Третій варіант [Олесь Павлович Бердник] (fb2) читать онлайн

ТРЕТІЙ ВАРІАНТ Фантастичні повісті та оповідання

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

Сергій Григор'єв ЗА МЕТЕОРОМ Оповідання

Куля чи сигара?

Аер Енка скочив з місця й ринувся до нашого пілота з таким видом, що, здавалося, буде бійка — дика сцена, знайома тим, хто ще пам’ятає початок XX століття. Наш пілот Ера Каен підвівся назустріч Енці, простяг з посмішкою руку — й вони «обмінялися рукотисненням», як писали за старих часів.

Ми зітхнули з полегшенням. Так розв’язалася в головному штабі Стратофлоту суперечка, що, здавалося, не матиме щасливого кінця.

— Летіть удвох! — вирішив командир ескадрильї зірколовних ракет. — Я певний, що ви вдвох з нашими товаришами досягнете мети. Тільки дивіться, — додав він з посмішкою, — не вдартеся лобами там, у небесах.

Ми залишили штаб, веселою дружньою юрбою оточуючи пілотів, що йшли поруч. Вони почали сваритися знову, хоч тепер сварка повинна була розв’язатися, як розв’язуються всі технічні сварки, — випробуванням.

— Ваша ракета — бульбашка, а не ракета! — знову розпалившись, кричав Аер Енка.

Наш пілот відповів з посмішкою:

— Чим же гірше для корабля-ракети форма кулі? Я ж не сміюся, коли бачу, що ваш «Арго» схожий на сигару, чи рибу й кінець-кінцем на дирижабль — на що хочете, тільки не на космічне тіло.

— Ти ж добре знаєш, Еро, що форма «Арго» досконала, його обриси цілком відповідають вимогам обтічності.

— Ну, так. Поки ми літали «навколо та довкола» Землі, це мало значення. Твій «Арго» дуже добре перемагав атмосферу, його розраховано на найменший опір повітря. Але погодься, мій друже, — ось ти тепер звик літати за межами стратосфери, — чи не смішно тобі самому: у твого «Арго» є ніс і корма, голова й хвіст, перед і зад. Щоби повернутися, тобі треба описати дугу або зробити мертву петлю: бо ж «Арго» не має ні заднього ні бокового ходу. А нашим «Електроном» керувати — ідеально.

— Ну, ще ми побачимо, як ви будете сьогодні літати там! — Енка махнув рукою на небо.

Ми швидко йшли прямим пролісом. Він нас привів незабаром до полігону № 5 нашого стратодрому. Це була велика, рівна, зовсім округла галявина, оточена похмурим бором. Галявина була скрізь покрита квітами білого піретрума. Від того однаково і взимку (під снігом) і влітку (в квітах) наш стратодром здавався з височини круглою білою плямою з пружком темного бору. Тому пілоти атмосферного флоту і без радіосигналів можуть легко відрізняти пляму й обходити її, уникаючи небезпечних вихорів від зльоту велетенських ракет.

Обоє суперники — і «Електрон» і «Арго» — були готові до вильоту. Старий корабель «Арго» недоладно стирчав гострим носом у небо на своєму «верстаті» для розгону.

Далі з-за лісу, на віддаленні десятьох кілометрів, підносилися три ажурні щогли нашого «Електрона». Він стояв, спираючися на щогли в трьох точках на котках. Округле тіло «Електрона» матово виблискувало у височині, переплетене наскрізною спіраллю напрямкової антени, схожої на славетну башту дідугана «Комінтерна» в Москві. Це була «електромагнетна гармата», що дає нам перший імпульс для зльоту на п’ятдесят кілометрів у височінь.

На галявині ми розпрощалися з командою «Арго». Наші пілоти перекинулися останніми жартівливими, хоч і сердитими, репліками. Аер Енка і з ним його команда залишилися на галявині стратодрома, ми розсілися по машинах і по шосе прогалиною поїхали до свого «Електрона».

Зірколови

На обидва наші зіркові кораблі покладено одне завдання. Серед потоку зірок-лірид, що падають, давно помічено метеор С. IV. 787-4. Він уже не один раз протягом століття, прокресливши по небу яскраву дугу, знову зникав у просторі. Дуга щоразу ставала довшою, і, звичайно, рано чи пізно метеорові доведеться впасти на Землю. Але з’явилася опаска, що він під час зустрічі з Землею згорить цілком. Спостереження його спектра показали, що метеор за своїм складом потрібний нам. Тому вирішили зробити спробу впіймати небесного бурлаку: змінити його траєкторію і звалити на Землю.

Ще в двадцятих роках нашої ери геохеміки нудилися, шукаючи рідкі елементи: тантал, ніобій (він же колумбій), вольфрам, молібден. Тепер ми постачаємо Землі чисті й багаті руди цих металів, ловлячи найстаровинніші уламки світів, що загинули в зірковій безодні. Якщо хочете, зірколови — рудокопи всесвіту. Ми — небесні кроти.

Звичайно, ця галузь нашої роботи була небезпечніша, ніж добування звичайних руд. Під час шукань активних руд ми зустрічаємо в стратосфері не менші небезпеки, ніж вугільники й рудокопи зустрічали в старовину під землею. Багато було жертв, але тут не час і не місце про це говорити. Скажу коротко: наші блискучі вдачі в шуканні активних руд розв’язали на нашу користь суперечку про переваги електронних ракет перед ракетами, що засновані на горінні водню в кисні. Ці ридвани^[1] міжпланетних льотів залишилися для понадшвидких сполучень у межах земних: ними продовжують перекидати пошту, товари й людей з Японії до Америки, з Америки до Европи, з Арктики до Антарктики. Тільки ми, давні прибічники ідеї електронної ракети, розв’язали цілком завдання зіркоплавби.

Обидва кораблі — і «Арго» і «Електрон» — мали летіти в певні, точно призначені строки. Ми повинні злетіти після «Арго», бо наш корабель має багато більшу швидкість. Ми готувалися до льоту, коли почули могутній вибуховий удар — це була стартова повітряна хвиля «Арго». У лісі пронісся вихор, згинаючи й ламаючи сосни. Наші зори спрямовані до стратодрому. Над ним піднялася пишна кругла хмара пари. Мить — і з неї витягся похилий кучерявий струм і, стрімголов зростаючи, дійшов зеніту. Більше нічого не можна було помітити. Хмарний стовп знизу розвіявся, а на височині близько кілометра із сліду, що залишався після зльоту ракети-корабля, склалася рум’яна хмарка і попливла назустріч сонцю.

Сигнали з «Арго» показали, що корабель на височині двохсот кілометрів над земною поверхнею взяв напрям, «попутний» астероїдові, на який ми чекали.

Було близько четвертої години ранку. Швидкість «Арго» була достатня для того, щоб у нашій широті щось через годину обігнути земну кулю й бути знову в зеніті стратодрому. Зауважимо, що, кажучи «близько четвертої години», «щось через годину», ми віддаємо тільки данину нашим земним звичкам. Справді всі строки для нас були визначені й розраховані з точністю до десяти часток секунди. Не забудьмо, що астероїд, на який ми чекаємо, повинен перерізати шлях Землі теж «близько» шостої години ранку, але ця зустріч його з Землею останнього разу тривала лише три-чотири секунди. В цей досить довгий для зірки, що падає, строк в передранішню зустріч з Землею астероїд зайнявся і прокреслив точно визначену на небесній карті смугу.

Зліт

Ми мали брати зірку, кажучи мовою війни, «в лоб», тоді як на «Арго» покладено завдання брати зірку «навздогін». Тому в нас ще був час, щоб підготуватися до зльоту. Готування було нескладне. За сигналом нашого пілота ми ввійшли через спідній люк усередину «Електрона». Люк за нами закрили герметично.

Всупереч чудернацьким забобонам початку XX століття, наш ракетний корабель надто важкий. Ми не можемо стартувати самі, подібно до «Арго», — це його перевага і наша хиба, — але ж у нього не самі якості.

— Всі на місця! — подав команду наш. пілот Ера Каен.

Зайняти свої місця ми можемо не враз. Нас п’ятеро з пілотом. Командир і ми — четверо бортмеханіків біля чотирьох цілком однакових моторових груп.

— Товариші, готові? Старт! — подає команду пілот через мікрофон стартовому командирові «на волі».

— Єсть старт!

Ми почуваємо, тримаючися за поручні, що наш корабель починає повільно крутитися. Кому доводилося спостерігати старт «Електрона» з волі, той бачив, що наш корабель на початку старту починає крутитися, котячися по рольках трьох опор. Рольки приводиться до прискореного руху — швидкість кружляння збільшується. Командир старту спостерігає з своєї башти, як північний полюс нашого корабля, помічений чорною плямою, в міру прискорення кружляння поступово нахиляється, описуючи чимраз менші кола, до полюса світу. Корабель наш у ці моменти являє собою велетенський жироскопічний компас. Пам’ятаєте, у XX сторіччі минулої ери такі компаси застосовували на океанських пароплавах, замість компаса з магнетною стрілкою.

Помітивши, що «Електрон» став у потрібний стан, командир вмикає електромагнетний стартер — спочатку нижні секції його, що мають вигляд спіралі і обвивають трубу стартової башти. На шкільних дослідах у фізичній лабораторії часто показують дітям, як мідне кільце, надіте на вертикальну шпулю, злітає високо над нею; слід тільки замкнути змінний струм. Те саме і з нашим «Електроном», але сила струму в стартовій спіралі розрахована так, що корабель наш тихо знімається з рольків і поступово підноситься з середини башти. В ці моменти «Електрон» схожий на повітряну кулю, нагнічену світильним газом. Такими кулями, пускаючи їх у небеса, ще не так давно бавилися діти.

Командир, закинувши голову, дивиться з-під козирка на корабель, вмикає антени спрямованої дії, і «Електрон» захоплений електромагнетним потоком, здіймається до неба, виблискуючи золотою іскрою, і зникає в порожнечі.

Що всередині «Електрона»

На початку старту ми всі п’ятеро стояли «на дні» корабля. Усередині — пілот, ми оточували його. Над нами круглою банею, обвите по чотирьох ребрах поручнями, здіймається приступчасте склепіння корабля.

Ви коли-небудь бавилися в парку культури й відпочинку на «веселому колесі»? Ваші почуття трохи нагадують те, що почуваємо ми при старті нашого зіркового корабля.

Є й різниця. Там, на «веселому колесі», ви даремно хочете затриматися в центрі колеса, непереможна сила відкидає нас до краю. Ми, навпаки, охоче піддаємося вазі, що зростає в середині корабля, і, переступаючи із східців на східці, поступово з південного полюса підіймаємося до екватора «Електрона».

— Наш північний полюс у полюсі світу! — говорить пілот, спостерігаючи в дзеркалі телевізора^[2] проходження через наш полюс Полярної зірки. — Готово? Виліт!

— Готово! Єсть виліт.

Пілот подає командирові старту «на волю» сигнал вильоту. Ми зовсім нічого не почуваємо в той момент, хоч його й відмічено приладами, коли «Електрон», злетівши, висить «у повітрі» над верхівкою стартової башти.

Наш «Електрон» обернувся ніби на маленьку планету, вивернуту навиворіт.

Якщо ми стоїмо на землі, тобто на внутрішній поверхні кулі, то голови наші повернуті до центра корабля. Можна сказати, що вага у нас на кораблі «від’ємної ознаки».

— Зліт закінчено! Корабель вільний! — говорить пілот. — Спроба ракет!

— Єсть спроба ракет.

Корабель наш озброєний чотирма ракетами-двигунами. Ми звемо їх так за старої звички. Суттю ми маємо замість ракети камеру для вибухів, що спрямована дюзою (отвір ракети) по вертикалі до зовнішньої поверхні корабля. Якщо це і ракета, то ракета електронна: в наших моторах вибухають невеликі кількості активної речовини, ми визволяємо редатомну енергію; із дюз виривається гострий жмут променів, для простоти скажемо — «потік електронів»; виникає віддача, подібна до ракетної. Швидкості й потужності вибухів ми можемо міняти за бажанням у велетенських межах. Тому-то швидкості, що їх досягає «Електрон» у своєму льоті, вищі, ніж у «Арго» і подібних до нього водне-кисневих ракет.

Чотири електронні ракети наші розміщені на сфері корабля на різних віддаленнях.

Це надає чудової рухливості кораблеві. Комбінуючи роботу чотирьох ракет, ми без ніяких кермів і напрямних поверхнів, не роблячи зворотів, можемо летіти в перший-ліпший бік, зменшуючи й прискорюючи біг корабля в безодні вакууму (у порожньому просторі), і навіть — що здавалось так недавно нездійсненною мрією навіть серйозним ученим — стояти «абсолютно» нерухомо в просторі.

Звичайно, наші мотори можуть працювати тільки в «чистому вакуумі» — в порожнечі. Це — корінна вада «Електрона»; навіть у стратосфері наші мотори гаснуть, і під час зниження потрібні стартові пристрої. Наш фініш завжди на Землі в тій самій точці, де був і зліт.

Переслідування зірки

Момент нашої зустрічі з потоком астероїдів наближався.

«Електрон» нісся йому назустріч. Земля у дзеркалі телевізора освітилася зеленуватим півмісяцем у густій блакиті, вимереженій спокійними, без усякого миготіння зірками. Сонце вимальовувалося також холоднуватим, яскравим диском, без його земної принадної вогненної ласки.

Ми прийняли сигнал «Арго». Відповіли спочатку телеграфом, а потім — з дивним підвищенням голосу — через кілька секунд почули й пілота:

— Тут «Арго». Пілот Аер. Чи бачите нас? Настигаємо об’єкт.

— Тут «Електрон». Пілот Каен. Ні ще. Дайте напрям.

Аер відповів і додав:

— Тіло оточене хмарою пороху. Обриси ядра неяскраві.

Наближались рішучі секунди.

— Слухай, «Арго»! — вигукнув пілот. — Ми бачимо вас.

Він перший із нас помітив у дзеркалі телевізора каламутну пляму.

Каен дав наказа. Значення його було таке, щоб «перебудуватися», дати шлях небесному тілу й кораблеві, що його доганяв.

— Швидкість! Дайте вашу швидкість! — тремтяче крикнув наш пілот.

Пілот з «Арго» відповів. Ми перемкнули мотора і через мить побачили в дзеркалі багрову розпливчасту пляму — хмару пилу навкруги астероїда, освітлену сонцем. Потім слідом за плямою мигнув сріблястою стрілою «Арго».

— Часу сорок сім секунд, — падаючи від вереску до басу, донісся з «Арго» голос пілота. — Не можна! Атмосфера! Неправильне число!

І голос Енки згас.

Сигнали з «Арго», що одбивають п’яті долі секунди, також затихли.

«Електрон», підкорюючись пілотові, змінив напрям льоту. Ми знову почули хвилююче цокотіння п’ятих долей секунди.

— «Електрон» Я чую вас.

Голос Енки лунав цього разу зовсім по-земному: ми йшли з «Арго» паралельним курсом, наближаючись один до одного. Через три секунди ми побачили в телевізорі знову темно-буру пляму, а слідом за нею яскраві й чіткі обриси корабля «Арго» з ледве помітним кільватером; це був справді кільватер, бо він складався із замерзлих парів води, що їх викидає дюза «Арго». Мотор «Арго» працював. Нам було ясно, що швидкість, набута кораблем під час зльоту, була недостатньою, порівняно до швидкості зірки. «Арго» нерозсудливо витрачав пальне.

— Слухай, «Арго»!

— Єсть.

— Беру на себе!

— Бери!

Вмить «Арго» зник з поля зору. Ми побачили, що хмара астероїда швидко росте. Ще три п’ятих секунди — і з хмари викинувся довгий язик багрового пороху. Ми в нього пірнули, все в дзеркалі зникло. По оболонці нашого корабля вдарило кілька градин; було схоже на те, що астероїд, відходячи од нас, одстрілюється. На ділі, наблизившись до нього на коротку мить, ми притягли до себе більшу частину розпорошеної речовини.

Атака

Зірка упливала від нас. Порох розвіявся. Півмісяць Землі в небі виріс помітніше. Ми до неї наближалися. Ще кілька секунд — і зірка засвітиться, не покинувши своєї орбіти. Ми її не збили, а тільки розвіяли порох. Тепер ми ясно бачили майже кругле ядро астероїда. Воно неслося, швидко обертаючись і злегка шкутильгаючи.

— Обмах? — почулося з «Арго». — Я буду його таранити.

— Не смій! — відповів наш пілот. — Слухай! До Землі!

Енка — рішуча й ясна людина. Строки між узятим рішенням і виконанням були нікчемні. Мить — і ракета «Арго» наздоганяє темну зірку. «Електрон», скоряючися нам, стрімголов ринувся в атаку, випереджаючи «Арго», — для прямого вдару ми озброєні краще й нічим не ризикували. На цей раз ми вдарили по брилі астероїда струменями враз із трьох наших моторів і тут-таки побачили за мікробарографом, що вакуум за бортом корабля навально падає. Ми падаємо, це загрожує зупиненням наших моторів.

Вмить змінивши напрям льоту, ми піднялися в порожнечу. Телевізор у своєму дзеркалі показав нам, що бойове завдання виконано.

Спалахнувши зеленим огнем, астероїд покрив своїм світлом Землю. Він падав, ми скинули зірку на землю.

Під час атаки ми загубили зв’язок з «Арго». Наші погляди прикуті до Землі. Наш телевізор показав, що метеор згас. Астероїд упав приблизно там, де намічалося — в пустелі Якутської тайги. Ми бачили чорну хмару від зритої землі, чи дим лісової пожежі; зважаючи на величину плями на диску Землі, вона займала площу до чотирьох тисяч квадратних кілометрів.

«Арго» не відповів на наші вигуки. Було одне з трьох: або наші товариші й корабель загинули, наздогнавши зірку в одну мить з нами й захоплені її падінням; або вони щасливо спустилися; або, нарешті, втративши керування, вони понеслися по орбіті астероїда, замінивши його, і були для нас в ці години недосяжні. Це теж визначало загибель усієї команди «Арго»: в них не було запасів. Треба було чекати в такому випадку основної маси цього потоку зірок, що падають, через сім років, щоб «зняти» на землю «Арго» й віддати загиблим зірколовам останню пошану.

Нам залишалося повернутися на Землю. В нас усе було гаразд. Але з великими труднощами ми знайшли «трубку» промінювання нашого стартера: те, що виштовхнуло нас у вакуум із земної атмосфери, повинно було нас і повернути додому. Ми знову встановилися на верхівці невидимого струму, подібно до кульки над фонтаном, і дали на стратодром сигнал зниження. Приблизно через годину «Електрон» став на котки своїх опор. Ми втратили свою вагу, відчули земну і нею примушені були спуститися вниз до люка. «Електрон» зупинився.

Першим словом нашого пілота, коли відкрили люк, було:

— «Арго»?

— Невеличка аварія, всі живі, — відповів командир стратодрому, вітаючи пілота. — Вітаю вас з перемогою!

Іван Ковтун АЗІЯТСЬКИЙ АЕРОЛІТ Уривок з роману

Професор перевернув аркуш і зупинив очі на невеликій нотатці під заголовком: «Цікаве явище».

Прочитавши замітку, несподівано одкинувся на спинку крісла й застиг, пославши зір кудись у куток кабінету.

Спокійне обличчя оповила глибока важка задума й високий лоб укрила мережа глибоких зморшок. Професор Горський сидів отак не довго, згодом підвівся й почав міряти кабінет розміреним кроком.

І що далі, то частіші й нервовіші ставали його кроки — професор хвилювався й уже давно важку задуму розвіяла натхненна й збуджена думка. Згодом він зупинивсь перед шафою й витяг з полиці охайно складену купу папірців.

Так його й застала дружина. Побачивши склянку непочатого чаю, стурбовано запитала:

— Голубчику, а чай?

Думи професора Горського на цей раз були так далеко від склянки чаю, що він не добрав запитання своєї дружини:

— Що, Клаво?

— Чай, кажу.

— А… Чай.

Професор обережно поніс пакунок до столу.

Клавдія Марківна побачила давно знайому купу, турбота й неспокій майнули в її добрих очах. Вона з тихою покорою скорботно вимовила:

— Ти знову, голубчику?

Професор мовчав і, схиливши голову, суворо розгортав пакунок; захоплений і збуджений якоюсь думкою він не помічав, як Клавдія Марківна поставила на стіл нову склянку з гарячим чаєм.

Друга склянка бурштинового чаю холонула непочата й забута.

* * *

Сталося так, що десяток календарних рядків роз’ятрили хвилюючу й улюблену професорову мрію, і не просто собі мрію, що тихо приходить собі в час відпочинку й заспокоює, як бром, а мрію, що вже п’ять років невідстанно переслідує і, як настирлива ідея, не дає спокою.

Десяток сіреньких рядочків нескладно нагадали про таємничу, ще ніким не розгадану подію, що скоїлась двадцять років тому в глухих непролазних таєжних хащах Азії.

19… року, тихого ясного ранку сейсмографічні нерви сибірських обсерваторій несподівано тривожно затремтіли й почали креслити загрозливі ламані лінії. Якась могутня сейсмічна хвиля валом покотилася по земній кулі на тисячі кілометрів. Сейсмографи без кінця креслили ламані лінії — вісники землетрусу.

Але то був не землетрус. З глухої факторії Вановар бачили, як на тайгу налетів велетенський вогняний шквал і грохнув страшним вибухом.

На мить на землю впала темрява, її розкололи вдари грому. Здригнула земля й за хвилину стало тихо й знову ясно, і тільки десь далеко в таєжних нетрах палахкотіла грандіозна пожежа.

На сотні кілометрів навкруги в Бойбо, Томському, Усинському чутно було далекі, глухі, потужні гуркоти грому, а вікна будинків з дзенькотом падали долу.

Сумніву не було, — то з незміряних глибин космосу в тайгу грохнувся велетенський нечуваний в історії людства силою й розміром аероліт.

Тунгуські поети склали дивні леґенди про страшного й могутнього бога вогню, що розгнівався, налетів на землю, розметав і спопелив похмуру тисячелітню тайгу й зарився в болото, заборонивши ступати на межі його страшних володінь.

Оце все, що знав професор Горський про Азіятський аероліт.

Сотні кореспонденцій, що посипались до Академії по цій події, мало що додавали до цих неповних відомостей. Вони переказували одна одну й приблизно вказували місце, де впав аероліт: недосліджений ще район Підкаменної Тунгуски.

Канонадний 1914 рік, звичайно, відволік увагу від Азіятського аероліту, його падіння проти канонади крупівських гармат було все одно, що рівняти дзинчання оси й гул пропелера.

19… року професор Горський, перегортаючи архів метеорного відділу Академії, натрапив на пожовклі, старанно дібрані старі кореспонденції й газетні вирізки, зв’язані в товстий пакунок (то була «справа Азіятського аероліту»), й кинувся на розшук уже вкутаного в легке мереживо легенд небесного каменя.

Мрійний фанатик науки надзвичайно здивувався, коли йому відмовили в коштах і подивилися на нього, як на не зовсім здорову людину.

Милий наївний професор ніяк не міг збагнути, що республіці року 1920 було не до аеролітів. Затиснена з усіх боків залізним кільцем інтервенції, республіка йшла на останній рішучий бій.

Ну, то тоді — хай! Він згоден! Але зараз, чому зараз так багато перепон? І завжди прокляте слово «бідність» — стоїть непохитним муром.

Невже республіка така бідна, що не може асигнувати коштів на експедицію? Він же просить небагато, всього лише кілька тисяч.

Професор непорушно й мертво сидів, схилившись над знайомими до дрібниць матеріялами.

Потім важко одсунув од себе пожовклі аркуші й притулився до м’якої спинки. Пригадав, як п’ять років тому з провідником-тунгусом вийшов з Таншету й ледве не досяг Великого Болота, де, без сумніву, впав аероліт.

Професор відчув, як ураз підвелося в грудях вперте й молоде бажання.

Хай, його забере!

Горський таки своє візьме!

Завтра ж у наступ! У рішучий наступ! Професор потер сухі холодні долоні, підвівся з крісла й пройшовся до вікна.

У наступ!

За вікном мрячило сіре ленінградське небо й од вуличних ліхтарів випромінювалися косі мерхотливі веселки.

Професор знову потер руки й у голос промовив:

— У наступ…

* * *

І скажуть же, що людина в сорок (з гаком) років не здатна бігати, метушитись і по-молодечому горіти. Коли б усі петлі й кінці, якими професор Горський змережив останніми днями суворо пляновий Ленінград, зміряти й скласти до купи, вийшов би не маленький відтиночок, завдовжки не менший як на сотню кілометрів.

Усі установи вітали наміри дорогого Валентина Андрієвича, захоплено ахали, а коли він розповідав про таємничий «небесний камінь», ледве не ляскали в долоні. А от, коли починав натякати від імени Академії про кошти (що їх, на жаль, мовляв, не дає Академія), всі, на диво однодушно, запобігливо ахали й казали: ах, який жаль, що в нас у кошторисах не передбачено таких сум!

Тричі скликала комісія експедиційних досліджень збори. Говорили про негайність справи, про потребу експедиції, про світове наукове значення цієї справи, й тричі, дійшовши до проклятого слова «гроші», президія безпорадно розводила руками, знизувала плечима й не знала, що ж їй робити.

Для вірної постави діла треба було провести складне й важке в умовах місцевости повітряне фотоздіймання. Обов’язково треба зробити магнеометричні знімки, а як перевести на мову цифр, це значило — потрібні десятки тисяч карбованців. Без допомоги інших організацій Академія була безсила.

Бідолашний кошторис зрізали й безжально пошматували. Професор мовчав — він ішов на все.

Він згодився на мізерний мінімум, що визначав собою вісім тисяч, покладаючи в думці великі надії на прибутки від лекцій, що їх він даватиме протягом довгої путі. Його втішали, що це, мовляв, хай буде лише почин, і на потім обіцяли золоті гори.

Та коли діло дійшло й до мінімума, виявилося, що Академія не може асигнувати й цих грошей. Тоді довелося звернутися до Раднаркому по спеціальну дотацію.

Професора Горського особисто командировано до столиці. Не гаючи часу, другого ж дня професор зібрався в дорогу.

Професор Горський прокинувся аж під Москвою — бадьорий після сну й відпочинку.

Полежав трохи, заклавши руки за голову, й, згадавши, що сьогодні доведеться бути в наркома, відчув, як усередині приємно й боязно залоскотав знайомий у запалі холодок. Швиденько почав одягатися. Поїзд мчав серед високої зеленої посадки, а коли траплялися прогалини, на мить мелькав осінній тихий ляндшафт.

Вагон м’яко погойдувався, поскрипували ресори, а колеса вистукували свій шабльонний і знайомий ритм.

Горський замовив чай. У купе, крім нього, нікого не було, отже — можна спокійно подумати на самоті.

Тихо розмішував чай, дивився в вікно й силкувався уявити авдієнцію в наркома. Кріпись, товаришу Горський, від цієї авдієнції залежить, принаймні зараз, — усе! Цікаво, з чим ти повернешся додому. Дуже цікаво…

За вікном почали пролітати поодинокі будівлі, далі — частіше й частіше — професор упізнав околиці Москви.

Хапливо підвівся, звичним рухом пригладив голову й почав лагодити речі. Поїзд, що розгонисто мчав, врешті м’яко почав збивати ходу й за кілька хвилин став під довгим дахом Жовтневого вокзалу.

Професор, примружуючи очі від ясного й холодного осіннього сонця, вийшов з вокзалу й перед тим, як покликати візника, зупинився на хвилину на сходах, посміхнувся до сонця, набрав у груди більше повітря й подумав: «Ну, рушаймо, професоре».

* * *

Великий, на всю підлогу, кімнату устеляв м’який килим — єдина прикраса цього просторого, без зайвих оздоб, кабінету. Сірі строгі стіни змережено безліччю діяграм і схем. Ліворуч, біля стіни, стояв довгий стіл, застелений червоним важким сукном, а навколо — рівним, строгим рядом — прості дубові стільці з високими спинками.

І аж у кінці, біля величезних вікон, стояв на низьких лапках довгий брунатний робітній стіл.

Нарком сидів згорблено по той бік столу, й було видно лише його русяву велику лобасту голову й худі гострі плечі.

Зачувши кроки, кін повільним рухом підвів голову, й на професора глянуло зморене щоденною й втомою, аж землисте, з руденькою борідкою й вусиками лице. Карі жваві очі пильно оглянули Горського.

Професора в першу мить уразила колосальна портретна несхожість наркома.

На портретах це був показний мужчина з мужнім натхненим лицем. Зараз же за столом сиділа стомлена невеличка худорлява сіренька людина (сірий неновий костюм підсилював це вражіння), звичайна й подібна до тисячі людей.

— Професор Горський? — запитав тихо нарком і, не чекаючи відповіді, гостинно рукою показав на тверде дубове крісло. — Прошу сідати. Ви в справі Академії.

Професор мовчки вклонився й подав листа.

Нарком прочитав і знову підвів голову; несподівано лице йому ожило, карі стомлені очі зацікавлено заіскрілися в чоловічках, і від цього лице прибрало привітного й товариського вигляду.

— Це в районі Підкаменної Тунгуски, за Кежмою, якщо не помиляюся? — заговорив, невідомо чого зрадівши, нарком.

Професор здивовано поглянув на нього.

— Вам, здається, відомі ці місця?

— Дуже знайомі, професоре, дуже! — усміхався нарком.

Професор здогадався й зі щирою пошаною промовив:

— Каторга, мабуть?

— Ви вгадали. О, професоре, це прекрасні й страшні місця — джунглі радянські. А от цікаво, ви певні, що знайдете щось?

— Буду сподіватися, що знайдемо… — ображено відповів Горський.

Нарком несподівано відкинувся на спинку свого крісла й засміявся молодо, по-хлопчачому.

— Ви повірите — задор бере, — кортить поїхати поглянути. А що якби з вами поїхати? Га? Що ви на це скажете? А?

І професор Горський, що вмів володіти собою, як заправський актор (звичка від лекцій і банкетів), зачарований простотою й привітністю, розгублено й збивчасто пробурмотів:

— Що ж, я прошу… звичайно, радий… надзвичайно…

Нарком примружив очі й просто рукою поскріб тім’я…

— Хороше діло — помріяти! Ну, нічого! — В наркома погасли в чоловічках іскорки. — На весні думаєте рушати? Ви були там — о, це добре! А от цікаво — мабуть, колосальна штукенція? А? Приблизно?

О, це інша справа! Ну, яка може бути цікавіша для професора розмова, як не про аероліт? І вчений, повний гордощів, поважно промовив:

— Це колосальний аероліт, перший у світі. Щодо розміру, він має приблизно з півсотні мільйонів тонн.

Нарком уражено подивився на професора й захоплено повторив:

— Пів-сотні мільйо-нів тонн!.. Ну, професоре, та коли по вашому вийде, що він складатиметься з самої залізної руди, то нам доведеться там завод металюрґійний будувати. — І нарком весело пожартував: — Непередбачений внесок в індустрію нашої країни! Ну що ж, — хай щастить вам! Вісім тисяч не шкода, але, — нарком хитро усміхнувся, — скажіть Академії, що це аванс з майбутньої дотації. Добре?

Професорові Горському не вірилося, що сьогодні кінець турботам і біганині. Він підвівся й шанобливо вклонився, прощаючись з худенькою заклопотаною людиною. Нарком простяг руку.

— Бажаю успіху. Хай щастить! Маєте прихильника й ретельного спостерігача вашої роботи. Щасливо!

Віктор Гончаров ДОБРОГО ЗДОРОВ'Я Уривок з повісті

Доктор Скальпель великий фантазер:

— Сонце золотим павучком снує з годину над землею своє проміння — кого живлячи, а кого й умертвляючи. Чистота вітає його, золотого павучка — сонце бо збурює пил. Якщо сонце купається в чистім повітрі, в свіжій воді — це називають здоров’ям. Драстуйте… Доброго здоров’я…

Доктор Скальпель говорить далі: що сонце павук.

— А кому, яким чистулям, не сподобається тендитне запорошене павутиння, що де-не-де само злегенька снується по кутках цієї кімнати? Сірі волохаті пасма, мертві пасма, немов ховають у собі якісь тайнощі. Там бо не водяться навіть і павуки.

Так доктор Скальпель намагається іронізувати. А помітивши прийшлий болящий люд, спохвачується й ще раз повторює:

— Доброго здоров’я, доброго здоров’я.

До цієї кімнати сонце зазирає зрідка — просто бо вікна стіна.

Шарварок варварський на столі, а по кутках розгардіяш і безладнява. На одному ліжку жужмом: одежа, книжки й сам Миколка Данильченко — теж фантазер: куди руки, куди ноги, голову — зовсім безсилий і виснажений.

З електролямпи сиплеться — сіється сухе немигтюче разливе світло.

А на такому ж ліжку насупроти — другий фабзавучник Вано Сванідзе обложився книжками, забивши рота халвою з хлібом, метляє ногами й нескладно-добродушно потішається над товаришем:

— Лежиш? А? Лежиш? Як це називається — анатомія чи фізіологія? Ти поспати любиш. По-мойому — ти спочатку вивчив би санмінімум…

А це Вано вже агітує свого товариша. Та не вжарт, а з обов’язку, з громадського обов’язку. Його бо завком виділив на «організатора» місячника чистоти, що вже розпочався з першого квітня. Мусить завідувати чистотою, одне слово

— … Вивчив би санмінімум. Та не валявся б так на ліжку… Всякі мікроби, знаєш… — Вано Сванідзе — великий практик.

— Угу…

— А то ти з своєю анатомією… Ну, на біса ти мориш себе отією книжищею?

І Вано починає знову спочатку:

— Лежиш? А? Лежиш? Як це називається — анатомія чи фізіологія?..

Та Миколка таки лежить: не спроможен навіть щось відповідати на немудрі Ванові напади. Миколці треба б заснути, але заважає лямпа. В голові мружиться, і здається йому, відчуває він, що голова якось роздалася й спорожніла, а його кирпатий ніс дуже нахабно розгніздився на лиці, забравши площу, приналежну іншим, не менше шляхетним органам.

Ніс розрісся, а сам він тілом якось ізсохся й знітився, обернувся на порожню гумову ляльку з пищиком.

На ляльці він немов бачить кожен м’яз — гумова лялька дуже схожа на ті воскові подоби людей з обідраною шкурою, що їх він бачив у природничих музеях.

Миколка, виходить, дуже таки стомився. Що ти йому зробиш? Позаду бо лишився цілий сьогоднішній день у школі й на заводі, збори вдарників і, що найголовніше, — сорок перечитаних сторінок із товстенної грубезної книги.

«Гумова лялька» лежить і тільки позирає зизом на свого ворога й винуватця такої втоми на голову: поряд із ліжком на столику лежить та сама дебела книга, що з неї висотав Миколка сорок сторінок — «Анатомія й фізіологія людини».

Учитися не така вже й легка справа. Це — практика. Цього лиха добре зазнали обидва приятелі за два роки шкільної науки. Та особливо добре пізнав це дуже цікавий Миколка, що крім свого токарного діла, уперто сунув носа в усі інші «діла»… І найбільше кортіло йому, якщо про ці «діла» можна було почитати в товстих книгах. До грубезних книжок Миколка мав нездержний потяг. Це він у жарт пояснював законом Ньютона (не дарма ж він учився в фабзавучі).

— Що більша маса тіла, то сильніше воно притягає до себе інші тіла… О! Це — теорія.

Тиждень тому заводський лікар Скальпель у зв’язку з місячником чистоти почав читати лекції з гігієни. Він випадково сказав, що, мовляв, не знаючи анатомії й фізіології людини та інших таких наук, не можна добре розбиратися в гігієні, так само, як і для всякої будівлі потрібен фундамент. А за фундамент гігієни править наука про побудову й життя людського організму.

Але сам він, доктор Скальпель, почав визводити свою будівлю без фундаменту.

Миколка Данильченко, зачувши лікареве резонне зауваження, так само резонно вирішив собі:

— Дайош анатомію!..

Завжди до діла треба ставитися раціонально й настирливо. Так! А тому після першої ж лекції Данильченко, прийшовши до Скальпеля на квартиру, попросив у нього — м’яко, але вперто й настирливо, відповідного підручника, «щоб которий потовщий»…

Скальпель поставився до цього не зовсім серйозно, посміявся, але підручника дав.

— Тільки, — каже, — без керівника буде дуже трудно, і, може статися… Ти мало що тут і зрозумієш.

— Та то — ще хтозна! — одрубав хлоп’як і, міцно взявши під пахву «мудрацьку» книгу, порішив собі — на зло Скальпелеві: підручника прожувати й довести, що й фабзайчата не ликом шиті! От!..

Трудно довелося Миколці. Хоч і глузував з нього товариш і друг Вано Сванідзе, — він хоробро боровся з «диявольською книжищею», як він назвав з першої ж сторінки книгу-безголов’я.

Він за перші ж два дні роботи навіть змарнів і схуд, як після затяжної хороби.

На третій день зайшов увечері лікар і дуже здивувався… Сторінок із сорок, найтрудніших початкових сторінок, Миколка проковтнув без усякої сторонньої допомоги…

— Та ви, татку мій, — сказав лікар, — виходить, не вжарт зацікавилися «людиною»…

— Добрий жарт, — пробурчав Миколка, — я навіть сновижу всякими там кишками, м’язиками й тельбухами… Ви знаєте, вчора мені так видавалося, немов з мене самого злупили шкуру, щоб подивитися, що там таке…

— Та ну, татку мій?.. Ну?..

Доктор заінтересувався цікавим упертягою. Оглянувши Вано, що був трохи занедужав, він просидів із хлопцем допізна, пояснюючи йому трудні місця.

— Людський організм, батечку мій, це тобі… знаєш… структура…

— Да…

Лікар був дуже підсліпуватий, а тому й дуже добродушний… Він частенько став зазирати до хлопців, дуже з ними подружившися. Спочатку Миколці лікарева допомога не дуже подобалася, бо він хотів «сам дійти» кінця анатомії. Та лікар крім «людини» знав іще багато всяких інтересних речей і вмів просто й цікаво про все розповідати.

Найбільше зацікавився Миколка світом найдрібніших невидимих людських ворогів і друзів — мікробами, бактеріями, бацилами.

А доктор Скальпель — фахівець-бактеріолог; і Миколка завжди тепер вільної хвилини тирчав у нього в лябораторії біля мікроскопа, кінчаючи тимчасом і свої «розрахунки» з анатомією.

Миколка вже був узявся й до фізіології — це для нього була ще складніша наука, — як лікар десь зник, зник…

Микола ждав його й удома, ходив і до амбуляторії — дізнався: виїхав доктор Скальпель на якийсь з’їзд.

Отже довелося другу половину книжки брати самотужки. Миколка просто млів од тої каші, що заварилася в нього в толові, від трудної роботи — він таки не міг усього як слід засвоїти.

— Ех… якби Скальпель…

Але треба звикати до всього доходити самотужки.

— Треба так треба!

Одного разу розгніваний Вано Сванідзе покинув Миколку, стомленого, на ліжку. Миколка рішуче відмовився піти до театру, бо його внівець зморила анахтемська книжища і він метався по ліжку, намагаючися заснути. Творилася дивна штука — Миколка виразно відчував, як він засипає. Такого не бувало з ним ніколи.

Зачулося йому, що грюкнули вихідні двері. Забрязкотіло в передпокої відро. І чийсь сердитий, дуже знайомий, голос пробурмотів:

— А, диявол, порозкидали тут цеберки на дорозі…

Крізь міцний сон Миколка зрозумів, що це ніхто інший, як Скальпель.

Коли ж він устиг повернутися? Скальпель? Дивно.

А заводський лікар ніяк не міг вибратися з передпокою, намацуючи дорогу. Як ми вже говорили — він був дуже добродушний, а тому дуже недобачав. Він навіть удень спотикався мало не на рівному місці й валяв геть усякі речі, що лежали від нього таки далеченько… Миколка збагнув це все крізь сон, але прокидатися не хотілося — дуже вже добре пригріла його тепла постіль.

— Гей, хлоп’ята. Чи живий хтось? Живий хто єсть?.. — лікар безпомічно лапав руками по стінах.

«Треба прокинутися», — думав Миколка, але замість цього — дзвінко захріп і так і лишився поніжитися в теплоті й дрімоті.

Скальпель урешті таки добрався в кімнату, крізь морок побачив розкиненого крижем Миколку. Власне, не побачив, а почув його хропіння й здивовано покрикнув:

— Татку мій. Доброго здоров’я… Люди добрі в клюбі сидять, роботу роблять, а він спить… а кури не сплять… Як же це так, а?..

Данильченко розплющив очі, винувато посміхнувся, але не підвівся. Тільки пробурмотів сонно:

— Це все фізіологія. Я так би не заснув… Вона така трудна, що чорт її знає.

— О, татку мій, не лайтеся… То ви над фізіологією сиділи?.. Чудесно… Так, так… Сьогодні, знаєте сонце вдень — дуже того… припікало…

— «Павучок», — чомусь пригадалося Миколці…

Лікар намацав на стіні вимикача й крутнув світло.

— Так ви, татку мій, над фізіологією сиділи? Дуже добре. До речі, я вам один фізіологічний дослід покажу… Нічого, нічого, лежи… — лікар перейшов на «ти». — Лежи, лежи, дай лише руку… От так.

Він сів на стільця, поряд з ліжком, узяв Миколку за руку й, уважно глядячи йому в очі, сказав:

— Дивися на мене просто й нічого не бійся… Добре…

Данильченко недовірливо посміхався. «Мікроскоп…» — хотів подумати й раптом у страсі помітив, що лікар став дуже зменшуватися в розмірах тіла, танув, як крижинка під сонячним промінням «І справді мікроск…»

— Що воно?

— Щось.

Миколка підскочив на ліжку… Він зненацька сам відчув, що й із ним твориться така ж сама штука: він ногами вже не сягав додолу…

Скальпель сміявся:

— Татку мій, кажу тобі, не бійся. Це — звичайний фізіологічний досвід… — сам він уже сидів на стільці з ногами, а на зріст став такий маленький, як п’ятилітня дитина й говорив тонким-претонким голосочком.

Проте Миколка чув його чудесно. Та й багато чого іншого дочувався він, чого раніше зовсім не знав; під долівкою з надзвичайним писком вовтузилися миші, мухи, літаючи, надзвичайно дзвінко дзижчали; шум із вулиці обернувся на страшенний гам, немов там сталося щось надзвичайне…

Лікар уже дійшов зростом до немовляти і, голосно сміючись, перескочив зі стільця на ліжко — без чобіт, штанів і сорочки — голісінький: уся одежа впала з нього додолу, але він тримав Миколку за руку.

— Звичайнісінький досвід, татку мій, і більше нічого, більше нічого. Ти знаєш, скидай усю одежу, вона нам тільки заважатиме…

— Хороший досвід, дідько його знає! — цокаючи зубами зі страху, бурмотів Миколка, виконуючи докторову пораду.

Його страшив галас: і в кімнаті й під помостом, і на горищі й на вулиці, — все навколо гуло, шипіло, стукало, брязкало.

— А то що? — спитав Миколка.

— Наше тіло зменшується, — відповів лікар. Отже, загострюється й наш слух, ми починаємо сприймати звукові хвилі високого напруження. Нічого, нічого, татку мій, далі гірше буде.

«Далі — гірше, далі — гірше» — стукало Миколці в голові.

— А що ж буде далі? — спитав він украй затривожений.

Йому здавалося що гіршого нічого бути не може.

На відповідь доктор загадково посміхнувся.

Вони обоє через хвилину зменшилися до зросту двотижневих котят, а ліжко видавалося за цілий майдан.

— Не вистачає тільки, щоб ми ще занявчали, — боязко сказав Миколка, але не дістав відповіді, бо Скальпель занепокоєно позирав угору.

— А то що? — повторив своє звичайне запитанняМиколка.

— Мяу… — відповів добрий доктор. — Ми здається, проґавили на одному ділі…

— Що? Що я покинув свій варстат і пішов з вами блукати?…

Миколку мучили докори сумління.

— Та ні… Ти бачиш, що твориться в повітрі? Бачиш?

Миколка давно звернув увагу на повітряні сфери: там клубилися якісь хмари.

— Це пилюка, порох, — пояснив лікар. — Ми раніше його не помічали… А тепер… Гм…

— Що «гм»?

— Я, татку мій, боюся, коли ми зменшимося більше, то ця пилюка стане за величезне каміння… Чи ти бачиш, як сиплеться на ковдру?

Осідала пилюка й справді дуже навально. Це не віщувало нічого приємного.

— Ну так припиніть свій досвід… А? — запропонував Миколка.

Лікар покивав головою:

— Тепер уже запізно. Всяку справу треба кінчати.

Лікар знову загадково посміхнувся. Загадково тому, що він по-старому недобачав і мусів добре пильнувати щоб не загубити десь у ковдрі свого приятеля.

— Хоч би Вано Сванідзе де стрінути… — лебедів Микола Данильченко. — І взагалі…

А стіни розійшлися вшир і вгору, — електрична лямпочка блимала в недосяжних високостях: «На небі», — пожартував лікар, звуки, що досі дратували вухо, кудись зникли, а замість них бриніли нові: мельодійний дзвін, тремтіння переливами, суцільне клекотіння.

— Наші вуха вже не сприймають звичайних для нас звукових коливань, — сказав лікар. — Ми чуємо зараз так, немов мухи…

Через кілька хвилин вовняна ковдра обернулася на тропічні джунглі з віковічними деревами по кілька обхватів. Цей дрімучий ліс оселяли якісь дивні тварини. Лікареві й Миколці раз-у-раз доводилося робити по кілька кроків одне за одного, бо їхні розміри меншали й меншали, а так вони могли розгубитися серед буйних зарослів. Власне, вони вже не помічали свого зменшування. Не було звичайного оточення, що проти нього можна було б рівняти свій зріст. Навіть здавалося, що не вони зменшуються, а ростуть, неймовірно швидко ростуть оті дивні безлисні дерева.

— А воно, знаєш, тогенько… — процідив лікар. — Того… — поправився він.

— І взагалі… — кинув незадоволено головою його супутник, що оригінально висловлюватися не міг.

Хоч величезні вовняні стовбури були без корони, розщіплюючись лише на самім верховітті, і хоч «небо» було не хмарне, — в вовнянім бору засутеніло. Електрична лямпочка десь зникла безслідно. Тепер світилося чи саме повітря, хвилясто вируючи, чи просто всі речі. Але все ж таки було темно: така от була властивість цього дивного світла.

— Ми зараз не сприймаємо звичайних світлових хвиль, — намагався пояснити лікар, — усе це світло залежить од якихось хвиль високої частоти, навзірець рентгенівських, а може ще яких — науці невідомих…

А Миколка мовчав, пригнічений незвичайним оточенням і своїми думками.

— А в фабзавучі за цю прогулянку станеш іще й прогульником.

Вони вже з великими труднощами пробивалися крізь гущавину вовняних кущів, відбігаючи щокрок від усяких потвор — без очей і непевних розмірів. Але ці марюки мали виразні наміри — підобідати.

— Ну, ну, — мовив лікар, — ти, татку мій, давно, мабуть, не трусив своєї ковдри… Скільки в ній усякого мерзотиння набралося.

Крити нічим. І Миколка простосердно признався, що через роботу ковдру свою, мабуть, місяців зо три не вибивав.

Наші мандрівники вже не зменшувалися, а вовняні нетрі перестали рости.

— Так, — сказав лікар, — ми зменшилися з тобою до певних величин… Ти собі знаєш, що зараз ми менші за ті порошинки, що їх іноді можна бачити в соняшнім павутинні… — Скальпель завжди полюбляв усякі образні порівнання.

Дивно: сонце він називав колись золотим павучком.

— Виходить, — з полегшенням відмовив Миколка, — ці звірі — істоти мікроскопічні… Це те, що ви мені показували в мікроскоп.

— Звичайно. Нормальна людина ніколи й не побачить без мікроскопа… Та й то хто зна… А ми — ненормальні…

— Ви на що натякаєте? — хотів спитати Микола.

Та приятелі простували хащами «праліса», тримаючись за руки.

Які ж тут можуть бути натяки? Говорити доводилося пошепки: дуже вже страшно було потривожити когось із мешканців ковдри.

— Ну і що ж, — у страсі покрикнув молодший турист — уся ця звірина збуджує в людини хороби?

— Ні татку мій, ні… — заспокоїв його старший. — Ця вся нечисть — звичайні одноклітні організми, істоти, здебільшого для людини не ворожі; але нас вони зараз можуть проковтнути. Так, так татку мій: раз — і немає… А ген, — додав він, показуючи на дві покручені деревини, що заховалися під стовбуром величезної вовняної волосини, — ці вже для нас зовсім безпечні, але людству взагалі вони чинять надзвичайну шкоду… — лікар своїм звичаєм почав читати лекцію.

— Оттака ловись, — недовірливо мовив Миколка, підходячи до колод і без усякої уваги копирсаючи в них пальцем. — Що ж воно за дрова?

— Це — знамениті «палички», що дають людині туберкульозу.

— Туберкульозу? — відскочив Миколка, дуже переляканий. — От чорт, чому ви не сказали мені зразу?..

— Ти страхопуд, — сказав доктор, сідаючи на одну з колод і знаком пропонуючи товаришеві сісти поруч. — Ти будь певен — нам ці «палички» — все одно що дрова. Вони втрапили в непідходяще оточення, дуже сухе й без усяких поживних речовин; тепер вони глибоко заснули…

— А як прокинуться? — таки непокоївся Миколка.

— Повторю ще раз: ти страхополох і панікер…

— А ви — Скальпель… Можуть же прокинутися. Щоб чого ще не сталося…

— Кажу ж, не прокинуться. Для цього треба, батеньку мій, щоб вони залізли до ранки на людській шкурі чи в легені кому, чи в кишки.

— А як же вони можуть туди залізти? — з подивом спитав Миколка, поглядаючи на свою зовсім невелику руку.

Зовсім невелику — проти цих туберкульозних «паличок».

— Ти, друже мій, — посміхнувся лікар, — таки забуваєш про наше особливе становище проти інших людей. Адже ми тепер істоти невидні на просте око; і туберкульозну «паличку» звичайна людина теж побачити не може. Хіба що в мікроскоп…

— Тоді — що ж, — погодився Миколка.

Йому стало трохи ніяково.

— Отож, — провадив далі лікар, недбало лягаючи вздовж «палички». — Якщо ця «друзочка» втрапить на пошкоджену людську шкуру, може затіяти людині туберкульозу на шкурі… Якщо зайде в легені — то тут уже розпочинаються сухоти; в кишках — теж туберкульоза, що звичайно кінчиться смертю…

Миколка з великою злістю приглядався до двох «дровинячок», таких невидких і нешкідливих у теперішньому їхньому стані.

— Як вони забрели до цієї ковдри? — спитав він, насупившись.

— А дуже просто. Хтось хорий на сухоти в тебе в кімнаті кашлянув чи плюнув: з мокротою в повітря вилетіли з його організму ці «палички»… Може, вони спочатку впали додолу, а потім, коли рідина, що їх оточувала, висохла, вони з повітряним струмом понеслися вгору Ну, а на ковдру спуститися їм уже нічого на важить… Та й порох міг їх, падаючи, захопити…

Микола з серцем попнув одну з колод і з подивом помітив, що глянцювата кора її ввігнулася від удару всередину й так лишилася. Лікар зараз же пояснив:

— Туберкульозна «паличка» вся затягнена воскуватою оболонкою, а тому стінки її такі м’які. Ця оболонка спричиняється до того, що туберкульозна «паличка» дуже живуча і довго може лишатися живою в людському тілі, збуджуючи в ньому затяжну, так звану, хронічну хоробу…

— Ах, дідько тебе забери! — все більше й більше розпалювався Миколка, шукаючи чогось очима.

А Скальпелеві дуже кортіло провадити лекцію далі.

— Слухай, слухай, — поспішав висловитися Скальпель, застерігши, що слухачева увага йде на щось інше. — Ця воскова оболонка — і лихо і щастя: всередині людського організму — це хороший панцир для «палички», а на свіжому повітрі, особливо проти соняшного світла, — вона нікуди не годиться. Туберкульозні «палички» дуже швидко гинуть проти сонця…

— Гаразд, вони в мене й без сонця пропадуть, — бурчав Миколка, чогось шукаючи. Його розбирала досада за свій страх, і він уже був неспроможен розумно мислити.

Він урешті найшов те, що йому було потрібно: це був довгий твердий уламок. Він щойно впав зверху, за два кроки від приятелів.

— Це ви називаєте «порохом»? — спитав він, беручи друзку правою рукою.

— Ну, звичайно, пил, — підтвердив лікар, — тільки не для нас… Ти що хочеш робити?..

— А ну злізайте, — спокійно й холодно запропонував Миколка, і коли Скальпель одійшов, хлопець накинувся на «дровяники», розбиваючи їх дубцем із «пилу»… І заспокоївся лише тоді, як від них лишилося саме воскове лахміття та шматки слизяви.

— Молодця, — глузливо похвалив лікар, що мовчки й байдуже стежив за побиттям «паличок». — Мо-лод-ця… Подумаєш — подвиг…

— Докторе, — покрикнув здивовано «переможець». — Чому ж ви не відійшли? Адже це я вас так заліпив?

— Ти, ти, мій друже. Хто ж іще може таке зробити? А відійти я не міг, бо за два кроки я вже нічого не бачу… Ти краще почисть мене: триклята слизява дуже пече…

Ледве стримуючи сміх, Миколка став так само енергійно чистити свого супутника і, між ділом, спитав у нього лукаво:

— Ви ще не маєте наміру припинити досвід?

Лікар подумав, подумав і сказав:

— Татку мій, про це ти дізнаєшся в дальшому нумері… в дальшому нумері…

— То ви-не маєте наміру припинити експеримент?.. — допоминався свого Миколка.

Йому вже немов і не хотілося мандрувати далі цими ідіотськими хащами своєї ковдри.

А Скальпель повторив іще раз:

— Ти, бачу, хотів би втекти… Нє… Ми ще попоходимо, попоблукаємо, попошвендяємо, попомандруємо, пополазимо…

— Доктор…

— Попотюпаємо, попобігаємо, попоблукаємо, попо…

Лікаря Скальпеля в таких випадках звичайно спинити неможливо. Так немов щось заскочить у голові.

А Миколка хотів спитати, чи випише йому лікар Іван Скальпель документа про те, що він був хорий, а не гуляв по ковдрі; щоб Миколку Данильченка не зробили, часом, із ударника — прогульником…

Та про таке йому ніяково було запитувати, і він сказав:

— А яка, дядю Ваню, різниця між бактеріями, вібріонами, бацилями, та мікробами?

— … Попочимчикуємо… Що? Різниця? А… різниця та, що одні з них — це найдрібніші рослини, а інші — тваринного… по… по… походимо… — доктор хотів сказати «походження», але не міг…

Далі він уже продовжував свою стару пісню:

— … Попоходимо… Ми з тобою ще попоцугикаємо, попопихкаємо, попопобігаємо…

— Попопогавкаємо!.. — підказав розлючений Миколка.

Але зразу змовк. У сутінках він помітив, що вони, захопившися такою інтересною розмовою, мало не ввалилися в якусь безодню прірву. Прірва страшно нахабно перетяла їм дорогу так, що не видно було куди й обходити її.

З доктора Скальпеля зійшов той заскок, що так замучив терпеливого хлопця.

— Ну, брат, у тебе й одіяло, — сказав дуже добрий доктор. — Капітального санітарного обробітку потребує твоя ковдра… З такою ковдрою не матимеш доброго здоров’я… не матимеш, татку мій…

Увесь ґрунт складався із переплетеного й сплутаного між собою коріння, дровиняччя, дровіття. Звичайно, це все було вовняне волокниння, змішане з бавовною та всяким сміттям, залетілим у ковдру з пилюгою.

Навколо юрмилися тісною стіною велетні-стовбури — передрузані, переплутані, як бувало в хащах диких гірських пралісів.

Крізь гущавину цих стовбурів далі, як на п’ять кроків не видно нічогісінько.

Приятелі мусіли заховатися під якийсь стовбур, бо дощ із «порошинок», більших інколи за людський зріст, сипав невпинно.

— Твій приятель погано поводиться, — зауважив лікар, — це ж він, твій Іван, ніхто інший. Диви яку пилюку зняв…

Микола не відповідав нічого.

Раптом якийсь величезний дивний кусень якоїсь неприємної маси розтяв повітря й велетенський вовняний стовбур за три кроки від приятелів зігнувся й повалився від тяжкого вдару.

Хто дужче злякався, чи безстрашний завжди Миколка, чи флегматичний лікар, зразу сказати не можна. Але, трохи отямившись, наші репортери-бактеріологи підійшли туди, де впав дивний предмет. Стовбур пригнувся під величезним шматком м’яса, що в ньому порпалися цілі полчища невиданих і противних істот; деякі з них від удару розсипалися довкола й тепер тисячами сунулися назад на привабливі пахощі м’яса. Приятелі опинилися в небезпечному кільці. Миколка добрав останніх сил, стрибнув на найближчий пагорок, тягнучи за собою свого безпорадного друга.

Біля нагорку бродили істоти зовсім безформені, що міняли раз-по-раз свої невиразні обриси; були істоти з десятьма пальцями, були схожі на гадюк, округлі, конічні, чотирикутні… Були з лапками: мохнастими, крючкастими, хвостастими, жгутастими… Були — схожі на звичайних головастиків, і драконоподібні, і з птичими головами… Трудно розказати, Миколка навіть не міг роздивитися на жадного з них, бо вони кишіли кодлом, як у мурашнику.

Лікар сказав, що багатьох він бачить уперше за все своє життя.

— В мікроскопі й однієї тисячної того, що тут єсть, я не бачив…

— Ну й мерзота ж! — горесно зідхнув Миколка. — І все на моїй ковдрі… Звідки тільки вони беруться?..

— З повітря, з повітря, татку мій, — трохи єхидно відповів лікар.

— Еге. А в повітря звідки скочив цей апетитний шматочок.

— Я думаю… Вано Сванідзе сів вечеряти.

— Ну, ви таке й скажете… Казна що!.. — обурився за свого друга Миколка. — Що він, падло жертиме, чи як?..

— А нащо падло? — спокійно відмовив лікар. — Ти мені ліпше скажи, чи єсть у вас у кімнаті варене м’ясо?

— Ну єсть. Так воно ж свіже.

— А скільки днів лежить?

— Та дні три, не більше…

— Го-го-го! Того, татку мій, вистане, щоб розплодилися такі от мурашки…

Миколка вороже поглянув на Скальпеля.

— А чому ви в лекціях своїх про це нічого не говорили?

Лікар спокійно відповів:

— А саме тому, що моя дальша лекція буде про те, як треба зберігати харчові продукти.

— Треба було зразу про все розказати! — суворо сказав Миколка. — А то бачиш, яку апетитну страву жерти доводиться.

Розмова стала загострюватися. Але й припинилася вона дуже несподівано.

Якась невиразна маса, видно з усього — жива істота, непомітно сунулася на сірім тлі вовняного ґрунту. Щільно наблизилася до наших мандрівників і всмоктала в себе голу Миколчину ногу.

— Ой-ой-ой-ой! Доктор, доктор, моя нога, моя нога! — закричав той злякавшися, що нога його зовсім щезла.

Він мало не крикнув «мамо», але уявіть собі, як засоромився би наш Миколка, коли б це сталося. Адже лікар Скальпель міг розповісти Іванові й Марусі з токарного цеху.

Але про Марусю він забув і лише намагався висмикнути свою ногу з грузької живої маси. Він уперся другою ногою, але й ця пішла вслід за своєю товаришкою. Лікар, не довго думаючи, схопив якусь друзку й наобмаш пирнув нею в м’яке, як кисіль, вороже тіло. Уламок м’яко пройшов до землі, не заподіявши тварюці ніякої шкоди. Лікар повторив свій напад іще раз, але з таким же результатом. А Миколку… Миколку затягала липка огидна маса. В розпачі лікар став орудувати й руками, й ногами, але марно: кисіль — як кисіль. Становище було безпорадне — в Миколки на волі лишилася тільки голова та плечі, а решта вся зникла…

З доброю думкою відтягти час неминучої смерти свого друга лікар став доглядати, щоб не зникла й Миколчина голова. Щойно край грузької маси наближався до шиї нещасного, він ударом кулачка змушував тварину відтягати смокчучі губи. Уже видно було, що опиратися довго не доведеться: лікар був плохий і кволий, а відтягати кулак від липкої маси доводилося з великим напруженням, щоб коварна тварина не засмоктала і його. Уперше йому довелося пожалкувати, що з фізкультури він читав лише лекції, а сам собі з цього ніяких висновків не робив. Тут у лікаря розійшлася теорія з практикою. Він, правда, читав і лекції проти курива, а сам не випускав з рота цигарки.

Навіть Миколка спочатку дивувався, як лікар Скальпель міг вирушити в таку небезпечну подорож, не взявши з собою цигарок.

Клейка маса доходила Миколці до рота і гострі пахощі лискотали йому ніздрі. Миколка чихнув.

— Доброго здоров’я!.. — сказав своїм звичаєм лікар, але зразу зніяковів.

Бо Миколка не сказав навіть потрібного слова подяки…

… Фабзавучник Микола Данильченко думав уже про те, як у многотиражній газеті на його заводі, з’явиться жалібна чорна рямка з печальним повідомленням про передчасну смерть молодого комсомольця… Він відчував, як поволі хололи йому руки й ноги, затиснені немов загвинчені живими лещатами… Він спочатку намагався боротися, кричав, навіть лаявся… А потім замовк…

… Виснажений, спітнілий лікар раптом помітив, що тварина зразу чомусь стала сповзати з напівзадушеної жертви. Не вірячи своїм підсліпуватим очам, він нагнувся і вгледів інше страховисько, схоже на безокого й розплющеного головастика з довгим хвостом і широкою пащекою. Ця потвора присунулася просто до місця боротьби і похапцем відривала шматками киселясте тіло тварини, що захопила Миколку. Проте радіти було рано: лікар через свою близькозорість не бачив, що арену боротьби вже оточило живе кільце потвор…

… Кільце вужчало. Ширилися тільки Миколчині зіниці, що бачив, але не міг нічого збагнути, не міг нічого зробити.

Так чи так, а киселяста тварина зовсім відпустила Миколку й виступила проти мерзотного головастика. Розгорівся гарячий двобій.

Лікар поспішив оглянути всі члени поверненого до життя друга, але ніяких пошкоджень не знайшов.

— Ми зробили надзвичайну дурницю: ми не взяли з собою фотоапарата, ми не взяли з собою бльокнотів, ми не взяли з собою чайника, ми не взяли з собою цигарок, ми не взяли з собою стетоскопа… Ти знаєш, що таке стетоскоп? Це саме та трубочка, що мені дуже потрібна, щоб тебе вислухати. Я ж не знаю, може в тебе грипа, а може ти застудився, а може ще що. А в мене немає ні стетоскопа, ні цигарок. — Він почав знову: — Ми зробили надзвичайну дурницю, ми не взяли з собою фотоапарата, ми не взяли з собою бльокнота…

На лікаря з радощів знову найшов звичайний заскок, і Миколка мусів його добре поторсати, щоб він звернув увагу на нову небезпеку: коло кровожерних глядачів усе звужувалося і стояло тепер від них кроків за три… Треба було думати про порятунок.

Підчас бойовиська приятелі непомітно наблизилися до верховіття зігненого шматком м’яса велетенського стовбура, стривоживши так усю орду. Шматок уже наполовину знищено. Але він важив ще стільки, щоб тримати стовбур у зігненім становищі.

Майже водночас доміркувавшися, де шукати порятунку, й Миколка й лікар зразу ж перемахнули через живе кільце, одним помахом скинули зі стовбура лишки м’яса, а ногами пороздригували ті потвори, що сиділи на стовбурі… Не встиг тисячоголовий ворог отямитися, як вовняна волокнина, визволена від тягару, швидко випросталася, пішла вгору, несучи приятелів на безпечну височінь…

— Здається ми попоглузуемо з них, попо…

— А по-мойому, — перепинив його Миколка, знаючи, до чого це йдеться, — ми тут просто попосидимо, попоголодуємо… І взагалі мені це, знаєте, надзвичайно не подобається… Ви подивіться.

Миколка звісився з дерева вниз головою й наглядав, як розлючені потвори, обдурені в своїх сподіванках, злісно рвали одне одного… Рев, гам, пискотнява й незвичайно відразний сопух. Тьмарилося в голові.

Скальпель сидів і міркував собі. Він нічого не бачив з того, що творилося внизу, але чув, звичайно гам і неприємні пахощі, що доходили знизу.

— Як ти думаєш, товаришу Данильченко, — почав він обережно, — чи не повернутися нам до нашого нормального стану?

Миколка весело розсміявся, зрозумівши почуття, що непокоїли лікаря.

«Ага, підкачав старий»… І, згадавши його відповідь на таке ж своє запитання після зустрічі з туберкульозними паличками, лукаво мовив:

— То ви хочете припинити експеримент, ви, лікар Скальпель, той самий, которий… Ви думаєте, що я ладен зневірюватися від таких дурниць?.. Ви ладні втекти… Нє!.. Ми ще попоходимо, попоблукаємо, попотюпаємо, попобігаємо…

Але Миколка, добросердий Миколка не міг довго знущатися над старим лікарем… Йому просто стало ніяково.

— Ну-ну, — погодився лікар, не зрозумівши натяку, — якщо такі зустрічі ти вважаєш за дурниці, то я мушу гордитися з свого компаньйона й ладен продовжити досвід до безконечности… Адже це так цікаво…

«Ну, до безконечности, то я не хочу», — з якимсь острахом подумав Миколка.

— Адже це так цікаво, так інтересно… До речі, чи ти знаєш, що за істота тримала тебе в своїх обіймах?.. Це — найзвичайніша амеба; одна з найпростіших тварин, її тіло складається лише з одної клітини…

— Ми з нею, мабуть, знову зустрінемося, — пробурмотів Миколка, показуючи вниз, де по стовбуру, на якому вони сиділи, швидко сунула вгору зовсім невиразна маса, схожа на попередню.

Лікар поглянув там, де показав Миколка і, звичайно, нічого не побачив.

— О! Вона ще далеко, далеко, татку мій, — сказав він байдуже, — я вам встигну договорити… Існують різні породи амеб: одні з них зовсім безпечні для нормальної людини — не так, як для нас тепер, ми бо тепер дуже малі, — але серед цих амеб єсть навіть такі, що живуть завжди в нас у роті й у кишках, не чинячи ніякої шкоди; а бувають і дуже небезпечні, така, приміром, амеба, що потрапляє до кишок людини через звичайну непереварену воду й збурює всередині страшну тропічну дизентерію, чи криваву бігунку… — Лікар хотів сказати по-сільському «швидка Настя», але не сказав…

— Дуже добре, надзвичайно хороше, — іронічно перебив Миколка лікареву лекцію. Він, правда, слухав з надзвичайним інтересом, але ще уважніше стежив за наближенням амеби. — Я все зрозумів… а тепер, товаришу Скальпелю, — раптом розсердився він, — тепер подумаємо, як нам утекти від нової небезпеки…

— Ну, а хіба вона так близько? — спитав розчаровано лікар. — Я хотів іще дещо розповісти…

Миколка мовчки показав униз, і його товариш моментально напружився:

— О!.. Ця ще більша. Ну, і що ти, батеньку мій, думаєш робити?..

— Я думаю учинити повітряний переліт, — запропонував Миколка. — В мене завжди був потяг до авіяції. Мене, знаєте, продражнили літуном за те, що я з фабзавуча при вагоннім заводі перейшов до електротехнічного…

Жарт у Миколки вийшов невдалий. Лікар, звичайно, не засміявся, а сам він посміхнувся хіба лише крайком губи.

Приятелі добралися до самого верховіття й стали розгойдувати його. Навколо їжився безконечний ліс, увінчаний роздвоєними вершинами. Амеба щойно приготувалася захопити апетитну лікареву ніжку, як раптом усі чотири ноги, майнувши п’ятами, щезли кудись, куди саме невідомо, але амеба перестала їх відчувати.

Нове «дерево», що на нього перелетіли без усякої ризики наші друзі, було ще вище й красувалося чудесною повнявою верховинкою, що на ній вони й розсілися не без комфорту.

Унизу простяглася вовняна ковдра, як поле безмежне, — безкраїм простором. Картина була навіть трохи поетична й на підсліпуватого доктора Скальпеля навіяла сльозистий настрій. Ще момент, і він став би говорити віршами. Та неприємности такої не сталося, бо Миколка звернув його увагу на прозаїчнішу справу.

— А чому, докторе, стало менше пороху? — спитав він, солодко позіхаючи.

— Я думаю, татку мій, що Вано Сванідзе ліг собі спати… А я тоже хочу… Адже в брудній кімнаті досить зробити хоч невеликий рух, щоб збурити цілі хмари пилу.

— Вано ліг спати. А чи не піти й нам до ліжка, — запропонував Миколка.

Лікар нічого проти не мав, і незабаром обидва мандрівники, загорнувшися в вовняні волокнини, що відгалужувалися від великого стовбура, мирно спали. Ліжок, на жаль, не було, а тому й скрипіти під ними було нічому.

___________

Якоюсь довгою ниткою тяглася звоєна біляста гадючка й упивалася просто в шлунок. Виходило вражіння, що дуже хочеться їсти.

Микола нізащо не прокинувся був би так рано, якби… якби він не відчував навіть уві сні всієї незвичайности свого становища. Та й він напередодні зобов’язався сам перед собою прокинутися до того моменту, коли звичайно прокидався Вано Сванідзе. Для цього були в нього поважні мотиви.

Адже лікар сказав учора, що найменший рух збурює в хаті хмари куряви, цілу веремію, від якої наші мандрівники раз уже мало не зазнали лиха. А що ж станеться, коли Вано своїм ранішнім звичаєм прокинеться, а він прокидався щоранку, така в нього була звичка, коли Вано прокинеться й почне вправлятися гімнастикою, що станеться тоді?

— Дядю Ваню… Ваню дядю, доктор, доктор, квітику мій, — будив Миколка лікаря й сам дивувався з своїх незвичайних досі, ніжних слів…

— Ну, мікроб, бациля, бактерія, — потягся той, мало не випавши зі свого нескрипучого ложа. — Що таке? Хто захорів? На заводі нещастя?

Лікар не міг зорієнтуватися в оточенні:

— Дайте мені стетоскоп, дайте мені халат. Я, може, не швидко повернуся… І спокій дайте мені… — Лікар прокидатися не хотів.

— Товаришу докторе. Так що й уставати пора, чаю пити, — пожартував Миколка.

— Чай? Який чай?.. Я не хочу чаю… Я молока хочу… — І лікар знову захріп тоненьким тромбоном.

Тоді Миколка, методично гупаючи в живіт доброму докторові, почав докладно викладати всі свої побоювання. Це вже зробило вражіння інакше: Скальпель стрепенувся і, ні слова не сказавши, поповз униз по стовбуру. Коли він навчився такого мистецтва — невідомо, але плазував він, як ящірка.

Внизу друзі озброїлися дубцями, набувши таким способом зовнішности справжніх сучасників мамонта, іхтіозавра та печерного ведмедя. Оточення пасувало до цього якнайбільше: всю місцину довкола засіяно трупами величезних і дивовижних звірів, поторсаних і понівечених після вчорашнього побоїська; серед них сонно вешталися два чи три десятки тих, що лишилися живі, тягаючи за собою міцно набиті черева по зелених калюжах відразної крови. Вони вже не звертали ніякої уваги на пригнічених мерзотною картиною мандрівців.

Миколка зітхав.

— І все це на мойому одіялі…

А лікар, повчаючи, мовив:

— Дезинфекція, друже мій таточку, потрібна… І сонце… Сонце — золотий павучок…

Тут Скальпель помітив, що право вибирати дорогу взяв собі молодший член експедиції.

— Ти куди це ведеш? — спитав він Миколку, що простував уперед із серйозним і впевненим виглядом.

Той, зніяковівши, потер собі носа:

— Ви… Їсти хочете?

Лікар відповів, що, на жаль, його апетит не зменшився разом із розмірами тіла, але що навряд чи доведеться задовольнити його тут, у ковдрянім царстві.

І як же здивувався Скальпель, матінко, коли Миколка привів його просто до величезних кристалів цукру. А поодаль підносилася так немов хлібна гора, забираючи величезні простори…

— У тебе надзвичайно хороші очі, — здивовано завважив лікар. — Отже, ти маєш звичай снідати, сидячи на ліжку? Це негігієнічно, це хороше середовище для розплоджування мікробів, це взагалі…

Що таке «взагалі» — лікар не сказав і зразу ж не відмовився скористатися з наслідків негігієнічного поводження свого компаньйона, — вони обидва добренно підснідали, хоч одноманітна їжа їм і не дуже смакувала.

Раптом не то з сходу, не то з заходу задмухав страшенний вітер.

— Ну, — зауважив Миколка, — Іван Сванідзе по сні розгинає свої м’язики.

Вітер міцнішав і міцнішав і врешті зайшла справжнісінька буря. Приятелям довелося забитися в глибоку щілину вовняного ґрунту. Зверху сипалося каміння, деревиння, волокниння та інший будівельний і не будівельний матеріял. Вовняні стовбури гнулися до самісінької основи, тріщали й ломилися від навали пороху. З гримотінням підводилися вгору зламані велетні, щоб або злетіти в безмежну височінь, або зрушитися в іншому місці ковдри, розлякуючи численних її жителів.

Так тривало, може, хвилин п’ятнадцять. Та поволі буря стихла, але довго ще падали збурені «порошинки», розорюючи в усіх напрямках схвильоване небо.

Стало немов тепліше, і приятелі не без побоювання вийшли зі свого захистку.

І зразу ж їхню увагу притягло одне дивне явище.

Угорі над вовняним лісом, перекочуючись з верховіття на верховіття і підстрибуючи, як велетенський м’яч, летіла прозора велика куля; а в товстих глянцюватих стінках її плавали якісь невиразні, ледве видні предмети. Куля наближалася до наших хлопців, несена повітряною течією, простувала на них. І тепер можна було розглядіти її докладно. Оболонка складалася з води, чи з якої іншої рідини. А всередині оболонки були живі істоти, схожі на ті, що їх уже не раз хлопці зустрічали.

— Це — бактерії, — сказав лікар. — Те, що ми бачили досі, крім хіба туберкульозної палички, — належало до найпростіших тварин, а туберкульозна паличка й ці нові наші знайомі — представники рослин, власне, всі вони стоять на грані між рослинним і тваринним світом; поділ мікробів на два табори дуже умовний; дуже трудно встановити між ними різноту. Проте, можна вважати за правило, що мікроби, приналежні до рослинного світу, тобто бактерії, мають менші розміри, але чинять людині більше шкоди, ніж найпростіші тварини.

Миколка, щоб ліпше познайомитися з мікроскопічними ворогами людства (добре ж, що стався зручний випадок), поліз на дерево, а за ним подався й лікар. Доктор Скальпель, видно, після пригоди з амебою зненавидів небезпечну самоту.

— Що це за штука? Ви не знаєте?

— Еге, мій друже, добре знаю: і думаю, що ти сам, поміркувавши трохи, легко збагнеш, що треба. Не дарма ж ти так побивався над товстенними книгами.

— Схоже воно на миляну бульбу, — задумливо сказав Миколка. — Тільки стінки дуже грубі. І ніколи я не бачив у миляних бульбах таких фігур.

— Еге, це бульба. Бульба — тільки не миляна, а слиняна…

— А-а-а! Ну, звичайно. Тепер я пригадую: коли Вано Сванідзе кашляє, йому з рота вилітають такі кульки, тільки, звичайно, дрібніші.

— Та й цей не більший за шпильчану голівку. Ви знову забуваєте наше надзвичайне становище. Адже нам дрібочка цукру видається за величезну гору…

— Ну так ви, докторе, знаєте що, розказуйте так, щоб уже до кінця.

— Добре. Бачиш ти оті кульки, що складають немовби ланцюжок?.. Це так звані гноясті коки. Найзвичайніші собі бактерії, найчастіше подибувані в природі. Їх багато буває на брудній шкурі; це вони спричиняють прищі, чиряки, а звідси й їхня назва — гноясті. Кок — це значить — кулька.

— А он ті, що сидять парами в одному зерні?

— Це диплококи, тобто подвійні коки. Вони збуджують запалення легенів… Дальші за ними — моторні хвостаті палички, схожі на куцих многоніжок, — ні більше, ні менше, як палички черевного тифу… А скажи мені: здається, Сванідзе недавно хорів на черевний тиф?

— Та так, злегенька, та й то з місяць тому…

— Ну, так і єсть, значить, він, — далі лікар назвав дуже вчене слово, — він — бацильоносій…

— Та й погане ж слово… Невже по-українському не можна сказати краще? А це що за штука?

— Так називають людей, що знесли хоробу, а в організмі — в роті, в кишках, або в легенях — носять іще збудників своєї хороби…

— І така людина може заражати інших?

— А звичайно може.

— О-о… А як же застерегтися?

— Найліпше, звичайно, не випускати такої людини з лікарні, поки мікроскопічний досвід не визначить повної безпеки. Але, якщо він уже вийшов, треба додержуватися особистих правил гігієни, тобто не користуватися одним спільним рушником, посудою, не спати на однім ліжку, ну… І так далі…

Миколка вирішив узяти до уваги лікареву науку й спробувати йти за його порадами.

— Лишилися ще одні бактерії, — провадив далі лікар. — Чи бачиш ти он тих, схожих на туберкульозні палички, хоч вони, правда, й менші.

— Бачу.

— Це — палички інфлюенци. Вони так само, як і коки, бактерії дуже розповсюджені. Вони збурюють нежить, кашель, головний біль — одне слово, те, що кожен добре знає.

— У мене ніколи не боліла голова, — збрехав Миколка. Але зразу ж признався. — Ні, ні. Я забув. Я нещодавно хорів так, а тепер Ванька чхає, кашляє, плюється.

— Та я ж його оглядав. У нього інфлюенца, — потвердив лікар.

— А звідки зібралася вся ця компанія? — непорозуміло спитав Миколка.

— З легенів, з рота, з носа, а потім, через кашель, у повітря.

— Невже таки в кожній людині живуть ці бактерії?

— Ні, не в кожній, але дуже часто навіть у здорової людини можна знайти й палички інфлюенци в носі та в глотці, і диплококів, і коків, а іноді, як бачиш, і черевнотифозні палички. Всі вони живуть спокійно, не чіпаючи людину, поки організм сильний, не виснажений, але щойно застудишся, або перевтомишся, чи сп’янієш, чи ще з чого послабнеш, — тоді держись.

— Але…

Куля раптом осіла нижче й напоролася на товстий вовняний стовбур. Не встигли наші приятелі відступити, як сталася якась велика неприємність.

Миколка спочатку не помітив нічого, йому тільки було важко дихати; він почув, як лікар пронизливо крикнув:

— Ой!

— Ой? Що ой? — запитав Миколка.

Але лікар відповісти не встиг…

Лікар відповісти не встиг тому, що…

Миколка прокинувся.

Дихати йому важко було, бо на лице собі він наложив подушку й не міг ніяк випростатися з її обіймів.

Здивований Вано Сванідзе стояв біля ліжка непорозуміло дивився на такого здорового хлопця… Такого здорового хлопця, що крізь сон може кричати:

— Ой!

— Доброго ранку, — сказав глузливо Вано. — Якби це був не твій вихідний день, то ти проспав би свою роботу години на три… Уставай, уставай.

Миколка непорозуміло кліпав сонними очима, дуже нагадуючи цим підсліпуватого доктора Скальпеля, що з ним він уві сні промандрував цілу ніч. Погляд його впав на дві товстенні книжки, що валялися долі біля ліжка, на ввесь розгардіяш, що панував у хаті, на примус, що пирхав під чайником у куточку, на розкидане Ванове ліжко і на барвисте павутиння, що заснувало горішні кутки кімнати… Миколка, звичайно, був дуже радий із того, що всі ці пригоди так неждано обернулися для нього на сон, що про нього, крім доктора Скальпеля, він зразу порішив — нікому не розказувати.

— Уставай, уставай! — торсав його Вано. — Доброго ранку, — повторив він іще раз. — Пора збиратися на збори оздоровної бригади. Ну-ну!.. Доброго ранку.

— Доброго здоров’я, — поправив його сміючись Миколка…. — Доброго здоров’я, кажу… — І зіскочив з ліжка, щоб проробити свою звичайну вранішню порцію наснажальної гімнастики.

Кожен його рвачкий і радісний рух збурював у кімнаті невидимі хмари смертоносного пилу. А по кутках як і вчора коливалося сіре тендитне запорошене павутиння, ворушачи своїми сірими волохатими пасмами, що в них не водяться навіть і павуки.

— Доброго здоров’я… Доброго здоров’я.

Ігор Забєлін В ПОГОНІ ЗА ІХТІОЗАВРАМИ Науково-фантастична повість

Двоє і третій або перша зустріч

ІСТОРІЯ, яку я збираюсь розповісти, почалася майже двадцять років тому.

Закінчивши роботу на Чукотці, ми вдвох з товаришем поверталися в Петропавловськ на Камчатці — на основну базу нашої фізико-географічної експедиції. Влаштувалися на невеличкому буксирному катері, що його переганяли на Камчатку.

Вийшовши з бухти Емми в Провідєнському фіорді, де розташовані селище і порт Провідєніє, ми зайшли на Пловер за дозволом вийти в море. Був серпень, але на Чукотці літо таке, що рідко коли можна ходити без тілогрійки чи теплого пальта. З Берінгового моря дув холодний вітер, мрячив дрібний неприємний дощ. Та ми не залишали палуби. Над фіордом ширяли великі полярні чайки, на невисоких хвилях погойдувалися кайри, такі жирні, що не могли навіть злетіти й тікали від катерів по воді, швидко-швидко змахуючи маленькими крильцями. Однак дивилися ми не на чайок і кайр, а на стадо зубастих китів-кашалотів, які саме ввійшли до фіорду. Вони плавали метрів за п’ятдесят від катера, — мені ще ніколи не доводилося бачити їх так близько, — і ми добре розгледіли цих могутніх чорних звірів з тупими, наче обрубаними мордами.

Потім ми вийшли в море. З погодою нам не пощастило. Не те, щоб дуже штормило, але навколо було похмуро, часто мжичило, а мертвий зиб, немилосердно розгойдуючи буксир, просто виснажував.

Несподівано привітно зустрів нас Тихий океан. Сонце розігнало хмари, тільки-но пройшли ми південну межу Берінгового моря — невидиму умовну лінію від Командорських островів до Камчатки.

Майже відразу з’явилися перед нами нові мешканці моря, і мабуть, найгрізніші — велетенські дельфіни-касатки. Їх гострі спинні плавці, наче перископи підводних човнів, з’являлися з води то попереду, то позаду буксира. Коли касатки пливли майже на поверхні, перед чорним загнутим до хвоста плавцем скипав білий бурунчик. Касатки зовсім не боялися нашого буксира. Іноді вони підпливали впритул до борту, ніби дратуючи нас і пропонуючи ними полюбуватися. І ми любувалися, хоч якось і дивно говорити це, коли йдеться про тварин, які здобули у моряків усього світу славу страшних убивць.

— Біля Командорських островів завжди багато касаток, — сказав капітан нашого буксира. — На островах є лежбища тюленів та котиків — дорогоцінних, майже винищених хутрових звірів, і касатки нападають на них, коли ті спускаються з берега у воду.

Але касатки нападають не тільки на котиків і порівняно смирних тюленів, а й на моржів, озброєних міцними іклами, і навіть на великих, але зовсім беззахисних беззубих китів. Зграєю кидаються касатки на цих морських велетнів, вгризаються в них, віддирають від тіла шматки м’яса, а кит, який звик їсти лише дрібних рачків, нічого не може вдіяти — навіть утекти, бо касатки прекрасно плавають і здатні розвивати величезну швидкість.

Відомий дослідник Антарктиди Роберт Скотт у своєму щоденнику описав один надзвичайно цікавий випадок. Його експедиційне судно зупинилося серед криги. На одну з крижин спустили собак, а фотограф подався робити знімки. Тим часом поблизу з’явилися касатки і… перейшли в наступ. Вони пірнали під крижини, піднімаючи їх трохи спинами з одного краю, щоб скинути собак і людину у воду!.. На щастя, і фотограф, і собаки лишилися цілі й неушкоджені.

Що ж до нашого буксира, то для нього касатки були не страшні, і ми могли розглядати їх скільки завгодно. Спини в них темні, майже чорні, а нижня частина тіла світла, мало не біла. Зоологи вважають, що ці два кольори мають маскувальне значення.

Коли касатки підпливали зовсім близько до буксира, ми бачили в прозорій воді їхні хвости, поставлені горизонтально, а не вертикально, як у риб, і тупі, округлі морди з маленькими очицями.

Потім касатки зникли, зникли раптово, і ми навіть не помітили, в якому напрямі.

Океан знову спустів. Вільні від вахти моряки пішли в кубрик. Я, постоявши трохи на палубі, теж спустився вниз.

Дуже втомлює нескінченна сильна качка, і під час тривалого плавання, часто навіть серед дня, клонить на сон. Проспавши години з півтори, я знову вибрався на палубу і пройшов на бак. Сонце вже почало схилятися на захід, його скісне проміння падало на воду, і здавалося, що океан потемнішав і згуснув. Тримаючись за планшир, я дивився вперед і ні про що не думав. Буває такий стан: дивишся на океанський зиб, на синє небо, яке трохи посвітлішало після полудня, на яскраві сонячні бліки, відчуваєш, як торкається твого обличчя прохолодний вітер, доносячи з берега гострий і свіжий запах зелені, — і нічого тобі в цю мить більш не потрібно.

Мій безтурботний настрій було зненацька порушено: за якийсь кабельтов прямо по курсу судна виник бурун. Глибина під нами була не менш як п’ять кілометрів, і раптом — бурун!

Я скрикнув, і тієї ж хвилини різко застопорилися машини, а з рульової рубки на палубу вискочив капітан. Буксир продовжував по інерції плисти до скипаючого буруна.

— Що за чортовиння! — вигукнув капітан. — І сонце, ніби навмисне, просто в очі!

З води на секунду виткнулась наче об рубана чорна морда, і ми в один голос закричали:

— Кашалот!

Так, це був кашалот, і заспокоєний капітан зняв мічманку й витер рукавом лоба. Але десь поруч був ще хтось невидимий, і з ним кашалот вів страшну, судячи з усього, смертельну боротьбу. Ми не зразу збагнули: напад це чи захист. Та ось з води метнувся довгий гнучкий батіг і знову зник. Буксир тепер був так близько від місця запеклої сутички, що, незважаючи на сутінки, я розгледів у воді вайлувате, дуже велике тіло. І тоді я крикнув:

— Кальмар! Велетенський кальмар!

Я не помилився. Ми були свідками однієї, треба сказати, досить звичайної океанічної трагедії. Велетенські кальмари, які часом досягають двадцяти метрів завдовжки, — це, так би мовити, постійний об’єкт промислу для кашалотів. Живуть ці кальмари в океанічних пучинах, на глибині в кількасот метрів, ба навіть кілька кілометрів, проте кашалоти безстрашно ниряють туди і нападають на свою жертву. Таке полювання небезпечне, і на тілі багатьох кашалотів лишаються рубці — сліди ран, заподіяних їм, як гадають зоологи, велетенськими кальмарами, цими близькими родичами спрутів.

Вода продовжувала клекотіти, і на поверхні з’являлися то хвіст кашалота, то щупальці кальмара, то чиясь темна спина. А ми стояли й дивилися, мов зачаровані, на бій морських потвор, які не звертали на нас ніякої уваги.

Що примусило мене глянути вниз, у воду, — я й досі не можу збагнути. Але й тепер, коли вже минуло багато років, згадую той момент з хвилюванням: він визначив мою дальшу долю як вченого, хоч це й може здатися дещо неймовірним.

Я глянув тоді у воду — і здригнувся: з зеленої глибини, навскіс, просто до кашалота і кальмара мчала з шаленою швидкістю якась тварина. Я бачив її не довше двох секунд, але вона вразила уяву, вкарбувалася в пам’ять з точністю фотографії, і мені навіть сьогодні ввижається страшна потвора.

Чудовисько нагадувало торпеду. Темне-темне, з плавцем на спині, воно мало завдовжки не менш як десять метрів. Хвіст потвори був поставлений вертикально, як у риб, а видовжена морда переходила у довгий прямий дзьоб.

— Касатка! — вигукнув поруч мене старший механік, але страховище вже зникло.

І зараз же припинилася боротьба кашалота з кальмаром, щез бурун на поверхні океану, а через хвилину ми побачили кашалота, що виринув метрів за двісті від нас. Буксир увійшов у широку кров’яну пляму, що розходилася на місці смертельної сутички. Усіми перехилялися через борт і стежили, як повільно занурюється тіло загиблого кальмара. Поринаючи у воду, воно весь час здригалося, неначе хтось шматував труп знизу.

— Касатка! — повторив старший механік. — Навіть кашалоти її бояться. Оце справді звір!

Я, проте, знав, що не касатка прогнала кашалота й захопила його здобич. Це зробив хтось інший — якийсь невідомий мешканець океану, мабуть, ще страшніший і сильніший. Там, у глибині, він почув запах крові і помчав угору…

Моряки ще довго згадували подробиці бою, а я відійшов убік і сів на кормі. У мене було таке почуття, ніби десь уже доводилося бачити це страхіття, та я не міг пригадати, де саме й коли. І ще мені здавалося, що чудовиську, яке промайнуло переді мною і зникло, чогось бракувало. Саме так, бракувало, і це особливо мучило й бентежило мене.

Нарешті, я зрозумів, чого йому не вистачало: роззявленої пащі з гострими зубами.

І вмить перед моїм мисленим поглядом виник розкритий підручник палеонтології, одна з його сторінок, де було намальовано іхтіозавра, що колись населяв моря й океани, а нині, як гадають учені, вимер.

Ітхіозавр! Ця думка буквально обпекла мене. Я спробував відігнати її, бо вона й мені самому здалася нісенітницею, проте нічого не вийшло. Я то сміявся з себе, як з останнього тупиці, то почував себе героєм, що зробив надзвичайне наукове відкриття.

Я намагався пригадати все, що знав про іхтіозаврів, але ж знав я про них дуже мало: тільки й пам’ятав, що колись вони були, а потім вимерли, — як бачите, відомості не дуже великі. Та це не спиняло моєї фантазії, і я вже уявляв собі, як будуть вражені моїм повідомленням біологи всього світу.

І раптом я зрозумів, що ніякого повідомлення не буде, що я не зможу написати навіть невеличкої замітки, бо наука не вірить побіжним спостереженням. Мені чудовисько здалося іхтіозавром, а старшому механікові, який стояв поруч, — касаткою… Хто ж з нас правий? Усяка здравомисляча людина повірить, звичайно, не мені, а старшому механікові, бо касатки зустрічаються часто, вони всім відомі, — ми самі бачили їх зовсім недавно, — а іхтіозаври вимерли, і це вважають доведеним. А проти загальновизнаного в науці можна виступати тільки у всеозброєнні фактів, фактів точно встановлених.

Ось чому я не опублікував про цю пригоду ніякої замітки і не зробив жодного повідомлення.

І все ж я був певен, що бачив чудовисько, дуже схоже на іхтіозавра, — вимерлого рибоящера.

Лятимерія або розмова, що запам’яталася

ПОВЕРНУВШИСЬ з експедиції в Москву, я першого ж вільного дня пішов до бібліотеки, узяв кілька книг з палеонтології й уважно перечитав усе, що стосувалося іхтіозаврів…

Життя, як вважають вчені, виникло у водах океанів і морів, і дуже довго тварини і рослини населяли ці величезні водоймища, а суша, — та сама суша, де тепер так пишно буяють луки, зеленіють ліси, живуть тисячі й тисячі видів птахів, звірів, комах, — лишалася цілком пустою, позбавленою життя. Але от поступово рослини, а далі й тварини почали вибиратися з води на вологі приморські низовини і заселили їх. Серед цих тварин були також якісь стародавні істоти, близькі до риб. Вони вийшли з моря на сушу, проте назавжди розлучитися з водним середовищем не змогли. Від них походять тварини, яких ми й називаємо земноводними. До них належать жаби, тритони, саламандри; личинки їх розвиваються у воді, а в дорослому віці більшість їх живе на суші.

Від найдавніших земноводних, у свою чергу, пішли ті тварини, які найбільше мене цікавили, — плазуни. Їх і тепер багато — змії, черепахи, ящірки, крокодили, — а був час, коли плазуни неподільно панували на Землі. Період цей так і називають — «ера плазунів». Серед них зустрічались і велетні, і малятка, і хижаки, і травоїдні. Вони бігали, стрибали, повзали, вони літали над землею і… плавали в морях.

До таких належать іхтіозаври, що були колись грізними володарями океанів. Вони з’явилися в той період історії нашої планети, який учені називають тріасовим, — приблизно 185 мільйонів років тому.

Погано кінчить хижак, нездатний наздогнати свою здобич, — він неминуче загине від голоду. Перші іхтіозаври формою тіла нагадували своїх наземних родичів і, мабуть, були не дуже вправні у плавбі. Вони загинули. Вижили тільки ті, які «підробилися під риб», набули такої ж обтічної форми, озброїлися могутніми плавцями й хвостом. Справжніх іхтіозаврів за їх зовнішнім виглядом майже неможливо відрізнити від риб: вони чудово плавали, жили у відкритому океані, не відчуваючи ніякої потреби в суші. Пізніше щось подібне сталося з предками касаток, кашалотів, дельфінів, тюленів — теперішніх морських ссавців: вони походять від наземних тварин.

Але іхтіозаври вимерли. Ось уже майже 100 мільйонів років, як вони зникли з лиця Землі. Так одностайно твердили всі проглянуті мною книги. Іншого висновку я, зрозуміло, і не сподівався знайти в них. І все ж мені було якось прикро. Особливо бентежили колосальні цифри — 100 мільйонів років: адже вся писемна історія людства налічує всього лише п’ять тисячоліть!

Після цього я надовго перестав цікавитись іхтіозаврами, і мені часом навіть здавалося, що мав рацію не я, а старший механік, який вважав чудовисько звичайною касаткою. Видовжена дзьобоподібна морда, вертикально поставлений хвіст, темне забарвлення всього тіла, — усе це, кінець кінцем, могло просто привидітися.

Про шукання живих іхтіозаврів мені в ті роки годі було й думати: жодний палеонтологічний чи зоологічний музей світу, жодне, навіть найкраще, книгосховище нічого не могли підказати. Я знову зайнявся фізико-географічними дослідженнями Чукотки й Камчатки, проте десь у глибині душі плекав надію повернутися колись до проблеми, що так мене захопила. В далеких плаваннях по Тихому океану я годинами простоював на палубі коло фальшборту, вдивляючись у зеленаву морську глибінь і марно сподіваючись, що неповторне повториться, що мені ще раз пощастить побачити фантастичне страховисько, яке так нагадує іхтіозавра… І скільки разів заходилося в мене серце, коли десь поблизу вистрибував з води дельфін чи мелькав невиразний силует касатки! Однак неповторне не повторювалося.

І коли в душі моїй майже стерлася гострота пережитого, коли трохи затьмарились образи минулого, я розповів про дивовижну подію своєму близькому другові й учителю, біологу й океанологу Триполіну. У мене була до нього справа, і, коли я приїхав на його дачу, ми спочатку працювали, а потім пішли подихати свіжим повітрям.

Минувши дачне селище, ми заглибилися в тихий осінній ліс. Шелестіло під ногами листя, шарудів дрібний дощ у вітах беріз та осик. Не пам’ятаю вже чому, але мова зайшла про море, про його нерозкриті таємниці. І я розповів Триполіну все, що бачив і пам’ятав, не утаївши й думки старшого механіка. Я майже не сумнівався, що досвідчений біолог поставиться до моєї розповіді більше ніж скептично, і вже приготувався вислухати якесь ущипливе зауваження на мою адресу, але старий учений мовчав, і в темних очах його не спалахували лукаві іскорки — вірні провісники близької атаки.

Триполін зупинився і зняв капелюха. Осіння тиша, світла і трохи сумна, обступила нас; легкий шурхіт дощу майже не порушував її. Дрібні дощові краплинки бісером осідали на сивому волоссі Триполіна. Сірий рябчик, випурхнувши з кущів, пролетів зовсім близько від нас і сів на високу березу.

— Скажіть, Багров, — Триполін часто називав мене на прізвище, — чи багато взнали б ми про життя лісу, коли б поїхали вивчати його мешканців на тракторі, волокли б за собою сіті, розмахували сачками й усякими ловильними апаратами — з брязкотом і гуркотом?..

На це запитання можна було не відповідати, і я тільки знизав плечима.

— А тим часом, життя морів та океанів ми вивчаємо так, — вів далі Триполін, — що це дуже нагадує трактор у лісі. І справді, вирушає в море отака собі сталева махина, стугонять мотори, вирує гвинт за кормою, шпурляють з неї у воду металеві дночерпалки, трали, сіті… Які вже тут спостереження за життям тварині Адже перший-ліпший розумний морський звір волітиме забратись якнайдалі, не дасть упіймати себе таким примітивним способом. Нема навіть сумніву, що в наші ловильні апарати потрапило в десятки разів менше морських мешканців, — особливо глибоководних, таких, що вільно там плавають, — аніж існує їх у природі. Над таємницями піднято лише край завіси. От чому я не здивувався вашій розповіді про іхтіозавра, хоч ви й чекали, що я здивуюсь або почну сміятися з вас. Навряд чи й справді перед вами промайнув іхтіозавр, хоч він, цілком можливо, існує й дотепер. Річ не тільки в тім, що ми надто мало знаємо про життя морів та океанів. Є ще й інша, на мій погляд, істотна причина, яка дає підставу чекати дуже й дуже несподіваних відкриттів.

Триполін помовчав, надів капелюха, і ми знов поволі побрели лісом.

— Багато письменників, і далекі від науки, і навіть близькі до неї, — продовжував Триполін, — створювали романи, що в них експедиції потрапляли на острів чи в невідому країну, де якимсь чином збереглися тварини, всілякі звіроящери, які скрізь на землі вимерли сотні мільйонів років тому. Я не проти цих романів. Але скажіть, Багров, чому вимирали тварини минулих геологічних епох?

— Тому, що змінювалися природні умови, до яких вони пристосувалися, — не замислюючись, відповів я.

— Цілком вірно. Це головна причина, хоч були й інші. Але з цього напрошується висновок, що стародавні тварини найімовірніше можуть зберегтися там…

— … де умови лишаються незмінними, — закінчив я його думку.

— Або відносно незмінними, — уточнив Триполін. — А тепер порівняйте з цієї точки зору природні умови на суші й в океані…

— Я зрозумів вас. На суші вони значно мінливіші, різноманітніші, і тваринам постійно доводиться пристосовуватися до цих змін, отже, і самим змінюватися.

— Так. Тому вихідців з далекого минулого, які благополучно здравствують донині, треба шукати не на суші, як це робили автори науково-фантастичних романів, а в океані.

— Проте, якщо продовжувати ваші думки, — сказав я, — то й в океані можна виділити зону, де природні умови, хоч і не так різко, як на суші, але все ж змінюються слідом за змінами клімату, і зону, де вони практично лишаються незмінними. Я маю на увазі верхній, освітлений сонцем, горизонт моря і його глибинну частину, яка має назву «абісаль».

— Цілком з вами згоден. До цього, власне, я й вів. Мені здається, що два шляхи мають привести нас до остаточного пізнання морських таємниць. Перший з них — це провадити за морськими мешканцями спостереження так само, як за лісовими тваринами, тобто тихо, притаївшись, не полохаючи їх і не порушуючи їхнього життя; щоб багато побачити, треба самому лишатися невидимим, непомітним — це правило відоме всім зоологам. Другий шлях, як ви самі вже, мабуть, здогадуєтесь, — це проникнення в океанічні пучини, на глибину кількох кілометрів. Відомий американський зоолог Вільям Біб, який спустився на батисфері майже на кілометр, свідчить, що чим глибше, тим більше ставало морських тварин. Ви ще молоді, Багров, і багато встигнете зробити, якщо присвятите своє життя дослідженню океану. Коли наважитесь на це, займіться серйозно абісалогією — наукою про океанічні глибини. Це ще дуже молода наука, однак майбутнє у неї велике, грандіозне майбутнє…

Ця розмова і визначила остаточно мою долю. Я став «шукачем іхтіозаврів», як згодом назвав мене жартома Триполін. Звичайно, це був тільки жарт. Я не забував про зустріч біля берегів Камчатки, але моя щоденна робота була ширша, спокійніша, простіша: я спостерігав, спускаючись у легкім водолазнім апараті під воду, за морськими мешканцями, не вбиваючи і не лякаючи їх. Далеко не відразу вдалося мені як слід узятися за абісалогію, та все ж, кінець кінцем, я зайнявся нею. Але почати довелося з поверхні моря.

Коли ми в той день прощалися, Триполін спитав у мене, чи знаю я що-небудь про лятимерію. На свій сором, я нічого про неї не чув.

— Як же так! — здивувався Триполін. — Ця лятимерія викликала справжню сенсацію серед вчених.

Я тільки зніяковіло розвів руками й повинився.

— А тим часом, ця історія має безпосередній зв’язок з вашим гіпотетичним іхтіозавром, точніше, — з вашим припущенням, що це був іхтіозавр, — продовжував мене мучити Триполін. — Позаминулого літа, в 1938 році, в Індійському океані, біля узбережжя Південно-Східної Африки, цілком випадково, тралом, було піймано цю рибу — лятимерію. Належить вона до групи кистеперих, а всі палеонтологи світу були абсолютно впевнені, що кистепері риби вже давно, так само як і іхтіозаври, вимерли.

Триполін переможно глянув на мене. Я мовчав. Старий поклав руку на моє плече і лагідно промовив:

— Якщо, шукаючи іхтіозавра, ви довго не бачитимете бажаних результатів, якщо відчай закрадеться вам у душу, якщо ви раптом уважніше почнете прислухатися до нашіптування скептиків, — згадуйте про лятимерію!

Палоло або неповторне повторилося

ПІД час другої світової війни годі було, звичайно, й думати про широкі систематичні дослідження океанів. Проте деякі цікаві факти океанологія все-таки здобула, і цим вона завдячує військовим морякам: їх повідомлення про цікаві, найчастіше — загадкові, речі з’являлись і в радянській, і в американській, і в англійській пресі. Так, з Тихого океану одного разу надійшло повідомлення, що після вибуху бомби на поверхню спливла якась дивна істота з маленькою головою, довгою шиєю та масивним тулубом. Розгледіти цю тварину як слід моряки, на жаль, не змогли, бо в розпалі бою було не до того, а коли бій скінчився, тварина вже зникла: чи то вона загинула і потонула, чи то очуняла й попливла собі далі, а може, її просто не знайшли. Там же, в Тихому океані, на катер-мисливець якось напали два морських велетні, що їх моряки спочатку прийняли за китів. Катер розвинув найбільшу швидкість, і страховиська не могли його наздогнати. Коли вони зникли з очей, хтось висловив припущення, що то були не кити, а якісь невідомі тварини, і з цією думкою, після довгих дебатів, погодилися майже всі.

Були ще й інші повідомлення, але в цілому не дуже цінні. Однак усі вони знову й знову підтверджували, що океанічні простори ще приховують від людства безліч нерозгаданих таємниць.

Незабаром після закінчення війни дослідження світового океану відновилися, в них узяли участь вчені Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Англії, Франції, Данії, Швеції, Австралії.

Саме в ці роки було споряджено в тропічні райони Тихого океану невелику радянську експедицію. Ми збиралися відвідати острови, що мають одну спільну назву — Океанія, і експедицію було названо Океанічною. Керувати нею запропонували мені, і я, хоч і не без вагань, погодився. Справа в тому, що саме тоді абісалогічний відділ Інституту океанології Академії наук СРСР почав конструювати батискаф — глибинний саморушний корабель, своєрідний підводний човен, здатний занурюватися на глибину кількох кілометрів. Я очолював абісалогічний відділ, і мені, природно, не хотілося надовго залишати інститут.

Однак, на щастя чи нещастя, конструктори підвели нас. Було ясно, що роботи по створенню батискафа затягнуться, і я прийняв пропозицію керувати Океанічною експедицією.

Наша парусно-моторна шхуна «Чайка» мала, звісно, необхідне устаткування для проведення звичайних гідробіологічних робіт, тобто для того, щоб ловити тварин за допомогою сіток, дночерпалок і т. Ін. І ми збиралися провадити такі роботи. Але плани наші були ширші й своєрідніші: ми хотіли зжитися з океаном, постежити за ним тихо, як радив мені ще перед війною Триполін, не уподібнюючись тракторові в лісі.

… Останнім великим портом, куди зайшла «Чайка», був Ріо-де-Жанейро. Вздовж берегів Південної Америки і Вогняної Землі ми спустилися до мису Горн, обігнули його в ясну, хоч і не жарку погоду і вийшли в Тихий океан. У той час, коли в Москві, Києві чи Ленінграді з дерев опадає листя, а ранкові приморозки сковують тонким льодком калюжі, у південній півкулі тільки-но починається весна. Ми, звичайно, знали це, та все ж, відриваючи аркушики календаря чи ставлячи в своїх щоденниках число, мимоволі поглядали в ілюмінатор, неначе сподівалися побачити низьке похмуре небо, похилені до землі віти беріз з побурілим від дощів листям або пожовклі каштани, — і щоразу в душі трошечки дивувалися і високій блакиті, неба, і жаркому сонцю, яке опівдні світило з півночі, і темно-синьому океану, що розмірено дихав навколо.

Ми не мали наміру швидко пересікти Тихий океан. Ні, ми свідомо не поспішали. При попутному вітрі ми виключали мотор, і наша «Чайка» безшумно пливла вперед під білосніжними парусами. Часто ми лягали в дрейф. У таких випадках ми вдвох з іхтіологом Румянцевим спускали на воду легкий пліт, відпливали метрів сто від шхуни і «завмирали», як ми з ним говорили: прибирали весла і ставали німими спостерігачами.

Ви, може, думаєте, що з борту «Чайки» ми могли з таким самим успіхом спостерігати за океаном?.. Як не дивно, але це зовсім не так. Борт шхуни підносився над поверхнею води не більш як метрів на два, і все ж таки ці два метри перетворювали нас у мешканців зовсім іншого світу, у випадкових «гостей» океану. На плоті ж ми почували себе не гістьми, а жителями океану, і океан, — часом так нам здавалося всерйоз, — також «відчував» це і ставився до нас довірливіше, охочіше розповідав про свої таємниці. Зграї тунців і макрелей легкими тінями проносилися під нами, зацікавлено придивлялися до нас акули, а морська черепаха одного разу спробувала влізти на наш пліт. На край його ми ставили інколи вночі ліхтар, світло якого приваблювало не тільки летючих рибок, а й більш рідкісних жителів океану. Так ми впіймали кілька невідомих науці риб, причому найцікавішим було те, що ці риби, не боячись нас, вистрибували з води на пліт. Приблизно за місяць після того, як наша шхуна обійшла мис Горн, уночі на пліт забралась якась незвичайна майже у метр завдовжки істота.

СТРАХОВИСЬКО, яке завітало до нас, мало надзвичайно дужі плавці, схожі водночас на риб’ячі і на ласти тюленя. Ця істота, коли ми, всупереч правилам гостинності, схопили її, вчинила нам запеклий опір, і тільки завдяки щасливому випадку наші пальці зосталися цілими. Нам, однак, вдалося, відбувшись незначними подряпинами, запхнути потвору в цинковий ящик, що його гідробіологи звуть гробом. Після цього ми негайно викликали ракетами шлюпку, перебралися на шхуну, налили в гріб формаліну — і незвичайний гість назавжди затих.

Уранці ми розітнули цю істоту і, на превеликий свій подив, виявили у неї незаперечні ознаки риби, як і слід було сподіватись, і такі ж безсумнівні ознаки плазуна, чого ми вже ніяк не чекали. Особливо вразило нас те, що в чудовиська, поряд з добре розвиненими зябрами, були й легені, правда, крихітні, явно недостатні для того, щоб тварина могла дихати тільки ними й жити на суходолі. Ми з Румянцевим довго сперечалися, що це за дивовижна істота: риба, яка поступово перетворюється в сухопутну тварину, чи, навпаки, сухопутна тварина, що перетворилася в рибу.

У середині листопада ми наблизилися до архіпелагу Туамоту. Першими оповістили нас про острови птахи, а потім ми помітили на виднокраї нерухомі хмари — удень вони майже завжди стоять над океанічними островами. Минула ніч, а вранці ми побачили на заході малесенький зелений куполок, — неначе краєчок темно-зеленого місяця виглянув з-за обрію, — і зрозуміли, що підходимо до острова. Колір води навколо нас змінився — з темно-синьої вона стала зеленкуватою; під куполком з’явилася біла рисочка — смуга прибою. А за дві години «Чайка» обережно йшла вздовж коралових рифів, і ми любувалися прибоєм і райдужним віялом бризок над острівцем.

Ми обігнули архіпелаг Туамоту з півночі й кинули якір у тихій лагуні атола Тікахау, що входить у групу островів Росіян. Вони були відкриті й описані російськими мореплавцями Коцебу, Беллінсгаузеном, Лазарєвим, і багато з цих островів, окрім тубільних назв, мали ще й інші, російські; атол Таенга називався островом Єрмолова, атол Макема — островом Кутузова, атол Такапото — островом Спиридова, а атол Тікахау носив ім’я Крузенштерна. Ми були першими радянськими людьми, які відвідали острови Росіян, і мабуть, через це, а також тому, що почували ми себе продовжувачами чудових морських традицій Росії, настрій у всіх був святковий.

Я забув сказати, що атолами називають коралові острівці, які мають форму підкови; з зовнішнього боку вони омиваються океаном, а всередині «підків» містяться тихі неглибокі лагуни. Всі атоли дуже схожі між собою, і тому кажуть (хоч це й не зовсім так), що людина, яка бачила один з них, бачила всі атоли. Тікахау, на який ми вирішили базуватися, нічим не відрізнявся від безлічі інших подібних острівців.

Нема жодного мореплавця, який, відвідавши Тихий океан, не описав би коралових островів. Та це й зрозуміло. Ніхто з нас, учасників радянської океанічної експедиції, не міг стримати радості, коли ми вперше побачили різнобарвні коралові рифи, зелені кущі кокосових пальм, легкі гостроверхі хатини полінезійців — жителів тихоокеанських островів. І навіть потім, коли ми цілком освоїлися на атолі Тікахау, а наші нові друзі на чолі з своїм вождем Покатепітенаа так само добре ознайомилися з «Чайкою», як ми з їх сільцем, — все одно у всіх нас викликали захоплення і великі запашні квіти, і білі птахи серед різьбленого листя пальм, і такі ж великі, як птахи, метелики.

Під час відпливу ми блукали по коралових рифах, ловили омарів, крабів, риб. Прогулянки ці не завжди були безпечні, бо серед рифів ховаються отруйні морські хижаки — мурени, а навколо рифів зграями шастають подібні до велетенських щук хижі баракуди. І все ж ми опускалися в легких водолазних костюмах углиб, спостерігали, як наполегливо загрібають воду щупальцями поліпи — схожі на непоказні квіточки будівники чудових коралових рифів. Коли б не поліпи, — Тихий океан був би пустинним, бо тільки невелика кількість його островів має вулканічне походження. Поліпи виділяють з морської води вапно і «споруджують» з нього своєрідний будиночок, що нагадує черепашку слимака. Будиночок кожного поліпа дуже малий, але ці тварини утворюють велетенські скупчення — колонії. Так виникають коралові рифи та коралові острови.

У вузьких підводних розколинах траплялися нам восьминоги; риби-«папуги» на наших очах дробили міцними щелепами вапняну шкаралупу коралів і ласували поліпами, морські зірки та схожі на них офіури повзали по дну, а велетенські молюски тридакни, потривожені нами, квапливо закривали стулки і потім уже не відкривали їх кілька годин, терпляче пережидаючи небезпеку; завдяки такій винятковій обережності тридакни, мабуть, і доживають до столітнього віку^[3].

Вранці 21 листопада ми з’їхали на берег. Наші друзі-полінезійці були дуже збуджені. Спочатку ми пояснювали їх піднесений настрій багатим виловом крабів, яких називають — і не випадково — «пальмовими злодіями». Ці великі краби озброєні надзвичайно сильними клішнями, якими легко розколюють кокосовий горіх і без усяких зусиль можуть відрізати в людини палець. Краби видираються на верхівки пальм, скидають звідти горіхи, а потім ласують ними; вони так від’їдаються на вільному кормі, що полінезійці з них самих… витоплюють масло, одержуючи по кілограму, ба навіть півтора з одного краба. «Пальмові злодії», як усякі справжні злодюжки, вважають нічні години найзручнішими для наскоків, і тому спіймати їх зовсім не легко.

Проте виявилося, що ця подія не така вже значна в житті полінезійців і не вона є причиною збудження. Вождь племені Покатепітенаа, зустрівши нас біля входу в свою хатину й почастувавши прохолодним кокосовим молоком, розповів, що, за розрахунками старих людей, сьогодні вночі розпочнеться роїння палоло і ціле селище, від малого до великого, готується вийти на промисел.

Таке повідомлення схвилювало нас, мабуть, не менше, ніж полінезійців, бо всі ми читали про це своєрідне явище в житті океану, однак нікому з нас не доводилося спостерігати його. Лише з літератури знали ми, що у вузьких щілинах коралових островів тропічної частини Тихого океану мешкають дивовижні черв’яки, яких полінезійці називають палоло.

Ці черв’яки досягають півметра завдовжки, живуть дуже скритно, не показуючись на поверхні рифів. Там, на глибині, з ними відбуваються не зовсім звичайні перетворення: у кожного черв’яка відростає довгий «хвіст», який складається з окремих члеників, начинених ікрою чи молочком. А далі палоло починає поводитися зовсім загадково, і яка тому причина — науці невідомо.

Щороку, в жовтні й листопаді, під час повного місяця у «хвостах» палоло закінчується визрівання ікри та молочка. Далі, в міру зменшення місяця, скритників-палоло охоплює трепетне, дедалі зростаюче «хвилювання», і в їхньому організмі відбуваються ще різкіші зміни: палоло починають підкорятися таємничому, дивному закликові місяця, і що сильнішим стає цей заклик, то більший «страх» опановує передню, живу частину палоло. Тоді вони забиваються якнайглибше в розколини, а задня, хвостова їх частина так само невтримно починає пориватися з розколин на волю, у відкрите море, до місяця. Двічі на рік, у жовтні й листопаді, але обов’язково за день до настання останньої чверті місяця, напруження серед палоло досягає межі, і тіла їхні розриваються на дві частини: передня зіщулюється в розколині, а задня виривається на волю і спливає до поверхні. Тут членики «хвоста» лопаються, молочко змішується з ікрою, а чохлики тонуть. Це відбувається відразу з усіма палоло, які населяють океан, і зветься їх роїнням.

Для полінезійців палоло — справжні ласощі; вони їдять їх сирими прямо під час лову, смажать, загорнувши в пальмове листя, солять, роблять запаси. Заздалегідь готуючись до цієї урочистої події, полінезійці випарили у величезних раковинах тридакни морську сіль і, звичайно, подбали про пальмове вино.

Слід сказати, що палоло до смаку також численним корінним мешканцям моря; тому ми сподівалися стати свідками цікавих сцен.

… Усю ніч на березі атола Тікахау полінезійці палили вогнища, і дівчата у вінках з білих квітів вели навколо них свій танок. Протяжні мелодії пісень зливалися з рівномірним рокотінням прибою, який то посилювався, то стихав, і з шумом пальм, що гнулися під поривами пасату.

На «Чайці» ніхто не спав. Ми чекали виходу полінезійців у море. Сталося це зовсім несподівано. Нам, принаймні, здалося, що нічого не змінилося в природі, та от одна пірога з балансиром, а далі друга, третя, четверта безшумно прослизнули повз нас і вийшли з лагуни в океан. А ті, кому не вистачило місця в пірогах, з піснями й сміхом попрямували до зовнішнього краю атола, на підвітряний бік, і кожний ніс у руках гарний плетений кошичок, оздоблений квітами й вистелений пальмовим листям.

Ми теж квапливо спустилися в шлюпки і вийшли з лагуни в океан слідом за пірогами. Майже зараз же на сході з’явилася червоняста заграва, а далі виглянув омитий океанічними валами оранжевий край щербатого місяця. Спочатку він то з’являвся, то зникав у високих хвилях, а потім викотився на темний небозвід, потіснив зірки, і жовтаве світло його залило океан. Від повного диска зосталося трохи більше половини, і саме такий вигляд місяця чомусь особливо влаштовував палоло.

Полінезійці поставили паруси, і піроги, наче легкокрилі метелики, полинули темним океаном, лишаючи за собою зеленкуватий фосфоруючий слід. Щоб не відстати, ми включили мотор, але шум його якось не гармоніював із святковою тишею ночі, з зеленкуватими іскрами в чорній морській глибині, з низько навислим над океаном сузір’ям Південного Хреста, з величним, хоч і щербатим, місяцем…

Я наказав зупинити мотор. Дужчав вітер, і тому море щохвилини світилося сильніше: це спалахували потривожені хвилюванням мікроскопічні організми — ночосвітки.

Відставши від полінезійських пірог і не стараючись їх наздогнати, ми обсушили весла і спустили у воду ліхтар. Вода була прозора, чиста, і ніщо не вказувало на присутність палоло. В душу мені закрався сумнів. «А чи не є все це вигадкою? — подумав я і, пам’ятаю, як сьогодні, недовірливо подивився на безтрепетний, байдужий до земних справ місяць. — Адже неможливо, щоб оці палоло всі разом заповнили цілий океан!»

Та даремно я сумнівався. Владний заклик місяця вже був почутий у глибині коралових рифів, і години за півтори перед світанком в освітленому ліхтарем просторі показалася коротка, сантиметрів у п’ятнадцять завдовжки, звивиста стрічка, за нею з’явилася друга, третя, четверта, п’ята, а далі ми збилися з ліку: сталося майже неймовірне — почалось масове роїння палоло, і море навколо нас згустилося. Нам здалося, що навіть хвилі стали нижчими, хоч, може, це й справді тільки здалося.

Океан завирував. Спалахнули смолоскипи на пірогах — це полінезійці сачками виловлювали палоло. З берега долинали захоплені вигуки, які, зрештою, стихли — ловці, мабуть, не встояли й узялися дегустувати нову партію ласощів. Зелені струмені то там, то тут прочеркували океан — це якісь великі риби чи тварини спливли на поверхню, щоб покуштувати палоло… А «ланцюжки» палоло на наших очах розпадалися на окремі членики, і ставало їх дедалі більше.

Ми майже не вірили своїм очам. Нам ввижалося, що тут з нічого твориться життя, що ми є свідками його таємничого оновлення. І ми знову й знову в думках запитували себе, чим же пояснити, що всі палоло в одну й ту саму ніч, підкоряючись закликові місяця, кидають свої затишні житла… Проте, хоч ми й не могли пояснити, як доходить цей заклик до палоло і чому вони відгукуються на нього саме за день до настання останньої чверті місяця, біологічна доцільність того, що тут відбувалося, не викликала у нас ніякого сумніву: роїння палоло забезпечувало продовження їх роду і широке розселення.

I ніби усвідомлюючи, що на наших очах відбувається щось надзвичайне, велике, ми всі мовчали, наче боялися недоречним словом завадити природі.

Пальці Румянцева з несподіваною силою вп’ялися в моє плече. Я озирнувся. Метрів за сімдесят-вісімдесят від нас просто по поверхні океану пливла велетенська тварина. Над водою видно було тільки високий спинний плавець і частину спини. Тварина пливла неквапливо, і не по прямій лінії, а по колу, дедалі наближаючись до нас. На якусь мить з води вистромився вертикально поставлений хвіст, а потім у прозорім зеленкуватім освітленні ми побачили довге торпедоподібне тіло й морду з витягнутим дзьобом. Чудовисько, видно, ласувало палоло, але те саме фосфоричне світло морських організмів, яке дало нам змогу розглянути загальні обриси тварини, заважало роздивитися її в подробицях. Румянцев швидко націлився фотоапаратом з дуже чутливою плівкою і кілька разів клацнув…

А чудовисько повільно пливло собі далі, описуючи широку дугу. І раптом його не стало. Усе це було б дуже схоже на галюцинацію, якби ще довго не виднівся у воді залишений твариною зеленкуватий слід, що зникав у глибині.

І знову мою свідомість обпекла думка: «Іхтіозавр!»

Проте я не наважувався вимовити це слово вголос і чекав, що скаже досвідчений іхтіолог Румянцев. Але й він мовчав, здивовано знизуючи плечима.

— Що за дивовижна істота! — мовив він нарешті. — Ніколи такої не бачив.

— Мабуть, касатка, — відповів я не без заміру: в глибині душі я сподівався, що Румянцев мене спростує.

І він не забарився це зробити.

— Та що ви! Нічого схожого! — заперечив Румянцев, навіть не підозрюючи, як я зрадів його відповіді.

Румянцев почав докладно описувати мені зовнішній вигляд касаток, а я слухав його й тріумфував. Здається, неповторне повторилося!

Шкода тільки, що видиво було майже таким же короткочасним, як і вперше. Я скептично глянув на фотоапарат Румянцева і поцікавився, чи є надія, що знімки вийдуть.

— Надія, звичайно, є, — відповів він. — Але ж ви самі бачите, яке освітлення…

Незабаром мало зійти сонце; дрібні зірочки погасли. Роїння палоло не припинялося, дедалі більше ланцюжків спливало на поверхню океану, але ми несподівано втратили інтерес до цього явища, хоча й знали, що найбільша інтенсивність роїння палоло припадає на схід сонця; загадкові мешканці темних розколин починають свою шлюбну карусель у хисткому місячному світлі, а закінчують під яскравим промінням сонця.

Мабуть, тому, що на світанку похолоднішало, мене почало морозити. Я взявся за весла і мовчки попрямував у бік лагуни. Коли на сході, віщуючи близький день, з’явилася попеляста смуга, до нас долинула весела пісня. Це поверталися з багатим виловом полінезійці.

Сонце з’явилося над обрієм враз, наче хтось виштовхнув його з океану. І коли проміння його впало на зелені, вологі від щедрої роси крони кокосових пальм, а білий кораловий пісок на березі знову сліпуче заблищав, наша шлюпка досягла входу в лагуну. Я востаннє оглянувся на океан: від величезної кількості ікри і молочка він став опаловим.

Слідом за пірогами полінезійців шлюпка наша увійшла в лагуну і пришвартувалася до борту «Чайки».

Ні цілком законне бажання відпочити після втомної, безсонної ночі, ні запрошення на свято в село (а нас повідомили, що організатори торжества вже розлили у черепашки тридакни пальмове вино), — ніщо не змогло зупинити нас з Румянцевим. Не домовляючись і не відповідаючи на запитання здивованих учасників експедиції, ми кинулись у фотолабораторію і зачинились там.

Надії наші не справдилися. Вірніше, те, що могло вийти на фотографії, — вийшло: це були хистке, у світлих фосфоричних смугах море і чорна спина невідомого чудовиська з гострим плавцем.

Румянцев засмутився не менше, ніж я.

— Ні, це безумовно не касатка, — доводив він мені. — Та хіба на такому знімку розбереш, хто це?

А я думав, що це іхтіозавр, але так і не наважився поділитися своїми міркуваннями з Румянцевим.

І в мене було таке передчуття, що незабаром я знову зустрінуся з таємничим мешканцем океану. Чому воно раптом виникло, пояснити не можу, але передчуття збулося. Правда, не так, як малювала мені фантазія, бо побачити іхтіозавра на власні очі не пощастило.

І тоді я вперше і востаннє в житті позаздрив людям, корабель яких було розбито і які мало не загинули в океані.

Амок або сплетення несподіванок

ЧИ не доводилося вам чувати про дивну і страшну хворобу — амок? Цей невиліковний приступ шаленого сказу, несвідома жадоба вбивства уражає жителів Малайського архіпелагу, але, на щастя, досить рідко. Людина, хвора на амок, вихоплює з-за пояса довгий ніж і, втрачаючи всякий контроль над собою, мчить вулицею села чи міста, вбиває й калічить усіх зустрічних — чоловіків, жінок, старих, дітей. Врятуватися від нещасного хворого можна тільки вбивши його.

Вас може зацікавити, чому я, розповідаючи про зустрічі з таємничим чудовиськом, подібним до іхтіозавра, згадав про цю рідку і маловідому у нас хворобу.

Згадав я про неї, звичайно, не випадково. Справа в тому, що й у мешканців океанів бувають приступи, схожі своїм зовнішнім виявом на амок. Але що це: хвороба чи нез’ясовний вибух люті, — науці, як і багато чого іншого з життя океану, поки що невідомо.

Цілком точно встановлено, що такі незрозумілі приступи бувають у меч-риби. Ця, нерідко у п’ять метрів завдовжки, велика риба, озброєна довгим гострим і надзвичайно міцним «мечем», раптом починає поводитись якось дивно: кидає полювання і, розвиваючи швидкість до 90 кілометрів на годину (це швидкість торпедного катера!), мчить по поверхні океану. Подібно до людини, враженої амоком, меч-риба нападає на все, що зустрічається на її шляху, нехай це акула, кит, шлюпка, рибальський баркас чи навіть корабель, з яким їй завідомо не справитися. Зустрівши беззахисного кита, ця риба з розгону встромляє у велетенську тушу свого меча і часом пливе далі, а іноді, хоч сама вона й не їсть китового м’яса, осатаніло орудує мечем, аж доки жертва спливе кров’ю і здохне. Хижак без великих зусиль пробиває дно дерев’яної шлюпки, чи навіть відразу обидва борти навиліт, і при цьому калічить рибалок. Без вагання кидається меч-риба також на кораблі, причому нерідко так глибоко вганяє меч у корпус корабля, що потім не може його витягнути і обламує. Якось меч-риба напала на англійське китобійне судно. Коли воно повернулось на батьківщину і стало у док на ремонт, виявилося, що меч-риба завдала удару такої сили, що пробила двосантиметрову мідну обшивку, семисантиметрову дошку під нею, дубову колоду в тридцять сантиметрів завтовшки і днище діжки з ворванню!

Незабаром ми переконалися, що приступи нез’ясовної, подібної до амоку, люті властиві не тільки меч-рибі.

Ми вже збиралися залишити гостинний атол Тікахау, коли зовсім несподівано радист «Чайки» прийняв сигнал біди з шхуни «Діана», яка поверталася на Таїті з вантажем копри. Ця підсушена на сонці м’якоть кокосових горіхів є для більшості маленьких тихоокеанських острівців єдиним предметом вивозу. На атолі Тікахау тубільці теж заготовляли копру, і ця обставина трохи псувала наше, взагалі чудове, враження від коралових островів, і зокрема від атола Тікахау. Справа в тому, що, пров’ялюючись на сонці, копра трохи підгниває і від неї йде солодкуватий запах, який іноді відчуваєш навіть в океані ще задовго перед тим, як з води вирине низький кораловий острівець; до того ж, над копрою завжди носиться сила-силенна жирних мух, що також не прикрашає острів.

Однак для полінезійців копра має безумовне економічне значення, хоча скупники копри жорстоко обдурюють їх. Раз чи двічі на рік скупники відвідують коралові острівці і забирають копру, приготовлену до їх приїзду. На спеціальних заводах з копри одержують кокосове масло.

Прийнявши сигнал біди з «Діани», ми, звичайно, не стали моралізувати з приводу взаємовідносин між купцями і тубільцями: в океані гинули люди, і треба було негайно вирушати їм на допомогу. «Чайка» розвинула граничну швидкість, і атол Тікахау незабаром зник з очей. Десь опівдні у сильний морський бінокль ми побачили спочатку щогли, а потім і кістяк невеликої шхуни, значно меншої за нашу «Чайку». Мабуть, «Діана» наскочила на риф, хоча на навігаційну карту цього району підводні рифи нанесені не були.

За один кабельтов від «Діани» «Чайка» лягла у дрейф і поступово зблизилася з пошкодженою шхуною. Ми гадали, що потерпілі негайно завезуть до нас на шхуну буксирний трос, але темношкірі матроси тільки енергійно розмахували руками, щось намагаючись нам пояснити, а шлюпки не висилали. Нарешті, капітан «Діани» англійською мовою прокричав у рупор, що гребних суден на шхуні немає.

Ми були трохи здивовані цим, однак зараз же спустили свою шлюпку I за якихось три хвилини зійшли по трапу на «Діану». Нас зустрів капітан і власник шхуни — рудуватий англієць Джонсон, який кинувся тиснути нам руки й дякувати за згоду подати йому допомогу. Джонсон був явно наляканий і розгублений. Як не дивно, але й звичні до всього матроси-таїтяни теж мали такий вигляд, ніби щойно пережили смертельну небезпеку. Навряд щоб їх так налякав риф, на який вони наскочили.

Далеко не відразу ми збагнули, що саме сталося з «Діаною». Капітан Джонсон почав зі скарг на долю, він казав нам, що геть розорений, що «Діані» більше не судилося плавати, що вона придатна тільки на дрова і що сам він, капітан Джонсон, жалкує, що не загинув під час цього жахливого випадку. Нарешті, з його плутаної розповіді ми зрозуміли, що «Діана» плисти не може і не затонула тільки тому, що сидить на мілині, вірніше, на рифі. Ми пройшли на корму і переконалися, що капітан говорить чистісіньку правду — кормова частина «Діани» була пробита наскрізь, наче тараном.

Нічого не розуміючи, ми глянули на Джонсона, та бідолаха був такий засмучений, що дошкуляти йому запитаннями ми просто не наважилися.

Я доручив капітанові «Чайки» про все домовитися з сером Джонсоном, а сам наблизився до матросів і почав з ними розмову. Те, що я почув, привело мене в такий стан, що я мимоволі схопився за голову і застогнав.

— Де воно? Де? — закричав я і кинувся до Джонсона, вимагаючи, щоб він негайно сказав мені, куди вони поділи тіло тварини.

Джонсон виразно показав пальцем за борт, і я знову схопився за голову.

— Що ви накоїли! Як ви могли! — крикнув я зовсім розгубленому Джонсону і кинувся в шлюпку.

За кілька хвилин я видерся на борт «Чайки», а через чверть години ми з Румянцевим у легких водолазних костюмах-аквалангах уже занурилися в океан під кормою «Діани»…

А втім, якщо я розповідатиму так плутано, ви, мабуть, не зрозумієте мене. Тому спробую спочатку описати обставини загибелі «Діани» так, як сам їх уявляю.

Капітан Джонсон вів «Діану» тим шляхом, яким проходив уже не раз, і завжди щасливо. Може, він тоді трохи відхилився від визначеного курсу, а може, за рік змінилася конфігурація дна (і таке буває), але раптом почувся відчайдушний крик матроса, який випадково опинився на носі, і Джонсон побачив, що вода попереду зелена, як це звичайно буває на м’яких місцях. «Риф!» — промайнуло у нього в думці, а за кілька секунд сильний удар трусонув корпус «Діани», і всі виразно почули, як захрустів під днищем шхуни розчавлений поліпняк. На щастя, швидкість «Діани» була невелика, і днище шхуни не проломилося від удару. Матроси-таїтяни, — прекрасні плавці, як і всі полінезійці, — негайно кинулися за борт і встановили, що форштевень шхуни врізався в риф, а корма зависла над океанічною безоднею.

Так перша фатальна випадковість поставила «Діану» в скрутне становище, проте дуже великої небезпеки в цьому не було; капітанові Джонсону, бувалому морякові, доводилось і раніше сідати на рифи і благополучно сходити з них. Він знав, що неминуча загибель чекає того, хто наскочить на риф з навітряного боку атола: океанський прибій напевно розіб’є судно. Та Джонсону щастило в минулому, пощастило й тепер: на схід від того місця, де він наскочив на риф, тягнулась гірлянда низьких острівців, об які дробились океанські вали; а тут невисокі хвилі лише трохи піднімали і опускали «Діану».

Переконавшись, що задній хід не допоможе знятися з рифа, капітан послав одного з матросів на марс, і той згори помітив, що поблизу знаходиться ще один риф. Це цілком влаштовувалоДжонсона. Він наказав спустити шлюпку і завезти нею якір з тросом на риф, щоб потім за допомогою лебідки стягнути шхуну на глибоку воду. Шлюпка благополучно досягла другого рифа, матроси скинули якір і, переконавшись, що він міцно застряв у розколинах, попливли назад.

Саме тоді й сталося те, чого ніяк не можна було передбачити.

Приблизно за два кабельтових від шлюпки на поверхню виринула якась морська тварина темного кольору з високим спинним плавцем і з величезною швидкістю помчала прямо до шлюпки. Таїтяни налягли на весла, поспішаючи звільнити дорогу тварині, але майже відразу зрозуміли, що невідомий звір нападає на них. Уже самі розміри тварини говорили про те, що від удару шлюпку неминуче розтрощить. Не звертаючи уваги на крики з шхуни, таїтяни кинули весла. У наступну мить від шлюпки лишилися самі тріски, а чудовисько з розгону промчало далі. Воно не завдало таїтянам майже ніякої шкоди, — лише в одного з них, торкнувши його боком, тварина обдерла на нозі шкіру. Та на таку дрібницю ніхто й уваги не звернув. За півхвилини моряки вже видерлися на шхуну.

Вони ледь встигли обговорити подію і тільки-но почали зчалювати розірваний страховиськом міцний манільський трос, коли раптом потерпілий таїтянин, який сидів поблизу і перев’язував ногу, скрикнув: потвора, трохи відпливши і розвинувши майже неймовірну для живої істоти швидкість, мчала прямо на «Діану», явно збираючись таранити її.

БІЛИЙ БУРУН скипав на ультрамариновій поверхні океану перед чорним плавцем тварини, і моряки, охоплені жахом, кинулися з корми на бак і вхопилися хто за що встиг.

Страшний удар, порівняно з яким удар об риф здався легким щиглем, струсонув «Діану», і борти її затріщали так, ніби їх проломили тараном. Троє матросів, звалившись від поштовху в море, щось з жахом закричали Джонсону, ледь виринувши на поверхню. Ніхто не звернув на них уваги. Капітан чекав, що шхуна зараз же піде на дно, і в думці попрощався з усім на світі, але шхуна при ударі ще міцніше сіла на риф — і це врятувало її. Трохи опам’ятавшись, капітан разом з матросами кинувся на корму і побачив, що її розбито, наче снарядом. Та найбільше вразило капітана застрягле у шхуні чудовисько (саме про це кричали матроси, які впали в океан): з лівого борту стирчав вертикально поставлений хвіст, а з правого — витягнута морда з довгим дзьобом. Страхіття рвалося на волю, стрясаючи шхуну, до якої несподівано потрапило в полон, але розлючені матроси випустили йому в череп усю обойму з бойової гвинтівки, і чудовисько назавжди стихло.

От коли б на «Діані» був у той час бодай один учений чи людина, яка, хоч трохи, тямила б у біології! Якими цінними відомостями збагатилася б тоді наука! На жаль, проблеми океанології не цікавили ні капітана Джонсона, ні його відважних супутників-таїтян. Вони розпиляли й розітнули тушу потвори на шматки і все це кинули за борт, радіючи, що помстилися за свою біду.

Коли я вислухав матросів, мені, звичайно, передусім згадалася величезна меч-риба з властивими їй приступами люті; я майже не сумнівався, що саме вона напала на шлюпку і шхуну. Але меч-риба має дуже характерне забарвлення, зв’язане з її способом життя: спина в неї блакитна, з червонястим відтінком, а черево синяве; меч-риба завжди тримається біля поверхні океану, і така розцвітка має маскувальне значення. Проте і таїтяни, і капітан в один голос твердили, що чудовисько, яке напало на них, було темне, майже чорне, а верхня і нижня дзьобоподібні щелепи мали однакову довжину, тоді як у меч-риби верхня щелепа значно довша за нижню; саме вона й утворює меч. Таїтяни казали також, що меч-риба їм добре відома, а такого страховиська вони ніколи раніше не бачили і навіть не чули про нього від старих людей.

Ця розповідь і примусила мене стрімголов кинутися в шлюпку і поспішно зануритися в глибину.

Однак далі ми поводилися дуже обережно. Насамперед ми оглянули все навкруги і переконалися, що матроси не помилилися: ніс «Діани» міцно сидів на блідо-рожевому кораловому рифі, а корма зависала над темно-зеленою безоднею. Про те, щоб досягти її дна, нічого було й мріяти. Лишалося сподіватись, що хоч якась частина тулуба невідомого чудовиська застряла серед гілочок коралів на доступній для нас глибині. Спохвату ми не взяли з собою підводних рушниць, і все наше озброєння складалося лише з коротких ножів.

В легкому водолазному костюмі — аквалангу можна пробути під водою понад півгодини. Нам пощастило: хвилин за десять на порівняно невеликій глибині ми знайшли обрубаний хвіст потвори. Потім ми занурювалися ще багато разів; цим капітан Джонсон, який вважав, що ми займаємося дурницями, був дуже незадоволений. Ми рискували, досягаючи глибини, де вже можливе «сп’яніння морем»: воно кличе поринути ще далі, в таємничу пучину, звідки вже ніколи не вибратись. І все-таки нічого, крім хвоста, ми не знайшли.

Вже пізніше, коли «Чайка», взявши на борт екіпаж «Діани», прямувала до Таїті, ми з Румянцевим старанно познайомилися з нашим єдиним трофеєм. Деталі цього дослідження можуть зацікавити тільки спеціаліста, і я на них не зупинятимусь. Скажу відразу про головне.

В хвостовому плавці невідомого чудовиська скелет загинався в нижню лопать. Нас з Румянцевим це відкриття так вразило, що деякий час ми від здивування не могли вимовити й слова. Справа в тому, що така будова хвоста властива для іхтіозаврів. І я розповів Румянцеву про свої здогади й припущення.

У Москві ми разом опублікували невелику замітку з довгою і нудною назвою: «До питання про деякі особливості будови різнолопатевого (гетероцеркального) хвостового плавця…»

І т. д. Лише наприкінці замітки, не роблячи ніяких висновків, ми вказали, що аналогічну будову мали хвостові плавці іхтіозаврів.

У промені світла або таємниця лишається нерозкритою

БЛИЗЬКО двох років провела радянська океанічна експедиція в просторах Тихого океану. Робота наша була дуже цікава, захоплююча, ми пізнали багато нового і, отже, принесли, — нехай невелику, — користь науці.

Та хоч як приємно мандрувати в Тихому океані, настав день, коли всіх нас невтримно потягло на Батьківщину. Жителі півночі, ми засумували за осінніми пронизливими холодами, за сніжними зимами, коли тільки ялини й сосни наважуються зеленіти наперекір завірюхам, за нашими холодними, але любими серцю веснами… Та нічого цього на було навколо нас: вічне літо панує на тропічних островах Тихого океану; цілий рік рясніють розкішні запашні квіти, пурхають зніжені теплом птахи, плодоносять кокосові пальми. Так, тільки там ми по-справжньому збагнули всю принадність життя із швидкою зміною явищ і подій. І коли, минувши екватор, ми побачили на півночі Велику Ведмедицю, на палубі «Чайки» залунало захоплене «ура!» Срібний ківш сузір’я висів низько над водою, і ручка його купалася в чорних океанських хвилях, та все ж він з’явився, а Південний Хрест, яким ми любувалися два роки тому, потонув в океані — і ми щиро раділи з цього!

Прошу вибачити мені за цей, можливо, не зовсім доречний відступ. Адже справа зовсім не в наших переживаннях і настроях. Усе це тим більш зайве, що, починаючи розповідь про останній епізод, я відчуваю глибоке незадоволення собою і — визнаю чесно — деяку ніяковість перед тими, в кого вистачило терпіння познайомитися з моїми записками. Чому саме в мене такий смутний настрій, ви зрозумієте, коли дочитаєте їх до кінця.

Повернувшись до Москви, я насамперед поцікавився, наскільки посунулися роботи по створенню батискафа — підводного корабля. Не без жалю товариші повідомили мене, що ця справа дещо затягається.

Мене це, звичайно, засмутило. Але взявши на себе після короткого відпочинку керівництво абісалогічним відділом Інституту океанології, я зрозумів, що є об’єктивні причини для затримки і нема підстав підозрювати своїх товаришів у лінощах та забарності. Я знав, що, крім нас, радянських вчених, батискафи конструюють також французькі, бельгійські, італійські вчені і що вони теж натрапляли на труднощі. На жаль, у ті роки контакти між ученими різних країн ще не були досить міцними і діловими, ми не мали змоги обмінюватись досвідом, і це завдало немалої шкоди науці.

Я пишу ці рядки ясного жовтневого ранку 195… року. Наша абісалогічна експедиція вже закінчила роботу. Занурення батискафа в пучину Курильської глибоководної западини відбулося. Та мені здається, що, перш ніж перейти до розповіді про нашу експедицію, я мушу віддати належне тим героям, які почали дослідження океанічних глибин задовго до нас.

Першими покорителями повітряних просторів були спортсмени-стрибуни. Вони встановили ту межу, до якої людина здатна піднятися вгору без літальних апаратів. Виявилося, що «злетіти» людина може більш як на два метри, а протриматися в повітрі — всього кілька секунд.

Першими покорителями океанічних глибин були пірнальники. Вони теж встановили межу занурення людини в океан і час, протягом якого вона може там пробути. Їх результати солідніші: пірнути людина може метрів на двадцять, і зрідка навіть на тридцять, а пробути під водою — хвилин зо дві.

Та хоч як гордо звучать ці результати у спортивних хроніках, люди давно зрозуміли, що такими примітивними засобами ні повітря, ні океан не підкорити, що ці стихії можуть стати підвладними лише людині, озброєній особливими апаратами. І люди почали мріяти про крила, щоб завоювати повітряні простори, і про водолазні костюми, щоб проникнути в глиб океану.

Нині повітряні простори вже підкорені. Але цього не можна сказати про глибини океану. Повітроплавці випередили підводників. А колись, на світанку людської культури, підводники йшли попереду.

За легендою, першим дослідником підводного світу був знаменитий полководець стародавніх часів Олександр Македонський. На прохання свого вчителя Аристотеля він нібито опускався на дно в особливому прозорому дзвоні, щоб спостерігати за життям риб. Та ж легенда запевняє, що Олександрові Македонському пощастило побачити потвору, яка цілих три дні пливла повз нього і ніяк не могла проплисти — такою вона була великою! І нехай творці легенди трохи перебільшили; але хіба не свідчить ця вигадка, що навіть у сиву давнину люди сподівалися зустріти в підводному царстві фантастичних істот!

Чимало людей спускалось під воду і після Олександра Македонського. Та розгорнутий наступ на океанічні глибини почався зовсім недавно — лише кілька десятиріч тому.

Якщо уявити собі океан розрізаним від поверхні до дна, то його можна порівняти зі склянкою густого чорного кофе, на поверхні якого плаває тонка молочна плівка. Вона символічно зображатиме так звану зону фотосинтезу, тобто верхній, освітлений сонячним промінням і населений зеленими водоростями горизонт океану, а кофе — решту океану, його темну частину. Зона світла кінчається на глибині ста п’ятдесяти — двохсот метрів, а максимальна глибина океану досягає майже одинадцяти тисяч метрів.

Проникати в зону світла люди навчились і на підводних човнах, і в металевих скафандрах, і навіть у легких водолазних костюмах. Однак уся темна частина океану до останнього часу залишалася неприступною для людини, яка вміла опускати на великі глибини різні прилади і добувати з дна різних тварин, колонки ґрунту. Та цього було недосить: люди мріяли самі побувати в океанічних пучинах. Це довго не вдавалося тому, що на великих глибинах тиск води у сотні разів більший за тиск повітря на поверхні суші і може, як шкаралупку, розчавити сталевий корпус корабля.

Уперше люди спустилися в океан на кілометрову глибину лише в 1934 році. Це зробив в особливій кулі (батисфері) американський біолог Вільям Біб. Значення цього подвигу для науки важко переоцінити, але вже тоді вчені зрозуміли, що батисфера — нерухома металева куля, що висить на тросі — саме через свою нерухомість не дуже зручна для абісалогічних досліджень. Думка вчених і конструкторів почала працювати над створенням батискафа — саморушного глибоководного корабля.

І батискафи було створено одночасно в Італії за проектом бельгійця Пікара і у Франції інженером Вільмом та його товаришами. Один з батискафів опустився в Атлантичний океан біля західних берегів Африки на глибину, що здавалася раніше недосяжною: більш як на три тисячі метрів!

Ми трохи відстали від своїх зарубіжних колег, проте в абісалогії стільки нерозв’язаних проблем, така кількість таємниць ховається в темряві океанічних глибин, що особливо журитися нікому з нас не спадало на думку. Ганяючись за рекордами, наука рідко збагачується великими відкриттями. Мене і моїх співробітників значно більше приваблювала спокійна, планомірна робота, яка — в цьому ніхто з нас не сумнівався — обов’язково повинна була привести нас до розв’язання багатьох важливих проблем абісалогії.

Ось як стояла справа в рік виїзду на Далекий Схід першої радянської абісалогічної експедиції.

При виборі району дослідження у нас не виникло ніяких сумнівів і вагань: усі відразу висловилися за Тихий океан, за Курильську глибоководну западину. Район цей зручний з багатьох причин. По-перше, це найближча до Радянського Союзу океанічна пучина; по-друге, роботи на батискафі важко провадити без берегової бази, і ми вирішили організувати таку базу на одному з Курильських островів. Та була ще одна важлива причина, яка примусила нас обрати саме цей район. Справа в тому, що всі вчені-абісалоги одностайно твердять, що провадити спостереження на великих глибинах, в умовах цілковитої темряви надзвичайно важко: лише небагатьох тварин вдається добре роздивитися, частими є випадки обману зору, і бувало навіть так, що один із спостерігачів цілком виразно бачить тварину, показує її іншому спостерігачеві, а той нічого не може розгледіти! Тут важливо знати, з якими тваринами можна зустрітися в глибині океану — це допоможе визначити їх. У дослідженні Курильської западини на експедиційному судні «Витязь» довелося брати участь і мені, і моїм помічникам, отже, тваринний світ западини був нам частково відомий.

Ясний погожий день 18 серпня 195… року назавжди залишився в пам’яті всіх учасників експедиції. В цей день рано-вранці експедиційне судно «Топорок», на якому знаходився батискаф, залишило берегову зону і через три години лягло в дрейф над Курильською западиною. Ехолот підтвердив показання карти: глибина океану під нами досягала 8 560 метрів…

Наш батискаф уже пройшов попередні випробування без пасажирів, і тепер ми з Румянцевим зайняли свої місця в його тісній кабіні. Стріла винесла нас за борт і опустила на воду. Батискаф занурився на кілька метрів, і відразу з сонячно-синього світу ми потрапили в інший світ — зеленуватий. Потім ми ненадовго спливли і знову занурилися. Щойно розсіялись бульбашки повітря біля ілюмінаторів, я глянув угору і побачив зеленувато-прозору «покрівлю», яка розмірено погойдувалася над нами…

Перевіривши показання приладів і переконавшись, що на батискафі все гаразд, ми почали повільно занурюватися. Спочатку світла було досить — батискаф проходив через пронизану сонячним промінням зону фотосинтезу, і за склом пропливали кущі зелених водоростей, зграї дрібних рибок. Батиметр — прилад, який показує глибину занурення, — підтверджував, що глибина поступово збільшується: п’ятдесят, вісімдесят, сто метрів, сто п’ятдесят… Нам здавалося, нібито ще досить світло, та коли я спробував писати, то переконався, що нічого не видно; ми наближалися до межі зони фотосинтезу. Нижче сонячне світло ще можна виявити, але воно вже таке слабке, що зелені рослини жити там не можуть.

Повз ілюмінатори батискафа, як і раніше, зграйками і поодинці проносилися риби, велично проповзла велика оранжева медуза, мало не зачепивши скло довгою бахромою щупальців.

Сутінки дедалі густішали, і це утруднювало спостереження, а нам ще не хотілося вмикати прожектори; ми включили їх тільки на глибині семисот метрів.

Треба сказати, що проблеми абісалогії зовсім не вичерпуються вивченням тваринного світу океанічних глибин. Ні, абісалогія — наука комплексна, і її цікавить усе, що таїться в глибинах океану: і зміна тиску з глибиною, і послідовність зниження температури, і те, як усе це позначається на характері хімічних реакцій, як змінюються властивості води при низькій температурі і великому тиску, як взаємодіють живі організми з зовнішнім середовищем і між собою, як розподіляються вони в глибинах і чим живляться, яка роль бактерій у житті абісалі (там вона, мабуть, більша, ніж у верхніх горизонтах), що відбувається в донному мулі, як впливають на життя процеси радіоактивного розпаду, яка доля космічного проміння, що проникає в океан, та багато чого іншого.

Природно, що шляхом безпосереднього спостереження і кінозйомок можна було розв’язати тільки дуже незначну частину цих проблем. Тому зовні наш батискаф мав особливі прилади для фіксування всіх змін у навколишньому середовищі та передачі відомостей до нас у кабіну.

Я на мить відвернувся від ілюмінатора, щоб глянути на лічильник зовнішнього термометра, а коли знову подивився в ілюмінатор, встиг помітити, як на дальньому кінці прожекторного променя промайнула довга тінь. Я подумав, що цьому невідомому мешканцю повинно тут бути не дуже жарко (було всього плюс два градуси), і погасив світло. На досить великій відстані від батискафа повільно рухались два ланцюжки вогнів — ніби вночі біля самого обрію по морю йшов пароплав. Вогні було видно цілком виразно, але вони не освітлювали навколишнього простору. Я направив батискаф до цих вогнів, але в ту ж мить вони зникли. Судячи з вогняних ланцюжків, власник їх мав у довжину принаймні три метри. На відміну від поверхні, в глибині океану ніколи не буває бур: вода тут майже нерухома, інертна, і тому я дуже здивувався, коли відчув, що батискаф злегка загойдався. Батиметр показував глибину близько дев’ятисот метрів. Я ввімкнув прожектор і мимоволі відсахнувся від ілюмінатора: прямо в яскравий промінь ткнулася тупорила істота з могутньою верхньою і маленькою нижньою щелепами. Я впізнав кашалота і запідозрив, що це перший акт трагедії, кінець якої багато років тому мені довелося бачити поблизу берегів Камчатки. Мабуть, кашалот пірнув на таку глибину, переслідуючи гігантського кальмара. Що було далі, я так і не бачив.

Хвилин за сорок я вимкнув прожектор і попросив Румянцева зробити те ж саме. Ми знаходилися майже на двокілометровій глибині і обидва одночасно подумали, що ніколи досі навіть приблизно не уявляли собі, що таке темрява! «Темно, як уночі», кажуть там, на землі, — сміялися ми вголос. Ні, порівняно з тим, що оточувало нас, уночі на землі зовсім ясно! Я навіть не можу сказати, що навколо нас була чорнота. Ні, ця темрява не мала кольору, це був справжній морок — густий, непроглядний, одноманітний — адже ніколи за всю історію нашої планети не проникав сюди промінь світла! У глибині цього мороку переміщались якісь світлі цятки; їх можна було б порівняти з зірками в нічному серпневому небі, але зірки осявають небо, а світло цяток не поширювалося навіть за їх межі.

Довгаста червона смужка наблизилась майже впритул до ілюмінатора, і раптом поблизу вибухнула невелика вогняна куля. Я зараз же ввімкнув прожектор — і не спізнився: мені вдалося розгледіти, що смужка лише прикрашає довгу і гнучку рибу, вірніше є принадою на кінчику її хвоста. На цей «гачок» упіймалася друга, трохи менша риба, яку негайно було проковтнуто.

На глибині близько трьох кілометрів повз ілюмінатор батискафа пропливли якісь дивні риби, схожі на відомих науці «вудильників». У кожної з них було плоске, стиснуте з боків тіло, а від голови, наче антени, відходили вгору два тонких довгих вуси з світними кульками на кінцях.

«Вудильники» раптом зникли, як здалося мені, без усякої на те причини; і зараз же крізь промінь прожектора промчала веретеноподібна істота, роздивитись яку я не встиг. Очевидно, вусики-антени «вудильників» уловлюють коливання води і допомагають орієнтуватися в темряві: якщо коливання сильне, — значить наближається велика тварина, ворог, і треба рятуватися; якщо ж коливання слабкі, — поблизу здобич, і можна нападати самому…

… Через чотири години після занурення батискаф досягнув дна на глибині 8 470 метрів, і ми почали поволі спливати. Надзвичайне нервове напруження притупило нашу спостережливість, і ми мріяли тільки про одне: якнайшвидше повернутися на палубу «Топорка» і відпочити. Проте ми й далі продовжували механічно стежити за показаннями приладів, дивитися в ілюмінатори. Коли до поверхні залишилося близько трьох кілометрів, у темряві знову з’явилися дві вогняні смужки. Несподівано вони метнулися в бік батискафа. Я ввімкнув прожектор — і величезне гостродзьобе страхіття на моїх очах перекусило власника двох вогняних ланцюжків.

— Він! — наче від болю скрикнув я, та перше ніж Румянцев встиг глянути в мій ілюмінатор, чудовисько і його жертва зникли.

— Хто — «він»? — спитав Румянцев, наляканий моїм криком.

— Він, — слабким голосом повторив я. — Він… На іхтіозавра схожий…

Румянцев ще раз глянув в ілюмінатор і знизав плечима.

— Може, привиділося?

Я нічого не відповів. У мене вже не було сил доводити й сперечатися. Невідоме чудовисько змучило мене, і я не мав більше сил мовчати.

Тоді я вирішив розповісти про свої спостереження і здогади всім. Якщо цією таємницею океану зацікавляться тисячі людей у різних кутках земної кулі, можна не сумніватися: незабаром, як і багато інших речей, вона перестане бути загадкою.

Ось чому, повернувшись до Москви, я відклав на деякий час експедиційний звіт і наукові статті і написав те, що ви прочитали, хоч таємниця лишилася нерозкритою.

Олесь Бердник КОСМОАНДР Фантастична повість

Мелодія старовинного танго сповнювала просторий салон океанського лайнера, рвалася крізь відкриті вікна в простір тропічної ночі. Пасажири тихоокеанського круїзу втішалися елегійними танцями, кавою та екзотичними міцними напоями. Жваво шмигали поміж столиками офіціанти, безмовно вгадуючи бажання клієнтів, створюючи атмосферу затишності, легкості, спокою. Зоряне дивоколо й океан дихали таємницею.

Молода гарна жінка у вечірній сукні старомодного покрою сиділа за столиком і невеликими ковтками смакувала каву. Дивилася у вікно на яскраві зірки, прислухалася до ласкавої мелодії танцю. Два джентльмени, котрі, попросивши в неї дозволу, тільки-но влаштувалися навпроти, з відвертим захопленням та подивом розглядали синьооку красуню, водопад її світло-русих кіс, елегантних форм руки з довгими пальцями музикантки або хірурга. Чорна сукня заманливо виділяла високий дівочий бюст. Краєм ока жінка вловлювала те відверте замилування нею, потай усміхалася. Сивий, повний, добродушний, із прозорими, сірими очима джентльмен зважився порушити мовчанку:

— Пробачте за нескромне запитання: мадемуазель мандрує з татом чи чоловіком?

— Прошу… — Жінка привітно усміхнулася, поставивши чашечку з кавою на стіл. — Я прихильниця простих стосунків. Десь читала… Чи не в Уітмена?.. «Якщо я хочу познайомитися з кимось на вулиці, чому б мені не підійти до нього?» Здається, так?

— Не читав Уітмена, — зітхнув сивий джентльмен. — Але щасливий назвати вам себе. Вільям Коун, археолог. А це — мій добрий знайомий.

— Річард Грум, — поспішно назвався худорлявий, чорноокий джентльмен, знімаючи окуляри. — Математик.

— Дуже приємно, — кивнула жінка обом. — Мене звати Жанна Мішо. А як ви догадалися, що я француженка?

— Особливий шарм, — засміявся сивий джентльмен. — Такими чарами володіють тільки парижанку..

— До речі, я не парижанка, — лукаво глянула на нього жінка. — Я уроджена індійка. З Пондишері. От вам і шарм.

— Тоді це щось генетичне, — пожартував Коун. — Може, від якоїсь вашої прабабки. А все ж таки… пробачте… ви подорожуєте з кимось?

— Сама.

— Така юна і сама?

— Юна? Мені двадцять сім років. Тільки не треба компліментів, що я маю вигляд вісімнадцятилітньої. На це є причини. Проте, джентльмени, я вже була одружена. Тепер удова. Чоловік мій, негоціант, загинув у авіаційній катастрофі, залишивши велике багатство. Я — мільйонерка. Бачите, легковажна яка. Це теж від прабабки. Вона була, як мені казав дідусь, вельми легковажна, коли майнула за своїм обранцем до таємничої Індії.

— У кількох словах — романтична історія, — похитав головою сухорлявий математик, знову осідлавши окулярами хрящуватого носа. — У вас талант белетриста. Може, ви літератор?

— Що ви? — жартівливо замахала руками Жанна, ніби захищаючись. — Навіщо псувати папір у космічній ері? Пусте заняття, коли є магніти незміряно могутніші — наприклад, у науці.

— То ви вчений? — здивувався сивий джентльмен. — А в якій галузі, якщо не секрет?

— Я генург.

— Уперше чую, — стенув плечима він. — А ви, Річарде?

— Гм… Це шось зв’язане з генетикою? Хірург, теург, деміург. А тепер ще генург? Може, генний інженер?

— Справді, так, — стріпнула пишним волоссям. — Тільки генна інженерія — вчорашній день. Вона маніпулювала генами та геноблоками в пробірках. Я ж і мої колеги маємо справу з живим тілом людини, з її генетичною динамікою. Тут секрет моєї юності. Ого, джентльмени, я бачу, ви зацікавлені.

— Ще б пак! — удавано сумно зітхнув сивий джентльмен. — Хоч оці білі патли й дуже пасують мені (так кажуть молоді жінки, щоб втішити старого), але я з радістю та полегшенням замінив би їх на мої чорні юнацькі кучері. Ха-ха! Хіба не так, Річарде?

— Періодично цю процедуру треба повторювати знову й знову. Набридне! Життя не такий уже розкішний дарунок, щоб його оновлювати безконечно. Мене страхає казка про Агасфера.

Жанна слухала теревені сусідів, кидаючи їм звабні погляди, і не заперечувала. Переслухавши, зауважила:

— Справа не лише в омолодженні. Генургія дає змогу експериментувати з вирішальним метаморфозом людини.

— Що, що? — не збагнув сивий джентльмен.

— Формування нового тіла або небувалих органів.

— Гм… Це щось фантастичне.

— Ні, цілком реальне. Можливості космічної біології неймовірні. Ми одержали важелі деміурга.

— Боюся я тих важелів, як чорт ладану, — похитав головою математик. — Ми, вчені, дали до рук політиків такі страшні інструменти, що заслуговуємо на аутодафе.

— Якраз генургія допоможе приборкати звіра в людині, — заперечила жінка. — Трансформувати його. Але, джентльмени, чого це ми все про мене? Тут же не науковий симпозіум… Як вам подобається наш круїз?

— Розкішний лайнер, — відповів Вільям Коун. — По-моєму, наша «Клеопатра» грандіозніша від знаменитого «Титаника».

— Приємна згадка, — докірливо похитала головою жінка.

— Вибачте, я не хотів вселяти тривогу в ваше серце.

— Дурниці, — самовпевнено озвався математик, добуваючи сигарету. — Ви дозволите? Дякую. Дурниці, кажу я. Тепер таке неможливе. «Клеопатра» обладнана так, що…

— Яке там обладнання! — заперечив Вільям Коун. — Коли вдарить гонг долі, всі ці обладнання, навіть наймодерніші, не врятують.

— Гм! Гонг долі, — демонстрував в іронічній посмішці штучні порцелянові зуби Річард Грум. — Що це вас, Вільяме, потягло на такі забобонні проблеми? Чи археологічні костомахи, що їх розкопуєте, мають ось таку містичну еманацію. Світ раціональний до йоти, в ньому не може бути нічого ірраціонального, несподіваного.

— Як сказати. Є події, що виходять за межі раціо.

— Просто ми не збагнули закону, за яким вони діють.

— Досить і цього, — кивнув Коун. — Отже, гонг долі, це, поза всякою ірраціональністю, закономірність такого рівня, яка перевершує наші теперішні знання. І вона може проявитися щохвилини.

— Відкидаю, — твердо сказав математик, поблискуючи окулярами. — Хочете… ось зараз… де мій кишеньковий комп’ютер? Ага, є. Я виведу формулу вірогідності. Наш суперлайнер неможливо потопити.

— Джентльмени, — докірливо озвалася Жанна, — ви забули про даму. Навіщо вам ця апокаліптична тема? Ми тут відпочиваємо. Давайте танцювати!

— З радістю, — похопився сивий джентльмен.

Він обійшов стіл, запропонувавши їй руку. Жанна поклала долоню на його плече, ласкаво усміхнулася. Вільям Коун відчув якийсь щем у серці, далеку тугу. Зазвучала мелодія танго. Вони попливли поміж столиками та пальмами у легкому ритмі. Співець грудним голосом промовляв тривожні слова:

— Дивно, — шепнула Жанна, — і пісня про те саме — про несподіванку, про неждане, Очевидно, простежується якась закономірність.

— Не знаю, не знаю. Вірю лише в одне. Це моя найщасливіша мить. Ніби кульмінація. Такого вже не буде… І не було. Може, все наше життя потрібне саме для такої миті?

Жанна не встигла відповісти. Небо за вікнами спалахнуло феєрверком вогнів, над океаном дивно загурчало повітря. І пролунав страшний удар, що потряс, суперлайнер. Почувся відчайдушний лемент, музика захлинулася. Сивий джентльмен інстинктивно схопив жінку в обійми, під ними розчахнулася безодня, потужна гаряча хвиля підняла їх і кинула в простір. Останнє, що відзначила Жанна на фотоплівці свідомості, — вирячені від жаху очі Річарда Грума і комп’ютер в його жовтих руках. Потім — затьмарення.

Отямилася вона від того, що солона вода рвала її легені. Жанна судомно закашлялася. Відчула, що її хтось підтримує, впізнала сивого джентльмена. Громаддя лайнера, огорнуте вогнем і димом, віддалялося.

І зорі в небі.

Жанна істерично зареготала. Їй привиділося, що вона спить. «Всюди хвилі, непостійні хвилі…» Пісня начаклувала страшне марення…

Вона знову знепритомніла. А коли ще раз отямилася, над обрієм уже світало. Небо блякло, зірки щезали. Хвилі стали пологіші, спокійніші. Сивий джентльмен із змарнілим, втомленим обличчям, ледве ворушачи язиком, уривчасто проказав:

— Пробачте, мадам… Я вже не можу… Прощайте… Мені пора…

— Вільяме, — нажахано простогнала вона, вхопивши його руку. — Не кидайте мене, Вільяме!

— Я виснажений. Все… Ось… тримайтеся… Це — надійно…

Він підсунув їй до самого обличчя великий дитячий м’яч в сіточці, ледве прожебонів:

— Випадковості… Дитячий м’яч… ваш рятівник… Запам’ятайте це, Жанно… Зніміть сукню… вона обтяжить вас… океан — не для етикету…

Він навпіл роздер сукню, і Жанна відчула, як мокре ганчір’я сповзає з неї. Стало вільніше. Вона міцно вхопилася за сіточку м’яча. Сивий джентльмен різко відштовхнув жінку вбік.

— Хай доля береже вас. Спасибі за ці хвилини. На всю вічність спасибі…

— Вільяме, Вільяме! — кричала Жанна, захлинаючись від бризок.

Відчай самотини й приреченості охопив її. На кого тепер сподіватися? Хто її врятує? Може, радисти встигли передати сигнали біди і тепер їх шукають? Де затонув лайнер? Десь поблизу островів Таїті. Неясна тінь надії майнула в серці. А може, може…

Думка відмовлялася працювати. Тупий біль у грудях. Краще відпустити сіточку м’яча. Одна мить — і все… «І яка тобі підкаже сила… де пірне твій човник в глибину…» Так, так, віща пісня…

Багряне марево вдалині. Розпливається, міниться. Чи то сльози? За чим же ти плачеш, Жанно? Над головою жалібно закричали чайки. Вона поволі підвела голову, зраділа. Отже, недалеко берег. Чайки тримаються землі.

Минула ще година чи дві, доки Жанна відчула під ногами пісок. Вона побачила гряду скель, обриси пальм, смужку золотого пляжу. Втомлено побрела до берега, ще не вірячи своєму рятунку. До неї долинув шум прибою. Хвиля шалено билася об кораловий риф, дно знову поглибилося, вода сягала шиї. Вона у відчаї спинилась. Що робити? Пливти до рифа, щоб розбитися? Даремно раділа.

Далеко між пальмами з’явилася постать: стрункий стан, оголене тіло. І дівоча граціозність. Дівчина? Ні, чоловік! Торс оголений повністю, лише напоясник на стегнах.

Вона замахала руками, закричала. Голос поглинався хвилями. Вона ще й ще закричала. Постать на березі зупинилася, завмерла. Потім стрімко кинулася до неї. Тепер видно: це юнак. Золотаве тіло небаченого кольору, довге, хвилясте чорне волосся. Юнак знову зупинився, прислухався. Потім підстрибнув і поплив над водою.

Жанна заплющила очі. Сниться їй це, мариться?..

Знову розплющила повіки. Юнак наближається. Босі ноги ледь торкаються хвиль, він робить плавні рухи руками, ніби загрібає воду. Зробив коло над нею, війнув якоюсь пружною хвилею, аж заіскрилося в її очах. Вона мовчала. Хіба потрапила на іншу планету? А, може, це йог? Адже вони досягають стану левітування.

Юнак схопив за кисть її руку і, легко піднявши Жанну в повітря, поніс до берега. Від несподіваного щастя вона плакала. Хай триває сон! Добрий чарівник рятує її від смерті. Не прокидайся, Жанно!

Вона відчула під ногами прохолодний пісок, несміливо глянула перед собою. Рятівник стояв біля неї. На обличчі застигла тривога.

— Дякую, — прошепотіла вона англійською мовою. — Якби не ви…

Смарагдові очі хлопця сповнилися подивом. Він ніби дивився на неї і водночас не дивився. Наче прислухався до якогось внутрішнього голосу. Вуста ворухнулися і почувся тихий, як відлуння арфи, голос:

— Повтори…

Вона подумала: її рятівник погано знає англійську мову, і чітко, вимовила:

— Я безмежно вдячна. Ви врятували мене…

— Ви? — збентежився хлопець. — Ви — це коли багато. Я і Сонце. Я і вчитель. Я і друзі. Я і пальма. Тоді це ви… ми..: вони… Я діяв сам. Кажи мені — ти.

— Незручно.

— Що таке? — розгубився він, кліпаючи довгими віями. — Що таке «незручно»?

— Неетично…

— Неетично… Дивні слова. Поза сприйняттям. А що з тобою сталося? Прилетіла з тайни? Ти виснажила силу?

Жанна слухала його, ніби пришельця з далекого світу. Який «політ з тайни»? Чи він вважає, що кожна людина здатна левітувати? Хто, врешті, Цей загадковий рятівник?

— Я не вміло літати. Пливла на кораблі… Метеорит несподівано упав на палубу. Лайнер розколовся. Мене і ще одного джентльмена викинуло у воду. Супутник загинув, а я… чудом добралася до берега. А потім ви… ти.

— Відсутність уміння польоту? — здивувався юнак. — З якого ж ти світу? З якої сфери?

— Жартуєш, — жінка підозрювала, що він просто дотепний містифікатор. — З якого світу? Адже космічні кораблі ще не літають до заселених планет? Я — земна жінка, як і ти…

— Земна жінка, — повторив він, ніби смакуючи на відчуття ці слова. — В тобі відсутня стихія вогню, повітря, води й ефіру? Так? Може, саме тому не вмієш літати? Ти повністю із землі? Дивно. Я відчуваю, що в тобі є вогонь… І є ефір…

Жанна відчула, як вона смертельно втомилася. Катастрофа, приреченість, неймовірний рятунок… І ця розмова з юнаком, психіка котрого повністю сформована якось інакше, не так, як у неї та знайомих їй людей. З’явилося почуття незатишності, вона лише тепер згадала, що майже гола. Стало незручно. Проте, він теж майже нагий.

Він дивно зсував брови докупи, ніби зосереджено вдумувався в щось ледве чутне, а погляд, як і раніше, блукав понад жінкою.

— Ти якась збурена. Хаотична. Але голос — гармонійний. І сонце твоє сильне. Гарне…

— Сонце? Яке сонце?

— Твоє сонечко, — ласкаво примружився він, і зосередженість на його обличчі розтанула. — Дуже сильні промені. А кажеш, що земна жінка. Ти дуже вогняна…

«Може, він бачить ауру? — подумалося Жанні. — Якщо вміє левітувати, то… Певно, так. Ось чому такий дивний погляд у нього. Він дивиться в тонкий світ психоенергій…»

І вона вирішила перевести розмову в практичне русло.

— Куди я потрапила? Який це острів? Тут можна відпочити?

— Ти проникла в Гніздо Радості. Наша група готується до польоту у Вічність. Дивно, як ти зуміла сюди прорватися?

Його слова були, як марення, але промовлялися спокійно і навіть буденно. Вона сумно зітхнула:

— Я вже тобі сказала: лайнер, на якому я пливла, зазнав катастрофи. Мої супутники загинули. Я втомилася і хочу спочити.

— Я поведу тебе до вчителя, — лагідно мовив він. — Він зрозуміє тебе і допоможе повернутися до своєї сфери.

Юнак ішов до невисокої гряди скель легко, ніби плив над піском, але, натрапляючи на перешкоди — великий камінь чи пальму, — якось дивно поводився: обходив їх досить далеко, по колу, а потім знову йшов прямо. Натренований погляд Жанни одразу відзначив цю аномалію. Майнула підозріла думка: «Невже сліпий?» І вона зумисне раптово спинилася, намагаючись не дихати. Він ступив кілька кроків, не обертаючись, запитав:

— Ти притомилася? Хочеш відпочити?

— Ні, ні! — вихопилося у неї. — Треба йти до твого вчителя.

Вона знову порівнялася з юнаком, скоса поглядаючи на нього. Смарагдові очі були прикриті віями, вони жили якимось окремим життям, ніби вдивлялися в незримість. Вона зважилася на грубу перевірку: помахала рукою майже біля його очей. Юнак, не повертаючи голови до неї, здивовано запитав:

— Що відбувається з твоїм сонцем? У ньому грубі збурення. І тіло твоє деформується, руки неспокійні.

«Сліпий», — похололо в грудях. Стало жаль його, і цікавість до феноменальної істоти виросла Ще більше. Може, втративши зір, він розвинув інші можливості організму та психіки? Вона обережно вимовила:

— Ти бачиш моє сонце? А якого воно кольору?

— Бачиш? — перепитав юнак. — Що таке бачити? Я відчуваю його. І що таке колір? Твоє сонце потужне, високоенергетичне, багатомірне.

«Всі визначення поза баченням, — подумала вона. — Він повністю орієнтується в цьому світі, але живе ніби в якомусь іншому вимірі».

Із-за стіни пальм вдалині з’явилися дві постаті — одна тоненька, як стеблинка, дівчинка, а друга — високий величний чоловік у довгому білому вбранні, схожому на древньогрецький гіматій, із сивою бородою і пишною шевелюрою. Вони поспішали навстріч, дівчинка жваво жестикулювала, але слів ще не було чути.

— Як тебе звати, друже? — поспішно запитала Жанна. — Я навіть не знаю твого імені…

— Ім’я дається тим, хто звертається до мене. Я вважав, що в тобі вже зародилося моє ім’я. Учитель кличе мене Космоандром… а ще — Зорептахом…

«Космоандр, — подумки повторила жінка. — Космічна людина… Дивні претензії його вчителя. Невже й він сліпий?»

— А яке ім’я виникло в тобі? — поцікавився юнак.

— Загублений, — зненацька сказала Жанна, бо це слово чомусь стикало в її свідомість.

Справді, викинутий десь поза людським океаном на острів забуття, їй здавалося: юнак розгнівається або збентежиться, але він сказав:

— Ти вгадала. Я — загублений. Учитель розповідав, що Зоряний Птах загубив кілька яєць у цій сфері, і вони могли б пропасти. Щасливий випадок допоміг. А потім Гніздо Радості, зоряні птахи вилупилися з яєць, і вчитель нас доглядає, готує до польоту в зоряну сферу.

«Нова міфологія, — збагнула жінка. — Вони нічого не відають про довколишній світ. Скільки ж їх тут? І чого хоче досягти сучасний міфотворець?»

— І все таки мені не дуже подобається — Загублений, — зізналася Жанна. — Краще я кликатиму тебе так, як учитель. Космоандром… або Зорептахом…

— Як бажаєш. З твоїх вуст приємна будь-яка назва. Ти близька моєму серцю і сонцю. Дивно, я не думав, що при зустрічі з жінкою може народитися таке ніжне почуття рідності.

Жанна спалахнула, але промовчала, тим паче, що старий чоловік і дівчинка вже підходили до них. В іскристо-чорних очах патріарха відбивався подив і збентеженість. Він зупинився і допитливо глянув на жінку, потім перевів погляд на юнака.

— Ваш вихованець врятував мене, — попередила Жанна. — Трапилася катастрофа. Лайнер загинув. Я щиро вдячна… Мене звати Жанна Мішо… Я нейрофізіолог і генург з Пондишері, Індія… У мене своя клініка…

Патріарх підняв руку і жінка відчула: він сповнений дивної сили.

— Ми раді вашому рятунку. Вихованець вчинив благородно. Синку, ти хоробрий Зорептах.

— Учителю, — дзвінко озвалася дівчинка. — Звідки з’явилася нова пташка? Космоандр врятував її? У неї поранені крила?

Жанна окинула поглядом тендітну постать дівчинки, відзначила погляд її прозорих сірих очей, зупинений десь у просторі. Здивувалася небаченому кольору тіла — золотистому, мінливому, такому, як і в Космоандра. На ній теж був білий напоясник… Жанна схаменулася, згадавши що стоїть перед літнім чоловіком в далеко не пляжному вигляді, і зашарілася. Сивий патріарх ніби прочитав її думки, підбадьорливо усміхнувся. Потім приклав пальці до вуст, вказавши очима на юнака й дівчинку. Жінка збагнула: при його вихованцях не все можна говорити.

— Квіточко, — ласкаво озвався старий до дівчинки. — Врятована птаха потребує спочинку. Я візьму на себе дальші турботи. А ви — вільні. Обмін думками й почуттями — потім, коли я допоможу цій жінці. Я щасливий за тебе, сину, ти вчинив прекрасно.

Обличчя Космоандра осяялося, та враз на нього набігла хмаринка.

— Я хочу знати долю цієї пташки, вчителю. Я назву її Дивною. Чуєш, Дивна, хочу знати про тебе все!

— Потім, синку, — владно повторив учитель. — Гуляйте над морем, грайтеся з вітром, слухайте пісню вічності.

Юнак з дівчинкою слухняно рушили до берега, але Жанна відчула, як її рятівник ніби незримими силовими лініями притягується назад, сюди, де стояла вона. Сивий патріарх теж, певне, відчув щось подібне, бо в його погляді відбилася заклопотаність. Коли вихованці сховалися за скелями, він ввічливо й стривожено сказав:

— Великодушно пробачте, мадмуазель Жанно, що вас тут зустрічають, на перший погляд, дивно. Ви все зрозумієте.

— Я вже дещо розумію. До речі, я була одружена.

— Що саме розумієте?

— Що юнак іця дівчинка сліпі.

— Ви не говорили йому про це? — гостро запитав патріарх.

— Не встигла. Але ж я не знала, що це табу. Вловила інтуїтивно, а потім з вашого жесту — тут якийсь дивний експеримент. Тим паче, факт левітації… Він буквально прилетів до мене, витяг з води, приніс до берега…

— Гм, — здивувався вчитель. — Цього я з ним ще не експериментував. Колосальний стрибок. Він зріє блискавично. Вам треба спочити, набратися сили. Такий стрес! Який лайнер затонув?

— «Клеопатра»… Метеорит. Судно розламалося навпіл. — Не знаю, чи ще хтось врятувався.

— Яка неймовірність. Просто не віриться. А втім, що ми знаємо про ймовірність?

— Те саме я чула від своїх супутників за хвилину перед катастрофою, — гірко прошепотіла Жанна.

— Ваші близькі? — турботливо запитав учитель.

— Випадкові супутники. А втім… скажу, як і ви: що ми знаємо про те, хто нам рідний, а хто ні?

— Влучно мовите, мадам. Проте, вибачте за це зволікання. Я, справді, розгублений. Такого ще не було, щоб хтось сюди завітав. Окрім судна, яке періодично доставляє нам припасли.

— Отже, я зможу звідси вибратися?

— Безумовно. За тиждень прибуде судно. Ви дістанетесь в Папаете.

— Це французькі володіння?

— Так. Звідти легко добратися до Нової Зеландії, Австралії.

— А кому належить цей острів?

— Я не хотів би поки що говорити, мадам. Вибачте. Ходімо до нашого притулку. Відчуваю, вам незручно. Вважайте, що потрапили до безплотних істот. Тут мають справу з людською сутністю, умовності етикету забуті. Ви підкріпите сили, спочинете, заспокоїтеся. А потім я відверто оповім усе, що тут відбувається. Здається, ви сказали, що володієте фахом лікаря й генурга? Новий термін, проте здогадуюся, про що йдеться. Може, свіжим оком глянете на мій задум. До речі, я теж із Пондишері. Так, так, я був учнем незабутнього Ауробіндо і Матері…

— Ауробіндо я не пам’ятаю. А Матір бачила. Знаю про їхній задум трансформації. Хоча сама йшла іншим шляхом.

— Чудово. Нам є про що поговорити. Але попереджую: обережно з Космоандром. Поки він не повинен знати нічого про земну історію. Потім збагнете, про що я казав. Ось наш притулок, наше Гніздо Радості.

Вони минули стіну пальм. Одразу за деревами, біля півкільця невисоких скель, виднілася сферична будівля з прозорим склепінням, схожа на космічний корабель прибульців, що тільки-но приземлився. Білі, рожеві, блакитні барви, мелодійність обрисів. За елегійним модерним притулком виблискувало, переливалося ніжним аквамарином море. Десь далеко на обрії темніли цяточки інших островів.

— Яке диво! — вимкнула Жанна. — Я вже навіть відпочила, йдучи сюди. І стрес від катастрофи минув. Мені здається, тут особлива атмосфера.

— Заждіть трохи, мадам. Глянете на все спокійно і з ясним розумом після нашої бесіди. Моє ім’я? Для світу воно зникло. Звіть просто — гуру, вчитель. А тепер — ходімо, вас чекають чудові плоди нашого острова.

За кілька годин Жанна сиділа в м’якому кріслі в просторому холі, відкритому до океану. Ніжний вітерець пестив її обличчя. Після короткого сну вона випила дві склянки соку кокосового горіха, і тепер відчувала себе легко й бадьоро. Почулися кроки, тихі, ніби шерхіт хвилі. До холу зазирнув сивий гуру.

— Відпочили, мадам?

— Дякую. Відчуваю себе, ніби новонароджена.

— Ризиковане порівняння, — усміхнувся він, заходячи до приміщення. — Для немовлят процес народження — стрибок у світ муки, страху й болю. Розумію, що це лише образ, стереотип. Я одвик від таких.

Підійшов до неї, зупинився навпроти. Уважно глянув у вічі.

— Ви здатні сприйняти мою розповідь зосереджено?

— Так. Чекаю з нетерпінням.

Він опустився на килимок, сів, схрестивши ноги, у позі лотоса. Стуливши повіки, зосередився. Почувся розмірений, тихий голос:

— Я вже згадав, що був учнем Ауробіндо в його Пондишерському ашрамі. Двадцять літ напружених пошуків і тренувань. Гурудев, безкомпромісний і відвертий, не обіцяв нам зірок з неба. Ви ж знаєте, яку проблему він розв’язував? Пошуки метаморфозу. Всебічного, всеохопного, універсального. І виходив з тої передумови, що в людині сконцентроване зерно вічного життя, але воно потрапило в лабіринтне сплетіння карми і протидіючої волі ворожих сил. За тих умов, що склалися на планеті, всі релігійні, наукові й містичні пошуки виявилися безнадійними, безперспективними. Всі обіцянки осягнення нових ступенів буття, оволодіння самадхі, формування нового тіла, про що твердили священні писання й манускрипти великих учителів минулого, виявилися риторикою. Ніхто не продемонстрував реального моста в нову площину життєвості та ментальності. © http://kompas.co.ua

Ауробіндо зважився на рішучий крок. Він відкинув усе, що було до нього, і посмів заявити: нічого ще не досягнуто, шукачі надто сподіваються на архаїчні, традиційні методи, які показали свою неспроможність. Останні чверть віку він практично був у повній самотині, проникаючи в глибини власного психокосмосу. Йому поталанило — так стверджувалося — опанувати ступенем суперсвідомості, надментальності. Він нібито бачив нові обрії, але разом з тим — небувалі нагромадження косності, звірячості, духовної убогості, безмірне болото інерції, скелю байдужості, — все, що оточувало людей.

А потім — смерть. Тривіальна смерть, як і в усіх. Ми були розчаровані, бо чекали метаморфозу за життя. Ждали, що Гурудев стане молодим, юним і поведе нас до оази преображения. Минали роки. Могила вчителя покривалася пилом часу і байдужості.

Тоді я одержав листа від свого давнього знайомого з Калькутти. Це був багатий чоловік, мільйонер. Він вважав мене своїм гуру, наставником, інколи навідуючись до Пондишері для духовних бесід. У листі запитував, чи міг би я завітати до Калькутти бодай на день-два для надто серйозної розмови. Якщо моя відповідь буде схвальною, він пришле свою людину з автолімузином.

Я відчув: сталося щось трагічне. Невдовзі прибула машина, і ми поїхали на віллу, на околиці Калькутти. Мене прийняв мільйонер та його дружина як найшанованішого саньясі, як махатма, хоч я завжди був проти таких стосунків між людьми.

Вони розповіли, що багато літ чекали спадкоємця, і нарешті, мають сина. Проте їхня радість виявилася передчасною: дитя якось дивно поводилося, рухи не координувалися з поглядом, втупленим в одну точку. Мати догадувалася про страшну правду, але до року не хотіла бентежити чоловіка. Те сказав домашній лікар. Покликали офтальмолога, він підтвердив підозріння матері: дитина народилася сліпою. Око ясне, чисте, але нервові шляхи були блоковані, і фахівці, запрошені на консиліум, нічого не змогли запропонувати.

Можна зрозуміти відчай батьків. Вони довго побивалися в пошуках виходу, згадали про мене. Я здивувався, адже не був причетним до лікарських справ. Що передам недужій людині? Частку своєї психоенергії? І то лише за гострої кармічної потреби, бо розбризкувати динамічну силу життя, насичуючи нею патологічні тіла, як це роблять європейські «екстрасенси», неприпустимо. Такі хворі стають паразитами, споживачами чужої вітальності, а свою власну — занедбують, замулюють.

Подружжя виклало свій план. Мені давали необмежені кошти, аби я став гуру, наставником, вихователем їхнього сліпого сина. Оскільки карма судила йому в цьому житті перебувати в пітьмі, то вони готові на будь-які жертви, щоб інше світло — духовне, сердечне — осяяло душу спадкоємця. Я зрозумів: батьки жадали синові замість природного щастя — підробку, зробити глядачем і слухачем життєвого спектаклю, втішної духовної комедії, головним режисером та виконавцем якої був би я, наставник і гуру їхньої сім’ї.

Звичайно, я категорично відмовився, пояснивши блюзнірство такого плану. Нагадав батькові про основні концепції всякого серйозного духовного пошуку: жодних ілюзій! Гурудев Шрі Ауробіндо відкинув навіть свої феноменальні психічні досягнення, щоб спробувати осягнути трансформацію в суперментальність, у новий стан свідомості. Мені не годилося ставати факіром для розваги ущербленої психіки. Батьки ж були у відчаї, питали ради. І тоді я запропонував їм свій план, ідея якого прийшла в медитації. Вони давали великі кошти на виховання сина, отже, краще ці можливості використати для здійснення грандіозного психоексперименту — довголітнього й серйозного, — в якому братиме участь не лише їхнє немовля, а й інші діти, обділені долею. Деталізації не було, а лише натяк. Коротко про суть плану.

Малося на увазі створити для сліпих дітей колонію в усамітненому місці — на віддаленому пустельному острові серед океану. І брати дітей із ще не сформованим психотрафаретом ущербленої істоти, які не відають про своє «каліцтво». Вони виростатимуть і розвиватимуться в таких умовах, поміж такими наставниками, де жодна людина не натякне їм про «сліпоту». Мають бути розроблені специфічні педагогічні прийоми, йогічні експерименти, вправи, які стимулюватимуть розкриття нових, небувалих можливостей і чуттів. Я виходив з того, що психофізіологічний тип людини Землі створився стихійно, природно, як опосередкований, зрівноважений інструмент еволюції, закривши разом з тим шлях до вияву безлічі інших можливостей, які дрімають у глибинах нашого єства. Птахи, комахи, звірі незрівнянно чутливіші від нас щодо слуху, нюху. Ми творимо механічні аналізатори для вивчення багатомірного світу, тим самим прирікаючи на деградацію свої природні чуття і стаючи на заваді виникненню нових.

Я був переконаний: дитя, котре не відає про свою «неповноцінність», виявить інші можливості спілкування з природою. Якщо цей процес саморозкриття поставити під йогічний контроль, доцільно спрямувати, можна отримати феноменальні результати. З’явиться істота, про яку мріяв Шрі Ауробіндо — вільна від патологічної психосфери Землі, від її історичних апендиксів та забобонів. Готова для судженого польоту в нові, всеосяжніші площини і сфери буття.

Кілька днів збентежені батьки обмірковували мою пропозицію. Зрештою, згодилися.

Мільйонер придбав пустельний острів у якогось місцевого вождя на довічне користування, тим більше, що тут ніхто ніколи не жив. Побудували віллу з необхідними приміщеннями й службами, посадили пальми, спорудили причал. Було вирішено уникнути енергокомплесів та механічних пристроїв, навіть найпростіших. Поясню, чому. Вихованці мають виростати в атмосфері повної самодостатності, суверенності, відрубності. Жодного натяку про Землю, її історію, людство, соціальні та інші проблеми. Вони — пташенята Гнізда Радості, їх доглядають наставники та вчителі, котрі допоможуть оволодіти майстерністю польоту. Ви хочете щось сказати мадам? Відчуваю ваше запитання: я сам виступав проти майї, ілюзії, а тут сформував нову міфологію, цілий ілюзорний світ? Так? Помиляєтесь! Я одмів будь-які стереотипи минулого, давши алгоритм найпростішої основи: ти — дитя всеосяжних можливостей, ти — птах з прекрасним прийдешнім, для кого відсутні межі й заборони. Лише від тебе залежить, від твоїх зусиль і духовної напруги, що із себе зробиш. Розумієте, мадам, така відсутність заборон і засторог дає колосальний імпульс для самотворення, осягнення небувалого. В звичайному житті сучасників міріади впливів, жадань, тенденцій, поривань, сумнівів, табу, покликів, суперечок та інших вихорів психожиття руйнують цільність, моноліт душі, розпліскують на безліч крапель. Що може осягнути така обкарнана, обкрадена істота? Це — обезкрилений птах, рудимент.

Я підшукав групу наставників із числа послідовників Шрі Ауробіндо. І добре попрацював, аби всі вони зрозуміли задум та його перспективи. Не все йшло просто: були сумніви, дискусії. Та, зрештою, виробилася монолітна думка — експеримент потрібний. Тут не могли вкрастися жодні застереження морально-етичного плану. Адже ми не обкрадали своїх вихованців, не позбавляли їх щасливої перспективи.

Домовилися так: сліпих залишають повністю на мою відповідальність (і, звичайно ж, моїх помічників, котрих теж дев’ятеро). Періодично до острова приходить судно з продуктами. Жодного слова від капітана, команди чи батьків. Особливо протестувала в перші дні проти такої домовленості дружина мільйонера, котра до самозабуття любила свого синочка. Та пізніше все владналося, коли я пообіцяв, що в разі успішного завершення експерименту контакт з батьками буде відновлено на іншому рівні: син уже стане не ущербленим дитям, а могутньою, сильною істотою, здатною трансформувати потік інформації з того історичного світу, де вони живуть.

Спочатку це був хаос, пекло. Крик, галас, верещання. Розумієте, батьки надмірно пестили своїх діток.

Кілька слів про повсякденні, цілком побутові проблеми. Ми перевели дітей повністю на харчування соками, а пізніше — фруктами. Запровадили також дні повного утримання їх від їжі й води. Експерименту, до речі, підлягали не лиш вихованці, а й вихователі.

Жодного вбрання, ліжок. Килимки або мати з морської трави. Діти так звикли до спартанського способу життя, що відпочивали на підлозі, на камені, на піску, не відчуваючи дискомфорту. Крик, невдоволення, істерика щезли за кілька тижнів: по-перше, на них ніхто не звертав уваги, а по-друге, впливала висока чистота психосфери. А тоді приступили до основних експериментів. Коротко розповім про них.

Основний задум: навчити дитя орієнтуватися в часі й просторі, аби воно не було безпомічним. Ми мали справу з «неповноцінними» істотами, із сліпими, отже, потрібна особлива методика. Який шлях обрали?

Кожна дитина мала свого наставника. Я вчив сина мільйонера, дав йому ім’я Зорептах, а ще — Космоандр, маючи на увазі, що він згодом стане людиною не лише нашої планети, а й позавимірних глибин інших сфер. Вихідна антропологічна основа така: людина — безмежно складне й глибинне зерно вітальності, чутливості, усвідомлення, саморозкриття, одухотворення. Меж для саморозвитку нема.

Цікаво, яку інформацію вкладали ми у свідомість дітей? Яку мету ставили? Адже без доцільності, без мети істота стане нікчемним споживачем життєвої енергії. Виходячи із кредо про багатомірність людського зерна, я мав намір дати вихід новій, незасміченій парості в оригінальне самоусвідомлення, в принципово новий інтелектуальний, чуттєвий, духовний, психічний світ. Міфічний світ. Тільки не поспішайте з осудом. Міфічний не означає — забобонний, марновірний, містичний. Адже в математиці, в алгебрі ми використовуємо систему символічних знаків. Це теж своєрідна міфологія, образи якої оператор розшифровує. Те ж саме й у нашому методі виховання: основні міфологічні образи є символами багатомірної реальності, що не розшифровується в термінах тривіальної повсякденності. Хіба, наприклад, поняття краси можна вичерпати якимось ступенем гармонізації чи творчості? Воно має невичерпний імпульс. Те ж саме й з— почуттям любові: вона всеосяжна. Радість також не має жодних обмежень. Я мовлю про глибинні міфообрази-символи. Творячи легенду про те, що дітей передав на виховання учителям Зоряний Птах, ми ані краплі не містифікували їх. Адже цей міф об’єднує безліч щаблів поглиблення й розкриття: батьки, які народили їх, були тими птахами, що відкрили шлях у світ, що згодилися на їхнє проживання в Гнізді Радості. Чому Гніздо Радості? Тому що група наставників повністю усувала патологічні комплекси песимізму, відчаю неповноцінності, самотності. Плекався всебічний, всеосяжний пломінь стихійної радості. На чому він ґрунтувався? На вічному польоті до саморозкриття творчих потенцій особи.

Наш план: якщо пощастить пробитися до нових джерел самоусвідомлення й сформувати пластичне, динамічне тіло навіть з «неповноцінних» дітей, тоді ми відкриємо двері бажаючим до радісного, осмисленого буття, де всі попередні блукання та проблеми одпадуть, як сухе листя восени…

Як практично протікав кожен день?

Щоранками ми стрічали схід сонця, незалежно від того, видно його, чи хмари вкривають небосхил. З дітлахами вітали цю мить радісними танцями й грою, хай навіть просто стихійним, щасливим втішанням вільністю, простором, вітром, хвилею океану. Поступово в психіці, в тілі, в механізмах біоритму вироблялася тотожність появи світла й радості, до того ж — не видимого диску сонця, яке звикли бачити зрячі, а незримої вібрації, до якої дуже чутливі птахи, звірі, комахи. Ми плекали в дітях чутливість, поєднану з тонким логічним вихованням. Вводячи їх у світ слова, ми з самого початку виробили суворо обумовлений словниковий фонд, що відсікав мізерію віків, усі визначення нікчемності, агресивності, занепаду, суму, ворожості, заздрості, зради. Вихованці засвоювали багатомірність понять. Наприклад, танцюючи на березі океану при появі світила, промовлялося слово: «сонце». Сам танець також називався «танець-сонце». Радісний крик чайок на світанку теж ототожнювався з появою сонця. Спокійний стан зосередження й задуми, до якого ми привчили дітей змалку, асоціювався з променистою, радісною дією полум’яного центру життя.

Збагнули метод? Він зводився до відновлення прадавньої кореляції між світом природи і світом мови, між життєсферою і логосферою, між зовнішнім і внутрішнім космосами.

Ми вчили дітей легко орієнтуватися в просторі, відчувати перешкоди, речі, предмети, істот на відстані. Безумовно, це не було «баченням», як ми його звикли розуміти. Це була поява іншого ока — всеохопного, синтетичного, всепроникного. Замість вузенького оптичного спектра — океан позавидимості. А в ньому — таємничі краї інших реальностей, про які нам, зрячим, і не снилося.

Заборон не існувало. Логосфера, мова насичені переконанням, що для Зоряних Птахів усе досяжно, все можливо, треба лише докласти зусиль для вирощення відповідних крил, і тоді найдивовижніший політ думки чи тіла — найреальніша річ. Конкретизація відсутня, але свідомість, серце хай напружуються в зусиллі сформулювати для себе достойне завдання. Ось взірці осягнень: політ тіла, політ думки, політ чуття. Далі: тотожність із сонцем, землею, вітром, хвилею, далекими зорями. Так, так, навіть із зорями, яких «сліпі» не повинні були бачити. Але наші вихованці досягли такої чутливості. Космоандр розповідав мені, що відчуває небесне видноколо, як пружний вітальний потік, в якому пульсують — ніжно, ласкаво, або тривожно, схвильовано — мелодійні сплески таємничої пісні, зміст якої — поза визначенням.

Над морем, над берегом літають птахи. Діти цікавляться: що вони діють?

Відповідь: це — друзі вітру і сонця, вони літають, плавають у повітрі, граються з радісним вітром.

Чи можемо полетіти ми?

Можете, діти. Ви — птахи зоряного польоту.

Тоді ми хочемо летіти! Як це зробити?

Виростити крила. Вони вже ростуть. Ви їх відчуваєте на сході сонця, коли воно дарує нам, птахам, деревам, хвилі, землі свою радість. Наставники допоможуть вам, діти, в окриленні.

Впевненість, у якій немає жодних заборон чи сумнівів, почала творити небувале. Вихованці виявляли феноменальну чутливість, вони на відстані чули одне одного, могли передавати й приймати думки, настрої, образи, звичайно, не так, як ми це розуміємо. З’явилися зачатки левітації, що поступово розвивалися. Не в усіх однаково, але в окремих вихованців — дуже сильно. Ви відчули це на собі, мадам. Саме ця унікальна здібність Космоандра врятувала вам життя.

Кілька слів про інтелектуальне виховання дітей, аби ви не подумали, що ми формуємо неуків. Безумовно, ми повністю відкинули «знання», яке західна цивілізація вважає плодом земної еволюції: всі ці «історії», де царі, князі, воєводи, тирани наввипередки вбивають один одного та своїх підданих або жителів сусідніх країн, всі ці «священні писання», де божевільні боги, сп’янілі від крові жертв, «ведуть» слухняних овець у апендикси, у безвихідь релігійних містифікацій. Для нашої мети не годилося й плинне, непостійне, умовне знання так званої позитивної науки (я про це вже згадував), бо прагнув дати вихованцям абсолютну впевненість у вседосяжності, а не набір ментальних стереотипів — хистких і фантомних…

Для чого також могли б придатися нашим учням численні книги «художньої літератури», що з віку в вік перемелювали убогі почуття убогих героїв, ущерблених істот, що народжувалися в абсурді буржуазного псевдо-життя і прямували в нікуди?

Ми розвивали у дітей знання іншого алфавіту, іншої мови, інших стосунків з природою, стихіями, істотами живого світу, яких вони зустрічали — птахами, черепахами, рибами. Вони відчували блискавиці, хмари, громи, хвилі, вітер, камені, дерева, штиль, пісок, одне одного, нас — учителів, і кожну мить буттєвості, книги вічності, в якій діяли самі і були її читачами, а разом з тим — співавторами, деміургами.

Ось коротко те, що я маю право розповісти. Все інше, пробачте, мадам, не для широкого розголосу. Про наш задум повністю не відає ніхто, навіть батьки. Їм кілька разів дозволили здалеку спостерігати за грою своїх дітей, але особисті контакти поки що виключаються. Лише пізніше я відкрию учням таємницю їхнього походження, вся тривіальність якого вже не вразить їхньої психіки.

Вислухавши розповідь гуру, Жанна сиділа непорушно: заплющила очі і ніби зважувала в потаємних глибинах сумління вартість того, що почула. Мовчав і вчитель. Нарешті вона запитала:

— Вельмишановний вчителю, чи можу я висловити свої сумніви?

— Безумовно, мадам…

— Ви вірите в успіх експерименту?

— Що таке «успіх»?

— Позитивний результат.

— Як ви могли зрозуміти з моєї розповіді, я не передбачав феноменального результату. Хіба дерево планує розпустити на тій чи іншій гілці квіточку? Вона з’являється там і тоді, де виникнуть відповідно з динамікою росту і середовища певні умови. Головне, що ми хотіли — відкрити для вихованців усі психофізіологічні шлюзи, змуровані тисячолітніми «майстрами» обману, неуцтва, містифікацій, страху, приниження, неповноцінності. Нам конче необхідно було вселити в кожну клітину їхнього тіла відчуття всеможливості й радості. Дати крила радості, які інтуїтивно відають, куди летіти.

— І ви вважаєте, що виростили такі крила?

— Досвід показує: так.

— Пробачте, вчителю, за можливі різкі слова. Це не осуд, а спроба розібратися в тому, що я почула. Я хоч і молодий спеціаліст, однак дещо знаю про генетичні механізми спадковості та їхню консервативність, інерцію, автоматизм. І ось що подумала. Ви поки що створили для вихованців прекрасний майданчик для радісної розваги. Але далі…

— Що далі?

— В ембріональних надрах людини дрімають не лише радісні титанічні сили творчості, мислення, любові, натхнення, а й безліч драконів, рептилій, монстрів. Що станеться із світозарними крилами вихованців, якщо в глибинах прокинуться оті потвори? Ви ж не готували дітей до боротьби з ними. Поява таких чудиськ із безодні геномів стане катастрофою. Діти навіть не знатимуть, що з ними станеться. Чуттєві бурі, сексуальні смерчі…

— Не згоден з вами, — на аскетичному обличчі гуру з’явилася холодність. — Від дитячих літ в єстві учнів тривала невпинна сублімація всіх структур і глибин. Дракони не вічні, вони теж прагнуть метаморфозу.

— Невже ви вірите, що за десяток літ можна сублімувати мільйоннолітніх ящерів?

— Метаморфоз гусені в крилатого метелика відбувається за два тижні Хіба це не таке саме чудо?

— Але ж такий метаморфоз заплановано в геномах.

— Чому ви гадаєте, що метаморфоз, про який мрію я, так само не суджене явище? Досі воно блоковане — стихійно чи свідомо — протидіючими силами, а тепер — вільне для здійснення.

— Може… може, — нервово й тривожно вимовила Жанна, її зелені очі мінилися холодними іскрами. — Може, й так. Але я сумніваюся. Здається, вас чекає розчарування, навіть катастрофа. Перепрошую, але я взяла близько до серця долі ваших вихованців, особливо — мого рятівника.

— Ви ще щось хотіли спитати?

— Так… У мене виникла думка. Можливо, вона вас зацікавить.

— Слухаю, мадам.

— Причиною вашого експерименту стала сліпота вашого учня… Космоандра… Розумію, це не зовсім так, що передумова набагато глибша, духовніша, що, зрештою, це один з багатьох шляхів, по яких шукачі прагнуть сягнути таємниці нашої появи в цьому світі, збагнути, хто ми й нащо. Проте, все-таки, ключем до реалізації задуму стало Зародження сліпої дитини. Якщо навіть експеримент матиме блискуче завершення, якщо навіть ваші зоряні птахи полетять в інші сфери, сповнюючи простір радісними вигуками перемоги, я не можу забути отієї безпомічної дитини, не можу позбутися думки: на її горі ви зростили принципово іншу істоту. Ви ніби здійснили прищеплення якогось ментального живця, що став буйно розвиватися і заглушив саме деревце. Прищеплена гілка радіє, буяє, а деревце пригнічене, забуте, забите цим буйним розквітом, але воно ще є, ще живе, як титани з «Теогонії» Гесіода у глибинах тартару. Розумієте?

— Глибоко розумію, мадам. Говоріть, говоріть…

— Ваш задум був благородною спробою здійснити альтернативний шлях саморозкриття, осягнути іншу можливість живого контакту з природою, із стихіями. Це — дивовижно і навіть чудоподібно, якщо відсутні перебільшення. Але чи знаєте ви, що нині сліпородженим можна повертати зір із стопроцентною впевненістю в успіхові? Не якась там нейрохірургічна операція, що не дає гарантії, а генургійний процес реконструкції ембріонального розвитку, котрий з тих чи інших причин був заблокований ще в лоні матері. Отже, вашим учням можна повернути зір, зробити їх повноцінними людьми. Повірте, перед вами — один з кращих фахівців-генургів…

Учитель якусь хвилю мовчав, незмигно дивлячись в її очі. Жанна не одвела погляду. І тоді він запитав:

— Як ви здійснюєте реконструкцію?

— Теоретично просто. Практично це вміють поки що одинаки. Я звернула увагу на таємницю першозиготи, яка тримає в собі весь алгоритм, всю багатомірну програму майбутнього організму. Мало хто знає: першо-зигота зберігається в недоторканості. Зростивши нову істоту відповідно до можливостей середовища, вона «засинає», і їй «байдуже», що відбувається з породженою нею Галатеєю. Вона свідомо не контролює, не ревізує власного творення. Але в ній є можливість такої ревізії, якщо її цілеспрямовано динамізувати. Методи генургії проводять таку реконструкцію безболісно і з певністю, що погіршення не буде. А інструментом динамізації першозиготи є онкогенний вірус. Вас не дивує така заява? Вчені давно підозрювали особливе значення онкогенного віруса в еволюції живого світу, а особливо людини. Вам доводилося бачити мікрофотографії віруса? Фантастичне явище. Кристалічний додекаедр, структурність якого тотожна архітектоніці всієї планети — Геї. Ця дивовижна тотожність веде до висновку: вірус має в собі універсальну програму косможиття. В кристалічному вигляді він буквально засіває всю тканину життя, легко перебуває за будь-якої температури. Він трансформується у кванти гамма-радіації, долаючи безодні світового простору і збуджуючи до життя планети, де завершується перехід від неорганічної фази буття речовини до органічної. Коротше, вірус — активний агент єдиного життя безмірності, його вітальний першо-атом. Ми зуміли навантажити його тією чи іншою соматичною інформацією регенерації. Збуджується першозигота, отримуючи можливість з допомогою потоку алгоритмізованих вірусів перевірити патологічні з тих чи інших причин структури і допомогти їм відродитися, замінивши ущербні геноблоки на нормальні. Людина народжується наново, відбувається паралельне відмолодження інших структур, це — сильний вітальний струс, який дає людині потужний заряд оптимізму і жадоби життєдіяння. Гадаю, шановний вчителю, ви зрозуміли суть моєї ідеї. Може, недарма я пережила катастрофу? Може, це воля карми бідних дітей, котрі заслужили нового народження?

— Розумію ваш план, — сухо відповів учитель. — Він заслуговує похвали і добрих слів. Проте, ви анітрохи не збагнули, про що я розповідав. І це не дивно. У вас просто інший вектор мислення, а отже — діяння. Наші шляхи не можуть доповнити один одного. Вас ще цікавить люциферіанський світ «райдуги», мерехтіння барв, затиснутих у вузьку щілину «видимості». Поза оком для вас — океан пітьми, котрою в усі віки лякали єретиків та дітей. Для моїх вихованців у тій безодні розкрилися нові континенти та острови. Діти стануть їхніми деміургами. І не жалійте їх. Те, про що мені розповіли, заслуговує похвали. Ви, справді, можете повертати людям радість і можливість нормального життєдіяння в земній сфері, навіть здатні виростити універсальну істоту для життя на інших планетах, для перебування в неземних атмосферах. Проте ми маємо намір розірвати обмеження форми і вийти на рівень вічної мінливості. Я не самотній у своєму задумі, є чимало шукачів, котрі суверенно досягають у цьому напрямі вражаючих результатів. Можливо, ми об’єднаємо наші зусилля в недалекому майбутньому, можливо… І вибачте за різку одповідь: я вдячний вашій пропозиції. За кілька днів ми попрощаємось і вже ніколи не зустрінемося. Довіряю вашій коректності, мадам, що жодна людина за межами острова не повинна знати про наш експеримент.

— Про це можна й не нагадувати, вчителю.

— От і добре. А тепер — спочивайте, думайте.

Цілий день, а потім і безсонну ніч Жанна була під враженням почутого. Її розум визначав титанічність задуму вчителя, але жіноче серце протестувало, бунтувало, обурювалося раціональним планом вихователя — силоміць подарувати дітям світ, абсолютно відмінний від світу їхніх батьків. Істина теж може бути деспотична, і тоді вона стає власним антиподом. Якщо душа самостійно не обрала власного напряму польоту, чи буде вона щаслива навіть за успішного завершення експерименту? Навряд. Збагнувши пізніше, що райська країна відкрилася їм по волі наставника, а не в результаті вільного вибору суверенної душі, чи полюблять той новий Едем зоряні птахи? Чи подякують учителям за таку «гуманну» сваволю? Душа може бути щаслива навіть у тривожних, буряних, катастрофічних умовах, якщо вона відчуває повну тотожність між своїм вибором і тим, що відбувається. Тутешні вихованці виростають у міфічному парнику, в екзотичній духовній оранжереї.

Так міркуючи, Жанна надвечір другого дня прогулювалася берегом, де недавно Космоандр врятував її від смерті. І тут вона зненацька зустрілася з ним.

Юнак з’явився перед нею несподівано, ніби виник з повітря. Жанна навіть оторопіла, угледівши його. Потроху заспокоїлася, рушила йому навстріч. Космоандрові очі блукали в просторі, але обличчя, все тіло очікувало її, — вона це чітко бачила. Він мовчав, потім, відчувши, що жінка зупинилася, тихо сказав:

— Дивна, я хотів тебе чути.

— І я шукала тебе.

— Шукала? — здивувався юнак. — Хіба ти мене загубила? Ми ж знайшли одне одного і тепер полетимо разом у Зоряну Домівку.

Від хвилювання й солодкого болю в грудях в неї перехопило віддих. Цей бідолашний юнак з легенди божевільного вчителя, котрий подарував йому безнадійну мрію про політ у нікуди, покохав її. Пекучий жаль пройняв серце Жанни. Треба щось робити, щось придумати. Треба відкрити для нещасної істоти двері лабіринту, з якого сам він ніколи не вибереться.

— Космоандре, — ніжно промовила вона, торкаючись його руки.

І не знала, як сказати страшну правду.

— Твоє сонечко хвилюється, — юнак зосереджено прислухався до її стану. — Мелодія спокою порушена. Що з тобою сталося?

— Завтра я мушу прощатися з тобою, Космоандре.

— Прощаєшся? Що таке — прощатися?

— Повертаюсь до свого світу. А ти зостаєшся тут.

— Хіба ти не бажаєш летіти зі мною? Хіба ми знайшли одне одного не навіки?

Така ніжність і розгубленість звучали в голосі юнака, що сльози виступили на очах Жанни. Вона сказала рішуче, ніби кидаючись у холодну воду:

— Космоандре, тебе і всіх вас ошукано.

— Ошукано? — перепитав юнак. — Дивна, ти вживаєш слова, у яких відсутній смисл. Що означає — ошукати?

— Обдурити, приховати правду.

— Як це — приховати правду? Правда ж не річ, котру присиплеш піском, або втопиш у воді. Але й річ можна знайти. А правда завжди сяє, вона, як сонце… вона і є сонце нашої дії, мислі, чуття!

Жанна подивувалася його аргументації, зрозумівши, що недооцінила монолітності виховання цих дітей. Учитель, безумовно, передбачив можливість сумнівів і духовних конфліктів, давши учням бодай міфічну, але все-таки, зброю.

— Я спробую тобі пояснити, Космоандре. Річ у тім, що на цій планеті… на цій Землі, де всі ми живемо…

— Гніздо Радості?

— Ні, ні, вся планета…

— Зоряна Домівка?

— Бачиш, Космоандре, ти навіть не знаєш, що твоє Гніздо Радості — лише малесенький острів на… як би тобі пояснити?.. на дуже великій кулі. На цій планеті є багато таких островів, як цей, де ми тепер.

— Ти так уявляєш? — здивувався юнак, тривожно звівши брови.

— Я не уявляю. Я знаю.

— Знати й уявляти — одне й те ж. Ти, справді, — дивна. Хто ж нас обдурив, поясни? Якщо на морі буря, і мені радісно слухати її пісні, а моя подруга Квіточка тривожиться від цієї мелодії і бажає тиші та спокою, — хіба я обдурюю її, стверджуючи, що мені приємно й радісно?

Жанна зрозуміла: вчитель сформував психічний ряд своїх учнів, як цільний, багатомірний духовний калейдоскоп, всі візерунки якого правомірні, позбавлені суперечностей, антагонізмів. Тому й поняття обману — просто химера, абстракція.

— Якщо ти навіть відчуваєш, — вів далі юнак, — що, окрім нашого Гнізда Радості, є ще багато таких гнізд, і всі вони сплетені в одне гніздо, назване тобою планетою, а вона плаває в зоряному потоці, куди нам треба летіти, то хіба від цього щось змінюється? Хіба не зможеш полетіти зі мною в сферу великої радості? Крила твої ще не викохані, але я поможу тобі… Учитель допоможе…

— Ти не дослухав, Космоандре, — зітхнула Жанна, розгублено дивлячись на буйнобарвність заходу, немов шукала в тих райдужних переливах аргументів для пояснення. — Події не можна пояснювати, як кому захочеться. Є події однозначні. Наприклад, якби ти не врятував мене, я б утонула в морі. Навіки б зникла, померла…

— Куди можна зникнути? — на його мінливому обличчі заграла усмішка. — Ми, буває, граємося, в години розваги, і тоді силою думки та чуття міняємо вияв, а інші намагаються розпізнати того, хто міняється, в іншій подобі. Отже, можна змінитися, але зникнути, щезнути… Куди? Зоряна ж Домівка — єдина?

— Хай так, — відповіла Жанна, збентежена його суперлогічною аргументацією. — Тканина життя, з якої ми створені, справді залишається, але форми розпадаються. Тієї форми, яку ти врятував, уже не було б… Розумієш? Це називається вмерти. Тіло розпадається. І наші сучасні знання безсилі повернути його до життя.

Він мовчав, осмислюючи почуте, і Жанна поспішала сказати основне, заради чого розпочала цю розмову:

— Космоандре, учитель відкрив вам лише один бік життя. Той, який мав би принести вам радість, блаженство, мрію про політ. Але правдиве буття набагато складніше. Вислухай мене. В інших гніздах… тільки не радості, друже, далеко не радості… на інших островах — малих і велетенських — живе безліч людей. Таких, як і ви. Всі народилися…

— Що означає — народитися? — Я ж казав тобі — ми вилупилися з яєць Зоряних птахів…

— Обман! — рішуче заперечила вона. — Тут знову потрібне однозначне пояснення, різні точки зору не поможуть. Всі ви також народилися. У вас є батьки й матері. Але трапилося лихо, друже… Як би тобі це сказати? Всі ви… народилися неповноцінними…

— Не… повно… цінними… — Юнак поволі повторив поняття. — Неповний — я розумію. Це означає — незавершений. А що таке ціна?

— Космоандре, — вже дратуючись, сказала Жанна, — ціна — те саме, що й повнота, викінченість. Це — умовне поняття. І прошу, не заважай мені висловити думку. Ти і твої друзі народилися сліпими.

— Сліпий?

— У кожної нормальної дитини є здатність бачити. Це — почуття. Таке, як слух, нюх, дотик, смак. Тільки бачення дає змогу відчувати особливу суть світу. Ось, наприклад, зараз я розпізнаю кольори заходу сонця, а ти — ні.

— Кольори? Може, ти називаєш цим словом розмаїті пісенні акорди сонця? Я відчуваю їх. Вони радісні й урочисті.

— Бачити — зовсім інший орган чуття. Око. Ось воно, — Жанна ніжно торкнулася пальцем довгих він юнака. — В тебе воно відкрите, але ти — не бачиш! При народженні щось сталося, і око твоє не діє. То було невимовне горе для твоїх батьків. І вони звернулися до вчителя, щоб він виховував тебе, аби ти не відчував себе нещасним. І тоді учитель розробив план…

— Зрозуміло! Учитель влаштував Гніздо Радості і допомагає нам опановувати майстерністю польоту. Ти знову розповідаєш мені про своє відчуття реальності. Не бачу різниці.

— Різниця в тім, що я бачу, а ти — не бачиш. Сліпота — страшне лихо! Для сліпого закрито безмежний світ. Учитель зумів трохи полегшити вашу долю, але дати вам радість видючості він не може. А я — можу, Космоандре! Чуєш? Зроблю це просто й легко. І ти станеш повноцінним! Якщо тепер ти радісний і щасливий, то…

— Ви не дотримали слова, мадам, — почувся неподалік суворий голос, і Жанна здригнулася від остраху. — Ви брутально вдерлися в душу чистої істоти. Я глибоко розчарований.

За кілька кроків від них стояв учитель — зосереджений, весь у білому, і тільки чорні вогненні очі видавали душевне сум’яття й тривогу. Жінка розгубилася, не знаючи, що говорити.

— Учителю, що відбувається? — спантеличено запитав Космоандр. — Дивна сказала, що нас ошукано. І ще заявила про нашу неповноцінність, про те, що ми — сліпі, позбавлені якогось особливого органу… найціннішого… І що вона може повернути його. Це правда, учителю?

— Правда в тому, Космоандре, — голос сивого патріарха видавав хвилювання, — що ця птаха з іншого гнізда. І має вона інші відчуття, інші прагнення. Все те, про що вона тобі говорила, для неї — істина. Наміри в неї добрі, але, на жаль, не збагнула нашої мети. На цьому покінчено, Космоандре. Ти вільний. Іди до друзів. А ви, мадам, більше не зустрінетеся з моїми вихованцями. Завтра покинете острів. Пробачте за різкий тон, але, як каже прадавня мудрість, у кожному гнізді свої порядки. Збережіть вдячність за рятунок і не жадайте більшого. Ваш гіпертрофований альтруїзм може накоїти лиха. Сплетіння карми сягають таких глибин, що навіть архати остерігаються торкатися їх.

— Але ж ви… торкнулися тих сплетінь? — Жанна відчайдушно шукала пояснення для себе і для нього, чому зважилася на такий крок. — Ви докорінно змінили течію карми цих дітей.

— Звідки ви знаєте? — урочисто мовив учитель. — З мого боку не було ніякого натиску. Лише добра воля. І це був знак того, що сама природа ставить мій експеримент. А ви грубо вдираєтеся в течію подій. Вам є над чим подумати, мадам.

— Я дала вам слово не розголошувати інформацію про ваш експеримент, — затялася Жанна. Побачивши, що Космоандра уже нема, посмутніла. — Невже ви страхаєтесь, учителю, що мої щирі слова зупинять політ вашого Зорептаха? Невже такі випадковості небезпечні для запланованого експерименту? Для метаморфозу? Тоді бійтеся безлічі несподіванок. Ви ж не передбачите їх. І потім… Природі супротивні всілякі оранжереї. Зоряні птахи мають бути готові до найшаленіших ураганів та смерчів. А ви затуляєте вихованців від легкого вітру правди.

— Все має бути своєчасно, — сказав учитель. — Звідки ви знаєте про мої наміри? Ви просто зловжили моїм довір’ям.

— І все-таки, я не згодна з вами. Мені жаль, що не прийняли пропозиції — повернути дітям зір…

— Мадам, ви просто закохалися в Космоандра…

— Як ви можете?.. — Жанна спалахнула.

— Це правда. Ваше обличчя — відкрита книга. І це — природно. Навіщо губитися від правди? Адже ви самі жадали відкрити юнакові правду? Кохання — прекрасне почуття, проте воно має з’єднувати істот для спільного шляху. У вас і Космоандра не лише різні шляхи, а й різні світи. Зрозумійте це, мадам, і зробіть тверезі висновки. А тепер — ходімо до вілли. Забудемо. про цю дискусію. Мені й так доведеться вирівнювати те, що ви необачно зігнули.

За два тижні Жанна Мішо дісталася Пондишері, де її зустріли співробітники генургійної клініки радісними сльозами: всі вважали, що вона загинула при катастрофі «Клеопатри», і несподіваний рятунок шановної всіма господині лікарського комплексу був щасливим сюрпризом для друзів і знайомих. Вона дотримала слова і не розповідала подробиць про своє перебування на острові для сліпих дітей, а на розпитування відповідала скупо й однозначно: хвилі викинули її на пустельний острівець, потім — несподіване судно, рятунок. Поступово пристрасті вщухли, цікавість прохолола.

Та довгими й тривожними ночами недавнє минуле воскресло, бентежило уяву, збурювало почуття. В напівдрімоті Жанна знову розмовляла з Космоандром, тривожно заглядала в його всеохопні очі, в яких закрижанів Всесвіт, і кликала його до напруги й вічного пошуку, де він відчує біль і радість ока, де для нього відкриється безодня світозарності, променистості. Юнак задумливо прислухався до її слів і не міг зрозуміти, чого вона хоче, чому не бажає разом з ним готуватися до польоту?..

А потім з’являвся вчитель, і голос його був, як грім гірського обвалу. Він картав її за убогість уяви, котра воліє все втиснути в тисячолітні форми.

Жанна прокидалася в тривозі, в неспокої, металася в ліжку, відчуваючи, що пережите нею ніколи не стане лише епізодом, що вчитель і його учні ввійшли в її душу, психіку, в найпотаємніші глибини єства міцно, навіки. І вона вже відчувала, що не може не діяти. Ще там, відбуваючи з острова, Жанна підсвідомо готувалася до рішучої акції. Учитель ніби відав про те, бо до причалу ніхто, окрім нього, не прийшов. І вона даремно кидала тривожний погляд на пустельний берег у пошуках знайомої постаті. Стримано подякувала патріархові за рятунок і гостинність, а він, коли. судно відчалило, крикнув одне тільки слово: «Забудьте!»

Вона не відповіла. Крізь сльози вбирала обриси казкової вілли, дерев, барвистих скель. Знала, що тут, на пустельному острові, в ній стався якийсь духовний зрух, досі незбагненний, навіть неуявний. Того зруху позбутися вже неможливо.

На шляху в Папаете вона, ніби мимохіть, цікавилася будовою судна, капітанською рубкою, навігаційними приладами. Удавано наївно розпитувала капітана, як визначаються географічні координати, і той, зачарований небуденною красою жінки, охоче продемонстрував їй своє вміння, простодушно назвавши цифри довготи й широти. Ту інформацію вона запам’ятала міцно й назавжди. І тепер в її свідомості зрів, насичувався подробицями авантюрний план. Жанна знала, що її задум — своєрідне піратство, але нічого не могла з собою подіяти.

Вона зафрахтувала першокласну яхту знадійною командою і повідомила співробітникам клініки, що буде відсутньою два — три місяці. Капітанові назвала координати, надавши йому право обирати найнадійніший і найнебезпечніший шлях. Відпливали з невеликої гавані поблизу Пондишері вночі, під сяйвом урочистої ілюмінації зоряного дивокола. Дихав легкий передсвітанковий легіт, і вітрила яхти тріпотіли окрилено, щасливо, ніби поривалися в заманливі простори океану. Жанна стояла на носі яхти, задумливо поринувши поглядом у небесну глибінь, перебираючи в пам’яті все те, що мала здійснити. Була спокійна, жалю й каяття не відчувала. Знала: дорога, котру обрала тепер, єдина.

Можливість невдачі? Небезпека далекого плавання? Такі страхи не бентежили серця. Вона відчувала лише одне веління: врятувати птаха, котрий борсається в полоні, не розуміючи своєї приреченості. Підготовка проведена ідеально — в неї першокласне судно, два безшумні електрогелікоптери, рятівні шлюпки, надійна команда. Все інше залежатиме від погоди, долі, і ще від її власного уміння розбудити душу, замуровану в темницю інтелектуально-чуттєвого стереотипу. А ще — від її любові. Чи достатньо полум’я її пекучого почуття, щоб розтопити кригу нерозуміння?

За сорок днів яхта «Апсара», подолавши тисячі миль морського шляху, витримавши два шторми, наблизилася до потрібного квадрата в Тихому Океані. Був штиль, води спокійно й урочисто переливалися в мінливих барвах світанку. Острів вирізнявся на обрії зубцями рожевих скель та грядою високих пальм. Над ним поволі пливли хмари.

Дивлячись на острів, Жанна відчувала хвилювання й невимовну тривогу, вела сама в собі напружений діалог. Чи правомірний її вчинок, чи виправданий він нетлінними вартостями життя? Хто може з певністю підтримати її або переконливо заперечити задум, котрий виклекочує в глибині серця, ніби невідоме вариво в тиглі середньовічного алхіміка? Що народиться з того кипіння — чисте золото радості чи несподіваний вибух таємничих елементів, який рознесе в шмаття й того, хто покликав їх до життя?

Та поза всіма сумнівами, понад душевним сум’яттям і хитанням, жінка розуміла: вороття назад немає. Її веде сила, могутніша від розумових, інтелектуальних рішень, і що та сила, можливо, є волею вчителя, який створив Гніздо Радості. Можливо, тепер діє не вона, не її волюнтарне рішення, а стихія єдності вищого рівня, єдності, що зродилася при зустрічі Жанни з Космоандром.

Вона переговорила з капітаном — літнім, сивим індусом, небагатослівним і незворушним, домовилася про план дій. Він не розпитував подробиць, а лише порадив вродливій господині завершити справи, пов’язані з цим островом, за тиждень, бо незабаром штиль зміниться періодом бур і негоди. Спустили шлюпку, в яку, окрім Жанни, сіло двоє моряків — молоді, сильні бенгальці, котрі й завеслували до берега. За годину вони наблизилися до мети мандрівки. Жінка зійшла на берег, звелівши супутникам дрейфувати в шлюпці за смугою рифів.

Острів був пустельний, тихий. Поміж грядою скель — ні душі. Жанна нервово ходила понад берегом, де ще недавно казковий юнак рятував її від неминучої смерті, і напружено роздумувала про те, як має діяти, коли несподівано зустріне вчителя. Що йому говорити, як виправдати свої наміри, свою появу тут? Переконувати, звертатися до серця, до найсвятіших струн душі? Він же неодмінно поцікавиться, чому вона не ввійшла в контакт з ним, а обрала стежку авантюри?

А, зрештою, навіщо всі ці копання в душі. Недостойна гра. Хіба суть у тім, аби виправдати себе перед власним сумлінням чи перед умовною мораллю світу? Головне знати, що ти дієш монолітно щодо власної волі, понад всяким вибором, котрий завжди знаходить найхимерніші пояснення своєї «правоти». Вибір — це ще непевність, це ще оцінка. Свобода — непорушна дія, для якої будь-який вибір відпадає.

Жанна інтуїтивно відчувала, що він має з’явитися тут, де вони вперше торкнулися серцями. Якщо карма звела їх на спільній стежині і вони належать одній долі, то задумане здійсниться всупереч будь-яким перешкодам і опору людей чи стихій.

Вона відчувала, як холодні дрижаки проймають тіло, хоч довкола мінило парке повітря тропіків. Загорнувшись у плащ, Жанна сіла в скельну заглибину, вслухалася в пронизливі крики чайок. Думала про ймовірність того, що має статися. Яка закономірність такої ймовірності, ким вона може бути визначена? Чи ймовірна поява самого життя у безмежжі космічного холоду та мільйонноградусного буяння вогняних океанів зірок? Який відсоток можливості реалізується в таємничому процесі зародження вітальності, і хто гарантує стабільність існування екзотичної форми буття матерії? А може, природа полюбляє саме неймовірні рішення, казкові результати тих чи інших процесів? Може, природі «нецікаво» добувати тривіальні плоди із своєї динаміки, і вона радіє несподіваним знахідкам? Чи не є такою радістю саме життя? І воно, життя, в своєму плині освячує несподівані явища та події, котрі діаметрально протилежні законам математичної ймовірності.

Згадала дивний історичний факт саме такої унікальної неймовірності. На острові, де височів грандіозний вулкан Кракатау, розташувалося місто, де жили тисячі людей. Була там і в’язниця. Туди рідко ув’язнювали людей. Та одного разу до пожиттєвого ув’язнення засудили юнака, котрий чисто випадково став убивцею. Минали роки, раптом загримотів вулкан. Острів розлетівся на друзки, загинули всі його мешканці. Врятувався лише засуджений, камера якого уціліла на скелі — одна камера з усієї в’язниці, яка теж пішла під воду.

Жанна нервово засміялася, уявляючи цю подію. Справді, чим можна пояснити такий «жарт» сили природи, якоїсь шаленої, надлюдської ймовірності? В який математичний клубок вміститься «можливість» такої події? Може, сама стихія життя підказує нам, щоб шукачі діяли й творили парадоксально, всупереч узвичайності традицій, бо саме там відкривається щось несподіване, те, що дарує нові сили…

Минав день. Берег був пустельний. Жанна знемагала від дум. Перед заходом сонця дала знак морякам наблизитися до берега. Сама повернулася до шхуни мовчазна й відлюдна. Вночі майже не спала.

На світанку, ще до сходу сонця, знову була в схованці біля скель. Готувалася до безнадійного чатування. Та не минуло й години, як перед нею раптово виникла його постать.

Вона затремтіла, відчувши дивну слабість в усьому тілі. Знала, що Космоандр з’явився не випадково, що він якось побачив її.

— Дивна, — озвався він, — ти прилетіла до мене?

— Так, мій друже, — прошепотіла вона, — я не могла жити без тебе.

— Я теж думав про тебе. Думав і ждав. Ти ввійшла в моє серце, в моє сонце.

— Відчув, що я тут?

— Відчув. Але першою відчула тебе Квіточка, моя подруга.

— Як? — жахнулася Жанна. — Вона знає, що я хочу забрати тебе?

— Знає, — спокійно-зосереджено підтвердив Космоандр, ступаючи їй назустріч. — І гуру теж.

— Чому ж він дозволив тобі прийти сюди? — помертвілими вустами запитала Жанна.

— Бо ти мовила правду.

— Учитель так і сказав?

— Звичайно, він повідомив, що настає пора ураганів. Що птахи мають випробувати свої крила. І Зорептах, тобто я, має вистояти супроти бурі перший.

— Що означає — вистояти супроти бурі?

— Це результат зустрічі птаха і негоди, задумливо мовив юнак.

— Невже моя поява і є негодою?

— Він казав, що негода — радість для сміливого птаха. Чого тебе це бентежить? Я завжди любив грозу над океаном. Ти збудила в мені громовицю — тривожну л радісну!

— Ти підеш зі мною? Довіришся мені?

— Переконай мене, Дивна. Підхопи на вихор нового пошуку, аби крила мої відчули рідну стихію.

— Як переконати тебе, Космоандре?

— Знайди в собі таку силу, як її раніше знаходив у тобі учитель.

— Я вже казала тобі про мимовільний обман, до якого вдався гуру, аби дати вам інше щастя, поза щастям бачення, котре недоступне сліпим.

— Дивна, учитель відкрив нам суть цього. Ти кажеш правду і, разом з тим, неправду.

— Як це?

— Дуже просто. У птахів життєвого потоку є безліч чуттів. Одні чуття є в одних, інші — в інших. Хіба щастя в тому, щоб захопити собі всі можливі чуття? Головне — виявити в повноті те, що в тебе є, що в тобі розкривається. Ти говорила про неповноцінність. Химерне поняття — визнання власної слабості. Неповноцінний той, хто мириться з умовним ступенем буття. Хто спить. А хто пробудився, тому відкрито шляхи до повноти осягнення радості. Учитель казав: більшість людей, маючи око, маючи те, що ти називаєш баченням, насправді сліпі, вони дивляться, не видячи. А можна бачити, навіть втративши орган, котрий давав таку можливість. Чи правильно пояснив нам учитель? Відповідай щиро й правдиво, Дивна.

Вона дивилася на нього, неабияк збентежившись такою граничною відвертістю. Готувалася до авантюрного вчинку, а тепер стала перед фактом чесної духовної гри. Учитель пропонує їй протиставити його шляху, його намірам — свої можливості, власну певність і силу, віру в правду переконань. Як їй знайти потрібні слова? Та хіба в самих словах суть того, що просить Космандр? Хіба логіка тут допоможе, де діють сили таємничих чуттів? Юнак чекав, прислухаючись до її схвильованого подиху. Вона стрімко наблизилася до нього, охопила гарячими долонями руку Космоандра.

— Що я можу сказати тобі в словах, мій друже? Ти володієш іншим розумінням достовірності, котре поза мовою. Я знову повторю лиш одне: птах радості не втратить свого щастя, коли йому відкриється ще один шлях пізнання. І цей шлях — бачення світла й кольорів — такий принадний, широкий і неосяжний, що ради нього можна звідати найжорстокіші бурі. Дарма шукати визначень для переконливості, ти збагнеш це лиш тоді, коли відкриється око! Чуєш? Моя любов хай переконає тебе, що я кажу правду. Учитель твій щирий, але моя щирість не менша. Може, ми разом з ним творимо для тебе спільний шлях, який стане ще прекраснішим.

— Любов, — Космоандр ніби пробував слово на слух. — Любов… Ти любиш мене?

— Більше від життя. Поза тобою світ мені здається порожнім і марним.

— Це теж слово — любов?

— Це — ураган. Це — вихор чуття. Мука й радість!

— Мука? — здивувався Космоандр. — Тяжке слово. Тривожне. Радість — крилата, громова, а мука — щось потаємне, нестійке, ненадійне. Невже я викликав до дії таке відчуття?

— Не збагнеш, доки не відчуєш. Любов — це бажання такої цілості, коли є лише він і вона! І в одній миті — безмежжя радості.

Вона не стрималася і припала до його грудей, ніби прорвавши якесь коло остороги. Космоандр похитнувся від її несподіваного пориву, але ніжно обняв жіночий стан сильними руками. Кожна клітина його сповнилась полум’яними протуберанцями, охопила все тіло багаттям. Він радісно закричав, не в силі вловити таємничий сплеск емоцій, і той крик прокотився над пустельними пісками, мов поклик птаха, визволеного з клітки.

— Дивна, — задихаючись, мовив юнак. — Я йду до спільного польоту з тобою. Я відчув поклик, що переважає все інше, відчуте до цього дня. Роби зі мною те, що хочеш, відкрий мені стежку до нового чуття.

У грудях Жанни прокотився холодок гордощів за свою перемогу. Нараз закралася застережлива тривога. Не поспішати! Не злякати ніжного птаха кохання! Вона відірвала обличчя від його грудей, глянула знизу вгору в тривожні, розгублені очі юнака.

— Ти остаточно зважився?

— Так!

— Твоє рішення завдасть болю друзям, Квіточці, вчителеві…

— Вони не дали мені звідати такого шаленства бурі, як ти. В тобі — вражаюча сила, Дивна. Одним доторком пробудила мене до небувалої радості. Я хочу знати той світ!

— Як ти повідомиш друзів, що відбуваєш зі мною?

— Вони знають. Ти навіть не уявляєш їхньої чутливості. Всі наші птахи в тривозі. Але я маю звідати тайну ще одного народження. Я готовий, Дивна.

І лише тоді Жанна, вже не вагаючись, дістала з кишені мікрорацію, передавши умовний сигнал на шхуну.

Минуло два місяці.

Позаду лишилися шалені дні й ночі. Повернувшись до Пондишері, Жанна одразу почала готувати генургійну операцію. Всебічні обстеження показали: Космоандр наділений ідеальним здоров’ям, а структура зорового органу позбавлена будь-яких патологічних деформацій. Секрет сліпоти, очевидно, приховано в сплетінні нейроконтактів: десь там лишилися незамкненими комунікації нервової тканини. Їх мала регенерувати, відтворити генургійна активізація першозиготи. Багато фахівців не визнало парадоксальної теорії мадам Мішо, вважаючи, що зигота повністю зникає. Проте тонкі дослідження динаміки геноглибин підтвердили: вона зостається незмінною впродовж усього життя людини, ніби консервуючи в недоторканості ідеальний першообраз генетичного коду індивіда. Центр локалізації зиготи мадам Мішо тримала в секреті, вважаючи, що злочинні маніпуляції з первісним кодом можуть завдати великого лиха людям.

Клініка мадам Мішо не могла відбитися од напливу бажаючих «омолодитися, регенеруватися, зцілитися, трансформуватися». Проте Жанна бралася лише за виняткові завдання, коли людині було нічого втрачати. З одного боку — клініка одержувала переконливі результати, а з іншого — радість приречених, що повернулися з безодні відчаю до світу нормального, повноцінного життя.

Підготовка до операції Космоандра тривала три тижні. Цей час він перебував на віллі мадам Мило. Був тихий, зосереджений, чутливий. Жанна лише вечорами зустрічалася з ним, розпитувала про його душевний стан. Він прислухався до нечутних звукш, що линули звідусіль, і напружено відповідав:

— Чую крики… І стогін… Тут тяжко й тривожно. Нема жодної миті спокою. Ти казала про багато гнізд радості. Невже така радість у тутешніх птахів?

— Землі ще далеко до повної радості, — обережно відповідала Жанна. — Тут урагани й боротьба. Може, саме такі люди, як ти і я, покликані наблизити час радості для всіх? Не окремі оази, як ваш острів, а вся планета. Тоді затихнуть крики, які ти чуєш, мій друже.

Він знову лишався на самоті. Думав і чекав.

Нарешті його поклали в ізольовану палату клініки. Перед тим, як він мав заснути, Жанна та її два помічники виконали комплекс генургійних маніпуляцій: вузьким променем квантового генератора біоенергії опромінили центр локалізації першозиготи, разом з тим ввели в сотні соматичних клітин активних точок організму віруси з геноблоками, відповідальними за зорову структуру. Операція тривала три години. Космоандр заснув. І втомлена, сповнена тривоги та надії, Жанна звеліла облишити його в спокої. Сама теж була в клініці, але не задрімала й на хвилинку, очікуючи ранку.

Ще до сходу сонця вона тихо ввійшла в палату, підняла штори. Широко розчинила вікно: дихнуло морем, запахом троянд. Бляклі зорі колихалися у тихих водах Бенгальської затоки.

На ліжку поворушився Космоандр, звівся на ноги. Відчувши її присутність, ступив кілька кроків назустріч. Стояв поруч, прислухаючись до Жанниного подиху, — високий, стрункий, ніби еллінський Аполлон. Вона тривожно очікувала: що він відчує після генургійної операції?

— Дивна, ти все зробила, що хотіла?

— Так, мій друже.

— Моє тіло горить.

— Тобі погано? — запитала вона.

— Просто я не відчував такого стану, — сказав Космоандр. — Я був на острові, розмовляв з учителем, із птахами радості. Буря терзала наш притулок. Вихор підхопив мене й поніс. Було боляче й холодно. А потім — гаряча хвиля прокотилася від ніг до серця і хлюпнула сюди. — Він показав на заглибини очей. — І все затихло. І почалося знову. І так тривало довго. Я заспокоївся, але тіло моє мовби проходить крізь сонячне полум’я. Ніби я і сонце — окремо.

— Підійди сюди, Космоандре, — озвалася Жанна. — Дай мені руку. Повернися обличчям до моря. Ти відчуваєш море?

— Воно кличе мене. Воно шепоче мені про друзів, яких я залишив. О-о-о! Що це зі мною?

— Що ти відчуваєш?

— Тут… ось тут… де має відкритися… як ти казала, око… Море бризкає розпеченими краплями, і ті краплі летять сюди. Чому? О-о-о! Чому море гнівається? А там, там, понад ним… вогненна смуга… вона стискає моє чоло. Дивна! Це те, що ти називала баченням?

— Зажди, Космоандре! Зажди, коханий! — обнявши його, ледь не плакала Жанна. — Ти почав бачити. Око твоє пробудилося. Поки що незвично. Все нове — незвичне!

— Ти говориш незбагненне, Дивна! Це лише слова. А реальність рушиться. Зоряна домівка дрижить, руйнується. Якась буря розхитує світ!

— Тобі так здається, любий! Не хвилюйся! Тобі треба осмислити нові враження. Ти тепер, мов дитя. Те, що називаєш краплями, — відображення зірок у воді Ти їх відчував якось інакше, а тепер — кожна з них окремо.

— Окремо, — вражено прошепотів Космоандр. — Ось воно! Тепер я зрозумів. Око розділяє… розрізує…

— Не поспішай заперечувати, — прошепотіла Жанна, — не опирайся новому. Прийми його в себе, як таємницю, як те… що тобі дарується для радості.

Космоандр змовк, тримаючись руками за підвіконня. У напівтемряві світанку Жанна бачила широко розплющені очі і порізане зморшками чоло.

Вона знемагала від сумнівів: може, не треба було так блискавично вводити його у світ ока? Підготувати психологічно, чуттєво. Прокласти місточки асоціацій. Адже він вихованець іншого космосу, ніби прибулець сюди, в сферу кольорів, проміння, яскравостей. Все це травмує його, бентежить, лякає.

Обрій над морем наливався ніжним багрянцем, потому запломенів жовтогарячими барвами, стріли ще невидимого сонця пронизали хмарки в небі, і вони затріпотіли райдужними вогнями в передчутті появи господаря життя. Космоандр здригався від кожного спалаху в просторі, здавалося, кожен яскравий об’єкт пропікає його наскрізь, завдає невимовного болю. Він одвертав обличчя убік, заплющував очі, а потім знову відкривав повіки.

Зненацька юнак закричав. Тужливо, відчайдушно, як смертельно поранений воїн. З-за обрію з’явилося сонце, і його м’який промінь торкнувся Космоандрових очей. Він закрив обличчя долонями і застогнав:

— Дивна! Де ти?

Вона охопила його обличчя долонями, притисла до грудей. Безтямно шепотіла:

— Терпи, коханий. Будь мужнім. Ще трохи, ще мить…

Він вирвався з її обіймів, знову підвів лице назустріч болю і ударам променів. Сонце повністю викотилося над морем і прослало на водах палаючу дорогу. Сльози котилися по Космоандрових щоках, світ дробився на частки у тих краплях страждання.

— Тепер я збагнув, Дивна. Збагнув, чому ви не цільні. Той, хто творив вас, залишив у вашій цільності рану. Око — це рана… Моя радість губиться навіки. Невже оце, що я бачу… сонце?

— Сонце, коханий! Світило, що дає життя.

— Я відчував його в цілості з усім: із собою, птахами, друзями… Я плив на човнику радості, а сонце було крилом… моїм крилом. Воно билося в грудях, давало мені силу, легкість. А тепер воно далеке й чуже… Воно котиться вдалину, і я вже не можу торкатися його, як раніше… Дивна! Тяжкий твій дарунок! Болить мені, болить!

Він упав на підлогу, заметався по ній, ніби розчавлене звірятко, ховаючи обличчя від світла, що набирало сили. Судорожно вчепився нігтями в повіки, наче жадав позбавитися того, що завдавало жорстокого болю. По щоках потекли цівки крові, Жанна скрикнула і стала перед ним на коліна, намагаючись одвести його руки від обличчя.

— Не смій! Ти покалічиш себе! За кілька годин, днів усе ввійде в норму! Ти заспокоїшся. Чуєш? Не смій!

Вона зірвалася на ноги, зашторила вікна. Пітьма знову запанувала в палаті, і Космоандр затих. Важко дихаючи, він слабо потис її руку.

— Не гнівайся, Дивна. Ти чекала іншого. Ми обоє… я і ти — помилилися. Я поспішив. А треба летіти далі. З пораненим серцем… Я прийму твій дарунок, Дивна, прийму повністю! Увесь твій болісний світ. Хай він пече мене, хай спопеляє. Учитель попереджував, що мене очікують бурі. Ось вони… Це тільки перша. Тільки ти не залишай мене в самотині, на чужині…

— Я буду з тобою, — гірко схлипувала вона, пестячи його щоки й цілуючи чоло, — я завжди буду з тобою.

За кілька тижнів юнак призвичаївся до нового відчуття, зумів узгодити його зі своїми колишніми асоціаціями, з попереднім світосприйманням. Проте колишня радість і легкість затаїлася десь у глибині єства, а весь він став відкритий назустріч невблаганним атакам безжальних променів. Жанна одвезла його на віллу, до затишних апартаментів, в яких світло вдень і вночі було зм’якшене.

Космоандр зажадав ширшого ознайомлення з тим світом, куди він потрапив. Жанна зауважила, що для цього треба навчитися читати, розуміти термінологію тутешніх мов, ввійти в принципово інший плин косморозуміння. Це теж нові вихори й урагани, болісні для психіки Чи витримає він їх?

— Кожну стежку треба звідати до кінця, — сказав юнак. — Ти повела мене, показуй свою казку далі. Я хочу бачити все тяжке, але й прекрасне. Має ж бути в твоєму світі щось радісне, бо інакше — як би ти тут жила?

Космоандр виявив унікальну здібність до незнайомої раніше інформації. За півроку він уже блискавично поглинав наукові трактати, за рік прекрасно розбирався в течії планетної історії, розмірковував про її перспективи. Проте не рвався в мандри, не волів зустрічей з людьми. Запевняв: доволі телевізійних передач. Переглянувши з десяток художніх та документальних фільмів, сказав, що тепер розуміє учителя і його наміри, котрі лягли в основу формування Гнізда Радості. І ще додав: учитель глибоко помилявся, мріючи про успіх експерименту. Помилялися й мудреці та йоги минулого, жадаючи одноосібно або невеликими групами прорватися до сфери свободи. Людство неподільне, воно переплетене єдиним вузлом генетичної спільності. Вихід має бути знайдений для всіх, а не для окремих шукачів.

Юнак зрозумів, що око — могутній орган, але за своєю суттю хворобливий. Вивчивши прадавню символіку, він асоціював око з образом Люцифера-Світоносця, котрий повстав супроти Єдності, обмеживши свої володіння можливостями видимого космосу, лишивши таким чином незліченні багатства всесвіту поза сприйняттям, а отже — поза усвідомленням. Звідси його біль, озлобленість, відчуженість, страждання неповности.

Космоандр спочатку палко прийняв дарунок любові, кілька тижнів жагуче купався у вирі ніжності та пристрасті, та невзабарі охолов до тілесних проявів почуття. Вона не наполягала, розуміючи тонкі нюанси душевних метаморфоз, оберігаючи його суверенність і незалежність у пошуку чуттєвої тотожності.

Невдовзі настала кульмінація. Космоандр натякнув Жанні, що хоче сказати їй щось важливе, те, що матиме вирішальне значення для їхніх доль. Вона прийшла до його кімнати тривожна й насторожена. Юнак сидів на килимку в позі лотоса. Як завжди, лише напоясник прикривав його стегна, а оголене тіло мерехтіло бронзовими відблисками. Він легко, ніби птах підхопився їй назустріч. Схилившись, поцілував їй руку.

— Дивна, до мене повернулася радість.

— Я щаслива. Я передчувала, що настане мить і ти…

— Зажди. Може, це не те, чого ти очікуєш. Дай мені сказати. Ти народила мене заново. Вбила мене… І народила… воскресила… Ти подарувала мені планету муки, відкрила страшну правду самообмеженого світла. Любов’ю своєю захистила мене від безжального променя. І нарешті, я знову набув сили крил, я можу літати поміж грозовими хмарами твоєї тяжкої сфери. Тепер пора повторити тяжкий експеримент. Мене чекають друзі в Гнізді Радості. Їм теж належить пройти ворота муки.

— Ти хочеш повернутися до вчителя? — жахний холодок стискував у грудях. — Ти кидаєш мене?

— О ні, — ласкаво відповів юнак. — Я хочу, щоб ти була вічно зі мною. Попливемо до Гнізда Радості, учитель буде щасливий зустріти нас.

— А далі… далі що?

— Ти повернеш усім птахам бачення. І ми будемо шукати шляхи для польоту в Зоряну Домівку, вже здолавши тяжіння й муку земної сфери. Не вирощені в теплиці наївні пташата, а загартовані болями орли буряної стихії. Я переконаю вчителя в доцільності такого шляху.

— А що буде зі мною, Космоандре?

— Хіба не бажаєш розділити зі мною всі радощі й болі пошуку? Дивна, ти ж запевняла, що любиш, що ми з тобою — одне ціле.

Вона губилася в пошуках відповіді. Розуміла: юнак подолав і жорстоку невблаганність болю, і ніжні тенета егоїстичного кохання, прагнучи далі — в невимірність нових почуттів. Хіба могла вона навіть подумати про таке? Гадала, що, отямившись від потрясіння, Космоандр стане її вічним супутником, другом, зберігаючи вдячність за відкриття цілого всесвіту. Сталося ж інакше. Кільце замкнулося. І бумеранг, кинутий нею в простір карми, повернувся назад, безжалісно рвучи ниті, які вона так відчайдушно сплітала.

— Космоандре… Я не готова до такого. Мріяла, що ти будеш зі мною, допоможеш відкривати таємниці життя. Ти ж на собі відчув, які можливості одержала наука. Генургія лише розпочинає свої дитячі кроки — і вже такі обрії. А далі?

— Дивна, про що ти мовиш? Хіба я дарма знайомився з вашою кривавою історією? Може, ти, може, всі жителі вашої сфери звикають до того, що діється в світі і вважають це «нормою»? Але я не можу… Жодного дня не хочу втрачати. Мовчки ждати стихійних змін? Скільки? Мільярди літ? Навіщо ж нам розум і мудрість? Хіба не краще невтомно прагнути нових обріїв?

— Це не для мене, — втомлено озвалася Жанна. — Є певна межа сил і можливостей.

— Межа — в безмірності? — здивувався він. — Я відчуваю, що ступив лише крок за стіну таємниці. Ще нічого не знайдено, ваш мудрець Ауробіндо, книги якого я прочитав, прекрасно сказав, що перемога має відбутися тут, на цій багатостраждальній і такій маленькій Землі.

— Ти справді, ще дитя. Емоційно, розумово, фізично. Ти можеш здійснити прорив, про який мрієш, мій любий. А я вже вичерпала силу творчого пошуку. Все, що сталося між нами, спочатку окрилило мене, а потім… спустошило… Я допоможу тобі. І радітиму твоїм успіхам, сама ж лишуся на своїй стежині. Моя праця ще потрібна простим людям, котрі навіть не догадуються про існування безодні можливостей. Одного тільки попрошу в тебе, Космоандре…

— Чого ти бажаєш, Дивна?

— Коли настане час твого торжества, коли крила твої стануть всесильними… не забудь про мене в зоряному вирії, не забудь про Землю…

— Не забуду, кохана!..

Юрій Ячейкін КОСМІЧНА ХАЛЕПА КАПІТАНА НЕБРЕХИ Фантазія-жарт

Розділ І Пожовклий піратський сувій

Готуючи біографічну довідку для «Дитяча енциклопедії» про галактичні звитяги міжзоряного вовка, я прибув до садиби капітана Небрехи, аби вточнити, де він бував, а де не бував. Самі знаєте: в тих анкетах питань доволі, ніби йдеться не про людину, а про новітню та ще й сумнівну гіпотезу. Словом, діло це не на хвилину і навіть не на день. А в мене нема такого відділу кадрів, який зробив би ту роботу. Тому мушу сам.

До того ж необхідно з’ясувати й деякі деталі астрономічного характеру. Зокрема, чудової субтропічної ночі звірити карту зоряного неба з оригіналом — чи не спалахнула десь наднова зірка і чи не згасла стара? Та й це ще не все. Давно помітив: на будь-якій мапі малюють самі зірки, а планетами нехтують. Хто ж, як не капітан Небреха може підказати мені місцезнаходження планетних систем? Адже його знанням позаздрили б навіть упорядники зоряних каталогів.

Отож, усвідомлюючи і водночас жахаючись обсягу роботи, я поклав собі не хапатися одразу за папери, а почати свої відвідини з того, з чого починав завжди — ґрунтовного огляду бібліотеки капітана. Колись я принагідно вже згадував, що в книжковій колекції Небрехи було аж 1000 наукових праць кожна з яких мала не менш як 1000 сторінок і важила до трьох кілограмів.

Та от, неквапом простую собі ретельно вивченим фарватерам уздовж книжкових полиць, вочевидь переобтяжених грубезними фоліантами, і раз у раз незадоволено зиркаю в бік надто уважного господаря.

Зрозуміло, як і завше, капітан Небреха курить свою уславлену люльку і з притаманним йому терпінням очікує завершення мого традиційного вояжу. Сидить, упереджено пильнує круглими, мов у нашорошеного кота, очима за моїми навігаційними маневрами і вимахує, як степовий вітряк, руками. А все для чого? Аби за димовою завісою не проґавити ту небезпечну мить, коли я котрусь із полиць візьму на абордаж. Зрештою, він мав рацію — від такого відчайдуха, як я, усього можна чекати.

Згодом капітан Небреха слушно пригадав:

— Якби моя природжена пильність зрадила тоді хоч на мить, і вже наступної секунди не дорахувався б однієї, а то й двох інкунабул…

Атож, капітан Небреха вивчив мою лиху, підступну до книжок вдачу!

Та ця гра в неприховані схованки, мабуть, набридла йому, бо раптом з невтомною іронією зауважив:

— Молодий чоловіче, не гайте часу, а краще одверто спитайте старого, де він ховає свої справжні космічно-букіністичні скарби. І тоді ще до вечора встигнете зняти копію з рідкісного навіть серед галактичних книгосховищ рукопису…

І капітан Небреха спокійно стартував з командорського крісла, а за мить, порипуючи протезом, пришвартувався до найбільшої полиці, що аж угиналася під книжками. Там він розсунув важкенькі фоліанти і з-під самої стіни видобув пожовклий від часу рукописний сувій, надійно закоркований у прозору, але, безумовно, непроникну для шкідливої космічної радіації посудину. Недбало підкидаючи в руці той своєрідний термос, пояснив:

— Оце власноручний щоденник рісмарка Аль-Булька з далекої радіогалактики ЗС-270. А «рісмарк», знайте, щось на зразок колишніх земних «перів», «серів», «донів» і різних там «фон-баронів»… Як бачите, рукопис навіки законсервовано, бо він такий старезний, що давно зотлів, і на свіжому повітрі од першого ж дотику розпорошиться.

Такого підступу від Небрехи не чекав. Знайшов що показувати! Ніби йому й справді нічим похвалитися! Капітан знову заховав рукопис під непробивну броню книжкової фортеці і мимохідь докинув:

— То була б величезна втрата для науки в масштабах Всесвіту, якби свого часу я полінувався прочитати теревені рісмарка Аль-Булька… — І раптом, ніби підслухавши мої численні запитання, продовжив: — Якщо б у тій небезпечній мандрівці не було на борту мого штурмана Азимута, навряд чи мав би честь познайомитися з Вами…

Він виручив мене з радіогалактичної пастки, хоч завше бувало навпаки… Якби не надприродна здібність Азимута спати скільки завгодно і за будь-яких обставин, довелося б мені в найкращому випадку маскуватися під робота, аби вкінець не здичавіти…

Отже, штурман рятував капітана уві сні?

Розділ 2 Земні клопоти

Невтомний на розповіді капітан Небреха продовжував:

— Уже другого дня опісля тих мандрів на випотрошену планету двоголових, де підпланетний світ аборигенів завис униз головою, я вивів мого вірного штурмана на трасу сонячного, завше святкового Мережаного, аби він знову призвичаївся до нормального земного тяжіння.

Ідемо собі, і я нишком стежу, як хитає Азимута. Він ступав непевно, ніби ноги мав на шарнірах, які з’єднували не м’язи, а пасові приводи, і сердито бубонів:

— Не збагну, чого ви соромитеся, капітане? Може, вважаєте, що без милиць ніхто не помітить вашого каліцтва? Он які вихиляси виробляєте на своєму протезі — штовхаєтеся лівим бортом, і я вже двічі мало не впав під колеса автомобіля. Візьміть який-небудь патик…

— Це я штовхаюся? У тебе, мій юний друже, відмовив вестибулярний апарат і ти втратив здатність вправно орієнтуватися в просторі. Твої сьогоденні штурманські знання надто сумнівні — невідомо, чи відповідають вони сучасному станові у шкіперському мистецтві…

Обурений Азимут закляк на місці.

То була слушна нагода спокійно посмакувати люлечкою. Я всівся на лаву під суцільним зеленим дахом каштанів, очікуючи, коли штурман прийде до тями.

Нарешті він прогугнявив:

— Невже ви, капітане, зневірилися в моїх природжених здібностях і спишете мене за борт?

Чого тільки не робить з людиною розпач? У запалі Азимут схарактеризував себе так, як я ніколи в житті не наважився б зробити! Та хай йому абищо… Адже ж в усіх інструкціях для космонавігаторів сказано: «Не гарячкуй!»…

М нагадав йому це несхибне правило.

— Спокійно, Азимуте, гальмуй! Давай-но ліпше вийдемо на трасу торованої холодною логікою думки. Зваж на той очевидний факт, що за час наших спільних мандрів ти побував у сивій минувшині і мав честь завітати в далеке майбуття. Тож поміркуй, чи відповідає твій інтелектуальний рівень сучасним знанням? Ти або відсталий анахорет, або ж гігант думки, якого зрозуміють хіба що через століття. Я ж не хочу, аби на мого штурмана дивилися як на малоосвіченого неука чи зарозумілого на гіпотетичних химерах дивака.

Азимут тільки розгублено вибалушив на мене очі.

— Що ж мені робити? — непевно промимрив.

— Вчитися. Іди, мій юний друже, до школи підвищення кваліфікації штурманів. Там ти одержиш сучасні знання…

— Знову за парту? — Вік живи — вік учись? А коли ж я піду у відпустку? Я ж, капітане, дня вільного не маю.

— А хто нині вчиться вдень? Тільки вночі! Азимут вжахнувся.

— Як уночі? А спати коли?

Його непідробний переляк був цілком зрозумілим: Азимут любить поспати. А вже як закимарить, то хоч стартуй над його вухом — не прокинеться!

— Спатимеш, Азимуте, на лекціях, — розтлумачую йому. — Прийдеш в аудиторію — і одразу в м’яке, тепле ліжко…

— Хіба дозволяють там спати?!

— Не лише дозволяють, а й змушують це робити. А хто не хоче спати, тому вводять снотворне, аби заснув відповідно до навчальної програми. Тепер ні слухати, ані розуміти не обов’язково. Від студента з посередніми здібностями вимагають спати. Ото відіспишся досхочу місяць-другий, і можливо, тебе навчать уму-розуму.

— Невже вві сні? — схвильовано запитав Азимут, котрий ще не вірив у своє шкільне щастя.

— Коли ж це я брехав?

Так я влаштував Азимута до школи. А оскільки й сам не звик до байдикування, тож і собі поклав завдання — набагато складніше…

Розділ 3 Таємниці космічних радіозойків

На кухні заклично засвистів електрокавник. Пора за стіл. Капітан узяв люльку і трохи хрипкуватим голосом сказав:

— Поки Азимут давав хропака на всіх без винятку лекціях із штурманського мистецтва (він примудрявся на «відмінно» засинати навіть на практичних заняттях), я теж, щоб не осоромитися перед вірним штурманом, вирішив виконати одне з найскладніших завдань, що свого часу постало перед людством — розшифрувати сигнали, які сягають Землі з безмежних глибин Всесвіту. В цій відповідальній роботі мені ніхто не заважав, Азимут, перевтомлений нічним навчанням, удень відсипався.

Про труднощі, що чекали на мене, не варто й казати. Такі спроби були й до мене, але нікому не поталанило довести справу до переможного кінця.

Уявіть собі: за кожним новим винаходом надсилали сигнал у Всесвіт. Та всі намагання розв’язати проблему як «туди», так і «назад» виявилися марними. Ви, напевно, знаєте про ті даремні шукання, та коротко все-таки нагадаю.

Винайшли, було, прожектор і зраділи: можна спілкуватися за допомогою світла! Наприклад, побудувати велетенську дзеркальну чашу, розташувати колом по її вінцях надпотужні прожектори, сфокусувати їхнє світло всередині чаші і кинути промінь у простір. Мовляв, спілкуватимемося азбукою Морзе. Але проект було відхилено. По-перше, промінь мав бути скерований в одну певну точку. А звідки відомо, що саме в цій точці живуть розумні створіння? По-друге, аби промінь досяг хоча б планет Тау Кита, не вистачило б потужності усіх тодішніх енергостанцій.

Аж тут з’явилося радіо і спохопилися: тепер обміняємося інформацією! А хто збагне земну балаканину? Де гарантія, що наші теревені брати по розуму не сприймуть як досадні радіоперешкоди і не знищать їх?

Хотіли використати математичні зорові символи. Та як надіслати їх у Всесвіт? І нарешті — телебачення! Збагнули: «ось воно!». Втім, цей метод спілкування вимагає тисячоліть.

Що й казати! Було безліч напрочуд цікавих, хоч і безнадійних проектів. І навіть такий божевільний проект, як спілкування за допомогою позаатмосферних вибухів атомних і водневих бомб. Мовляв, термоядерні вибухи такі яскраві і надпотужні, що їх неодмінно всюди помітять. Може, й угледять, та що подумають? Що розумні істоти в Сонячній системі винищують себе надновою зброєю. І тоді, коли брати по розуму впіймають спектр термоядерних вибухів, ніякого розуму не лишиться на Землі, вона змертвіє, немов одвіку задубілий астероїд…

Зрозуміло, особисто для мене спілкування з інопланетними аборигенами в напрямку «туди» ніколи не було проблемою. Моя коробка — завше надійний і безвідмовний засіб. Хіба потрібні ще якісь сигнали, коли все бачиш на власні очі! Та це тільки один бік справи.

Я думав: хіба про всіх ми знаємо? А чи нема таких високорозвинених цивілізацій, про які ми й не чули, і чи не хочуть вони познайомитися з братами по інтелекту? А коли так, то, можливо, вже винайшли якусь пристойну сигналізацію?

Я пригадав ті три сотні інопланетних мов, які вивчив за час своїх космічних мандрів (раптом стануть у пригоді?), і завантажив стіл кодованими записами загадкових сигналів із Всесвіту, які будь-коли ловили чутливі земні локатори. Ретельно вивчаючи багатющий астрономічний фактаж, дійшов певних висновків.

Насамперед, сигнали надсилають не планети, а зірки і навіть галактики. Їх так і назвали «радіозірки» та «радіогалактики». Тільки отакі надпотужні «передавачі» можуть охопити Всесвіт радіозойками.

Дивно й фантастично»; потужність випромінювання радіосигналів весь час змінюється: то збільшується, то зменшується, хоча причину цього явища ніхто не спроможний пояснити. І ще дивина: рання фаза розвитку будь-якого космічного «радіооб’єкта» навряд чи більша од кількох тисяч років. А для Всесвіту такий строк — одна мить.

Тож чи не є це виявом розумного життя, яке навчилося керувати радіовипромінюванням власних сузір’їв і галактик? Гіпотеза вельми спокуслива, та її необхідно обґрунтовано довести!

Не знаю, чи справився б я з таким непосильним для однієї людини завданням, якби не порадився з моїм другом капітаном Козирем, чий інтелект підсилений ще й нелюдським мозком знаменитого робота Малюка.

Розділ 4 Сигнал біди

— Чи варто оповідати, юний друже, з якою казковою гостинністю стрічає капітан Козир своїх і моїх друзів Тож уявіть собі, яка радість охопила його, коли уздрів мене на порозі своєї халабуди.

Капітан далекого міжзоряного плавання Небреха з насолодою пригадував той щасливий для обох космічних друзяк момент.

— Ні, цього ви ніколи не зможете уявити! — нараз рішуче відрубав він. — Треба погостювати на планетах ста дев’яносто трьох Сонць, як ото я, аби гідно оцінити гостинність капітана Козира. Авжеж, мій друг — дивовижний виняток навіть серед винятково гостинних цивілізацій! А під час інопланетних контактів подають на стіл, як на сільському весіллі…

Ледь прочинив я двері, як він заревів, що домівка його трохи не зсунулася з фундаменту.

— Гей, Малюче, все з трюмів — на палубу! До нас завітав сам альтер его^[4]!

А коли після розкішної вечері ми повсідалися в грубезні фотелі перед журнальним столиком, заставленим найвишуканішими коктейлями, капітан Козир заволав:

— Гей, Малюче, люльку й тютюн!

І ми поринули в таку густу тютюнову хмару, що вже й не бачили один одного. Лише фосфоресціювальна моторошна паща одноокого звіробраза, впольованого капітаном на кільцях Сатурна, страхітливим видовиськом бовваніла перед очима.

— Капітане, — повів тактовну розмову всесвітньовідомий господар, — а де ж ваш вірний штурман Азимут з його чудовим апетитом?

— Спить, командоре.

— Молодця! — повеселів Козир. — Значить, сумлінно виконує домашнє завдання. Надзвичайно здібний і старанний студент! Зразковий приклад, Малюче, для тебе!

— Верба магістрі^[5], — погодився я.

— Але яка нагальна потреба вивела вас на траверс моєї халабуди? Я знаю, що ви людина діла і ніколи не згаєте ані хвилини даремно.

— Од вас, командоре, нічого не сховаєш. А привела мене сюди неабияка справа.

— Слухаю уважно, капітане.

— Вам, безумовно, відомо про спроби розшифрувати сигнали із Всесвіту?

— Ще б пак! Можете не сумніватись!

— Так от: я наважився на чергову, але не певен, що буде вона успішною…

— Та коли це було, щоб те, за що ви взялися, не завершилося видатною перемогою? І тепер, капітане, інтуїтивно відчуваю: вас чекає новий нечуваний успіх. А з чого починаєте?

Отут я і виклав на журнальний столик паперовий сувій із систематизованими записами всіх всесвітніх зойків.

— Ого! Що я бачу! Тут позивні альфи Лебедя і крутиголовки з радіогалактики альфи Центавра! Загадкові сигнали з галактик ЗС-295 та ЗС-270! Кодовані невідомим шифром послання з подвійних галактик, що мають спільний центр тяжіння! Ви, капітане, зробили більше, ніж якийсь науково-дослідний інститут.

Козир, можливо, дещо й перебільшував. Та оскільки я не мав цілковитої певності у своїх висновках, то не заперечував йому. Зрештою, мій учений колега як викладач школи космонавтів був ближче до наукових кіл, аніж я — скромний мандрівник по космічній периферії.

— Не поспішайте, командоре, з оцінкою моєї домашньої праці, — зауважив я. — Порадьте ліпше, з якого послання починати мені дешифрування?

— Зрозуміло, з найкращого! Від простішого до складного — закон для кожного правдивого дослідника. І я бачу, що найпростіший текст зашифровано в радіопосланні з симетричної галактики ЗС-270.

Отут і втрутився в нашу наукову дискусію знаменитий робот Малюк з його нелюдським мозком:

— Найкоротший у Всесвіті сигнал — SOS!

— О-о-о! — ревонув капітан Козир.

— Сигнал біди! — підхопив і я.

— А що, коли й справді мешканці галактики ЗС-270 волають про допомогу? — захвилювався Козир. — Треба ж якось перевірити.

— Вихід один, — впевнено сказав я, — летіти до галактики ЗС-270 і на місці з’ясувати. Лише так можна одержати безпомилкову однозначну відповідь.

І я рішуче звівся на протез.

— Куди ви, капітане? — здивувався космічний побратим. — А коктейлі?

— Які коктейлі, коли тубільці із ЗС-270 ждуть швидкої допомоги! У таких випадках я не звик втрачати ані єдиної дорогоцінної хвилини. До того ж ще треба якось розбудити Азимута. Аліас^[6]!

Розділ 5 Передстартова лихоманка

Не оповідатиму, як тривало чергове міжгалактичне плавання. То мій Азимут надто балакучий на отакі недоцільні теми. Пам’ятаєте,скільки він говорив на магнітофонну стрічку після нашої подорожі довкола галактики на схід Всесвіту? Тільки й того, що виявив власну затятість у суперечках і повну зневагу до науково мислячої істоти.

Одне скажу: мандрівка була напрочуд спокійною й одноманітною. А відомо, що так звані спокійні дні ніколи не вкарбовуються в пам’яті.

Інша річ, коли з вами трапиться щось непересічне!

Візьмемо буденну ситуацію. Ви побачили мене в трамваї, але не одвернулися, не зробили вигляд, що захоплені передовою статтею в газеті, а мали мужність привітатися і поступитися власним місцем. Цей благородний вчинок яскраво засвідчить про вашу вихованість і рідкісну нині людяність, запам’ятається на все життя. І коли мине ваш полудень віку, коли в домашньому затишку розповідатимете онукам про своє героїчне минуле, неодмінно згадаєте:

— Це трапилося ще до того знаменитого дня, як я, скромний і непомітний землянин, поступився місцем у трамваї. Гадаєте, кого ж я ощасливив? Уславленого на всіх космічних трасах навігатора далекого міжзоряного плавання капітана Небреху! А щоб ви, дітки, знали про це, скажу, що галактичний вовк не ходив, а стрибав, мов горобець, бо мав протез. І йому дуже важко було стояти в трамвайній штурханині…

Або, починаючи іншу історію, знову з приємністю згадаєте:

— Точно пам’ятаю, сталося майже одразу після того, коли вперше в житті поступився місцем у трамваї. І хто ж сів на нього? Не повірите — сам капітан Небреха! До того ж він вголос похвалив мене за дивовижне благородство і виняткову вихованість…

Космічна ракета — не міський трамвай, продемонструвати в ній ці якості неможливо, бо «стоячих» місць там нема. А один випадок таки запам’ятався, бо добряче попсував мені нерви. І було це напередодні старту.

Повернувся я від Козира до готелю, бачу: замість штурмана лежить на ліжку клапоть паперу:

«Капітане! Я пішов складати державні іспити з усіх дисциплін.

Ваш Азимут».

От халепа! Підготуватися до галактичних мандрів — не валізу вкласти. Помічник украй потрібен.

Моторошна думка майнула в голові. А що, як Азимут погано засвоїв програму? А якщо він не витримає державних іспитів, і його залишать на другий рік? Це ж через його обурливі лінощі, можливо, загине цивілізація, бо хто ж мені вивірятиме курс?

Та я не розгубився: швиденько подався до школи підвищення кваліфікації штурманів. Нині соромно про те згадувати, але я ладен був підказувати Азимутові!

На щастя, даремно хвилювався. Азимут так добре засвоїв науку, що спав навіть на екзамені. Більше того, він захопив своїми неабиякими здібностями присутніх, і вся екзаменаційна комісія мирно посапувала.

Ех, якби я прихопив будильник! А так що? Чекати, поки вони прокинуться? Скільки ж мине часу!

І я наважився. Воно, звісно, злочин, але що мав діяти? Злодійкувато озирнувшись, рішуче вписав в Азимутів матрикул «відмінно» з усіх дисциплін. На нижчу оцінку своїх видатних успіхів він би все одно не погодився…

Розділ 6 Космічні в’язні

Повторюю: плавання тривало напрочуд спокійно. Але тим більша несподіванка чекала нас на кінцевій зупинці.

Правда, урочистості, якими нас тут зустріли, мали б одразу насторожити, бо нагадували свята на планеті Кібері, що ледве не закінчилися для нас трагічно.

До коробки поспіхом збіглися незчисленні натовпи роботів і автономних побутових автоматів — від багатотомних енциклопедистів до хатніх підлогонатирачів. Вони в захопленні гасали довкола ракети, виголошували алгебраїчні формули. Неоновими літерами спалахували плакати і транспаранти:

«Хай живе непомильна істина 2 + 2 = 4!», «Вічне життя синусам і косинусам!», «Найдовша гіпотенуза коротша від суми 2 катетів!», «Привіт братам по програмі пізнання!», «Найкраща у Всесвіті гра — шахи!».

Бідолаху Азимута ота підозріла радість перелякала не на жарт. Він пам’ятав жахливу пригоду на Кібері, коли тамтешні роботи замірялися розібрати нас на молекулярні запчастини, а тоді знову зібрати і подивитися, що з цього вийде.

— Капітане! — звернувся до мене штурман. — Тікаймо негайно, бо доведеться вицокувати від жаху сигнал SOS!

На щастя, я не надав його пораді серйозного значення. Якби я пристав до неї, найвидатніші науковці кількох десятків галактик й понині поневірялися б у моторошному і страхітливому полоні. Так у житті буває: робиш нібито похибку, а згодом виходить на краще…

Мені здавалося, що панікувати не було ніяких підстав. Пригадую, на Кібері вітали нас самі роботи, а тут вешталися й цілком людиноподібні, красиво одягнені істоти. А коли якийсь пилосос, телефон-автомат або ж самохідний бар заступав їм шлях, вони недбало відштовхували той погано відрегульований, не дуже меткий агрегат.

Щоправда, трохи бентежив абсолютно байдужий вираз облич цих господарів планети, але водночас заспокоювало чудове видовисько — трибуна. Вона — найпереконливіший доказ очевидного факту, що загальнопланетна еволюція суспільної думки рушила, поза всяким сумнівом, близьким до земного шляхом. Отже, вони мають однакову з нами уяву про урочистості. Роботи ж у таких випадках цілком вдовольняються велетенською рахівницею, на якій невтомно клацають їхні промовці. Для кожного робота головне, аби була справна цифра!

— Заспокойся, Азимуте, не панікуй! Ліпше склади коротеньку вітальну промову — і на трибуну…

Та я помилився. Мав би рацію, якби наказав штурманові написати невеличкий некролог.

Відкрив вхідний люк, і ми повагом вийшли з ракети, готові до виконання програми першого контакту.

Та як же здивувалися, коли, простягнувши руки для дружніх потисків, відразу відчули на них наручники.

— А що я казав! — войовничо вигукнув Азимут і почав відчайдушно боронитися ногами.

Під його могутніми ударами роботи падали, мов кеглі…

Та ось напасники отямилися і взяли штурмана в залізне кільце, таке щільне, що він не міг навіть поворухнутися. І його з голови до п’ят закували в грубезні кайдани. Та ще до ніг припасували по пудовій гирі на ланцюгу.

— Кретини! — грізно волав він. — Недоумки!

Але йому заткнули рот ганчіркою, і нас обох запхали до машини з ґратами.

І що найдивніше, оті людиноподібні істоти, брати по розуму, хоч би пальцем кивнули на наш захист! Що це — загадкова таємниця чи прикре непорозуміння?

Помешкання, в яке нас з Азимутом кинули, нічим не нагадували в’язницю. Це міг бути казково багатий на хитромудрі прилади науково-дослідний інститут або науково-експериментальний полігон для випробування найгеніальніших винаходів…

І все ж, то була в’язниця з усіма її сумнівними принадами.

Нас вштовхнули до кабінету її директора, старого, як іржавий цвях, робота, запрограмованого в куцих межах стандартного наглядацького режиму. Там, опісля відповідного оформлення протоколу і акта про конфіскацію усього нашого космічного майна для показу в музеї космічного варварства, й відбувся попередній допит.

Відповідав, зрозуміло, я, бо Азимуту забули витягти кляп із рота, і штурман раз у раз люто бряжчав кайданами. Проте я зберігав цілковитий спокій, аби не принизити себе перед безмозкою машинерією.

— Ваше прізвище? — зарипів робот.

— Небреха.

— Посада?

— Капітан.

— Звідки прибули?

— Здалека.

— Отже, ви розшифрували наш SOS?

— Ви справді надсилаєте сигнал біди? — вразився я, пригадуючи мудру підказку знаменитого робота Малюка.

— Тут, капітане, запитую я. А ви відповідаєте. Ми, роботи, мудріші від усіх, таких розумників у Всесвіті нема. Бо наша програма — пізнання… — Він поворушив на столі купу перфострічок і тупо запитав: — І де ж вас розмістити?

— Не знаю…

— Один плюс один дорівнює двом! Я запитую, ви відповідаєте, значить, нас у цій кімнаті двоє.

— Троє, — відповів я.

— А де ж третій один?

— Ви!

— Так! У вас, капітане, тонкий і спостережливий розум. Але три мінус один — два. Двох мені й належить посадити. Тільки куди? Попереджаю: тут запитую я, двоє відповідають…

— Ні, один, — виправив його помилку.

— Як?

— Бо один з двох — безвідповідальний! Чи ви почули від нього хоч одну відповідь? І якщо візьмемо ситуацію: один відповідальний і мінус один безвідповідальний, то одержимо чистий нуль!

Я вже святкував у душі перемогу, та передчасно.

— Це аксіома, плюс і мінус взаємно знищуються. Виходить, вас нема, і мені нікого садити за ґрати, — та після того цілком слушного висновку він раптом позбувся будь-якої логіки. — Але ж ви є у протоколі і акті про конфіскацію майна.

Перший тур арифметичного двобою я програв. Хіба ж знав, що й серед роботів є бюрократи? А цей полірований бовдур ніби прочитав мої понурі думки:

— Ми, роботи, хитріші від усіх. Отже, слід розв’язати складне завдання: де розмістити двох, якщо немає вільних камер? Здогадуюсь, — двох слід посадити до головоногого чотирихоботника з Тукана. Адже цей інтелект до того розумово розвинений, що здатний спілкуватися одразу з чотирма. Чотири мінус два — бракує ще двох.

— Цікава комбінація!

— Атож! — самовдоволено погодився продукт металобрухту. — Він має чотири ретрансляційних хоботи. Якщо хоч один не завантажений, він не може розмовляти навіть з трьома. Тому-то й мовчить уже кількасот років. З вами ж він також не розмовлятиме, бо бракує ще двох.

Розділ 7 На чотири є чотири

Вир нез’ясованих питань закружляв у моїй голові, коли нас вели до камери. Чим ми завинили перед цією цивілізацією? Чому вже кількасот років тримають в одиночці головоногого вченого з Тукана? Про які таємниці хочуть дізнатися від нього роботи? Можливо, тутешні аборигени не люблять іншопланетних заблуд? Але навіщо тоді захаращувати Всесвіт зойками про допомогу?

Камера була пречудова. Гріх скаржитися на дбайливо створені побутові умови — широкий, мов танцювальний майданчик, письмовий стіл, устаткований пультовим магні-відео-телефоном, і журнальний столик з електрокавником. Розлоге ліжко за легенькою ширмою з веселими візерунками, стереоекран телевізора на всю стіну, на підлозі — м’який килим. Окрім того, кілька томів шахових етюдів та енциклопедичне видання з питань всесвітньої галактології. Але з усього видно, що камера розрахована на одну особу.

Та неприємне враження справив на мене господар помешкання. Він застиг недоладною купою в єдиному кріслі і тужливо позирав великими, як тарілки, сумними очима.

Хоча й здогадуєшся, що отакий високоосвічений інтелектуал тобі анітрохи не зашкодить, але як глянеш на нього, аж мороз попід шкірою. Адже в цьому затишку сидить моторошне видовисько — восьминіг. Велетенська драглиста голова з холодними, гіпнотизуючими очима, страхітливі м’язисті кінцівки з численними горбками присосків, огидна слизька шкіра. Втішало те, що цей головоногий лантух був у стані цілковитої апатії і байдужості.

Я героїчно переборов свої земні рефлекси і бадьоро, приязно привітався:

— День добрий! Як ся маєте, колего?

У відповідь — безрадне кліпання очима.

— Певно, теж свого часу прибули рятувати цих безмозких ляльок? І ми втрапили в таку халепу. Слід тепер помізкувати, як врятуватися…

— Аякже, порятуєшся, — в безнадії пробурчав Азимут, якого вже звільнили від осоружного кляпа. — І досі нічого не второпаємо, хоч наслухалися у чотири вуха?

Чого тільки з людиною не робить розпач! Азимут знайшов розв’язання проблеми, але сам того не помітив. Якби не моя пильність, порятунок буквально вислизнув би з рук!

— Колего! — заволав я до вченої голови з чотирма мацаками-ретрансляторами. — Мені відоме ваше горе — нема з ким слівцем обмінятися, бо маєте аж чотири передавачі, що мусять діяти синхронно. Але я і штурман маємо чотири приймачі, що звуться вухами! Причому те, що влітає в одне вухо, в друге не вилітає. І якщо ваша на те ласка…

Головоногий велет думки нараз ожив, заворушився, звівся на свої чотири мацаки і раптом стрибнув мені на груди. Його ретранслятори стиснули мене в сталевих обіймах. Очі його збуджено блищали.

Подивилися б ви у ту мить на Азимута! Від цієї кошмарної чотириногої каруселі волосся в нього стало сторч. І що б він скоїв, якби з нього познімали гирі та кайдани. Думаю, роздер би брата по розуму і колегу по в’язниці.

— Капітане! — кидав мені корисні поради. — Дайте йому каблуком по ретрансляторах!

Аж тут головоноге чудовисько вхопило в свої могутні обійми й штурмана. Ми були схожі тоді на космічний варіант троянської історії з Лаокооном. А тим часом потвора з Тукана притулила нас один до одного.

— Мої космічні друзі! Дуже перепрошую за цей, може, надто бурхливий вияв емоцій. Але, вибачайте, мене вельми розбурхала геніальна порада капітана про чотири передавачі і чотири приймачі. Зважте, я героїчно мовчав, як безнадійно зіпсований гучномовець аж кількасот років!

— Вельмишановний колего! Пробачте, не знаю, як вас величати…

— Магістр філософії Філ-Фак, — одразу ж ввічливо прогуло в обох вухах (Азимутових теж).

— Отож, велемудрий магістре, тепер набалакаєтеся хоч до третіх півнів. Це запевняю я, капітан Небреха, і мій вірний штурман Азимут.

— Ще раз дякую, мій рятівнику і мудрий пораднику! — мовив Філ-Фак. — Неодмінно скористаюся з вашої дружньої пропозиції. Тим паче, що мене слухатимуть істоти з тонким розумом і завбачливо вмонтованими двома приймачами. А я, капітане, щоб ви знали, можу здолати балаканиною аж світловий рік без жодної перерви на перекур.

Оце здібності! Талант, куди не кинь…

Розділ 8 Найбільший благодійник — найбільший злочинець

То з першого знайомства магістр Філ-Фак своїм зворушливим тяжінням до дружніх обіймів міг будь-кого налякати до смерті. Насправді, він зразково вихована, всебічно розвинена істота, чия інтелектуальна міць змагалася з винятковим фізичним гартом. Гармонія і якість в одній особі!

Та повернемося до розповіді. — Любий брате по розуму! — звернувся я, коли дружні обійми Філ-Фака дещо послабшали. — Бачу, ви схильні до односторонньої розмови. Згода! Але нам треба добряче обмізкувати тему, щоб я не перебивав вашу лекцію численними доповненнями.

— Маєте рацію, капітане. Залюбки вислухав би ваші побажання щодо цього, але боюся: ми лише даремно гаятимемо дорогоцінний час. Адже ви не можете підказати мені тему, про яку самі нічого не знаєте! Отож, з вашого дозволу, пропонуватиму я, — самовпевнено сказав він.

— Прошу, магістре!

— Та ось: масштаби Всесвіту. Ваша думка?

— Я сам їх вимірював. Пригадую кумедний випадок, коли ми з Азимутом…

— Таємниця спалаху понаднових зірок! — заволав магістр.

— Одну таку я самотужки запалив. А трапилося це так…

— Антисвіт!

— Вельми повчальна тема! Пам’ятаю, під час мисливських мандрів до сузір’я Дракона зустрівся з анти-собою…

— Чорні Сонця! — У голосі Філ-Фака виразно бринів відчай.

— Що саме ви маєте на увазі: так звані «гравітаційні могили», чи конденсатори променевої енергії, які чорніють на небі по той бік світла?

Дві пари його мацаків безпорадно впали. Мені стало шкода цього нещасного ерудита. Мовчати кількасот років і не набалакатися, коли нарешті трапилася нагода! Але чим йому зарадити? Адже магістр, безумовно, мав рацію, коли запевняв, що не може запропонувати тему, про яку сам нічого не відає. Ех, якби на його місці та були місцеві роботи! От хто міг би дещо розповісти!

Але мене раптом осяяло:

— Магістре! — Ви в цій в’язниці вже кількасот років, а ми тут недавно. Отже, відаєте про тутешню цивілізацію все, а ми — нічого!

— Ви — геній, капітане! І хто б міг подумати?!

Я ніколи не був про себе такої високої думки. Та хіба заперечиш особі із сторонньої галактики? Зрештою, даючи оцінку мені, він вшановував могутній розумовий рівень усього людства.

— Ваш світлий розум яскраво освітлює туманну царинь архіпелагу незайманих тем! Ви, капітане, — компас наукової думки!

І ще багато слів виголосив цілком об’єктивний корифей наукової думки з Тукана на повну потужність усіх чотирьох ретрансляторів. Тепер йому просто бракувало трибуни.

— Колего! — нарешті вдалося мені зупинити цей велемовний словопотік. — Я теж неабиякий майстер на компліменти, але не хочу втрачати ані хвилини на пусті балачки, хоч які б вони не були приємні. Не тим час дорогий, що довгий, а тим, що короткий.

— Тож повідаю предивну історію…

То була справді найдивовижніша історія, яку я будь-коли чув. Ви слухаєте її з моїх вуст, у спокійних кабінетних умовах. А я почув у в’язниці, причому від розвою історичних подій залежали моя і штурманова долі.

Уявляєте, яке враження справила на мене оповідь про навали безжальних армад на далекі планети? Гинули космічні кораблі, палали, мов страхітливі смолоскипи, планети…

— Сотою розбійницькою армадою, — гримів магістр Філ-Фак, — керував негідник з династії закоренілих мерзотників рісмарк Аль-Бульк, відоміший з хронік та хрестоматій як Холодильник. На щастя, завдяки випадковому збігові обставин, цей бандюга не винищив жодної цивілізації, не спалив жодної планети. Тільки тим і уславився, що заморозив у прозорій капсулі власного горлоріза-генерала. Річ у тім, що на планеті в системі туманності ГСП— 7293, на яку цей покидьок натрапив, розквітло рідкісне і могутнє телесуспільство. Її аборигени чудово володіли телепатією — трансляцією і прийомом думок на відстані. Їхня головна енергетична база — керована, цілеспрямована думка, телекінез або здатність рухати предмети аж до планет силою могутньої думки. І що ж? Коли на їхню казкову планету впав з неба десант жорстоких убивць, вони легко прочитали лиховісні думки чужинців і негайно закинули всю грабіжницьку армаду аж у невідому дифузну галактику.

Та сталося так, що аборигени планети миролюбних гуманоїдів, які спочатку не підозрювали нічого лихого, обмовилися: високорозвинені цивілізації обмінюються знаннями за допомогою сигналів. Ця єдина доладна інформація глибоко засіла в сірому гливчаку мозку Аль-Булька. Але за своєю злодійською природою він не здатний був збагнути ідею здорового, рівноправного товарообміну. Адже вихований на зловісних постулатах: «Дай! Віддай! Греби! Хапай! Грабуй!». А ще — «Ріж! Бий! Знищуй!».

Однак, як не дивно, саме цей злочинець, став найбільшим благодійником не тільки власної планети, а й усіх суміжних сузір’їв, галактик і туманностей. Бо його сота експедиція виявилася і останньою. Вже не борознили міжзоряний простір наїжачені смертоносними боєголовками кораблі, вже не шугала безжальна смерть у всесвітніх масштабах. Тихо стало на кордонах і підступах до галактики ЗС-270.

На планеті теж раділи. Віднині не треба споряджати надто дорогі армади і шукати навмання, здебільшого марно, високотехнічні цивілізації. А скільки їх гинуло? Одні засмоктав протилежний час, інші агонізували в смертельних обіймах нечутних променевих ураганів, треті безслідно зникали в зустрічних нищівних потоках антиматерії. А рісмарс Аль-Бульк гарантував стопроцентний успіх без усіляких космічних мандрів. І його пророцтво збулося. Бойові кораблі іржавіли на стартових вежах без ужитку, космодроми позаростали травою…

Що ж він запропонував? Надсилати у космічний простір сигнали біди SOS!

Хід його думок простий, але надійний. Космічний зойк про допомогу здатна розшифрувати лише науково розвинена цивілізація, що вже опанувала всесвітньою сигнальною системою. Отже, кожна у всеозброєнні власних дивовижних знань кинеться на допомогу братам по розуму. Отут їх слід захопити та заточити у в’язницю, аби випитати науково-технічні секрети і таємниці необережних рятівників. Дешево і сердито!

Успіх підступного заходу був винятковим. Про це свідчить хоча б той незаперечний факт, що для вас, капітане, і вашого штурмана вже не знайшли й вільної камери. Воно й зрозуміло: в місцевій в’язниці поневіряються корифеї думки, генії і академіки з кількох сотень сузір’їв, галактик і туманностей.

— Та нема лиха без добра! — зловтішно докинув магістр. — Найбільший благодійник планети виявився її найбільшим злочинцем. Завдяки широкій навалі найрізноманітніших знань місцеве суспільство здичавіло.

— Хіба ж це можливо? — вразився я. — Щоб знання призвели до здичавіння, до тваринного животіння? Адже вік живи — вік учись!

— Правильно сказано, капітане, — магістр хитро підморгнув. — Усе залежить від того, як розумні істоти оволодівають знаннями і як їх використовують. Коли ти в тяжкій праці розкриваєш таємниці природи, лише тоді відчуєш високу ціну зерняток знань, з яких виростає велич і міць гуманоїдної цивілізації. Якщо ж для тебе знання все одно, що знайдений карбованець, а тими карбованцями всіяний всенький твій шлях, то тобі вже ліньки за ними навіть нахилятися. Так сталося й тут. Тубільці переклали свої турботи і клопоти на роботів: хай, мовляв, це залізяччя оволодіває новими знаннями. Запрограмували роботів на одвічну дяку собі і на одвічну жадобу нових знань, які їм можуть дати тільки іншопланетні чужинці, та й почали розкошувати. Минали століття, і вони поступово забули таблицю множення, абетку. Одне слово, без праці, без прагнень, без мети докотилися до жалюгідного задоволення суто гастрономічних потреб. Візьмемо хоча б рісмарка Аль-Булька. Свого часу то була вельми освічена істота. А нині? Нікчема і недоумок! Послухали б ви його! Варнякає, як немовля…

— Атож, капітане! — завершив цікаву розповідь магістр Філ-Фак. — Місцеву цивілізацію слід рятувати, поки її представники остаточно не здичавіли і не повилазили на дерева. Тільки як? Адже вони самі подбали про власну спокійну еволюцію до мавп, коли програмували обслугу — роботів. Втім, якби знайшлася світла голова, що зруйнувала б це розбійницьке гніздилище і твердо поставила аборигенів на звитяжний шлях гуманоїдного поступу, то слава про такого легендарного героя розлетілася б по всіх кутках Всесвіту. Бо ще не було випадку, щоб роботи. звільнили когось з ув’язнення. Ти їм хоч енциклопедію галактичних знань виклади, а вони все підозрюють: приховав таки цікавинку. Згодьтеся, величезної наукової ваги то подвиг — врятувати із жахливого інтелектуального полону найбільших і наймудріших вчених Метагалактики!

Розділ 9 Під веселим Роджером

Отака оповідка змусить будь-кого замислитися. Це ж неймовірно, хоч і незаперечний факт: від надмірного обсягу знань місцеві розумні істоти здичавіли!

— Атож, магістре! — підтримав я свого колегу. — Не можна прожити чужим достатком, якщо це й знання. Що легко дається, те легко минається. Чужим розумом свого не добудеш. Воно в народі правильно кажуть: знання робить життя красним. Але спочатку гірко зароби, а тоді вже солодко їж. Та знову ж: коли хліб росте на деревах, хто буде орати землю? Отож і вийшло, що грабуючи знання, ними тут не оволодівали.

По суті місцеві йолопи мали силу-силенну знань, а самі в них нічого не тямили. Ні, грабунком, крадіжками, підступом не проживеш, хоч би ти й грабував такий делікатний товар, як розумна думка. Будь-яка грабіжницька цивілізація, якою б могутньою вона не була, приречена на неминучу загибель.

На доказ розповім епізод з історії нашої матінки Землі. (Перепрошую, магістре, але я вас вислухав уважно. До того ж, не хочу, як отой осоружний робот, лишатися в боргу. Пам’ятайте: здоровий товарообмін корисною інформацією — закон Всесвіту!).

Десь у середині XVII ст. раптом по всіх столицях світу набув печальної слави маленький скелястий острівець в Атлантичному океані — Тортуга. А зажив її тому, що на ньому замешкали флібустьєри, буканери, пірати, корсари і капери. Рік у рік, від навігації до навігації, професійно одноокі, однорукі та одноногі господарі того суходолу зміцнювали його і поступово перетворили на суцільну фортецю, яка мала лише одну затоку, придатну для стоянки кораблів. Вхід до неї вартувала прямовисна скеля, в якій пірати видовбали вічка для гармат і охрестили цю природну вежу на свій манер — Голуб’ятником або, як по-іспанськи, Ель-Паломар. Отже, піратський острівець був надто міцним горішком для здобуття, але напрочуд легким і зручним для захисту.

Успіхи, багата здобич тривалий час були надійними супутниками морських волоцюг. Маленькі, але верткі піратські посудини обліплювали з усіх бортів іспанські велетні-галеони та англійські фрегати, брали їх на абордаж, чіпляючи на щоглу чорний клапоть з білим черепом та кістками навхрест — Веселого Роджера з його моторошною мертвою посмішкою.

Щоразу більші піратські армади вирушали з Тортуги на розбій і кривду. Вони грабували, палили й нищили міста, поселення трьох континентів — Америки, Європи, Африки. По всій Атлантиці гойдалися на хвилях потрощені щогли, дошки, барильця з-під рому — залишки потоплених купецьких суден. Течії несли в незвідану далечінь порожні пляшки з надійно закоркованим сигналом біди. Маленька Тортуга тероризувала весь світ!

Історія Атлантики писалася тоді кривавими літерами, її зловісні літописці — піратські верховоди Джим де Бойз, знаний за товариським прізвиськом Дерев’яна Нога, Шевальє Монтбарс, Френк Д’Олоно, Льюїс Скотт, Джон Дейвіс, Лорент де Графф, ван-Горн, Мансвельт та Генрі Морган, відоміший в колі своїх соратників як Підлий, що започаткував династію багатіїв-шкуродерів. Вони визнавали один товарообмін — кулі і ядра на срібло та золото.

Піратська Тортуга набирала сили. Ось уже Генрі Морган разом з Мансвельтом заміряються перебазувати державу беззаконня на острів Олд Провіденс. Ось уже морські розбійники запанували й на Ямайці, столиця якого Порт-Ройял зажила лихої слави «Вавилона піратів».

Тут замешкали люди без роду й племені, але з шаблюками, пістолями і кинджалами. Тут збували пограбоване. Ніхто нікого не питав, звідки він і звідки його скарби. Є гроші — відкривай шинок, таверну, ігорне кубло або невільничий заїзд. Нема ані шеляга — ставай під чорний прапор з портретом веселуна Роджера.

А в шинках і тавернах бенкетували строкаті типи з чорними стрічками замість ока і рятувальним знаряддям під час морської катастрофи — дерев’яною колодою замість ноги. І розраховувалися золотими дукатами нарівні з пістолетними пострілами і шабельними ударами.

І все-таки, як не розкошував піратський Вавилон, грізний час неминучої кари наближався.

Настало 7 червня 1692 року. Зранку ніщо не віщувало лиха. Як і завше, сонною імлою зависла над містом південна спека. В затінку пальм бряжчали келихи з ромом, стукали по денцю порожньої бочки програні в кості піастри, лунали хвацькі куплети про скриню мертвяка. На рейді Порт-Ройяла порипували шпангоутами кілька-десять наїжачених гарматами бойових кораблів із спущеними вітрилами.

Нараз гаряче небо заступили темні, важкі хмари. З громом і блискавками над містом вибухнула раптова тропічна буря. Злива була така, ніби почався всесвітній потоп. Аж тут страшний підземний струс гойднув всенький острів. Мить — і будинки перетворилися на недоладні купи битої цегли і потрощеного дерева, з-під котрих лунали зойки про допомогу. Та де там! Земля під ногами хиталася, небо потворно смикалося в конвульсійних гримасах блискавок.

— Рятуйся, хто може!

Та як урятуватися, коли єдиний порятунок — кораблі — сунули на місто? Велетенські хвилі з білими гребенями били в берег, усе далі сягаючи на суходіл, несучи бойові кораблі з гарматами і вусами якірних ланцюгів. Вулиці перетворилися на протоки, грізні, некеровані фрегати ішли на останній відчайдушний абордаж ще вцілілих будівель, трощачи і нищачи все на шляху.

За кілька годин на місті колишнього Порт-Ройяла вільно гуляли океанські хвилі.

— Авжеж! — завершив я свою повчальну розповідь. — Здавалося, небо, море і земля повстали проти злочинців. Їхню столицю поглинув океан, а острівець зруйнував землетрус. Така кара, а може, ще й страшніша, не минула й тутешніх лиходіїв!

— На що ви розраховуєте, капітане? — зауважив Філ-Фак. — На стихійне лихо? На втручання сил природи? На планетотрус? Одне діло — маленький острівець, інше — космічна колиска високотехнічної, хоч і здичавілої цивілізації!

І в розпал дискусії подав свій егоїстичний голос Азимут:

— Капітане, ви порятуйте всіх самі! Доведіть магістрові, що сам-один впораєтеся ліпше, ніж будь-яке стихійне лихо! Хіба комусь вчити вас, як зарадити цивілізації? Отже, виручите!

Ви чули? Отак осоромити мене перед чотириногим інтелектом з Тукана! Мовляв, якби не власна халепа, я б і пальцем не кивнув на порятунок інших. Ніби ганебно женуся за всесвітньою славою, яку рознесуть по всіх сузір’ях, галактиках і туманностях звільнені з ув’язнення мислячі академіки і корифеї!

Справа ускладнювалася ще й іншим. У мозку бринів певний, хоч поки що й невиразний, план порятунку. Та хіба я міг ним поділитися після Азимутової балаканини? Ні, і ще раз ні! Бо це виглядало б на безсоромні похваляння.

А план полягав у тому, що старий капітан Небреха в ім’я щасливого майбуття місцевої цивілізації, в ім’я врятування численних братів по розуму (в тому числі й Азимута) мусив уперше в житті стати на огидний шлях зради й підступу…

Розділ 10 Чорна зрада

Зранку мені, як капітанові, виявили честь: першого повели на допит. Цього разу чекала компанія інтелігентніша, аніж начальник тюряги, котрий плутається навіть у двох перших арифметичних діях. За круглим столом сидів надпотужний інтелект, зовні дуже схожий на пральну машину «Рига», розгалужений радіокомбайн з кількома хвильовими пасками, програвачем, телефоном, магнітофоном і екраном кольорового телевізора із стереозвуком. Був також громіздкий інтелектуал, що вельми скидався на освічену шафу з бібліографічною картотекою. Сиділа ще якась складна машинерія — справжній цвинтар ліхтарів, дротів і напівпровідників, що жувала довгі і вузенькі паперові стрічки. Додайте до них секретаря-стенографістку у вигляді елегантної, симпатичної друкарської машинки, тлумача-мікрофона і матимете повну уяву про всіх.

— О, іншопланетне вмістилище невідомих знань! — солодко заспівав, низько вгинаючись на еластичному держаку, мікрофон-тлумач. — Поділися з нами своїми шановними знаннями. А перед цією процедурою я познайомлю тебе з присутніми тут високосортними знавцями.

— Із задоволенням потисну маніпулятори! — не пручався я.

— Перед тобою — достойний стерилізатор знань ПМ, котрий профільтрує твоє повідомлення, аби вони навіки лишилися в нетлінній чистоті. Поряд з ним — лектор новітніх знань, котрий транслюватиме їх по всій планеті. Достойний систематик БШ занесе твої повідомлення в картотеку, щоб вони не загубилися в архівах. А оцей ЕРМ перекладе їх на код нульової інформації, зрозумілий для високорозвиненої електронно-обчислювальної апаратури. Отож починайте, капітане!

— Достойні знавці, про ваші широкі можливості яскраво промовляють габарити! Передусім дозвольте подякувати за нечувану гостинність, з якою я вперше в житті познайомився на цій унікальній планеті першосортних запчастин і високоякісного мастила! Що, власне, я знаю? — повів далі. — Я знаю, що не знаю нічого такого, що невідомо вам. Порівняно з вами я ще дуже нескладна і примітивна споруда. Більше того, некомплектна, бо мені бракує одної ноги, що перешкоджає успішно крокувати по світлому шляху знань.

— Оце логіка! — схвально загули роботи. — Залізна!

— Мудрі мисливці за знаннями! — натхненний першим успіхом, сказав я. — Подивіться на мене! Я ж не маю прального пристрою, аби очистити знання від темних плям і бруду.

— Не маєш!

— Не маю теле— і радіоустаткування, аби пропагувати прописні істини на всю планету.

— Нема!

— А картотеку!

— Дзуськи!

— А хіба можу спілкуватися за допомогою коду нульової інформації?

— Куди твоє діло!

— Отож, як ви переконалися, за своїми інформаційно-пізнавальними можливостями поступаюся всім вам. Я не здатний виконувати навіть нескладні обов’язки вашої симпатичної друкарки!

— Справді — дурень! — охоче погодилися роботи. — Але ж і дурень інколи бовкне розумне слово.

— Де в мене той розум? — героїчно боронився я. — Що можу повідомити? Хіба самі не знаєте: на небі понавішано зірок…

— Знаємо!

— Навколо зірок обертаються планети.

— Справді!

— Що 2 + 2 дорівнює 2? 2 або ж 22?

— Ще б пак! Отут я і наполіг.

— Достойні скарбники знань! Хоч я темний неук, та вкажу вам джерело земних знань. Це — мій вірний штурман!

— Ваш колега?

— Атож! Азимут закінчив школу космонавтів, а напередодні цих мандрів — школу підвищення кваліфікації штурманів. Вельми освічена істота. Скажу по секрету: саме він вирахував курс до вашої планети!

— Ура! — в захопленні заревіли роботи. — А чи розмовлятиме він з нами так щиро, як ти?

— Невідомо. Впертий і затятий тип.

— Але ж ми можемо його змусити, — захвилювалися металеві інквізитори. — Аби лише знати як.

— Я пораджу.

— Нарешті!

— Щоб Азимут виклав усі таємниці, з ним слід день і ніч вести наукові бесіди, не даючи йому спати. А щоб він не задрімав, дратуйте його оголеним електродротом з невеликою, безпечною для вразливої білкової істоти напругою.

— Хай живе наймудріший із дурнів капітан Небреха! — і роботи оголосили перерву.

Коли я повернувся до камери, штурман запитав:

— Ну, і як?

— А ніяк. Мовчав, наче риба. Не видав жодної таємниці. Сподіваюся, й ти Азимуте, не осоромиш свого капітана чорною зрадою?

— Мій юний друже! — загув магістр, вправно припасувавши свої передавачі до наших приймачів. — Капітан Небреха, поза сумнівом, дав тобі приклад, гідний наслідування. Але не забувай і про мене! Якщо Небреха промовчав лише раз, то я мужньо німую вже кількасот років. У цій благородній галузі я — абсолютний рекордсмен і чемпіон серед усіх ув’язнених, досі не розколовся! Недарма моє прізвище, як і знання, розшифровуються коротко і ясно — Філософський Факультет!

— Дякую, магістре, за цінну і своєчасну моральну підтримку, — розчулився Азимут. — А вам, капітане, скажу: мовчатиму, як безнадійний другорічник на екзамені!

В ту мить до камери з брязкотом вдерлися наглядачі і відразу ж до Азимута:

— Гей, ти! На вихід!

Магістр невдоволено поліз у фотель, а я приліг на розкладушку. Роботи все зроблять точнісінько так, як я їм підказав. Вони вестимуть з Азимутом наукові бесіди і не даватимуть йому спати. Від науки його, безперечно, хилитиме на сон, а тут — оголений дріт!

Цікаво, чи витримає Азимут такі пекельні інтелектуальні тортури?

Розділ 11 У науки довгі руки

Азимут пішов і зник. День минув, другий, третій, а мого вірного штурмана нема й нема. Та експеримент, очевидно, тривав успішно, бо мені пом’якшили тюремний режим — дозволили в супроводі двох сторожів прогулюватися навколо в’язниці. Одного разу і сталася випадкова, але незабутня зустріч.

Іду й бачу: на дитячому майданчику здоровезний чолов’яга в піску грається.

Мої сторожі благоговійно залопотіли:

— Рісмарк Аль-Бульк! Найбільший благодійник планети!

— Холодильник!

Підходжу ближче. Дивлюся, а цей м’язистий велет сумлінно накладає совочком пісочок у формочки, потім перекидає їх. А сам белькоче:

— Еники-беники, їли вареники…

Я й запитав:

— Ти знаєш, що таке вареники?

Він позирнув на мене бездумними очима вгодованого малюка віком до одного року. Нараз достославний рісмарк Холодильник кумедно зморщив лоба, радісно пустив бульбашки і поважно відповів:

— Ам-ам!

Отже, не деградував до повного і незворотного здичавіння.

Невдовзі я вже лагідно й мило просторікував з благодійником, як з малою дитиною. Коли набридло, сказав йому:

— Топ-топ!

— Топ-топ? — здивувався він.

— Щоб — «бай-бай»!

— Не хоцю бай-бай! — заскиглив і на очі навернулися сльози.

— Ну, тоді «топ-топ», щоб вдома «буль-буль», — мудро порадив я.

— Буль-буль! — збагнув він і побіг додому…

Та повернуся до розповіді.

Четвертого дня мене вдруге викликали на допит до вже відомої компанії. Був там і Азимут — солодко спав у кутку, згорнувшись клубочком.

— Капітане, ми дізналися!

— Вітаю вас!

І знову захоплено:

— Це неймовірно! Азимут відкрив таємницю!

— Яку? — запитав я.

— Не здогадаєшся! Бо порівняно з цим юнаком ти темний неук! Знання приходить уві сні! А ми, бідолахи, оволодівали ними буквально без спочинку! Вирішено: запроваджуємо всепланетну, всероботну тиху добу.

— У чому ж річ?

— Але ж спати — значить відключитися. По черзі повідключаємо один одного. А хто ж вимкне останнього?

— Якщо не заперечуєте — я!

— Капітане! Ти — найбільший після холодильника благодійник планети!

Невдовзі на планеті тихо стало, як на цвинтарі. То була стихія, що нищила могутню цивілізацію лиховісної й підступної Тортуги Всесвіту. А мені випала почесна місія висмикнути останню виделку з розетки. Встромити її назад уже не було кому…

* * *

Капітан Небреха схвильовано потягся до люльки і небавом продовжив:

— Зрозуміло, про цей хитромудрий і благородний вчинок дізналися численні в’язні. Магістр Філ-Фак горлав про мене з усіх ретрансляторів. Мене вітали мислячі стовбурини з Дифузної туманності і вшановували розумні мурашки з Глобул. Усі запевняли: слава моя пошириться від Лебедя до Плеяд, від Малого до Великого Воза, від Гончих Псів до обох Магелланових Хмар…

— А що ж сталося з самими піратами — одурілими й здичавілими? — запитав я. — Адже, вимкнувши всю їхню обслугу, ви прирекли роботів на неминучу загибель!

— Нічого з ними не станеться, — долинув спокійний голос Небрехи. — Вони правильно зробили, коли почали приваблювати мислячих істот сигналом SOS. Інакше б зовсім здичавіли. А так прибув я і залучив їх до свідомої праці.

— Як? Ви й словом про це не обмовилися!

— Бо ви не дослухали. Коли всі порозліталися, я навчив Аль-Булька висікати з кременя вогонь і розкладати багаття. А ще я навчив його самотужки майструвати нескладне печерне начиння — кам’яні миски, ножі й сокири… Далі справу довершить еволюція. У науки довгі руки! Колись нащадки Аль-Булька мені ще дякуватимуть!..

Робін Скотт ТРЕТІЙ ВАРІАНТ Фантастичне оповідання

Того ранку, перш ніж відбути, Джонатан Бьорк затримався в своїй конторі при Чікагській галереї, щоб ознайомитися з новими надходженнями розвідки часу з Колорадської печери й начитати кілька листів на диктофон. Попахкуючи цигаркою, чекав, доки апарат видасть виправлені копії, пробіг їх очима, поставив підпис і передав секретареві, аби той відправив за призначенням. Відтак попрямував до станції міжміських експресів. Тут він подав контролерові сертифікат стерильності й дозвіл на вільне пересування, а також залишив відбитки пальців на пластиковому диску. Ці процедури викликали роздратування. Як і всі раціональні люди свого часу, він визнавав контроль за зростанням населення, переміщенням окремих осіб тощо, проте все це його гнівало. Надто багато інших епох та цивілізацій побачив, тож важко було коритися всіляким перевіркам та обмеженням.

Поки експрес, що перетинав кільцеві дороги середнім швидкісним рівнем, мчав до проміжної станції в Цицеро, щоб зробити звідти двадцятихвилинний ривок до Сент-Луїса, Бьорк розслабився й під впливом прискорення втиснувся в глибоке крісло. Від проблеми, що непокоїла його зранку — непокоїла кожного ранку, кожного дня та вечора ось уже протягом кількох місяців, — уже не можна було відбутися. Тепер, після всіх клопотів, він повинен, нарешті, глянути правді в очі. З виразом гіркоти на обличчі й душевною відразою до самого себе за брак розумової дисципліни Бьорк зітхнув, закинув руки за велику, майже квадратну голову і, втупившись невидющим поглядом у заокруглену стелю кабіни, знову розпочав напружений внутрішній діалог.

«Достобіса, Бьорк! Адже вибір досить простий. Навіть занадто простий. Перед тобою два — порахуй на пальцях! — вибори. А: ти даєш згоду обійняти пост помічника директора галереї, відтак більше ніколи не береш участі в розвідках часу; Б: ти відмовляєшся від директорства, віддаючи перевагу розвідкам у часі. Як бачиш, усе дуже й дуже просто. Якщо зупиняєшся на першому варіанті, тебе не дійматимуть дрижаки кожного разу, коли підхопиш якогось незбагненного віруса, про який нині ніхто не відає; у тебе не ціляться з луків маври XVI століття і ти не потрапляєш у вир боротьби ворогуючих партій італійських воєн XVIII століття; тобі не доводиться мерзнути цілих півроку у крижаному баварському льоху, аби скласти бодай якусь подобу діючого антигравіатора, не маючи навіть паяльника; ти не відчуваєш, що постарів на півроку чи на цілий рік щоразу, коли повертаєшся після годинної роботи.

Та цього замало. У першому разі тебе огортає спокій і затишок, а з маврами нехай б’ється хтось інший; ти отримуєш солідну надбавку до заробітку і статус класу II; у тебе з’являється змога керувати музеєм так, як це давно треба; ти можеш зустріти приємну дівчину й підписати з нею тимчасовий контракт, а можливо, навіть отримати генетичний дозвіл і одружитися! Як би це було добре — мати своїх дітлахів, адже ти не молодшаєш, Бьорк. Ти старієш, Бьорк. І старієш швидко.

Це — перший варіант.

Варіант другий. Ти продовжуєш розвідки часу. Ти хворієш. Тебе намагаються вбити. Ти весь час пересуваєшся. І невдовзі не почуваєшся впевнено навіть у своєму часі, адже перескакуєш у десятки інших епох. Ти — перекотиполе. Все це справді так, але ж ти вільний. Ти один з шістнадцяти чоловік — тих, кого відібрали за найсуворішими вимогами, ти — з групи розвідників часу. Ти працюєш в умовах, які навіть уявити важко, і ти страждаєш. А що отримуєш навзамін? В окремі відтинки життя — коли перебуваєш поза своїм часом, подалі від своєї цивілізації — живеш вільно, без усіляких перевірок. Нехай ненадовго, однак стаєш самим собою.

Отже, Бьорк, рішення просте: А чи Б».

Експрес поминув Сент-Луїс і вирушив на південь, до Кейро. До пункту призначення залишалось близько п’яти хвилин.

Прискорення зникло. Бьорк випростався в кріслі й невидющим поглядом втупився у своє відображення на дверях кабіни. Чим більше силкувався розв’язати цю нелегку проблему, тим злішими й гострішими ставали сірі очі. Його охоплювало почуття невиправданого гніву. Найбільше дратувала не саманеобхідність зробити вибір, а те, що, обравши один варіант, він мусив цілком відмовитися від другого. Він бажав бути помічником директора, дуже бажав, однак сама лише згадка про те, що тоді доведеться одразу й назавжди забути про подорожі в часі, ставала майже фізично нестерпною. «Чому людина не може робити те й те? — міркував він. — Чому мусить відмовитися від однієї справи, яка їй подобається, заради іншої, також улюбленої?»

Проте відповідь він знав і розумів: вся його образа та гнів — чистісіньке хлоп’яцтво. Обидві роботи були дуже відповідальні й вимагали повної віддачі сил. Ніхто не міг робити одне без шкоди для другого. У нього був прекрасний вибір — надто привабливий! — та він не міг зупинитися на жодному з варіантів без гіркотливого почуття вимушеної відмови од другого.

Експрес стишив хід над місцем призначення Бьорка, Сентер-Сіті, маленьким містечком у штаті Іллінойс. Він підвівся й вийшов через тамбур на рухливу платформу з якимось комівояжером, котрий міцно тримав свій саквояж із зразками. Обидва скочили з платформи на сонну міську площу навпроти будівлі міського суду.

Доктор Емерсон очікував на Бьорка в центрі майдану, поруч з маленьким розбірним будиночком з капсулою. Нечисленні пішоходи, що вешталися перед будинком суду, поглянули на них мимохідь, без особливого інтересу. Розвідки в часі вже давно стали звичними. Розбірний будиночок, доставлений сюди вчора з Чікаго, за день зникне, а для мешканців Сентер-Сіті нова передача про п’яті світові ігри куди цікавіша, ніж команда розвідників Чікагської галереї та їх безформний алюмінієвий купол.

Бьорк та Емерсон попрошкували до лабораторії. Бьорк уважно оглянув майдан, намагаючись зорієнтуватися в незнайомому місті. Уже в дверях почав розстібати стрічки комбінезона.

— Ми встановили потрібну глибину якомога точніше, — сказав Емерсон. — Проте, якщо ви опинитесь занадто глибоко чи над вами буде надто багато дерев та кущів, одразу повертайтесь, і ми зробимо інший розрахунок. На цьому майдані тих часів було чимало зелені.

— Згода, — сказав Бьорк. — Як ви гадаєте, багато доведеться копати?

— Не більш як два фути, а можливо, навіть менше.

— Чудово. Бо ж минулого разу у Вашінгтоні довелося копати цілих шість годин.

— Чому ж ви не повернулися й не вирушили на меншу глибину?

— Полічіть, це був Вашінгтон 65-го року, 1965-го. Того року були високі ґрунтові води, і техніки вирішили, що мені краще виринути під надійним шаром глини або… на поверхні. У передмісті Вашінгтона на поверхню я не міг і виткнутися. Занадто ризиковано. Робота була делікатна, пов’язана з політикою, а строк — лише дві години.

Емерсон тихенько свиснув.

— Звичайно, пригадую, ви добре тоді впоралися. Зате ниньки буде легко. Часу — скільки завгодно! У вашому розпорядженні понад сім місяців до години «ікс», отже напевне зумієте обжитись. До того ж Сентер-Сіті, вірогідно, найідеальніше місце для вашої появи. Маленьке, сонне й добрячкувате містечко.

Бьорк уже стояв роздягнений. Два техніки-асистенти доктора Емерсона подали йому маленькі пластикові пакети, які він, страдницьки зморщившись, поклав у рот і почав проковтувати. Емерсон зробив кілька позначок у настінному графіку. Раптом, щось пригадавши, обернувся до Бьорка:

— До речі, вітаю! Чув, вас призначено помічником директора. Коли заступаєте?

— Ще не знаю, — відповів Бьорк. — Ще не знаю, чи візьмуся за цю справу. Емерсон уважно поглянув на нього.

— Розумію. Те саме було й зі мною, коли я проміняв розвідку в часі на пост директора проекту. До біса важкі рішення, чи не так? — Помовчавши, додав: — Але я був одружений. Гадаю, це полегшило мені вибір.

Тепер у Бьорка лишалися вільними лиш рот, ніздрі та одне вухо. Тримаючи пакет для рота, він підійшов до колодязя в центрі лабораторії. Там на глибині кількох футів лежала капсула часу. Вона нагадувала яйце довжиною близько шести футів за віссю й була замаскована під велику брилу. В період перших розвідок часу кілька капсул випадково знайшли й розбили надто цікаві місцеві жителі, тож довелося організовувати дуже дорогі та складні рятувальні операції.

Коли Бьорк опустився тонкою металевою драбиною до відкритого люка капсули, доктор Емерсон присів біля краю колодязя й сказав:

— Вважаю, вам буде складно перших два тижні. 1904 року було чимало вірусних інфекцій. Ми начинили вашу наркотичну пігулку всілякими антибіотиками проти всіх відомих нам хвороб, але можете підхопити і щось невідоме, проти чого у вас ніякісінького імунітету.

Бьорк поглянув знизу на Емерсона.

— Що вони називали вірусними інфекціями? Мені треба знати, якщо доведеться звернутись до лікаря.

Одна з асистенток Емерсона зазирнула в записи.

— Тоді ще не було справжньої вірусології. Якщо вірити даним, ті називали одну з хвороб «інфлюенца», або «грип». Якби ви були молодші, годували б вас велетенськими дозами суміші неочищеної ромбічної сірки з декстрозою. Це називалося «сірка з мелясою». Меляса, до слова, — чорна патока. — Вона єхидно всміхнулася Бьорку. — Бажаю повеселитися!

Бьорк застогнав, удавши, що злякався, скорчив огидну гримасу і зник у люку. Задраївши його за собою, сів у крісло перед приладами й почав зчитувати дані. Один з техніків слухав, звіряючись з показаннями індикаторів, з’єднаних з капсулою кабелем-присоскою, і занотовував усе в журнал.

— Повітря в нормі. Еквівалент маси в нормі. Інтегральність постійна і плюс сорок. Потужність увімкнена, заряд повний. Спіраль довготи в нормі. Блокування вимкнене. Порядок. Починайте часовий відлік.

Асистентка нагорі звірилася з хронометром і по короткій паузі натиснула на кнопку. Пролунали високочастотні сигнали. На третьому Бьорк скинув тумблер на позначку «ввімкнено» й одночасно засунув у рот пластиковий пакет. Наставали десять секунд, котрі вивертали душу. Коли вони минуть, це означатиме, що він перенісся назад на 108 років, у 17 червня 1904 року, 2-гу годину 10 хвилин ранку за місцевим часом.

Паморозлива темінь огорнула й нараз розтанула. Бьорк перечекав, поки проясніє зір, потім зиркнув на прилади. Витяг однією рукою пакет з рота, другою прикрив прилади захисною заслінкою і лиш тоді, повернувшись на своєму незручному кріслі, відчинив люка дюймів на два. Земляні грудки та камінці посипались усередину. Бьорк повністю відкрив люк, звівся й почав гребти землю в капсулу. За мить його рука вистромилася нагору, і він вдихнув прохолодне нічне повітря. Обернувся, щоб вимкнути в капсулі світло, знову засунув пакет у рота і почав протискуватися через нору, що утворилася, — спочатку на поверхні з’явилася голова, потім плечі. Нарешті, вибрався й розпростерся, голісінький та брудний, на вкритій росою траві. Важко дихаючи, сторожко огледівся. Сквер, тоді ще сквер, а не майдан, був густо обсаджений чагарником і маленькими деревами. Крізь листяву розгледів вуличні газові ліхтарі та вікна крамничок, що вилаштувалися вздовж Головної вулиці, а навпроти, на другому боці сквера, стояла новісінька будівля міського суду.

Оглянувши все, Бьорк схилився над ямою і потягнув на себе люк капсули, щоб спрацювали защіпки. Потім довго нишпорив під кущами, збираючи грудки землі, й присипав яму над люком. Утрамбував землю кулаками, встромив пучечки трави, насипав листя.

Потім Бьорк, зігнувшись, побіг до найближчого високого дерева, роздивившись навкруг, запам’ятав його розташування щодо аркового входу у міський суд. Викопавши руками ямку між товстим корінням, звільнився від усіх пластикових пакетів.

Його проймав піт, хоча ніч видалася прохолодною, а він був голісінький, немов новонароджений. Важко дихаючи, сидів у заростях скверу, обдумуючи наступний крок. Забаглося запалити, однак цигарок не було. Одна з особливостей часових капсул полягала в тому, що вони могли переміщувати лише живу протоплазму або предмети, захищені нею: ось чому Бьорк був абсолютно голий, а найнеобхідніші пакети ховав у глибині свого організму. Він сам був ніби пакунком усередині капсули часу, а в ньому не ставало місця для такої дрібниці, як цигарки. Та саме ця особливість перетворювала розвідку часу в ризиковану операцію. Розвідника часу доставляли у потрібну епоху, наче новонародженого — далі він міг розраховувати лиш на власні здібності й деякі матеріали, кількість яких суворо обмежувалася вмістом «живого пакунку».

Сама капсула була схожа на мильну бульбашку, на витончений кокон із силових полів, що пронизували оболонку та всі неживі предмети всередині. Бьорк, як і будь-яка жива істота, являв собою мовби окрему енергетичну систему. Він міг прослизнути крізь мильну бульбашку, не зіпсувавши її, але не міг відокремити від неї жодної часточки, не міг порушити її цілісність, бо це порушило б безперервність енергетичного потоку. У різних розвідках часу експериментували з органічними «пакунками», однак, як з’ясувалося, тільки примати здатні витримувати часові переміщення завдяки своїй подобі до людини. Проте було гидко душити потім маленьку мавпу, витягуючи з неї пакети, й таємно позбуватися трупа, аби не накликати на себе підозри. Гра шеляга не варта.

Бьорк перепочив, напруження послабшало. Обережно підвівся й поглянув на годинника, що виднів на вежі міського суду. Було сімнадцять хвилин по четвертій. «Чудово, — прокоментував подумки. — Часу задоста».

Він підвівся й стрімко побіг босоніж сквером від куща до куща; через кожні десять кроків завмирав, прислуховуючись та вдивляючись у темінь. За високим трояндовим кущем біля крайньої бічної алеї затримався, по тому його голе тіло місячною тінню прогулькнуло передсвітанковою імлою — він перебіг Головну вулицю й сховався в затінку навпроти аптеки. Обережно, ховаючись у тіньовому боці, пустився вулицею до найближчого рогу й звернув у провулок позаду крамниць, що виходили фасадами на Головну вулицю. Тут зупинився, засапавшись, серед якихось каністр та інших покидьків позаду господарсько-продуктової крамниці, витяг з лівого вуха маленьку пігулку, здер з неї захисну оболонку й проковтнув. Потім розлігся на прохолодому гравії посеред провулку і майже одразу втратив свідомість: пігулка спрацювала.

Годин за дванадцять Бьорк отямився в затишній кімнаті з білими фіранками, крізь які просівалося надвечірнє сонце. Лежав у чистому ліжку: крохмальні простирадла приємно холодили шкіру. Із зацікавленням огледівся. Біля ліжка — столик, на ньому — емальована таця. На спинці з латунними прутиками й лискучими шишечками висіла табличка, мабуть, з графіком температури. Крізь відчинене вікно долинали такі незвичні для Бьорка дитячі голоси та сміх, а звідкись здалеку — посвист паровоза.

«Що ж, чудово, — подумалось. — Я — в лікарні».

У поверненні до ранньої американської цивілізації було немало переваг. Тоді люди допомагали незнайомцям, опікувалися долею бездомних, піклувалися про хворих. Він пригадав, як з аналогічною нинішній місією опинився в Лондоні XVII століття, напередодні Великої пожежі. Там не було лікарень, і він не міг скористатися наркотиком, аби полегшити собі перші години важкого фізіологічного пристосування.

До кімнати ввійшла висока дівчина, одягнена в простеньке сіре платтячко; довга спідниця опускалася до самих литок, гарне золотаво-каштанове волосся було укладене в хитромудру зачіску. Вона всміхнулася йому із щирим співчуттям, яке ще не переросло у професіональну люб’язність.

— О, чудово! Бачу, ми почуваємося краще. Вона приклала руку до чола Бьорку.

— Зачекайте хвильку, я лиш покличу доктора Саундерса.

Бьорк кволо всміхнувся у відповідь. Він насмілився поки що тільки на усмішку. Доки не навчиться імітувати їхній акцент. Він був добрим імітатором, проте задля цього мусив мати час. Акцент жителя Чікаго 2012-го видався б досить дивним у Сентер-Сіті 1904 року.

Сестра повернулася майже одразу разом з патлатим бороданем років тридцяти. За ним увійшов товстун середнього віку з пришпиленою до куртки металевою зіркою. Доктор Саундерс помацав чоло Бьорка й похитав головою.

— Що з вами трапилось, молодий чоловіче? — запитав. — Нещасний випадок?

Бьорк стенув плечима й безпорадно похитав головою.

— Не знаю, — промовив хрипко. — Нічого не пам’ятаю. Доктор обернувся до сестри.

— Керрі, принесіть нам прохолодної води. Не холодної, а прохолодної! Спробуємо збити жар. — Затим звернувся до шерифа. — Хочете поговорити з ним, Джоне?

Шериф кивнув на знак згоди, наблизився до ліжка й суворо поглянув згори вниз на Бьорка.

— Як тебе звати?

Бьорк удав, ніби пригадує, відтак повільно мовив:

— Джонатан Бьорк.

— Звідки ти?

Бьорк знову завагався, розгублено стенув плечима й похитав головою. Суворість шерифа перейшла в роздратування.

— Послухай, хлопче, тебе знайшли на вулиці непритомного, до того ж голісінького. Таке у нас, у Сентер-Сіті, трапляється не кожного дня. Отож краще розкажи про все і чесно!

Бьорк продовжував мовчати.

Шериф нахилився впритул до його обличчя, голос його гнівно задзвенів:

— Що сталося з тобою, відповідай! Як ти сюди втрапив? Тебе хто-небудь пограбував?

Бьорк, як і раніше, не відповідав. Опустив повіки, неначеб через кволість. Хоч особливих акторських здібностей це й не вимагало. Один з тих вірусів, про які попереджав доктор Емерсон, таки дістався Бьорку: він увесь палав, живіт судомило від болю, в очах пливли кола.

Доктор Саундерс відсторонив шерифа.

— Джоне, гадаю, нині ти від нього нічогісінько не доб’єшся. Він дуже хворий: я не знаю, що з ним трапилося, проте схоже, він утратив пам’ять.

Лікар дістав рушника з таці, де була прохолодна вода, яку принесла сестра Керрі, віджав і поклав на чоло Бьорку.

— Випадок звичайний, — продовжував він. — У нього немає зовнішніх ушкоджень, однак, судячи з того, в якому вигляді до нас потрапив він, мабуть, ускочив у добру халепу. З голови до ніг був у багнюці.

Шериф сердито рушив до дверей. Взявшись за ручку, обернувся й промовив:

— Гаразд, молодий чоловіче. Я ще повернуся, тоді й поговоримо! — Потім, немов би таємнича поява Бьорка на півдні Іллінойса була звичайнісінькою справою, додав: — У нас у Сентер-Сіті такі штучки за абищо не минають!

Доктор Саундерс і сестра міс Хатчінс, про щось перешіптуючись, попростували за шерифом.

Бьорк стулив очі й заснув. Прокинувся від того, що міс Хатчінс утирала йому обличчя вологим рушником. Прокинувся лише на мить. «Красива дівчина, — встиг подумати, кволо всміхаючись, і знов поринув у небуття. — Ось це й справді не змінилося за сто з гаком років!»

Наступні десять днів Бьорк був по-справжньому хворий. 1904 рік був таки паршивим роком через вірусні інфекції, і Бьорку здавалось, що йому доведеться випробувати їх на собі абсолютно всі. Незважаючи на кволість, він зумів зібрати всі пластикові пакети, що зберігалися в ньому, й заховати у порожнині спинки ліжка. Ніяких інших кроків не вжив, прагнув якнайшвидше видужати та ще кожного дня милувався принадами міс Хатчінс.

Нарешті, 26 червня він почувався вже настільки добре, що з апетитом поїв, а ще за два дні доктор Саундерс оголосив, що може його виписати.

Джон Аберкромбі, шериф, видав Бьорку мішкувату одежину з окружного фермерського фонду і, коли Бьорк попрощався з доктором Саундерсом та Керрі, запросив його до себе в приміщення суду для серйозної розмови.

Коли вони сіли до столу, Аберкромбі розпочав:

— Вибач мені, Бьорк, якщо я був не дуже чемним. Док сказав, що в тебе схоже і справді ця ам… амнезія чи як її там, отже не буду на тебе тиснути. Але, можливо, чимось допоможу тобі? У тебе десь має бути рідня, можливо, дружина, діти? — Він погортав теку з циркулярами, тихенько наспівуючи легенький мотивчик. — Тебе ніде не розшукують, отже можу тобі сказати: йди куди хочеш. Що ти намірився робити?

— Не знаю, містере Аберкромбі, — відповів Бьорк. — Не знаю, що мушу робити. Мабуть, працювати, щоб заплатити борг окружній лікарні та за цю одіж.

Бьорк намагався говорити протяжно, з акцентом селюка.

— Гаразд, це потім. Поки що тобі не треба нікому і нічого платити. Розрахуєшся згодом. Проте, якщо хочеш залишитися в Сентер-Сіті, тут роботи задоста. На Пальмер-стріт зводять новий млин, якщо ти в цій справі дещо тямиш, а крім того, є залізниця, ще потрібні слюсарі-водопровідники, якщо ти цього навчений. У магазинах завжди раді діловим молодим людям, які б вели бухгалтерські книги тощо. Еду Мартіну, господарю прокатної стайні, також потрібна людина. Він платить небагато, але, можливо, це підійде тобі, як для початку?

— Справді, це, мабуть, моє… — одказав Бьорк.

Він не хотів поки що зв’язуватися з будь-якою технічною роботою. Дуже легко себе виказати. Прокатна стайня підійде. Дасть змогу влаштуватися, вкоренитися. Доктор Емерсон мав рацію, Сентер-Сіті — ідеальне місце для початку операції. Тут він міг призвичаїтись до нової цивілізації, не привертаючи нічиєї уваги, аби потім, коли почне діяти в інших масштабах, ризик був зведений до мінімуму.

— А я тим часом напишу в Чікаго, — продовжував шериф. — Можливо, там тебе хтось і згадає. Тебе послухаєш, — ти взагалі ніби нетутешній.

— Дуже вам вдячний містере Аберкромбі, — прогугнявив Бьорк. — Мені б, ясна річ, хотілось дізнатися, звідки я і де моя рідня, та поки це з’ясуєш… чоловікові ж треба пити й їсти, чи не так?

Бьорк дуже зрадів цій своїй фразі.

Аберкромбі повів Бьорка через сквер до прокатної стайні, познайомив з Едом Мартіном, і протягом наступних двох місяців Бьорк навчався орудувати вилами та щітками, годував та чистив коней, прибирав гній. Вечорами сидів з іншими любителями потеревенити — а до них належала більша частина чоловічого населення Сентер-Сіті — або на лаві біля міського суду, або навпроти аптеки, де розповідали всілякі історії, гомоніли про політику й ціни на пшеницю. Бьорк волів мовчати, проте слухав дуже уважно, і це допомогло йому уявити американське життя 1904 року.

Ці місяці були одними з найкращих у житті Бьорка. У нього не було минулого і майже ніяких надій на майбутнє, однак жителі Сентер-Сіті невдовзі приймали його як свого, з якоюсь легкістю і добротою, характерними для того часу. Для завсідників лавиць він був просто «Джонні Бьорк», свій хлопець. У неділю його запрошували на сімейні обіди, а оскільки виглядав молодо, був непоганий з виду, здоровий і, мабуть, не дурний, то особливу увагу мав у сім’ях, де були доньки на виданні. Вечорами і в кінці тижня, коли не треба було йти в гості, він набирав купи книг у бібліотеці й заново відкривав для себе насолоду читати. Роками не міг дозволити собі такої розкоші.

Що ж до самого Сентер-Сіті, то містечко з часом йому подобалося все більше й більше. Тут ще було поле для пошуку, тут ще залишалися перспективи. Головне ж — тут була ні з чим незрівнянна свобода. В Сентер-Сіті ще не було ні різко розчленованих общин панів та рабів, з якими Бьорк стикався в різні епохи, ні громад, що вимагали принизливого та суворого контролю над особистістю, як у його час. Звичайно, і тут існували зримі полюси влади, залишалися несправедливість, безчестя. «Та що мені до цього? — намагався жартувати Бьорк, — це ж не мій час, не моя цивілізація».

І все ж раптом спохоплювався, що й він несподівано для себе гарячково сперечається про золотий стандарт чи, перебуваючи біля дверей вокзалу, уважно слухає повідомлення про останні вибори, які читає з апарата станційний телеграфіст. Бьорк розумів, що втрачає перспективу і смисл своєї місії (щоправда, таке з ним траплялося й раніше), але почуття єдності з жителями Сентер-Сіті було надто велике. Немов актор, він споглядав збоку, як роль починає панувати над ним.

До того ж Бьорк раптово закохався в Керрі Хатчінс. Він розумів весь ідіотизм ситуації: адже невдовзі він зникне звідси, і назавжди. Сентиментальні зв’язки були ні до чого. До того ж — у буквальному розумінні слова — за абсолютним віком Керрі годилася йому в прапрабабусі! Однак суть полягала не в самій Керрі, не тільки в її стрункому та гнучкому стані й на диво прекрасному обличчі. Було в ній щось особливе, щось від традиції перших поселенців Сентер-Сіті. Її певність себе, прямий погляд і внутрішня сила стали для Бьорка символом добропорядності її епохи. Проте ці піднесені думки безслідно зникали, коли Керрі жартівливо кусала його за вухо, — тоді вона перетворювалася на символ розпусти всіх епох. Бьорк закохався й проклинав себе за це, та логіка нічого не варта в коханні. І Бьорк сидів на сходинках веранди будинку Хатчінсів, вдихаючи ніжний аромат серпневої ночі, настояний на хвилюючому запаху волосся Керрі, котра сиділа поруч, зовсім близько, поклавши йому голову на плече. Гірка радість цього неможливого, нерозумного кохання затоплювала серце Бьорка.

— Джонатан, — сказала Керрі, прихиляючись до нього. — Щось не так, як треба, Джонатан?

— Так, — сказав він.

— Це пов’язане з твоїм минулим?

Бьорк замислився на мить, потому твердо відповів:

— Так, з моїм минулим.

— Невже… невже ти був одружений?

— О ні, ні! Річ зовсім не в цьому, Керрі. Просто я змушений буду невдовзі поїхати.

— Гаразд, я не буду ні про що запитувати. І я чекатиму на тебе. Чекатиму, скільки треба, якщо ти також мене кохаєш.

Бьорк хотів відповісти: «Не чекай на мене, мила Керрі. Не чекай! Я не повернусь до тебе. Я не можу». Він хотів їй сказати: «Знайди собі гарного хлопця, Керрі. І забудь мене!» Проте не міг цього вимовити, і всі слова замінив палкий поцілунок.

Зусиллям волі Бьорк примусив себе готуватися до від’їзду із Сентер-Сіті. Він рішуче викинув з голови всі думки про місто й про дівчину, яких так кохав. За два місяці роботи в прокатній стайні він відклав майже вісімнадцять доларів. Пізньої серпневої ночі — низькі хмари ховали місяць — він дочекався, коли годинник на вежі міського суду виб’є дванадцяту, і вирушив по пластикові пакети, які заховав. Спочатку — до лікарні. Тут він прослизнув повз нічну сестру й тихо прокрався у свою колишню палату на другому поверсі. На щастя, там було порожньо, і він без зайвих клопотів вийняв пакети зі спинки ліжка. Таким же чином вибрався з лікарні, перетнув сквер і викопав з-під коріння великого дерева решту пакетів.

Повернувшись у свою комірчину над стайнею, Бьорк поклав пакети в недорогий фібровий саквояж разом з нечисленними пожитками, серед яких була й бритва — боже, скільки часу, скільки поту та крові він пролив, аби навчитися нею користуватись! — і ліг у постіль.

Наступного ранку вибачився перед Едом Мартіном, пояснивши, що мусить ненадовго поїхати в Чікаго до спеціаліста, який допоможе повернути йому пам’ять. А якщо ні, то, можливо, чікагська поліція що-небудь дізнається про його минуле.

— Мені чомусь здається, — сказав Бьорк, натякаючи на таємницю, — відповідь слід шукати в Чікаго. Це, звичайно, лише здогад, та я не заспокоюсь, поки не дізнаюсь.

Мартін співчутливо кивнув. Така реакція була й у Аберкромбі, коли Бьорк виклав йому свою історію. Обидва проводжали його до ранкового поїзда, і, коли прощалися, Мартін тицьнув йому дводоларовий папірець.

Коли поїзд здригнувся і під стукіт коліс покотив на північ через рівні кукурудзяні поля штату Іллінойс, Бьорк тихенько прилаштувався біля вікна, не звертаючи уваги на комівояжерів, котрі грали у покер. Від їдкого вугільного диму, що вихоплювався з паровозної труби, дерло у горлі, в очі летіла сажа.

«Ну, без цих принад якось обійдуся, — думав він, намагаючись втішитись після гіркої розлуки із Сентер-Сіті. — У нас усе це влаштовано набагато краще! І ніякісіньких тобі дантистів!» У Бьорка тижнів зо три тому раптом розболівся зуб, він пішов до місцевого дантиста, заохочений вивіскою «Лікування зубів без болю», і дотепер з жахом згадував про те лікування. Обмацав язиком дірку в нижній челюсті і не без задоволення згадав про медичні дива свого часу. Проте біль у нижній челюсті, котрий він відчував три тижні тому, не можна було порівняти з тим, який мучив більш романтичний орган — серце.

Він примусив себе викинути з голови Сентер-Сіті і Керрі й зосередився на роботі, що чекала на нього.

Лиш за вісім годин поїзд дістався околиці Чікаго, і Бьорку довелося поспішати, аби встигнути до закриття магазинів. Він швидко крокував по Кларк-стріт, розшукуючи потрібну крамничку, а коли побачив її, кинувся через вулицю, мало не потрапивши під колеса кінного екіпажу. Вусатий поліцейський сердито помахав палицею перехожому», що зупинився перед тютюновою крамницею, і промурмотів щось на адресу «селюків».

Бьорк побачив те, що йому було потрібно, — недорогу лінзу, купив її й подався в «Бревурт», де найняв недорогий одномісний номер. Тицьнувши коридорному монету в десять центів, міцно зачинив за ним двері, витяг із саквояжа дорогоцінні пластикові пакети, розсовав по кишенях і вийшов поїсти. Повечеряв грудинкою з пивом, затримався на деякий час у холі, переглядаючи торговельні довідники, зробив записи про основні ділові підприємства міста, а потім піднявся до себе. Добряче зачинив двері, опустив штори і лиш тепер запалив газовий ріжок. Шкода, що не міг найняти дорожчий номер на першому поверсі — туди вже підвели електричне освітлення. Він сів до старенького письмового столу, відкрив один з пластикових пакетів й акуратно дістав паку мікрофільмів газет «Чікаго трібюн» і нью-йоркської «Таймс» за останні два тижні серпня та вересень 1904 року.

За допомогою лінзи Бьорк почав розбирати крихітні буквочки статей, роблячи водночас численні нотатки. Щоб виконати основне завдання, йому потрібні були гроші, багато грошей. Маючи в своєму розпорядженні копії газет за шість тижнів — копії майбутніх газет! — він міг їх роздобути.

Насамперед Бьорк виписав результати серпневих перегонів на чікагському іподромі. Було вже 27 серпня, і в нього лишалося зовсім мало часу, аби скористатися цими даними. Потім списав ціни на зерно у вересні й щотижневі зведення нью-йоркської біржі. Опісля позначив усі найважливіші зміни в ділових колах: оголошення про земельні придбання, курси акцій, випуск нових товарів, переміщення в діловому керівництві — одне слово, всі головні порухи в економіці Чікаго та всієї країни. З такими даними розвідник із майбутнього з достатнім початковим капіталом міг швидко заробити величезні гроші. Нарешті, коли він уже майже нічого не бачив, заховав мікрофільм у пластиковий пакет і влігся спати, вирішивши за першої ж змоги купити собі невеличкий мікроскоп.

Наступного ранку він пішов на іподром і, постійно звіряючись зі своїми записами, до закриття перегонів перетворив свій початковий капітал, що становив 6 доларів 50 центів, на 12 тисяч доларів. На більшу суму виграшу він не наважився, щоб не привернути до себе увагу букмекерів. У наступні три дні, останні перед закриттям сезону, він довів цю суму до 50 тисяч, час від часу чергуючи великі виграші з такими ж великими програшами.

Після закриття сезону на іподромі Бьорк купив кілька дорогих костюмів, набір новеньких валіз та переїхав з «Бревурта» в «Пальмер-хауз». Звідси, із свого розкішного номера, він провів цілу серію спекуляцій, користуючись посильними «Вестерн юніон» для передачі біржовим маклерам численних розпоряджень на купівлю чи продаж: його цікавила головним чином земельна власність, зерновий ринок та акції Уолл-стріту. Він закуповував саме перед підвищенням курсу акцій, саме перед викиданням нової продукції на ринок. І продавав за день до спопеляючих пожеж чи смерті якогось великого магната. Коли його акції досягли найбільшої вартості, він їх ліквідував. До 1 жовтня Бьорк остаточно вийшов з біржової гри. На цей час його рахунок у Зерновому тресті перевищував 300 тисяч доларів, ще близько половини цієї суми він уклав в оборотні муніципальні та урядові цінні папери, що зберігалися в приватних сейфах різних чікагських банків.

Діяв Бьорк через посередників, тож йому вдалося зберегти своє інкогніто. І все ж його стрімке збагачення, дивовижне вміння вчасно купувати і вчасно продавати з максимальним зиском привернули до нього увагу невеликої, але досить могутньої групи, що контролювала банки Чікаго. Проте Бьорк щедро роздавав хабарі, і вірні прислужники в «Пальмер-хаузі» надійно оберігали його від цікавих і тих, хто, відчувши великі гроші, мріяв до них примазатись.

На кінець вересня через агента, що тримав його ім’я в таємниці, Бьорк придбав просторий новий будинок поблизу озера на Північному березі. Переїхав туди з «Пальмер-хауза» і розпочав накопичувати інструменти та апаратуру для роботи. З допомогою молодого механіка, найнятого скоріше за вміння мовчати, аніж за технічні таланти, Бьорк протягом наступного місяця придбав і змонтував різноманітні машини та верстати, які вдалося знайти. Поталанило придбати непоганий токарний та поперечно-стругальний верстати і вертикальний прес — усе це приводилося в дію за допомогою ременів та шківів від великого односильного двигуна висотою майже в три фути. Чікагське відділення «Едісон компані» проклало до будинку на Північному березі спеціальний силовий кабель. Здійснили це без будь-яких запитань, адже Бьорку належало понад 10 процентів нових акцій молодої фірми. З допомогою механіка Бьорк спорудив маленький волочильний верстат, вакуумний насос і скляний ковпак; начинив усіляким обладнанням кімнату й підвальне приміщення, де підтримувалася постійна температура, необхідна для вирощування дуже складних кристалів.

Помічнику Бьорк вручив довгий та незрозумілий список речей, які треба закупити. Тут були екзотичні мінерали, мідний дріт — цілі милі дроту, малесенький волочильний верстат для надтонкого дроту; тут був і свинець, і кварц, і платина, яку спеціально для Бьорка надіслав у Чікаго нью-йоркський ювелір. Тут були мішки з цементом, листова мідь, спеціальне замовлення на силікагель, виготовлений за вказівкою Бьорка однією фармацевтичною фірмою у Філадельфії. Тут був неогранований рубін у десять каратів і біла жерсть, замовлена фірмі, яка виготовляє консерви. Деякі речі, здавалося б, неможливо було знайти в продажу, та з допомогою посередника, добрячого «жучка», з яким Бьорк познайомився перших днів свого перебування в Чікаго на іподромі, багато рідкісних зразків було викрадено з геологічної колекції Чікагського університету.

На кінець листопада Бьорк був готовий розпочати наступну фазу. Він звільнив механіка, видавши йому високу винагороду, і вжив усіляких заходів щодо охорони будинку, навісив повсюди найнадійніші замки. Крім того, найняв кількох вільних від чергування поліцейських для цілодобової варти. Усе це, сподівався, припишуть дивацтвам ексцентричного багатія. І не помилився. Допоки він щедро платив, ніхто навіть не намагався задовольнити свою цікавість за рахунок власного гаманця.

Вживши всіх можливих заходів, Бьорк розпочав виготовляти прилади, котрі мали допомогти йому досягти кінцевої мети, — безшумно, швидко й без зайвого ризику. Насамперед — енергія: Бьорк виготовив елементи живлення з найкращих доступних матеріалів. Він надав би перевагу джерелам живлення своєї епохи, зокрема легким цезій-фторовим елементам, які стануть стандартними через століття. Однак цезій знайти не вдалося, як і радіоактивні елементи. Та він обійшовся. Обробляти і синглас було занадто важко, однак його діелектричні властивості були чудові: дуже важко було зменшувати вагу котушок через примітивні волочильні верстати, на яких Бьорк витягував дріт для обмотки, а змайстрований ним акумулюючий пристрій — на щастя, його не треба було робити переносним — кожного разу викликав у нього щирий усміх.

Далі: електрична схема. Основні напівпровідники перебували в дорогоцінних пакетах, котрі Бьорк переніс із собою, решту вирощував, повільно й терпляче, в підвальному приміщенні. Він зумів довести платинові та мідні дротинки до необхідного стандарту у своїй майстерні, де допотопні приводні паси, що створювали постійний шум, дивно контрастували з надскладними, хоч і надто незугарними, на думку Бьорка, схемами, що набували обрисів на лабораторному столі.

Найбільше часу забрали антигравітаційні «нарти». Вони не вимагали великої піднімальної сили, але їх власна маса — загартована латунь й високовуглецева сталь замість титану й алюмінію — була занадто велика. Бьорку довелося обрізати й заокруглити кути, щоб збільшити піднімальний потенціал.

Не меншого терпіння вимагав і «інструмент» — універсальний пристрій, стандартний для всіх майстерень та лабораторій епохи Бьорка. Він мусив бути невеликим і портативним, інакше яка від нього користь? Проте, незважаючи на всі зусилля, Бьорку вдалося змайструвати щось схоже на середнього розміру супницю замість звичного приладу, котрий уміщувався на долоні. По суті це була срібна сфера ручної роботи, виготовлена чікагським ювеліром: тонке срібло важило не набагато більше від традиційних, більш доступних матеріалів. Зате срібну сферу виготовили на замовлення спеціалісти, що звільняло Бьорка від зайвих клопотів.

Однак «інструмент» працював гірше, аніж сподівався Бьорк. Двигун був слабосильний, і віддачу важко було регулювати. Лазер давав надто широкий, не досить концентрований промінь.

Нарешті, дійшла черга до бункера. За допомогою «інструмента» Бьорк вирізав у цегляній стіні підвалу, глибоко під землею, отвір. Але грунт поза стіною доводилося вибирати й виносити з підвалу сходинками, мішок за мішком, висипати вночі у садку й розрівнювати, щоб не залишалося слідів. Після сидячого життя, яке вів, перебуваючи фінансистом, Бьорку довелося нелегко, і коли, нарешті, бункер було викопано, зацементовано, обличковано зсередини листовою міддю, він відчув справжню полегкість.

Наближалася середина січня. Приготування забрали в Бьорка більше часу, ніж він сподівався. Останні п’ять місяців, відколи виїхав із Сентер-Сіті, не залишали йому жодної вільної хвилини, і все ж він не міг викинути з пам’яті те принадне містечко, а головне — Керрі. Удень, за роботою в майстерні, йому вдавалося забутись, та щоночі, коли він, знесилений, вкладався у ліжку, знайомі обличчя спливали перед очима, а з ними приходив і смуток. Ранком йому часто доводилось боротися з нестерпним бажанням покинути все, скочити в іллінойський експрес і хоч на один день поїхати в Сентер-Сіті. Але залишалося все менше й менше часу на підготовку, а він був людиною обов’язку, до слова, як і всі розвідники часу. Бьорк проганяв бажання і з ще більшою злістю накидався на працю.

Він готувався до 22 січня 1905 року. Тієї ночі північному крилу чікагської картинної галереї судилося згоріти. Були приречені на загибель картини Рубенса, Делакруа, кілька малюнків Мікеланджело, перше видання, Шекспіра та привезена сюди виставка художників італійського Відродження. Єдина розвага, яку дозволив собі Бьорк у Чікаго, були щоденні екскурсії в галерею. Він знав точне розташування кожного цінного твору мистецтва зі свого списку і накреслив детальні плани північного крила, який мав невдовзі загинути. Його завдання полягало в тому, щоб урятувати ці твори і перенести їх у безпечний бункер під будівлею на Північному березі, де їх знайдуть через сто вісім років.

Експонати не мали ціни. Ці шедеври діставали з минулого спеціалісти на кшталт Бьорка, щоб збагатити життя людей наступного покоління. Проте діставали досить обережно. Розвідники часу не мали права вживати таких заходів, які б якимось чином змінювали минуле. Найменший промах викликав би скандал, сум’яття, загрожував приверненням уваги публіки, та найголовніше — найменша корекція перебігу історії загрожувала їхньому майбутньому світові.

Обережне втручання в минуле — десь політичне вбивство, десь фінансова операція — можливе, воно убезпечило б світ од наступних катастроф, спрямувало б сьогодення, сьогодення Бьорка, іншим витком часу. Можливо, й так. Проте не виключено, катастрофа була б ще страшнішою. А що як під загрозою опинилося б усе життя на Землі? Хто міг наважитися на такий ризик? Хто мав право ухвалювати подібні рішення? Ставка була занадто високою, ризик прорахунку надто великим. Звідси — найсуворіший контроль над усіма операціями в часі. Звідси — абсолютна чесність та принциповість розвідників часу, таких як Бьорк.

І звідси ж — величезна обачність та цілковита секретність часових рятувальних операцій. Дозволялося рятувати лиш ті предмети, які мали загинути через природні причини чи внаслідок історичних подій, до того ж рятувалися вони безпосередньо перед неминучим зникненням. Адже вони «зникнути» просто так не могли!

1913 року, коли галерея Превана відправляла на борту «Титаніка» ряд цінних полотен на адресу американського посередника, це була робота, про яку розвідник міг лише мріяти. Полотна запакували для відправки і поставили в майстерні галереї Превана. Один з колег Бьорка спустошив ящики за дві години до їх завантаження на «Титанік», і коли після загибелі судна любителі мистецтва оплакували втрату цих шедеврів, вони насправді оплакували втрату дванадцяти ящиків зі старими газетами та всіляким мотлохом.

Рятувальні роботи в чікагській галереї Пайєра таким подарунком не були. Тисячі людей відвідали виставку в день пожежі — це була неділя, — а вона розпочалася лише через годину після закриття. Крім того, за повідомленнями газет того часу галерею особливо пильно вартували через італійську виставку, охоронці обходили всі, без винятку, зали кожні півгодини. Складність полягала й у тому, що тисячі відвідувачів бачили картини за годину до їх загибелі і в усякому разі один з охоронців — за півгодини до пожежі. Це означало, що в розпорядженні Бьорка було менш як тридцять хвилин, аби таємно проникнути в будівлю, зібрати полотна вагою біля трьохсот фунтів і винести їх з приміщення, поки розвідника не викрили або поки його не дістало полум’я, котре, як писали газети «зжерло добудоване крило протягом якихось кількох хвилин».

Три дні, що залишалися, Бьорк присвятив додатковим відвіданням галереї. Він придбав чорний светр і шапочку, пофарбував антигравітаційні «нарти» й «інструмент» у чорний колір. Задля цього скористався пічною сажею, яка дуже підходила для цього.

Проконсультувавшись зі своїм адвокатом, склав докладний заповіт, як саме належало розпорядитися його власністю на Північному березі в разі смерті.

«… Названу власність належало передати у власність Чікагського департаменту відпочинку для використання як клубу громадських організацій, а коли названа власність, за визнанням компетентних властей, вже не годитиметься для цієї мети через старість чи руйнування, викликані часом чи іншими причинами, будівля повинна бути зрівняна із землею, і вся власність повинна навічно використовуватись під спортивні майданчики чи парк для громадського відпочинку із суворою забороною зводити на цьому місці будь-які будівлі чи споруди».

Дивак-багатій, скажуть знову, але Бьорк не хотів, аби хтось надумався копати котлован під фундамент поблизу бункера. Він не міг ризикувати.

21 січня, коли настав вечір і добре посутеніло, Бьорк відбуксував антигравітаційні «нарти» в сад, одягнувся у все чорне, взяв «інструмент», сів на платформу й моментально піднявся на висоту п’ятсот футів. Летів над береговою лінією, поки не побачив пірс картинної галереї, що врізався в замерзлі води озера; міські вогні виділяли його чорним силуетом. З озера дув холодний вітер, у повітрі кружляли сніжинки.

Він опустився до двадцяти футів і зупинив «нарти» на рівні третього поверху. Була чверть на сьому; музей зачинили п’ятнадцять хвилин тому.

Поставив «нарти» на гравітаційний «якір» за кілька дюймів від сірої кам’яної стіни галереї. Тримаючи «інструмент» обома руками й проклинаючи його незручні розміри та вагу, він вирізав у вікні, що виходило на озеро, скло та шпінгалети й одчинив його. Потім пірнув через вікно і безшумно сповз на підлогу позаду орнаментальної скульптури «Три грації». Жодного охоронця поблизу. Поглянув на годинника: 18.22. Згідно з найдостовірнішими звітами газет вогонь спалахнув близько 18.45.

Бьорк пробіг уздовж анфілади третього поверху й заховав «інструмент» під скляною вітриною з фоліантом першого видання Шекспіра. Бьорк був роззутий, на ньому були лише товсті вовняні панчохи, що притишували кроки. Охоронця помітив на сходинках, що вели на другий поверх, де висіла картина Рубенса, раніше, ніж той його, й заховався за гіпсовою копією «Лаокоона», на щастя, зробленого в натуральну величину. Охоронець пройшов мимо, тихо насвистуючи якийсь мотивчик; очі його оскляніли від нудьги.

Бьорк вислизнув зі своєї схованки, безшумно збіг сходами на другий поверх, а потім анфіладою кімнат пройшов у зал Рубенса. Підняв раму, аби зняти її з гачка, й опустив важку картину на підлогу. Перекинувши її, швидко вийняв внутрішню раму… Кілька швидких рухів бритвою по периметру — і полотно вирізане. Поспіхом повісивши раму на місце, розбив маленьку скляну капсулу об стіну. Всередині рами розпливлася темна багатоколірна рідина. «Якщо хто-небудь придивиться, це нікого не обмане, — подумав Бьорк. — Та чи стане охорона приглядатися?» Згорнув полотно Рубенса й відступив, щоб помилуватися своєю роботою.

Потім швидко прослизнув під сходи, в комірчину прибиральниці, — перечекати, поки охоронець спуститься з третього поверху й піде у південне крило галереї. Знову зиркнув на годинника. 18.29. «Дуже довго, — відзначив. — Нагорі доведеться працювати швидше».

Вибіг нагору, кинувся до скляної вітрини з фоліантом Шекспіра, витяг «інструмент» і швидкими коловими рухами прорізав овальний отвір у бічній стіні. Утримуючи вирізане скло силовими защіпками, раптом помітив, що глибинний регулятор лазера вимкнений, і він прорізав вітрину наскрізь. Перш ніж скляний овал з протилежного боку вітрини упав на підлогу, устиг притиснути його рукою. Бьорк засунув обидва скляні овали у вітрину, на секунду затримався, щоб обтерти піт, що заливав очі, потім ухопив фоліанта з його оксамитового ложа й бігцем кинувся через хол до малюнків Мікеланджело та італійської колекції.

Перед малюнками затримався, принюхуючись. Сумнівів не могло бути: розпочалася пожежа. Вогонь наближався. Бьорк відчував запах паленої гуми й гудрону. «Горить ізоляція». Потрібні йому малюнки були також обрамлені. Він зібрав їх і метнувся до вікна, де на нього очікували «нарти».

Потім кинувся назад, до італійської колекції. Він не ризикнув узяти картини разом, вдатися до того ж способу, що й з Рубенсом. У хол почав просочуватися дим. Будь-якої миті полум’я могло охопити стіну. Бьорк примудрився витягти з рам та згорнути всі шість італійських полотен і перенести їх до купи скарбів, що зростала під вікном. Повертаючись за картиною Делакруа, розбив по капсулі з фарбою у центрі кожної порожньої позолоченої рами.

Заодин вигляд величезного полотна Делакруа Бьорк на мить зненавидів художника героїчної школи, але потім згадав важелезний гобелен, який йому довелося рятувати під час однієї з попередніх місій, і подумки розсміявся. Зняв важку раму зі стіни, швидко вирізав полотно і розбив на стіні останні дві капсули з фарбами: на Делакруа довелося витратити дві. Тієї ж миті долинули крики й тупіт ніг. Він кинувся назад до відчиненого вікна й заховався, причаївшись за купою скарбів. Дим в анфіладі густішав, і йому ледь вдалося розгледіти дві людські постаті на фоні яскраво освітлених сходів в іншому кінці коридору. Вони в щось тицяли пальцями, махали руками, голосно кричали, та Бьорк не второпав, про що саме. Потім вони побігли в його бік. Раптом язики полум’я шугонули вздовж анфілади. Охоронці відсахнулися і кинулися назад, кличучи на поміч.

Бьорк не гаяв час. Розчахнув вікно, цього разу не турбуючись про шум, і почав навантажувати врятовані скарби на «нарти». Склавши все, перевиснув через підвіконня в антигравітаційний екіпаж і поплив над тьмяним озером подалі від галереї. Він чув одчайдушні зойки, а полум’я вже вихоплювалося з вікон назовні.

Бьорк спробував набрати висоту, проте навантажені «нарти» не піднімалися більш як на сотню футів. Він летів через озеро в північному напрямку, поки не побачив ліворуч портові склади. Покладаючись швидше на запахи, аніж на видимі прикмети, одразу зрізав кут, і спрямував «літак» просто до свого будинку. За десять хвилин, ніким не помічений, приземлився в саду, підняв «нарти» на фут над землею і ввів їх за собою в підвал. На його годиннику було 19.12. Уся операція тривала годину з лишком.

Коли дорогоцінний вантаж, нарешті, опинився у підземеллі, Бьорк розслабився… Випив пива, запалив цигарку. Йому явно бракуватиме пива, котре виробляли в Чікаго 1905 року. Раптом подумалось, чому це в його час ніхто не може зварити саме таке пиво? Перепочивши, повернувся до підвалу, переніс усі скарби до бункера і замурував хідник до нього, опісля заклав під антигравітаційні «нарти» з «інструментом» термітні гранати, щоб уранці знищити все це без жодного сліду.

Йому вдалося поспати кілька годин. Ще до світанку встановив годинниковий механізм запальника на восьму ранку й вийшов з дому, не взявши з собою анічогісінько, окрім одягу, що був на ньому. Коли призначеного часу гранати вибухнуть, «нарти», «інструмент», весь будинок ексцентричного багатія Джонатана Бьорка — а якщо поталанить і медичний експерт буде неуважним, то й сам Джонатан Бьорк — зникнуть з Чікаго назавжди. Залишаться тільки твори мистецтва.

Він без ускладнень прослизнув повз сонного поліцейського біля воріт будинку. Дістався до вокзалу, там поснідав і сів у поїзд, що перевозив молоко й прямував до Кенкекі. До місця призначення він прибув опівдні, кілька годин кружляв містом, потім сів на чотиригодинний мемфіський експрес. Цей поїзд не зупинявся в Сентер-Сіті, але проїжджав через нього, і, ледве споночіло, Бьорк зачинився в туалеті, де провів три самотніх години, знову й знову перечитуючи табличку «Пасажири, Будь ласка, Не Зливайте Воду З Туалетів Під Час Зупинок» і не звертаючи уваги на сердитий грюкіт пасажирів. Тільки-но поїзд відійшов від Сентер-Сіті, він на секунду вийшов зі свого добровільного ув’язнення й смикнув ручку екстреного гальма. Поїзд з брязкотом зупинився й поки тривало сум’яття, поки вели допит, хто ж це вдіяв і навіщо, Бьорк непомітно вийшов з вагона й розчинився серед кущів неподалік залізничного полотна.

Минуло ще дві години, і лиш близько дев’ятої вечора, ніким не помічений, він попрямував до міста. Але замість того, щоб одразу піти у сквер біля міського суду та не гаючи часу дістатися до люку капсули, він попростував засніженими вулицями до будинку Керрі. Зазирнув у вікно, сподіваючись хоч краєчком ока поглянути на неї, та побачив лиш її батька, котрий сидів у вітальні біля каміна й читав вечірній випуск «Таймс». Бьорк обійшов будинок Хатчінсів з протилежного боку, щоб заглянути в кухонне вікно, як раптом почув голос:

— Хто тут? Що вам треба? Це була Керрі.

Бьорк не встигнув ні про що подумати.

— Це я, Джонатан, — сказав він.

Керрі розплакалася од щастя.

— О, Джонатан! Я гадала, ти ніколи не повернешся…

— Я повернувся, рідна, і дуже тебе кохаю! Я повернувся, Керрі…

Цієї миті, на превеликий подив, почув свої слова:

— Я повернувся і залишаюся тут. Сентер-Сіті — моє місто, і ти — моя.

Вона заховала обличчя у нього на плечі, схлипуючи і сміючись воднораз.

Потім прошепотіла щаслива:

— Пішли в хату, Джонатане. Батько й мати будуть дуже раді.

Він відсторонив її.

— Керрі, я не можу пояснити, проте зараз не можу зайти до вас. Мені треба дещо завершити.

Керрі поглянула на нього. Її очі були серйозні.

— Гаразд, Джонатан, якщо не можеш, значить, є причина. Коли ж на тебе чекати?

— Я скоро повернуся, Керрі, дуже скоро. Завтра. Не знаю точно коли саме, але завтра. І тоді ти вибачиш і забудеш усі ці мої… дивацтва.

Дорогою Бьорку ніхто не стрівся. Він дістався місця, де лежала під землею капсула часу, й заходився копати землю кишеньковим ножиком. На це пішло близько години, проте він дістався люка. Роздягнувся і, тремтячи од холоду, проліз в отвір, у бруд та гравій. Задраївши люка, одкинув захисну заслінку з приладів, уважно прочитав їх показання. Потім опустив тумблер, почув три знайомих сигнали — біп-біп-біп — і затримав дихання, переборюючи нудоту часового переходу. Та ось напівпритомний стан минув, він знову потягнув люк на себе й побачив над собою усміхнене обличчя юної асистентки доктора Емерсона.

— Ви якось змінилися, містере Бьорк, — мовила вона. — Схоже, вас пригостили цією сумішшю — сірка з мелясою?

Лиш тепер Бьорк усвідомив, що в нього довгі бакенбарди й густі вуса. Він усміхнувся їй у відповідь.

— Ні, цього я не скуштував. Скільки абсолютного часу минуло?

— 20 хвилин 46 секунд, — сказала вона, звіряючись із своїм хронометром. — А скільки минуло суб’єктивно?

Бьорк поглянув на лічильник часу в капсулі.

246 днів, 21 година, 23 хвилини, 10 секунд.

Дівчина записала цифри в журналі.

Бьорк виліз із капсули й піднявся драбиною в лабораторію. Хтось простягнув йому комбінезона, і він автоматично застібнув стрічки. Біля столу в кутку лабораторії сидів доктор Емерсон і виписував стовпчики цифр на аркуші паперу. Звів очі на Бьорка, вхопив гострим поглядом вираз його обличчя, ще раз уважно поглянув на нього, прагнучи зрозуміти.

Бьорк непевно всміхнувся.

— Емерсоне, — звернувся він. — Щось трапилося цього разу. Сентер-Сіті — прекрасне містечко. І ще… Там є дівчина…

Він уперше в житті не відав, що говорити далі.

Емерсон підняв руку. На його обличчі з’явилася кисло-солодка усмішка.

— Знаю, — сказав він змовницьки. — Ви обрали третій варіант.

Для Емерсона минуло якихось двадцять з гаком хвилин, а для Бьорка — понад сім місяців з моменту останньої розмови, тож не дивно, що він не зрозумів, про що йдеться. Тому здивовано перепитав:

— Третій варіант?

— Саме так, дорогенький. Напередодні свого відбуття ви вагалися, що обрати — розвідку в часі чи посаду помічника директора галереї. Важкий був вибір. Але вам поталанило: ви знайшли третій варіант. Ви хочете повернутися в 1905 рік і до цієї дівчини, чи не так?

— Так, маєте рацію. Та річ не лише в цій дівчині.

— Знаю. Я подібними справами займаюся давно, ще з тих днів, коли ми рятували скарби Дувру. Я знаю. — Емерсон замислився, на мить поринувши в минуле. — Гадаєте, ви перший? Сподіваюсь, ви мене розумієте?

Обличчя його нараз набрало суворого вигляду.

— Але майте на увазі, що цього разу у вас не буде при собі ніяких пластикових пакетів. І ніякої од нас допомоги. Більше того, якщо контролюючий індикатор виявить раптове збагачення, політичний переворот чи появу якихось непередбачених винаходів, ми прийдемо за вами.

— Зрозуміло.

— Гаразд, ви врятували те, що треба?

— Звичайно. Все лежить у бункері під моїм колишнім будинком на Північному березі.

— Ну а тепер запитання для протоколу. Вам пощастило з’ясувати причину пожежі?

— Погана ізоляція дротів. Я відчув запах горілої гуми, коли збирав картини.

— Гаразд, — сказав Емерсон. — Дайте точні координати бункера. Ми не можемо витрачати фонди галереї на розкопки всього Чікаго.

Бьорк позначив олівцем місце на карті.

— От і добре, — мовив Емерсон. Поглянув на асистентку, котра все ще стояла біля колодязя з капсулою часу. — У вас там є зворотний відправник?

Дівчина з цікавістю поглянула на Бьорка.

— Звичайно. Ми їх завжди монтуємо.

— Гаразд. Встановіть час: тридцять хвилин. — Він обернувся до Бьорка. — Вистачить вам цього, щоб вибратися непомітно?

— Більш ніж досить. Земля мерзла. Але я залишив цілу нору.

Емерсон засміявся.

— Ха-ха! Здивувався б, якби не залишив! Навіть якби не був закоханий! Він вийняв з теки купу паперів, вибрав кілька аркушів і подав їх Бьорку.

— Ось. Тут — офіційне прохання про відставку. Ми перешлемо її в дирекцію галереї, і вони там владнають усі ваші справи. Вони повинні підтвердити, що у вас немає боргів і що ви не притягувалися до суду за які-небудь порушення. Чи є у вас такі?

— Аніяких, — сказав Бьорк, ставлячи підписи.

Коли він опускався драбиною в капсулу часу, Емерсон згори гукнув:

— Щасти тобі, Джонні! І найкращі вам побажання. Назвіть свого первістка моїм ім’ям! Гаразд?

ЗМІСТ

Сергій Григор'єв. ЗА МЕТЕОРОМ. Оповідання

Іван Ковтун. АЗІЯТСЬКИЙ АЕРОЛІТ. Уривок з роману

Віктор Гончаров. ДОБРОГО ЗДОРОВ'Я. Уривок з повісті

Ігор Забєлін. В ПОГОНІ ЗА ІХТІОЗАВРАМИ. Науково-фантастична повість

Олесь Бердник. КОСМОАНДР. Фантастична повість

Юрій Ячейкін. КОСМІЧНА ХАЛЕПА КАПІТАНА НЕБРЕХИ. Фантазія-жарт

Робін Скотт. ТРЕТІЙ ВАРІАНТ. Фантастичне оповідання

Примітки

1

Старовинна карета.

(обратно)

2

Прилад, щоб далеко бачити.

(обратно)

3

Тридакни досягають у довжину 1,5 метра, а вага особливо великих екземплярів перевищує три центнери.

(обратно)

4

другий я — (лат.)

(обратно)

5

— Слова мудрої людини (лат.).

(обратно)

6

До іншої нагоди — (лат.)

(обратно)

Оглавление

ТРЕТІЙ ВАРІАНТ Фантастичні повісті та оповідання

Сергій Григор'єв ЗА МЕТЕОРОМ Оповідання

  Куля чи сигара?

  Зірколови

  Зліт

  Що всередині «Електрона»

  Переслідування зірки

  Атака

Іван Ковтун АЗІЯТСЬКИЙ АЕРОЛІТ Уривок з роману

Віктор Гончаров ДОБРОГО ЗДОРОВ'Я Уривок з повісті

Ігор Забєлін В ПОГОНІ ЗА ІХТІОЗАВРАМИ Науково-фантастична повість

  Двоє і третій або перша зустріч

  Лятимерія або розмова, що запам’яталася

  Палоло або неповторне повторилося

  Амок або сплетення несподіванок

  У промені світла або таємниця лишається нерозкритою

Олесь Бердник КОСМОАНДР Фантастична повість

Юрій Ячейкін КОСМІЧНА ХАЛЕПА КАПІТАНА НЕБРЕХИ Фантазія-жарт

  Розділ І Пожовклий піратський сувій

  Розділ 2 Земні клопоти

  Розділ 3 Таємниці космічних радіозойків

  Розділ 4 Сигнал біди

  Розділ 5 Передстартова лихоманка

  Розділ 6 Космічні в’язні

  Розділ 7 На чотири є чотири

  Розділ 8 Найбільший благодійник — найбільший злочинець

  Розділ 9 Під веселим Роджером

  Розділ 10 Чорна зрада

  Розділ 11 У науки довгі руки

Робін Скотт ТРЕТІЙ ВАРІАНТ Фантастичне оповідання

ЗМІСТ

*** Примечания ***