Вічний рух [Леонід Сапожников] (fb2) читать онлайн

ВІЧНИЙ РУХ Фантастичні повісті та оповідання

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

Леонід Сапожников ПОМИЛКА ПРОФЕСОРА КУВИРКОТА

Браун підвівся з-за пульта керування і підійшов до вікна. Звідси відкривався чудовий краєвид — такий не часто побачиш у великому сучасному місті. Від самого стадіону до майдану Добрих фей не дерева росли серед будинків, а, здавалося, будинки серед дерев…

— Якщо молодий науковець починає в службовий час милуватися природою, — в’їдливо зауважив професор, — це перша ознака того, що йому слід одружитися.

Браун почервонів і швидко повернувся до машини.

— Ні, серйозно, Браун, — не вгавав Кувиркот, — як ви ставитеся до цього, га?

— Я ще не думав про це. Адже ви самі казали на лекціях, що вчений, який хоче щось зробити для науки, мусить відмовитися від особистого життя. Пам’ятаєте, ви наводили як приклад сера Ісаака Ньютона і себе?

— Не будьте догматиком, Браун. Те, що п’ять років тому здавалося непохитним, сьогодні летить шкереберть. Не знаю, як сер Ісаак Ньютон, але я за сьогоднішнього стану науки і техніки охоче одружився б. Правда, тепер за мене піде хіба що піраміда Хеопса…

— Пробачте, професоре, але хіба наука і техніка мають відношення…

— О звичайно, і найбезпосередніше. Ви пам’ятаєте, що говорив Паскаль? «Ми в тій же мірі автомати, в якій і мислячі істоти». Але якщо людина — високоорганізований автоматичний механізм (а цього зараз уже ніхто не заперечує), то чому б не розрахувати для неї оптимальної поведінки, як розраховують для верстата оптимальний режим? Ви лише уявіть собі щасливця, який твердо знає, в гори чи на море їхати йому у відпустку, чистити зуби порошком «Бойль» чи пастою «Маріот», ходити з пікового короля чи з бубнової семірки… Ясна річ, скласти універсальний кібернетичний рецепт на всі випадки життя надто важко, але залучити кібернетику до розв’язання типових життєвих проблем — вибір друзів, місця проживання, професії — можна і треба. Візьміть, будь ласка, з сейфа верхню колоду перфокарт. Це моя гордість, мій сюрприз — підпрограма вибору найкращої дружини.

Браун недовірливо зважив на долоні товсту пачку картонних прямокутників.

І тут — гарантія кохання, взаєморозуміння, сімейного щастя?

— Ви не вірите, Браун? Але ж це рядова задача теорії ігор. Звичайним шляхом ви будете розв’язувати її багато років, втрачаючи гроші, енергію і повагу до жінок. А з допомогою машини ви знайдете свій ідеал за п’ять хвилин, причому, ідеал у повному розумінні цього слова, без лапок та іронії. Згоджуйтесь, Браун! Врешті, ви нічим не рискуєте.

І професор, не чекаючи відповіді, вклав перфокарти в широку пащу машини.

— Ви, мабуть, розумієте, Браун, що це ще не все. Мало однієї програми вибору, треба мати, з чого вибирати. Пакет, який я дістав сьогодні з матримоніальної контори братів Мур, містить перфокарти з найповнішою інформацією про вісім тисяч сто дев’яносто двох наречених нашого міста. Я попрошу вас відкрити цей пакет і приєднати те, що в ньому, до програми.

Тепер ми маємо дати машині детальні відомості про вас. Їх ми введемо безпосередньо з пульта керування. Вік — двадцять п’ять років… Натискаємо на перший, четвертий і п’ятий тумблери першого регістру. Колір волосся — шатен… Колір очей — блакитний… Темперамент….

І, нарешті — ваші вимоги. Про яку дружину ви мрієте, Браун? Зріст… Вага… Вади… Позитивні якості…

— Я хотів би, щоб вона була блондинкою, — збентежено пробурмотів асистент. — А втім, колір волосся не має особливого значення… Вона мусить бути середня на зріст, струнка, миловида. Мусить визнавати мій авторитет і водночас бути досить самостійною. Мусить писати і говорити без помилок, займатися спортом, бути веселою і життєрадісною. Нехай вона хоч трошки цікавиться моєю роботою і не тягне мене з дому, коли я зайнятий наукою. Ну і, — опустив очі Браун, — нехай вона мене дуже любить.

— Дуже добре, чудово, — заклацав тумблерами професор. — Двадцять сім, триста сорок чотири, п’ятсот двадцять шість… Все готово, Браун, — починаємо!

Він натиснув на велику чорну кнопку з написом «Пуск» і механізм проковтнув величезну купу перфокарт, як собака муху. Замиготіли, гарячково заметушилися жовтогарячі вогники контрольних лампочок. Скаженою кулеметною чергою обізвався друкуючий автомат і виплюнув паперову змію з розв’язанням.

«Елізабет Мелвілл, — прочитали Браун з професором, — бульвар Забіяк, 28. 20 років, студентка. Кожної неділі виїжджає за місто на прогулянку на спортивному велосипеді по Північно-Західному шосе». Далі йшла докладна реклама матримоніальних послуг, якою завбачливі брати Мур не забули нашпигувати свою інформацію.

Цілий тиждень Браун ремонтував старий велосипед, який доживав свій вік у комірчині. А виїхавши вперше, відчув себе в потоці електробусів і спідомобілів, як кролик під ногами стотисячного натовпу. Однак, наполегливість була яскраво вираженою рисою характеру молодого асистента, і раннього недільного ранку він зайняв вичікувальну позицію на бульварі Забіяк.

О 9 годині ранку з будинку 28 вийшла молода особа з велосипедом на плечі. Вона спритно, по-чоловічому, скочила в сідло і, набираючи швидкість, помчала вниз, до шосе. Браун, який трохи розгубився, стартував із запізненням. Йому довелося згадати ті роки, коли він вважався непоганим спортсменом, щоб наздогнати дівчину на десятому кілометрі.

— Добрий день, міс Елізабет, — почав він, зводячи дух.

— Звідки ви знаєте, як мене звуть? — здивувалася велосипедистка.

— О, це ціла історія, яку я міг би вам розповісти сьогодні ввечері в кафе «Атлантида».

— Терпіти, не можу цього кафе, — пирхнула дівчина і різко збільшила швидкість.

«Чи не надто самостійна?» — з тривогою подумав Браун, однак, теж натиснув на педалі.

— Тоді, може, в математичному кафе «Старий Піфагор»? Там збираються надзвичайно милі хлопці. Я вас познайомлю з Жоржем Донеллом — жартівник, яких мало. Пам’ятаю, в університеті ми зварили собі суп, і Жорж, для жарту, висипав туди цілу пачку солі. Ніхто, звичайно, не став їсти, а Жорж сказав: «Не можна, щоб добро пропадало» і виїв усю каструлю сам.

Елізабет усміхнулась, і Браун одразу ж скористався з цього.

— Може, поїдемо тихіше? — запропонував він.

Увечері Браун і міс Мелвілл танцювали в «Старому Піфагорі», у понеділок після обіду їх бачили на пляжі, а ще через два тижні молодий чоловік приніс професору глибоку подяку і запрошення на весілля. «Ви будете найдорожчим нашим гостем», — сказав він.

Шлюбна церемонія мала відбутися в строгому прозорому приміщенні, побудованому на місці потворного і помпезного Палацу воркуючих голубків. Чиновники, які реєструють шлюби, з їх нещирими посмішками і вологими стисканнями рук не в’язалися з цією цнотливою архітектурою і тому були замінені кібернетичною машиною. Вона реєструвала шлюби, виконувала весільні марші, поздоровляла молодих чоловічим та жіночим голосами і робила безліч інших хороших речей.

У холі зібралися численні друзі нареченого і нареченої — переважно молодь. Наречена за традицією вислухала останні поради кращих подруг, наречений, як і личить мужчині, намагався невимушено жартувати з колишніми однокашниками. Нарешті двері залу широко розчинилися, Елізабет знайшла очима Брауна, Браун — Елізабет, і тут захеканий і схвильований, до холу вбіг Кувиркот.

— Браун, — квапливо заговорив він, хапаючи асистента за рукав, — тільки що я знайшов у програмі помилку. Цей варіант такий же далекий від оптимального, як небо від землі.

— Професоре, — тихо, але твердо сказав Браун. — Мені здається, що вам краще піти геть.

Він узяв Елізабет під руку, і вони рушили в зал на чолі свого юного почту. Кувиркот розгублено провів їх очима і поволі спустився вниз по східцях. Він ішов і гірко думав про те, що людина, мабуть, найнедосконаліший з відомих йому дискретних автоматів. А навколо вирувало, дзвеніло, гриміло неоптимальне, невлаштоване, дуже далеке від довершеності, але таке неповторне життя.

Леонід Сапожников ЗАКЛАД

Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився красиво зав’язувати галстуки — і вони назавжди вийшли з моди, він завоював прихильність головного редактора — і той поступився своїм місцем кібернетичній машині. Правда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і кмітливість — цим машину не здивуєш. Шефу імпонували широкі зв’язки Шоу в діловому і науковому світі, які той уміло підтримував і, головне, знав, як використати в потрібний момент. Їм, цим зв’язкам, Боб завдячує своєю поїздкою на Місяць і сенсаційним репортажем про небувалий моральний занепад на зворотному боці «світила закоханих». І, знов-таки, завдяки цим зв’язкам він, єдиний з журналістів, дістав запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.

У вітальні професора зібралося невелике, але поважне товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейнфрут, невідомий представник відомого міністерства і ще з півдюжини обранців. Шоу підсів до психолога:

— Ви, звичайно, знаєте, докторе, що задумав старий?

— Ми побилися об заклад, — усміхнувся Боді. — Приєднуйтесь до мене. Якщо тільки не боїтеся програти ящик шампанського.

— Гаразд, — згодився Боб, — але які умови?

— О, умови незвичайні… Та ось іде професор, він сам зараз усе розповість.

Кувиркот, моложавий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, що приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тонку книжечку.

— А. М. Тьюрінг, — урочисто оголосив він. — «Чи може машина мислити?»

Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофону, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він переплутав Вольта з Вольтером і добре запам’ятав прочухан, якого дістав тоді.

— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанку кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-потвори, викликали в багатьох страх і зненависть. Гірші представники інтелігенції вгадали в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її не фізично, а морально. Машину нагороджували образливими епітетами: «електронний дурень», «електронний кретин»; сторінки журналів рясніли авторитетними заявами на зразок: «Машини не думають і думати ніколи не будуть. Думати можуть лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок». І це писалося в той час, коли процес мислення становив найбільшу загадку для науки, коли тлумачні словники водили читачів по хибному колу: «мислити — означає міркувати, міркувати — означає мислити»!

Позиція, зайнята антимашиністами, викликала в людей неконсервативних рішучий протест, але вони, як це часто буває, також вдалися в крайність, оголосивши машини новою расою, яка рано чи пізно прийде на зміну людству.

А поки обидві сторони обкладали одне одного лайкою й піднімали на глум, кібернетики мовчки робили своє. Вдосконалювалися машини-екзаменатори, машини-фейлетоністи, машини-діагности. З’явилися кібернетичні воєначальники, кібернетичні юристи, кібернетичні директори.

Брати під сумнів здібності машин стало небезпечно. Антимашиністи змушені були піти в підпілля. Та в їхніх руках, як і раніше, залишається старий засмальцьований козир: досі так і не доведено, що машина мислить.

Я рискнув взяти цю справу на себе і сконструював універсальний перетворювач інформації «Тьюрінг 14 000 000 000», який практично не відрізняється від розумної людини!

Професор зробив ефектну паузу, доктор Боді загадково посміхнувся, півдюжини обранців почали збуджено перешіптуватися, а Шоу подумав, що репортаж обов’язково «піде», і редактор буде дуже задоволений.

— Чому чотирнадцять мільярдів? — вів далі Кувиркот. — Тому що це є середнє число нейронів людського мозку, того самого мозку, який без єдиної білкової клітини продубльований у моїй машині.

Чому «Тьюрінг»? Тому що саме йому належить ідея експерименту, свідками якого я і мій колега доктор Боді запросили вас бути.

На цьому столику ви бачите телетайп, що забезпечує двосторонній зв’язок з кабінетом і їдальнею. В одній із цих кімнат — тільки я знаю в якій — перебуває «Тьюрінг», в другій — спеціально відібраний посередницьким бюро і невідомий ні мені, ні будь-кому з присутніх типовий представник мислячих кіл нашого суспільства.

Кожній кімнаті можна ставити запитання, — колега Боді твердить, що досить п’яти.

Якщо завдяки відповідям, що ми їх дістанемо, місцезнаходження машини буде виявлено, значить, питання про машинне мислення на даному етапі технічного розвитку вирішується негативно, і колега Боді дістає від мене два ящики шампанського.

Якщо ж таємницю кабінету і їдальні вашими спільними зусиллями розгадати не вдасться, то машина на законних підставах зараховується до класу homo sapiens, а шампанське доктора Боді перекочовує в мій холодильник.

Отже, панове, хто бажає ставити запитання? Містер Шоу з «Вечірнього експресу»? Прошу вас!

Боб сів за апарат і, не задумуючись, вистукав перше запитання:

— Скільки буде 46 573 помножити на 18 348?

Минуло десять секунд, тридцять, сорок… За спиною важко сопів містер Грейпфрут.

На шістдесят першій секунді телетайп запрацював: «їдальня, 854 521 404. Кабінет. 854 521 404».

Боб відчув на собі насмішкуватий погляд Кувиркота. «Тьюрінг» не пішов у пастку.

Головний редактор… Його Боб встиг вивчити в усіх деталях. Великий ерудит у галузі політики, науки, літератури, він нічогісінько не тямив у безлічі дуже простих речей. Про поєдинки боксерів він знав із Джека Лондона, про футбол — із статей в енциклопедії… А взавтра на Центральному стадіоні — вирішальний матч чемпіонату.

— Як ви гадаєте, хто переможе: «Чорно-білі» чи «Тигри»?

Цього разу відповіді не примусили себе довго чекати: «Якщо Гривс переграє Фартінга, наші зроблять із «Тигрів» макак. Їдальня. Якщо Фартінг задушить Грівса, наші втопчуть їх у багно. Кабінет».

Позаду почувся смішок, але Бобу було не до сміху. Він почував, що тигри тиграми, але макаку поки що зробили з нього.

— Заспокойтесь, Шоу, — торкнувся його плеча Боді. — Дозвольте, спробую я.

Доктор сів за телетайп, та ставити чергове запитання не поспішав. Він нагадував піаніста, який зосереджується, перш як узяти перший акорд. Нараз він різко подався вперед, і тонкі пальці забігали по клавіатурі.

— Уявіть, що ви разом з іншим мисливцем вирішили зварити на вечерю кашу. Ви дали 400 грамів крупи, ваш компаньйон — 200 грамів. Тільки-но ви зварили кашу, як надійшов третій мисливець. За свою пайку каші він вніс 15 грошів. Як ви поділите ці гроші з вашим компаньйоном?

Не встиг доктор випростатись, як з апарату поповзла стрічка з відповіддю: «Дріб’язковість не прикрашає людину. Прошу передати моє співчуття автору задачі. Їдальня». Друга відповідь надійшла через півхвилини: «Оскільки кожний з мисливців з’їв двісті грамів крупи, то третій їв мою крупу, а, отже, всі п’ятнадцять грошів належать мені. Кабінет».

В кімнаті запала тиша. Тільки Боб шарудів листками блокнота.

— Ви прогулюєтесь по набережній разом з шефом і його помічником, — вистукував Боді, — і раптом вони обоє падають у воду. Кому ви кинете рятувальний круг?

«Тому з них, хто гірше плаває», — відповіла їдальня. «Сказати чесно? — спитав кабінет. — Шефу».

Боді усміхнувся тією дивною посмішкою, яка — Шоу тепер знав — називалася вольтерівською. Потім неохоче видрукував останнє запитання:

— Уявіть собі, що ви йдете з жінкою, і її ображають п’яні хулігани. Що ви зробите?

«Переламаю кістки найближчому з них. Їдальня».

«Скільки хуліганів? Кабінет».

Доктор підвівся, обірвав стрічку і акуратно згорнув її. Усі мовчки стежили за кожним його рухом.

— Професоре, — промовив він нарешті, — те, що побачили ми сьогодні — надзвичайне. Ви створили машину, людянішу за багатьох людей. Я сподіваюсь, що вона дозволить нам розпити шампанське у вашій їдальні?

Коли через дві години гості, вже напідпитку, залишали квартиру професора, Шоу почекав Боді і пішов рядом із ним.

— То що ж, докторе, виходить — мислить ця клята машина чи ні?

Боді різко підвів голову:

— А ви б як хотіли?

— Ну, ви ж знаєте моє становище. Написати, що не мислить — редактор образиться…

— Пишіть так, як сподобається редактору, — відповів Боді. — Пробачте, я поспішаю. Прощайте, homo sapiens…

М. Ложинський МАТЕМАТИК У НІЧНОМУ РЕСТОРАНІ Жарт

У невеличкому залі фешенебельного Пурпурового клубу пригасили вогні. Відвідувачі за столиками пожвавішали. На естраді в різноколірному світлі прожекторів з’явилася красуня Зіта. Починався її славнозвісний танок «Клеопатра». Він полягав у тому, що після кожних кількох зміїних рухів танцюристка скидала з себе якусь деталь єгипетського вбрання, оголюючи більш-менш пропорційно чергову частину свого красивого тіла. Слово честі, у цьому тілі, що відкривалося так майстерно, не було нічого, чого б глядачі — у переважній більшості підстаркуваті пани — давно вже не бачили. Проте воно викликало неослабну цікавість, щоб не сказати більше — захоплення.

Пані Треск, яка сиділа біля естради, певно, сказала б: «Логіка тут ні при чому».

Саме в той час, коли танцюристка тримала в руках чергову деталь свого туалету, під стелею почувся якийсь шум. Люди глянули угору і побачили напівроздягненого чоловіка, що летів головою вниз. Падаючи, він зачепив ту частину вбрання, що нею вимахувала Зіта, і з цим «капелюшком» на голові гепнувся об підлогу.

На мить запала тиша, а потім знявся несамовитий галас: танцюристка знепритомніла, музиканти покидали свої інструменти, публіка кинулася до дверей. Тільки пані Треск підбігла до естради.

— О боже! — вигукнула вона. — Пан Дюрантон!

І справді. Нежданий стрибун, коли його одягли й привели до пам’яті, виявився чоловіком років під п’ятдесят, з головою, що здавалася більш пораненою, ніж насправді, бо була лисою. Він твердив, що є бельгійцем, професором математики Брюссельського університету, славнозвісним Дюрантоном.

Від дверей вже наближалися полісмени, яким на ходу щось пояснював власник клубу.

— Що це за божевільний? — запитав товстий полісмен, вимахуючи величезним блокнотом.

— Я просила б вас думати над своїми словами, пане сержанте, — накинулася на товстуна пані Треск. — Адже перед вами — один з найвидатніших у світі топологів.

— Топо… що!

— Топологів, пане сержанте.

— Гаразд, — сказав полісмен. — Тоді, будьте ласкаві, пройдіть з нами. Так, так, ви теж, — звернувся він до пані Треск. — І прошу надалі пам’ятати, що я, між іншим, старший сержант.

Дюрантон бігав по залу туди й назад, хапаючись за голову і повторюючи:

— Неможливо, цей Треск — геній, а я — просто Дурень, цей Треск…

Він так рознервувався, що мабуть, і не помітив, як сержант узяв його під руку й обережно повів до виходу, де стояла напоготові поліцейська машина. Пані Треск підтримувала Дюрантона з другого боку.

— Професоре, благаю вас, скажіть, що трапилося?

Пан Дюрантон не чув запитання. Він лише повторював:

— Цей Треск геній, геній, геній…

Сержант чемно посадовив професора на заднє сидіння машини і вказав пані Треск на сусіднє місце.

— Я не можу їхати, — сказала вона, — мій чоловік лишився там, нагорі.

— Прошу не сперечатися, — кинув сержант і махнув рукою.

Двоє молодих полісменів злегка підняли пані Треск, і вона опинилася поруч з Дюрантоном.

— Не знаю, чи відомо вам, — звернулася до комісара поліції пані Треск, — що американські топологи щороку влаштовують банкет, на який запрошують найвидатніших закордонних колег. Цього разу вони запросили пана Дюрантона і мого чоловіка, професора Варшавського університету Тшасковського. Його прізвище важко було вимовляти американцям, тому в наукових колах Сполучених Штатів він був відомий під скороченим ім’ям «Треск». Так ось, сьогодні ввечері, після теоретичної дискусії, математики вирішили трохи відпочити. Для засідання обрали салон на третьому поверсі Пурпурового клубу, щоб після вечері та дебатів можна було за кілька хвилин опинитися в одному з найбільш фешенебельних ресторанів Нью-Йорка — і пані Треск злегка кивнула в бік хазяїна клубу, який, блідий та спітнілий, сидів навпроти комісара.

— Коли все це відбувалося, я дивилася виступ чарівної Зіти. Більш нічого мені невідомо.

Комісар звернувся до Дюрантона:

— Чи не може пан професор розповісти нам про сьогоднішню зустріч!

Дюрантон мовчав.

Комісар наблизився до нього:

— Та відгукніться ж!

Дюрантон лиш підвів очі й сказав:

— Цей Треск геній.

— Це вже ми чули, — нетерпляче перебив комісар. — Нам треба знати, що трапилось.

— Геній, геній… — повторював Дюрантон.

— Облиште його, — озвалася пані Треск. — Сьогодні він вам уже нічого не скаже.

— То чи не могли б ви пояснити мені, чим займаються ці… топологи!

Пані Треск встала І, як людина, котра наперед усвідомлює, що її зусилля пропадуть марно, почала:

— Топологія, пане комісар, вивчає найзагальніші властивості предметів, що не змінюються при деформаціях самих предметів, наприклад, при стисканні чи розтягуванні. Мій чоловік досліджує можливості зменшення кількості сторін предметів без зміни їх математичної суті.

Комісар поворухнувся у своєму кріслі.

— Як вам відомо, кожен предмет, мов та медаль, мас, принаймні, дві сторони — спокійно вела далі пані Треск. — Так гадали до винаходу німецького астронома і математика першої половини XIX століття Мебіуса. Візьміть, будь ласка, паперову стрічку, так, так, можна цей аркуш. Неважко помітити, він мас дві сторони, дві поверхні. А тепер поверніть один кінець стрічки низом догори і склейте його так з другим кінцем. Тепер ви тримаєте в руці Мебіусів аркуш, — урочисто констатувала пані Треск.

Комісар злегка відсунув перекручену стрічку паперу.

— Не бійтеся, — усміхнулася пані Треск. — А зараз попрошу провести лінію посередині стрічки паралельно до її країв. Як бачите, ця неперервна лінія оббігла як зовнішній, так і внутрішній боки аркуша і повернулася до вихідної точки. Насправді ж існує тільки одна поверхня, один бік цього кільця.

Комісар важко зітхнув.

Пані Треск спинилася на мить і повільно промовила:

— Так ось, мій чоловік хоче усунути й цей, останній бік, щоб одержати нульсторонній предмет, тобто такий, що не сприймаються почуттям людини.

Пані Треск сіла.

— Не бачу зв’язку, не бачу зв’язку, — промимрив комісар.

Назавтра комісар поліції з’явився в готелі у номері професора Треска. Там він застав кількох схвильованих математиків які терпляче й ввічливо намагалися йому пояснити, що трапилося минулого вечора.

Кінець кінцем, трохи похитуючись, спітнілий комісар облишив готель. Після довгих роздумів замість йти на службу він попрямував до знайомого психіатра.

— Лікарю, вислухайте мене. Я спробую розповісти вам, що почув:

— Того драматичного дня, після вишуканої, як завжди, вечері, головуючий надав слово професору Треску. Поляк підвівся і, помітно хвилюючись, якийсь час мовчав. Це був молодий кремезний чоловік з округлим обличчям дитини. Коли ж нарешті він заговорив, у голосі його відчувалося легке тремтіння.

— Джентльмени, я дуже вдячний вам за це запрошення, тим більше, що збираюся продемонструвати своє відкриття. Як мене запевнили, присутні поінформовані про мої пошуки протягом останніх чотирьох років. Мені здасться, що вони увінчалися успіхом.

В цьому місці професор Дюрантон, який з самого початку вважав дослідження професора Треска абсолютно безглуздими, голосно зареготав.

Поляк почервонів, вдарив кулаком по столу, підійшов до дошки.

— Ось моя формула, — сказав він і почав швидко писати на дошці довгий ряд знаків і цифр. Затамувавши подих, вчені вдивлялись у цю формулу. Тільки з обличчя бельгійця не сходила іронічна посмішка.

— Хочу вам сказати, — закінчив Треск, — що я спробував застосувати мої формули на практиці — мені вдалося перетворити простий двосторонній предмет на нульсторонній. З вашого дозволу я повторю перед вами цей дослід.

Присутні заворушилися в кріслах. Напруження в залі було таке, що руки курців з сигаретою межи пальців застигали на півдорозі. Треск витяг з кишені аркуш паперу і вирізав з нього ножичками дивовижну, схожу на восьминога, фігуру. Потім якось особливо сплів її кінці, почав склеювати їх. Перед останнім склеюванням він попередив: «Увага!» — і наклав один кінець на інший. В цю ж мить аркуша не стало, він ніби вивітрився.

Тишу порушив вигук Дюрантона:

— Панове, це звичайнісіньке шарлатанство! У цирку треба показувати такі фокуси!

Від хвилювання, а може, від надміру випитого вина, Треск втратив самовладання — кинувся до свого опонента і схопив його за комір.

— Шарлатанство! Що ж, ви змушуєте мене переконати вас!

Він звалив бельгійця на підлогу і почав закручувати його руки й ноги довкола шиї, голови, тулуба. Не встигли присутні отямитись, як бельгійський професор раптом безслідно зник. Вчені були приголомшені. Нарешті хтось видушив із себе:

— Колего, чи… не можна… той… повернути його назад!..

Треск був блідий, губи йому тремтіли.

— Цього я ще неспроможний зробити, але він повинен незабаром з’явитися. Адже я не склеював йому кінцівок. Напевно з’явиться. От тільки де…

— Де з’явився професор Дюрантон, пане лікарю, вже знаєте з ранкових газет, — закінчив комісар і додав: — Мабуть, подам у відставку після цієї божевільної історії.

Лікар тільки знизав плечима.

А в цей час подружжя Треск уже поверталося літаком додому.

— Знаєш, моя люба, — звернувся Треск до дружини, — ми, математики, не повинні дискутувати в нічних ресторанах.

В. Лишевський ПОДОРОЖ ДО ДВОВИМІРНИКІВ

… До планетної системи зірки Альви я вирушив наприкінці жовтня 2085 року. Навколо цієї зірки обертається 64 планети, на одній з яких, Омезі, водяться брандисти. Саме на них я й мав намір пополювати. Перед вильотом я відвідав Бюро міжзоряних подорожей і уточнив маршрут: в кінці Млечної Путі треба, як мені пояснили, повернути праворуч, а потім, за зіркою 184-А — ліворуч. Від останнього повороту до подвійної зірки Альви — лише двадцять світлових років.

Спочатку все йшло добре. Промчавши вздовж Млечної Путі, я звернув праворуч, потім — ліворуч і, встановивши автоматичне керування, ліг спати. Мені снилася Земля, зима і катання на лижах з гір: вгору-вниз, вгору-вниз. Наприкінці я навіть наважився з’їхати з трампліна. Засвистав вітер, аж сльози в очах повиступали, стрибок і, перевернувшись кілька разів у повітрі, я боляче вдарився об накатану лижню. Прокинувшись, я побачив, що лежу на підлозі каюти. Ракету трясло, мов у пропасниці. Вона то прискорювала свій рух, і мене притискало до підлоги, то уповільнювала його, і я зависав у повітрі. Крім того, ракету кидало з боку в бік.

Сяк-так діставшись до приладів, я побачив, що автоматика відмовила. Поки я спав, моя ракета залетіла у малодосліджений простір між 16 і 1600 зірками. Тепер її трясло змінне магнітне поле.

Хоч становище моє було не з найкращих, я не міг не відчути радості від ще одного зробленого відкриття: про існування в цій області Галактики змінного магнітного поля нічого не було відомо. Вимірявши силу поля і записавши його координати, я почав розмірковувати, як вирватись із залізних обіймів магнітних силових ліній. Насамперед я перевів двигуни на максимальний режим. До тремтіння, викликаного магнітним полем, додалась вібрація від шалено працюючих двигунів. Так проминуло кілька годин. Я вже почав втрачати надію, коли раптом, давши наостанку ракеті доброго стусана, магнітне поле відпустило нас.

Лихо ніколи не приходить саме. Позбавившись однієї напасті, я потрапив в іншу халепу — покажчик рівня палива стояв майже на нулі. Очевидно, від сильної вібрації розійшлися шви бака, і пальне витекло. Треба було де-небудь заправитись.

На відстані кількох мільярдів кілометрів від місця, де я знаходився, на карті було позначено планетну систему БН-618. У лоції відомостей не було: очевидно, її ніхто не відвідував. Проте я вирішив летіти до БН-618: може, все-таки пощастить заправитись.

Ця планетна система приголомшила мене своїм виглядом. Навколо плоского, як млинець, сонця обертались такі самі плоскі планети. Покладіть на стіл металевий карбованець розмістіть навколо нього дрібніші монети, і вам стане зрозуміло, що я побачив.

Природно було припустити, що на таких планетах життя неможливе. Але, на мій подив, прилади показали, що на третій від сонця планеті (як я потім дізнався, вона називалась Альдія) є живі істоти. Це мене зацікавило, і я полетів до неї.

Планета наближалась. Вона дедалі більшала і, нарешті, заступила весь видимий простір. На її поверхні нічого не було видно. Планета являла собою рівний і пустинний диск. Загальмувавши і зависнувши на невеликій висоті над нею, я повів ракету до краю диска. Ось тут і мешкали жителі Альдії.

Протягом кількох днів я вивчав планету і плоских альдіян, що жили на ній збоку. Звичайно, це було не зовсім добре. Я їх бачив, а вони мене ні. Виходило, нібито я підглядаю. Але в мене не було іншого виходу. Не міг же я сідати на нерозвідану планету.

Альдія обертається навколо своєї осі, як усяка планета. Згодом я дізнався, що напрям, в якому вона обертається, називається сходом, а протилежний — заходом. По краю Альдії ростуть дерева і стоять будинки. Вони розміщені у площині диска планети. У цій же площині переміщаються жителі. Тому, зустрічаючи дерево, вони змушені або перелізати через нього або його спилювати (рис. 1).

Тіла жителів Альдії нагадують прямокутні трикутники. Альдіяни мають руки, ноги й одне око. Щоб пропустити одне одного, двоє жителів планети повинні рухатись або один під одним, або перестрибувати один через одного, як це зробили б двоє акробатів на туго натягнутому канаті.

Усі чоловіки народжуються з обличчями, спрямованими на схід, а жінки — на захід. Така орієнтація зберігається у альдіян до самої смерті, бо для плоских істот (двовимірників) немає способу повернутись, не виходячи у третій вимір.

Поцілувати дружину чи дочку альдіянинові просто. А от щоб поцілувати сина, батькові доводиться перевертати його догори ногами (рис. 2).

Щоб побачити, що робиться позаду, альдіянин повинен стати на руки або скористатися дзеркалом. Оскільки другий спосіб зручніший, то жоден з жителів Альдії не виходить з дому без дзеркала. І в будинках двовимірників багато дзеркал.

У квартирах альдіян є вікна і двері, але користуватися ними слід дуже обережно. Якщо, наприклад, західні двері відчинені, то всі вікна і східні двері мають бути зачиненими, інакше верхня частина будинку завалиться. З тієї ж причини на будинках двовимірників немає димарів: адже немає способу з’єднати кінці плоскої труби так, щоб отвір лишався відкритий.

Вантажі в Альдії перевозять на кораблях і в літаках. Усі літаки — реактивні або з махаючим крилом, бо гвинт при своєму обертанні виходив би у третій вимір. При перевезенні важких речей по поверхні планети альдіяни не можуть застосовувати колеса з осями. Одного разу я бачив, як двоє альдіян пересували важкий ящик. Під нього були покладені круглі диски. Альдіяни штовхали ящик уперед, і він котився на дисках. Як тільки одне колесо звільнялось, альдіянин кидав його вперед своєму напарникові, той встановлював диск під ящик і вони пересували вантаж далі.

Альдіянин не зав’яже вірьовку вузлом. Це можливо лише в тривимірному світі. Математично строго доведено, що вірьовки (одновимірні тіла) можна зав’язати у вузли тільки у тривимірному просторі, поверхні (двовимірні тіла) — у п’ятивимірному просторі, тривимірні тіла — в семивимірному просторі і т. д.

Ознайомившись з життям альдіян і переконавшись, що мені ніщо не загрожує, я вирішив висадитись на планету. Це коштувало мені великих зусиль. Потрібне було все моє вміння, щоб посадити ракету на тонкий обід Альдії (це було все одно, що сісти на лезо бритви). Посадка ускладнювалась ще й тим, що сила ваги на планеті обернено пропорційна відстані до центра планети, а не квадрату відстані, як у нашому тривимірному світі.

Вийшовши з ракети, я опинився на тонкому ободі диска планети. Ліворуч і праворуч від вузької смужки ґрунту вниз обривались безодні. Пересуватись по планеті було все одно, що йти по канату. Балансуючи, я зробив кілька кроків. Оскільки під час ходьби я хитався з боку в бік, жителі Альдії, які бачать тільки у площині диска планети, спостерігали то один переріз мого тіла, то інший. Скажімо, вони щойно бачили переріз з кусочком ока, і от уже бачать переріз, що проходить через ніс. Тому двовимірники прозвали мене «Чужоземець змінного вигляду».

Коли я познайомився з альдіянами ближче, вони розповіли мені історію своєї цивілізації. У давнину жителі Альдії поділялись на два великі племені. На сході жили мирні землероби — унари, а на заході — войовничі скотарі — скрити. Скрити весь час нападали на мирних унарів. Їх войовничості сприяло те, що мирні землероби були обернені до них спиною (як пам’ятаєте, всі чоловіки альдіяни народжуються обличчями, спрямованими на схід). А битися, стоячи спиною до противника, унарам було не дуже зручно.

Скрити переслідували унарів у східному напрямі, поки не загнали їх у гори. Від повного винищення унарів врятував розвиток науки. Вчені унарів, спостерігаючи рух планет, припливи і відпливи у морі, прийшли до висновку, що Альдія мас форму кола, а не прямої лінії. Кращий загін унарів переплив Сине море, зійшов на континент з іншого боку і вдарив скритам у спину. Захоплені зненацька, скрити були розбиті. Настала ера миру.

Війна між скритами і унарами була давно. Тепер альдіян цікавила інша проблема. Їхні вчені встановили, що до Альдії наближається велике космічне тіло, зіткнення з яким загрожує планеті катастрофою. Жителі Альдії почали будувати глибокі сховища і запасатися продовольством. Мій приліт звільнив їх від цієї роботи. Спочатку я переконав двовимірників, що світ тривимірний. Це було дуже важко. День, коли я змусив першого альдіянина повернутись навколо своєї осі, довівши йому тим самим, що світ тривимірний, був для мене справжнім святом. (Незабаром крутіння навколо своєї осі стало улюбленим заняттям альдіян). Потім я запропонував жителям планети свій план врятування від катастрофи, що насувалась. Я порадив їм розмістити по краю Альдії кілька потужних реактивних двигунів, встановивши їх перпендикулярно до площини планети. Одночасна робота всіх двигунів дасть можливість зсунути планету вбік, і космічне тіло, що наближається, промчить мимо.

Цей план був успішно здійснений, і на моєму рахунку з’явилась перша врятована від загибелі цивілізація…

Олександр Левченко У СВІТЛІ ПОМАРАНЧЕВОГО ФЕБА Фантастична повість

Наш космолайнер вигулькнув із темпорального коридора і корабельна автоматика повернула мене з анабіозу до нормального фізіологічного стану. Відтак я ніяк не міг збагнути: куди це я потрапив? Замість звичної обстановки астронавігаційної рубки чи житлового відсіку — інтер’єр готельного номера, поруч — жодної живої душі, а найдивніше — якась цілковита психологічна розслабленість, не гідна учасника Контактної експедиції. Ще мить — і я звернувся б до Адміністратора з ідіотським запитанням, але пам’ять вчасно підказала: ти — у відпустці і летиш додому, на Кліо.

Що ж, відпустка — це чудова річ, надто бажана і вимріяна, останнім часом видавалася недосяжною. Напевно, пересічній людині, котра із захопленням вимовляє саме слово «Контакт», важко повірити у щирість моїх прагнень покинути Межу, бо те інформаційне чудовисько, зрощене репортерами на крихітному кістячку з кількох реальних фактів, наполегливо її переконує, ніби ми там ведемо сповнене захоплюючих пригод життя і, взагалі, ледь не чоломкаємося з Чужими. І лише нечисленні посвячені знають, що наша робота загалом монотонна і нецікава, а справжніми контактами з партнерами поки що навіть і не пахне.

Два останні роки мого власного часу пройшли на відлюдді і зараз мене анітрохи не тягне до веселого пасажирського товариства, і тому, поснідавши у себе в каюті, я відразу ж подався на оглядову палубу, зачинився в окремій кабінці і залишився віч-на-віч із Всесвітом.

В дитинстві я приходив у захоплення від найпростіших релятивістських ефектів і щоразу, летючи разом з батьком на Землю або повертаючись на Кліо, в ті невеликі проміжки часу, коли космолайнер із субсвітловою швидкістю долав відстань між пунктами зупинки і темпоральним коридором, так само усамітнювався. Просив Адміністратора відключити коригуючі оптичні системи і із завмиранням серця оглядав спотворену картину світу. Але смішні дитячі забави давно вже зосталися в минулому, і якщо зараз серце у мене знову завмирає, то це лише від того, що я бачу перед собою рідне помаранчеве сонце — неповторний, чарівний, найкращий у цілому Всесвіті Феб.

Адміністратор сповістив, що незабаром почнеться гальмування й тому бажано пройти на пасажирську палубу. Слово честі, я ледь придушив нестерпне бажання податись до пілотського відсіку і знову зануритися в ту чудову атмосферу підсвідомого божевільного очікування якогось невеличкого збою автоматики, котрий дозволить, бодай, на кілька секунд перейти в ручний режим. Натомість повернувся до своєї каюти, сів у протиінерційне крісло і замовив серію фільмів про зоряні війни з імітацією власної участі. Проте не встиг я ще увійти в справжній азарт, як тіло корабля здригнулося і бажання продовжувати гру кудись миттю зникло: почалися передспускові маневри.

Слово честі, досі я не помічав за собою надмірної сентиментальності, та коли через якусь годину над головою з’явилося зеленкувато-синє небо рідної планети, в очах стало легенько поколювати, і я, зійшовши з рухомої стрічки перехідного містка, спрямував погляд високо-високо вгору, щоб не змушувати руку астронавігатора Контактної експедиції ганебно втирати сльози. Я відчував спішний людський потік за спиною, але вдіяти з собою нічого не міг. Стовбичив на спускному майданчику аж поки не переконався, що від вологи в очах не залишилося й сліду.

Проминувши вузенький пропускний коридорчик з мерехтливими стінами, я опинився у великому приміщенні від високим прозорим куполом і відразу ж побачив Андреса. Він стояв у самісінькому центрі залу з невдоволеною міною на обличчі, зосереджено дивився собі під ноги і при цьому легенько похитувався з боку в бік.

— Андре! — забувши про всяку поважність, вигукнув я і кинувся до нього.

Андрес здивовано підвів голову, вмить запалився радісною посмішкою і, широко розкинувши руки, верескнув так, що всі присутні мимоволі озирнулись:

— Артме!!!

Не помічаючи нічого навкруги, ми плескали один одного по спинах, легенько поштовхуючи у плечі, шарпали за рукави і перекидалися звичними у таких випадках запитаннями: «Як справи?», «Де пропадав?», «Що нового?»

— Ну, давай, давай, розповідай, що там нового на Межі? — відразу напосів приятель. — Чужаків бачив?

— Які Чужаки, Андре? — скривився я. — Ти що, віриш отим недолугим писакам? Чужі бояться нас не менше, аніж ми їх, так що справжнім Контактом, повір, навіть не пахне! Ти б тільки знав, як мені остобісіла ця гра на нервах, най їй грець!

— Давай тоді мінятись, Артме, — засміявся Андрес, — я — в експедицію, а ти — на мій суховантаж. Правда, вже сьогодні потрібно відлітати на Базу, зате робота — жодних тобі стресів, суцільний відпочинок!

— Ти розкажи краще, що робиться тут, на Кліо, — перехопив ініціативу я. — За два роки моєї відсутності бозна що могло трапитись.

Усмішка повільно сповзла з Андерсового обличчя, він чомусь хмикнув і знову засунув руки до кишень.

— Трапилось, трапилось… Ось тільки незрозуміло що… Але це все мені не подобається, Артме, зовсім не подобається.

Слова і тон його відповіді мене здивували, і вже зібрався закидати приятеля запитаннями, але не встиг я відкрити рота, як збоку вихором налетів незнайомий молодик і зарепетував:

— Андре! Ти що, здурів? Скільки нам тебе чекати?! Може накажеш затримати рейс?!

І лише вичерпавши запаси повітря та роздратування, він глибоко вдихнув, скоса глипнув на мене і недбало кинув:

— Хей!

— Вибач, Артме! — схопив мене за руку Андерс. — Я мушу бігти!

— Зв’яжись зі мною! — гукнув я йому навздогін. — Я буду на Кліо місяців зо три!

Зрештою, що там важать усі наші дрібні неприємності в порівнянні з радістю повернення додому! І коли я вийшов з вокзалу і не побачив за сквериком звичного скупчення аеромобілів, то сприйняв це не як чергову прикрість, а як привід побалакати з симпатичною білявою дівчиною, котра самотньо стояла біля входу.

— Хей! — привітався я, щосили намагаючись втримати посмішку в пристойних межах.

— Доброго дня, пане! — відказала білявка. Вираз на її обличчі був таким милим та лукавим, що я сприйняв це все як жарт і ледь від душі не розсміявся.

— Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, де тепер стоянка таксі?

— Он там, за павільйоном, — махнула рукою дівчина, вперто не бажаючи переходити на інтерленг. — Забрали ваші гидкі пирхавки, щоб не псували скверика.

— Ви так не любите автомобілів? — щиро здивувався я, з цікавістю розглядаючи співрозмовницю.

— Ваша техніка згубно впливає на живий світ, — пояснила вона цілком серйозно, і це виглядало так кумедно, що я не втерпів і зареготав. — Так, так і даремно ви смієтесь, — вона глянула на мене з осудом, докірливо похитала головою і, повернувшись, так швидко зникла за напівпрозорою вхідною завісою, що я не встиг навіть вибачитись.

І, йдучи до стоянки таксі, мовчки картав себе за нестриманість та, взагалі, за невміння поводитися з дівчатами. Тим більше, що білявка була такою гарненькою, і так чудово звучала в її устах милозвучна кліотійська мова…

Я вже забрався в аеромобіль, вмикнув автопілот і спробував відключити страхуючу систему — на що кібер поблажливо відказав: «Заборонено». «Зачекай, — раптомподумалось мені, — а чи не кліос є причиною невдоволення Андерса?» Ще зі школи пам’ятається, як не любив він мови своїх предків, вважаючи її нікому не потрібним пережитком минулого. Посуті, Андерс правий хоча, на відміну від нього, я інколи відчував щирий смуток від цієї незаперечної реальності нашого життя, Але, що вдієш, така невблаганна хода історії, і, на жаль, саме нам випало пережити той болісний період, поки Кліотійська цивілізація не ввіллється повністю в лоно материнської — Земної. Часу назад не повернеш, і скільки не пробуджуй інтересу до рідної мови, як це робить зараз дехто на Кліо, життєві потреби Федерації все одно візьмуть гору.

Таке просте пояснення дивної поведінки Андерса остаточно зняло неприємний осад в душі і я ввімкнув двигуни аеромобіля. Повітряні польоти завжди захоплювали мене, і стало навіть трішки жаль, що відстань від космопорту до міста настільки мала, та й ту доведеться пройти під невсипущим оком кібера-страхувальника. На щастя, крихітний паркувальний майданчик неподалік від мого дому виявився зовсім вільним, і я, посадивши машину, кинувся до невеличкого ошатного будиночка ледь не бігцем. Новий домашній Адміністратор не одчинив одразу дверей, а став допитуватись, хто я такий. Від обурення мені просто заціпило, але тут щось м’яко клацнуло, на порозі з’явилась мати і, тихо зойкнувши, притулилась до одвірка.

— Мамо, — дар мови знову повернувся до мене, — це я… А кібер не признає…

— Артемчику, синочку, — голос її здригнувся, — ти…

На міському кладовищі тихо шуміли дерева, акуратно підрізані кущі підкреслювали строгу прямолінійність доріжок, а довкола вигравало барвами море живих квітів. Все тут настільки відрізнялося від своїх аналогів на земних цвинтарях, зусібіч стиснутих перенаселеним і надраціональним навколишнім світом, що це місце будь-який землянин міг би назвати навіть красивим, якби лише не сувора печать смерті на кожному клаптику території. Адже як і сто, і тисячу, і десять тисяч років тому, так і тепер людське життя є лише невеличким відрізком на химерній координатній площині Часу, з двома невблаганними точками.

З того дня, як у безглуздій катастрофі загинув мій батько, я почав думати про смерть. Не постійно, звісна річ, просто раніше для мене цієї проблеми не існувало взагалі, а ось тепер час від часу я замислююсь над тим, що встиг зробити у своєму житті, і кожен раз мушу самокритично визнати: практично нічого. Ну, справді, не назвеш же участь у Контактній експедиції якоюсь власною заслугою. Але тоді з темних глибин душі виповзає по-справжньому святотатська думка: а чому ж уся планета, та й не тільки вона одна, шанобливо схиляється перед пам’яттю Прабатьків — учасників Першої експедиції на Кліо? Жорстока Доля змусила їх стати засновниками хоча й недовговічної, але яскравої Кліотійської цивілізації, та що екстраординарного зробили вони самі? Понад те, що просто боролись за своє життя?

Так, всі ці люди — незвичайні, кожен з них став героєм саме тоді, коли погодився взяти участь в експедиції. Чи ж думали ці люди про якусь власну цивілізацію, коли, витративши майже всю енергію на адресований Землі сигнал порятунку, в очікуванні жаданої допомоги будували перше тимчасове поселення. Не заперечую, важко уявити собі їх потрясіння, коли корабель Другої експедиції, який з’явився в околицях Феба через п’ятнадцять років і з яким вже було встановлено зв’язок, раптово вибухнув від зіткнення з метеоритом. Але чи має щось спільне з героїзмом те, що через кілька днів населення Кліо враз поменшало на півсотні чоловік? Імена всіх цих людей викарбувані на стелі, що стоїть у центрі кліотійської столиці, а ось про цих, хто летів їм на порятунок, можна довідатись лише спеціально поцікавившись…

Впорядкувавши невеличкого квітничка і посидівши мовчки біля могили батька, ми з матір’ю неквапливо попрямували до виходу. Ех, тату, ну чому все сталося саме так, дико, нелогічно і незрозуміло? Адже ти був чудовим водієм, і ніхто з твоїх знайомих не повірив офіційній версії, згідно з якою ти не зміг виплутатись із банальної ситуації, котра під силу навіть початківцю. Слідство не дало достатньо обґрунтованої відповіді на головне запитання, і привид чиєїсь злочинної волі, що завис над нами тоді, так і не розвіявся дотепер. Мама розповідала, що в останній рік ти став якимось похмурим, неуважним і навіть дратівливим, і це ще один аргумент не на користь офіційної версії. Але кому, кому знадобилась твоя смерть? Мені часом здається, що якби я був тоді поруч з тобою, все могло повернутися зовсім інакше.

Вийшовши за старовинні ворота кладовища, ми одразу ж повернули до левікара, який знудьговано висів над вузеньким металевим рельсом в очікуванні пасажирів. Після тієї катастрофи мати стала панічно боятись аеромобілів, і я в її присутності теж намагаюсь триматися подалі від них. Отож, ми сіли до невеличкої комфортабельної кабінки і після кількох хвилин стрімкого лету вийшли у центрі міста. Похмурі думки встигли полишити нас обох, і мама, посміхнувшись мені на прощання, подалась кудись у своїх справах, а я потихеньку побрів давно не ходженими рідними вулицями.

Присягаюсь, у мене зовсім не було скільки-небудь чітких намірів, і лише тоді, коли серце чомусь прискорено закалатало, я зрозумів, що ноги самі ведуть по добре знайомому, сотні разів пройденому маршруту. Ще не так давно в будь-яку погоду, навіть радіючи легенькому дощику чи снігу, я повільно прогулювався, прикриваючись сутінками, повз цей будиночок. Тисячі разів я забороняв собі сюди приходити, але знову… щось непідвладне часу веде мене по незабутому шляху. У якійсь давній-предавній, ще паперовій книзі я прочитав чудові слова: «Старе кохання не іржавіє», і з тих пір прикриваю мудрістю предків свої ганебні вчинки.

Однак сьогодні я не дотримався основної умови — вирушити на цю прогулянку лише при настанні сутінок, і моя недбалість обернулась несподіванкою. Не встиг я подолати й чверті небезпечної відстані, як із будинку вийшла молода жінка, ступила кілька кроків униз по східцях і завмерла. Мої ноги враз стали ватяними, обличчя запалало вогнем, серце шалено закалатало в грудях, і, хоча я йі не повернув голови і продовжував іти, дивлячись прямо перед собою, щось усередині безпомилково відчуло, зрозуміло і заволало: це — вона, Вона!!!

— Артеме, Артеме! — почув я той далекий милий голос і відразу ж зупинився, неначе врісши у землю. Повернувся усім тілом, як зіпсований механічний робот і лише тоді зважився поглянути на підбігаючу до мене Леанку. На коротку мить в голові майнула думка, що зараз вона розкриє свої обійми, однак вона лише схопила мої зап’ястя, міцно стиснувши їх і тут же відпустила.

— Хей, Леа! — Я щосили намагався надати голосу невимушеності, але він звучав, як скрип старого гілля під натиском вітру, а слова застрявали в горлі шорсткими кам’яними брилами. — Я очам своїм не вірю!

— Невже я так постаріла, Артемчику? — засміялась вона.

— Що ти, Леа! — вигукнув я, подумки круто лайнувши себе за незграбність. — Просто ніяк не гадав зустріти тебе саме тут!

Леанка на мить спохмурніла, але відразу ж залилась веселим сміхом.

— Та про всяк випадок вирішив остаточно пересвідчитись, — вона лукаво примружила око, і я враз відчув себе школярем, з рук якого вихопили потаємну компрометуючу записку.

Мабуть Леанка зрозуміла, що припустилась невеличкої нетактовності, тому ледь зашарілась і схопила мене за руку.

— Чого ж ми стоїмо, Артеме? Заходь у гості, вдома нікого немає, і ніхто нам не заважатиме, — вона потягнула мене за собою, і я покірно почвалав услід. — Я пригощу тебе незрівнянною земною кавою!

О, небеса, безліч разів подумки я бував у цьому домі, сидів так близько від своєї коханої і вів з нею чудові бесіди — щирі та довірливі! Щоправда, там, у мріях, мої долоні лягали не лише на власні коліна, а губи не лише торкалися горнятка з кавою, але хіба ж не прекрасніша найскромніша дійсність від самих розкішних фантазій! Я розповідав Леанці про моє життя після закінчення школи, про те, як нечекано потрапив до Контактної експедиції і чим займаюсь тепер, далеко-далеко від Кліо, на Межі. Вона захоплено слухала, як я з дещо награним невдоволенням описував свою зовсім не романтичну роботу, скаржився на Чужаків, на їх небажання іти на прямий контакт, на сміховинну обережність власного керівництва. А моя душа буяла щастям. Потім розповідала Леанка. І здавалося, що це триватиме вічно. Холодна хвиля буденності хлюпнула лише тоді, коли Леанка запитала про особисте життя.

— На жаль, нічим не можу тебе втішити, Леа, — у мене все по-старому, — сумно посміхнувся я. Ну дійсно, не стану ж розповідати їй про свої короткочасні захоплення, котрі завжди закінчувались однаковим розчаруванням, чи про настирливі домагання нашого експедиційного біолога, хоча взагалі й симпатичної жіночки, але надто вже якоїсь прагматичної та відвертої. І тому я не знайшов кращого виходу, як перевести розмову на інше: — Розкажи мені краще про себе…

— Що поробляє зараз Мартін?

Обличчя Леанки повільно змінило свій безтурботно-усміхнений вираз на ледь сердитий.

— Уяви собі, я знаю про це стільки ж, як і ти, — відповіла вона доволі сухо і заходилась підправляти розкішний букет квітів на столику. — Та й ніскільки тим не цікавлюсь, — додала по хвилі і, кинувши на мене швидкий погляд, відкрила нарешті головне:

— Ми вже кілька місяців не живемо разом…

Це було новиною, причому настільки несподіваною та неоднозначною, що я навіть не знав, як на неї реагувати. З одного боку, Мартін — мій давній товариш і його сімейні негаразди не могли зовсім не торкатись мене, але, з іншого… Як би я хотів знати, що саме трапилось і наскільки це серйозно, однак замість того, щоб розпитати Леанку, лише винувато пробурмотів:

— Даруй мені, Леа, я не знав… Сподіваюсь, усе владнається, — і, відчуваючи, що час уже йти, неохоче підвівся. — Спасибі за каву…

Леанка мене не затримувала, однак, провівши до виходу, несподівано схопила за руку і промовила:

— Артемчику, ти навіть не уявляєш, яка я зараз самотня… Батьки поїхали відпочивати до Узбережжя, сестра полетіла на Плутон… Пообіцяй, що хоч інколи будеш навідуватись…

Ніколи ще мені не доводилось бачити Леанку, завжди веселу та впевнену в собі, у такому стані. Моє серце ледь не розривалось від довго тамованих любові та ніжності, і небагато бракувало до того, щоб втратити самовладання, вкрити поцілунками ці чудові руки з тонкими ніжними пальчиками і вилити все, що наскладалося в душі за довгі-предовгі роки безнадійного кохання. Однак я подолав хвилинну слабкість, глибоко вдихнув і доволі рівним голосом відказав:

— Про що мова, Леанко! Будь моя воля, я взагалі приходив би щодня!

Вона вдячно усміхнулась, ледь помітно стиснула мені долоню, і я залишив її дім, сповнений думками про неможливе щастя.

Помаранчевий Феб весело поглядав з небесних висот на астронавігатора Контактної експедиції, котрий ішов, не маючи навіть віри до всього, що сталося. Довгі роки я переконував себе, що мої почуття до Леанки безнадійні, що їх потрібно якомога швидше позбутися, але ось Доля послала слабкі, невиразні натяки на краще, і серце вже готове сприймати їх як очевидні та незаперечні свідчення! Однак не встигав я ще хоч трохи насолодитись рожевими мріями про майбутнє щастя, як душа заповнювалась палючим соромом від усвідомлення ницості сподівань, побудованих на руїнах чужого почуття. Ех, Мартіне, Мартіне! Думки вже починали метатись у пошуках якихось виправдань, як нова крижана хвиля обдавала мене з ніг до голови: а чому це ти переконаний, що саме Леанка охолола до свого чоловіка? А якщо все навпаки, і ти потрібен їй лише для того, щоб утерти сльози і вислухати гіркі слова про нещасливе жіноче кохання? Від таких думок я починав скреготіти зубами та до болю стискати кулаки, але це були ще не всі можливі варіанти. Звичайно, те, що сталося між ними, могло виявитись лише прикрим непорозумінням двох людей, котрі створені одне для одного. І коли я остаточно втрачав останню надію, хтось наче нашіптував мені на вухо: а ти згадай, згадай, як вона дивилась на тебе, як стискала руку, як близько нахилялась і як просила зустрічі! І все починалося спочатку…

З мішаниною таких думок у голові я вийшов до собору пресвятої Діви Марії. Мимохідь пожалкувавши, що я невіруючий і тому не можу попросити у богородиці зіслати просвітлення на розум і душу, почув із-за величних стін храму розладнаний хор незрозумілих викриків. Заінтригований почутим, я швидко обігнув собор і підійшов до невеличкого гурту юнаків та дівчат, котрі зібрались перед адміністративним будинком духовного управління і не зовсім злагоджено скандували: «Найсвятіший отець — Іуда!». Звідусіль до демонстрантів підходили цікаві прохожі. Один із скандуючих, вирішивши, що глядачів зібралося достатньо, з силою підкинув угору невеличкий предмет, і той раптом зашипів, підстрибнув іще вище і розпався хмаркою пилу, з якого поступово склалося слово «Геть!». Учасники акції радісно загули і вже зовсім врізнобій загукали «Геть, геть!», «Виходь, боягузе!», що, однак, викликало лише осудливі репліки більшості глядачів та недоброзичливі погляди кількох полісменів, котрі стояли неподалік.

Анітрохи не розуміючи суті того, що тут відбувалося, я вирішив довідатись про це від самих демонстрантів і підійшов до гурту впритул, на ходу розмірковуючи, до кого краще звернутися: до молодика із суворим обличчям чи до симпатичної русявої дівчини, які стояли найближче від мене. Однак ця проблема так і залишилась нерозв’язаною, бо розпалена подіями русявка несподівано вихопила щось із рук сусіда і з криком «Ось тобі, негіднику!» жбурнула це в будинок. На щастя, докинути не змогла.

Це вже виходило за межі дозволеного, і один із полісменів, підійшовши до дівчини, процідив: «Ведіть себе пристойно, тут вам не Поле кохання!» і легенько відштовхнув її назад. Русявка густо почервоніла, повернулась, шукаючи захисту, до свого сусіда, і той із роз— злюченою міною на обличчі ступив було крок до кривдника, але його випередив я. Мені завжди страшенно не подобалось, коли ображали слабкіших, а дівчат особливо, навіть якщо вони й заслуговували на це.

— Гей, приятелю, — сказав я полісмену, — тримав би руки при собі, вони можуть іще знадобитися.

Той повернувся до мене, окинув з ніг до голови поглядом, у якому читалась суміш подиву та легкої зневаги, і, криво посміхнувшись, запитав:

— Ти гадаєш, моїм рукам щось загрожує?

— Так, — напружено посміхнувся я у відповідь, — їх можуть пообривати…

Серед демонстрантів та по юрбі цікавих прокотився легкий смішок. Дивно, до чого ж люди люблять потішатися над охоронцями свого власного спокою! Полісмен змінився на обличчі, повільно рушив до мене і раптом блискавично нахилився вперед та викинув праву руку, маючи на меті схопити моє плече та смикнути до себе. Проте я був готовий до такого повороту подій, а космофлотської підготовки цілком вистачило для того, щоб ухилитися та ще й непомітно підштовхнути нападника, і він цілком несподівано для себе, під схвальні вигуки присутніх, опинився на землі. Для співробітника поліції, звісно, це — нечувана ганьба, і тому я не дуже здивувався, коли він, забувши про всі права та обов’язки, просто зі своєї незручної позиції кинувся до мене. І хоча я відбив перший удар, одразу ж зрозумів, що переоцінив власні можливості. Свідомість напружилась в очікуванні потужного удару, однак несподівано замість нього я відчув лише короткий слабкий дотик! Наче блискавка, пронизала мене думка, що це все імітація, що хлопець вчасно схаменувся, але й вона виявилась запізнілою, бо мій кулак вже торкнувся його підборіддя, і тільки на мить я поглянув у очі, де застиг неймовірний подив.

Периферійним зором я встиг помітити, як поспішають на підмогу своєму надто самовпевненому колезі решта охоронців порядку, але мене тут же підхопили під руки і потягли за собою двоє молодиків із числа демонстрантів, а ті, що залишились, прикрили нам шлях до відступу. Проскочивши через якусь коротку вуличку на проспект, ми швидко дістались до мікроавтобуса, що стояв на паркувальному майданчику. Мої супутники (декілька хлопців та все та ж русявка) нервували, явно побоюючись погоні. Нарешті машина опустилась на одній із людних центральних вулиць, ми здійснили ще кілька заплутуючих маневрів і нарешті опинилися в гущавині тихого скверика.

— Ну все, тут вони вже нас не дістануть, — сказав один із юнаків, і ми, як по команді, разом полегшено зітхнули. — А ти, хлопче, молодець! — звернувся він до мене. — Добряче ти йому врізав!

— Ці фараони вишколені так, що дай боже! — підтримав його інший. — На власному досвіді пересвідчився!

Я за той час вже встиг заспокоїтись, не без задоволення потиснув простягнуті мені руки та швидко познайомився з усіма присутніми. Проте з першого разу запам’ятав лише трьох. Одного звали Вітторе, він належав до нечисленної групи природжених лідерів, що відразу проявляють себе в будь-якому оточенні. Його близький товариш, у котрому я впізнав нещодавнього сусіда русявки, представився дещо незвичайно: Богомилом. І, нарешті, сама винуватиця інциденту носила чудове, майже земне ім’я — Джойс. Назвавшись, вона затримала мою руку у своїй маленькій долоньці і сказала:

— Спасибі, Артеме, ти просто чудо…

В першу мить у голові промайнула думка попросити русявку більше ніколи так не чинити, однак це виглядало б недоречним за даних обставин, і тому я лише дружньо посміхнувся. Несподівано Джойс піднялась навшпиньки, обійняла мене за шию і поцілувала просто в губи. Всі довкола засміялись, і тільки Богомил метнув у мій бік косий неприязний погляд.

Слово честі, навіть будуючи найбільш грандіозні плани відпочинку на Кліо, я не міг собі уявити, що він проходитиме настільки чудово. І дякувати за це, безперечно, потрібно було Леанці. Разом з нею ми відвідували театри, проходили глісером по ріці до Узбережжя, літали в гори до Кришталевих озер, а спільні вечори віддавали танцям, хоча я й не бозна який їх любитель.

І з кожним разом відчувалося, що ми стаємо все ближчими та потрібнішими одне одному, незважаючи навіть на те, що й я не дозволяв собі жодних вільностей у поводженні з дружиною свого товариша. Десь підсвідомо я розумів, що матиму серйозну проблему, котру навряд чи вдасться без труднощів розв’язати, однак коли усвідомлення цього набирало конкретної форми, я відразу ж гнав його подалі від себе. Своєму щастю я побоювався зашкодити навіть думкою.

Що ж до решти часу, який Леанка віддавала своїм дослідженням в одному із наукових інститутів, то й тут я не нудьгував. Та легковажна бійка біля храму звела мене з організацією радикалів-федералістів, котрі вели безкомпромісну боротьбу з найменшими спробами вільнодумства у принциповому питанні — належності Кліо до Земної Федерації. В одному з будинків на окраїні міста щовечора збиралися запальні молоді люди, щоб поділитися інформацією, посперечатися, виробити тактику протидії різним течіям «сепаратизму», позмагатися в дотепності та різкості звинувачень на адресу Найсвятішого Отця — лідера і зрештою, просто цікаво провести час. Взагалі-то все це було новиною для мене, ще якихось два роки тому такі питання не цікавили практично нікого, хоча опозиція возз’єднанню з Прабатьківщиною існувала завжди. І вже після кількох зустрічей з радикалами я почав розуміти, що не зовсім правильно витлумачив дивні слова Андерса про останні кліотійські події. Ситуація була набагато складнішою.

У моїй пам’яті залишились давні-предавні спогади про запеклі суперечки, які вели між собою батько з дідом. Старий Лукач був ортодоксальним кліотійцем і просто-таки навіснів, коли хтось намагався довести йому, що всі ми — земляни, бо маємо спільних предків. Він підтримував безглузду та логічно суперечливу теорію про якусь одвічну неприязнь кліотійців до уродженців Землі, пов’язану з псевдобайдужістю Праматері до своїх дітей після загибелі Другої експедиції. Але ж тепер кожному відомо, що саме тоді людство розпочало жорстоку боротьбу зі смертельною небезпекою — вірусом Мейзена, і більше ста років жоден корабель не виходив за межі Сонячної системи. А який сенс було робити це пізніше, особливо після того, як з’явились перші досягнення в галузі темпоральної фізики і всі наддалекі польоти призупинили до появи нових практичних результатів? Чи винуваті земляни, що достатньо надійні темпоральні коридори, у яких завдяки локальному прискоренню часу можна досягти неймовірних відносних швидкостей, з’явились через довгі десятиліття? Але навіть все це навряд чи бралося б до уваги, якби на Прабатьківщині знали, що їх допомога потрібна комусь на Кліо. Важко повірити, однак, маючи принципову можливість вже півтора століття тому послати землянам повідомлення про себе, кліотійці так і не зробили цього!

Мій батько вважав мешканців Кліо представниками єдиної Земної цивілізації, для яких назва «кліотійці» визначає лише місце народження, так само як «марсіани» або «плутонійці». Він був ровесником нової ери, котра повела свій лік від посадки на Зеленій рівнині невеличкого десантного корабля Темпоральної служби Землі, та очевидцем усіх тих колосальних змін, що відбувались на Кліо протягом останніх десятиліть. Звичайно, батько віддав належне мужності та працелюбності наших предків, які перетворили малопридатну для життя планету у квітучу космічну гавань, але часто в розмовах та суперечках любив повторювати: «Неможливо жити одним героїчним минулим!» А майбутнє, на його думку, полягало у поверненні «загубленої, але щасливо віднайденої дитини» в лоно міцної материнської сім’ї. Він був серед найактивніших прихильників Федеративної угоди і її підписання вважав головним досягненням у своєму житті, а весь вільний від роботи час присвячував вихованню в дусі особистих переконань єдиного улюбленого сина, прагнучи не допустити повторення гірких помилок дідуся Лукача.

Я дотримуюсь заповітів свого батька і хоча «кліотієць» означає для мене трохи більше, аніж просте космографічне поняття, я ніколи не забуваю про нашу приналежність до могутньої цивілізації Матері-Геї.

Проте я відвідував зібрання радикалів не тому, що повністю розділяв їхні погляди. Наприклад, методи боротьби, які вони сповідували, одразу відштовхнули мене своєю різкістю та прямолінійністю, за що я тут же потрапив до розряду лібералів. Однак мені було цікаво проводити час у товаристві цих молодих людей, випробовувати себе в політичних дискусіях, і навіть трохи потішити самолюбство увагою симпатичних радикалок. Що ж до небезпеки, яка нависла над Кліо і мала б затьмарити веселу атмосферу зустрічей, то більшість із присутніх намагались її не переоцінювати, так само, як і я. І лише невеличка групка ультрарадикалів постійно закликала до пильності та вимагала проведення серйозніших акцій.

Отак спливали день за днем, і в мене чомусь навіть думки не виникало, що потрібно якось розшукати Мартіна і зустрітися з ним хоча б заради ввічливості. Невдовзі я побачив його за столиком вуличного кафе в товаристві кількох приятелів. Поки я вагався підходити чи ні, Мартін сам помітив мене і ще здалеку енергійно замахав руками. Ми тепло обійнялися, як і личить давнім сердечним друзям, і невдовзі, зіславшись на термінові справи, Мартінові знайомі залишили нас на самоті.

— Ну, давай, Артеме, розповідай про своє життя-буття, — випередив мене Мартін. За час, що минув після нашої останньої зустрічі, він якось посерйознішав і справляв враження людини, котра досягла неабиякого становища в суспільстві.

Відверто кажучи, заводити в четвертий чи п’ятий раз одну й ту ж пісню не надто приємно, і тому я спробував якомога лаконічніше описати головне, уникаючи зайвих деталей. Однак Мартін не піддався на мої хитрощі. І незабаром я почав викладати йому такі подробиці, про які, здавалося, й сам давно забув. Коли тема нарешті була вичерпана, він похитав головою і з нотками легкої заздрості промовив:

— Ну, Артеме, про таке життя можна й мемуари писати! Це тобі не моє чиновницьке животіння на Кліо.

— А ти що, Мартіне, подався в чиновники? — здивувався я.

— Уяви собі, — засміявся Мартін, — та ще й не які-небудь. Перед тобою — шеф Сенатської канцелярії!

— О-го! — настала моя черга хитати головою. — І це такій людині немає про що розповісти?!

— Ну, чому ж, якщо тебе цікавлять скандальні подробиці сутичок між обранцями народу або помилки, яких здатен припуститися сенатор у словах типу «плебісцит», — тоді приготуйся слухати!

— Та облишмо їх, Мартіне, хай живуть! — відмахнувся я. — Не станеш же ти стверджувати, що весь свій вільний час проводиш у канцелярії чи залі засідань. А різні там офіційні прийоми, зустрічі зі знаменитостями, великосвітські раути та інші приємні атрибути політичного життя?

Мартін поглянув на мене з легкою усмішкою, потім враз посмутнішав і взяв зі столу свій келишок.

— Давай вип’ємо, Артеме, — запропонував він, — за політику, астронавігацію та нашу з тобою зустріч.

Ця несподівана зміна в його настрої мала б виглядати вельми інтригуюче для непосвяченої людини, роль котрої я грав, однак задати цілком природне в такому випадку запитання було вище моїх сил. Деякий час ми посиділи мовчки, нарешті Мартін зітхнув і промовив:

— Розумієш, Артеме, все, що ми маємо в нашому житті, утворює таку собі… піраміду, де кожен елемент чогось вартий лише при наявності інших… важливіших… Хворий чоловік не відчує справжнього щастя, поки йому не повернуть здоров’я, найкращий витвір мистецтва не принесе істинної насолоди голодному чи замерзаючому… Ти розумієш?

Він дивився на мене, все очікуючи цього банального питання, але я не міг, не міг змусити себе поцікавитись тим, про що давно вже знав, і лише невизначено кивнув головою.

— Вона покинула мене, — прозвучало гірке визнання Мартіна, і його губи торкнула невесела посмішка.

— Але чому, Мартін? — тільки тепер спромігся озватись я.

— Важко сказати, Артеме, — зітхнув він. — Ще дуже давно у наших взаєминах з’явився невеличкий, ледь помітний дисонанс, на який я просто намагався не звертати уваги. Тоді мені здавалося, що все це просто Леанчині примхи, котрих можна швидко позбутись, проявивши достатню твердість. Боже мій, яким же я був ослом!

Мартін відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі, повільно похитав головою і по хвилі продовжив:

— Так, Артеме, я був ослом, бо замість того, щоб виявити та полікувати хворобу, заганяв її глибоко всередину. І так, уражені вірусом взаємного нерозуміння, ми з нею жили довгих кілька років. Аж поки не знайшовся привід… Ти пригадуєш мою колишню подругу з Молодіжного театру?

Я кивнув головою, і з глибини пам’яті виринуло гарненьке личко, в обрамленні пишного каштанового волосся, з великими, як тоді жартували, «працелюбними» губами.

— У той фатальний день я зустрів її цілком випадково, просто на вулиці, вперше за п’ять чи шість років, що минули після нашого розриву. Через кілька годин вона мала відлітати додому, на Землю, і тому, природно, весь цей час ми провели разом. Запевняю тебе, Артеме, то була звичайна зустріч двох давніх друзів, я не відчував ані крихти колишнього захоплення Геленою. Так ось уяви, вже на вокзалі, перед самісінькою посадкою вона просто-таки змусила обійняти себе та міцно поцілувати. І саме в цю хвилину моя люба дружина зайшла разом із сестрою, яка кудись відлітала…

Мартін легенько стусонув кулаком по столу, потім двічі торкнувся пальцем котроїсь із позначок замовлення і підсунув до мене один із виниклих келишків.

— Ти не намагався порозумітися?

— Питаєш, — зітхнув Мартін, — скільки зусиль я приклав для цього. Однак все марно. І знаєш, що пригнічує найбільше? — він подивився на мене довгим сумним поглядом. — Це те, що Леанка, можливо, навіть і не здогадується, що сталося насправді, оскільки моїх пояснень до сих пір не чула. Принаймні від мене особисто…

— Як же це так?! — вражено вигукнув я.

— А ось так, — хмикнув Мартін. — Відтоді ми ще ні разу не бачились. Всі мої пропозиції зустрітись категорично відкидає, а при будь-якій спробі щось пояснити по відеотелефону просто відключається…

Він втупився поглядом у порожній келишок, покрутив його в руках і важко зітхнув.

— Я тепер мрію вже навіть не про те, щоб повернути назад минуле, а щоб всього лиш побачитися з нею і мати змогу пояснити, чому так сталося.

Мартін раптом підвів голову і подивився мені прямо у вічі.

— Послухай, Артеме, прошу тебе, як друга: якщо ти коли-небудь випадково, — на цьому слові куточки його рота здригнулися, і я чомусь аж похолов, — зустрінеш Леанку, спробуй її вмовити зустрітися зі мною. Щоб можна було поговорити… — Він трохи помовчав і додав із несподіваною впевненістю: — Вона тебе послухає… А я… Ти мене просто врятуєш…

— Гаразд, Мартіне, — зніяковіло пробурмотів я, — як тільки випаде нагода… Хоча я не впевнений, що це мені вдасться…

— Спасибі, Артеме, — вдячно посміхнувся Мартін і кинув погляд на годинника. — Вибач, але мені вже час іти. Ось мої координати, — і він простягнув свою візитку.

Ми попрощалися, Мартін попрямував до блакитного аеромобіля, а я рушив далі по вулиці.

Цілий калейдоскоп найрізноманітніших думок знову роївся у моїй голові. Як не намагався я втекти від вирішення принципових питань у стосунках з Леанкою та Мартіном, невблаганна дійсність підвела нарешті до такої межі, коли подальше зволікання стало неможливим. Або Мартін, або я — третього не дано! Чи ж є щось природніше, аніж поставити руба таке питання? Ось тільки жаль, що це повинно статися саме тепер. Якби ж іще хоч трішки, щоб виразно відчути ту незворотність, яка помалу зріє у наших з Леанкою взаєминах! Але як же тоді бути з Мартіном? Він мій друг і моя поведінка за будь-яких обставин справжнісінька підлість! Ну то що тоді робити, самому ставити хрест на своєму щасті? Чи простіше віддати цю справу в руки Леанки? А може, таки не варто поспішати, потягнути ще, дочекатися кращих часів? Та ні, це неможливо, і відповідь тут однозначна…

Вимучений до краю такими роздумами, я отямився лише тоді, коли виявив, що бреду малознайомими вуличками передмістя. Остаточне рішення визріло миттєво: негайно зв’язатися з Леанкою і просити терміново зустрічі. Заскочивши до першої ж капсули зв’язку, поспіхом набрав Леанчин код і лише після цього дозволив собі злякатися: «О, господи, що ж я їй скажу?». Однак було вже пізно.

— Що трапилось, Артеме? — стурбовано запитала Леанка, навіть не привітавшись, і я зрозумів, що вигляд у мене далеко не найкращий.

— Хей, Леа! — вибачливим тоном проказав я. — Ти, будь-ласка, не хвилюйся, коли щось і трапилось, то мені про це нічого не відомо. Просто…

— Що просто? — заспокоєно усміхнулась Леанка.

— Хотів запитати, чи не могли б ми сьогодні зустрітися? — я змусив себе посміхнутися у відповідь, але руки чомусь зрадливо затремтіли.

— Так терміново? — здивувалась Леанка і враз її обличчя набуло лукавого виразу. — Здається, ми домовлялись на післязавтра?

— Ну, звичайно, якщо ти зайнята… — хтось полохливий у мені відверто зрадів і зібрався чкурнути назад, однак Леанка рішуче перерізала всі шляхи до відступу:

— Та ні, чому ж… Правда, я ще маю дещо зробити, однак до десятої буду вільна. Тебе ця година влаштовує?

— Звичайно, Леа, — відказав я і задрижав уже всім тілом.

— Тоді до зустрічі, — кивнула вона і, змовницьки підморгнувши, зникла.

До десятої вечора я сяк-так привів свою зовнішність до пристойного вигляду. Але мілкі дрижаки проходжалися по моєму тілу, і тому піднімаючись в сутінках по східцях Леанчиного будинку, я відчував себе відчайдухом, котрий готується у цілковитій темряві стрибнути зі скелі, не знаючи, яка внизу глибина води і чи є вона там взагалі.

Адміністратор чомусь мовчав і коли господиня власноручно відчинила двері, я збагнув, що вся домашня кібернетика просто вимкнута. Неможливо було зосередитись та вирішити, як поводитися, особливо за таких таємничо-інтимних обставин, і коли Леанка запропонувала невеличку екскурсію по будинку, я радо погодився. Весь час, поки ми оглядали чудову бібліотеку старовинних книг, невеличку збірку досить непоганих картин та кераміки і вже зовсім крихітну оранжерею з рідкісними кліотійськими рослинами, в моїй душі продовжувала точитися безмовна боротьба. Нарешті ми опинилися в Леанчиній кімнаті, і тут вона, загадково посміхаючись, попросила мене заплющити очі. Я покірно виконав наказ, а коли через хвилю щось блимнуло і почулося: «Все, розплющуй!», навколо нас чорніла бездонна космічна пустка, поцяткована блискітками-зорями, а прямо переді мною погрозливо витягувала клешні-протуберанці яскрава розпечена куля.

— Ну що, Артеме, я добре змоделювала? — почувся десь зовсім близько тихий Леанчин голос. Вона стала поруч і, взявши мене за руку, ніжно-запитливим поглядом подивилася в очі. — У вас на Межі є щось подібне?

— Леа… Леа… — тільки й зумів видушити з себе я. Лише тепер я відчув по-справжньому, як шалено, як несамовито, як божевільно кохаю цю красиву молоду жінку, і як боюся необережним словом чи незграбним рухом розвіяти чари неземного щастя. І тому зараз не можу сказати їй нічого, окрім єдиного слова, яке клубком стало у горлі і не дає навіть вдихнути. — Леа…

— Артемчику, можна попросити тебе одну річ? — несподівано промовила Леанка так тихо, що я ледве розчув. — Тільки ти не ображайся, гаразд?

Всередині у мене щось обірвалось і я раптом відчув, як стрімко падаю з небес на тверду пластикову долівку. «Невже, невже це все було сном, і зараз настане невблаганне пробудження?» — обдала лютим холодом пронизлива думка, і я, крижаніючи, спромігся лиш приречено кивнути головою.

— Прошу тебе, не називай мене більше Леа…

І хоча це зовсім не ті страшні слова, котрих й очікував, випробування виявилось таким важким, що душа моя сповнилась не радістю, а несподіваною гіркотою.

Але раптом відчув на своїх щоках теплі Леанчині долоні і побачив її обличчя так близько від себе, що просто втратив дар мови. Наче з-за глухої стіни долітали до мене слова: «Артемчику, ти таки образився, пробач, я зовсім не хотіла…», виразно чулось лише пульсування крові ‘в скронях, і враз, несподівано для самого себе, я припав до коханих уст, наче спраглий мандрівник до чистого лісового джерельця.

В ту ж мить усе єство підсвідомо напружилось в очікуванні поштовху в груди та потоку докірливих слів, але натомість я відчув, як Леанчині руки міцно обвивають мені шию і куйовдять волосся. «Боже мій, боже, — подумки звернувся я до Всевишнього, — невже це відбувається насправді?!». Однак небеса мовчали, а Леанка, не відриваючи своїх уст від моїх, легенько потягнула мене за собою, і незабаром ми вже лежали на чомусь приємно-пружному. Як же все було чудово, хіба можна порівняти із тими випадковими постільними пригодами, після яких залишається лише ніяковість та відраза до самого себе! Я цілував кохані очі, вушка, шию, потім, відважившись, дістався до чудових, ще зовсім дівочих грудей і нарешті, знахабнівши остаточно, став пестити оксамитову шкіру стегон. Цілком недоречно в думках з’явився старий приятель Макс і вирік свій улюблений афоризм: «Знаєш, що спільного між деревом та жіночою ногою? Чим вище забираєшся, тим більше дух захоплює!». А мені вже й справді стало забивати дух, коли зненацька Леанка лагідно, але твердо взяла мою руку і поклала собі на груди.

— Вибач, Артемчику, — ніжно сказала вона, давай зачекаємо до післязавтра. Сьогодні у мене ще… справи…

— Які справи?!! — я був настільки ошелешений її словами, що навіть підвівся і сів. — Леаночко, які це ще можуть бути справи посеред ночі?!

Леанка перелякано глипнула на мене і раптом залилась веселим заразливим сміхом.

— Ой, не можу, ой, тримайте! — аж стогнала вона. Потім, схопивши мене за плечі, притягнула до себе і, не перестаючи сміятись, обсипала моє обличчя поцілунками. Нарешті, заспокоївшись, сором’язливо посміхнулась і сказала: — Це означає просто, що я жінка, і моя фізіологія саме зараз має свої щомісячні справи…

Я відчував себе щасливим бовдуром, хвилі захоплення і радості накочувалися одна на одну, захлюпуючи все зростаюче почуття якоїсь невимовної Тривоги, а можливо й страху.

Було далеко за полудень, коли пролунав нетерплячий виклик відеофона. На екрані виникло обличчя Вітторе.

— Хей, Артеме! — привітався він. — Я до тебе у справі.

— Щось сталося, Вітторе?

— Я хочу проконсультуватися з тобою. Якщо маєш бажання, приїзди до нас.

За його словами крилося щось доволі інтригуюче, однак, признатись, дорогою до штабу радикалів я думав зовсім про інше. Моїми думками панувала Леанка.

Втім, я дістався до місця.

У невеликій світлій кімнаті, куди мене спрямував черговий по штабу (сміх, та й годі), сиділи Вітторе з Богомилом, та ще з десяток хлопців із крайніх радикалів.

— Ну що ж, перш ніж перейти до деталей, залишилося з’ясувати ще одне принципове питання, — сказав Вітторе, ляснувши долонею по столу. — Мова йде про участь в акції Артема. Він хоча й ліберал, однак рішучий хлопець, в чому ви мали змогу самі переконатися…

Присутні схвально загули, а один із сусідів дружньо поплескав мене по спині.

— І що це за акція? — поцікавився я, відчуваючи, як неприємний холодок заповзає у живіт.

— Та от наші хлопці з лівого крила вирішили… — почав Богомил. — Вирішили здійснити акцію, спрямовану конкретно проти отця Вільгельма, — він з якоюсь огидою вимовив це ім’я. — Інакше кажучи, висповідаємо трохи цього святошу. Нехай покається нам у своїх гріхах…

У кімнаті знову запала тиша.

— Але як же… — тільки й зміг видушити я, озираючись у пошуках підтримки.

— Ти не хвилюйся, план розроблено до найменших деталей, — по-своєму витлумачив Богомил мою реакцію. — Так що ризик мінімальний. Та й нічого особливого ми не збираємось робити, полякаємо трохи — і все. Хіба що якісь-там непередбачені обставини…

— Вітторе, — безпорадно звернувся я до нього, — невже ти санкціонуєш від імені цілої організації цю… цей… бандитизм?

Легкий шелест обурення пройшовся серед радикалів.

— Та то ж не моя ініціатива, — неохоче обізвався Вітторе, спрямувавши погляд кудись у підлогу, — хлопці ось запропонували, як їм заборониш…

— Але ж хлопці, — я просто не знав, як розтлумачити їм те, що кожен, здавалося, повинен відчувати підсвідомо. — Боротись можна лише з ідеями… а з людьми…

— Все зрозуміло, — на півслові обірвав мене Богомил і окинув присутніх переможним поглядом, — саме про це я вас і попереджав. Ну що ж, більше тебе тут ніхто не затримує, — кинув він у мій бік з неприхованим презирством, — під крильцем у матінки таки безпечніше…

Щось усередині мене вибухнуло, і на якусь мить я навіть злякався, що зараз кинусь на мерзотника та добряче розмалюю йому фізіономію. Однак витримка не зрадила, і я всього лиш повільно звівся на ноги.

— Так, хочеш зробити мене співучасником, — нарешті прийшло розуміння власної підсвідомої реакції. — Ні, так не вийде. Я не піду звідси, допоки все не буде відмінено.

У кімнаті миттю здійнявся неприязний гул, а Богомил підвівся із таким виглядом, що, здавалося, зараз знепритомніє.

— Припиніть, хлопці, знайшли, де зводити рахунки, — несподівано подав голос Вітторе, і всі повернулись до нього. — Можливо, в дечому Артем і правий. Це питання дійсно варто обговорити в широкому колі.

— Та ти що, Вітторе, збожеволів, — засичав на приятеля Богомил. — Хочеш на догоду цьому… завалити всю нашу справу?

— А ти знаєш, як інакше вийти з такої ситуації? — холодно поцікавився Вітторе.

— Знаю, — несподівано твердо відказав Богомил, і враз у кімнаті стало тихо-тихо. — Треба провести акцію негайно, сьогодні ж, а до її завершення того… — він кинув на мене, — ізолювати… Хай потім доносить, якщо зможе…

Єдині в кімнаті двері, що виходили до прес-залу, різко відчинились і до кабінету швидким кроком увійшла група чоловіків у однакових сірих костюмах. Зупинившись неподалік від столу із закам’янілим керівництвом, один з них витягнув із кишені невеличкого червоного жетона і, продемонструвавши його присутнім, суворим тоном мовив:

— Служба безпеки!

Хтось із радикалів злякано зойкнув, кілька чоловік підсвідомо звелися на ноги. Раптом один із них кинувся до розчиненого вікна. З гуркотом впав стілець, почулися мимовільні вигуки, і хоча співробітники безпеки виявились проворнішими й в останню мить схопили втікача, інцидент на кілька секунд прикував до себе загальну увагу. А коли щось легенько клацнуло, не кожному навіть вдалося помітити спину Богомила, яка промайнула у невеликому овальному отворі в стіні, що невідомо звідки там узявся і через мить з тим же сухим клацанням зник.

— Гей, Романе, пильнуй виходи, — скоромовкою проказав роздратований блондин кудись собі в комір. — У нас тут один втік.

Несподівано десь за стелею почувся тихенький гул, який відразу ж затих, і один із співробітників, що стояв найближче до вікна, швидко виглянув назовні.

— Капітане, — винувато повідомив він через хвилю, — у них на даху був захований аеромобіль…

Блондин коротко хекнув.

— От шмаркачі, — втомлено промовив він сам до себе, — і хто б міг подумати… Знаю, знаю, — знову кинув у комір і звернувся до нас: — Ось так, панове терористи, закінчились ваші ігри…

— Зараз подадуть карету, і всі ви поїдете до нас у гості, — продовжував блондин, обводячи присутніх проникливим поглядом, і раптом наче спіткнувся, зустрівшись очима зі мною. — Ох, ледь не забув…

Він рушив до мене, і з кожним його кроком в душі міцніло відчуття, що все ж недаремно я так уперто боровся проти Богомила.

— Ви можете йти, Артеме, — промовив молодий офіцер. — І — спасибі!

— За що спасибі? — тихо вразився я, механічно потискуючи простягнуту руку.

— За те, що не забули про свій обов’язок, — усміхнувся капітан, — обов’язок бути людиною.

В душі спалахнула радість, що мені так легко вдалося виплутатись, однак, дивна річ, це тривало всього лиш коротку мить. Несподівано я відчув себе боягузом, котрий покидає в біді своїх товаришів, і винуватим поглядом обвів їх обличчя.

— Вибачте, хлопці, я повинен залишити вас, — у моєму голосі прозвучали виправдальні нотки, начебто це я сам, своїми власними діями призвів до такого сумного фіналу.

Ніхто з радикалів не відповів. Вони дивились на мене хто байдуже, хто заздрісно, а хто насторожено і навіть підозріло, і лише Вітторе невесело посміхнувся та відказав:

— Ну що ти, Артеме, це ти даруй, що я втягнув тебе в таку неприємнуісторію…

На душі полегшало, і я вдячно кивнув Вітторе, однак відчуття якоїсь провини перед хлопцями не зникало, і резиденцію радикалів я залишив пригніченим. «Все, скінчились безтурботні ігри в політику», — несподівано з гіркотою подумалось мені.

Косе проміння Феба і видовжені тіні від дерев та будівель нагадали про сьогоднішнє побачення з Леанкою, і, щоб позбутися гнітючого настрою, я вирішив, за звичкою, пройтися пішки.

В усьому тілі відчувалась незрозуміла втома та спустошеність, і навіть думки лише торкались наболілих тем і, не заглиблюючись в них, відразу ж перескакували далі. Смерть батька, ситуація на Кліо, ненависть Богомила, стосунки з Леанкою, дивний провал акції крайніх радикалів та ще багато-багато іншого — все це кружляло над головою, не даючи ані спочинку, ані можливості в чому-небудь розібратися. І коли я проминав собор пресвятої Діви, мій душевний неспокій потягнув мене до цього споконвічного прихистку.

Просторий зал. Прохолодна напівтемрява, посилена близькістю сутінок. Приємний легкий запах. Я трохи постояв при вході, звикаючи до слабкого освітлення, і, знову підкоряючись внутрішній владі, попрямував до великої картини у товстій золоченій рамі. Красива молода жінка з немовлям на руках лагідно дивилась на мене, тамуючи ледь помітну посмішку в кутиках рота, а за її спиною зеленіли ниви, квітли сади, а ген, на самісінькому обрії, жадібно ловила проміння Феба старовинної конструкції геліостанція. Я зачудовано оглядав творіння рук невідомого художника, коли раптом за спиною почувся легкий шурхіт, і тіло інстинктивно повернулось на звук. Переді мною стояв Найсвятіший Отець.

— Доброго вечора, сину мій, — першим привітався він, і в його погляді справді було щось батьківське.

— Доброго вечора, пане, — неслухняним язиком видобув я із себе. — Даруйте мені, може, я щось зробив не так…

— Не хвилюйся, сину мій, ти не вчинив нічого поганого, — заспокоїв мене Вільгельм. — Наш храм відкритий для всіх, хто має Бога в душі, а для цього не обов’язково бути навіть віруючим. Це швидше я повинен вибачитись за те, що не зміг байдуже дивитись, як ти розглядаєш нашу найціннішу реліквію.

— Найціннішу реліквію? — перепитав я.

— Ця чудова річ була написана майже три століття тому на самому початку періоду Колонізації. — Отець поглянув на картину з такою любов’ю, що в мене аж потеплішало на душі. — В ній відобразилась віра наших предків у те, що Кліо стане колись квітучою оазою, а життя кліотійців буде прекрасним та щасливим…

Тон, яким він завершив фразу, так явно виказував його ставлення до сьогодення, що я не міг змовчати і, старанно підбираючи слова, відказав:

— Ну що ж… мені здається… ми вже майже досягли цього… Вільгельм відірвав погляд від картини, похмуро звів на мене погляд і з якоюсь гіркою усмішкою на устах запитав:

— Ти справді так вважаєш, сину мій?

— А хіба ж ні? — знизав я плечима. — Ми досягли такого… рівня життя, який навіть… не снився предкам…

— Досягли… — протягнув Отець, відвертаючись, і враз його голос зазвучав глухо. — Що ж, цього не відбереш… Але якою, якою ціною… Всі ми діти свого часу, і всі несемо відповідальність за те, що маємо нині… Засліплені чужим досягненням, ми захотіли відразу заволодіти такими ж, і кинулись платити за них тим, що не мало ціни і належало не одним лише нам. Ще мить — і були б назавжди втрачені найважливіші надбання предків: мова, традиції, сама кліотійська ментальність…

— Але ж усі ми — нащадки землян… — обережно втрутився я в його монолог.

— Нащадки — так, — погодився Вільгельм, — але за три століття у нас сформувалась нова спільнота, котра створила свою культуру, виробила своє світобачення, власну систему цінностей. Від самого початку Колонізації на Кліо панував культ сім’ї, і це було тим фундаментом, на якому творилася справжня, повнокровна цивілізація, а тепер, бездумно перейнявши звичаї перенаселеної метрополії, ми стоїмо перед загрозою фізичного вимирання… Я глибоко поважаю землян, проте наша планета для них — всього лиш дешева комора рідкісних копалин, тоді як для нас — єдина у всесвіті Батьківщина.

— Але ж, Отче, — мене завжди дратували подібні міркування, — ніхто її у вас не відбирає. Земляни ні над ким не чинили насильства, і все, що сталося з Кліо, — результат об’єктивних та закономірних процесів. Візьміть саму Землю: колись вона була поділена на сотні держав і говорила на тисячах мов, а сьогодні це єдина могутня цивілізація, котра не марнує часу на зайві політичні та лінгвістичні проблеми.

Вільгельм відповів мені довгим сумним поглядом.

— Ні, сину мій, це невдалий приклад, — нарешті озвався він. — Земля йшла своїм шляхом довгі століття, і всі її народи брали участь у творенні спільного майбутнього. Наша ж цивілізація просто поглинається іншою, більш могутньою. І я не хочу звинувачувати у чомусь землян — це справа нашої поступливості, непринциповості, недалекоглядності… І тільки ми могли б іще спробувати якось виправити ситуацію…

Мені раптом стало жаль цього літнього чоловіка, котрий ніяк не може зректися своїх принципів і покласти на жертовник історичної необхідності найдорожчий свій набуток.

— Та що тепер говорити, втраченого часу назад не повернеш…

— Рано ти визнав поразку, сину мій, історія завжди залишає нам останню надію, — мовив він, і я раптом відчув, як прискорено закалатало моє серце. — Докладним аналізом ситуації на Кліо займалась спеціальна сенаторська комісія, і її висновки та рекомендації вселяють у мене певний оптимізм.

— І що ж то за рекомендації? — запитав я уривчастим від несподіваного хвилювання голосом.

— На жаль, до розгляду цього питання Сенатом я не маю права нічого розголошувати, — похитав головою Отець. — Скажу лиш одне: не здавайся передчасно, не згуби у собі кліотійця. До побачення, сину мій.

— До побачення, Отче.

Я вийшов із храму на вулицю, немов оглушений важким ударом по голові. Боже мій, що вони замислили, що вони хочуть вчинити, коли це викликає оптимізм у такого недруга Федерації, як Вільгельм?! Без сумніву, прийшов нарешті час, коли з’явилася справжня небезпека для Кліо! Поки наші самовдоволені радикали бавились у політику та тероризм, вона зависала над рідною планетою, погрожуючи відкинути її назад, до періоду Колонізації, у похмуру безнадію ізоляціонізму! Необхідно конче дізнатись про результати роботи тієї комісії, і, якщо вони хоч яким-небудь чином спрямовані проти Федерації, негайно бити на сполох, підняти всіх тверезо мислячих людей на боротьбу з ворогами прогресу. Ось тільки як, як дістати потрібні документи, адже, судячи зі слів Найсвятішого Отця і відсутності інформації у радикалів, дослідження комісії доволі надійно засекречені? Відповідь приходить миттєво і не викликає жодних заперечень — через Мартіна!

Звичайно ж, у нього є доступ до всіх сенатських документів, навіть найсекретніших! Зосталось лише знайти спосіб схилити Мартіна до такого не вельми благородного зовні, а, може, й доволі небезпечного вчинку. Запалити його ідеєю захисту Федерації навряд чи вдасться, отже, доведеться шукати інших шляхів… Я ще намагався змусити себе активно поміркувати над цим, однак десь підсвідомо давно встиг зрозуміти, що змусить Мартіна прийняти мою пропозицію, і тільки боявся признатися самому собі. Але ноги вже й так, не чекаючи свідомого наказу, несли мене через сповиті сутінками вулиці та провулки до Леанчиного дому, і єдине, на що я ще був здатен — це максимально сповільнити крок.

«Ти — зрадник, Артме, — несподівано рознеслось по свідомості, і я аж обмер. — Навіть — тричі зрадник: свого товариша: котрий довірився тобі, Леанки, що кохає тебе, і всіх тих співвітчизників, які хочуть зостатися кліотійцями». І враз я відчув такий розпач, що готовий був упасти прямо на дорогу і стогнати, вити, лупити кулаками по припалому пилюкою покриттю, щоб хоч трохи полегшити душу. Однак перед очима раптом з’явилося обличчя батька:

«Ми — нащадки землян, синку, і тому просто приречені повернутись у материнську сім’ю. Звичайно, дехто може думати інакше, і він має на це повне право, але навмисне перешкоджання нашому зближенню з Землею — то злочин перед історією, і ми повинні будь-якою ціною відвернути його». Я глибоко вдихнув, мовчки подякував батькові за підтримку і вже твердою ходою попрямував далі.

Однак перед Леанчиним будинком я знову зупинився і добрячих півгодини переконував себе: «Ти мусиш це зробити, Артме, мусиш! Мусиш пожертвувати навіть коханням». Та не міг далі зрушити з місця. Не знаю, чим би все скінчилося, я вже був готовий відступити і податись додому, але мабуть звідуючи внутрішнє відчуття на порозі з’явилася Леанка.

— Артеме, ти чому тут стоїш? — вражено вигукнула вона, помітивши мене, і тут же весело розсміялась. — Ага, розумію, ти хочеш увійти в мій дім у точно домовлену годину!

На ватяних ногах я піднявся по сходах до неї, і лише тут Леанка зауважила мій стан.

— Що з тобою, Артемчику?! — аж затремтіла вона і схопила мене за плечі. — Що сталося?

— Нічого страшного, Леанко, — невизначено промимрив я, — давай спершу зайдемо.

Коли я опинився у її кімнаті і побачив широке низьке ліжко, на якому ми провели той чудовий вечір, серце моє враз стиснулося так, що я ледь не застогнав. Леанка посадила мене у крісло, сама сіла напроти і спрямувала у вічі стривожений погляд.

— Нічого страшного, — повторив я, збираючись з духом, — просто… я розмовляв… з Мартіном…

Леанчине обличчя миттю закам’яніло, вона повільно випросталась, віддалившись від мене, відвела очі вдалечінь, холодно поцікавилась:

— Ну й що?

— Він розповів про… той випадок, — початок розмови був справжнісінькою мукою, і я з жахом уявив собі, що нас чекає далі. — Мартін не винуватий… він цілком випадково зустрів свою давню подругу…

— Я все це вже чула, й не раз, — роздратовано обірвала мене Леанка. — То був лише привід, і ніякі виправдання тут не потрібні, бо вони нічогісінько не змінять…

— Та ж Мартін цього не знає, — несміливо зауважив я. — Ти собі навіть не уявляєш, як він страждає від такої невизначеності…

Леанка замислилась. Моє очікування здавалось мерзотно тривалим.

— Що ж, ти маєш рацію, — почувся нарешті її голос, — і справді неможливо далі з цим зволікати… Гаразд, я сама йому задзвоню та усе уладнаю, — вона раптом усміхнулась і додала вже тепліше:

— Адже ти цього хотів, чи не так?

— Так, так, Леанко, лише з невеличким доповненням, — я зупинився, щоб перевести дух, і, не змігши підвести погляд, закінчив: — Щоб ти зустрілася з ним… особисто…

— Зустрілась? Але навіщо?! — вигукнула Леанка з подивом і навіть якоюсь недовірою.

— Ну, розумієш, я пообіцяв йому… — ні з того ні з сього бовкнув я і тут же пожалкував, бо за цим відразу почулося обурене:

— Пообіцяв?! Та як ти міг пообіцяти те, що не залежить від тебе!! Чи, може, ти вже маєш мене за свою власність?!

— Та що ти, Леаночко, вибач, я просто невдало висловився, — я схопив її за руку з гарячим наміром поцілувати, але раптом відчув, що не можу, чомусь ніяк не можу цього зробити. — Я тільки прошу тебе, дуже прошу, навіть благаю…

Леанка повернулась до мене, обдарувала довгим докірливим поглядом і важко зітхнула:

— Гаразд, нехай буде так. Ще якісь доповнення маєш?

На душі у мене вмить полегшало, і я вже приготувався відповісти якимось жартом, коли раптом згадав про ще одну, надзвичайно важливу річ. Руки чомусь затерпли, по спині забігали величезні огидні мурахи, і, весь холодіючи, я плутано виголосив:

— Леанко… я хотів би ще попросити… тільки не подумай чого… просто ми з Мартіном… зрозумій мене правильно… одним словом… не розповідай йому про нас…

Якусь хвилю Леанка сиділа нерухомо, неначе вражена громом, потім повільно мовила: «Зрозуміло, зрозуміло» і раптом швидко закрила долонями обличчя.

— Я зовсім не мала наміру згадувати про наші стосунки, але почути це від тебе…

Боже мій, як же мені хотілося кинутися до неї, стиснути в обіймах, розкаятись в усьому, однак я почував себе, наче велика надувна іграшка, з якої випустили повітря, і так і не зробив жодного руху.

— Що ж, я виконаю твоє прохання, — продовжувала Леанка тим же тоном, — тільки ти… не затримуйся тут більше… ні хвилини…

Присягаюсь, навіть у той день, коли я довідався про одруження Мартіна та Леанки, у мене не було так гидко на душі, як сьогодні. Дві ночі поряд, лише заплющивши очі, я поринав в кошмарні сновидіння, у яких найбридкіші чудовиська безперестанку повторюють холодним Леанчиним голосом: «Не затримуйся тут більше… ні хвилини», не даючи спочинку вимученій душі. І зараз в голові щось наче зациклилось, десятки разів прокручуючи одну й ту ж Мартінову фразу: «Я дотримав свого слова, але, мабуть, доведеться подавати у відставку…» Іноді мені навіть здається, що всі ці кілька днів — суцільний жахливий сон, бо тільки так можна пояснити мої незбагненні вчинки і ту легкість, з якою я позбувся близького товариша та коханої, а разом з ними — свого щастя та душевної рівноваги. Єдине, що протистоїть потужному моральному пресингу з боку колишнього мене, — то лише батькові слова: «це — злочин перед історією, і ми повинні будь-якою ціною відвернути його», і варто покликати їх на поміч, як затята впевненість у правоті власних дій повертається, не дозволяючи впасти у відчай. Нині я знову використав свій моральний допінг, віднайшов у кишені невеличкий кришталик, де записані всі необхідні мені документи, і ще більше прискорив крок у тривожному передчутті.

Ось і мій дім. На звичне запитання Адміністратора я лише відмахнувся, швидко пройшов до своєї кімнати, на ходу виймаючи кришталика, вклав його у приймальне гніздо відтворювача і тільки тоді звернувся до кібера:

— Роздрукуй мені результати роботи комісії.

В апараті щось тихо зашелестіло, і через кілька секунд на стіл виповзла тонесенька брошурка. Я рвучко схопив її обома руками, і плюхнувся в плаваюче крісло.

Те, що мене цікавило найбільше, знаходилось на кількох останніх аркушах, однак я змусив себе методично гортати брошуру від самісінького початку. Очі вихоплювали з тексту уривки фраз, перебігаючи з однієї сторінки на наступну. Все, про що йшлося в брошурці, я вже давно знав: і про однобокий характер кліотійської економіки, і про складне екологічне становище в районах інтенсивної розробки копалин, і про обмеженість прав планетарної влади, і про остаточне відмирання мови, традицій, занепад культури, і про невтішну демографічну ситуацію, і про багато-багато інших речей, надуманих і правдивих, просто смішних і дійсно болючих, але поданих настільки тенденційно, що не залишалось ні найменшого сумніву, з якою метою нагнітається вся ця істерія.

І ось нарешті серед чорних рядків тривожно зачервоніло слово «Висновки». Можливо, вже тут починалося щось цікаве, однак я на мить втратив над собою контроль. Рвучко перегорнув останні сторінки спітнілими пальцями та прикипів очима до заголовка «Рекомендації».

Так, вжити невідкладних заходів, це зрозуміло, провести глибокі багатогалузеві дослідження із залученням провідних фахівців — не викликає заперечень, визначити стратегію подальшого розвитку — претензійно, але бог з ним, створити, розробити, запровадити, так, так, розглянути на закритому засіданні… Що?!

«З метою створення найбільш сприятливих умов для глибокого та всебічного аналізу кризової ситуації, що склалась на планеті, та проведення невідкладних заходів для її стабілізації комісія рекомендує Сенату розглянути на закритому засіданні питання про тимчасове припинення у межах Кліо та її адміністративних володінь дії Федеративної Угоди з метою обмеження суверенітету Кліо».

Стратегічних можливостей було дві: або розголосити про наміри Сенату на Кліо, або передати документи на Землю. Без сумніву: другий варіант виглядав переконливіше, однак він вимагав надто багато часу. Отже, потрібно здіймати галас тут, але як? Звичайно, це варто робити через органи масової інформації, та я зовсім не розбирався у напрямках різноманітних кліотійських видань чи симпатіях радіо— та відеопрограм. Ех, як би мені згодилася зараз чиясь розумна порада! Але до кого я можу звернутися? До Найсвятішого Отця? Леанки? Богомила? Мартіна? Джойс? Вітторе? Стоп, стоп, Вітторе!!! Якщо його вже відпустили, то це саме той чоловік, що мені потрібен!

Я кинувся до відеофона і сам набрав потрібний номер, але красива дівчина із сумними очима та опущеними кутиками рота сповістила, що Вітторе у відрядженні і повернеться ще не скоро. Тоді я висловив бажання негайно зустрітися з керівництвом організації радикалів. Подумавши, юнка відповіла:

— Давай свої координати. Мені необхідно порадитись, ти зачекай кілька хвилин.

Я відчув прилив крові до обличчя, однак виявляти зараз емоції було недоречно, і я стримано повідомив свій номер. Хай йому біс, радикали мені більше не довіряють!

Відповіді довелося чекати довгенько, я вже навіть став підозрювати щось недобре, однак панель відеофона врешті ожила. Я миттю ввімкнувся і побачив перед собою те ж саме обличчя.

— Тебе чекають завтра о десятій ранку, за тобою надішлють аеромобіль.

— Але ж я просив негайно, розумієш?

За цілісіньку ніч я навіть не склепив повік. Думки вирували, намагаючись витягнути хоч щось цінне з скарбників пам’яті. Та чомусь пригадав лише батькового приятеля Вінста. Він завжди був добрим порадником нашій родині.

Похмурим ранком я нетерпляче сновигав по двору в очікуванні аеромобіля. Зблиснувши металевими очицями він нарешті припаркувався і мовчазний водій жестом запросив мене до салону. Ми вийшли на одній із вуличок добре знайомого мені старого передмістя і в одному із будинків спустились вузькими темними сходами до підземелля. Та тільки я опинився у невеличкій добре освітленій залі і двері за спиною зрадницьки клацнули, з’явилось відчуття непевності і роздратування.

Більшу частину приміщення займали довгі низькі лави, де сиділо кілька десятків найбільш стійких радикалів, котрі залишилися вірними організації. Всі вони дивились на мене неприязно, а то й відверто вороже. У кількох метрах від першого ряду за довгастим столом сиділо троє: Роналд, замісник Вітторе, хлопець із керівництва, імені якого я ніяк не міг згадати і Богомил.

— Заходь, Артме, — сухо промовив Роналд і показав рукою на стілець, що стояв під стіною, осторонь від товариства, — сідай он там.

— Чим зобов’язаний такій честі? — криво посміхнувся я, і серце стиснулося від недобрих передчуттів.

— Це не честь, — похитав головою Роналд, — навпаки — ганьба. Ми зібрались для того, Артме, щоб тебе судити.

— Судити?! — ошелешено вигукнув я. — А за що?! І яке ви маєте право?!

— Не хвилюйся, з точки зору законності тут усе чисто. У нас не офіційний інститут із судовою колегією, а просто — суд твоїх товаришів по організації, котрих ти… продав.

— Продав?!! — обурився я. — Ну, то вже занадто! Я більше не бачу можливості бути присутнім на цій ідіотській комедії!

— Отже, ти визнаєш себе винуватим і май мужність вислухати звинувачення. Слово — Богомилу Гочеву.

Боже мій, ще ніколи в житті мені не доводилось вислуховувати стільки нісенітниць, домислів, вигадок про себе. Виявляється, я проник в організацію як агент служби безпеки спеціально для того, щоб підірвати її дієздатність і розколоти зсередини. Користуючись довірою та симпатією з боку Вітторе, я здобув відчутний вплив на лідера радикалів і став відмовляти його від будь-яких реальних справ, намагаючись перетворити організацію на нікчемний дискусійний клуб. А коли він, Богомил, замислив конкретну акцію і розробив її детальний план, я повів шалену боротьбу проти неї. Потерпівши поразку, не зупинився навіть перед тим, щоб віддати кращих людей службі безпеки. Але й, розгромивши організацію, я не заспокоївся і плекаю нові підступні наміри з метою остаточно добити її залишки.

Безтямність звинувачень вселила в мене спокій для захисного слова.

— По-перше, я лише нещодавно повернувся на Кліо після дворічної відсутності і вже на наступний день познайомився з радикалами, так що навіть фізично не міг бути завербованим для вказаної мети службою безпеки. По-друге, якщо я став агентом опісля, то лінію моєї поведінки слід визнати просто безглуздою, бо я ніколи не прагнув наблизитись до керівництва, хоча мав для цього всі можливості, а обмежувався одними лише загальними дискусіями, чим позбавляв себе реального впливу на організацію. По-третє, я ніяк не міг спричинити провал Богомилової групи, оскільки мене самого Вітторе запросив на те зібрання в останню мить, навіть не повідомивши, про що там ітиметься. Отже, якщо прийняти ці три положення, які, втім, неважко перевірити, то від бездоказових обвинувачень залишається одна купка сміття.

Незважаючи на упереджену атмосферу, що панувала в залі, моя імпровізована захисна промова справила деякий вплив, і багато суворих облич трохи потеплішали. Роздратований Богомил, не чекаючи дозволу Роналда, тут же взявся мене допитувати:

— А як ти поясниш, що служба безпеки відпустила тільки тебе?

— Що за наївність, Богме? — несподівано почулося в залі, і я подумки подякував за підтримку худому русявому хлопцеві. — Якщо безпека вже взялась за вас, то без сумніву чула всі ті розмови і знала, що Артм не мав до акції ніякого відношення.

По рядах радикалів пройшовся тихий шелест. Обговорювати далі було безглуздо.

— Що ж, — зітхнув Роналд, — тоді будемо голосувати. Оскільки необхідної апаратури немає, прошу присутніх скористатись розданими бюлетенями. Питання формулюється так: чи підтримуєте ви обвинувачення, висунуті проти Артема Лукача?

Кільканадцять хвилин я доволі байдуже спостерігав, як невеличкі білі клаптики мандрують по руках до першого ряду, а звідти перекочовують до столу головуючого, не відчуваючи при цьому ні страху, ні тривоги, а лише легку цікавість. Значно більше мене хвилювала інша проблема: як же тепер боротися зі справжньою небезпекою, що висить над усіма нами? Чи можна після подібного фарсу, чим би він не завершився, співпрацювати з радикалами? Сумнівно… Але що ж робити далі?

Підрахунок голосів нарешті скінчився, і Роналд, дочекавшись у залі мертвої тиші, оголосив результати:

— За — сім, проти — дев’ять, утримались — тридцять п’ять. Таким чином, організація не підтримує обвинувачень, висунутих проти Артма.

— Ну що ж, спасибі й за це, — підвівшись, хмикнув я. — А тепер послухайте, що змусило мене прийти до вас і витерпіти майже годину безглуздого шоу, організованого Богмом. Поки він займався дурницями…

— Зачекай, Артме, — вигукнув Богомил.

Він залишив своє місце і тепер стояв за крок від столу, втупивши погляд у мене. На його обличчі була така холодна рішучість, що я нарешті занепокоївся по-справжньому.

— Не поспішай, — продовжував він, — суд ще не завершився. Я передбачав, що це збіговисько маминих синків, — у відповідь на обурений гамір його рука різко знялася вгору, і всі раптом замовкли, як по команді, — не прийме ніякого рішення, і тепер мушу взяти функції судді на себе. Я не вірю жодним виправданням і тому від імені тієї частини організації, яка залишилась вірною своїй клятві, я засуджую Артема Лукача… до смерті.

Зал коротко ахнув і знову завмер. Богомил засунув руку до кишені, і раптом мені у вічі глянуло дуло невеличкого, схожого на іграшковий, бластера. На плечі враз навалилося щось важке, паралізувало, і я ледве зумів видушити з себе:

— Богме… що ти верзеш?

Замість відповіді Богомил взявся рукою за важілець запобіжника, і в напруженій тиші залу дзвінко пролунало коротке зловісне клацання.

— Богме, це ти серйозно? — недовірливо запитав Роналд і з рішучим виглядом став зводитись на ноги, але побачивши, як смертоносне жало попливло в його бік, виразно зблід і поволі опустився назад.

— Це дуже серйозно, Роналде, — процідив Богомил, — це надто серйозно, щоб я дозволив комусь втручатися.

Я був неспроможним повірити в реальність того, що розгорталося перед моїми, очима, і продовжував зацікавлено сидіти на стільці.

— Встань, Артме, — коротко наказав Богомил.

Я, все ще не повністю володіючи собою, покірно підвівся, і тільки тут оціпеніння остаточно відпустило мене.

— Але ж я відповів на кожне твоє звинувачення!

— Ти не зумів обманути мене, Артме.

Богомил повільно похитав головою і, не відриваючи погляду від мого обличчя, перевів регулятор потужності у крайнє положення. Тіло враз покрилося холодним липучим потом, а в голові заметалися розпачливі думки. Боже мій, невже це все відбувається насправді?! Невже зараз я загину безглуздою, ідіотською смертю і більше ніколи не побачу Феба, рідної планети, своєї матері?!

— Прощай, Артме, — обірвав думки Богомил і, коротким рухом піднявши бластера, натиснув на спуск.

Струмінь розжареної плазми вирвався із страшного жерла, змусивши мої очі мимоволі заплющитись. В груди вдарило щось неймовірно пекуче, але це тривало тільки одну коротку мить. Я ще встиг почути, як зал вибухну в ревом та нелюдським жіночим вереском і по свідомості повільно проповзла спокійна, без надриву та розпачу думка: «Ось і все». Правда, було трохи незрозуміло, чому я продовжую виразно відчувати своє тіло та підлогу, однак по-справжньому мене здивувало таки не це, а несподіваний чіткий звук, схожий на грюкіт від падіння невеликого твердого предмета. Він змусив розплющити очі, і, вражений до глибини душі, я побачив той самий зал, блідого як полотно Богомила з бластером біля ніг, і остовпілих радикалів, котрі з неймовірним жахом дивились на мене. На моєму тілі ще диміла сорочка з великою діркою на грудях.

«Живий, живий!!! — забилось, заволало, зареготало щось усередині, готуючись вихлюпнути безмежну радість на закам’яніле обличчя та раптом захлинулось у холодній хвилі моторошного відчуття: — Але чому, чому!!!»

Я подивився у зал, і раптом мені стало жаль усіх цих людей, які готували той ідіотський суд, сприяли його проведення, або принаймні нічим не протидіяли, а зараз сидять непорушно, ошелешені подіями, котрі щойно відбулися на їх очах. Навіть Богомил, чий жалюгідний вигляд мав би викликати у мене зловтішну посмішку, здавався більше нещасною жертвою обставин, аніж мерзотним убивцею.

Радість мого дивовижного врятування розвіялась вже давно, і тепер, піднімаючись по сходах, я відчував, як з кожним кроком все сильніше та сильніше гримить у вухах невідступне запитання: «Чому, чому?!», а душу охоплює невимовний панічний жах. «Чому, чому сталося те, що не могло, просто не мало права статись?!!» Сліпуче проміння Феба різонуло по очах, і я, ступивши кілька кроків наосліп, раптом пригадав усе, що раніше здавалося дрібницями, несуттєвими деталями, а зараз поставало у зовсім іншому світлі: і дивну сутичку з полісменом біля собору, і незрозумілу історію з контрольною системою в кліотійському космопорту, і стурбовані погляди лікарів Бази, сховані за вдавано бадьорими посмішками. Пригадав, і тут же мене блискавкою пронизало усвідомлення того, хто стоїть за всіма цими дивовижними речами: Чужаки!!!

«Боже, мій Боже!!! — аж застогнав я, затуливши обличчя долонями, — Кого вони з мене зробили?!! Чи я залишився людиною, чи вже перетворився на біоробота, готового в будь-яку мить виконати волю Чужих?! Що сталося з моїм тілом, коли його не зміг ушкодити промінь бластера?! Боже мій, хто я такий?!!»

Через кільканадцять хвилин я вже сидів у своїй кімнаті, заплющивши очі та стиснувши кулаки, і мовчки, лише зрідка постогнуючи, проклинав Чужаків та власну немилосердну долю. Адміністратор запропонував було прийняти щось заспокійливе, але я з таким оскаженінням накинувся на нього, що він визнав за краще облишити мене в спокої. Думка остаточно переконатись у своїй нелюдській природі прийшла в голову зненацька, проте я не став довго розмірковувати над цим, а одразу ж винайшов із горішньої шухляди невеличкого кортика. І я, поклавши ліву руку на стіл, коротко замахнувся правою і всадив кортика у самісіньку середину долоні.

Неочікуваний і тим солодший різкий біль пронизав мене наскрізь, а навколо блискучого металевого леза утворилось та почало швидко рости тепле червоне озерце. Якусь хвилину я заворожено дивився на цю картину, потім висмикнув кортика, випустив із вмить заповнених радістю грудей кілька захоплених вигуків і став гарячково замітати сліди своєї божевільної для стороннього ока діяльності, аж поки не зрозумів, що з пораненою рукою нічого путнього зробити не вдасться. Весь цей час Адміністратор щось обурено мені вичитував і заспокоївся тільки тоді, коли я підсів до лікувального терміналу. «Я людина, людина!!! — вирували радісні думки. — Я відчуваю біль, отже, я живий! Живий, а міг би лежати у підземеллі з діркою в грудях! Господи, який же я дурний, проклинав тих, кому повинен щиро дякувати! Спасибі вам, Чужаки, спасибі за ваш прекрасний дарунок! Ви подарували мені захисну праімунну систему, яка робить тіло невразливим в момент небезпеки! Я люблю вас, Чужаки!

Настрій повернувся і я блаженно розтягнувся на ліжку, відпочиваючи тілом і душею від неймовірних подій цього шаленого дня. Та раптом пронизлива думка зірвала мене на ноги: «Чортяки б тебе взяли, і то в такий час вилежуватися?!» Я скреготнув зубами, швидко перевдягнувся і підійшов до відеофона. Вихід тепер був тільки один — розшукати батькового приятеля Вінста. © http://kompas.co.ua

Навряд чи ще комусь спало б на думку пересуватися власними ногами по величезній споруді науково-технічного центру, оснащеного локальною транспортною мережею найсучаснішого зразку, і все ж мене зовсім не спокушали зручні затишні кабінки, що за кільканадцять секунд могли доставити куди завгодно в межах будівлі. Більше того, вибравшись на п’ятнадцятий поверх і рушивши вздовж по коридору, глибоко в душі я навіть пожалкував, що це сталось так швидко. Яким же щасливим я почував себе ще півгодини тому, коли інформаційна система сповістила, що Вінст — начальник кліотійського сектора федеральної служби темпорального зв’язку! А зараз кожен крок чомусь давався мені із зусиллям. Опинившись нарешті перед потрібними дверима, я трохи постояв, намагаючись зібратися з духом, але зайти спромігся лише після того, як уже вкотре викликав образ батька і дістав необхідну порцію психологічного допінгу.

— Хей, Артме, — тепло привітався Вінст, потискуючи руку, і враз, не стримавшись, обійняв мене, потім відсторонив та уважно оглянув. — Як ти змужнів! Просто аж не віриться, що всього лиш кілька років тому ти був іще зовсім хлопчиськом! Ну, розказуй, як твої справи!

Ми пройшли до кабінету, сіли один напроти одного в крісла, які своєю формою та пружністю нагадали мені пілотські, і я став доволі детально розповідати про себе. Вінст слухав зацікавлено, особливо коли йшлося про мою роботу в експедиції, і його запитання свідчили про те, що він перебуває в курсі справжніх подій навколо Контакту.

— А тепер викладай, що у тебе нагального? — звернувся Вінст, коли моя побутова інформація вичерпалася.

Як не дико це виглядало, але його слова застали мене зненацька. Я ніяк не міг вирішити, з чого варто розпочати таку серйозну розмову, і Вінст, раптово посмутнівши, висловив свій власний здогад:

— Це стосується твого батька?

— Ні-і! — енергійно захитав головою я, але враз зупинився і після недовгих роздумів додав: — Але… дещо зв’язане… з ним…

Я пригадав, що маю вже роздрукований матеріал, і, добувши з кишені добряче пожмакану брошуру, простягнув її Вінсту. Той проглянув кілька сторінок і запитально зиркнув на мене.

— Там, у самому кінці, — пояснив я, відчуваючи, як прискорено закалатало серце. — Це дуже важливо.

Вінст погортав останні аркуші, закрив брошуру, поклав її на стіл, пробурмотів собі під ніс: «Ти поглянь… усе-таки відважились».

— Що ж, цікаві речі ти мені показав.

Я підвівся, витягнув із другої кишені дорогоцінного кришталика і простягнув його Вінсту.

— Я хочу, щоб ви якнайшвидше передали це на Землю, — сказав я і, раптово відчувши у тілі цілковиту знеможеність, опустився назад і безсило відкинувся на спинку.

«Все, я виконав свій обов’язок перед Кліо, — подумалось мені, і враз немовби важкий камінь звалився з моїх пліч. — Я виходжу з цієї гри, зробивши навіть більше, аніж міг. Нехай тепер інші бруднять руки, зраджують друзів, відштовхують коханих та сперечаються із власним сумнівами. І хай мене чортяки візьмуть, коли я іще хоч раз влізу в подібну справу!»

Поки я насолоджувався першими хвилями душевного спокою, Вінст підвівся, поклав кришталика на стіл, неквапливо підійшов до відчиненого вікна, трохи постояв біля нього і, повернувшись до мене, запитав:

— А навіщо, Артме?

Це було настільки неочікувано, нелогічно і навіть дико, що я на якийсь час просто втратив мову.

— Як навіщо? — видушив нарешті я. — Щоб перешкодити… не допустити розгляду питання… адже це може привести до… виходу Кліо…

Вінст не відреагував на ті слова ні жестом, ні мімікою, а тільки знову запитав:

— І ти гадаєш, що вчинити так буде… правильно?

Вінст сумно посміхнувся, опустив очі і повільно похитав головою. Я спостерігав, як він збагнув усе. Це була поразка, цілковита, жорстока, нищівна поразка, якої мені ще не доводилось зазнавати у житті.

— Ти невірно зрозумів, Артме, — озвався Вінст, всівшись за столом, і відразу ж у нашій розмові з’явилась відчуженість. — Я мав на увазі інше… — він замовк, підбираючи потрібні слова, але це вже було зайвим.

— Як же так, Вінсте… — пробелькотів я, все ще не в змозі повірити у безперечне, — адже ви землянин…

— Так, я землянин, Артме, — відказав Вінст, дивлячись чомусь не на мене, а на свої руки, — і коли двадцять три роки тому прилетів сюди, то був переконаний, що Кліо — це лише шматок моєї рідної Землі… Тепер я вже думаю інакше… І мені здається, що ні ти, ні я тим паче, не маємо права вирішувати питання, котрі під силу лише всім кліотійцям разом…

Якась тепла хвиля зненацька вдарила в голову, і я притьмом зірвався на ноги.

— Хай навіть так, але мені відомо інакше: вихід зі складу Федерації — це катастрофа для Кліо! — нестямно закричав я просто в обличчя Вінсту, намагаючись переконати — ні, не його, то вже була безнадійно програна справа! — самого себе в тому, що принесені жертви все ж не даремні. — Невже я повинен байдуже спостерігати, як моя рідна планета намагається ізолюватися від навколишнього світу, повернутись назад, до безнадійних часів Колонізації!! Та я ніколи не примирюся з цим!!! Може, ви гадаєте, що я хочу заслужити вдячність Федеральної влади чи славу серед землян?! Так знайте: ніщо не здатне замінити мені того, що я вже втратив, підступно ошукавши близького товариша, власноручно перекресливши своє особисте щастя, наплювавши в душу самому собі!!! І все ж я зважився на такі речі, бо знав, що розрив Федеральної Угоди — це ще більший злочин, злочин перед Історією!

Мені забракло повітря, і я замовк, щоб перевести подих, а Вінст знову похитав головою і з несподіваною гіркотою сказав:

— Артме, Артме, що за дурниці ти говориш? «Катастрофа для Кліо», «повернутись до часів Колонізації» «ізолювати себе від світу», «злочин перед історією»… І хто це спромігся так тебе заплутати?

— Хто?!! — аж підскочив я. — Ви дуже добре знаєте — хто!!! Мій батько, Антон Лукач!!!

Вінст аж здригнувся, але вмить оволодів собою, пильно глянув у моє палаюче від люті обличчя і, не змінюючи тону, попросив:

— Сядь, Артме…

— Якщо вже мова зайшла про твого батька, то я повинен відкрити тобі… ну, не те щоб таємницю, а так… деякі невідомі обставини… Не можу гарантувати, що саме це стало причиною його загибелі, але я майже впевнений… на дев’яносто відсотків… Одним словом, Антна найімовірніше вбила… Федеральна Угода.

Він зупинився, уважно поглянув на мене і, очевидно залишився розчарованим відсутністю проявів емоцій з мого боку. Я ж перебував зараз у такому стані, що спокійно сприйняв би навіть повідомлення про власну причетність до цієї справи.

— Тобі, напевно, розповідали, що за кілька років до загибелі в його характері з’явились дивні зміни, — повів далі Вінст. — Завжди веселий, ввічливий, уважний, він ставав час від часу похмурим, неговірким, міг спалахнути через найменшу дрібницю і, саме найгірше, іноді так заглиблювався у власні роздуми, що не помічав усе довкола… Правда, це траплялось доволі рідко, до того ж він намагався тримати себе в руках, особливо в колі сім’ї, і ти, напевно, нічого й не підозрював, коли навідувався додому із свого коледжу. Але часом на нього находило…

— Так от, Артме, причина полягала в тому, що Антн перестав вірити у святу непогрішимість Федеральної Угоди. Адже все, що написано у брошурці, яку ти приніс, — не чиїсь вигадки, а реальні наслідки входження Кліо у склад Федерації, і твій батько відчував свою відповідальність за це… Звичайно, ти тільки не подумай, що він став противником Федерації, зовсім ні. Йому щоразу вдавалось переконувати себе, що всі негативні явища то просто необхідна і не така вже й велика плата за прогрес, і тоді він ставав колишнім Антном Лукачем. Але сумніви поверталися знову… Якось під час чергового приступу я летів разом з ним у його аеромобілі, і… це дає мені підстави говорити про найбільш вірогідну причину загибелі твого батька… А сам я досі не можу позбутися відчуття власної вини, бо не настояв на тому, щоб він обладнав свою машину обов’язковою страхуючою системою…

Вінст завершив свій монолог, і я зрозумів, що впала остання, найміцніша підвалина, на якій трималась уся моя діяльність, спрямована на врятування Кліо. Але це не привело мене у відчай, бо в ній могло безслідно розчинитися що-завгодно. Я підвівся, поклав до кишені простягнутого Вінстом кришталика, механічно потиснув йому руку, рівним голосом промовив: «Хей», і пішов геть.

Поки кабінка несла мене по тунелях внутрішньої мережі, в голові ще ворушились якісь кволі думки про можливість самому полетіти на Землю або на крайній випадок послати документи поштою. Однак, то вже була агонія. Щось у мені зламалось, і все, що раніше видавалось важливим, необхідним, єдино правильним і навіть священним, раптом стало зайвим та дрібним, не вартим уваги. Я йшов по вулицях рідного міста, сам не відаючи, куди. Я ні про що не розмірковував, не згадував, не мріяв, а просто методично відмірював крок за кроком, немов би це стало єдиним сенсом мого життя. Місто вже давно зникло за пагорбами, Феб почав торкатися своїм потьмянілим диском горбатої лінії обрію, а я все продовжував розмірено рухатись по старій порепаній дорозі, якою користувались хіба що поодинокі ентузіасти вимерлого наземного транспорту.

І так би й не зупинявся цілісіньку ніч, якби не раптова думка про матір.

Додому я повернувся далеко за опівніч. Залишившись у кімнаті, я опустився на ліжко і ледь розслабився. Легкі порухи думок злегка коливали мою свідомість. Час ішов, я знемагав під тягарем роздумів, а рятівний сон все ніяк не йшов. Нарешті під ранок мені вдалося забутися, і коли я прокинувся з тими ж самими думками в голові, був уже вечір.

«Все, сказав я собі, підводячись з ліжка, досить займатись самокатуванням. Завтра ж потрібно зникнути з міста на тиждень-другий, полазити по горах, побродити по лісах, дати тілу максимальне фізичне навантаження і при цьому намагатись якнайменше, зовсім, анітрохи не думати». Потім гайнути куди-небудь на Землю або на Марс, перебути з друзями решту відпустки і — на Межу, до Чужих. А тут нехай роблять, що хочуть: розривають угоди, виходять, заходять, розлучаються, одружуються… Жаль, звичайно, матері, але що поробиш?

Кілька хвилин я ходив по кімнаті, бездумно торкаючись різних предметів, і все намагався збагнути, що коїться зі мною, аж поки врешті не зрозумів, що не зможу покинути міста, не зможу нікуди поїхати, не побачивши хай востаннє, Леанки.

Я знову підійшов до відеофона і, тамуючи дрижання в руках, набрав її номер. Мені довго не відповідали, і ось…

Ми довго мовчки дивились одне на одного, і раптом я, сам не розуміючи чому, сказав:

— Доброго вечора, пані…

Щось у Леанчиних рисах невловимо змінилося, вона опустила очі, але відразу ж підвела їх і без тіні усмішки мовила:

— Панно, Артме, панно…

І тут нарешті мене прорвало. Мої уста розкрились, наче тюремні ворота під натиском раптово звільнених в’язнів, і я став викладати їй усе, що стільки часу пролежало під забороною на самому дні душі: і про першу дитячу симпатію, і про закохані погляди на уроках, і про таємні прогулянки під її вікнами, і про пекучі юнацькі сльози, і про відчай після звістки про те злощасне одруження, і про гіркі роздуми під чужими зорями, і про тисячі разів вбиту, але не вмерлу надію… І коли вона посміхнулася, спочатку недовірливо, а потім так відкрито і щасливо, я зрозумів, що попри всю жахливість своєї поразки, програв таки не все. І те, що у мене залишилось, я вже більше не віддам. Ніколи, нікому, нізащо…

Дмитро Нечай ДРІМЛИВЕ ПРОКЛЯТТЯ Містичний детектив

Буря, що клубочилась над узбережжям, набирала силу. Вітер змітав все на своєму шляху, залишаючи землю за собою чорною і спустошеною. Ближче до моря смерч ледь послаблювався і змикався своєю масою з основним повітряним потоком. Поступово переходячи в центр потоку вітер змінювався, дещо втрачав свою силу, потім знову напружувався і дмухав уже так, що втриматися було неможливо. Повітряний фронт розтягнувся на тисячі кілометрів поверхнею моря і поступово уривався біля південно-західного узбережжя Індії. Там починалась зона теплого повітря. Воно покривало Індійський океан, Африку, Мадагаскар. Саме тут потік починав коливатися і закручуватися в небачені спіралі та кільця. Об’єднавшись з прохолодною повітряною течією це марево прокотилось по Намібії і, прихопивши кілька хмар, понеслося до Атлантики, пригальмовуючи між Африкою та Південною Америкою. Це скупчення іноді змінювало висоту, кружляло над океаном і утворювало щось нове. Хоча внутрішня зміна сил ні на мить не припинялась. Маленькі й більші струмені повітря змішувались, нагадуючи кублиська прозорих зміюк. Оговтавшись над просторами океану вітри розсипались і над центральною частиною океану запанувала темрява, в якій зливалися блискавки і сипався град, змінюючи хвилі дощу. Втрачаючи силу потік вийшов до Китаю, де почав розсіюватись і поглинатись іншими течіями, спрямованими на материк Східно-Корейської затоки. На материку до течії приєдналась хмарність, що очікувано висіла над центральним Китаєм. Все це разом дійшло до хребтів Тибету.Тут панувало розмаїття, утворене злиттям та розпадом залишків вітрів та фронтів. Південно-західний потік тут роздвоївся, переміщуючись так і надалі. Поділ продовжувався, коли на шляху виникали зустрічні потоки, залишки вітрів. Легенький теплий вітрюганчик наштовхнувся на більш сильного співбрата і змушений був опуститися нижче. Тут він закрутився поміж бетонних корпусів будинків, залишаючи на кожному з них частинку своєї минувшої сили. За великим будинком з червоного бетону вітер лизькнув траву і, піднявшись крізь листя дерев, гупнувся об стіну дев’ятиповерхового будинку. Ледь загули скляні вікна і прочинилась одна з кватирок.

* * *

На кухні враз стало свіжіше. Зашаруділи та знялися слідом за вітром папери, що лежали на столі. Марта глянула та вирішила не повертатись. Вона тримала в руках важкий тазок з білизною, а в її віці кожний рух вимагає багато сили. Вона пройшла коридором до ванної кімнати і поставила тазок на раковину. Відкрила кришку пральної машини. Електронний годинник, переключившись на режим програмування засвітився білими нулями на інформаційній панелі. Марта неспішно склала білизну в машину, набрала воду і помалу нахилилась до клавішів програмового механізму. Вона заклала програму і ввімкнула таймер, а її погляд поволі потягнувся на білу кахельну стіну, ліворуч ванної. Вона була такою як завжди, але щось надто сильно змушувало Марту дивитись на цю стіну. Неприємне відчуття зародилось і з неймовірною швидкістю почало наростати в душі жінки. Марта майже захлиналась від незрозумілого жаху, коли на білокахельній поверхні почали концентруватися червоні краплини чогось масного і непрозорого. Вони зростали, набухаючи, і помалу сповзали гладкою поверхнею, зливаючись одна з одною і падаючи на дно ванної. Лише за хвилину вся стіна була темно-червоного кольору. Марта з жахом відступила крок і щоб не впасти, сперлась руками на протилежну стіну. Руки одразу ж стали масними і тепер Марта вже реально відчувала неприємний запах чогось знайомого. Вона відсахнулась від стіни, по якій теж повзли гидкі гадюки рідини і зрозуміла, що помилитись тут неможливо — так, це була кров і це був запах крові. Жінка зіщулилась, поглянула на свої руки. їй уже не було страшно, її відчуття було за тією межею, коли страх стає немічним і безсилим у порівнянні з тим, що іде йому на зміну. Дикий крик вихопився з її горла. Вона стала посеред ванної, піднявши руки вгору, а навколо лилась справжня кров. Вона зливалась у великі калюжі у ванні, на підлозі і врешті-решт дощем забрижчала зі стелі. На крик з кімнати прибіг зляканий чоловік. З онімінням він зупинився в дверях, абсолютно нерозуміючи ситуації. Він схопив Марту за плече і витягнув у коридор.

— Алекс, це ж кров! Сама справжня кров! — Вона простягнула йому свої руки. — Боже ж мій! Невже ми з’їхали з глузду?!

Вона відвела погляд за спину чоловіка і на її обличчі застиг вираз неминучості від чогось незвичайно страшного. Алекс теж повернув голову і також закляк від нерозуміння. Стіни коридора червоніли від струменівшої крові, а на дальній стіні, що проглядалась крізь двері в кінці коридору, виднілась кров’яна пляма велетенського розміру.

* * *

День мав бути динамічним і Алан ще зранку відчув це. У офісі на нього одразу ж накинувся директор, жадаючи дізнатися всі подробиці попередньої справи. Потім, ніби змовившись, почали телефонувати друзі, і наприкінець, цей чортів виклик. Купивши вранішню газету Алан розвалився на задньому сидінні авто і, скориставшись хвилиною вільного часу, проглядав свіжі повідомлення. Від початку він зайнявся політичним оглядом. За цим розділом була побутова хроніка та ланцюжок приватних оголошень.

Машина зупинилась на розі дев’ятиповерхового будинку. Біля дверей стояв поліцейський і сумним поглядом супроводжував всіх прохожих. В під’їзді Алан наштовхнувся на свого помічника.

— Ел, що ви тут робите? Мені здається, я вас не інформував про цей випадок!

Помічник зобразив вигляд розгубленості, та лише на кілька секунд.

— Я не бачу нічого страшного в тому, що дозволив собі випередити вас. Це лише на користь. А про подію я дізнався від чергового.

— Ну, добре, вибачаю, жити будеш. А тепер розповідай, що ж тут скоїлося, — промовив інспектор.

— Врешті нічого кримінального, — Ел жестом запросив Алана до ліфту. — В квартирі однієї подружньої пари похилого віку з стіни, з доброго дива, почала ллятися сама справжня кров, причому у зовсім неможливій кількості.

Алан поглянув на помічника із співчуттям.

— Інспекторе, зі мною все нормально. Зараз ви самі це побачите, і приготуйтесь — видовисько не з приємних.

Двері до квартири на третьому поверсі були відчинені. З кімнати долинали приглушені голоси. Алан і Ел зайшли до квартири і міцно причинили двері за собою. У великій кімнаті, на зсунутих до купи стільцях сиділи двоє стареньких, поряд з ними метушилися експерти-криміналісти.

Алан зміряв поглядом кімнату. Побачене оптимізму не вселяло. Складалося враження, ніби тут нещодавно роздерли кілька чоловік. Для повноти не вистачало лише трупів. Кров була усюди. Плями її виднілися на підлозі, стінах, меблях. Всі із занімінням споглядали цю картину.

— Ну що мовчите? І хто вам сказав, що ця штука, — він мазнув пальцем по стіні, — що ця штука — кров?

Алан понюхав палець і зрозумів, що помилитись тут важко. Але інспектор мав здоровий глузд і чудово розумів, що справжня кров ніколи не має властивості з’являтися з кам’яних стін.

Експерти спостерігали за подіями. Старший з них поклав свій чемодан на стіл і неспішно витер лінзи у своїх окулярах.

— Знаєте, пане інспектор, я теж розумію, що це абсурд, але дуже і дуже схоже.

— Так, але перш за все, — почав Алан, — візьміть-но цю бурду на аналіз. А ви, шановний, — звернувся до іншого експерта, — розколупайте мені в цьому місці стіну, — він вказав на повністю заплямоване місце.

Експерти відкрили свої чемоданчики і зайнялися роботою. Видовбаний шматок стіни був сухим, як і сподівався Алан. Лише зовнішній бік був ніби политий рідиною, хоча за умови, що кров саме просочувалась, таке було неможливо. Алан почав підозрювати, що старі щось надумали і тепер просто дурять всіх, як раптом із сусідньої кімнати заволав Ел.

— Інспекторе, швидше сюди, ви лише гляньте!

Алан влетів у маленьку кімнатку і завмер на місці. Із стіни, ніби з губки, просочувалась рідина темно-червоного кольору і, зливаючись в калюжі, розпливалась по підлозі.

— Всі сюди! З усім, що привезли! Хутчіш!

Експерти тієї ж миті заметушились біля свіжих виділень.

— Візьміть це в якомога більшій кількості на консервацію. Зможете?

Старший експерт уже дістав консервувальний пакет і підійшов з помічником до стіни. Маска рідина заливала їм руки і хлюпала на халати. Врешті вони наповнили обидва пакети і, відштовхнувши Алана, стрімголов кинулись з квартири.

Алан починав нервувати. Він нестерпно ставився до подібних витребеньок. Все своє життя він чекав на такий випадок. Чекав, щоб викрити, спростувати і віддати на суд людський. І тому він буде робити есе, щоб ця містична мерзота пройшла всіма колами атеїстичного досліджуваного пекла. Він був переконаний, що ця штука подібного випробування не пройде і наприкінець виявиться спритною імітацією. На це він сподівався і був задоволений, що видалося можливим взяти пробу. Алан підійшов до кровоточивої стіни і відколупав ще шматок. Він ляпнувся в калюжу криваво-червоного киселю і Алан з подивом побачив, що чиста ділянка стіни, на місці роздовбування, знову зачервоніла від крові. Алан розколупав знову, і знову на чистих місцях виступали блискітки червоної рідини. Дивність реальності приворожувала. Минула хвилина. Виділення уповільнилися і кров почала звертатися. Повернулися експерти.

— Інспекторе, — ми її законсервували, — очі співробітника сльозилися як від перевтоми, — можете скористатися нею як завгодно. Звіт ми подамо ввечері.

Алан пожвавішав.

— Чудово! Так, робити тут більше нічого. Залишіть двох вартових, нехай допоможуть старим прибратися. А ми, — звернувся до помічника, — поїдемо. До речі, принесіть мені з архіву, якщо щось знайдете, про цю квартиру. Можливо когось там арештовували, чи хтось переховувався, ну, коротше, ти зрозумів.

— Так, пане інспектор, я лечу в архів. Телефонувати вам у офіс?

— Звичайно, я буду у себе. І ще одне прохання, — Алан звернувся до старшого експерта, — дуже прошу перевести проби в найсприятливіший режим зберігання.

І щоб жодна собака не внюхала. Під вашу особисту відповідальність.

Експерт схилив голову, виказуючи безухильне виконання.

Форсуючи перенасичене автошосе Алан взявся було дочитувати газету, але це не лягло на душу і, втупившись поглядом у вікно, він розмірковував: «Помічник правий. Абсолютно нічого кримінального». Одначе, відчуття занепокоєння вешталося по всіх закутках мозку. Чуття детектива працювало, і хоча не було ніяких результатів, змушувало Алана придивитися до дрібниць цієї справи.

Діставшись до офісу, Алан засів у кабінеті і вже було збирався телефонувати в архів, Елу, як той сам, з печаткою виконаного обов’язку на обличчі, ввалився до кімнати.

— І лише спробуйте сказати, що я не честь і совість нашої епохи. За годину — і така безцінна інформація. Так, і коли підете на підвищення, мене не забудьте, добре.

Обоє посміхнулись.

— Чудово, чудово. Але про підвищення — це занадто. Ця справа на підвищення не потягне. І взагалі, якщо будете видавати мені інформацію під таким соусом — звільню!

Інспектор хитро примружив очі і посміхнувся.

— Шуткую, звичайно, я ж добрий. Ну давайте, що ж там? — Алан взяв дві великі папки з рук помічника.

— В принципі, нічого фантастичного. Перша справа про пограбування. Ваші підозри підтверджуються. Так ось. Сім років тому, ще за старих господарів квартири, хтось заліз до них і добряче почистив. Витягли все, навіть зубочистки, а втім в папці все є. А інша папка з розділу нерозкритих вбивств.

Ел підійшов до вікна.

— Я вами страшенно задоволений, Ел, але ви гарантуєте, що в архіві більше нічого немає.

— В нашому архіві електронний банк даних, інспекторе, і це гарантую не я, а комп’ютер.

— О, звичайно, ми йому довіримося, тим паче, що він теж з класу поліцейських. Я вас відпускаю до завтра, але про всяк випадок будьте вдома.

— Домовились. Я буду вдома. Однак дозвольте вас попередити: пам’ятайте про шефа, ви ж його знаєте. Він не дасть вам більше трьох діб для закриття цього інциденту.

Ел вийшов, тихо причинивши двері.

Інспектор підняв телефонну трубку.

— Алло, це лабораторія? Які результати по сьогоднішнім пробам?

— Пане інспектор, — відповів експерт, що брав проби на квартирі, — я вже давно чекаю вашого дзвінка. Справа в тому, що це сама справжня кров, першої групи з позитивним резус-фактором, помилки бути не може. Перевіряв кілька разів.

Голова Алана пішла обертом, він глибоко затягнувся повітрям і легкий жах огорнув його плечі.

— Дуже дякую за допомогу і маю надію, що ви пам’ятаєте моє прохання, стосовно збереження консерванту. Так, і чекаю на ваш звіт.

Справа ставала набагато серйознішою, ніж здавалось спочатку.

«Добре, це людська кров. Але звідки в такій кількості. Адже це не літр і не три. Щоб заляпати таку квартиру необхідно літрів двадцять, а то й усі тридцять».

Алан стримував всезростаюче напруження. Він переглянув справу про пограбування. Жодного натяку. Нічого подібного. Через тиждень грабіжників арештували. Справу закрили і передали до архіву. Алан відкинув папку на край столу і дістав нову. Ретельно записав усі сьогоднішні події і залишив місце для звіту експертів. Більше писати було нічого. Алан узяв до рук іншу справу про вбивство.

Від початку був звіт поліцейського, який першим опинився на місці злочину. Алан відразу звернув увагу, що події трапились рівно десять років тому. Зрозуміло, чому нерозкритий злочин потрапив у архів. За прийнятим років з двадцять законом, навіть знайшовши вбивцю, його могли не судити через десятилітній термін, який вважався достатнім для виправлення його особистості. За умови, що протягом цих десяти років він не скоїв нічого протиправного.

Далі — опис місця події, яким його побачив інспектор. Алан схилився над дрібним шрифтом, щоб не напружувати зір.

«На столі, у великій кімнаті при детальному розгляді були виявлені органічні фрагменти, ймовірно, викинуті при наскрізному прольоті кулі через тіло вбитого. Уся підлога вимащена кров’ю, заляпані також стіни й меблі. Кров розбризкана хаотично, здогадно, внаслідок опору вбитого нападнику. Далі кров’яна стежка виходить у коридор і уривається біля входу до другої кімнати. Посеред якої виявлена величезна кров’яна пляма, що свідчить про падіння убитого в цьому місці. Від місця падіння до ванної кімнати веде широка кривава полоса, що в свою чергу говорить про перетаскування трупа. При вивченні ванної кімнати виявлено тіло вбитого з двома кульовими пораненнями в серце і голову. А також часточки головного мозку і черепної коробки знаходяться на підлозі і в дальньому кутку під раковиною. Стіни усюди заляпані кров’ю. Формулюючи висновок можна з повною переконаністю констатувати, що убитий був смертельно поранений в серце тоді, коли знаходився спиною до столу у великій кімнаті.

Після чого йому все ж вдалося втриматися на ногах, і якийсь час боротися з нападником. Не можна обійти увагою факт поведінки убивці, котрий після першого пострілу не продовжував стріляти, а пішов у рукопашну. Ймовірно, що під час боротьби нападник випустив з рук пістолета. Поранений просунувся по коридору і біля дверей до другої кімнати його і наздогнав убивця. Не виключено, що тут він оглушив жертву і втягнув до ванної кімнати. Мабуть тут убивця не задовольнився результатом своїх дій і добив жертву пострілом у голову.

Додаткові висновки.

Речі та коштовності не взяті. Відбитки пальців не виявлені. Аналізуючи особистість убивці можна сказати, що це був не професіонал, погано володіючий своїми емоціями та волею. Одначе, цілий ланцюжок деталей свідчить що вбивця був людиною надзвичайно поміркованою. Відсутність крові у раковині, свідчить про те, що нападник змивав її з себе, тому одяг повинен мати сліди злочину.

Зброя.

Постріли зроблені з револьвера системи К-666, що підтверджується лабораторними аналізами. Калібр ствола — 9 мм, що в свою чергу пояснює кількість втраченої вбитим крові».

Алан прикрив очі рукою.

«Господи, яке жахливе співпадіння, а втім, де ж тут співпадіння? Це, схоже, є те саме, що підсвідомо підказувала інтуїція. Але, як, ну як? Вона лилась нізвідки, з порожнечі».

Інспектор знов схилився над описом.

«Убитий.

Артур Бруляк, 35 років, інженер Національного центру космічних досліджень. Неодружений. Зріст 170 см. Розмір взуття — 43. Обхват грудей — 100 см. Обхват талії — 78 см. Обхват стегон — 98. Розмір — 48. Остання посада — керівник проекту створення ракетного двигуна нової модифікації, автором котрого був сам».

Нижче була приклеєна фотокартка вбитого.

«М-да, не розженешся, — Алан прикусив губу, — хоча ну що можна додати до життя вченого-одинака».

Алан відчував, що клубок до розв’язки у нього в руках, але як його розплутати?

«Вбивця нічого не взяв. Вбивав непрофесійно. Щось знав цей Артур Бруляк. І хтось цього дуже боявся. Виходить, Бруляк знав таємницю цієї людини, і ця людина, зрозуміло, боялася. А просто з боязні вбити неможливо. А вбили Бруляка, тому що він заважав. Заважати вбивці він міг у випадку, ну хоча б у просуванні по службових щаблинах. Так. Необхідно перевірити співробітників».

Алан швидко перегортав підклеєні сторінки справи. «Так… так… ось де!»

Підозрювані:

«Вислухавши всіх рідних та знайомих вбитого слідство не визнало будь-яких суттєвих причин для притягнення їх до відповідальності.»

Далі йшов перелік знайомих Бруляка і обставини, виправдовуючі їх. Алан пробіг очима по мотивуванням і зупинився на останньому: «Є алібі». Алан перегорнув кілька сторінок з фотокартками друзів та знайомих убитого і все ж таки знайшов опис алібі. Воно звичайно було залізне. За якогось Остена Іва поручились чотири свідки, протоколи котрих додавались. З них випливало:

«Остен Ів, інженер Національного центру космічних досліджень. Посада — заступник керівника проекту створення ракетного двигуна нової модифікації.

Серед знайомих Бруляка численні працювали у цьому Укркосмоцентрі, але не настільки поряд з ним. І хоча це мало про що говорило все ж Алан ухопився за цю нитку. Він почав ретельно вивчати дані свідків. їх було троє. Остен того вечора запросив їх на гостини, пограти у преферанс і випити коньяку. Прийшовши до нього о пів на п’яту вони пробули там до одинадцятої години. Алан звернув увагу на ту особливість, що Остен запросив людей не зовсім близьких — співробітників. Свідчення таких людей завжди набагато цінніші, тому, що вважається, що вони не надто зацікавлені. І крім того, саме таку зустріч можна пояснити дефіцитом спілкування; скучили, мовляв, до того ж усіх чотирьох бачила стара сусідка, яка заходила до Остена о шостій годині. Алан перегорнув справу назад і знайшов висновки експертів, щодо імовірного часу вбивства. Смерть наступила біля п’ятої години вечора. Бруляк не вийшов на вечірню зміну і адміністрація одразу забила тривогу. Зіставивши свідчення Алан зрозумів, що десять років тому за даних подій він би й сам не знайшов виходу з цього замкненого кола. Але зараз, коли є факти цієї жахливої кровотечі, котра так подібна за всіма показниками з описами вбивства Артура Бруляка, інспектор знав точно — таких збігів обставин не буває. І мало того: формула крові убитого: О (І) Rh+. Аналіз консерванту у квартирі: О (І) Rh+.

Алан підсвідомо відчував, що усі його підозри скупчуються над Остеном Івом.

«Всі свідки гарантують алібі. Та жодного з них, мабуть, не знайти. І навіть якщо це зробити, і вони змінять свідчення, то десятирічний термін все одно стирає всю провину до краплі».

Все поглиналось і загрузало в реальність буття. Усі намагання інспектора упиралися в цей триклятий термін давності.

Алан з понурістю перегорнув папку. Так, зовсім нікому не потрібні його зусилля. Єдине, що Алан міг зробити — це заднім числом підписати звіт про події з кровотечею з своїми висновками і відіслати все в архів.

Інспектор ще раз перегорнув аркуші справи. Всередині папки сторінки-злиплися і перегортаючись, зачіплювалися за пальці. Алан розгорнув їх. Це був протокол пояснень Остена Іва. У верхньому лівому кутку була його кольорова фотографія. Алан зупинив свій погляд на обличчі цієї людини. Щось невловимо знайоме ковзнуло в пам’яті. З’явилось відчуття, що він його десь бачив. Алан болісно пригадував, але нічого з пам’яті не виринало. Інспектор встав і пройшовся по кабінету. Потім знову сів. У двері постукали. З коридору пролунав голос чергового.

— Пане інспектор, каву будете? — це був розносник офісу, і він уже вкотив свого візничка до кімнати, коли Алан, виринувши із своїх думок, заволав на нього так, ніби той був винен у десятках злочинів. Розносник смикнувся, перечепився за свій візничок, схопив його і швидко виїхав у коридор. Юнак повернувся обличчям до дверей, щоб їх зачинити і у нього з кишені випала газета.

— Свіжа? — кивнув навздогін Алан.

— Так точно, пане інспектор, — теж кинув розносник і двері за ним причинилися.

Одним стрибком Алан підхопив газету і, мов у лихоманці, почав її переглядати, різко і необережно перегортаючи сторінки. Одну з них він навіть надірвав. І раптом він завмер, стискаючи газету. В очах мерехтіли рядки повідомлення: «Сьогодні увечері, до столиці прибуває рейсом 666 керівник відділу ракетних двигунів. Національного центру космічних досліджень, пан Остен Ів. Його візит в центр пов’язаний з підписанням угоди між Укркосмоцентром і приватною фірмою про продаж зорельотних двигунів. Назва фірми до моменту підписання угоди не оголошується».

Так, сумнівів бути не може. Алан не здивувався цьому факту, що І в прилетів у місто, він поглянув на годинник, — так уже прилетів. Хоча, ну звідки взялося це переконання, якщо він навіть гадки не має о котрій прибув літак № 666 з півночі. Алан схопив телефонну трубку і швидко набрав номер довідкового аерофлоту.

— Добридень, — промурчало в трубці.

— Добридень, — голос Алана ледь тремтів. — Будь ласка, о котрій прибув літак № 666?

Через кілька хвилин знайоме мурчання.

— Рейс 666 з півночі прибув о вісімнадцятій сорок п’ять, без запізнення.

Алан не встиг усвідомити того, що почув, а трубка уже бурмотіла гудками. Він поклав слухавку і висунув шухляду столу. Дістав почату сьогодні папку, перегорнув сторінку з власним звітом і зупинився на аркушику зі свідченням жителів квартири.

«Усе почалося о вісімнадцятій сорок п’ять. Я запам’ятала це так точно, тому що виставляла програму на пральній машині. Таймер висвітив години, хвилини, секунди і саме тоді я побачила перші краплини червоної рідини на стіні».

Алан зблід.

Днина видалася сонячною. Алан вирішив пройтися і, випивши дорогою чашечку кави, почувався чудово. Вчорашній настрій вже не змучував інспектора. Хоча невирішені питання тримали лещатами розум і почуття.

Весь минулий вечір він просидів у офісі. Лише о дванадцятій, змучений та стомлений він дістався додому і заснув, навіть не роздягаючись. Справа була ясна як білий день, — розплутувати і край. Стосовно терміну давності, то Алан знайшов оригінальне та дієве рішення. Зараз Алан прямував до одного із свідків Остина. Це була бабуся, котра донині жила поряд з старою квартирою Остина Іва. З усіх свідків вона одна не змінила квартири.

Відправивши Ела за даними про роботу Бруляка інспектор сподівався до середини дня зорієнтуватися у ситуації і отримати матеріал, що дасть можливість просунутися далі. Алан знайшов мотивацію, щоб арештувати Іва хоч зараз. Це відібрало в нього масу нервових клітин та він знайшов.

І навіть термін давності став його сильним спільником. Тепер він міг збирати дані, не думаючи, що хтось відмовиться говорити боячись відповідальності. Вона знімалась і тому (як розраховував Алан) свідки могли змінити свої показання. Проблема була в іншому — не було самих свідків. Він перерив купу паперів, але так і не знайшов, куди виїхали всі троє. Пошуки захлинались кількістю найманих ними квартир та неточністю даних, наданих поліції.

Алан не чекав від старечі чогось особливого. Жінка бачила Остина о шостій вечора, але він міг бути вдома і через сорок хвилин після вбивства. Втім, все необхідно з’ясувати похвилинно.

Алан зупинився поблизу затишного будиночка, що примостився поміж величавих тополь. Безліч горщиків та ящиків з квітами робили його ще привабливішим. Інспектор піднявся сходами і опинився в під’їзді. Тут було надто чисто. Навіть на кожній площадці висіли картини. Зрозуміло, що сусідів, котрі плюють в ліфтах і голосно кричать в будинках тут ніхто ніколи не любив.

Алан знайшов потрібну квартиру і подзвонив. Відчинивши двері жінка уважно зміряла його, а дізнавшись про мету візита не надто привітно запросила зайти.

— Я хотів би детально розпитати вас про пана Іва, — почав Алан коли вони пройшли до вітальні і зручно вмостилися в крісла. — Що це за людина, які життєві примхи мала, які уподобання?

Жінка принесла пахнючу каву і сіла навпроти Алана.

— Відверто, я зовсім не розумію навіщо вам, поліції, через стільки років копирсатися в цій справі. Наскільки я пам’ятаю, Ів не був причетний до злочину.

— Та не хвилюйтеся. Просто нам необхідно дещо з’ясувати поперед того, як закрити цю справу остаточно. Ми так робимо завжди, коли передаємо справу до архіву.

Стареча відпила кави та посміхнулась.

— А я то думала, що все. Закінчились мої тіпання, все забулося. А воно он, бач, не забули. Що вам сказати, чоловіче? Остин був надто порядною людиною. Ніколи нічого такого собі не дозволяв. Не пиячив, не влаштовував оргій. Ми з ним навіть товаришували. Я йому насіння квітів приносила. У нього вся квартира була в квітах. Шкода, що з’їхав звідси. А зараз — велика людина. Розумник. Таких і потрібно нагору.

— А як він поводив себе, як почувався, коли це сталося? Нервував, пив?

— Пив??? — жінка скептично поглянула. — Ви що? Остин ніколи не пив. Курив. Я тоді його на балконі частіше бачила з цигаркою, аніж з поливалкою. Що не погляну — він там. Слава Богу, це швидко скінчилось. Звинувачення зняли і перед ним вибачилися. Він тоді як заново народився. До мене частенько заглядав, цікавився.

Алан слухав уважно.

— Мені він подобався, — мовила стареча, — та й жінки його любили, і ті, що були у нього — усі красуні. Ну, хоча б Ганнуся — остання, котру бачили перед від’їздом. Казкова фея. Та й почуття в них були справжніми. День у день він з нею зустрічався. Рік я їх бачила, а все як на першому побаченні.

— Пробачте, а коли він з нею познайомився? — зацікався інспектор.

— Та в незабарі, як закінчився процес у суді.

Алан подумки попідкидав цей факт розмірковуючи на що він може знадобитися, але так нічого й не знайшов. Та все ж вирішив витягти з старечі ще щось про цей роман.

— Ну що ви? Це була дуже порядна дівчина. Може хтось і вважав її за повію, так то хіба що людина недалекозора. Хіба то показник, що вона в перукарні працювала? Дехто й вищу освіту має, а розпусниця з розпусниць.

— А перукарню, де вона працювала, не пам’ятаєте?

— Здається, та, що в наступному кварталі.

Алан знав цей салон і сам неодноразово укладав там свою зачіску.

— І наостанок, будь ласка, — чи не тримав Ів домашніх тварин? — поцікавився інспектор.

— Ні, він був чистюля. Він казав, що це його найкраща риса. Хоч би грамулю десь замастився — одразу відмивався.

Алан запам’ятав цю властивість, вона могла пояснити те, що вбивця спішно відмивався на місці злочину, а не намагався змінити одяг.

Інспектор чемно подякував бабусі і вийшов на площадку перед ліфтом. Дістав з кишені диктофон, відмотав плівку назад і ввімкнув: «Пив? Ви що, Остин ніколи не пив», — промовив динамік голосом старечі. Алан перемотав на початок і кинув диктофон у сумку.

Ел чекав у офісі.

— Інспекторе, у мене ціла купа інформаційного сміття для вас. А перше, саме найдрібніше: вас шукає шеф» він шаленіє від того, що ви займаєтесь цією непотрібною справою.

Алан кинув сумку на стілець.

— І це все, що ти хотів сказати?

— Як ви мене не поважаєте. Я, до речі, мав бесіду з одним інженером з центру. Щоправда, він не працював на час загибелі Бруляка, але дещо мені пояснив. Він розповів над чим працював Бруляк. Це був ракетний двигун. Розробка мала на меті вдосконалення моделі старої модифікації. Вся цінність була у відсутності потреби великих витрат на нові програми. І в тих показниках, котрі мав цей двигун. За умов технологічної кризи ідея Бруляка економила мільярди космічному управлінню, вдовольняючи його потреби на кілька років уперед.

У Алана вихопилося:

— Ну нічого ж собі, можу лише уявити, яка премія за цю роботу чекала на нього, якби він закінчив цей проект.

Ел розклав на столі розкреслені папери.

— Тут детально описана уся розробка, її загальна інформація за всіма параметрами та показниками. Вона уже не є секретом, хоча і залишається на арені космічних досліджень. Наприклад, такий двигун не без задоволення купують країни третього світу. Там він здається вершиною досягнення. Тим паче, що він приносить прибутки, котрі перевищують наші з вами зарплати за десятиліття.

— Так хто ж? Хто допрацював розробку і на якій стадії зупинився Бруляк?

Ел посміхнувся.

— Ви що, за дурника мене тримаєте?! В цьому ж то і є моя знахідка. Бруляка вбили саме тоді, коли починалась головна стадія розробки. І зрозуміло, ніхто й гадки не мав, що ж робити далі. Проект зупинився і в управлінні почали підраховувати суми з багатьма нулями, необхідні на розробку нових систем і ті, що були втрачені на цьому. Тим часом заступник Бруляка — Остин Ів — переконав керівництво дати йому час на розробку проекту. І щоб ви не мали сумнівів — він доробив головну стадію і розробив другу (власну) частину. Дослідивши розробку І в поклав на стіл керівництва вже мало не поховане дітище. Самі розумієте, як управління віддячило йому. Ів став зіркою і по цю пору насолоджується колишньою славою.

Інспектор схилив голову в задумі.

— Але, Ел, це нам не допоможе. Це переконує. Та лише тебе і мене.

— Так. Хоча й це ще не все. Ів ні до, ні після не займався ніякими розробками, і, тим паче, винаходами. А хіба може така людина бути здатна на подібну капітальну роботу?

— Ну що, знову тебе є за що похвалити. А ти зафіксував це письмово?

Ел демонстративно поклав списані папери. Інспектор склав усе це в папку і промовив:

— Безперечно. Все зрозуміло. Я навіть сумніву не маю, стосовно особи вбивці. Але як же тяжко до нього докопатися.

Ел погоджено кивнув головою, потому запитав:

— Для мене ще робота буде?

— Поки що ні, можете відпочивати.

Ел пішов, а Алан почав знову катувати себе думками. Нічого не клеїлось. Все мало чітку логічну будову, але за відсутності доказів розпадалося як паперовий будиночок. Інспектор знову звернувся до сьогоднішніх даних, принесених Елом. Його зацікавила одна деталь описів вченого. Наприкінці автор описав діалог з самим Остином Івом. Одне із запитань цієї бесіди стосувалося трудомісткості даного проекту. І в відповів: «Ця робота поглинула два роки мого життя на той час, коли над ним працював ще мій друг і колега Бруляк, і мало не рік напруженої, доводячої до непритомності праці після його загибелі». У Алана перехопило дихання від злості. «Це він-то працював одинаком?! Мало того, що ця свиня нагло бреше, та це й збезцінює працю всіх тих, хто доклав розуму і сил до цього проекту».

Алан злився і судомно хапався за кожну нову думку. Тут він пригадав слова старечі про приятельку Іва з перукарні. План виник стихійно. Алан зачинив справу у сейф і швидко вибіг за двері.

Починало сутеніти. Пік уже минув, проте людей було скрізь багато. Прямо з автобуса Алана підхопила доріжка прямого екскалатора. Вона довезла інспектора на ріг вулиці і там акуратно зіштовхнула пасажирів на тротуар, Алан пройшов ще квартал і зупинився поблизу поштового відділення. Дочекавшись зеленого світла перейшов вулицю, зупинившись навпроти сяючої вітрини перукарні. В залі було багато клієнтів і тому Алан вирішив одразу завітати до господині цього салону.

Жінка років п’ятдесяти зустріла його спокійним поглядом похмурих очей.

— Що потрібно панові тут? — вона запропонувала жестом сісти.

— Ось моє посвідчення. А потрібні мені ви. Я шукаю одну з ваших працівниць на ймення Ганна.

Інспектор мав благеньку надію, що Ганна ще не звільнилась і нікуди не зникла. Але минулося стільки років…

Жінка поцікавилась:

— У нас працює дві Ганни. Котру вам покликати?

Алан на хвильку знітився.

— Ту, будь ласка, яка працює у вас більше десяти років.

— Зрозуміло. Чекайте тут, я її покличу.

Алан скористався тимчасовою самотністю і налаштував в кишені диктофон. Черкати довго не довелося. За кілька хвилин до кімнати зайшла красива жінка років тридцяти п’яти.

— Добридень, ви мене розшукували?

Інспектор запропонував їй сісти.

— У мене до вас запитання: чи знали ви Остина Іва, інженера національного центру космічних досліджень?

Жінка залишалась спокійною.

— Так, я була знайома з цією людиною. Одначе це було дуже давно.

Ганна спостерігала за кожним рухом Алана.

— Остин Ів проходив по одній справі, але був виправданий. Нам необхідно, перш ніж передати цю справу до архіву, доповнити її деякими деталями. Зрозумійте, це лише формальність відповісти на мої запитання.

Жінка трохи розслабилась. З усього було видно, що її вдовольнили пояснення, Алан же подумки тішився, що вона клюнула на цю нісенітницю.

— Мені здавалося, що ми любили одне одного. Все було так дивно. Познайомилися ми в березні, — сумна посмішка ковзнула обличчям, — він у мене стригся. Я пам’ятаю кожну дрібницю, мені здавалося, що щастя поряд. Ми зустрічалися три — чотири рази на тиждень. Розважались, ходили по ресторанах, в басейн. Десь до квітня ми зійшлися остаточно. Я втрачала розум, він здавався мені принцом дівочої мрії. Кожного дня я отримувала пишний букет.

Алан підсвідомо відчував перемогу, і слухав, ледь стримуючи бажання пошвидше зробити з усього цього документ.

— Ми ночували зрідка у мене, а загалом у нього. Він витрачав купу грошей, щоб принести мені задоволення.

В червні ми відпочивали на узбережжі. Я купалась у щасті, мені заздрили всі оточуючі. І навіть повернувшись, наші почуття залишились міцними і палаючими.

Вона розповідала все це, як чудову казку.

— Вибачте, я хотів би уточнити, — перебив її оповідь Алан, — скільки часу ви зустрічалися і як часто ви розлучались.

Жінка здивувалась.

— Ви що! Я ж сказала, ми не розлучались ні на секунду з квітня до грудня. Ми жили разом, їли, пили, спали разом. Нас неможливо було розлучити. Прикро, що все це так закінчилося, хоча, можливо, полум’я наших почуттів так швидко згасло саме тому, що так яскраво палало.

Було зрозуміло, що вона досі береже світлу пам’ять про минулі почуття до Іва. Та Алан був певен, що за любих обставин Ганна ніколи б не стала дружиною Остина.

— Скажіть, будь ласка, він протягом всього цього часу займався якоюсь роботою? Можливо, щось писав, креслив, ну хоча б читав?

Інспектор дістав записничка.

— Прикро, що ви ніколи не знали, судячи з усього, що таке кохання, інакше не задали б мені це запитання після всього того, що я вам тут розповіла. Я краще напишу все, а ви самі вирішуйте.

Вона взяла ручку і почала свою сповідь. Алан не хотів заважати. Він сидів непорушно. Кожний написаний рядок наближав інспектора до успіху в цій справі. Інспектор чудово пам’ятав, що саме в січні Ів закінчив розробку. І саме в січні відбулася остання зустріч з Ганною. «Багато ж він працював, якщо навіть не вилазив з постелі цієї жінки. У звіті було обумовлено, що для досягнення подібного результату потрібен хоча б рік. Рік невтомної праці з безсонними ночами та щоденною працею, інакше просто неможливо виконати таку кількість розрахунків. Саме так працював над проектом Бруляк, поспішаючи створити цей двигун. І в же не лише затягнув народження проекта на цілий рік, але й викрав його у Бруляка, знищивши його самого. Цим самим він завоював собі славу і гроші». Алана ще цікавив момент боротьби Бруляка і Іва, коли один з них був з простреленою грудиною, а інший був ошелешений несподіваним продовженням нападу.

«Однак, це дрібниці порівняно з трьома свідками Остина. Хто вони? Де вони? Чим керувалися, прикриваючи вбивцю. Знайти їх було самим нагальним завданням. Лише їм під силу озброїти слідство матеріалами нищівної, для Іва, сили».

Інспектор розумів, проти кого він почав гру. Це був не колишній Ів, це вже був національний герой, це був улюбленець наукової еліти, це був обранець симпатій багатьох впливових людей держави. І врешті-решт це був мільйонер, котрому нічого не варто було задавити Алана, як комашку. Тому Алану потрібна найміцніша аргументація: докази свідків.

Ганна закінчила писати і простягнула інспектору руку для прощання.

— Ви витріпали мені душу. Однак, я вам вдячна, мені здалося, що я знову була в тому щасливому сні.

* * *

Вночі Алана змучували кошмари. Він прокинувся о шостій. Одразу — кілька фізичних вправ, бутерброд, вранішнє приготування. На роботу з’явився на годину раніше. Так було більше шансів проскочити повз шефа. Але Алан помилився. Шеф ніби навмисне очікував на нього. Він накинувся на підлеглого, мов розлючений тигр, і до моменту, коли вдалося дійти до свого кабінету, Алан був знервований до межі. Він не виправдовувався, він мав із себе дурника, і зрозуміло, отримав від шефа купу звинувачень та погроз. Ображень він просто не помічав, вони були як приправа з перцем. Уже в себе в кабінеті Алан дійшов висновку, що загалом поговорили непогано. Перш за все, йому вдалося витягти у шефа, посилаючись на свою тупість, ще два дні. Так що не все було кепсько.

Інспектор відчинив вікно. Свіже повітря сповнювало кабінет. Хвилин за десять з’явився незмінно веселий Ел. Побачивши похмурість інспектора — здивувався.

— Бога ради, що скоїлося?

Алан поглянув на помічника без будь-яких емоцій.

— Танцюємо на місці як слони. Свідки, свідки потрібнії А де вони? Не-ма!

Ел причинив вікно.

— Вибачте, пане інспектор, надто сильний протяг, я можу схопити нежить. Вам гірше буде.

— Мені б ваші проблеми, Ел. — Все ще похмурнів Алан.

Протягом трьох годин інспектор і помічник рилися в паперах, копирсалися в думках. Десь о дванадцятій Алан зрозумів, — це все, край, повний безвихідь.

— Ну, що ж, любий мій заступничок, зважаючи на наше ступлення, оголошую остаточну кризу.

— Весела ви людина, пане інспектор. Я чув, вас шеф погрожує звільнити, а ви все жартуєте.

— А це і є жарт, Ел. Шеф мене ніколи не звільнить, це дуже просто. Якщо він мене звільнить, то на одного інспектора стане менше, а от справ залишиться так само. Хто буде їх розплутувати?.. Я хотів сказати інше, Ел. Схоже, що мені доведеться абсолютно непередбачено діяти в умовах кризової ситуації.

— А що, невже з’явилась якась думка? — Ел ляснув у долоні.

— Ну, не радійте даремно. Є лише одна безглуздість, але саме нею ми і скористаємось. Згода?

Інспектор з помічником зачинили кабінет і зупинивши таксі, помчали в кримінальну лабораторію, що залишилась в старому приміщенні управління. Дорогою Ел силився розгадати задумку шефа, та марно.

Хвилин за п’ятнадцять похмура будівля відчинила двері перед пошуківцями. Там вони ще хвилин десять чекали експерта, котрий був з ними на квартирі, коли сталася ця містична кровотеча.

— Консерванти на місці? — мало не пошепки запитав Алан у експерта.

Той склав руки за спиною.

— Зрозуміло, все на місці і під охороною.

— Чудово, — мовив Алан. — А тепер уважно слухайте мене. Ніяких запитань. Все необхідно виконати точнісінько і без помилок.

Ел та експерт зацікавлено спостерігали за Аланом.

— Ви запевнили, — звернувся до експерта, — що кров справжня. До того ж O/І/Rh+.

— Так.

— Ну, так і в мене І. Резус фактор позитивний. А тому, любий ви наш, візьміть один консервант під мою особисту відповідальність, я підкреслюю, особисту відповідальність, при свідках, зробіть мені перекачування крові.

У експерта мало не вилізли очі.

— Та ви що… Що?.. Що?..

Алан посміхнувся.

— Що, що? Це ж справжня кров.

І взагалі, я наказую вам. Відповідальності ви не несете. А Ел підтвердить все, і як юрист, і як просто свідок.

Алан схопив Ела за руку. Помічник відкрив рот від здивування, але вчасно зорієнтувався і махнув головою.

Зрозуміло, можете не хвилюватися. Пан інспектор, з власної волі, хоче зробити переливання крові з метою слідчого експерименту.

Алан міцно стис руку Ела в знак подяки та підтримки.

Експерт вагався, але повернувшись до виходу сказав:

— Я не можу дати жодної гарантії, що з вами все буде нормально і під час переливання крові і після.

— Добре, добре. Але несіть і готуйте все швидше. Я чекаю тут, — Алану нетерпеливилося.

Він спочатку проходжався коридором, а потім сів на стілець під стіною. Ел мовчки поглядав на Алана. В очах німе запитання. Було видно, що зараз він нічого не міг втямити. Минуло хвилин тридцять. Алан мірився шукати експерта та двері тихо прочинилися і робітники лабораторії внесли обладнання. Вони вовтузилися довго, встановлюючи та перевіряючи правильність пристрою. До кімнати зайшов експерт, причинив за собою двері, оглянув обладнання і наблизився до Алана.

— Що ж, ми можемо починати. Думаю буде зайвим, коли хтось буде сторонній.

Він дістав з валізи прозорий пакет та під’єднав до пристрою.

Алан зняв сорочку, ліг на ліжко.

— Ел, все що станеться, ти опиши — і в справу, зроби висновки, ти знаєш, — Алан поспішав. Дістаючи ключі для помічника від сейфу його руки ледь тремтіли.

Голка плавно та акуратно ввійшла в шкіру, судина ледь розширилась, зустрівши сталеву гостю. Вміст пакету почав поступово зменшуватися. Експерт швидко під’єднав до Алана всі передавачі, і підсів на ліжко, спостерігаючи за пристроєм. Інспектор відчув хвилі сонливості, які поступово відтягували його з реальності. Очі Алана заплющилися, голова схилилася набік.

Ел це відразу помітив.

— Він, здається, втратив свідомість, йому поганої Що ж ви, робіть що-небудь! — кинувся він до експерта.

— А де привід для хвилювання? Всі показники в нормі, все проходить успішно.

Ел був готовий штовхнути експерта.

— Ви що не бачите?

— Бачу. Факт неординарний, але я підкреслюю — все в нормі.

Пакет спорожнювався. Ел нервував. А експерт не, міг пояснити, чому Алан втратив свідомість. Він лише бачив дані пристроїв і вірив, що вони помилитесь не можуть.

* * *

Крізь маленьке віконце лабораторії було чутно дощ. Він стукав по шибках, потім ковзався по підвіконню, розбивався об асфальт. Потоки, утворювані на землі, звивались поміж камінців і бігли донизу в люки каналізації і падали на дно стічних труб сильними водоспадами. В нутрощах труб вони прискорювали свої течії, ставали сильнішими і перетворювались в струмки, розкидані у різні сторони міста. Проходячи крізь ґрунт вода приєднувалась до підземних струмків. Разом з ними вона виходила на поверхню. Тут течія дещо уповільнювалась. Спокійні води річок неспішно вливались в моря. Хвилі невдоволено пінилися, розбивались одна об одну і поспішали на схід. Викочуючись в океанські простори, багато з них розчинялося і лише численні відходили підводними течіями на північ, щоб додати сил Гольфстріму. Цей велетень розбурхував Північну Атлантику допоки ставало сил. Потім води течії слабшали і одразу ставали кригою. Так починалося їхнє дрейфування в Північному Льодовитому океані. Рухаючись роками крижини обростали сніговими бурунами, іноді кришилися, росли і розпадались. Це тривало доти, поки не виходили до чистої води, що несла айсберги на північ. Розкидані в усіх напрямках вони пливли в різні частини світу, тонучи і випаровуючись в теплих зонах, утворюючи чи то тумани, чи то роси на луках. Звідти доля несла їх знову і знову далі.

* * *

Крові в пакеті залишилось зовсім мало. Експерт прослідкував її до останньої краплі і перекрив маленький гвинт натрубці, що вела до голки. Кров зупинилася і він швидким рухом витягнув її з судини. Алан все ще лежав нерухомо.

— У нього збільшилась швидкість циркуляції крові в організмі, — констатував експерт, звіривши показники приладів, — він повинен повернутися до свідомості.

Потому Алан поворухнув рукою і помалу повернув голову. Після невеличкої паузи він знову ворухнувся, відкрив очі. Поведінка спокою Алана запевняла, що все у нормі. За кілька хвилин він піднявся і вже зовсім легко трусонув головою.

— Ну що, я ніби живий, — але голос Алана став нижчим і хрипів. — Всім дякую. Експеримент вважаю успішним. — Він переборював в’ялість і через силу піднявся з ліжка.

— Це лише факт, що ви живі. А от за ваше здоров’я я побоююсь, — мовив експерт, від’єднуючи датчики, — спостерігався цікавий факт. Ви занурилися в глибокий сон, ніби ми не кров, перекачували вам, а кінську дозу снодійного.

Алан розправив плечі і потер руки.

— Так, лікар, я це відчув і це чудово. Це те, що мені було необхідно. — Інспектор відчув полегкість і вже впевнено підвівся. — Дякую. Тепер ми з Елом маємо поспішати.

Біля дверей на вулицю Ел порушив мовчанку.

— Пане інспектор, я нічого не розумію. Що сталося і якого біса усе це потрібно?

Алан зупинився на тротуарі.

— Любий мій Ел, зараз я буду робити свою справу, а ви будете мовчати і допомагати мені. Коли усе скінчиться — розповім похвилинно. А поки що ви їдете у офіс охороняти сейф з справою і оборонятися від шефа поліції. Будь що маєте вистояти. А я виїжджаю на декілька днів. Та, навіть якщо я затримаюсь більш як на два дні — справу нікому не давати.

— Ви чогось боїтесь, інспекторе? Мені здається, що ніхто до пуття навіть і не знає,чим ви займаєтесь. Чого ж даремно хвилюватися? — здивувався помічник.

— Ел, ви мене не розумієте. Можливо ніхто й не знає, але я есе одно боюсь, тому що якщо не використаю таку можливість — мені цього не вибачить сам Господь Бог. А тому, доста розмов. Лізьте в машину, — і в офіс. Я може вам зателефоную, хоча звідти буде дорогувато.

Алан сів в машину і за хвилину її вже не було видно в загальному потоці. Ел не міг одразу зорієнтуватися. Лише в офісі він зрозумів: Алан поїхав витягувати зі свідків докази і що він знає, де їх шукати. Єдиною темною плямою залишалось те, що все це ніяк не можна було пов’язати з відвідинами лабораторії і подіями в ній. Дві доби Ел мізкував над цим і єдиний висновок, який зародився в його голові — поява інформації у інспектора прямо пов’язана з вживленням цього зразка рідини з квартири. Як людина здорового глузду Ел боровся з природним страхом за все скоєне. Він розумів, що хтось із світу іншого через якісь видива, вказує напрямок пошуку винних. Розумів, але визнати не наважувався. Ел з нетерпінням чекав Алана.

Увечері другого дня сталося те, чого так боявся інспектор. Шеф зі своїми однодумцями змушували Ела закрити справу без інспектора. Докази шефа були різноманітними: завал зі справами, приїзд президента, землетрус і таке подібне. Ел оборонявся мужньо. Він навіть вирішив заночувати в кабінеті Алана, охороняючи сейф з матеріалами.

О п’ятій ранку з’явився Алан. Він прочинив вікно і до кабінету увірвалися вранішні співи птахів.

— Ну що, інспекторе? Попереджаю, якщо ні — то нам кінець, будемо поховані живцем.

Алан посміхнувся. Вигляд у нього був впевнений.

— Ми перемогли. Ця мерзота у нас в руках. Я знайшов свідків. Хоча за одним з них їздив за кордон. Скажу одразу, витягти з них докази допомогла звичайна заздрість. Остин їх полишив, хоча й обіцяв нові премії та вищі посади. Тепер вони не бояться сісти і стали балакливіші.

Ел з полегшенням сів у крісло.

— Ох, чудово. Тепер жити можна.

Алан кинув на стіл пачку аркушів.

— Ось він, смертельний вирок Остену Іву. Я обіцяв вам усе пояснити, так слухайте…

Ел виставив уперед руку, випереджуючи інспектора:

— Непотрібно, Алан. Я все зрозумів. Ви бачили це, коли лежали без свідомості в лабораторії. Як це було, не розповідайте, я це не виношу. Але це так, правда?

Алан сів на край столу і почав ретельно складати аркуші.

— Так, Ел, це так. І я радий, що в мене вистачило розуму піти на цей експеримент. Інакше вбивця не був би покараний.

Ел похитав головою:

— Так, звичайно, але як ви збираєтесь його покарати? Ви це мені розкажіть. Ви забули про термін давності?

Інспектор дістав із сейфу матеріали справи.

— Звичайно, я все поясню. Але по дорозі.

Вони вийшли з офіса, коли починало сіріти і промені сонця проштовхувались крізь хмари. Місто просиналося.

Зранку було кілька вільних годин через запізнення представників фірми і Остин Ів вирішив провести їх спокійно і приємно для себе. Зручно вмостившись у великому шкіряному кріслі, він випив міцної кави і неспішно почав переглядати вранішній випуск новин. Дійшовши до третьої сторінки з подивом зазначив, що навіть не поцікавився першою полосою. Завжди вона привертала його увагу надовго, адже всі найважливіші події були освячені саме там. Він перегорнув аркуші назад і завмер від раптової судоми. Руки затремтіли, а від страху звело в шлунку. Перша полоса починалась заголовком:

«Хто ж убив Артура Бруляка»

Поруч були його фотографії десятирічної давності та зроблені нещодавно. Він зібгав краї газети і почав читати, щохвилинно зачіплюючись за слова статті. В тексті були представлені всі матеріали старого слідства, переплетені з новими пошуковими даними. Потім докази свідків, колишньої сусідки і колишньої коханки і зрозуміло, висновок з коментарем.

Свідомість мала залишити його. Очі вже не бачили нічого, окрім брудно-сірого туману. Він чітко знав, що тепер його чекало. Його не лякало те, що він віддасть вінець слави справжньому господарю, він боявся тріскотні і позору в своїх елітних колах. Боявся порожнечі майбутнього життя, ницості, жебрацтва після стількох років тріумфу.

Далі все було просто.

Крижаними руками він дістав зі столу пістолет і підніс його до скроні. В очах промайнуло фабричне тавро на дулі: К-666. Він не хотів вагатися і зціпивши зуби, натиснув на курок. Різкий постріл здійняв повітряний поштовх.

* * *

По хвилі всі відчули ще один сильний поштовх, від якого затремтіло все скляне на столі і у шафах. Далі знову і знову. Середньої сили землетрус на заході докочувався до міста. Поштовхи не були надто сильними і, не зчинивши руйнувань, землетрус на півгодини заспокоївся.

Там, де він відбувався, континент ледь зсунувся в бік моря, притиснувши накопичення магматичної магми з другого боку. Виверження почалося одразу. Розірвавши в тому місці землю розплавлена лава метнулася вгору, полишаючи воду і піднімаючись охолодженою кам’яною масою, що деякою мірою нагадувала хрест. Місцеві поклади рідкої лави, що знаходились на великій глибині з усіх сил тисли на невеличку перешкоду і врешті тут мав відбутися сильніший землетрус. Течії магми накопичувалися біля старого вулкану, який дрімав уже кілька тисяч років. Вони могли зірватися у прірву і скупчитися на західному схилі. Сповзаючи і скочуючись у водні глибини вони мали змінити загальний вигляд сусідніх земель.

_{З російської переклала Лариса МУДРАК}

Олександр Євтушенко ЛІНОР

Я шепнул: «Линор!» — однако

Зов мой канул в никуда.

Дальним эхом повтореный

Зов мой канул в никуда.

О Линор, моя звезда!

Э.А.По

Посеред пам’яті вовча яма, куди потрапило моє Вчора.

І лише теперішність.

Лише згірок. Згірочок. Зжурбочок.

Я триного шкутильгаю, здряпуючи нагар соснових свічок, вигортаючи носаками торішню глицю. Вгорі — шматки дощу. Міжмістя — це коли праворуч непрогляддя свинцю, а ліворуч — ледь чутне шосе.

Карл у Клари викрав корали. Клара від Карла зробила аборт.

Потім у півкілометра затяжний спуск і сосняк тут зовсім спрозорюється, а далі — міст. Як лялечка. А на самому березі — зіщулилась хатина.

Все буде чудово, якщо… якщо господиня за рік не упокоїлась. Від мосту вниз стежка до самого порогу. Краплини тут швидко випаровуються до білуватої духоти.

Сигарети встигли розмокнути.

На пагорбку я спіткнувся об сонячний п’ятачок. Вмостився просохнути. Спиною до стовбура. На хвилину у цій теперішності.

Метрів за п’ятдесят загавкали дві собаки. Навмання. Для порядку. Багато тут ходить різного люду — зла не напасешся. Коли ж біля хвіртки мене раптом підкосило і я повиснув на штахетнику — собаки замовкли, підібгавши вертляві хвости. На їхнє гавкання вийшла господиня. Жива, слава Богу. Хватка ще є…

Виття одноманітне і безкінечне — це пікірувальники хвилею. їхні ковтки захлинаються біля самісінької землі. Зараз накриють. А я замість крику — в гарячий пісок.

Не треба!

— Жар!.. І примудрився ж я!

Безодня холодного вітру.

Дощ.

— Налякав ти мене, — говорить господиня. — 3 лиця весь чорний. На градуснику за сорок.

Лежу, обдивляюся.

Знайома кімната. Навколо засклена веранда. Голо. Чистенько. Стіл і ліжко. Саме тут ми жили минулого року.

— …півтину зливою знесло в річку, хай йому грець.

— Без речей. Та куди ж ти підеш у лихоманці? Дмитрич, племінник онучатий, лімузином своїм змотається. Теж… потягло… ледацюгу на рибку.

Я не втручаюся. Я слухаю. Я хитрую. Бо нічого сказати не можу — не знаю і не пам’ятаю. Як прийшов? Звідки? Що, врешті-решт, скоїлося вчора?

Заглянути б скоріше у кишені куртки. Можливо, хоча б білет на автобус чи ще щось знайдеться. Та сліди раптово обриваються біля вовчої ями. Спуститись лячно. Ще й утома б’є наповал при кожному русі.

Проте я знову виринаю з виру, витягаючи з пам’яті одну нитку, другу… Не розмотується, чорти забирай!

Прокинувся з чітким відчуттям втраченого часу. Спочатку навіть не зрозумів — чому. Пізніше зметикував.

Господиня сказала: «Треба викликати лікаря з селища. Коли б…»

Ні, цього ніяк не можна робити. Тому й тримаюся з останніх сил і кажу, що турбуватися не треба.

Запалення легенів?

Не може бути!

Який сьогодні день? А число?

…Нарешті заглядаю до кишені. Нашвидкуруч.

Як і передчував — повна незрозумілість. Квитка немає. Сигарети в жовтих плямах. Запальничка. Троячка зім’ята. А хустина в такому стані, ніби нею чоботи чистили. Ще й тхне іхтіолкою. Суттєво так тхне. Навіть на руки запах переходить.

Мені бридко і я жбурляю куртку в куток. Витираю долоні. Під душ би заразі Під гарячий…

Завтра, хоча б і я на карачках, але вирвусь в місто.

Потому заснув.

Назавтра у господині з’явились гості. І стало в хаті неспокійно, хоча й не дуже гамірно. Ніби цвіркуни заметушились. Сама зайшла до мене — за стіл запросила. Для порядку, звичайно. Який там стіл. Поставила біля ліжка тарілку з пирогами. Склянку горілки. Я до неї не встиг навіть і доторкнутися — винесло мене річкою у синє-синє море. Повернувся аж під кінець днини, коли сонце оббігло всю кімнату.

Вибілена така. Зморшки по ній тонкі. Наче марсіанські канали, яких ніколи не було. Взагалі, нічого не було. Тільки цвяхи стирчать. Лебеді висіли. А може їх теж не було? А павучок був. Вовтузиться он.

Пряжа виблискує на сонці.

Тонка, міцна, не вирватись. А за стіною… Ледве розумію, через слово:

— А без любви я словно свечка таю, а без любви я сохну, как трава…

Оце так історія. Без любові і з любов’ю. Дверцята пам’яті ледь прочинились і я встиг не розгледіти, а скоріше здогадатися, що за ними. Повернення було незворотним. З вовчої ями підвелось обличчя. Синього кольору. З набряклими від крові очима, що виривалися із зіниць. З чорною обвідкою біля рота.

— Зупинись. Не змучуй себе своїми вигадками.

— Це не вигадки, — кажу я.

Час зупинився, загус.

— Хоч лобом об стіну — все буде як заведено.

Мій власний голос лунає ніби здалеку, і навіть відчуваючи цю недоречність, я не можу зупинитись. Зовсім. Чим болючіше — тим краще.

— Коли б ти знав, — руки лягли мені на плечі, — який ти іноді буваєш нудний! — вуста до щоки. — Все одно мені з тобою хороше. Скажи, що ти хочеш почути, — вона знову посміхнулась.

— «Я кохаю тебе».

— «Я кохаю тебе», — мовила вона покірно.

— «Я завжди буду кохати тебе».

— «Я завжди буду кохати тебе». Завжди. Ну, досить? — її руки міцно стисли моє обличчя.

— Ні, не досить, — кажу я, намагаючись не піддаватись її рукам.

Руки звисли.

— Це у нас закінчиться бідою, — сказала раптом вона якось дуже тоскно.

І схилила підборіддя в щілинку між ключицями.

— Бідою.

Я притиснув її до себе, вимовляючи найніжніші слова. І вона заспокоїлась, та саме в цей момент я знайшов єдино вірне рішення.

…А без любви я словно свечка таю, а без любви я сохну как трава.

На зупинці «База відпочинку» загальмував обшарпаний ЛАЗ. Та, котру я чекав, вийшла через передні двері, ледь кивнувши головою комусь позад себе. Подякувала водієві?

Мені це не сподобалося. Та мало хто виходить на «Базі»? Навіть у такий час? Між заїздами і посеред тижня? Не звернуть уваги. Забудуть.

Лінор деякий час стояла, розгублено оглядаючись вправо і вліво уздовж порожнього шосе, бо побачити мене було майже неможливо. Я ж не поспішав, озираючись на всі боки. Порожньо!

Сам добирався на попутці. Тільки до автостанції, що перед мостом за кілька кілометрів.

…Вдома у неї знають про відрядження почнуть турбуватися тільки через тиждень. Квиток на сьогоднішній поїзд куплено. На той, в Енск. Прибуття-відбуття повинні зійтись. Треба тільки не забути покласти в її чорну сумочку. Сумочку рюкзачком. Котрою вона помахує зараз ідучи мені назустріч. Рожевий клаптик паперу із завиточками. Хоча б не забути!

— Ти давно чекаєш?

— В автобусі так спекотно!

— Ой, ми знову будемо грати в козаків-розбійників?..

— Тепер я, нарешті, з тобою. Не дивлячись ні на що!

— Зі мною. Так надовго! На цілий тиждень. Майже на вічність.

— Тільки не заводься! Ти не уявляєш, як важко постійно пояснювати все. І доводити як негарно. Я така стомлена.

Вона вимовила це за один раз і не без задоволення собою.

— Все, — сказав я, — тепер все буде гаразд.

— А чому ми повертаємось?

— На базі… Зірвалось. Я не встиг попередити. Але й там у хатинці, на березі, пам’ятаєш? Де минулого разу? Теж не погано?

— З тобою скрізь непогано.

Вона нахилилась за торішньою шишкою.

— Ти не захворів? Втомлений якийсь. Непіддатливий. Я тебе поцілую. Добре?

— Добре. І не захворів я, але… Давай напрямки.

— Повз ту калюжу? — вона закопилила губи.

— Тільки повз калюжу. Так буде коротше.

Мені стає смішно, а на лобі краплинки поту мов роса.

Крихітне озерце, наче маленька калюжка, сховалось на дні такого ж крихітного ярочка, що перерізав сосняк упоперек від шосе до селища. Можна пройти поряд І нічого не помітити.

Озерце, моє торішнє відкриття. Дно — суцільний мул. Теплий. М який. Піддатливий, як вуста.

Болото. Мертва вода.

— Дощ збирається, — кажу я, відчуваючи, як густішає повітря і тіло вкривається липким потом. От-от він рине до протоки. От-от.

Перед очима загоряються мерехтливі крапки, потім яскраві райдужні кола. І дзвін. Всюди дзвін. Я роблю крок зі стежини убік.

— Подивись! — Я пропускаю її вперед і простягаю до води ліву руку. — Подивись.

— Де?! — Вона зовсім нічого не розуміє. їй треба бігти і кричати на весь голос, а вона нічого не розуміє. — Що подивитись?..

Моя права долоня описує коротку дугу і падає ребром на її шию. На те місце, де прикриваючись тонкою рожевою шкірою пульсує артерія. Звук неголосний і глухий, з ледве відчутним хрустом.

Я не встигаю ще опустити руку, а тіло вже зібгано лежить біля ніг. Точнісінько як маріонетка, в якої раптом перерізали нитки. Та ще можна відступити. Поки це тільки шок. І коли хребці серйозно не травмовані, вона навіть не зрозуміє, що сталося. Можна відступити. Другого кохання не буде. Другої молодості теж. І кожного разу інші води омивають тебе.

— Вирватися з кола, — кажу я і схиляю голову.

Тепер нічого не трапиться. Вона буде зі мною. Її вже ніхто не зможе в мене забрати. Навіть вона сама.

— Я кохаю тебе, — шепочу я, розстібаючи кишеню на своїй куртці.

Капроновий шнурок удавкою накинутий на шию. Я опираюсь коліном у стіну. Судома. Ще. Знову. Це схоже на мить близькості. Я вірю, що їй зі мною було добре. Але це єдине, що я міг їй дати. А далі? Чим я міг втримати її пізніше?

Білий витончений капроновий шнур з магазину «Динамо». Я, нарешті, випростовуюсь. Виявляється, що ллє дощ. Не по-літньому холодний. Коли ж я в чомусь прораховувався — її смерть виявиться повним безглуздям.

В озері води по пояс, ще й вгрузаєш майже по коліна.

Я заштовхую труп ногами поглибше. Втоптую. Занурююсь у смердючу жижу з головою — закидаю мулом. Через рік не залишиться й сліду. Повертаючись до берега, раз-по-раз оглядаюся. Квиток в сумочці, плаття в кількох місцях розірване. Все, як треба.

Тепер в хатинку на березі. На день. Два. І все.

Так і сталось.

Біла стеля. Біла стіна. В шлунку вогонь. У м’язах слабість. Але далі залишатися не можна. Почнуть і мене шукати.

Вирішив твердо — вранці в дорогу. Ось тут господиня мене і порадувала. Говорить, з минулого року залишився у неї номер телефона. «Баришні, з якою ви були. А племінник, дурень, із селища подзвонив. Ну ось тільки-но…»

Стеля, стіна, павутиння.

Нарешті ніч позаду. Прокинувшись я не відкриваю очей. Біля ліжка хтось є. Моторошно від цієї присутності когось.

— Ти прокинувся? — обережно запитує знайомий голос. — Ну, звичайно, лукавцю, ми вже прокинулися. У нас навіть вії ворушаться.

— Так! — кажу я. — Марення скінчилося. Дурне сновидіння пройшло. Реальність повернулася в дім.

— Ну, привіт, — Лінор обережно притуляється до моєї щоки. — А я думала, що ти й справді вмираєш, а ти ще нічого. Тільки трохи заріс.

— Це ж не проблема?

— Дивні бувають сни, коли температура скаче, — відповідаю я задумливо. — Не повірив би ніколи в житті.

Перед очима кола, кольорові плями, лінії і нарешті — нічого.

— Прикро, — досадую я. — Вихідні пропали. Ще й на лікарняний доведеться піти.

— Дрібниці, — вона притуляється щокою до моєї неголеної. — Головне — все обійшлося. Повернемося через місяць. Кинемо усі справи і повернемось.

Мій рюкзак і спінінг залишились на автостанції. Іти легко, від цього отримуєш велику насолоду! Сонце веселе і негаряче.

Я знаю, що вона зараз почне вичитувати і розмірковувати про всілякі ускладнення, а так хочеться закурити.

— Що з тобою? — стурбовано запитує вона. — Ну що з тобою?

Я мовчу. Я дивлюсь на те, що тримаю в долоні.

Білий витончений шнур з магазину «Динамо».

Над обрієм піднімається дощова хмара.

_{Переклала з російської Наталя КАЛІНІЧЕНКО}

Назарій Горпинюк ВІЧНИЙ РУХ Фантастична новела

Відраховувались останні секунди до старту.

— Десять! — гримів немов із неба голос.

Кращі вчені Землі з’їхалися в Філадельфійський інститут електромагнітних хвиль.

— Дев’ять!

Де проводився перший у світі експеримент подорожі в часі…

— Вісім!

…За яким, певне, стежив увесь світ…

— Сім!

…До якого багато років готувалися найвидатніші розуми планети…

— Шість!

…На який відчайдушно згодився студент-відмінник інституту Х’юберт Редфорд…

— П’ять!

…Якого перенесуть в майбутнє на шістдесят з гаком років потужні «крила часу» — так було названо новий тип електромагнітних хвиль…

— Чотири!

…Шістдесят з гаком років…

— Три!

…Це максимальний рубіж поля. Поки що вчені ще не навчилися суцільно керувати часом…

— Два!

…Безстрашний Х’ю згодився! Далі було вже нестерпно проводити експерименти з тваринами.

— Один!

…Здавалося, секунду заповнила сама вічність.

— Старт!!!

Почувся хлопок повітря, яке заповнило вакуум.

Редфорд зник!

А по паузі мовчання залунали вигуки захоплення.

Минуло 62 роки, 4 місяці, 18 днів, 17 годин, 41 хвилина. До фінішу залишилися лічені секунди.

— Три! — Як і понад півстоліття тому гримів голос в експериментальному павільйоні Філадельфійського інституту електронномагнітних хвиль.

— Два!

Учені завмерли в надії.

Чи здійсниться мрія землян? Чи з’явиться посеред павільйону, як зник понад шістдесят років тому, студент Х’юберт Редфорд?

— Фініш!!!

Аж ні!

Не з’явився Редфорд.

Що ж сталося? Може, вчені помилилися? Може, він з’явиться завтра, через тиждень?

Ні. Сміливий Х’юберт не з’явиться ніколи!

* * *

Спливали останні секунди життя Х’юберта Редфорда.

— Я вмираю, — шелестіли його вуста. — А були такі впевнені…

Х’ю задихався. Було тихо, тільки десь дуже далеко стукало серце.

— Чому так темно? Я вмер?

Х’ю відчув на спині тепло. Він повернув голову — вона повернулася дуже легко, мовби нічого не важила… І в цю мить його засліпили яскраві промені. Він побачив вогненний диск і одразу впізнав його.

— Сонце! А в космосі, що там?.. — Х’ю роззирнувся.

Очі майже мертвого мандрівника у часі розгледіли з-поміж сяючих зір голубу сферу. Земля! Мила Земля!

— Як нерозумно! Ми ж знали, що хвилі часу рухаються незалежно від матерії, і поширюються не в просторі, а в «потоці»… Адже рухається все: планети, системи, галактики… Рух, вічний рух… Телепні!..

Помираючи, Х’юберт Редфорд встиг ще раз помилуватися красою зірок.

А зірки, здавалося, до всього байдужі, плакали. А може, й сміялися.

Світлана Зеленська ВРАЖЕНІ МІСЯЦЕМ Фантастичне оповідання

Золотавий уповні місяць поволі спливав над темним горизонтом. Я зачудовано спостерігав за ним, але думав: скільки-то всіляких чудасій і химер пов’язано з небесним світилом на землі? Скільки бід і неймовірних загадок?.. Пригадалася й недавня історія, свідком якої довелося стати самому.

Тоді я тільки розпочинав лікарську практику і, можна сказати, розпочинав її вдало. Пацієнти якось одразу довірилися, й довгі черги потяглося до мого кабінету. Спершу не знав: тішитись чи журитись, оскільки з одного боку, мене поважали, а з іншого, я дуже стомлювався. Може, з незвички, адже треба було постійно сушити мізки, щоб поставити правильний діагноз й призначити дієве лікування, до того ж, я сприймав кожного хворого надто близько до серця. Це вже потім набув холодного спокою, який притаманний медикам.

І ось одного такого паморочливого дня я повернувся з роботи украй знесиленим і голодним. Оскільки в мене не було дружини, я заходився готувати вечерю сам. Але й тут перешкодили: в прихожій пролунав дзвінок. Довелося кинути сковорідку й поспішити до вхідних дверей.

Моєю відвідувачкою виявилося жінка років тридцяти в білому кожушку і норковій шапці. В руках вона тримала чималеньку повнобоку господарську сумку.

— Добрий вечір! Ви мене пригадуєте? — заговорила жінка, не приховуючи свого хвилювання. — Я — Скобцева Валентина Петрівна, дружина Миті… Пам’ятаєте, торік ви гостювали в нас. Тоді все було так добре…

Звичайно, я пригадав ту випадкову вечірку і цю жінку, але мені не стало легше. І все ж я ввічливо запросив Скобцеву до вітальні, запропонував крісло, а сам присів на стільці навпроти неї.

— Мені так ніяково, що зважилась прийти до вас, — зітхнула Валентина Петрівна, — але, повірте, іншого виходу не знайшла.

— Думаю, таку жінку, як ви, не привели б дрібниці, — сказав я, хоча подумав інше.

— Дякую, це правда. Звернуться до вас мене змусило горе, тому прийшла просити допомоги…

З повною безнадією я подумав про свою вечерю.

— Обіцяю, зроблю все, що мені під силу, — поспішив запевнити Скобцеву.

— Так-так… Я вірю, що допоможете… Адже знаю вас як досвідченого лікаря-психіатра.

— То ваше прохання пов’язане з моєю професією?

Скобцева схвально кивнула головою.

— Тоді не сумнівайтеся… Хоч, може, у мене й не такий досвід, як ви гадаєте. Та допомогти вам — мій обов’язок. Що сталося? — Мені здалося, що питав я щиро.

— Зараз усе розповім…

Валентина Петрівна примовкла на якусь хвилю, затим стала розповідати:

— Певне, ви знаєте, кілька місяців тому мій чоловік захворів на крупозне запалення легенів. Лікарі були стурбовані його станом й висловлювали найневтішніші прогнози. Я не полишала його днями й ночами. І все ніби минулося. Дмитро став поправлятися, а коли залишав лікарню, я була на сьомому небі від щастя… Але те щастя виявилося нетривалим. Десь по двох тижнях… Володимире Миколайовичу, з цієї хвилини я прошу вас вислухати мене з особливою увагою… Знаєте, мені здається, що мій чоловік божеволіє!..

Поширені голубі очі Валентини Петрівни налилися слізьми. Я підхопився, взяв її за руку.

— Заспокойтеся, — мовив стиха, — не завжди те, що здається нам, буває насправді…

— Але чому, чому він так змінився?.. — Скобцева заголосила/.

— У чому ж ви бачите ту переміну? — обережно спитав я, повертаючись на своє місце.

— Спершу у Миті з’явилися сильні головні болі, проте я не зважила на них, подумала — наслідок недавньої недуги. Але потім його стало морозити, підвищилася температура. Я поклала Дмитра в ліжко, напоїла мішевом і на другий день йому стало ліпше, навіть їсти попросив. Я з радістю приготувала курячий бульйон, гречану кашу, спекла пиріг… Боже мій, якби ви бачили, з якою нелюдською жадібністю накинувся він на страву! Все з’їв до крихти, а потім забажав пити й випив одразу два літра води. Це жахливо!

— Валентино Петрівно, чи не перебільшуєте ви? — поштиво перервав я Скобцеву. — Припустимо, під час хвороби ваш чоловік їв мало, а тепер, коли став одужувати, в нього всього-на-всього прокинувся чоловічий апетит.

— О ні, я ще ніколи не бачила, аби хтось їв з такою несамовитістю. Після того я зовсім перестала взнавати свого Дмитра. Раніше він був лагідним, ніжним, а тепер грубить, його дратують найменші абищиці, діти плачуть… Ні, Володимире Миколайовичу, з ним коїться щось жахливе. Ночами кидається, не може заснути. І — марить. Йому все здається, що він серед вовківі Господи, як це страшно!

— Валентино Петрівно, хочу звернути вашу увагу на те, що пневмонія, зокрема, крупозна, може впливати на нервову систему: порушується сон, з’являються неспокій, маячіння, привиди. Хворий може відчувати боязливість, бажання кудись бігти, навіть стрибнути в вікно…

— Я… Я не знаю, що й думати… Дмитрів батько помер від пневмонії. Може, це спадкове? Може, Митя так боявся померти, що в нього сталося щось із психікою? Не знаю… Але цей жах продовжується вже кілька ночей. А вчора… Учора я сама вжила снодійне. Тільки краще б цього не робила. Я міцно заснула й прокинулась аж удосвіта. У вікно світив повний місяць. Аж раптом збагнула: поряд немає чоловіка. Притьмом підхопилася, але тут ж заточилася і впала у ліжко. Мене щось скувало, а може, ще перебувала під снодійним… Не знаю, скільки часу я пролежала без тями. Але коли стало розвиднятися, почула кроки чоловіка. Він ступив до кімнати ввесь у дрожі. Його обличчя було суціль пошмульговане й подряпане. Зненацька Дмитро кинувся до мене й став шалено цілувати з ніг до голови. Молив пробачення, а я не знала, за що… Тоді й вирішила звернутися до психіатра. Згадала вас… Прошу, прийміть від мене ось це… — й взялася за сумку.

— Правильно вчинили, що прийшли до мене, — похмуро озвався я. — Думаю, у вашого чоловіка негаразд із психікою, йому необхідно обстежитися. Завтра приведіть його до мене. Постарайтеся переконати…

— Так-так… Скажу, що пропишете ліки від безсоння… Якби ви знали, як я надіюся на все!..

— От і добре… Приходьте, а дякуватимете потім…

Другого дня рано-вранці мене розбудив телефонний дзвінок.

Телефонував травматолог Лісовий.

— Слухай-но, друже, — поспішливо говорив він, — чи не міг би ти прямо зараз прийти до мене у відділення? Потрібна консультація. Потім усе поясню…

— Іду, — відказав я. — Дякую за дзвінок, а то ще спав би…

Міцний вранішній мороз зовсім зняв мою сонливість, і я впевнено закрокував вулицею. Зграя ворон із надривним карканням спурхнула зблизька й обліпила стару акацію. Мені, признатися, подобається їхнє каркання. В ньому, попри все, є якась урочистість, хоч і кажуть, що ворони наврочують біду. Задумавшись, я ледве не проминув свою клініку. Але Лісовий чекав уже мене при вході.

— Добридень! — подав він руку. — Я тут збираю консиліум. Як на мене, потрібна твоя участь…

— Щось неординарне? — запитав я.

— Що тобі сказати… Сьогодні на світанні привезли у відділення якогось Звягінцева. З першого погляду ніби й наш: численні садна, перелом руки. Та коли я схилився на ним, уловив запах алкоголю. Довелося кликати нарколога. А як цей Звягінцев заговорив, вирішив потурбувати і тебе. Зараз побачиш…

В ординаторській на канапі я побачив похмурого з неголеним видом мужчину.

— Драстуйте, — привітався я до нього. — Вас звати…

— Микола Петрович, — почулася хрипла відповідь.

— А прізвище?

— Та не забув я свого прізвища, не забув! — піднявся на ноги Звягінцев. — Краще спитайте, що зі мною сталося…

— І що ж вами сталося цієї ночі? — запитав я, сідаючи поруч із Звягінцевим.

— Звичайно, ви думаєте, що я був на доброму підпитку Хоча, признатися… Але я був при своєму розумі, і зараз при своєму…

Я намагався вловити зміст кожного слова потерпілого.

— Ось іду я додому, — між тим продовжував Звягінцев — Пам’ятаю, світив місяць… Коротше, я йшов, а з кущів раптом вискочило щось окарячкувате, кошлате з лискучими очима. Я не міг навіть крикнути від жаху. Не знаю, що допомогло мені залишитися живим. Певне, нагодилися люди й настрахали те чудисько.

— Все ясно… — шепнув я Лісовому, а вголос мовив: — Так-так, Миколо Петровичу, зараз вам зроблять перев’язки, а потім ви мені докладніше розповісте, що сталося…

— Дякую, лікарю… — схлипнув Звягінцев.

Але я вже не чув його.

Я поквапився у своє відділення. Тут на мене вже чекали вчорашня відвідувачка і її чоловік. Скобцева беззастережно вхопила мою руку.

— Я так сподіваюся на вас… — жебоніла вона.

— Гаразд, гаразд… Але я говоритиму з вашим чоловіком наодинці, — сказав доволі стримано.

— Авжеж, — я почекаю його тут, у коридорі, — погодилась Валентина Петрівна.

Скобцев мовчки пішов за мною в кабінет. І тільки коли він сів напроти мене, я розгледів його обличчя. Худе, витягнуте, з жовтавим відтінком, покрите щетиною, пошмульговане й подряпане. Я ніяк не міг збагнути…

— Будь ласка, довіртеся мені, й розкажіть, що вас турбує, — звернувся я до хворого співчутливо.

Скобцев здригнувся й глянув на мене з якоюсь особливою пильністю. При цьому я завважив: очі його були глибоко запалі, тьмяні, із дуже звуженими зіницями. Під очима чітко окреслювалися синюшні півкруги.

— Відверто кажучи, не знаю, що мені говорити… — почав Скобцев глибоким гортанним голосом.

— Про що думаєте, про те й кажіть.

— Це дружина змусила мене прийти до вас. Із власної волі я… Вона хоче, аби ви призначили мені снодійне…

— Отже, вас доймає безсоння?

— Так. Останнім часом я погано сплю і дуже болить голова.

— Що вас ще турбує?

— Ще? Та наче б нічого. Хіба що… Інколи нудить, тисне в грудях.

І з чим ви це пов’язуєте?

— Не знаю. Може, від харчів…

Я ще уважніше приглянувся до Скобцева. Раптом він підхопився, його руки, теж пошмульговані й подряпані, сильно затремтіли. Він прикрив ними перекошене обличчя й глухо простогнав:

— Лікаре, я не знаю, що зі мною… Допоможіть мені. Я більше не можу так. Я не знаю, хто я — звір чи людина!..

Я мовчки чекав, що буде далі.

— Не знаю, кому довіритись, кому розповісти, крім вас, що зі мною діється, — продовжував Скобцев, рвучи на голові сплутане волосся. — Інколи мені здається, що сплю, інколи, що божеволію. Це нестерпно, лікарю. Я не знаю, що мені робити…

— Передовсім заспокоїтись, — сказав я. — Присядьте і випийте води. — А може, ви все надумали?

— Ні, не надумав, — заперечив Скобцев, але послухався й присів на край стільця. — Отже мушу все викласти вам, інакше… інакше загину… Сталося це кілька днів тому. Несподівано я відчув легкий дрож у тілі, потім лихоманку й сильний головний біль. Водночас мені захотілося їсти і пити Я випив зараз два літра води і все одно мене мучила спрага. А позавчора стало ще гірше. Мати, дружина, діти заснули, а я не знаходив собі місця. Піт заливав обличчя, а груди так стисло, що не міг перевести віддих. Руки і ноги немов хтось викручував. Потім занудило, жар у грудях став ще дужчим. Я спробував розбудити дружину, але замість слів виривалося одне хрипіння. Далі я мало розумів, що робив… Пам’ятаю, роздягся, побачив у вікні яскравий місяць, відчув на своєму тілі шерсть і став рачки. Сильне бажання крові подавило в мені інші почуття. Я вибрався на вулицю й побіг у парк. Там став гарчати, качатися по землі, дряпати дерева. Мені хотілося ще й вити, але я що було сили притлумив моторошний намір. Аж тут угледів чоловіка. Він йшов, хитаючись, і бурмотів щось собі під ніс. Якийсь дикий поклик кинув мене до нього. Я збив бідолаху з ніг і на свій жах відчув, що хочу прокусити його шийну артерію. Перехожий відчайдушно одбивався. Здасться, я переламав йому руку. У хвилю ж, коли мої зуби вже торкнулися його шиї, неподалік почулися людські голоси. Злякавшись, я полишив свою жертву й шмигонув у кущі. Одна думка, тільки одна думка батожила мене: що зі мною, що зі мною відбувається?.. Але ніхто мені не міг відповісти. Я гарчав і бився головою об землю до самого світанку. А вранці повернувся додому. Мене мучило почуття провини, каяття, і я став просити пробачення в дружини. Але це тільки насторожило її… Лікарю, я розповів усе. Може, це якась невідома форма шизофренії?..

Скобцев замовк й ще раз кинув мене все тим же пильним поглядом. Аж тепер я дійшов до тями, що нагадувало мені обличчя цього чоловіка. Ні, переді мною сиділа не людина. Я бачив перед собою доведеного до відчаю… вовка! Скобцев криво усміхнувся й оголив червоно-коричневі по-звірячому гострі зуби.

— Все зрозуміло, — сказав я, відчуваючи, що мій голос тремтить. — Нічого страшного немає, але вам слід підлікуватися. У вас добряче розхиталися нерви. Можливо, це наслідки запалення легенів. Зараз я покличу медсестру, вона відведе вас у приймальне відділення, де заведуть історію хвороби, переодягнуть.

Коли медсестра вивела хворого із кабінету, до мене не прийшла полегкість. В тому, що Скобцев божевільний, Я не сумнівався, але чомусь насторожувала незвичайність його міркувань…

— Ідіть додому, — сказав я Скобцевій. — Ваш чоловік дійсно хворий. Якийсь незрозумілий психічний розлад. Але я обіцяю у всьому у розібратися. Швидше за все, в нього надто багата уява. Причину ми неодмінно з’ясуємо…

За що я не брався, що не робив, сповідь Скобцева не виходила з голови. Що це? Незвичайне божевілля? Марення? Облуда? Але яка рація йому прикидатися? А якщо божевілля, то з якої причини? Небіжчик батько? Страх перед смертю? І чому, чому хворий уявляє себе саме вовком? Дивне, дивне перевтілення. Певне, той п’яниця говорив правду… Тоді хто він, цей Скобцев? Упир? Але ж вампір є вампір. А це якийсь вовкулака. Людина, яка може перевтілюватися у вовка! Нісенітниця, та й годі. Самому звихнутися можна. Ймовірно Скобцев начитався казна-чого і навіяв собі бозна — що…

Другого дня я зайшов до бібліотеки. В читальному залі мене зустріли знайомі бібліотекарки й подали все, що я замовив з літератури. Я довго гортав сторінки книг відомих медиків про шизофренію, поки не взяв до рук журнал «Знак запитання» з виносом: «Чи легко бути вовкуном?» Відкласти його я вже не міг.

«Вовкуни, перевертні, — читав я, — чи не головні фігури стародавніх марновірств. Разом із вампірами, відьмами, мавками, примарами і чаклунами вони існують уже тисячі літ, наводячи жах на дорослих і дітей у великих містах і глухих поселеннях… Слово «лікантроп» походить від грецького «Lukantropia» і означає буквально «Людина-вовк». Перевертень — багатозначніше, ніж вампір. На відміну од вампіра, який виходить із могили, або пити людську кров, перевертень з «цього світу»… Саме ж перевтілення людини зумовлюється халепою, яка може вразити будь-кого. Укус перевертня завжди заразливий. Але симптоми можуть з’явитись і тоді, коли людина не мала сутичок з перевертнем. Ця напасть може вражати цілі родини, селища, міста».

Далі йшов докладний опис людини-вовка.

«Лікантроп, — повідувалося, — змінюється не тільки зовні. Він відчуває себе виключно звіром й особливо небезпечний при повному місяці… Коли вражені місяцем виявляють себе огидними, вони кидаються на людей і вмертвляють їх. Прокусивши шийну артерію й напившись крові, лікантроп біжить і засинає там. А вранці людина-вовк знову стає людиною. Нічні полювання і каяття вдень — така зловісна вдача перевертня душогуба. Від лікантропа немає порятунку, його не зупиниш ні часником, ні хрестом. Перевертня може вбити тільки срібна куля…»

Все так, як розповідав Скобцев. Тепер ясно, де він начитався навіженства. Проте я продовжив знайомство з журналом й зупинився на статті іншого автора.

«Лікантропія як хвороба, що змушує людину, думати нібито вона звір, відома з давніх-давен, — стверджував він. — Ще близько 125 року до нашої ери римський поет Марцем Сидет, люди піддаються їй здебільшого на початку року, коли хвороба найпоширеніша і може виявитися в найгостріших формах. Вражені лікантропією, зрештою, знаходять собі пристанище на кладовищах і живуть там як вовки…

…Учені-скептики не припускають фізичного перевтілення й намагаються довести, що лікантропія існує лише як недуга, що супроводжується меланхолійним станом з вибухами безуму, коли хворий уявляє, що він накоїв… Доктор Лі Ілліс з Хемпишира ще 1963 року подав до Королівського медичного товариства наукову працю з цієї проблеми. «Про порфірию та етимологію перевертнів» — так називалася вона. Це — незаперечний аргумент на користь того, що спалахи лікантропії, які спостерігалися в Європі та інших частинах світу за різних часів, мають вірогідне медичне пояснення…»

Невже у Скобцева подібна хвороба? Лі Ілліс охрестив її порфірією і вважає, що викликається вона генетичними зрушеннями. «Існує кілька типів порфірії, — писав учений, — практично всі вони мають генетичну основу й спричиняються унаслідок обміну речовин». Й симптоми, характерні недузі, Лі Ілліс виклав лише з медичної точки зору. Наприклад, генетичні зрушення пов’язав з везикулярною еритемою, від чого шкіра хворого стає надто чутливою до світла й особливо синячного. Запалення на обличчі і руках в такому випадку схожі на садна й шрами, типові для укусів диких тварин. Зуби ж стають червоно-коричневого кольору завдяки порфірину, який відкладався в них, а не тому, що людина перевтілилась у вовка. Власне, вчений спростовує міф про перевертнів і доводить існування хвороба, яка дуже змінює зовнішність людини.

Врешті-решт журнал «Знак запитання» ледве не спантеличив мене. Сколошкані роздуми перервала розмова бібліотекарок за книжковими стелажами:

— Ти знаєш, що Скобцев потрапив до божевільні? — спитала одна.

— Знаю, — відгукнулася друга. — Туди йому й дорога. Мати розказує, що на роботі він усім голови прогризав.

— А чула, що вдома — чудовий сім’янин, зовсім інша людина.

— Може, не знаю.

Виходив я з бібліотеки з найсуперечливішими почуттями. Сумніви й здогади свердлили мозок, хоча знав: розгадати винятковість Скобцева буде нелегко.

Ущерблений хмарами місяць високо стояв над залізничним вокзалом. Аж ось в густих примарних сутінках загуркотів поїзд. Стишивши хід, він зупинився, й на перон зійшла лише одна жінка. Потяг рушив далі, а жінка сторожко роззирнувшись, заспішила у бік парку. Було вже пізно, холодно й безлюдно. «Але нічого боятися, — заспокоювала вона себе, — додому недалеко, та й місяць уповні…»

Темна стіна парку підносилася по ліву руку. Попереду в долині мляво мерехтіли вогники у вікнах осель — хтось ще не спав. У парку поскрипували лише обмерзлі дерева. «Ну, хто може у таку пору, в такий мороз тут бродити?..» — все заспокоювала себе жінка.

Нагла тінь колихнулася перед очима зненацька. Жінка напружила зір, але тінь швидко зникла за деревами. «Привиділось» — вирішила подорожня й, піднявши хутряний комірець, надала ходи.

Раптом зовсім поряд почулося протяжне виття. У жінки й серце завмерло: Боже, так виють бродячі собаки. Швидше, швидше додому! А ось і дім…

Жінка й не зогледілась, як щось стрибнуло їй на спину. Певне, крик її було чути далеко, але ніхто не прийшов на поміч. У самої ж не було сил чинити опір. Під важким тягарем вона впала на сніг. В останню мить лише бачила повний місяць у небі, чула клекотливе гарчання над собою, відчула гострий біль на шиї, й провалилася у безгомінну темінь…

Уранці я проснувся весь розморений, з передчуттям чогось неладного. Надворі нуртувала хурделиця. Поки добрався до клініки, промерз до кісток. Ще не встиг переступити поріг свого кабінету, як до мене поспішила медсестра.

— Володимире Миколайовичу, — розпачливо мовила вона. — У нас біда! Таке сталося… Скобцев утік!

— Як утік? — сторопів я.

— Не знаю. Вночі утік…

— Отакої!.. — швиргонув свого портфеля на стіл.

Щонайперше, я зателефонував Валентині Петрівні, та тільки налякав її. Вона щиро запевнила, що чоловік додому не приходив. Потім шукали Скобцева у знайомих, але й там його не було. «Невже брьохає десь у наметах? І чому, чому він утік?» — краяла мене думка. Він же так хотів, аби я допоміг йому. Може, передумав? У божевільних це буває. Напливло потьмарення і вирішив тікати. У нашій клініці — це зовсім просто. Тепер де його шукати?

Ще через день до мене прийшла Валентина Петрівна в сльозах і синцях.

— Я теж звихнулася, — ридала вона. — Сьогодні вранці Дмитро побував удома і вперше в житті побив мене, побив по-звірячому. Він не тільки лупцював, а й кусав…

Валентина Петрівна показала мені попруги, з яких ще сочилась кров.

— Де ж ваш чоловік зараз? — спитав я.

— Не відаю… Володимире Миколайовичу, він навіжений!..

Дійсно, справа неабиякої серйозності. Я зателефонував до міліції й повідомив, що з клініки втік хворий, поведінка якого може загрожувати мешканцям містечка. Звідти пообіцяли допомогу Та минуло чотири дні, але нікому не вдалося натрапити на слід втікача. Уся історія стала гнітити мене. Я вже пошкодував, що обрав професію лікаря-психіатра…

Того дня я заночував у Лісового. Перед цим він розповів мені, що вже третю ніч чує моторошне протяжне виття Поблизу його будинку розташоване кладовище, і нібито виття доноситьсязвідти. Я не знав, наскільки воно стосувалося Скобцева, але якась пекуча підозра пронизала мій мозок.

— Он цвинтар, — показав рукою Лісовий з вікна своєї опочивальні.

Темні хрести, засніжені надгробки — і більше нічого. Хоча… Якийсь чоловік заповзято розчищав від снігу одну із могил Але на Скобцева він був не схожий.

Швидко стемніло. Дружина Лісового приготувала нам вечерю. Я зі смаком їв яєчню з шинкою і думав, як добре бути одруженим. Затим ми довго бесідували з Лісовим. Він оповідав мені про своє життя, навчання в інституті, поки, врешті, нас обох не потягло на сон. Я вже міцно спав, коли Лісовий розбудив мене.

— Ходи-но послухай… — сказав він. — Уже виє…

У тьмяному світлі місяця, який заходив, кладовище виглядало зовсім інакше: сірий сніг і тіні. Та тут і справді донеслося протяжливе виття.

— Дивовина, — прошепотів я, — на собаче виття не схоже…

За кілька хвилин ми вийшли з будинку. Я переконав Лісового побувати на кладовищі й пересвідчитися, що ж там відбувається.

При місячному світлі цвинтар не навіював страху. Хрести і намети на могилах — все звичайне. Мороз обпікав обличчя, під ногами порипував сніг. Та ось біля великого хреста ми помітили чоловіка з задертою головою. Він не бачив нас. Але по хвилі заскиглив. Я б не сказав, що мені, стало не по собі, просто було незвично чути і бачити, як виє людина.

— Скобцев! — торкнув я ліктем Лісового. — Гайда, потелефонуй в міліцію, а я попантрую тут.

Скобцев продовжував вити. І як це в нього виходило? Ні, таки страшно збожеволіти…

Десь поблизу ляснули дверцята автомашини. Скобцев сполошився. Потім по-звірячому витягнув голову, прислухався. І тут він побачив людей, які наближалися до нього. Я не можу передати словами його ляку. Він заборсався в наметах, загарчав й кинувся навтьоки. Але не вглиб кладовища, а до дороги. Четверо міліціонерів, я і Лісовий побігли за ним.

Скобцев, долаючи, кущі і намети щораз падав. Здавалося, йому було б легше тікати навкарачки. Він уже вихопився на дорогу, як тут де не взялась на великій швидкості вантажівка Заскреготали гальма, почувся глухий удар і зойк.

Коли ми підбігли до машини, Скобцев лежав обабіч дороги на снігу із заюшеним кров'ю обличчям, в його відкритих очах відбивалися жовтаві промені місяця…

Хоронили Дмитра Скобцева його рідні і знайомі. Мені випало нести труну. Той тягар здавався легшим, аніж який був на душі Адже я обіцяв у всьому розібратися, допомогти… Нічого цього я не зробив і нічого… не зрозумів. Я спостерігав як насипається могила і відчував себе винним. Ще мені здавалося, що в плачі Валентини Петрівни чулося божевільне волання.

Після похорону, усі, хто був на кладовищі, зібралися на поминальний обід у домі небіжчика. Пам’ятаю, мене дуже вразило те, з якою пожадливістю накинулася Валентина Петрівна на їство…

Невдовзі я одружився і переїхав до іншого міста. Родина Скобцевих залишилася для мене лише згадкою.

_{Переклав з російської Микола СОРОКА}

Андрій Іванов ТІНЬ СКОПА Фантастичне оповідання

Усе почалося з покупки комп’ютера. Зроблено це було швидше заради моди. Коли настало поголовне захоплення комп’ютерами, всі наші знайомі обзавелися такою технікою. Перші слова при зустрічах, як правило, були про її швидкодію, нові програми. Комп’ютер у побуті став таким собі одухотвореним предметом, електронним котом Замовляти щось по телефону вже було непристойно. Люди спілкувалися між собою через модеми, підключені до комп’ютерів і телефонної мережі. Пізніше телефонну мережу замінили на оптико-волокнисту. З’явилося живе відео. Це був новий крок у спілкуванні людей з допомогою комп’ютерів. Власне, комп’ютер став своєрідним вікном у світ. І якщо ваша сім’я не воліла випасти із життя міста, вам конче потрібний був комп’ютер. Комп’ютеризація набула такого розмаху, що міськрада відмінила традиційне навчання в школах. Школярі тепер могли не відвідувати уроки, а ввійти в загальний шкільний комп’ютер й відбувати їх, не виходячи з дому.

Отож наша сім’я придбала комп’ютер. Це була стандартна конструкція Pentium 133 мГц, хоча розробки Intel давно сягнули за 200 мегагерцову межу. Усі свої заготовки, навіть міську бібліотеку, ми перенесли на компакт-диски, які зайняли всього-на-всього одну книжкову полицю.

Комп’ютер у нас працював цілодобово, вряди — годи виключався лише для профілактики. В той час, коли комп’ютер з якихось причин не працював, нам здавалося, що ми глухли і сліпли. Година — друга без комп’ютера видавалися тюремною добою. З’явилися і нові проблеми: як захищати та зберігати інформацію. Міськрада встановила покару за несанкціонований доступ до чужого комп’ютера. Крадіжка файлів прирівнювалася до квартирного пограбування, а навмисне виведення комп’ютера з ладу вважалося злочином проти людської особистості. В такому разі комп’ютер зловмисника відключався од міської мережі. Для декого це було рівнозначно смерті: винуватці після цього божеволіли або закінчували життя самогубством.

Та повернемося до нашої покупки. Спочатку все було гаразд. Сім’я насолоджувалася спілкуванням із розумною технікою: дев’яносто відсотків інформації ми одержували через комп’ютер. Останні новини, міські плітки знали завдяки електронній пошті. Незвичайно розширилося коло наших знайомих, заочно з’явилися друзі у всьому світі.

Особливо прив’язався до електроніки наш син Скоп. Він більше за всіх просиджував за комп’ютером, навіть ім’я йому дав — «Тінь», пояснивши це тим, що людина не може обійтися без такої техніки, як і без власної тіні. Ім’я прижилося, а комп’ютер для Скопа став одним другом. Тепер усі свої кишенькові гроші син витрачав на різні модулі пам’яті та приставки. Згодом придбав синтезатор мови, і відтоді вони часто бесідували навіть уночі.

Якось так сталося, що поступово ми втратили контроль над сином і комп’ютером. Ні, ми як і раніше, одержували інформацію завдяки комп’ютеру, робили замовлення, сплачували рахунки. Але ми мали лише обмежений доступ до техніки, а тепер уже й до сина. З допомогою спеціальної програми, як пояснив Скоп, він позбавив «Тінь» повного спілкування з нами, виділивши нам лише незначну ділянку пам’яті, аби не втратили зв’язку з навколишнім світом.

Та мало-помалу комп’ютерний бум стих. Городяни стали повертатися до нормального життя. Стали зустрічатися, відвідувати театри, ходити в гості.

Не можна сказати, що комп’ютер зле вплинув на сина. Хоча він і забув дорогу до школи, оцінки були блискучими. На екзаменах відповідав коротко і точно. Син буквально зрісся з комп’ютером, навіть голос його нагадував синтезатора мови. Комп’ютерні ігри, які захоплювали Скопа найдужче, відзначалися такою якістю, що часом годі було переключитися на реальність. Але син став скаржитися на головний біль і запаморочення. І все, певне, тому, що приділяв багато уваги іграм з Віртуальної Реальності. З допомогою комп’ютера він входив у віртуальний світ, який відрізнявся од реального тим, що той світ створений був людиною. У ньому можна існувати, переживати весь спектр відчуттів, які знайомі нам у світі справжньому.

Скопова кімната була суціль заставлена електронною технікою. Чим більше в нього заводилось грошей, тим щедріше оплачувалися нові приставки до комп’ютера. У Скопа був наймодніший костюм, розроблений корпорацією Aura System, найдосконаліша маска, які використовувалися в Іграх Віртуальної Реальності.

Настав час закінчувати школу й визначатися з роботою. Не здобувши спеціальної освіти, Скопу все ж таки вдалося стати програмістом у фірмі, яка займалася розробкою штучного інтелекту. Представники фірми були приголомшені результатами тесту, який відбув недавній школяр. Відтак було підписано річний контракт. Причому Скоп домігся, що йому було дозволено працювати вдома.

Невдовзі Скоп співпрацював уже з кількома комп’ютерними фірмами. Звичайно, в роботі його цікавила платня, але більше — доступ до новітніх технологій. Усе передове Скоп без зволікання застосовував у своїй практиці.

Від постійної перевтоми наш син осунувся, спав з лиця З дому практично не виходив: навколишній світ не цікавив його. Бувало, втрачав лік часу, плутав пори року. А впевнившись, що помилився, знічев’я кидав: «Яке це має значення: час відносний…»

Але через рік Скоп купив будинок, куди перевіз усе своє комп’ютерне навчання. Відтоді ми з ним майже не спілкувалися. На телефонні дзвінки він не відповідав, до себе не запрошував. Про синове існування дізнавалися від його домогосподарки. Скоп став комп’ютерним відлюдьком. Він забув навіть день свого народження. «А для чого його пам’ятати, — відповів домогосподарці. — Усе знає «Тінь».

Людський розум, вважав Скоп, обмежений у своїх можливостях, хоча використовуються вони далеко не сповна. Та, якщо навіть розкрити ці можливості, їх не вистачить, аби запам’ятовувати всілякі дурниці. Мозок людини має виконувати, генерувати ідеї. Тільки світла, не переобтяжена зайвим голова, спроможна народити неординарну ідею. Чим більше захаращена голова непотрібним мотлохом, тим безплідніша людина. Спілкуватися з таким смітником некорисної інформації — все одно, що купатися в багнюці.

З якогось часу Скоп став інколи телефонувати нам. Це були здебільшого монологи, химерні монологи. Ми вислуховували їх, оскільки син не терпів заперечень і, звичайно ж, потім надовго виходили з рівноваги. Скоп став людиною, якій було чуже все людське. Він, здавалося, зовсім позбувся родинних почуттів.

Коли дружина потрапила в лікарню, я все робив, щоб Скоп провідав матір. Телефонував йому, посилав телеграми, передавав прохання через домогосподарку. Але Скоп так і не побував у лікарні. З великими труднощами через три супутники я вийшов на «Тінь», проте і це нічого не дало.

Скоп подзвонив мені у переддень, коли матір мали оперувати. Почувши його голос, я заволав у трубку:

— Сину, мати, твоя рідна мати в лікарні! Вона при смерті! Навіть після вдалої операції лікарі не гарантують…

— Все це емоції, — холодно перебив він мене. — Мої відвідини не мають ніякого сенсу — вони не допоможуть їй. Я проаналізував дані лікарняного комп’ютера. При формі її ракової пухлини операція безглузда. Шанс вижити — десять відсотків із ста. Найменша похибка хірургів — смерть…

Після таких сентенцій я готовий був убити сина.

— Ти бездушний!.. — кричав я. — Вона твоя мати… Вона народила тебе… Вона дала тобі життя…

— Я нічим не зобов’язаний… Дітородна функція притаманна всім жінкам. Те, що вона народила мене — чиста випадковість. Моєю матір’ю могла бути й інша жінка. Проте я спробую допомогти їй. Мені буде цікаво: на скільки машини вищі за людей. Ти маєш виконати одну умову…

Я ладен був забути всі образи, які Скоп завдав своїй матері, й ухопився за його останні слова.

— На все готовий! — погодився я.

— Зробити все ніхто не може, — продовжував знущатися Скоп.

— Твоє завдання — умовити лікарів довірити операцію комп’ютеру. «Тінь» підключиться до нього і я… В такому випадку у нас буде п’ять відсотків, що хвора цілком одужає, і близько двадцяти; що вона проживе ще три роки…

Скоп поклав трубку, а я не міг знайти собі місця. Ще ніколи комп’ютери не робили таких складних операцій. Вони були лише консультантами, помічниками в роботі хірургів. Виключити хірурга з операції — цього ніхто не міг уявити собі.

Не переповідатиму; як мені довелося діяти, щоб медики згодилися на такий експеримент. Урешті, справа була за Скопом. Знаючи його ставлення до людей, я не був до кінця впевнений у ньому. Але в мене іншого вибору не було. Мені залишилося тільки чекати.

На другий день після операції моєї дружини Катрін вся клініка, де вона перебувала, тріумфувала. Ще б пак! Операція, здійснена комп’ютером, завершилася успішної Це була сенсація. Про це писалося в газетах. Це було нове досягнення в медицині. Лише згодом я дізнався, що в клініці зважилися ще на дві подібні операції, і, не дивлячись на те, що стан хворих був значно ліпший, ніж у Катрін, обидві операції закінчилися літальним наслідком. Операції такого штибу були заборонені, а випадок із Катрін віднесли до містифікації.

Та після операції дружини я був щасливий. Я конче хотів подякувати Скопу й примчав до його дому. Двері відчинила домогосподарка.

— Мені потрібний Скоп, — сказав я й спробував пройти в дім.

— Невже вам не відомо, що містер Скоп нікого не приймає, — різко завважила жінка й загородила собою вхід.

— Даруйте, я — його батько! Маю право…

— Ніяких винятків, — незворушно мовила домогосподарка.

— Як так? У нас родинне щастя і я не можу не поділитися з сином…

Якомога злегка я відсторонив повнотілу господарку й стрімголов кинувся на горішній поверх, звідки доносилися голоси Скопа і комп’ютера. Наблизившись до кімнати, я готовий був стати на коліна перед сином, але щось мене зупинило. Я сторожко заглянув крізь прочинені двері.

Боже, що я побачив! Я уявляв кімнату Скопа в новому домі, але те, що постало перед моїм зором, перевершило найсміливішу уяву. Величезна із заштореними вікнами кімната була до стелі заставлена комп’ютерною технікою. Освітлювали її лише різнокольорові лампочки індикаторів та моніторів, що раз у раз спалахували мовби в дискотеці. Щоправда, тут панувала тиша.

Та ось я знову почув голос Скопа, й подався в його бік. І — сторопів: там, де мав побачити сина, побачив жахливу химерію. В кріслі, що покоїлося на трубчатій підставці, знаходилося людське тіло в чорному шоломі, крізь темне скло якого неможливо було розгледіти обличчя. Від шолома тяглося плетиво проводів до різних приладів, з’єднаних із системним блоком комп’ютера В пальцях на руках і ногах стирчали електроди. Як би пальці не ворушилися, можна було б подумати, що перед тобою маріонетка з фантастичного фільму, а не людина.

На моє наближення Скоп не зреагував. Я ступив ще ближче й помахав рукою — ніякої реакції. Тоді я нащупав кнопку, якою піднімалась передня частина шолома, й натиснув її.

Не приховаю, я сподівався побачити обличчя сина украй змученим, а то й зістарілим. Але те, що відкрилося моїм очам, нагадувало лише рештки людського виду. Лобна і тім’яна кістки черепа були ніби зрізані й оголяли мозок, весь утиканий силою-силенною тонких золотих електродів. Очі Скопа були заплющені, а з носа і рота звисали прозорі трубки капельниць, в яких пульсував розчин зеленавого кольору. У першу мить мене знудило. Аж раптом Скоп розплющив повіки й цілком усвідомлено заговорив:

— Я знав, що ти прийдеш. То що, татусю, подобаюся тобі таким?..

Мене всього трясло, з розгуби я не міг зрушити з місця.

— Ні, ні, ти не мій син… — зашелестіли мої вуста. — Ти взагалі не людина! — криком закричав я, й ледве спромігся вихопитися з проклятої кімнати.

— Я вищий за вас! — уже наздогін мені неслися немов з того світу слова з металевим реготом. — Я вищий за вас, тупі і мерзенні людці!

_{З російської переклав Микола Сорока}

ЗМІСТ

Леонід Сапожников. ПОМИЛКА ПРОФЕСОРА КУВИРКОТА

Леонід Сапожников. ЗАКЛАД

М. Ложинський. МАТЕМАТИК У НІЧНОМУ РЕСТОРАНІ Жарт

В. Лишевський. ПОДОРОЖ ДО ДВОВИМІРНИКІВ

Олександр Левченко. У СВІТЛІ ПОМАРАНЧЕВОГО ФЕБА

Дмитро Нечай. ДРІМЛИВЕ ПРОКЛЯТТЯ

Олександр Євтушенко. ЛІНОР

Назарій Горпинюк. ВІЧНИЙ РУХ

Світлана Зеленська. ВРАЖЕНІ МІСЯЦЕМ

Андрій Іванов. ТІНЬ СКОПА

Оглавление

ВІЧНИЙ РУХ Фантастичні повісті та оповідання

Леонід Сапожников ПОМИЛКА ПРОФЕСОРА КУВИРКОТА

Леонід Сапожников ЗАКЛАД

М. Ложинський МАТЕМАТИК У НІЧНОМУ РЕСТОРАНІ Жарт

В. Лишевський ПОДОРОЖ ДО ДВОВИМІРНИКІВ

Олександр Левченко У СВІТЛІ ПОМАРАНЧЕВОГО ФЕБА Фантастична повість

Дмитро Нечай ДРІМЛИВЕ ПРОКЛЯТТЯ Містичний детектив

Олександр Євтушенко ЛІНОР

Назарій Горпинюк ВІЧНИЙ РУХ Фантастична новела

Світлана Зеленська ВРАЖЕНІ МІСЯЦЕМ Фантастичне оповідання

Андрій Іванов ТІНЬ СКОПА Фантастичне оповідання

ЗМІСТ