Сучасна польська повість [Владислав Махеєк] (fb2) читать онлайн

СУЧАСНА ПОЛЬСЬКА ПОВІСТЬ Збірник

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклала з польської ОЛЕНА МЕДУЩЕНКО}

_{Післямова В. П. Вєдіної}

Владислав Махеєк ЗМОВНИКИ

I

Я вже літня людина, а ще й досі сниться мені рання молодість, її радощі й розчарування, все ясне й темне, що було в ній. Ці переживання міцно переплелися. «Бо невідомо, де взялось…»

Що невідомо?

«…Бо невідомо, де взялось оте палке кохання…» Це — пісенька. Вона починається сьогодні, кінчається вчора.

Заглиблююсь у покручені завулки минувшини, в лабіринти без виходу; що далі, то все більше темного і ясного. Тільки от не знаю, чи я й досі такий, як колись.

Хочеться мені, щоб це було так, і заразом не хочеться.

В думках я часто вертаюсь до того кохання, справжнього першого кохання. Бо інакше не зможу відчути себе молодим і знов пережити той давній тріумф — на жаль, тільки в уяві.

Боже, боже, я, наче мала дитина, вимальовую на запотілій шибці химерні візерунки.

— Візьми дзеркало, — кажу сам собі. Взяв. І що ж у ньому бачу? Шпакувате волосся, розповніле обличчя, стомлені й пригаслі очі. А де ж ота молодецька гордовита врода? Чуєш глузливе прицмокування законовчителя-ксьондза: «До перукаря ходиш, кучері накручуєш, а на спасіння душі бідолашного негреняти й десять грошів не даси, жалієш, бач. Ото ще мені красунчик!» Не всміхайся на ці слова, бо похвала означає тут вирок.

Не розумієш? Ти вже не той, чию фотографію вона, можливо, зберігає. Якщо досі ще жива.

А твої рухи? Ну ж бо, підведись зі службового крісла…

Не про те йдеться, що коли хочеш, то й видригуєш ногами й вимахуєш руками, мов той вітряк крилами. Але ж після першого сигналу серця вгамовуєшся, колишня свобода рухів тепер тільки сниться тобі, завдаючи гіркоти.

Було ж інакше…

Ще тобі не досить? То порівняй своє вбрання — тодішнє й нинішнє. Поміряй черевики, зрівняй гаманець, шлунок.

Порівняй свою боротьбу тоді й тепер. Порівняй нелегальну листівку на цигарковому папері, яку доводилося ховати в холошу, з грубезними томами, що їх купуєш і роздаєш, не криючись. Порівняй револьвер, схований за пазуху, з законами, що охороняють тебе сьогодні.

Порівняй свій тодішній велосипед з нинішнім лімузином. Як небо і зрмля. Це і добре і погано.

З дзеркала на тебе дивиться суб’єкт, вельми обережний у виявленні своїх почуттів. Ба навіть у доборі слів. На ноги він каже «ноги», а не «лапи», на образу відповідає осторогою: «дістанеш по фізіономії», а не погрозою «як затоплю в пику»; ідучи на батьківські збори в гімназію, навіть подумки не називає її «будою». У нього вже великі діти.

То що ж залишилось у мене від молодості? Нині я маю гроші, досвід, вплив — виходить, хотів чи ні, а здав старе кохання в утиль. Реальна дійсність буде такою, як сказано в одному українському вірші:

Не хочу. Невже ж у мене серце таке тісне, що в ньому не вмістяться спогадання й фантазія? Звертаюсь раз у раз до неї, як до свого адвоката. Папір пожовк, але її личко й досі сяє, як весна, що розжеврілась над землею.

Це до неї ти так рвешся? Чого прагнеш — запаморочення чи заспокоєння? Відтоді ще ніяк не можеш угамуватись, хоч уже й пізнав закоханість і любов, уже ними натішився. Але сонце обернулося в місяць. То що ж залишилося?

Співай, рання молодосте, виповнюй мене співом до останнього подиху, до смерті.

Було нам тоді по кільканадцять років. У такому віці кохану істоту вважають єдиною в світі й оточують романтичним ореолом.

Ванда була старша за мене, проте ходили ми до одного класу. Вона пропустила рік, лікуючи легені в Закопаному. Звідти приїхала якась збуджена і через те нещасна, здавалося, вона безнастанно шукала рівноваги; мабуть, і не усвідомлювала, що під час розмов з подругами на устах у неї блукає усмішка якоїсь поблажливої зверхності, ніби Ванда була втаємничена в щось для нас неприступне.

А чому, власне, я вважав, що Ванда дивиться на нас звисока? Чи не тому, що вона вже знала, як цілуються?

Коли ми з нею вперше цілувались, дівчина, ніби боронячись, вміло вигнулась.

Тепер я вже не розгадаю того її усміху. Може, вона була просто сміливіша за мене?

Я старанно приховував іронію, коли на уроці польської мови, історії або закону божого відповідав так, як вимагалось, але всупереч своїм переконанням. Я пишався тим, що так спритно обдурюю своїх ворогів. Тільки згодом я відкрив цю таємницю двом товаришам з нашого класу.

З якою міною вчитель польської мови, худючий, високий, випростаний — про такого кажуть: кийка проковтнув — ставив мені п’ятірку за твір на вільну тему: «Чому Ридз-Смігли став маршалом?» Чи здогадувався він, що двох перших тем, літературних, з того матеріалу, що його ми якраз тоді вивчали, я не міг узяти? Він гугняво гмикав, скуб руді волосинки на лівій руці. Напевно, здогадувався! Коли мовника морочили, він завжди вдавав із себе людину, стомлену власного величчю й поблажливістю, і прикидався, що вірить твоєму молодечому запалу. «Бо він — герой, — писав я. — Узяв Київ майже голими руками. — І так далі, в тому самому тоні. — Не хотів поступитись наш Ридз, хоч Будьонний кинув свої передові загони аж під Львів. А наш Смігли, ніби нічого й не сталося, приймав собі парад… Оце по-солдатському. З того «мішка» він вислизнув чудом, подавшись на північ кружним шляхом. За це йому й дісталась маршальська булава».

Не знаю, чи дотримувався вчитель іншої думки, та одного я певен: не міг він сказати, що Ридза-Смігли в нагороду за оту його втечу слід було повернути до Академії мистецтв^[1]. Я начебто дав мовникові ляпаса, а він тільки всміхався під білявими підстриженими вусиками. Не хотів відступити перед нахабством, та не міг і відкинути отруєної принади. А я не переставав провокувати його: «Адже ви, пане вчителю, теж такої думки?» Учні в класі здивовано переглядались. А він обережно підводив повіки, наче відхиляв заслінку на вічку в дверях камери, і зі страдницьким виразом обличчя бубонів півголосом, повторюючи те саме, що казав на звістку про смерть Пілсудського чи про образу єпископа Лосінського в Кельцях.

Але цього разу, важко злігши ліктями й грудьми на кафедру, він говорив ніби сам до себе: «Дух величі дужчий, ніж голос дзвонів. Дух величі сам відлунює, як дзвони…»

Він кивнув головою раз і другий, таки на моє вийшло, і я заспокоївся.

Іншим разом я загнав на слизьке ксьондза-законовчителя.

Дужий, кремезний, він, здавалося, складався із самих жил, довгого, мов хобот, носа та розчепірених пальців. «Як ви розпізнаєте комуністичного агітатора, що прийде до вас вести пропаганду? Ножа в зубах він не держить, на дітей не кидається. Хто відповість?» Ніхто не зголошувався. Я знав, що сьогодні виправлю свою оцінку, але мовчав, нахабно сміючись у душі, і чекав, яку він запропонує нагороду, щоб тоді вже вийти на двобій. Ксьондз майнув сутаною і поплив до кафедри, сів за неї, згорбившись, похилив голову й обхопив її руками.

— Ну що, нема такого? Ніхто не хоче п’ятірки?

— Я.

Законовчитель, повагавшись хвильку, кивнув головою і пробурмотів:

— Розумію, розумію.

Він завжди впадав у войовничу меланхолію й починав вимахувати оенерівським журналом «АВС»^[2], як тільки життя підстроювало йому якусь прикру несподіванку. Він терпіти не міг непорядку: «От хоч би й ті наймички в директоровому садку… Ніколи не перехрестяться перед роботою».

Я прокашлявся, щоб трохи підбадьоритись, і почав:

— Приходить у підвал до безробітного знайомий чи незнайомий чоловік, чує, як плачуть голодні діти, і, замість дати якусь християнську розраду, починає підбурювати нещасну родину, кажучи, що в її злигоднях винен капіталістичний лад. Оце і є комуніст.

Ксьондз закліпав очима, сіпнув головою.

— Приходить якийсь чоловік до селянина, коли в того судовий виконавець забирає за податки останню корову.

Замість розтлумачити, що кожен свідомий громадянин повинен виконувати свій обов’язок перед державою, він підбурює до антиурядової демонстрації. Це комуніст.

Ксьондз закліпав ще швидше, потім опустив повіки й похилив голову.

Осмілівши, я розгледівся по класу. Товариші, задоволені тим, що я виручив їх, били байдики. З ксьондза, мабуть, на сьогодні досить. Вацек Б., «графеня», навіть почав уже замикати портфель посрібленим ключиком; лише кілька дівчат пильно дивились на законовчителя, а Ванда сиділа нерухомо, з напруженим обличчям. «Ага, я й тобі ще покажу, ксьондзова попихачко, чортова буржуйко, ендецьке^[3] поріддя». Я вже розійшовся й не міг спинитись. Мені кортіло познущатися з ксьондзових прихвоснів.

— Приходить до ксьондза чоловік без покори в серці, щоб умовитися про похоронну відправу, бо в нього померла жінка. Почувши надто високу ціну, він жахається і, не втримавшись, вигукує: «То ви навчаєте жити, як Христос велів, а самі…»

Я впивався власним голосом, у мені палав огонь іронії.

Даремно сусіда смикав мене, щоб я сідав. Ксьондз схопився й заволав:

— Годі, годі! — Він крутив головою, лупав очима, неначе в класі от-от мав статись вибух, а він хотів відвернути небезпеку. Нарешті, поступився і, тамуючи лють, вигукнув: — «Відмінно»!

Отже, мені довелось припинити наочну лекцію «антикомунізму».

Ксьондз іще довго не міг заспокоїтись, без жодного приводу тицяв пальцем у дівчину, що сиділа поперед мене, батька якої називали то адвокатом, то ендеком:

— Ну, як твій тато? Не розумієш? От бачиш, от бачиш! Перекажи йому вітання.

Це він звертався до Ванди.

Отож моя іронія пояснювалась необхідністю якось викручуватись, а у Ванди оту її іронічну усмішку викликав напружений спомин про щось, відоме лише їй самій.

А може, вона десь чогось трошки закуштувала й дошукувалась незнаного, тоді як мені здавалося, що я себе знаю досконало.

— Нема чого теревені розводити, — казала Ванда подругам, коли після уроків вони тупцювали на місці й розважалися плітками, очікуючи старших учнів, щоб переморгнутися з ними, і… наперед тішачись моїм обуренням. Вона тягла їх до костьолу. (Звичайно говорила одна Ванда, а інші тільки попискували в стані перманентного екстазу та істерії). Губи її при цьому якось особливо тремтіли. — Помовч трохи, Зосько. Ходім подякуємо пречистій діві, що дала нам змогу ще один день провчитися їй на славу, а нашому народові на благо. Хлопці не підуть, вони невіри…

— А був же він як мальований, як той образок… такий чистісінький… і пішов до духовної семінарії, — тішилася своїми жалюгідними переживаннями косоока Зоська, яка не зубрила уроків тільки в неділю вранці. — На такого б я молилася й молилась!

Вандині губи сіпнулись:

— Образок? Нащо тобі ті образки, коли в костьолі побачиш справжніх святих. А хлопчаки — вони невіри, правду вам кажу.

Але не про швидку й небезпечну дозрілість хотів би я розповісти, а про перипетії молодого віку. Болісна дозрілість надто помітно прозирала в наших рухах та словах. Болісна дозрілість… Дозрілість — це не те саме, що жага. Так, не те. Спершу була бурхлива сутичка характерів, зіткнення політичних поглядів. Спершу… А потім? Потім ми втратили рівновагу.

Ми сиділи в лісі, притулившись до сосни, що верховіттям сягала неба. Білка несла аж туди, у безкрай, горішок, щоб спожити його в небесній високості. (Матері його ковінька, я вже висловлююсь, як наш латиніст, українець аскетичного вигляду, що, де тільки міг, точно перекладав латину на польську. Спожити… Здається, його вже нема на світі).

Я дуже ніжно обіймав Ванду, пам’ятаючи, що кожну мить, хоч ми й цілувались безліч разів, якась дрібниця може її злякати. (Так відчайдушно вона змагалася сама з собою). Під пахвою держала книжку, вже треба було вертатись, але ми затримались, милуючись білкою. О, вона вже ось-ось місяця досягне! Тоді Ванда, захоплена цим видовищем, раптом встала, в екстазі простягла руки вгору, немов пригадавши щось казково прекрасне, вимріяне:

— От би мені туди!

Книжка в чорній палітурці впала й розгорнулась на сторінці, закладеній стьожечкою. Темно-синя сукенка зачепилася за обламану гілку. Я нагнувся, і всі мої думки, оті страшенно поважні, просто аж державної ваги думки, розвіялися, поступившись місцем одному-єдиному жаданню. Але мене стримали несмілість і страх перед повторною компрометацією. Адже з тією веселою, зальотною, гарненькою… (ех, не хочу навіть згадувати її ім’я, щоб знову не завдати собі жалю!) я промучився до півночі.

Не так і давно це було. Власне, ми обоє мучилися, спраглі аж до болю. І дарма. Ніхто нас не навчив любитися.

А як же тепер?

Довго я сердився на Ванду. За що? Невже за її досвідченість? Мабуть, за те, що випередила мене. Бо раз, кажу, я вже спробував. З іншою. Недавно. Ще й досі пече сором. Не вийшло.

Потім у тривожних снах я чув безсоромні поклики зозулі і спокусливий спів солов’я, мені ввижалися теплі дівочі тіла, з яких сільські парубки зривали білизну.

Я не витримував, прокидавсь, увесь тремтячи, і подумки дякував долі, що через недосвідченість у чоловічих справах урятував своє серце, присвячене служінню високим ідеалам. І ось зараз саме така ситуація, якої я прагнув і якої боявся. Найкраще було б буркнути: «Відчепись, це просто так, ненароком. Дотумкала? Адью!»

Острах, що тугим клубком застряг у горлі, я сприймав як пересторогу від зради ідеалу. Мені хотілося, щоб це було так. Боже мій, як хотілося… Я не знав би цих мук, якби обійняв дівчину за шию, якби притуливсь до неї, цілком певний себе. Світ захитався б, як це не раз бувало потім. Світ? Егоцентричній молодості здається, що дерева застигли від подиву, а пташки у верховітті понахиляли голівки і вдивляються вниз…

Я хотів щось сказати, але раптом обох нас пойняла якась непереборна слабість, і ми опинились у зеленій колисці трави.

Я покірно схиляюсь перед природою, згадуючи цю мить, здаля бачу, як ген там, на самотньому листочку, дві краплі роси несподівано линуть одна до одної, підкоряючись ритмові нікому не чутної музики.

Я роздратував Ванду. Хоч уся вона й віддалася в мої руки, в її погляді вже не було покори.

— І де це такий мужчина вродився? — прошепотіла вона з удаваним жахом.

— На селі! — майже крикнув я з ненавистю. В її запитанні мені почулася іронія. А може, то тільки моя підозріливість? Ага, то ти ось яка… Сучка буржуйська. Сучка! Ти в мене слізьми вмиєшся! Я тобі покажу роман!

Тоді досить було однієї випадкової фрази: «І де це такий вродився», щоб я відчув себе зневаженим хлопом…

Її пухнасте волосся лоскотало мені щоки.

Мені й на думку не спало, що за Вандиними словами криється деяка досвідченість. Та й годі. Я роздратував її.

Дебютанти завжди дратують.

Нерішучість і обида все більше сковували мене. Якби я почував себе справжнім мужчиною, а вона мліла зі страху, як цнотливе дівча, тоді б я помстився… Але за хвилину все вже було добре; я й гадки не мав, що в нас криються такі можливості. Враз усі наші незгоди щезли.

Разом з нами співали дерева. При місячному сяйві я вгледів на відкритій сторінці книжки слова, що звучали, як молитва: «Господи, розвій хмару тіла мого». Я подумав про релігію чуттів, про релігію тіла; але ж це благання вирвалося з грудей Терези, що мала стати святою в муках незайманості. Назва книжки «Житія святих дів».

Не пам’ятаю, чи довго пробули ми вдвох, тільки вдвох, зовсім оновлені, в якомусь досі не знаному світі. Я хотів принизити Банду, а насправді вона підкорила мене. Світ перевернувся догори ногами. Саме так. Ще й досі я відчуваю в собі оту шалену роздвоєність у гонитві за насолодою. Я справді так думав? Сьогодні мені смішно. Так я повинен був думати. Ванда ніби все передбачила й отямилась перша. Здавалося, бурхливі хвилі винесли її на твердий берег. Спочатку вона була якась розслаблена, ніби скута, соромилася своєї наготи. Потім допитливо глянула на мене.

— Обернись до неба. Будемо дивитись на зорі. Нам уже нема спасіння.

Я мовчав, умираючи від сорому. Біля мене шелестіло щось, шелестіло.

— Завойовнику, — озвалася вона злісно, тоном, яким дарувальниця могла б звернутись до обдарованого. — Ти переміг. Тобі здається, що переміг? Що виграв битву єдиним помахом?.. Виграв битву, правда?

Я злякався. Знову відчув, як клубок підступив до горла, знову мене пройняв сором переможеного, хоч цим разом я був переможений не як мужчина. Через силу я встав, рукою зробив рух, ніби повертаючи ключа в замку.

— Ах, он як! — прошепотіла Ванда, гнівно тріпнувши волоссям. — То хоч підведи мене, герою.

Герой. Ну й клята, злякавсь я; ледве рота роззявить, уже й починає кепкувати. І, підвівши Ванду, я затулив їй рота поцілунком. Вона пручалась, а я довго-довго не пускав її. І все ж таки вона встигла сказати:

— Я й досі не знаю, хто ти… Тільки нікому не кажи, бо лихо мені буде.

— Вандо… не може бути лиха!

— Та помовч, прошу тебе.

Хоч вона мене й злякала, на серці було легко і спокійно. Я глянув на світ іншими очима. Геть обережність, якої я досі додержував так пильно, наче від цього залежала доля цілого світу. Зважував кожен свій крок, весь час боявся порушити конспірацію. А тепер ладен був прилюдно заявити, що мені начхати на самого Пілсудського, селяни в нашій окрузі сміються з нього, розповідаючи, як майбутній маршал рятувався в селі Уліна від російського війська, що настигло його: він переодягся в жіноче вбрання і сів доїти корову. Або я ще міг би сказати, що релігія — опіум для народу і що колись ми перетворимо костьоли на музеї та кінотеатри, і таке інше, і таке інше. Маєво червоних прапорів змете буржуїв до решти. Ванда геть змінилася — ось цього я й хотів.

Донька багатія, ендека. Але ілюзії розвіялись, ледве Ванда заговорила. Вона стояла відвернувшись, напіводягнена, не могла справитися з сукенкою. Чи справді так?

Навмисне вовтузилась, тепер я це розумію. Її схилена голова виразно вимальовувалась у місячному сяйві. Ну та й гава ж я, от же ж гава! Ох, як вона вміє наказувати.

— Застебни. Зумієш? Гудзики повідривались. Зумієш?

Завойовник. Веди до остаточної перемоги. Від перемоги до перемоги. Зумієш? — насмішкувато питала вона, повернувшись до мене лицем, а я стояв, втягши голову в плечі. Це виглядало так, ніби вона шпетила недотепу чоловіка при чужих людях. Зумієш? Та розмірковувати часу не було. Ванда безупинно говорила, не пам’ятаю вже що. Тепер я розумію, чого вона лютувала.

— Зумієш застебнути гудзичок за гудзичком? Боже, боже, що я наробила! Повідривалось на мені геть-чисто все.

Ох, я не міг і поворухнутись. Мене сліпили дівочі перса.

Де були досі мої очі? І ото я нехтував цим світлом?

Куди ж тепер від нього подінешся…

Іще й потім, рік чи два, Ванда мене вабила, простотаки чарувала. Та й самій їй дуже подобалися власні перса. Білі грона. Хоч вона завжди намагалась показати (прикидалася!), що зовсім не цінує жіночу принадність, і підкресленою байдужістю до уборів неначе хотіла приховати свою грішну вроду. А ось зараз: візьми, скуштуй, ну, що, солодко? Цілуй, цілуй, мій маленький… Я вгадував у тремтінні її губ ці слова, принизливі для такого богатиря, яким себе вважав.

На початку війни якось я застав її роздягненою в селянській хатині. Вона стояла перед дзеркалом; облизала язиком губи, повернулась боком, ніби приміряла сукню, — мабуть, перевіряла, чи не позначилися труднощі воєнного часу на принадності її тіла, потім підняла руки.

Хотіла злетіти? Куди? Я вважаю, що була вона не стільки розбещена й хтива, скільки ласа на похвали, прагнула, щоб схилялись перед її красою. Мабуть, їй досить було б і дзеркала, якби… могла зазнати всієї повноти обожнювання, не роздягаючись. Тоді вона, може, й зовсім не грішила б. На жаль, схиляння мусить бути очевидним, реальним. Обожнювана жінка повинна щодня відчувати всю свою неповторність.

Ліс колихав зірки. Ванда припала до мене всім тілом, носом уткнулася в мою щоку. Знову була змучена, нещасна, геть виведена з рівноваги. Зіниці в неї звузились.

— Ти мені ще нічого не сказав. Нічого ще… — Вона оглянулась. «Зараз скажу, все тобі розкажу. Бо ти вже не будеш єдиною жінкою в моєму житті, — це мене дуже пригнічувало, — будеш другою, а за хвилину, може, й третьою, і четвертою».

Я не спромігся потішити її самолюбство, задовольнити жадобу до похвал. Я мовчав, а вона плакала. Як заспокоїти її? Ледве усвідомивши, яке безмежне щастя, просто-таки нове життя, дала мені Ванда, я вже почав боятися за дотеперішнє своє життя. Що станеться з моєю ненавистю до того ворожого, жорстокого світу, до якого належить і вона? Чи не опинюсь я й сам у тому світі проти своєї волі? Павел казав на зборах нашої групи: «Будьте пильні, дефензива^[4] вдається до різних методів, підсилає до наших товаришів жінок, щоб нас провалити чи принаймні розкласти нестійких. Один товариш… через провокаторку… невтомну в любощах… звабливу…»

Голос остороги бринів не вгаваючи… Невтомну…

Звабливу… Авжеж, авжеж, вона зваблива. Ясно — це провокація. Усе на світі перемішалося: насолода, а потім спокута — страждання. Мабуть, так злидар годинами стоїть, втупившись очима в золотий храм. Так, мабуть, поводиться перед смертю зрадник, прагнучи останніх пестощів. Іще раз, іще тільки один-однісінький раз… О-дин!

Це вже наказує зверхник підлеглому. «І згинь мені з очей».

— Ти думаєш, я не знаю, хто ти такий? Пекельний виплодок. Комуніст. О господи боже… («Розвій хмару тіла мого!») Камінь і той можна зрушити, а ти… Хіба для того я прийшла сюди, в ліс?

— Аякже. Знаю. Для чогось іншого прийшла. Аякже.

Павел недарма попереджав. — Я прикусив язика.

— Павел? Який Павел?

— Такий собі.

— Брат, чи що?

— Може, й брат.

Ванда стиха охнула. Я й досі не розумію, чи була вона засмучена тим, що даремно пожертвувала собою, а чи невдоволена, що я не висловив захоплення її незрівнянною красою, яку годилося повсякчас прославляти. Мені все-таки стало шкода дівчини, і я промовив:

— От як зустрінемось тут завтра, я тобі все розкажу.

— Він мені завтра розкаже! І що значить «все»?

Цією зневажливою відповіддю вона знов здобула перевагу наді мною. Знов я втягнув голову в плечі, але не склав зброї і сказав з іронією:

— Розповім тобі, де збираються групи. (Груп тоді вже не було).

— Що ти мені товчеш про якісь там групи! Шила в мішку не сховаєш, Дарвін тобі подобається, а гудзичків застебнути не можеш. Позастібай. І щоб ти знав: у лелек я давно вже не вірю. Може, тільки косоока Зоська ще вірить.

Ця її наївна мудрість роззброїла мене, і я зітхнув з полегкістю.

Напевне, саме тоді й розвіялась моя підозра щодо Вандиної ролі в нашій любовній грі. А може, вона знала лише назву «осередок», яку вживала вся фашистська пропаганда, а таке поняття, як «групи» Комуністичної партії та Спілки комуністичної молоді, було їй не відоме?

Та мені було досить самого тільки натяку на те, що Ванда щира, і я палко запевнив:

— Застебну. Побачиш, застебну. Ти й сама мов чарівний гудзичок. Тисяча гудзичків. Тільки застібай та розстібай.

Вона була спокійна й задоволена, коли я виводив її з лісу. Ми йшли стежкою вздовж вузькоколійки. В пітьмі поблискували рейки. Під легеньким повівом хвилювало збіжжя. Повітря, пронизане місячним сяйвом, пахло кислим молоком. Як любо, привільно і легко з Вандою!

Якийсь вихор бурхав у мені з дедалі більшою силою, сіючи в душі самі лише суперечності.

Наші ноги рухались в одному ритмі. Раз-два, раз-два…

Нехай мені добра не буде, коли тоді — незалежно від того, що сталося потім, — я не мріяв, що отак ми йтимем разом на вершину життя, повного несподіванок і небезпек.

Бо чого ж би то я так непокоївся за Ванду, мов за дружину? У неї вдома будуть неприємності. Як їм запобігти? Вона поглянула на мене з добродушною поблажливістю.

— Лишенько моє, який же ти недолугий стратег! Хіба ти нічого не знаєш?

Щоразу, коли вона не вертається додому пізно ввечері, її батьки думають, що донька залишилася в косоокої Зоськи, яка живе на приватній квартирі, щоб до ранку зубрити з нею уроки. Адже Зоська має славу завзятої зубрилки. Спершу вона намагається все зрозуміти, а потім вивчає урок напам’ять і тоді виспівує його, як молитву.

Ванда обіцяла Зосьці, що нікому не зрадить таємниці її непереборного кохання до бліденького семінариста, — а це ж гріх великий, це все одно, що намовляти господа бога на злочин, — а за те Зоська погодилася завжди покривати подругу. Найбільше Зоська боїться, щоб не знайшли в неї фотографії семінариста, яку вона цілує перед сном, примовляючи: «Шануйся, не перевтомлюйся.

Все буде гаразд, як дістанеш парафію. Щиру правду тобі кажу, я ж це добре знаю, мій панотченьку». Зосьчина мати була економкою в ксьондза.

— І ти не боїшся? — спитав я.

— Ні, — відповіла Ванда, чомусь образившись.

Я відчув огиду до себе за свою надмірну обережність.

Тепер я знаю, що цей нав’язливий комплекс був не тільки наслідком конспірації, а й дістався мені у спадок від батька. Сама свідомість цього бентежить людину, змушує весь час бути насторожі. Хай йому біс, я ж сам вважав, що на шлях підпільної боротьби мене привело не тільки прагнення служити високим ідеалам — Народові, Справедливості, Революції, а й переконання, що чи не найважливіше в житті — повсякчас переборювати власний страх. А тим часом задавав Ванді безглузді запитання.

Але вже й тоді я сумнівався, щоб Вандин батько міг бути таким легковірним. Невже він повірив казочці про ночівлю в косоокої Зоськи? «Неймовірно, неймовірно», — як казав старший швейцар, коли зразковий учень запізнювався в гімназію.

З-за прозорої хмарки диму виринає гладка пика пана адвоката. Показний був чолов’яга. Хоч і невисокий, опасистий, але задерта вгору голова ніби додавала йому зросту й величності. Його вважали за теоретика місцевих ендеків, яких, незважаючи на культ Дмовського^[5], він пробував примирити з Пілсудським. Мене це навіть розважало. Адвокатова метушня зміцнювала мою віру, що от-от почнеться великий наступ комунізму, наступ, який реакція намагається стримати, об’єднавши всі свої сили.

Але це їм не вдасться, адже всі вони — егоцентричні блазні, маленькі миколки та распутіни. Розляжеться громоподібний тупіт ніг народу, заревуть на сполох заводські гудки, задвигтять розкішні палаци. Але, крім того, адвокат був досвідченим і тонким дипломатом. До певного часу. «Про що це ви, молоді, дискутуєте? Про гуманізм?

Аби тільки ваші дискусії не призвели до утворення нового, позбавленого моральних основ безнаціонального суспільства. Ну, ну, я жартую… Ванда — це така істота, що ніколи не потрапить у темну безодню пристрасті. Навіть коли б забрела в темні лісові хащі». Ну, хіба це не прозорий натяк на нічну відсутність Ванди? Але він вважав її неприступною, як скеля.

Або про майбутню професію: «Ви підете на юридичний? Тоді будемо з вами заодно, хоч і не у всьому згодні».

Дипломат. Вряди-годи, чекаючи на Ванду, я частував пана адвоката цукерками. Одного разу, задумавшись, я витяг з кишені замість цукерок паперові пакетики з чимось зовсім іншим. Як сьогодні, пам’ятаю удавано перелякане обличчя господаря. Він підніс руки, мов такса лапки: «Це для мене занадто солодке. Моя дружина це добре знає. Скаржиться, бідолашна. Усе їм мало. Це жарт, звісно, та чом би й не пожартувати, коли жінки не чують.

Але признайтеся, з ким це ви зраджуєте Ванду?» Він любив мене егоїстично, маючи якісь далекосяжні плани, через те багато чого прощав, гнав од себе підозри, бо твердо вірив, що кінець кінцем знайде в моїй особі посередника, який принаймні в одному селі допоможе йому організувати ендецький гурток. «Експериментальний. Мені якось треба придивитись до цих… приспаних шелів!^[6] Бр-р! Аграрна програма нашої партії нікчемна, нам нічого протиставити навіть тим нерішучим реформам, які пропонує міністр сільського господарства Понятовський, а переконати цих тупоголових важко».

— Добре було б оселитися там назавжди або на якийсь час, — сказав я одного разу неголосно, але так, щоб почула Ванда. — Одружитись і осісти на селі. Шкода тільки, що життя там убоге.

— Але той, хто має багато землі, може взяти собі наймита й жити зовсім непогано, правда?

— Правда.

Підохочений, він делікатно закинув:

— А до вашого села дорога йде лісом, еге ж? Ванда лісу не боїться, але перед селом тремтить. Ми не знаємо, як порятувати оту бідолашну селянську худобу. Коли бачиш, яка та скотина худа, як вона мучиться на припоні, то аж бридко молоко пити. У Гітлера є великі селянські господарства, «бауернгофи».

Адвокат знав про ліс. Виходить, Ванда не відала, хто кого дурить. Батько був безпорадний супроти своєї одиначки, схильної до істеричних вибухів через кожну дрібницю. До того ж — про це я теж довідався пізніше, — Банді імпонувало, що батько, шанований у місті адвокат, приділяє їй стільки уваги: така близькість дуже «підносить» розумовий рівень дівчини! А Ванда виконувала різні батькові доручення. «Ну, Вандусю, Ванду сю, в ім’я господа, задля незалежної Польщі!» — чув я зі своєї схованки адвокатові вмовляння, і серце в мене краялось від ревнощів, бо в уяві я бачив, як «моя дівчина» на ті слова нашорошує вушка, ніби лошичка, що рано познайомилася з упряжжю й батогом.

— А що ви будете зубрити з Зоською?

— Усе. Між іншим, історію. Це моє найслабше місце. (Ванда вживала цей вираз часто, в різних ситуаціях і з усякого приводу. «От ти хвалиш мої губи, а мені здається, що це в мене найслабше місце»). Я ж, власне, крім дати хрещення Польщі, нічого не знаю.

— Я запитаю історика про війну. З чим ми підемо на війну, якщо Гітлер нападе на нас?

— Ну, — спалахнула вона, — на таке безглузде запитання можна відповісти хіба що дотепом: «Чим побили ворога?» — «Ворога побили солдатами».

Я гучно зітхнув і задер голову вгору, благаючи небо остудити холодним душем розпалену уяву Ванди. Звідки в неї така принциповість? Вона — викапаний батечко з його великодержавницьким гаслом «від моря до моря».

Адже йдеться про те, щоб її допустили до іспитів на атестат зрілості, а не про теоретичні сутички. Ось я вже цілу годину не маю спокою, турбуюсь за неї, так наче вона — примхлива дитина, що потребує невсипущого догляду.

Стало трохи темніше, місяць пірнув за хмару і, хоч плив по небу, ніяк не міг із-за неї вийти, бо хмарина вибрала якраз ту саму путь. З пітьми, блимаючи нечисленними вогниками, невиразно проступало місто. (А чим не місто? Адже бувають і гірші закутки). В центрі здіймалась величезна баня костьолу. За хвилину почулось тупотіння копит на кам’янистому висохлому шляху — мабуть, коні верталися з паші. Цокання копит заглушили хрипкі голоси та тирликання гармошки, що долинали з міста. Ану, скаже чи не скаже Ванда, як завжди в таких випадках, шукаючи зачіпки: «Твій робітничий клас горілку жлуктить. Десь на Стефанові». Тут вона не шукала делікатних висловів. Ні, на цей раз таки змовчала. Але я не вірив, щоб вона так раптово перемінилась, і швидше перевів розмову на історію.

— А хіба тобі пошкодить, коли історик пробалакає аж до дзвоника? Він заторочить, як той осінній дощ. Ти що, війну через те програєш? Чи, може, адвокат програє?

— Слухай, не займай мого батька, бо вже як я почну…

Історик — невеликий чоловічок з білявими вусиками й безбарвними очима, на ньому сірий костюм, у руці паличка. Входить нечутно, сяючи, мов сонечко, вітається, описуючи в повітрі кола елегантним капелюхом і кладе його разом з паличкою на класний журнал. Переклички не робить.

— Ну, хлопці-молодці, хто з вас нагадає мені тему попереднього уроку? Забули, молодці? То, може, котрась із панночок? Що, поснули, вояки? Ну, то доведеться когось викликати.

— Пане вчителю, ми читали в газеті, що головну роль у наступі німців тепер відіграватиме танкова армія. Про танки Гітлер дбає над усе, це його коник. А скільки танків у нас?

Історик складає руки на запалому животі, скрушно похитує головою, і в очах у нього вже поблискують смішинки. Ось коли він поговорить про свій досвід, про свої погляди, а заразом і про невміння інших логічно мислити…

— Скільки у нас? Якби навіть знав, то не сказав би. Військова таємниця. Пустити танкову армію на наше бездоріжжя, на наші шляхи з природними вовчими ямами — значить шукати собі могили. Це наша лінія Мажіно. — Вчитель аж трясеться від сміху. — Вони всі зуби погублять, тельбухи повідбивають. — Що далі він говорив, що дужче сміявся, то більше червоніло його обличчя, наче від кількох чарок горілки. Клас весело і схвально іржав. «Ми теж так вважаєм». — Отож, отож. Бомби — теж дурниця, недарма ж ми розпродуємо наших «лосів», кому трапиться. Скільки на них іде всякого матеріалу, скільки вони бензину жеруть, а користі майже ніякої. Хіба ж легко влучити бомбою? Спробуйте для прикладу вибрати собі ціль на землі, ну хоч би камінчик який, і плюнути. Чи влучите? Ні, ні, не тут, будете вправлятися на уроці військової справи. Скільки разів поцілите? Так ви ж стоїте на землі, а літак летить. Замість ударити в завод, бомба поб’є кози та гуси на луці за містом.

Під кінець ставав серйозним, підносив руку, як той пророк, коли промовляє у хвилину натхненного ясновидіння: «Істинно кажу вам…»:

— Бідний той народ, що сподівається перемогти у війні за допомогою заліза. — Нарешті, по короткій паузі, він ні сіло ні впало красномовним жестом показував на схід: — Ведмежу послугу зробив би нам той, хто схотів би знищити більшовизм у Росії. Добре, що нема царя.

Той би нам залив сала за шкуру, та й не раз. А більшовизм — не така вже й велика сила. Це може здатися смішним, але в ньому наш порятунок. Таким чином ми забезпечені з двох боків. Тільки не треба втручатися в їхні справи. Нехай виб’ють одні одних. Нам сам бог помагає.

II

Я буваю в рідному місті не тільки тоді, коли туди приїжджаю, — я лину до нього серцем і пам’яттю. Моя путь починається з головної вулиці — через річку-млинівку, про яку раніш ніхто не казав, що вона смердюча, ніхто не вимагав мільйонних кредитів, щоб її «закрити».

А було ж тут людно, і послід, не тільки козячий, качиний та гусячий, стікав до вузького річища, наче до клоаки.

І тинів було без ліку, біда від біди відгороджувалась байдужістю багатіїв та людським плачем. Попід тинами росла кукурудза «кінський зуб» і то без усякої пропаганди та умовлянь, а от тепер «не родить», бо клімат надто холодний. Я ’зупиняюсь, задумливо тру ногу об ногу, точнісінько, як тодішні дітлахи, посинілі від холоду.

Розхристані чоловіки, неголені й брудні, рубали накрадені вночі дрова. Де-не-де у вікнах блимало тьмяне світло.

Діти бігали на селянські ниви — взимку по мерзлу картоплю, а навесні — по молоду моркву та капусту, яка ледве зав’язалася.

Ще як слід не навчившись вибріхуватись, я вибирав найдальшу дорогу до гімназії, щоб пропустити перший урок — геометрію. Сама назва предмета паралізувала мій мозок. Я ладен був спізнитись на вузькоколійку, чалапати по болоті; щоб не привертати до себе уваги, зубрив по дорозі з розгорнутого зошита якісь там аблативи або ж ховав книжки під сорочку, щоб наглядачі за поведінкою школярів подумали, що я звичайний собі селянський парубчак.

Повідь часу знесла халупи, поглинула їх мешканців, частину людей порозкидала по Польщі і по всьому світу, а інших перемістила в затишні центральні квартали, щоб компенсувати колишні злидні та кривди.

Раптом на цьому історичному пустирищі з’являються люди, навіть чути рипіння коліс та цокання кінських копит, та їх заглушують сигнали автомобілів. Ну от маєш…

Тільки-но намірився нап’ясти вітрила уяви, як художник напинає полотно, хотів відтворити голоси, що долинали з глибокої криниці минулого, аж раптом оті сигнали. І немає минулого, немає дітей з перев’язаними шийками, дітей, що потім помирали від свинки. Не пізнаю я й людських облич на вулицях. Не ваблять мене жінки з намазаними карміном губами, не подобаються й пересичені життям чоловіки. Якісь вони байдужі до навколишнього світу, до свого діла, якісь заскнілі. Приглядаюсь до них ближче, мені хочеться вірити, що вони тільки прикидаються такими. Може, просто замкнулися в собі.

Мабуть, у глибині їхньої пам’яті ще живуть спогади про минуле: п’ять шинків по дорозі до базару (їх уже нема), ряд рундуків з гречаниками, з рогаликами — відкусиш шматочок і аж усміхнешся; знайдеш тут і підроблену шоколадку — льодяник, облитий кавовим сиропом. А танець у повітрі — кружляння каруселі, яку крутять хлопчаки. Тут є все, чого тільки запрагне голодна молодість. І гребінчики, і дзеркальця по десять грошів, з портретами найславетніших артисток світу. А жебракам хіба не знайдеться місце у споминах? Ану пригадай, наказую сам собі й визивно поглядаю на новочасну поліклініку, побудовану там, де колись корови, приведені на продаж, лили під себе чистий аміак, перетворюючи цю дільницю на суцільне гноїще. Але тодішній гній я люблю, а з нинішнім борюся.

Заплющую очі й порівнюю далі. Крони каштанів порідшали, а квіти по садках, що завжди чарували мене чудовою гамою кольорів, тепер зблякли. Боже, яка ж то ніч так страшно перемішала барви! І дуби над могилами повстанців не пнуться вгору, мов сторожа, а стоять понуро, і крізь них видно чорні діри в мурах. Усе якось змаліло.

Люди, люди, чому ви забуваєте картини молодості?

Чи вас здолав час? Допоможіть мені оживити минувшину! Скільки людей кане у вічність, якщо не воскресити її!

Я знов зупиняюсь. Кузня. Стара, крита гонтом. Та сама. І коваль той самий. Закіптюжений, аж чорний.

Тільки кобила, яку він підковує, дуже смирна, не брикається, коли коваль, бува, припече їй копито, а вугілля в горні ледве жевріє, це не той пекельний пломінь, що колись…

Не буду йти далі, туди, де стояли дво— і триповерхові будинки, задивившись на баню костьолу. Я знаю, куди прямую. Серце своє я розжарив, як ту піч, — мріями, згадками, жалями, задихнутись можна від цього жару, але в ньому… Отож звертаю на заболочену стежку.

Адвокатова дружина займала тільки невелику частину вілли. Вона була вдома. Сиділа перед дзеркалом.

Спочатку мене не впізнала, проте не перестала намащувати кремом своє шпаристе обличчя і заразом клясти більшовиків, які прирекли її на злиденне животіння:

— Лишили мені тільки одну кімнату та передпокій, погляньте, — рухом голови вона показала на купу пуховиків та стос гаптованих подушок і знов обернулась до дзеркала. «Ті самі, ті самі», — подумав я.

— Я прийшов до Ванди.

Тепер вона впізнала мене, відсунула ослінчика до дзеркала і з плачем простягла руки, чи то до мене, чи то до неба.

— Нарешті ви мені розкажете, як усе це було. Вам є де ночувати?

Я перехрестився подумки, і в голові мені майнуло: «В старій печі чорти топлять».

III

З Вандою все почалося того дня, коли я отримав першого листа від Павела.

Павел. Проникливий, на вигляд лагідний. Говорив неквапно, співучим голосом — цю звичку він перейняв від товаришів, з якими сидів у в’язниці на вулиці Святого Хреста в Кельцях. Насправді ж Павел зовсім не був такий м’який. Завжди тримався так, наче стояв біля ковадла, і слова бризкали з нього, мов іскри.

Висловлювався тільки по суті — різко, аргументовано. Коли казав на нелегальних зборах: «Від багатіїв та режиму, що їм служить, народ не бачить нічого, крім стусанів», — то був для нас частинкою народу, і ми пригадували, як після першого арешту поліцаї вели його містом до в’язниці, б’ючи ногами в живіт і куди попало. Коли твердив: «Релігія — опіум для народу», то, напевно, уявляв собі процесію на чолі з ксьондзом у день говіння.

Зупинившись біля кузні, юрба ревла: «Хай висповідається! Хай прийме причастя або отруту!»

Павел, Павел! Тоді, в умовах підпілля, для мене не було більшого авторитету. Він утік з в’язниці — і ось лист від нього. Самі собою вкарбувалися в пам’ять троє речень з того листа, які бриніли у вухах весь час, що б я не робив, про що б не думав. Вони спалахували в свідомості величезними вогненними літерами, ніби неонові повідомлення про якісь важливі події. «Витримати. Я вважаю, що сталася помилка. Тепер треба ставити до себе ще більші вимоги, щоб завтра не соромно було дивитись у вічі товаришам».

…ВИТРИМАТИ

…ПОМИЛКА

…БІЛЬШІ ВИМОГИ

На перерві я ходив задуманий по гімназичному подвір’ї. Високий паркан перед дерев’яним будинком директора, пофарбовані в зелений колір поруччя, служниця, приспівуючи, годує каченят. Директор проганяє хлопчаків, що вминають сніданок біля вбиральні: «Ану геть звідси з хлібом!» А я ходжу, піднісши голову високо.

… Сторонньому могло б здатись, ніби я стою на порозі якогось геніального відкриття. Або придумую, як зірвати урок фізики. Фокус із мокрою вимочкою, встромленою в патрон, від чого через кілька хвилин гасло світло, вже було викрито.

Могло б здатися, але не здавалось. Мої самотні прогулянки всі вважали просто виявом зарозумілості. Для них зарозумілістю було й те, що я не хотів устрявати в дискусії: хто візьме гору в наступних виборах до міської управи. Прибічники санації^[7] переможуть ендеків чи навпаки? Я вдавав, що ширяю в надхмарній високості й зовсім не цікавлюся земними справами. Ото ще йолопи! Я захоплювався Вежинським, Тувімом і Пшибосем, у томиках їхніх віршів переховував нелегальні листівки.

Книжки Броневського для цього не годились, він і сам був під підозрою. Буржуйські синки не могли простити мені байдужості до їхніх «політичних» суперечок і до передвиборної боротьби між ендеками та пілсудчиками. Їхніх газет я не читав. «Однаково, хто виграє, — говорив я, — хоч круть-верть, хоч верть-круть, світ від того не зміниться». Не міг же я сказати їм, що вірю в інший, вільний світ. І що зміцнюють мою віру Маркс і Ленін, твори яких я вже читав. За мій скептицизм мене висміювали, як могли:

— Гляди, щоб з великого розуму клепки в голові не розсохлись.

— А ви зроду безклепкі.

— Видумуй, видумуй порох, тільки не нашим коштом. «Ідіть під три чорти! О, якщо треба буде для ПЕРЕМОГИ, — міркував собі я, — ми не станем цяцькатися з буржуями. Декотрим постинаємо голови на відплату за кривди, а декотрим — для острашки».

Тепер мені смішно, коли згадаюті свої «криваві» плани. Ось і зараз пишу, а рука аж підстрибує від сміху.

Щоправда, у воєнне лихоліття ми мусили вбивати, обороняючись, тож довелося трохи постріляти, але в шкільні роки мені робилося млосно від самого вигляду крові.

Почувши кувікання кабана, якого кололи на подвір’ї, я ховав голову в перини та подушки і лежав, принишклий, виставивши зад, мабуть, довгенько, аж поки не приходив брат, що плював на долоні й вигукував: «Нумо гуляти в квача!» Але подумки я охоче уявляв себе в ролі невблаганного ката.

БІЛЬШІ ВИМОГИ ДО СЕБЕ

Дзвоник. Старшокласники поважно простують до кремової будівлі, зневажливо поглядаючи на молодих гімназистів, які мчать туди вистрибом. Гармидер, тупотіння, штурхання ліктями. Хтось запізнився — мабуть, списував на перерві завдання, — а тепер прожогом з’їжджає поруччям, щоб устигнути до вбиральні. Ух!

— Ах ти ж, зараза!

Крамарів синок Бенек Пінчовський щосили штурхнув мене і крикнув у саме вухо:

— Фізик — наш! Збираємось о п’ятій у мене!

В Бенека на обличчі було написано, що він жартівник і веселун, з фізика він просто знущався, взиваючи його «сухотним Інтернаціоналом». Довіри до Бенека я не мав, хоч той і давав щомісяця на МОДР п’ять злотих — неабиякі гроші! — та передплачував газети Єдиного народного фронту. Блазень. А може, провокатор?

Дурні дівчиська нашвидкуруч малювали на класній дошці шараду про фізика й пискляво верещали: «Сухотник блідолиций!» Інші збивались докупи, наче скуйовджені горобці на кізяках, смішили одна одну, а вгледівши мене, кидалися врозтіч, неприязно поглядаючи в мій бік. Їх дратувала моя серйозність, при мені вони почували себе недоростками й соромилися своїх витівок. Мабуть, тільки Ванда ставилась до мене інакше. В її очах прозирала насторожена увага. А може, то була цікавість?

Але я вперто гнав від себе думку, що Ванда якось вирізняє мене з-поміж інших. Хіба вона всміхається до мене? Ні, напевно, просто так, у дівчат це виходить несамохіть. Я не бажав ніяких знаків уваги, бо сподівався на увагу від самої Нової історії — Матері народу. А проте краще вже бути об’єктом уваги, навіть небезпечної, аніж якимсь страшилом. Ці дівчиська мало не стерли шаради.

А ось і фізик…

Хто він — невдаха масон чи ще якийсь недовірок?

Мов зараз бачу, як він слухає на одному уроці розповідь Ванди про останні чудеса в Лурді, схиляє обважнілу від сумнівів голову й виводить на дошці, а потім рішуче закреслює: «XX століття». Поволі, ледве торкаючись дошки крейдою. Кожен рух фізика неначе складався з багатьох етапів — таке враження справляла його повільність, він говорив спроквола, розтягуючи слова, та ще й шепелявив трошки, ніби пробував їх на смак.

Через те недоброзичливці вважали його за тупака.

Нескладно й марудно висловлював учитель свої міркування у відповідь на кожне провокаційне запитання, спрямоване проти наукових поглядів на явища природи: «Я багато чого не розумію, тому не міг би вести людей до великої мети, я можу тільки вести з вами уроки. Зрештою, за це мені гроші платять. Але одне я знаю твердо: чудес у житті не було, нема й не буде».

— А рай на землі буде? — під’юджував учителя Бенек Пінчовський, знаючи його нахил до філософських розумувань.

Фізик махав рукою.

— Дурні багато чого обіцяють, церква у цьому питанні мудріша — вона обіцяє рай після смерті. Ніхто не перевірить, ніхто не звинуватить у брехні.

— А радянський рай?

— Тс-с-с… не втягайте мене в політику.

В гімназії він з перших днів тримався осторонь усіх інших учителів, що обросли місцевими знайомствами, а може, вони самі сторонились його. Я симпатизував фізикові, його бліде обличчя показувало, що це виходець із вогкого підвалу. Потенціальний революціонер! Він заглядав мені через плече, перевіряючи, які газети я читаю, і по-змовницьки підморгував. Я цікавив його, а він — мене. Хоч ми ніколи не розмовляли про політику, відчувалося, що ми ідейно близькі. Він загинув, гестапівці розстріляли його чи то у Величці, чи то в Бохні. «О, це був чоловік дуже радикальних поглядів, — почув я недавно від флегматичного математика, — хоч, мабуть, ні до якої організації не належав». А все ж мені не подобався його тісний костюм, що підкреслював недоладність статури та ведмежу незграбність рухів.

Увійшовши в клас, фізик навіть не глянув ні на кого, а відразу почав ганяти нас по всьому матеріалу, пройденому за рік. «Що йому в голову стукнуло?» — зашепотіли учні і вхопилися за підручники. Чи його гедзь укусив?

Я теж піддався паніці. Фізика взагалі давалась мені дуже важко (над фізикою, а особливо над геометрією я бився, як той відчайдух, що хоче голіруч вивернути дуба). До того ж останнім часом я занедбав навчання. Саме тоді я болісно переживав крах своїх надій і не міг змусити себе систематично працювати. Переді мною неначе розкрилась чорна прірва. Здавалося, все моє життя піде шкереберть, якщо тільки не станеться якийсь несподіваний вибух. Цей настрій був викликаний розпуском партії.

Підстьобуваний грізними запитаннями я гарячково гортав підручник, надійно сховавши його за Вандиною спиною. В думці я кляв те дівча, що намалювало на дошці шараду: звичайнісіньке дівоче серце, винову даму і на лихо перекривлене вчителеве обличчя з написом «фізика». Я ковтав знання: закон тяжіння, дифузія, світло, електрика, — бр-р! — а в вухах лящали вигуки: «Сідай!

Сідай! Вам корови пасти, а не в гімназії вчитись!» Як же мені було боляче. Невже я обманувся в ньому? Що за вислови! Парта за партою по черзі падали жертвою.

Ванда обернулась до мене, і обличчя її раптом просяяло.

Рух двома пальчиками — і підручник закритий. Я розгорнув його, буркнувши: «Не дурій!», ще не здогадуючись, що це зроблено навмисно. Коли нарешті знову відшукав загублений текст про дифузію чи ще щось таке, пальчики знову швиденько згорнули книжку. Цим разом я вже остеріг Ванду: «Відчепись, ти… святеннице, бо так і трісну по довбешці… Я таких жартів не люблю». Може, я справді занадто грубо присадив її. Ванда зараз же помстилась — втретє закрила книжку. А може, вона розсердилась за оту «святенницю», бо очолювала шкільне релігійне товариство, кузню дівочої непорочності. Я ж і в гадці не мав, що ця роль дуже їй не до вподоби. Чи не тому це прізвисько так боляче вразило її? Хіба міг я тоді припустити, що Ванда прагне чогось зовсім іншого й чекає своєї духовної поразки в чиїхось обіймах? А поки що вона мусила лицемірити: «Дівчатка, подруги любі, не носіть таких облиплих сукенок, бо в них ви схожі на блудниць. Не гнівайтесь, але вони надто вже підкреслюють форми».

Я скипів, мене опекло почуття образи. Цю чутливість до всякої кривди розпалював Павел своїми виступами на таємних зборах у лісі. В цьому гнилому суспільстві людина людині завжди буде вовком. От як Ванда. До того ж, як я вже згадував, на кожному моєму вчинку тяжіло від певного часу якесь прокляття — самотності, порожнечі, песимізму. І тільки цей лист став вісником революційної надії…

БІЛЬШІ ВИМОГИ

Я вже знав, що зірву свою злість на першому, хто під руку потрапить. «А не діждете, щоб селянський син дозволив збиткуватись над собою розбещеним і лицемірним дрібнобуржуазним виплодкам!» Недовго думавши, я щосили луснув Ванду підручником по голові. Вчитель на півслові урвав свій присуд над котроюсь із учениць: «Сід…» Він стояв біля дошки, роззявивши рота і приголомшено дивлячись на мене. Лише за кілька секунд у нього з грудей вирвався вигук обурення: «Це щось нечуване! Зроду не бачив, щоб учень ученицю!..» (Ущипнути когось на уроці, щоб відплатити за якусь кривду, — це була в нас річ звичайна. Потерпілий тільки зуби зціплював). Фізик давився словами, говорив швидше, ніж звичайно, з його обличчя зник овечий вираз, а очі, завжди сонні, метали блискавки. Я встав, коли вчитель почав мене картати, роздратовано простягаючи в мій бік руку.

Я дивився йому в вічі з піднятою головою, хоч це й могло видатись зухвальством.

ВИТРИМАТИ

Учитель гримнув:

— Марш за двері! — Але одразу ж, ніби збентежений моєю поведінкою, знизив тон. Обличчя його знову стало розгубленим. — Прошу вийти з класу.

Я не мав наміру ані просити пробачення, ані тим більше послухатися вчителя. Що, поступитися перед цією зграєю, яка з удаваним острахом дивиться на мене?

Ніколи в світі. Мало того, що народ нидіє в злиднях… через жменьку людей, чиї сини й дочки становлять більшість у нашому класі. Тоді я принципово поділяв вітчизну на два непримиренних табори. Ні, я не зігнуся ніколи.

Хоч би й світ завалився…

БІЛЬШІ ВИМОГИ ДО СЕБЕ

Я зробив найбільшу поступку, коли буркнув:

— Пане вчителю, я не винен.

А в душі весь кипів, бурхливо протестував проти зради вчителя, від якого міг би чекати розуміння й поблажливості.

Пізніше, розмовляючи з ним про цей випадок, я дізнався, що він зовсім не мав наміру принизити мене. Просто хотів, щоб я отямився й пожалів себе і його. Ох, таж він міг удати, що нічого не бачив…

— Ти що, з глузду з’їхав?! — кричав фізик, аж запінившись і, нарешті, пригрозив — Якщо ти не вийдеш з класу, то я вийду. — І вже повернувся до дверей, сховавши таким чином від очей учнів своє розгублене обличчя.

Клас завмер. Такого в історії гімназії ще не було.

Вчитель капітулює перед учнем, що не є сином ані комісара поліції, ані старости! Як от Янек З. Товариський, але трохи гордовитий, добре вихований, чемний, улюбленець широкоплечої й вузькостегної вчительки німецької мови. Одного разу він безжально взяв її на глум. Вона звертається до нього на «ви», з улесливою усмішкою на товстих губах, просить прочитати з Гете якийсь уривок про любов, а він цинічно відповідає: «Освідчуватись у коханні я буду десь в іншому місці». — «Янеку, схаменись, а то доведеться поставити тобі незадовільну оцінку». Мені й досі стоїть перед очима ця картина: німкеня заламує руки, її плечі й руда кучма трясуться від ридань, а однокласники пишаються твердістю Янека.

Клас затамував дух. Чути було тільки шипіння спиртівки, запаленої на початку уроку, ще перед тим, як фізик помітив на дошці ту злощасну шараду. Він уже взявся був за ручку дверей. Отоді-то схопилася з місця Ванда, почервоніла, з розтріпаною гривкою, і, благально склавши руки, схвильовано вигукнула:

— Пане вчителю… я його виправлю! їй-богу (господи, прости мені, грішній!). Виправлю, щоб він був такий, як усі ми. У нього якась дивна вдача. Кожен підтвердить, що в нього важкий характер.

Ванда конвульсивно стиснула губи. Здавалось, вона зараз заплаче.

Вандин порив нікого не здивував, адже вона просто приєдналась до тієї кампанії за моральне вдосконалення учнів, яку вже давно розпочали наші гімназичні духовні наставники. Вони вважали, що в нашій країні багато хиб, які слід виправити, — і тут нібито йшли назустріч прагненням молодого покоління, — але виправлення годиться починати із себе самих та найближчого оточення.

Час від часу лунали заклики: «Виховай себе громадянином з високими моральними якостями!», або коротше: «Будь доброчесним!» Ці заклики падали на сприятливий грунт. Нас, як і дорослих, турбувало поглиблення економічної кризи, ми прагнули стати на перешкоді якимсь ворожим силам, пуститися в погоню за якимось розкрадачем загального добра. Переслідування, захист, боротьба!

І от раптом десятки гімназистів, радо порвавши зі своїм одноманітним життям, кидались ловити ворогів суспільства. Якщо ти не брав участі в цих ловах, то сам ставав об’єктом цькування. Кожен твій «хибний крок» сповнював юних громадян певністю, що вони викрили корінь зла. Оскільки ж до «збочень» схильні були здебільшого діти бідняків, то все своє обурення новоявлені борці зі злом спрямовували проти грізної темної сили, ім’я якій — «чернь». І починався справжній «хрестовий похід» — адже ж не могли існувати поряд високі ідеали і хамство, зразковий порядок і безлад! Кожен намагався показати себе героєм і шукав небезпеку, де тільки міг.

Тож не дивно, що з гімназичних паріїв робили спритних і підступних ворогів. Тому, хто брався знищити «заразу» серед однокласників, здавалося, ніби він іде на богатирський подвиг. Смерть загрожує звідусіль, а він безстрашно прямує вперед! Природно, такі «герої» проти всіляких дрібниць пускали в хід важку артилерію.

Віська В. не стала на вулиці навколішки, коли ксьондз, калатаючи дзвоником, поспішав з причастям до хворого.

В містечку про це загомоніли. На суворому допиті в гімназії Віська скрушно відповіла:

— Я недавно купила нові панчохи, боялась, що вони попродираються на колінах, як стану навколішки. Адже брук — не пісок. А я бідна.

— Ти бідна? А яке це має значення? — спитала француженка. Її сіре, зів’яле обличчя оживлялося тільки під час надзвичайних подій чи якихось скандалів. Тоді очі в неї мало не лізли на лоба.

— Це небезпечна недуга — думати про панчохи, коли твій ближній, може, помирає без причастя. Який жахливий егоїзм! Ти мусиш, дитино, знайти надійну підпору, щоб виправитись. Хто дасть їй таку підпору?

Зголосився Генек Батко, гречний, вилощений лобур.

Вісьчина недуга була не така вже й страшна, причина її крилася в тому, що дівчині не відповів взаємністю один старшокласник, на честь якого вона навіть вірші складала.

Коли Віська порозумілася з Генеком, вона знов стала побожною, та й про бідність уже не згадувала.

Гнів і обурення охопили учнів, викладачів і самого директора гімназії (ми прозвали його Дріботуном, бо він був малий на зріст і ходив видрібцем, мов той жебрак, що поспішає на храм), коли стало відомо, що Сташек Цесляк, не боячись ганьби й викриття — його звільнили від занять через хворість, — разом з гицлем ловив на базарі собак. Всі наче увіч бачили його спітніле бліде обличчя й ребра, помітні навіть крізь сорочку. Хтось сказав, що взагалі Сташек не хворіє, а заробляє, як може, на прожиття, бо його батька звільнено із шевської майстерні. Згадали також, що вже двічі Сташек не був на сповіді перед Великоднем.

— Ну, хіба ж можна до такого негідника ставитись як до людини? — запитував Дріботун.

Мій найкращий приятель Юзек Подгурський насупив брови, підморгнув мені й рушив у «хрестовий похід»:

— Пане директоре, я його візьму в шори… тобто, я хотів сказати, перевиховаю.

І справді перевиховав. Невдовзі Сташек уже поширював нелегальну пресу.

Але це все дрібниці. Найважче було вистояти в атмосфері загальної істерії, яка могла штовхнути тебе, молодого прихильника революції, на якийсь відчайдушний і марний героїчний вчинок. Адже часом здавалось, що ось уже ти в їхніх руках. І робилося страшно.

Я досі пам’ятаю таку сцену. Величезний гімнастичний зал ледве вміщає учнів усіх класів. На підвищенні сидять понурі вчителі на чолі з директором. Учитель гімнастики в позі боксера — рукава сорочки тісно облягають могутні м’язи. Педагогічна рада доручила йому викрити й викоренити «східну заразу», що підступно закралася в стіни державної гімназії. Оббиті шкірою гімнастичні козли, шведські драбини — достоту знаряддя для тортур. Настрій тяжкий, пригнічений. Учитель гімнастики стоїть, розчепіривши ноги, і кричить, вимахуючи комуністичною листівкою: «Ну що, знайшли винуватця? Чого ж ви гаєтесь?!» Гімназисти переглядаються, а мені здається, ніби на мене наведено прожектор.

Ще мить, і щось станеться. Яким неймовірним зусиллям я примусив себе стояти на місці! Хотілось лягти ницьма на підлогу й чекати, поки підбіжить якийсь посіпака, копне ногою під ребра й поверне горілиць, щоб я побачив радість товаришів, яких минула кара. Як я боявся, що почну наслідувати героїчні сцени, вичитані в книжках!

Доброзвичайність прищеплювали нам під наглядом достойних опікунів і релігійні товариства, і «Страж Пшедня»^[8] мета була одна, хоч гасла й різні. Згодом зв’язок цієї організації з гімназією урвався. Щоправда, і виховна лихоманка минула. Оце тільки мій вибрик нагадав про традицію, і Ванда дістала нагоду…

Фізик закліпав очима. «От ускочив, так ускочив! — гукаю йому із сьогодення. — Ти ж продав — та й не мав іншого виходу — свого прихильника, як то кажуть, за миску сочевиці». Сам аж пополотнів, потом умився, простяг руки і весь подався до мене, ніби хотів кинутись на поміч. Але отямився й почав пояснювати урок, забувши, що перед тим нас опитував. Вряди-годи сумно поглядав у мій бік, немов уже бачив мене серед молільників під корогвою пречистої. Клас відітхнув з полегкістю, тільки я не міг заспокоїтись. У вухах безупинно бриніли Вандині слова — нова її обітниця: «Я його виправлю, щоб не ганьбив класу». Що ж, я й раніше знав, чим «вони» дихають. Того, хто вийшов з простого люду, навіть коли б це був чоловік найдостойніший, «вони» нізащо не визнають за рівню, якщо в нього погано вичищені нігті або за столом він не так тримає виделку. За цього прогнилого ладу багатії ставляться до власного народу як колонізатори. Мені було досадно до болю, що я не міг тоді жбурнути Ванду додолу і помститися на ній за всі заподіяні народові кривди. Що, її чиста душа терпіла б муки? Ну й нехай. Тим більша була б заслуга. Це означало б, що я зумів деморалізувати хоч одного представника ворожого класу. З Вандиного наміру нічого б не вийшло, якби не одна думка… Вона блиснула мені в голові і вже не згасала. Сьогодні я всміхаюсь, пригадуючи тодішню жадобу помсти. Тому що я несамохіть потягся до чогось ще не знаного, що дрімало в мені. Ще й сьогодні пам’ятаю: я захищений панциром своїх переконань, безстрашний, а кривульки першої любовної записки миготять у повітрі, мов сонячні промені, що розтоплюють кригу. «Зустрінемось на перерві, тільки не для мріяння». Отак і було написано через одне «н». А насправді мені дуже хотілось почути щось таке, про що мріють звичайно в юні роки, і в душі я поклявся: ти в мене пам’ятатимеш оті «мріяння»!

Тільки-но пролунав дзвоник на велику перерву, Ванда схопила мене за рукав.

— Тепер ти від мене не втечеш. І не думай.

Поговоримо з тобою, і ти пом’якшаєш. От побачиш. Ти ж, певно, навіть богу не молишся. Я давно вже не бачу тебе в костьолі перед уроками. Добре, що так сталося. Ти мене вдарив, але не буває такого лиха, щоб на добре не вийшло. Тепер я за тебе візьмуся. З чого починати, я й сама до ладу не знаю, спитаю в тата. Про мого тата навіть у газетах пишуть.

Довгий дзвоник. Велика перерва. Міські синки та донечки лізуть у портфелі по булочки з ковбасою або шинкою. Блиснули срібні замочки, клацнули ключики. Ось як виховуються власники й охоронці порядку.

В коридорі вже грають у пінг-понг. Стрибають один перед одним Юзек і Стефек. Здоровані. Один ходить до гімназії чотирнадцять, другий п’ятнадцять років. Обидва знають її історію краще, ніж усі вчителі, разом узяті. Вони навіть хотіли були вступити в легіони Пілсудського.

Серед малюків шастає куцак, чоловічок з рукавичку, викладач праці в молодших класах. Фертик. Він увесь час крутився коло німкені, що викликало цілу зливу дотепів. На думку спадала байка про муху, яка сіла на ріг вола під час оранки. «І ми орали!» Здоровані міняються місцями. Стефек витирає з лоба піт, роздивляється довкола і простягає п’ятдесят грошів викладачеві праці: «Хлопче, збігай по сигарети». Той відскочив як опечений. І зник. Переполох, галас, метушня.

— Прощайся тепер з будою, — каже хтось співчутливо.

Стефек чвиркнув.

— Я самому полковникові Беліні стремено держав, а цей не може збігати по сигарети? Це ж для нього честь!

— Твій тато такий розумний? Ну, то наші розмови не підуть на марне, — пробурмотів я розгублено, безтямно втупившись очима в одну точку. Я ніби вперше помітив дівочі опуклості, які визивно розпирали тісну в цьому місці сукню. Ванда, збентежившись, підняла руки, ніби затуляючись, і чимшвидше побігла до законовчителя по благословення. А в мені ще дужче спалахнула жадоба помсти… Ах ти ж… ще побачимо, хто кого перевиховає! Може, тоді вже виникло в мене невиразне бажання оволодіти Вандою. (Боже милий, тільки як же це робиться?) Не пам’ятаю.

Скидалось на те, що керівниця шкільного релігійного товариства здобуде нову перемогу. Скільки разів ксьондз гримав на мене, коли я на уроці закону божого дивився під парту: «Ей ти, покинь там читати антихристові газети. Вчення Христове тобі не йде в голову, вона лайном набита». Сказано недвозначно. Щербатий Юзек П. через моє плече шепотів на вухо Ванді, щоб подражнити її: «Лайно найшвятішого отця, порізане на кружальця». Отож і законовчитель зрадів, що я погодився на виховні розмови. На тій самій перерві він з батьківською усмішкою підійшов до мене й почав говорити про те, що дороги господні недовідомі, а тому грішна людина завжди може стати праведною. Доказом того можуть бути святі.

Від нього тхнуло ладаном. До гімназії він приходив, відправивши дві служби: для школярів і для хворих у лікарні.

Я паленів від сорому, бо ксьондз говорив голосно, і учні з інших класів, які симпатизували лівим, могли подумати, що я зрікся своїх переконань. Похнюпившись, я пересував ногою сюди-туди камінці на доріжці. Скільки зусиль я докладав, щоб прищепити їм огиду до ренегатів різного гатунку! Отож тепер, «рятуючи честь», у відповідь на ксьондзові напучення я заявив, що й ангел не стерпів би і стукнув Ванду, якби вона закривала йому книжку.

— Та вона ж… — я хотів показати, чого варта її «добрість», але ксьондз, усміхнувшися з жалем, перебив мене:

— Ач ти який! Справжній більшовик! Це тільки доказ твоєї гордині. Ванда готується як слід за тебе взятись, розумієш? Люципер теж хотів… Але не буду брати на себе Вандиних обов’язків. Вона перебере все в тобі по зернинці, як купу піску, і тоді ти побачиш увесь занепад душі своєї. Вона по ниточці дійде до клубочка. Натомість хочу тобі сказати те, чого Ванда через свою скромність не скаже. Побожні та покірні люди й такі діти божі, як Ванда, бачать зло на світі, бачать людські провини перед богом, а тому й спалахують, гніваються з усякого приводу й тоді уподібнюються найгіршим грішникам.

Але вони швидко змивають свій гріх каяттям і молитвами. Їхню поведінку можна виправдати, адже світ мерзіє в гріхах. Ти погодишся зі мною, коли відбудеш бесіду з Вандою.

Він посварився на мене пальцем і сховав руки в рукави сутани, ніби для того, щоб утриматись від розправи з заблуканою вівцею.

Я кивнув головою й відійшов, ще раз пересвідчившись, що духівництво прощає багатіям усі злочини, мовляв, винен у всьому народ, який не засвоїв церковного вчення про покору. Фізик, проходячи повз мене в коридорі, пробурмотів: «От ви вже й почали очищатись від ганьби, гріха і… від прогресивних ідей». Я здригнувся. Відразу зрозумів, скільки в цьому жарті гіркоти. Фізик був засмучений. А викладач праці бігав по всій гімназії, шукаючи Дріботуна, щоб вимагати кари Стефекові.

Здоровані вчилися в паралельному класі, тому Стефеків вибрик на наших заняттях не позначився. Зрештою, здоровані були вже в такому віці, що начебто й не належали до нашої гімназичної братії. А дівчата сприйняли цей випадок, як відплату за зневагу та образи.

Після дзвоника Ванда, стоячи біля груби, плескала язиком серед черідки своїх подруг з релігійного товариства.

Я намагався не слухати бабських теревенів, бо саме заходився вчити хімію. А може, боявся почути щось про себе. Що б я тоді зробив? Що? Серце мені шалено калатало. В мене визрів твердий намір — «я тебе провчу», але здійснення його я вирішив відкласти на потім.

Увійшов хімік з більмом на правому оці й синіми, наче покусаними, губами. Потягнув носом і, як завжди, промовив:

— Чи не повідчиняти всі вікна? — Він мав звичку говорити в безособовій формі.

У вікна ринув зелений шум, здавалося, в клас влетіли птахи й заспівали. Дерева гойдали вітами під широким небесним шатром. Я зітхнув. Ох, що діється в моєму серці… Як багато воно може вмістити… Ванда, обернувшись до мене, прошепотіла:

— Незабаром вже й квіти розцвітуть, правда?

Мені перехопило дух, і я тільки мовчки кивнув. Я весь палав, у голові шуміло. Я не стежив за уроком, не брав участі в знущанні з хіміка. «Я тебе провчу», — повторював із розпачем.

Надворі, біля купи гною, сердито рохкала директорова свиня, воюючи з курми.

— Пінчовський, тихше! — озвався басом Янек З.

Хімік міг почути лише грубий голос.

— Пінчовський, тихше, — попрохав і старенький хімік, перериваючи урок. Він недочував, а Янек З., син старости, скористався з цього, щоб потішити своїх дружків.

Свиня знов зарохкала, цим разом голосніше. І знову бас Янека:

— Пінчовський, тихше!

Хімік підбіг до кафедри й щосили ляснув класним журналом по пюпітру:

— Пінчовський, ви перестанете чи ні?!

Елегантний Вацек Б., що сидів на передній парті в сусідньому ряду, підпушив гребінчиком волосся і, обернувшись назад, почав пускати бісики очима, усміхаючись до Ванди. Вона не могла не помітити цього загравання, але не зводила очей з хіміка, що метушився біля кафедри. Свиня все рохкала. В мене було таке враження, ніби з мого «жорстокого» серця хтось цебром вичерпував ненависть і вливав надію, живлющу, як запашна весняна вода. Але я не хотів погодитись на таку зміну в почуттях. Ні!

IV

Скільки вогню приховувала вона під личиною непорочності! Мабуть, Ванда досягла зрілості в Закопаному, серед старших віком пацієнток санаторію, але тільки зі мною вперше відчула всю повноту насолоди. Так, зі мною! Незважаючи на всю мою недосвідченість. Адже одного разу, з великою мукою долаючи соромливість, сама призналась, що аж тепер це зрозуміла. То вже була не випадковість, то спалахнула гамована досі кров, що плинула з самого її серця. Тепер Ванда відсторонилась від подруг, яких вважала невинними дітьми. Вона справляла враження людини, що після довгої боротьби нарешті вирвалась на волю. Вимагала всього і сама віддавала все. Хоч як це дивно, але найгірше бувало тоді, коли Вандині батьки разом кудись ішли. Мати, що останнім часом чомусь стала домосідкою, іноді зненацька поверталась. Дівчина наливала мені келих міцного вина, нервово чекаючи «несподіваного» повернення матері. Ледве встигне розпустити волосся перед дзеркалом, як уже чуємо сердитий, капризний голос: «Посварився зі мною на вулиці й кудись повіявся. Ото божевільний! Він, мабуть, залюбки взяв би розлуку зі мною, та не випадає!»

Це вона так про чоловіка.

Коли Вандині очі затуманювались, мені здавалося, що якби вона завжди була в моїх обіймах, між нами взагалі не виникало б суперечок. В любовному пориві ми геть забували про наші ідейні незгоди, але потім, отямившись, знов суворо картали себе за зраду своїх ідеалів.

Вандині руки завмирали, вона зводила очі вгору, до неба, якщо це було в лісі, немов бачила там гнівний лик діви Марії, а в своїй квартирі, повній дорогих меблів, дивилась на розп’яття, поряд з яким висів портрет маршала.

— Тебе коли-небудь мучить сумління? — пригадується мені одне з її запитань. — Боже, боже! Ти хоч розумієш, яка страшна кара чекає нас? Я тепер не маю права причащатися без сповіді.

Беру в долоні твою голову, стискаю, цілую враз похололі уста. Ще й досі я з гордістю думаю, що ти запалювалась від найлегшого мого дотику. Під деревами, обважнілими від квітів чи плодів, і в напівтемному холі адвокатової вілли. Твої тонкі пальці впивалися в мої руки.

Я повинен врятувати цю стражденну душу від мук каяття, від самозасудження…

— Слухай, за яких два тижні випускні екзамени. Я боюся хімії. А ти? Контрольну скатала? Хімік переписав усіх, хто з ким сидів, а тоді вже навіть не дивився, чи хто списує. Дома розкладе зошити рядами попарно і кінець кінцем докопається, хто скатав роботу, а хто написав сам. Цей дістане п’ятірку. Ні, трійку… В хіміка своя теорія. «На п’ять знає бог, я — на чотири, а учень у найкращому разі на три. Хіба ж учень щось тямить?»

І цілому ряду поставить трійки, але зі знаком запитання, а це ще гірше ніж двійка, бо впливає також на оцінку з поведінки.

О, він хитрун і вигадник, той хімік з більмом на правому оці; око в нього пошкоджене під час вибуху на російському кораблі у війну з японцями 1905 року.

Ванда поглядає на мене, ніби з-під крис капелюха, похитує головою — «ех, ти, базікало» — і знову щось стискає їй горло, голос уривається… вона знов заводить своєї:

— Я ж взяла на душу подвійний гріх. Якби ксьондз довідався, що я… та ще з ким? А він же мені тебе доручив. — Слово «він» вона вимовляла з такою побожністю, наче говорила про самого господа.

— Заспокойся, люба. Не треба так себе гризти. Кожен спокутує свій гріх, як сам знає. Не треба перебільшувати свою провину. Ось піду на сповідь, то і в цьому покаюсь. Буду послідовний. Я вмію бути послідовним. Але можеш не сумніватись: ти мене приборкала. Такого харцизяку…

Коли це я піду на сповідь? Бр-р! Як я пишався тим, що в головному не поступився ні на йоту. Тут я ні разу не покривив душею, відколи зблизився з Павелом.

На недільні шкільні відправи учні, що жили за містом, могли не приїздити, приносили довідку від місцевого ксьондза, що в нього слухали слово боже; від сповіді в місті я також відкараскувався: подавав довідку нібито з нашого сільського костьолу, скріплену печаткою, яку Павел зробив у кузні. Краєчком ока поглядав на Ванду, боячись, що мої витівки буде викрито.

Я таки заспокоїв її сумління, чи вона свідомо дала себе обдурити? Байдуже. Тепер мені вже важко пригадати ті хвилини, коли між нами виникало відчуження і хвилею наринало каяття, бо ми почали остерігатись кожного слова, яке могло б довести до розриву. Часом вона ніби волала: ось я, іди зі мною в світ моєї віри! Але водночас якась непереборна сила спонукувала її опиратись адвокатовим наказам. А я, вислухавши всі докори, знов повертав на своє. Вона віддалялась на якийсь час, а потім раділа, що знову належить мені і що я цього хочу. Аж дивно, як спритно вона вміла викрутитись, коли ми потрапляли в ніякове становище.

Одного разу ми з Бандою поїхали на велосипедах до сусіднього містечка Коминки подивитись, якого лиха наробила повінь. Нам схотілося поласувати морозивом, і ми зайшли до єврейської крамнички, бо там воно коштувало дешевше, а в мене в кишені були самі дрібняки, мабуть, не набралося б і злотого. Ванда делікатно поправила мені комір сорочки, коли рудоволоса хазяйка принесла дві порції вершкового морозива, а як та подавала лимонад, удруге зробила цей жест, аби тільки не дивитись на неї. (Господи, що їм зробили євреї, обурювався я в душі, відколи облишив антисемітську «Самооборону народу» і за допомогою лівої преси засвоїв принципи гуманізму та класової солідарності. На думку ендеків, євреї гірші навіть за злодіїв і бандитів, бо вони невиправні. Ще в початковій школі вчитель, щоб покарати за пустощі, садовив мене на одну парту з дівчатками-єврейками). Але любов заступила в цю мить усі інші почуття, і в цій тісній кондитерській, де стіни були засиджені мухами, а вікно виходило на вбиральню, я, дивлячись Ванді просто в очі, палко говорив:

— Краще б ти вже грішила не сама, а разом зі мною, аби тільки не мучилась так, як оці жертви поводі… — і стискав її руку.

— Грішила? — шепотіла вона. — Тобі ще мало? Ти хочеш катувати мою душу?

— Душу і тіло.

— Я почуваю душею…

Вона зашарілась. В цю мить до кондитерської ввійшов прилизаний, вичепурений Генек Батко, лобуряка невиправний, він уже цілий місяць не ходив до гімназії і знічев’я залицявся до Ванди. Він низько вклонився нам, замовив морозиво й боком сів на підвіконня. Вандине лице побіліло, наче його хтось пудрою обсипав. Вона відразу пішла в наступ на мене. Здається, кожен знайомий стежив за нею на доручення адвоката. Бідолашна Вандуся!

— Чому ти не читаєш «Малий дзеннік», а тільки «Дзеннік поранний»? А може, щось іще гірше? Не вдавай із себе дурня. Ой, вибач, це я зопалу. Все переплутала, я так нервуюсь. Адже це комуністична газета. Мій тато тобі вже казав.

Ах, пан адвокат! Він курив цигарки з солодкавим запахом, здається, єгипетські, і з сардонічною посмішкою, з сардонічною люб’язністю, удаючи з себе людину безсторонню й зичливу, пояснював мені, що таке свобода.

У нас дозволено робити і те, й те, ми ніколи не допустимо в Польщі справжнього фашизму, для цього досить одного концентраційного табору, аби тільки він був в інших руках, та ізоляції євреїв, — але чи все те, що дозволено і не загрожує в’язницею, слід — робити? «Я в цьому питанні згоджуюся з визначенням Маркса чи Енгельса. Ми живемо в світі необхідності, і людина вільна лише в тій мірі, в якій усвідомлює цю необхідність».

Світлий костюм у сосонку, модна шовкова сорочка темно-синього кольору, щоки в червоних жилках. Сірий капелюх з химерно вигнутими крисами (адвокат відрепетирував погляд з-під нього). «Ну, дітки, бувайте, не пустуйте. Коли ваш поїзд?

Я все забуваю. Пах-пах-пах!» — Він вдало наслідував чахкання старенької чортопхайки, що возила вже третє покоління гімназистів з нашої округи.

За адвокатом суне його дружина, здоровенна туша, шия, як у вола. Але ж вона зараз повернеться. Чорти б її взяли!

— Газети мені надсилають безплатно.

— Безплатно? — радісно підхоплює Ванда. — Ага!.. Так воно і є: хтось їм дає гроші. Недарма пишуть у наших газетах про оті московські срібники…

— Ти їх бачила?

— Ні, але доказів є скільки завгодно.

— Шкода. — Я глибоко зітхнув. — А мені б так хотілось побачити.

— Ну знаєш… Я ще раз прошу тебе — не строй із себе дурника.

— Боронь боже!

— От і добре! — вона аж у долоні плеснула.

Іншим разом, приклавши руки до розпашілого обличчя, вона вчинила мені просто-таки інквізиторський допит.

Я здогадувався, що Ванду гризе сумління, вона страшенно мучилась, вважаючи, що пожертвувала всім, і вимагала від мене такої самої жертви. Це було якраз після сповіді.

— То хто ж кінець кінцем переможе в Іспанії?

— Заспокойся, Вандо. Ну… Не треба істерики. Республіканці гірше озброєні. Я читав, що їм доводиться витягати кулемети з-під трупів своїх товаришів, щоб битись далі, що вони підхоплюють гвинтівки, які випадають з рук убитих братів…

— Ти не викручуйся! Я питаю, хто, по-твоєму, повинен перемогти.

— Повинна перемогти справедливість.

— Знов те саме! Ти що, смієшся з мене?! — Вона мало не плакала. — Повинні перемогти фалангісти! Католики. Тобі що, вуха позакладало, коли тато пояснював? Комунізм — небезпечна ідея.

Пан адвокат! Ледве з’явиться хмарка, як він вертається додому, шукає парасоля, встряє в суперечку, вгамовуючи наш молодечий запал. «Ви, юначе, людина недурна, тож повинні розуміти, що життя дається нам тільки раз і не варто жертвувати ним навіть заради ідеї. Поліцаїв скрізь вистачає… А як там ваше господарство? Буде з нього справжній бауернгоф, а? Доживемо до тих часів, доживемо, будьте певні. — Він підморгнув Ванді: — Ти знаєш, яка ідея нам не до вподоби, ну, бувайте, бувайте…»

А в мене й досі таке почуття, наче в серце мені ножа вгородили. Він підморгував Ванді, кабан вгодований!

Змова проти мене?!

Ванда аж корчиться, так бідолашній тяжко, таких мук завдає їй власна покірливість. Ох, що ж ви наробили — ти, адвокате, і ти, ксьондзе!

Ванда розлючено накидалась на мене:

— Ти комуніст? Я всім кажу, що це неправда.

— Не хвилюйся. — І, щоб заспокоїти її, почав оповідати, скільки штурханів перепадало мені від батька, коли я кидав корови на вигоні й біг до костьолу, аби тільки вбратись у мереживну накидку і стати з кадилом перед вівтарем поруч ксьондза. Я калатав дзвоником і кадив так завзято, що червоні іскри, розлітаючись на всі боки, сипались на лик Христа, і ксьондз мусив стримувати мене — мовляв, не слід виявляти такий великий запал, прославляючи господа бога.

Ванда слухала, примруживши очі: «знайшов дурненьку».

Галу-балу (це вона!), теревені-вені (це також вона!) про все — і про важливе, і про дрібниці.

Про косооку Зоську, яка ніяк не може сплатити внесок «на спасіння душі нехрещеного негреняти», бо вислала своєму коханому в семінарію кілька злотих. Не може дати собі ради з тією дурною любов’ю, цілісіньку ніч лежить крижем на холодній підлозі, тремтить уся, наче в любовному екстазі. «Що робити, що робити, пречиста діво, адже Зоська збожеволіє, її семінарист далеко, а тут на неї ніхто й глянути не хоче».

Про свою маму, яка не слухається адвоката і коли-неколи заглядає до єврейської крамнички, бо там можна поторгуватись. Вона запевняє, що обдурює євреїв, а тато каже (і слушно), що євреї обмахорюють її. Як нічого не зміниться, тато перестане давати їй гроші і все купуватиме сам. Ото буде сенсація, цирк на колесах.

Про комісара поліції, якого прислано з воєводства і який тепер порядкуватиме в нашому місті, бо міська рада відмовилась обрати бургомістром кандидата ОЗОНу^[9]. Поліцай-бургомістр обіцяв змінити лице міста й розгорнути в широкому масштабі громадські роботи. Вже розбивають газони на базарі, скрізь вивішено наказ фарбувати фасади будинків. Перед магістратом стали в чергу безробітні, що живуть на тому злиденному Стефанові, з них вибрано дванадцятьох і відкрито їм кредит у польській крамниці. «Тато сказав, що національна ідея переможе, тільки влада дістанеться не тим, котрі за цю ідею боролись, і добре напився. Тато терпіти не може несправедливості».

Про «гнилих інтелігентів», яким м’ясо в польських рундуках здається брудним і смердючим, то вони задніми дверима заходять до того кульгавого Симхи, що його внучка сидить у в’язниці за комуну. Нишком купують кошерне м’ясо. «Боже, боже, який же ти милосердний, що не караєш їх на місці».

Про моду — сукні відрізані в талії, донизу кльош… «Мама вже набрала мені матерії на таку сукенку, я буду в ній, як… ох, що мені лізе в голову, нескромність — це гріх. Матерію мама купила в крамниці Панка, у нього тверді ціни».

Про те, що Вацек Б. написав їй в альбом віршика: «Як згадаєш, знай одно: буду я тоді в кіно». Бо знаєш, він після гімназії збирається вступати до ДІТу. Смішно звучить, правда? Питаю делікатно, що воно таке. «ДІТ, — відповідає, — це Державний інститут театральний». Бельбас прилизаний. Йому виступати в якомусь дешевому балагані. От Ясь З. — то інша річ. Цей аби тільки схотів. У нього статура краща, ніж у самого старости».

І отак галу-балу іще про дядечка-ченця, який приїхав увечері й присилував адвоката молитись на сон грядущий.

Я пробую докинути щось про школу. На червону від призахідного сонця траву лягають тіні дерев. Ванда раптом вислизає з моїх обіймів: вона боїться, що ми не досить обережні в своїх любовних забавах. Поки я її заспокоював, поглянула на годинник і, ніби вернувшись думкою до чогось забутого, спитала:

— А ритуальний заріз тварин? Якої ти думки про це?

— Не можна мучити тварин, це варварство! — рішуче відповів я.

Ванда підставила мені щоку для поцілунку. Вона завжди робила так, вимагаючи подяки за проведену бесіду. Чудова агітаторка! Останнім часом наші відповіді на певні запитання були недвозначно одностайні.

Але не слід думати, що Ванда висловлювала свої власні погляди, вони, мов дзеркало, відбивали настрої і пристрасті її оточення. Ех, коли б не батько, перестала б вона зі мною сперечатись після першого ж поцілунку!

Моє повітове містечко, населене дрібними гендлярами, крамарями, людьми вільних професій, жило ненавистю до конкурентів, таких, як Грюнбаум, та до комуністичної ідеї про рівність людей.

Товстун Зенусь, пекар з вулиці Веселої — веселої через свої споконвічні калюжі, де бабралися свині, засміченої, загидженої собаками й котами, — вставав удосвіта й виливав зібрані за ніч відходи всієї сім’ї під вікнами Іцека Грюнбаума на відплату за те, що той раніше від нього відкрив свій «заклад». Через хвилину з’являвся поліцай і штрафував Грюнбаума на п’ять злотих за недодержування чистоти.

А хто це щовечора впускає кота, а потім собаку в хату до годинникаря Симхи Зіпфеля? Собака гавкає як скажений, кіт нявчить, наче йому бебехи випускають, господарі зчиняють гвалт, а з-під лап у милих звіряток розлітаються гвинтики, камінці, коліщатка і губляться по кутках. Чи то часом не «послуга» конкурента з майстерні навпроти — Яся Бжуски, в якого руки не годяться для такої тонкої роботи?

Не розум керував поведінкою молодих ідейних противників, а страх. Ванда вчиняла мені допити від імені неофіційних, але, на її думку, всевладних присяжних.

Вона робила це повсякчас. Хто знає, якою мірою зраджувала їх, а якою — себе. Я вже казав: поборники ідеї дедалі частіше ставали рабами кохання. Але Ванда ніколи не дозволяла собі забувати про взяті на себе обов’язки.

Вона заспокоювала своє сумління тим, що хоч чимось затьмарювала найсвітліші хвилини. Щоб трошки помучитись. Ось іще один приклад…

Було це в лісі. Ліс! Той ліс! Спершу сповнене дзижчанням комах узлісся — просторе ложе сонця…

Вузькоколійка обминає благословенні яри, вранці по дорозі до гімназії сюди на ходу вистрибують прогульники; разів зо два чи зо три вистрибували й прогульниці, що, зрештою, відразу ставало відоме різним тітусям з педагогічного колективу.

Прогул! Через обніжки, схожі на заквітчані вівтарі, через розлогі рожево-червоні луки до нічим не обмеженої свободи! А потім у ліс, щоб натішитися цією довгожданою свободою.

Не вмовляючись, поволі-поволі побрели ми з Бандою в гущавину. Минувши перші дерева, ми враз заспокоїлись і забули про всі свої незгоди та суперечки, навшпиньках сходили в улоговинку, де ще бриніло відлуння вчорашньої зустрічі. В улоговинку, яка була прелюдією до буйного спалаху чарів молодості. Звідси, з вогкої сутіні, ми підіймалися знову на пагорки, обходячи вітроломи й серцями вслухаючись у різноголосий спів пташок. Але й тут знаходили затишні гніздечка. «О Вандо, як перла з молока і сонця, твоя урода промениста. Я їх нижу в своєму серці, мов сонячний разок намиста».

Це я відновлюю в пам’яті вірші, писані зеленою галузкою в запахущому повітрі…

Я завжди перший покидав зелений притулок, шануючи Вандину соромливість. Правду кажучи, її безпорадність і зворушувала мене, і смішила. Вона була квола, мов новонароджене ягнятко. На селі кажуть: необлизане теля. Але вона швидко набиралася сил. Легко зрозуміти, куди вони були скеровані. В ній знов пробуджувалась поборниця ідеї. Я зійшов на високий пагорок, сонячне проміння ковзало по схилу й пірнало в ядучо-зелену гущавину вільх, переплетених малиною, ожиною та всякою іншою порістю. Зелений намет. Дощ туди не досягав.

— Де ти? — почув я.

— Тут… тут!

— Боже мій! — вигукнула Ванда зляканим голосом. — Де ти?! — І знову: — Боже мій!

— Та що там таке?

— Змія, змія…

— Змія в цьому садку?

У відповідь почулось якесь хлипання. Мої сумніви вмить розвіялись — Ванда не жартувала.

— Відступай! (Військовий термін). Я зараз трісну її по голові! — крикнув я і майнув униз, очима шукаючи підхожу ломаку. От якбипрут з ліщини. Гадюки я боявся, але ще більше боявся, що вона вжалить Ванду. «Чи в лікарні є сироватка проти отрути?»

На щастя, тривога була фальшива: я прийняв за плач стримане хихикання. Ось, розхиляючи сплутані гілки та густе листя, показалась весела й задоволена Ванда.

Пригладила долонею розкошлане чорне волосся й відразу поклала її на мою руку, готову вдарити змію. Золотисто-карі очі дивились допитливо і вдячно. Їх колір так чудово гармоніював з густою засмагою личка. Ця гра тонів просто зачарувала мене.

— Чому ти вчора не прийшла? Я не спав цілу ніч.

— Цілу ніч! Як у пісні…

— «Цілу ніч не міг я спати, цілу ніч бузок пахтів».

Ні, таки справді не спав. Я зірвав гілку бузку, всю в росі. І поклав її на подушку біля себе. Я цілував її, наче то було твоє волосся, мокре від дощу. Он воно як, — зітхнув, дивуючись сам собі, — і це я, матеріаліст.

Гілочка бузку притулилась до мене й так проспала до ранку.

Півчі поверталися з костьолу після репетиції й горлали щосили: «Цілу ніч бузок пахтів». А то заводили, перефразовуючи священний гімн: «Вуста, хваліте кусень хліба, ще й маслом мащений як слід, горілки чарку теж хваліте, що вранці добра і в обід». Це співалось на мотив: «Вуста мої, хваліте бога…» Мене вражає оця здатність сільських хлопців і дівчат пристосуватись до всяких обставин: і бога прославили, і для власної втіхи поспівали. Молитви, обійми, присягання… А завтра підуть на збори Спілки сільської молоді.

З виразом муки в очах Ванда відсахнулась від мене.

Але не втекла, як звичайно, тільки поникла вся. Поникла, хоч стояла випроставшись, піднісши руку, немов тримала в ній караючий архангельський меч.

— Як ти можеш? І тобі не сором глупоту видавати за мудрість? Народ? Знаю я робітників. Увечері дудлять горілку, а вранці, йдучи на роботу, бідкаються, що ніколи й помолитись. Теж мені мудрість! — Вона почала передражнювати служниць із села: — «Марисю, налий води рибкам». — «Та вони ж іще, пані, вчорашньої не випили». — «Гелю, не забудь, що завтра неділя». — «Не забуду, наваксую черевики та й піду до костьолу». А те й не в голові, що треба продуктів на обід купити. Ось твій народ! — Розлютившись, вона мені навіть язика показала. Гостренького червоного кінчика. — Ти там зразків шукаєш? То й не дивно, що можеш ударити по голові.

А я батькові брешу: «Він не тільки одягається інакше, а й сам перемінився».

Вона звітувала перед батьком, все життя звітувала.

Ох, що ти наробив! Вандине личко завжди сяяло б радістю й захватом, якби не отой град нагадувань. Ванда бігала б по пагорбах легко, мов сарна, і спинити її могла б тільки втома. Вітерець розвівав би її сукенку, відслоняючи не діткнуті засмагою ноги, щодня я милувався б нею. Коли б над нею не тяжіли всі оті батьківські напучування. Я уникав суперечок з Вандою, боячись за наше кохання. Щоправда, і суперечки ті були одноманітні, як осінній дощ. Без кінця одне й те саме: євреї, націоналізм, великодержавність. Доки ж я міг втовкмачувати їй, що крамар Фелек обдирає селянина так само, як і крамар Йосек, тільки менш чемно?

Або оті вічні балачки про Схід. Хіба ж селяни підуть воювати за те, щоб графи та князі могли повернутися в свої колишні маєтки під Києвом і Вітебськом? Невже єдиний спосіб завоювати щастя для народу — визискувати й гнобити слабших? Якщо хтось так думає, то нехай не стає в позу народолюбця, а зразу йде в прислужники до Гітлера.

Apage, apage, apagel^[10] —ладен був я гукати, мов наш законовчитель, коли перед Великоднем виганяв учнів із вбиральні, де вони різались у карти, до гімназичної каплички на сповідь. Apage disputae…cum^[11] Вандою!

Коли вона взялась перевиховувати мене, в перші дні я плекав проти неї, правду кажучи, просто-таки жахливі наміри, а вийшло так, що я зробився їй любим, може, й єдиним. Я розумів, що таке буває лише в ранній молодості й більш ніколи не повториться. Так усе було, поки… Але не варто забігати вперед. Відколи Ванда стала моєю, я почав боятися самотності більше, ніж смерті. Вся моя гордість і воля були безсилі проти цього почуття. Від самотності навіть пес виє. Якби ж я міг вити, мов пес…

У нас самих відбувалися зміни, вони були важливіші, ніж слова прощення, любові й навіть великодушне мовчання, і сильніші, ніж наша близькість, ніж єдність тіл.

Що значив для неї я, що вона для мене? В кожному з нас було щось явне і щось приховане. Як розпізнати, де те, а де друге?

Переплутались наші обопільні уявлення — її про мене, а мої про неї, і кожне потай силкувалося відкрити справжнє єство другого, єство, очищене від усякої фальші й антагонізму.

Але поміж нами стояв хтось третій. Батько — адвокат, ідеолог. Такий поблажливий у щоденному житті, дотепний, співчутливий до тих, хто стукав до нього в двері, просячи допомоги, — і водночас такий паскудник. Це він навчав дочку щодня чинити наді мною ідейну екзекуцію.

Та хай йому грець, я вийшов з тих словесних баталій, здається, переможцем, але Ванда була приречена на довічну службу батькові. На службу, як виявилося згодом, принизливу. Ох, що він наробив!

Недавно під час відпустки я випадково познайомився з чоловіком моїх літ, і новий знайомий, довідавшись, звідки я родом, розповів мені, що за окупації працював шофером у начальника гестапо нашого міста. Він був єврей, з-під Перемишля, але на єврея не скидався. Йому пощастило спритно замести сліди і пробратися в саме вовче лігво. Під час розмови почав розпитувати мене про різних людей, переважно жінок. Цікавився, що вони роблять тепер, розказав, як ці дамочки поводилися за окупації. О, німці їм подобались. Високі, стрункі. Поки не відпаслись у Польщі.

Нарешті він назвав прізвище Ванди. Вона працювала в міській управі. (Це я знав). І була однією з коханок отого гладкого кабана — крайсландвірта. Ото ще був султан із свастикою! Заводив собі коханку в кожному містечку, кожному селищі. За тих часів харчі або патент на право торгівлі важили більше, ніж зовнішність мужчини.

Він раптом урвав розповідь, збентежений моїм приголомшеним виглядом. Відставив кухоль з пивом.

— Вам недобре? Може, зашкодило пиво після горілки?

Таке з багатьма буває.

— Зі мною це вперше…

Співрозмовник здогадався, що допустив нетактовність, поставивши Ванду в один ряд з іншими наложницями гітлерівців.

— Не пийте більше пива. Офіціанте, ще чвертку горілки! — Він нахилився до мене й конфіденціальним тоном сказав: — У неї не було іншого виходу. — Повагавшись якусь мить, додав: — Майже так само, як і в мене. Адже я мусив возити катів, що розстрілювали людей… Батько її сидів у таборі для військовополонених. Він був офіцером запасу, попав у полон на фронті. Вона його дуже любила, казала, що він для неї нічого не шкодував, і довго клопоталася, щоб його випустили. А той німець, в якого вона працювала, міг зробити все, в усякому разі, багато чого. Грошей у неї не було, отож самі розумієте… Але потім вона вже й не пробувала визволити батька, тільки висилала йому до табору пакунки, бо мала багато продуктових карток. Казала, що, може, ще й краще, як батько залишиться в таборі, бо хто знає, чи не прийдуть сюди більшовики. Більшовиків вона не любила ще більше, ніж німців.

— Дякую. Випиймо, — сказав я, втупивши очі в чарку. — Кажете, німців вона теж не любила? Виходить, вона страждала? — Мені хотілось якось виправдати її, бо здавалося, що колишній шофер дивиться на мене з осудом.

— Випиймо. Хто як постеле, так і виспиться.

— Хто вбив собі в голову, що більшовизм — це страховище, той його боятиметься довіку. З ким постелешся, з тим і виспишся.

Перед наступом Радянської Армії Ванда втекла на Захід.

Пив я багато. Для мене пити горілку означає плакати.

Я плакав зі злості на себе, бо почував, що теж винен у занепаді Ванди. Хоча, щиро кажучи, люди, створені з такого ефірного матеріалу, як Ванда, завжди схильні до занепаду, як браковане литво до тріщин.

V

Мені здається, що спогади мої надто хаотичні. Я полинув, наче гнаний вихором, але не домчу до мети, якщо не впорядкую тодішніх своїх переживань. Візок споминів котиться без передніх коліс. Отож повернемось назад і полагодимо, що треба. Поставимо передні колеса.

Спробую дати всьому лад.

Я наперед знав, що розмови з Вандою після тієї обіцянки, яку вона дала на уроці фізики, будуть наскрізь лицемірні, бо на них не можуть не позначитись наші політичні незгоди, та й неоднакові інтелектуальні запити.

Тому я хотів перетворити ці розмови в гру, розпалити в ній пристрасть тонкими натяками, нещирості яких Ванда не розгадала б. У тій грі, в тій пристрасті я загартував би свою волю, щоб розправлятися з ворогами, ну, скажімо, для початку зробити нещасною бодай одну представницю ворожого класу. Але — на жаль, чи на щастя — вже після першої розмови з Вандою відчув потяг, та не до боротьби, а до чогось іще не знаного. Проте був «непохитний» і не кидав свого наміру помститись. Лише зціплював зуби, щоб серце не вискочило з грудей від хвилювання. Випала слушна нагода, і Ванда сама йшла в пастку. Вона буде жертвою. На якийсь час я знайшов собі заняття. Хоч би діждати до завтра…

Я взявся за завдання, яке перевищувало мої можливості, не кажучи вже про мою недосвідченість у таких справах. Спокусити дівчину, вродливу дівчину, штовхнути її в прірву страждань, принизити. Якби тільки схотіла, вона могла б обрати собі кого завгодно, тільки ж не мене, селюка. Ванда — з чорною, як воронове крило, непокірною гривкою, чорноброва, висока, на зріст майже така, як я, з довгими, стрункими ногами й маленькими ступнями, взутими в мало не дитячого розміру ботики, пошиті на замовлення, або в скромні на вигляд, але дорогі сандалії. Прихована палкість прозирала на її лиці крізь скромність і покору, повні, вологі вуста підкреслювали яскраву вроду дівчини. Тоді я дивився на неї холодним поглядом оцінювача.

Досі я ставився до жінок з погордою, мабуть, саме тому і пустився, не зваживши своїх сил, на цю авантюру, що суперечила моїй натурі. Я просто не знав, які саме якості потрібні для такої боротьби, котру навіть і не вважав за боротьбу. Упадати за жінкою — це ж пусте діло… Та ще й коли! Тоді, коли весь світ корчиться в болісних пологах і народжується щастя — у вирі страйків, муках ув’язнення, громадянських війнах? Коли на тебе звернені очі всіх, хто прагне рівності і справедливості.

Я та ще кілька хлопців з нашого класу зневажливо копилили губи, прислухаючись до збуджених балачок про любовні пригоди. А скільки віршів писалось на честь кохання. Ми ж якомога берегли свою енергію від марнотратства.

Усі вдавали з себе неабияких знавців, з приводу випадкового дотику до спіднички розводили цілі теорії.

Смакували кожну дрібницю — хвилі еротики геть затопили старші класи. Ні я, ні мої найближчі друзі не знали жіночих принад, проте вважали їх химерою і відразу давали відсіч кожному, хто починав розводитись, наприклад, про те, що перса — це «гашиш», джерело якихось там райських утіх. Коли буржуйські синки в синіх мундирчиках гарячково вишукували у найславетніших поетів римовані афоризми на цю тему, ми з щербатим Юзеком, мабуть, досить-таки вульгарно висміювали обожнювання жіночих грудей. Ми голосно сперечались, паплюжили сповнені захвату вірші, гамуючи в собі розбурхану кров.

Нещадно викривали ми всю нікчемність жадань тих молокососів, які сиділи з нами на одній парті. Вважали, що неможливо поєднати велике з малим, електричну лампочку з каганцем. Моя твердість, оперта на голій теорії, здається, ще більше зросла після першої невдачі.

Жінки, тілесна любов — все це для людей слабких, щось не варте уваги. В наших розмовах через край били самовпевненість і зарозумілість. Ото велика радість — близькість із жінкою! Та хіба можна це порівняти з нашими агітаційними бесідами серед селян, наймитів, ремісників! А тих бесід ми провадили багато, де тільки траплялась нагода. Шкварили просто з мосту: «Вам подобається санаційний уряд? Ні? То ви — справжні революціонери. Маркс не помилився. Влада буде у ваших руках».

Оце теми! Революція вічна, за який рік, ну, хай за два вона охопить усю Європу. А кохання скороминуще. Ми це відчували. Нащо зв’язуватися з жінкою, коли любов — це взаємне знищення, що кладе край усім ілюзіям? (Ох, начитались ми Фрейда, Ван де Вельде…) Навіщо одружуватись, коли невдовзі після шлюбу мрії в’януть, мов листя на деревах восени, хоч весною воно й було таке буйне? Все це ми вважали за принизливе, брудне, тваринне. Ми затуляли собі вуха, коли гімназія і все місто аж гули, обурені звісткою, що розпуста загніздилась навіть у чоловічому товаристві діви Марії.

Всіх товаришів ми міряли на свою мірку. Прогулянки з дівчатами нашого наставника й керівника з Комуністичної спілки молоді Павела я вважав за маскування від шпигів. Горді своїм самозреченням, ми захоплювалися тим, як наполегливо декотрі наші старші товариші вербували серед дівчат нових співчуваючих. Оце самопожертва! Отій дівчині, дочці лідера місцевих пепеесівців^[12], наш товариш, напевно, розтлумачує, що верховоди ППС прагнуть дійти згоди з санаційною «лівицею», а це буде останнім етапом на шляху зради, яким ідуть соціал-фашисти. Без сумніву, товариш N., забувши про відпочинок після тяжкої праці в шевській майстерні, пояснює блакитноокій білявці причини невдач республіканської армії в Іспанії. Винні в цьому троцькісти, анархісти і Блюм.

Ми вітали побачення наших товаришів, як спосіб масового залучення жінок до революційної роботи. Як спосіб олюднення жінки. Через те я не розумів, чому рудуватий представник окружного комітету на масовці в лісі гнівно картав нас за повільну підготовку до Першого травня: «Як ви працюєте? Що ви робите? Ви пасете задніх, відстаєте від революційного авангарду! Чого ви захрясли?»

А ми зовсім не вважали, що захрясли. У нас свербіли руки, ми не могли дочекатись, коли підемо бити поліцаїв та буржуїв.

І от мов грім з ясного неба: партію розпущено, нас звинувачено в зраді, покарано, невідомо за що. Я не знав, за що, Павел, розумна голова, теж не знав, за що.

Навіть Павел, який щодня зустрічався з окружним керівництвом!

Гострий біль прошив серце. Чому, чому? Може, не треба було дискутувати? Дискусії призводять до розколу.

Виходить, за це нас і покарано. І все-таки ми дискутували похапцем, крадькома, але з запалом.

Що повинен робити той, хто мав певну мету в житті і раптом її втратив?

Спочатку я розгубився. Я чекав доручень, які б мене знову змусили діяти. Саме змусили. Адже для людини молодої, що не має революційного досвіду, провідна нитка — це доручення й директиви. З нашої гімназичної четвірки лише отой у береті (він завжди приплутував бога, коли просторікував про нашу діяльність та історичні події) капітулював, щоб якось жити. З тих самих міркувань — щоб жити — ми рішуче відкинули капітуляцію.

Павел мусив переховуватись, бо йому загрожувала Береза^[13]. Він виїхав до Варшави разом зі своєю тендітною Мірою з симпатичним ластовинням на обличчі.

Куди ж подіти кипучу енергію, куди подіти молодість, що якимсь незбагненним чином поступилася своїми правами на користь повної тривог і небезпек революційної боротьби?

Що робити? На світі, мабуть, немає нічого важчого, як долати порожнечу, надто ж тому, хто звик виконувати завдання партії, а для жовторотого бунтаря вони були квінтесенцією ідеалів. Вибухом величезної сили мене жбурнуло в порожнечу. Цілком порушилося співвідношення між жадобою діяти й реальними можливостями для цього.

І як діяти? А ще ж треба пам’ятати про підступи провокаторів. А втім, самостійно працювати я ще не вмів. Я міг лише примусити себе не згадувати і, спалахуючи гнівом, повставати проти всього, що чуже ідеалам. Як уже казав, я почував себе страшенно самотнім. Але тепер мене мучить підозра, чи не загострювала цього почуття розбуяла юнацька кров? І ось лист… «Вистояти. Я вважаю, що сталася помилка. Тепер треба ще більше вимагати від «себе, щоб завтра не соромно було дивитись у вічі товаришам».

Що ж, як вистояти, то й вистояти. Притлумити біль, навчитись нормально жити. Але цілеспрямовано. Ця цілеспрямованість повинна стати захисним панцером.

БІЛЬШЕ ВИМАГАТИ ВІД СЕБЕ…

Кохання? Будь ласка. «Перевиховання», яке розпочала Ванда, повинно було закінчитись коханням. З її боку.

З мого ж боку — це буде жага без любові. Конче без любові, щоб не вдатися в сентиментальність. Серце? Яке там серце? Є тільки наповнений кров’ю мішок.

Мушу признатись, я відразу відчув, яка глибока прірва залягла між моїми намірами й можливостями. Під час розмов з Вандою зі мною діялося щось небувале. Хіба ж раніш мені переймало дух, коли я дивився на стрункі дівочі постаті? Ну, то й що, як погляд не може від них відірватись? Це просто якась фізична недуга, хворість. І я пив воду, щоб заспокоїтись.

Вандина врода, яку я пізнав, її чари, — так, звичайно, але за всім цим усе-таки мріють інші стрункі постаті, тремтячі перса, покірні очі. Звичайно, але… Безвладні уста то віддаляються, то наближаються… Стрункі постаті зникають у місячному сяйві або під пухкими перинами, якщо сьогодні я знаю, що ці жінки продажні або заміжні.

Та й годі. І більш нічого. Зате й через багато років не меркне обличчя Ванди: вона єдина, і над швидкоплинною юністю не владні ні час, ні земля. А ті, інші? Вони — мов розпливчасті візерунки. Романтика виринає з імли: «Я не знала, що такі великі очі можуть бути гарні, — каже Віся. — Очиська!» — «В тебе довгі ноги, ти танцюватимеш, як бог», — пророкує Казька-цокотуха. «Уламки лав лежать по скверах», — сказав Тувім.

Це дуже повчально — через багато років заглибитися в аналіз своїх давніх переживань, відкопувати те, що через принциповість ти хотів живцем поховати в собі заради ідеї. Похвали з уст дівчат були приємні. Чи справді я, «непохитний борець», підсвідомо цікавився, як і кожен чоловік, як оцінюють мою особу жінки? Тоді я над цим не замислювався й навіть обурився б, якби хтось мені таке сказав. Я б скоріш міг повірити, що перепливу Атлантичний океан чи навіть разом з фізиком полечу на Місяць, ніж допустити, що здатен на оті безглузді любощі з жінками.

На кожнім кроці я демонстрував свою недосвідченість і небажання визнавати цнотливу недоторканість жіночого тіла. Ніхто не вірив у мою наївність, і через те раз у раз виникали всілякі непорозуміння. Якось я жартома обійняв за стан гарненьку білозубу Крисю і сказав їй: «Уявляю собі, який у тебе бюст». Скандал, плач, галас. Ото неотеса!

Він думає, що лапає сільську дівку. Я тільки головою похитав, виказуючи цим свою зневагу до фальшивої буржуазної моралі. А якби я обійняв її в танці, та ще й міцніше, то все було б гаразд, хіба ні? Отож деякі гімназистки дивились на мене як на розбишаку й губителя дівочої цноти.

Раз ота святенниця француженка (вона завжди ходила в чорній сукні мало не по кісточки) потягла мене до директора і скрипучим голосом почала скаржитись: мовляв, я показував її вихованці Ванді ілюстрації в німецькому спортивному журналі. Дівочі груди на цих фото надзвичайно гармоніювали з лініями всього тіла, дівочі ноги в легких стрибках нагадували списи в польоті. Директор непорозуміло дивився на ілюстрації та все повторював: «Заспокойтесь, будь ласка, колего, я зараз принесу валер’янки. Але чого ви так хвилюєтесь? Хіба сталося щось страшне? Я не бачу тут нічого непристойного». — «Диявол сіє зло, де тільки може. Як ми врятуємо молодь, коли не станемо йому на перешкоді?»

Директор був прихильником світського виховання, але після смерті Пілсудського злякався змови святенниць і знову на стіні в своєму кабінеті почепив розп’яття.

З самого початку, ще коли ми вперше йшли до парку на вступну розмову, я помітив, яка гарна, легка й пружна хода у Ванди. Ось вона на краю тротуару, ось пурхнула на шосе, махнула портфелем, знову скочила на тротуар. І знов, і знов. Біля дому акушерки показала язика курям, що порпалися за сіткою. Коло млина озвалась до малого хлоп’ятка: «Агу!» А її гривка од вітру — фр-р, фр-р — здавалось, можна було всі волосинки полічити. Ну і що ж тут такого? А тим часом… Я міг їй відразу сказати, що думаю про буржуазно-католицьку мораль та етику і про те, хто винен у всіх злигоднях народу, хто спекулює на високих гуманістичних ідеалах, і хто чваниться витонченими манерами, — міг би сказати, але не сказав. І зовсім не тому, що не мав твердих переконань.

А з тієї самої причини, з якої пізніше не образив її жодним словом, коли вона, розлючена моєю непоступливістю в суперечці, назвала мене клятим комуністом, якого треба негайно віддати в руки поліції, бо я невиправний.

Мав я моральне право образити її? Мав. Мої нерви витримали навіть випробування ревнощами, які я таїв глибоко в душі, — привід до них дала Вандина досвідченість у коханні.

Ми сиділи на лавочці в парку. Нехай вона почне перша, нехай вона… А як ні, вмовляв я себе, то я її візьму в шори. Я збирався з силою, а в скронях гупало, наче молотом.

На костьольній вежі туркотіли голуби, спурхували і, шукаючи холодку, сідали на карнизи, на піддашшя.

Крізь віти де-не-де пробивалося сонячне проміння. Я пересував ногу по ясній смузі. Ванда простягла ногу теж туди, я відсмикнув свою і сховав під лаву.

— Ну, з чого почнемо? — спитала вона голосно й аж надто діловито. — Що будемо робити?

Я здвигнув плечима, вона не зводила з мене очей, на губах її майнув майже невловний вираз вищості. Слова самі зірвалися в мене з уст:

— Сонечко пригрівав. Ти правду казала, дерева дуже швидко розвиваються. В місті швидше, ніж у нас, на селі.

— Так, — відповіла вона, усміхаючись, — незабаром вже й квіти будуть. Я так чекаю, коли заквітне бузок і жасмин у нашому садку.

— Будуть і ягоди.

— Агрус і полуниці, — доказала вона, зайшовшись сміхом.

— То що ж ми будемо робити? Почнем з їжі?

Я розсердився, і враз де й поділась моя ніяковість.

— Будемо поширювати свій кругозір… Можна запросити стенографістку, і новий номер нашої газети готовий. Та ще й який! — Я весело свиснув.

Один — нуль. Мої слова розрядили атмосферу, тепер я вже почував себе цілком певно. Ванда, випроставшись, плеснула в долоні, усмішка не сходила з її уст.

— Історія не повторюється.

— А кажуть, бог трійцю любить, — відповів я. — А ще ж і двох разів не було.

Газета «Наше життя» друкувалася в маленькій міській друкарні поволі, ручним способом. Не пам’ятаю вже, відколи. Виходила вона три або чотири рази на рік, все залежало від наявності коштів, матеріалу та від енергії редакційної колегії. Обсяг — вісім чи десять невеликих шпальт. У тій газетці було все і не було нічого. Така собі торбинка, куди вкидали, хто що мав. А коли номер з’являвся, всім впадали в око насамперед його хиби.

Претензій було без ліку. Щоб застрахувати себе від нарікань і критики, редактори самі заохочували різні гуртки або учасників якоїсь урочистості подавати матеріал для газети. А тоді їх, у свою чергу, просили допомогти в писанні статей та заміток. Яка велика сила — друковане слово!

Коли редактор приходив, скажімо, на виступ оркестру, його приймали, як іноземного сановника. Погано оплачуваний і погано вдягнений капельмейстер змахував паличкою, — і ось полинула музика: заревла труба, на тон вище підхопила ота друга, закручена, заплакав кларнет, слідом за ними заридали скрипки. Оркестр грав усе нові пісеньки й мелодії, поки редактор, скінчивши замітку, не йшов собі. А йому легше було б описати спітнілі, червоні від напруги фізіономії музикантів, їхні руки, що літають сюди-туди, аніж перетворити на слова оцінки всі ці октави, бемолі, діези, піаніссімо й баси. Якщо в редактора було дубове вухо, можна було наперед сподіватись найвищих похвал. А невдаха капельмейстер ставав геніальним диригентом у бездоганному фраку з елегантно розмаяними полами.

З відвідин природничого гуртка, що тулився в кабінеті природознавства, редактор виносив враження, що побував на берегах чудових ставків і в лісах із рідкісною рослинністю. Посеред усіх тих чудес стояла вчителька природознавства в коричневій мішкуватій сукні й чесала скуйовджене фарбоване волосся або, змагаючися з дрімотою, переступала з ноги на ногу. Але редактор писав, що вона стояла, зачарована величчю божественної природи.

І що вона доброзичлива. Дуже доброзичлива. Кожному, хто знав життя гімназії, ці слова нагадували про різні сцени, що їх учні влаштовували викладачці природознавства.

От хоч би й таку.

На одному з уроків вчительку природознавства зустрічає дзенькіт чарок, вона здивовано питає, що це таке.

З задньої парти чути відповідь: «Весілля буде». В цю мить наперед вискакує Богдан Б., напахчений, у випрасуваних штанях і начищених до блиску черевиках, у руці тримає величезний букет квітів. Учителька попередила, що сьогодні викличе його, щоб виставити річну оцінку, це його останній шанс. І ось Богдан, підсмикнувши штани, з серйозним виглядом стає навколішки перед нею.

— Дозвольте освідчитись вам. Не відмовляйте мені, прошу…

Вона отетеріла.

— Іди геть, нахабо…

— Та я ж серйозно…

— Не дурій.

— Я хочу ділом довести.

— Не можу, не можу. Багато вас тут, молоденьких херувимчиків, що тільки й чекають нагоди.

Дівчата запротестували, зчинився галас. Учителька вже не питала Богдана, і він дістав трійку надурняка.

Ось так розшифровували підтекст, газетка ставала темою розмов на багато тижнів. У ній друкувалися також і статті виховного змісту, наприклад, про те, яким повинен бути одяг учнів та учениць. Тоді можна було не сумніватись, що наступного дня зануда француженка напуститься на учениць, а за її намовою хтось із педагогів-чоловіків на учнів, які порушують правила. Хлопцям не можна ходити у світлих штанях! Гімназисткам перепадало за завужені на стегнах сукенки або за відсутність однієї кнопки на спокусливій лінії від талії до шиї.

Нарешті проти такого невмілого редагування газети виступив голова міської общини, чоловік вродливий, з гордовитою поставою, дарма що мав прищувате обличчя й походив із селян. Він тримався дуже самовпевнено, і тому ніхто не посмів закинути йому, що костяні гудзики на піджаку — річ неподобна. Він домігся того, що відповідальність за редагування газетки було покладено на міську общину. Інакше кажучи, Ромек узяв газету в свої руки. Повинен бути якийсь головний напрямок, якась ідея. Нехай молодь на шпальтах газети подискутує про події в світі, про майбутність.

Голова начебто таки досяг свого, новий номер був куди змістовніший, але молодь від цього нічого не виграла.

Вийшло непорозуміння з доставкою газети. Та ще й яке скандальне! Звичайно триста примірників бралися розповсюдити класні наставники. Цим разом також. Але цей номер до рук читачів не потрапив. Проте гроші до общинної каси було внесено. Директор, коли його спитали, як це слід розуміти, відказав, не підводячи очей: «А в чому річ?

Адже ніхто від того не потерпів!» Яка двозначна, істинно фарисейська відповідь. Фізик розводив руками: «Я нічого не знаю, я ж не класний наставник. Я хотів був узяти якийсь клас, але мені сказали, що мій вік і брак досвіду стоять цьому на заваді».

Не завжди нам з Вандою щастило порозумітися, — у питаннях начебто нейтральних, — так легко, як першого разу. От, наприклад, ми знов сидимо на тій самій чи на якійсь іншій лавочці… Ванда розчісує волосся, потім ховає гребінець у сумочку і щось у мене питає, я не чую й нахиляюсь до неї, але так, щоб, боронь боже, не торкнутись її плеча. Вона кілька хвилин крутить срібний браслетик на зап’ястку. Вигинається то в один, то в другий бік, тому я притискаю лікті до себе і ввесь напружуюсь. Ось зараз на мене посиплються запитання, наздоганяючи одне одне, мов намистинки в разку.

— Які книжки читають у вашому селі?

— Не знаю. Їх одержують через Спілку селянської молоді.

— Там погані книжки.

— Кажуть, що хороші.

— Хороші? Тому-то, мабуть, ваші хлопці й виховані точнісінько, як ти, а дівчата й на дівчат не схожі.

— Вони в цьому не винні. Цілий день працюють, живуть у злиднях, отож увечері їм хочеться якось розважитись. І ось раптом — таке в мене враження — у них неначе виростають крила, й вони летять, летять…

Ванда подивилась на мене уважно й докірливо.

— На селі негаразд. Слухай мене, я краще знаю.

Ксьондз казав, що там не вдасться заснувати католицьке об’єднання молоді. А ксьондз неабихто, він член «Католицької дії»^[14]. А батько, ти ж знаєш, шукає, де можна було б організувати гурток Стронніцтва народового^[15].

— Думаю, їм досить і Спілки селянської молоді. «Але спробувати треба», — якось порадив я адвокатові.

— Господи, коли так піде далі, то з людьми взагалі не можна буде знайти спільної мови. Богові доведеться пекло розширити, чи що? Невже ти цього не бачиш?

— Ні, ще не бачу. Бог розширюватиме пекло? Навіщо ж завдавати клопоту богові? Досить буде й кількох нових Берез.

— Береза? Може, й так. Шкода цих людей, але нічого не вдієш! Там сидять не тільки комуністи. Ох, боже, боже, часом туди відправляють і цілком порядних людей.

Стоячи на двох протилежних полюсах — і не тільки в описаному випадку, — ми часом ідемо на уявний компроміс.

— Що ти насправді думаєш про селянство? Без ідеалізації, без крайнощів. Чим воно живе? (Позавчора у нас дома якраз була про це розмова. Адже повалити уряд неважко, але спершу треба завоювати село).

— Молитвами. Народ ходить до костьолу, — відповів я, наче під диктовку.

— Хіба цим обмежуються його інтереси? Ти не крути.

— Не знаю. В Росії теж до церкви ходили. З народом ніколи нічого не відомо. Ні, скоріш відомо.

— Церква — не костьол.

— Так, звичайно. А піп — не ксьондз. Там розпустили народ, а тут його тримають у покорі. Не дозволяють з колін піднятись.

— Отож-бо. Адже існує моральна й духовна дисципліна.

Від двозначностей ми часом вибухали, а часом ні. Коли сутичок між нами не було, ми вважали це за вияв взаємної симпатії. Лукавлять не тільки з ненависті, а й з любові, або коли підсвідомо мріють про любов.

Метаморфоза, метаморфоза. Колись я намірявся люто помститись над «буржуйкою» (а хто ж із городян не був «буржуєм»?), а тепер кожен рух, що нагадував її ходу, кожен звук, що нагадував шелест її сукні, сповнювали мене тугою й ніжністю. Дивлячись на її округлі перса, я думав про те, щоб «збезчестити» їх, хоч не уявляв, як це зробити, а сам боявся ліктем торкнутись її ліктя й мало не умлівав, коли вона брала мене за руку.

Я вже передчував незнані втіхи молодості й шукав шляху до них. Це буде не примус, не насильство. Думки мої крутились навколо одного: як здобути щастя, як зазнати його?.. Я скотився до того, чим досі гордував.

Шукаючи способу досягти своєї мети, я гортав бульварні романи, розпитував старших хлопців, що вже мали якийсь досвід. У мені немовби народилася зовсім інша істота.

Цей процес був болісним і вимагав величезного напруження сил. Я жахнувся, коли порівняв це з тією енергією, яку раніш віддав служінню великій справі. Соромлячись, що потрапив під владу почуття, яке мене геть заполонило, я водночас пишався, почуваючи себе мужчиною.

У вихідні дні вечорами я вибирався на гулянки до сусідніх сіл. Ох, яка ж то молодь охоча до розваг! Витяг парубок з кишені губну гармошку, продмухав, вибив такт ногою і — до танцю. У дівчат ще коси не висохли, а вони напнуть хусточки, зав’яжуть їх під шиєю, покроплять одна одну одеколоном — от і освіжились, і пахнуть конваліями.

Не цурався дівчат і я. Звісно, поводився обережно, дотримуючись принципу: не кривдити своїх. Мати знала про мої походеньки й одного разу, трохи зніяковівши, сказала: «Коли б ти там чого не накоїв… Сільська дівчина не знає способу, щоб не було дитини, міська — та знає».

Мої спроби наслідувати вичитані в книжках любовні сцени викликали в дівчат спершу здивування, потім зацікавлення, збудження і… захисну реакцію. Я сміявся.

Брат мені казав, що дівчата, боронячись, уже готуються піти на «жертву». І ось тоді я відступав. Мій вродливий середній брат теж навчав мене: «Дівчина так утікає, щоб ти її наздогнав. Коли ти їй подобаєшся, вона так легко тебе не відпустить. Наприклад, у танку весь час вигукуватиме «ширше коло», щоб якось добратись до тебе».

Мені здавалося, що я вже відбув «холодний гарт».

Вернувшись додому, я мився до пояса над коритом, з якого напували корів і коней, пирскав, розминав м’язи, тішився своїми перемогами. Уявними. Тими, яких ще не було. А вночі мучився. «Геть, іди геть! — кричав: — Ах ти шльондра! Ти заодно з адвокатами, купцями і ксьондзами. Але ти ще в мене поплачеш!» І враз передо мною поставали розтулені, ніби припухлі Вандині уста, гаряче, покірне тіло. «Ось так буде, ось так…» Я ніби й не бажав перемоги, і ненавидів себе, коли думав про поразку.

Я тоді ще не знав, що Ванда вже має досвід у цих делікатних справах.

У хід подій втрутилася стихійна сила — погода. Спека.

Міський майдан, передчасна спекота, крізь підошви як вогнем пече. Життя завмерло. Часом біля колонки зупиниться вантажна машина, щоб набрати води, підбіжать дві-три собаки, скроплять задні колеса, та й по всьому.

Діти доторкнуться голими задками розпеченого каменю на бруку і прожогом навтьоки. Міські нетрі зі смердючими калюжами, житла-нори, населені шевцями, кравцями, дрібними крамарями, пралями, нори, наче вулики, набиті брудом та хирлявими дітлахами, здавалися прохолодним оазисом. Адже з вулиць і тротуарів, білих від куряви, до них вели тунелі підворіть, темні, як лісові хащі.

Я сказав Ванді:

— Хіба ж це місце для розмов? Та тут дихнути не можна. Нехай вже хтось інший брук шліфує.

Ми пішли просто в «парк», такий собі сліпий заулок, з одного боку — лави, з другого — костьольний мур. Тут лежала густа тінь, сонячне світло ледве пробивалося крізь листя. Ані подиху вітерця.

— Ото з дощу та під ринву.

Вона допитливо дивилась на мене. Я витримав цей погляд, навіть не всміхнувся. Може, злякалася, що я помітив у неї синці під очима, ознаку гріховності? Від парку вниз збігали вулиці другої половини містечка, а вгорі проходила вузькоколійка, по ній бігав паровозик з кількома старенькими вагончиками, який весь час монотонно гудів: «Уф-фа, уф-фа-ззд!» Залізничники безупинно переганяли його сюди-туди, щоб він, бува, не застоявся, ніби цим не тільки доводили свою старанність, а й підносили містечко до рангу важливого залізничного вузла.

Містечко здавалось великим тільки тому, що навколишні містечка й селища були ще убогіші. Жінки немилосердно молотили палицями по перинах, пропечених сонцем; раз у раз з однаковими інтервалами розлягався відчайдушний крик: «Байгеле, байгеле, купуйте байгеле!» То кричав маленький, заввишки як його кошіль з булочками та рогаликами, старий єврей, голос у нього був різкий, як у павича, що походжав у ксьондзовому садку. Я зроду не чув більш розпачливого волання, ніж цей заклик порятувати голодних дітей. У «байгеле» їх було семеро.

Все, що ми бачили й чули, — це було життя, яке не тільки не посувалося вперед, а навіть ішло назад, життя безрадісне, «казенне», з печаттю добровільного упокорення. Тісні завулки, похилі халупи. Тут жили так, неначе йшли вузькими сходами без поруччя, хапаючись за вітер.

А ми прагнули не такого життя, хоч кожне уявляло його по-своєму.

— За містом, — говорив я пошепки, підкрадаючись до своєї жертви непомітно, як мисливець, — ми знайдемо підхоже для розмови місце. Ген за містом є ліс, тільки там і квітує життя, в лісі ніколи не минає весна, — спокушав я її оксамитним голосом.

Вона метнула на мене нищівний погляд, крутнула головою — я не зрозумів, що це означало, — коси майнули в неї за спиною. Лагідний, але рішучий тон. Проте на обличчі помітне хвилювання.

— Ні. Я ніколи не піду до лісу вдвох. Ти забуваєш, що ми зустрічаємось не для того, щоб роман заводити. Зрозумів?

І гордовито попливла до хвіртки. Так вона робила завжди, коли перемога, навіть уявна, сповнювала її почуттям вищості. Я лишився позаду, та, зрештою, й не поспішав, не хотів бути смішним. «Ну що ж, Вандо, до завтра». Я був задоволений із себе. І тут послухався внутрішнього голосу. Я переповнювався снагою, як молода зав’язь наливається соками. Треба дати їй вихід. Як?

Подолавши несміливість, подав сигнал. Ліс! Ліс! А Ванда також налилася соками? Ми ходимо вдвох майже місяць. Стегна в неї помітно заокруглились. Соки, соки…

Стій! Ось і її будинок, весь у зелені. «Бувай, бувай!»

Але я не встиг відійти, бо на веранду вискочив пан адвокат. Прозора біла сорочка з короткими рукавами, легкі черевики вишневого кольору, незмінний димок цигарки, червоне обличчя, в міру сердечний, в міру ласкавий помах руки. Жінкам він подобався, бо не шкодував грошей на тістечка та на шоколад і мав шанси стати в майбутньому старостою. А дружина стежила за кожним його кроком ревнивим і мстивим поглядом.

— Хіба ви не зайдете? Може, уникаєте дискусії зі мною?

— Зовсім ні.

— Наша куховарка зварила чудовий компот. З ревеню. Але ж як деруть за все селяни, ой деруть!

— То ж не селяни, а городники.

— Як це не селяни? А до якого ж соціального прошарку залічити цих майстрів кон’юнктури? — наїжився адвокат.

На веранді з’явилась Ванда в легкій рожевій блузочці та бузковій спідниці. Я злякався, що вона втрутиться в розмову. Але в подібних випадках вона трималась так, ніби переклала тягар обов’язку на когось іншого.

Наодинці зі мною була просто-таки скажена, а в присутності інших у розмови про політику не встрявала, тільки прислухалась до пих з трохи іронічним виглядом. Цікаво, чого стосувалась її іронія?

Тепер на її обличчі не лишилося й сліду недавнього обурення. Очі дивились насторожено, очікувально. Може, вона хотіла побачити на лиці майбутнього коханця, мов у дзеркалі, захоплення елегантністю домашнього її вбрання? Так, звичайно. Я раптом усміхнувся до неї, щиро зачарований. «Ти найкраща, наймиліша у світі». Цього було досить. Ванда, хоч і звикла до лестощів, ніби зніяковіла від мого захвату. Крутнулась на місці — фр-р, фр-р — і зникла. Мені тут більше нічого було робити.

З глибини дому долинули звуки фортеп’яно.

— Я не можу зайти, пане адвокате, вертаюся в саму гущу селянства. Ви самі радили мені перебирати цю масу по зернині, бо це придасться і мені, і вам.

Адвокат зробив такий рух, ніби згортав вітрила.

Другого дня латиніст увійшов до класу, як звичайно, з дуже офіційним виглядом, не сходячи на підвищення, перевірив по журналу присутніх, кілька разів обвів суворим поглядом рівні ряди голів — тихо, хоч мак сій… При латиністові нас охоплювало якесь дивне почуття відповідальності, скованості й навіть ніби жаль, що ми ще не дорослі, — і зненацька наш Громовержець і наш Авторитет зовсім змінив і поведінку, і тон. Змінився ввесь!

Розстебнув піджак, сперся на грубу, худе, вольове обличчя проясніло. Повторювалася щорічна сценка, і все-таки ми щоразу сприймали її, мов якусь приємну новину. Аж дивно, яка складна натура в цього чоловіка! Чорне і біле, добро і зло уживається в ньому поряд. Сухий, педантичний латиніст більше, мабуть, інтонацією, ніж словами, виливав свою любов до світу й ніби складав коротенький звіт про свою діяльність. Сьогодні ми назвали б це лагідною, необразливою для промовця самокритикою.

— То що мені з вами робити? Мені вже нема чого робити. Як тільки зацвітуть каштани, то й науці кінець.

Селянин, той мусить поспішати, щоб зорати й засіяти поле, а вчитель не може змагатися з каштанами й сонцем.

То мені вже нема чого з вами робити. Кому на той рік доведеться в карцері сидіти, той його все одно не мине.

Тут нічого вже не вдієш, такий світ, такий і вчитель. Не всі ж геніальні. Так от, я мушу вас повести на прогулянку до лісу, бо в цих стінах ви знудитеся, спаритесь тут, за партами. То як, хочете чи ні?

Він лукаво мружив очі. Ха-ха! Ну й жартун!

За два чи три дні ми вирушили до лісу. Вся гімназія.

Спершу йшли начебто рядами, а потім, уже за містом, безладною юрбою. Вчителькам і вчителям це було, мабуть, на руку, бо вони могли розійтися парами, не привертаючи до себе уваги. Сп’янівши від повітря, вони скинули з себе оту звичну суворість, стали схожі на звичайних людей, навіть понижчали. Все це не могло не вплинути на Ванду. В лісі парочки горнулись одне до одного, то збігали на пагорки, то спускалися вниз. Чисто тобі їзда возом без ресор по вибалках. І зітхання, зітхання без кінця. Всі до нестями захоплювалися грою барв. Які витончені узори!

Дівчата пірнали в буйні зелені зарості і мліли перед досконалістю витворів природи. Ах, яка розкіш! Верховіття колихнув різкий порив вітру — там він володар. Помалу гурточки розтікались по лісі, як весняні струмки.

Законовчитель, здоровань заввишки з дерево, десь подівся.

Напевно, і француженка з ним. Ванда також милувалась чарами природи. Розтулила рот, облизала губи і глянула на мене, вона вбирала в себе навколишню неземну красу потроху, краплю по краплі, мов п’янкий напій крізь соломинку. Боялась порушити ідеальну гармонію всесвіту — її творили живлюще повітря, свіжість молодих ялинок, веселий щебет пташок, співзвучний з ритмом її серця.

І яка в усьому незайманість! Ванда сама себе переконала, що природа вабить людину чистотою.

Отак почалися наші з Вандою прогулянки до лісу.

Щоразу вона зважувалась на це після деякого вагання. На узліссі закручувала коси у вузол. Це надавало їй вигляду дорослої жінки. Дедалі частіше наші руки ненароком стикалися, і ми вже не відсмикували їх. Проте своєю поведінкою вона все ще нагадувала людину, яка щосили опирається своїй долі. Вона була серйозна, стримана, самим добором слів підкреслювала, що не забуває про ту шляхетну місію, яку взяла на себе. А я з перших же днів, та й потім, коли вже все в нас було добре, хоч ми й не перестали сваритись, частенько, сам того не помічаючи, благально простягнув руки. От-от зловлю свою надію і вже не випущу. Не зникай з мого життя, не спустошуй його…

Ми обговорювали світові проблеми. Світ нікчемний і потворний. «Щебетушка» реагувала на все дуже серйозно (це спочатку, перед самоспаленням під сосною, на вершечку якої вмостилась білка…).

Серце линуло до серця. І раптом удар: Іспанія. Свободу там придушено, запроваджено «порядок». Ніхто вже не перешкоджає вірити в бога, навпаки — тепер примушують вірити в бога. Отака-то правда. А яка наша участь у цьому? Ніякої. Ми про це не говорили, але страждали від того, що марнували час і почуття.

Ванда вчасно помітила, що ми обкрадаємо себе, вдаючи, ніби нас досі серйозно цікавлять «виховні» теми.

Потроху встановилося мовчазне перемир’я. Ми припинили розмови про недосконалість світу, про вади суспільства, моя дівчинапожвавішала, і личко її сяяло вродою, прихованою від інших людей.

Всоте вклонявся нам ліс. Від лісового повітря паморочилась голова.

Після школи часу звичайно залишалось обмаль. Ми ганяли по лісі, як діти, бавились, як діти. Підіймались на пагорки й називали їх горами, а невеличкі улоговини — прірвами. Це збуджувало нашу фантазію, і ми малювали собі якийсь новий, ідеальний світ. Але обоє уявляли його по-різному. Коли йшлося про ідеали, я з гіркотою говорив про те зло, яке панує навколо нас. Про яке ідеальне суспільство може бути мова, якщо навіть брат стріляє в брата, захищаючи цей несправедливий, жорстокий світ.

— Та досить про це. Потім поговоримо.

— Добре, на сьогодні досить. Головне — виконувати свій обов’язок перед богом, тоді все буде гаразд.

Що ж ти, дівчино, знала про обов’язок? Про який обов’язок? Ти вважала, що виконала свій обов’язок: той, хто корився, брудний; той, хто жив у бруді, п’яниця, — той, хто напивався, хоч і пив куди менше, ніж можновладці й багатії. Чи знала ти ту істину, що насправді брудний і грішний тільки той, хто обжирається, хто купається в розкошах?

Чи знала ти про попереднього директора гімназії Руса, якого всі вважали за взірець моралі і якого зняли невдовзі після травневого перевороту^[16]? Чи знала ти, що селянин міг купити в нього атестат зрілості для свого сина за віз пшениці? Ти казала: ми повинні бути чистими, як сонце! І та пшениця теж була дуже чиста, без куколю.

У цій пекельній коловерті почуттів з змагань нарешті одного вечора, коли ти, зачарована співом пташок і сяйвом зір, загубилась десь між землею і небом, ми з тобою зустрілись посередині — устами. Уста — два полюси. Вам це знайоме? Знайоме… Удар блискавки. Я неначе попав у вогненну піч. Лісова стежка шугнула під саме небо.

Коротка перерва. Я розчісував Вандине волосся, між пальцями мигтіли відблиски місячного сяйва. Ви знаєте це, знаєте…

А дальшу нашу історію теж знаєте. Опівночі я проводжав Ванду до самого дому, хоч вона благала, щоб я вертався з залізничного переїзду. Мовляв, сама добереться додому, точніше, на квартиру до Зоськи. Вона стягала плащик з плечей і дбайливо вкривала мене полою, хоч було й тепло. Гули рейки, поїзд набирав швидкість, іскри роєм вилітали з труби паровозика, і можна було подумати, що в темряві мчить якась велетенська машина. «Стрибай, стрибай! Коли ж ти додому потрапиш?» Раз я послухав її, то мало ноги не позбувся, пробуючи вискочити з вагона на ходу. Розігнавшись, зачепився за стовпчик і на весь зріст простягся на стежці, що бігла вздовж колії.

Я з жахом дивився, як незліченні сталеві леза коліс сунуть по рейках. Рейки стогнали.

Цей випадок я сприйняв як пересторогу й наказ: Ванду треба проводжати до самих дверей. Ми блукали під зорями, а коли було хмарно, наші наелектризовані долоні, очі, вуста, наш трепет заміняли нам зорі. Мені не хотілось вертатися в село. Тільки собаки змушували нас розлучитись.

До того ж мені було страшно йти самому лісом. Я боявся бандитів і привидів. У привиди й не вірив, а проте ледве десь шелесне, ледве майне щось біле, мені вже вчувалося їхнє шепотіння: «Ми тут, ми тут». За пазухою я носив свинцеву гирку, щоб захищатись від привидів.

Вигулькне привид з кущів і задушить мене, але перед тим відчує на собі мою руку…

Дивні, неповторні чари молодості.

VI

Я поспішав до міста, хоч у нашому селі сталась незвичайна подія і коваль, Павлів брат, радив мені залишитись, бо саме в такі хвилини, коли селяни обурені, з ними можна поговорити відверто. Сьогодні кинеш зернину в їхні розпалені голови, а завтра виросте колос. Збереш добрий врожай. Але селяни, побачивши, що поліцаї вимахують гвинтівками, щоб їх спровокувати, почали розходитись, поглядаючи на небо, вдаючи, ніби рятуються не від смертоносної зброї, а від дощу. Була четверта година, а я домовився, що прийду до Ванди о п’ятій. У них влаштовували вечірку на честь того, що дочка успішно склала екзамени на атестат зрілості.

Сірі хмари купчилися, ставали дедалі темнішими.

Грозу я переждав у придорожній капличці край села.

На священному начинні, не чищеному вже багато місяців, струп’ям наросла іржа. Я силкувався настроїтись на урочистий лад, думаючи про наступний бенкет. Та якась невидима рука зривала рожеву запону, і перед очима мені поставали оті поліцаї та їхні «подвиги». Я ударив себе кулаком у бік. «Революціонере, будь пильний! Ти мусиш помститись реакції за наругу над народом». До того ж мій батько, побачивши, як я надягаю краватку, зауважив ущипливо: «Знов ідеш комедію строїти?» — і я хотів за всяку ціну довести йому, що нікому не дозволю сміятися з моїх переконань. «Тягне тебе, сину, тягне». — «Що мене тягне?» — «У твоєму віці, — батько зніяковіло викручувався, — я навіть черевиків ще не мав, а тебе тягне до міщанського добробуту».

Я скинув черевики, підкачав холоші й почесав лісом.

Болото так і чвиркало з-під ніг. Попереду, на півдні, небо вияснювалось, але з протилежного боку насувались темні, з фіолетовим відтінком хмари. Я закачав штани ще вище і, йдучи стежкою навпрошки через поле — збіжжя вже починало половіти, — добрався до вузькоколійки. Назустріч мені котив велосипедист, прямуючи до лісу. Він їхав, не тримаючись за кермо, склавши руки на грудях. (Як той у селі). З кишені в нього стирчало мотуззя. Він глянув на мене і, пригальмувавши, довірливо спитав: «Чи там не видно лісника або об’їждчика?» — «Ні, не видко». — «Ви не йдіть до міста навпростець, краще від станції до майдану. На Стефанові б’ються, зуби летять, скоро полетять і шибки, тоді вже хтось і поліцію викличе». Отак віддячивши мені послугою за послугу, він натис на педалі.

Я обтер ноги травою, взув черевики й почухрав просто на Стефанів. Це передмістя, здавалося, створив якийсь ураган — з химерно погнутого дерева, перекошених вікон майже без шибок та провалених дахів, позалатуваних абичим, як жебрацьке лахміття. Найкоротша дорога до адвокатової вілли вела через Стефанів. Крізь кашель сухотників, крізь несамовиту лайку голодних і розлючених людей. Повз чорні діри вибитих вікон, повз мазанки та підвали, де було тісно і голо. Це супроводило перехожого аж до згірка, до вулиці Всіх Святих. Тут немовби стикалися два світи. По цей бік її були зосереджені безсилі зітхання людей, які прагнули тільки одного — щоб хтось усе це зруйнував, а по другий осіли так звані «вершки суспільства», котрих зараз хвилювало питання, куди спрямує свою політику Ридз-Смігли, на кого робитиме ставку — на фашиствуючих студентів чи на ліберальних стариків з опозиції. Біля перехрестя стояла крамничка з дрібним товаром, позначена печаттю обох світів. За склом вітрин видно було геометрично чіткі лінії полиць та прилавків, але покупці з’являлися тут рідко. Вряди-годи забредала сюди дитина з низини, затискаючи в кулачку десять грошів, щоб купити хліба та цигарок. Але сьогодні на цьому перехресті точилась люта бійка. Та помилився б той, хто подумав би, що бездомні, викреслені з життя люди пішли приступом на той рай, де окраєць хліба не був проблемою. Оточені юрбою збуджених півголих глядачів, серед яких найбільше було дітей у батьківських піджаках до п’ят, кілька обідранців, закривавлених, із синцями на обличчі, з підбитими очима, дихаючи горілчаним перегаром, з останніх сил гамселили один одного кулаками. Я не міг розібрати, хто до якого табору належить. Брудними тремтячими руками вони хапали один одного за барки, впирались лобами, шарпались, декотрі виривались, тікали і знову кидались у бійку. Подеколи клубок сплетених тіл підкочувався до самої крамниці, але вмить відкочувався, коли на дверях її з’являвся незворушний поліцай з кийком у руках. З коротких, уривчастих вигуків, подібних до гарчання, можна було зрозуміти, що причина бійки — нечесна гра в футбольному матчі. Задихаючись від обурення, вони хрипіли: «Ногу… ногу підставив! Вони йому горілки дали… він продався… пропустив… такий гол!»

Позаду, біля поваленого паркана, стояв літній чолов’яга з паличкою, тримаючи м’яча обіруч, мов дитину. Часом, коли юрба присувалась до нього, він звільняв праву руку, хрестився й волав: «Спортсмени, та що ви, що ви, господь з вами!» Але не відступав ні на крок, ніби чекав продовження матчу.

Схвильований цим видовищем, я звернув убік і пустився стежкою туди, де стояла оточена деревами двоповерхова вілла з рожевим дахом. Перед віллою догоряли ранні квіти і вже розцвітали літні. Мармурові сходи на веранду були облямовані плитками, на яких візерунки трохи нагадували герби. Адвокат у бездоганно білій сорочці, в сірому пуловері пройшов з веранди до вітальні, за ним хвилями поплив димок від цигарки. Я подумав про те, яка величезна відстань відділяє цей дім від Стефанова з його вбогими й темними мешканцями, хоча звідеи крізь гілля можна було побачити їхню жалюгідну «розвагу». Небо і земля, Гімалаї і безодня. Контраст між убозтвом халуп і розкішшю вілли ще більше підкреслювали багаті меблі, пишні оздоби та запах ванілі, що долинав із кухні.

Сталість і бундючність цього добробуту стверджувала ще й карта Речі Посполитої за часів королювання Ягеллонів — без східних кордонів, що включала маєтності польських магнатів ген-ген за Києвом і Могилевом.

Ох, якби господарі знали, який гнів палає в мені… Я б помилував одну лише Ванду. Звичайно, коли б міг карати і встановлювати рівність на землі єдиним помахом руки.

Мої рішення були б остаточні й безповоротні. «Зруйнувати все, щоб на руїнах побудувати новий, прекрасний світ». Я б зірвав з адвокатші її рожеву сукню з мереживом, здер би бюстгальтер, що високо підіймає груди, — нехай би світ побачив, яка бридота криється під цим камуфляжем. Адвоката я вдяг би у дрантя харпака — нехай би він тоді розводився про ідеали та шукав слухачів.

А по довгому столу, застеленому двома скатертинами, я проїхав би на животі, мов на санчатах, перевертаючи кришталеві келихи, в яких грало сонячне проміння, порозбивав би пляшечки з різними горілками, маслиновою олією, оцтом та бутель з вином. Це на початок.

Адвокат, плавно розводячи руки, ніби дівчинка, що розкидає квіти під час процесії, вітав мене з одержанням атестата.

— Заходьте, будь ласка, поговоримо. Вже несила слухати крик отієї банди. Хіба в поліції нема кийків? Для студентів-ендеків вони ж є…

Адвокатша востаннє оглядала себе в дзеркалі. Адвокат запрошував до столу й гукав на служницю, щоб подавала закуски. Я кусав губи, ледве стримуючи сльози. Що зі мною діялось! Яке нестерпне почуття провини! Ванда в сукенці з такої самої тканини, як і в матері, глянула на мене владно, і я слухняно сів за стіл. Як тримати руки? А що робити, коли подадуть суп, а в нього впаде муха?

— Скільки землі у ваших батьків? — почув я адвокатове запитання. — Ви на гектари міряєте чи на морги?

У Ванди в очах майнула тривога.

— Двадцять з гаком моргів.

Ванда вп’ялась очима в батькове обличчя. Адвокат схилив голову, ніби щось підраховував.

— Не більше?

— Ні.

— А найману силу маєте? — Він допитувався так, ніби збирався укладати шлюбний контракт.

— Ні, пане адвокате. Тільки в сезон наймаємо двох людей.

— Але ж, мабуть, можна й більше найняти?

— Можна, тільки ж тоді довелося б землі докупити.

Адвокат випростався, подумав з хвилинку і спохмурнів.

Ванда теж посмутніла, наче я сплутав якісь її розрахунки.

Отоді-то я й відчув ще більшу відразу до себе за пасивність і, вдаючи, ніби дуже стурбований, лицемірно заходився рятувати настрій господарів, а відтак і своє становище серед них.

— Ви не спитали про коні, — швидко сказав я. — У нас їх пара.

— Гм… пара?

— Пара, та ще лошиця, її можна пустити під сідло…

Але які коні! Карі, таких рідко й побачиш! Ідуть рівно, нога в ногу, як на параді. М’язи під шкірою так і грають.

А шерсть проти сонця блищить, мов роса. Кожна волосинка аж сяє. Мабуть, ніхто в усій Польщі не має таких коней. Обох відібрали були для кінноти, давали по тисячі злотих, та батько не погодився, бо їх хотіли взяти для генералів. Такий уже в мене батько…

Господарі пожвавішали, приємно здивовані, у Вандиному погляді я побачив вдячність. Та й адвокат був задоволений.

— То на тій молодій кобилці можна буде їздити верхи, так? Скажімо, на збори.

— Авжеж.

— А ваш батько, він що за чоловік?

— Простий селянин. Краватки не носить.

— Я не про те хотів спитати.

— Знаю, — відповів я. — Батько краватки не носить, то й не повіситься. Бо гріх.

Адвокат сердито гмикнув, налив вина в келихи і спробував залагодити мій політичний випад дотепом, який, очевидно, мав свідчити, що мені простили. Він махнув рукою.

— У Совєтах вас би все одно визнали за куркулів і заслали б у Сибір.

— Справді?

— Повірте мені. Випиймо за успіхи нашої молоді на чолі з сьогорічними випускниками.

— За їхнє невідоме й непевне майбутнє, — додав я з притиском. — В усякому разі, я п’ю не за всіх.

Адвокат уже не міг не випити, те саме зробив і я. Він, не поспішаючи, вицідив келих до дна, пронизуючи мене очима.

— Навіщо цей песимізм і ця багатозначна усмішка? — Він не так щоб і добродушно посварився на мене пальцем. — Ми, ендеки…

Розлютившись, я став зухвалим і впертим.

Безцеремонно перебив адвоката:

— Навіщо? Щоб показати, як у Совєтах погано і як у Польщі добре.

— …маємо ясну програму. Через євреїв багато поляків, переважно інтелігенція, не можуть знайти роботу.

— Ангеле божий, хранителю мій, — я молитовно склав руки, — зараз у цьому домі почнуть хулити й самого Ісуса Христа.

Адвокатша підвелася, сіла, знову встала… Рот у неї скривився від обурення, з обличчя сипалась пудра; склала руки на грудях, але чоловік красномовно глянув на неї, і вона повернулась до мене спиною. Тоді я побачив, що на ній сукня в бузковий горошок, горошок кумедно підстрибував на заду. Ванда насилу стримувала сміх. А з батька сміятись вона собі ніколи не дозволяла. З природною грацією налила в келихи вина. То був, мабуть, вермут, бо вступив у голову. Адвокат червонів щодалі більше, ляскав себе по колінах і правив своє:

— Більшовизм — то чиста фантасмагорія.

— Це на вашу думку. Але в ньому є сенс.

— У тім то й річ, що ніякого сенсу в ньому нема, тільки руйнація…

— Ні, не руйнація, а необхідність. Я багато читав про це й багато думав. Що ж дивного в тому, що народ проти визискувачів і паразитів? І коли вони не поступаються, їх треба брати за горло…

Адвокат зірвався з місця й відскочив до вікна, хоча Ванда знову наповнила келихи. Він обурено махав руками.

— Пийте, пийте, я вас наздожену. Народ темний. Як же можна йому віддавати?.. — він замовк, бо Ванда побігла кликати матір.

Розмова стала якась уривчаста. Адвокат почервонів ще дужче, зараз він скидався на людину, яка відчуває, що її влада під загрозою.

— Народ темний? Але ж він — єдиний законний господар Польщі — тепер позбавлений прав.

— Мене дивує, що ви… людина інтелігентна… так несподівано змінились.

Це вже була не розмова, а перестрілка.

— Вандо, а що ти на це скажеш?

Ванда саме зайшла до вітальні. Адвокат підскочив до дочки. Ванда, збентежена, спинилась посеред кімнати, глянула на мене, глянула на батька, звела очі до стелі, потім похнюпилась, враз якось знітившись, відійшла до вікна й почала тарабанити пальцями по шибці, точнісінько так, як батько. Мабуть, давала вихід своїй досаді.

Додержуючи неписаної угоди, вона при батькові завжди мовчала, коли починалися суперечки на дражливі теми, а от я в цій дискусії вийшов далеко за межі дозволеного.

Зціпив зуби, коли адвокат під’юджував мене:

— Здавалось, такий тактовний… і от маєш! Убивав би всіх підряд… А ми ж із щирим серцем…

— Ви ж радили мені йти в саму гущу народу… Я сягнув ще глибше. Саме сьогодні…

— О боже, боже! Виявляється, є люди, які тільки часом нагадують цивілізованих людей. А загалом це дикуни.

— Та хіба ж люди можуть мислити однаково? Бідняки й багатії? Народ і гнобителі?

Я вимахував руками, стоячи біля крісла. Мене потягло на символіку. Промені призахідного сонця, що пробивалися поміж деревами, — це списи, націлені в мого супротивника. Заради Ванди мені хотілось якнайшвидше скінчити цю дискусію, але неабияк, а натхненною, полум’яною фразою, котра б містила в собі чітку й неспростовну оцінку всієї сучасної дійсності та всього майбутнього і зламала б опір зарозумілих невігласів, що розжиріли, кривдячи народ. Але з мого наміру говорити стисло і ясно нічого не вийшло, розповідаючи про події в нашому селі, я збився на жалісливий тон, замість кинути гнівний докір гнобителям.

…Поліцай гнався за парубком, що їхав на велосипеді без номера. Спіймав, коли той був у своєму дворі вже без велосипеда. Парубок заперечував: він нікуди не їздив. «Ти брешеш представникові влади!» — «Ви самі брешете». — «Думай, що кажеш, хаме. Ти, байстрюк зашмарканий!» У наших місцях такі слова вважаються страшною образою, а хлопець був повнолітній, недавно проходив призовну комісію. «Що ви сказали?.. Що я?.. То поцілуйте мене он куди…»

Поліцай озвірів. Він бив свою жертву гумовим кийком куди попало, найбільше ж по обличчю та по голові. Потім, коли хлопець звалився на землю, копав його чоботом і по-батьківськи попереджав людей, які з’юрмились навколо них: «Я й стріляти вмію!» Парубок знепритомнів, хтось крикнув: «Убили!» Юрба почала наступати на поліцая, але той устиг вискочити з кола. «Убили? Хто це сказав?» — «Усі бачать». — «Усі? Бунтувати здумали?! Я зараз доповім начальникові!» Він сів на велосипед і поїхав. Тоді з’явився коваль. Став навколішки біля хлопця, приклав вухо до серця. «Живий». — «Ми знаємо, — озвався батько парубка. — Тому й не плачемо». — «Але треба зараз же послати по ксьондза». Всіх пойняв страх. Коваля вважали за комуніста, а коли комуніст радить кликати ксьондза, то, мабуть, надія тут вже тільки на бога.

Запрягли коні, хлопця перенесли до хати, обмили. Він опритомнів. За годину й висповідався. Коли церемонія закінчилась, на подвір’я з галасом вкотили троє поліцаїв на велосипедах, у повній бойовій готовності. Селяни, пригнічені молитвою: «Іду вже до тебе, в темну могилу», похмуро втупились у поліцаїв і навіть не звернули уваги на ксьондза, котрий даремно силкувався вилізти на воза, а стати на дишель не хотів, — боявся, що коняка вбрикне.

Така байдужість селян розворушила поліцаїв, які сховались під стріху стодоли, бо саме насувалась гроза, і дудлили горілку просто з пляшки. Поліцай — герой події — пересунув кобуру наперед, підхопив ксьондза під зад і кинув у віз на вівсяну солому. Потім обернувся до селян і зневажливо засичав: «Хіба ви католики? Лайно ви, а не католики! Навіть ксьондза не шануєте». Потім засунув руку в сумку другого поліцая, витяг шмат ковбаси й демонстративно урвав зубами здоровенний кусень. Коваль негайно кинувся в атаку з флангу: «А ви їсте ковбасу в п’ятницю. Християни так не роблять». Поліцай трохи зніяковів, але за мить огризнувся: «На війні ніхто не постує!» — «Так війни ж нема. Де ж тавійна?» — «А в Іспанії що — жарти?» Селяни стояли, вражені й принижені цією безсоромністю. А поліцаї, зовсім розперезавшись, сукали їм дулі: «По-вашому ніколи не буде. Ми вас у баранячий ріг скрутимо, наше завжди буде зверху».

Я глибоко зітхнув. Що я хотів виразити цим зітханням? Нездоланну жадобу помститися за кривди, вчинені не тільки в моєму селі. Ох, якби коваль зараз міг зазирнути мені в душу, то, напевно, не думав би про мене погано. Може, я хотів переконати адвоката, що він перший повинен добровільно стати перед суворим, невблаганним судом. А інакше нема чого й говорити про лад і справедливість на світі. Після кожної фрази я вставляв «розумієте» і коли-не-коли ще й підіймав стиснутий кулак: «До перемоги!» — хоч цей жест зовсім не в’язався з тією сумною подією, про яку я розповідав. Проте мені здавалося, що я досяг свого, бо адвокат був явно приголомшений.

Коли Ванда відійшла до дзеркала, він зараз же зайняв місце біля вікна й затарабанив по ньому так, що мало шибки не вибив.

У цей час з’явилась адвокатша, на ній була вже інша сукня, чисто рожева, шовкова, що тісно обтягувала живіт. Мабуть, у першій сукні вона сама собі не подобалась, бо тепер, хоч я глянув на неї лише мигцем, вона стала весела, як рання пташка, певне, вважала, що її належно оцінили. Ванда знову глянула на стелю і здвигнула плечима. Тверезо й егоїстично оцінюючи становище, вона намагалась відвернути мою увагу від небезпечної теми.

Поки адвокатша походжала під руку з чоловіком між двома світляними смугами на підлозі, щось жваво шепочучи йому на вухо, Ванда стояла спиною до дзеркала й поглядала в нього то через ліве, то через праве плече: видно, чекала похвал. Вона нудилась. В її позі відчувалася байдужість до всього, крім власної персони. Раз по раз вона з млосним виглядом опускала очі. Що це — нова манера кокетувати? Напруження спало, і риси її обличчя пом’якшали.

Ах, он воно як! Я відчував усю безглуздість становища: ну, виконав свій обов’язок — а що ж далі?! Мені стало соромно, але я цього не показував. Нарешті прийняв рішення і тепер тільки думав, чи вклонитися всій родині на прощання. Так нічого й не придумавши, сказав:

— Все вже ясно. Мені треба йти.

Подружжя повернулось до мене лицем, і адвокат, випнувши черево, зауважив:

— Ви повинні самі знати, що робити.

— Я знаю.

— Я протестую, — писнула адвокатша таким тоном, ніби наші останні слова, мої й адвокатові, були тільки добре розіграним жартом, і розпростерла руки. — Ходімо разом на бал до гімназії. Адже його влаштовують на вашу честь. Нащо ж я передягалась? — цокотіла вона. — Вандусю, сядь до фортепіано та заграй що-небудь, щоб нас розважити. Чоловік неодмінно кудись щезне, то мене ніхто й до танцю не запросить. Вандусю, ти відступиш мені свого кавалера, правда ж?

Адвокат постукав пальцем по лобі. У Ванди якось дивно блиснули очі, вона мало не вибухнула, але зціпила зуби і стрималась. Тільки низько схилила голову. Я послав їй очима поцілунок. Сонечко моє з мінливим настроєм, світи мені завжди!

— Я ж не ради вас прийшов, — пирхнув я просто в лице адвокатші.

Господар налив собі вина, випив одним духом і вийшов з кімнати. Я вибіг на вулицю.

Навздогін мені нісся істеричний крик:

— Ніхто ще мене так не ображав у власному домі!

О господи, оце дожилася. Тут і не такі бували, та поводились чемно!

Ех ти, мавпа, діжа з тістом!

Вийшовши з вілли, я відчув себе якось особливо легко — так буває, коли скинеш важке зимове вбрання і вдягнешся по-весняному. Ех, шкода, коваль не бачив, як я тримався. Я жалкував тільки, що наговорив багато зайвого. Я ж приходив до них не для того, щоб сперечатись, а заради Ванди. А те, що я вчинив хоч якийсь там переполох серед ворогів, сповнило мене почуттям задоволення й вернуло внутрішню рівновагу.

А чому, власне, так сталося?

Згодом, уже після війни, здається, 1946 року, гнаний чимось — чим же, як не почуттям самотності? — повернувсь я в рідні місця. Мабуть, шукав забуття, ходячи слідами свого першого кохання. Я розшукував Ванду, писав їй листи за кордон, куди вона втекла перед наступом Червоної Армії, під крильце свого батечка. Вона відповіла, що повернулася б до мене, хоч я й комуніст, але не вернеться в «таку» Польщу. Бо я живу ідеєю Народної Польщі, а в такої людини на інше почуття вже не лишається місця.

Вона ще могла б примиритися з моїми переконаннями, але не з почуттями. Не хоче знову страждати. Наді мною тяжітиме відповідальність за кожну похибку, за кожну невдачу, з ранку до вечора я гучно битиму на сполох. А їй яка з того радість?

Я не йняв віри, щоб хтось міг зректися Польщі з особистих міркувань, і вбив собі в голову отаке: це адвокат, вирішивши повернутись на батьківщину, продиктував дочці брехливого листа, щоб змусити мене забути про своє кохання й припинити розшуки. Він вже повернувся, переконував я себе. Земля горить у нього під ногами, бо він співробітничав з НСЗ^[17] і ось тепер, забравши дочку, він утік до лісу й організував банду. Якраз тоді в нашій місцевості орудувала банда, чинила напади, потім десь зникала, і ніхто не міг її вислідити. Я пішов до начальника Управління безпеки, запевнив його, що натрапив на слід фашистських злочинців, і попросив дати мені кілька хлопців, готових на все. Мені довіряли, отже, трохи подумавши, начальник дав у моє розпорядження п’ятьох своїх співробітників та взвод солдатів з корпусу внутрішньої безпеки. Яке ж було їхнє здивування, коли за район дій я обрав «наш ліс»! «Та це ж садочок, тут і гадюка не сховається». — «Не турбуйтесь, тут може сховатися щось дуже велике, ціле людське життя, і до того ж навік.

Хіба у вас нема особистих споминів?» Чому я почав ці розшуки, всі зрозуміли лише тоді, коли, ретельно перетрусивши лісок, я запропонував улаштувати вечерю по-партизанському, з диких кролів, засмажених на багатті, під склепінням лісу та зоряного неба, слухаючи шум дерев та крики нічних птахів. Багаття я розіклав там, де сталося наше з Вандою перше самоспалення.

Солдати смажили кусні м’яса, обертаючи їх на багнетах, на вогні шкварчали краплини жиру, полум’я кидало відблиски аж на гілля дерев, а я, повний туги, розповідав свою сумну історію:

— Чому так сталося? Я мусив знайти хоч одну ланку, хоч одного з тих, хто був винен у всіх нещастях за того проклятого ладу. Знайшов і вдарив по ній, як умів.

Адвокат заслуговував кулі, але піти на таке не можна було.

Не можна, та й годі. Я не хотів здобути Ванду з його ласки, а без цього вона якось вислизала з моїх рук. Ще й тепер мені сниться, що ми з адвокатом біжимо наввипередки, і приз — Ванда. Ми ганяємось один за одним, як двоє оскаженілих потвор. Дві голови на одному тулубі й тільки одна пара ніг… Я вбиваю його… Сліплять мене її груди. «Застебни гудзички, застебни гудзички», — шепоче Ванда.

Ті гудзички починаються в неї на грудях, тепер я вже знаю, знаю, тільки надаремне. Прокидаюсь, сорочка на мені мокра до рубця. Я думав, що наздожену його тут.

Може, на тій стежці, де ми з Вандою не могли вміститися поруч і йшли одне за одним? А може, там, звідки чути гарчання якогось звіра, що пожирає пташку, кроля чи зайченя? Чуєте? Вона тоді завмерла, злякана й готова на самопожертву. «От би зараз сховатись у воду». — «То сховаймось». І ми ховались у високій траві, в зеленій воді.

Може, тепер я там хотів його зустріти? І вбити.

Вчинити інакше я б не міг. А якби зустрів тут їх обох — і його, і її, що тоді? Вона знов була б моєю, вона б усе знесла… ох, Вандо! — але моє серце краяла б думка, що навіть після того, як народ переміг, моє приниження не кінчається.

Одні слухали мене співчутливо, в інших ледь тремтіли руки. Вони кивали головами, а потім відпровадили мене до міста як навіженого. Ото сміх! По дорозі співали задьористу пісеньку, одну з тих, які народжувались на дорогах війни від туги за домівкою та жадоби до кохання і вмирали, тільки-но життя починало налагоджуватись:

Я сів на лавочку в парку, де почалось наше кохання, на серці лежав якийсь тягар. Наді мною з кряканням пролітали ворони, прямуючи до лісу. В голові тріщало, ніби хтось тріски ламав. З узвишшя біля залізничної станції долинало жалісне волання: «Байгеле, байгеле!»

Пригніченість, безцільність, порожнеча. А потім страх перед самотністю, що мало не примусив мене зірватися з місця, бігти кудись наосліп, топтати, вбивати… Крізь усі перепони пробитись до Ванди, міцно схопити за руку й не відпускати. Я щосили вчепився в лаву. А треба було б не гаючись бігти. Адже ж Ванду, напевно, вирядять кудись.

І впаде кришка повноголосого фортепіано. Нас розлучать?

Це залежить від того, чи сама вона погодиться на розлуку. А якщо погодиться, то це означатиме, що вона дивиться на мене так само, як у ті часи, коли думала, що всі мої вчинки продиктовані найгіршими намірами. Їй не вдалося «виправити» мене, але навіть від свідомості цього мені не буде легше, якщо вона справді мене покине. Що тоді робити? Вбити кого-небудь з їхнього кола, щоб кров’ю змити це приниження. Що ж, уб’ю… О свята наївність!

Як бачите, я не здався. Ідучи на таку крайність, я плекав надію, що цим утримаю Ванду від небезпечного кроку.

До гімназії, де в гімнастичному залі відбувався прощальний бал, я пішов пізно, вже після того, як смеркло.

Цим я довів собі, що можу побороти принизливе нетерпіння. Я все зроблю з холодним розрахунком. Що саме?

Все… І от сходи, звичайно приступні тільки для вчителів, а сьогодні дозволено піднятися ними й мені. Парадні двері, над ними зображення матері божої. За порогом, як завжди, чатував присадкуватий сивобородий Міхал, старший швейцар. Він не долічився одного випускника й чекав. За мною відразу ж замкнув двері.

— Моє шанування, пане… як? Як? Пане докторе? Інженере? Не хочу вас образити, але ж у ксьондзи ви, мабуть, не підете. Неймовірно, неймовірно… — Він мружив очі й приказував: — Неймовірно.

Ех, воротарю, воротарю! Ти не міняєшся, ти завжди чиїсь очі й вуха. А все ж таки ти не знаєш, що одного разу врятував мене від в’язниці. Коли в гімназії було виявлено комуністичні листівки і в усіх класах робили обшук, — провадили його вчителі, — ти виніс мені на подвір’я моє пальто, в якому були матеріали V Пленуму Комінтерну. Доброго здоров’я тобі, старий.

Підіймаючись на другий поверх, я дуже хвилювався. Чи буде Ванда? По коридору, що вів до гімнастичного залу, звідки вже долинали звуки оркестру, походжав законовчитель. Руки за спиною, увесь він — втілення пильності.

Ксьондз був живою перешкодою парочкам, що схотіли б шукати місця для надмірно ніжних освідчень.

— О-о! — протяг він і підняв руку, зупиняючи мене. — Ро-зу-мію! — Він, мабуть, завжди пережовував ті самі теми, бо запитав, ніби продовжуючи перервану розмову: — Що ти, власне, думав, коли вдарився в комунізм? Що в таких випадках почувають?

— А коли це я вдарився в комунізм? — відповів я задирливо, та зразу ж прикусив язика. Мабуть, Ванда виставила перед ним наслідки своєї роботи зі мною в найкращому світлі. — Мене цікавить інше питання, — почав я філософським тоном. — Кожною людиною керує якесь почуття. Почуття має в собі щось від свідомості й водночас щось від хвороби. Свідомість відбивається в хворобі.

Хтось слабує на шлунок — ну, відомо, з якої він касти…

Іншого мучить жовчний міхур, і його дратує, що на світі стільки зла. А я хворий на серце. На цій землі серцем є народ. Я почував це при кожнім його ударі.

Ксьондз насупив брови, я хотів був відійти, але він знову підняв палець правої руки і змусив мене слухати.

Уже розшолопав.

— Я бачу, з тебе будуть люди. За всяку ціну тримайся Ванди. Тоді все буде гаразд. Вона не дасть тобі зійти на манівці. От побачиш… побачиш…

Я відчув приплив надії. З вдячністю подумав, що законовчитель не такий поганий, як здається. На підвищенні музиканти, найняті на цей вечір, витинали скільки сили. У злагоджену гру оркестру силкувався втрутитись викладач гімнастики. Він притупував ногою і вимахував руками, намагаючись диригувати. Побачивши мене, вирішив, що надійшла підмога.

— О… будемо диригувати вдвох. Ви сердитесь на мене? Я вже вас більше не вчитиму. Ви ніколи не могли перестрибнути через козла. А як підіймали руки, коли робили вправи… мов дві дуги. Ну, а тепер ви можете зробити розгін? — Він уже випив, обличчя в нього стало ще червоніше, ніж звичайно. Взагалі він був якийсь зовсім інший. Скинувши короткі спортивні штани та вбравшися в темний костюм, викладач гімнастики аж ніби погарнішав і вилюднів. Зараз навіть важко було собі уявити, що він міг одним махом перескочити кафедру в класі, щоб спіймати когось із учнів на гарячому. Енергійними жестами він запрошував приєднатись до нього.

Та й усі тут здавались іншими. Може, тому, що в залі, у вирі танцюючих і в натовпі глядачів, які стояли попід стінами, крім учителів, учительок, випускників і випускниць, були й сторонні — чоловіки з підстриженими по-модному вусиками та дами в облягаючих сукнях, які неначе зійшли з обкладинки модного журналу. Гості прибули сюди відсвяткувати успіхи своїх уже дорослих нащадків. Я дивився на них усіх згори, дивився й ненавидів їх усім серцем. Так, як тільки може ненавидіти розпещених міських синків і дочок людина, що походить із села.

Дикун. Не комуніст, підкреслюю, а дикун. О, як вони лицемірно вклоняються, походжаючи по залу! Називають свої прізвища, хоч усі добре знають одне одного. Ота стара порхавка, з гривою, як у гнідої кобили, — нащо вона нап’яла на себе сукню з таким довгим шлейфом, коли мусить раз у раз відкидати його ногою?

Ванди я не бачив. Не бачив і її батьків.

Ванди тут нема… То що мені тут робити?

Усі, хто був у залі, самі того не знаючи, чекали свого кінця. Вони вже розчавлені, як блощиці. Я примружив очі. Думки мої мчали із швидкістю поїзда. Коли розплющив очі, мені здавалось, що я все ще мчу, а ці буржуяки тупцюють на місці, перебираючи ногами. Що буде далі, що буде далі?.. Ніби тікаючи від чогось страшного, я зважився зійти вниз. Там літні пани й панії прискіпливо допитували моїх однокласників, як проходили екзамени, здавалось, от-от почнуть робити нотатки, щоб передати наш досвід прийдешнім поколінням. Криська, та сама, бюст якої колись я наївно похвалив, чорнилом написала на долонях найважчі тригонометричні формули.

Математик підкрався до неї зненацька: «Прошу вашу руку».

Вона злякалась, але не розгубилась і рішуче відповіла: «Це дуже серйозна справа. Я повинна спитати батьків».

Математик був нежонатий. Отак і відшила його. Люцек, органістів син, маніпулював двома дзеркальцями, наводячи їх на третій ряд, щоб перевірити відповідь, — у тому ряду розв’язували ту саму задачу. Але справді дивовижним, цілком новаторським і дотепним способом урятувався від провалу Богдан. Той самий, що освідчувався вчительці природознавства. Точніше, не він врятувавсь, а його врятували. Він знав, що завалить польську мову. — «Боже мій, — бідкався він, — фатер і мутер не переживуть цього. Вони одружились пізно, тепер живуть на пенсію і цілими днями тільки й мріють, щоб я закінчив гімназію.

Мене вже чекає посада писаря в магістраті».

Ми вирішили допомогти йому і, порадившись, виробили план дій. Богдан візьме на екзамен якомога більше шпаргалок. Витягши білет, ніби ненароком перекине столик.

А ми на цей сигнал заходимо до класу з квітами й починаємо дякувати вчителям за батьківське ставлення до нас протягом стількох років, за щире піклування і так далі.

Робимо це помалу, не поспішаючи…

Все проходило за планом. Яке було зворушення, скільки сліз вдячності, поцілунків і в руку, і в щоку! А тим часом Богдан «установив контакт» зі шпаргалкою.

— Куди ти розігнався? Зупинись на хвилинку.

— Він усе шукає свою ідею фікс. Скінчилась наука, минулося розкошування, коханчику!

Я зціплював зуби й пробирався вперед, скориставшися з перерви в танцях. Частина людей посунула до буфету.

За спиною в мене чулося — я не мав сумніву — зміїне сичання. Жіночий спосіб обміну думками. Я відчував, вони розглядали мене, того, котрий… Зараз самі заперечували те, що говорили вчора. «В цьому селюкові, мабуть, щось є, коли адвокатова дочка так липне до нього.

Видно, добрий зух, якщо загнуздав такого туза, як адвокат».

А сьогодні: «Минулися йому розкоші. Адвокат — ха-ха! — побавився ним та й сказав: годі, набридло! І викинув за двері, як щеня!»

Буфет був на першому поверсі, в невеличкій кімнатці, де ми звичайно роздягались перед тим, як прийняти душ.

На деяких столиках красувались карафки з горобинівкою.

Зітхання полегкості вихопилося з моїх грудей. Ванда…

Тверда шкаралупа, в яку я ховався, враз спала з мене.

При Ванді я лагіднів і робився м’яким, як віск.

Адвокатша біля буфету пхала дочці в рот тістечко за тістечком.

Дівчина відмовлялась, боронилась і через силу ковтала їх.

Розгодована дитина з рекламного малюнка. Адвокат, збуджений, самовдоволений, сидів за столиком біля вікна й упивався своїм красномовством. В запалі вимахуючи келихом, він уміло розбивав усі аргументи директора гімназії, що просторікував про єдність нації на чолі з урядом. Окуляри в Дріботуна запотіли, було видно, що він от-от зірветься.

Не знаю, чим би закінчилась ця коротка сутичка між політичними противниками, якби не залунали звуки музики. Танго. Всі посхоплювалися з місць. На сходах лунко зацокотіли каблучки. Ага, так ось де парочки ховались від ксьондза! Як уже сказано, я злагіднів і розм’як, та коли адвокат, якого покликала дружина, обернувшись, кинув на мене нищівний погляд, у мене стало сили гордо, з презирством відвернутись від нього. Проте я ще встиг мигцем побачити й Ванду. До неї, відштовхнувши мене, підскочив Генек Ватко (екзаменів він не склав), напомаджений, напудрений, у лакованих черевиках. Я подумав, що ревнощі — нице почуття, і коли в мене болісно забилося серце, то тільки тому, що Ванда обрала собі до танцю такого поганого кавалера.

І відбулася німа сцена між мною й Вандою. Я й досі бачу її, ніби увічнену на екрані. Ми не мовили одне одному ані слова, але очима сказали все. Який то чудодійний зв’язок! Точнісінько, як у пісні:

Між нами пробіг струм, очі заблищали, кров завирувала. Я знаю, досить було тільки кивнути, і вона зразу прибігла б до мене, як молоденька сарна. Але я не зробив цього через її батьків. Адвокатша, затуляючи собою Ванду, виступила наперед. Її обличчя, з якого обсипалась пудра, дихало смертельною ненавистю. Я відійшов убік, нібито переможений, несучи в своїм серці оте чудове почуття єдності.

Прихилившись до стіни, я стежив за Вандою та Генеком, що кружляли у вирі танцюючих пар. Він пригортав її, вона намагалась визволитися з його настирливих обіймів. Навпроти, теж спершись на стіну, стояла адвокатша й пасла мене очима, вважаючи, що загнала в пастку. Але Ванда, мабуть, передбачила, що я попаду в облогу, бо, вибравши слушну хвилину, потягла Генека до мене і прямо спитала, чи буду я танцювати. Я зиркнув на Генека.

— З ним домовлено, — сказала вона. «Tango milonga… tango milonga…» Сигарета підстрибує на губі в скрипаля. Викладач гімнастики з німкенею пробують збити хор, щоб підспівувати оркестру. Я відчуваю тіло Ванди так, ніби вона обгорнута лише в прозорий муслін.

— Ти знаєш, що викладач праці залишає гімназію?

Я не відповідаю, бо навіть найцікавіша розмова нічого не варта в порівнянні з чудом нашої близькості.

— Так-так, — жваво провадить далі Ванда. — А німкеня зовсім безсердечна, недарма така руда. Хіба ж він винен, що маленький, а вона…

— Кобила, — підказую я.

— Фізкультурник причепурився, от вона й обрала його… і знову на все життя. Як це так можна міняти?! Хоч дурний, аби поставний… «А ти, а ти? — з болем рветься із мого серця. — Хіба ж я не міг би признатись тобі, що навіть у ті хвилини, коли був на вершині щастя, я щоразу падав у прірву розпачу, згадавши, що я в тебе не перший? Хоч, правда, коли б склалось інакше, я не був би ні другим, ні третім. Чи й ти мене на когось проміняєш?»

— Що ти мені торочиш про вчителів? Розкажи про себе.

Чи довго я чекав відповіді? Мені перехоплює дух, підламуються ноги, а вона міцно стискає мою руку. В диму мелькають руді пасма волосся. Адвокатша, наче риба, пливе в натовпі, слідкуючи за кожним нашим рухом.

Ванда ще міцніше стискає мою руку.

— Ти їдеш, так?

Вона ніби отямилась і чогось злякалася.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю.

— Іду, — каже вона тихо. — Батько так вирішив. Мала поїхати лише на канікули, але після того, що сталося…

Я не можу противитись батькові, він завжди на своє поверне.

О боже, боже, та єдність душ, яка так окрилила мене в буфеті, — лише міраж. Мій розпач глибоко зворушує Ванду.

— Так, так, батькові я тільки корюся, а тебе, мабуть, кохаю. Не віриш? То повіриш! — Мені здалося, що вона тупнула ногою.

Зупинилась, а на підвищенні з’явився законовчитель і спитав, де француженка.

— Іди й чекай біля нашої вілли. Я зараз. — Ванда вислизнула з моїх обіймів, пурхнула на підвищення і, молитовно склавши руки, попросила ксьондза приділити їй хвилинку для розмови, останньої перед довгою розлукою.

Ксьондз насупився, і знову його губи скривились.

— Ходім, — сказав він, шелестячи сутаною.

Адвокатша, задерши голову, подалася в буфет.

Ніщо не роз’єднувало нас, крім наказів. Але ми й самі для себе були наказом. Добре, що тієї прохолодної літньої ночі, коли здалеку долинало жалібне квиління дрімлюги, коли голова наморочилась од випитого вина, що додало нам сили, — добре, що тоді я не вимагав від себе більше, ніж міг дати. Я не говорив про те, що все ближче чути гудіння «Хейнкелів-111», яке переміщується з Іспанії через Чехословаччину в бік Польщі. Не говорив про роззброєння Польщі. Про те, що треба негайно припинити розправи з народом у нашій країні, бо вони є кроком до того, що і в нас завтра почнуть ночами виводити людей за село чи за місто й розстрілювати при світлі прожекторів. Як у Дахау, як в Іспанії. Я не говорив цього, бо не хотів, щоб Ванда перегоріла в суперечці. Не хотів гребтись у попелі.

Все почалось, як ніколи. Як першої ночі між закоханими, що надто довго чекали, поки їх поєднає обручка. Вона роздягалася, не чекаючи просьб і умовлянь. Не могла дати собі раду лише з гудзичками на спині. Вони випорскували в неї з-під пальців.

— Розстебни. Пам’ятаєш, як ти їх застібав?

— Пам’ятаю.

— Замкнене коло… Неначе все життя складається з самого лише розстібання та застібання.

— Гм… Яка глибока філософія…

Ванда погасила лампу. Тепер вона віддавала свою силу, свою дівочість ізнову й до решти. Хотіла пізнати те, чого ще і я не пізнав у ній. Та й у собі теж. Ми розкриваємо себе, ще нічого не кажучи. Шовк, муслін, і пломінь. Усе це, сплавившись разом, відкриває таємниці до кінця.

Тихо, по-змовницькому. Я не розумів, навіщо так довго докучав їй політикою. Адже тільки злившись так на муки й на радість, можна було кинути обвинувачення цілим поколінням, цілим століттям і взяти під обстріл цей несправедливий світ. Мені марилась якась сила.

Квінтесенція боротьби і плоті. Сила реальна, матеріалізована, як Ванда, але духовно нероздільна. Сон про могутність!

— Годі, — сказала вона, коли промчав перший порив урагану, іпровела долонею по тілу.

Над отоманкою блимала лампадка. Я спершу здивувався, потім мене обсів рій сумнівів. Вона, бісова дівчина, вже знає, чого варта. Я позастібав усі гудзички. Трохи згодом Ванда сумно спитала:

— Чи правда, що коли людина дуже щаслива, то потім мусить за це розплачуватись?

— Неправда.

— Боюся, що правда.

Я хотів обійняти її, заспокоїти, але Ванда не далася.

Вона прагнула сповіді й очищаючих душевних мук так само палко, як ніжності й пестощів. Ждала кари, сповнена хвилювання й жаху. Те, що сталося в Закопаному, було лише незначним випадком, то було тільки несміливе пробудження жіночості. Але, повернувшись через рік до школи, дівчина почувала себе так, ніби опинилась не серед ровесниць, а серед малят. Гріх поряд невинності. Це порівняння раз у раз наверталось їй на думку. В костьолі, стоячи навколішках, вона чекала, що склепіння от-от упаде на неї, і молилась, благаючи, щоб грім небесний зараз-таки вразив її. Але тієї провини перед богом і сумлінням навіть рівняти не можна було з тим, що сталося в лісі, коли виявилось, що насолода — це жахлива безсоромність. Вона не знала, що в її устах, грудях, кожній часточці тіла стільки безсоромності. Як же можна не думати про кару, як же не підкоритися присудові справедливого бога?

Вона говорила тихо й спокійно. І мені передавався цей настрій, мені теж стало сумно і страшно, але тому, що вона брала участь у змові проти нашого щастя. Що вона замислила, що намірялась робити? Невже я буду приречений на самотність? Може, любов до Ванди буде єдиною радістю в моєму житті? Ми довго мовчали, просто переставали існувати. Нам навіть здавалось, що ми не дихаєм, що ми затаїлися, передчуваючи змову, яка знов народжувалась у наших тілах. За вікном шелестіло, дихаючи за нас, листя високого клена. І знову ми, змовники, злившись в обіймах, без слів відкривали навстіж одне перед одним свої душі. Ні для яких недомовок і хмар не було місця.

— Правду сказати, я найбільше боюся за тебе, — призналась вона потім.

— За мене? Чому за мене? Хіба ж я міг би тебе зрадити?

— Ні, я не про те. Якби не розпустили вашої партії, тебе заарештували б. — При світлі місяця я бачив її очі, що дивились лагідно й заспокійливо. На губах її майнув змовницький усміх. Вона зітхнула.

— Звідки ти знаєш? — через силу вимовив я. — Якби я раніше таке почув, то з душею вирвав би в тебе признання, від кого ти довідалась… Звідки ти це знаєш?! У дефензиві працюєш, чи що?

— А тепер не будеш виривати в мене душу, правда?

Місяць підбився вище. Мені стало невимовно прикро, бо в цім домі ніби було виявлено, що я людина цілком безпечна. В мене лишилось тільки тіло й осиротіле, повне любові серце. Але виявилося, що для Ванди я досі був на вершині, на яку зійшов за допомогою партії. Ванда казала:

— Мабуть, я тебе тому покохала, що ти не такий, як усі. Вже одне те, що ти потрапив під нагляд поліції…

— Та-ак? — бурмотів я, збентежений. — Авжеж.

— Скільки я попомолилася, щоб ти став на правдиву путь… Якби ти тільки знав.

— Так, так… Обіцяла ксьондзові й фізикові.

— Фізикові? Фізик сам у бога не вірує. Часом здавалось мені, що я удостоїлась ласки господньої і всі мої молитви линуть до самого бога. Фр-р… фр-р… — Вона піднесла руки вгору, як тоді, коли дивилась на білку. — Я хотіла врятувати тебе. А вийшло так, ніби дала притулок бандитові в своєму домі. І знов просила прощення в бога за те, що твою сліпоту прикрашаю любов’ю. Але я не в силі тебе навернути, хоч ти й помиляєшся. От якби ти переконав мого батька, то цим довів би й мені, що правда на твоєму боці.

Яка трагічна роздвоєність! Нам не лишалось більш нічого, як оповідати історії про щасливе кохання та втішати одне одного. Заради Вандиного спокою я не згадував зараз про існування двох барикад, двох берегів цього світу, хоч переконливим прикладом цього в нашому місті був голодний, нездоровий сон сотень людей на Стефанові і, з другого боку, — бал у гімназії. І ми, мабуть, забули б про все на світі. Матір божа на стіні заснула. Ніч заколисувала нас своїм лагідним подихом, спокійно плинучи кудись у безкрай. Якби не налетів несподівано новий вихор подій…

Зненацька внизу почувся стук у двері. Як я вже казав, вілла була двоповерхова. Нагору, де містились кімнати всіх трьох членів родини, можна було пройти або через хол, або через вітальню.

Я затаїв подих. Ванда кивнула злегка головою, вона це передбачила.

— Хто це? — спитав я самим порухом губ.

— Батьки. А то хто ж? — відповіла вона і притримала мене за руку. — Я взяла двері на засув.

Я був страшенно схвильований. Аж ось застукотіли у вікна. Злившись устами, чекали ми дальшого розвитку подій. Раптом у кімнату впала тінь, хтось виліз на клен.

У золотому місячному сяйві різко виділялась кругла чорна голова. Крізь вікно долинув зойк:

— Вона спить з ним… Вона… З цим… із цим!.. Це отой мерзотник! І вона з ним!

В мене ніби влучив снаряд, начинений склом, що боляче вп’ялося в тіло, в кожну його часточку. Я випручався з її міцних обіймів.

— І ти теж так думаєш? — спитав здушеним голосом.

— Ні.

— То колись думала.

— Ні. Повір мені.

Коли б не це рішуче запевнення, я б, мабуть, бився головою об стіну, об грубу, об двері. Але й воно мене не заспокоїло, переді мною знов постало болюче питання: що з тобою буде, недавній бунтарю й ідеалісте? До того ж я почував себе змученим до краю, хоч Ванда була близька мені, як ніколи. Мов легкокрила приручена пташка в моїх руках.

Ванда встала роздягнена й розсунула фіранки.

Здавалось, вона не хотіла залишати батькам ані найменших ілюзій. Її рішучість підбадьорила мене.

— Тікай! — почув я адвокатів голос.

Потягшись по свій одяг, я побачив жест Ванди, сповнений розпачу й безпорадності. Вона не може тікати без мене.

— Я покличу поліцію! — репетував адвокат. Почувся жіночий плач. — Коли що, — запевняв він дружину, — я звелю відшмагати його прилюдно на майдані! Ач який, скористався з нагоди!

Хоч і трохи розгублений, я тріумфував і в душі сміявся. «Відшмагаєш? Ти мене сьогодні, а я тебе завтра».

Я вже вдягся і накинув на Ванду плащ. Адвокат незграбно зсунувся з дерева. Гладка опукла спина робила його схожим на горбаня. Він приголомшений? Ха-ха!

Адвокатша все ще спазматично схлипувала.

— Я ж тобі казала, що з такими нема чого філософію розводити, їх треба зразу по пиці! — Пишні груди її здіймались аж до підборіддя.

— Правда, Ядзю, правда. Таких треба різками сікти! — підтакував оскаженілий адвокат, вже налагодившись бігти по допомогу. — А ти його не випускай звідси! Треба його спіймати! — І він простяг уперед руки.

Якийсь вихор шугнув аж ген під самі зорі, струм повітря ринув слідом за адвокатом, пригнув до землі квіти на клумбах. Ванда квапливо натягала на себе білизну.

Знову гудзички випорскували в неї з-під пальців.

— Застебни! — просила вона, коли я застеляв постіль.

За яких п’ять хвилин ми вже сиділи біля вікна, сповнені рішучості, й чекали, що буде далі.

— У тебе немає з собою ніяких листівок? — спитала Ванда.

— Ні. Звідки ж?

— Ти не боїшся?

— А що може статись?

— Ти все-таки будь чемний з мамою. Вона до тебе так… добре ставилась…

— А ксьондз теж сюди прийде?

Вона зашарілась і затулила обличчя руками.

Події розгорталися швидко, мов у кіно. Все навколо закрутилось, наче карусель. Святково вбрані «рятівники» щодуху бігли до вілли, топчучи кущі та квіти. Адвокатша стогнала.

— Прибули на наше весілля, Вандо, зійди вниз і заграй щось на фортепіано. — Я сміявся, марно намагаючись стримати дрож.

Ванда глянула на мене здивовано і справді пішла вниз.

Але не до фортепіано, а до дверей, і відсунула засув.

Адвокатша спершу заридала від щастя, що дочка визволена, а потім зажадала пояснень. Але Ванда мовчала.

В кімнату вбіг адвокат.

— Поліція відмовилася втручатись. Це все директор підстроїв, за те, що я висміяв його однодумців. Каже: «Як не можете дати собі раду з приватними справами, то кличте ксьондза, а не представників влади найяснішої Речі Посполитої». Зразу видно, що масон… А я ж так старався добитись єдності народу з маршалом.

Законовчитель стояв, згорбившись, серед молодих людей з веселими або зляканими обличчями, що при світлі місяця здавалися круглими, наче яблучка. Він простягав свої довгі жилаві руки й безпорадно опускав їх. Чекав Ванду, але даремно. Аж увесь зіщулився.

Перша ввійшла в кімнату Ванда, плавною, пружною ходою, навіть трохи грайливо, всім своїм виглядом кидаючи виклик присутнім. Потім убігла адвокатша, а за нею адвокат. Адвокатша, побачивши мене, звела руки вгору для прокляття, але відразу ж відступила до порога.

— Признавайся, признавайся в усьому!

— Признавайся, а то… — гаркнув адвокат і кудись зник.

Батько перелякав Ванду, вона сполотніла, тільки звабливі губи та ясні очі здавались живими на її обличчі.

— У мене буде дитина, — сказала вона й піднесла високо голову.

Її напружене обличчя враз споважніло, в усій постаті з’явилося щось величне; горда і прекрасна, вона стояла серед цього вульгарного, крикливого натовпу. Потім повільно провела руками по тілу від грудей до живота.

— Ти… — зойкнула адвокатша і впала, як сніп.

Переполох, галас, хтось — то була руда німкеня! — підсунув крісло, адвокатша якийсь. час лежала нерухомо.

Почали шукати ліків і принесли цілу аптечку.

Мене вдарило, наче громом, я був приголомшений, нічого не бачив, нічого не чув. Хотілося висадити в повітря увесь світ і лишитись тільки вдвох із Вандою. Та потроху до мене почало доходити дещо з того, що робилось у Вандиній кімнаті.

— Я вагітна… в мене буде дитина… Чуєте? І нічого ви тут не вдієте.

— І я тебе породила?! — Сльози, ридання. Миска, завита голова адвокатші над мискою. Вона блює. Випила отруту. Хто? Та, напевно ж, адвокатша. Не допильнувала дочки. — Ох, ох… — Хтось стягує з неї бальну сукню.

— Зараз дамо протиотруту. Сердешна дитина… Аби тільки наш ксьондз не брав цього дуже близько до серця, а то все можна залагодити… — говорила німкеня.

Коли це почалося? «Я так не можу, я так не можу», — зітхала бідна Вандуся, яку мучило наше грішне кохання.

Одного разу в лісі я зірвав цупку травинку, зробив з неї дві обручки, ми обмінялись ними, я був ксьондзом, що вінчає, і водночас молодим. «Ну, а тепер кохайтеся на славу божу», — промовив я в ролі ксьондза. «Ох, боже, боже», — прошепотіла тоді вона і схилила голову, мов покаянний грішник.

Зараз Ванда простягає руки до батька й киває головою в бік німкені:

— Тату… я не зношу цього кодла.

Опущені голови… Обоє зворушені. Схиляються одне перед одним. Сцена родинного примирення, від якої я вибухаю. «Ти хоч гопки скачи, а Ванда моя, — кажу в думці адвокатові, — з тобою її єднає тільки спільна ненависть.

Ось загляну тобі, Вандо, у вічі… Заглянув і сахнувся — в очах твоїх побачив те, що й завжди: любов і ненависть.

У них відбивались і промені вечірньої зорі, і чорні хмари. Що ти накоїв, адвокате! Відступися, а то як жахну з револьвера!»

Напевно, я був у нестямі, коли погрожував, бо не погоджувався з адвокатом, який, цокаючи зубами, доводив мені, що комуніст не може вдаватись до індивідуального терору. А револьвера в мене не було. Я таки не тямився — від страху за своє щастя.

Потім було дуже погано і мені, і Ванді, бо вона справді наступного дня виїхала з міста. А згодом знову стало добре, хоч ми зустрічались таємно, як змовники. Нарешті, війна — і ви вже знаєте, що сталося з Вандою. Обставини перешкодили нам поєднатись, але в мені й досі живе почуття, описане у вірші:

І вона теж молиться на мене, хоч я й не знаю, чи вона жива. Ми обожнюємо одне одного, закохані й нещасливі, бо таким було наше кохання, яке ми вбивали в зародку і водночас ніжно плекали, немов зачате в недузі дитя, що приречене на смерть, але тим часом росте, щоб умерти.

Я й досі не можу забути нашу раптову сутичку на уроці фізики і запитую фізика: невже не досить того, що народи винищують одні одних? Чому ще й люди ворогують між собою? Він, як завжди, здвигає плечима, конспіратор. «Спитай про це в Маркса». Я не питаю, бо знаю; не питаю, бо до мене доноситься тлінний дух приреченого, прогнилого ладу.

Проминула ніч, зоряна ніч молодості. Я наситився собою, бо яскраво уявив себе тодішнього. Молодість вирувала, ніби кров у жилах. Мені схотілося ще раз глянути в дзеркало. Я змінився за цю ніч. Тепер я в сто разів молодший, ніж учора ввечері. На обличчі вираз завзяття — ось у чім суть. Завзяття — це теж сила. Прагну молодості — значить, я молодий. Спомини бадьорять мене, як тоді роса, повів вітерця — це ніби її дотик, а квіти, серед яких я її шукав, — це її ніжні цілунки, кожен дужий удар серця — це вихор тих променів і сонячних зайчиків.

Я навідуюсь до рідного міста, яке з кожним роком оновлюється й молодіє, але водночас зберігає в собі все, чим його наділила історія. Час лине вперед, ох, як швидко лине, але ми з Вандою завжди такі самі, як були. Для нас не існує ні зміни днів, ні сходу, ні заходу сонця.

Словом, ми самі володарі часу. Я мушу приборкати час, щоб він підкорявся моїм спогадам. Тому що кожного разу, коли я вертаюсь у минуле, до мене долинає злораде хихотіння адвокатші. Мовчи, гадюко. Нехай ніхто не заважає мені втішатись молодістю й знову хвилюватись.

1961

Ришард Клись «КАКАДУ»

I СВЯТВЕЧІР: ЧЕКАННЯ

Була та пора, коли з великих похмурих будинків з облупленими стінами починають виходити бліді, змучені цілоденною працею службовці, коли жінки поспішають додому з останніми різдвяними покупками, торговці складають свої барвисті лотки, повні блискучих ялинкових прикрас, а селянські підводи й сани з бубонцями на кінській збруї наввипередки виїжджають з міста; була та вечірня година, коли порошить сніг, бере мороз і в завулки прокрадаються сутінки.

Я стояв на розі Кракауерштрасе і Бангофплац, як тепер звалися Краківська вулиця й Вокзальна площа, на самому краю тротуару, яким повзло багатоголове чудовисько — то сірою гадюкою звивалась у вечірньому присмерку довга низка людей, що кралися попід стінами будинків, — і пильно стежив за всім, що діялося на площі та навколо єдиного в цьому місті вокзалу. Великий вокзальний годинник показував чверть на четверту; сніг перестав сипати, але мороз із кожною хвилиною дужчав; уздовж вокзалу вишикувалися в ряд військові грузовики і кілька легкових автомашин; всі тротуари й переходи захаращувала юрба продавців газет та цигарок, галаслива, рухлива юрба злидарів, що настирливо пхали в руки перехожим свій дешевий товар, — ці люди, бездомні, як і я, вільні, нічим не зв’язані, нікуди не поспішали, бо ніхто їх не ждав, цей вечір був для них зовсім буденний, і вони не піддавалися святковому настроєві, який пойняв усе місто, що з гарячковим збудженням очікувало першої зорі й різдвяної ночі.

Я страшенно змерз. Мене взяли дрижаки, і я підняв комір пальта. Все тіло задубло, суглоби геть заклякли, на превелику силу я добув закоцюблими пальцями з кишені цигарку й закурив, а упоравшися з цим, почав терти руки, хукати в долоні, щоб хоч трохи їх зігріти, — адже мої руки мусять бути завжди готові до дії, спритні й вправні, як у кишенькового злодія, як у зломлювача, що орудує коло замка, міцні й гнучкі, мов у борця, що виходить на двобій; а коли вони зігрілись настільки, що можна було вільно ворушити пальцями, я попрямував до бару, який містився по той бік площі.

Ще здалеку впадав у вічі величезний напис уздовж всього будинку: «RESTAURANT-KAFFEEHAUS «KAKADU»^[18]. Цю назву я знав напам’ять; сповнений суперечливих почуттів, я понад годину простояв на площі, стежачи за входом до цього закладу; він здавався мені не зовсім підхожим місцем для зустрічі з Монтером. Ідучи туди через площу, я помалу стягував рукавичку, мої пальці тепер безупинно ворушилися. З кав’ярні вийшло двоє поліцаїв. Ту ж мить мої руки опинилися в кишенях пальта, нерухомі й спокійні, але поліцаї, не звертаючи на мене уваги, пройшли мимо і зникли в натовпі; пальці, судорожно стиснуті на рукоятці пістолета, трохи розслабились; не виймаючи рук із кишень, ховаючись за спиною залізничника, що йшов попереду, я прослизнув у ресторан; двері самі зачинилися, сухо клацнувши автоматичним замком, то були добротні двері відомої віденської фірми; я пройшов через роздягальню й несподівано опинився на порозі гомінливого задимленого залу.

В першу мить я мало не повернув назад: всі столики були зайняті, я не бачив у залі жодного вільного стільця, — але потім подумав, що краще постояти біля бару й почекати, поки звільниться місце, аніж стовбичити на тротуарі або кружляти по Вокзальній площі, куди досить часто навідувалися жандармські патрулі. Міста я не знав, піти не мав до кого, а зустріч була призначена саме в цій кав’ярні, тут я мусив чекати на Монтера. Весь час стежачи за залом, зосереджений і сторожкий, я рушив до стойки, стискаючи в кишені рукоятку пістолета; від його холодного дотику виникало неясне почуття певності, що, поки зброя у мене в руках, я дам собі раду і, коли мене спробують затримати, в першу-ліпшу хвилину зумію пробитись на вулицю; ця думка трохи заспокоювала, хоч водночас я розумів, що вулиця для мене, як і для всіх людей, не може бути захистком і вискочити туди — ще не значить врятуватись.

Я підійшов до стойки, де стовпився гурт п’яних чоловіків, і лише тоді біля естради помітив вільний столик, втиснутий в самий куток, а це якраз було те, що треба.

Я поспішив зайняти місце, сів лицем до дверей, що вели в роздягальню. Розстебнув пальто, зняв із шиї шарф і ще раз пильно оглянув зал, де були самі тільки чоловіки.

Кілька повій безупинно крутилися поміж столиками, підсідали до підпилих відвідувачів; розв’язні, вульгарні в своїх намаганнях здобути на одну ніч щедрого коханця, повні відчайдушного нахабства, властивого людям, котрим уже нічого втрачати, жалюгідні, нещасні й самотні, вони заливали свою тугу горілкою, що нею так охоче винагороджували їх випадкові любчики за той час, який ці жінки їм віддавали, за ту зневагу, яку від них терпіли, за масні, плоскі анекдоти, які мусили вислухувати; на вигляд безтурботні й веселі, а насправді насторожені й хижі, вони, мов голодні вовчиці, чигали на здобич.

Після довгої перерви на естраду вернулись музиканти й розсілися перед пюпітрами, із роздягальні в зал юрбою ввалились німецькі солдати, мабуть, зі щойно прибулого поїзда, і з галасом та сміхом збилися біля стойки; в них неважко було вгадати відпускників, які їдуть з фронту, — самовпевнені, сп’янілі від свободи, звільнені від пут залізної дисципліни, вони знов потрапили в звичайну життєву колію, знов смакували життя, аж захлинаючись від надміру відпущеного їм часу, і не хотіли гаяти ані хвилини.

— Два grofie Віег^[19].

— Горілка, мама, налий два горілка.

— Schnaps bitte, ein Schnaps^[20].

Повії в залі збуджено заметушились; оркестр грає вальс Йоганна Штрауса, німці регочуть, повітря сповнюється випарами людських тіл, а в мене жар, у скронях стукотить, я задихаюсь від огидного, кислого, отруйного духу цього шинку, я б радо втік зараз із «Какаду», але мене вже геть розморило. Мені нема куди йти, в цьому місті я нікого не знаю, а в «Какаду» тепло, бринить музика, співають п’яні, хрипко сміються повії; в цьому гармидері відвідувачі намагаються перекричати один одного.

Несамохіть я ловлю уривки розмов, чекаю, поки підійде офіціант, і раз у раз поглядаю на двері роздягальні та двох убиралень, а оскільки щохвилини може з’явитись Монтер, водночас стежу і за входом, взагалі за ці роки я привчився не сідати спиною до дверей.

Я боявся дверей, хоч це, може, й смішно, але я боявся дверей і щоразу, коли вони були позад мене, почував себе безпорадним, мов звір у пастці, якому видерли ікла й пазури, або як оточена ворогами людина, котра заблукала в густому тумані й щосекунди чекає смертельного удару ножем у спину, — це, може, й смішно, але в мене завжди було таке відчуття, коли двері не потрапляли в поле мого зору.

Та зараз я був спокійний, навіть задоволений, що все так склалося: я сидів у добре натопленому залі, навколо ні на мить не стихав оглушливий гомін людських голосів, гримів оркестр, дзенькали склянки та кухлі, горлали біля стойки п’яні й визивно реготали повії, яким, нарешті, всміхнулося щастя: їхні відчайдушні зусилля увінчалися успіхом, кінець кінцем їх помітили, вони зайняли постійні місця за столиками й могли тепер пити досхочу, напиватися чужим коштом, тепер вони мали «клієнтів», і час для них сповільнив свій плин, їм уже не треба було нікуди поспішати, гарячково шукати випадкових коханців на мить, на годину, на одну ніч; тут, у гущі стільців та тісно зсунутих столиків, заставлених пляшками, ці старі, потріпані, страхолюдні шкапи зваблювали блакитнооких оленів у зеленкувато-сірих мундирах. У залі не припинялася шалена коловерть, юрба людей відкочувалась від столиків і знов набігала, мов хвиля брудної води; гендлярі, спекулянти й сутенери — ці мали гроші; шпиги з щурячими мордами, злодії й валютники, професійні шантажисти — ці теж мали гроші; всі найпослідущі покидьки стікалися сюди цього вечора в гонитві за втраченим часом, сподіваючись винюшити нове дільце, інтригу, на якій можна добре заробити, або підслухати щось для доносу, за який давали в нагороду літр горілки та сотню сигарет.

Гарячка з кожною хвилиною палила мене все дужче, загострювала слух і зір. Чекаючи на офіціанта, я знічев’я, а почасти з професійної цікавості дивився й слухав.

— Хороша ти дівчина, Манько…

— Краща за руду Зоську?

— А це ми ще побачимо, любко моя зачухана…

— Руду Зоську вколошкали серед руїн на Каштановій, в сімнадцятому номері.

— Що ти кажеш?

— Витягли учора вранці з підвалу, без трусів, голова провалена цеглиною. Я на власні очі бачив…

— Чого ж вона водила туди бахурів?

— Бо не мала хати.

— Куди в біса подівся Фелек? Рахунок треба сплатити…

— Стовбичить біля стойки, в тому хорі дідів, що співають реквієм по вмерлих.

— «Какаду» — просто шик.

— Знов барабан гуркоче. Мов у цирку, коли якийсь одчаяка готується до останнього сальто без сітки…

— Як приємно ти пахнеш, дівчино…

— Оселедцем?

— Ні, конвалійним милом…

— Франько, ти мене задушиш, стара хвойдо. Не будь нахабою, все одно не дам ні гроша понад таксу.

— Говорив-балакав…

— Ой дівчино, сухоти вже геть ізжерли твої груди. Мабуть, господь покарав тебе за те, що висміяла дівича…

— Земля пахне кров’ю.

— Весною на полях замість трави виростають хрести, скоро світ стане справжнім кладовищем…

— Франю, куди ти йдеш?

— За малим ділом, хлопчику.

— Скажи, як до тебе дістатись, коли ти опинишся між зірками?..

— Прокляте життя! Тридцять років підряд самі поневіряння. І нащо я на світ народилась?..

— Господи, як Войтек сьогодні набрався!..

— Програма завершується. Тепер він ще обніме свою дівчину, бо більш уже ні на що не здатний, потім блюватиме, а вкінці розреветься, мов малюк, — та й по всьому…

— Не судіть його, хлопці. Дехто забуває про своє горе, тільки як налигається…

— Хто ще хильне чарчину?

— Приставайте до нас, люди добрі! Господь бог сьогодні всім ставить по чвертці щастя…

Мій столик, втиснутий у куток недалечко від естради, стримить у тісному проході, мов кораловий риф на дні океану; люди мимохідь зачіпаються за нього й сердито поглядають на мене, ніби це я винен, що столик поставлено саме тут; на щастя, ніхто до мене не підсідає, всі мовчки проходять мимо.

Піаніст, що сидів навпроти мене, схилившись над клавіатурою рояля, грав «Кумпарсіту» і раз у раз зацікавлено позирав у мій бік: він уже помітив мене, вже збагнув, що до завсідників «Какаду» я не належу, і, заінтригований, стривожений, певне, подумки перебирав усі причини, які могли привести мене сюди цього передсвяткового дня, а його короткозорі очі за грубими скельцями окулярів бігали й блискотіли, мов дві золоті рибки за склом акваріума; він дивився на мене, нічого про мене не знаючи й ні про що не здогадуючись, а я сидів, стискаючи в руці пістолет, відчуваючи, як усе зростає в мені нервова напруга, і чекав, коли ж з’явиться офіціант або Монтер. Все навколо — постаті людей, столики, чорний корпус рояля — було оповите тютюновим димом.

Стіни в «Какаду» голубі, того особливого відтінку, що його має морська гладінь, в якій відбивається чиста блакить неба, і часом мені здавалося, що я лежу на дні морському й самотність моя, наче море, глибоке, холодне й неосяжне, а вороття для мене вже немає, раз я опинився на дні, і коли я ще почував щось, крім самотності, то це була ненависть до часу — аж тепер я вперше зрозумів справжню ціну часу і то в цілком конкретних, фізичних вимірах, відчув його вагу, колір і смак; час став тягучим, мов гума. Чекання стомлювало, мене враз опанувало почуття цілковитої байдужості, неначе я несподівано опинився перед лицем неминучої смерті, — так засуджений чекає страти або помилування; на думку наверталися все нові й нові порівняння, але я прагнув лише одного — не чути глухих ритмічних ударів серця, що відмірювали час.

Я лежав на дні моря, гарячка палила чимдалі дужче, і зал здавався мені нутром підводного човна, а окуляри піаніста — лінзами перископа, за якими пропливали повільні, байдужі восьминоги; мій корабель потонув, я чекав рятунку, але знав, що кликати на поміч дарма, бо моє волання загубиться в безмежнім просторі, ніхто його не почує. Якби ж то я був певен, що кохана дівчина хоч думкою зараз зі мною, якби ж то вірив у це, може, мені було б легше, але я знав, що надії марні, вона мене покинула, розсталася легко, без вагань, як завжди, як робила вже не раз за час нашого знайомства, вхопилася за перший-ліпший нікчемний привід і пішла, вважаючи себе обманутою, а насправді її обманув не я, а час, бо він не лишив у нашому спільному світі місця для щастя.

Я підвів голову й несподівано побачив, що біля столика, похитуючись, стоїть п’яний офіціант у зношеній, засмальцьованій куртці, із брезклим, червоним лицем і запухлими очима; він нетерпляче бгав у руках серветку, втупившись у мене неприязним, підозріливим поглядом, — певне, теж зміркував уже, що я в цьому місті чужий, а до «Какаду» заглянув випадково, і це зразу настроїло його проти мене. Годі було сподіватися, що я уп’юсь і йому перепадуть щедрі чайові, до яких він звик, услуговуючи місцевим королям чорного ринку; я був для нього зайдою, приблудним псом, і він з першої хвилини почув до мене неприязнь, а я — до нього. Я відчував, як наростає між нами мовчазна ворожість; нарешті він не витримав цього гнітючого мовчання і, поприбиравши зі столу порожні пляшки та кухлі, обізвався грубим, майже образливим тоном:

— То ви будете щось замовляти чи ні?

— Довго у вас треба чекати замовлення?

— А вам ніколи?

Я глянув на годинник: була за чверть четверта, офіціанта я прождав майже півгодини, отже, мав підставу висловити невдоволення і скористався з цього.

— Довгенько довелося чекати, поки ви зволили підійти до мого столика.

— Ви поспішаєте?

— Атож.

— Ну то йдіть звідси й пошукайте який-небудь інший ресторан. Може, там вас швидше обслужать.

— Вже пізно, я залишусь тут.

— Що подати?

Я завагався. Дуже хотілось пити, мучив голод, але я досі не вибрав ні напою, ні страв, меню на столі не було, та це й не мало ніякого значення, за тих часів вибір був дуже обмежений, м’ясо подавалося по спекулятивних цінах, з безалкогольних напоїв сяк-так годилася тільки мінеральна вода, а сурогатну каву та чай підсолоджували звичайно сахарином, від якого мене нудило, одно слово, я не знав, що можна замовити; офіціант не приховував свого роздратування й неприязні, а я раптом відчув себе зовсім безпорадним перед цим типом з мордою злого бульдога.

— Що є з гарячого?

— Нічого.

— Навіть супу немає?

— Навіть супу.

Тепер узяв гору офіціант, я був у нього в руках, він міг не дати мені хоч раз за цілий день попоїсти гарячої страви; в його очах блиснув неприхований тріумф: він уже не мав сумніву, що швидко здихається мене. Тут, у цьому залі, він був повновладним господарем, знав це і міг випровадити кожного, хто йому не подобався, хто необачно роздратував його, — крім тих, звісно, кого боявся; а про мене він не знав анічогісінько, і це незнання стало його тимчасовим союзником; розпочалася безглузда гра «хто кого», а я завжди вважав її принизливою для себе, коли доводилось мати діло з супротивником, що не заслуговував на повагу.

— Які у вас є напої?

— Нема ніяких!

— Як? — здивувавсь я. — Зовсім нічого пити?

— Є горілка, пиво, ячмінна кава, чай.

— А хазяїн є?

— А що таке?

— Приведи його сюди.

Вперше він глянув на мене з інтересом, але не збентежився, навпаки, здавалося, все це справді почало його тішити; він з підкреслено приниженим виглядом глибоко вклонився мені і з їдкою іронією спитав:

— А хазяйку теж привести?

— Ні, шельмо. Слухай мене уважно. Якщо протягом трьох хвилин ти не приведеш сюди хазяїна, це може для тебе скінчитися дуже погано. Хазяїну скажеш, що його чекає чоловік з Кгіро^[21]. Зрозумів?

Офіціант, спочатку такий самовпевнений, повний іронії й неприхованої ворожості, був трохи спантеличений моїм тоном і раптовою зміною в поведінці, а коли, нарешті, до його свідомості дійшло слово «Кгіро», це грізне слово, що викликало в людей страх, я, в свою чергу, побачив, як блискавично змінився цей чоловік. Стало ясно, він просто свиня, але мене ця метаморфоза анітрохи не тішила.

— Уклінно прошу вибачити. Я не хотів вас образити…

— Приведи хазяїна.

— Для вас завжди що-небудь знайдеться в кухні…

— Я хочу говорити з хазяїном, чуєш?!

— Є ще борщик з картопелькою, суп з квасолею, горохова юшка з грінками, а на друге можу подати смажену рибу…

Він ураз протверезів, і це мене трохи здивувало: я не думав, що можна так злякатися слова «крипо», тим більше, що офіціант, як, мабуть, і всі інші працівники «Какаду», стикався з людьми із крипо, але за мить мені сяйнув здогад: певно, найбільш його непокоїло те, що я був чужий і не схожий на всіх тих, кого він досі знав, видно, це його й лякало.

Офіціант квапливо подався до кухні, я провів його очима до самих дверей, а коли він зник за ними, глянув у бік бару, де за стойкою увивалися дві молоді вродливі дівчини; оркестр грав вальс «Очарування», у скронях мені стукотіло, я почував себе все гірше, в горлі пересохло від спраги, а в поставлені на стойці кухлі лилося з відкритих кранів темне і світле пиво; я відвів погляд од бару і зиркнув на схиленого над клавішами піаніста, він дивився на мене з дружньою іронією, я всміхнувся до нього, він у відповідь кивнув головою, в цю мить я почув швидкі кроки офіціанта, його збуджений голос, а коли глянув перед себе, по той бік столика побачив високого, статурного чоловіка середніх літ, який, спершись обома руками на застелений скатертю стіл, пильно й очікувально дивився на мене, але я вперто мовчав, і він заговорив перший:

— Чим можу служити?

— Вас звуть Грегори?

— Так. А з ким я маю честь?

— Крипо!

— Розумію. Чим можу служити?

Я глянув на офіціанта, що нервово тупцював біля столика, запобігливо поправляючи скатерть, переставляючи то склянку з серветками, то попільницю, схопив його за лікоть і сказав стримано:

— Іди геть, шельмо.

— Я вже не буду вам потрібний?

— Ні. Залиш нас самих.

Офіціант пішов. Грегори ще нижче нахилився над столиком, так що прямо переді мною опинилося його довгасте, смугляве, зосереджене обличчя із зсунутими бровами — широкою смугою чорного густого волосся, зрослого на переніссі, — і спитав ще раз:

— Слухаю вас! Чим можу служити?

— Я хотів тільки спитати, що значить слово «какаду».

— Це назва птаха, а певніше, назва одного виду чубатих папуг.

— Какаду несе яйця?

— Це залежить від догляду за птахом.

— Я орнітолог-аматор, хотів би купити кілька какаду.

— Ми маємо кілька штук на продаж.

— Купую всі, скільки є.

— У нас їх п’ять.

— Отже, п’ять?

— Так. П’ять.

Я глянув на годинник — стрілки показували вісім хвилин на п’яту, значить, чекати мені ще цілих п’ятдесят дві хвилини.

— Доставник на місці?

— Ні. Але він прийде з кліткою в призначений час.

— Все гаразд.

Я підвівся й подав йому руку, він потис її з усмішкою; по його обличчю видно було, що йому відлягло від серця.

— Господи! Яка у вас гаряча рука!

— Я застудився. Погано себе почуваю.

— У вас, напевно, жар.

— Так.

— Зараз я вам дам аспірину.

— Спасибі. Буду вам дуже вдячний.

— Ходімо звідси. Ви почекаєте Монтера в сусідній кімнаті. Там нікого немає. Можете замкнутись, так буде безпечніше.

— Згода.

— Я жду вас уже три години. Монтер питав про вас по телефону, а я не знав, що відповісти.

— Поїзд дуже спізнився.

— Так я й подумав.

Ми пройшли через зал і звернули в прилеглий до кухні довгий коридор, Грегори вийняв з кишені ключ, відімкнув двері і впустив мене до невеличкої напівтемної кімнати, де стояло всього кілька столиків; стіни її були пофарбовані олійною фарбою в густо-червоний колір, єдине вузьке вікно, загратоване й запнуте завіскою, виходило на Вокзальну площу.

— Ви сьогодні, мабуть, ще нічого не їли?

— Ні.

— У нас є добрий борщ і ковбаса з капустою. Селянська домашня ковбаса.

— Мені страшенно хочеться пити. Принесіть два великі кухлі теплого пива.

— З цукром?

— У вас є цукор?

— Для вас знайдеться.

— Чудово. І не забудьте аспірин, будь ласка.

— Ви повинні що-небудь з’їсти.

— Я погано себе почуваю. Зовсім нема апетиту.

— І все-таки треба перекусити.

— Ну, гаразд, хай буде ковбаса, коли ви так її хвалите.

— Зараз подам, ось тільки спущу затемнення й засвічу світло.

— Ні-ні, не робіть цього.

— Ви волієте сидіти поночі?

— Так.

— Як собі хочете. Мені однаково.

Я лишився сам. Кімната була добре натоплена, я переклав пістолет у внутрішню кишеню піджака, потім зняв пальто, кинув його на стілець, що стояв поблизу, і тільки тоді, сівши за столик, вийняв пачку сигарет і закурив — вогник сірника на мить освітив кімнату, і я побачив, що сиджу проти величезного дзеркала в масивній позолоченій рамі.

Невдовзі з’явився Грегори з тацею. Мовчки поставив переді мною два кухлі паруючого підігрітого пива, тарілку з подвійною порцією ковбаси, кошичок з хлібом, поклав металеву капсулу з таблетками аспірину і ключ від кімнати.

— На всякий випадок замкніться. Так буде краще.

— Звичайно. Дякую вам.

Я провів його до порога, він, усміхнувшись, кивнув головою і попрямував до кухні, а я встромив ключа в замок і тільки тоді помітив, що двері, які за мить мали відгородити мене від усього світу, оббиті грубою сталевою бляхою; повертаючи ключ, я подумав, що в такому бункері можна довго оборонятись, куля з пістолета не проб’є броні на дверях, виважити їх теж не вдасться, бо вони ще й зміцнені двома грубими залізними штабами.

Я вернувся до столика. Одним духом випив кухоль пива й заходився їсти. Ковбаса, напевно, справді була добряча, але я насилу проковтнув лише кілька шматочків, та й від них мене зразу занудило, щедро помащена салом картопля теж мені не смакувала, тоді я взявся до капусти.

Попоївши; якомога далі відсунув тарілку, від запаху ковбаси і смаженої цибулі млоїло, я схопив другий кухоль, пожадливо ковтнув кілька разів, потім узяв дві таблетки аспірину й запив їх рештою пива.

Як же повільно спливав час, як повільно він ще плинутиме до зустрічі з Монтером і до тої хвилини, коли я нарешті дістануся з вантажем на вокзал і все ввійде в свою звичайну колію! Проте я знав, що кожна хвилина цього стомливого чекання, як кожен новий день, як усякий день, наближає мене до фатального кінця, і свідомість цього була тим тяжча, що мене дедалі дужче опановувало почуття самотності. Я почував себе самотнім навіть серед людей. В мене був зовсім інший життєвий досвід, інше сприймання світу, в якому мені досі пощастило вціліти, — таке саме світосприймання було тільки в моїх загиблих товаришів.

Багато років я боронився від самотності, шукаючи рятунку в коханні, проте завжди зазнавав поразки, як і останнього разу, хоч спочатку мені здавалося, що нове почуття, попервах таке прекрасне, витримає всі випробування; але вже через кілька місяців у нашій ідилії щось порушилось, і помалу, крок за кроком, я дав себе втягнути в одвічну гру, чи, певніше, торг двох статей, кожна з яких намагається довести свою правоту, вищість власної особи, ураженої всілякими комплексами, торг огидний, принизливий для самої суті кохання — торг дрібних гендлярів, які добре заробляють тільки раз на рік під час ярмарку, скидають один на одного провину за свої невдачі й розчарування, силкуються за всяку ціну виправдати свою нікчемність, лінощі, дріб’язковість, егоїзм та дедалі більшу ненависть до світу й до людей, і хоч підсвідомо прагнуть очиститись від бруду, що із часом осів у їхніх душах, проте, замість послухатись доводів розуму, вдаються знову ж таки до взаємних обвинувачень. Отож я дав себе втягти в цей торг і одного дня з жахом побачив, що в наші стосунки закралось почуття взаємної неприязні й злості, що з кожною хвилиною ми стаємо все більш чужими, насторожено стежимо одне за одним, підстерігаємо кожне слово, погляд, кожен необережний жест; але й тоді я не усвідомлював, що це був початок кінця нашого кохання, мені все ще здавалося, що цей перший акт драми — лише тимчасова криза, просто не витримали нерви, пошарпані страхіттями війни і життям в умовах тривалої облоги й неволі.

Кохання любить гарне тло, але тоді я цього ще не знав, і, мабуть, тому мене спіткала ще одна поразка в житті; я був легковажний, надто вірив власному почуттю, а то була помилка, яку я усвідомив тільки тепер; тут, у темній загратованій кімнаті «Какаду», я зрозумів і те, що мене ніколи по-справжньому не кохали, а почуття наше, надто рано зазнавши суворого випробування, не витримало його; та я не жалкую, що воно так несподівано скінчилось, адже якийсь час, хоч і недовго, я був щасливий і зберіг у своїх спогадах все найкраще, що було між нами, а цього вже ніхто й ніщо в світі не зможе в мене відняти.

Ми познайомилися в поїзді; виявилося, що обоє їдемо до того самого міста, домовились про зустріч, потім бачилися щодня, сходячись завжди в одній кав’ярні, нарешті я привів її в будинок біля тополевої алеї, до своєї маленької кімнатки на мансарді, де жив та іноді потроху працював у вільний від завдань час, а в того, чиє життя — боротьба, його не так і багато. Мої полотна їй дуже подобались, вона любила гострий, але приємний запах олійних фарб, яким просякли всі кутки майстерні, повітря, що ним ми разом дихали, меблі, якими користувались, навіть постіль, в яку спочатку так охоче лягали; маленька, завішана полотнами майстерня солдата, що мріяв присвятити себе мистецтву, перетворилась на острівець тиші, спокою і спочинку у величезнім океані навколишнього світу; але з часом безтурботний, погідний настрій почав розвіюватись, і та сама кімнатка стала першим приводом для нескінченних сутичок, що, зрештою, привели нас до взаємної неприязні й нетерпимості; вони з кожним днем зростали, врешті ми зробилися зовсім чужі одне одному й самі шукали приключки для сварки; будь-яка, навіть зовсім незначна подія переростала в трагедію, сповнювала нас ненавистю, безперервно точилися болісні суперечки про те, хто винен, — а винні були ми обоє, та кожен з нас завжди вмів виправдати свою власну нездатність і нехіть до спільного життя в тісній, захаращеній меблями та каструлями кімнатці, де доводилося й куховарити на електричній плитці, і кожний день, кожна година, кожна хвилина наближали остаточний розрив.

У вухах мені досі звучали її слова: «Алеку, все це не має жодного сенсу. У нас з тобою різні інтереси, різні вимоги до життя. Ми не підходим одне одному».

«Люба моя, — відповідав я їй. — Якщо є кохання, ми в усьому дійдемо згоди, кохання допоможе нам пережити все, навіть якщо світ буде таким, яким ми бачимо його щодня».

«В цій кімнаті? — глузливо питала вона. — В цій кімнаті, де ми задихаємось, де ледве вистачає місця для твоїх книжок, мольберта, картин і ліжка? Я не можу оселитися з тобою в цій кімнаті й не хочу все життя їздити до тебе трамваєм».

«Або рикшею, — пробував жартувати я. — Якщо нас ще зв’язує щось, то саме ліжко, але тепер навіть у ліжку ти з кожним днем робишся все байдужішою. Ти все більше віддаляєшся від мене. Я стаю тобі зовсім чужим. Навіть тіло твоє сторониться мене, воно вже не таке ласкаве, як колись, у перші дні нашого кохання».

«Це не моя вина. Тут я не можу бути такою, як колись».

«Такою, як у перші дні нашого знайомства, — підказував я. — Тоді я був для тебе загадкою. Щодня ти відкривала в мені щось нове, але з кожним днем втрачала до мене інтерес, все частіше бачила мої вади і все рідше помічала те, що могла б цінувати».

«Це не моя вина!»

«Авжеж, люба, — згоджувавсь я з болем. — Безперечно, ти, як завжди, маєш рацію. Коли кохання вмирає, винен завжди чоловік».

Я сиджу в темній загратованій кімнатці «Какаду», чекаю Монтера, згадую всі розмови, які годинами провадив зі своєю дівчиною, намагаючись врятувати бодай те, що можна було ще врятувати, — та всі мої старання пішли намарне; розрив був для мене дуже болючим, хоч я й розумів, що іншого виходу в нас немає, а тепер я вже трохи заспокоївся, щогодини з’являлися все нові можливості, їх можна було використати або відкинути, але так чи так на них доводилося зважати, кожен день ніс із собою передчуття нової зустрічі, спокушав і надив облудною надією на здійснення всіх досі не справджених мрій.

Я подивився на годинник, у присмерку світляні стрілки показували цифри п’ять і одинадцять — за п’ять хвилин п’ята, час плинув страшенно повільно. Монтера все ще не було, і я почав розмірковувати над тим, як просто спинити плин часу; я міг би це зробити в будь-який момент, коли б не моє презирство до легкої смерті; крім автоматичного пістолета, я мав при собі ще й отруту, маленьку ампулу ціаністого калію — отрута річ певніша, вона діє безвідмовно й блискавично. Я був готовий до того, що може настати хвилина, коли вона мені знадобиться; я, солдат, який щодня дивився у вічі смерті, не уявляв межі власних можливостей, не знав, що здатне мене зламати, — це міг бути біль, а могло бути й бажання за всяку цінузберегти життя; досі мені ще не доводилось переступати порога катівні, я не знав, як триматимусь у годину лютих фізичних мук, адже мене ще ні разу не допитували, досі я спритно вислизав із наставлених сілець, але це могло трапитись, і тоді маленька ампула ціаністого калію стала б моїм спільником, врятувала б мене, якби я потрапив у безвихідь. Те, що я міг вибрати рід смерті, додавало мені рішучості, рука моя ні разу не затремтіла, око ніколи не губило цілі, нерви витримували будь-яку напругу, я був спокійний, бо мав надійного спільника, а до моєї героїчної відчайдушності потроху долучався бойовий досвід.

Я ніколи не переоцінював своїх сил, завжди був у повній готовності, сторожкий і зібраний, мов людина, що поставила на кін усе, мов гравець у покер, що тягне свою останню карту, — я, комівояжер смерті, для котрого життя стало грою, найазартнішою з усіх ігор, які я знав; а я любив іти ва-банк і, навіть програючи, не почував себе переможеним, бо вважав, що можна програти багато битв, але програти війну не можна.

Якби вона знала, ким я був насправді, може, все у нас склалося б інакше, але я розкрив перед нею лише одну сторону своєї біографії, їй було відомо, що я художник і мистецтво — моє покликання, єдина життєва мета.

Спочатку це здавалося їй цікавим; ця міщанка з психологією крамарки навіть пишалася тим, що живе з художником, та через якийсь час упевнилася, що художникам властиві ті самі вади, що й усім смертним, і, всупереч її сподіванням, у них немає нічого незвичайного, — а вона так і не змогла зрозуміти, хоч була, безперечно, недурна й спостережлива, що незвичайність буття художника полягає не так у його особистих якостях, як у самій суті його таланту і щоденної професійної праці; пересвідчившись, нарешті, в тому, що її уявлення розбігаються з дійсністю, вона вже не приховувала свого розчарування й злості і навіть вважала себе в чомусь обманутою. Кінець кінцем своє співжиття з чоловіком, для якого мистецтво становило єдиний і головний зміст усіх життєвих прагнень, вона визнала банальним, а може, й принизливим. Я часто почував, як їй бракує в моїй біографії отої другої, героїчної сторони, але вперто мовчав, старанно приховуючи все, що могло б мене викрити, бо я ніколи не дозволяв собі купувати почуття жінки ціною всього того, що пережив: ціною безнастанної нервової напруги, страху, пролитої крові й убивств.

Я ніколи не дозволяв собі бавитись ані коханням, ані зброєю. Добре знав, що на світі було немало дурнів, які гинули саме через такі забави.

Але вона й гадки не мала, ким я був насправді, яке складне й тяжке моє життя, не розуміла, мабуть, і того, яким самотнім я себе почував, не уявляла, як важко мені в цій своїй самоті зберегти віру в себе. Я шукав у ній приязні й розуміння, прагнув, щоб вона стала свідком моєї творчості, чекав підбадьорення й підтримки моїх зусиль творити наперекір війні і смерті. Але ми все більше віддалялись одне від одного, і тільки після остаточного розриву я зрозумів, що вона була б рада навіть найменшому натяку на мою причетність до тих справ, які я так старанно від неї приховував і яких нізащо б їй не відкрив, поки триває в нашій країні стан облоги й боротьба.

А вона все частіше глузувала з мене, це було тим кумедніше, що, нічого не відаючи, вона висловлювала свої іронічні зауваження в кімнаті, де була схованка із зброєю та боєприпасами — схованка, в яку я заглядав мало не щодня, зброя, якою я так часто успішно користувався.

Кожна розлука лишає по собі гіркоту й порожнечу, мої надії на щастя не справдились, розчарування було дуже болючим, і я довго не міг погодитися з тим, що прожиті разом з нею дні минули без вороття й нічого вже не можна виправити; скінчилася ще одна невдала історія в моїм житті, але тепер я думав про це спокійно і байдужо, несподівано для самого себе помітив, що в мені вже немає ані гіркоти, ані суму, і це навіть трохи здивувало мене, мигнула думка, що винні в цьому втома й лихоманка, яка трясла мене вже кілька годин; зі мною діялося щось дивне, — я й сам не міг би сказати, що це таке, — може, давалося взнаки хвилювання, бо Монтер все не йшов, а час призначеної зустрічі повільно й невблаганно збігав, несучи з собою напруження і страх, малюючи в збудженій гарячкою уяві картини найжахливіших подій, які могли статись.

II СВЯТВЕЧІР: У ПАСТЦІ

Я сидів на стільці у темній, загратованій кімнатці «Какаду», спершись ліктями на застелений скатертиною стіл, і крізь пітьму, розтяту струменем світла з вуличного ліхтаря, вдивлявся в дзеркало у важкій позолоченій рамі, що висіло на протилежній стіні; моє бліде й змучене лице помалу розпливалося в сутіні, так що кінець кінцем можна було розгледіти тільки його обриси та вогник сигарети в кутику рота.

Я заплющив очі, мене змагав сон, у жарко натопленій кімнаті було душно, тут я був відгороджений від усього світу, і сон налягав на мене із страшною силою, але я не піддавався, вперто боровся зі сном і з утомою, лічив кожну хвилину, що наближала нашу зустріч з Монтером, непевність і тривога за його долю здіймалися в моїй душі нестримною хвилею, яку я не годен був ані приборкати, ані спинити. «Какаду» — ненадійне місце, — подумав я сонно. — Якщо поліція щось пронюхала, ми всі можемо вскочити в халепу. — Я поклав обидві руки на стіл і схилив на них голову. — Все це надто затяглося, — думав я. — Монтер зовсім не зважає на те, що «Какаду» не дуже-то придатне місце для такої зустрічі».

Я розплющив очі й глянув на вікно — на карнизі лежав грубий шар снігу, шибки теж були заліплені білим пухом і в темряві світились голубуватим блиском. «Святвечір, — сумно подумав я. — Саме сьогодні. А я навіть не знаю, чи пощастить виплутатися з цієї історії. Щось Монтер не йде. А вже мав би бути в «Какаду».

Десь у глибині коридора грюкнули двері, я підвів голову і став прислухатися. Спершу до мене донеслось гупання підкованих чобіт і чоловічі голоси, потім у двері моєї кімнати хтось постукав кілька разів гучно й настирливо, ніби намагаючись їх виважити, але замок не піддавався.

Відсунувши стілець, я обережно встав і рушив до дверей, щоб відчинити їх, хотів уже був повернути ключ у замку, але в останню мить із жахом збагнув, що це не ті, кого я чекав, адже не було умовного сигналу.

Коли застукотіли вдруге, я інстинктивно відскочив на середину кімнати, глянув на запнуте брудною завіскою, вузьке й довге, засніжене, надійно загратоване вікно і зрозумів: коли в двері добувається поліція, мені звідси не вийти. — Я опинився в пастці. Обачно відступивши ще далі від дверей, я притулився до стіни, весь час думаючи про те, що в мене можуть поцілити і через вікно, може, вони вже причаїлися там і тільки ждуть слушного моменту, щоб почати стрільбу, може, їх стримувала лише надія, що я відчиню двері, не стану боронитись і здамся без бою; разом з тим я пробував угадати, які причини перешкодили Монтерові прийти на умовлену зустріч до «Какаду». Його, звичайно, могли заарештувати, та все ж важко було повірити, що я потрапив у пастку саме через це, я навіть думки не допускав, що він міг мене зрадити, одначе, все те, що зараз тут діялось, скидалося на зраду.

Якомога обережніше я присунув до себе стілець — найменший шум допоміг би їм визначити, де я, — і поклав на нього чотири запасні обойми, щоб мати їх напохваті.

За дверима на якийсь час усе стихло, потім я почув зляканий голос хазяїна «Какаду» та приглушені, невиразні голоси ще двох чоловіків, а тоді знову хтось ще настирливіше почав добуватися в кімнату, де я сидів, мов у пастці. Я глянув на годинник — було двадцять п’ять на шосту. Монтер мав прийти о п’ятій, і якщо він досі не з’явився з незалежних від нього причин, то мене вже ніщо не врятує, рано чи пізно я попадусь їм у руки, пістолетна стрілянина може тільки попередити Монтера про небезпеку, але я не був певен, що зараз Монтер не в такому самому або й ще гіршому становищі. Його могли схопити під час перевезення вантажу, він міг оборонятися в момент арешту, адже на вулицях міста весь час товклися жандармські патрулі, я бачив, як на Вокзальній площі жандарми зупиняли й обшукували перехожих; від них я й сховався в «Какаду», повіривши, що місце, яке Монтер вибрав для нашої зустрічі, надійне й безпечне.

Я зіперся спиною на стіну і, не випускаючи з рук пістолета, раз у раз позирав то на двері, то на яскраво освітлене вуличними ліхтарями вікно. Несподівано шум за дверима стих. Відвівши запобіжник, я переклав пістолет у ліву руку, праву, мокру від поту, витер об холошу; вже ясно, що буде далі, — вони відійдуть од дверей і спробують добратися до мене вікном. Мене трясла нервова пропасниця, напруження з кожною хвилиною зростало; облизавши пересохлі, пошерхлі від гарячки губи, я помалу, крок за кроком почав посуватися вздовж стіни до вікна, а наблизившись до нього, трошки відхилив завіску й обережно виглянув надвір.

Спершу, прямо проти вікна, я побачив поліцая в темно-синьому мундирі, а потім ще якогось цивільного в шкіряному пальті, що неспокійно походжав тротуаром і час від часу поглядав у бік вікна, за яким причаївсь я з пістолетом в руці, готовий кожну мить дати відсіч. Не схоже. щоб вони збирались підійти ближче, мабуть, чекають підкріплення; вони ж не знають, хто ховається в малому залі «Какаду», може, гадають, що нас багато, що оточили цілу групу, й тому готуються до операції дуже старанно; якщо це справді так, якщо вони сподіваються застукати в «Какаду» кількох озброєних людей, значить, нас зрадили, і коли Монтер нічого про це не знає, він щохвилини може з’явитися зі своїми людьми, щоб, як і я, вскочити в заздалегідь наготовлену пастку.

На слабо освітленій площі стояло кілька військових грузовиків, а біля вокзалу, перед головним входом, я помітив ще дві чорні поліцейські машини. Йшов сніг, продавці газет і цигарок шукали захистку попід стінами, поодинокі перехожі, незважаючи на ранню пору, квапливо пробиралися занесеними снігом тротуарами й зникали в темній глибині сусідніх вуличок. Поліцай — він стояв обличчям до входу в «Какаду» — закурив сигарету, цивільний у шкіряному пальті спинився біля нього, і вони довгенько про щось жваво розмовляли. Я стежив за ними, а час плинув, щохвилини на площі міг з’явитись Монтер, і я вирішив: якщо хтось із них наблизиться до вікна, я вистрілю, адже мені все одно звідси не вийти; до цього факту я поставився досить спокійно, навіть звеселів, коли подумав, що ці оббиті залізом двері, це вікно з грубими гратами так само відгороджують їх від мене, як і мене від них, і що збіжить не одна година, перш піж вони винесуть з цієї клітки мій труп, бо я боронитимусь до останнього патрона.

Я був певен, що в цій ситуації поводитимусь саме так, а не інакше, бо вже перевіряв себе за схожих обставин і ні разу не піддався інстинктові, бажанню за всяку ціну зберегти своє життя; неодноразова самоперевірка перед лицем смерті давала мені такий потрібний зараз спокій і самовладання.

Я був насторожі. І знав, що не здамся. Я не хотів проходити випробування тортурами. В душі був певен, що не здатний на зраду, але не міг уявити собі, як би повівся на багатогодинному допиті, мене ніколи не катували, і я не знав, чи стане мені сили витримати біль, а тому волів не допустити до випробування, яке могло б виявити мою слабкість, а головне — привести мене до остаточної поразки. В житті я завжди вибирав певні, вже перевірені шляхи, намагався йти лише ними, хоч іноді й кортіло пуститись незнаною стежкою — не тільки з цікавості, а й для того, щоб краще пізнати самого себе.

Я поглядав на площу й на тротуар, де стояв поліцай.

Тип у шкіряному пальті вернувся в «Какаду», невдовзі знов почулося гупання в двері, і я подумав, чи не вийти їм назустріч, я вже знав, що в коридорі їх тільки двоє, несподівана вилазка могла захопити їх зненацька, а якби мені пощастило вибратися з «Какаду» на вулицю, вже була б якась надія на порятунок. Зважившись, я ще раз обдивився Вокзальну площу, окинув швидким поглядом сусідні вулички і вже збирався відійти од вікна, щоб здійснити свій замір, коли раптом побачив Монтера: він та ще троє чоловіків спокійно прямували в бік «Какаду».

Мене пойняв жах, я спробував відчинити вікно, щоб гукнути їх і попередити про небезпеку, але було вже запізно, я бачив, як вони один по одному ввійшли в широко розчинені двері «Какаду». Їх було троє, в коридорі — двоє шпигів, треба поспішати. Відступивши од вікна, я похапцем накинув пальто, зібрав зі стільця запасні обойми, поклав їх у ліву кишеню, потім навшпиньках підійшов до дверей і став повільно повертати ключ у замку — дуже повільно й обережно, щоб ті двоє в коридорі не помітили, що гатять у вже відчинені двері. Добре змащений замок відімкнувся беззвучно, тоді я лівою рукою вхопився за ручку і сперся плечем на одвірок.

Я чекав першого пострілу. Тепер я вже знав, що зроблю, коли Монтер увійде зі своїми людьми в коридор, що відділяє головний зал «Какаду» від кухні й кімнати, яка стала для мене пасткою, знав, що в цій ситуації поліція сама несподівано опиниться в западні, під загрозою з двох боків — досить тільки сильно штовхнути ці окуті сталевою бляхою двері, вони розчиняться, і в мене буде чудове поле обстрілу; правда, я розумів, що надії зостатися живим у мене майже нема, хоч вогонь з двох боків повинен паралізувати дії поліцаїв, і єдине, що їм залишиться, — якомога швидше відступити в бік кухні, бо більше нікуди, якщо, звісно, їх ще раніш не покладуть кулі Монтера та його хлопців.

З піднятим угору пістолетом, кожну мить готовий стрибнути вперед і кинутись у бій, я чекав першого пострілу; в голові з шумом пульсувала кров, у мене знов почався нервовий дрож, я заплющив очі й раптом мало не розреготався, подумавши про те, як швидко все може змінитись: спершу я був у пастці, здавалося, становище безвихідне, та не минуло й півгодини, як мої переслідувачі самі опинилися в западні, котру лаштували для мене, а може, й для Монтера та його товаришів; гра починалася заново, я почував себе азартним гравцем, який ставить на кін усе, що має, і нетерпляче жде наслідків. Монтера я знав і був певен, що він не покине мене в цій дірі й не втече нишком з «Какаду», помітивши небезпеку; цей напівфранцуз, напівполяк, що говорив чудним польсько-французьким жаргоном, ще ні разу мене не підвів, і я міг розраховувати на його допомогу; в коридорі вже чути було чоловічі голоси та кроки, що наближались до дверей, за якими я причаївся, готовий вистрелити… І раптом запала напружена тиша, голоси змовкли, а потім почувся обережний стук — два коротких удари, три довгих, три коротких і знов два довгих, — я слухав, вражений, і нічого не розумів: то був сигнал, про який ми домовилися з Монтером. На всяк випадок я відступив від дверей, розчинив їх різким ударом ноги й навів пістолет на купку чоловіків, що стояли в коридорі.

— Ну, старий! — весело вигукнув Монтер, побачивши націлену в його бік зброю. — Сховай пукавку. Тут усі свої. Не треба нікого лякати.

Звісно, Монтер мав рацію, та хіба міг він здогадатися, що діялося зі мною в ці нескінченно довгі хвилини чекання, хіба міг знати, що я пережив, коли він, нарешті, з’явився? Мене затопило болісне розчарування, досада, гіркота й шалена злість на Монтерових товаришів за все те, що через них довелося витерпіти, за мої даремні хвилювання, а коли я подумав, що мало не почав ідіотську перестрілку з ними, бо ж не знав їх, я відчув, що блідну, — мені раптом стало ясно, до чого це могло призвести.

— Мерзотники! — кинув я з гнівом, відійшов у темний куток кімнати і сховав пістолет у кишеню.

Вони мовчки ввійшли за мною, хазяїн «Какаду» зразу почав поратись коло вікна, старанно запнув його, і тільки тоді в кімнаті засвітили світло.

— Чого ти казишся? — спокійно запитав Монтер.

Я прикусив губу, але все ще не міг опанувати себе, мене душила лють, у цю хвилину я дивився на Монтера майже з ненавистю, його хрипкуватий гортанний голос і м’яка неправильна вимова дратували мене, а здивовані погляди його товаришів, які, здавалось, були ображені моєю поведінкою, ще більш розлютили, і я, нарешті, вибухнув:

— Слухай, Монтере! Не знаю, може, всі твої люди ідіоти. Але якщо серед них є хоч двоє-троє хлопців з головою на в’язах, чому ти не прислав їх сюди?

Монтер насупив брови, мовчки присунув до себе стілець і сів коло столу.

— Чого ти казишся?

— Якого дідька ти прислав цих двох йолопів?

Він здивовано глянув на мене.

— Та що в біса сталося?

— Під три чорти таку роботу!

— Гаразд, гаразд! Але скажи нарешті в чім річ, друже?

— У нього спитай! — кинув я, показуючи на хазяїна «Какаду». — Він все тобі пояснить.

— Це я винен! — квапливо визнав той. — Я не знав, що у вас є умовний сигнал.

— Вони так гатили в двері, що, напевно, було чути в найближчому комісаріаті поліції. Просто диво, як це всі ми не вшелепались у біду.

Монтер замислено кивнув головою.

— Я наказав їм чекати мене тут, у коридорі, — пояснив він стомленим голосом. — Вони не мали права ні стукати в двері, ні з кимось говорити, ні щось робити без мого відома…

— Це я винен! — знову втрутився хазяїн «Какаду». — Я не знав, що у вас є умовний сигнал.

Монтер зсунув капелюха на потилицю, зручно всівся на стільці, потім обвів суворим поглядом своїх хлопців і у ледве стримуваною злістю сказав:

— Так, Похмурий, твоя правда. Я послав на цю операцію ідіотів, які неспроможні навіть запам’ятати, що їм сказано, хоч це їхній найперший обов’язок…

— Ну, годі вже, — несподівано обізвався один з них, — я впізнав у ньому того типа в шкіряному пальті, який крутився під вікном і якого я мав за шпига.

— Заткни пельку, Крук, — гаркнув Монтер. — Це стосується й тебе. Comprenez-vous?^[22]

— Розумію, — відповів Крук. — З кожним раз у житті трапляється якась дурна історія. Сьогодні, мабуть, наш день, тому так і вийшло.

— Щоб ти, бува, не накликав лиха, Крук, — вже спокійно сказав Монтер. — Якщо в тебе справді такі думки, то можеш уже зараз помолитися за упокій своєї душі.

— Гаразд, — засміявся Крук. — Помолюсь і господу богу, і сатані. Про всяк випадок. Адже невідомо, кому ми більше подобаємось.

— Молися, Крук, — згодився Монтер.

Він уважно подивився на хазяїна «Какаду», на його брезкле червоне обличчя, і мені здалося, що він сердиться на нього за цей інцидент, хоч той був зовсім не винен, потім промовив повагом зі своїм чудернацьким акцентом:

— Слухай, Ваню! Ми дуже голодні. З самого ранку в роті й ріски не мали. Принеси нам чого-небудь попоїсти і чвертку горілки.

— Може, смаженої ковбаси?

— Voila!^[23] І чвертку горілки.

— Несу!

Хазяїн «Какаду» старанно обмів серветкою скатертину, висипав на тацю недокурки з попільниці й тільки тоді пішов до кухні. Монтерові товариші посідали довкола столу, не скидаючи ні капелюхів, ні мокрих од розталого снігу пальт, від яких у добре натопленому приміщенні незабаром пішов кислий дух; я стояв трохи осторонь, все ще сповнений неприязні до цих людей, а вони ж прийшли сюди лише для того, щоб прикрити мене в разі несподіваного наскоку поліції, готові, як і я, прийняти смерть.

Того дня вони були авангардом, на початку путі їм загрожувала більша небезпека, ніж мені, і вони це знали, але були готові рискувати заради спільної справи та й взагалі не боялися смерті, як усі ті молоді хлопці, котрі ще не встигли пізнати справжню ціну життя. Проте зараз вони були мені чужі, я дивився на них байдужно, і якщо їхня доля якоюсь мірою й цікавила мене, то лише тому, що вони могли стати мені в пригоді, коли я виконуватиму своє завдання. Я розумів, що ми, можливо, більш ніколи в житті не стрінемось, і це звільняло мене від потреби говорити утерті люб’язні слова, яких я взагалі терпіти не міг і уникав навіть у розмовах з людьми, з котрими хотів бути в добрих, дружніх стосунках.

Монтер сидів мовчки, глибоко замислений, а потім вийняв з кишені пачку німецьких сигарет, кинув її на стіл і — несподівано для нас усіх — зайшовся голосним невимушеним сміхом.

— Що це тебе так розвеселило? — спитав я задирливо.

— Ох, негідники! — мовив він, ласкаво дивлячись на своїх хлопців. — Ну й телепні, ну й тупаки! Уявляю, як ти почував себе в цій загратованій дірі, коли вони добувалися в двері.

— Я весь час був певен, що це поліція…

— Oui^[24]. Так я й подумав.

Я глянув на Крука — мені хотілося знати, яке враження справили на нього мої слова і чи зрозумів цей хлопчина з рудуватою чуприною й зеленими очима, до чого міг призвести його нерозважний вчинок; я шукав у його погляді якихось ознак каяття, котрі свідчили б, що він розуміє мої тривоги й хвилювання, але не помітив у його очах нічого, що могло б дати мені бодай найменшу втіху, а тільки веселі іскринки — він зовсім не почував себе винним; тому я сердито насупив брови й дивився на нього мало не вороже; але Крук раптом нахилився над столом і спитав:

— Ти бачив мене у вікно?

— Бачив.

— І бачив, як я розмовляв з поліцаєм?..

— Авжеж.

— Хай йому бісі — лайнувся він. — Мабуть, ти вважав мене за шпига?

— Еге ж.

— А знаєш, я ж збирався підійти до вікна. І якби не поліцай, що стовбичив на вулиці…

— На твоє щастя, бовдуре! — вибухнув я. — Ти, мабуть, справді думав, що я приїхав сюди тільки для того, щоб продірявити тобі довбешку?

Монтерові товариші ззирнулись і голосно засміялися.

Крук нахилився над столом ще нижче, а потім з ніяковим виглядом простяг мені руку.

— Дай лапу, Похмурий, — сказав він серйозно. — І, ради бога, не сердься. Тепер я бачу, яку дурницю зробив. Що ж, буду обережніший…

— Ну, гаразд. Забудьмо про це. На щастя, все скінчилось добре.

Я потис руку Крукові, взяв у нього сигарету, Монтер підсунув мені стільця й жестом запросив сісти. Настрій у всіх враз змінився, я бачив навколо усміхнені, приязні обличчя, ми вже освоїлися один з одним, сміх розрядив напруження, а проте мене все ще трусив нервовий дрож, а може, то була лихоманка, мені довелося міцно зціпити зуби, щоб вони не цокотіли; я сів поруч Монтера, проти дверей, і спитав:

— З вантажем усе гаразд?

— Так, — відповів Монтер.

— Коли відходить поїзд?

— За півгодини.

— Встигнемо?

— Звичайно. Встигнемо ще й попоїсти, і по чарці випити. Треба зігрітись. Ми ж геть задубіли.

Я мовчки кивнув. До кімнати ввійшов хазяїн «Какаду», несучи величезну тацю, заставлену тарілками, на них парували чималенькі порції смаженої ковбаси, на столі з’явився ще хліб, солоні огірки та пляшка горілки.

Хазяїн наповнив чарки і зараз же вийшов.

— Я не п’ю.

— Ти що, непитущий? — спитав Монтер.

— Ні. Просто обережний, — пояснив я. — Чи, коли хочете, обачливий. Мені треба їхати. Ніколи не відомо, що може трапитися в дорозі. І я хочу, щоб голова була ясна.

Невже це так важко зрозуміти?

— Ти все ще задираєшся.

— Ну, чого тобі треба? По-твоєму, я не маю права відмовитись від горілки?

— Ах, mon ami^[25], — відказав він. — Ти завжди маєш рацію.

Монтер повернувся до товаришів і підніс чарку.

— За ваше здоров’я, друзі! Salud!^[26]

— На здоров’я.

Голодні й перемерзлі хлопці з задоволенням випили й пожадливо накинулись на їжу. Мені ж їсти не хотілось, я закурив другу сигарету і, з нетерпінням чекаючи кінця вечері, дивився на хлопців, на Монтера; мене вразило, як він змінився. Коли ми починали нашу спільну роботу, він здавався зовсім молодим, тепер йому можна було дати щонайменше років сорок. Тоді це був вродливий, стрункий юнак, а тепер — літній чоловік із сивими скронями. Боже мій, така робота кінець кінцем хоч кого доконає, адже всі ці роки ми жили в безперервній тривозі, нерви були напружені до краю, навіть лягаючи спати, ми мусили бути готові до всяких несподіванок, навіть уві сні не могли знайти спокою, і це вкорочувало нам віку. Скільки років збігло від нашої першої зустрічі — п’ять, десять, п’ятнадцять? Ні, всього три роки — три літа, три осені, три зими, а мені здавалося, що відтоді минула ціла вічність.

Я сидів на стільці лицем до дверей, дивився на Монтера та його друзів, незабаром ми вже мали вийти з «Какаду», час знову змінив темп, тепер він мчав, немов скажений пес, і кожна секунда наближала момент відходу поїзда; вже був початок на сьому, я став нервуватись, але намагався цього не виказувати, треба їм підживитися й перепочити. Вони їли мовчки, з гарячковим поспіхом, втупившись у тарілку, відгороджені один від одного мовчанням; кожен думав про своє, але я розумів, що означає ця повна суворої зосередженості тиша, — вони теж відчували натиск часу, який невблаганно штовхав нас назустріч подіям цього вечора, котрі важко було передбачити; їхнє завдання зараз видалось мені зовсім легким: вони повинні були провести мене на вокзал, тільки на вокзал, а потім, у поїзді, протягом трьох годин їзди з трьома зупинками я вже повинен сам давати собі раду; в кінці путі мене мали зустріти й забрати вантаж — так замкнеться коло моїх обов’язків цього дня, який ще не скінчився і триватиме аж до півночі.

Отож я нерухомо сидів на стільці, лицем до дверей, прислухався до звуків, що долітали з коридора, і дивився на Монтера та його людей.

З Монтером я вперше зустрівся три роки тому, і наша зустріч тоді, як і цього передсвяткового вечора, була не випадкова, а дуже ретельно підготовлена, хоч ми в цьому участі не брали; ми зустрічалися ось уже три роки, але досі не знали один про одного анічогісінько, навіть імені й прізвища, і хоч виконували разом багато тяжких і небезпечних завдань, по суті, були зовсім чужі. Для мене Монтер був тільки Монтером, тридцятилітнім худорлявим чоловіком з довгастим обличчям і дуже гарними очима, в яких не можна було помітити нічого, крім холодної зосередженості; його біографія для мене не існувала, я знав лише одтіу її сторону, пов’язану з нашою спільною діяльністю, але цього було мало, надто мало, щоб склалася певна думка про цю людину; нічого не відаючи про Монтера, я не міг почувати до нього ні особливої симпатії, ні антипатії, мені були невідомі його погляди, я не мав ніякого уявлення про те, що він думає, тому між нами не могли виникнути близькі, дружні взаємини. Для Монтера я був просто Похмурий, чоловік невизначеного віку, а мені недавно сповнилося двадцять чотири роки, без імені й прізвища; зустрічались ми досить рідко, то були короткі, хапливі зустрічі, а небезпека, яка нам загрожувала, зближала нас тільки на час спільної операції. Ще менше я знав про Монтерових товаришів, яких він привів у «Какаду», адже я бачив їх уперше; Монтер щоразу приводив з собою нових хлопців, і я мав підставу припускати, що тих, які приходили раніше, уже немає живих. Подумати тільки: я мусив покластися на них, довірити їм свою долю й саме життя, бо ці молоді хлопці брали участь у тих справах, про які я не розповів би навіть найближчому другові, коли б його мав, — і я вірив цим зовсім не знайомим людям, хоч як дивно; я сидів у малому залі «Какаду» й чекав, коли вони нарешті будуть готові вирушити разом зі мною в дорогу, щоб дбати про мою безпеку, поки я сяду в поїзд; так, це було дивно, але якби цього зимового вечора я потрапив у пастку, хлопці повинні були б відвернути увагу поліції, прийняти вогонь на себе, — і все це задля мене, задля людини, про яку вони нічого не знали.

III СВЯТВЕЧІР: НА ВОКЗАЛІ

Нарешті сталося те, чого я чекав уже кілька годин: я опинився на вокзалі. Ввійшовши до головного залу, на хвилину затримався, щоб оцінити становище. З усіх боків мене оточував гомінкий натовп пасажирів, які чекали прибуття поїздів, десь поблизу крутився Монтер зі своїми людьми, шастав по всіх закутках, визираючи поліцію.

Я протиснувся до газетного кіоска, поставив на підлогу важку шкіряну валізу й, купивши «Berliner Zeitung» та два розкішно ілюстрованих журнали «Die Wehrmacht» і «Flugel, пробрався ближче до виходу на перон; там спинився, глянув у бік залу, де містився буфет, над дверима якого висіли яскраві афіші, що рекламували нові фільми, і став читати оголошення: «Кінотеатр «Ріальто» — «Любов шейха», хвилююча драма про кохання і смерть, дві години незабутніх переживань у пустелі Сахарі, фільм німецько-іспанського виробництва; кінотеатр «Кассіно» — «Ганс Мозер і Тео Лінген у повному гумору фільмі «Сім років щастя», ви знов побачите незабутню пару коміків у їхніх найкращих ролях», — я перевів погляд з афіші на двері, що вели до буфету, і побачив Монтера, він стояв у проході, роздивляючись на всі боки, нарешті, помітив мене й кинувся назустріч.

— Слухай, Похмурий. Треба негайно йти на перон.

Більш нічого не лишається.

— Що сталося?

— В буфеті сидить Вовк із НСЗ.

— Він тебе бачив?

— Ні.

— Стонадцять чортів! Бракує тільки, щоб ми зустрілися з ним у поїзді.

— Він не їде.

— Звідки ти знаєш?

— Сидить з якимись підозрілими типами і п’є. Вже добре набрався, ледве на ногах тримається. До того ж у нього тут сім’я. На святвечір він нікуди не поїде.

— Ти певен?

— Цілком. Недарма ж вони носять на грудях образок божої матері. Сьогодні в них свято.

— А він знає тебе?

— Знає. Раз уже стріляв у мене.

— Зрозуміло. Ушиваймося звідси. Якщо він побачить нас разом, буде кепсько.

— Іди на перон. Я з хлопцями зараз туди прийду.

— Я стоятиму під годинником.

— Гаразд…

Взявши валізу, я вийшов на перон і з подивом побачив, що тут повно людей, хоч мороз був добрий. Крізь юрбу пасажирів, що чекали поїзда, я пробився в глиб перону, поставив валізу на кам’яну сходинку, просто під годинником, який висів на залізному стовпі, й уважно огледівся кругом. Місце було зручне, звідси можна було спостерігати, що робиться по обидва боки перону та біля станційних будівель; я дивився на засніжені рейки, на вокзал і чекав появи Монтера та його людей. Поки що все йшло за наперед розробленим планом, і, якщо поліція в останню мить не захопить нас зненацька, довірений мені вантаж буде доставлено на місце в призначений час.

Але тільки тепер, коли я опинився на пероні, в колі світла, яке кидали низько повішені ліхтарі, мені стало легше, нервове напруження ослабло; а втім, я не почував ні заспокоєння, ні радості: адже попереду було ще кілька годин їзди, і кожна станція, кожна зупинка могла стати для мене новою пасткою. Як і раніш, я був готовий до найгіршого, але тепер ясно усвідомлював, що в усякій, навіть найскладнішій, ситуації не буду таким безпорадним, як у темній загратованій кімнатці «Какаду», бо звідти, якби мене там справді оточили поліцаї, я б не вибрався, — тим-то моє теперішнє становище здавалося мені зовсім непоганим.

Я стояв на пероні серед натовпу пасажирів і чекав Монтера; мене охопив неспокій, я боявся, щоб його, бува, не помітив Вовк — якщо він колись уже стріляв у Монтера, їхня зустріч могла погубити нас усіх.

Несподівано мені спало на думку, що тільки завдяки щасливому збігові обставин Монтер і я не стали ворогами, адже могло вийти так, що Монтер переслідував би мене, а я б переслідував Монтера, і в цьому не було б нічого дивного. Я ніколи не цікавився політикою і навіть уже за окупації, коли почалась підпільна боротьба, розбирався в політичній ситуації так погано, що не міг свідомо вибрати партію, до якої хотів би належати, як і підпільну армію, в лавах якої хотів би воювати. Зовсім випадково я опинився на боці лівих, але випадок міг привести мене й до табору правих, і в цьому не було б моєї вини, бо тоді я був, мов сліпий, я навіть не уявляв собі, що в моїй країні так багато людей, які прагнули врятувати вітчизну, не розумів, як багато каламутних течій у тій річці, що на її хвилях опинивсь і я, — ось чому я подумав, що тільки завдяки щасливому випадку я не став ворогом Монтера, а разом з ним боровся проти Вовка та його спільників із НСЗ.

За минулі роки я багато чого навчився, пізнав багато такого, про що раніш і гадки не мав. До війни я жив у трохи нереальному світі, тому мені довелося вчитися всього заново, починати життя з самого початку, ніби я вдруге народився, але тоді поряд не було нікого, хто керував би моїми першими кроками, остеріг перед мілинами, на які я раз у раз натикався, не було нікого, хто допоміг би мені знайти правильний шлях, я був завжди страшенно самотній, і це кінець кінцем привело до того, що я геть віддалився від людей, замкнувся в собі, став мовчазним, недовірливим і потайним і так боявся виявити свої думки й почуття, що жартома мене прозвали Самітником. Може, це прізвисько, іронічне й водночас повне розчарування, вихопилося з уст однієї з тих жінок, з якими я спав, хоч ніколи не належав їм цілком; зрештою, це не мало значення: прізвисько прилипло до мене, і відтоді для близьких знайомих я став Самітником, як згодом для товаришів по боротьбі був Похмурим, хоч ні ті, ні другі не знали мене по-справжньому.

Але і я сам теж не усвідомлював у повній мірі, хто я, і якби мене про це спитали, мабуть, не зміг би дати ясної відповіді; я знав, ким хочу бути, але не мав уявлення, хто я насправді. Мені треба було переступити ще чимало сходин, пройти багато важких випробувань, тому я щодня перевіряв себе, був до себе суворий і вимогливий, завжди вимагав від самого себе більше, ніж від інших; та коли під час нічних роздумів підсумовував пережите за минулі дні, завжди виявлялося, що на моєму рахунку невдач більше, ніж справжніх успіхів, я не раз опинявся на грані банкрутства, але в тому, що досі я не зазнав цілковитого краху, не було нічиєї заслуги.

Я стояв на пероні під величезним годинником, почепленим на залізному стовпі, і, чекаючи Монтера, пробував уявити, що було б зі мною, якби я опинився у ворожому таборі. Поміркувавши, дійшов висновку, що в той час, коли я гарячково шукав шляхів свободи, я, очевидно, пристав би до всякої групи, яка дала б мені зброю й залучила до боротьби, не вдумуючись у її ідеї та гасла. Отже, я міг потрапити і в НСЗ — від самої думки про це мене пройняв дрож; та найбільш жахало мене те, що я міг повірити в їхню правоту, ба навіть мусив би повірити, якби приєднався до них, і тоді захищав би такі ненависні й ворожі мені позиції, але якби так сталося, якби я опинився серед цих людей, з часом мене, напевно, почала б мучити свідомість своєї вини, породжена самим фактом співробітництва з угрупованням, яке не зупинялося навіть перед зрадою, щоб позбутись політичних противників.

Але в перші дні моїх шукань я нічого цього не знав; щоб розібратися в ситуації, мені потрібен був час і люди, які з’ясували б мені завдання й мету різних підпільних угруповань, щоб я міг свідомо зробити вибір. Волею випадку я опинився на боці Монтера, але випадок міг штовхнути мене і в табір Вовка, я був неспроможний вибрати сам.

Мені пощастило, я потрапив до тих, хто боровся чесно й безкомпромісно, чия програма не викликала застережень, і це давало мені величезне внутрішнє задоволення.

На пероні з’явився Монтер. Спершу я побачив у натовпі його зелений баварський капелюх з едельвейсом, а потім довгасте обличчя і очі, що дивилися на годинник, під яким я стояв. Нарешті він помітив мене, махнув рукою й почав пробиратися між пасажирами, між зваленими на пероні валізами та клунками, а опинившись біля мене, підморгнув і сказав: Ш — Все гаразд, Похмурий. За десять хвилин ти вже будеш у дорозі.

— Якби тільки знайти місце в купе. Схоже на те, що сьогодні буде страшенна тиснява. А я ж не можу з таким вантажем їхати на приступці вагона.

Високий і худорлявий, у капелюсі, зсунутому, як звичайно, на потилицю, Монтер стояв переді мною і всміхався.

— Не будеш ти їхати на приступці, топ аті, — сказав він, не виймаючи з рота сигарети. — Крук повинен знайти тобі місце в купе.

— Ти завжди про все пам’ятаєш, старий.

Монтер засміявся.

— Ні, не завжди. Сьогодні я зробив помилку, яка могла стати фатальною. Це погано. Останнім часом я щось часто став забувати про те, що в нашій роботі не повинно бути промахів, якщо ми хочемо дожити до кінця війни…

— Не треба про це.

— Я повинен був тебе попередити.

— Так.

Монтер глянув на годинник.

— Поїзд запізнюється, чорти б його взяли! Хочеться, щоб це вже було позаду.

— Мені теж, друже.

— За чотири години ти будеш на місці.

— Так. Якщо мене не згарбають по дорозі.

Монтер покивав головою і, трохи помовчавши, сказав:

— Облиш ці думки. Не час зараз про це думати.

— Мушу тобі признатись: інколи почуваю, що з мене вже досить.

— Не тільки ти. Кожен з нас мріє про ті часи, коли нарешті можна буде спокійно посидіти на гузні.

Він усміхнувся, а мені несподівано згадалося все те, що я передумав, чекаючи Монтера, мене розвеселило його наївне бажання, і раптом я зрозумів, що навіть коли скінчиться війна й окупація, ми ще довго не зможемо, як він висловився, «спокійно посидіти на гузні». Період боротьби за незалежність скінчиться, це правда, але одночасно розпочнеться щось далеко складніше: боротьба за владу в країні, поділеній на ворогуючі між собою табори, боротьба напружена й непримиренна, в тому ми вже пересвідчились на власній шкурі. Не буде окупантів, але залишаться люди з НСЗ і залишимось ми та представники деяких інших угруповань, і залежно від того, яке буде політичне становище, хтось із нас — або ми, або вони — муситиме скласти зброю. Але я знав, що ні та, ні та сторона не здасть своїх позицій без боротьби, отже, мине ще багато часу, перш ніж здійсниться бажання Монтера, його хлопців та й моє — скінчити нарешті з усім цим і почати жити заново. Я дивився на Монтера і бачив, як на губах у нього з’являється гіркий усміх.

— Це вже вдруге так, — сказав він. — Вдруге жінка й діти ждуть мене на святвечір удома, а я в цей час товчусь на вокзалі й навіть не знаю, чи ще колись їх побачу…

Я кивнув мовчки й подивився на заповнений людьми перон, на засніжені колії, що бігли до холодних білих пагорбів, які обступили з усіх боків це місто, а потім на всіяне зорями небо, чисте й гладеньке, мов крижина.

Піднявши комір, я старанно обмотав шию шарфом, бо мороз брав усе дужче, на вилоги пальта сіла паморозь, руки геть пограбли, і я почав їх квапливо терти, щоб повернути пальцям гнучкість.

— Терпіти вже недовго, — промовив Монтер.

— Що ти сказав?

— Незабаром все це скінчиться.

— Безперечно. Тому було б дуже прикро засипатися саме сьогодні…

Монтер нахилився до мене й тихо мовив:

— Ми вибрали найкращий час. А це гарантія успіху.

— Атож. Досі все було гаразд.

— І сьогодні так буде.

Я здвигнув плечима.

— А втім, це не має ніякого значення. Завдання треба виконати за всяку ціну. Не знаю тільки, чому ми так багато про це балакаєм.

Монтер знов усміхнувся.

— Ми просто втомилися. Мабуть, тому…

Він мав рацію, ми втомились, дуже втомились, усе це тривало надто довго, і ми не знали, скільки ще триватиме, здавалося, ще трохи — і нам кінець, нерви часом уже не витримували, ось я мало не застрелив Крука — його врятував випадок і те, що в мені жевріла слабенька надія: не все ще втрачено; але наступного разу за схожих обставин нерви можуть не витримати напруження, і тоді справді всьому кінець, отже, я мушу завжди про це пам’ятати, треба повсякчас пам’ятати, що тільки спокій і витримка допоможуть нам уникнути загибелі.

Монтер дістав пачку сигарет, я взяв одну. Він запалив сірника і дав мені прикурити.

— Що це в лихої години скоїлося з поїздом?

— Цілий день сипав сніг. Мабуть, колію занесло. Поїзд застряг у заметах і тепер пробивається до станції.

— А час летить.

— Летить. І нас тут щохвилини можуть застукати.

— Сьогодні облави не буде.

— Ти певен?

— Відомості з надійного джерела.

— Але є Вовк.

— Ну?

— Коли він натрапить на нас тут, на пероні, ми засипались.

— Мої хлопці не спускають його з ока. Якщо він схоче вийти на перон, нас попередять.

— Тут навіть ніде сховатись.

— Не хвилюйся, Похмурий. Він зовсім не такий небезпечний, щоб нам від нього ховатися.

— І все-таки. Адже він стріляв у тебе.

— Сьогодні не насмілиться.

— Але може привести поліцію.

— Сьогодні навряд. Він так нарізався, що світа божого не бачить. Навіть якщо вилізе на перон, все одно не помітить нас у цім натовпі.

— Ну, гаразд. Зрештою, це не має значення. Однаково доведеться до прибуття поїзда стовбичити тут…

— Це правда, хай йому чорт!

Я раптом засміявся, Монтер стурбовано глянув на мене і спитав:

— Чого тобі так весело?

— Ти знаєш, я оце подумав, що міг би опинитись на місці Вовка.

— Дурниця.

— По-твоєму, це було б неможливо?

— Безперечно.

— Ну, то ти помиляєшся, друже.

— Та годі-бо, не мели дурниць.

— Я ж міг потрапити до них.

— Невже згодився б працювати з цими гадами?

— Бачиш, я ж нічого про них не знав.

— Але кінець кінцем усе-таки зрозумів би, з ким маєш діло.

— Та напевно.

— Ну то нема чого про це й розводитись.

— Ти так гадаєш?

— Еге ж, раз ти з нами, ці балачки ні до чого.

Ми розмовляли напівпошепки — ні час, ні місце не сприяли вільному обмінові думками. Але з цієї розмови я зрозумів, що проблеми, які не давали мені спокою, для Монтера просто не існують, моє признання він сприйняв з гумором, але в голосі його чулося легке роздратування.

Було цілком ясно — коли б я звірив йому все те, про що так часто думав, коли б розповів, як тяжко б’юся над безліччю заплутаних питань, то, певне, здався б йому диваком, чоловіком складним і химерним, не схожим на всіх інших знайомих йому людей, зовсім не здатним зрозуміти прості й очевидні істини, і в цьому не було б нічого дивного — хоч мета в нас була одна, ми йшли до неї різними шляхами. Монтер мав наді мною велику перевагу: він був на кілька років старший, вступив у життя в інший час і за зовсім інших умов; з юнацьких літ, мало не з дитинства, брав участь у революційному русі. Отож доля вберегла його від усіх тих пасток, в які я міг потрапити через свою недосвідченість, через те, що не знав реальної дійсності і був майже зовсім відірваний від неї, — адже до війни я жив відлюдно, серед книжок, фарб та полотен, вже викінчених і ще не початих, тоді для мене існував лише світ власної нестримної уяви, я перебував завжди немов у якомусь мрійливому півсні. Збудили мене постріли з гвинтівок, я побачив на вулиці скривавлених старих людей, над якими збиткувалися з моторошним спокоєм, а одного дня товстий фельдфебель у сіро-зеленому мундирі вдарив мене в обличчя й зіпхнув з тротуару на брук, і я вперше спізнав усю гіркоту приниження; а втім, то була тільки перша ланка в довгому ланцюгу принижень, чаша терпіння переповнилась дуже швидко, незабаром я відчув у собі лють раба, який прагне помститися над своїм гнобителем, а коли це усвідомив, готовий був на все, аби тільки знову відчути себе вільним і оборонити свою людську гідність, зневажувану на кожнім кроці.

Я ніколи не мав змоги поговорити про це зМонтером, обставини, за яких відбувались наші зустрічі, не сприяли щирим розмовам про химерність людської долі, ми не могли навіть побалакати про те, що разом пережили; ці зустрічі завжди проходили в напруженій, нервовій атмосфері, ми повсякчас чекали подій, розвитку яких ні я, ні він не могли передбачити, тож не дивно, що наші розмови кінець кінцем зводились до обміну найпотрібнішою інформацією.

Монтер щохвилини нетерпляче поглядав то на годинник, що висів у мене над головою, то на двері вокзалу, звідки безупинно виходили все нові пасажири. І раптом ми обидва одночасно почули гудок паровоза, ще далекий і приглушений, що донісся з-за пасма білих гір, а потім у морозній тиші до нас долинуло глухе гуркотіння швидкого поїзда.

Натовп на пероні захвилювався, в приміщенні вокзалу пролунали тривожні дзвінки, а над нами, під склепінням перону, захрипіли гучномовці, і різкий деренькучий голос проказав: «Achtung! Achtung! Der Zug nach Krakau lauft gerade ein, es ist verboten uor der Abfahrt im Speisewagen Platz zu nehmen. Achtung! Achtung!..»^[27] Я глянув у той бік, звідки мав прибути поїзд, — він з гуркотом в’їхав на станцію і мчав до перону, де стояли ми з Монтером; пасажири хапали речі й проштовхувались на край перону, щоб зайняти зручніші місця. Спершу показалася платформа, навантажена мішками з піском, а за нею паровоз; промайнув поштовий вагон, і нарешті поїзд спинився, пронизливо заскреготівши гальмами.

— Ходім! — крикнув Монтер. — Придивляйся, де Крук.

Він виглядатиме нас із вагона.

— Гаразд!

У страшній штовханині ми повільно пробиралися в кінець перону; пасажири кинулись до вагонів, тиск зчинився неймовірний, входи в купе умить були захаращені валізами та клунками, зваленими біля самих дверей; чоловіки, не обтяжені багажем, лізли у вікна, здиралися на буфери, щоб дістатися ближче до приступок або перебратись на другий бік поїзда, звідки було легше добутися всередину; біля вагона, який ми саме минали, придушили жінку, вона заверещала так пронизливо й несамовито, що натовп на мить затих, але одразу ж вибухнув ще більший галас, перемовляючись, ми мусили кричати щосили.

Намагаючись не відставати від Монтера, я пильно вдивлявся у вікна купе, сподіваючись побачити Крука, але надаремне; ми дійшли вже мало не до середини поїзда, де був вагон-ресторан та два майже порожніх вагони першого класу, до яких ніхто навіть не пробував підійти — на дверях цих вагонів біліли таблички з чітким написом, виведеним чорною фарбою: «Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche»^[28] далі знов тягся ряд облізлих, розхитаних вагонів.

Монтер спинився і, намагаючись перекрити галас, гукнув мені:

— Зачекай тут! Чого швендяти з валізою по перону? Як тільки знайду Крука, відразу ж вернусь!

— Не гайся! Ми можемо спізнитись.

— Не турбуйся. Часу в нас ще доволі. Паровоз набирає воду, так що встигнемо.

— Ну, добре. Чекатиму тебе тут.

Монтер кинувся вперед майже бігом, і я відразу згубив його з очей. Валіза була дуже важка, я поставив її на землю і з тривогою глянув у той бік, куди мали подати паровоз, але червоного кашкета начальника станції ніде не було видно — мабуть, до відходу поїзда справді лишалося ще чимало часу. Трохи заспокоївшись, я повернув голову й поглянув на вагон, біля якого спинився, — усі вікна в ньому були зачинені, крім одного, де я побачив офіцера вермахту; в шинелі наопашки, він стояв, вихилившись з вікна, спираючись ліктями на опущену раму, і з цікавістю спостерігав метушню, що знялась на пероні.

Коли він на мить обернувся в мій бік і я побачив його обличчя, в мені ворухнулося щось схоже на ревнощі; власне, це було якесь інше почуття, я подумав, що коли бог є, то він дав цим людям такі обличчя тільки для того, щоб вони показували їх усім підкореним і змученим народам Європи, — в офіцера було напрочуд вродливе обличчя, до того ж надзвичайно мужнє, серйозне й зосереджене, але водночас позбавлене холодності й погордливої бундючності, що їх так охоче демонстрували перед нами офіцери окупаційних військ. Майор, на якого я так пильно видивлявся, відчувши, мабуть, мій погляд, повернув голову й знову зиркнув на мене. Я зразу відвів очі, бо з власного досвіду знав, що це могло викликати несподівану реакцію — нам, рабам, не дозволялося надто довго дивитись у вічі нашим гнобителям, це вважалося зухвальством.

В цю мить я почув оклик Монтера і, побачивши, що він біжить до мене, схопив валізу й рушив йому назустріч.

Зненацька серед пасажирів на пероні зчинилась дика паніка, в перший момент я навіть не зрозумів, що сталося, довелось зупинитися, щоб не упустити з очей Монтера, але коли повз мене прокотилася перша хвиля втікачів, я почув гавкіт поліцейських собак та гортанні вигуки жандармів, які оточували перони і всю територію вокзалу. Все було ясно, з розпачем оглянувшись навкруг, я помітив Монтерових людей, що пробирались у мій бік в ошалілій зі страху юрбі, я бачив їхні зблідлі, стривожені обличчя; вони спинилися неподалік від того місця, де стояв я, біля колії, на другому боці перону, але нічим не могли мені допомогти; становище здавалося безвихідним, схоже було, що цим разом усі ми попались — я, Монтер і ці хлопці. Поліцаїв на вокзалі ставало дедалі більше, тепер перекрили вже всі проходи, перелякані пасажири метались по перону й безперестанку штовхали мене, бо я стовбичив на місці, шукаючи очима струнку постать Монтера, нарешті побачив його, — він вискочив з натовпу, засапаний, блідий від хвилювання, і, підбігши до мене, швидко сказав:

— Ходім, Похмурий. Крук уже в купе. Треба за всяку ціну позбутися цього вантажу. Якщо накажуть відкрити валізу, буде лихо.

— Сьогодні ж не мало бути облави! — кинув я зі злістю. — Ти ж сказав, що облави не буде.

Монтер безпорадно знизав плечима.

— Інформація була цілком певна. Та хіба ж їх розбереш?

Він взяв у мене з рук валізу й рішуче кинувся вперед, я подався за ним, та не пройшовши й кількох метрів, ми помітили, що жандармські патрулі перевіряють багаж пасажирів, які були на пероні; а тих, хто намагається прорватись за кордон поліцаїв, негайно затримують.

Я схопив Монтера за плече.

— Слухай, друже, тут ми не пройдемо. Треба спробувати деінде.

Монтер неуважливо подивився на мене.

— Де? За хвилину те саме буде і з другого боку. Вони оточили увесь вокзал.

Проте ми повернули назад і знов опинились у тій частині перону, де стояли майже порожні вагони з білими табличками, на яких виднілись написи: «Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche».

— Стривай, — швидко мовив я. — Є ідея. Я знаю, що треба зробити.

Монтер поставив валізу долі, я знов помітив серед охоплених панікою пасажирів його людей, що весь час крутились поблизу нас, глянув на відчинене вікно вагона, в якому бачив офіцера вермахту, але зараз там нікого не було; я подумав, що майор, напевно, висів на цій станції, та одразу ж угледів його трохи віддалік. Він відійшов од газетного кіоска і з пачкою ілюстрованих журналів під пахвою попрямував до вагона; наші погляди на мить зустрілись, на обличчі майора майнула усмішка — очевидно, паніка на вокзалі дуже забавляла його, я відповів багатозначною усмішкою і кивнув на знак того, що цілком його розумію, — в голові майнула думка, що він вважає мене за тутешнього німця, і це додало мені рішучості. Майор увійшов до вагона, мимо пробігли останні пасажири, перед нами був тепер вільний перон, яким у наш бік поволі простував жандармський патруль із трьох чоловік. Я подивився на Монтера — він був спокійний, обидві руки держав у кишенях пальта, я знав, що в цю мить він так само, як я та його люди, котрі стояли поблизу, готові на все, судорожно стискає рукоятку пістолета. Якщо жандарми підійдуть до нас і накажуть відкрити валізу, Монтер, напевно, вистрелить перший, тепер ми вже не могли рушити з місця, це викликало б ще більшу підозру і зразу привернуло б до нас увагу поліції. Жандармів відділяло від нас яких тридцять метрів, вони дивились на нас — тоді я підняв валізу й подав руку Монтерові.

— Бувай, старий, — сказав я тихо. — Дай руку. Говори до мене по-німецькому, та якомога голосніше.

Монтер швидко закліпав очима, одразу здогадавшись, що я хочу зробити; на обличчі його промайнула тінь вагання, але він квапливо подав мені руку.

— Те, що ти надумав, річ дуже рискована.

— Підкажи кращий вихід.

— Чорт!

— Якщо я не ввійду в цей вагон, нас усіх схоплять.

— Так.

— Спробую. Може, вдасться. Чи пан, чи пропав.

Жандарми були вже метрів за двадцять від нас, із кожною секундою вони все наближались, але треба було почекати, поки вони підійдуть ще ближче; в цій ситуації ми мусили виявляти цілковитий спокій і самовладання, — а це не так-то легко, — не можна було ні поспішати, ні нервуватись, а тим більше показувати, що хочемо уникнути зустрічі з ними. Від хвилювання мене аж трусило; коли я знов обізвався до Монтера, голос у мене тремтів і зривався, і я ледве міг говорити.

— Коли їдеш до Берліна?

— Завтра.

— Свято проведеш з родиною?

— Так.

— Жалкую, що ми не можемо виїхати разом.

— Я теж.

— Сподіваюсь, ми ще зустрінемось.

— Подзвони завтра.

— Ти ж повинен виїхати.

— Так, але аж увечері.

— Я подзвоню в «Какаду».

— О котрій?

— А коли тобі зручно?

— Найкраще вранці. Скажімо, об одинадцятій.

— Добре.

— Чекатиму твого дзвінка. Я в цей час завжди дома.

— Чудово. Неодмінно подзвоню, аби тільки не довелося довго чекати, поки з’єднають.

— Завтра ж свято.

— Може вийти так, що я буду зайнятий…

— Розумію. Але якщо вдасться, подзвони.

— Авжеж, якщо вдасться, подзвоню неодмінно.

Я глянув на вагон, в який збирався сісти. У відчиненому вікні знов з’явився стрункий офіцер, він подивився на мене, потім зиркнув на жандармів, які наближались до вагона, і всміхнувся мені: видно, був певен, що я німець, — ну, тим краще; жандарми були вже за кілька кроків од нас, Монтер усміхався, і тільки по очах його видно було, що нерви в нього напружені до краю; він випустив мою руку і голосно сказав:

— Передай привіт Моніці. І скажи їй, що я одержав листа від Віллі.

— Дякую. Перекажу. І передам привіт.

Жандарми майже порівнялися з нами, коли Монтер цокнув підборами й фашистським жестом попрощався зі мною; вони поволі проходили повз нас, зовсім поряд я виразно бачив їхні байдужі, кам’яні обличчя, нерухомі очі, руки, що стискали приклади автоматів. Вони минули нас, я взяв валізу і, сідаючи в вагон, все ще чув гучний, нестерпний для вуха, розмірений тупіт їхніх важких, підбитих цвяхами чобіт по бетонному перону; не повертаючи голови, я ривком втягнув у вагон важку валізу й опинився в коридорі, лице в лице з майором, який, усміхаючись, чемно відчиняв переді мною двері купе.

IV СВЯТВЕЧІР: У ПОЇЗДІ

Отже, мені ще раз пощастило у цій дивній грі, де найменшою ставкою було чуже життя, а найбільшою — власне. Я вже не раз вигравав партію, вдаючись до блефу, від котрого ніколи не відмовлявся, якщо до цього не Змушував мене противник і обставини. Однак я розумів, що гра ще тільки почалась і, залежно від того, чи повезе мені і як розвиватимуться події, я або розіграю партію на свою користь, або — це теж було не виключено — взагалі не встану з-за столу, бо мої партнери не любили програвати, а коли вони ще й здогадаються, що я той гравець, котрого розшукують усі поліцейські служби країни, то мені буде дуже нелегко вийти з гри, яку я сам затіяв.

Валіза з вантажем лежала на полиці в купе майора вермахту, а я їхав у вщерть набитому людьми, темному й задушливому вагоні третього класу, та зате втішався почуттям цілковитої безпеки, якого вже давно не дізнавав.

Я був звичайним собі пасажиром без багажу, цю нову роль я прийняв з радістю, нерви заспокоїлись, я мав доволі часу, щоб без поспіху викурити сигарету й докладно обміркувати план подальших дій. Після довгих роздумів я нарешті дійшов висновку, що найкраще буде піти по валізу на найближчій зупинці й вернутися сюди, не слід було залишати вантаж у німецькому вагоні, хоч ліпшого, надійнішого місця для нього я б не знайшов, але моя відсутність могла викликати тривогу й цілком обгрунтовану підозру в самотнього офіцера — ні, я не міг так рискувати.

Минула добра година, перш ніж я зважився здійснити свій задум. До найближчої станції було ще півгодини їзди, часу в мене лишалося не так і багато; я обережно відчинив двері і, не слухаючи попереджень та умовлянь своїх супутників, вийшов з тамбура й почав повільно пробиратися по обмерзлих приступках до вагона першого класу. Іншої можливості я не мав, поїзд складався з дуже старих вагонів, внутрішніх переходів між ними не існувало, зате вздовж усіх вагонів тяглися приступки, якими можна було пройти увесь состав в обидва кінці; я знав про це, й теплої пори така вилазка була б мені за іграшку, але зараз стояв мороз, холодний, гострий вітер збивав з ніг, до того ж знялася хуртовина, тому не встиг я добратися до кінця вагона, як уже почав шкодувати: риск був надто великий; а проте я мусив за всяку ціну дістатись до вантажу, забрати його з-під опіки майора і ще до зупинки поїзда на найближчій станції вернутися з валізою до свого купе. Я думав про це і ще про багато інших справ, а крижаний вітер так шмагав мене по обличчю грудочками злиплого снігу, що довелося заплющити очі й сховати обличчя в комір пальта; так я досить довго їхав, учепившись за залізне поруччя коло дверей, а коли вітер трохи стих і перестав здувати на мене сніг із даху, знов повільно й обережно рушив уперед, щоразу пробуючи ногою обмерзлу, слизьку приступку, по якій мав перебратись до сусіднього вагона. Я мусив бути надзвичайно уважним, кожен непевний рух міг мене погубити; я проповз лише вздовж двох вагонів, коли згори на мене знов сипонуло снігом, довелося вдруге спинитись, бо сніг геть заліпив мені очі, а поїзд, глухо вистукуючи колесами, мчав уперед, мов шалений. Коли ж нарешті я зміг щось розгледіти, то побачив, що ми їдемо пустинною, безлюдною місцевістю, серед білих гір та карликових дерев, які беззвучно пливли назад; і мені раптом здалося, що все це колись вже було, що я вже їхав раз на приступках вагона такої морозної, заметільної ночі, але найдивнішим було інше: несподівано в мене виникло почуття, ніби все те, що я роблю, — цілковите безглуздя, а сам я здавався собі нікчемним, слабким і безпорадним, адже я міг загинути через один необережний крок; від цієї думки мене пойняв панічний страх, і довго я був неспроможний зрушити з місця, та, нарешті, перемігся й почав поволі посуватися вперед.

Ще трохи, і я б повернув назад, хоч пройти лишилося зовсім небагато; але рухатись далі було все важче, і, здавалося, на цей останній відтинок путі мені вже не вистачить сили. Я добрався до місця, де сніг на приступці змерзся у велику крижану брилу, і щоразу, коли я ставив на неї ногу, нога спорсала вниз, до землі, яка мчала в протилежний бік; руки мої страшенно втомились, а долоні задубіли так, що я зовсім їх не чув; я вже ладен був відмовитись від свого заміру, та страшна думка, що можу позбутись вантажу, коли покину його без нагляду, штовхала мене вперед. Нічого не зоставалось, як знов і знов пробувати поставити ногу на кляту приступку, я то лаявся, то стогнав від нестерпного напруження, і кінець кінцем мені це вдалося, але всю обмерзлу частину приступки я проліз на колінах, судорожно вчепившись руками в поруччя. Нарешті дістався на місце, відчинив двері і всунувся у вагон; ноги тремтіли від утоми, і, щоб не впасти, я мусив спертися спиною на стінку.

Я вийняв пачку сигарет, закурив і переклав пістолет з піджака у внутрішню кишеню пальта. Потім ще довго стояв у коридорі, гарячково розтираючи закляклі руки.

А коли вже міг вільно поворушити пальцями, зняв рукавичку з правої руки і, стиснувши в кишені пістолет, обережно ввійшов у купе. Валіза лежала на тому ж місці, де я її поклав. Мені зразу відлягло від серця, я глянув на майора, що сидів біля вікна, відкинувшись на спинку обтягнутого зеленою шкірою дивана, і в синьому світлі затемненої лампочки побачив його вродливе обличчя та сторожко втуплені в мене очі.

— Ну, досі все йшло якнайкраще, — раптом сказав майор бездоганною польською мовою. — Але боюся, що кінець кінцем щастя може вас зрадити. Вам це не спадало на думку?

Я відповів не зразу, розгубившись від несподіванки, мене вразила певність, з якою цей чоловік звернувся до мене, — виходить, він не має сумніву, що я поляк; я стояв нерухомо, пильно стежачи за офіцером, котрий, як і я, тримав руку в кишені, і раптом мені здалося, що крізь сукно шинелі виразно проступають обриси націленого на мене пістолета; я розумів, що він кожну мить може вистрелити, і завмер, не відриваючи погляду від його обличчя, на якому неспокійно поблискували очі, в напруженій тиші чути було тільки наше уривчасте, швидке дихання; я все ще мовчав, і майор заговорив перший.

— Сідайте, прошу вас, — сказав він з чемною іронією. — Тільки, будь ласка, не робіть дурниць. Це може для вас погано кінчитись. Я готовий до всього. Не думайте, що мене можна захопити зненацька…

Не повертаючи голови, я повільно зачинив за собою двері й запитав із робленим здивуванням:

— Gestatten Sie mir die Frage nach…^[29]

— Ах, облишмо що комедію, — перепинив мене майор. — Я знаю, хто ви. Мушу також сказати, що чекати на вас довелось досить довго. Я вже навіть думав, що ви не вернетесь, та, виходить, помилився…

Я все ще стояв біля дверей з якимсь дивним почуттям збентеження й розгубленості і гарячково міркував, як вийти з цього становища, але все, що спромігся зараз придумати, здавалось надто рискованим і непевним. Тоді я вирішив просто вичікувати, я ж не міг навіть вихопити з кишені пістолет, бо майор ні на мить не зводив з мене очей, один мій необережний рух — і він вистрелить перший, я мушу бути весь час насторожі, адже він поцілить у мене на якусь частку секунди раніш, ніж я його, позиція в нього куди зручніша; до того ж затіяти зараз стрілянину — страшенне безглуздя, тим більше, що в інших купе, напевно, теж їдуть військові і постріл одразу ж підніме їх на ноги.

— Та сядьте нарешті. І вийміть, будь ласка, руки з кишень.

Я промовчав, а потім, подумавши, спроквола сказав:

— Так. Облишмо цю комедію. Ви маєте рацію, хоч у всій цій справі є одне «але». Ми обидва покладемо руки на стіл, або ця зустріч справді погано кінчиться, але для нас обох…

Офіцер хрипко засміявся і по хвилині вагання вийняв з кишень обидві руки.

— Слухайте! Те, що ви робите, не має жодного сенсу.

Рано чи пізно ви попадетесь.

— Все може бути. Я зовсім не виключаю такої можливості.

Я вийняв з кишені пістолет і опустив защіпку на дверях.

— Не станете ж ви в мене стріляти? Забагато грому буде. До того ж хвилин за п’ятнадцять поїзд прибуде на станцію, і тут, напевно, з’являться люди, разом з якими їхати далі ви не зможете, — сказав майор.

— До цього купе більш ніхто не повинен ввійти.

— Признаюсь, я не зовсім розумію вас.

— Це ж так просто.

— Що?

— Ви подбаєте про те, щоб сюди ніхто не ввійшов.

— А чи не забагато ви від мене вимагаєте?

— Не думаю. В моєму становищі, мабуть, всяка вимога цілком виправдана. Вам не здається?

— Але ж я не можу силою не пускати людей в купе!

— Звичайно. Але ви мусите знайти на це якийсь спосіб.

— На що?

— Не прикидайтесь дурнем. Ви добре знаєте, про що йдеться. Вже зараз це купе надто тісне для нас двох.

Майор замислено кивнув головою і сказав:

— Справді. Один пасажир у цьому купе зайвий.

— Я мушу доїхати до місця.

— Сумніваюсь, чи це вам удасться.

— Гадаю, ви мені допоможете.

Майор із щирим подивом високо звів брови й пильно подивився на мене, ніби хотів перевірити, чи я, бува, не жартую; за мить він розреготався з дивною за таких обставин невимушеністю — вся ця історія явно почала забавляти його — і з відтінком приязної іронії заявив:

— Це справді стає цікавим. Але, ради бога, юначе, не лякайте мене принаймні револьвером! Ми ж іще на самому початку нашої незвичайної зустрічі домовилися, що обидва покладемо руки на стіл. Але ви не додержуєте слова.

— Я в гіршому становищі, ніж ви. Пістолет у моїх руках — це, здається, єдиний аргумент, який може переконати вас, що ви повинні створити мені сприятливі умови для дальшої подорожі.

— А якщо я скажу «ні»?

— Вам набридло життя?

— Ви ж не хочете цим сказати, що будете стріляти в мене?

— А чому б і ні? В моєму стані втрачати нічого.

— І все-таки я не вірю, що ви це зробите. Не так-то легко без жодної причини вбити людину. А я досі нічим перед вами не завинив і до того ж зараз зовсім беззахисний.

— О, запевняю вас, я знайду чимало поважних причин, щоб вас убити, а от вам буде значно важче довести, що ви повинні жити, що ваше існування в цій країні бажане й конче потрібне.

— Так говорити жорстоко.

— Може, й так. Але винен у цьому не я, а час, в який ми живемо.

— Розумію. По-вашому, я — людина, наперед приречена на смерть.

— Так само, як і я. Ми в однаковому становищі.

— Але ви хочете мене вбити.

— Якщо ви не будете розважні, ні один із нас не доїде до кінцевої станції.

— Ми починаємо погрожувати?

— Ні. Я не маю такої звички. Просто попереджаю.

Якщо я потраплю в безвихідь, то не пожалію нікого, а вас тим більше…

Майор не відповів. Я пильно дивився йому в обличчя: він сидів так само спокійно, з тією ж іронічною усмішкою на губах. Я чекав відповіді, хоч зовсім не покладався на той крайній аргумент, яким могла стати в моїх руках зброя, скоріше був певен, що за мить він засміється мені просто у вічі, щоб потім сказати «ні» з властивою йому стриманою й заразом ввічливою невимушеністю, але свідомо продовжував цю гру, аби тільки вигадати час.

Я швидко зиркнув на годинник: хвилин через десять буде перша зупинка; я вирішив, як тільки поїзд почне стишувати хід коло вокзалу, вискочити з валізою із вагона, іншого виходу в мене не було, не міг же я іти на риск і їхати далі, і так ця подорож стала надто небезпечною.

Прийнявши таке рішення, я відразу заспокоївся, але все ще чекав майорової відповіді, мені було цікаво, якими доводами він умотивує свою відмову. Раптом у коридорі почувся стук кованих чобіт, хтось наближався до нашого купе, майор підвів голову, він дивився на мене серйозно і вже без усмішки, ми обидва пильно прислухались до кроків, а коли вони віддалились од дверей, обидва зітхнули з видимою полегкістю. На вікнах купе, що виходили в коридор, висіли грубі завіски, і звідти не було видно, що робиться всередині.

— То як?

Майор розвів руками, всміхнувся і, подумавши, відповів:

— Я вам допоможу. Зрозуміло, в межах своїх можливостей.

— Більш нічого я й не вимагаю.

— Ви збираєтесь весь час стояти біля дверей?

— Ні. Попереду ще дві години їзди. І дві зупинки. На щастя, це швидкий поїзд.

Майор стиха засміявся, взяв зі столика пачку сигарет і спитав:

— Ви дозволите мені закурити?

— Звичайно.

— Дякую.

— Це вас дуже смішить?

— О, ви навіть не можете собі уявити, як це смішно, — ствердив він, оживившись, і простяг мені сигарети. — Але мушу вам признатись, що через вас мені довелося пережити кілька жахливих хвилин. Я спочатку подумав, що у валізі схована бомба з годинниковим механізмом.

Я взяв сигарету, та коли майор підніс мені запальничку, в мене раптом майнула думка, що в цьому жесті, сповненому невимушеної чемності, може критися підступ, тому я забрав її в нього з рук і прикурив, ні на мить не зводячи очей з його обличчя.

— Тепер ви, звичайно, знаєте, що в цій валізі?

— Знаю. Але спочатку я гадав, що там лежить бомба сповільненої дії.

— Ви розкривали валізу?

— На жаль, — трохи ніяково признався він. — Але ви повинні зрозуміти мою цікавість і неспокій. Я боявся, що ця валіза вибухне в мене над головою.

Майор заплющив очі й мовчки курив, його вродливе обличчя дихало спокоєм, здавалось, він поринув у мрії.

Трохи згодом, не розплющуючи очей, задумливо мовив:

— Далебі, ви, поляки, просто невиправні. Іноді в мене складається враження, що у вас усіх якийсь колективний комплекс боротьби і смерті. Для вас на світі немає нічого, що було б співмірне зі смертю. Нічого ви так не цінуєте, як смерть. Всюди шукаєте її й кінець кінцем знаходите. І коли щось і любите по-справжньому, то саме небезпеку, а вміння вмирати ви перші в світі піднесли до рівня високого мистецтва.

Він розплющив очі й подивився на мене очікувально, ніби сподіваючись, що я підхоплю зачеплену тему, але я мовчав і пильно стежив за кожним його рухом, мов загнаний у западню звір, що шукає з неї виходу.

Мене збентежило несподіване рішення майора, його згода допомогти здивувала, але я відразу здогадався, що не страх смерті спонукав його згодитись. Вже з перших фраз, якими ми обмінялись, я зрозумів, що переді мною гравець високого класу, гравець, який вражав своїм незворушним спокоєм, надзвичайним самовладанням і водночас невимушеністю поведінки. І раптом я збагнув, що справжня гра ще тільки починається, бо ні його, ні мене не могло задовольнити це непевне становище, в якому ми все ще залишались; принаймні я зовсім не збирався дозволити, щоб він позбавив мене всього, чого я домігся з величезним риском, за вельми складних обставин, які були несприятливі для мене з самого початку дороги.

Я розумів, наскільки трудне моє становище, і уявляв собі, які наслідки могла потягти за собою ця гра, котру затіяв я сам, хоч і не мав наміру доводити її до кінця; та ось виникли нові ускладнення, що не давали мені змоги вийти з гри: мене викрито, моя діяльність стала відомою, і це було принизливим, хоч водночас я усвідомлював, що іншого виходу не було і коли б я не вскочив у це купе, ні мені, ні Монтерові та його хлопцям не вдалося б уникнути збройної сутички з жандармами, яка могла б закінчитись для нас фатально. Добре розміркувавши, я навіть зрадів, що все склалося саме так, а не інакше.

Я ще раз мав нагоду перевірити себе перед лицем подій, розвитку яких не міг передбачити, я боявся потрапити в пастку, але в моєму становищі не лишалось нічого іншого, як згодитись на цю дивну гру, що її напівжартівливий, напівіронічний тон дедалі більше мене інтригував; тому я відмовився від наміру залишити купе, вважаючи, що краще безустанно пильнувати ворога і бодай на якийсь час позбавити його змоги вчинити щось проти мене.

— Хтось, крім вас, знає про цей вантаж?

Майор підняв повіки, серйозно подививсь на мене, потім спокійно відповів:

— Ні. Я нікому нічого не сказав.

— Чому?

— Вас це дивує, правда? — запитав він з усмішкою. — Так от, я не зробив цього, бо мені цікаво було перевірити, чи довго можна гратися з вогнем. Проте ви повернулись і навіть раніш, ніж я гадав. Незалежно від того, як би я повівся в цьому випадку, так чи інакше, ви кінець кінцем однаково попадетесь. Тому я вирішив удати, ніби нічого не знаю, й чекати, що з того вийде.

Погодьтеся, це може бути забавно.

— Атож. Можна бавитися й так, хоч ви обрали досить дивну й небезпечну забаву.

— Що ж, я цю забаву люблю…

— Розумію. Але все-таки те, що ви зробили, річ дуже рискована.

— Час покаже, хто з нас більше рискує.

— Авжеж.

— Я не втрачаю надії, що ця пригода дасть мені певне задоволення.

— Це залежить від того, чого ви сподіваєтесь і чого чекаєте від мене. Але вже зараз можу запевнити вас, що навіть коли ви не будете поводитись розумно, я зроблю все від мене залежне, щоб ми не розлучались під час цієї подорожі, хоч вам це, напевно, не до вподоби.

— Я сказав, що допоможу вам.

— На більше я й не сподіваюсь.

— Але ж можуть виникнути такі обставини, коли навіть моя допомога нічого не дасть.

— Я не вимагатиму від вас неможливого.

— Чудово.

Поїзд почав стишувати хід, ми обидва знали, що наближаємось до станції; я відійшов од дверей і став біля вікна, затуленого темною завіскою, потім трошки відхилив її і, не випускаючи з рук пістолета, визирнув.

Ми наближались до Єнджеєва; спочатку я побачив костьол та старий монастир на околиці містечка, потім перші будинки, що здавалися понурими й темними в сніговій імлі. Поїзд різко загальмував і зупинився біля вокзалу; пасажирів було небагато, на відкритому пероні я помітив кількох поліцаїв, але вони стояли спокійно, і не схоже було, щоб поїзд затримався тут надовго; до нашого вагона ніхто не підходив, на пероні залишилися вже тільки поліцаї, звідкись долинали голоси пасажирів та перегукування залізничників, потім почувся грюкіт дверей і гудок паровоза. Я зітхнув з полегкістю й подивився на майора.

— Поїхали! Коли так і далі буде, боюся, ви не матимете нагоди забавлятись моїм коштом.

— Ми проїхали тільки половину дороги.

— Так, це правда.

— Отож може статися ще багато цікавого.

— Не знаю, чого ви очікуєте від цієї подорожі. Але гадаю, що минулі роки війни, яку ви самі розв’язали, дали вам уже чимало сильних вражень…

Майор знизав плечима й уважно подивився на мене.

— Річ не в сильних враженнях. Ви, здається, все ще вважаєте мене за одного з дурнів, які тішаться тим, що можуть убивати, кидати гранати й цілими тижнями сидіти в окопах. Але ви помиляєтесь. А якщо я за ці роки й почував певне задоволення, то воно мало своєрідний характер і було пов’язане з суто особистими переживаннями та спостереженнями, якими я не міг поділитися навіть зі своїми земляками.

— Розумію…

Я все дивився у вікно; ми знову мчали білою пустелею, але краєвид уже змінився, не було ні гір, ні лісу, навкруг стелилася безкрая, заметена снігом рівнина. Раптом я відчув гострий біль у руках вище ліктя, поміркувавши, збагнув, що це реакція м’язів на ті неймовірні зусилля, яких коштував мені перехід по обмерзлих приступках вагонів; якби я був слабший і не такий обачливий, зараз моє тіло вже присипав би сніг, а по якомусь часі обхідники знайшли б його, задубіле, заклякле, і ніхто б ніколи не дізнався правди ні про мене, ні про те, як я загинув.

Я думав про це спокійно, без хвилювання, ніби це мене не стосувалось, і стежив за майором, який, зручно вмостившись на шкіряному дивані, сидів нерухомо; я дивився на нього і раптом з подивом відзначив, що атмосфера ворожості зникла без сліду; мене це прикро вразило, я любив за таких обставин відчувати глибоку ненависть ворога, бо це полегшувало мені боротьбу, надавало певності моїм діям, нарешті, звільняло від докорів сумління, коли доводилось убивати. Але цього разу сталося щось таке, що сповнило мене тривогою, я раптом відчув себе внутрішньо роззброєним; до того ж мене мучила невідступна думка, що мій противник з самого початку надав грі бажаного для нього тону, а це було небезпечно, я мусив опиратися цьому, мені не можна було виявити своїх почуттів, я не міг показати, що визнаю його тимчасову перевагу, і повинен був і далі триматись як людина, котра є господарем становища, хоч з кожною хвилиною це ставало все важче. Нарешті я відійшов од вікна, сів на м’який, зручний диван і простяг ноги. Майор приглядався до мене з дедалі більшим зацікавленням.

— Скільки вам років? — спитав він.

— Сорок.

— Ви виглядаєте значно молодшим. Я б дав вам років двадцять три, не більше.

— Я сказав неправду. Мені шістдесят чотири.

— Отже, я помилився тільки на рік.

— Це не має ніякого значення.

— Ви вважаєте, що рік у житті людини нічого не значить?

— Цього я не казав.

Майор засміявся.

— Все-таки це дуже смішно.

— Що?

— Ситуація загалом, наша незвичайна зустріч, нарешті, ця подорож в одному купе. Правда ж, смішно?

— Як кому.

— Незабаром ми розстанемось.

— Напевно.

— Ви виходите в Кракові?

— Не знаю.

— Як, ви не знаєте, куди їдете?

— Я знаю тільки, куди хотів би доїхати. А це не одне й те саме.

Майор мовчки кивнув, потім якось непевно махнув рукою, — значення цього жесту я так і не вловив, — знову взяв сигарету, закурив і, подумавши трохи, спитав:

— Навіщо ви це робите? Будь ласка, скажіть мені…

— Що?

Кивком він показав на полицю, де лежала валіза, і мені здалося, що на його обличчі з’явився вираз болісного роздуму, він трохи подався в мій бік, на гладеньке ясне чоло набігли поперечні зморшки, але мене в цю мить цікавили тільки його руки, білі, випещені, в яких відчувалась прихована сила. Дивлячись на них, я зняв з шиї шарф і розстебнув пальто, бо мені враз стало дуже жарко.

— Ну то як?

— А навіщо ви носите цей мундир, майоре? — спитав я зі злістю. — І чого ви шукаєте в цій країні?

— Йде війна. Це, мабуть, все пояснює.

— Так. Іде війна. Існує фронт. А ми — вороги!

Обличчя його спохмурніло, він мимохіть сахнувся й відкинувся на м’яку спинку дивана, потім, задумано подивившись на вогник тліючої сигарети, з якої від цього різкого руху зірвалась сіра купка попелу, сказав лагідно, майже з сумом:

— І все-таки це не має сенсу. Те, що ви робите, не має ніякого сенсу. Ви повинні, нарешті, зрозуміти, що у відкритій боротьбі з нами у вас немає ніяких шансів виграти. Вам треба ждати. Ждати, і більш нічого. Ваш найкращий союзник — час. Адже ви, як і я, мабуть, добре розумієте, що ждати лишилося вже недовго. А наражатись на смерть напередодні визволення, на мою думку, просто безглуздо.

— Ми обидва в однаковому становищі. Смерть так само загрожує і мені, і вам, майоре.

— Але між нами все-таки є певна різниця.

— Можете не нагадувати. Я й сам це добре знаю.

Різницю, про яку ви говорите, мені не раз довелось відчути на собі, і до того ж дуже болюче. Вже сам факт, що я змушений їхати у вагоні з написом «Nur fur Deutsche», досить принизливий, і якби не особливий збіг обставин, що привів мене сюди, я, напевно, відмовився б від сумнівної приємності подорожувати у вашому товаристві.

Майор поволі похитав головою і ще раз обвів мене уважним поглядом, що кінець кінцем спинився на дулі пістолета, якого я все ще не випускав з рук.

— Ви не зрозумієте мене, — спокійно, монотонним голосом сказав він. — Говорячи про ту різницю, що існує між нами, я мав на увазі зовсім інше. Я не шовініст і визнаю право на незалежність кожної, навіть найменшої держави. Кожного народу. Війну я розглядаю як жахливий катаклізм, перед яким я зовсім безпорадний. Я нічим не можу йому протидіяти. Мене примусили надягти цей мундир і ткнули в руки зброю, а потім послали сюди.

Моєї думки ніхто ніколи не питав. Нікому не було діла до моїх поглядів, і я навіть не пробував удавати, що мене цікавлять проблеми війни, чужі моїй натурі й такі далекі від моїх особистих інтересів. І так я живу з дня на день, спостерігаю і жду кінця цієї війни, яка завжди була мені така чужа, що я навіть ніби зовсім не брав у ній участі, за винятком, певна річ, кількох випадків, коли йшлося про моє життя і я був змушений стріляти задля самооборони.

— Нащо ви мені це говорите?

— О, не бійтесь. Я зовсім не збираюся сповідатись перед вами.

— Здогадуюсь.

— Так от, коротше кажучи, я хотів тільки пояснити вам, що завжди був проти війни, але не зміг цілком відгородитись від її жорстоких і безглуздих подій.

— Це прикро.

Майор підвів голову, засміявся і сказав тихо, з гіркотою:

— Ви з мене глузуєте. Мені здається, ви нічого не розумієте.

— Можливо!

— Чому ви уникаєте розмови зі мною? — спитав він серйозно. — Ви не думаєте, що це може бути цікаво? В нашому становищі ми можемо дозволити собі бути щирими. Щодо мене, то я, в усякому разі, не вважаю за потрібне приховувати свої погляди.

Я не знав, що відповісти, і не хотів признаватися в тому, що ця розмова страшенно дратує мене, розпорошує увагу, заважає думати, а я зараз над усе прагнув тиші й спокою, щоб зібрати всі сили, потрібні мені для цієї подорожі, — адже попереду в нас дві зупинки та ще кінцева станція. Вже давалася взнаки страшенна втома після всього, що довелося пережити за останні години; в теплі добре опалюваного купе мене почали огортати млявість та непереборна соннота, а часом находила якась дивна байдужість, я дуже гостро відчував свою відірваність од усього світу: адже я був один як палець і ніхто не міг мені допомогти; це почуття цілковитої самотності дуже пригнічувало, але я силкувався не показувати, що зі мною діється, бо не хотів видатися слабшим за противника, котрий начебто тільки й ждав, щоб якимсь необачним рухом я виявив справжній стан своїх нервів, найменша необережність могла мене погубити, тож не зоставалось нічого іншого, як і далі вдавати, ніби я господар становища, свідомий своєї переваги й тому схильний до невеликих поступок.

— Вас так цікавлять мої погляди? — спитав я.

— А вас це дивує?

— Правду кажучи, не так, як могло б здаватися. Признаюсь, цей випадок особливий, я б навіть сказав — винятковий. Тому я добре розумію вашу тривогу й цікавість. Мушу, однак, вас порадувати: я так само, як і ви, безупинно думаю про те, чим для нас обох закінчиться вся ця історія.

— Я зовсім не збираюсь вас провокувати.

— Дуже розумний намір, — сказав я з іронією. — Я дуже радий, що ви, зрештою, так вирішили.

Майор знов невимушено засміявся, усмішка помалу осяяла все його обличчя. Він мовив з виразом лагідної задуми:

— Все це не має сенсу. Світ невідворотно йде до загибелі. Якщо людство не визволиться з-під влади безумців і не перешкодить їхнім божевільним замірам, вся земна куля незабаром перетвориться на величезне кладовище.

— Це було б ще не найгірше. Якби ваші пророкування справдились, не було б принаймні ні переможених, ні переможців. На кладовищі немає місця расовим передсудам. Правда ж, це було б кумедно: величезні гробниці з написами «Nur fur Deutsche» або гробокопи, яким треба показувати свідоцтво про арійське походження покійника?

— У вас своєрідне почуття гумору.

— Справді?

— Трохи моторошне, як на мене.

— Час, в який ми живемо, не викликає життєрадісних асоціацій.

— І все-таки людина не повинна піддаватися цим настроям.

— Ви думаєте, майоре, це так легко — примусити себе бачити світові проблеми в масштабах колишніх уявлень? Тепер, коли одна людина нерідко являє собою для другої смертельну небезпеку?! Коли життя втратило всяку цінність! Коли смерть стала долею всіх людей! Немає такого дня, ані години, щоб ми не відчували загрози своєму існуванню. На що перетворили нас, людей, за ці кілька років війни? На диких, зацькованих тварин, що намагаються непомітно вислизнути з наставлених на них сілець. Ми живемо в світі катів і їхніх жертв — тих, що приречені на смерть і чекають виконання вироку. Доказів того, що це справді так, не треба далеко шукати. Досить тільки глянути на нас з вами. Ми сидимо в одному купе, розмовляємо, робимо якісь мавпячі жести, а все це таке безглузде, коли знаєш, що в першу-ліпшу хвилину я можу стати вашим катом, а ви — моєю жертвою, і навпаки, бо ми обидва приречені, хоч кожен з нас волів би бути в ролі ката, а не жертви.

Майор сидів, низько схиливши голову, здавалося, він зосереджено думає про щось своє, та потім випростався і, підвівши голову, глянув на мене.

— Тепер я вже знаю, чому ви це робите, — стиха сказав він.

— Я не хочу терпіти приниження.

— Ага, виходить, тільки це?

— Що ж тут дивного?

— Я гадав, ваша діяльність продиктована передусім патріотичними міркуваннями.

— Даруйте, але це звучить надто наївно. Нині вже відомо, що патріотизм — поняття відносне. Запевняю вас, у нашій країні принаймні дев’яносто відсотків населення вважають себе патріотами, але якби я відкрив перед ними свої переконання, половина з них була б проти мене.

— Отже, свобода на свій страх і риск?

— Я б не міг жити з тавром раба.

— Ви анархіст?

— Ні.

— Дивно.

— Що?

— Спершу ви кажете, що ви не патріот, принаймні в звичайному розумінні, отже, свобода народу не g головним мотивом тієї діяльності, яку ви провадите, важачи життям; потім ви заявляєте, що ви не анархіст, виходить, не факт невизнання вами існуючого в світі порядку став головною причиною дій, які щодня можуть вас погубити. Отже, слід припустити, що є ще якісь мотиви, котрі спонукали вас обрати такий рискований і небезпечний для вас спосіб існування.

— Коли вибирати менше лихо, то я волію бути катом, а не жертвою, що покірливо чекає виконання вироку.

— Кати теж приречені на смерть.

— Парадоксально, правда?

Майор кивнув головою, а коли заговорив, голос його став ще глухіший і безбарвніший.

— Не знаю, який ваш цивільний фах і хто ви насправді. Але якби я був на вашому місці і обставини склалися так, що я не мусив би носити цей мундир, самий вигляд якого викликає люту зненависть у населення всієї Європи, я б згодився навіть на роботу каменяра, аби тільки дотягти до того дня, коли нарешті кінчиться це пекло, цей нелюдський, безмірно жорстокий час…

— Каменярі теж приречені на смерть.

— Ох, не треба перебільшувати. Адже ж є кінець кінцем певна категорія людей, які поза всякою підозрою у влади?

— На жаль, ні. Я знав двох каменярів, яких повісили тільки тому, що зі складу каменоломні, де вони працювали, зникло кілька кілограмів динаміту.

— Виходить, усі під загрозою?

— Так.

— Далебі, часом не хочеться вірити, що все це правда.

— Світ, в якому ми живемо, це — божевільня.

— А проте все начебто йде своїм звичаєм, ніби й справді нічого не діється.

— Авжеж. Історія повторюється. Земля обертається навколо сонця. Як і раніш, є чотири пори року. Доба складається з двадцяти чотирьох годин, за днем настає ніч. Цього ніщо й ніхто не в силі змінити. Земля оберталася навколо Сонця навіть тоді, коли інквізиція примусила Галілея зректися своїх тверджень про обертання небесних тіл.

Майор засміявся.

— Яке забавне зіставлення.

— Атож! Виявляється, ми навіть не розучилися сміятись, хоч момент для цього зовсім невідповідний.

— Ви гадаєте, що зараз доречніше було б читати молитви й каятися у своїх гріхах?

— Ви католик?

— Так.

— Тоді ваші сумніви мені не зрозумілі. Ви повинні зробити все, що тільки можете, щоб урятувати бодай душу од вічних мук, коли вже тіло приречене…

— Все в руках господніх. Світом править Час. Кожній бактерії і кожній людині він каже: зникни. Назавжди. Що ви про це думаєте?

— Ми вмираємо щодня.

— Це сумно, правда ж?

— Так, особливо коли подумаєш, що на вулицях міст так багато гарних і дешевих жінок.

Майор вийняв сигарети.

— Закурите?

— З охотою.

— З вами важко встановити контакт, — сказав він, простягаючи мені пачку французьких сигарет. — Ви спритно ухиляєтесь від усіх найцікавіших для мене тем і все повертаєте на жарт.

Я взяв сигарету, ми закурили.

— Не можу серйозно ставитись до цієї розмови, — сказав я.

— Чому?

— З багатьох цілком очевидних причин.

— І тому, що ми вороги?

— Це теж має значення.

— Ви вважаєте, що ми взагалі неможемо порозумітись?

— Ні, чого ж, але тільки в одному випадку.

— Я вже сказав, що допоможу вам.

— Так, я пам’ятаю. Але я не це мав на увазі.

— Що ж тоді заважає нам вільно говорити між собою?

— Становище, в яке ми обидва потрапили.

— Уявімо собі, що ми обидва кати і зовсім випадково опинились в одному купе, — сказав майор з жартівливими бісиками в очах. — Вже досить довго їдемо разом, встигли придивитись один до одного, і от помалу зав’язується розмова; спочатку ми зачіпаємо зовсім незначущі, дріб’язкові теми, обмінюємося зауваженнями про погоду та про незручності подорожі, нарешті один із нас визнає за потрібне відрекомендуватися, другий теж називає себе, розмова одразу жвавішає, і виявляється, що ми дуже добре розумієм один одного; для нас обох це трохи несподівано, але потім з’ясовується, що в цьому немає нічого дивного, бо ми— представники одного фаху і кожен з нас щодня має справу зі смертю. Нам здається дуже кумедним, що ми зустрілися за таких незвичайних обставин, адже нечасто трапляється, щоб два кати їхали в одному купе, і ми заводимо цікаву для нас обох дискусію на професійні теми, а основною ниткою нашої розмови є проблеми, що споконвіку хвилюють людський розум: проблема смерті, яка вражає нас щоразу, коли ми виконуємо свою роботу, проблема часу, що його жорстокий механізм так добре нам відомий, бо насправді тільки ми є свідками того фатального моменту, коли в людині цілком стирається грань між свідомістю існування і темним нуртом смерті, яка знищує все; надзвичайно цікава проблема людської гідності, бо ми знаємо, як неоднаково поводяться наші жертви перед близьким і неминучим для них кінцем, — часом ми мучимось через них, а іноді нас просто принижують їхні жалюгідні спроби продовжити хоч на одну хвилину своє життя, яке вони використовували так невміло і так легковажно марнували, що кінець кінцем збилися на манівці й опинились у наших хватких і твердих руках; але буває також, що ми почуваємо щось схоже на гордість, коли нашою жертвою є сильна людина, яка з іронічною усмішкою спостерігає останні наші приготування, хоч значення їх для неї цілком зрозуміле, і часом нам навіть стає жаль цієї приреченої на знищення людини. А трапляється й так, що нас мучить сумління, неначе ми вбиваємо брата. Але це ще не все, і ви це добре знаєте, є ще ціла низка не менш хвилюючих проблем, пов’язаних з нашою роботою, наприклад, вибір місця та засобів умертвлення, знарядь, якими ми особливо охоче користуємось, методів, які найчастіше застосовуєм…

Він замовк, а я, сидячи проти нього і ні на мить не випускаючи з рук пістолета, допитливо дивився йому в обличчя, що було якраз врівні з моїм, на його губи, що ледь помітно ворушились, вслухався в глухий, безмірно стомлений голос; погляд мій був прикутий до його уст, я стежив за кожним, навіть найлегшим порухом їх на цьому застиглому обличчі, нерухомому, як усе тіло, безвільно сперте на шкіряний диван, шукав бодай найменшого сліду хвилювання в його очах, блиску зіниць, який оживив би цей повільний монолог, що плинув, немов спокійна, заколисуюча хвиля; мигцем я глянув на його руки, сподіваючись, що, може, хоч вони зрадять його, — адже руки часто бувають виразніші, ніж очі, і легше вислизають з-під контролю їх власника, — але й руки безвладно, нерухомо лежали на стегнах, ніби не були частиною його тіла, а коли я знову втупився йому в обличчя, майор заговорив неквапно й задумливо:

— Ви мовчите? Чому? Може, вважаєте, що не слід торкатись питань про роль ката, роль жорстоку й антигуманну? Але ж ми самі завели цю розмову, хоч, правда, почасти нас змусили до цього страхіття війни. Ну, гаразд. Не будемо про це говорити. Хоча взагалі чоловіки з найбільшою охотою розводяться про свої професійні справи. Проте ми можемо прийняти інший, не менш захоплюючий варіант дискусії. Припустімо, наприклад, що ми обидва — засуджені на смерть і невпинно переслідувані люди, і тільки завдяки щасливому збігу обставин нам вдалося дожити до цієї хвилини. Чудова тема, правда ж? Ми — жертви тупого тоталітаризму, для суспільства вже майже не існуємо, але, незважаючи на це, а може, саме тому захищаємося скільки сили, хоч дуже стомились від цієї боротьби. Дедалі частіше охоплюють нас зневіра й безсилля, породжені почуттям самотності в цьому ворожому й страшному світі, а проте життя для нас саме тепер починає набувати нових барв, час — нового ритму, кожна мить здається дорогоцінною, всяка пора дня чи ночі — безмежно прекрасною, наші емоції стають яскравішими, ми схожі на смертельно хворих людей, що чекають дня, коли урветься низка їхніх страждань; але ми не допускаємо, щоб хоч якась дрібниця вислизнула з-під нашого контролю, ревниво бережемо кожну годину, всяке, навіть зовсім пусте діло робимо з гідною подиву, аж святобливою старанністю, бо невпинно міцніє наше переконання, що воно може бути останнім у нашому житті, ми шануємо кожну хвилину, чуття наші загострюються, ми бачимо речі в їхніх справжніх вимірах, справжній формі, якої не помічають інші люди, що зі сліпою зарозумілістю хтивих і здорових тварин нехтують таємничу суть смерті, хоч вона й дрімає в нас уже з моменту нашого зачаття, коли ми ще в лоні матері…

— А проте кожен вірить, що він не вмре.

— Атож, та чи можна уявити собі щось абсурдніше? Ми ж краще за всіх знаємо, як воно є насправді, ми стикаємося зі смертю щодня, не кажучи вже про те, що від самого народження носимо її в собі і кожна мить наближає нас до остаточної розв’язки; наша доля визначена наперед, так чи інакше, ми кінець кінцем умремо; однак щоразу, коли це усвідомлюємо, нас поймає страх і тривога, що, може, це єдине життя, яке нам даровано, буде змарноване, позбавлене всякої принадності й сенсу, — і ми починаємо гарячково шукати свого місця на землі, якоїсь мети, що виправдала б наше існування. Звичайно, при цьому ми робимо безліч помилок, на кожнім кроці спотикаємось, об власну недосконалість, раз у раз потрапляємо в тісний кут, звідки, здається, немає виходу, та згодом упевнюємося, що все це було потрібне, наш особистий досвід примножується, і лиш тоді ми починаєм потроху осягати справжню будову світу, яка виявляється далеко простішою, ніж здавалось на перший погляд. Спочатку це нас трохи бентежить, але помалу ми звикаєм і до цього, а коли нарешті знаходимо відповідний для себе ритм життя, коли остаточно складаються наші переконання й погляди, — одного дня раптом трапляється катастрофа. Ми стаємо перед лицем зовсім нових фактів та проблем, над нашими позиціями нависає загроза, ми починаємо їх захищати, щоб не зайти у конфлікт з власним сумлінням, з власним світоглядом, і уподібнюємось переслідуваному звірові — приречені на смерть, безпорадні й самотні. Скільки ж це породжує нових проблем, як часто саме тоді, перед лицем всіляких несподіваних і тяжких випробувань, що підстерігають нас мало не щодня, нам випадає нагода по-справжньому перевірити, на що ми здатні… Ви, звичайно, відмовчуєтесь. А жаль. Тим ви накладаєте на мене обов’язок говорити за нас обох, а це, без сумніву, надзвичайно збіднює порушену мною тему, бо наші спостереження й досвід, напевно, нелегкі, але цікаві, мабуть, дуже різняться. Та що я можу вдіяти? Доведеться говорити самому, дорога попереду довга, а ви й досі — зовсім незрозуміло, навіщо — лякаєте мене своїм пістолетом, хоч я й не збираюсь давати вам привід продемонструвати своє вміння стріляти, я вірю вам на слово, вірю, що ви належите до того розряду стрільців, котрі ніколи не хиблять, зрештою, так само, як і я. Але ми відійшли від теми. От бачите, скільки клопоту завдає ваше вперте мовчання, мені важко не загубити нитку думок, а ви не хочете допомогти. Та не будемо відхилятись, я ж збирався говорити про нас, про людей приречених, людей-жертв, котрих випадковий збіг обставин звів в одному купе швидкого поїзда, я збирався говорити про свої спостереження, які, можливо, де в чому збігатимуться з вашими, але, їй-право, не знаю, з чого почати. Мені в цю хвилину спадає на думку сила-силенна проблем, суть яких вміщується в одному слові, наприклад: страх, боротьба, поліція, зброя, катування, в’язниця, пастка, зрада і, нарешті, смерть. Не знаю, чи звернули ви увагу на те, що деякі слова набрали для нас особливого значення, щойно я назвав, власне, лише кілька, всіх їх не перелічиш, це забрало б дуже багато часу, але кожне з них нав’язливо асоціюється з певними ситуаціями, в яких ми колись уже були або, що гірше, ще можемо опинитися; це слова небезпечні, ворожі, ми не любимо їх і, якби це було можливо, радо викреслили б взагалі зі словників. Є також слова-фетиші, ми вимовляємо їх неохоче, через силу, вже само їхнє звучання примушує здригатися зі страху, а ви ж не станете заперечувати, що страх є одним із тих почуттів, на які ми наражаємося щодня, він не залишає нас навіть уночі, навіть уві сні, ми неспроможні захиститись від нього, а проте не піддаємося йому до останку й не дозволяємо опанувати нас настільки, щоб почувати себе приниженими. Останнім часом усе частіше можна почути розмови про те, що життя не має сенсу, — мабуть, ви теж стикалися з цим, — та чи звернули ви увагу, хто висловлює такі думки? Здебільшого люди, які ніколи навіть не пробували замислитись над суттю життя, отже, не вміли й надати йому сенсу. Саме з-поміж них виходять потенційні самогубці, ладні розпрощатися зі світом при найменших труднощах; готовість, з якою вони зважуються на крайній крок, неминуче викликає осуд, бо що може бути легше, як вчасно ухилитись від усякої відповідальності за власні помилки, втекти від конфліктів навколишнього світу, від страху перед майбутніми випробуваннями, яких ми неспроможні ані передбачити, ані вгадати? Та хіба не в тому вся принадність нашого життя, що кожен наступний день є для нас таємницею, що він несе з собою нові події, перед лицем яких ми тільки й можемо по-справжньому оцінити себе? Вмерти ми завжди встигнемо, це лише питання часу. Далеко важче жити, стійко держатися в цьому світі, де повно несподіванок і небезпек, боротися за те, щоб утримати власні позиції і не дати себе зламати ніяким злигодням. Всі ми оточені ворогами, приречені на смерть, самотні — це правда, але поки ми захищаємось, поки боремося за збереження своєї людської гідності, доти життя має сенс. Ви зі мною згодні?

— Згоден, — визнав я нетерпляче. — Але я не розумію, навіщо ви це говорите.

Майор усміхнувся.

— Так рідко вдається відверто поговорити про деякі справи.

— Тільки тому?

— Ні. Мене цікавили також ваші погляди.

— І все?

— А ще я говорив, щоб збавити час.

— На жаль, час збавляє нам життя.

— Я вжив риторичний зворот. Але ж ви зрозуміли, про що йшлося…

— Ви чудово говорите польською мовою.

Майор кивнув і знову всміхнувся.

— Люблю цю країну, — признався він. — Я родом з Відня, але до війни довго жив у Польщі. Майже шість років. У Кракові вивчав славістику. Так само добре я говорю й по-російському.

— Розумію.

— В Польщі у мене багато друзів.

— Навіть тепер?

Майор завагався.

— Так, — відповів, подумавши хвильку. — І тепер теж. Незважаючи ні на що. Багатьох, правда, я втратив, але є й такі, котрі розуміють ситуацію і досі підтримують зі мною дружні стосунки. Мене це тішить. Я люблю вашу країну і глибоко поважаю ваш народ, незламний і гордий.

Я глянув на майора з інтересом, цей чоловік інтригував мене й водночас насторожував, у мене була підозра, що під цією маскою вишуканої чемності ховається хижий гравець, який тільки й жде слушного моменту, щоб кинути на стіл всі козирі; так я думав, але не надавав цьому великого значення, бо все ще мав над ним перевагу, а його монолог тільки посилив моє недовір’я і тривогу.

— Це вам не вдасться, майоре, — мовив я стиха.

— Що саме?

— Приспати мою чуйність.

Офіцер скривився.

— Нічого ви не зрозуміли, юначе, — сказав він з гіркою іронією. — Я міг вас знищити. Я все бачив. Коли ви сідали в цей вагон і я помагав вам покласти валізу на полицю, я знав, що ви поляк. І відразу здогадався, що ви за всяку ціну хочете уникнути зустрічі з поліцією. Я допоміг вам. Потім ви перейшли в інший вагон. Признаюсь, це мене дуже стурбувало. Я не був певен, що ви не вискочили з поїзда і що у вашій валізі немає бомби, яка може вибухнути у вагоні. Я заглянув у валізу. Те, що я там побачив, не було для мене несподіванкою. Я помилився тільки щодо призначення цього вантажу. Але я зрозумів, що ви сюди повернетесь. Досить було тільки сповістити інших пасажирів, моїх земляків, — і цей вагон став би для вас пасткою, з якої ви б уже не вирвались. Але я не зробив цього…

— Чому?! — сердито запитав я. — Чому ви цього не зробили?!

— Ви сьогодні вже вдруге про це питаєте.

— Так.

Майор знизав плечима.

— Видно, в мене є на те свої причини, — відказав лагідно.

— Може, ви не зробили цього тільки через своїх польських друзів?

Він усміхнувся.

— І це теж має значення, — відповів тихо. — Я саме їду до них. Вони запросили мене на свято. Ви розумієте, що це значить? Я проведу з ними святвечір.

— Боже мій, як зворушливо! — сказав я з неприхованою ненавистю. — Падлючі польські «патріоти» і солоденький сентиментальний німець за спільним святковим столом…

Майор зблід, суворо глянув на мене й насупився, якусь мить мені здавалося, що він зараз вибухне, але офіцер стримався, тільки низько схилив голову, а коли брав сигарету й закурював, я помітив, що руки в нього тремтять. «Чудасія, — думав я з подивом. — Що за дивний чоловік! А може, він каже правду? Коли так, не слід більше його дратувати. Адже ж невідомо, чи надовго вистачить людині доброї волі. Якщо я й далі його провокуватиму, у ньому прокинеться звір, і тоді все стане ще небезпечнішим. Добрий німець, чорти б його взяли! — подумки вилаявсь я. — Добрі польські «патріоти»! Падлючі, паскудні «патріоти»… Сидять собі вдома й чекають німецького майора, щоб сісти з ним за святковий стіл, а тисячі порядних хлопців мусять тинятись по світу в цю проклятущу завірюху. Мене теж чекають, — раптом подумав я розчулено. — Але із зовсім іншим настроєм. Вони страшенно непокояться і навіть не певні, що я взагалі повернусь. Ні я, ні вони — ми ніколи не знали, чи побачимося ще раз. Милі, дорогі люди! Як мені хочеться бути сьогодні з ними або ще хоч раз у житті їх побачити! Дівчатка, напевно, прикрашають ялинку. Їхня мати стоїть біля плити і з тривогою думає про мене. Жде. Якщо я повернусь, вона заплаче. Весь її страх і неспокій виллються в сльозах. «Патріоти», — подумав я з ненавистю. — Падлючі польські «патріоти». І ще цей сентиментальний, брехливий німець, який не бажає рішити мене тільки тому, що йому, бач, хочеться зі спокійним сумлінням сісти за святковий стіл».

— Вибачте, майоре, — сказав я несподівано для самого себе. — Я не повинен був так говорити.

Офіцер мовчав. Потім глянув на мене згаслими очима.

— Мені зрозуміла ця ненависть, — тихо сказав він — І вона мене зовсім не дивує.

— Я зійду на першій же зупинці.

Він кивнув головою, тоді сказав:

— А я думав, ви їдете до Кракова.

— Ні, — збрехав я. — Не цього разу.

— Зараз буде станція Тунель?

Я глянув на годинник.

— Так. За кілька хвилин ми повинні бути на місці.

— Що ви робитимете, коли на вокзалі буде облава?

— Не знаю, — відповів я роздратовано. — Я ніколи не замислююсь над тим, що може трапитись. Зрештою, якийсь вихід знайдеться.

— Розумію.

— В якій кишені у вас пістолет?

Майор кивком показав нагору, де на полиці лежали дві шкіряні валізи.

— Пістолет разом з поясом лежить між валізами.

— Не в кишені? — здивувавсь я.

— Я ж вам сказав, — знехотя відповів майор. — Зрештою, можете перевірити.

Неквапно вставши з місця, я метнув очима на полицю і зразу помітив углибині пояс та кобуру, з якої стирчала рукоятка парабелума.

— Гаразд, — мовив я, трохи зніяковівши. — Треба було сказати це з самого початку. Я думав, що пістолет у вас в кишені.

— Ні.

— Ну то все гаразд.

Поставивши пістолет на запобіжник, я засунув його у внутрішню кишеню пальта, потім знов сів на місце і зручно сперся головою на м’яку спинку дивана.

Я почував страшенну втому, сонна знемога зборола мене, і я з нехіттю думав про те, що за кілька хвилин доведеться піти з цього купе, бо далі залишатись тут не можна. «Все з самого початку йшло не так, — подумав я з досадою. — Монтер зовсім вимотався. Через нього ми всі сьогодні мало не попались. Ще місяць-два такої роботи — і він неодмінно засиплеться. Все це надто затяглось. Ні в кого вже не витримують нерви. Якщо цей проклятий німець мене обдурив, я вб’ю його. Якщо він хоче віддати мене в руки поліції, то вийде за мною на перон. Тоді я його й уб’ю».

Я глянув на майора, він, як і раніш, нерухомо сидів навпроти мене, стриманий, холодний, і, відгорнувши темну завіску на вікні, вдивлявсь в наметені хуртовиною білі снігові кучугури, що проносились мимо. Потім ця сліпуча білість за вікном зникла, поїзд мчав у пітьмі, а гуркотіння його коліс стало тихшим і глухішим.

— Ми вже в тунелі, — озвався майор. — Скоро станція.

Вставши з місця, я зняв — з полиці важку валізу й поставив її біля дверей, але з купе в коридор не виходив, чекав, поки поїзд зупиниться. Колеса лунко загуркотіли на стрілках, почувся пронизливий гудок паровоза — ми під’їжджали до станції.

Тоді я сказав майорові:

— Я зійду з поїзда. Якщо ви вийдете за мною, мені все стане ясно. Попереджаю вас, щоб не було непорозумінь.

Офіцер кивнув.

— Прощайте, — холодно сказав він. — Я солдат і, так само, як і ви, не зношу поліції. Може, хоч це переконає вас, що я не втручатимусь у ваші справи?

— Ні, — засміявсь я. — Ні, майоре. Я нікому не можу вірити. Ви розумієте мене?

— Так.

— Отож прошу вас не виходити з вагона. Я можу це витлумачити по-своєму.

— Гаразд. Я про це пам’ятатиму.

— І розкажіть цю історію своїм польським друзям, — докинув я в’їдливо. — Вона їх, напевно, дуже розсмішить!

— Думайте краще про себе, — глухо відказав майор. — Перед вами дорога. Невідомо, що ще може статись…

— Еге ж, — згодивсь я. — Прощавайте. Вашої перестороги я не забуду.

Майор не обізвався, він похмуро дивився на мене, але на обличчі його я не помітив злості; воно виражало тільки розчарування й гіркоту.

V СВЯТВЕЧІР: СМЕРТЬ БРАТА

Без особливих перешкод я повернувся на своє попереднє місце, в купе польського вагона, і знов опинився в страшній тисняві, серед твердих дерев’яних лав, валіз та стовпища пасажирів, що напирали на мене з усіх боків; задуха тут була нестерпна, люди, змучені такою їздою, нетерплячі й злі, безупинно штовхались, і через те раз у раз вибухали сварки. Я стояв між двома рядами лав, біля самого входу, а на моїй валізі сиділа дівчина, яку мені насилу вдалося втягти у переповнений вагон, за вікном темніли постаті чоловіків, що їхали на приступках, учепившись за поруччя; сніг уже перестав іти, але вітер не вщухав, я розумів, як їм важко там, надворі, і весь час з острахом позирав у вікно, перелічуючи скулені нерухомі постаті, щоб упевнитися, чи не змело когось поривчастим крижаним вітром. Раптом пасажири почали так напирати в бік дверей, що зіпхнули дівчину з валізи, втративши рівновагу, вона всією своєю вагою навалилась на мене, потім ледве звелася на ноги, і я відчув її швидкий подих.

— Боже мій! — скрикнула вона з жахом. — Відсуньтесь од дверей, а то вас виштовхнуть з вагона!

Вхопившись рукою за металеву підпірку, що підтримувала полицю, я ласкаво сказав:

— Не бійтесь. Ми не випадемо.

Товкотнеча в купе не припинялась, дівчину штовхнули в спину з такою силою, що наші обличчя на мить зіткнулись.

— Вибачте, — шепнув я їй, а потім крикнув у пітьму купе: — Що там у вас робиться, хай вам чорт?

— Бабі приспічило! — відразу озвався хтось із юрби. — В такій тісноті!

— Дайте їй горщечок! Люди, в кого є який-небудь горщечок?!

В купе вибухнув регіт.

— Щоб ти здох, поганцю! На сміх мене береш?

— А ви не можете потерпіти до станції?

— Я вже дві години терплю. Більш не можу.

— Змилуйтесь, люди! Дайте жінці який-небудь горщечок!

— Пляшка згодиться?

— Куди ж бабі пляшка? Краще б горщечок.

Знов гримнув регіт, а потім у темряві розлігся гучний ляпас.

— Та ви що?! Рукам волі не давайте!

— Ах ти, виродок вошивий! То це ти з жінки знущаєшся?

— Я тобі не «виродок»!

— А хто ж ти?

— Гей, бабо, не розпускай язика.

— Я тобі покажу «бабу»! Постривай, ось я зараз вернусь. Ботт «й ти до місця не доїхав, клятий лобуряко!

Деякий час ще тривала глуха шамотня, та нарешті всі вгамувались, навіть стало ніби трохи вільніше, пасажири знов завели розмови, і вагон сповнився монотонним гомоном.

— Боже! — зітхнула дівчина. — Які лихі стали люди!

Я мовчки глянув на неї, її худеньке, змучене і бліде обличчя нагадувало личко втомленої дитини. З-під хутряної шапочки вибивалися золотисті кучері, коли дівчина повертала голову, вони на мить торкалися моїх губів.

— Далеко їдете? — запитав я пошепки.

— До Кракова.

— Я теж, — признавсь я і знову спитав: — Ви постійно живете в Кракові?

— Так. З початку війни.

— А до війни?

— Що?

— Де ви жили?

— У Варшаві.

— Люблю це місто.

— А я ні.

— Чому?

— Там я втратила батька і двох братів.

— У Кракові ви живете з матір’ю?

— Ні. Матір я втратила ще в тридцять дев’ятому. Під час втечі, — пояснила вона так спокійно, що я аж здивувався.

Почувся гудок паровоза, я виглянув у вікно й побачив темні скулені постаті на приступках, безмежний білий обшир, розвироване клуботиння снігу біля самих коліс поїзда, що з глухим гуркотом мчав по рейках.

— У мене теж немає родини, — сказав я. — Так само, як у вас.

Раптом я відчув, як дівчина м’яко й довірливо припала до мене, голова її лягла на моє плече. В першу мить я подумав, що в цій задусі й тисняві їй стало млосно, але коли вона підвела обличчя, спокійне і ясне, на мене наринула хвиля безмежної ніжності, схотілося торкнутись її щоки, провести рукою по волоссі, та я не зробив цього, боячись, що вона може не так витлумачити мій порив і в чомусь мене запідозрити. «У всьому винна війна, — подумав я. — І втома, і відчай, і муки, і страх, і вічна непевність у завтрашньому дні. Люди зробилися злі й недоброзичливі, але ж не всі такі. Незабаром війна скінчиться. Ждати лишилось недовго. Після зими приходить весна, а вона завжди несе з собою надію. Ця дівчина молода. Забуде. Так само, як і я почав забувати».

Подумавши про це, я раптом усвідомив, що не зміг би зараз уявити собі лице померлої матері, і мені стало прикро. «Досі це завжди вдавалося, — сказав я собі гірко. — Бувало, тільки схочу — і враз побачу материне обличчя.

Досить було лиш заплющити очі й подумати про неї — і вона ось тут, переді мною. Тепер цього вже замало. Час робить своє діло, він стирає навіть те, що ми хотіли б пам’ятати довіку».

— Далеко ще до Кракова? — тихо спитала дівчина.

Я подивився на годинник.

— За півгодини повинні бути на місці.

— Ви їдете до своїх рідних?

— Ні. Я ж вам сказав, що в мене немає родини.

— Я мала на думці далеких родичів. Завжди є якісь дядьки або тітки, до яких можна заїхати…

— Ні. В Кракові я не маю ніяких родичів.

Дівчина скрушно похитала головою, через моє плече вона дивилась на сріблясту розпливчасту смугу землі за вікном.

— Може, це навіть краще, — мовила задумано. — Іноді буває краще, коли нікого нема.

— Чому ви так думаєте? — здивувавсь я.

— Тоді ніщо не нагадує про минуле, — сумно відповіла вона. — Особливо такого вечора, як сьогодні. Святвечір.

Це слово будить стільки спогадів. І коли людина в такому становищі, як я, в душі часом робиться щось жахливе, не знаю навіть, як це пояснити. Тільки серед людей ми по-справжньому можемо зрозуміти, що втратили. Боже мій! Боюся, що я вже ніколи в житті не радітиму святам. Зараз я думаю про святвечір з ненавистю…

— Ви забудете, — сказав я лагідно. — Напевно, забудете.

— Що?

— Все, — пояснив я. — З часом у людині вмирає все — і хороше і погане. Це навіть добре. Інакше люди просто збожеволіли б…

— Так, — шепнула вона. — Може, ви й маєте рацію.

Я всміхнувся. «Ти надто мало живеш на світі, дівчинко, щоб знати це, — подумалось мені. — Колись і я так гадав, а бач — забув. І так само, як ти оце зараз, ненавидів світ та людей. Я почував себе пограбованим, немов багач, в якого одного дня вкрали весь його статок.

Здавалось, для мене ніщо вже не має сенсу в цьому світі, який враз став пустим і ворожим. Я ненавидів і вбивав.

Перший час мене це задовольняло. Я думав навіть, що знайшов у цьому себе і відплачую за все заподіяне мені й моїм близьким зло, та незабаром зрозумів, що помилявся. Вбивство ніколи не очищає людину. Воно тільки спустошує ще більше, і в нас дедалі міцніє певність, що навколо немає нічого тривкого. Всі ми умрем. Ми вмираємо щодня. Коли б ти знала, дівчино, яким стане твоє обличчя за десять-двадцять років, тобі було б ще тяжче.

Навіщо обманювати себе? Ми йдемо назустріч своєму призначенню і, мов сліпці, навіть не бачимо дороги, якою бредем. Сьогодні мені двічі загрожувала небезпека, а тим часом усе те, що я пережив, було лише примхою долі, вона завжди жартує над нами, коли ми цього зовсім не сподіваємось. Але найбільш безпорадні ми перед лицем часу. Ми ніколи не знаємо, що принесуть найближчі години. Проте не спиняємось на своїм шляху і не втрачаємо надії, що колись таки здійснимо свої заміри. Це додає сили, а вона нам така потрібна, щоб перебути злигодні. Надія. Надія. Сьогодні найгірше, мабуть, уже позаду. Я все-таки доберуся з цим вантажем на місце».

— Як вас звати?

Дівчина відсахнулась і недовірливо глянула мені в обличчя.

— Чому ви питаєте?

— Не знаю, — признавсь я щиро. — Сам не знаю, чому я спитав.

Уперше за весь час дівчина засміялась.

— Які ви смішні, — мовила вона лагідно. — Мене звуть Ева.

— Гарне ім’я.

— А вас?

— Що?

— Як вас звуть?

— Алек, — швидко відповів я. — Просто Алек…

— Це скорочено. А повне ім’я?..

Я мовчав, думаючи, що ж їй відповісти, я завжди ніяковів, коли в мене це питали. Ім’я моє було просто неподобне. Єдине, за що я ремствував на свою матір, — це те, що мене нарекли таким ім’ям. Його носив, напевно, найбільший шалапут з усіх святих. Альфонс — це ім’я незмінно асоціювалося з найганебнішим для чоловіка ремеслом, я соромився свого імені й не любив відповідати на запитання, як мене звуть, бо щоразу, коли вимовляв його, почував себе так, ніби признавався в своїй приналежності до того гатунку людей, до яких ставився з глибоким презирством, і здавалося, неначе до мене прилипла частка бруду, що завжди зв’язується зі словом «сутенер»; тож і зараз я не наважувався назвати своє ім’я й мовчав, наївно вірячи, що дівчина не домагатиметься відповіді.

— Знаю, — сказала вона радо. — Вас звуть Александр, правда?

— Може, — засміявсь я з полегкістю. — Якщо вам так подобається.

— Еге ж. Александр — гарне ім’я.

— Я радий.

— Алек, — повторила вона замислено. — Алек. Це звучить ще краще.

— Що ви робите на свята? — швидко спитав я, щоб перемінити тему розмови.

— Нічого. Сиджу вдома.

— І нікуди не підете?

— Ні.

— Невже у вас немає в Кракові ні друзів, ні знайомих?

— Немає.

Я відсунувся од вікна й подивився на Еву. Вона гарна, це я помітив ще тоді, як допомагав їй сісти у вагон, але не це було головне — найбільш мене вабив у ній якийсь особливий вираз задуми й суму, що робив її маленьке овальне личко безпорадним і жалісним, мов у дитини. Мене особливо приваблювала в жінках лагідність і ніжність — якості, котрих мені весь час бракувало, а потреба в них зростала тим дужче, чим частіше я стикався з жорстокістю навколишнього світу, що породжувала в мені ненаристь, безпощадність і болюче почуття внутрішньої порожнечі; я інстинктивно шукав у людях доброту, бо в мені її лишилося дуже небагато, але, мабуть, саме тому я так цінував цю рису в інших, і вона мене завжди обеззброювала.

— Мені хотілося б іще коли-небудь зустрітися з вами, — сказав я тихо.

— Справді?

— Я кажу цілком серйозно.

Вона всміхнулась.

— Якщо ви цього хочете, ми можемо домовитись.

— Так, так, — поквапно мовив я.

— Та коли ж?

Я зробив непевний жест.

— Завтра, позавтра?..

— Завтра в другій половині дня.

— Добре.

— А де?

— Біля Сукенниць^[30] або біля пошти, чи, може, на Ринку під ялинкою?..

— Біля головного поштамту, — прошепотіла вона. — О четвертій…

— Гаразд. Я чекатиму на вас.

Ми всміхнулись одне до одного. Мені було приємно, що дівчина така мила і не комизилась, її не довелось довго вмовляти, пояснювати, чому я хочу з нею зустрітись, мою пропозицію вона сприйняла, як щось цілком природне, і це мені дуже сподобалось. Я подивився на годинник і, здивувавшись, як швидко збіг час, глянув у вікно — перед очима промайнули темні силуети якихось будівель, а за хвилину й димарі фабрики, і я зрозумів, що це вже передмістя Кракова. Інші пасажири, певне, теж побачили, що до вокзалу недалеко, і все це стовпище враз завирувало, всі кинулися шукати свої валізи та клунки, немилосердно штовхаючи сусідів у переповненім купе, хтось засвітив свічку, і з темряви виринули стомлені, розгарячілі обличчя. Раптом гвалт і метушня стали ще дужчі — в кутку, біля величезної купи речей двоє розлючених чоловіків мовчки, незграбно дубасили один одного, під час бійки скинули свічку, і купе знов огорнула м’яка, тепла пітьма.

— Люди! — закричала якась жінка. — Люди! Бійтесь бога! Мало того, що вас німці вбивають, то ви ще й самі б’єтеся?! Хіба ж так можна?!

Ева стояла, притулившись до мене, а я заслоняв її й відпихав забіяк, що раз у раз штовхали її в спину, це тривало досить довго, нарешті терпець мені урвався, і я сердито крикнув:

— Та годі вже, нехай вам всячина! Почекайте, поки поїзд стане!

Вони послухались, тим паче, що в цій тісноті битися було ніяк.

— Це вже Краків? — здивувалась Ева.

— Так.

— Боже, як летить час…

— Ми під’їжджаємо до вокзалу.

Поїзд спинився біля четвертого перону, я вийшов з вагона перший і зразу наскочив на розставлених уздовж усього поїзда поліцаїв. Коло входу в тунель помітив ще патрулі СД, жандармерії та агентів гестапо в цивільному, хотів вернутись у вагон, але було вже запізно: пасажири ринули до дверей і загородили прохід, я відступив назад і піймав здивований погляд Еви, яка стояла й чекала мене. Я рушив до неї й на ходу кинув:

— Не підходьте до мене!

Вона покірно кивнула, в очах її майнув безтямний страх, я швидко пройшов повз неї і замішався у величезний натовп, що поволі сунув до тунелю. Біля сходів утворився затор, німці затримували всіх чоловіків з великим багажем і під конвоєм відводили на другий бік перону, за кордон поліцаїв. Було ясно, що йде дуже ретельна перевірка; я нерішуче постояв на місці, а потім швидко повернув назад і, проштовхуючись крізь паралізований страхом, завмерлий натовп, кинувся в протилежний бік, та, не пройшовши й кількох метрів, змушений був знову спинитись: поліцейські патрулі вдиралися в натовп і вихоплювали з нього чоловіків, які здавались їм підозрілими.

Я зрозумів, що мені буде нелегко вибратися з вокзалу; правда, лишався ще один спосіб — покинути валізу й дати драла, не думаючи про вантаж, документи я мав справні, в усякому разі, настільки, щоб мене безперешкодно пропустили на контролі, та я гаявся, сподіваючись, що, може, пощастить перебратись на сусідню платформу; повільно рушивши з місця, я глянув туди у просвіт між вагонами, але й там теж стояли озброєні поліцаї, тоді я знов повернув у бік тунелю, та ледве ступив кілька кроків, як переді мною виріс здоровило в шкіряному пальті й схопив мене за плече.

— Halt! — гаркнув він. — Halt!..^[31]

Я відчув, що блідну, я знав, що цим разом попався і втрачати мені вже нічого.

— Ausweis wollen Sie?^[32] — спитав я з удаваною неуважливістю, гарячково думаючи про схований на грудях пістолет.

Я вирішив вистрілити йому просто в пику і сягнув уже до внутрішньої кишені пальта, але вихопити пістолет не встиг: страшний удар в лице відкинув мене вбік, на стінку вагона, я сперся на неї спиною, але ту ж мить мене вдарили ще і ще раз, в очах потемніло, і я зсунувся додолу; я лежав з заплющеними очима, відчуваючи в роті солоний смак крові, навколо чув якісь голоси, але був такий приголомшений, що нічого не міг зрозуміти, а коли нарешті розплющив очі, з подивом побачив схилене наді мною червоне, розлючене обличчя майора й тільки тоді здогадався, що це він так горлав на мене і, коли гестапівець заступив мені дорогу, зненацька торохнув кулаком, а тепер стояв, націливши на мене пістолет.

— Du Schweine Pole! — крикнув він з ненавистю й стусонув мене ногою в зад. — Aufstehen! Aber schnell!^[33]

Я насилу підвівся, з розбитого носа текла кров і капала на вилоги пальта, відразу скипаючись чорними згустками; я зчудовано подивився на свої руки, теж вимазані кров’ю, потім перевів погляд на німців, які жваво про щось розмовляли.

— Може, вам чимось допомогти? — спитав гестапівець у майора.

— Спасибі, я сам з ним упораюсь.

— Ми його затримаємо.

— Ні, — рішуче заперечив майор. — Спершу він однесе мої речі в готель. А потім я подзвоню в поліцію…

— Готель тут недалеко.

— Я знаю, — сказав майор. — Колись уже там зупинявся.

— Гадаю, ви справитеся з цією тварюкою…

— Безперечно!

Гестапівець шанобливо вклонився майорові.

— Бери валізи! — крикнув той. — Марш!

Ми безперешкодно пройшли всі кордони й нарешті опинилися в тунелі. Я йшов попереду, заточуючись, мов п’яний, під вагою двох добре напакованих валіз, а майор простував за мною трошки правіше, ні на секунду не випускаючи з рук пістолета; по дорозі ми проминули кілька жандармських патрулів, я ловив на собі їхні здивовані погляди, бачив іронічні усмішки, моя закривавлена фізіономія, певно, справляла на них комічне враження; майор вітав патрулі коротким гортанним «хайль!», а жандарми виструнчувались перед ним, чітко цокаючи підкованими каблуками.

«Коли він виведе мене з вокзалу, я вб’ю його, — подумав я, помалу отямлюючись. — Навіть якщо доведеться накласти головою».

Я вже опам’ятався від майорових ударів і знов міг обміркувати все тверезо й спокійно, в мене ще лишалося трохи часу; майор, очевидно, прямував до готелю на Піярській вулиці, одного з найближчих од вокзалу. «Поки дійдемо на місце, я знайду який-небудь спосіб виплутатись».

Ми добралися до кінця тунелю, тепер треба було зійти сходами нагору, при виході з обох боків я знов побачив поліцейські патрулі. «Оточили весь район вокзалу».

На середині сходів, десь на висоті першого поверху, я спинився, поставив валізи і з полегкістю випростав наболілу спину, дихав важко, широко розкритим ротом, бо в носі запеклася кров; згори на мене дивились жандарми, я відчував на собі їхні пильні, підозріливі погляди. «Не зараз. Спочатку треба вийти звідси».

— Швидше! — крикнув майор люто. — Швидше, коли не хочеш, щоб я потрощив тобі кістки…

«Не встигнеш. Я рішу тебе, як тільки вийдемо звідси. Твоя самовпевненість тебе погубить».

Я підняв валізи й рушив угору сходами, майор — слідом за мною; коли ми проминули останніх вартових і вийшли на привокзальну площу, мені впала в око довга валка критих вантажних машин та ще один кордон поліцаїв, а за ним — нерухома юрба людей, що напружено чекали своїх близьких, які зостались на пероні; я почув гомін збуджених голосів, а якась жінка, побачивши моє скривавлене обличчя, стиха забідкалася:

— Ой боже ж мій! Ой боже ж мій, боже! Ой боже мій милосердний!..

— О господи! Ну й розмалювали його!..

— Цить, дурню! Краще помовч…

— Гади прокляті! Нема на них погибелі!

Люди розступалися перед нами, я бачив навколо злякані обличчя, погляди, сповнені зненависті і співчуття. «Мабуть, вигляд у мене непривабливий. Все лице й пальто у крові».

Ми ступили на тротуар і пішли самим його краєм, попід стіною дерев’яного барака. «Він такий самовпевнений, що навіть не відібрав у мене зброї. Це його й погубить. Руки в мене зайняті, але я все одно його вб’ю».

Я оглянувся на майора, він, як і раніше, йшов за мною з правого боку. «Кину йому під ноги валізу. Він упаде. І тоді я його пристукну».

Ми пройшли повз барак і, обминувши вантажну машину з погашеними фарами, що стояла біля тротуару, звернули на вулицю, яка вела до Піярської; та чим більше ми віддалялись від вокзалу, тим дужче охоплювало мене збудження й нетерпіння, хотілося швидше кінчити все це, але треба було триматись так, щоб він не здогадався про мої наміри; я трохи наддав ходи, розуміючи, що мені буде легше здійснити свій задум, коли майор з розгону наскочить на валізу. «Не зараз. Ще кілька метрів».

Я почув позад себе сміх і з подивом оглянувся.

— Не пощастило тобі, а? — спитав майор з іронічним вогником в очах. — Ось і кінець пригоди. Я ж казав, що це може погано скінчитись.

— Нічого не вдієш! Попався. Але й тобі, гаде, буде каюк…

— О, не так скоро!

— Все одно здохнеш…

— Ти раніш.

— Це ми ще побачимо.

— Ти не доживеш і до ранку!

— Падло!

— Тебе порішать.

— Але не цієї ночі.

— Пристукнуть тебе, — засміявся майор. — Я знаю, на що здатні гестапівці.

— Плювати я на них хотів. Можеш їм це сказати.

— Сам скажеш!

— Я їм ще не те скажу, тварюко!

— Ти твердий горішок, еге ж? Але чи зможеш витримати все до кінця? Вони і з такого, як ти, зуміють зробити лемішку.

— Ну, годі. Про мене не турбуйся. Я пройшов добру школу.

— Гляди, не здумай тікати, — остеріг майор і знов засміявся. — За кожним поворотом тебе чекає смерть.

— Ми стоїмо в одній черзі. Тільки невідомо, чия прийде раніш.

— А жаль було б умерти такої ночі, правда?

— Я був до цього готовий. Умерти можна й різдвяної ночі. Але й ти, падлюко, кінець кінцем здохнеш!

Ми наближались до рогу Піярської.

«Зараз. Зараз я кину йому під ноги валізу».

— Стій! — крикнув майор.

Я тихо вилаявся, але, щоб не викликати в нього підозри, слухняно спинився; обернувшись, подивився на безлюдну, заметену снігом вулицю і помітив вантажну машину — ту саму, повз яку ми пройшли на розі Вокзальної площі, — вона повільно й тихо, з погашеними фарами, сунула слідом за нами; я глянув на будинки по той бік вулиці, величезні, похмурі, зі старанно затемненими вікнами, у квартирах цих будинків, напевно, саме зараз люди сідали за святкові столи. «Щоб їх усіх чорти взяли!»

Я повернувся до майора і нетерпляче спитав:

— Чого ми ждемо?

— А куди ти поспішаєш, хлопче?

— Кінчаймо, нарешті, цю гру, — сказав я. — До готелю вже недалеко…

Машина все наближалась, я вгледів двох чоловіків, що стояли на приступках обабіч кабіни, тримаючись за дверцята, і чекав, поки вони проїдуть, їхня поява ламала мої плани. «їдуть так, наче в кузові немає місця».

— Так, — озвався майор серйозним тоном. — Пора кінчати цю гру. Ви вільні. Можете йти додому.

Я відвів погляд від машини і, вражений, уп’яв очі в майора.

— Я був змушений вас ударити, — спокійно пояснив він. — На жаль, не було іншого виходу. Гадаю, ви на мене за це не сердитесь. Адже я діяв у ваших інтересах.

Ви ж не станете заперечувати, що становище було досить складне. Та мені вдалося переконати того агента гестапо, що ви — злодій, а валіза, з якою ви мали стільки клопоту, належить мені. Звичайно, він мені зразу повірив. Тим більше, що я лупцював вас не жаліючи…

Я тільки мовчки кивнув, бо ще не довіряв йому.

— Стонадцять чортів! — лайнувсь я. — І довго ви ще будете так бавитись?

— Ідіть додому, тихо сказав майор. — Я ж сказав, що допоможу вам.

— Так, але то було в поїзді.

— Ви вільні.

Я нахилився й підняв свою валізу.

— Ви врятували мені життя.

Майор мовчав.

— Шкода тільки, що ви так говорили зі мною, коли ми вийшли з вокзалу.

— Я говорив не серйозно.

— Ви гралися з вогнем.

— Але я не мав наміру надто затягати цю гру.

— На щастя…

Тихо скрипнувши гальмами, машина несподівано зупинилась не більш, як за десять метрів од нас; занепокоєний, я оглянувся й побачив, що в наш бік біжать двоє людей, я відразу впізнав їх — то були Сірий і Лис.

— Хлопці, не стріляйте! — гукнув я здушеним голосом. — Не стріляйте, ради бога!..

Та було вже пізно, ляснули два коротких, сухих, як удари бича, постріли, і майор, навіть не зойкнувши, впав на землю; його пістолет глухо стукнув об брук, а кашкет, злетівши з голови, покотився по обмерзлім тротуарі й застряг у купі снігу.

— Швидше, Похмурий! — гукнув мені Сірий. — Давай валізу!

Я стояв нерухомо, розгублений, приголомшений, і вдивлявся в обличчя майора, шукаючи в ньому хоч якихось ознак життя.

— Похмурий! — гримнув Лис. — Не гайся!

Я підняв майорів пістолет і лише після цього взяв валізу, разом із Сірим ми затягли її в кузов, самі залізли під тент, і машина рвонула з місця.

— Чиста робота, правда ж? — мовив Лис тремтячим від хвилювання голосом.

— Так.

— Ти не сподівався, що ми на тебе чекатимем?

— Ні, — відповів я. — Ні.

— Що з тобою, хлопче? — спитав Сірий. — Ще не очухався?

— Еге. Весь час думаю про це.

— Ми наспіли саме в час, правда?

— Так.

— Ти, мабуть, думав, що зовсім засипався?

— Вгадав, друже.

— Цього разу було зовсім кепсько.

— Скажи, Похмурий, як тобі пощастило вимкнутися з перону?

— Дай мені спокій.

— Що це на тебе найшло, хлопче? — спитав Сірий. — Якийсь ти прибитий, наче щойно брата поховав.

— Я думав, цього разу вже не вискочу.

— А здорово ми впорали цього німчуряку.

— Еге ж.

— Куди він тебе вів?

— До готелю.

— Чого?

— Я мусив однести його валізу.

— Це він так розмалював тобі пику? Ти весь заюшений кров’ю.

— Так.

— На пероні була буча?

— Мені трохи перепало від майора. Валіза в нього була важка, а я не хотів нести її до готелю.

— Смішна історія, їй-богу. Цей субчик сам поліз нам у руки.

— Це мене врятувало. Інакше я б не вибрався з перону. Ви ж самі бачили, що там робилось.

— Пощастило тобі, брате.

Лис пирснув зо сміху.

— Добре, що ми тебе підождали.

— Авжеж.

— У мене просто собачий нюх, — пробурмотів Сірий. — Я чув, що сьогодні може щось скоїтись. Цілий день хвилювався, місця собі не знаходив…

— Та я й сам як-небудь викрутився б.

— Зате тепер ти вже в цілковитій безпеці.

— Так.

— Але ти начебто й не радий. Що трапилось?

— А, нічого, — спроквола, неуважливо відповів я. — Досі думаю про ту історію. Це таки була з біса добра робота…

class='book'> VI СВЯТВЕЧІР: СВЯТВЕЧІР
Мене чекали на вечерю. Звичайно я проводив святвечір у пані Марти, але вже вдруге за ці роки ми сідали до столу з великим запізненням. Коли я дістався на місце, було коло десятої вечора, наближалась комендантська година, і поверхом вище, над квартирою пані Марти, де мешкали фольксдойчі, вже кілька годин тривала п’яна гульня, і стеля двигтіла від тупотіння підпилих солдафонів. Вже четвертий раз есесівці збирались там на святвечір, напивалися до нестями й горлали цілісіньку ніч, але ми не звертали на них уваги, їхнє сусідство перестало нас турбувати, ми звикли до нього, так само, як до незліченних пацюків, котрі літньої пори вилазили з підвалів та смітників на подвір’я старого будинку, сповнюючи все навколо пронизливим писком та огидним шарудінням. Тепер була зима, навала пацюків припинилась, але у фольксдойчів, як і раніше, безупинно пиячили, та на це ми вже не зважали.

Коли я ввійшов до їдальні, посеред застеленого білою скатертиною столу, поміж тарілками та приборами, парувала супниця, смачно пахло юшкою з грибами; дівчатка, повстававши зі своїх місць, мовчки ждали, коли мати підійде з облаткою, щоб прийняти від них поздоровлення та побажання і висловити свої, а я стояв біля дверей, що вели до кухні, і розглядав поставлену між вікном та піаніно високу, аж до стелі, ялинку, обвішану різнобарвними ярмарковими прикрасами. Пані Марта ділилась облаткою зі старшою донькою Луцією, я чув їхні схвильовані голоси, і це хвилювання потроху передавалося й мені, хоч я й не дивився на них; у ту хвилину мені хотілось тільки, щоб усе швидше кінчилось, я завжди найбільш боявся саме цієї, нестерпно тяжкої для мене хвилини, що розворушувала цілі рої спогадів про щасливе й безтурботне дитинство, про моїх рідних, яких уже немає на світі, про домівку, яку я втратив, бо моя кімнатка на мансарді в другому кінці міста була тільки тісною майстернею, в ній ледве вміщувались мольберти, полотна та книжки; і хоч вона також правила мені за схованку, де зберігалася зброя та боєприпаси, цього вечора я думав про неї з нехіттю й радів, що сьогодні не треба туди вертатись. Пані Марта ділилась облаткою з середньою донькою Францішкою, я чув їхні голоси, в яких бринів стримуваний плач, але не дивився на них, погляд мій блукав по старих, ще з часів першої світової війни, дубових меблях, по завішаних узористими килимками стінах; навпроти дверей, коло яких я стояв, поряд з довгим буфетом на стіні висіли дві картини — витриманий у рожевих тонах морський пейзаж та портрет циганки, кепські, претензійні, намальовані без найменшого чуття кольору полотна, які викликали роздратування, коли на них довго дивитись; я перевів погляд на накритий стіл і тільки тепер помітив на ньому зайвий прибор. Пані Марта поздоровляла меншу дочку Юлію, за хвилину надійде моя черга; від самої думки про це я аж похолов і збентежився так, ніби мусив прилюдно сповідатись; я не був певен, що в останню мить не піддамся хвилюванню, яке все дужче охоплювало мене, хоч я з ним так уперто боровся, мені було страшенно ніяково, і я боявся, що не зможу стриматись. Але коли ця хвилина настала і пані Марта підійшла до мене з облаткою, я низько схилив голову і, не дивлячись їй в обличчя, швидко пробурмотів кілька слів, добре розуміючи, що вони звучать сухо й нещиро, хоч я був сповнений найкращих почуттів до цієї добросердої жінки, яка прагнула замінити мені матір, і дім якої, де я проводив більшу частину вільного часу, був відкритий для мене у всяку пору дня й ночі. Пані Марта, одначе, сприйняла це саме так, як належало, свої побажання обмежила кількома словами, не торкаючись того, що могло завдати мені болю, і за це я був їй безмірно вдячний; тільки коли я цілував її натруджену руку, мовила сердечно:

— Я дуже рада, Алеку, що ти сьогодні з нами.

— І я теж радий.

— Думала, що ти вже не прийдеш.

— Я зробив усе, що міг, щоб встигнути до комендантської години.

Підійшовши до дівчаток, я по черзі мовчки поцілував їх, не висловлюючи традиційних побажань, ми сіли до столу.

— Ви ще когось чекаєте? — спитав я, дивлячись на зайвий прибор і вільний стілець.

— Ні.

Пані Марта перейняла мій погляд і швидко додала:

— А, ось чому ти спитав! Це місце для всіх тих, хто самотній і хто сьогодні не може бути з нами.

— Розумію.

— Це місце для померлих, — сказала Юлія. — Ти цього не знав, Алеку?

Я глянув на дівчинку, що сиділа навпроти, і заперечливо похитав головою, мене знов пойняла болісна туга, переді мною промайнуло обличчя майора, пригадалась наша дивна розмова і ця подорож в одному купе швидкого поїзда, а потім його раптова смерть, весь трагізм якої я по-справжньому став відчувати тільки тепер.

Спочатку я був такий приголомшений блискавичним розвитком подій, що не мав змоги спокійно подумати про все, що сталося цього дня, цього незвичайного вечора; я вцілів, щасливо уникнув смерті, а може, й чогось іще страшнішого, ніж смерть, — якби попався в руки гестапівцям, вони, напевно, силкувалися б вирвати в мене признання, кому я віз цей вантаж, — я був вільний, але не почував радості, адже те, що мені ще раз вдалося вислизнути з наставлених на мене сілець, було не тільки моєю заслугою; я дивився на вільне місце за столом і подумки лаявся найбрутальнішими словами, аби тільки не піддатися тузі, не думати про недавні події, відігнати спомини про обличчя цього чоловіка, його слова, його сумну усмішку. Переді мною стояла тарілка святкової юшки з грибами та локшиною, а я не наважувавсь її покуштувати, боячись, що заплачу.

— Чому ти не їси, Алеку? — стурбовано запитала пані Марта. — Юшка вже не гаряча. Їж, поки не захолола.

— Алек, напевно, думав, що буде борщ із вушками, — ображено озвалась Юлія. — Я тобі казала, мамо, звари борщу…

Я підвів над тарілкою голову, глянув на дівчинку й значуще підморгнув до неї. Юлія підбадьорливо всміхнулась і сказала:

— Ну, їж, Алеку, їж. На роздуми ще буде час…

— Гаразд, Мишко, — відповів я. — Твоя правда…

— Ми так хвилювалися за тебе, — мовила пані Марта. — Боялись, що не встигнеш прийти до комендантської години…

— Поїзд запізнився.

— Я подумала, що на вокзалі облава.

— І це було.

— Боже мій! — зітхнула вона. — Навіть на святвечір не дають спокою. У них, мабуть, зовсім немає серця. Ні за що ні про що так мучити людей. Це жорстоко й безглуздо…

— Авжеж.

— То, кажеш, на вокзалі була облава?

— Так.

— І багато людей затримали?

— Майже всіх, хто мав багаж. Перевіряли дуже ретельно…

— Але тобі пощастило вийти?

— Випадок допоміг.

— Боже мій! — зітхнула пані Марта. — Боже мій…

— Вони оточили весь вокзал. Усі перони…

— Як же ж ти вийшов? — спитала Юлія.

— Нормально, як звичайно, головним виходом…

— І ніхто тебе не затримував?

— Ні. Мене ніхто не затримував. Я йшов з німецьким майором, якому ніс валізу. Жандарми, бачивши нас разом, вважали, що він найняв мене як носія. Так мені вдалося вийти з вокзалу без жодних перешкод…

Всі за столом розвеселились, сміялися дівчатка, сміялась їхня мати, тільки я був серйозний.

— Пощастило тобі, Алеку.

— Атож. Мені неймовірно пощастило.

— Розкажи докладно, як це було, — попросила Юлія.

— Зараз-таки?

— Розкажи, Алеку. Це страшенно смішна історія.

— Не займайте його, діти, — втрутилась пані Марта. — Нехай хоч повечеряє спокійно…

— Я розкажу, — сказав я повагом. — Розкажу вам усе докладно, але після вечері. Згода?

— Згода, Алеку.

Під час цієї розмови я безупинно думав про майора, про незвичайний збіг обставин та подій, що дали мені змогу виплутатися з безвихідного, здавалося б, становища. Думав я і про його монолог, згадував, що він говорив про ката й жертву, але все ще не міг збагнути, чого хотів цей чоловік, досі не розумів мотивів його дій, які врешті привели до того, що, прагнучи врятувати моє життя, він сам прирік себе на смерть, бо вже з тієї хвилини, коли кинувся до мене на пероні, коли заявив агентові гестапо, що валіза належить йому, наражався на смертельну небезпеку — адже якби валізу тоді відкрили, йому довелося б розплачуватись за свій нерозважний і рискований вчинок нарівні зі мною, небезпечний вантаж вирішував не тільки мою, а й його долю. Я думав про все це, схилившись над тарілкою юшки з грибами, а коли пригадував деякі епізоди цього дня, мене брала досада. Як же недоладно я поводився в купе поїзда — сидів проти майора з пістолетом у руці, гадаючи, що остаточно провалився, і не слухаючи аргументів цього чоловіка, який марно намагався переконати мене, що він мені не ворог. Я відкидав усі доводи й не довіряв йому, може, це було й правильно, але все-таки, незважаючи на мій страх і тривогу, не варт було його ображати.

Треба було прийняти той дружній тон, якого він намагався надати нашій розмові, може, тоді я більше дізнався б і про нього самого, і про причини, що спонукали його до такого рискованого кроку, а головне — фінал цієї історії міг би бути зовсім іншим. Я був великою мірою винен у його смерті, аж ось коли я збагнув, чому він так поводився після того, як ми щасливо вибралися з вокзалу, зрозумів — на жаль, запізно, — чому він до останньої хвилини не виявляв свого правдивого наміру і вдавав із себе людину, яку тішить сам факт переваги над противником, а також свідомість, що вона може кожну мить вирішити його долю. Я вже здогадався, що не це було єдиною і головною причиною такої дивної поведінки майора. То була наука мені, пересторога на майбутнє, а може, і спроба показати, на яких хитких основах оперте наше існування, своєрідна ілюстрація до тези про ката і жертву.

Неквапно перебираючи в пам’яті все почуте від нього в поїзді, я переконався, що в його словах не було ніяких відкриттів, але якби я не чув таких відвертих висловлювань, то, напевно, ніколи б не зміг зрозуміти, що змусило його вдатись до вирішального аргументу в тій грі, яку ми вели з самого початку нашої спільної подорожі і в якій, здавалось, останнє слово буде за ним. А втім, воно й справді лишилося за ним, незважаючи на такий трагічний для нього фінал, але про це знав тільки я, і ніхто, крім мене, ніколи не знатиме правди про цю подію, позначену найтиповішими прикметами часу — того часу, коли смерть приходила несподівано, а вбивство з-за рогу було буденним явищем. Проте я почував себе ніби одуреним, я ж не бажав його смерті, і хоч мав цього чоловіка за свого ворога, не хотів, щоб він умирав; несподівано прийшло прозріння — я зрозумів, що цього вечора від наших рук загинув хтось дуже нам близький, і вперше за всі ці роки усвідомив, що й вони теж втрачають людей, які повинні жити заради майбутнього.

— Налити тобі ще юшки? — спитала пані Марта.

— Ні. Дякую.

— Подобається тобі наша ялинка?

— Дуже. А хто її прикрашав?

— Юлія.

— Як гарно вона прибрала її. І Ялинка справді чудова.

Кімнату сповнював дух ялини, гострий і п’янкий дух живиці, що викликав у пам’яті ліс, засніжені гори й молоді гаї на крутих схилах, але цей дух для мене нерозривно асоціювався також із кладовищем, смертю, свіжими могилами та вінками із соснових або ялинових гілок, в які вплетено штучні квіти. Я дивився на деревце, а пані Марта з дівчатками прибирала зі столу порожні тарілки. Переді мною, мов за помахом чарівної палички, з’явилась карафка з горілкою, я всміхнувся, дівчатка пирснули сміхом, а пані Марта весело зауважила:

— Ну, Алеку, нарешті я бачу на твоєму обличчі усмішку…

— Я знаю, ви припасли горілку для мене, — сказав я. — Це зовсім зайве. Я й так завдаю вам багато клопоту.

— Ця горілка — подарунок мого брата Міхала, тепер він за управителя в маєтку барона Гетца. Міхал був у нас вчора і привіз трохи харчів. Якби не він, не знаю навіть, з чого б я зготувала святкову вечерю…

На столі з’явилося блюдо пиріжків з капустою, потім подали рибу смажену та заливну, я вихилив кілька чарок горілки, і настрій у мене трохи покращав. Пані Марта теж випила дві чарки й, розчулившись, почала згадувати давні часи, молодощі, різдвяні свята минулих літ, яких у неї за плечима було принаймні вдвоє більше, ніж у мене, потім розповідала про всякі кумедні випадки з свого життя, а далі про дитячі пустощі своїх дочок — Луції, Францішки та Юлії, слухаючи її, ми падали зо сміху, хоча чули ці історії вже не раз, але, вертаючись до них, пані Марта щоразу знаходила якусь нову смішну деталь. Невичерпним джерелом тем для цих розповідей була Юлія, чотирнадцятирічна дівчинка, дуже розумна, з жвавою уявою, вразлива і добра, а до того ж пустотлива, мов хлопчисько. З-поміж дочок пані Марти Юлію я любив найбільше. Я дивився на її худеньке овальне личко, облямоване білим, як льон волоссям, заплетеним у дві товсті коси, і коли наші погляди зустрілись, я побачив, що в очах Юлії світиться така відданість і захват, які бувають тільки в закоханої дівчини. Мене раптом залила тепла хвиля ніжності до цієї тендітної, худенької дівчинки, котра уважно стежить за кожним моїм жестом, вгадує всі мої потаємні думки, ловить кожне моє слово, ніби сподіваючись, що воно відкриє їй сенс усього майбутнього життя. Я засміявся, мені здалось кумедним, що я став об’єктом її першого напівдитячого кохання. Несподіване відкриття збентежило мене; я враз зрозумів справжнє значення її невпинних намагань привернути до себе мою увагу, намагань по-дитячому наївних, але повних ще неусвідомленого прагнення любові; мені стало ясно, що означають усі ці дотики, — несмілі поцілунки й нетерплячі запитання, за якими крилася тривога за свою любов; коли я все це зрозумів, мене огорнуло змішане почуття зворушення й неспокою, ця дитина, подумав я, приречена на страждання, вона не усвідомлює, що мене не можна кохати, не можна зв’язувати ніяких надій з людиною, доля якої така небезпечна й непевна, якій щохвилини загрожує загибель. Проте це не заважало мені самому невпинно шукати кохання, думати про нього, домагатись його, хоч я знав, які нерозумні були мої зусилля, які нездійсненні мрії. Інстинктивно захищаючись від влади ненависті і зла, шукаючи рівноваги й опори, я прагнув кохання, бо тільки воно рятувало від згубних пристрастей війни, які винищували в нас усе людське. Але, мріючи про справжнє почуття, я найчастіше натрапляв на плоскі інтрижки, які давали мені так мало, хіба що дозволяли на короткий час забути про сповнені жорстокості воєнні будні; я ніколи не міг погодитися на той жалюгідний ерзац кохання, що його мені не раз поспіхом пропонували під впливом якихось раптових імпульсів, це було зовсім не гідне і тих жінок, і мене; але тоді ми задовольнялися абичим, хапали, що трапиться, однаково, як і де, трохи нагадуючи цим тих стариків, у яких перед смертю лишилось тільки одне бажання — наїстись досхочу.

І ось я готовий почати все заново. Напередодні різдва в поїзді я познайомився з Евою і, сповнений сумнівів та надій, домовився з нею про зустріч, а того ж вечора дізнався, що став об’єктом першої любові чотирнадцятирічної дівчинки Юлії.

Я глянув на годинник — було пів на одинадцяту, з’їв останній шматок риби, пані Марта налила мені ще чарку горілки, що мала своєрідний, терпкий смак і пахла ялівцем та ще якимись не відомими мені травами. Я взяв чарку — то була велика чарка для вина, формою схожа на видовжену квітку білої лілеї, — і довго вдихав чудовий запах напою, потім обережно відпив ковток, від горілки по тілу розходилось тепло, думки ставали прозорими й на диво ясними.

— Ми страшенно раді, що ти з нами, Алеку, — ласкаво сказала пані Марта. — Ти собі навіть не уявляєш, як ми за тебе непокоїлись…

— Уявляю. Я теж дуже радий, що ми разом.

— З’їси ще риби?

— Ні, дякую.

— Я залишу її тобі на сніданок.

— Риба чудова. Особливо мені сподобався заливний короп.

— Я знаю, що ти його любиш. Тому більшу частину залила, а решту посмажила…

— Боже мій, — промовив я, зворушений. — Не знаю, їй-право, чим я заслужив на таку ласку. Ви піклуєтесь про мене, мов про рідного сина…

— Я рада, що тобі з нами добре. Мені завжди хотілось, Алеку, щоб ти почував себе в нас, як удома…

— Спасибі вам…

Зі столу швидко прибрали блюда, тарілки та прибори.

Пані Марта внесла велику вазу узвару з чорносливу, а Юлія поставила переді мною салатницю з кутею — моєю улюбленою різдвяною стравою, приготованою, як я здогадався, спеціально для мене. Розчулений і трохи збентежений цими проявами уваги, я знов щиро подякував пані Марті за таку приємну несподіванку, але вона, значливо підморгнувши, сказала:

— Кутю, Алеку, готувала не я, а Юлія…

— Справді?

— Ні, — швидко мовила Юлія. — Зовсім ні…

Я глянув на неї — розшаріла, засоромлена дівчинка сиділа, низько схиливши голову й судорожно стиснувши сплетені пальці. Коли я підвівся, збираючись підійти до неї, вона раптом зірвалася з місця і втекла в кухню.

Я хотів був піти за нею, але пані Марта спинила мене.

— Вона зараз вернеться, — сказала з веселим блиском в очах. — Краще її не займати…

Неохоче вернувсь я на своє місце і, наклавши на тарілку щедро підсолодженої медом пшеничної каші з ма^ ком, почав їсти, раз у раз позираючи на двері, що вели в кухню; та скільки мати не кликала її, Юлія не показувалась. Нарешті пані Марта встала з-за столу і вийшла в кухню; крізь нещільно причинені двері долинав її лагідний, ласкавий голос і тихенький, ледве чутний голосок Юлії. За хвилину обидві вернулись до кімнати.

— Знаєте, діти, що ми зараз зробимо? — весело спитала пані Марта. — Засвітимо на ялинці свічки, погасимо світло й заспіваєм колядку…

Дівчатка радо погодились. Юлія мовчки подала мені коробку сірників, а я, скориставшися з цього, вхопив її за руку, пригорнув до себе й поцілував у щоку; мати й сестри Юлії зустріли мій підступний маневр веселим сміхом, та й сама вона анітрохи не засоромилась. Мій поцілунок дівчинка сприйняла спокійно, як щось цілком природне, тільки ніжно глянула на мене з-під опущених він; та й не дивно, адже наша дружба почалася ще за тих часів, коли Юлії було три роки, а мені неповних дванадцять. Тоді я не раз цілував її, як оце зараз, а під час довгих прогулянок, коли мала стомлювалась, брав її на руки і частенько приносив додому вже сонну. Саме тоді стався кумедний випадок, через який до Юлії назавжди пристало смішне прізвисько; чудово пам’ятаю той осінній день: я лагодив у кімнаті шнур від нічної лампочки, пані Марта прасувала білизну, а Луція та Францішка робили уроки; у квартирі панувала тиша, тільки з кухні, де бавилась Юлія, коли-не-коли чувся брязк ненароком зачепленого посуду. Раптом двері з грюкотом розчинились, на порозі з’явилась Юлія і схвильовано крикнула: «Мамо, мамо, подивись, до нас у хату заліз пацюк!» Ми всі кинулись до кухні, гадаючи, що в квартиру справді забрався пацюк, смітник на подвір’ї аж кишів ними, але замість пацюка побачили маленьку польову мишку, яка, вгледівши нас, прожогом вишмигнула надвір. Ззирнувшись, ми дружно вибухнули веселим сміхом, і тільки мала Юлія не розуміла, чому ми сміємось, але прізвисько Мишка міцно прилипло до неї, і відтоді його часто можна було почути в цім домі.

Я засвітив на ялинці свічки, Юлія вимкнула електрику, кімнату огорнула півтемрява, тільки свічки розливали жовтаве сяйво серед різнобарвних кульок, ланцюжків та блискучих ниток «дощику». Я вмостився в кріслі біля піаніно, в друге крісло сіла пані Марта, дівчата теж відійшли від столу і посідали на канапі; обважнілі після доброї вечері, стомлені й сонні, всі мовчали, вдивляючись у веселі вогники свічок, у сріблясте, обвішане блискучими прикрасами деревце, а мене все дужче обіймало солодке почуття розніження й спокою, я втішався цією чудовою хвилиною цілковитого відпочинку. Вийнявши сигарету, я закурив і глянув на Юлію — вона сиділа на канапі, дивилася на мене і всміхалась.

— Алеку, заграй нам на гармонії, — попросила дівчинка.

— Що?

— Ну, яку-небудь колядку.

— Не знаю, чи зумію. Я так давно не грав…

— А ти спробуй. Ну, будь ласка…

Відмовити було важко, тим більше, що Юлію підтримали обидві сестри і пані Марта, не міг я їм відмовити, хоч і дуже добре знав, чим скінчиться моя гра. Пані Марта вже відшукала в шухляді буфета губну гармонію, старанно витерла з неї порох і, вручивши її мені, вернулась на своє місце; в кімнаті знов запала тиша, чути було тільки тихе потріскування свічок та завивання хуртовини за вікнами. Я був мов не свій і ніяк не наважувався почати, судома стискала горло, перехоплювала подих, я все гаявся, почуваючи болісну роздвоєність і збентеження, які, напевно, охопили б кожного, кому довелося б грати через дві години після того, як перед очима в нього загинула людина. Не так-то легко було перебороти себе, та не могли ж вони чекати без кінця, і я несміливо заграв мелодію добре відомої колядки «Серед нічної тиші». Але ніхто не співав, у кімнаті, як і досі, панувало мовчання, я зиркнув на пані Марту — вона беззвучно плакала; я знав, що так буде, знав ще тоді, як мене вмовляли заграти, але все ж не думав, що ці тихі сльози, це мовчання і сама мелодія так легко виведуть мене з рівноваги. Гострий, нестерпний біль раптом здушив мені горло, так, що я насилу міг звести дух, я пробував притлумити це почуття, але воно було сильніше за мене, я обірвав мелодію на половині такту і, вставши з крісла, тремтячим голосом сказав:

— Ні! Не можу. Справді, не можу сьогодні грати…

Пані Марта кивнула мовчки; ще деякий час вона сиділа задумана, а потім пішла в кухню, незабаром вийшли й дівчатка. Залишившись сам, я знов сів у крісло, простяг ноги, голову відкинув на м’яку спинку і, заплющивши очі, з насолодою подумав про те, що скоро ляжу спати. Я смертельно втомився й чекав сну, як порятунку; напівлежачи в кріслі, обважнілий і безвладний, я дивився з-під примружених повік на ялинку, осяяну жовтим полум’ям свічок, прислухався до звуків, що долинали з кухні, ловив ухом гомін притишених голосів, плюскіт води, брязк посуду і дзвякання приборів, обережні кроки дівчаток, і враз, хоч мене вже помалу охоплювало заціпеніння, відчув несподіваний приплив радісного заспокоєння — я був дома, в безпеці, серед близьких людей, які оточували мене ніжністю й піклуванням, що відчувалися на кожному кроці, в кожному русі; мені було хороше, огорнутий теплою сутінню, повною тихих шерехів, я втішався цими хвилинами, піддавшись чарам цього вечора, що все більш віддаляв мене від подій минулого дня. В якусь мить мені згадалась Ева, дівчина, з котрою ми познайомилися в поїзді й домовилися зустрітись, але я подумав, що навряд чи піду на це побачення, мені не хотілось починати все спочатку, і ще я подумав, що коли, незважаючи на всі свої сумніви, все-таки вирішу не поривати цього знайомства, то не дозволю втягти себе в ту гру, котру жінки так любили, — безплідну гру, яка заповняла порожнечу їхнього позбавленого мети існування і правила якої я вже так добре знав. Ця гра тільки спустошувала душу, а мені потрібно було так багато сил, щоб здійснити майбутні задуми, покликання моє все настійливіше нагадувало про себе, я нетерпляче ждав тієї хвилини, коли знов опинюся в тісній мансарді, серед мольбертів і розставлених попід стінами ще не висохлих полотен, у своїй маленькій майстерні, повній книжок, старих літографій і гравюр, наскрізь просяклій терпким запахом скипидару та олійних фарб. Але я знав, що мине ще чимало часу, перше ніж я зможу розпрощатися з професією комівояжера смерті, — я, людина, приречена на смерть, розшукувана всіма поліцейськими службами країни, невпинно переслідувана, людина, яку силкуються загнати в пастку, а вона люто відбивається від своїх переслідувачів, мов зацькований дикий звір.

Я думав ще про всяку всячину, але думки мої ставали все більш млявими, картини пережитих цього дня подій то наринали, то відпливали, наче морські хвилі, в голові злегка шуміло, я чув тихе потріскування свічок на ялинці й розплющив очі, щоб перевірити, чи вони не догоріли, — ні, ще тільки згоріли до половини, — заспокоївшись, я з полегкістю стулив повіки і враз провалився в сон.

VII СВЯТВЕЧІР: ПОЧАТОК ШЛЯХУ

Мене розбудив обережний стук у двері; розплющивши очі, я здивовано оглянувся навколо і в першу хвилину спросоння ніяк не міг зрозуміти, де я і що зі мною, але, коли знов постукали, побачив бліду смугу світла, що перетинала всю кімнату, тьмяно освітлену миготливими зблисками вуличного ліхтаря, вузьке високе вікно з грубими гратами, заставлені меблями зловісно темні кутки і величезне дзеркало в позолоченій рамі у стилі барокко; з нього на мене дивилось худе довгасте обличчя з гострими рисами — нерухома маска, на якій холодно поблискували сірі очі. Я насупив брови, обличчя в дзеркалі зворухнулось, якусь мить я допитливо, з цікавістю розглядав його, немов бачив уперше, і враз мене охопило дивне почуття — відбите в дзеркалі обличчя здалося чужим, я вдивлявся в нього жадібним поглядом, шукаючи бодай найменших слідів пережитих тривог, хвилювань і мук, повинні ж були вони лишити на ньому свою печать, але в півтемряві бачив тільки невиразний його обвід та нерухомий блиск очей, в яких прозирала знов пробуджена настороженість. За хвилину вдруге почувся тихий стук у двері, я полічив удари — їх було сім, тоді повільно встав, відсунув стілець, обережно підійшов до дверей, витяг з кишені пістолет, повернув ключ у замку і, штовхнувши коліном двері, одразу відскочив назад.

У коридорі в яскравому світлі електричних лампочок стояв Грегори і приязно всміхався.

— Що сталося? — спитав я. — Де Монтер?

— Я щойно з ним говорив.

— Він був тут?

— Ні. Дзвонив.

— І що сказав?

— Звелів переказати вам, що вони зараз прийдуть.

Я глянув на годинник — за десять шоста, Монтер мав бути в «Какаду» рівно о п’ятій, напевно, виникли якісь непередбачені перешкоди, коли він так запізнюється; до відходу поїзда лишалось яких сорок п’ять хвилин, часу було обмаль, але я нічого не міг зробити, доводилось терпляче ждати Монтера та його хлопців, що опікувалися вантажем і мусили бути при мені аж до тої хвилини, коли я ввійду в купе швидкого поїзда.

— Дозвольте, я заслоню вікно, — сказав Грегори з лагідною усмішкою. — Монтер з хлопцями ось-ось буде тут.

Він замовив вечерю на шість персон.

— Через три чверті години відходить поїзд.

— Так, знаю. Монтер казав. Я хочу приготувати все заздалегідь, щоб усі ви могли спокійно повечеряти…

— Мені нічого не приносьте.

— Монтер замовив вечерю для шістьох.

— Я їсти не буду.

— То, може, хоч чаю вип’єте?

— Так. Чаю вип’ю охоче.

Грегори опустив світломаскувальну штору з чорного паперу, поправив завіски, ще раз ретельно перевірив, чи вікно добре затемнене, і лише після цього засвітив світло.

— Як ви себе почуваєте?

— Добре.

— Температура спала?

— Здається, так. Уже все гаразд.

Грегори уважно подивився на мене.

— Це зразу видно, — сказав задоволено. — Аспірин поміг. Нема кращих ліків од гарячки…

— Безперечно.

— Принести вам ще кілька таблеток?

— Навіщо?

Грегори подумав.

— Температура — штука підступна, — сказав він. — Ви, напевно, сильно застудились, сьогодні вигляд у вас був не дуже добрий. Мені навіть здавалось, що ви починаєте маячити. І очі були зовсім хворі…

— Зараз я почуваю себе чудово.

— І все-таки раджу прийняти ще дві таблетки.

Температура може знов підскочити, а вам треба їхати…

— Гаразд. Принесіть…

— У мене є ще кілька таблеток, можу вам віддати.

— Двох вистачить. Дякую.

— Як хочете, — сказав Грегори з усмішкою. — Зараз принесу чаю…

Я провів його до самих дверей і визирнув з кімнати.

У вузькому, довгому, ясно освітленому коридорі товклись офіціанти, очікуючи біля кухонного вікна видачі замовлених страв, далі, в самому кінці, був вхід до головного залу «Какаду», звідки доносився безугавний гомін людських голосів, незлагоджений спів, невиразне белькотіння п’яних відвідувачів та регіт підпилих повій. Я вернувся в кімнату, причинив двері, сів за столик навпроти входу і ще раз оглянувся довкола, ніби бажаючи упевнитись, що не сплю, що моя присутність у «Какаду», в цій кімнаті, де я вже двічі чекав Монтера, — не омана, не сон і не гарячкове маячіння. Дивлячись на це заставлене столиками приміщення, на пофарбовані в густо-червоний колір стіни, на дзеркала в претензійних позолочених рамах, я неначе знову поринав в атмосферу наших зустрічей, отих нестерпно довгих годин, сповнених напруженого чекання, тривоги за вантаж, який я мав везти далі, за долю Монтера й за своє власне життя, в атмосферу гнітючих думок, від яких був неспроможний звільнитись, дивних розрахунків з самим собою за всі свої удачі й поразки, задуми, яких не міг здійснити, за втрачене кохання, до якого не хотів повертатись, — надто багато принесло воно розчарувань, гіркоти і зневіри.

Так було щоразу, коли я появлявся в «Какаду», щоб у цій темній кімнаті чекати Монтера, тут я завжди чинив над самим собою суд, на якому виступав одночасно в ролі і обвинувачуваного, і судді, і прокурора, і захисника; то був втомливий процес, з гострими сутичками й суперечками, з довгими монологами сторін, — процес, який тривав уже кілька років з однаковою напругою, і хоч він не завершився якимсь вироком, проте сприяв остаточному сформуванню моєї самосвідомості.

Знову появився Грегори, він приніс обіцяний чай і дві таблетки аспірину, я їх одразу проковтнув, а Грегори тим часом, готуючись прийняти Монтера та його товаришів, опоряджав стіл. Я мовчки спостерігав, як він сновигав по кімнаті, розставляв стільці, зсував столи й накривав їх білою скатертиною, на таці, яку він вніс до кімнати, я побачив хліб у кошику, солоні огірки, мариновані гриби й навіть масло, котре тут держали, мабуть, спеціально для королів чорного ринку, бо для простих смертних воно було неприступне. Скільки пам’ятаю, досі в «Какаду» нас так не частували, очевидно, тільки Грегори розумів, що ми належимо до тих смертних, котрим не слід відмовляти ні в яких радощах життя. Ця думка так розвеселила мене, що я засміявся вголос.

Грегори здивовано глянув на мене.

— О, вам сьогодні весело, — сказав він.

— Ще б пак.

— Я бачу, ви завжди в доброму гуморі.

— Ваша правда.

— Що ж вас так розсмішило?

— Ет, пусте. Я подумав, що ця вечеря коштуватиме недешево.

— Монтер не заплатить ні гроша.

— Значить, вашим коштом?

— Ні, чому ж.

— Але ж хтось повинен заплатити за всі ці наїдки?

— Заплатять фріци…

— А вам не бракує дотепності. Браво! Хотілося б тільки знати, як ви це робите…

Грегори усміхнувся.

— Дуже просто, — відповів він. — Щоразу я доповідаю шефові, що були люди з гестапо. Цього досить. З них він ніколи не бере грошей…

— Шеф — німець?

— Приблудний, — сказав Грегори з презирством. — Reichsdeutsch^[34].

— А я весь час думав, що цей ресторан належить вам.

— Ні. Я тільки управитель.

— А що сталося з колишнім хазяїном?

— Ви знали його?

— Так.

— Його вже нема.

— Убили?

— Ні, сам помер…

Грегори порозставляв тарілки, ще раз прискіпливо оглянув стіл і, задоволений, кивнув головою.

— Порядок, — муркнув він. — Можна сідати до столу.

Я глянув на годинник: стрілки показували п’ять хвилин на сьому. Грегори взяв тацю й подався до кухні, не причинивши за собою дверей, я дістав з кишені сигарети й закурив, а коли підвів голову, запалений сірник освітив моє обличчя, відбите в дзеркалі. Тільки тепер, при світлі, стало помітно, який кепський у мене вигляд: лице бліде, під очима великі синці, повіки червоні, опухлі, мов після тяжкого, нездорового сну, але температури вже не було, і я не почував ані втоми, ані хвилювання, а тільки нетерпіння, хотілось наблизити ту хвилину, коли можна буде вирушити назад.

За стіною після довгої перерви залунала музика, я дуже виразно чув мелодію, яку грали вже втретє за цей вечір, — то була «Кумпарсіта», танго, що його так любила Ева; ця мелодія завжди нагадуватиме мені про неї. Я подумав про Еву, дівчину, яку зустрів у поїзді; відколи доля вперше звела нас, минув лиш рік, і ось ми знов чужі; зараз я думав про неї спокійно, навіть холодно, тільки з деякою гіркотою, мов про людину, на котру покладались надто великі надії, а вона тих надій не справдила. Я вже не почував того болю, який шарпав душу ще кілька годин тому, зі мною щось сталося, а що, я й сам не міг би сказати; змучений гарячкою, переслідуваний кошмарами, я якось непомітно скинув з себе тягар болючих переживань, і мені враз стало так легко, я почувся визволеним, вільним, майже щасливим.

Чорт забирай, від кохання не вмирають, хіба що людина не має сили дочекатись його кінця; не вмирають і від самотності, яка з нами завжди і всюди й особливо дається взнаки, коли ми не можемо порозумітися з іншою людиною, коли бачимо, що всі наші найкращі прагнення витлумачені хибно, і коли, нарешті, переконуємося, що ніхто не може допомогти нам розплутати клубок власних внутрішніх суперечностей.

Відколи себе пам’ятаю, я завжди був самотній, це почуття знайоме мені змалку, ніхто ніколи мене по-справжньому не розумів, усі зусилля, які я, безнастанно борсаючись у полоні сумнівів, вклав у те, щоб знайти правдивий сенс свого існування, викликали тільки здивовання й недовір’я, щирість, з якою я висловлював свої погляди, — поблажливу усмішку, доброта, в якій я завжди відчував потребу, вважалася ознакою слабості, нарешті я з подивом помітив, що до мене ставляться з повагою тільки тоді, коли я стаю жорстоким і нещадним. І я перестав говорити про те, що мене хвилювало, почав уникати людей, не висловлював своїх переконань і старанно приховував усі свої почуття й переживання. Невміння порозумітися з людьми, дедалі більша внутрішня скованість врешті призвели до того, що я здався, визнав себе переможеним, перестав борсатись, але не давав себе знищити; насторожений і недовірливий, я обережно входив у цей світ, світ істот, змучених вічною журбою, замордованих і пригнічених нескінченними злигоднями, світ, опертий на насильстві та обмані, знаряддями якого були злочин і війна, а рушійною силою — безмежний егоїзм. Я входив у цей світ, дедалі ясніше усвідомлюючи і його руйнівну силу, і чарівну красу, але намагався врятуватись, не піддатися тій нищівній стихії, ім’я якій — життя; однак для цього я повинен був поставити перед собою якусь певну мету, бо розумів, що з-поміж багатьох шляхів можу вибрати тільки один, що врятуватися — означає зберегти все найкраще в собі; та чим глибше я поринав у вир життя, тим гостріше відчував свою самотність — отоді й зродилась у мене потреба кохання. Не вагаючись ні хвилини, я зв’язався з Евою, але з самого початку зробив кілька фатальних помилок, і це мене згубило: я зразу виклав на стіл усі свої козирі відкрив карти, гра перестала бути цікавою, решту довершив час — зникла принадність новизни, а це найсильніший стимул почуттів жінки. Помітивши перші спроби обманути мене, я зразу її покинув, щоб принаймні не стати смішним, визнав свою поразку, і ми розстались, але мені здавалося, що я вже не зможу жити без кохання. Я був схожий на наркомана, який після першої дози наркотика вже нездатний звільнитись від згубної пристрасті; з гіркотою в серці, розчарований, приголомшений пережитим, я гарячково шукав новий об’єкт для своїх нетерплячих почуттів. Рік тому мені зустрілась Ева, але я знав, що так само міг би обдарувати своєю нерозтраченою ніжністю першу-ліпшу вродливу дівчину, яка б трапилась на моєму шляху; тепер я усвідомив і те, що по-справжньому не кохав ні Барбару, ні Кристину, ні Еву, а всі мої страждання після кожної розлуки були породжені невимовним страхом перед самотністю.

З глибокої задуми мене вивів гамір та стук підбитих цвяхами черевиків, кроки наближались, я, дивлячись на двері, звичним рухом сунув руку до внутрішньої кишені піджака і стиснув пальцями пістолет. Кроки в коридорі стихли, люди спинились під дверима і стояли мовчки, ніби спантеличені тим, що двері не тільки не замкнені, а навіть відхилені й неначе запрошують увійти, — вони мали відчинитися лише після умовного сигналу, а тут раптом велика, з долоню завширшки, щілина, крізь яку можна розгледіти частину заставленого столиками приміщення, шмат червоної стіни й блискуче дзеркало в позолоченій рамі, але мене не було видно, я сидів ліворуч, куди їхній погляд не сягав. Я мало не зареготав, коли уявив собі, як вони здивовано перезираються, немов шукаючи один в одного в очах відповіді на свої сумніви; я дивився на двері й чекав, коли нарешті хтось зважиться їх штовхнути, і це, напевно, тривало б ще довго, якби з кухні не прийшов Грегори. Почувся його гучний голос, потім сміх Монтера, двері розчинилися навстіж, і я побачив у коридорі купку чоловіків. Грегори увійшов перший з величезною тацею, заставленою тарілками, а слідом за ним — Монтер та його хлопці.

Я встав з місця.

— Як ся маєш, Похмурий? — весело вигукнув Монтер. — Мабуть, думав, що сьогодні нас не дочекаєшся?

— Ти вгадав.

— Ми вскочили в таку халепу, ледве виплутались…

— На поїзд ще встигнемо?

— Напевно.

— З вантажем усе гаразд?

— Аякже.

— Часу в нас лишилось небагато.

— Встигнемо, — сказав Монтер. — Твій поїзд дуже запізнюється. Не менш як на півгодини.

— Звідки ти знаєш?

— Щойно довідувавсь у начальника станції…

— Поліцаїв багато?

— Де?

— На вокзалі.

— Жодного не бачив.

Я кивнув мовчки. Дивлячись на Монтера, на його смугляве обличчя й веселі темні очі, в яких світилася щира приязнь, я подумав, що Монтер, незважаючи на зовнішню суворість і грубуватість, насправді дуже добрий і щиросердий чоловік, а до того ж мудрий і терплячий, мов батько; я всміхнувся до нього, а він обняв мене за плечі й сказав лагідно:

— Дай же нарешті поцілувати твою погану пику…

— Цілуй, старий! Якщо, звісно, це справить тобі таку велику приємність.

Всі засміялися, Монтер поцілував мене в обидві щоки, а я його, потім, випустивши мене з обіймів, він сказав:

— Познайомся з хлопцями, друже…

Вони стояли біля нас півколом, їх було четверо; я подав кожному руку, але вітались ми мовчки, ніхто не назвав навіть своєї клички — познайомитися в нашому розумінні означало тільки пильно подивитись один одному в лице й потиснути руку, а після завершення операції ми знов ставали чужими і, здибавшись десь, розминалися, нічим, навіть поглядом чи жестом, не виказуючи, що знайомі.

— Товариство І Можна сідати до столу, — запросив Грегори.

Монтер глянув на застелений чистою скатертиною стіл, заставлений тарілками, на яких парували величезні порції ковбаси з капустою, і задоволено кивнув.

— Ти розбещуєш моїх хлопців, Грегори, — сказав він, усміхаючись, — Після такого харчу їх і дрючком не примусиш їсти картопляну юшку, правда ж?

Грегори кивнув головою.

— Вже недовго ждати, — сказав він. — Незабаром усе це скінчиться.

— Я теж так думаю, — згодивсь Монтер.

Знявши капелюх і пальто, він поклав їх на стілець поруч і почав наливати в чарки горілку з карафки.

— Я не п’ю, — нагадав я. — Мені не наливай.

— Ox, pardon! Геть забув.

— Нічого.

— Чи, може, все-таки вип’єш?

— Ні, — відповів я. — І цим разом ще ні.

— Гаразд. Не буду вмовляти…

— От і добре. Ти робиш успіхи, Монтере.

— Радий, що ти це помітив.

Поставивши карафку, він з усмішкою поглянув на мене і взяв свою чарку. Я дивився на Монтера, і знов мене охопило дивне почуття, ніби все це зі мною вже було, ніби колись, дуже давно, я бачив ці жести, чув ці слова від людей, обличчя яких уже стерлися в моїй пам’яті. Це враження було таке сильне, що якусь мить я сидів зовсім приголомшений. Потім перевів погляд на Монтерових товаришів, що посідали круг столу, перебіг очима по їхніх стомлених обличчях, які бачив уперше, і все враз минуло, знов я був у маленькому залі «Какаду», сидів на стільці лицем до дверей, дивився на Монтера та його друзів і чекав, поки вони повечеряють перед дорогою.

— Salud, хлопці!

— На здоров’я, командире!

Вони випили по чарці й хапливо заходились їсти. Я вийняв з кишені сигарети й закурив, за стіною оркестр заграв «Гранаду» Хуана Jlacoca, ця мелодія нагадувала мені про щось дуже дороге і близьке. Я заплющив очі, силкуючись згадати, з чим же вона пов’язана, і враз мене осяяло — це ж улюблене танго Юлії. Мені воно теж страшенно подобалось, Юлія це добре знала й не раз грала його на піаніно, коли я входив до господи пані Марти. Тільки для нас двох, для Юлії і для мене, «Гранада» була вітальним гаслом, таємничим шифром, який розуміли лише ми з нею.

— Похмурий!

Я розплющив очі й глянув на Монтера.

— Що?

— Ти нездужаєш?

— Чому ти питаєш?

— У тебе чогось кепський вигляд.

— Трохи застудився. Але нічого страшного.

— Тебе морозить?

— Вже ні. Я прийняв аспірин. Видно, поміг.

Монтер кивнув головою й уважно подивився на мене.

— Ти знав Крука?

— Здається.

— Так от, брате, більше його не побачиш…

— Що сталося?

— Спровадили на той світ…

— Ковбасники?

Монтер похитав головою.

— Ні, — буркнув. — Рицарі непорочного зачаття пресвятої діви Марії. Дорогі приятелі з НСЗ.

— Коли його вбили?

— Позавчора.

— Відомо хоч, хто?

— Вже відомо.

— Вовк?

— Ні. Він цього не міг зробити, навіть якби й хотів.

— Чому ти такий певний?

— Він уже своє відбігав, багато раніше, ніж Крук, — спроквола відповів Монтер. — Заробив собі хату з чотирьох дощок та двометрову яму, а на додачу ще й лопатою по спині від могильника…

— Хай йому лихо, коли нарешті все це скінчиться?

Монтер рішуче відсунув тарілку з ледве початою ковбасою і дістав сигарету.

— Не знаю, що ти маєш на думці, — сказав він, враз споважнівши. — Якщо війну, то вона скінчиться для нас за кілька тижнів. Незабаром ми вже зможемо сказати, що живем у вільній країні. Боюсь тільки, що тоді й почнеться справжній шарварок. У нас надто багато таких, котрі хотіли б упоряджати вітчизну. Кумекаєш? Кожен на свій страх і риск та в ім’я своїх власних інтересів…

— Люди змучені війною.

— Так. Але це не перешкодить декому знову зчинити колотнечу, коли почнеться боротьба за владу в країні…

— Але ж вони повинні зрозуміти, що не мають ніяких шансів…

— Слушно. Цим разом тільки ми маємо шанси виграти. Але не забувай, що ставка велика і знайдеться чимало таких, котрі не схочуть погодитися з новим порядком. Вони зроблять усе, щоб настала цілковита анархія…

— Це безглуздо.

— Що?

— Безглуздо загинути після того, як уцілів у цьому пеклі й дочекався свободи…

— Є чимало людей, які слово «свобода» розуміють інакше…

— Так, ти маєш рацію, — сказав я. — Мабуть, багато води збіжить, перш ніж я знов зможу взяти в руки пензель, фарби й вернутися до початих полотен…

Монтерпоклав руку мені на плече.

— Ні, Похмурий, — мовив він тепло. — Ти вже тільки малюватимеш. У штабі вирішено, що це остання операція з твоєю участю…

— Ти з глузду з’їхав?! — шарпнувсь я. — Що це ти вигадав, старий? Невже ти справді думаєш, що я буду спокійно сидіти й дивитись, як вас убивають одного по одному?

— І все-таки, Похмурий, ти тепер тільки малюватимеш…

— Дідька лисого!

— Поки що плакати, — сказав Монтер, усміхаючись. — Кумекаєш? Нам будуть дуже потрібні хороші плакати й малюнки для газет, а потім, коли в країні нарешті настане спокій і лад, ти зможеш малювати пейзажі, натюрморти, портрети друзів…

— Гаразд, Монтере. Але цю роботу з таким самим успіхом зможуть сяк-так зляпати й ті, хто ніколи не тримав у руках зброї і не вміє нею користуватись, правда?

Монтер похитав головою.

— Ні, друже. Ти помиляєшся. Допускаєш зразу аж дві помилки. По-перше, ту роботу, яку ми незабаром тобі доручимо, ніяк не можна буде сяк-так ляпати, надто вона для нас важлива, а по-друге, добре робити її можуть тільки люди, які беруть активну участь у нашому русі. Comprenez-vous?

— К бісу плакати!

— Ну, нарешті ми з тобою порозумілись, — засміявся Монтер. — Власне, я ніколи не сумнівався, що з тобою можна домовитись, брате…

— Відчепись від мене, старий!

Монтер знов засміявся, його хлопці, які мовчки прислухалися до нашої розмови, теж почали усміхатись. До кімнати увійшов Грегори, несучи шість склянок чаю і цукорницю, вщерть наповнену справжнім цукром. Я глянув на годинник: стрілки показували двадцять п’ять на сьому, час линув неймовірно швидко, кожна хвилина наближала нас до найважливішого моменту цього дня, і я подумав, що коло помалу замикається, лишилось тільки чотири години. Якщо не вдасться пересягнути цей мізерний бар’єр часу, — значить, усьому кінець. Сьогодні востаннє мені довірили небезпечний вантаж, і я мусив зробити все, що в моїй силі, щоб у призначений час доставити його на місце. Я знав, що на нього чекали, але не міг передбачити, як далі розгортатимуться події цього вечора. Лише чотири години, але за цей час багато чого може статись. Я дуже добре пам’ятав торішній святвечір, коли пережив найдивовижнішу пригоду в своєму житті, але ж таке може трапитись тільки раз, а нині треба було готуватись до найгіршого.

Я був спокійний, врівноважений, певний себе, не почував ні тривоги, ні хвилювання; видно, цього вечора зі мною справді щось сталося, щось таке, чого я й сам не вмів назвати. Мене опанував якийсь незвичайний спокій, і це було дуже добре, бо досі я надто часто давав волю своїй нестримній уяві, тим химерним мріям, що забирали в мене майже всі сили, і хоч я намагався приборкати їх, мені ніколи не вдавалось досягти такої душевної рівноваги, як зараз. А втім, це сталося несподівано для мене, ніби само собою. Вперше за багато років я був справді задоволений із себе.

В мене з’явилось почуття свободи, радісного піднесення і якогось відчайдушного зухвальства. Я любив ризиковану гру, але звичайно з самого початку був страшенно збуджений, в якомусь гарячковому стані; мабуть, тому вона не давала мені цілковитого задоволення, і, навіть виграючи, я не почував справжньої радості. Та цього разу все було зовсім інакше, нарешті все було так, як мені завжди хотілось: уперше за всі ці роки я вирушав у дорогу, готовий до будь-яких несподіванок і будь-яких випробувань, котрі допомогли б мені остаточно звільнитись від невіри в себе. І я подумав, що мій певний, надійний друг, на якого я досі найбільш покладався, цього разу мені вже не буде потрібний. Коли хочеш перевірити все до кінця, пересвідчитись, на що ти здатний, коли прагнеш довести самому собі, що ти по-справжньому, цілком вільний, ця маленька, завбільшки як горошина, ампула з ціаністим калієм стає баластом, якого треба чимскоріше позбутись. Тепер уже моєї долі не вирішуватиме скляна ампула. Якщо мені доведеться вмерти від тортур, я загину або з ясною свідомістю своєї поразки, коли вони зламають мене й розтопчуть мою людську гідність, або зі свідомістю того, що над вільною людиною ніхто не владен.

Але я не хотів умирати — я прагнув жити! Попереду ще тільки чотири години риску, а коли все це скінчиться, коли мине всяка небезпека й вантаж буде передано кому слід, я знов, як щороку, прийду на святвечір до пані Марти і проведу його при світлі ялинкових свічок, за святковим, застеленим білою скатертиною столом, а навпроти, по той бік столу, побачу худеньке личко Юлії; її великі зелені очі уважно стежитимуть за кожним моїм рухом, шукатимуть на моїм обличчі сліди недавніх хвилювань — зіркі очі закоханої дівчини, почуття якої зростає з кожним роком. Я знов думав про Юлію, я думав про неї все частіше і раз у раз ловив себе на цьому.

Через три роки Юлія буде повнолітня і вступить у життя, а я нічого так не бажав, як захистити її від жорстоких ударів долі, які спіткали мене. Я хотів уберегти її від перших розчарувань, від брехні й підлості, з якими сам стикався так часто, зберегти для себе все те чисте, добре, шляхетне, що було в ній, ту лагідність, чутливість і вразливість, яких сам мусив зректися, щоб убивати.

Я глянув на Монтерових товаришів, що сиділи круг столу. Мене вразила їхня витримка: мовчазні, нерухомі, вони дивились прямо перед собою з байдужим виглядом, але я здогадувався, що робилося зараз у душі в цих молодих хлопців, котрих так само, як і мене, цього різдвяного вечора чекали десь, у не знаних мені оселях, повні тривоги дівчата, жінки. Потім я перевів погляд на Монтера, який трохи осторонь півголосом розмовляв про щось із Грегори. За стіною оркестр грав попурі з віденських вальсів Йоганна Штрауса. Засунувши пальці у верхню кишеньку піджака, я намацав маленьку скляну ампулу, вийняв її і, поклавши на долоню, почав з цікавістю розглядати, ніби бачив уперше. Невеличка, боката, старанно запаяна з обох боків, вона була наповнена білим, схожим на цукрову пудру порошком. На моїй долоні вона здавалась такою безневинною, але досить було покласти її в рот і роздушити зубами, щоб блискавично сталося те, до чого безупинно й невблаганно наближаємось ми з плином часу.

— Що це в тебе?

Я підвів голову і глянув на Монтера, який стояв поруч.

— Ціаністий калій…

— Де ти його викопав, хлопче?

— Купив.

— Де?

— Не питай, старий. Все одно не дістанеш.

Монтер узяв ампулу в мене з рук і став уважно розглядати.

— Це правда, що ціаністий калій пахне мигдалем?

— Не знаю. Не маю ніякісінького уявлення. Ніколи не нюхав. Але якщо це тебе так цікавить, можна розбити ампулу й перевірити…

— Шкода. На якийсь час її треба залишити. Може, ще придасться.

— Тепер уже ні.

— Що — ні?

— Мені вона вже не буде потрібна.

— Ти певен?

— Так. Якщо хочеш, можу подарувати її тобі.

— Це ти серйозно?

— Цілком.

— Не станеш же ти запевняти, що хочеш позбутися її вже зараз?

— Ти вгадав. Саме це я й хочу зробити.

— Не розумію, — сказав Монтер непевно, — Адже така ампула, мабуть, дуже помагає в роботі, правда?

— Я теж так думав. Ще кілька годин тому я міркував так само. А тепер вже ні. Тепер я так не думаю.

Ця ампула мені б тільки заважала…

— Що сталося, Похмурий?

— Нічого. Просто я хочу знати.

— Що?

— Все. Хочу знати геть усе і до кінця…

Якусь хвилю Монтер недовірливо й допитливо дивився на мене, ніби хотів упевнитись, що я з нього не сміюся, потім знизав плечима й мовчки сховав ампулу у верхню, зовнішню кишеньку піджака — в таке саме місце, де її так довго носив я. Повернувшись до своїх товаришів, він рішуче сказав:

— Ну, хлопці, нам пора…

Я встав, надяг пальто, старанно обмотав шию шарфом і переклав пістолет у праву кишеню. У мене майнула думка, що всі ці роки я без кінця повторюю один і той самий рух, але ж у такій ситуації зброя завжди мусить бути напохваті, щоб кожну мить можна було пустити її в хід. Я вже був готовий, але хлопці ще перевіряли обойми, заряджали пістолети; вони робили все так старанно, з такою безмежною, мало не святобливою увагою, що я відразу здогадався: це новачки.

— Лисе! — покликав Монтер.

Один із хлопців обернувся, і я побачив його зблідле обличчя, міцно стулені губи й потемнілі від прихованого хвилювання очі.

— Перевір, чи вільна дорога.

— Єсть, перевірити.

Він вийшов у коридор, не причинивши за собою дверей. Я глянув на годинник: за десять сьома. Невдовзі все мало початися заново, я знову був на початку шляху, який пройшов уже стільки разів, знову виходив назустріч подіям, котрих ніхто з нас не міг передбачити.

Стоячи проти дверей і чекаючи сигналу виступати, я ще раз подумав, що все це колись уже було, все в житті повторюється, хоч кожного разу по-новому, і те, що вже раз сталося, могло статися всюди і станеться ще не раз, навіть коли по мені не залишиться й сліду.

І ще я подумав, що так і повинно бути і ніщо не може змінити одвічного порядку, але ці думки не принесли мені ані розчарування, ані гіркоти, я був спокійний і повний надій, бо тепер ясно усвідомив: нехай зараз я самотній, оточений ворогами, приречений на смерть, але, поки я захищатимусь і не дам себе зламати ніяким злигодням, поки боротимусь за збереження своєї людської гідності, моє життя матиме сенс.

1961

Богуслав Когут КОМУ ДОЗВОЛЕНО ЖИТИ

1

Сніг під ногами лунко рипів, ніби від чогось остерігаючи, вітер ущух, вечір переходив у ніч, вогні передмістя один по одному гасли, і Кароль машинально, не думаючи про це, наддав ходи; йому хотілось вибратися звідси, перш ніж осліпнуть останні вікна — в центрі містечка, на Ринку та прилеглих до нього вулицях вечір не тікає так швидко, власне, там він триває майже до світанку, якщо на електростанції не буде аварії. Кароль несамохіть оглянувся, хоча й знав, що в його домі ще довго не гаситимуть світла — прийде Петер, а може, вже прийшов, розмова точитиметься допізна, з великими перервами, під час яких Петер, коли буде в належній формі, встигне подрімати; Кароль знав, про що і як розмовлятимуть; Петер, якщо буде в належній формі, перш ніж піднятися цементовими сходами, зупиниться біля рогу будинку, поправить порожній лівий рукав, виструнчиться й віддасть честь гіпсовій меморіальній дошці з ледь помітним написом; а якщо буде тверезий, то тільки гляне на цю дошку, котрої ввечері майже зовсім не видно; але він не буде тверезий, тож повільним непевним рухом віддасть честь і тільки тоді зійде на сходи. Пані Ксавера, що займає кімнату в мезоніні, а певніше, на горищі, але буває там тільки тоді, коли перевіряє класні або домашні роботи, тендітна й оката пані Ксавера з трохи перебільшеною радістю плесне в долоні й вигукне:

«О, пан Петер!»

«Громадянин Петер Волошин, старший сержант, до ваших послуг».

«П’яний, — скаже мати й зітхне. — Але сьогодні навіть не дуже».

Магда — на її вродливому обличчі з’являються все нові плями в міру того, як живіт круглішає і стає більш помітним, — гляне на Петера з лагідним докором, скоріш із співчуттям, аніж з осудом, і скаже: «Ой, Петер». «Ой, Петер, донерветер, — сміючись, озветься Волошин, — ти кінчиш життя на шибениці. Так мені завжди пророкував капітан. Капітан Бартек. А от і не кінчив». «Ще встигнеш», — буркне мати, а пані Ксавера підсяде до Петера, її великі очі стануть ще більшими — так буває щоразу, коли Петер згадає про Бартека, а він згадує його завжди; хіба що прийде тверезий, тоді сидить і дивиться в вікно, наче на когось чекає. «Пане Петер… пане Волошин, — поправиться Ксавера, — розкажіть про капітана, скажіть, який він був з лиця — схожий на пана Кароля?» «Товариша Кароля», — гаркне Петер.

А мати: «Схожий, дуже схожий, еге ж, Магдо? Правду я кажу?»

«Як викапаний, тільки сміливий, мов чортяка», — махне порожнім рукавом Петер.

І тоді Магда озветься трохи боязко й ніби сама до себе: «Кароль теж сміливий. Тепер там дуже небезпечно. Він мусить носити при собі зброю, пістолет…»

Тут Кароль знов оглянувся, але світла в їхніх вікнах уже не було видно, ні, воно, напевно, не погасло, просто його заступили будиночки й дерева передмістя — тепер він був уже далеко, але іноді й речі, і людей здалеку видно куди краще, ніж зблизька. Кароль бачив Магду, дивився на неї з любов’ю й неспокоєм, він знав про неї все, знав, що вона дуже хоче любити його й народити йому сина, схожого на нього, а той, син був би схожий і на Бартека; Магда обожнювала Бартека, як і всі вони, і противилася цьому почуттю, тільки одна вона противилася, була віддана Каролю й хотіла його любити, але Бартек був усюди: на гіпсовій дошці, прикріпленій до стіни будинку, на фотографії над маминим ліжком, у великих очах Ксавери; Бартек, дарма, що був відсутній, заповнював собою всі вечори, і за це його можна було зненавидіти. Кароль передчував, що це станеться, що він зненавидить брата, боявся цього й соромився, але знав, що це станеться, до того йдеться.

«Кароль теж сміливий, — скаже Магда на його захист, але більше щоб переконати саму себе, — тепер там дуже небезпечно, він мусить носити при собі зброю, пістолет».

«Що то за пістолеті — буркне Петер. — От якби ти побачила шмайсер, Магдо!»

«Він був такий добрий, — стиха мовить мати, — але ніколи його не було вдома, майже ніколи не було, я могла тільки молитися за нього».

«Відсутні завжди кращі», — скаже Магда, заступаючись за Кароля й заразом переконуючи себе, а мати гляне на неї журливо.

«Ти ж любила його».

«Хто ж його не любив, — квапливо втрутиться Петер, — такий хлопець, окраса полку».

Тоді Ксавера підсяде ще ближче до Волошина, очі її зробляться ще більші. «Говоріть, розповідайте, я страшенно люблю слухати.

Розкажіть, як він бився з ворогами, як вів вас на битву…

Мій святої пам’яті наречений, поручник уланського полку… а втім, це не я повинна оповідати, розказуйте ви, найкраще про те, як він загинув». «Останній раз?» — спитає Петер. «Хіба він гинув не один раз?» — здивується Ксавера. «Останній раз було це так. Попали ми в оточення, навалилось на нас кількасот бандерівців, мабуть, думали, що накрили штаб дивізії й захоплять самого Спихальського або Вальтера-Сверчевського, вони часом приїздили інспектувати, Спихальський — красень, достеменний князь Юзеф, а Вальтер лисий, як Ридз-Смігли. Оточили нас, а ми вирішили пробиватись; я був при капітані, він без мене як без рук. Ми хотіли перейти яр, до нього було вже зовсім близько, а вони якраз перестали стріляти, от капітан і каже: «Вперед! Вперед!» Пройшов через той яр цілий батальйон, ну, звісно, не зовсім цілий, трохи вже пошарпаний, а вони все не стріляють, схоже, що перегруповуються. Стоїмо ми з капітаном край яру, стежимо за ходом операції, аж тут вони як ударять з тилу із станкових кулеметів! Капітана зразу торохнуло, і покотився він у цю яругу, в цю прірву…»

«А перший раз? — Ксавера складе маленькі ручки на колінах. — А перший раз?»

«О, тоді було зовсім інакше. В партизанському загоні, вже під самий кінець. Ми день і ніч билися з німцями…»

Тут Магда встане, підійде до цієї пари — Ксавери й Петера, гляне на них своїми сірими лагідними очима, гляне якось чудно, чи то із злістю, чи то з острахом.

«…і тут капітана торохнуло, — почне передражнювати, — просто в плече торохнуло, і поваливсь він мені на руки…»

«Так воно й було, саме так і було», — замахає порожнім рукавом Петер.

«…він уже був мертвий, — Магда не дасть себе збити, — очі затуманились, не дише, тільки у госпіталі в росіян прийшов до пам’яті. Та я знав, що це ще не кінець».

«Звісно, знав, — Петер махне рукавом, ніби бажаючи вдарити себе в груди долонею, котрої нема, — дуже добре знав. А як його везли, ще мертвого, бо ж він тільки в росіян прийшов до пам’яті, панна Магда була при ньому, прикипіла до підводи і все плакала, плакала, а я знав, що це ще не кінець». «Я його тоді не бачила, — мати дивитиметься так, наче перед очима в неї не стіна, а порожній простір, — не встигла».

«Зате бачили потім, — співчутливо скаже Ксавера, — коли він видужав і восени пішов в армію».

«Навіть у званні його не підвищили, — похмуро пригадає Петер, — а йому належались майорські нашивки».

«Хіба майорові легше вмирати, ніж капітанові?» — гнівно, зі сльозами в очах спитає Магда.

Тоді мати підійде до неї, проведе рукою по її яснім пишнім волоссі, що облямовує, мов ореол, зблідле обличчя. «Вмирати всім важко. Надто ж молодому, такому молодому, навіть якби він був і генералом. А коли є в нього дівчина, кохана дівчина — про матір, хоч як її люблять, думають менше, — і приходить смерть, то дуже жаль йому цієї дівчини».

Десь вдалині пролунав одинокий постріл. Кароль сягнув у кишеню, намацав гладеньку рукоятку пістолета, постояв, прислухаючись, біля огорожі незабудованої ділянки, але було тихо, тільки монотонно гули телефонні проводи по той бік вулиці, а за кілька секунд звук пострілу видався чимсь нереальним, примарним. Кароль рушив у бік Ринку і коли вже був на забрукованій кругляком і освітленій поодинокими ліхтарями Ринковій вулиці, знов бабахнув постріл, потім другий, але все ще важко було розібрати, звідки доносить ці звуки оманлива луна. Кароль подумав про Чеслава. Щоразу, коли Чеслав виїздив з якимось завданням на периферію, стрілянина викликала в Кароля мимовільний страх за молодшого брата, в підсвідомості таїлась вічна тривога за Чеслава, вона з’являлася раптово, непрохана, і на хвилину опановувала його; ось і зараз — мати не закінчила монолога про те, як важко вмирати молодим, Ксавера перестала видивлятись на Петера своїми великими очима; довше за всіх залишалася з Каролем Магда, але й вона загубилась по дорозі, поки він мало не біг Ринковою вулицею, вже не чуючи застережливого рипіння снігу під ногами; загубилась якраз біля молочарні, де на величезних дверях видніли величезні червоні літери: ЗВМ^[35]; одного дня виявилось, що ЗВМ значить: «За Вами Москва», під кожною літерою було написано відповідне слово: під З — за, під В — вами, і так далі, чорною фарбою; напис забілили вапном, але вночі знов з’явилося: «За Вами Москва», тоді вирішили перевірити, чия це робота; солдати піймали хлопчиська з класу Ксавери, вона, дізнавшись про це, захлипала, може, й не вдавано, але в її великих очах сліз не було. «Не ви ж йому загадали», — сказав тоді Кароль, але потім йому спало на думку, що за це зовсім не можна ручитись. А втім, ніхто й не вимагав такої поруки. На паркані біля молочарні білів довгий напис: «Хай живе блок демократичних партій» і далі: «Голосуємо за З»; Чеслав виводив ці написи, а потім жартував, що це значить — за трійку; вище — сліди квапливої базгранини, яку ще можна прочитати: «75 % мандатів — ПСЛ»^[36], тут художника не піймали, але це зробив, безсумнівно, не учень Ксавери, той не дістав би так високо без табуретки або драбини; були ще написані гарним каліграфічним почерком, пришпилені кнопками крикливі плакатики, що вимагали свободи зборів для легальної опозиції, вони особливо дратували Кароля. Ця легальна опозиція, за якою стоїть Блиск зі своєю лісовою армією, Блиск, котрий примушує схоплених пепеерівців^[37] їсти партквитки і клястися, що вони не голосуватимуть за «З», хто не поклянеться — куля в лоб, а хто поклянеться, теж куля в лоб, на всякий випадок, щоб не став клятвопорушником, — саме ця легальна опозиція вимагає сімдесят п’ять відсотків мандатів, відповідно, як вона заявляє, до настроїв народу. «Настрої народу» — чудовий аргумент, чудовий хід, його вигадав, видно, метикований людовець. Чеслав сміявся, мовляв, на паркані й на папері можна підраховувати мандати, і Кароль притакував, але, по суті, не був цілком певен, що ці вибори пройдуть так само, як червневий референдум; тепер до людських роздумів долучився страх перед прибічниками Блиска та пожежами, які вони по собі залишали; тепер розмежування було дуже виразне, з’явилося слово «опозиція» з додатком, мов на глум, «легальна», і ця опозиція знайшла собі пристановище на Ринку в конторі адвоката, новоспеченого людовця; у вікні адвокатського кабінету висів великий зелений прапор, вітер хльоскав ним по оббитому бляхою підвіконню та по шибці, і здавалося, що прапор добувається в теплий адвокатський покій.

— Ти спав, — сказав Кароль вартовому, очі в того були запалені, червоні й сльозились від світла. — Спав, еге ж?

— Не спав, товаришу секретар.

— Де стріляли?

— Стріляли?

— Спав, от і не чув.

— Я б замерз, якби заснув. Тут не було чути.

— Що нового?

— З Познанню немає зв’язку.

Кароль підійшов до телефону, покрутив ручку, почув хрипкий голос:

— З Познанню зв’язок перерваний, я ж казав, коли буде — подзвоню.

Кароль підійшов до вікна, прохукав дірочку на замерзлій шибці. Мов крізь вічко у дверях тюремної камери, побачив засніжений Ринок, обтятий краями нерівного кружальця, зелений прапор навпроти все добувався у вікно адвоката, тиша. Кароль сів за стіл, відсунув чорнильницю, в ній захрустів льодок.

— Можеш поспати, я почергую, — сказав вартовому, але той, не чекаючи дозволу, вже заснув навсидячки, закинувши голову й роззявивши рота.

Кароль вийняв папку з написом: «Вінцентій Новак — «Модест». Ксавера часто казала: «Модест — таке добропристойне ім’я». Дурепа, Модест був такий добропристойний, що навіть кат погребував би ним.

Ксавера сказала:

— Знов стріляють. Хоч би з паном Каролем нічого не трапилось. © http://kompas.co.ua

— Два роки скоро, як війна скінчилась, а досі стріляють, — озвалася мати, дивлячись так, наче перед очима в неї була не стіна, а безмежний порожній простір, — стріляють і стріляють.

— Вас, пані, ніщо не турбує, — сказала Ксавера, присуваючись ще ближче до Петера, — ви нічого не боїтесь.

— А чого тут боятися? — буркнув ГІетер. — Стрілянини?

— Мама думає, — тихо мовила Магда, — коли ще стріляють, то, може, Бартек вернеться.

— Вернеться? Що ж, може, ти й маєш рацію. Цей Модест…

— Модест пройдисвіт і брехун, він хотів нас залякати. Шантажист.

— Вернеться, — пирхнув Петер, — аякже! Коли вдруге народиться. Але пані Новак уже не годна родити.

— Цить, п’янюго, — сказала мати без гніву, — йому зовсім не треба вдруге родитись.

— Вернеться, — не вгамовувався Петер, — дурниця! Як його торохнуло, я відразу зрозумів, що це вже кінець.

Покотився він у ту вирву, в ту яругу, в прірву покотився, а на траві, чи то пак вересі, — там був квітучий верес, — а на тім вересі — шматки легень.

— Перестаньте, — попросила Магда, — я не можу цього чути.

А мати неначе нічого й не чула:

— Може, він опритомнів у тій прірві? Може, там опритомнів?

Тут Петер замислився, ніби його взяв сумнів, та не надовго, за хвилину ляпнув рукавом об коліно.

— Все одно ті горлорізи здерли б з нього шкуру. Вони завжди добивали поранених. А з тих, хто вищий рангом, з офіцерів, здирали шкуру й рубали їх на шматки.

— Ти це бачив, Петере?

— Бачив. І не раз.

— Але не його.

— Перестаньте, — попросила Магда, — я не можу цього чути.

— Я нічого не розумію, — надулася Ксавера. — Модест таке добропристойне ім’я, а пані Магда каже — шантаж. Який шантаж? З якого приводу? Нічого не розумію.

— Це політика, — зітхнула Магда.

— Це боротьба! — гаркнув Петер. — Боротьба не на життя, а на смерть. Так завжди казав капітан. Так казав Бартек: не на життя, а на смерть.

— Вони хочуть залякати Кароля, — несміло пояснила Магда, вона завжди трохи торопіла перед Ксаверою і сердилась на Кароля, що той оселив її тут, наче в усьому місті не знайшлося житла для вчительки, — хочуть відірвати його від партії, скомпрометувати.

— Хто вони? Модест?

— Модест та інші. Легальна опозиція.

Раптом погасло світло.

— Електростанція, — сказала мати. — Знов.

— Я не розумію, — бурчала в темряві Ксавера. — Нічогісінько не розумію.

Кароль згорнув папку, зрештою, світло було йому непотрібне, Модестову бридню він знав напам’ять. Значить, так. Де Модест зустрів Бартоломея Новака, на кличку «Бартек», родичем якого назвався, хоч був просто однофамільцем, тут кожний п’ятий — Новак? Зустрів у Щеціні, а потім у банді Блиска. Що Модест там робив? Хотів умовити Блиска вийти з лісу. А що там робив Бартек? Був правою рукою Блиска і де в чому його наставником.

Що казав Бартек? Казав, що поквитається з Каролем, як прийде час. За що він хотів поквитатися? Це всі знають. Всі? Мабуть, ні. Органам державної безпеки, наприклад, це невідоме, і хотілося б з’ясувати, що знають люди й Модест. Те, що Кароль відбив у нього дівчину: Магда Новак була нареченою Бартека.

Наречена Бартека — Магда. Прикипіла до підводи і плакала, плакала, а на підводі лежав Бартек, убитий, але ще не востаннє, як каже Петер. Наречена Бартека — Магда. Вона просила, так, просила: «Візьміть мене з собою у вашу сторону, що я, сирота, тут сама робитиму, батька ж мого вбили, — за Бартека вбили, бо Бартека не застали, не знайшли. Візьміть мене, Каролю, мамо, пані Новак, візьміть». Наречена Бартека — Магда, котра квапливо сказала «так». «Так, я вийду за тебе, Каролю, хоч зараз вийду за тебе, я завжди про тебе думала, і ти мені подобався, ще як з Бартеком… Вийду за тебе, тільки я вже не дівчина (тут вона заплакала, як коло тієї підводи), бо з Бартеком… з ним…» Наречена Бартека — Магда, його, Кароля, дружина; вона так хотіла його кохати й народити йому сина, схожого на нього, бо тоді син буде схожий і на Бартека, — Магда, яка справді противилась воскрешенню Бартека, цьому чуду, що його сфабрикував Модест на потребу легальній опозиції.

Модест воскресив Бартека і шантажує ним секретаря повітового комітету ППР Кароля Новака, бо йдеться про певний відсоток мандатів; мучить Модест цим воскреслим, ожилим Бартеком Магду, дружину секретаря побітового комітету, крає серце його матері облудною надією, бо йдеться про мандати для легальної опозиції.

Жах, ницість, мерзота. А вони цього Модеста випустили, — Смоляк випустив його. Навіщо Модест хоче йти до Блиска? Щоб привести Бартека. Таж Блиска немає на світі. Зате Бартек став йому гідною заміною. Чи не збирається Модест утекти? Дає слово офіцера, майора Війська Польського. Бартек остерігав перед Модестом. Тоді Кароль запідозрив, що брат робить це з заздрості. Модестові дали звання майора, а Бартек майора не дістав. «Це гадюка, будь обережний», — казав Бартек, а Кароль знизував плечима. В нього були інші турботи. Ще точилась війна, але вже треба було брати владу. Тоді Магда сказала: «Ти огинався, не йшов до лісу, торочив про якусь роботу, нібито теж дуже важливу, і все для того, щоб тепер — до влади. А він, хоч молодший за тебе, — на фронт, з іще не загоєною раною». Так сказала тоді Магда, Бартекова наречена. Так вона сказала і тоді по-своєму мала рацію, бо кохала Бартека, не його. Потім просила: «Візьміть мене», і знов-таки мала рацію, бо її батька вбили за те, що переховував Бартека; потім сказала: «Вийду за тебе», і теж мала рацію: хотіла полюбити його, може, Бартека хотіла в ньому любити, а може, його самого, про це ніхто ніколи не дізнається, вона й сама цього гаразд не знає, — не знала тоді й тепер не знає; і він не знав, чи любить її, в цих справах часом важко розібратись; і він не знав, чи любить її, коли пропонував руку й серце, знав тільки, що мати дуже зрадіє і буде вдячна йому. «Ну що ж, — сказала вона, він це добре пам’ятав, — ти до неї перший залицявся, ще перед Бартеком, буває ж так, що брат одружується з удовою брата, а вона ніби вдова». Кароль добре пам’ятав і ці материні слова, і своє залицяння пам’ятав, тоді вони ще не були в підпільній організації, ані він, ані Бартек; брат ревнував Магду, така вже була в нього вдача: любов — не на життя, а на смерть, боротьба — теж не на життя, а на смерть. «Ти — як вогонь», — казала мати Бартеку, і він відповідав: «А ви — як вода, як літня водичка».

Отож Кароль не знав тоді, чи любить Магду, але тепер без сумніву любив її, може, за те, що вона була віддана йому і єдина, крім Чеслава, не йняла віри Модестовим брехням; може, не йняла віри тому, що вони були для неї дуже страшні, може, уявляла собі повернення воскреслого Бартека і становище, в яке тоді потрапила б, може, боялася своєї невірності; та чи не однаково, зрештою, чому не вірила Модестовим брехням, через які навіть Петер часом втрачав самовпевненість і, здавалося, починав сумніватись; навіть Смоляк з Управління держбезпеки трошки вірив цим вигадкам, а то б не випустив Модеста; аж дивно, якими легковірними бувають люди.

Модестова провокація була сфабрикована так грубо, що й сліпий навпомацки міг би це розпізнати, а поручник Смоляк відпускає Модеста під слово честі офіцера.

Модест іде і, ясна річ, не вертається, ані з Бартеком, якого воскресив, ані сам; Смоляк уникає розмови про це, є, каже, важливіші справи, бандити лякають підпалами, скільки їх буде під час виборів, скільки ще людей загине… Смоляк уникає розмови, а в Кароля немає духу сказати йому, що Модест теж бандит, і тепер на одного ватажка паліїв було б менше, якби Смоляк виявив більшу пильність і далекоглядність; випустити такого птаха за місяць до виборів — це вже навіть не помилка, помилитись може кожен, але це гірше, ніж помилка, це порушення партійного обов’язку, що вимагає бути пильним і нещадним до ворога, особливо такого, який не гребує наклепом, шантажем, обпльовує полеглих; проте Кароль не сказав цього Смоляку і не скаже, не хоче нагадувати йому, дорікати; треба дбати про безпеку мітингів, зборів, охороняти різні об’єкти, а людей обмаль, вони перевтомлені, недосипляють, Кароль це дуже добре знає; знає й те, що коли він поїде на периферію, хлопці Смоляка — молокососи, як Чеслав, і трохи старші — будуть на своїх місцях, забезпечать порядок на кожних зборах, кожному заході, вдаватимуть, що нітрохи не втомились, хоч потім падатимуть з ніг і навстоячки спатимуть на морозі; справді, зараз не час докоряти, картати, виявляти недовір’я до Смоляка, який теж спить і їсть стоячи. За вікном зима, біліє сніг, і темрява не така густа, зелений прапор у вікні адвоката вгамувався, очі сльозяться, холод від ніг повзе все вище, Кароль не думає про це, він звик до холоду так само, як до своїх думок про Модеста; Бартек не вернеться, мертві не вертаються, це тільки бганки зеленого прапора скидаються на людське обличчя, дуже невиразне обличчя людини, що мусить мовчати, це обличчя Бартека, загиблого в глибокій ярузі і живого в Модестових брехнях; Модест — самозваний родич, гадюка, як казав Бартек, Модест — майор, що дав драла з армії і пристав до легальної опозиції, Модест — паскуда. Магдо, не бійся Модеста, не бійся Бартека, мертві не вертаються, йде боротьба не на життя, а на смерть, ворог не гребує ніякими засобами, ладен використати навіть мерців, Магдо, не треба боятись Бартека, але не слід і відбирати в мами надію…

Задзвонив телефон, вартовий зірвався на ноги, машинально вхопив автомат, виставив уперед, шапка в нього злетіла з голови і глухо плюхнула на підлогу.

— Ну, що таке?

— Є зв’язок з Познанню, товаришу. — В хрипкому голосі бринить радість. — З ким з’єднати, товаришу?

— Не треба.

— То чого ж ви так домагались?

— Алло, дайте сто сімнадцять, місцевий. Магда? Це ти? Я не розбудив тебе? Нічого особливого. Чеслав ще не вернувся, вони не вернулись, боюсь за нього, але мамі нічого не кажи, ні, не кажи. На добраніч. Я ще почекаю. Чеслава. Їх усіх. На добраніч. Спи спокійно.

2

Мати плакала довго й невтішно, ніби скоїлось хтозна-яке лихо. А рана була не страшна, куля пройшла крізь м’язи, не пошкодивши кістки, Чеслав навіть не скривився, коли хірург копирсався блискучою залізячкою в рані.

— Могло бути гірше, мамо, — втішав він, усміхаючись, — могло бути куди гірше.

Але мати не хотіла слухати, обіруч стискала голову, сумно, з лагідним докором примовляла:

— Самі лізете туди, де найгірше. Спершу Бартек, нехай йому земля буде пером, коли хтось поховав його; спершу Бартек, мало йому було одного разу, то знов на смерть пішов. І тобі буде мало, і ти достукаєшся, обидва ви достукаєтесь, і ти, і Кароль, зостанусь я сиротою, така моя доля… Ти ж не залишишся в лікарні?

— Залишиться, — сказав лікар, — може бути зараження.

— А може, дозволите йому піти додому? — просила мати. — Пане доктор, може, дозволите, день і ніч буду коло нього, телефон у нас є.

— Ні, — відповів лікар, — ніяк не можна. Ви ж не дитина.

Знітилась, попрямувала до дверей, але вернулась, підійшла до узголів’я, хвилинку постояла мовчки, потім простягла руку, повільно, майже крадькома, ніби сором — лячись, провела долонею по синовій чуприні, по лобі, по щоках, ще гладеньких, хлоп’ячих.

— Дитинко, дитинко… — шепотіла, і сльози тремтіли на її зів’ялім виду, збігали по зморшках, мов краплі дощу по корі дерева, і Кароль не міг дивитись на це, на поблажливу міну Чеслава, що в такий спосіб приховував своє розчулення, на обличчя матері, в якому було стільки страху та безпорадності.

— Ходім, мамо, — сказав він, — адже з ним тут нічого не станеться.

— Та тут ні, — згодилась мати, ще раз жадібно торкнулася пучками синового чола, і вони вийшли.

— Могло бути гірше, — втішав Кароль.

— Буде. Ще буде.

— Не крякайте, мамо.

— Буде гірше. І з тобою теж. Хто лізе, куди не просять…

— На світ народитись теж нікого не просять. А тих, хто на печі сидить, також смерть не минає.

— Знаю, знаю. Я нічого й не кажу, все одно не послухаєте мене, мабуть, це не пусте діло, коли вас до нього так тягне. То я вже й не кажу — покинь це, покиньте це, все одно не послухаєте. Але серце мені болить. У тебе теж будуть діти, хоч і не ти їх родитимеш.

— Прийду ночувати додому, — сказав Кароль примирливо, — хоч раз не будете самі.

— І на обід прийдеш? — зраділа мати.

— І на обід.

— От і добре. — Вона дріботіла поряд, ніби не поспіваючи за ним. Кароль притишив ходу і взяв її під руку, довелося трохи нагнутись, така вона була маленька, а він пам’ятав матір ще показною жінкою. — Це добре, — говорила вона, — Магда наварить картопляних галушок, вже навчилася їх готувати, у них в Малопольщі не знають цієї страви, пам’ятаєш, але вона вже навчилася. Магда хороша жінка, дуже тебе любить і страшенно за тебе непокоїться. Це добре, що переночуєш, ти повинен відпочити, очі он зробились червоні, мов у того кроля, не сердься, це я ненароком так сказала, людина — не кріль, але очі в тебе червоні, завжди червоні, ти ж вічно недосипляєш, не сердься, синку.

— Я не серджусь, мамо. Справді, мені треба відпочити.

— Так, так. Треба відпочити. І Чесеві теж. Тепер він одпочине, відіспиться в лікарні, лихо не без добра, з рукою, мабуть, нічого страшного, правда, синку? І треба ж, щоб саме його поцілили, саме його; ніколи вас нема вдома, як колись Бартека, так тепер вас обох, а Чесьо ще дитина, хати не держитесь, я сама-самісінька, нема до кого слова мовити, Магда хороша жінка, дуже хороша, але ж це не дочка…

— Ще ж є Ксавера, Петер.

— Цей п’яничка — славний хлопець, за Бартеком-небіжчиком пішов би в огонь і в воду… — Мати говорила швидко, чимдалі швидше, ніби хотіла наговоритися наперед, ніби не вірила, що Кароль залишиться вдома по обіді й на ніч; задзвонить телефон, і син скаже: «Так, так, зараз іду», а вона знов зостанеться сама. Пригрівало сонце, сніг зверху розтавав, на бруку стояли сірі калюжі.

— Аби дотягти до весни, — сказав Кароль. — Ох, коли б уже весна.

— А що буде весною? Зміниться щось?

— Все буде вже позаду. І вибори, і все.

Мати на хвилинку замислилась, потім спитала:

— Ти боїшся цих виборів?

— Ні, не те що боюся. Тільки…

— Що тільки?

Кароль не знав, що відповісти, раптом відчув страшну втому, сонце сліпило й розморювало, відбирало силу.

— Важко буде, — зітхнув він.

— Всюди так?

— Як де. В нашому воєводстві загалом спокійно, тільки тут, саме тут…

— Тебе хотіли перевести на захід, — нагадала мати, — там спокійніше? Там не так важко?

Він не відповів. Десь на західній окраїні воєводства, в Гожові, Свебодзіні, Зельоній Гурі, в містах і повітах, відомих йому тільки з назв, теж, мабуть, було важко.

Але, напевно, не було там стількох блисків, рисів і модестів, напевно, менше стріляли, менше було пожеж і похоронів. Чи шкодував він, що не поїхав до якогось там Свебодзіна, — на це важко було відповісти самому собі.

Кароль не шкодував, не картав себе, хоч часом здавалося, що там може бути цікавіше, ніж тут, у Кольську, яке географічно належало до Великої Польщі, а економічно — якщо можна робити такий поділ, — було зв’язане з колишнім Царством Польським. Ні, він не шкодував, але часом його огортала якась туга, якесь оманливе почуття, що там можна гори перевернути, адже там майже все робиться заново, а це куди більш вдячне діло, ніж латати старі дірки. Чи не податись після виборів на захід? Він не звірив матері цієї думки, цієї неясної мрії; за хвилину вона здалась йому сміховинною дитячою вигадкою, втомлена людина завжди подумки шукає собі якогось пристановища, а Кароль дуже втомився; сонце все пригрівало, пальто ставало дедалі важчим, сорочка прилипла до спини.

— Шкода, що я віддав машину нашому старості, був би підвіз вас, мамо.

— Е, я люблю пішки ходити.

Магда не чекала Кароля в цю пору, зраділа, підставила бліду щоку для поцілунку.

— Ти, мабуть, голодний? А що з Чеславом?

— Пусте, нічого страшного. А це що за звір?

Під столом стояв наїжений і розлючений, а може, просто переляканий рябий кіт з кумедною трикутною плямою на носі.

— Пані Ксавера принесла, каже, що його звуть Філіп, на це ім’я озивається, а на інші — ні.

— Філіп — людське ім’я, а не котяче, — сказала мати.

— Ще тільки котів тут бракувало, — скипів Кароль.

— Нехай буде, коли вже принесла, — лагідно заспокоювала Магда, — кіт у хаті не завадить.

Але Каролю було не до котів, він пішов у другу, маленьку, кімнатку з завішеним вікном, де спала мати, ліг, не скидаючи черевиків, на стару канапу і, перше ніж Магда встигла зготувати картопляні галушки та підливу, заснув мертвим сном і не чув деренчання телефону, а Магда брехала в трубку, що його немає вдома. Спав він, мабуть, дуже довго, бо коли прокинувся, було вже зовсім темно, якась вага налягла на живіт, з хвилину він не ворушився, не розуміючи, що воно таке, потім намацав рукою щось пухнате — то був Філіп, який згорнувся клубком, теплий і округлий.

— Стережеш мене, — розчулився Кароль і здригнувся від холоду, — тобі тепло, котяро, в твоєму кожушку. — З котом на руках він вийшов у другу кімнату. — Не дзвонили мені, Магдо? Як ся маєш, Петере?

— Не дзвонили, — збрехала Магда, але потім схаменулась: «Завтра дізнається, буде гніватись». — Був дзвінок, — вона опустила очі, — та пожаліла тебе, навіть обідати не розбудила, ну, я й сказала, що немає вдома. Погано зробила?

— З комітету дзвонили?

— Від старости.

— Чого їм треба було? — пробурмотів собі під ніс Кароль. — Ну й відіспався ж я — за всі часи.

— Нічого, якось дадуть собі раду. А тепер попоїж.

Заглянула Ксавера.

— Смачного, — сказала вона, — вибачте, мабуть, перешкодила вам. Я тільки до пана Петера.

— Громадянин Петер Волошин, старший сержант, до ваших послуг, — випнув груди Петер.

— Для Петера в мене є доручення, — сказав Кароль з ледь помітним роздратуванням, і Ксавера подріботіла до дверей, белькочучи перепрошення й ласкаво кличучи кота:

— Киць, киць, Філіпоньку!

— Ти міг би бути з нею ввічливіший, — лагідно сказала мати, — вона хороша. І зовсім самотня.

— Яке доручення, начальнику? — Петер зрадів.

— Випий чарку і йди спати. Сьогодні вартувати не треба, я буду вдома.

— Добре, можу піти, — скривився Петер, — можу й піти.

— Ти якийсь сердитий, сталося щось? — запитала стурбовано Магда.

Кароль не відповів, він дивився в вікно — за скуленими від морозу садками вигинався дугою міст через Варту; Кароль любив дивитись на нього, особливо смерком або вночі, тоді міст виразно виступав з пітьми, освітлений низкою ліхтарів, схожих на великі перлини; це було давно, до війни, а тепер на мосту було темно, тільки чітка чорна риса видніла на воді, скутій матовою кригою при березі й лискучій на середині річки.

— Все видивляєшся, видно, тягне туди. Один раз обійдуться без тебе, ти ж сам казав: незамінних людей нема.

— А таки правда, — притакнула мати.

— Звісно, обійдуться. Мені треба відпочити. Перед завтрашнім днем.

— А що в тебе завтра, синку?

— Та нічого особливого, як звичайно. Але треба відпочити.

— Лягай спати, від сну найбільш сили прибуває.

— Не хочеться мені спати, мамо.

— Мабуть, я вам заважаю.

— Ні, мамо, що ви.

Вона позирала то на Кароля, то на Магду, не вміючи приховати, що рада бачити їх укупі.

— На добраніч, діти.

Не скрипнули пружини старої канапи, мати роздяглася й лягла дуже тихо, а може, й зовсім не лягала, може, не спала, була ще з ними, тільки відгороджена стіною й дверима; це якось бентежило Кароля, він ходив навшпиньках, говорив півшепотом, потім приліг поруч Магди, яка намагалась побороти сонноту. Губи в неї були пошерхлі, шорсткі, груди пашіли вогнем.

— В тебе гарячка?

— Ні, я здорова, Каролю, просто в такому стані з жінками всяке буває.

— Але гарячка — це не нормально.

— В мене немає гарячки, тобі здалося, Каролю.

— Ти сонна.

— Трошки. Але спати не хочу. Ми так мало з тобою розмовляємо.

— То порозмовляймо.

— Знаєш, — вона говорила неквапно, з паузами, ніби трохи соромлячись, — я все частіше думаю про те, що коли б вас не виселили звідси туди, до нас, ми з тобою ніколи б не зустрілись, і я б тебе зовсім не знала, можеш собі це уявити?

— Можу.

— Напевно, я б жила там, у Вільковицях, ходила б на Совину гору по горіхи, пам’ятаєш, скільки їх там було, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, Магдо.

— Я добре пам’ятаю. І часто мені сниться та гора, за нею завжди сідало сонце, через ту гору день у нас був коротший, коротший з кінця, а не спочатку, сонце заходило раніш, пам’ятаєш? Мабуть, не пам’ятаєш, ти ж був там на вигнанні.

— Нудьгуєш?

Магда не відповіла.

— Не подобається тобі тут, у Кольську?

— Ой подобається, Каролю, річка гарна, в нас не було такої річки, у нас тільки вузький потічок, з тичкою перестрибнеш, мені тут подобається, але дуже добре пам’ятаю наше село й часто бачу вві сні, і костьол наш мені сниться, як я йду до першого причастя в білій сукенці, зі свічкою.

— До шлюбу ти теж ішла в білій сукні.

— Еге ж, Каролю, і з твоїми чудовими трояндами, вони ще лежать у шафі, вже зовсім сухі, але… — вона урвала мову, ніби боячись сказати зайве.

— Що — але?

— Нічого, нічого. Тільки після весілля я ще ні разу не танцювала, ми взагалі більш не танцювали, чи тиколи-небудь думаєш про це?

— Так, Магдо.

— Мені здається, що я вже стара, старша за Ксаверу.

Він не відповів.

— Вона бавиться з котом. Як маленька. А мені не хочеться бавитися з котом, мені здається, що тут — зал для чекання.

— Зал для чекання? Що ти говориш? — перепитав Кароль і подумав: «Вона чекає Бартека; неймовірно, щоб вона чекала Бартека, тільки мати може чекати повернення вбитого». Вія машинально гладив її по лобі, поки вона не відсунулась від його руки.

— Ти не слухаєш мене, Каролю, думаєш про щось інше.

— Завтра я їду в Ступольну, — сказав він і зразу пожалкував, не слід було їй говорити, що саме в Ступольну, так звану столицю лісової республіки Блиска, в якого навіть в армії були свої люди, і спочатку це не вкладалося Каролю в голові; він пам’ятав, як судили одного з найнебезпечніших «блискарів», посіпак президента Блиска, так величав себе Блиск — «президент лісової республіки»; засідання військового трибуналу відбувалося в кінотеатрі, колишньому шинку — завтра там буде передвиборний мітинг демократичного блоку, — підсудний тримався зухвало й самовпевнено, неначе зовсім не дорожив своїм життям, що мало урватись через кілька годин за вироком військового трибуналу; взвод, якому належало виконати вирок, вже був напоготові; «блискар» мав двадцять два роки, він справляв враження розумного хлопця і, напевно, не належав до тих, хто не здатний усвідомити небезпеку і всю цінність життя; тоді Кароля вразила сміливість цього юнака, до кінця переконаного в справедливості тієї справи, якій він служив під рукою Блиска; Кароль ладен був співчувати йому, поважати його мужність, справжню мужність, яку скеровано в хибному напрямку. «Такі люди повинні бути на нашому боці, — думав тоді Кароль. — Обман наймужніших людей, зіштовхування їх на шлях кривавої опозиції — ще один злочин вітчизняної реакції». Так думав Кароль в той час, коли хлопець, високо піднісши голову, став перед взводом. Було дуже тихо, і слова військового прокурора, що оголошував вирок, звучали на диво ваговито, та коли пролунала команда: «Взвод, огонь!», солдати завели між собою балачки, мов на привалі, і Кароль не йняв віри очам, спостерігаючи цю сцену; мужній смертник одним скоком опинивсь на огорожі, і тоді ляснув одинокий, негучний постріл — то був постріл з прокурорового пістолета; прокурор, схожий на канцеляриста, який випадково начепив відзнаки майора, один не розгубився, довів, що в нього сталеві нерви і блискавична реакція; але особливо соромно було Каролю за того, що висів на огорожі, а точніше, за своє уявлення про нього, за те, що вважав його героєм, який не похитнувся перед лицем неминучої смерті; герой був просто пройдисвіт, певний за своїх дружків зі стрілецького взводу; то була шахрайська мужність, і розчарування Кароля перейшло в презирство. «Нічого собі, — думав він, — розчаровуватись у ворогові». На щастя, прокурор іншими очима дивився на «блискаря», вистрелив вчасно і влучно, руки в нього тремтіли вже потім, у машині, руки в нього тремтіли й пітніли, він витирав їх об коліна, похмуро мовчав, але Кароль знав його думки, майор, напевно, думав про солдатів із того взводу, які після команди завели балачки, мов на привалі, майор мусив про них думати, це його обов’язок, дуже добре, що в цій грі ролі поділені.

— В Ступольну, — сказала Магда, і це було навіть не питання, а протест, зведений до межі упокорення.

— Там тепер спокійно, — сказав Кароль. — Блиска немає на світі.

— Спокійно. А Чеслав?

— То було не в Ступольні.

— Ага, — мовила вона, примирившись.

— Спи, Магдо, ти стомилась, а я виспався вдень.

— Буду спати.

Він прислухався до її рівного дихання з ніжністю й заразом з почуттям полегкості, присутність дружини заважала думати, її настороженість і тривога сковувала думки, затьмарювала їх ясність; тільки коли вона засинала, поринала в забуття, він звільнявся від цієї роздвоєності мислення; вона спала спокійно, тихо, і хоч Кароль не бачив її обличчя, але зблизька вгадував обриси, зачаток її усмішки, усмішка крізь сон — найщиріша, найбезпосередніша; напевно, Магда в цім сні мандрує по Совиній горі, шукаючи лісових горіхів, або по дорозі до костьолу, що в червні засипана тополиним пухом, а в січні, тепер, наїжджена полозками саней; вона втекла з цього залу для чекання в сон — ось звідки ця усмішка, майже непомітна; втім, усмішка не конче повинна бути помітною, взагалі добрі почуття можуть бути непомітними й невловними, добрі почуття і добрі думки, так само, як добрий сон, де минуле має перевагу над нинішнім днем, де час не владен; добрий сон вже прийшов до Магди, а його, Кароля, обминув; не треба було спати вдень з приблудним котом на животі, безсонної ночі добрі спомини рідіють, лихі думки згущаються, тут час всевладний; Бартек не рожевощокий пустун у гімназичній формі з блакитними кантами, обличчя Бартека зліплене з гіпсу, абияк, це не обличчя, це меморіальна дошка, прикріплена до стіни будинку, на дошці риси в нього гострі, як у смертельно втомленої людини; чи можна ототожнювати меморіальну дошку з обличчям убитої людини, молодого офіцера, заслуженого партизана, який помер, але повинен жити в пам’яті; фотографія в материній кімнатці гладенька й блискуча, тільки з боків наповзають жовті плями; дошка на стіні будинку сіра й шорстка, навіть за самим задумом своїм вона невдала; обличчя Бартека, справжнє його обличчя, десь між фотографією, з якої мати здмухує порох, ніжно, хукаючи на грубе скло, і цією меморіальною дошкою, якій віддає честь п’яний Петер; треба виспатись перед завтрашнім днем, у Ступольні не можна бути невиспаним, роздвоєним, коли мозок працює на сповільнених обертах, а права рука плутається з лівою — давня, забута звичка лівші нагадує про себе в хвилини глибокої втоми; видзвонюють сани на дорозі до костьолу, який так добре пам’ятає Магда, ні, скоріш це телефон дзвенить, несміло, тихенько й неритмічно, мов бубонець на хомуті. Кароль потягся до трубки, обережно, щоб не збудити Магду.

— Даремно, секретарю, шнур перерізано.

Кароль швидко сунув руку під подушку.

— Даремно, секретарю, не встигнете, я вистрелю перший, на всякий постріл, ваш чи мій, сюди з’явиться той, кому слід, я не сам прийшов, я не відвідую подружніх спалень сам-один.

— Погасіть ліхтарик, не будіть дружину, вона вагітна.

З хвилину він не бачив нічого, тільки вирували вогняні цятки в примружених очах. Кароль намагався уявити собі непроханого гостя, його постать, вираз обличчя. «Аби тільки вона не прокинулась», — думав він.

— Я не збираюсь турбувати пані Магду, — говорив той приглушеним, ніби замогильним голосом, — наречену полковника Бартека, але покладіть пукавку, секретарю, не будемо ж ми розмовляти, наставивши один на одного дула, мов гангстери. «Як ви відчинили віконниці?» — це питання лише промайнуло в голові Кароля, навіщо йому знати, як відчиняють зачинені віконниці?

— Вас прислав Модест?

— Я не хлопчик на побігеньках, секретарю, я прийшов на доручення полковника Бартека, колись вашого брата…

— Знов ця мерзота! Дайте мертвому спокій!

— Вас введено в оману.

Кинутись, вибити револьвер з рук і — за горло.

Душити, поки очі вилізуть з орбіт. У сірій сутіні непроханий гість має плюгавий вигляд, хирляк. Або жбурнути йому в морду подушку, душити, душити, поки баньки не вилізуть. У щодалі рідшій сутіні візитер маліє, він старий, років п’ятдесят чи й більше, дряблі м’язи, крихкі кістки. Або стрибнути за шафу, він вистрелить у стіну і дістане по довбешці табуреткою, старий здохляк з твердими халявами, граф-ротмістр, не вибереться з-під табуретки.

— Я не сам, секретарю.

— Чого вам треба?

— Полковник Бартек, колись ваш брат, має два бажання.

«…душити, душити, поки баньки не вилізуть, поки не накладе в штани, гнида з твердими халявами, свиня, паскудна свиня, облиш Бартека, дай моєму братові спокій…»

— Ви помиляєтесь…

— Час покаже, хто з нас помилявся. Говоріть, я слухаю.

— По-перше, відмініть завтрашній мітинг у Ступольні…

— І замість нього відбудеться мітинг легальної опозиції, так, ротмістре, так, графе?

— Помиляєтесь, ротмістром я був ще у вашому віці.

По-друге, зніміть із цього будинку неоковирний надгробок, бо, по-перше, полковник Бартек не помер, а, по-друге, він полковник, а не капітан, як говорить напис на цьому неоковирному родинному червоному надгробку, полковник не бажає…

— Чого?

— Щоб ви далі провадили діяльність у ППР і використовували його заслуги та славу для більшовицької пропаганди.

«…душити, душити, поки вийде з нього мерзенний дух; Бартеку, брате, ці гади роблять з тебе пострах; навіщо я відіслав Петера, навіщо?..»

— Помиляєтесь, від вас не вимагається відповіді, заяви на письмі, ви маєте час до завтра, якщо не хочете, щоб ваш завтрашній вояж у Ступольну став останнім…

— Це ви помиляєтесь, ви… ви… ет, байдуже, як вас звати, ви помиляєтесь. Скажіть Модестові…

— Я вам не слуга. Подумайте, як слід подумайте, ми даємо вам можливість зберегти життя, заради полковника, він вам довіряє, досі довіряє, що мене дуже дивує, я б не довіряв тому, хто здатний підступно відняти жінку…

«…нічого собі, розчаровуватись у ворогові; якби рука була на метр довша, притиснув би цю морду до стіни; аби тільки Магда не прокинулась, спи, солодко спи, мандруй по Совиній горі…»

Непроханий гість вистрибнув у вікно і зробив це так вправно, ніби скочив на коня. Кароль з пістолетом у руках кинувся за ним, Магда припала до чоловіка.

— Не ходи туди.

— Ти не спиш?

— Я все чула, але зовсім не боялась.

Кароля охопив пекучий сором, немов раптом його оголили до останньої думки й почуття.

— Що з тобою, Каролю?

— Бачиш, я ж не міг інакше, він вистрелив би в тебе, їх було багато…

— Нащо ти виправдуєшся, Каролю, я дивувалась, що ти можеш так з ним говорити, навіть голос не затремтів…

— Магдо…

— Що, Каролю?

— Ти ж не віриш у ці брехні про Бартека?..

— Ні, — відповіла вона тихо, через силу, — ні, ні, Каролю, що ти! Мертві не вертаються. Правда? — І повторила: — Мертві не вертаються. Ніколи.

Він дивився їй в очі, але бачив обличчя Бартека, те, що на фотографії, і те, що на меморіальній дошці, та ще призабуте обличчя хлопця-партизана з офіцерськими нашивками, яке не збереглося ніде, крім пам’яті.

— А якби…

— Ні, ні, — поквапно перепинила Магда, — нема, не може бути ніяких «якби».

Коли б її спитати, чи боїться вона Бартека, чи кохає його, вона не змогла б відповісти. Тому він не питав.

Її тонкі руки з довгими пальцями, вкриті голубуватими жилками, які, здавалося, пульсували в прискореному темпі, лежали на його плечах, лобом вона сперлась йому на груди й неначе хиталась, гойдалася в такт власному диханню; він узяв її на руки, переніс у постіль, тепер вона лежала навзнак, втупивши очі в стелю, мовчки, він хотів заговорити до неї, але не смів торкатись її думок, які, напевно, були зранені, болючі, надірвані внутрішньою боротьбою; з тривогою і страхом вона говорила про зал для чекання, а це означало, що вона тут самотня й чужа; коли-небудь вона скаже, без сумніву, скаже, може, й зараз, за хвилину: «Нащо я сюди приїхала? — і матиме рацію; вона заплющила очі й сказала:

— Добре, що мама не прокинулась, правда, Каролю?

3

Хмари стелились низько, було вітряно й холодно, раз у раз починав порошити ріденький, дрібний сніг, потім спинявся десь на півдорозі, хуртовина не квапилась; сонлива, похмура погода пригальмовує думки, людина внутрішньо дрябліє, і їй не хочеться поспішати, взагалі неохота рухатись — так казав Смоляк, який сам себе називав чортовим іпохондриком; тепер він вголос міркував, чи Каролю обов’язково треба їхати в Ступольну, коли дружина нездужає, а Чеслав у лікарні, адже ніде категорично не сказано, що Кароль неодмінно мусить бути присутнім на всіх заходах; Смоляк одразу здогадався, що Каролю поставили новий ультиматум, не припускав тільки, що цього разу замість аркуша паперу з наклепами та погрозами прибув живий емісар лісової республіки; з великим інтересом вислухав Смоляк розповідь Кароля про нічні відвідини й висловив свою думку: по-перше, Кароль не повинен гратися з вогнем, відсилати Петера, лишати незачиненими віконниці, відмовлятись від охорони, по-друге, в Ступольну йому їхати не обов’язково, ніде категорично не сказано… Кароль не зміг додуматись, щб криється за цією доброю порадою і, образившись, спалахнув: бракувало тільки послухати пересторог, раз поступитись, тільки один раз — тоді їм не буде впину, почнуть шантажувати безоглядно; Смоляк випустив Модеста, на слово честі випустив, а тепер радить Каролю стерегтись; Смоляк, чортів іпохондрик, мабуть, гадає, що в упертих чутках про Бартека є трохи правди, може, підозрює і його, Кароля.

— Ах ти! — Кароль гатить кулаком об стіл. — Що це тобі влізло в голову?

— Не галасуй, Каролю, чуєш? Не галасуй. Я подумав: як неохота, то й не їдь, не буде пуття, коли людина не має охоти; якби ти захворів або тебе поранили, а не Чеслава, то що, думаєш, мітинг у Ступольні не відбувся б?

— То інша річ.

— Знаю, знаю. В тебе є самолюбство і так далі. Це добре, я зовсім не втручаюсь, не сварися зі мною. Побалакаєм, мені з тобою треба поговорити, ось вернемося й побалакаєм, тільки ти на мене не сердься.

Лише по дорозі в Ступольну Кароль дійшов висновку, що в цьому попередженні про майбутню розмову може критися щось важливе й зловісне, якась несподіванка, тепер час багатий на несподіванки, і одна гірша за другу; то ранять Чеслава, то Ксавера тягне додому кота, вночі з’являється бандит з начищеними до блиску халявами і ставить умови, а Магда підслуховує; негода таїться в закутках неба, а Смоляк підкочується з капітулянтськими порадами; в усьому цьому немає нічого дивного, коли кожну подію, кожну проблему брати окремо, але разом виходить якийсь клубок, запаморочливий коловорот, і важко позбутись враження, ніби за хвилину щось трапиться, навіть не обов’язково якась подія, може, просто згадається щось забуте, і потім виявиться, що це має дуже важливе, вирішальне значення. Смоляк міг би не гратися в піжмурки, міг би сказати прямо, не манівцями, але Смоляк любить створювати атмосферу таємничості, він усе робить у цій атмосфері; власне, хто такий Смоляк, поручник Смоляк, начальник повітового Управління державної безпеки, нежонатий, приїжджий, політпрацівник І армії, чортів іпохондрик оце і все, що він про себе розказав, ходяча недовірливість, уособлення пильності; Кароль тепер теж повинен подвоїти свою пильність, тільки зовсім не уявляє, відносно чого і в якому розумінні, вперто шукає в пам’яті те, що міг забути і що може виявитись дуже важливим, шукає до болю в голові, та даремно; нарешті зостається лише одна думка, його гасло й заклинання: аби тільки провести вибори, після виборів реакціонери притихнуть, підібгають хвоста, присмирніють; цікаво тільки, що Смоляк зробить з Модестом, де його шукатиме і як, — Смоляк, уособлення пильності, а такого птаха випустив на слово честі, надто він шляхетний, цей Смоляк; мчить зараз він вантажною машиною в Ступольну, нічний гість назвав це вояжем, останнім для Кароля; йолоп, мабуть, справді вірив, що Кароля можна залякати, Кароль уже встиг звикнути до погроз та вироків, коли б усе це позбирати, вийшла б чимала колекція; а втім, Смоляк старанно колекціонує всі ці листи з того світу, їх багато, але невідомо, яку з цих погроз буде здійснено, Кароль звик, давно звик, він не стане довго розмірковувати над змістом цих листів, але цього разу листа не було, тільки слова, усна заява, в нічного гостя нахабна й однозначна, у Смоляка — загадкова, повна знаків запитання; дорога здається неймовірно довгою, неначе хтось пересунув Ступольну на карті.

Нарешті сипонув густий сніг, з кінотеатру не видно протилежного краю майдану, зараз порожнього, мов уночі, зал набитий людьми, балкон аж тріщить, хоч би не обвалився, коли б хтось підпиляв стовпи, хтось із людей покійного «президента» Блиска, це був би досить дотепний спосіб зірвати мітинг; в перші хвилини Кароль допускав навіть таку можливість і довше, ніж слід було, приглядався до балкона; йому здалося, що в натовпі майнуло знайоме обличчя, вихилилося з-за чиєїсь спини і зникло; Кароль дивився на те місце, чекаючи, що це обличчя вигулькне знову, але воно більш не показувалось; тепер він уже знав, що це не добрий знайомий, не забутий приятель чи давній випадковий супутник, з яким приємно зустрітись, ця невпізнана фізіономія належала людині, яка хотіла будь-що сховатись від його погляду, мусила від нього ховатись, і Кароль напружив пам’ять, намагаючись розпізнати це обличчя, але нічого не вийшло, треба було стримати тремтіння рук на оббитій кумачем трибуні; коли почув власний голос, що відлунював під високим склепінням, він був уже зовсім спокійний; Кароль говорив короткими фразами, підкреслюючи сказане скупими жестами правої руки, то стискаючи її в кулак, то виставляючи вказівний палець; Кароль був добрий промовець, недарма Смоляк поздоровляв його після кожного виступу, і він любив промовляти, сором признатись, але в далекім дитинстві він мріяв стати ксьондзом і проказувати зворушливі проповіді, під час яких жінки плакатимуть, стоячи навколішках; тепер, у кінозалі в Ступольні, не ставив собі за мету зворушити до сліз, але потроху розпалився, як природжений оратор, модулював голосом і з задоволенням помітив, що люди слухають дедалі уважніше, він перестав позирати на балкон, забув, що той може обвалитись; коли дійшов до зрадницької ролі реакційного підпілля і, ніби шукаючи контрасту до змісту слова «підпілля», звів погляд, на балконі знов майнуло ніби знайоме обличчя, але Кароль не урвав мови, тільки знизив голос і вперся ліктями в червону трибуну; тоді гримнув постріл, одночасно з гуркотом Кароль почув, як у нього за спиною обсипається тиньк. «Це він, — раптом сяйнуло йому, — нічний ротмістр». Кароль відскочив за дерев’яну колону, але вдруге той не вистрелив, а біля виходу зчинився крик, штовханина, люди наввипередки кинулись тікати, і Кароль закричав, скільки було сили:

— Люди! Громадяни! Не бійтесь! Не робіть паніки!

Але ніхто його не слухав, поблизу промайнуло спітніле обличчя Смоляка, Кароль гукнув йому:

— Балкон, замкніть балкон!

Смоляк не розумів, запевняв, що стріляли з партеру, хотів зачинити двері й випускати по одному. «В місті нікого нема, — казав він, — це самотній хижак», але Кароль уперся: «Ні, кажу тобі, тільки балкон, зараз пересвідчишся», — і Смоляк згодився, вихід з партеру відчинили. Ступольняни висипали на засніжений майдан і розбігались хто куди, декотрі, переважно молодь, з цікавості лишались, збивалися купками. На балконі сум’яття, тупотня, тепер цей примітивний дерев’яний балкон справ ді от-от обвалиться; перше ніж устигли перевірити документи в першої п’ятірки людей, через балюстраду легко перемахнув худорлявий чоловік; Кароль, не вагаючись, кинувся за ним, але втікач щасливо приземлився, обминувши завали перевернутих стільців, і був уже в дверях.

Кароль запам’ятав його одяг: темно-синя тісна куртка, широкі коричневі штани; збігши зі сходів, крутих, мов драбина, не чуючи лютих окриків Смоляка, який, видно, не зразу второпав, що сталося, втікач замішався в найближчий гурт цікавих, котрі, побачивши Кароля з пістолетом у руді, швидко розступались, даючи йому дорогу, але за втікачем ніхто не гнався, ніхто не послухався волання Кароля: «Громадяни, це бандит, держіть його!», втікач мчав через майдан з неймовірною швидкістю, наче був спринтером і змагався за олімпійські лаври, ще хвилина — і він зникне за рогом, Кароль спинився, гукнув:

— Стій! Стій! Стрілятиму!

І вистрелив, примружившись і закусивши губу, втікач спіткнувся, впав, Кароль уже був біля нього, позаду чув тупіт — то люди Смоляка, рукою подав їм знак: «Стоп, спокійно»; втікач спробував підвестись, але тільки перевернувся горілиць і вп’явся очима в Кароля, він не був такий старий, як здалося вночі, і скидався скоріш на ченця, ніж на ротмістра, мав сухе, аскетичне обличчя й великий борлак, що ритмічно здригався; Кароль сплюнув на сніг, він шукав у собі того нічного гніву, коли не міг дотягнутись до цього обличчя, тоді грізного й ненависного, а тепер майже гротескового, немов причепленого до пульсуючого борлака; вхопити за цей борлак, душити, душити, поки не повилазять балухи, поки не напустить у штани, гад з твердими халявами, але зараз він уже не в чоботях, устиг перезутись.

— То хто ж помилився? — сказав Кароль, схиляючись над утікачем. — Хто помилився, не довелось довго з’ясовувати. Тепер поговоримо, докладно поговоримо, так?

— Чорта лисого, — сказав Смоляк, — не поговорите, він уже дав дуба, здорово ти йому вліпив. Хто він такий?

Каролю потемніло в очах, він спльовував на сніг, який починав рожевіти від крові вбитого; рожева плямка на снігу — та й край, всьому кінець, цей негідник все-таки зумів утекти, вислизнув, нічого вже не скаже, не признається, що підло оббрехав Бартека, нічого не вияснить, все залишиться так, як було.

— Хто він такий? — допитувався Смоляк.

— Це той нічний парламентер, — через силу сказав Кароль. — Шкода, що я поклав його одним пострілом.

— І так би він нічого не сказав, не журись.

— А мітинг таки зірвали.

— Не останній. Не журися.

Убитий не мав при собі нічого, крім револьвера, з якого так кепсько вистрелив, влучивши не в голову секретаря повітового комітету, а в стіну; тепер з’ясувалось, чому він не відстрілювався на майдані: заклинило барабан.

— Сумніваюсь, чи вдасться нам встановити особу, — пробурмотів Смоляк. — А ти часом не помилився?

— Ні, мій любий, не помилився.

Смоляк опитував людей на майдані, тих, найбільш цікавих, що залишились до кінця, але ніхто не знав убитого. Відшукали кількох чоловік, які були на балконі, вони йшли у відділ міліції неохоче, сповнені недовіри, насуплені: «Що, заложниками будемо, як за німців?» Бгали в руках шапки, втупившись у землю: не бачили, як стріляв, нікому не дивились на руки, дивились на секретаря, він гарно говорив і правду казав, цей диверсант, безперечно, якийсь зайда, нетутешній, всі були такої думки, і Кароля зовсім не дивувала ця одностайність: люди хотіли триматись якнайдалі від таких справ, від допитів, судових процесів, від міліції; якщо навіть хтось і бачив десь того типа, якщо й звернув на нього увагу під час мітингу, все одно вважав за краще тримати язика за зубами, не лізти на рожен, так вже велося тут, у столиці «президента» Блиска, люди були цікаві, але й обережні, залякані й терплячі, вибори вважали мало не за кару божу, за лихо, яке треба перебути, не сварячися з жодною з воюючих сторін, до урн вони підуть для того, щоб їх не запідозрили в бойкоті, пасивному опорі, голосуватимуть навмання, вирішуючи в останній момент, який бюлетень опустити — щодо цього Кароль не мав ілюзій, палії Блиска робили своє діло, і за цих умов очікувальна позиція, ставка на те, щоб переждати, не виявляючи надмірної активності, здавалась ознакою розважливості й мудрості; нехай спершу встановиться спокій, нехай нарешті буде спокій і порядок — так думали й говорили змучені війною люди; Кароля часом дратувала ця одвічна селянська обережність, тоді Смоляк заспокоював його: «Аби тільки не перешкоджали, вони й не зогледяться, як побудують соціалізм». Побудують! Наче це халупа з порожнистої цегли й черепиці.

— Заберемо вбитого, — сказав Смоляк, — може, хто-небудь із тих, що сидять у нас, пригадає його.

Кароль був певен, що ніхто не пригадає, запеклі бандити ніколи нічого не пам’ятають, втрата пам’яті — їхня остання зброя, своєрідна зброя, яка їм самим не дуже-то помагає, зате утруднює роботу органам державної безпеки; але не став заперечувати, не мав охоти до пустих балачок та здогадів; таки зірвали мітинг у Ступольпі, нічний гість таки додержав слова, наскільки міг, з тією тільки різницею, що цей вояж став останнім для нього, а не для Кароля, як погрожував той, — різниця дуже істотна, і Кароль повинен радіти, тріумфувати, проте він не почував ані найменшого задоволення, той постріл з нагана був не такий вже й невлучний, Кароль це добре знав; він зайде в лікарню до Чеслава, скаже: «В мене стріляли, але схибили», і Чеслав зрадіє. «Тобі щастить», — скаже він. «Я поклав цього мазія», — похвалиться Кароль, і Чеслав поздоровлятиме, але під кінець спитає, як пройшов мітинг у столиці «президента» Блиска, то, може, краще не ходити в лікарню, мати щодня його відвідує, досить з нього. Магді Кароль теж нічого не скаже, вона подумає бозна-що, а їй потрібен спокій, цілковитий спокій, вона повинна народити сина, здорового й міцного, щоб він був схожий — на кого? — на Кароля, отже, й на Бартека; знов Бартек, доки ним лякатимуть, може, до самого кінця, завжди; нема чого дивуватись, що люди прагнуть спокою, кожен прагне спокою для своєї Магди, для свого сина, що незабаром народиться, всі мають право на спокій. Всі, окрім таких, як Смоляк, як Чеслав, як він сам…

— Чого ти задумався? — питає Смоляк.

— Бабські химери. Чисто бабські, мріється мені внучок і пенсія. — Кароль протирає скло в кабіні, вдивляється в лавину снігу, яка мчить назад, на вибоях щось стукає об дно кузова, напевно, голова вбитого, Кароль тупає ногами, не так від холоду, як для того, щоб заглушити оте гупання голови об дошки, позіхає, очі в нього сльозяться.

— Ти хотів зі мною поговорити?

— Може, іншим разом. На сьогодні з тебе, мабуть, доволі.

— А про що?

— Про ставку віч-на-віч. Один тип видає себе за твого брата, його приставлено з Познані, затримано із зброєю в руках, у нього шрам під ключицею, великий шрам, у твого брата Бартека, так його звали, теж був такий…

Кароль не впізнає Смоляка, це убитий встав, підсів до Кароля, ворушить борлаком, він не хлопець на побігеньках, а представник полковника Бартека, полковник має два бажання, Смоляк надто легко помінявся з ним місцем і роллю, Смоляк, чортів іпохондрик; Кароль відвертається від нього, від цього двоїстого обличчя, так часом у кіно одне обличчя накладається на друге, в кіно або уві сні; Кароль довго протирає скло, лавина снігу мчить назад, на вибоях щось глухо гупає об дно кузова.

— Чого ж ти зразу не сказав?

— Не горить, замки в нас міцні.

— Ти віриш цій бридні?

— Не вірю. Але я не знав твого брата.

Не обов’язково знати Бартека, щоб не вірити в його воскресіння, в газеті була фотографія, та сама, яка стоїть під дзеркалом на материній тумбочці; Смоляк уже був тут, коли у «Волі люду» з’явився цей знімок — чоловік у параднім мундирі — не схожий на бандита, схопленого із зброєю в руках, не може бути схожий; Смоляк ніколи нічому не вірить до кінця, завжди припускає можливість позірної правдоподібності; зараз він жує сигарету і мружить очі, сірі, мов спопеліла земля, свердлить цими очима, бо йому всюди ввижається таємниця; Кароль дужче тупає ногами, щоб заглушити Смолякові слова: «Я не знав твого брата», він певен, цілком певен, що той, хто домагається ставки віч-на-віч, не Бартек, але одного не може зрозуміти — навіщо вони влаштовують цю безглузду комедію; як виглядає цей фальшивий брат, як поводитиметься, він же одразу здемаскує себе, Кароль не обізветься перший, але, може, той його звідкись знає, взагалі неможливо уявити собі цю ставку віч-на-віч, це буде невеселий фарс, блазенство; ні, Кароля не лякає ставка віч-на-віч, йому нічого боятись, він почуває тільки огиду, що немовби обліплює всі його думки й почуття, огиду, яку він стріпне з себе за хвилину; у Смоляка немає ніякісінької фантазії, він усе сприймає надто прямолінійно і буквально, йому навіть невтямки, що, кажучи: «Я не знав твого брата», він уже бере під сумнів добре ім’я Бартека; не треба казати про це ні Магді, ні матері…

— Чого задумався? — Смоляк не любить надто довго мовчати.

— Про брата думаю, про Бартека, того, справжнього, що лежить у могилі, і цього типа, з яким ви цяцькаєтесь; навіть цікаво було б глянути на нового брата, яким ти мене наділив.

— Не я, Каролю, — Смоляк не помітив іронії або вдає, що не помітив, — не хотілося б мені вигадувати для тебе братів.

В управлінні Смоляк одразу якось розм’як, розслабився, став повільним, дуже довго довелось чекати, поки привели фальшивого брата; Каролю хотілось показати, що він не просто спокійний, а байдужий, ба навіть знуджений, він пробував позіхати, але не міг відірвати погляду від дверей; коли за ними затупотіли кроки і двері на розхитаних завісах задвигтіли, ніби самі хотіли завчасу відчинитись, Кароль уп’явся пальцями в бильця крісла, в роті раптом пересохло, він одчував на собі погляд Смоляка, але все ще не мав сили відірватись від двигтючих дверей; нарешті вони розчахнулись, і поріг переступив у супроводі автоматника чоловік з обличчям, геть укритим синіми цятками, та маленькими сльозавими очицями, які щулились від світла.

— Він прикидається майже сліпим, — сказав Смоляк.

— Каролю, брате, — заскиглив арештований, — рятуй, подивися, що вони зі мною зробили!

— Я не знаю тебе.

— Рідного брата зрікся, Каролю, змилуйся, — і арештований упав навколішки й захлипав, але то був нездарний плач, навіть найгірший актор при потребі плакав би краще.

— Це якийсь псих, — сказав Кароль невідомо до кого й відчув себе так, наче його по шию занурили в смердючу калюжу, повну кінських п’явок та всякої хробачні; він раптом зрозумів, що немає ніяких доказів, що цей тип не є його братом; може, покликати Чеслава, матір, Магду, інших жителів Кольська, які знали Бартека, ніхто цій казочці не повірить; але ця пика з маленькими очицями Каролю ніби по знаку, тільки темно-сині цятки збивають з пантелику; Смоляк мовчить, не поспішає нічого з’ясовувати, він ніколи не любив довго мовчати, а тепер, бач, мовчить, його тішить ця атмосфера таємничості, загадковості; але ніякої загадки тут нема, Смоляк зараз пересвідчиться в цьому.

— Встань, дурню, — різко крикнув Кароль, і арештований підвівся, все ще хлипаючи.

— Твоє прізвище?

— Таке саме, як і твоє.

— Твоє прізвище… зараз скажу… Сфа… Сфа… ага, Сворновський.

Самозванець не зміг приховати розгублення, Кароль ляснув у долоні.

— Йому треба спустити штани, — сказав він.

— Це німці заглядали євреям у штани, — протестував арештований, — хіба я в гестапо?

— Заткни пельку, дурню, заткни пельку, Сворновський; треба спустити йому штани, в нього татуювання на сідниці — миша, що тікає в діру, у відхідник.

Конвоїр, насилу стримуючи сміх, запитливо дивився на Смоляка, арештований бубонів:

— Так вас цікавить моє гузно, так цікавить?

Смоляк кивнув у відповідь на запитливий погляд солдата, той повернув затриманого лицем до стіни, шарпнув непідперезані штани, і тоді Смоляк зайшовся таким реготом, що йому аж дух перехопило:

— Що за вигадка — малювати мишу на гузні! Вивести!

Лжебрат секретаря зник за дверима. Каролю дуже кортіло плюнути йому вслід, дратував і цей недоречний регіт Смоляка; він кинув шапку на підвіконня, лоб у нього спітнів.

— Ну, ось тобі й ставка віч-на-віч.

Смоляк хотів закурити, але сірник погас, бо він усе ще сміявся, пирскаючи й віддихуючись.

— Мені зовсім не до сміху.

— Це ж чому?

— Тому, що все це мені не подобається. Потрібна була миша на гузні в цього дурня, щоб ви повірили, ти і твоє начальство в Познані, що в мене немає брата в банді.

— Ставка віч-на-віч — не моя ідея.

— Не міг розпитати? Є ж люди, що знали Бартека.

— Ач який розумний. Я повинен був за твоєю спиною випитувати, чи один з бандитів, бува, не брат секретаря повітового комітету?

Кароль не знав, що сказати.

— А ти звідки його знаєш?

— Звідки? Вперше бачу його.

— Ну то ти справжній Шерлок Холмс.

— У нас дома є така фотографія: група харцерів^[38], серед них — Бартек, а поряд нього цей Сворновський, десь у гімназичному таборі. Бартек розповідав мені про цю мишу, і я запам’ятав фізіономію Сворновського, як не запам’ятати типа з мишею на заду?

— Так, так, — муркнув Смоляк, який вже крутив ручку телефону, викликаючи Познань, потім доповідав про Ступольну; він постарається встановити особу терориста, але на це надії мало, а той, що назвався Новаком, не Новак, а Сворновський; Кароль Новак тут, можна з ним поговорити…

Поздоровлення. Кароль проковтнув їх через силу.

Пощастило вам у Ступольні. Добре мені щастя — зірваний мітинг. Зате підпілля скомпрометоване. Новак — вправний стрілець. Не треба йому нагадувати, що він убив людину, зблизька, з тридцяти кроків; може, в цій похвалі була якась іронія, осуд, стріляти — обов’язок інших. Які настрої? Настрої добрі. Всім набрид безлад, люди хочуть жити спокійно. Це треба використати, підтримка народної влади означає підтримку спокою. Люди дедалі краще це розуміють.

Кароль відмовився від запропонованої машини, пішов додому пішки і звернув до лікарні. Все це сталося так швидко! Він не міг покласти бандита у власній хаті, то поклав його другого дня у Ступольні. Стріляючи, згадав військового прокурора, який виконав вирок замість солдатів із збунтованого взводу. Так треба, інакше не можна. Але було б краще, якби цього невідомого вколошкав хтось інший. Чужий. Або Чеслав, приміром. Чеслав уже спить, тільки в родильному відділі світиться. В червні сюди прийде Магда, щоб народити сина. Сина секретаря повітового комітету, вправного стрільця. Кущі жасмину за залізною огорожею лікарні тепер білі від снігу, для Магди вони будуть білі від цвіту. І розливатимуть пахощі любі, як співається в одному танго. Танго для Магди, жасминове танго. Після весілля ми не танцювали. В Ступольні теж був танець. Тільки невідомо, як його назвати. Люди прагнуть спокою. Щоб народжувати й танцювати. І не зогледяться, як побудують соціалізм. Для Смоляка соціалізм — це будівля з порожнистої цегли та черепиці. Добре мати таку спрощену уяву.

В адвокатському вікні зелений прапор, фальсифікований символ. Людина не може обійтися без символів. Іноді, вмираючи, людина сама стає символом. Як Бартек у масштабах Кольська. Як Варинський^[39] — у масштабах всієї революції. Революцію не роблять у білих рукавичках. Ленін. Комунізм — це влада Рад плюс електрифікація всієї країни. Увесь народ голосує за «3». «За трійку», як каже Чеслав. За соціалізм. Голосує за сотню-дві кроків од убогої центральної площі. Взимку замети, весною і восени — калюжі, влітку — пилюка. «Пане секретар, а за соціалізму Кольсько зроблять справжнім містом? Я не чорний реакціонер, я просто питаю». Сміх. Нестримний регіт. Сміється той, хто сміється останній.

З хвіртки виходить Петер, махає порожнім рукавом, не дочекався сьогодні Кароля, може, щось сталося. Але Кароль сховається в тіні, пережде, нема охоти балакати з Петером, бо перше питання буде про Ступольну. Небо вияснюється, проглядають зорі, коли стоїш, дивишся здебільшого на небо, коли йдеш, — дивишся під ноги. Тільки Петер ходить по пам’яті, мов кіт.

— Їсти будеш? — питає Магда ніжно й тихо, питає з надією, їй хочеться, щоб він попоїв, щоб не був удома, наче чужий, з обов’язку.

— Я не голодний, перекусив у їдальні.

Кароль нишпорить у шухлядах стола, дістає сигарети.

— Знов палиш. Ти ж кинув палити.

— Не борони йому, Магдо, — озивається мати. — Знаєш, Каролю, завтра Чеслав вертається додому на поправку.

Ксавера — біля дверей, з котом на руках, «ну й гладючий став котяра, нарешті Ксавері є з ким спати». Але вийти не поспішає.

— Я втомився, — кидає Кароль з явним натяком.

— На добраніч, — каже Ксавера й виходить якомога повільніше.

Ще десять хвилин, ще чверть години. Мати стоїть біля груби, згорнувши руки на грудях, і дивиться на Кароля, стежить за кожним його рухом, вона рада, що Кароль повернувся, рада, що Чеслав прийде додому на поправку, їй хочеться висловити цю свою радість, Кароль розуміє це, але не знає, що їй сказати, він стомився, від сигарети паморочиться голова, його опановує приємна знемога, заціпеніння, дуже хотілося б розповісти матері щось таке, щоб її сьогоднішня радість стала ще повнішою, але Ступольна не годиться, Сворновський не годиться, Сворновський з мишею на сідниці.

— Чого ти смієшся, Каролю?

— Пригадалась кумедна історія. — Кароль трохи збентежився, на щастя, Магда не допитується, її не дуже цікавлять кумедні спогади; за десять хвилин, за чверть години мати піде до себе, понесе свою радість за Чеслава Бартеку, що стоїть за склом, неодмінно треба умовити її, щоб улітку поїхала куди-небудь, у Закопане або до моря.

— Мамо, ви б хотіли влітку відпочити? На морі, скажімо.

— Сама?

— Я візьму відпустку, — сказав Кароль, а мати зітхнула із сумнівом.

— Я вже нікуди не поїду.

Минули ці десять хвилин чи чверть години, Магда в халаті підійшла до вікна, зачинила віконниці, перевірила, чи защіпка добре держить.

— Не бійся, він більш не прийде.

Вона не відповіла.

— Ти б убила його, якби могла? Коли він був тут, коли плював мені у вічі?

— Звичайно. Господи, вбила б, не вагаючись.

— Я вже вбив його.

Вона дивилась недовірливо, потім знеможено сіла на ліжко.

— Що ти кажеш?

— Він у мене не влучив, а я в нього влучив. Та це випадок.

— У тебе стріляли?

— Не треба про це. Шкода, що сказав тобі.

Магда довго мовчала, мабуть, повернулась до свого залу для чекання, де він був тільки випадковим супутником, який розповідає про себе далеко не все. Мовчала, аж поки заснула, чи, може, тільки вдавала, що спить, він не міг розібрати.

— Спиш? — запитав пошепки, вона не ворухнулась; надворі зарипіли кроки, Магда не сполохалась, виходить, справді спала; легкий стук у двері, Кароль обережно встав, вийшов у сіни і тільки тут засвітив світло.

— Хто там?

— Свій.

Цей голос ударив його, мов камінь, він більш не питав, не хотів ще раз почути цей голос. Тремтячими пальцями відсунув засув і сахнувся, ніби хотів тікати; в освітленому прямокутнику стояв чоловік у довгім некритім кожусі й лижній шапочці, з кудлатого коміра виринуло обличчя, заросле рудою, багато тижнів не голеною щетиною, в очах хворобливий блиск — недуга, страх чи, може, божевілля. «Все-таки, — подумав Кароль, — все-таки…»

— Ну, — мовив Бартек, — ну?

Але порога не переступив, стояв, мов привид, вигаданий Модестом, а не жива людина.

— Заходь, — сказав Кароль і погасив світло.

4

Сонце навалилось на обличчя, на очі, крізь стулені повіки в мозок просочувалась розжарена лава. Він спробував перевернутися долілиць, щоб вицідити з-під повік цей жар, але не зміг, тільки трохи підібгав ноги, тіло було нерухоме, немов приліплене до землі, болю він не почував ніде, крім голови, налитої сонячною лавою, губи, набряклі, ніби накачані якимсь густим газом, злиплись і заважали дихати, по заструпілім обличчі й просвічених сонцем повіках лазили мухи чи якісь інші комахи, він не міг від них обігнатись. «Невже в мене немає рук? — думав він. — Я б помер, коли б позбувся обох рук».

Та не міг згадати, що було перед тим, як збудився від цього жару, який розтоплював мозок. «Може, я в пеклі?» — подумав він і злякався, бо цьому ніколи не буде кінця, ніколи, вічні муки, аби тільки мати не дізналась, бо не матиме спокою до смерті; в заструпіле лице несміло війнув холодок, і стало темніше, тоді він зважився розплющити очі; над ним було небо, воно якось чудно стояло сторч, соковита хмара кидала на землю майже матеріальну тінь, і він зрозумів, що ніяке це не пекло. «Мене не вбили, це дивно, вони ж добивають усіх поранених, може, подумали, що я мертвий, або мусили тікати, тільки ж хто міг їх переслідувати? Якби з цієї хмари линув дощ, дрібний дощик, хоч трошки дощу, може, вдалося б розімкнути набряклі губи». Але хмара зріділа й поблідла, потім відсунулась на край неба, сонце знов навалилось на обличчя, й повітря застигло, задеренчало, мов тріснута шибка, час зупинився. «Не доживу до вечора, — подумав він байдуже, — хіба що Петер прийде, саме Петер, більш ніхто не прийде сюди, тільки Петер, коли й він не лежить десь поблизу лицем до сонця». Ось знов насунулась благодатна хмара, пухка й розложиста. Тепер Бартек виразно розгледів берег глибокого яру, порослий квітучим вересом; Магда любить верес, любить цей ніжний колір, в неї є сукня, неначе зіткана з квітучого вересу, що дуже личить Магді, це вона сидить там, нагорі, в цій вересовій сукні, розкинувши поділ, тільки лице її в затінку, вона ховається від нього, затаїлась, жартуючи, не знає, що він на порозі двох світів, що вже був у пеклі, що не доживе до вечора; якби знала, зійшла б сюди, відігнала мухи, які вже обсіли його, наче мерця; тепер треба пошукати руки, вдалося, ось права, є, тільки дуже болить у плечі, а ліва, що з лівою?

Неймовірно, щоб зовсім не було лівої руки, а проте її ніде нема. Хмари купчаться над яром, небо опускається нижче, і нарешті рідкі важкі краплі б’ють по землі, по лобі, обмивають заструпіле обличчя. Бартек повертає голову, підставляє під дощ то одну, то другу щоку, а дощ все рясніший, боляче шмагає по набряклих губах, вода просочується в рот і виливається з кутиків губ, бо Бартек не може її ковтнути; «Магда вимокне від такої зливи», — ця думка ясна, виразна. «Сентиментальний тюхтій», я завжди був сентиментальний, так казав ще Сворновський, шибайголова з мишею на гузні; сентиментальний — це ніби трохи недотепа, тільки Кароль не сентиментальний, в нього таке енергійне обличчя — хто це сказав? Хтось сказав саме так; тепер перед ним обличчя Кароля з затаєним гнівом у бистрих, блискучих голубих очах, сиві скроні на двадцять п’ятому році життя; це обличчя не сентиментальне. Каролю сентиментальність не властива, зараз Бартек відзначає це без найменшого жалю, без тіні заздрості, яка псує відносини, заздрість завжди псує відносини, як потяг до жінок псує партизана, як горілка псує дисциплінованого солдата. Капітане Новак, ви як недосолений капусняк, ніби й добра страва, а їсти гидко, додому йому кортить, навоювався, бачте, пацифіст з минулим лісового отамана; тільки не отамана, громадянине майор, як побачу майора-моралізатора, з душі верне, всі розумні слова Модеста і всі його боягузливі вчинки стоять мені кісткою в горлі, аж ригати хочеться, шановний майоре; ти п’яний, Новак; «капітане Новак» треба казати, або «капітане Бартек»; протверезися спочатку, Новак; я вже не протвережуся, не протвережуся під цим дощем, ніколи не протвережуся, п’янісінький стану перед господом богом або зіб’юся з дороги й потраплю в пекло, я вже був у пеклі; чого тобі, Петере, чого тобі, тепер уже нічим не зарадиш, не торсай мене, Петере, останню руку відірвеш, болить, болить; власне, це вже ніч, майже ніч, вночі я вмру, не винесеш мене з цієї прірви, нащо ти причепив цю дідівську бороду, думаєш, не впізнаю тебе, покинь, болить…

Він почув тільки «бо…»,тільки цей уривок слова прорвався крізь стиснуте судомою горло, і Бартек сторчголов шугнув у пітьму, певний, цілком певний, що назавжди, на віки вічні, і прийняв це майже з радістю; довго він був певен, що канув у вічність, дуже довго, бо коли його вуха знов набули болючої здатності чути, подумав, що це вже, мабуть, половина вічності; не так і погано в цьому світі, який живі називають «той світ», тут зовсім непогано, можна навіть поворушити лівою рукою, якої не було, її відірвала смерть, ця відірвана рука не болить, блимає підсліпуватий вогник, то не небесне сяйво, о ні, вогник чадить, а поруч стоїть Петер, зі своєю приробленою бородою…

— Петер?

— Що ти, голубе, який я Петер, мене зроду Матусом кличуть.

— А в мене обидві руки?

— Обидві, тільки одна негодяща, але я гангрину накормив хлібом та павутинням.

— Що ти верзеш, чоловіче?

— Я вже не чоловік, я гієна, а кажу до діла, приклав я тобі до рани хліба з павутинням, він витягає гангрину, трупну отруту, от ти й обізвався. Петер отой, він хто такий?

— Нема вже Петера. Звалило там, у вересі.

— Багатьох там звалили. І багатьох рішили.

— Давно я в цій землянці?

— Календаря я не маю, костьол у Мураї спалили, не дзвонить, як на мене, то виходить п’ятий день, а може, й шостий, я думав, ти з голоду сконаєш.

— Але в мене лівої руки не було, — не вгавав Бартек, — коли трохи очумавсь, я шукав її й не знайшов.

— Може, затерпла, ти ж лежав на ній.

— Хай йому чорт, що ж воно буде?

— Горлорізи сюди не прийдуть.

— Не прийдуть?

— Вони мене бояться. В мені біс сидить.

Знову вернувся страх. Він божевільний, єдиний чоловік на цьому-тому світі і той несповна розуму, понурий дивак та ще й дуже говіркий, звісно, тут нема з ким говорити.

— Ти пустельник?

— Я гієна.

— Що це значить?

— Ходжу по кладовищах, свіжих кладовищах, де поб’ються, навбивають одні одних, перше ніж друге військо прийде ховати, я ходжу серед трупів, кожному зазираю в лице, як голова с, дивлюсь, може, котрий ще живий, може, мій син живий…

— Твого сина вбили?

— Вбили. Ходжу, може, котрий ще живий, але живого нема ні одного, вони всіх добивають, а тебе не побачили, значиться, бог над тобою змилувався.

— Давно вбили сина?

— Цього недавно. А другого трохи раніш. Тебе встрелили, та не добили, над тобою бог змилувався, а наді мною ні, в мені біс сидить.

Знов страх, мороз поза спиною йде, спина якась ніби чужа, неначе зсохлася, треба перепинити це його ідіотське базікання, конче треба.

— А чому його вбили?

— Другого чому вбили, чи що?

— Еге.

— За третього, котрого вбили ще раніше.

— А четвертого? — спитав Бартек, дивуючись із своєї злості й водночас соромлячись її, але його злякала думка, що, може, в Матуса, цього пустельника-гієни, вбили цілу дюжину синів, і його, Бартека, він виніс із пекла, з кладовища, як сам казав, тільки для того, щоб замучити тепер балачками про дванадцятьох убитих синів. Але Матус зіщулився, замкнувся в собі, в миготливому світлі каганця риси його стали виразнішими, гострішими, обличчя втратило всі ознаки справжнього чи тільки уявного божевілля.

— Четвертого я не мав, — сказав він таким тоном, ніби виголошував собі найтяжчий з усіх можливих присудів.

— Це добре, — відітхнув Бартек, — а то б його теж убили.

— Ач який ти, чого б це його мали вбивати, як уже вбили трьох?

— Не вбили б четвертого?

— Ні, — відказав Матус з безмежною переконаністю й твердістю.

— Чому?

— Ну, сам не знаю, чому. — Помовчав, похитуючи кустратою, мов копиця, головою, потім шепнув: — Малий був би. Він був би ще замалий, щоб його вбивати. «Немає замалих для горлорізів, серед людей таких нема, а от, наприклад, кролі…» Але цього Бартек уголос не сказав, йому хотілося простягти ліву руку, що не боліла, зробити якийсь жест, покласти її на плече Матусові, потиснути йому руку; але що можна виразити рукою, надто лівою, та ще в такому місці і в такий час? «Не будь сентиментальним, пацифісте з партизанським минулим».

Раптом ніби стало темніше, і потім у Бартека зародилась підозра, що йому потемніло в очах.

— Пити хочеться.

— В мене є зілля, добре зілля, випий.

Рот і горло опекло, наче самогоном, але Бартек пив жадібно, поки Матус не сказав:

— Годі, ти б краще попоїв.

— Посплю трохи.

— Заснеш голодний, то й не збудишся, навіки заснеш, ти ж п’ять днів уже не їв і кров’ю зійшов; у мене є юшка, юшка з птиці, як для дитини, не з голуба, де тут візьмеш голуба, з вороняти, для тебе зварив, зараз нагрію…

Але Бартек не слухав, точніше, слухав, не чуючи; юшка з вороняти — це як у кошмарному сні; Матус кудись виходив, кроки його було чути довго і все поблизу; так Петер крутився навколо землянки, довго і сторожко, то було дуже давно і прекрасно, Петер не нишпорив по свіжих бойовищах, не шукав живих серед убитих, а вбитих серед живих; може, цей Матус за хвилину принесе на руках, на плечах, притягне, мов нерухому колоду, який-небудь новий трофей в людській подобі, солдата або офіцера, що вже був у пеклі, на тому світі, звідки Матус витяг і його за ноги чи за полу мундира, ні, Матус найперше торсає за руки; дрож десь усередині, ніби пропасниця, треба краще вкритись; Бартек намацав лівою рукою потріпану ковдру, а може, шинелю, спробував підтягти до підборіддя, та даремно, ця лахманина збоку привалена чимсь важким, мабуть, пеньком, що правив і за стіл, і за стілець, потім обмацав ще праву руку, прив’язану ганчірками до грудей та ключиці, під ганчір’ям щось м’яке, якась пухлина, а може, ті Матусові ліки — павутиння з хлібом чи хліб з павутинням, якесь безглуздя, треба його розпитати, щось у цьому є, особливо в павутинні, хліб і павутиння — якийсь символ; знов соннота, так тепер буде весь час: сон, повний видінь, з веремією чудернацьких думок та спогадів, і короткі раптові пробудження, коли пам’ять перестає химерувати і працює, як добре вишколений розвідник; хліб і павутиння — десь це вже було, але де? Хтось про це казав, хтось уже задурював голову цим символом, може, Сворновський, він був трохи пришелепуватий; ні, то в Вільковицях біля Совиної гори, на вигнанні, хтось говорив про це; мовляв, за давніх часів до ран прикладали жований хліб з павутинням; Бартека трохи здивував власний сміх, який тут звучав чудно, недоречно, і він перестав сміятися зі свого відкриття, похвалив подумки Матуса, котрий не такий уже дурний, може, й зовсім не божевільний; потім чвалом примчав на маленькому і вмиленому конику Петер, щоб сповістити пораненого, що вже прийшли росіяни; довго Петер стояв і дивився кудись мимо обличчя Бартека — то вже був сон.

Він ніколи не прокидався від пострілів; на фронті, було, як засне — можна об його голову розбивати артилерійські снаряди, запевняв Петер, на фронті кожен проміняв би їжу на сон, але ніхто не був уві сні такий глухий, як капітан Новак; тут, у печері Матуса, стрілянина була ледве чутна, одначе Бартек збудився.

— Слухай, ніби стріляють?

— Стріляють.

— Далеко?

— На Мураї.

— Я думав, ближче.

— Яром докочується.

— Там наші.

Матус мовчав, ніби чимось збентежений, каганець не світив на своєму звичайному місці, з круглого лазу несміло просочувалось денне світло, в цій хисткій сутіні постать Матуса набувала химерних обрисів, здавалась нереальною.

— Може б, пішов туди. Пошукав наших.

— Це далеко, ще й як.

Надія згасла, Бартек почував себе, мов потопаючий на морі, якого обминає рятівний корабель; він ясно зрозумів: якщо Матус і вибереться на Мурай, то тільки після бою, шукати живих серед убитих і вбитих серед живих.

— Я голодний, — промовив він скоріше сам до себе, ніж до Матуса, якого тепер ладен був зненавидіти.

— Це добре, дуже добре.

Бартек їв помалу, довго, нарешті Матус сказав:

— Годі. А то зашкодить.

— Живіт у мене здоровий, — спробував заперечити Бартек.

— Не можна відразу багато.

Бартек неохоче скорився, знову умить заснув, і далі вже так і пішло: він прокидався, їв, пив і поринав у сон.

Коли Матус міняв йому пов’язку, не почував болю, із цікавістю розглядав розквецяну рану, що була зовсім поряд з першим шрамом, лісовим шрамом річної давності. «Добрий стрілець завжди влучає в одне й те ж саме місце, — подумав з гірким гумором. — Скільки ще разів сюди поцілять? Циганка ворожила: «Будеш двічі вмирати», ці два рази вже були, виходить, край; циганка була п’яна, хлопці напоїли, коли дощі вигнали їх з лісу в село, напоїли її, привели до Бартека: «Вона так добре ворожить…»

— Ти не вставай, — казав Матус, коли Бартек, остаточно загубивши лік дням, пробував свої сили, — не вставай завчасу, а то смерть вернеться.

Тому він пробував сили, як Матус кудись виходив.

Коли вперше виповз із печери, день був похмурий, проте Бартек почував себе, мов сліпець, що раптом прозрів і не може знести світла — в очах мерехтіли великі червоні кола; він ухопився за стовп, що колись був молодою березою, може, її зрізало снарядом, а може, Матус спиляв її для якихось своїх потреб, які важко вгадати, треба буде його спитати про це; Бартек стояв, обнявши цей пеньок лівою рукою, і дивився на світ, що складався з обпаленого літньою спекою лісу з невеличкою галявиною на першому плані й неосяжного неба; ліс опускався вниз, небо здіймалося вгору, можна було перевернути всю цю картину, і нічого б не змінилося; тут застав його Матус і видимо розсердився, а ще більше засмутився, і Бартек зрозумів, що цей самітник боїться знов лишитись наодинці, коли він набереться сили й піде звідси.

— Ти міг би піти зі мною. Повинен зі мною піти.

Матус замислився: чи боровся із спокусою покинути печеру й вернутись до людей, чи, може, тільки добирав слова, щоб сказати про своє рішення.

— Я нікуди не можу йти.

Якось іншим разом:

— Ти повинен піти зі мною, Матусе, може, знайдеш десь своїх синів, котрогось із них.

— А ти знайдеш смерть.

— Смерть нікого не мине.

— До горлорізів потрапиш.

— Потраплю до своїх.

Кілька разів Бартек рішався і в останню хвилину відмовлявся від свого наміру: «Матус правду каже, далеко не зайду, ще кволий». Нарешті настав той день, схожий на неділю чи яке свято, повівав лагідний, живлющий вітерець, на галявинці стояла молода сарна, довго дивилась на пеньок берези перед печерою, потім неквапно подалась у хащі; маленькі хмарки лежали на небі, мов святкові скатерки на великім столі, джерельце біля печери ніби притихло, і сірі камінці у воді стали видніші.

— Я коли-небудь сюди повернусь.

— А навіщо?

Матус мав рацію, Матус не був ані причинний, ані божевільний, заросле лице його було прекрасне, Бартек знав, що запам’ятає це обличчя краще, ніж багато інших облич, щоб понести його в своїм серці. «Не будь сентиментальним, не будь сентиментальним, не будь…»

Він ішов стежкою, що навскіс збігала вниз по схилу, серед глибокої тиші власні кроки здавались йому надто гучними, добре вишколений розвідник, а тим більше командир спецбатальйону повинен ходити тихше; врешті йому причулося, що це не тільки луна, а хтось крадеться за ним; він обернувся — кроків за десять стояв Матус, високий, причаєний, в усій його постаті було щось хиже і водночас сумне; вони стояли так один проти одного, і Бартек знав, що перший не рушить з місця, нарешті Матус перехрестився, повернув назад і повагом почвалав під гору.

5

Чеслав чекав довідки про виписку з лікарні, довідка була вже підготовлена, але хтось ще мав підписати її; він не знав до ладу, чий підпис потрібен, і через те не міг прискорити справу; канцеляристка в білому халаті сказала, що такий поважний пацієнт не може залишити лікарню без оформлення за всіма правилами, і Чеслав не розібрав, чи в словах «поважний пацієнт» крилася якась іронія, чи то було просто кокетство; він махнув кистю, що вільно лежала на перев’язі, і став чекати; а щоб згаяти час, розглядав своє відображення у віконній шибці; йому здавалося, що біла перев’язь, яка підтримує руку, робить його мужнішим; він високий і стрункий, обличчя ясне, майже наївне, світлий чуб над високим чолом, сірі очі дивляться ніби здивовано; в душі він радів, що схожий на Бартека, а не на Кароля, брюнета з передчасною сивиною. Нарешті Чеслав вийшов з лікарні, залишивши позаду неприємний запах ліків та дезинфекції, і зрозумів, що, власне, поспішати йому нікуди; він ступав по трохи підталому снігу, який прикривав вибої небрукованої вулиці, люди шанобливо віталися з ним, навіть незнайомі.

— Здоров! — Хтось плеснув його ззаду по плечу; відколи Чеслав пустив дотеп про голосування «за трійку», товариші з комітету ЗВМ прозвали його Вчителем, потім він перейшов з комітету в управління Смоляка, в охорону, але прізвисько «Вчитель» за ним лишилося, і це його навіть трохи тішило. — Що, Вчителю, на побувку з лікарні?

— Назовсім.

Товариш із комітету упрів, видно, кудись поспішав.

— Щось трапилося? — спитав Чеслав.

— Вікно в нас вибили серед білого дня. А до каменя прив’язаний папірець з адресою.

— То ти з цим біжиш до Смоляка?

— Ні, до скляра. Не можна, щоб ця діра страху наганяла.

Чеслав у лікарні знудився і залюбки поговорив би, але за тим уже й слід захолов. Проходячи повз Управління державної безпеки, вирішив зайти туди: не сподівався, що застане Смоляка, але показатись годилося.

Проте Смоляк був на місці, він кричав у телефонну трубку:

— Що? Мосціско? А хіба в гміні^[40] нікого нема? Як, як ваше прізвище? Але ж там поряд відділення міліції! — З хвилину стукав по важелю, потім сказав чи то сам до себе, чи то до Чеслава: — Зв’язок перервався, сідай.

— Доповідаю про вибуття із списку хворих.

— А лапа на перев’язі. Що чути?

— В лікарні — в убиральнях та в умивальні — зелені листівки ПСЛ. Агітують.

— Персонал?

— Думаю, що хворі.

— Ти певен? Зрештою, це всього тільки агітація в нужнику!

— Я б не ставився легковажно до цього.

Знов задзвонив телефон, Смолякові, видно, вже терпець урвався, він розпалився, з хвилину кричав те ж саме про гміну, про відділення міліції, що зовсім поряд, потім із серцем кинув трубку, ляснув долонями об коліна:

— Біс знає, біс їх знає!

Чеслав не насмілився розпитувати, тільки дипломатично закинув:

— Знову зв’язок підводить?

— Біс їх знає. Дзвонять з Мосціска, нібито з гміни, мовляв, бандити вбивають, рятуйте, а де ж міліція, де?

Мені це не подобається, тут може бути якийсь підступ, чортзна-що, якийсь дурний жарт, третій, ні, четвертий раз дзвонять, кличуть на поміч, що ж, треба їхати, нічого не вдієш, бо коли це правда, а Смоляк не повірив…

— Я поїду з вами.

Смоляк примружив очі.

— Здурів? З такою лапою?

— Права здорова. Стріляють же правою.

— Чого ти так гарячкуєш?

— Просто цікаво, що там таке, страшенно цікаво.

— Кароль мені голову відірве. — Це вже був дозвіл.

Підталий сніг утрудняв їзду по вузькому, вимощеному ще за царя шляху до Мосціска, але шофер Смоляка вмів гнати і по такій дорозі. Чеслав не знав, хвалити його за це чи картати — якщо грузовик вріжеться в дерево або перекинеться в канаву, може бути дев’ять трупів з начальником управління включно. Але довго про це не роздумував, його цікавила мета, фінал поїздки, власне, він мав підозру, що хтось, добравшись до телефону, пожартував над Смоляком, та й не тільки над Смоляком, може, начальникові слід було б діяти інакше, спочатку перевірити, але якщо бандити справді орудують там, не можна гаяти ані хвилини; а може бути й так: виманили Смоляка з останньою жменькою людей, таких речей не роблять без певного заміру; можна погуляти собі в місті, виконуючи заповіт «президента» Блиска, поки Смоляк мчить стрімголов, повіривши чиємусь недоладному белькотанню по телефону; цікаво, що в такій ситуації зробив би Кароль? Підталий сніг розлітається бризками з-під украй стертих покришок, чвиркає за узбіччя, в поле; в’їжджаючи в село, шофер натискає на клаксон, який гуде безперестанку; під час такої їзди не можна розмовляти, не можна навіть думати логічно, треба держатись за каркас тенту, зиркаючи у віконечко над кабіною…

Перш ніж в’їхати в ліс, вони наздогнали сірий пікап.

Чеслав одразу впізнав лікарняний автомобіль, котрий використовували і в господарстві, і як карету швидкої допомоги; на вузькій, небезпечній дорозі обігнати його було важко, лікарняний шофер, мабуть, не чув сигналу Смолякової машини, не пропускав її, тому довелося зменшити швидкість, і вмить перестало густи у вухах та в голові, сірий пікап в’їхав у ліс, незабаром зник за поворотом, і майже одночасно загриміли постріли, короткі, злі черги, що в першу мить здалися якоюсь оманою слуху.

Грузовик різко загальмував, Чеслав вискочив з нього останній, солдати, а між ними Смоляк у цивільному одязі, бігли наче наввипередки, Чеслав намагався їх наздогнати, послизнувся, мало не впав, побачив пікап, що лежав боком поперек дороги. «Шофера вбили, — ця думка збіглася з тріскотінням автоматів Смолякових людей.

Чеслав побачив, як двоє з купки бандитів, що оточила пікап, чкурнули до лісу, і в розпачі пошкодував, що пишався перев’яззю, — якби руки в нього були здорові і він мав автомат, міг би скосити тих двох чи хоча б одного; решта лежала на дорозі, один з них весь час сідав і знову лягав, мов іван-покиван, але Чеслав не дивився на нього, не почув слів Смоляка: «Це була пастка для нас!» — підбіг до кабіни перевернутого пікапа й голосно вилаявся.

— Він мені ще сьогодні робив перев’язку, — пояснював чи то Смолякові, чи то шоферові, руки якого, нашпиговані уламками скла, нагадували червоне шмаття, — він мені ще сьогодні…

— Ви їхали до хворого? — спитав Смоляк.

— Ні-ні. Ні-ні, — повторював шофер, дивлячись на свої руки.

— Спокійно, спокійно, з вами нічого страшного не сталося. Куди ж ви їхали?

— По картоплю для лікарні, — шофер дивився, як один із солдатів перев’язує йому руки, — по картоплю.

— А він? — Смоляк показав на лікаря, мертве обличчя якого було біліше від переораного снігу на дорозі, а шия в кривавих клаптях.

— Завгосп захворів, — говорив шофер, не зводячи очей з бинта, що обмотував його руки, — ніби передчував, а доктор каже: виручу його — у доктора в Мосціску наречена, не жениться, бо в Кольську ніде жити, — провідаю її, каже, і ось з’їздив, ось як її провідав, ось що з нами зробили…

Чеслав слухав, відчуваючи, як щось пече йому в грудях і в горлі, як бухає в скронях кров, глянув на «івана-покивана», а той усе підводився й лягав, тільки вже в сповільненому темпі, Чеслав не бачив його обличчя й не міг уявити, яке воно, сягнув у задню кишеню, де лежав «вальтер», але Смоляк схопив його за зап’ясток.

— Що ти робиш? Нехай ще поживе.

— Такий не має права жити.

— Нехай поживе, може, щось скаже. «Іван-покиван» повернувся до них, у нього було обличчя красунчика з ярмаркової фотографії: вусики, бачки до половини вуха; він розтулив рота, прохрипів:

— Геть більшовиків! Хай живе вільна Польща! Хай живе народ! — І, лігши на сніг, простягся, мов у труні.

— Ну, ось і сказав, що знав, — мовив Чеслав, але Смоляк удав, ніби не чує.

Короткий січневий день збіг, наче його й зовсім не було, цього дня, і шаленої гонитви в засідку, призначену для Смоляка, а не для лікаря, який хотів провідати наречену й виручив завгоспа. Перед очима в Чеслава все ще стояло безкровне обличчя лікаря; ходить цей лікар по лікарні в білім халаті, з фонендоскопом на шиї, тільки лице в нього мертве, безживне, а шия в кривавих клаптях; нав’язливе видіння, котре Чеслав був неспроможний прогнати, а Смоляк не говорив нічого, вперто мовчав, може, думав про свою помилку, яка, власне, не була помилкою; коли б він не прислухався до фальшивого сигналу, бандити втекли б непокарані, та ще й, напевно, вколошкали б лікарняного шофера; чи знав щось завгосп, неймовірно, щоб цей добряга, який волочить ноги, інвалід першої світової війни, був у змові з недобитками «президента» Блиска, але Смоляк, без сумніву, зверне увагу на завгоспа, треба заговорити з начальником.

— Ось вам і пропаганда в нужнику.

Смоляк не обізвався.

— Знаєте, сьогодні, ще в лікарні, приснився мені Бартек. Він завжди мені сниться перед якимось нещастям, — брехав Чеслав, щоб спровокувати начальника на розмову, щоб перестало ввижатися мертве обличчя лікаря, — дивно, я ж не вірю в сни, але так буває.

— Я не знав його, — озвався Смоляк неохоче і, помовчавши, додав: — Скажи Каролю, ви з ним раніш побачитесь, що він мав рацію. Сворновського підіслав Модест.

— Ага, — сказав Чеслав, хотів ще спитати, чи буде потрібний при допиті «івана-покивана» на місці, але зміркував, що того спочатку відвезуть до лікарні, тільки ж хто його там лікуватиме, коли єдиний лікар ходить по лікарні з мертвим обличчям, з фонендоскопом на подірявленій кулями шиї; фельдшер лікуватиме його, сучого сина, — тут Чеслава знову порвала ненависть, що стискала горло, бухала в скронях. «Я б їх живцем палив, усіх, усіх без винятку».

6

Поручник сидів з виглядом маршала, зсуваючи окуляри на лоба з залисинами, обмацував Бартека невиразним і липким поглядом, але ховав від нього очі, роздивлявся на подертий мундир із залишками знаків розрізнення, ніби перевіряючи, чи добре лежить на ньому форма, чи вона часом не з чужого плеча; він робив знуджену міну, насправді ж був наїжений, підозріливий.

— Довго ви були, капітане, — слово «капітан» вимовляв ніби з іронією, в усякому разі, з сумнівом, — у того, як його там, Матуса, довго?

— Не у відпустці ж…

Поручник знов з хвилину совав окуляри, потім спитав:

— Ви були в спецбатальйоні? Були, — відповів сам собі, — отже, знаєте, добре знаєте, що вони, бандерівці, не залишають поранених живими, а тим паче офіцерів, знаєте, правда ж? «Чи був ти хоч годину на фронті, поручнику? Або в лісі? Ніде ти не був, нічогісінько не бачив, і бандерівців бачив тільки з-за чужої спини. Ти не знаєш, що то гнити в канаві, коли вся одежа на тобі, наче мокра пелюшка, не знаєш, що таке голод і бігунка, після того як з порожньою утробою налигаєшся холодної юшки, що таке спати навстоячки та на ходу й танцювати під мінометним вогнем, коли нема такого місця, куди б не впала міна; мабуть, ти бачив такі кадри, зняті на передовій, та чи бував у тебе, поручнику, повний рот грязюки і чи закладало тобі вуха на тиждень від канонади? В тебе повний рсіт запитань, твоє діло питати, питайло…»

— Може, чули, і такі нам трапляються, що і нашим, і вашим, — чули?

— Можу показати місце на карті.

— Яке місце?

— Де живе Матус.

— А це не занадто — шукати отого, як його там, Матуса? — Знов питає, тільки питає…

— Як хочете.

— Може, вас хто-небудь знає в корпусі?

Поручник-питайло йому, ясна річ, не вірить. Може, його обов’язок не вірити. Але в Бартека було таке почуття, ніби він тут не вперше. Колись із ним уже було щось подібне, хтось йому не вірив, а він не міг цьому зарадити. Ага, то було за лісових часів, вони збирались прорватись крізь лінію фронту, щоб вийти назустріч росіянам. Модест казав Бартекові: «Щось дуже тебе тягне на схід, це давня шляхетська традиція, може б, зачекати або на захід податись? Нащо? А щоб відвоювати п’ястівські землі, це ж записано в програмі Спілки польських патріотів^[41]». Бартек дуже добре знав, що згадка про п’ястівські землі — безсоромний глум; Богун ішов на захід відомо чого, Модест підбивав відомо на що — відступати з німцями; як він міг вірити в успіх своєї місії — цього Бартек ніколи не розумів; говорив про це з політпрацівником, той побував у полоні в Богуна, твердий був чоловік, а Бартеку відповів так: «Ви з Модестом сваритесь між собою, видно, така вже у вас традиція». — «В кого це — у вас?» — «У БХ^[42]», — каже Глухий — таку він мав кличку. «Я організував цей загін, я за нього й відповідаю». — «Не організував, — каже Глухий, — а забрав в аківців^[43], але не бійся, ніхто на твоє командирство не зазіхає, ні Модест, ні я, тільки не хвилюйся, зелений ти ще». — «Це натяк, що прапор зелений?» — «Ні, — відповідає Глухий, — молодий ти, ось що я маю на увазі, а з Модестом перестаньте гризтись, адже приховати цього не можна, це деморалізує людей». Подались тоді на схід, і все склалося добре, бо йшли через Вільковиці, і коли Бартек опритомнів після поранення, прибігла Магда і плакала, мов над небіжчиком; Магда, де вона тепер, час, що минув відтоді, так розрісся, розтягнувся, неначе Магда не існувала вже ніде, крім його пам’яті, вона зберігалася в спогадах, мов цілющий бальзам, хоча ні, ліки гіркі, а з Магдою все було інакше, навіть самому важко це збагнути, і ще лишилася в пам’яті недовіра, підозрілість Глухого, і вона не цілюща, хоча й гірка, і лишився Модест, який не дістав там, біля Совиної гори, кулі в ключицю, зате потім дістав звання майора; цей поручник-питайло теж міг би бути майором, йому б це більш личило, він мав би над Бартеком більшу перевагу; та в нього й так досить переваг над потенціальним дезертиром чи шпигуном, переваг того, хто задає питання, а Бартек мусить чекати, поки знайдеться людина, яка його знає, мусить чекати, може, й під арештом…

— Я б хотів вийти до вбиральні, сподіваюсь, я не заарештований?

Поручник збентежився.

— Про який арешт може бути мова, капітане?

Бартек прямував через плац до рідких кущів, де стриміла тимчасова, нашвидкуруч збита халабуда характерної форми — більше щілин, ніж дощок, — ішов і вже не вагався, вже все вирішив.

Солдатик-вартовий, угледівши рештки капітанських погонів, хвацько віддав честь. Бартек усміхнувся, промовисто показав лівою рукою на праве плече, солдатик зрозумів, знов виструнчився, Бартек обминув його, кроків за два до нужника потягся до ширіньки, обійшов щілисту смердючу будівлю, з хвилину постояв, прислухаючись, потім заглибився в зарості, спочатку крався обережно, далі пішов швидше, не натрапив ні на яку огорожу, і це його здивувало: «Навіть прізвища мого не записав питайло, — подумав з якоюсь мстивою радістю, — а коли й запам’ятав, Новаків у Польщі стільки, як корів, ще поживу, мені дозволено ще трохи пожити, дозволено мені, дозволено…»

Смерком Бартек вийшов з лісу, боліли ступні, які в «пансіонаті» Матуса відвикли торкатися землі, він був голодний і зморений, у правому плечі озвався тупий біль — поганий знак, Бартек одразу відчув холод, яким тягло з полів, повитих сивою млою, ця розлога долина, облямована вдалині невисокими пагорбами, що ледве мріли в сутінках, навівала якусь тривогу, навіть страх; може, повернутися, краще повернутись, от тільки куди?

Поручник-питайло тепер, напевно, посадить його під замок, може, навіть не відішле до штабу, сам вестиме розслідування, покаже, який він спец у своїм ділі. То, може, до Матуса? До Матуса — дика, безглузда думка; він не вернеться, не стане просити права на життя, яке повинен був закінчити там, у ярузі, за п’ять кілометрів на схід од Мурая, просити права на самого себе; може, за ним будуть гнатися, напевно будуть гнатися, але він дійде до Вільковиць, повинен дійти, завжди доходив, коли твердо вирішував дійти, і цього разу дійде. Магда не стане допитуватися, звісно, теж скаже: «Ти так довго там був», але не шукатиме доказів, свідків, Магда існує в пам’яті, але важко уявити, яка вона сьогодні, тепер; вона чекає, а таке чекання подібне до хвороби, вимучує людину, ослаблює; вона чекає, і він дійде туди, хоч би за ним і гнались.

Не дійшов.

У нього ні разу не перевіряли документів, навіть кондуктор на жешувській залізниці не зажадав відпускного свідоцтва, то були часи високої шани до польського військового мундира, надто до мундира зі слідами битв, і Бартек це знав. За Крачевом по дорозі до Вільковиць його наздогнав селянин на однокінній таратайці, кінь у хомуті, а не в шлеї, тут була мода на хомути, дядько спинив візок.

— Сідайте, пане офіцер.

Бартек сів, і зразу йому схотілося спати, але селянин був говіркий.

— Гарна осінь. Як у перший рік війни.

— Гарна.

— Ви інвалід?

— Інвалід.

— Може, знайдеться щось добре закурити?

— Я не курю.

— Ви до кого у Вільковиці?

Хотів сказати: до Слотів, та згадав, що Магдиного батька нема на світі, вона сама.

— До Магди Слоти, — відповів неохоче.

Селянин чвиркнув крізь зуби.

— То невчасно вибралися.

Бартек не зрозумів, подумав, що той натякає на пообідню пору: Магди може не бути вдома, працює в полі, Слоти мали клапоть землі.

— Почекаю.

— Не дочекаєтесь. Її тут нема.

— Як це нема?

— А так. Виїхала влітку з Новаками, що були тут на висилці.

— Ви-ї-ха-ла?

— Еге ж, а що ж вона мала робити, сама-самісінька, отой її Новак, партизан, може, чули, про нього багато писали, наклав головою в горах, от і поїхала з тими другими Новаками.

Бартек дивився в лице селянинові й бачив заросле обличчя Матуса: «Не знайдеш своїх, знайдеш смерть»; може, затопити цьому чоловікові в пику: «Ти п’яний, старий чорт, верзеш казна-що». З затуманеного осіннього неба враз хлюпнуло жаром, як тоді, в яру поблизу Мурая, аби тільки не зомліти…

— Спасибі вам, чоловіче добрий. — І він зіскочив з таратайки, рушив назад у Крачів, дерев’яне, мов пасіка, містечко, за ним — ліс, не звичайний ліс, а той самий, де вперше його було поранено під ключицю і куди Магда прибігла його оплакувати. У Крачеві немає військової комендатури, зате є шинок у будинку з дерев’яною галереєю під аркадами, перетривав шиночок війну, тільки хазяїн помінявся. Бартек був голодний і не став читати меню, написане гарним каліграфічним почерком, мов у шкільному зошиті, їв швидко, не відводячи очей від тарілки, бо йому шибнула в голову гадка, що хтось із відвідувачів може його впізнати. «Грошей, мабуть, за цей час не обміняли», — подумав він, виймаючи з кишені рожеві банкноти, на одній були іржаві плями від крові, і Бартек довго до неї придивлявся, банкнота була схожа на стару географічну карту; хтось торкнув його за плече, і Бартек здригнувся, наче вдарений струмом, але це був незнайомий чоловік, просто він хотів випити з польським офіцером, ні разу ще не випивав з польським офіцером, з російськими доводилося, а з польськими — ні; він притяг пляшку горілки, каламутної, як його посоловілі очі, Бартек випив, понюхав скибку хліба, незнайомець чухав неголену фізіономію, схожу на роздавленого їжака, і торохтів, підливав і торохтів: «От і є в нас Польща, вже рік, рік з гаком, як є в нас люба Польща, бо ж Польща таки завжди люба, правда? А от самогон гнати забороняють, чим Польщі заважає самогон? Коли б не самогон, народ не витримав би під німцем, хіба не так? Авжеж, так; неправда, кажеш, друже? До Кольська, кажеш, це не до Америки, не знаю, де воно, але, мабуть, ближче, ніж Америка, сіфом^[44] пливти не треба, сіфкарти не треба; мій брат, як їхав до Америки, мусив купити сіфкарту, тобі пора йти, шкода, так добре пилося…» Великий годинник на стіні цокає, хрипко вибиває години, якби спинити блискучий жовтий маятник, не треба було б звідси виходити, але годинник висить високо, шинкар засвічує велику гасницю, святобливо вішає її туди, де на голубуватій стіні чорніє віяло кіптяви; не можна спинити жовтого маятника, Кольсько — не Америка, Магда в Кольську вже не чекає Бартека, чого вона чекає, може, вже й нічого, протиратиме очі, щипатиме себе за щоку, коли побачить, вже тільки заради цього треба туди йти, їхати, пливти, треба дістатись туди якомога швидше; дивно, як просто вмираєш, перестаєш існувати в чужому житті, в чужих списках, як легко переконати людей у чиїйсь загибелі; в штабі його зарахували до вбитих, поквапно, без вагань, без найменшого сумніву, і цього було досить, щоб він умер для всіх: для жителів Вільковиць, для Магди, для родичів, для матері і братів; треба скоріше спростувати цю помилку, там, удома, мати, брати не візьмуть під сумнів його особу, як поручник-питайло, треба дістатись туди якнайшвидше, не можна ж пливти за течією, перше рішення — найслушніше…

Він пив при кожній нагоді, а нагода траплялась частенько. Та коли опинився на мосту в Кольську, звідки вдень видно його будинок, він не був п’яний, був тверезий до болю. Місяць ледве проглядав крізь прозори в хмарах, було холодно. Бартек підганяв себе, але ноги стали неслухняні, важкі, неначе їх обтяжували всі пройдені дороги, і та — від Мурая до Вільковиць, і та — од Вільковиць до Кольська, і всі інші дороги, лісові й фронтові, кружні дороги, що рідко перехрещувались одна з одною, спутували ноги, в крові пульсував стукіт залізних та дерев’яних коліс, гули мотори й стугоніли мости, все минуле згромадилося в ньому, сплуталося в болючім хаосі, і все-таки він жив, мертвий для штабних писарів у корпусі, мертвий для всіх, жив, існував дивним відображенням у дзеркалі, йому ще дозволено жити, він ще має право жити, хоча… хоча що?

Знайома вулиця, тиха, пуста, спить глибоким сном.

Знайоме, звичайно малолюдне перехрестя, заросле миршавим бур’яном. Огорожа поржавіла, тільки будинок такий самий, як чотири роки тому, коли він залишав його, вигнанець, стримуючи сльози, сентиментальний недотепа, будинки не старіють так швидко. Він не почував хвилювання, і це непокоїло, посилювало втому. Спинився, обвів очима стіни, вікна, крутий дах, увесь фасад будинку, вдивлявся в нього здаля, немов боячись натрапити на щось небажане, на якусь тріщину, якесь зловісне тавро.

Місяць засяяв ясніше, на сірій стіні проступив світлий прямокутник. Раніш його тут не було. Бартек підійшов ближче, задер голову, приклав до ока, мов підзорну трубу, згорнуту долоню.

В цьому будинку переховувався від гітлерівських катів Миколай Новак, борець КПП і ППР, замучений в Освенцімі.

Дядько Новак. Бартек майже не знав його. Але колись мав серце на дядька. До війни через нього у Бартека були неприємності в гімназії. З третього класу хлопця надовго виключили, і потім він уже не зміг надолужити пропущене. Бідний дядько Миколай.

В цьому будинку народився і виріс Бартоломей Новак, герой, командир партизанських загонів БХ і AЛ, капітан Війська Польського, полеглий у боротьбі з фашистськими бандами.

Бартек протер очі, вщипнув себе за обидві щоки.

Кароль не поставив би такого надгробка. А це ж, власне, надгробок. Героєві. Кому це потрібно? Може, Петерові?

Напевно, Петерові. Але не тільки йому. Іншим теж. Їм усім. Підійти, постукати у вікно, сказати: «А ось і я, герой!» Піти і вилаяти їх. Треба їх висміяти. Але кого? Магда теж тут. Живе під його надгробком. Живе з Каролем. Він перший до неї залицявся. Треба зіпсувати їм ідилію. Конче треба туди піти, а то… а то…

Але він ішов у протилежний бік, до великого моста через річку. Подумки будив їх, лаяв усіх, крім матері, про яку зараз хотів забути. Але йшов у протилежний бік.

7

— Так, тепер це кімната Чеслава. Ми тут робили уроки, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Говори тихше. Магда може прокинутись.

— Спокійно, не нервуйся, Каролю, я Магди не боюсь. Ну так от. Ти думаєш, чого я тоді втік? Що мені здавалось найстрашнішим? Стати посміховищем. Більш за все я боявся одного — бути смішним. Хоча тоді ще не усвідомлював цього як слід. Це прийшло потім. Хіба ж не смішно: герой, який зробився героєм тільки тому, що поліг на полі бою, приходить і заявляє: «Зовсім я не поліг». Хіба ж не смішно знімати із стіни такий розкішний надгробок, знімати, очевидно, нишком, або відрубувати ту, нижню, половину, хіба це не смішно вже само собою? Поміркуй, спробуй уявити себе на моєму місці, ні, не тепер, я не хочу тебе образити, а тоді — що б ти зробив, чи зважився б виставити на посміх не так себе, як вас, усю родину, та й не тільки родину, а мабуть, щось більше, адже цей чудовий надгробочок, очевидно, має символізувати щось більше, чи зміг би ти все це перетравити?..

— Не знаю. Які в тебе наміри?

— Ти на диво прямолінійний, Каролю, всі ви на диво прямолінійні. Самі плекаєте якісь наміри, носитеся з ними, тому й вимагаєте їх від мене, — гаразд, не буду казати у множині, казатиму: ти, Каролю, — тому ти навіть не припускаєш, що хтось інший змушений обходитись без такої розкоші, як наміри, що в його житті вони здебільшого не мали значення…

— Ну, не завжди.

— Ні, саме так, Каролю, і, будь ласка, спокійно, не треба нервуватись, я прийшов не для того, щоб робити комусь капості. Але, бачиш, я зовсім не збирався стати іконкою в капличці, монументиком, рекламною вивіскою, а хотів віддати все, що зможу, справі, відомій тобі справі; після війни, думав я, мені не обов’язково носити мундир, нехай інші повоюють, я ж придамся й без мундира, може, то була малодушність, може, ти саме так це назвеш, але, добре поміркувавши, зрозумієш, що тут не було малодушності чи чогось такого, та вже тоді мені казали: «Найкращі люди потрібні тепер в армії, найкращі»; вже тоді я був найкращим, не огинався, робив своє діло, якнайкраще, як тільки міг, але суть була зовсім не в цьому, тепер я це ясно бачу…

— Чи не забагато ти філософуєш?

— Звісно, я ще пофілософую перед прокурором, перед судом, перед взводом солдатів, призначеним для виконання вироку, хоча ні, таких скоріш вішають, як ти гадаєш? Авжеж, організували мені одну смерть, красиву, зразково-показову, для наслідування, можете організувати й другу, теж показову, для острашки, обидві будуть фальшиві, я лишуся десь посередині, і тут уже нічого не вдасться виправити, Каролю…

— Хвилинку. То це ми тобі організували смерть, я і хто там ще? Чи не переплутав ти чогось?

— Не переплутав, Каролю. Хіба не ви ставили квіти під цією дошкою, під цим почесним надгробком? Коли я прийшов сюди вперше, там стирчали якісь дурні айстри, хіба не вам марилося, що ця вулиця повинна носити ваше ім’я? Але річ навіть не в цьому, ви — це щось більше, ніж ти і твої особисті мрії, ще комусь навіщось були потрібні цей приклад, символ, легенда, — коли потрібна легенда, а для цієї легенди потрібна смерть героя, то легенду створюють, та й край, героя умертвляють, як у романі, не заради правди, а задля повчання; я це чудово розумію, дуже добре розумію необхідність вивісок і легенд, які можуть служити добрій справі, прекрасній і справедливій справі, але дозволь мені серед усього цього спробувати знайти притулок для моєї скромної істоти…

— Хвилиночку. Ти хочеш притулитися, але де, в якому місці? Хіба справи, назвімо це так, не зайшли надто далеко, хіба, кажучи об’єктивно…

— Так, об’єктивно я ворог, навіть бандит, якщо комусь подобається таке визначення. Об’єктивно я опинився по той бік, таки правда, але це тягне за собою певні наслідки, от хоча б те, що мені зовсім не обов’язково мислити об’єктивними категоріями…

— Ти, мабуть, розумієш, що означає твоя присутність тут.

— Розумію, але, будь ласка, не хвилюйся, Каролю.

Моя присутність означає не більш і не менш, як тільки те, що я не здох у ярузі під Мураєм, аж ніяк не наперекір легенді, а просто собі вцілів, от і живу. Означає тільки це, і більш нічого. Є ще деякі тонкощі, наприклад, такі: секретареві повітового комітету ППР доведеться або переховувати ворога, або виказати брата. Те й те буде, певне, досить паскудно, а може, й страшенно важко, я згоден; але не мені вирішувати, за мене вже вирішили, вирішив штабний писар чи хтось там ще, не знаю до ладу, хто саме, мої наміри тут не мали значення. Сам кажеш, приходили до тебе емісари, яких я зовсім не посилав, яких і на очі не бачив, що ж тут говорити про мої наміри; я просто існую, існую, та й годі, але якщо згідно з укладеною без мене угодою мене не повинно бути, то мене треба ліквідувати.

— Не провокуй, Бартеку, не провокуй.

— Ти на диво прямолінійний, брате, — а втім, може, не слід тебе так називати, — по-твоєму, коли хтось думає інакше, ніж ти, це вже провокація. А це просто ситуація.

Ми залежимо від ситуації і відповідно до неї виявляємось то героями, то провокаторами.

— Це нахабство і цинізм. До чого ти дійшов…

— Цинізм? Можливо. Тільки в такому становищі, як наше, це нічого не значить і нічого не пояснює. Я цинічний і нахабний, колись був сентиментальний, бував і як вогонь, пам’ятаєш, що казала мати…

— Матері не займай…

— Ого, вже заговорило почуття власної вищості. Та дарма. Можеш мене називати не тільки циніком. Можеш назвати мене, наприклад, виродком, зрадником. Можеш не вірити, що це не я підіслав емісара з твердими халявами, який так налякав Магду, — співчуваю їй, бідолашній, — можеш вживати різні слова й означення. Але я, бачиш, нікого не зрадив, не запродав ніякої ідеї, не так просто чинять зраду, як уявляється це суддям та прокурорам; коли добре поміркуєш, не станеш заперечувати: не так-то легко вмерти, не так-то легко зрадити…

— Невинна овечка. Зараз почнеш розказувати, як тебе скривдила доля. Ти був безсилий проти неї, нічого не міг вдіяти, анічогісінько. Умертвили тебе, відняли право на життя, позбавили всього, дівчину забрали…

— Магди не займай.

— Заговорило почуття власної вищості? Мій любий, твоя вищість тут уявна, коли як слід подумаєш, не станеш заперечувати. А філософуванням, співчуттям нікого не одуриш. Мене принаймні не заморочиш. В одному помиляєшся, мій любий, — зовсім не так важко зробити те, що ти говорив, ну, виказати брата. Зовсім не так важко відплатити ворогові, коли знаєш, що йдеться не про гру в карти, а про те, що ти так гучно назвав справою, не так важко, коли сам підставляв себе під кулі, коли знаєш, на що здатний ворог і чого домагається, коли бачив спалених живцем…

— Я їх бачив більше, ніж ти. Але не в тім річ. Можеш зараз же подзвонити в держбезпеку, я не опиратимусь, набридло опиратися.

— Як ти це собі уявляєш?

— Не думай, що я прийшов шукати жалощів, співчуття. Хай тебе не вводить в оману моя борода. Не їдять мене воші, а борода тому, що той, хто врятував мене і насміявся з легенди, був з бородою, геть зарослий.

Говориш про спалених живцем і про всякі страхіття торочиш, Каролю, ніби нагадуєш ксьондзові молитву або чортові — пекло. Мій рятівник, по-твоєму, був несповна розуму. Але то було не якесь там звичайне божевілля.

В нього вбили спочатку одного сина, потім другого, потім третього, більше синів він не мав. Жінка його тяжко захворіла і все казала Матусові, що, як він приведе до неї котрогось із синів, вона одужає. Але то не був ні шантаж, ні провокація. Матус ходив по бойовищах і шукав синів, та не знайшов, і його жінка померла.

А він усе шукав синів, поки не знайшов мене. Матус був трохи не пророком, я хотів забрати його з собою, але він сказав: «Нікуди не піду, а ти своїх не знайдеш, смерть знайдеш». Його пророкування справдилось наполовину, своїх я не знайшов, а ті, кого знайшов, були вже не свої; того прокурора, що виручив взвод у Ступольні — дивуєшся, звідки мені відомо, але ж цей випадок набрав розголосу не тільки у вас, — знаю я того прокурора, він дуже швидко пішов угору, він був перший, на кого янатрапив, такий лисуватий, в окулярах, типовий канцелярист, бачиш, це той самий, він перший трапився мені після моєї смерті, він перший мені не повірив, не йняв віри, що я живу, існую, та я на нього за те й не ремствую, це мужній чоловік, але сюди я теж прийшов не для того, щоб когось розжалити, щоб випрохувати право на самого себе, на власне життя, якого ні в кого не вкрав, я прийшов тому, що втомився.

— Шкода, що так пізно прийшов.

— Хіба не краще пізно, ніж ніколи? Зрештою, раніш мене теж ніхто не чекав, нікому я не був потрібен живий, я був потрібен як покійник. Мені хотілося зберегти вам ваше переконання, що я не існую, не хотілось, щоб пішла намарне ота ваша жалоба, але, як тобі відомо, мої наміри… Того дня, коли я опинився тут, перед цими айстрами, перед цим надгробком, я мав тисячу різних намірів, аж до того, щоб вас повбивати і вам поставити надгробки, не липові, а справжні, була ще думка плигонути з мосту у Варту, але з чималою каменюкою в пазусі, щоб мене вже не знайшли, щоб підтвердити легенду про себе остаточно й безповоротно. На жаль, я не зробив цього. Це було б красиво, ах, як красиво — принести себе в жертву до останку. Задля власної посмертної слави, задля вашого спокою, на кілька місяців затьмареного жалобою, яку потім замінила гордість, ну, і для того, щоб стати гарненьким орнаментом у куточку цієї сторіночки нашої історії, знаряддям пропаганди, красномовною вивіскою; я повинен був тоді знищити себе, але не вчинив цього і не знаю, чи могла б якась людина із здоровим глуздом зробити інакше.

— Ти повинен був увійти, та й годі. І більш нічого.

Магда мешкала тоді на мансарді, там, де тепер Ксавера, ця котяча мати. Магда казала, що вночі хтось ходив коло будинку, а ми їй не повірили. Потім вона боялась там спати сама. Ти повинен був увійти, ступити лише один крок.

— У тебе нема ніякісінької уяви. З’являється покійник. Звичайний собі покійник — то ще півбіди, всі б полякались, почали хреститись, мовляв, це привид, а потім зраділи б. Але покійник-герой, покійник-легенда?

Це було б страшенно смішно, смішно на все життя, моє, ваше і взагалі: «Вони, оті червоні, навіть воскресають!»

Можеш собі уявити? Ти коли-небудь замислювався над тим, що смішне становище буває більш убивчим, аніж сама смерть?

— Балачки, балачки, все хочеш потопити в словах.

— Ми з тобою так давно не розмовляли, Каролю. Тому треба поговорити, треба сказати якомога більше.

— Для тебе головне — Магда. Ти кохав її. І кохаєш.

— Я не сентиментальний, Каролю, я вже не сентиментальний. Те, що ми звемо коханням, не завжди значить одне й те саме. Чи може кохати той, кого нема? І чи можна кохати такого? Пам’ять — це не любов, любов дуже швидко тане за деяких обставин, у певних умовах перетворюється на ерзац, якщо тільки вона взагалі не ерзац…

— Ерзац. Це на мене натяк? Гм, може, тут ти й маєш рацію, в мене, здається, не було часу на власну любов, ніколи було її шукати, може, десь тут я й помилився…

— Не виправдуйся. Ти повівся людяно, подбавши про Магду. Поводишся людяно, розмовляючи зі мною, замість одразу спровадити в держбезпеку, а я не маю змоги віддячити тобі, відплатити тим самим.

— Це схоже на погрозу.

— Вороги завжди погрожують один одному, а ми з тобою — вороги.

— Важко мені зрозуміти, з чого ти смієшся, що хочеш заглушити цією іронією. Голос сумління? Мабуть, уже змив з рук людську кров…

— У кожного з нас чиясь кров на руках. Ти стріляв на майдані в Ступольні в того нібито мого посланця.

— Він схибив, а я не схибив.

— А коли б то був я?

— Було б так само. Тільки ти стріляв би влучніше.

— Поздоровляю, Каролю. Я боявся, що ти будеш блукати манівцями, розводити церемонії. Ти мені подобаєшся, Каролю, я й досі люблю грати, відкривши карти.

— Дякую за визнання. Звичайно ти не був до мене таким щедрим. А Магда й собі слідом за тобою…

— Не можеш не говорити про неї. Це характерно.

— Вона мені казала приблизно ось таке: «Лізеш на рожен, надолужити хочеш, гаявся, коли ще точилася війна, не скажу, що огинався, але тоді, коли німці були сильні, важливіше було йти до лісу». Ні, ви не щедрі.

— Я не думав, що для тебе так багато важить визнання, кар’єра. Зробиш її, не бійся. Адже у вас немає колективної, родинної відповідальності, ти не будеш за мене відповідати.

— Не про те річ.

— А про що?

— Я не знаю про тебе всього. Модест чудово вмів крутити, замилювати очі.

— Ах, цей нікчемний боягуз, слизняк!

— Я не знаю про тебе всього, а це означає, що не знаю дечого й про себе, так, так, не знаю, чий я брат і що саме тобі винен. А розрахуватися треба, цього не минути, сам розумієш. Ти був у Блиска.

— Він, мабуть, вартий був сотні Модестів. Здається, його справді щось боліло. Тільки він був трохи не сьогосвітній. Мав свої ідеї, але ніякого почуття реальності.

— Блиск мене не цікавить. Його ідеї мені дуже добре відомі. Мене цікавиш ти. Твоя ідея була інша, зовсім інша. А ти опинився в нього. Стріляв у наших…

— О, я в своєму житті чимало попостріляв.

— Не викручуйся, вийми руки з кишень, не захопиш мене зненацька.

— Я без зброї, Каролю. Можеш мене обшукати.

Рипнули двері по другий бік коридора, і Бартек схопився зі стільця. Кароль зупинив його жестом.

— Не бійся.

Увійшла Магда в розстебнутому халаті, довга сорочка підкреслювала її випнутий живіт. Примружившись, Магда вдивлялася в Бартека з дедалі більшим острахом і робила руками якісь жести, немов кликала когось чи відгонила мухи.

— О боже, боже, — простогнала вона, повернулась до дверей, ніби хотіла тікати, але на порозі поникла, зігнулася, мов одірвана від тички хмелина, Бартек підбіг, підтримав її за плечі.

— Ти не сказав, що вона вагітна.

— Ти не відповів мені, Бартеку.

8

Образки. Останній етап складається з окремих образків, з малюнків, повирізуваних із газет, книжок та атласів і абияк, рукою дитини чи п’яного, поналіплюваних один коло одного.

Місто розчавлене, мов сапер, якого придавило понтоном, випалене, чорне від кіптю. Тільки великий замок гордовито височить над водою, майже не зачеплений воєнними бурями. В місті є порт, але моря нема, море за п’ятдесят кілометрів на північ. Дивний вигляд має цей порт, коли малі суденця, власне, човни, шастають поміж величезними кістяками затонулих кораблів, спиняються то тут, то там, обстукують, обнюхують непорушне громаддя. А з неба на все це — дощ, тут здебільшого дощ.

Бартек вже знає, що звідси не виїде до Америки. Ані з сіфкартою, ані без неї. В крачевському шиночку йому запала в голову думка: Кольсько або Америка. І кілька днів можна було вірити, що як не Кольсько, то Америка.

Але тепер уже зрозуміло, що Америка — це скоріш якась невдала, банальна й застаріла приказка.

В Державному управлінні у справах репатріації службовці, замість сидіти за столами, весь час у русі, безупинно бігають, неначе женуться один за одним і не можуть наздогнати. Обстановка респектабельна — герб, портрети, окрім того, гасло про одвічно польські землі на Одрі й Балтійському узбережжі. Ця безперервна біганина не пасує до респектабельної обстановки, але ніхто про це не думає, так само, як нікого особливо не хвилює репатріант без документів. Болеслав Новак вертається з Німеччини. Ім’я? Бо-лес-лав. Тут потрібно трохи настирливості. Чому немає документів? Ледве живий утік від вовкулаків. А може, він сам з вервольфу^[46]? Ці шрами не від виведеного есесівського татуювання, адже добре відомо, де, на якій частині тіла есесівцям робили татуювання. Що вчинити з таким репатріантом? Посадити, радить Бартек, тобто Болеслав, посадити до з’ясування, якщо є кому стерегти, посадити, він чотири роки сидів у німців, поки бомба союзників не гризонула, може посидіти ще й тут. А чи не видати посвідчення? Як завгодно, аби тільки дали їсти; репатріант голодний. Куди він прямує? Родини нема, може лишитись тут. А чи знає він, де бюро прописки? А їдальня для репатріантів? Усе знає, аби тільки це не тяглося так довго, респектабельна обстановка пригнічує Болеслава Новака.

Посвідчення акуратно надруковане на машинці, на ньому фіолетова трикутна печатка, з таким посвідченням можна посидіти за столиком у маленькій пивничці під назвою «Портова»; горілка препогана, змішана з самогоном чи навіть денатуратом, та дарма, в Болеслава Новака залізне горло.

Він живе на площі Присяги, один у великій квартирі, просякнутій незвичайними запахами, може, раніш тут мешкав аптекар чи ще хтось такий, аж дивно, як довго запахи лишаються в оселі. Квартира на четвертому, останньому поверсі, у вікна стукають голі гілки каштанів, унизу вдень зрідка проходять цивільні й солдати, вночі тиша. Тільки поверхом нижче часом кричить дитина, немовля із скрекітливим голосом, мало схожим на людський.

Болеслав Новак спить погано, раз у раз прокидається.

Іноді, навіть досить часто, приходить мати й каже: «Болеку, Болеку, вставай». — «Я — Бартек, для тебе я завжди буду Бартеком, тільки на час мушу бути Болеком». — «На час? На який час?» — «Надовго, надовго, хіба що поїду в Америку. Або подамся в радянську зону, а звідти — далі. Тоді напишу». Приходить і Магда. «Болеку, — каже, — Болеку, не впізнаєш мене? Це я, справді я». — «Мене звуть Бартек, для тебе я завжди Бартек, не забувай мене, — я тебе мушу забути, але ти мене пам’ятай. Я тут живу, хоча й помер; це дуже цікаво, було б навіть кумедно, якби не побоювання не знати чого — рипіння сходів, кожного обличчя, що з’являється у дверях трамвая, — все-таки важко звикнути до життя після своєї смерті, дуже добре, що тут оселилася ця родина; звідки? З Литви, на щастя; спочатку я подумав, що, може, з Кольська; це, власне, залишки родини — стара бабуся, висока, огрядна, і маленький внучок, заїка, його батько, партизан, загинув у бою; вона страшенно балаклива, тільки й жде пана Болеслава й відразу виливає на нього цілий потік слів, розказує, розказує, а потім береться розпитувати, і тоді він оповідає, як було там, у Німеччині, як він працював у бауера, а потім на заводі, оповідає, оповідає й кінець кінцем сам починає вірити в того бауера, в той завод, у ту бомбу, що гризонула його, залишивши глибокі шрами на правому плечі й під ключицею.

В районній комендатурі його визнано непридатним до військової служби, але трамвайним кондуктором він працювати може, для цього не треба мати цілком здорові руки; у вагон входить хлопець, років двадцяти, в мундирі без пояса і з зірочками підпоручника, зігнутий, спирається на палицю, хлопцю їхати недалеко. «Допомогли б вийти інвалідові», — це звертаються до нього, кондуктора Болеслава Новака. «Я сам інвалід», — буркнув він, враз зненавидівши підпоручника; ця ненависть глибока й невгасима, а балакуча сусідка непокоїться, чи не захворів пан Болеслав; він хворий, справді, але це така хвороба, від котрої не поможуть ані ліки, ані бабська премудрість; вдома він сидить над зошитом, в який записуватиме думки, не тільки думки, треба хоч у такий спосіб вернутись до самого себе, щоб не стати остаточно іншою людиною; сидить над зошитом, але не наважується писати, машинально водить пером, черкає запопадливо, виходить обличчя бороданя, схожого на Матуса; заїкуватий внучок сусідки, син загиблого партизана, дивиться, що то за страшний дід, і питає, чи тут ніколи не буває зими, тільки осінь аж до весни, а може, тут завжди осінь; панові Болеславу теж дається взнаки те, що нема зими, він почуває себе якимсь вічно брудним, — так він каже, а балаклива сусідка сміється, наче з найдотепнішого жарту; раз чи два випав сніг і за ніч щез, потім сусідка зготувала різдвяну вечерю, хвалилась облаткою, а пан Болеслав хвалив горілку, потім дні стали довшати, каштани під вікнами почали несміло, повільно оживати, внизу проходило все більше людей, серед них дівчина, а може, вже й жінка, струнка і вродлива, так принаймні здавалося згори, з важким темним волоссям, ступала гарно, ледь похитуючи стегнами, і завжди носила парасольку; він не бачив зблизька її обличчя, але в трамваї зразу впізнав, усміхнувся й злегка вклонився, вона відповіла усмішкою, начебто значливою, і тоді йому спало на думку, що, може, вона знає Бартека Новака, потім, почуваючи себе трохи ніяково в ролі кондуктора, він розглядав її руки, вони були випещені, може, дівчина працювала на пошті; коли вона вийшла, усміхнувшись до нього, йому здалося, що він втрачає щось, якусь можливість, котрої чекав дуже давно; та зима, яку заступила млява весна, тяглась неймовірно довго, як уся війна, може, ще довше; доки можна жити отак, поряд самого себе, поза самим собою, не можна так довго жити, треба поміняти не тільки ім’я, треба остаточно змінитися самому; намір написати листа й послати його до Кольська безглуздий, туди вже нема вороття, якщо навіть напише, вони не впізнають його руки, подумають, що хтось над ними підло жартує. Дівчина дуже висока, трохи не вища від нього, поглядає згори і все усміхається. «Новак Болеслав, — чемно рекомендується він, — якщо ви не заперечуєте і маєте час, прогуляємося трохи», вона не любить гуляти, ще не звикла до цього міста, наполовину порожнього, мабуть, воно завжди було безлюдне, є щось таке в самому його задумі, в цій симетрії; «якби ви знали Вільно, особливо Антоколь, то зрозуміли б, що я маю на увазі»; він не знав Вільна, але розумів її — вона почувала себе тут чужою, не на своєму місці. «Мама моя, — розповідала дівчина, — зовсім не виходить з дому, ні, вона не хвора, просто сердита на це місто, пропахле війною й німецьким духом». Він позаздрив, що в неї є мати, навіть така, що з якоїсь примхи не виходить з дому, в нього матері не було, до матері Бартека Новака, яка вже оплакала свого сина, він не міг признатись, тому говорив небагато й залюбки слухав її грудний голос, який ні про що не нагадував; сама вона не була схожа ні на Магду, ні на когось із минулого, була зовсім інша, навіть і не вродлива, хтось перебірливий міг би сказати, що вона погануля зі своєю мужоподібною зовнішністю, орлиним носом і широким ротом, але він не шукав у ній ані краси, ані інших атрибутів жіночості, потрібних для оздоби почуттів; зрештою, вона непомітно гарнішала з розквітом весни, приносила з собою запах перукарні та дешевих цукерків, була дитинна, вірила в кохання і щоразу, коли вони залишалися самі в його кімнаті на четвертому поверсі, питала, чи він кохає її, Бартек запевняв, що так, і не брехав. «Що це значить: «Кохаю тебе»? — думав він, — це значить: «Ти мені дуже потрібна». Коли б він їй сказав: «Я не кондуктор, я став ним через помилку, тимчасово», коли б розповів усе про Бартека Новака, цікаво, чи повірила б, а якби й повірила, то неодмінно знайшла б відповідні слова: «Ти — дезертир, нікчемний зрадник». — «Я не зробив нічого поганого, — відповідав подумки, — воював, та ще й як воював, тепер чесно працюю»; він потягся за чаркою, а вона: «Ти забагато п’єш, справді забагато, і мене споюєш, мама сердиться, коли я приходжу підхмелена»; а він: «Мені треба поміняти роботу». — «Чому»? — «Ти ж не вийдеш заміж за кондуктора», — а думав про інше, про те, що в місті стає все більше людей; хто прибуває, той їздить трамваєм, кондуктор у всіх перед очима, кондуктора легко впізнати, отже, треба перемінити професію, годі виставляти напоказ своє обличчя. А вона: «Ти говориш серйозно?

Про одруження? Коханий, я повинна сказати мамі, повинна познайомити вас, ти їй сподобаєшся, напевно, сподобаєшся, ти кохаєш мене, кохаєш?»

Стук у двері.

— Тут живе Бартоломей Новак?

— Пан Болеслав Новак, — поправляє балаклива сусідка, а малий заїка підтакує.

— Бо-ле-слав? Байдуже, пустіть мене.

То був Модест у всій своїй красі — високий, плечистий, схожий на поміщика або ксьондза, з нещирою усмішкою, ніби приліпленою до безбарвного обличчя.

— Здоров, родичу, скільки літ, скільки зим!

— Ти мені такий родич, як сатана богові.

— Непогано сказано, поки сатана не збунтувався, вони з богом були родичами. Правда ж?

— Чого прийшов?

— Випити з тобою. Горілки.

І Бартек слухняно виставив горілку.

— Живеш, як у бога за дверима.

— Живу.

— В гультяйство вдався?

— Нічого схожого, навпаки. Женюся.

— Оце так номер. Покійник жениться.

— Дурний жарт.

— Можливо.

— То не жартуй по-дурному.

— Не буду. Я не жартувати прийшов. Батьківщина кличе тебе.

— Навіщо батьківщині покійник?

— Дурний жарт.

— Я доволі зробив для батьківщини. Більше, ніж ти. Відчепись. Дай мені спокій.

— Хочеш переждати, поки на червоних кара божа впаде? Еге ж? Це тобі не личить. На що ти сподіваєшся, на що?

— На твою участь у справі.

— Не здійму руки на своїх. Шкода праці, такого патріота з мене не зробиш. Раз уже пробував, умовляв мене пристати до Богуна.

— Це не зовсім так.

— Річ не в деталях. Слухай. Ти дуже помиляєшся, коли думаєш, що я змінився.

— Ти поміняв ім’я.

— Можу й прізвище поміняти. Але не зміню своїх переконань, не зраджу того, за що боровся.

— Доблесний дезертир.

— Цить, Модесте, заткни пельку. А то я заткну її тобі кулею.

— Дуля в тебе в кондукторській сумці, а не куля. Не скрегочи зубами, побережи їх, ще не раз доведеться кусатись.

— Сказано тобі, сам кусай.

— Подумай як слід, Бартеку-Болеславе.

— Нема про що мені думати.

— А може, є? Мабуть є. Не так важко пояснити органам держбезпеки, хто такий кондуктор Болеслав Новак, офіцер, який не вернувся в свою частину. Може, ти зовсім не ховався від бандерівців? Може, ти служив у них за плату? А тепер шукаєш тихого куточка. Ну?

— Чого ти хочеш? Чого конкретно хочеш?

— Готується референдум.

— Можу не голосувати.

— Ха, дешево хочеш відбутися. Ти думаєш, ідеться про твій паршивий голос?

— Ти шантажуєш мене, щоб я шантажував інших. Думаєш, цим можна чогось досягти? Одне мене дивує. Я розумію, можу зрозуміти, що тобі не подобається народна республіка, що ви хочете іншого ладу, наприклад, щоб не забирали землі в поміщиків; я розумію, що в це можна вірити. Але як можна вірити в те, що ми, що ППР, — поправився він, — що комуністи віддадуть владу, що цю владу можна вибити з рук палицею, пострілом з-за рогу, як можна в це вірити?

— Ти мене не агітуй. І не читай моралі. Тут у тебе нема права голосу. І вибору теж.

— Гаразд. Приходь за тиждень.

— А чи не задовго?

— Гаразд. Приходь завтра.

Ото лихо, балакуча сусідка і її внук удома. Якби їх не було, Модест не вийшов би звідси. Нічого, що в кондукторській сумці нема пістолета. Зате є добрий ніж. Модест не буде задкувати, виходячи, повернеться спиною. Тоді можна вгородити йому ножа під лопатку, за всіма правилами, добре вишколений розвідник знає, як це робиться.

Треба тільки випровадити сусідку.

— Ви не могли б піти по горілку? В мене дорогий гість.

— Я вже йду, Бартеку, пробач, Болеку. Отже, до завтра.

Можна й інакше: рішити Модеста, потім стару й хлопчиська, потім… Що потім? Адже все одно треба ушиватись. Він раптом злякався, засоромився: «Бандитом я ніколи не стану». Щоб убити Модеста, не треба бути бандитом, але ці двоє — безневинні люди, вона застара, а заїка замалий, щоб умирати, як сказав би Матус.

І Модест пішов цілий і здоровий. Прийде завтра. Можна зробити засідку, бабу з малим випровадити, а Модеста просто в дверях рубонути сікачем. Але Модест не такий дурний. Він буде обережний, напевно, прийде не сам.

Лишається єдиний вихід.

Говірка бабуся здивована раптовим від’їздом пана Болеслава. Знайшовся хтось із рідні, це неабищо. Вернеться за тиждень, може, раніш, може, пізніш. Гість, що оце був, приніс добру звістку. Трохи речей у валізку, ту, меншу, щоб не бути схожим на мародера, власне, важко вирішити, що взяти, а що покинути. Досить і портфеля, сусідка охоче позичить старий, витертий портфель покійного чоловіка. А втім, можна не брати й портфеля, коли не знаєш, куди їдеш.

— До побачення, папі.

— Щасливої дороги.

— Не мели дурниць, стара, яка там «щаслива дорога».

— Що ви сказали?

— Бурмочу сам собі. Перед подорожжю я завжди бурмочу.

Зрештою, нема чого так хапатись, адже ніхто за ним не женеться, на вокзал можна йти помаленьку, ніби гуляючи.

Місто рясніє риштованнями, що нагадують пов’язки, але куди більш руїн, зяючих, як рани. Воно привітне, майже затишне, лише тепер він спостеріг і відчув це, в хвилину втечі; виходить, звик уже до цих місць, ще мало знаних, освоївся, непомітно для себе самого, як призвичаївся й до свого нового імені; «Болеку», — казала Ванда, лоскочучи йому шию важким темним волоссям, і тоді це нове ім’я не було фальшивим. «Невже я завжди тікатиму і від чого, від кого — від Модеста?» Так, але Модест — тільки привід, знаряддя, яке відкриває справжні причини, доводить неминучість утечі…

Повільний стукіт коліс на стиках рейок довго не набирає темпу, він уривчастий, мов пульс хворого, на понтонному мосту через Одру ще більш глухне, неначе тоне в воді; западає присмерк, сірою завісою відгороджуючи вікно вагона від даленіючого міста. Бартек заплющує очі й виразно бачить сірі шпалери в золотисті квіточки, велику люстру з шістьма скляними кулями, громіздкий буфет з тріщиною на різьбленому склі, масивний стіл на одній грубій ніжці, коло столу сидить Модест, самовпевнений, пихатий, потім Ванда, стурбована, злякана. «Вернеться за тиждень, — каже їй старенька сусідка, — може, за два». Стара вірить і Ванда вірить в його повернення, тільки Модест не вірить, він добре знає, що означає цей раптовий від’їзд; хто раз утік, той тікатиме завжди.

Образки. Цей етап складається з окремих образків, з вирізок, які він уперто, але даремно силкується з’єднати в одне ціле.

В Гожові немає вокзалу, від будинку зосталася потріскана чорна коробка. Люди сидять на клунках, на голих плитах перону, сплять з роззявленими ротами або цокотять співучою східною говіркою, міліціонерів здаля важко відрізнити од військових, залізничники, кудись поспішаючи, натикаються на подорожніх, лаються; місто на диво тихе, трамвайні рейки лежать так, наче про них забули, нарешті з’являється трамвай, він здається маленьким, як дитяча іграшка; Бартек роздивляється на будинки із щільно зачиненими вікнами. «Як люди там не подушаться в таку спеку?» Перші поверхи здебільшого незаселені, зяють вікна без шибок, можна було б десь тут притулитись, це не дуже далеко від Щеціна, тільки ж Модест добереться сюди не зразу.

— А вам чого, громадянине? — Міліціонер, видно, пишається своїм мундиром.

— Нічого.

— Мародерству тут вже покладено край, громадянине.

— Справді? — Бартек здвигає плечима і пробує перейти на другий бік вулиці.

— Документи є?

Він довго, з важним виглядом розглядає папери.

— Зі Щеціна? Когось шукаєте?

— Ні, я проїздом.

— Жарко, еге?

— Жарко.

В ресторані на самому березі Варти пива не було, відвідувачі одсвіжувались горілкою, теплою, як помиї.

Бартек випив підряд три чарки; типам, до яких він підсів, це, видно, сподобалось, вони з першої хвилини почали виказувати свою дружню прихильність, частували горілкою та холодцем із оцтом, раз у раз цокалися з Бартеком. Над стойкою дзижчали мухи, і круг столика, над самим вухом, теж дзижчали мухи, у відчинені двері від річки тягло болотяною вогкістю, десь поблизу набридливо свистів паровоз, може, не один, а більше паровозів, обличчя товаришів по чарці, спітнілі й сірі, почали двоїтися, затуманюватись.

— Заробити хочеш? — спитав один.

— Гроші в мене є. Я не на заробітки приїхав.

— Багацького роду?

— Граф.

Безугавно дзижчали мухи, все дужче тхнуло багном.

— Ну що, хочеш добре заробити?

— Прошу на мене не тикати. Я з вами свині не пас.

— Ого, велике цабе.

— Ви знаєте, хто я такий? Я — капітан Бартек.

Капітан Барте-е-ек! Ага, підібгали хвости. Капітан Бартек.

— Капітан — це ще краще.

— Не вірите? Ви не чули про загін капітана Бартека?

Не чули? Де ж ви тоді були? Подивіться на них — вони не знають Бартека! Мабуть, не чули про хлопців з лісу, ха-ха! Скільки вам років? Тобі скільки років? Ну? Що тепер є?

— Польща.

— Польща є і буде. Була і буде. Польща завжди повинна бути. А я — капітан Бартек. Ви що, польської мови не розумієте? Не розумієш по-польському, стонадцять чортів тобі в пельку, не знаєш, невігласе, хто я такий? Не з вашим розумом це знати, начхати мені на твій заробіток, я — Бартек, капітан Бартек власною особою…

Немало часу минуло, поки він помітив, що лишився за столом сам, сусіди потихеньку ушилися, це його ще більш розлютило, він обводив очима зал, тісний і брудний, ніхто не дивився в його бік, тільки сухорлявий тип з яструбиним профілем зневажливо позирав на нього з-за стойки; увійшли два міліціонери, підтягнуті, поважні, Бартек, зібравши всю свою волю, підвівся, непевною ходою підійшов до них.

— Стру-у-унко!

Вони відступили на крок.

— Я — капітан Бартек.

— Добре, добре, громадянине, сидіть спокійно.

— Не вірите, молокососи? Стру-у-унко!

Міліціонери взяли його попід руки і вивели з ресторану, не звертаючи уваги на протести, погрози та нахваляння, що він, мовляв, покаже їм. На сонці він зовсім утратив тяму.

Прокинувся в темряві й задусі. «Посадили», — це була перша думка, навіть не страшна, тепер усе піде само собою, без його участі, проговорився сп’яну, пропав; поруч хтось гучно хропів, Бартек напружив зір, очі потроху звикали до темряви, хотілось пити. «Потім прийде й голод», — подумав з покорою. Він уже розрізняв окремі предмети: велика лава, такі звичайно ставлять у міських парках, на ній череватий здоровило, хропе вві сні, висвистує носом, на підлозі ще двоє, він — четвертий.

Виходить, не повірили ні в якого капітана Бартека, тепер уже, мабуть, ніхто не повірить, замкнули разом з якимись босяками, може, мародерами, за бар’єром сидить чоловік у мундирі, теж спить, зіпершись на стіл, Бартек перемахнув через бар’єр, вартовий не прокинувся. «Чоловіче, заріжуть тебе тут», — подумав він, натиснув ручку, двері були не замкнені, в щілину просочилося бліде світло, у вартівника були нашивки сержанта й біло-червоний кант військового училища, лисина на тім’ї, мов тонзура в ксьондза, наган при поясі. «Шкода, не взяв бритви», — подумав Бартек, добув складаного ножа, попробував великим пальцем вістря, взявся за кобуру, а той спав собі; вартовий, хай йому грець, де його вчили так служити? Ремінь перерізано за кілька секунд, Бартек сховав наган за пазуху, вислизнув у прочинені двері, кілька крутих сходинок, вулиця тиха, безлюдна, кроки відлунюють, мов у колодязі…

Він довго лежав у холодній траві коло річки, ні про що не хотілось думати, тільки спати, якомога довше, але сон щохвилини вривався, потім Бартек стояв над водою, зважував на долоні наган: «Нащо він мені?» Проте так і не кинув у воду, добра зброя не повинна іржавіти на дні річки, сержант дістане по заслузі, що ж, хай не спить на службі, хоч би перед тим тиждень не стуляв очей, запам’ятає зустріч з капітаном Бартеком, в якого не вірив, а може, йому навіть не сказали, що п’яний волоцюга видає себе за капітана, затямиться йому ця зустріч, буде наука на майбутнє, кожна людина вчиться все життя, тільки Бартек, Болеслав Новак, вже нічого не навчиться, в його житті настала перерва, довга перерва; він навчився добувати зброю в поїздах, якими їхали відпускники, зрізував кобури в заснулих офіцерів вермахту, це було нелегко, але він навчився і це лишилося в ньому, тепер він краде зброю в польських міліціонерів — від цього можна здуріти, від самої свідомості цього, від настирливих думок, що кружляють на одному місці, знов і знов вертаються до того самого. На щастя, якийсь розумний чоловік винайшов горілку, коли вип’єш, навіть їсти не хочеться, іноді тільки хилить на сон, але треба стерегтися, щоб не заснути де не слід, не дати захопити себе зненацька, ще можна пожити в такий спосіб, щодня в іншому місці — в поїзді, на вокзалі, в шинку, у чиїйсь стодолі, з цим безугавним запаморочливим шумом у голові; можна ще пожити й так, коли інакше не виходить, кожному дозволено якось жити, жебрати, вимагати погрозами, все одно. В ті рідкі хвилини, коли він був тверезий, його брав сором: «Поїду до Кольська й кинуся з мосту в воду». На стінах, на парканах аж до одуру: «З рази так»; може бути й сто разів так, все одно нічого не зміниться, для нього нічого не зміниться. Всякого звіра тягне в рідні місця, ближче до свого лігва, всякого звіра. А він, Болеслав, Бартек Новак, уже тільки звір, ще тільки звір, так йому думається, — без імені, без прізвища, а живе, хіба^ ж не звір? \ — Привіт, Бартеку! — Це було в Познані поблизу зруйнованого й нашвидку залатаного вокзалу.

— Ви мене з кимось сплутали.

— Мабуть, ні.

— І все-таки сплутали.

— Та хто б тебе не впізнав?

— Відчепись. Забирайся геть, по-доброму кажу.

— А ви майора Модеста знаєте, капітане?

Ось тепер і придасться наган, забраний в сонного міліціонера. Один блискавичний рух…

— Облиш. Подумай. Ухекаєш мене, і тебе одразу візьмуть за шкірку, це тобі не ліс. А якби навіть і дав драла, — ти ж ас, із біса спритний ас, — подумай, чи далеко втечеш? Далеко? І чи надовго?

— Чого від мене хоче Модест?

— Ти чув про Блиска? Може, не доводилось чути про «президента» Блиска? А це твій давній приятель, здивуєшся, коли його побачиш…

До лісу. Виходить, до лісу. Не зі Щеціна, то з Познані — до лісу. Недалеко він утік від Модеста.

— Е, ні. Я не піду.

— А куди підеш — до Польська? Мабуть, жартуєш.

Будеш судитися з братом за дівчину? Вони вже одружились. А ти мертвяк. Для всіх, геть для всіх.

— Давно?

— Що давно?

— Коли одружились?

— Взимку. Таке бучне весілля було.

— Виходить, тоді ще ні…

— Що тоді?

— Я не до тебе, сам до себе кажу. Коли б тоді не повернув назад… Але то не я пішов від будинку, який вже був моїм надгробком, не я, не я, чуєш, дурню?

— Не кричи. Люди збіжаться.

І Бартек замовк. Тільки обличчя незнайомця — адже посланець Модеста так і лишився незнайомим — це обличчя розпливалося, двоїлось і троїлось, то був і Матус, і отой хлопець з-під Крачева, і, здається, поручник-питайло. А вокзал, якого не існувало, який був скоріш пародією на вокзал, огортали сутінки, робилося душно, і люди, що виходили з-за невисокого залізного бар’єра, були наче сонні мухи.

9

Телефон. Він не дзвонить, а ніби зловісно гарчить.

Мабуть, Смоляк з якою-небудь дрібницею або й без усякого приводу, чортів іпохондрик. Серед ночі. Аби тільки не збудив матір, аби тільки її не збудив, Кароль навіть уявити собі не може зустрічі матері з Бартеком; вони зустрінуться, неминуче зустрінуться, але нехай це буде трохи згодом, за інших обставин, не зараз. Магда дивиться в стелю, очі в неї, мов дві крижинки, а може, й не дивиться, думає про Бартека, якого Модест все-таки зумів воскресити, може, зрештою, ні про що не думає, бо думки її теж із криги; мати, якщо навіть прокинеться, не ввійде сюди, напевно ж, не ввійде, телефон часто дзвонить уночі, і мати не біжить на дзвінок, Кароль даремно так злякався, аж самому дивно.

— Привіт, Каролю, вибач, що турбую в таку пору. — Смоляка майже видно на другому кінці провода. — Але Чеслав…

— Що трапилось? — Кароль хоче запобігти нещастю, другому лихові, відволати його.

— …з ним нічого. Але в нас була така халепа. «Так само, як у мене», — думає Кароль, йому страшенно не хочеться розпитувати про подробиці; Смоляк розповідає, не чекаючи запитань: засідка, повірив телефонному дзвінку. «Навіщо дав себе обдурити, чортів іпохондрик?»

Убили лікаря, поранили шофера. «Лікаря? Якого лікаря? Що робив лікар у Смоляка?» Кароль протирає очі, потім міцно стуляє повіки, але не бачить ніякого лікаря, а Смоляк усе говорить: чотирьох бандитів поклали на місці, один конає, це здорово, дуже здорово, двоє втекло, в такому шарварку завжди хтось дремене. Скільки разів Бартек тікав, вислизав, його не змогли покласти, добре це чи погано — так питання не стоїть; є факт існування Бартека, факт невблаганний, як сокира ката, навколо нього почнуть тепер громадитись інші факти й фактики, плутанина фактів, чужих радощів, чужого розпачу, вони роєм обсідають його голову, тільки його голову, радість Петера і його зчудування, недуга матері після цієї зустрічі, недуга з радості, крижані очі Магди, крижані думки Магди — все це повинен вчасно побачити він, Кароль; Чеслав лишається на ніч у Смоляка, це добре, це чудово, але лікар?

— Навіщо ти возив кудись лікаря?

Пауза, сопіння, наче телефонна трубка захлинулась.

— Ти що, п’яний, Каролю?

— Та ні, звідки ж? Але я й сам вскочив у такий клопіт, мабуть, неуважно слухав тебе, пробач! До речі, може, завтра, тобто вже сьогодні, я затримаюся вдома, зараз ще не скажу, що за клопіт, але ти дізнаєшся, напевно дізнаєшся, може, завтра чи позавтра, твоя правда, кожна новина повинна влежатись, отже, я затримаюсь, а втім, може, й ні. Хворий? Анітрохи. Виходить, ти в курсі, ага, бачиш, добре, що нагадав, з цими комітетами — ніяких змін, спільні виборчі комітети всюди, в кожній гміні, обов’язково, адже йдеться не про те, щоб чисто формально додержуватись інструкції, ти ж знаєш, я не тупий формаліст, але річ у тім, що в деяких селах, особливо на півночі, людовці слабкі, дуже слабкі, легальна адвокатська опозиція віджене їх від урн. Що? Урни? Були донесення, що готуються напади на урни з бюлетенями? От бачиш, тим паче комітети повинні бути численніші, не кажучи вже про комісії; пепеесівців на селі мало, сам знаєш, ми повинні держатися головним чином з людовцями, не допустити ніякої ізоляції, всюди блок трьох партій, всюди.

Ох, як болить голова…

Смоляк не повісив трубку, тільки відклав її, чути було його кроки й розмову віддалік з кимось, видно, дуже схвильованим, потім Смоляк вернувся до телефону.

— Нова халепа. В лікарні. Ти, Каролю, вранці не гайся, треба бути там якомога раніше.

— В лікарні?

— Так. Після вбивства лікаря персонал страйкує.

Хочуть покинути роботу, мовляв, почали з лікаря, а потім повбивають і їх усіх.

— По-вби-ва-ють?

— Чого ти так дивуєшся? Це тільки привід. Хтось там каламутить воду, вибравши слушний момент. Чеслав каже, там було повно зелених прокламацій Миколайчика.

— Він мені про це нічого не сказав.

— Не встиг. Завтра ти повинен там бути, тобто сьогодні.

— Буду, звичайно, буду, хай йому біс!

— Слухай, ще одне. Тобі це слід знати. Вони припинили провокації, пов’язані з ім’ям твого брата, Бартека. Це добре, правда?

Добре чи погано — такої проблеми вже не існує. Є тільки факт. Базікають про це чи ні, не має вже ніякого значення, так чи так всі ці справи треба з’ясувати й кінець кінцем розв’язати. Магда все дивиться в стелю і водночас не дивиться, адже ж не можна дивитись крижинками. Чи думає вона про щось? Вона ж знає, що Кароль віддасть Бартека в руки Смоляка, вона знає це й тому перестала думати, думки її заціпеніли, навіть не слухала його розмови зі Смоляком. А може, Магда помиляється? Ото ще дурниця! Вона ніколи не помиляється в тому, що стосується його. Боже, який же це похмурий будинок, все тут неначе намальоване невправною рукою художника-аматора, все якесь перекошене, від ветхих віконниць і до груби, де зловісно поблискує вогонь, бридка старість шкірить зуби, гучно клацає ними, чи, може, то вітер гримить відірваною бляхою на даху, зрештою, байдуже, тепер уже все одно.

Рипнули двері на горищі у вчительки, лихий її несе, тільки Ксавери тут бракувало, тоді вже хоч гвалт кричи.

Ні, це кіт, дурний, гладкий кіт. Сміх, та й годі.

Кароль підійшов до ліжка Магди, він розумів, що треба щось сказати. Добре розумів. Поклав руку їй на лоб.

Магда ледь здригнулась, не глянула на нього. «Ти не хвора, люба?» — так треба спитати, але це банальне запитання лишиться без відповіді. Магда не хвора, і їй не потрібен лікар, бідолаха, він так щиро піклувався про її здоров’я, коли вона завагітніла, його вже нема на світі, а їй він зовсім не потрібен, ані мертвий, ані живий, теперішньої її хвороби, симптоми якої — крижинки в очах і заціпеніння думок, не вилікує жоден лікар.

— Магдо.

Ледь-ледь здригнулася шкіра на лобі.

— Я мушу йти до нього.

Прикрила дві крижинки повіками — це може означати дозвіл, згоду, примирення, а може, Кароль забагато фантазує?

Бартек спав, і Кароль з хвилину вагався, шкода було будити брата, чоловік натомлений, загнаний, сон для нього не тільки доконечна потреба, а й можливість хоч на якийсь час утекти від кошмару життя. «Брат, чоловік», — дивно думати так про Бартека, наступника «президента» Блиска.

Збудившись, Бартек закліпав повіками, не схоплювався, не був зляканий, навіть усміхнувся, так не прокидається дезертир чи злочинець, взагалі людина, в якої нечисте сумління. Виходить, у нього сумління чисте. А чи можна мати брудні, закривавлені руки й чисте, спокійне сумління?

— Ну, що там? — спитав Бартек, все ще усміхаючись, і ця усмішка раптом кольнула Кароля. «Мені не до сміху», — подумав він.

— Сам знаєш. Але ти не розповів мені всього докладно, до кінця.

— A-а, про Блиска. Про Блиска…

— Ти не розповів мені, — з притиском повторив Кароль.

І в цю мить електростанція вимкнула струм, світло погасло.

10

Блиск не був товаришем Бартека по гімназії. Модест удався ще до одної шахрайської містифікації, і Бартека це навіть не здивувало. Перед землянкою з високим насипом стояв сяк-так замаскований газик, «президентська» машина, «президент» жив у наметі біля землянки. Тут панував неймовірний безлад і стояв якийсь дивний дух: брудного одягу, мастила, тютюну й лісу.

— Ото мені блиск, чорний, мов уланський чобіт, — сказав Бартек. — Недоладна в тебе кличка, президенте.

— І ти почорнієш, — мовив той похмуро, але його циганські очі сміялись, — почорнієш, як лайно на сонці.

Пили. Ординарець, хлопчина років шістнадцяти, наливав горілку в пляшки просто з каністри з-під бензину.

Горілка — власне, то був спирт, настояний на ягодах ялівцю, — шибала в голову, перебивала запахи, притупляла думки, вже небагато лишалось до тієї межі, за якою стає до всього байдуже. Бартек спитав:

— Чого ти домагаєшся?.. — Дивне щось робиться у тебе в голові.

— В голові? — аж підскочив Блиск. — Тут, тут! — тицяв у груди, але палець ніяк не попадав у серце. — Тут, а не в голові!

— Ти схибнешся, як Матус.

Але Блиск не знав, хто такий Матус, і заговорив, скоріш сам до себе, ніж до Бартека:

— Від яких часів царі гноїли наших у Сибіру? Ти ходив до війни в гімназію, знаєш, від яких часів! Між нами кров і вогонь! Дим і заграви! Мене тут називають — не тут, а там, власті називають — президентом «блискарів», і я пишаюся цим, хоч мене треба називати королем «блискарів».

— З тебе був би поет, — перепинив Бартек.

— Заткни пельку. Пробач мені, але я знаю, що кажу.

— З тобою не можна розмовляти.

— Розмовляти, дискутувати. І які ти висунеш аргументи? Знаю, знаю, ти був ідейний, служив червоним, самовіддано служив і, так би мовити, з великим ефектом.

А яка за це дяка?.. Розмовляти, дискутувати. Це можна, будь ласка, але тільки про те, що знаєш. Про те, що я знаю, можна й треба дискутувати тільки пожежами, кулеметними чергами. І ти ще так подискутуєш, ще кулемет у твоїх руках поквокче.

— Скоріш ні.

— Невже?

— Я вже стільки попостріляв. Донесхочу. Міг би ще стріляти у фашистів…

— А в червоних?

— Цить, не перепиняй! Тим більше, що мелеш дурниці.

Отож, кажу, ще постріляв би, коли вже конче треба, у фашистів. Ось у тебе, наприклад. Але ти навіть не фашист, а чортзна-що, мстивий, пихатий, надломлений суб’єкт.

П’яниця. Оточений босотою, грабіжниками найгіршого гатунку, погано навченими свого ремесла. «Блискарі»!

Чиста комедія — «блискарі», ти навіть не уявляєш, як це смішно й жалюгідно…

— Тобі хочеться неодмінно образити мене, — сказав Блиск примирливо.

— Анітрохи. Але ж і я можу мати свої погляди, так само, як і ти. Ти борешся за свободу пожежами.

— А що ти робитимеш?

— Доведеться щось робити, коли вже я тут. Ти це хотів сказати?

— Приблизно.

По довгій, дуже довгій паузі Бартек промовив:

— Ти — «президент», а я буду «резидент», згода?

Як «резидент» Блиска він подався на Куяви, у Бжеськ, де жила «президентова» подруга. Відніс листа, не розпечатав по дорозі, чесно вручив адресатці; то була гарненька жіночка років під тридцять, наївна й бідова; жила вона в якомусь чудернацькому будиночку з маскаронами на фасаді й сама чимсь нагадувала ці маскарони, але була справді вродлива, маскарони теж можуть бути гарні. «Ви мені подобаєтесь», — сказала вона, прочитавши листа. «Ви мені теж». — «Ваша легенда — просто краса». — «Хіба ж вона зрівняється з вашою красою?» Потім він перестав відповідати на її запитання, спершу вона образилась, трохи згодом повеселішала, наливала йому якесь пекельне питво з ангельською назвою, а він дивився на своє відображення в чотиригранній пляшці й подумки говорив сам із собою, а пляшка правила ніби за мікрофон: «Репатріант Болеслав Новак міг би тут лишитись, пожити в претензійному будиночку з маскаронами, хай недовго, бо Модест знов напав би на його слід, але річ навіть не в тому, скільки б це тривало, це було б краще, приємніше, аніж нидіти в наметі Блиска; вона не схожа ні на Магду, ні на чорнявку Ванду зі Щеціна, що мріяла про заміжжя; її навіть не запам’ятаєш, у пам’яті зостануться тільки маскарони, але вона вродлива, чепурненька, можна було б тут пожити трохи, кожному дозволено жити, а тут життя мало б гостріший смак; тонка сукня облягає стан цієї кралечки, жінки без обличчя чи, певніше, з обличчям маскарона, сукня хоч і не прозора, але підкреслює розкішні форми, пухлявість надить, все обіцяє успіх. Типово солдафонські думки. Але пора вертатись, треба бути порядним у стосунках із Блиском, Бартек-Болеслав Новак ще ніколи не був непорядним».

Потім він виявив, що ця порядність у стосунках з Блиском має якийсь неприємний відтінок: боязнь, бо ж страхом цього не назвеш. Бартек не вважав себе та й справді не був боягузом, це не викликало сумніву.

— Ти мені дуже подобаєшся, — сказала вона на прощання.

— Це добре. Це теж дуже важливо, розумієш?

Блиск, на подив Бартекові, не поцікавився, як проходила і які наслідки дала його подорож. Похмурий і зосереджений, він сидів над пошарпаною й немилосердно почерканою штабною картою.

— Облава, — буркнув.

Препогане слово «облава», треба було б замінити його іншим. Воно особливо глибоко врізалось у пам’ять Бартека обома своїми вістрями. Скільки разів він був об’єктом німецьких облав, сам ганявся за бандерівцями. Тепер знов доведеться тікати… «Міг би залишитись, — подумав він мало не з розпачем, — до маскаронів облава не добереться».

— Звідки ти знаєш?

— Ти що, дитина?

Запитання, звичайно, безглузде, «президент» Блиск не зовсім одинокий,де-не-де в нього є свої люди, а то б йому давно був капут.

— Міняєш місце розташування?

— Ясна річ.

Нескінченні, задушливі хвилини, недоладний скрип сосон, десь кричить сойка.

— Слухай, на мене не розраховуй.

— Гм!

— Я не буду стріляти в…

— Своїх?

— Не буду. Досить, що тобі служить моя, як ти це називаєш, легенда.

— Гм!

— Можеш мене тут покинути, можеш узяти з собою…

— Візьму. А в разі чого, ти мені ззаду в потилицю? Може, тебе підіслали?

Довго дивляться вони один одному у вічі, зблизька і водночас здалеку.

— Ти гадаєш? А ти б зробив так?

Блиск опустив очі.

— Гаразд.

У газик запряжено коні. Не тому, що забракло пального чи зіпсувався мотор. Тепер треба тихцем вислизнути з оточення, а гурчання газика в лісі чути далеко. Блиск знає, що робити в таких випадках.

— Де ти кінчав військову школу?

— В Ошмянських лісах.

Бартек лежить у газику й дрімає. В щілинках між повіками — гіллясте шатро лісу з вікнами неба, картина дуже знайома, глибоко вкарбована в пам’яті, небо, що просвічує крізь склепіння лісу, партизанське небо, — що за дурниця, жук гробарик, перевернутий на спину, бачить те саме. Куди ближче будинок з маскаронами, якийсь дурень понатулював їх там ні до ладу, ні до прикладу, але то милий будиночок. Можна було лишитись, треба було лишитись, «облава» — гидке слово. Газик підскакує на корінні та вибоях, мов звичайна підвода, не чути скрипу сосен, тільки риплять ресори газика, більш нічого, зостаються лише очі, стомлені, приплющені, їх разять відблиски неба, небесний блиск, чи не звідси він узяв свою кличку; бліде, безбарвне листя осик майже безупинно тріпоче, цим вони привертають до себе увагу, маскують свою безбарвність, в осик теж є свій гонор; дивно, кожний, навіть зовсім нікчемний витвір природи має якісь претензії, здебільшого безпідставні; ще ковток ялівцівки, реквізованої в якійсь гуральні, засіб від пасивності, від нудотності чекання; хай Блиск непокоїться, бодай би його чорти вхопили, найкраще проспати облаву, але хтось не дає заснути, то Магда схиляється низько над ним, скрипить станом, наче сосна на вітрі: «Болеку, Болеку, це я, це я, не кидай мене тут». — «Де тут?» — «За межами пам’яті». — «Які ще там межі, відчепись, Магдо, облиш мене, нарешті, в тебе нема будиночка з маскаронами, ти небезпечна людина, чи, скоріш, тебе взагалі нема, відчепись…»

Постріли. Колись він не прокидався й від канонади.

А тут стрілянина з гвинтівок збудила. Виходить, не вдався Блиску маневр, шкода, що не вдався.

— Перетяли дорогу, — каже хтось похмуро. Це Рись, заступник Блиска, страшенний телепень. Очі дитини, безпорадні й сумні. Але Бартек знає про нього все, хоч і не бачив його за роботою. Це найзапекліший «блискар»: убиває, підпалює, і рука в нього не здригнеться.

— Де Блиск?

— Там.

Рись іде попереду, стрілянина уривчаста, спазматична, нібито десь далеко, але так тільки здається, Бартек це добре знає.

Квадрати полів, біла піщана дорога веде посеред них до сусіднього лісового масиву, до нього кілометрів з п’ять; Блиск спізнився на півтори години, це може йому дорого обійтись, доведеться поставити на карту все. У високих хлібах, під прикриттям кущів, що ростуть на межах, а може, якимись канавами чи не видимими звідси дорогами пересувається противник. Противник? Блиск спокійний, збирає відділення на узліссі, мабуть, думає відступити, правильно робить, тут приймати бій не можна. Півголосом картає Рися, в якого зараз досить кумедний вигляд, стрілянина безладна, ніби камінцями по даху, — і раптом Блиск падає навзнак, пробує спертись на лікоть, але це лише передсмертна судома, сліпа куля влучила йому просто в шию, наче стріляв найкращий снайпер. «Оце тобі твоє королівство», — мимоволі думає Бартек, дивиться на Рися, той спантеличено чухає потилицю, і Бартек ледве стримується, щоб не розреготатись.

Тупоголовий Рись — не Блиск, а в того розплющені очі зараз справді засклілі, блискучі; безмозкий Рись не зможе вивести людей, це вже тільки питання часу. Облава вдалася, «облава» — погане слово. Прийдуть, виловлять недобитків. Хіба стануть питати, хто «президент», а хто «резидент»? Ні, не стануть і правильно зроблять.

Не стануть питати і правильно зроблять.

Бартека Новака схоплено в банді Блиска.

Не можна сховатись на дереві, тепер уже ніде не сховаєшся.

— Бовдур! — кричить Бартек Рисеві, а шмаркач ординарець побожно дивиться на Бартека зляканими очима. — Бовдур! Треба міняти позиції, щоб ті подумали, що в нас кулеметів удвоє більше, хай заляжуть у цих житах!

Зрозумів?

— Так точно, — бурмоче Рись і біжить ліворуч, вимахує кулаком над головою кулеметника. Кулемет замовкає, та й годі, більш ніяких наслідків. Бартек неквапно підходить.

— Іди геть, дурню.

— Так точно, — бурмоче Рись.

А Бартек до кулеметника:

— Півстрічки і сто п’ятдесят кроків отуди! Потім назад.

Хлопець зрозумів, другий теж. Через кілька хвилин замість двох кулеметів убитого Блиска вели перемінний вогонь чотири, а то й п’ять, так мало здаватися з того боку. Це трохи помогло. Але першого кулеметника поранило в руку, і враз замовкло півфронту. Тоді білу дорогу почали по одному перебігати солдати й зосереджуватись на латці люпину, майже без прикриття, зате у вигідній позиції для вирішального ривка.

Бартек ліг за кулемет, хвилина роздуму, і по полю вдарили короткі бриючі черги. Солдати припали до землі.

Ще одна блискавична зміна позиції, і обстріл латочки з нового кулеметного гнізда. Піт заливає очі, серце як не розірветься. Горілки! Нема горілки. Є тільки болісна тиша над полем і гупання в грудях, у скронях, надвечірнє небо, трохи приплюснуте, підперте стогнучим лісом, віддаля розплющені очі Блиска, в них уже немає ненависті, зі смертю кінчається навіть найлютіша ненависть, ніяка ненависть, ніяка любов, ніяке почуття й ніяке діло не пересягне межу смерті. Знайшов про що думати саме зараз, у цьому місці.

— Облава. — Бартека дивує власна погорда. — Рано драпцюєте, хлопці, дуже рано, нікудишня у вас виучка.

— Що ви кажете, командире? — Це Рись.

— Я тобі не командир! Горілки!

Рись слухняно віддає фляжку, в горілці немає різкості, вона прісна, як оця тиша над полем, Бартек вихиляє фляжку до дна, віддає її Рисеві, втирається обома руками, потім рушає в ліс.

— Командире, куди? Командире!

Миршавий підлісок плутається під ногами, ожина чіпляється за штани.

— Стій! Стрілятиму!

Але Бартек добре знав, що Рись не вистрелить, не наважиться, не посміє вистрелити. І йшов далі, заглиблювався в гущавину лісу, запах якого надвечір ставав особливо терпким та свіжим. Ішов і все ясніш уявляв собі будиночок з маскаронами.

11

— Не плач, мамо, не треба плакати наді мною. Я не вошивий, не голодний, нічого не потребую, нічогісінько.

А що з бородою, то на це є причина. — Бартек смикає рудий заріст, Кароля він не обманить, він таки зворушений, панцер цинізму помітно тріскається. — Це не жебрацька борода, вона на честь одного бідолахи, дивака, який не повірив у мою смерть…

— Не так, як ми, — озвався Кароль з іронією.

— Не так. А зараз, мамо, не треба оплакувати мене живого. Доволі ти попоплакала по мертвому. Загиблому.

А по живому не треба.

— Це правда. — Мати пробує випростатись, її руки, прозорі й жилаві, шукають собі місця. — Попоплакала. А ти, нівроку, добре виглядаєш, не такий худий, як Кароль…

— Мені непогано жилося. Вдова Блиска молодичка хоч куди. «Президент» їй догоджав, нічого не жалів для неї, «блискарі», «борці за свободу», зовсім не були такі безкорисливі, такі ідейні, не гребували здобиччю. У вдови назбиралось чимало добра, вистачило й для мене, бачите, не по милостиню прийшов.

— Це ти мені кажеш, — мовила Магда спокійно, майже байдужно.

— Що?

— Про ту вдову.

— Помиляєшся. Тут я говорю без певної адреси. Твій чоловік, Магдо, твій чоловік відпровадить мене зараз куди слід, там мої слова матимуть точну адресу, буде ясно, що кому призначено.

— Ні, ні! — Мати марно стримує сльози.

— Але твоєму чоловікові, Магдо, я мушу ще дещо пояснити. Стріляв я, справді, в житті багато, останнім разом — у своїх. Не дав себе вбити, не хотів, щоб мене вбили, повісили, не хотів цього, — то був єдиний вихід.

Чеслав, блідий і не схожий на себе, поправляє пов’язку на шиї, підступає на крок.

— Це не міняє суті справи.

— Правда, — каже Бартек, — твоя правда. — І за цю незворушність, за цю дивну згідливість Кароль ладен його зненавидіти.

— Підеш під суд. — Це сказав Чеслав, який зблід ще більше.

— Тільки через мій труп! — Петер стає між ними. — Тільки через мій труп! — І махає порожнім рукавом перед блідим обличчям Чеслава.

— Замовкни, Петере! — владно кидає Кароль.

— Не замовкну! Я… Я…

— Захищаєте його! — спалахує Чеслав. — Захищаєте його, наступника Блиска! Одному він товариш-друзяка, другому брат, комусь син, комусь коханець.

— Цить, щеня! — горлає Петер і тупотить ногами.

— Ти ж, Петере, бачив того лікаря, що не доїхав додому, — каже Чеслав, — бачив наших, порубаних бандитами Блиска, бачив…

— Хлопчисько! Шмаркач! Що ти бачив? Двічі пук-пук, велике діло, і вже герой, суддя, чорт забирай! Ми з капітаном…

— Нащо сваритись? — каже Магда спокійно, майже байдужно.

— Хто по той бік із зброєю в руках, а не з кропилом і молитовником, хто там, той ворог, смертельний ворог, навіть якщо він мій брат, а в минулому герой.

— Це навіть логічно, — зауважує Ксавера й дивиться на Бартека крижаним поглядом.

Кароль розуміє, в чому тут річ, — Ксавера має претензію до Бартека, вважає за особисту образу те, що він знищив ореол героя, яким вона його оточила, її святобливу шану, що він усе-таки не загинув, як її наречений, уланський поручник.

— Пані Ксаверо, — каже Кароль, — будьте ласкаві, заберіть маму. Мамо, ми тут повинні самі розібратись, це чоловічі справи. Магдо, будь ласка, прошу тебе.

Магда мовчки бере матір за руку.

— Пані Ксаверо, — каже Кароль, — прошу вас не виходити з дому, ні в якому разі, я дам знати в школу, сам сповіщу.

— Бартек, — шепоче мати, і голос її зривається, — Бартек, Бартек, Бартек…

Бартек випустив з руки свою руду бороду, пішов за матір’ю, обійняв її, — здавалось, вона зігнеться, зломиться під вагою цієї двічі простреленої руки, така вона була маленька і квола, — поцілував її в тім’я, в ріденьке попелясто-сиве волосся.

Кароль спостерігав цю сцену без роздратування, він уже був до неї підготований. Був готовий до різних несподіванок.

— Слухай, — звернувся він до Чеслава, — а ти, Бартеку, можеш не слухати, не до тебе мова. Отже, так. Магда думає, що я віддам його під суд, він теж так думає. Мати думає, що я буду його переховувати, і ти так думаєш.

Петер нічого не думає, він знає одне — тільки через його труп. Магда гадає, що я зроблю так, як вона думає — щоб усунути суперника, який буде вічним докором, що я боронитиму власне гніздечко, як робить усякий самець, у тім числі й чоловік, не перебивай, ви потім будете говорити; отож вона думає, що я обстоюватиму свої юридичні, а також моральні права на це гніздечко, одно слово, що я боронитиму своє особисте щастя, якого, до речі, ні в кого не віднімав підступом, отже, тим паче боронитиму його цією найпростішою і заразом несхибною зброєю.

Гніздечко плюс кар’єра — є за що боротися всіма способами, так думає Магда і наперед осуджує мене за це, причому, якби я зробив інакше, вона б теж мене осудила з тих самих причин, з тих самих мотивів, тільки вивернутих навиворіт. І це, зрештою, зрозуміло, адже Магда кохає його, не перебивай, Бартеку, вона його кохає, а оскільки він опинився в такому становищі, з якого нема і не може бути виходу, Магда засудить усе, що я зроблю, всяке моє рішення. Він, Бартек, думає, що я негайно віддам його під суд, по-перше, з почуття обов’язку, а по-друге, тому, що, не зробивши цього, я вчинив би злочин, адже між почуттям обов’язку і страхом перед порушенням закону різниця не така велика, він думає, що я віддам його під суд, як велять партійна дисципліна та совість партійця, я не погрішу проти них і водночас умию руки, мов Понтій Пілат; так вчинити мене спонукає ще й патріотизм, висока свідомість, усе те, що клекоче в тобі, Чеславе, коли ти говориш про смертельних ворогів. Ось так він думає і ненавидить мене, — не перепиняй, Бартеку, якщо я справді помиляюсь, ти заперечиш мені потім, — він мене ненавидить, і це цілком зрозуміло, в його становищі не можна не почувати ненависті до Пілатів, а що хтось не Пілат, йому невтямки; сам він, мабуть, ніколи не стояв перед вибором, і поняття «відповідальність» не набуло для нього практичного значення, йому навряд чи доводилось брати її на себе, бо завжди, майже завжди він був у становищі напівпримусу, тому все, що він вимислив, мені цілком зрозуміле. Мати думає, що я рятуватиму його всіма способами, бо він мій брат, обидва ми її сини, я був би негідником, коли б виказав брата, а вона ж, мати, породила й виховала не якогось негідника, отже, її теж можна зрозуміти. Нарешті, ти думаєш, що я захищатиму його з тих самих причин, з яких, на думку Магди, повинен був би віддати під суд, — схочу компенсувати, винагородити його за несамохіть заподіяну кривду, одруження з Магдою, довести, що я не такий підлий, безсердечний, позбавлений братніх почуттів, підступний і якийсь там ще, схочу, як ти вважаєш, не перебивай, Бартеку…

— На жаль, переб’ю.

— В чім річ?

— Може, ви з Чеславом підете в твою кімнату кінчати ці нудні розумування, а ми з Петером тут побалакаємо?

Вони вийшли, і Чеслав спитав:

— А вони не дременуть обидва?

— Ні, я певен. Бартек не такий дурний. Так от, ти вважаєш, що я, щоб не заробити репутації поганого, підлого брата, буду діяти на шкоду партії, переховувати ворога, дезертира, бандита, порушувати закон, не кажучи вже про обов’язок, так ти гадаєш і вже не тільки його, а й мене маєш за ворога. І це я теж розумію, одначе лише тобі, ні матері, ні Магді, ні навіть Бартекові, а лише тобі можу сказати, що ти помиляєшся.

— Ну от, бачиш, — з полегкістю зітхнув Чеслав, і на його обличчі з’явились легкі рум’янці.

— Що я бачу?

— Значить, відправиш його, — і відразу похопився, — відправимо його до Смоляка.

— Я його відправлю до Петера.

— Та ти що?!

— Не гарячись.

— Це зрада!

— Ти так легко кидаєшся словами.

— Як ти подивишся в очі партії?

— Це пуста балаканина. Слухай. Якщо зараз, у переддень виборів, у момент напруженої боротьби, коли ворог не гребує нічим, — а він не тільки нещадний, але й спритний, — якщо зараз вигулькне така справа: «Брат секретаря в банді», як ти гадаєш, допоможе це нам чи зашкодить?

— Але ж це чистісінька демагогія.

— Ти так легко кидаєшся словами.

— Якщо ми самі відішлемо його, на нас не ляже тінь.

— Помиляєшся, брате, глибоко помиляєшся. Люди все перекрутять. Одні скажуть: «Його схопили в банді, але, щоб не було скандалу, вигадали версію, ніби його виказали брати, переконані комуністи, такі ідейні, що рідного брата не пожаліли, віддали під суд». Так скажуть одні.

А інші скажуть: «На рідного брата донесли! І такі люди стоятимуть при владі?» Все це на руку тільки ворогові.

— Але ні органи держбезпеки, ні прокуратура зовсім не повинні негайно це розголошувати, можна почекати, скажімо, поки пройдуть вибори.

— Різниця невелика. До того ж удома легше зберегти таємницю, ніж в установі.

Гнітюча тиша. Чеслав розглядає свою вже трохи забруднену перев’язь, морщить лоба, кусає губи. Кароль спостерігає зміну почуттів на його обличчі з досадою й нетерпінням.

— Каролю, брате, я… я… цього не розумію. Це якась м’якотілість, якась перестраховка, якась…

— Слухай. Звичайно, річ не тільки в цих, сказати б, тактичних міркуваннях. Тут ідеться й про людину. І неабияку. Ні, не в тім суть, що це наш брат. Але я знаю про нього більше, ніж ви всі, і як про людину, і як про живий приклад того, якою величезною, тяжкою ціною завойовується наша революція. Не усміхайся, це не пустий пафос, не безплідне моралізування. В тебе стріляли, в мене стріляли. То влучать, то схиблять. Лікар, ти сам його згадував, десятки людей, десятки смертей, страждання — ось та ціна. Її треба зменшувати, де тільки можна, не з економічних, бухгалтерських міркувань, а з гуманних. У випадку ж із ним…

— Це ніякий не випадок. Якось закрутисто ти говориш.

— Не так-то легко це висловити, справа складна. Але саме тому, що вона непроста, трудна й заплутана, ми не маємо права розв’язувати її механічно. Очі партії, кажеш, вірність, дисципліна. Чи це значить: бути коліщатком, бездумним гвинтиком? Чи ми відповідаємо тільки за проведення генеральної лінії, чи також і за ті дрібніші питання, які постають перед нами щодня? От усе це й покаже подальша практика. Якби виявилось, що партія — просто машина, я б вийшов з неї, ясно усвідомлюючи, які наслідки мав би такий крок, і тоді це, очевидно, не було б дезертирством. Та цього ніколи не буде, ніколи, я твердо переконаний. Але на роль коліщатка я непридатний і в цьому випадку не можу стати Пілатом, незважаючи на всю свою відданість справі…

— Це все вельми туманні словеса, Каролю, ти мені баки не забивай. Я все думаю, що з тобою сталося, і ніяк не збагну. Але я не дозволю…

— Через мій труп, так? Як Петер. Оце і все, до чого ти додумався.

— Я доповім Смоляку.

— Не доповіси.

— Ти мені рота не заткнеш.

— Заткну.

— Цікаво, як.

— Дуже просто. Якщо я скажу: на жаль, мій молодший брат піддався ворожій пропаганді, ширить брехливі чутки, нібито Бартек… і так далі, кому, по-твоєму, повірять, саме тепер, сьогодні, кому — мені чи тобі?

— Це шантаж.

— То я демагог, то шантажист, ти дуже сміливо наліплюєш образливі ярлики. А може, річ просто в тім, що рацію маю я, а не ти. Накоїти лиха, остаточно втопити людину завжди встигнеш. Може, річ у тім, що цю складну історію треба спокійно й докладно обміркувати. А ми в гарячці передвиборної кампанії на це не маємо часу.

Ану ж потім виявиться, що присуд, який ми зараз винесемо, не дуже-то справедливий… Зараз я виїжджаю на периферію, ти теж. Не на хрестини їдемо. На нас чатуватимуть, ти це добре знаєш, та ми не будемо гадати, кого із нас їм більш хочеться запопасти. А тобі здається, що коли ти позбудешся одного пропащого типа, який сам дався в руки, то цим посилиш безпеку — особисту, товаришів, справи. Дуже наївні міркування. І ще ти думаєш, що, здихавшись цього чоловіка, позбудешся проблеми.

Глибоко помиляєшся, Чеславе…

— Що ти пропонуєш?

— Я б хотів зараз мати змогу вирішити, не наражаючись на протести і брикання…

— Хочеш мене відіпхнути?

— Зовсім ні.

— А що ж тоді?

Кароль відповів не зразу. Очі партії. Звичайно, вони є, вони будуть дивитись, ці очі партії. Є і буде також меч партії. Можна від цього ухилитись, можна. Але хіба та частина пам’яті, та ділянка свідомості, яку називають сумлінням, всього-навсього пережиток? Хіба немає також серця партії, її розуму? Ні, не може бути партії-машини, яка нехтує сумління, відкидає індивідуальний підхід, такої партії нема, не може бути. Звідусіль тисячі людей кидатимуть запитання: «Як ти міг переховувати ворога народу?» Відповіді на нього не буде. Сказати, що поняття «ворог народу» вельми неточне й не завжди застосовується безпомилково, ще не значить дати відповідь. А доводити, що немає підстав обвинувачувати в зраді чи хоча б нестійкості й слабості того, хто усвідомлює недостатню точність поняття «ворог народу», — справа марна.

Сучасна дійсність — це сукупність індивідуальних випадків, а не твердий моноліт, який не можна роздрібнити на окремі частини. Схеми не вигадані злим деміургом, вони є необхідністю. Революцію не роблять у білих рукавичках — хіба це схема, спрощення? Кожна галузь людської діяльності, від арифметики до стратегії, вимагає спрощень.

Але в цьому випадку спрощення непридатне, воно плутає розрахунки, замість полегшувати їх. Коли вперше пішла чутка, що Бартек живий, і прибув лист від Модеста, — це було так недавно, а здається, дуже давно, — Магда казала: «Дивно, як одна людина, її вчинки, справжні чи тільки гадані, впливають на думки інших. Чому від того чи іншого кроку його, тобто Бартека, повинні залежати наш спокій, щастя, все наше життя? Неначе ми його боржники.

Може, тепер просто платимо проценти?» Так казала Магда і, напевно, не висловила всього, що нуртувало в ній, але точно схопила саму суть, хай інтуїтивно, а може, вона тоді думала про це більше, ніж він, чекала від нього відповіді й не дочекалась, але цим своїм «чому» протестувала, бунтувалась, виходить, була за спрощення, всі за спрощення, мати теж, хоч і по-своєму; Бартек сказав: «У мене нема ніяких намірів», і, мабуть, говорив щиро, але це означало, що він полишає рішення йому, Каролю.

Рішення — на диво важке слово. Якби Смоляк мав дар ясновидця, він мусив би заарештувати секретаря повітового комітету партії. Але рішення прийняв би не сам, звернувся б у Познань.

— Беру все на себе, — сказав Кароль.

— Як це розуміти?

— Буквально. У крайньому разі можеш сказати, що я тебе шантажував. У крайньому разі, тобто коли б виявилось, що це помилка, що це зрада, злочин. Отже, можеш сказати, що я заткнув тобі рота. Або що ти нічого не знав, як хочеш. Кажучи «все», я маю на увазі не тільки формальний бік — кару, ганьбу. Річ у тому, що я не хочу ділити з тобою… ні, я не так висловився, не хочу, не можу, не маю права скидати на твої плечі ще один тягар, те, що коротко можна було б назвати моральним риском, співучастю…

— Ти щось плутаєш.

— Я ж не ясновидець. Не можна цілком виключити і того, що Бартек не такий, яким я його бачу. Я знаю про нього більше, ніж ви всі, навіть більше, ніж Петер, його друге «я», але не можна знати про іншу людину всього. І я не хочу обтяжувати тебе можливими наслідками моєї помилки, які можуть зашкодити й партії. Ти це розумієш?

— Так. Але це вже не вдасться зробити. Коли вже я знаю, коли я став свідком…

— Звірся на мене, Чеславе. В одному ти можеш не сумніватися; що я не маю таємних намірів, що… що я не дворушник, що… я не ворог.

Він вимовив останнє слово і раптом відчув, що перед ним наче зовсім чужа людина, яка не розуміє, про що річ, і тільки з чемності вдає, ніби слухає.

— Ніколи я не допускав такої гадки, — сказав Чеслав, — до того ж не думай, що сперечатися з тобою так легко, але мені здається, що є певні межі таких понять, як, наприклад, вірність, і цих меж переступати не можна. Ніколи. Ні за яких обставин.

— І я так вважаю.

— Ти кохаєш Магду?

Цього запитання Кароль не сподівався, він збентежився і відразу ж насторожився.

— Це до справи не стосується, не має з нею нічого спільного.

— А може, й має.

Колись Ксавера пожартувала: «Пан Чеслав закоханий у братову. Це вже третій». Дурна, безмозка Ксавера, її завжди страшенно цікавлять чужі почуття. Не можна вірити цій старій істеричці, обділеній ласкою, вона меле несосвітенні дурниці.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Може, спитати, якої вона думки?

— Ти наївний. Ти все-таки ще дуже молодий.

— Це не аргумент.

— Не розумієш, що її не можна цим хвилювати, тим більше в такому стані, ти ж знаєш.

— А може, їй хочеться, дуже хочеться щось тут сказати?

Щиросердий, шляхетний і наївний хлопчина. Але доведеться проковтнути і це.

— Вона ще встигне, можу ручатися, Чеславе, ще встигне. А щодо того, чи кохаю її, то…

— Пробач мені.

Увійшов Бартек, очі в нього блищали. Певно, в Петера була з собою горілка.

— Що чувати?

— А що тебе цікавить?

— Радитеся про мене, але без мене.

— Ти сам нас випровадив.

— Я хочу вам щось сказати, дорогі брати. — Бартек злегка похитувався. — Нічого ваші наради не дадуть, не буде з них ніякого пуття, ніякої користі. Ви накинули мені одну смерть, красиву, але невдалу. А другу я собі заподію сам, коли схочу і як схочу. Я знаю, мені не дозволено жити, не заперечуйте, не будьте лицемірами, мені дозволено вмерти, так, справді, дозволено, дозволено! Чуєте? Не з чиєїсь примхи, не за встановленим ритуалом. Не тіште себе надією, любі хлоп’ята, — бачите, я кажу це без серця, хоч і не без жалю, — не тіште себе надією, що ви щось вирішите відносно мене, моєї справи, моєї долі, допоможете чи зашкодите, врятуєте чи погубите. Вам уявляється, що це у ваших руках. А втім, це навіть не ваша фантазія, просто ви так гадаєте, так дивитесь на речі. Ви тільки забули, любі хлоп’ята, що ваші проблеми, навіть пов’язані з моєю особою, з живим трупом, вже не є моїми проблемами й анітрохи мене не обходять. Ви мені не допоможете і не зашкодите, але дозвольте запевнити вас, що і я вам не завдам шкоди, більше не завдам шкоди ані вам, ані вашій роботі, вашій справі, а в мене вже немає справи, немає вже ніяких справ у цьому найкращому із світів, проте, це зовсім не значить…

Кароль слухав хрипкий голос Бартека, не пробуючи заперечувати, потім йому майнула думка, що Бартек, можливо, говорить щиро, може, так воно і є, може, справді в ньому все перегоріло і йому не дозволено жити, не животіти, а саме жити, що всі ці суперечки й метушня навколо нього — чиста абстракція, його вже нема, він справді помер там, під Мураєм, а може, вже тоді, як заступав Блиска. Бартек умер, а ця людина чи, скоріш, пародія на людину, — тепер зовсім інша істота. Так. Але й ця пародія є фактом, який зобов’язує…

— …це не значить… Що пак я хотів сказати? Ага, не значить, що я змінив думку під вашим впливом, змінив думку під впливом ваших шляхетних намірів, до яких ви самі ставитеся з такою кумедною, такою сміховинною серйозністю; а я змінив свою думку, я казав, Каролю, що тобі доведеться або переховувати дезертира й ворога, або виказати брата, але тобі нічого не доведеться робити, ніхто з вас нічого не мусить робити, це тільки я завжди щось мусив, от хоча б тікати від Модеста, — я з ним ще поквитаюсь; вам ні про що не доведеться клопотатись, тільки прошу вас, благаю, облиште мене, та стара гепа, котяча мати, вона й не писне, не мовить ані словечка.

Петер це візьме на себе, мене не було, мене не буде, навіть надгробка псувати не треба. Чесику, братику коханий, тобі страшенно пощастило, що ти народився на шість років пізніше за мене, здорово пощастило, а йому, Каролеві, я не заздрю, він вже так і захрясне…

Увійшла Магда, підступила до Бартека, була спокійна, навіть ніби задоволена з себе.

— Ти п’яний, — сказала владно. — Нітрохи не змінився. Як вип’єш, верзеш дурниці. Лягай спати.

Кароль знав цю її манеру. Але з ним вона ніколи так не говорила. Тільки з Бартеком, давно, дуже давно.

І сьогодні, зараз. Кароль глянув на Чеслава, і вони зрозуміли один одного. Очі Чеслава сказали: «Бачиш, так воно і є».

Так воно і є. Магда кохає Бартека. А чому, власне, повинно бути інакше?

В лікарні страйк припинено, завгосп сидить, на вигляд такий добродушний, вайлуватий, а вдома переховував бандитів і листівки. Як зовнішність може ввести в оману!

Чеслав поїде до Мосціска на чолі охорони, не дасть порозбивати урни, телефонуватиме щогодини, починаючи з третьої дня. Адвокат вивісив портрет Миколайчика, величезний, на все вікно, а сам зник. Смоляк вважає, що в Ступольні буде відносно спокійно, але явку виборців треба забезпечити. Крохмальний завод і кондитерська фабрика підуть організовано, із транспарантами, щоб показати приклад, друкарня запізнюється з доставкою листівок, мабуть, не навмисно.

— Бартеку, йди спати, — каже Магда. — Чуєш?

Кароль чує це дуже виразно. По шибці зигзагами пнеться вгору мороз, дзвонить телефон.

12

Партія праці на західних землях іде на вибори в демократичному блоці, а тут самостійно. Сурма, представник воєводського комітету, говорить про це так, ніби відкрив Америку. Критичним, а може, стомленим поглядом обводить приміщення, вицвілі стіни, нерівну підлогу.

Певне, зараз скаже, що на будень це ще сяк-так, але зараз, під час такої баталії, під час вирішального наступу обстановка в повітовому комітеті повинна бути більш урочиста. Сурма любить такі слівця — «баталія», «наступ». Хто ж штаби, командні пункти прикрашає, як вівтарі, товаришу Сурма? «Авжеж, але все-таки з першого погляду повинно бути видно, що партія, яка тут розмістилася, не випрохує, не вижебрує влади, визнання своєї правди. Її правда надто очевидна. Не-за-пе-реч-на». Як для кого. Жінка з Мосціска, в якої син в армії, приходила аж сюди, в комітет, питати, чи правда, що в разі перемоги комуністів на виборах Польща стане радянською республікою зі столицею в Москві, а її син піде у солдати в Сибір на п’ять років, а то й на всі дванадцять.

Прийшла спитати, бо не знає, як буде насправді, і не знає, кому вірити. «Село повинно голосувати за Миколайчика, селян у Польщі більшість. Селяни повинні правити, тобто Миколайчик. Тільки ж він буцімто не селянин, не хлібороб, а семінарист, хотів стати ксьондзом, та погано вчився». Жінка пробує усміхнутись, мовляв, це, мабуть, жарти, плітки; її вдавана усмішка нікого не введе в оману, вона боїться найперше за сина, щоб не запроторили його в солдати до Сибіру, а тоді вже й за свої чотири морги землі. Бо як, мовляв, буде радянська республіка, то будуть колгоспи, спільний казан, спільні ліжка, спільні жінки. «Мені це байдуже, чоловіка в мене нема. Але колгоспу однаково страшно. А цей Миколайчик буцім навіть не в Польщі народився, лихо його знає, хто він такий: чи семінарист, чи хлібороб, у фільварку кажуть — пройдисвіт і брехун. Вони там одержують листи з попередженнями, що як не відмовляться від чужої землі, яку їм червоний уряд роздав незаконно, то висітимуть усі на одній гілляці разом з дітьми. Тільки ж нікому не кажіть, що я тут була». Товаришу Сурма, ця правда, для нас з вами очевидна й незаперечна, до людей доходить дуже нелегко, долаючи тисячі перепон. Та жінка прийшла сюди сама, смілива. Дехто з таких, як вона, натрапить на самого секретаря партійного комітету; є й інші агітатори, часом це вчитель-ліберал, зовсім не червоний, але здатний відрізнити обман, підлий наклеп від справжньої політики партії. Декотрі з учителів є членами партії праці, і не кожен з них розуміє, чому його партія на західних землях іде на вибори в демократичному блоці, там інша Польща, чи як? Сурма теж не розуміє: «Що за цим криється, товаришу Новак, ви про це подумали?» — «Вони ведуть подвійну гру. Гадають, що тут мають значний вплив і зберуть більше голосів, ніж передбачалося».

Гадають. Кожен щось загадує наперед. Сурма теж.

Наперед турбується про Кольсько. «У вас ситуація винятково заплутана, Новак, зрозуміло, це спадок покійного Блиска. Але коли вийде так, що всюди ми переможемо на виборах, а в Кольську зазнаємо поразки, як же виглядатимете ви, товаришу Новак?»

Транспаранти. Гасла. Гучномовці на Центральній площі та біля вокзалу повинні звучати голосно, не хрипіти, не тріщати. І нехай не змовкають ні на хвилину. Що людина почує десять разів, те запам’ятає, що почує сто разів, у те повірить. У Мосціску, в сотні інших сіл немає гучномовців. Гучномовець — це ще не все, ви переоцінюєте його, товаришу Сурма. Людина не тільки слухає, людина думає, і думки її часто блукають покрученими стежками. Страшенно холодно, ці груби тільки жеруть вугілля, а гріють небо. На селі люди теж мерзнуть. Як у війну, кажуть. Холодом і голодом заганятимуть у колгоспи, кажуть. На мітингу Сурма промовляє з запалом, можна сказати, талановито. Продовольчі картки буде скасовано в ході виконання трирічного плану — трирічки ситості.

Ви їх скасуєте, ви особисто? Йому не вірять, бо він нетутешній. Найнявся, кажуть. «Дарма, дарма, треба розтлумачувати, аж поки це не дасть наслідків, поки не повірять», — такої думки Сурма. Холоднеча нестерпна, в машині холодно, в комітеті холодно. У Сухацького в ППС тепліше, кращі груби. Сухацький неохоче їздить на периферію. Наша ділянка — місто, я не вмію говорити з селянами, адже я не знаю, як запарювати картоплю свиням. Нащо їм свині? Я не можу на кожні збори везти тонну вугілля.

Місто сяє, мов на різдво. Свято згоди й любові.

Барвисті прикраси. Для дітей і для дорослих, людям потрібні прикраси, недарма Сурма надає такої ваги транспарантам, гаслам. Чучело Миколайчика, дуже яскраве й кумедне, спалили на Ринку хлопці зі Спілки боротьби молодих.

Кароль спочатку заперечував, потім переконався, що не мав рації. Не дуже розумно, але ефектно. Люди дивились і сміялися. Чучело можна спалити, але політичний противник, ворог лишається. Таке видовище розважає людей, але не повинно присипляти пильності. Ті, що аплодували спаленню, завтра голосуватимуть за легальну опозицію. Що буде, коли ми зазнаємо поразки на виборах?

Що буде? Як це виглядатиме? Зміна влади. Зміна воєвод, зміна старост і війтів. Розпуск органів державної безпеки. І чи тільки розпуск? Розпуск партії. Чи тільки розпуск? Береза, велетенська Береза. Навіть важко уявити. Ні, це неможливо, так не може статись, народ змучений, в деяких місцях заляканий, але ж він не сліпий.

Партія, керівництво не проводили б виборів, коли б не були певні за наслідки. Вирішуватимуть не тільки залякані Блиском села, вирішать міста, вирішить робітничий клас — Сілезія, Лодзь, Познань. Підсумок вийде інший, коли подивитися з усіх боків, правда, товаришу Сурма?

Правда. А ви, товаришу Новак, забагато розмірковуєте й підраховуєте. Робіть своє діло. Треба добре працювати на своїй ділянці, кожен на своїй, в сумі буде те, що треба, тільки не займайтесь підрахунками.

Телефон дзеленчить щохвилини, немов хоче зірватись і вискочити в замерзле до половини вікно. Чеслав із Мосціска не дзвонить, а вже час, він чогось затявся, наче був ображений і відкладав розмову на потім. На виборчій дільниці — ніякої агітації, ніякої. «Так щб, вручати людям бюлетені перед дверима?» — питає бургомістр Ступольни, доскіпливий чолов’яга, хоче знати все докладно, до найменших подробиць, але ніколи не вдасться передбачити всіх дрібниць, зв’язаних з виборами, всякий захід є почасти імпровізацією. Телефон дзеленчить, але Чеслав не дзвонить, чи не встругнув він чогось, ні, навряд щоб утнув якусь штуку з Бартеком, адже ж дав слово. «Ти кохаєш Магду?» Хотів знати, навіщось хотів дізнатись, чогось недоговорив, але потім скаже і доведеться довго сперечатися, як з тією тіткою з Мосціска, їй найкраще розтлумачив би все Петер — п’ять слів, десять жестів, все ясно, заперечень немає. Петер, шкода, що він так розпився, сидить тепер там, у своїй халупі з вікном і дверима на річку, в халупі, що презирливо повернулася задом до міста, сидить там і пильнує свого капітана, щоб на нього й порошинка не впала, щоб він досхочу їв і пив, щоб добре спав…

— Петере, Петере!

— Ну?

— Не кажи нікому, не кажи Каролю, що я тут була.

— Не хвилюй його, Магдо. Дай Бартеку спокій.

— Пусти мене, Петере, благаю. І нікому не кажи ні слова.

Петер поступився, тільки глянув на Бартека, чи той не розсердився.

— Це ти, — сказав Бартек, — я знав, що ти прийдеш.

— Ти не радий?

— Ні.

— Бартеку!

— Вийди, Петере. Здається, не минути щирої розмови з братовою.

Петер вийшов у кухоньку, а вони довго сиділи одне проти одного, не підводячи очей.

— Говори щось, Магдо, а то Петер подумає…

— Я повинна виправдуватись?

— Зовсім ні. Я ні від кого не чекаю виправдувань.

— Я, напевно, збожеволію.

— На це нема ніяких причин. Не треба тільки воскрешати мертвих.

— Знаєш, це було так… так, що я не зумію розповісти, все добре пам’ятаю, кожне слово, кожну свою думку, але досі не розумію, чи то пак знов не розумію. Всі раділи, ні, я не те сказала, мама весь час плакала, але то було свято, таке дивне свято, встановлювали меморіальну дошку, співали «Інтернаціонал», а я була осторонь, зовсім осторонь, не серед них, намагалась уявити собі дядька Миколая і ніяк не могла. Ти слухаєш мене? А то мені здається, що ти зовсім не слухаєш. Я пробувала уявити його, а бачила тебе, ясно, до болю, я впиналася нігтями в долоні, щоб не плакати, не кричати; вони святкували, це були чи то поминки, чи то свято, те й те разом, а я була збоку; якби я вже була твоєю дружиною, якби ми встигли побратись, перше ніж ти пішов на фронт… ми б устигли, але ти не квапився з цим, казав, пам’ятаєш, як ти казав? Що встигнемо ще, коли судилося, а як ні, то нащо мені зоставатися вдовою, так ти казав, а я тоді, на тих поминках, шкодувала, що я не вдова, тобто не твоя дружина, тоді не стояла б збоку, мала б право на тебе, на те, що по тобі лишилось, на славу, це звучить так книжно, але не тільки в цьому річ, я мала б право сказати: він був мій, він залишиться моїм, не стояла б збоку, як бідна родичка, як пригорнута сирота; мені було дуже гірко і від твоєї слави, і від цього урочистого вшанування, яке мене обминуло, а ти ж належав мені більше, ніж будь-кому, ти це знаєш, не можеш не пам’ятати, нікому ти не звіряв усіх мрій своїх, радощів і прикрощів, тільки мені, навряд чи ще хтось бачив, як ти плачеш, я була тобі найближчою людиною, хай недовго, але для мене це ціле життя. А потім, коли тебе не стало, коли тебе увічнили вкупі з дядьком Миколаєм, якого я ніколи не могла собі уявити, — ти затьмарював його, хоч стояв другим на цій дошці, — тоді ти вже не був моїм, обминав мене, і мені було дуже гірко…

— І тому ти вийшла за Кароля?

— Не знаю. Може, хотіла мати право на тебе через Кароля, може, саме так і було, хоч мені здавалося, що я його кохаю, що покохаю його.

— Коли б це мене хоч якоюсь мірою обходило, коли б ще обходило, я б сказав тобі, що не вірю цій бридні, цій екзальтованій балаканині.

— Але тебе це не обходить.

— Ні. Анітрохи.

— А я не вірю цьому, Бартеку. Тільки що ж тобі лишається казати? Ти надто гордий…

— Ти, як завжди, знаєш про мене більше, ніж я сам.

Але мені б хотілося, щоб ти повірила, що я не маю на тебе ніякого зла, ні в чому тебе не винувачу, все те, що тебе мучить, вже поза мною, осторонь мене, як сказала б ти.

— Ти маєш серце на Кароля.

— Я думав і так: дивись-но, під тим приводом, що піклується про самотню, осиротілу дівчину, здійснив свої давні наміри. Підсипався до неї, мостився, не зміг відбити в живого, відбив у мертвого. Так пробував думати, але даремно під’юджував себе, все це вже поза мною, а Кароль, видно, чудова людина, в тебе дуже достойний чоловік, Магдо.

— Я не впізнаю тебе, Бартеку. Ти хочеш образити мене. А те, що було, а наше кохання?

— Кохання, — він стишив голос до шепоту. — Ти думаєш, що кохання якесь чарівне зілля чи магічне заклинання? Скажеш «кохання», скажеш «кохаю тебе», і вже все ясно, все залагоджено. Ба ні, зараз, тут між нами ці слова нічого не залагодять, не з’ясують, а якраз навпаки. Ти не помітила, що всі поняття, а особливо такі, як кохання, мають сенс і величезне значення в якійсь певній ситуації, в певнім місці і в певний час. В інший час, деінде вони неминуче втрачають і сенс, і значення, сосна гарна в лісі, а в костьолі, під час відправи, буде недоречна; може, це не зовсім вдалий приклад, дещо абстрактний, але приблизно так само буває з деякими поняттями і з почуттями — їх не можна зберегти непорушними, не можна пересаджувати з одного грунту в другий, переносити з одного часу в інший…

Магда плакала, не ховаючи сліз.

— Наше кохання. Було щось, що ми так називали, це було прекрасно, чудово, тоді, в тих умовах, за тих обставин. Нині обоє ми стали зовсім іншими, те, що трапилося за цей час з тобою і зі мною, — не сон, а навіть сни…

— Бартеку, Бартеку, що ти кажеш? Я тебе зовсім не розумію, не впізнаю…

Колись вона говорила те саме, що нічого не розуміє.

Він не пам’ятав, про що тоді йшлося. Про Модеста? А може, про її батька? Але говорила точнісінько так само, зі страхом і водночас із довірою, яка обеззброювала; хотілось пояснити їй усе до кінця, викликати усмішку на її обличчі. Була ніч. І зараз ніч. Але то було десь-інде.

В лісі, а може, в копиці сіна, або на дорозі, де пахли акації. Співав соловейко, а може, йшов дощ. Колись давно.

Треба було обняти її, пригорнути до себе, заглянути в очі. В очах живе душа людини, тим-то за часів середньовіччя осліпляли. Пояснювати треба мовчки. Так народжується найглибша довіра між двома молодими людьми, захопленими одне одним. Потім кажуть: кохання.

— Нащо ти прийшла? Нащо ти прийшла сюди?

— Зараз піду.

— Я хотів, я ще раз спробував бути чесним перед Каролем, хоча б перед ним, він повірив мені, понад усякі сподівання. Я хотів допомогти йому. А в чому я міг би ще йому допомогти? Він там… Він із Чеславом, інші — теж, а я? Нащо ти прийшла, нащо?

Магда йшла, не чуючи лютого морозу. Спинялась і прислухалась, але не тому, що боялась погоні або чужих очей, які нишком стежать за нею, намагаючись викрити її таємницю. Вона прислухалась до того, що робилося в неї під серцем, — лічила перші несміливі рухи дитини. Син Кароля. Чи справді син?

— Мені треба було пройтись, мамо.

— Так, дитино, ти повинна рухатись. Але чому в цю пору?

— Мороз такий славний. Ти, мабуть, думаєш, що я була в Бартека, еге ж? Признайся, мамо, ти так думаєш?

— Ні, дитино. Але до нього не треба ходити.

— Чому?

— Можуть дізнатися про це.

— Кароль?

— Люди здогадаються, що він там. А Кароль дзвонив, питав про тебе. Я сказала, що ти вийшла прогулятись, і він зовсім не здивувався. Сказав, що подзвонить іще.

Подзвонить. Він тепер тільки телефонує. Їздить по всім повіті зі Смоляком, із Сухацьким із ППС чи ще з кимось.

А як не виїздить, то дзвонить по телефону. Коли вже більше нема кому дзвонити, коли вже всіх покартав, вилаяв, проінструктував своїм звичаєм, перше ніж почати те саме заново, телефонує додому. Так думає Магда. Лягла б спати, та Кароль дзвонитиме. Або вночі прийде Чеслав, здійме шум, він ніколи не вкладеться тихо. Тільки цим не вдався в Кароля, а в усьому іншому пішов його слідами, от хоча б ця пристрасть до політики; хлопчак, ще молоко на губах не обсохло, а послухаєш його, то наче доля Польщі й доброї половини світу тільки від нього й залежить, і коли б не він, соціалізму на світі не було б, коли б не він, Чеслав Новак, в якого двоє братів — секретар повітового комітету й небіжчик. Так приблизно думає Магда і плаче в подушку. Дитина ворушиться, неначе вже проситься на світ, а матері байдуже, поділитися б з нею, похвалитись, розповісти про свій чудний неспокій, коли хочеться і сміятись, і плакати, але свекруха скаже: «Атож, дитино, так воно буває». Сама вже забула свої перші материнські тривоги, тепер тільки про Бартека й думає. А хто в цій хаті не думає про нього? Всі, навіть Ксавера, і її гладкий кіт, якби вмів мислити, теж думав би про Бартека. Випровадив її Бартек, прогнав, чому? Тому що самому нікуди й ніяк тікати; від неї тікає, та не втече. Завтра секретар повітового комітету Новак урочисто піде голосувати з дружиною, матір’ю і братом, який уже скинув з шиї брудну перев’язь, ні, він не голосуватиме, ще шмаркач, для цього требамати двадцять один рік, після голосування секретар роз’їжджатиме й дзвонитиме, певно, навіть не спитає, як вона почуває себе, не дізнається, що його син — чи справді син? — уже ворушиться. Так думає Магда, а перед заплаканими очима Бартекове обличчя, вже поголене, без цієї чудернацької бороди. «Нащо ти прийшла, нащо прийшла?» Якби ж то на це запитання можна було знайти відповідь.

Бартек не чекає відповіді. Крізь обмерзлу до половини шибку дивиться чи то на річку, чи то на білі поля по той бік її, повторює півголосом: «Нащо, нащо?» Петер стоїть позад нього і не сміє обізватись, нарешті каже:

— Такі вже вони, оті баби. Не хочуть забути першого.

— Як по-твоєму, Петере, ми переможемо на виборах?

— Звісно, переможемо. А потім буде амністія.

— Звідки ти знаєш?

— Кароль казав.

— Не треба мені ніякої амністії. Спати хочеться.

Але сон довго не йде. Білий берег, далекі поля за річкою, простір, виповнений туманними видивами, що повільно кружляють навколо однієї хисткої осі: Матус із Каролем під руку, Сворновський з мишею на сідниці, темні очі Блиска і заплакана Магда. Завірюха, сніг шурхотить об шибку, скриплять сосни на вітрі, зелені олов’яні солдатики лежать покотом на латці пахучого, ще не розквітлого люпину, мертві очі Блиска, і Магда плаче.

Кароль з Матусом під руку, поважні, мов святі на небі, підходять до великої урни і вкидають білі гіпсові дошки з цифрою «З», а на урні спереду маскарони, з глумливою усмішкою ловлять пащами сніг, свистить катерок у затоці, Модест пливе за катерком і кличе на поміч, а Магда плаче…

— Петере!

— Ну?

— Я думав, ти спиш.

— Ні, не сплю. А завтра, як піду голосувати, замкну тебе, Бартеку, щоб не втік. Ти щось недобре замислив. Я бачу.

— Дурень. Куди я можу втекти? Ну, куди?

— Та й справді, Каролю було б прикро. Він порядний чоловік, Кароль.

Кароль проголосував уранці, потім був у Ступольні.

Майдан яскраво прикрашений, сонце, сніг. Важко знайти місце, де нічний гість, невдатний терорист, ступив останній крок. Люди не дивляться на те місце, а мали б дивитись, це було так недавно, мали б пам’ятати. Але вони не пам’ятають. Спасенна здатність забувати. «Все гаразд, товаришу секретар, шістдесят відсотків уже проголосувало». Бургомістр задоволений. Секретар міськкому дивиться спідлоба. «До вечора ще далеко». Це означає, що до вечора багато чого може статися. Наприклад, напад на виборчу дільницю. «Кіно, де наша виборча дільниця, нещасливе місце. Тут завжди щось трапляється. І з вами теж, товаришу секретар, тут у вас стріляли, правда?

Увімкніть гучномовець на повну силу. Ось так. Увесь народ обирає свою найвищу владу, народний демократичний сейм. Що людина почує десять разів, те запам’ятає, що побачить один раз, те забуде».

Опівдні Кароль заглянув додому. Хотів сказати Магді, що все йде добре, ніде ніяких інцидентів, явка непогана, в урни летять переважно «трійки». «На трійку», — жартував Чеслав. Нехай буде «на трійку». Петер стоїть біля вікна, і губи в нього тремтять, Магда не відповіла на привітання, мати стискає кулаками скроні, вона схожа на скорботного Христа з Крачівського костьолу.

— Що сталося?

— Його нема, — белькоче Петер, і здається, що його щелепа от-от відвалиться й гепне на підлогу.

— П’яний був? — суворо питає Кароль.

— Ні, тільки трішки випив. Я на хвилинку вийшов…

— По горілку…

— Де сьогодні та горілка? Голосувати пішов. Вертаюсь, а його нема. І слід загув.

У Магди в очах крижинки. Дивиться й не бачить.

— Це я винна, — каже чужим голосом, — даремно до нього ходила.

— Не кажіть Чеславу, нічого йому не кажіть. Петере, чуєш? Магдо, мамо, не кажіть Чеславу. — Кароль вертається від дверей, ще раз повторює з притиском, мало не з погрозою: — Глядіть же, не кажіть йому. Я мушу йти, — виправдується, — мушу, самі розумієте.

Куди він подався? Серед білого дня. Може, у Бжеськ на Куявах, до вдови Блиска. Втік. Боягуз. Або з’явиться до Смоляка і скаже: мій брат мене переховував, а я не хочу ховатись. Це правда, Каролю, товаришу секретар?

Правда. В мене були важливіші справи, ніж ця, тому я відправив його до Петера, поки все з’ясується. Що з’ясується? Не сподівавсь я, товаришу секретар, та й ніхто від тебе такого не сподівався, виходить, і нашим, і вашим: в одних стріляєш, других ховаєш, — хто ж ти такий насправді, секретарю? Комуніст? «Блискар»? Звичайний кар’єрист? Не опускай очей, май сміливість дивитись у вічі. В мене стане сміливості, не турбуйтесь про це. Я насмілився не запрошувати тебе, Смоляк, на розмову з Бартеком, капітаном Бартеком, кавалером «Віртуті Мілітарі»^[47], Бойового хреста і Партизанського хреста, заступником «президента» «блискарів», я насмілився не кликати тебе відразу з наручниками та карним кодексом, насмілився зрозуміти, що його злочинові передувала кривда.

Чи не причетний до цього я сам? Помиляєшся, ви помиляєтесь. Я не бажав нічого спокутувати, просто не хотів додавати кривду до кривди. Так. А ти знаєш, ти порахував, скільки наших людей полягло під Кривим Полем, на одній невеличкій латці люпину від руки заступника Блиска, від руки капітана Бартека, кавалера «Віртуті Мілітарі»? Я не бухгалтер, ніколи не буду бухгалтером.

Ти — зрадник. Партія тобі довіряла, а ти? Партія? Хто це партія? Може, це також і я? Може, тут є і мій внесок?

Нема вже ніяких твоїх внесків, партія — не акціонерне товариство, шановний товаришу Новак.

Дзвонить Смоляк.

— Все йде добре, еге? Добре йде?

— Добре.

Бартек не піде хвалитися, що знайшов собі схованку в брата. Не піде. Але це мало що міняє. Як він сказав:

«Не треба буде навіть псувати надгробка. Мені не дозволено жити, але дозволено вмерти. Коли і як я схочу».

Може, це й не брехня, не п’яне верзякання, Магда цим разом помилилася. «Ви не врятуєте мене і не погубите».

Дурень. Буде амністія. Тому, хто прийде добровільно, кожному палієві, якщо він прийде добровільно, всі провини буде даровано. Може, треба було йому про це сказати, напевно, треба було сказати, переконати: почекай, пересидь, ніхто тебе минулим не буде докоряти. Що з того, що не буде? Я сам собі докорятиму — так відповів би Бартек. Так відповів би вчора, сьогодні. А потім змінив би думку, напевне змінив би думку.

Миколайчик у вікні адвокатської контори, резиденції ПСЛ, спохмурнів, скис. Помітив це Сухацький. Горять сімдесят п’ять відсотків мандатів, так завжди буває з тими, кого посіла манія величності. Сухацький вважає, що Миколайчик маніяк. Чи можна, чи слід говорити таке про заступника прем’єр-міністра? Сухацький регоче, мов з дотепного жарту. І Кароль теж сміється, з деяким запізненням, мляво.

— Що з тобою? Якісь неприємності?

— Нічого особливого. Дружина трохи нездужає. Знаєш, перша вагітність. «Перемога на всьому фронті. Нищівний розгром реакції. Провал ворожих підступів і маячних планів реставрації капіталізму». Сурма притишує репродуктор і ляскає себе по колінах.

— Я непокоївся за вас, товаришу Новак, за ваш повіт, їй-богу, просто-таки боявся. Але ви, як бачу, не байдикували. — Плеще Кароля по плечу. — Тут була важка ділянка. Тепер я вам признаюсь. Ми навіть допускали можливість поразки у вашому повіті. Поздоровляю, Новак, видно добру підпільну школу, своє діло знає, правда ж?

— Ні!

— Що ні?

— Я не питиму.

— Дивак. Одну. За перемогу.

Смоляк теж вважає, що одну можна. За перемогу.

Вони вміють пити. Кароль не вміє. Голова наморочиться, в очах сльози. Його одвезуть додому. Опівночі можна собі це дозволити. Все вже позаду. Смоляк обіймає Кароля, цілує в губи, мов жінку.

— Тепер відпочинем. Після амністії бандити повилазять з лісу, всі до одного, от побачиш, от побачите, тепер почнеться нормальне будівництво соціалізму. Люди й не згледяться, як побудують соціалізм.

Для Смоляка соціалізм — це будівля. З порожнистої цегли й толю, наприклад. Що ж, нехай і будівля.

Спав Кароль довго. Прокинувшись, глянув на календар. 20 січня. Отже, вибори позаду. Вийшло. Та хіба ж могло не вийти? День чудовий. Ясно і тихо. Може, аж занадто тихо?

— Починаєш пити? — Це Магда. Кароль дивиться їй в очі, вони такі ж самі, як вчора, — дві крижинки.

— Ні, тільки одну чарку. На честь перемоги. Ти розумієш, що це означає? Розумієш? Найтяжчий етап пройдено. Тепер ніхто й ніщо не зіб’є нас з обраного шляху.

— ^Я чекала, поки ти прокинешся.

— Ну, от я й прокинувся.

— Ти зробив велике діло, Каролю.

— Не розумію тебе.

— Я кажу про Бартека. Ти врятував людину. Ти не радий? Ти ж хотів його врятувати. Неодмінно. Дуже хотів. Мабуть, тільки я одна знаю, як ти цього прагнув.

Пішов на риск, на великий риск. Це була сміливість. Неабияка сміливість.

— До чого ця іронія?

— Якби ти його виказав, він став би перед судом.

Тепер, хоч ще не зараз, а як оголосять амністію, він прийде добровільно, і йому все простять. Не посадять у тюрму.

А в пам’яті все загоїться. І все буде гаразд. Завдяки тобі.

Тільки завдяки тобі. Бо Чеслав…

— Не говори за мене, гаразд?

Аж тепер Кароль помічає Чеслава. Він стоїть біля груби, втупившись у підлогу, слова вимовляє через силу, наче його щось душить.

— Чого ж ти плачеш, Магдо?

— Він застрелився, — каже Чеслав. «Все-таки. Все-таки. І зброю мав. Обманув мене», — думає Кароль, але все ще не може, не хоче повірити.

— Що ти плещеш?

— Те, що чуєш.

Він вже мертвий. Йому не дозволено було жити. Не дозволено? Мабуть, залишив довгого листа, що не хоче бути амністованим бандитом. Лежить з простреленою скронею, а може, серцем, обличчя закрите якоюсь ганчіркою. А день такий гарний! Ясно і тихо. Може, аж надто тихо? Мати стискає кулаками скроні, мов скорботний Христос у Крачівському костьолі. Не плаче. Говорить, не підводячи голови, озивається до столу, застеленого сірою скатертиною:

— Це ви його вбили. Цим разом ви вбили його.

— Нащо я ходила до нього? — Це Магда.

Кароль підходить до матері, не знає, що робити з руками.

— Його вбила війна, мамо.

— Війни вже давно нема.

— Його вбила війна. Не одного ще вб’є війна, бо вона вбиває не тільки на фронті, а й потім, ще довго.

— Війна вбиває боягузів. — Це Чеслав. — А він був сміливий.

— Війна вбиває і сміливих.

— Не зумів ти його врятувати, Каролю, — каже Магда.

— Ти не мав рації, Каролю, — каже Чеслав, — у буцегарні в Смоляка він не вистрелив би собі в голову. Не було б з чого.

— Не знаю, чи мав я рацію. Ще хтось винесе цьому присуд, партія теж винесе свій присуд. Може, я й не мав рації, домагався неможливого, може, був надто самовпевнений, зарозумілий, переоцінив себе. Але ти, Чеславе, верзеш дурниці. Чистісінькі дурниці. «В буцегарні він лишився б живий». Ти не маєш ніякого уявлення проте, що таке життя. Може, це була моя помилка, але хто б зміг знайти якийсь кращий вихід, хто, покажіть мені його, я вклонюся йому в ноги. Легко було кричати вчора: «Умий руки», легко казати сьогодні: «Ти не мав рації».

Легко відхрещуватись від злого духа, але не можна так бездумно ставити хрест на людському житті. Життя — це не просто присутність на світі. Життя — це наше сучасне й минуле, думки і діла, мрії, пристрасті, біль. Що ви знали про нього, що всі ми знали про нього, про його життя, про його думи, про його біль? Майже нічого, надто мало, щоб наше втручання щось дало…

Вбігла Ксавера, радісна, наче збиралась іти до вінця.

— Ви тільки подумайте, що сталося, диво дивне, уявіть собі — мій Філіп окотився. Я думала, що це кіт, а це кішка, окотилась, у неї троє кошенят, ідіть подивіться, які гарнесенькі, просто чудові. Тільки як мені тепер її кликати — Філіпка, Філіпінка? — Вона замовкла, зніяковівши, заклала руки за спину. — Вибачте, може, я невчасно? Щось сталося, боронь боже?

— Бартек помер, — сказала мати, ніби до столу, застеленого сірою скатертиною.

Ксавера відступила на крок, замахала руками.

— Знов? Знов помер?

— Пані Ксаверо, помоліться за упокій його душі.

Вона стала навколішки, квапливо перехрестилась і, побожно звівши очі до стелі, довго ворушила губами. За дверима, що вели в мансарду, пищали кошенята.

ВІД ЛІТОПИСЦЯ

Після амністії, оголошеної в зв’язку з перемогою на виборах до Законодавчого сейму, об’явився Вінцентій Новак, Модест. Скористався з великодушності народної влади. Зрештою, сам він не вмочав рук у кров. Він тільки підбурював, вербував, переслідував, примушував. І його ніколи не мучили недоречні сумніви, приміром, такий: кому дозволено, а кому не дозволено жити.

Магда Новак іноді каже синові, що якби дядькові Бартеку більш поталанило в житті, він тепер, напевно, був би генералом. Миколай знизує плечима: генералом? Він, Миколай, хоче вивчати хімію. А поки що вступив до технікуму. Вчиться непогано. Дядько Бартек — то вже історія. Тільки літописцеві здається, що це історія сучасна.

Але літописець немолодий чоловік. З дядьком Бартеком сидів на одній парті.

Познань — Скоженцін, лютий — липень, 1964 р.

Корнель Філіпович ЧОЛОВІК — ЦЕ ДИТИНА

I

Не знаю, спала я чи ні, коли раптом чую дзвінок і в ту ж мить помічаю чорний, блискучий, зловісний предмет, все нутро якого сповнене гучним, настирливим дзеленчанням. Отямившись, простягаю руку і знімаю трубку. Чую голос:

— Пані Аксман?

— Так, це я.

— Говорить сестра Вероніка.

Чую, як мої губи вимовляють такі слова:

— Сестро, щось сталося?

— Все гаразд, просто ваш чоловік питає, коли ви в нього будете.

— Як він себе почуває, сестро Вероніко?

— Вже краще. То що йому сказати? Коли ви приїдете?

— Зараз приїду. Скажіть йому, що я зараз приїду.

— От і добре. Дякую. До побачення, пані Аксман.

— До побачення, сестро Вероніко.

Між тими фразами, які я вимовляю сама, і тими, які чую, розляглося все величезне місто і простелилася ніч; зараз четверта година ранку. Може, там, надворі, вже починає розвиднятись і місто прокидається до життя, але в квартирі ще темно й зовсім тихо. Коли я запалюю колонку в ванній, газ спалахує з гоготінням, аж шибки дрижать. Тиск газу в цю пору дуже сильний. Мимохідь бачу своє обличчя в дзеркалі, потім бачу себе ще раз, коли фарбую губи. Швидко вдягаюся, це забирає дуже мало часу, неначе все робиться одночасно. Замикаю двері на ключ, але в парадному мені починає здаватись, ніби я щось забула, знов одмикаю двері й засвічую світло в передпокої. Його синя болонья висить на вішаку, безживно поникла, поряд парасолька, на поличці лежить біла щітка для одягу. Коло щітки, на бляшаній тарілочці, складені ключі від гаража, горища та підвалу. На стіні біля вішалки висить картинка в овальній рамці — силует ангелятка, вирізаний з чорного паперу. Ангелятко, з крильцями, мов у бабки, приклало пальця до вуст добре знайомим мені жестом. Не знаю, чому я дивлюся на цю дурну картинку, тепер я її соромлюсь. Я дістала її в подарунок від тьоті Мілі, коли мала тринадцять років, тоді вона мені страшенно сподобалась. Раптом крізь холодне повітря парадного дуже гостро чую теплий дух нашої квартири.

Кажу собі: «Ні, нічого не забула. Роман вважає, що вертатись недобре». Замикаю двері, збігаю сходами вниз, потім біжу безлюдною темною вулицею, світло поодиноких ліхтарів коле очі. З провулка неквапним кроком виходить міліціонер, дивиться на мене. Я стишую ходу, потім знов пускаюсь бігти. В цю хвилину я прагну тільки одного: щоб за рогом, на стоянці, було таксі. Ще кілька кроків — і ось я вже бачу ряд нерухомих машин. На даху в кожної — світляний напис: «Таксі». Перестаю бігти, але йду швидко. Дихаю на повні груди холодним повітрям. Трохи болить голова, тисне навколо очей, але в мене це часто буває, коли я рано встану. В сумочці мають бути порошки.

Водій таксі спить, закинувши голову й розкривши рота.

Коли я відчиняю дверцята, він прокидається, сідає рівно, дивлячись уперед.

Я кажу:

— Хірургічна клініка, вулиця Польна, чотири.

Таксист якийсь час — мені здається, дуже довго — сидить нерухомо. «Може, він п’яний чи хворий?» — думаю я.

Повторюю адресу.

— Я чув, — озивається шофер і вмикає мотор. Потім, коли ми вже рушили з місця, сердито додає: — Двері не зачинені!

Він звертає вбік і зупиняється біля тротуару. Я відчиняю дверцята й захряскую їх. Машина рушає й повільно їде по нерівнім бруку посеред пустої вулиці, вздовж блискучих трамвайних рейок, та ось рейки звертають праворуч, таксі виїжджає на асфальт і прискорює хід. З того боку, куди ми їдемо, небо зовсім світле, на тлі його виразно видно дахи будинків та верхівки дерев. Опускаю голову й навпомацки шукаю в сумочці ліки. Знайшовши, ковтаю дві таблетки з краплею слини, яку вдалося зібрати в роті.

Роман сміється з мене, коли я таким способом приймаю порошки від болю голови, він каже, що деякі речовини діють тільки в розчині, треба випити хоч півсклянки води.

Ну, а мені й так помагає. На таксі до клініки їхати хвилин десять-дванадцять. Я заплющую очі й думаю, що з кожною миттю я все ближче до нього, потім уже не думаю ні про що. І тоді в темряві й порожнечі раптом відчиняються двері, і я бачу: на білому лікарняному ліпшу з головою вкритий простиралом лежить він, Роман. Під простиралом видно лише обриси лоба, носа, грудей, рук, живота, ніг, але я знаю, що це він, вже неживий, задубілий, як дерево. Я не хочу цього бачити, не можу з цим примиритись, усе в мені повстає проти цього. Але двері розчинені навстіж, не бачити цього я не можу. Силкуюся змазати, стерти цю картину, навіть роблю рукою якісь розпачливі рухи, але це не допомагає. Щоправда, на мить привид зникає, але потім з’являється знову, ще виразніший, ще нав’язливіший. Звідки він узявся? Я ж ніколи не бажала Романові смерті, ніколи, навіть тоді, коли між нами була прірва, коли я ненавиділа його й навіть ним гордувала. Я мучуся, борсаюсь, борюся з собою, розплющую очі, знов заплющую, та дарма, я бачу той привид у пітьмі, на тлі навколишніх будинків, він пробивається крізь морок, крізь дерева й стіни, і я бачу моторошно біле простирало, що обгортає мертве тіло, яке я так добре знаю.

Раптом привид зникає, так само раптово, як і з’явився, але в мені залишається страх і порожнеча. Я почуваю себе так, наче мені зробили якусь операцію, наче в мене вийняли нутрощі, без яких я, щоправда, зможу жити, але терпітиму страшні муки. Все це тривало, мабуть, зовсім недовго, машина ще тільки минає пошту, отже, ми проїхали половину дороги. Заплющую очі й пробую думати про всякі буденні справи: про те, що треба сьогодні купити в місті, про Стеню, мою сестру, яка приїздить завтра, про те, що треба віднести білизну до пральні, про нашу установу, про свою роботу, силкуюсь уявити собі якісь предмети та обличчя, але це не помагає, тоді починаю проказувати: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі, хліб наш щоденний…» Повторюю молитву раз, другий і відчуваю, як ці слова, котрі я знаю змалку й котрі, власне, нічого не значать, несподівано роблять якийсь магічний вплив, заповнюють болючу порожнечу в мені й вертають спокій.

Таксі зупинилось. Я шукаю гроші; звівши очі, бачу крізь віконце понуре й ніби заспане лице лікарні.

Пробігаю порожню прохідну, на сходах сповільнюю крок, іду широким коридором, де підлога викладена блискучими сіро-білими кам’яними плитками й нагадує шахівницю.

Проходить знайома сестра, але не та, що дзвонила, здається, вона усміхнулась до мене. Я не знаю, що означає ця усмішка, і не пробую вгадати. Зупиняюсь перед дверима ізолятора, де він лежить, натискаю ручку і поволі відхиляю двері. Зараз я спокійна й готова до всього, навіть до того, що вже малювалося в моїй уяві; здається, я могла б із цим примиритись. Відчиняю двері ширше і бачу його: він дивиться на мене, обличчя в нього дуже бліде, тому особливо виразно проступає темний триденний заріст, але очі жваві, куди жвавіші, ніж учора, і неначе всміхаються до мене. Тільки ніс у нього став якийсь дивний, але я пам’ятаю, точнісінько такий самий вигляд Роман мав, бувши п’яним, після безглуздої бійки в дансингу, здається, навіть за мене. Він підносить здорову праву руку й ворушить пальцями на знак вітання. Я входжу й зачиняю двері. Все моє тіло — голова, груди, руки й ноги — сповнюється безмежним щастям, я відчуваю його навіть у пучках. Нахиляюсь до Романа й цілую в губй.

Його здорова рука обіймає мене.

— В тебе нові парфуми?

Учора ввечері він говорив ще на превелику силу, безбарвним голосом і так тихо, що я ледве могла зрозуміти його. Зараз він говорить виразно, голос у нього знов дзвінкий.

— Що ти, це помада. Ну, як ти себе почуваєш, любий?

— Добре.

— Ти спав?

— Та ніби.

— Що значить — та ніби?

Може, не слід про це питати, але я не в силі опанувати себе, все в мені якесь непевне, збурене. Я весь час хитаюсь між надією і розпачем, вірою і страхом за нього.

— Дрімав, — озвався він ніби неохоче.

Я відчуваю, як його рука спорсає з моєї спини; хвилинку лежить на ковдрі, потім посувається кудись далі, немов тягнеться за чимось.

— Ти чогось хочеш, любий?

— Закурити.

— Не знаю, чи це буде найрозумніше з того, що ти міг би зараз зробити, — кажу я, намагаючись говорити природним, навіть байдужим тоном, так, як ми розмовляємо вдома.

Його рука, хоч тіло зовсім нерухоме й ніби закам’яніле, швидко й спритно пробирається по краю тумбочки, висуває шухляду й нишпорить у ній, мов якесь звірятко.

Роман дістає запальничку, тримає її пальцями. Стиха промовляє:

— Цікаво, що, по-твоєму, було б розумніше в моєму становищі?

— Наприклад, щось з’їсти!

Я встаю і ступаю крок до вікна, де між шибками стоїть пляшка з молоком, лежить апельсин та загорнута в папір шинка. На його обличчі, так сильно зміненому, блідому й схудлому, з’являється легка усмішка, ледь помітна, але дуже добре мені знайома: в ній і жартівливість, і серйозність, і зухвальство, і дурість, і наївність — ті риси його вдачі, які мене завжди так дратують, а зараз сповнюють безмежним щастям, доводять, що він існує, живе, а коли живе, то він — мій.

— Потім, — каже він.

— Нагріти тобі молока?

— Потім. Сядь.

Я сідаю на краєчок ліжка й раптом дуже гостро відчуваю свою непотрібність. Так хочеться щось для нього зробити! Я бачу свої руки, що бездіяльно, догори долонями лежать на колінах, так наче ці руки не мої, а чужі, кимось покинуті. Краще б він зараз не дивився на мене.

Не уявляю собі, який у мене вигляд, але навряд чи моє обличчя може підбадьорити й піднести дух, а Роман саме в цю хвилину якось особливо пильно вдивляється в мене.

Я опускаю очі, поправляю простирало, підтикаю ковдру навколо його нерухомого тіла. Трохи згодом підводжу погляд і бачу, що в нього очі заплющені. Я думаю: «Ні, він не може вмерти, він безсмертний, він вже не раз це мені доводив». Але зараз Роман здається неживим, лице в нього гарне, спокійне, на ньому проступило все найлагідніше, найніжніше, що є в його натурі. Я думаю: «Він уже помер, став ангелом», — та бачу, що рука його живе, ворушиться, пальці крутять запальничку, гладять її, великий палець торкає коліщатко, але не запалює вогню.

Потім рука впускає запальничку на ковдру, Роман розплющує очі. Тепер його рука тягнеться до шухляди, виймає звідти сигарету, звичним рухом підносить спершу до носа, потім стукає сигаретою об край тумбочки й лише тоді вкладає в рот. Все це він робить, як звичайно, тільки в повільнішому темпі.

— Дай і я закурю.

— Кури.

Я беру сигарету і спершу підношу вогонь йому, тоді прикурюю сама. Роман пожадливо затягується, потім довго випускає дим. Питає:

— Що чути вдома?

— З учорашнього дня нічого нового.

Зненацька з коридора долинув якийсь дивний звук, ніби хтось зігнув лист бляхи. Роман ледь помітно морщить лоб, затягується, потім питає:

— Ти в годинникаря була?

— Еге, я забула тобі сказати, позавтра буде готове.

Він каже, що треба замінити вісь і вставити нове скельце.

— Мій годинник у цій аварії потерпів менше, ніж я…

— Хочеш, я залишу тобі свій?

— Ні, не треба.

— Ага, ще забула тобі сказати: завтра приїздить Стеня.

— Так? — озвався він досить байдужно.

— Мені здавалося, ти їй досі симпатизуєш.

— Авжеж, — відповів він, і знов запала мовчанка.

Я пробую вгадати, про що він зараз думає. Все-таки між ним і Стенею щось було, хоч обоє це рішуче заперечували. Коли я спитала про це Стеню, вона, моя рідна сестра, зашарілася, — а втім, таке з нею трапляється часто, — і сердито сказала: «Нічого, нічогісінько, так і знай, так і знай, нічого не було!» Тоді вона мала сімнадцять років, була ще дитиною, а тепер їй двадцять, вона вчиться на другому курсі хімічного факультету, схотіла бути хіміком — як і він. Учора ввечері, повернувшись із лікарні, я подзвонила до мами в Олесьніцу, щоб сказати їй, що сталося. До телефону підійшла Стеня. Коли я розповіла їй все, у трубці стало тихо — ні слова, ні звука, глуха порожнеча, ніби хтось раптом перетяв дріт. «Алло, Стеню, ти мене чуєш?!» — крикнула я. «Чую, я приїду позавтра ранковим поїздом», — дуже виразно промовила Стеня.

Я дивлюсь на нього: погляд його зараз неприємний, свердлить мене, проймає наскрізь, так само він дивився, коли підозрював, що я його зраджую. По його обличчю, мов зловісна темна хмара, перебігає гримаса страждання, страху, а може, й гніву, але це триває лише мить, його обличчя розгладжується, знов стає спокійним.

— О котрій приїде Стеня?

— Не знаю, мабуть, тим поїздом, яким звичайно приїздить мама, о пів на одинадцяту.

— Де вона зупиниться?

— Як де? У нас.

Роман скривився, як завжди, коли йому щось не зовсім до вподоби. Погасив сигарету, поклав руку на ковдру й заплющив очі. Я беру її й кладу на свою, вона холодна, але не заклякла. На тильному боці видно дві паралельні подряпини, змащені чимось фіолетовим. Одна з них довша, тягнеться вище і зникає в рукаві піжами.

— Це болить?

— Ні.

— Анітрішки?

— Ні, в мене взагалі нічого не болить, — відповідає він, не розтуляючи очей. «Ох, — думаю я, — якби ж то були єдині рани на його тілі!» Його ліва рука, забинтована й обліплена гіпсом, лежить нерухомо, як колода. Зате друга, котру я тримаю, — ціла й здорова; я відчуваю, як у ній пульсує кров. Нахиляюсь, цілую її, потім гладжу. Мені було вісім років, коли вмирала моя бабуся, вона лежала з заплющеними очима, її обличчя я зараз не можу згадати, але бачу свою матір і батька, схилених над нею, мати стиха каже батькові: «Мама вже нічого не чує, поглянь на її нігті…»

Що сталося з її нігтями? Розглядаю його нігті: вони такі, як завжди, коротко обрізані, він запевняє, що довгі нігті заважають йому користуватись арифмометром і друкувати на машинці. Не знаю, чим це пояснити, але навіть коли він хворів чи йому загрожувала якась небезпека і я боялася за нього, мене не залишало внутрішнє переконання, що насправді він умерти не може, бо він істота безсмертна. Я тримаю його руку в своїй, це лише частинка його тіла, але я дуже щаслива і більш нічого не бажаю. Раптом з його вуст вихоплюється якийсь невиразний звук — чи то зітхання, чи то схлип. — Що з тобою, любий?

— Нічого, я задрімав, — відповідає він, на мить розплющивши очі, дивиться на мене, всміхається, потім знов стуляє повіки. Його рука, що тепер лежить на моїй, поворушилась, ніби вмощуючись зручніше, вклалася й завмерла. Я дивлюсь на годинник. Скоро шоста. Якщо йти сьогодні на роботу, я можу побути тут ще півтори години. Дивлюсь на нього: рот ледь розтулений, дихає рівно, втягуючи повітря так, ніби хоче зітхнути, але не зітхає й повільно випускає повітря з легень. Звичайно він не так дихає, і мене це непокоїть. Я довго сиджу нерухомо і вдивляюся в нього. «Адже ж сталася жахлива катастрофа, — думаю я, — він утратив стільки крові, потім операція, а я хочу, щоб після всього того він дихав нормально! Піду поговорю з сестрою Веронікою та черговим лікарем». Ще якийсь час сиджу непорушно, потім дуже, дуже повільно витягаю свою руку з-під його руки. Він не розплющує очей, не прокидається. Обережно, навшпиньках, виходжу. Зачиняючи за собою двері, ще раз поглядаю на нього: начебто спить спокійно.

Я йду довгим порожнім коридором, мимохідь зазираю в кабінет чергового лікаря. Двері відхилені. На вішалці висить пальто й капелюх, на письмовім столі стоїть телефон, поряд нього гучно цокає будильник, але в кабінеті нікого немає. Йду далі, зупиняюсь біля кімнати старшої сестри, стукаю, але ніхто не озивається. Відчиняю двері й заглядаю всередину — нікогісінько. На столі стоять порожні пляшки з-під крові, ліки, нікельований стерилізатор.

Пахне ефіром та валер’янкою. Зачиняю двері й дивлюся в глиб довгого коридора; підлога викладена в шашечку сіро-білими плитками, що далі, то плитки все менші й менші. Обабіч коридора — двері, які теж здаються чимдалі нижчими й вужчими; зараз усі вони зачинені. Поки я так стою й дивлюсь, одні двері розчиняються, і з них випливає сестра Вероніка. На ній білий халат і величезний крилатий чепець. Я пошепки кличу:

— Сестро Вероніко!

Сестра Вероніка всміхається і трохи підіймає обидві руки; в руках у неї коробочка з ампулами та шприц, повернутий догори голкою. Цим вона дає мені зрозуміти, що зараз дуже зайнята. Потім повертається на місці, неначе заводна фігурка, і відпливає по картатій підлозі, яка, здається, сама несе її, мов ескалатор. Сестра Вероніка в поясі тонка, мов оса, з-під розхилених ззаду пілок халата виглядає блакитна спідниця. Вона ліктем відчиняє двері на протилежнім боці коридора і зникає в них.

Я йду туди і стаю біля цих дверей. Жду довгенько, але сестра Вероніка не виходить. Повз мене проходить санітарка в сірому халаті, заляпаному кров’ю й засмальцьованому на великих розплилих грудях. Химерна думка навертається мені: мабуть, саме такі жінки десь по кутках задовольняють останні хтиві прагнення хворих, я від когось це чула. Вона йде перевальцем, незграбна, стегнаста, з грубими голими ногами. Ми з нею знайомі: вчора, коли Романа привезли сюди, я дала їй сто злотих, але зараз санітарка проходить повз мене насуплена, не озиваючись ані словом. Може, треба було дати їй двісті?

Адже ж вона виконує найбруднішу роботу — виносить і миє судна та урильники, прибирає всяку гидоту після операцій. Санітарка зникла в дверях убиральні. За хвилину я знов бачу її — вона виходить з цих дверей і йде в самий кінець коридора, до кімнати, де стоять газові плити. Я повертаюсь і йду в протилежний бік, стаю біля широкого вікна, бачу вулицю, якою всі машини їдуть в одному напрямі. Мене це дуже дивує, але потім я пригадую: таж на цій вулиці однобічний рух. Клацає замок у дверях, я обертаюсь і бачу сестру Вероніку. Підбігаю до неї, але вона каже:

— Зараз, хвилинку, — і входить до сестринської.

Я знов чекаю, але вже недовго.

— Ну, як ми себе почуваємо? — Сестра Вероніка згорнула руки на грудях. Двома пальцями тримає вузеньку коробочку, червону, з чорною смужкою.

— Не знаю, сестро Вероніко, не знаю. То мені здається, краще, ніж учора, а то — гірше. Він так якось важко дихає…

— Стомився.

— Доктор Павліцький був у нього?

— Аякже, аякже. Ми вливали йому і кров, і ще інші корисні речі, які призначив головний лікар.

— Що, знов переливання?

— Краплинне. Це було конче потрібно, він же стільки крові втратив! — відказує сестра Вероніка досить гостро, ніби з докором.

Ми стоїмо лице в лице й дивимось одна одній у вічі.

Очі в сестри Вероніки лагідні, усміхнені. Я питаю:

— Доктор Павліцький ще є?

— Мабуть, є. Ви не заглядали до нього?

— В кабінеті його немає.

— Ну, то, видно, кудись вискочив, може, в рентгенкабінет або на чашечку кави до доктора Опмана, обидва цілу ніч не стуляли очей, було кілька тяжких випадків, — говорить сестра Вероніка, роздивляючись довкола й похитуючи білими крилами чепця.

Мені здається, що сестра Вероніка вже хоче піти й навіть непомітно віддаляється від мене, і я кажу:

— Я так непокоюся, сестро Вероніко…

— Не треба, не треба. Ми ж зробили все, що в нашій силі, решта завжди в руках господніх, — каже сестра Вероніка й твердими, кістлявими пальцями торкається моєї руки. То не ласка, а наказ, проте її дотик та лагідна усмішка заспокоюють мене.

Сестра Вероніка повагом рушає з місця; ми йдемо разом. Спиняємось коло дверей, за якими лежить він.

Сестра Вероніка тихенько відхиляє двері, зазирає всередину, прикладає пальця до губів, причиняє двері і, всміхаючись, каже:

— Спить, нехай поспить…

Вона повертає назад і віддаляється несподівано, мов підхоплена протягом, що виник саме в цю мить, бо десь унизу відчинили двері. Звідти долинає бряжчання посуду, гудіння пилососа і навіть шурхіт автомобільних шин з вулиці. Зараз я до нього не піду, нехай собі поспить, а я викурю сигарету в ванній, потім розшукаю санітарку і дам їй ще сто злотих.

І от я йду до ванної кімнати, закурюю й дивлюся в порожній коридор. З убиральні виходить санітарка і прямує в мій бік. Мені здається, зараз обличчя в неї вже не таке сердите й невдоволене, як раніш. Спостерігаю, як вона миє під краном свої великі червоні руки, потім старанно витирає їх полою халата. Я гашу сигарету, виймаю з сумочки сто злотих, згортаю банкноту вчетверо. Не знаю, з чого почати, та раптом чую свій голос, що вимовляє якісь недоладні слова:

— Ви такі добрі до мого чоловіка…

— Таж ви мені вже дали. — Обличчя в санітарки знов стає неприємним, похмурим і сердитим.

— Ви такі добрі… — повторюю я і засовую гроші в кишеню її брудного халата.

— Ех, а чоловік ваш на тонку пряде, — каже санітарка. Вона поправляє свої важкі розплилі груди і згортає руки на животі. — І навіщо його так мучити? Краще ксьондза покликати.

— Нащо ви таке говорите?

— А що! Думаєте, то не гріх — накачувати людину всякою гидотою, отрутою, чужою кров’ю, коли вона того не хоче? Таж він уже на божій дорозі.

— Що ви кажете, що ви кажете? — Я прикладаю руку до лоба, мені здається, що одна з нас збожеволіла — або я, або вона, але скоріш вона. Це ж її обличчя стало таким потворним, відразливим, її очі зіщулилися в усмішечці, її червоний слинявий рот цідить безглузді слова:

— Правду кажу, я ж бачу, як вони його мучать.

Цілісіньку ніч робили йому оті уколи та переливання. Одне кінчать, друге починають.

Я більше не слухаю, вибігаю в коридор. З якихось дверей виходить сестра Вероніка, вона крутнулась на місці, як дзига, і попливла мені назустріч.

— Сестро Вероніко… — кажу я.

— Що з вами? — сестра Вероніка зводить угору брови.

— Нічого, сестро. Де доктор Павліцький?

— А що, хіба його немає? — Здається, сестра Вероніка дуже здивована. — Ну то, може, він на хвилинку приліг або пішов у рентгенкабінет. — Вона вдивляється мені в очі й додає: — Заспокойтесь, дитино моя, не треба хвилюватись, причин для хвилювання немає, ось за годинку-півтори вернеться доктор Павліцький, і ви з пим поговорите. Ну!

Сестра Вероніка знов простягає руку й торкається моєї руки. Але цього разу її дотик, холодний і чужий, не заспокоює мене, а сповнює страхом. Я відвертаюсь від неї і біжу довгим коридором до дверей, за якими лежить він.

Тут зупиняюсь і притискаю долоню до грудей, сама не знаю навіщо, мабуть, щоб вгамувати калатання серця.

Озираюся через плече і бачу, як сестра Вероніка пливе попід стіною, даленіє й раптом зникає в якихось дверях, що розчинились, поглинули її і знов зачинилися. Дивлюсь на білу фарбовану площину дверей — і ось зненацька, так само несподівано й невідомо звідки, перед моїми очима постає його образ: він лежить, непорушний, неживий, мертвий. Я торкаюсь пальцями повік, притискую їх, але нічого не помагає; цей образ загніздився десь у мене всередині, немовби в легенях чи в шлунку. Молю, волаю не голосом, а мозком, серцем: «Боже, ні, ні!» — й повільно натискаю ручку дверей. Він лежить з опущеними повіками, спить. За мить поволі розплющує очі, і все його обличчя міняється, роз’яснюється, всміхається мені. Цей усміх огортає, проймає мене всю і сповнює безмежним щастям. Я чую його голос:

— Що ти робила?

— Та нічого. Курила. Сиділа на лаві в саду й курила сигарету.

Його очі вдивляються в мене, слідкують за мною, на мить мене гублять, коли я відвертаюся, щоб повісити на вішалку жакет, але одразу знаходять і знову вдивляються в мене.

— Ти, напевно, не виспалась і дуже стомилась…

— Ні, любий, анітрохи.

— Як же ти підеш на роботу така втомлена?

— Я зовсім не почуваю втоми. А на роботу я сьогодні не піду.

Його лоб хмуриться, обличчя набирає невдоволеного, осудливого виразу.

— Чому ж це ти не підеш?

— Не піду, та й годі, тебе розважатиму, — відповідаю я, силкуючись усміхнутися.

Він дивиться на мене, але не відповідає на усмішку.

Його обличчя хмуриться ще дужче, на лоб набігають глибокі зморшки. Він заплющує очі. Боже, думаю я, як, напевно, болить це зранене, скремсане й позшиване тіло!

А може, він згадав про щось неприємне в нашому спільному житті?

— Як ти себе почуваєш, любий?

— Нічого, непогано, — відповідає він, не розплющуючи очей, потім питає: — Котра година?

— Пів на восьму. А чому ти питаєш?

— Та так, про щось подумав…

— Про що?

Він розплющує очі, його обличчя ясніє й розгладжується. Він обіймає поглядом мене всю: моє обличчя, шию, плечі, груди, я знаю цей погляд, то погляд мого чоловіка й коханця, погляд-обіцянка.

— Мені схотілося знаєш чого? Кефіру.

— Добре, любий. Зараз принесу.

— Ні-ні, ти не зривайся. Може, молочарня ще зачинена, я не знаю.

— Відчиняють о сьомій.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, я часто купую там масло по дорозі на роботу.

Я надягаю пальто й капелюшок. Він стежить за мною, потім каже, показуючи очима:

— Пляшка з-під кефіру за вікном. Знаєш, що б я з’їв?

— Що? Скажи!

Він мовчить, вдивляється в мене, нарешті каже:

— Біфштекс по-татарськи…

— Біфштекс?! Бійся бога, я не знаю, чи тобі можна їсти такі речі! — радісно кажу я.

— Можна, можна, — відказує він, а його рука підіймається з ковдри і робить у повітрі заспокійливий жест.

— Хіба що дуже свіжий.

— Пошукай…

— Бувай, я скоро повернусь! — і я цмокаю губами, ніби цілуючи його.

— Та не біжи стрімголов, я підожду, подрімаю трохи.

Я повільно зачиняю за собою двері і крізь шпару між одвірком та дверима бачу його спокійне лице, вже без усмішки, але й без болісної гримаси, — байдуже, таке, яким воно завжди буває уві сні.

Іду, а може, біжу і почуваю, як вертається до мене щастя, а до нього долучається нове, ще більше щастя від свідомості, що всі злигодні минуть і ми віднайдемо те, що могли втратити.

Йти мені все легше, ноги й руки знаходять утрачений ритм. Серце визволяється з-під кам’яного гніту, б’ється тепер спокійно й помалу сповнює все моє тіло живлющим теплом. Я бачу двох дівчаток з ранцями за плечима, в однакових формених платтячках з мереживними комірцями.

Тримаючись за руки, вони стоять край бруку і чекають, коли можна буде перейти вулицю. Я дивлюсь на них і думаю, що вони вдягнені надто легко, ранок прохолодний. Проїздить колона автомашин, два набитих людьми автобуси, потім грузовик. Дівчатка глянули в один бік, у другий, не рознімаючи рук, зірвалися з місця й прожогом перебігли вулицю. На тому боці спинилися, не знати чого озирнулись і, засміявшись, пішли далі. Я звертаю в провулок, минаю костьол, в якому вже давно не була, — відколи вийшла заміж, я ходжу до костьолу в нашому районі. Вертаюсь і входжу в костьол. Тут порожньо, на лаві сидить стара жінка, друга стоїть навколішках біля бічного вівтаря перед іконою матері божої. На камінній сходині горить свічка. Я стаю навколішки, хрещусь і проказую «Отче наш» та «Богородицю». Зітхаю, може, надто гучно; жінка оглядається на мене, поправляє хустку і схиляє голову набік. Губи її безупинно ворушаться.

Я дивлюсь на дари, розвішані навколо божої матері, вони блищать у півтемряві, мов зорі. Серед них найбільше сердець, маленьких і великих, є й ладанки, а також зображення рук і ніг. Я кажу: «Матір божа, якщо ти зробиш так, щоб він одужав, я дам тобі велике срібне серце — найбільше, яке тільки знайду. Обіцяю, що більш ніколи його не зраджу. Навіщо я взагалі про це думаю?

Це ж дурниця. І така обітниця ні до чого, в ній немає жодного сенсу, адже не зраджувати його — то для мене ніяка не жертва. Скоріш я повинна була б пообіцяти тобі, що, як тільки він одужає, я з ним розлучуся й піду в черниці». Дивлюсь на темний лик божої матері, імені здається, що вона усміхається. Я нічого не кажу, але сама собі думаю: «Ти всміхаєшся, як жінка до жінки. Ти ж знаєш, про що йдеться!»

Дивлюсь на годинник. Зараз десять хвилин на дев’яту.

Я пробула тут зовсім недовго, менш як п’ять хвилин.

Хрещуся, встаю з колін і виходжу з костьолу. Тепер я йду безлюдною вузькою вуличкою повз шерегу щільно поставлених автомашин. Біля під’їздів стоять баки зі сміттям. У ніс б’є гострий дух, схожий на запах дешевого туалетного мила. Дуже голосно, немов у мегафон, туркочуть голуби. Я пішла цією вуличкою, щоб скоротити путь. Вже недалечко ріг, за яким шумить центральна вулиця. А ось і молочарня, де я сподіваюсь дістати кефір; я вже вийняла із сумочки пляшку, але двері молочарні зачинені, а за шибкою висить табличка з написом: «Приймання товару». Старенька жінка з нарум’яненими й напудреними щоками сповіщає, що чекає вже більш як чверть години, але щойно з крамниці вийшов чоловік і сказав, що за п’ять хвилин відчинять. Я переходжу на другий бік вулиці, зупиняюсь біля господарського магазину і розглядаю алюмінієві каструлі, вишикувані в ряд, від найбільшої до найменшої. Так само розкладено й покришки, а також сковороди, ополоники та кухлі.

Озираюсь на молочарню, чи її не відчинили, потім переходжу до сусідньої крамниці й розглядаю у вітрині тканини, власне, навіть не розглядаю, а просто дивлюся і бачу їх, кожну окремо, але вони мене не ваблять. Жодної з них я б не купила. Вже хочу відійти, коли це в глибині вітрини помічаю тканину, що приковує мій погляд: узориста, дуже своєрідна парча. Її трохи заслоняли два перехрещені полотнища банального рожевого та фіалкового шовку, тому спершу я й не помітила парчі, лише ковзнула по ній поглядом, не оцінивши її якості й краси. Тепер я крізь скло доторкаюсь до неї пальцями, беру в руки, розправляю і прикладаю до себе. Парча обтягує мої груди й стегна, я дивлюся в дзеркало і бачу себе в сукні з цієї матерії. Силкуюся пригадати, скільки у мене в гаманці грошей. Проте не розкриваю сумочки, щоб перевірити. Зрештою, цей магазин відчиняється лише об одинадцятій. Могло б здатися, що я згаяла чимало часу, розглядаючи парчу; насправді ж я простояла тут дуже недовго, не більше, ніж перед вітриною з алюмінієвим посудом. На мить зупиняюсьперед наступною вітриною, захаращеною виробами з жовтої шкіри: валізами, портфелями та сумками. Але коли я дивилась на цю незвичайну, із своєрідним узором матерію, вперше за останні два дні, з того моменту, як сталося це лихо, мою увагу на мить привернуло щось не зв’язане з Романом. А може, зв’язане? Та ось двері молочарні розчиняються, і купка людей, що вже зібралась під дверима, входить усередину. Я знов переходжу вулицю і стаю в чергу до прилавка. Бездумно дивлюсь на вітрину, де лежать бруски масла, круглі та довгасті сири і стоять банки із згущеним молоком. Раптом до моєї свідомості доходить, що пляшок з кефіром ніде не видно, і мене обіймає страшенна тривога. Переді мною ще троє чи четверо покупців, але я висуваюся з черги й питаю в продавщиці:

— Скажіть, будь ласка, кефір є?

Продавщиця не відповідає, лице в неї ображене, ніби я звинуватила її в крадіжці грошей або годинника.

— Я питаю, чи є кефір.

— Я вам відповіла: є, — ледве чутно відказує продавщиця, надувшись і не дивлячись на мене.

— Вибачте, я не дочула, — відповідаю покірно; за інших обставин я навряд чи була б здатна на таку покору.

Я купую дві пляшки кефіру, порожню пляшку здаю, вартість другої оплачую й одержую квитанцію, квитанцію ховаю в гаманець, кефір ставлю в сітку. Виходжу.

Дивлюсь на годинник — жах, як швидко лине час, уже пів на дев’яту! Вже біжу, любий, біжу до тебе, лишилося ще тільки купити біфштекс по-татарськи. Може, в «Делікатесах»? Подивлюсь, а як нема, то в готелі «Центральний», там бувають іноземці, отже, має бути свіжий біфштекс.

У них усе свіже і найкращої якості. Фе, як же мені завжди гидко, коли він готує собі цей біфштекс! Змішує м’ясо із жовтком, цибулею, гірчицею, поливає олією та оцтом, перчить, солить, достоту, ніби бабрається в лайні, та ще й слину ковтає! Але тепер — боже, аби тільки він попоїв усмак! Я дивитимусь, як він поїдає це сире м’ясо, плямкаючи, цмокаючи, ворушачи вухами і роблячи гримаси. Я радітиму, як колись у дитинстві: в мене був собака, і якось він зник, кілька днів десь пропадав, а потім вернувся і їв м’ясо, увесь трусячись, ніби пожирав його всім тілом; я плакала від щастя, що він знайшовся. «Делікатеси» відчиняються аж о дев’ятій. Я цього не знала, тож повертаю назад і біжу до «Центрального».

Входжу задніми дверима, через кав’ярню; часом я забігаю сюди по шинку. В кав’ярні порожньо, крізь розчинені двері до ресторану видно застелені скатертями столи з прапорцями різних країн. Біля вікна стоїть високий лисий старий офіціант, дивиться на вулицю й курить.

Я знаю його в обличчя, це чоловік дуже вихований і чемний. Добре, що мені трапився саме він. Іду до нього, а в голову лізе казна-що: чому він так невправно держить сигарету, ніби тільки вчиться курити? Кажу:

— Вибачте, будь ласка…

— До ваших послуг, — офіціант обережно кладе сигарету на край попільниці і вклоняється мені.

— Я хочу попросити у вас порцію біфштекса по-татарськи навинос, але тільки щоб він був дуже свіжий.

— А що, по-вашому, значить свіжий?

— Ну, свіжий, сьогоднішній.

— У нас, ласкава пані, нічого несвіжого не буває. Але біфштекс по-татарськи ми самі не готуємо. Одержуємо його з комбінату і зберігаємо в холодильнику.

— Розумієте, це для хворого, тому він повинен бути зовсім свіжий, сьогоднішній.

— Я спитаю, — каже офіціант і, човгаючи ногами, йде до кухні. За хвилину вертається з полумиском у руках.

М’ясо якесь засохле, безбарвне.

— Даруйте, але таке м’ясо хворій людині я подати не можу.

— Сказали, це вчорашнє. Позавчорашнє йде на потреби кухні.

— Пробачте, будь ласка, але я його не візьму.

— Я вас не вмовляю.

— Вибачте, до побачення.

— Нічого. До побачення.

Зачиняючи за собою двері, бачу, як він, згорбившись, із полумиском на простягнутій руці, прямує до кухні.

Добре, що я зайшла сюди, а не до якогось іншого ресторану. Принаймні мала справу з чемною людиною. Скоро дев’ята, я вертаюсь до «Делікатесів». Знов невідомо звідки в моїй голові з’являється нав’язливий образ померлої людини, накритої простиралом, але цього разу в мене вже немає колишньої певності, що це він, Роман, і моторошний образ легко вдається відігнати. Для цього треба тільки, йдучи, дивитись на різні вітрини: взуття, канцелярські товари, сантехнічне обладнання, потім у припалі пилом загратовані вікна Національного банку, де, зрештою, немає нічого, крім якихось афіш та оголошень. Образ туманіє, розпливається, зникає без сліду й більш не повертається. В «Делікатесах» вистоюю майже двадцять хвилин, зате мені вдається дістати дуже гарне, по кольору видно — щойно змелене м’ясо. Купую ще пачку кави та вафлі в шоколаді. Коли виходжу на вулицю, місто здається мені якимось ясним, веселим — то сонце пробилося крізь туман і осяяло все навкруг. Світло таке сліпуче, аж очам боляче, а окулярів я не маю, забула на столику біля телевізора. Минуло вже півтори години з гаком. Жах, як непомітно летить час. Я вже півгодини мала б сидіти на роботі. Треба туди подзвонити. Телефонна будка вільна, я входжу, чіпляю сітку з покупками на гачок, набираю свій службовий номер. Хвилинку чекаю; крізь шибки бачу ряд таксі на стоянці по той бік площі, лічу машини — було вісім, але вже стало менше. За такий короткий час дві від’їхали.

— Баська?

— Крисю, це ти?

— Я, я. Голубонько, скажи, будь ласка, старому, що я сьогодні не прийду.

— Ясно, я вже сказала. Як Ромек?

— Ніби трохи краще.

У трубці щось довго тріщить, потім кілька секунд не чути нічого.

— Алло! Баська, ти мене чуєш?

— Так, чую. Хвалити бога. Ти собі не уявляєш, як ми всі за нього непокоїмось. Може, тобі чимсь допомогти?

— Ні, спасибі, Басько, я поспішаю, треба назад до нього, я вискочила тільки купити йому їсти.

— Що сказати шефові? Завтра прийдеш?

— Побачу, як він себе почуватиме, вранці подзвоню.

Бувай! Треба бігти, а то таксі роз’їдуться! — кричу я, бо машини одна за одною від’їжджають, лишилися тільки дві. Вішаю трубку й вибігаю. Жену щодуху, але на два останніх таксі ніхто не зазіхає, і я стишую біг. Сідаю в машину, захряскую дверцята, обережно вкладаю сітку з покупками. Водій обертається, я бачу його профіль.

— Куди їдемо?

— Хірургічна клініка, вулиця Польна.

Шофер киває головою і вмикає мотор. Ми об’їжджаємо площу і звертаємо в ту вулицю, якою я щойно йшла, минаємо «Делікатеси», молочарню, банк. Їдемо швидко, дуже швидко, обганяємо інші машини тієї самої марки.

Таксі, не порушуючи правил, змушує їх давати йому дорогу, ні, навіть і не змушує, а просто користується своїм правом. Так уміють їздити тільки молоді водії, що служили в армії або працювали у швидкій допомозі. Але таксист уже немолодий, на потилиці в нього сиве волосся.

Ще за секунду я помічаю, що його права рука, яка перемикає швидкості, без кисті, замість неї — рожевий безпалий кикоть. Шофер легенько торкає ним важіль, неначе тільки подає йому знак, а той сам стає на місце. Цікаво, а втім, майже так само Роман водить свій мотоцикл.

Неначе не він веде, а мотоцикл їде сам, підкоряючись якійсь вищій силі, що керує ним на віддалі. Боже, і як таке могло скоїтися саме з ним, адже машина в нього, як він каже, «об’їжджена» до останнього гвинтика. Що говорили міліціонери? Що він був напідпитку, але винен скоріш той, водій грузовика. Таксі зупиняється. Я розплачуюсь і висідаю з машини. Увесь фасад лікарні ясно освітлений сонцем, деякі вікна на другому поверсі розчинені, з одного вікна визирає на вулицю жінка в смугастому халаті.

Внизу, в коридорі, сидять на білій лаві двоє хворих, один з них курить, другий їсть яблуко. Швидко підіймаюсь по сходах, серце ледь стискається. А може, це шлунок?

Я ж досі не снідала. Але їсти не хочеться. Зараз у мене тільки одне бажання: побачити усмішку, якою він мене стріне, і більш нічого мені не треба. Ця його усмішка, така квола тепер, після того, що сталося, вона… не знаю, як це сказати… вона — мовби квітка наших майже чотирьох прожитих разом літ, вона — лиш тепер, лиш тепер я розумію — потрібніша мені за будь-яку їжу. Звертаю в коридор з вимощеною плитами підлогою й відразу помічаю в глибині людську постать. Біля вікна стоїть Романів співробітник, інженер Солецький, той, що був на нашому весіллі; він здалеку вклоняється мені.

Підійшовши ближче, бачу, що в Солецького таке обличчя, ніби він щойно із чогось сміявся й тепер силкується бути серйозним. Двері до Романової палати прочинені, біля них під стіною стоїть візок, на ньому балон із киснем, гумовий шланг від нього тягнеться до палати. В палаті стоїть доктор Павліцький, заклавши руки в кишені халата, тут сестра Вероніка та ще одна сестра, і Стеня — як вона тут сьогодні опинилась? Вони заслоняють від мене Романа.

Що вони всі тут роблять? Стеня обертається до мене, обличчя в неї червоне, мокре від сліз. Я відстороняю її і бачу — Романа немає, на його місці лежить хтось дуже схожий на нього, але то не він. У цього чоловіка очі заплющені, він страшенно блідий, ніби стомлений якимось надлюдським зусиллям: боротьбою, опором, бігом, якоюсь страхітливою гонитвою, і ось тепер він лежить, дихає, пожадливо п’є кисень, який йому дає сестра. Цей чоловік на зріст менший за Романа й набагато старший від нього.

Тепер я вже певна — його підмінили! Хочу крикнути: «Навіщо цей спектакль?!» — але знаю, що це він, Роман.

Бачу його руку на ковдрі, обернуту догори долонею, я впізнаю її, це його рука, його характер, його злість, добрість, дивакуватість, загадковість. Звісно, я знаю, що це Роман і що він умирає. Стеня каже, ридаючи й заникуючись:

— Як я прийшла, він ще закурив сигарету. Сам прикурив від запальнички і сказав…

Тепер говорю я, чую свої слова і дивуюся, що вони звучать так голосно й так діловито:

— Що сталося, докторе, адже ж годину тому все було гаразд?! Що це, докторе, що це?!

Доктор Павліцький не озивається, він дивиться на руки сестри Вероніки, яка повільно витягає голку з вени.

— Та скажіть же, докторе, що це таке?

Доктор Павліцький повертає до мене голову й гостро відповідає:

— Це початок кінця. Будьте мужні. Сестро Вероніко, будь ласка…

Я чую ще:

— Будьте мужні. Сестро Вероніко!

Чиїсь руки обіймають мене й підтримують.

II

Мамина подруга ще із шкільних років, пані Марися Ціхоцька, у війну овдовіла, чоловік її, капітан, помер у таборі для військовополонених. Під час окупації моя мама, тітка Міля та пані Марися разом брали участь у підпільній роботі, а крім того, крутились, як каже мама, щоб якось перебути війну. Мій тато працював тоді на електростанції, заробляв дуже мало, я була дитиною, а Стеня ще й не народилась. Чоловік тітки Мілі був за кордоном, там і помер, вона лишилася сама з крихітним синком. Пані Марися Ціхоцька, щоправда, дітей не мала, та зате утримувала стареньку матір, до того ж у них вічно товклися якісь далекі родичі. Ці три жінки сяк-так давали собі раду. Шили на машині всякі речі, яких тоді не було в крамницях, — різні бюстгальтери, купальні костюми, блузки, а потім продавали їх на товчку. Я теж часто ходила з мамою, мені це подобалось. Ми з нею стояли в натовпі, обвішані трусиками та ліфчиками, мов різдвяні ялинки, і торгувалися з покупцями. Іноді, у велику спеку, робили собі капелюхи з газети, мов діти, що граються в солдатів, я купувала солоні огірки. Потім перестала ходити на товчок, бо одного разу німці зробили облаву, зчинилася страшна метушня, одну дитину затоптали на смерть, а мене разом з якоюсь чужою жінкою вже упхнули були в машину, але моя мама — вона чудово говорить по-німецькому — так закричала на одного німця, що він, мабуть, зовсім отетерів і випустив мене. Відтоді я вже не бувала на товчку, батько також заборонив посилати мене в гетто — я пробиралася крізь діру в мурі до одної єврейки, маминої знайомої, і приносила від неї сховані під сукенкою куски шовку; потім з нього шили ліфчики та всякі інші речі. В гетто я ходила лише разів зо два чи зо три, але досі пам’ятаю, як я боялася — це було щось жахливе.

Тепер пані Марися Ціхоцька держить маленьку, непоказну крамничку по вулиці Замковій, сорок один, вхід з двору. Вітрини в крамничці немає, а тільки невеличке віконце в стіні, яке видно лише з підворіття, та зате це віконце оформлене з великим смаком і освітлене вдень і вночі. На гарно задрапованому оксамиті, синьому, червоному, бордовому або чорному, пришпилений чудово оздоблений, найновішого фасону бюстгальтер, що кольором гармоніює з оксамитом. На скляній поличці стоїть флакончик витончених французьких парфумів, «Шанель» або «Ланвен», та лежить ніби ненароком кинута низка перлів.

І більш нічого, ніякої вивіски, тільки вгорі мало помітні чорно-золоті літери: «Марія Ціхоцька». Пані Марія Ціхоцька, котру далі я називатиму тьотя Марися, як казала на неї, коли була маленька, тепер займається виключно пошиттям бюстгальтерів. Звичайно, її теперішні вироби не мають нічого спільного з тими рожевими та блакитними у квіточки або горошки бумазейними ліфчиками, що їх ми продавали на товчку. Тьотя Марися спеціалізувалася, шиє тільки на замовлення, підходить, як каже мій тато, до кожного випадку індивідуально, — завдяки цьому вона стала справжньою художницею і в своїй галузі не має конкурентів. Вона вважає, що може не турбуватися за свою старість і за майбутнє своєї професії, бо поки на світі існуватимуть жінки, їм будуть потрібні бюстгальтери. Ще вона часто повторює, що жінка, яку природа обдарувала гарними персами, повинна подбати про відповідну оправу, або, коли хочете, упаковку, бо ж коштовностей не продають в обгортковому папері. Якщо ж жінка, на своє нещастя, має негарний бюст, вона тим паче мусить його прикрашати.

Тьоті Марисі вже за п’ятдесят, правду кажучи, я не знаю, скільки саме, здається, вони з моєю мамою ровесниці, та коли б ви бачили, яка вона життєрадісна, випещена, причепурена, а як одягнена! З якою невимушеністю, я б навіть сказала — грацією вона тримається, розмовляє, сміється в кав’ярні «Європа», де її можна зустріти щодня між чверть на першу і другою годиною, оточену ще не вельми підтоптаними залицяльниками так званого зрілого віку, як вона усміхається до них, показуючи свої чудові зуби, мружить очі і при тому держить поклонників на певній відстані, не дозволяючи ніяких фамільярностей.

Як гарно вона виглядає в своїй скромній чорній сукні, коли нахиляється над низеньким столиком, наливає каву та лікер і подає дамам, яких запрошує до себе в неділю на п’яту годину вечора.

В салоні тьоті Марисі — я називаю цю кімнату салоном, бо саме таку роль вона відіграє, насправді ж то просто їдальня, — збираються дами з різних кіл. Тьотя Марися вважає, що діяльність, якою вона займається, має характер аполітичний і надкласовий. Тому в неї буває і так званий приватний сектор, і дружини адвокатів, викладачів університету й навіть партійних діячів. Гості сидять у капелюшках на канапці та в кріселках якогось там стилю, що з часів окупації вже двічі ремонтувалися та оббивались новою смугастою матерією, під великою, довгастою картиною Фалата. Серед них, звичайно, моя мама і тьотя Міля, — всі попивають каву й розмовляють.

Про що розмовляють? Про політику дуже рідко, здебільшого судять чоловіків та переказують плітки. Колись мені не дозволялось бувати на цих зібраннях, і якщо мама брала мене з собою, я мусила гратися в сусідній кімнаті сама або з двоюрідним братом Анджеєм, сином тьоті Мілі.

Нам давали гортати альбоми з листівками — то були всякі старі фотографії, видики й репродукції з «Хрестоносців», «Камо грядеші», «Балладини» та картин Гротгера. Я вже знала їх усі напам’ять і тому читала написи на звороті: вітання, поклони, часом і якісь незрозумілі вирази, а Анджей відліплював марки. Але здебільшого я підслухувала розмови, що точилися в салоні. Отож найчастіше там судили чоловіків, серед них і мого тата, — тепер мені здається, що про них говорили в такому дусі, як гудять начальників: вони, мовляв, дурні, розпусні й користолюбні. Але найцікавіше починалося, коли наші мами там, у салоні, притишували голоси. Я чекала цієї хвилини.

Тоді я лягала на підлогу, припадала вухом до дверей і з розпашілими щоками, відчуваючи, як нестерпно пече шкіра на лиці, слухала слова, що в струмені холодного повітря просочувалися з салону крізь щілини в дверях разом із дзвяканням ложечок та порцеляни. Анджей цими розмовами не цікавився; він, як я вже казала, відліплював марки з листівок та тягав з комода тьоті Марисі різні дрібнички, що їх потім знаходили в нього в кишенях.

Слухала тільки я. Наші мами розповідали одна одній про венеричні хвороби, позаматкову вагітність, аборти й викидні, про рак піхви, грудей та яєчників. А тьотя Міля, така добра, справедлива, працьовита, скромна й побожна, часто розказувала про розваги у віллі командира полку; це звалося «change des dames»^[48]: за наказом командира офіцери переходили з одного ліжка в друге, до чужих дружин.

Тьотя Міля по війні теж непогано влаштувалась. Зразу після визволення вона відкрила комісійний магазин, який держала потім кілька років. Справи в неї йшли добре, хоч спочатку з товаром було дуже скрутно, вона продавала різні лахи з ЮНРРА^[49], одежу з посилок та речі, що лишились від німців. Коли магазин було націоналізовано, тьотя Міля нітрохи не засмутилась і почала працювати в державному комісійному магазині, тільки не в цьому, а на іншій вулиці, і моя мама іноді спересердя каже, що в тьоті Мілі стільки грошей, що вона вже й сама не знає їм ліку. Правда це чи ні — не знаю, але Анджей має моторолер і часто їздить за кордон. Вже двічі був у Чехословаччині, був в Угорщині, в НДР, Болгарії, тепер збирається до Югославії. І щоразу я бачу в нього якісь нові речі: шкіряний піджак, італійські черевики, замшеву кепку. А кожушок він собі замовив у Сцісловича, спеціально їздив до нього в Закопане. Ще бувши п’ятнадцятирічним, коли вчився в дев’ятому класі, Анджей уже пив горілку, ходив на гулянки й нормально, як він сам казав, жив з дівчатами.

Я почала писати цей щоденник — а втім, чи буде це щоденник, чи, може, просто нотатки про моє життя? — отож я почала писати 17 червня 1954 року, через три дні після закінчення школи, або «екзаменів на зрілість», як кажуть мої тато й мама, коли хочуть підкреслити, що життя, тобто все найважливіше, починається з цього моменту. І ось я сиджу в нашій із Стенею кімнаті (Стеня зараз у школі), сиджу за столиком біля вікна. Світить сонце, вікно розчинене. Вдома нікого немає, мама вернеться з міста після дванадцятої, тато — о пів на четверту.

На підвіконні стоїть вазочка з черешнями. Весна цього року була холодна, це перші черешні, ще кислі й водянисті, і дуже дорогі, мама купила їх на честь мого атестата. Коли-не-коли вулицею проїжджає автомобіль, у гарячому повітрі здалеку чути гуркіт і гамір міста. Зараз пів на дванадцяту. Мені дев’ятнадцять років сповниться в липні. Школу я закінчила з запізненням на один рік, але другорічницею не була, а просто через війну почала вчитись пізніше. Тепер саме час описати себе, тобто який у мене вигляд і яка вдача. Здавалося б, це легко, але ось я написала: «Я блондинка, точніше, темна блондинка, майже шатенка…» — і кінець, на цьому застрягла, більш нічого не спадає на думку, ніби я взагалі неспроможна змалювати себе. Тобто це я, може, й зуміла б, але знаю, що все одно вийде неправда. Тому я беру дзеркало в овальній рамці, ставлю його на підвіконня й дивлюсь: так, справді, я шатенка, але коли приглянутися зблизька, то видно, що волосся в мене неоднакове, при корені темніше, а на кінцях значно ясніше, деякі волосинки вилискують золотом, — це, мабуть, від сонця, бо я з квітня довго бувала надворі з непокритою головою, сиділа з підручниками на балконі або в парку. Я ношу так званий «кінський хвіст», перев’язаний зеленою оксамиткою. Пам’ятаю, коли я була менша, то любила крутити головою і дивитись, як метляється моє волосся, це мене якось по-дурному тішило. Здається, я навіть зробила з цього забаву.

Що ж іще сказати про волосся? Воно в мене досить густе, хоч був час, коли коси дуже лізли, я знімала їх з гребінця цілими жменями, думала вже, що стану лиса, і страшенно журилась. Лінія волосся над лобом досить гарна, з виразним гострим зубчиком посередині. Лоб. Скоріш низький, хоч і не дуже, схожий на лоб моєї мами, але в мами якась алергія: тільки-но вона з’їсть щось не те, одразу все обличчя, а надто лоб, вкривається червоними плямами. А в мене шкіра чиста й здорова, тільки загоряти треба обережно, щоб не виступило ластовиння.

Брови в мене явно негарні, краще сказати — були негарні, бо вже рік, як я їх вискубую, і тепер, по-моєму, вони зовсім непогані, в усякому разі, до мого обличчя пасують. Очі в мене блакитні. Часом зеленкуваті, це залежить від освітлення. Білки яскраво-білі, з прозорою сіточкою тоненьких блакитних жилок. Словом, звичайнісінькі собі очі, і не було б у них нічого особливого, коли б не повіки, що їх я успадкувала, як каже мама, від своєї бабусі-шляхтянки. Зрештою, я сама досить рано помітила цю особливість своєї вроди і навчилась її використовувати.

А саме, я завважила, що кожний, навіть найменший рух повік змінює вираз моїх очей і всього обличчя і що рухи ці можуть бути надзвичайно, безмежно різноманітні.

Пам’ятаю, коли мені було п’ятнадцять років і я вчилась у восьмому класі, я розважалася тим, що «зваблювала» в такий спосіб не тільки своїх однокласників, — вони мене менше цікавили, а й дорослих елегантних чоловіків, яких зустрічала по дорозі із школи. Декотрі солодко усміхалися, зупинялись, а часом повертали назад і йшли за мною; якось один із них ішов слідом за мною аж до самого дому (я й досі часом зустрічаю його, тепер з нього вже порохня сиплеться, як іде, хилитається і трясеться увесь, неначе в нього руки й ноги на шарнірах). Коли подумаю, що я мало не зважилась тоді на якусь романтичну, але вельми сумнівну пригоду з ним, — мені аж млосно робиться. А втім, може, це було б і не гірше, ніж те, чого я дізнала через два роки? Важко сказати. Моя бабуся, на жаль, не залишила мені у спадок виточеного, породистого носа, з тієї простої причини, що ніс у неї був товстий, масивний; його успадкував — і це дуже пасує до обраного ним фаху — мамин брат, дядько Павел, який живе тепер у Гданському воєводстві, викладав в ліцеї природознавство і розводить бджоли. В мене ніс мамин, короткий, звичайний, але він принаймні обличчя не псує. Колись, як мені було років тринадцять чи чотирнадцять, він завдавав мені чимало прикрощів, бо легко червонів, а влітку вкривався ластовинням. Дивлячись у дзеркало, я впевнююсь, що моя верхня губа, на жаль, лишилася така сама, як була, — непропорційно довга, але це помітно не завжди і залежить від того, з якого боку глянути на моє лице.

Найкраще в мене — уста, і це не тільки моя думка. Я чула це значно раніше, ніж змогла оцінити сама. «Погляньте, які в неї гарненькі губки! Крисю, скажи: «Мамуся»!

Скажи: «Киця»! О, з неї буде добра штучка!» Трохи згодом, коли в нашій сім’ї з’явилася Стеня, підросла й почала говорити, виявилося, що в неї губки ще кращі, ніж у мене, але то вже інша тема. Стеня молодша за мене на дев’ять років. Отож мої уста: як же ж мені важко їх описати, хоч я зараз дивлюсь на них, розтуляю, вимовляю слова «кохана» або «коханий» і зблизька розглядаю себе в дзеркало. Смішно, звичайно, так викривлятись, — але хіба тільки я це роблю? Моя сестра, ще зовсім дитина, теж починає вже вправлятися в цьому; одного разу я підгледіла, як вона стояла перед дзеркалом і говорила сама до себе: «І взагалі мені байдужісінько…» Декотрі з моїх подруг досі поводяться так, наче ввесь час грають якусь роль. Отже, мої уста: величенькі, але не надто великі.

Повні, гарно окреслені, кутики закінчуються тонкою гострою лінією, що спершу опускається, а потім загинається вгору. Я вже давно помітила, яку велику роль відіграють ці кутики у виявленні моїх почуттів; вони підкреслюють те, що промовляють очі й повіки, але можуть сказати і щось зовсім інше, ніж очі, щось таке, чого очі сказати не хочуть. Можуть також мовчати, і тоді говорять тільки очі. Можуть говорити правду або неправду; можуть виражати те, що я думаю, або приховувати мої думки; можуть натякати — мені є що сказати, але я цього не скажу або скажу іншим разом, пізніше. А можуть зробити так, що ніхто нічого не дізнається про мої почуття, думки й наміри, бо лице моє буде замкнене на замок, мов двері.

Тепер про зуби: на жаль, я запізно збагнула, яка їхня роль у грі всього обличчя, а що зуби в мене завжди були не дуже-то міцні, я, хоч мама раз у раз мені нагадувала про це, трохи їх занедбала, і тепер один зуб з лівого боку, на видному місці, дуже негарний, з пломбою, і скоро на нього доведеться надіти коронку. Торік я переживала справжню трагедію через цю дрібну ваду, але потім звикла й навчилась її приховувати, як, зрештою, й інші.

Щоки, підборіддя, вуха (ліве трошки більш відстовбурчене, але це майже непомітно) — «в нормі», як кажуть лікарі.

В усякому разі, не завдають мені жодних прикрощів.

Шия теж. Плечі модні, вузькі й похилі. Взагалі, як каже моя мама, статура в мене жіноча, нічого спільного з так званою «прасувальною дошкою», тобто фігурою без грудей і стегон. Проте це не значить, що в мене надмірно розвинений бюст. Був навіть час, коли я, спершу налякана тим, що в мене почало рости щось таке, впала в іншу крайність — стала непокоїтися, що мій бюст ніколи не досягне нормального розміру. Тепер груди в мене досить повні і, здається, гарні, та й взагалі я вже жінка, але про це потім. Я часто розглядаю своє тіло в дзеркало у ванній і знаю його досконало. Мені відома кожна, навіть найменша вада на шкірі. Наприклад, під лівою груддю в мене бородавка завбільшки як горошина. Такі самі були в мене колись на пальцях рук, але вони зникли без сліду, а ця лишилась і начебто навіть побільшала. Раніше чого я тільки не робила, щоб її позбутись: перев’язувала шовковою ниткою, мастила азотною кислотою, вкраденою в хімічному кабінеті, нічого не помогло. Довелось погодитися з тим, що ця особлива прикмета залишиться в мене на тілі до кінця життя. Поки не було грудей, мій живіт здавався мені просто жахливим! Якийсь випнутий, ніби я була вагітна або все життя їла саму картоплю. Потім, коли в мене розвинулися груди й стегна, живіт перестав випинатись і зробився просто частиною мого тіла, тіла жінки.

В мене досить гарні стегна й ноги, повні, стрункі литки переходять у вузькі ступні. Одного разу я сиділа в парку з книжкою, чекала на подруг, коли це якийсь літній чоловік, попросивши дозволу, сів поруч. Спитав, що я читаю, я відповіла: стародавню історію. Ми трохи поговорили про Грецію та Єгипет, він навіть продекламував по-грецькому уривочок з «Іліади». Я на нього не дивилась, слухала просто з чемності, бо грецької не розумію, ми ж її не вивчали, аж раптом чую:

— Які у вас гарні ступні — сухі, нервові, чутливі, мов у породистої лошички…

Я пирснула сміхом, глянула на свої ноги, без панчіх, у мілких чорних туфлях без каблуків, потім на співрозмовника: в нього було старе, поморщене обличчя, рідке шпакувате волосся й сиві вусики, але разом з тим дуже свіжі, червоні губи й молоді, ясні очі. Він нахилився до мене і сказав:

— Ви не смійтесь, я говорю серйозно, це не всякий чоловік зуміє оцінити. Може, ви ніколи від жодного чоловіка такого не почуєте…

На щастя, цього дивного поклонника, в якому було щось відворотне й водночас привабливе, незабаром сполохали мої подружки.

Я забула сказати про руки. Може, тому, що донедавна, як мені здавалося, руки в мене були негарні, важкі й незграбні, я не вміла рухати ними легко, граціозно і не розуміла, як важливо опанувати це мистецтво. Але недавно я зробила відкриття, що мої руки зовсім не такі жахливі, щоб їх і далі ховати. Вони вимагали так небагато уваги й догляду! Просвітила мене моя подруга, що вчилася зі мною в початковій школі, а потім вступила до перукарсько-косметичного технікуму. І другого дня мої супермодні, покриті червоним лаком, немов закривавлені нігті, хоч я ховала їх під партою, стали причиною сутички з учителькою математики Заленською. Шалений напад цієї старої діви я сприйняла покірно. Стояла, похнюпившись, і навіть зронила сльозу на білий мереживний комірчин блузки, але вчителька не знала, що то була моя, а не її перемога! Адже я стала власницею пари рук, що зробились моєю прикрасою, вони вже не заважали мені, перетворились на часточку, або, як висловилась математичка, — функцію мого життя, оздобу мого тіла.

Ну, от я й описала себе, як могла, нічого не приховуючи.

Напевно, якби я вміла малювати, я б саме так зробила свій автопортрет, але тоді все, що я написала, було б видно далеко краще. Щоправда, викладач польської вчив нас, що в літературі докладні описи героїв уже давно вийшли з моди, образ героя повинен сам скластися з того, що він робить, говорить і що про нього говорять інші, — але ж я пишу не роман.

* * *

Після семирічки я спочатку два роки ходила до ліцею зі спільним навчанням, але з десятого класу мене перевели до жіночого ліцею; тоді батьки сказали, що дбають про мою освіту, а в ліцеї зі спільним навчанням рівень викладання, мовляв, низький, але тепер я майже певна, що вони дбали про моє «моральне здоров’я», після того як одна дівчина й хлопець із нашого класу через невинну дитячу витівку попали в халепу. Вони вирішили прогуляти уроки й подалися удвох до лісу, взявши з собою казанок, щоб зігріти чаю. Там їх застукав лісник, коли вони сиділи в халабуді, де підгодовують диких тварин, і на спиртівці кип’ятили чай у казанку. Лісник звелів їм показати документи й написав у школу. Його турбувало передусім те, що вони могли підпалити ліс, а наші мами, котрі з таким запалом розводяться про аборти, позаматкові вагітності й таке інше, казна-що подумали.

Насправді ж нічого такого не було, я знаю краще за всіх, бо ми з цією дівчиною дружили, і взагалі то був просто дитячий вибрик. Ну так от, перевели мене до бабського ліцею, там я вчилася ще два роки і складала екзамени на атестат зрілості. А наша дружба з хлопцями, всупереч сподіванням батьків, зовсім не розладналась, коли нас перевели до жіночого ліцею. Я б навіть сказала, навпаки.

Коли ми вчилися разом, їх було так багато, вони ганяли по школі, спітнілі й брудні, і витворяли казна-що.

Здавалося, що між ними немає жодного інтересного типа.

А тепер ми тинялись по місту або годинами висиджували в парку, вдаючи, ніби вчимося, аби тільки з ними зустрітись, побазікати й пококетувати. В цьому було щось дуже хвилююче — ми з подругами сиділи на лаві, тримаючи в руках розгорнуті підручники з хімії або математики, повз нас проходили статечні люди — елегантно вдягнуті чоловіки, жінки в гарних сукнях або в костюмах, а ми тихенько розмовляли про стосунки між чоловіком і жінкою, про голе тіло і всякі такі речі. Хлопці вітались, походжали біля нас або сідали віддалік на лаву, крадькома курили сигарети, перемовлялися між собою, витівали всякі дурниці. А коли підсідали до нас, ставали несміливими і скованими. Зрозуміло, ми з дівчиськами враз уривали свої балачки на оті теми, і починалася спільна розмова про школу, спорт, про кінофільми й пластинки, іноді, дуже рідко, — про батьків або про якісь події в нашому місті чи в світі.

Анджей, мій двоюрідний брат і ровесник, син тьоті Мілі, про якого я вже говорила і з яким зустрічалась дуже часто, досить довго взагалі не цікавився дівчатами, зате тітці доводилось витрачати на нього силу грошей, купуючи йому найдорожчі іграшки. Потім два роки підряд були неприємності в школі, бо він разом з кількома такими ж шибениками, як сам, робив учителям всякі капості. Та коли Анджей перейшов — щоправда, не дуже легко — до дев’ятого класу, він одразу змінився. У школі вже не бешкетував, вдома теж поводився пристойніше, перестав коверзувати та грубіянити й зацікавився дівчатами, яких почав називати «бабами». І, як він сам мені натякнув, став жити з ними нормальним статевим життям.

Через Анджея я й познайомилася з Кшиштофом, який учився з ним в одному класі, але був на рік старший.

Треба віддати Кшиштофу належне — він був вродливий хлопчина. На зріст трохи вищий од мене, чорнявий, з лиця чисто тобі ангел: лагідні, широко розставлені блакитні очі, гарний овал обличчя, маленькі червоні вуста, причому верхня губа якоїсь незвичайної форми; мені важко сказати, в чому тут річ, але це помічала не тільки я. Ми вешталися втрьох або вчотирьох з Анджеєвою дівчиною, Іркою, познімавши з рукавів шкільні емблеми, ходили в кіно, в маленьку темну кав’ярню пити каву й вино, на прогулянки. Одного разу на вечірці в тьоті Мілі, коли її не було вдома, ми поцілувались. Анджей замкнув нас у темній кімнаті на кару за те, що ми не хотіли поцілуватися при всіх. Я стала біля вікна й дивилась на освітлені вітрини по той бік вулиці та на людей, що входили до магазинів. Мене розбирала злість, я вся тремтіла, хотілося плакати, і водночас я відчувала, що за мить Кшиштоф підійде до мене, пам’ятала, що зовсім близько, за яких два кроки, стоїть широка й зручна тахта тьоті Мілі, і, попри все те, думала про деякі інтимні деталі. Але Кшиштоф стояв біля дверей і лаявся з ними, я чула, як він називав їх кретинами, вся компанія заливалася сміхом, а голосніше за всіх реготав Анджей, що випив три чарки вина. Та невдовзі вернулася з міста тітка, і Анджею довелося випустити нас, але спершу ми все-таки мусили поцілуватись. Ми поцілувалися в дверях, похапцем і невміло.

Батьки Кшиштофа до війни мали якусь фабрику, в сорок п’ятому році її в них відібрали, але грошенята в них, видно, ще були, бо жили вони в трикімнатній квартирі, а недавно купили в Сверкові дачу, щоб після ремонту проводити там відпустку й вільні кімнати винаймати дачникам. Сверків дуже мальовничо розкинувся на березі невеликої річки, навколо пагорби й ліси. До нього година їзди автобусом. В будень у Сверкові панує сонна тиша, з автобуса висідають лише робітники і розходяться по домівках, але в неділю туди приїздять тисячі людей.

Купаються, ловлять рибу, напинають намети або ночують у пансіонатах та в селян. На літо з’їжджаються дачники, але їх небагато, Сверків не модний, бо він зовсім близько від міста, тут немає ніяких особливих розваг, ані стадіону, ані басейну. Під час окупації туди їздили по гриби, а наприкінці війни мама хотіла тікати до Сверкова від бомбардувань, але росіяни вступили в наше місто так швидко, що ми навіть не встигли спакувати валізку й рюкзак. У всякому разі, в мене з часів окупації залишились про Сверків дуже приємні спогади, бо щоразу, коли ми вибирались туди по гриби, мама робила бутерброди з сиром, пекла пиріг і наливала в пляшки каву з молоком.

Ми ходили по лісі, купались у неглибокій, прозорій мов кришталь воді, я грала в м’яча на луці, повітря було таке чисте, духмяне, ані разу не було ні дощу, ні грози. Я зі смаком уминала все, що мама виймала з рюкзака й давала мені. Вертаючись, ми йшли кілометрів зо три до залізничної станції, бо автобуса тоді не було. Мама й тато тримали мене за руки, я куняла, йдучи, а в поїзді вже міцно засинала, і потім батькам доводилося нести мене на руках.

Одного ранку Кшиштоф сказав, що коли-небудь запросить нас, мене й Анджея, у Сверків на неділю, а може, навіть і на всі канікули, і в мене раптом так якось чудно тьохнуло серце, я ніби відчула солодкий смак тих часів, коли була маленькою дівчинкою, щасливою й безпечною під захистом батьків, хоч то були такі жахливі роки.

Я сказала вдома, що Кшиштоф, можливо, на канікули запросить мене з Анджеєм на дачу у Сверків, на те мій тато заявив (мої батьки не були знайомі з батьками Кшиштофа, але чули про них), що вони мерзенні, пихаті буржуї і з ними краще зовсім не знатися. А втім, цей батьків виступ був короткий і безпорадний, взагалі такі сцени — мама називала їх «татове соло» — за моєї пам’яті траплялися рідко й дуже швидко кінчались, бо тато відступав перед маминими аргументами й виходив з кімнати, визнаючи цим свою поразку. Але не про те річ. Так от, наприкінці квітня, після великодня — пам’ятаю, були ще великодні канікули, — Кшиштоф запросив мене, Анджея та його дівчину, Ірку, у Сверків. Власне, до кінця так і не було зрозуміло, чи у Сверкові будуть і Кшиштофові батьки, чи тільки служниця, що часто їздила туди й порядкувала в хаті та в садку. Своїм я сказала, що нас запрошують батьки Кшиштофа, ми гуртом підемо гуляти до лісу, разом пообідаємо, — словом, чого тільки не наплела, аби лиш умовити моїх стареньких. Тато почав заперечувати, але, як і завжди, не дуже рішуче. І вийшов з кімнати зі словами: «Робіть, як знаєте», — це означало, що вирішувати повинні ми самі, мама та я. Але все ледве не зірвалось: мама помітила, як я поклала в сумку купальник, і чомусь подумала, що я збираюся купатись у крижаній весняній воді. Я стала пояснювати, що в купальнику не тільки купаються, а й загоряють, але це не переконало маму, мені довелось заприсягтися, що купатись я не буду. Купальник, ясна річ, лишився в шафі.

З собою мама дала мені чудові маленькі бутербродики з шинкою, курятиною, бринзою та огірками, кожен був загорнутий у паперову серветку; все це мало дуже гарний вигляд, мама перевершила себе, щоб Кшиштофові батьки, сказала вона, бува, не подумали, що вона не знає, як робляться такі бутерброди.

Незважаючи на мої протести, мама провела мене на автовокзал, мабуть, тільки для того, щоб упевнитись, що ми справді сіли в автобус із написом «Сверків». Ірена безсоромно намазалася, взула туфлі на високих каблуках, зате шкільної емблеми на рукаві в неї, звісно, не було. Не знаю, чи помітила це моя мама, в усякому разі, вона не звернула уваги й пішла ще перед відходом автобуса. Я сиділа поруч Ірки, хлопці перед нами.

Світило сонце, але ранок був туманний. Ми їхали такою знайомою мені дорогою — повз дерев’яний стадіон, довгим мостом над залізничними коліями, потім між одноповерховими будиночками з садками, потім через луки й пасовиська, на яких різали торф і складали його в купки біля прямокутних ставків із чорною водою. Ми проминули розвішану на високих хрестовинах лінію високої напруги, що перетинала ліс, і незабаром опинилися серед перелісків, де місцями ще лежав сніг. Лишився позаду самотній димар зруйнованої цегельні — все це я знала напам’ять. Ірена напахалась якимись дивними, страшенно міцними парфумами, аж люди оглядались. Переді мною була Кшиштофрва спина, його потилиця, заросла чорним блискучим волоссям. Він досить голосно розмовляв з Анджеєм про електрику та якісь турбіни. Раз він обернувся і спитав, чому я така серйозна; не пам’ятаю, що я відповіла. Потім автобус зупинився біля мосту через річку, в тому самому місці, де я малою часто купалась, і ми висіли. Мовчки йшли берегом річки, я дивилась у воду і, пам’ятаю, помітила, що дно вже не таке чисте, як колись. Воно було всіяне битою цеглою та уламками фаянсу. Кшиштоф ніс програвач і пластинки, в Анджея з собою була сумка англійської авіакомпанії, йому схотілося закурити, і він віддав її мені.

Сумка була дуже важка, і я спитала, що в ній. Він сказав — випивка, тоді я сказала, що нехай несе сам; врешті сумку взяла Ірка. Ми ледве плентались, я була стомлена й невиспана, розморювало й повітря, тепле, але дуже вогке, як звичайно навесні. Було парко. Нарешті ми добрели до дачі Кшиштофа. То був старий дерев’яний двоповерховий будинок з двома балкончиками під гостроверхим дахом, оздоблений всілякими галерейками, неначе випиляними лобзиком з фанери. Будинок стояв на лужку, серед беріз та сосон, поблизу протікав струмок. Виявилось, що на дачі нема нікого, ані батьків, ані служниці. Кшиштоф витяг з кишені ключ і відімкнув двері. Ми ввійшли, я почула запах дерева й живиці і пережила хвилину дивної, незбагненної радості, коли подумала: ось дім, де я, можливо, житиму як Кшиштофова дружина.

— Прошу, пані й панове, — мовив Кшиштоф, — ось тут ви можете повіситись, а потім я покажу вам будинок. Обідати будемо в моїх апартаментах нагорі.

— Дуже приємно, — відповіла Ірка, вклоняючись.

— Та годі вам дуріти. Ірко, давай чарки, мені страшенно пересохло в горлі, — сказав Анджей, вийняв сигарети та запальничку й сів на сходинку.

Пам’ятаю, тоді я з жахом подумала: Анджей став алкоголіком. Отож Анджей сидів на сходах, а ми з Іркою стояли як дурепи, нарешті Ірка теж сіла на сходинку.

Кшиштоф одчинив двері в кухню, щойно пофарбовану, але ще не опоряджену. На стіні висіла велика алюмінієва сковорода, а під нею стояла біла електрична плита.

— Що будемо робити? Підем нагору? — спитала Ірка й позіхнула.

Я нахилилась до неї і пошепки спитала:

— Тут нікого нема?

— Нема, Кшиштоф узяв з дому ключі.

— А його батьки не приїдуть?

Ірка пирснула сміхом, потім сказала:

— Сподіваюсь, що ні. Ходім, я покажу тобі нашу кімнатку.

Анджей сидів собі, а ми дерев’яними сходами побрались нагору. Тут було троє дверей і вихід на балкончик.

Ірка сказала:

— Сюди, — і повернула ручку.

Двері не були замкнені. Я побачила маленьку кімнатку зі скісною стелею й віконцем, що виходило на дах.

На підвіконні стояла квітуча пеларгонія. Тут було дуже тісно, вузьке ліжко займало майже половину кімнати.

Ліжко було не застелене, на залізній сітці лежали акуратно складені ковдри, на столі та на стільці провітрювались матраци. І тут теж пахло живицею.

— Це кімната Кшиштофа, — сказала Ірена.

— Кшиштофа? Звідки ти знаєш? Ти тут була?

— Еге.

— Із Кшиштофом?

— Заспокойся, не з Кшиштофом.

Анджей і Кшиштоф десь унизу возилися з програвачем. Зненацька загримів джаз та так гучно, що весь будинок заходив ходором, задвигтіли стіни й шибки, але зараз же все стихло. Ірена, стоячи біля вікна і розглядаючи пеларгонію, сказала якимсь дивним голосом:

— У цій кімнаті я стала жінкою.

Ірена була старша за мене на чотири місяці, в грудні минулого року їй сповнилося шістнадцять.

— Ірко! — гукнув Анджей знизу.

— Що?

— Йди сюди, я тобі щось скажу!

Ірена збігла вниз. Я підійшла до вікна й задивилась надвір: зовсім близько від чорного гонтового даху — якби відчинити вікно, рукою можна б дістати, — видно було березове гілля, вкрите ясно-зеленим молодим листячком. Унизу, за краєм даху, простягся лужок, по лужку, а далі по кладці через струмок бігла в бік дороги стежка, якою ми сюди прийшли. Дорога була безлюдна.

Я подумала, що цей луг, мабуть, теж власність Кшиштофових батьків. Вернулась Ірка і сказала:

— Доведеться трохи почекати, Кшиштоф хоче подивитись, чи не приїде хтось одинадцятигодинним автобусом.

— Старі?

— Старих немає, поїхали до Гданська. Йоанна.

Наступний автобус буде тільки о третій, але Йоанна ним ніколи не їздить.

— Ірко! — почувся голос Кшиштофа. — Скоро одинадцята, ти дивишся?

— Дивлюсь, не хвилюйся! — відповіла Ірка й зиркнула крізь вікно на дорогу, потім задерла спідницю, відкривши голу ногу, і поправила підв’язку. На ній буличорні мереживні трусики. Я з соромом подумала, що на мені блакитне зимове трико. Зате такий ліфчик, як у мене, в неї буде не скоро! Мені його недавно подарувала тьотя Марися. Я опустила повіки й глянула на свої груди. І невимушено, якомога природнішим тоном промовила:

— В тебе з собою щось є?

— Ти про що?

— Ну, які-небудь протизачаткові засоби.

— Що ти!.. — Ірена вражено глянула на мене.

— Я не маю бажання підхопити позаматкову вагітність або венеричну хворобу.

Ірка вилупила на мене очі, мов очманіла. Я раптом відчула, що здобула над нею величезну перемогу, просто стерла її на порох. Можна було на неї не дивитись. Я відвернулась і втупилась у вікно. З лісу виринув автобус, він повільно їхав по шосе, проминув нас і зник у лісі праворуч. Я сказала:

— Автобус.

— Відійди од вікна! — крикнула Ірка. — Кшиштофе, автобус!

Ніхто не приїхав, хто міг би нам перешкодити, і ми зійшли вниз, у велику кімнату, де стояв тільки стіл та чотири плетених крісла. Анджей ввімкнув програвач і відкоркував пляшку вишнівки. Мої чудові бутербродики з шинкою, викладені на тарілку, стали справжньою окрасою столу. Ірка вийняла з сумки чотири чарки.

Анджей налив у них вишнівки, ми випили й закусили моїми бутербродами, потім танцювали, але Анджей мав тільки дві недовгограючі пластинки, тому весь час повторювалося одне й те саме. Кшиштоф тримався цілком пристойно, навіть трохи сковано й церемонно. Я була тверезісінька, навіть після другої чарки. Зате Анджей дуже швидко сп’янів, звелів Ірці показати стриптиз, але Ірка відповіла, що, як їй схочеться роздягтись, вона це зможе зробити в першу-ліпшу хвилину, але не з наказу. Вона образилась на Анджея і сказала Кшиштофу, що хоче з ним потанцювати. Анджей сказав, нехай вони собі танцюють, а ми, тобто він і я, вип’ємо, і налив у чарки вишнівки. Я все більше тверезіла. Мені стало трохи досадно, що Кшиштоф танцює з Іреною. Ми випили.

Анджей сказав, що в Польщі життя паскудне; ось, наприклад, у Сполучених Штатах хлопці й дівчата нашого віку вже мають цілковиту свободу і роблять усе, що забажають. Ходять на всі фільми та в ресторани, курять, п’ють і вживають наркотики. Якщо хлопець і дівчина подобаються одне одному і хочуть побути вдвох, то просто йдуть до готелю, і нікого це не дивує, нікого не цікавить. Так само і в Швеції та в Західній Німеччині.

Тільки в нас ще держиться оте кляте святенництво.

Старі тримають у своїх руках все — владу, гроші, закон, а нам їх не дають, бо ми, бач, надто молоді, щоб ними розумно користатись. Тепер, коли ми молоді, нас змушують жити в неволі і злиднях. Що з того, що в майбутньому ми станемо вільні й багаті — адже тоді ми вже будемо старими дідами! Від маминих бутербродів і сліду не лишилось, і Кшиштоф подався шукати яких-небудь харчів. Його не було дуже довго. За цей час Анджей устиг ще раз посваритися з Іреною, яка хотіла його поцілувати, але він назвав її ідіоткою. Кшиштоф повернувся з окрайцем черствого хліба, знайденим у комірчині, та пучком зеленої цибулі, якої нарвав у городі. Він сказав, що може принести чаю, але без цукру.

А ми сказали йому, хай іде к бісу з таким чаєм, і стали пити горілку, заїдаючи її хлібом з цибулею. Я хильнула горілки, ще не проковтнувши хліба, — це було гидко.

Такої мерзоти я ще ніколи в житті не брала в рот.

Взагалі всім нам раптом стало дуже сумно й ніяково. Так, ніби нас вигнали з дому й заборонили вертатись. Ми почули себе зовсім самотніми, покинутими напризволяще. Ніхто нічого не говорив, але почуття у всіх, напевно, було однакове, бо Ірка раптом заплакала. Вона сказала, що їй сумно, потім белькотала ще щось, мовляв, ми собі не уявляємо, яке в неї вдома жахливе становище. Анджей сказав, нехай не придурюється, і дуже голосно пустив програвача, а Кшиштоф трохи його притишив, і ми знов почали танцювати. Я побачила, як Анджей торкався рукою Ірчиних грудей і живота. І подумала, що, коли дивишся збоку, це здається досить кумедним, але водночас відчувала, що Кшиштоф робить те саме зі мною, і мені зовсім не було неприємно.

Несподівано Анджей з Іреною вийшли, я спитала Кшиштофа, куди вони пішли. Він сказав, що не знає, може, Ірці або Анджею стало погано, і вони вирішили трохи провітритись. Ми перестали танцювати, випили ще по півчарки горілки, більше вже не було, і сіли в крісло — я на колінах у Кшиштофа. Ми цілувались, потім Кшиштоф розстебнув мені ліфчик і почав пестити мої груди.

В кімнаті було дуже ясно, і я заплющила очі, але відразу розплющила, бо з заплющеними очима в мене наморочилась голова. Так ми сиділи й мовчали, поки не вернулись Анджей з Іркою. Ірка тримала Анджея за руку, він був блідий, з запалими очима, а Ірка весела, усміхнена. Анджей спитав Кшиштофа, котра година. Був початок на другу, й Ірка сказала, що з’їла б який-небудь скромний обід, наприклад, бульйон з локшиною та биту котлету із свинини, і всі дуже розвеселились. Анджей сказав, що в нас ще є горілка, і почав шукати свою сумку, раптом він так поточився, що перекинув стола й розбив дві чарки. Я сказала Кшиштофу, що треба щось зробити, бо Анджей упився. Ми пішли в кухню і стали шукати, чи нема чогось попоїсти. Кшиштоф знайшов кілька сухих шкуринок і маленьку бляшанку консервів, ще з поставок ЮНРРА. Коли її розкрили, виявилося, що там томатна паста. З цим ми й вернулись до кімнати й випили ще по дві чи три чарки горілки, закушуючи шкуринками, намащеними пастою. Анджей уже зовсім сп’янів, вигляд у нього був жахливий, волосся звисало на очі. Я тихо сказала Кшиштофу: от не думала, що в Анджея така слабка голова, але Кшиштоф сказав, що не розуміє, в чому річ, голова в Анджея міцна, та, може, він учора ввечері знову пив у гаражі з одним приятелем, який має мотоцикл. Кшиштоф попросив мене, щоб я, боронь боже, не сказала чого-небудь тітці Мілі, Анджеєвій матері, бо тоді буде скандал і їхній дружбі з Анджеєм настане кінець. Трохи згодом я сказала Кшиштофу: я не хочу, щоб мама почула від мене горілчаний дух. Кшиштоф вважав, що найкраще жувати цибулю, і ми вдвох пішли на город за будинком і вигребли з грядки кілька маленьких, недавно посаджених цибулинок. Надворі мені раптом стало дуже погано.

Здавалось, я лечу у прірву. Кшиштоф підтримав мене і сказав, що мені треба лягти й трохи відпочити. Ми пішли нагору, в його кімнатку. Кшиштоф чомусь ішов попереду, я лізла за ним, хапаючись за стіни, неначе дерлася на бозна-яку круту гору. На ліжку було розкладено матраци, лежала подушка й ковдра. Хоч вікно було відчинене, дуже сильно пахло Ірениними парфумами, а може, це мені тільки здалося, бо я ввійшла знадвору. Я скинула туфлі, простяглась на ліжку і прикрилася ковдрою. Кшиштоф стояв біля вікна спиною до мене й курив. У кімнаті було страшенно багато світла; я заплющилась, але на мене знов накотило огидне відчуття, ніби я здіймаюся вгору, а потім лечу вниз, і я розплющила очі. Хотілося спати, але про те, щоб заснути, годі було й думати. Мені ставало все гірше, я мучилась, навіть промовила сама до себе: «Ой мамо, коли цьому буде кінець?» Знов на хвильку заплющила очі й відчула, що Кшиштоф сів на ліжко і обійняв мене.

Він спитав:

— Ну, як ти тепер почуваєш себе?

— Вмираю, — сказала я і спробувала усміхнутись.

— Чому ти не роздяглася? — спитав він.

— Не знаю, — відповіла я.

Кшиштоф гладив мої груди й стегна, і мені наче трошки полегшало, може, я навіть могла б заснути.

Згодом, коли Кшиштоф вийшов з кімнати, мені стало страшенно погано, здавалося, шлунок і всі нутрощі хочуть вискочити з мене через горло. Я ледве встигла схопитись і ступити кілька кроків до вікна. Виблювала все просто на підвіконня та на дах. Потім і незчулась, як заснула. Збудив мене якийсь крик; наді мною стояла Ірена й репетувала, щоб я вставала й одягалась, бо вже пів на сьому і за чверть години відходить автобус.

* * *

Все, що я написала, ще не щоденник, бо це стосується, так би мовити, давноминулого часу. До справжнього щоденника я взялася тільки після випускних екзаменів і почала з автопортрета. Спершу я писала з великим запалом, але невдовзі побачила, що діло це надто нудне, щоб займатись ним регулярно. Бувають дні, коли майже нічого не трапляється. Я встаю, одягаюся, снідаю, і так далі, і так далі, потім вечеря, радіопередачі, іноді кіно, і нарешті — в ліжко. Трохи згодом я зрозуміла, що в своєму особистому щоденнику треба описувати не зовнішні події, а те, що діється в мені самій, — свої думки й почуття. Який сенс у тому, що я напишу: «20 червня 1954 року зранку йшов дощ, на сніданок я з’їла двоє яєць та три скибки хліба з джемом, потім пішла на базар купити городини та чверть курки, бо в тата хворий шлунок…» Кому й навіщо це потрібне? Ми ж весь час щось робимо, розмовляємо між собою, і всі більш-менш розуміють, про що йдеться, але наш внутрішній світ, наші думки й почуття при цьому залишаються таємницею. Що, наприклад, могла знати про мене моя мама, коли я того вечора повернулася зі Сверкова? Тільки те, що я сама схотіла їй сказати: що у Сверкові нас зустріла Кшиштофова мати, що ми скромно пообідали — яєчня з зеленою цибулею, хліб і кисле молоко, що від моїх бутербродів усі були в захваті (мама на те: «Боже, якби я знала, що Кшиштофова мати їх побачить!»). Що потім ми пішли гуляти, відмахали сім кілометрів туди і сім назад, тобто всього чотирнадцять, і пили пиво! («Звісно, розгарячілі пили холодне пиво! — скрикнула мама. — Боже, які ж бо ви дурні, вас не можна ні на хвилину спускати з ока. Я тільки дивуюсь, як це Кшиштофова мати дозволила вам пити холодне пиво!») Я призналася, що мама Кшиштофа цього не бачила, вона залишилась на дачі, наводила зі служницею порядок. Потім, винувато опустивши очі, додала, що в мене вже трохи болить горло… Пізніше, миючись у ванній, я розглядала в дзеркало своє тіло й думала, що моя шкіра, мої груди й живіт нітрохи не змінилися, вони не можуть розказати, що зі мною сьогодні сталося. Збрехала я легко, і оком не моргнувши, змусила маму непокоїтися за моє горло і потім довго й гучно полоскала його у ванній м’ятною настойкою, щоб перебити горілчаний дух.

Ніхто тоді не знав правди про мене, ні мама, ні тато, ані Стеня; вона ще не спала, лежала в ліжку у своїй блакитній фланелевій нічній сорочечці, стягнутій під шиєю рожевою стрічечкою, і з розпашілим лицем читала одну з тих безглуздих книжок із шкільної бібліотеки, після яких вона завжди спала неспокійно, кидалася й стогнала. Їй минуло тоді вісім років.

Було це два роки тому, тепер мені дев’ятнадцять, я вже одержала атестат зрілості. Тьотя Марися подарувала мені новий ліфчик та імпортні перлонові панчохи без шва, а мама — дві сукні; я вчуся на економічному факультеті. Мій тато, а також наша класна вихователька вважали, що мені треба вивчати польську філологію або мистецтвознавство, мама ж була за медичний або фармацевтичний. Батькові поради вся наша родина, тобто мама й обидві тітки, висміяла, але ні в медичний, ні у фармацевтичний, незважаючи на всі зусилля тьоті Марисі, я не попала: перевагу давали особам робітничо-селянського походження, а крім того, не вдалося зробити ще щось дуже важливе. На юридичний, філологічний та мистецтвознавчий вступати було вже запізно, навіть про біологічний або геологічний не могло бути мови, до того ж від самої думки про них мені ставало млосно.

Щоб не змарнувати року — мама й тато з рідкісною одностайністю вважали, що це була б трагедія, — мені довелося вступити на економічний факультет; я сподівалася, що, може, наступного року пощастить без відома батьків скласти екзамени до Вищої школи зовнішньої торгівлі у Варшаві, а потім переконати їх, що для мене це буде дуже добре, хоч я і згаю рік.

Анджея, на жаль, не допустили до екзаменів на атестат зрілості. До цього йшлося вже з початку другого півріччя, бо він занедбав науку й робив усякі дурниці, але коли тьотя Міля про це дізналась, вона мало не вмерла від серцевого нападу. Потім у нас відбулась велика родинна нарада, на яку допустили й мене, але я не зуміла придумати нічого путнього, а розказати про його пиятики та всякі інші штучки, зрозуміло, теж не могла. Мій тато вважав, що Анджеєві надто добре живеться, в нього багато різних речей, яких інший не матиме й через десять років, то навіщо ж йому вчитися?

На місці Анджея він теж не став би вчитись.

— То ти радиш усе в нього відібрати і не давати грошей? — спитала тітка Міля.

— Ні, цього робити не треба, це вже не поможе.

— То що б ти зробив на моєму місці?

— Не знаю, — відказав тато і знизав плечима.

— Ти жахливий егоїст! Ти ж чоловік, а як доходить до діла, завжди вмиваєш руки!

Такі та інші прикрі слова навперебій кидали татові мама й обидві тітки.

— А, дайте мені спокій, з вами треба мати ангельське терпіння! — сказав тато і вийшов з кімнати.

У тітки Марисі відбулася ще одна родинна нарада, в якій я вже не брала участі, після чого на Анджея впали тяжкі репресії. В нього відібрали недавно куплений моторолер і взагалі майже все, що він мав. Невдовзі Анджей продав материну золоту брошку та перстень з діамантом і виїхав невідомо куди. Його не було майже два тижні. Спочатку, в перші дні, тітка в міліцію не зверталась, а тільки давала оголошення по радіо та в газетах, закликаючи Анджея вернутись додому «в зв’язку з важливими родинними справами». Оскільки Анджей не подавав жодних ознак життя, тітка з моїм батьком пішли в міліцію й заявили, що Анджей зник, і після цього його досить швидко, через два чи три дні, знайшли у Старгарді Щецінському: він спав на лаві.

В Анджея вже не було ні грошей, ні пальта, шапку та італійські черевики в нього вкрали; взутий він був у дешеві капці. Я бачила його в тих капцях, взагалі вигляд він мав жахливий — губи розквашені, ніс і підборіддя подряпані. Батько розповідав, що міліціонер у Старгарді ніяк не міг добудитись Анджея, торсав його і ставив на ноги, але той нібито тільки стогнав: «Мамо! мамо!», а як розплющив очі й побачив, з ким має діло, сипонув такою загонистою лайкою, що міліціонер аж остовпів.

Батько казав, що, напевно, Анджею від того міліціонера трохи попало, але вдома він у цьому не признався.

Тітка Міля віддала йому моторолер, купила нове пальто й італійські черевики, ще кращі, ніж попередні. Спочатку він начебто взявся до науки, але потім усе знов пішло по-старому, тільки тітка Міля, упевнившись, що може його втратити, любить його ще дужче і ще більше розбещує, так каже мій батько. А тітка Міля каже, що Анджей схожий на її чоловіка, що це єдина близька істота, яка в неї лишилась, а тому треба приймати його таким, який він є, і дякувати богові, що він вернувся. Моя мама, коли заходить мова про Анджея, звичайно мовчить, тільки раз вона сказала, що Анджей цю легковажність переросте і зміниться до невпізнання, хай-по тільки його візьме в руки яка-небудь дівчина з головою на в’язах.

У житті, мовляв, так буває.

* * *

Грудень 1956 р.

Я закінчила другий курс, перейшла на третій і, мабуть, залишусь на економічному. Анджей сяк-так, на превелику силу, склав екзамени на атестат зрілості, але до акторської школи не попав. Кшиштоф учиться на другому курсі Гданського політехнічного інституту; його батьки продали тут квартиру й переїхали до Варшави, але будинок у Сверкові зберегли за собою, здають його дачникам і самі щороку приїздять туди на відпочинок. У моєму житті теж зайшли великі зміни, але це сталося тільки минулої зими. Я розлучилася з батьками, оселилась у тітки Марисі, здобула майже таку саму свободу й самостійність, як мої однокурсниці з провінції, що живуть у гуртожитку або на квартирі. Взагалі весь цей рік був якийсь незвичайний, незрозумілий, часом навіть страшний, здавалось, от-от почнеться війна, — і війна таки справді була, тільки не в Польщі. В інституті панував безлад, хлопці замість лекцій бігали на мітинги та демонстрації. Атмосфера всюди була нервова, всі тільки й говорили, що про Угорщину, Суец та про Сталіна.

Я не люблю таких моментів, коли не розумію гаразд, що діється і чим усе це пояснити.

Не така вже я й дурна, щоб не розбиратися в політиці, але до тодішніх подій причетні були головно чоловіки. Щоправда, декотрі з наших студенток теж приєднались до них, але я маю підозру, що вони зробили це не так із внутрішнього переконання, як заради хлопців, з якими дружили, просто хотіли всюди бути разом з ними і брати участь у їхніх таємничих особистих справах.

У чоловіків тоді блищали очі, вони охрипли, багато пили, від них тхнуло потом і горілкою. Це шаленство передалося й моєму батькові. Він зав’язував червону краватку, але — на думку мами — невідомо було, з ким, власне, батько збирається боротись: чи він революціонер, чи захисник старого порядку, за соціалізм чи проти? Ніколи в житті я не бачила, щоб батько чимось так захопився, ніколи раніш не траплялося, щоб він спізнився на обід. Тепер же це була річ звичайна. Батько ходив на якісь конференції та збори, одного разу навіть прийшов додому серед ночі, як запевняла мама, п’янісінький. Ми із Стенею тоді обидві прокинулись і в темряві з острахом слухали, як мама кричала, а потім довго плакала, охкала і просила батька, щоб він не забував, що в нього двоє незабезпечених дітей, щоб пожалів її й нас і не робив ніяких дурниць, бо сам він нічого не змінить, а нас і себе занапастить. Вона казала, що тільки дитина може не розуміти, чим закінчиться вся ця історія, і благала батька ні в що не втручатися, не ставати ні на чий бік. Не знаю, чи батько тоді послухався мами і чи мало якийсь зв’язок з цією нічною розмовою те, що сталося невдовзі після неї, — так чи інакше, незабаром батькові запропонували значно вищу посаду, щоправда, пов’язану з переїздом до невеликого міста на західних землях. Батька призначили директором електростанції, і він виїхав, щоб ознайомитися з цією новою й дуже відповідальною роботою, а також підготувати для нас житло.

Те, про що я пишу, сталося не відразу. Батько довгенько не зважувався прийняти цю пропозицію, не давав відповіді, бо мама про переїзд. І слухати не хотіла.

Справа тяглася близько двох місяців, відбулося кілька родинних нарад з участю тіток, але здебільшого без батька, на них говорилося про ненадійне становище західних земель, дорожнечу, брак стабільності, про тривожні події в Європі, які можуть призвести до війни, а що таке війна, ми вже знали. Не можу сказати, що врешті вирішило справу, пам’ятаю тільки: це сталося на черговому родинному засіданні, на яке тьотя Міля спізнилась. Ми чекали на неї; батько цього разу був дома, читав газету. Тьотя Міля, як я вже сказала, прийшла з запізненням. Вона ввійшла в пальті й капелюшку, стала на порозі й мовчки, нервово почала стягати рукавички. Обличчя в неї було червоне, схвильоване.

— Що з тобою, Мілю?! — скрикнула моя мама.

Тітка трохи помовчала, потім сказала:

— Козяр зі мною не привітався.

— Може, він просто тебе не помітив? — сказав мій батько.

— Не помітив… — тітка презирливо глянула на нього, склала рукавички й сіла коло столу.

Словом, ми довідалися, що голова районної ради Козяр, який з першого класу вчився разом з чоловіком тьоті Мілі і зробив їй стільки добра, не привітався з нею, а на те, напевно, були якісь поважні причини. Але які саме? Отож-бо й воно! І хоч ми цього не знали, нам раптом стало дуже сумно, тривожно й сиротливо. Хто знає, як буде далі? Може, ще гірше, ніж раніш?

— А, дайте мені спокій… — сказав нарешті батько і вийшов з кімнати.

— Так, це легше яа все, — зауважила моя мама, і нарада тривала вже без батька.

Незабаром я теж пішла, бо в мене був семінар. Через дві години, коли я повернулася, питання про переїзд на західні землі вже вирішили.

Спочатку була думка, що я переведусь у Вроцлавський університет і житиму там на квартирі або щодня їздитиму до Вроцлава — це двадцять з гаком кілометрів, але потім постановили, що я залишусь, оселюся в тітки Марисі й закінчу навчання там, де почала. Різдво ми святкували вже в новій квартирі.

* * *

17 квітня 1957 p.

Вчора я одержала листа від Кшиштофа. На великодні канікули він приїздить на кілька днів до Сверкова, сам-один. Пропонує зустрітися в «Літературній кав’ярні», згадати нашу юність.

Це запрошення мене і не порадувало, і не засмутило.

Той день у Сверкові… як давно це було, минуло вже цілих чотири роки! Я, власне, забула про ту пригоду, а її фізіологічний бік, коли про нього подумала, здався мені такою ж дрібницею, як випадання розхитаних молочних зубів, — пригадую, я навіть охоче пускала в хід пальці, щоб їх позбутися. Трохи ніяково мені стало тільки тоді, коли я заглянула у свій щоденник і натрапила на запис про маленькі бутербродики, яких мама наготувала мені на цю прогулянку. Не знаю, як назвати це почуття, — мабуть, то був сором, хоч таємниця так і не розкрилась, отже, почуття це суто інтимне і таким залишиться назавжди. Може, колись, як я постарію, а мама буде вже зовсім старенька, одного дня я скажу їй: «Пам’ятаєш, мамо, як ми з Анджеєм, Іреною і Кшиштофом їздили на дачу у Сверків? Знаєш, я тоді втратила дівоцтво». Так, може, колись я це і скажу їй. Але ніколи не зможу сказати: «Ті маленькі, гарненькі бутербродики, котрі ти мені дала на дорогу, щоб, як ти говорила, Кшиштофові батьки не подумали, ніби моя мама не знає, як робляться такі бутерброди, — так от ці вишукані бутербродики з’їдено під час звичайнісінької пиятики».

Отож Кшиштоф приїхав, і ми зустрілися в кав’ярні. Він був надзвичайно елегантний і дуже змінився за ці чотири роки. Раніш був стриманий і серйозний, а тепер став якийсь холодний, чужий. Ми сиділи за маленьким столиком біля вікна.

Я слухала, як Кшиштоф розповідав, що, певне, поїде цього року на практику до Швеції, дивилась на перехожих, — щоправда, ми обоє дивились у вікно — і думала: хто знає, може, я кохаю його? Я зиркнула на свої коліна: вони були за два сантиметри від його колін. Кшиштоф розповідав про якусь маленьку фабрику, власне, це навіть не фабрика, а майстерня, бо його батько наймає лише чотирьох робітників, що обслуговують два невеличких токарних і один фрезерувальний верстат, батько виробляє такі дрібнички, без яких у житті важко обійтися, а державні підприємства ніколи не додумаються їх випускати, а якщо коли-небудь і додумаються або потребу в них буде цілком задоволено, батько за один день переведе виробництво на те, що в даний момент матиме попит.

Поки він це говорив, його коліна не присунулись до моїх ані на міліметр. Коли трохи згодом Кшиштоф сказав, що спинився на дачі у Сверкові, і запитав, чи не хочу я завтра його відвідати, а то йому самому нудно, — я відповіла, що навряд, бо завтра в мене побачення, а позавтра я їду додому, але сама знала, що відвідаю його. Так само спокійно, цілком природним тоном Кшиштоф сказав одну річ, яка мене приголомшила, хоч я й не показала цього.

Мовляв, я ж можу взяти з собою валізку, тітці сказати, що їду додому, а завернути у Сверків і вже звідти позавтра виїхати додому. Побродили б по лісу, а ввечері послухали б радіо Люксембурга — Кшиштоф узяв з собою японський транзистор, — було б зовсім непогано. Я ще раз сказала, що малоймовірно, щоб заради нагоди послухати радіо я відмовилась від приємності побачити чоловіка, якому на завтра призначила зустріч. Кшиштоф спитав, хто він такий, чи це не мій коханий. Я сказала, що не знаю, чи мене зв’язує з ним справжнє почуття.

Скоріше ні. З ним весело й цікаво, він науковець, я його високо ціную й поважаю і тому не хотіла б підводити.

Звичайно, все це від початку до кінця була неправда, але я вигадала цю небилицю з дивовижною легкістю. Кшиштоф поцікавився, який він на вигляд. Я брехала, не запикуючись: мовляв, він навіть трохи схожий на Кшиштофа, але набагато старший, теж чорнявий, страшенно захоплюється лижами та мотоциклом і мріє про власну автомашину.

Кшиштоф відплатив мені — став розповідати про якусь Дорріс, блондинку, напахчену мускусом, вона дочка польського полковника й англійки, нестерпно нудна й страшенно багата, його і її батьки дуже хочуть їх поженити.

Кшиштоф цілком усвідомлює, що, якби це сталося, він мав би все, що тільки можна мати за наших умов: високу посаду, дачу, машину й гараж, але водночас це означало б кінець усьому. Ну, чи можна уявити собі щось нудніше, ніж товариство дам, що приходять на чай о п’ятій вечора, сидять у капелюшках і розмовляють про погоду, вирощування кімнатних рослин, про моду і плетіння кофточок, ніж усі ті концерти, на які ходять лише для того, щоб продемонструвати туалети й коштовності, чи можна уявити собі щось більш убивче, ніж іменини, дні народження, свята, не кажучи вже про конференції та банкети? Я змушена була визнати, що перспектива справді невесела. Ми замовкли, сиділи й дивились у вікно, надворі насупилось, немов перед грозою. Потемніло, і подув вітер, потім пішов сніг — у квітні, перед самим Великоднем. Мимо йшли якісь люди, видно, приїжджі, з села, — жінки в хустках, чоловіки в натягнутих на вуха беретах або в плетених шапочках з опущеними навушниками, що кумедно метлялись на вітрі. Сніг ставав усе густіший, люди пробивалися крізь заметіль, борючися з вітром. Кшиштоф сказав, що хотів би зараз бути за кордоном і не дивитись на цю польську мужву. Ми посиділи ще трохи, поки не перестав іти сніг. Кшиштоф розповідав про життя на узбережжі, про повій, які там звуться «чаєчки» і майже всі хворі, про різні афери контрабандистів, валютників та шпигунів; взагалі це єдине місце в Польщі, хоч якось зв’язане з Європою, з широким світом, і він, Кшиштоф, уже не уявляє собі життя деінде. В запалі розмови Кшиштоф ніби випадково, а може, й справді ненароком, торкнувся, нарешті, коліном моєї ноги. Він попросив пробачення, а я відсунулась. Потім довгенько чекала другого дотику.

Коли ми виходили з кав’ярні, був уже вечір, похолоднішало, але сніг перестав. Ми розстались біля трамвайної зупинки, Кшиштоф поспішав на останній автобус до Сверкова.

Прощаючись, він ще раз запросив мене, і я сказала, що коли завтра буде дуже гарна погода, то, може, й приїду.

Я їду поїздом додому після дня і ночі, проведених у Кшиштофа. Нам не треба було ховатись, Кшиштоф одержав ключі офіційно. Він уже досяг, як він висловився, довоєнного повноліття, йому минув двадцять один рік.

Обоє ми вже повнолітні. Тож ми не ховалися. Разом ходили гуляти по лісу, разом обідали в закусочній.

Побалакали з сусідами про розведення курей та вирощування полуниць, які в цих місцях добре родять. Увечері пили чай і слухали радіо. Спати полягали в окремих кімнатах, але Кшиштоф прийшов до мене, і ми провели ніч разом.

І ось тепер я їду додому й читаю книжку. Коли-не-коли підводжу голову й дивлюся на краєвид, що біжить назад.

Я спокійна, радію, що побачуся з батьками та Стенею, але чогось мені сумно. Може, це сумно від свободи?

* * *

Травень 1957 p.

В Анджея категорія А, і якщо він не вступить де вузу, восени його заберуть в армію. Мій батько вважає, що військова служба була б йому тільки на користь, але Анджей і чути про це не хоче, влаштовує істерики, погрожує, що собі щось заподіє, а в армію не піде. Щодо Анджея та його виховання думки в нашій родині поділилися. Мій батько вважає, що такі методи виховання завдають шкоди молодій людині, що в результаті Анджей виросте неробою, а може, навіть бандитом. Тітка Міля запевняє, що Анджей дуже вразливий, здібний і честолюбний, що він цікавиться літературою і мистецтвом, вивчає англійську та французьку мови, пише вірші й дуже цікаві прозові уривки. За інших часів Анджей міг би стати письменником або журналістом. Мій батько страшенно дратує тітку, він каже, що за інших часів Анджей неодмінно вже став би Сенкевичем або Жеромським, що ж до його лінгвістичних знань, то, з усього видно, їх Анджею вистачає лише на те, щоб зачіпати та обмахорювати іноземців. Це було сказано не без підстави, бо одного разу Анджея на вокзалі затримала міліція; сталося це через якісь десять доларів, що їх Анджей нібито обміняв на злоті. Деякі неприємності були, але той іноземець, чи то австрієць, чи то німець, посвідчив, що подарував Анджею ці долари, і справу було припинено, до того ж наспіла амністія. Не знаю, я не втручаюся в справу виховання та навчання Анджея, правда, ніхто й не питає моєї думки, але іноді мені здається, що Анджей якийсь неприкаяний і дуже нещасний. Ніби він щось шукає і не може знайти. Що?

Сенс життя? Якесь велике почуття? Справжню пригоду? Щастя? Мій батько вважає, що Анджей нічого не шукає, просто йому надто добре живеться, і він «дуріє з розкошів». Моя мама каже, що батько безсердечний, до того ж такий підхід — не що інше, як спрощення проблеми.

Цей щоденник має бути суто особистим, і я не писала б стільки про Анджея, коли б не те, що через нього, а точніше, завдяки йому познайомилася з інтересним чоловіком, якого місяць тому сама вигадала, щоб Кшиштоф не думав, що в мене немає кавалера, — і ось одного вечора я несподівано зустрілася з ним. Я уявляла його собі так ясно, що майже не здивувалась, коли побачила. Він справді трохи схожий на Кшиштофа: таке ж темне, майже чорне волосся, тільки кремезніший за нього і, може, трошки нижчий на зріст. За фахом він, як я й придумала, науковець, захоплюється спортом, займається альпінізмом, їздить на мотоциклі, раніш, кілька років тому, належав до національної збірної з фехтування. Із чого ж усе почалося?

Вже давненько в зв’язку з тим, що Анджею загрожував призов до війська, серед наших близьких і далеких родичів ішла мобілізація всіх можливих знайомств і протекцій. У тітки Марисі, де я жила, влаштовано було, як висловився мій батько, центральний вербувальний пункт.

Цілими днями точились наради та переговори з якимись чудними дамами, з котрими тітка Марися завела знайомство завдяки тому, що всі вони мали більш чи менш пишні бюсти. Мені хоч-не-хоч доводилось бути свідком цих зустрічей, бо вони відбувалися в кімнаті, яку я займала, і саме пізно ввечері, коли я здебільшого сиділа вдома.

Якщо тільки вдавалося, я тікала з дому, але іноді тітка Марися й тітка Міля просили мене залишитись і допомогти розважати гостей. Так було, приміром, коли прийшла якась бридка діячка Ліги жінок, одягнена в синій костюм, жакет якого був схожий на панцер. Я мусила дві години дивитись на неї і з огидою слухати її півнячий ламкий голос. У салоні тьоті Марисі побували і ще чудніші люди, але не про них мова. Одного дня тітка сказала, що їй дуже треба, щоб я була вдома, бо має прийти якась пані Аксман із сином, він кандидат наук і старший асистент у політехнічному інституті, незабаром захищатиме докторську, отримав державну премію за якийсь винахід. Я відповіла, що в мене лекції, — і то була правда, — тому я трохи спізнюся. Коли я прийшла, гості вже сиділи. Пані Аксман була худа і плоскогруда, але старанно вичепурена, з прегарно пофарбованим і зачесаним волоссям. Поруч неї досить нечемно розвалився в кріслі її син, інженер Роман Аксман, — і це був саме той чоловік, якого я вигадала. Коли я ввійшла, він, здається, вже мало не засинав. Він мені відрекомендувався, а тітка спитала, чи не вип’ю я чарку коньяку, і тоді Аксман — чоловіки часто це роблять замість господині, — встав і потягся за карафкою. Лівою рукою взяв мою чарку, двома пальцями тієї ж руки притримав скляну затичку від карафки — це виглядало так, ніби він не затичку виймав з карафки, а карафку із затички, — і дуже вправно наповнив чарку.

— Чому ви з мене смієтеся? — запитав він.

— Я не з вас, а з того, як ви наливаєте; такий незвичайний і кумедний спосіб.

— А я, бачте, роблю це професійно.

— Не можу відучити сина від цих аптекарських манер.

Це ж тобі не якісь там кислоти та реактиви, — мовила пані Аксман, похитуючи головою, і при цьому її сережки із чеськими, а може, й справжніми діамантами виводили в повітрі іскристі зигзаги.

При мені про екзамени Анджея взагалі не говорили, мабуть, розмова відбулася раніш або в іншому місці.

Роман мною явно не цікавився, хоч ставився до мене з тією офіційною, трохи перебільшеною гречністю, за якою ховається байдужість; він підносив мені вогонь і доливав коньяк. Коли-не-коли докидав щось до розповіді своєї матері про повстання, про те, як в останній день вони просто чудом знайшли одне одного; виправляв якісь неточності в її спогадах, наприклад, коли вони втекли з поїзда, в якому їх везли до Німеччини, то спочатку їм дали шматок хліба даром, і тільки другого дня довелося віддати одному селянинові, що жив у дерев’яному будинку ю заскленою верандою і флюгером на даху, — лише там довелося віддати за чверть хлібини шість срібних ложечок, мати хотіла віддати обручку, але Роман сказав їй по-французькому, що спершу треба збути важчі речі.

Пані Аксман розповідала, що їй багато разів радили скористатися прізвищем та німецьким походженням покійного чоловіка і здобути деякі привілеї, адже вони нікому не завадять, але вона не хотіла цього робити, шануючи пам’ять свого чоловіка, який був протестантом і з юнацьких літ приятелював з єпископом Буршем, котрого замучили німці. Тут я помітила, що розповідь пані Аксман почала дратувати її сина, і завела розмову про мистецтво та альбоми з репродукціями, які з’явилися в недавно відкритій міжнародній книгарні. Роман сказав, що часто там буває, йому подобається атмосфера книгарні й товариство, яке там збирається, навіть запах, що нагадує запах квитків авіакомпаній «Сабена» та «Ер Франс».

Я спитала, чи він з власного досвіду знає цей запах.

Роман відповів, як мені здалося, ледве стримуючи позіх, що вже двічі був в Італії та в Швейцарії на якихось в’їздах. Потім ми говорили про мотоцикли та автомобілі.

Роман сказав, що їздить на «BMW», але збирається продати його й купити «Іж» або. «Яву». Чи не думає він про чотириколісну машину? Так, але в дуже, дуже далекому майбутньому. Якої марки? Ну, а яку б я запропонувала? «Сімка аронде». Згода. Це підходить. Який талісман?

Кумедна мавпочка. Ну, а ззаду що? Плюшевий тигр, карта автошляхів і який-небудь журнал, наприклад, «Парі матч». Під кінець — і тут уже я виставила себе справжньою дурепою — я запитала про його винахід, за який він отримав Державну премію. Винахід? Так, дещо він придумав, як би це назвати? Коли сказати, що він винайшов щось схоже на крем для взуття, то це буде недалеко від істини. Я збагнула, та пізно, що Роман уже давненько з мене глузує. І страшенно розсердилась на себе.

Тітка Марися й тітка Міля покладали великі надії на знайомство з пані Аксман, яка пообіцяла «обробити» сина.

Роман був присутній на екзаменах, знав усіх викладачів, в інституті в нього нібито дуже певне становище. Коли Аксмани пішли, ми з тіткою ще довго розмовляли про Романа та його матір. Я сказала тітці, що вони обоє здаються мені несимпатичними — вона якась неприродна і претензійна, а він просто сноб. Тітка благала мене, щоб я не дала їм зрозуміти, якої я про них думки, бо ж від них залежить доля Анджея.

* * *

Червень 1957 р.

Анджей вступив до політехнічного, на водно-меліораційний факультет, — кажуть, екзамени там найлегші, зате великий конкурс. Скільки це коштувало здоров’я, зусиль і грошей, про те, як каже, тяжко зітхаючи, тьотя Міля, тільки господь бог знає. Отже, од військової служби Анджея врятовано, і тітку в зв’язку з цим чекають нові витрати. За те, що склав вступні іспити, вона пообіцяла йому в нагороду магнітофон, а якщо успішно кінчить перший курс — туристську подорож до Парижа за вісім тисяч злотих.

Вчора я склала політекономію, останній екзамен у цій сесії. Перед екзаменом хвилювалась, бо напередодні викладач зрізав шістьох моїх однокурсників, але в мене вийшло непогано, дістала три з плюсом. Сьогодні думала поспати до дванадцятої, бо вчора в нас була гулянка до другої години ночі, але о дев’ятій тітка збудила мене й сказала, що хтось хоче мене бачити. Виявилося, це Кшиштоф, він віз вантажною машиною якісь меблі на дачу у Сверків. Оскільки я ще в негліже, а шофер чекати не стане, Кшиштоф одвезе манатки й вернеться сюди.

На дванадцяту запрошує мене до кав’ярні. Тітка сказала, щоб я попросила гостя зачекати в її кімнаті, поки вдягнуся, але Кшиштоф відмовився; він дуже поспішає, його жде машина, забіг тільки домовитися зі мною. Тітка залишила нас самих у передпокої. Кшиштоф тихо сказав, що в другій половині дня ми могли б поїхати до Сверкова, обняв мене й хотів поцілувати, але я вислизнула з його рук. Я була в брудній, зім’ятій піжамі, вигляд мала непривабливий і взагалі злилась на Кшиштофа за таке зневажливе ставлення до мене. Щось брутальне було в цих його наскоках, у тому, як нетерпляче він домагався лише одного — переспати зі мною, а для мене це зовсім не було таким захоплюючим переживанням, заради якого можна забути про все на світі. Я сказала, що до кав’ярні прийду, але ні на які поїздки не маю часу, бо вже написала додому, що приїду сьогодні вночі.

На побачення з Кшиштофом я вдяглася й нафарбувалася особливо старанно. Позичила в тітки бузкову італійську кофточку, надягла темно-зелену спідницю, взула світлі спортивні туфлі з сириці на білій каучуковій підошві, теж позичені в тітки. Тільки сліпий міг не побачити, як усе це мені личить. До того ж я була зла на Кшиштофа і через те почувала себе вільно й незалежно.

В кав’ярні ми просиділи з годину. Кшиштоф був похмурий і мовчазний. Ми вийшли на вулицю й без мети тинялися по місту. Я почувала себе все вільніше, ясно розуміла, що здобула моральну перевагу над Кшиштофом, і використовувала її. Але я зовсім не збиралася заходити надто далеко й доводити до розриву; як там не було, а цей хлопець мені близький, хтозна, може, я навіть кохаю його? Тому, коли Кшиштоф сказав, що, мабуть, піде вже на автобус, я взяла його під руку і сказала, що в мене є ще трохи часу, то, може, ми кудись пішли б — до музею або на виставку французької графіки і тканин, кажуть, вона дуже цікава. Кшиштоф здвигнув плечима і сказав:

— Якщо хочеш, можемо піти.

Не знаю, що це було — сліпий випадок чи доля. Коли ми ввійшли до головного виставочного залу, я ще здалеку побачила Романа Аксмана. Він стояв з якимось літнім поважним чоловіком, схожим на професора. Роман теж одразу помітив мене і вклонився. Кшиштоф запитав, хто це такий. Я відповіла, що це якраз і е той науковець, про якого я йому розповідала, — і в ту ж мить із жахом побачила, що Роман зробив такий рух, ніби збирався попросити пробачення в свого співрозмовника й підійти до нас. Щоб не осоромитись перед Кшиштофом, треба було негайно попередити Романа, я зробила рукою жест, зрозумілий кожному, хто хоче його зрозуміти, і побачила, що Роман прямує до мене. Я пішла йому назустріч, і таким чином ми зустрілися посеред залу. Коли Роман цілував мені руку, я прошепотіла:

— Я маю до вас велике прохання: чи ви б не згодилися розіграти маленьку комедію перед хлопцем, з яким я прийшла? Для цього, звичайно, ми повинні говорити одне одному «ти» — ну, і взагалі…

— Розумію. Я, кажуть, не зовсім позбавлений почуття гумору, панно… вибачте, забув…

— Кристина.

— …панно Кристино. Гарний хлопець, варто! — шепнув Роман мені на вухо.

Я повела лівою рукою, потім правою, і Кшиштоф з Романом відрекомендувались один одному, після чого почався справжнісінький цирк і найкумедніша розмова, яку я чула в своєму житті.

Роман. Вчора я п’ять чи шість разів дзвонив у деканат, але вони не знали, де ти.

Я. Ті дурні ніколи нічого не знають. Я складала політекономію.

Роман. От бачиш, а я хотів запросити тебе в який-небудь ресторан!

Я. Шкода. Я чекала, що ти подзвониш, і навіть трохи сердилась на тебе.

Роман. Люба, ще не все пропало, підемо ввечері в «Альгамбру»!

Я. Сьогодні я їду додому.

Роман. Але ж ти можеш затриматися ще на день-два.

Я. Можу, якщо ти мене добре попросиш.

Роман. Ну, то я не тільки прошу, а просто благаю! Кристино, ну, що мені ще зробити, хочеш — стану на коліна? Ось, візьми цю абстрактну квітку мосьє Люрса. (Стає на одно коліно).

Я. Перестань, той літній добродій, з яким ти розмовляв, уп’яв у нас очі.

Роман (підводиться з колін). Нічого, то професор Бродовський, страшенно нудний тип.

Я (помітивши, що Роман починає перегравати). Ходім оглянемо картини мосьє Люрса.

Ми повільно йдемо втрьох, зупиняємось, розглядаємо якусь тканину, на ній я ледве вгадую оголену жіночу постать.

Кшиштоф (надувшись). Не люблю Пікассо.

Роман. Це не Пікассо.

Кшиштоф (на подив мені, бо я знаю, що він великий прихильник модерного мистецтва). Однаково. Не люблю, коли художник робить з людей інвалідів. У людини все повинно бути на своєму місці. Голова, руки, ноги і так далі.

Роман. Безперечно! В людини неодмінно все повинно бути на місці. Але в мистецтві людина зображується не такою, як вона є, а такою, якою нам здається. Це збуджує нашу уяву і збагачує наше життя.

Кшиштоф. Мені людина завжди здається такою, як вона є насправді.

Роман. Та невже? (Бере Кшиштофа під руку й шепоче йому на вухо). А коли ви лежите з молодичкою в ліжку…

Далі я не розчула, обидва засміялись, і ми повагом рушили далі. Час від часу Роман кидав якесь зауваження. Ми йшли уздовж стін, обвішаних якимись дуже барвистими тканинами, ескізами й рисунками, яких я не розуміла, та, зрештою, думки мої були далеко від них.

Глянула на Кшиштофа: він іронічно усміхався, раз у раз підносив руку і довго, демонстративно дивився на годинник. Мені стало жаль його; ні, я не хотіла його втрачати. Я сказала:

— Мені страшенно хочеться курити. Може, вийдемо в хол, покуримо?

Я гадала, що Роман тепер попрощається, це було б мені на руку, я хотіла лишитися з Кшиштофом, а по правді сказати, сама не знала, чого хочу. Ми посідали у плетені крісла й закурили. Роман мовчки переглядав каталог. Крізь відчинені двері я бачила анфіладу залів, де яскравими барвами вигравали картини. Здалеку вони мені навіть подобались. Я подумала, що через ці виставочні зали пролягає серед дивовижного краєвиду дорога в якийсь інший світ; і ще я подумала: але який же цей світ сумний і чужий мені. Подивилась на Кшиштофа: він курив, раз у раз струшуючи сигарету, хоч попелу на ній не було й сліду. Несподівано він підвівся і сказав:

— Мені пора.

Роман пробував його затримати, але Кшиштоф рішуче заявив, що залишитись не може. Мені стало сумно, коли він пішов, я ж цього не хотіла. До залу ми не вернулись, посиділи ще трохи в холі. Звичайно, знов перейшли на «ви». Коли я спитала, як Анджей склав екзамен, Роман ухильно відповів, що подробиць не знає, до нього дійшла тільки чутка, що Анджей намагався зробити якісь вельми сумнівні спрощення в задачі на біном Ньютона, і що взагалі йому доведеться багато попрацювати. Роман споважнів і замислився, здавалось, йому набридло моє товариство. Нам якось не було про що говорити. Я спитала ще, звідки він так добре знає мистецтво. Роман відповів, що його знання в галузі мистецтва вельми скромні і він сам не дуже-то вірить у те, що говорив хвилину тому, він зробив це просто так,щоб потішити мене. Я подякувала й люб’язно сказала, що в нього все вийшло чудово. Ми розсталися на стоянці, він сів на свій мотоцикл, повільно описав коло і влився в потік машин, що плинув центральною вулицею. Я вернулась до тьоті Марисі, було пів на третю. Того ж дня я виїхала додому швидким поїздом о 17.18.

* * *

Тут було чотирнадцять сторінок, які я вирвала.

Власне, видерла цілий аркуш, всі шістнадцять, разом з двома чистими. Чому я так зробила? Це ж мій особистий щоденник. Але є речі, в яких ми неохоче признаємося навіть самим собі, а що вже казати, як коли-небудь про них прочитає хтось сторонній! До того ж це було страшенно безглуздо написано. Мені аж недобре робиться, як згадаю. Може, коли-небудь я ще вернуся до тих подій. Напевно, вернуся. Хтозна, може, саме на чотирнадцятьох вирваних сторінках мого щоденника й була відповідь на те, про що я писатиму далі. Але я сама не зовеш розумію, як це сталося. Все діялось, немов уві сні або в якійсь грі.

Те, що я викинула зі щоденника, стосувалось минулого року. Тепер уже липень 1958-го. Сьогодні тиждень, як я стала дружиною Романа і звуся Кристина Аксман.

По-моєму, це дуже дивна історія. Якби рік тому хтось сказав мені, що я вийду за Романа, я назвала б ту людину божевільною. Але ми, очевидно, здатні звикнути до найдивовижніших речей.

На весіллі, яке відбулось у Вроцлаві, я була в сірому костюмі, під жакетом — бузкова блузка з французького шовку з білим мереживним коміром і такими ж манжетами. До цього ясно-зелені замшеві туфлі на високому каблуці. Кажуть, вигляд у мене був чудовий; я помічала навколо промовисті погляди й усмішки. І почувалася дуже добре, була певна себе, рухалась вільно. Коли ми чекали в загсі, Роман сказав, що я тримаюсь невимушено, мов постійна відвідувачка цієї установи, і що одруження — суто жіноча справа. Це видно на шлюбних фотографіях: молоді жінки на них чарівні, усміхнені, природні, а їхні чоловіки схожі на ідіотів або запеклих злочинців.

Чоловіки повинні оформляти шлюб «per procura»^[50], через штатного службовця-посередника.

— Чого ви так смієтесь? — запитала моя мама.

— Я страшенно хвилююсь, до того ж мені тиснуть черевики, муляє комір і в мене болить голова, — сказав Роман.

— Може, вип’єш порошок? — спитала його мама, розкриваючи сумочку.

Роман відмовився, а його співробітник, представник політехнічного інституту, сказав:

— Тримайся, все оформлять швидко. Я знаю, це вже шостий шлюб, на якому я присутній…

Справді, церемонія була дуже коротка, о пів на першу все вже скінчилося. Ми посідали у дві автомашини, одну тато одержав у міській раді, а другу, шевроле, найняли.

Лишалося ще трохи часу, і тато сказав, що вони із Стенею підуть пішки, бо треба ще дещо зробити (виявилося, що мало горілки), і приїдуть автобусом за чверть години. Отже, ми поїхали до моїх батьків в Олесьніцу і там справили весілля, все вийшло навіть краще, ніж я сподівалась, і в цьому найбільша заслуга Стені, яка, видно, переробила силу роботи, опоряджаючи хату. Вона освіжила потворні, покинуті німцями меблі, познімала зі стін картини, де були зображені якісь сцени з Нібелунгів та італійські краєвиди, і повісила репродукції Ван-Гога та Сезанна, квіти й пейзажі. Взагалі Стеня була окрасою програми. З самого початку вона заявила, що з нагоди мого одруження мусить упитись, і справді впилася, викомарювала бозна-що, танцювала з Романом спершу твіст, а потім танго. Під час танго Стеня горнулася, просто-таки липла до Романа, бо танго, казала вона, танок жагучий. Роман помирав зо сміху, і обом, здається, було дуже весело. В якусь мить я навіть відчула щось схоже на ревнощі. Після танго Стеня сказала, що вона п’яна як хлюща, пішла спати, і стало спокійніше, а мама пояснила, що бідна дитина просто дуже втомилась, переробилася, прибираючи квартиру, що ми собі не уявляємо, як Стеня мене любить і як страшенно їй хотілося, щоб у хаті було гарно. Трохи згодом упився мій батько — і то був початок кінця. Він пішов у танець спочатку зі свекрухою, і це ще нічого, але на танго з моєю мамою було просто ніяково дивитись. Не знаю, що тато хотів показати, коли він взагалі ще тямив, що робить, — заохотити до якихось сексуальних ексцесів, довести, що і в них замолоду теж було щось подібне до кохання? Ну, а потім, коли вони з Романом та його товаришем вже добре взялися до горілки, почалися співи: «Будь здорова, дівчино», «О мій розмарине», «Коли народ до бою» — словом, далі вже нікуди. Тільки ми, дорослі жінки, — опріч Стені, вона ж іще дитина — додержували звичаю та міри, хоча й теж випили.

Ніякої весільної подорожі в нас не було, ми ще раніше домовилися, що через рік, як наскладаємо трохи грошей, поїдемо на два тижні до Болгарії. Другого дня ми зі свекрухою сіли в поїзд, у спальний вагон, і повернулись додому, тобто в його квартиру. Фактично це половина великої, п’ятикімнатної квартири в старому, щоправда, не дуже старому, спорудженому в міжвоєнний час, будинку. Є центральне опалення і газ. Квартиру поділено так, що Романові з матір’ю дісталися дві кімнати й кухня. (Вклеюю на пам’ять план квартири, зроблений Романом, з присвятою мені).

Обидві кімнати маленькі, одна дванадцять, друга чотирнадцять квадратних метрів, зате кухня величезна — двадцять один метр, точніше, така була раніш, бо Роман звелів перегородити її стіною, і вийшла маленька кухонька, а за нею — кімната свекрухи. Його мати прийняла цю зміну без найменшого опору, здається, то навіть була її ідея. Таким чином, кожне з нас має свою кімнату.

Романів кабінет найменший, моя кімната поряд нього.

Обидві кімнати сонячні, але і в свекрухи надвечір буває трохи сонця. Аксмани, зрозуміла річ, утратили в Варшаві все своє майно, все умеблювання чотирикімнатної квартири. Свекруха якось показувала мені дуже скрупульозно складений опис збитків — невідомо нащо, від кого вона сподівалась відшкодування? Чого там тільки не було! Стильні меблі, перські килими, картини, порцеляна! Моя свекруха жінка начебто твереза й ділова, але я помітила, що це втрачене майно здається їй чимсь реальним, так ніби воно десь іще є і його можна забрати назад або викупити. Ну, та бог з ним. Так от, наша обстановка складається з тих речей, що були в Романа, і тих, котрі, як каже моя мама, «принесла в хату» я. В Романа було тільки дві тахти, маленький, досить гарний письмовий стіл та збита з дощок книжкова полиця, але книжки на ній не вміщались, лежали купами під стіною. Потворна, канцелярського типу шафа для одягу стояла в передпокої. Я «принесла» (власне, це зробило четверо вже п’яних дядьків, які потім випили в нас ще літр горілки): тахту, комод, засклений буфетик, обідній стіл та чотири стільці. Тахта, стіл і стільці були нові, комод ще з посагу моєї мами, але підновлений, а буфетик, здається, раніше належав якимсь євреям, що загинули під час окупації. В Романа з’явився великий стелаж, за допомогою сторожа з політехнічного він змайстрував його із звичайних дощок, тільки пофарбував їх у коричневий колір. Книжки з підлоги перекочували на полиці, біля письмового стола було поставлено глибоке шкіряне крісло — подарунок тьоті Марисі, і кімната стала схожа на кабінет.

Двері до Романової кімнати відчинені, на письмовому столі в керамічній вазі стоять троянди з нашого весілля.

У квартирі всюди повно квітів, але вони майже зовсім зав’яли, це ж було тиждень тому. Романа зараз немає.

Він чергує в інституті. Мені чудно, що поряд мене живе чоловік. У мого тата ніколи не було власної кімнати, іноді він скаржився, що не має свого кутка, навіть окремої шухляди. Речі його були всюди, а по суті ніде.

Правду кажучи, чоловіків я не знаю, близько з ними не стикалась, окрім тата, але тато — така жалюгідна карикатура на чоловіка й мужа, що часом мені здається, ніби цієї істоти в штанах і піджаці, яку я навіть люблю, насправді зовсім не існує, просто її вигадала моя мама разом з іншими бабами. Мій тато, як я вже казала, не має нічого, окрім так званих предметів особистого вжитку — костюмів, черевиків, портфеля та електробритви.

Вважається, що господа спільна, але справжній її хазяїн і власник — мама. Пам’ятаю, за часів мого дитинства в комоді була одна шухляда, що звалася татовою шухлядою. Там були батькові «скарби»: якісь папери й фотографії, воєнна медаль дідуся, запальничка, що залишилася з тих часів, коли батько, як переказують, курив — це вже не за моєї пам’яті, — дві зіпсовані авторучки, янтарний мундштук, якісь інструменти і гвинтики. Потім усі ці речі перенесли до іншої шухляди, в кухонному буфеті, та батько й не заперечував, бо народилася Стеня і потрібне було місце для її пелюшок, а останнім часом я вже взагалі не бачу вдома татових «скарбів». Змалечку я чула, як моя мама й тітки говорили, що чоловіки — це діти, їм би все життя тільки гратися, що від них самий клопіт, користі з них небагато, та й радості мало. Звідки ж тоді беруться оті нескінченні балачки про чоловіків, чому без кінця-краю обговорюються одні й ті самі проблеми — заміжжя, господа, родина? Може, й справді, як вважає Роман, усе це справи чисто жіночі, жінки самі їх вигадали і залюбки займаються ними задля власної втіхи? Я ж, по суті, не знала чоловіків, я не розумію, які вони насправді. Однокласники були для мене товаришами в забавах, Кшиштоф — партнером лише на мить.

У відчинені двері Романової кімнати я бачу на письмовому столі жовті та білі троянди, освітлені сонцем.

Квартира сповнена пахощами прив’ялих квітів. Свекрухи немає вдома. Певне, сидить десь у кав’ярні і п’є каву, а цього їй через підвищений тиск не можна робити. Я повитирала порох, щоправда, тільки символічно, бо він ще не встиг насісти. Оце зараз мені майнула сумна думка: в цій квартирі, з оцим чоловіком, за якого я вийшла заміж, мені доведеться жити дуже довго — може, до кінця нашого життя.

* * *

Серпень 1959 р.

Минув рік від дня мого весілля. Я захистила диплом і вже два місяці працюю. Ми мали їхати в Болгарію, але несподівано захворіла свекруха, довелось повернути путівки. Ми на цьому втратили, але стан здоров’я Романової матері справді не дозволяв їхати. Ні з того ні з сього в неї почалося гостре запалення жовчного міхура, потім до цього долучилося запалення легень та якісь ускладнення на нирки. Тепер найгірше вже позаду, але свекруха дуже ослабла, схудла, її продержать в лікарні ще два тижні. Вчора я до неї не ходила, там був Роман. Увечері він сказав, що дуже непокоїться за матір, бо останні аналізи погані, він боїться, чи це часом не початок уремії. Я сама собі подумала: цікаво, скільки часу це може тривати? Мене з нею ніщо не зв’язує, це зовсім чужа мені людина. Вона лежатиме в своїй кімнаті й повільно вмиратиме, дуже повільно, як то звичайно буває зі старими людьми, що хапаються за життя. Треба буде прислухатися, чи вона не кличе, обслуговувати її.

Хто зна, чи не буду я змушена покинути роботу, ми ж неспроможні найняти доглядальницю. А нашу весільну подорож у Болгарію доведеться відкласти «до грецьких календ»… Потім я уявила собі, як іду за труною Романової матері, не знаю тільки, що б я тоді надягла. Чи обов’язкова для мене, жінки її сина, якась жалоба?

Напевно, так. Звичайно, найкраще буде спитати про це мою маму. Я кажу:

— Не журись, може, мама якось оклигає. Заберемо її до себе, будемо доглядати.

Роман нічого не відповів, тільки подивився на мене, але я не могла вичитати з його очей, що він у ту хвилину думав; сподіваюсь, він теж не міг здогадатися, про що думала я.

* * *

Субота, дуже теплий вересневий день. Свекруха два тижні тому повернулася з лікарні. Вона зовсім не лежача й не безпорадна. Стала тільки менш рухливою, схудла, сидить на дієті й багато спить. Їла вона завжди мало, а тепер харчується самими сухариками. Часом з’їсть шматочок курятини, яку сама собі готує, або риби, але рибу важко дістати. Зате, позбувшись підвищеного тиску, втішається кавою та цигарками. Ні обслуговувати її, ані ходити коло неї не треба. Зараз вона сидить у себе в кімнаті, а незабаром піде в «Центральну» випити своєї кавоньки. Вікно в кухні відчинене, в моїй кімнаті теж. Легкий протяг колише фіранки на вікнах.

Свекруха й Роман люблять протяг, чи, краще сказати, він їм не заважає; я ж його не зношу. Звичайно, це дрібниця.

Свекруха має звичку без діла вештатись по хаті, шукаючи, з ким би побалакати. Роман не звертає на це уваги; якщо він у цей час чимось зайнятий, то не перериває своєї роботи. В нього ангельське терпіння — ну, та це ж його мати. Оце зараз вона ввійшла до моєї кімнати з сигаретою в довгому мундштуці, стала біля столу, сперлася на бильце стільця і промовила:

— Знаєш, мені снилася моя бабка, твоя, виходить, прабабка. Я була маленька, а вона сиділа в кріслі й церувала білизну. Ми розмовляли про щось смішне — про що, як то буває уві сні, невідомо, але я сміялась до сліз.

Бабка відривала довгі білі смужки полотна і клала мені на голову, а я вдавала, що серджуся, що це мене дратує, стріпувала головою, стьожка падала додолу або висла в мене на носі чи на вусі… І ми знов сміялись, а бабка клала мені на голову нову стьожку полотна. Раптом вона сказала: «Я знаю, Ядвісю, ти нещаслива…»

Я мушу слухати цю нісенітницю, і сама не знаю, чи то сміятись, чи то вдавати, що мені сумно. Розповідаючи, вона приглядається до мене, дивиться на мої туфлі, панчохи; в мене таке почуття, ніби силкується побачити, що в мене під сукнею, яка білизна, який ліфчик, а може, її цікавлять мої думки? Вона повертається, прямує до вікна, перевіряє, чи волога земля у вазонах. Питає:

— Котра зараз година?

— Чверть на п’яту.

— Ви ж, здається, збиралися в кіно?

— Атож, але Роман саме почав поратись коло машини.

— Видно, барахлить.

Так ми звичайно говоримо про мотоцикл, уживаючи Романову термінологію: «поратись коло машини», «барахлить». Але якщо його мати сприймає все це цілком серйозно, я вважаю, що вічно копирсатися в мотоциклі — дитяча примха. Я йду в кухню, виглядаю у двір і бачу Романа: він сидить навпочіпки біля розстеленої газети. Поряд стоїть його мотоцикл із знятим колесом та крилами. На газеті лежать якісь дрібні деталі, гвинтики й коліщатка. Роман зайнятий ділом, сенс якого мені не зрозумілий, у кращому разі я можу порівняти це з тим, як чистять м’ясорубку після користування, але м’ясорубку розбирають і чистять, щоб нею знов можна було користуватись. А Роман, здається, їздить на мотоциклі лише для того, щоб потім його розбирати й чистити; для нього ця робота куди важливіша, ніж їзда, це якась самоціль. Ось я бачу, як Роман застиг непорушно, втупившись очима в якусь маленьку деталь.

Він тримає її пальцями, дивиться на неї, мов зачарований, потім кладе назад, підводиться, переходить на інше місце і знов робить те саме. Годину тому я бачила його в такій самій позі, нічого відтоді не змінилось, робота нітрохи не посунулася вперед. Навпаки, здається навіть, що Роман розбирає мотоцикл на все дрібніші частини. У дворі вже лежить тінь, стає прохолодно.

Звідкись із сусіднього двору долинають веселі дитячі голоси, в повітрі стоїть запах прим’ятої й зів’ялої трави.

Я саме наміряюсь гукнути Романа і сказати йому, щоб надяг піджак, коли в передпокої лунає дзвоник. Іду відчинити двері — у парадному стоїть дівчина в барвистій сукні, на голові в неї поштарський кашкет. Через плече висить шкіряна сумка, в руці дівчина тримає лист.

— Пані Кристина Аксман?

— Так.

— Розпишіться, будь ласка, ось тут, — каже дівчина, подаючи мені олівець.

Я розписуюсь, приклавши журнал до одвірка, і віддаю його дівчині. В дівчини бліде обличчя, на щоках та на лобі маленькі прищики. Вона каже: «До побачення», — згортає журнал, кладе його в сумку і йде.

Я поправляю мату за порогом і швидко зачиняю двері, бо з парадного дуже дме. Лист од Кшиштофа, я впізнаю його руку. Чую голос свекрухи:

— Хто це приходив?

Крізь відчинені двері моєї кімнати бачу на порозі Романового кабінету худу литку і ступню в картатій пантофлі з помпоном.

— Ви щось сказали, мамо?

— Я питаю, хто приходив?

— А, це дівчина Зелінських.

Свекруха не знає, хто такі Зелінські, але моя відповідь задовольняє її. Я йду до ванної, замикаюсь на ключ і читаю листа. Кшиштоф пише, що наступної суботи проїздитиме через Катовіце й зупиниться в готелі «Савой» до неділі. Потім поїде далі, до Згожельця. Якщо я втечу з дому, сказавши, що хочу відвідати батьків, ми зможемо зустрітися в суботу між восьмою й дев’ятою вечора в кав’ярні при готелі. Який нахаба! Домовляється зі мною, мов з повією. Він уже три місяці жонатий. Мені хочеться порвати лист і кинути його в унітаз, але я не роблю цього. Туго згортаю його вчетверо й засовую в кишеньку кофти. Спускаю воду в убиральні при відчинених дверях, щоб свекруха чула, потім іду в кухню і виглядаю з вікна. Роман пересунувся на два метри далі, сидить навпочіпки і кладе гвинтики в миску з бензином. Більше нічого не змінилось. Я лягаю животом на підвіконня і відчуваю в кишені лист Кшиштофа.

Гукаю:

— Романе!

Роман підводить голову й дивиться на мене. Я бачу його обличчя, воно не здається мені несимпатичним, але в голові в цю хвилину мигтить приблизно така думка: ось минуло вже півтора року, як ми одружені, а немає в нас ані великої любові, ані жаги. Є, скоріше, втома, а може, й нудьга. Моє життя з ним стало суцільною низкою дрібних, не дуже обтяжливих, майже байдужих актів самопожертви. Я кажу:

— Ну, як же наше кіно?!

— Даруй, але ж ти бачиш — усе розтельбушив… — Роман безпорадно розводить руками, вимазаними в чорному мастилі. З висоти другого поверху цей чоловік, мій муж, здається хлопчиком, і я зараз дивлюсь на нього з таким почуттям, як, мабуть, дивитимусь на сина, якщо схочу мати дітей, — з материнською ніжністю й водночас з деякою поблажливістю. Спочатку, перед весіллям і якийсь час після нього, я боялась Романа.

Боялась його відособленості, сили, його інтелектуальної відмінності. Раніш я навіть нишком стежила за ним, підглядала, що він робить, коли залишається сам. Але скоро пересвідчилася, що в його особистому житті немає жодних таємниць. Удома Роман майже ніколи не працював, на його письмовому столі здебільшого нічого не було; іноді на ньому лежав аркуш паперу з кількома цифрами або формулами, часом нотатка: «О дванадцятій тридцять у ректора». Залишаючись на самоті, він звичайно читав або гортав якісь книжки, часом бездумно дививсь у вікно. Одного разу я навіть бачила, як він колупав у носі.

Свекруха ввімкнула приймач у Романовій кімнаті і за хвилину знайшла те, що шукала: вся квартира починає виповнюватися Шопеном, цією жахливою, безнадійною і безглуздою музикою, яку ця стара жінка слухає з таким самозабуттям, неначе сподівається, що ці звуки врятують її, вбережуть від хвороби, страждання, смерті, подарують щось казково прекрасне. Для мене музика Шопена — то сама смерть, розклад і тлін. Я відчуваю, як ця музика проймає всю мене, мою оселю і моє життя, всі мої думки, плани й надії, не щадить меблів, книжок, навіть моїх суконь, взуття й білизни.

Все розсипається, немов поточене шашелем і поїдене міллю. Нема вже нічого, і я — ніщо. Я кажу Романові:

— Піду в кіно сама.

* * *

В «Савої» я пробула з Кшиштофом тільки одну ніч.

Другого ранку, в неділю, ми пішли снідати в молочне кафе; мені не хотілось показуватися в кав’ярні при готелі. Цей сніданок у молочному кафе був жахливий.

Навпроти нас стоячи пив молоко якийсь хлопець з запухлими, червоними, мов у кроля, очима та обкипілими кров’ю губами, до того ж від нього страшенно тхнуло кислим пивом. Я не могла дивитись на нього, мене аж нудило. Я їла булку з сиром, запивала какао й дивилась крізь вікно на вітрину крамниці по той бік вулиці. Там, за брудним, запорошеним склом, видно було гумові чоботи, кеди, тапочки й цілу колекцію рожевих грілок — від найменшої до величезної. Після сніданку Кшиштоф пішов провідати якихось родичів, а я подалась на пошту й написала мамі довгого листа, нанизавши брехню на брехню: що я нібито посварилася з Романом через одну жінку і виїхала, не попрощавшись, що зупинилась по дорозі в своєї приятельки, яка завідує бібліотекою в Хожові, і вранці хотіла їхати далі, до Вроцлава, але приятелька сказала, що в такому нервовому стані мене нікуди не пустить. Нехай краще Роман думає, що я була в батьків, а не вважає, ніби я зробила щось йому на злість. Я заклеїла конверт, але довго не кидала його в скриньку. Був навіть такий момент, коли мені хотілося встати, не чекаючи на Кшиштофа, піти на станцію й вернутись до Романа. Власне кажучи, з мене було цілком доволі цієї ночі з Кшиштофом, протягом якої я ще раз дізнала всього того, що вже було мені так добре знайоме. До того ж довелося вислухувати його нещирі скарги на Дорріс, він, мовляв, з нею нещасливий, вона дурна й холодна, як риба, а батьки її жахливі люди.

Чому я цього не зробила? Не знаю. Може, тому, що ми з Кшиштофом маємо одну спільну, не вельми гарну, рису, обоє нещасливі через цю свою слабість, тим-то й потрібні одне одному?

По обіді ми пішли в ресторан з дансингом і там розважались до одинадцятої. Я приїхала додому нічним поїздом, тим самим, яким часто вертаюсь від батьків.

Коли висіла з таксі біля свого дому, у вікнах нашої квартири на другому поверсі вже не світилося. На сходах я почула солодкавий дух заснулого будинку, а в передпокої запах нашої квартири; це не було неприємно. В дансингу я випила чотири чарки горілки, і на серці в мене було трохи тривожно. Я не ввімкнула світла в передпокої.

Хвилинку постояла в темряві, прислухаючись. Квартира спала, розмірено дихала; і враз мене пойняла хвилева, але дуже гостра радість від того, що я повернулась додому, до себе додому, а слідом за тим — страх, щоб не прокинувся Роман. Подумалося, що доля була б просто несправедлива, якби він побачив мене зараз, ось такою, перше ніж я позбудуся всього того, що залишилось на моїй шкірі, на моєму обличчі, губах і в очах від недавньої пригоди.

Я замкнулась у ванній кімнаті й приготувала собі купіль. Просиділа у ванні, мабуть, з годину. Була третя година, коли я почула, що хтось ходить по хаті, але хто, не могла розібрати, бо шуміла вода. Так не хотілося, щоб Роман цієї ночі прийшов до мене.

* * *

Червень 1960 р.

Як летить час! Це сонливе дівча, Стеня, вже скінчило школу. Вона склала вступні екзамени на хімічний факультет Вроцлавського університету і тепер гостює у нас. Свекруха ось уже два тижні знов лежить у лікарні, і Стеня з її дозволу живе в кімнатці за кухнею. Роман поїхав у Познань на якийсь з’їзд. У хаті пусто. Ми лежимо на тахті, їмо полуниці й розмовляємо. Стеня дуже покращала й неначе підросла. В неї дивні, широко розставлені очі, не схожі ані на мамині, ані на татові.

Своєю потайною вдачею, стриманістю й енергією, яку в ній важко запідозрити, вона вдалася явно не в наш рід.

Ми вмочаємо полуниці в цукор, хоч вони й так дуже солодкі, але цукор загострює їх смак і аромат.

— Старі дуже хвилювалися, коли ти складала?

— Анітрішки не хвилювалися. Пам’ятаєш, який переполох був дома, коли ти кінчала школу? А мої екзамени вже ні для кого не були надзвичайною подією. Це стало чимсь буденним.

Ми лежимо поряд, нас розділяє тарілка з полуницями.

Стеня тримає пальцями червону ягоду, розглядає її, вмочає в цукор, відкушує половину, знов оглядає решту, вмочає в цукор, з’їдає. Хвостик із зеленою зірочкою кладе на край тарілки. Я дивлюсь на неї й думаю, що ось такий свіжий колір обличчя, як у неї зараз, я вже давно втратила, а може, його в мене ніколи й не було.

— Ну, як, Стеню, в тебе вже є хлопець?

— Зараз — ні. Але з певними, сказати б, елементарними справами я вже обізнана, — каже Стеня, і губи її ледь помітно кривляться, що здається мені трохи підозрілим.

Я здивовано вигукую:

— О! То ти рано почала!

— А ти?

— Я до Романа ні з ким не жила, — відказую я й беру полуницю.

— Не брешеш? — Стеня дивиться на мене з недовірливою усмішкою.

— А по-твоєму, брешу?

— Не знаю. Є чотири можливих варіанти. Перший: я брешу, а ти кажеш правду. Другий: я кажу правду, а ти брешеш. Третій: ми обидві кажемо правду, і четвертий: ми обидві вигадуємо.

Ми сміємося. Зі смаком з’їдаємо по кілька ягід.

Я кажу:

— В тебе дуже логічне мислення. Ти ж хотіла вивчати філософію, чому ж ти роздумала й перекинулась на хімію?

— Хімія — це теж філософія, — коротко відповіла Стеня. Вона завжди мала тверду вдачу, була замкнена і вперта, як не схоче чогось сказати, то ніякою силою з неї не видобудеш. Але водночас вона, по-моєму, дуже чутлива. Трохи згодом Стеня спитала:

— Як тепер складається ваше життя з Романом?

І про це питає дівчина, котра десять років тому вірила, що дітей приносять лелеки, і котрій лише три чи чотири роки тому — ще зовсім недавно — я мусила пояснювати деякі елементарні речі, бо про них їй, як, зрештою, і мені, ніхто вчасно не сказав.

— Я не зовсім розумію, що ти маєш на думці.

— Ну, чи щасливі ви в подружньому житті, чи підходите одне одному в сексуальному відношенні, чи збираєтесь мати дітей?

Стенині слова звучать, мов цитата з якогось популярного видання про шлюб, кохання, про матір і дитину; ці книжки тепер можна купити в кожній книгарні, в кожному кіоску у Варшаві і в глухому закутку, вони стоять там за склом поряд з кремом «Нівея», лаком для нігтів та протизачатковими таблетками; кожна дівчина тепер усе це знає. Здавалося б, фрази на зразок тих, що їх я почула від Стені, вже нічого не значать, а проте вони стосуються найголовнішого в житті. Коли Стеня це каже, вона трохи схожа на малу дитину, яку навчили розумних слів. Потім усі сміються, а сама вона зовсім не тямить, що говорить. Я не знаю, що відповісти Стені, але чую, як вимовляю фрази, вже безліч разів повторювані на цім світі, і хоч ці фрази повні фальші і теж нічого не значать, проте вони якимось чином виражають суть нашого подружнього життя:

— Бачиш, моя люба, ми не ідеально дібрана пара, але цим я зовсім не хочу сказати, що наше подружжя невдале. В ідеальному подружжі чоловік і жінка геть у всьому повинні бути як одне ціле. Ми з Романом одне одного дуже поважаємо, не зраджуємо. Між нами немає й ніколи не було шаленої пристрасті, але ми по-своєму кохаємось.

Стеня, тримаючи пальцями полуницю, дивиться на мене. Мені здалося, що на мить в її очах щось блиснуло, мов спалах магнію, але зараз же згасло. Стеня опускає повіки, простягає руку, вмочає ягоду в цукор.

І каже:

— Ти просто його не кохаєш.

— Вибач, моя люба, але що ти можеш про це знати?

— Нічого я не знаю, мені так здається, — сказала Стеня на диво природним тоном, і при цьому на обличчі в неї не зворухнувся жоден мускул. Її тонка, але дуже гарна і вправна рука точним рухом взяла ще одну полуницю. Тільки діти можуть бути такими відвертими й безжальними.

— Бувають різні види й ступені почуттів.

— Я думаю, що ти його зовсім не кохаєш.

— Цікаво, як ти собі уявляєш, що це таке — кохання?

— Я не знаю, що це таке.

— То як же ти можеш говорити, що я не кохаю Романа?

— Я сказала, що не знаю, але мені здається, це щось дуже сильне. Одного разу, ще як мені було шістнадцять років…

— Бійся бога, Стеню, а скільки ж тобі тепер?!

— Так от, майже два роки тому була я в театрі у Вроцлаві. Я йшла коридором, вистава за кілька хвилин мала початись, уже дали перший дзвінок, аж раптом я побачила хлопця — він ішов мені назустріч, і в мене підломилися ноги.

Такий він був красень?

— Ні, він навіть не був гарний, але я відчула, що це Він!

— Кохання з першого погляду, еге ж? — сказала я, сміючись, і подумала, що все-таки Стеня ще дитина, я переоцінила її. Але зразу ж почула від неї щось таке, що змусило мене замислитись:

— А точніше, що це міг би бути Він. Потім я його шукала, приїздила спеціально в театр, заглядала у студентські кав’ярні, тинялась по місту. Знаєш, як звичайно шукають. Я не знайшла його. Ну, та дарма. Все минулось. Я тільки хочу сказати, що кохання, очевидно, є і що воно пов’язане з дуже сильними переживаннями, ще сильнішими, ніж ота моя дурна історія. Якщо я коли-небудь вийду заміж, то зроблю це тільки з любові, під впливом дуже сильного почуття.

Ми доїли полуниці, Стеня встала й хотіла піти помити тарілки.

— Облиш, ти моя гостя, — сказала я.

Я теж підводжусь, і ми удвох несемо тарілки в кухню, миємо, потім ідемо до ванної мити руки. Оце зараз я сказала Стені, що вона моя гостя. І справді, вона вже не просто моя сестра, набагато молодша за мене. Я виймаю манікюрне приладдя, і ми знову вмощуємось на тахті. Миючи тарілки, я сказала Стені, що вона ще дуже-дуже молода, нічого кращого мені не спало на думку.

Тепер я кажу:

— А твій перший хлопець — ти кохала його?

— Котрий? А, це не мало нічого чи майже нічого спільного з почуттями. Чистий раціоналізм.

Стеня поволі розкриває сірий шкіряний футляр, вистелений зсередини рожевим атласом. У ньому в окремих заглибинах, мов у формочках, лежать манікюрні інструменти. Стеня виймає ножички і каже:

— Це він тобі подарував на заручини?..

— Атож. Кажуть, недобре дарувати гострі предмети. Може, це й зашкодило нашому коханню?

Ми всміхаємось одна до одної. Стеня каже:

— Мені б не зашкодило, навіть якби мені подарували найгострішу річ. А який подарунок ти хотіла б одержати в річницю шлюбу, а певніше, чого сподіваєшся?

Стеня нахилилась над своєю рукою, в неї гарні пальці. Романові колись дуже сподобалися мої руки; він тоді сказав, що вони прекрасні. Я б не хотіла, щоб Стеня зараз бачила мої очі, вона змогла б вичитати з них, що мені раптом стало дуже сумно, сама не знаю чому. Але Стеня саме вирізує шкірочку навколо нігтів, ця операція вимагає уваги й акуратності. Її волосся, значно світліше, ніж у мене, звисло й заслонило обличчя.

— Не знаю, мабуть, Роман уже щось нагледів. А треба визнати, що смак у нього добрий.

— Напевно, щось, як то кажуть, з ювелірних виробів?

— Можливо. Роман каже, що цей метал, який зветься золотом, має винятково велику питому вагу, прикрашає кожну жінку і дуже стає в пригоді потім, коли жінка залишається вдовою…

Стеня підвела голову й пирснула сміхом.

— Гумор, скажу тобі, досить-таки моторошний…

— Атож.

Деякий час ми мовчимо. Я вже розтуляю рота, щоб сказати щось таке, чого, властиво, не хочу говорити, але стримуюсь. Та потім воно якось само вихопилося:

— А взагалі з цією людиною мені часом важко порозумітися.

— Що ти кажеш? — Стеня вимовляє ці слова якось байдуже, наче думала про щось інше. Старанно підпилює нігті.

— Часом мені здається, що це людина з іншого світу.

— Аз нашим татом вони легко знаходять спільну мову.

— Ну, наш тато, ти ж знаєш…

— Рідко висловлюється…

Ми сміємося з нашого батька, але насправді обидві його любимо і, хтозна, може, навіть співчуваємо йому.

— Але я з Романом часто взагалі не можу дійти згоди. Наприклад, те, що йому здається гарним, мені здається дивним, а іноді навіть огидним. І навпаки.

Я кажу: «Копчинська чудово зіграла цю роль». Він: «Мені не сподобалось. Вона була якась розтелепувата». Я: «Що це значить?» Він: «Ну, така, вона нагадувала мені одну знайому жінку з Бялої Подляської». Або йдемо ми з ним до універмагу купити килимок. Він каже: «Може, цей?» Дивлюся — жахливий! Якийсь невиразний, ну, словом, — препоганий. Я кажу: «По-моєму, краще отой». Він: «Ну, коли тобі подобається, купи той», — і робить таку міну, ніби хоче позіхнути.

— Це і є той самий, що тобі сподобався? — Стеня через плече дивиться на килимок, який лежить біля моєї тахти.

— А як тобі?

— Не дуже, — відказує вона; трохи згодом додає: — Але ж ви купуєте різні речі. Маєте телефон, нажили телевізор і холодильник. — Вона витягає руку, придивляється здаля до нігтів, чи рівно обрізані. — Тільки дитини ще не нажили…

— Ми маємо те, що хочемо. Дитини ми не хочемо, — сказала я, вже злостячись на Стеню за її влізливість.

Потім докинула: — Поки що.

— Це ти не хочеш мати дітей чи він?

— Я ж сказала — поки що. Зараз я не маю охоти, щоб у мене в животі щось заклюнулося. Мені це гидко і навіть трохи страшно. Коли мама носила тебе, мені було вже вісім років, і я добре пам’ятаю, як вона намучилась. І крім того, подумай, який вигляд у вагітної жінки! Цікаво, а ти сама згодилася б на таке?! З твоїми сучасними поглядами…

— Я думаю, якби я кохала якогось чоловіка, то мене й не треба було б довго вмовляти. І взагалі цілком можливо, що за допомогою якого-небудь самця-плідника я заведу дитину просто для себе або навіть з суспільних чи гуманних міркувань.

— Ти вважаєш, що ми повинні мати дітей тільки тому, що нас народили й виростили?

— Я думаю, що тут ніякого примусу бути не може. Хто не хоче дітей, той їх не має — та й край, — байдуже сказала Стеня. Вона вже покрила нігті лаком і простягла розчепірені пальці до телевізійної програми. — Розгорни, люба, я хочу подивитись, що сьогодні по телевізору.

— Хіба ми не вийдемо трохи погуляти?

— Охота тобі вештатись по місту?

— От ви з Романом були б до пари…

— Він так любить сидіти дома?

— В усякому разі, більше, ніж я.

— А мені здавалось, він любить їздити на мотоциклі.

— Так, любить. Часто їздить в інститут. Виїжджає за місто. Тепер, улітку, майже щодня.

— За місто? Куди?

— Знаєш, я навіть уявлення не маю, — сказала я і раптом збагнула, що не знаю, куди він їздить, коли каже: «Ех, прокатаюсь я за місто». Раніше я іноді їздила з ним, потім мені це набридло. Останній раз, здається, ми були саме у Сверкові, навіть проїжджали повз Кшиштофову дачу. Нікого не було видно, але на балконі провітрювалась постіль, отже, хтось там жив. Раніш ми інколи їздили в неділю в Закопане і там обідали. Це було досить приємно. Але найчастіше від’їжджали кілометрів за сорок-п’ятдесят від міста лише для того, щоб зупинитись біля якогось гайка або над річкою.

Роман лягав і дивився в небо або сидів, спершись на дерево, й курив сигарету, втупивши очі у воду, а то й просто кудись у далину. Часом ми про щось розмовляли, але рідко. Так бувало зі мною. Але, може, в нього є інша жінка?

— Коли Роман вернеться? — запитала Стеня.

— Він казав, годині об одинадцятій.

— Сьогодні по телевізору хороший фільм. О дев’ятій, — помовчавши, сказала Стеня.

* * *

2 липня 1961 р.

Я вже замкнула двері і вийшла на сходи, коли чую — в нашій квартирі дзвонить телефон. Я домовилася з Романом, що ми зустрінемось о четвертій у свекрухи в лікарні. Скоро четверта. На хвильку зупиняюсь і прислухаюся: телефон дзвонить безперестанку, але це не міжміська. Я вагаюся, та нарешті вертаюсь і відчиняю двері, бо телефонні дзвінки непокоять — неначе там хтось є і хоче сказати мені щось важливе. Знімаю трубку й чую Романів голос:

— Кристина?

— Так. Я якраз виходила, була вже на сходах.

— Так от, Кристино, моя мама померла.

— Як? Що сталося? Коли?

— Приблизно годину тому.

Я не знаю, що сказати. Мимрю:

— Так…

Чую його голос:

— Так.

Ще я кажу:

— Любий, я тобі дуже співчуваю. Дуже.

— Дякую тобі, Кристино.

Я знов не знаю, що сказати, боюся, що мовчанка буде тягтися без кінця-краю, але це триває дуже недовго.

Роман говорить далі:

— Будь ласка, Кристино, не приходь, ти тут не потрібна. Взагалі ніхто з нас, живих, вже нічим мамі не допоможе. Все, що треба, я залагоджу сам. Тільки зніми, будь ласка, зі своєї книжки тисячу злотих, нехай будуть удома.

Ось так я довідалась про смерть Романової матері.

Треба сказати, вона вразила мене, але тільки як смерть взагалі. То був жорстокий удар, я це розуміла, але цей удар був спрямований не на мене і не на мене впав.

Я подумала ось про що: цікаво, чи це якось позначиться на моєму житті з Романом? Вона так мене дратувала, навіть її погляд, сама її присутність. Про що це я думаю! Але, господи, кінець кінцем померла його мати, а не моя. Я досі в плащі, бо коли виходила, йшов дощ.

Скидаю його й вішаю на вішалку в передпокої. Якийсь час стою і бездумно дивлюся на свій плащ, потім на картинку з силуетом ангела, тоді йду в кухню, бо чую, що з погано закрученого крана тече вода. Двері до свекрушиної кімнати відчинені, видно її низьку тахту, застелену сірою ковдрою, над тахтою висить маленький, дуже старий, ветхий і потемнілий образок Ченстоховської божої матері, про який вона каже, що її чоловік, хоч і був євангелістом, але проти образка нічого не мав і взагалі проти культу божої матері. Каже? Ні, казала.

Хвилинку я міркую, зачинити двері в її кімнату чи хай будуть відчинені. Бачу її бузкову шаль, перекинуту через бильце крісла, і раптом мені здається, ніби ця шаль дивиться на мене й навіть щось говорить. Я швидко зачиняю двері і йду до Романової кімнати. Переношу телефон до себе, вмикаю і ставлю на столику біля тахти.

Замовляю розмову з Олесьніцею. Мама найкраще знає, що тепер слід робити і як поводитися в цій ситуації.

* * *

Я собі не уявляла, що три дні можуть тягтися так довго. Та все ж час помаленьку плине. І ось я стою біля могили Романової матері. Дуже жарко, було б просто нестерпно, коли б не вітер, що повіває час від часу й холодить лице. Завдяки маминим порадам та допомозі обох тіток я вдягнена, як годиться. У жалобі — не в такій глибокій, в якій, на їх думку, треба бути в разі смерті матері або чоловіка, а саме в такій, як належить.

Я впевнилася, що чорний колір мені навіть личить.

Роман вважав, що я повинна надягти те, що маю чи що сама захочу. Бачу його зблизька, він стоїть праворуч від мене. Вигляд у нього жахливий: під очима синці, блідий, погано поголений, на підборідді й шиї безліч порізів. Ліворуч, спираючись на палицю, стоїть високий худий дядько Юзеф, рідний брат свекрухи, до війни директор департаменту в міністерстві праці й соціального забезпечення. Відчувається, що він тут головна персона, що всі, хто знає, ким він був, дивляться на нього. Я порівнюю, чи Роман схожий на дядька. Мабуть, ні. Роман набагато нижчий, в нього інший склад обличчя, може, тільки в рисунку вуст є якийсь натяк на схожість.

Навколо нас стоять: мої батьки, Стеня, тітка Міля та тітка Марися, Анджей, прийшли двоє викладачів з політехнічного, мої співробітниці та Романові колеги з факультету. Я бачу двірничку з нашого будинку; здається, лише одна вона справді журиться, очі в неї червоні, двірничка весь час киває головою, немов щось говорить.

Є ще якісь чужі люди, може, просто перехожі.

Є й ксьондз, але без облачення, він прийшов на прохання дядька Юзефа тільки помолитися за упокій душі.

Романові батьки з якихось причин, — може, тому, що батько його був євангелістом, — не взяли церковного шлюбу, а тільки цивільний. А втім, на ксьондза ніхто й не дивиться, очі всіх звернені на нас. Біля викопаної могили стоїть невеличка темна труна, оздоблена хрестом та дешевим бляшаним окуттям, з-під віка виглядає пружок паперового, з позолоченим краєм, мережива. Я саме міркую, як це Роман, у котрого, на думку Стені, напрочуд тонке естетичне чуття, міг таке допустити.

Поряд з труною лежать виваляні в жовтій глині дошки та дві грубі, страшенно брудні й потріпані вірьовки.

Серед тиші, що панує навколо, несподівано лунає голос ксьондза; він одкашлявся і промовив:

— За упокій душі новопреставленої Ядвіги Аксман, в дівоцтві Віслоцької, прокажімо «Отче наш». В ім’я отця, і сина, і святого духа — амінь. Отче наш, що єси на небесах…

Я раптом уявила собі, не знати чому, що це мій похорон, і мені стало тоскно і справді сумно. Що ж, колись буде і мій. Знову запала тиша. Звідкись протиснулися вперед двоє брудних, зарослих і обшарпаних дядьків. Досі я їх тут не бачила. Вони трохи скидались на тих, що вносили мої меблі до Романової квартири, але ці були ще брудніші. Дядьки вхопились за вірьовки й почали спускати труну в могилу. Я почула шурхіт вірьовок, висмикуваних з-під труни, потім заторохтіла земля по дерев’яному віку. Цілковите безглуздя. Я глянула на Романа — він був дуже блідий, але мав якийсь дивний вираз обличчя, неначе всміхався. Крадькома зиркнула на маму, батька й тіток — усі були схвильовані, але не плакали. Тільки Стеня ревла, як мала дитина, сльози котилися їй по щоках. Була мить, коли мені здалося, що Роман глянув на неї і явно всміхнувся.

Гробарі працювали так, наче їм заплатили за швидкість, піт заливав їм очі, один з них, старший, важко дихав, але вони не зупинялись ні на мить. Я машинально глянула на годинник — все тривало менш як п’ятнадцять хвилин.

Ті двоє скінчили свою роботу і, вже не поспішаючи, уклали вінки та квіти й поправили стрічки. Потім утерлися рукавами, молодший узяв обидві лопати, старший почав скручувати вірьовки — він робив це так, як скручують звичайну вірьовку для білизни. За хвилину я побачила, що їх уже немає, тільки десь позаду нас чути було брязкання металу — мабуть, вони зчищали глину з лопат; потім стало зовсім тихо. Всі дивились на могилу, покриту квітами.

Я подумала: скільки часу треба стояти біля могили?

Мама сказала, що настане такий момент, коли люди почнуть підходити до нас і висловлювати співчуття, а потім потроху розійдуться. Ми, найближча рідня, повинні залишитися ще на деякий час. На півгодини чи більше?

* * *

7 грудня 1961 p.

Я повинна записати сон, який мені приснився вчора.

Мені рідко щось сниться, кажуть, сни — це ознака старості, отож я бачу їх рідко, але, може, саме тому добре пам’ятаю і довго лишаюсь під їх враженням. Цікаво, що переживання, пов’язані зі снами, куди сильніші й гостріші, ніж почуття, яких я дізнаю в реальному житті. Пам’ятаю, коли я була ще маленька, але вже ходила до школи, у другий чи третій клас, мені якось приснилося, що померла моя мама. Більш ніколи в житті я не почувала такого страшного розпачу, навіть як мама раз тяжко захворіла; ніби для того, щоб освоїтися з цією думкою, я тоді спробувала уявити собі, що вона вмерла. Мені стало сумно, навіть схотілося плакати, — але це вже не йшло ні в яке порівняння із сном.

Враження було таке, неначе те, що сталось уві сні, — жахлива правда, а те, що могло статися в житті, — лише омана.

Отож цей сон. Снилось мені, що я вдома, на нашій колишній, старій квартирі, і з великим поспіхом щось шукаю, чи, може, навіть не з поспіхом, а з якоюсь гарячковою нетерплячкою. Не знаю, що саме я шукала, не можу згадати, чи не тому, що це не мало значення, а важлива була сама дія? Ну та дарма. І ось раптом я відчула: опинилася в страшенно незручному місці, в якомусь закапелку між стіною, шафами, буфетом, спробувала вибратися звідти, але зачепила купу складаних стільців (були в нас чотири таких стільці, пофарбовані в зелений колір, влітку їх виносили в садок), і ті стільці попадали й привалили мені руки та ноги, так що я зовсім не могла поворухнутись. Хочу крикнути: «Мамо!» — не можу, зі страху оніміла. Бачу свою маму, вона йде до їдальні, несе якусь коробку, алемама не чує мене й не знає, де я. Потім бачу Романа. Він сидить у кріслі посеред великої кімнати й держить щось у руках. У кімнаті видно, хоч вікон у ній нема. На стінах висять дуже яскраві й гарні картини, на круглому столику лежать якісь дивні речі, я бачу їх форму і колір, але не знаю, що воно таке, — чи це інструменти, чи прикраси, чи іграшки? Однак, часом мені здається, я дуже добре знаю, що то за предмети, тільки забула, як вони звуться. Я хотіла б торкнутися їх, узяти в руки, забрати собі. І раптом здогадуюся, що все це відділене від мене завісою з прозорого тюлю, крізь неї, щоправда, все добре видно, але вона заважає мені розгледіти деталі, і через те я не знаю, хто намалював картини, розвішані на стінах, як звуться покладені на столику предмети і що Роман тримає в руках. Що може бути простіше — треба встати, простягти руку й розсунути завісу, тоді вже не буде жодних перешкод і все стане ясно! Так, але в мене спутані ноги! Це вже не складані стільці — мої ноги втиснуті в якийсь чохол, відчуття таке, як під час гри «біг у мішках», що в ній я раз брала участь у таборі під час літніх канікул, але тоді я могла хоч трохи рухатись, а тепер не можу ступити й півкроку.

Аж ось бачу — до кімнати, де сидить Роман, входить жінка. Я не знаю ні її ім’я, ні прізвища, але знаю, що це Вона, звідкись я з нею дуже добре знайома. Ця безсоромна бабега майже зовсім гола, на ній тільки чорний ліфчик і чорний пояс від панчіх, підв’язки вільно звисають і метляються за кожним її кроком. Вона йде поволі, плавно виступає на шпильках, похитує стегнами й ворушить руками, неначе пливе й відгортає водяні рослини. Роман простягає до неї руки, вона сідає йому на коліна, вони цілуються, потім, не знаю, як це сталося, немов обернулась рухома сцена, — бачу, вони лягли разом. Але раптом усвідомлюю, що жінка — це ж я сама, це я лежу з Романом, бачу поряд його обличчя, це зі мною він простує до того, чим це завжди завершується, — але водночас знаю, що він лежить не зі мною, а з тією жінкою. Я плачу з ревнощів і безсилої люті, з розпачу. Прокидаюсь і потім ще довго плачу. Темно, тихо. В пітьмі бачу світляні стрілки будильника, вони показують пів на третю.

Цей дивний сон глибоко вразив мене. Я пам’ятаю його дуже виразно, з найменшими подробицями, неначе щойно прокинулась, хоч снився він мені позавчора.

Потім до ранку вже не спала. Думала, згадувала й переживала все спочатку, мучилась, але було в цім сні щось таке, що змушувало вертатись до нього знов і знов. Ніби я снила не тільки в уяві, а всім єством — шкірою і нутром своїм.

* * *

2 січня 1962 p.

Роман готується до захисту докторської дисертації і тому не поїхав зі мною на різдво до батьків. Сказав, що хоче побути кілька днів сам, це йому навіщось потрібне.

Навіщо? А хто його знає! Адже ж і так він може бути сам, коли хоче. Поки я сиджу на роботі, він часто приходить додому; окрім неділі, в нього є два чи навіть три дні на тиждень, коли він взагалі не повинен бути в інституті. Я нагадала йому, що захист призначено аж на осінь.

У відповідь почула, що до захисту хтось повинен прочитати його працю й подумати над нею, а взагалі «побути самому» означає зовсім не те, що я думаю. Отож, їдучи до батьків, я розлучалася з Романом у досить кепському настрої. Не хочу сказати, що мене випровадили з дому, але в мене було саме таке почуття. Адже Роман міг запропонувати, щоб ми влаштували вдома скромне свято тільки для нас двох, якщо вже він справді так дорожить своїм часом. Я навіть трохи на це й сподівалася. Але що мені лишалось робити, коли він прямо сказав, що хоче зостатися сам?

Взагалі після смерті матері Роман дуже змінився. Це сталося поступово й непомітно для сторонніх. Він завжди був неговіркий, та інколи розійдеться раптом і зробиться дуже милий, дотепний і веселий. Тепер такого з ним не бувало. Мені здається, він став більше пити. Ми з ним ніколи не провадили довгих розмов, а останнім часом говорили одне з одним зовсім мало, тільки про найпотрібніші речі. Домовлялись, коли кожне з нас буде чи не буде вдома, хто оплатить рахунки і що треба купити. Іноді обмінювалися зауваженнями про сусідів, співробітників, знайомих. Не пригадую, щоб ми коли-небудь серйозно посварилися. Минали дні й роки, ми жили у спільній квартирі, разом снідали й вечеряли, коли-не-коли ходили в кіно, в театр чи на концерт. Вночі ми зустрічалися в ліжку, зрештою, останнім часом усе рідше. З мого боку то був обов’язок — не надто неприємний і не обтяжливий.

В мене було якесь невиразне почуття, що ця повинність передана мені у спадок всіма жінками, які переді мною більш чи менш щасливо жили з чоловіками. Я завжди любила й тепер люблю веселитися, танцювати, фліртувати.

Ця гра хвилює мене і збуджує. Звісно, все, що діється потім, є природним продовженням тієї ж гри, але мені воно не здається прекраснішим і глибшим від того, що було попереду. Це тільки вони, чоловіки, Роман і всі інші, прагнуть завершення й досягають його. Я ніколи нічого подібного не зазнала. Раз, вже давно, з Романом, я була близька до чогось дуже сильного, це було ось тут, поряд, — та раптом щезло і більш ніколи не верталось. А може, мені тільки примарилось? Тепер вже не пам’ятаю.

Здається, це було того дня, коли ми їздили далеко мотоциклом, купалися в Дунайці й загоряли, — в мене навіть трохи обгоріла шкіра на спині й на плечах, — додому повернулись пізно, обоє стомились і хотіли спати. Втім, тепер вже не знаю, може, мені це просто приснилось.

Я взяла три дні з майбутньої відпустки, щоб після свят побути в батьків, але атмосфера там була не дуже приємна: мама чи то нездужала, чи то перевтомилася, тато був у поганому гуморі, бо наступного року його начебто збирались випровадити на пенсію, Стеня ходила мовчазна і ще більш замкнена, ніж звичайно. Не знаю, може, мені тільки здалося, але в розмовах, що точилися за столом, були якісь недомовки, всі до мене придивлялись, мама кілька разів задавала мені якісь дивні, не зв’язані між собою запитання про мене й Романа. Я почувала, що коли пробуду тут ще день чи два, почнуться балачки на теми, яких я воліла б не зачіпати. Я зібралася й на другий день після свят, не признавшись батькам, що могла б залишитися, вернулась нічним поїздом додому.

Вернулась? Так, вернулась, але не тим поїздом, яким виїхала. Мені не хочеться описувати докладно, як це вийшло. Просто я сіла в якесь темне купе першого класу, причому мені довелось довгенько стукати, бо воно було замкнене, а на лавах спало чи вдавало, що спить, якесь подружжя та ще двоє чоловіків. Один із цих чоловіків нарешті підвівся й відчинив двері. То був кремезний здоровань у картатій сорочці, з білявою кучерявою чуприною, з широкою, старомодною обручкою на пальці. Ми з ним сиділи поруч, бо в купе втиснулося ще двоє людей.

Було жарко й душно, але вимкнути опалення не вдалося, щось там зіпсувалось. Ми їхали поночі, пахло апельсинами, які хтось недавно їв, у всіх попільницях було повно шкурок. Чому я через дві години вийшла в Катовіцах із цим чоловіком, що звався Яцек, мав тридцять три роки і був, як каже Стеня, чудовим екземпляром «самця-плідника»? Чому я вийшла і подалася з ним у готель? (Ні, не в «Савой»!) Може, все почалося випадково, внаслідок чисто механічних дотиків і черкання боками в такт ритмічному погойдуванню вагона, а потім, в якусь мить, від котрої вже немає вороття, перейшло у свідомі пестощі?

Можливо. Але, мабуть, вирішальною була невідчепна думка, що раптом вигулькнула хтозна-звідки й міцно засіла мені в голові: якщо я повернусь раніше, ніж сказала, то можу застати у себе вдома чужу жінку, недарма ж Роман хотів побути сам ці кілька днів. До того я ще й згадала свій давній сон; мене пойняв лютий розпач; той сон був такий свіжий у пам’яті, немов я щойно збудилась.

Вранці о сьомій годині чоловік перший вийшов з готелю, я бачила його у вікно, він спинився навпроти, біля комісійного магазину, поставив валізку на землю коло купки брудного снігу, вийняв з кишені гребінець і, розглядаючи вітрину, зачесався. Потім обтрусив лупу з коміра пальта, сховав гребінець, підняв валізку й пішов, не оглядаючись. Цей чоловік не дав мені нічого нового.

Я почувала до нього лише відразу й огиду до себе.

О дев’ятій я висідаю з поїзда, але не їду додому. Йду до ресторану на вокзалі, замовляю каву й годину сиджу за столиком, — біла скатерка на ньому поплямлена пивом та томатним соусом, а попільниця повна зібганих і заслинених недокурків. Звідси до моєї домівки двадцять хвилин їзди трамваєм. Я плачу за каву й невдовзі виходжу, але йду не на трамвайну зупинку, а до телефонної будки.

Мені здається, що міліціонер, який стоїть на другому боці вулиці, придивляється до мене якось особливо пильно, але, може, це просто гра уяви. Я вкидаю в автомат монету — п’ятдесят грошів і набираю наш номер. Сигнал спершу хрипкий і невиразний, потім він стає чистішим і починає розмірено повторюватись. Це триває довгенько.

Я вішаю трубку, виймаю монету, що якимось канальчиком проскочила через увесь механізм і з’явилась у віконечку внизу, потім набираю номер ще раз. У нас дома нікого нема. Трохи згодом я знов якусь мить вагаюсь, перед тим як відчинити двері. Але за хвилину крізь розчинені навстіж двері бачу все порожнє нутро нашої квартири. Дуже гостро чую дух домівки: пахощі моїх парфумів, Романового одеколону, запах мастики для підлоги та прального порошку — суміш запахів, яку я так добре знаю й зустрічаю із зітханням полегкості. На письмовім столі Романа лежить аркуш паперу, притиснутий уламком мармуру:

Люба!

Я виїжджаю сьогодні, 27. ХII, до Варшави. Проф. Бакланович хоче зі мною поговорити про мою працю. Він буде рецензентом. Вернуся тридцятого.

Твій Р.

* * *

Наша двірничка дивиться якось на мої квіти, котрі я повиносила у двір на дощ, і каже:

— Хиріє щось у вас ця араукарія, ой, хиріє…

— Атож, я вже двічі пересаджувала, нічого не помагає. Жовтіє і в’яне. Не знаю, що це з нею?

— Що ж тут дивного? Видно, матінка небіжчиця її любила й тепер забирає до себе.

— ¦ Як це?

— А ось так, голубонько. Небіжчики забирають із собою з цього світу все, що особливо люблять, і це їхнє право. Забирають своїх собак, котів, квіти, людей.

Мати — дитину. Чоловік — дружину. Один похорон — це ще не кінець, люба пані Аксман…

Ну й розхвилювала ж мене ця стара дурепа! У нас саме була Стеня, я їй все розповіла. Вона сказала:

— Я вважаю, ти повинна більше дбати про Романа.

В нього кепський вигляд.

— По-моєму, він здоровий. Ніколи не хворіє ні на який грип, навіть нежить, скільки пам’ятаю, в нього був лише раз чи двічі.

— Він дуже схуд.

— Справді? Я не помітила цього.

— Тому що бачиш його щодня. Треба часом примусити його з’їсти щось поживне. Ти ж, мабуть, знаєш, що він любить.

— Що любить? Ах, ось, наприклад, цю бридоту — біфштекс по-татарськи… Мене нудить, як тільки гляну на нього! А ще, здається, мариновані гриби. Правду кажучи, я навіть не знаю, що він любить. У нього начебто нема особливих уподобань.

Потім ми зі Стенею ще раз трохи поговорили про Романа. По-моєму, Роман до Стені ставиться із симпатією.

На тому тижні він їде мотоциклом у Радом, обіцяв підвезти її до Кельців і відрекомендувати своєму товаришеві, директорові хімічного заводу, де Стеня в липні проходитиме виробничу практику. Стеня нетямилася з радощів; вона стулила собі якісь штани, все попрала й попрасувала.

— Гляди, Стеню, ти там не дуже зваблюй мого чоловіка! — сказала я, коли вона вмощувалась на сидінні за спиною в Романа.

— Гаразд, постараюсь не дуже зваблювати! — гукнула вона у відповідь і всміхнулася, показавши всі зуби.

Мені раптом майнула думка: та вона ж закохана в нього і глузує з мене! Роман глянув у мій бік з дурнуватим виразом, який прибирають чоловіки, коли не знають, як повестись і що сказати.

Роман повернувся в неділю пізно, близько дванадцятої ночі. Я вже лягла, але ще не спала. Трохи непокоїлась, бо Роман сказав, що постарається бути дома о дев’ятій.

І от вернувся аж опівночі. Як звичайно, спочатку почула торохтіння мотора на вулиці, але то міг бути й не він, потім торохтіння, вже гучніше, долинуло з подвір’я, і, нарешті, трохи згодом, клацнув ключ у замку/ Я погасила нічну лампочку і вдала, що сплю. Роман двічі проходив через мою кімнату, потім готував собі купіль, він робив це не дуже тихо, і я могла прокинутись. На столі побачила дві літрові пляшки, чимсь наповнені й заткнуті папером.

— Що це?

— Мед, тобі.

— Мед? — Моя уява напружено працювала. — Де ти його взяв?

— Дав один лісничий, товариш по підпіллю.

— То ти не був у Радомі?

— Був. Саме в Радомі я довідався, де тепер цей мій товариш. Ми з ним не бачились вісімнадцять років, от я й заскочив до нього по дорозі назад.

— А що ти зробив із Стенею?

— Як що зробив? Залишив її вчора на вокзалі в Кельцях. За півгодини мав відійти поїзд до Вроцлава.

Роман довгенько сидів у ванній, а я погасила світло і вдала, що сплю. Він навшпиньках пройшов через мою кімнату й зачинив двері своєї, чого звичайно не робив, хіба що працював. Я думала про нього й Стеню й відчувала, як всередині в мене, десь біля серця, починає прокльовуватись і рости слабеньке, але дуже дошкульне ревниве почуття. Роман не лягав, у нього все ще світилося.

Не знаю, скільки минуло часу, перше ніж я зважилася встати й піти до Романової кімнати. Я й сама не знала, що хочу йому сказати. Відчинила двері й побачила, що Роман сидить коло столу, а перед ним на розстеленій газеті лежить якийсь предмет, котрий видався мені таким дивним і несподіваним, що в першу хвилину я й не могла згадати, як він зветься. Авжеж, то була зброя, а відомо ж, для чого вона призначена! Проте я не йняла віри своїм очам. Роман підвів голову і глянув на мене.

— Романе, що це?

— Ти не спиш? Пістолет, як бачиш…

— Звідки він у тебе?

— Це мій, з підпілля. Дев’ятнадцять років пролежав у схованці. Сама іржа.

Страх огорнув мене всю, від голови до ніг. Страх перед цим предметом, що ним так спокійно бавився Роман, страх за нього й за себе, за всіх і за все. Насилу переставляючи ослаблі ноги, я підійшла до вікна, зачинивши його, спитала:

— Навіщо ти привіз його додому?

— Просто так. Без жодної мети.

Роман здвигнув плечима і зробив гримасу, мов дитина, що чогось накоїла, а потім удає, ніби нічого не тямить.

— Але все-таки навіщо?

— Не знаю. Може, для забави?

— Романе, та ти розумієш, чим бавишся? Ти що, хочеш убити себе й мене?

— Що зробити? — На обличчі в Романа відбився щирий подив.

— Занапастити свою кар’єру, становище, майбутність, щастя — все!

Роман дивився на мене, як мені здалося, трохи спантеличено. Потім усміхнувся.

— Люба, не говори гучних слів з приводу такої дурниці. Не варто.

— Романе, благаю тебе! Якщо ти бажаєш щастя собі й мені!

— Якщо це тебе так хвилює й не дасть тобі спокійно заснути, я можу його зараз же викинути. І нема про що балакати, — сказав він, згріб усе разом з набоями докупи і загорнув у газету.

Тієї ж ночі ми вийшли прогулятися і тихими й безлюдними вулицями попрямували в той бік, де тече брудний струмок. Коли верталися, небо на сході було вже ясне; починало розвиднятись. Повітря було дуже свіже.

Співали пташки. Ми неквапно йшли до нашого будинку.

Роман відімкнув двері, і ми ввійшли в свою квартиру. Вже й не треба було засвічувати світло. Потім ми лягли разом, і я вперше дізнала щось дуже сильне. Я засинала з почуттям радості й якоїсь невиразної полегкості, немов скинула з себе великий тягар. Потім мені ще примарилося, що туман, який оповивав усе навкруг, потроху розходиться і я дуже ясно й виразно починаю бачити людей, дерева, будинки. Я дивилась і була дуже щаслива.

* * *

17 червня 1962 р.

Ми збирались поїхати мотоциклом на цілий день у Закопане або, як каже Роман, куди очі поведуть, але, як то часто буває саме в неділю, зранку пішов дощ, і ми не поїхали. Виявилося, що в холодильнику з учорашнього дня ще залишився шматок вирізки, Роман приніс від пані Мілецької борщу, сметани й суниць, і ми пообідали вдома. Зараз Роман страшенно зайнятий — кінець навчального року, екзамени, крім того, він виправляє й переписує свою дисертацію, готує її до друку. По обіді він на годинку приліг, а я помила посуд, потім ввімкнула телевізор, але передавали репортаж з якогось футбольного матчу, і я вимкнула. Я теж лягла в своїй кімнаті, трохи погортавши газети, задрімала. Коли прокинулася, з Романової кімнати долинали звуки концерту Шопена, але двері були зачинені. Роман пам’ятав, що я не люблю музики Шопена, проте ще не знав, що вона перестала мене дратувати, я навіть по-своєму полюбила її. Я гукнула:

— Прочини двері! Хто це грає?

— Малцужинський.

Тепер я слухала без неприємного почуття, хоч ця музика все ще здавалася мені сумною. Несподівано в мене зродилася кумедна думка, чи, скорше, відчуття, яке словами можна виповісти приблизно так: ці звуки часом торкаються якихось моїх глибоко особистих переживань, вони безпосередньо стосуються мого життя й несуть у собі правду про мене. Роман час від часу насвистував, потім щось шукав у письмовому столі, я чула, як він відчиняє дверцята й висуває шухляди. О п’ятій концерт Шопена скінчився, і Роман вимкнув радіо. Він сказав:

— Дивись, дощ перестав. Може, поїдемо?

— Зараз?

— Ну, на годинку-дві?

— Ой, не знаю. Я так розлінувалася, ще б заснула.

Я й справді була сонна, а до того ж сподівалася, що Роман прийде і ляже коло мене, він часом так робив. Але я почула:

— А я провітрюся. Завтра в мене важкий день.

Він пройшов через мою кімнату, погладив рукою моє волосся. Я всміхнулася й кивнула. Я чула, як він одчиняє шафу в передпокої, де висить його комбінезон. Мені не хотілося вставати, і я уявила собі, що після дощу, напевно, похолоднішало, довелося б натягати штани, светр, куртку. А чи він узяв светр? Нарешті я встаю, йду до кухні й виглядаю з вікна у двір. Мотоцикл ще стоїть на тому місці, де Роман поставив його вранці, вивівши з гаража; машина накрита брезентом, посередині заглибина, в якій зібралася дощова вода. Роман, очевидно, в гаражі, бо двері відчинені, на клямці висить колодка з в’язкою ключів. Я подумала, що він, замість їхати, порпається у своїх «скарбах» або точить ляси з другим власником гаража. Надворі зовсім не холодно, випогодилося, сліпуче світить сонце, його проміння відбивається від мокрих дахів та асфальту, б’є в очі. Я щось зготую на вечерю, потім скупаюся, змию голову і рано ляжу в ліжко. Чекатиму. Він сказав: «На годинку-дві», знаю я цю годинку — повернеться годин за три.

Я ще була в кухні, коли в передпокої пролунав дзвінок.

Хвилинку я міркувала, хто б це міг бути. Мені не хотілося сьогодні приймати гостей, відколи ми маємо телефон, ніхто не приходить, не попередивши. Але відвідувач нетерпеливився, почувся стук у двері.

— Хто там?

— Пошта!

Я відчинила двері. За порогом стояв листоноша, в нього було червоне лице й сиве волосся, на лобі лишився вдавлений пружок від кашкета. Він тихо спитав, сапаючи від утоми:

— Пані Кристина Аксман?

— Так.

— Вам спішний лист.

Я впізнала руку Кшиштофа — великі, чіткі літери, і враз на мене наринули дуже прикрі почуття — страх і злість; ці почуття — на жаль, я збагнула це запізно — т окошились на ні в чому не винному старому чоловікові.

Я не дала йому ані гроша й захряснула двері в нього перед носом. Розірвала конверт: Кшиштоф писав, що завтра над полудень проїжджатиме через наше місто автомашиною (нарешті власним «вартбургом»), сам-один, і зупиниться ненадовго лише для того, щоб подзвонити мені на роботу. В листі було ще кілька речень, які я не визнала за потрібне читати. Я пішла до ванної кімнати, подерла листа на дрібні клаптики, кинула в унітаз і спустила воду. Потік води підхопив обривки паперу й потяг у каналізаційну трубу. Я уявила собі їхній дальший шлях під землею, аж до цілковитого знищення матерії й змісту листа. Я думала про це з особливим задоволенням, неначе почувала, що таким чином очищаюсь від усього, що було між мною і Кшиштофом.

Раптом я зважилась: якщо Роман ще не поїхав, може, я майну з ним. Виглянула у вікно, але на подвір’ї мотоцикла вже не було, двері гаража були* зачинені. На перекладині для вибивання килимів сушився брезент, яким був накритий мотоцикл. Я пішла в кімнату подивитись, чи немає Романа на вулиці біля будинку. Його вже не було. Я повернулася в кухню й заходилась готувати вечерю. Нарізала м’яса, уклала його на тарілці й прикрила серветкою. Пошаткувала редиску, посолила її й залила сметаною. Увечері Роман звичайно п’є чай, але іноді йому хочеться кисляку. Тому я поставила дві склянки кисляку в холодильник. Потім увімкнула телевізор, хай потроху прогрівається, це забирає чимало часу. А сама роздяглася, накинула купальний халат і пішла до ванної. Поки наповнювалась ванна, я розглядала в дзеркало своє обличчя й волосся. Останнім часом у ньому вперто з’являлися одна-дві срібні нитки. Якось я показала їх Романові й мовила:

— Дивися, це вже старість…

— Ніяка це не старість, а звичайне порушення пігментації, до того ж на дуже малій площі.

— А що таке старість?

— Старість? Порушення пігментації на дуже великій площі, — пояснив він своїм звичаєм — дуже діловито і з ледь помітною іронією в голосі.

Я скупалася, змила голову, потім, щоб волосся швидше висохло, трохи поїздила по паркету на сукнинах. За цим ділом думала, як багато речей нам ще треба купити, — ось, наприклад, електронатирач підлоги та сушарку для волосся. Коли-не-коли я поглядала на телевізор — ішов якийсь науково-популярний фільм про Африку. Табуни тварин, здається, то були антилопи, мчали порослою рідкими, низенькими деревами рівниною, здіймаючи хмари куряви. Інші тварини пили воду й купалися в річці. Потім було негритянське село — півголі жінки пекли коржі, чоловіки ставили хатину. Далі показали лікаря в білому халаті, він оглядав негренят, а ті плакали. Наприкінці лікар витягав з рани в когось на спині довгого, огидного черв’яка. Це показували великим планом, видовище було жахливе, я вже хотіла вимкнути, але дикторка оголосила балет.

Волосся моє сохло повільно, все ще було вогке. Я добула зі схованки в тахті свій щоденник, трохи писала й переглядала написане за ці сім років; там не так і багато. Я дивилась на перші нотатки, зроблені ще дитячим, рівним і чистим почерком, і раптом мене охопило непереборне бажання подерти і спалити все це. Мені здалося, що я повинна це зробити негайно, і якщо я так вчиню, то цим до решти знищу все, що було, зітру все своє минуле, і зостанеться тільки чисте, ненаписане майбутнє.

Я цього не зробила. Сховала щоденник туди, де він звичайно лежить. Дістала постіль і постелилась на тахті. Минуло вже три години, відколи Роман поїхав.

Я вимкнула телевізор і прислухалася, чи не почую торохтіння мотора. Десь люто гавкав собака й галасували діти. Помалу сутеніло, ставало прохолодно. Я пішла в кухню й зачинила вікно. Схотілося їсти — виходить, я вже зголодніла з обіду. Я саме ставила чайник на плиту, коли в Романовій кімнаті задзвонив телефон. Я засвітила світло в передпокої, потім у себе і в Романа.

Зняла трубку.

— Алло, це пані Кристина Аксман?

Голос був неприємний, у трубці чулися ще якісь голоси, наче говорили з вокзалу чи з ресторану.

— Так, я слухаю.

— Говорять зі швидкої допомоги. Ваш чоловік попав в аварію. Він просив сповістити вас. Його відвезли до хірургічної клініки на Польній вулиці.

1965

_{ЧОТИРИ ПОВІСТІ СУЧАСНИХ ПОЛЬСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ}

_{У сучасній польській літературі одне з провідних місць належить повісті. Саме в цьому жанрі прози знайшла чи не найповніше відбиття історія розвитку народно-демократичної Польщі протягом славного тридцятиліття, її минуле і сьогоднішній день, її економічні, політичні й духовні звершення.}

_{Особливо цікавою й художньо різноманітною була й лишається повість, тематично пов’язана з війною та осмисленням її нелегкого досвіду. Героїчний подвиг народу під час війни, муки в’язнів концтаборів, викриття антигуманної, ворожої людству сутності фашизму, показ огидного обличчя його прислужників постають у кращих повістях польських письменників у конденсованій, насиченій соціально-політичними й психологічними конфліктами формі (твори З. Налковської, Є. Путрамента, В. Жукровського, Б. Чешка, Р. Братного, В. Залевського, З. Посмиш та багатьох інших).}

_{Відтворюється революціонізуючий характер визвольної війни, визрівання в ході антифашистської боротьби політичної основи для формування передового світогляду.}

_{У повістях на селянську тематику знайшли відбиття зміни в післявоєнному польському селі, автори всебічно досліджують конфлікт між узвичаєним, традиційним у житті селянина і новими віяннями, що їх несе з собою соціалістична епоха («На сонці», «Танець яструба» Ю. Кавальця, «Батько», «Тітка» Е. Брилля, «Дияволи» Т. Новака та інші твори, зокрема, таких письменників, як В. Мислівський, Е. Редлінський, Ю. Мортон та ін.).}

_{З кожним роком дедалі більшого успіху досягають автори повістей, присвячених робітничому класу, — JI. Вантула, Є. Вавжак, В. Шевчик, А. Секерський, Я. Пежхала та ін.}

_{Сучасна польська проза розмаїта як за тематикою, так і за своєю формою, прийомами художнього зображення дійсності.}

_{Серед її надбань — і історико-філософські, і побутові, і типово психологічні твори, і сатира, і лірика, і фантастика, і алегорія.}

_{Завойовує чимраз більший інтерес у громадськості документальна й репортажно-нарисова повість, мемуари й есе, серед яких такі відомі твори, як «Щоденники воєнних років» З. Налковської, «Бронзова брама» і «Лабіринт» Т. Брези, «Живі узи» І. Неверлі, «20 липня» і цикл спогадів «Півстоліття» Є. Путрамента та інші.}

_{Читач мав нагоду ознайомитися в цій книзі з чотирма повістями сучасних польських письменників — Владислава Махеєка, Ришарда Клися, Богуслава Когута, Корнеля Філіповича. Твори ці, написані майже одночасно, репрезентують певною мірою ідейно-тематичне коло зацікавлень та жанрово-стильову своєрідність прози Польщі на сучасному етапі. Формування характеру свідомого борця за народні інтереси в період міжвоєнного двадцятиліття відтворено у «Змовниках» В. Махеєка (1961); зображенню одного з епізодів героїчної боротьби проти німецько-фашистських окупантів присвячено «Какаду» Р. Клися (1961); про складність обстановки, що передувала перемозі соціалістичного ладу в країні в перші повоєнні роки, розповідає твір Б. Когута «Кому дозволено жити» (1964). Нарешті, широко й різнобічно розроблювана ніші польськими письменниками морально-етична проблематика знайшла своє відбиття у повісті К. Філіповича «Чоловік — це дитина» (1965).}

_{Йдеться про характерні зразки сучасної польської прози з новими рисами реалізму в ній, притаманними новітньому розвитку соціалістичного мистецтва, коли філософсько-історична насиченість твору поєднується з поглибленим психологізмом і оригінальністю літературних форм.}

_{У запропонованих увазі українського читача повістях дійсність зображується через психологію героїв: оповідь ведеться в дуже популярній у польській літературі формі — від першої особи, яка дозволяє наочно розкрити індивідуальний духовний світ персонажів, характер їх світобачення та зв’язків з конкретно-історичною дійсністю певного періоду історії країни.}

_{Всі представлені в збірці письменники пройшли через важкі випробування, були учасниками руху Опору. І нині вони роблять помітний внесок у справу відбудови Польщі на соціалістичних засадах. Тож цілком закономірно, що воєнна і громадсько-політична проблематика посідає в їхній творчості значне, а то й визначальне місце. При всій відмінності художньої манери Махеєка, Клися, Когута, Філіповича, їх єднає прагнення показати людину в усьому комплексі її соціально-політичних взаємин з оточенням, в усій своєрідності її психологічного реагування на навколишні події та вибору певної життєвої позиції.}

_{Письменник і політичний діяч, публіцист і художник, епік і лірик — саме так можна охарактеризувати творче обличчя Владислава Махеєка (пар. 1920 p.).}

_{З юнацьких років зв’язав себе майбутній письменник з комуністичним підпіллям. Під час війни він активний учасник руху Опору, був партизаном Армії Людової. Після війни Махеєк на відповідальній партійній і журналістській роботі. Багаторічний депутат сейму ПНР, лауреат багатьох державних нагород, з 1957 p. — головний редактор газети «Жицє літерацке» (Краків), він уособлює в своїй письменницькій і громадській діяльності органічні, непорушні зв’язки митців слова з народом.}

_{Творчість В. Махеека тісно пов’язана з дослідженням соціальних змін у сучасному польському селі. «Якщо в майбутньому, — писав один із критиків, — хтось зацікавиться кліматом нашої сучасності, він звернеться до суворої прози Махеєка».}

_{Багатий життєвий досвід письменника входить складовою частиною в його твори. Спогади тих часів, коли Махеєк працював секретарем повітового комітету Польської робітничої партії в Новому Тарзі, вилилися в повість «Вранці пройшов ураган» (1955). За винятком роману епічного, шолоховського плану «Рапорт не буде відісланий» (1962), в якому змальоване селянське повстання на Лемківщині в 1932 p., майже всі твори письменника тією чи іншою мірою позначені автобіографізмом.}

_{Як і ліричний герой повісті «Змовники», Махеєк був членом Комуністичної спілки польської молоді, мріяв про вільну, демократичну, робітничо-селянську Польщу, про час, коли «громом залунає тверда хода народу, коли він підніметься проти гнобителів, рушить на розкішні палаци». Як і його герой, Махеєк виробляв своє принципове ставлення до ворожих визвольному руху угруповань, зокрема до буржуазно-націоналістичної партії народових демократів (ендеків), до якої належав батько Ванди, коханої героя твору.}

_{Повість відтворює сувору правду життя передвоєнних років — задушливу атмосферу повітового міста, населеного здебільшого ремісниками й дрібними торговцями, що були об’єктом посиленої пропаганди націоналізму й фашизму з боку правлячих верхів.}

_{Ліричний герой звертається до спогадів своєї юності з висоти набутого життєвого й політичного досвіду. Як і всяка мандрівка в молодість, повість перейнята журливою задумою. Чи то з підкресленою суворістю, чи то з виразною поблажливістю, але завжди з глибоким хвилюванням і теплотою, з романтичною піднесеністю він оцінює свій юнацький революційний гарт, своє перше жагуче почуття до однокласниці з гімназії Ванди. І тепер, і особливо тоді відчував він безнадійність, а то й злочинність кохання до дівчини з іншого соціального середовища, дочки заможного адвоката-ендека. Поняття революційного подвигу асоціювалося в його уяві також і з перемогою над самим собою, над своїм почуттям.}

_{Подібно до Махеєка, зображенню нелегких шляхів досягнення соціального прогресу приділяє багато уваги у своїх творах Богуслав Когут (нар. 1925 p.).}

_{Поет і прозаїк, нарисовець і публіцист, Б. Когут поєднує літературну працю з активною громадською діяльністю: він обирався членом Познанської міської ради, депутатом сейму ПНР, членом ідеологічної комісії ЦК ПОРП. Як і Махеєк, регулярно виступає у пресі, по радіо й телебаченню із статтями й фейлетонами.}

_{Найбільш вагоме із свого публіцистичного доробку письменник видав 1971 р. під назвою «Листи з-під липи».}

_{Б. Когут є автором близько тридцяти томів повістей, романів, оповідань, віршів, літературно-критичних і публіцистичних статей.}

_{Багато його творів відзначено державними і видавничими нагородами, зокрема повісті «Браконьєри і нагоничі» (1963), «Кажани» (1964), «Кому дозволено жити» (1964), «Ще любов» (1967), «Місія поручника Куни» (1968). В 1971 р. Когут одержав премію міністра культури й мистецтва за літературну діяльність в цілому.}

_{У центрі повісті «Кому дозволено жити» — політичні й морально-етичні проблеми в їх тісному зв’язку і взаємообумовленості.}

_{З твору постає боротьба з контрреволюційним підпіллям і легальною опозицією, яка відверто підтримувала його. І на фоні. цього — драматичні ускладнення в межах однієї сім’ї, між братами Новаками, двоє з яких — Кароль і Чеслав — беруть безпосередню участь у тому, чим живе країна, що хвилює й надихає її передовий загін — комуністів.}

_{Своєю повістю Б. Когут продовжує й розвиває тематичну лінію відомих радянському читачеві творів польських письменників, в яких ішлося про бойовий і трудовий ентузіазм та про труднощі перших післявоєнних років («Роздоріжжя» Є. Путрамента, «Вранці пройшов ураган» В. Махеєка, «Хрещені у вогні» В. Жукровського та ін.). Сам Когут теж звертався до цієї проблематики в попередніх своїх повістях «Рудий Мойсей» (1959), «Син полковника» (1962), «Кажани» (1964).}

_{Герой повісті «Кому дозволено жити» Бартек Новак, уславлений партизан і офіцер Війська Польського, за задумом письменника мав послужити прикладом того, «якою величезною, тяжкою ціною завойовується революція».}

_{В стрімкій за розвитком подій, сконденсованій у часі повісті Когут свідомо нагнітає цілий ряд обставин, що спричинились до кардинальної зміни політичної й морально-етичної позиції Бартека. Це і виявлене до нього недовір’я, коли він чудом лишився жити після смертельного бою, і втрата нареченої, і, нарешті, поява на його честь меморіальної дошки на стіні рідного будинку, в якій мовилось про його героїчну смерть і яка начебто викреслювала Бартека зі списку живих: вона чи не найбільше вразила його, штовхаючи на шлях поступової моральної смерті — на дезертирство й наступну участь у контрреволюційній банді.}

_{Хоч запальна і нестримна вдача героя сама собою перекреслювала можливість спокійно і тверезо оцінювати ситуацію, все ж метаморфоза, яку переживає Бартек, не до кінця переконлива в творі.}

_{Очевидно, Когута передусім цікавлять не так передумови, як кінцевий, загальний резонанс вчиненого героєм злочину.}

_{Чималу частину повісті займає розповідь Бартека про себе самого і роздуми Кароля над найбільш відповідною й доцільною за тих умов поведінкою. Адже мова йшла про рідного брата і водночас політичного ворога, про дальшу долю людини, яка виявила малодушність і безпринципність, про відвагу, спрямовану в хибному напрямку.}

_{Показуючи взаємини братів, що опинились по різні боки барикади, письменник торкається кардинальних політичних і моральних проблем буремних часів революційної перебудови польського суспільства — гуманізму, вірності ідеалам, комуністичної принциповості, що протистояли політичній обмеженості, хворобливим амбіціям, а також ворожій ідеології.}

_{У роздумах Кароля, через якого автор викладає своє ставлення до проблеми, справжнім критерієм оцінки людини в її громадянське обличчя й безпосередня діяльність. Разом з тим секретар повітового комітету партії відстоює необхідність індивідуального підходу до людини, особливо в тих випадках, коли можна сподіватись иа її майбутнє відродження. Адже сама держава, запроваджуючи амністію, простягала руку тим, хто визнав свої помилки й політичні хитання і виявив щире бажання чесно трудитись на благо соціалістичної вітчизни.}

_{Бартек позбавляє себе життя, цим категорично відкидає останній шанс на порятунок, вважаючи, що йому після вчиненого ганебного злочину не дозволено жити. Він сам ніколи не дарував собі провини.}

_{Право ж на майбутнє вільне й щасливе життя, на почесне й відповідальне місце його активного захисника й будівника цілком заслуговує своєю самовідданою боротьбою герой повісті Ришарда Клися «Какаду».}

_{Польська критика вважає «Какаду» кращим твором письменника (нар. 1928 p.). Як і у виданій в 1965 р. повісті «Ангели будуть плакати», Клись користується тут із свого власного досвіду учасника руху Опору, до якого він приєднався в юнацькі роки.}

_{Повість являє собою монолог-сповідь одного з «комівояжерів смерті», 24-літнього художника Алека на прізвисько Похмурий, який в часи окупації за завданням підпільної організації перевозить залізницею зброю з одного міста в інше.}

_{Максимально стиснута в часі дія твору відбувається в різдвяний вечір, коли все за давнім релігійним звичаєм має потопати в благочестивій задумі й милостивому всепрощенні. Тим часом зміст кожного з розділів книги, назви яких починаються зі слів «Святвечір», а подальші слова: «Чекання», «У пастці», «На вокзалі», «У поїзді», «Смерть брата», «Початок шляху» — говорять про випробування, що їх має зазнати герой-оповідач, виразно дисонує з подібною уявою про різдвяне свято.}

_{В устах людини вчинений нею справжній подвиг, сміливе балансування буквально на лезі ножа, виглядає як звичайне собі буденне явище, як глибоко усвідомлений акт повної самовіддачі в ім’я перемоги справи, якій підпорядковане життя героя.}

_{Відчуттям небезпеки, що чигає на кожному кроці, якої не можна до кінця передбачити і якій дуже важко запобігти, перейнятий весь твір Клися. Виявляється воно і в загальній напруженій тональності повісті, і в її нервовому ритмі. Сама форма монолога-сповіді тут цілком доречна, оскільки людина перед лицем смертельної небезпеки виявляє здебільшого схильність до підсумовування пережитого.}

_{Щасливий випадок звів героя з німцем-антифашистом і допоміг уникнути неминучої смерті при виконанні завдання: необхідна товаришам зброя була доставлена на місце.}

_{Письменник розглядає випадок особливий, винятковий, який зумовлює несподіваний поворот у розвитку подій. Однак факт зростання наприкінці війни в рядах вермахту опозиційних настроїв, зневіри, втоми, а то й свідомої протидії командуванню, було типовим явищем.}

_{Герой справедливо картає себе за те, що через страх, підозру, обережність не відгукнувся на дружній жест майора. Тоді можна було б значно більше дізнатися про нього, а головне — запобігти сумному фіналу, зберегти життя людині, яка, як виявилось, не була ворогом.}

_{Останній розділ твору, який розповідає про події, що відбуваються через рік, майже повністю відтворює попередню декорацію й розстановку дійових осіб. Дія знову відбувається в одній з кімнат ресторану «Какаду», де Алек зустрічається з людьми, що супроводжують вантаж на вокзал і забезпечують охорону його.}

_{Все виглядає точнісінько так, як і рік тому: різдвяний вечір, хвилювання, хворобливий стан, поява Монтера, що керує операцією. Тільки хлопці, що супроводжують його, цього разу вже інші…}

_{Перед очима в героя постає перон, де часто влаштовуються облави, потім тригодинна їзда в поїзді, висадка з вантажем на вокзалі в Кракові, передача зброї товаришам по організації. Безліч несподіванок чекає його на цьому шляху, однак властиве йому раніше почуття приреченості, фатального виклику долі, незважаючи на реальну небезпеку, відступає. Приходить справжня, випробувана роками мужність.}

_{Воєнно-патріотичній тематиці присвятив цілий ряд своїх творів Корнель Філіпович (нар. 1913 p.). Це збірка оповідань «Незмінний пейзаж» (1947), цикл «Наука про рідну землю», що складається з двох романів «Місяць над Нідою» (1950) і «Блакитний зошит» (1955), та повість «Сад пана Нічке» (1965).}

_{З кожним роком зростає майстерність письменника у створенні психологічних портретів. Високі моральні категорії він утверджує економними засобами — нерідко показом лише окремих моментів із життя героїв.}

_{Філіпович уміє підвести читача до самостійного і правильного осмислення порушених у творі морально-етичних проблем. Як і у випадку з відомим радянським читачам «Щоденнику антигероя» (1961) у повісті «Чоловік — це дитина» на читацький розсуд виноситься показовий приклад саморозкриття персонажу, яке непомітно для нього самого переростає в самовикриття.}

_{Без найменшого натяку на авторський коментар, тонкій і дошкульній критиці піддані у творі прояви аморальності, міщанської обмеженості, егоїстичної самозакоханості, антисуспільних, вузько споживацьких нахилів, що їх виявляє героїня-оповідачка Кристина Аксман. Саморозкриття, здавалось би, культурної й освіченої жінки демонструє жалюгідність її життєвих горизонтів, які визначаються кінець кінцем порадами «всезнаючої» мами та двох тіток, що уособлюють мораль дрібновласницького світу.}

_{Не позбавлена спостережливості Кристина констатує окремі елементи неприпустимої в соціалістичному світі психології гендлярів і пристосуванців, новітніх марнотратників життя, але не тільки не протистоїть цій моралі, а й засвоює її й керується нею у повсякденному житті.}

_{Не випадково ще до появи Романа в житті Кристини він вимальовується в її уяві як своєрідний еталон найбільш вигідного й респектабельного кандидата в чоловіки — науковець з квартирою, що захоплюється мотоциклом і мріє про власну машину.}

_{Письменник примушує свою героїню вирвати ті сторінки щоденника, де йшлося про мотиви, якими вона керувалася, виходячи заміж. Навіть їй соромно зізнатися перед самою собою, що керувалась вона насамперед голим розрахунком. Кристина ніколи не спроможна була піднятись до розуміння наукових інтересів і запитів чоловіка. У поглядах на нього вона виходить з неписаного кодексу типової міщанки: «чоловік — це дитина», «їм все життя аби тільки гратися», «від них самий клопіт, користь з них невелика, та й радості мало».}

_{Ніщо в її очах не має цінності, ніщо не може перешкодити їй вільно й невимушено пливти по хвилях життя. Вона зраджує чоловіка, бо «всі так роблять», зневажає його, бо як же інакше могла б утверджувати свою дуже сумнівну зверхність?}

_{І от Роман несподівано вмирає. Руйнується тверда, стабільна життєва позиція, що уявлялась вічною й непорушною, героїня вперше в житті по-справжньому страждає, переживає, хвилюється.}

_{Все ж автор не дуже тішить себе й читача вірою в можливість її остаточного переродження. Прекрасно виписана сцена біля вітрини магазину з тканинами не вселяє надій на кардинальний злам у свідомості самозакоханої міщанки. Над чоловіком нависла смертельна загроза, а дружина не може собі відмовити помилуватись виставленою за склом узорчастою парчею: «Тепер я крізь скло доторкаюсь до неї пальцями, беру в руки, розправляю і прикладаю до себе. Парча обтягує мої груди й стегна, я дивлюся в дзеркало і бачу себе в сукні з цієї матерії. Силкуюся пригадати, скільки у мене в гаманці грошей. Проте не розкриваю сумочки, щоб перевірити. Зрештою, цей магазин відчиняється лише об одинадцятій».}

_{Кращі зразки сучасної польської прози характеризує соціалістична ідейність, проблемна масштабністьі тематична різноманітність, неослабний інтерес до пошуків нових засобів художнього виразу. Розглянуті повісті Владислава Махеєка, Богуслава Когута, Ришарда Клися, Корнеля Філіповича дають певне уявлення про її загальний творчий діапазон.}

_{ВАЛЕРІЯ ВЄДІНА}

ЗМІСТ

Владислав МАХЕЄК. Змовники.

Ришард КЛИСЬ. «Какаду».

Богуслав КОГУТ. Кому дозволено жити

Корнель ФІЛІПОВИЧ. Чоловік — це дитина

Чотири повісті сучасних польських письменників. Післямова Валерії Вєдіної.

Примітки

1

Ридз-Смігли, Едвард (1886–1941) — польський політичний і військовий діяч, з 1936 р. — маршал. Замолоду був художником. Очолював крайнє праве крило санації. — Тут і далі примітки перекладача.

(обратно)

2

Журнал, що його видавало фашистське політичне угруповання ОНР (Обуз народово-радикальний — Національно-радикальний табір).

(обратно)

3

Національно-демократична партія, «ендеція» — польська буржуазно-націоналістична партія (1897–1945), з якою була зв’язана значна частина католицького духівництва.

(обратно)

4

Дефензива — охранка в буржуазній Польщі.

(обратно)

5

Дмовський, Роман (1864–1939) — польський політичний діяч, один із засновників національно-демократичної партії, противник Пілсудського.

(обратно)

6

Шеля, Якуб — польський селянин, один із ватажків селянства під час повстання в Західній Галичині 1846 р.

(обратно)

7

Санація (буквально: оздоровлення) — назва фашистського режиму (1926–1939), встановленого в Польщі клікою Пілсудського.

(обратно)

8

«Страж Пшедня» («Авангард») — проурядова молодіжна організація в середніх школах.

(обратно)

9

ОЗОН (Обуз З’єдноченя Народовего — Табір національної єдності) — реакційна політична організація, що підтримувала санаційний режим.

(обратно)

10

Геть, геть, геть! (Лат.)

(обратно)

11

Геть суперечки… з (лат.).

(обратно)

12

Пепеесівці — члени Польської соціалістичної партії (ППС).

(обратно)

13

Береза Картузька — концентраційний табір для політичних в’язнів у буржуазній Польщі.

(обратно)

14

«Католицька дія» — організація, створена папою Пієм XI в 1922 році.

(обратно)

15

Стронніцтво народове — так називалася з 1928 року національно-демократична партія («ендеція»).

(обратно)

16

Військовий державний переворот, вчинений у травні 1926 року Пілсудським. Прим. автора.

(обратно)

17

НСЗ (Народове сіли збройне) — національні збройні сили, створені під час окупації фашистські загони польських націоналістів, що виступали проти лівого крила руху Опору і співробітничали з гестапо.

(обратно)

18

Ресторан-кафе «Какаду» (нім.).

(обратно)

19

Великих кухлі пива (нім.).

(обратно)

20

Горілки, будь ласка, одну порцію горілки (нім.).

(обратно)

21

Скорочення від Kriminalpolizei (нім.) — кримінальна поліція.

(обратно)

22

Зрозуміло? (Франц.)

(обратно)

23

Тут: гаразд (франц.).

(обратно)

24

Так (франц.).

(обратно)

25

Мій друже (франц.).

(обратно)

26

Тут: будьмо! (Ісп.).

(обратно)

27

Увага! Увага! Поїзд іде до станції Краків. До відходу поїзда займати місця у вагоні-ресторані заборонено. Увага! Увага!.. (Нім.)

(обратно)

28

Тільки для німців (нім.).

(обратно)

29

Дозвольте запитати… (Нім.)

(обратно)

30

Сукенниці — старовинна будівля в центрі Кракова, де в давнину містились крамниці та склади сукна.

(обратно)

31

Стій! (Нім.)

(обратно)

32

Показати посвідчення? (Нім.)

(обратно)

33

Польська свиня! Вставай! Та швидше! (Нім.)

(обратно)

34

Імперський німець (нім.).

(обратно)

35

ЗВМ (Звіонзек Вальні Млодих — Спілка боротьби молодих) — прогресивна молодіжна організація.

(обратно)

36

ПСЛ (Польське Стронніцтво Людове) — опозиційна селянська партія. Члени її звалися людовцями.

(обратно)

37

Пепеерівці — члени Польської робітничої партії (ППР).

(обратно)

38

Харцери — у буржуазній Польщі члени організації бойскаутів.

(обратно)

39

Варинський, Людвік (1856–1889) — засновник першої польської революційної робітничої партії «Пролетаріат».

(обратно)

40

Гміна — волость (польськ.).

(обратно)

41

Спілка польських патріотів — демократична організація, створена з ініціативи польських комуністів в СРСР у квітні 1943 р.

(обратно)

42

Батальйони хлопське (Селянські батальйони) — створені наприкінці 1940 р. бойові загони Стронніцтва людового (селянської партії), що боролися з фашистськими окупантами. Радикальна частина БХ увійшла до складу Армії Людової.

(обратно)

43

Аківці — від «Армія Крайова» (АК). АК — військова організація на території окупованої Польщі, підпорядкована реакційному емігрантському урядові в Лондоні.

(обратно)

44

Сіф, сіфкарта — пароплав, квиток на пароплав (перекручене нім.).

(обратно)

45

AЛ (Армія Людова) — Народна Армія, що діяла 1944 р. в окупованій гітлерівцями Польщі. Її ядро становила Гвардія Людова (ГЛ), створена ППР навесні 1942 р. для боротьби з окупантами.

(обратно)

46

Вервольф (нім.) — буквально: вовкулак.

(обратно)

47

«Віртуті Мілітарі» — найвищий польський військовий орден.

(обратно)

48

Зміна дам (франц.).

(обратно)

49

ЮНРРА (Адміністрація допомоги і відбудови Об’єднаних Націй) — міжнародна організація, створена наприкінці 1943 р. для подання допомоги країнам, що потерпіли під час другої світової війни.

(обратно)

50

Через когось (лат.).

(обратно)

Оглавление

СУЧАСНА ПОЛЬСЬКА ПОВІСТЬ Збірник

Владислав Махеєк ЗМОВНИКИ

  I

  II

  III

  IV

  V

  VI

Ришард Клись «КАКАДУ»

  I СВЯТВЕЧІР: ЧЕКАННЯ

  II СВЯТВЕЧІР: У ПАСТЦІ

  III СВЯТВЕЧІР: НА ВОКЗАЛІ

  IV СВЯТВЕЧІР: У ПОЇЗДІ

  V СВЯТВЕЧІР: СМЕРТЬ БРАТА

  VI СВЯТВЕЧІР: СВЯТВЕЧІР

  VII СВЯТВЕЧІР: ПОЧАТОК ШЛЯХУ

Богуслав Когут КОМУ ДОЗВОЛЕНО ЖИТИ

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  ВІД ЛІТОПИСЦЯ

Корнель Філіпович ЧОЛОВІК — ЦЕ ДИТИНА

  I

  II

ЧОТИРИ ПОВІСТІ СУЧАСНИХ ПОЛЬСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

ЗМІСТ

*** Примечания ***