Завіса. Олівець [Реймонд Чандлер] (fb2) читать онлайн

Реймонд Чандлер ЗАВІСА. ОЛІВЕЦЬ Повісті

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

ЗАВІСА Повість

_{З англійської переклав Олексій БАРІЄВ}

_{Перекладено за виданням: Raymond Chandler. The Curtain. — Ballantine Books, New York, 1972.}

1

Коли я побачив Ларрі Бетцеля вперше, він був напідпитку й сидів у вже не новому «ролс-ройсі» перед баром Сарді. Його супроводжувала висока блондинка, очей якої ви ніколи б не забули. Разом з нею ми умовили його не сідати за кермо, і машину повела вона.

Коли я побачив Бетцеля вдруге, він уже втратив і «ролс-ройса», і блондинку, й роботу в кіно. Все, що він мав, — це розшарпані нерви та костюм, що його слід було б попрасувати. Ларрі мене пам'ятав. Він був, як і першого разу, під добрячою чаркою.

Я купив трохи випити, щоб він похмелився, й віддав йому половину своїх сигарет. Час від часу я зустрічав його, як він казав, «між фільмами». Я примушував Ларрі позичати в мене гроші. Сам не знаю чому. Це був здоровенний вродливий чоловік із великими очима, в яких угадувалося щось простодушне й щире. Те, що в моєму ділі траплялося мені не часто.

Цікаво, що до скасування сухого закону він постачав контрабандне спиртне одній досить впливовій зграї. А в кіно Ларрі взагалі ніколи не знімався. Згодом я випустив його з очей.

Потім одного чудового дня я одержав чека на всі його борги мені й записку про те, що він працює при столиках для гри в рулетку у клубі «Дарданелла» й запрошує мене навідатись до нього. Так я дізнався, що Бетцель знов узявся за рекет.

Я не поїхав до нього, одначе з'ясував, що Джо Мізервей здобув посаду й одружився з тією самою блондинкою з гарними очима, з якою колись перед баром Сарді сидів у «ролсі» Ларрі. А я все ще не міг вибратись до клубу.

Потім якось рано-вранці біля мого ліжка постала невиразна постать.

Штори в кімнаті були опущені. Мабуть, від шарудіння я прокинувся. Постать була велика й тримала в руці пістолет.

Я повернувся на бік, протер очі й сказав:

— Гаразд. У кишені штанів у мене дванадцять доларів, а наручний годинник коштує двадцять сім п'ятдесят. Ви на цьому не розбагатієте.

Постать одійшла до вікна, трохи відслонила штору й виглянула на вулицю. А коли той чоловік повернувся до мене, я впізнав у ньому Бетцеля.

Його обличчя відбивало надзвичайну втому, до того ж Ларрі не завадило б поголитися. Проте він був у смокінгу й темному двобортному пальті із зів'ялою карликовою трояндою в петельці.

Він сів, розгублено подержав пістолета на коліні, наче не знав, що робити з ним далі, й нарешті сховав його.

— Ти відвезеш мене в Берду, — сказав Ларрі. — Я мушу вшиватися з міста. Вони взяли мене на приціл.

— Гаразд, — погодився я. — Розказуй.

Я сів на ліжку, спустив ноги на килим і запалив сигарету. Було десь трохи за пів на шосту.

— Твій замок я відімкнув шматком твердого целулоїду, — пояснив Ларрі. — Ти хоч інколи користуйся на ніч засувкою. Я не знав напевне, де твоя нічліжка, й боявся розбудити весь будинок.

— На другий раз перевіряй за поштовими скриньками, — порадив я. — Але розказуй далі. Ти ж, здається, не п'яний?

— Я б хотів бути п'яним, та спершу мені треба втекти звідси. Просто я схвильований. І не такий міцний, який був колись. Ти, звісно, читав, що О'Мара зник.

— Читав.

— Все одно послухай. Зі мною нічого не станеться, якщо я трохи поговорю. Не думаю, що мене тут вистежили.

— Нам обом не завадить промочити горло, — сказав я. — Віскі он там, на столі.

Він швидко налив у дві склянки й передав одну мені. Я накинув на себе купальний халат і взув пантофлі. Ларрі пив, і його зуби дрібно цокотіли по склу. Поставивши порожню склянку, він зціпив руки й почав свою розповідь:

— Дада О'Мару я знав досить добре. Бувало, ми з ним провозили з Х'юнем-Пойнта героїн. Навіть упадали вдвох за однією дівчиною. Тепер вона замужем за Джо Мізервеєм. А Дад оженився на п'яти мільйонах. Він узяв собі гулящу розлучену дочку генерала Дейда Вінслоу…

— Усе це мені відомо, — перебив я його.

— Атож. Але ти послухай. Вона витягла його з підпільного бару так само легко, як я підняв би тацю в кафетерії. Та йому не хотілося жити. Я маю підозру, що Дад навідувався до Мони. Він дізнався, що Джо Мізервей та Леш Їгер промишляли на стороні краденими машинами. Тож вони його й порішили.

— Хай їм грець, — сказав я. — Давай іще по ковточку.

— Ні. Ти послухай. Тут лише два моменти. Того вечора, коли О'Мара запнув завісу… Ні, того вечора, коли газети повідомили про це, зникла й Мона Мізервей. Тільки не з власної волі. Вони сховали її в одному будинку серед помаранчових гаїв за кілька миль від Реаліто. Поруч із автомайстернею одного мерзотника на ім'я Арт Гак. Я все розвідав. Я вистежив там Джо.

— Чого ти поліз у цю справу? — поцікавився я.

— Я й досі її кохаю. І кажу тобі про це лише тому, що колись ти дуже мені допоміг. Можеш скористатися моїми відомостями, коли я вшиюсь. Вони сховали її для того, щоб у людей склалося враження, ніби Дад утік разом із нею. Але лягаші, звісно, не такі дурні й навідалися до Джо. Та Мону вони не знайшли. У них є спеціальна система для розслідування таких справ, і вони працюють за цією системою.

Він підвівся, знову підійшов до вікна й виглянув у щілину між шторами.

— Внизу стоїть синій седан. Здається, я його вже бачив, — сказав Ларрі. — А може, й ні. Таких машин багато. — І він знову сів.

Я мовчав.

— Той будинок під Реаліто стоїть за першим поворотом на дорозі, що веде на північ від бульвару Футгілла. Ти його пропустиш. Там тільки та майстерня, а одразу по сусідству — будинок. А вище розташований старий завод, що виробляє ціанід. Я розказую тобі про це…

— Це перший момент, — урвав я Ларрі. — А другий?

— Молодик, який возив Леша Їгера, два тижні тому втік і подався на Схід. Я позичив йому п'ятдесят доларів. Бо він зостався без цента за душею. Хлопець розповів мені, що Їгер їздив до маєтку Вінслоу того вечора, коли зник Дад О'Мара.

Я пильно поглянув на нього.

— О, це вже цікаво. Проте не досить, щоб одразу встрявати в цю халепу. Зрештою нам доведеться звернутись до управління поліції.

— Звичайно. І врахуй іще одне. Вчора ввечері я напився й розказав Їгерові про все, що знаю. А потім покинув у «Дарданеллі» роботу. І коли повертався додому, мене хтось обстріляв. Відтоді я переховуюсь. Ну, то ти відвезеш мене до Берду?

Я підвівся. Стояв травень, але мені було холодно. А Ларрі Бетцеля морозило навіть у пальті.

— Ну звісно, — відповів я. — Ти тільки не хвилюйся. Все буде гаразд. Налий собі ще. Ти ж не певен, що вони порішили О'Мару.

— Якщо він дізнався про торгівлю краденими машинами, — адже Мона — дружина Джо Мізервея, — то вони мусили його порішити. Дад не став би мовчати.

Я рушив до ванної. Ларрі знову підійшов до вікна.

— Там усе спокійно, — кинув він через плече. — Коли ти поїдеш зі мною, тебе можуть пристрелити.

— Мені б цього дуже не хотілося, — сказав я.

— Славний ти хлопець, Кармеді. Збирається на дощ… Чорт забирай, я не бажаю піти на той світ у дощ! А ти?

— Ти забагато сиплеш чортами, — зауважив я, входячи до ванної. Того разу я розмовляв із ним востаннє.

2

Голячись, я чув, як він ходив по кімнаті. Та коли я прийняв душ і вийшов з ванної, його вже не було. Я зазирнув до невеличкої кухні. Ларрі не було й там. Схопивши купальний халат, я виглянув у хол. Він був порожній, тільки перед дверима лежали згорнуті свіжі газети, а сходами на чорний хід спускався молочник. Він ніс залізного ящика з пляшками.

— Гей! — гукнув я. — звідси щойно вийшов чоловік. Ви часом його не бачили?

Молочник озирнувся й розтулив рота, щоб відповісти. Це був вродливий юнак із чудовими, великими білими зубами. Я добре запам'ятав його зуби, бо саме дивився на них, коли почулися постріли.

Вони пролунали не дуже близько й не дуже далеко. «Це в дворі отого багатоквартирного будинку, що поблизу гаражів, або у провулку», — подумав я. Два короткі, різкі постріли. Потім хтось завів машину, і вона поїхала.

Молочник якось машинально, наче несамохіть стулив рота. Його очі стали величезними, порожніми і втупилися в мене. Він дуже обережно поставив пляшки на верхню сходинку, прихилився спиною до стіни й промовив:

— Схоже на постріли.

Все це сталося за кілька секунд, а здавалося, минуло півгодини. Я повернувся до себе, поспіхом одягся, похапав з письмового столу сякий-такий дріб'язок і вибіг у хол. У ньому так само нікого не було, навіть молочник уже пішов. Десь неподалік затихала сирена. Двері до сусідньої квартири трохи прочинилися, з них виглянув лисий чоловік і щось пробуркотів гугнявим голосом. Певне, він був під чаркою.

Я став спускатися на чорний хід.

У нижньому холі зібралося кілька чоловік. Я вийшов на подвір'я. Між двома рядами гаражів, що стояли ворітьми один до одного, був зацементований проїзд. У кінці одного ряду я побачив між гаражами вихід у провулок. Поза огорожею, за три будинки від мене, йшли двоє дітлахів.

Ларрі Бетцель лежав долілиць; капелюх відлетів на ярд від його голови, а за фут від руки валявся великий чорний автоматичний пістолет. Ноги в Ларрі були схрещені, наче він сукав ними, коли падав. Частина його обличчя, світлий чуб і особливо шия були густо залиті кров'ю. На цементі теж виднілася чимала калюжа крові.

Над ним уже схилилися два полісмени з раціями, водій молоковоза та чоловік у коричневому светрі й робочих штанях. Цей останній був наш двірник.

Я рушив до гурту. Десь у цю хвилину й двоє дітлахів, які доти були за огорожею, дійшли до двору. Водій молоковоза підозріливо подивився на мене. Один із полісменів випростався й запитав.

— Хлопці, хтось із вас знає цього чоловіка? Все ж таки половину обличчя можна розгледіти.

Він звертався не до мене. Молочник похитав головою і знов скоса глянув у мій бік. А двірник відповів:

— Він тут не жив. Може, приходив до когось у гості. Але ж для гостей надто рано, чи не так?

— Одягнений як на прийом. Ви свою нічліжку знаєте краще за мене, — сумно проказав полісмен і дістав записника.

Другий полісмен теж випростався, похитав головою і попростував до будинку. Двірник подавсь услід за ним.

Полісмен із записником показав на мене великим пальцем і суворо промовив:

— Ви з'явилися тут одразу після цих двох хлопців. Можете щось додати?

Я подивився на молочника. Ларрі Бетцелеві тепер однаково, а людині треба заробляти на життя. В кожному разі це історія не для патрульної машини.

— Я тільки почув постріли й прибіг сюди, — сказав я.

Полісмена ця відповідь задовольнила. Молочник звів очі до похмурого сірого неба й не промовив жодного слова.

Трохи згодом я повернувся до себе в квартиру й як слід одягся. Потім підійшов до вікна й узяв зі столу капелюха. Поруч із пляшкою віскі я побачив невеличку троянду, що лежала на аркуші поспіхом списаного паперу.

У записці говорилося:

«Ти славний хлопець, але я вирішив поїхати сам. Троянду, як випаде нагода, віддаси Моні.

Ларрі».

Аркуш та троянду я сховав до гамана і, щоб підбадьорити себе, ковтнув віскі.

3

Годині о третій того ж таки дня я стояв у головному передпокої заміського будинку Вінслоу і чекав, коли повернеться слуга. Від самого ранку я намагався не з'являтися поблизу своєї контори чи помешкання, щоб не зустріти когось із убивць. Я ще не отямився від цієї події і спершу хотів побачитися з генералом Дейдом Вінслоу. А потрапити до нього було нелегко.

Довкола на стінах висіли намальовані олійними фарбами картини, переважно портрети. На постаментах із чорного дерева стояли дві статуї і лежали потемнілі від часу бойові обладунки. Високо вгорі над величезним мармуровим каміном я побачив під склом два пробиті кулями чи поїдені міллю кавалерійські прапори, а під ними — портрет бравого худорлявого чоловіка з чорними вусами та бородою. Він був у парадному мундирі часів, мабуть, мексіканської війни. Напевне, батько генерала Дейда Вінслоу. Сам генерал, хоч був уже геть старий, у ті роки служити в армії не міг.

Нарешті повернувся слуга й сказав:

— Генерал Вінслоу чекає на вас в оранжереї з орхідеями. Будь ласка, ідіть за мною.

Ми вийшли крізь засклені двері надвір і попростували моріжком до великого скляного павільйону, що стояв на чималій відстані від гаражів. Слуга відчинив двері до такого собі наче вестибюля і, коли я ввійшов, замкнув їх. Навіть тут було вже тепло. Тоді він відчинив внутрішні двері, і стало по-справжньому жарко.

Повітря було насичене вологою. На стінах і стелі оранжереї позбиралися краплі води. Майже все напівтемне приміщення заповнювали квіти й гілля величезних тропічних рослин, а їх запаморочливі духмянощі могли б забити навіть запах спирту, доведеного до кипіння.

Старий слуга, сивий, худорлявий і дуже прямий, відводив набік гілки, щоб пропустити мене, і ми пройшли в глибину оранжереї, де було вільне місце. На підлозі, викладеній шестикутними кам'яними плитками, лежав великий рудуватий турецький килим. Посеред килима у кріслі-візку сидів дуже старий чоловік, закутаний у плед, і дивився на нас.

На його обличчі живі були тільки очі — глибоко посаджені чорні, блискучі й непроникні. Решта лиця нагадувала свинцеву маску смерті: запалі скроні, гострий ніс, відвислі мочки вух, а замість рота — вузька біла щілина. На чоловікові був рудуватий, вельми поношений халат. Руки із синюватими нігтями нерухомо лежали поверх пледа. На голові стирчали пасма сивого волосся.

— Генерале, це містер Кармеді, — відрекомендував мене слуга.

Старий пильно поглянув на мене. Трохи згодом різкий голос невдоволено промовив:

— Подай містерові Кармеді стільця!

Слуга підтяг плетеного стільця, і я сів, поклавши капелюха на підлогу. Слуга підняв його.

— Бренді, — наказав генерал. — З чим ви любите бренді, сер?

— Мені байдуже, — відповів я.

Старий голосно засміявся. Слуга пішов. Тоді генерал, не кліпаючи, подивився на мене і знову засміявся.

— А я завжди беру з собою шампанське, — промовив нарешті він. — Третину склянки бренді, а зверху шампанське, і щоб шампанське було таке холодне, наче воно з вічної мерзлоти. Навіть холодніше, якщо вам пощастить зробити його холоднішим! — І з його горла вихопився звук, схожий на хихотіння. — Ви можете закурити, сер.

Я подякував і сказав, що недавно курив. Потім дістав носовичка й витер обличчя.

— Скиньте піджака, сер. Дад завжди скидав. Орхідеям потрібне тепло, містере Кармеді, — як і хворим старим людям.

Я скинув піджак, а плаща тримав у руках. Вологе повітря навіювало думку про дощ. Уранці Ларрі Бетцель казав, що збирається на дощ.

— Дад — це мій зять. Дадлі О'Мара. Гадаю, ви можете дещо розповісти про нього.

— Тільки чутки, — сказав я. — Мені б не хотілося втручатись у цю справу без вашої згоди, генерале.

Гіпнотичні очі втупилися в мене.

— Ви приватний детектив. І, думаю, хочете, щоб вам заплатили.

— Така в мене робота, — відповів я. — Одначе це зовсім не означає, що мені треба платити за кожне слово. Дещо я чув. Можливо, ви самі схочете передати ці відомості у відділ розшуку осіб, що пропали безвісти.

— Розумію, — спокійно мовив генерал. — Адже це — своєрідний скандал.

Не встиг я відповісти, як повернувся слуга. Він викотив з густих заростей чайний столик на коліщатах, поставив його переді мною, налив мені бренді з содовою і пішов.

Я зробив маленький ковток.

— Очевидно, тут замішана дівчина, — сказав я. — Він знав її ще до того, як познайомився з вашою дочкою. Тепер вона одружена з одним пройдисвітом. Здається…

— Все це я вже чув, — перебив мене генерал. — Мені на це начхати. Я тільки хочу знати, де він і чи все з ним гаразд. І чи він щасливий.

Я здивовано звів на нього очі й по хвилі мляво проказав:

— Може, я б розшукав дівчину… Або хлопці з міста завдяки моїм відомостям.

Старий обсмикнув край пледа й ледь помітно ворухнув головою — я подумав, що то він нею кивнув. Потім генерал повільно промовив:

— Мабуть, я говорю надто багато як для мого стану, проте хочу дещо з'ясувати. Я каліка. У мене хворі ноги й вирізана частина шлунка. Я мало їм і мало сплю. Я гидкий навіть самому собі й смертельно всім набрид. А тепер ще й утратив Дада. Він бував зі мною багато часу. Бог знає чому.

— Що ж… — почав був я.

— Помовчте! Проти мене ви ще хлопчисько, тож я можу сказати вам і грубе слово. Дад зник, не попрощавшись зі мною. Це на мого зятя не схоже. Одного вечора він кудись поїхав своєю машиною, і відтоді про нього ніхто нічого не чув. Якщо він утомився від моєї дурноверхої дочки та її вилупка, якщо йому сподобалась інша жінка, то все це нормально. На Дада щось найшло, і він поїхав, не попрощавшись зі мною, а тепер шкодує. Тому про нього нічого й не чути. Розшукайте бідолаху, скажіть, що я його розумію. От і все. Якщо тільки в Дада не скінчилися гроші. Якщо скінчились, він може одержати скільки йому потрібно.

Його свинцеві щоки нарешті трохи порожевіли, а чорні очі заблищали ще дужче, якщо це взагалі можливо. Генерал стомлено відкинувся на спинку крісла й заплющив їх.

Одним духом я вихилив майже все бренді й сказав:

— Припустімо, він ускочив у халепу. Скажімо, через чоловіка його подруги. Того ж таки Джо Мізервея.

Старий розплющив очі й підморгнув.

— Хтось інший ускочив би в халепу, — промовив він. — Тільки не О'Мара.

— Гаразд. То мені повідомити у відділ, де шукати ту жінку?

— Ні в якому разі. Вони ж нічого не зробили. Хай собі працюють далі. Розшукайте його самі. Я заплачу тисячу доларів — навіть якщо для цього вам доведеться лише перейти вулицю. Скажіть йому, що тут усе гаразд. Старий, мовляв, почуває себе добре й вітає його. Ось і все.

Я б не зміг відкрити йому всю правду. Отак зненацька не зважився б розповісти генералові про те. що повідомив мені Ларрі Бетцель, а також про те, що сталося з самим Ларрі. Допивши бренді, я підвівся, надяг піджака й промовив.

— Це надто великі гроші за таку роботу, генерале. Поговоримо про це потім. Ви дозволите мені представляти ваші інтереси на власний розсуд?

Він натис кнопку дзвінка на кріслі-візку.

— Тільки не забудьте йому сказати! — попросив старий. — Мені треба знати, що з ним усе гаразд. Нехай і Дад знає, що я живий-здоровий. Ось і все. Може, йому потрібні гроші? А тепер вибачте мені. Я стомився.

Він заплющив очі, і я рушив крізь зарості до виходу. Біля дверей мене зустрів слуга й подав капелюха.

Вдихнувши прохолодне повітря, я сказав йому:

— Генерал хоче, щоб я побачився з місіс О'Мара.

4

У цій кімнаті від стіни до стіни лежав білий килим. На вікнах висіли довгі штори кольору слонової кістки — такі довгі, що сягали килима. Вікна виходили на темні передгір'я, та й надворі теж було темно. Дощ іще не пустився, але атмосферний тиск уже впав.

Місіс О'Мара сиділа, випроставши ноги, в білому шезлонгу. Пантофлі вона скинула й залишилась у сітчастих панчохах, яких ніхто вже не носив. Вона була висока, чорнява, з надутими губами. Гарненька, одначе вроди досить своєрідної.

— Чим, власне, я можу тобі допомогти? — спитала вона. — Все вже відомо. Чорт забирай, надто добре відомо! Хіба що тебе я ще не знаю, чи не так?

— Мабуть, що так, — відповів я. — Я всього лиш скромний приватний детектив.

Генералова дочка простягнула руку й узяла келиха, якого я спочатку не помітив, але за хвилину, певне, здогадався б про нього з її тону, а також із того, що вона скинула пантофлі. Жінка мляво випила, сяйнувши обручкою.

— Я познайомилася з ним у підпільному барі, — промовила, неприємно засміявшись, місіс О'Мара. — Дуже гарний був торговець самогоном — густий кучерявий чуб, ірландська усмішка… Тож я й вийшла за нього заміж. Із нудьги. А щодо Дада, то навіть тоді торгувати самогоном було справою ненадійною — якщо ти не мав інших прибутків.

Вона чекала, що я заперечу, та моя думка, схоже, мало її цікавила. Тож я тільки спитав:

— Ви не бачили, як він поїхав того дня?

— Ні. Я взагалі рідко бачила, як Дад від'їздив чи повертався. Того разу все було як завжди. — І вона знову відпила з келиха.

— Гм! — гмукнув я. — Але ви, певна річ, не сварилися?

Як виявилось, вони не сварилися ніколи.

— Сваритися можна по-різному, містере Кармеді, — додала місіс О'Мара.

— Звичайно. Мені подобаються ваші слова. Ви знали про ту дівчину?

— Я рада, що можу бути цілком відверта з досвідченим сімейним детективом. Так, я знала про ту дівчину. — Вона посмикала за кучерик чорного, як воронове крило, волосся за вухом.

— Ви знали про неї ще до того, як він зник? — чемно поцікавився я.

— Авжеж.

— Звідки?

— Ти вельми прямий, чи не так?.. Зв'язки, як то кажуть. Я здавна люблю вчащати до таких барів. Чи тобі про це не відомо?

— Ви знали завсідників «Дарданелли»?

— Я бувала в тому клубі. — Вона, схоже, не злякалась і навіть не здивувалася. — Власне, я там цілий тиждень жила. Там-таки й з Дадлі О'Марою познайомилась.

— Он як. А ваш батько одружився досить пізно, правда ж?

Я дивився на бліді щоки цієї жінки і до нестями жадав її, але вдіяти нічого не міг. Генералова дочка всміхнулась, і рум'янець знов осяяв її обличчя. Вона подзвонила у дзвіночок, підвішений під подушками шезлонга.

— Дуже пізно, — нарешті відповіла місіс О'Мара. — Якщо це тебе цікавить як детектива.

— Ні, — сказав я.

Увійшла скромна на вигляд покоївка в короткій спідниці і змішала напої на столику поруч. Один келих вона подала господині, а другий поставила переді мною. Дівчина відразу ж пішла, але я встиг розгледіти її гарні ноги.

Місіс О'Мара зачекала, поки двері причиняться, а тоді повела далі:

— Насамперед треба підтримати в тата настрій. Сподіваюся, Дад надішле телеграму, напише листа або ще якось дасть знати про себе.

— Він дуже старий, покалічений чоловік, однією ногою вже в домовині, — тихо промовив я. — Лише тонка нитка інтересу зв'язувала його з життям. Нитка перервалась, але нікому немає до цього діла. Він намагається триматись так, наче йому на все начхати. Я б не сказав, що це настрій. Скоріше це — чудовий вияв сили духу.

— Дуже гарно, — зауважила вона, і очі її спалахнули. — Але ти навіть не доторкнувся до келиха.

— Мені час іти, — пояснив я. — Дякую вам за все.

Місіс О'Мара простягла мені тонку руку з нафарбованими нігтями, я підійшов і потис її. Цієї миті за пагорбами раптом пролунав грім, і жінка здригнулася. Шибки задеренчали від рвучкого пориву вітру.

Я спустився сходами, що були викладені плитками, до передпокою. З. напівтемряви вийшов слуга й відчинив мені двері.

Я поглянув униз на ряд терас із квітниками та дивовижними деревами. Коло підніжжя пагорба була висока залізна огорожа з пофарбованими у золотистий колір гострими шпичаками, а за нею — живопліт заввишки футів із шість. Розбитий проїзд вів до головних воріт із будкою для сторожа.

За маєтком пагорб спускався в бік міста й старих нафтових свердловин Ла-Бреа; тепер там на частині території зеленів парк, а необроблена земля була обнесена парканом. Кілька дерев'яних бурових вишок ще збереглося. Саме ці свердловини й забезпечили родині Вінслоу процвітання. Але потім вона, бажаючи позбутися смороду з відстійників, перебралася вище на пагорб, хоч і не надто далеко. Очевидно, господарям маєтку подобалося те, що з вікон було видно джерело їхнього багатства.

Я рушив цегляними сходами, що вели терасами вниз. На лужку темночубий, блідий хлопчик років десяти чи одинадцяти метав дротики в мішень, прикріплену до дерева. Я зупинився біля нього й спитав:

— Ти О'Мара-молодший?

Тримаючи в руці чотири дротики, хлопчик сперся на кам'яну лаву, подивився на мене байдужими темно-сірими очима — старечими очима, — й похмуро відповів:

— Мене звуть Дейд Вінслоу Тревільян.

— О, виходить, твій батько — не Дадлі О'Мара?

— Звичайно, ні. — Голос у нього був сповнений зневаги. — А ви хто?

— Я детектив і хочу знайти твого… я маю на увазі містера О'Мару.

Від цього наші взаємини анітрохи не потеплішали. Детективи були для хлопця порожнім місцем. Грім гарцював серед пагорбів, наче стадо слонів, що грали в квача. Потім у мене сяйнула думка.

— Б'юсь об заклад, із тридцяти футів ти не поцілиш чотири рази з п'яти в золоте коло.

— Оцими дротиками? — відразу пожвавішав хлопчик.

— Еге.

— А скільки ви ставите? — миттю зреагував він.

— Ну, долар.

Хлопчик підбіг до мішені, повитягав із неї дротики, повернувся назад і зайняв позицію поруч із лавою.

— Тут тридцяти футів немає, — зауважив я.

Хлопчик похмуро глипнув на мене й відійшов на кілька футів за лаву. Я усміхнувся, але незабаром мені було вже не до сміху.

Його невеличка рука метала так хутко, що я ледве встигав за нею стежити. Кілька секунд — і п'ять дротиків стриміли в центрі мішені. Хлопчик переможно глянув на мене.

— Чорт забирай, ти просто молодець, юний Тревільян! — вигукнув я і дістав долар.

Його рука заволоділа ним так спритно, як ото форель, що хапає муху. Він одразу ж сховав долара до кишені.

— Це пусте, — засміявся хлопчик. — Побачили б ви мене в нашому тирі за гаражами! Хочете, підемо туди і ще раз поб'ємось об заклад?

Я оглянувся й побачив частину низької білої споруди, що притулилася до крутого схилу пагорба.

— Гаразд, але тільки не сьогодні, — сказав я. — Може, я прийду сюди ще раз. Виходить, твій батько — не Дад О'Мара. І все ж таки, коли я знайду його, тебе це потішить?

Хлопчик знизав худими, гострими плечима, що випиналися з-під светра каштанового кольору.

— Ну звісно. Та що ви зробите, коли навіть поліція нічого не вдіє?

— О, це думка! — промовив я і, не прощаючись, пішов.

Викладеною цеглинами стежкою я спустився до підніжжя пагорба і попід живоплотом попростував до будки біля воріт. У просвітах між кущами виднілася вулиця. На півдорозі до будки я побачив за огорожею синій седан. То була невелика, дуже чиста й гарна машина, трохи світліша за поліційну, одначе майже така сама завбільшки. А трохи далі за нею під перцевим деревом стояв мій родстер.

Я зупинився, придивляючись крізь живопліт до седана. За вітровим склом вився димок чиєїсь сигарети. Я повернувся спиною до будки біля воріт і поглянув угору, на пагорб. Малий Тревільян кудись пішов — певне, щоб сховати долара, хоча такі гроші для нього важили не багато.

Я дістав свого «люгера» калібру 7,65, якого прихопив того дня із собою, нахилився й засунув його дулом униз під шкарпетку на лівій нозі. Так я міг іти, хоч, правда, й не дуже швидко. Потім рушив до воріт.

Вони були замкнені, і ніхто не міг увійти, поки не з'ясують, що ти за один. Сторож, здоровенний чолов'яга з пістолетом під пахвою, вийшов назустріч, відчинив хвіртку і випустив мене. Якийсь час я розмовляв з ним крізь решітку, спостерігаючи за седаном.

Машина не викликала підозри. Схоже, в ній сиділо двоє чоловіків. Вона стояла футів за сто від мене по той бік вулиці в тіні від високого муру. Це була дуже вузька вулиця без тротуарів. Тож до свого родстера мені довелося йти не далеко.

Трохи накульгуючи, я перетнув бруківку, сів у машину й відразу ж перевірив, чи на місці запасний пістолет. У спеціальному сховку на передньому сидінні я тримав свого поліційного «кольта». Поклавши його в кобуру під піджаком, я ввімкнув запалювання, відпустив гальмо й рушив з місця.

Зненацька великими краплями сипонув дощ, а небо зробилося геть чорне. Однак і в такій темряві я побачив, що седан виїздить услід за мною на дорогу.

Я ввімкнув двірники, натис на педаль газу й помчав із швидкістю сорок миль на годину. Я проїхав уже кварталів вісім, коли це вони раптом подали мені сигнал. Це мене приголомшило. Вулиця була тиха, надзвичайно тиха. Я збив швидкість і притиснувся до узбіччя. Седан загальмував поряд зі мною, і в опущене вікно задніх дверцят виткнувся чорний ствол автомата.

А за ним з'явилося вузьке обличчя з почервонілими очима й стиснутим ротом. Крізь шум дощу та рокіт двигунів двох машин почувся голос:

— Сідай до нас. І без фокусів, ми не жартуємо!

Це були не полісмени. Але тепер це не мало значення. Я вимкнув двигуна, кинув ключі на підлогу й вибрався з машини. Чоловік за кермом седана навіть не глянув на мене. Той, що сидів позаду, широко розчинив дверцята й посунувся на сидінні, тримаючи автомат напоготові.

Я сів у седан.

— Чудово, Луї. Обшукай його.

Водій вибрався з-за керма й нахилився наді мною. Сягнувши рукою мені під пахву, він дістав «кольта», тоді поплескав мене по стегнах та кишенях, промацав пояс.

— Чисто, — сказав він і знову сів за кермо.

Чоловік, що сидів поруч зі мною, простяг ліву руку й забрав у водія мій «кольт», потім поклав свого автомата на підлогу й накрив його брунатним килимком. Відкинувшись у куток — задоволений, розслаблений, з «кольтом» на коліні, — він сказав:

— Гаразд, Луї. А тепер їдьмо.

5

Ми поїхали — повільно, спокійно, дощ тарабанив по даху, і струмочки води стікали по шибках машини. Ми петляли звивистими горбастими вулицями, серед великих маєтків, де мокрі фасади будинків ховалися за невиразними обрисами дерев.

У мій бік попливло кільце сигаретного диму, і чоловік з почервонілими очима спитав:

— Що він тобі розповів?

— Зовсім небагато, — відповів я. — Що Мона зникла з міста того самого вечора, коли газети повідомили про О'Мару. Старий Вінслоу про це вже знав.

— Йому не варто було копати так глибоко, — зауважив червоноокий. — Хлопці з поліції не стали в цьому ритися. Що ще?

— Сказав, що в нього стріляли. Хотів, щоб я вивіз його з міста. Але в останню мить пішов сам. Я не знаю чому.

— Та розв'язуй язика, нишпорко, — наполягав червоноокий. — Іншої ради в тебе немає.

— Оце і все, — промовив я і виглянув у вікно. За вікном була справжня злива.

— Ти не працюєш на старого?

— Ні. Він скупий.

Червоноокий засміявся. Я відчував у шкарпетці свій важкий пістолет, проте він був дуже далеко.

— Можливо, про О'Мару вже все відомо, — озвався я.

Чоловік на передньому сидінні трохи повернув голову до свого спільника і прогарчав:

— Де, ти казав, та триклята вулиця?

— У горішній частині Беверлі-Глен, бовдуре. Малголленд-драйв.

— А, он де! На тій вулиці сам чорт ногу зламає!

— А ми забрукуємо її оцим шпигом, — пожартував червоноокий.

Маєтки траплялися чимдалі рідше, і на схилах пагорбів уже з'явилися зарості низькорослого дуба.

— Ти непоганий хлопець, — зауважив червоноокий. — Тільки скупий, точнісінько, як той старий. Не розумієш моєї думки? Ми хочемо знати все, що він розповів, а тоді вирішимо — варто вбивати тебе чи ні.

— Іди ти під три чорти! — лайнувсь я. — Все одно ви мені не повірите.

— А ти вчини нам допит. Для нас це лише робота. Ми тільки робимо її і вшиваємось.

— Робота, може, й непогана, — сказав я. — Поки вона є.

— Ти забагато жартуєш, хлопче.

— Жартував. Але то було давно. Ще тоді, як ви сиділи в колонії для неповнолітніх. Та потім мені набридло жартувати.

Червоноокий знов засміявся. Здавалося, мої слова анітрохи не зачепили його.

— Як нам відомо, ти зв'язаний із законом. Сьогодні вранці ти не ляпав язиком? Га?

— Якщо я скажу «так», ви можете розправитися зі мною на місці.

— За тисячу доларів ти згоден про все забути?

— І щодо цього ви теж мені не повірите.

— Чому ж, повіримо. Ось наш план. Ми робимо свою роботу і вшиваємось. У нас організація. А ти живеш тут, користуєшся нашою прихильністю і робиш своє діло. І допомагаєш нам.

— Атож, — підтакнув я. — І допомагаю вам.

— Ми лягавих ніколи не прибираємо, — лагідно промовив червоноокий. — Це торгівлі не вигідно. — Тримаючи пістолета на правому коліні, він відкинувся в куток і дістав із спідньої кишені великого рудувато-коричневого гамана. Потім узяв з нього дві банкноти й посунув їх на сидінні до мене, а гамана поклав знов до кишені.

— Це тобі, — поважно промовив червоноокий. — Але якщо надумаєш ушитися, не доживеш і до вечора.

Я взяв дві п'ятисотенні банкноти і сховав їх до кишені піджака.

— Ну звісно, — сказав я. — І більш не буду лягавим, правда ж?

— Вважай, ти викрутився, нишпорко.

І ми всміхнулись один до одного — два славні хлопці, що живуть у жорстокому, ворожому світі. Потім червоноокий різко відвернувся й кинув:

— Гаразд, Луї. Забудь про Малголленд-драйв. Зупинися.

Машина саме виїжджала на довгий голий пагорб. Схил його запинала сіра завіса дощу. Поблизу не було ані душі.

Водій зупинився край дороги й вимкнув двигуна. Тоді припалив сигарету, озирнувся й усміхнувсь до мене. У нього була гарна усмішка — як в алігатора.

— Давайте вип'ємо, — запропонував червоноокий. — Хотів би я так легко заробити тисячу! Та легше прив'язати ніс до підборіддя.

— Ти не заробив, — зауважив, усміхнувшись, Луї.

Червоноокий поклав «кольта» на сидіння й дістав із бічної кишені чималу пласку пляшку з зеленою етикеткою. Схоже, то було добре віскі. Зубами він відкрутив кришку, понюхав напій і задоволено прицмокнув губами.

— Це тобі не абищо, — похвалився червоноокий. — Відома фірма. Ану хильни.

Він посунувся на сидінні й передав мені пляшку. Я міг би схопити його за руку, та поряд сидів Луї. А втім, дотягтися до червоноокого було не так легко.

Я вдихнув трохи повітря, підніс пляшку до губ і обережно понюхав. Крім паленого запаху віскі, був ще якийсь — ледь відчутний фруктовий аромат. За інших обставин він би не викликав у мене ніякої підозри. Зненацька й взагалі без будь-якої причини я згадав, що Ларрі Бетцель говорив приблизно таке: «На схід від Реаліто, в бік гір, коло старого заводу, де виробляють ціанід…» Ось що вони підмішали до напою.

У мене загупало в скронях, по шкірі побігли мурашки. Я трохи нахилив пляшку, але так, щоб рідина ледве підійшла до шийки, і пожадливо, гучно сьорбнув. Це вийшло в мене цілком правдоподібно. Десь із півложечки напою таки потрапило мені до рота, проте ковтати я не став.

Зненацька я закашлявся, нахиливсь уперед і виблював. Червоноокий засміявся:

— Тільки не кажи, приятелю, що тебе занудило від одного ковтка!

Я впустив пляшку і схилився ще нижче. Мене просто-таки вивертало від нудоти. Ноги мої з'їхали вбік, причому ліва опинилася під правою. Я підтяг їх вище й непомітно дістав пістолета. Руки в мене тремтіли.

Майже не цілячись, я вистрілив з-під лівої руки у червоноокого. Хлопець навіть не встиг схопити «кольта», тільки скинув його із сидіння. Одного пострілу виявилося досить. Червоноокий звалився набік. Другу кулю я послав туди, де мав сидіти водій.

Але його там не було. Луї причаївся десь унизу за переднім сидінням. Він мовчав. У машині й усій окрузі стояла тиша. Здавалося, навіть дощ на мить ущух.

Я не мав часу придивлятися до червоноокого, що лежав і не ворушився. Я кинув «люгера», дістав з-під килимка автомат і притис його до плеча, тримаючи лівою рукою за передню рукоятку. Луї не видав ні звуку.

— Слухай, Луї, — м'яко сказав я, — автомат у мене в руках. Це тобі про щось говорить?

Куля пробила сидіння — куля, що не обіцяла Луї нічого доброго. Вона влучила в обшивку переднього небиткого скла. Стало тихо-тихо. Нарешті водій прохрипів:

— Я прихопив із собою гранату-лимонку. Хочеш?

— Витягни чеку й тримай, — порадив я. — Вона подбає про нас обох.

— Чорт! — люто вигукнув Луї. — Він убитий?.. Я пожартував. У мене лимонки немає.

Аж тоді я глянув на червоноокого. Той лежав у кутку, і на його обличчі застиг спокійний вираз. Здавалося, у нього тепер троє очей, і одне навіть червоніше від решти. Для стрільби з-під руки така влучність була аж непристойна. Це було надто добре.

— Так, Луї, він убитий, — підтвердив я. — То як ми домовимося?

Нарешті я почув його важке дихання; знов долинув шум дощу.

— Вилазь із машини, — прогарчав він. — Я вшиюсь.

— Вилазь ти, Луї. А я вшиюсь.

— Чорт, не піду ж я звідси додому пішки!

— А тобі й не доведеться йти пішки, Луї. Я пришлю по тебе машину.

— Прокляття, я ж нічого не робив! Я тільки водій.

— Тоді тебе звинуватять у тому, що ти необережно їздиш. Урахуй це — ти і твоя організація. Забирайся, поки я не пустив у діло цю гармату.

Замок у дверцятах клацнув, і ноги глухо стукнули спершу по порогу, а потім по шосе. Я з автоматом рвучко випростався. Луї стояв під дощем, у руках у нього нічого не було, а на обличчі застигла та сама усмішка алігатора.

Я протиснувся повз мертвого червоноокого, помітивши, що черевики в нього чисті, підібрав «кольта» й «люгера», а важкого дванадцятифунтоврго автомата поклав знов на підлогу. Потім із задньої кишені штанів я дістав наручники й жестом підкликав до себе Луї. Він похмуро повернувся й заклав руки за спину.

— Ти проти мене нічого не маєш, — невдоволено промовив хлопець. — Я чистий.

Я замкнув на ньому наручники і обшукав його, сподіваючись знайти зброю, але робив це куди ретельніше, ніж він, коли обшукував мене. У нього був один пістолет — крім того, що зостався в машині.

Я витяг з машини червоноокого й залишив його лежати на мокрому шосе. Кров потекла знову, але ознак життя він не виявляв. Водій з гіркотою дивився на нього.

— Це був дотепний хлопець, — сказав Луї. — Особливий. Він любив жарти. Прощавай, дотепний хлопче.

Я дістав ключа, відімкнув один наручник на Луї й надів його на зап'ясток убитого.

Очі в Луї округлилися від жаху, і його усмішка нарешті зникла.

— Боже! — простогнав він. — Пресвятий Боже! Невже ти збираєшся кинути мене разом з оцим?..

— Прощавай, Луї, — сказав я. — Чоловік, якого ви порішили сьогодні вранці, був мій друг.

— Господи!.. — все скімлив Луї.

Я сів у седан, запустив двигун і рушив. Розвернувшись угорі на пагорбі, я поїхав униз, повз Луї. Він стояв нерухомо, наче обвуглене дерево; обличчя його стало білим як сніг. Біля ніг у нього лежав мертвий червоноокий; одна рука в трупа була прикута до руки Луї. В очах у хлопця застиг жах. Я так і залишив його стояти під дощем.

Почали згущатися ранні сутінки. Я поставив седан за два квартали від своєї машини й замкнув його. Тоді повернувся до родстера й поїхав у центр міста.

З телефонної будки я подзвонив до відділу розслідування вбивств, попросив чоловіка на прізвище Гріннел, швидко розповів йому про те, що сталося, й пояснив, де знайти Луї та седана. І додав, що, на мою думку, саме ті двоє й застрелили з автомата Ларрі Бетцеля. Про Дада О'Мару я не згадав.

— Непогана робота, — зауважив Гріннел підозріливим тоном. — Але краще буде, якщо ти якомога швидше приїдеш сюди. Є ниточка й для тебе — годину тому зателефонував якийсь водій молоковоза.

— Я в курсі, — сказав я. — Мені треба поїсти. Поки що нічого мені не кажи, згодом я приїду.

— Тобі слід приїхати зараз же, хлопче. Вибач, але так буде краще.

— Ну гаразд, — сказав я й поклав трубку.

Не затримуючись, я відразу ж залишив цей район. Мені треба було розвіятись. А то нерви мої не витримали б.

Унизу біля «Плази» я перекусив і поїхав до Реаліто.

6

Близько восьмої вечора вгорі на завісі дощу засвітилися два жовті ліхтарі, і над шосе я розгледів тьмяний трафаретний напис: «Ласкаво просимо до Реаліто».

Каркасні будинки на головній вулиці, несподіваний тут універсальний магазин, вогні аптеки на розі, рухливе скупчення машин перед крихітним кінотеатром, неосвітлена будівля банку на іншому розі й гурт людей, що стояв перед нею під дощем. Це було Реаліто. Я поїхав далі. Знов потяглися голі поля.

Шосе проходило збоку від помаранчевих гаїв, і довкола не було нічого, крім голих полів, невисоких передгір'їв та дощу.

Довелося проїхати добру милю чи й усі три, перше ніж я побачив бічну дорогу й тьмяне світло на ній — наче ото в запнутих шторами вікнах. І саме в цю мить щось сердито зашипіло: спустило ліве переднє колесо. Це було дуже дотепно. Потім те саме сталося і з правим заднім колесом.

Я стояв майже перед самісіньким перехрестям. Таки справді дотепно. Я вийшов, відгорнув комір плаща, дістав кишенькового ліхтарика й побачив купку великих оцинкованих канцелярських кнопок завбільшки з десятицентову монету. Пласка блискуча головка однієї з них блимнула мені і з покришки колеса.

Двоє спущених коліс і тільки одне запасне. Я нахилив голову й попростував бічною дорогою до того тьмяного світла.

Місце було непогане. Світло вибивалося із слухового вікна на даху автомайстерні. Високі подвійні двері на фасаді були щільно зачинені, одначе світло просотувалося крізь щілини — яскраве біле світло. Я повів променем ліхтарика вгору й прочитав: «Арт Гак, — ремонт і фарбування автомобілів».

За майстернею, збоку від грязької дороги, серед рідких дерев стояв будинок. Там теж світилося. Перед дерев'яним ґанком я побачив маленьку закриту машину-купе.

Насамперед слід було полагодити колеса. Люди тут мене не знали, а на такого, що надумав цього дощового вечора гуляти, я не був схожий.

Я вимкнув ліхтарика й постукав ним у двері майстерні. Світло всередині погасло. Я стояв, злизуючи з верхньої губи дощову воду, — у лівій руці ліхтарик, права під піджаком. «Люгер» знову був у мене під пахвою.

За дверима почувся досить неприємний голос:

— Чого ви хочете? Хто ви?

— Відчиніть, — попросив я. — У мене спустили двоє коліс, а запасне є лише одне. Мені потрібна допомога.

— Ми вже зачиняємо, містере. Реаліто звідси за милю на захід.

Я почав гупати у двері ногою. Почулася лайка, потім інший голос, уже не такий сердитий, сказав:

— Ти диви який розумний хлопець! Відчини йому, Арте.

Скреготнув засув, і половинка дверей відчинилась усередину. Я знову клацнув ліхтариком і освітив похмуру фізіономію чоловіка. Ту ж мить він різко махнув рукою і вибив у мене ліхтарика. І ця ж таки рука наставила на мене пістолет.

Я нахилився і, зберігаючи спокій, почав навпомацки шукати ліхтарика. Пістолета я й не діставав.

— Погасіть ліхтарика, містере. Хлопцям таке не до вподоби.

Ліхтарик лежав у грязюці й світив. Я підхопив його й випростався. У майстерні знову спалахнуло світло, і я побачив високого чоловіка в комбінезоні. Він відступив у глибину гаража, не зводячи з мене пістолета.

— Увійдіть і зачиніть двері.

Я так і зробив.

— Кінець вашої вулиці геть усіяний кнопками, — почав я. — Я гадав, ви хотіли трохи заробити.

— Ви присвоєму розумі? Сьогодні вдень у Реаліто вчинено напад на банк.

— Я не місцевий, — пояснив я, згадавши про гурт людей, що стояв перед банком під дощем.

— Гаразд, гаразд. Кажуть, гроші тим сисунцям не дісталися. Тепер вони переховуються десь у горах. То ви наїхали на їхні кнопки, еге?

— Схоже на те. — Я подивився на другого чоловіка в майстерні.

Невисокий на зріст, кремезний, з непривітним смаглявим обличчям і холодними карими очима. Він був у коричневому шкіряному плащі з поясом і такому самому коричневому, хвацько збитому набакир капелюсі. Я помітив, що капелюх у нього сухий. Чоловік стояв, сховавши руки до кишень, і мав знуджений вигляд.

У майстерні відчувався свіжий солодкуватий запах фарби. В кутку стояв великий седан із фарбопультом на крилі. Це був майже новий «б'юїк». Фарбувати його не було потреби.

Чоловік у комбінезоні сховав пістолета до бічної кишені. Тоді подивився на смаглявого. Той глянув на мене і спокійно запитав:

— Звідки ви, чоловіче?

— Із Сіетла, — відповів я.

— Їдете на захід, до великого міста? — Голос його лунав м'яко — м'яко й сухо, як ото шарудить добряче потерта шкіра.

— Так. Далеко до нього?

— Миль сорок. Але в таку погоду здається, ніби ще більше. Їхали автострадою, чи не так? Через Тахо та Лон-Пайн?

— Ні, не через Тахо, — відповів я. — Через Ріно й Карсон-Сіті.

— Все одно автострадою. — На його губах з'явилася легка усмішка. — Візьми домкрат, Арте, й познімай спущені колеса.

— Ні, ти послухай, Леше… — прогарчав чоловік у комбінезоні й затнувся, так наче йому перетяли горло від вуха до вуха.

Я міг би заприсягнути, що він здригнувсь. Запала мертва тиша. Смаглявий чоловік і бровою не повів. У його очах щось промайнуло, але потім він майже сором'язливо опустив їх. Голос у нього був такий самий м'який і сухий, мов шарудіння шкіри.

— Візьми два домкрати, Арте. У нього спустило двоє коліс.

Похмурий чоловік ковтнув слину, відійшов у куток і надяг куртку та кепку. Потім згріб торцевий ключ, ручний і гідравлічний домкрати й підкотив до дверей візок.

— Машина на шосе, так? — спитав Арт майже лагідно.

— Так. Якщо ви дуже заклопотані, то можете скористатися запасним колесом, — запропонував я.

— Він не заклопотаний, — промовив смаглявий чоловік і глянув на свої нігті.

Арт з інструментами вийшов. Двері знову зачинилися. Я мовчки розглядав «б'юїка». На Леша Їгера я не дивився. Я знав, що то він. Не могло бути двох чоловіків на ім'я Леш, зв'язаних із цією майстернею. Я не дивився на нього, бо перед моїми очима враз постало б розпростерте тіло Ларрі Бетцеля, і це відбилося б у мене на обличчі. Принаймні на мить.

Леш і собі глянув на «б'юїка».

— Лишилося тільки оздобити смужкою іншого кольору, — сказав він, розтягуючи слова. — Та власник машини — чоловік багатий, а його шоферові були потрібні долари. Самі розумієте — шантаж.

— Звичайно, — відповів я.

В напруженні збігали хвилини. Довгі, нудні хвилини. Згодом почулися кроки, і двері розчахнулись. Світло вдарило по струменях дощу, обернувши їх на срібні дротики. Арт похмуро привіз на візку двоє брудних коліс і різко причинив за собою двері. Дощ і свіже повітря, як видно, знов роздратували його. Він розгнівано глипнув на мене й пробурмотів:

— Із Сіетла! Подумати тільки, із Сіетла!

Смаглявий чоловік закурив сигарету, так ніби нічого й не чув. Арт стяг із себе куртку, кинув колесо на верстат, даючи волю злості, потім дістав камеру й заклеїв її. Нарешті із сердитим виглядом підійшов до стіни біля мене, схопив повітряний шланг, накачав камеру й узяв її в руки, щоб занурити в бак із водою.

Я пошився в дурні; ці двоє чудово розуміли один одного. Після того, як Арт повернувся з колесами, вони навіть не перезирнулися.

Арт недбало підкинув туго накачану камеру, спіймав її обіруч і, стоячи над баком з водою, похмуро оглянув. Тоді ступив короткий крок і зненацька надів камеру мені на голову й плечі. Ту ж мить він схопив мене ззаду й щосили притис камеру до моїх грудей і рук. Я міг поворухнути кистями, але дотягтися до пістолета тепер було зась.

Смаглявий чоловік вийняв праву руку з кишені й легкою ходою рушив до мене, підкидаючи на долоні загорнений у папір стосик п'ятицентових монет.

Я зібрався на силі й усім тілом несподівано смикнувся вперед. І так само несподівано Арт випустив з рук камеру і вдарив мене ззаду коліном.

Я не втримався на ногах, але так і не зрозумів, коли опинився на підлозі. Кулак з важким кастетом із п'ятицентовиків наздогнав мене, коли я вже падав. Смаглявий вдало вибрав мить і вдарив досить сильно, до того ж допомогла й моя вага.

Мене змело, наче хмару куряви від пориву вітру.

7

Здається, там була жінка; вона сиділа біля лампи. Світло било мені в очі, і я знову заплющив їх, намагаючись дивитися на жінку крізь вії. Вона була така білява, що її голова сяяла, як срібна ваза на фрукти.

Я бачив, що вона зодягнена в зелений дорожній костюм, пошитий на чоловічий манір, із широким білим коміром. Біля її ніг стояла лискуча валіза. Жінка курила, а склянка поруч її ліктя була висока і тьмяна.

Я ширше розплющив одне око й сказав:

— Привіт.

Я пам'ятав її очі відтоді, як побачив їх у вже не новому «ролс-ройсі» перед баром Сарді. Дуже сині, дуже лагідні й гарні очі. Надто чисті для товариства хлопців, які поспішали робити гроші.

— Як ви себе почуваєте? — Голос у неї був також лагідний і гарний.

— Чудово, — відповів я. — От тільки на щелепі в мене хтось поставив бензоколонку.

— А ви на що сподівалися, містере Кармеді? На орхідеї?

— Отже, ви знаєте моє ім'я.

— Ви добре спали. У них було досить часу, щоб обшукати ваші кишені. Вони зробили все, крім бальзамування.

— Атож, — погодився я.

Я міг трохи поворухнутись. Мої руки в наручниках були за спиною. У цьому була якась романтична справедливість. Від наручників тягся мотузок до моїх щиколоток, обмотував їх, а далі зникав з очей над краєм канапи й був десь прив'язаний. Я відчував себе цілком безпорадним, так наче мене поклали в труну й наглухо забили віко.

— Котра година?

Вона глянула скоса повз кільце сигаретного диму на свій зап'ясток і відповіла:

— Сімнадцять хвилин на одинадцяту. Згадали, яке сьогодні число?

— Це будинок поряд із автомайстернею? Де хлопці — копають яму?

— Не хвилюйтесь, Кармеді. Вони повернуться.

— Якщо ви маєте ключа від цих браслетів, то могли б залишити мені ковточка того питва.

Жінка підвелася, підійшла до мене з високою бурштиновою склянкою в руці й схилилася наді мною. Подих у неї був легкий і ніжний. Витягши шию, я пожадливо відпив із склянки.

— Сподіваюсь, вони не зроблять вам нічого поганого, — стримано сказала вона й відійшла назад. — Терпіти не можу, коли вбивають.

— Але ж ви — дружина Джо Мізервея. Як вам не соромно! Дайте випити ще трохи.

Вона дала. Кров побігла в моєму закляклому тілі жвавіше.

— А ви мені навіть подобаєтесь, — призналася Мона. — Хоча ваше обличчя й нагадує борцівський килим.

— Ага, похваліть його, — сказав я. — Не довго вже йому бути таким.

Вона квапливо роззирнулася на всі боки і ніби прислухалась. Одні з двох дверей стояли прочинені. Мона подивилася на них. Її обличчя здавалося блідим. Але звуки, що насторожили її, були тільки шумом дощу. Вона знов сіла біля лампи.

— Навіщо вам було їхати сюди й наражати себе на небезпеку? — повільно спитала вона, дивлячись на підлогу.

Візерунок на килимі утворювали червоні й жовто-брунатні квадрати. На шпалерах були яскраво-зелені сосни, а на вікнах висіли блакитні фіранки.

Меблі, наскільки я міг роздивитись, мали такий вигляд, наче їх привезли з контори, що рекламує автобусні сидіння.

— У мене була для вас троянда, — сказав я. — Від Ларрі Бетцеля.

Вона взяла щось зі столу й неквапно покрутила в руках. Я побачив карликову троянду, яку Ларрі залишив для неї.

— Квітку я одержала, — спокійно промовила Мона. — Знайшли ще записку, але мені не показали. Ларрі написав її мені?

— Ні, мені. Він залишив записку на моєму столі й пішов. У нього стріляли.

Її обличчя розпливлося, як привид у кошмарному сні. Очі й рот перетворилися на чорні западини. Жінка не промовила жодного слова. Та згодом на її обличчі знов проступили ті самі спокійні гарні риси.

— Про це мені теж нічого не сказали, — нарешті прошепотіла Мона.

— У нього стріляли, бо він дізнався, що зробили з О'Марою Джо та Леш Їгер, — обережно пояснив я. — Дада прибрали з дороги.

Ці слова не справили на неї ніякого враження.

— Джо нічого не зробив з Дадом О'Марою, — спокійно відповіла вона. — З Дадом я не бачилася два роки. Те, що ми з ним нібито зустрічалися, — всього лиш газетна плітка.

— Газети про таке не писали, — зауважив я.

— Все одно це брехня, хоч би звідки вона пішла. Джо в Чікаго. Вчора він полетів на торги. Якщо діло вигорить, ми з Лешем маємо вирушити вслід за ним. Джо не вбивця.

Я пильно глянув на неї. В її очах знову промайнула тривога.

— Ларрі… він… що з ним?

— Він мертвий. Це була робота професіоналів. Стріляли з автомата. Я не мав на увазі, що вони зробили це самі.

Якусь мить Мона сиділа, закусивши губу. Я чув її сповільнене, важке дихання. Тоді вона загасила в попільничці сигарету й підвелася.

— Джо цього не робив! — вигукнула вона. — Чорт забирай, я добре знаю, що не робив! Він…

Не доказавши, жінка люто глянула на мене, піднесла руку до голови й раптом смикнула себе за волосся. Це була перука. Її власне волосся виявилося коротким, як у хлопчика. Воно мало русявий і ясно-каштановий відтінок, а біля коренів було темніше. Але від цього Мона не стала менш привабливою.

Я мало не розсміявся.

— Ви тільки приїхали сюди линяти, чи не так, Срібна Перуко? А я гадав, вони сховали вас — щоб це мало такий вигляд, ніби ви зникли разом із Дадом О'Марою.

Мона не зводила з мене очей. Вона ніби не чула моїх слів. Тоді підійшла до дзеркала на стіні, знов наділа перуку, поправила її й повернулася обличчям до мене.

— Джо нікого не вбивав, — повторила вона тихим, сухим голосом. — Він негідник, але ж не настільки. Про те, де подівся Дад О'Мара, він знає не більше за мене. А я не знаю нічого.

— Просто Дад стомився від багатої дружини й утік, — похмуро зауважив я.

Тепер Мона стояла переді мною, опустивши руки. Її білі пальці у світлі від лампи аж сяяли. Її голова наді мною була майже в тіні. Дощ не вщухав, щелепа в мене розпухла й пекла вогнем, і нерв у ній весь час болів.

— У Леша одна машина, і вона була тут, — тихо сказала Мона. — Ви дійдете до Реаліто, якщо я переріжу мотузка?

— Звичайно. А що далі?

— Я ніколи не була замішана в убивстві. І тепер не буду. Ніколи не буду.

Мона швидко вийшла з кімнати й повернулася з довгим кухонним ножем.

Тоді перерізала мотузка, що стягував мої ноги, й зірвала його. Те саме вона зробила з ним і в тому місці, де він був прив'язаний до наручників. На мить жінка зупинилась і прислухалася. Але то знову був тільки дощ.

Я перевернувся на бік, сів, потім звівся на ноги. Ноги в мене заніміли, одначе я знав, що це скоро минеться. Я міг іти. Я міг, коли треба буде, навіть бігти.

— Ключ від наручників у Леша, — сумно пояснила Мона.

— Ходімо, — сказав я. — Пістолета взяли?

— Ні. І не візьму. Вшивайтеся звідси. Він може повернутися щохвилини. Вони тільки вивозили крадене з майстерні.

Я підійшов до неї ближче.

— Ви хочете залишитися тут після того, як визволили мене? Чекати на того вбивцю? Ще чого! Мерщій, Срібна Перуко! Ви підете зі мною.

— Ні.

— А якщо припустити, — вів далі я, — що Джо все ж таки вбив О'Мару? Тоді він прибрав і Ларрі. Адже могло бути саме так.

— Джо ніколи нікого не вбивав! — майже прохрипіла Мона.

— Гаразд, скажімо, це зробив Їгер.

— Ви брешете, Кармеді! Аби тільки налякати мене. Забирайтеся! Я не боюся Леша Їгера. Я дружина його боса.

— Джо Мізервей — це купа лайна, — огризнувся я. — Єдиний раз така дівчина, як ви, виходить за темного коника, а він виявляється купою лайна. Ходімо.

— Забирайтеся! — грубо кинула вона.

— Гаразд. — Я відвернувся й рушив з кімнати.

Мона вискочила поперед мене в коридор, відчинила вхідні двері й виглянула в темну ніч, де все ще лив дощ. Потім поманила мене пальцем і прошепотіла:

— Прощавайте! Я сподіваюся, що ви знайдете Дада. І того, хто вбив Ларрі. Але це був не Джо.

Я підійшов до неї впритул і майже притис її до стіни своїм тілом.

— Все ж таки ти божевільна, Срібна Перуко. Прощавайте.

Вона рвучко звела руки і обхопила ними моє обличчя. Холодні руки, холодні як лід. Холодними вустами Мона поквапно поцілувала мене в губи.

— Ідіть, сміливцю. Колись ми ще зустрінемося. Може, на небесах.

Я переступив поріг, спустився слизькими дерев'яними східцями з темного ґанку, перетнув посипану жорствою доріжку й попростував до круглого лужка з рідкими деревами. Вийшовши на шосе, я повернув у бік бульвару Футгілл. Дощ торкався мого обличчя своїми крижаними пальцями, анітрохи не теплішими, ніж пальці в Мони.

Мій родстер стояв там, де я його й залишив. Він перехнябився, вісь лівого переднього колеса лежала на залитому гудронованому узбіччі. Запасне колесо і знятий диск валялися в рівчаку.

Певне, вони обшукали машину. І все ж таки в мені жевріла надія. Я поліз задом до салону, вдарився головою об кермо, тоді повернувся на бік і дотягся скутими руками до схованки. «Кольт» був на місці. Я дістав зброю.

Вибравшись із машини, я взяв пістолета за рукоятку й оглянув його. Щоб хоч трохи захистити «кольта» від дощу, я міцно притис його до спини й рушив назад до будинку.

8

Я був уже десь на півдорозі, коли це раптом повернувся Їгер. Він саме звертав із шосе, і його фари мало не освітили мене. Я гепнувся у рівчак, ткнувся носом у грязюку й почав молитися.

Машина прогуркотіла повз мене. Я чув, як зашурхотіла під шинами мокра жорства перед будинком. Потім двигун заглух, фари погасли. Ще трохи перегодя грюкнули дверцята. Я не чув, як зачинилися двері в будинку, але помітив за деревами тьмяну смужку світла, коли двері відчинялися.

Я підвівся й попростував до машини — маленького, досить старого купе. Пістолет муляв мені в стегно.

У машині нікого не було. Вода ще булькала в радіаторі. Я прислухався, але з будинку не долинало жодного звуку. Ні гучних голосів, ані інших ознак сварки. Тільки дощові краплі важко тарабанили по ринвах.

Їгер був у будинку. Мона випустила мене, і тепер Леш зостався там із нею. Мабуть, вона нічого йому не скаже. Вона тільки стоятиме й дивитиметься на нього. Ця жінка — дружина його боса. Їгер має боятись її.

Леш там довго не затримається, однак Мону, живу чи мертву, він-Теж не залишить. Він, певно, поїде й візьме її з собою. Що буде з нею потім — то вже інша річ.

Я мусив тепер чекати, коли Їгер вийде. Одначе я вчинив інакше.

Я переклав пістолета в ліву руку, нахилився, набрав жменю камінчиків і шпурнув їх у чільне вікно. Але мої зусилля виявилися марними. Лише кілька камінчиків долетіли до шибок.

Я подався назад до купе, розчинив дверцята і в замку запалювання побачив ключі. Я сів на поріг машини, тримаючись за одвірок.

Будинок уже поринув у темряву, та й тільки. Звідти не долинало жодного звуку. Все марно. Їгер надто обережний.

Я випростав ногу й намацав педаль газу, потім відтягнув назад руки й повернув ключ запалювання. Теплий мотор відразу ж завівся, м'яко вібруючи під густим дощем.

Я сповз на землю й сховався за машиною.

Шум двигуна стривожив Їгера. Він не міг залишитися тут без машини.

Завіска на темному вікні трохи відхилилася — це засвідчили тільки відблиски на шибках. Потім там спалахнув вогонь, і пролунали три постріли. В машині розлетілося скло.

Я скрикнув і перевів свій крик у стогін. Такі речі мені добре вдавалися. Потім мій стогін перейшов у важке дихання. Я дістав кулю і пускався духу. Він, мабуть, думає, що зрешетив мене. Чудово стріляєш, Їгере!

У будинку засміявся чоловік. Тоді знов запала тиша, яку порушував тільки шум дощу та двигун купе, що тихо працював.

Згодом двері будинку повільно розчинились. На порозі з'явилась постать. Мона, ледве переставляючи ноги, вийшла на ґанок. Вона спускалася східцями, мов дерев'яна. Я помітив, що за нею скрадався Їгер.

Мона перетнула посипану жорствою доріжку й тихо, безбарвним голосом промовила:

— Леше, я нікого там не бачу. Вікна геть запітніли.

Жінка здригнулася, так наче ззаду її підштовхнули пістолетом, і пішла далі. Їгер мовчав. Тепер за її плечем я побачив його капелюха й частину обличчя. Але стріляти в наручниках — надто непросто й ризиковано. Я міг влучити в Мону.

Жінка знов зупинилась, і тепер у її голосі раптом пролунав жах.

— Він під кермом! — пронизливо закричала вона. — Зачаївся!

Їгер попався на цей гачок. Він відштовхнув її і знову почав палити з пістолета. Бризнули скалки. Куля вцілила в дерево по цей бік машини, де сидів я. Неподалік засюркотів цвіркун. Двигун і далі розмірено працював.

Невисокий на зріст Їгер присів у темряві; його похмуре обличчя втратило обриси, і після яскравих спалахів вогню під час пострілів вони поверталися дуже повільно. Але стрілянина на хвилю осліпила й його самого. І цього мені було досить.

Притиснувши до бока «кольт», я чотири рази вистрілив у Їгера.

Намагаючись ухилитися від кулі, він ненароком випустив пістолета, спробував піймати його в повітрі, але потім обидві його руки рвучко притислися до живота й залишилися там. Леш сів на мокрий гравій, і його часте й важке дихання тепер переважало над рештою звуків цієї дощової ночі.

Я спостерігав, як він повільно, дуже повільно, не віднімаючи рук від живота, валиться набік. Важке дихання стихло. Здавалося, минула ціла вічність, доки Срібна Перука гукнула мене. Потім вона опинилася поруч і схопила мою руку.

— Глушіть двигуна! — крикнув я їй. — І дістаньте з його кишені ключа від оцих залізяк!

— Т-триклятий дурню! — затинаючись, сказала Мона. — Н-навіщо ви повернулися!

9

Капітан Ел Руф із відділу розшуку осіб, що пропали безвісти, крутнувся на стільці й виглянув в освітлене сонцем вікно. Це було другого дня, коли дощ уже давно вщух.

— Ви робите помилку за помилкою, колего, — грубо промовив він. — Дад О'Мара тільки опустив завісу. Ніхто з тих людей не прибирав його. Вбивство Бетцеля не має до цього ніякого відношення. Мізервея взяли в Чікаго, і він виявився чистим. Якийсь Гійб — то його ви прикували до мертвого молодика — навіть не знає, хто залучив їх до цієї справи. Наші хлопці як слід допитали того Гійба і переконалися, що він не бреше.

— О, це вони вміють робити, не маю сумніву, — відповів я. — Я провів усю ніч у тій камері й також розповів би їм не багато більше.

Його великі, сумні і стомлені очі здивовано глянули на мене.

— Я вважаю, ви правильно вчинили, що вбили Їгера. І того горлоріза. За тих обставин. А взагалі я не схвалюю вбивства. Я б не пов'язував усе це з О'Марою. Може, ви маєте на це свої підстави?

Підстави я мав, одначе промовчав. Ще не настав час.

— Ні, — сказав я. — Не маю. — Я натоптав люльку й закурив. Після безсонної ночі смак тютюну відчувався особливо добре.

— Це все, що вас непокоїть?

— Я хочу знати, чому ви не знайшли ту дівчину в Реаліто. Для вас це було зовсім нескладно.

— Просто ми її не шукали. А треба було б пошукати. Що правда, то правда. Що ще?

Я випустив хмарку диму, і вона попливла над письмовим столом.

— Я розшукую О'Мару на прохання генерала. Мені не варто було обіцяти йому, що ви зробите все можливе. Він міг найняти людину, яка присвятила б цьому весь свій час. Я гадаю, це вас ображає.

На капітановому обличчі промайнуло невдоволення.

— Анітрохи. Коли. Йому так хочеться тринькати гроші… Люди, які ображаються, сидять за дверима відділу розслідування вбивств. — Руф гучно опустив ноги на підлогу й оперся ліктем на стіл. — О'Мара мав у своєму одязі п'ятнадцять тисяч, — вів далі він. — Чималі гроші, але вони в нього звичайно водилися. Отже, він міг узяти їх і зустрітися зі своїми давніми приятелями. Одначе вони не могли припустити, що в О'Мари було п'ятнадцять тисяч готівкою. Принаймні, так твердить його дружина. Хтось інший, маючи такі гроші, міг би роздзвонити про свій намір зникнути. Тільки не О'Мара. Він увесь час приховував це. — Капітан обрізав сигару, підніс до неї сірника й помахав великим пальцем. — Розумієте?

Я кивнув головою.

— Гаразд. О'Мара мав п'ятнадцять тисяч, а хлопець, який опускає завісу, може не піднімати її, аж поки скінчаться гроші. П'ятнадцять тисяч — це добрі гроші. Я б і сам ушився, якби мав стільки. А коли вони скінчаться, ми його й застукаємо. Він бере на чек гроші, встановлює орієнтир, знаходить готель чи магазин для кредиту, дає рекомендацію, пише або одержує листа. Він у новому місті й живе під новим ім'ям, але апетит у нього той самий. Так чи так хлопець змушений повернутися до фінансової системи. О'Мара не може мати повсюди друзів, а якби й мав, то не всі вони завжди мовчатимуть. Хіба не так?

— Звичайно, так, — підтвердив я.

— Він заїхав далеко, — сказав Руф. — Але п'ятнадцять тисяч — це все, що він приготував на дорогу. Ні багажу, ні попереднього замовлення на пароплав, поїзд або літак, ні таксі чи приватної машини напрокат, щоб забратися з міста. Ми все перевірили. Його власний автомобіль знайшли за кварталів десять від будинку, де він мешкав. Одначе це ні про що не говорить. Він має людей, які відвезуть його за сотні миль і мовчатимуть навіть під загрозою смерті. Тут, але не скрізь. Не нові друзі.

— Але ви його візьмете, — сказав я.

— Коли він зголодніє.

— На це піде рік або й два. А генерал Вінслоу, може, не протягне й року. Це, звісно, сентименти, але ви, якщо відступите, в кожному разі матимете нерозкриту справу.

— Ви надаєте надто багато ваги сентиментам, колего. — Його очі ворухнулись і густі рудуваті брови скуйовдилися.

Я йому не подобався. І не подобався того дня в управлінні поліції нікому.

— Я б хотів надавати надто багато ваги сентиментам, — промовив я й підвівся. — Можливо, для цього мені треба зайти досить далеко.

— Певна річ, — погодився Руф, раптом замислившись. — Що ж, Вінслоу — велика людина. Скажіть, чим я можу допомогти?

— Ви могли б з'ясувати, хто застрелив Ларрі Бетцеля, — промовив я. — Навіть якщо це не пов'язане з О'Марою.

— Ми це зробимо. З приємністю. — Він грубо зареготав і струснув попіл на стіл. — Ви тільки прибираєте хлопців, які можуть щось розповісти, а ми робимо решту. Нам дуже подобається так працювати.

— Це був самозахист, — пробурмотів я. — Я не міг нічого вдіяти.

— Ну звісно. Подихайте свіжим повітрям, колего. У мене справи. Та коли я виходив, його великі сумні очі зблиснули мені вслід.

10

Ранок видався лазуровий, сонячний, і птахи на деревах у маєтку Вінслоу після дощу голосно виспівували.

Сторож пропустив мене у хвіртку, і я попростував дорогою вгору вздовж тераси до величезних різьблених парадних дверей. Перед тим, як натиснути кнопку, дзвінка, я глянув униз і побачив малого Тревільяна. Він сидів на кам'яній лаві, обхопивши голову руками, й дивився у порожнечу.

Я зійшов до нього вимощеною цеглою доріжкою.

— Сьогодні ти не метаєш дротиків, синку?

Хлопчик звів на мене свої порожні, запалі темно-сірі очі.

— Ні. Ви його знайшли?

— Твого батька? Ні, синку, поки що не знайшов.

Він різко хитнув головою. Його ніздрі від гніву роздулися.

— Він не мій батько, я ж вам казав! І не говоріть зі мною так, наче мені чотири роки. Мій батько… він… він у Флоріді або десь-інде.

— Що ж, я його не знайшов, хоч би чиїм батьком він був, — сказав я.

— Хто це затопив вам у щелепу? — спитав малий, дивлячись на мене.

— О, один хлопець із стосом п'ятицентовиків у руці.

— П'ятицентовиків?

— Так. Це не гірше, ніж мідний кастет. Спробуй коли-небудь, тільки не на мені. — Я всміхнувся.

— Ви його не знайдете, — гірко промовив хлопчик, дивлячись на мою щелепу. — Я кажу про чоловіка моєї матері.

— Даю слово честі, що знайду.

— Скільки ставите?

— Значно більше тих грошей, що в тебе у кишенях.

Хлопчик люто вдарив ногою в бордюр із червоної цегли край доріжки. Голос у нього був усе ще сердитий, але вже спокійніший, очі виказували напружену роботу думки.

— Хочете поставити на щось інше? Ходімо до тиру. Ставлю долар, що десятьма пострілами розіб'ю вісім із десяти люльок.

Я обернувсь і подивився в бік будинку. Схоже, прийняти мене ніхто не поспішав.

— Гаразд, — погодився я. — Тільки хутчій. Ходімо.

Ми попростували попід будинком, під самими вікнами. Попереду, над верхівками густих дерев, показалася оранжерея з орхідеями. Перед гаражами чоловік в охайному габардиновому костюмі полірував хромовані частини великої машини. Ми пройшли повз нього до низької білої споруди, під крутим схилом пагорба.

Хлопчик дістав ключа й відімкнув двері. Ми ввійшли і в задушливому повітрі відчули запах бездимного пороху. Тревільян клацнув замком на дверях.

— Я перший, — різко сказав він.

Приміщення трохи нагадувало невеликий пляжний тир. На стойці лежала магазинна гвинтівка калібру 0,22 й пістолет із довгим тонким дулом для стрільби по мішенях. Зброя була добре змащена, одначе вкрита пилом. Футів за тридцять від стойки була суцільна перегородка заввишки до пояса, а за нею виднілися дві круглі білі мішені з чорними колами посередині та скромний набір глиняних люльок і качок. Мішені були подірявлені кулями.

Глиняні люльки лежали рівним рядочком посередині. В тирі було велике слухове вікно і ряд схованих угорі ламп.

Хлопчик смикнув за шнур на стіні, і цупка полотняна штора плавно затулила слухове вікно. Потім він увімкнув світло, і приміщення стало справді схожим на пляжний тир.

Тревільян узяв гвинтівку й хутко зарядив її патронами з картонної коробки.

— Хочете долар за те, що я розіб'ю вісім люльок із десяти?

— Чорт забирай! — сказав я й поклав гроші на стойку.

Хлопчик цілився досить недбало й стріляв надто швидко, відверто хизуючись. Він тричі схибив. Стріляти по люльках було все ж таки непросто. Нарешті він кинув гвинтівку на стойку.

— Ет! Ідіть поставте наново. Цей раз не рахуємо. Я не був готовий.

— Ти цілився не для того, щоб втратити гроші, чи не так, синку? Став їх сам. Це ж твій тир.

Його вузьке обличчя прибрало сердитого виразу, а в голосі з'явилися різкі нотки.

— А я кажу, поставте ви! Я маю перепочити, розумієте? Мені потрібен перепочинок!

Я знизав плечима, відкинув перегородку в стойці й рушив вздовж побіленої стіни до мішеней. За спиною в мене хлопчик клацнув затвором, перезаряджаючи гвинтівку.

— Опусти! — гримнув я. — І ніколи не торкайся зброї, якщо хтось стоїть перед тобою.

Він ображено опустив гвинтівку.

Я нахилився й вибрав із тирси у великому дерев'яному ящику на підлозі кілька глиняних люльок. Струсивши з них жовту тирсу, я почав випростуватись.

Мій капелюх чи, точніше сказати, його верх показався над перегородкою. І в цю мить я завмер. Навіть не знаю, чому я так зробив. Сліпий інстинкт.

Пролунав постріл, і свинцева куля влучила в мішень у мене над головою. Мій капелюх трохи ворухнувся.

Оце-то хлопчик! Він теж любив жартувати, як отой червоноокий. Я впустив люльки, взяв за криси капелюха й підняв його на кілька дюймів над головою. Знову пролунав постріл. Ще одна куля вдарила в мішень.

Я важко впав на дерев'яну підлогу.

Двері відчинилися й зачинились. От і все. Світло від прихованих ламп сліпило мені очі. З-за штори, що затуляла слухове вікно, пробивалося сонце. На найближчій до мене мішені з'явилися дві нові світлі цятки, а в своєму капелюсі я побачив чотири круглі дірочки, по дві з кожного боку.

Я підповз до краю перегородки й визирнув. Хлопчик зник. Мені було видно тоненькі дула гвинтівки й пістолета на стойці.

Я підвівся й рушив попід стіною назад, тоді вимкнув світло, повернув ручку замка з пружиною і вийшов надвір. Перед гаражами водій генерала Вінслоу, насвистуючи, все ще полірував машину.

Я зібгав у руці капелюха й попростував уздовж будинку, сподіваючись побачити хлопчика. Але його ніде не було. Тоді я натис кнопку дзвінка біля парадних дверей і спитав місіс О'Мару. Взяти мого капелюха я слузі не дозволив.

11

Генералова дочка була одягнена в щось устрично-біле, з білим хутром навколо обшлагів, на комірі й на подолі. Столик на коліщатках стояв біля самісінького її крісла, і вона струшувала попіл поміж срібні столові прибори.

Увійшла скромна покоївка з гарними ногами, викотила столика й причинила за собою високі білі двері. Я сів.

Місіс О'Мара відкинула голову на подушку; вигляд у неї був стомлений. Вона досить неприязно блимнула на мене холодним, непривітним поглядом.

— Учора ви справили на мене враження досить порядної людини, — мовила жінка. — Та, бачу, ви така сама тварюка, як і решта. Просто грубий лягавий!

— Я прийшов розпитати у вас про Леша Їгера, — сказав я.

Вона навіть не вдала, що здивована.

— А чому це, власне, ви надумали розпитувати мене?

— Ну… якщо ви жили в клубі «Дарданелла»… — Я помахав зібганим капелюхом.

Вона не зводила очей зі своєї сигарети.

— Гаразд, мені здається, я справді бачила його там. Я пригадую одне досить незвичайне ім'я.

— Уся ця сволота має такі імена, — зауважив я. — Здається, Ларрі Бетцель, — думаю, ви читали про нього в газеті, — колись був другом Дада О'Мари. Вчора я не сказав вам про нього. Можливо, це була моя помилка.

На шиї в неї запульсувала жилка. Вона тихо промовила:

— Я підозрюю, що ви збираєтесь дозволити собі надто багато, і мені, певне, навіть доведеться вас вигнати.

— Дозвольте спершу пояснити вам суть справи, — сказав я. — Здається, водій містера Їгера — крім незвичайних імен, ця сволота має ще й водіїв, — розповів Ларрі Бетцелю про те, що його шеф приїздив сюди тієї ночі, коли зник О'Мара.

Успадкована військова кров у жилах господині, певно, допомогла їй. У неї не ворухнувся жоден м'яз. Навпаки, вона стала ще незворушнішою.

Я підвівся, взяв у неї з холодних пальців сигарету і загасив її у білій нефритовій попільничці. Тоді обережно поклав капелюха їй на коліно, прикрите білим атласом, і знову сів.

Трохи згодом очі в місіс О'Мари ожили. Вона опустила їх і подивилася на капелюха. На вилицях у неї проступили дві яскраві плями. Язик її не слухався, губи тремтіли.

— Я розумію, це поганенький капелюх. Я не дарую його вам. Ви тільки погляньте на дірки від куль.

Рука в жінки стрепенулася й схопила капелюха. Її очі метали блискавки. Генералова дочка розправила наголовок, оглянула дірки й здригнулася.

— Їгер? — несміливо спитала вона. Це був уламок голосу, старечого голосу.

Дуже повільно я проказав:

— Місіс О'Мара, Їгер не став би користуватися гвинтівкою двадцять другого калібру.

Блиск погас в її очах. Вони перетворилися на чорні вирви.

— Ви його мати, — вів далі я. — Що ви збираєтеся з цим робити?

— Боже милостивий! Дейд! Він… стріляв у вас?

— Двічі, — уточнив я.

— Але чому?.. Чому?

— Ви вважаєте мене зухвальцем, місіс О'Мара. Одним із багатьох безжалісних хлопців із суспільних низів. І якби я був ним, тепер я почувався б на цьому місці дуже легко. Та насправді я зовсім не такий. І все ж я мушу розповісти, чому він стріляв у мене!

Місіс О'Мара мовчала. Тоді поволі кивнула головою. Тепер її обличчя обернулося на маску.

— Гадаю, він просто не може нічого з собою вдіяти, — почав я. — По-перше, Дёйд не хотів, щоб я розшукав його вітчима. До того ж малий любить гроші. Нібито й дрібниця, та це — тільки частина загальної картини. У тирі він майже програв мені долар. Це теж здається дрібницею, одначе ваш син живе в обмеженому світі. Річ у тім, що він — божевільний малий садист, якому кортить натиснути пальцем на спусковий гачок.

— Як ви смієте! — спалахнула вона, але відразу про це й забула.

— Як я смію? Смію. Не треба сушити собі голову й гадати, чому він у мене стріляв. Адже я не перший, чи не так? Вам не слід би цього знати, ви, либонь, і в думці не припускали, що він учинив це навмисне.

Вона сиділа мовчки, нерухомо. Я глибоко вдихнув повітря.

— Отже, давайте поговоримо, чому він стріляв у Дада О'Мару, — запропонував я.

Якби я подумав, що вона скрикне хоча б цього разу, то обманув би себе. Той старий з оранжереї передав їй у спадок щось куди більше, ніж високий зріст, темне волосся й сміливі очі.

Місіс О'Мара міцно стулила губи, спробувала облизнути їх і від цього на мить стала схожою на перелякану дівчинку. Риси її обличчя загострились, а рука, наче протез на дроті, звелася вгору, вчепилася в біле хутро під шиєю і стискала його доти, доки побіліли кісточки пальців. Нарешті жінка просто втупилася в мене. Мій капелюх упав з її коліна на підлогу. Вона знову не ворухнулася. Другого такого гучного звуку, з яким упав капелюх, я ніколи не чув.

— Гроші, — сухо мовила вона. — Певна річ, ви хочете грошей.

— Скільки, по-вашому, я хочу?

— П'ятнадцять тисяч доларів.

Я рішуче кивнув головою й сказав:

— Це було б досить справедливо. Щось на зразок офіційної угоди. Приблизно стільки ж мав О'Мара в кишенях і стільки ж одержав Їгер, щоб прибрати тіло.

— Ви занадто… триклятущий нахаба! — з жахом вигукнула вона. — Я сама залюбки вбила б вас!

Я спробував усміхнутись.

— Це правда. Я нахаба і взагалі позбавлений будь-якого співчуття. Все сталося приблизно так: хлопчик привів О'Мару туди ж, куди привів сьогодні мене, вдавшись до тих самих простих хитрощів. Не думаю, щоб це був план. Ваш син ненавидів вітчима, але планувати вбивства він не став би.

— Він ненавидів його, — підтвердила місіс О'Мара.

— Отже, вони в невеличкому тирі, і ваш чоловік лежить мертвий на підлозі, за перегородкою, де його не видно. На постріли там, звісно, ніхто не звернув уваги. Крові небагато — попадання в голову, до того ж калібр малий. Отож хлопчик виходить із тиру, замикає двері й ховається. Однак через деякий час Дейд повинен про це комусь розповісти. Він просто мусить це зробити. I хлопчик звертається до вас. Адже ви — його мати. Ви єдина, кому можна про все розповісти.

— Так, — видихнула вона. — Саме так він і вчинив. — Ненависть до мене в її очах згасла.

— Ви маєте намір кваліфікувати це як нещасливий випадок. Гаразд. Одначе треба зважити на одну обставину. Ваш син ненормальний, і ви про це знаєте. Знає і генерал, знають слуги. Мають бути й інші люди, які про це знають. А тупі, на ваш погляд, представники закону до таких людей досить суворі. Їм доводиться мати справу із багатьма з них. І я гадаю, Дейд, певне, проговорився. Думаю, згодом він своїм вчинком навіть хвалився.

— Розказуйте далі, — кинула жінка.

— Ви б цим не ризикували, — вів далі я. — Ні заради сина, ні заради отого старого хворого чоловіка в оранжереї. Ви б скоріше вчинили якийсь жахливий злочин, ніж ризикувати цим. Так ви й зробили. Ви знали Їгера й найняли його, щоб позбутися трупа. Все це, за винятком того, що довелося сховати дівчину, Мону Мізервей, і допомогло створити враження обдуманої втечі.

— Коли стемніло, він вивіз трупа у Дадовій машині, — глухо промовила генералова дочка.

Я нахилився й підняв з підлоги капелюха.

— А слуги?

— Норріс знає. Це той, що відчиняє вам. Та він радше помре на дибі, ніж комусь розповість.

— Атож. Тепер ви знаєте, чому порішили Ларрі Бетцеля і чому він хотів поїхати зі мною, чи не так?

— Шантаж, — сказала вона. — До нього ще не дійшло, але я цього чекала. Я б заплатила будь-які гроші, і Бетцель це, напевне, зрозумів.

— Помалу, з року в рік він легко зібрав би чверть мільйона, А взагалі, я не думаю, що Джо Мізервей був замішаний у цьому. І дівчина не була, я певен.

Місіс О'Мара нічого не відповіла. Вона просто не зводила очей з мого обличчя.

— Чорт забирай, — важко промовив я, — чому ви не відібрали в нього зброю?

— Він гірший, ніж ви гадаєте. Тоді почалося б щось іще страшніше. Я… я сама його трохи боюся.

— Відвезіть звідси хлопчика, — порадив я. — Відвезіть його від свого батька. Ваш син ще малий, і його, якщо добре взятися, можна вилікувати. Візьміть малого до Європи. Якомога далі. Негайно. Якщо генерал дізнається, що Дейд убив О'Мару, це одразу його доконає.

Жінка через силу підвелася й понуро підійшла до вікна. Вона довго стояла нерухомо, майже злившись із важкими білими шторами. Її застиглі руки були опущені. Згодом вона повернулася й пройшла повз мене. Спинившись позад мого крісла, місіс О'Мара перевела подух і схлипнула — лише один раз.

— Це було просто жахливо. Наймерзенніша річ, про яку я будь-коли чула. І все ж я, якби довелося, вчинила б так ще раз. Тато цього не зробив би. Він відверто розповів би про все. Це, як ви кажете, доконало б його.

— Відвезіть сина, — наполягав я. — Дейд тепер переховується десь неподалік. Думає, що влучив у мене. Він ховається, наче звір. Зрозумійте його. Він не може нічого з собою вдіяти.

— Я пропонувала вам гроші, — промовила генералова дочка, все ще стоячи позад мене. — Це гидко. Я не кохала Дадлі О'Мару. Це теж бридко. Я не можу дякувати вам. Навіть не знаю, що сказати.

— Забудьте про це, — порадив я. — Я всього лише старий робочий кінь. Візьміться до хлопчика.

— Обіцяю. Прощавайте, містере Кармеді.

Ми не потисли одне одному руки. Я спустився сходами. Біля парадних дверей, як завжди, стояв слуга. Його обличчя не виражало нічого, крім ввічливості.

— Чи не хочете провідати генерала, сер?

— Іншим разом, Норрісе.

Хлопчика я не зустрів. Я пройшов у хвіртку, сів у прокатний «форд» і поїхав пагорбом униз, повз старі нафтові вишки. Поблизу декотрих із них дотепер збереглися невидимі з вулиці відстійники із стічними водами та рештками нафти на поверхні.

Завглибшки свердловини були, певне, футів десять чи дванадцять, а то й більше. Мабуть, там діялися темні справи. Можливо, в одній із тих свердловин…

Я був радий, що вбив Їгера.

По дорозі до центру міста я зупинився біля бару й перехилив кілька чарок. Та легше мені не стало.

Правда, після тих кількох чарок я згадав про дівчину, яку називав Срібною Перукою. Ми з нею так ніколи вже й не побачилися.

ОЛІВЕЦЬ Повість

_{Переклад Володимира Митрофанова}

_{Перекладено за виданням: Raymond Chandler's Philip Marlowe. A Centennial Celebration. — Alfred A. Knopf, New York, 1988.}

То був доволі розповнілий чоловік з нещирою посмішкою, що ледь віддимала кутики його рота, залишаючи губи міцно стуленими, а очі — холодними. Як на таку комплекцію, рухався він надто мляво — адже більшість повних людей мають жваву й легку ходу. На ньому був сірий «у сосонку» костюм з яскравою краваткою ручної роботи, на якій виднілися сідниці та ноги дівчини, що пірнула у воду; сорочка була начебто чиста — і це трохи примирило мене з ним, — а брунатні мокасини, що так само не пасували до костюма, як і краватка, виблискували після недавнього чищення.

Я притримав двері з приймальні до свого кабінету, і відвідувач боком пробрався повз мене. Опинившись у кімнаті, він швидко роззирнувся навколо. Якби мене спитали, хто він такий, я б назвав його гангстером, але з другорядних. Принаймні одне я міг сказати напевне: якщо він мав при собі зброю, то тримав її в кишені штанів чи за поясом. Піджак на ньому був надто вузький, щоб приховати кобуру під пахвою.

Він обережно сів, я вмостився навпроти, і ми подивились один на одного. На обличчі відвідувача прозирала така собі лисяча настирність. Воно було трохи спітніле. Я прибрав виразу, що мав свідчити про увагу, але без надмірної цікавості. Потім узяв люльку та шкіряну торбинку з тютюном. А до відвідувача посунув коробку сигарет. — Я не курю.

Голос у нього був рипучий і не сподобався мені так само, як і його одяг та обличчя. Поки я натоптував люльку, він застромив руку за борт піджака, попорпався в гамані, тоді видобув банкноту, поглянув на неї і кинув на стіл переді мною. То була гарна, новенька й чиста банкнота. Одна тисяча доларів.

— Траплялося рятувати комусь життя?

— Та бувало інколи.

— То врятуйте мені.

— А про що йдеться?

— Я чув, Марло, ви не хитруєте з клієнтами.

— Через те й бідний, як миша.

— Я ще маю двійку друзів. Будете третій, і я вас не скривджу. Дістанете п'ять косух, тільки витягніть мене з халепи..

— З якої?

— Чогось ви з ранку з біса балакучий. Ще не второпали, що я за один?

— Та ні.

— Ніколи не бували в східних штатах?

— Певне, що бував, але не у ваших колах.

— А що, воно за «наші кола»?

Ця розмова почала мені набридати.

— Слухай, не будь такий тяжко розумний або забирай свою косуху та згинь з очей.

— Мене звуть Іккі Россен. Я таки згину зі світу, як ти чогось не придумаєш. Покрути клепками.

— Я вже покрутив. Кажи все як є, і то швидко. Я не маю часу сидіти й слухати по краплі на годину.

— Я злиняв із спілки. А верховоди такого не дарують. По-їхньому, ти або скурвився і можеш їх закласти, або надто багато забрав собі в голову, або ж просто перепудився. Щодо мене, то я перепудився. Ситий усім тим аж посюди. — Він звів руку й торкнувся вказівним пальцем борлака. — Діла я робив негарні. Страхав і кривдив добрий люд. Але нікого не порішив. Та спілці на це начхати. Я вибився з колії. Отож вони взяли олівця і підвели риску. Мене про це сповістили. Виконавців уже послано. А я страшенно схибив. Спробував забитися в одну нору у Вегасі. Я так собі мізкував, що їм і на думку не спаде шукати мене в себе під носом. Та вони мене перемізкували. Виявляється такі розумні були вже й до мене, але я цього не знав. Коли я летів до Анджелеса, в літаку вже напевне хтось чатував. Отож вони знають, де я зупинився.

— То переїдь.

— Тепер уже пізно. Я на гачку. Я знав, що він має слушність.

— Чого ж вони й досі з тобою не поквиталися?

— Це не роблять абияк. Тільки фахівці. Ти що — не знаєш?

— Та загалом знаю. Якийсь поважний крамар із Буффало. Власник молочарні з Канзас-Сіті. Вивіска завжди пристойна. Доповідають просто в Нью-Йорк чи куди там ще. Коли летять літаком на захід чи куди-інде, зброю везуть у портфелях. Спокійні, добре вдягнені, разом ніколи не сідають. Можуть вдавати із себе адвокатів, чи податкових інспекторів, чи кого завгодно — аби тільки мали добрі манери й не привертали до себе уваги. З портфелями тепер ходять усі. Навіть жінки.

— От-от, як в око вліпив. А коли літак сяде, їх наведуть намене. Але не одразу, не просто з аеропорту. Вони мають свої способи. Якби я поткнувся до лягавих, то й там про мене хтось би вже знав. Мені казали, в них можуть бути свої люди навіть у муніципальній раді. Отож лягаві дадуть мені двадцять чотири години, щоб забрався з міста. А куди я подамся? До Мексіки? Там ще гірше, ніж тут. До Канади? Трохи краще, але так само небезпечно. У них там теж зв'язки.

— А до Австралії?

— Мені не дадуть паспорта. Я живу в Штатах нелегально — ось уже двадцять п'ять років. Депортувати мене можуть тільки в тому разі, як доведуть, що я вчинив карний злочин. Та спілка подбає, щоб вони цього не зробили. Припустімо навіть, що я втраплю за грати. Одначе не мине й доби, як мене звільнять за постановою суду. А надворі вже чекатимуть у машині мої любі друзяки, щоб одвезти мене… тільки, звісно, не додому…

Я припалив люльку і добре її розкурив. Тоді похмуро глянув на тисячну банкноту на столі. Вона б стала мені в добрій пригоді. Мій поточний рахунок геть охляв і от-от мав пуститися духу.

— Ну, годі нюнити, — сказав я. — Припустімо — тільки припустімо, — що я знайду для тебе якийсь спосіб^ зникнути звідси. А що ти робитимеш далі?

— Я знаю одне місце… аби лиш мені вибратись і не потягти за собою хвоста… Свою тачку я покину тут і поїду прокатною. А виїжджаючи з округи, поверну її і куплю якусь державну. Потім, на півдорозі до місця, куди я подамся, поміняю її на нову, торішнього випуску, з розпродажу. Тепер саме така пора, коли вони дешевшають, бо ось-ось з'являться найновіші моделі. Не задля того, звісно, щоб заощадити бабки, а щоб менше впадати в очі. Місто, до якого я поїду, досить велике, але там ще безпечно.

— Еге ж, — мовив я. — Донедавна я чув таке про Вічіту. Одначе й там могло все змінитися.

Він сердито глипнув на мене.

— Ну ти, Марло, розумуй, та не дуже!

— Я розумуватиму стільки, скільки захочу. І ти мені своїх правил не накидай. Коли я беруся до діла, ніяких правил для мене не існує. А беруся я до нього за оцю косуху та за обіцяну решту — якщо все залаштую. Отож не заважай мені. Може, вони прознають і про мене. Якщо я поляжу, принесеш мені на могилку одну червону троянду. Взагалі я не люблю зрізаних квітів, волію милуватися ними в квітнику. Але одну квітку від тебе прийму, бо дуже ти приємний чолов'яга… Коли прибуває той літак?

— Надвечір. Він вилітає з Нью-Йорка о дев'ятій ранку. Певно, буде тут о пів на шосту чи десь так.

— Вони можуть летіти з пересадкою в Сан-Дієго чи в Сан-Франціско. А звідти й звідти літаків безліч. Мені потрібен буде помічник.

— Хай тобі чорт, Марло…

— Помовч. Я маю одну знайому дівчину. Дочку начальника поліції, що погорів через свою чесність. Вона не заговорить і під тортурами.

— Ти не маєш права ризикувати нею, — сердито сказав Іккі.

Я так здивувався, аж мені щелепа одвисла мало не до пупа. Я повільно повернув її на місце й проковтнув клубок у горлі.

— Ти диви, він має серце!

— Жінки не створені для брутального діла, — пробурчав Іккі.

Я взяв тисячну банкноту й хруснув нею, згинаючи навпіл.

— Вибачай, що не даю розписки, — мовив до Іккі. — Ні до чого тобі носити в кишені моє прізвище. А щодо брутального діла, то, дасть Бог, нічого такого не буде. Спробую обставити їх у часі. Тільки так можна чогось досягти. Тепер кажи, де ти зупинився, і викладай усе, що можеш пригадати, — прізвища, прикмети всіх виконавців, яких тобі будь-коли траплялося бачити на власні очі.

Іккі почав розповідати. Виявилося, що він з біса спостережливий. Одне було кепсько: спілка знала, кого він бачив. Нинішні виконавці мали бути незнайомі йому.

Закінчивши, він підвівся й мовчки простат мені руку. Я мусив потиснути її, але після того, що він сказав про жінок, зробити це стало мені вже не так гидко. Долоня в нього була волога. Певно, така сама була б і моя, якби я опинився в його шкурі. Він кивнув головою і, не озвавшись більш ані словом, вийшов.

Ті будинок стояв на тихій вулиці в Бей-Сіті, хоча де ті тихі вулиці в наш розбурханий час, коли навіть пообідати годі без того, щоб якийсь співак чи співачка не виригнули на тебе з глибини утроби щось там про кохання, старомодне, як турнюри й кріоліни, або щоб електричний Хаммондорган не накидав тобі в суп своїх джазових присмак.

Невеликий одноповерховий будинок був чепурний, мов свіжовипраний фартушок. Моріжок перед ним — дбайливо підстрижений і навдивовижу зелений. На гладенькій й цементованій під'їзній доріжці не видно було ані плямки мастила, що його звичайно залишають, постоявши автомобілі, а живопліт обабіч мав такий вигляд, наче його щоранку опоряджав спеціальний перукар.

При білих дверях висів молоток у формі тигрячої голови, поруч було віконце з вічком, крізь яке господарі могли перемовлятися з кимось надворі, не відчиняючи самого віконця.

Я б радо віддав у заставу свою ліву ногу, аби тільки пожити в такому домку. Та навряд чи мені колись це випаде.

Усередині задзеленчав дзвоник, і за хвилину двері мені відчинила вона — в блідо-голубій спортивній кофтинці та білих шортах, досить-таки куценьких — це свідчило про довірчо-дружнє ставлення до гостя. Вона мала сіро-голубі очі, темно-руді коси й гарні риси обличчя. В сіро-голубих очах, як завжди, прозирала ледь помітна гіркота. Дівчина все ще не могла забути, що життя її батька занапастила лиха воля якогось бандитського верховоди з плавучого картярського дому й що через це померла її мати.

Вона знаходила в собі силу тамувати цю гіркоту, пишучи до глянсуватих журналів дріб'язкові оповідки про юне кохання, хоч таке життя було не для неї. Та й не мала вона справжнього життя. Тільки й того, що існувала, не дуже бідуючи й заробляючи досить грошей, щоб підтримувати це існування. Одначе в критичних ситуаціях виявляла не меншу витримку й винахідливість, ніж добрий поліцай. Звали її Енн Райорден.

Вона відступила трохи вбік, і я пройшов майже впритул повз неї. Але я теж маю свої принципи. Вона зачинила двері, вмостилася на широкій тахті й неквапливо закурила — така собі лялечка, здатна сама припалити сигарету.

Я стояв, роззираючись по кімнаті. Деякі зміни тут були, але не багато.

— Мені потрібна твоя допомога, — сказав я.

— Тільки в таких випадках я тебе й бачу.

— До мене звернувся клієнт, колишній гангстер, що працював на спілку, або синдикат, або велику банду — називай як хочеш. Ти чудово знаєш, що така існує, і багатюща вона, як цар Мідас. Здолати її неможливо, бо надто багато людей цього не хоче, особливо оті адвокати, що захищають її інтереси й гребуть по мільйону на рік.

— О Боже, ти що — балотуєшся на якусь високу посаду? Ніколи не чула від тебе таких праведних промов.

Енн покрутила ногами в повітрі, звісно, не спокушаючи мене — вона була не з таких, — але в мене однаково почали плутатись думки.

— Перестань мигтіти, — сказав я. — Або надягни довгі штани.

— Соромітник ти, Марло. Ні про що інше думати не можеш?

— Спробую. Мені приємно усвідомлювати, що я маю бодай одну гарненьку знайому з міцними моральними засадами. — Я проковтнув слину й повів далі: — Так от, того типа звуть Іккі Россен. Він далеко не красень і не з тих людей, які мені до вподоби, але одна риса в ньому мене зворушила. Він страшенно обурився, коли я сказав, що маю взяти собі в поміч знайому дівчину. Жінки, мовляв, не створені для такого брутального діла. Тим-то я й вирішив йому допомогти. Бо для справжнього гангстера що жінка, що лантух борошна — однаково. Такий спить із жінками, як і всі, та коли доходиться до того, що треба їх позбутись, робить це без найменшого вагання.

— Поки що я чую від тебе тільки пустопорожню балаканину. Мабуть, тобі треба випити чашку кави чи, може, й чогось міцнішого.

— Дуже мило з твого боку, але я зранку міцного не п'ю, хіба що в особливих випадках, до яких наш з тобою не належить. Що ж до кави, то трохи згодом. Так от, цього Іккі наштрикнули на олівець.

— А що воно таке?

— Ти маєш список людей. Береш олівця й викреслюєш із нього чиєсь прізвище. І той один уже вважай що мертвий. Спілка має на те свої причини.

Вони більш не роблять такого просто задля втіхи. Це для них не гра, а звичайнісіньке діловодство.

— А що ж, до лиха, я можу вдіяти? Скажу й більше — що можеш удіяти ти.

— Я можу спробувати. А ти можеш допомогти мені засікти їхній літак і простежити, куди вони поїдуть — цебто виконавці, яким доручено цю роботу.

— Гаразд, але яким чином ти зможеш бодай чимось йому допомогти?

— Я ж сказав, що можу спробувати. Якщо вони вилетіли нічним літаком, то вже мають бути тут. Якщо вранішнім — то прилетять не раніш, як о п'ятій, чи десь так. Маємо задосить часу, щоб підготуватися. Ти знаєш, які вони будуть із себе?

— Аякже! Я ж щодня спілкуюся з убивцями. Приймаю їх у себе вдома, пригощаю їх віскі з лимонним соком та канапками з ікрою.

Енн посміхнулася. А я тим часом чотирма великими кроками перейшов рудувато-брунатний візерунчастий килимок, підвів її з тахти й поцілував в уста. Вона не опиралась, але й не затремтіла від збудження. Я повернувся на місце й сів.

— Вони матимуть вигляд звичайнісіньких ділових людей — комерсантів чи службовців, що здобули міцне й надійне становище. Вдягнені будуть поважно, поводитимуться чемно — вони це вміють, коли захочуть. При собі матимуть портфелі зі зброєю, яка так часто переходила із рук у руки, що її годі і ідентифікувати. Після того, як виконають завдання, вони її викидають. Найпевніше, це будуть револьвери, але можуть бути й автомати. Глушників виконавці не застосовують, бо вони обтяжують ствол, а це позначається на влучності. У літаку вони сидітимуть не разом, але, зійшовши на землю, можуть удати, ніби давно знайомі й просто не помітили один одного під час польоту. Потиснуть руки, всміхнуться і підуть разом, а може, й сядуть в одне таксі. Гадаю, саме так вони й зроблять — поїдуть в одному таксі, і передусім — до готелю. Та невдовзі переберуться в інше місце, звідки матимуть змогу спостерігати за Іккі, щоб з'ясувати, коли й куди він ходить. Вони не поспішатимуть, якщо тільки сам Іккі не спробує втекти. Це буде для них знак, що хтось попередив його про небезпеку. А Іккі казав, що має ще двоє друзів.

— Вони стрілятимуть у нього з кімнати чи квартири навпроти, якщо знайдуть таку?

— Ні. Вони стрілятимуть зблизька, за якийсь крок. Підійдуть ззаду й скажуть: «Привіт, Іккі». Він або прикипить до місця, або обернеться. Отут вони й нашпигують його свинцем, а тоді покидають зброю і скочать в автомобіль, який на них чекатиме. І поженуть геть услід за чільною машиною.

— А хто вестиме ту чільну машину?

— Якийсь поважний громадянин з бездоганною репутацією, ніколи ні в чому не замішаний. Він сидітиме за кермом власного авто й звільнятиме їм шлях до втечі, навіть якщо для цього йому доведеться ненароком чи свідомо в когось увігнатися, хай то буде й поліційна машина. А потім тяжко побиватиметься й цілу дорогу до поліції литиме сльози на свою сорочку з монограмою. А вбивці тим часом будуть уже далеко.

— Боже милостивий, — мовила Енн. — І як тільки ти можеш жити таким життям? Якщо тобі й пощастить упоратися з цим ділом, вони підішлють виконавців і до тебе.

— Не думаю. Сторонніх вони не вбивають. Вина впаде на виконавців. Не забувай, що ті гангстери-верховоди — справжні ділки. Вони орудують величезними грішми. І по-справжньому жорстокими стають тільки тоді, коли визнають за потрібне когось усунути, хоч самі цього й не прагнуть. Ніколи не виключена помилка. Але шансів на це не багато. Не пригадаю навіть, щоб тут чи деінде колись було розкрито отаке організоване вбивство, — хіба що два-три випадки. Головний верховода — страшенно важний і страшенно крутий. А коли він робиться аж надто важний і аж надто крутий — іде в хід олівець.

Енн ледь помітно здригнулась.

— Здається, мені самій не завадить випити. Я всміхнувся до неї.

— Це буде якраз до настрою, люба. Я приєднуюсь до тебе.

Вона принесла два коктейлі з шотландським віскі. Поки ми пили, я давав настанови.

— Коли ти засічеш їх, або вважатимеш, що засікла, рушай за ними, куди вони поїдуть, якщо зможеш зробити це непомітно. Тільки в такому разі. Поїдуть до готелю — а десять проти одного, що так і буде, — реєструйся і ти, а тоді сідай на телефон і дзвони мені, аж поки додзвонишся.

Енн знала номер моєї контори, а мешкав я все ще на Юкка-авеню. Знала вона й про це.

— Ти жахливий тип, — сказала вона. — Жінки роблять усе, чого ти від них зажадаєш. І як тільки я й досі, доживши до двадцяти восьми років, зосталась незайманою?

— Треба, щоб було трохи й таких. А чого ти не виходиш заміж?

— За кого? За якогось цинічного шукача пригод, котрому тільки те й лишилося? Я не знаю жодного пристойного чоловіка… окрім тебе. А на білозубі усмішки мене не купиш.

Я підійшов і звів її на ноги. А тоді поцілував міцним і довгим цілунком.

— Я хлопець чесний, — промовив майже пошепки. — А це вже щось. Але для такої дівчини, як ти, надто приношений. Я завжди думаю про тебе, хочу тебе, але один погляд твоїх чистих, ясних очей щоразу ставить мене на місце.

— Візьми мене, — тихо мовила Енн. — Я теж маю свої мрії.

— Не можу. Надто багато я знав жінок, щоб мати право на таку, як ти. До того ми ж повинні рятувати людині життя. Я пішов.

Вона стояла і сумно проводжала мене очима.

Жінки, яких ти здобув, і жінки, яких не здобув, — немов два різні світи. І я не схильний зневажати ні тих, ні тих. Я ж бо й сам живу в обох цих світах.

У Лос-Анджелеському міжнародному аеропорту близько до літаків не підійдеш, хіба тільки коли сам кудись летиш. Ти можеш побачити, як вони сідають, якщо вибереш слушне місце, але щоб поглянути на пасажирів, мусиш чекати за бар'єром. Розташування аеропорту аж ніяк цьому не сприяє. Його споруди тягнуться аж ген-ген, і, поки дотюпаєш від служб ТВА* до «Пан-Амерікен», намуляєш на ногах мозолі.

* «Трансуорлд ерлайнз» — американська трансатлантична авіакомпанія.

Я списав собі розклад прибуття літаків і никав сюди-туди, мов собака, що забув, де він сховав кістку. Літаки сідали, літаки злітали, носії тягали багаж, пасажири метушилися й спливали потом, діти скиглили, і над усім тим гармидером гриміли гучномовці.

Кілька разів я пройшов повз Енн. Вона мене наче й не помічала.

Напевне, вони прилетіли літаком о п'ятій сорок п'ять, бо Енн зникла. Я про всяк випадок повештався ще з півгодини: може, вона мала якусь іншу причину відлучитися. Аж ні. Зникла безповоротно. Я вийшов до своєї машини й проїхав переповненим шосе кілька довгих міль до Голлівуда, де була моя контора. Там я трохи випив і сів чекати. 0 шостій сорок п'ять задзвонив телефон.

— Думаю, це вони, — сказала Енн. — Готель «Беверлі-Вестерн», номер чотириста десятий. Прізвищ добути не вдалося. Ти ж знаєш, тепер портьє не залишають реєстраційних карток на конторці. А запитувати про щось я не хотіла. Зате піднялася разом з ними в ліфті й засікла їхній номер. Я пройшла повз них саме тоді, коли коридорний встромляв у двері ключа, а потім спустилася сходами на поверх нижче і там приєдналась до гурту жінок, що якраз виходили з чайної кімнати. З ними й зійшла до вестибюля. Замовляти собі номер я не стала.

— Які вони на вигляд?

— Вони піднімалися пандусом разом, але розмови їхньої я не чула. Обидва з портфелями, в строгих костюмах, нічого такого, що впадало б в око. Білі сорочки з цупкими комірцями, краватка в одного синя, в другого — чорна в сіру смужку. Чорні черевики. Такі собі поважні ділові люди із східного узбережжя. Можна подумати — видавці, адвокати, лікарі, банківські службовці… а втім, ні, як на службовців вони не дуже розкуті. Ти б на них другий раз і не глянув.

— Обличчя?

— Волосся в обох темно-русяве, в одного трохи темніше. Обличчя гладенькі, досить невиразні. Очі в одного сірі, а в того, у котрого темніше волосся, — голубі. От очі в обох цікаві. Дуже бистрі, дуже чіпкі, так і схоплюють усе навколо. І отут щось, видимо, не те. Вони б мали бути бодай трохи заклопотані справами, задля яких приїхали до Каліфорнії. А їх начебто більше обходили обличчя навколишніх людей. Добре, що я їх узяла на гачок, а не ти. Хоч ти і не схожий обличчям на поліцая, але не схожий і на людину, що не може бути поліцаєм. Щось таке в тобі є.

— Дурниці. Я страшенно гожий із себе серцеїд.

— І обидва вони якісь однакові, наче з конвейєра. В кожного дорожня валізка. Одна — сіра з двома червоними та білою смужками згори й унизу, десь за шість-сім дюймів від країв, друга — біло-голуба, картата, як ото з шотландки. Я й не знала, що буває така шотландка.

— Буває, але я забув, як вона зветься.

— Я думала, ти знаєш усе.

— Майже усе. Ну, а тепер біжи додому.

— Хіба я не заробила вечерю, а може, й поцілунок?

— Іншим разом. І якщо погано пильнуватимешся, то дістанеш і зверх того.

— А ти тепер перебереш їх на себе й почнеш пасти?

— Якщо це ті, що ми думаємо, то вони пастимуть мене. Я вже найняв помешкання через вулицю навпроти Іккі — в отому кварталі на Пойнтер-стріт, де стоять упритул шість дешевих умебльованих будинків. Б'юсь об заклад, що повії там кишма-кишать.

— Вони тепер скрізь кишать.

— Бувай здорова, Енн. До побачення.

— До того, як тобі знов буде потрібна допомога.

Вона поклала трубку. Я теж. Енн мене вражає. Надто розумна, як на таку гарненьку. Схоже на те, що всі гарненькі жінки розумні.

Я зателефонував Іккі. Його не було. Я налив собі з пляшки, що була в конторі, випив, півгодини посидів, покурив, а тоді подзвонив знову. Цього разу я його застав.

Я розповів йому, як стоять справи, і висловив надію, що Енн узяла на гачок тих, кого треба. Сказав й про найняте помешкання.

— Витрати мені відшкодуються? — спитав наприкінці.

— П'ять косух покриють усе з верхом.

— Якщо я зароблю і отримаю їх. Я чув ніби ти маєш чверть мільйона, — сказав я наздогад.

— Може, й так, друзяко, але як до тих бабок добутися? Хлопці нагорі знають, де вони лежать. Доведеться довго чекати, поки все вгамується.

Я сказав: гаразд, хай буде так. Сам я давно вже чекав. Звісно, я й не сподівався отримати решту грошей, оті чотири тисячі. Такі, як Іккі Россен, у рідної матері золоті зуби викрадуть. Певно, трохи золота він мав і десь у собі, але «трохи» — слово розтяжне.

Наступні півгодини я намагався обмірковувати план дій. Але не міг придумати нічого, що обіцяло б певний успіх. Минала вже восьма, і треба було попоїсти. Навряд чи ті типи кудись подадуться до ранку. А вранці вони доконче проїдуть повз будинок, де оселився Іккі, і розвідають околиці.

Я вже зовсім намірився був іти з контори, коли це біля дверей приймальні пролунав дзвінок. Я відчинив проміжні двері. Посеред приймальні стояв невеличкий на зріст, брутального вигляду чоловік і, заклавши руки за спину, похитувався на підборах. Він усміхнувся, але це вийшло в нього погано. Потім ступив до мене.

— Філіп Марло?

— А хто ж би ще? Чим можу бути корисний?

Він підступив зовсім близько, тоді швидко випростав з-за спини руку з пістолетом і впер його дуло мені в живіт.

— Тим, що відкинешся від Іккі Россена, — відказав він голосом, що цілком пасував до його обличчя. — А ні — то дістанеш повне черево свинцю.

То був аматор. Коли б він зупинився футів за чотири від мене, то, може, чогось і досяг би. Я звів руку, вийняв з рота сигарету й безтурботно затис її між пальцями.

— Звідки ти взяв, що я знаю якогось Іккі Россена? Він засміявся й тицьнув мене пістолетом у живіт.

— Ач, чого захотів! — Глумлива посмішка, дешевий тріумф од відчуття своєї сили, коли тримаєш у руці важкого пістоля.

— Було б усе-таки чесно сказати мені.

Він розтулив був рота, щоб знов осадити мене, і тоді я упустив сигарету і викинув руку вперед. Я вмію це робити дуже швидко, як припече. Є мастаки й ще меткіші, але вони не з тих, що тицяють пукав-кою тобі в живіт.

Я перехопив його руку з пістолетом і затис її, а воднораз двигонув його коліном між ноги. Він хлипнув і зігнувся навпіл. Я викрутив його руку й забрав пістолета. А тоді завів свою ногу за його, зробив підсічку, і він опинився на підлозі.

Він лежав, підібгавши коліна до живота, кліпав очима з подиву та болю й зі стогоном качався з боку на бік. Я нахилився, вхопив його за ліву руку й поставив на рівні. Я переважав його на шість дюймів зростом і фунтів на сорок вагою. Треба було їм вибрати здоровішого й краще підготовленого посильного.

— Ходімо до мене в кабінет, — сказав я. — Трохи побалакаємо, та й хильнеш чогось, щоб швидше оклигав. Іншим разом не підходь до супротивника надто близько, щоб він міг дістати твоєї руки зі зброєю. Ану дай гляну, чи нема при тобі ще якоїсь залізяки.

Більш нічого при ньому не було. Я підштовхнув його до дверей кабінету, а тоді до крісла. Він уже трохи відсапався. Потім дістав носовика й утер обличчя.

— Іншим разом… — процідив він крізь зціплені зуби. — Іншим разом…

— Не будь таким оптимістом. Це роль не для тебе.

Я налив у паперовий стаканчик шотландського віскі й поставив перед ним. Тоді взяв його 0,38, вийняв магазин і висипав патрони в шухляду письмового столу. Засунув магазин на місце й поклав пістоля на стіл.

— Забереш, коли підеш звідси… якщо підеш…

— Негоже так чинити, — буркнув він, усе ще відсапуючись.

— Еге ж. Зате вельми гоже пуляти в людину з пістолета. Ну, то як же ти сюди втрапив?

— Так я тобі й скажу.

Не будь дурнем. Я маю друзів. Не багато, але кількох маю. Отож можу притягти тебе за збройний напад, і тоді сам знаєш, що буде. Навіть якщо суд випустить тебе під заставу, тобі однаково гаплик. Твої хазяї не дарують провалів. Ну, то хто тебе послав і як ти вийшов на мене?

— Іккі на гачку, — похмуро сказав бандит. — Він лопух. Я спокійнісінько йшов за ним назирці аж сюди. А чого це він попхався до приватного детектива? Нагорі захотіли знати.

— Ну-ну, далі.

— Іди ти…

— Подумай добре. Мені не обов'язково вдаватися до закону. Я можу вичавити з тебе все, що треба, цю ж мить і тут-таки.

Я підвівся з крісла, і він виставив перед собою долоню.

— Якщо ти мене порішиш, сюди заявиться двоє справжніх громил, те ж саме буде, якщо я не доповім нагору. Ти не маєш на руках великих козирів. Це тобі тільки здається, — сказав він.

— Тобі нема чого доповідати. Якщо той Іккі і приходив до мене, ти не знаєш навіщо і не знаєш, чи я взявся на нього працювати. Коли він гангстер, то це не мій клієнт.

— Він приходив, щоб ти спробував урятувати його шкуру.

— Від кого?

— Про це говорити зась.

— А ти не бійся. Язик у тебе начебто добре підвішений. І скажи своїм хазяям, що з кожним громилом, якого вони до мене підішлють, буде те саме, що сьогодні з тобою. — У моєму ділі часом доводиться трохи прибрехати. От і тепер я прибрехав. — А чого на того Іккі так напалися, чим він завинив? Чи про це теж зась говорити?

— Гадаєш, ти такий уже великий боєць, — вишкірився він, потираючи рукою те місце, куди я двигнув коліном. — У моїй команді ти приза не взяв би.

Я засміявся йому в лице. Потім схопив за зап'ясток його праву руку й викрутив її за спину. Він заскреготав зубами. Лівою рукою я сягнув йому до внутрішньої кишені й видобув звідти гамана. Тоді пустив його руку. Він швидко шаснув нею до пістолета на столі, але я щосили рубонув йому по руці ребром долоні. Він упав у крісло й злісно загарчав.

— Свою пукавку ти забереш, — сказав я. — Тоді, коли я її тобі віддам.

У гамані я знайшов шоферські права на ім'я Чарлза Гікона. Та це нічого мені не давало. Таких шибздиків звичайно кличуть на прізвиська. Цього, певне, прозивали, Коротуном, чи Хирляком, чи Недомірком, чи, може, й просто «гей ти». Я кинув гамана назад до нього. Гаман упав на підлогу. Цей недотепа навіть не спромігся зловити його.

— Чортзна-що, — сказав я. — Видно, там у вас почали дуже ощадити, коли доручають таким, як ти, щось більше, ніж збирати недокурки.

— Ах ти ж…

— Ну гаразд, стерво. Забирайся під три чорти. Ось твоя залізяка.

Він узяв пістолета, з хвилину морочився, застромлюючи його за пояс штанів, потім підвівся, метнув на мене найлютіший погляд, який тільки мав у запасі, і недбало, наче кишеньковий злодій після вдатної крадіжки, попростував до дверей.

Від порога він обернувся й знову глипнув на мене злими очицями.

— Бувай, рогатику. І не таким роги скручували.

По цих блискучих прощальних словах він одчинив двері й виплив за поріг.

Трохи перегодя я замкнув кабінет, від'єднав дзвоник, погасив скрізь світло й теж пішов. Нікого схожого на душогуба я довкола не побачив. Отож спокійно поїхав додому, спакував валізу й подався на станцію автосервісу, де мене добре знали й начебто навіть любили. Там я залишив свою машину й пересів у прокатний «шевроле». Ним я доїхав до Пойнтер-стріт, заніс валізу до занедбаного помешкання, що його найняв удень, а сам гайнув вечеряти в рестс тш «Віктор». Годинник показував дев'яту, і їхати до ~ й-Сіті, щоб узяти з собою Енн, було вже запізно.

Повертаючись на Пойнтер-стріт, я поклав на сидіння поруч пістолет і почав петляти вулицями, об'їжджаючи цілі квартали й раз по раз зупиняючись. Та, як я допевнився, ніхто мене не переслідував.

Потім я спинився на бульварі Сансет біля бензозаправки й подзвонив з телефонної будки Берні Оулзові. Той саме збирався їхати додому.

— Берні, це я, Марло. Давненько ми з тобою не стиналися. Я вже й занудився в самотині.

— То одружися. А я тепер головний слідчий у шерифовій конторі. Без п'яти хвилин капітан, ось тільки іспити складу. Мені вже наче й не личить водитися з приватниками.

— Ну, з цим давнім знайомим усе-таки побалакай. Мені потрібна допомога. Я взявся за одну слизьку справу, і мене запросто можуть уколошкати.

— І ти, само собою, сподіваєшся, що й я в неї залізу?

— Облиш, Берні. Я ж ніколи не був поганцем. Річ у тім, що я намагаюся врятувати колишнього гангстера від підісланих убивць.

— Як на мене, чим більше вони виб'ють одні одних, тим краще.

— Еге ж. Так от, якщо я тобі дзенькну, мчи на допомогу або надсилай двійко добрячих хлопців. Ще маєш час їх натаскати.

Ми обмінялися ще кількома добродушними грубощами й поклали трубки. Потім я набрав номер Іккі Россена. У трубці озвавсь його рипучий, неприємний голос:

— Слухаю, говоріть.

— Це Марло. Десь над північ будь готовий у дорогу. Ми вистежили твоїх товаришочків, вони окопались у «Беверлі-Вестерні». На твою вулицю до ранку навряд чи поткнуться. Май на увазі, вони не знають, що тебе попереджено.

— Усе одно ризик є.

— Чорт забирай, ідеться ж не про недільну прогулянку за місто. Ти був необачний, Іккі. Тебе пасли до самої контори. Тепер у нас обмаль часу. Він якусь хвилю мовчав, і я чув його віддих.

— Хто мене пас? — запитав нарешті.

— Якийсь дурноверхий недоросток. Тицьнув мені в живіт свою пукавку, і я мав мороку забирати її в нього. Можу тільки припускати, що вони зумисне послали такого йолопа, бо не хотіли, аби я надто багато взнав, якщо не знав того доти.

— Можеш ускочити в халепу, друзяко.

— А коли не міг? Отже, опівночі я приїду по тебе. Будь напоготові. Де твоя машина?

— Стоїть перед будинком.

— Віджени її на бічну вулицю і надійно замкни. Де чорний хід твоєї нічліжки?

— Ззаду. Де ж би йому ще бути? Виходить на проїзд.

— Залиши свою валізу там. Ми вийдемо разом і рушимо до твоєї машини. А потім під'їдемо назад і заберемо валізу… чи валізи.

— А що, як їх хтось поцупить?

— Еге ж. А що, як тебе підстрелять? Що тобі дужче до вподоби?

— Гаразд, — буркнув він. — Я чекаю. Але ми дуже ризикуємо.

— Автогонщики теж ризикують. А хіба це їх спиняє? Вшиватися треба негайно, іншої ради нема. Годині о десятій погаси світло і старанно зібгай постіль. І добре б залишити по собі якісь речі. Не так буде видно, що втечу сплановано наперед.

Іккі буркнув, що все зробить, і я повісив трубку. Телефонна будка була знадвору добре освітлена — на бензозаправках вони завжди добре освітлені, — і я, перебираючи біля каси стосик дармових рекламних карт для автомобілістів, неквапливо й пильно розглянувся навколо. Нічого такого, що могло б мене занепокоїти, я не побачив. А тоді взяв для годиться карту Сан-Дієго й подавсь до свого взятого напрокат автомобіля.

На Пойнтер-стріт я залишив машину за рогом, пішки дістався до найнятого вбогого помешкання на другому поверсі і, не вмикаючи світла, сів біля вікна спостерігати за вулицею. Нічого підозрілого начебто не було. З умебльованого будинку навпроти, де оселився Іккі, вийшло двійко не бозна-яких шльондр, і їх підібрала машина найновішої моделі. Потім у той будинок увійшов якийсь чоловік, майже такого самого зросту й статури, як Іккі. Виходили й виходили інші люди. Загалом на вулиці було досить спокійно. Відколи відкрили рух по Голлівудському проспекту, мало хто ходить і їздить прилеглими «вулицями, окрім людей, що десь тут-таки й мешкають.

Була гарна осіння ніч — цебто гарна як на лос-анджелеський клімат, — досить ясна, проте далеко не суха. Не знаю, що сталося з погодою в цьому місті, але тепер вона зовсім не така, якою була, коли я сюди приїхав.

Здавалося, до півночі ще далеко. Я не бачив, щоб поблизу хтось щось вистежував, не бачив і двох непримітно вдягнених чоловіків, які б цікавилися котримсь із шістьох умебльованих будинків у кварталі. Я був майже певен: якщо вони з'являться, то передусім приділять увагу моєму будинку, — але не мав певності, що Енн засікла саме виконавців або що звіт того жевжика своїм хазяям обернеться для мене добром — чи, навпаки, злом.

І хоч Енн могла сто разів помилитись, я підсвідомо відчував, що вона таки не схибила. Убивці не мали б причин критися, якби не знали, що Іккі попереджено. Та одна причина все-таки була: він приходив до моєї контори й привів за собою хвоста. Але ж усемогутні й зрозумілі боси спілки могли хіба лиш посміятися з того, що Іккі хтось попередив і що він звернувся до мене по допомогу. Для них я був такою дрібнотою, яку й розгледіти годі.

Опівночі я вийшов надвір, поминув два квартали, пильнуючи, чи не скрадається хтось позаду, а тоді перетнув вулицю й рушив до проїзду за будинком Іккі. Двері на чорному ході стояли незамкнені, ліфта не було. Я вибрався сходами на третій поверх, знайшов його помешкання й легенько постукав. Іккі відчинив двері, тримаючи в руці револьвер. Вигляд він мав зляканий.

Біля дверей стояли дві валізи, а далі під стіною — ще одна. Я підійшов і взяв її. Валіза була досить-таки важка, Я відкрив її — вона була незамкнена.

— Не турбуйся, — сказав Іккі. — Там усе, що потрібно чоловікові на три-чотири дні, сякі-такі шмотки, яких не здибаєш у крамницях готового одягу.

Я підняв ще одну валізу — з тих двох, що стояли біля дверей.

— Залишимо все це на чорному ході.

— Ми можемо піти й проїздом.

— Ми вийдемо в парадні двері. На той випадок, якщо нас пасуть — хоч я цього й не думаю, — ми просто двоє приятелів, що разом вийшли з дому. Тільки затям ось що. Обидві руки тримаєш у кишенях піджака, у правій — пістолет. Якщо хтось іззаду покличе тебе на ім'я — миттю обертайся і стріляй. Це може бути тільки вбивця. Я діятиму так само.

— Я боюся, — промовив Іккі своїм рипучим голосом.

— Я теж, коли тобі від цього легше. Але вибору в нас немає. Якщо до тебе заговорять, то лише зі зброєю в руках. Ні про що їх не запитуй. Відповідати словами вони не стануть. Якщо це буде тільки мій куций знайомий, ми його кінчаємо й затягуємо в під'їзд. Зрозумів?

Він кивнув головою і облизав губи. Ми знесли вниз валізи й поставили їх надворі біля чорного ходу. Я повів очима по проїзду. Ніде ні душі, і до бічної вулиці зовсім недалеко. Ми повернулися в будинок і пройшли вестибюлем до парадних дверей. На Пойнтер-стріт вийшли з найнедбалішим виглядом — з таким виглядом дружина купує чоловікові краватку до дня народження.

Ніде ані поруху. Вулиця геть безлюдна.

Ми повернули за ріг і підійшли до прокатної машини Іккі. Він одімкнув дверцята. Потім я пішов з ним забрати валізи. Ми поклали їх у машину, рушили й виїхали на суміжну вулицю. Світлофори не працювали, і, поминувши два чи три перехрестя, ми досягли виїзду на проспект. Там навіть тепер, серед ночі, був жвавий рух. У Каліфорнії повно людей, що завжди кудись поспішають. Якщо ти їдеш зі швидкістю меншою, ніж вісімдесят миль на годину, всі переганяють тебе. Якщо їдеш, як усі, то мусиш весь час дивитись у дзеркало заднього огляду, чи не наздоганяє тебе дорожній патруль. Одне слово, суцільна гонитва.

Іккі витискав помірковані сімдесят. Ми дісталися повороту на шосе N 66, і він звернув туди. Поки що все йшло без пригод. Я доїхав з ним до Помони.

— Забиватися далі мені ні до чого, — сказав я. — Тут я сяду на поворотний автобус, якщо він є, а ні — заночую в якомусь мотелі. Керуй до автосервісу, спитаємо, де автобусна зупинка. Вона має бути недалеко від шосе.

Він повернув і спинився посередині кварталу. Потім дістав гамана, взяв із нього чотири тисячні банкноти й простяг мені.

— Як на мене, то я на стільки й не наробив. Усе обійшлось надто просто.

Іккі засміявся, і на його пухкому обличчі відбилась боязка втіха.

— Не будь йолопом. Я ж бо злиняв. А ти й сам не знав, у що встряєш. Та, власне, твої халепи тільки починаються. Спілка скрізь має очі й вуха. Може, я й у безпеці, якщо добре стерегтимуся. А може, й не в такій уже безпеці, як гадаю. У кожному разі, ти зробив те, про що я просив. Отож бери цю капусту. Я її маю подостатком.

Я взяв гроші й сховав до кишені. Він під'їхав до цілодобового пункту автосервісу, і ми довідалися, де автобусна зупинка.

— О другій двадцять п'ять приходить транзитний міжміський, — сказав черговий, подивившись у розклад. — Якщо буде вільне місце, вони вас заберуть.

Іккі підвіз мене до автобусної зупинки. Ми потисли руки, і він погнав назад до шосе. Я поглянув на годинник, знайшов ще відчинену винну крамничку й купив пляшку шотландського віскі. Потім надибав нічний бар і замовив подвійну порцію з водою.

Мої халепи тільки починалися, сказав Іккі. Він таки мав рацію.

Я поїхав до автостанції «Голлівуд», а там сів у таксі й подавсь до своєї контори. Водія попросив зачекати кілька хвилин. О такій пізній порі він був тільки радий з цього. Нічний черговий впустив мене до будинку.

— Пізно ви працюєте, містере Марло. Але ж ви завжди так, правда?

— Така вже робота, — сказав я. — Дякую, Джіммі.

Піднявшись на свій поверх, я пошукав за дверима пошту, але намацав тільки довгастий вузький пакуночок з позначкою «Спеціальна доставка» і поштовим штемпелем Глендейла. В ньому не було нічого, крім свіжозаструганого олівця — гангстерського знака смерті.

Я не взяв цього надто близько до серця. Коли вони справді мають такий намір, то не посилають попередження. Отож я зрозумів це просто як рішучу вимогу облишити справу Іккі. Можуть жорстоко побити. З їхнього погляду, це має бути доброю наукою. «Коли вже ми наштрикуємо когось на олівець, то кожному, хто спробує йому допомогти, буде непереливки». Ось що могло означати це послання.

Я подумав, чи не податися мені додому, на Юкка-авеню. Та ні, там буде надто самотньо. Чи, може, гайнути в Бей-Сіті, до Енн. Ще гірше. Якщо навести на її дім тих громил, вони не завагаються докласти рук і до неї.

Залишилося тільки наймане помешкання на Пойнтер-стріт, і то було для мене тепер справді найбезпечніше місце. Я зійшов униз до таксі й назвав водієві адресу за три квартали від того вмебльованого будинку. А діставшись туди, піднявся на свій другий поверх, роздягся й ліг спати. Ніщо не турбувало мене, крім зламаної матрацної пружини — вона муляла боки.

Я пролежав без сну до пів на четверту ранку, обмірковуючи своїм великим мозком наявний стан речей. Лягаючи, я поклав револьвера під подушку, але то не місце для зброї, коли маєш подушку завтовшки як стосик паперу для друкарської машинки. Револьвер заважав мені, тож я витяг його і затиснув у правій руці. Досвід навчив мене тримати зброю напоготові навіть уві сні.

Прокинувсь я, коли надворі вже світило сонце, і почував себе так, наче замість тіла в мене шмат протухлого м'яса. Я потягся до ванної, облився холодною водою і витерся рушником, якого й не видно було, коли водиш хіба тільки ним збоку. То були справді пречудові апартаменти. Бракувало хіба тільки антикварного меблевого гарнітуру.

Нічого їстівного в помешканні не було, та якби Всевидющий Марло кудись відлучився, то цілком міг щось недобачити. Я мав із собою пляшку віскі. Отож відкоркував її, понюхав, але не зважився вжити на сніданок натщесерце, навіть якби спромігся влити в порожній шлунок, що поривався до стелі, мов повітряна куля.

Я позаглядав до стінних шафок — чи не залишив попередній пожилець, вибираючись поспіхом, бодай якогось сухаря. Марно. Та й не поліз би він мені в горлянку, навіть під віскі. Так я й сів голодний біля вікна спостерігати. А за годину чи десь близько того відчув, що ладен викликати чергового й відгризти йому руку.

Я одягся, подавсь за ріг до своєї прокатної машини й поїхав шукати якоїсь харчівні.

Подавальниця теж була не в дусі. Вона так тріпнула скатеркою, простеляючи її на стойці переді мною, що всі крихти, залишені попереднім відвідувачем, посипались на мене.

— Слухай, рибонько, — сказав я, — не будь така марнотратна. Поберегла б цей харч на чорний день. Усе, чого я хочу, — це двоє яєць, варених три хвилини, не більше, скибочка вашої знаменитої бетонної грінки, велика склянка томатного соку, дрібка чорного перцю та широка осяйна усмішка. І не давай більш нікому кави — може, я й сам усю вип'ю.

— У мене нежить, — відказала вона. — Краще не поганяйте, а то чхну — і наберетеся зарази.

— Будьмо приятелями. Я теж мав нелегку нічку.

Вона криво посміхнулась і пішла до бічних дверей, що вели на кухню. Це дало мені змогу побачити й решту її форм, доволі повних, щоб не сказати надмірних. Але яйця я дістав саме такі, які люблю, а грінка була щедро полита розтопленим маслом.

— Чорного перцю немає, — сказала жінка. — Може, дати червоного? Миш'яку теж немає.

Я присмачив томатний сік червоним перцем, проковтнув яйця, випив дві чашки кави і вже ладен був залишити на чай нез'їдену грінку, та врешті передумав і натомість поклав двадцять п'ять центів. Така щедрість приємно вразила подавальницю. В цій забігайлівці на чай давали або десятицентовика, або нічого. Здебільшого нічого.

Коли я повернувся на Пойнтер-стріт, там усе було без змін. Я знову сів біля вікна. Десь о пів на дев'яту з будинку навпроти вийшов з невеликим портфелем у руці той схожий на Іккі зростом і статурою чоловік, якого я вже бачив напередодні. Ту ж мить із закритої синьої машини, що стояла біля тротуару, вискочило двоє. Вони були однакові на зріст, строго вдягнені, в низько насунутих м'яких капелюхах. Обидва вихопили револьвери.

— Гей, Іккі! — гукнув один. Чоловік обернувся.

— Прощавай, Іккі! — мовив другий.

Між будинками розляглися постріли. Чоловік повалився на асфальт і закляк. А ті двоє кинулись до своєї машини й погнали геть. Водночас я побачив, як посеред кварталу зірвався з місця великий лімузин і помчав поперед них.

Ще мить — і обидві машини зникли з очей.

Усе було зроблено щвидко й чисто. За винятком одної деталі — вони не завдали собі клопоту роздивитися.

І застрелили не того, кого треба.

Я швидко, майже так само, як і ті двоє, вискочив на вулицю. Навколо вбитого чоловіка вже зібралася невеличка юрба. Мені не треба було дивитися на нього, аби пересвідчитись, що він мертвий, — ті хлопці були професіонали. Та й не міг я його побачити на тротуарі по той бік вулиці, бо там з'юрмилися люди. Одначе я знав, який він має вигляд, і вже чув оддалік автомобільні сирени. Щоправда, то могли долинати й звичайні сигнали з бульвару Сансет, але ні. Отже, хтось уже зателефонував. Їхати на підобідок поліцаям було ще зарано.

Я з валізкою в руці швидко завернув за ріг, убгався в залишений там прокатний автомобіль і натис на газ. У тому кварталі мене більш ніщо не тримало. Я міг уявити собі такі запитання:

«Чого вас туди занесло, Марло? Ви ж маєте власний барліг, чи не так?»

«Мене найняв один колишній гангстер, що не поладнав з босами. На нього наслали вбивць».

«Не запевняйте нас, ніби він хотів стати на праведну путь».

«Цього я не знаю. Мене принадили його гроші».

«Заробити їх було не дуже важко, еге ж?»

«Минулої ночі я вивіз його з міста. Де він тепер, я не знаю та й не хочу знати».

«Вивезли з міста?»

«Я ж вам сказав».

«Атож… Тільки він лежить у морзі, подірявлений кулями. Придумайте щось краще. Чи, може, то не він у морзі?..»

І так далі, й таке інше. Звичайна поліційна балаканина. Все воно старе, як світ. Ні їхні слова, ні їхні запитання нічогісінько не важать. Просто вони довбають в одне місце, аж поки ти геть виснажишся й спіткнешся на якійсь деталі. А тоді радісно всміхаються, потирають руки й кажуть:

«Отут ви трішечки схибили, еге ж? То почнемо все спочатку».

Ні, чим далі від усього цього, тим краще. Я залишив машину на своєму постійному місці й пішов до контори. Там мене не чекало нічого, крім застояного повітря. Щоразу, входячи в цю пустку, я почував дедалі дужчу втому. І якого біса я не вступив на державну службу ще років з десять тому? Чи й усі п'ятнадцять. Мені ж не бракувало кебети здобути заочно адвокатський ступінь. У країні повно правників, що нездатні й скарги написати без посібника.

Отак я сидів у своїй конторі й подумки гриз себе. Та невдовзі згадав про олівець і заходився налаштовувати револьвер калібру 0,45 — найбільший з тих, якими я звичайно послуговуюсь, і дуже важкий. Потім набрав номер шерифової канцелярії і попросив до телефону Берні Оулза. Той узяв трубку. Голос його був невдоволений.

— Це Марло. Я вскочив у халепу… в справжню халепу, — сказав я.

— Навіщо повідомляти про це мене? — пробурчав він. — Тобі б уже слід до цього звикнути.

— Це така халепа, до якої звикнути годі. Я хотів би під'їхати до тебе і все розповісти.

— Твоя контора там, де й була?

— Там.

— Я маю проїжджати поблизу, то заскочу до тебе.

Він поклав трубку. Я відчинив обоє вікон. Легкий вітрець доніс із сусіднього ресторанчика Джо Ійтса дух кави та задавненого жиру. Я ненавидів цей дух, ненавидів себе, ненавидів усе на світі.

Оулз не став затримуватись у моїй елегантній приймальні. Він постукав у внутрішні двері, і я впустив його до кабінету. Без зайвих церемоній він похмуро рушив просто до крісла для відвідувачів.

— Ну. Викладай.

— Ти чув коли-небудь про такого собі Іккі Россена?

— А чого б я мав про нього чути? Він що — у розшуку?

— Це колишній гангстер, що накликав на себе невдоволення верховодів. Вони наштрикнули його на олівець і, як це звичайно робиться, прислали сюди літаком двох крутих хлопців. А він найняв мене, щоб я допоміг йому вислизнути.

— Гарне мені дільце!

— Облиш, Берні.

Я закурив сигарету й дмухнув димом йому в обличчя. У відповідь на це він і собі взяв сигарету й почав її жувати. Берні ніколи не запалював сигарет,але просто-таки зжовував їх до решти.

— То слухай, — провадив я. — Припустімо, цей тип хоче стати порядною людиною — чи хай навіть не хоче. Він же має право на життя, коли сам нікого не вбив. А він каже, що не вбив.

— А ти йому й повірив, еге ж? Відколи це ти став таким святим та божим?

— Повірив я йому чи не повірив, не в тому річ. Я взявся йому допомогти. Не було підстав відмовлятися. Отож учора я й одна моя знайома дівчина взяли під нагляд літаки, що прибули до аеропорту. І вона засікла тих хлопців, а тоді провела їх до готелю. Була певна, що то вони. З вигляду саме те, що мало бути, аж до чорних черевиків. Ця дівчина…

— Ім'я вона має?

— Тільки для тебе.

— Якщо не порушила ніякого закону, кажи.

— Її звуть Енн Райорден. Мешкає в Бей-Сіті. Її батько був колись начальником тамтешньої поліції. І не поспішай називати його шахраєм, бо він був не з таких.

— Еге ж… Викладай решту. Тільки не тягни.

— Я найняв помешкання навпроти Іккі. Убивці були ще в готелі. Опівночі я вивів його з будинку й одвіз аж до Помони. Далі він поїхав сам тією ж таки прокатною машиною, а я повернувся назад міжміським автобусом. І пішов у те помешкання на Пойнтер-стріт, якраз навпроти його пристановища.

— Якого біса? Його ж там уже не було.

Я висунув середню шухляду письмового столу й дістав з неї гостро заструганий олівець. Тоді написав на аркушику паперу своє ім'я і проштрикнув його олівцем.

— Тому що хтось надіслав мені оце. Я не думаю, що вони мене вб'ють, але, мабуть, хочуть дати мені доброї хлости, щоб відстрашити від таких вихваток на майбутнє.

— Вони знали, що ти встряв у це діло?

— Іккі привів за собою хвоста — такого собі шибздика, що прийшов потім до мене і впер мені в живіт ствола. Я трохи провчив його, але мусив відпустити. Отож і подумав, що там, на Пойнтер-стріт, мені буде безпечніше. Вдома ж я сам-один.

— Ну що ж, я теж не сиджу на місці, — сказав Берні Оулз. — І маю свої відомості. Отже, вони вбили не того.

— Такий самий зріст, така сама статура, і взагалі схожий. Я бачив, як вони його порішили. Не скажу напевне, що це були ті двоє з «Беверлі-Вестерна». Я ж сам їх доти не бачив. Просто двоє в темних костюмах та низько насунутих капелюхах. Потім вони вскочили в синій «понтіак», десь позаторішньої моделі, й рвонули геть, а попереду вихопився прокладати дорогу великий «каділак».

Берні встав і довгу хвилю дивився на мене.

— Не думаю, що тепер вони стануть морочитися з тобою, — сказав він. — Убито не того, кого треба. На якийсь час банда притихне. Знаєш, що я тобі скажу? Скоро наше місто буде майже таким самим гадючником, як нью-йоркський Бруклін і Чікаго. Ми можемо геть погрузнути в цій нечисті.

— Атож, заварюється з біса круто.

— Але ти не сказав мені нічого такого, Філе, що давало б змогу діяти. Я побалакаю з хлопцями із міського відділу розслідування вбивства. Навряд чи тобі загрожує справжня небезпека. Але ти очевидець убивства, їм це стане в пригоді.

— Я ж не зможу нікого впізнати, Берні. Вбитого чоловіка я зовсім не знав. А звідки тобі відомо, що вбито не того?

— Та ти ж сам мені й сказав, йолопе.

— А я подумав, може, хлопці з міської поліції до чогось докопалися.

— Коли б і так, мені вони не сказали б. До того ж вони там не мають часу навіть вискочити перекусити. Поки відділ ідентифікації не встановить особу, для них той чоловік просто один з багатьох мертвяків у морзі. Але з тобою, Філе, вони охоче поговорять. Їм страшенно подобається записувати свідчення на магнітофон.

Він вийшов, і двері за ним із шурхотом зачинились. А я сидів і міркував, чи не зробив дурницю, що розповів про все Берні. Або що взявся допомагати Іккі. П'ять тисяч зелененьких запевняли, що ні. Але ж і вони могли помилятись.

Хтось постукав у двері. То був рознощик телеграм. Я розписався, розгорнув бланк і прочитав:

ІДУ ФЛЕГСТАФ МОТЕЛЬ МІРАДОР — ЗДАЄТЬСЯ ВИСТЕЖИЛИ — НЕГАЙНО ПРИЇЖДЖАЙ

Я подер телеграму на дрібні клаптики й спалив їх у попільниці. Потім зателефонував до Енн Райорден.

— Кумедна вийшла історія, — сказав я їй і розповів усе, що сталося.

— Не подобається мені цей олівець, — сказала вона. — Не подобається й те, що вбито сторонню людину — мабуть, якогось бідолаху бухгалтера з дрібної фірми, а то б не жив він у такому районі. Даремно ти встряв у цю історію, Філе.

— Я врятував Іккі життя. Там, куди він подався, він зможе стати порядною людиною. Може змінити прізвище. Грошей йому не бракує, судячи з того, скільки він мені заплатив.

— Я кажу, не подобається мені олівець. Приїхав би ти та перебув якийсь час тут у мене. Пошту можна переадресувати, якщо ти її отримуєш. Та й до нової роботи братися не горить. У Лос-Анджелесі й без тебе вистачить приватних детективів.

— Ти не розумієш головного. Я ж іще не розв'язався з цією історією. Дойди з міської поліції захочуть знати, де я є, а якщо дізнаються вони, то про це дуже скоро знатимуть і всі поліційні репортери. До того ж ці дуби ще можуть запідозрити й мене. Ніхто з очевидців убивства не скаже їм нічого істотного. Американці чудово знають, що означає стати свідком гангстерської розправи.

— Ну гаразд, але моя пропозиція лишається в силі.

У приймальні задзижчав дзвінок. Я сказав Енн, що мушу покласти трубку. Тоді відчинив проміжні двері й побачив за крок від порога приймальні добре вдягненого — я б навіть сказав, елегантно вдягненого — чоловіка середніх літ. Обличчя його осявала привітна й лукава усмішка. На ньому був крислатий білий капелюх і вузенька краватка, з тих, що їх затягують різьбленою металевою пряжечкою. Його кремовий «фланелевий костюм вражав око бездоганним кроєм.

Він закурив сигарету з золотим фільтром і, пахнувши димом, подивився на мене.

— Містер Філіп Марло?

Я кивнув головою.

— Я — Фостер Граймз із Лас-Вегаса. Управитель «Ранчо Есперанса», що на П'ятій Південній. Я чув, ви трохи причетні до такого Іккі Россена.

— Може, ви зайдете?

Він пройшов повз мене до кабінету. Його зовнішність ні про що мені не говорила — звичайний собі вдатний ділок, якому до вподоби чи, може, потрібно для діла виглядати трохи по-ковбойському. Таких зимовими сезонами в Палм-Спрінгсі можна побачити десятки. Його вимова підказала мені, що він зі сходу, але не з Нової Англії. Найімовірніше, з Нью-Йорка чи Балтімора. Лонг-Айленд, Беркшір — ні, надто далекі околиці.

Недбалим помахом руки я показав гостеві на крісло для відвідувачів, а сам умостився в свою рипучу обертову старожитність і став чекати.

— Де тепер Іккі, ви знаєте?

— Не знаю, містере Граймз.

— Чого ви з ним зв'язалися?

— За гроші.

— З біса поважна причина, — осміхнувся він. — І як далеко це зайшло?

— Я допоміг йому виїхати з міста. Кажу вам це, навіть не знаючи, хто ви в диявола такий, тільки тому, що вже розповів про все одному своєму другові-недругові, який обіймає високу посаду при шерифі.

— Що означає «другові-недругові»?

— Охоронці закону не вельми ласкаві до мене, але цього чоловіка я знаю вже багато років, і ми з ним друзі настільки, наскільки це можливо між приватним детективом і державним урядовцем.

— Я сказав вам, хто я такий. Ми маємо у Вегасі першорозрядний заклад. І утримуємо його, незважаючи на редактора одної миршавої газетки, який весь час дзявкає проти нас і проти наших друзів. Та ми даємо йому жити, бо це для нас вигідніше, ніж пристукнути його. Убивати тепер негоже.

— Як ото Іккі Россена.

— Це не вбивство. Це — страти. Іккі вибився з колії.

— Отож ваші хлопці й пальнули не в того. Могли б трохи роздивитися довкола, упевнитись.

— Так вони й зробили б, якби ви не стромляли свого носа куди не треба. Вони поквапились. І ми цього не схвалюємо. Нам потрібні холоднокровні й результативні дії.

— Хто це оті високоповажні «ми», про яких ви весь час говорите?

— Не прикидайтеся дитиною, Марло.

— Гаразд. Будемо вважати, що я знаю.

— Ось чого ми хочемо. — Він засунув руку до кишені, дістав звідти одну банкноту й поклав на стіл біля себе. — Знайдіть Іккі й скажіть йому хай вертається до спілки, все буде о'кей. Тепер, коли вбито сторонню, непричетну людину, нам ні до чого новий клопіт чи зайвий розголос. Усе дуже просто. Зараз ви дістанете оцю… — Він кивнув на банкноту. То була тисячна. Мабуть, дрібніших вони не тримали. — А ще одну таку саму — коли знайдете Іккі й перекажете йому наше слово. Якщо він упреться — йому гаплик.

— А що, як я візьму цю тисячну й лясну нею вас по носі?

— Це буде нерозумно. — Він швидко вихопив «кольт-вудсмен» з коротким глушником на дулі. «Кольт-вудсмен» — це така зброя, що кладе людину з першого пострілу. Та й сам Граймз був меткий чолов'яга, меткий і спритний. Його привітне обличчя анітрохи не змінилося. — Яз Вегаса нікуди не виїжджав, — спокійно мовив він. — І зможу це довести. А вас знайдуть мертвого в кріслі у вашому кабінеті, і ніхто нічого не знатиме. Просто ще один приватний детектив ударив не в ті ворота. Покладіть руки на стіл і трохи подумайте. До речі, стріляю я несхибно, навіть і з цією клятою глушилкою.

Я щиглем підбив гостро заструганого олівця, і він покотився через стіл до Граймза. Той швидко — просто блискавично — перехопив револьвер у ліву руку й узяв олівця. А тоді підніс його перед себе так, щоб, дивлячись на нього, водночас не спускати з ока й мене.

— Його прислали мені спеціальною доставкою, — сказав я. — Ні записки, ні зворотної адреси. Тільки оцей олівець. Ви думаєте, містере Граймз, я ніколи не чув, що воно означає?

Він спохмурнів і відпустив олівця на стіл. Та перш ніж він устиг перекинути довгого слухняного револьвера назад, я шаснув правицею під стіл, ухопився за руків'я свого 0,45 і поклав палець на спусковий гачок.

— Загляньте під стіл, містере Граймз. Ви побачите там «нуль сорок п'ять» у відкритій кобурі. Він надійно закріплений і націлений вам у живіт. Навіть якщо ви влучите мені в серце, моя гармата спрацює від конвульсійного посмику руки. Вона розпанахає вам черево на клапті й виб'є вас із цього крісла. Куля сорок п'ятого калібру відкидає людину навіть на шість футів. Це тепер знають навіть кіношники.

— Схоже на ничію, — спокійно зауважив Граймз. Тоді сховав свого пугача й посміхнувся. — Чиста робота, Марло. Такий, як ви, й нам би придався. Ото ж пропоную вам не огинатись і розшукати Іккі. Він має послухатись розумного слова. Не хоче ж він, справді, провести решту свого життя в бігах.

— Скажіть мені одну річ, містере Граймз. Чому ви вчепилися до мене? Чим я перед вами завинив поза тим, що допоміг Іккі?

Він якусь хвилю сидів нерухомо, міркуючи або вдаючи, ніби міркує.

— Справа Ларсена, — мовив нарешті. — Ви посприяли тому, щоб послати одного з наших до газової камери. Ми такого не забуваємо. Отож і постановили вколошкати вас за Іккі. І таки вколошкаємо, якщо не вчините по-нашому. Удару буде завдано, коли ви найменше його чекатимете.

— У моєму ділі, містере Граймз, завжди є ризик, що тебе вколошкають за когось. А тепер забирайте свою косуху та керуйте звідси тихо-мирно. Може, я й учиню як ви хочете, але мені треба поміркувати. Що ж до справи Ларсена, то всю роботу там зробила поліція. А я тільки випадково знав, де він переховується. Та й не думаю, що то була для вас така вже велика втрата.

— Ми не любимо стороннього втручання. — Він підвівся, взяв зі столу банкноту й недбало поклав назад до гамана. Поки він це робив, я полишив свій «нуль сорок п'ять» і швидко вихопив з кишені «сміт-енд-вессон» тридцять восьмого калібру.

Граймз зневажливо позирнув на нього.

— Я буду у Вегасі, Марло… Та, власне, я звідти й не виїжджав. Ви зможете знайти мене в «Есперансі». Атож, на самого Ларсена нам, звісно, начхати. Рядовий гендляр зброєю. Таких, як він, сотні. Одначе нам не начхати на те, що якийсь нікчемний приватний нишпорка показав на нього пальцем. — Він кивнув головою і вийшов з кабінету.

Я замислився. Іккі до спілки не повернеться — це я знав напевне. Він уже не матиме до них довіри, навіть якщо йому дадуть шанс. Але тепер у мене була інша причина погодитись. І я знов зателефонував до Енн Райорден.

— Я вирушаю шукати Іккі. Так треба. Якщо не подзвоню три дні, зв'яжешся з Берні Оулзом. Я їду до Флегстафа, штат Арізона. Іккі казав, що буде там.

— Не будь дурнем! — вигукнула вона. — Це якась пастка.

— Щойно мене навідав такий собі містер Граймз із Лас-Вегаса, маючи при собі пістоля з глушником. Я його вкоськав, але ж не завжди мені так щаститиме. Якщо я знайду Іккі й доповім про це Граймзові, та банда дасть мені спокій.

— Ти приречеш людину на смерть? — різко й недовірливо запитала Енн.

— Ні. На той час, як я доповідатиму, його там уже не буде. Йому доведеться втекти літаком до Монреаля, придбати фальшиві документи й летіти в Європу. Може, там йому житиметься безпечніше. Одначе спілка має довгі руки, і вціліти він зможе, тільки весь час пильнуючись. Іншого вибору для ньогох немає. Або постійно ховатись, або наразитися на олівець.

— Ти такий розумний, любчику. А як щодо твого власного олівця?

— Якби вони справді мали такий намір, то не прислали б його. Це просто тактика залякування.

— Але ти, прекрасний і безстрашний хижак, їх не злякався.

— Злякався. Одначе страх не спаралізував мене. Бувай здорова. Не заводь ніяких бахурів, поки я не повернуся.

— Хай тобі чорт, Марло!

Вона спересердя кинула трубку. Я теж — спересердя на самого себе. Казати щось не те — одна з найістотніших моїх вад.

Я чкурнув з міста, перш ніж про мене встигли прочути хлопці з відділу розслідування вбивств. Поки вони розчухаються, я буду вже далеко. А від Берні Оулза ті дойди і натяку зайвого не дістануть. Шерифові люди й міська поліція завжди ладнали між собою не краще, ніж два коти на паркані.

До Фінікса я приїхав надвечір і спинився в мотелі на околиці. У місті стояла страшенна спека. При мотелі була їдальня, отож я там і підвечеряв. Потім наміняв у касирки двадцятип'яти— та десятицентовиків, зачинився в телефонній кабіні й став дзвонити до мотелю «Мірадор» у Флегстафі.

На що я, дурний, сподівався? Адже Іккі міг зареєструватися там під будь-яким прізвищем — від Коуена до Кордільйона й від Уотсона до Войцеховскі. Та все ж таки я подзвонив і дістав у відповідь тільки чемну усмішку, наскільки це можливо по телефону.

Мені не лишилось нічого іншого, як попросити в них номер на наступну ніч. Але все було зарезервовано, і я міг сподіватися хіба на те, що хтось скасує замовлення абощо. Флегстаф лежить надто близько до Великого Каньйону, й там завжди багато туристів. Певно, й Іккі подбав про місце для себе заздалегідь. Це теж наводило на деякі роздуми.

Я купив якийсь романчик у м'якій обкладинці і, лігши до ліжка, взявся читати. Будильника поставив на шосту тридцять ранку. Той романчик нагнав на мене такого страху, що я взяв обидва свої пістолі й поклав їх під подушку. Там ішлося про одного хлопця з Мілвокі, який повстав проти верховоди місцевої банди і його щочверть години нещадно били. Я розважив, що після того обличчя в нього мало б бути потрощене до кісток, але вже в наступному розділі він виявився цілісінький і веселий, як жайвір.

Тоді я запитав себе, навіщо марную час на цю муру й чи не краще було б завчати напам'ять «Братів Карамазових», а не знайшовши на це розумної відповіді, погасив світло й заснув.

О пів на сьому я поголився, прийняв душ, поснідав і вирушив до Флегстафа. Дістався туди саме під обідню годину й відразу побачив у ресторані Іккі, що сидів і наминав гірську форель. Я сів навпроти нього. Моя поява його видимо здивувала.

Я й собі замовив форель і взявся їсти її, розбираючи ззовні, так, як належить. Коли витягти спершу хребет з кістками, смак виходить не той.

— Ну, що там? — спитав Іккі з напханим ротом. Вихований їдець.

— Ти читаєш газети?

— Тільки спортивну сторінку.

— Ходімо до тебе в номер, там поговоримо.

Ми заплатили кожен за свій обід і перейшли до гарного подвійного номера. Мотелі нині стають такі добрячі, що чимало готелів виглядають проти них доволі вбого. Ми сіли й закурили сигарети.

— Ті два типи знялися рано-раненько й поїхали на Пойнтер-стріт. А там стали чатувати в машині біля твоєї нічліжки. Та їх недосить ретельно настановили, і вони пришили якогось чолов'ягу, трохи схожого на тебе.

— Оце маєш! — вишкірив зуби Іккі. — Але ж про це дізнаються лягаві, і спілка теж дізнається. Отож мій вирок лишається в силі.

— Певно, ти вважаєш мене за дурня, — сказав я. — То я таки дурень.

— Я вважаю, що ти блискуче зробив своє діло, Марло. То чого ж би я мав вважати тебе за дурня?

— Яке я зробив діло?

— Дуже спритно вивіз мене звідти.

— А ти що — не міг би впоратись з усім тим сам?

— Та зміг би, якби добре повелося. Одначе непогано мати помічника.

— Ти хочеш сказати — дундука.

Обличчя його спохмурніло. А в рипучому голосі почулося невдоволення.

— Не зрозумів. То, може, повернеш мені одну-дві з тих косух? У мене не так вільно з бабками, як я думав.

— Поверну, як рак свисне.

— Не треба так зі мною, — мало не зітхнув він і блискавично вихопив пістоля.

А мені й вихоплювати не треба було. Свого я вже міцно стискав у кишені.

— Даремно я дав пошити себе в дурні, — сказав я. — Сховай свою залізяку. З неї ти матимеш не більшу поживу, ніж з грального автомата у Вегасі.

— Неправда. Ті автомати частенько викидають чималий куш. А то б ніхто не грав.

— Скажи краще — ріденько. А тепер слухай мене, і слухай уважно.

Іккі знову вишкірився. Його вже давно дожидав зубний лікар.

— Ця справа заінтригувала мене, — почав я невимушено, мов Філо Венс у котрійсь із Ван-Дайнових історій, але з куди розумнішими думками в голові. — По-перше, чи можливо взагалі таке зробити? По-друге — якщо можливо, то чим воно скінчиться для мене? Але поступово я добачив дрібні деталі, що псували всю картину. Чому ти взагалі припхався до мене? Ваша спілка не наївна. Навіщо було посилати на таке діло отого малого шибздика Чарлза Гікона, чи як там він зве себе по четвергах? Чому такий стріляний горобець, як ти, міг дати комусь пасти себе, йдучи на такий небезпечний зв'язок?

— Ти мене просто вбиваєш, Марло. Такий розумний, що аж дурний, не зміг відрізнити чорного від білого. Іду в заклад, що, повернувшись у свою вшиву контору, ти тішився тими п'ятьма косухами, наче кіт валер'янкою, і обціловував кожен папірець.

— Після твоїх рук — ні. Ну, а чому мені надіслали олівця? Серйозну, небезпечну погрозу. Це мало підсилити враження від усього іншого. Але, я сказав тому дженджикові з Вегаса, коли справді мають такий намір, то попереджень не присилають. До речі, він теж приніс із собою залізяку. «Вудсмен» двадцять другого калібру з глушником. Я мусив доводити, що краще буде її сховати. І він послухався. А потім почав вимахувати в мене перед носом косухами, щоб я розшукав тебе й сказав йому, де ти ховаєшся. Такий собі вичепурений, гожий із себе посильний від кодла брудних пацюків. Їх підтримує грішми жінота із християнської ліги тверезості й продажні політикани, а вони навчилися примножувати ті гроші й дедалі набирають ваги. Уже сьогодні їх годі зупинити. Але вони були й залишаться брудним пацючим кодлом. І завжди чують нюхом, де можна діяти непомильно. В цьому є щось нелюдське. Кожна людина має право помилятися. А пацюки — ні. Вони повинні всякчас бути несхибними. Інакше їм не вижити.

— Не второпаю, про що це ти розбалакуєш. Ото й тільки, що довго та нудно.

— Гаразд, дозволь я тобі розтлумачу. Одного малого злидня з Іст-Сайду затягають у котрийсь із нижчих підрозділів банди… Ти знаєш, що таке підрозділ, Іккі?

— В армії служив, — осміхнувся він.

— Той хлопець виростає в банді, але до кінця він ще не зіпсутий. Не зовсім зіпсутий. Отож намагається вирватись із цього кодла. Переїздить у наші краї, змінює ім'я, знаходить якусь дрібну роботу й живе собі тихенько в дешевому вмебльованому будинку. Але банда нині має своїх людей у багатьох місцях. Хтось із них здибує його і впізнає. Може, якийсь роздрібний торговець наркотиками, чи агент букмекерської контори, чи нічна краля. Отож верховоди банди, або назвемо її спілкою, сидять, попахкують сигарами й кажуть: «Даремно той Іккі так повівся. Справа ця, звісно, дрібна, бо й сам він дрібнота. Але ми такого не потерпимо. Це розхитує дисципліну. Пошліть-но двійко хлопців, і хай наштрикнуть його». Але кого посилають? Двох таких, що всім уже набридли. Надто давно муляють очі. А ті можуть схибити чи підібгати хвоста. Чи, може, їм до душі вбивати. Це теж погано. Такі бувають надто необачні. Найкращі виконавці не схильні ні до того, ні до того. І ось ці двоє уже готові вирушити. Одначе було б незле заразом прищикнути й одного тамтешнього типа, на якого спілка давно має зуба, бо він виказав бандита на прізвище Ларсен. Влаштувати такий собі хитромудрий жартик, що їх дуже полюбляє спілка. «Слухайте, хлопці, ми навіть маємо час трохи погратися з тим приватним нишпоркою». І посилають фальшивку.

— Брати Торренси — ніяка не фальшивка. То справжні бійці. Вони це не раз доводили… дарма що тепер помилилися.

— Та не помилилися. Вони таки дістали Іккі Россе-на. А от ти в цій справі — підсадна качка. І тепер тебе чекає арешт за співучасть у вбивстві. Та це ще не найгірше. Спілка витягне тебе з-за ґрат і сама зітре порох. Ти ж бо своє завдання провалив — не спромігся заманити мене в пастку.

Його палець ворухнувся, натискаючи на спусковий гачок. Я вистрілив і вибив у нього з руки револьвера. Мій пістолик у бічній кишені піджака був хоч і невеличкий, але з такої відстані бив влучно. Та й не випадало мені того дня стріляти невлучно.

Він тихенько застогнав і, піднісши руку до рота, став її смоктати. Я підступив і чимдуж садонув його в груди. Ґречне поводження з убивцями до мого репертуару не входить. Він заточився назад і, чіпляючись ногами за підлогу, відлетів на чотири чи п'ять кроків. Я підняв його револьвер і, наставивши на нього, промацав усі місця — не тільки кишені й кобури, — де чоловік може сховати ще якусь зброю. Він був порожній — принаймні з цього погляду.

— Що ти хочеш зі мною зробити? — жалісно спитав він. — Я ж тобі заплатив. Ти чистий. Я» тобі добряче заплатив.

— У кожного з нас власні проблеми. У тебе — зберегти своє життя. — Я видобув з кишені наручники, заломив йому руки за спину й заклацнув браслети. На правій руці була кров. Я витяг з його нагрудної кишеньки носовичка, обв'язав подряпину, а тоді підійшов до телефону й викликав поліцію.

Мені довелося затриматись у Флегстафі на кілька днів, проте я не нарікав, бо мав нагоду ласувати фореллю, виловленою на висоті вісім чи дев'ять тисяч футів. Окружний прокурор штату Арізона був ще молодий чоловік з проникливими очима, а начальник місцевої поліції — такий здоровило, яких я ще зроду не бачив. Звідти я зателефонував Енн Райорден і Берні Оулзові.

Потім я повернувся в Лос-Анджелес і запросив Енн до ресторану «Романофф» на вечерю з шампанським.

— Одного я не розумію, — сказала вона за третім келихом шипучки. — Чому вони втягли тебе в цю справу й навіщо знадобився фальшивий Іккі Россен? Можна ж було просто загадати тим двом душогубам зробити своє діло.

— Важко сказати. Може, їхні боси почувають себе настільки впевнено, що їх часом веде на отакий своєрідний гумор. А може, той Ларсен, що втрапив до газової камери, був значнішою персоною, ніж здавалося. На моїй пам'яті лише трьох чи чотирьох великих гангстерів присудили до електричного стільця, шибениці чи газової камери. А в тих штатах, де замість страти застосовують довічне ув'язнення, як-от у Мічігані, — й жодного не пригадаю. Якщо Ларсен справді був більшою птицею, ніж усі думали, то вони цілком могли ще тоді поставити мене на чергу.

— Але навіщо було стільки зволікати? — запитала Енн. — Вони мали б одразу з тобою розправитись.

— Вони можуть дозволити собі й почекати. Хто до них підступиться? От хіба що вони самі десь схиблять.

— І сядуть за несплату прибуткового податку?

— Еге ж, як ото Ел Капоне. Той Капоне був винен у смерті сотень людей, і багатьох із них убив він сам. А от щоб узяти його, довелося вдаватись до податкової інспекції. Одначе спілка дуже рідко припускається таких похибок.

— Крім особистого шарму, мені подобається ще одна твоя риса: коли ти не знаєш відповіді на щось, ти її вигадуєш.

— Мене турбують гроші, — сказав я. — Оті їхні брудні п'ять тисяч. Що мені з ними робити?

— Не будь ти все життя таким чистоплюєм. Ти ж заробив ці гроші, ризикував за них життям. А тепер можеш вкласти їх в акції якоїсь страхувальної компанії, от і відмиєш. Як на мене, така кінцівка буде цілком у дусі цього веселенького жарту.

— Ну гаразд, а скажи мені ти, з якого це доброго дива вони раптом так натисли на газ.

— Просто ти маєш більшу вагу, ніж собі гадаєш. А чом не припустити, що на газ натис сам отой фальшивий Іккі? Судячи з усього, він якраз із таких мудрагелів, які нічого не вчинять по-простому, без викрутасів.

— Коли це так і він діяв на власну руку, спілка його добряче приголубить.

— Якщо цього не зробить окружний прокурор. А втім, мені байдужісінько, що з ним буде. Зроби ласку, налий ще шампанського…

Фальшивого Іккі взяли в роботу, і він, припертий до стіни, назвав двох убивць — а ще раніше назвав їх я _ братів Торренсів. Та знайти їх ніхто не зміг. Додому вони не повернулись. А довести змову маючи лише одного підозрюваного, годі й думати. Його не могли притягти до суду навіть як непрямого співучасника. Не було жодного доказу того, чи він знав, що вбито справжнього Іккі.

Звісно, йому можна було пришити якийсь дріб'язок, але слідчі розважили мудріше. Вони полишили суд на його друзяк. Просто випустили його на волю.

Де він тепер? Чуття підказує мені: немає ніде.

Енн Райорден раділа з того, що все скінчилось і я в безпеці. Та «безпека» в моєму ремеслі — слово маловживане.

Оглавление

Реймонд Чандлер ЗАВІСА. ОЛІВЕЦЬ Повісті

ЗАВІСА Повість

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

ОЛІВЕЦЬ Повість