четвертому поверсі — відкрилася кватирка, пропускаючи чиєсь цікаве обличчя.
— Перепрошую...
Улія й Саня разом повернули голови.
Неподалік, біля чавунної огорожі, стояла Червона Машина з відкритими дверцятами. А за два кроки від лави був чоловік в димчастих — неначе дуже запилених — окулярах.
* * *
Чоловік у Червоній Машині не сподобався Улії, проте після зустрічі з ним Саня став більше співати. Він співав уранці у ванній, удень за фортепіано, увечері в ліжку; Улія слухала, і їй здавалося, що вона летить уздовж вулиці над осьовою розміткою, і ліхтарі звиваються у вогненні стрічки праворуч і ліворуч.
Після кількох днів щасливого очікування Саня прийшов додому збуджений і п'яний, розмахуючи папірцем, що його він називав контрактом; його батьки були чи то задоволені, чи то стурбовані.
— Я буду співати, — пояснив Саня Улії. — Це насправді талан, мені пощастило, це ж просто жар-птиця в руки... У мене будуть альбоми, я стану... Ти ще побачиш!
Він заснув, а Улія підвелася в темряві, відімкнула двері без ключа й вийшла в тісний коридор, де томилося на брудній сходовій клітині нутро блокового будинку з просілим фундаментом.
Чужі ліхтарі ледь помітно замиготіли при її наближенні, дроти напружилися й знову розслабилися; вулиці були пустельні, світлофор з чотирма секціями шанобливо спалахнув зеленим. Улія вийшла на середину великого проспекту й сіла на подвійну лінію розмітки, затишно й звично, неначе на жердинку.
Тепер Саня буде багато співати. Він щасливий. Це означає, що вона щаслива теж.
Вона повернула обличчя до ліхтарів; асфальт була теплий і м'який. Улії схотілося лягти, і вона так і зробила б, якби зовсім поруч — по третій смузі — не пролетіла чорна тінь, супроводжувана гуркотом мотора.
Тінь зникла за обрієм і відразу повернулася.
— Привіт, — сказав Перевул. За спиною його сиділа на мотоциклі молоденька мешканка веж-новобудов. — А я тебе не впізнав.
— Привіт, — сказала Улія, дивлячись повз Новобудовочки. — Чого так, недобачаєш?
Перевул всміхнувся:
— Ти стала схожа на людву. Ще трохи — і перестану помічати тебе.
— Твоя справа, — сказала Улія, не подаючи виду, що вражена.
— А покататися не кличу, — сказав Перевул. — Боюся, відмовишся.
Новобудовочка засміялася. Улія пішла.
* * *
Щоранку за Санею приїжджала Машина; Улія раділа, і для того була причина. Колись Хлопець нерідко спускався у володіння підземного вітру, і, скільки б не присягав потім, що їздив на трамваї чи на автобусі — ледь відчутний запах від його волосся й одягу лякав Улію та відвертав її від Сані.
Тепер за Санею приходила Машина, і Улія відчула полегшення.
Життя змінювалося. Усе змінювалося щоденно; Улія вірила, що це зміни на краще.
За кілька місяців Саня переїхав у нову квартиру — у старому районі, на хирлявій втомленій вулиці, яка чомусь подобалася йому. Будинок був цегельний, нутро його цуралося Улії, та й сама вона не хотіла б зараз стикнутися ні з ким; пам'ять про недавню зустріч із Перевулом ніяк не бажала вивітрюватися, образа не бажала забуватися.
Саня вертався ввечері — його привозила та сама Машина, — але не співав більше. Він здавався втомленим і схуднув. На порожній кухні не поралися мовчазні Тато й Мама — вони залишилися в блоковому будинку; коли Сані не було — або коли він засипав, що майже те саме — Улія йшла у свій колишній район поговорити з ліхтарями, почистити водостоки, приструнити пихатий світлофор.
Шаплюск казав, що світ гине. Що асфальт біля його підошви тріскається, а на бруківці з'являються вибої такі глибокі, що рух незабаром не зможе їх подолати й застопориться навік-віки.
— Уяви, — казав Шаплюск, — рух перетвориться на непорушність... Вони стоятимуть тут, фари за фарами, і вдень і вночі, вони вростуть в асфальт, а навкруги буде без мети кружляти людва...
Улія глузувала з його страхів.
Проте Даюванн не бажав тепер розмовляти з нею.
— Людва, — казав він презирливо.
Іноді їй хотілося вдарити по його бетонному стовбуру.
* * *
Якось уранці — Саня виїхав, як завжди, у свою загадкову Студію — Улія вирушила посидіти над новою, нещодавно запущеною складною розв'язкою.
Рух описував вісімки, струмками перетікав з ряду в ряд, чотири повних потоки його спліталися косами. Улія повільно йшла по осьовий, невидима крізь тоноване скло вікон, укрита хмарою запашного вихлопу. Рух, колись суцільний, тепер подрібнювався на окремі автівки; Улія бачила кожну крапку мозаїки — й одночасно всю картину, тіні й напрямки, відблиски й зупинки, пульс газу й гальма, ритм світлофорів. Унизу на тротуарах перекочувалися потоки людви, вливалися у величезний магазин на розі; слова й бажання ширяли, подібно до хмарин, над скупченням багатьох голів. Людва заповнювала відкрите кафе, тонкими чергами тяглася до зупинок мікроавтобусів...
В цю мить на плече її лягла чиясь рука, і, обертаючись, вона вже знала, хто це.
Від цього знання в неї ослабли коліна.
— Привіт, дівчинко, — сказало Місто.
Вона вперше бачила його так близько.
— Що нового? — запитало Місто.
— Привіт, — сказала Улія, коли голос повернувся до неї.
— Люблю дивитися на людву, — сказало Місто. — Коли її багато. Коли вона тече.
— Я теж, — сказала Улія.
— Ні, — Місто посміхнулося. — Ти — інша справа... Ти любиш дивитися на людву зблизька. Ти там, — воно махнуло рукою, вказуючи вниз, на річку людви.
Улія мовчала.
— Я не погрожую тобі, — м'яко сказало Місто.
Улія мовчала.
— Ти гарна, — сказало Місто, уважно розглядаючи її. — Ти найгарніше моє створіння. Буде шкода, якщо підземний вітер злизне тебе, мов обгортку від морозива...
— Ні, — швидко сказала Улія.
— Я не залякую, — Місто всміхнулося. — І не наказую. Ти вільне створіння... І роби як знаєш. Але — хочеш пораду?
Вона дивилася, не відриваючись, у його заворожливі очі — вічний рух вогнів і тіней, карусель дивовижної маси й могутності.
— То ти хочеш почути мою пораду — чи все-таки дати тобі спокій?
— Так, — сказала Улія, гамуючи тремтіння. — Хочу.
— Ти не повинна жити серед людви, — сказало Місто. — Покинь його.
* * *
— Ти занедужала? — стривожився Саня.
— Я говорила з Містом, — сказала Улія. — Воно прекрасне... Воно — найжахливіше з усього, що я дотепер бачила.
Саня помовчав. Сів поруч, не знаючи, що робити й що казати. Обійняв Улію за плечі:
— Воно... невже воно може налякати? Мені здавалося, наше Місто...
І замовк, сам розуміючи, яку дурницю верзе.
На кухні ввімкнувся й голосно забурчав холодильник.
— Юлечко... — стиха сказав Хлопець. — Ти ж не покинеш... мене?
* * *
— ...Виходить, ти ніколи не вмреш? Ти безсмертна?!
— Місто не вмре ніколи.
Хлопець спохмурнів:
— Місто... Знаєш, буває ж... усяке... війни... катастрофи...
Улія покрутила головою, дозволяючи вітру зручніше перехопити її волосся в леті:
— Ні, Місто не вмре... І я не вмру. І ти.
— А я помру, — сказав Хлопець засмучено.
— Звідки ти знаєш? — здивувалася Улія.
— Смієшся?
— Зруйноване тіло ще нічого не означає, — сказала Улія. — Поглянь, цей міст... Його немає. Але він є. Там, унизу, під бетонними плитами... слухає шум води.
— Отже, я буду старий, — поволі сказав Хлопець, — я ти... така, як зараз, так?
— Ти не будеш старий, — і Улія засміялася.
* * *
Наприкінці осені в Сані стався Концерт. У велику холодну залу набилося безліч молодої людви, її обличчя знову зливалися перед очима Улії, і це турбувало її.
Саня вийшов на сцену перший, і Улія не впізнала його. На ньому був одяг, блискучий, немов мокрий асфальт. Волосся, пересипане блискітками, неначе фальшивим снігом, стояло сторчма. Він проспівав лише декілька пісень, і пісні були інші. Людва в залі плескала в долоні й підстрибувала в такт, і щойно Улії почало здаватися, що вона може полюбити ці пісні теж — як Саня пішов зі сцени, а на його місце його з-за вертикальних смужок тканини вибігла купка людви в яскравих строях, і людва в залі вибухнула вигуками, плесканням і тупотом...
— Усе було якнайкраще, — сказав Саня ввечері, від нього пахло неприємно й різко, цей запах чимось нагадував подих підземного вітру. — Недовго мені бути на підспівках.
— Ти співав мало й не дуже правильно, — сказала Улія.
Саня знизав плечима і якось дивно всміхнувся.
* * *
З цього дня все пішло не так.
Все було як дотепер, але — не так.
Чоловік із Червоної Машини був схожий на світлофор з багатьма секціями. Рот його всміхався Улії, руки струшували попіл з товстої коричневої сигарети, очі дивилися на Саню, і Саня слухався їх, як машини підкоряються ритмічній зміні кольорових вогнів.
Чоловік із Червоної Машини говорив то красиво й плавно, то уривчасто й жорстко, то тихо й ласкаво. Він казав «розкрутити», він казав «ротація», він казав «споживча група». Він казав «буде користь», він казав «гарувати до кривавого поту», він казав «випустити на розігрів». За його словами був мармур слизьких сходів, відчинені дверцята довгих пласких машин і безліч блискучих туфель, що ступають із темряви на килимову доріжку.
Пісні Сані передавали по радіо. Його фотографії з'явилися в газетах.
Саня подарував Улії плеєр з навушниками. Його нові пісні відгонили Червоною Машиною й здавалися мертвими, мов порожній будинок з вибитими вікнами. Будинок, у якому не запалюються вечорами світлячки.
— Ти нічогісінько не тямиш! — роздратовано казав Саня. — Не подобається тобі — проте подобається декому іншому! Шостий тиждень у десятці — за красиві очі, як ти гадаєш?
Людва тягла його назад, занурювала в себе. Людва наростала навколо нього, як новобудови на пустирі, як торговельні кіоски на великій площі — різноманітна людва, здебільшого молода, галаслива, вона яскраво пахла, вона прилипала до Сані, як білі клаптики оголошень прилипають до ліхтарного стовпа. Людва не звертала на Улію уваги — проте, залишаючись біля Сані, вона вгрузала в людву, як у розігрітий асфальт.
Одного разу Саня запитав, чи не хотіла б Улія піти на курси візажистів-гримерів.
— Ми могли б працювати разом, — сказав Саня. — У мене була б своя гримерка — ти, ми б разом гастролювали, це так зручно...
Не зовсім розуміючи, чого від неї треба, вона пішла за ним у великий старий будинок з високими стелями, де пахло фарбою для обличчя. Людви тут було небагато, але вона відбивалася в численних дзеркалах і здавалася юрбою; Улія, як не намагалася, не могла розрізнити в цій строкатій масі жодного обличчя. Вони про щось запитували її — за неї відповідав Саня; Саня нервував, говорив то зарозуміло, то запопадливо, штурхав Улію в бік, але вона однаково не могла зрозуміти, чого від неї чекають. Нарешті, вона втомилася й вийшла на вулицю, під пісню коливання дротів на вітрі. Саня вийшов услід, він був розгублений та злий.
— Ну як так можна?! Знаєш, чого мені коштувало вламати їх, домовитися... Це ж найкрутіші в місті курси! Сюди на десять місяців уперед...
Улія кліпнула. Їй здалося, що ще мить — і обурене обличчя Сані зіллється з іншою людвою на жвавій вулиці.
Вона злякалася.
* * *
Розмірено дихали вокзали, прокачуючи людву з Міста в Місто. Пульсували бульвари, здригалися під вагою мости. Всюдисуща мережа дротів напружувалася, вловлюючи слова й бажання, і десь на розі здригався, передчуваючи недобре, старий Шаплюск.
* * *
Якось увечері Саня не повернувся додому.
— У мене робота до ранку, — сказав він по телефону, і крізь його голос у слухавці було чути галас багатьох голосів і далекий жіночий сміх. — Добраніч.
Улія поклала трубку й вийшла на стару хвору вулицю. Тьмяний розтрісканий асфальт посіпувався під її ногами, неначе від ознобу.
Поруч — у світлій плямі німого безмовного ліхтаря — беззвучно зупинився мотоцикл. Тільки не зараз, утомлено подумала Улія.
— Не сахайся, — сказав Перевул. — Я не до тебе. Я до Мостовички з малої розв'язки, але в неї негаразди — зранння й до ночі затори... Вона не в гуморі.
— Вона тебе відшила? — запитала, дивлячись убік, Улія.
— Майже, — Перевул раптом щиро, по-дружньому посміхнувся. — Як твоя людва?
— Чудово, — сказала Улія. — Як твоя Новобудовочка?
Перевул зневажливо махнув рукою:
— Дурепа... Як усі вони, з новеньких.
* * *
…Стихія Перевула була — політ, лінії узбіч, що сходяться в одну точку на обрії... стрічка спокійної ситої швидкості... Довкола не стало нічого окремого — лише ціле, лише Місто, дві смуги ліхтарів праворуч і ліворуч, щонайніжніша мережа дротів... Цегляні стіни зливалися з ажурними огорожами, а коли вони злетіли на пагорб... Палала вогнем біло-червона дзвонова дорога.
* * *
Розвиднювалось. Вона сиділа на поруччях великого мосту, за її спиною котилися взад-вперед страшні, пропахлі підземним вітром сині потяги.
Унизу теж був плин, але інший. Вода прийшла в місто, вода йшла з міста, так було завжди, вода віддзеркалювала мости, набережні й ліхтарі, а потім ішла в нікуди, за межу, за лінію, де більше немає Міста й, отже, немає нічого.
Частина третя
Весняна вода обмивала дороги й тротуари, райдужними потоками бігла уздовж бордюру, дзюрчала, спадаючи крізь ґрати водостоків. Під поверхнею міста набрякли колектори. Вітер грав на дротах, як Хлопець на своїй гітарі.
Улія стояла біля довгого, на багато дверей входу, у кишені вона мала квиток із червоною смужкою, а з-під ніг пролягали додолу широчезні сходи, якими піднімалися на Концерт збуджені радісні люди.
Строкатий потік легко дрібнився на обличчя. Кожне з них дивувало й притягало. Ішли дівчата-студентки в смішних
пухнастих шапочках; вайлуваті школярі жартували один з одного незміцнілими басами. Ішли спортивного вигляду бабусі з невеличкими онуками; ішли, взявшись за руки, різного віку подружжя, стурбовані й безтурботні, квапливі й повільні, і всі без винятку поглядали на велику афішу біля входу.
Іноді вони зверталися до Улії, й у всіх поглядах був інтерес:
— Мила дівчино, ви на когось чекаєте?
— Так, — відповідала вона.
— У вас немає випадково зайвого білетика?
— Ні, — відповідала вона.
До початку концерту залишалося всього кілька хвилин, коли ліхтарі уздовж вулиці запалилися одночасно — неупевненим тендітним передвечоровим світлом.
* * *
За три години вона стояла внизу, небезпечно близько від прямокутної діри в землі, однак міський вітер був прихильний до неї й відгонив подих підземелля, не дозволяючи йому торкнутися Вільного Створіння Міста.
Згори, від входу у великий концертний будинок, збігав униз потік людви. Улія дивилася — і не могла відокремити ані однісінького обличчя: так наче дві години, проведені під склепінною стелею, спаяли слухачів в однорідну веселу хлібину.
* * *
— Чого ти від мене хочеш?!
Саня застиг посеред кімнати, як посеред сцени. Щойно було виставлено за двері останню дівчинку, що вимагала автографа.
— Я гарую до кривавого поту... Я гадав, ти бодай привітаєш мене! З таким успіхом! Господи, я мав приголомшливий настрій... Я гадав, ти розділиш моє щастя! А ти прийшла, щоб його затоптати?!
Улія мовчала.
— ...Ти хочеш, щоб я жив по твоїй вказівці, так? Щоб я з ранку до ночі тинявся вулицями, тішачись світлофорами, мов дурник? Щоб я тягав на зруйнований міст використані стаканчики? Так, я хочу кар'єри! Я хочу, щоб у мене були слухачі не тільки в підворітті! Я заслужив, між іншим. Я заробив це своїм горбом... А ти мені допомогла? Сама лише твоя кисла міна...
Улія мовчала. Саня затнувся; роздратовано пройшовся кімнатою. Обома руками узявся за волосся, намагаючись витрусити з них застряглі блискітки:
— Ти просто ревнуєш. Ти прочитала цю ідіотську статейку в «Ухтишці».
Улія не зрозуміла, про що він. Вона не читала газет, написаних людвою для людви.
— Ти... ніж ревнувати, стежила б ліпше за собою! Ти ж занехаялась, ходиш у лахмітті, без макіяжу, схудла, мов опудало...
Улія знову не зрозуміла. Саня зустрівся з нею очима — і роздратування його раптом згасло, як недокурок під каблуком.
Він у п'ять кроків перетнув велику кімнату. Взяв її за плечі:
— Юлько... Ну ти ж знаєш, як я тебе кохаю. За що ти мене мучиш? Це правила гри, ти зрозумій... Зараз — так, потім буде по-іншому, для душі... Але зараз... не заважай мені. Згода?
* * *
Улія сиділа на даху двадцятиповерхового будинку. Навпроти був великий завод, корпуси його ловили захід сонця великими курними вікнами, і подекуди за склом вгадувався силует рослини в діжці.
Сонце згасло. Заводські вікна засвітилися, але не жовтувато-житловим, а холодним білим світлом.
Навколо Улії тремтіли під вітром антени. Прозорий, примарний, пустельний ліс.
— Привіт, — сказали за її спиною.
Вона хотіла підхопитися, але Місто поклало їй на плечі важкі долоні й посадовило назад, на залитий смолою «козирок».
— Не послухалась мене, дівчинко?
Улія заворожено дивилася в його очі — у круговерть мільярдів далеких вогнів.
— Ти не хочеш повернутися до мене? Не бажаєш звільнитися? Чи, може бути, не можеш?
— Можу, — сказала Улія.
— Отже, не хочеш?
— Я завжди буду з тобою, — прошепотіла Улія.
— Ти покидаєш мене. Ти стала тінню. Ліхтарі не впізнають тебе. Ти виглядаєш хворою й жалюгідною. Скажи лише слово — і я відберу тебе в людви. Відберу силоміць.
— Ні! — злякалася Улія.
Місто сіл поруч і обійняло її за плечі:
— Повертайся. Твоє намисто — ланцюг вогнів — готове й чекає тебе... Твої друзі скучили за тобою. А я — я занадто ціную кожне своє створіння, щоб кидати його напризволяще.
* * *
— ...Юлько! Ти не повіриш! Ти просто не повіриш — хто взяв мене у свій концерт! Боже мій, це такий успіх, так пощастило... Я й мріяти не міг! Ти хіба не радієш?!
— Я радію, — сказала Улія.
Не знімаючи черевиків, Саня повалився на нове ліжко. Ліжко було квадратне, як невеличке подвір`я, Хлопець лежав, розкинувши руки, начебто бажаючи обійняти геть усе й з-поміж іншого — Улію.
— Слухай-но... Я й мріяти не насмілювався. Це цілий світ... Такий яскравий, такий справжній... І безліч друзів. Я ніколи не мав стільки друзів, як зараз. Я ніколи не мав такого цікавого життя. Петрович мене опікує, мов рідний батько. Ну так, у нього поганий смак, я знаю... Проте він має добрячий нюх. Він знає, що треба співати й для кого.
— Для людви, — сказала Улія.
Саня потакнув:
— Для людви... Гарне слівце. І не треба так сумно — людві подобається! Людва щаслива! Ну чого тобі ще?!
* * *
Промені прожекторів рухалися, підкорюючи людву ритмам; це віддалено нагадувало гру світлофорів на великій розв'язці, але якщо закони руху Улія розуміла, то закони Концерту — ні.
Саня кидався по сцені, начебто прагнучи вирватися з сітки кольорових променів. Улія слухала, намагаючись зануритися в його пісню, згадати веселі потоки фар і нічний політ над Містом — але замість червоних і білих вогнів, що зливаються в дзвонову дорогу, перед її очами виникав потік людви, безликий і безголовий, що повільно протікає повз торговельні намети з одягом і консервами, шкарпетками, рушниками, автоматичними швабрами, простирадлами...
Улія не знала, що бачила й про що думала людва, слухаючи Саню. Волання й плескання, свист і тупіт виказували її збудження; Улії здавалося, що над головами, які хитаються в такт, злітають червоні й золоті ганчірочки емоцій.
Проминули, чіпляючись одна за одну, кілька однаково ритмічних, голосних, звичайних пісень. Улія була, мов нерухомий острів серед моря задоволеної людви; розглядаючи склепіння величезної стелі, вона пропустила мить, коли на сцені з'явилася жінка.
Людва закричала так, що Улія на секунду замружилася. Жінка була гарна й сильна — Улія відразу відчула цю силу, вона була споріднена з силою струму в товстому, обплетеному ізоляцією дроті. Жінка зупинилася посеред сцени й простягла руки в залу — людва вистрілила в повітря золотими ганчірочками захвату, і вони невидимо опустилися на білі долоні тієї, що бажала їх.
Саня чекав, схиливши голову. Жінка повільно простягла пишну руку до нього, висловлюючи приязнь — і водночас начебто вказуючи на нього зібраній тут людві; червоні й золоті ганчірочки злетіли знову, і тоді жінка заспівала.
Вона мала голос низький та владний, як гудіння вітру в трубах. Людва замовкла; жінка співала, у її пісні Улія вбачала прямокутний провал підземного переходу, ворота туди, де підземний вітер.
Жінка проспівала куплет і обернулася до Хлопця, і ось — він почав підспівувати. Голоси їх сплелися, немов потоки руху в складній розв'язці. Напевно, це було красиво; людва кричала й аплодувала, Улія сиділа нерухомо.
Саня співав. Щоки його порозовішали під шаром гриму. Тепер він співав добре, навіть краще, ніж тоді в сквері, де Улії вперше вдалося виділити його з іншої людви. Пісня була — інша, пісня належала жінці з білими руками та владним голосом.
Улія підняла обличчя.
На балці під стелею сиділа кутаста темна істота — нутро критого стадіону.
* * *
За десять днів вони їхали у великій білій машині — жінка попереду, Саня за її спиною, Улія біля Сані. Той, що сидів за кермом, складався, здається, із самої потилиці.
Вони їхали швидкою здоровою вулицею — до центру, до галасливої людви з блокнотами й камерами, до цікавої балакучої людви, що так полюбляє крутитися навколо жінки з владним голосом — і навколо всіх, хто опиняється біля неї.
Саня не хотів, щоб Улія була в машині. Він умовляв її лишитися вдома; в останню мить жінка, милостиво кивнувши, дозволила Улії сісти на заднє сидіння — як бруківка дозволяє осінньому листю ковзнути у вибоїну й прилипнути до мокрого каменя.
І вона ковзнула.
Жінка казала щось, дивлячись на дорогу, а Саня відповідав, посунувшись уперед, схилившись аж до вуха жінки, аж до її рожевого вуха, прикрашеного спалахом масивної сережки; Улія вперше розглядала людву — людину — так докладно. Навіть про Саню вона не знала, якого кольору він має вуха.
Ця жінка, владна й приваблива на сцені, зблизька здавалася вицвілою й неновою, мов позаминула афіша. Вона говорила занадто голосно й сміялася занадто різко. Слова її були нечисті й потерті, неначе сходи, по яких вдень і вночі ступають тисячі підошов; машина сповнювалася цією жінкою, як ринок — юрбою, і Саня жадібно ловив кожен її погляд, а попереду на них обох чекала охоча до дзвінких фраз людва, новий крок, що видаляє Хлопця від Улії, що перетворює на реальність невеселе пророцтво Міста...
Тоді вона заплющи очі й зробила те, що колись вважала забороненим.
Приходьте, мовчки казала вона. Всі сюди. Станьте тут і застигніть на багато годин, замріть, перетворивши рух на нерухомість, тут буде вам місце, тут буде вам відпочинок...
Вона перекроювала перехрестя. Вона збирала, скликала й стягала — і ось велетенський затор з автомобілів всіх видів і моделей став кісткою в горлі широчезного проспекту, затопив, забив подих, і проспект захлинувся.
— До біса, — сказала потилиця водія. — Ч-чого б це, га?
Ви не доїдете, мовчки сказала Улія й переможно подивилася на жінку.
А Саня подивився на неї. З недовірою й страхом.
— Ви не доїдете, — сказала Улія вголос. — Бачите — затор.
Жінка нічого не сказала. Можливо, вона й справді не бачила Улії.
— Зазвичай т-тут не буває заторів, — сказав, виправдуючись, водій.
Саня подивився на годинника. А потім — на жінку, неначе в очікуванні, що згідно її слову машина злетить у повітря, і затор розчиниться.
— Пригода, — сказала жінка особливо низьким, гуркітливим голосом. — Ми поїдемо на метро.
— Як? — розгубився Саня.
Жінка витягла з сумочки барвисту хустку й великі сонячні окуляри:
— Я так давно не їздила в метро... Нас не впізнають, тому що нікому й на гадку не може спасти таке нахабство... Я не звикла скасовувати свої плани через дурні випадки. Ходімо!
І, надягши окуляри й насунувши на чоло хустку, вилізла з машини просто в натовп інших машин, і Саня пішов за нею, і Улія — теж, тому що досі не могла повірити.
Затор тягся, куди вистачало погляду. На багато кілометрів вперед та назад.
Зовсім поруч, за біло-червоним бар'єром, була дірка в підземне царство.
— Саню! — крикнула Улія.
Він обернувся:
— Гадала, я не здогадаюся? Відьмо!
І побіг за своєю супутницею — крізь ряди нерухомих металевих туш, за бар'єр, до сходів, що ведуть униз...
— Саню!
Ще можна було його зупинити. Тому що — Улія знала — якщо він піде тепер з нею, з цією жінкою, через царство підземного вітру — станеться жахливе, всі ліхтарі назавжди згаснуть, потоки руху назавжди замруть, спорожніють і обірвуться дроти, розтріснеться асфальт, лусне скло у вікнах...
Можливо, вона перебільшувала. Але в ту мить їй здавалося саме так.
Ще можна було його зупинити.
Навіть на кам'яних сходах, що ведуть униз, було ще не пізно. Підземний вітер дихав смородом і піднімав сторч волосся — але час іще був, кепка Сані миготіла попереду, Улія знала, що зуміє, зуміє його зупинити...
А потім її підхопила людва.
Людва в годину пік.
Улія незабаром перестала бачити Саню; її пронесло повз турнікет, підземний вітер був усюди й забивав подих, і Улія зрозуміла, що це кінець.
— Саню!
Чорні сходи самі несли її вниз. Вона намагалася рухатись проти плину, але людва тримала, як застиглий бетон. Людва щось невдоволено вигукувала; було чути голос із напівкруглої білої стелі, голос говорив про те, що «метро — вид транспорту, пов'язаний з підвищеним ризиком для життя, і тому вимагає чіткого дотримання правил»...
Сходи потягли її глибоко під землю, під асфальт і траву, під шари піску й глини, під гнилі руїни й злежалий попіл, під стародавні кістки людей і коней, під Місто, у пекло.
Потік людви, безликий і безжалісний, виніс її на вузьку платформу поміж двома проваллями. Кепка Сані востаннє майнула попереду — і зникла за масивною колоною.
Із чорноти тунелів кинулися назустріч один одному два повітряні потоки, гнані, мов поршнями, мордами синіх підземних потягів. Із двох боків насунулися запалені очі — два білих унизу й два червоних, як вугілля, вгорі. Стрічні вітри сплелися посеред платформи; з миттєвого смерчу назустріч Улії рушив Підземний Вітер — саме такий, який він повинен бути.
Уже скута ним та кинута на холодну долівку, вона повернула голову й устигла побачити, як з вікна потяга, що від`їздить, на неї дивиться, в останню мить обернувшись, Саня.
Епілог
Ім'я його було, немов осінній листок, що перезимував під снігом — тінь імені, спогад, може бути, легка тінь жалю, зведена брова: так, був такий артист... Щоправда, велике майбутнє, яке йому пророкували, так і не відбулося. Вже за рік про нього мало хто пам'ятав — були інші, і багато, і яскравих, і барвистих, і жвавих й повних життя, афіші нашаровувалися одна на одну, мов річні кільця великого дерева. Обличчя його, заховане під шарами паперу й клею, стало одним з багатьох, обличчям в юрбі, ніхто не знав його імені, ніхто не обертався навздогін.
Самотній і бездітний, з роками він надбав маленьке дивацтво: ночами, за лічені хвилини до закриття метро, він сідав в останній поїзд і виходив завжди на одній і тій самій станції. Прибиральниці впізнавали його, іноді насміхалися, а іноді про всяк випадок цуралися.
Він начебто шукав когось. Але ніколи не знаходив.
А за його спиною прибиральниці на різних станціях метро — особливо ті, кому часто доводилося працювати вночі, аж перед закриттям — переказували одна одній підземну легенду.
Божилися, що дійсно бачили. І чергові, і міліціонери, хоч і тримали язика за зубами — бачили її. І деякі машиністи теж.
Дівчина років двадцяти, струнка, висока, з рюкзачком за плечима, одягнена завжди — і влітку, і в холоднечу, і в дощ — у потерті джинси й курточку-вітрівку. Ніхто ніколи не помічав, де саме вона виникала. Може бути, і справді з тунелю. Інакше звідкіля на пероні, уже забороненому для пасажирів і секунду тому порожньому, раптом узятися дівчині?
Її кликали — вона не чула. Торкалася, наче сліпа, мармуру колон чи облицювання стін, оглядалася здивовано, а потім неначе згадувала, що хоче вже йти — і простувала спершу повільно, а тоді дедалі хутчіш у кінець підземної зали, до виходу, туди, де доробляв останні хвилини, прагнучи нагору, під небо, ескалатор.
Оглавление
Частина перша
Частина друга
Частина третя
Епілог
