КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Фантастика Всесвіту. Випуск 2 [Джон Роналд Руел Толкін] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

ФАНТАСТИКА ВСЕСВІТУ Випуск 2 Фантастичні повісті та оповідання


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література


Джордж Коллін[1] ПІДМІНА Оповідання



З англійської переклав Павло Насада, 1996.

Перекладено за виданням: Weekend Book of Science Fiction. Published by Harmsworth Publications Ltd. London, 1981.


По-перше: доки я ще не приступив до розповіді… тобто перш ніж Федеральне транспортне управління накладе сувору заборону на розголошення цієї історії як на злісний наклеп, я хочу дещо пояснити. Можливість виникнення помилки, яка спричинилася до усіх подальших непорозумінь, описаних нижче, зараз повністю виключена і таке не може повторитися. Тому безстрашно користуйтеся вашими місцевими засобами телепортації. Гарантія безпеки — дев’яносто дев’ять відсотків.

По-друге: чи тямите ви хоча б трішки, як саме працюють системи телепортації?

Безперечно — ні. Хіба можете ви уявити, щоб люди не сприймали як цілком належне технологічні винаходи, які використовуються для їхньої ж зручності? Одне слово, хіба пересічний пасажир залізниці у дев’ятнадцятому столітті знався на дивах парового локомотива, або ж чи мали бодай мізерне уявлення про будову реактивного двигуна ті, що у двадцятому столітті надавали перевагу літакам?

Ні. І те, і те важило для них не більше як засіб пересування з одного місця до іншого з мінімальними незручностями. Це ж стосується сьогодні і вас, коли ви миттю переноситеся з кабіни до кабіни завдяки системі телепортації. Перед тим як продовжувати розповідь, я дозволю собі коротко ознайомити вас із принципами дії цієї системи.

Усі матеріальні об’єкти, якщо простежити аж до їхнього спільного знаменника десь нижче рівня атомної структури, складаються з однаковісінького базового «матеріалу», — для зручності назвемо це субстанцією. Оця субстанція і є тими, скажімо, цеглинками, з яких у залежності від розміщення молекул складається усе на світі — все одно, чи то буде котлета на кісточці, чи пінта морської води.

З того часу, коли на початку нашого століття навчилися аналізувати, змінювати і перетворювати цю субстанцію, технологія набралася сил і зуміла впоратися з проблемою дефіциту матеріалів.

Візьмемо до прикладу АРОН. У якому порядному домашньому господарстві обійдуться без нього? Однак не всі знають, що АРОН — це не лише милозвучна назва. Її складають перші літери повної назви: Апарат Регенерації Органіки і Неорганіки. Нумо згадаємо, як ми ним користуємося. Ви підбираєте код тієї речі, яка вам потрібна. Наприклад, ви потребуєте нову сорочку. Отож ви вводите код до машини, закладаєте в контейнер сировину — це може бути все, що завгодно: декілька літрів морської води, фунти зо два піску або ж, при бажанні, і стара сорочка.

АРОН розкладає морську воду чи що там ще і, таким чином, забезпечений будівельним матеріалом, вибудовує атомарну структуру у відповідності з введеним кодом. А за якусь хвилю перед вами стильна сорочка ГЕЙ-ГЛО — «створена за останньою модою спеціально для вас у лабораторії ГЕЙ-ГЛО».

Отож, певна річ, тепер вам усе зрозуміло.

У такому випадку вважайте, що ви ознайомилися з принципом телепортації. Адже подобається це вам чи ні, людина — з фізичної точки зору — не що інше, як матеріальний об’єкт. Щоправда, трохи складніший за інші.

Коли ви заходите у транспортну кабіну і набираєте код місця прибуття, прилад аналізує вас і одночасно, хоч як би це жахливо прозвучало, фізично розкладає вас на складовий матеріал. У цей самий час банк пам’яті передає інформацію про вашу структуру на приймач, де інший прилад знову складає вас докупи з уламків якогось попереднього мандрівника або ж, якщо необхідно, з матеріалу в запасному контейнері.

Я готовий визнати, що усе це насторожує, але в дійсності ця операція мало чим відрізняється від суто біологічних процесів. Зрештою, що таке хромосоми, як не комп’ютерні програми? Дехто висуває застереження, що коли тебе розклали на складові, то, мовляв, людина таки наче й припиняє існування. Але насправді усе відбувається миттєво. І не тільки тому, що діється все зі швидкістю світла (а світло, як вам відомо, за одну секунду оббігає земну кулю вісім разів). Отож я сміливо запевняю, що для кожного з вас мить у небутті залишається непомітною.

А все ж таки важко повірити, що навколо нас ходить багацько людей, що постали з кількох галонів морської води. Втім, не переймайтеся, нічого страшного у цьому немає. Навіть важко уявити собі, щоб щось спрацювало не так як слід.

Однак…


* * *

Єдиним слабким місцем телепортації залишається використання потужних пучків радіохвиль. Якою б досконалою не була техніка, завжди існує ризик виникнення радіоперешкод. Напевно, вам траплялося сидіти у Нью-Йорку перед вашим трішечки розладнаним телеприймачем і насолоджуватися чітким зображенням і звуком телекомпанії Сі-бі-ей на 748-у каналі, коли несподівано на екрані з’являлися розмиті обриси передачі Бі-бі-сі з 147-го каналу.

Одного дня у липні, саме три роки тому, десь після дванадцятої дня за східним часом або, скажімо, під вечір за Грінвічем (при телепортації через океани виникають проблеми з часовими поясами), вийшла з ладу якась важлива, ну зовсім дріб’язкова деталь в обладнанні Телепортативного комплексу НЮТК-27815 на Таймс-сквер у Нью-Йорку. Деталь була дійсно неважлива і спричинилася вона до похибки зовсім мізерної, але цього виявилося досить, щоб між каналами 27 815 та 271 815 виникла взаємодія.

Перешкоди почалися о чверть на першу середнього поясного часу і періодично то з’являлись, то зникали: а саме, тільки в тих випадках, коли обидва канали одночасно працювали у одному напрямку. А припинилися вони без трьох хвилин третя, коли склалася критична ситуація і спрацювала система автоматичної корекції.

За цей час молодий комівояжер з містечка Позкіпі, прибувши у Сансет-Юніт, штат Лос-Анджелес, виявив у себе валізку з цінними паперами та готівкою на суму триста п’ятдесят тисяч доларів та фунтів стерлінгів, а кур’єр одного з нью-йоркських банків Алан Б. Шумейкер стояв у сусідній кабіні й тримав у руках пакет із кодовими жетонами для АРОНу, що призначалися для виготовлення п’ятьох сортів дитячої гігієнічної присипки, двох сортів пелюшок одноразового користування і дитячих переносних ліжечок. У той же час геронтолог Співак по дорозі з Нью-Йорка до Французької Рів’єри позбувся своїх світло-голубих очей, які дісталися йому при народженні, а отримав натомість зелені із золотим зіниці, котрі раніше вірою і правдою служили такому собі Карлосу, жиголо за родом занять, який якраз повертався з неприємної й невдалої подорожі по порівняно затишних куточках Англії в товаристві підтоптаної Дочки Американської Революції.

Крім цих дрібних неприємностей в житті чотирьох людей, що досі не мали особливих проблем, якийсь час помилок більше не траплялося. Аж ось о другій годині п’ятдесят одній хвилині середнього поясного часу професор Ірвін Дж. Блек, викладач історії літератури двадцятого століття з Колумбійського університету, тридцяти п’яти років, засмаглий, темноволосий і назагал симпатичний, а також двадцятишестирічна міс Дороті Саймон, тендітна, вродлива невимовної краси блондинка, ввійшли відповідно до кабін № 41 та № 71 у відділенні на Таймс-сквер. Перший сам, а кінозірка в оточенні натовпу несамовитих, екзальтованих вболівальників.

О другій п’ятдесят дві вони обидвоє одночасно набрали один номер — 052781 (Великобританія). Через 0,1 секунди високий темноволосий мужчина і тендітна красуня опинилися в кабінах № 28 та № 42 у відділенні на Берклі-сквер у Лондоні.


* * *

Дороті з’явилася в дверях кабіни з виразом зневажливої погорди на обличчі, породженої десятками темпераментних гарячих зустрічей, які влаштовували їй до цього часу вболівальники. Проте сталося щось неймовірне. Вона вжахнулася від того, з якою нахабною байдужістю проігнорували її появу ті кілька людей, що стояли поблизу. Не так з пихою, як із глибоким усвідомленням власної непереможної вроди, все ще відчуваючи себе на висоті становища, вона рушила обвішаним дзеркалами, застеленим турецькими килимами коридором цього показового відділення телепортації. Вона насилу зберегла рештки самовладання і не скипіла, коли якийсь привабливий молодий чоловік у брунатному костюмі з бронзовим волоссям і засмаглим обличчям ішов їй назустріч не звертаючи на неї найменшої уваги, та мало того, без найменшого проблиску зацікавленості чи захоплення в очах.

Дороті вважала себе знавцем чоловічої вроди, та цього разу її естетичні уподобання затьмарилися відвертою неповагою до її особи. Наближаючись до цього самозакоханого молодого чоловіка, вона вже була озвалася до нього, та застигла, як укопана, вражена і фізично і психічно, коли втямила, що коридор тут раптово повертає направо, і зіткнулася вона не з якимось незнайомим молодиком, а з своїм власним відображенням у дзеркалі.

Реальний стан речей звалився на Ірвіна значно швидше. Зокрема тому, що він не звик отак одразу з телепортативної кабіни потрапляти в обійми крикливого натовпу шанувальників і журналістів. Крім того, його мозок і далі видавав накази ногам, взутим у замшеві черевики великого розміру. Але ці настанови приймали натомість ноги у скупеньких туфельках, що складалися з кількох квадратних дюймів шкіри, ремінця і тридюймових каблуків-шпильок.

Під захоплені вигуки неймовірно збудженого натовпу чоловіків гарненька, чудово збудована блондинка, дарма що з мізками професора англійської літератури, простягнулася на долівці.

Реакція потерпілих, зовсім не відповідала їхньому зовнішньому виглядові. На першому поверсі відділення телепортації на Берклі-сквер подорожуючі мали нагоду втішатися такою картиною: атлетично збудований, високого зросту дорослий мужчина корчився в припадку істерики. А тим часом половина чоловіків Великого Лондона заворожено втупилася в екрани телеприймачів, де рожевий, як весняний цвіт, ротик ангелоподібної блондинки виговорював такі прокльони і лайки, що усі волоцюги й биндюжники разом не здобулися б на достойну відповідь.


* * *

Дороті було дуже не по собі. Вона відчувала, що щось тут негаразд, але не могла втямити, що саме. Як не дивно, але їй здавалося, що тут не обійшлося без мужчини. А сталося попросту те, що вона, яка ніколи не палила, не могла розпізнати симптомів нікотинового голоду, від якого страждав організм курця. Збентежена дошкульними відчуттями, вона не прислухалася до розмови, яка точилася поруч. Сиділа вона на вигляд зовсім спокійна і врівноважена, але всередині закипала.

Ірвін навпаки виглядав розгубленим, і на його вродливому обличчі застиг вираз невимовного і безпорадного розпачу. Його світле волосся скуйовдилося і на голові панував, як кажуть, красивий безлад. Його темно-блакитні очі стали ще виразнішими — ось-ось мали покотитися великі кришталеві сльози. Від розпачу тремтіла нижня губа. Звабливість Дороті Саймон, однієї з найвродливіших жінок світу, завжди Знаходила відгук у чоловіків з розвинутими батьківськими інстинктами. На безпорадність вони реагують безвідмовно.

Що ж до Девіда Уоллеса, представника американської компанії «Телепортейшн інкорпорейтед» у Англії, то він сидів саме навпроти цієї невимовної вроди і його не полишало наполегливе бажання взяти її… чи його?.. Ірвіна в обійми і висушити сльози поцілунками. Його стримувало на місці тільки одне те, що разом з Ірвіном Блеком вони разом виростали в одному кварталі, разом бавилися, разом бігали до школи, пліч-о-пліч виходили побешкетувати після шкільних занять. Усе це примушувало тримати себе в руках. Становище було і смішним, і сумним водночас.

— Але ж, Дейве, — заламував руки Ірвін, — це дуже гарно, що ти так щиро вибачаєшся, але що ж ти збираєшся чинити?

— Ну, ну, не турбуйтеся, міс Сай… чи то пак, Ірвіне. Я запевняю тебе, що компанія повністю відшкодує тобі за цей нещасний випадок.

— До чого тут відшкодування? Поверніть мені моє тіло. Ти гадаєш, що отак, як воно є, я не буду виглядіти дурень дурнем перед моїми студентами?

— Повір мені, вигляд у тебе чудовий. Тобі не здається, що з ним можна примиритися? Як не кинь, але зараз ти надзвичайно вродлива жінка. Я впевнений, що у світі знайдуться мільйони школярок, яким нікого не треба, тільки б з часом перетворитися на таку невимовну красуню, як ти.

— Ти забуваєш, що я ніколи школяркою не був і ніколи не мав найменшого бажання стати кимось іншим. Тільки абсолютно нормальним мужчиною. І усе, чого я прагну, це повернутися он у те тіло, і, якщо міс Саймон не проти ним поступитися, то я впевнений, вона нічого кращого не зробить, як повернеться у своє власне.

— Ба, коли б усе було так просто! Але одразу, як тільки ми дізналися про цей випадок, то негайно ж підкинули роботу нашим науковцям. І я тобі скажу, є надія, що через місяць-два якийсь розв’язок вони обов’язково знайдуть. Ще ніколи вони нас не підводили.

— Чи ви чули таке! Місяць-два! А що ж мені порадиш робити? Завтра я повинен читати лекцію в університеті. Як почуватимуться студенти, коли всесвітньовідома тупувата фіглярка розповідатиме їм про логічний позитивізм у науковій фантастиці двадцятого століття?

— Будь ласка, не забувайте і про мене, — втрутилася Дороті, ще не опанувавши як слід нові для себе басові голосові зв’язки. — Я повинна грати завтра у п’єсі, яка транслюватиметься на весь світ. Ця роль має вирішальне значення для моєї кар’єри. Дуже я тепер схожа на вісімнадцятирічне дівчисько, аякже!

— Наразі я можу вам запропонувати тільки одне, — сказав Девід. — Спробуйте хоча б протягом одного дня виконувати обов’язки один одного. А ми, зі свого боку, будьте певні, надамо усю можливу допомогу. Для початку, гадаю, буде найкраще, якщо ми надамо вам два номери у готелі телепортативної станції на Берклі-сквер, де ви зможете спокійно про все домовитися.

— Один номер з двома кімнатами, — приречено, але твердо сказала Дороті.

— Ніколи! — вигукнув Ірвін. — Я не залишуся в одному номері з цією… з цим… чоловіком!

Як іпохондрик, Ірвін завжди уважно аналізував усі прояви діяльності свого організму чи перебіг хвороб, з якими йому доводилося мати справу, однак, як виявилося, існувала ще одна небезпека, від якої він завжди вважав себе надійно застрахованим. Він не мав нічого проти батьківства, але ж який стовідсотковий мужчина ризикуватиме стати матір’ю?

— Обов’язково один номер, — наполягала Дороті. — Що б ви собі не думали про мої обличчя і тіло, вони мій єдиний скарб. І я не залишу їх наодинці з цим добродієм, щоб він поводився з ними, як йому заманеться.

— Але ж послухайте! — вигукнув Ірвін.

— Чи, може, ви соромитеся мене? — здивувалася Дороті. — А я ось як гадаю. Усе своє життя ви провели з своїм тілом, а я з своїм. Все одно ми знатимемо, як кожен з нас виглядає без одягу. За таких обставин хіба може бути мова про якусь сором’язливість.

У Ірвіна знову потекли сльози.


* * *

Наступного ранку Дороті витратила дві години, щоб одягнути і привести до ладу Ірвіна. Спершу, звичайно, він спробував одягнутися самотужки. Це йому сяк-так вдалося тільки після довгої патетичної промови щодо сміхотворної непрактичності жіночої білизни. Але потім, після наполегливих протестів Дороті та її критики щодо браку у нього розуміння гами кольорів і смаку в одязі, процедуру довелося повторити з самого початку. Нарешті настала черга підфарбувати обличчя. Одна за одною відбулися дві невдалі спроби, перш ніж Дороті могла проголосити, що той готовий з’явитися на люди.

Нарешті підмінена парочка з’явилася на першу з низки заздалегідь запланованих зустрічей. Компанія запропонувала їм скористатися з мініатюрних передавача і приймача — перший був схований у перлинах намиста на шиї в Ірвіна, а останній — у вусі у Дороті. Таким чином Ірвін, якого відрекомендували, як давню і щиру подругу професора, мав змогу підказувати Дороті імена тих високопоставлених осіб, які підходили привітатися з нею, а потім так само нашіптував їй речення за реченням зі своєї лекції, а вона повторювала їх уголос для усієї аудиторії.

Усе обійшлося — краще не придумаєш.

Досі ніхто не міг закинути Ірвінові ані слова про його знання. Однак під час публічних виступів йому завжди було не по собі, давався взнаки і стиль мовлення — він читав лекції швидко й монотонно, без натхнення. Вперше його лекція була прочитана з усією майстерністю вродженої акторки, і їй таки вдалося вкласти почуття у те, що вона вимовляла. Закінчилося тим, що їй аплодували стоячи, аплодисменти переросли у овацію. Оскільки Дороті була телеакторкою і ніколи досі не стикалася з живою аудиторією, то успіх зовсім сп’янив її. Вона кланялася на усі боки, махала рукою аплодуючим.

З вдячності за такий успіх вона підійшла до Ірвіна і поцілувала його. Від цього аудиторія шаленіла ще більше. То була справжня сенсація.

А ще через шість годин, після короткотривалої репетиції, передавач сховали у одну з Ірвінових краваток на шиї в Дороті, а приймач опинився під білявим волоссям, укладеним у красиву зачіску. Так Ірвін дебютував в іпостасі актора. На щастя, п’єса виявилася старомодним і сентиментальним твором, у якому йому довелося виступити в ролі плаксивої й глухонімої дівчини. Йому треба було всього-на-всього рухатися перед об’єктивом так, як його інструктувала Дороті, і зображати страх, жах або ж відчай, для чого, як виявилося, акторські здібності непотрібні, коли вперше опиняєшся в оточенні батареї прожекторів та безлічі кінокамер.

Єдиним не зовсім вдалим моментом міг стати той епізод, коли під час кульмінаційної сцени головний герой за сценарієм брав його в обійми. Вроджені чоловічі інстинкти підказували йому випручатися з чужих рук і затопити тому в пику, та обернулося усе інакше. Дарма, що його мозок був готовий прореагувати по-чоловічому: нервова система та залози, як-не-як, залишалися цілком жіночими. Хвиля насолоди огорнула подолане чоловіче єство і прореагував він, як і належало, — автоматично і безпомилково.


* * *

— … Дотті, дитинко, — це телефонував Ейб Шульц, голлівудський агент міс Саймон. — Дотті, золотко, ти була аб-со-лют-но на висоті. Ми вдвох з Елом сиділи ось тут, спостерігали за твоєю грою, і, знаєш, дитинко, наші хустинки були мокрі, аж капало. Якщо відверто, моя солоденька, останнім часом ми вже почали були турбуватися за тебе. Нам видавалося, що ти поволі втрачаєш притаманну тобі сценічну чутливість, і стаєш, як би це сказати, занадто незалежною. Ти ж розумієш, про що я.

Але сьогодні вечором про все забулося. Ти була чудова, і кожен, чуєш, кожен думає так само. Нові пропозиції надходять одна за одною, і я вже для тебе дещо маю — саме на твій смак. Це нова версія старого фільму «Карусель». Його зняв такий собі Торн Сміт. Там розповідається про те, як чоловік і дружина повністю перетворилися одне на одного, бо вони втрапили у халепу з якоюсь таємничою статуєю. Я-то знаю, що тобі аж ніяк не дасться чоловіча роль, але якщо вже пропонують, то нам краще прийняти запрошення. Усе буде чудово, а гроші так і посипляться на нас. Як гадаєш, ми втнемо такий номер?


* * *

— Блек, — з екрана відеотелефону озвався Дін Локвейлер із Нью-Йорка, — усі викладачі і я вважаю своїм обов’язком повідомити тобі про наше захоплення новинами, які ми отримуємо з Лондона, про те, як тепло сприйняли твою лекцію. Мушу зізнатися, що останнім часом на твою адресу звучало багато критики, і люди висловлювали невдоволення тим, що ти вважаєшся тут у нас провідним спеціалістом у галузі англійської літератури.

Можливо, я і помиляюся, але назагал висловлювали думку, що, якими б необхідними не були чисто теоретичні розумування в найкращих традиціях університетської науки, зараз, коли результати нашої праці у такій мірі залежать від усезростаючої мережі телекомунікації та засобів масової інформації, необхідно уміти демонструвати свої знання якомога ширшій аудиторії, щоб вона належно оцінила їх.

До сьогоднішнього дня, як мені здається, за тобою не помічалося таких якостей, але, беручи до уваги твій вчорашній успіх, я з усією серйозністю можу стверджувати, що ми сподіваємося від тебе росту до небачених висот у галузі, яку ми зараз плануємо запропонувати тобі.


* * *

— Так, — почав Дейв Уоллес, — мені важко висловити усю повноту свого жалю, що ми так довго зволікали, але ви, напевно, мали можливість переконатися, наскільки серйозні технічні проблеми нам довелося долати, і, чесно кажучи, ми вважаємо, що у порівнянні з цими труднощами шість місяців справді дуже короткий відтинок часу. Та годі з виправданнями. Я впевнений, більше вас цікавить, що ж ми придумали для вас.

— Ми прийшли до висновку, що взаємодія між двома паралельними пучками радіохвиль привела до того, що мізки кожного з вас помінялися місцями. Але при цьому інших фізичних пошкоджень не спостерігалося.

І тепер, хоча ми не можемо здійснити зворотну операцію з гарантованим успіхом, ми вдосконалили телепортативний пристрій з тим, щоб поміняти місцями ваші «банки пам’яті», — іншими словами, перенести усю суму досвіду, з якої складаються ваші особистості, з одного тіла у інше. — І він з тріумфом усміхнувся до них.

Дороті (екс-Ірвін) сором’язливо усміхнулася у відповідь.

— Мені справді дуже-дуже шкода, що на вашу долю випало стільки непотрібних турбот, та, знаєте, мені здається, що ваш винахід нам не знадобиться. — Вона (він) перевела дух і поглянула на свого товариша (товаришку). — Виявилося, що ми з Ірвіном надзвичайно задоволені теперішнім нашим становищем. Досі ми успішно займалися своєю кар’єрою, однак були цілковитими невдахами в особистому житті, і ця невлаштованість стала негативно впливати на нашу працю. Нам навіть здається, що ця пригода спричинилася до того, що ми стали кращими, працьовитішими і щасливішими. Так що, як бачите, заледве чи знадобиться нам ваша машина.

— Так, про це не може бути мови, — втрутився Ірвін (екс-Дороті), приємно зашарівшись, — тому що минулого тижня я запропонував Дороті вийти за мене заміж, і я щасливий повідомити вам, що вона дала згоду.


* * *

Трапилася ця історія, щоб ви знали, більше двох років тому. Незважаючи на колишню репутацію міс Саймон як жінки, схильної до розлучень, цей шлюб виглядає тривким, і я не бачу причин, щоб він коли-небудь розпався. Зрештою, найбільше ми любимо самих себе. А що, коли ми зуміємо відокремити своє «я», з яким виросли, а потім одружитися з ним? Якщо кажуть, що усе скоряється перед коханням, то для егоцентричного кохання взагалі не існує нічого неможливого.


* * *

Дороті (екс-Ірвін) ще якийсь час працювала, однак згодом відмовилася від обнадійливої акторської кар’єри з тим, щоб зробити з Ірвіна справжнього знавця англійської літератури, у якій колишня міс Саймон, хоча дослівно абсолютно нічого не тямила, досягла безумовних успіхів. Зараз вони — найповажніша академічна парочка серед професорського поголів’я усіх п’ятдесяти штатів.

Її зникнення з поля зору широкої публіки прискорила поява на світ Ірвіна-молодшого, а кілька місяців тому до нього приєдналася Дороті-молодша: двійко чудових дітлахів, гордість своїх батьків. Але найважливішим заняттям вони вважають консультування тих, кому довелося опинитися у такій самій ситуації, що й сімейство Блеків.

Не станете ж ви сподіватися, що компанія викине на смітник складний прилад, на виготовлення якого витратили шість місяців праці і силу-силенну грошей. Ось так почав працювати Персональний Трансформатор, або ж, як його ще називають, Пітер. На світі є неймовірно багато блискучих і оригінальних особистостей, приречених на прихисток у невиліковнохворих або просто старіючих тілах.

Не перевелися також і здорові тіла з хворим розумом — невиліковні божевільні, психопати, вбивці, засуджені до страти. Трансформувати і тих і тих є неабиякою послугою для людства. Деколи розум і тіло повністю сумісні, однак частенько трапляються випадки, коли йдеться про осіб протилежної статі, різного віку або кольору шкіри, і покликання Блеків полягає в тому, щоб допомогти цим людям акліматизуватися.

Окрім того, хоча про це ще не всім відомо, тепер Персональний Трансформатор стали часто використовувати для надання допомоги молодим парам, які мають намір побратися. Варто тільки дати можливість одному з партнерів побути зо два тижні у шкурі майбутнього чоловіка чи дружини і… Досягають дуже хороших результатів, однак мушу вам сказати, тепер ви вже не зможете бути певними, що, скажімо, ваш сусід чи сусідка — це ті самі люди, якими вони були вчора або стануть завтра.


Роберт Шеклі[2] ВОРОГОВІ — ВДВІЧІ БІЛЬШЕ Оповідання



З англійської переклав Іван Яндола

Перекладено за виданням: The Same to You Doubled. Robert Sheckley. Playboy, 1970, March.


В Нью-Йорку дзвінок на дверях завжди дзеленькає якраз тоді, коли ти простягнувся на кушетці, щоб придавити комарика після важкого трудового дня. Чоловік із твердою вдачею сказав би в такому разі: «До дідька, мій дім — моя фортеця; а якусь там телеграму зможуть просунути і під ці двері». Та коли ти такий, як Едельштайн, який не визначається твердою вдачею, то подумав би, що можливо, то блондинка з сусідньої квартири 12-В прийшла позичити молотого червоного перчику. Чи то міг навіть бути і якийсь схибнутий кінорежисер, котрий хоче зняти фільм, в основу якого ляжуть листи, що ти їх написав до мами в Санта Моніці. (А чому б і ні, чи не знімають вони фільмів на основі нікчемнішого матеріалу, аніж такий?)

Та цього разу Едельштайн дійсно вирішив не відповідати на дзвінок. Лежачи на кушетці, все ще із заплющеними очима, він вигукнув:

— Мені не треба.

— Ні, треба, — відповів голос з іншого боку дверей.

— У мене вже є всі енциклопедії, щітки і харчові концентрати, — втомлено відгукнувся Едельштайн. — Хай там що, у мене вже це є.

— Послухай, — мовив голос. — Я нічого не продаю. Я хочу тобі щось дати.

Вуст Едельштайна торкнулася тонка, кисла посмішка ньюйорківця, який знає, що коли хтось підносить тобі в дар пачку справжніх двадцятидоларових банкнот, якимсь чином вийде на те, що за них треба буде заплатити.

— Якщо безкоштовно, — відповів Едельштайн, — тоді я вже напевне не можу собі цього дозволити.

— Але ж справді безкоштовно, — сказав голос. — Я підкреслюю: безкоштовно, бо це тобі не буде коштувати нічого ні зараз, ані опісля.

— Це мене не цікавить, — відповів Едельштайн, дивуючись твердості свого характеру.

Голос не відповів.

Едельштайн гукнув:

— Гей, коли ти ще тут, то іди геть.

— Мій любий містере Едельштайн, — сказав голос, — цинізм — це просто форма наївності. Містере Едельштайн, мудрість — це коли людина прагне розібратися, що й до чого.

— Він ще буде мене повчати, — мовив Едельштайн, дивлячись на стіну.

— Гаразд, — мовив голос, — забудьте про все, залишайтеся з своїм цинізмом та расовими упередженнями: чи ж мені потрібні такі клопоти?

— Хвилинку, — відповів Едельштайн. — Які ви маєте підстави вважати, що я расово упереджений?

— Не морочте мені голову, — сказав голос. — Якби я збирав пожертвування в фонд Хаддасах чи продавав ізраїльські акції, то ви поставилися б до мене інакше. Та очевидячки я є той, хто я є, то ж даруйте мені.

— Не гарячкуйте, — сказав Едельштайн. — Щодо мене, то ви всього-на-всього голос з-за дверей. Я навіть не знаю: чи ви католик, чи адвентист сьомого дня, чи, може, єврей.

— Ви знали, — відповів голос.

— Містере, присягаюсь вам, що…

— Послухайте, — сказав голос, — з мене досить. Я стикався з таким ставленням багато разів. Прощавайте, містере Едельштайн.

— Хвилинку, — схаменувся Едельштайн.

Він подумки вилаяв себе, що мався за дурня. Як часто він потрапляв на вудку пройдисвітів, що приводило, наприклад, до того, що він платив 9 доларів 98 центів за ілюстровану двохтомну «Статеву історію людства», а потім його приятель Манович повідомляв, що її можна купити в будь-якій книгарні «Марборо» за 2 долари 98 центів?

Та голос мав рацію. Едельштайн якимсь чином знав, що він має справу з неєвреєм.

А голос піде геть думаючи: «Ох, уже ці євреї, гадають, що вони кращі за всіх». А далі він розповість це своїм приятелям на наступних зборах «Сохатих» чи «Лицарів Колумбії», і тоді маєш додаткові косяки в бік євреїв.

«У мене таки справді слабкий характер», — сумно подумав Едельштайн і гукнув:

— Гаразд! Можете зайти! Та попереджую відразу: я нічого не збираюся купувати.

Він звівся на ноги і рушив до дверей, але ж зупинився, бо голос відповів: «Красненько дякую», — і чоловік пройшов крізь зачинені, зачинені на два замки двері!

Чоловік був середнього зросту, гарно одягнений у сірий у смужку, стилізований під едвардіанський, костюм. Його черевики з кордовської кольорової шкіри були начищені до блиску. Він був чорношкірий, з течкою, і пройшов він крізь двері Едельштайна, як ніж крізь масло.

— Хвилинку, стійте, зачекайте хвилинку, — сказав Едельштайн.

Він відчув, що пальці його рук зчепилися докупи, а серце калатало, мов несамовите.

Чоловік стояв зовсім непорушно, наче нічого й не сталося, за метр від порога. До Едельштайна повернулося дихання. Він сказав:

— Вибачте, у мене запаморочення, щось на кшталт галюцинації…

— Бажаєте ще раз подивитися, як я це роблю? — спитав чоловік.

— О Господи, ні! То ви таки справді пройшли крізь двері! Боже ж ти мій праведний, я подумав, що зі мною щось не гаразд.

Едельштайн повернувся до кушетки і важко опустився. Чоловік сів поруч на стілець.

— Що б це все могло значити? — прошепотів Едельштайн.

— Я проходжу крізь двері, щоб заощадити час, — сказав чоловік. — І це усуває сумніви щодо того, хто я такий. Мене звуть Чарлз Сітуелл. Я оперативний працівник Диявола.

Едельштайн повірив йому. Він спробував згадати яку-небудь молитву, та йому стала на думку лише та, яку він промовляв перед їжею в літньому таборі, в якому він перебував ще хлопцем. Ця, мабуть, не допоможе. Згадав він також «Отче наш», та ця взагалі не з його релігії. Чи, може, проказати національний гімн…

— Ти ви заспокойтеся, — сказав Сітуелл. — Не думайте, що я прийшов по вашу душу. То все давні дурні казки.

— Яким чином я зможу вам повірити? — спитав Едельштайн.

— Поміркуйте самі, — відповів Сітуелл. — Згадайте, скільки було воєн. Протягом останніх п’ятдесяти років — суцільні повстання та революції. Для нас це не бачений досі потік приречених на пекельні муки американців, в’єтконгівців, нігерійців, біафрійців, індонезійців, південноафриканців, росіян, індійців, пакистанців та арабів. Ізраїльтян також. Вибачай, що говорю тобі про це. До того ж зараз ми приймаємо більш ніж звичайно китайців, а віднедавна у нас появилося багацько роботи на південноамериканському ринку. Відверто кажучи, містере Едельштайн, ми перевантажені душами. Якщо цього року розпочнеться нова війна, ми будемо змушені оголосити амністію дрібним гріховодникам.

Едельштайн обмірковував сказане.

— То ви справді прийшли не по мою душу?

— До дідька, ні! — відповів Сітуелл. — Я ж сказав вам, що у нас довша черга, аніж до раю Петра; у нас майже не залишилося місць у сінях пекла.

— То чого ж ви завітали до мене?

Сітуелл схрестив ноги і нахилився вперед.

— Містере Едельштайн, ви повинні зрозуміти, що пекло дуже нагадує фірми «Ю. С. Стіл» або «ІТТ». У нас велика установа і ми є у тій чи іншій мірі монополісти. Та подібно до будь-якої великої корпорації, ми прагнемо прислужитися громадськості, і нам хотілося б, щоб і про нас думали добре.

— В цьому є сенс, — сказав Едельштайн.

— Та на відміну від Форда, ми не можемо заснувати фонд та започаткувати стипендії і премії. Люди нас не розуміють. З цієї ж причини ми не можемо ініціювати будівництво зразкових міст чи боротися з забрудненням середовища. Ми не в змозі навіть побудувати десь там в Афганістані греблю, без того, щоб хтось не засумнівався в наших добрих намірах.

— У чому полягає проблема, мені зрозуміло, — згодився Едельштайн.

— Та все ж, нам би хотілося щось зробити. Тож час від часу, а особливо зараз, коли справи ідуть так добре, нам би хотілося розподілити невеликі винагороди, вибравши кандидатів на них навздогад із числа потенційних клієнтів.

— Я з числа клієнтів?

— Ніхто не називає вас грішником, — м’яко наголосив Сітуелл. — Я сказав потенційних, що значить — хто завгодно.

— А… Що то за винагорода?

— Три бажання, — жваво відповів Сітуелл. — Це традиційна форма.

— Чекайте, чекайте, якщо я вірно зрозумів, — сказав Едельштайн, — я можу висловити три бажання, які тільки мені заманеться? Без жодного тобі покарання і без якихось там «якщо» чи «але»?

— Є тільки одне «але», — відповів Сітуелл.

— Я так і знав, — сказав Едельштайн.

— Це дуже просто. Хоч що б ви побажали, ваш заклятий ворог отримає вдвічі більше того ж самого.

Едельштайн переварював сказане.

— То якщо я попрошу мільйон доларів…

— Ваш заклятий ворог отримає два.

— А якщо я забажаю собі запалення легенів?

— Ваш заклятий ворог захворіє на крупозне запалення легенів.

Едельштайн стулив губи трубкою і покрутив головою.

— Послухайте, я не хочу виглядати так, ніби я втручаюсь у ваші справи, та, сподіваюсь, ви усвідомлюєте, що такою умовою ви ставите під удар добру волю вашого клієнта.

— Це ризик, містере Едельштайн, але він украй необхідний, якщо взяти до уваги деякі аспекти справи, — сказав Сітуелл. — Розумієте, ця умова є засобом психологічного зворотного зв’язку, щоб підтримати гомеостаз.

— Вибачте, я вас не розумію, — відповів Едельштайн.

— Тоді скажемо так. Ця умова служить для того, щоб бажання не були надмірні і, таким чином, утримували все в рамках здорового глузду. Ви ж знаєте, що бажання — це дуже сильний інструмент.

— Я уявляю, — сказав Едельштайн. — Чи є ще й інша причина?

— Ви б і самі могли здогадатися, — сказав Сітуелл, вишкірюючи аж надто білі зуби у вигляді посмішки. — Умови являються нашою торговою маркою. Це, як вам уже відомо, — чисто пекельний продукт.

— Розумію, розумію, — мовив Едельштайн. — Бачите, мені треба це все трохи обміркувати.

— Пропозиція чинна протягом тридцяти днів, — сказав Сітуелл, підіймаючись. — Коли захочете висловити бажання, просто скажіть його чітко і гучно. Про все інше подбаю я.

Сітуелл рушив до дверей.

— На мою думку, існує лише одна проблема, про яку я хотів би поговорити, — сказав Едельштайн.

— Це яка ще? — запитав Сітуелл.

— Так склалося, що у мене немає заклятого ворога. Практично у мене немає жодного ворога в цілім світі.

Сітуелл зареготав так, що аж виступили сльози, затим витер очі рожево-ліловою носовою хусткою.

— Едельштайне, — сказав він, — ну, ви і даєте! А що ви скажете про свого кузена Сеймура, якому ви не позичили п’ятсот доларів на те, щоб відкрити хімчистку? Що, у нього ні з того ні з цього виникли до вас теплі дружні почуття?

— Я якось і не подумав про Сеймура, — промимрив Едельштайн.

— А як же з місіс Абрамович, яка плюється при згадці про ваше ім’я, бо ви не захотіли одружитися з її донькою Марджорі? А як з Томом Кессіді з квартири І-Ц, у цьому будинку, власником повного зібрання промов Геббельса, і якому щоночі мариться, як він мордує євреїв всього світу, починаючи з вас… Гей, чоловіче, ви в своєму глузді?

Едельштайн сидів на кушетці, знову міцно зціпив руки, весь аж білий з лиця.

— Мені таке і на думку не спадало, — сказав він.

— А нікому і не спаде, — сказав Сітуелл. — Послухайте, не беріть усього так близько до серця, шість чи сім ворогів — це дрібниця. Запевняю вас, по шкалі ненависті ви перебуваєте значно нижче пересічного рівня.

— Хто ще? — спитав важко дихаючи Едельштайн.

— Я не хочу про всіх вам розказувати, — відповів Сітуелл. — Це аж надто порушить вашу душевну рівновагу.

— Але ж мені треба знати, хто мій найзапекліший ворог! Це — Кессіді? Ви гадаєте, що мені треба купити пістолет?

Сітуелл заперечливо похитав головою.

— Кессіді — це нешкідливий навіжений придурок. Він ніколи і пальця ні на кого не підійме, запевняю вас. Ваш найзапекліший ворог — це чоловік по імені Едуард Самуель Манович.

— Ви в цьому впевнені? — недовірливо запитав Едельштайн.

— Цілком впевнений.

— Але ж Манович — то мій найліпший приятель.

— А також ваш ворог, — запевнив Сітуелл. — Інколи буває й так. До побачення, містере Едельштайн, і щасти вам у ваших трьох бажаннях.

— Зачекайте! — скрикнув Едельштайн. Він хотів поставити мільйон запитань, та знітився і тільки спитав: — А чому ж так переповнене пекло?

— Тому що тільки небо безмежне, — пояснив Сітуелл.

— А ви знаєтеся й на небі?

— Звичайно. Це ж корпорація-засновник. Та зараз мені справді треба йти. У мене призначена зустріч у Паукіпсі. Щасти вам, пане Едельштайн.

Сітуелл помахав рукою, повернувся і пройшов крізь замкнені двері.

Протягом п’яти хвилин Едельштайн сидів нерухомо. Він думав про Едді Мановича. Його найзапекліший ворог! То ж смішно: значить пекло дійсно володіє таким джерелом інформації. Він же знає Мановича ось уже двадцять років, зустрічається з ним чи не кожного дня, грає у шахи, сидів з ним за чаркою рому. Вони ходили разом на прогулянки, разом бували в кіно і щонайменше раз на тиждень разом вечеряли.

Воно-то звичайно так, Манович інколи багато пащекує і переступає рамки хорошого смаку.

Інколи Манович буває явно грубим.

А якщо зовсім чесно, то Манович частенько його ображає.

— Та ми ж друзі, — мовив до себе Едельштайн. — Ми ж таки друзі, хіба не так?

Та це дуже легко перевірити, усвідомив він. Він може забажати собі мільйон доларів. Це дасть Мановичу два мільйони доларів. І що з того? Чи ж йому, багатому чоловікові, болітиме, що його найкращий приятель буде багатшим за нього?

Так! Йому болітиме. Ой, як болітиме, дідько його бери! Це струїть його життя, якщо такий нахаба, як Манович, забагатіє з волі Едельштайна.

«Господи ж ти мій! — подумав Едельштайн. — Годину тому я був бідним, але вдоволеним чоловіком. А тепер у мене є три бажання і ворог».

Він усвідомив, що знов заламує собі руки. Він трусонув головою. Усе це треба добре обмізкувати.


* * *

Наступного тижня Едельштайн узяв на роботі відпустку за свій рахунок. Він сидів день і ніч, тримаючи в руках записника та ручку. Спочатку він не міг позбутися від нав’язливої думки про зaмок. Зaмок, здавалося, це те, що йому треба. Але потім вирішив, що володіти замком — це не просте діло: якщо взяти середній зaмок із триметровими кам’яними стінами, дворище та інші споруди, то треба подумати і про утримання. Треба подбати про опалення, найняти кількох слуг, бо про менше й думати смішно.

Тож нарешті постало питання грошей.

«На 2000 доларів на тиждень я б міг утримувати цілком пристойний зaмок», — думав Едельштайн, прожогом шикуючи в стовпчик цифри в своєму записнику.

Але це означає, що Манович буде утримувати два зaмки на 4000 доларів та тиждень!


* * *

Починаючи з другого тижня, Едельштайн облишив зaмки і став гарячково обмірковувати нескінченні можливості й комбінації подорожування. Чи не занадто буде попросити круїз кругом земної кулі? Мабуть, так: він навіть не був певен, що готовий до цього. То певно, що він зміг би провести ціле літо в Європі. А також двотижневі вакації в Фонтенебло на Майямі Біч, щоб відпружились нерви.

Але Манович проведе там дві вакації! Якщо Едельштайн зупиниться в Фонтенебло, то Манович житиме в приватному будинку на даху хмарочоса Кі Ларго Колоні Клуб. Двічі!

То вже краще жити в бідності, і хай Манович потерпає.

Краще, але не зовсім.


* * *

Пішов останній тиждень, Едельштайн став дражливий, дійшов до відчаю, став цинічним. Він сказав собі:

— Я — дурень. Може, ця пропозиція просто обман? Хоч Сітуелл і проходить крізь двері, та все одно він же не став чудотворцем? Можливо, не варто й було цим перейматися?

На свій подив він раптом підвівся і промовив гучним твердим голосом:

— Я хочу двадцять тисяч доларів і прямо зараз.

Він відчув, ніби хтось його смикнув за штани на правій сідниці. Він витяг свого гаманця. В ньому знайшов завірений чек на своє ім’я на 20 000 доларів.

Тремтячи, він потеліпався до свого банку і віддав чек, не сумніваючись у тому, що зараз його схопить поліція. Менеджер глянув на чек і підписав його. Касир спитав, у яких банкнотах він хотів би отримати готівку. Едельштайн попросив касира перевести гроші на його рахунок. По тому він вийшов з банку. З виразом остраху, радості та збентеження до банку летів Манович.

Едельштайн спішно попрямував додому, перш ніж Манович зміг з ним заговорити. До самого вечора його мучили кольки в шлунку. Йолоп! Він попросив собі якихось паршивих 20 000 доларів, а Мановичу дісталися 40 000 доларів!

Від такого горя чоловік міг би і Богу душу віддати.

Дні минали, Едельштайна охоплювала глибока апатія, на зміну їй приходила нестримна лють. Болі в шлунку поновилися, мабуть, це вже виразка шлунка.

Як же це несправедливо, чорти б його забрали! Чи ж йому доведеться передчасно загнати себе в могилу, піклуючись про Мановича?

Так! Бо тепер він чітко усвідомив, що той таки дійсно його ворог, і думка про збагачення свого ворога просто добивала його.

Отак він терзався подумки і нарешті сказав собі:

— Послухай, Едельштайне, так продовжуватися не може, ти мусиш отримати якусь сатисфакцію!

Та яким чином?

Він ходив по квартирі, мов звір по клітці.

Певно, отой біль — то виразка, що ж іще може бути?

Раптом він зупинився як укопаний, дико повів очима, схопив папір та олівець і почав поспішно рахувати. Коли він закінчив, на щоках його розцвів рум’янець, він був збуджений — щасливий, вперше з часу візиту Сітуелла.

Він підвівся і закричав:

— Я хочу шістсот фунтів курячої печінки, і хочу зараз.

Печінку приставили через п’ять хвилин.

Едельштайн з’їв кілька здоровезних порцій печінки, два фунти печінки поклав до холодильника, а те, що лишилося, майже все спродав доставникові за півціни, заробивши на цьому 700 доларів. А 75 фунтів, котрих не догледіли, забрав двірник. Едельштайн сміявся від щирого серця, уявляючи, як Манович стоїть посеред своєї квартири, по шию заваленийсмаженою курячою печінкою.

Та його радість була короткотривалою. Він дізнався, що Манович залишив собі десять фунтів (у чоловіка завжди був добрячий апетит), п’ять фунтів подарував неохайній низенькій вдовиці, на яку він хотів справити враження, а залишок спродав за третину ціни доставнику, заробивши на цьому 2000 доларів.

«Я — пришелепок найвищого в світі ґатунку, — думав про себе Едельштайн. — За хвилину дурнуватої сатисфакції я позбавився бажання, яке за скромним підрахунком могло б дати 100 000 000 доларів. І що отримав з того я? Два фунти смаженої печінки, кількасот доларів і вічну приязнь двірника?

Він усвідомлював, що добиває себе і зведе своє здоров’я нанівець.

Тепер у його розпорядженні залишилося тільки одне бажання.

Для нього тепер було життєво важливим використати останнє бажання розумно. Тож йому треба побажати щось таке, що йому конче потрібно, — щось таке, що Мановичу зовсім не сподобається.

Минуло чотири тижні. Одного дня Едельштайн з сумом усвідомив, що його час майже весь вичерпався. Він розмірковував до болісної нестями і тільки для того, щоб підтвердити найгірші підозри: Мановичу подобалося все те, що і йому самому. Мановичу подобалися зaмки, жінки, багатство, автомобілі, вакації, вино, музика, наїдки. Хай що ти придумаєш, Мановичу все подобалось.

Затим зрештою він згадав: через якесь смакове збочення Манович не переносив копченого лосося.

Та Едельштайн і сам не любив копченого лосося, навіть новошотландського ґатунку.

Едельштайн молився:

— Любий Господи, кому підвладні і рай, і пекло. У мене було три бажання, і двома я розпорядився нікчемно. Прислухайся, Господи, я не хочу бути невдячним, та я питаю тебе, якщо так випало, що чоловікові подаровано три бажання, чи не міг би він їх використати на краще для себе, аніж то зробив я? Чи не в змозі він забажати щось собі на добре, не набиваючи кишені Мановичу, своєму найзапеклішому ворогові, який нічого не робить, а тільки загрібає вдвічі більше без зусиль та клопотів?

Настала остання година. Едельштайн заспокоївся як чоловік, що змирився зі своєю долею. Він усвідомив, що його ненависть до Мановича була марною, його не вартою. З новим солодким спокоєм він сказав собі:

— Я не збираюся просити того, чого я, Едельштайн, особисто хотів би. Якщо Мановичу призначено піти своїм шляхом, то цьому вже нічим не зарадиш.

Едельштайн підвівся і випростався:

— Це моє останнє бажання. Я довго жив самотньо. Що я хочу, то це жінку, з якою я б міг одружитися. Її зріст має бути біля п’яти футів чотирьох дюймів, вага — біля 115 фунтів, звичайно ж, з виразною фігурою і з природно білявим волоссям. Вона мусить бути інтелігентною, практичною, кохати мене. Само собою, що вона мусить бути єврейка чуттєвої і веселої вдачі.

Раптом розум Едельштайна ввімкнувся на повну потужність!

— І особливо, — додав він, — вона мусить бути, — я не зовсім знаю, як це висловити, — вона мусить бути максимально вимогливою, такою, як я хочу і можу впоратися, розуміється в статевову сенсі. Ви збагнули, що я маю на увазі, Сітуелл? Делікатність заважає мені висловити все це детальніше, та якщо треба розтлумачити вам цю справу…

В двері тихенько і якось чуттєво постукали. Едельштайн попрямував до дверей, іронічно всміхаючись:

— Спочатку двадцять тисяч доларів, потім трохи більше двох фунтів курячої печінки і нарешті ось воно! Ну, Манович, — вважай, що я тебе доконав. Вдвічі більше, аніж бажає собі того чоловік, це щось таке, чого б я не побажав і своєму найзапеклішому ворогові, але ж таки побажав.


Джек Фінні[3] Я БОЮСЯ Оповідання


З англійської переклав Павло Насада


Мене бере острах. Не так за себе — зрештою, у свої шістдесят шість я вже геть сивий, — як за вас, за усіх тих, кому ще жити і жити. Бо, гадаю, що з недавнього часу у світі діються небезпечні речі. Їх помічають то тут, то там, якийсь час говорять про них, а потім вони відходять на задній план і про них забувають. А все ж я переконаний, що, коли не уяснити собі справжню сутність цих випадків, то нас можуть спіткати жахіття. Проте судіть самі.

Минулої зими якось повернувся увечері додому зі свого шахового клубу. Я вдівець; живу сам, у невеликому, але зручному трикімнатному помешканні з вікнами на П’яту авеню. Було ще не пізно, отож я засвітив лампу, що стояла обіч м’якого шкіряного фотеля, взяв детектив, який читав тими днями, і ввімкнув радіоприймач. Щоправда, я шкодую, що не зауважив, на яку хвилю він був налаштований.

Електролампи нагрілися, і з приймача почулися звуки акордеона — спочатку тихенько, а потім дедалі гучніше. Під таку музику читається найкраще, тому я підрегулював звук і розгорнув книжку.

А тепер я хочу розповісти все з абсолютною точністю і не стану переконувати, що звертав особливу увагу на передачу. Але я певно знаю, що незабаром музика припинилася і почулися аплодисменти публіки. Далі хтось засміявся, і чоловічий голос, задоволений аплодисментами, промовив: «Гаразд, гаразд», але аплодисменти не вщухали ще кілька секунд. За цей час голос ще раз задоволено засміявся і наполегливо повторив: «Гаразд». Аплодисменти затихли. «Виступав такий-то», — поінформував голос, і я повернувся до книжки.

Але невдовзі я знову прислухався до цього голосу людини середнього віку; мою увагу привернула, напевно, зміна інтонації, коли він перейшов до іншого номера. «А зараз — міс Рут Грілі, — оголосив він, — із Трентона, штат Нью-Джерсі. Міс Грілі гратиме на піаніно, правда?» Дівочий голос, невпевнений і майже нечутний, відповів: «Саме так, пане Мейджер Бауз». Потім знову чоловічий голос — і тут я впізнав цю знайому монотонну інтонацію: «І що ви збираєтеся нам заграти?»

Дівчина відповіла: «Ля Палома». Чоловік повторив назву за нею, але уже голосно: «Ля Палома». Настала пауза, почулися вступні акорди фортепіано, і я продовжував читати.

Під час виступу дівчини я краєчком вуха почув, що її стиль виконання був механічний, вона не завжди дотримувалася ритму — мабуть, хвилювалася. Ще раз моя увага повністю перемкнулася на несподіваний звук гонгу. Прозвучало ще кілька тактів: дівчина грала дедалі невпевненіше. Гонг пролунав знову, фортепіано раптово вмовкло, і почулося стурбоване перемовляння публіки. «Гаразд, гаразд», — промовив знайомий голос, і я зрозумів, що я чекав саме цих слів, я знав, що він скаже. Публіка замовкла, і голос почав: «Отже…»

Приймач умовк. На якусь мить із нього не долинало жодного звуку, крім механічного гудіння. І тут увімкнулася зовсім інша програма: чулися голоси Бінга Кросбі та його сина, вони співали останні такти «Пісні Сема», моєї улюбленої. Отож я знову повернувся до свого чтива, злегка здивований, що ж сталося з тією першою програмою, але не став усерйоз замислюватися над цим, аж доки дочитав книжку і став вкладатися до ліжка.

Аж тоді, роздягаючись у спальні, я пригадав, що Мейджер Бауз помер. Минуло кілька років, півдесятиліття з того часу, коли цей сухий сміх і знайоме «гаразд, гаразд» чулося у вітальнях усієї країни.

Отож, що ви робите, коли відбуваються вочевидь неможливі речі? У мене просто з’явилася непогана оповідка, яку можна розказати друзям. Після того мене неодноразово запитували, чи не чув я часом недавно Морана і Мака, пару популярних двадцять п’ять років тому радіокоміків, чи Флойда Гібсона, радіокоментатора з минулих часів. І не раз жартували з приводу мого ветхого радіоприймача.

Але один чоловік — це була зустріч у наступний четвер у когось в гостях — вислухав мою розповідь особливо уважно, а коли я замовк, розповів мені свою власну дивну бувальщину.

Він — серйозна, інтелігентна людина, і, коли я слухав його, я не так настрахався, як зацікавився тим, що, здалося мені, було спільною ознакою і приєднувало його історію з поведінкою мого приймача. Оскільки я на пенсії і маю доволі часу, то наступного дня, не полінувавшись, я здійснив двогодинну мандрівку потягом до Коннектикуту, щоб на місці пересвідчитися у достовірності розповіді. Я зробив детальні нотатки, і у моєму архіві вона має тепер такий вигляд: Випадок 2. Луїс Трачнор, торговець вугіллям і дровами Р. Ф. Д. І, Денбері, штат Коннектикут, 54 роки.

20 липня 1950 року, як розповів мені містер Трачнор, він вийшов на ґанок власного будинку приблизно о шостій ранку. З-під самого даху аж до ґанку тягнулася смуга сірої фарби, все ще вологої.

— Вона була завширшки, як, скажімо, восьмидюймова малярська щітка, — розповідав мені містер Трачнор, — і виглядало це геть незугарно, бо будинок був білого кольору. Я гадав, що якісь дітлахи зробили це вночі задля жарту, але якщо то справді були вони, то їм довелося б брати драбину, щоб дотягнутися аж до даху, — нікому і на думку не спало, що вони ладні прикласти стільки зусиль. Крім того, фарба була накладена щільно, хтось старанно попрацював, щоб провести гарну і рівну смугу саме на фасаді будинку.

Містер Трачнор приніс драбину і стер фарбу з допомогою розчинника.

У жовтні того ж таки року Трачнор перефарбував будинок.

— Біла фарба трималася погано, отож я пофарбував його у сірий колір. В останню чергу я дійшов до ганку і закінчив роботу в суботу близько п’ятої години. Наступного ранку, коли я вийшов з будинку, то на фасаді побачив білу смугу. Знову ці чортові дітлахи, подумав я собі, бо смуга була на тому ж місці, що і попереднього разу. Та коли я придивився уважніше, виявилося, що то не була свіжа фарба, а біла, яку щойно напередодні я зафарбував. Хтось не полінувався і обережно підчистив нову фарбу акуратною смугою завширшки вісім дюймів від самого даху аж донизу! Кому, до дідька, це було потрібно? І досі не збагну.

Ви помітили зв’язок між цією історією і моєю? Уявіть на хвилю, що у кожному з цих двох випадків траплялося щось таке, що ненадовго порушувало звичний хід часу. Саме це сталося зі мною: впродовж кількох секунд я очевидно мав можливість слухати передачу, яка вийшла в ефір багато років до того. А тепер уявіть, що ніхто не чіпав будинку містера Трачнора, крім нього самого: він пофарбував свій будинок у жовтні, але завдяки якомусь фантастичному перепаду в часі певна частина помальованої поверхні будинку проявилася ще влітку. Оскільки того разу він відчистив цю смугу, то саме її бракувало восени після пофарбування будинку.

Втім, я був би не зовсім щирий, якби став твердити, що одразу повірив у все це. То було тільки доволі цікаве припущення, і я переповідав друзям обидві ці історії просто як курйозні випадки. Я часто спілкуюся з різними людьми і час від часу після своїх оповідей мав нагоду вислухати інші чудернацькі бувальщини.

Бувало, хтось кивне і скаже: «Я згадав, що мені недавно розповідали…», і я таким чином додавав до своєї колекції ще один випадок. Якось у п’ятницю ввечері до одного чоловіка на Лонг-Айленді зателефонувала сестра з Нью-Йорка. Пізніше ж вона твердила, що дзвонила аж наступного понеділка, тобто через три дні. У відділенні банку Чейз-Нешнл на Сорок п’ятій вулиці мені показали чек, що був пред’явлений до сплати за день до того, як його виписали. Якось на Східну шістдесят дев’яту вулицю у Нью-Йорку принесли листа через сімнадцять хвилин після того, як його вкинули до поштової скриньки на головній вулиці містечка Грін Рівер у штаті Вайомінг.

І так далі, і так далі. Тепер на вечірках моїх розповідей чекали з нетерпінням, і згодом я сам переконався, що їх колекціонування і перевірка перетворилося на хобі. Але того дня, коли я почув історію Джулії Айзенберг, я зрозумів, що це не тільки хобі.

Випадок 17. Джулія Айзенберг, службовець, Нью-Йорк, 31 рік. Міс Айзенберг мешкає у невеликому будинку без ліфта у Грівіч Вілідж. Я розмовляв з нею у її помешканні після того, як мій товариш із шахового клубу, який виявився її сусідом, переповів мені дещо плутану її розповідь, яку він, у свою чергу, почув від консьєржа будинку.

У жовтні 1947 року близько одинадцятої вечора міс Айзенберг вийшла з помешкання до сусідньої аптеки по зубну пасту. Коли вона поверталася, до неї підбіг великий чорний з білим собака, став на задні лапи, а передні поклав їй на груди.

— Я зробила помилку, погладивши його, — сказала мені міс Айзенберг. — Після цього він просто не відставав від мене. Коли я ввійшла до під’їзду, мені довелося дослівно силоміць випхати його на вулицю, щоб зачинити двері. Мені стало шкода його, бідолашного пса, і я почулася трохи винуватою, бо через годину, коли я визирнула у вікно, він усе ще сидів під дверима.

Собака залишався поблизу три дні, виглядаючи міс Айзенберг і з диким захватом вітаючи її кожного разу, коли вона з’являлася на вулиці.

— Коли вранці я виходила з дому, щоб їхати автобусом на роботу, він уже сидів, бідолаха, на тротуарі і проводжав мене сумними-сумними очима. Мені хотілося забрати його до себе, але я думала, що у такому випадку він уже ніколи не повернеться до свого дому, і боялася, що справжньому господареві буде шкода втратити його. Ніхто по сусідству не знав, кому він належить, а згодом собака врешті-решт зник.

Через два роки подруга подарувала міс Айзенберг тритижневе цуценя.

— Моя квартира надто мала для собаки, але воно було таке миле створіння, що я не могла втриматися від спокуси. Отож цуценя росло і перетворилося на красивого великого собаку, який їв більше, ніж я сама.

Оскільки в околиці жили добропорядні люди, а собака поводився як слід, міс Айзенберг завжди відчіпляла повідець, коли прогулювала його увечері, і він ніколи не вибігав надто далеко.

— Одного вечора, — а востаннє я тільки й побачила, як він винюхував щось у темряві далі по вулиці, — я погукала його, але він не повернувся. Більше ніколи. Відтоді я його не бачила. Але ж наша вулиця — це суцільні цегляні будинки із замкненими дверима без жодних провулків. Він не міг зникнути ось так просто, він таки не міг. А все ж зник.

Багато днів після цієї пригоди міс Айзенберг провела у пошуках собаки, напитувала про нього по сусідству, давала оголошення в газетах, але так нічого і не довідалася.

— І ось якогось вечора я уже налагодилася лягати спати, та випадково виглянула з вікна на вулицю і зненацька пригадалося мені те, про що на той час я вже геть забула. Згадала я собаку, якого відганяла більше двох років тому. — Міс Айзенберг підвела на мене очі і спокійно промовила: — Це був той самий собака. Якщо ви тримаєте собаку, то добре його знаєте і не можете помилитися, і я кажу вам, що то був той самий собака. Можливо, це звучить безглуздо, але я загубила свого собаку, — вірніше, прогнала його, — за два роки до того, як він з’явився на світ.

Вона заплакала, по щоках покотилися сльози.

— Ви думаєте, мабуть, що я несповна розуму або що я самотня і через те надто переймаюся собакою. Але ви помиляєтеся. — Вона витерла сльози хустинкою. — Я цілком врівноважена людина, принаймні не менше ніж будь-хто у наш час, і не побоюся повторити вам, що знаю, що сталося.

Саме в цю хвилину, коли я сидів у чистенькій, але убогій вітальні міс Айзенберг, я повністю усвідомив, що наслідки цих загадкових випадків можуть виявитися значно вагомішими, ніж зацікавленість, яку вони викликають. І цілком можливо, що вони можуть обернутися трагедією. Саме у цю хвилю мене почав брати справжній страх.

Останні одинадцять місяців я продовжував виявляти і вивчати подібні дивні події, і мене вразило і злякало, що їх так багато. Ще більше я був уражений і зляканий тим, що вони трапляються дедалі частіше і — не знаю, щоправда, як це краще висловити — дедалі дужче ламають долі людей. Ось вам приклад, вибраний майже навмання, приклад всезростаючого впливу… одним словом того, що зараз трапляється у світі.

Випадок 34. Пол В. Керч, бухгалтер, Бронкс, 31 рік.

Однієї неділі — день був погожий, сонячний, — я познайомився з родиною, що жила у Бронксі: з кремезним і симпатичним містером Керчем, який зажурено поглядав спідлоба, з його дружиною, миловидною темноволосою жінкою віком під тридцять років, чию привабливість дещо псували темні набряки під очима, та їхнім сином, гарним хлопчиком шести-семи років. Після того, як ми потиснули одне одному руки, хлопчика відіслали гратися до його кімнати.

— Гаразд, — втомлено промовив містер Керч і підійшов до книжкової шафи, — ближче до справи. По телефону ви сказали, що в загальних рисах історія вам відома. — Останні слова прозвучали наполовину запитально, наполовину ствердно.

— Так, — відповів я.

Він дістав з верхньої полиці книжку і видобув з-поміж її сторінок кілька фотографій.

— Ось вони, — він сів поруч зі мною на канапу. — У мене досить пристойний фотоапарат. Я фотограф-аматор, у мене є все необхідне для роботи з плівками; я сам їх проявляю. Два тижні тому ми пішли на прогулянку в Центральний парк. — Його голос звучав втомлено і монотонно, очевидно, він розповідав про те уже не вперше, вголос і подумки. — Була хороша погода. Як сьогодні. Обидві бабусі нашого хлопчини неодноразово докучали нам проханням прислати його, отож я виклацав у парку цілу плівку, знімаючи усіх нас. Мій фотоапарат автоматично спрацьовує через кілька секунд, даючи мені час, щоб стати спереду і самому попасти в об’єктив.

Коли він передав мені до рук усі фотографії, крім однієї, в його очах читалася втома і безнадія.

— Ось ці я зняв спочатку, — сказав він.

Усі фотографії були досить великі, приблизно сім на три з половиною дюйми, і я уважно їх роздивився.

Це були звичайні фото, з хорошою різкістю, виразними були усі деталі, і на кожній з них у різноманітних позах було зображено сімейство з трьох радісних людей.

Містер Керч був у світлому костюмі ділового крою, його дружина у темній сукні й дощовику, а на хлопчикові був темний костюм з штанами до колін. Позаду них виднілося дерево з голими гілками. Я підвів погляд на містера Керча, даючи знак, що роздивився фотографії.

— А це остання, — сказав він і простягнув її мені. — Я зняв цей кадр так самісінько, як і решту. Ми домовилися, як краще стати, я встановив фотоапарат, одійшов і став разом із сім’єю перед об’єктивом. У понеділок увечері я проявив плівку. Ось що я побачив на останньому негативі. — Він віддав мені фотографію.

На якусь мить мені здалося, що це просто ще одна групова фотографія цієї ж сім’ї. Потім я помітив різницю. Містер Керч виглядав в основному так само. Він був голомозий і широко усміхався, але на ньому був зовсім інший костюм. Його син, що стояв поруч, носив довгі штани і був на добрі три дюйми вищий і, очевидно, старший. Одначе це, без сумніву, був той самий хлопчик. А жінка була зовсім іншою особою. Одягнена по-модному, з відблиском сонця у світлому волоссі, вона здавалася дуже красивою і привабливою. Вона усміхалася в об’єктив і тримала містера Керча за руку.

Я перевів погляд на нього:

— Хто це?

Містер Керч втомлено похитав головою.

— Я не знаю, — відповів він, а тоді вигукнув: — Я не знаю! Ніколи раніше не бачив її!

Він повернувся до дружини, але вона відвела погляд, і він знову повернувся до мене, стенувши плечима. — Ось і все, — сказав він. — Така історія.

Він підвівся і, поклавши руки в кишені штанів, почав міряти кроками кімнату, поглядаючи на дружину. Він звертався до неї, хоча промовляв до мене:

— Отож хто вона така? Як міг фотоапарат зняти цей кадр? Я бачу цю жінку вперше в житті!

Я ще раз поглянув на знімок і підняв його ближче до очей.

— Тут дерева буяють листям, — сказав я.

Позаду хлопчика з серйозним виразом обличчя, усміхнених чоловіка і жінки по-літньому зеленіли крони дерев.

Містер Керч кивнув і з болем у голосі відповів:

— Я не знаю. — А потім вигукнув, не відводячи погляду від дружини: — А хочете знати, що вона каже? Вона каже, що на фотографії моя дружина, моя нова дружина, яка буде у мене через кілька років! О Боже! — Він затулив обличчя руками. — Чого тільки не придумають ці жінки!

— Що ви маєте на увазі? — звернувся я до місіс Керч, але вона не стала відповідати — мовчала, стиснувши губи.

Керч безпорадно здвигнув плечима.

— Вона говорить, що на фотографії відображене те, що станеться через кілька років. Або вона помре, або… — він завагався, а тоді з болем у голосі закінчив фразу, — або ми розлучимося, я залишу сина у себе і одружуся з тією жінкою, що на знімку.

Ми обидва перевели погляд на місіс Керч, чекаючи на її реакцію.

— Гаразд, якщо це не так, — сказала вона, розвівши руками, — то скажіть мені, що ж означає ця фотографія.

Жоден з нас не міг дати відповіді, і через кілька хвилин я розпрощався. Що я міг сказати подружжю? Звичайно ж, я не міг уголос висловити своєї переконаності, що хоч як трактуй цю фотографію, їхньому сімейному життю настав кінець…

Випадок 72. Лейтенант Альфред Айхлер, поліція Нью-Йорка, 33 роки.

Пізно ввечері 9 січня 1951 року двоє поліцейських побачили револьвер, який лежав на доріжці поблизу південної брами Центрального парку. У поліцейській лабораторії револьвер обстежили на предмет відбитків пальців, і кілька було знайдено. З револьвера нещодавно стріляли, ще один постріл зробили у поліції для дослідження кулі й занесення у картотеку висновку експертів-балістиків. Знайдені відбитки пальців перевірили і виявили у картотеці; вони належали якомусь дрібному злодюжці, в якого на рахунку вже був один напад.

Як це заведено, було наказано розшукати його. Один із детективів завітав до будинку, де, як було відомо, той проживав, але не застав удома, а оскільки останнім часом не було невияснених випадків стрілянини, то тієї ночі пошуками особливо не переймалися.

Наступного вечора у Центральному парку з тієї ж зброї застрелили людину. Будь-які сумніви щодо помилковості такого припущення відкинула балістична експертиза. Невдовзі з’ясувалося, що у барі неподалік від Центрального парку вбитий учинив сварку зі своїм товаришем. Обидва чоловіки були вже добряче напідпитку, коли разом вийшли з бару. Другий з них і був тим злочинцем, чию зброю знайшли напередодні і яка зберігалася надійно замкненою у сейфі поліцейського відділка.

Як розповідав мені лейтенант Айхлер, «було неможливо застрелити людину з тієї ж зброї, але трапилося саме так. Втім, навіть не запитуйте мене, яким чином, і якщо хтось гадає, що ми б стали передавати таку справу до суду, то у нього не всі вдома».

Випадок 111. Капітан Хуберт Рім, поліція Нью-Йорка, у відставці, 66 років.

Я домовився зустрітися з капітаном Рімом уранці у парку Стайвесент — зеленому острівці з дерев’яними лавками і асфальтованими доріжками посеред міста поблизу Другої авеню.

— Ви хочете почути про справу Фентца, чи не так? — запитав він після того, як ми відрекомендувалися один одному і відшукали затишну лавку.

— Гаразд, я розповім вам. Не люблю про це згадувати — ця історія нервує мене, — але мені б хотілося почути вашу думку.

Він був високий на зріст, дещо обважнілий чоловік з обвітреним і серйозним обличчям. На ньому був кітель від поліцейської уніформи і кашкет без кокарди.

— Я був тоді саме у міському моргу, — почав він свою розповідь, коли я приготував записника і ручку, — у дільниці Бельв’ю близько дванадцятої ночі, і разом з одним стажером пригощався кавою. То був червень 1950 року, незадовго до того, як я пішов на пенсію. У той час я працював у відділі, який займався пошуками зниклих осіб. Занесли цього хлопця, і видався він мені дивним типом. З бородою. Молодий чолов’яга, років тридцяти, але із справжніми доглянутими баками і одяг його теж видався незвичним. На той час у мене за плечима уже було тридцять років служби і мені траплялося бачити не одного вбитого на вулиці дивака. Якось ми знайшли араба в чалмі і бурнусі й цілий тиждень дошукувалися, хто то такий. Отож стурбував мене не так його вигляд, як те, що ми знайшли у його кишенях.

Капітан повернувся на лавці усім тілом, глянув на мене, щоб переконатися, чи я зацікавився його розповіддю, і провадив:

— У кишені мертвяка знайшли десь на долар монет, і один з хлопців простягнув мені п’ятицентовика. Ну, вам же потрапляло на очі багацько п’ятицентовиків, і нових з портретом Джефферсона, і з зображенням бізона, які карбували раніше, а час від часу можна натрапити на п’ятицентовик з головою Свободи. Їх перестали карбувати ще до першої світової війни. Та цей походив із ще давніших часів. З одного боку я побачив герб Сполучених Штатів, з іншого — велику п’ятірку; мені попадалися такі монети, ще коли я був малим хлопцем. Але найцікавіше те, що старий п’ятицентовик мав вигляд новенького; нумізмати називають це «щойно із монетного двору», тобто здавалося, що його виготовлено лише вчора. На п’ятицентовику рік випуску — «1876», а в його кишенях не знайшлося жодної новішої монети.

Капітан Рім запитально подивився на мене.

— Що ж, — сказав я, відірвавши очі від записника, — таке цілком могло трапитися.

— Певно ж, що могло, — відповів він із ноткою вдоволення у голосі, — але на усіх його одноцентовиках були зображені голови індіанців. Ну, і коли востаннє ви бачили таку монету? Серед інших була навіть трицентова срібна монета, схожа на старий десятицентовик, але трохи менших розмірів. А банкноти у його портмоне — усі як одна старого зразка, великого розміру.

Капітан Рім нахилився вперед і плюнув у траву тоненькою цівкою пережованого на сік тютюну, демонструючи цим огиду старого поліцейського до усього, що не вкладається у звичні рамки.

— Більше сімдесяти доларів готівкою і жодного папірця, випущеного сучасним банком Федерального резерву. Серед інших виявилися і дві жовті десятки. Ви пам’ятаєте такі? Їх ще можна було обміняти на золото. Решта були старими банкнотами національних банків; їх ви теж повинні пам’ятати. Такі банкноти друкували безпосередньо у місцевих банках з особистим підписом президента банку; їх часто фальшували. Добре, — продовжував капітан Рім, відкинувшись на спинку лавки і схрестивши ноги, — з його кишені ми виловили ще рахунок з платної конюшні на Лексінгтон-авеню: три долари за утримання коня і за чищення екіпажу, а крім того, латунний жетон, за якого можна було отримати п’ятицентове пиво у барі. І лист, надісланий з Філадельфії у червні 1876 року зі старовинною двоцентовою маркою, та кілька візитівок у тому ж таки портмоне. На картках зазначалися його ім’я та адреса, на листі також.

— О, — вигукнув я із здивуванням, — то ви його одразу ж ідентифікували?

— Еге ж. Рудольф Фентц, адреса на П’ятій авеню — номер будинку я вже не пригадую — у Нью-Йорку. Жодних проблем. — Капітан Рім нахилився і знову плюнув. — Тільки ж за цією адресою ніхто не міг мешкати. Це — крамниця, і вже віддавна ніхто і чути не чув про якогось там Рудольфа Фентца, а в телефонній книзі теж немає такого імені. Ніхто так і не зателефонував нам, щоб поцікавитися долею цього невдахи, а у Вашингтоні не знайшлося відбитків його пальців. На сюртуку знайшли ім’я його кравця, який начебто жив на Бродвеї, але там ніхто і не чув про такого.

— А що такого дивного було в його одязі?

Капітан сказав:

— Ну, чи бачили ви когось у дуже вузьких штанях без манжетів, без напрасованих кантів у великі чорні і білі клітки?

Я замислився на хвилю.

— Так, — сказав я, — мій батько носив такі, ще коли був молодим, до одруження. Я бачив на фотографії.

— Саме так, — продовжував капітан Рім, — крім того, носив він також і короткий сюртук із двома ґудзиками ззаду, жилетку з лацканами, високий капелюх, обтягнений шовком, дуже широку чорну краватку, твердий комірець і туфлі, що защіпалися на ґудзики.

— Так був одягнений той чоловік?

— Еге ж, так, як одягалися сімдесят п’ять років тому! А на вигляд йому не можна було дати більше тридцяти. На капелюсі знайшли товарний знак крамниці з Двадцять третьої вулиці, яка припинила своє існування десь на початку століття. То що ж ми могли вдіяти?

— Ну, — почав я невпевнено, — що тут вдієш. Схоже на те, що хтось не полінувався і старанно переодягнувся у старовинний одяг. Що ж до монет і банкнот, то, гадаю, він міг придбати їх у нумізматів, а після цього загинув у дорожній пригоді.

— Що загинув, то правда. О чверть на дванадцяту на Таймз-сквер у театрах закінчуються вистави, і вона стає найпожвавленішим і найгамірливішим місцем у світі, а цей парубок вигулькнув посеред вулиці і видивився на автомобілі та вивіски, наче побачив їх уперше в житті. Черговий поліцейський помітив його, отож ви розумієте, що йому треба було робити. Червоне світло змінилося зеленим, автомобілі рушили з місця, а цей стовбичить посеред вулиці, і замість того, щоб перечекати, триклятий придурок кидається на всі боки, намагаючись зійти з проїжджої частини. Тут-то його і збила машина — смерть настала одразу.

Якусь хвилю капітан Рім мовчки пережовував тютюн і сердито спостерігав за молодою жінкою, яка штовхала поперед себе дитячу коляску, хоча я впевнений, що її він не помічав. Минаючи нас, молода мати не стала приховувати свого обурення його суворим поглядом, а капітан продовжив свою розповідь.

— Маючи отакі факти на руках, ми нічого не могли вдіяти. Не знайшли нічого. Я став перевіряти старі телефонні довідники у нашому архіві так, як це заведено, але без особливої надії, бо вони сягають не дуже віддалених часів. Але у виданні за літо 1939 року я натрапив на Рудольфа Фентца-молодшого, який мешкав десь у районі Східної 52-ї вулиці. Однак, як повідомив мені комендант будинку, він вибрався звідтіля у сорок другому, крім того, було йому вже за шістдесят і він відійшов від справ; комендант пригадав, що старий начебто працював колись у банку, за кілька кварталів від будинку. Я розшукав банк, де він колись працював, і там мені сказали, що він пішов на пенсію у сороковому і вже п’ять років як помер, а вдова живе у Флориді у сестри.

Я написав вдові листа, але вона згадала тільки один факт, який нікуди не годився. Я навіть не став вносити його до звіту. Хоч як би там було, але офіційно я про нього не згадував. Батько її чоловіка зник безвісті, коли останній ще був дуже малий, не старший, либонь, двох років. Одного вечора десь близько десятої години він вийшов пройтися — дружина вважала, що портьєри вбирають сигарний дим, отож він зазвичай, перш ніж вкладатися до ліжка, виходив на прогулянку і випалював сигару — і більше не повернувся. З того часу його вже не бачили і нічого не чули про нього. Сім’я неабияк витратилася, намагаючись розшукати його, але все марно. Це сталося приблизно в 70-х роках минулого століття, старенька не могла пригадати точної дати. А її чоловік ніколи про цю історію не розводився.

— Ось і все, — сказав капітан Рім. — Якось одного вільного від служби вечора я зайнявся пошуками у старих паперах архіву поліції. Врешті-решт натрапив на папку з матеріалами про осіб, що безслідно зникли в 1876 році, і, звичайно ж, у списку знайшлося ім’я Рудольфа Фентца. Річ зрозуміла, що опис зниклого був недосконалим і бракувало відбитків пальців. Навіть зараз я ладен віддати рік життя і мені спалося б вночі спокійніше, якби у нього взяли відбитки пальців. У звіті говорилося, що йому 29 років, з великими баками, у високому капелюсі, темному сюртуку і картатих штанах. Ось приблизно і все, про що там згадувалося. Ані слова про краватку чи жилетку і ані слова про те, чи його туфлі защіпалися на ґудзики. Ім’я його Рудольф Фентц, і помешкання він мав за тією ж адресою на П’ятій авеню, — у той час це, напевно, був житловий будинок. І останній запис у його справі: не знайдено. Мені страшенно не подобається цей випадок, — тихо промовив капітан Рім. — Не подобається він мені, і радше б я ніколи не чув про нього. А ви як гадаєте? — І, сердито насупившись, він запитав: — Невже цей хлопець вийшов на вулицю і розчинився у повітрі в 1876 році і знову матеріалізувався в році 1950-у?

Від несподіванки я стенув плечима, а капітан сприйняв цей жест як негативну відповідь.

— Ні, певно ж, що ні, — сказав він. — Звичайно, що ні. Але ж має бути якесь пояснення.

Я б міг продовжувати перелік. Я б міг запропонувати вам кілька сотень таких історій. Якось вранці із спальні вийшла шістнадцятирічна дівчина зі своїм одягом у руках, бо він став явно завеликим для неї. Того ранку на вигляд їй не можна було дати більше одинадцяти років. Були ще інші пригоди, надто жахливі, щоб згадувати про них на цих сторінках. Усі вони сталися в одному тільки Нью-Йорку та його околицях, усі протягом кількох останніх років; а я підозрюю, що ще тисячі таких випадків відбулися і далі відбуваються в усьому світі. Я міг би розповідати і далі, але напрошується запитання: що ж це діється, і чому? Відповідь, гадаю, мені відома.

Чи помічали ви, що майже всіх ваших знайомих поймає дедалі глибше несприйняття дня сьогоднішнього? І всезростаюча туга за минулим? Бо я помічав. Ніколи ще за все своє тривале життя не чув я від людей стільки нарікань щодо того, чому, мовляв, їм не довелося жити «на межі століть», або в часи, коли «життя було набагато простішим» і «було варто жити», «коли можна було народжувати на світ дітей і розраховувати на майбутнє», або ж просто «у давні, добрі часи». Коли я був молодий, ніхто такого не говорив! Тогочасні дні вважалися славною порою! А зараз таке почуєш мало не від кожного.

Вперше за всю історію цивілізації люди відчайдушно намагаються втекти від сучасності. Наші кіоски завалені ескапістською літературою, саме визначення якої дуже промовисте. Цілі часописи присвячені фантастичним оповідям про втечу — втечу у інші часи, минуле і майбутнє, до інших світів і планет — про негайну втечу будь-куди. Навіть наші поважні часописи, видавці книжок і Голівуд не забарилися прореагувати на зростаючий попит на цю тему. Так, це бажання заполонило світ, наче спрага, наче жахливий суцільний гніт, який стає фізично відчутний, тиск мільйонів людських свідомостей, що поволі, але певно вже позначається на самому часові. У ті хвилі, коли цей тиск найпомітніший, коли майже всесвітній потяг до втечі досягає найвищої межі — і відбуваються пригоди, які поповнюють мою колекцію.

Люди тягнуться руками до годинникових стрілок часу, і я боюся, що ті, врешті-решт, не витримають. Коли настане ця хвиля… нехай-но уява підкаже вам, якими божевільними виявляться ті кілька годин, що залишаться нам: усі безконечні миттєвості, з яких збудоване наше життя, несподівано перестануть триматися купи і хаотично перемішаються у часі.

Так, за плечима в мене більша частина життя, мене можна пограбувати лише либонь на кілька років. Однак це всеохоплююче поривання до втечі зі світу, який міг би стати багатим на звершення і щасливим, видається мені дуже зловісним. Ми — мешканці планети, яка все-таки здатна забезпечити пристойне життя кожній сущій на ній душі, про що у дев’яносто дев’яти випадках зі ста мріють усі люди. То чому ж нам цього не дано?


Вуді Аллен КУГЕЛЬМАСОВА ПРИГОДА Оповідання



З англійської переклав Павло Насада

Перекладено за виданням: Penguin Book of Modem Humour. Penguin Books, 1983.


Кугельмас, професор гуманітарних наук у Сіті-коледж, і в другому шлюбі не зазнав щастя. Дафна Кугельмас була недотепа. Від першої дружини, Фло, у нього залишилося двоє недорікуватих синів, і він по самі вуха загруз в аліментах та виплатах допомоги для дітей.

— Чи міг я коли подумати, що все так погано складеться? — поскаржився якось Кугельмас своєму психоаналітикові. — Дафна котись подавала надії. Хто ж міг сподіватися, що вона не пильнуватиме себе і її розіпре, як надувний човен? До того ж грошей у неї не густо — вагома підстава не жити у шлюбі з такою особою. Проте це не таке вже й лихо з моїм хистом та вмінням. Ви розумієте, куди я гну?

Кугельмас був лисий і на тілі волохатий, як ведмідь, одначе ж душа його була не з каменю.

— Я маю зустріти нову жінку, — провадив він. — Моя душа прагне любощів. Може, я й непоказний собою, але я чоловік і жадаю любовних походеньок. Я жадаю ніжності, жадаю підбивати клинці. Я вже добряче підтоптався, тож поки не пізно, хочу кохатися у Венеції, робити те саме за гроші у клубі «21», обмінюватися ніжними поглядами понад келихами з червоним вином та полум’ям свічки.

Лікар Мендель посовався у кріслі й відказав:

— Любовна пригода не зарадить. Ви нереально дивитесь на речі. Ваші проблеми сягають далеко глибше.

— І ще. Любовні походеньки мають залишатись у таємниці, — не вгавав Кугельмас. — На друге розлучення мене не вистачить. Дафна мене доконає.

— Пане Кугельмасе…

— Сіті-коледж відпадає, бо там працює й Дафна. Звісно, у нью-йоркському Сіті-коледжі є студенточки, варті уваги, але декотрі з них…

— Пане Кугельмасе…

— Допоможіть мені. Минулої ночі мені наснився сон. Я гасав лукою з кошиком для пікніків у руках, на якому красувався напис: «Варіанти вибору осіб прекрасної статі». А потім помітив у кошику отакенну діромаху.

— Пане Кугельмасе, найбільше що ви можете зробити тут, — це про все розповісти. Ви повинні просто вилити свої почуття, а тоді ми разом їх проаналізуємо. Ви вже довгенько до мене ходите і маєте знати, що за один день тут не вилікуєшся. Зрештою, я психоаналітик, а не чарівник.

— Що ж, можливо, саме чарівник мені й потрібен, — заявив Кугельмас, підводячись із крісла.

І негайно ж відмовився від продовження курсу терапії.


За кілька тижнів, коли одного надвечір’я Кугельмас і Дафна, мов якісь два предмети старого вмеблювання, нудили світом у своєму помешканні, пролунав телефонний дзвінок.

— Спокійно, я беру слухавку, — кинувся до телефону Кугельмас. — Алло.

— Кугельмас? — озвався незнайомий голос. — Кугельмас, це я, Перскі.

— Хто?

— Перскі. Або, коли хочете, Великий Перскі.

— Даруйте?

— Чув я, що ви шукаєте по всьому місту чарівника, який вніс би у ваше життя трохи екзотики. Це правда?

— Тс-с-с, — Кугельмас перейшов на шепіт. — Не кладіть слухавки. Ви звідки телефонуєте, Перскі?


Другого дня в обідню пору Кугельмас піднімався на третій поверх занедбаного багатоквартирного будинку в Бушвікському районі Брукліна. Напружуючи зір у темному холі, він відшукав потрібні двері й натис на ґудзик дзвінка. Як би не довелося пошкодувати, — подумалось йому.

За хвилю його вже вітав невисокий, худорлявий, нервовий на вигляд чоловік.

— То це ви Великий Перскі? — запитав Кугельмас.

— Так, Великий Перскі. Чаю хочете?

— Ні, мені хочеться пережити любовну пригоду! Хочеться музики. Хочеться кохання та краси.

— А чаю ні, га? Чудасія. Гаразд, сідайте отут.

Перскі пішов углиб кімнати, і Кугельмас почув, як той соває якісь ящики та меблі. Перскі з’явився знову, штовхаючи поперед себе величенький предмет на скрипучих коліщатках. Стягнув з нього якесь старе шовкове хустя, покладене зверху, і здув пилюку. То була дешева на вигляд, абияк полакована китайська шафа.

— Перскі, — промовив Кугельмас, — що це ви мені підсовуєте?

— Слухайте уважно, — сказав Перскі. — Ця штука творить чудеса. Я змайстрував ще торік для «Лицарів Піфії». Але свого замовлення вони не забрали. Залазьте до шафи.

— Овва! А ви стромлятимете шпаги чи ще якусь чортівню?

— Де ви бачите шпаги?

Кугельмас скривився і, буркочучи, вліз до шафи. Він не міг не помітити кілька бридких штучних самоцвітів, що поблискували на поверхні необробленої фанери перед його носом.

— Якщо це жарт… — почав він.

— Атож, своєрідний. Річ ось у чім. Якщо я вкину до вас у шафу якийсь роман, зачиню дверцята і тричі постукаю рукою згори, то ви перенесетесь у ту книжку.

У Кугельмаса на обличчі з’явилася гримаса недовіри.

— Тут усе надійно, — запевнив Перскі. — Даю руку відрубати. І не тільки роман. Усе, що завгодно. Оповідання, п’єсу, вірш. І ви можете зустрітися з будь-якими жінками, створеними найталановитішими письменниками світу. Хоч би про кого мріяли. І зможете досягти неабиякого успіху в чому завгодно. А коли з вас буде досить, ви лиш гукніть, а я вже подбаю, щоб зразу повернулися.

— Перскі, ви при своєму розумі?

— Кажу ж, тут усе на найвищому рівні, — правив своєї Перскі.

Кугельмаса не полишав скептицизм.

— Отже, кажете, що в цьому задрипаному, доморобному ящику я можу зазнати того, про що ви мені оце розповіли?

— За дві десятки.

Кугельмас сягнув до кишені по гамана.

— Повірю, як побачу на власні очі, — сказав він.

Перскі застромив банкноти до кишені штанів і підійшов до книжкової полиці.

— То з ким би вам хотілося зустрітися? Сестра Керрі? Естер Прайн? Офелія? Може, з персонажем Сола Беллоу? Гей, а як щодо Темпл Дрейк? Хоча як на ваш вік вона трохи застара.

— Франція. Я хотів би розважитися з коханкою-французкою.

— Нана?

— За неї я волів би не платити.

— А як щодо Наташі з «Війни і миру»?

— Я сказав: французка. О, вже знаю! Емма Боварі. Що скажете? Як на мене, це саме те, що треба.

— А ось і вона, Кугельмасе. Гукніть мене, як набридне. — Перскі кинув усередину примірника Флоберового роману в суперобкладинці.

— Ви певні, що все безпечно? — запитав Кугельмас, коли Перскі зачиняв дверцята шафи.

— Безпечно. Якщо у цьому божевільному світі щось може взагалі бути безпечним. — Перскі тричі стукнув долонею по шафі й розчинив дверцята навстіж.


Кугельмас зник. Ту ж мить він з’явився в будуарі йонвілльського будинку Шарля та Емми Боварі. Спиною до нього стояла вродлива жінка і складала білизну. Вона була сама. Неймовірно, подумав Кугельмас, уп’явшись очима в гожу лікареву дружину. Це чудо. Я тут. І це вона.

Емма повернулася до нього. На її обличчі відбився подив.

— Боже, як ви мене налякали, — сказала вона. — Хто ви?

Вона говорила чудовою англійською мовою, якою перекладено твір.

Чисте божевілля, подумав професор. Потім, здогадавшись, що вона звертається до нього, промовив:

— Пробачте. Я Сідні Кугельмас. З Сіті-коледжу. Професор гуманітарних наук. Сіті-коледж, Нью-Йорк. У центрі. Неодружений.

Емма кокетливо всміхнулася і запитала:

— Чи не вип’єте чого? Може, келих вина?

Вона вродлива, подумалось Кугельмасові. Який контраст проти троглодитки, з якою він ділить подружнє ложе! Його опанувала раптова хіть ухопити це видиво в обійми і сказати, що вона саме та жінка, про яку він мріяв усе життя.

— Еге ж, трохи вина, — відказав він хрипко. — Білого. Ні, червоного. Ні, білого. Нехай буде біле.

— Шарля не буде цілий день, — кинула Емма, і в грайливих нотках її голосу прозвучав натяк.

Після чаркування вони подалися на прогулянку, щоб помилуватися на чарівний французький краєвид.

— Я завжди мріяла, що з’явиться якийсь загадковий незнайомець і врятує мене від монотонності цього нудного сільського животіння, — сказала Емма, плеснувши його по руці. Вони проходили повз церковцю. — Мені подобається ваше вбрання, — пробелькотіла вона. — Зроду не бачила чогось такого в нашому околі. Воно таке… таке модне.

— Це спортивний костюм, — сказав вінромантично. — Пошито на замовлення.

Зненацька він поцілував її. Наступну годину вони провели у затишку під деревом, говорили пошепки і дуже багато важливого сказали одне одному очима. Потім Кугельмас підвівся і сів. Йому згадалося, що він має зустрітися з Дафною біля супермаркету «Блумінгдейл».

— Я мушу йти, — сказав він. — Але не журися. Я повернусь.

— Сподіватимуся, — відповіла Емма.

Професор палко обійняв її, і закохана пара подалася назад до будинку. Він взяв Еммине обличчя у долоні, ще раз поцілував її і загорлав:

— Перскі, пора! О третій тридцять мені треба бути біля «Блумінгдейла».

Почувся стук, і Кугельмас знову опинився у Брукліні.

— Ну як? Брехав я чи ні? — запитав Перскі, тріумфуючи.

— Слухайте, Перскі, я спішу, боюся спізнитися на зустріч зі своєю мегерою на Дексінгтон-авеню, але коли можна буде забігти ще? Може, завтра?

— Радий буду бачити. Тільки не забудьте прихопити двадцятку. І нікому про це анічичирк.

— Гаразд, зателефоную Рупертові Мердоку.

Кугельмас спіймав таксі й помчав до міста. Серце як не вискакувало з грудей. Я кохаю, думав він, я володар чудової таємниці. Він і гадки не мав, що в цю мить у всіх аудиторіях країни студенти допитувалися у своїх викладачів: «Хто цей персонаж на сотій сторінці? Що воно за лисий єврей цілує мадам Боварі?» Один викладач у Сіу-Фолз, Південна Дакота, зітхнув і подумав: «Господи, які тільки каверзні та в’їдливі ці дітлахи. Що в них у голові!»

Коли захеканий Кугельмас нарешті прибув до «Блумінгдейла», він знайшов Дафну у відділі речей для ванної кімнати.

— Де ти був? — гостро запитала вона. — Уже пів на п’яту.

— Застряг дорогою, — відповів професор.


Кугельмас завітав до Перскі наступного дня, і через кілька хвилин знов у чарівний спосіб перенісся до Йонвілля. Побачивши його, Емма не могла приховати свого збудження. Годину за годиною проводили вони вдвох, сміялися і розмовляли про те, які вони геть у всьому несхожі. Перед тим як Кугельмас мав відійти, вони кохалися.

— Боже мій, я займався цим з мадам Боварі! — прошепотів Кугельмас сам до себе. — І це я, хто на першому курсі завалив іспит з англійської мови.

Минали місяці, Кугельмас частенько навідувався до Перскі, і його стосунки з Еммою Боварі переросли у палку пристрасть.

— Пильнуйте, щоб я ніколи не опинявся далі сто двадцятої сторінки, — сказав якось Кугельмас чарівникові. — Я завжди повинен з нею зустрічатися ще перед тим, як вона спіймається на гачок цього Рудольфа.

— А то чому? — здивувався Перскі. — Ви що, не можете його відшити?

— Еге, відшити. Він же з поміщиків. А в цих хлопців тільки й роботи, що фліртувати і гасати верхи на конях. Як на мене, Рудольф ніби зійшов зі сторінок жіночого часопису. І зачіска як у Гельмута Бергера. Але для неї він ласий шматочок.

— А її чоловік нічого не підозрює?

— Йому й на думку не спадає. Це середньої руки дрібний костоправ, який і незчувся, як його закрутила ця карусель. О десятій він уже лаштується спочивати, а вона взуває свої бальні черевички. Ну, що ж… Бувайте.

І Кугельмас знову запхався до шафи і ту ж мить перенісся до маєтку Боварі у Йонвіллі. «Як ся маєш, золотко?» — привітав він Емму.

— Ох, Кугельмасе, — зітхнула Емма, — знав би ти, що доводиться терпіти. Учора за обідом пан господар задрімали посеред десерту. Я йому душу виливаю, про «Максіма» та про балет розказую, а він як не захропе!

— Нічого, любонько. Зараз із тобою я, — сказав Кугельмас, хапаючи її в обійми.

Я заслужив на це, думав він, вдихаючи Еммині французькі парфуми й зариваючись носом у її волосся. Я вже досить натерпівся. Досить сплатив аналітикам. Я дошукався відповіді, аж стомився. А вона молода і стигла, і ось я тут, на кілька сторінок далі, ніж Леон, але не в тому місці, де з’являється Рудольф. Потрапивши в належний розділ, я зараз пан становища.

Емма, повірте, була не менш щаслива, ніж Кугельмас. Їй так довго бракувало розваг, і його розповіді про життя на Бродвеї, про швидкісні автомобілі та зірки Голлівуду й телебачення викликали захват у молоденької французької красуні.

— Розкажи мені ще про О. Дж. Сімпсона[4], — попрохала вона ввечері, коли вони проходили повз Бурньєзьке абатство.

— Ну, що можна сказати? Це видатна людина. Він побив усі рекорди з бігу. Ніхто не годен його наздогнати.

— А про нагороди «Академії» не розкажеш? — не вгавала Емма. — Чого б я не віддала, аби здобути таку й собі.

— Треба, щоб хтось спершу висунув твою кандидатуру.

— Знаю. Ти вже розповідав. Та я переконана, що можу грати на сцені. Звичайно, спершу доведеться трохи повчитися. Можливо, у Страсберга. А тоді, якщо матиму путнього агента…

— Побачимо, побачимо. Я побалакаю про це з Персні.

Цього ж таки вечора, щасливо повернувшись до помешкання Перскі, Кугельмас поділився з ним своєю ідеєю про те, щоб Емма відвідала його тут, у великому місті.

— Дай-но поміркую, — відповів Перскі. — Може, й пощастить це зробити. Ще й не такі дива траплялися.


— Де ти в біса пропадаєш? — накинулася на свого чоловіка Дафна Кугельмас, коли той пізно вночі повернувся додому. — Ховаєшся від мене з якоюсь шльондрою?

— Прямо-таки. Я саме з цього десятка, — стомлено зітхнув Кугельмас. — Я зустрічався з Леонардом Попкіном. Ми дискутували про соціалістичне сільське господарство у Польщі. Ти ж знаєш Попкіна. Він на цьому схибнутий.

— Останнім часом ти став дуже дивний, — зауважила Дафна. — Якийсь очужілий. Не забудь про день народження мого батька. У неділю.

— О, що ти, що ти, — відповів Кугельмас, простуючи до ванної.

— Збереться вся моя родина. Ми зможемо побачити двійнят. І кузину Геміш. Тобі слід бути чемнішим із кузиною Геміш — ти їй подобаєшся.

— От-от, двійнята, — промимрив Кугельмас і зачинив двері до ванної, відгороджуючись від голосу дружини.

Він сперся спиною на двері й глибоко вдихнув повітря. Через кілька годин, сказав він собі, він знову буде у Йонвіллі поруч зі своєю коханою. І цього разу, якщо все буде гаразд, він повернеться разом з Еммою.


Назавтра о третій п’ятнадцять Перскі знову продемонстрував свої чаклунські здібності. Парочка провела кілька годин у Йонвіллі з Біне, а потім сіла у повіз Боварі. Дотримуючись настанов Перскі, вони міцно обнялися, заплющились і стали лічити до десяти. Розплющивши очі, побачили, що екіпаж уже наближається до бічного входу готелю «Плаза», де на день раніше сповнений оптимізму Кугельмас замовив номер.

— Яка розкіш! Усе — як я бачила у своїх мріях, — промовляла Емма, весело кружляючи по спальні й кидаючи зацікавлені погляди у вікно. — Ото, певне, Шварцова крамниця іграшок. А там Центральний парк. А «Шеррі» це де? Ага, ось уже бачу. Божественно.

На ліжку лежали пакунки з крамниць Гелстона та Сен-Лорана. Емма розгорнула один з них, схопила оксамитові штани і приклала, примірюючи до свого досконалого тіла.

— Цей костюм пошитий у Ральфа Лорена, — сказав Кугельмас. — У ньому ти виглядатимеш на мільйон доларів. Ну ж бо, моя солоденька, хіба я не заслужив на поцілунок.

— Зроду не була така щаслива! — вигукнула Емма, видивляючись на себе у дзеркалі. — Гайда до міста. Я хочу на власні очі побачити і мюзикл «Корес-Лайн», і музей Гуггенгайма, і Джека Ніколсона, що ти завжди згадуєш. Чи можна десь подивитися його фільми?

— Розуму не приберу, — сказав один із професорів Стенфорда. — Спершу в романі з’являється якийсь дивний персонаж на ім’я Кугельмас, а тепер щезає вона. Що ж, така, напевно, риса класичної літератури: можна тисячу разів перечитувати книжку і завжди знаходити щось нове.


Цілий тиждень коханці почувалися на сьомому небі. Дафні Кугельмас набрехав, що поїде на симпозіум до Бостона і повернеться аж у понеділок. Розкошуючи кожною хвилиною, він ходив з Еммою до кінотеатрів, вони обідали у Чайнатауні, збавили дві години на дискотеці і заснули під акомпанементи телевізора. У неділю вони спали до обіду, побували у Сохо[5] і витріщалися на знаменитостей у нічному клубі «Елейн». Увечері замовили до номера шампанського та кав’яру і пробалакали до світу. А вранці, у таксі, яким вони їхали до Перскі, Кугельмас подумав, що все робиться якось гарячково, але справа була варта заходу. Не можна забирати її сюди надто часто, але вряди-годи їй буде приємно відчути контраст із Йонвіллем.

На квартирі у Перскі Емма прилаштувалась у шафі, обклавшись новими пакунками з одягом, і ніжно поцілувала Кугельмаса.

— Наступного разу в мене, — підморгнула вона.

Перскі тричі стукнув по шафі. Жодних змін.

— Хм, — почухав потилицю Перскі. Він постукав ще раз, але чари не діяли. — Напевно, щось вийшло з ладу, — пробурмотів він.

— Перскі, досить жартів! — вигукнув Кугельмас. — Як воно може не працювати?

— Спокійно, спокійно. Ви ще тут, Еммо?

— Так.

Перскі постукав ще раз — тепер дужче.

— Перскі, я ще тут.

— Знаю, люба. Сидіть тихенько.

— Перскі, ми повинні спровадити її додому, — прошепотів Кугельмас. — Я одружений, і, крім того, о третій у мене лекція. На даний момент я не можу дозволити собі таку розкіш, як афішування своїх інтрижок.

— Розумію, — розгублено промовив Перскі. — Дивно, це такий простий і безвідмовний фортель.

Одначе він нічого не міг удіяти.

— Це забере трохи часу, — звернувся він до Кугельмаса. — Доведеться розібрати цю штуку. Я зателефоную вам пізніше.

Кугельмас запхнув Емму до автомобіля і відвіз назад до готелю. Він ледве встиг на лекцію. Цілісінький день він телефонував то до Перскі, то до своєї коханки. Чарівник заявив, що може минути кілька днів, перш ніж він докопається до причини несправності.

— Як пройшов симпозіум? — запитала його ввечері Дафна.

— Добре, добре, — відповів він, припалюючи сигарету з боку фільтру.

— Що сталося? Ти весь аж трусишся.

— Я? Ой, не сміши. Я спокійний, як літня ніч. Я саме збирався пройтися, — він вислизнув у двері, гукнув таксі й погнав до готелю.

— Кепська справа, — сказала Емма. — Шарлеві мене бракуватиме.

— Тримайся мене, золотко, — сказав Кугельмас.

Він зблід, на чолі виступив піт. Він ще раз поцілував її, кинувся до ліфта, нагримав на Перскі з телефону-автомата у вестибюлі готелю і дістався додому вже майже опівночі.

— Якщо вірити Попкінові, ціна на ячмінь у Кракові з 1971 року ще ніколи не була такою сталою, як нині, — похвалився він Дафні, і з силуваною усмішкою заліз під ковдру.


Наступний тиждень не приніс ніяких змін.

У п’ятницю ввечері Кугельмас повідомив Дафні, що скликається ще один семінар, де йому конче потрібно бути. Цього разу в Сиракузах. Він поспішив повернутися до готелю «Плаза». Та другий уїк-енд став цілковитою протилежністю першого.

— Поверни мене назад у книжку або одружися зі мною, — вимагала Емма у Кугельмаса. — Зрештою я хочу знайти роботу або піти вчитися, бо мені вже верне від телевізора.

— Гаразд. Нам твої гроші стануть у пригоді, — сказав Кугельмас. — Ти замовляєш служебкам удвічі більше, ніж важиш сама.

— Вчора у Центральному парку я познайомилася з продюсером, і він сказав, що я, можливо, підійду для програми, яку він готує, — сказала Емма.

— А хто цей придурок? — запитав Кугельмас.

— Він зовсім не придурок. Він чуйний, добрий і великий дотепник. Його звати Джеф Якось-Там, і він незабаром має здобути театральну премію «Тоні».


Пополудні Кугельмас заявився до Перскі вже під мухою.

— Заспокойтесь, — порадив йому Перскі, — щоб бува з серцем чого не сталося.

— Заспокоїтися… Він пропонує заспокоїтися. Я переховую у готелі літературного персонажа і, між іншим, гадаю, що жінка вже почепила мені на хвоста приватного детектива.

— Ну, гаразд, гаразд. Ми обидва знаємо, що вскочили у халепу, — Перскі поліз під шафу і став по чомусь там товкти великими обценьками.

— Я почуваюся, як зацькована звірина, — провадив Кугельмас, — ходжу містом, криючись від усіх. Еммі та мені все це остогидло. Я не кажу вже про готельні рахунки, які виглядають наче бюджет міністерства оборони.

— Що ж я вдію? Це світ магії, — озвався Перскі, — у тім-то й штука.

— Штука! Ото ще дурниці! Цей маленький ротик поглинає на диво багато трунків та кав’яру, плюс її вбрання, плюс вона записалася до театральної школи і ні з того ні з сього подавай їй ще професійного фотографа. А крім того, ви тільки послухайте, Перскі, професор Фівіш Копкайнд, який веде курс сучасної літератури і завжди заздрив мені, розпізнав у мені персонажа, який час від часу з’являється у Флоберовій книжці. Він погрожував розповісти про це Дафні. Мене чекає катастрофа і аліменти, в’язниця, врешті-решт. За зраду з мадам Боварі моя дружина пустить мене з торбою по світу.

— Що ж ви хочете, щоб я вам сказав? Я працюю вдень і вночі. А щодо ваших тривог, то тут я вам не порадник. Я чарівник, а не психоаналітик.


У неділю надвечір Емма замкнулась у ванній і відмовилася вислуховувати Кугельмасові благання. Той стояв перед вікном, дивився вниз на вулицю і роздумував про самогубство. Погано — надто низько, думав він, чи все-таки викинутися? А може, втекти до Європи і розпочати все з нуля… Скажімо, продавати на вулицях газети…

Почувся телефонний дзвінок. Кугельмас машинально підніс до вуха слухавку.

— Привозьте її, — сказав Перскі, — здається, я вже довів машину до ладу.

Серце Кугельмасові тенькнуло.

— Ви це серйозно? — не йняв він. — Ви її полагодили?

— Уявіть собі. Щось було негаразд із трансмісією.

— Перскі, ви геній! За хвилину будемо. Навіть швидше.

І знову коханці заквапилися до помешкання чарівника, і знову Емма разом зі своїми пакунками опинилась у шафі. Цього разу обійшлося без прощального поцілунку. Перскі замкнув дверцята, глибоко вдихнув повітря і тричі постукав по ящику. Обох чоловіків заспокоїв характерний глухий звук і, коли Перскі зазирнув досередини, там було порожньо. Мадам повернулась у книжку. Кугельмас зітхнув з полегшею і міцно потис руку чарівникові.

— Тепер уже по всьому, — сказав він, — це буде мені наука. Присягаюся, що більше ніколи не шахруватиму. — Він ще раз потис руку Перскі і подумки пообіцяв йому купити в подарунок краватку.


Через три тижні, наприкінці чудового весняного пообіддя, до помешкання Перскі подзвонили. Він пішов відчиняти вхідні двері. То був Кугельмас. На обличчі в нього блукала сором’язлива усмішка.

— Чудово, Кугельмасе, — сказав чарівник. — Куди подамося зараз?

— Ще тільки раз, — сказав Кугельмас. — Погода така казкова, а молодість не вертається. Слухайте, ви читали книжку Апдайка «Кравець скаржиться»? Пам’ятаєте героїню?

— Моя ціна тепер 25 доларів, бо життя дорожчає, але з вас я нічого не візьму, щоб відшкодувати вам невигоди, до яких я спричинився минулого разу.

— Ви славний хлопець, — сказав Кугельмас, поправляючи свої кілька останніх волосків на лисій голові, й умостився у шафі. — Сьогодні працюватиме як слід?

— Сподіваюсь. Але після тої халепи я не надто часто використовував цю машину.

— Кохання та любощі… — озвався Кугельмас ізсередини. — На що тільки не відважишся заради привабливого личка.

Перскі вкинув досередини примірник роману і тричі постукав по ящику. Та цього разу замість звичного звуку пролунав глухий вибух, щось затріщало, посипалися іскри. Перскі незграбно відскочив, його серце не витримало, і він гримнув додолу мертвий.

Шафу охопило полум’я, і за хвилю запалав увесь будинок.

Кугельмас, який навіть не підозрював про катастрофу, у цей час мусив розв’язувати власні проблеми. Бо, як виявилося, не перенісся він ані до роману Апдайка, ані до будь-якого іншого роману. Він опинився у старому підручнику іспанської мови і рятував своє життя, щодуху тікаючи голою, кам’янистою рівниною від слова tener («мати») — великого і волохатого неправильного дієслова, яке наздоганяло його на своїх довгих, худющих ногах.


Карл Амері ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ Фантастична повість



З німецької переклав Анатолій Онишко

Перекладено за виданням: Carl Amery. Der Untergang der Stadt Passau. Wilhelm Heyne Verlag. Munchen, 1995.

I

Із «Magnalia Dei per Gentem Rosmarioram»,

тобто «Діянь Господніх через люд Розмеру» капелана Еґіда:

Літо Господнє 2112, котре числять іще як літо 131 РР (себто post postilen Tiam — після мору).

Це був знаменний рік, коли люд Розмеру під проводом Марте Третього вчинив волю Вседержителя, про яку читайте в главі XVIII Апокаліпсису:


Упав, упав Вавилон великий,
Блудниця народів, що з нею
Царі земні розпусту чинили.

І орудою був обраний люд Розмеру, бо з самого початку між ним і Вавилоном Бассау постала ворожнеча. Так заповів, помираючи, ще Лойз Засновник, коли люд, гірко плачучи, полишив оселі отчого міста, гнаний колісницями жорстокого фараона.

Я, Еґід, який записує це, при тому був, коли Марте Третій та Імре, зверхник Чотирьох Бунчуків, сиріч Чотирьох Комітетів, восени літа 130 зійшлися на берегах озера Балатон. Комонники вже давно вивідували життя-буття граду Бассау, бачили неспинні чвари, морд і олжу і отруту та міжусобиці можновладних при тому. А здвиг нашого люду і коней був великий. І радість була велика, коли вином скріплювали і кров’ю підписували згоду, — рішення двом людам по заході сонця вирушити разом горі рікою, щоб учинити покон гніву Господнього.


— Йой, люди-люди! — охнув Марте, повів туди-сюди під носом тильним боком немитої долоні і розвіз по щоках шмарки разом з рясною сльозою. — Лю-у-ди, люди!

Справді. Сказати більше і щось доречніше було зась. Справді, хто, крім людини, міг після довгої, довгої ночі здобути перемогу там, унизу, — там, у долині трьох рік, де знов світились вогні.

Їх були десятки, всі світлі й жовті, кожний ясніший за двадцять або й п’ятдесят свічок. Деякі вогні горіли в будинках, вимальовуючи світлі прямокутники і подвоюючись в тремкому дзеркалі Інну. Деякі з темних вуличок спрямовували своє світло вгору, на верхні поверхи фасадів. Всі вогні були величезні, але одне кругле біле освітлене око було набагато яскравіше за всі інші. Воно було постійно спрямоване на міст — сторожове світло. Навіть мишу, здавалось Марте, можна було б помітити звідси згори, якби вона захотіла у білій ясноті прошмигнути мостом. А навпроти них високо над містом і ще трохи навскоси від них чотири променисті кулі були причеплені до стіни фортеці, обриси якої вирізнялись на тлі зоряного неба.

— Гей, Лойзе, — ахнув Марте, — слухай, неньо, а тут завжди було стільки світла ТОДІ?

— Дурню, — буркнув Лойз. — Що ти тямиш. Куди більше було.

Обидва (розділені двадцятьма п’ятьма роками віку та жахливим життєвим

досвідом) стояли біля балюстради перед вхідною брамою у спорожнілий монастир Помічної Марії, на кручі над містом на Інні. (Коли він, Лойз, був тут востаннє? Правильно, літа 1975-го було це, тоді йому було вісімнадцять. Звичайно, ясної сонячної погоди, серед реву автомобілів, у які тепер ніхто не вірить. Потім мчав серпантинами вгору і вниз, німецькі номери чорним по білому, і десь кожний четвертий австрійський: білий по чорному, бо тоді таке ще було і навіть вважалось важливим. Була Австрія, і німецькі республіки, і французька, італійська, були проблеми аграрного ринку, загроза зі Сходу і Південного Сходу, були баланси платежів і дефіцити… еге ж, чого тільки тоді не було!..)

— Ну ж бо, ходімо! — роздратовано гаркнув Лойз. Вогні завдавали йому болю — не очі боліли, а всередині, а то був лютий біль. Йому слід було б знати, що без болю не обійдеться. Нікому, хто вийшов з ТОДІ, не слід було до цього вертатися. Навіть коли вкрай припече. — Ходімо!

Вони піднялись угору до третини кручі, потім подались униз, пройшли трохи старою вулицею і спинились у заростях, що колись були садом якогось видавця. Влітку мисливці майже завжди спали просто неба, так було чистіше й безпечніше, а коники-гафлінгери охороняли краще за будь-якого вівчарського пса. (Після трагічної історії з Берні та вовками всі стали обачні.) Мисливці зазвичай закутувались у свої накидки з оленячої шкури, а згорнуті плащі клали під голову.

— Слухай, Лойзе, — видушив з себе Марте (він розумів, що Лойз нічого не хотів слухати, однак ніяк не міг потамувати свою цікавість), — слухай, а як ті вогні робляться, що вони їх?..

— Звідки мені знати! — буркнув Лойз. — Генератори, мабуть. Помовч!

— Слухай, а… — цікавість так швидко не минає, — скрізь було так багато світла — ТОДІ? Скрізь? І в нас?

Лойз сперся на лікті і повернувся обличчям до хлопця, у світлі зірок було видно: він сердито закусив верхню губу.

— В десять разів більше, йолопе, — пирхнув він. — У сто разів. Що ти тямиш! Вуличні ліхтарі, довгі, з неону і вармтону, на бані собору і на вежах, і на фортеці Обергауз, ось там, — зелене, золоте, яке лиш хочеш. А тепер зроби ласку і стули рота! — Він ураз відвернувся, скулився клубком, тамуючи біль усередині. Заплющив очі й чекав, щоб хлопець почав рівно дихати, — тобто, щоб він заснув.

Ще з п’ять хвилин рівного дихання чути не було — надто довго як на Марте, дитини непотривоженої нової Землі. В десять разів більше світла? В сто разів більше? Такого бути не може. Лойз помилявся, геть старий він став, та й було все те дуже давно. Звичайно, Лойза мали за наймудрішого, тут сумніву не викликало. А може, Марте вдасться тепер витягнути з нього таємницю? Він має знати, як знову засвітити світло.

От би засвітились, наприклад, у тітки Зоні білі рурки над столом. А цікаво, чи можна було б випросити у них такі генератори? Чи, може, то надто небезпечно? Чи, мабуть, ті внизу пильно стережуть? І, мабуть, тому Лойз так боїться? Бо страх жив у ньому досі, ще й тепер не минув, Марте це добре помітив. Їхали вони переважно світанками та вечорами стороною від великих доріг, що залишились ще від ТОДІ, а ще Лойз не хотів класти ватри, і вони майже вісім днів жили на холодному харчі з присідельних тайстр, на холодній картоплі і сирій петрушці. Через страх — не інакше. Бувало й Марте відчував страх. Ось як тоді, коли Бріт ледь не захлинулась, і він стрибнув за нею у Траун. Але тоді було якось інакше. Теперішній страх він відчував уперше, і той страх не полишав його, поки він заснув, — це був страх перед невідомим.

Лойз, який відчував страху більше, заснув набагато пізніше. Вперше той страх прокинувся у ньому відтоді, як кочовики та мисливці почали приносити звістки про світло. Сумніву Лойз не мав — то знову були ті самі схибнуті, які за його часу підпалювали міста. (Мюнхен горів майже цілу осінь 90 року, у них в Розенгаймі і вночі було світло, як удень.) Ті, схибнуті, валили старі будинки тракторами і бульдозерами, грабували крамниці і вивозили геть усе, що не було прикріплене і приварене. Передусім метал. Вони діяли за якимось ПЛАНОМ, і від них можна було всього сподіватись, тож слід було берегтися. Знав, що мусить проїхати і з’ясувати, де є джерело цього світла. З ним хотіли їхати ще з десяток чи півтора одноплемінників, він усіх налякав і взяв тільки Марте. Довелося знову мислити політично. «Політика, — пробурмотів він з гірким усміхом і прицмокнув об дуплавий зуб. — Зовнішня політика». Раптом він уявив собі обличчя Моніки, посіріле, аж біле, волосся пасмами, повіки заплющені, вклали між свічками у домовину. Він збагнув навіть чому: щось відійшло безповоротно, тепер, як і тоді. Може, слід було змовчати, може, навіть явити в обманному вигляді. Над ним чулось форкання коней, і нарешті втома його покривлених їздою кісток притупила тривожні думки і душевний біль. Він заснув.


II

Із «Маґналій» Еґіда:

На Дунаї є вузина, названа Штруден, і крізь неї, відновивши свою природну суть[6], вода знову тече зелена й стрімка. Там я, Еґід, спинився і почислив бунчуки раті: вкупі було сімсот і сорок їх, які йшли під князями Імре і Марте, вельми узброєні в луки, стріли, мечі і легкі щити. І здригнеться серце безбожних, коли вони почують про наближення такого походу!

У місцині, що зветься Ваха, досягли комонники виноградних гір, які платили данину градові гніву. Вони витяли лози, поскидали купою біля паль і запалили нафтою — зухвале багатство бассаунців мало бути стерте із пам’яті уцілілих. Багато люду з лементом тікало перед конями; інші ж, передусім многая люду із навколишніх лісів, із мисливих валанд[7], малих селищ, приходили і раділи через прихід комонників. Мені, Еґідові, оповідали вони про неситий торговий дух у граді, як град клав мости через ріку, і як він приходив з усіляким оруддям, котре робив у своїх робітнях: борони і плуги, сікачі і виноградні ножі, голки і все таке інше; як міняли це все за дуже добру ціну для себе самих і за зовсім погану для простого люду із околів. Міняли передусім за мед, хутра, віск, забитий і живий товар. Чотири рисячі шкури мали б бути, як правили вони, міною за одні хороші граблі, вгодованого бугая міняли за копу голок, десять фунтових натовпів воску за один ніж. А де бассаунці чули про добре залізо чи інший метал, то їхали туди і відбирали силою. Та люд із околів, так вони мені повідали, добре усе ховав.


— Розмерці чи рознемці, якось так вони себе назвали, — сказав кремезний велет у польовому однострої з десантним автоматом НАТО бельгійського виробництва через плече. — Не вміють як слід рота розтулити. Чисті тобі селюхи темні.

— Дякую, Ґерте, за цінне спостереження, — озвався Шеф, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

Він дивився на кремезного велета й очікував. Ґерт почервонів, стиснув губи, відсалютував по-військовому й вийшов. Шеф співчутливо зиркнув йому вслід, потім відкинувся на спинку кабінетного крісла і склав під носом докупи пальці рук. Еполети на його плечах настовбурчились.

Літня венгерка (цісарсько-королівський полк лейб-гусарів) походила із костюмерної нижньобаварського театру для оперети «Віденська кров». Шефовий кабінет, колись призначений для князя-єпископа, прикрашений уже посірілими та почорнілими кам’яними мушлями і карнизами, був роботи Мадлера, майстра доби рококо. Сіра залізна шафа з англійською ширмою походила з контори архітектора на скотному ринку.

А панна Піччен, керівник єдиного між Північним полюсом та Середземним морем і (ймовірно) далеко поза цими теренами функціонуючого секретаріату, походила з колишніх працівників Баварського радіомовлення, громадського закладу, який ТОДІ давав хліб і відчуття власної значущості сотням єв піччен.

— Цього слід було сподіватися, — зауважив Шеф. — Шкодую, але він не усвідомлює, що це означає. Піччі, заводимо нову папку. Гриф ЗП, тобто ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА. Занесіть також у журнал — офіційно, але так, щоб ясно прочитувалась історична значимість цієї події, — історія, власне, починається зараз, розумієте? Ви, звичайно, розумієте. І принесіть мені з папки ЗОВНІШНЯ ІНФОРМАЦІЯ досьє РОЗЕНГАЙМ.

— Слухаюсь, Шефе, — і бриніла в цих словах беззастережна лояльність.


Єва Піччен

Найжахливіше вона, по суті справи, проґавила, бо всі вихідні просиділа в невеличкій квартирі, слухала через навушники бездоганні записи Бетховена і Моцарта і при цьому розмірковувала, проблема перед нею стояла проста, одначе істотна: слід їй виходити заміж за Ернста Боллінкса чи ні? (Він ще не пропонував їй руки і серця, та всі симптоми свідчим про те, що міг би й запропонувати.) Отож можуть виникнути деякі проблеми. По-перше, її честолюбні нахили напевно призведуть до колізій. По-друге, вона накидала оком і на шефа, — доктора Венцля, керівника відділу відео. По-третє, і це було найвагоміше, Боллінкс був анахронізмом. Хто 1981 року ходив із зачіскою афро і з бородою під Карла Маркса, той уже не викликав симпатій, а був чистим анахронізмом. Хоча, загалом кажучи, зовнішні ознаки її не обходили, одначе ексцентричну зовнішність мала урівноважувати психічна гнучкість, викликала деякі сумніви.

Ні Моцарт, ні Бетховен її проблем не розв’язали, отож, ідучи в понеділок на роботу (дещо мала б все одно зауважити), вона практично нічого не бачила. На автомобіль Єві Піччен видали спецперепустку, на дорогий бензин вона користувалась п’ятдесятипроцентним спецталоном, у той час як більшість постійних службовців БР через ненадійність громадського транспорту добиралися найманими радіостанцією автобусами. Та коли вона зупинилася біля входу до телецентру, службових автобусів там не було. Шлагбаум на вахті, ж і переговорне віконечко в будинку охорони, був закритий. (Від часу заворушень 1978року скло у віконечку замінили на армоване дротом.)

— Їдьте додому, панно Піччен, або в село, то вже самі вирішуйте, — порадив їй через мікрофон охоронець. Він, як завжди, був у шоломі і мав пістолет.

Вийшовши із світу роздумів, вона озирнулась довкруг і помітила, що стоянка для вільнонайманих працівників була також зовсім порожня.

Враз усе набрало зовсім іншого вигляду, вона розвернулась і поволі рушила назад. Боллінкс опинився десь далеко: цяточка в кінці тунелю, розмита візія під стиль афро. Вона поїхала швидше, її охопила паніка, і проблеми з вуличним рухом перестали існувати. Зупинилась біля телефонної будки, бо чекати далі ставало нестерпно, подзвонила Боллінксові — ніхто не відповідав. Вдруге вкинула отримані назад монети і набрала домашній номер Венцля. «Квартира доктора Венцля, — відповів металічний голос. — Вас вітає автовідповідач. У вас є тридцять секунд для повідомлення. Говоріть одразу після сигналу».

— Пошли йому, Господи, вічний спочинок, — проказала вона повільно і чітко. Католичкою вона не була, не була й віруючою, просто так у неї вирвалося. Коли вийшла з будки, навскоси через пустельну вулицю побачила трьох молодиків, — вони розбили вітрину і витягли з неї пляшки з віскі. Один з них обернувся, побачив її і щось гукнув іншим. Всі троє зареготали і бігцем рушили через вулицю. Вона поспішила до автомобіля, вскочила в нього, але надто квапливо стартувала, і двигун не завівся. Вона зойкнула, коли перший, що майже добіг до машини, все ще регочучи, упав навколішки. Двоє інших різко загальмували, завили з переляку й з подвоєною швидкістю чкурнули в бічну вулицю.

І тільки в ліфті, прямуючи до орендованих верховіть своєї квартири, вона почала тремтіти і не могла стримати дрожу до самого вечора. Сиділа перед широким панорамним вікном, дивилась, як котиться сонце, п’ять разів підіймала слухавку і п’ять разів клала її назад, не набираючи номера. Їй самій ніхто більше не телефонував.

Шість днів не виходила з дому, шість днів спостерігала за ходом сонця і пила віскі, потім джин,_ що віднайшовся в холодильнику. Наостанок відкоркувала дві пляшчини жахливої синтетичної шипучки. Коли голод вигнав її (в морозильнику був тільки картонний пакунок яєць і чотири біфштекси, виготувані за стандартом Європейської Спільності, місто вже вимерло. А коли вона переборола свою громадянську запрограмованість, то почала грабувати супермаркети. Але зважитись на те, щоб покинути місто мертвих, не могла.

Вона зовсім опустилась, та принаймні навчилася втікати від банд. Перетворилась на сіру мишку, що нипає між прогнилими стелажами і б’ється із здоровими пацюками за консервні бляшанки. Ночами пробиралась у сади кварталу особняків, від людської мови відучилась.

Так було аж до ДНЯ, коли місто почало палати. Спочатку її охопила паніка, комі вона побачила вогняну стіну, що рухалась з півночі до центру, все пожираючи на своєму шляху, а невеликі банди галопом неслись через зарослий травами Міттельрінґ, як дикі свині через гущавину чортополоху, рятуючись втечею від пожежі та мисливців. Попри все їй не забракло нервів перечекати — а згодом вона почула поклик цивілізації, що передавався через мегафони. Цей поклик пролунав уперше за дев’ять років. Мегафони запрошували всіх, хто хотів, у місто обітоване. Нехай бажаючі зголошуються, казали вони.

І тоді вона побачила ЙОГО, Шефа: Він виструнчено стояв на тракторному причепі, у блакитному однострої генерала (із оперети «Віденська кров», але що їй було до того?) Він тепер був сутністю всіх голосів, втіленням ГОЛОСУ.

— Я хочу! — закричала вона, заблагала вона, вона побігла, — зіщулена мишка з бляшанкою консервованої квасолі під рукою назустріч яскраво-червоному тракторові-тягачу. І її, попри все, впізнали.

А тепер вона набула набагато-набагато більшої ваги, ніж будь-коли ТОДІ. Тепер вона стала пам’яттю, а пам’ять — ознака цивілізації. Вона стала найвідданішою громадянкою міста Пассау. Ніхто ніколи з нею не спав, ні Шеф, ні будь-хто інший, хоча плодючість стала вищим заповітом, — але вона, Єва, була жрицею, всі це знали, а вона була свідома свого місця і високо цінувала свій вибір.


— Розенгаймці, або Рознемський гурт, — читав Шеф. — Об’єднання уцілілих, спочатку біля сотні, під час пересування на південь зменшилося, до біля двадцяти душ. Стабілізувалось шляхом переходу до автаркічного способу життя: мисливство, ставлення ятерів, принагідний обробіток землі; зростання шляхом залучення і природного розмноження до приблизно шістдесяти членів. Добре інтегровані, ймовірний позитивний розвиток майбутнього на напівкочових чи кочових засадах. Особистості з лідерськими нахилами не виявлено. Законодавство: не виявлено, очевидно, спільне прийняття рішень усією громадою шляхом неформальних чи дещо формалізованих обговорень. Бажані подальші спостереження.

Спостережень не вели. Він зітхнув, закрив досьє і усміхнувся.

— Що ж, здається, спостерігати можемо тут, на місці. Як, Піччі? — він поправив еполети, підвівся, виструнчився і вийшов на балкон стилю рококо, що височів над маленьким трикутним майданом перед резиденцією.

Він любив цей майдан — італійські фасади, водограй з мадонною, зліва масивна пізньоготична брама з піщанику, яка поступово перетворювалась на поросле кущами урвище. Та понад усе він любив свій народ (з певної висоти) — дітей, що стрибали й сміялись, діловиті працьовиті тачки, галасливе базікання жінок.

Сьогодні було гамірніше, ніж звичайно. Діти в разючому поєднанні барв із рейону і перлону (цих тканин ще доволі було від ТОДІ на складах крамниць) обтанцьовували хороводами двох чоловіків: одного літнього і ще іншого — кремезного, дуже високого молодика. На чоловіках були короткі шкіряні штани та коротенькі грубошерсті баварські куртки, колір яких уже годі було визначити. Вони крутили в руках щось таке, що колись могло бути капелюхами, гріючись від спеки і від ніяковості. Їхні коні, низькорослі й волохаті, напувалися з водограю.

— Гафлінгери, — кинув Шеф через плече. — Гірські коні. Слід зафіксувати це, Піччі. Дещо ми проґавили. — Він схилився на балюстраду, там, де вона грайливо вигиналася, і з легким усміхом вслухався в пісню, що виспівували діти, — він її знав.


Гей, селюху, хочеш голку?
Може, хочеш ножик?
Приведи-но свою бабу,
Міщух її вложить.

Йому спало на думку щось дуже важливе: адже ці темні селюхи там унизу були послами. Навіть якщо вона мало схожі на послів, а хто тепер схожий на самого себе? Шеф знову виструнчився і гукнув:

— Припинити! Діти, марш звідси!

Діти звели до нього два десятки кругленьких, як місяць, личок, губенята здивовано заокруглились, і вони чкурнули геть на чотири різні боки в чотири різні вулички. Шеф, підвівши праву руку долонею до себе, привітав чужинців. Молодший, якому, мабуть, було десь під тридцять, на привітання не відповів, а тільки скривившись витер рукавом спітніле чоло. Старший (він був, як виснував Шеф, насправді не старий, тільки видублений вітрами і негодами) щербато усміхнувся, двома руками притиснув до грудей неоковирного капелюха і квапливо й негнучко вклонився від самого попереку.

Для Марте цей ранок видався дуже важкий, в усякому разі, важчий за все, що йому доводилось робити досі. Ось полювати — це йому подобалось, їхати верхи або гнати шість годин підряд — це, зрештою, кожний зможе. Але такий ранок, коли за одну чи дві години відбувається тисяча нових подій…

Спочатку вони обходами дісталися до брами — через високу траву здичавілих садів, через старі ягідники, увесь час тягнучи коней за недоуздки. Одну частину міста на Інні перетворили на румовище, великими машинами згребли руїни докупи, звільнене місце було засипане перемолотими будівельними рештками, вкритими верствою перетвореного на порох тиньку, ТОДІ там була вулиця. Передню стіну одного будинку проламали, щоб влаштувати там браму, з-над якої через незасклене вікно несподівано висунулось якесь жерло.

— Кулемет, — стиха сказав Лойз.

Але не так це його налякало, як голос. Голос, металевий і потужний, пролунав раптом з крони дерева на узбіччі, а Марте дуже добре бачив, що на дереві нікого не було, хіба що висіла маленька темна коробочка.

— Хто йде? — спитав голос. — Хто йде? Прошу вийти на майданчик і зупинитись!

Обидва, Марте і Лойз, притьмом попадали в траву — природна реакція на несподівану загрозу, як-от коли виникає несподівана загроза під час полювання.

— Довго чекати? — загрозливо спитала скринька на дереві.

— Ходи, Марте, — буркнув Лойз, підвівся, ступив чотири кроки і став на щебінці майданчику. Марте ступив поруч з ним, поглянув спочатку на скриньку, а потім на жерло кулемета у вікні над брамою, потім подивився на Лойза і жахнувся: таким він батька ще ніколи не бачив. Чому він так усміхається? Такий… (Марте ще ніколи не бачив, як нижчий кориться вищому.) Лойз обома руками притис капелюха до грудей, щербато усміхався і механічно шість разів нахилив голову. Голос у скриньці засміявся:

— Гаразд, селюху темний. Виходьте обидва. Тільки поволеньки, добре? Поволеньки.

Що діялось далі, Марте спочатку взагалі не міг збагнути. Їх завели у якусь кімнату, яку ділила навпіл напіввисока стінка, ось як між стійлами в конюшні. До верху стінки була прибита дошка. Через цю стінку слід було говорити з чоловіком. Голос його взагалі не був гучний, а високий і квапливий, трішечки хрипкуватий.

— Із села? — запитав чоловік, а Лойз стенув плечима.

— Та ні, не з села. Ми розмеряни. Чули-смо, — перейшов він на урочистий тон, — що місто дуже пишне.

Чоловік гостро позиркнув на них.

— Де там, де там! — урвав він, коротко помовчав, кивком підкликав до себе якогось хлопця, щось шепнув йому на вухо і дав штурханця, щоб той біг швидше. — Здалеку, га? — спитав він цього разу дещо приязніше. — Гаразд. А що то таке Рознем?

— Розенгайм, Верхня Баварія, — відповів Лойз. — То ми колись були з Розенгайма. Чули-смо, що місто дуже пишне.

— Та годі тобі, селюху, — махнув рукою стражник. Він і Лойз почали розмовляти про рушниці.

— Вогнепальна зброя на території фортеці не дозволена, — сказав стражник.

— Але ми звикли до рушниць, — умовляв його тремтячим голосом Лойз. — Ми завше маємо їх напохваті.

— Вогнепальна зброя, — повторив стражник, — на території фортеці, раз і ще раз, не дозволена, та що там казати, здавайте свої пукавки, панове.

— Але рушниці нам ще будуть потрібні, коли ми знов…

— Видам квитанцію, не сумнівайтесь, — запевнив стражник. Він узяв зі столу аркуш паперу, щось там написав, щось намалював на лінійці, бурмочучи під ніс те, що писав: — Дві… мисливські… рушниці… от. — Він знову поклав папір на стіл, узяв із коробочки гарно обточений дерев’яний товкачик, кінець його притиснув до темно-синьої подушечки, а потім до паперу, знову підніс папір до дерев’яної стінки і поклав на дошку так, щоб Лойз міг прочитати, і Лойз, примруживши очі, читав (він усе вмів читати, це Марте знав):

— Відвідувачі здали на брамній варті дві мисливські рушниці. Після подання цієї квитанції при виході за межі території замку ці два предмети будуть повернуті назад.

— Задоволений? — спитав стражник і простягнув через дошку обидві руки. На папері був гарний виструнчений вовк у колі, а всередині кола було ще щось, і Лойз його також прочитав, поки передавав рушниці:

— Печатка міста Пассау, — він захихотів. — Так що, він ще залишився — приборканий вовк? Він вижив?

— Респект! — сказав стражник дещо приязніше, проте водночас дещо насторожено. — То ви його знаєте, вовка? Респект!

Лойз (Марте це помітив) злякався, але тільки на мить, потім знову зашкірився так само дурнувато, як раніше перед брамою:

— То ми ще в школі вчили, ще тоді, в Нижній Баварії.

Стражник засміявся і показав на лавку біля дверей:

— Заждіть хвилинку, посидьте отам.

Лойз і Марте сіли.

— А вони мають право… відбирати у нас рушниці? — півголосом запитав Марте.

— Чисто, чисто, — також півголосом буркнув Лойз. — Чисто організовано.

Раптом двері, що вели до сходів, відчинились, у них з’явився великий, плечистий чолов’яга в плямистому комбінезоні і в береті, він мав при собі зброю, очевидячки, мав право носити і на території фортеці.

— Ґерт Шульц, — відрекомендувався він Лойзові і потиснув йому руку.

— Алоїз Ретцер, — відказав той. Марте ще ніколи не чув його повного імені. — А це мій хлопець, Марте.

Шульц, чи як там його, Ґерт поставив багато запитань, і Лойз знову розводився про рознемців, знову про «пишне місто», щоразу, коли він повторював, голос його звучав урочистіше.

— Нам про світло розповідали, — сказав Лойз.

— Ага! — жваво відреагував Ґерт Шульц і засміявся. — Світло у нас є! Ходімо.

Вони подались за Ґертом Шульцом і вийшли на міст. Під мостом стрімко ніс свої води Інн, і місто звідси було таке гарне, що Марте перехопила подих, — старовинні палаци, багатоповерхові будинки з небитими шибками, дерева на терасах, що круто спинались угору, круглі й чотирикутні вежі, а понад усім — дві цибулини соборних веж, над якими кружляли соколи. За мостом тягнувся ряд будинків, від них наліво відходила широка вулиця, але Ґерт Шульц повів їх через брамну арку праворуч у круту вуличку, що. вела вгору до середмістя. На вуличці було гамірно, їм назустріч проїздили вершники і клацали підковами коні, прогуркотів великий трактор на металевих шипах, а в одних розчинених воротах було видно чоловіка в масці, який схилився над шматом заліза і спрямував на нього сліпучо-синій струмінь полум’я. Стільки життя, зосередженого в одному місці, Марте ще ніколи не бачив.

На трикутному майдані з водограєм і статуєю Богородиці, куди вивела вуличка, було повно дітлахів. Вони почали сміятись, верещати і танцювати довкола них. Лойз і він пустили гафлінгерів до водограю, щоб напоїти. Було спекотно. Діти похапали один одного за руки і побігли хороводом довкруг чужих, щось співали про селюхів, які хотіли чи то голку, чи то ножичка, і про дружин, і про городян. Ґерта Шульца з ними вже не було, він зайшов до великоїбудівлі зліва.

— Що там діти співають? — спитав він Лойза.

Той не відповів, сердито дивився просто перед собою, вдивляючись у високий собор, на сірому кам’яному мурі якого росли берізки й горобина.

— Ах, ось воно як, — промовив він сам до себе. — Так воно. Дивись! — раптом вигукнув він і штурхнув Марте. На балконі будівлі зліва стояв чоловік у розкішному блакитному з золотом лапсердаку, він повільно підняв руку і помахав нею.

Він, Марте, не знав що робити, а Лойз знову притис капелюха до грудей і загойдався, кланяючись, як він уже робив це перед брамою. Марте крадькома позирнув на нього з-під рукава, яким витирав піт з лоба, і йому раптом стало на думці неймовірно боляче. Діти розбіглись, але тільки тому, що на них нагримав чоловік на балконі.

— Піччі, — сказав Шеф, зайшовши назад до кабінету, — нам слід діяти тактовно і дискретно. Саме цього вимагає ситуація. «Гроно» вже під’єднали до мережі?

— Так, Шефе.

— Гаразд. Хай Герт пошле бригаду. Ні, краще нехай сам подбає. Гостями нехай заопікується Дані.

— Адаі?

— Авжеж. Тільки найкраще. Слід замовити поїсти. Гаряче. З австрійським вином, як його?..

— Вельтлінзьке?

— Саме так. А сьогодні ввечері, Піччі, сьогодні ввечері…

— Банкет?

— Правильно. В залі ратуші. Ми з Ліндою обміркуємо подробиці. А тепер — вперед на прийом.

Шеф вийшов з кабінету, перетнув вестибюль. Вийшов на сходову клітку, де ще владарювала роз’ясніла рожевощока Аврора, став перед мармуровими сходами, увесь в чеканні першого дипломатичного контакту.

— Пассау вітає Розенгайм, — почне він.


III

Із «Маґналій» Еґіда:

Коли ми стали табором під порушеними горами Лінца, почали рядити, що написати бассаунцям. Імре, що наводив пострах, волів ніякого листа не писати, але Марте Третій, названий Справедливим, переважив його, кажучи, що слід чинити за християнським поконом. І от я, Егід, сів і написав за його вказом:

«Вічу або можновладцям Бассау, які урядують у місті, і людові Бассау.

Відайте, що на вас гряде гнів, гнів Господній, якого має убоятись кожен переступник. Але обітується кожному прощення, бо не на грішників ненависть Господня, а лиш на гріхи. Хто покине град, хто навернеться на прості дороги, якими так милосердно для нас можливе «відновлення всього сутнього» — отож хто відречеться від олжі, зарозумілості і перелюбу, що панують у мурах цього граду, тому обітуємо не тільки прощення Господнє, а й від нас не будете гонимі. А знак має бути такий: хто відбуде від граду на дві години комонної їзди, коли ми грядемо, він і ближні його будуть спасенні, порукою цього слово володаря Чотирьох Бунчуків і вождя Розмеру. А хто перебуде в непокорі, хто надалі простуватиме дорогами граду, хто триматиме неприродну вірність зверхникам, які його попри все ведуть до розпусти і нечестивості аж до днів природного віку, хто далі у склепах громадить те, що потрібне простому люду, хто надалі хоче наживатися з дорогого продажу і дешевого купна, той сам на себе накличе гнів. Того повалять разом з мурами і вежами, спалять разом з коштовним деревом і килимами. Тоді ви пізнаємо і побачимо діяння наші, яко оруди гніву і як обітовано в главі XVIII пророка Іоанна — «Так стрімко повержений буде Вавилон». Та вас, бассаунці, що побачите приступ звіддалік по відблисках пожежі тільки на небесах, лиха доля обмине.

Укладено в нашому таборі в Лінці, виконано нашим вірним капеланом Егідом, підписано Імре, володарем Чотирьох Бунчуків, і Марте Третім, вождем люду Розмеру».


— Заради нас не треба стільки клопотів, — увічливо сказав Лойз. Він приглядався, як Герт Шульц, стоячи навколішки біля стіни кімнати на другому поверсі готелю «Гроно», втикав у розетку трійник. Герт Шульц, крекчучи, підвівся, обтрусив коліна свого польового однострою і коротко кинув через плече:

— Розпорядження Шефа.

Потім клацнув умикачем торшера. Лампочка жовтаво засвітилась.

— Оу-у-у! — здивовано вигукнув Марте, помацав лампочку вказівним пальцем, якусь мить затримав його і хутко відсмикнув. — Там огонь усередині, — пояснив він. — Як ти його запалив?

— Коли буде дощ, то найліпше витягнути штекер, — сказав Ґерт. — Інакше може бути коротке замикання.

Він показав на вікно, в одну із стулок якого замість шибки вставили картон. Тепер обидві стулки були відчинені, видно було залиту сонячним світлом фортецю Нідеренгауз, перед нею тік зеленкуватий Дунай.

— Коней, краще за все, відведемо у конюшні вгору проти течії, — запропонував Ґерт, одначе Лойз похитав головою.

— Ні-і, — простакувато всміхнувся він. — Нам зле спиться, коли коні не коло нас. Та й коні сплять неспокійно. Що скажеш, Марте?

Але Марте не сказав нічого. Він стояв біля вікна, німий, як тінь, і Лойз підійшов до нього з-за спини, щоб глянути, на що він там задивився. Марте дивився вниз на терасу, де стояв стіл під скатертиною в квіточки і три стільці. Якась дівчина розкладала посуд: ножі, виделки і ложки, склянки, тарелі і тарілки. У дівчини було рудувате каштанове волосся, що в сонячних променях вилискувало металом, і біле видовжене обличчя. Стрункі стегна її і талію підкреслювали тісні підкорочені спортивні штани із нашитим догори вершиною трикутником. Вона мала видовжені й вузькі долоні, а коли випростувалась, то рухом у чверть кола відкидала своє ледь хвилясте волосся за спину. Посередині столу вона поклала супницю, потім глянула догори й у вікні своїми синіми, широко розставленими очима помітила Марте.

— Сніданок на столі, панове добродії! — гукнула дівчина.

Скільки вже часу він не бачив чогось схожого? Як довго він не бачив такої вроди? І як вона поставиться до Марте, до молодого селюха-мисливця, якого ще досі не бачила?

Лойз сердито обернувся і ледь не наштовхнувся на Ґерта, що простував до дверей.

— У вас тут добре. Все виконують? Всі розпорядження — від Шефа?

— Все за його розпорядженням, — кивнув Ґерт.

— І коли Шеф лиш свисне, то все робиться? — доскіпувався Лойз. Питаючи, він дурнувато всміхався до Ґерта.

— Саме так. Він свиснув — і все зроблено, — відповів той, витримавши паузу. Стояв нерухомо, руки по-бойовому напружені, але на Лойза при цьому не дивився.

— То це й добре, — буркнув Лойз. — Ми просто цікаві темні селюхи. Ходи, Марте, бо сніданок вистигне.

Під яскравим сонцем вони сіли за стіл. Синяву прокреслювали ластівки, з того берега Дунаю хтось наспівно кликав когось, чулось торохкотіння воза. Тільки Ґерт Шульц все ще стояв.

— Смачного. Маю іти до Шефа. З рапортом.

— Рапорт, ось як! — хихикнув Лойз. — Ви все чисто організували. Респект! Чисто. Передайте Шефові від нас вітання, і ми за все дякуємо. Що тут є?

— Суп на яловичині з засипкою, — пояснила дівчина Адді, — потім сарняче сідло, картопляне пюре, салат з цикорію. Ринок у нас діє. Найважливішим завданням було, розумієте, задіяти ринок.

— І вельтлінзьке сімдесят дев’ятого року! — задоволено промимрив Лойз. — Маєш усе добре затямити, Марте.

— Легші вина вже всі вихилили, — повідомила Адді. Вона показала на річку. Там униз за течією плила грубо збита баржа з маленькою надбудовою у вигляді хижки та з в’язками реманенту. — Ми саме розвідуємо горби Вахе, трошки розглядаємось довкола. Може, вдасться підняти кілька виноградників.

— І ти завжди там, де треба щось підняти? — спитав Лойз, кліпаючи очима.

У її синіх очах з’явились крижинки, проте вона відповіла:

— Майже завжди, можете мені вірити.

— Чисто, — кивнув Лойз. Він нахилився над тарілкою і позирнув на Марте. Той порізав своє м’ясо на дрібненькі шматочки й через рівні такти посилав їх виделкою в рот, у той час як очима невідривно пас Адді.

— Мені звеліли показати вам місто, — повідомила Адді. Вона злегка відхилилась назад, обидві руки сплела на піднятому лівому коліні, тісно обхопленому матерією бежевого кольору. — Через годинку-дві я прийду, а ви тим часом відпочиньте.

— А я й не стомився, — з повним ротом вихопився Марте.

Адді засміялась, нахилилась до нього і поплескала по плечу.

— Через десять хвилин подіє вельтлінзьке, тоді відчуєш утому. Вам не завадить перепочити, їзда, мабуть, була важка, а ще тепер, коли дорогами майже не проїдеш.

— Трохи важка! — погодився Лойз. Марте зиркнув на нього розгніваним оком. Лойз прогнав усмішку з обличчя, підвівся. — Ходімо вже, Марте.

— В номері все гаразд? — насамкінець спитала Адді. — Ґерт не забув про мило і рушники? Ми, знаєте, відвикли від гостей. Принаймні від таких високих.

— Нічого не бракує, — заспокоїв її Лойз. — Все як має бути. До побачення, панночко!

Адді перекинула через плече легку синю курточку, підвела праву руку й пограла тонкими довгими пальчиками.

— Бувайте, скоро побачимося! — гукнула юна і через три сходинки стрибнула вниз із тераси на бруківку набережної.

Марте звівся на ноги, не зробив і кроку — в руці ще була склянка — і дивився їй услід, поки вона зникла за рогом найближчої вулички. І тільки тоді звернув увагу на стіл, на власну руку, на батька. Він поставив склянку на білу в квіточки льняну скатертину й скрушно потягся за Лойзом у їхній номер на другому поверсі.

— Ми тут, певна річ, не будемо спати, — Лойз постукав у стінку номера, наче у в’язничній камері. — Тут чуєш себе, як щупак у верші. Кинемо матраци внизу в коридорі, де коні стоять. — Він схопив з хромованого прута рушник і кинув його Марте. — На, йди умийся.

— Але я й не стомився, — повторив молодий і підвів очі на Лойза. Той розгнівався і нахмурився:

— Вмийся, кажу тобі! Він нас смердить.

— Хто каже, що від нас смердить? — спитав Марте і навіть не поворухнувся, коли рушник упав на підлогу.

Лойз лукаво посміхнувся:

— Адді. Ти не помітив? Вона вміє себе показати, вона не з села. Вона хоче, аби ми чисті були. Еге, в місті можна чомусь навчитися.


Житло Шефа було за п’ять хвилин ходу від резиденції. Вхідні двері з вулички, де ледь могла пройти одна людина, зачинялись на новісінький патентований замок, що блиском вирізнявся на тлі потьмянілої деревини та облуплених стін. На сходах завжди, навіть улітку, було темно, прохолодно і затхло, сходинки скрипіли. Однак на другому поверсі за дверима було світле й гарно вмебльоване помешкання. Кімнати просторі, велика вітальня скляною стіною виходила на лоджію, через вигини якої променилась панорама середмістя.

Лінда, перша леді, сиділа в бідермаєрському фотелі, обтягнутому переливчастим блакитним шовком, і зосереджено займалась власними нігтями. На таких речах вона зналась — зробила придатним для вжитку давно вже висохлий перламутровий лак. Шкіра її зберегла рожевість і виглядала молодо, лише фігура роздалась, а округле підборіддя м’яко спиралося на жирові складки шиї. Час від часу вона швидко міняла позу, щоб розглянути свої нігті під іншим кутом, і тоді ставала схожа на боксера на рингу, який от-от зробить несподіваний випад.

— Сервус, шері! — привіталась вона, не відриваючись від споглядання перламутрового блиску.

Вона була з сім’ї дрібного службовця з Форальберґа й намагалась імітувати мову цісарсько-королівського двору. Колись її б за це висміяли, але куди поділись ті колишні тонкощі? Силою своєї уяви вона перетворила дрібного німецького канцеляриста на високого державного достойника, оповитого таємничістю, незбагненного, від якого все ще віяло пахощами вінценосної монархії.

— Слухай, шері, тобі слід поговорити з Гассо. Він такий дикий і занадто ризикує на перфорсних скачках. А ще завів собі карого жеребця, — Пінто кличуть, — ганяє на ньому, як справжній ковбой на Дикому Заході. А йому ж тільки шістнадцять.

Шеф стояв перед широким вікном, еполети злегка задерті вгору, дивився на течію ріки і на мостовий портал Іннської брами в обрамленні вигинів лоджії. Одначе нічого не бачив. У грудях боролись співчуття до себе і лють. І чому він завжди почуває себе таким до смішного жалюгідним? Ким вона була? Чиновницька доня. І ким стала тепер? Завдяки йому! Ким він її зробив? Княгинею. Мабуть, єдиною в Європі. Княгинею і матір’ю династії. Чому ж вона, як-от сам він, не дивиться в майбутнє? Чому їй так кортить приміряти на себе непотріб минулого, наклеювати собі вошиві принади Доньки Вищого Світу і за горнятком кави розповідати своїм підстаркуватим приятелькам, які б вона могла скласти блискучі партії? Знайшла б, мабуть, якогось фабриканта цементу? Або міністерського чиновника? Сміху варте! Але сміху вартий і сам він за те, що німує перед нею.

— Не бачу, що в цьому може бути поганого, — відрізав він. — Ми — молода культура. У молодій культурі шістнадцять — це той вік, коли кожний відповідає сам за себе. В цьому перевага молодих культур: вік біологічної зрілості збігається із зрілістю громадською.

— Маєш рацію, — наспівно погодилась вона. — У шістнадцять я свого часу вибралася з Потта — на власній «ямазі».

Вона передражнювала його, імітувала те, що він пише про себе. Він крутонувся на місці і з подивом зауважив, що йому кортить врізати їй як слід.


Шеф

Його батько, Макс Шаманський, у ранній молодості розпочав свій життєвий шлях гірником, згодом став службовцем у майстерні й одразу ж взявся переучуватись, спеціалізуватися по газифікації вугілля, як цього вимагала енергетична політика кінця сімдесятих. Був честолюбний, однак небагатослівний. Переживав за свого сина Ервіна, хоч той поганих оцінок додому не приносив. Ервін видавався йому надто непосидючим, неспроможним боротись за виживання.

З іронії долі все сталось зовсім навпаки — всі померли: батьки, сестри, Ґунда, вижив тільки він один. Якось непомітно після мору вони втягнулись у безперервну гульню. Вони — це він та інші з ватаги боґартистів, що склалась тоді (за три тижні до пошесті всі вони захопилися стилем Гамфрі Богарта, який саме переживав ренесанс). Вони похапали собі «ямаги», ціна на бензин воке не була проблемою, і тому на колись платних заправках вони відкривали крани, хвацькою дугою поливали з шлангів навіси і стіни, а потім підпалювали — влаштовували в рідному Потті ілюмінацію. Не минали окодного спорожнілого шинку, жлуктили все, що попадало під руку, полювали на дівчат і хапали їх у супермаркетах. Зиму 1981-1982-го богартисти перебували у віллі власника мережі крамниць, влітку 1982-го підстерігали голландців, які почали просочуватись, — звісно, разом з причіпними будиночками, — на південь.

Одначе згодом найшло й на богартистів. Спочатку постійні дівчатка (Ріккі, Зіна, Кет), а згодом і ті, хто родом з півдня, почали розводитись про СОНЦЕ і ВИНО, про ОЛИВИ і СИНЄ МОРЕ — аж на блювачку тягнуло. Ріккі і Потц відірвались першими, а навесні 1983-го гурт богартистів розпався, залишились тільки Ервін і Ґерт. На південь їм не кортіло, але приятелів не стало, отож і само собою з’ясувалось, що їхньому способу життя настав край.

І ось 14 травня в Ґодесбергу вони обидва завели свої мотоцикли (пересіли на «гарлі-давідсони») і затріскотіли понад Рейном проти течії. Опівдні 15 травня у Вюрцбурзі Ервін вимкнув запалювання і пояснив, що він нарешті хотів би знати все напевно. Вони спинились саме біля будинку Фалькенгауз, що колись був громадською бібліотекою, і, на диво, бібліотеки не спалили, ні тим більше не розграбували. Ервін наніс з крамниці навпроти консервів і засів у відділі ІСТОРІЯ. Читав три тижні, відтак, блідий і рішучий, вийшов на осяяний сонцем майдан і заявив:

— Терте, все гаразд. Одначе пора нам виробити ПЛАН.

Мотоцикли вони покинули у Вюрцбурзі, натомість пересіли на вантажівку на метані. Відкопали десь акумуляторний мегафон, роздобули атлас шляхів і почали розшукувати вцілілих.

Гострим відчуттям вони вже набавились у березні і на прощання дуже ефектно спалим замок Брюль, але, виявилося, може бути краще відчуття: їхати весь час уперед, а ком помічали дим з димарів чи білизну на шнурках, то зупинялись, ставали на підніжку автомобіля і вмикали мегафон. А потім оголошували: «Ми починаємо нову справу. І маємо шанс її здійснити. Ми сподіваємося відродити місто і налагодити в ньому нормальне життя. Принаймні одне місто».

Пассау він вибрав ще 1983 року. Вісімнадцять піонерів перезимували в землянці, котру обклали пластиковими щитами. Щоліта протягом десяти років їздили по Німеччині. Їхали на захід до Шварцвальду, де асфальтові дороги зовсім порепалися, потім на схід до Лінца, на північ до Гери (реготали до сліз, перетинаючи колишню залізну завісу), і на південь майже до Леха. У Мюнхен вони навідались у році дев’ятому (так стали вести літочислення) і мали звідти добрий вилов: привезли з собою двадцять чотири душі. Серед них і Єву Піччен.

Починаючи з чотирнадцятого року, потреба виїжджати відпала, люди приходили самі. На всіх майданах міст і на площах торгових центрів вони залишали оголошення, намальовані на дошках, надряпані на кам’яних плитах: ПРИХОДЬТЕ В ПАССАУ. МІСТО ВАС ЧЕКАЄ.

Цього ж року прийшла в Пассау і Лінда, добиралася вона з Боденського озера, — це був справжній подвиг, бо дороги скрізь були розбиті, а ліси, що наступали, роїлися небезпеками.

Весілля Лінди і Шефа стало в Пассау першою подією державної ваги із смолоскипами і сурмами. На жаль, шлюб був цивільний, але й цей момент Ервін ретельно обміркував, віддавши перевагу церемонії, яка була властива античному місту, і вирішивши обійтися без церкви. Тридцять йому тоді вже минуло, він носив однострої вищих чинів із «Віденської крові», пошиті на опасистих статистів.

Літа п’ятнадцятого народився Гассо, і десь на той час почались тертя з мешканцями навколишніх земель. ПЛАНУ дотримувались скрупульозно, тиждень у тиждень виїжджали — спочатку на шинах, а потім на шипах — трактори і валили й розрівнювали села, торгові центри, міста — великий огром роботи, конче потрібної, а хто за неї подякував містові? В старі підвали свого центру мешканці Пассау почали зносити припаси — всі товари тривалого зберігання, привезені з експедицій. Але тут ночами внадилися мародери, щоб щось поцупити і винести. Одно тягнуло за собою інше: борючись із мародерами, почали розвалювати вілли й передмістя, щоб спорудити вали й мури, міські брами, організували цілодобову сторожу. ПЛАН, попри все, здійснювався. Змонтували невеличку електромережу і, нарешті, пустили в хід турбіну. Вона запрацювала, і це стало другою подією державної ваги, до того ж — великим успіхом. Свіжу новину селяни несли з базарів додому, розповідали бабам і мисливцям, а мисливці пускали поголос аж до Альп на півдні, до Віденського лісу на сході, до Рейну і нагір’я Тюрингії: людина знову засвітила світло.

З часам Шефове обличчя почервоніло, волосся порідшало. Він звик виїжджати на кінні полювання (кабани, олені, десь від двадцятого року також вовки, а з двадцять п’ятого з’явились і ведмеді). В неділю на ратушному майдані він чинив суд і розправу, кожного 14 травня разом з Ліндою відкриває травневі танці. Вона статечно кружляла довкола нього. Одначе поступово йому все більше ставало зрозуміло, що він допустився значного недогляду.


Звичайно, він їй не врізав.

— То був «гарлі-давідсон», якщо хочеш знати точніше, — сказав він і опустив руку. — Краще це облишмо. Сьогодні увечері я даю банкет на честь розенгаймських послів. Офіційний банкет. Розпорядження про стіл і про все облаштування вже віддані — в ратушній залі, в малій. Я хочу, щоб ти одягнула довгу вечірню сукню.

— Кажуть, якісь селюхи темні, — фальшиво проспівала вона і ще раз крутнула пальцями правої руки. — Навіщо тобі дратувати незаможних? Вечірню сукню — ні. Її — тільки на 14 травня. До того ж тоді твій день, чи як?

— Слухай, — він ступив уперед, сперся руками на бильця крісла, щоб не дати їй змоги встати, обличчям не далі як на ширину долоні від її обличчя. — Безглуздо й небезпечно мислити категоріями минулого. Ті люди настільки ж вагомі для нас, як свого часу папа римський для Карла Великого або Меттерніх для Наполеона, якщо я щось тямлю. Гаразд, він, цей чолов’яга, старий, згорблений, і йому бракує зубів, і що з того? А може, Кардові Великому також бракувало зубів? Він посол. Посол молодої суверенної держави.

— То йдеться про нашу безпеку? — іронічна усмішка на її обличчі зникла.

Вона явно збентежилася. Шефові було приємно це помітити.

— Може, й так. Може, старий зовсім дурний, а може бути, що дуже розумний. Звідки мені знати? Як ми можемо судити? Слухай, Ліндо, мабуть, я тобі зовсім байдужий. Але подумай про Гассо, про Ґернота і Меліссу. Може статись, що від сьогоднішнього вечора залежатиме, чи вони тут житимуть і володарюватимуть, їздитимуть верхи і полюватимуть, чи…

— Ти боїшся, — здивовано сказала вона. Він кивнув, підтверджуючи її здогад.

— Ми допустились однієї помилки. Можливо, її вдасться виправити. Ти віриш, що я здатний передбачити, як далі складуться події?

— Звісно, — відповіла вона, а він засміявся і випростався.

— Отож, довга вечірня сукня.


IV

Із «Маґналій» Еґіда:

В одному старому градищі, званому Шленг, де Дунай завертає двічі, у бассаунців була невелика маєтність. Вони убезпечили її припасами і зброєю, і гласили у зарозумілості своїй, що цього стане. Та наші приступили її з такою видатною люттю і відвагою, що решта захисників, схоплені страхом, втікли в ліси.

Це сталось перед полуднем. Перед вечором із заходу прийшла ліпо зроблена лодія, такими користуються авантурники[8]. Авантурника, що ненароком зустрівся з нами, привели перед князями. Запитай, чи бассаунці отримали лист від Марте, чи радили між собою над ним, повідав авантурник, що в Бассау більше не зупиняється, він возить сіль з гір, хоч там у копальнях віддавна бассаунці, та вони з градом більше не торгують. Уночі, під великою небезпекою він прокрався вгору Інном, бо рік від року град ставав усе більш неприязним також і до власних мешканців. Дві сторони, що назвали себе школії та ґернотіани, осіли в різних частинах півострова, одразу ж повалили найкращі будинки із старих часів, що стояли між ними, і тільки довкола собору залишилось місце, де зустрічалися вони з великою осторогою. Під такою неприхильною зіркою, міркував авантурник, град взагалі ні спроможний чинити нам опір, ні дати одвіт.

Імре радів, але Марте, котрий в усьому зберігав рівне серце, попередив проти надто великої певності. Легко може статися, рік він, що спільна небезпека призведе град до замирення.


Лойз дивився услід Адді і Марте, які шпацірували надбережжям проти течії. Він з ними не пішов.

— Залишіть старого в спокої, — боронився він, — йдіть самі, молодятка.

Лойз стояв на терасі, руки розслаблено звисли, пальці злегка зігнуті. Якби ще тримав рушницю — чисто скульптурне зображення настороженого мисливця.

— Пассау вітає Розенгайм, — перекривив він незграбно наслідуваною літературною мовою. — Пассау вітає Розенгайм. — Він відвернувся, похитав головою і зайшовся хихотінням, що перейшло в щораз глибший кашель. Зайшов у колишній вестибюль, де було настелено соломи для обох гафлінгерів. Його Лис скосував оком і подивився на нього боязко й радісно.

— Гов, ти також щось там видиш, — буркнув він і поплескав коня між ніздрями.

Умостився в покрите пліснявою клубне крісло, натоптав новеньку пінкову люльку (подарунок міста) вологим, темним довговолокнистим тютюном із вакуумного пакунка (також подарунок міста). Перша затяжка сподобалась, але від другої він скривився: краще не дозволяти повертатись колишнім звичкам. Він жбурнув люльку через відчинені двері. Карий, кінь Марте, утворив чистеньке анальне кільце і викинув на солому позад себе три м’ячики.

— Розенгайм вітає Пассау, — голосно вимовив Лойз і розреготався.

Він либонь пригадав огрядного рудоволосого чоловіка на вершечку сходів, його обидві витягнуті вперед руки в яскравій матерії однострою, повнозвучно вимовлене «Пассау вітає Розенгайм», а передусім твердий погляд державного мужа, фальшивий, як іграшкові гроші. Ні, майнула думка, справжні гроші тепер виглядали б фальшивіше за іграшкові. Гроші — що то був за дивовижний засіб!

— Щось його гризе, — буркнув він, схилившись вперед і повільно звівши кінчики пальців докупи. — Щось його зводить зі світу, надто вже непокоїть. Що саме? — На пару хвилин він заплющив очі і сидів зовсім без руху, потім підвівся, розвів руки в боки. — Здається, Лисе, я все ж подивлюсь на місто. Хтозна, чого йому бракує.


Через портал, — грот із покришеним склепінням, — Адді та Марте зайшли в собор. Всередині було прохолодно, гуляв вітер, і здавалось, що тут він завжди пронизливіший і холодніший, ніж на майдані, де мешканці саме знімали з п’єдесталу бронзову скульптуру. (Макс Перший, король, майже повністю похований під пташиним послідом.) На побитих плитах підлоги лежала нападана, заплетена павутиною штукатурка. Адді легко перестрибнула через величезну голову якогось пророка з відбитим носом, його повні глибокого гніву очні западини вдивлялись у стрімке склепіння. Хори, де час не пощадив пізньоготичних архітектурних прикрас, були на два-три лікті захаращені. уламками, з-поміж яких стирчали світильники, голови святих і грішників, посріблене рамено хреста.

— Одразу після… одразу ПОТОМУ, — сказала Адді, — було жахливо багато випадків вандалізму.

Марте не перепитав її, що таке вандалізм.

— Ти хочеш сказати, що багато понищили в церквах?

Вона кивнула.

— Люди хотіли помститись, хоч на чомусь. Сьогодні нам важко зрозуміти. І як усі вони збиралися жити далі? Можеш мені сказати?

— Старе впаде, проб’є заміни час, — дерев’яним голосом продекламував Марте, — нове життя розквітне на руїнах.

Заскочена, вона збоку глянула на нього.

— Ти поет?

Він засміявся присоромлено.

— То не моє. То від Лойза. Він так зо два рази казав, коли ми дивилися на такі давні речі. Капелан казав, що то кара Божа. Ти теж віруєш?

— Капелан? А хто це такий?

— Ну, святий отець.

— Не знаю. У нас немає. А ще — кара Божа! Безглуздя. У всьому винен Божевільний Учений, це ж кожному відомо.

Марте такого не знав, він також не знав, що таке вчений, тому мовчав і дивився на Адді. Цього йому вистачило. Вона стояла, спершись стрункою правою ніжкою на уламок рокайлю, відкинула каштанове волосся, в якому заплуталась сонячна доріжка, в очах блиск. Нікого й нічого вона не боялась, вона була причетна до міської влади.

— Слухай, — ледь чутно почав Марте, — як я тебе файно попрошу, скажеш мені, як роблять світло?

— Яке світло? Маєш на увазі електрику? І гадки не маю. То знають спеціалісти. Треба у них спитати.

— А що то є — спеціалісти?

— Таке знає навіть… — вона запнулась, раптовий здогад відбився в її очах і злегка розтулив губи. — Звичайно, вам ті спеціалісти не потрібні. — Великим і вказівним пальцями вона обхопила його біцепси і легенько стиснула. — Як кістка, твої м’язи, — схвально промуркотіла вона. — Марте Гартований!

— Не треба! — спалахнув він і відштовхнув її від себе, потім набурмосився і похитав головою. — Я не хотів. Бігме ні! Але…

Адді тільки засміялась і знову відкинула за плечі волосся. Вона вмостилась на пророкові і зміряла Марте очима, зичливо, зацікавлено, але трошки поглядом тітки Зоні, коли та дивилась на скіпку і міркувала, чи вже можна нею розпалювати.

— Як ви, власне, там поживаєте, в Розенгаймі?

— Ні в якому Розенгаймі, — поправив він. — Там рідко буваємо. Хіба що на пару тижнів. Чоловікам роботи не бракує.

— Полюєте? Ятері ставите?

— Ятері? Не-е. Або лишень на дрібноту. На щупака маєм верші. То найліпше, коли трохи моква, гейби ясно, але мжичить. Тоді… — він урвав, побачивши, що Адді не розуміє жодного слова. Вона не цікавилась минулим, до того ж ніколи не читала, що маорі для поняття «червоний» мали сорок різних слів. — Я там неспеціаліст, — закінчив він.

— Так і має бути, — погодилась дівчина. — Точно так ви й маєте жити, так правильно. Навіщо тобі там електричне світло?

— Річ зовсім не в тім, — хрипко відповів Марте.

— Саме так. А тепер ходімо. Я тобі дещо покажу — будинок складів.


Марте

Насправді його звали Томас, як і його батька, але він і сам про це вже не знав. Мав би ще й друге ім’я — Ульріх — за іменем матері, якби тільки існували записи актів громадянського стану. Його батьки були передайз піпл (щось схоже на «раювальники», мода на позначення гуртів на англійський манір тривала ОПІСЛЯ ще років п’ять). Марте деколи в сні бачив своїх батьків, навіть не підозрюючи, що саме вони, гадав, що сняться ілюстрації з молодіжного видання «Шкіряна панчоха», де він часто любив розглядати малюнки. Ті, кого він у снах мав за дикунів, власне й були передайз піпл, що гасали голяка, коли це дозволяла погода, розфарбовувались і прикрашали себе пір’ям. Вони навіть мали якусь ідеологію, принаймні так стверджували найрозважливіші з них. Чи була якась ідеологія у батьків Марте — ніхто не знає.

Передайз піпл першими вирушили на південь, що згодом вже нікого не дивувало. Вони спорядили автобуси і вирушили автострадою Куфштайн — Бретер, а звідти на Словенію та Істрію. До мети своєї подорожі доїхало їх заледве дві третини, бо багатьох перебили племена в Тиролі та Кернтені, але на півночі про це мало хто знав.

Першим свідомим спогадом Марте був велетенський майдан (це був майдан Людвіга в Розенгаймі, який дитяче сприйняття розширило до вимірів світової арени), щітки трави, що повиганялись з-поміж плит та із стрічних рівчаків, і цілковита самотність. Автобус поїхав без нього, його навіжені батьки чисто забули про хлопчика. Він вчепився в якийсь нікому не потрібний паркувальний годинник, де стрілку заклинило на сьомій хвилині, і плакав.

Таким знайшов його Лойз.

— Зовсім схоже на них, — сказав він, нахиляючись над дитиною. — Як ся називаєш, мале? — Трирічний малюк нічого не розумів, гучний голос згори він сприймав за голос страхопуда, що складався із оброслих волоссям губ, кущуватих брів і міцного запаху. — Ходи, — запропонував страхопуд, обхопив і підняв його. Марте верескнув, одначе, вже сидячи ногами на один бік у сідлі на невисокому коникові перед зеленими з брунатним грудьми і зарослим обличчям, більше не верещав. Від страхопуда віяло затишком, і це відчуття, коли вони трюхикали вулицями передмістя, міцнішало якраз у міру того, як міцнішав запах, що складався з суміші кінського поту, людського поту і легенької домішки гною.

На цьому спогад уривався, натомість додались пізніші. Мама Моніка вовтузиться біля вогнища, Фреді разом з ним майструє ятір, тітка Зоня та її книжки з малюнками, Август, Берті…

— Ти мій Марті, мій хлопчик, га? — сміявся Лойз, і Марте також сміявся, коли новий тато підкидав його вгору, а він, аж дух перехоплювало, падав просто на вигублене бородате обличчя Отця Небесного. — Ми лишаємося тут, Мартику, хіба ні? Нам тут ладно.

Були й прикрі спогади, часто непояснимі. Ось неньо Лойз співає під акордеон: «Там, де Богемський ліс, зоставсь мій отчий дім, давно колись давно…» Він співав усе тихше, міхи зітхали, акорд загасав, нерухомо сидів неньо, втупившись у здичавілу зелень палісаду, а мама Моніка, лютуючи, зойкала в тишу:

— Забирайся в свій свинячий Богемський ліс! Місця маєш там до дідька, і рисі, і олені, і хаща, що хочеш…

А неньо гримнув акордеоном об підлогу і без слова вийшов. А ще тітка Зоня, котра монотонно шептала: «Феліксе… Феліксе… Феліксе…» Чи тривав той шепіт цілу ніч, як воно вкарбувалось у пам’ять, чи тільки якусь годину при світлі свічок, а лиш дитяча фантазія перетворила на такий довгий?

Всі вони добре давали собі раду, дякуючи мільйонам духів у всіх усюдах і завдяки Лойзові, якого всі шанували, та завдяки капеланові Дуллінгерові, що прибився до них через сім років ОПІСЛЯ. Спочатку Дуллінгер виглядав на зовсім звихнутого, але вішак з ним стало цілком можливо спілкуватися. Ще завдяки багатьом дітям, які з духами уже зовсім не зналися, хіба що чули про них від дорослих, і які виростали в новому світі. Марте сів на свого коня, коли йому сповнилось вісім років, у дванадцять він уперше вирушив у високогір’я на сарни, а в вісімнадцять капелан поблагословив його та Ельфріду бути разом. Коли Марте верхи вибрався в Пассау, то у нього з Ельфрідою було четверо дітлахів.


Лойз належно скористався двома пообідніми годинами. Скрізь ткнув свого носа, скрізь показав щербату покірливу усмішку. Приглянувся до турбіни на Ільці, був у фортеці. Пускали не скрізь, «Стороннім вхід заборонено» — трафаретно однаково було написано на багатьох дверях, одначе готовність прислужитись мешканці міста виявляли частіше, ніж бажання відгородитися.

Різник, у якого він тепер сидів і дивився, як той готує холодець, до послужливих не належав, але й не наважувався попросити його геть. Судячи з усього, роботи він мав по горло (банкет сьогодні ввечері, припустив Лойз), але все робив з надмірним старанням, за яким ховалась мовчазна роздратованість. Лойзова присутність була йому нестерпна, та він не міг підшукати належної зачіпки, щоб випровадити небажаного відвідувача. Мабуть, він просто не міг знести запаху мисливця і конюха, запаху, що його ніяке мило за один раз не відмиє, і який був зовсім не до речі в цьому напівтемному напівпідвалі. Мабуть, міркував собі Лойз, різника всього-на-всього бере заздрість: заздрість здорового, міцного чолов’яги, цілісінький день прикутого до своєї праці.

Лойз ще нічого не вияснив, але не квапився. Увечері банкет, мабуть, там викаже себе злоба, яку він намагався збагнути, подасться ключик, розкриється таємниця, знайдеться відповідь на просте запитання: що у Шефа на думці?

Різник підійшов до полиць при стіні і взяв скляну банку, поставив її на стіл під вікном, ножем зняв воскове кільце по ободу скляної кришки, пальцем сколупнув ізоляційну стрічку, що відламувалась затверділими шматками. Він підсунув лезо ножа під кришку, і та подалась із зітханням. Потім перевернув банку і витрусив на стіл пластиковий мішечок.

Мішечок був тісно набитий і твердий, біла маса всередині обернулась на камінь. На шнурочкові, котрим мішечок був зав’язаний, висіла пломба з гербом у вигляді приборканого вовка. Різник ножем вертикально провів по мішечку, плівка розійшлась, і на вимиту тарілку з легеньким стуком випав білий кристалічний камінь.

— Сіль? — задав Лойз зайве запитання.

— Міська сіль, — поправив різник. Він сікачем настругав від грудки жменьку солі.

— А яка різниця?

Різник завмер із сікачем у руці й повернувся до нього здивовано.

— Різниця? Звісно, є різниця. Це ж міська сіль, опечатана, щоб не псувалась. Не для простої ковбаси, тямиш? — він показав рукою на піч у глибині приміщення, де стояли рядком подряпані консервні бляшанки, з яких ішла пара. — Проста сіль для простої ковбаси он там.

Лойз підвівся й підійшов до печі. Було, власне, зрозуміло, чим займався різник: він випаровував розсіл з старих бляшанок, звідки інший вміст — переважно овочі — вже вибрали. Крихітні озерця кипіли й булькали, здіймалась пара, подекуди на внутрішніх стінках насіла тонюсінька шкірочка солі.

— Марудна робота, — сказав Лойз і похитав головою.

— Як так марудна? — обурено відказав різник. — Потребуємо солі. Опечатана сіль під наглядом, зрозуміло? Видається тільки в особливих випадках. Банкет, свята абощо. А на все інше… — він показав рукою на бляшанки.

Власне, подумав про себе Лойз, не так уже й марудна. Допоки консервів багато й допоки є чим палити (ліси давали тепер стільки букових дров і деревного вугілля, скільки потрібно) і випаровувати сіль рентабельно.

До того ж була ще міська сіль, судячи з усього, з пограбованих припасів міст і сіл. За останні десять років, міркував Лойз, місто, мабуть, не могло знайти придатної солі. Знаходили або зіпсовану, або порозтаскувану звірами. В цьому розенгаймці скрути не зазнали — солі багато їм не потрібно, а ту дещицю беруть просто з…

Йому аж щелепа відвисла, проте він узяв себе в руки, встав і щербато посміхнувся різникові.

— Красно дякую, — з дурнуватим виглядом вимовив він.

— За що? За що? — забурмотів той у відповідь, але тепер уже присоромлено через власну нечемність.

— Красно дякую, — повторив Лойз ще дурнуватіше.

Трьома сходинками від піднявся на вулицю і почовгав чоботами на шипах по бруківці, в голові шугали різні асоціації, які вкладались у міцний логічний ланцюг.

Тепер він знав, що на думці в Шефа. І що для них, для рознемців, справи складались не зовсім добре. Зовсім недобре.


V

Картку надрукували на дорогому тисненому папері, пожовклому вздовж обрізів. Вишуканим шрифтом з усілякими завитками і розчерками читачеві пропонувалось:


ФАНФАРНИЙ ВСТУП — ПРИЙОМ ПЕРЕД РАТУШЕЮ

ВХІД ПОСЛІВ І ВИСОКОГО СІМЕЙСТВА

ЗАКУСКИ АСОРТІ

ХОРОВИЙ СПІВ: GIOIA ETERNA (ПАЛЕСТРИНА)

ПРИВІТАЛЬНІ ПРОМОВИ І ТОСТИ

ГАРЯЧІ СТРАВИ

ФАНФАРИ

ТАНЦІ

ФРУКТИ, СОЛОДКИЙ СТІЛ

ПОДАЄТЬСЯ МОЗЕЛЬСЬКЕ, БУРГУНДСЬКЕ,

ВЕЛЬТЛІНЗЬКЕ, ТОКАЙСЬКЕ І КОНЬЯК

ЗАПРОШУЮТЬСЯ УСІ!!!


— Жодної помилки, — кивнув головою Лойз, тримаючи тиснений папір у витягнутій руці, щоб краще бачити.

Почувався не надто добре, бо змусив себе і Марте проковтнути по цілій грудці смальцю, конче була потреба пригадати давні викрути. Але під його видубленою негодами шкірою цього не було помітно. Він і Марте перевдягнулися в нове вбрання — сільський народний одяг з колишніх часів (все потрібне ще можна було знайти на складах), до того ж вбрання було до лиця і вельми практичне також і для зворотної подорожі в Розенгайм: баварські короткі куртки з грубої вовни, білі сорочки, нові короткі шкіряні штани з нагрудниками, зелені панчохи, міцно простьобані замшеві черевики. Довершували все капелюхи з напівширокими крисами і з пір’їною за стрічкою.

— Піччі помилок не робить, вона жінка правильна, — сказав Ґерт Шульц. На ньому також була біла сорочка, тільки поверх неї середньовічна камізелька з вишитим геральдичним орлом. Вона могла б також походити з театральних фондів, але насправді була далматинкою Герольда Брабантського з Віденської державної скарбниці (ні сам Ґерт, ні будь-хто інший не знав — а може й, знав — якими шляхами вона потрапила в Пассау). — Ви обидва вже готові? Можна починати.

Стояв червень, було тільки пів на восьму, і вечірнє сонце ще стелилося золотом у вуличках, та попри це перед Ґертом і послами несли два смолоскипи. Звідусіль долинало якесь високе гудіння. Коли Марте почув його, у нього загупало серце. Гудіння нагадало йому дзижчання шершнів, гніздо яких вони колись знайшли в дуплавій груші біля озера Зімзее. Ті шершні жахливо покусали Брозі, і мама Моніка потім його шпетила:

— Чого ви, дурні, не втекли відразу?

А тоді, коли зсередини дерева почулося дзижчання золотаво-брунатних бійців, ніхто не подумав про небезпеку, очі у дітей заокруглились і заблищали, вони почали сміятись. А тут воно, це гудіння, міркував Марте, також загрозливе?

Перед ним ішли Лойз і Шульц.

— А що то за високе сімейство? — спитав батько у Герольда Брабантського. Той помовчав трохи, відтак відкашлявся і відповів не дуже охоче:

— Ну-у… Шеф. І Лінда…

— }х Високість, чи як?

— Угу, його дружина. І троє дітей — Гассо, Ґернот і Мелісса.

— Ти глянь! Як колись у середньовіччі. То є десь записано?

— Що записано?

— Як сказати… престолонаслідування, наприклад, права, обов’язки — такому містові потрібна якась конституція.

— Цього я не знаю, — буркнув Шульц. Обличчя його стало роздратованим чи розлюченим, ріденькі брови насупились. Лойз стримано відригнув.

Високе войовниче гудіння тепер було зовсім близько, і ось вони вийшли на ратушний майдан над стрімким Дунаєм.

Все було задумано щонайпишніше. На самій середині чотирикутного майдану височіла невеличка трибуна, там стояло високе сімейство. На Шефові тепер був напівдовгий брокатий сурдут з вилогами із справжнього куничого хутра, широкополий капелюх обкручувала винно-червона шкурка, закріплена аграфкою зі жмутиком переливчастих журавлиних пір’їн. Поруч із Шефом стояла доволі-таки дебела жінка у сріблясто-блакитній довгій вечірній сукні, на голові маленька діамантова корона, а на рожевих руках браслети з коштовним камінням — це, звісно, Лінда. Троє дітей у маленьких шапочках мали кинджальчики, одягнуті були в старовинне вбрання з високо підкладеними плечима, обличчя гарненькі, гладенькі й зухвалі.

Смолоскипів тут палахкотіло вже чотири і їх було добре помітно в тіні на західному боці майдану. Лойз оцінив це з одного погляду, оцінив і зробив висновок, одначе цього разу, цього єдиного разу Марте побачив більше за нього, побачив — розшарований люд. Так, ці жінки й чоловіки були між собою різні, групки, хоч як тісно вони стояли, здавалось, були розділені невидимими стінами: люди відрізнялися виразом обличчя і очей, манерою стояти — ну чисто тобі спеціалісти. Йому чомусь пригадалось вжите Адді слово, одначе й одразу вилетіло з пам’яті.

Коли посли наблизились за п’ять кроків від трибуни, Шеф підняв руку. З балкона зринули багатоголосі звуки фанфар, а з будинку вийшла висока струнка дівчина в ясно-зеленій довгій сукні. В її розпушеному каштановому волоссі були квіти, а в обох руках піднята вище рівня очей золота чаша, з-під прикрашеної самоцвітами ніжки якої дівчина дивилась униз на свої срібні черевички, що їх вона манірно переставляла один вслід за одним. Крок за кроком дівчина наблизилась до високого сімейства і послів, зупинилась, опустила чашу і підняла очі. Це була Адді.

— Хай звучать урочисті сурми, — неквапно почав Шеф, — хай лунають вітання на честь і благо нових друзів — ПОСЛІВ!

Він узяв з рук Адді чашу, простягнув її Лойзові, обличчя якого раптом скривилось, ніби ось-ось заплаче. Лойз знову поклонився від самого пояса так само дурнувато, як уже кланявся вранці.

— Красно дякую, — ледь спромігся він промимрити і відсьорбнув. Хотів був передати чашу Марте, але ясно-зелена дівчина лагідно, одначе твердо відібрала її, обтерла вінця хусточкою і лише тоді передала хлопцеві. Марте трошки похлинувся від хвилювання, потім настала черга Лінди, холодні сині повіки якої, коли вона взяла чашу і надпила, навіть не здригнулись. І тільки після всіх узяв її Шеф і двома добре відтренованими руками вихилив бокасту чашу й перевернув догори дном. Аж тоді Лойз зауважив, що всі вони пили із, мабуть, безцінної святині — з романського циборіуму, просфорної чаші. (Марте нічого такого не помічав, він бачив тільки Адді — чи це та сама Адді з сьогоднішнього полудня? Ця ясно-зелена таїна?)

Шеф знову підняв руку, він з’єднав руки Лінди і Лойза, щоб ті увійшли парою, а в лапищу Марте вклав білий пальчик дванадцятирічної дівчинки з відкопиленою верхньоюгубкою і білявою косою, в яку вплели перлини і виклали вінком на маленькій голівці.

— Моя донька Мелісса, — пояснив він упівголоса.

Так, певно, вимагали традиції міста… От лиш Адді кудись раптово поділась.

— То було токайське, чуєш? — тихенько сказав йому Лойз, перш ніж рушити в бік ратуші. — Не нализуйся забагато, бо розбере.

Марте нічого не сприймав, бо в нього голова йшла обертом не від токайського, а від смолоскипів, фанфар, золота і перлів, а ще — від найміцнішого з напоїв, назвою якому була Адді.

Сходами, освітленими мерехтливими смолоскипами, вони піднялись у велику залу ратуші, колись пофарбовані, а нині облуплені стіни якої позавішували великими килимами. В залі поставили довгі ряди столів і лав, на яких порозміщувались запрошені, окрім небагатьох, а власне послів, високого сімейства і кількох важливих персон — вони перетнули велику залу й кількома сходинками піднялись у меншу. Там стіни були завішені вже гобеленами, дещо пишнішими за ті, що висіли у великій залі, посередині стояв великий шестикутний дубовий стіл і старі стільці з потрісканими шкіряними спинками та начищеними до блиску латунними цвяхами. Тільки чотири стільці були обтягнуті брокатом і мали бильця, вони були призначені для послів, для Шефа і його Високої Дружини.

— Як вам сподобались фанфари? — цісарсько-королівським світським тоном поцікавилась господиня торжества, якій випало супроводжувати гостя. — Добре зіграні, чи не так?

— Чисто, чисто, — старанно, як учень на уроці, закивав Лойз і ошкірився. — Далеко пішли, так. Хіба що надто повільно затягують, ось так: трее-ре, якщо ви знаєте, що я маю на увазі.

— Ви це помітили? — позирк державної дами був холодний і блискавичний. — Оте синкопування, знаєте, загалом тут не до речі. Воно вкралося у виконання, відколи знову з’явилась електрика.

— Електрика?! — Лойз приплющив очі, потім знову закивав головою. — Певно, певно. То все через джазові платівки. Атож, молодь — це молодь.

Лінда кинула погляд через плече, де мав — услід за двома передніми парами — заходити Шеф, одначе перехопила не його погляд, а Єви Піччен.

— Сьогодні я вип’ю справжньої старої горілки, — виклично проголосила Мелісса, чекаючи на заперечення.

— Тобі й херес піде, дитинко, — не забарився глас Авторитету, але не мамин, а Євин.

Вона, єдина компетентна особа, єдина була в костюмі — режисер у ренесансному декораційному фільмі. Єва показала де кому сідати, дали крізь двері знак у великий зал, щоб хор гримнув «Gioia Eterna».

Радість предвічна. Вона переповнила груди Марте і наповнила його очі сльозами, бо він знову побачив Адді, свою Таїну. Адді встигла блискавично переодягнутись і тепер виступала в ролі пажеси. Разом з іншими пажами і пажесами розносила велетенські таці з холодцем і язиком, вудженими риб’ячими боками, на гарнір — помідори, огірочки, зелена селера, доволі часто також розносили шліфовані карафи з вином.

— Ми потім підемо танцювати, — прошепотіла вона йому, чемно кланяючись від самих стегон і тримаючи перед ним тацю. — Коли тут стане надто нудно.

Він кивнув, усміхаючись, і все ще в сльозах, — сльози у нього виступали ще й через дим від-увіткнутих рядком у стіни смолоскипів.

У червоних відсвітах смолоскипів підвівся Шеф. Червоний на виду, червоно виблискували персні на його руках і золото циборіуму, який він тримав тими руками. Він заговорив. Про Велике Лихо, про поневіряння уцілілих, про сміливе рішення залишитись на цій землі на північ від Альп, про фенікса з попелу. Що таке фенікс? Лойз подумав і пригадав. Це той дивовижний птах, що завжди сам себе спалював, а потім, цвірінькаючи від задоволення, злітав увись із власного попелу. Давно вже не було чувати таких промов. Лойз силував себе пити потроху, але вина були надто міцні, до того ж він давно від них відвик. Він примружив очі. Сподівався, що все обійдеться гаразд, не лише завдяки смальцю, якого він передбачливо наївся. Розенгайм вітає Пассау. Ні, Пассау вітає Розенгайм, так завершив Шеф. Всі зааплодували, він також аплодував, аж тут звуком старого фагота у лівому вусі зазвучав голос Єви:

— За протоколом тепер ваша черга, пане Ретцер.

Фаготний звук йому не сподобався. Єва була не дурна і вона вже помітила чи принаймні здогадалась, що він зовсім не той, за кого себе видає, і, мабуть, помітили навіть те, що вони один одного взаємно розкусили. Тут слід бути обачним. Але йому хотілося не тільки бути обачним, але й дещо сказати таке, що мало б політичну вагу. Політичну, правильно. Він встав і обидвома кулаками сперся об стільницю, при цьому дещо хитрувато хитнувся — так і личить темному селюхові після чарки токайського.

— Я, — почав він, — не майстер промовляти, я простий мисливець, рибалка. Ми дуже вдячні. Звісно. Ми-смо чули про пишноту міста і тому приїхали, і воно й направду величезне, хіба ні, Марте? І ми, натурально, радіємо простягнутій руці приятельства, і як Пассау вітає Розенгайм, то так само і навпаки — Розенгайм вітає Пассау, так можна уже казати. То всіх моїх рознемців дуже порадує, ми, власне, все робимо разом, про все дома разом договорюємось, там у нас ніхто не є шефом, як у вас, тут ви нас обійшли з цією чистою організацією. Отож ми все обговоримо біля рідних вогнищ, то я можу вам будь-коли пообіцяти. Ану, Марте, встань, тепер ми маємо чемно сказати, що ми підіймаємо, отже, нашу склянку, наші склянки, до цього стародавнього келиха, ми п’ємо за фенікса з попелу і за приборканого вовка Пассау, і за майбутнє, що залежить від нас. Жиймо, Шефе! Жиймо, милостива пані! Розенгайм вітає Пассау!

І склянки і келихи задзеленькали одне об одне, уже доволі не в лад, і «віват!» загукали мешканці Пассау і тут всередині, і там у великій залі. Пажі познімали смолоскипи, й одразу спалахнуло СВІТЛО — само по собі. Марте вирячився на люстру над столом, де сяяло принаймні шість лампочок — жаринки фенікса. Всі заплескали в долоні, як у малій, так і у великій залі, і оплески перейшли в овацію, коли зазвучали фанфари, і чотири чоловіки, перетнувши велику залу, внесли тацю, на якій лежав дикий кабан. Він був обкладений начиненими поросятами, дикими качками, куріпками, перепелами, а гарнір був з капусти-броколі, майорану, базиліку, між іклами кабан тримав галузку шалфею. Все це поклали на середину дубового столу в малій залі. Шеф узяв у руку довгий синюватий із срібним карбуванням ніж, зробив перший надріз, а потім нарізальники (серед них і різник, з яким Лойз розмовляв пополудні) із своїм інструментом спритно взялись за майстерно приготовану дичину. Лойзові, як старшому з послів, подали перший великий кусень, і він не змусив себе довго припрошувати. (Тепер слід наминати побільше, йдеться про бар’єр від алкоголю — бо найважче було ще попереду.) Знадвору, з ратушного майдану тричі гримнуло — то вистрілили легкі мортири. І перш ніж знову залунали фанфари, почався глибокий, мов з підземелля, гук дзвону. (Дзвонили в соборі? В храмі святого Михайла? В Нідеренбурзі?)

Аж тепер розпочалося справжнє святкування, свято уцілілих. Над скатертинами великої зали вибухав сміх, лунали протяжні терції старовинних пісень: «О прекра-а-сний Вестервальд…» Чоловіки обіймали жінок і цілували їх масними губами, викличні згуки міста вигорланювались у байдужі ліси і в байдужу ніч. Гурти молоді — у мотоциклетних куртках королівської блакиті, в бікіні, у восьмиколірних домашніх сорочках — юрмились поміж столами, ножами і довгими двозубими виделками наколювали качок і ковбасу, відбивали у пляшок горло і пили пурпурово-червоні струмені вина, спрямовуючи їх згори у розкриті роти (ШАТО МУТОН РОТШИЛЬД АПЛЯСЬЙОН КОНТРОЛЕ, ЖЕВРІ ШАМБЕРТЕН, УГОРСЬКІ ДЕРЖАВНІ ПІДВАЛИ, ТАГАНЬ, ГУМПОЛЬДСКІРХНЕР ФЮРСТЕНКЛЯСЕ).

Марте вибрав момент і відірвався від дубового столу еліти. Постояв під стіною, у дверях між малою і великими залами, потім десь між лавами більшості, приєднався до якогось гурту, що, обхопивши за плечі сусід сусіда, співав: «Там, де Богемський ліс, зоставсь мій отчий дім…»

На його обличчі проступив піт, він силувався стримати сльози і дурнувато всміхався. В якусь мить побачив Лойзове обличчя. Лойз штурхонув його під ребра.

— Відтак у «Гроно». У «Гроно», втямив?

Марте подивився на нього відданими очима, віддано і, як йому здавалося, розуміюче. Він кивнув.

— У «Гроно», тату. Не переймайся.

А потім за Лойзом знову з’явилась Адді. Вона десь скинула камзол пажа і знову була в спортивних штанях, блузці, до цього всього додався разок коштовних самоцвітів на шиї.

— Ходім, — гукнула вона, її сині очі сяяли. — Ходи, Марте, на лектротанці!

— Лектротанці! — загукала вся різнобарвна молодь.

Один з них через складені рупором долоні кинув цей клич у залу, і йому відповів вибух радощів (також і добродушно-глузливі смішки старших). З малої зали Лойз бачив: два-три десятки молодих відокремились від загалу і потяглись до виходу, серед них і Марті. Що таке лектротанці? Хай там що, але прихильників їм не бракувало. Він бачив, як Адді взяла його Марті за руку й потягла між рядами столів, хотів був рушити за ним…

— Нам ще слід відбути обов’язковий танець, — сказав, опинившись обіч нього, Шеф. — Боюсь, що не лектро. А вже потім, пане Алоїзе Ретцер, нам треба зайнятися справами. Пропоную невеличку розмову віч-на-віч — у мене вдома.

І тут політика! Марте вже перетворився на тінь поміж тіней, податись за ним услід він не міг, бо він, Лойз, був послом. Після багатьох поставців токайського йому ще слід було зайнятись справами, великі тіні минулого, попри відновлене електричне світло, замаячіли в кутах зали: Меттерніх, Бісмарк, Кіссінджер…


— Ґерте, — покликала Єва Піччен. Герт Шульц п’яно прихилився до стіни ледь освітленого коридору, яким гуляли протяги. Вона застукала його якраз тоді, коли він мочився, але їй то було байдуже, вона мала відбути місію. — Ґерте Шульц! — вона елегантно, але зовсім не ніжно ткнула його трьома пальцями в область шлунка.

Ґерт Шульц відригнув потужно й ображено.

Вона майже впритул наблизилась обличчям до його обличчя, від якого віддавало потом і алкоголем.

— Як вони там? — спитала вона наполегливо, однак лагідно.

Його очі кольору бляклого синюватого скла не поворухнулись.

— Хто вони?

— Після всього, — пояснила Єва з напруженою терплячістю, — Шеф піде з тим Лойзом на офіційну розмову. На часі рішення великої ваги. Нам важливе все, будь-яка, навіть на перший погляд найнезначніша, інформація. Може статись, що незначне якраз і є значущим.

— Я про це, п-панночко, н-не можу судити, — Шульц говорив церемонно, але час від часу відригував. У кінці коридору догоріла лойова свічка, стало ще темніше в переході, який нікому не був потрібний і куди ніхто не заглядав, де пліснява перетворилась на гумус, а з гумусу проросли бліді рослини. — Не можу судити, бо я, наскільки вам відомо, маленька людина, старший куди пошлють. Зовсім маленький, еге ж. Від мене мало що залежить. На жаль.

— Йдеться про ПЛАН. Ви ж укладали той план, чи не так? — вона й далі говорила лагідно й не хотіла переходити на гострий тон, та попри все різала словами, як лезом бритви.

Гострим робив їх брак терпцю, терпцю з тими пеньками, котрі жили тут на повну губу серед безцінних вин, безцінних тканин, серед скарбів несподівано знову щедрої природи і нічого не розуміли або не бажали розуміти.

— Той план, ага, той ПЛАН. Що з нього вийшло, н-не могли б ви мені підказати, п-панночко? Високе сімейство! Про нього йдеться, чи я правильно розумію, панночко?

— Ще раз назвеш мене панночкою, я розсерджусь. Що за нісенітниці!

— Формально правильно, хіба ні? Панна Єва. Єва Незайманиця. Нормально. Не приймає. А я приймаю. Я — приймач… наказів. І на тому кінець. Як слід мені розуміти великий ПЛАН, можете хоч раз розтлумачити, панночко? Чи то, може, десь… щось… зап-писано? Як і нал-лежить, ге?

Чітко, як на рухомій світляній інформації, у мозку Єви Піччен пробіг сигнал попередження: ЗАРОДЖЕННЯ ФРАКЦІЇ!!! Навряд чи Ґерт був чимось іншим, ніж простий забіяка, однак він був людиною перших годин, соратником, і ось саме він починає завдавати прикрощів. Все починається знову: Бакунін, Троцький, а доти ще Лютер, Кальвін, Дантон?..

— Слухай, Ґерте, — перейшла вона на шепіт. Десь далеко ще чаділа скіпка, хвилі п’яного співу ще настирливіше проривались з глибин будинку. — То все дрібниці. Я хочу лиш дізнатися, якої ти думки про того Лойза. Цілком особисті враження.

— Особисті? — сині скляні очі, котрі ледь можна було розрізнити, розширились, під машкарою брабантського дворянина збунтувалось пролетарське нутро. — Особисто він у порядку. Дуже в порядку. Наприклад не командує, панночко. Хоче перше поїхати додому, поговорити з кумпелями, ось так. Ні тобі приймач наказів, ні тобі давач наказів, як кожний усякий. Особисто? Особисто, паннусю, гадаю, що він був тюхтій, що взагалі сюди завалився, ось так. Тут високе сімейство злупить з нього шкіру. Така моя інформація.

— Він тебе розагітував, — діловито відзначила Єва. Саме так стоїть справа з Ґертом Шульцом: застаріла свідомість, більш як на тридцять років застаріла. Не розуміє, що тільки найвище напруження, концентрація всіх зусиль зможе в їхньому розпачливому становищі рухати історію вперед — тільки так взагалі можна зберегти історію. І зовсім немає сенсу розтлумачувати йому все саме зараз. Не дійде. — Таких як ти, Ґерте, мало, — сказала вона з робленою усмішкою. — Маєш щось для мене випити?

— Випити? В будь-який момент. Для тебе, дівчинко, маю!

Примирливо й демократично Ґерт Шульц сягнув рукою за халяву правого чобота, і звідти з’явилась на світ пляшка токайського з відбитим горлом, яку він простяг Єві.

— На здоров’я, дівчинко! Так що ж ти хочеш знати?

— Власне, — почала, ковтнувши, Єва, — власне мене розбирає цікавість: ким був цей Лойз ТОДІ? Як ти гадаєш?

— Він? Шкільний учитель, — відповідь прозвучала дуже впевнено. — Він сказав, що ти не допустилась помилок на запрошенні, дійшло? Шкільний учитель. Так. Або щось подібне.

Подібне або й щось більше. Їй пригадалось те, що розповів Ґустав з брамної сторожі, що повідомила Адді, пригадався короткий діалог між ним і Ліндою про заджазованість фанфарного виконання. Ця людина дещо тямить і вміє швидко зорієнтуватись. А справляє враження незграби, нетеси — карикатурний портрет темного селюха. Чи сам він був автором цієї карикатури?

— Дякую, Ґерте, — кивнула вона й повернулась, щоб іти.

— Нема за що, — відповів Ґерт і також надпив із пляшки. — І, панночко, на агітацію я не піддаюся. Ніколи. Це між іншим, на прощання. Привіт високому сімейству.


Водоверть із трьох чи чотирьох десятків молоді (не всієї молоді міста, бо— ронь Боже, бо навіть хоч на запрошенні стояло ЗАПРОШУЮТЬСЯ УСІ… то все одно малось на думці, що прийти мають не ВСІ, а ті, які розуміють, що таке запрошення стосується саме їх, навіть якщо вони не вміли або розучились читати) привирувала до берега Дунаю і потекла проти течії. Юнаки і дівчата пробігли під старим підвісним мостом, арка якого була висаджена в повітря (Коли? Ким? У кожному разі ще до окупації міста легендарними вісімнадцятьма), прямуючи до мису, де зливались Дунай та Інн. Там, на лузі, порослому високою травою, заповзятливі хлопці вже під’єднали до кабеля рядок лампочок, пофарбували їх у різні кольори, а ще влаштували кабельний відвід для програвача платівок і встановили декілька гучномовців. Гучномовці, маленькі чорні скриньки, висіли, приховані листям розлогих мовчазних дерев. Танцювального майданчика, змайстрованого з довгих дощок, споруджувати не було потреби — він стояв уже роки. Потреба виникала хіба що коли-не-коли поміняти пару перетрухлявілих дощок.

Поволі обертаючись над жевріючими буковими вуглинами, чекали своєї черги молочні поросята. Картоплю вже пригорнули приском — рання картопля з гумусних грядок була краща за будь-яку картоплю з ТОДІ. Стояли напоготові бочки, витягнуті з глибоких льохів померлого під час катастрофи імпортного ділера.

Вільно й безтурботно ті три-чотири десятки висипали на трикутний луг — чи так уже вільно? так уже й безтурботно? Якщо приглянутись ближче (а Марте, хоч і напідпитку, приглядався, навіть не маючи цього на думці, підсвідомо), то було помітно і розшарування, і ознаки певної привілейованості. Як підкреслено недбало Гассо провів гостряком кинджала, що його він, хизуючись, витягнув з піхов, по купці конвертів з платівками! Як радісно заблищали очі спеціалістів біля наповненого буковими жаринами грилю, коли Гассо відкусив шматок від поросячого плечка, що його він одрізав тим самим кинджалом, і схвально кивнув головою! І як радісно, хай навіть і нещиро, пригорнулась двадцятип’ятирічна, схожа на статуетку, чорнявка, створена, за всіма ознаками, щоб її кохали дужі чоловіки, для зухвало-грайливого поцілунку тонкокостого безбарвного підлітка!

— Лектро! Лектро! — раділи дівчатка і підлітки, а з дерев лунала неймовірно бадьора музика.


VI

Із «Магналій» Еґіда:

Дійшовши до Йохенштайну, де придунайські околи ширші, ніж вище за течією, князі звеліли раті спинитись. Стали широкою дугою, вогнища страхітливо горіли вночі, і над нами лунали давні бойові пісні. «Глянь, — рік Марте Третій, — серце моє тремтить і радіє, що повертається до старих отчих вогнищ, бо саме тут, і це доведено, мали свій початок наша велич і міць. Дивовижно привела нас назад рука Господня». І він показав мені писання Альбертуса Дуллінгеріуса, де за вказом Лойза Засновника писати все без гніву і запалу правдиво сказано про корені.

Саме у цей нічний табір з’явились два гінці від бассаунців, по одному від школіїв та ґернотіанів, які не знали один про одного, така велика була усобиця. І воістину було з чого вволю посміятися тим, кому випало тримати гінців нарізно, поки той та інший міг говорити з князями.

Вони клали вину один на одного за все, що скоїлося лихого, і твердили, що не знають про гіркі поневіряння, яких свого часу зазнали від граду Засновники. Але обидва плакались уголос і запевняли князів, що не можуть полишити града. Одні, школії, твердили і доводили, які вони вправні у всіх ремісних мистецтвах, і що людові комітатів і Розмера буде тільки вигідно, коли припаси доброго дерева, тканин і хутра, що нагромадились у Бассау, могли б спожитись на користь у службах князів-спільників, як і належить справді великій княжій господі. Інші, ґернотіани, твердили, що начебто без них ледачі та нікчемні селюхи у весях пальцем би не поворухнули, хоч могли би, по правді кажучи, збирати багатий ужинок усього різного. І відомо достеменно, що ґернотіани, як колись у Спарті[9], посилали своїх юнаків у глухі закутні свого краю, де вони мали денно і нощно тримати селюхів під страхом і смиренням, аби змусити до покори.

Мовлене і тим, і іншим увергло Марте у великий гнів. «Се, — рік він, — мало б нас, поконників гніву Господнього, відверто кажучи, змусити тепер увійти в згоду з найницішими блудниками града Бассау, через яких так жорстоко обійшлись із Лойзом Засновником і Марте Першим. Ні, не треба вашої смерті, але конче потрібно з волі Господньої, щоб ви відійшли від розпуст і навернулися знову на прості шляхи Відновлення Всього Сутнього». Він сказав це окремо кожному, а разом мови не вів. Я, Егід, можу це засвідчити і можу засвідчити, що ні школії, ні ґернотіани не мали мужа ученого, який би достеменно розумів урочисту латину послання. До такої міри занепали науки там, у місті розпусти.

Тоді гінці, кожний сам по собі, почали клясти і клястися, що тепер вони стануть на прю і радше замиряться з іншою стороною, аніж змиряться з вироком гніву. Імре звелів був їх вишмагати й повісити, але Марте волів усе дотримати в доброму звичаї і відіслав їх до своїх — кожного самого по собі. «Вірте мені, братове, — рік він до Імре із Чотирьох Бунчуків, — не таке тут велике лихо. Вони надто довго були порізнені, щоб тепер вправно ратитись разом». І, як сталося згодом, події підтвердили його мудрість.


— Будьмо щирими, пане Ретцер. Мені, як і всім іншим, все це трошки скидається на шарж, чи не так?

Шеф вимовляв це з замріяним виглядом, обличчям він стояв до темних вод Інну, на яких навіть у цю пізню годину ще тремтіли віддзеркалення двох-трьох електричних вогнів. Найпотужніше світив сторожовий прожектор на мосту, який не гасили від сутінків до світанку — невсипуще око знову пробудженого людства. І зі сходу, від місця злиття, бубоніли баси законсервованої музики — музики ВІДТОДІ.

Лойз сидів у кріслі роботи всесвітньознаменитого дизайнера, силкувався пригадати його ім’я, але воно ніяк не хотіло пригадуватись. Перед ним стояв поставець, наповнений одним з найдорожчих коньяків світу — цей коньяк дозрівав тридцять років. Він сидів у присутності володаря, рівного якому не було від Нордкапу до Тімбукту — було б навіть смішно це піддавати сумніву. Зауваження володаря було прозорим натяком і запрошенням: зніми маску, Лойзе, ніякий ти не селюк темний, таким мене не піддуриш, я краще знаю. Одначе від політики не слід відходити, себто політика має тривати далі. До того ж він, Лойз, випив чимало, а в такому стані надто різко міняти роль просто невигідно.

— Знаєте, — щербато усміхнувся він, — я вже навіть не годен пригадати. Певно, ТОДІ тут було набагато більше світла. Але як так подумати, до приміру, тоді ми не пили з золотих чаш. А вино і горілка не були такі добрі. Це вже велика пишність, як подумати.

— А у вас у Розенгаймі? — Шеф запитав ніби знічев’я, не позирнувши на нього, однак Лойз відчув напруженість у його тоні.

— У Рознемі? — він засміявся здивовано, дещо дурнувато. — Там ми цим так не переймаємось. У нас, бачите, немає плану. Мислимо, що якось і так воно буде.

— Якось? — Шеф вимовив це з докірливим зітханням. Злегка крекнувши, — він став гладкий і, мабуть, давалася взнаки печінка, — нахилився вбік, узяв пляшку із всесвітньовідомою етикеткою, і запропонував: — Налити ще, пане Ретцер?

Лойз показав очима на маслянисте брунатно-золотаве озерце в його поставці і похитав головою, сподіваючись, що все вийшло невимушено. Шеф, який покладався на власну витривалість, собі налив.

— Якось — це просто відмовка. А чи правильно буде покладатись тільки на якось?

— Полюємо звіра, ловимо рибу. А ще садимо городину, якраз аби стало їсти. Молоді, ті вже ліпше за нас розуміють, який там вітер, яка там погода і взагалі про те, що росте. Пара баранів, що там казати!

— Таким мене не піддуриш, — сказав Шеф і відхилився на спинку славетного дизайну. Він зблід. На повних щоках і на лобі, над яким позлипались пасма поріділого солом’яного волосся, блищав піт. Тепер на ньому була домашня куртка з чистої вовни в буколічних кольорах; мода на них відновилась незадовго до того, як скінчилося ТОДІ. — Ви все-таки здійснили перехід на південь, великий екзодус — вихід народу. І ви не дорахувалися чимало людей.

— Хто? Я? Дехто пішов собі, це правда. А мені що було до того? Хто хоче йти, нехай собі йде. Нам і тут добре.

— Авжеж. Так воно має бути. Слухайте-но, — Шеф припалив сигару (звідки він її взяв? У Рознемі сигари вже давно розсипались на порох), сперся ліктями на коліна, нахилився вперед, наморщив лоба і подивився на Лой— за з удаваною прямотою і щирістю. — Ви спромоглися здійснити перехід на південь. Але це не все. Нам багато в чому щастило. Адже багато чого могло не вдатися: людина занадто відійшла від природи. Скільки при цьому всього могло скластись не так, як слід. Чому, — раптом перейшов він на крик, — чому, гадаєте, ми все підпалювали, га? Ви ж про це чули, чи не так?

— Навіть виділи. Мюнхен горів довго, можна було бачити в Рознемі. Два-три тижні.

— А чому? Ви розумієте, що то значить мільйони тонн мазуту і бензину? Втекти будь-хто уміє. А я взяв на себе тягар, розумієте? Я і ще вісімнадцять.

— Ага, — кивнув головою Лойз, — тягар білої людини.

— А це що таке?

Лойз чортихнувся про себе. Сказане ним не личило до поведінки темного селюха. Але то нічого — Шеф, як він вирахував, вже досить нализався.

— То так сказав якийсь англійський поет — ТОДІ. Тягар білої людини, то щоб усі вишмаркували носи, вчились читати і писати, вдягали штани — аби стати порядними людьми.

— Не погане пояснення, — захихотів Шеф. — Не погане. — Він підвівся з крісла, взад-вперед заходив перед вікном лоджії, його сигара жевріла, і час від часу він у задумі розглядав жаринку на її кінчику. — Тягар… цивілізації. Та-ак. Звичайно, в скороченому варіанті… Світло, — сказав він різко і зупинився, — звичайно, то всього-на-всього пропаганда. Сподіваюсь, що це для вас не таємниця.

— Пропаганда? Але це ж поступ, коли лампочки знову..

— Запасні частини. Пане Ретцер, не будемо гратись у піжмурки. Все оце, оце місто, наше Пассау — це тиловий рубіж.

— Я погано розуміюся на військовій справі.

— Тиловий рубіж в організаційному, а не технічному сенсі. Технічно ми не можемо витривати, бо втратили технологію. Ми можемо скористатися тільки тим, що залишилося ВІДТОДІ.

— Набої, наприклад, — кивнув Лойз, — уже видно, що їх не вистачає. Для полювання то дуже зле. А от молоді…

— Власне. Тиловий рубіж… — широко розставивши ноги, він стояв під аркою вікна, злегка похитуючись, сигара спрямована на Лойзові груди, як пістолет, — це рубіж перш за все психологічний: між людською пихою і людським єднанням. Ось що я створив. Елітне самоусвідомлення. І з нього, можливо, тех-тех-н-нологія тривалого х-характеру. Десь на середньовічному рівні. Я тим б-багато з-займався.

— На рівні бароко, непогано.

— І новітні форми організації.

— Ясно. Без кріпосного права.

— Авжеж. Кращої організації, гадаю, немає ніде. Навіть в Італії. Навіть там. — Шеф знову почав міряти кроками кімнату. Музики на мисі вже не було чути, натомість долинули два-три голосні вибухи сміху.

— А та Італія що — дуже вас непокоїть?

— Італія непокоїть мене найдужче. Я н-нею багато з-за-ймався. Всі подались туди. Історія в-вчить, що цивілізація в-виникає н-на півдні. Завжди. Може, п-перед н-нами цілі століття, а може, тільки одне. Важко сказати. Але потім прийдуть вони, л-легіони. З Рима, з Флоренції, у кожному разі, звідти.

— Щось такого не чувати.

— Ще зарано.

— Та й такого шефа у них немає.

— Його вони, гадаю, не мають. — Тепер він дивився тільки на руку, під сірою буколічною вовною настовбурчились плечі, наче на них були ц. — к. еполети. — Ще зарано, — повторив він. — Люди продовжують жити, як розледачілі мародери. Панує чорний ринок. Їх ще не пригасло, але згодом притисне.

— І притиснути слід першому.

— Цілком маєте рацію, — Шеф повільно обернувся, на його обличчі від носа до губ залягли глибокі гнівні складки. Під очима з’явилися червонуваті мішки. — Можу собі уявити, які про мене йдуть розмови. Довкруг. Серед темних селюхів і… далі. Ми закриваємо чорний ринок — р-раз! Ми змушуємо народ торгувати. Кожний кусень металу, який ми знайдемо, має бути тут — ось тут. Усі технічні вироби будуть у наших руках. Тиск! Тиск! Тиск! По-інакшому не вийде. І настане час, коли ви мені подякуєте.

— Коли?

Це запитання Шеф залишив без відповіді. Він знову сів і вперся вказівним пальцем у чорну скляну поверхню стола.

— Пассау. Тут. Місце в-вибрано с-свідомо, — голос його набув урочистості. — Досвід тисячоліть підтверджує значення водних артерій. Експ-пансія, яка склалася історично. В середньовіччі тут правили єпископи. Я ц-цим б-багато займався.

— Еге ж, баварська колонізація.

— І за цим стояв тиск. К-князівсько-єп-пископський. Східна марка, чому б ні. Розенгаймці! — він відірвав від стола вказівний палець і ткнув ним у бік Лойза: — Приходьте. Ви нам потрібні. Вгору проти течії. Ви маєте з-значні орган-нізаційні здібності. Зверніть свої очі на Схід. В-все п-потрібне приходить звідти. Там достаток. Там краще жити, ніж у вас, на супісках і на б-бо— лотах.

Так ось що він планує! Лойз насилу стримався, щоб не засміятися. Шеф далеко не дурень: головний свій задум він зовсім не збирається розкривати темним селюхам. Колись місто Пассау колонізувало навколишні землі, але для ведення колонізації потрібна влада, а влада потребує грошей, а гроші тоді надходили…

— Ви кажете нам перебратися сюди? Сюди, на Дунай?

— З переїздом ніяких проблем. Тут довкола є де селитися. Вгору по течії Дунаю, біля Лінца або й далі — там Шлеґінський шлейф, Іббське плесо — на вибір. Села там залишились без жодної живої душі. Житла, одягу, харчів — удосталь. Тільки свиснути — знімаєтесь, а все інше знайдеться.

— Слід порадитись. Ви ж знаєте, всі справи у нас вирішуються після загального обговорення.

— А перевезти вас можна тракторами. Трактори на шипах, бо гума і шини здебільшого вже стали непридатні. Тож дамо трактори, якщо треба.

— Про це слід порадитись. Вдома, я маю на увазі. З усіма.

— Ми допоможемо.

— Дякую, красно дякую. Але ми воліємо то робити самі. Тяжко, але…

— Ти часом не знаєш, котра вже година, шері? — у сутінках балконних дверей стояла Висока Дама. Вона мала на собі прикрашене драконами кімоно, шовкову шаль на ретельно розсипаному волоссі, її обличчя було ще ретельніше розмальоване, аби справити враження. Судячи з усього, про вихід було домовлено наперед. — Ти ж раненько знову підеш на службу. Я тебе знаю.

— Ліндо! — Шеф підвівся, театрально простягнув у її бік праву руку. — Заходь. Ти п-присутня п-при і-історичній події. Пассау і Розенгайм! Група пана Ретцера…

— Моя група? Що ви! Я лише…

— Ви в-високоін-нтелігентна людина. Не заперечуйте. Ви вже знаєте, яку важливу справу вам доручено; ви будете охороняти східні кордони. При повному с-співробітництві. Ви отримаєте с-статус повної незалежності і всі переваги від співробітництва. Ліндо! Вже й справді пізно. Ми п-попрощаємось з п-паном Ретцером. Паж із смолоскипом буде вас…

— Не треба. Я звик сам. Та ще й маю поміркувати. Коньяк, — Лойз кивнув на порожній поставець і комічно скривився, показавши щербаті зуби, — у вас справді надзвичайний. Красно дякую за свято.

— З такої значної нагоди! Побачимося в-вранці. На добраніч, пане Ретцер!

— До побачення, пане Ретцер! — попрощалась Висока Дама, простягнула йому наманікюрену руку долонею вниз. Вона й справді, здивувався Лойз, справді хоче, щоб їй цілували ручку? Він підвів свою засмаглу клешню під білі пальчики і стиснув їх щосили від щирого серця, — від болю у дами смикнулись кутики вуст. — Цілую ручку, милостива пані. І красно дякую за все. Вітання вашим дітям. Добре учаться?

Обидві високості втупилися в нього, потім Шеф зареготав:

— Відмінно, дякую! Верхова їзда, мисливство, а також по-французькому, природознавство, і-історія. Ми мислимо далекоглядно, еге ж.

У нічному повітрі прохолоди не відчувалося, одначе саме повітря було приємне. Густі золоті випари (токайське, сотерн, коньяк) пропливали крізь Лойзовий мозок, скрадалися звивинами і линули вгору до зірок. Чудове відчуття! Все ж таки пиятика — це частина політики і навіть своєрідна розвага. Він тішив себе, що непогано відбився від Шефа. Але ж у нього і забаганки! То все від захоплення централізацією. Електрика і керування економікою, поширення життєвого простору…

— Він, загалом кажучи, бідолаха, — пробурмотів Лойз і вищирився. Коли дійшов до Шевської, знову залунала музика — дуже гучна, дуже сентиментальна. Отетерілий від подиву, він зупинився: — «Рамона»! — пробурмотів він. — Саме «Рамона»! А щоб я сказився!

З боку Дунаю від ратуші гурт гуляк на нетвердих ногах підтягував «Рамону», вони йшли по троє, руки позакладали один одному на плечі, мову вели про прекра-а-а-асний Вестервальд і як там холодно свище вітер.

— Глуха провінція, — захихотів Лойз і рушив далі до «Грона». — Охороняти східні кордони, — бурмотів він і сміявся. — Така старезна байка. Ще й допоможе прийняти рішення. А щоб ти сказився!

Ця згадка його зупинила. Допоможе прийняти рішення? Що мав на увазі той Шеф з перепилою мордою і з його квасною першою леді? І тоді він здогадався, що могло ховатись за тим виразом. Велика кощава рука холодними як лід пальцями торкнулась його голови. Він вмить витверезів.

— Пес кривавий, щоб ти здох! — вилаявся він, й одразу хода його стала стрімкою, скрадливою, навшпиньках, тулуб злегка нахилився вперед: браконьєр на мисливській стежині. Сентиментальна музика звучала все ближче. Тепер слід поспішати. Він помацав у кишені, шукаючи квитанцію на рушниці, — мав би її перекласти… так, правильно, є. Варт сподіватись, що Шеф не зателефонував і не дав ніяких вказівок сторожі на Іннській брамі. Слід негайно звідси вибратись, негайно. Марте треба забрати одразу, як тільки коні…

Гафлінгери прокинулись, як тільки він зайшов у вестибюль «Грона». Один з коників підняв голову і форкнув.

— Добре, добре, — заспокійливо прошептав Лойз. — Тихесенько ставайте. Нам треба далі. Тихесенько, та-ак. — Платівка з «Рамоною» закінчилась, натомість із недалекого вже мису почувся ґвалт і грубий регіт. Він нахилився, підняв одне сідло, рвучко затягнув підпругу, взявся за друге, бурмочучи до коней: — Так, добре, вже готово, зараз рушаємо. — Все відбувалось в темряві — або у відсвітах небагатьох ліхтарів, які ще світились на вулицях, і зірок. Він саме заводив сталевий язичок у дірочку на другій підпрузі, коли почув: з мису пролунав пронизливий, нелюдський крик — перший.


VII

Із «Магналій» Еґіда:

Після ночівлі поклали князі свої раті розділити. Імре з набагато більшою частиною схотів залишитись на південному березі Дунаю, а Марте звелів насунути містки через зруйновану стару гать, яку ще пращури збудували колись, щоб загатити ріку (воістину велика подвижна праця, що конче мала б накликати на себе гнів небесний). Тоді перейшов він із своїми мужами, вісімдесят сім їх було з конями, через Дунай і поспішив на полудневий берег граду, бо жадалось йому так його узріти, як — і це повідомляє Альбертус Дуллінгеріус — зріли колись Лойз і Марте Перший.

На горбах було кілька комонних бассаунців, та коли побачили вони нашу многість, то помчали на полуніч до граду і проскакали через великий міст. Це воістину було видовище, що радувало серце, навіть коли міжусобиці і вчинили все лихе, про що рекли їхні гінці. Школії мали осаду в тій частині граду, що ближче була до злиття Дунаю та Інну, ґернотіани, напроти, осіли в старому градищі, яке, як ми довідалися згодом, було колись монастирем святого Миколая. Між собою порушили вони багато осель, а з каменю і румовищ спорудили один проти одного вали. Ще стояв лиш собор, узрівши який я пролив сльозу, так він подобав на німу скелю, а не на храм Господній. (Позаяк бассаунці залишились поганами, як і тоді, коли писав про них Альбертус.)

«Гаразд, — прорік князь, — поглянь униз, як колись дивились покійний предок мій Марте Перший і його прийомний батько Лойз Засновник. Настала година, коли зможемо довести, що ми їх гідні. Тепер ми закликаємо їх на підмогу. Рушай!»


Музика звучала в деревах, і це заворожувало Марте. Поруч із ним стояла найвродливіша в світі дівчина, легенька, запашна, її рука ніжно й лагідно лежала в його руці. Куди подівся Розенгайм? Куди поділась Ельфріда, четверо бешкетників, котрі були все ж таки його сини? Музика горлала і сміялась чужими словами, з яких він не розумів жодного, але для нього то було байдуже.

— Спробуємо? — посміхаючись спитала Адді. Вона майже нічого не пила, правильно — їй належало пильнувати.

— Я не вмію, — з дурнуватим виглядом промимрив Марті.

Вона засміялась:

— Там нічого вміти! Треба тільки потрапити в такт музиці. Крок назад, крок вперед — гей-я-а-а!

Вона ступила вперед ногою у довгій штанині, відтак другою, руки підкинула вгору і назад, приклацнула пальцями, забряжчала браслетами. Губи її були напіврозтулені, блищали. На Марте вона при цьому не дивилась, одначе через пару кроків він збагнув: тут віддаються чомусь такому, що причаїлося в темряві, що приглядалось і чекало своєї миті — для Адді і для нього. З цим танцюванням у нього виходило цілком добре, навіть чудово.

— Гей, погляньте тільки на цього селюха темного! — гукнув хтось. — От дає!

Почулись оплески. Хай плескають, він нічого не має проти, тепер йому це байдуже. Чому такої музики немає у них вдома? Для нього і для всіх молодих, щоб могти відволіктись і від негоди, і від свободи полювання в передгір’ях, а ще коли хтось спалахне тим, що капелан називає «пристрастю». Гай-я-а-а!

Горлання і регіт вщухли, зазвучала інша музика, в інших тонах, до того ж повільніша — і тоді Адді опинилась в його обіймах.

— Не поспішай, — прошепотіла вона йому на вухо.

Вперед, назад, крок убік. Він відчував її груди на своїх, тепер над ним обертались зірки. (Хтось із спеціалістів сів за вимикач і переблимував кольоровими лампочками — клац-клац, клац-клац.) І під звуки тієї платівки (танго) він за єдину мить зрадив усьому минулому, навіть цього не усвідомлюючи. Він доручив свою долю Адді та міським ліхтарям. Зважитись було нелегко, але вагомо саме тому, що нелегко далось. Все в ньому рвалося і лускало: старі пута на серці, а разом з ними також і старі судини, якими його кров текла ДОДОМУ, а кров ДОМІВКИ вливалась у нього. Батька і матір полишив він, непрозрілий Марте, і прив’язався до жони.

— Пріма виходить у тебе, — похвалила його Адді, — а тепер я голодна. Ви — посли і державні діячі — там наминали, а тепер пора і нам — персоналові.

Він не розумів ані слова, одначе хай вона попоїсть: не дуже весело бути голодному на такому святі. Вони зібралися біля грилю і відбатовували шматки від поросят, заїдаючи хлібом, — смак був чудовий.

— Тепер не завадило б пива, — зауважив він якомога недбаліше.

— Пива? — перепитав Гассо. Припадком він стояв біля нього, хизувався золотом, а ще більше своїми розв’язними манерами, поплескав його по плечі. — Пап& завжди згадує його. Йому пива бракує. А звідки воно у вас? Вже років тридцять, як воно все скисло.

— Самі варимо, — здивовано відповів Марте.

— Лю-у-уди, — простогнав позад нього якийсь хлопець з випнутими зубами і засміявся, — вперед на Розенгайм, хіба ні, Гассо?

— Вам би мати таких спеціалістів варити пиво, — сказав Марте і запишався — так кажуть у місті, він легко зможе навчитись.

— Спеціалістів нам не бракує, — холодно процідив Гассо, — для більш важливих за пиво речей. Нам, власне, смакує і старе угорське. Кому ще?!

Він, той Гассо, був принаймні на років дванадцять молодший за Марте. Чому він так величається, ніби справді якесь цабе? Мабуть, тільки тому, що всі вважають за добре все, що він скаже. Ось і зараз кричать:

— Давай сюди! Наливай, Гассо!

І Гассо став біля бочки і почав наповнювати склянки. Деякі з них були прості гранчаки, на деяких вишліфуваний візерунок, на склі відбивалось багаття і кольорові електричні лампочки. Гассо підставляв їх під чіп великої бочки, деколи закривав учасно, деколи зумисне переливав. І завжди поруч з ним була пишна чорнявка, притискалась до плеча, лоскотала кучерями його щоку і сміялась.

Коли Марте випив другий наповнений угорським келих, ніч зробилась барвистішою. Він ні про що не думав і жив тільки миттєвістю. Хлопці привели коней, підвісили на дереві золоті персні і скакали повз них з довгими тичками. Хто спромігся зірвати тичкою перстень, той забирав його собі. Багато хто, здавалось Марте, навмисне цілив мимо. Коли ж перстень зривав Гассо, то саме вони вигукували найголосніше й плескали в долоні. Адді завжди була тут, поруч з ним, не далі як за три кроки, або ж з’являлася з ночі і пригорталась до нього…

— І що він, власне, таке, той Гассо? — якось запитав він у неї.

— Гассо? Він принц. Ти що, ніколи не чув про принців?

Марте заперечно похитав головою, хоч то й була неправда. Мама Моніка розповідала йому казки, де були принци, але то були зовсім не хирляві недоростки, які ставлять з себе бозна-що.

— Я не принц, — сказав він затято, — і не хочу ним бути. Але я залишаюсь тут, Адді.

— А що скаже на це твій батько? — поцікавилась вона і подивилась на нього величезними очима.

Він і не пам’ятає, що відповів. Полум’я багаття почало пригасати, лише горіли кілька головешок, і молодь полягала на траву перепочити в нічній темряві, аж тут з дерев залунала нова музика — «Рамона».

Ця музика одразу взяла його в полон, тисяча мелодійних звуків, а над ними владарював чарівний голос, що бринів усією пристрастю втраченого світу. Може, саме ТОДІ завітало до них цієї ночі? Те, що загинуло, а тепер нагадувало про себе. Він відчув на собі руки Адді, трава під його щокою духмяніла солодко і дико. Вибір залишитись був правильний — тепер він був у цьому абсолютно переконаний. І Адді також це знала. Вона прикипіла пальчиками до його потилиці, з її грудей виривались мимовільні короткі стогони, що були солодші за будь-яку музику.

— Слухай, — промовив він урочисто, — тепер я зовсім певний. Я залишаюсь з тобою, Рамоно.

Ледь він встиг закінчити мову, як музика стихла. Навкруг у траві чулось уривчасте бурмотіння, смішки, він на них не зважав, аж ось високо і дзвінко пролунав голос Гассо:

— Ви лиш погляньте! Наш темний селюх набрався галантності.

— Він із Адді, — докинув хтось.

— Він скрізь встигає.

— Сама вишуканість, цей наш темний селюх.

— Та він же з самого Розенгайма!

— Розенгайм! — п’ятеро чи шестеро з присутніх засміялись, неначе то був особливо вдалий дотеп.

Марте не прибрав руки з Адді, лиш напівпідвів голову. Гассо стояв посеред лугу, довкола нього горіло з півдесятка смолоскипів, руки мав схрещені на грудях, а сам згори дивився на нього і на Адді.

— Я залишаюсь тут, — сказав Марте і раптом сам здивувався з того, як він це сказав — неначе змушений був перед ними, перед цими шмаркачами, вибачитись. Тепер усі зайшлись нестримним реготом, і Адді, випроставшись, відкинула на місце волосся.

— Дайте людині спокій, — сказала вона. Сказане прозвучало без особливого запалу.

— Він залишається тут! — сяючи вигукнув Гассо. — Це ж треба! Він залишається тут і виявляє нам велику честь! Це ж таке треба! Пан із Розенгайма зволять виявити нам велику честь!

Тепер поруч з ним стояли шестеро чи восьмеро, всі, як і він, схрестили руки на грудях або підперлися в боки. Чорноволоса, Гассова подружка, високо і нервово підхихикувала.

Марте поволі встав, дивлячись на Гассо і на інших, але передусім на Гассо. Намагався знайти всьому якесь пояснення і не знаходив.

— Ти ж її зовсім не любиш, — сказав він молодикові. — У тебе ж є вже чорнява. Що тобі не до вподоби?

Всі заніміли. Тільки смолоскипи потріскували. На нього, на Марте, було спрямовано багато переляканих очей. І враз у мозку спалахнув здогад, що з тим Пассау щось не так, як слід. Взагалі не так, як слід. Він сьогодні випив, але не був такий п’яний, щоб нариватись на бійку. А ще його надтопереповнювало щастя, щоб він був на таке здатний.

— Хлопче, — звернувся він до Гассо, — не будемо заводитися. Ти лишайся зі своєю, а я зі своєю, а завтра поговоримо.

Всі в колі почали півголосом перемовлятися, ледь стримуючи обурення. Гассо задер догори свою дещицю підборіддя, його безколірні очі блищали в світлі смолоскипів.

— Село темне забуло поголитись, — виголосив він дитячим дискантом. — Перш за все нам варт його поголити.

— Поголити! Звісно! — зраділи усі. В голосах вчувалось щось схоже на вдячність, лиш Марте не міг втямити, за що саме. На нього накинулись, трьох чи чотирьох від відкинув у темряву, але натомість у резерві виявилось ще п’ятеро чи шестеро, вони звалили його горілиць у траву, насіли на руки й на ноги. Гассо витяг з піхов, прикрашених барвистими камінцями, невеличкий сріблястий кинджальчик, непевно посміхаючись, але дуже задоволений збоку підійшов до Марте, копнув ногою в ребра і всівся верхи.

— Намилити! — скомандував він.

Всі враз заметушились, засміялися, заблазнювали, зраділи. Хтось приніс шмат шкірки від поросячої шинки і почав водити нею по обличчю Марте, а він міг тільки смикатись головою з боку в бік, та все одно на щоках відчував гаряче сало. Куди поділась Адді?

— Намилювання виконано! — верескнув хлопець з випнутими зубами, котрий перед цим був у дуже радісному настрої. Гассо милостиво махнув лівою рукою, притулив кинджальчик до щоки і косо повів ним униз. Марте відчув біль — той телепень порізав йому щоку. І тоді він побачив Адді. Вона стояла серед інших, ніхто її не тримав, одначе вона нічого не робила, зовсім нічого, хіба що закинула голову і сміялась — довго і нестримно.

Десь глибоко з горлянки вирвалося виття. Марте смикнув правою рукою, і хлопець, що сидів на ній, описав широку дугу і гепнувся у траву. Правий п’ястук Марте зметнувся вперед і вгору, вирвав у принца кинджал, на льоту перевернув його і вдарив просто перед себе. Для леза плоть людська м’яка, як оксамит!

Гассо верхи на ньому все ще сяяв від задоволення, та вираз його очей враз змінився. З підлітком стряслось щось таке, в що він просто не міг повірити, щось таке, що було рівнозначне смерті. Він різко смикнув головою назад, верескнув, як поросята, яким тітка Зоня перерізувала горло, похилився вперед, обіруч схопився до смішного тоненькими руками за піхви кинджала і звалився на землю. Він верещав і верещав, задер ноги догори і перекотився на спину.

Марте був вільний. Він загатив кулаком в обличчя одному з нападників, потім широко розставив ноги, нахилився вперед, відвів набік ліву руку з розчепіреними пальцями, в правій затис закривавлений кинджал.

Всі відсахнулися. Стояли за чотири чи п’ять кроків від смолоскипів, що стирчали з трави. Він помічав тільки очі, що блищали, як блищать уночі очі загнаної дичини. Очі Адді також були серед інших, але він не міг їх відрізнити.

— Щоб ваш Пассау здох! — вирвалось у нього. (Він навіть не знав, у кого перейняв таку лайку.) Потім крутонувся і побіг у непроглядність.

Позад нього пролунало завивання зграї псів.


Лойз усе чув. Він стояв уже біля свого коня, і звуки сказали йому все. Все стряслось за одну мить: Марте з закривавленим обличчям вискочив на терасу і побіг до готелю, він, Лойз, намацав руків’я довгого пістоля в сідельній сумці, вихопив його, Марте миттю опинився у сідлі свого гафлінгера, із зоряної ночі з’явились обличчя перших переслідувачів — обличчя вовків і гієн (хто мав у руках кинджал, хто шампур, дехто, аж смішно, двозубу виделку), він, Лойз, викинув уперед дві руки, як ліву, так і праву, в якій тримав пістоля, тричі чи чотири рази поспіль натиснув на спусковий гачок, тричі чи чотири рази терасою прокотилися грім і блискавка, два-три вовки чи гієни впали на спину, решта з них, виючи, зникла у нічній темряві.

— Ну ж бо, Марте! — крикнув він, і обидва вершники кулею вилетіли з «Грона», скерувавши жеребців праворуч, Лойз увесь час попереду.

На роздуми не залишалось часу, однак він знав, де єдино міг бути порятунок. За одну, за половину хвилини вони перетнули вузьку смужку півострова. «Но-о-о!» загнали вони коней у стрімку течію Інну. Коні злякано пручалися, та все ж попливли навскоси через річку, позаду них зліва вже завивала лють і жадоба вбивства. Вода видалась крижаною, ліхтарі (досі нечисленні) засяяли раптом скрізь, але до них світло не досягало, губилося в сіряві й чорному мороці. Чути було тільки шум потоку і схлипування Марте, що прорвалось тільки тепер (скільки разів ще прориватиметься в наступні години та дні!)

— Чому вони так, тату, чому вони так… — Двічі коні крутились у нуртовиннях, Лойз, — кров у нього, здавалося, була така ж холодна, як вода в ріці, — двічі виводив їх. Далеко від недремного світляного ока на мосту досягли вони східного берега, гафлінгери вибрались на сухе, зафоркали і струсили з себе воду. Позаду них в залишеному місті вдарили дзвони, ті самі, які вони чули вічність тому у світлих святкових залах. Тільки тепер дзвони закликали місто до зброї, бо принц Гассо був мертвий.

— Далі! Гайда! — прохрипів Лойз.

Він ще нічого не знав про Адді та Гассо, одначе його ворожість до міста народилась раніше, а тепер важило тільки втекти і якнайшвидше дістатися на батьківщину.

— Гей! — голос був притишений, але прозвучав твердо.

Перед ними хтось стояв ледь помітний між кущами в блідому світлі зірок, хтось із конем і (такий відблиск ні з чим іншим не сплутаєш) з вогнепальною зброєю. Лойз умить оцінив обстановку: його пістоль без набоїв, рушниць забрати вони не змогли. Пастка!

— Гей! — ще раз пролунав голос, цього разу з відтінком радості.

Далі прозвучало запитання — запитання, якого він не зрозумів.

Все навкруги раптом стихло, навіть дзвони за річкою. Лойз нахилився у сідлі наперед.

— You speak English? Parlez-vous francais? Ви говорітє по-русскі? Govorite-Li srpsko-hrvatski?

Вперше, відколи вони з’явились у Пассау, панувала абсолютна тиша. Озброєний тихо засміявся і повторив запитання — наприкінці кожного речення звучали дифтонговані «е».

— Угорець, — пробурмотів Лойз і присвиснув крізь зуби.

Незнайомий широко усміхнувся, показуючи білі зуби. На ньому була довга плетена шапка, хвацько набакир натягнута на голову, овечий киптарик шерстю назовні. Він знову щось запитав своєю мовою, показав на річку, а потім на обидвох мокрих вершників.

— Бамбумбум?

Лойз кивнув.

— Ті там-он — женуться за нами. За нами — розумієш? — він потикав великим пальцем себе в груди. З того боку знову вдарили в дзвони, а згодом до дзвонів долучився якийсь новий звук, другий, третій — торохтіння важких тракторних двигунів.

— А-а! — незнайомець вдарив коня в боки, поплескав по шиї Карого Марте, потім сказав по-німецьки: — Геть. Давай геть! Шви-идко!

— Тебе як звати? — притьмом спитав Лойз.

— Імре.

— Красно дякую, Імре, — пробурчав Лойз, — ти також геть, швидко, бо тебе бумбумбум.

Імре тільки засміявся. Один лиш раз він махнув їм услід, коли вони перетинали на конях невеличку прогалину. Потім їм довелось спішитися, далі простягалися хащі зарослих садів, невеликі рови, перетрухлявілі паркани, через які доводилось перелазити, видряпуючись на гору Помічної Марії. Десь на половині гори вони кинули останній погляд на місто та на його вогні: до тих вогнів долучились вісім нових — чотири пари очей потужних тягачів, що підповзли до мосту з того боку Інну.

— Тепер ми як зайці, Марте, — сказав, цокочучи зубами, Лойз. — Тепер треба брати ноги в руки.

Тягачі з білими парами очей вишикувались у ряд — разом їх було чотири, довгі грубі залізні шипи скреготали по залишках бруківки. На кожному з тягачів, крім водія, стояли ще по троє, всі в польових одностроях, портупеї застібнуті, на шиї висять на ременях десантні автомати.

— Ми привеземо тобі їхні голови, Шефе, — пообіцяв підліток з випнутими зубами. Він стояв на другому тракторі поруч з Адді. — Ми насадимо їх на палі ось тут на мосту, по правому і по лівому боці, щоб селюхи мали на що вибалушувати свої очі.

— Мені потрібно більше, — сказав Шеф. Повільно, плечі опущені, руки в кишенях буколічного камзолу, він підійшов до переднього, до Ґерта Шульца. — Мені потрібна остаточна розв’язка, Ґерте, їх не переслідуй. Зріж кут. Їдь навпростець на Розенгайм, найкоротшим шляхом. Мені потрібна остаточна розв’язка.

Мовчки, обличчя приховане тінню від шолома, Ґерт згори дивився на Шефа.

— Вони, ті дикі свині, — небезпека номер один, — продовжував Шеф. — Через кілька років нам буде потрібна сіль — з гірських копалень. А вони якраз осідлали дорогу до неї. Вони можуть нас задушити. Розумієш?

— Ось воно що, — повільно вимовив Ґерт. — Ось для чого ти звелів лаштувати трактори ще перед тим, як Гассо…

— Я запропонував їм приєднатися до нас на пристойних умовах. Цим убивцям, що порушили мирний процес. Запропонував їм пристойні умови. Убий. Знищ усе їхнє кодло!

— Це я для тебе зроблю. За Гассо, — Ґерт нахилився вперед і запустив трактор. Гуркіт перед пласкою бічною стіною театру, коли завелись усі двигуни, став гучніший учетверо. — Та коли ми, Ервіне, приїдемо назад, — крикнув він крізь гуркіт, — тоді поговоримо. Відверто.

— Поговоримо? Про що ти хочеш поговорити? — надривно крикнув знизу Шеф.

— Що я тобі більше не підлегле лайно, якщо вже хочеш знати докладніше!

Сталеві шипи гребонули і викинули за собою уламки бруківки. Трактори рушили до мосту. Слідом за чотирма потворами з вузько поставленими очима беззвучно рядами по два лаштувалися вершники — разом усіх вісімнадцять, всі в шоломах, всі із зброєю. Могутнє місто вирушило, аби помститися за завдану йому кривду.


VIII

Назавтра опівдні Лойз відчув: у нього почалась гарячка. Вони зупинились на узліссі на короткий перепочинок (Лойз дозволяв перепочивати хвилин тридцять-сорок п’ять, не більше). Малинові зарості повиганяло так високо, що в них міг сховатися кінь із вершником.

Лойз, загорнутий у сіро-брунатну попону, сидів, прихилившись до стовбура дерева, і цокотів зубами. З його чола котився піт.

— Півгодини і ні на хвилину більше, — він говорив просто перед себе, голови не повертав. — Півгодини. Відтак маємо їхати далі. Треба поспішати додому. Конче треба.

— Тату, — благав його Марте, — вони нас ніколи не знайдуть. Я покладу варту, наловлю риби. Тобі ж треба спочити з твоєю гарячкою. І коням уже пора відпочити.

— Нічого ти не розумієш. Зовсім нічого. — Лойз провів рукою по чолі, пожував щелепами. На Марте він не дивився, від часу переходу через річку не дивився. — Ти заколов людину.

Марте ліг на спину в мох. Колючі пагони малини дряпали щоки, одначе він на це не зважав, вдивлявся в піднебесся у спеку, що дзвінко бриніла у маківках смерек.

— Мене кинули на землю. Чотири чи п’ять їх. А пан принц казав, що має мене поголити. Казав на мене: селюх темний. Своїм ножичком… — він узявся рукою за щоку, де поріз уже взявся струпом.

— То за якусь бабу, га? За тоту курву, за Адді. Кажи вже: то Адді так його розпалила?

— Ні-а, — Марте вже не бачив маківок, у нього запаморочилось у голові. — Та вона була йому ні до чого. Мав іншу, таку собі кралю. Просто так, аби допекти, кинули мене четверо чи п’ятеро…

— Дурень же я, дурень! Ну чого я тебе, саме тебе, узяв із собою! Справжній йолоп! На пишне місто подивитися! Але знаєш що, Марте, то все привід, то є все привід. То, певно, було навіть… А що вона робила, та твоя Адді, як тебе кинули на землю?

— Я її більше не видів.

— Нічого не зробила! То все було просто на потіху. Загравала з селюхом темним. Під платівку і «Рамону»…

— Ти був там! Ти чув, як ту «Рамону» грали! — Марте зірвався і випростався, як стріла. — Мені й так гірко, не згадуй «Рамону» Вже ти не згадуй.

Лойз похитав головою і засміявся, не повертаючи голови, просто перед себе.

— Ти глянь, як його допікає! Його допікає, бо мені бракує делікатності, я занадто товстошкірий. А між тим найголовнішого мені, його батькові, він не каже. Так-так, дивись на мене, дивись мені в очі, я скажу тобі просто в лице те, що ти мені не сказав, просто в лице: ти хотів там залишитися, там, межи спеціалістів і тих, що чоботи лижуть тому чванькові, тому Шефові. Межи тракторів і тих, хто селян грабує, межи вірнопідданих. Йому забаглося в прислужники піти, моєму панові сину — через кавалок баби. Мій ясновельможний син!

Марте поволі схилив голову. Потім упав на спину у колюче сплетіння і знову заплакав, не ховаючись і не соромлячись.

— Вона дивилася, як ті голили, і сміялась. Щоб ти знав.

Лойз, спираючись об стовбур, підвівся, додибав, увесь тремтячи, до того місця, де лежав Марте, нахилився над ним.

— Бідолашний, — через силу пробурмотів він. — Нещасні ми з тобою, а ти вже зовсім нещасний.


Лойз Ретцер

Він був із сім 7 аптекарів у Цвізелі. Юного Алоіза Людвіґа Ретцера всі мали за хорошого сина, проте всі помилялись. Хоч він отримав атестат зрілості з такими добрими оцінками, що міг вільно поступити на фармакологію, одначе спокійне й тихе животіння його не влаштовувало. Натомість засів за малопоширені дисципліни: політологію, психологію. Подався в ліві, хоч 1976 року ліві вже виходили з моди. Розпочав у Розенбурзі, а на третій семестр перевівся у Мюнхен, не ходив там уже ні на лекції, ні на семінари, поступово навіть перестав брати участь у дискусіях. Без грошей пускався в подорожі, далекі подорожі, вивчивши між іншим кілька мов, серед них російську та сербохорватську.

Потім познайомився з Гедвігою. Процес пішов без затримок. Дивно тільки, що вона була йому зовсім не до вподоби. Хоч була дуже гарна на вроду. Сталося, як мало статись — вони зійшлися. Одружуватись не хотіли, тобто він не хотів, а вона не прохопилась і словом. (Хоча, по суті, вона взагалі зовсім мало говорила.) Світ, на думку Лойза, зовсім не підходив для створення сім’ї і народження дітей. Це був світ, де щомиті міг статися якийсь катаклізм, а кому хотілося брати на свої плечі відповідальність за це?

Потім він взагалі перестав брати участь у дискусіях, несподівано у нього пробився інтерес до спорту, він став вивчати сучасні мови, ходити на тренування, обравши мови і спорт предметами на державні іспити. Вивчення мов і заняття спортом добре поєднуються, виснував він, це треба затямити тим, хто хоче формувати ментальність наступних поколінь. Насправді ні мовами, ні спортом він не займався всерйоз, натомість по вуха зарився в книжки бібліотеки Німецького музею, від політики і соціології сягнув до біології та антропології. Уклав величеньку картотеку з виписками для книжки, яка мала називатись «КОРОТКИЙ НАРИС ЕКОЛОГІЧНОГО МАТЕРІАЛІЗМУ». Йому потрібен, власне, тільки час, сказав він собі, точнісінько як Марксові, який також не дуже квапився. Вдома, у Цвізелі, час для нього міг би знайтися.

А тут з’являється Гедвіга і каже, що чекає від нього дитини. До нього вона не мала жодної претензії. Народити дитину входило в її наміри, сказала вона йому. Його це аж ніяк нічим не зобов’язує, а от їй хочеться.

Він розлютився на неї, вони посварилися і розійшлися. Ще тижнів зо два він учащав до Німецького музею, та якось одного весняного дня на самій середині моста Людвіґа, якраз навпроти фонтана Батько Рейн, він раптом спинився і зайшовся реготом, реготав довго і нестримно. Перехожі дивилися на нього несхвально. Так радіти прилюдно було непристойно. Лойз одразу повернувся на той бік, звідки прийшов, узяв таксі і поїхав до Гедвіги. Пояснив, що хоче з нею одружитись.


Після цього протягом трьох місяців він заробив біля дев’яносто п’яти тисяч марок. Хоча, зважаючи на падіння купівельної спроможності, гроші ці були вже не такі й великі. Просто йому закортіло себе випробувати. Вечорами, задоволений собою, він розповідав їй, як спромігся заробити ті гроші. Розповідав про всі ті речі, які він вичитав у книжках про економіку й навіть не підозрював, що вони існують у дійсності: обмежені терміном контракти, перепродаж земельних ділянок та інші, здавалося б, безглузді справи. Одного разу він на вантажівці з водієм-напарником на кілька днів махнув туди й назад у Стамбул, іншого разу виявив недогляд у правилах європейського ринку щодо торгівлі олією і зірвав на цьому великий куш.

Гедвіга теж була з Розенгайма. Вона поїхала до батьків сповістити їх, що виходить заміж. Йому, Лойзові, її батьки не подобались, і тому він з нею не поїхав. Того дня провів її на Східний вокзал, потім приміським потягом повертався до Пассінга, де вони наймали квартиру. І саме тоді він побачив першу в межах міста Мюнхена жертву пошесті (мабуть, уже нікому було це занести в аннали). Якийсь пенсіонер раптом захихотів, підвівся, пішов до дверей на зупинці Штахус і пластом упав на платформу.

Лише під вечір стало відомо, що стряслося і що чекає людей у майбутньому. Він спробував був дотелефонуватись до Розенгайма, там ніхто не відповідав. Тоді він вивів з гаража автомобіль і через усі світлофори помчав до Міттельрінга — Центрального кільця. Всі проїзди були вже заблоковані поліцією і пожежниками. Крутив завулками, порушував правила на вулицях з однобічним рухом, перетинав сквери, щоб знайти хоч якийсь виїзд із міста на схід. На перехрестях однотонно лунали повідомлення поліції:»… повний карантин. Повторюємо: повний карантин. Рух транспорту заборонений. Винятки: поліція, пожежні машини, службові автомобілі лікарів. По порушниках буде відкриватись вогонь. Повторюємо…»

Він мусить якось проскочити, інакше й бути не могло. Куля влучила в ліве заднє колесо. Він крутонув машиною впоперек шести дорожніх смуг, вискочив і побіг. Його не спіймали. Тієї ж ночі з якогось палісадничка він украв велосипед і видобувся на стару розенгаймську дорогу. «Швидка допомога», що наїхала на нього ззаду, зробила це цілком зумисне. Його відкинуло в придорожній рів і він утратив свідомість, коли ж на світанку прийшов до тями, то побачив, що велосипед розбито вщент.

Коли нарешті він дістався до Розенгайма, все вже майже скінчилось, навіть для оточення людей уже бракувало. Будинок Гедвігиних батьків він знайшов — порожній. Її він відтоді так ніколи й не бачив.

Він залишився у Розенгаймі, йому було абсолютно байдуже, де жити і як жити. Склався гурт людей, яких не зачепила пошесть: усі перелякані, відтак приголомшені. Зв’язуєшся з дівчиною, а позаяк сам хочеш вижити і дівчина також хоче вижити, то обоє остерігались надто розплющувати очі або розтуляти рота.

Так тяглося, аж поки він натрапив на голенького хлопчика на майдані Людвіґа. Той стояв, обхопивши рученятками нікому вже непотрібний паркувальний годинник, і заходився від плачу. Ранком звідси від’їхав автобус із передайз піт, кудись на південь, в Італію чи Далмацію, де життя, певно, прекрасне. На них було схоже, щоб ось так просто забути дитину.

— Зовсім схоже на них, — сказав він, нахиляючись. — Як називаєшся, мале? — Такого ж віку, ледь старшеньке, могло б бути уже і в нього… Він узяв хлопчика собі й назвав його Мартіном, так колись у їхній родині переважно називали найстаршеньких. Згодом від Моніки він мав ще Ренату, і Урсулу, і Августа, але його життя, пробудження із заціпеніння, почалося саме з Марте. Несподівано для себе він помітив, що у гурті на його слово зважали. Він почав розмірковувати про майбутнє. Як видобутись із фази чистого споживацтва набутків мільйонів покійників? Всі охоче їздили верхи, мисливство привилося майже само по собі, одначе при всьому тому він усвідомлював, що чинить тиск, м’який тиск на людей свого гурту, аби вони переходили до самостійного способу життя і господарювання.

Часто вночі йому снилась дитина, — він вийшов з нею прогулятися. Дуже добре її знав та водночас не міг позбутися думки, що ніколи цієї дитини не знатиме. Наступного дня ходив пригнічений, грав на акордеоні і несподівано опинявся в Богемському лісі.


Там, де Богемський ліс,
Зоставсь мій отчий дім…

Чуючи, як він співає цю пісню, Гедвіга завжди підсміювалась із нього. А от Моніку розбирала лють, вона лаяла, щоб він забирався назад у свій ліс. Він ніколи не розпитував, які саме спогади розбуджував у ній акордеон — усі, хто вцілів, носили у собі юрмища привидів. Тому й приємно було дивитись, як підростають діти.


— Рушаємо далі, — промимрив Лойз крізь зуби і пішов, подибав до свого Лиса. Марте похмуро рушив за ним.

— Маємо час, — буркнув він, — ті зовсім далеко.

— Далеко?! — Лойз, одна нога вже у стремені, завмер, обернувся до Марте, наблизив згори свої жовті білки майже зовсім упритул, вперше він подивився йому в обличчя. — Ми їм не потрібні, Марте. Їм треба дещо зовсім інше. Їм потрібні наші люди. А вже там вони чекатимуть на нас.

— Наші люди?.. — Марте сів у сідло й труснув головою. Лойз був з усіх наймудріший, у цьому ніхто не сумнівався, але зараз у нього гарячка. — А чого їм може бути треба від наших людей?

— Їдь коло мене, — наказав Лойз. — Зовсім близько. Слухай, але пильнуй дороги. — Вони їхали підступною місциною, під копитами гафлінгерів чвакало, нещадно пряжило сонце, а мухи, приваблені кінським і людським потом, напосідали хмарою. — То політика, Марте. Тобі слід це знати. То все є та клята політика, що ми маємо від міста і ліхтарів. Бо й ліхтарі не що інше, як політика, розумієш? Вони погаснуть. Скоро.

— Але ж вони недавно засвітилися!

— Постривай! Дай мені сказати. Там у річці крутяться колеса, розумієш? Як у млині. Тільки набагато важчі. Їх тепер не зробить ніякий коваль. А з тих коліс видобувається сила, струм для світла. Розумієш? Не тямиш. То хоч вір мені, як не годен втямити. Ті колеса зносяться. Колись. Так зносяться, що їх уже ніхто не направить.

— Так, як набої, що не вистрілять, — уточнив Марте.

— Саме так. Слушно кажеш, Марте. А ти не дурний, одразу розумієш. Коли колеса зупиняться, світло знову погасне.

— А нащо вони взагалі світять світло, коли воно знову погасне?

— Через нас, Марте! Через нас! Через таких порядних дурних тупаків, як ми! Аби нам ману пустити, розумієш? От тобі й усе місто з його пишністю! Знай, що шеф також не в тім’я битий. Зовсім не дурний. Звідки у нас сіль, Марте?

— Сіль? — Безперечно, у Лойза гарячка. До чого тут сіль? — Беремо в горах, — відповів Марте, аби лиш його заспокоїти. — Ми й перше брали звідти.

— Атож. Але ми брали, розумієш? Ми сидимо на дорозі до тієї солі. А Пассау солі забракне. Скоро. Якраз коли ліхтарі погаснуть, там уже не годні будуть тримати свіжим м’ясо й городину. Тоді треба буде солі. Набагато більше, як зараз.

— Ковбасу робити, — докінчив Марте.

— Саме так. І щоб м’ясо готувати, і до салату. Таке місто, Марте, все пожирає. Їм треба солі возами. Їм про це йдеться, Марте. Гризе їх.

— Як їм треба солі, то нехай самі йдуть у гори. Треба лише старі дороги…

— Марте, — Лойз смикнув повіддя вуздечки, Лис скинув догори головою і став як укопаний. Марте також був змушений зупинитись. Лойз схопив його за плечі, руки його тремтіли, голова також тремтіла, одначе погляд залишався твердий і владний.

— А тепер слухай, Марте! Це — політика: ти сидиш на чомусь і нікому не даєш, навіть коли сам не всього потребуєш. Розумієш?

— Як Гассо — коло жінок, — похмуро кивнув Марте.

— Маєш науку, Марте. Ці люди тебе чомусь-таки навчили. Отак. І Шеф вважає, що ми такі самі, як вони. І чого, на твою думку, він хоче від нас? Цього хотів, поки ти… Ну, чого саме? Щоб ми перебрались в Австрію. Щоб були від солі далі, ніж він. Щоб ми стали його підлеглими. Прикордонною сторожею — на сході. Пес кривавий знає, що я його розкусив, до того ж… Гассо.

— І чого йому тепер треба?

— Добре міркуєш, Марте. Дуже добре. Ти станеш шефом, Марте. А чом би тобі не стати? Ми й так уже влізли в ту смердючу політику.

— Чого він хоче тепер, батьку?

Це вже запитував молодий прийдешній шеф Рознема: шанобливий, стриманий, спадкоємець трону.

— Тепер? Тепер він хоче усіх нас знищити. Усіх. Маму Моніку, Зоню, Ельфріду, твоїх чотирьох бешкетників. Усіх.


IX

Чотири трактори стояли півколом на сільському майдані. Герт Шульц скинув шолом, він сидів на поставленому сторч поліні й вивчав карту. Його люди, хлопці та дівчата в польових одностроях, сиділи навпочіпки довкола і їли, з відкритого водограю набирали воду в військові фляги. Дворища довкола майдану, здавалось, поснули, жоден селюх не виткнув носа, нікому не хотілося вийти на контакт із міським загоном.

Адді, з пістолетом на осиній талії, обійшла трактор. Спинилась біля Терта Шульца, взялась руками в боки.

— Те, Що ми перетнули Інн — чистий ідіотизм, — сказала вона.

Ґерт Шульц не підвів очей.

— Такі були вказівки, — відмовив він. — Я виконавець наказів. Мав указівку: розпочати переслідування. Ті дикі свині перебрались через Інн.

— В останній вказівці, — урвала Адді різко й холодно, — йшлося про прямий марш на Розенгайм.

— Шеф стояв на мосту. Він бачив, куди ми поїхали і не сказав нічого.

— Цілуй мене в…! — зойкнула вона, з очей сипали іскри. — Він втратив Гассо, ти, телепню! Гассо, Рене. Бруно — тобі цього мало?

Ґерт ретельно склав карту, вклав її у планшет, що висів у нього на шиї, і поважно підвівся. Потім його рука зметнулась угору, вчепилась в каштанове волосся Адді, намотала його на кулак і рвонула вперед.

— Слухай-но, ти, триклята, бездушна, паршива шльондро, — хрипко прошепотів він, — якби не Гассо, не Рене, не Бруно, то я б узагалі не поїхав. Ясно? Шеф і всі ви спритно обкрутили тих бідних дурнів з Розенгайма. Або могли б обкрутити, якби Гассо мав хоч краплину олії в голові. Я його любив, не дриґайся, я любив цього забіяку. Але в нього самого не було жодного шансу стати ватажком, ніколи не було. З усім тим лайном про високе сімейство його геть зіпсували, бідолашного хлопця. Я переслідую його вбивцю, ясно? Але мені зовсім не до вподоби масові вбивства, ясно? Коцьо!

Сорокарічний Коцьо був водієм Ґерта.

— Слухаю, Ґерте!

Група на сільському майдані несподівано виявила ознаки розколу. Старші — спеціалісти механізатори і зброярі, явно вирізнялись з-поміж затятих молодих вовків і вовчиць бойової групи.

— Коцьо, — поволі почав Герт Шульц, не відриваючи очей від Адді, яку він притягнув майже впритул. — Коли віддали наказ підготувати трактори? До історії з Гассо чи після?

— Безсумнівно, що до, — діловито відповів Коцьо. — Оглянути, перевірити, заправити пальним. Одразу після банкету.

— Ти чуєш, Адді? — Ґерт Шульц трусонув кулаком з намотаним каштановим волоссям. — Мекер!

— Слухаю, Ґерте!

— Ти стояв на варті на Іннській брамі від десятої до другої. Надходили якісь вказівки?

Мекер також був із спеціалістів.

— Коли прийдуть посли і захочуть забрати рушниці, затримати. Знайти якийсь привід.

— Ти чуєш, Адді? — Ґерт викинув правицю на всю довжину вперед і відпустив волосся. Адді поточилась пару кроків і засичала гадюкою:

— Ґерте Шульц! Ґертові Шульцу заманулось займатись політикою! Ґерт Шульц знає краще за Шефа!

— Політикою? Я? — Ґерт Шульц закинув планшет з картою за лівий бік. — Знайшла придурка! У нас є вказівки, і на тому край. Тільки-но повернуться верхові патрулі, ми їдемо далі. Як на мене, перед нами два завдання: по-перше, переслідувати убивць і, по-друге, марш на Розенгайм. Обидвох буде дотримано, ясно?

— А якщо ті свині доберуться швидше, вся та наволоч змиється, — жорстко сказав один з молодиків.

— Мабуть, тобі до вподоби вбивати жінок і дітей, — Ґерт Шульц знизав плечима. — Таке не для мене.


За дві доби Лойз чотири рази падав з коня. Дихав із присвистом і мовчав. Під вечір третього дня втечі десь між руїнами Гарса і Вассербурга сісти знову в сідло йому вже не вдалось.

Марте пошукав очима довкруг. Вони стояли під положистим узвишшям, а з розлогих крон і розрослих кущів неподалік витикався понищений дах на руїні якогось обійстя. Марте підхопив батька під коліна і плечі, виніс його догори схилом. Коні, також мало не загнані, похитуючи в такт головами, перебирали копитами услід.

На прогнилих дошках колишньої світлиці з-поміж деревної потерті та звіриного посліду тягнулись угору бліді рослини. Марте наносив високої трави, постелив попону і поклав на це ложе батька. Відірвав від стелі кілька оголених дранок і поламав їх до коліна — стояла вогка прохолода, западали сутінки.

— Не клади вогню, — хрипко видушив із себе Лойз. — Треба їхати далі. Ніякого вогню. Сядь біля мене. Швидко.

Марте присів навпочіпки, сидів майже на підошвах власних чобіт, погляд спрямував на старече обличчя. В його очах світилася жалість, але без розпачу: молоді мисливці з Розенгайма навчились визначати шанси на життя і людини, і дичини.

— Слухай, — Лойз звівся на ліктях, Марте підсунув йому під плечі сакви і знову сів як перше.

— Кажи, батьку, я слухаю тебе.

— Ти виведеш усіх, Марте. Все залишите як є. Втікайте як стоїте, всіх коней беріть із собою, — він сухо закашлявся. — Ті більше не дадуть… вам спокою. Не дадуть. Ворожнеча запала… між нами… І тими. Я її розгадав.

— Не маю охоти втікати, — похмуро вимовив Марте.

Лойз засміявся високо, по-дитячому, потім знову закашлявся, трошки відхилив назад палаючу голову і говорив далі:

— Дурний хлопець. Ми міцні. Пригадай мадяра — Імре. Той Шеф — пес нещасний. Бо обставини — вони не такі. Не такі, як він собі гадає. Для міста ще дуже зарано. Тепер, Марте, час для коней, для стріл і для лука. Викинь рушниці геть, Марте, все викидайте, беріть луки і стріли. Нехай діти мають їх у руках, як тільки навчаться ходити. І втікайте, чуєш? Втікайте далеко. На схід. Той Шеф дурний, але не зовсім, — він знову засміявся коротко і дзвінко. — Імре вже чатує на нього. Разом з його ліхтарями і тракторами. Марте! — він узяв велику синову долоню і попри дрож міцно стиснув її. — Маєш усе взяти на себе. Але — ти не станеш ніяким шефом, чуєш? Залишишся простим рознемцем. Будь тим, ким ти є. Скажеш це також Дуллінгерові, капеланові. Він має пильнувати. Скажи йому, що він має також пильнувати і за тобою.

— Я був винен, — сказав Марте. І в його словах прозвучав висновок, а не скрушність. Одначе Лойз замахав рукою, сердито і немічно.

— Баран дурний! Поміркуй лише! Нам навіть пощастило. Нас не посадили на довгий шнурок, а могло й таке статися. Трактори він послав би чи так, чи інакше. Заради солі, поміркуй про це, Марте. А ми, два дурні, сиділи б у Пассау, розвісивши вуха на його мову. Співробітництво! Кордонна сторожа! Пощастило нам, хлопче! Отак, а тепер їдь! Борзо! Аби всіх урятувати: Епьфріду і твоїх бешкетників і маму Моніку.

— Мама Моніка, батьку, вже врятована. — Марте слухняно встав на ноги і обернувся до пролому в пообсипуваній стіні, за яким залягали вже пізні сутінки.

— Спинись, — долинув шепіт з батькового ложа, що вже зовсім сховалось у мороку. — Слухай. Коли приїдеш додому, одразу гайда. Всі гайда. Їдьте вісім днів на схід так швидко, як будете годні. Спочатку на Зальц-Каммергут. Було б непогано. Зальц-Каммергут. А відтак… — Його шепіт став майже нечутний, — відтак осядьте в Чотирикутгі. Вже там розкажеш їм, що я тобі казав. Ми дужчі за них. То всі мають знати, хлопче, бо інакше не буде для вас життя. Заприсягнися мені на руці.

— Добре, батьку.

— Ми дужчі за місто Пассау. І це повторюйте кожного року раз. Дуллінгер має то написати, чуєш? Він має… взагалі… написати все про рознемців. І навчати, що тепер потрібно. Луки і стріли. Класти ватру. Бережи себе.

— Бережи тебе пан Бог, батьку, — сказав Марте наостанок.

Все вже обговорили, слід братись до роботи. Він вийшов надвір, тихим свистом підкликав коней. Тепер буде змога їх міняти, неподалік звідси старі греблі через Інн, дороги на них ще, мабуть, не поглинули хащі. Звісно, про греблі можуть знати і в Пассау, однак тепер слід було йти на ризик. Він махом сів на свого Карого, батькового Лиса взяв на довгий повід, приклацнув язиком і рушив під світлом місяця у першій чверті. Скоро він, темний молодий вождь кочовиків, добереться до своїх людей. Він зазнав облудного кохання і справжньої ганьби, він дізнався, як уміють замовчувати — і як ненавидять. А передусім — він пролив кров. Кров принца.


Ранок набрав уже сили, коли Лойз чи то прокинувся зі сну, чи то виринув з непритомності. Сам він цього визначити не міг. Голова свіжа, одначе він попробував нею поворухнути і не зміг.

У пустці, що колись була селянською світлицею, він був не сам. Ще в світанкові години мисливець на ймення Бранко помітив у високій траві сліди двох коней і, як і належить меткому полювальникові, вирішив заради безпеки вияснити, звідки вони ведуть. Тепер він, як і Марте минулого вечора, сидів навпочіпки і зі знанням справи виклав кілька скіпок, витяг із сумки, що носив на ремені, бляшанку і відкрив кришку. Там усередині лежав тліючий трут. Бранко приклав трут до жменьки сухої трави, що була клубком підкладена під скіпки, і почав дмухати із чорних хащів своєї бороди.

— Не треба, — прошепотів Лойз, йому було важко говорити. — Не треба. Геть іди. Вони близько, вони прийдуть.

— Хто прийде? — запитав мисливець через плече. Він уже підпалив пересохлі скіпки, що пускали невеличкий димок, який через діру в шалівці витягувався назовні.

— Бассаунці. Женуться… за мною, — він замовк знеможено і опустив голову на сакви.

— Бассау! — мисливець насмішкувато прокашлявся. — Кому в голові Бассау? Було місто, га? Ти сам темний?

Лойз намагався триматись за рештки свідомості. Темний — так і є. Він має на увазі «селюх темний».

— Нє-є, — заперечив він ледь чутно. — Як… тебе звати?

— Бранко. Колись Бранко Міртім з Карловаца, тепер Бранко мисливець, найкращий. Не вірите?

Лойз розтягнув кутики уст, це все, на що він спромігся, щоб усміхнутись.

— Лойз, — відрекомендувався він. — Раніше Лойз Ретцер. Рознемець.

— Ррознам, га! — здичавілий мисливець прилаштував над скіпками бляшаний казанок, повний води. — Місто? Кому в голові місто? — запитав він знову і сплюнув. — Багато галас, багато мотори, гуде вже далеко, ти геть. Ха! Тільки темний має страх, бо дурний, сидить в хаті, сидить біля поле. Чому? Є місце, багато місце, світ великий, — Бранко зробив жест, що мав би описати розміри великого світу і ствердити, що світ належить йому і що в цьому світі він прекрасно орієнтується.

— Ти сам? — видихнув Лойз. Бранко знизав плечима.

— Товариш. Чотири-п’ять. Мисливець, як я. Є і сини темних. Не хотіли робити на Бассау. Мудро.

Лойз заплющив очі, раптом дуже приємно запахло. Хай там що у Бранковім казані — дика птиця, трави — на куховарському ремеслі він розумівся. У Лойза раптом прокинувся апетит. Може, гарячка минулась, подумав він. Знову зведусь на ноги? Ні, він був не дурний. На ноги уже не звестись, йому просто поталанило з хорошим кінцем.

Все склалося вдало, подумав він. Попри політику. Чи завдяки політиці? Якби не ті ліхтарі, якби мисливці не розповіли, вони — рознемці — ще б, можливо, рік, два-три прожили, нічого не підозрюючи, спокійно й нічого не підозрюючи. Поки Шефові чи його Єві не заманулось солі. І тоді застукали б їх бассаунці — ситих, гладких і безборонних, як тих кроликів. Добре, що вони завчасу навідались до міста. І добре, що завчасу винесли звідти добру науку. Так, усе склалось добре. Якраз тому, що вийшло так зле.

Він, мабуть, заснув, бо прокинувся від тепла Бранкової долоні під потилицею і від тепла кварти на своїх губах. Юшка з дикої птиці і трав була справді чудова, однак він зміг зробити тільки один ковток — з легенів вирвався жорстокий кашель, котрий розбризкав другий ковток на трухляву підлогу і на краєчок вовняної попони.

— Не муч себе, Бранко, — прошепотів він, — вже йдеться до кінця.

Тепер мисливець підвівся і поглянув на нього знаюче і співчутливо, як учора ввечері вже дивився його син Марте. Бранко стояв простоволосий, йому не потрібні були ні капелюх, ні шапка, мав густе і масне чорне волосся. Мав на собі джинси і накидку з вовчої шкури. Ага, ще сагайдак. Отож він засвоїв життєвий урок швидше за Лойза і Марте.

— Ти боятись не трреба більше, — привітно сказав Бранко. — Твій друг — з два коні, давно далеко. Давно вже вдома. Бассаунці ще ні.

Надворі з-за куща писнула якась пташка. Бранко блискавично обернувся, через пролом у стіні вислизнув назовні, на сонячне світло. Має знову братись за своє ремесло, подумав Лойз, не може ж він чекати, поки помре якийсь старий дід. Одначе він помилився, Бранко повернувся назад, з ним світловолосий двадцятирічний юнак, також здичавілий на вигляд, який з неприхованою цікавістю втупився в Лойза.

— То не бассаунець, — визначив він.

— Ррознем, — пояснив Бранко. — Не любить бассаунців.

— Рознем! — юнак сів навпочіпки біля ложа старого Лойза поруч із Бранко і доволі неприязно вищирив до нього зуби. — То ти — посол?

Лойз двічі заплющив очі. Він занадто ослаб для якоїсь іншої відповіді. Юнак засміявся, в його сміхові відчувалась повага.

— Ми їдного схопили, — повідомив він. — Два були верхи. Їдного забили, а їдного схопили. Він нам оповів. Що з тобою? Вони тебе?..

— Хворрий, — пояснив Бранко, — Де тепер бассаунці?

— Оті? На Інні, досі. Штири трактори. Їден… — він лукаво усміхнувся, — а їден трактор тут. Щось негаразд із ним. Йдеш зі мною, Бранко?

— Йди сам. Старому треба…

— Бувай! — попрощався молодий мисливець, що з сільського хлопчиська перетворився на лісового щезника. — Щасти тобі, старий! — Було однозначно, в чому Лойзові може пощастити. Парубок зник, наче провалився крізь трухляву підлогу.

Остання добра новина, подумав Лойз. Кращої смерті, мабуть, не буває. Скільки, власне, часу минуло відтоді, як він побачив з пагорба Помічної Марії ліхтарі? Чотири дні? П’ять днів? Добрих п’ять днів, якщо рахувати точніше. Раніше, ТОДІ, за п’ять днів він би нізащо не зміг стільки всього зазнати. Навіть із Гедвігою. Хто виявився ошуканцем? А хто ошуканий? Шеф хотів був пошити Рознем у дурні, горде Бассау грало проти двох селюхів темних і програло. Тепер вони опинились у становищі свійських кроликів, сидять гладкі й ситі в клітках, які самі злагодили для себе, владарюють з князівсько-єпископського палацу, прискіпуються до селян, нализуються тридцятирічним токайським — і на думку їм не спадає, що мисливці та різники вже гуртуються докупи.

Чи Марте вже повів їх геть? їхня громада віднедавна вже не мешкала у Розенгаймі. Звели на півдорозі пару хатин у Штефанскірхені, звідки часто ходили на Зімзее або на Таннінгерську греблю рибалити, часто на цілі тижні вирушали полювати в Козячі гори. Саме тепер усі були вдома. Карл, Зоня, Дуллінгер, мабуть, вибігли йому, Марте, назустріч, побачивши, що той з двома конями. Та Марте зовсім не мав би пускатись у розповіді. Ще з коня мав би скликати всіх докупи і передати його, Лойза Ретцера, посмертний наказ. Жінки почнуть голосити, Ельфріда заметушиться довкола, як квочка, розшукуючи і збираючи докупи чотирьох дітей. Зоня бідкатиметься через гарну швейну машинку з приводом від ноги, але ніхто не ослухається, це вже ясно. І вся громада вирушить на південний схід до синіх гір.

І перед Лойзовими очима постав луг на березі холодного прозорого озера. Він бачив, як шістдесят їх стали в каре, Марте і капелан посередині. Марте урочистим голосом промовляє з коня: Ворожнеча постала між Рознемом і містом Бассау, ворожнеча на смерть. Так заповів умирущий Лойз. Мудро заповів. Марте з ним разом дивилися у місті смерті у вічі, місто гналося за ними, тепер місто цькує їх і змушує переходити далі на схід. Через безлюдні доли і ліси, де блукають самотні мисливці і де, мабуть, мешкають невеличкі громадки селян, рибалок і конярів, і, може бути, так до самої Угорщини. Там буде добре жити, там доволі пасовиськ, поживи для людини і худоби, там би народились нові люди, народ би множився. І одного дня, через три-чотири покоління ретельно виплеканої ненависті, дійде черга до Бассау, гладкого козла відпущення для вершників і лучників.

І тут, на шляху до мирного упокоєння, Лойз жахнувся у самій глибині свого єства. Він, Алоїз Ретцер, син аптекаря з Цвізеля, улаштував це все. Він поклав початок новій середньоєвропейській політиці — новій, і все ж таки ганебно старій: політиці вовків і овець, політиці тигрів і антилоп. Він виявився не лише розумніший за Шефа — він був далекоглядніший, більш рішучий, брутальніший, ведмідь проти приборканого вовка. Він і Марте не тільки вбили того Гассо і двох чи трьох хлопців на терасі «Грона», вони подбали або ще подбають про те, щоб десятки мешканців Пассау пішли з життя, сотні! Щоб, мабуть, світло знову зникло безповоротно, і не лише світло від кумедно маленької електростанції на Ільці, але й світло відносного спокою, добросусідського співіснування на безкраїх просторах. А згодом, набагато пізніше, щось напишуть в історичних книжках про Лойза-Чингісхана, сівача жахіть ЛПМ 100 чи 200 чи 300 (так капелан тепер вів рахунок рокам — ЛІТО ПІСЛЯ МОРУ). Перед якоюсь кровожерною ордою простуватиме тінь його, Лойза Ретцера, як героїчного пращура, напівбога, який звелів сіяти смерть, пожежі, плюндрування та паплюження.

Він мусить усе спинити, повернути назад. Негайно. Він мусить одужати і податись услід за Марте — може, В Зальц-Каммергуті його наздожене! Та зустрівся з поглядом Бранко і усвідомив, що на цьому край. Звідси він уже нікуди не вирушить.


X

У кабінеті на Шефові була вже не венгерка, а літня сорочка з короткими рукавами. Мабуть, саме в цьому полягала суть скорботи за наслідним принцом. А може, Шеф дійшов висновку, що часи ритуальних вистав минулись. У сусідній кімнаті він звелів поставити розкладачку — не міг стерпіти Ліндиної холодної ненависті, вона ж бо покладала на нього відповідальність за смерть Гассо. Завтра або післязавтра на офіційні жалобні церемонії за тими трьома (вони відбудуться одразу ж після повернення каральної експедиції) він, певна річ, знову з’явиться одягнений за протоколом. Підтримуватиме під лікоть Високу Даму, обличчя якої буде приховане густою вуаллю, а на собі вона матиме все чорне. Сам він одягне строгий, поважний мундир. А доти він міг собі дозволити непоказну істину ставити вище за прилюдну показуху.

Непоказна істина полягала ось у чому: він не мав упевненості, чи варт було з усією цією справою заводитись? Як насправді розподілилась вагомість недавніх подій? Чи не була жертва його сина мізерною у порівнянні з остаточним усуненням великої загрози для міста? Крім того — чи існував інший спосіб змусити загін здійснити остаточне вирішення?

Гассо, признавався він собі в душі, ніколи по-справжньому не був йому близький. Не такий близький, як Мелісса. Не такий близький, як і десятирічний Ґернот, який уже багато чого розумів і був дуже сумлінний. Про крах подружнього життя з Ліндою можна не думати й не думати гадати: ц. — к. привиди звели це життянанівець ще задовго до того, як пролунав пронизливий зойк на мисі.

Єва Піччен, дуже бліда (на ній тепер був чорний костюм), постала у дверях.

— Прибула людина з експедиції, — повідомила вона. — Вістовий. Послали наперед. Коцьо.

Шеф звів докупи під носом кінчики пальців і підняв очі до ліпки на стелі.

— Враження? — запитав він.

— Не надто хороше, — тихо відповіла Єва.

Шеф зітхнув, потер правий бік під ребрами (печінка, слід було б пройти курс лікування мінеральними водами і м’яким сиром, згодом він за це візьметься).

— Нехай заходить, — наказав він.

Коцьо зайшов. Чорним був його польовий однострій, чорними були руки, згори до низу вкриті брудом. (Вияв послуху і обов’язку? Чи щось інше?) Він стояв виструнчено, відсалютував, не казав ні слова.

— Ну? — гостро запитав Шеф.

— До Розенгайма доїхали, — відповів той. Голос його звучав глухо, ніби й не його. — Тобто, власне, до кубла поблизу.

— І?

— Нікого, жодної душі. Повтікали.

— Сліди?

— Мало. Вони хитрі, знаються на місцевості.

— А ті, що їх мало?

— На схід. Осг-зюйд-ост.

— Отже, в гори. — Це могло означати найгірше. Або краще з гіршого. Або Лойз про щось здогадався. (Але про що саме? Слово «СІЛЬ» у розмові між ними не прозвучало…) Або ж ті селюхи рвонули в бік Австрії. Невдовзі мало б вияснитись.

— У нашому розпорядженні є ще трактори, Єво?

Як завжди надійна Єва Піччен з відповіддю не забарилась:

— П’ять, три з них на ходу, — доповіла вона.

— Замало. Все одно, підготувати до виїзду. І скласти список спеціалістів, які знаються на солі. Цей різник, наприклад. Душ із десять. Крім них ще молодь — бойовий загін. Загалом тридцять, разом із спеціалістами. З собою важке озброєння.

— Буде виконано, Шефе.

— Один чи два трактори ще можуть бути нам потрібні. Коли прибуває загін? Ти наскільки їх обігнав, Коцьо? А тих двох свиней ви що, взагалі не надибали?

— Ні, Шефе, — важко вимовив Коцьо. — Ми втратили один трактор. І двох людей.

— Двох людей? А це яким чином? Була сутичка?

— Сутичка? — Коцьо дозволив собі щось нечуване: перемащеними мастилом і глиною штанами всівся на один із стільців У стилі рококо, призначених для відвідувачів. — Не було ніякої сутички, Шефе. Далі так не піде. Ми відмовляємось від такої роботи.

— Як це розуміти? — він, Шеф, скочив на ноги. Всередині у нього спалахнув колишній запал, принаймні якась його оманлива часточка. — Як розуміти «ми відмовляємось»?

— Більше не зможемо, ось і все. Двох вершників застукали з кущів. Одного, гадаємо, схопили. Іншого — ф’ють! Стрілою крізь горло. Ми більше не зможемо, Шефе. Це вже вам не селюхи, зовсім ні. Це — мисливці.

— Мисливці! — Шеф зневажливо засміявся. — Кущолази!

— Так, кущолази. На додачу до всього пара тисяч квадратних кілометрів кущів. Шефе, далі так не піде. Це просто чудо, що ми ще привели назад три трактори. Місцевість, — він махнув головою в бік балкона, — оті хащі, розрослися. Всі прогалини позаростали. І малі й великі. Крім того…

— Що, крім того? — Шеф перепитав шепотом, обігнув стіл, вчепився в брудні вилоги польового однострою біля Коцьового горла і підняв Коцьо зі стільця. — Що, крім того?

У Коцьових очах промайнула тінь побоювання, однак ненадовго. Переважило щось інше: впевненість спеціаліста, що переросте в самоусвідомлення, вже переросла.

— Крім того, Шефе, — гм! — палкий привіт від Ґерта Шульца. Ґерт Шульц каже, що за такі справи ми більше не беремося.

— Його розагітували. Ця свиня, цей Лойз, розагітував його, — від дверей уїдливо докинула Єва.

— Стули пельку, старенька, — не обертаючись, недбало кинув Коцьо. — Нас ніхто не агітував. Шефе, цей… виїзд на Розенгайм був усе ж таки задуманий наперед? Я маю на увазі, до того? Його задумали до тієї справи з Гассо. Остаточний висновок! Отож ми, спеціалісти, за таке більше не беремось.

Шеф, пальці все ще вчеплені у вилоги однострою, довго не озивався. Домовлятися з Коцьо все одно не було ніякого сенсу. А діалог з Шульцом Шеф міг провести й подумки: За яким правом ви баламутитесь? — Права у нас, Шефе, немає. Його не існує. Нічого ніде не записано — жодних обов’язків, жодного міського права, жодної конституції. — А хіба ви не знаєте, що ми в стані війни? Завжди, повсякчас ведемо війну проти здичавіння. Ми — єдиний маяк серед ночі. — Так, Шефе, і електрика, яку ми зуміли відновити, і трактори у нас напоготові, і зброю перевіряємо, і кабелі знову проклали. Ми, Шефе, хочемо мати право голосу, бо ми володіємо знаннями, — можем дати це право письмово, а можем і усно. — Не забудь, що в мене є бойовий загін, молоді вовки і вовчиці! — Ну тоді, Шефе, нехай ті молоді й пильнують, щоб техніка працювала як слід.

Уявний діалог тривав тільки до цього місця, продовжувати його не треба, бо інакше йому не буде кінця-краю.

Він відпустив Коцьо й знов зайшов за стіл.

— Гаразд, — коротко кинув він. — Можеш іти.

Знову втупився у стелю, знову звів докупи кінчики пальців. Що робити далі? Сіль, це ясно, ще стоїть на порядку денному. Але як її привозити? Мабуть, найдавнішими шляхами — річками. Ось воно що! Він неправильно оцінив історичний момент! Територіальна політика terra firma[10] була неможлива. Ще неможлива. В кращому разі слід дотримуватись політики, яку вели італійські синьйори середньовіччя: навколишні землі забезпечують харчування, а все інше — через торгівлю. Торгівля виключно найдавнішими торговими шляхами — водою. Дунай, Зальцах, Інн. Невеличкі укріплення. Принагідне забезпечення припасами металу через швидкі, невеличкі рейди. Щось на зразок неоколоніалізму. Як Карфаген! Адже Карфаген діяв подібно у західній частині Середземного моря. Шеф зітхнув.

— Єво, — гукнув він, не опускаючи погляду, — Піччі! Нам слід завести нову папку. Гриф ВП — тобто ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА. Нею теж, певно, доведеться займатися цілу вічність.

Кілька секунд панувала тиша, потім він почув звук, якого ще ніколи не доводилось чути; Єва Піччен сиділа на своєму канцелярському стільці, злегка нахилилась вперед і плакала — вголос і не ховаючись.


XI

Із «Магналій» Еґіда:


Усі підхопили клич і з піднесеним духом побігли униз до мосту. Такий великий був ляк, який летів попереду них, що браму перед градом, і без того занедбану, майже не боронили. Ґернотіани силувались зруйнувати міст хімічним вогнем, та робота предків виявилась надто неподатливою до їхніх силувань, і Марте Третій проскочив попереду всіх крізь дим і полум’я і неушкоджений досяг протилежного берега. «Гадаю, — рік він, — що ті гордії принаймні відсилали з граду жінок і дітей, це мене тішить. Бо надто ратники Імре повні люті і не відають милосердя, а ті його й не заслужили». Лише кілька дівчат, озброєні в нагрудні панцирі та з легкими метальними дротиками, бились на валах рамено в рамено з юнаками, що зовсім супроти природи, але я це сам зрів і можу засвідчити.

Мури і вали, які бассаунці згромадили супроти один одного чисто через чвари, були найважчою перепоною у цій брані, але слід віддати належне істині: вої граду не були небезпечними супротивниками для наших ратників. Швидко загнали ґернотіанів у градище святого Миколая, і Марте Третій відтак вирішив приступити на школіїв, поразка яких була певна — уже чулися згуки ратників із півночі та зі сходу. Декого з комонників Імре вже видно було на старих валах північного боку Дунаю, особливо на старій кручі, яка сполучала Верхній і Нижній Доми, вони потрясали списами з кінськими хвостами на них і творили ратний спів, що наганяло на бассаунців ще більший ляк.

А що ця повість правдива, то слід згадати дивовижний подвиг одного супротивника на ймення Гассо Аверсперзький. Він був молодим князем ґернотіанів, до того ж був найздатніший з-поміж них, бо походив зі славетного роду Адди. Ця Адда була наложницею Гернота, вона його приворожила й отримала для себе і всіх своїх нащадків назву та герб Аверсперга: бича голова над зеленим горбом.

Отож цей Гассо, впізнати його було по щиті, кинувся з монастиря святого Миколая разом з вельми вродливою дівою, котра вимахувала мечем, як і він. Він гукнув своїм зібрати мужність і йти за ним саме в ту хвилину, коли наші, не зважаючи на дужу варту, вже повернули до соборного пагорба. Двадцять чи тридцять пішли за ним і вдарили нестямно на наших. А ті, заскочені зненацька таким виступом, дали ратним пробитись, і вони вихопились на зело потріскані соборні камені.

Діставшись верху, вони метали униз у наших старі камені, що колись у прадавні часи поскладали були для Богові вгодної будови. А діва підняла хоругов, на якій була відзнака граду — вовк, і Гассо Аверсперзький став на східний край хорів і потужним гласом гукав до себе школіїв, які відступали перед Імре. Знову його почули двадцять чи тридцять, і так сталось, що останній бій довелось вести не за градища сторін, а за собор, і що супротивник востаннє бився під однією хоругвою.

«Мабуть, — рік Марте, — мені не слід на таке скаржитись. Зло пам’ятаю я на град, і зле виглядали б рознемці, якби їм, наче татям і грабіжникам, дісталась легка здобич».

Також Імре, щедрий серцем, дуже радів. Він і Марте вийшли наперед і обіцяли вони сміливцям вільний вихід, коли ті залишать місто. А що повість моя правдива, то слід також згадати відповідь Гассо, котрий стояв угорі на кілька людських зростів вище за князів-спільників і гукав їм униз. Він сам, гукав він, ніколи б не здався, щоб не принести ганьби славі граду. Та він добре відає, чим спричинився цей похід відомсти. Він, Гассо Аверсперзький, мусить ще оборонити добре ім’я свого роду. Усобиця між градом і рознемцями тоді постала тому, що Марте Перший запалився сліпою і для жонатого мужа гріховною пристрастю до його праматері Адди, з ревнощів заколов княжича Гассо, а відтак утік з батьком. Адда, його прародичка, спромоглася настільки пом’якшити гнів тодішніх вождів, що ті переслідували лише про людське око, без поспіху. Отже свою власну зверхність над людом завдячує він, Марте Третій, м’якому серцю його, Гассової, великої прародички. Тому й присудили загинути градові Бассау.

На це загукали рознемці на Гассове зухвальство, і в нього догори пустили були стрілу. Але Марте Третій мовив дужим голосом, щоб не брались поки до зброї супроти оборонців соборних каменів. І ратники, стомлені від січі, радо взялись за скарби обложеного граду, бо попри чвари було в граді ще багато коштовних речей у склепах і світлицях, котрі тішили серця напасників. Тому й почали, як було покладено, віддавати оселі вогню.

Цієї ночі Марте Третій вийшов сам із білим прапором у руці на камені і розмовляв з Гассо, і так удатно чинив це, що наступного ранку оборонці собору відійшли почесно.

Приступ коштував би ще стільки добрих життів, і тому вождь Чотирьох Бунчуків, хоч і нарікаючи, погодився на домову.

Гассові та його соратникам було дозволено йти в яскині у гори, де градські солекопи, попри свої лиходійства і зухвалість, трудилися усередині гори. Йому дозволили взяти щити, тільки не дозволили мати на них приборканого вовка. А коли відійшов останній ґернотіанин, ликування велике воцарило і справдилося мудре казання Пророка Іоанна:


«Янгол схопив і зв’язав Сатану,

він вкинув змія стародавнього в безодню на тисячу років…»

(Апок. XX)


(У подальших двох главах «Магналій» Еґіда викладена значна чвара між Імре і Марте: вождь Чотирьох Бунчуків не дотримався Балатонської домови повернутись із здобиччю у свій отчий край, а осів у панівній частині граду Бассау і намагався відбудувати маєтність Верхній Дім. Наступна глава починається так):


Після таких безплідних і скорботних чвар Марте Третій все ж знову явив у промінному сяйві власну справедливість. Доброю волею він відмовився від свого чесного права, щоб не дати в офіру життя своїх людей незчисленній раті угрів, а надто однієї ночі він знявся з усіма своїми, послав гінців на схід, аби покликали тих, хто позостався: жінок і дітей і вартівників пасовищ, і пішов з усіма своїми ратниками — сімдесят дев’ять воїв після підкорення града Бассау — на полудень, слідами пращурів. Щирою радістю зустріли його солекопи, чиїм вождем став тепер Гассо Аверсперзький, і поєднались вони з рознемцями, славними у всіх кінцях довкола, і спільно заснували вони соляну державу старих єпископських скель від Зальцаха і до Райхенгалля, яку так вочевидь благословили небеса благами мудрості і здоров’я для людини і товару, а також гірськими багатствами.


(Капелан Еґід став архидияконом стольного граду Зальцбурга. Як такий він отримував одну тридцять другу частку від зиску соляних копалень. Ще він переписав давні хроніки Альбертуса Дуллінгеріуса і помер старим і вельми шанованим.)



Адольфо Біой Касарес

НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ


Поки він приготує мені чай (бажано б кип’яточку), перевірю, як працює магнітофон: було б прикро через неуважність або технічну несправність позбутися свідчень професора Хеккеля. Аби не гаяти даремно часу, скажу кілька слів замість вступу.

Хеккель дивовижний учений; його мало хто знає і поважають лише нечисленні відомі біологи. Він уникає журналістів, це я можу засвідчити особисто. Коли секретар нашої редакції в Буенос-Айресі доручив мені взяти інтерв’ю у професора, я цілий рік ганявся за ним по всій Європі.

Сьогодні ввечері я виїхав із Женеви, переконавшись, що професора там нема і що остаточно втратив його слід. Я проминув Бріге, дістався гірського путівця, де з сутінками мене й захопила завірюха. Зненацька ліворуч я помітив вогники. А прочитавши оголошення «Тут можна придбати ланцюги», я зупинив машину.

Ланцюги мені продав якийсь чолов’яга, що стояв у дверях бару. Попросивши його начепити ланцюги на колеса, я зайшов до бару випити чарку горілки й таблетку аспірину, бо відчував жар. Та ще боліли горло й голова, словом, починався грип. Біля стойки я роззирнувся і побачив довкола завсідників — місцевих селян, які скоса позирали на мене і правили теревені, час від часу вибухаючи реготом. «Ці добродії розуміються на танго», — вирішив я. Тож поцікавився у них, як краще проїхати через гори в завірюху. Всі мовчали. Пригадалися батькові розповіді про те, як наші гаучо кепкують з іноземців і при нагоді підштовхують їх до халепи. Не сподіваючись на допомогу, я, проте, пояснив:

— Їхатиму дорогою від Сімплона в бік Домодоссоли й Локарно.

Тоді хтось обізвався:

— Може, порадити йому, якщо занудьгує серед гір, зазирнути в Габі?

— До професорського будинку, — підхопив інший. — Там він матиме чудове товариство.

Така думка їх украй розвеселила. Всі загомоніли, забувши про мене. Я вийшов з бару, помацав, як прикріплені ланцюги на колесах, і рушив далі вузькими путівцями понад проваллями, серед сніговію, нічого не розрізняючи попереду.

Нескінченно довгу годину я по-черепашому проминав тунелі, чув гуркіт водоспадів і ніби бачив освітлені хмарочоси, що за мить розчинялися в пітьмі. І тут сталася пригода, яку я і досі не збагну. Якась величезна біла постать кинулася з правого боку на машину і штовхнула просто на скелю. Якби той напад стався з лівого боку, лежати б мені на дні провалля. Я загальмував. Ланцюги втримали автомобіль на місці, і я знову виїхав на дорогу. Зупинитися й перевірити, що сталося, я не наважився. Здавалося, всі жахіття самотньої людини, яка страшної ночі опинилася в незнайомій місцині, обрушилися на мене. У гарячці я марив з розплющеними очима, плутав видіння з дійсністю — я, що вихвалявся, ніби ніколи не втрачаю голову.

У долині, що раптом відкрилася за крутосхилом, виднівся ледь освітлений будиночок. «Сил більше нема», — прошепотів я, звернув убік і зупинився біля будинку. То був шале, швейцарський будиночок з двосхилим дахом. На фасаді, між намальованих на фресці янголят, вирізнявся напис з кольорових літер «Габі».

Я посмикав за дзвоник. Відхилилися фіранки, і зсередини мене освітили ліхтариком. Потім я почув, як зарипіли дверні засуви. А ще за мить я сторопів від несподіванки: переді мною стояв професор Хеккель.

Маленький, жвавий, з великою головою, професор гостинно запросив мене, і щойно я увійшов, зачинив двері на безліч засувів, «щоб не напустити заразом і холоду». Я опинився у великому, без меблів холі, в якому навіть з вулиці відчув себе незатишно. Нагору вели дубові з вигляду сходи.

— Ото нічка! — промовив Хеккель. — По вас видно, що натомилися і змерзли. Ходімо до мого кабінету.

Він прочинив двері, а коли ми пройшли, відразу їх захряснув. Чи тому, що кімната була маленька, чи тому, що мала лише три отвори — двері, вікно й грубу, в якій палали соснові полінця, уперше тієї ночі я відчув себе впевнено й бадьоро. Я підійшов до вікна, відсунув фіранку і побачив нічну імлу, білі віконні ґратки, а збоку легенькі сніжні плями.

— Краще запніть фіранку, а то від самої цієї ночі стає холодно, — зауважив з посмішкою господар. — Сідайте ближче до груби, а я тим часом приготую чай.

Я залишився сам і мимоволі подумав: «Ця ніч, що так загрозливо почалася, має щасливе завершення». Не хочу перебільшувати, але, схоже, я зовсім забув (тобто, мій організм забув) про грип.

Аж ось і професор з чаєм. Тож почнемо інтерв’ю.

— Я можу запитувати про будь-що?

— Про що забажаєте.

— Ви суперечлива натура?

— Краще сказати — непостійна. Імпульсивна.

— Цілий рік ви мене уникали, а коли ми таки зустрілися, то ніби радієте.

— Отож-бо й кажу, що я імпульсивної вдачі. Ви мене вполювали, і тепер дещо незручно, що завдав вам стільки клопотів. Замість відбиватися, радію новій ситуації.

— То ви оптиміст?

— Непослідовний, та й доволі брутальний. Оскільки вважаю, що все на світі нетривке, то не особливо переймаюсь навіть найдорожчим для мене. Здатність помічати в будь-якій ситуації кумедне мирить мене зі світом і власною долею.

— Ви нарікаєте на долю?

— Ні, хоча в чаклунового учня доля зрадлива.

— Ви вважаєте себе учнем чаклуна?

— Як і кожен дослідник, що робить внесок у науковий прогрес.

— А чому уникаєте інтерв’ю? Із сором’язливості чи щоб не марнувати часу?

— Не втямлю, чому має бути саме одна з цих двох причин?

— Це не причини. Відмовки. Нині стільки людей уникають інтерв’ю, що мимоволі запитуєш себе: чи не епідемія це, або просто мода.

— Щодо мене, то — ні.

— Прикро визнати, але нами керує потяг до наслідування. На думку соціолога Тарде, це рушій суспільства.

— Очевидно, цей Тарде має слушність. Та я уникаю журналістів з поважнішої причини. Принаймні, як на мене.

— Назвіть її.

— Ні, не можу.

— Схоже, підкреслюючи свою брутальність, ви трохи перебільшуєте.

— Гаразд. Будемо послідовними: в світі немає чогось суттєвого. Тож я скажу: дехто хоче мене вбити.

— Отже, поки я ловив вас для інтерв’ю, ви тікали від когось?

— Саме так.

— А докази?

— Я уникаю журналістів, бо вони ще брутальніші за мене. Самі не бажаючи того, наводять на мене переслідувача.

— Схоже, якийсь неймовірний персонаж.

— Якщо вже він неймовірний, то ви просто пихаті. Кажете, ніби я зрадів вам. Чому б це мені радіти незнайомій людині?

— Мені здалося, що ви зраділи.

— Можливо, але не тому, що побачив саме вас. А тому, що це не той, інший.

— Чому ж це той, інший хоче вас убити?

— Як то кажуть, усі ми розплачуємося за власні гріхи. Спершу я працював лікарем, а вже потім зайнявся наукою. Серед моїх пацієнтів був один на прізвисько Віл. Літній високий чолов’яга, дужий, понурий, обмежений і без почуття гумору. Він сліпо покладався лише на самого себе і ще на кількох людей, серед них і на мене. А що був упертий, то за довгі роки досяг забезпеченого життя, втішатися яким йому лишилося недовго. Якось Віл нагадав мої слова, які я сказав під час першого медичного огляду: «В будь-якому становищі, навіть у безвиході, розум може знайти шпаринку для втечі». Віл додав, що коли почув це, то в ньому ожила надія.

— І ви не боїтеся дурити таку легковажну людину?

— Здається, тоді ж Віл зазначив, що безвихідь — це старість. А я відповів: «Ніщо не заважає знайти і звідти вихід». Як би там не було, я пообіцяв йому пошукати.

— Тоді чого скаржитись. Ви забагато пообіцяли.

— Отож-бо. Якось я повідомив йому, що знайшов засіб… Повірте, і тепер, після всіх тих прикрощів, які нас роз’єднали, пригадуючи обнадіяне обличчя того бідолахи, я розчулююся, аби повернути його до дійсності, я застеріг, що не випробував тих ліків навіть на тваринах. Він відповів, мовляв, ніколи чекати, можна випробувати на мені. Я став казати про можливі погані наслідки, а він запитав про те, чого я і сподівався. «Гірші за смерть?» — спитав він. Я запевнив, що ні.

— І зробили з Вола піддослідну тварину. А що, таки справді є ліки?

— І ви претендуєте на роль піддослідної тварини?

— Поки що мені досить знати, в чому полягає ваш засіб і як ви його відкрили.

— Шляхом міркувань. Бо щоб повернути молодість, треба з’ясувати, де її шукати. Здорова молодість, без ознак згасання, властива організмові, який зростає. Коли ж ріст припиняється, ми поступово скочуємося до старості. Хоч і непомітно.

— То ви виявили гормони, яких у період росту не існує?

— Точніше, виділив елементи, які діють тільки в період росту.

— Виділили й уприснули пацієнтові?

— Я гадав, що старий, хоч і здоровий організм, потребує посиленої дози.

— Що ви називаєте посиленою дозою?

— Кількість елементів, які діють в організмі дворічної дитини. Розумієте: існував ризик — або молодість, або роздимання. Я поставив на молодість, і ми не помилились.

— А якби переважило роздимання?

— То Віл би луснув, як лафонтенівська жаба.

— Але не луснув?

— Переважила молодість. Організм витримав той концентрований удар. Щоправда, про всяк випадок змінив хрящі.

— Можна сказати, що ваш пацієнт повернув собі молодість і живе щасливо?

— Щасливо? Ні. Сталося помітне роздимання, що його, як я вже зазначав, Віл витримав. Маю на увазі фізіологічний аспект, бо його душа не відродилася.

— Ви вірите в її відродження?

— Не зовсім.

— Але ж ваш пацієнт не особливо зважає на дрібниці, адже так?

— Сказати б, його ошелешила зміна.

— Зміна на краще?

— З одного боку, то справді повернення до молодості. Однак існує й інше. Уявіть себе на його місці. Уявіть, що дворічна дитина стає втричі більшою.

— А хіба ви не сказали бідоласі, що він збільшиться втричі?

— Як так сталося? Лише за п’ять років, хоча мало минути вісімнадцять-двадцять. Тепер він величезний.

— Понад два метри?

— Значно більший. Можете підрахувати: Віл збільшився, як дворічна дитина, що мала метр вісімдесят…

— Сердега. Він незадоволений?

— Украй засмучений. Певно, уявляв побічні ефекти, про які я застерігав, як нудоту чи подразнення шкіри. Кожен вважає свою хворобу найгіршою. Тож і почав благати мене дати щось, аби зупинити зріст.

— І ви дали?

— Прописав заспокійливі нешкідливі ліки. Ви ж бо знаєте: aqua fontis, panis naturalis[11]. Досить було експериментів з його залозами. Та я і скрізь супроводжував його, заспокоював.

— Бувши ним, я б не скаржився.

— Але ж зрозумійте: такий величезний зріст прирікає на самотність. Для мого пацієнта не було ні жінок, ні кінотеатрів, ні ліжок, ні автомобілів, ні будинків. У сучасних квартирах такі низькі стелі! Та й бідолашний Віл за вдачею надто боязкий. Він соромився потикатися на люди.

— Проте міг знайти співчуття в свого лікаря.

— До певного часу, лише до певного часу. Ніщо не вічне в цьому швидкоплинному світі, навіть наші добрі почуття. Настав день, коли мені набридло співчувати. І я все обернув на жарт.

— Спрямований проти власної жертви?

— Так, це було жорстоко. Під час одного з моїх візитів, бо тепер я провідував Вола, він сказав, що не виходитиме з будинку, поки стачить грошей. Та вже невдовзі муситиме працювати.

— Ким?

— Про це я і спитав у нього. А він мені: «Почварою в цирку». Його слова здалися мені такими надуманими й безглуздими, що я ледь не розреготався. «Часом мені здається, — зазначив я, — що ви любите скиглити. Багато хто страждає через малий зріст, але ніхто не переживає, що високий». Він хотів заперечити мені, гадаючи, що я не жартую, та коли поглянув на мене, завагався, не в змозі збагнути, що я глузую з його лиха. Якусь хвилину він знічено мене розглядав, а тоді схопив за горло, мов пташеня.

— У руках цього велетня кожен здавався б пташеням.

— Особливо я. Тільки випадково він мене не придушив. Але відпустив. Перекошеного, скорченого від болю.

— І після цього ви його навідували?

— Авжеж. Можливо, ви маєте слушність — я справді суперечлива натура. Спершу підштовхую Вола до зростання, а тоді почуваюся винним. І знаю ж про свої вади, а от не завжди їх уникаю.

— Всі ми однакові. А як проходили потім ваші зустрічі?

— Затятий Віл не забув образи. Тож мої відвідини стали обтяжувати нас обох. І все ж я ходив до нього, хоч і дедалі рідше. Саме тоді я помітив у собі досить неприємну рису.

— Яку саме?

— Коли я приходив до нього, то відчував каяття, навіть сором, що саме я спричинився до його нещастя. Але досить мені було не бачити його кілька днів, як забувалися і провина, і співчуття. Навіть більше, кортіло розповісти комусь про цей кумедний випадок.

— Якщо він і кумедний, то не вам слід було про це казати.

— Якби ж я зробив це хоча б несвідомо…

— То ви підняли його на кпини?

— До мене прийшов журналіст. Коли люди вашого фаху розумні, я почуваю себе з ними невимушено і розмовляю щиро. Моє переконання, що все на світі тлінне, однаковою мірою стосується і майбутнього — звідси нема нічого святого. Я справді вірю, що наш світ — остання ланка в ланцюгу, тому й кажу всю правду.

— Цікаво, а як ці ваші загальні розмірковування відбилися в розмові з моїм колегою?

— Якнайприкріше. Я жартував і викладав геть усе. Переступив усі межі. Хіба вам невідоме те інтерв’ю?

— Ні.

— Я заявив, ніби з самого початку передбачав зростання мого пацієнта, але задля цікавості й розваги довів експеримент до кінця.

— Віл подав на вас у суд?

— Ні.

— Тоді вам пощастило.

— Навпаки. Він зателефонував мені і повідомив, що прочитав інтерв’ю, і попередив, що вб’є мене. «Довгі роки я вас поважав, — зазначив він, — і не бажаю прикро розчаровуватись. Усе вирішено».

— Що ж ви зробили?

— Спакував валізи. І чкурнув першим літаком. Віл — за мною, як мені розповіли, на транспортному літаку. Ось так, аж до сьогодні, ми гасали по всій Європі. Я попереду, однак постійно відчуваю дихання переслідувача. Не уявляєте, як поквапливо я тікав з тих міст, де б залюбки лишився.

Чи не могло статися, що ви накивали п’ятами, сприйнявши мене за свого переслідувача?

Це виключено. Як би не ховався той неборака, він скрізь примітний. Саме тому я і живий досі. Скажімо, ось такий випадок у «Гранд-отелі» в Стокгольмі. Мені настійливо приносили газету — шведською мовою! — і підсовували під двері. Якось, перш ніж сісти за смачний сніданок, я підняв газету і, побачивши фотографію, вигукнув: «Ніколи не думав, що й на цих широтах проводять карнавали!» Я погано бачу без окулярів, коли ж одягнув їх, то зойкнув. На фотографії був зовсім не карнавальний велет, якого тягли на візку. То був мій величезний Віл серед захоплених стокгольмців.

— Тож ви знову спакували валізи?

— І першим же літаком гайнув на Балеарські острови. Відтоді, де б не опинився, щодня розпитую в ресторанах, готелях, кафе, газетних кіосках — скрізь! — чи не бачили там випадково велетня.

— А тут він не з’явиться?

— Принаймні сьогодні — ні. Він подорожує пішки, а коли зласкавиться який-небудь водій, то в кузові вантажівки. Мені казали, що вчора бачили його в районі Дольдера, біля Цюріха. І хоч у цьому будинку я в безпеці (двері вкрай міцні, а на вікнах — грати), для більшої певності зранку гайну до Італії.

— Краще поквапитись.

— Ви так гадаєте?

— Мені здається, я бачив його на дорозі.

— Це чудисько невтомно мене переслідує. Де ви його бачили?

— Неподалік. Я їхав із Женеви дорогою на Бріге. І раптом відчув удар у правий бік машини й побачив щось дивовижне.

— Що саме?

— Це тривало лише мить. Я вирішив, що мені привиділось. Із сніговію вихопилася велетенська постать і впала на машину, розкинувши руки.

— Може, ви його вбили?

— Гадаю, що ні.

— Краще нам вирушити негайно.

— На якийсь час він затримається. Я певен, що зіткнення травмувало його.

— Так чи так, ми забираймося геть. Ось тільки знайду книжку, яку читаю.

— Куди ж ми подамося?

— Ви поїдете за мною на своїй машині до Креволи, а звідти — пряма дорога до Локарно. Я ж поверну до Мілана. Не хочу, щоб через мене з вами щось сталося.

— Скажіть, а як би ви повелися на моєму місці? Чи доцільно друкувати нашу розмову?

— Як хочете. Що це?

— Що?

— Чуєте? Стукають.

— Здається, і справді.

— Грюкають у двері.

— Не відчиняйте!

— Спокійно.

— А якщо ми не відчинимо, що тоді?

— Краще приготуватися до можливої облоги. Продуктів на кілька днів вистачить.

— Чуєте? Наче щось ламають. Він збирається вирвати дерево?

— Він висадив двері. Піду йому назустріч. Що вже буде: не можна ж без кінця тікати. Залишайтеся тут і не хвилюйтеся. Я лікар, тож умію заспокоїти шаленців.

Що мені тепер робити? Я не в силі протистояти велетові, що висадив такі двері. Не можу й утекти через вікно. Надто густі грати. А стогін професора б’є по нервах. Плутає думки. Байдуже: візьму себе в руки. Глухий удар — певно, велет пожбурив щось із меблів об стіну. Ні, в холі меблів нема. Отже, то тіло професора Хеккеля. Тепер нічого не чути. Моторошна тиша. Уявляю собі видовище за дверима. Труп професора Хеккеля на підлозі, а велетень роззирається довкола, міркуючи, що робити далі. Ворушити мізками для нього мука, але раптом йому свіне думка позбутися свідків. Тож і стане обшукувати будинок. Тільки б не починав з цієї кімнати.

Чую, як зарипіли східці. Хтось важко й повільно суне нагору. Мабуть, у мене є шанс. Щойно пересвідчуся, що велетень піднявся на другий поверх, вихоплюсь назовні й плигну в машину. Локарно зовсім поруч. Гнатиму, не зупиняючись до Італії. До Сицилії. Завжди мріяв побачити Сицилію. Якщо врятуюсь, не буду публікувати інтерв’ю. Тож велетень нічого не матиме проти мене.

Те саме рипіння. Якісь нескінченні сходи. Не йму віри: він спускається! Передумав і вирішив обшукувати знизу. Ховаю магнітофон за книжками; щоб не розтрощив його, коли сюди влізе. Ненависні кроки наближаються. Двері розчахуються. Я вмикаю магнітофон.


© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.


ПАЦЮК, АБО КЛЮЧ ДО ПОВЕДІНКИ


1. ПОНЕДІЛОК

— Щодо мене, то я волів би зовсім не виходити з дому, — зазначив професор.

Він мав прізвище Мелвіл, і багато хто називав його капітаном, маючи на оці не фах, а звичку накульгувати заскленим коридором свого швейцарського будиночка над морем, мов отой пірат на капітанському містку. Хоч і старий, він був так само спритний, попри скалічену ногу в ортопедичному черевикові — худорлявий, високочолий, з густою сивою чуприною, завжди ретельно поголений, з незмінною краваткою а ля Вальєр[12]. Ця краватка й густа чуприна робили його схожим на митця дев’ятнадцятого сторіччя.

— Насмілюсь зауважити, сеньйоре, що недовгі прогулянки ще нікому не шкодили, — озвався студент.

Його звали Ругероні. Молодий, спортивного вигляду, рудоволосий і веснянкуватий, з випнутими щелепами; погано стулені губи не закривали зубів.

Він брав уроки з предметів, що їх мусив перескладати абиякий студент, але професор відчував до нього прихильність. Якось, не змовляючись, вони від стосунків професора й студента перейшли до інших — учителя і учня.

— А навіщо виходити? — запитав учитель. — Дні такі короткі, що ледь устигаєш поміркувати, почитати, пограти на фісгармонії.

— Бачте, сеньйоре, сусіди можуть торочити, ніби вам щось поробилося. Чи постарішали.

— Мене їхні балачки на обходять.

— Але страждатиме ваше самолюбство.

— Мені воно не властиве.

— А я — навпаки, маю його над міру. Та й хіба досягне юнак чогось у житті без самолюбства і гордощів?

— То чому б вам, сеньйоре Ругероні, не виявити хоч дещицю їх у навчанні? — зичливо всміхнувся вчитель. — Аж не віриться, що саме цього вам бракувало на іспитах.

— Якось ви самі казали, що іспити й лекції небагато важать. Я прагну навчитися міркувати.

— Що ж, у цьому, певно, ви маєте слушність. Життя коротке, і не слід гайнувати часу. Тепер ви розумієте, чому я не виходжу? У мене тут є все. Чудовий будинок, і розташований вдало. Коли ж хочу перепочити, просто визираю у вікно. З ось цього, навпроти, скажімо, бачу море й мрію про кораблі та мандри. Уявні мандри найприємніші, бо позбавлені клопоту. Якщо ж визираю в те, дальнє вікно, то вдихаю соснові пахощі.

— Що це? Чуєте? — раптом прошепотів Ругероні.

Запалу тишу порушувало виразне скреготіння зубів, що гризли дерево.

— Все на світі має свої вади, — пояснив учитель. — Вада цього будинку — пацюк.

Ругероні кинув погляд на гладеньку стелю і поцікавився:

— Він на другому поверсі?

— Можливо.

— А ви не пробували наставити пастку?

— Марно.

— Мене чомусь дратує це шарудіння.

— Мене також, — визнав учитель. — Та, на щастя, ми чуємо тільки шарудіння і не відчуваємо смороду.

Ругероні поглянув на годинник і заквапився:

— Мені вже час бігти. Маріса зачекалася.


2. ВІВТОРОК

Щойно вони розпочали урок, як почулося знайоме порипування дерева. Як і напередодні, хіба що трохи виразніше. Цього разу рипіння долинало з сусідньої кімнати.

Ругероні зазначив:

— Нізащо б не подумав, що це пацюк. Певно, чималий.

— Величезний.

— Ви його бачили?

— Ні, не бачив.

— Звідки ж тоді знаєте?

— Інші бачили.

— І наплели, нібито він величезний. Звісно, збрехали.

— Не збрехали.

— Ви певні?

Ругероні підвівся й рушив до сусідньої кімнати.

— Що ви надумали? — поцікавився Мелвіл.

— Відчинити двері, якщо ваша ласка. І покласти край сумнівам. Простіше простого.

— Не збрехали, бо нічого не розповіли.

— Он як! І чому ж? — Ругероні рішуче взявся за клямку.

— Бо їх самих більше не бачили. Вони зникли. Перестали існувати. Розумієте?

— Нібито розумію…

Ругероні відпустив клямку й завмер, не зводячи здивованих очей з учителя. А той незлобиво подумав: «Та він і сам схожий на пацюка. Як я цього не помітив досі? Вкритий ластовинням писок охайненького, руденького пацюка. А ще ці випнуті зуби». Проте вголос запитав:

— Бачите на обрії дим? — Він узяв Ругероні за руку, підвів до вікна й показав на море. — А онде й пароплав, бачите? Спонукає помріяти про втечу. Вкрай необхідна кожному мрія.


3. СЕРЕДА

Того ранку Мелвіл кілька разів пройшовся заскленим коридором, не роззираючись по боках, і знову ховався в будинку. А коли відчиняв двері учневі, не стримав вигуку:

— Нарешті!

— Я спізнився на урок?

— Уроку сьогодні не буде. Хочу вам дещо розповісти. Навіть не уявляєте, як нетерпляче я вас чекав. Це вкрай важливо.

Тим часом Ругероні детально розповів, як його наречена, Маріса, потягла його дивитися будинок на продаж біля бензозаправної станції, як вони цілу годину роздивлялися кімнати й прикидали, де поставлять ліжко, стіл, стільці й інші меблі. А тоді докинув, що у них катма грошей, і зазначив, що коли часом бензоколонка вибухне, то всі сусідні будинки злетять у повітря.

— Бідолашна дівчина. Їй так хочеться родинного життя, — докинув учитель. — А проте я порадив би не квапитись. Поки не підшукаєте житло, яке задовольняє вас, не наймайте його. І тим більше не купуйте.

— Та цур вам, сеньйоре! У нас із Марісою не вистачить грошей і на собачу будку.

— Не занепадайте духом. Завжди слід сподіватися на виграш у лотерею чи на спадщину.

— Ми не купуємо лотерейних квитків. І нам нема від кого чекати спадщини.

— Тим краще. Адже можна одержати якусь несподівану премію. Але не хапайтеся за перше-ліпше житло, не кваптесь. Повірте мені: вкрай важливо, аби оселя, в якій живеш, подобалась.

— Навіть з пацюком? А ваша вам подобається?

— Навіть з пацюком. Ой, я згадав, що маю для вас важливу новину. Вчора ввечері мене наче осяяло. І я зробив відкриття.

— Що ж ви відкрили?

— Ключ. До людської поведінки. Запам’ятайте сьогоднішній день!

— А який сьогодні день?

— Не знаю. Подивіться в свій нотатник-щоденник і запишіть на відповідній сторінці: «Цього незабутнього дня я перший дізнався про відкритий Мелвілом пробний камінь. Він визначає, які вчинки й почуття добрі, а які погані». За моральну засаду я взяв одну з мрій, що зринула ще за моєї юності, коли ми з друзями провадили довжелезні розмови про судну годину.

— Ваше відкриття справді вкрай важливе. Поздоровляю вас, учителю!

— Слід відзначити цю подію.

Учень ще раз привітав учителя, а той відчинив шафку, дістав звідти пляшку з гранатового кольору рідиною і наповнив дві чарки. Вони чокнулись.

— Розповідати?

— Атож.

— Але спершу трохи історії. Звикнувши до пацюка в своєму будинку, я став помічати, що він дедалі більше опосідає мої думки. Аби якось зарадити цьому, я задля розваги спитав себе жартома: а який сенс і яка користь, що ця потворна тварина існує? Але сам намір знайти якесь виправдання розлютив мене.

Вчитель підхопився зі стільця і зашкутильгав по кімнаті. «Він і справді нагадує капітана, — подумалось Ругероні. — Чи й гарпунника, що видивляється в морі кита».

Мелвіл зазначив, що шукати доцільність і лад у довколишньому світі прагне сам наш розум. Людський розум, як на нього, тяжіє до безсмертя, а тіло несе ознаки минущості. Ця невідповідність і спричинює наш життєвий смуток.

— Але, — провадив він далі, — оскільки розум дано для мислення, а сам ти уособлюєш у собі весь світ, то я продовжив свої пошуки. Хто чого шукає, те й знаходить. Учора ввечері — еврика! — мене осяяло, і тепер я маю чарівну паличку-ключик; приклавши її до будь-якого почуття, вчинку, поривання, душевного стану, можна визначити їхню вартісність.

І порадив учневі переконатися самому.

— Виберіть якесь почуття і протиставте йому.

— Кому, пацюкові?

— Так, пацюкові.

— І що ж мені вибрати? — аж ніби розгубився Ругероні.

— Будь-що: кохання, секс, дружбу, себелюбство, співчуття, заздрість, жорстокість. Чи прагнення влади, задоволення бажань і ласолюбство, хвалькуватість чи скнарість. Що спаде на думку.

— Якщо я вірно вас розумію, — мовив Ругероні, — то пацюк означає смерть.

— Так, нашу смерть, наше зникнення, а також зникнення всього — речей, людей, історії, світу.

— І що не витримає протиставлення, нічого не варте?

— Атож, хоч ваше шановане самолюбство й безцінні гордощі теж виявляться марними.

— А боягузтво? — докинув Ругероні, в якого, прокидалася гострота думки, коли зачіпалося його самолюбство. — Можливо, його перевага в тому, що проганяє саму думку про смерть?

— Така втеча небагато важить, — відказав Мелвіл. — Адже пацюк неминучий. Смерть — із століття в століття. Чого варті якісь дні чи роки перед вічністю? А щоб закарбувати їх у свідомості, слід надати надзвичайної вартісності буттю. Іншими словами, опоетизувати його.

Проте учень не відступав. З якоюсь аж затятістю (принаймні так видалося Мелвілу) він зауважив:

— Гаразд, сеньйоре. Тоді погодьтеся, вважаючи безглуздими ймовірні переваги боягузтва, напрошується висновок, що навіть такий злочин, як убивство — дрібниця. Якщо, скажімо, торкнутися його вашим коштовним пробним каменем.

Якби Ругероні не захопився своїми хитромудрими розумуваннями, то, певно, помітив би, як міниться обличчя вчителя: з розпашілого воно спершу ніби посиніло, а тоді й побіліло, як крейда. Але це тривало лише мить. Майже впокорено вчитель посміхнувся:

— Вітаю вас, Ругероні. Пишаюся вами. Ваш закид вказав на обмеженість — чого приховувати — мого універсального ключа до людської поведінки. Очевидно, я розмірковував про людство, що його складають такі люди, як ми з вами. Хіба можна уявити, щоб хтось із нас серйозно замислився над тим, добре це чи погано — вбити ближнього? Зізнаюсь, я не брав до уваги вбивць, цих загадкових і незбагненних осіб…

— Так чи інакше, доведеться визнати: це трохи похитує віру у ваш ключ, пробний камінь чи чарівну паличку… Цей інструмент не завжди точний.

— Гадаю, Ругероні, ви не вимагатимете наукової точності від так званих — досить невдале визначення — суспільних наук. Прагнення піднести їх до рівня точних наук лише принижує їх.

Ругероні раптом відзначив:

— А пацюка сьогодні щось не чути. Чи не забрався він геть?

Мелвіл трохи роздратовано заперечив:

— Хоч його й не чути, він напевне десь тут.


4. ЧЕТВЕР

Він ледь віддихувався після бігу. Знову запізнювався. Як ніколи. Двері будинку розчинені, на підлозі кабінету настільна лампа, а в кріслі Мелвіла сидів поліцейський.

— Що сталося? — здивувався він.

— То ви і є студент Ругероні?

Це запитав не поліцейський, а комісар Бальдасарре, він зайшов до кабінету з сусідньої кімнати. Ругероні повторив запитання.

Комісар Бальдасарре був похмурий і опасистий чоловік, зовнішність його свідчила про неохайність, неуважність і недбальство. Стомлений, він наче тільки й вишукував крісло, аби впасти в нього. А тоді позіхнув і кліпнув очима. Потім втупився ніби в порожнечу невиразним, хоч і зичливим поглядом. І відказав:

— Якщо відверто, то я вас і чекав, аби про це запитати.

«Отже, мене в чомусь підозрюють», — подумки виснував Ругероні. І запитав уже комісара:

— А можна взнати, чому ви мене чекали?

Комісар знову позіхнув, потягнувся і став неквапливо пояснювати. Мовляв, знаючи про те, що Ругероні щоранку приходив сюди брати уроки, він подумав, що хлопець, який постійно спілкується з професором, міг би пролити світло на дещо й посприяти поліції.

Заспокоївшись щодо себе, Ругероні стривожився вже за професора. Але не встиг ні про що запитати, бо комісар його випередив.

— Як я розумію, — мовив він, — і сьогодні ви прийшли, як завжди, на урок.

Комісар заплющив очі.

— Атож, як завжди, — потвердив Ругероні, зацікавлено розмірковуючи, чи не задрімав комісар. — Хоч і з особливим настроєм.

— Тобто? Якесь передчуття?

— Зовсім ні.Розкаяння. Я хотів вибачитись. Сеньйор Мелвіл виявив мені неабияку довіру. Розповів про щойно вигадану чи відкриту ним теорію, яку я пихато заперечив. Саме так: пихато.

Комісарові очі розплющились, заблищали й уп’ялися в Ругероні, ніби в здобич.

— І більше нічого? Може, суперечка перейшла на крик? А тоді й докладів дійшло?

— Та як вам могло таке спасти на думку? Професор виклав мені теорію, завдяки якій можна визначити вартість наших почуттів, протиставивши їх пацюкові, що живе в будинку.

Комісар роззявив рота, та за мить зауважив:

— Послухайте, юначе, я щось не зовсім второпаю ваші слова. Точніше, одне слово — пацюк. Цікаво, що саме його ви згадуєте після того, що сталося.

— А що сталося?

— Попереджаю, якщо ви прагнете збити слідство на пацюка, то ні мене, ні прокурора з суддею на це не спіймаєте. По-перше, встановлено, що пацюків у будинку нема. По-друге, жоден пацюк у світі не лишить таких укусів.

— Які ще укуси?

— Ті, що призвели до смерті небіжчика.

— Небіжчика? А хто загинув? Тільки не кажіть, що з професором скоїлося непоправне!

— А ви не робіть здивованого погляду. Невже наша присутність нічого не підказала вам? Рано-вранці ринковий рознощик побачив тут воістину дантівське видовище. І негайно викликав нас. Завважте, згадані укуси належать куди більшій за пацюка істоті. Певно, завбільшки з вас.

Комісар уп’явся очима у випнуті зуби Ругероні. Той несамохіть стулив губи, приховуючи свою ваду.

— Ви що, підозрюєте мене? Та чого б я вдавався до такого звірства.

— Ми не маємо доказів, що це зробили ви. Але знаємо про іскру, яка могла викликати пожежу — дріб’язкову суперечку. Тепер зрозумілий і мотив: вам відомо, що професор відписав вам цей будинок, аби ви оселилися в ньому з нареченою?

— Звідки ви це взяли?

— З професорового заповіту. Знайшли в нічному столику. — Комісар довірчо поцікавився. — То як, захазяйнуєте тут?

— Ніколи в житті! Після того, що сталося…

— Після того, що сталося? — В голосі комісара знову прокинулося зацікавлення. — Ви ж начебто не знали, що сталося.

— Ви ж самі розповіли…

— Чому ви не хочете переїздити сюди?

— Насамперед через пацюка. Не хочу жити з пацюком. Раніше я ще сумнівався, що він є. А тепер знаю достеменно.

— У будинку нема ні пацюків, ні будь-яких інших тварин. Наш капрал, визнаний фахівець — він працював у солідних закладах по боротьбі з гризунами — перевірив увесь будинок, кожну кімнату, кожен сантиметр. Але нічого не знайшов.

— Нічого?

— Нічогісінько. А що я знайшов відповіді на «чому» і «як» (поки припущення), то мушу взнати про алібі у підозрюваного.

— Тепер уже я не збагну, про що йдеться.

— Тож я вас запитую: де ви були вчора вночі?

— А де я міг бути? В нареченої.


5. ОДНОГО РАНКУ, ЧЕРЕЗ ДЕЯКИЙ ЧАС

Вони саме розставляли свій нехитрий скарб по кімнатах і шафах, коли постукали в двері. То був Бальдасарре. Трохи злякано, Ругероні спитав:

— Що вас привело сюди, комісаре?

Бальдасарре глянув спершу на дівчину, тоді перевів погляд на співрозмовника. Пильний, але привітний погляд.

— Єдине бажання поновити добросусідські стосунки, які я колись, на жаль, мусив порвати через службові причини.

З удаваною незворушністю Ругероні докинув:

— І навіть запідозрили одного із своїх добрих сусідів…

— Та коли дізнався, що його алібі засвідчує високопорядна сеньйорита, а тепер — сеньйора Маріса, то сказав собі — підозри безглузді. І відразу спрямував увагу на ринкового рознощика, без твердого алібі. А тому й піддатливішого, набагато піддатливішого. Проте все даремно. То були прикрі години. Я людина старого гарту. Зізнаюся між нами, що без допитів з тортурами я ніби зв’язаний по руках. Отож зрозумів, що за таких обставин вибору в мене немає. Єдиним прийнятним кроком лишалася відставка.

— І ви пішли у відставку?

— Так. Тож відтепер я не комісар, а просто Бальдасарре. До речі, хочу повідомити, що я тепер власник ринку, а тому вбачаю у вас не лише друзів, а й клієнтів. Власне, ніяких змін ви не відчуєте — рознощик лишився той самий. Я вже казав, що дещо старомодний, бо прив’язаний до людей і до звичок. Не визнаю змін.

— Може, чашечку кави? — запропонував Ругероні.

— Перепрошую. Я саме обходжу свою клієнтуру, тож ніколи. Хіба іншим разом. То вам подобається будиночок?

— Дуже.

— І хто тепер стверджуватиме, що комісар не мав слушності?

— У чому? — здивувалася Маріса.

— Як це, в чому? А в тому, що тут нема пацюків. Іще добре, що вашому чоловікові вистачило тижня, аби переконатись у цьому.

— Не всі ж пацюки — мої, — пожартував Ругероні.

— Перехрестися, — докинула Маріса.

— Мертвий собака не вкусить, — заспокоїв комісар.

Молодята, обійнявшись, провели його до заскленого коридора. Вони бачили, як комісар покотив на велосипеді. А коли повернулися в будиночок і зачинили двері, то почули знайоме рипіння…


© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.


ШЛЯХ ДО ІНДІЙ


Мені й на гадку не могло спасти, що невдовзі муситиму вдатися до нотаток для доповіді, присвяченої доктору Франсіско Абреу, і щоденника своєї подорожі, аби написати статтю на свій власний захист. Замість вступу й пояснення скажу лише, що з доктором Абреу нас пов’язує довгорічна дружба, тому цілком природно вдатися до допомоги друга. Тож не гаючись, приступлю до виправдання; його складатимуть поверховий портрет палкої вдачі справжнього лікаря і скромні, але правдиві спогади про пригоди, що ознаменували одне з найважливіших відкриттів для чоловічого щастя. Тут я цілком згоден з Абреу, який звично повторює: «Фрейд таки мав слушність щодо статевих питань!» Хоч сам він, як відомо, і не прихильник психоаналізу.

Усіх медиків Абреу поділяє на дві категорії: на вчених і на тих, які, мов шарлатани, володіють даром лікувати. Себе він відносить до першої. Певною мірою я з цим погоджуюсь. Він справді вчений і в медицині виявляє блискучі знання. Водночас годі заперечити, що в історію медицини Франсіско Абреу ввійшов як видатний терапевт.

Починав він з медичної консультації на вулиці Фітц Роя. Скільки разів він мені переповідав: «Після прийому я проводжав хворого до дверей і визирав у передпокій з надією: хоч би хтось стояв у черзі! Як правило, було порожньо». Іноді я запитую себе, чи справжня привабливість Абреу не від його відкритого обличчя.

У ті часи мій друг вкладав і сили, і душу в нерівний двобій з недугами. Мешканці кварталу це оцінили, і становище різко змінилось. Маленький передпокій для чекання іноді не вміщував хворих, і траплялося (я сам свідок), люди стояли на вулиці в холоднечу, під дощем чи палючим сонцем.

Якоїсь п’ятниці, пообідньої пори Абреу прийняв здорового на вигляд сеньйора, який скаржився на напади слабування. Тремтячі й спітнілі руки пацієнта вказували швидше на його помисливість. Коли лікар (з широкою усмішкою на відкритому обличчі, яке так подобалось усім, хто його знав і любив) підійшов, щоб зазирнути в очі хворому, той несподівано зомлів. Абреу, як він сам пригадує, мовив собі: «Тільки не втрачати голову». Якнайспокійніше приклав стетоскоп до грудей хворого й відчув, що серце в того зупинилось. «Таке в мене неможливе», — подумав лікар і знову приклав стетоскоп. Але таки мусив визнати неймовірне: серце не билося. Розгублений, він набрав номер «швидкої допомоги» й попросив негайно прислати карету. Збагнувши свій прорахунок, він утішився хоча б думкою, що не піддався першому порухові і не визирнув у передпокій, щоб закричати: «Лікаря! Лікаря! Чи є серед вас лікар?» Ті хвилини біля померлого, якого він не зумів повернути до життя, видалися Абреу вічністю. Він нарікав на свою нещасливу долю, мріяв, щоб «швидка» не приїхала і щоб у передпокої не було нікого. Пригнічений, почув далекі завивання сирени, а за мить затупотіли санітари. Поклавши небіжчика на ноші, вони пронесли його через натовп хворих, які проводжали процесію здивованими й переляканими очима. Позаду похнюплено ступав Абреу. На мить затримався біля виходу й оголосив:

— Я зараз повернуся. Нічого не сталося. Абсолютно нічого.

Коли за півгодини він повернувся, у передпокої лишилася тільки одна сеньйорита; вона не втекла, певно, з сором’язливості чи від несміливості. Він оглянув її неквапливо, наче й забув про час. І раптом завважив, що сеньйорита якось дивно позирає на нього. Цнотливий, нездатний до шурів-мурів з першою-ліпшою, Абреу припинив медичний огляд, виписав рецепт і вручив його, промовивши безбарвним голосом:

— Приймайте по таблетці перед сніданком.

Він залишився сам у консультації, не знаючи, як одігнати згадку про сумний випадок. Хоч як відганяв прикрі думки, однак сумнівався, чи не відступляться від нього постійні пацієнти.

Але ні, вони не відступились. У понеділок, після другої пополудні прийшли не лише ті, хто був тоді, коли помер хворий, а й чимало інших. Півтора тижні Абреу ревно трудився, і консультація майже щодня була переповнена. Аж поки в середу другого тижня худющий як тріска хворий нагло не помер. Цього разу пацієнти розбіглися вже остаточно.

Після недовгих міркувань Абреу дійшов висновку, що краще викорінити зло й закрити консультацію. Проте не думай, читачу, що удари долі збентежили чи збили з пуття мого приятеля. Вони допомогли йому подолати певний етап і знайти своє покликання.

Абреу часто повторював, що окремі людські недуги, відомі здавна як невиліковні, свідчать про безсилля медицини. Чого б тільки ми не віддали, аби не застуджуватись, не відчувати зубний біль і біль у попереку, не втрачати поступово зір і волосся, не сивіти!. Ці постійні, притаманні всім болячки доводять поразку, медицини.

— Навпаки, — заперечував я йому, — це твій оптимізм невиліковний.

Не беруся стверджувати, що саме наші балачки підштовхнули його до нового розділу в житті, переможного й славетного. Певно одне: Абреу зумів зосередити всю свою залізну волю, всі знання на винайденні засобу проти однієї з недуг, від якої здавна відступилася медицина, але так настраждалися чоловіки. За досить короткий час він відкрив так звану «Формулу Абреу» проти облисіння. Експерти з лабораторій «Ермес», куди він представив своє відкриття, підтримали його і виплатили чималий завдаток. Він вирішив витратити його якнайкраще — на подорож по Європі з дружиною, доньєю Саломе. Повідомивши мені ці гарні новини, Абреу наостанок зичливо запросив:

— Приєднуйся і ти до нас.

Я не примусив себе вмовляти. Для аргентинця мого покоління подорож до Європи уявлялася такою ж винагородою, як і для письменника Нобелівська премія чи для віруючого — рай. Та й украй приємне товариство. Абреу, мій давній друг, з яким мені завжди було добре і від якого я стільки дізнався, і донья Саломе, достойна сеньйора. А якщо цього замало, то, як кажуть, жінка з голови до п’ят.

Нашу подорож ми почали з Амстердама. В готелі почули, нібито в Аргентині стався землетрус. Увечері ми пішли до посольства взнати свіжі новини. Нас прийняв посол, сеньйор чи доктор Брауліо Бермудес, котрий, як з’ясувалося після обміну посмішками й поплескувань по плечі, був товаришем Абреу по навчанню в зразковій національній школі. Аргентинець старого гарту, коли ще цінувалася чемність. Коливання землі обійшлося без руйнувань і жертв, тож посол не приділяв йому особливої уваги; його непокоїло інше — найближча святкова церемонія, коли він мав представитися королеві в Гаазі. Ми відчули, що цей веселий і розкутий з нами дипломат ніяковіє перед іноземцями.

Розмовляючи, він підійшов до великого дзеркала, відразливо скривився, а тоді несподівано кинув:

— Жарти жартами, а зовнішній вигляд неабияк важить.

— Та ти виглядаєш, аж завидки беруть, — докинув Абреу.

— Еге ж бо, завидки, — кивнув посол. — Особливо коли ти голомозий!

Я вирішив, що настала слушна мить віддячити моєму товаришеві по мандрах.

— Шановний после, — озвався я, — а чи знаєте ви, що наш друг, доктор Абреу, винайшов засіб проти цього?

Мої слова зацікавили посла; що ж до Абреу, то він став пишномовно вихваляти свій еліксир, який начебто діяв блискавично. Я відчув сором. «Не вистачало тільки, — майнула думка, — щоб він пообіцяв негайно покрити цю лисину лев’ячою гривою». Скажу відверто, поведінка мого друга здивувала й засмутила мене. Надто швидко він перекинувся до категорії лікарів-шарлатанів.

Дону Брауліо, мабуть, неабияк дошкуляла лисина, бо він відразу ж запитав:

— Скажи, а чи не можна зараз отримати флакончик твого чудодійного еліксиру?

Ми пообіцяли передати йому еліксир того ж таки вечора. Коли вийшли з посольства, я дорікнув, що Абреу за ті ліки не попросив запрошення на урочисту церемонію. Проте він знову мене приголомшив, відрубавши:

— Я ще не схибнувся, аби туди ходити.

— Ти хоч усвідомлюєш, про що йдеться? Церемонія в королівському палаці! Така нагода трапляється раз у житті!

Все було марно. Моя спроба заручитися підтримкою доньї Саломе не мала успіху. Як і Абреу, вона вважала офіційні урочистості безглуздими й нудними. Що ж, вони вільні мати власну думку, але чому це я маю під неї підлаштовуватись? Отож без зайвих пояснень попросив у Абреу флакончик його еліксиру.

— Сам його віднесу, — оголосив я.

Сказано — зроблено. Я повернувся до готелю з таким жаданим запрошенням у кишені.

Наступні дні ми тішилися подорожжю, хоч мене час від часу обпікала думка, що очікувана церемонія може фатально відбитися на доброму імені Абреу. Не вірилося, що його еліксир якось подіє. Урочистості наближались, а моє хвилювання наростало. Я навіть хотів поділитися сумнівами з Саломе. Коли ми відчуваємо тривогу й непевність, завжди шукаємо розради в жінки. Одначе я стримався, бо вирішив, що краще звіритися другові. Та він непохитно вірив у свій еліксир.

Коли, зрештою, настає довго очікувана подія, ми переконуємося, що і тут, як і скрізь у житті, нас спіткають непередбачені незручності. Врочиста церемонія починалася об одинадцятій ранку, і не в Амстердамі, як я був певен, забувши розмову з послом, а в Гаазі. Консьєрж готелю, на обізнаність якого можна було покластися, порадив прийти до палацу о пів на одинадцяту. Щоб устигнути на ранковий поїзд, довелося похапцем проковтнути сніданок і не розкошувати у ванні.

Крім усього, моє запрошення виявилося не таким уже й цінним. Справді вартісними були запрошення білого кольору для почесних гостей. Зелені ж, як у мене, дозволяли зайти до палацу і стовбичити серед натовпу в кінці зали. Зіпнувшись навшпиньки, я, звісно, міг побачити королеву й поважних сановників, що приймали вітання дипломатичного корпусу; але довго так не простоїш, тож раз у раз витягав шию поглянути, чи не настала черга Бермудеса. А тоді знову наче опускався серед майже поспіль високих голландців. Тому мало не проґавив епізод, про який потім так багато говорено. Вирахувавши, що австрійський посол закінчив своє вітання, я визирнув між плечима голландців, аби переконатися, що настала черга представника Албанії; і хоч як швидко знову зіпнувся навшпиньки, наш Брауліо Бермудес уже прямував до королеви. Сподіваючись на диво, яке б засвідчило, що мій друг Абреу не перебільшив, наче звичайний шарлатан, цілющість свого еліксиру, я вп’явся очима в голову Бермудеса. Зізнатися, спершу я засмутився. Мабуть, у глибині душі я таки мріяв побачити в посла густу чуприну, тому відчув розчарування. Та коли придивився уважніше, то помітив, що голову його вкриває легенький пушок, і знову піднісся духом; втім, від цих думок мене відволік незвичний вираз обличчя Бермудеса. Напружений і збентежений, він нешвидко, скрадливо наближався до королеви. «От бо скромник, — промимрив я, — тюхтій». Проте вголос не відзначив цю потішну різницю між двома дійовими особами, які привертали мою увагу: Бермудесом, у якого наче зсудомило м’язи, й королевою, розслабленою, щасливою і спокійною. Як розповідають очевидці (я сам того не бачив, бо на мить опустився, щоб перепочити, з носків на ступні), зсудомлені м’язи раптом розпросталися, як пружина, і підкинули дипломата в кошачому стрибку. Далі ми стали свідками метушливої й ганебної сцени. З одного боку, патетичні й турботливі поривання захистити королеву, заспокоїти її й знову надихнути на урочистий акт, заради якого ми зібралися — всі ті зусилля, що, як спершу здалося, ні до чого не приведуть. І водночас безчестя: нашого посла виштовхують стусанами геть. Наслідки дивного інциденту можна було передбачити. Преса зарясніла взаємними звинуваченнями, яким обидва уряди прагнули покласти край, обмінюючись офіційними заявами, такими обачливими й невизначеними, що вони лише посилили недовіру. А скінчилося все сумно: одного з наших найкращих дипломатів усунули з посади.

Ми не залишилися поруч із ним у скрутну годину, яка йому судилася. Розписана до дрібниць подорож примушувала рухатись далі, де нас мали зустріти в точно визначені дні й години наукові секретарі й директори наукових товариств, пов’язаних з лабораторіями «Ермес». Наступна наша зупинка була в Парижі. Абреу залишився неабияк задоволений переговорами з представниками, не пам’ятаю якої саме місцевої установи, одначе тут нас прикро вразила донья Саломе; коли ми пішли оглянути Ейфелеву вежу, вона, пославшись на запаморочення, полишила нас. Розглядаючи Париж з висоти пташиного лету, Абреу раптом запитав у мене:

— Ти помітив, що останнім часом я чомусь її дратую?

Розмірковуючи, як їм краще допомогти, я набрався духу і зазначив:

— Ти з головою поринув у роботу, геть занедбав себе. Поруч із такою чарівною сеньйорою, як донья Саломе, не місце дідуганові. Але факт залишається фактом: винахідник знаменитого засобу проти облисіння сам лисіє. Нісенітниця! Парадокс!

Невдовзі я переконався, що мою пораду почули. Кінець тижня на березі озера Леман був казковий. Які чари вплинули, що настрій сеньйори покращився? Безперечно, не зовнішні зміни в ньому. Його голомозий череп так само ледь прикривало ріденьке волосся. Але з’явилася надія, і відчувалося, що Абреу став дбати про зовнішній вигляд. Отож донья Саломе мусила відчути втіху і задоволення.

З часом ми розуміємо, як жінка впливає на наш настрій. Навіть те, що женевці поставилися недовірливіше за голландців і французів до чудодійного еліксиру, не засмутило мого друга Абреу. Щастя заразне як хвороба. На що вже я затятий холостяк, і то відчував піднесення. Донья Саломе пишалася, як весняна квітка і з веселою поблажливістю сприймала перешкоди й незручності, яких не бракує в будь-якій подорожі. Я все більше захоплювався нею. Уперше в житті бачив я жінку справді радісну й безтурботну.

З однаковим настроєм сіли ми втрьох у Східний експрес. Можливо, в кожного були свої особисті почуття, однак різниці я не помічав. За тривалу поїздку між подружжям виникло, певно, якесь непорозуміння, що на нього я не звернув уваги. Тому був просто ошелешений наступними подіями. Всю ніч я крутився на дивані в купе, наче передчував лихо. Раз у раз вмикав світло й дивився на годинник. Кінець кінцем не витримав, підвівся, вдягнувся і подався до вагона-ресторану, сподіваючись, що вже відчинено. Ресторан не працював. Було 6.45 ранку.

Я все бачу наче зараз. Я повертався назад до купе, коли поїзд зупинився на якійсь станції. Я відчинив вікно, визирнув і прочитав назву: «Загреб». Пероном походжали мальовничі селяни й продавці сувенірів. Серед них я раптом помітив, не повіривши власним очам, знайому постать: донью Саломе — поспіхом одягнену, що впадало у вічі, з валізою в руці. Вона прямувала до виходу з вокзалу і от-от загубилася б, якщо її не покликати. Сподіваючись, що помилився, я гукнув:

— Донья Саломе! Донья Саломе!

Вона обернулася, приклала палець до губів і знетямлено прохрипіла:

— Сил моїх більше нема!

Тоді зігнулася, наче під тягарем, і пішла далі. Незабаром вона зникла з очей.

Я хотів сплигнути з поїзда і якось повернути її назад, але завагався. Поїзд рушив. Я почувався винним, гарячково думав, як повідомити Абреу і як він це сприйме.

Він, здавалося, більше засмутився, аніж здивувався.

— Що я робитиму без неї? — бурмотів він знов і знов.

Чужа душа — темний ліс, принаймні душа Абреу для мене. Хоч він і справді був пригнічений, проте не обминав увагою інших жінок. Минуло зовсім небагато часу, як втекла донья Саломе, а він, щойно повз нас проходила якась жінка, пускав очима бісики й шепотів соромітності. Пригадую, він докинув: «Попусти моєму коневі, жодної спідниці не пропустить».

Ми недовго пробули в Стамбулі і прилетіли літаком у Багдад — місто, що сповнило мене радісних сподівань, бо ще змалку, це місто бентежило мою уяву. Зупинилися в готелі «Хайям». Консьєрж дав мені план міста, туристичні проспекти й порадив остерігатися палючого сонця. Коли ми ранком вийшли з готелю, я зауважив Абреу:

— Такої спекоти краще не потикатись нікуди до вечора. Ходімо й насамперед купимо капелюхи.

Він поглянув на годинник і заперечив:

— Я ловлю таксі, бо запізнююсь на зустріч у філію «Ермеса».

І він поїхав. Я проводжав поглядом таксі, поки воно загубилося серед безладного і барвистого мусульманського світу. Тепер цей спогад викликає в мене хвилювання. Тримаючись вузенького затінку попід будинками, я ступав наче над прірвою, коли, зрештою, побачив крамничку, з виставленими у вітрині фескою, кашкетами й колоніальним шоломом. Я придбав собі шолом. Корковий, легенький, він водночас стискав голову, наче свинцевий.

Я блукав базаром, доки стомився. В одному буклеті, що дав мені консьєрж, я вичитав, що базаром називали вулицю, якою їздили парадні карети й яку збудував відомий паша. Тепер, розмірковуючи, я доходжу висновку, що йшлося про базар у Дамаску, де я ніколи не бував.

Коли я повернувся до готелю, натомлений і зголоднілий, то побачив, що Абреу ще нема. Але спершу не стривожився. Сидячи в холі, не зводив очей з обертових вхідних дверей і відтягував, як міг, другий сніданок.

Зрештою поснідав і поспав. Щоб згаяти час, вирішив поблукати містом. Але спершу зазирнув до ресторану, чи не з’явився часом мій друг. Старий офіціант, що приніс каву, шепнув мені:

— Консьєрж хоче поговорити з вами.

Консьєрж запросив мене до кімнати, куди мав прийти управляючий. Я чекав його і плутався в здогадах. В голову лізли найбезглуздіші припущення, одначе дійсність, як я невдовзі переконався, перевершила мої сподівання. Те, про що чемно й сумно повідомив управляючий готелем в третій особі однини, видалося неймовірним. За участь у тяжкому вуличному інциденті Абреу забрали в поліційний відділок; його точної адреси управляючий не знав.

— Та чи знаєте ви, хто такий доктор Абреу? — згукнув я. — Людина із світовим ім’ям, знаменитий винахідник!

Управляючий похитав головою і став виправдовуватись.

— Щиро співчуваю, — докінчив він.

— Адресу аргентинського посольства ви принаймні знаєте? — похмуро спитав я.

Поспитавши підлеглих і погортавши путівники, він написав на клапті паперу адресу й пояснив:

— Це ви покажете таксистові.

Їхали ми недовго, що аж зродилася підозра, чи не вмисно мені порадили таксі, аби видурити гроші з іноземця. Таксі зупинилося біля будинку з флагштоком і бронзовою табличкою. Я прочитав назву і скривився… То було не посольство, а консульство. Легковажний управляючий заслуговував на лайку. Я розраховував, що втручання нашого найвищого представництва спонукає місцеві власті виправити помилку. А підтримка консула не надасть моєму протесту ваги. Проте, щоб не гаяти ні хвилини, бо ж треба було виручати товариша з халепи, в якій опинився, я вирішив розпочати звідси.

Консул, доктор Лаборде, прийняв мене в своєму кабінеті. Не скажу, що зустрів неприязно, але якось пригнічено й силувано.

— Що вас привело сюди? — запитав він так, наче долав страшенну втому.

Як несхожі між собою люди! Ніякого порівняння з Бермудесом, колишнім послом у Голландії. І ми ще дивуємося, що наші справи ідуть кепсько. Цей, що так неохоче приймає співвітчизника, працює собі, а висококласного дипломата, як Бермудес, позбавляють посади. Єдине, що єднало тих службовців, це національність і лисина.

«Не час обурюватись», — схаменувся я. Навпаки, слід було так настроїти консула, щоб він допоміг Абреу.

— Мого товариша по подорожі, відомого винахідника Абреу місцеві власті звинуватили в якомусь химерному вуличному інциденті.

Лаборде пильно поглянув на мене й довірчо проказав, наче виливав душу:

— Сидиш тут у чорта на болоті і чекаєш, поки з’явиться співвітчизник і принесе, сказати б, живлющий дух батьківщини. А коли зрештою з’являється, то неодмінно з неприємностями. І благає виручити. Остогидло!

Я аж затремтів від обурення і відрубав:

— На відвертість — відвертістю. У тієї людини, якій ви не бажаєте допомогти, є дещо рятівне для вас.

— Послухайте, — докинув він, — такої спекоти годі второпати ваші натяки.

— Гаразд. Тоді поясню: ви позбудетесь лисини.

Він утупився в мене некліпним поглядом.

— Ви при доброму здоров’ї? — поцікавився він. — Так, я голомозий, та ще й довірливий. Чи це ви такий наївний? Подумайте тільки: просите, аби я посварився з місцевими властями, які й так сидять мені в печінках. І то заради якогось шарлатана, що винайшов чудодійний засіб від облисіння.

Я не здавався:

— Ви маєте слушність. Найкращий засіб, бо він єдиний виліковує. Коли щиро, то мене дивує, що представник нашої країни має Абреу за якогось шарлатана.

Ми сперечалися, а тоді Лаборде погодився подзвонити своєму знайомому; той, з його слів, був своєю людиною в поліцейському управлінні. Їхня розмова тривала, а я помітив, що обличчя Лаборде стає похмурішим. Він поклав трубку, обернувся до мене і повільно похитав головою.

— Я вмиваю руки, — оголосив він.

— І чому, дозвольте поцікавитись?

— Вони розлючені. Ваш друг серед вулиці накинувся, тільки послухайте, на дервіша.

— На дервіша?

— Та ще й на дервіша-ревуна. Тут закони прості: йому відрубають голову або каструють.

— Я хочу поговорити з нашим послом.

Лаборде почав щось плутано й занепокоєно пояснювати, а тоді підсумував:

— На вашому місці, тобто, як товариш по подорожі сеньйора Абреу, я сів би на перший-ліпший літак, поки не кинулися розшукувати. Второпали?

Я відповів, що, мовляв, коли він такий певний у моєму загрозливому становищі, то нехай зробить ласку і забронює мені місце на найближчий літак. Він змусив себе умовляти, та кінець кінцем зателефонував до туристичного агентства. Тоді поплескав мене по плечі і підштовхнув до дверей.

— Не баріться, — попередив мене. — Летите сьогодні о 20.45 на літаку австрійської авіакомпанії. У вас лишилося п’ятдесят хвилин, щоб дістатися до готелю, спакуватися і благополучно відбути.

Я вже був на порозі, коли він раптом поцікавився, чи справді еліксир Абреу такий чудодійний і чи не міг би я влаштувати йому один флакончик.

До мене знову повернулася самовпевненість.

— Якщо десь завалялася пляшечка, я залишу її для вас в готелі «Хайям». Поцікавитесь у консьєржа, — холодно пообіцяв я.

На вулиці я зупинив таксі, але за мить пожалкував, бо серед того стовпотворіння швидше було дістатися до готелю пішки. А втім, я неодмінно заблукав би.

Чергового адміністратора в готелі «Хайям» я попросив підготувати мені рахунок. А тоді, не чекаючи ліфта, побіг сходами нагору. Квапливо поскладав у валізи одяг і два останні флакончики еліксиру. Готельний службовець, бажаючи, певно, мати на чай, підскочив до моїх валіз.

— А доктор Абреу також виїздить? — поцікавився черговий.

— Так… можливо, — збентежився я.

— А що робити з його речами? Може, покласти на reserve[13]?

Не знаючи, про що йдеться, я погодився:

— Атож, покладіть, будь ласка, на зберігання.

Консьєрж вийшов попрощатися зі мною і цим нагадати про чайові. Я простягнув йому гроші і сказав, що залишу в нього флакончик для консула. Я навіть не усвідомив, навіщо це роблю: був такий заклопотаний і знервований, що нічого не тямив. Тоді розкрив валізу і став копирсатися в навалених жужмом речах під докірливим поглядом когось із присутніх. Знайшовши пляшечку, тицьнув її консьєржу і попрохав:

— Коли навідається аргентинський консул, сеньйор Лаборде, передайте це йому.

В аеропорт я приїхав перед самим відльотом. Схопив валізи й побіг, обливаючись потом і аж згинаючись під тягарем. Хвилювання досягло краю. Тут було стільки інспекторів та поліцейських, що я злякався, чи не за мною, бува. Аж коли опустився на крісло в літаку, то полегшено зітхнув: «Яке щастя!» Мабуть, я зомлів, бо отямився вже в повітрі: стюардеса саме роздавала таці з їжею.

По дорозі з Відня у Франкфурт мене не полишало відчуття щасливого порятунку, проте вже між Франкфуртом і Буенос-Айресом змайнула думка: а чи все можливе я зробив, щоб визволити Абреу? Сумніви невдовзі обернулися на докори сумління, хай безпідставні, але пекучі. Я захвилювався, роздумуючи, як мене зустрінуть у Буенос-Айресі. Уявив галас, що його зчинять журналісти, звинувачення мене у зрадництві й боягузтві.

Не пам’ятаю, який мандрівник сказав, що повернення на батьківщину, наче пробудження від сну. В аеропорту Есейса мене справді чекали журналісти, але без підозріливості чи ворожості, а як друга нашого видатного вченого, останнього, хто його бачив до ув’язнення в далекому місті Сходу. Мене засипали запитаннями, прагнучи якомога більше дізнатися і про мене, і про славетного Абреу, що зараз перебував за тридев’ять земель. Вони сприймали на віру все, що я казав, і вимагали ще і ще. Я мусив узяти себе в руки. Спотворити чи прикрасити дійсність було легко, але й небезпечно; та й з’явилася можливість кількома влучними словами втопити назавжди консула Лаборде. І хоч якою великою була спокуса, інтуїтивно я відчув, що в розмові з аргентинцями, яких об’єднали спільні переживання, не варто торкатися прикрих і суперечливих нюансів.

Пригадуючи свій душевний стан упродовж тих перших днів у Буенос-Айресі, я б назвав це порою випробувань. Бо як інакше визначиш щоденні інтерв’ю з кореспондентами — вранці, вдень і ввечері, — коли весь час очікуєш підступних запитань? На щастя, минав час, і, хоч національна стурбованість за долю Абреу не ослабла, інтерв’ю поступово припинились. Я повернувся до звичного життя, радіючи, що не припустився жодної помилки. Я ще пишався, що народився під щасливою зіркою, коли зустрів доктора Гавіатті з Аргентинської медичної академії.

— З міністерства закордонних справ передали, — повідомив він, — що доцільно було б провести збори академії на підтримку твого друга Абреу. Після тривалого обговорення зголосився на промову доктор Осан. А ми вирішили, що непогано б і тобі сказати кілька слів про друга в колі його колег.

Хоч ця пропозиція і втішила мене, я, проте, зауважив:

— Старий, куди мені свинячим писком та в пшеничне тісто. Я ж бо не член академії, навіть не лікар.

— Хай тебе це не хвилює, — заспокоїв Гавіатті. Оглянув мене, поплескав по плечу і мовив, схоже, без жартів, приголомшливі слова: — З твоєю розкішною лисиною ти чудово впишешся в загальну картину.

Наче здалеку я чув його голос, що провадив далі:

— Наступного четверга, о дев’ятнадцятій годині… Запросили вже дружину Абреу… Якщо хочеш привести якогось знайомого, зазнач, ніби це твій секретар, щоб йому виділили запрошення.

Я проводжав його очима, а подумки рахував дні, що лишилися до четверга. Тільки п’ять. Прірва часу для тих добродіїв, що за ніч здатні підготувати доповідь на ранок. Але обмаль для мене. «Щоб не осоромитись, — вирішив я, — найкраще (ото наївна людина!) піти додому й узятися за роботу». Абреу я знав змалку, або майже змалку, але ніколи не задумувався, скільки я зможу про нього розповідати: кілька годин чи кілька хвилин.

Удома я дивився на себе в дзеркало у ванній і раптом пригадав, як одна моя приятелька казала: «Настає час, коли з острахом зазираєш щоранку в дзеркало: що там іще готує новий день». На моїй зовнішності вік відбився з прикрою відвертістю: дві залисини розповзалися на голові, просвічуючи крізь поріділе волосся.

І подумав, якби був трохи розумніший, то давно скористався б засобом проти гнітючого ґанджу. Тож негайно взявся до діла. На щастя, одна пляшечка ще збереглася.

Як я тепер розумію, доповідь моя вдалася. Якщо вишукувати в ній невдалі місця, то, певно, слід відзначити проказані скоромовкою хвилюючі епізоди. Хоч така неуважність, як на мене, компенсується дошкульністю тих фрагментів, де йдеться про дикунську неосвіченість тих, хто ув’язнив ученого. Що ж до мене особисто, то в якомусь нападі зарозумілості (зовсім невластивої мені) я дійшов думки, мовляв, про мою відданість Франсіско Абреу треба судити не за поведінкою в Багдаді, а за промовою на його захист. Працював я справді швидко і натхненно. Можливо, це діяв славнозвісний стимулятор чи еліксир, що його я регулярно приймав перед їжею і чаєм на сон.

У день виступу я прокинувся впевнений і безстрашний. Я не мав і гадки, що нерви можуть зіграти зі мною лихий жарт. Якби я трохи розслабився, то побачив би, що нагадую кулачного бійця перед двобоєм, а не звичайну людину, яка збирається виголосити промову.

Я зайшов до амфітеатру, де було вже повно людей. Приєднався на сцені до невеликого гурту; один із сеньйорів поцікавився, чи непунктуальність не найгірша вада аргентинців. Інший пояснив мені:

— Зверніть увагу, ми вже й так запізнюємось, а доктора Осана й досі нема.

Він начебто додав іще щось чи невиразно пробурмотів. Та я раптом забув і про співрозмовника, і про академіків довкола, і про публіку. Мою увагу захопило чарівне видіння. Розкривши обійми й сумовито всміхаючись, до мене йшла донья Саломе. Запевняю, спершу її поява викликала в пам’яті лише хвилюючі спогади про любе мені подружжя. Аж тут зі мною щось зробилося, справжня метаморфоза, і все моє єство нестримно потяглося до доньї Саломе.

Нема потреби переповідати, що сталося далі — про це всім відомо. Відчуваю, втім, що газети, які не славляться поміркованістю, відчутно спотворили події. А втім, як це не важко і не соромно, я все визнаю. Проте не згоден, що за все мушу відповідати, як це дехто силкується довести. Вважаю, що моя провина лише в тому, що вчасно не збагнув самоочевидної речі. Як і Колумб свого часу, Абреу й собі зробив дивовижне відкриття, але відкрив зовсім не те, що шукав. Вище ми згадували кілька випадків, які підтверджують таку думку. Якщо ж хтось воліє ще доказів, то їх він знайде в останньому повідомленні преси. Консула в Багдаді, того самого, який умив руки в справі з Абреу, було заарештовано. За спробу зґвалтувати посеред вулиці літню жінку в національному одязі, з обличчям під чадрою.


© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.


ТРІЙЦЯ


1. ХОАННА

Люблю читати мемуари, певно, тому і сам мрію їх написати. Та щойно віддаюся спогадам, відчуваю сумнів: а кому воно цікаво? Я не воював, не був шпигуном, не вбивав, навіть не займався політикою. Мою книжку неминуче складуть самі описи душевного стану, як у тих оповіданнях, що їх приносять мені гонористі письменники-початківці. Один мій колега зауважив: «Хто прискіпливий до своїх задумів, ніколи їх не здійснить. Найкращий спосіб щось написати — сісти й написати». Його слова чомусь додали мені впевненості. Тож скористаюся цим і переповім вам випадок, який стався упродовж трьох ночей 1929 року.

Першої з них, місячної ночі я зіткнувся на вулиці Монтевідео, між кварталами Кінтана й Уругвай, з реготливим і співаючим гуртом людей. Там була й жінка, така вродлива, така білошкіра, з тонкими рисами обличчя — вона відразу привернула мою увагу. Я аж укляк, витріщивши очі, а вона жартівливо вклонилася мені, без найменшого кепкування. А наступні дні я так чи інак вертався подумки до тієї пригоди на вулиці Монтевідео.

І ми таки з нею зустрілися. Звали її Хоанна Глюк. Далекий нащадок відомого композитора, вона народилася в Австрії, вчилася в Буенос-Айресі, точніше, в Бельграно, і була замужем за літнім поважним сеньйором, карним суддею, доктором Рікальдоні. Другої з тих трьох ночей в одному готелі помережаного яругами містечка Вісенте-Лопес (у будинку старовинної вілли з величезним садом, з якого мені запам’яталися лише евкаліпти й річковий краєвид) Хоанна зізналася, що тієї ночі, коли ми зустрілися на вулиці Монтевідео, їй наснилося, ніби я її викрав на «паккарді». Я відчув утіху і від своєї ролі в її сновидінні, й від марки автомобіля. Марнославство — доволі таки нице почуття.

Поїздом ми повернулися до Буенос-Айреса. Я провів Хоанну до її будинку на вулиці Тукуман; було близько другої ранку.

— Так пізно! А чоловік нічого не казатиме?

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Я все влаштую.

Мені хотілося вірити їй, хоч природна обачність остерігала: не піддавайся дурманові марнославства, щоб потім не каятись.

А вранці мене розбудив телефон. Я відразу впізнав шепіт Хоанни.

— Прощавай, — мовила вона. — Ми їдемо на віллу в Пілар. Я все розповіла чоловікові. Пробач.

«Я ж попереджав, — роздратовано подумалося мені. — А вона, бідолашна, була така певна. Що я можу вдіяти? Поки що — нічого. Чекатиму своєї нагоди».

На носі були іспити, тож я вирішив поринути в навчання. Одначе зосередитися не міг. І не знав, куди себе подіти. Чому вона вибачилася? І як розуміти її «прощавай» — «до зустрічі» чи «прощавай назавжди»?

Я і не уявляв, що так закохаюся в неї.

Її повідомлення було несподіваним і вимагало прояснення. Знічев’я я переглянув у газеті колонку оголошень про продаж потриманих автомобілів. «Паккард», — вичитав я, — випуску 1924 року, 12 циліндрів, у гарному стані, 600 доларів, майстерня Ландівара»; далі йшов номер будинку на вулиці Флоріди. Тоді я пробіг очима кіноафішу. Жодна із стрічок не привернула моєї уваги. В кінотеатрі «Петтіт сплендіт» показували «Шейха»; я його бачив кілька років тому і запам’ятав — чи домалював пізніше в уяві — лише Родольфо Валентіно в арабському вбранні, верхи на коні з героїнею, яка сиділа позаду нього.

Задзвонив телефон. Я припав до трубки й розчарувався; замість любого голосу приятель пропонував мені роботу: перекласти для адвокатського бюро документи з французької, пов’язаних із судовим позовом за незаконне використання назви відомого одеколону.

— Вони гарно платять, — переконував приятель. — Сто песо за сторінку.

«Хай собі залишать», — хотів відрубати я, проте вирішив, що робота хоч ненадовго віджене прикрі думки, і погодився. Попередивши матір, що вдома не обідатиму, я подався до контори.

Там переглянув документи й поцікавився:

— А на коли потрібен переклад?

— На сьогодні.

Мене провели до кімнатчини з друкарською машинкою і всім необхідним аж до французько-іспанського словника й французького довідника з юриспруденції та права. До вечора я перекладав, перервавшись лише задля чашечки кави. Переклав, відредагував і надрукував. Вийшло шість сторінок. Із шістьомастами песо в кишені я помчав до майстерні Ландівара.

«Паккард» виявився сірою таратайкою з величезним капотом, окантованою двома рядами болтів, як у танка. Відкидний верх був як новенький, на боковинах запони — слюдяні віконечка. Я поїхав випробувати автомобіль разом із продавцем, сеньйором Вілелою — смаглявим, присадкуватим креолом, худющим і костистим, у строкатому костюмі і з напомадженим волоссям. Коли ми повернулися до майстерні, він поцікавився:

— То як ви його оціните, хлопче?

— «Паккард»? Десять балів! Але хотів би задати наївне запитання: а якусь ваду ця машина має?

— Не стану брехати, хлопче. «Паккард-12» — чудовий автомобіль з єдиною вадою, про яку всі знають. Жере багато бензину. Двадцять літрів на п’ятдесят кілометрів. На вашому місці я купив би менш потужний «паккард». Обійдеться дорожче, але вийде дешевше. Я дохідливо пояснив?

— Так, але я його не куплю.

— Бо хочеться дванадцятициліндровий?

— Не в тім річ. У мене шістсот песо з дрібняками. Якраз на машину й бензин.

— Примха, хлопче, кепський порадник. Ти справді купуєш?

— Так, якщо зараз і отримаю.

— За три дні, якщо твоя ласка. Завтра або післязавтра заФелефонуй мені, сходимо до управління дорожнього руху і все залагодимо. Ось так, хлопче. Але не давай «паккардові» закрутити собі голову й заполонити душу.

— А я доїду на ньому до Пілар?

— Чому ж ні?

— Щовечора дощить.

— Покладися на моє слово. «Паккард-12» — що трактор, будь-яку багнюку здолає.

(Події відбувалися до 1930 року, коли шляхи ще були ґрунтові.)

Я отримав машину і проспектом Сан-Мартін, якщо не помиляюся, виїхав із Буенос-Айреса. Спершу витискав з неї, що міг, і на пагорбі Сан-Мігель помітив, що лишаю далеко позаду інші автомобілі. Тож в’їхав до Пілара, нахабно виробляючи кривулі, ніби горлав: «Дорогу мені, дорогу!»

Насправді ніхто не міг чути того крику. Все містечко сиділо по домівках, бо саме була обідня пора. У випадкового перехожого я запитав, як дістатися до вілли Рікальдоні. Проте його розлогі пояснення мало що дали. Я звернувся до іншого мешканця, але й тоді чимало покружляв, поки дістався вілли.

Служниці, яка б відчинила, я збирався сказати: «Поклич сеньйору». Але двері відчинив чоловік. «Тим краще, — вирішив я. — Менше непорозумінь».

— Мені потрібна Хоанна, — мовив я йому.

— Заходьте, прошу, — відказав він.

То був високий блідий чоловік, значно молодший, ніж я сподівався. І хоча ця непередбачена обставина дещо мене збентежила, я, проте, вирішив: «Так навіть краще. Зчепитися з дідуганом мало приємного».

Я пройшов до вмебльованої зі смаком вітальні. В каміні палахкотів вогонь, у вазах стояли квіти. Сходи вели на другий поверх.

— Я до Хоанни, — повторив я.

— Радий вас бачити. Часом досить поговорити, аби все з’ясувати.

— Я прийшов поговорити з нею.

— Я почув дзвінок у двері й поспішив відчинити сам, бо знав, що це ви.

— Звідки така певність?

— Ви знайомий Хоанни. А в моєї дружини дивовижна здатність: щойно вона про когось розповість, як він неодмінно з’являється.

Мене дратувала розмова, і я не бажав слухати патякання Рікальдоні. Та й кімната якось пригнічувала (ніяк не міг збагнути — чому) гостинними кріслами, що кликали сісти, каміном, квітами, численними фотокартками Хоанни: вона усміхалася на них, як і тієї місячної ночі на вулиці Монтевідео. Я спробував збагнути те, але тільки заплутався в думках і остаточно підупав духом. Щоб якось покласти край лоскотливому становищу, я рішуче попередив:

— Якщо ви її не покличете, сам піду шукати.

— Ви цього незробите, — відказав Рікальдоні.

— Чому ж це? — скрикнув я. — Може, ви не дозволите? Побачимо!

— Що тут діється? — почувся згори голос Хоанни.

Вона стояла, тримаючись за поруччя сходів. Мені вона видалася вродливою як ніколи, трохи блідішою і насупленою. Волосся розсипалося по її плечах.

— Ось я тебе й розшукав! — гукнув я їй.

— Розшукав? — здивувалася вона. — А мене запитав, чи я того бажаю?

Запала мовчанка. Потім озвався Рікальдоні.

— Я сам поговорю з хлопцем.

— Зроби ласку, — погодилася Хоанна.

Вона пішла. Чути було, як грюкнули двері.

— Нічого не второпаю, — пробелькотів я.

— Через те, що її кохаєте? Але й ми теж кохаємо одне одного.

— Я гадав, що вона… — зітхнув я.

Я умовк, а Рікальдоні заговорив знову:

— Я чудово вас розумію: це боляче. Спробую викласти свої міркування. Те, що було між вами й нею, — миттєвий спалах. Зникло без сліду, власне — нічого й не було. Натомість у мене з нею — ціле життя.

Невже Хоанна обвела його круг пальця? Я остаточно розгубився, розуміючи, що годі й шукати пояснень. Лише спромігся докинути:

— А хіба те, що було між нами, не може стати життям?

— Чому ж ні? Проте, швидше за все, для вас то одна з багатьох пригод. Життя довге, у вас воно попереду. А ми з Хоанною пройшли його разом.

«Звичайна пісенька для безвусих юнців», — майнуло мені, та водночас кольнуло інше: якщо Хоанна справді мене не кохала, то чоловік має рацію. Переможений, я тільки буркнув:

— Прощавайте.

Думки геть сплуталися: я вийшов з вілли і навіть забув, у який бік їхати, аби дістатися Буенос-Айреса. Звернув ліворуч, з голови не йшов сумний фінал нашого з Хоанною кохання. Та за мить подумав: а чи не забракло мені сміливості? Можливо, хоч інакше я мусив би брутально битися, як навіжений. Як не крути, а щойно я приїхав на «паккарді» (я вже уявляв себе шейхом на коні, ладним викрасти героїню), вони з чоловіком відразу мене виштовхали; навіть гірше: мене по-батьківськи виставив її чоловік. І хоч як це вражало моє самолюбство, то була гірка правда.


2. ДОРОТЕЯ

Дорога, на початку широка й наїжджена, поступово обернулася на глинистий путівець поміж височенних дерев. «Треба б десь розвернутися і поїхати назад, — вирішив я. — Ця дорога не на Буенос-Айрес. Раптом я помітив чоловіка, що причаївся за деревом чи, можливо, став за нього, щоб в очі не било світло. Певно, я ще карався, що спасував перед Рікальдоні, бо подумки вирішив: «Більше такого не буде». І зупинив машину.

— Це дорога на Буенос-Айрес? — поцікавився я.

— До «Відкритих дверей».

Чоловік вийшов з-за дерева, всміхнувся і некліпно витріщився на мене. Низькорослий, оцупкуватий, розкошланий і неголений, він мав бліде обличчя, хоч сам був смаглявий, аж червонястий, наче жарина. «Схоже, втік з божевільні», — майнула мені думка. По правді, я побоююсь божевільних.

— А розвернутися можна? — знову спитав я.

— Застрягнете, — відказав він. — Метрів за п’ятсот є утрамбований схил.

— Підкинути вас туди?

— Якщо ваша ласка. — Він заліз у машину, вмостився і докинув: — А таки зручно.

Я увімкнув першу швидкість і натиснув на акселератор. Двигун заревів, проте машина не зрушила.

— Так ще більше загрузнете, — застеріг чоловік.

Він виліз, назбирав гілок і підклав під задні колеса:

— Коли подам знак, рушайте. Я штовхатиму.

Колеса знову забуксували. Чоловік вийшов з-за машини. Вимазане багнюкою обличчя здалося ще блідішим і схвильованішим.

— Треба ще гіляччя.

Зненацька вдарила злива. Крізь слюдяні шибки я бачив, як дощ змиває бруд з його обличчя. Я прочинив дверцята і гукнув:

— Сідайте!

— Надто великий автомобіль, — скрушно зітхнув він. — Коли вщухне дощ, підкладу ще гілок, і він рушить. А їздити в такій машині — розкіш.

У пориві великодушності я пообіцяв підкинути його додому. Помовчав, а тоді спитав:

— Де ви живете?

— У «Дверях». Точніше, у «Відкритих дверях». Це божевільня, знаєте? Але не хвилюйтеся: хоч мене й мають за схибнутого, я не хворий. Я подружився з лікарем, і він домовився, щоб мені виділили ліжко й годували. А я за це відробляю як електрик. Отака халепа. Я електрик-любитель, аматор. Та це тепер ним став. А колись був не електриком.

— А ким?

— О, те було майже двадцять років тому. Наче в іншому житті. Я викладав літературу.

— В університеті?

— У школі. Мені страшенно подобалася робота. Але мусив піти, бо не поладив з директрисою.

— Аз ученицями?

— З ними все було гаразд.

— А звідси далеко до «Відкритих дверей»?

Він визирнув з машини.

— Ні, я так щодня гуляю. То ви хочете повернутися назад? Як це ви збилися з дороги?

— Ніколи тут раніше не бував.

— Розшукували якусь жінку?

— Чому саме це спало вам на думку?

— Та так. Здалося.

Він виглядав людиною при ясному розумі, але те, що він перебував у божевільні, дещо непокоїло мене. Я вже міркував собі, чи довго витримаю з душевнохворим у машині, де темніше, ніж надворі, а злива й пориви вітру так батожили й хилитали її, наче от-от перекинуть.

— Ваш друг — це лікар, що вас лікує?

— Мене ніхто не лікує. А мій друг, доктор Лусіо Еррера, це лікар, який мене оглядав, коли я прибув. У нас із ним була довга розмова.

— Атож.

— Я розповів йому про себе, а він мені — про себе.

— Лікар розповів вам про себе?

— Про своє життя. Досить сумна історія, як на мене. Хочете послухати?

Я погодився. В моєму становищі важило все, що хоч якось могло розрадити.

Тож мій попутник почав розповідати:

У лікаря та його дружини Доротеї Лартіге була донька, теж Доротея. Батьки любили одне одного і довгі роки жили щасливо. Проте лікар аж надто поринув у роботу й повертався додому як наелектризований. Спалахували сварки. Що, зрештою, й призвело до розриву і розлучення. А через деякий час дружина, прихопивши доньку, подалася у Францію до родичів.

— І він не заперечував?

— А навіщо? Він так само кохав дружину, поважав її і вважав порядною жінкою.

— Лікар Еррера, — провадив мій співрозмовник, — з головою поринув у роботу, то була його пристрасть. Та й ніколи, як він мені зізнався, було віддаватися спогадам. Проте з плином років дедалі більше відчував відсутність дружини. Кохав її усім серцем і з його слів, за щасливе подружнє життя навіть не уявляв, як вона йому потрібна. Без неї він почувався самотнім. У клініці, де він працював (якщо не помиляюсь, у «Милосердному притулку»), познайомився з посланницею одного добродійного товариства, молодою сеньйоритою, високою, білявою, веснянкуватою моралісткою; вона нагадала йому Доротею. «При першому погляді їх можна було сплутати», — казав лікар. Схожість виявлялася скоріше не в рисах обличчя, а ході, кольорі волосся і шкіри. Він побачив її і відразу закохався. Його так і поривало звіритися, що кохає її, бо вона так нагадує йому колишню дружину. Певно, палке бажання розповісти про Доротею спонукало його до думки, що чарівна схожість обох жінок випливає з їхньої внутрішньої спорідненості, а це виключає будь-яку образу на його слова. Коли посланниця почула ім’я, то перепитала: «Яка Доротея?» «Лартіге», — відповів він і поцікавився, чи їй не казали, що вони схожі. «Я б цього не перенесла».

Знічений, він не дослухав усього до кінця, але виразно розчув: «Ота божевільна, посміховисько чоловіків». Якось, трохи оговтавшись, він запитав, чи знайома вона з нею. Ні, хоч і жили в одному будинку на проспекті Травня: посланниця на третьому поверсі, з матір’ю та братом, а Доротея — на п’ятому. (Еррера засвідчив: невдовзі після розлучення Доротея переїхала в квартиру на проспекті Травня.) Посланниця підкреслила, що ліфт у будинку був чорний, з кутого заліза, прикрашений візерунками й квіточками. «Клітка в стилі рококо». «Це не істотно», — зауважив лікар. «Вкрай істотно. Мій брат якось пізно повернувся додому й розповів, що та божевільна благала покохати її в ліфті, поки доїдуть до третього поверху. Мовляв, кабіна непрозора і двірник не побачить». Бідолашний Еррера ледь чутно запитав: «А він щось бачив?» «Якось власновіч бачив рухомі картинки, які влаштувала та пропаща. Двірник-іспанець був балакучий і кількома яскравими штрихами змалював сцену, якої я ніколи не забуду».

Пасажир у машині вмовк, а я зауважив:

— Уявляю лікареве розчарування.

— Скоріше подив, а тоді й огиду до посланниці, як він мені казав. І прагнення захистити Доротею, єдину кохану.

— То його це не вразило?

— Можливо, і вразило, але в розмові про це не згадав. Так чи інакше, заспокоївшись, лікар зрозумів, що той випадок засвідчив глибину самотини, в якій ми опиняємось, коли втрачаємо коханих. «Я був у розпачі, — пояснив він мені. — Інакше б хіба добачив у тій посланниці неіснуючу схожість з дружиною». Він усвідомив, що вони з Доротеєю палко кохали одне одного, а тому, засліплені роздратуванням, припустилися непоправної помилки. Він мріяв схопити її в обійми і сказати, що не може без неї.

— А де була його дружина? — поцікавився я.

— Лишалася у Франції, в якомусь південному містечку. Здається, По.

— То ваш друг Еррера сів на перший пароплав?

— Він листом попередив про свій приїзд. Бо не хотів з’явитися зненацька, як той божевільний, і вигукнути: «Ось я тебе й розшукав!» Він давно не отримував звісток від Доротеї. Обоє не любили листуватися, хоч раніше вона вряди-годи озивалася, повідомляла про здоров’я та про доньчине навчання.

— Що ж далі?

— І от він отримав листа. Тремтячою рукою розірвав конверт і витяг аркушик машинописного тексту з підписом «Доротея». Перш ніж уважно прочитати, ковзнув по листу поглядом. В око впали слова «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». «Як це може бути? — здивувався він. — Адже сеньйора (так він називав тещу) померла кілька років тому». Він прочитав останнє речення: «Твоя дочка Доротея». Розгублено перечитав фразу «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». У цих кількох словах він шукав якийсь прихований підтекст, якесь пояснення, хай і дивовижне, проте вірогідне, яке б спростувало страшну звістку. Вже уважно прочитав лист. З окремих речень і передусім із загального тону зрозумів, що донька вже оговталася від нещастя. Тепер вона жила в Бурдео з тіткою Евангеліною Беллок і щойно відмінно склала іспит з архітектури після першого курсу.

Бідолаха Еррера був такий приголомшений, що на звістку про доньчині успіхи в університеті відчув лише прикрість. Він зволікав з відповіддю, неспроможний написати листа. І відкладав поїздку до Франції, щоб постати перед донькою, коли трохи отямиться від розпачу.

Колишня самотина уявлялася йому тепер продовженням їхнього кохання, пасткою, що з неї він майже сам доброхіть вислизнув. Тепер він спізнав, що то бути непоправно самотнім. Хіба що, думав він…

— Що «хіба що»?

— Хіба що відкинути образу на доньку, яка засмутила його не так нечуйністю, як нетактовністю. Адже щось мусило передатися їй від матері — зрештою, вона її донька і довго жила з нею. Скільки? Значно більше, ніж він сам прожив з Доротеєю. Тож знову написав, попереджаючи про свій приїзд. І пустився в дорогу, не дожидаючись відповіді.

Подорож через океан здалася йому нескінченною. Удосвіта останнього дня, в Біскайській затоці, корабель після набридливої рипучої хитавиці раптом поплив напрочуд спокійно. Еррера встав і вийшов на палубу. Був погожий ранок. Прозоро-смарагдовою річкою, повз розлогі зелені лани вони припливли до Бурдео. Розповідаючи мені, він наче знову навіч бачив ту картину. Йому спало на думку, що такий чарівний приїзд — добра прикмета.

Поки корабель підпливав річкою, маневрував біля причалу, поки лікар зійшов на берег, минув ранок. Еррера поїхав на таксі до готелю «Піренеї», якщо мені не зраджує пам’ять. Залишив речі в номері і спустився до ресторану, де швидко поснідав. Тоді запитав у швейцара, чи далеко живе сеньйора Беллок. «Хвилин десять пішки», — дістав відповідь. Була третя година. Він вийшов з готелю, але відразу подумав: «Такої спекоти вони, певно, відпочивають». Боячись прийти невчасно, трохи поблукав біля готелю, поки ноги самі не понесли його вперед.

О четвертій він уже стукав у двері сеньйори Беллок. Консьєржка повідомила, що всі поїхали на канікули. «І сеньйорита Еррера?» — спитав він. «Сеньйорита Еррера? Такої не знаю», — здивувалася консьєржка й додала, що сеньйора Беллок поїхала разом із сеньйором і сеньйорою Пояре. Вона знову кивнула головою і повторила: «Всі поїхали в По, всі — в По».

Він повернувся до готелю і запитав у швейцара, де в Бурдео навчають архітектури. Той відповів, що в Школі красних мистецтв. Лікар поцікавився, чи далеко це. Ні, але школа зачинена. «Все зараз зачинено, — запевнив швейцар. — Серпень, тривалі канікули, треба зібрати виноград». Еррера сказав, що хотів би поглянути на школу. Як йому туди дістатись? «Як і до церкви Сент-Круа». «А як пройти до церкви?»

Пояснення було зрозумілим, а шлях виявився неблизьким. Школа справді стояла зачинена, дзвоника не було, тож лікар постукав важким металевим кільцем. Педель, який трохи відхилив двері, на його запитання мовив: «Студентка Еррера? Не знаю такої. Навряд щоб якась дівчина обминула мою увагу».

Того ж вечора він вирушив поїздом до По. Коли ж дістався готелю, то почув: «Вечеря вже скінчилась, але якщо спуститеся до ресторану, вам не дадуть померти з голоду». В напівтемному ресторані був лише один стіл, але довжелезний (як у будинках, де живуть великі родини). Для лікаря ввімкнули трохи світла і побажали: «Смачного!» Чи то він зголоднів, чи то далося взнаки нервове збудження, але з’їв таки чимало.

Попри втому, спав він неспокійно. Переслідували лихі видіння. В одному сні відмінні доньчині іспити виявлялися брехнею; в іншому він розшукував доньку по всій Європі й на півночі Африки. У Марокко, в поганої слави турецьких лазнях, він натрапив на її слід, але саме прокинувся.

О сьомій ранку спустився в ресторан поснідати. За столом уже сиділи відвідувачі. Якийсь велетень, убраний як на весілля, підвівся і потиснув лікареві руку. «Мене звуть Касо, — представився він. — Сеньйор Кастера, власник готелю, сказав мені що ви аргентинець. Я щороку буваю в Буенос-Айресі і вже заборгував гостинністю аргентинцям. Так що я до ваших послуг». Еррера поцікавився, чи він їздить до Буенос-Айреса у справах. «Значною мірою, — відповів місцевий Геркулес. — Виступи з класичної боротьби в казино. Там збирається вся наша трупа — Констан ле Марін, баск Очоа та інші. А що вас привело сюди?» «Погостювати в доньки», — відповів Еррера. «У нас у По жила сеньйора, яка померла, від неї лишилася молода сеньйорита з таким самим, як у матері, ім’ям». «Це мої дружина й дочка». «У сеньйорити прізвище вже не Еррера, — повідомив Касо. — Тепер вона сеньйора Пояре. Як ви, певно, знаєте, весілля зіграли в липні». «Пояре, — втрутився один із тих, що сиділи за столом, — відкрив тут справу по продажу настоянок з лікувальних трав з таким собі Лакостом. Лакост доставляє трави з гір (він промовив гір з розкотистим «р»), а Пояре вже розподіляє по аптеках. Сумніваюся, що вони зіб’ють на цьому статок». «Сходжу до вілли Ксіла, що належала Лартіге, дізнатися, чи вони там», — заявив Еррера. «А навіщо? — здивувався Касо. — Я зараз з’ясую по телефону».

За мить він повернувся: «Вони в Салі-де-Берн. Це мальовниче містечко на річці серед дерев; воно існує завдяки гарячим джерелам, точніше, тим, хто в ці джерела вірить». «А чи дістанусь я туди до обіду?» «Ще немає восьмої, — відказав власник готелю. — Якщо сядете на поїзд о чверть на десяту, то до опівдня будете в Салі».

Еррера склав валізи, розрахувався. Касо зголосився підвезти його до станції. Коли вже вирушили, запропонував: «Чи, може, зробити коло й показати вам По?» «Я хотів би глянути на віллу Ксіла». «Годиться. Тільки, вибачте, проїдемося з вітерцем. Часу обмаль, а вілла на околиці міста, по дорозі на Бурдео».

То був сірий будинок із бляклою побілкою, високий і вузький, під шифером, оточений деревами. Еррера вийшов з машини і постояв, розглядаючи його.

Потім повернулися до центру міста, забігли на станцію і Еррера майже на ходу вскочив у вагон.

Мальовнича річка понад залізницею сповнила його спокоєм. Короткочасне й сумне навідування до будинку, де померла дружина, не вкинуло Ерреру в розпач. Зрештою, він лишиться з Доротеєю. Давно вже він не називав доньку по імені.

У Пуйо — чи щось подібне — він зробив пересадку, а незабаром, уже в Салі, зняв кімнату в готелі. Здається, готель «Парк». Консьєрж сказав, що в його книзі не записано нікого під прізвищем Пояре, але найкраще шукати, кого потрібно, біля гарячих джерел. І пояснив, що треба пройти вулицею, на якій готель, потім повз казино, а тоді прямісінько до процедурного закладу.

Інтер’єр лікувального приміщення був у маврітанському стилі. Еррера раптом відчув незрозумілий і неприємний переляк. Але настрій перемінився, коли увійшла донька й кинулася йому в обійми, вигукнувши: «Не можу повірити!». «Я також», — підхопив Еррера. «Мені здалося, що ти образився. Не отримавши відповіді, я подумала, що мимохіть скривдила тебе. А написати вдруге не наважилась». «І я не отримав відповіді на листа, в якому писав, що приїду». «Я його не одержала. Мабуть, чекає на мене в По чи в Бурдео». «Ти задоволена заміжжям?» — спитав Еррера. Донька відповіла, що не повідомила про весілля, оскільки боялася писати вдруге; та й не мала змоги надіслати видрукуване запрошення. «Як я мучилась! — згукнула вона. — Мама померла, і я, як мені здавалося, викликала в тебе сумні спогади. Думала, ти не пробачив, що в мене мамине ім’я, а проте я зовсім не така, як вона». Він поцікавився про Пояре. Той страждав анемією. Тому вони й приїхали до Салі. Але, схоже, теплі ванни викликали в доньчиного чоловіка побічні ефекти, й він не наважувався виходити з готелю. «Проте всі кажуть, — докинула вона, — що таке на початку лікування трапляється». Він запитав, як почувається вона сама. «Я почуваюся чудово, — заспокоїла його Доротея. — А записалася на лікування, щоб скласти товариство чоловікові. Тож тепер і користуюся нагодою, оскільки все оплачено».

Поки вони простували обсадженою деревами вулицею, він подумав, що хотів би жити в Салі. Йому пригадалися слова: «Мальовниче містечко серед дерев». Листя на кронах було таке густо-зелене, що навіть тінь від них здавалася зеленкуватою. Біля готелю «Парк» Еррера зауважив: «Я зупинився тут». «Нам не по кишені така розкіш», — озвалася дочка. Невдовзі вони підійшли до «Отель де Парі». «Атож, це не «Парк», — усміхнулася Доротея. У вестибюлі побачили Пояре; той підхопився з крісла й поспішив назустріч, простягаючи Еррері довгу руку з холодною і вологою долонею. Він був рожевощокий, білявий, з проділом посередині. «Сеньйоре, — представився він, — я ваш зять» (французькою — beau-fils).

Еррера відзначив, що «Отель де Парі» цілком пристойний, і запросив молодят на другий сніданок до готелю «Парк». На що Пояре несподівано твердо, мало не роздратовано заперечив, мовляв, у Франції він гість, і «навіть найнижча категорія готелю не виправдає нехтування господарями своїх обов’язків». Тож снідатимуть вони в «Отель де Парі», а сеньйор Еррера буде їхнім гостем.

За сніданком Пояре розповів про цілющість принаймні шести-семи гарячих джерел на Піренеях і підсумував, що, коли вірити місцевому лікареві Реклю, Салі — королева солоних вод. «А проте ванни вам не пішли на користь», — зауважив Еррера. «З незалежних від мене причин, — уточнив Пояре, і погодився, що лікування в перші дні викликало в нього несподівані наслідки. — Та будьте певні, я жодного разу не сьорбнув і ковтка того теплого розчину».

Після сніданку зять пішов до своєї кімнати, бо прописаний режим вимагає денного сну. А Еррера з донькою узяли напрокат автомобіль і поїхали дивитися околиці, минаючи хутори, селища й містечка. Еррера захоплено розглядав навколишні будинки. Майже всі під шифером, вони були великі й гарні. Тим часом Доротея без кінця теревенила про свого чоловіка, який втілював у собі найдивовижніші чесноти, а також про архітектурну науку, найпершим завданням якої було зведення жител «менших за розмірами, але продуманіших і практичніших, а тому й привабливіших за тутешні будівлі». «А що в них поганого?» — наважився спитати батько. «Перевитрата матеріалів і простору. От якби ти міг поговорити з моєю викладачкою, сеньйоритою Веллан, ученицею Ле Корбюзье, що підписує її проекти». Еррера трохи не спитав: «Хто із них кого дурить?», але вчасно похопився, бо це прозвучало б нечемно, тож уголос промовив: «А хто такий Ле Корбюзье?» «Перша людина в нашій царині, — пояснила донька. — Геній сучасної архітектурної революції».

Коли нарешті він увечері опинився в своєму готелі «Парк», то почувався втомленим і засмученим. Для втоми були причини: переїзди, хвилювання останніх днів. А от для смутку? Можливо, Пояре? Ні, він не схожий на негідника — чого ще вимагати від чужого подружжя? Чи це доньчин задум замінити тамтешні будинки на сучасні споруди так прикро його. вразив? Можливо, вона й помиляється, але ж він у цьому нічого не тямить. Так чи так, то був, імовірно, один із тих проектів, що ніколи не здійснюються. Найліпше в такому душевному сум’ятті вдатися до розумних доказів, тому він і мовив сам собі: «Зрештою, все це мене не обходить». Але не заспокоївся, а засмутився ще більше.

Йому здалося, що за ніч він і на мить не стулив очей, хоч добре пам’ятав, як одного разу злякано скинувся, бо наче знову опинився в турецьких лазнях з кошмару, привидженого в По, чи в маврітанських термах у Салі й почув слова: «Все це мене не обходить». Чому з усіх нічних роздумів у пам’ять врізалися саме ці слова? Раптом йому спало на думку: «Я б такого не сказав, якби йшлося про мою дружину». Шукати Доротею в дочці — безнадійна химера. Кожна людина неповторна.


3. КЛЕМЕНТИНА

— Кожна людина неповторна, — погодився я. — Відкрили Америку.

— Тому я і шукаю Клементину, свою дружину. Хай навіть мене запроторять за ґрати.

— Чому це вас мусять запроторити за ґрати?

Злива з вітром так обрушилися на машину, що я аж злякався, чи не ураган, часом. Мій попутник засвистів, а тоді став наспівувати:

— Шукаю свою Тітіну, шукаю в Коррієнтес…

Тієї миті він видався мені божевільним. Щоб стулити йому пельку, я перепитав:

— Чому це вас мусять запроторити за грати?

— Одного разу мені пощастило звідти вирватися, коли мене оглянув лікар і спровадив до божевільні.

— А що ви такого накоїли?

— Нічого особливого. Мене звинуватили в спробі зґвалтувати й скривдити неповнолітню.

— Справді, майже нічого. То вам подобаються дівчатка?

— Та ні.

— В чому ж справа?

— Коли чоловік мого віку розмовляє з дівчам, завжди думають найгірше.

— Чи ж так доконче вам розмовляти саме з дівчам?

— А ви б воліли, аби я розмовляв із старими? Нічого ви не розумієте, сеньйоре.

— Можливо.

— Клементина померла 1914 року. Отож, підрахуйте, якщо спроможні. П’ятнадцять років. Чи є сенс шукати її в комусь, хто жив до її смерті?

— Ви вірите в перевтілення?

— Душа не може зникнути. Всі усвідомлюють різницю між тілом і душею. Тіло старіє. Навіть гірше — помирає.

— І ви прагнете відшукати дружину в іншій жінці?

— У дівчинці, якій рівно п’ятнадцять років. Ні більше, ні менше. Уявіть лише: скільки тих дівчат! — і лише одна з них — моя дружина. Проте, зауважте, що вона під машкарою. Її важко розпізнати, а ще важче їй упізнати мене. Найкраще, якби вона пригадала, ніби бачила мене в якомусь напівзабутому сні, де я був її чоловіком… Тож я не можу гайнувати ні хвилини, як оце зараз, за теревенями з молодиком, який нічого не тямить у машині, що стоїть. Я прагну майже неможливого, однак хочу вірити, що коли ми з нею зустрінемось, то впізнаємо одне одного завдяки нашій спільній таємниці. Адже стосунки між чоловіком і жінкою такі ж неповторні, як, власне, і люди.

— Але ви казали, що вам закидали брутальну поведінку.

— Повірте, то сталося від розпачу і обурення, які годі стримати. Коли усвідомлюєш, що зустрінута людина зовсім не та, яку ти шукав. Лікар Еррера мене відразу зрозумів.


© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.


ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ


Коли мені кажуть про соматичність як про неминучий і природний процес, я сумно зауважую, що життя куди складніше. Не щоб переконати цим когось, а просто виходжу з власного досвіду. Довгі роки я кидався від однієї любовної пригоди до іншої — пригод нечисленних як на такий відтинок часу, але нервових і прикрих. Поки зустрів Данієлу і зрозумів, що шукати ще когось годі. Отоді й почалися мої напади лихоманки.

Пригадую свій перший візит до лікаря.

— Твоя лихоманка свідчить про хворі нервові вузли, — заявив він. — Зараз пропишу ліки, щоб її погамувати.

Його слова я сприйняв за добру новину, та поки лікар виписував рецепт, подумав: чи те, що він призначає ліки від симптому, а не від самої недуги, не свідчить про її невилікованість. І відчув, що коли не розвію своїх сумнівів, не матиму спокою. А наважуся запитати, то ризикую почути таке, від чого не захочеться й жити. Проте сама думка про нескінченні сумніви видалася такою прикрою, що я таки наважився і запитав.

— Невиліковність? — перепитав лікар. — Не обов’язково. Є випадки, сам можу засвідчити, остаточної ремісії.

— Тобто остаточного одужання?

— Я ж бо сказав. Не буду приховувати: у випадках, як оце твій, лікар мусить будь-що вселити в хворого надію. Але ось що я тобі скажу: в мене не викликають сумніву випадки одужання. А от як і чим лікувати недугу, достеменно не відомо.

— Тобто, якогось певного лікування немає?

— Саме так. Тільки паліативне.

— А воно не завжди дійове?

Він не заперечив, і це позбавило мене надії одужати.

Отже, мій медичний огляд виявився ніби невтішним. Та коли вийшов від лікаря, то геть заплутався в думках; відчув непевність, наче ото похапцем прочитав одержану звістку. Я швидше розгубився, аніж засмутився.

За кілька днів прописані ліки таки зняли лихоманку. Я почувався ослабленим і втомленим, певно, тому й погодився з діагнозом лікаря. Проте невдовзі відчув себе добре, навіть краще, ніж до хвороби, й вирішив, що й лікарі помиляються і що, певно, лихоманка відступила. «Якби напади повторилися, — міркував я, — з’явилися б якісь ознаки їх, а натомість я почуваюся напрочуд добре».

Щиро кажучи, я прагнув забути про недугу. Певно, тому й не вдався до звичних роздумів про те, як вплине недуга на моє і Данієли майбутнє. Я був щасливий і не уявляв життя без неї. Казав їй, що мені й ста років замало, аби надивитися на неї й набутися поруч. Перебільшення, а проте воно відбивало мої почуття.

Мені подобалися її розповіді про свої досліди. І мимоволі уявляв її науку — біологію — як величезну річку, що плинула між дивовижних відкриттів. Завдяки стипендії Данієла свого часу навчалася у Франції у Жана Ростанда і в його не менш знаменитого колеги Леклерка. Розповідаючи про проект, над яким Леклерк тоді працював, Данієла називала його «вуглецевим»; Ростанд і собі досліджував можливості прискорення анаболізму. Пригадую, я зауважив:

— Я навіть не відаю, що таке анаболізм.

— Всі живі істоти знають три періоди, — пояснила Данієла. — Анаболізм, або зростання, потім більш-менш тривалий і сталий період, коли ми дорослішаємо. І, нарешті, катаболізм, або згасання. На думку Ростанда, якби менше часу йшло на зростання, то корисне життя подовжилося б.

— А скільки йому самому років?

— Майже вісімдесят. Тільки не гадай, що він геть старий. Усі студентки закохані в нього. — Данієла всміхнулась.

Я опустив очі і докинув:

— На місці Ростанда я доклав би всіх зусиль, щоб уникнути чи й зовсім позбутися катаболізму. І зовсім не тому, що вважаю його старим.

— Ростанд теж так гадає, але переконаний: аби пізнати механізм згасання, слід пізнати й природу зростання.

Через кілька тижнів після мого першого нападу лихоманки Данієла одержала листа від свого вчителя. Я неабияк втішився, коли вона мені його прочитала. Було приємно, що той мудрий чоловік так поважає і цінує Данієлу.

У листі він запрошував її взяти участь у найближчих Днях біології в Монтевідео; там вона зможе зустрітися з одним із дослідників групи, доктором Пру чи Прю, який уведе її в курс справ.

— Як би йому натякнути, що я не хочу їхати? — спитала мене Данієла.

Як на неї, всілякі там конгреси й міжнародні зустрічі — просто марнування часу. Навряд чи хто інший був більш непіддатний абстрактному мисленню.

— Ти вважаєш, що відмова виглядатиме як невдячність щодо Ростанда?

— Я зобов’язана йому всім, що знаю.

— Тоді не відмовляйся. Їдьмо разом.

Як зараз бачу ту сцену. Данієла кинулася мені на шию, лагідно прошепотіла моє прізвисько (не повторюватиму його, бо чужі прізвиська завжди викликають усмішку) й радісно згукнула:

— Цілий тиждень в Уругваї разом з тобою! Як чудово! — Помовчала і додала: — Якби ще не було тих днів.

Отже, вона погодилась їхати. У день від’їзду я прокинувся з лихоманкою, а опівдні вже почувався вкрай кепсько. Аби не обтяжувати Данієлу, я мусив відмовитися від подорожі. Щиро кажучи, я сподівався на диво, і лише в останню хвилину оголосив, що не їду. Данієла схвалила моє рішення, але скрушно зітхнула.

— На цілий тиждень розлучитися через оту нудоту! І чому я не відмовилася!

Непомітно настав вечір. Прощалися ми трохи хапливо, від чого в мене лишилося відчуття прикрості, впереміш із смутком. Прикрості й безсилля. Однак втішало те, що ніколи було вдаватися до зайвих пояснень щодо недуги. А оскільки про неї не мовилося, міркував я, вона й не варта уваги. Втім, ця втішна думка швидко розвіялась. Я відчув себе так зле, що геть занепав духом. Бо усвідомив серйозність хвороби, яку годі вилікувати. А погамувати лихоманку було значно важче, аніж першого разу — я був виснажений і знервований. Повернення Данієли сповнило мене радістю, але, певно, виглядав я кепсько, бо вона все допитувалась про моє самопочуття.

Я присягнув собі не розводитися про недугу, однак відчувши чи уявивши в словах Данієли ніби докір, що не поїхав з нею до Монтевідео, розповів про діагноз. Я виклав головне, змовчавши про випадки одужання, якими, певно, лікар хотів підсолодити гірку правду.

— То що ти пропонуєш? Розлучення?

— Я не можу таке запропонувати, — запевнив я її. — Але знаю і те, що коли ми познайомились, я був здоровий… А тепер — сама бачиш…

— Не знаю, — насупилася вона.

Я спробував пояснити, що не маю права застувати їй життя своїм каліцтвом. Зрештою, ці мої звичні сумніви й розмірковування вона сприйняла як остаточне рішення.

— Гаразд, — пробурмотіла вона.

Більше ми про те не говорили, бо Данієла вміла поважати думку інших, та ще й трохи розсердилась. Відтоді ми з нею не бачились. Я сумно втішав себе: «Так буде найкраще. Як не важко без Данієли, але гірше не помічати всього, набридати їй, бачити її втому і бажання втекти». Та й через недугу мені, певно, доведеться піти з газети — тоді Данієла, крім усього, мусила б ще й утримувати мене.

Пригадую, якось вона докинула: «Які ж набридливі ті люди, що то сваряться, то миряться». Її слова припали мені тоді до душі, тож помиритись я не наважився. Не провідував її і не телефонував. Лише шукав випадкової зустрічі. Ніколи я ще стільки не блукав Буенос-Айресом. Після роботи не квапився додому, бо не міг відкласти на завтра можливу нашу зустріч. Кепсько спав, прокидався, наче й не лягав, певний, що сьогодні неодмінно її зустріну. Хоча б тому, що не можу без неї. Під час отого тужливого чекання я раптом довідався, що Данієла виїхала до Франції.

Я розповів про все Ектору Массею, другові дитинства. А він став міркувати вголос:

— Розумієш, люди постійно зникають. Раптом поривають стосунки й більше не бачаться. Нічого дивного.

— Без Данієли й Буенос-Айрес ніби не той.

— Якщо це так серйозно, то, можливо, тебе втішить повідомлення, на яке я натрапив у якомусь журналі: в інших містах живуть двійники наших знайомих.

Певно, він хотів просто розважити мене. Але я дещо роздратувався, тож він квапливо мовив:

— Розумію, що значить для тебе забути Данієлу. Такої жінки вже не зустріти.

Не люблю розводитися про особисте життя. А проте помітив, що рано чи пізно ділюся з Массеєм своїми сумнівами й труднощами. Можливо, я прагнув поради чесної й порядної людини, яка не давала волі почуттям. Коли я переповів йому нашу останню з Данієлою розмову, він зажадав доказів, що хвороба справді аж така тяжка, як я казав. А тоді схвалив моє рішення, докинувши:

— Іншої Данієли ти вже не знайдеш.

— Та знаю, — сумно зітхнув я.

Мені не раз спадало на думку, що непробивність мого друга неабияка його чеснота, яка дозволяла йому висловлюватися цілком щиро. Ті, хто приходив у його консультацію (він був адвокатом), вибирали його саме тому, що він нічого не втаював, ясно й зрозуміло викладав те, що думає.

Так я провів кілька років, усамітнений у своєму кошмарі. Я приховував недугу, наче якусь ганьбу, і вважав — може, й слушно, — що коли не бачуся з Данієлою, то безглуздо взагалі з кимось бачитись. Навіть Массея я уникав; аж якось прочув, що він вирушив чи то в Сполучені Штати, чи то в Європу. У редакції я уникав і колег. І плекав невисловлену надію — вона допомагала долати розпач і спрямовувати зусилля на одне — відновити зруйнований піщаний замок здоров’я, химерну надію вилікуватись (коли — невідомо) і знову поєднатися з Данієлою. Сподівання було мені замало — я ще й мріяв! Уявляв, що ми знову разом. Як вимогливий кінорежисер, до знемоги повторював ту саму сцену, аби зробити її схвильованішою і урочистішою. Кажуть, ніби знання шкодить щастю. Але справжнє лихо — мрійливість.

З Парижа докотилися чутки, що Данієла поринула в науку й біологічні досліди. Я тільки порадів. І не відчував ревнощів до Ростанда чи Леклерка.

Схоже, повернуло на одужання. (Недуга живе, поки людина метається від ілюзій до розчарувань). Удень я вже менше думав; про наступний напад лихоманки, вночі вже не трусився од страху. Якось уранці мене розбудив дзвінок у двері. На порозі стояв Массей; він, як я дізнався, щойно повернувся з Франції й, не заходячи додому, відразу навідався до мене. Я спитав, чи бачився він з нею. Він відповів ствердно. Запала довга мовчанка, а тоді я поцікавився, чи пов’язаний його прихід з Данієлою. Тоді він оголосив, що приїхав сюди, власне, задля одного — повідомити, що вони одружуються.

Від подиву й зніяковіння я не міг спромогтися на слово. А тоді послався на те, що в мене лікар. Мій хворобливий вигляд, певно, переконав Массея.

Мені й гадки не було, що він учинив непорядно. Бо ж мусив вважати, що в мене не лишилося ніяких почуттів до Данієли — адже я сам з нею розлучився. Коли ж він сказав, мовляв, їхнє одруження не завадить усім нам зустрічатися, я заперечив, що поки краще не бачитись.

Я не сказав йому, що їхній шлюб буде не тривкий. Такої певності я дійшов не зі злості, а з того, що добре знав обох. Втім, і прикрощі, звісно, мені дошкуляли.

За кілька місяців я почув — вони розлучились. Ні він, ні вона не повернулися до Буенос-Айреса. Тим часом і моє одужання (одне з багатьох) виявилось примарним; я так само животів між нападами лихоманки й періодами сподіваного одужання.

Роки невпинно збігали. Сказати б — невідчутно: щонайменше десяток літ розчинилися в нудотливій круговерті одноманітних тижнів. Дві події, проте, засвідчили реальність часу. Нове покращання мого стану (я відчув, що це справжнє одужання) і нова спроба Массея зійтися з Данієлою. А що вже-кілька місяців мені не дошкуляла лихоманка, то я запитував себе, чи це не остаточне одужання; тим часом звістка, що Массей і Данієла знову зійшлися після багаторічного розлучення здивувала мене.

Аби остаточно одужати, вирішив я, слід позбутися рутини,’ спекатися минулого. Можливо, подорож до Європи найкраще посприяє цьому.

Я навідався до лікаря. Довго добирав слів, аби повідомити про свій намір. Побоювався, що лікар з якоїсь причини почне мене відраджувати.

Не підводячи погляду від історії моєї хвороби, він буркнув:

— Здається, це блискучий задум.

Тоді поглянув на мене, наче хотів щось додати, але саме пролунав телефонний дзвінок. Розмова тривала довго. А я пригадав з подивом, що коли вперше прийшов сюди, то сприйняв цю консультацію як частку якогось кошмару, а в лікареві (тепер важко повірити) вбачав ворога. Ця згадка додала мені впевненості. Але відразу обсіли й тривожні думки: «Що він хотів мені сказати? Чи справді це блискучий задум? І чи не глузує він?» Сумніви розвіялися, коли лікар скінчив розмову і пояснив:

— Душевний спокій багато важить. Подорож до Європи допоможе краще за всі ліки, що я їх пропишу.

Сприятливі обставини, а особливо найважливіша — підвищення курсу аргентинського песо, дозволили мені здійснити ту подорож. Схоже, доля всміхалася мені.

Бажання побути якомога довше в тому чи іншому куточку світу, гадав я, утримає мене від подорожей, що їх пропонують туристичні агентства: два дні в Парижі, ніч у Ніцці, сніданок у Женеві тощо; проте постійна нетерплячість людини, яка настійливо щось шукає чи тікає від чогось (від недуги?), змушувала мене вже наступного дня пускатися в мандри з найчарівніших місць. Той безглуздий поспіх тривав до того грудневого вечора, коли я в гондолі (чи, може, просто у великому човні, повному туристів і багажу — втім, неістотно) плив каналом у Венецію. В моїй душі поєдналися таке збудження і спокій, що я аж згукнув:

— Лишаюся тут! Саме цього я і шукав!

Я вийшов біля готелю «Мосеніго», де мені забронювали кімнату. Пригадую, виспався добре і нетерпляче чекав ранку, щоб поблукати Венецією. Зненацька я помітив, що крізь шибку вже сіється невиразне світло. Я підбіг до вікна й визирнув. «Зоря вставала з Великого каналу, висвітлюючи міст Ріальто». Волога прохолода змусила мене зачинити вікно й знову пірнути під ковдру.

Відчувши, що зігрівся, я остаточно виліз з ліжка. Після легкого сніданку прийняв гарячу ванну і вийшов у місто. На мить навіть здалося, що все навколо — сон, навіть химерніше за сон. І хоч розумів, що не сню, не міг осягнути того, що бачив. «З часом все з’ясується», — втішав я себе не зовсім впевнено і дещо розгублено. Кілька гондольєрів махали руками й гукали, привертаючи мою увагу, а каналом віддалявся у човні арлекін. Невідь-чому настроєний не дивуватись, я байдуже поцікавився в одного з гондольєрів, скільки він візьме за поїздку до мосту Ріальто і непевно ступив у його човен. Ми рушили в протилежний бік тому, куди попливла маска. Я розглядав палаци обабіч каналу і міркував: «Венецію, певно, і зводили як нескінченну театральну сцену. Але чому перший, кого я зустрів, вийшовши з готелю, саме арлекін? Може, щоб переконати, ніби все довкола — дивовижний театр і ще більше зачарувати? Атож, якби поруч був Массей, то неодмінно пояснив би, що все на світі сіре й одноманітне. А Венеція тому полонила мене, що я того хотів».

Аж коли повз мене пропливли доміно й ще один арлекін, я згадав, що в місті карнавал. Здивований, я спитав гондольєра, чому вже зранку стільки людей у масках.

Якщо я вірно зрозумів його (він спілкувався досить малопоширеною говіркою), всі поспішали на П’яццо Сан-Марко, де опівдні мусив відбутися конкурс масок; його мені варто подивитись, адже там, зі слів перевізника, зберуться найвродливіші венеціанки, визнані світові красуні. Він, певно, вирішив, що я геть темний, бо став називати, для більшої зрозумілості вимовляючи по складах, маски, які з’являлися:

— По-лі-ши-нель. Ко-лом-бі-на. До-мі-но.

Атож, пропливали й невідомі мені: Il dottore[14] в окулярах і з довгим носом, Meneghino[15] в краватці в біленьку смужку, відразлива La peste чи La malatta[16], ще одна маска, — її пам’ятаю невиразно — Brighella[17] чи щось схоже.

Я зійшов біля мосту Ріальто. З пошти надіслав листівку лікареві («Любий dottpre! Подорож чарівна. Почуваюся чудово. Вітаю»). А тоді вулицею Мерчеріа рушив до П’яццо Сан-Марко, вдивляючись у зустрічні маски, наче шукав якусь одну. Недарма кажуть: про кого думаєш, того й зустрінеш. На мостику біля якоїсь церкви — чи то Сан-Джуліано, чи Сан-Сальваторе — я ніс у ніс зіткнувся з Массеєм.

— То ти тут! — несподівано щиро згукнув я.

— Ми давно живемо у Венеції. А ти коли приїхав?

Я відповів не відразу, бо вжите в першій особі множини дієслово боляче діткнуло мене. Сама згадка про Данієлу засмутила мене. А я ж бо вважав, що старі рани затяглися. Потім спромігся:

— Учора ввечері.

— Чому б тобі не погостювати в нас? Місця вистачить.

— Я б охоче, але завтра вирушаю до Парижа, — збрехав я, не бажаючи зустрічі, що невідомо як на мене подіє.

— Коли дружина дізнається, що ти був у Венеції й не побачився з нею, то не простить мені. До речі, сьогодні ввечері в «Ла Феніче» дають «Лорелею» Каталані.

— Я не люблю опери.

— До чого тут опера? Просто побудемо разом. Приходь до нашої ложі, розважишся. Це святкова вистава, всі глядачі — в масках.

— Не люблю виряджатися.

— А чоловіки, як правило, без масок. Виряджаються здебільшого жінки.

Я вирішив, що відмовлявся, як умів, та коли Массей наполягатиме, не опиратимусь. Певно, тоді я збагнув, що підсвідомою спонукою до подорожі була надія зустріти Данієлу. Тож сама думка, що поїду, не побачившися з нею, знаючи, що вона у Венеції, була нестерпною.

— Ми зайдемо за тобою в готель, — пообіцяв Массей.

— Не треба, я сам прийду. Залиште мені вхідний квиток у касі.

Він попрохав не спізнюватись, бо тоді, мовляв, доведеться чекати закінчення дії. Я хотів розпитати про Данієлу, однак страх і небажання почути її ім’я з його вуст утримували мене. Ми попрощалися.

Я відразу забув про конкурс масок. Думки мої опосіла Данієла і майбутня зустріч з нею. Близьке побачення сповнювало серце болем. Знову ожили колишні страждання що, як виявилось, тільки чекали слушної миті. Мабуть, у глибині душі жевріла надія, що в театральній ложі під час оперної вистави пощастить повернути Данієлу. А як же Массей? Утім, навіщо мріяти про те, чого нема… Та саме очікування зустрічі змушувало повірити в долю.

Я прийшов, коли вистава вже почалася. Капельдинер провів мене до ложі в ярусі. Ще з порога я найперше побачив Данієлу в костюмі доміно, вона їла шоколад. Поруч сидів Массей. Данієла всміхнулась: крізь прорізи маски — вона її не зняла, хоч як я того бажав — зблиснули очі.

— Підсовуй стілець, — прошепотіла вона.

— Мені й тут зручно, — відказав я. І щоб не шуміти, присів на перший-ліпший стілець.

— Звідти нічого не побачиш, — докинув Массей.

Я збентежився.Глуха досада одігнала радість — ще цей Массей у ложі! Почулося жіноче сопрано:

— Vieni, deh, vieni[18].

Данієла зачаровано втупилася в сцену, повернувшись до мене спиною. Я подумки відзначив, звісно, несправедливо, що жінка моєї мрії після довгої розлуки обдарувала мене (точніше — наділила) лише хвилиною уваги. Але найдивніше, чи, швидше, найсумніше те, що я сприйняв це спокійно. Якось відчужіло слідкував за перипетіями нещасливого кохання Ани, Вальтера й Лорелеї, яка з розпачу і з бажання набути чарівної сили побралася з річковим потоком (якщо не помиляюся, з Рейном). Мені відразу впала в око схожість між історією на сцені і моєю власною; цього вистачило, щоб я зацікавився виставою. Щоправда, час від часу мене охоплювало душевне сум’яття… Розгубленість, роздратування долали мене: ми перезирнулися з Данієлою як чужі. Я ладен був утекти. В антракті Данієла спитала:

— Який би це добрий ангел приніс мені ще такого шоколаду. Це в барі на площі, навпроти театру.

— Я збігаю, — зголосився я.

— Ходімо разом.

Повз карнавальні маски й святково вбраних сеньйорів ми спустилися мармуровими сходами. А вийшовши з театру, заквапились, бо на вулиці таки пробирав холод. У барі Массей вибрав столик навпроти входу. За нами зайшли дівчина в костюмі старовинної дами з дешевими прикрасами, «благородний кабальєро» і «турок». Захоплені розмовою, вони спинилися в розчинених дверях.

— Цей протяг мені не подобається, — зауважив я. — Пересядьмо за інший столик.

Ми пересіли за столик у глибині бару. У нас прийняли замовлення: для мене коктейль strega[19], для Массея — каву й шоколад. Ми чи й розмовляли, наче боялися торкатись єдиної, але лоскотливої теми. Коли настав час платити, жодного вільного столика не лишилося і хоч як ми кликали, офіціанти не поспішали. Холоднеча всіх позаганяла до бару. Зненацька серед гамору я виразно почув знайомий голос, і ми обоє обернулися до дверей. Мені чомусь здалося, ніби кожен з нас сторопів, відчувши подив іншого. За першим нашим столиком (до нього присунули ще кілька) я побачив арлекінів, коломбін і кількох доміно. Під час оперної дії я добре роздивився Данієлу. Тож блиск очей за прорізами маски доміно розвіяв мої сумніви.

Массей нервово зиркнув на годинник:

— Зараз почнеться друга дія.

Подумки я заперечив йому, мовляв, не вигадуй, що коли спізнимось, то нас не пустять. Проте його слова виявилися дошкульнішими:

— Я трохи припізнюсь до ложі.

«Він хоче виставити мене, бо тут Данієла», — обурився я. Та за мить охолов: кожен по-своєму сприймає життя. А за Массеєм ще й усі права: адже він одружився з Данієлою, коли я з нею розлучився.

— То давай я віднесу їй шоколад, — запропонував я.

Він невпевнено простягнув шоколад, аж наче збентежено. Я підійшов до столика, за яким сиділа Данієла, і зустрівся з її поглядом.

— Завтра тут, о цій порі, — прошепотіла вона.

І додала ще одне слово — лагідне прізвисько, відоме тільки їй. Нетямлячись від щастя, я вибіг з бару. Наче завіса піднялася, і я здивувався; як це й досі не втямив, що в ложі Данієла вдавала чужу — вона просто приховувала почуття. І раптом завважив, що не віддав їй шоколад. Я вже повернув було назад, та спинився на думку, що моя поява зіпсує чарівну мить сміховинною сутичкою. Так чи інше, а холод погнав мене з площі. В «Ла Феніче» я заквапився до нашої ложі. Тож зрозумілий мій подив, коли там я побачив Данієлу; вона так само сиділа, поклавши лікті на червоний оксамит поручня, ніби за весь цей час і не ворухнулась. Я здогадався простягнути їй шоколад, хоч, коли щиро, був приголомшений. Доланий невиразною підозрою, безглуздим передчуттям (пригадалося, як Массей уранці казав не «Данієла», а «моя дружина»), я став благати її зняти маску. Аби заспокоїтись, стежив за її руками, які спершу стягли капюшон і пригладили ледь скуйовджене волосся. Мене огорнув смуток за минулим. Їй можна було і не знімати маски, подумав я, адже тільки в неї такі граційні рухи; а тим часом Данієла вже відкрила обличчя. Її образ завжди залишався для мене єдиним у світі, проте її врода, ще більш розквітла за ці роки, засліпила мене. Зачудований, я лише пробурмотів її ім’я.

І пожалкував. Сталося дивовижне: любе мені ім’я тільки засмутило мене. Нічого не розуміючи, розгублений, я знову сповнився передчуттям гіркоти: «Близнюки?» Аби швидше розвіяти підозру, я обережно, нечутно підвівся і вислизнув у коридор. Та коли виходив, подумав, чи не припускаюся чергової помилки, чи не завдаю болю Данієлі. Тож обернувся і прошепотів:

— Невдовзі повернуся.

І заквапився галереєю повз ложі. Я вже ступив на сходи, коли побачив Массея; він піднімався назустріч. Я ледь сховався за гурт ряджених. Якби хтось із них поцікавився, чого мені треба, я б не пояснив до пуття. Втім, на мене не зважали. Перш ніж Массей увійшов до ложі, я проштовхався серед масок і збіг донизу. Наче в крижану воду пірнув на площу. Вскочив до бару і завважив, що там не так людно, а стілець Данієли порожній. Я спитав якусь дівчину в костюмі доміно.

— А вона щойно вийшла з Массеєм, — відповіла дівчина. Помітивши мою розгубленість, вона співчутливо додала: — Далеко відійти не могла… Наздоженете її, певно, на вулиці Весте.

Я пустився на пошуки, ладний здолати перепони, але побачитися з нею. А що одужав, то всі сили зосередив на цьому прагненні. Певно, додавало снаги й пекуче бажання повернути Данієлу, справжню Данієлу, а ще прагнення довести, що я її палко кохаю. Бо хоч свого часу я і розлучився з нею, та зовсім не через нелюбов. Довести це Данієлі й усьому світові! На наступній вулиці я звернув праворуч, бо мені здалося, що всі туди звертають. Зненацька різкий біль у грудях від пронизливого холоду забив мені подих. Я розумів, що на саму згадку про недугу можу знову захворіти, тож став думати про інше: венеціанці сміливіші за нас, думав я, а аргентинці такої ночі і носа не поткнуть на вулицю. Мало не біжучи, я водночас уважно роздивлявся навсібіч, вишукуючи жінок у чорних масках і насамперед — у доміно. Навпроти якоїсь церквиці мені здалося, наче я помітив Данієлу. Та коли наблизився, побачив, що помилився. Мені аж стало млосно від розчарування. «Не втрачай голову», — звелів я собі подумки. І щоб збадьоритися, подумав, як вишукано, хоч і мимоволі, відбиваю зовні свої почуття: справді, мене ледве тримали ноги.

І водночас не хотів привертати чиєїсь уваги й шукати підтримки й співчуття, аби не згаяти бодай хвилини. Віддихавшись, я заквапився далі, прагнучи випередити нескінченний людський потік, що рухався в один бік зі мною, і ухилитися від зустрічного. І спрагло шукав знайомий погляд, пильно вдивлявся в кожну жінку в масці доміно. А проте, як не намагався охопити всіх поглядом не міг. Був, отже, ризик когось проминути, чого я боявся. Тож пішов просто крізь натовп, не розбираючи дороги. Якийсь арлекін відлетів убік, розреготався і щось загукав, передражнюючи гондольєрів. Я і справді видавався собі човном, що розтинає хвилі. У тому примарному видінні моя голова була ніби ніс човна. Я торкнувся чола — воно палало. Дивно, але саме удари хвиль викликають жар, став я переконувати себе. І знепритомнів.

Потяглися невиразні дні з мареннями уві сні й наяву. Щоразу мені здавалося, ніби я остаточно пробудився, а набридливі видива от-от зникнуть. Та за мить знову втрачав надію, певно, ще й тому, що реальні події, незбагненні й хвилюючі, викликали (разом із лихоманкою, теж реальною) нові марення.

Ніби щоб посилити тривогу й непевність, кімната, в якій я лежав, видавалася мені зовсім чужою. Жінка, яка доглядала мене по-материнському турботливо, що її я доти не бачив, сказала, що це готель «Ла Феніче». Звали жінку Еуфеміа, я ж прозвав її святою Еуфемією.

Здається, двічі мене провідав такий собі лікар Куртц. Першого разу він сказав, що мешкає в «самісінькому серці Венеції», в котромусь там будинку на вулиці Фюбера, і при потребі його можна викликати о будь-якій годині ночі. Другого — повідомив, що я одужав. Він вийшов, а я раптом похопився, що не взяв у нього рахунку. І розхвилювався, що не запам’ятав як слід його адреси, що не заплачу чи взагалі більше його не побачу, наче то було видиво зі сну. Насправді ж то був звичайний сімейний лікар із тих, що водилися колись. Хай це ніби й нереальне як на нас, але хіба Венеція не вся така?

Якось я запитав у Еуфемії, як я опинився в цьому готелі. Замість відповіді, вона стала велемовно підкреслювати, що весь час сеньйор і сеньйора Массеї провідували мене двічі на день. Я одразу пригадав ті візити, точніше, виразно побачив видіння Массея з Данієлою. Найгірше в лихоманці (хоч у ній усе кепсько) — некерованість уявних образів. Те, що вони раптом вийшли з-під контролю свідомості, засмутило мене як початок божевілля. Того вечора мені пригадався один із візитів подружжя Массей. І я побачив їх так, ніби вони справді біля мого ліжка, побачив Данієлу, що їсть шоколад у ложі, а тоді — якусь ряджену в масці, схилену наді мною; вона щось казала, і я легко її впізнав. Те переживання чи марення так виснажило мене, що спершу я не розчув і слів. Та щойно зібрався попросити, щоб повторила їх, як маска зникла. До кімнати зайшов Массей. Зникла маска засмутила мене, бо я волів бачити Данієлу в мареннях, зустрічатися з нею хоч в уяві; з іншого боку, прихід Массея нарешті пробудив мене: можливо, то справді було зцілення, — я став ясно все усвідомлювати. Мій друг звернувся до мене із звичною відвертістю, наче я був здоровий і здатний витримати правду. Я спробував відповісти йому взаємністю. Він сказав те, що я і так знав: мовляв, Данієла, відколи я її кинув, уже не та, що раніше.

— Я ніколи їй не брехав, — пояснив я.

— Це правда. Хоч вона визнала, що не вірила в твою недугу, поки не побачила тебе розпластаного тут, на вулиці.

Я раптом розлютився:

— Тому й вирішила розрахуватися зі мною уважною доглядальницею та гарним лікарем.

— Не вимагай від неї неможливого.

— Знаєш, у чому вся річ? Вона не розуміє, що я її кохаю.

Він відказав, що мені нічого ображатися — і вона мене кохала, коли я її кинув.

— Я був хворий, — заперечив я.

Массей зауважив, що кохання завжди вимагає неможливого. І додав:

— Як і ти зараз робиш усе, аби повернути її. Але вона не повернеться.

Я поцікавився, звідки в нього така певність, і він відповів, мовляв, досвід підказує.

— До чого тут досвід! — вигукнув я, ледь стримуючи роздратування.

— Атож. Я її не кидав.

Я вражено глипнув на нього, бо мені здалося, що голос його затремтів. Він пояснив, що Данієла багато вистраждала і після розриву зі мною вже не могла закохатися. Принаймні так, як раніше.

— На все життя, розумієш?

— Тоді вона й зараз мене любить, — не втерпів я.

— Авжеж, що любить. Як друга, найкращого друга. І можеш попросити, аби вона і для тебе зробила те, що й для мене.

До Массея повернулася самовпевненість. Він незворушно став переповідати мені жахіття, які я не бажав чути й які ледь усвідомлював, бо ще перебував на хисткій межі недуги й одужання. Він розповів про так званих вуглецевих дітей, або двійників, представників клону. Повідомив, що Данієла спільно з Леклерком виростила зі своєї клітини (здається, він сказав саме «клітина», хоч я не певен) ідентичних собі істот. Чи, швидше, йшлося про одну істоту (вистачило й однієї, аби вжахнутися на повідомлення Массея), зростання якої вдалося пришвидшити, що за десять років вона стала красунею сімнадцяти-вісімнадцяти років.

— То це твоя Данієла? — спитав я, відчуваючи полегкість.

— Як не дивно, але ця жінка саме для мене. Ідентична з матір’ю, але… як би тобі сказати… Внутрішньо ближча мені. Не вважай це блюзнірством, що я зізнаюся: вона нічим не відрізняється від оригіналу. Тотожна й водночас зовсім іншої вдачі — врівноважена. Якби ти знав про наші стосунки, то тільки позаздрив би.

Аби він не став вмовляти мене й собі звернутися до Данієли з подібним проханням, я відрубав:

— Мене не цікавить ідентична жінка. Я знаю лише Данієлу.

Массей сумовито, але впевнено зазначив:

— Тоді залишишся ні з чим. Побачивши тебе в барі, Данієла, як вона сама сказала, збагнула, що ти й досі її кохаєш. Поновлювати старий зв’язок, як на неї, безглуздо.

І коли вона дізналася, що твої справи пішли на краще, то сіла в перший-ліпший літак. Аби уникнути зайвих з’ясовувань.


© ВСЕСВІТ. — 1991. — № 5.

© БУЦЕНКО Олександр, переклад з іспанської, 1991.


Айзек Азімов[20] ЗЕЛЕНІ ЦЯТОЧКИ Оповідання



З англійської переклав Юрій Лісняк[21]


Він таки пробрався на корабель! Крім нього, перед енергетичним бар’єром чатувало ще кілька десятків інших. Здавалось, чекають вони марно. Та зрештою бар’єр вийшов з ладу на якихось дві хвилини (що довело перевагу об’єднаних організмів над живими фрагментами), і він прослизнув усередину.

Решта були надто повільні, вони не встигли скористатися з нагоди, але то байдуже. Вистачить і його одного. Він і сам упорається.

Помалу задоволення згасло, перейшло в почуття самотності. Який жахливо прикрий і неприродний стан — існувати відокремлено від усього об’єднаного організму, стати самому живим фрагментом! І як ці чужинці витримують свою фрагментарність?

Від цієї думки приязнь до чужинців зросла. Тепер, коли він сам скуштував відособленості, йому стала відчутна та жахлива самотність, що сповнювала їх таким страхом. Адже всі їхні вчинки диктував саме страх, породжений цією самотністю. Що, коли не цей нестямний страх, змусило їх, перше ніж вони посадили свій корабель на планету, випалити кружало з милю в діаметрі, розпікши ґрунт до червоного жару? Навіть організоване життя було знищене тим жаром на десять футів углиб.

Він увімкнув сприйняття й жадібно прислухався до чужинських думок, які плинули в його свідомість. Йому приємно було, що він знову у контакті з іншим життям. Та не час віддаватися насолоді. Йому не можна забуватись.

А от підслухувати думки — це не зашкодить. Декотрі з живих фрагментів на кораблі думали дуже виразно, дарма що самі були такі недокінчені, недосконалі, їхні думки дзвеніли, наче малесенькі дзвіночки.


— Мені весь час здається, наче я заразився, — сказав Роджер Олден. — Ти розумієш мене? Без кінця мию руки, а воно не допомагає.

Джеррі Торн не любив драматизму. Він навіть очей не підвів. Корабель ще маневрував у стратосфері планети Сейбрука, і Торнові треба було стежити за приладами. Він тільки сказав:

— Чого це тобі так здається? Нічого ж не сталося.

— Сподіваюся, що ні, — відказав Олден. — В усякому разі ті, хто виходив, лишили свої скафандри в шлюзі для повної дезінфекції. Всі, хто вертається знадвору, проходять радіаційну ванну. Я гадаю, що нічого не сталося.

— Чого ж нервуєшся?

— Хтозна. Краще, якби бар’єр не вимкнувся.

— Певне, що краще. То була прикра випадковість.

— Я не певен, — сердито відрубав Олден. — Я саме був тут, коли воно сталось. Якраз на моїй зміні. І ніякої потреби перевантажувати лінію не було. Повмикали що треба й що не треба. Чортзна-що.

— Авжеж. Йолопи.

— Та ні, не в тому річ. Я був присутній, коли Старий розслідував це діло. Ніхто не міг до ладу пояснити, чому так вийшло. Мережу нагрівання панцира ввімкнули в лінію силового бар’єра, а вона ж забирає аж два кіловати. Цілий тиждень брали енергію з допоміжних батарей, а тоді раптом… І ніхто не знає, що ж за причина.

— А ти знаєш?

Олден почервонів.

— Ні. Я все думаю, чи їх… — він затнувся, підшукуючи слова. — Чи їх не примусили якимось гіпнозом. Оті істоти, що за бар’єром.

Торн звів очі й спокійно зустрів Олденів погляд.

— Я б цього більш нікому не казав. Бар’єр вимкнувся всього на дві хвилини. Якби що сталось, якби хоч билинка проникла сюди, за півгодини це показали б бактеріальні культури, а за кілька днів — колонії дрозофіл. І перше ніж ми вернулись би на Землю, воно проявилось би на хом’яках, кролях, а може, й на козах. Тож заспокойся, Олдене, нічого не сталось. Анічогісінько.

Олден повернувся й рушив до дверей. Він пройшов за два фути від чогось, що принишкло в кутку, але не помітив його.


Він вимкнув центри сприймання, і тепер чужі думки вже не проникали в його свідомість. Урешті, ці живі фрагменти не становили інтересу для нього, бо не були пристосовані для продовження життя. Навіть як фрагменти вони були неповноцінні.

Зате інші типи фрагментів були не такі. І він мусив стерегтися їх. Бо спокуса буде велика, а він не повинен виявити своєї присутності, поки корабель не сяде на рідній планеті.

Він зосередив увагу на інших частинах корабля, дивуючись, яке розмаїте життя на ньому. Кожне живе створіння, хоч яке маленьке, могло існувати самостійно. Він силкувався думати про це, аж поки неприємна думка так його пригнітила, що йому нестерпно захотілось нормальності, яка панувала на його планеті.

Думки, які він сприймав від живих фрагментів меншого розміру, здебільшого були невиразні, несталі, як і слід чекати. Від них багато не дізнаєшся, але ж це означає, що їхня потреба в повноті тим сильніша. І саме це так гостро хвилювало його.

Один живий фрагмент сидів навпочіпки й торсав дротяну сітку, якою був обгороджений. Думки його були досить виразні, але обмежені. Вони стосувались головним чином жовтого плода, що його їв другий фрагмент. Першому страшенно хотілось того плода, і тільки дротяна сітка, що розгороджувала їх обох, перешкоджала йому видерти плід силоміць.

Його раптом охопила глибока огида, і він вимкнув сприйняття. Ці фрагменти борються між собою за їжу!

Він спробував сприйняти думки з рідної планети, сповнені миру й гармонії, але відстань була вже занадто велика. Він не міг подолати порожнечі, що відмежовувала його від царства розуму.

На мить йому закортіло відчути під собою хоч би мертвий ґрунт між бар’єром і кораблем. Минулої ночі він повз по тому ґрунту; на ньому не було життя, але то був ґрунт рідної планети, а за бар’єром, як він з утіхою відчував, панувало об’єднане життя.

Він згадав ту мить, коли опинився на поверхні корабля й відчайдушним зусиллям присмоктався до неї, чекаючи, поки відчиниться люк. Він пробрався на корабель, обережно повзучи між ногами в тих, що виходили. Там був ще один люк, внутрішній, — крізь нього він пробрався пізніше. І ось лежить тут — сам уже тільки живий фрагмент, нерухомий, непомічений.

Він обережно ввімкнув сприймання знов і сфокусував його, як першого разу. Той живий фрагмент, що сидів навпочіпки, шалено торсав сітку. Він і досі жадав чужої їжі, хоч був не такий голодний, як сусід.


Ларсен сказав:

— Не годуй її, паскуду. Вона не голодна, її тільки завидки беруть, що Тіллі може їсти в неї перед очима, а вона сама ще не натопталась донесхочу. От жадюга! Скоріш би вже додому, тоді я й довіку не гляну на жодну тварину.

Він неприязно позирнув на старшу з двох самиць шимпанзе, і мавпа так само неприязно заджерготіла у відповідь.

— Гаразд, гаразд, — відказав Ріццо. — Чого ж ти тут стовбичиш? Усіх нагодовано. Ходімо.

Повз загородки з козами й клітки з кролями та хом’яками вони пішли до виходу. Ларсен похмуро говорив:

— Ідеш добровольцем у далекий розвідувальний політ. Як герой. Виряджають тебе з промовами і роблять із тебе служителя зоопарку.

— Зате ж платня подвійна.

— Ну то й що? Я ж не задля грошей полетів. Нам на інструктажі казали: половина шансів за те, що ми не вернемось, що нас чекає доля Сейбрука. Я полетів, бо хотів зробити щось важливе.

— Ти ба який герой! — здивувався Ріццо.

— Я не мавпяча нянька.

Ріццо зупинився, вийняв з клітки хом’яка й погладив його.

— Слухай, а тобі не спадало на думку, що в котроїсь із цих самичок уже зав’язалися всередині малесенькі хом’яченятка?

— Таке скажеш! Їх же щодня перевіряють.

— Авжеж, авжеж. — Він передражнив тваринку, що тяглась до нього носиком. — Але уяви, що ти якось уранці сюди прийдеш і побачиш їх. Маленьких хом’ячків, що дивляться на тебе цяточками м’якенької зеленої шерсті замість очей.

— Замовкни ради бога! — закричав Ларсен.

— Цяточками м’якенької лиснючої зеленої шерсті, — ще раз сказав Ріццо й з раптовою відразою пустив хом’яка в клітку.


Він знов увімкнув сприймання й змінив фокус. В об’єднаному організмі його рідної планети не було жодного такого органа, що не мав би відповідника серед живих фрагментів на кораблі.

Були тут розмаїті рухливі істоти — такі, що бігали, й такі, що плавали, й такі, що літали. Декотрі з тих літунів були досить великі, з досить виразними думками; інші, маленькі, з прозорими крилами, користувалися тільки шаблонними схемами чуттєвого сприйняття, до того ж досить недосконалими, а самі думати не вміли.

Були й нерухомі створіння — так само, як на його рідній планеті, вони мали зелений колір і живлення своє брали з повітря, води й землі. Вони зовсім не мали думок — тільки вкрай невиразне відчуття світла, вологи й сили тяжіння.

І кожен такий фрагмент, рухливий чи нерухомий, був ніби пародією на частину об’єднаного організму.

Ще рано. Рано…

Він рішуче потамував свої бажання. Колись давно ці живі фрагменти вже прилітали на планету, і об’єднаний організм спробував допомогти їм — але надміру поквапливо, і нічого не вийшло. Тож цього разу треба бути терплячим.

Якби тільки ці живі фрагменти не виявили його!

Поки що цього не сталося. Вони не помітили, що він лежить у кутку пілотської рубки. Жоден не нахилився, не підняв і не викрив його. Зразу він боявся й ворухнутися. Бо хтось, може, обернувся б і побачив негнучку, схожу на черв’ячка річ неповних шість дюймів завдовжки. Зразу витріщився б на неї, тоді закричав би, а потім — усе пропало б. Та, мабуть, годі вже чекати. Корабель давно злетів, контрольні прилади вимкнено, в пілотській рубці нема нікого.

Він досить швидко знайшов щілинку, яка вела до ніші, де тяглося кілька дротин. Струм по них не йшов.

На передньому кінці його тіла були зубчики, якими він перепиляв дротину потрібної товщини. Потім ще раз перепиляв — на шість дюймів далі. Вирізаний шматок дроту потихеньку запхав у куток ніші. Зверху дротина була покрита брунатним еластичним матеріалом, а серцевину мала з блискучого червонуватого металу. Тієї серцевини він, звичайно, не міг відтворити сам, але це було й непотрібно. Досить того, що його власний покрив, вирощений навмисно для камуфляжу, дуже точно імітував оболонку провода.

Він вернувся й обома своїми кінцями, на яких мав круглі присоски, присмоктався до кінців перерізаного дроту. Не лишилось навіть помітного шва.

Тепер вони його не знайдуть. Дивитимуться просто на нього, а бачитимуть тільки безперервну дротину.

Хіба що придивляться дуже пильно й побачать, що на тій дротині в одному місці є дві маленькі цяточки м’якої, лиснючої зеленої шерсті.


— Дивне діло, — сказав доктор Вейс, — що оті зелені волосочки мають такі дивовижні властивості.

Капітан Лорінг обережно налив у чарки бренді. В певному розумінні вони мали що відзначити. За дві години будуть готові до стрибка через гіперпростір, а потім ще два дні — і опиняться вдома, на Землі.

— То ви переконані, що зелена шерсть — орган чуття? — спитав він.

— Так, — відповів Вейс. Від бренді у нього на обличчі виступили плями, але він добре розумів: випити справді є за що. — Досліди проведено не без труднощів, проте результати були недвозначні.

Капітан стримано всміхнувся.

— «Не без труднощів»… Гарно сказано. Я б нізащо не став так ризикувати, як ви.

— Дурниці. Всі ми на цьому кораблі герої, всі добровольці, всі великі люди, ура, ура, ура. Ви ризикували тим уже, що прилетіли сюди.

— Але ви перший вийшли за силовий бар’єр.

— У цьому не було ніякого особливого ризику, — відказав Вейс. — Я випалював землю перед собою, а крім того мене оточував переносний бар’єр. Дурниці, капітане. Всім нам начеплять ордени, як повернемось, усім однаково, тож поділимо славу порівну. А до того ж, я не жінка.

— Але ви напхані бактеріями отак-о, — капітан провів рукою на три дюйми вище голови. — І тому так само ризикували, як би й жінка.

Вони випили й трохи помовчали.

— Ще по одній? — спитав капітан.

— Ні, дякую. Я вже й так перебрав свою норму.

— Ну тоді я вип’ю ще на дорогу. Через космос. — Він підняв чарку й простяг руку в бік планети Сейбрука, вже невидимої — сонце її на відеоекрані було тепер просто яскравою зіркою. — За зелені волоски, що навели Сейбрука на відкриття.

Вейс кивнув головою.

— Так, це щаслива випадковість. Ми, звичайно, оголосимо планету карантинною.

— Цього, мабуть, мало, — відказав капітан. — Бо хтось колись може сісти там випадково й не буде такий розумний, як Сейбрук. Або не підірве свого корабля, як Сейбрук зробив. Уявіть собі, що він прилетить на якусь заселену планету.

Капітан спохмурнів.

— Як ви гадаєте, вони колись додумаються самі до космічних подорожей?

— Навряд. Ручитися, звичайно, не можна. Але в них спрямування зовсім інше. Вся їхня організація життя зробила знаряддя зайвими. Скільки нам відомо, на цій планеті нема навіть кам’яної сокири.

— Сподіваюся, що ваша правда… До речі, Вейсе, ви не можете приділити трохи часу Дрейкові?

— Кореспондентові «Галактики»?

— Так. Коли ми вернемось, уся справа з планетою Сейбрука набуде розголосу, і я гадаю, що не слід робити з неї велику сенсацію. Я попросив Дрейка, щоб він проконсультувався з вами. Ви біолог і досить авторитетна для нього людина. Згодні?

— Охоче.

Капітан утомлено заплющив очі й покрутив головою.

— Що, голова болить, капітане?

— Ні. Просто я згадав бідолаху Сейбрука.


Йому було нудно на кораблі. Вже минуло те химерне миттєве відчуття, наче його вивернули. Те відчуття стривожило його, і він став шукати пояснення в думках фрагментів, наділених гострим розумом. Очевидно, корабель перестрибнув величезну прірву порожнього простору, перетнувши те, що вони називали «гіперпростором». Фрагменти-гостродуми були дуже винахідливі створіння.

Але… Йому було нудно на кораблі. Непотрібний витвір. Ці живі фрагменти мастаки споруджувати всякі апарати, але ж це тільки свідчить, що вони, врешті, нещасливі. У владі над мертвою матерією вони намагаються знайти те, чого нема в них самих. У несвідомому прагненні до повноти вони будують машини й борознять космос, без кінця шукаючи…

Він знав: ці створіння ніколи, за самою природою речей, не знайдуть того, чого шукають. Принаймні доти, доки він не дасть їм його. Він аж затремтів від тієї думки.

Повнота!

Ці живі фрагменти навіть не розуміють, що воно таке. «Повнота» — це слово не здатне виразити всього.

У своєму невіданні вони навіть оборонятимуться. От хоч би той корабель, що прилітав раніше. На ньому було багато фрагментів-гостродумів. Дві відміни — плідна й неплідна. (А на цьому кораблі зовсім не так. Тут гостродуми всі неплідні, а інші фрагменти, малодумні й бездумні, — навпаки, всі плідні. Дивно.)

Як радо прийняла планета перший корабель! Він пам’ятав, як приголомшило об’єднаний організм те, що гості — фрагменти, а не єдине ціле. На зміну подиву прийшов жаль, а жаль дав імпульс до дії. Ще неясно було, як ці фрагменти включаться в об’єднаний організм, але вагання не було. Всяке життя — священне, тож і для них якось знайдеться місце — для всіх, від великих гостродумів до малесеньких клітинок, що швидко плодяться в темряві.

Одначе розрахунок не справдився. Об’єднаний організм хибно оцінив хід думок гостей. Гостродуми збагнули, що з ними хочуть зробити, й не погодились. Вони, звичайно, були перелякані, бо не зрозуміли, в чому річ.

Спершу вони встановили силовий бар’єр, а потім знищили себе, вибухом розбивши корабель на атоми.

Бідні, недотепні фрагменти.

Та цього разу все буде інакше. Їх урятують — навіть проти їхньої волі.


Джон Дрейк не став би багато розводитись про це, але він дуже пишався своєю вправністю в фотописьмі. Він мав дорожню модель апарата — рівну пластмасову плитку розміром шість на вісім дюймів з валиками на обох кінцях, щоб закріплювати рулончик тонкого паперу. Апарат зберігався в брунатному шкіряному футлярі з ремінцем, щоб носити коло пояса, і важив менше фунта.

Дрейк міг працювати на ньому обома руками. Пальці його швидко бігали по плитці, легенько натискаючи на потрібні місця рівної поверхні, й на папері нечутно з’являлися слова.

Він замислено перебіг початок свого репортажу, потім звів очі на доктора Вейса.

— Як вам здається, докторе?

— Початок непоганий.

Дрейк кивнув головою.

— Я думав, що можна б почати з самого Сейбрука. Бо на Землі тієї історії ще не публікували. От якби дістати справжній Сейбруків рапорт! До речі, як він його передав?

— Наскільки я знаю, він усю останню ніч передавав його через субефір. Коли скінчив, то замкнув накоротко двигуни й за мільйонну частку секунди обернув весь корабель у ріденьку газову хмару. І себе і весь екіпаж разом з кораблем.

— От людина! І ви з самого початку про все знали, докторе?

— Ні, не з самого початку, — відказав Вейс. — Лиш відтоді, як одержано Сейбрукове повідомлення.

Мимоволі він пригадав той день. Він прочитав повідомлення і ще подумав, якою, певне, прекрасною здалася планета, коли колонізаційна експедиція Сейбрука прилетіла туди. По суті, вона була другою Землею — з багатющою флорою й чисто вегетаріанською фауною.

От тільки оті цяточки зеленої шерсті (як часто вживав він цей вислів у розмові й у думках!) були дивні. Жодна жива істота на планеті не мала очей. Їх замінювали оті цяточки. Зате навіть рослини, кожна билинка, кожен листочок, кожна квітка мали по дві цяточки яскравішої зелені.

А потім Сейбрук помітив, що на планеті нема боротьби за поживу. Це здивувало, навіть спантеличило його. На всіх рослинах були м’ясисті відростки, що ними живилися тварини. За кілька годин вони наростали знову. Інших частин рослини тварини не чіпали. Здавалось, там було заведено такий лад, щоб рослини годували тварин. І самі рослини не розростались надто буйно. Вони так рівномірно розподілялись по наявному ґрунту, наче їх хтось вирощував.

Вейс думав: «Чи довго Сейбрук спостерігав цей дивний лад на планеті?» Комахи теж не множились без ліку, хоч птахи не поїдали їх, і гризуни не бігали цілими зграями, хоч їх розмноження не стримували хижаки, бо хижаків тут не було.

А потім стався отой випадок з білими щурами.

Ця згадка ніби розбудила Вейса. Він сказав:

— Одна поправочка, Дрейку. Не хом’яки були перші. Першими були білі щурі.

— Білі щурі, — повторив Дрейк, виправляючи свій запис.

— На кожному колонізаційному кораблі, — пояснив Вейс, — є певна кількість білих щурів, щоб випробовувати на них інопланетну їжу. Бачте, щурі з цього погляду дуже подібні до людей — вони живляться майже тим самим. Звичайно, беруть тільки самиць.

Звичайно. Коли є тільки одна стать, нема небезпеки невтримного розмноження, коли на планеті умови сприятливі. Згадати хоч би кролів у Австралії.

— А чому не самців? — спитав Дрейк.

— Самиці витриваліші, — пояснив Вейс. — На щастя — бо завдяки цьому все розкрилося. Раптом виявилося, що всі вони запліднені.

— Ага. Отут я хотів би дещо уточнити. Просто для себе. Як Сейбрук дізнався, що вони вагітні?

— Випадково, звичайно. Випробовуючи на пацюках їжу, їх анатомують, щоб з’ясувати, чи немає змін у внутрішніх органах. Тож неминуче їхній стан мав з’ясуватися. Розітнули ще кількох — результат той самий. А всі живі поприводили пацючат — хоч на кораблі не було жодного самця!

— І головне — що всі пацючата народились із цяточками зеленої шерсті замість очей!

— Атож. Сейбрук це повідомив, і ми перевірили. Далі побачили, що вагітна кицька — на кораблі одна дівчинка мала кицьку. А коли вона привела кошенят, у них теж були замість іще не розкритих очей цяточки зеленої шерсті. Кота на кораблі не було.

Тоді Сейбрук перевірив жінок. Він не сказав їм, навіщо. Не хотів їх лякати. Кожна з них була в ранній стадії вагітності — звичайно, крім тих кількох, що завагітніли ще вдома. Сейбрук, певна річ, не став чекати, поки народяться діти. Він знав, що і в них замість очей будуть цяточки зеленої шерсті.

Він навіть приготував бактеріальні культури (Сейбрук був ретельний чоловік) і побачив на кожній бацилі дві мікроскопічні зелені цяточки.

Дрейк слухав із жадібною цікавістю.

— А нам під час інструктажу про це не говорили — принаймні під час того інструктажу, який пройшов я. Та коли життя на планеті Сейбрука організоване в єдине ціле, як це могло статися?

— А як організовані в єдине ціле клітини вашого тіла? Візьміть будь-яку вашу клітину, хоч би й мозкову, — що вона собою являє? Ніщо. Грудочку протоплазми, здатну до людських діянь не більше, ніж амеба. Власне, амеба здатна до більшого, бо вона може існувати самостійно. А разом ці клітини становлять щось таке, що може збудувати космічний корабель або написати симфонію.

— Зрозуміло, — сказав Дрейк.

Вейс провадив далі:

— Все живе на планеті Сейбрука складає єдиний організм. На Землі, в певному розумінні, теж, але в нас взаємозалежність войовнича — одне одного пожирає. Бактерії зв’язують азот, рослини зв’язують вуглець, тварини поїдають рослини та одна одну, бактерії розкладають усе. Виходить замкнуте коло. Кожне жере скільки може, і його жеруть.

А на планеті Сейбрука кожен організм має своє місце, як кожна клітина нашого тіла. Бактерії й рослини виробляють їжу, зайвиною якої живляться тварини, своєю чергою витворюючи вуглекислий газ та азотисті відходи. Всього витворюється не більше й не менше, ніж треба. Механізм життя дуже мудро пристосований до місцевих умов. Жоден вид живих істот не розмножується більше або менше, ніж слід, так само як клітини нашого тіла перестають ділитись, коли їх стає достатньо для даної мети. А коли поділ не припиняється, ми називаємо це раком. І вся наша органічна система, все життя на Землі, як порівняти з життям на планеті Сейбрука, — це саме одна велика ракова пухлива. Кожен вид, кожна особина намагається процвітати за рахунок усіх інших видів та особин.

— Вам наче подобається планета Сейбрука, докторе.

— Атож, — у певному розумінні. На ній весь процес життя набуває сенсу. І я розумію, як вони дивляться на нас. Уявіть, що одна з клітин нашого тіла усвідомить, яке досконале все тіло в порівнянні з нею самою, і зрозуміє, що ця досконалість — тільки наслідок об’єднання багатьох клітин у вищу цілість. А потім уявіть, що вона усвідомлює існування самостійних, вільних клітин, які тільки живуть, та й годі. Можливо, їй нестерпно захочеться прилучити ці бідолашні клітини до складного організму. Їй повинно бути жаль їх, вона відчує в собі немов якийсь місіонерський дух. Отаке, мабуть, почувають і живі істоти планети Сейбрука — чи, краще сказати, жива істота.

— Отож вони й заходилися спричиняти непорочні зачаття, еге, докторе? Про це доведеться писати обережно. Цензурні правила, розумієте.

— Нічого непристойного тут нема. Ми вже кілька сторіч як уміємо пробуджувати до розвитку яйцеклітини морських їжаків, жаб, бджіл тощо без запліднення. Часом досить буває доторку голки або поміщення в розчин солі певної концентрації. Об’єднаний організм планети Сейбрука може запліднювати яйцеклітини точно відміряними дозами променистої енергії. Ось чого відповідний енергетичний бар’єр перешкоджає цьому — інтерференція, розумієте.

Вони можуть не тільки стимулювати поділ і розвиток незаплідненого яйця. Вони можуть вкарбовувати в його нуклеопротеїди свої властивості, і дитинчата народжуються з цяточками зеленої шерсті, які на планеті правлять за органи чуття й засіб порозуміння. Іншими словами, ці дитинчата не є індивідами, вони стають частинами організму, що живе на планеті Сейбрука. І цей організм, цілком закономірно, може запліднювати таким чином будь-які живі створіння — рослини, тварини, мікроби.

— Могутня річ, — прошепотів Дрейк.

— Всемогутня, — з притиском сказав Вейс. — Безмежно могутня. Будь-яка часточка її всемогутня. Одна-єдина бактерія з планети Сейбрука, якщо дати їй час, може обернути все живе на Землі в єдиний організм! Ми маємо експериментальні докази цього.

Дрейк несподівано мовив:

— А ви знаєте, докторе, я — мільйонер. Ви вмієте зберігати таємниці?

Вейс трохи здивовано кивнув головою.

— У мене є сувенір із планети Сейбрука, — осміхаючись, пояснив Дрейк. — Просто камінець, але ж тепер про планету піде така слава, а на неї накладуть карантин, тож ніхто в світі не зможе побачити жодної речі з неї, крім цього камінця. Як ви гадаєте, за скільки можна буде продати його?

Вейс витріщився на нього.

— Камінець?

Дрейк показав йому твердий овальний предмет, і Вейс ухопив його.

— Цього не слід було робити, Дрейку. Адже це суворо заборонено інструкцією.

— Я знаю. Того ж то я й питав, чи ви вмієте зберігати таємниці. Якби ви дали мені підписане потвердження, що цей камінець справді звідти… Що таке, докторе?!

Замість відповіді Вейс пробелькотів щось невиразне і показав на камінець пальцем. Дрейк схопився й теж утупив очі в камінець. Він був такий самісінький…

От тільки, коли світло впало на нього збоку, стало видно дві зелені цяточки. Як придивитися зблизька — два кущики зелених волосків.


Він стривожився. На кораблі запахло небезпекою. Фрагменти підозрювали, що він є тут. Як це могло статися? Він ще нічого не робив. Може, ще один живий фрагмент із рідної планети потрапив сюди й повівся не так обережно? Ні, він про це знав би. Він уважно вислухав весь корабель і не почув нічого.

Потім підозра притихла, але не погасла зовсім. Один із гостродумів ще сушив собі голову і був недалеко від правди.

Чи довго ще до приземлення? Невже цілий світ живих фрагментів і далі буде позбавлений єдності? Він щільніше присмоктався до кінців перерізаного дроту — його спеціально створили подібним до дротини. Йому було страшно, що його викриють. Він боявся за успіх своєї альтруїстичної місії.


Доктор Вейс замкнувся в своїй каюті. Вони були вже в межах Сонячної системи; за три години — приземлення. Йому треба було подумати. За ці три години він мусить щось вирішити.

Звичайно, диявольський Дрейків «камінець» був часточкою організованого життя планети Сейбрука, але він був неживий. Неживий уже тоді, коли Вейс уперше його побачив, а якби ні, то вже напевне став неживий, коли його вкинули в гіператомний двигун і він обернувся в хмарку чистого вогню. А бактеріальні культури, коли стривожений Вейс перевірив їх, не показали змін.

Та Вейса тепер турбувало інше.

Дрейк підняв «камінець» у останні години перебування на планеті Сейбрука — після того, як бар’єр на час вимкнувся. Що коли саме це вимкнення було результатом повільного, невпинного психічного тиску планетного організму? Що коли його часточки дожидали, поки бар’єр вимкнеться, щоб пробратись на корабель? А цей «камінець» був не досить швидкий, тож почав рухатись, коли бар’єр уже відновився і його вбило? Так він і опинився там, де його побачив і підібрав Дрейк.

А що коли інше видозмінене створіння встигло перетнути бар’єр перше, ніж він відновився? Створіння, якому було надано відповідної форми, запозиченої з голови людей планетним організмом, що вмів читати думки? Може, йому надано, приміром, форми прес-пап’є? Або декоративного цвяшка з мідною головкою в старовинному капітановому кріслі? Як же його тоді виявити? Обшукати весь корабель, чи нема де горезвісних зелених цяточок? Аж до останнього мікроба?

І навіщо камуфляж? Може, воно хоче лишатись невикритим до певного часу? Для чого? Щоб дочекатися приземлення?

Коли корабель приземлиться, тоді вже зараження не уникнеш, хоч підривай його, хоч ні. Першими заразяться земні бактерії, грибки, дріжджі та інші одноклітинні організми. А за рік їхнє потомство налічуватиме мільярди.

Вейс заплющив очі й подумав, що це, може, буде не таке й погане діло. Не стане хвороб, оскільки бактерії вже не розмножуватимуться за рахунок істоти, в якій живуть, а задовольнятимуться справедливою часткою. Не буде перенаселення; людство пристосує свою чисельність відповідно до продовольчих ресурсів. Не буде війн, злочинів, жадоби.

Але не буде й ніякої індивідуальності.

Людство опиниться в безпеці, ставши коліщатком у біологічній машині. Людина буде братом мікробові й клітинці з печінки.

Він підвівся. Треба побалакати з капітаном Лорінгом. Вони передадуть повідомлення і підірвуть корабель, як Сейбрук.

Тоді знову сів. Сейбрук мав докази, а в нього — лише здогади нажаханого мозку, зляканого двома зеленими цяточками на камінці. Чи має він право вбити двісті чоловік екіпажу тільки через підозру?

Треба подумати!


Він напружився. Чого ще ждати? Чом не вплинути на тих, що є на кораблі, зараз? Зараз!

Та спокійніша, розважливіша частка його єства сказала: не можна. Маленькі плодючі клітини в темряві викажуть зміну за п’ятнадцять хвилин, а гостродуми спостерігають їх весь час. Навіть за милю від поверхні їхньої планети буде зарано, бо й тоді вони ще матимуть змогу знищити свій корабель і себе.

Краще зачекати, поки відчинять головний повітряний шлюз, бо тоді повітря планети внесе в корабель мільйони плодючих клітинок. Краще привітати кожну з них у братерстві об’єднаного життя, і хай вони летять назад, розносячи одкровення.

Тоді здійсниться його місія! Виникне ще один організований, довершений світ. І він чекав. Глухо пульсували двигуни, що натужно стримували повільний спуск корабля; потім по ньому пробігла вібрація від дотику до поверхні планети, а потім…

Він своїм чуттям сприйняв радість гостродумів, і його радісна думка відповіла на неї. Скоро вони будуть здатні сприймати все так, як він. Може, не ці, що тут, коло нього, але ті, котрі народяться від плідних фрагментів.

Зараз відчиниться головний шлюз…

І раптом усі думки урвались.


«Сто чортів! Аж тепер щось скоїлось!» — подумав Джеррі Торн і сказав капітанові Лорінгу:

— Вибачте, десь розрив у мережі. Люк не відчиняється.

— Ви певні, Торне, що це розрив? Адже світло горить.

— Певен, сер. Ми саме з’ясовуємо, де.

Він відійшов і приєднався до Роджера Олдена біля бокса з проводами головного шлюзу.

— Що тут?

— Та стривай, — Олден щось робив у боксі. Потім він сказав: — Господи, тут у двадцятиамперному проводі шестидюймовий розрив.

— Що? Не може бути!

Олден підняв два кінці дротини, рівненько, акуратно перепиляної.

До них підійшов доктор Вейс. Він був страшенно зморений, від нього тхнуло бренді.

Тремтячим голосом він спитав:

— Що сталося?

Йому розповіли. На дні бокса в кутку лежав вирізаний шматокпровода.

Вейс нахилився. Долі щось чорніло. Він торкнув його рукою, і на кінчику пальця лишився чорний слід, як від сажі. Вейс неуважливо обтер палець.

Напевне, щось було на місці вирізаного шматка. Щось живе, тільки схоже на провід, і воно згоріло, вмерло, звуглилось за частку секунди, як тільки ввімкнули струм, щоб відчинити люк.

— А як бактерії? — спитав він.

Хтось із екіпажу пішов подивитись, вернувся й сказав:

— Усе гаразд, докторе.

Провід тим часом з’єднали, шлюз відчинили, і доктор Вейс вийшов у світ біологічної анархії, званий Землею.

— Анархія, — сказав він, засміявшись шалено. — І так воно й лишиться.


Джон Рональд Руел Толкін ІЗ «КНИГИ ЗАБУТИХ ПЕРЕКАЗІВ»



З англійської переклала Тетяна Рязанцева[22]

Перекладено за виданням: J. R. R. Tolkien. The Book of Lost Tales. Part I. Grafton Books. 1991. London.


МУЗИКА АЙНУРІВ


Послухай-но мою розповідь про речі досі нечувані серед людей, і навіть Ельфи говорять про них зрідка. Лиш Манве Сулімо, Володар Ельфів та Людей, розповів про них пошепки прабатькам батька мого в глибині часів. Так от, Ілуватар перебував на самоті. Перш за все, піснею своєю дав він життя Айнурам, найвеличнішим у могутності та славі своїй серед усіх створінь у світі й поза ним. По тому створив він для них оселі у порожнечі, і сам перебував серед них, навчаючи їх різноманітним речам, з яких найвеличнішою була музика.

Тепер міг він пропонувати їм теми для пісень і радісних гімнів, розкриваючи багато з величних та дивовижних задумів серця й розуму свого. Вони ж могли творити для нього музику, й голоси їхніх інструментів здіймалися, осяйні, до його трону.

Згодом розкрив Ілуватар Айнурам великий задум серця свого. Розгорнув він перед ними історію безкрайню й величну, незрівнянну ні з чим створеним раніше. І слава початку її, й пишність закінчення вразили Айнурів, і схилилися вони перед Ілуватаром безмовні.

Сказав тоді Ілуватар: «Історія, яку відкрив я вам, і край великої краси, що я змалював як місце, де вся ця історія втілиться й буде розіграна, суть лише начерк. Не всі ще порожні простори заповнені мною, не про всі ще оздоби та речі чарівні й витончені, що ними повен мій розум, повідав я вам. То нині бажаю я, щоб величну і славетну музику створили ви з теми цієї й проспівали б її. І ще (бо бачу, що багато чого навчив я вас і запалив яскраво Таємне Полум’я всередині вас), щоб спробували ви свої розуми й сили, прикрашаючи тему на власний ваш розсуд. Я ж сидітиму й слухатиму, і зрадію я, що через вас велику красу надав я тій пісні».

Тоді арфісти, й лютністи, й ті, що грають на флейтах, сопілках і органах, а з ними — незліченні хори Айнурів почали втілювати тему Ілуватара у велику музику. І здійнявся звук, і могутні мелодії, змінюючись та переплітаючись, змішуючись і танучи серед грому гармоній, величнішого за ревіння великих морів, наповнили й переповнили чертоги Ілуватара й оселі Айнурів музикою, і луною музики, і відгомоном луни музики, що досяг навіть найдальших з порожніх і темних просторів. Ні перед тим, ні відтоді не існувало такої незмірно прекрасної музики, хоча сказано, що краща за неї буде зіткана перед троном Ілуватара хорами Айнурів і Синів Людських після Великого кінця. Тоді найвеличніші з тем Ілуватара будуть зіграні вірно, бо тоді вже Айнури й Люди зрозуміють достеменно помисли й серце його, і увесь його задум.

Поки ж сидів Ілуватар і слухав, і довгий час усе подобалося йому, бо небагато було помилок у музиці, й здавалося йому, що багато чого навчилися Айнури, і навчилися добре. Та з розвитком великої теми зажадав Мелко у серці своєму вплести до мелодії плоди власної марнославної уяви, що не пасували до великої теми Ілуватара. Щедріше за інших Айнурів обдарував Ілуватар Мелко могутністю та мудрістю, і часто подорожував він, самотній, по темних просторах і пустці у пошуках Таємного Полум’я, що дає Життя та Дійсність (мав-бо він пристрасне бажання самому дати буття речам), але не знаходив його, бо було воно в Ілуватара, і дізнався він про це лише згодом.

Там стали народжуватися у нього глибокі підступні думки, і навіть Ілуватару не розкривав він усього. Деякі з цих задумів і мрій вплів він зараз у свою музику, і одразу ж фальш і розлад здійнялися навкруги нього, і багато з тих, хто грав поруч з ним, занепали духом, і музика їхня ослабла, і думки їхні зробилися незавершеними та неясними, інші ж грою своєю підтримали його мелодію, ухилившись від великої теми, з якої почали.

Таким чином, розлад Мелко розповсюджувався, спотворюючи музику, бо ці його думки прийшли з зовнішньої пітьми, куди Ілуватар не звернув ще світла лиця свого. І через те, що його таємні думки ніяк не відповідали красі задуму, гармонія була розбита й зруйнована. Все ще сидів і слухав Ілуватар, поки не досягла музика глибин відчаю і потворності, які тільки можливо уявити. Тоді посміхнувся він сумно і підніс ліву руку свою, й одразу ж, хоч і не зрозумів ніхто як, нова тема почалася серед брязкоту, подібна і водночас відмінна від першої, і сповнилася вона сили і ніжності. Але розлад і шум, що скоїв їх Мелко, піднялися гамором проти неї; і була війна звуків, і здійнявся брязкіт, в якому майже нічого не можна було розібрати.

Тоді підніс Ілуватар праву руку свою, і не посміхався він більш, але зронив сльозу. І почулася третя тема, і була вона зовсім не схожа на інші. Зростала вона серед галасу, аж поки не здалося, що то дві мелодії розвиваються одночасно біля ніг Ілуватара, і запекла боротьба точиться поміж ними. В одній велич, і глибина, і краса були змішані з невимовним сумом, інша ж набула єдності й цілісності в собі самій, та була галасливою, й суєтною, і пихатою, і поставала вона, волаючи переможно, проти першої, ніби намагалася поглинути її, але щоразу, як стикалися вони найбільш запекло, лиш доповнювала вона суперницю й прикрашала її.

Посеред цієї битви звуків, коли струснулися чертоги Ілуватара і дрож пройшов темними просторами, підніс Ілуватар обидві руки, і єдиним незбагненним акордом, глибшим від склепіння небесного, величнішим від сонця, пронизливим, мов світло погляду Ілуватара, та музика розпалась і замовкла.

І мовив тоді Ілуватар: «Могутні Айнури і уславлені, і Мелко поміж них — найсильніший у знанні. Та слід знати йому й усім Айнурам, що я є Ілуватар, і спів та гра ваша — слухайте! — від мене. І не тільки музика, яку створюєте ви у чертогах небесних мені на радість, собі на забаву, але більше того — форма й буття самих Айнурів, створені мною, щоб поділити моє, Ілуватара, буття.

Можливо, полюблю я створене піснею моєю так само як Айнурів, що суть плід думки моєї, а може, й більш за них. Ти ж, Мелко, маєш зрозуміти, що жодна тема не може бути зіграна інакше як з дозволу на те самого Ілуватара, і ніхто, крім Ілуватара, не спроможний ту музику змінити. А хто наважиться — побачить врешті-решт, що лиш служить він мені у створенні речі більш великої й дивної. Бо слухайте: через Мелко жах, подібний до вогню, і сум, що як темні води, лють, грому подібна, і зло, настільки ж далеке від мого світла, як і глибини найтемніших просторів, увійшли у задум, що розгорнув я перед вами. Через нього біль і страждання були створені у брязкоті мелодій, що стали на герць, і в сум’ятті звуків народилися жорстокість і жадоба, морок й огидна трясовина, і уся гнилизна думки та явища, підступні тумани й люте полум’я, нещадний холод і смерть без надії. І хоч усе це — через нього, але не з його волі, і слід йому затямити, так само, як і всім вам, що навіть будь-яке створіння, що перебуває нині у злі й терпить через Мелко страждання і сум, жах та люті напасті, визнає врешті-решт, що веде все це тільки до більшої слави моєї і лише робить тему більш вартою слухання, життя — більш вартим того, щоб прожити його, а світ — настільки дивовижним і чудовим, що серед усіх діянь Ілуватара має він вважатися найвеличнішим і наймилішим».

І злякалися тоді Айнури, що не зрозуміли всього сказаного ним, і сповнився Мелко сорому, а через те — люті. Та Ілуватар, бачачи їхнє здивування, підвівся у славі й вийшов геть з чертога свого, проминув чарівні оселі, що створив він для Айнурів, і попрямував у темні простори, наказавши Айнурам іти за собою.

Коли ж дісталися вони середини пустки, відкрилося їм видовище надзвичайної краси там, де раніше не було нічого, але мовив Ілуватар: «Ось спів і музика ваші! Хоч і вашою грою, та лиш з моєї волі набула ця музика форми. Слухайте ж! Навіть тепер розгортається світ, і починається історія його саме так, як втілили руки ваші тему мою. Кожен знайде тут задум мій, оздоблений і вбраний на власний розсуд його, і, більше того, навіть Мелко знайде тут те, що замислив він у серці своєму в розладі із задумом моїм, але побачить він те лише часткою цілого й данником слави цілого. Єдине лиш додаю я, полум’я, що дає Життя і Дійсність, — і ось, Таємне Полум’я запалало у серці світу.

І здивувалися Айнури, побачивши світ, що був мов куля в пустці, але відділений від неї, і звеселилися вони, побачивши світло, і видалося воно їм білим й золотим водночас, й усміхнулися вони, бо приємні були їм кольори ті, і величний шум океану сповнив їх млості. Зраділи вони серцем, коли пізнали повітря, й вітри, і речовини, з яких створено було Землю, — залізо, й каміння, і срібло, і золото, і ще багато інших, але серед усього вода була найдивовижнішим, наймилішим і вартим хвали. Воістину, у воді досі живе відгомін Музики Айнурів ясніший, ніж в усіх інших речовинах світу, і в останній день Сини Людські дослухатимуться, невтамовані, до голосу Моря, прагнучи не знати чого.

Пізнай же, що вода виникла здебільшого з мрій і задумів Ульмо, Айнура, якому дав Ілуватар знання музики глибші, ніж іншим. Повітря ж, і вітри, й ефір склепіння небесного замислив Манве Сулімо, найвеличніший і найшляхетніший поміж Айнурів. Земля ж і більшість корисних її речовин — з думок Ауле (хоч багато там і не його творінь), якого навчив Ілуватар багатьох премудростей, не менших, мабуть, від Мелко.

І звернувся Ілуватар до Ульмо, і сказав йому: «Чи не бачиш ти, що хоч вимислив Мелко нещадний холод, все ж не зруйнував він краси твоїх кришталевих вод й усіх твоїх прозорих джерел. І навіть там, де думав він перемогти остаточно, утворився сніг, і мороз виписав тонкі візерунки свої, і крига звела замки свої у величі».

І мовив Ілуватар знов: «Створив Мелко спеку надмірну і невтримне полум’я, та все ж не висушили вони бажання твого і не заглушили повністю музики морів твоїх. Поглянь лиш нині на велич хмар у височині та на диво пари й туманів, почуй шепотіння дощу над землею».

І мовив тоді Ульмо: «Воістину, дивніша вода зараз, ніж у кращих задумах моїх. Краса ж снігу далеко перевершує найпотаємніші думи мої, хоч і небагато музики у ньому. Проте дощ воістину прекрасний, і сповнене моє серце музикою його, хоч нема сумнішої за журбу її. Ось піду я і знайду Сулімо, володаря повітря й вітрів, і будемо ми разом з ним довіку творити музику во славу твою і на радість тобі».

І стали Ульмо і Манве з тієї пори вірними друзями й спільниками майже в усіх справах.

Поки ж розмовляв Ілуватар з Ульмо, споглядали Айнури розвиток світу, й історія, у великій музиці Ілуватаром їм дана, наближалася вже до завершення. Пам’ятають Айнури, що сказав їм Ілуватар, і знають свою музику (хоч, може, й неповне їхнє знання), саме тому відомо їм стільки у майбутньому і майже все можуть прорікти вони, але все ж є речі, приховані навіть від них. Отже, дивилися Айнури і задовго до приходу Людей — ба ні, хто ж не знає, що було то за безліч віків до того, як навіть Ельдари пробудилися й проспівали свою першу пісню і створили перший з усіх самоцвітів, і надзвичайна краса їхня вразила Ілуватара та Айнурів — відчули Айнури себе задоволеними, так-бо зачарувала їх велич світу, поки дивилися вони на нього, і так захопила їх історія, що розігрувалася там, для якої краса світова була лиш тлом та коном.

І врешті-решт, декотрі лишилися з Ілуватаром за межами світу, і були то здебільшого ті, хто лише втілював грою своєю Ілуватарів задум, не додаючи до того ніяких прикрас своїх. Інші ж, і серед них багато хто з найвродливіших і наймудріших Айнурів, зажадали полишити Ілуватара, щоб оселитися у світі. Бо сказали вони: «Могли б ми оберігати дивні витвори мрій наших, що їм могутність твоя надала буття і великої краси, і коли б не прийшов час, згідно із задумом твоїм, з’явитися на Землі спочатку Ельдарам, а згодом — прабатькам Людей, навчили б ми їх — і тих, і інших — знань й умінь». І Мелко удав, ніби бажає приборкати жорстокість спеки та борвіїв, що створив він на Землі, та насправді глибоко затаїв він у серці своєму бажання захопити владу в інших Айнурів і вчинити війну між Ельфами і Людьми, бо розгнівили його великі дари, що задумав Ілуватар дати цим расам.

Бо Ельдари та Люди були задумані самим лиш Ілуватаром, і коли вперше явив Ілуватар буття їхнє, не наважилися Айнури додати будь-що до творення їх музикою своєю, бо не зрозуміли вони його остаточно, а тому справедливо названі ці раси Дітьми Ілуватара. Може, тут причина та, що й інші Айнури, крім Мелко, втручалися у справи Ельфів і Людей, як з добрими, так і зі злими намірами, але більш спілкувалися вони з Ельфами, розуміючи, що створив Ілуватар Ельфів більш подібними до Айнурів, хоч і не природою, але зовнішністю й могутністю, тоді як Людей наділив він химерними дарами.

Розуміючи серця їхні, вдовольнив Ілуватар бажання Айнурів, і не сказано, що засмутився він тим. Отже, ввійшли ці великі у світ, і були це ті, кого нині кличемо Валарами (або ж Валі). Мешкали вони у Валінорі, або тверді небесній, а інші — на Землі або в глибинах морів. Керував Мелко там вогнем і найжорстокішими з морозів, граничним холодом і найглибшими жерлами вогняних гір. І наглядав він за всім, що було нещадного і надмірного, раптового і лютого, і здебільшого — як слід.

Ульмо ж оселився у зовнішньому океані, і підвладні йому були течія усіх вод і русла річок, і наповнення струмків, і випадання дощів, і всі роси світу. У глибинах морських складав він музику дивну й глибоку, але завжди сповнену журби, і в тому Манве Сулімо допомагав йому.

Солосімпі, в ті часи, коли Ельфи прийшли і оселилися у Корі, багато чого навчилися від Ульмо. Ось звідки такі замріяні чари у співі інших сопілок, ось чому вподобали вони назавжди узбережжя для осель своїх. Салмар був там із ним, і Оссе, і Онен, що їм доручив він керувати хвилями і меншими морями, і багато чого ще.



Ауле ж мешкав у Валінорі, і створив він багато речей. Знаряддя й прилади винайшов він; виготовляв він тканини та кував метали; хліборобство й рільництво були йому в радість так само, як мови й алфавіти або ж гаптування чи живопис. Від нього Нолдори, наймудріші з Ельдарів, прагнучи вічно нових наук та свіжих знань, навчилися незліченних ремесел, і чар, і незбагненних наук. Від нього — у Ельфів велика краса розуму й серця, і уяви; причетні вони й до винаходу і створення самоцвітів, бо не було їх у світі до Ельдарів, найкращими ж з усіх самоцвітів були Сільмарілли, що втрачені нині.

Найвеличнішим же та найголовнішим з чотирьох великих був Манве Сулімо, що перебував у Валінорі. Сидів він там на дивовижнім троні, у палаці величному, на самій вершині Танікветіль-гори, що здіймається над краєм світу. Ширяли над тим чертогом яструби, чиї очі здатні були роздивитися глибини морів або ж проникнути крізь непрозірний морок. Ці птахи приносили йому вісті про все з усіх усюд, і небагато було приховано від нього, хоч і є дещо таємне навіть для Володаря Богів. З ним була Варда Прекрасна, що стала його дружиною, нині вона — Королева Зір, а діти їхні — Фіонве-Уріон та Ерінті Наймиліша. З ними — і сонм світлих духів; щастя їх — безмежне. Люди ж шанують Манве ще більше від могутнього Ульмо, бо ніколи, навіть у думках, не тримав він зла на них, і не такий він гордовитий, і не такий ревнивий до влади своєї, як той, Предковічний у Ваі. Телері, що правив ними, Інве, були особливо улюблені від Манве і отримали від нього дар віршування та співу, бо якщо знався Ульмо на музиці та голосах інструментів, Манве був неперевершений у поезіях і піснях.

Слухай же! Манве, у шатах сапфірових, господаря повітря й вітру, поставлено володарем над Богами, Ельфами і Людьми й оплотом великим проти зла Мелко.

Слухай же! Після того, як відбули ці Айнури із почтом своїм, затихло все на довгі віки, поки споглядав Ілуватар. По тому мовив він раптом: «Ось полюбив я світ, і є він місцем, де гратимуться Ельдари та Люди, що суть улюблені мої. Та коли прийдуть Ельдари, будуть вони прекрасніші й ніжніші від усіх, глибше розумітимуть вони красу й будуть щасливіші за Людей. Але Людям дам я новий, цінніший дар». Бо вирішив він дати Людям таку свободу дії, щоб у межах сил, матерій та можливостей світу мали б вони змогу влаштовувати й планувати життя своє, незважаючи навіть на первісну Музику Айнурів, що визначає усе інше. І створив він так, щоб від вчинків їхніх ставала б довершеною будь-яка форма й дія і набув би світ в усьому досконалого вигляду. Дивись! Навіть ми, Ельдари, визнаємо, на жаль, що мають Люди дивну владу над добром та злом і можуть повертати події світу на свій розсуд, незважаючи на Богів та Ельфів, саме тому й кажемо ми з сумом: «Не здолає доля Синів Людських, і хоч подиву варта їхня сліпота, радість їхня, мабуть, велика».

Відав Ілуватар, що Люди, яких помістив він серед розбрату Айнурів, навіть у думках своїх не використають той дар відповідно до задуму його, але ще сказав він: «Ці теж у свій час зрозуміють, що все, зроблене ними, навіть найпотворніше з діянь чи творінь, служить, врешті-решт, лиш славі моїй і робить внесок свій у красу мого світу». Все ж мовили Айнури, що думки Людей час від часу засмучують навіть Ілуватара, і коли цей дар свободи був для них причиною заздрощів та збентеження, те, що терпить Ілуватар зловживання ним — причина великого подиву і для Богів, і для Ельфів. А втім, саме через цей великий дар могутності Діти Людські лише короткий строк перебувають у світі живих, а не оселяються тут на віки вічні, тоді як Ельдари проживуть до Великого Кінця, якщо тільки не будуть вбиті або змарніють у журбі (обом цим смертям підвладні вони); і старість не підточить їм сили, хіба що станеться це через десять тисяч століть, і, вмираючи, відроджуються вони у дітях своїх, тому кількість їх не зменшується й не росте. І хоч Сини Людські по смерті тілесній, воістину, увіллються у Другу Музику Айнурів, що призначив Ілуватар Ельдарам після кінця світу, не відкрив він навіть Валарам, і Мелко не провідав про це.


ПРИХІД ВАЛАРІВ ТА БУДІВНИЦТВО ВАЛІНОРУ


Так от, прийшли Манве Сулімо і Варда Прекрасна. Світло, біле й сріблясте, а також зорі виникли з думок Варди, грою своєю вплела вона їх до Музики Айнурів.

Ці двоє розправили крила могутності своєї і полинули крізь три ефіри. Проминули вони темний Вайтья, що повільно огортає світ зовні, ясно-блакитний Ілве, що тече поміж зорями, і останній з них — сірий Вілна, де безпечно літати птахам.

З ними прийшло багато менших Валі, що любили їх і грали поруч із ними, підтримуючи їхні мелодії. То були Манір і Сурулі — повітряні сільфи.

Хоч і швидка була їхня подорож, Мелко був там раніше від них. Палаючий, стрімголов промайнув він крізь ефіри і там, де поринув він у море, здійнялися хвилі, і гори над ним вивергнули полум’я, і земля розверзлася та струснулась. І гнівався Манве, споглядаючи це.

Після того прийшли Ульмо і Ауле. І нікого, крім Салмара, що звався потім Нелдоріном, не було з Ульмо. А сталося так через те, що хоч і добре серце мав цей великий, все ж завжди думав він якісь глибокі думки на самоті, був мовчазний і гордовито тримався осторонь навіть від Айнурів.

З Ауле ж була велика володарка Палуріен, якій подобалися плоди та багатства земні, а тому віддавна звалася Йаванною серед Ельдарів. З ними ж прийшли безліч духів дерев та лісів, долин, гаїв і гірських схилів — усіх тих, хто співає зранку у траві та щось промовляє серед ланів вечорами. Це — Нермір і Таварі, Нандіні й Ороссі, домовики, феї, лепрекони[23], і як їх тільки не називають, бо й багато ж їх! Втім, не слід плутати їх з Ельдарами, бо були ці істоти народжені раніше за світ, і старші вони від найстаршого у світі цьому, і не з світу походять вони, лиш багато сміються з нього. І оскільки ніяк не причетні вони до створення світу, править він їм, здебільшого, за розвагу. Ельдари ж — від світу, і кохають вони його сильно й палко, а через це, навіть у щасті своєму — сумують.

Слідом за цими великими вождями прийшли Фальман-Оссе, повелитель хвиль, і Онен, дружина його, а з ними — війська Оарні, Фалмаріні та довгокосих Вінгілді — духів піни та океанського прибою. Оссе ж був васалом та підданцем Ульмо, і служив йому з остраху й поваги, а не з любові.

За ними прийшов Тулкас Полдореа, радіючи силі своїй, та брати Фантурі — Фантур Снів, Лоріен Олофантур і Фантур Смерті, Велантур Мандос. А з ними — ще ті дві, що звуться Тарі, бо це — володарки, варті великої шани, повелительки Валарів. Одна з них — дружина Мандоса, і відома вона всім через смуток свій, як Фуї Ніенна, вічна плачниця. Багато в неї інших імен, що вимовляються зрідка, і усі вони — сумні, бо вона — Нурі, що зітхає, і Хескіль, та, що приводить зиму, і всі повинні схилятися перед нею, бо вона — Квалме-Тарі, господарка смерті.

Та слухай, інша була дружиною мисливця Ороме, прозваного Альдароном, володарем лісів, того, що кричить від радощів на гірських верховинах, того, чия сила майже рівна силі вічно юного Тулкаса. Ороме — син Ауле та Палуріен, а Тарі — жінку його знають як Вану Чарівну, що любить радість, молодість і красу, що є щасливішою від усіх створінь, бо вона — Туйлере, або, як кажуть Валари, Вана Туївана, та, що приносить весну, і славлять її усі як Тарі-Лайсі, господарку життя.

І коли уже всі вони перетнули границі світу, і Вілна шумів від їхнього руху, з’явилися, поспішаючи, ті, хто спізнився — Макар та несамовита сестра його Меассе. І краще було б не знайти їм дороги у світ, а залишитися з Айнурами поза Вайтья й зірками, бо були вони обидва духами сваркими і разом з декотрими із менших духів, що прийшли з ними, були першими й головними з тих, хто приєднався до розладу Мелко й допомагав розповсюджувати його музику.

Останнім з усім прийшов Омар, прозваний Амілло, наймолодший поміж великих Валарів, і явився він з піснею на вустах.

А коли зібралися всі ці величні духи у межах світу, звернувся до них Манве, кажучи так:

— Послухайте лиш! Чи можуть Валари жити у чарівній цій місцині або ж бути щасливими, радіючи з того, що добра вона, коли буде дозволено Мелко руйнувати її та влаштовувати такі пожежі й безладдя, що не буде нам де посидіти у спокої, і не розквітне земля, і не здійсниться Ілуватарів задум?

Тоді розгнівалися усі Валари на Мелко, і лише Макар говорив проти Манве. Інші ж обрали двох з-поміж себе — Мандоса і Тулкаса — щоб відшукати лиходія.

Обрали вони Мандоса, бо грізного обличчя його боявся Мелко понад усе, крім сили руки Тулкасової, а саме Тулкас і був другим.

І ось відшукали ці двоє його і змусили предстати перед Манве. І Тулкас, чиє серце не злюбило зрадливості Мелкової, вдарив його кулаком своїм, а той стерпів та не забув про це.

І повів Мелко з Богами гречну розмову, говорячй, що шкода ним завдана невелика, що лиш розважався він, поки світ ще новий, і ніколи не намагався, казав він, вчинити будь-що проти влади Манве або ж гідності вождів Ауле і Ульмо або ж, насправді, нашкодити якось опріч того.

Навіть порадив він, щоб кожен з Валарів відокремився і оселився б серед того, що найбільш йому до вподоби на Землі, і не намагався б відтак поширювати владу свою за ці межі. Був це прихований осуд Манве й Ульмо, але декотрі з Богів повірили його словам і послухалися б ради його, тоді як інші взяли її під сумнів.

А посеред їхньої суперечки підвівся Ульмо та пішов у Зовнішні Моря, що лежать за межами Зовнішніх Земель. Не подобалися йому пишні слова та збори, і замислив він оселитися у тих глибоких водах, порожніх та нерухомих, залишивши владу над меншими морями Оссе й Онен — васалам своїм. Але навіть із чарівних глибин своїх, з найвіддаленіших морських покоїв Ульмона— на, наглядає він за легким хвилюванням Морів Тіней і правує озерам», струмками та річками світу.

Ось якою була Земля у ті часи, і не змінилося на ній відтоді нічого, хіба що завдяки праці Валарів у давнину.

Найвеличнішими з усіх країв є Великі Землі, де живуть осіло або ж мандрують Люди, і Загублені Ельфи співають і танцюють там на пагорбах. Та за найзахіднішими межами їх лежать Великі Моря, і в цих неозорних водах Заходу багато є менших земель та островів. Далі простягаються самотні моря, чиї хвилі шепочуть про Чарівні Острови. А ще далі, і небагато смертних наважувалося заходити на човнах своїх так далеко, розташовані Моря Тіней, де пливуть Острови Присмеркові, і Перлинна Вежа здіймається, тьмяна, над найзахіднішим їхнім мисом. Та в ті часи не було ще збудовано її, і Моря Тіней тягнулися темні далі й далі на захід до берегів Еруману.

Нині Острови Присмеркові вважаються першими із Зовнішніх Земель, до яких відносять самі ці острови, Еруман та Валінор. Еруман, або Арвалін, лежить на півдні, інший же берег Морів Тіней — в Ельдамарі: далі й далі на північ мусять іти кораблі, щоб досягти сріблястих його відмілин.

За Еруманом стоять Гори Валінорські, вигинаючись великою дугою на захід, а Моря Тіней на північ від Ерумана утворюють простору внутрішню затоку, так що гори там сходяться з морем, і вічно б’ються хвилі об підніжжя стрімких скель.

Видно звідти Танікветіль в усьому блиску його, найвеличніший з-поміж піків гірських, найчистішими снігами вбраний. І дивиться він з мису на затоці на південь, у бік Ерумана та на північ, де Затока Дивних Створінь.

Насправді, геть усі Моря Тіней, навіть шляхи кораблів по освітлених сонцем водах великого океану, навіть натовпи у західних гаванях країв Людей у пізніші часи можна було роздивитися звідти, хоча й лежать вони незмірно далеко.

Але тоді не сходило ще Сонце, і Гори Валінорські зведені не були, а діл Валінорський був лише холодною широчінню.

Далі від Валінора нічого я не бачив та ні про що не чув, крім того, що напевне лежать там темні води Зовнішніх Морів. Не буває там припливів та відпливів, і такі вони холодні та ненадійні, що жоден корабель не може пройти по лону їх, ані риба — проплисти в їхній глибині, крім зачарованої риби Ульмо та його чарівної колісниці.

У ті краї і пішов він, а Боги ж стали радити раду про слова Мелко.

Більш за всіх засмучені були бешкетами бур Мелкових Ауле й дружина його Палуріен. Взагалі не йняли вони йому віри, а тому порадили, що не повинні Боги, як запропонував він, відокремлюватися один від одного, бо чи не замислив він, бува, нападати на них поодинці або шкодити їхнім володінням.

— Чи не могутніший він, — казали вони, — за будь-кого з нас, окрім самого лише Манве? Збудуймо-но, краще, таке помешкання, де могли б оселитися ми усі разом у радості, полишаючи його лише тоді, коли буде потреба доглянути або ж оглянути володіння наші. Там навіть ті, хто нині іншої думки, мали б змогу жити час від часу, знаходячи відпочинок і насолоду після праці у світі.

Кортіло-бо вже розуму й рукам Ауле розпочати творення речей, через те і квапив він з тим.

І більшості Богів слушною здалася рада його, і вирушили вони у світ на пошуки місця для оселі.

І було це у Дні Сутінок (Ломенданар), коли існувало вже світло, золоте й срібне, та не було воно ще зібране докупи, а лилося і тріпотіло нерівними струменями у повітрі. Іноді спадало воно тихим блискучим дощем і бігло по землі, немов вода. І в ті часи створила Варда, граючись, лише кілька зірок на небі.

В цьому присмерку відвідали Боги Північ і Південь та побачили небагато. Воістину, в глибині тих країв знайшли вони холоднечу й самотність, і правління Мелко набирало там сили.

А Мелко та іже з ним тим часом укріплювалися на Півночі, будуючи зловісні покої Утумана, бо і в думках не мав він жити разом з іншими, хоч яке б миролюбство й дружбу не удавав він тоді.

По тому, бо темно ж було, Ауле переконав Мелко збудувати дві вежі на Півночі й на Півдні, бо замислив він встановити потужні світильники на кожній з них. Ауле сам змайстрував ті світильники, колони ж звів Мелко, і були вони дуже високі й світилися, ніби бліде блакитне скло. А коли вдарив Ауле по них рукою своєю, задзвеніли вони, як металеві.

Здіймалися вони, крізь долішній шар повітря, аж до самого Ілве й до зірок. І сказав Мелко, що вони — з вічної й дуже міцної речовини, що її винайшов він сам. Та він збрехав, бо знав, що були вони з криги. Північну вежу назвав він Рінгіл, а Південну — Хелкар.

І приготували тоді світильники, і встановили на тих вежах, повні зібраного світла: срібного — на Півночі й золотого — на Півдні. Манве і Варда щедрою рукою зібрали те світло з небес, щоби могли Боги краще роздивитися краї світу й обрати найкращий для оселі своєї.

Тоді, при яскравому цьому світлі, обійшли вони Схід і Захід. І лежали на Сході пустелі й розорені землі, а на Заході — темні моря.

І досягли вони Островів Присмеркових й зупинилися там, дивлячись на Захід, коли нараз світочі Півночі та Півдня замерехтіли й впали, а від падіння їх завирували води навколо островів. І нічого не зрозуміли тоді Боги, та сталося так, що жар цих світильників розтопив підступну кригу Мелкових стовпів — Рінгіла й Хелкара — і величезні потоки води поринули з них у Моря Тіней. І стільки утворилося талої води, що через те моря ці — спершу невеликі, але прозорі й теплі, почорніли, стали значно ширшими, і здійнялися над ними пара й глибокі тіні, бо ж величезні холодні ріки улилися до них.

Так було скинуто з височини потужні світочі ці, й гуркіт падіння їхнього струснув зорі, й трохи світла з них пролилося знов у повітря, але більшість розтеклася по землі, спричиняючи пожежі та спустошення, аж поки велика кількість світла того перетворилася на озера і ставки.

І настала тоді перша ніч, і тривала вона дуже довго.

І тяжко розгнівалися Валари на Мелко за підступність його. Ледь не поглинули їх Моря Тіней, що вирували навколо ніг їхніх, вкриваючи хвилями цілі острови.

Тоді Оссе, бо Ульмо не було з ними, покликав до себе Оарні, і, зібравши всю свою міць, витягли вони з води острів, де стояли Валари, та поволокли його на захід, аж доки досягли високих берегів Ерумана, що стримували несамовиту течію. Такий був перший приплив.

Мовив тоді Манве:

— Тепер мусимо ми якнайшвидше збудувати оселю собі й оплот проти зла.

Отже, проминули вони Арвалін і побачили широку відкриту площину за ним, що тягнулася незліченними верстами аж до Зовнішніх Морів. Там, мовив Ауле, має бути місце, придатне для великого будівництва, там буде влаштований край благодатний.

А тому, перш за все, Валари з усім почтом своїм зібрали найміцніші скелі й каміння Арваліна і звели велетенські гори поміж ним і тією рівниною, яку відтоді називали вони Валінором — землею Богів.

Воістину, сам Ауле, за наказом Манве, працював сім століть, зводячи Танікветіль, і лунав по світу гуркіт у пітьмі, і чув Мелко гомін їхньої праці.

Через велике їхнє будівництво є Еруман нині широкою й голою рівниною, бо забрали вони звідти усі, скільки було їх, скелі й каміння. Гори ж Валінорські, навпаки, всі вкриті зморшками, суворі й неприступно високі.

Побачивши, врешт-решт, як могутньо піднеслися вони поміж Валінором і зовнішнім світом, дозволили собі Боги перепочинок. Та Ауле й Тулкас із багатьма челядинцями своїми вирушили в світ і принесли звідти скільки змогли мармуру й коштовного каміння, заліза і золота, срібла та бронзи, й багато ще інших речовин. Висипали вони усе це посеред долини, і одразу ж узявся Ауле за велику роботу.

Нарешті мовив він:

— Погано працювати у темряві, й злу справу скоїв Мелко, зруйнувавши чарівні світильники.

Та мовила у відповідь Варда:

— Багато ще залишилося світла — і в повітрі, й такого, що тече, розхлюпане, по землі.

І зажадала вона зібрати його знов, щоб встановити маяк на Танікветіль. Але Манве не дозволив більш збирати сяйво небесне, бо майже нічною була вже пітьма. Та на прохання його виринув Ульмо із глибин своїх і попрямував до палаючих озер й осяйних ставків. Звідти перелив він потоки світла в широкі жбани, повертаючи на своє місце води, а з тими жбанами повернувся він у Валінор.

Там усе світло перелите було у два величезні казани, що зробив їх Ауле до його повернення, і назвали їх Кулуллін і Сіліндрін.

Потім посеред долу викопали вони дві величезні ями на відстані багатьох ліг одна від одної, та, здавалося, ніби поруч, такою широкою була та рівнина.

У першу поклав Ульмо сім золотих скель, видобутих з наймовчазніших глибин морських, і туди ж укинуто було згодом уламок одного з тих світильників, що недовго горіли на Хелкарі, на Півдні.

Закидали потім яму родючою землею — витвором Палуріен, і прийшла Вана, яка любить життя й сонячне світло, від чиєї пісні ростуть і розкриваються квіти. І гомоніли служниці її навколо неї, ніби люд, що ясного ранку вперше виходить з домівки своєї.

Співала вона пісню весни над тим насипом і пройшла у танку довкола нього, і щедро зросила його потоками світла, принесеного Ульмо, та лишився Кулуллін ще майже переповненим після того.

До другої ж ями вкинули вони три велетенські перлини, що знайшов їх Оссе у Великому морі, а після них ще маленьку зірочку вкинула туди Варда. І вкрили вони усе це піною й білими туманами і притрусили трохи зверху землею. А Лоріен, Володар Снів та Мрій, якому до вподоби сутінки й мерехтіння тіней та ніжні пахощі, що приносять їх вітерці вечорові, присів поруч, шепочучи швидкі безшумні слова, в той час як челядинці його грали поруч ледь чутні мелодії, і здавалося, що з далеких покоїв лине у темряву музика ця. І вилили Боги на це місце цілі річки білого сяйва та сріблястого світла, що ними до краю був повний Сіліндрін, і все ще лишилося там майже стільки, скільки було.

Тоді прийшла Палуріен, сама Кемі, Володарка Земна, дружина Ауле, мати господаря лісів. І зачарувала вона місце те глибоким закляттям життя, росту, розвитку листя, цвіту і плоду. І жодного слова в’янення не додала вона до пісні своєї. А скінчивши пісню, про щось надовго замислилася вона у смутку.

Валари ж сиділи довкола, і рівнину Валінорську вкривала пітьма.

Через деякий час засяяло, нарешті, у мороці яскраве золоте світло, і вигук радощів та хвали вихопився з вуст Валарів та всього їхнього почту. А з того місця, що було полите з Кулулліна, піднявся тендітний паросток, і кора його випромінювала бліде золотаве сяйво. І так швидко зростала та рослина, що за сім годин утворилося з неї могутнє дерево, попід віттям якого могли б розсістися Валари з усім почтом своїм.

Могутній і величезний на зріст був стовбур його, і ніщо не змогло б ушкодити гладенької кори його, що слабо сяяла жовтим світлом високо над землею. Потягнулися згодом на всі боки прекрасні віти вгорі, і набрякли золоті бруньки на кожній гілці й гілочці, і вибилося з них яскраве зелене листя з блискучими кінчиками.

І було вже світло від дерева того яскравим і прекрасним, коли нараз, на очах у Валарів, почало воно вкриватися буйним цвітом, так, що заховалися всі віти його під тріпотливими гронами золотих квітів, що були мов безліч вогняних ліхтарів. Світло лилося з їхніх верхівок і спадало на землю з ніжним шурхотом.

І зраділи Боги світлу цьому і воздали вони хвалу Вані та Палуріен, говорячи їм:

— Справді прекрасне дерево це, і личило б йому мати ім’я.

І мовила Кемі:

— Нехай зветься воно Лаурелін за яскравий свій цвіт та милозвучність роси.

А, напевне, Вана назвала його Лінделоксе, і залишилися обидва ці наймення.

Коли минули дванадцять годин від того, як з’явився перший паросток Лінделоксе, срібний спалах прорізав золоте сяйво, і побачили Валари, як піднявся росток на місці, политому з Сіліндріна.

Ніжно-білий був стовбур його і мерехтів, наче перлина, а ріс він з такою ж швидкістю, як і Лаурелін, і по мірі зростання його танув блиск Лауреліна, і квіти його сяяли все слабше, аж поки не почали вони ледь палахкотіти, ніби дерево поринуло в сон. Та, слухай, друге дерево досягло тепер зросту Лауреліна, проте стовбур його був стрункіший і тонший, кора ж його була, мов шовкова, а великі віти вгорі були грубішими й спліталися тісніше, малі ж гілочки росли ближче одна до одної, і вкривало їх густе блакитнувато-зелене листя, схоже на наконечники списів.

Споглядали це здивовані Валари, та мовила Палуріен:

— Ще не час перестати рости дереву цьому.

І ось, як промовила вона це, розквітло воно, і квіти його не звисали китицями, а росли кожна окремо на власній чудовій стеблині, погойдуючись усі разом. І були вони, мов срібло, перли чи мерехтливі зорі, і палали вони білим світлом. Здавалося, що то тріпоче серце Дерева, а сяйво його через те йде хвилями, спалахує й гасне.

Світло, мов рідке срібло, точилося із стовбура його і спадало на землю, яскраво освітлюючи рівнину, хоча й не так далеко сягало воно, як світло золотого дерева. Тріпотіло життя всередині дерева, тремтіло величезне його листя, й через те невпинно мерехтіли навколо нього світлі й чорні тіні.

Тут не зміг Лоріен стримати радощів, і навіть Мандос посміхнувся. А Лоріен мовив:

— Слухайте! Дам я наймення цьому дереву і назву його Сільпіон.

Так і звалося воно відтоді.

Підвелася тоді Палуріен і звернулася до Богів:

— Зберіть зараз усе світло, що точиться, ніби волога, з цього дивного дерева, та перелийте його у Сіліндрін, нехай тече воно звідти потроху. Слухайте, буде це дерево яскраво сяяти дванадцять годин, а потім згасне знов, і тоді ще раз засвітиться Лаурелін. А щоб не зачахнув він, поливайте його обережно із казана Кулулліна в той час як затьмариться Сільпіон, а з тим робіть так само, беручи воду з глибокого Сіліндріна кожен раз, як згасатиме золоте дерево. Світло — то сік цих дерев, і сік їхній — світло!

Мала вона на увазі, що хоч потрібно поливати світлом ці дерева, щоб сповнити їх соками життя, та все ж, оскільки існують вони й зростають, даватимуть вони багато світла, значно більше від того, що вип’є їхнє коріння.

І прислухалися Боги до веління її, і наказала Вана одній із служниць своїх, пильній Урвен, доглядати Лаурелін, тоді як Лоріен наказав Сільмо, улюбленому отрокові своєму, напувати Сільпіон.

Ось чому сказано, що кожен раз, як поливали ці дерева, наставали чарівні сутінки, де змішувалося у великій красі золоте й срібне світло перед тим, як одне з дерев затьмарювалося, а інше набирало сили.

Тепер, завдяки світлоносним деревам, вистачало Ауле світла для праці, й узявся він за різні справи, а Тулкас багато допомагав йому, і Палуріен, мати чарівництва, була поруч з ним.

Перш за все звів він для Манве на Танікветіль великий палац із сторожовою вежею. Звідти посилав той своїх стрімких яструбів, там і зустрічав їх з польоту. Саме туди мандрував згодом Соронтур, Володар Орлів, що отримав від Манве велику владу й мудрість.

Збудований був дім той із білого й блакитного мармуру, і стояв він посеред сніжних полів, а за дах правила йому тканина з Ілве — блакитного ефіру, що лежить над білим і сірим. Зробив ту тканину Ауле, втіливши задум дружини своєї, а Варда усіяла той дах зірками.

Ось де жив Манве.

А на рівнині, в сяйві дерев, стояло чудове й веселе містечко, що звалося Валмагр. Ні металів, ні каміння, ні деревини могутніх дерев не шкодували, будуючи його. Дахи там були золоті, підлоги — срібні, а двері — з полірованої бронзи. Із закляттям зведено було оселі ті, і чари скріпляли їхнє каміння.

Окремо від них, поруч відкритого долу, розташувалася велика садиба — домівка Ауле.

Повно було в ній чарівних тканин, зітканих з сяйва Лауреліна, блиску Сільпіона й миготіння зірок. Були й інші — з ниток золотих та срібних, залізних та бронзових, викуваних так, що стали вони тонкі, мов павутиння. І на всіх були чудові картини, що розповідали про Музику Айнурів і зображали те, що сталося й станеться, а також те, що було лише блискучим задумом розуму Ілуватара.

І росли на тім подвір’ї всі дерева, що з’явилися потім на Землі, а серед них був ставок з блакитною водою. Цілий день опадали з них на траву стиглі плоди, і збирали їх служниці Палуріен для неї та чоловіка її.

Оссе також мав чудовий дім, у якому жив, коли радили Боги раду або ж коли втомлювався він від гуркоту хвиль морських. Онен та Оарні принесли тисячі перлин на будівництво цієї оселі, і були там підлоги з морської води, а килими на стінах блищали, немов риб’яча луска, й за дах йому правила піна.

Ульмо ж не мав оселі у Валмарі, і по збудуванні його повернувся у Зовнішні Моря. А якщо треба було йому пожити у містечку деякий час, приймали його, як гостя, у покоях Манве, але бувало то зрідка.

Лоріон також мешкав далеко у просторих і тьмяно освітлених покоях з великими садами. Мурмуран назвав він палац свій, який Ауле побудував з туманів, назбиравши їх поза Арваліном, над Морями Тіней. На Півдні був розташований той палац, біля підніжжя Гір Валінорських, на межі того краю. Сади ж чарівно звивалися коло нього, доходячи майже до самого Сільпіона, чиє сяйво дивно освітлювало їх.

Сповнені були вони лабіринтів та загадкових стежок, бо дала Палуріен Лоріену досхочу тисів і кедрів, а також сосен, що розливали дрімотні пахощі, які пливли у сутінках над глибокими водоймами. Світляки повзали по їхніх берегах, а Варда умістила зорі в їхній глибині на радість Лоріену.

І челядинці його чудово співали у тих садах, і пахощі нічних квітів та щебетання сонних солов’їв наповнювали місця ті великою втіхою.

Маки росли там, спалахуючи червоним у сутінках, і звали Боги їх фумеллар — квіти снів, а Лоріен часто користався ними у своїх чарах.

Посеред усіх цих див, у колі похмурих, витягнутих догори кипарисів, стояв глибокий казан той — Сіліндрін. Стояв він на підпорі перлинній, а застигла поверхня його палахкотіла срібними брижами, і лягали на неї тіні дерев, і Гори Валінорські відбивалися там, мов у свічаді.

Лоріен, дивлячись туди, бачив багато чарівних видінь, що проходили по поверхні, і ніколи не дозволяв він пробуджувати себе від тих марень, хіба лиш тоді, коли нечутно приходив Сільмо із срібною урною, щоб зачерпнути тієї мерехтливої прохолоди, і тихо йшов звідти поливати коріння Сільпіона, поки не розгорілося золоте дерево.

Іншого жадала душа Тулкаса, і жив він посеред Валмара. Молодший від усіх, був він міцний тілом і пашів здоров’ям, через те й звавсяПолдореа, той, що любить ігри та спів луків, любить битися навкулачки й боротися, бігати й стрибати, а ще — співати пісень, погойдуючись за добре наповненою чаркою. Втім, не був він горлопаном, що скрізь розмахує кулаками, як-от Макар, хоч і нема нікого поміж Валарів або Уваніморів (страховинних велетнів-людожерів), хто б не спробував на собі міць руки його чи не скуштував би стусана від його закутого у залізо кулака, як бував Тулкас чимсь розгніваний.

Дім його був домом радощів та хмільних розваг. Тягнувся він високо у небо безліччю поверхів, і була там бронзова вежа й широка аркада з мідних колон.

На подвір’ї його гралися люди, змагаючись один з одним у доблесті, а іноді прекрасна діва Несса, дружина Тулкаса, розносила гравцям чари найкращого вина чи прохолодних напоїв.

Але понад усе любила вона усамітнюватися на чарівних лужках, дерен для яких брат її Ороме збирав з найродючіших лісових галявин. А Палуріен зростила на них траву з чарами, щоби були ті лужки завжди зеленими та м’якими.

Там танцювала вона серед дів своїх, поки квітнув Лаурелін. І хіба не перевершила вона у танку саму Вану?

У Валмарі мешкав також Нолдорін, що звався у давнину Салмар. Сидячи під Лауреліном, грав він на арфі та лірі, й лилися з-під смичка його чарівні мелодії. І під музику його радісно співав Амілло, прозваний Омаром, чий голос кращий за всі голоси, кому відомі всі пісні на всіх мовах. А коли не співав він під музику арфи брата свого, тоді, мабуть, виводив трелі у садах Ороме, де згодом Н’єлікві, крихітка-діва, танцювала поміж дерев.

Великий маєток Ороме припав до душі йому та матері його Палуріен. Слухай, дерева, що зростили вони їх на рівнині Валінорській і навіть на пагорбах у підніжжя гір, не мали собі рівних на Землі. Привільно жилося там звірам: оленеві — поміж дерев, коровам — на просторих луках. Були там ще бізони й коні, що блукали без вузди. Але ніколи не заходили вони у Сади Богів, просто жили собі спокійно й не боялися нічого, бо не було серед них хижаків, а Ороме не полював у Валінорі.

Хоч як любив він ці краї, а все ж часто (частіше за Оссе) виходив у зовнішній світ, так само як мати його Палуріен, а тому став найвеличнішим з мисливців.

Покої ж його у Валінорі — широкі й низькі. Коштовні, прекрасні шкіри та хутра встилають там підлоги або ж висять по стінах разом із списами, луками та ножами. Посеред кожної кімнати чи зали росте живе дерево, що підтримує дах, а стовбур його завішаний оленячими рогами та іншими трофеями.

Тут і весь почет Ороме, у зелених та брунатних строях, і чути галас несамовитих веселощів, і сам володар лісів радіє від щирого серця. А от Вана, дружина його, зникає звідти при кожній нагоді.

Далеко від цих галасливих покоїв лежать її сади, що відділяє їх від необроблених земель міцний живопліт з кущів глоду, чиї білі квіти, мов нетанучий сніг.

Ховається всередині обсаджений трояндами куточок — улюблене місце прекрасної володарки Весни. Повітря там сповнене пахощів, а посередині встановив Ауле в давнину золотий той казан — Кулуллін — з вічним сяйвом Лауреліна, подібним до блискучої води. А поруч із тим влаштував він водограй, щоби давало те чисте світло усьому саду здоров’я та щастя. Птахи співали там цілий рік, насолоджуючись весною, і, радіючи життю, буяли там квіти.

Та жодної краплини не проливалося із золотого цього казана, хіба лиш тоді, коли служниці Вани, керовані Урвен, залишали ті сади, щоби зросити коріння золотого дерева, поки розгорявся Сільпіон.

Із водограю ж повсякчас струменіло бурштинове денне світло, що змушує бджіл поратися коло троянд, і там кружляла у танку Вана, поки жайворонки співали над золотою її головою.

Такі чудові були ті оселі і так яскраво сяяли Дерева Валінорські, що Вефантур та дружина його Фуї-плачниця не могли витримати цього довго. І пішли вони у північні краї й ублагали Ауле викопати їм оселю під останньою і найхолоднішою з Гір Валінорських, що майже дорівнює по висоті пікам Арваліну. Оскільки всі Боги мали змогу влаштувати домівку собі до вподоби, вдовольнив Ауле їхнє прохання, а вони, разом з усіма похмурими служниками своїми, допомагали йому.

Протяглися просторі ті печери аж під Моря Тіней. Були вони сповнені мороком і луною, і відома була та глибинна оселя Богам і Ельфам як Мандос.

Сидів там Вефантур у чорній залі, яку назвав він власним ім’ям — Ве. Освітлював залу ту єдиний світильник, уміщений посередині її, і мерехтіли в ньому тьмяно декілька крапель роси Сільпіона. Темною парою були там затягнуті стіни, а підлога й колони були з гагату.

Туди згодом вирушали Ельфи усіх племен, якщо гинули вони, на лихо, від зброї, або ж ті, хто помер від журби за полеглими, — бо тільки так могли Ельдари вмерти, і все одно тривало це недовго. Там оголошував Мандос їхній вирок, і там чекали вони у пітьмі, марячи про минулі свої діяння. А після закінчення визначеного їм строку одержували вони змогу відродитися у дітях своїх і знов сміятися і співати.

Фуї зрідка приходила у Ве, частіше працювала вона, видобуваючи солоні соки, що з них утворилися потім сльози. А ще ткала вона чорні хмари і відпускала, а вітри підхоплювали їх та розносили по світу, і похмуре їхнє павутиння спадало раз по раз на тих, хто у світі жив. Тоді оберталися ці тенета на відчай та скарги без надії, на журбу й сліпу тугу.

Улюбленій залі своїй, що була ширша й темніша за Ве, дала вона власне наймення — Фуї. Там, перед чорним її кріслом, палахкотіло вугілля в єдиній жаровні, дах там був з крил кажанів, і колони з базальту тримали склепіння та стіни.

Туди приходили Сини Людей почути, що роковано їм. А приводили їх туди всі напасті, що з’явилися у квіті із злої музики Мелко. Вбивства і пожежі, голод і нещастя, хвороби й удари, нанесені у пітьмі, безжальний холод, тортури і власні їхні безумства приводили їх туди, і читала Фуї в їхніх серцях…

Декого залишала вона у Мандосі, під горами, інших відправляла вона далі, за пагорби, де хапав їх Мелко й укидав до Ангаманді, Залізного Пекла, де доводилося їм скрутно.

А ще декотрих, і таких була більшість, відсилала вона на чорний човен Морніе, що стояв інколи у похмурій гавані на Півночі, очікуючи на той час, коли сумна процесія поволі потягнеться до піщаного берега, додолу по стрімких стежках із Мандоса.

По тому як заповнювався човен той, за власним рішенням розпускав він чорні свої вітрила й плив при тихому вітрі уздовж тих берегів. І усі, хто був на борту, відпливаючи на Південь, кидали погляд непозбутньої журби й каяття на просвіт між пагорбів, де міг промайнути Валінор далеко на рівнині. А низина ця — біля Танікветіль, там, де відмілина Ельдамара.



Ніколи більш не бачили вони світлої місцини тієї, а, повезені далі, мешкали відтоді на просторих рівнинах Арваліна. Там потемки блукали вони, розселяючись, як уже могли, та все ж не остаточно були вони позбавлені пісень і мали змогу бачити зорі, чекали терпляче, поки прийде Великий Кінець.

Небагато тих щасливців, кого у слушну годину визволяв Норноре, оповісник Богів. Тоді їхали вони разом з ним на колісницях, або ж скакали на баских конях у діл Валінора й веселилися у покоях Валмара, оселяючись у домівках Богів до Великого Кінця. Далеко вони від чорних гір Півночі й туманних рівнин Арваліна. Для них музика — яскраве світло й радість.

Ось, перерахував я, як були влаштовані оселі всіх великих Богів, що їх Ауле майстерністю своєю звів у Валінорі, але Макар і несамовита сестра його Меассе збудували собі домівку самі, за допомогою лише служників своїх, і похмурий був той палац.

На межі Зовнішніх Земель стояв він, неподалік від Мандоса. Із самого заліза, без прикрас побудували його.

Там билися підданці Макара, закуті у броню» і стояв там брязкіт і гамір, і співали роги. І з’являлася Меассе серед вояків, підбурюючи їх ударити ще, приводячи до тями непритомних за допомогою міцного вина, щоб могли вони стятися знов. Аж до ліктя червоними були руки її, забруднені у цій бучі.

Жоден з Богів, окрім Тулкаса, ніколи не заходив туди, а як хотіли вони відвідати Мандоса, то йшли до нього кружними шляхами, уникаючи навіть наближатися до галасливих тих покоїв. Втім, Тулкас міг інколи боротися там з Макаром або ж роздавати стусанів воякам, та займався він тим, щоби не розпеститися від легкого життя. Не до душі було йому товариство те, і вони, правду кажучи, не любили його за велику, але незлостиву силу.

Нескінченний бій точився у покоях Макара, перериваючись лише тоді, як люди збиралися там на свято або коли Макар з Меассе бували далеко, у чорних горах, полюючи разом на вовків чи ведмедів.

У домі тому скрізь було повно бойової зброї, а на стінах розвішані були величезні блискучі щити. Палали там смолоскипи, і лунали несамовиті пісні перемоги, розбою та спустошення, і червоне світло виблискувало на клинках оголених мечів.

Сиділи там часто Макар із сестрою, слухаючи пісень, і лежала у Макара поперек колін важка бойова сокира, а сестра його тримала списа.

Але у ті дні, ще до утаєння Валінора, мандрували ці двоє здебільшого по Землі і нерідко заходили далеко від того краю, бо до смаку їм були нескінченні безладдя, що коїв їх Мелко по всьому світу.

Ось так збудовано було Валінор, де перебували Боги у покої та радості, бо сваркі духи недовго жили серед них, а Мелко й близько туди не підходив.


ЗНАЧЕННЯ ІМЕН ТА НАЗВ


Це пояснення імен та назв складене на підставі аналогічного словника, поданого у «Додатку І» до «Книги Забутих Переказів». Видавець збірки Крістофер Толкін, син професора Толкіна, уклав згаданий додаток, спираючись на записи свого батька, так званий «Квеніа Лексикон», що являє собою словник «давньоельфійської» мови.

За свідченням К. Толкіна, це «дуже складний документ». Складність полягає, насамперед, у тому, що принцип його укладання суттєво відрізняється від загальновизнаних.

За алфавітом у «Квеніа Лексикон» розташовані не слова, а лише корені слів, із певним значенням (кожен корінь передає одну загальну ідею чи поняття). Коло даних коренів угруповані похідні від них слова, до котрих належать також і наймення персонажів.

Друга проблема пов’язана з тим, що, розпочавши працювати над словником водночас із записом перших міфів (приблизно у 1915 році), Дж. Р. Р. Толкін обробляв і вдосконалював його практично впродовж усього життя, постійно щось змінюючи у правописі або значенні слів.

Все це призвело до того, що для деяких імен існує нині точний переклад; для інших — приблизний; для третіх взагалі можна вказати лише корені, від яких вони походять або ж етимологічно споріднені слова. Є й такі, для котрих перекладу чи пояснення не збереглося.

Саме на ці факти прийшлося звернути увагу при поясненні значень імен та назв, поданих у такому словничку.


Ауле — букв.: кудлатий, нечеса.

Айнури — приблизно: Боги.

Ангаманді — від слів: анга — залізо та манді (однина: манду) — пекло.

Валари, Валмар — споріднені слова: валін, валімо — щасливий.

Валінор — букв.: місто Богів.

Варда — споріднені слова: вард — керувати; вардар — король.

Вана — споріднені слова: ване — чарівний (а); ванессе — краса.

Вінгілді — споріднені слова: вінге — піна; вінгілд — німфа.

Ельдамар — букв: домівка, помешкання, оселя Ельфів.

Еріол — букв.: той, що мріє на самоті.

Еруман — від кореня: — ере— зовні, поза.

Ілуватар — від коренів: — ілу— ефір небесний; — атар— батько; небесний батько.

Ілве — від кореня: — ілу— ефір склепіння небесного.

Йаванна — споріднені слова Йава — плід, Йаван — врожай, осінь.

Квалме-Тарі — від слів: квалме — смерть, тарі — володарка: володарка смерті.

Кемі — букв.: Мати Земля.

Кулуллін — від кореня: — кулу— золото.

Лаурелін — споріднені слова: лауре — золото; лауріна — золотий.

Лінделоксе (-кте) — споріднені слова: лін — мелодія; лінделе — пісня, музика; можливе значення — співуче гроно.

Лоріен — від кореня: — лор— дрімати.

Макар — споріднені слова: мак — вбивати; макіл — меч.

Манве — споріднені слова: мані — добрий, святий.

Мандос — споріднені слова: елемент — мандрі (у) в «Ангаманді» — пекло.

Меассе — споріднені слова: меар — кров (особл. пролита кров).

Мелко — ім’я, зазначене у словнику «КЛ» без пояснення.

Морніе — споріднені слова: морі — ніч; морна — чорний.

Н’єлікві — від кореня: — н’єхе— схлипувати: споріднені слова: н’є — сльоза.

Нієнна — споріднені слова: н’єна — плач, голосіння, скарга.

Нолдори (лі) — від кореня: — нол— знати.

Норноре — від кореня: — норо— бігти (швидко), їхати верхи.

Онен, Оссе — споріднені слова: о — море, морський простір.

Оарні — множина від сл.: оар — дитина моря.

Ороме — чіткого пояснення не має.

Палуріен — споріднені слова: Палурін — широкий світ.

Полдореа — чіткого пояснення не має.

Рінгіл — споріднені слова: рінга — холодний, прохолодний.

Салмар — споріднені слова: салма — ліра; салме — гра на арфі.

Сільмо — букв.: Місяць.

Солосімпі — букв.: сопілкарі узбережні (назва одного з племен Ельфів).

Сулімо — споріднені слова: су — шум вітру; суліме — вітер.

Танікветіль — букв.: висока (велична) снігова шапка.

Тарі-Лайсі — від слів: тарі — королева, володарка; лайсі — молодість, нове життя; володарка молодості.

Туйлере — букв.: Весна.

Тулкас — споріднені слова: ту лунка — міцний, кріпкий; тулка — встановлювати, кріпити.

Уванімори — від слів: у — ні(не) та ваніма — вірно, доречно, красиво; чудовиська, страхіття, потвори.

Урвен — від слів: ур — сонце, вен — діва, дівчина.

Фалман, Фалмаріні — споріднені слова: фалма — піна; фалмар — хвиля, що розбивається.

Фантурі — від кореня: — фана— видіння, мара, марення, сон, мрія.

Фіонве — Уріон — від слів: фіон — син; ур — сонце.

Фуї — від кореня: — х’юї (фуї) — туман, морок, ніч.

Хелкар — споріднені слова: хелке — крига; хелка — холодний, мов крига.

Хескіль— букв.: зимова(ий).


На жаль, Дж. Р. Р. Толкін не залишив жодних чітких вказівок щодо наголосу в іменах та назвах, хоча подекуди наголос проставлений графічно.

На думку перекладача, наголос у назвах та іменах персонажів Толкіна припадає, здебільшого, на перший склад.


Тетяна Рязанцева НОТАТКИ ЗАХОПЛЕНОГО ПЕРЕКЛАДАЧА



Найбожевільніші в світі книжки написані оксфордськими професорами — людьми, що звели у принцип «твердокам’яний здоровий глузд».

У середині минулого століття поважний викладач математики та логіки Чарлз Лютвідж Доджсон розвеселив малюків і здивував дорослих описом пригод дівчинки Аліси.

На початку нашого століття у студента, а згодом професора-лінгвіста Джона Рональда Руела Толкіна виникла перша «загальна картина» його чарівного всесвіту.

Слід зауважити, що життя пана Доджсона (він же Льюїс Керролл) і пана Толкіна, так само як і життя най химернішого художника всіх часів, теж англійця, Обрі Бердслі, наяву було не просто собі реальністю — рутиною!

А з рутини свого життя і Керролл, і Бердслі, і Толкін спромоглися створити «дивовижні нові світи», хвилюючі й надзвичайно далекі від реальності.

Та, як відомо, творячи власний світ, на будівельний матеріал для нього митець витрачає себе. В такому разі, чи не є, бува, типова англійська поміркованість і стриманість своєрідним охоронним кордоном несподівано багатого, яскравого і бурхливого внутрішнього життя?

Приклад Бердслі, Керролла і Толкіна дає підстави думати саме так.

… Світ Керролла відомий нам з дитинства, малюнками Обрі Бердслі вже починають цікавитися, а ось із дивовижним всесвітом професора Толкіна український читач ще, на жаль, як слід не зустрічався.

Кілька років тому в перекладі на українську мову вийшла перша з опублікованих Дж. Р. Р. Толкіном книжок — повість-казка «Гоббіт», але ж існують ще «Володар Перснів», «Фермер Джайлс із Хема…», короткі оповідання, есе, посмертно виданий «Сільмарілліон» та, нарешті, «Книга Забутих Переказів», з двома міфами якої ви маєте нагоду познайомитись.

Книги Толкіна багаті на пригоди й несподіванки. Реальне ж його життя, як було колись сказано про Обрі Бердслі, «вміститься в половині абзаца».

Все ж Джону Толкіну довелося рано зазнати глибокого горя — підлітком він втратив матір; йому були відомі втрата й відродження надії — перше і єдине кохання, що після тривалої розлуки завершилося щасливим шлюбом. А ось єдиною «Великою Пригодою» його життя виявилась перша світова війна, від якої двадцятитрьохрічний Толкін не ховався, але йшов туди без бажання.

Він повернувся додому живий і більш-менш здоровий. Його рани були не тілесні. 3 усіх друзів, що вирушали на війну разом із ним, звідти прийшов він один.

Здається, природно було б чекати від Толкіна «воєнної книга». Так Е. М. Ремарк виніс з окопів «На Західному фронті без змін».

Однак замість того Толкін ще в армії почав записувати якісь химерні історії про створення й подальший розвиток іншого, нетутешнього світу; укладати словники незрозумілих мов невідомих народів. Ці нотатки, абияк накидані олівцем у різних блокнотах, раз по раз стиралися, відновлювалися, губилися та перероблялися і були першим начерком величного задуму, над втіленням якого Толкін невтомно працював усе життя. Він мріяв створити цілісну міфологію для Англії.

Десь на початку п’ятдесятих років він зізнався у листі до товариша, що його завжди засмучувала відсутність у його батьківщини власної міфології, тоді як така існувала в Греції та Римі, у фінів і скандинавів, у кельтів і германців.

Він узявся виправити помилку історії, здійснити подвиг не силою зброї на полі бою, а силою розуму, озброївшись лише олівцем й аркушем паперу. Хто б оцінив, де важче і де шляхетніше?

… Така була первісна ідея. Але, як звичайно буває з творчими ідеями, втілилася вона дещо інакше, ніж було задумано.

Міфології для Англії Толкін не створив. Можливо, просто не встиг, прагнучи вдосконалювати ще і ще — не вистачило життя. А можливо, й сама ідея змінилася разом із віком та поглядами творця. Втім, так чи інакше, Толкін встиг створити річ ще більш несподівану — власний світ.

Світ Толкіна звичайний і неймовірний водночас. Подібно до нашого, він має історію, географію, флору, фауну, населення, корисні копалини і світила.

Нічого дивовижного. Але…

Історія Арди (так зветься цей світ), крім Прадавніх Днів, що про них йдеться у «Книзі Забутих Переказів», нараховує чотири тисячі років, засвідчених докладними літописами (піднесення і занепад держав, королі й князі, відкриття нових земель, значні природні катаклізми, будівництво та війни, переселення народів, видіння та пророцтва…).

Населяють Арду Чотири Вільні Народи (або ж основні раси): Ельфи, Люди, Гноми та Енти — живі дерева, здатні пересуватися, мислити й розмовляти. А крім них, ще Гоббіти, вже знайомі нашому читачеві. Нагадую, що зовні вони майже як люди, хіба що нижчі на зріст, і ноги їхні вкриті хутром. (До речі, їхнє наймення розгадується легше від усіх: «го» — перший склад латинського homo — «людина», «-ббіт» — останній склад англійського rabbit — «кріль». Отже, в Гоббітах є щось від тих і від інших.)

Є там грізні та благі Валари і Майа — Хранителі Арди; є Прадавні істоти, про яких не можна сказати напевне, хто вони й звідки; є злобні Орки (гобліни) й тупі гірські Тролі.

Усі ці раси, як і в нашому світі, поділяються далі на народи і племена, що мають кожен власну культуру, мову (найголовніші з-поміж них мають писемність і взагалі розроблені настільки, що їх можна вивчати не лише в казковому світі!), літочислення і т. Ін. Так, наприклад, рік Ельфів складається як наш із 365 днів, але поділений не на чотири, а на шість сезонів.

Із рослин у світі Толкіна зустрічаються усі ті, що існують у нашому світі, а крім них, там ростуть чарівні світлоносні дерева, дерево лебетрен, придатне для обробки, золото— листий меллорн з білим стовбуром, цілюща трава ателас, квіти сімбелін та еланор і багато чого ще.

В Серединних Землях Арди живуть свійські та дикі тварини й птахи; коні, корови, собаки, півні, вовки, лиси, леви, слони, ведмеді, сови, орли, ворони і солов’ї. Але тамтешні коні — не наймити, а вільні спільники людей, собаки часом розмовляють, а орли взагалі мають свого короля. А також іноді там можна зустріти дракона.

Географія ж цього світу така, що підвладні Долі, але безсмертні Ельфи, для яких не має значення людський час, можуть, як набридне їм життя у межах світу, залишити його і перейти в інший простір, де чекає на них благословенний край. Для Ельфів світ плаский: їхні плавання, починаючись у звичайних морях, непомітно перетинають межу світів. А ось для Людей світ Арди — куля. І скільки б не поривалися вони, завжди повертатимуться у ту саму гавань, з якої вийшли в море. Проте, хоч Люди й смертні, Доля не здолає їх. Їхня доля — в їхніх руках, і в цьому Ельфи заздрять їм.

Там є Сонце, Місяць, зорі й сузір’я. Але Сонце і Місяць того світу насправді виникли з квітки й плоду світлоносних дерев, а вечірня зірка — то чарівний камінь на чолі Еаренділа — небесного мореплавця. І Велика Ведмедиця зветься там Серпом Валарів, а Метеликом — Кассіопея…

Не вистачає (а чи так?) світові Толкіна лише одного — релігії.



Так, цей світ дійсно був створений. У нашій реальності його створив сам автор; у своїй реальності творець його — Ілуватар, Еру Єдиний.

Втім, ні йому, ані підвладним йому могутнім Валарам — Хранителям Арди, ніхто з тих, хто живе на ній, не молиться у звичайному для нас розумінні цього слова. Вони існують, про них пам’ятають, та й годі.

Сам Дж. Р. Р. Толкін був глибоко віруючою людиною, але на Серединних Землях не звів він жодного храму.

Все це і багато іншого з подивом відкриває для себе читач «Гоббіта», «Володаря Перснів» та «Сільмарілліона».

А те, що чекає на вас нині, лише задум, чернетка, шкіц майбутньої «великої картини».

Толкін писав «Книгу Забутих Переказів» на самому початку свого творчого шляху, надихаючись ідеєю створення міфології для Англії. В цих історіях ще відчутна спроба зв’язати вигаданий світ із дійсним. З цією метою Толкін вдається до наступного, «обрамовуючого сюжету».

У стародавні часи англійський мореплавець (як бачимо, людина ця цілком з нашого світу) на ймення Еріол (автор зауважує, що ім’я це привезене ним із мандрів, а взагалі звався він Оттор), зажадавши нових знань і нових пригод, вирушив в океан.

Плив він далі й далі на Захід, аж поки не досяг таємничого Самотнього Острова, Тол Ерессеа, де мешкали Ельфи. Еріол висадився на тому острові, і Ельфи прийняли його гостинно.

Щовечора Ельфи, в домі яких перебував Еріол, збиралися коло вогню співати, танцювати і слухати цікаві історії.

Еріол, як гість, приєднувався до них і розпитував Ельфів про різні речі, а надто про їхню власну історію та про історію світу взагалі, що її Ельфи знали краще за Людей, бо вони безсмертні та старші від людей за походженням.

Відповідями на ці запитання і є міфи, що складають «Книгу Забутих Переказів». Кожна історія має свого оповідача: так перекладені міфи (два початкових з десяти, що входять до першого тому) розповів Еріолу ельфійський мудрець Руміл.

Перша історія, на прохання Еріола, присвячена поясненню того, як розпочалося буття світу, хто є Валари і як вони з’явилися у світі. (До речі, Богами Валари названі лише тут, у «Книзі Забутих Переказів», а саме поняття «боги» Ельф-оповідач вживає тільки як зрозуміле Людині ім’я.) Друга історія продовжує першу, оповідаючи про характер і діяння Валарів, географію новоутвореного світу, перші прояви зла.

Але Еріол не лише слухає різні перекази, під час перебування на острові з ним відбуваються всілякі події…

Та час спливає, і ось нарешті, збагачений новим знанням Еріол повертається додому і пише про все почуте й побачене книжку.

Прадавня мудрість набуває нового життя. Зв’язок відновлюється. Люди усвідомлюють історію світу в усій її повноті.

Таким, здається мені, бачився Толкіну і фінал його власної праці. Створенням міфології для Англії також замкнувся б розірваний «зв’язок часів»: документальної історії — з історіями переказів і легенд, пам’яті — із здогадами, давнини — з сьогоденням. Бо, врешті-решт, міфи сприймаються як вигадка лише сторонніми, а для тих, хто вірить, міфи і є справжньою історією. Яскравий приклад тому — Біблія і Євангеліє.

Згадавши тут Святе Письмо, не можу не сказати, що у «Книзі Забутих Переказів» Толкін цілком свідомо відтворює стиль давніх релігійних текстів.

Один із дослідників творчості Дж. Р. Р. Толкіна, професор Т. А. Шіппі зауважив свого часу: «Це схоже на «Старий Завіт»!»

Але це не просто нагадує Біблію за тематикою та стилем. «Книга Забутих Переказів» у світі Толкіна була для Ельфів саме тим, чим стала Біблія для людей нашого світу — давнім, істинним знанням. І автор не без успіху намагається викликати у читачів «Книги Забутих Переказів» те відчуття безмірної відстані в часі, важливості й таємності, що їх неодмінно залишає перше знайомство з будь-яким давнім релігійним текстом.

… Отже, міфи — це справжня історія для бажаючих вірити їм. Але ж і сама «історія уявного світу» Толкіна (так визначив своє творіння сам автор) у певному розумінні теж дійсна. Тільки реальність її — лінгвістична.

Справа в тому, що Дж. Р. Р. Толкін, надзвичайно обдарований лінгвіст, вельми оригінально тлумачив фразу Біблії: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог».

За Толкіном, слово справді творить світ. Себто кожен самостійно творить власний світ, сприймаючи та роздаючи назви. Реальний для нас лише той предмет, назва якого нам відома. А якщо ми не знаємо, як зветься той чи інший об’єкт, ми не в змозі зрозуміти, що це таке, отже, його для нас мовби і не існує взагалі. Предмет або явище з’являється у нашому світі, лише коли набуває зрозумілої для нас назви, слова, що виражає його сутність.

«Підганяв» професор Толкін свій всесвіт під цю теорію або ж теорія виникла під впливом уявного світу, сказати важко.

Але так чи інакше, у Серединних Землях існують щонайменше п’ять повноцінних мов: Загальна мова, або Вестрон, якою володіють усі мешканці тих країв; дві ельфійські — давня, або Квеніа, і «сучасна», або Сіндарін; мова Людей Рохана й мова Гномів; це не рахуючи давньої мови Ентів і Говірки Мороку.

Як уже зазначалося раніше, деякі з цих мов можна вивчати не тільки в казковому світі. (Для Квеніа, наприклад, існує укладений Толкіном цілком серйозний словник.) А писемність цих мов подана у трьох варіантах рунних алфавітів, кожен з яких є складною, логічно довершеною, придатною для використання системою.

Цими мовами можна розмовляти, співати, писати: вони дають назви кожному явищу, дії, предмету Серединних Земель. А це означає, що у своїх межах світ Толкіна не менш реальний від нашого!

Кожне слово вигаданих Толкіном мов має значення. Кожне ім’я або назва — символ. І будь-яке з них залишає відчуття не чогось цілком нового, а радше «добре забутого старого», відродженого на новий лад. Бо десь у глибині, коли побажати, можна знайти коріння того світу, до якого належав автор.

Втім, при створенні свого всесвіту Толкін спирався не на факти європейських міфологій, а скоріше на свої враження від них. Так його співвітчизник Обрі Бердслі ілюстрував не події, що відбувалися у книжках, а свої почуття, викликані тими книжками.

… Усі ці дивні істоти, незвичні мови, навмисна архаїчність слова і стилю оповідання роблять міфологічні твори Дж. Р. Р. Толкіна надзвичайно важкими для перекладу.

Але складне завдання тільки робить цікавішим пошук рішення.

Твори Толкіна, звичайно, можна і треба перекладати українською мовою. Однак толкінівські тексти вимагають, на мій погляд, дбайливого ставлення до себе. Переклад мусить якомога точніше відтворювати манеру оригіналу, бо в даному випадку ніяк неможливо нехтувати, як то кажуть, «літерою» для збереження «духу» оповідання — вони нерозривно зв’язані між собою. І так само треба, я вважаю, ставитися до відтворення імен персонажів — передавати їх настільки точно, наскільки дозволяє це фонетика нашої мови. Бо коли кожне ім’я — символ, перекручення його шкодить цілісності всього твору.

Цих принципів я намагалася дотримуватися у перекладі «Музики Айнурів» та «Приходу Валарів…», а вже наскільки мені це вдалося, оцінювати вам, шановні читачі.


… У вступному слові до повного російського перекладу «Володаря Перснів» перекладачі цієї епопеї, де чарівний світ Серединних Земель змальований у всій своїй різноманітності, запропонували вважати толкінівський всесвіт не плодом його фантазії, а простим результатом якогось навіювання незрозуміло звідки. На їхню думку, хтось прочинив Толкіну «двері до інших світів», а він лише записав побачене.

Кожен має право на свою точку зору, але мені здається, проголосити Толкіна візіонером — означає вмить позбавити Арду всієї її привабливості й величі, знищити Витвір і розвінчати Творця. Бо ж уся неймовірність його світу полягає саме в тому, що це витвір однієї людини!

Дж. Р. Р. Толкін подарував нам диво. То прийміть же цей дарунок допитливого розуму і щирого серця з подивом і подякою, і не шукайте йому ніяких пояснень. Згадайте, краще, слова самого автора: «Фантазія була й залишається правом Людини».


І останнє. Як бачите, цей коротенький пролог до двох міфів з «Книги Забутих Переказів» виявився не нотатками перекладача, а, в першу чергу, сповіддю захопленого читача, шанувальника і ровесника, бо перекладачу в час виконання цієї роботи було рівно стільки ж років, скільки автору за часів створення перших історій.

… Мета цих нотаток — не пояснити творчість Дж. Р. Р. Толкіна, а зацікавити нею; не розкласти по полицях, а вказати можливий шлях. Сподіваюся, мені це вдалося.

Щасливої подорожі!


Девід Селтцер ЗНАМЕННЯ Роман



З англійської переклав Володимир Митрофанов[24]

Перекладено за виданням: David Seitzer. The Omen. — Signet. New York, 1991.

Узявши за основу свого твору конкретні біблійні реалії, почерпнуті головно з Одкровення св. Йоана, або ж Апокаліпсису, автор — сучасний американський письменник — вибудував оригінальну гостросюжетну оповідь, що після появи друком у 1976 році була одразу ж екранізована в Голівуді й поклала початок популярному містико-фантастично-детективному кіносеріалові, згодом також утіленому в літературну форму (явище, досить характерне для масової американської белетристики), але вже іншими авторами.


Тут є мудрість. Хто має розуміння,

той нехай злічить число звіра,

бо це — число людське,

і число його — 666.

Одкровення св. Йоана, 19,18

ПРОЛОГ


Усе сталося за тисячну частку секунди. Рух у галактиках, що мав би тривати століттями, відбувся в одну мить.

Молодий астроном у обсерваторії Кейп-Гетті сидів приголомшений. Він похопився надто пізно, Ї фотокамера не встигла зафіксувати того, що сталося, — розщеплення трьох сузір’їв, унаслідок якого виникла нова яскрава зірка. Частки космічної матерії з Козерога, Рака і Лева раптом порвалися назустріч одні одним з разючою точністю й злилися в пульсуюче галактичне тіло. Воно щомить яскравішало, і сузір’я неначе задвигтіли — чи, може, то просто здригнувсь окуляр, бо в астронома з досади затремтіли руки.

Він потерпав, що ніхто, крім нього, цього явища не побачив. Та це було не так. Звідкись, немовби з-під землі, полинув глухий гук. То були голоси, начебто й людські, але якісь дивні, що набирали сили в релігійному екстазі, поки та зірка дедалі розгоралася в небі. У печерах, підвалах та й просто серед полів збиралися люди — баби-повитухи, що дожидали народження, — і було їх двадцять тисяч. Вони з’єднали руки й похилили голови, і голоси їхні наростали й уже лунали повсюдно. Вони злилися в єдиному звукові «О-ом-м-м!..» — і звук той, наче дзвін, здіймавсь у небо, а тоді падав у найглибші глибини землі.

Був шостий місяць, шостий день і шоста година. Саме ця мить проречена в Старому Завіті. Саме в цю мить мала змінитися доля Землі. Усі дотеперішні війни та перевороти були лише репетицією, підготовкою до тієї хвилини, коли людство стане на порозі Великих Подій. Люди поклонялися Цезареві, християн кидали на поживу левам, за Гітлера було винищено величезну кількість євреїв. Демократія занепала, наркотики стали невід’ємною частиною повсякденного життя, в країнах із так званою «свободою совісті» було проголошено, що й Бога не існує. Від Лаосу до Лівану брат убивав брата, батько — сина. Ішло готування — і день крізь день вибухали шкільні автобуси та крамниці.

Ті, хто уважно вивчав Святе Письмо, давно вже помітили ці зрушення. Наближалися Великі Події, що мали ознаменувати всесвітній переворот. Звелася на ноги Римська імперія, відродження у вигляді Спільного ринку, а з визнанням статусу Ізраїлю євреї потяглися назад на Обіцяну Землю. Усе це, в сукупності із світовим голодом та руйнуванням міжнародної економічної структури, не могло бути звичайним собі збігом. Це була таємна змова подій. І святе Одкровення давно вже передрекло її…

Високо й далеко в небі розгоралася зірка, і спів людей лунав усе гучніше, і земне ядро здригнулося від цієї сили.

У стародавньому місті Мегіддо це відчув старий Бугенгаген. І він заплакав, бо тепер усі його книги та записи стали непотрібні. А нагорі, в сучасному Ізраїлі, група студентів-археологів на хвильку перервала роботу. Вони опустили лопати й прислухалися — земля під ними заворушилась.

У салоні першого класу літака, що летів рейсом Вашингтон — Рим, сидів Джеремі Торн. Він також відчув щось незвичайне й механічно застебнув прив’язний ремінь, і далі думаючи про сдрави, які чекали його внизу, на землі. Та навіть коли б він і знав справжню причину цього струсу, то однаково вже не міг би нічого змінити. Бо саме в цю хвилину у підвалі римської Головної лікарні камінь розтрощив голову його власній дитині.


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


Щосекунди в літаках, що перебувають у повітрі, летять тисячі пасажирів. Ця статистика, що її знічев’я вичитав Торн у журналі «Скайлайнер», зацікавила його, і він тут-таки поділив людей на тих, які мандрують повітрям, і тих, які зостаються на землі. Звичайно Торна не приваблювали подібні дурниці, але саме в ці хвилини він ладен був удатися до будь-чого, аби тільки не думати про те, що може чекати його в Римі. За цією статистикою виходило так, що в разі несподіваної загибелі всього живого на Землі, хоч яка б там була її причина, живими лишаться всього із сотню тисяч людей, що летять літаками, спокійнісінько потягуючи коктейлі й дивлячись кіно, — і вони навіть не знатимуть, що скоїлося внизу під ними.

Літак уже летів над Римом, коли Торн замислився: а скільки ж тоді залишиться жінок і скільки чоловіків? І як вони — за умови, що їм пощастить безпечно приземлитися, — відновлюватимуть здорове людське суспільство? Цілком очевидно, що то будуть переважно чоловіки, причому такі, що посідають значні пости в промисловій та господарській галузях, а отже, їхня діяльність на землі буде нікому не потрібна, бо всі робітники загинуть. Залишаться керівники, а от ким керувати — не буде! То, може, варто б найняти кілька літаків, які б постійно возили робочий люд, аби після катаклізму не забракло трударів почати все спочатку. Здається, щось подібне казав Мао. Мовляв, Китай — країна найкращих робітників, що виживуть у разі світової катастрофи.

Літак увійшов у крутий віраж, і Торн загасив сигарету, видивляючись на тьмяні вогні міста внизу під крилом. Останнім часом він так часто літав літаками, що вже звик до цього видовища. Та сьогодні воно якось особливо збуджувало його. Дванадцять годин тому він одержав у Вашингтоні телеграму, і коли за цей час щось і сталося, то все воно було вже позаду. Або Кетрін нарешті народила дитину й тепер тішиться нею в лікарняній палаті, або ж… або ж чекає на нього в безнадійному розпачі. Вона вже двічі була вагітна, але обидва рази скидала. Одначе тепер вагітність тривала вже вісім місяців, і Торн знав: якщо й цього разу щось буде негаразд, він назавжди втратить Кетрін.



Вони знали одне одного з дитинства. І тоді, і згодом, коли їм було вже по сімнадцять, він добачав у Кетрін якийсь внутрішній неспокій. Її трохи злякані очі, що ніби повсякчас шукали заступництва, тривожили йому душу, але роль заступника його цілком улаштовувала. Саме це й лежало в основі їхніх взаємин. Щоправда, останнім часом, коли Торнова службова кар’єра круто пішла вгору, він мав стільки невідкладних справ, що Кетрін надто часто лишалася в самотині, у цілковитій самотині, і ніяк не могла призвичаїтися до свого становища дружини значного політичного діяча.

Перший знак душевного сум’яття дружини минув майже непомічений: коли Кетрін ні з сього ні з того раптом узяла ножиці та й обстригла свої розкішні коси. Потім, аж поки вони відросли, вона носила перуку, а через рік з доброго дива залізла у ванну й почала різати собі пучки пальців бритовним лезом, після чого, сама жахаючись, ніяк не могла пригадати, що її до цього спонукало. Ото тоді вони вдалися до психіатра, але той сидів, похмуро втупивши очі в стіну, і не міг нічого збагнути. Через місяць Кетрін облишила свої візити до нього і вирішила, що їй треба народити дитину.

Вона завагітніла одразу ж, і ті три перші місяці стали не найкращими в їхньому подружньому житті. Кетрін почувала себе чудово і мала вигляд справжньої красуні. Навіть більше — вирушила разом із Джерстгі в подорож Близьким Сходом. Але саме тоді її вагітність і урвалася — просто в літаку, у туалеті, і всі її сподівання, разом з бурхливим струменем води, заглушеним гіркими риданнями, розлетілися в просторі.

Друга вагітність настала тільки через два роки, але перед тим геть розладнала їм усе сексуальне життя, що було вершиною їхніх взаємин. Запрошено було фахівця з системи зачаття, і той, виходячи з місячного циклу Кетрін, призначив їм найсприятливіші дні та години, але той час був страшенно незручний для Торна, і він почував себе цілковитим дурнем, мусячи раз на місяць тікати зі служби, щоб виконати свою суто механічну функцію. Йому навіть запропонували вдатися до мастурбації, щоб мати його сім’я напохваті в належний час, але отоді вже терпець його урвався. Коли їй так потрібна дитина, то нехай би всиновила чужу. Аж ні — Кетрін хотіла мати лише свою, власну дитину.

Та кінець-кінцем одна-єдина клітинка відшукала ту, котра була їй потрібна, і на п’ять з половиною місяців у їхньому домі знов оселилася надія. Дочасні перейми почалися в Кетрін у супермаркеті, але вона й далі вибирала, що купити, не зважаючи на біль, аж поки він став нестерпним. Потім лікарі казали, що їй дуже пощастило, бо зародок був надто слабкий, але депресія не полишала її ще півроку по тому. Тепер Кетрін була вагітна втретє, і Торн знав, що це їхня остання надія. Якщо й тепер щось станеться, психіка дружини цього не витримає…

Літак торкнувся посадочної смуги, і в салоні почулись оплески на подяку екіпажеві — пасажири ніби дивувалися, як це їм пощастило приземлитися живими. «Навіщо взагалі літати? — подумалось Торнові. — Невже життя — така дешева річ?» Він лишився на місці, поки решта пасажирів, тиснучись, посунули до виходу. Поспішати було ні до чого: він без найменшої затримки скористається проходом для особливо значних осіб, а надворі на нього вже чекає машина. Торн був президентовим радником з питань економіки й головою Всесвітньої економічної конференції, яка зовсім нещодавно перенесла свою штаб-квартиру з Цюріха до Рима. Місячна програма розтяглася на півроку, і саме тепер його почали примічати великі люди й пішов поголос, що за кілька років він стане головною надією та опорою президента Сполучених Штатів.

У своїх сорок два роки Торн уже обертався у найвищих сферах, і кар’єра сама йшла до нього. Обрання головою Всесвітньої конференції піднесло його в очах громадськості й стало щаблем на шляху до посади посла, потім до міністерського кабінету, а там, гляди, й до змагання за найвищий пост у країні.

Родинні заводи Торнів під час війни процвітали, і Джеремі мав змогу здобути найкращу й найдорожчу освіту, не сушачи собі голови тим, як зароблено ті гроші. Та, коли помер його батько, молодий Торн закрив усі заводи й оголосив, що ніколи не підтримуватиме руйнувань і що будь-яка війна — це братовбивство. Але й на мирному ґрунті Торнові статки дедалі примножувались. Він розвивав будівництво на своїх землях, вкладав гроші у благоустрій злиденних районів, давав позики небагатим, але перспективним підприємцям. У ньому поєднувався дар накопичення грошей з почуттям відповідальності перед тими, хто їх не мав. За грубими підрахунками виходило, що особисте багатство Джеремі Торна сягає сотні мільйонів доларів, хоч перевірити це було важко, бо навіть сам Торн не знав точних цифр. Підраховувати — це означало бодай ненадовго, але спинитися, а Торн перебував у постійному русі…


Біля похмурої будівлі Головної лікарні зупинилася машина. Отець Спіллето визирнув з вікна свого кабінету на третьому поверсі й одразу зрозумів, що чоловік, котрий простує до входу, — не хто інший, як Джеремі Торн. Вольове підборіддя та посріблені сивиною скроні були знайомі з фотографій у газетах, постава й хода також видавалися знайомими. Торн мав саме такий вигляд, який належить мати чоловікові його становища. Отже, відзначив подумки отець Спіллето, вибір зроблено слушний. Він підвівся, підбираючи поли сутани. Письмовий стіл здавався збоку зовсім крихітним у порівнянні з його масивною постаттю. З незворушним виразом обличчя священик рушив до дверей. Тим часом Торн уже перейшов вестибюль. Він поспішав, і його кроки гучно відлунювали в напівтемному будинку.

— Містер Торн?

Торн, що вже піднявся на першу сходову площадку, обернувсь і звів очі, намагаючись розглядіти чоловіка в сутіні на горі.

— Так, це я.

— Мене звуть отець Спіллето. Я послав вам…

— Атож, я отримав вашу телеграму. І вилетів одразу ж як тільки зміг.

Священик увійшов у смугу світла й немов навис над сходами. Щось у його манері, в лиховісній тиші навколо нього підказувало, що сталося якесь нещастя.

— Дитина… народилася? — спитав Торн.

— Так.

— А моя дружина…

— Вонавідпочиває.

Священик спустився вниз, і тепер його очі зустрілися з Торновими, мовби прагнучи підготувати його, пом’якшити удар.

— Щось сталося? — запитав Торн.

— Дитина вмерла.

Запала моторошна тиша, і здавалося, ніби від неї аж задзвеніли голі кахляні стіни. Торн стояв наче громом уражений.

Вона дихала всього лиш одну мить, — пошепки промовив священик, — а потім дихання урвалося.

Він дивився, як Торн, не бачачи нічого перед себе, ступив до найближчої лави й важко опустився на неї, а тоді похилив голову й заплакав. Глухе ридання луною покотилося коридором.

Священик озвався знову.

— З вашою дружиною все гаразд, — сказав він. — Але родити вона більш не зможе.

— Це кінець… — прошепотів Торн.

— Ви можете всиновити дитину.

— Вона хотіла власну…

На хвильку настала тиша, і священик ступив уперед. Він мав грубуваті, але дуже правильні риси обличчя, в очах його світилося співчуття. Лише зрошене потом чоло виказувало його хвилювання.

— Ви дуже любите її, — промовив він.

Торн кивнув головою. Відповісти щось не мав сили.

— Тоді ви повинні згодитися з Божою волею…

Із сутіні коридора виступила літня черниця й самими очима відкликала священика вбік. Вони одійшли і почали шепотітися проміж себе по-італійському. Потім черниця пішла, і священик повернувся до Торна. В його погляді було щось таке, від чого Торн аж напруживсь.

— Шляхи Господні незбагненні, містере Торн… — Він простяг руку вперед, і Торн несамохіть підвівся й рушив за ним.

Палати породілей були трьома поверхами вище, і вони йшли туди бічними сходами, потім вузьким тьмяно освітленим коридором. Лікарняний дух тільки загострював почуття втрати, що билося в Торновій душі. Нарешті спинилися перед скляною переділкою, і священик простежив поглядом, як Торн, вагаючись, підступив ближче і подивився на те, що було з другого боку. А там було немовля. Новонароджене. Воно скидалося на маленьке янголятко. У нього було розтріпане чорне волоссячко та глибоко посаджені блакитні оченята, що враз підсвідомо спинилися на Торні.

— Воно нікого не має, — сказав священик. — Його мати вмерла. Так само як ваша дитина… майже водночас…

Торн рвучко обернувсь до нього.

— Вашій дружині потрібна дитина, — провадив священик, — а цій дитині потрібна мати.

Торн звільна похитав головою.

— Ми хотіли власну… — мовив він.

— Дозволю собі зауважити… воно дуже схоже…

Торн знову поглянув на немовля й не міг не погодитися з цим. Волосся в дитинчати було такого самого кольору, як у Кетрін, а обличчям воно начебто скидалося на нього самого. Таке саме випнуте підборіддячко і навіть маленька ямочка на ньому…

— Синьйора ніколи ні про що не дізнається, — сказав священик.

Торн раптом приплющив очі. Руки в нього затремтіли, і священик узяв їх у свої.

— А воно… здорове?.. — спитав Торн непевним голосом.

— Здоровісіньке.

— Якісь родичі є?

— Нікого…

З хвилину Торна й священика оповила цілковита тиша, така навдивовижу безшелесна, що здавалося, ніби вона тисне на барабанні перетинки.

— Я тут за головного, — промовив священик. — Жодних записів не залишиться. Ніхто про це не дізнається.

Торн, усе ще вагаючись, одвів погляд.

— А можна мені… поглянути на мою дитину? — спитав він.

— Що це змінить? — відказав священик. — Віддайте любов живим.

За скляною переділкою немовля звело обоє рученят і простягло їх до Торна, мовби пориваючись обійняти його.

— Задля вашої дружини, синьйоре, Бог простить вам цю неправду. І задля цієї дитини, що інакше ніколи не матиме рідної домівки… — Священик замовк, бо додати було вже нічого. Потім сказав: — Цієї ночі, містере Торн, сам… сам Бог подарував вам сина.


Ген у небі ясна мерехтлива зірка сягнула зеніту й затремтіла, наче від несподіваного удару блискавки. А на лікарняному ліжку розплющила очі Кетрін, думаючи, що прокидається сама. Вона нічого не знала про укол, який їй зробили кільканадцять хвилин тому. Пологи тривали близько десяти годин, і вона пам’ятала все аж до останніх переймів, але потім зомліла й дитини так і не побачила. А тепер, опритомнівши, захвилювалась, потім почула чиюсь ходу в коридорі і зусиллям волі опанувала себе. Двері відчинились, і Кетрін побачила свого чоловіка. На руках у Джеремі була дитина.

— Наша дитина… — промовив Торн, і голос його затремтів від радості. — Наш син!

Кетрін простягла руки, взяла дитину й заридала від припливу щастя. На очі Торнові теж навернулися сльози, і він подумки дякував Богові за те, що йому підказано правильний шлях.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ


Торни були обоє з католицьких родин, але самі по-справжньому в Бога не вірили. Кетрін лише вряди-годи проказувала молитву, а до церкви ходила тільки на Різдво та на Великдень, але більше за традицією, аніж з віри у католицькі догмати. Що ж до самого Торна, то він, на відміну від Кетрін, не переймався навіть тим, що їхнього сина Деміена так і не охрестили. Щоправда, вони були спробували це зробити. Через кілька днів по тому, як Кетрін вийшла з лікарні, подружжя вирушило з новонародженим до собору, та, коли дитину занесли туди, її пойняв такий очевидний переляк, що церемонію довелося припинити. Священик вийшов за ними надвір зі святою водою в руках і застеріг їх, що неохрещена дитина ніколи не зможе ввійти в Царство Боже, але Торн, бачачи, який наполоханий малюк, рішуче заборонив продовжувати обряд. Щоб заспокоїти Кетрін, влаштували імпровізоване хрещення вдома, але вона все-таки не ввірила в нього до кінця і мала намір колись згодом повернутися з Деміеном до церкви й зробити все належним чином.

Одначе те «колись» так і не настало. Невдовзі вони поринули у вир нагальніших справ, і Кетрін поступово забула про свій намір. Економічна конференція завершилась, і Торни повернулися до Вашингтона. Джеремі знову взявся до своїх обов’язків президентського радника і скоро став досить помітною політичною фігурою. У його маєтку в Масліні, штат Вірджинія, тепер відбувалися наради, про які писали газети від Нью-Йорка до Каліфорнії, а сама сім’я Торнів стала відома читачам багатьох ілюстрованих тижневиків. Торни були багаті, фотогенічні і швидко підносилися вгору. Не менш важило й те, що в їхньому товаристві незрідка можна було бачити самого президента, Отож ні для кого не стало несподіванкою призначення Джеремі Торна послом США у Великобританії. На цій посаді він міг розгорнути всі свої потенційні можливості.

Переїхавши до Лондона, Торни оселилися в Пірфорді, заміському маєтку сімнадцятого століття. Життя їхнє скидалося тепер на прекрасний сон, а надто для Кетрін, — таке воно було втішне та безхмарне, що часом аж острах брав. Вона жила собі у своїй тихій, відлюдній домівці — щаслива мати з укоханою дитиною, — та при нагоді справляла й обов’язки дружини дипломата, виявляючи при цьому неабиякий хист доброї господині. Тепер вона мала все — і дитину, і чоловікову любов. Кетрін розквітла, мов чарівна квітка, тендітна й ніжна, дивуючи всіх довкола своєю свіжістю та красою.

Пірфорд була садиба респектабельна, що сягала глибоко в історію Англії. Колись у тутешніх підвалах тривалий час переховувався один засуджений на заслання герцог, аж поки його розшукали й стратили; навколо буяв ліс, у якому король Генрі П’ятий полював на вепрів. Були там і похмурі підземні переходи, й потаємні лазівки, але нагорі, в самому будинку, завжди панувала радість, і часто-густо він був повен веселого гамору та гостей.

Для ведення господарства Торни найняли поденну прислугу; крім неї, в будинку мешкало й двоє постійних слуг, подружжя Гортонів — жінка куховарила, чоловік відав гаражем. Обоє були достеменні англійці, з неповторним почуттям власної гідності. Коли Кетрін мала свої справи, Деміена доглядала няня — молоденька пухкенька англійка на ім’я Чесса. Сама ще майже дитина, вона була, проте, розумниця, знала багато ігор і любила Деміена так, наче то було її власне дитя. Вони проводили разом цілі години: Деміен чи то дріботів за нею на великій лісовій галявині, чи то тихенько сидів біля ставка, поки Чесса ловила йому пуголовків та бабок, що їх вони потім приносили в скляницях додому.

Хлопчик підростав і був прегарний, навіть як на доскіпливий погляд художника. Йому виповнилося три роки, і священикове запевнення щодо його доброго здоров’я цілком справджувалося. До того ж Деміен вражав усіх своєю неординарною силою і дивовижною зрівноваженістю та спостережливістю, що дуже рідко трапляються в дітей такого віку, і гості в домі не раз почували себе ніяково під його допитливим поглядом. Якщо вимірювати розум здатністю до зосередженого споглядання, хлопчика цілком можна було вважати генієм — він міг годинами сидіти на кутій лавочці під яблунею і роздивлятися людей, що ходили повз нього, і його пильний погляд не проминав жодної деталі. Гортон, сімейний шофер, їдучи кудись з тим чи тим дорученням господарів, часто брав Деміена з собою. Йому подобалася мовчазна присутність малого, і він щораз дивувався з Деміенового хисту так уважно й вдоволено пізнавати навколишній світ.

— Він скидається на маленького марсіанина, — сказав одного разу Гортон своїй дружині. — Так наче його прислано сюди, щоб вивчав людську породу.

— Хазяйка душі в ньому не чує, — відказала та. — Гляди, не ляпни при ній чогось такого.

— Та я ж нічого поганого не кажу. Просто дивний він якийсь.

І ще одне було незвичайне: Деміен дуже рідко подавав годос. Радість він виказував широкою усмішкою, і тоді на щоках у нього з’являлися милі ямочки. А коли почував біль чи кривду, то плакав зовсім безгучно. Якось Кетрін з тривогою сказала про це лікареві, але той заспокоїв її і розповів про одного хлопчика, який до восьми років зовсім не говорив, а одного дня за обідом раптом заявив: «Я не люблю картопляного пюре». Вражена мати запитала, чому ж він досі й словом не озивався. На це малий відказав, що просто не було такої потреби, бо картопляного пюре ще ніколи не подавали.

Кетрін засміялася й заспокоїлась. Зрештою, Альберт Ейнштейн не говорив до чотирьох років. А Деміенові всього три з половиною. І коли не брати до уваги отієї його мовчазності та недитячої зосередженості, то з усіх інших поглядів він був чудовою дитиною, гідним паростком ідеального подружжя Торнів.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


Габер Дженнінгс народився під сузір’ям Водолія. За гороскопом виходило, що при його народженні відбулося зближення двох небесних тіл — Урана та Місяця в половинній фазі. Дженнінгс завжди відзначався вкрай недбалою зачіскою і надзвичайною, часом просто-таки безтямною непосідливістю. У своєму фоторепортерському ремеслі він був справжнім фанатиком. Наче кіт, що вистежує мишу, він міг цілий день чатувати в засідці й вичікувати слушної нагоди задля одної-єдиної фотографії. Зате якої фотографії! Марчелло Мастроянні сидить на унітазі. Королева-мати зрізає мозолі. Джекі Онассіс блює за борт власної яхти. За це його й тримали на роботі — як майстра «оригінального жанру». Він завжди знав, де й коли треба бути, щоб зробити такі знімки, яких ніхто з його колег не зробить. Дженнінгс мешкав в однокімнатній квартирці у Челсі й рідко дозволяв собі розкіш носити вдома шкарпетки. Але в своєму ділі він був не менш скрупульозний, ніж доктор Солк у пошуках засобів проти поліомієліту.

Останнім часом репортерову увагу привернув американський посол у Лондоні. Він являв собою привабливий об’єкт хоч би вже тому, що мав бездоганно фотогенічне обличчя. Цікаво, чи полюбляє він займатися сексом зі своєю дружиною, і коли так, то в який спосіб?.. Дженнінгс завжди казав, що прагне виявити в людях їхні суто людські якості, хоч насправді йому кортіло виставити всіх у щонайгіршому освітленні. Чим-бо вони кращі за нього?.. Може, цей посол купує непристойні журнальчики, а може, має якусь дівулю на стороні? Отакі-от питання й цікавили Дженнінгса, і хоч відповідей на них поки що він не мав, проте залишалася надія і був сенс вичікувати й спостерігати.

Сьогодні він мав їхати до Пірфорда. Можливо, ніяких фотографій він і не зробить, бо там і без нього вистачатиме репортерів та гостей, але буде нагода рознюхати всі входи та підходи й подивитися, кого із слуг можна купити за два-три фунти.

Дженнінгс устав рано-вранці, перевірив камери, протер лінзи фланелькою, потім нею ж таки видушив прища на обличчі. Він мав уже тридцять вісім років, одначе прищі на шкірі й досі дошкуляли йому. Певно, то був наслідок його фаху — адже репортерові майже весь час доводиться тримати камеру впритул до обличчя. Видобувши з-під ліжка закинуту туди ввечері одежу, він напнув її на своє кощаве тіло, що аж ніяк не могло похвалитися тугими м’язами.

Перед тим як вийти з дому, Дженнінгс покопався в паперах на столі, відшукуючи запрошення. У Пірфорді мало відбутися святкування з нагоди дня народження сина Торнів — йому виповнювалося чотири роки, — і з усіх злиденних районів у той бік уже їхали автобуси з сиротами та дітьми-каліками.

Вести машину передмістям було легко, і Дженнінгс вирішив покурити «травички», щоб трохи розслабитись. Через деякий час йому почало здаватися, що дорога сама котиться під колеса, а машина стоїть на місці, і він абстрагувався від дійсності й віддався на волю темних закутків своєї підсвідомості. Уява малювала йому такі собі картинки химерного кольорового коміксу, де головною дійовою особою був він сам. Ось він перетинає полюс собачим запрягом… ось пестить ніжне тіло Софі Лорен…

За милю від садиби Торнів стояли полісмени, стежачи за машинами й перевіряючи запрошення. Поки вони розглядали запрошення, Дженнінгс байдужно дивився перед себе. Він уже давно звик до таких процедур і знав, що не слід напускати на себе надмірну гідність, так наче твоє запрошення не може виявитися підробленим. Та це вже стало частиною його єства. Йому треба було спостерігати за людьми, однак їм, тим людям, зовсім не доконче знати, що він тут, з ними поруч.

Нарешті Дженнінгс спинився перед великою кутою брамою, зусиллям волі скинув з себе наркотичне очманіння і в ту ж мить усвідомив, що майже такі самі видива можливі й у реальному житті. На всій садибі буяв пишний карнавал: лужки були барвисто прикрашені й вирували життям, дітлашня снувала між цирковими наметами та каруселями, скрізь походжали лоточники, пропонуючи всім солодощі та фрукти. Їхні голоси заглушала вальсова музика, під яку дітлахи, вчепившись за шиї рожевих коней і лебедів, злітали вгору на гойдалках. Було там і шатро провісниці майбутнього, і чимало відомих у Лондоні людей уже стояли в черзі до нього. По всій садибі вільно бігали коники-поні, а маленьке слоненя, розмальоване червоними яблуками, охоче брало горіхи просто з дитячих рук. Серед натовпу никали ошалілі від надміру вражень фоторепортери, але Дженнінгсові фотографувати тут не було чого. Хіба що кам’яний фасад будинку, який не привертав нічиєї уваги.

— Чого це ти без діла, колего? Плівка скінчилася?

Це був Гобі, що незмінно представляв «Геральд ньюс». Спершись на високий столик з гарячими ковбасками, він квапливо заправляв у камеру нову касету. Дженнінгс підійшов до нього й недбало загріб собі чималу порцію. А тоді, напхавши рота їжею, відказав:

— Чекаю висвячення.

— Як тебе розуміти?

— Не збагну, кого тут ушановують: спадкоємця Торнових мільйонів чи самого Ісуса Христа?

— Дурний ти чоловік, усе пропустиш! Не щодня ж нам випадає бувати на таких святах!

— То й що? У крайньому разі, куплю кілька знімків у тебе.

— Знов полюєш на щось особливе?

— А іншого мені й не треба.

— Ну що ж, хай щастить. Хоч навряд чи тобі світить тут якась «смаженинка». Ці Торни — найвзірцева сім’я за межами Монако.

Виняткове фото. Ось що потрібно було Дженнінгсові. Розкрити щось інтимне, неприступне для сторонніх. Він терпляче вистежував свої жертви, та далеко не завжди мав певність, що з того щось вийде. Якби ж то можна було зазирнути всередину!..

— Гей, нянечко! Нянечко, — раптом закричав Гобі. — Ви отуди гляньте!

Очі всіх присутніх були звернені на величезний торт, який щойно винесли з будинку.

Деміенова няня була виряджена клоуном — обличчя її вкривала біла пудра, на губах лежав товстий шар червоної помади, зображуючи широчезну усмішку. Фотографи витанцьовували й метушилися навколо неї, а вона вдоволено гримасувала, вихилялася, обіймала Деміена й розмазувала по ньому свій грим.

Дженнінгс перебіг поглядом по натовпу й побачив Кетрін Торн, що стояла сама-одна осторонь. З виразу її обличчя репортер зрозумів, що їй не до душі вся та веремія. Потім вона зняла з очей півмаску, і Дженнінгс механічно підняв камеру й клацнув затвором. Появу торта вітали вигуками та оплесками, і Кетрін ступила вперед.

— Хай йому провістять майбутнє! — крикнув один з репортерів. — Ведімо його до провісниці!

І натовп, немов одна жива істота, враз посунув до шатра провісниці, тягнучи з собою і няню з її підопічним.

— Дайте хлопчика мені, — сказала Кетрін, підходячи до Чесси.

— Та я ж несу його, мем, — заперечила дівчина.

— Ні, ні, я сама, — холодно всміхнулася Кетрін.

Очі їхні зустрілись, і няня мовчки віддала малого матері. Ніхто не звернув на це уваги, натовп поніс їх далі, і тільки Дженнінгс бачив ту сценку крізь видошукач своєї камери. Няня лишилася сама, позад неї підносився фасад будинку з вежкою нагорі, і клоунське вбрання дівчини ще дужче увиразнювало її самітність. Дженнінгс устиг зробити два знімки, перше ніж Чесса повернулась і поволі пішла в дім.

Перед шатром провісниці Кетрін попросила всіх репортерів залишитися надворі, а сама з Деміеном на руках увійшла до середини і, опинившись серед тиші й півсутіні, з полегкістю зітхнула.

— Добридень, хлопчику!

Голос долинав з-під темного каптура. Провісниця сиділа за невеличким зеленим столиком і намагалася говорити глухо й таємниче. Обличчя в неї теж було зелене. Деміен поглянув на неї, весь напружився і вчепився в материне плече.

— Не бійся, Деміене, — відказала провісниця. — Я не зроблю тобі боляче.

— Вона скаже, що чекає тебе попереду, — намагалася умовити малого Кетрін.

— Іди до мене, — покликала його провісниця. — І дай мені своє рученя.

Та Деміен ще тісніше припав до матері. Тоді провісниця встала, стягла з обличчя гумову маску і виявилася усміхненою милою дівчиною.

— Поглянь на мене. Я така, як усі. Твоєму рученяті боляче не буде.

Деміен заспокоївся і простяг руку. Кетрін сперлася на столик.

— О, яке гарненьке, м’якеньке рученятко! Тебе чекає добре-предобре майбутнє… — І раптом дівчина затнулася, зачудовано вдивляючись у Деміенову долоньку. — Ану дай мені й друге рученя.

Деміен простяг другу руку, і провісниця здивувалася ще дужче.

— Це так треба за правилами? — спитала Кетрін.

— Я ніколи не бачила нічого подібного, — збентежено промовила дівчина. — Оце вже третій рік ворожу на дитячих святах, але таке зустрічаю вперше.

— Що ви маєте на увазі?

— Ось погляньте самі. В нього на руках немає ліній. Тільки складочки.

— Як це? — Кетрін, нічого не розуміючи, дивилася на синові рученята.

— Він не обпікав долоньки?

— Та певно, що ні.

— Тепер подивіться на свою руку. Бачите, скільки на ній дрібненьких рисочок. Вони роблять кожного з нас неповторним. Це так звані лінії долі…

Запала напружена тиша. Хлопчик здивовано розглядав свої рученята, не розуміючи, чим вони не такі.

— Придивіться, які гладенькі в нього пучечки пальців, — сказала дівчина. — Мабуть, вони й відбитків не залишатимуть.

Кетрін придивилась і пересвідчилася, що це справді так.

— А може, воно й на добре, — засміялася дівчина. — Якщо колись пограбує банк, його нізащо не знайдуть.

Вона сміялась, а Кетрін ще пильніше розглядала Деміенові долоньки. Її не полишав невиразний неспокій.

— Чи не могли б ви все-таки розказати про його майбутнє? Ми ж для цього до вас і прийшли. — Голос Кетрін злегка тремтів.

— Ну звісно, зараз…

Та тільки-но дівчина взяла малого за руку, знадвору долинув гучний крик. Десь віддалік няня Чесса гукала хлопчика:

— Деміене! Деміене! Вийди звідти! Я маю для тебе сюрприз!

Провісниця замовкла. І вона, і Кетрін почули в Чессиному голосі розпач.

— Деміене, йди подивися, що я для тебе зроблю!

Кетрін з малим на руках вийшла надвір і поглянула на дах будинку, звідки долинав крик. Там, нагорі стояла Чесса, тримаючи в руках міцну линву. Вона піднесла линву над головою, показуючи, що один її кінець із зашморгом наділа собі на шию. Натовп унизу почав озиратись, а маленький клоун нагорі став на самий край даху і звів руки, неначе збирався стрибнути в басейн.

— Дивись, Деміене! — кинула Чесса. — Я роблю це для тебе! — І ступнула з даху.

Її тіло каменем полетіло вниз, але враз зупинилося, підхоплене линвою, а тоді важко обвисло. Чесса була мертва.

Люди на галявині приголомшено дивились, як маленьке дівоче тіло погойдується в такт карусельної музики. А наступної миті по садибі розлігся сповнений жаху зойк. То закричала Кетрін, і одразу кілька чоловік кинулися до неї, підхопили під руки і, заспокоюючи, повели в дім.

Деміен залишився сам у своїй кімнаті. Він дивився на спорожнілий лужок, де тепер стояла тільки обслуга та лоточники, звернувши очі нагору, туди, куди піднявся драбиною похмурий полісмен, щоб перерізати линву. Тіло впало вниз, зачепивши головою кам’яний виступ стіни. Розбите, воно лежало на траві. Чессині очі дивилися в небо, а на обличчі застигла грубо намальована клоунська усмішка.


Дні перед похороном Чесси були негожі. Небо над Пірфордом потемніло й раз у раз здригалося від далекого грому. Кетрін весь час сиділа сама в сутіні вітальні, втупивши очі в простір. У письмовому висновку судового експерта відзначалося, що в крові у Чесси перед смертю був високий вміст бенадрилу, ліків проти алергії, та це тільки затемнювало справу. Всі навколо губилися в здогадах, чому це дівчина отак раптом учинила самогубство. Щоб не давати репортерам поживи для всіляких домислів з цього приводу. Торн у ті дні залишався вдома, намагаючись хоч як-небудь розрадити Кетрін. Він дуже боявся, щоб дружина знову не впала в такий стан, який находив на неї кілька років тому.

— Не треба так тяжко побиватися, люба, — сказав він одного дня, увійшовши до вітальні. — Зрештою, вона ж не належала до нашої сім’ї.

— Належала, — тихо мовила Кетрін. — Вона казала мені, що хотіла б завжди жити з нами.

Торн похитав головою.

— То, виходить, передумала. — Він намагався говорити лагідно, але самі ці слова були жорстокі, і Торн одвів очі, щоб не зустрітися поглядом з дружиною, дарма що в кімнаті стояла сутінь. — Ти, звісно, пробач, — додав він, — але отакий твій стан мене дуже тривожить.

— Це я в усьому винна, Джеремі.

— Ти?!

— Тоді, в день народження, був один такий момент…

Торн перейшов кімнату й підсів до дружини. З виразу його очей було видно, що він готовий вислухати будь-яке зізнання.

— Усі з’юрмилися навколо неї, — провадила Кетрін, — і я приревнувала. А тоді підійшла і забрала в неї Деміена, щоб самій бути в центрі уваги.

— Як на мене, ти надто суворо себе судиш, люба. У дівчини було негаразд із психікою.

— І в мене теж, — прошепотіла Кетрін. — Коли вже мені так важило перебрати на себе увагу…

Вона замовкла. Все було сказано. Торн обняв її і пригортав до себе, аж поки Кетрін не заснула. Сон її був схожий на той, яким вона засинала тоді, коли приймала лібріум, і Торн з тривогою подумав, що вражена Чессиною смертю дружина могла знову вдатися до цього сильного заспокійливого. Він просидів біля сплячої Кетрін близько години, а тоді обережно взяв її на руки й переніс до спальні.

Наступного дня Кетрін поїхала на похорон і взяла з собою Деміена. Людей на невеличкому цвинтарі в передмісті було зовсім обмаль — тільки родичі дівчини та Кетрін з Деміеном. Лисуватий священик квапливо проказував уривки із Святого Письма, тримаючи над собою згорнуту газету, щоб захистити голову від настирливого дрібного дощика. Торн, аби уникнути зайвого розголосу, на похорон не поїхав, та й дружині не радив. Але Кетрін не послухалася, бо щиро любила дівчину й хотіла провести її в останню дорогу.

При вході на цвинтар тупцяла купка репортерів — далі їх не пускали двоє американських морських піхотинців, що їх в останню хвилину викликав з посольства Торн. Серед тих газетярів був і Дженнінгс, у чорному дощовику та чоботах. Невдовзі він знайшов собі зручну позицію між дерев і звідти спостерігав церемонію з допомогою телеоб’єктива. Власне, то був не просто об’єктив, а ціла споруда, встановлена на тринозі. З таким пристроєм можна було вільно сфотографувати парування мух на Місяці. Дженнінгс поволі переводив об’єктив з обличчя на обличчя: заплакані родичі небіжчиці, Кетрін Торн, що ніби не бачила й не чула нічого навколо, а поруч неї хлопчик — неспокійний, збуджений, з гарячковим блиском в очах…

Саме хлопчик і привернув особливу увагу репортера, і Дженнінгс став терпляче вичікувати нагоди клацнути затвором. І така нагода скоро випала. Очі та обличчя Деміена нараз змінилися, так наче щось його сполохало; та в наступну мить усе те минулось, тільки погляд його немов прикипів до чогось у дальшому кінці цвинтаря. Тепер хлопчик стояв спокійно, ніби щось зігрівало його під холодною мжичкою. Дженнінгс перевів свій телеоб’єктив туди, куди дивився хлопчик, але нічого, крім надгробків, не побачив. Потім удалині щось наче заворухнулося. У видошукачі показалася якась темна, розпливчаста пляма, і Дженнінгс підкрутив фокус. То був звір. Собака. Величезний, чорний, з глибоко посадженими на довгій морді очима. Нижня щелепа пса випиналася вперед, оголюючи ікла. Більш ніхто його не помітив, і собака завмер, наче статуя, втупивши очі у простір перед себе. Дженнінгс подумки вилаяв себе за те, що заправив в апарат чорно-білу плівку: жовті очі тварини робили всю ту сцену особливо моторошною і таємничою. Він поставив таку діафрагму, щоб на фотографії очі вийшли зовсім білими, зробив знімок, потім перевів об’єктив на хлопчика й зробив ще один знімок.

Задля цього варто було вбити ранок, і Дженнінгс, спаковуючи камеру, почував себе цілком задоволеним. Одначе до цього почуття домішувався і якийсь невиразний неспокій. Репортер озирнувся на цвинтар. Труну вже спускали в могилу. Здаля собака й хлопчик здавалися крихітними, але безмовний зв’язок між ними був очевидний.


Наступного дня сталося дві події: задощило вже по-справжньому і з’явилася місіс Бейлок. Це була заповзятлива ірландка, яка підійшла до брами й заявила, що вона — нова няня. Охоронник хотів був затримати її, але жінка просто-таки протаранила собі дорогу і ввійшла в дім. Такий навальний натиск викликав і повагу, і деякий острах.

— Я розумію, вам зараз нелегко, — сказала вона Торнам, скидаючи у вестибюлі пальто, — тому не торкатимусь вашого нещастя. Дозволю собі тільки зауважити, що кожен, хто бере за няню таке молодесеньке дівчисько, сам наражає себе на прикрощі.

Рухалась вона навдивовижу жваво, і навколо її огрядної постаті аж наче повітря колихалося. Торн і Кетрін, вражені самовпевненим поводженням жінки, не знали, що й сказати.

— А хочете знати, як визначити справді добру няню? — зі сміхом запитала жінка. — За розміром грудей. Ті дівчатка з пуп’янками приходитимуть і йтимуть мало не щотижня. А жінка з таким розміром, як у мене, залишиться надовго. Підіть-но лишень до Гайд-Парку — там побачите, які є справжні няні. — Вона на хвильку вмовкла й підняла свою валізу. — Ну гаразд. То де ж хлопчина?

— Я вас проведу, — сказала Кетрін, рушаючи до сходів.

— Не треба. Поки що залиште нас удвох, гаразд? Ми познайомимося самі, — зупинила її місіс Бейлок.

— Деміен соромиться незнайомих людей.

— Ну, мене це не стосується, запевняю вас.

— Та ні, справді…

— Дурниці. Зараз побачимо…

Без дальших слів жінка рушила нагору, і її огрядна постать зникла за поворотом сходів. У вестибюлі запала тиша. Торни збентежено перезирнулись, і Джеремі непевно хитнув головою.

— Начебто непогана жінка, — мовив він.

— Та начебто.

— Де ти її знайшла?

— Я її знайшла? — перепитала Кетрін.

— Атож.

— Нікого я не знаходила. Я думала, це ти її знайшов.

Торн тут-таки задер голову й покликав:

— Місіс Бейлок!

Жінка вийшла на горішню площадку й поглянула вниз на господарів.

— Слухаю вас.

— Пробачте, ми не зовсім розуміємо…

— Про що ви?

— Нам незрозуміло, як ви сюди потрапили.

— На таксі. Але я його вже відпустила.

— Та ні, я не про те… Хто вас прислав?

— Агентство.

— Агентство?

— Вони дізналися з газет, що ви втратили няню, і прислали заміну. Цебто мене.

Торн знав, як важко в Лондоні знайти роботу, і це пояснення видалось йому правдоподібним.

— Швидко вони працюють, — мовив він.

— Може, зателефонувати туди й спитати? — запропонувала Кетрін.

— Чом ні, зателефонуйте, — холодно сказала місіс Бейлок. — А мені тим часом почекати надворі?

— Та що ви, що ви… — квапливо мовив Торн, намагаючись загладити незручність.

— Невже я схожа на іноземного шпигуна? — вимогливо запитала місіс Бейлок.

— Ні, не дуже, — криво усміхнувся він.

— Не будьте такі певні, — провадила опасиста няня. — А що, як у мене за корсажем повно магнітофонів? Може, викличете молоденького полісмена, хай мене обшукає.

Усі троє з полегкістю засміялися, а найголосніше — сама місіс Бейлок.

— Гаразд, ідіть, — сказав їй Торн. — Потім усе з’ясуємо.

Торни перейшли до кабінету, і Кетрін усе-таки подзвонила в агентство. Їй сказали, що місіс Бейлок має великий досвід і добрі рекомендації. Одне було незрозуміле: в агентстві значилося, що вона працює в Римі. Та, може, вона переїхала, і цього ще не встигли занести до її картки. Вони пообіцяли все з’ясувати, як тільки повернеться з місячної відпустки управитель, що послав няню до Торнів.

Кетрін поклала трубку й поглянула на чоловіка. Він знизав плечима, але був задоволений, що справа прояснилася. Місіс Бейлок здавалася трохи ексцентричною, але повною життєвої снаги, а це було тепер чи не найпотрібніше у їхньому домі…

Тим часом нагорі місіс Бейлок без усмішки дивилася на хлопчика, що заснув у своєму ліжечку. Перед тим він, певно, видивлявся у вікно на дощ, бо підборіддячко його спиралося на підвіконня, а рука все ще трималася за віконну раму. Жінка дивилася на нього, і губи в неї злегка тремтіли, так наче вона споглядала неперевершений витвір мистецтва. Хлопчик почув її збуджений віддих, розплющив очі і зустрівся поглядом із жінкою. Він увесь напружився й сів у ліжечку, притиснувшись до спинки.

— Не бійся, дитино, — уривисто, майже пошепки промовила нова няня. — Я прийшла захищати тебе.

Нараз у небі розкотився лункий грім. Злива вперіщила ще дужче.


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


На кінець червня англійські позамістя буйно зазеленіли. Від незвичайно затяжних дощів усі притоки Темзи розлились і пробудили до життя навіть примерле насіння. Бурхливий розвій природи не обминув і Пірфорда: уся садиба немов ожила, вкрилася рясною зеленню; у навколишньому лісі вигналися високі трави, ставши добрим сховищем для численної лісової звірини. Гортон побоювався, що дикі кролі почнуть учащати на садибу та обгризати тюльпани, і наставляв на них пастки; отож ночами не раз було чути пронизливі зойки захряснутих капканом тварин. Та це тривало не довго: і Кетрін була рішуче проти таких ловів, і самому Гортонові не дуже подобалося щоразу ходити до лісу й визбирувати ті нещасні жертви. До того ж він там щоразу відчував на собі чийсь пильний погляд, так наче за ним стежили із заростів. Коли він поділився своїм враженням з дружиною, місіс Гортон засміялась і сказала, що то, мабуть, дух короля Генрі П’ятого. Одначе Гортон не сприйняв жарту й ходити до лісу перестав; турбувало його й те, що нова няня, місіс Бейлок, часто водила туди Деміена і вже Бог її знає, чим вона там бавила малого, тільки пропадали вони в лісі цілими годинами. А одного разу, допомагаючи дружині розбирати білизну до прання, Гортон помітив, що на одежинках хлопчика повно чорної шерсті, неначе той вовтузився з якоюсь твариною; але, не добачивши зв’язку між цими шорсткими чорними волосинками й частими прогулянками до Пірфордського лісу, Гортон залічив їх до інших таємничих прояв, що останнім часом почали траплятися в будинку.

Тепер Кетрін приділяла все менше часу Деміенові — її замінила нова няня. Місіс Бейлок і справді показала себе чудовою вихователькою, швидко здобувши прихильність хлопчика. Лиш одне здавалося дивним і навіть неприродним: Деміен вочевидь віддавав перевагу її товариству перед материним. Це помічали всі слуги й шепотілися по кутках; їм було прикро за господиню, бо виходило так, що нова нянька витіснила з хлопчикового серця рідну матір. Усі щиро бажали, щоб місіс Бейлок затрималася в господі не довго. Та її становище, навпаки, чимдалі зміцнювалось, і вплив її на господарів зростав.

Кетрін обсідали ті самі почуття, але їй було несила щось змінити. Вона не хотіла виказувати ревнощів до жінки, яку полюбила її дитина. Та ще й каралася тим, що з її вини Деміен уже втратив любу йому няню, і боялася, щоб такого не повторилось. Коли наприкінці другого тижня місіс Бейлок зажадала, щоб їй надали кімнату поруч дитячої, Кетрін погодилася. Може, в багатих домах справді так заведено, подумала вона. Сама вона зростала в куди скромнішій сім’ї, і її єдиним другом і заступником була мати. Але тут життя було інше. Кетрін стала господинею у величезному будинку, і, можливо, так їй і належало тепер чинити.

Вивільнений від материнських обов’язків час Кетрін використовувала повною мірою: зранку вона поринала в благодійницькі справи, у другій половині дня відвідувала жіночі чаювання, де багато розмовляли і про політику. Чоловік цілком схвалював ці її заняття. Кетрін перестала бути тендітною квіткою — вона обернулася на справжню світську левицю, сповнену такої енергії та впевненості, яких Торн ніколи раніше в ній не добачав. Саме така дружина була йому потрібна, і, хоч різка переміна у вдачі Кетрін трохи непокоїла його, Торн не хотів ставати їй на заваді. Навіть у ліжку вона стала іншою — більш вимогливою і палкою. Та чоловік не розумів, що ця переміна могла бути спричинена скорше розпачем, аніж пожаданням.

Що ж до самого Торна, то весь його час поглинала робота. Після призначення до Лондона він став ключовою постаттю в питаннях нафтового імпорту. Президент Сполучених Штатів дуже розраховував на наслідки його зустрічі з нафтовими шейхами: за кілька тижнів Торн мав вирушити до Саудівської Аравії. Причому їхати він мав сам, бо араби не схвалювали участі жінок у ділових візитах, вважаючи це проявом чоловічої слабкості.

— Не можу я цього зрозуміти, — сказала Кетрін, коли Торн усе їй пояснив.

— Так у них заведено, — відповів Торн. — Я їду до їхньої країни і повинен зважати на національні звичаї.

— А вони не повинні зважати на тебе?

— Звісно, що повинні.

— То в нас заведено інакше!

— Кетрін!..

— Бачила я тих шейхів. Бачила й жінок, яких вони купують. Хоч де б вони були, коло них завжди крутяться повії. Може, й від тебе сподіваються такого?

— Щиро кажучи, не знаю.

Вони розмовляли в спальні, година була вже пізня — аж ніяк не для суперечок.

— Що ти хочеш цим сказати? — тихо спитала Кетрін.

— Це дуже важлива поїздка, Кеті.

— То якщо вони захочуть, щоб ти спав з повією…

— Якщо вони захочуть, щоб я спав з їхнім євнухом, я спатиму з їхнім євнухом. Чи знаєш ти, що поставлено на карту?

Кетрін уже не мала чим відповісти прямо.

— Ну, а яку роль ти відводиш у цьому мені? — тихо спитала вона.

— Ти будеш тут. Те, що ти робиш, не менш важливе.

— Облиш ти свій поблажливий тон!

— Просто я хочу, щоб ти зрозуміла…

— Що ти врятуєш світ, якщо робитимеш те, чого вони від тебе захочуть?

— Можна сказати й так.

Кетрін подивилася на нього так, як ніколи ще не дивилась. Пильно. Неприязно. Торн відчув досаду.

— Мабуть, усі ми повії, Джеремі, — сказала Кетрін. — Ти — для них, а я — для тебе. Отож ходімо краще до ліжка.

Торн навмисне затримався у ванній довше, ніж звичайно, сподіваючись, що на той час, як він вийде, дружина вже засне. Але Кетрін не спала. Вона чекала на нього, і Торн відчув у кімнаті запах парфумів. Він сів на ліжко й довго дивився на Кетрін. Нарешті вона всміхнулась і сказала:

— Пробач мені. Я все розумію.

Потім узяла його голову, притягла до себе, і вони віддалися коханню. Але цього разу все було не так, як раніше. Кетрін лежала нерухомо, немов заклякла, одначе не відпускала чоловіка, мовчки спонукаючи, змушуючи його довести любощі до кінця. А коли вже було по всьому, розімкнула обійми, і Торн подивився на неї з болем і душевним сум’яттям.

— Їдь рятуй світ, — прошепотіла Кетрін. — І роби все, чого вони від тебе зажадають…

Тієї ночі Торн довго не міг заснути. Він сидів перед заскленими балконними дверима й споглядав тиху місячну ніч. За садибою розлягалося темне громаддя лісу, незворушне й німотне, наче якась велетенська сонна істота.

Одначе ліс не спав, і Торнові раптом здалося, ніби хтось звідти дивиться на нього. Він узяв бінокль, повернувся до дверей і, піднісши бінокля до очей, став видивлятись на ліс. Спершу він не бачив нічого, крім темряви. І раптом помітив очі! Дві близько поставлені темно-жовті жарини, що яскріли на тлі чорні хащі, немовби відбиваючи місячне світло. Вони були звернені просто на будинок. Торн аж здригнувся, опустив бінокля й відступив назад. Ще деякий час він лишався в кімнаті, а потім, як був, босоніж, спустився сходами до дверей будинку і вийшов надвір. Довкола стояла німа тиша, навіть цвіркуни мовчали. Торн поволі рушив уперед, до лісу, так наче щось тягло його туди. Зайшовши в гущавину, він спинився. Ніде ні душі живої. Не видно більш і тих жовтих жарин. Він повернувся і раптом ступив ногою в щось тепле й мокре. Торнові аж дух забило, він оступивсь убік і нахилився. На траві лежав мертвий кріль, зовсім недавно вбитий. Голови в звірка не було…

Уранці Торн передусім пішов до Гортона й спитав, чи той і далі ставить пастки на кролів. Гортон сказав, що ні, і тоді Торн повів його до лісу, на те місце, де лежала вбита тварина. Над нею дзижчали мухи. Гортон одігнав їх гілкою, тоді нахиливсь і придивився до тушки.

— Що ви скажете? — спитав Торн. — У нас в околиці завівся хижак?

— Нічого не можу сказати, сер. Але щодо хижака сумніваюся. — Гортон гидливо підняв задублу тушку кроля й показав Торнові. — Хижаки звичайно залишають голову, а решту пожирають. Тут усе навпаки. Кроля вбито просто так, не для поживи.

Торн звелів Гортонові забрати вбиту тварину й нікому про це не казати. Вони рушили були назад, але Гортон раптом спинився.

— І взагалі цей ліс мені не до вподоби, сер. Не до вподоби й те, що місіс Бейлок водить сюди вашого хлопчика.

— То скажіть їй, щоб більше цього не робила, — відповів Торн. — Цілком досить цікавого й на садибі.

Гортон переказав його розпорядження, і Торн чи не вперше відчув, що в домі не все гаразд, Місіс Бейлок знайшла його увечері у кабінеті й висловила своє обурення тим, що накази їй передають через слуг.

— Я, звичайно, виконаю ваше розпорядження, — з холодною зневагою заявила вона, — але вважаю, що давати мені настанови повинен сам господар.

— Не бачу ніякої різниці, — відказав Торн. Його здивувала лють, що зблискувала в очах жінки.

— Це різниця між справді поважним домом і абияким, містере Торн. Мені починає здаватися, що тут немає справжнього хазяїна.

Місіс Бейлок повернулася на підборах і вийшла, а Торн так і не зрозумів, що вона мала на увазі. Якщо натякала на слуг, то вони були під началом у Кетрін. А сам він не так уже й багато часу проводив удома. Може, місіс Бейлок хотіла сказати, що в господі немає належного ладу. Може, Кетрін і справді приділяє не досить уваги домашнім справам…

Фоторепортер Габер Дженнінгс не спав у своєму вбогому помешканні на третьому поверсі в Челсі. Він роздивлявся вже цілу галерею фотографій Торнів, розвішаних на стіні в незатишній кімнаті. Знімки з похорону, темні й похмурі — великим планом собака серед надгробків, великим планом хлопчик. Поряд — фотографії, зроблені на святкуванні дня народження: ось Кетрін невдоволено дивиться на няню, а ось уже няня стоїть сама-одна у своєму клоунському вбранні. Останнє фото особливо зацікавило Дженнінгса, бо над головою в няні темніла якась довгаста пляма. Начебто звичайний собі дефект плівки, але тепер він справляв враження лихої призвістки. Судячи з усього, була пошкоджена фотоемульсія, і на знімку над головою няні вийшло щось ніби заокруглене пасемце темного туману, яке сягало шиї. За інших обставин Дженнінгс просто викинув би браковану фотографію, але саме цю волів залишити. Беручи до уваги те, що сталося далі, ця хмарка мовби набувала символічного значення — можна було сказати, що над бідолашною Чессою нависла фатальна тінь. А на останньому знімку було вже її неживе тіло, що висіло на мотузці, — жаска картина реальності, яка й завершувала добірку. Весь цей ряд фотографій являв собою своєрідний фотозапис страшної події. І це подобалося Дженнінгсові. Він уже встиг дослідити життєпис Торнів за всіма приступними йому джерелами й розкопав у ньому дещо незвичайне, чого ніхто доти не знав. Щоб дістати докладніші відомості про цю сім’ю, йому довелося зав’язати контакти з деякими американцями.

Виявилося, що Кетрін Торн походила з родини російських емігрантів і її батько вчинив самогубство: у репортажі в «Міннеаполіс таймс» було сказано, що він кинувся вниз з даху своєї контори в Міннеаполісі. Кетрін народилася через місяць після його смерті, і її мати того ж таки року знов одружилась і переїхала з другим чоловіком до Нью-Гемпширу. Кетрін носила прізвище вітчима, і в тих рідкісних розмовах з газетярами, що їх мала за всі ті роки, ні разу й словом не згадала про батька. А може, й сама не знала про цю історію, подумав Дженнінгс. Воно начебто не так-то вже й важило, проте давало якусь зачіпку. Це була ще одна цікава деталь, і в репортера зростала певність, що він натрапив на бажану жилу.

Бракувало тільки фотографії самого посла, одначе Дженнінгс сподівався здобути її наступного дня. У соборі Всіх Святих було призначено вінчання знатних осіб, і Торни начебто мали відвідати його. Певна річ, то була подія аж ніяк не для Дженнінгса, але хто знає — досі йому велося, то, може, поведеться й цього разу…


Напередодні шлюбної церемонії, на яку їх булозапрошено, Торн знехтував своїми звичайними суботніми справами у посольстві й натомість поїхав з Кетрін на прогулянку до Стратфорда-на-Ейвоні. Його дуже занепокоїла їхня недавня суперечка та дивні любощі після неї, отож він хотів побути з Кетрін сам-на-сам і по змозі з’ясувати, що з нею діється. Така своєрідна лікувальна процедура вочевидь пішла Кетрін на користь: уперше за кілька місяців вона повеселішала, щиро тішилася мандрівкою і ніжно тримала чоловіка за руку, коли, залишивши машину на узбіччі, вони пішли поблукати серед природи. Над полудень вони дісталися Стратфорда й вирушили до театру на аматорську виставу «Короля Ліра». Кетрін захоплено стежила за всім, що діялося на сцені, й навіть раз чи два пустила сльозу. А останні слова старого короля, враженого смертю дочки: «Живуть і кінь, і пес, і щур поганий — не жити лиш тобі!» — так зворушили її, що вона заплакала уже вголос, і Торн ще довго втішав її у спорожнілій залі.

Вони повернулися до машини й поїхали. Кетрін і далі легенько стискала чоловікову руку. Здавалося, той виплеск емоцій відновив душевну близькість, що останнім часом зникла в їхніх взаєминах. Розчулена Кетрін сприймала все навколо особливо гостро, і, коли вони спинилися біля річки, вона знову заплакала. А потім заговорила про свої перечування, про страх утратити Деміена. Сказала, якщо з ним щось станеться, вона цього не переживе.

— Ти не втратиш його, Кеті, — лагідно заспокоював її Торн. — Життя не може бути таким жорстоким.

Він давно вже не називав дружину Кеті, і це пестливе ім’я одразу нагадало про ту відстань, що запала між ними останніми місяцями. Вони сіли на траву під величезним дубом, і голос Кетрін знизився мало не до шепоту.

— Я так боюся… — сказала вона.

— Тобі зовсім нема чого боятися.

Біля руки Кетрін повз великий хрущ, і вона мовчки дивилась, як він пробирається між бадилинками.

— Чого ти боїшся, Кетрін?

— Усього боюся…

Торн дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.

— Боюся доброго, бо воно мине… Боюся поганого, бо я така слабка… Мене страшать твої успіхи і твої невдачі. І те, що я зовсім до них не причетна… Я боюся, що ти станеш президентом, Джеремі, і тобі доведеться терпіти дружину, яка тебе не гідна…

— У тебе все виходить чудово, — спробував запевнити її Торн.

— Але мені все воно не до вподоби!

Зізнання було на диво просте, і воно враз наче заспокоїло їх обох і дещо прояснило.

— Тобі прикро це чути? — спитала Кетрін.

— Трохи, — відказав Торн.

— А знаєш, чого я найдужче хочу? — спитала вона.

Він похитав головою.

— Я хочу, щоб ми повернулися додому…

Торн ліг горілиць і втупив очі в зелене гілля дуба.

— Це моє найбільше бажання, Джеремі. Вернутися туди, де ми будемо в безпеці. Туди, де обоє народилися…

Запала довга мовчанка. Кетрін лягла поряд, і Торн обняв її.

— Хоча й зараз, отут, мені безпечно, — прошепотіла вона. — У твоїх обіймах…

— Та певне ж.

Кетрін заплющила очі і мрійливо усміхнулася.

— Це ж ми в Нью-Джерсі, правда? — так само пошепки промовила вона. — А отам за пагорбом — чи то не наша невеличка ферма? Та, де ми господарюємо, а?

— То дуже високий пагорб, Кеті.

— Я знаю. Знаю, що нам ніколи його не перейти.

Знявся легенький вітрець і заворушив листя в них над головами. Джеремі й Кетрін дивились одне на одного й бачили, як мерехтять у них на обличчях сонячні блищики.

— Може, Деміен здужає, — тихо сказав Торн. — Виросте й стане вдатним фермером.

— Навряд. Він весь удався в тебе.

Торн промовчав.

— Я правду кажу, — провадила Кетрін. — Часом мені здається, ніби я й не його мати.

Торн звівся на лікті й поглянув на її посмутніле обличчя.

— Чому тобі так здається? — запитав він.

Вона знизала плечима, не знаючи, як йому пояснити.

— Ну… він такий самостійний. Схоже на те, що йому взагалі ніхто не потрібен.

— Та ні, це тільки видимість.

— Він не тягнеться до мене так, як дитина звичайно тягнеться до матері… А ти любив свою матір?

— Так.

— А дружину любиш?

Очі їхні зустрілись, і Торн погладив її по щоці. Кетрін поцілувала його руку.

— Я не хочу їхати звідси, — прошепотіла вона. — Хочу лежати отак усе життя…

— А знаєш, Кеті, — пошепки сказав Торн по довгій паузі, — коли я вперше тебе побачив, то зразу ж подумав, що ти найгарніша жінка у світі…

Вона вдячно усміхнулася.

— Я й досі так думаю, Кеті, — прошепотів він. — І досі…

— Я кохаю тебе, — ледь чутно мовила Кетрін.

— І я тебе кохаю над усе, — так само тихо відповів Джеремі.

Кетрін прикусила губу, в очах у неї заблищали сльози.

— І не будемо більше ні про що говорити, — прошепотіла вона. — Я хочу пам’ятати тільки оці твої слова…

Вона заплющила очі, а коли знову розплющила їх, навколо вже посутеніло.

Вони повернулися до Пірфорда пізно. Усі в будинку вже спали. Джеремі й Кетрін розпалили вогонь у каміні, налили собі вина й сіли поряд на м’яку шкіряну канапу.

— А що ми робитимем у Білому домі? — спитала Кетрін.

— О, до нього ще так далеко…

— А кохатися там буде можна?

— Чом же ні.

— Чи не буде це гидко в Лінкольновій спальні?

— Гидко?

— Що ми такі ниці.

— У Лінкольновій спальні, кажеш?

— Еге ж, просто на його ліжку!

— Ну, я сподіваюся, він посунеться.

— А захоче, то й приєднається до нас.

Торн засміявся і пригорнув дружину до себе.

— А ще доведеться нам звикнути до туристів, — не вгавала Кетрін. — Їх же водять до тієї спальні тричі на день.

— Замкнемо двері.

— Ні, так не годиться… О, ми братимемо з них додаткову плату!

Торн знову засміявся, потішений її гарним настроєм.

— Погляньте сюди, — й далі пустувала Кетрін. — Ви бачите, як президент врізає свою дружину!

— Кеті!..

— Кеті та Джері бавляться в ліжечку. Старий Лінкольн перевертається в домовині.

— Що це на тебе напало? — спитав Торн, намагаючись угамувати дружину.

— Ти!

Кетрін дзвінко засміялася, і Торн приєднався до неї. І весь минулий день, і цей вечір були саме такі, про які вони завжди мріяли.

Наступний день також почався чудово. На дев’яту годину ранку Торн уже зібрався їхати до собору й весело спустився до вітальні.

— Кеті! — гукнув він.

— Я ще не готова! — озвавсь її голос із ванної.

— Ми спізнимося.

— Напевне.

— На нас чекатимуть, отож поквапся.

— Стараюсь як можу.

— Деміена вже одягли?

— Сподіваюся, що так.

— Нам не можна спізнюватись.

— Попроси місіс Гортон приготувати грінки.

— Я не хочу снідати.

— А я хочу.

— То поквапся, будь ласка.

Гортон уже підігнав лімузин до під’їзду. Торн вийшов на ганок і жестом попрохав його ще трохи зачекати, а тоді швидко повернувся в дім.

За кілька хвилин Кетрін вийшла зі своєї кімнати, зав’язуючи поясок на ошатній білій сукні, й рушила до дитячої, гукаючи:

— Ходімо, Деміене! Всі вже готові!

У кімнаті хлопчика не було. Кетрін побула хлюпіт води у ванній, швидко пройшла туди й аж скрикнула від обурення: Деміен усе ще сидів у ванні, і місіс Бейлок спокійнісінько купала його.

— Місіс Бейлок, — сердито сказала Кетрін, — я ж просила вас, щоб хлопчик був одягнений не пізніш як…

— Якщо ви не проти, мем, то я гадаю, що йому краще буде погуляти в парку.

— Я казала вам, що ми збираємося взяти його з собою до церкви!

— Церква — то зовсім не місце для малої дитини, та ще й такого погідного дня.

Жінка всміхалася. Вона вочевидь не розуміла, що з нею не жартують.

— Ви вже даруйте, — Кетрін намагалася говорити спокійно, — але нам дуже важливо бути в церкві вчасно.

— Хлопчик ще замалий для церкви. Він буде там капризувати, — стояла на своєму місіс Бейлок.

— Ви, здається, не розумієте мене, — рішуче сказала Кетрін. — Я хочу, щоб він поїхав з нами до церкви.

Місіс Бейлок, ображена її тоном, уся напружилась. Хлопчик теж занепокоївся і посунувся ближче до няньки, тимчасом як вона, сидячи біля ванни, дивилася знизу вгору на його матір.

— Він уже бував у церкві? — спитала місіс Бейлок.

— Я не розумію, яке це має значення…

— Кеті! — гукнув знизу Торн.

— Іду! — озвалася Кетрін і суворо поглянула на няньку.

Місіс Бейлок відповіла їй таким самим неприязним поглядом.

— Вибачайте, що висловлюю свою думку, але невже ви гадаєте, що чотирирічна дитина збагне оту маячню католицької церковної церемонії?

Кетрін аж дух забило з обурення.

— Я сама католичка, місіс Бейлок, і мій чоловік також!

— Ну що ж, комусь доводиться бути й католиками, — відрубала жінка.

Кетрін стояла, приголомшена таким зухвальством.

— Ну ось що, — нарешті мовила вона якомога спокійніше. — А вам доведеться якнайшвидше одягти мого сина і через п’ять хвилин вивести його надвір. А ні — то шукайте собі іншого місця.

— Можливо, так я й зроблю.

— Це ваша справа.

— Я подумаю.

— Сподіваюсь.

Запала напружена тиша, і Кетрін уже повернулася, збираючись піти.

— А щодо церкви… — мовила місіс Бейлок.

— Ну-ну?

— Ви пошкодуєте, що взяли його з собою.

Кетрін мовчки вийшла. Не минуло п’яти хвилин, як Деміен, чистенький і вичепурений, стояв біля машини.

Біля Шеппертона, де прокладали нове шосе, вони застрягли у скупченні машин, і від того напружений настрій ще дужче посилився.

— Щось сталося? — запитав Торн, позирнувши на дружину.

— Та нічого особливого.

— Ти начебто дуже сердита.

— Пусте.

— А все-таки?

— Та так…

— Ну-ну, розповідай.

— Місіс Бейлок… — зітхнула Кетрін.

— Що там з нею?

— Поговорили…

— Про що?

— Вона хотіла повести Деміена до парку.

— То що в цьому поганого?

— Замість церкви.

— Як на мене, то й я б не проти цього.

— Вона робила все, щоб він не поїхав з нами.

— Мабуть, їй без нього нудно.

— Я не певна, що це добре.

Торн здвигнув плечима й неуважливо втупив очі перед себе. Вони ледве посувалися серед тисняви та реву машин.

— А об’їхати ніяк не можна, Гортоне? — спитав Торн.

— Ні, сер, — відповів Гортон. — Але, якщо дозволите, я теж хотів би сказати дещо про місіс Бейлок.

Торн і Кетрін здивовано перезирнулись: шоферові слова видалися їм досить несподіваними.

— Кажіть, — дозволив Торн.

— От тільки при малому…

Кетрін поглянула на Деміена. Він грався шнурками нових черевичків і вочевидь не дослухався до розмови.

— Можете говорити, — сказала Кетрін.

— Мені здається, вона погано впливає на хлопчика, — почав Гортон. — Вона не шанує правил, заведених у домі.

— Яких правил? — спитав Торн.

— Не хотілося б говорити про дрібниці, сер.

— Кажіть, кажіть.

— Ну, приміром, у нас заведено, щоб усі слуги їли разом і по черзі мили посуд…

Торн позирнув на Кетрін. Нічого страшного, як видно, в тому не було.

— А вона ніколи не їсть з усіма, — провадив Гортон. — Певне, спускається до кухні, коли ми поїмо, й бере собі їжу окремо.

— Розумію, — вдавано поважно мовив Торн.

— А потім лишає свої тарілки немиті.

— Я думаю, можна сказати їй, щоб більше так не робила.

— Ще в нас заведено, — провадив Гортон, — щоб слуги не виходили надвір після того, як у домі погашено світло. А я не раз бачив, як вона серед ночі йшла до лісу. Причому нишком, скрадаючись, так, щоб ніхто й не почув.

Торни замислились, бо це їх таки здивувало.

— Справді дивно… — мовив Джеремі.

— І ще одна делікатна річ, ви вже мені пробачте, — сказав Гортон. — Але ми помітили, що вона не користується туалетним папером. Відтоді як вона тут оселилася, рулон у її туалеті так і лишився цілий…

На задньому сидінні Торни знову перезирнулися. Усе це ставало дедалі незрозумілішим.

— То я так собі міркую, — закінчив шофер, — що вона робить це в лісі. А таке аж ніяк не личить людині цивілізованій. Оце, з вашого дозволу, така моя думка.

Запала мовчанка. Торни сиділи вражені.

— А, ще одне, сер. Ще одна неприємна річ.

— Що там ще, Гортоне? — з острахом спитав Торн.

— Вона весь час замовляє телефонні розмови з Римом.

Сказавши це, Гортон угледів вільний проміжок, що утворився між машинами, і швидко виїхав із тисняви. Перед очима знову замигтів краєвид обабіч дороги. Кетрін і Торн тихо перемовлялися, зрідка позираючи одне на одного.

— Сьогодні вона поводилася просто зухвало, — сказала Кетрін.

— Ти хочеш її звільнити?

— Не знаю. А як ти думаєш?

Торн знизав плечима.

— Здається, Деміен звик до неї.

— Я знаю.

— На це теж треба зважати.

— Атож, — зітхнула Кетрін. — Звичайно.

— Але можеш звільнити її, коли хочеш.

Кетрін помовчала, дивлячись у вікно.

— Сподіваюся, вона піде сама.


Деміен сидів між ними, зосереджено розглядаючи щось у себе під ногами. Машина уже в’їжджала до міста.

Собор Усіх Святих був величезною спорудою, що поєднала в собі елементи архітектури різних століть, від сімнадцятого до двадцятого. Височенні двері завжди стояли розчинені, усередині ні вдень, ні вночі не вимикали освітлення. Цього дня сходи, що вели до дверей, були заслані, наче килимом, живими квітами, і обабіч них вишикувалися урочисто вбрані друзі наречених. Подивитися на церемонію зібралося безліч усілякого люду, серед нього чимало було зі значками комуністичної партії і транспарантами в руках. Як видно, вони втекли зі свого мітингу на Пікаділлі й приєдналися до цікавих. Присутність знатних осіб неначе зрівнювала людей усіх станів і політичних переконань. То там, то там збивалися нові гурти, що швидко розростались, і охорона насилу стримувала юрбу. Це забирало час, і машинам довелося розтягтися валкою і чекати своєї черги, щоб під’їхати до церкви й висадити пасажирів.

Лімузин Торнів, припізнившись, опинився далеко позаду решти машин. Тут охорони не було, і юрба оточила лімузин, безцеремонно заглядаючи всередину. Вони ледь-ледь посувалися вперед, а натовп навколо дедалі щільнішав, і Деміен, що перед тим був задрімав, прокинувся й злякано дивився на людей, які заглядали у вікна. Кетрін пригорнула хлопчика до себе й позирнула вперед. А людей усе прибувало, і вони вже почали штовхати машину. Потворна голова якогось гідроцефала наблизилась до бічного вікна, і він почав стукати в шибу, неначе просився всередину. Кетрін відчула млість і одвернулась, а почвара зареготала й почала вигукувати щось нерозбірливе.

— Боже мій, — сказала Кетрін, насилу здолавши нудоту, — що це тут діється?

— Черга на цілий квартал, — відповів Гортон.

— А об’їхати ніяк не можна? — спитала вона.

— Ні, машини стоять майже впритул і спереду, і ззаду.

Стукіт у шибу тривав, і Кетрін заплющила очі, намагаючись не чути того неприємного звуку, але він лише посилився, бо й інші, за прикладом почвари, взялися грюкати по всіх вікнах.

— Погляньте вперед, — мовив Гортон. — Комуністи…

— Невже ніяк не можна звідси вибратись? — з розпачем у голосі запитала Кетрін.

Деміен, здавалося, теж поділяв материну тривогу, і в очах у нього прозирав страх.

— Нічого поганого, все гаразд, — заспокоював малого Торн, помітивши його нервозність. — Ці люди тебе не скривдять, вони тільки хочуть подивитися, хто тут у машині.

Та очі хлопчика й далі злякано розширювались, але дивилися вони не на юрбу, а поверх неї — на шпилі собору, що здіймались уже зовсім недалеко.

— Не бійся, Деміене, — сказав Торн. — Ми їдемо подивитися на вінчання.

Одначе жах у хлопчикових очах наростав, обличчя його напружилось. Тим часом їхня машина неухильно наближалася до церкви.

— Деміене… — озвалась і Кетрін.

Торн поглянув на дружину. Вона не спускала очей з хлопчика. А в того обличчя ніби геть закам’яніло, він увесь зіщулився, хоч юрби навколо вже й не було і перед ними постав величний собор.

— Усе добре, Деміене, — лагідно, тихо промовила Кетрін. — Ті люди вже пішли…

Та погляд хлопчика був і далі прикутий до церкви, а в очах застиг жах.

— Що з ним таке? — різко запитав Торн.

— Не знаю.

— Що з тобою, Деміене?

— Він смертельно переляканий…

Кетрін простягла руку до малого, і він судомно вчепився в неї, зазираючи у вічі то матері, то батькові.

— Це ж звичайна собі церква, синочку, — здавлено промовила Кетрін.

Хлопчик рвучко одвернувся. Губи в нього пересохли, він явно почав упадати в істерику: дихання стало уривчастим, кров відлинула від обличчя.

— Боже мій! — вигукнула Кетрін.

— Йому недобре?

— Він весь похолов. Холодний як лід!

Лімузин загальмував напроти собору, дверці розчахнулись, і один з розпорядників простяг руки по Деміена. Хлопчика аж затіпало від жаху. Він учепився за сукню Кетрін і перелякано заверещав.

— Деміене! — закричала Кетрін. — Деміене!

Вона спробувала розтиснути хлопчикові пальці, але він одчайдушно тримався за сукню, і її зусилля були марні.

— Джеремі! — Кетрін уже ледве володіла собою.

— Деміене! — гримнув на хлопчика Торн.

— Він роздере мені сукню!

Торн нахилився до Деміена, і собі силкуючись вивільнити сукню, але той ще дужче вчепився в матір, дряпаючи їй обличчя, хапаючи за коси, відчайдушно намагаючися вдержатись.

— Поможіть же мені! О Боже!.. — зойкнула Кетрін.

— Деміене! — загорлав Торн, марно шарпаючи хлопчика, щоб відірвати його від матері. — Деміене! Пусти!

Деміен нажахано заверещав. Машину оточила юрба, з цікавістю спостерігаючи цю сутичку. Гортон, намагаючись і собі якось допомогти, перехилився з переднього сидіння й спробував виштовхнути хлопчика з машини. Але той зовсім знавіснів — він надсадно кричав, а його пальці з гострими нігтиками впиналися в обличчя та голову Кетрін. Він спромігся навіть видерти в неї чимале пасмо волосся.

— Заберіть його! — репетувала Кетрін. — Заберіть!

Охоплена панічним жахом, вона почала бити хлопчика, силкуючись вивернути його руку, що вчепилась їй в обличчя. Сильним ривком Торн одірвав од неї малого, схопив його обома руками й притиснув до себе.

— Їдьмо! — засапано гукнув він до Гортона. — Швидше їдьмо звідси!

Хлопчик і далі судомно шарпався в його руках. Гортон захряснув дверці, і машина рвонулася вперед.

— Боже мій!.. — схлипувала Кетрін, обхвативши руками голову. — Боже ж ти мій… Боже…

Лімузин віддалявся від собору, і судоми в хлопчика поступово вщухали, голова його знесилено відкинулась назад. Гортон виїхав на шосе, і за кілька хвилин у машині все стихло. Очі в Деміена палали, обличчя зрошував рясний піт. Торн усе ще не пускав його рук. Кетрін сиділа приголомшена, з розпатланим волоссям, одне око в неї було напівзаплющене. Їхали мовчки, ніхто не зважувався озватись.

Діставшись до Пірфорда, вони одвели Деміена в його кімнату й трохи посиділи біля нього. А він уперто дивився у вікно. Чоло в нього було не гаряче, і лікаря викликати не стали. Хлопчик явно уникав погляду батьків, так наче й сам злякався того, що накоїв.

— Я подбаю про нього, — спокійно сказала місіс Бейлок, увійшовши до кімнати.

Деміен озирнувся і, побачивши її, начебто одразу заспокоївся.

— Він дуже перелякався, — сказала Кетрін няньці.

— Він не любить церкви, — відказала місіс Бейлок. — Він хотів замість того піти до парку.

— Хлопчик наче знавіснів, — мовив Торн.

— То він просто розсердився, — відрубала місіс Бейлок.

Вона підійшла до вікна й узяла Деміена на руки. Хлопчик пригорнувся до неї, мов до рідної матері. Торни мовчки спостерігали цю сцену. А тоді повільно вийшли з кімнати.


— Щось тут нечисто, — сказав увечері Гортон своїй дружині.

Перед тим вона мовчки вислухала його розповідь про денну пригоду.

— Щось воно не те з цією місіс Бейлок, — провадив він, — щось не те з цим хлопчиком, та й у всьому домі щось негаразд.

— Ти надто близько береш усе до серця, — сказала місіс Гортон.

— Коли б ти все те бачила, то зрозуміла б мене.

— Звичайний собі дитячий спалах.

— Звірячий спалах.

— Хлопчик дуже гарячий, ото й тільки.

— З якої б це речі?

Жінка похитала головою і нічого не відповіла; потім дістала з холодильника городину й заходилася дрібно кришити її на дошці.

— Ти заглядала коли-небудь йому в очі? — спитав Гортон. — То так, наче на звіра дивишся. Ці очі пильнують за тобою, вичікують. Здається, вони знають щось таке, чого не знаєш ти. В них світиться спомин про місця, де ми ніколи не бували.

— Знов ти зі своїми забобонами… — пробурмотіла жінка, й далі готуючи салат.

— Ось постривай, і сама побачиш, — переконував її Гортон. — Тут діється щось лихе.

— Скрізь діється щось лихе.

— Не до душі мені все це, — похмуро сказав чоловік. — Гадаю, нам краще б звідси виїхати.


Тим часом Торни сиділи на терасі. Було вже пізно. Деміен спав. У будинку було тихо, ніде не світилося. Із стереодинаміків линула спокійна класична музика. Джеремі й Кетрін сиділи мовчки й дивилися в темряву. Обличчя в Кетрін було припухле, на ньому виднілися садна та подряпини, і вона раз у раз прикладала до них серветку, змочуючи її теплою водою з глечика, що стояв поруч. За цілий вечір вони не озвались одне до одного ані словом, просто мовчки сиділи поряд. Страх, що виник між ними, був знайомий і багатьом іншим батькам і матерям: вони вперше відчули, що з їхньою дитиною щось негаразд. Страх цей зродився в мовчанці, і поки що про нього ніхто не говорив.

Кетрін торкнулася рукою глечика і, відчувши, що вода вже вихолола, викрутила серветку й відклала її набік. Торн спостерігав за нею, аж поки вона зустрілася з ним поглядом.

— Ти певна, що не треба викликати лікаря? — тихо спитав Торн.

Кетрін похитала головою.

— Кілька подряпин, ото й тільки.

— Я мав на увазі… для Деміена, — сказав Торн..

Вона безпорадно знизала плечима.

— А що ми йому скажемо? — спитала пошепки.

— Ми й не повинні нічого казати. Нехай просто… обстежить його.

— Його обстежували місяць тому. І нічого не виявили. Він не хворів ще жодного разу в своєму житті.

Торн кивнув головою і замислився.

— Кажеш, жодного разу не хворів? — перепитав він з цікавістю.

— Ні.

— Дивно, правда ж?

— Хіба?

— Так мені здається.

Чоловіків тон здивував Кетрін, і вона повернулася, щоб поглянути йому в очі. Дивилась і чекала, що він скаже далі.

— Я хочу сказати… не було ні вітрянки, ні кору… ні свинки… Ні навіть нежиті чи кашлю… чи застуди…

— То й що? — спитала Кетрін, так наче не бачила нічого дивного в такому аж неправдоподібному здоров’ї хлопчика.

— Просто… мені здається це незвичайним.

— А от мені не здається.

— А мені здається.

— Він має здорових батьків.

Торн замовк, відчуваючи, як стискається його серця. Таємниця, схована десь у глибині душі, зачаїлася в ньому. Вона не полишала Джеремі всі ці роки, але здебільшого він знаходив виправдання для себе; хай він і винен був у брехні, одначе щастя, яке ця брехня спородила, давало йому розраду. Поки все йшло гаразд, було зовсім неважко тримати свою майже приспану таємницю в собі. Але тепер Джеремі відчував, як вона починає розпирати йому груди, ладна ось-ось вихопитися назовні.

— Коли б у твоєму чи моєму роді, — провадила Кетрін, — були випадки… ну, якихось там психозів чи душевного розладу… то, слово честі, мене б занепокоїло те, що сталося сьогодні…

Торн поглянув на неї і відвів очі.

— Але я про це думала, — сказала вона, — і знаю, що з цього погляду все гаразд. Деміен — здоровенький, міцний хлопчик. Він має кілька поколінь здорових предків і з того й з того боку.

Торнові було несила дивитися на дружину, і він лише кивнув головою.

— Він перелякався, ото й тільки. Це просто… прикрий епізод. З кожною дитиною таке може статися.

Торн знову кивнув і стомлено провів рукою по чолу. Серцем йому хотілося розповісти про все дружині, вихлюпнути таємницю назовні. Та було вже надто пізно. Брехня затяглася. Кетрін зненавидить його за це. А може, зненавидить і дитину. Атож, надто пізно. Вона не повинна дізнатися про таємницю народження Деміена…

— Я оце думала про місіс Бейлок, — сказала Кетрін.

— Що саме?

— Мабуть, нам треба залишити її.

— Сьогодні вона мені сподобалась, — тихо мовив Торн.

— Деміен так збудився. Можливо, він чув, як ми говорили про неї в машині.

— Може бути, — сказав Торн.

Це вже прояснювало дещо. Може, й справді то їхня розмова викликала такий страх у хлопчика. Вони ж бо гадали, що він нічого не чує, а він тим часом усе те всотував. І саме загроза втратити няньку сповнила його нестямним жахом.

— Атож, може бути, — повторив Торн, і в голосі його забриніла надія.

— Я хочу дати місіс Бейлок додаткові доручення, — сказала Кетрін, — щоб вона якийсь час була поза домом. Може, посилатиму її вдень за покупками, а сама більше часу приділятиму Деміенові.

— А хто робив це досі?.. Їздив за покупками?

— Місіс Гортон.

— Вона не буде проти?

— Не знаю. Але я хочу проводити більше часу з Деміеном.

— Ну що ж, по-моєму, це буде розумно.

Вони знову замовкли, і Кетрін відвела очі.

— Атож, це буде розумно, — повторив Торн. — Дуже розумно.

На якусь мить йому здалося, що все владнається. А потім він раптом побачив, що Кетрін плаче. Серце в нього знову стислося. Дивлячись на дружину, він шукав потрібних слів, щоб утішити її.

— Ти маєш рацію, Кеті, — пошепки мовив він. — Просто Деміен почув, що ми хочемо звільнити його няню. Оце і все. Це ж так зрозуміло.

— Я молю Бога, щоб це було так, — відказала Кетрін голосом, що тремтів від сліз.

— Ну звісно ж, — заспокоїв її Торн. — Саме так усе й було.

Кетрін кивнула головою, втерла сльози і, підвівшись, поглянула на темний будинок.

— Що ж, — сказала вона, — найкраще, що можна зробити з поганим днем, це покінчити з ним. Я іду спати.

— А я ще трохи посиджу тут, тоді прийду.

Звуки дружининої ходи завмерли, і Джеремі лишився наодинці зі своїми думками.

Він дивився на ліс, але перед очима в нього поставала зовсім інша картина: він, Джеремі Торн, стоїть у коридорі римської лікарні перед скляною переділкою і дає згоду на всиновлення чужої дитини. Ну чому він не розпитавсь про Деміенову матір? Хто вона була? Звідки родом? Хто був батько дитини і чому він не прийшов до лікарні? За збіглі відтоді роки Торн не раз обмірковував деякі свої припущення, і вони трохи заспокоювали його. Можливо, справжня мати хлопчика була селянського роду, дівчина проста, але побожна, отож і прийшла родити до католицької лікарні. Одначе та лікарня була доволі дорога, так що вона навряд чи потрапила б туди без якихось зв’язків. А може, вона була сирота — тим-то й не лишилося жодних родичів — і привела позашлюбну дитину, тоді й відсутність батька ставала зрозумілою. Про що ж іще мав би дізнатися Торн? Що ще могло важити? Хлопчик був жвавий, гарненький і, як сказали Торнові в лікарні, цілком здоровий…

Торн не звик піддавати сумніву свої вчинки й дорікати собі за щось, і його свідомість уперто стояла на тому, що він учинив слушно. Щоправда, тоді він був приголомшений горем, надміру вразливий і міг легко піддатися навіянню. То невже він і справді схибив? Чи не слід було довідатися більше?..


Відповіді на ці свої запитання Торн так і не дістав.

Усю правду знала лише маленька купка людей, та й ті тепер були розкидані по всій земній кулі. Сестра Тереза, отець Спіллето, отець Тассоне. Тільки вони знали. Тільки на їхньому сумлінні лежала ця страшна таємниця. Тієї давньої темної ночі, серед лиховісної, напруженої тиші вони робили своє діло, чимало пишаючись тим, що на нього обрано саме їх. За всю історію людства було лише дві спроби звершити таке, але вони не сумнівалися, що цього разу їх чекає успіх. Усе було в їхніх руках, їх було всього троє, справа посувалася гладесенько, і жодна жива душа й гадки не мала, що там діється. Коли з’явився на світ Деміен, сестра Тереза підготувала його: видалила депілятором шерсть на руках та лобі, припудрила тільце, — щоб до приїзду Торна немовля мало якомога привабливіший вигляд. Волоссячко на голові в новонародженого було, як вони й чекали, аж надто густе й шорстке, тому сестра Тереза розпушила його з допомогою фена, не забувши пересвідчитися, чи є на тім’ячку сподівана родимка. Торн ніколи не повинен був дізнатися ні про сестру Терезу, ні про отця Тассоне — ще одного, менш значного співучасника, який тим часом у підвалі лікарні вкладав у мішки два тіла, щоб таємно вивезти їх. Одне було мертва дитина Торна, що, народившись, не встигла й закричати; друге — мати новонародженого, що лишився жити. На безлюдному лікарняному подвір’ї стояла крита машина, яка мала відвезти трупи до Черветері, де в глушині кладовища Сант-Анджело вже чекали гробарі.

Увесь цей план замислила й розробила секта сатаністів, і головною дійовою особою був Спіллето; він же таки з надзвичайною обачністю і вибирав собі співучасників. Щодо сестри Терези він не мав ніяких сумнівів, а от отець Тассоне трохи непокоїв Спіллето, а надто в останні дні. Він був чоловік вірний, але віра його ґрунтувалася на страхові. І у вирішальні хвилини він начебто завагався, що змусило Спіллето замислитись. Тассоне був доволі енергійний, хоча енергія його відбивалася на ньому самому, і він робив усе на грані розпачу. Здавалося, він забув про величезну важливість їхньої місії, а натомість цілковито віддався своїй особистій ролі. Таке самозаглиблення спричинювало надмірну збудливість, і Спіллето вже думав був про те, щоб вивести Тассоне з гри. Адже якщо один з них не встоїть, це вдарить по всіх трьох. А головне — ще на тисячу літ відстрочить здійснення великого задуму.

Та зрештою Тассоне цілком виправдав себе, віддано й старанно виконавши все, що йому належало, і навіть не розгубився, коли сталася несподіванка, якої ніхто не міг передбачити. Уже коли мішки вантажили в машину, виявилося, що дитинча ще живе — воно почало попискувати. Тассоне швидко забрав мішка, повернувся з ним до лікарняного підвалу й подбав про те, щоб немовля більш ніколи не видало й звуку. Те, що він учинив, тяжко вразило його. Але небезпеку було відвернено, а все інше вже не так важило.

Тієї ночі в лікарні усе йшло своїм звичаєм; лікарі та медичні сестри виконували свої повсякденні обов’язки, не маючи й найменшої підозри про те, що сталося під одним дахом з ними. Усе було зроблено з граничною обачністю, і ніхто, а надто сам Торн, не зміг би ні до чого докопатися.


Торн сидів на терасі, втупивши погляд у темряву. Аж раптом він усвідомив, що Пірфордський ліс більш не викликає в нього лиховісних передчуттів. Йому вже не здавалося, ніби хтось стежить за ним із хащі. Тепер ліс мав цілком мирний вигляд, а цвіркуни та жаби сповнювали околицю звичним гомоном. Той гомін заспокоював нерви й давав узнаки, що життя скрізь іде своїм природним звичаєм. Торн перевів погляд на будинок, на вікно Деміенової кімнати. Там тьмяно світив нічник, і Джеремі уявив собі обличчя сонного хлопчика. Тепер, коли цей страшний день лишився позаду, йому захотілось подивитися на Деміена. Отож він підвівся й пішов у принишклий будинок.

У вестибюлі стояла непроглядна темрява, а тиша аж дзвеніла у вухах. Торн навпомацки добувся до сходів і піднявсь нагору. Там він марно спробував знайти вимикач і зрештою рушив далі потемки. Він подумав, що ще ніколи не бачив у домі такої темряви, а тоді збагнув, як багато часу провів на терасі, занурений у свої роздуми. Все навколо дихало соннотою, і Джеремі поволі скрадався попід стіною. Нарешті він намацав вимикача й повернув його, але світло чомусь не засвітилося. Джеремі пройшов потемки ще далі й повернув за ріг коридора. Попереду були двері Деміенової кімнати, і з-під них ледь жеврів жовтавий відсвіт нічника. Та раптом Торн прикипів до місця, зачувши якийсь дивний звук. Той звук скидався на рокіт чи глухе гуркотіння і одразу ж завмер, перше ніж устиг збагнути, що воно таке. Довкола знову запала цілковита тиша. Він хотів був ступити вперед, але звук почувся знову, цього разу гучніше, і серце Торнове мало не вихопилось із грудей. Він поглянув униз і побачив у темряві чиїсь жовті очі. Йому забило подих, і він, мов скам’янівши, притисся до стіни. А рикання стало ще гучніше, і з пітьми виринув величезний собака й метнувся до дверей хлопчикової кімнати з видимим наміром захищати їх. Очі його, втупившись у Торна, хижо зблискували, злісне гарчання не вгавало.

— Ну… ну… — здавлено промовив Торн.

Від звуку його голосу звір увесь підібгався, наготувавшись до стрибка.

— Ану цить! — звеліла місіс Бейлок, виходячи зі своєї кімнати. — Це господар.

Собака враз угамувався, і атмосфера розрядилась. Місіс Бейлок сягнула рукою до вимикача, і в коридорі спалахнуло світло. Торн стояв затамувавши віддих і не зводив очей із собаки.

— Що… це… таке? — видушив він із себе.

— Де, сер? — спитала місіс Бейлок так, наче нічого й не сталося.

— Оцей собака…

— По-моєму, це вівчарка. Гарний, правда ж? Ми знайшли його в лісі.

Собака, несподівано посумирнівши, влігся біля її ніг.

— Хто дозволив?..

— Я подумала, що в домі не завадить сторожовий собака, та й хлопчик уже полюбив його.

Торн так і стояв, притисшись до стіни, і його ще й досі тіпало, отож місіс Бейлок не стримала своєї цікавості й запитала:

— Він налякав вас, так?

— Так.

— Ось бачите, який добрий собака. Я хочу сказати — як сторож. Запевняю вас, ви ще подякуєте мені за нього, коли поїдете.

— Куди я поїду? — спитав Торн.

— Хіба ви не збираєтеся до Саудівської Аравії?

— Звідки це вам відомо?

Жінка знизала плечима.

— Я не знала, що це така таємниця.

— Я ні з ким не ділився своїми планами.

— Місіс Гортон мені сказала.

Торн кивнув головою і знову поглянув на собаку.

— Він нікого не турбуватиме, — запевнила його місіс Бейлок. — А годуватимемо його недоїдками.

— Я не хочу, щоб він лишався в домі, — відрубав Торн.

Місіс Бейлок здивовано поглянула на нього.

— Ви не любите собак?

— Коли я захочу завести собаку, я сам його виберу.

— Але Деміенові він так подобається, сер. Йому потрібен саме цей собака.

— Я сам вирішу, який собака йому потрібен.

— Діти вважають тварин своїми заступниками, сер. Ніщо інше їх не цікавить… — Жінка подивилася на нього так, наче збиралася додати ще щось дуже важливе.

— Ви… хочете щось сказати?

— Я не наважуюся, сер…

Одначе її поважний вигляд занепокоїв Торна.

— Місіс Бейлок, якщо ви маєте щось мені сказати, я вас слухаю.

— Та ні, сер. У вас стільки своїх справ…

— Я сказав, що слухаю вас.

— Мені здається, сер… що хлопчик почуває себе самотнім.

— З чого б то йому почувати себе самотнім?

— Його мати… не дуже прихильна до нього.

Почувши таке, Торн аж стенувся.

— Ось бачите, — мовила жінка. — Таки даремно я вам сказала…

— Не дуже прихильно?

— Мені здається, вона не любить хлопчика. І він це відчуває.

Торн промовчав. Просто не знав, що сказати.

— У мене часом буває таке враження, ніби Деміен не має нікого, крім мене, — додала місіс Бейлок.

— Я думаю, ви помиляєтесь.

— А тепер він має ще собаку. Собака йому подобається. Тож хай лишиться в домі задля дитини.

Торн поглянув униз на величезного звіра й похитав головою.

— Мені цей собака не подобається. Завтра ж заберіть його звідси.

— Забрати? Куди? — вражено запитала жінка.

— Я знаю… Віддайте гицелям.

— Та вони ж їх убивають!

— Тоді просто виженіть геть. Але щоб завтра його тут не було.

Обличчя місіс Бейлок немов скам’яніло. Торн повернувся й пішов.

Жінка й собака дивились йому вслід, і в очах їхніх палала ненависть.


РОЗДІЛ П’ЯТИЙ


Решту ночі Торн провів без сну. Він сидів на балконі спальні й одну за одною курив сигарети, хоча від смаку тютюну його вже аж нудило. З кімнати вряди-годи долинав стогін дружини, і він почав гадати, з яким це демоном бореться Кетрін уві сні. Чи то повернувся її давній демон депресії і знову переслідує її? Чи, може, не дають спокою кошмари минулого дня?..

Щоб відволіктися від наболілого, Торн полинув думкою в загальніші матерії і невдовзі цілковито занурився в царини фантазії, забувши про нагальні клопоти й тривоги. Він почав розмірковувати про природу сновидіння, про можливість для людини бачити чужі сни. Адже діяльність мозку в основі своїй пов’язана з електрикою, так само як і імпульси, що створюють зображення на телевізійному екрані. То, певне, можна б якось розвинути цю систему й далі. Скажімо, гак, щоб сновидіння записувати на відеокасету й потім переглядати їх детальніше. Він-бо й сам не раз відчував уранці неприємний осад, так наче йому наснилося щось погане, але що саме — годі пригадати. Видиво звітрювалося з пам’яті, залишаючи по собі тільки важке лиховісне передчуття. А можна б використовувати зафіксовані сновидіння й з лікувальною метою, та й просто задля розваги — і яка б то могла бути знаменита розвага! Та водночас і яка небезпечна!.. Сни великих людей годилося б зберігати в архівах, щоб їх мали змогу побачити наступні покоління. Цікаво ж бо, що снилося, приміром, Наполеонові. Або Гітлерові. Або ж Лі Гарві Освальдові. Може, і вбивство Кеннеді пощастило б відвернути, коли б хто-небудь побачив Освальдові сни. Напевне ж можна винайти якийсь спосіб…

У таких-от роздумах і минула в Торна ціла ніч.


Коли прокинулась Кетрін, її пошкоджене око ще дужче запухло й зовсім заплющилось. Збираючись до посольства, Торн настійно порадив їй усе ж таки вдатися до лікаря. Більше вони ні про що не розмовляли. Кетрін мовчала, а Торна вже цілком поглинули проблеми нового дня. Він був уже майже готовий до скорої поїздки в Саудівську Аравію, одначе тепер його гнітило невиразне передчуття, що їхати нікуди не слід. Він просто боявся. Боявся за Кетрін, за Деміена, за самого себе, боявся — і не міг збагнути чому. Навколо вчувалося якесь напруження, здавалося, ніби все їхнє життя в смертельній небезпеці. Раніше Торн ніколи не замислювався про смерть, вона була для нього чимось далеким і непевним. Але тепер саме це не йшло йому з думки. Те, що над його життям нависла якась страшна загроза.

У лімузині дорогою до посольства він нашвидкуруч заповнив бланки страхувальних полісів і накидав деякі настанови на випадок своєї смерті. Робив це механічно, не замислюючись над тим, що переймається такими справами уперше в житті. І вже аж тоді, як закінчив писати, раптом відчув свідомий страх. Увесь заціпенівши, він у похмурій мовчанці просидів решту дороги до посольства. Оте лихе передчуття й далі не полишало його.

Машина зупинилась, і Торн вийшов на тротуар перед посольством. У ту ж мить він побачив, як до нього метнулося двоє чоловіків. Один клацнув фотоапаратом, а другий заходився сипати запитаннями. Торн рушив був до входу, але ті двоє заступили йому дорогу.

— Містере Торн, ви вже читали сьогодні «Ріпорт»?

— Ні, не читав…

— Там є стаття про вашу няню, про ту, котра стрибнула…

— Я не бачив.

— Там говориться, що вона залишила записку…

— Маячня.

— Погляньте сюди, будь ласка! — Це вже сказав Дженнінгс, швидко переміщуючись і клацаючи затвором.

— Дозвольте мені пройти, — попрохав Торн, бо Дженнінгс саме став у нього на дорозі.

— Це правда, що вона приймала наркотики? — спитав другий репортер.

— Звісно, що ні.

— Після розтину в крові виявили якісь ліки…

— То був протиалергійний засіб, — процідив Торн крізь зціплені зуби. — Вона слабувала на алергію…

— Там говориться про надмірну дозу…

— Спиніться на секундочку! — попрохав Дженнінгс.

— Та дайте ж мені пройти! — гримнув Торн.

— Даруйте, це наша робота, сер.

Торн ступив був убік, але вони й далі напосідали і знов заступили йому дорогу.

— То вона приймала наркотики, містере Торн?

— Я ж вам сказав, що ні.

— А там пишуть…

— Мені нема діла до того, що там пишуть!

— Чудово! — вигукнув Дженнінгс. — Ще секундочку!

Він надто швидко присунув камеру, Торн, рвучко ступивши вперед, зачепив її і вибив із Дженнінгсових рук. Фотоапарат з брязкотом розбився об асфальт, і на мить усі троє застигли, вражені цим спалахом гніву.

— Невже ви не маєте й крихти поваги? — видушив із себе Торн.

Дженнінгс укляк на тротуарі й звів на нього очі.

— Перепрошую, — скрушно мовив Торн. Голос у нього тремтів. — Надішліть мені рахунок, я все відшкодую.

Дженнінгс підняв розбиту камеру, поволі підвівся і, знизавши плечима, поглянув у вічі Торнові.

— Усе гаразд, пане посол, — сказав він. — Будемо вважати, що ви… мій боржник.

Торн силувано кивнув головою, повернувся й рушив до посольства. У ту ж мить звідти вибіг солдат морської піхоти. Але було вже запізно, і він побачив тільки наслідки зіткнення.

— Він розбив мені камеру, — сказав Дженнінгс солдатові. — Ваш посол розбив мені камеру…

Вони трохи постояли в ніяковій мовчанці, а тоді розійшлися кожен у свій бік.


У посольському кабінеті панував переполох. Поїздка до Саудівської Аравії опинилася під загрозою, бо Торн раптом відмовився їхати, нічого не пояснюючи. Підготовка цієї поїздки забрала в його помічників майже два тижні, і тепер вони вимагали пояснень, бо вважали себе одуреними, а всю свою працю — марною.

— Ви не можете її скасувати, — переконував його один з помічників. — Після всієї нашої роботи просто не маєте права отак просто взяти та й…

— Поїздка не скасовується, — заперечив Торн. — Вона тільки відкладається.

— Вони сприймуть це як образу.

— Хай сприймають.

— Але чому?..

— Не можу я зараз їхати, — сказав Торн. — Не час.

— Ви розумієте, яка ставка в цій грі? — спитав інший помічник.

— Дипломатія, — відповів Торн.

— Багато більше.

— Вони мають нафту, вони мають силу, — сказав Торн. — І ніщо цього не змінить.

— Ось саме тому…

— Я пошлю когось іншого.

— Президент хотів, щоб поїхали ви.

— Я побалакаю з ним і все поясню.

— Боже мій, Джері! Ми ж так ретельно все розпланували!

— То переплануєте! — гарикнув Торн.

Цей раптовий спалах гніву змусив усіх замовкнути. Задзвонив селектор, і Торн увімкнув прийом.

— Я слухаю.

— Вас хоче бачити отець Тассоне, — почувся голос секретарки.

— Хто?

— Отець Тассоне з Рима. Він каже, що має до вас невідкладну особисту справу.

— Я ніколи про нього не чув.

— Він каже, що забере у вас усього хвилину, — провадила секретарка. — Ідеться про якусь лікарню.

— Мабуть, збирає пожертви, — тихо зауважив один з Торнових помічників.

— Або проситиме дарунків, — докинув ще один.

— Ну гаразд, — зітхнув Торн. — Пустіть його.

— Не думав, що вас так легко розчулити, — мовивперший помічник.

— Та знаєте, громадська думка… — промимрив Торн.

— Не поспішайте з остаточним рішенням щодо Саудівської Аравії. Гаразд? Ви сьогодні не в гуморі. Переждімо трохи.

— Усе вже вирішено, — стомлено мовив Торн. — Або їде хтось інший, або відкладаємо поїздку.

— Відкладаємо на який час?

— На потім, — відказав Тарн. — На тоді, коли я зможу поїхати.

Двері відчинились, і в їх широкому отворі з’явилася невеличка постать. То був священик. Його недбалий одяг і збуджений вигляд свідчили, що справа у нього аж ніяк не звичайна. Торнові помічники насторожено перезирнулися, не певні, чи слід їм залишити кабінет.

— Можу я вас попросити… — промовив священик з сильним італійським акцентом, — поговорити сам на сам?

— Це стосовно лікарні? — спитав Торн.

— Si[25].

Торн кивнув головою помічникам, і ті знехотя рушили з кабінету. Коли вони вийшли, священик зачинив за ними двері. Потім обернувся, і обличчя його викривив біль.

— Слухаю вас, — співчутливо мовив Торн.

— У нас обмаль часу…

— Що?

— Ви повинні мене вислухати. — Священик так і стояв біля порога, прихилившись спиною до дверей.

— То що ви хочете мені сказати? — запитав Торн.

— Ви мусите повірити в Христа, Спасителя нашого. Повірити тепер-таки, від цієї хвилини…

На хвилю запала мовчанка. Торн не знав, що й сказати.

— Я прошу вас, синьйоре…

— Даруйте мені, — перебив його Торн. — Якщо я правильно зрозумів, ви маєте до мене невідкладну особисту справу?

— Ви мусите повірити, — провадив священик. — Причастіться крові Христової та його тіла, бо тільки тоді, як він буде всередині вас, ви зможете здолати сатанинське поріддя.

Атмосфера в кабінеті ставала щомить напруженіша. Торн простяг руку до селектора.

— Воно уже вчинило одне вбивство, — пошепки промовив священик, — і вбиватиме аж доти, доки заволодіє всією вашою маєтністю…

— Якби ви зволили зачекати трохи в приймальні…

Священик почав підступати до Торна, і в голосі його бриніло дедалі більше збудження.

— Тільки з Христовою допомогою ви зможете боротися з ним! — суворо промовив він. — Повірте в Христа! Причастіться його крові!

Торн намацав кнопку селектора й натиснув її.

— Я замкнув двері, містере Торн, — сказав священик.

Наляканий його тоном, Торн увесь напружився.

— Слухаю, сер, — почувся з селектора голос секретарки.

— Пришліть охорону, — сказав Торн.

— Що сталося, сер?

— Благаю вас, синьйоре! — вигукнув священик. — Вислухайте те, що я маю вам сказати!

— Сер?.. — знов долинуло із селектора.

— Містере Торн, — сказав священик, — я був у лікарні тієї ночі, коли народився ваш син…

Торн ураз застиг, несамохіть прикипівши очима до нього.

— Я… приймав… пологи, — затинаючись, промовив священик. — Був… свідком… Його народження…

У селекторі знов озвався голос секретарки, цього разу явно стривожений.

— Містере Торн! — мовила вона. — Пробачте, я вас не розчула як слід.

— Та ні, нічого, — відповів Торн. — Просто… будьте на місці.

Він одпустив кнопку, не спускаючи враженого погляду зі священика.

— Я благаю вас… — не вгавав отець Тассоне, ледве стримуючи сльози.

— Чого ви хочете?

— Врятувати вас, містере Торн. Аби Христос простив мені.

— Що ви знаєте про мого сина?

— Все.

— Що саме ви знаєте? — суворо перепитав Торн.

Священик затремтів, голос його зривався від хвилювання.

— Я бачив його матір, — відповів він.

— Ви бачили мою дружину?

— Його матір, містере Торн!

Торнове обличчя немов скам’яніло.

— Це шантаж? — тихо спитав він.

— Ні, сер.

— Тоді чого ви хочете?

— Розповісти вам, сер…

— Що розповісти?

— Його мати, сер…

— Ну-ну, то що там з його матір’ю?

— Його мати, сер… була самиця шакала! — Священик аж застогнав. — Він народився від шакала. Я бачив це на власні очі!

Нараз двері затріщали й розчахнулися. До кабінету вбіг солдат морської піхоти, за ним — Торнові помічники та секретарка. Торн сидів мов закляклий, з мертвотно блідим обличчям. З очей священика котилися сльози.

— Тут щось сталося, сер? — запитав солдат.

— У вас був якийсь дивний голос, — пояснила секретарка. — І двері виявилися замкнені.

— Виведіть звідси цього чоловіка, — сказав Торн. — А якщо він ще колись з’явиться… заарештуйте.

Ніхто не ворухнувся. Солдат не знав, як йому підступитися до священика. Та отець Тассоне сам повернувся й повільно рушив до дверей. Уже від порога він озирнувся на Торна.

— Повірте в Христа, — сумно мовив він майже пошепки. — День у день причащайтеся крові Христової… — І вийшов за двері.

Солдат вийшов услід за ним. Решта розгублено стояли на місці.

— Чого він приходив? — спитав один з помічників.

— Не знаю, — тихо відповів Торн, дивлячись услід священикові. — Він несповна розуму…


На вулиці біля посольства Габер Дженнінгс, зіпершись на свою машину й відклавши набік розбитий фотоапарат, перевіряв запасну камеру. Він побачив, як солдат виводить із посольства невеличкого священика, і швидко зробив два знімки. Священик понуро поплентав геть. Солдат помітив Дженнінгса й, невдоволено дивлячись на нього, підійшов ближче.

— Вам сьогодні ще не досить клопоту з цим ділом? — запитав він, показуючи на фотоапарат.

— Клопоту? — всміхнувся Дженнінгс. — Його ніколи не буває досить.

І, поки солдат дивився, двічі клацнув і його. Потім переставив покажчик відстані й, зловивши у видошукач невеличкого священика, зробив ще один знімок, перше ніж той зник з очей…

Пізно ввечері Дженнінгс сидів у своїй темній комірчині й роздивлявся фотографії. В очах його відбивалися то цікавість, то душевне сум’яття. Щоб перевірити справність запасної камери, він зробив тридцять шість знімків, і три з них вийшли браковані. Це був той самий гандж, що й кілька місяців тому, коли він знімав няньку на дні народження в маєтку Торнів. Тепер щось подібне виявилося на фотографіях зі священиком. І знов складалося враження, що на плівці була пошкоджена емульсія, але тепер уже не на одному тільки знімку — брак повторювався на двох негативах підряд, потім ішли два чисті кадри, а на третьому — знов такий самий брак. Найдивовижніше ж було те, що ґандж нібито переслідував певну людину: ота незрозуміла туманна пляма щоразу опинялася над головою невеличкого священика.

Дженнінгс виловив із фіксажу п’ять мокрих відбитків і заходивсь роздивлятися їх зблизька. Два знімки священика, супроводжуваного солдатом, два знімки самого солдата великим планом і ще один — священика, що вже віддалявся. На останньому знімку пляма була менша, відповідно до того, як зменшилась і сама священикова постать. Як і на давнішому знімку Деміенової няньки, пляма скидалася на таку собі світну хмаринку, але мала іншу форму й стриміла прямовисно просто в священика над головою. Хмаринка коло няньчиної голови здавалася нерухомою, застиглою — а ця неначе падала вниз і нагадувала примарний спис, що ось-ось приштрикне священика до землі.

Дженнінгс запалив сигарету з «травичкою» і поринув у роздуми. Колись він читав, що емульсія фотоплівки дуже чутлива до інтенсивного тепла — так само як і до світла. То була стаття в одному з фотографічних журналів, і в ній розповідалося про загадкові яви, зняті на плівку в знаменитих лондонських будинках, де, за переказами, живуть привиди. Автор статті, відомий фахівець у галузі фотографії, розглядаючи питання про реакцію нітратів на зміну зовнішньої температури, відзначав, що лабораторні досліди довели вплив певної температури на фотоемульсію, подібний до впливу світла. Оскільки тепло — це енергія, і навпаки, то якщо привиди є не чим іншим, як рештками енергії людського тіла, значить, за сприятливих умов їх можна зафіксувати на фотоплівці. Але в статті йшлося про енергію, незалежну від людини. А яке значення енергії людського тіла? Чи проявляється вона сама собою, чи має якесь певне джерело? Чи залежить від зовнішніх чинників, чи, може, зумовлюється лише почуттями, що нуртують усередині людини?..

Відомо ж бо, що збудження і хвилювання супроводиться виділенням певної енергії — на цьому ґрунтується принцип дії детектора брехні. За своєю природою ця енергія електрична. Але ж електрика — це також тепло. То, може, тепло, що утворюється при надмірному хвилюванні, якось вихоплюється з людського тіла, і його можна зняти на плівку разом з людиною, що перебуває в стані сильного нервового стресу?..

Усі ці міркування надихнули Дженнінгса, і він заходився гортати довідники, відшукуючи найчутливіший у світі зразок фотоплівки — це був номер ЗХ-600. Цю плівку почали випускати не так давно, і чутливість її була така висока, що давала змогу знімати об’єкти, освітлені вогником свічки. Напевне, вона мала бути так само чутлива й до тепла.

Наступного ранку Дженнінгс придбав двадцять чотири касети плівки ЗХ-600 і набір світлофільтрів, щоб випробувати її за нормального освітлення. За його задумом, фільтри мали поглинати частину світла, пропускаючи при цьому тепло, отож він сподівався, що в такий спосіб швидше натрапить на те, що йому потрібне. Ще він мав знайти людей у стані особливого нервового збудження, а тому вирушив до лікарні і там прихованою камерою знімав приречених на смерть хворих. Наслідки цієї зйомки геть розчарували його: на жодному кадрі з десятка відзнятих фотоплівок знайомої плями не виявилось. Тепер Дженнінгсові стало ясно: хоч би яка була природа тих плям, а з передчуттям смерті вони зв’язку не мали.

Цей висновок дещо порушував Дженнінгсову теорію, але репортер не занепав духом. Він підсвідомо відчував, що стоїть на правильному шляху. Повернувшись до своєї темної комірчини, він зробив ще по кілька відбитків фотографій з нянькою і священиком на різному фотопапері й пильно дослідив на них кожну цяточку. При великому збільшенні стало очевидно, що там і справді щось зафіксоване. Неозброєний погляд нічого не помітив, але нітрат зреагував. Далебі, у повітрі над нянькою і священиком виявлялося щось геть незбагненне!..

Весь наступний тиждень думки й вільний час Дженнінгса були поглинуті тим таємничим явищем. А потім він вирішив ще раз вийти на Торна.

Саме в ті дні американський посол провадив серію прилюдних виступів, на які Дженнінгсові легко було потрапити. Торн виступав в університетському містечку, на ділових сніданках, навіть на фабриках, і кожен міг прийти послухати його. Посол був добрий оратор, промовляв жваво та палко і, хоч де б виступав, незмінно заволодівав увагою слухачів. Він умів розворушити публіку, примусити її повірити йому, а надто робітників, яким одразу починало здаватися, що посол глибоко занепокоєний їхньою долею.

— У нас так багато розмежувань! — вигукував він. — На старих і молодих, на багатих і бідних… Але головне розмежування — на тих, що мають можливості, і на тих, що їх не мають! А справжня демократія — це однакові можливості для всіх. Без рівних можливостей слово «демократія» обертається брехнею!..

Під час своїх виступів Торн відповідав на запитання і спілкувався з публікою, особливо намагаючись познайомитися з каліками та бідаками, що їх одразу примічав у натовпі. Його не могли вибити з колії ніякі каверзні запитання, але ще більше важило те, що він умів змусити людей повірити.

Та насправді цей запал, на який так охоче відгукувалися слухачі, йшов у нього від розпачу. Торн мовби тікав від самого себе, прагнучи заповнити весь свій час громадською діяльністю, щоб не лишалось і хвилини на особисте життя, бо останнім часом у ньому чимдалі наростало передчуття чогось жахливого. Уже двічі серед натовпу, що збирався на його виступи, він вирізняв знайоме чорне одіяння священика — той вочевидь переслідував його. Торн боявся сказати про це кому-небудь: а що, як усе воно — лише витвір його розпаленої уяви? — але щоразу, на кожному виступі з тривогою нишпорив очима серед публіки, боячись угледіти знайому постать. Він не надав особливого значення словам Тассоне: в чоловіка явно розладнана психіка, це релігійний фанатик, що обрав собі за об’єкт домагань відомого політичного діяча, а те, що він згадав про Торнового хлопчика, цілком могло бути й випадковим збігом. А проте сказане священиком таки закарбувалось у його пам’яті. Хоч яке воно здавалося безглузде, одначе раз у раз відлунювало в свідомості Джеремі. Йому навіть спало на думку, що, можливо, цей священик — потенційний убивця; адже й Лі Гарві Освальд, і Артур Бреммер, обидва майбутні вбивці, намагалися зав’язати особисте знайомство зі своїми жертвами майже так само, як зробив цей Тассоне. Але зрештою Торн відкинув і це припущення. Хіба міг би він отак виходити на люди, якби весь час думав, що десь у натовпі на нього може чатувати смерть? І все ж таки священик ні вдень, ні вночі не йшов йому з думки, і Торн зрозумів, що й він переслідує священика так само, як той переслідує його. Тільки Тассоне був хижак, а він — жертва. Він почував себе польовою мишею, яка повсякчас боїться яструба, що кружляє над нею високо в небі.


Тим часом у Пірфорді усе було на погляд спокійне. Та за цим позірним спокоєм ховалися негаразди. Торн і Кетрін бачилися дуже мало, бо останнім часом він був зайнятий і вечорами на своїх виступах. А коли зустрічалися, то говорили переважно про дрібниці, уникаючи тем, які могли б засмутити обох. Тепер Кетрін приділяла більше часу Деміенові. Але це тільки поглиблювало їх відчуженість, бо з нею хлопчик ставав мовчазний, замикався в собі і довгими годинами похмуро чекав, коли повернеться місіс Бейлок.

З нянькою Деміен грався й сміявся, а Кетрін незмінно викликала в нього отаке похмуре заціпеніння. До чого тільки вона не вдавалася, шукаючи якогось способу здолати його відчуженість. Купувала дитячі книжки та альбоми для розфарбовування, всілякі конструктори та механічні іграшки — та все те залишало його байдужим. Щоправда, одного разу хлопчик начебто виявив інтерес до альбому з малюнками звірів, і ото тоді вона вирішила повезти його до зоопарку.

Збираючись у цю поїздку, Кетрін раптом подумала про те, як різниться їхнє життя від життя звичайних людей. Її синові минав уже п’ятий рік, а він ще жодного разу не був у зоопарку. Сім’я посла жила немовби в замкненому просторі, де все було до їхніх послуг, і тому вони рідко шукали розваг поза домом. Може, саме оцей брак виправ та нових вражень і позбавив Деміена здатності радіти й веселитися. Одначе сьогодні очі в нього були веселі, і, коли він сів у машину поруч неї, Кетрін відчула, що нарешті зробила правильний вибір. Хлопчик навіть сам заговорив до неї: він намагався вимовити слово «гіпопотам» і, здолавши його, аж засміявся з радості. Та й цього дріб’язку було досить, щоб Кетрін відчула себе щасливою. Сміх власної дитини вмить повернув їй уже призабутий добрий гумор. Дорогою до міста вона без угаву говорила, і Деміен уважно слухав її. Мовляв, тигри схожі на великих котів, горили — ті самі мавпочки, тільки більші, білки — однаково що миші, а коні — перерослі віслючки… Хлопчик був у захваті, хотів усе те запам’ятати, і Кетрін придумала щось ніби віршика: тигри — наче ті коти, а конячки — віслючки, білки — чисті мишенята, а горили — мавпенята! Вона швидко проказала все підряд, і Деміен весело засміявся; потім Кетрін повторила віршика ще швидше — і хлопчик зареготав на повен голос; отак вони й веселилися решту дороги до зоопарку.

Тієї зимової неділі в Лондоні світило сонце, скрізь було багато людей, що радо повиходили на сонячне світло та свіже повітря. День видався напрочуд гарний, і в зоопарку теж було не протовпитися. Та й звірі вочевидь тішилися сонечком, і їхні голоси долинали аж до вхідних воріт, де Кетрін узяла напрокат візочка для Деміена.

Вони зупинилися на березі ставка з лебедями й стали спостерігати, як більші дітлахи годують цих чудових птахів. Кетрін підвезла Деміена трохи ближче, та лебеді враз покинули поживу й, велично повернувши, поволі відпливли на середину ставка. Там вони зупинились і з царственою зверхністю дивилися на дітей, що кидали їм хліб і кликали назад. Але птахи не зрушували з місця, і Кетрін помітила, що тільки тоді, коли вона повезла Деміена далі, лебеді повернулися до берега.

Надходив час годування звірів, і глядачів у зоопарку все прибувало. Кетрін намагалася знайти таку клітку, де юрмилося б менше людей. Праворуч висіла табличка «Лугові собачки», і вони рушили туди. Дорогою Кетрін переказала Деміенові усе, що знала про лугових собачок. Пригадала, що живуть вони в норах і мають товариську вдачу, люди часто ловлять їх, приручають, і собачки стають свійськими. Коли вони наблизилися до вольєри, виявилося, що й там людей не менше, і всі вони стояли й дивилися вниз. Кетрін пробралася з візком уперед, але тварин побачила лише на мить, бо вони зненацька всі поховалися в свої нори. Юрба розчаровано загомоніла й почала розходитись. І коли Деміен витяг шию, щоб подивитися на собачок, то побачив тільки купи землі та нори й докірливо поглянув на матір.

— Мабуть, вони теж пішли обідати, — знизавши плечима, сказала Кетрій.

Вони рушили далі, купили по булочці з сосискою і, сівши на лаву, пообідали.

— А тепер підемо дивитися на мавпочок, — сказала Кетрін. — Хочеш побачити мавпочок?

На алеї, що вела до павільйону з мавпами, їм раз у раз траплялися таблички з назвами різних тварин, і вони підходили до деяких кліток. Коли Деміен угледів першу тварину, очі в нього радісно засвітилися. То був ведмідь, що похмуро снував сюди-туди по клітці, анітрохи не зважаючи на гомінкий натовп. Та досить було Кетрін з Деміеном підступити ближче до ґрат, як звір ураз нашорошився, глипнув на них і забився у своє лігво. У сусідній клітці сидів великий дикий кіт; і, коли вони порівнялися з кліткою, він увесь підібгався й провів їх настороженим поглядом своїх жовтих очей. Старий бабуїн у дальшій клітці також вирізнив Кетрін з Деміеном із людського потоку на алеї і злісно вискалився на них. Кетрін уже завважила, яке враження вони справляють на тварин і, проходячи далі повз клітки, зумисне стежила за поведінкою їх мешканців. А ті щоразу прикипали очима до Деміена. І хлопчик також це відчував.

— Мабуть, ти їм дуже подобаєшся, — усміхнулась Кетрін. — Та це й не диво. — І штовхнула візочка до протилежного краю алеї, далі від кліток з тваринами.

З павільйону попереду до них долинув гомін, вигуки та сміх, і Кетрін зрозуміла, що то і є мавпятник. Це було одне з найцікавіших закритих приміщень зоопарку, і їм довелося постояти в черзі. Кетрін залишила візочка біля входу й узяла Деміена на руки.

Усередині було задушно і нудотно тхнуло, дитячі голоси виповнювали павільйон і аж лящали у вухах, відлунюючи від стін. Кетрін З Деміеном стояли біля дверей і нічого не бачили, але із захоплених вигуків дітвори було зрозуміло, що особливо цікаве видовище відбувається в дальшому кінці приміщення. Вона протислася вперед і врешті побачила, що діється в тій клітці. Там були павукоподібні мавпи — дуже жваві й веселі створіння; вони ганяли по просторій клітці, гралися, розгойдувались на підвішених до стелі шинах, розважаючи глядачів своїми акробатичними трюками. Деміенові це теж сподобалось, і він голосно засміявся. Кетрін протискалася далі вперед, їй хотілося стати біля самого бар’єра. Доти мавпи не звертали ніякої уваги на людей, та, коли Кетрін з Деміеном пробралася ближче до клітки, тварин наче підмінили. Вони враз облишили гру й почали знервовано видивлятися когось у натовпі. Люди також притихли, дивуючись, що це сталося з мавпами. Ще усміхаючись, усі чекали, коли вони розгуляються знову. Та, коли мавпи нарешті вийшли із заціпеніння, почалося таке, чого ніхто не сподівався. Нараз у клітці розлігся пронизливий виск, сигнал тривоги й небезпеки, і в ту ж мить до нього долучився дикий лемент інших мавп. Тварини заметалися по клітці, забилися, намагаючись видобутися назовні. Вони кидалися на всі боки, силкувалися розламати дротяну сітку, охоплені таким жахом, наче в клітці раптом опинився якийсь страшний хижак. Марно пориваючись назовні, мавпи знавісніло дряпали одна одну, пускали в діло зуби та кігті, і на багатьох із них уже проступила кров. Натовп сполохано принишк, тільки Деміен і далі голосно сміявся, показуючи пальцем на тварин, і потішено спостерігав ту криваву колотнечу. Тим часом паніка в клітці наростала, одна велика мавпа метнулася до краю сітки під стелею, зачепилася шиєю за гострі кінці дроту, і тіло її засіпалось, а тоді безсило обвисло. Нажахані люди закричали, декотрі кинулися до виходу, але їхнього крику не чути було за диким вереском тварин. З безтямно вибалушеними очима й ошкіреними пащами мавпи відчайдушно кидалися від стіни до стіни. Одна почала битись об бетонну долівку, з морди в неї потекла кров, і вона заточилась і впала, тіпаючись у судомах. Решта мавп, не тямлячи себе з жаху, і далі ганяли по клітці й верещали. Люди, штовхаючи одне одного, квапливо сунули до виходу. Тільки Кетрін, наче скам’яніла, навіть не пробувала відійти від клітки. А її хлопчик сміявся. Тицяв пальчиком на закривавлених тварин і аж заходився сміхом. Це ж бо його вони злякалися. Це він до всього того призвів.

Колотнеча в клітці не припинялася, і Кетрін розпачливо закричала.


РОЗДІЛ ШОСТИЙ


Додому вони повернулись уже потемки. Деміен і заснув у машині. Після зоопарку вони просто каталися, хлопчик сидів мовчки й вочевидь не розумів, що він накоїв. Він навіть пробував повторити отого віршика про білок-мишенят і горил-мавпенят, але Кетрін не озивалася до нього, втупивши очі в дорогу попереду. Коли посутеніло, Деміен показав на мигах, що хоче їсти. Кетрін і це пустила повз увагу. Тоді хлопчик переліз на заднє сидіння, знайшов там укривальце та й заснув.

Кетрін гнала машину як могла швидше, ніби намагалася втекти від страху, що зродився в ній у зоопарку й чимдалі наростав. То був страх не за Деміена, не перед місіс Бейлок. Тепер вона боялася за себе — боялася, що втрачає розум.

У Пірфорді на неї чекав Джеремі. Він сподівався, що дружина повернеться в доброму гуморі, й не сідав вечеряти без неї. Вони сиділи вдвох за невеличким столиком, і Торн уважно спостерігав за Кетрін. Вона намагалася їсти спокійно, але була видимо скута якоюсь внутрішньою напругою.

— З тобою все гаразд, Кетрін?

— Так.

— Ти дуже мовчазна.

— Мабуть, просто втомилася.

— Багато вражень?

— Так.

Вона відповідала коротко, уривчасто, неначе уникаючи дальших розпитувань.

— Сподобалося?

— Так.

— Ти начебто засмучена.

— Хіба?

— Щось сталося?

— А що могло статися?

— Не знаю. Але ти чимось засмучена.

— Просто втомилася. Треба виспатись… — Кетрін силкувалася видушити з себе усмішку, але це в неї не вийшло.

Торн ще дужче занепокоївся.

— З Деміеном теж усе гаразд?

— Так.

— Ти певна?

— Так.

Джеремі пильно поглянув на неї, і Кетрін відвела очі.

— А якби щось було негаразд… ти б сказала мені, правда ж? — спитав він. — Я маю на увазі… про Деміена?…

— Про Деміена? А що може статися з Деміеном, Джеремі? Що може статися з нашим сином? Ми ж такі щасливі… — Кетрін звела очі на чоловіка й ледь усміхнулась, але обличчя її лишилося сумне. — Я хочу сказати, що двері нашого дому відкриті лише для добра. Темні хмари обминають його стороною…

— Але що ж усе-таки сталося? — тихо спитав Торн.

Кетрін похилила голову на руки й на хвилю так і застигла.

— Мені здається… — відповіла врешті, силкуючись погамувати дрож у голові, — мені здається, я мушу знову звернутися до лікаря… — Вона підвела голову. В очах у неї був розпач. — Мене точить… страх… І то такий, якого в нормальної людини просто не може бути…

— Який страх, Кеті? — пошепки спитав Торн.

— Якщо я тобі скажу, ти запроториш мене хтозна-куди.

— Ні, — переконливо мовив він: — Ні. Я ж люблю тебе.

— Тоді поможи мені, — благально сказала вона. — Знайди мені лікаря. — По щоці її покотилася сльоза.

Торн узяв дружину за руку.

— Ну звичайно, — сказав він. — Звичайно.

І тут Кетрін розридалася. Те, що сталося вдень, так і лишилося тягарем на її серці.


Знайти в Англії психоаналітика було не так просто, як в Америці. Та зрештою Торн відшукав такого, якому міг довіряти. Це був американець, щоправда, молодший віком, ніж Торнові хотілося б, зате з добрими рекомендаціями і чималим досвідом. Звали його Чарлз Грайєр. Він навчався в Прінстоні й працював інтерном у Белв’ю. Особливо заімпонувало Торнові те, що Грайєр деякий час практикував у Джорджтауні й мав серед своїх пацієнтів кілька сенаторських дружин.

— Звичайний клопіт з дружинами політичних діячів — це надуживання алкоголю, — сказав він Торнові, коли той прийшов до нього на прийом. — Як на мене, це йде в них від почуття самотності й власної неповноцінності. Їм здається, що в них не знаходить вияву цілісна особистість.

— Ви, звісно, розумієте, що все має залишитися між нами, — застеріг Торн.

— Само собою, — усміхнувся психоаналітик. — Люди мені довіряють, і, сказати по щирості, нічого іншого запропонувати їм я не маю. Вони не обговорюють своїх проблем зі знайомими, побоюючись, щоб їхня відвертість не обернулася проти них самих. А зі мною це можна. Не стану обіцяти багато, але вислухати людину я можу.

— Вона має прийти до вас?

— Ви тільки дайте їй мій телефонний номер. Не змушуйте її приходити.

— Та ні, вона сама цього хоче. Сама й попросила мене…

— От і добре.

Торн підвівся, і молодий лікар усміхнувся до нього.

— Ви подзвоните мені після того, як поговорите з нею? — спитав Торн.

— Навряд, — просто відповів Грайєр.

— Я маю на увазі… якщо вам буде що сказати.

— Все, що мені треба буде сказати, я скажу їй.

— Може, у вас виникнуть якісь побоювання…

— Вона що — схильна до самогубства?

— Ні…

— Тоді ніяких побоювань не виникне. Я певен, що все воно не таке страшне, як вам здається.

Трохи повеселілий, Торн рушив до дверей.

— Містере Торн…

— Що?

— А чому ви самі прийшли до мене?

— Щоб подивитися на вас.

— Навіщо?

Торн здвигнув плечима.

— Ну, побачити, який ви з себе…

— Ви мали розповісти про щось важливе?

Торн ледь помітно зніяковів. Але, трохи подумавши, похитав головою.

— Ви хочете сказати, що мені самому потрібен психоаналітик? Це видно по мені?

— А по мені? — спитав лікар.

— Ні.

— А проте, і я вдаюся до послуг такого фахівця, — усміхнувся Грайєр. — Така вже в мене робота, що без цього не обійтись.

Останні лікареві запитання знов роз’ятрили Торнові душу, і навіть у посольстві він раз у раз повертався думкою до їхньої розмови. Сидячи в доктора Грайєра, він справді відчув бажання щиро звірити йому все те, про що ніколи нікому не казав. Та чи призвело б воно до чогось доброго? Ця таємниця давно вже була невіддільною частиною його життя. І все ж таки в глибині душі він бажав, щоб про неї знав ще хто-небудь.

Той день тягся нескінченно довго, і зрештою Торн узявся готувати одну важливу промову. Він мав виголосити її наступного вечора перед групою впливових бізнесменів, можливо, й представників нафтових компаній. Як посол великої держави, він поятавив собі за мету побудувати свій виступ так, щоб він прислужився встановленню миру на Близькому Сході. Затяжний арабо-ізраїльський конфлікт призвів до того, що арабський блок дедалі дужче віддалявся від США. Торн знав, що ворожнеча між євреями й арабами була історично зумовлена і сягала корінням у біблійну давнину. А тому взяв аж три видання Біблії, сподіваючись прояснити дещо для себе з допомогою вікової мудрості. До того ж він мав і суто практичну мету, бо навряд чи знайшлася б у світі аудиторія, на яку не справили б належного враження цитати із Святого Письма.

Посол зачинився в службовому кабінеті, попрохавши, щоб туди ж таки подали й підвечірок, та невдовзі виявив, що в малоформатному виданні Біблії зорієнтуватися досить важко, отож відклав його набік і звернувся до томів з бібліографічними посиланнями та тлумачним коментарем. Після цього діло пішло швидше.

Уперше від далеких часів дитинства Торн гортав сторінки Святого Письма. І знайшов багато цікавого для себе, особливо в тих текстах, де йшлося про безнастанну ворожнечу на Близькому Сході. Він дізнався, що Авраам був перший, кому Господь Бог пообіцяв віддати євреям владу над Святою Землею.

«Ти-бо станеш батьком многоти народів. Я дам тобі і твоїм потомкам край, де ти пробуваєш, у вічне посідання…»

Край, що його пообіцяв Бог євреям, описано в Книзі Буття як «землю від ріки Єгипетської до Великої ріки, ріки Ефрату», цебто від Єгипту до Лівану. Торн заглянув до сучасного атласу й побачив, що нинішній Ізраїль займає лише вузеньку смужку між річкою Йорданом і Середземним морем. Усього-на-всього малий клаптик того, що обіцяно було Богом. Може, оця невідповідність і стала підґрунтям войовничих зазіхань Ізраїлю?.. Торн знов узявся до Біблії. Коли вже Бог дав таку обіцянку, то чому ж не дотримав свого слова?..

«Тож коли щиро слухатиметеся мого голосу і дотримуватиметеся мого завіту… ви будете в мене царством священиків, народом святим».

А може, отут і криється відповідь. Євреї не дотрималися завіту Божого, вважалося навіть, що вони вбили Христа. На це є натяки в Книзі Второзаконня. Ще за часів Мойсея євреям було провіщено:

«Господь порозсіває вас між народами, й залишиться вас мало серед народів, куди вас приведе Господь… І будете ви в полоні у всіх народів, і потоптаний буде Єрусалим ворожою п’ятою аж доти, доки вситяться вороги».

Таке саме проречення повторювалось і в Євангелії від Луки: «Упосліджені ви будете, аж поки вороги ваші вдовольняться». Тут вочевидь провіщалося, що впродовж історії людства євреї зазнаватимуть усіляких утисків, та врешті цьому настане край. От тільки коли? Коли ж бо воно все скінчиться?..

Торн звернувся до коментарів і знайшов там історичне підтвердження кари Божої. Засвідчене документами переслідування євреїв почалося за часів царя Соломона, коли їх було вигнано з Ізраїлю і в дорозі над ними чинили розправу хрестоносці. За історичними хроніками, в 1000 році було винищено дванадцять тисяч євреїв, а 1200-му всіх тих, що прибилися в пошуках пристановища до Англії, вислано або ж повішено. У 1298 році сто тисяч євреїв убито у Франконії, Баварії та Австрії. У 1306 році — сто тисяч вигнано під загрозою смерті з Франції. У 1348 році євреїв звинувачено в поширенні світової епідемії чорної чуми, і близько мільйона їх вистежено й знищено по всьому світі. У серпні 1492 року, саме тоді, як Колумб уславив свою батьківщину, відкривши Новий Світ, іспанська інквізиція вислала з країни півмільйона євреїв, і ще півмільйона було страчено. Ця чорна смуга тривала й далі — за часів Гітлера знищено понад шість мільйонів євреїв, і на всій землі зосталося лише одинадцять мільйонів цих знедолених ізгоїв. Отож не дивно, що тепер вони відчайдушно боролися за осідок, за край, який могли б назвати своїм рідним краєм. Кожний новий наступ вони якнайретельніше зважували, так наче це був їхній останній шанс.

«… Я виведу з тебе великий народ, — обіцяв Господь праотцеві ізраїльтян Авраамові, — і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням… Тобою всі племена землі благословлятимуться».

Торн знову заглибився в тлумачні тексти. В обіцянці Господній Авраамові було три осібних і однаково важливих складники: віддання євреям Землі Ханаанської, цебто Ізраїлю; запевнення, що нащадки Авраамові стануть великим народом; і, нарешті, «благословення», ява Спасителя. Повернення євреїв на Сіон пов’язувалося з другим пришестям Христовим, і, якщо вірити стародавнім пророцтвам, цей час мав ось-ось настати. У книгах пророків не говорилося виразно, як і коли воно станеться, — все було приховано за іносказаннями та релігійною символікою. А може, Христос уже повернувся на землю? Може, він знову народився від земної жінки і перебуває тепер серед нас?..

Посол не цурався умоглядного розумування, отож і тепер залюбки почав обмірковувати це припущення. Якщо Христос знову народиться на землі, він не різнитиметься виглядом від решти людей. Не буде вже ні старовинного одіяння, ані тернового вінця. Може, комбінезон, чи джинси, чи костюм з краваткою. Та, може, він і справді вже народився? А коли так, то чом не дає про себе знати? У світі ж бо все давно йде шкереберть…

З такими-от думками Торн вирушив додому, прихопивши з собою божественні книги. А коли Кетрін пішла спати і в будинку стало темно й тихо, засів у кабінеті й знову поринув у читання. Тепер його думки снувалися навколо Христового повернення, і він узявся відшукувати відповідні тексти. В Одкровенні Йоана провіщалося, що, коли Христос повернеться на землю, він зіткнеться зі своїм антиподом, Антихристом, сином Зла. І розпадеться на друзки Земля в останньому двобої між Небом і Пеклом. Це буде Армагеддон. Апокаліпсис. Кінець світу…

Серед тиші кабінету Торн почув стогін, що долинув з кімнати нагорі. Той звук почувся двічі, потім усе затихло. Торн вийшов з кабінету й безгучно піднявся нагору, до дружининої кімнати. Кетрін спала неспокійно, обличчя її зрошував піт. Торн постояв, дивлячись на неї, а коли вона почала дихати рівніше, вийшов і рушив назад до сходів. Ідучи темним коридором повз кімнату місіс Бейлок, він помітив, що двері до неї прочинені, й зазирнув усередину. Дебела жінка спала на спині, і з вікна на неї падало місячне світло. Торн уже хотів був пройти далі, коли раптом прикипів до місця, вражений чудернацьким виглядом няньки. Обличчя її вкривав грубий шар білої пудри, а губи були так розгонисто наквацані криваво-червоною помадою, наче це зробила геть п’яна рука. Торн не знав, що й думати, як пояснити таку дивну прояву. Та так нічого й не придумав. Жінка була сама в кімнаті, ніхто її не бачив, і вона взяла та й намазюкалась, як дешева повія.

Торн причинив двері, спустився назад до кабінету й обвів поглядом розкладені на столі книжки. Та якесь незрозуміле збудження заважало йому зосередитись, і очі неуважливо блукали по сторінках. Мала Біблія була розгорнута на Книзі пророка Даниїла, і Торн втупив у неї погляд.

«І встане на місце його жалюгідний, якому не віддадуть царської почести, але він прийде зненацька й підступами захопить царство. Війська будуть цілковито розгромлені перед ним, будуть розбиті… Він буде віроломний, рушить у похід і візьме гору з малим народом. Він увійде несподівано в родючі частини країни й учинить те, чого не чинили його батьки, ні батьки його батьків; порозкидає їм здобич, луп та багатства, куватиме свої задуми проти твердинь… Цар той буде чинити що захоче; нестиметься високо, стане великим понад усіх богів, та й проти Бога богів буде говорити нечувані речі, й матиме щастя, доки не довершиться гнів; бо що призначено, те здійсниться».

Торн понишпорив по шухлядах і знайшов сигарети, тоді налив собі келих вина. Він походжав по кімнаті, намагаючись зосередитися на своїх міркуваннях і не думати про те, що побачив нагорі. Коли євреї повернуться на Сіон, знову народиться Христос. А коли народиться Христос, водночас народиться й Антихрист, і обидва зростатимуть осібно, аж поки зіткнуться в останньому двобої. Торн став, нахилився над столом і перегорнув кілька сторінок.

«І станеться в той день: я візьмусь нищити всі народи, що вирушать проти Єрусалиму, — прочитав він у Книзі пророка Захарії. — Ось яка буде кара, що нею Господь ударить усі народи, які воюватимуть проти Єрусалиму: тіло їхнє гнитиме, ще як вони стоятимуть на ногах, очі їхні гнитимуть в їхніх ямках, язик їхній гнитиме в їхньому роті».

Вжахнутий цим страшним пророцтвом, Торн знову сів до столу.

«Того дня між ними буде велике замішання від Господа: вони хапатимуть один одного за руку, і рука одного буде здійматися проти руки сусіда свого».

Торн знав, що світ дивиться на Ізраїль з осудом. Араби зі своєю нафтою становили велику силу, і їй важко було протистояти. Якщо гнів Божий скерується на народи, що виступатимуть проти Єрусалима, то він неминуче впаде на всіх. Провіщено ж бо, що Армагеддон буде на землі Ізраїльській. Христос стоятиме з одного боку, на Оливній горі, Антихрист — з другого.

«Горе вам, земле і море, бо спустився до вас диявол із лютістю великою, знаючи, що короткий час має… Тут є мудрість. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це — число людське, і число його 666».

Армагеддон. Кінець світу. Битва в Ізраїлі.

«І тоді виступить Господь… І його ноги того дня стануть на горі Оливній, що проти Єрусалиму на схід сонця… І прийде Господь, Бог мій, й усі святі з ним».

Торн позгортав книжки й вимкнув настільну лампу. Потім ще довго сидів у тихій самотині, розмірковуючи над біблійними книгами — над тим, хто їх укладав і навіщо взагалі вони написані. Його дивувало, чому хтось у них вірить, а хтось відкидає їх. Адже вірити в них — це однаково що визнати марноту людських зусиль. Невже ми всі — лише знаряддя в руках Добра і Зла? Невже ми тільки маріонетки, якими попихають згори й знизу? Чи існує рай? Чи існує пекло?.. Торн розумів, що такі запитання радше личили б якомусь підліткові, але тепер вони захопили і його. Він-бо й сам останнім часом відчував на собі вплив якихось сторонніх незбагненних сил. І були вони не випадкові, а, з усього судячи, керовані іззовні. Його дедалі частіше опосідало відчуття ненадійності й марності існування. І ще гостріше відчуття власної безпорадності. Атож, оце і є головне. Він безпорадний. Нас не питають, чи ми хочемо народитися, чи хочемо вмерти. Нас примушують до цього. Але чому між народженням і смертю має бути стільки болю? Мабуть, на розвагу людству. Бо й біль по-своєму розважає…

Торн приліг на шкіряну канапу й сам не помітив, як заснув. Йому наснився моторошний сон. Він бачив себе в жіночому одязі, хоча й знав, що він — чоловік. Було це десь на незнайомій гомінкій вулиці, він підійшов до постового полісмена, намагаючись пояснити, що заблукав і йому страшно. Та полісмен не слухав його, й далі керуючи вуличним рухом, а тим часом машини мчали повз Торна, і його щораз обдавало вітром. Той вітер посилювався, бо машини мчали дедалі швидше й дедалі ближче, і Торнові почало здаватися, ніби навколо нього бурхає справжній буревій. Зрештою вітер став такий скажений, що він уже аж задихався. Торн ухопився за полісмена, але той його наче й не помічав. Він закричав, але крик його потонув у шумі буревію. Раптом велика чорна машина посунула просто на нього, та Джеремі був не в змозі зрушити з місця. Машина невідворотно наближалась, і він побачив обличчя шофера. То була якась жахлива маска без жодної людської риси — без очей, без носа, без рота. Шофер зареготав, його страшне обличчя репнуло в тому місці, де мав би бути рот, звідти линула кров, і машина наїхала на Торна…

І в цю мить він прокинувся. Він задихався й був мокрий від поту. Сон помалу розвіявся. Торн лежав нерухомо. Година була рання, усі в домі ще спали. Торн насилу стримував сльози.


РОЗДІЛ СЬОМИЙ


Свою промову перед бізнесменами Торн мав виголосити в готелі «Мейфер». На сьому годину вечора зала була заповнена вщерть. Ще зранку посол сказав своїм помічникам, що бажано було б повідомити про його виступ пресу, і газети вмістили оголошення про збори в денних випусках. Публіки зібралося багато, прийшло чимало репортерів та й просто людей з вулиці, яким дозволили стояти в задніх рядах. На попередні відкриті виступи американського посла уже двічі виряджала своїх представників і комуністична партія, і ті дозоляли йому підступними запитаннями, отож Торнові лишалося тільки сподіватися, що цього разу їх не буде.

Ідучи до свого місця, Торн помітив серед гурту репортерів того, котрому він розбив камеру перед посольством. Фотограф усміхнувся до нього й підніс над головою новий апарат. Торн, потішений його миролюбним жестом, відповів репортерові усмішкою. Потім піднявся до кафедри, почекав, поки публіка затихне, й почав свою промову. Він говорив про світову економічну структуру та про важливість спільного ринку. В будь-якому суспільстві, доводив він, навіть у демократичному, ринок завжди відіграє величезну роль, він є мовби спільним знаменником, що його підводять під різні культури. Коли один хоче продати, а другий купити, виникає основа для мирного співробітництва. А коли один хоче купити, а другий відмовляється продати, ось тоді ми й ступаємо перший крок до війни. Торн говорив про людство, про те, що всі люди — брати й що успадковані ними багатства землі мають належати всім.

— Ми живемо всі разом у тенетах часу, — сказав він, цитуючи Генрі Бестона. — Всі ми — бранці розкошів і тяжкої праці на землі.

Промова захоплювала, і публіка уважно ловила кожне слово. Далі посол перейшов до питання політичних незгод та їх наслідків для економіки. Він помітив у залі групу арабів і звернувся безпосередньо до них.

— Неважко зрозуміти, який зв’язок між цими незгодами й злиденним становищем людей, — сказав він, — але слід також пам’ятати, що цивілізаціям може загрожувати падіння й від надміру розкошів!..

Торн говорив із запалом, і Дженнінгс, стоячи біля стіни, наставив на нього об’єктив і почав квапливо клацати затвором.

— Є одна сумна й парадоксальна істина, — провадив Торн, — що сягає корінням у часи царя Соломона. Той, хто народжений для багатства й високого становища…

— О, про це ви напевне маєте знати! — нараз вигукнув хтось із задніх рядів.

Торн замовк, придивляючись до публіки. Крикун більш не озивався, і він заговорив далі:

— Ще за єгипетських фараонів уроджені багатії та вельможі…

— Атож, ось про це й розказуйте! — знову викрикнув той самий голос, і цього разу натовп обурено заворушився.

Торн придивився пильніше. Репліки кидав якийсь молодик, з вигляду начебто студент. Бородатий, у подертих джинсах, можливо, з комуністів.

— А що ви знаєте про злидні, Торне? — провадив він. — Вам же не траплялося гнути горба ані єдиного дня у вашому житті!

Публіка невдоволено зашикала на молодика, дехто почав навіть гримати на нього, але Торн підніс руки, вимагаючи тиші.

— Молодий чоловік хоче щось сказати. Послухаймо його.

Крикун виступив наперед, і Торн був готовий почути все, що завгодно.

— Коли ви так дбаєте про те, щоб поділити багатство на всіх, то чом не ділитеся своїм? — голосно вигукував молодик. — Скільки у вас мільйонів, ви знаєте? А чи знаєте, скільки людей у світі голодують? Чи знаєте, що можна зробити на самі ваші кишенькові гроші? На ту платню, яку отримує щомісяця ваш шофер, ви змогли б протягом того ж таки місяця прогодувати в Індії цілу сім’ю! А на землінавколо вашого будинку можна б виростити врожай, що його вистачило б для половини населення Бангладешу! Коштів, витрачених на святкування дня народження вашої дитини, вистачило б на те, щоб заснувати лікарню в котромусь із бідняцьких районів Лондона! Коли вже ви закликаєте ділитися багатством, то покажіть приклад! Не стійте отут перед нами в костюмі за чотириста доларів і не просторікуйте про злидні! Робіть щось!

Інвективи молодика знайшли відгук у частини публіки. Він вочевидь вигравав раунд. Почулися навіть оплески, але в наступну мить усі притихли, чекаючи Торнової відповіді.

— Ви закінчили? — чемно спитав він.

— Які ваші статки, Торне? — вигукнув його опонент. — Як у Рокфеллера?

— Багато менші.

— Коли Рокфеллер балотувався на віце-президента, газети писали, що його багатство трохи перевищує триста мільйонів. Ви знаєте, що означає «трохи перевищує»? Це ще тридцять три мільйони! І це навіть до рахунку не береться! Вважається його кишеньковими грішми, а тим часом половина населення Землі живе надголодь! Ви не бачите в цьому нічого ганебного? Невже одній людині потрібно стільки грошей?!

— Я — не містер Рокфеллер…

— Це ми бачимо!

— Ви дасте мені відповісти?

— Одна дитина! Одна голодна дитина! Зробіть бодай що-небудь для однієї голодної дитини — тоді ми вам повіримо! Замість ваших промов подайте їй руку допомоги, тільки руку, подайте її голодній дитині!

— А може, я це вже зробив, — спокійно відказав Торн.

— То де ж вона? — запитав молодик. — Де та дитина? Кого ви врятували, Торне? Кого пробуєте врятувати?

— Дехто з нас має обов’язки, що виходять далеко за межі інтересів однієї голодної дитини.

— Ви не врятуєте світ, Торне, поки не допоможете одній-єдиній голодній дитині!

Торнів опонент і далі набирав очки. Його останні репліки викликали в залі гучні оплески.

— Яв невигідному становищі, — рівним голосом промовив Торн. — Ви стоїте отам у сутіні й звідти кидаєте свої звинувачення…

— То хай дадуть світло на мене, але тоді я говоритиму ще голосніше!

У публіці почувся сміх, і прожектори почали повертатися в бік молодика. Фоторепортери враз підхопилися й звернули свої камери на останні ряди. Дженнінгс, проклинаючи себе за те, що не взяв із собою довгофокусного об’єктива, теж наставив апарат на купку людей, серед яких був сердитий молодик.

Досі Торн тримався цілком спокійно, але тепер, коли прожектори скерувалися на публіку, його наче підмінили. І дивився він не на свого опонента, а на когось збоку від нього, в затінку. Там стояв якийсь невеличкий на зріст священик з капелюхом у руках. То був Тассоне. Хоча Торн і не міг розгледіти як слід його обличчя, проте вмить упізнав свого дивного відвідувача й закляк на місці.

— Ну чого ж ви, Торне? — під’юджував його молодик. — Не маєте чим крити?

Увесь Торнів запал наче звітрився, на нього накотила хвиля страху, і він стояв мовчки, вдивляючись у сутінь. Дженнінгс націлив об’єктив туди, куди дивився посол, і зробив кілька знімків.

— Ну ж бо, Торне! — не вгавав крикун. — Тепер ви мене бачите, то що скажете?

— Я вважаю… — непевним голосом озвався Торн. — Я вважаю, ви… маєте рацію. Ми всі повинні ділитися багатством… Я… я теж спробую щось зробити…

Молодик щиро, по-дитячому всміхнувся, і напруження в залі спало. Хтось гукнув, щоб прожектори знов повернули на Торна, і той повів далі перервану промову. Він намагався опанувати себе, але погляд його раз у раз звертався в сутінь зали, туди, де він бачив знайоме священицьке одіяння.

Дженнінгс повернувся додому пізно ввечері й одразу ж заклав відзняті плівки в бачок для проявлення. Посол, як завжди, справив на нього чимале враження й зацікавив його ще дужче. Репортер добачив у Торнових очах страх, відчув його, як миша чує сир, а тоді розгледів і крізь видошукач. То не був безпричинний страх. Як видно, посол побачив щось чи когось у глибині зали. Світла було не досить і кут знімання надто гострий, але Дженнінгс зробив кілька знімків у напрямку Торнового погляду й тепер сподівався виявити щось цікаве на проявленій плівці. Дожидаючи, поки закінчиться процес обробки, він раптом відчув голод і розкрив пакет з наїдками, купленими по дорозі з готелю додому. Видобув звідти невелике смажене курча та пляшку щипучки й наготувався до вечері. Курча було засмажене цілою тушкою, тільки без лап та голови, і Дженнінгс не знати навіщо насадив його на шийку пляшки, так що воно дивилося на нього обрубком шиї і неначе спілкувалося з ним. Далі репортер відкрив бляшанку консервованих сардинок і з’їв їх у товаристві цього мовчазного візаві.

Задзижчав таймер, Дженнінгс пішов до комірчини з фотоприладдям і вийняв з бачка плівки. А побачивши негативи, так зрадів, що аж гигикнув уголос. Тоді заправив плівку в збільшувач і, не вимикаючи світла, почав розглядати чудові кадри пересварки між послом і тим сердитим молодиком. Далі йшла низка знімків публіки в задніх рядах зали. Там стояла сутінь, тому обличчя й постаті на плівці чітко не розрізнялись, але на кожному кадрі видно було довгасту прямовисну плямку, трохи схожу на спис.

На передньому плані кожного з тих знімків був якийсь товстун із сигарою в роті. Може, та пляма — просто дим від сигари?.. Дженнінгс ще раз проглянув ту низку негативів, вибрав найкращі і з чверть години пильно роздивлявся їх. Ні, то був не дим. Інший колір, інша щільність, та й віддаль вочевидь не та. Коли б це був дим від сигари, то, щоб утворилася така хмарина, товстун мав би диміти без угаву, і це неминуче викликало б певну реакцію в людей коло нього. Тим часом вони не звертали на курія жодної уваги й незворушно дивилися перед себе. Та примарна хмарина вочевидь здіймалася далі, в кінці зали. Дженнінгс зробив максимальне збільшення й знову прикипів очима до тих кадрів. Просто під загадковою плямою він розглядів білий священицький комір. Репортер змахнув руками й переможно засміявся. Знову той самий невеличкий священик! І щось напевне пов’язує його з послом!

— Панотець! — вигукнув Дженнінгс. — Знову цей бісів панотець!

Зрадуваний, він повернувся до столу в кімнаті, одірвав у свого мовчазного товариша обоє крилець і швидко обгриз їх до кісток.

— Ну, тепер я знайду цього типа! — засміявся він. — Хоч де, я вистежу його!..


Наступного ранку репортер вийшов з дому, взявши з собою один із знімків священика, найкращий, що його зробив біля посольства. Він показав те фото в кількох церквах, а потім у канцелярії Лондонської єпархії. Одначе ніхто не впізнав чоловіка на знімку. Репортера запевнили, що якби священик належав до їхньої єпархії, то його доконче знали б. Він був, поза всяким сумнівом, приїжджий. Пошук ускладнювався. Дженнінгс подався до Скотленд-Ярду й переглянув книги з фотографіями розшукуваних злочинців. Так само марно. Він зрозумів, що тепер лишається тільки одне. Уперше він побачив священика, коли той виходив із посольства. Можливо, там знають щось про нього.

Потрапити до посольства виявилося не так просто. Вартові довго перевіряли його документи, але й після того досередини не впустили.

— Мені треба побачитися з послом, — рішуче заявив Дженнінгс. — Містер Торн пообіцяв, що відшкодує мені вартість фотоапарата, якого він випадково розбив.

Вартові зателефонували до приймальні, а тоді, на Дженнігсів подив, запросили його пройти до вестибюля, сказавши, що йому туди подзвонять. Дженнінгс увійшов і за хвилину вже розмовляв із секретаркою посла. Вона запитала, яку суму винен йому посол і на яку адресу надіслати гроші.

— Я б волів пояснити йому особисто, — відповів Дженнінгс. — І показати, що маю купити на ті гроші.

Секретарка сказала, що це неможливо: мовляв, у посла призначена важлива зустріч, — і Дженнінгс вирішив говорити навпростець.

— Правду кажучи, я сподівався, що пан посол зможе допомогти мені в одній особистій справі. А може, й ви змогли б. Я розшукую одного священика, це мій родич. Він мав якусь справу у вашому посольстві, отож я подумав: може, його тут бачили й змогли б зарадити в моїх пошуках…

Прохання було досить незвичайне, і секретарка промовчала.

— Він невеличкий на зріст… — додав Дженнінгс.

— Італієць? — спитала вона.

— Думаю, якийсь час жив в Італії, — ухильно відповів Дженнінгс і став чекати, яке враження справлять його слова.

— Його прізвище не Тассоне? — спитала секретарка.

— Та розумієте, я не зовсім певен. Я розшукую давно загубленого родича. Річ у тім, що моя мати і її брат були розлучені ще в дитинстві, і він змінив прізвище. Тепер моя мати помирає і дуже хоче його відшукати. Ми не знаємо його прізвища, маємо тільки зовнішні прикмети. Він дуже малий на зріст, як і моя мати, і ми знаємо, що він став священиком. Один мій знайомий випадково бачив, як з вашого посольства десь тиждень тому виходив священик, і каже, що він здався йому дуже схожим на мою матір.

— Тут був один священик, — сказала секретарка. — Він казав, що приїхав з Рима, і його прізвище, якщо не помиляюся, було Тассоне.

— Ви не знаєте, де він мешкає?

— Ні.

— Він мав якусь справу до посла?

— Начебто так.

— То, може, посол знає, де він мешкає?

— Не думаю. Навряд.

— А можна його спитати?

— Гаразд, я спитаю.

— Коли?

— Трохи згодом.

— Моя мати дуже тяжко хвора. Вона лежить у лікарні, і я боюся, що дорога кожна хвилина…

У кабінеті посла задзижчав селектор. Голос секретарки запитав, чи він не знає, де можна знайти священика, що приходив до нього позаминулого тижня. Торн аж похолов.

— А хто про це питає?

— Якийсь чоловік. Він каже, ніби ви розбили йому фотоапарат. Той священик — його родич. Чи так він принаймні вважає.

По невеличкій паузі Торн сказав:

— Запросіть його до мене…

Дорогу до посольського кабінету Дженнінгс знайшов без труднощів. Будинок посольства був опоряджений у сучасному стилі. До приймальні вів довгий коридор з портретами всіх американських послів у Лондоні, розвішаними обабіч на стінах. Поминаючи їх, Дженнінгс із подивом дізнався, що цей пост, перше ніж стати президентами США, займали Джон Квінсі Адамс і Джеймс Монро. Непоганий щабель до політичної кар’єри. Може, і його приятелеві Торну судилося сягнути таких висот.

— Заходьте, — всміхнувся Торн, коли репортер прочинив двері до кабінету. — Сідайте.

— Пробачте, що я так вдерся…

— Пусте.

Посол жестом запросив Дженнінгса, і той увійшов до кабінету, шукаючи очима, де сісти. За багато років свого фотомисливства він чи не вперше опинився так близько від своєї дичини. Потрапити сюди виявилося простіше, ніж він гадав. Але тепер настала нервова реакція: тремтіли коліна, прискорено билося серце. Приблизно так само він почував себе, коли проявляв свої перші фотографії. Збудження було таке сильне, що майже межувало із сексуальним.

— Я хотів би ще раз вибачитися за розбиту фотокамеру, — сказав Торн.

— Та вона однаково була вже стара.

— Я маю відшкодувати вам збитки.

— Ні, ні…

— Мені дуже хочеться це зробити. І бажано, щоб ви самі мені допомогли.

Дженнінгс знизав плечима й непевно кивнув головою.

— Скажіть мені, яка камера тепер найкраща, і вам її пришлють.

— Ну… Це надто щедро з вашого боку.

— Ви тільки назвіть мені марку.

— «Пентафлекс» триста. Німецького виробництва.

— Домовилися. Скажете моїй секретарці свою адресу.

Дженнінгс знову кивнув головою, і вони втупили очі один в одного. Торн уважно розглядав репортера, примічаючи кожну дрібницю — від різних шкарпеток на ногах до обтріпаного коміра куртки. Дженнінгс полюбляв одягатися підкреслено недбало, зі своєрідним викликом. Він знав, що його вигляд збиває людей з пантелику. В якомусь збоченому розумінні це часто давало йому потрібні зачіпки в роботі.

— Я вчора бачив вас на зборах, — сказав Торн.

— Завжди прагну бути там, де треба, і вчасно.

— Ви дуже старанні.

— Дякую.

Торн підвівся з-за столу, підійшов до стінного бару й дістав пляшку бренді. Дженнінгс спостерігав, як посол наливає трунок у два келишки, потім узяв запропонований йому.

— Ви вчора добре вмили того типа, — сказав він.

— Ви справді так думаєте?

— Так.

— А от я не певен…

Вони тягли час, і обидва це знали, сподіваючись, що співрозмовник перший заговорить по суті.

— Взагалі-то я з ним згоден, — додав Торн. — Мабуть, скоро газети назвуть і мене комуністом.

— Ну, ви ж знаєте ціну пресі.

— Та звісно.

— Треба ж їм з чогось жити.

— Авжеж.

Обидва пили бренді малесенькими ковточками. Торн підійшов до вікна й, визирнувши на вулицю, запитав:

— То ви шукаєте родича?

— Так, сер.

— Це священик на прізвище Тассоне?

— Він священик, але щодо прізвища я не певен. Це брат моєї матері, їх розлучили ще в дитинстві.

Торн поглянув на Дженнінгса, і той вловив у його погляді розчарування.

— Отже, ви його, власне, й не знаєте? — спитав посол.

— Ні, сер. Я тільки намагаюся знайти його.

Торн знову сів, видимо спохмурнівши на обличчі.

— Можна одне запитання?.. — мовив Дженнінгс. — Якби я знав, яку він мав до вас справу, то, може…

— Ішлося про одну лікарню. Він просив… пожертви…

— На яку саме лікарню?

— Якусь у Римі… я вже не пригадую.

— Він не залишив вам своєї адреси?

— Ні. Я, бачте, й сам трохи цим засмучений, бо пообіцяв йому надіслати чек, а тепер не знаю куди…

Дженнінгс кивнув головою.

— Виходить, ми з вами ведемо пошук в одному напрямі.

— Виходить, що так, — сказав Торн.

— Він просто прийшов та й пішов?

— Так.

— І ви його більш не бачили?

Торнове обличчя ледь напружилось. Дженнінгс завважив це й одразу ж зрозумів, що посол щось приховує.

— Ні, не бачив.

— Я подумав… може, він приходив на ваші виступи…

Погляди їхні зустрілись, і Торн збагнув, що з ним ведуть якусь гру.

— Як вас звати? — спитав він.

— Дженнінгс. Габер Дженнінгс.

— Містере Дженнінгс…

— Просто Габер.

— Габере… — Торн придивлявся до його обличчя, потім відвів очі й знову поглянув у вікно. — Мені також дуже важливо знайти того чоловіка… священика, що приходив сюди. Мені здається, я повівся з ним негідно, і хотілося б вибачитись.

— В якому розумінні негідно?

— Я досить грубо його вирядив. Навіть не вислухав усього, що він хотів сказати.

— Напевне, він до такого звик. Коли доводиться просити про пожертви…

— Я хотів би розшукати його. Для мене це багато важить.

З вигляду Торна було добре видно, що це й справді так. Дженнінгс зрозумів, що він на правильній дорозі, але не знав, куди та дорога його приведе. Лишалося тільки йти нею навпростець.

— Якщо знайду його, я дам вам знати, — сказав він.

— Зробіть ласку.

— Неодмінно.

Торн кивнув головою. Дженнінгс підвівся, підійшов до нього й потис простягнену руку.

— Ви чимось стурбовані, пане посол. Сподіваюся, світ ще не на грані катастрофи?

— Та ні, — всміхнувся у відповідь Торн.

— Я ваш палкий прибічник. Тим-то й переслідую вас.

— Дякую.

Дженнінгс рушив до дверей, але Торн зупинив його.

— Містере Дженнінгс…

— Слухаю, сер.

— ХотіХося б знати… Ви ж самі ніколи не бачили того священика?

— Ні.

— Ви казали, що, може, він приходив на мої виступи. Отож я подумав, чи ви не…

— Що?

— Та ні… Не має значення.

— Можна, я коли-небудь познімаю вас удома? — раптом спитав Дженнінгс. — Сказати б, у колі сім’ї.

— Мабуть, тепер не найкращий час для цього.

— Може, зателефонувати вам за кілька днів?

— Гаразд, прошу.

— Я зателефоную.

Репортер вийшов, і Торн підозріливо подивився йому вслід. Цей чоловік, безперечно, щось знав, щось таке, про що не захотів сказати. Але що він міг знати про того священика? І чи було чисто випадковим збігом обставин, що цей чоловік, його негаданий знайомий, розшукував того ж таки священика, який ні вдень ні вночі не дає спокою йому самому?.. Торн довго думав про це, але так і не дійшов ніякого висновку. Подібно до інших недавніх подій у його житті, все воно здавалося звичайним збігом обставин, а проте, за ним, напевне, ховалося щось більше.


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


Для Едгаро Еміліо Тассоне життя на землі було нічим не краще за муки чистилища. Саме через те він, як і багато інших, пристав до секти сатаністів у Римі. Тассоне був португалець, син рибалки, що загинув біля берегів Ньюфаундленду, ловлячи тріску. Від дитячих спогадів у Тассоне лишився хіба тільки рибний дух. Він немов приріс до його матері, як власна шкіра, і невідчепно супроводив її все життя. Вона й померла від якогось паразита, що жив у рибі, коли почала їсти її сиру, бо вже не могла роздобутися на дрова для плити. Тассоне зостався сиротою у вісім років, і його забрали до монастиря. Там ченці били його день крізь день, щоб він зізнавався в усіх своїх смертних гріхах. У десять років він вже був спасенною душею і міг прилучитися до Христа, але водночас його почав мучити біль у хребті, якраз там, куди йому вбивали віру.

Зі страху перед Богом він присвятив своє життя церкві й вісім років відбув у семінарії, вдень і вночі зубрячи Святе Письмо. Він міцно затямив усе про Божу любов та Божий гнів і в двадцять п’ять років вирушив у широкий світ спасати грішний люд від пекельного полум’я. Став місіонером, спершу поїхав до Іспанії, потім до Марокко, й там і там проповідуючи слово Боже. З Марокко він подався на південний схід Африки й там натрапив на племена, що їх належало навернути на істинну віру. Він почав нещадно бити тих бідолах, як свого часу було бито й його самого, і невдовзі відчув, що їхні муки завдають йому майже фізичної втіхи. Серед його підопічних чорношкірих був один хлопчина, що просто-таки обожнював його, і вони, переступивши людські й Божі закони, таємно віддавалися сласним розвагам. Хлопчина був з племені кікуйю, і звали його Тобу. Та одного разу їх застукали за цим ділом, Тобу схопили розрізали йому калитку, вийняли яєчка і примусили з’їсти їх перед очима в братів. Сам Тассоне ледве встиг утекти і вже в Сомалі дізнався, що кікуйю запопали замість нього якогось францисканського ченця, здерли з нього шкіру й гнали дорогою, аж поки він упав мертвий.

Тассоне мандрував з краю в край, переховувався в Дібуті, в Адані, у Джакарті, але скрізь відчував на собі гнів Божий. Смерть переслідувала його, ходили за ним назирці, і щоразу він був певен, що ось-ось стане її жертвою. З біблійних текстів він знав, який страшний гнів ображеного Бога, отож і кочував з місця на місце, сподіваючись сховатися від неминучого. У Найробі він познайомився з дуже ґречним священиком, отцем Спіллето, й покаявся йому в своїх гріхах. Спілетто пообіцяв оборонити його й узяв із собою до Рима. Отам, на таємних зборах у Римі, Тассоне й дізнався про віровчення адептів пекла. Сатаністи давали притулок тим, хто тікав від гніву Божого, культивували атмосферу нічим не стримуваного розгулу плоті, і Тассоне також ділив своє тіло з усіма, хто був йому до вподоби. Це була секта ізгоїв, які, об’єднавшись, могли протиставляти себе решті людей. І найкращим способом ушанування Диявола вважали все, що може образити Бога.

До секти належав здебільшого робочий люд, але всього декілька було справжніми кваліфікованими робітниками. Поза сектою всі вони жили цілком пристойним життям — так їм легше було протидіяти тим, хто вірив у Бога и схилявся перед ним. На них покладалося місію влаштовувати заворушення, сіяти непевність і страх, нацьковувати людей одне на одного, аж поки настане день Князя Тьми. Невеликі купки слуг нечистого розходилися по світу, спричиняючи безладдя скрізь, де тільки можливо. Саме через них посилився розбрат в Ірландії — сатаністи користалися з будь-якої нагоди, аби ще більше роз’єднати католиків і протестантів та роздмухати полум’я релігійної війни. Дві ірландські черниці, відомі в секті під іменами Баалок і Баалам, влаштували вибухи в Ольстері, при цьому Баалам загинула від власної бомби. Її тіло знайшли серед уламків після вибуху на ринку й перевезли до Італії, щоб поховати на околиці Рима у священній землі Черветері — на стародавньому етруському кладовищі, нині відомому як Сант-Анджело.

За ревне служіння сатані Баалам сподобилася великої честі бути похованою біля гробниці етруського бога-демона Тухулки. На похорон з’їхалися посланці багатьох ближчих і дальших сект, числом близько п’яти тисяч. Ця церемонія справила велике враження на Тассоне, і він став у секті справжнім політичним діячем, усіляко намагаючись вирізнитися з-поміж інших і довести Спіллето, що гідний особливої довіри.

Уперше він показав себе в 1968 році, коли Спіллето послав його та ще одного священика до Південно-Східної Азії. Тассоне зібрав у Камбоджі невелику банду найманців і з її допомогою зірвав перемир’я у В’єтнамі. Північани звинуватили в цьому південців, а південці — північан, і кількох днів, що їх пробув там Тассоне, вистачило, аби сильно порушити замирення, яке так дорого коштувало.

Тассоне повернувся звідти справжнім звитяжцем. Якраз тоді почалися заворушення в Африці, і Спіллето, знаючи, що Тассоне добре знайомий з цим континентом, послав його туди. І невдовзі до влади в одній з країн прийшов їді Амін, навіжений африканський деспот. Хоч Амін і не дуже довіряв білошкірому Тассоне, одначе той лишався там ще понад рік, націлюючи Аміна на поширення свого політичного впливу серед інших африканських народів, а відтак і на дальшу експансію влади.

Завдяки ефективним діям Тассоне, сатаністи в усьому світі почали вважати римську секту своїм духовним центром, і туди звідусіль попливли гроші, ще дужче зміцнюючи її. Рим став осередком кількох протидіючих сил: там був центр католицизму, центр західних комуністів і головна секта сатаністів. Атмосфера дедалі загострювалася.

Саме на той час, коли сатаністи розвинули таку завзяту й успішну діяльність, біблійні пророцтва віщували наближення великого зламу, що мав раптово й безповоротно змінити всю історію Землі. Утретє за час існування планети володареві пекла випадала нагода послати до людей свого нащадка й довірити опіку над ним та його виховання, аж до зрілих літ, своїм слугам на землі. Дві такі спроби вже були, але обидві марні, бо сторожові хорти Христові знаходили Звіра й убивали його ще зовсім малого. Та цього разу невдачі бути не могло. Все було обмірковано й виважено до найменших дрібниць.

Не було нічого дивного в тому, що одним з виконавців цього великого задуму Спіллето обрав Тассоне. Невеличкий високовчений священик виявляв до нього просто-таки собачу відданість і без будь-яких роздумів чи вагань виконував усі його накази. Тим-то на нього було покладено здійснення найжорстокішої частини плану: вбивство невинного немовляти, що, на своє нещастя, стало одним з побічних об’єктів диявольської змови. Сам Спіллето мав знайти підхожу сім’ю і подбати про те, щоб вона прийняла в своє лоно заповітну дитину. Сестрі Марії-Терезі, знаній раніше як Баалок, належало спостерігати за вагітністю й допомагати при пологах. Після того Тассоне мав простежити, щоб не лишилося жодних слідів, і поховати тіла.

Тассоне залюбки ввійшов до змови, бо розумів, що він уже не безликий новачок у секті, а надалі його ще дужче шануватимуть і зберігатимуть у пам’яті. Він, колишній сирота-вигнанець, тепер належав до числа обраних, уклав угоду з самим Дияволом!.. Та за кілька днів до великого звершення з Тассоне почало діятися недобре. Він чимдалі втрачав силу. Знов озвався болем пошкоджений хребет. Щоночі, вклавшись до ліжка, він марно намагався заснути, і біль ставав усе дошкульніший. П’ять ночей пролежав без сну, відганяючи від себе моторошні видива, що ятрили йому душу. Потім удався до снодійних настоянок із трав, але й це не допомогло позбутися кошмарів, які тепер переслідували його вві сні.

Йому снився африканський хлопчина Тобу, що благав його, Тассоне, про допомогу. Снилася страхітлива людська постать без шкіри, її оголені очні яблука дивилися просто на нього, на обдертому обличчі тріпотіли м’язи та сухожилки, а безгубий рот волав, просив жалю… Тассоне бачив себе малим хлопчиком: він стояв на березі моря й чекав, коли повернеться батько… Потім побачив свою матір на смертельній постелі. Вона благала в нього прощення за те, що вмирає і залишає його самого, такого безпорадного, на ласку долі… Тієї ночі він прокинувся у сльозах, неначе сам був матір’ю, що потребує прощення. А коли його знову здолав сон, біля ліжка виникла постать Ісуса Христа. Христос, у всій своїй чистій красі, з рубцями на стражденному тілі, укляк перед ліжком Тассоне й сказав, що дорога до Царства Божого йому не заказана й що він може дістати розгрішення. Треба тільки покаятися…

Усі ці видива так уразили Тассоне, що Спіллето помітив його знервованість. Він покликав Тассоне до себе, сподіваючись довідатися, чи не сталося з ним чого. Але той розумів, що зайшов уже надто далеко і досить йому буде виказати хоч якийсь сумнів, як його життя опиниться в небезпеці. Отож він запевнив Спіллето, що, як і раніше, ладен виконати все, що на нього покладено. Потім пояснив, що його дуже мучить біль у хребті, і Спіллето дав йому флакончик з якимись таблетками. Відтоді аж до самого кінця Тассоне перебував у стані наркотичного трансу, і видіння Христа його більш не переслідували.

Настала ніч проти шостого червня. Шостий місяць, шосте число, шоста година. Звершилося те, що краятиме душу Тассоне аж до останнього його подиху. В матері Антихриста почалися перейми, і вона завила. Сестра Марія-Тереза приспала її ефіром, і невдовзі величезний плід, розірвавши материну утробу, вийшов назовні. Тассоне добив породіллю важким каменем, якого дав йому Спіллето. Розтрощив їй голову з першого замаху, підготувавшись у такий спосіб до того, що мав учинити й з людським дитям. Та коли йому принесли новонародженого, Тассоне завагався — хлопчик був навдивовижу гарненький. Священик з хвилину дивився на обох немовлят. Вони лежали поряд: одне — вкрите густою шерстю, все закривавлене, і тут-таки друге — чистеньке, рожеве, миле дитинча, що видивлялося на Тассоне блискучими довірливими оченятами. Тассоне знав, що належить робити, і він таки зробив це, але трохи схибив. І, коли довелося виправляти похибку й він одкрив мішок, щоб ударити дитину Торнів ще раз, з очей його текли сльози. На мить його пойняло нестримне бажання схопити цю дитину й тікати з нею світ за очі, туди, де їм ніщо не загрожуватиме. Але було очевидно, що хлопчикові вже не жити, і на голівку йому знов упав важкий камінь. Потім ще раз. І ще. Аж поки немовля остаточно вмовкло і тільце його заклякло.

У темряві тієї жаскої ночі ніхто не бачив сліз, що текли по щоках Тассоне, а після того більш ніхто в секті не бачив і його самого. Наступного ранку він покинув Рим і чотири роки жив, ховаючись од світу, улаштувався до лікарні, що дало йому доступ до наркотиків. Тепер він потребував їх не лише для того, щоб тамувати біль у хребті, а й щоб притлумлювати спогади про ту ніч, які невідступно переслідували його. Тассоне жив сам-один і не водив ні з ким товариства. І поступово занепадав на силі. А коли нарешті звернувся до лікаря, той зразу підтвердив його власний діагноз: біль у хребті спричиняла пухлина. Вона виявилася злоякісною і вкоренилася в такій ділянці хребта, що ніяка операція була неможлива.

Тассоне повільно вмирав, і тепер йому як ніколи зажадалося дістати Боже прощення. Милосердний Христос має простити його. А він сам спробує довести, що гідний прощення, спробує виправдати бодай те, що можна ще виправити.

Напружуючи останні сили, Тассоне вирушив до Ізраїлю. Він мав при собі вісім флаконів морфіну, щоб погамовувати безперервний пульсуючий біль у спині. Він їхав на пошуки чоловіка на прізвище Бугенгаген. Цей рід був причетний до боротьби з сатаною від самого початку людської історії. Саме один з Бугенгагенів розшукав 1092 року першого нащадка сатани і винайшов спосіб знищити його. А 1710 року інший Бугенгаген знайшов другого дияволового нащадка й позбавив його змоги виявити щонайменшу владу на землі. То був рід фанатичних поборників віри, справжніх сторожових хортів Христових. Їхньою заповітною метою було не допустити влади нечистого на землі.

Сім місяців пішло в Тассоне на те, щоб розшукати останнього з роду Бугенгагенів. Той жив потаємно, переховуючись у стародавній фортеці, давно вже заглибленій у землю. Там він, як і сам Тассоне, чекав недалекого кінця, скрушно спостерігаючи кричуще безладдя сучасного світу й караючись тим, що не виконав своєї місії. Він знав, що часу лишилося обмаль, але був безпорадний і не міг відвернути народження сина сатани на землі.

Тассоне провів зі старим усього шість годин. Розповів йому все, що знав, не приховавши й своєї участі в народженні Звіра. Бугенгаген слухав священика з розпачем, але на його благання втрутитися відповів відмовою. Він сам ув’язнив себе в своєму підземному казематі й не наважувався виткнутися на світ Божий. Сказав тільки, що до нього має прийти людина, близько пов’язана з хлопчиком.

Потерпаючи, щоб не опізнитися, Тассоне одразу ж подавсь до Лондона з метою розшукати Торна й переконати його в тому, що він повинен прилучитися до святої справи. Він благав Бога, щоб той оберігав його, бо знав, що й нечистий не спускає його з ока. А диявольська сила була йому добре відома, і Тассоне застерігався як тільки міг, аби вберегти своє життя та рештки сил доти, доки він знайде Торна й звірить йому свою страшну таємницю. Якщо він устигне це зробити, то дістане прощення і зможе ввійти в Царство Боже.

Тассоне найняв убогу кімнатчину в Сохо й перетворив її на справжню фортецю проти диявола, не менш надійну, ніж храм Божий. Головною його зброєю було Святе Письмо. Він заклеїв усі стіни й навіть вікна сторінками біблійних текстів. На це в нього пішло сімдесят Біблій. Скрізь висіли хрести, повернені під різними кутами, а надвір священик виходив лише тоді, коли викладений скалками дзеркала хрест у нього на шиї відбивав пряме сонячне світло.

Та невдовзі виявилося, що доступитися до Торна нелегко, а тим часом біль у спині й далі загострювавсь і забирав у Тассоне останні сили. Розмова в посольському кабінеті закінчилася невдачею. Він наполохав Торна, і той вирядив його за двері. Тепер Тассоне невідступно переслідував Торна де тільки міг, усе глибше поринаючи в розпач. Ось і цього дня він з самого ранку вистежував посла.

Торн з групою високих урядовців приїхав на закладення нового житлового будинку, що мав бути переданий як дар громаді бідняцького району в Челсі.

— Я дуже радий покласти початок здійсненню саме цього проекту, — голосно промовляв Торн, намагаючись перекривати шум вітру. Він звертався до людей, душ із сто, що спостерігали церемонію з-за ґратчастої залізної огорожі. — Адже в ньому знайшла втілення воля самої громадськості піднести загальний рівень життя…

Закінчивши свою коротку промову, він символічно копнув лопатою землю. Гурт акордеоністів заграв польку, і Торн разом з іншими офіційними особами рушив до огорожі, щоб потиснути простягнені крізь грати руки глядачів. Він був тямущим політиком і вмів цінувати прихильність натовпу, а тому пильнував, щоб не пропустити жодної руки, і раз чи два навіть нахилився до огорожі, даючи себе поцілувати чиїмось наготовленим губам.

Аж раптом він прикипів до місця: чиїсь руки з незвичайною силою притягли його за вилоги піджака до самої огорожі.

— Завтра… — тяжко дихнув Тассоне просто в обличчя переляканому послові. — О першій дня… в К’ю-Гардені…

— Пустіть мене! — здавлено вигукнув Торн.

— П’ять хвилин — і ви більше ніколи мене не побачите.

— Заберіть руки…

— Вашій дружині загрожує небезпека. Якщо ви не прийдете, вона загине.

Торн відсахнувся, і священик так само несподівано зник. Посол стояв приголомшений, не бачачи людських облич навколо, і перед очима в нього палахкотіли вогненні зблиски.


Він довго міркував, як йому вчинити зі священиком. Можна було послати до парку поліцію, і Тассоне заарештували б. Але Торна непокоїло звинувачення, що його він мав би висунути в такому разі. Священика почнуть допитувати. Справа набере широкого розголосу. А газетярам випаде справжнє свято — вигадувати кричущі заголовки, що межують з божевільною маячнею… Ні, це не годиться. Принаймні тепер. Торн ніяк не міг збагнути, чого домагається від нього священик. Той казав щось про народження дитини, і треба ж було статися такому прикрому збігові — саме в цьому Торн був змушений критися зі своєю таємницею. Можна б послати на ту зустріч когось, хто чи то дасть священикові доброго відчіпного, чи то пристрашить його так, щоб він зник назавжди. Але й у такому разі доведеться приплутувати до справи когось стороннього.

Раптом Торн згадав про фоторепортера Дженнінгса й відчув настійне бажання зателефонувати йому й сказати, що знайшов священика, якого той шукає. Але й це ніяк не годилося. Нема нічого небезпечнішого, ніж звірятися з чимось представникові преси. І все ж таки Торнові хотілося б мати поруч ще когось, з ким він міг би поділитися своїми побоюваннями. Бо тепер він уже по-справжньому боявся. Боявся того, що міг розповісти йому священик.

Наступного ранку Торн сам сів за кермо своєї машини, сказавши Гортонові, що йому треба деякий час побути на самоті, але до посольства не поїхав — не хотів відповідати на запитання, де він обідатиме, — а просто кружляв без певної мети, знов і знов міркуючи, як йому краще вчинити. Звісно, він міг би ніяк не зреагувати на священикове запрошення, та й по всьому, і, можливо, це відбило б тому охоту домагатися свого й він би нарешті зник. Але й такий вихід не влаштовував Торна, бо він і сам хотів цієї зустрічі. Він мусив зустрітися з тим чоловіком віч-на-віч і вислухати все, що він має сказати. Священик застеріг його, що Кетрін нібито в небезпеці й, якщо Торн не прийде, вона загине. Певно, що ніяка небезпека Кетрін загрожувати не могла, одначе Торна дуже занепокоїло, що тепер і його дружина стала об’єктом уваги цієї вочевидь душевнохворої людини.

О пів на першу Торн під’їхав до парку, зупинився за рогом і став напружено чекати. Хвилини тяглися повільно, і він увімкнув огляд новин, краєм вуха ловлячи назви країн, де останнім часом відбувалися всілякі заворушення. Іспанія, Ліван, Лаос, Белфаст, Ангола, Заїр, Ізраїль, Таїланд… Враження було таке, що якби заплющити очі та навмання тицьнути пальцем у карту світу, то він напевне втрапить у якусь «гарячу точку», бо відстань між ними заледве сягала дюйма. Скидалося на те, що чим довше живеш у цьому світі, тим менше лишається місць, де людина може спокійно існувати. Бомбу вповільненої дії вже налаштовано, і через якийсь час вона вибухне. Плутоній, один з побічних продуктів ядерної енергетики, нині став приступний майже всім, а маючи його, навіть найменші країни можуть розв’язати атомну війну. Вони нічого не втратять, якщо трохи переберуть міру й разом із собою висадять у повітря і решту планети. Торн подумав про синайські пустелі, про Землю Обіцяну. Невже Господь Бог, обіцяючи Авраамові ті краї, вже тоді знав, що саме там вибухне ця бомба вповільненої дії?..

Торн раз у раз позирав на годинник на приладовому щитку. Рівно о першій він вийшов з машини і, внутрішньо підібравшись, рушив до парку. Щоб його не впізнали, він убрався в плащ і надів темні окуляри, але ця спроба замаскуватися тільки посилювала його збудження. Торн напружено шукав очима постать священика. Тассоне самотньо сидів на лаві спиною до нього. Ще й тепер Торн міг повернути назад і непомітно піти геть, але натомість він рушив уперед і тихо підступив до священика.

Тассоне аж стенувся з несподіванки. Обличчя його було напружене й блищало від поту, так наче він переборював нестерпний біль. Довгу хвилю обидва мовчали.

— Мені слід було б прийти сюди з полісменами, — мовив Торн нарешті.

— Вони вам не зарадять.

— Говоріть. Що ви хотіли мені сказати?

Тассоне закліпав очима, руки в нього затремтіли, виказуючи граничне нервове напруження, і водночас він насилу долав біль.

— «Як знов єврей Сіон посяде…» — прошепотів він.

— Що-що?

— «Як знов єврей Сіон посяде… І в небі знак побачать люди… І Рим оновлення урядить… Більш світу білого не буде!»

Серце Торнове впало. Ну звісно ж, божевільний! Проказує якісь вірші, обличчя застигле, мов у сновиди, голос починає зриватися на крик…

— «Звірюка зрине із пучини… На брата брат з мечем повстане… І буде битва до загину… Аж поки упаде останній!»

Торн сторожко дивився на священика, а той нестямно, натужно видушував із себе рядок за рядком.

— Усе це провіщено в Святому Одкровенні! — вигукнув він насамкінець.

— Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати проповіді, — сухо мовив Торн.

— Тільки через того, хто цілковито йому підвладний, сатана зможе вступити в свій останній і найстрашніший двобій. Про це говориться в пророка Даниїла…

— Ви казали, що моїй дружині загрожує якась небезпека.

— Поїдьте до міста Мегіддо, — неначе через силу промовив священик. — Там, у руїнах давнього Ізреєля, ви знайдете старого Бугенгагена. Тільки він може повідати, як має вмерти син сатани.

— Послухайте…

— Той, кого не порятує Агнець, стане жертвою Звіра!..

— Та годі ж бо!

Тассоне замовк, обм’якнув і тремтливою рукою втер піт, що рясно зросив йому чоло.

— Я прийшов сюди тільки тому, що ви сказали, ніби моя дружина в небезпеці, — тихо мовив Торн.

— Мені було видіння, містере Торн.

— Ви сказали, що моя дружина…

— Вона вагітна!

Торн збентежено замовк і відступив назад.

— Ви помиляєтесь.

— Ні. Вона справді вагітна.

— Це не так.

— Він не дасть цій дитині народитися. Він уб’є її ще в материній утробі. — Тассоне застогнав від нестерпного болю.

— Про кого ви говорите? — запитав Торн, важко дихаючи.

— Про вашого сина, містере Торн! Він — син сатани! Він уб’є ненароджену дитину, і дружину вашу теж уб’є! А коли допевниться, що все ваше багатство відписане йому, тоді, містере Торн, він уб’є і вас!

— Замовкніть!

— А коли заволодіє вашим багатством і владою, він створить своє чорне царство тут, на землі, й діставатиме накази від самого сатани!

— Ви божевільний, — хрипко мовив Торн.

— Він мусить умерти, містере Торн!.. — Священик задихнувся, і з очей його потекли сльози.

Торн дивився на нього, не в змозі й поворухнутись.

— Благаю вас, містере Торн… — плачучи, промовив священик.

— Ви просили п’ять хвилин…

— Поїдьте до Мегіддо, — не вгавав священик. — Знайдіть Бугенгаге— на, поки ще не пізно!

Торн похитав головою і, силкуючись стримати дрож, застережливо покивав пальцем.

— Я вас вислухав, — сказав він з ноткою погрози в голосі. — А тепер послухайте мене. Якщо я ще коли-небудь вас побачу, ви будете заарештовані. — І, круто повернувшись, пішов геть.

Тассоне, давлячись слізьми, гукнув йому навздогін:

— Побачимося в пеклі, містере Торн! Разом відбуватимемо покару!..

Ще кілька секунд — і Торн зник з очей. Тассоне залишився сам. Він сидів, обхопивши голову руками, і намагався погамувати сльози. Та вони все текли й текли. Це був кінець, він остаточно програв!

Повільно підвівшись, священик роззирнувся круг себе. Парк був безлюдний. Навколо стояла лиховісна тиша. Йому здалося, ніби він раптом опинився в цілковитій порожнечі. Усе неначе вмерло. Та ось Тассоне почув якийсь звук. Він линув звідкись із глибин, мовби зароджуючись у його власному мозку, і поступово набирав сили, аж поки заповнив усе довкола. То був звук «О-ом-м-м!», і, коли він посилився до болю у вухах, Тассоне вхопився руками за хрест із розп’яттям і нажахано повів очима по парку. Небо потемніло від густих хмар, знявся вітер, і крони дерев грізно загойдалися.

Стискаючи обома руками хрест, Тассоне вийшов з парку й пошукав очима безпечної місцини на вулиці. Аж раптом вітер дмухнув так, що папірці й інше вуличне сміття завихорилося навколо священикових ніг і він мало не задихнувся від навального пориву, що вдарив йому в обличчя. На другому боці вулиці Тассоне вгледів церкву й рушив був туди, одначе буревій мало не валив його з ніг, і він майже не посувався вперед. А гучне «О-ом-м-м!» усе гуло в нього у вухах, змішуючись із стугоном скаженого вітру. Священик аж стогнав від натуги, на превелику силу беручись далі. Хмари куряви сліпили йому очі, і він марно напружував зір, намагаючись розгледіти дорогу. Тож і не побачив, як просто перед ним різко загальмував ваговоз, навіть не почув скреготу величезних шин за кілька дюймів од себе. Ваговоз занесло в бік автостоянки, і він ураз став, наче вкопаний. Забряжчало потрощене скло.

Зненацька вітер ущух. Люди з криком бігли повз Тассоне до побитого ваговоза. Тіло шофера безживно навалилося на кермо, вітрова шиба була забризкана кров’ю. У небі загримотів грім. Тассоне стояв посеред вулиці й плакав від страху та безпорадності. Над самим шпилем церкви спалахнула блискавка, і малий священик побіг назад до парку. Линув дощ. Охоплений розпачем Тассоне біг чимдуж, а блискавиці вганялися в землю обабіч нього, і величезне дерево, повз яке він пробігав, раптом спалахнуло, наче смолоскип. Уже голосно ридаючи від жаху, він послизнувся й упав у грязюку, а коли спинався на ноги, вогненна стріла сяйнула просто поруч нього й обернула найближчу лаву на купу охоплених полум’ям трісок. Тассоне кинувся вбік, продерся крізь чагарник і знову вибіг на вулицю. І знову спалахнула блискавка, цього разу вдаривши у поштову скриньку зовсім близько поперед нього. Скринька злетіла догори, потім грюкнула об асфальт і покотилася, торохкочучи, мов порожня консервна бляшанка.

Хлипаючи, заточуючись, малий священик посувався вперед і не спускав очей з грозового неба. Дощ уперіщив ще дужче, шмагаючи йому обличчя, і місто попереду розпливлося за суцільною стіною води. По всьому Лондоні люди розбігалися хто куди, шукаючи якогось захистку, квапливо зачиняли вікна; за кілька кварталів попереду шкільна вчителька ніяк не могла дати собі ради із старомодною жердиною, намагаючись зрушити з місця неслухняну горішню фрамугу, і її малі учні з цікавістю спостерігали за тим змаганням. Учителька сном-духом не відала про такого священика Тассоне, і гадки не мала, що того дня доля пов’яже її з ним. А тим часом Тассоне повільно, але невідворотно наближався туди. Задихаючись і послизаючись на мокрому бруці, звертаючи навмання у якісь вузькі провулки, він біг та й біг не знати куди, гнаний нестямним страхом перед розбурханою лихою силою. Блискавки спалахували вже десь позаду, але й Тассоне геть виснажився, і серце мало не вискакувало в нього з грудей. Завернувши за ріг якогось будинку, він спинився звестидух і жадібно хапав повітря широко розтуленим ротом. З місця, де він стояв, видно було парк, і священик бачив, як туди раз по раз уганялися сліпучі стріли блискавиць. Та йому й на думку не спадало поглянути вгору, де раптом просто в нього над головою подіялося непоправне. У вікні третього поверху важка залізна жердина, що нею зачиняють віконні фрамуги, випорснула з рук учительки, і, хоч як та силкувалася втримати її, сторчака шугнула вниз. Вона розтинала повітря стрімко й неухильно, наче спис, якого метнули з небес на землю.

Жердина прохромила священикові голову, прошила тулуб і, ввігнавшись в асфальт, буквально приштрикнула нещасного до землі. Його тіло враз обм’якло, руки безпорадно повисли по боках, наче в почепленої на гачок ганчір’яної ляльки.

І в ту ж мить дощ зненацька вщух, нараз у цілому місті. З вікна третього поверху школи виглянула вчителька й пронизливо закричала. Від парку люди несли мертвого водія розбитого ваговоза. На лобі в нього відбився кривавий слід від керма — саме цей удар і спричинив смерть.

За хвилю грозові хмари на небі розвіялись, і на землю впали промені сонця. Купка дітлахів обступила священика, що стримів на жердині. Краплі води стікали по крисах його капелюха й по обличчю, на якому застиг вираз крайнього подиву. Рот у чоловіка, що його звали отцем Тассоне, був широко розтулений. У повітрі задзижчав сліпень і сів на мертві губи.


Наступного ранку в Пірфорді Гортон вийняв з поштової скриньки біля брами свіжі газети й приніс їх до їдальні, де саме снідали Торн і Кетрін. Ідучи назад до дверей, Гортон завважив, що обличчя в господині й сьогодні стомлене й напружене. Вона мала такий вигляд уже кілька тижнів, і Гортон пов’язував це з її візитами до лікаря. Спершу він гадав, що її нездужання суто фізичне, але одного разу, чекаючи господиню з машиною, прочитав на табличці при вході, що її лікар, містер Грайєр, — фахівець із психічних розладів. Сам Гортон ніколи не потребував допомоги психоаналітика, та й серед людей, яких він знав, ніхто до таких фахівців не вдавався. Він завжди вважав, що психіатри існують тільки для того, щоб доводити людей до божевілля. Коли в газетах писали про когось, хто вчинив звірячий злочин, то звичайно відзначали, що свого часу він звертався до психіатра. Причина й наслідок були цілком очевидні. Ось і тепер, спостерігаючи за місіс Торн, Гортон лиш утверджувався у своїй думці. Хоч якою б жвавою здавалася молода жінка, їдучи до Лондона, проте дорогою назад вона завжди мовчала й мала дуже пригнічений вигляд.

Відтоді як Кетрін почала відвідувати лікаря, настрій її помітно погіршився, і тепер вона перебувала в постійній нервовій напрузі. З прислугою стала дуже різка, та й до власної дитини не виказувала материнських почуттів. І це було тим прикріше, що тепер хлопчик сам запобігав її ласки, — ті довгі тижні, коли вона всіляко намагалася прихилити його до себе, не минули марно. Але останнім часом, шукаючи матір, Деміен здебільшого її не знаходив.

Що ж до самої Кетрін, то сеанси психотерапії тільки посилювали її знервованість: під суто зовнішніми страхами вона виявила в собі справжню безодню розчарування та розпачу. Все її життя здавалось їй тепер суцільним непорозумінням, і вона вже й не тямила, ким стала насправді. Вона пам’ятала, що являла собою раніше і чого прагнула, одначе тепер усе те пішло прахом, і вона більш не бачила перед собою ніякого майбутнього. Кожна дрібниця виводила її з себе — телефонний дзвінок, дзижчання таймера на плиті, свист чайника… Усе довкола здавалося сповненим прихованої небезпеки. Кетрін майже постійно перебувала в такому збудженому стані, що нормально спілкуватися з нею ставало дедалі важче, а того дня особливо, бо вона виявила одну річ, що вимагала негайної дії. Їй треба було серйозно побалакати з чоловіком, вона довго на це не зважувалась, а тепер, до всього, їй заважав і Деміен. Хлопчик узяв собі за звичай чіплятися до матері зранку, домагаючись її уваги. Ось і сьогодні він з вигуками й гуркотом катався по паркету на педальному автомобільчику, раз у раз наїжджаючи на материн стілець і пронизливо, мов сирена, сигналячи голосом.

— Місіс Бейлок! — закричала Кетрін.

Торн, що сидів навпроти дружини й саме збирався розгорнути газету, був прикро вражений істеричними нотками в її голосі.

— Що сталося? — спитав він.

— Та Деміен… Я не можу чути цього крику та гуркоту!

— Як на мене, то нічого страшного…

— Місіс Бейлок! — знову гукнула Кетрін.

Огрядна нянька з’явилась у дверях.

— Слухаю вас, мем.

— Заберіть його звідси! — звеліла Кетрін.

— Та він же просто грається, — заперечив Торн.

— Я сказала, заберіть його, зараз же!

— Гаразд, мем, — відповіла місіс Бейлок.

Вона взяла хлопчика за руку й вивела з кімнати. Виходячи, Деміен озирнувся на матір, і в очах його була образа. Торн помітив це й докірливо поглянув на Кетрін. Вона схилилася над тарілкою, уникаючи його погляду.

— Навіщо ми вирішили мати дитину, Кетрін?

— Через наш спосіб життя, — відказала вона.

— Що?!

— А як би нам обійтися без дитини, Джеремі? Де ти бачив, щоб у взірцевого подружжя не було взірцевої дитини?

Вражений її словами, Торн не знав, що й сказати.

— Кетрін…

— А що, хіба не правда? Тільки ми не думали, що означає виховати дитину. Головним чином уявляли собі, як виглядатимемо з нею на фотографіях у газетах.

Торн здивовано втупився в неї, та Кетрін спокійно витримала його погляд.

— Ну, правду ж я кажу? — спитала вона.

— Це лікар з тобою про таке говорив?

— Еге ж.

— Тоді доведеться й мені з ним побалакати.

— Так, він і сам хоче з тобою зустрітися.

Кетрін розмовляла з ним різко й холодно. І Торн раптом злякався того, що вона може ще сказати.

— Навіщо я йому потрібен? — спитав він.

— Перед ним стоїть одна проблема, Джеремі, — сказала Кетрін.

— Яка?

— Я більш не хочу мати дітей. Ніколи.

Торн напружено дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.

— Ти не проти? — спитала Кетрін.

— Якщо ти так хочеш… — відповів він.

— Тоді ти даси згоду на аборт.

Торн вражено застиг.

— Я вагітна, Джеремі. Виявила це вчора вранці.

Запала тиша. Торнові паморочилось у голові.

— Ти чув, що я сказала? — спитала Кетрін.

— Як це могло статися? — прошепотів Торн.

— Спіраль… Вона часом підводить.

— І скільки вже?.. — приголомшено спитав Торн.

— Недавно.

Торн зблід. Він втупив очі в стіл, руки в нього затремтіли.

— Ти казала про це кому-небудь? — спитав він.

— Тільки докторові Грайєру.

— А ти певна?

— Що більше не хочу мати дітей?

— Що ти вагітна?

— Так.

Торн сидів нерухомо, із застиглим поглядом. Задзвонив телефон, і він машинально підійшов, зняв трубку.

— Слухаю… — Він чув чийсь голос, але не впізнавав його. — Так, це я… — І здивовано поглянув на Кетрін. — Що?.. Хто це говорить?.. Алло, алло!..

У трубці вже лунали короткі гудки. Торн немов прикипів до місця, в очах його була тривога.

— Що там? — спитала Кетрін.

— Щось про газети…

— Що саме про газети?

— Хтось подзвонив… І сказав: «Загляньте в газети»…

Він подивився на газету, яку відклав перед тим, повільно розгорнув її і аж зіщулився, побачивши фото на першій сторінці.

— Що таке? — спитала Кетрін. — Щось сталося?

Торн не міг говорити. Вона взяла в нього з рук газету й теж побачила те фото. Це був знімок священика, проштрикнутого віконною жердиною. Внизу був заголовок репортажу: «Смерть невідомого священика — чиста випадковість».

Кетрін поглянула на чоловіка й побачила, що він весь тремтить. Вона збентежено взяла його за руку. Рука була мов крижана.

— Джері…

Торн поволі підвівся.

— Ти знав його? — спитала Кетрін.

Чоловік не відповів. Вона знов поглянула на фото і, вже читаючи репортаж під ним, почула, як надворі завуркотіла й від’їхала Торнова машина. У репортажі говорилося:

«Для місіс Джеймс Екруйєн, вчительки третього класу Єпархіальної ремісничої школи, день розпочався як звичайно. Була п’ятниця, і, коли зірвався дощ, вона давала учням настанови до наступного читання вголос. Хоч краплі дощу й не залітали до класу, вчителька вирішила зачинити вікно, щоб шум не заважав дітям читати. Вона й раніше нарікала на високі старовинні вікна, бо не могла дістати жердиною до горішніх фрамуг і мусила ставати на табуретку. Не втрапивши в кільце на рамі й цього разу, вона вистромила жердину назовні, щоб підтягти фрамугу з того боку. Цілком несподівано жердина вислизнула в неї з рук, упала на вулицю й проштрикнула випадкового перехожого, що спинився під стіною школи, як видно, ховаючись від дощу. Поліція встановлює особу потерпілого з метою розшукати його родичів».

Кетрін нічого не розуміла. Вона зателефонувала до посольства й попросила, щоб Торн зв’язався з нею, тільки-но приїде. Та він, мабуть, поїхав десь-інде, бо до полудня так і не озвався. Потім Кетрін спробувала побалакати з доктором Грайєром, але він був дуже зайнятий і навіть не зміг сам підійти до телефону. І тоді вона подзвонила до лікарні, щоб домовитися відносно аборту.


РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ


Побачивши фотографію мертвого священика, Торн одразу ж поїхав до Лондона, гарячково міркуючи подумки, з якого кінця підступитися до розгадки всієї цієї історії. Кетрін таки справді була вагітна, священик казав правду. І тепер Торн уже просто не міг відмахнутися від решти сказаного ним. Він знов і знов повертався думкою до їхньої розмови в парку, намагаючись пригадати кожне слово священика, імена й місця, що їх той називав і наполегливо переконував його поїхати туди. Розуміючи, що треба заспокоїтись, він перебрав у пам’яті й події цього ранку: розмову з Кетрін, анонімний телефонний дзвінок. «Загляньте в газети», — сказав голос у трубці. Той голос був начебто знайомий, одначе Торн ніяк не міг здогадатися, хто б то міг бути. Хто взагалі знав, що він знайомий із священиком?.. А, фоторепортер! То був його голос! Габер Дженнінгс…

Приїхавши до посольства, Торн зачинився у своєму кабінеті. Потім викликав на селектор секретарку й попросив її зателефонувати Дженнінгсові. Секретарка зробила це, але почула тільки відповідь, записану на плівку: Дженнінгса не було вдома. Вона доповіла про це Торнові. Той записав репортерів номер і набрав його сам. Відповідь на плівку наговорив сам Дженнінгс. Цей же голос Торн чув уранці в трубці. Чому ж репортер не захотів назватися? Що за дивну гру він веде?..

Потім Торнові сказали, що дзвонила дружина, але він розважив, що краще буде зателефонувати їй трохи згодом. Кетрін напевне знов заведе розмову про аборт, а він ще не готовий дати їй однозначну відповідь. «Він не дасть цій дитині народитися, — пригадались йому священикові слова. — Він уб’є її ще в материній утробі».

Торн квапливо розшукав телефон Чарлза Грайєра, подзвонив і сказав, що хоче негайно з ним зустрітися.

Несподіваний дзвінок посла не здивував Грайєра. Лікар і сам бачив, що стан Кетрін чимдалі погіршується. Між тривогою і розпачем тепер майже не було межі, і молода жінка кілька разів цю грань уже переступала. Її страх невпинно наростав, і лікар побоювався, щоб вона не зважилась на самогубство.

— Ніколи не можна вгадати, куди заведе цей страх, — сказав він Торнові у своєму кабінеті. — Та мушу вас застерегти, що все йде до надзвичайно серйозного душевного струсу.

Торн, напружено випроставшись, сидів на твердому стільці, а молодий психіатр походжав по кабінету й зосереджено пахкав люлькою, не даючи їй згаснути.

— Я спостерігав таке й раніше, — провадив він. — Це схоже на рух вантажного поїзда, коли локомотив бере розгін.

— Їй погіршало? — спитав Торн, і голос його ледь тремтів.

— Я б сказав так: недуга прогресує.

— Ви можете цьому зарадити?

— Я бачуся з нею двічі на тиждень і вважаю, що їй потрібні частіші сеанси.

— Ви хочете сказати, що вона душевнохвора?

— Сформулюймо це інакше: вона живе в світі своїх фантазій. А ці фантазії досить страхітливі. І вона реагує на ті страхіття.

— Що це за фантазії? — спитав Торн.

Грайєр помовчав, міркуючи, чи варто розповідати все як є. Тоді стомлено сів на стілець і поглянув просто у вічі Торнові.

— Передусім, вона забрала в голову, що ваш хлопчик — насправді не її дитина.

Ці слова впали на Торна, наче грім з ясного неба. Він приголомшено завмер і не міг здобутися на відповідь.

— Правду кажучи, я вбачаю в цьому не так страх, як бажання. Ваша дружина підсвідомо хоче бути бездітною. Я трактую це саме так. Принаймні на емоційному рівні.

Торн і далі вражено мовчав.

— Певна річ, я й думки не припускаю, що дитина для неї нічого не важить, — провадив Грайєр. — Якраз навпаки — хлопчик чи не найдорожче, що вона має в житті. Але чомусь вона вважає, що він становить для неї якусь загрозу. Я не можу сказати, звідки походить цей страх — від материнського інстинкту, емоційної неврівноваженості чи просто від думки, що вона погана мати й не може дати собі раду з дитиною.

— Але ж вона сама хотіла дитину, — нарешті видушив із себе Торн.

— Задля вас.

— Ні…

— Підсвідомо. Вона прагнула довести, що гідна вас. А чим довести це краще, ніж народивши вам дитину?

Торн дивився просто перед себе, і в очах його застиг розпач.

— Аж ось виявляється, що в реальному житті вона безпорадна, — розвивав свою думку лікар. — І вона намагається винайти причину, щоб не вважати себе поганою матір’ю. Вигадує, ніби хлопчик — не її, ніби він — лихо…

— Що ви маєте на увазі?

— Що вона просто не може полюбити його, — пояснив Грайєр. — Тим-то й вишукує причину, чому він не гідний її любові.

— Кетрін вважає, що наша дитина — лихо? — Торн був приголомшений, на обличчі в нього відбивався страх.

— Зараз їй конче потрібне таке відчуття, — сказав Грайєр. — Та річ і в тім, що друга дитина стала б для неї згубною.

— І все ж таки в якому розумінні дитина — лихо?

— Це тільки її фантазія. Так само як і те, що хлопчик — не її. Торнові перехопило віддих, до горла підступив клубок.

— Не треба впадати в розпач, — заспокоїв його Грайєр.

— Докторе…

— Слухаю вас.

Але Торн не міг говорити далі. Обидва сиділи мовчки, дивлячись один на одного через стіл.

— Ви хотіли щось сказати? — нарешті спитав лікар. Обличчя його було занепокоєне: чоловік, що сидів перед ним, вочевидь боявся говорити. — Містере Торн, як ви себе почуваєте?

— Мені страшно… — прошепотів Торн.

— Ну певне, вас це страшить.

— Я хочу сказати… я боюся…

— Авжеж, цілком природно.

— Щось діється… щось жахливе…

— Атож. Але ви обоє це здолаєте.

— Ви не розумієте…

— Розумію.

— Ні.

— Повірте мені, я все розумію.

Торн, уже мало не плачучи, обхопив голову руками.

— Вам також дається взнаки нервове перенапруження. І, як видно, багато дужче, ніж ви самі гадаєте.

— Я не знаю, що мені робити, — розпачливо промовив Торн.

— Передусім ви повинні дати згоду на аборт.

Торн звів очі на лікаря й похмуро сказав:

— Ні.

— Якщо це суперечить вашим релігійним засадам…

— Ні.

— Але ж ви не можете не розуміти, що це необхідно…

— Згоди я не дам, — рішуче відказав Торн.

— Ви повинні.

— Ні!

Грайєр відкинувся на спинку стільця і вражено подивився на посла.

— Я хотів би знати причину.

Торн сидів незворушно й дивився на лікаря.

— Мені передрекли, — відповів він нарешті, — що ця вагітність має урватися. А я хочу довести, що цього не станеться.

Лікар аж очі розширив з подиву.

— Я знаю, це звучить безглуздо, — промовив Торн. — І, може, я й справді втратив глузд.

— Чому ви так кажете?

Торн похмуро глянув на лікаря й заговорив, із зусиллям видушуючи з себе кожне слово.

— Тому що вагітність має тривати, а то я й сам повірю…

— Повірите?..

— Як і моя дружина. Що наш хлопчик — це…

Слова застрягли йому в горлі, і він неспокійно підвівся. Нараз його охопило таке передчуття, ніби ось-ось має статися щось лихе.

— Містере Торн…

— Я прошу пробачення…

— Сядьте, будь ласка.

Рвучко крутнувши головою, Торн вийшов з кабінету й квапливо подався сходами вниз. Вискочивши на вулицю, він побіг до своєї машини. Панічний страх у душі щомить наростав, і Торн щодуху мчав вперед, на бігу намацуючи в кишені ключі. Щось сталося. Треба якнайшвидше їхати додому. Ввімкнувши мотор, він так круто повернув машину, що аж шини завищали, і на граничній швидкості погнав у напрямі шосе. Денний рух на лондонських вулицях був, як звичайно, жвавий, і Торн раз у раз сигналив іншим машинам, обганяв їх, проскакував на червоне світло, і тривога точила його дедалі дужче…

… Тим часом удома, в Пірфорді, Кетрін також відчувала якийсь гнітючий неспокій і, щоб подолати невиразний страх, вирішила взятися до хатніх справ. Вона стояла на горішній площадці сходів з глечиком у руці й міркувала, як полити квіти у вазонах, підвішених над поруччям. Їй не хотілося нахлюпати води на кахляну підлогу вестибюля, двома поверхами нижче. Позад неї, у дитячій кімнаті, Деміен катався на своєму автомобільчику й гудів, наче локомотивна сирена, і в міру того, як він набирав швидкості, те гудіння ставало все гучніше й пронизливіше. Непомітно для Кетрін місіс Бейлок стояла в дальшому кінці кімнати й, заплющивши очі, немовби молилася подумки…

… Торн гнав машину з граничною швидкістю. Він уже виїхав на шосе М-40, що вело просто до Пірфорда. Обличчя Джеремі було напружене, він щосили стискав кермо, і кожна клітинка в ньому, здавалося, підганяла машину, спонукала її їхати ще швидше. Лімузин мчав по шосе, мов бежева блискавка, притьмом залишаючи позаду інші машини, так наче вони стояли на місці. Торн увесь спітнів від напруги, кожна машина попереду ставала для нього суперником, якого доконче було випередити. Він несамовито сигналив, і всі пропускали його вперед. Раптом майнула думка про дорожню поліцію, і Торн позирнув у дзеркальце заднього огляду. Те, що він побачив, приголомшило його. Просто за ним, не відстаючи ні на дюйм, мчав величезний чорний автомобіль. Але то була не поліція. За ним гнався автокатафалк. Торн побачив, що катафалк неухильно наздоганяє його, і обличчя в нього заклякло…

… У Пірфорді Деміен усе дужче розганяв свій педальний автомобільчик, гоцаючи на ньому, як на баскому коні. На сходовій площадці Кетрін з глечиком у руках стала на табурет. У дитячій кімнаті місіс Бейлок з-під приспущених повік пильно дивилася на хлопчика, зусиллям волі скеровуючи його і змушуючи ганяти швидше й швидше. Деміен розпалився, очі його дико зблискували, обличчя стало безтямним, мало не божевільним…

… У своїй машині Торн аж стогнав від натуги, витискаючи швидкість до відпору. Та катафалк неухильно наздоганяв його, і очі водія холодно й незворушно дивилися вперед. На спідометрі Торнової машини стрілка перейшла за дев’яносто миль, сягнула ста десяти, проте катафалк не відставав, затято переслідуючи його. Торн надсадно дихав; він усвідомлював, що піддався безумству, але опанувати себе вже не міг. Не міг допустити, щоб його випередили. Двигун машини ревів на останній межі, але катафалк неухильно наближавсь і ось уже порівнявся з Торновим бежевим лімузином.

— Ні-і… — простогнав Торн. — Ні!

Якусь хвилю обидві машини йшли впорівень, потім катафалк почав помалу виходити вперед. Торн щосили наважив на кермо, немовби штовхаючи свою машину вперед, але катафалк усе віддалявся. Труна, що стояла в ньому, розмірено погойдувалась…

… У дитячій кімнаті Деміен ганяв ще дужче, так що його автомобільчик аж нахилявся на поворотах. На сходовій площадці Кетрін раптом похитнулась і простягла руки вперед, щоб утримати рівновагу на табуреті…

… На шосе катафалк зненацька різко наддав газу й порвався далі вперед. Торн несамовито закричав…

… У цю ж таки мить Деміен у своєму автомобільчику блискавкою вилетів з кімнати й увігнався в табурет, на якому стояла Кетрін. Вона заточилася, марно намагаючись за щось ухопитися, і з криком почала падати. Уже падаючи спробувала вчепитися за поруччя, але тільки збила рукою круглий акваріум із золотими рибками, і він полетів слідом за нею. Крик закінчився глухим ударом. У наступну мить брязнув і розлетівся на друзки акваріум.

Кетрін лежала нерухомо. Поруч неї на кахляній підлозі билася золота рибка…


Коли Торн приїхав до лікарні, там уже встигли зібратися репортери. Вони закидали його запитаннями, засліпили спалахами фотокамер, а він одчайдушно силкувався прорватися крізь їх кільце до дверей з табличкою «Інтенсивна терапія». Діставшись додому, він застав місіс Бейлок мало не в істериці; вона тільки й спромоглася сказати йому, що Кетрін упала з горішньої площадки сходів і «швидка допомога» забрала її до лондонської лікарні.

— Містере Торн, кілька слів про самопочуття вашої дружини перед тим, як це сталося…

— Відступіться з дороги!

— Кажуть, вона впала не випадково…

— З нею все було гаразд?..

Газетярі намагалися затримати Торна, але він проштовхався до дверей і побіг коридором, залишивши їх невдоволений гурт позаду.

Назустріч йому швидко йшов лікар.

— Моє прізвище Беккер, — відрекомендувався він.

— В якому вона стані? — квапливо запитав Торн.

— Вона одужає. Забилася тяжко. У неї струс мозку, перелом ключиці й невеликий внутрішній крововилив.

— Вона вагітна…

— На жаль, уже ні.

— Викидень?! — аж задихнувся Торн.

— Просто на місці, там, де впала. Я хотів зробити дослідження, але на той час, як ми приїхали, ваша служниця все прибрала.

Торн здригнувся й важко привалився до стіни.

— Звичайно, про всі обставини ми повідомляти не будемо, — провадив лікар. — Чим менше людей про це знатиме, тим краще.

Торн здивовано втупився в нього, і лікар зрозумів, що він нічого не знає.

— Річ у тім, що вона сама кинулася вниз, — сказав він.

— Кинулася?..

— З горішнього поверху. На очах у вашого сина та його няньки.

Торн очманіло дивився на лікаря. Потім одвернувся до стіни, плечі в нього засіпались, і лікар зрозумів, що він плаче.

— Звичайно при таких падіннях найтяжче травмується голова, — додав лікар. — Отже, якоюсь мірою можна вважати, що вам ще пощастило.

Ковтаючи сльози, Торн кивнув.

— І взагалі не так уже все страшно, — провадив лікар. — Ваша дружина лишилася жива і за належного лікування більш ніколи такого не вчинить. Моя невістка теж була схильна до самогубства. Одного дня вона взяла електричний тостер і залізла з ним у ванну. Надумала ввімкнути його, щоб її вбило струмом…

Торн повільно обернувся до нього.

— Але їй пощастило вижити, і більше такого не повторювалося. Минуло вже чотири роки, і з нею все гаразд.

— Де вона? — спитав Торн.

— Живе у Швейцарії.

— Моя дружина!

— У палаті чотири-А. Вона скоро прийде до тями.

У палаті, де лежала Кетрін, було тихо й сутінно. В кутку сиділа медсестра з журналом у руках. Торн увійшов і вражено спинився. Вигляд у Кетрін був жахливий. Обличчя бліде й набрякле, від руки протягнуто гумову рурку до крапельниці з плазмою, а сама рука неприродно вивернута й загіпсована в плечі. На застиглому обличчі — жодних ознак життя.

— Вона спить, — сказала медсестра.

Торн повільно підійшов до ліжка. Неначе відчувши його присутність, Кетрін застогнала й помалу повернула голову.

— Їй боляче? — спитав Торн.

— Вона зараз на сьомому небі, — відповіла медсестра. — Пентотал натрію.

Торн сів на стілець біля ліжка, вперся чолом у бильце й заплакав. Та за хвилю відчув, що рука Кетрін торкнулась його голови.

— Джері… — прошепотіла вона.

Він поглянув на дружину. Кетрін із зусиллям розплющила очі.

— Кеті… — мовив Торн крізь сльози.

— Не дай йому вбити мене…

Сказавши це, вона заплющила очі й знов поринула в забуття.


Торн повернувся додому за північ і довго стояв у темному вестибюлі, втупивши очі в те місце на кахляній підлозі, куди впала Кетрін. Він дуже стомився, але напруження не полишало його, і єдине, чого йому хотілося, — це заснути, аби бодай на якийсь час забути про ту трагедію, що сталася тут уранці. Й далі не вмикаючи світла, він звів погляд угору, на поруччя сходової площадки, і спробував уявити собі, як Кетрін стояла там, збираючись з духом перед фатальним стрибком. Чому ж вона, коли вже серйозно надумала вкоротити собі віку, не стрибнула з даху? До того ж у домі було вдосталь усіляких таблеток, бритовних лез та інших речей, придатних до самогубства. Чому саме в такий спосіб? Чому на очах у Деміена та місіс Бейлок?..

У пам’яті знову зринуло священикове застереження: «Він уб’є ненароджену дитину, і дружину вашу теж уб’є! А коли допевниться, що все ваше багатство відписане йому…» Торн заплющив очі, намагаючись затерти в пам’яті ці слова. Подумав про Тассоне, прохромленого жердиною, про Дженнінгсів телефонний дзвінок, про нестямну паніку, що охопила його самого під час перегонів з катафалком. Лікар мав рацію: в нього справді негаразд із нервами, і його сьогоднішня поведінка цілком підтверджує цей висновок. Страхи Кетрін поширились і на нього, оті її фантазії передались йому, наче заразна хвороба. Але він такого більш не допустить! Тепер йому, як ніколи, потрібно зберігати здоровий глузд і ясний розум.

Знеможений до краю, Торн поволі рушив нагору, потемки намацуючи ногами сходинки. Дарма, ось він виспиться й прокинеться вранці відсвіжений, сповнений снаги, готовий діяти.

Ідучи коридором до своєї кімнати, він зупинився й поглянув на двері Деміенової спальні. З-під дверей просотувалося тьмяне світло нічника. Торн уявив собі невинне личко хлопчика, що мирно спав у своєму ліжечку. Йому раптом захотілося кинути оком на малого, і він тихенько ступив до дверей, певний того, що вже де-де, а там йому остерігатися нічого. Та, зазирнувши до кімнати, побачив таке, що аж сахнувся назад. Хлопчик і справді спав, але він був у спальні не сам: з одного боку ліжка сиділа місіс Бейлок, згорнувши руки на грудях і втупивши погляд у простір перед себе, а з другого бовванів у сутіні силует величезного чорного собаки. Того самого, що його Торн звелів прогнати геть. І ось тепер цей звірюка сидів тут, охороняючи сон його сина. Затамувавши віддих, Торн причинив двері й пішов коридором до своєї кімнати. Там він спробував звести дух і раптом помітив, що його всього трусить.

Зненацька тишу розітнув телефонний дзвінок, і Торн притьмом кинувся до апарата.

— Слухаю!

— Це Дженнінгс говорить, — озвався в трубці голос. — Пригадуєте, той, котрому ви розбили фотокамеру…

— Так-так.

— Я мешкаю в Челсі, на розі Гросверном і П’ятої. Гадаю, вам слід би приїхати до мене, просто зараз.

— А в чому річ?

— Щось діється, містере Торн. Щось таке, про що вам доконче треба знати…


Будинок, де мешкав Дженнінгс, стояв у занедбаних, безладних міських кварталах, і Торн довго не міг знайти його. Надворі дощило, видно було погано, і він уже втратив був надію, коли нарешті вгледів червонясте світло в горішньому наріжному вікні. А потім побачив і Дженнінгса: той помахав йому з вікна й повернувся до кімнати. Подумавши, що задля такого високого гостя не завадило б трохи прибрати, він сяк-так запхав до шафи розкиданий одяг, поправив на ліжку покривало, а тоді відчинив двері на сходи й став чекати посла. Невдовзі той вибрався нагору, засапаний після п’яти крутих сходових маршів.

— Я маю бренді, — запропонував Дженнінгс.

— Зробіть ласку.

— Звісно, не таке, до якого ви звикли…

Дженнінгс зачинив за гостем двері й подавсь за переділку, де в нього було щось ніби кухня. Тим часом Торн побіжно роззирнувся по кімнаті, ледь освітленій червонястим світлом, що йшло з відчинених дверей невеличкої комірчини, де господар влаштував фотолабораторію. Стіни кімнати були завішані фотографіями.

— Ну ось, — сказав Дженнінгс, — повернувшись із пляшкою та склянками. — Хильнемо трохи, та й до діла.

Торн узяв простягнену склянку, і Дженнінгс налив йому бренді, а потім і собі. Сам він сів на ліжко й показав гостеві на купу подушок на підлозі. Одначе той лишився стояти.

— Може, закурите? — спитав Дженнінгс.

Торн похитав головою; його вже починав дратувати цей недбалий, домашній тон господаря.

— Ви сказали, щось діється…

— А так.

— Я хотів би знати, що ви мали на увазі.

Дженнінгс допитливо поглянув на нього.

— Ви ще не зрозуміли?

— Ні.

— То чому ж приїхали сюди?

— Тому що ви не захотіли пояснити по телефону.

Дженнінгс кивнув головою і поставив свою склянку.

— Я й не міг пояснити, бо ви маєте дещо побачити.

— Що саме?

— Деякі фотографії… — Дженнінгс устав і пішов до комірчини, жестом запросивши Торна за собою. — Я думав, може, ми спершу познайомимося трохи ближче.

— Я дуже втомився.

— Гаразд, зараз ви забудете про втому.

Він увімкнув невеличку лампу, що висвітлила рядок фотографій на столі. Торн увійшов і сів на табуретку поряд з господарем.

— Упізнаєте?

То були знімки з дитячого свята в день народження Деміена. Дітлахи на гойдалках… Кетрін — стоїть осторонь, спостерігає…

— Так, — відповів Торн.

— А тепер погляньте сюди.

Дженнінгс забрав верхні знімки й відкрив фото Чесси, першої Деміенової няні. Вона стояла сама в клоунському вбранні на тлі будинку Торнів.

— Бачите що-небудь незвичайне? — спитав Дженнінгс.

— Ні.

Дженнінгс доторкнувся до знімка і обвів пальцем ледь помітну довгасту пляму над головою та шиєю дівчини.

— Спершу я подумав, що це якийсь ґандж на плівці, — сказав він. — Але дивіться далі. — І відкрив фотографію Чесси, що вже висіла нежива на линві.

— Не розумію, — сказав Торн.

— Візьміть це до уваги й дивіться далі. — Дженнінгс відсунув убік стосик фотографій і виклав на стіл ще один. Зверху лежало фото невеличкого священика, Тассоне, що виходив з посольства. — А як вам оце?

Торн із жахом глипнув на нього.

— Де ви взяли цей знімок?

— Зробив сам.

— Я думав, ви розшукуєте цього чоловіка. Ви ж казали, що він — ваш родич.

— Я сказав неправду. Придивіться до знімка.

Дженнінгс знову доторкнувся до фото, показуючи на вузьку прямовисну пляму над священиковою головою.

— Оця тінь над головою? — спитав Торн.

— Еге ж. А тепер погляньте сюди. Цей знімок зроблено через десять днів після того.

Він відкрив нову фотографію і присунув її до світла. Це був загальний план групи людей, що стояли в задніх рядах зали. Обличчя Тассоне не було видно, тільки верхня частина священицького вбрання, але саме над тим місцем, де мала б бути голова, стриміла така сама довгаста туманна пляма.

— Вам не здається, що це той самий чоловік? Правда, обличчя не видно, зате добре видно те, що висить над ним…

Торн уважно роздивлявся фотографію, і в очах у нього відбивалось нерозуміння.

— Цього разу воно висить нижче, — провадив Дженнінгс. — Якщо окреслити в уяві обличчя, то стає очевидним, що ця загадкова пляма майже торкається голови. Цебто за десять днів вона зсунулася нижче. Хоч би що це було, але воно перемістилося.

Торн мовчав, не зводячи очей з фотографії. Дженнінгс відсунув її і поклав на стіл вирізку з газети, де священик був проштрикнутий списоподібною жердиною.

— Вловлюєте зв’язок? — запитав Дженнінгс.

Торн сидів наче громом уражений. Позаду задзижчав таймер, і Дженнінгс увімкнув ще одну лампочку. Тоді зустрівся з запитливим поглядом Торна.

— Я ніяк не міг цього пояснити, — сказав він. — Отож почав свій розшук. — Узявши пінцета, він обернувся до ванночок, вийняв три збільшені фотографії і, струсивши з них фіксаж, підніс до світла. — Я маю знайомих у поліції. Вони дали мені негативи, і я зробив з них оці відбитки. За висновком патологоанатома, в Тассоне був рак. Він постійно глушив біль морфіном, робив собі уколи два-три рази на день.

Торн поглянув на фотографії. Перед ним було оголене мертве тіло священика, зняте з трьох різних точок.

— Зовні його тіло цілком здорове й не має ніяких особливих прикмет, — провадив Дженнінгс, — якщо не рахувати одного значка на внутрішньому боці лівого стегна.

Він подав Торнові збільшувальне скло й посунув його руку до останнього знімка. Там були сфотографовані зблизька стегна та статеві органи небіжчика. Торн придивився пильніше й побачив щось ніби витатуюваний номер.

— Що це? — спитав він.

— Три шістки. Шістсот шістдесят шість.

— Концтабір?

— Я теж так подумав, але біопсія показала, що цей знак просто-таки вкарбований у тіло. В концтаборах такого не робили. Гадаю, це його власна робота.

Вони поглянули один на одного. Торн не міг нічого збагнути.

— Дивіться далі, — сказав Дженнінгс і видобув на світло ще одну фотографію. — Отут він мешкав. Кімнатчина в Сохо, без гарячої води. Коли ми ввійшли, там було повно пацюків. Він залишив на столі недоїдений шматок солонини.

Торн узявся розглядати фото. Маленька кімнатка, де вмістилися лише стіл, шафка та ліжко. Стіни поспіль укриті якимсь папером, начебто окремими аркушиками, скрізь розвішано великі розп’яття.

— Отак воно все й було. Папірці на стінах — то сторінки Біблії. Тисячі сторінок. Геть усе ними заліплено, навіть вікно. Так наче він захищався цим від чогось.

Торн сидів уражений, втупивши очі в дивовижну фотографію.

— А ще хрести. Тільки на дверях сорок сім хрестів…

— Він був… божевільний? — прошепотів Торн.

Дженнінгс поглянув просто йому в вічі.

— А це вже вам судити. — Тоді крутнувся на обертовому стільчику, висунув шухляду й витяг звідти пошарпану теку. — Поліція визнала його душевнохворим, — сказав він, — і тому мені дозволили покопатись у його речах і взяти те, що може знадобитися. Отак я все це й надбав.

Дженнінгс підвівся й пішов до кімнати. Торн рушив за ним. Фотограф розгорнув теку і витрусив на стіл її вміст.

— По-перше, тут є записник, такий собі щоденник, — сказав він, видобувши з купки паперів стару потерту книжечку. — Але записи в ньому стосуються не самого священика, а вас. Він записував усі ваші пересування: коли ви пішли з посольства, куди поїхали потім, у яких ресторанах буваєте, де й коли маєте виступати…

— Можна мені поглянути?

— Авжеж.

Торн узяв записника й погортав його. Руки йому тремтіли.

— Останній запис — про те, що ви маєте з ним зустрітися, — провадив Дженнінгс. — У К’ю-Гардені. Того ж таки дня він загинув. Гадаю, якби поліція про це дізналася, то дуже зацікавилася б.

Торн звів очі й зустрівся з допитливим поглядом репортера.

— Він був божевільний…

— Ви певні?

У голосі Дженнінгса вчувалася прихована погроза, і Торн знітився під його поглядом.

— Чого ви од мене хочете?

— Ви з ним зустрілися?

— Н-ні…

— Я маю ще дещо, пане посол, але нічого не скажу, якщо ви не будете зі мною щирі.

— Яке вам до всього цього діло? — хрипко спитав Торн.

— Я хочу бути вам корисним, — відказав Дженнінгс. — Я ваш друг.

Торн мовчки, напружено дивився на нього.

— Найголовніше ще отут. — Дженнінгс показав на папери перед собою. — То ви будете говорити правду чи волієте піти звідси?

Торн зціпив зуби.

— Що ви хочете знати?

— Ви зустрілися зі священиком у парку?

— Так.

— Що він вам сказав?

— Він застерігав мене.

— Про що?

— Казав, що моєму життю загрожує небезпека.

— Яка небезпека?

— Я не зовсім зрозумів.

— Не крутіть.

— Я кажу правду. Він говорив якось туманно.

Дженнінгс трохи відсунувся і поглянув на Торна з недовірою.

— То було щось біблійне, — додав Торн. — Якісь наче вірші… Я їх не запам’ятав. Подумав, що він несповна розуму. І нічого до ладу не зрозумів, правду вам кажу. Я не пам’ятаю тих віршів і не міг їх зрозуміти!

Дженнінгс із сумнівом дивився на нього, і Торн почав нервуватись.

— Я думаю, вам варто цілком довіритись мені, — сказав Дженнінгс.

— Ви казали, що маєте ще дещо.

— Але ж я ще не все од вас почув.

— Мені більш нема чого сказати.

Дженнінгс кивнув головою: мовляв поки що й цього досить, — і знов узявся до паперів на столі. Ввімкнувши почеплену над столом голу лампочку, він знайшов друковану вирізку й подав її Торнові.

— Це — з «Астрологічного місячника». Статейка про одне неординарне явище. Про комету, що перетворилася на яскраву зірку. Як ото зоря Бетельгейзе дві тисячі років тому.

Торн уважно прочитав вирізку й витер піт з чола.

— Але це сталося над другою півкулею, — провадив Дженнінгс. — У Європі. Чотири з чимось роки тому. А точніше — шостого червня. Це число про щось вам говорить?

— Так, — хрипко мовив Торн.

— Тоді ця вирізка має бути вам знайома, — сказав Дженнінгс, беручи зі столу ще одного папірця. — Вона з останньої сторінки римської газети.

Торн узяв вирізку й одразу впізнав її. Така сама зберігалась у Кетрін в записнику.

— Це — повідомлення про народження вашого сина. І також шостого червня, чотири роки тому. Я б сказав, що це випадковий збіг. А ви як гадаєте?

У Торна так тремтіли руки, що літери стрибали йому перед очима і він не міг розрізнити жодного слова.

— Ваш син народився о шостій годині ранку?

Торн мовчки повернувся до фотографа. В очах у нього відбивався нелюдський біль.

— Я хочу з’ясувати, що це за знак на нозі в священика, — сказав Дженнінгс. — Три шістки. Гадаю, він має якийсь зв’язок з вашим сином. Шостий місяць, шостий день…

— Мій син помер! — вигукнув Торн. — Мій син помер! Я не знаю, чийого сина я виховую… — Він затулив обличчя руками, відвернувся від світла й важко задихав.

— Якщо ви не проти, — тихо мовив він, — я хотів би допомогти вам з’ясувати це.

— Ні, — простогнав Торн. — Це моя справа.

— Ви помиляєтеся, сер, — сумно сказав Дженнінгс. — Тепер це й моя справа.

Торн обернувсь до нього, і їхні очі зустрілися. Дженнінгс повільно пішов до комірчини, виніс звідти фотографію і подав її Торнові.

Торн поглянув на знімок, і в очах у нього відбився жах.

— Досить незвичайний ефект, — сказав Дженнінгс. — Ви згодні?

Він приспустив лампочку над столом, щоб було видніше. На знімку була кімната, де мешкав Тассоне. В дальшому кутку Торн побачив невелике дзеркало, в якому відбивався сам Дженнінгс з піднесеним до обличчя фотоапаратом. Нічого дивного в тому, що фотограф упіймав власне відображення, не було. Але відображенню чогось видимо бракувало.

У Дженнінгса не було шиї! Його голову відокремлювала від тулуба невиразна, схожа на хмаринку пляма…


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


Наступного ранку, коли про нещастя з Кетрін стало всім відомо, Торнові неважко було пояснити свою відсутність у посольстві на найближчі кілька днів. Він сказав, що їде до Рима, щоб привезти для Кетрін знайомого фахівця-травматолога, хоч насправді зібрався туди із зовсім іншою метою. Він зрештою розповів фотографові, як усе було, і Дженнінгс переконав його, що розпочати пошуки треба від самого початку, цебто передусім поїхати до лікарні, де народився Деміен. Звідти, мовляв, вони й почнуть по дрібці відновлювати істину.

Усе залагодили швидко й без зайвого розголосу. Щоб виїхати з Лондона й потрапити до Рима, не привертаючи уваги громадськості, Торн найняв приватний літак. За кілька годин, що лишилися до відльоту, Дженнінгс зібрав деякі матеріали, що могли придатись у їхній справі: три різних видання Біблії, кілька книжок з окультних наук. Тим часом Торн повернувся до Пірфорда, щоб спакуватися в дорогу й прихопити крислатого капелюха, в якому його важче було впізнати.

Пірфорд зустрів його незвичною тишею. Торн розгублено ходив по будинку, аж поки збагнув, що ніде не видко місіс Гортон. Самого Гортона теж ніде не було, а машини стояли в гаражі у такому вигляді, наче ними ніхто вже не збирався їздити.

— Вони обоє виїхали, — пояснила місіс Бейлок, коли Торн зайшов до кухні. Вона стояла біля мийниці й кришила овочі, так само, як це завжди робила місіс Гортон.

— Тобто як виїхали? — спитав Торн.

— Зовсім. Зібралися та й поїхали. Залишили адресу, щоб ви надіслали їм платню за останній місяць.

Торн був вражений.

— Вони не сказали чому? — спитав він.

— Це не має значення, сер. Я й сама з усім упораюсь.

— Але ж вони мали б пояснити…

— Мені вони нічого не сказали. А втім, вони взагалі майже не розмовляли зі мною. Здається, на від’їзді наполягав містер Гортон. Місіс Гортон начебто не дуже хотіла їхати.

Торн занепокоєно дивився на опасисту жінку. Йому було боязно залишати її саму з Деміеном. Але іншої ради не було. Він мав їхати.

— Ви тут дасте собі раду, якщо і я на кілька днів поїду?

— Гадаю, що так, сер. Харчів нам вистачить на кілька тижнів, а тиша в домі піде тільки на користь хлопчикові.

Торн кивнув головою і вже хотів був іти. Але раптом спинився.

— Місіс Бейлок…

— Що, сер?

— Той собака…

— Атож, я знаю. До вечора його вже не буде.

— Чому він і досі тут?

— Ми вивели його в ліс і там залишили, але він сам знайшов дорогу назад. Учора після… після нещастя він сидів надворі, а хлопчик був страшенно вражений і попросив, щоб собака залишився з ним на ніч. Я сказала, що вам це не сподобається, але за таких обставин… я подумала…

— Я не хочу, щоб він тут залишався.

— Я сьогодні ж зателефоную, сер, щоб його забрали.

Торн рушив до дверей.

— Містере Торн…

— Що?

— Як почуває себе ваша дружина?

— Помалу одужує.

— Можна нам з хлопчиком навідати її, поки вас не буде?

Торн не квапився з відповіддю й спостерігав за жінкою. А та зняла з гачка кухонний рушник і почала ретельно витирати руки. Вона мала поважний, домовитий вигляд доброї господарки, і Торн аж здивувався, чому вона викликає в нього таку неприязнь.

— Та ні, краще не треба. ЛІ сам з’їжджу з ним, коли повернуся.

— Гаразд, сер.

Торн попрощався й поїхав своєю машиною до лікарні. Там він побалакав з доктором Беккером і дізнався, що Кетрін уже не спить і почуває себе краще. Лікар спитав, чи не заперечує він, щоб запросити до неї психіатра, і Торн дав йому телефон Чарлза Грайєра. Потім він пішов до палати Кетрін. Вона зустріла його кволою усмішкою.

— Привіт, — сказав Торн.

— Привіт, — прошепотіла вона.

— Тобі краще?

— Трохи краще.

— Лікар каже, скоро одужаєш.

— Я знаю.

Торн присунув стільця до ліжка й сів. Його дивувало, яка гарна з виду Кетрін навіть у такому стані. Сонячне проміння лилося крізь вікно й ніжно золотило її темні коси.

— Ти сьогодні такий гарний… — тихо мовила вона.

— Те саме я щойно подумав про тебе, — відказав він.

— Уявляюсобі, яке з мене страхіття, — силувано всміхнулася Кетрін.

Торн узяв її за руку, і вони мовчки дивились одне на одного.

— Невеселі настали часи, — тихо сказала Кетрін.

— Атож…

— Чи залагодиться все коли-небудь?

— Будемо сподіватись.

Кетрін сумно всміхнулася, і він простяг руку й поправив пасмо волосся, що впало їй на очі.

— Ми ж не лихі люди, правда, Джеремі? — спитала вона.

— Думаю, що ні.

— То чому ж усе проти нас?

Торн похитав головою, не знаючи, що відповісти.

— Коли б ми були лихі, — тихо провадила вона, — тоді б я сказала; гаразд, так і треба. Чи, може, ми все-таки це заслужили? Але що ми зробили не так? У чому коли-небудь схибили?

— Не знаю… — здавлено відповів Торн. Недужа Кетрін здавалася такою беззахисною і невинною, що душу йому затопила хвиля зворушення. — Але тут тобі ніщо не загрожує, — прошепотів він. — А я тим часом поїду на кілька днів.

Вона не озвалася. Навіть не спитала, куди він їде.

— Є деякі справи, — сказав він. — Невідкладні.

— Надовго?

— На три дні. Я тобі дзвонитиму щодня.

Кетрін кивнула головою, і він поволі підвівся, а потім нахиливсь і поцілував її в бліду подряпану щоку.

— Джері…

— Що?

— Вони сказали мені, що то я сама стрибнула… — Кетрін звела на нього по-дитячому ясний здивований погляд. — І тобі вони сказали те саме?

— Еге ж.

— З чого б то мені таке робити?

— Я не знаю, — тихо відказав Торн. — Але ми все з’ясуємо.

— Я збожеволіла? — просто запитала Кетрін.

Торн поглянув на неї і звільна похитав головою.

— Мабуть, усі ми збожеволіли, — сказав він.

Кетрін трохи підвелась, і він знову нахилився до неї й притисся щокою до її щоки.

— Я не стрибнула, — прошепотіла вона. — Мене… штовхнув… Деміен…

Запала важка мовчанка, і Торн поволі вийшов з палати.


Шестимісний літачок «Лір» віз тільки Торна та Дженнінгса. Він летів крізь ніч до Рима, і в його маленькому салоні панувала напружена тиша. Дженнінгс порозкладав навколо себе книжки й примушував Торна згадувати все, що казав йому Тассоне.

— Та не можу я більше, — змучено промовив Торн. — Усе воно наче в тумані.

— Почніть спочатку. Розкажіть мені все, що йам’ятаєте.

Торн повторив свою розповідь про першу зустріч зі священиком, про те, як Тассоне почав його переслідувати й нарешті домігся побачення в парку, де став проказувати якісь вірші.

— Щось там про пучину… — мимрив він, силкуючись пригадати, — про якусь битву… про Рим…

— Треба пригадати точніше.

— Я був тоді дуже збуджений. Думав, що він несповна розуму… Власне, й не слухав його.

— Але ж ви все чули. Отже, можете й пригадати. Ну ж бо!

— Не можу!

— Спробуйте ще!

На Торновому обличчі застиг розпач. Він заплющив очі й силував себе пригадати те, що вперто не пригадувалось.

— Пам’ятаю ще… він умовляв мене повірити в Христа… «Причастіться крові Христової» — саме так він сказав. «Причастіться крові Христової»…

— Навіщо?

— Щоб здолати сатанинське поріддя. Так він сказав: «Причастіться крові Христової, бо тільки тоді ви зможете здолати сатанинське поріддя».

— А ще що казав? — не вгавав Дженнінгс.

— Про якогось старого… атож, про старого…

— Що то за старий?

— Він сказав, що я мушу зустрітися з одним старим…

— Ну, ну!

— Та ні, забув!..

— Він назвав його ім’я?

— М-м… М-магдо… Мегдо… Мегіддо!.. А втім, ні. Це місто.

— Яке місто?

— Місто, куди я маю поїхати… Мегіддо. Атож, саме так воно зветься. Отуди, сказав він, мені доконче треба поїхати.

Дженнінгс уже гарячково копирсався у своєму портфелі, шукаючи географічну карту.

— Мегіддо… — бурмотів він. — Мегіддо…

— Ви чули про таке? — спитав Торн.

— Ні, але майже певен, що це в Італії.

Та виявилося, що це не так. Не було такого міста в жодній європейській країні. Дженнінгс з півгодини нишпорив очима по карті, аж поки згорнув її і безнадійно похитав головою. Тоді поглянув на посла й побачив, що той заснув. Дженнінгс не став його будити, а взявся до своїх книжок з окультизму. Невеличкий літак гудів собі в нічному небі, а він занурився у пророцтва щодо другого пришестя Христового. Його пов’язувалося з пришестям Антихриста, сина сатани, або ж Звіра, дикого месії.

«… І прийде на Землю дикий месія, нащадок сатани в людській подобі. Народить його згвалтована чотиринога тварина. Як молодий Христос ніс по світу любов і доброту, так Антихрист понесе зненависть і страх… І накази він діставатиме просто з пекла…»

Літак приземлився, сильно вдарившись об посадочну смугу. Дженнінгс кинувся збирати книжки, що порозліталися в усі боки.

У Римі дощило, раз у раз гуркотів грім. Швидко поминувши безлюдне приміщення аеровокзалу, Торн і Дженнінгс вийшли до стоянки таксі. Поки машина везла їх через усе місто, Дженнінгс тихенько закуняв. Торн сидів мовчки і, коли попереду постали освітлені статуї на Віа Венето, згадав, як він і Кетрін, тоді ще зовсім молоді, сповнені надій, ходили цими вулицями, тримаючись за руки. Обоє були невинні й кохали одне одного. Йому пригадався запах парфумів Кетрін, її мелодійний сміх. Закохані відкривали для себе Рим, як Колумб колись відкривав Америку. Так наче все місто належало тільки їм. Тут-таки вони вперше віддались одне одному. І тепер, вдивляючись у ніч, Торн подумав про те, чи випаде їм колись знову зазнати любощів…

— Ospedale Generale [26], — сказав водій і різко загальмував.

Дженнінгс ураз прокинувся. Торн визирнув у вікно й не міг нічого зрозуміти.

— Це не той будинок, — сказав він.

— Si. Ospedale Generale.

— Ні, той був старий, цегляний. Я ж добре пам’ятаю.

— Адреса у вас правильна? — спитав Дженнінгс.

— Ospedale Generale, — знову повторив таксист.

— Е differente [27], — стояв на своєму Торн.

— Fuoco, — пояснив таксист. — Tre anni piu a meno [28].

— Що він каже? — спитав Дженнінгс.

— Пожежа, — відповів Торн. — Fuoco означає «пожежа».

— Si, — підтвердив водій. — Tre anni.

— Яка пожежа? — не зрозумів Дженнінгс.

— Мабуть, стара лікарня згоріла й тепер її відбудували наново.

— Tre anni piu a meno. Multo morte.

Торн поглянув на Дженнінгса.

— Три роки тому. Багато людей загинуло.

Вони заплатили таксистові й попросили його почекати їх. Спершу той почав був відмовлятись, але потім, роздивившись, скільки йому дали, охоче погодився. Каліченою італійською Торн сяк-так пояснив йому, що вони хотіли б, щоб він лишався при них весь час, поки вони будуть у Римі. Водій сказав, що на хвилинку від’їде й зателефонує дружині, а тоді повернеться.

У лікарні їх чекало розчарування. Була вже пізня ніч, і начальство мало з’явитися тільки вранці. Дженнінгс подався шукати бодай кого-небудь, а тим часом Торн зустрів черницю, яка говорила по-англійському, і вона підтвердила, що три роки тому велика пожежа зруйнувала лікарню дощенту.

— Ну не могло ж геть усе згоріти, — заперечив Торн. — Були ж архіви, записи. Вони мали б зберегтися.

— Мене тоді тут ще не було, — насилу добираючи англійські слова, пояснила черниця. — Але люди кажуть, що вогонь знищив усе.

— А може, якісь папери зберігалися десь-інде?

— Цього я не знаю.

Торн був у розпачі, а черниця тільки знизала плечима, даючи зрозуміти, що більш нічого сказати не може.

— Слухайте, — знов звернувся до неї Торн. — Це дуже важливо для мене. Я всиновив тут дитину, і мені потрібні відомості про її народження.

— Тут не буває всиновлень.

— Одне було. Власне, це було не зовсім звичайне всиновлення…

— Ви помиляєтесь. Усі такі справи проходять через управління соціальної опіки.

— У вас зберігаються записи про народження? Відомості про дітей, що народилися в цій лікарні?

— Ну звісно.

— Може, якщо я назву дату…

— Марна праця, — перебив його Дженнінгс. Він підійшов до Торна, і той побачив на його обличчі вираз крайньої безнадії. — Пожежа почалася саме в приміщенні, де зберігалися документи. У підвалі. І всі ті папери спалахнули, як смолоскип. Потім вогонь пішов угору сходами. А найбільше пекло було на третьому поверсі.

— На третьому?

— У пологовому відділенні, — кивнув головою Дженнінгс. — Там лишився тільки попіл.

Торн понурив голову й важко прихилився до стіни.

— Ви вже вибачайте… — мовила черниця.

— Заждіть, — попросив її Торн. — А обслуга? Хто-небудь же напевне вижив.

— Так. Але дуже мало.

— Тут був один ставний чоловік. Священик. Справжній богатир.

— Його звали Спіллето?

— Так, — стрепенувся Торн. — Спіллето.

— Він був тут найголовніший, — сказала черниця.

— Так, так. То він…

— Він вижив.

У душі в Торна спалахнула надія.

— Він тепер тут?

— Ні.

— А де він?

— У монастирі в Субіако. Багатьох потерпілих від пожежі одвезли туди. Багато хто там і помер. Але він вижив. Пригадую, хтось казав, що це було справжнє чудо. Цебто що він лишився жити. Він був на третьому поверсі, в самісінькому пеклі.

— Субіако? — перепитав Дженнінгс.

Черниця кивнула головою.

— Так. Монастир Сан-Бенедетто.

Квапливо повернувшись до машини, Торн і Дженнінгс одразу вхопилися за карту. Містечко Субіако було на південному краю Італії, і, щоб дістатися туди, довелося б їхати машиною всю решту ночі. Таксист почав був відмовлятись, але йому пообіцяли щедру плату й накреслили на карті маршрут червоним олівцем, щоб він спокійно їхав, поки вони спатимуть. Але обидва були надто збуджені, щоб заснути. Натомість вони знову взялися до книжок, напружуючи зір у тьмяному світлі акумуляторної лампочки в салоні. Таксі мчало їх нічною Італією.

— Ах ти ж чорт! — пошепки вигукнув Дженнінгс, не підводячи очей від Біблії. — Ось воно!

— Що там таке?

— Усе це є в Біблії. В Одкровенні святого Іоана. Коли євреї повернуться на Святу Землю…

— Так-так, про це він і казав, — збуджено перебив його Торн. — Тільки віршами. «Як знов єврей Сіон посяде…» Потім щось там про знак небесний…

— І це тут є, — сказав Дженнінгс, розгортаючи закладену сторінку в іншій книжці. — Зорепад і нове піднесення Римської імперії. За такого збігу обставин може народитися Антихрист. Власний син сатани.

Машина мчала далі, а вони не полишали своїх книжок. Торн видобув з портфеля тлумачні тексти, що ними послуговувався, готуючи промову з біблійними цитатами. Там усе було чітко й зрозуміло роз’яснено, і тепер вони остаточно розібралися в символах Святого Письма.

— Отже, євреї повернулися на свою прабатьківщину, — підсумував Дженнінгс, коли надворі вже почало розвиднятися. — І зорепад також був. А щодо Римської імперії, то деякі автори вважають, що її нове піднесення слід розуміти як утворення Спільного ринку.

— Не зовсім переконливо, — замислено зауважив Торн.

— А як щодо цього?.. — спитав Дженнінгс, розгортаючи котрусь із своїх книжок. — «І з’явиться він з пучини морської…»

— Та це ж знов-таки наче з віршів Тассоне. — Торн напружено силкувався пригадати. — «Звірюка зрине із пучини… На брата брат з мечем повстане…» Саме так там було.

— То він шпарив тими віршами просто з Одкровення. Там і про братовбивчу війну є.

— «На брата брат з мечем повстане…» — Торн намагався пригадати далі.

— Ось тут пояснення, Торне, — сказав Дженнінгс, розгортаючи ще одну книжку. — Тут говориться, що на зборах представників міжнародної організації теологічних наук було ухвалено трактувати оту «морську пучину» як світ політики. Адже в цьому морі безнастанно виникають всілякі заворушення та перевороти. — Дженнінгс подивився просто в очі Торнові. — Син сатани об’явиться в світі політики, — твердо промовив він.

Торн нічого не відповів. Він дивився у вікно, за яким займався новий день.


Монастир Сан-Бенедетто був наполовину зруйнований, однак і тепер ця величезна фортеця зберегла свій могутній і грізний вигляд. Вона століттями стояла тут, на півдні Італії, і витримала не одну облогу. Під час другої світової війни німці захопили монастир під якийсь свій штаб і перестріляли в ньому всіх ченців. А в 1946 році самі італійці обстріляли фортецю з мінометів, неначе на знак помсти за те зло, що діялося серед її мурів.

Але й зазнавши багатьох випробувань, Сан-Бенедетто і далі залишався священним місцем. Він велично підносився на високому пагорбі, і мури його ввібрали в себе відгомін незліченних молитов, що лунали тут протягом багатьох віків.

Коли невеличке, заляпане грязюкою таксі під’їхало до зовнішнього муру монастиря, виявилося, що пасажири сплять, і водієві довелося будити їх.

— Синьйори!

Торн заворушився. Дженнінгс спустив бічну шибу, визирнув надвір і вдихнув повні груди свіжого ранкового повітря.

— Сан-Бенедетто, — буркнув стомлений водій.

Торн протер очі й побачив на тлі червонястого вранішнього неба величні обриси монастиря.

— Ти диви… — мало не побожно прошепотів Дженнінгс.

— Може б, під’їхати ближче? — спитав Торн.

Таксист заперечливо крутнув головою.

— Мабуть, не можна, — виснував Дженнінгс.

Полишивши водія відсиплятися, вони рушили далі пішки й невдовзі опинилися серед гінкої, аж до пояса, і важкої від роси трави, що враз промочила до рубця їхній одяг. Аж ніяк не придатний до таких прогулянок, він лип до тіла, заважав іти, і вони насилу посувалися вперед. Засапаний Дженнінгс на хвильку спинився, підніс до очей камеру й зробив з десяток знімків.

— Аж очам не віриться, — прошепотів він. — Просто не віриться, хай йому чорт!

Торн нетерпляче озирнувся, і Дженнінгс підтюпцем наздогнав його. Далі вони йшли поряд, чуючи тільки власний важкий віддих та віддалені звуки співу, що, наче стогін, линули з боку монастиря.

— Який сумний спів, — сказав Дженнінгс, коли вони підійшли до брами. — Прислухайтесь: він так і бринить болем.

Той низький монотонний звук викликав мимовільний трепет; здавалось, він виходив із самого каміння стародавніх мурів, галерей та арок. Торн і Дженнінгс поволі йшли вперед, озираючись навсебіч і намагаючись дочути, звідки саме лине спів.

— Начебто звідти, — мовив Дженнінгс, показуючи в кінець довгого переходу. — А грязюка яка, ви гляньте!

Попереду, вподовж кам’яних плит переходу тяглася брудна стежина. Сила-силенна ніг, що проходили тут багато століть день крізь день, вичовгали в камені такий собі жолобок, і під час великих дощів до нього затікала вода. Та стежина вела до високої кам’яної ротонди із зачиненими важкими дерев’яними дверима. Що ближче до ротонди, то гучніше лунав спів. Прочинивши двері, Торн і Дженнінгс шанобливо задивилися на те, що діялось усередині. Здавалося, їх нараз перенесено в середньовіччя, де присутність Бога та духовна святість відчувались як щось близьке й живе. Перед ними була простора старовинна зала. Кам’яні приступки вели до узвишшя, на якому підносився великий дерев’яний хрест з вирізьбленою з каменю фігурою розп’ятого Христа. Сама каплиця була споруджена з кам’яних брил, повитих виноградними лозами, що сходилися докупи нагорі. Звідти ж таки досередини точилося сонячне проміння й освітлювало розп’яття.

— Святе місце, — прошепотів Дженнінгс.

Торн мовчки кивнув головою, і далі розглядаючись по каплиці. Погляд його впав на гурт ченців у каптурах, що, повклякавши на кам’яній підлозі, зверталися з молитвою до Бога. Спів їхній звучав зграйно, натхненно; він то понижувавсь і майже завмирав, то знов набирав сили й линув до неба. Дженнінгс видобув з кишені експонометр і намагався розгледіти в сутіні його показання.

— Сховайте цю штуку, — просичав Торн.

— Шкода, не прихопив бліца…

— Я сказав, сховайте!

Дженнінгс здивовано позирнув на Торна, але скорився. Торн мав якийсь сумовитий, відчужений вигляд, коліна в нього підтиналися, так наче щось спонукало його й собі вклякнути долі і пристати до молитви.

— Вам що — недобре? — пошепки спитав Дженнінгс.

— Я ж бо католик… — так само тихо відповів Торн.

Аж раптом погляд його застиг, утупившись кудись у сутінь. Дженнінгс повів очима в той бік і побачив інвалідне крісло на колесах, у якому сидів великий незграбний чолов’яга. На відміну від решти, що стояли навколішки, похиливши голови, цей сидів прямо, голова його була мов закам’яніла, а плечі вивернуті назад, як у спаралізованого.

— Це він? — прошепотів Дженнінгс.

Торн ствердно кивнув, очі його розширилися, наче від лихого передчуття. Вони тихенько підступили ближче, щоб розгледіти чоловіка в кріслі. Побачивши його обличчя, Дженнінгс гидливо скривився. Половина обличчя була немов розтоплена, каламутні невидющі очі непорушно втуплені догори. Замість правої руки з широкого рукава визирала порубцьована кукса.


— Ми навіть не знаємо, чи він бачить щось, чи чує, — сказав чернець, що стояв поруч зі Спіллето у внутрішньому дворі монастиря. — За весь час після тієї пожежі він не озвавсь і словом.

Вони стояли в садку, що геть заріс бур’янами й був завалений уламками статуй. Чернець, з яким вони розмовляли, після відправи вивіз крісло Спіллето з каплиці, і Торн та Дженнінгс рушили за ними, але підійшли тільки тоді, коли більше ніхто не міг їх почути.

— Братія піклується про нього, — провадив чернець, — і, коли скінчиться його покута, ми всі молитимемося, щоб він одужав.

— Покута? — перепитав Торн.

Чернець кивнув головою.

— «Горе пастиреві, який покине отару свою. Хай усохне його права рука й осліпне праве око».

— Він согрішив? — спитав Торн.

— Так.

— А можна дізнатися, в чому його гріх?

— Він зрікся Христа.

Торн і Дженнінгс здивовано перезирнулися.

— Звідки ви знаєте, що він зрікся Христа? — спитав Торн ченця.

— Зі сповіді.

— Він же не може говорити.

— То була письмова сповідь. Ліва рука в нього трохи діє.

— І в чому ж він зізнався? — не відступавсь Торн.

— А можна спитати, чому це так вас цікавить?

— Мені дуже, вкрай важливо це знати, — щиро відповів Торн. — Я просто благаю вас допомогти. Йдеться про життя чи смерть.

Чернець пильно поглянув на нього й кивнув головою.

— Ходімте зі мною.

Келія Спіллето була майже зовсім порожня. Лише вбогий солом’яник на підлозі та кам’яний стіл. Як і в каплиці, склепіння тут було відкрите, і в отвір проходило й світло, і дощ. На нерівних кам’яних плитах підлоги стояла калюжка води після вчорашньої зливи. Торн помітив, що й солом’яник ще мокрий. Невже, подумав він, усі вони отак гибіють, чи, може, це входить тільки до покути Спіллето?

— Онде на столі малюнок, — сказав чернець, коли вони пройшли вглиб келії. — Він намалював його вуглиною.

Колеса крісла рипіли на нерівних плитах. Дженнінгс і Торн спинилися перед невеликим столом, розглядаючи дивне символічне зображення, накреслене рукою священика.

— Він намалював це, коли вперше сюди потрапив, — пояснив чернець. — Ми залишили вуглину на столі, та більше він до неї не брався.

На кам’яній стільниці була кострубато надряпана людська фігурка. Незграбна, якась зігнута й спотворена, з головою, обведеною нерівним півколом. Дженнінгсову увагу одразу привернули три цифри, виписані над головою того зігнутого чоловічка. Це були шістки. Три шістки. Достоту як і на нозі в Тассоне.

— Бачите півколо над головою? — спитав чернець. — Воно означає чернечий каптур. Його каптур.

— То це автопортрет? — спитав Дженнінгс.

— Ми вважаємо, що так.

— А що це за шістки?

— Шість — це знак диявола, — відповів чернець. — Сім — благословенне число, число Христове. А шість — число сатани.

— А чому їх три? — запитав Дженнінгс.

— За нашим тлумаченням, це має означати диявольську трійцю. Сам диявол, антихрист і фальшивий пророк.

— Отець, син і святий дух, — зауважив Торн.

Чернець кивнув головою.

— Проти всього святого є своє нечисте. У цьому й суть спокуси.

— Але чому ви вважаєте, що це сповідь? — запитав Дженнінгс.

— Вам же самому спало на думку, що малюнок являє собою автопортрет, чи як там його ще назвати. А він символічно оточений пекельною трійцею.

— Одначе ви не знаєте достеменно, що саме він хотів цим сказати?

— Деталі не так важать, — відповів чернець. — Головне — що він розкаюється.

Торн і Дженнінгс пильно поглянули один на одного. Торн відчував глибокий розпач.

— Можна мені з ним поговорити? — спитав він.

— Це вам нічого не дасть.

Торн звів очі на Спіллето й аж здригнувся від вигляду його нерухомого спотвореного обличчя.

— Отче Спіллето! — голосно й повільно промовив він. — Мене звуть Торн.

Священик і далі дивився вгору. Він не поворухнувся і, як видно, не почув Торнових слів.

— Марна річ, — мовив чернець.

Але зупинити Торна було вже годі.

— Отче Спіллето! — повторив він. — Ви пам’ятаєте ту дитину? Я хочу знати, чия вона.

— Будь ласка, синьйоре… — застережливо мовив чернець.

— Ви зізналися їм! — закричав Торн. — То зізнайтеся й мені! Я хочу знати, чия то дитина!

— Я змушений попросити вас, синьйоре…

Чернець намірився був повезти крісло Спіллето до виходу, але Дженнінгс заступив йому дорогу.

— Отче Спіллето! — чимдуж заволав Торн у німотне безживне обличчя. — Я благаю вас! Де його мати? Хто вона? Будь ласка! Відповідайте!..

І раптом усе довкола здригнулось і загуло. На монастирському храмі вдарили у дзвони. Звук був такий потужний, що Торн і Дженнінгс аж зіщулилися. Страхітливий дзвін розлягався навсебіч, відбиваючись луною від монастирських мурів. Торн похилив голову й нараз побачив, що єдина рука священика, натужно тремтячи, поволі зводиться до стільниці.

— Вуглину! — крикнув він. — Дайте йому вуглину!

Дженнінгс притьмом порвався вперед, схопив зі столу вуглину і вклав її в тремтливу руку. Дзвони гули й далі, а священикова рука, затинаючись і шарпаючись за кожним ударом, шкрябала на стільниці кострубаті літери.

— Він пише якесь слово! — збуджено вигукнув Дженнінгс. — Че… е… ер…

Священика всього трусило, та він і далі силкувався водити рукою. Від болю й надлюдського напруження з рота в нього вихопився хрипкий, майже звірячий стогін.

— Далі, далі! Ну ж бо! — підганяв Торн.

— Ве… — читав Дженнінгс. — Е… те…

Зненацька дзвін урвався. Священик упустив вуглину з судомно стиснутих пальців, і голова його безсило відкинулася назад, на спинку крісла. Стражденні очі втупились у небо, обличчя вкривав рясний піт.

Відлуння дзвонів завмерло вдалині. Усі в келії стояли мовчки, дивлячись на слово, надряпане вуглиною на столі.

— Червет?.. — спитав Торн.

— Червет… — проказав за ним Дженнінгс.

— Це по-італійському?

Обидва повернулися до ченця, що так само дивився на те слово, а потім і до Спіллето.

— Вам це слово про щось говорить? — спитав Торн ченця.

— Черветері, — відповів той. — Гадаю, це Черветері.

— А що воно таке? — запитав Дженнінгс.

— Це давнє місце поховання. Ще етруське. Кладовище Сант— Анджело.

Усе тіло священика знов затрусилося, він застогнав, так наче поривався щось сказати. А тоді враз затих.

Торн і Дженнінгс поглянули на ченця. Той похитав головою і гидливо сказав:

— Черветері — це купа руїн. Там була гробниця Тухулки.

— Тухулки? — перепитав Торн.

— Був у етрусків такий бог-демон. Вони поклонялися дияволові. А ту гробницю шанували як святиню.

— Чому він написав це слово?

— Я не знаю.

— А де воно, те Черветері? — спитав Дженнінгс.

— Там нічого немає, синьйоре, крім могил… та ще здичавілих собак.

— Де воно? — нетерпляче перепитав Дженнінгс.

— Ваш шофер має знати. Кілометрів за п’ятдесят на північ від Рима.

Торн і Дженнінгс насилу добудилися таксиста, потім довго чекали при дорозі, поки він справляв у кущах свою нужду. Тепер, дізнавшись, куди хочуть їхати його пасажири, водій уже шкодував, що зв’язався з ними. Побожні люди уникали Черветері, особливо поночі, а завидна їм було туди ніяк не доїхати.

Грозова негода поширилася з Рима на околиці, і безнастанний дощ дуже вповільнював їхнє просування, а надто коли з’їхали з шосе на старий путівець, розгрузлий і вибоїстий. Один раз машина геть застрягла, вскочивши заднім колесом у баюру, і всі троє мусили вийти і штовхати її. Торн і Дженнінгс змокли до рубця й хапали дрижаки. Дженнінгс поглянув на годинник — близько півночі. Це було останнє, що він запам’ятав того дня. Потім він заснув, а коли прокинувся, машина стояла. Торн спав поряд, загорнувшись в якесь укривало. На передньому сидінні хропів водій, і Дженнінгс бачив його черевики, геть обліплені болотом.

Трохи поморочившись із ручкою, він відчинив дверці, вийшов у темряву й став біля найближчого кущика справити малу потребу. Небо на обрії вже світлішало, ніч доходила кінця. Дженнінгс напружив зір, намагаючись розгледіти, куди ж це вони заїхали. Помалу до нього дійшло, що це вже й є Черветері. Попереду виднілася шпичаста залізна огорожа, а за нею на тлі передсвітанкового неба бовваніли темні обриси надгробків.

Він повернувся до машини, ковзнув поглядом по сонному Торнові, а тоді позирнув на годинник. Було десять хвилин до п’ятої. Дженнінгс відчинив передні дверці, взяв водієві ключі, потім пішов до багажника й відімкнув його. Потемки намацав свою камеру й заклав у неї нову касету з плівкою. Перевірив бліц. Лампа сяйнула, на мить засліпивши йому очі, і він аж заточився. Потім почекав, доки очі знову звикнуть до темряви, почепив апарат на шию, і в цю мить в око йому впав монтувальний ломик, що лежав у кутку багажника серед масного ганчір’я. Дженнінгс витяг його, оглянув і застромив за пояс, а тоді тихенько зачинив багажника і подався в бік іржавої залізної огорожі. Від землі тягло холодною вогкістю, він скоро змерз і дрібно тремтів, ідучи попід огорожею в пошуках воріт. Та воріт усе не було. Дженнінгс перевірив, чи надійно висить апарат, виліз на стовбур дерева, що росло під самою огорожею, і ступив на горішню залізну перекладку. На мить утратиь рівновагу, похитнувся, і, роздерши пальто об гострий шпичак, важко гупнув додолу. Опинившись по той бік огорожі, він звівся на ноги, поправив на шиї камеру й рушив у глиб кладовища. Небо дедалі ясніло, і тепер Дженнінгс уже міг розгледіти навколо себе могили та побиті надгробки. Ті кам’яні боввани, хоча й поруйновані безжальним часом, справляли враження справжніх витворів мистецтва. Їхні потемнілі й потріскані кам’яні обличчя холодно й відчужено споглядали нічних гризунів, що шастали між могилами.

Незважаючи на вогкий вранішній холод, Дженнінгс відчув, що починає упрівати. Нервово озираючись, він посувався далі. І весь час йому здавалося, ніби за ним хтось спостерігає. Він поминав статую за статуєю, і всі вони неначе проводжали його своїми порожніми очима. Дженнінгс зупинився, щоб заспокоїтись і звести дух. Поглянув угору. Просто перед ним височіла величезна фігура ідола, що дивився на нього згори вниз із застиглим на кам’яному обличчі гнівом. Дженнінгса наче жаром усипало: вирячені очі боввана владно вимагали, щоб він забирався геть. Порослий густою шерстю лоб, широкий роздутий ніс, хижо роззявлений рот з товстими губами…

Дженнінгс переборов страх, підніс до очей камеру й зробив три знімки зі спалахом, що трьома блискавицями висвітлив кам’яне обличчя ідола…


Торн розплющив очі й побачив, що Дженнінгса немає. Він виліз із машини, роззирнувся й угледів неподалік кладовище з давніми надгробками, що на них тільки-но впали перші промені сонця.

— Дженнінгсе!

Відповіді не було. Торн підійшов ближче до огорожі кладовища й знову гукнув Дженнінгса. Віддалік почувся якийсь звук. Торн ухопився за слизьку від роси огорожу й, напруживши всі сили, переліз на той бік.

— Дженнінгсе!

Та більш не чути було ані звуку. Торн подався шукати Дженнінгса в тому лабіринті напівзруйнованих кам’яних ідолів. Посувався він повільно. Черевики чвакали в розгрузлій землі. Нараз перед ним наче із землі виросла якась страхітлива кам’яна химера, і йому стало моторошно. Мертвотна тиша довкола була важка й гнітюча. Все, що його оточувало, здавалося, раптом завмерло. Таке відчуття Торн уже колись спізнав. Тоді, в Пірфорді, коли він розгледів у темряві двоє жовтих блискучих очей, що пильнували за домом. Отож і тепер зупинився, подумавши, що й тут хтось може за ним стежити. Він поглянув на статую, яка сполохала його, і раптом помітив поряд велике розп’яття, вкопане в землю догори ногами. Торн прикипів до місця. Звідкись із-за кущів почулася хода. Хтось швидко простував до нього. Торн порвався був тікати, але ноги не корились йому, і він став наче вкопаний, з розширеними від жаху очима.

— Торне!..

Це був Дженнінгс. Засапаний, з нестямним поглядом, він продирався просто крізь кущі. Торн важко дихав, його аж тіпало. Дженнінгс швидко підійшов до нього. В руках у нього був залізний ломик.

— Знайшов! — вигукнув він. — Знайшов!

— Що ви знайшли?

— Ходімо! Йдіть за мною!

Майже бігцем вони рушили вперед. Дженнінгс перемахував через могили та повалені надгробки незгірш за справного солдата в бігу з перешкодами. Торн з останніх сил намагався не відставати від нього.

— Ось вони! — сказав Дженнінгс, зупинившись на прогалинці між надгробками. — Погляньте! Це те, що ми шукали.

Перед ними були дві могили поряд. На відміну від решти поховань, вони мали порівняно недавній вигляд; одна була звичайного розміру, друга — маленька. У головах — непримітний надгробок з іменами та датами.

— Бачите число? — збуджено спитав Дженнінгс. — Шосте червня. Шосте червня! Чотири роки тому. Мати й дитина…

Торн повільно підійшов і став, дивлячись на порослі травою пагорбки.

— Ці дві тільки й є свіжіші на всьому кладовищі, — гордо промовив Дженнінгс. — А решта всі такі давні, що й написів не розібрати.

Торн не озивався. Потім укляк біля могил і стер з надгробка порох і засохле болото, щоб прочитати написи.

— Марія Аведічі Сантойя… — вголос проказав він. — Дитя Сантойя… In morte et in nate amplexantur generationes.

— Що воно таке?

— Латина.

— А що означає?

— У смерті… І народженні… покоління з’єднуються.

— Оце знахідка!

Дженнінгс укляк поруч Торна й з подивом побачив, що той плаче. Глухо ридає, похиливши голову. Дженнінгс почекав, доки він заспокоїться.

— Ось воно… — здавлено промовив Торн. — Тепер я знаю… Тут лежить моє дитя.

— І, певно, жінка, що народила дитину, яку ви виховуєте.

Торн запитливо поглянув на нього.

— Марія Сантойя, — пояснив Дженнінгс, показуючи на надгробок. — Тут лежать мати й дитина.

Торн непевно похитав головою, ще не усвідомивши змісту його слів.

— Подумайте, — сказав Дженнінгс, — ви ж питали Спіллето, де мати. Ось вона, мати. А можливо, тут-таки й ваша дитйна.

— Але чому тут?.. У такому місці…

— Цього я не знаю.

— Чому на цьому страшному кладовищі?..

Дженнінгс дивився на Торна. Він і сам нічого не розумів.

— Є лиш один спосіб усе з’ясувати, Торне. Коли вже ми знайшли ці могили, то зможемо докопатися й до решти.

Він заніс ломика й увігнав його в землю. Ломик угруз майже до руків’я і, глухо вдаривши у щось, спинився.

— Це буде не дуже важко. Домовини всього за фут чи півтора під землею.

Дженнінгс роздовбав ломиком злежану землю, тоді заходився розгрібати її руками.

— Ви не хочете допомогти? — спитав він Торна.

Той знехотя взявся до роботи. Від холодної землі пальці в нього одразу почали дубіти.

Через півгодини, брудні, мокрі від поту, вони відкинули з бетонних домовин останні грудки землі. І лиш тоді розігнули спини.

— Дух чуєте? — спитав Дженнінгс.

— Еге ж.

— Мабуть, ховали поспіхом, не дотримуючись правил.

Торн промовчав. Душу йому краяв біль.

— Котру першу? — спитав Дженнінгс.

— А може, не треба цього робити?

— Треба.

— Якось воно не по-людському…

— Коли хочете, я покличу шофера.

Торн зціпив зуби й похитав головою.

— Тоді берімося, — сказав Дженнінгс. — Спершу велику…

Він підважив бетонне віко ломиком і трохи посунув його вбік, рівно настільки, щоб можна було вхопитися пальцями за край.

— Ну, беріться ж, хай вам абищо! — гримнув він на Торна.

Торн узявся йому допомагати, і вони, чимдуж напруживши м’язи, на превелику силу почали піднімати важенну плиту.

— Ох ти ж чорт, з добру тонну буде! — крекчучи, видушив із себе Дженнінгс.

Урешті, наваживши всім тілом, вони поставили віко майже сторч і вдержували так, поки очі їхні досліджували темну домовину.

— Боже милий! — вихопилось у Дженнінгса.

В домовині лежав труп шакала.

Черва та якісь комахи обліпили його з усіх боків, копишачись на рештках падла й шкури, що зоставалися ще на кістяку.

Торн здригнувсь і відсахнувся назад. Край віка вислизнув йому з рук, і важка бетонна плита лунко гримнула об домовину й розкололася на кілька частин. Хмара мушви шугнула вгору. Дженнінгс сполохано кинувся до Торна, послизнувся й мало не впав, але зрештою схопив його і потяг геть від могил.

— Ні! — загорлав Торн.

— Ходімо звідси!

— Ні! — не вгавав Торн. — Другу!

— Навіщо? Ми побачили все, що нам було потрібно.

— Ні, другу теж! — відчайдушно опирався Торн. — Може, й там звір!

— Ну то й що?

— Тоді, може, моя дитина ще жива!

Його безтямні очі змусили Дженнінгса спинитися й повернути назад. Він підняв з землі ломика й підважив ним менше віко. Торн нахилився, вхопився пальцями за край плити, і за секунду вона стала сторч. Обличчя Торнове спотворив біль. У маленькій домовині лежали рештки немовляти. Його крихітний череп був розтрощений на шматки.

— Голівка!.. — похлинувся слізьми Торн.

— О Боже!

— Вони вбили його!

— Ходімо звідси.

— Вони вбили мого сина! — заволав Торн несвоїм голосом.

Раптом бетонна плита впала назад на домовину, і обидва з жахом втупилися в неї.

— Вони вбили його! — ридав Торн. — Убили мою дитину!..

Дженнінгс ривком випростав його й силоміць потяг геть. Та нараз і сам зупинився й з жахом прикипів до місця.

— Торне, погляньте!

Торн повів очима туди, куди показував Дженнінгс, і побачив попереду голову великого чорного собаки-вівчарки. Його близько посаджені жовті очі хижо світилися, з розтуленої пащеки текла слина. Пес злісно загарчав. Торн і Дженнінгс стояли, мов скам’янілі. Тоді звір поволі висунувся з-за кущів, і його стало видно від голови до ніг. Він був худющий, весь у рубцях, на боці виднілася свіжа рана. Заворушились і кущі трохи збоку, й показалася ще одна собача морда, сіра й спотворена. Потім вигулькнула третя, четверта, потім ще і ще, по всьому кладовищу. Звідусіль насувалися темні тіні, і тепер їх було вже не менш як десяток — оскаженілих з голоду псів. З їхніх морд скапувала слина…

Торн і Дженнінгс так і стояли на місці, боячись не те що поворухнутись, а й поглянути один на одного. Тим часом собача зграя ще трималася на відстані й лиш моторошно повискувала.

— Вони чують… трупи… — прошепотів Дженнінгс. — Треба йти назад…

Затамувавши віддих, вони почали помалу задкувати, і в ту ж мить собаки рушили в їхній бік, низько пригнувши голови й неначе вистежуючи здобич. Торн спіткнувся й мимоволі скрикнув. Дженнінгс підхопив його і, намагаючись не виказувати тривоги, прошепотів:

— Ні в якому разі не бігти… Їм потрібні… тільки трупи…

Одначе, порівнявшися з розкритими могилами, собаки не зупинились, а неухильно посувалися вперед, і далі не спускаючи з ока їх двох. Відстань між тваринами й людьми щомить зменшувалася, пси підступали все ближче. Дженнінгс озирнувсь і з тривогою побачив, що до огорожі лишається ще не менш як сотня кроків. Торн знову спіткнувся й ухопивсь за нього, обох бив нервовий дрож. Вони позадкували далі, аж поки вперлися спинами в щось тверде. Торн здригнувся й позирнув назад. Вони стояли біля підніжжя кам’яного ідола, і тепер були наче в пастці. Собаки оточили їх з усіх боків, закривши будь-які шляхи до втечі. На якусь хвилю й хижаки, і їхні жертви, оточені вискаленими пащеками, немовби застигли. Сонце вже підбивалося над обрієм і кидало на надгробки довкола своє червонясте світло. Собаки завмерли, ніби чекаючи сигналу до нападу. Так минали секунди, Торн і Дженнінгс усе тісніше притискались один до одного, а собаки вже й пригнулися, наготувавшись до стрибка…

З войовничим погуком Дженнінгс замахнувся ломиком на чорного ватажка зграї, і пси враз порвалися до них. Дженнінгса вмить повалили, й хижі пащеки потяглися до його шиї. Він качався по землі, ремінець фотоапарата здавлював йому горло, а собаки тупцяли навколо, шукаючи нагоди вгризтися в нього зубами. Безпорадно відбиваючись, Дженнінгс притис до горла камеру і в ту ж мить почув, як у собачих зубах захрускали лінзи, — пси гризли камеру, намагаючись одірвати її від Дженнінгсової шиї.

Тим часом Торн устиг добігти до огорожі, але тут на нього кинувся ще один величезний собака й уп’явся зубами йому в спину. Торн як міг відбивався від звіра, але той учепився в нього мертвою хваткою. Джеремі впав на коліна, і в цю мить на нього напалися ще кілька псів. Клацали щелепи, бризкала слина. Торн відчайдушно одбивався, водночас намагаючись відповзти до огорожі. Скулившись мало не в клубок, він раз у раз відчував люті, пекучі укуси. Мигцем, краєм ока побачив Дженнінгса, що качався по землі, захищаючи від собачих зубів шию. Торн не зважав на біль, ним володіло лиш одне палке бажання — будь-що врятуватися. Він став рачки і, полишивши на поталу псам спину, побрався в такий спосіб далі до огорожі. Раптом рука його натрапила на щось тверде й холодне. То був ломик, якого Дженнінгс метнув на собак при самому початку сутички. Торн затис його в руці й навмання тицьнув назад. Почулося дике скавчання, і він зрозумів, що влучив. На плечі йому бризнула кров, і, обернувшись, він побачив, що в одного пса вибито око. Це додало Торнові хоробрості, він почав бити ломиком на всі боки й невдовзі спромігся зіпнутись на ноги.

Тим часом Дженнінгс відкотився до стовбура дерева. Собаки й далі люто наскакували на нього, роздираючи зубами ремінці та футляр фотоапарата. Раптом несподівано, сам собою, спалахнув бліц, і звірюки сполохано відскочили назад. Цієї хвилини Торн був уже на ногах і, несамовито вимахуючи ломиком, відступав до огорожі. Дженнінгс і собі позадкував туди, виставивши перед себе бліц, і щоразу, як пси намірялися напасти, відлякував їх спалахом. Зрештою йому пощастило дістатись огорожі.

Ще раз натисши кнопку бліца, він перебіг до Торна. А той видерся на огорожу, але, невдало повернувшись, зачепився пахвою за гострий шпичак; тоді з болісним зойком шарпнувся, подавсь уперед і важко гепнувся на землю по той бік огорожі. Дженнінгс поліз за ним, раз у раз блискаючи бліцом, а перед тим, як зіскочити з огорожі, пожбурив камерою в собак. Торн ледве тримався на ногах. Дженнінгс насилу доправив його до машини. Таксист, заціпенівши з жаху, дивився на них. Потім спробував увімкнути мотор, але ключів на місці не було. Аж тоді він вискочив з машини й допоміг Дженнінгсові втягти Торна на заднє сидіння. Дженнінгс подавсь до багажника по ключі, і тут його погляд знову впав на собак. Вони кидалися на огорожу й вили з люті, а один спробував навіть перескочити, і ще трохи — й доконав би свого, але наразився шиєю на шпичак, з пробитого горла зацебеніла кров, і він так і лишився висіти на огорожі. Решта собак, знавіснівши від духу крові, налетіли гуртом на свого ще живого товариша і вмить роздерли.

Машина рвонулася вперед. Хряснули непричинені задні дверці. Водій із жахом дивився у дзеркальце на своїх пасажирів. А вони здавалися одною суцільною купою закривавленого лахміття. Притисшись один до одного, Торн і Дженнінгс плакали, як малі діти.


РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ


У Римі таксист довіз їх до найближчого пункту невідкладної допомоги, виставив з багажника їхні речі та й поїхав. Торн ще не цілком отямився після всього, що сталося, і на неминучі запитання довелося відповідати Дженнінгсові. Він назвав вигадані прізвища й розповів історію, яка здалася медикам досить правдоподібною. Мовляв, вони вдвох добряче випили й забрели на приватні угіддя, знехтувавши застережні таблички, що територію охороняють сторожові собаки; це було десь у передмісті, але де саме, він не пам’ятав — пригадував тільки, що там була висока шпичаста огорожа, об яку поранився, падаючи, його приятель. Їм обробили рани, впорснули протиправцеву сироватку й звеліли з’явитися через тиждень на контрольний аналіз крові. Вони перевдяглися в те, що мали у валізах, і пішли собі. Потім надибали скромний готельчик і записалися під вигаданими прізвищами. Портьє зажадав плату наперед і тільки тоді дав їм ключа від кімнати.

Торн одразу ж узявся до телефону, намагаючись зв’язатися з Кетрін. Тим часом Дженнінгс неспокійно походжав по кімнаті, думаючи про своє.

— Вони ж могли вас загризти, але не загризли, — збуджено сказав він. — Їм потрібен був я, вони добиралися до моєї шиї!

Торн звів руку, прохаючи його помовчати, і крізь сорочку стало видно велику криваву пляму на боці під пахвою.

— Ви чуєте мене, Торне? Їм потрібна була моя шия!

— Алло, це лікарня?.. Так-так, палата чотири-А!..

— Боже милий, коли б не моя камера… — правив своєї Дженнінгс.

— Заждіть, будь ласка, в мене розмова з Лондоном…

— Ми повинні якось діяти, Торне! Чуєте?

Торн обернувся до нього й придивився до ран на його шиї.

— Знайдіть мені місто Мегіддо, — тихо мовив він.

— Де це я, в біса, його знайду?

— Не знаю. Підіть до бібліотеки.

— До бібліотеки? Ото ще бісова халепа!

— Алло! — заговорив Торн у трубку. — Кетрін, це ти?..


Кетрін дочула в чоловіковому голосі неспокій і трохи звелася на лікарняному ліжку. Трубку вона тримала цілою рукою, друга, забрана в гіпс, лежала непорушно.

— З тобою все гаразд? — квапливо запитав Торн.

— Так. А з тобою?

— І зі мною. Просто я хотів допевнитися…

— Де ти?

— У Римі. В готелі «Імператоре».

— Щось сталося?

— Та ні, нічого.

— Ти не захворів?

— Ні, я тільки боявся…

— Повертайся, Джері.

— Ще не можу.

— Мені страшно…

— Тобі нема чого боятися.

— Я дзвонила додому, але там ніхто не бере трубки.

Торн поглянув на Дженнінгса. Той перевдягав сорочку, збираючись кудись іти.

— Джері, — сказала Кетрін, — гадаю, мені краще буде лежати вдома.

— Залишайся в лікарні, — попросив Торн.

— Я хвилююся за Деміена.

— Не потикайся в дім, Кетрін!

— Мені треба

— Ти мене чуєш, Кетрін? І думати про це забудь!

Кетрін помовчала, стривоженачоловіковим тоном.

— Якщо ти боїшся за мене, — сказала по паузі, — то даремно. Я побалакала з психіатром і почала дещо розуміти. Усе це сталося зовсім не через Деміена, а через мене саму.

— Кетрін…

— Ні, ти послухай. Я тепер приймаю літіум. Це засіб проти депресії. І він мені добре допомагає. Я хочу додому. Хочу, щоб ти повернувся… — Голос її нараз захрип, і вона на хвильку змовкла. — І щоб усе було добре.

— Хто дав тобі літіум? — спитав Торн.

— Доктор Грайєр.

— Залишся в лікарні, Кетрін. Не виписуйся, поки я не вернусь.

— Я хочу додому, Джері.

— Бога ради…

— Я почуваю себе добре!

— Ні, не добре!

— Не турбуйся…

— Кетрін!

— Я поїду додому, Джері.

— Ні. Чекай, я повернуся.

— Коли?

— Завтра вранці.

— А що, як дома щось негаразд? Я туди дзвонила…

— Так, дома негаразд, Кетрін.

Від цих слів Кетрін аж затрусило, і вона знову змовкла.

— Джері, — тихо спитала нарешті, — що там сталося?

— Це не телефонна розмова, — лагідно відказав Торн.

— Що сталося?! Що негаразд у нашому домі?!

— Чекай на мене. Не залишай лікарні. Вранці я приїду і все тобі поясню.

— Ну будь ласка…

— Це не через тебе, Кетрін. З тобою все гаразд.

— Про що ти говориш?!

Дженнінгс поглянув на Торна й похмуро похитав головою.

— Джері!..

— Це чужа дитина, Кетрін. Деміен — не наш син.

— Що?!

— Не вертайся додому, — ще раз остеріг Торн. — Чекай на мене.

Він поклав трубку, і Кетрін, вражена його словами, так і лишилася сидіти в ліжку. По шторі на вікні її палати на сьомому поверсі перебігали якісь тіні, і тихий вітерець злегка ворушив матерію. Нараз Кетрін усвідомила, що почуття гнітючого страху полишає її. Літіум діяв, і голова в неї була ясна. Кетрін зняла трубку й набрала номер Пірфорда. І знов там ніхто не озвався. Тоді вона повернулася до переговорного пристрою на стіні над ліжком і з зусиллям натиснула кнопку.

— Слухаю вас, мем, — почувся голос чергової сестри.

— Я хочу виписатися. З ким я маю про це поговорити?

— Вам треба дістати дозвіл вашого лікаря.

— Знайдіть його, будь ласка, і попросіть, щоб зайшов до мене.

— Спробую.

Голос замовк, і Кетрін знов лишилася сама-одна серед цілковитої тиші. Доглядальниця принесла обід, та вона не мала апетиту. На таці стояло маленьке блюдечко з желе. Кетрін випадково зачепила його, желе було холоднувате, приємне на дотик, і вона поволі розтирала його між пальцями…

… Далеко від лікарні, на кладовищі Черветері також було тихо. Небо хмарилось, як перед грозою, і тишу порушував лише глухий шурхіт землі. То біля двох розритих могил два великі собаки без упину, мов заведені, гребли лапами, закидаючи бетонні домовини. Земля м’яко падала на віка, що закривали від очей рештки шакала та дитини. А неподалік, на високій шпичастій огорожі висів пошматований, спотворений труп собаки. Аж раптом один з тих двох великих псів закинув голову назад і низько, тужливо завив. Цей собачий плач луною покотився по кладовищу, чимдалі набираючи сили, і всі інші собаки приєдналися до нього, аж поки все навколо виповнилося тим незграйним моторошним виттям…

… У лікарняній палаті Кетрін знову простягла руку до кнопки переговорного пристрою, і в голосі її звучало нетерпіння.

— Є там хто-небудь? — спитала вона.

— Слухаю вас, — озвалася чергова.

— Я просила прислати до мене лікаря.

— На жаль, це неможливо. Він на операції.

На обличчі в Кетрін відбилося роздратування.

— А ви не могли б прийти сюди й допомогти мені?

— Я пришлю кого-небудь.

— Тільки скоріш.

— Постараюся.

Кетрін важко підвелася з ліжка і, похитуючись, рушила до стінної шафи. Там вона одразу знайшла свій одяг. Плаття нагадувало кроєм халат, і надягти його було неважко, а от нічна сорочка, що була на Кетрін, застібалася біля шиї, і, поглянувши у дзеркало, Кетрін подумала, що з рукою в гіпсі їй навряд чи вдасться зняти сорочку самій. Вона була пошита з легкої пурпурової тканини й не дуже пасувала хворій з такими травмами. Дедалі дужче нервуючись, Кетрін шарпнула комір здоровою рукою, але він не подався. І раптом ґудзики розстебнулися самі собою, і вона спробувала стягти сорочку через голову, та тільки заплуталася в пурпурових складках. Вона силкувалася вивільнитись, одначе натомість ще тугіше затягувала збиту жужмом тканину навколо шиї, і її почала охоплювати справжня паніка…

… Тим часом над кладовищем Черветері аж повітря двигтіло від несамовитого собачого виття…

… Раптом двері до палати відчинились, і Кетрін враз зітхнула з полегкістю: нарешті надійшда допомога.

— Хто це? — спитала вона, намагаючись роздивитися крізь зібгану сорочку, хто прийшов.

Відповіді не було.

— Тут є хто-небудь?..

І нараз Кетрін злякано завмерла.

Перед нею стояла місіс Бейлок. Обличчя її було густо напудрене, на губах ясно-червоною помадою намальована страхітлива усмішка. Кетрін мовчки дивилась, як огрядна нянька пройшла повз неї, широко розчинила вікно й визирнула вниз.

— Може б, ви… допомогли мені… — ледь чутно мовила Кетрін. — Я… здається, трохи заплуталась…

Місіс Бейлок тільки гмукнула, і від цього осміху Кетрін уся похолола.

— Гарна нині днина, Кетрін, — сказала нянька. — Приємно буде трохи політати…

Вона ступила вперед і міцно вхопила Кетрін за нічну сорочку.

— Прошу вас… — благально мовила Кетрін.

Їхні очі зустрілись востаннє.

— Ви така красуня, — сказала місіс Бейлок. — Зробіть нам цілунок ручкою!

Вона навалилася на Кетрін, притисла її до підвіконня і, обхопивши дебелими ручиськами, випхнула за вікно.

Машина «швидкої допомоги» з червоною мигавкою та пронизливою сиреною під’їхала до приймального відділення лікарні саме в ту мить, коли з вікна сьомого поверху випала жінка з головою, огорнутою легкою пурпуровою тканиною. Вона летіла довго, але ніхто не помітив її, аж поки вона не впала на дах «швидкої допомоги». Потім тіло її востаннє сіпнулось і заклякло навіки…

Тієї ж таки миті на кладовищі Черветері запала тиша. Могили було закидано, і всі собаки поховалися в кущах.


Торн був такий стомлений, що одразу ж заснув. Збудив його телефонний дзвоник. За вікном стояла темрява. Дженнінгс ще не повернувся.

— Слухаю, — сонним голосом озвався Торн.

То був доктор Беккер; його стривожений голос не віщував нічого доброго.

— Нарешті добився до вас, — сказав він. — Назва готелю була записана в Кетрін на тумбочці, але я насилу розшукав…

— Що сталося?

— Дуже прикро, що доводиться говорити про це по телефону..

— Що сталося?

— Кетрін викинулася з вікна лікарні.

— Що-о?.. — тільки й видушив із себе Торн.

— Вона вмерла, містере Торн… Ми зробили все, що могли…

Горло Торнові так здавило, що він не міг говорити.

— Ми не знаємо достеменно, як це сталося. Вона хотіла виписатися з лікарні, а потім раптом отаке…

— Вмерла?.. — насилу ворушачи язиком, спитав Торн.

— Так, одразу ж. Удар був такий, що розколовся череп.

Торн хрипко застогнав і опустив трубку.

— Містере Торн!.. — покликав лікар. — Містере Торн!..

Але Торн уже поклав трубку. Він лежав у темній кімнаті й голосно плакав, і його ридання чути було в коридорі. Нічний черговий прибіг і постукав у двері, але в номері враз стало тихо, і в подальші кілька годин звідти не долинало й звуку.

Близько півночі повернувся Дженнінгс. Його незграбна постать була зігнута від утоми. Він увійшов і подивився на Торна, що лежав крижем на ліжку.

— Торне…

— Еге, — ледь чутно озвався Торн.

— Я був у бібліотеці, в клубі автоаматорів, потім заходив до географічного наукового товариства.

Торн нічого не сказав, і Дженнінгс знесилено повалився на друге ліжко. Йому знову впала в око страшна пляма в Торна на боці.

— Я дізнався все про те місто Мегіддо. Назва ця походить від слова «Армагеддон», що означає кінець світу.

— Де воно? — байдуже запитав Торн.

— Боюся, що під землею, футів на п’ятдесят завглибшки. Десь у передмісті Єрусалима. Там тепер провадять розкопки. Кажуть, ніби якийсь американський університет.

— Треба їхати туди, — пошепки сказав Торн.

Дженнінгс кивнув головою і протягло зітхнув.

— От якби ви ще пригадали прізвище того старого…

— Бугенгаген.

Дженнінгс марно намагався зустрітися з ним поглядом.

— Бугенгаген?

— Так. І вірші я теж пригадав.

В очах Дженнінгса був подив.

— Прізвище чоловіка, до якого ви маєте звернутися, — Бугенгаген?

— Так.

— Бугенгаген — це відомий екзорсист, фахівець з вигнання диявола з людини. Він жив у сімнадцятому столітті. Про нього згадується в одній з наших книжок.

— Священик назвав саме це прізвище, — промовив Торн рівним, безвиразним тоном. — Я все пригадав. Усе, що він казав.

— Хвалити Бога! — зітхнув Дженнінгс.

— «Як знов єврей Сіон посяде… — майже пошепки почав Торн. — І в небі знак побачать люди… І Рим оновлення урядить… Більш світу білого не буде…»

Дженнінгс напружено слухав у темряві. Попервах здивований тим незвичним — байдужим і відчуженим — тоном, яким говорив тепер Торн, він зрештою збагнув, що в душі посла відбувся якийсь глибокий і необоротний злам.

— «Звірюка зрине із пучини… — Так само тихо й рівно провадив Торн. — На брата брат з мечем повстане… І буде битва до загину… Аж поки упаде останній…» — І замовк.

Дженнінгс одійшов до вікна, перечекав, поки затихне сирена поліційної машини, що проїжджала внизу, а тоді спитав:

— Що сталося, Торне?

— Кетрін загинула, — байдужно відказав Торн. — Тепер треба, щоб і дитина вмерла.

Вони дослухалися до нічних звуків, що линули з вулиці, і жоден не склепив очей до світання. О восьмій ранку Торн зателефонував до авіаагентства й замовив квитки на денний рейс до Ізраїлю.


Торн чимало помандрував по світі, але в Ізраїлі ще ніколи не був. Усі його знання про цю країну були почерпнуті з газет та ще з біблійних цитат, що їх він кілька тижнів тому вишукував для своєї доповіді. Його здивувало те, що Ізраїль виявився цілком сучасною державою. Цей край, що існував ще за єгипетських фараонів, а зовсім недавно народився знов, скидався на величезний будівельний майданчик посеред сухої пустелі. Це небо, що колись бачило втечу євреїв з Єгипту, тепер скрізь і всюди підпирали висотні будинки та готелі.

Звідусіль линув гомін новобудов. Гігантські підйомні крани посувалися, мов химерні механічні слони, захоплюючи своїми хоботами й переносячи величезні вантажі. Здавалося, місто поспішає розростатися навсебіч. Асфальт у багатьох місцях був розбитий — дороги, споруджені зовсім недавно, вже застаріли, і їх перебудовувано наново. Скрізь впадали в око реклами, що кликали на екскурсії по Святій Землі. Поліція в аеропорту теж не сиділа без діла — трусила валізи та сумки пасажирів, вишукуючи серед них потенційних диверсантів. Торна й Дженнінгса також пропустили не одразу: їхні синці та подряпини викликали в поліцаїв підозру. Щоб не виказувати себе як американського урядовця, Торн пред’явив свій загальногромадянський паспорт. Він волів не привертати до себе уваги, а для цього слід було нічим не вирізнятися серед інших.

На таксі вони дісталися до готелю «Гілтон», потім пішли до салону чоловічого одягу й придбали собі легкі світлі костюми. Спека в місті, серед бетону та асфальту, ставала все дошкульнішою. Піт роз’ятрював Торнову рану під пахвою, і вона боліла ще дужче. З рани й досі точилася кров, і Дженнінгс, помітивши це, порадив Торнові звернутися до лікаря. Але той відмовився. Ним володіло єдине бажання — скоріше знайти того старого, Бугенгагена.


Поки вони блукали містом, надворі посутеніло. Торн і Дженніни. стомлено брели вулицею. Торн зовсім охляв і дуже спітнів, отож вони зайшли до відкритого кафе й замовили чаю. Тепер їм майже не було про що розмовляти. Торн і перед тим здебільшого мовчав, і Дженнінгс почував себе ні в сих, ні в тих. Знічев’я він дивився на перехожих і раптом побачив двох молодих жінок, що завернули до кафе.

— А знаєте, що нам треба? — сказав він Торнові. — Трохи розважитись.

Торн повів очима за його поглядом і теж побачив тих жінок — вони наближалися до їхнього столика.

— Я беру меншу на зріст, — сказав Дженнінгс.

Торн неприязно поглянув на нього. А Дженнінгс уже встав і чемно запросив жінок підсісти до них.

— Ви говорите по-англійському? — спитав він, коли ті всілися.

Незнання англійської жіночки компенсували усмішками.

— Так навіть краще, — обернувшись до Торна, зауважив Дженнінгс. — Усе, що треба, можна показати на мигах.

Торнові стало гидко.

— Я піду до готелю, — мовив він.

— Стривайте, подивимося, що в них за меню.

— Я не хочу їсти.

— Певне ж, є щось екзотичне, — посміхнувся Дженнінгс.

Аж тепер Торн зрозумів, на що він натякає, отож мовчки підвівся й пішов.

— Не зважайте, — сказав Дженнінгс жіночкам. — Він антисеміт.

Вийшовши з кафе, Торн озирнувся на Дженнінгса. Побачивши, що той уже пустив у діло руки, він рішуче повернувся й рушив у темряву.

Він брів неквапно, без певної мети, і його раз у раз, наче хвилями, затоплювало гостре відчуття горя. Біль у рані пульсував дедалі дужче, все навколо було незнайоме й чуже. Торн подумав, що навіть якби його зараз спостигла смерть, він навряд чи й злякався б. Коли він поминав якийсь нічний заклад, швейцар спробував ухопити його за рукав, припрошуючи зайти туди. Але він неухильно простував уперед, не бачачи й не чуючи нічого навколо, не помічаючи навіть мерехтливого світла вуличних ліхтарів. Раптом попереду йому впав у око гурт людей, що виходили з синагоги, а порівнявшися з нею, він побачив відчинені двері і зайшов туди. У дальшому кінці храму сяяла підсвічена зірка Давида, а внизу під склом лежали священні тексти на стародавніх сувоях. Торн підійшов ближче, сам-один серед лункої тиші.

— Чим можу вам прислужитися? — почувся голос із темряви. Торн обернувсь і побачив старого рабина, що вийшов на світло. Він був одягнений у все чорне і трохи накульгував. На голові мав невеличку вугласту шапочку, що надавала йому ще поважнішого вигляду.

— Це — найдавніша тора в Ізраїлі, — промовив старий, показуючи на сувої. — Її розкопали на узбережжі Червоного моря.

Торн придивлявся до рабина, в чиїх сумних, затуманених катарактою очах світилася гордість.

— Земля Ізраїльська має прадавню історію, — стиха провадив рабин. — Аж жаль, що доводиться топтати її ногами. — Він обернувся до Торна й усміхнувся. — А ви приїжджий?

— Так.

— Що ви тут робите?

— Розшукую одного чоловіка.

— Я теж приїхав сюди за тим самим. Шукаю свою сестру. Та так і не знайшов. — Старий знову сумно всміхнувся. — Може, ми ходимо й по ній…

Запала мовчанка. Старий простяг руку й вимкнув верхнє світло.

— Може, ви коли чули таке прізвище — Бугенгаген? — спитав Торн.

— Це польське прізвище?

— Я не знаю.

— Він живе в Ізраїлі?

— Начебто так.

— А хто він за фахом?

Торн зніяковіло похитав головою.

— Я не знаю.

Деякий час вони мовчки стояли в сутіні. Рабин напружено думав, так ніби намагався пригадати.

— Ви знаєте щось про тих, хто виганяє з людей диявола? — спитав Торн.

— Диявола? — недовірливо всміхнувся старий. — Із людей?

— Так.

Рабин засміявся й махнув рукою.

— Такого не буває.

— Та ні, буває.

— Ніякого диявола нема. Просто нема, та й годі. — І, тихенько хихочучи, немов почув дотепний жарт, старий зник у темряві.

Торн ще раз поглянув на священні сувої, а тоді повернувся і вийшов на вулицю.


Дженнінгс повернувся до готелю аж уранці. Він не став розповідати Торнові про свої нічні пригоди, а одразу ж пішов до ванної і, навіть не причинивши за собою двері, почав мочитися в складені ковшиком долоні й обмивати сечею геніталії. Потім помітив, що Торн гидливо спостерігає його дивні маніпуляції, і весело ошкірився.

— Мене навчили цього англійські льотчики. Помагає незгірш за пеніцилін.

Торн зачинив двері до ванної і терпляче дожидав, поки репортер одягнеться. Його вже нудило від Дженнінгса. Але залишатися самому було ще гірше.

— Ходімо, — сказав той, беручи свою сумку з фотоапаратами. — Я придбав квитки на екскурсію по розкопках.

Вони їхали в мікроавтобусі з десятьма іншими екскурсантами старими кварталами Єрусалима: Спинилися біля Стіни плачу, і всі їхні супутники вискочили з автобуса й кинулись фотографуватися. Навіть і в цьому місці печалі йшла жвава торгівля: серед натовпу заплаканих євреїв снували продавці, вихваляли свій товар, від гарячих сосисок до пластикових розп’ять. Дженнінгс купив два такі розп’яття, одне почепив на шию собі, а друге простяг Торнові.

— Надіньте, друже. Може, знадобиться.

Але Торн відмовився. Його дратував Дженнінгс, що поводився так, ніби приїхав сюди розважатись.

Переїзд пустелею був зовсім нецікавий. Гід розповідав про недавні воєнні дії між ізраїльтянами й арабами, про Голанські висоти, де точились особливо запеклі бої. Вони поминули селище Даа-Лот, де арабські терористи по-звірячому розправилися з групою єврейських школярів. Розповівши про це, гід додав, що ці жертви не лишилися невідомщені: було захоплено й розстріляно іншу арабську банду, а тіла страчених інші єврейські школярі розтовкли ногами на криваве місиво.

— Отож не дивно, чого тут стоїть такий плач, — пробурмотів Дженнінгс.

Торн не озвався, і решту дороги вони сиділи мовчки.

Коли нарешті приїхали до місця розкопок, туристи вже добряче притомилися й нарікали на спеку. Гід показав обгороджену мотузками ділянку й пояснив, які там проводяться роботи. Просто в них під ногами простягалися каменярні та копальні царя Соломона, складна й заплутана іригаційна мережа, що, судячи з усього, сягала аж до Єрусалима. Десь серед неї лежали руїни стародавнього міста. Багато хто вважав, що саме там було написано біблійні тексти. Їх знайшли у глиняних дзбанах, дбайливо загорнутих у полотно. Історії, записані на тих сувоях, дуже подібні до викладених у книгах Старого Завіту. Розкопки виявилися далеко не простим ділом, бо ж ніхто не знав до пуття, де те місто, і його відкопували мало-помалу, руками — ніяка техніка тут не годилася.

Поки гід усе це розказував, Дженнінгс і Торн натрапили на студента-археолога, але й від нього не довідались майже нічого нового. Прізвища Бугенгаген студенти не чули, а про місто Мегіддо знали тільки те, що багато століть тому воно зникло під землею внаслідок якогось стихійного лиха. Можливо, це був землетрус, але найімовірніше — повінь, бо археологи знайшли в цьому віддаленому від великих водойм місці черепашки.

Торн і Дженнінгс повернулися до готелю, а трохи згодом вирушили в напрямі базару. Дорогою вони раз у раз питали перехожих, чи не знає хто прізвища Бугенгаген, але воно нікому ні про що не говорило. Одначе вони вперто шукали далі — й до кінця того дня, й наступного ранку. Торн уже був на грані розпачу, він геть знесилів і ледве пересував ноги. Зате Дженнінгс не занепадав духом, мотався по місту, запитуючи про Бугенгагена в крамницях, майстернях, телефонних довідкових бюро і навіть у поліції.

— А може, він змінив прізвище, — зітхнув Дженнінгс другого дня» коли вони сіли перепочити на лаві в парку. — Може, він тепер Джордж Буген, чи Джім Гаген, чи Іззі Гагенберг…

Через день вони переїхали до старого Єрусалима й оселилися в невеличкому готелі. Знов і знов никали серед місцевого люду, сподіваючись натрапити на когось, хто бодай раз чув це незвичайне прізвище. Але все було марно.

— Схоже на те, що пора відступитися, — сказав Дженнінгс, — стоячи на веранді біля вікна їхньої кімнати.

У кімнаті було задушно. Торн лежав на ліжку, спливаючи потом.

— Якщо цей Бугенгаген тут єдиний, нам його нізащо не знайти, — провадив Дженнінгс. — Але поки що все говорить за те, що його взагалі не існує. — Він повернувся до кімнати й почав шукати сигарети. — Хай йому чорт, той малий священик весь час був стуманілий від морфіну, а ми так легко взяли на віру все, що він казав. Ще добре, що він не послав нас на Місяць, а то б ми повідморожували собі гепи… — Дженнінгс важко сів на ліжко й подивився на Торна. — Не розумію, що це зі мною, Торне. Ще кілька днів тому я й тіні сумніву не мав, що треба шукати, а тепер усе воно здається мені геть безглуздим.

Торн кивнув головою, і скривившись од болю, сів на ліжку. Тоді зняв бинт, і Дженнінгс аж на обличчі змінився, побачивши відкриту рану.

— Не до вподоби мені це.

— Ет, пусте.

— Ще, гляди, зараження почнеться.

— Пусте, — повторив Торн.

— Чому ви не хочете, щоб я знайшов вам лікаря?

— Знайдіть краще того старого, — буркнув Торн. — Це єдиний, кого мені треба.

Дженнінгс хотів був щось заперечити, але його випередив тихий стук у двері. Відчинивши, він побачив якогось злидаря. То був невисокий на зріст літній араб, голий до пояса. Араб усміхнувся, сяйнувши золотим зубом, і дуже чемно вклонився.

— Чого вам треба? — спитав Дженнінгс.

— Це ви шукаєте старого?

Дженнінгс і Торн швидко перезирнулися.

— Якого старого? — обережно запитав Дженнінгс.

— Мені сказали на базарі, що ви шукаєте старого.

— Так, ми шукаємо одного чоловіка, — сказав Дженнінгс.

— Я проведу вас до нього.

Торн із зусиллям підвівся і промовисто поглянув на Дженнінгса.

— Швидко, швидко, — поквапив їх араб. — Він каже, ви встигли приїхати вчасно.

Вони вирушили пішки старими єрусалимськими вуличками. Йшли швидко, мовчки. Невеличкий араб, навдивовижу моторний як на свій вік, простував попереду. Торн і Дженнінгс чимдуж налягали на ноги, щоб не відставати, але він раптом зник у базарній юрбі й так само раптово зринув аж ген по той бік. Здавалося, його потішала їхня забарність, і він весь час тримався на кільканадцять кроків попереду, спритно пірнаючи в криві завулки та підворіття. Коли Торн із Дженнінгсом нарешті здогнали його, засапані й мокрі від поту, араб стояв і осміхався, мов чеширський кіт. Як видно, то був кінець їхнього походу, але перед ними височів глухий цегляний мур. І обидва водночас подумали, що їх пошито в дурні.

— Униз, — мовив араб і, піднявши якусь решітку, показав, куди лізти.

— Що за чортівня! — обурився Дженнінгс.

— Швидко, швидко, — сказав араб і знов осміхнувся.

Торн і Дженнінгс перезирнулись і мовчки скорилися. Араб спустився за ними. У підземеллі було темно, і він запалив смолоскип. А тоді квапливо пішов попереду, ведучи їх усе глибше вниз. У тьмяному світлі смолоскипа вони ледве бачили під ногами слизькі сходи з грубо обтесаного каменю. Там-таки проходила каналізаційна система, і все навколо було вкрите якимись лиснючими темними пагонами, що гидко тхнули й заважали йти. Сходами вони спускалися не так прудко, обережно, та коли зійшли на рівне, араб знову наддав ходи. Торн і Дженнінгс спробували бігти за ним, але раз у раз спотикалися на слизькому камінні. Тим часом араб швидко віддалявся, і скоро його смолоскип почав скидатися на манюсіньку світну цятку ген попереду. Торна й Дженнінгса огорнула глибока сутінь, перехід попереду дедалі звужувався й неначе ловив їх у кам’яний мішок, і вони вже насилу посувалися поряд. Цей тунель чимось скидався на зрошувальний канал, і Торнові раптом подумалося, чи не йдуть оце вони «складною і заплутаною іригаційною мережею», про яку розповідав гід у пустелі. Вони вже пробиралися вперед навпомацки серед темряви й каміння, і їхня хода гучно відлунювала в напруженій тиші. Світна цятка смолоскипа остаточно зникла з очей, Торн і Дженнінгс спинилися й нараз усвідомили, що зосталися самі. Вони не бачили один одного, але кожен чув важкий віддих товариша.

— Дженнінгсе… — здавлено мовив Торн.

— Я тут.

— Я нічого не бачу.

— Той мерзотник…

— Почекайте мене.

— Нема чого чекати, — сказав Дженнінгс. — Ми вперлися в стіну.

Торн ступив уперед, порівнявсь із Дженнінгсом і відчув під рукою холодний камінь. Глухий кут. Араб наче крізь землю провалився.

— Він не міг пройти далі вперед, я певен, — пробурмотів Дженнінгс. — Іншої дороги нема.

Він запалив сірника й освітив кам’яний закуток, в якому вони опинились. То було щось ніби склеп: низька стеля нависала просто в них над головою, у вологих тріщинах кишіли таргани.

— Що це — стічний канал? — спитав Торн.

— Тут справді вогко, — озвався Дженнінгс. — 3 чого б то, в біса, тут так вогко?

Сірник згас, і їх знов огорнула темрява.

— Нагорі ж пустеля. Звідки, чорти її бери, ця вода? — провадив Дженнінгс.

— Певно, десь має бути підземне джерело, — висловив припущення Торн.

— Або підземне озеро. Та й не диво буде, якщо десь поблизу виявиться велика маса води. Вони ж бо знайшли там у пустелі черепашки, то, може, після того землетрусу й виникло природне водоймище.

Торн нічого на це не сказав — він ніяк не міг звести дух.

— Ходімо, — тільки й видушив із себе.

— Крізь стіну?

— Назад. Треба вибиратися звідси.

Поверталися навпомацки, ковзаючи долонями по слизьким кам’яним стінам. Посувалися ледь-ледь, і кожний крок коштував більших зусиль, ніж добра миля. Раптом Дженнінгсова рука зірвалася в порожнечу.

— Торне!.. — Він узяв Торна за руку й притяг ближче до себе.

Під прямим кутом до їхнього тунелю починався інший перехід.

Певно, вони не помітили його в темряві й проминули.

— Там у кінці світло, — прошепотів Торн.

— Мабуть, то наш дотепний провідник.

Вони поволі рушили вперед тим переходом. Тепер під ногами в них було щось на зразок грубої бруківки, яка привела їх до такої собі печери з кам’яними стінами; але вони не сягали стелі й угорі скидалися на зубці. Заглянувши досередини, Торн і Дженнінгс побачили, що світло, яке вони помітили з того кінця переходу, йде не від смолоскипа. Ця своєрідна зала була добре освітлена кількома висячими світильниками під стелею. Посередині стояли два чоловіки й дивилися на прибульців так, наче давно вже їх дожидали. Один з них був той самий злидар-араб, його загашений смолоскип лежав долі поруч нього. Другий — старий чоловік у шортах кольору хакі та сорочці з короткими рукавами, схожий з вигляду на археологів, яких вони бачили на розкопках у пустелі. Він мав дуже серйозний вираз обличчя, блідого й виснаженого, а просякнута потом сорочка липла до кощавого тіла. Позад нього Торн і Дженнінгс розгледіли грубий дерев’яний стіл, завалений паперами та сувоями.

Переступивши через уламки каміння, що правили за поріг, вони ввійшли до печери й мовчки стали, мружачи очі на несподівано яскраве світло. На стінах було видно невиразні обриси будинків, якихось сходів, немовби вкарбовані просто в камінь. Під ногами була звичайнісінька земля, але подекуди прозирали латки грубої бруківки, які говорили про те, що за давніх часів тут проходила вулиця.

— Двісті дирхемів, — сказав араб і простяг руку.

— Ви можете йому заплатити? — спитав старий чоловік у шортах.

Торн і Дженнінгс здивовано втупилися в нього. Старий здвигнув плечима, ніби вибачаючись.

— Ви… — почав був Дженнінгс і затну вся, бо старий уже ствердно кивнув головою. — Ви… Бугенгаген?

— Так.

Дженнінгс підозріло зміряв його поглядом.

— Бугенгаген — це екзорсист, що виганяв з людей диявола й жив у сімнадцятому столітті.

— Атож, був такий дев’ять поколінь тому.

— А ви…

— А я останній з цього роду, — знову перебив його старий, — і найневдатніший.

Він пішов до свого столу й важко, із зусиллям, сів на стілець. Обличчя його опинилося в світловому колі; воно було таке бліде, що здавалося прозорим, і крізь шкіру чітко прозирали вени. Нараз воно напружилось, і на нього лягла темна тінь смутку.

— Що це за місце? — спитав Торн.

— Стародавній Ізреєль, місто Мегіддо, — байдужо відповів старий. — Моя фортеця і моя в’язниця. Тут починалося християнство.

— Ваша в’язниця?.. — здивувався Торн.

— З погляду географії це справді самісінький осередок християнства. А тому, поки я тут, ніщо не може заподіяти мені шкоди… — Старий замовк, видимо чекаючи їхньої реакції.

На обличчях у Торна й Дженнінгса відбився крайній подив.

— Чи не могли б ви заплатити моєму посланцеві? — нагадав господар.

Торн сягнув рукою до кишені й видобув кілька банкнот. Араб схопив гроші і відразу зник, залишивши їх утрьох. У печері було холодно й вогко. Торн і Дженнінгс, щулячись і тремтячи, роззиралися навколо.

— На цьому майдані, — повів рукою Бугенгаген, — колись марширували римські воїни, а місцеві діди, сидячи на кам’яних лавах, вели розмови про народження Ісуса Христа. Те, що вони казали, було дуже ретельно записано тут, — він кинув пальцем на обриси будинків на стінах, — а потім зібрано в книги, що тепер відомі нам під загальною назвою Біблії.

Дженнінгс озирнувся на темний перехід позаду, і Бугенгаген помітив його погляд.

— Атож, тут ціле місто, — сказав він. — Тридцять п’ять миль з півночі на південь. Майже скрізь ще можна пройти. Але там нагорі ведуть розкопки, і від цього трапляються обвали. Коли докопаються сюди, тут залишиться купа руїн… — Старий замовк, як видно, з сумом уявивши собі такий кінець. — Одначе така вже людська природа, правда ж? Заведено вважати, що все видиме має бути на поверхні.

Торн і Дженнінгс стояли мовчки, намагаючись осягти розумом усе побачене й почуте тут, під землею.

— А той невеличкий священик? — спитав Бугенгаген. — Він уже помер?

Торн аж здригнувся на згадку про Тассоне і, переборюючи жах, відповів:

— Так.

— Тоді сідайте, містере Торн. Нам з вами треба братися до діла.

Торн не зрушив з місця, і старий перевів погляд на Джоннінгса.

— Ви нам пробачте, але про це має знати лише містер Торн.

— У цьому ділі ми з ним разом, — відказав Дженнінгс.

— Ні, на жаль, це не так.

— Це ж я його сюди привіз.

— Я певен, що він дуже вдячний вам за це.

— Торне!..

— Робіть, як він каже, — сухо кинув Торн.

Дженнінгсове обличчя викривилось від образи.

— То де, в біса, мені на нього чекати?

— Візьміть одну лампу, — відповів Бугенгаген.

Дженнінгс мусив скоритися. Гнівно зиркнувши на Торна, він одчепив з гачка лампу й рушив до темного переходу.

Запала ніякова пауза. Старий підвівся з-за столу й чекав, поки затихне вдалині Дженнінгсова хода.

— Ви йому довіряєте? — спитав він Торна.

— Так.

— Не слід довіряти нікому.

Бугенгаген одвернувся, понишпорив у шафі, вирубаній просто в кам’яній стіні, і дістав щось загорнуте в цупку матерію.

— А вам? — спитав Торн.

Старий повернувся до столу й розгорнув матерію. Там лежало сім стилетів, що холодно зблиснули в світлі ламп. Довгі й вузькі, з руків’ями, вирізьбленими із слонової кістки. Кожне руків’я — фігурка розп’ятого Христа.

— Ось їм довіряйте, — сказав Бугенгаген. — Тільки вони можуть вас урятувати…


У переходах панувала замогильна тиша. Дженнінгс, пригнувшись, поволі посувався вперед. Просто над головою в нього нависала нерівна, потріскана кам’яна стеля. Він з острахом вдивлявся у темряву поза межі світла від лампи, що її ніс у руці. Йому ввижалися стіни будинків, поглинутих землею, замуровані в каміння кістяки, що, здавалося, от-от зведуться з кам’яних стічних рівчаків, які пролягали обабіч стародавньої вулиці. Дженнінгс пробирався далі, і перехід попереду помалу звужувався…

Лампи у великій печері неначе примеркли. Торн із жахом дивився на стіл. Сім стилетів стояли тепер сторч у формі хреста.

— Це треба зробити на освяченій землі, — майже пошепки настановляв його старий. — На землі, що належить церкві. І окропити його кров’ю Божий вівтар…

У цілковитій тиші було виразно чути кожне слово, але він не спускав очей з Торна, аби мати певність, що той усе розуміє.

— Кожне лезо має бути ввігнане аж до руків’я, до ніг Христових… І то в такий спосіб, щоб вони утворили хрест… — Вузлувата стареча рука простяглась уперед і з видимим зусиллям витягла з дерева лезо ножа, що стримів посередині. — Оцей, перший, кинджал — найважливіший. Він уриває тілесне життя і являє собою центр хреста. Інші ножі припиняють життя духу, і бити ними треба такою-от чергою… — Старий мовчки показав і знову звів очі на Торна. — Ви повинні діяти безжально, — мовив він. — То не людське поріддя.

Торн хотів щось сказати, але не зміг. А коли опанував свій голос, він прозвучав хрипко, низько, мов чужий, і за кожним словом зривався від хвилювання.

— А що, як ви помиляєтесь?.. — запитав він. — Може, він не…

— Помилитися тут неможливо.

— Має ж бути якийсь доказ…

— На ньому є родимий знак. Три шістки.

Торнові знов одібрало голос.

— Ні, — ледь чутно прохрипів він.

— Так сказано в Святому Письмі. Цим знаком позначено всіх апостолів сатани.

— Але в нього немає знака!..

— «Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра… число його — шістсот шістдесят шість», — говорить Одкровення.

— Кажу ж вам, нема в нього такого знака!

— Не може не бути.

— Та я ж сам його купав. Я знаю кожну цяточку його тіла.

— Знак не на відкритому тілі. Шукайте його під волоссям. Адже хлопчик народився з буйною чупринкою, хіба не так?

Торн пригадав ту хвилину, коли вперше побачив немовля. Пригадав і те, що дуже здивувався, побачивши, яке в нього довге й густе волосся.

— Поголіть йому голову, — порадив Бугенгаген, — і ви побачите під волоссям цей знак.

Торн заплющив очі й схилив голову на руки.

— Від самого початку ви повинні позбутися найменших вагань.

Торн похитав головою. Душа його не приймала такого.

— Ви маєте якісь сумніви щодо цього? — спитав Бугенгаген.

— Не знаю… — зітхнув Торн.

Старий відхилився назад і пильно поглянув на нього.

— Ненароджену дитину вбито, як і було проречено. Ваша дружина загинула…

— Але ж і це — дитина!

— Вам потрібні ще якісь докази?

— Так.

— То ви їх матимете, — сказав Бугенгаген. — Але затямте: вам належить вірити. Без віри ви не здужаєте. Якщо засумніваєтесь, вони здолають вас.

— Вони?

— Ви казали, в домі є якась жінка… Прислуга, що доглядає дитину.

— Еге ж, місіс Бейлок…

Старий наморщив лоба, а тоді кивнув головою, неначе щось пригадавши.

— Насправді її звуть Баалок. Це затята прислужниця диявола. Вона ні перед чим не зупиниться, аби перешкодити вам учинити святе діло.

Обидва почули звук ходи, що долинув з переходу, і замовкли. З темряви повільно виступив Дженнінгс, вочевидь уражений чимось над усяку міру.

— Там тисячі кістяків… — прошепотів він.

— Сім тисяч, — уточнив Бугенгаген.

— Що тут сталося?

— Мегіддо — місце, де був Армагеддон. Кінець світу.

Дженнінгс ступив уперед, і досі трусячись від побаченого.

— Ви хочете сказати… він уже був?..

— Так, — відповів старий. — І ще не раз буде. — Й з цими словами простяг пакунок з кинджалами Торнові.

— Той спробував ухилитись, але Бугенгаген майже силоміць вклав пакунка йому в руку, і, коли Торн підводився, очі їхні зустрілись.

— Я прожив дуже довге життя, — уривистим голосом промовив старий. — Тепер молю Бога, щоб воно не пішло намарне.

Торн мовчки повернувся і вслід за Дженнінгсом ступив у темний перехід, яким вони дісталися сюди. Він лише раз озирнувся, але печери вже не побачив. Не видно було й світла — все позаду поглинула темрява.


Не озиваючись один до одного, вони йшли старими єрусалимськими вулицями. Торн міцно стискав у руці матер’яний пакунок. Настрій у нього був пригнічений, і він простував, мов автомат, утупивши очі перед себе й ні на що не зважаючи. Дженнінгс спробував був розпитувати його, але Торн не відповідав. Коли вони ввійшли у вузький провулок, де була якась будова, Дженнінгс підступив до Торна мало не впритул і, намагаючись перекрити гуркіт механізмів, закричав:

— Та послухайте ж! Я хочу знати, що сказав вам старий! Маю я на це право чи ні?

Але Торн лише наддав ходи, немов бажаючи позбутися супутника.

— Торне! Я хочу знати, що він сказав! — Дженнінгс наздогнав його і схопив за рукав. — Ви чуєте? Я ж бо не сторонній! Це я знайшов його!

Торн нараз зупинився і поглянув просто в вічі Дженнінгсові.


— Атож, ваша правда. Це ви знайшли нас усіх!

— Що ви хочете цим сказати?

— Це ви весь час торочите, ніби все воно достеменно так. Ви геть заморочили мене цією маячнею…

— Стривайте-но…

— Ви наробили тих фотографій!..

— Та постривайте ж!..

— Ви притягли мене сюди!..

— Яка вас муха вкусила?

— … А я навіть не знаю, хто ви є насправді!

Торн випручавсь і вже рушив був геть, але Дженнінгс знову шарпнув його до себе.

— А тепер постривайте хвилину й послухайте, що скажу я!

— Я вже досить наслухався.

— Я ж хочу вам допомогти!

— Годі!

Вони дивились просто у вічі один одному. Торна аж трусило від люті.

— Подумати тільки, що я міг такому повірити! Повірити!

— Торне…

— А цей ваш дідуган — усього-на-всього дешевий штукар, що промишляє ножами.

— Про що ви говорите?

Торн помахав перед ним пакунком.

— Отут — ножі! Зброя! Він хоче, щоб я зарізав хлопчика!

Убив дитину!

— Він не дитина!

— Він дитина!

— Бога ради, яких ще вам доказів…

— За кого ви мене маєте?

— Заспокойтеся…

— Ні! — крикнув Торн. — Я не зроблю цього! Я більш не хочу мати з вами діла! Вбити дитину?! Та за кого ж ви всі мене маєте?

Він люто розмахнувсь і чимдуж пожбурив пакунка геть. Пакунок ударився в стіну будинку по той бік вулиці й зник з очей. Дженнінгс замовк, поглянув Торнові в обличчя й повернувся, щоб піти, але Торн зупинив його:

— Дженнінгсе!

— Що, сер?

— Щоб я вас більше не бачив. Мені з вами не по дорозі.

Зціпивши зуби, Дженнінгс швидко перейшов вулицю й став шукати під стіною пакунок з ножами. Земля була завалена будівельним сміттям. Повітря виповнював гуркіт підйомних кранів та іншої машинерії. Дженнінгс відкидав сміття ногами, придивляючись, чи не видно де невеличкого матер’яного пакунка. Аж ось угледів його біля якогось брудного відра й нахилився, щоб підняти, анітрохи не зважаючи на стрілу крана, що поволі пливла в нього над головою, — а тоді нараз неначе спіткнулася, і від цього поштовху з величезної віконної рами на гаку стріли вилетіла шиба.

Шиба полетіла вниз, наче ніж гільйотини. Вона впала на шию Дженнінгсові точнісінько над коміром, відітнула йому голову й розбилася на тисячі дрібних скалок.

Торн почув брязкіт скла, потім сполохані вигуки, побачив, як люди кинулися туди, де щойно стояв Дженнінгс. Він і собі подавсь за ними й проштовхався крізь юрбу.

На землі лежало тіло без голови, і з горла поштовхами вибивалася кров, так наче серце й досі працювало. Якась жінка, стоячи на балконі просто над юрбою, показувала вниз і істерично верещала. У брудному, побитому відрі лежала відтята голова й дивилася в небо мертвими очима.

Присилувавши себе, Торн ступив уперед і підняв пакунок з ножами з-під нерухомої Дженнінгсової руки. Нічого не бачачи перед себе, він вибрався з того провулка й поплентав до готелю.


РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ


Політ назад до Лондона тривав вісім годин. Усю дорогу Торн просидів, бездумно втупивши очі перед себе, — мозок відмовлявся працювати. Вогонь думки, що раніше легко займався чи то від якогось спогаду, чи то від уявлення, а чи від сумніву, здавалося, зовсім згас. Не було вже ні страху, ні горя, ні вагання — тільки беззастережна свідомість того, що йому належало звершити.

Коли приземлилися в Лондоні, стюардеса повернула Торнові пакунок з ножами, відібрані у нього при посадці в літак з міркувань безпеки. Вона зауважила, що ножі дуже гарні, й спитала, де це він такі придбав. Торн промимрив щось невиразне, запхав пакунок у кишеню й пішов геть. Було вже по півночі, і аеропорт саме закривали — їхній рейс був останній, що його дозволили прийняти за погодними умовами. Місто оповив густий туман, і навіть таксисти відмовлялися везти Торна до Пірфорда. Це було прикрою несподіванкою — він не звик до того, що його ніхто не зустрічав. Мимоволі пригадалось, як усе було раніше: Гортон, що не боявся їхати ні за якої негоди, радісно усміхнена Кетрін… І тепер, умовляючи таксистів одвезти його додому, він відчув, як його огортає почуття тужної самотності.

Нарешті він сів у машину, і вона поповзла вперед з черепашачою швидкістю, а що за вікнами годі було щось розгледіти, то складалося враження, ніби вони й узагалі стоять на місці. Машина немовби загрузла в тумані. Зате якось так виходило, що ця уявна нерухомість не давала Торнові думати про те, що чекало його попереду. Здавалося, минуле пішло в небуття, а завбачити майбутнє просто неможлво. Існувала реально лише даність, оця конкретна теперішня мить, що розтягувалася на вічність…

Кінець кінцем машина таки добулася до Пірфорда. Все довкола потопало в білій заволоці, туман клубочивсь і навкруг машини, що спинилася біля під’їзду. В будинку було темно й тихо. Торн стояв, чекаючи, поки від’їде машина, й заціпеніло дивився на будинок, де ще зовсім недавно всі почували себе такими щасливими й безтурботними, Перед очима в нього поставали картини тих недалеких днів. Він побачив на лужку Кетрін, що гралася з Деміеном, а поруч стояла й весело всміхалася Чесса. Побачив велелюдний гурт гостей на терасі, і в вухах у нього залунав жвавий гомін та сміх. Перед будинком вишикувалися лімузини найвизначніших у країні людей… Та нараз ці видива зникли з-перед очей, і Торн почув, як шалено б’ється в нього серце й стугонить у жилах кров.

Прикликавши всю свою мужність, він підступив до надвірних дверей і крижаними руками вставив ключа в замкову шпару. Раптом звідкись іззаду до нього долинув невиразний звук. Торнові почулося, що хтось вискочив з пірфордського лісу. Йому аж дух забило, він рвучко відчинив двері і, вбігши в дім, притьмом захряснув їх за собою. На нього наринуло відчуття, ніби його переслідують, та коли він спробував розгледіти щось крізь дверну шибу, то побачив за нею лише клоччастий туман. Певно, це миттєвий страх теж був породжений його уявою. Торн розумів, що піддаватися паніці йому не можна.

Узявши двері на засув, він трохи постояв у темряві й прислухався, чи не чути чого в будинку. Вже працювало опалення, і до нього долинуло тихе булькотіння води у трубах. Лунко цокав великий старовинний годинник, відлічуючи секунди, що збігали без вороття. Торн поминув вітальню, перейшов до кухні й відчинив внутрішні двері до гаража. Там стояли поряд дві їхні машини — фургончик Кетрін та його «мерседес». Він підійшов до «мерседеса», відчинивдверці й встромив ключа в замок запалювання. Бак був заповнений на чверть, отже, бензину цілком вистачало, щоб доїхати до Лондона. Не зачиняючи дверець, Торн повернувся назад до внутрішніх дверей і на хвильку задлявся біля кнопки механізму, що піднімав ворота гаража. Знадвору клубками посунув туман, і знову Торнові причувся якийсь звук. Він перейшов до кухні, зачинив за собою двері й прислухався. Скрізь було тихо. Знову гра уяви…

Торн увімкнув світло й роззирнувся^ довкола. Все в кухні мало звичний, усталений вигляд, так наче господар повернувсь оце зі служби й застав у домі цілковитий лад. На плиті в термостаті стояла каструлька з вівсяною кашею на ранок. Ця деталь найдужче вразила Торна. Все виглядало надто буденно й аж ніяк не відповідало тому, про що він уже знав.

Підійшовши до столу, Торн видобув з кишені пакунок і розіклав перед собою кинджали. Всі сім були тут. Він дивився на них згори вниз, і в блискучих нагострених клинках відбивалось його обличчя. Торн побачив свої очі — холодні й рішучі — і враз відчув, що від погляду на ці знаряддя смерті його пройняв холодний піт. Ноги стали наче ватяні, і він поквапився позбутись цього стану. Швидко загорнув ножі в полотнину й тремтливими руками знову засунув згорток до кишені пальта.

Він перейшов до суміжної з кухнею буфетної і рушив нагору вузькими дерев’яними сходами. Йшов пригнувшись, щоб не зачепити головою лампочку, що звисала зі стелі на обдертому електричному шнурі. Цими сходами користувалися слуги, а сам Торн був тут лиш один раз, коли грав з Деміеном у хованки. Йому пригадалося, що він ще тоді хотів замінити оголений шнур, бо його колись міг би зачепити й хлопчик. Це була не єдина несправність у старому будинку. Численні ветхі балкончики нагорі мали такі хиткі поруччя, що, здавалося, тільки доторкнись до них — і загримотиш униз.

Торн поволі піднімався вузькими чорними сходами, і раптом йому здалося, що все це діється з ним уві сні і він може в першу-ліпшу мить прокинутись у своєму ліжку поряд з Кетрін. Він розповість їй про всі ті нічні страхіття, а вона подивується з такого химерного сну, заспокійливо погладить його, а потім до спальні прийде їхній хлопчик, рожевенький і свіжий після сну…

Він вийшов на сходову площадку другого поверху і повернув до темного коридора. Сум’яття, що заволоділо ним перед загибеллю Дженнінгса, знову сколихнуло йому душу. Він молився про те, щоб Деміена не було в дитячій кімнаті, щоб місіс Бейлок устигла забрати хлопчика з цього дому. Але до нього вже долинав їхній віддих, і він відчув, як стискається від розпачу серце. Вони були вдома — обоє — і спали. Хропіння жінки заглушувало легкий віддих дитини. Торнові й раніше не раз здавалося, ніби в цих суміжних кімнатах під час сну їхні життя якимсь чином зливались докупи разом із диханням, утворюючи нову єдність, якої в денні години не було. Він припав до стіни й прислухався, потім швидко пройшов до своєї кімнати і ввімкнув світло.

Постіль була розіслана, так наче на нього чекали. Торн підійшов до ліжка й важко сів просто на укривала. Погляд його впав на фотографію, що стояла в рамці на нічному столику. Він і Кетрін. Які молоді й щасливі були вони тоді!.. Він ліг навзнак і відчув, як на очі йому навертаються сльози. Стримати їх не було ні сили, ні бажання.

Годинник унизу вибив другу. Торн підвівся, ввійшов до ванної, увімкнув світло — і з жахом відсахнувся. Туалетний столик Кетрін був перекинутий, уся косметика розкидана по підлозі, так наче там відбувалася якась дика оргія. Скляні баночки з кремами та пудрою валялися потрощені, стіни були почеркані губною помадою, унітаз закиданий гребінцями й трубочками бігуді. Вся картина говорила про нестямний гнів, і хоча Торн не міг нічого збагнути, проте здогадувався, що той гнів був спрямований проти Кетрін. Учинити такий розгром могла тільки доросла людина: баночки були потрощені з лютою силою, а стіни поквецяні помадою надто високо. Здавалося, тут бушував маніяк. Але маніяк, сповнений ненависті.

Торн стояв заціпенілий. Потім поглянув на своє відображення в розбитому дзеркалі. Риси його змарнілого обличчя загострилися ще дужче, зробились жорсткіші. Він нахилився, відчинив шафку і навпомацки знайшов дорожню батарейкову бритву. Натис кнопку — і бритва задзижчала у нього в руці. А коли відпустив, йому знов причувся якийсь дивний звук — щось ніби порипування мостин нагорі. Він завмер, затамував віддих і прислухався. Ніяких звуків більш не було.

На верхній губі в Торна проступили росинки поту, він утер їх, відчувши, як тремтить рука, потім вийшов з ванної і зі спальні й, намагаючись не рипіти мостинами, рушив темним коридором. Спальня Деміена була за кімнатою місіс Бейлок, і, поминаючи няньчині двері, Торн зупинився. Двері стояли прочинені, і він побачив жінку. Вона лежала горілиць, одна рука звисала з ліжка, й було добре видно вкриті лискучим ясно-червоним лаком нігті. Обличчя місіс Бейлок було розмальоване, як у повії. Вона хропла, і її величезний живіт то здіймався, то опускався.

Торн обережно причинив двері й примусив себе рушити далі, до Деміенової спальні. Штовхнув двері, ввійшов — і застиг, дивлячись на всиновленого ним хлопчика. Деміен спав, личко його було спокійне та невинне, і Торн відвів очі, не маючи сили дивитися далі. Потім напружився, глибоко зітхнув і, стискаючи в руці бритву, ступив уперед. Натис кнопку, бритва задзижчала, і звук поплив по кімнаті. Хлопчик не прокидався. Торн нахилився, погамував тремтіння рук і з допомогою важільця на корпусі вивільнив пристрій для підстригання. А тоді занурив його в хлопчикове волосся. Кілька пасом упали на подушку, і Торна аж пересмикнуло: смужка білої шкіри серед густого темного волосся скидалася на відразливий рубець. Він знову приклав бритву, і вона пройшлася по голові малого ще раз, залишаючи за собою оголену шкіру. Волосся м’яко падало на подушку. Хлопчик застогнав і заворушився вві сні. Торн, задихаючись від страху та розпачу, став орудувати бритвою швидше, і на подушку впало ще кілька пасом. Повіки в хлопчика затремтіли, він почав совати головою, підсвідомо намагаючись ухилитися. Видно було, що він ось-ось прокинеться. У припливі панічного страху Торн притис його голову до подушки. Переляканий малий спробував вивільнитись, але Торн притис його ще дужче і, тихенько стогнучи від напруги, все водив та водив бритвою, що дедалі оголювала хлопчикову голову. Демієн уже щосили пручався й шарпався в Торнових руках, його приглушений крик ставав щомить відчайдушнішим. Але Торн і далі міцно тримав його. Майже вся голова малого була вже обстрижена. Торн важко сапав, силкуючись вдержати хлопчика, що вигинався й шарпався усім тілом, бо йому також бракувало повітря. І раптом у Торна викотились очі. Він саме провів бритвою по Деміеновій потилиці — і… ось він, знак! Опукла родимка, схожа на велику бородавку. Леза підстрижного гребінця трохи зачепили її, і вона підпливала кров’ю, одначе була виразно видима на білій шкірі. Шістки! Три шістки у формі листочка конюшини, зчеплені хвостиками посередині…

Торн сахнувсь назад, і хлопчик підхопився на ноги. Він плакав і задихався, з жахом дивлячись на батька. Його руки обмацували стрижену голову, і коли він опустив їх, то побачив на долонях кров. Він пронизливо закричав, кинувся до батька і зайшовся плачем. Торн помітив у його очах безпорадний страх і весь похолов. Але втішити малого не міг, бо, бачачи закривавлені дитячі рученята, що благально тяглися до нього, й сам заплакав.

— Деміене!.. — крізь сльози вихоплювалось у нього. — Деміене!..

У цю мить двері позад нього розчахнулись, і до кімнати вбігла місіс Бейлок. Її криваво-червоний рот був широко роззявлений у несамовитому лютому крикові. Торн хотів був схопити хлопчика, але дебела бабега так пхнула його, що він одлетів до дверей і поваливсь на підлогу. Деміен перелякано зойкнув і зіскочив з ліжечка. Нянька навалилася на Торна, і він намагався вхопити її руки, що поривались уп’ястися йому в очі чи в горло. Одбивався чимдуж, але супротивниця була багато важча за нього, і її грубі ручиська вже намацали його горлянку й почали стискати так, що в Торна очі з очниць полізли. Він одчайдушно випручався, та місіс Бейлок устигла вп’ястися зубами йому в руку. З нічного столика поруч них важко грюкнула додолу масивна лампа. Торн дотягся до неї рукою, вхопив і щосили торохнув місіс Бейлок по голові. Основа лампи розкололась, і жінка, враз охлявши, завалилася на бік. Торн ударив ще раз. Череп у місіс Бейлок тріснув, і по напудреному обличчю поповзла цівочка крові Одначе вона й досі не пускала Торна, отож йому довелося вдарити й утретє. Жінка розтисла руки й знерухоміла. Торн підхопився з підлоги й, заточуючись, рушив до стіни, де стояв Деміен і розширеними від жаху очима дивився на те, що діється. Торн схопив його, виштовхнув з кімнати, протяг коридором до чорних сходів і прибив за собою двері. Деміен щосили вхопився за дверну клямку, і Торн мусив вивернути йому руки. Тоді малий вчепився нігтями йому в обличчя, і вони мало не покотилися сходами вниз. Намагаючись будь-що вдержатися, хлопчик ухопився за електричний шнур, Торн почав шарпати й розтискати його руки, і їх обох ударило струмом…

Прийшовши до тями на підлозі в буфетній, Торн звівся на руках. Ще не здатний збагнути до ладу що й до чого, він повів очима довкруг. Хлопчик лежав поруч, видимо непритомний. Торн спробував підвести його, але не здужав. Його хитнуло, він повалився на бік і в ту ж мить почув, як рипнули, відчиняючись, двері в кухні. Він із зусиллям повернув голову.

То була місіс Бейлок. З її голови текла кров. Торн порвався звестись на ноги, але вона вхопила його за пальто й повалила назад. Відчайдушно намагаючись утриматись, він учепився за шухляди буфета, одначе вони вивалились, і все, що в них було, посипалося на підлогу. Місіс Бейлок налягла на Торна всім своїм дебелим тілом і простягла закривавлені руки до його горла. Обличчя її вкривала рожева каша з пудри та крові. Рот був розтулений, вона аж гарчала від напруги, і Торн побачив що й зуби в неї рожеві від тої суміші.

Торнові забило дух. Він бачив безтямні очі місіс Бейлок, бачив, як насувається на нього її страхітливе обличчя з рожевим вискалом зубів, що ось-ось увіпнуться в нього. Він безпорадно нишпорив руками по підлозі, по столовому надіб’ю, що повисипалося з буфетних шухляд. Аж раптом він намацав дві виделки, затис їх у руках і щосили вгородив у скроні місіс Бейлок. Вона дико заверещала й відкинулася назад. Торн на превелику силу звівся на ноги. А нянька, завиваючи від болю, металася по буфетній і чимдуж смикала виделки, що ввігналися глибоко під шкіру.

Торн підхопив ще й досі непритомного хлопчика і кинувся через кухню до гаража. Дверці машини були відчинені, але раптом він почув збоку грізне гарчання. Щось чорне майнуло в повітрі, вдарило його в плече й збило з ніг. Торн повалився просто в машину. Це був той самий величезний чорний собака. Він люто дер зубами Торнову руку, намагаючись витягти його з машини. Хлопчик нерухомо лежав поруч на сидінні. Вільною рукою Торн щосили вдарив собаку просто в морду. Бризнула кров, звір завив від болю й пустив його руку. Дверці захряснулись.

Торн гарячково шукав у кишенях ключі, а коло машини й далі шаленів той страшний собака. Він вистрибував на капот і з неймовірною силою бився у вітрову шибу. Скло тривожно деренчало. Тремтливою рукою Торн урешті намацав ключі, але одразу ж і впустив їх. Деміен ворухнувся й застогнав, а собака все так само кидався на скло, і воно вже дало тріщину. Торн нарешті поглянув уперед і вражено застиг — він побачив місіс Бейлок. Вона була ще жива і тепер, зібравши рештки сил, сунула до машини з важкою кувалдою в руках. Торн увімкнув мотор, і в ту ж таки мить, як машина рушила, місіс Бейлок пожбурила кувалду у вітрову шибу й пробила в ній чималу діру. І враз у той отвір устромилася собача голова. Пес клацав зубами, з пащеки його текла слина, змішуючись із кров’ю. Торн відкинувсь на спинку сидіння й увесь зіщулився, а хижі зуби клацали вже за кілька дюймів од його обличчя. Тоді він зняв одну руку з керма, видобув з кишені пальта стилет і з усієї сили ввігнав його в собачу голову якраз між вузько посадженими очима. Клинок увійшов аж до руків’я. Собака роззявив пащеку й несамовито рикнув — радше по-лев’ячому, ніж по-собачому, — а тоді шарпнувсь назад, зсунувся з капота й застрибав на задніх лапах, хапаючись передніми за руків’я кинджала, так наче намагався висмикнути його з голови Гараж виповнило моторошне виття. Торн перемкнув швидкість і знову рушив. Місіс Бейлок, хитаючись, стояла збоку й розпачливо розвозила по обличчю рожеве місиво.

— Мій любий хлопчик… — хлипала вона. — Мій маленький…

Машина виїхала з гаража, і тоді нянька вибігла наперед і в нестямі спробувала заступити їй дорогу. «Мерседес» на мить пригальмував, а тоді знову рвонувся вперед і, розкидаючи з-під коліс жорству, наїхав на місіс Бейлок. Торн міг обминути жінку, але не зробив цього. Зціпивши зуби, він дав повний газ і в останню мить побачив у світлі фар її спотворене розпачем обличчя. Машина зірвалася з місця, налетіла на няньку й підкинула її вгору. Торн поглянув у дзеркало заднього огляду й побачив те, що лишилося від місіс Бейлок, — закляклу на доріжці темну безформну купу, — а трохи далі, на лужку, в блідому світлі місяця лежав собака, тіпаючись у передсмертних конвульсіях.

Торн об’їхав ріг будинку, тоді знову натиснув на газ, і машина, вихопившись на під’їзну дорогу, помчала до шосе. Деміен лежав поруч на сидінні, все ще приходячи до тями. Торн повернув на шосе в напрямі Лондона й до відпору притис педаль газу. Туман уже розвіювався, і небо почало ясніти, провіщаючи світанок. Машина гнала безлюдним шосе, наче літак перед зльотом. Вона й справді майже летіла, і осьова лінія шосе молочно-білою стрілою розтинала асфальт просто під нею, а мотор аж ревів од надміру швидкості.

Тим часом Деміен почав опритомнювати — він заворушився й постогнував від болю. Торн зосередив усю свою увагу на дорозі попереду, намагаючись не думати про те, що хлопчик тут, поруч нього.

— Це не людське поріддя! — прошепотів він крізь зціплені зуби. — Це не людське поріддя!..

Машина мчала вперед, а хлопчик, так і не отямившись до кінця, й далі глухо стогнав.

Поворот із шосе на такій швидкості виявився надто важким, Торн не вдержав машини, її занесло, і Деміен упав на підлогу. Тепер вони гнали просто до собору Всіх Святих, і попереду вже видно було його стрімкі шпилі. Від різкого струсу на повороті хлопчик прийшов до тями й перелякано дивився на батька.

— Не дивись на мене, — буркнув Торн.

— Я забився… — захлипав малий.

— Не дивись на мене!

Деміен слухняно опустив очі. Знову завищали на повороті шини, собор був уже зовсім близько, коли це Торн поглянув угору, і його вразило те, як зненацька потемніло небо. Темрява швидко густішала, так ніби на землю поверталася ніч. Почорніле небо мовби падало, і ось уже його розітнули блискавки й увігналися в землю десь недалеко попереду.

— Тату… — хлипав Деміен.

— Замовкни!

— Мене нудить…

Хлопчик почав блювати. Торн, аби не чути його, голосно кричав. Уперіщила страшна злива, вітер жбурляв вуличне сміття в отвір на передній шибі. Нарешті Торн загальмував біля собору й розчинив дверці машини. Вхопивши Деміена за комір піжами, він витяг його з кутка сидіння. Хлопчик заверещав і почав відбиватися ногами, раз у раз копаючи Торна в живіт, аж поки відіпхнув від машини. Торн знову кинувся вперед, схопив його за ногу й витяг надвір. Деміен випручався й побіг геть. Торн наздогнав його, згріб за піжаму й жбурнув додолу. В небі лунко гримнуло, блискавка полоснула біля самої машини, і Деміен завертівся на асфальті, намагаючись вивільнитися. Торн навалився на нього, затис і міцно вхопив за груди. Хлопчик і далі молотив ногами й верещав, а Торн уперто тяг його до церкви.

На протилежному боці вулиці розчинилося вікно, і якийсь чоловік голосно загукав до Торна, але той, не бачачи й не чуючи нічого довкола, неухильно продирався крізь суцільну стіну дощу. Обличчя його скидалося на страхітливу застиглу маску. Шалені пориви вітру забивали йому віддих, валили з ніг, і він на превелику силу посувався вперед. Хлопчик звивався у нього в руках, упинався зубами в шию, Торн кричав від болю, але йшов далі. Крізь перекоти грому пробилося завивання поліційної сирени, чоловік навпроти, перехилившись через підвіконня, несамовито кричав Торнові, щоб він пустив дитину. Але Торн нічого не чув і все ближче підступав до церкви. Дико ревонув вітер, і Деміен відчайдушно вчепився руками Торнові в обличчя. Один палець влучив просто в око, Торн упав на коліна і майже наосліп потяг хлопчика до високого ганку. Вогненна стріла блискавиці порвалася вниз і вдарила зовсім поруч, але Торн уже ступив на сходи й, напружуючи останні сили, тягнув Деміена нагору. Одначе подужати його вже не міг, бо виснажився до краю, а хлопчик, навпаки, ще лютіше дряпав йому нігтями обличчя й молотив ногами в живіт. Торн задихався. Надлюдським зусиллям він повалив малого на сходи, застромив руку до кишені й намацав згорток з ножами. Деміен пронизливо заверещав і вибив згортка в нього з руки. Блискучі кинджали розсипалися на сходах довкола. Торн схопив один з них, силкуючись другою рукою вдержати Деміена. Знову завила поліційна сирена і нараз замовкла. Торн замахнувся кинджалом.

— Стій! — долинуло з середини вулиці, і з-за запони дощу виринули два полісмени.

Один з них на бігу висмикував з кобури револьвера.

Торн поглянув на них, потім на хлопчика і враз, нестямно закричавши, щосили вдарив кинджалом.

Дитячий зойк і револьверний постріл пролунали воднораз. На мить запала тиша. Полісмени прикипіли до місця. Торн закляк на сходах перед розпростертим тілом хлопчика. Потім відчинилися високі двері собору, крізь завісу дощу на ганок вийшов священик і з жахом утупив очі в ту моторошну німу картину.


РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ


Вість про страшну трагедію швидко поширилася по всьому Лондоні, а потім розлетілась і по інших країнах. Поголос набирав просто-таки неймовірних форм, чутки суперечили одна одній, і репортери протягом двох діб тримали в облозі лікарню, намагаючись вивідати в персоналу, що ж усе-таки сталося насправді. Нарешті, третього ранку, лікарі вийшли до вестибюля, і навколо них ураз задзижчали телекамери. Із заключним повідомленням виступив Грут Шуур, провідний хірург, спеціально викликаний з Південної Африки.

— Мені випав сумний обов’язок повідомити вас, що о восьмій годині тридцять хвилин ранку містер Торн помер. Ми зробили все можливе, щоб урятувати йому життя, але характер поранення не залишав жодної надії на одужання…

По юрмі репортерів перебігло сумне зітхання, і лікар почекав, доки все стихне.

— Більше додати мені нічого. Заупокійна відправа відбудеться в соборі Всіх Святих… там, де й сталася трагедія… Потім тіло відвезуть до Сполучених Штатів для поховання.

У Нью-Йорку, на катафалку, за яким розтяглася довга валка лімузинів, стояли поряд дві труни. Попереду їхав полісмен на мотоциклі. Коли процесія дісталася кладовища, там уже зібралося чимало люду. Охорона із служби безпеки тримала сторонніх на відстані, а прибулі з катафалком родичі та офіційні особи підійшли до двох свіжовикопаних могил. Біля постаменту з американським прапором стояв священик у білій сутані. Залунала музика, і труни поставили перед священиком. Якийсь робітник квапливо перевіряв механізми, що мали спустити труни в могили.

— Сьогодні ми глибоко сумуємо, — протягло заговорив священик, — з приводу дочасної смерті двох членів нашої людської родини. У свою мандрівку назустріч вічності вони взяли з собою і частку наших душ. Тож посумуймо не про них, що віднайшли вічний спокій, а про себе самих. Хоч яке коротке було їхнє життя, це життя скінчилося, і ми маємо бути вдячні їм за той недовгий час, що його вони поділили з нами…

Люди непорушно стояли довкола, хто тихенько схлипуючи, хто мовчки; багато хто прикривав долонею очі від яскравого сонця.

— Ми кажемо сьогодні останнє «прощай» синові великої людини, що був народжений у багатстві та благоденстві й мав усі земні втіхи, про які тільки можна мріяти. Та його приклад показує нам, що самого земного благоденства ще не досить…

За огорожею, біля воріт кладовища, юрмилися репортери й здалеку клацали камерами. Трохи осторонь купка людей обговорювала те, що сталося з небіжчиком.

— Який дикий випадок, правда ж?

— Та нічого особливого. Хіба вперше людину вбивають серед вулиці?

— А як же з тим свідком, що побачив їх на сходах церковних? З отим, що викликав поліцію?

— Він же був п’яний. У нього взяли кров на аналіз, і виявилося, що він перед тим добряче хильнув.

— Хто його знає… — озвався ще один. — Як на мене, все воно трохи дивне. Що їм було робити біля церкви о такій порі?

— У посла вмерла дружина. Може, прийшли помолитися?

— Та й якому дурневі набреде в голову вчинити злочин перед дверима церкви?

— Ой, та повно таких, запевняю вас!

— І все-таки незрозуміло, — знову висловив сумнів третій. — Схоже на те, що від нас багато чого приховують.

— І то не вперше.

— І не востаннє…

Дві труни поволі спускалися в могили, і священик здійняв руки до неба. Серед людей, що стояли попереду, вирізнялося подружжя, яке трималось трохи осторонь. Його оточували охоронці та перевдягнені полісмени, що нишком пильно стежили за натовпом. Ставний чоловік мав дуже поважний вигляд, поряд з ним стояла жінка в жалобному вбранні й тримала за руку чотирирічного хлопчика. Друга рука малого була забинтована й лежала на черезплічнику проти грудей.

— Проводжаючи Джеремі та Кетрін Торнів у світ вічного спокою, — знову заговорив священик, — ми звертаємо свої погляди на їхню дитину, Деміена, єдиного спадкоємця своїх померлих батьків. Тепер він входить до іншої сім’ї. Тож хай зростає в любові, що її дістане від своїх нових батьків, хай перебере на себе батьківський спадок і посяде чільне місце серед людності…

Деміен стояв зовсім близько від священика і, вчепившись у руку жінки в чорному, дивився, як спускаються труни.

— І нарешті, Деміене Торне, — промовисто звівши очі вгору, провадив священик, — хай дарує тобі Господь Бог своє благословення та ласку, хай дарує тобі Христос свою вічну любов!

З безхмарної небесної високості долинув віддалений гуркіт грому. Натовп почав неквапливо розходитись. Нові Деміенові батьки терпляче перечекали, поки всі підуть, а тоді підступили ближче до могил, і хлопчик схилився над ними в молитві. Люди, озирнувшись, спинялися й зворушено дивилися на цю сцену. Дехто плакав. Нарешті хлопчик випростався й разом з названими батьками рушив до виходу з кладовища. Охоронці оточили їх з усіх боків і провели до урядового лімузина.

Лімузин у супроводі чотирьох полісменів на мотоциклах поволі проїхав крізь юрбу репортерів, що навперебій знімали хлопчика. Деміен сидів на задньому сидінні машини й пильно дивився на них крізь шибу. Одначе всі фотографії виявилися зіпсованими. На них проступала якась пляма — як видно, то був дефект емульсії на плівці. Своїми невиразними обрисами пляма нагадувала хмаринку.

І на всіх знімках та хмаринка нависала просто над урядовим лімузином…



ЗМІСТ


Джордж Коллін. ПІДМІНА. Оповідання

Роберт Шеклі. ВОРОГОВІ — ВДВІЧІ БІЛЬШЕ. Оповідання

Джек Фінні. Я БОЮСЯ. Оповідання

Вуді Аллен. КУГЕЛЬМАСОВА ПРИГОДА. Оповідання

Карл Амері. ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ. Фантастична повість

Адольфо Біой Касарес

НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ

ПАЦЮК, АБО КЛЮЧ ДО ПОВЕДІНКИ

ШЛЯХ ДО ІНДІЙ

ТРІЙЦЯ

ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ

Айзек Азімов. ЗЕЛЕНІ ЦЯТОЧКИ. Оповідання

Джон Рональд Руел Толкін. ІЗ «КНИГИ ЗАБУТИХ ПЕРЕКАЗІВ»

Девід Селтцер. ЗНАМЕННЯ. Роман


Примітки

1

Джордж Коллін (нар. 1938 р.) — англійський письменник-фантаст. Автор багатьох оповідань. «Підміна» — перше з тих, які він опублікував. Воно з’явилося друком у 1960-х роках.

(обратно)

2

Шеклі Роберт (1928 р.) — один з найвідоміших американських письменників-фантастів. Випробував безліч професій, одержав вищу технічну освіту. Автор багатьох збірок оповідань, повістей та романів. Серед останніх — «Злочинна цивілізація» (1960), «Десята жертва» (1965), «Координати чудес» (1968), «Найперша жертва» (1987; переклад опубліковано у «Всесвіті», 1992, № 5–6). Для фантастики Р. Шеклі характерний інтерес до морально-психологічних проблем.

Оповідання «Ворогові — вдвічі більше» було вперше опубліковано 1970 р. в журналі «Плейбой».

(обратно)

3

Джек Фінні (нар. 1911 p.) — один з найвидатніших американських фантастів сучасності. Автор кількох збірок оповідань та романів. Найвідоміші з останніх «Викрадачі плоті» (1955), «Між двох часів» (1970), «Перепона Маріон» (1973).

Оповідання «Я боюся» було вперше опубліковане 1951 р.

(обратно)

4

Сімпсон О. Дж. (нар. 1947 р.) — видатний американський атлет.

(обратно)

5

Сохо — район Нью-Йорка.

(обратно)

6

Це «відновлення природної суті» є провідним поняттям в історичній терії Еґіда.

(обратно)

7

Turbibus — не ясно, чи тут маються на увазі невеличкі ради, чи тільки спільні господарські об’єднання мисливців.

(обратно)

8

Aven Turieri — італійська форма слова для позначення мандрівних купців наводить на здогад, що вони приходили з іншого боку Альп.

(обратно)

9

У Еґіда написано «spartacistae», але з контексту однозначно випливає, що мались на увазі спартанці старожитності.

(обратно)

10

Визначених кордонів.

(обратно)

11

Джерельна вода, натуральний хліб (лат.).

(обратно)

12

Вальєр Хосе Флоран (1717–1776) — французький генерал від артилерії (очолював Артилерійську академію).

(обратно)

13

Зберігання (англ.).

(обратно)

14

Лікар (італ.).

(обратно)

15

Менегіно (персонаж італійської комедії масок).

(обратно)

16

Чума чи хвороба (італ.).

(обратно)

17

Брігелла (маска італійської народної комедії).

(обратно)

18

— Прийди, о прийди (італ.).

(обратно)

19

Відьма (італ.).

(обратно)

20

Айзек Азімов (нар. 1920 р.) — один з найвідоміших американських письменників-фантастів, професор біохімії. Автор романів «Сталеві печери», «Оголене сонце», «Кінець вічності» та багатьох оповідань. Останні тридцять років художніх творів майже не пише, працює в галузі науково-популярної літератури. Оповідання «Зелені цяточки» вперше надруковано 1950 р.

(обратно)

21

Лісняк Юрій Якович (нар. 1929 р.) — член Спілки письменників СРСР. Перекладає з англійської, французької, німецької, чеської та інших мов. У його перекладі вийшли твори В. Шекспіра, Ч. Діккенса, А. Франса, Г. Манна і багатьох сучасних письменників.

(обратно)

22

Рязанцева Тетяна Миколаївна — аспірант Інституту літератури АН України. Працює над проблемами історії західноєвропейських літератур. Це її перекладацький дебют.

(обратно)

23

Лепрекони (лепрони) — у фольклорі Великобританії — маленькі істоти, охоронці скарбів.

(обратно)

24

Володимир Митрофанов (нар. 1929 р.) — редактор відділу художньої прози журналу «Всесвіт», член Спілки письменників України, автор численних перекладів з американської літератури, зокрема творів Г. Бічер-Стоу, Марка Твена, Е. Хемінгуея, Е. Колдуелла, Р. — П. Уоррена, Т. Капоте, Р. Бредбері, С. Кінга та ін., а також низки творів англійських та інших англомовних письменників.

(обратно)

25

Так (італ.).

(обратно)

26

Головна лікарня (італ.).

(обратно)

27

Це не той (італ.).

(обратно)

28

Пожежа. Років зо три тому (італ.).

(обратно)

Оглавление

  • ФАНТАСТИКА ВСЕСВІТУ Випуск 2 Фантастичні повісті та оповідання
  • Джордж Коллін[1] ПІДМІНА Оповідання
  • Роберт Шеклі[2] ВОРОГОВІ — ВДВІЧІ БІЛЬШЕ Оповідання
  • Джек Фінні[3] Я БОЮСЯ Оповідання
  • Вуді Аллен КУГЕЛЬМАСОВА ПРИГОДА Оповідання
  • Карл Амері ПАДІННЯ МІСТА ПАССАУ Фантастична повість
  • Адольфо Біой Касарес
  •   НЕЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ
  •   ПАЦЮК, АБО КЛЮЧ ДО ПОВЕДІНКИ
  •   ШЛЯХ ДО ІНДІЙ
  •   ТРІЙЦЯ
  •   ВЕНЕЦІАНСЬКІ МАСКИ
  • Айзек Азімов[20] ЗЕЛЕНІ ЦЯТОЧКИ Оповідання
  • Джон Рональд Руел Толкін ІЗ «КНИГИ ЗАБУТИХ ПЕРЕКАЗІВ»
  •   МУЗИКА АЙНУРІВ
  •   ПРИХІД ВАЛАРІВ ТА БУДІВНИЦТВО ВАЛІНОРУ
  •   ЗНАЧЕННЯ ІМЕН ТА НАЗВ
  •   Тетяна Рязанцева НОТАТКИ ЗАХОПЛЕНОГО ПЕРЕКЛАДАЧА
  • Девід Селтцер ЗНАМЕННЯ Роман
  •   ПРОЛОГ
  •   РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
  •   РОЗДІЛ ДРУГИЙ
  •   РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
  •   РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
  •   РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
  •   РОЗДІЛ ШОСТИЙ
  •   РОЗДІЛ СЬОМИЙ
  •   РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
  •   РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
  •   РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
  •   РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
  •   РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
  •   РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
  • ЗМІСТ
  • *** Примечания ***