Хуан Маркадо - месник із Техасу (fb2)


Настройки текста:



Олексій Коробіцин ХУАН МАРКАДО — МЕСНИК ІЗ ТЕХАСУ Історична повість


©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література



Малював В. ГОРЯЄВ

Переклад здійснено за виданням: А. Коробицын, Тайна Музея восковых фигур. Издательство «Детская литература», М., 1968 г.



ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший ТЕХАСЬКИЙ ЛІКАР


— Клята країна! Зачиниш вікно — дихати нічим. Відчиниш — на полум'я свічки налетить стільки всілякої нечисті, що цілу ніч не заснеш!

Лікар Крафт звик розмовляти сам із собою. Погана звичка! Він це чудово розумів і, бувало, раптом закусював губу і перелякано озирався — чи не сказав він чогось зайвого… Чи не почув хто?

Може здатися дивним, але самотні люди, які тривалий час зберігають важливі таємниці, коли залишаються наодинці з собою, нерідко розмовляють уголос. Та це й зрозуміло: у них немає нікого, з ким можна було б поділитися. Лікар хоча й був старожилом серед колоністів Техасу, але ні з ким не водив знайомства. Ніхто не знав, що привабило в пустельні мексіканські краї цього вузькоплечого, маленького, як підліток, чоловіка. Його не цікавили ні табуни диких мустангів, ні оренда земельних ділянок. Правда, за свої послуги лікар Крафт брав великі гроші. Якщо ж у пацієнтів їх не було, то він мовчки розводив руками і вбирав свою лису голову в плечі, немов кажучи: «Дуже шкода… Дуже шкода…» При цьому його зморшкувате личко складалося в жалісливу гримасу.

А втім, якось лікар Крафт вилікував хворого зовсім безплатно. Це був чорний раб одного з колоністів.

Хазяїн, здоровенний п'яниця-фермер, побив свого негра важким залізним ланцюгом. Коли лікар сказав, скільки буде коштувати лікування раба, фермер сердито сплюнув:

— Тьху! Нехай краще здохне! Він і здоровий таких грошей не варт!

Тоді лікар сказав:

— Хочете за нього… два долари?

— Що? — заревів розлютившись колоніст. — Та він мені коштував тисячу вісімсот доларів! В Алабамі. Це ж зовсім молодий негр. Йому лише тридцять років!

— Так, так, — співчутливо зітхнув лікар, — страх як дорого коштують тепер негри… ще й лікарям треба платити… І ховати на свій кошт… Страшенно дорого!

— Ховати? На свій кошт? Оце вже ні! Краще я на два долари куплю пляшку поганенького віскі…

Так Крафт придбав напівмертвого негра і почав його лікувати. Негр вижив. Та зовсім оглух і осліп на одне око. І розум його потьмарився. Цей величезний кафр[1] з ліловим відтінком шкіри, на якій біліла тьма-тьмуща шрамів, був зараз єдиним слугою лікаря Крафта і, мабуть, єдиною людиною, що його любила.

Маленький лікар ставився до свого чорного раба гарно. Навіть ласкаво. Спочатку він бачив у ньому чудовий взірець своєї хірургічної майстерності і пишався ним. Пізніше, коли негр поправився, додалася радість корисливого господаря:

«Такий слуга майже задурно!»

З часом ці почуття злилися в одне. Але було б помилкою назвати це любов'ю. Або хоча б дружбою.

… Йшов 1824 рік. У мексіканському поселенні Накогдочес, невеличкому містечку за двадцять п'ять миль від кордону Сполучених Штатів, не заведено було розпитувати колоністів, у яких вони стосунках з американською поліцією. Який же дорослий чоловік у ті часи не мав непорозумінь із властями? Про лікаря Крафта ходили різні чутки. Казали, наприклад, що він отруїв свою дружину, що він утікач-каторжник, що робить фальшиві гроші і що мексіканці найняли його знищувати диких індіян, насилаючи на них віспу. І ні в кого, звичайно, не було сумніву в тому, що в архівах поліції Сполучених Штатів проти прізвища Крафт стоїть помітка УВТ. Ці три літери означали, що злочинець «утік в Техас» і закон проти нього безсилий.

Проте все це були тільки чутки. Тільки чутки. Достеменно відомо лише те, що лікар Герберт Крафт приїхав до Техасу в 1821 році, тобто саме в той рік, коли Мексіка після десятирічної боротьби скинула нарешті іспанське володарювання. Тоді ще був живий Мозес Остін — перший американський колоніст, людина, що одержала від мексіканського уряду широкі права на заселення кращих земель Техасу.

З того часу минуло три роки. В лікаря Крафта дедалі більше й більше додавалося роботи. Техас наводнювали американські колоністи, і дедалі частіше виблискували ножі, свистіли стріли і гриміли постріли. Здебільшого це бувало через землю — колоністи вважали її своєю, мексіканці — своєю. А дикі індіянські племена вели війну і з тими, і з тими.

Лікар Крафт у знайомій усьому Техасові критій бричці, запряженій парою мулів, робив довгі переїзди від поселення до поселення. Лікував, різав, управляв кістки. Він витягав залізні наконечники і саморобні кулі з коричневих, білих та чорних тіл і старанно складав у шкіряну торбинку іспанські дублони, мексіканські реали й американські долари…

Маленький лікар не боявся диких індіян. Сайлас (так звався його раб) навівав на них забобонний страх. Індіяни звали його Нічончаук, що означає «Син Грому». Побачивши спотворене обличчя одноокого негра і «священні знаки» на чорних грудях, шалено люті, обвішані скальпами воїни падали ниць і, як у божества, просили в нього воєнної удачі. Потьмарений розум Сайласа сприймав це як належне — він випростувався на весь свій могутній зріст, бив себе кулаками в груди і кричав страшним голосом: «О-о-о-о-о!» Цей крик було чутно далеко-далеко, і він справді звучав мов далекий гуркіт грому.

— … Клята країна! — не вгавав Крафт і довго лаявся по-іспанськи. — Господи, як це все набридло! — Поглядом, сповненим відвертої ненависті, він окинув злиденну обстановку кімнати.

В той час будинок колоніста був водночас і фортецею. Товсті глиняні стіни, масивні букові двері та віконниці, важкі залізні запори та засипані землею пласкі покрівлі — все було розраховано на те, щоб вогняні стріли диких індіян не підпалили будинку, щоб кулі не пробивали вікон і дверей. Але побоюватися доводилося не індіян. Із свистом, гуками і стріляниною в поселення навідувалися бандити. Вони грабували, вбивали, забирали худобу, а щоб їх не впізнали, зав'язували обличчя хустками. Серед них були й американські колоністи, і корінні мексіканці.

Всередині житла колоністів мало чим відрізнялись одне від одного. Одна кімната. Дерев'яне ліжко, грубо збитий стіл і лава. Камін, що служив і для готування їжі, полиця з посудом. У лікаря Крафта була ще шафка з ліками, крісло та висока дубова конторка із тих, за якими працюють навстоячи. На ньому — підсвічник із товстою коричневою свічкою. Навколо вогника кружляли мошкара, комарі та нічні метелики. Вони часто потрапляли у вогонь і згорали. І тоді чутно було тихе потріскування і ледь помітно тремтіло полум'я.

Поплювавши на пальці, маленький лікар обережно зняв нагар із свічки. Потім відчинив віко конторки, вийняв аркуш паперу і взявся писати. Він писав старанно, витягаючись на весь свій маленький зріст, раз у раз витираючи гусяче перо вимазаною в чорнило ганчірочкою, котра висіла збоку біля конторки на довгому шнурку.

До монотонного рипіння пера іноді домішувалося бурмотіння. Лікар Крафт проказував уголос ці фрази:

— … Багатства Техасу величезні. Клімат прекрасний. Тут не тільки виростають різні культури, але є дуже багато корисних копалин: золото, срібло, мідь, олово. Висилаю зразки і карту покладів… Вважаю за цілком необхідне використати всі можливості для подальшої колонізації Техасу американськими громадянами, поки мексіканці не закрили кордону. Присилайте якомога більше колоністів — кого завгодно, бодай навіть злочинців. Якщо тут буде багато американців, ми з часом зможемо захистити наші права на Техас…

Лікар перелякано закусив губу, озирнувся і якийсь час писав мовчки. Та недовго. Незабаром він знову замурмотів:

— Джон Гюнтер діє. Він запевняє, що на випадок сутички з мексіканськими регулярними військами команчі, навахічірокі та інші індіянські племена стануть на наш бік. Однак про відкрите повстання говорити ще рано. Комендант місцевого гарнізону полковник Агірре — хитра, небезпечна людина. Це особистий друг генерала Санта-Анна і запеклий ворог колонізації Техасу. Його треба… треба…

Лікар принишк. Цього разу він пильно дослухався. Біля каміна на трав'яній маті спав, хропучи, Сайлас. Але чого раптом змовкли койоти[2]? Лише ночами ці полохливі тварини насмілюються підійти близько до житла і вити майже під самісінькими вікнами. Та варто їм відчути поблизу людину, як вони одразу замовкають і безшумними тінями вислизають у степ, швидко зливаючись із чорними плямами чагарів чапаралю[3].

Лікар Крафт квапливо дописав кілька слів, акуратно склав аркуш і, відкинувши ріжок старого індіянського килима, вийняв шматок дощаної підлоги. Із досить глибокої ямки він дістав важку шкіряну торбу, в якій зберігав зразки пребагатих техаських руд, сховав на дно тайника донесення, кинув туди ж і шкіряну торбину і закрив дощечкою. Коли лікар Крафт розрівняв килим і випростався, його обличчя, рожеве від припливу крові, здавалось, аж помолодшало.

Знадвору, через зачинені віконниці, уже виразно чути було цокіт копит. Дзенькнули остроги, — вершник спішився…

Будинок аж загув від важких ударів. Грюкотіли не в двері, а в віконну раму.

«Пацієнт? — подумав лікар. — Дивно… В такий час!..» Він торкнув за плече Сай-ласа. Глухий негр одразу ж схопився і напружено впився єдиним оком у свого господаря. На мигах лікар дав зрозуміти рабові, що хтось стукає і треба відчинити двері. Але слід бути обережним і про всяк випадок взяти ножа…

Негр, відколи став Крафтовим рабом, розмовляв лише по-іспанськи, хоч знав цю мову дуже погано.

— Так, господарю. Сайлас усе розуміє. Вбивати не треба. Тільки стежити. Дуже стежити. — Він витяг із-за пояса величезного ножаку і пішов до дверей.

За роки життя в Техасі лікар Крафт засвоїв правило: «Якщо не можеш показати хоробрості, то щосили намагайся приховати боягузтво». Ось чому він узяв із столу те, що попалось під руку, — це були аптекарські терези — і сів спиною до дверей. Він уважно стежив за хитанням порожніх шальок.

Стукнули двері. У кімнаті пролунали тверді кроки і дзенькіт острог. Сайлас затупотів босими п'ятами, і лікар зрозумів, що негр стоїть за спиною в гінця. Стрілка терезів тремтіла.

«Ні, не мексіканець, — збагнув лікар, — скорше за все наш колоніст, ковбой… Нахабні й грубі хлопці, та як побачать лікаря, їм одбирає мову. Досить показати їм клістирну трубку чи флакончик із рициною…»

Шальки терезів заспокоїлись, і стрілка перестала тремтіти. Прибравши байдужого виразу, лікар повільно підвівся і повернувся до прибулого. Чорти б його побрали! Це був… мексіканець! Великий чолов'яга років під тридцять, з обвітреним вилицюватим обличчям і темними, майже чорними очними западинами. Він тримав у руках крислате солом'яне сомбреро. До спітнілого лоба прилипло скуйовджене волосся. Ні… й не пеон[4].

Надто відкритий, сміливий погляд. Чоловік був у вузьких штанях вершника з пристебнутими до них чапарерас — широкими пасмугами з товстої шкіри. Вони захищають ноги верхівця від колючих чагарів і гострих, іноді отруйних шпильок кактуса. Але ж і не ранчеро[5]. З-під напівопущених повік прибулий дивився лікареві прямо у вічі і мовчав.

Так вони й стояли маленький лікар з білястими бровами та зморщеним обличчям і великий, широкоплечий мексіканець, з приходом якого в кімнаті запахло вечірньою прохолодою і терпким духом шкіряного сідла.

— Ну, — сказав лікар, приховуючи неприємне збентеження під гримасою невдоволення, — що… вам треба? — Вперше в житті він звернувся до простого мексіканця на «ви» і від цього збентежився ще більше.

Гість трохи розтулив чорні, спраглі губи і промовив виразно, недбало кивнувши підборіддям на своє праве плече:

— Та ось… рука, сеньйоре лікар.

Крафт добре знав — із мексіканців, особливо коли вони приходять лікуватися, слова доводиться витягувати мало не кліщами. Адже мексіканець вважає, що біль — це вияв слабості. А слабість треба приховувати.

— Ну, що… Ну що — рука? Болить, чи що? — роздратовано запитав лікар.

— Та воно й не дуже… Терпіти можна.

— То якого ж біса ти прийшов, як не болить! Та ще й посеред ночі! — зарепетував лікар і люто витріщився на свого пацієнта.

Нічого не розуміючи, негр тільки-но побачив гнів свого господаря, рушив з ножем у руці до мексіканця. Недбалим жестом Крафт угамував свого раба, і той притулився до стіни, сховавши ножа за спину.

Але мексіканця не збентежили ані грубий окрик лікаря, ані погрозливий рух негра. Ніби нічого й не сталось, він відповів:

— Та ось… Непокоїть мене чогось. Підняти не можу. — Він із помітним зусиллям намагався підняти руку, але вона висіла, як мотузка. Напівзігнуті набряклі пальці були мертвотно-білі і нерухомі.

Лікар, сердито сопучи, повернувся спиною до мексіканця і знову підняв порожні терези до рівня очей. Минула хвилина гнітючої мовчанки.

— А гроші в тебе є? — запитав він своїм звичним рипучим голосом.

— Так. Гроші є, — відповів мексіканець упевнено.

Лікар підійшов до Сайласа і розтулив перед його обличчям обидві долоні. Негр кивнув, зрозумівши:

— Так, господарю.

Він сховав ножа за пояс, витер стіл ганчіркою і розстелив чисту скатертину. Потім дістав великий таз і налив туди води із старого глиняного глека. Лікар зняв сурдут, засукав рукава і занурив у воду руки. Лише тоді він буркнув собі під носа, проте досить голосно, щоб його почув незнайомець:

— Скинь одяг!


Крафт довго й зосереджено полоскав руки, ніби спеціально для того, щоб вивірити терпеливість пацієнта. Він знав, що «скинути одяг» для його гостя означає всього лише витягти голову із прорізу, зробленого посередині короткого шерстяного сарапе[6]. Під ним, звичайно, могла бути сорочка. Але її могло й не бути…

Лікар обернувся лише тоді, коли досуха витер руки. Мексіканець стояв до пояса голий. Його тіло було зовсім біле. Чорніли, як обвуглені, тільки голова і руки…

Маленький лікар глянув на негра і показав на своє око. Раб кинувся до підсвічника і став присвічувати господареві.

— Ну, поглянемо… — почав було говорити лікар, але одразу ж змовк. Рука була зовсім холодна, нежива.

Трохи вище ліктя Крафт розв'язав зашкарублу від запеченої крові хустину. На підлогу впало кілька зморщених, почорнілих листків. Рану було обкладено павутиною. Лікар оглядав руку свого пацієнта з професійною цікавістю.

«Так… кулева рана. Прямо в кістку. Дивно, ні запалення, ні. крові… Індіяни спритно з цим справляються! Е-е-е… Так, тут уже нічого не вдієш — руки немає!»

— Де це тебе?

— Це? — перепитав мексіканець таким тоном, наче не надавав особливого значення своєму пораненню, і відповів: — Це так…

Лікар зрозумів: мексіканець більш нічого не скаже. Ще раз обмацав руку і глянув пильно на свого пацієнта.

— Треба відрізати, — сказав він. — Інакше смерть.

Мексіканець мовчав.

Він лише зблід, і його обличчя стало сірого, землистого кольору.

Лікар чомусь спалахнув:

— Та що тут і різати? На ниточці тримається…

— Так… — сказав мексіканець, — отже, різати. А я… я думав… — і, не доказавши, хитнув головою.

— Раніше треба було думати. Ну, скидай чоботи і вилазь на стіл. Ляжеш на спину.

Лікар дістав із шафки валізку і з дзенькотом висипав із неї все на широку лаву. Це були металеві інструменти — пилка, ножі, гачки, ножиці. Негр одразу ж кинувся їх витирати тією самою ганчіркою, якою щойно стер із столу.

— Ну, чого стоїш?

— А чоботи навіщо скидати?.. — перепитав мексіканець підозріливо.

Лікар махнув рукою. Він присунув крісло.

— Гаразд. Клади ноги сюди. Та гляди, обережно, щоб не порвав острогами скатерку.

Мексіканець ліг.

Величезний пістоль за пацієнтовим поясом не здивував лікаря — який чоловік у цих краях не носить зброї! Але пістоль заважав працювати, і він клацнув пальцем по його грубому дерев'яному руків'ю:

— Забери цю штуку…

Мексіканець вийняв пістоля і поклав його поряд із собою, під долоню лівої руки.

— Перевернись на лівий бік. І гляди не сіпайся…

Гостро запахло ліками. Лікар Крафт розпочав операцію. Сайлас спритно допомагав господареві — подавав інструменти, пляшки із рідинами чи, коли це було треба, знявши пальцями нагар, підносив свічку до рани пацієнта. Мексіканець важко дихав. Очі в нього були заплющені, і повіки здригалися. Краплини поту скочувалися по обличчю…

Він більше не сказав ані слова і не проронив жодного звуку. Тільки, коли в таз плюхнулося щось м'яке і важке, конвульсивно напружене тіло його раптом ослабло і подих став майже нечутний. Лікар не намагався очутити свого пацієнта. Коли операцію було закінчено, він одступив на крок і, трошки нахиливши голову набік, оглянув свою роботу. Поправив бинт і за допомогою Сайласа перевернув мексіканця на спину.

З легким шелестом на підлогу впав складений учетверо папірець. Лікар Крафт підняв його, струснув, щоб розгорнути. Це було якесь оголошення. Ріжки аркуша були обірвані. Видно було — його зірвали із стіни. Коли Сайлас підніс свічку ближче, чорні плями літер перетворилися в слова:


300 доларів винагороди за спіймання, знищення чи наведення на місце знаходження мексіканського бандита Района Касареса.


Маленький лікар почав читати вголос:

— «Прикмети… зріст — близько п'яти з половиною футів…»

Він зміряв очима мексіканця.

— Мабуть, цей вищий… А втім людина, коли лежить, завжди здається довшою! Ще що? «Віком — близько тридцяти років». Гм… Важко сказати… Може, й тридцять. А може, й тридцять п'ять… «Волосся — чорне». Ото телепні! Таж тут усі з чорним волоссям! «Очі темні». Гм! Хотів би я побачити мексіканця з блакитними очима…

Лікар безцеремонно підняв повіку в свого пацієнта.

— Ну певно! Звичайно, чорні… Ще тут щось. «Шрам на кисті правої руки». Це вже інша річ! А нумо, гляньмо…

Він нахилився над тазом і радісно скрикнув:

— Ну от! Він і є. Подумати лишень — ще б трішки, і я б викинув цю прикмету шакалам… Так, так, так… Отже, в мене на столі валяється триста доларів. Новий будинок… Табун коней… Невеликий, звісно, табун, але все ж таки… Для мексіканця — справжній маєток. Та й не лише для мексіканця…

Він повільно обійшов навколо стола і витяг з-під нерухомої долоні свого пацієнта пістоль, зважив його на руці і посміхнувся. Потім дістав флакон з якоюсь рідиною і передав негрові.

— Йому, — кивнув він на мексіканця і виразно втягнув носом повітря. — Нюхати…

Негр зрозумів. Він відкоркував флакон і підніс до обличчя чоловікові, що лежав непритомний. Той важко зітхнув, завертів головою.

Лікар звів курок пістоля.


Розділ другий КАМ'ЯНА ПІДКОВА


Будинок, у якому жив військовий комендант Накогдочес, індіяни здавна називали Кам'яною Підковою.

Власне кажучи, це був не будинок, а старовинна фортеця. Її спорудили іспанські конкістадори ще в ті часи, коли в селищі Накогдочес про американських колоністів ще й не чули. Фортецю було споруджено з таким розрахунком, щоб на випадок небезпеки витримати тривалу облогу. Викладений з каміння високий зовнішній мур мав форму підкови і був зовсім гладенький — без вікон і дверей. Лише зверху через вузькі прорізи бійниць можна було з усіх боків оглядати безмежний степ.

Усередині будівлі, вздовж усього фортечного муру, — просторі кімнати.

Раніше тут були казарми для солдатів, а тепер — особисті апартаменти військового коменданта полковника дона Агустіно Леаль де Агірре. Всі кімнати з'єднувалися між собою. Вікон не було. Замість них були високі засклені двері, кожні з яких вели на вимощене кам'яними плитами подвір'я.

Вже не було необхідності, як це робили раніше, замикати Кам'яну Підкову важкими дубовими ворітьми — поряд з фортецею давно виріс великий табір, де мешкали із своїми сім'ями кілька сот солдатів мексіканської регулярної армії.

Давно світило сонце, але в кабінеті полковника в одній із п'яти бронзових чаш масивного канделябра все ще коптів довгий, рухливий язичок полум'я.

Полковник, широкоплечий чоловік у розстебнутому мундирі, сидів за величезним, важким столом, опустивши голову на груди, і, здавалося, спав.

Однак, як тільки прочинилися двері із сусідньої кімнати, він миттю випрямився. Його густе волосся було скуйовджене, очі запалені.

— Приїхав? — запитав він нетерпляче.

— Ні, мій полковнику, — відповів молоденький солдат перелякано. — Це капітан Мартінес із селища…

— А… цей гачупін[7]. Чого йому треба такої ранньої пори?

— Не знаю, мій полковнику. Каже: «Якщо не спить, доповіси про мене».

— Ну нехай… — махнув рукою полковник. — Скоріше час мине!

Він застебнув мундир, пригладив волосся, потер кулаками очі. Коли ввійшов капітан Мартінес, полковник недбало і трохи глузливо кивнув йому головою.

— Вибачте за ранній візит, мій полковнику, але я подумав… — Капітан Мартінес був чистокровним іспанцем і колишнім офіцером розбитої королівської армії. Тепер він як тільки міг старався вислужитись і довести свою відданість молодому мексіканському урядові. — Я подумав, що це дуже важливо…

— Сідайте, капітане, сідайте… як бачите, я також ночами не сплю. Що доброго скажете? Знову, мабуть, колоністи?

— Так, мій полковнику. Але цього разу справа серйозніша. Це вже не крадіжка худоби і не контрабанда. Це далеко гірше — міжнародний скандал…

— Он як — міжнародний… — сказав полковник іронічно, — ну, ну.

— Колоністи, мій полковнику, почали використовувати мексіканську територію для приймання піратських кораблів французького работорговця Жана Лафіта. Негрів переправляють із Техасу в Сполучені Штати. Мексіку можуть звинуватити в порушенні міжнародної угоди про припинення ввезення чорних до Америки…

— Дурниця, — скривився полковник. — Досить лише слово сказати англійцям — і британський флот пустить на дно кораблі цього бандита разом з його чорним вантажем. У якому місці вони вивантажуються?

— В гирлі ріки Нуесес, мій полковнику.

— Так. Ще що?

— Американський колоніст Едвардс, мій полковнику, навідруб одмовився підкоритися рішенню верховного суду. Заявив, що мексіканські закони не розповсюджуються на колоністів, і погрожував застрелити кожного, хто насмілиться підійти до його ранчо…

Полковник невдоволено скривився:

— Сеньйоре капітан, у вас же є солдати…

Капітан густо почервонів і заговорив поквапливо:

— Це ще не все, мій полковнику. Колоністи Пермер і Буві відкрито виступають за відокремлення Техасу від Мексіки — вони пропонують оголосити Техас незалежною республікою і навіть дати їй назву «Фрідонія».

— Що, що? Фрі… як? Як ви сказали? — не зрозумів полковник.

— Фрідонія, мій полковнику, — повторив капітан, — від англійського слова «фрідом» — свобода… В них навіть свій прапор є — червоний з білим. Вони кажуть: «Якщо мексіканський уряд неспроможний захистити нас від нападів диких індіян та місцевих бандитів, то ми самі подбаємо про себе…»

Полковник раптом зареготав. Він сміявся гучним, громоподібним басом.

— Фрі… фрі… Ні, чорти б його побрали, це потішно, повторіть. Республіка? Повторіть, капітане. Фрідонія, республіка Фрідонія! Ха-ха! І… свій прапор, кажете? Червоний з білим? Ні, яке нахабство, га? Ви лишень подумайте, республіка Фрідонія і свій прапор — червоний з білим! Ха-ха-ха!

Він змовк так само раптово, як і засміявся, і ляснув широкою долонею по столу так, що підскочила і перекинулася підставка з гусячими перами:

— Я їм покажу Фрідонію! Заарештувати! Відшмагати! Перестріляти, як собак! Няньчитеся з ними, замість того щоб твердою рукою навести порядок…

— Але що я можу зробити з півсотнею солдатів! — у відчаї заперечив капітан Мартінес і тут же вибухнув невтримним потоком слів — Адже щодня нам доводиться ганятися за дикими індіянами! Не минає тижня, щоб чірокі й апаші не зняли скальпа то з колоніста, то з мирного мексіканця. Відкіля в них з'являлися фабричні залізні наконечники на стрілах і нові американські рушниці… А бандити? З місяць тому ми застрелили знаменитого Района Касареса. Я сам бачив, як він упав з коня. Кілька днів усе було тихо. І раптом з'явився новий бандит — якийсь Манко. Його так називають тому, що він без правої руки. Але, боже праведний! Як він стріляє лівою! Справжній диявол. Як і Рамон Касарес, він грабує лише колоністів і чудово обізнаний, де і коли можна на них напасти без будь-якого ризику. Тепер усе селище говорить, що мексіканські власті потурають безрукому бандитові. А я, повірте, мій полковнику, я буквально замучив своїх солдатів… Але щоразу клятий Манко зникає, немов провалюється крізь землю! В одному, я гадаю, колоністи мають рацію — у нього є спільник. У селищі йому хтось допомагає! Але хто? Хто? О! Я багато віддав би, щоб дізнатися ім'я цього негідника…

— Лікар Крафт, мій полковнику, — доповів денщик, просунувши голову в двері.

Полковник підвівся так різко, що стілець, на якому він сидів, перекинувся.

— Вибачте, капітане. Дуже важливі справи. Потім… Потім ми з вами… Ось що — заходьте сьогодні пообідати… Ні-ні, ось сюди, будь ласка, через веранду. — І полковник показав йому на бічні двері.

— Слухаю, мій полковнику! — Капітан козирнув і хутко вийшов.

Ще дзвінко лунали надворі його кроки і дзенькали остроги, коли двері поряд з кабінетом відчинилися і до кімнати ввійшов лікар Крафт. Він був у своєму звичайному чорному сюртуку і тримався з бадьорою догідливістю, властивою лікарям, які навідують багаті доми.

— Дуже радий познайомитися з вами, пане полковнику, — нахилив він голову. — Прошу вибачити мені за спізнення, але по дорозі нас зупинили апаші, і якби не Сайлас, мій негр…

— Але ж ви відмовилися від охорони моїх солдатів!

— О пане полковнику! В наші дні без них подорожувати по Техасу далеко безпечніше, — відверто пояснив лікар.

Полковник насупив брови. «Що це? Нахабство?.. Чи він просто дурний, цей чоловічок?» Але лаятися не варт було.

— Так, — сказав він, усміхнувшись, — я чув про вашого негра, якого дикуни мають за напівбога. Чи не продасте його? Він би замінив нам цілу армію…

Мізерний, майже безбровий лікар улесливо усміхався. Однак холодні маленькі очиці уважно вивчали полковника.

Важко було збагнути, чистокровним індіянином, метисом а чи всього лише далеким нащадком індіян був полковник Агірре. Лікар Крафт добре знав — індіянська кров виявляє себе через багато поколінь. Бронзовий колір обличчя, широкі вилиці, різко окреслені м'язисті губи і трішки приплющений ніс… Хотілось уявити собі цю людину в яскравому вбранні лютого команчі: з орлиними пір'їнами в тісно стягнутому на маківці волоссі і обличчям, розмальованим червоними й білими смугами.

Ім'я Агірре могло стати широко відомим у Мексіці, тому що він мав усі якості політичного, діяча тих часів: був багатий, жорстокий і славолюбний. Але полковник Агірре припустився однієї помилки, за яку тепер розплачувався, — він хотів поділити владу із своїм кращим другом — генералом Санта-Анна. Та ба! Його кращий друг був не менш багатий, жорстокий і славолюбний, аніж він сам…

Ось чому полковника Агірре було усунуто від великої політики і він посідав тепер таку незначну посаду в цьому глухому закутку на самому краю мексіканської землі.

Однак ні для кого не було таємницею, що полковник зберіг таємні зв'язки з деякими визначними військовими і політичними діячами столиці. За короткий час він зумів стати найвпливовішою людиною серед мексіканських представників влади у Техасі і був відомий як запеклий ворог американських колоністів. Його боялися, перед ним запобігали…

Та нині в очах грізного полковника лікар помітив знайомий вираз заклопотаності і тривоги, той самий вираз, який він так часто бачив на обличчях близьких родичів своїх пацієнтів… О! Він ніколи не викликав у нього співчуття!

Маленький лікар дуже добре знав, задля чого його запросили. І все ж таки він співчутливо запитав:

— Ви захворіли, пане полковнику?

— Ні. Дружина. Моя дружина… Та сідайте ж ви! — гаркнув полковник. — Я вам зараз усе розповім. Бачите, Тереза… Тобто донья Тереза Леаль де Агірре і Понсе Леон — так звали мою дружину… Ну от, вона має стати матір'ю, розумієте? Але річ у тім… Я боюся, що… Її вік…

— Скільки років сеньйорі?

— Не дуже й багато — тридцять.

— Розумію. Перша дитина…

— Так. Тобто ні… В нас вони були…

— Померли?

— Ні. Народжувалися мертвими, — закінчив полковник глухим голосом. — І я боюся… Тут, бачите, один лікарець сказав, що нічого вдіяти не можна… Я його вигнав, цього пройдисвіта!

— Гм… Можливо, він мав рацію. Такі випадки бувають… Але, може, ми краще підемо до хворої?

— Зараз… Але я хочу вас попередити: при ній — жодного слова. Вона нічого не повинна знати. Ходімо. Сюди. В оці двері… - Полковник відкинув важку портьєру. За нею двері вели в особисті апартаменти подружжя Леаль де Агірре і Понсе Леон.


Коли вони повернулися до кабінету, полковник важко опустився на диван і почав напружено, спідлоба стежити за маленьким лікарем. Той, напустивши на себе поважність, прогулювався по кабінету.

Десь неподалік лунав розмірений крок людей, які йдуть в ногу. Почулася різка команда і брязкіт зброї. І знову, поступово завмираючи, кроки: біля воріт змінився караул.

Господар дому не наважувався порушити тишу. Він нервово кусав губи.

А лікар Крафт не переставав ходити. Ходив і думав. О ні! Він не добирав слів для втіхи. Тут інший лікар, якого вигнали, напевне говорив їх. Маленький лікар думав про зовсім інше.

Це було чотири роки тому…

Того пам'ятного вечора до нього, убогого лікаря, який практикував на околиці Нью-Йорка, приїхав закритий екіпаж. Крафт узяв свою обшарпану валізу і квапливо вийшов на вулицю. Навіть надто квапливо. Вперше у житті по нього присилали карету…

Їхали довго. Візник мовчав. Крафт також. Він вдавав, що такі подорожі для нього — річ звична.

Він добре пам'ятає, як відчинилися важкі ґратчасті ворота і як потім під колесами зашурхотів дрібний гравій. Будинок, зовсім невеличкий і обвитий плющем, виринув несподівано. Не встиг екіпаж зупинитись, як одягнутий у скромну чорну ліврею лакей відчинив дверцята і мовчки повів Крафта в будинок.

Вітальня була обставлена просто. Але, коли Крафт придивився, він збагнув, що це та гордовита простота, яка переважає найпишнішу, найпоказнішу розкіш. Тут були витончені золоті канделябри, проста люстра із справжнісінького гірського кришталю, нічим не примітний годинник при каміні — якщо, звичайно, не брати до уваги діамантових інкрустацій на циферблаті, — неяскраві перські килими, над якими працювало, очевидно, кілька поколінь…

Господарем дому був рожевощокий дідусь у халаті і плетеному нічному ковпаку з довгою китичкою. Він зовсім не був хворий. Мовчки і безсоромно дідусь роздивлявся на лікаря Крафта і навіть для чогось штурхнув його пальцем у груди. Ніби купував раба.

Крафт зрозумів — треба мовчати. Зараз вирішується його доля.

«Гм… — нарешті промовив дідок, — ось який ви, значить… Ну, врешті-решт, це не має значення! Збирайтеся. Поїдете до Техасу з однією людиною. На ймення Остін. Мозес Остін. Звичайно, не в ролі його особистого лікаря. В Мексіці будете практикувати серед населення, заводити там знайомства і все інше… А взагалі подробиці довідаєтеся в Ості-на. Це його справа. А коли ми приберемо Техас до рук, ви станете багаті. Тобто я маю на увазі не просто багатим, а… Ну, одне слово, ви будете людиною нашого кола… Майже нашого кола, розумієте? Але спершу Техас має стати нашим, американським».

«Так, сер», — відповів тоді Крафт. Він дуже хвилювався і промовив ці слова ледве чутно. Боже! Адже він був ладен на все, на все, аби лиш розбагатіти! Розбагатіти! Щоб принизити, розчавити тих, хто сьогодні його не помічає, хто зневажає його за убогість, за маленький зріст, за потворність. Але хто і як міг довідатися про його заповітні думки?

Він дав згоду. І поїхав до Техасу. І старався. Бог свідок — він дуже старався. Ні Мозес Остін, ані пізніше його син ні в чому не могли йому докорити. Він зробив багато. Але такої нагоди, як зараз, у нього ще ніколи не було…

Бути вхожим у фортецю, заручитися вдячністю господаря дому, скористатися його впливовістю… Стати своєю людиною в сім'ї Агірре, а там і зовсім прибрати полковника до рук. Зробити його покірним слугою американських колоністів… І все збудеться… Обов'язково збудеться, якщо пощастить урятувати дитину. О, коли б хоч малесенька надія…

Лікар зупинився, ніби до чогось дослухаючись. «А що, коли… Ні, ні. Це майже неможливо. Це…»

— Це неймовірно важко! — випалив він і здригнувся з переляку, як завжди, коли ловив на тому, що говорить уголос.

— Ні! — заревів полковник і схопився з дивною для його обважнілого тіла спритністю. — Треба зробити все! Розумієте — зробити неможливе! Навіть якщо донья Тереза… — Він стиснув своїми ручиськами вузенькі лікареві плечі і зашепотів запально: — Головне — це врятувати дитину, спадкоємця роду Агірре. Наш рід старовинний. Він бере свій початок від правителя Монтесуми[8]… Будь-якою ціною, розумієте, будь-якою ціною… Врятуєте — озолочу! Захочете — будете емпресаріо[9]. Солдати, мексіканські солдати, безплатно оброблятимуть ваші землі, ви станете багатим. Дуже багатим!

Маленький лікар зрозумів — йому вдалося запалити промінь надії. І, поки світить цей промінь, полковник у його владі. Ну, а потім… Що ж! Відступ уже неможливий. Значить, треба діяти. Принаймні спробувати…

— Заспокойтеся, — сказав холодно лікар Крафт.

Він одсторонив полковника і став по той бік письмового столу. Лише після цього він заговорив знову:

— Певна річ, я зроблю все, що в моїх силах. Але повторюю — це неймовірно важко. — Він розвів руками. — Тут, у глухій провінції, де не можна дістати найпростіших ліків… От коли б ви жили в столиці…

Полковник спохмурнів. Він повернувся, обличчям до засклених дверей і каламутним, невидющим поглядом впився у вікно.

Маленький лікар зауважив собі, що розмова про столицю господареві дому неприємна. Поки що не слід торкатися цієї теми.

— На щастя, я нещодавно одержав із Франції останню новинку в галузі медицини. Це дуже складна машина, яка зветься мікроскоп. За допомогою цієї машини ми можемо вільно роздивлятися на те, що звичайно людина не може побачити.

Полковник недовірливо кинув косий погляд на лікаря:

— Чаклунство?

— Наука, — спокійно відповів лікар. — Мені відомо, що у Франції для мексіканського університету закуплено декілька мікроскопів… Якщо хочете, пане полковнику, я покажу вам дію цієї машини. Вона в мене тут, у передпокої. Я не ризикую лишати її в екіпажі — це дуже тендітна річ. І дорога. Дуже дорога.

Не чекаючи згоди полковника, Крафт швиденько вийшов у передпокій і одразу ж повернувся з невеличкою полірованою скринькою і безцеремонно поставив її на стіл, відсунувши ліктем якісь папери. Полковник дивився на нього підозріливо і з якимсь острахом.

— Мікроскоп, — сказав лікар, виймаючи його з дерев'яної скриньки, — або, як його справедливо звуть, «магічне око». Ось він…

Полковник був зовсім розчарований. Адже це просто невелика підзорна труби на блискучій бронзовій підставці. Гострі очі Крафта ту ж мить вловили тінь недовіри на обличчі господаря дому. Але він продовжував говорити, не перестаючи:

— Ось ми зараз розглянемо звичайну краплину води… Звеліть принести мені води, пане полковнику.

Полковник підійшов до дверей приймальні і гаркнув так, що кришталева люстра обізвалась тихим дзеленчанням.

— Гей, хто там є! Води, миттю!

Наказ полковника виконали на диво швидко. Перед ним появився той самий солдат, який привів лікаря до кабінету. На срібній таці тремтіла чашка з водою. Полковник кивнув на лікаря:

— Йому.

Лікар узяв тонку скляну платівочку і ледь доторкнувся одним із її боків до мокрого краю чашки. Солдат, нічого не розуміючи, закам'янів із жалюгідним, розгубленим обличчям.

— Дивіться, — сказав Крафт, вклавши в мікроскоп скляну платівку і перевіривши його дію. — Дивіться уважно в цей отвір, тільки не доторкайтеся до машини руками. Заплющіть одне око — ніби цілитеся з пістоля.

— Нічого не бачу, — пробурмотів невдоволено полковник.

— Ні, ні, не чіпайте апарат і не заступайте світла з того боку. Ну як? Бачите?

— Та ніякого біса я не… Гей! Що це? Стривайте!

Полковник побачив якихось маленьких тварин — таких, як риби, палички, гнучкі змійки, що то велично й граційно рухалися, то шалено вертілися, звиваючись, і пересувались із місця на місце.

— Дивіться уважно і спокійно.

— Свята Маріє, що це! — закричав приголомшений полковник. — Та вони б'ються? Слухайте, лікарю, вони б'ються! Вони пожирають одне одного!

Полковник випростався і люто глянув на молоденького солдата.

— Де ти взяв воду, падло ти смердюче? — злобиво запитав він, підступаючи до солдата.

— З колодязя, мій полковнику… з колодязя — свіжісінька… — бурмотів солдат, розхлюпуючи на підлогу воду. Він дивився то на полковника, то на стіну, де висіла куценька нагайка з буйволячої шкури. — Клянуся своєю матір'ю, пане полковнику…

— Він каже правду, — втрутився лікар. Не можна було допустити, щоб приголомшення полковника перейшло в шал. — А ти йди геть звідси, дурню! Розхлюпав на килим усю воду…

Солдат миттю зник.

— Як ви мали змогу переконатися, пане полковник, — говорив спокійно Крафт ддлі, — ці тварини настільки малі, що їх неможливо побачити простим оком. Ще більш як вік тому голландський учений Левенгук довів, що вони є всюди.

Полковник сердито сплюнув і з огидою і бридливістю витер об мундир великі волохаті руки.

— Я б його повісив, цього вченого! — гаркнув він люто.

Крафт вдав, ніби не розчув слів полковника. Він приголомшив його. Тепер треба заволодіти ним, заспокоїти. Маленький лікар добре знав: незрозумілі слова і плутані думки діють як дурман.

— Так, полковнику! — вів далі він. — Світ засліплено дослідами Фарадея, новими загадковими явищами під смішною назвою «електрика». Всі схибнулися на суднах із паровими машинами замість вітрил… Запевняють, що майбутнє належить залізницям. Старі мікроскопи Левенгука замінено новими, але люди забули про «дрібних звірят»… Забули незаслужено, бо в них криється пізнання життя і смерті.

Полковник часто закліпав очима і засопів. Те, що говорив лікар Крафт, було вище від його розуміння. Тільки одна думка заволоділа ним цілковито: «Сьогодні ж накажу засипати колодязь і примушу возити воду з річки. Сьогодні ж!»

А лікар не вгавав:

— Ми, вчені, лікарі, прагнемо одержати перемогу не лише над тим, що в конечному результаті неминуче — я маю на увазі смерть, — але й викликати ту таємничу силу, яка дає початок життю. І я сподіваюся за допомогою господа бога і науки продовжити рід Агірре і Понсе Леон на славу всьому людству і головним чином Техасу.

Останні слова схвилювали полковника.

— О, я буду вам вдячний, поки житиму! — сказав він зворушено.

— Це краща з винагород, — роздільно промовив лікар Крафт, не зводячи пильного погляду з полковника. Тоді усміхнувся і сів у крісло. — А то ви кажете: «земля», «солдати»… Запевняю вас, полковнику, в наш час дружба дорожча від золота. Особливо в Техасі.

— Емпресаріо — багаті люди…

— О, так… Але головним чином дурні: візьміть хоча б цю ідіотську затію з Фрідонією!

— Ха-ха… і з прапором, — зареготався полковник, — червоний з білим! Але я… я звелів їх розігнати, а якщо треба, і відшмагати всіх громадян цієї держави!..

— Як? Як ви сказали, мій полковнику? Відшмагати? Всіх громадян? Це дуже, дуже дотепно… Хи-хи-хи!.. Дуже чудово! — Маленький лікар раптом увірвав свій верескливий сміх і додав цілком серйозно: — Хіба можна тепер, у тисяча вісімсот двадцять четвертому році, говорити про самостійність Техасу!

Полковник насторожився. Він не міг не помітити, що Крафт зробив акцент на словах «тепер, у 1824 році». Але той не дав йому заперечити:

— Я гадаю, що декрет про колонізацію Техасу американцями, прийнятий вашим урядом кілька років тому, — дуже мудре рішення. Створення такого… я б сказав, дружнього бар'єра між Сполученими Штатами і Мексікою… вічно служитиме гарантією недоторканності мексіканської території. Ви не думаєте?..

— Ні. Не думаю, — грубо перебив його полковник. — Такий, з дозволу кажучи, бар'єр з часом послужить перетворенню Техасу в територію Сполучених Штатів Америки. А потім вам, американцям, і цього буде мало.

— Що ви, мій полковнику! — замахав Крафт руками, вдаючи жах на обличчі. — Ніколи цього не буде. До речі, ватажок американських колоністів, усіма шанований дон Естебан Остін, просив порадитися з вами, перш ніж прелати цю пам'ятну записку мексіканському урядові. В ній він говорить про величезні, ще не розроблені багатства Техасу, про можливість торгівлі із Сполученими Штатами, про велике майбутнє, яке чекає цю землю. Звичайно, дон Естебан запевняє уряд, що Техас завжди буде вірним і покірним слугою столиці…

Лікар остаточно переконався, що будь-яка згадка про столицю робить полковника несамовитим.

— Нехай цей дурень розписується сам за себе, але не за весь Техас!

— О, мова йде лише про суто офіційний лист… Чисто формальний! — Лікар розсміявся. — Але смію запевнити — Остін не дурень, хи-хи-і! Ні… Аж ніяк не дурень! І дуже цінить і поважає вас. Дуже! Ось копія листа…

Лікар поклав на стіл конверт і заходився запаковувати мікроскоп, не перестаючи говорити:

— Я гадаю, полковнику, що ми з вами будемо часто бачитися. Стан доньї Терези потребує моєї постійної уваги…

— Так, так, звичайно. Коли сподіватися сина?

— Сина? Чому ви такі упевнені, що буде син? — усміхнувся лікар.

— Ну, гаразд, хоч би дочка. Але коли?

— Думаю, через п'ять-шість днів… Але скажіть, полковнику, ви… вірите в бога?

— Так, звичайно.

— Під час пологів, — сказав лікар дуже серйозно і з щирим хвилюванням, — обіцяйте мені, що ви і всі ваші люди, весь гарнізон буде молитися в церкві за продовження роду Агірре. Я — лікар. Але я всього-на-всього людина. А душі людські перебувають у руках господа бога, Ісуса Христа…

— Амен, — сказав полковник і побожно перехрестився.


Розділ третій ТОВСТА ХОСЕФА


На відміну од інших рабів, Сайлас ніколи не йшов позад свого господаря, а завжди поряд і завжди ліворуч. Та це й зрозуміло — глухому негрові доводилося постійно стежити своїм єдиним оком за виразом обличчя маленького лікаря.

Обабіч дороги рябіли дбайливо оброблені селянські поля, і лише попереду на фоні далеких гір, схожих на застиглі хмари, видно було селище Накогдочес — центр американських колоністів у Техасі.

Чорний одяг Крафта притягував до себе палюче сонячне проміння, але маленький лікар ішов легко. Здавалось, він зовсім не відчував спеки. Сайласове обличчя давно вкрилося потом і блищало, наче змащене салом. Негр голосно віддихувався і часто втирав лоба рукавом полотняної сорочки, зсуваючи на потилицю дірявий солом'яний бриль.

Дорога була людна. Назустріч їхали важкі вози, запряжені цугом мулів. Під величезними колесами хрускотіла земля. Надривно горлали погоничі. Зустрічалися здебільшого жінки й діти. Майже всі вони несли щось за спиною: фрукти, овочі чи в'язанку дров, а чи й мішок або гуакал — велику дерев'яну клітку, в якій носять горшки. Вантаж підтримувався широким пасом, надітим на лоба. Голова від тягаря вгрузала в плечі, підборіддя впиралося в груди. Коли в гуакалі не було товарів, її наповнювали придорожнім камінням — щоб вони не гойдалися, не били по спині, не заважали йти.

У деяких жінок за спиною були прив'язані діти. Міцно обхопивши кривими ноженятами материну талію, тісно прив'язані до її спини шаллю, вони від народження звикали до такого способу пересування.


Лікареві Крафту завжди було смішно, коли жінки і діти з жахом сахалися від Сайласа. Спотворене обличчя одноокого негра було дійсно страшне. Коли їх переганяли жінки з дітьми на спині, майже завжди чувся переляканий плач. Це засмучувало Сайласа: негр дуже любив дітей і величав їх янголятками. Намагаючись забавити дитину, щоб не плакала, він говорив ніжні, смішні слова.

Глухий раб не знав, що його грубий голос навівав на дітей ще більший жах.

Але того дня все сталось інакше. Дитина, прив'язана до спини молодої індіянки, подивилася широко розплющеними оченятами на Сайласа й… усміхнулася, показавши двоє чудових молочних зубів. Величезні очі на пласкому, майже безносому личку сяяли непідробним захопленням.

Негр зареготав:

— Чудово! Дуже гарне янголятко! Добре янголятко! Дуже добре янголятко! — крикнув він і подався підскоком за індіянкою.

Жінка оглянулась і з переляку побігла геть, упустивши кілька яєць із кошика, якого несла в руках.

Сайлас намагався заспокоїти її:

— Стій! Стій! Сайлас не страшний. Янголятко знає! Янголятко знає. Не тікай!..

А дитинча аж заходилося від веселого сміху, захлинаючись від радості, — ніколи ще дорослі не гралися з ним так гарно. Лікар Крафт сміявся до сліз. І, бог свідок, він дозволив би Сайласові наздогнати індіянку, коли б так не поспішав побачитися із Товстою Хосефою…

Дедалі важче ставало жити Товстій Хосефі. Ремесло повитухи вже не могло прогодувати самотню бабусю. Землі Техасу передавалися в оренду американським колоністам. За один день мексіканські селяни-землероби перетворювалися на бездомних жебраків. Юрби знедолених людей покидали рідні місця, ішли на південь, у глибину Мексіки…

І Товста Хосефа, мабуть, померла б із голоду, коли б не щаслива випадковість. Одного разу в засуху чорна дощова хмара пройшла краєм поза селищем. Але люди помітили, що саме в цей час Хосефа сиділа навпочіпки біля своєї халупи і щось бурмотіла… Добряче ж її тоді побили! «Не чаклуй, бісова відьмо, — приказували, — не чаклуй!»

Жінка мовчки стерпіла побої — навіть не виправдовувалася. Того ж дня розпустила коси по обличчю. Так здавалася страшнішою і мудрішою. Була вона присадкувата, огрядна, з круглим одутлуватим обличчям і синюватими губами. Ходила якось по-качиному, важко перевалюючись із ноги на ногу.

З того часу жити їй стало набагато легше: багато було таких, що потребували послуг чаклунки. Ночами до неї потихеньку пробиралися селяни і чорні раби колоністів. Купували приворотне зілля, трави від поганого ока, від витівок всюдисущого Мандінга — ворога роду людського — і просили поворожити на вогні: чи буде нарешті хоч невеличка надія на щастя… Іноді, правда, їй доводилося варити не зовсім нешкідливі трави — хіба ж може справжня чаклунка обійтися без цього? І все ж таки Товста Хосефа охочіше допомагала людям появлятися на цей світ, аніж полишати його.

В низенькій халупі з плоскою покрівлею, порослою довгими стеблами бур'янів, час від часу лунали крики новонароджених…

Якось у місячну ніч біля її житла зупинився невеликий, міцно збитий віз із невисокими масивними колесами: На таких возах, запряжених четвериком мулів, здебільшого возять гарматні ядра. Старий солдат, одягнений за всією формою, в білому мундирі, навхрест перетягнутому ременями, і з важкою шаблюкою біля боку, наказав:

— Ану, відьмо, збирайся! Живо!

— Зараз, — сказала стара і шмигнула в хату.

Там хтось завовтузився, застогнав. Потім стало тихо, і Товста Хосефа знову вийшла на вулицю. Вона спокійно озирнулася, окинула маленькими, хитрими очицями такі самі, як і її хата, халупи із зачиненими віконницями, зморщила масне обличчя і зайшлася голосінням:

— Куди ж це ви мене тягнете, пане солдат… Не поїду я! Не поїду!

Солдат добродушно штурхнув її кулаком під бока:

— Не горлай, бісова відьмо! Не в тюрму я тебе, а до самого сеньйора полковника. Лікар по тебе прислав.

— А я не поїду, нема часу мені сьогодні. Он у мене жінка там родить…

— Що?.. — погрозливо гаркнув солдат і хотів схопити стару за коси.

Але вона спритно вивернулася, шмигнула в свою халупу і причинила за собою двері, не перестаючи голосити:

— Кажу вам, пане солдате, не поїду я… Не можу сьогодні!

Солдат затарабанив кулаками в двері. Він лаявся і погрожував перевернути хату, якщо бісова відьма зараз же не вийде. Але несподівано почув за собою гаряче шепотіння:

— Їдьмо! Швидше, ну. Швидше. Тобі кажуть, дурню!

Він озирнувся і похолов від жаху — на возі, пригнувшись так, ніби від когось ховалася, сиділа Товста Хосефа.

Солдат перехрестився. Тремтячи від страху, він забрався на передок і погнав мулів. А Товста Хосефа все квапила його:

— Швидше! Швидше!

Старий служака був хоробрим воїном. Він брав участь у багатьох сутичках з дикими індіянами. Доводилося йому і розстрілювати людей, і закопувати непокірних пеонів живцем у землю. Ні разу не здригнулася рука, ніколи не стояли за спиною тіні вбитих і замордованих людей. Що поробиш — така була служба! Але зараз, цієї погожої місячної ночі, напівживий від жаху, він мов божевільний шмагав своїх мулів, відчуваючи на своїй потилиці гарячий подих самого Мандінга в образі Товстої Хосефи.


Яскраво горіли свічки, освітлюючи будуар доньї Терези. Дзеркала і картини було завішено полотнами, меблі накрито білими чохлами.

Маленький лікар дивився на немічне, худеньке тільце, яке Товста Хосефа тримала в руках. Намагаючись викликати в ньому ознаки життя, вона розтирала його, плескала і навіть вдавалася до надзвичайного заходу — прошептала навпаки «отче наш», починаючи з «амен». Але все було марне — дівчинка народилася мертва.

— Пресвята діва Марія не пустила свого янголятка на нашу грішну землю… — приказувала скоромовкою товстунка.

Але лікар сердито зацитькав, показуючи на двері:

— Тихіше, ти! Бісова баба! Загортай швидше і поспішай! Мій негр тебе довезе до балки. До себе проберешся городами. Ну, йди! Та гляди не затримуйся!

— Не затримаюся, сеньйоре, не затримаюся, — лепетала Товста Хосефа, міцно загортаючи трупик під свою подерту хустку. — Я знаю надійний спосіб: треба розтерти червоний перець і вкинути його в вогонь.

Але Крафт випхнув її надвір і вийшов слідом за нею. Їх одразу ж охопила сковуюча тиша ночі. Якусь мить вони стояли не рухаючись, прислухалися до звуків і вдивлялися в темряву. Маленький лікар навпомацки, як сліпий, провів рукою вздовж стіни. Сайлас був на місці — там, де йому звеліли чекати. Він одразу ж схопився на ноги і боком, по-пташиному, подивився на свого господаря. Коли Крафтові очі звикли до темряви і вже змогли розгледіти біля воріт темну тінь вартового, він відчув себе упевненіше.

— Гей, хто там! — крикнув він писклявим голосом. — Пропустіть мого воза!

Десь зовсім близько загримкотів ланцюг і сердито загавкав пес. Потім знову стало тихо.

Повільно плив час…

Рівно о четвертій годині ранку, коли, прокидаючись, злегка тремтіло листя дерев і стебла трав, коли з кожним ударом церковного дзвона одна за одною в небі згасали зорі, надворі почулися голоси і хрипкий гавкіт собаки.

В маленького лікаря де й ділася дрімота.

В кімнаті панував напівморок. Але скрізь — і на стінах, і на килимі, і на важких різьблених меблях — мерехтіли, весело поблискуючи, золоті сонячні цятки: яскраве проміння ранкового сонця просочувалося крізь щілини зачинених віконниць.

Хтось біг через двір. На мить блиснуло світло в прорізі дверей. Перед лікарем Краф-том стояла, похитуючись, мов п'яна, Товста Хосефа. Вона важко, з присвистом дихала.

— Ну, принесла? — кинувся до неї маленький лікар. Але раптом почув приглушений писк. — Розгортай швидше, задавиш, бісова відьмо!

Він сам допомагав їй розмотувати діряву хустку й обережно підхопив тепле рухливе тільце. Дитина закричала на всю силу своїх маленьких легенів.

На столі було приготовлено цілу гору білизни. Різні сорочечки, пелюшки, крихітні чепчики, барвисті стрічки і мережива — все це сотнями було приготовлено на всі випадки: для дівчинки чи для хлопчика, для хрестин, для сну і для прогулянок, для жаркої і для прохолодної погоди.

— Де тебе так довго носило! — прошепотів лікар, з разючою вправністю купаючи дитину. — Донья Тереза ось-ось прокинеться… Ну, розказуй!

Товстунка сиділа нахнюпивши голову і ніяк не могла відхекатися.

Вона присунулася разом із стільцем до лікаря і схвильовано зашепотіла:

… — Нічого, сеньйоре лікар, нічого… Я їй дала ваших порошків, і вона одразу заснула… Ой, свята Маріє! Адже їх, — вона кивнула на дитину, — адже їх двоє народилося в Аделіни. Двоє. Близнюки. Зовсім однакові — навіть родимки однакові. Ой, пресвята діво Маріє, спаси і помилуй нас!..

Шепіт Хосефи переривався важкими зітханнями.

— А другий? Що ти з ним зробила?

— Залишила, сеньйоре лікарю, залишила… Такий самий горлатий, як і цей. Поклала його поруч з мертвою дівчинкою… — Вона глипнула маленькими очицями на двері в спальню доньї Терези. — З її дівчинкою… А потім постукала до сусідки… «Іди, кажу, до Аделіни. Мені ніколи. Близнюків прийняла. На щастя, кажу, це. Тільки хлопчик живий, а дівчинку бог не захотів віддати — мертва вродилася…»

Маленький лікар спеленав дитину в тоненькі простирадельця, обшиті мереживами.

Із спальні доньї Терези почувся тягучий стогін.

Крафт приклав палець до губів і суворо глянув на товстунку. Але та не могла спинитися.

— А потім, — зашепотіла вона йому в самісіньке вухо, — потім, коли пробігала повз солдата, хлопчина як заплаче — страх який горлатий! Спасибі, собака загавкав…

Лікар відштовхнув її:

— Ну годі, годі. йди. Та гляди, якщо комусь проговоришся…

— Та що ви, сеньйоре лікар. — Товста Хосефа перехрестилася. — Як можна? На свою ж голову… А бог… бог простить. Адже добре діло зробили. Хіба б прогодувала Аделіна двох? Та ж чоловік у тюрмі. Не сьогодні-завтра повісять. Зате тут, — вона обвела кімнату рукою, — тут хлоп'ятко сеньйором буде…

Із кімнати доньї Терези знову почувся стогін. На цей раз настійливий, вимогливий.

Маленький лікар поправив мережива біля голівки новонародженого і відчинив двері до спальні доньї Терези Леаль де Агірре і Понсе Леон.

— Сеньйоро, — сказав він із шанобливою урочистістю, намагаючись перекричати немовля, — вітаю вас із спадкоємцем. Чарівний хлопчик!


Розділ четвертий ДОН ЕСТЕБАН


З того часу минуло десять років. Ішов 1834 рік.

Неподалік від селища Накогдочес, серед родючих долин, зарослих дикими травами і чіпким чагарником, розкинулося ранчо дона Естебана. Високий мур, викладений із каменю, обмазаного глиною, огороджує присадкуватий будинок із плоским дахом.

Увесь двір за старовинним іспанським звичаєм старанно вимощено червоною цеглою. Ані п'яді живої землі. Квіти, красиві папоротникові пальми і навіть дикий виноградник, що обвив своїм густим листям затишну альтанку, — все росте в глиняних горшках і дерев'яних діжках. Красиві ґратчасті ворота щільно зачинені. Тиша і спокій панують у домі дона Естебана.

Ледь навчившись іспанської мови, вродженець Коннектікуту[10], американський колоніст Стівен Остін почав звати себе дон Естебан і без найменшого вагання прийняв католицьку віру. Разом з іменем і релігією Стівен Остін змінив також і одяг. Він почав одягатись, як багатий мексіканський ранчеро. Невисокому молодому шатенові з холодними блакитними очима надзвичайно личив чорний щільно пригнаний костюм мексіканського верхівця. Срібні і золоті вишивки прикрашали його замшеву куртку, а голову прикривав крислатий капелюх із найтоншого фетру. Однак пістолет його був старомодний, з замацькованим руків'ям, і, можливо, тому ніхто не смів називати дона Естебана франтом.

Від свого батька, старого Мозеса Остіна, першого американського колоніста в Техасі, дон Естебан успадкував не лише кращі техаські землі, а й широкі зв'язки, які тяглися від Білого дому в далекому Вашінгтоні до найвпливовіших політичних та військових кіл мексіканської столиці.

Дон Естебан жив скромно і самотньо. Він завжди тримався осторонь своїх невгамовних співвітчизників. За десять років перебування в Техасі він жодного разу не переступив порогу «Золотої остроги» — галасливого розважального дому колоністів, де рікою лилося контрабандне віскі, шалено вертілося колесо рулетки, а стрілянина з пістолета не вважалася достатньою причиною для припинення танців. Попри все це дон Естебан був найвпливовішою і, як це визнавали багато хто, найрозважнішою людиною серед колоністів. Ще вісім років тому, в 1826 році, будучи зовсім молодим, він рішуче виступив проти повстання купки колоністів, які хотіли перетворити Техас у («незалежну республіку Фрідонію».

Остін добре розумів, що таке повстання невчасне. Біч-о-біч з мексіканськими солдатами, які придушили заколот, билися добровольці-колоністи під командою дона Естебана Остіна.

Якось одного разу колоніст Бен Келлі, відчайдушний заводій і задерика, розбушувався в «Золотій острозі». Почав кричати, що «йому нічого не варт викрити цього хитрого лиса перед усім Техасом». І що «нехай коротун Стів (так він прозвав дона Естебана), нехай він не думає, ніби його, Бена Келлі, можна підкупити так само просто, як мексіканського чиновника чи вождя ірокезів»[11].

Це був прямий виклик донові Естебану, і хто знає, чим би закінчилася ця історія, коли б не фатальна випадковість — на ранок бідолашного Келлі знайшли в кімнаті з про-стріленою головою.

В господі нічого не було зачеплено: ані. коштовностей, ані прекрасного коня, ані багатої збруї. Всі говорили, що це помста, і звинуватили в убивстві пеона, на прізвисько Маркадо, якого знало все селище.

Ніхто не пам'ятав іншого випадку, коли б хтось спробував знеславити добре ім'я дона Естебана.

Всупереч звичаєві, тієї ночі дон Естебан не залишив біля брами караульних. Уся челядь — американські ковбої та мексіканські пеони переганяли триста голів молодняка в Сполучені Штати. Час був неспокійний — у преріях бешкетували індіяни та бандити. Сім'ю дон Естебан відіслав у Штати.

Зійшов місяць, осяяв подвір'я своїм блакитнуватим світлом, і тіні стали химерно довгими. Лютий пес Дьябло аж заходився злючим хрипким гавкотом, рвався і гримотів ланцюгом.

Коли б на той час дон Естебан загасив свічку в своїй кімнаті і виглянув у вікно, то побачив би, що брама його двору потихеньку відчиняється і чиясь тінь прослизає на подвір'я. Але дон Естебан, очевидно, був дуже захоплений читанням своїх ділових паперів і надто впевнений у своїй безпеці. Він спокійно сидів спиною до вікна. Маленький, ледь живий вогник майже не освітлював кімнати. Обведений тьмяним, блимкотливим сяйвом, він лише скупо відбивався на стелі жовтавим кружечком.

Невідомий, зайшовши в подвір'я, притиснувся до білої стіни будинку. Тепер було чітко видно його силует. Довгі, тонкі ноги, пучок волосся на потилиці і довгастий прямий ніс свідчили про те, що це воїн із племені команчі, найдикішого і найнепокірнішого від русла річки Гвадалупи до підніжжя Скелястих гір.

Індіянин пробирався до єдиного освітленого вікна будинку. Рухаючись безшумно й обережно, він припав до землі навкарачки і завмер у цій позі. З темряви вийшов ще один індіянин. Судячи по вбранню, це був вождь — на його голові красувалася корона з пір'їн. Одягнутий у широкі штани і простору куртку, він ступав поважно і впевнено, гордо зневажаючи небезпеку.

Вождь підійшов до індіянина, який стояв навкарачки, забрався йому на спину і зазирнув у вікно. Промінь світла впав на його обличчя. Воно було страшне. Білі й червоні смуги масної блискучої фарби сходилися від вух до перенісся. Очі, обведені білими колами, здавалися широко розкритими і дивилися люто. Важкі металеві сережки відтягували вуха, а на шиї висіло намисто із зубів пуми.

Не кліпаючи повіками, індіянський вождь довго дивився через шибку, потім дістав із-за пояса великого кривого ножа і потихеньку ним розчинив вікно. Повітря надворі було нерухоме — полум'я свічки на письмовому столі дона Естебана навіть не сколихнулося. Підтягнувшись на руках, індіянин пробрався в кімнату без найменшого шелесту. В м'яких, як панчохи, шкіряних мокасинах, він ступив два кроки до дона Естебана, коли той з грюкотом відсунув свого стільця від письмового стола. Індіянин завмер. Запала тиша, порушувана спокійним диханням господаря дому, який тепер сидів, витягши поперед себе руки й опустивши голову на груди.

— Хелло, Джоне, — раптом промовив дон Естебан, не повертаючись, — це ви хочете будь-що виправдати своє індіянське прізвисько? Вірю, вірю, що ви Мисливець… Але ж бо я не дичина! Принаймні не та дичина, на яку вам слід полювати… — Він спокійно обернувся до індіянина і глянув на нього без ніякої цікавості.

Індіянський вождь засунув кинджал у шкіряні піхви і відповів чудовою англійською мовою:

— Хотів вас налякати. Але ви молодець, Стіве. Стежили?

Тільки дуже досвідчене око могло б визначити, що незвичайний гість дона Естебана — переодягнута в індіянське вбрання біла людина.

Тихо засміявшись, він сів навпочіпки біля крісла і заходився набивати сухим тютюновим листям довгу люльку, прив'язану шнурком до прикрашеної китицями замшевої куртки.

— Стежив, кажете? Ну ні! Це було зовсім ні до чого. По-перше, я вас чекав — ми ж домовилися. По-друге, коли змовкли в долині койоти, я зрозумів, що ви наближаєтесь. А потім — мій злющий Дьябло зачув вас і почав казитися. Цей псюка так гавкає тільки на диких індіян — він же раніше належав іспанському військовому гарнізонові. Ну й, нарешті, — усміхаючись закінчив господар дому, — я весь час бачив ваше відображення на склі оцієї картини…

— Тоді чого ж ви вхопилися за пістолет, коли відсунули стілець?

— Про всяк випадок, Джоне. Про всяк випадок… — розтягуючи слова, сказав дон Естебан. Він дивився на свого співрозмовника холодними очима. — Сюди має прийти лікар Крафт… Ваші дикуни його не скривдять?

— Та що ви, Стіве! Хотів би я, щоб мій скальп сидів так само міцно, як жовта шкура на маківці цього чоловіка. Індіяни вважають його трохи не богом…

— Джоне, ви знаєте Сема Хьюстона?

— Великого П'яницю? Аякже! Ми з ним обтяпували справи, коли в тисяча вісімсот сімнадцятому він був урядовим уповноваженим серед ірокезів Півночі. Разом виганяли рештки французів та англійців з Луїзіани. Випили не одну кварту віскі. Ще б не знати Ворона…

— Містер Семюель Хьюстон зараз перебуває тут. Він надзвичайний представник президента Сполучених Штатів Ендрю Джексона, — сухо обірвав свого гостя дон Естебан. Він встав. — І я прошу вас, Джоне, забути ці дурні індіянські прізвиська— Великий П'яниця, Ворон і таке інше…

Мисливець невдоволено знизав плечима і хотів заперечити, — та в цей час здалеку почувся протяжний крик — щось середнє між людським голосом і звірячим ревом.

Одним стрибком дон Естебан опинився біля вікна. Він тримав у руці важкий двоствольний пістолет.

— Дурниця, Стіве. Заспокойтеся… — сказав трохи глумливо Мисливець. — Це чорнопикий Син Грому вітає моїх дикунів. — І пояснив: — За півгодини Крафт буде у вас.

З грюком розчинилися двері, і, пригинаючись, щоб не зачепити головою об одвірок, до кабінету вбіг величезний чолов'яга в чорному сурдуті. Його забрезкле обличчя з обвислими старечими щоками було розгублене, жовті нездорові очі вилізли з орбіт. Він важко дихав.

— Усе гаразд, Хьюстоне, не турбуйтеся. Це наші, — сказав дон Естебан, ховаючи пістолет за пояс, — а це Джон Гюнтер — Мисливець. Ви, здається, знайомі з генералом, правда ж, Джоне?

Мисливець встав. Смуги, намальовані на його щоках, витяглися дугою. Він усміхався. Велетень приголомшено розглядав «індіанського вождя». Потім змахнув довжелецькими руками і ляснув себе по ногах:

— Щоб я згорів, коли це не старий пройдисвіт Джон! Знову в своєму чудовому вбранні, і знову на старому, доброму ділі! Таж ти, певне, вже став мільйонером! Ну, як ідуть справи?


Вони обмінялися потиском рук, обнялись і поплескали один одного по спині.

— Та які тепер справи… — зітхнув невдоволено Мисливець. — Ото в Луїзіані ми з ванн дійсно робили справи… Пам'ятаєте, одного разу я виставив три тисячі воїнів проти французького форту Пале? Еге ж… Славний то був час! Я тоді непогано заробив! А тепер, ви не повірите, одержую п'ять-десять старих рушниць на місяць та сотню-другу залізних наконечників для стріл… Скажіть, що можна заробити на такому мотлоху?..

— А ви навіть цього не можете виправдати! — перебив його дон Естебан. — Стривайте! — додав він владно. — Дайте сказати мені, якщо ви вже перший заговорили про справи.

Збентежені раптовою, різкістю, обидва гості здивовано зиркнули на господаря дому. Розмальоване обличчя Мисливця з одвислою від подиву щелепою втратило вираз лютості. Воно здавалося маскою клоуна.

Низько похиливши голову, дон Естебан заходив по кабінету. Він говорив тихо, але це був голос людини, яка не звикла до заперечень.

— Ми, звичайно, ніколи не розраховували на те, Джоне, що ви будете працювати на нас задарма. За кожну рушницю, і за кожну унцію пороху, і за кожен залізний наконечник до стріл ви одержуєте від ваших дикунів немало золота й цінних шкур. Це ваша справа. Та і рушниці, і порох, і залізні наконечники ви одержуєте від нас безкоштовно. І ось я хочу вас запитати, чи не думаєте, бува, ви, ніби ми постачаємо зброєю дикунів, щоб вони мирно полювали на буйволів і стріляли куропаток?

Джон Гюнтер отямився, його розмальоване обличчя, як і раніше, нічого не виражало, але голос затремтів від образи:

— Знову ви згадуєте цю дурноверху затію Едвардса! Зрозумійте ж нарешті: ми живемо в тисяча вісімсот тридцять четвертому році. Ось-ось почнеться відкрита битва за Техас із мексіканськими регулярними військами. Президент Мексіки Санта-Анна, за якого ми всі голосували, відкрито виступає проти колоністів Техасу… Скажіть нам чесно, Джоне, чи можемо ми сьогодні твердо сподіватися на підтримку диких індіянських племен на випадок серйозної сутички з мексіканськими військами?

— Я озброю стількох воїнів, скільки ви дасте мені рушниць.

Дон Естебан зупинився й уважно глянув у обличчя Мисливцеві.

— Це не відповідь, Джоне. Ви можете поручитися, що ці рушниці не стрілятимуть по нас?

Мисливець вагався якусь мить.

— Ручаюся, — сказав він хрипко.

— Вірте йому, Стіве, — пролунав замирливий голос Хьюстона, який до цього моменту тільки здивовано поглядав то на господаря, то на Джона Гюнтера, — я ж цього хлопця знаю… Це славний хлопець, і довіряти йому можна!

— Скільки ви просите рушниць? — похмуро запитав дон Естебан.

— П'ять тисяч.

— Ого! — Хьюстон змахнув величезними ручиськами, ляснув себе по колінах. За акй жест його й прозвали індіяни Вороном. — Поторгуйтеся, Стіве! Боюся, що Джон загнув!

Але дон Естебан і не думав торгуватися.

— Гаразд, — сказав він, — рівно через тиждень, у четвер, на звичному місці, біля Гнилого Дуба, одержите першу партію. Особливої охорони з собою не беріть. А тепер ідіть, Джоне, в мене ще багато справ.

Джон Гюнтер був задоволений. Дуже задоволений… Подумати лишень — п'ять тисяч рушниць! Це ж гори дорогих шкур, злитки золота, срібла… Він зробив рукою широкий прощальний жест.

— Сподіваюся, що вийдете ви вже дверима? — посміхнувся дон Естебан.

— Сміливий хлопець! — вигукнув Хьюстон, коли Мисливець вийшов. — Понад п'ятнадцять років живе серед дикунів! І не боїться. Оце людина! Розмовляє всіма індіанськими наріччями, одружився з індіянкою, друга людина після вождя чірокі, а такий самий білий, як ми з вами…

— Так… — задумливо сказав дон Естебан, — я волів би, щоб він був червоношкірий…

— А знаєте, по-моєму, він… ну… дуже перебільшив, коли сказав: п'ять тисяч рушниць. Ви не думаєте?

— Ні, чому ж? Усе можливо, — неуважно відповів господар дому.

— А Джон непогано заробить! Ви знаєте, скільки він гребе із своїх дикунів за кожну рушницю?

— Пробачте мені, джентльмени… Чужий голос пролунав так неждано, що співрозмовники здригнулись і водночас повернулися до дверей.

Майже непомітний у чорному провалі навстіж розчинених дверей, стояв лікар Крафт. Видно задоволений справленим враженням, він зробив невеличку паузу і знову заговорив:

— Вибачте мені, джентльмени, але двері було відчинено… Добривечір, джентльмени!

— А, це ви… — зітхнув з полегкістю господар дому. — Ми чули виття вашого негра, але захопились розмовами. Познайомтеся. Лікар Крафт. Не багато людей знають у Штатах, з якою метою він у Мексіці. Працював ще з моїм батьком, а тепер мій перший помічник. Прекрасний знавець Техасу… Генерал Хьюстон. Прибув до нас на постійне жительство як колоніст, — і насмішкувато додав — Ви, Семе, здається, вже прийняли католицьку віру, чи не так?

— О, так! — також посміхаючись, відповів Хьюстон. — Я тепер. справжній мексіканець. Купив собі сомбреро і п'ю лише кактусову горілку, ха-ха!

Крафт подав Хьюстонові маленьку сухорляву руку. Щоб потиснути її, велетневі довелося нахилитися.

За ці роки лікар Крафт помітно зістарівся. Колись рудувате цупке волосся, що обрамляло лисину, стало тепер біле, як бавовна, ще більше відкопилювалася спідня губа, руки стали зморшкуваті, червоні.

— Ну, а тепер поговоримо про справи. — Остін жестом запросив Крафта сісти. — Містер Хьюстон — особистий друг президента Сполучених Штатів Ендрю Джексона і його довірена особа. В Техасі назрівають значні події, і ми маємо бути готові до них. Із мексиканської столиці до нас надходять тривожні вісті. Президент Санта-Анна…

— Ви даруйте мені, Стіве, — перебив Хьюстон господаря дому, — але я ніколи не міг збагнути, та й, напевно, не лише я… що являє собою Санта-Анна? Хто він? Ще коли Мексіка була іспанською колонією, я чув, що він був близький до намісника іспанського короля, але зрадив йому…

— Ну, Семе, — засміявся Остін, — якщо ви будете копирсатися в минулому Санта-Анна, то знайдете, що він зраджував усе, за що брався. Та що там казати — в Мексіці не було такої політичної партії, до якої б він не належав!

— І такого перевороту, в якому б він не взяв участі, — додав Крафт. — Так… це талановитий інтриган і надзвичайно марнославна людина! Мій кум полковник Агірре (слова «мій кум» Крафт промовив трохи глузливо) розповідав, що Санта-Анна всюди тягає за собою величезний бюст Наполеона і примушує всіх величати себе Наполеоном Півдня. Він навіть приставив до себе якогось італійця, ветерана наполеонівських походів…

— Якщо він шахрай, то чому б нам з ним не домовитися?

— Ми думали вже про це, Семе. Наш посланник в Мехіко вважає, що це зовсім неважко зробити.

— То в чому ж річ?

— Річ у тім, що те ж саме думають посланники Франції й Англії. І всі вони мають рацію. Санта-Анна зійдеться так само легко з нами, як і з ними. Ні, Семе. Поки що підождемо. Зрада така властива натурі цієї людини, що стати її другом далеко небезпечніше, аніж бути ворогом… До речі, про друзів… Чи не думаєте ви, Крафт, що Агірре може одержати в столиці солідніший військовий пост?

Маленький лікар похитав головою:

— Не думаю. Тим більше тепер, коли Санта-Анна прибрав усю владу до рук. Диктатори не терплять біля себе сильних людей. Правда, Агірре і Санта-Анна, як раніше, листуються, звертаючись один до одного з словами: «єдиний, вірний, найкращий друже». Щоразу половину листа заповнюють поклонами всім близьким та далеким родичам, але… боронь мене боже від такої дружби! Санта-Анна боїться сильного, жорстокого Агірре. Він вбачає в ньому небезпечного суперника і тримає його на віддалі гарматного пострілу від політичного життя столиці. А полковник? О! Це злопам'ятна, хитра людина і не менш марнославна, ніж Санта-Анна. Я це зрозумів ще десять років тому, коли познайомився з Агірре. На додачу, як і всі індіяни, він скритний, упертий і обережний…

— Стривайте, стривайте! Я щось не збагну, — перебив Крафта Хьюстон, — ви кажете, полковник Агірре — індіянин, Санта-Анна — чистокровний іспанець; населення Мексіки — це наволоч із мирних і диких індіян та метисів. То кого ж, чорти б його побрали, називають тут мексіканцями?

— Усіх, Семе, усіх! — поблажливо усміхнувся дон Естебан. — Іспанців було в Мексіці надто мало. Вони не змогли покорити всіх індіян, як це робили і продовжуємо робити ми в себе у Штатах. Тому тут кожен місцевий дикун вважає себе таким самим мексіканцем, як і найродовитіший нащадок іспанських конкістадорів. Але вернімося до нашої розмови. Отже, тепер, згідно з наказом Сан-та-Анна, всі штати Мексіки, в тому числі й Техас, повинні цілком підлягати центральній владі. Вже не доводиться розраховувати навіть на відносну самостійність, якою досі користувались американські колоністи. Ходять чутки, що урядові війська взагалі збираються нас вигнати з Мексіки. Я хотів би знати, Семе, як до всього цього ставляться в Білому домі. Чи не пора кінчати всю цю комедію і ввести американські війська на територію Техасу?

Хьюстон змахнув руками і, дивлячись в одну точку, заговорив якось нескладно і запинаючись:

— Бачите, друзі, я… — він голосно гикнув, — я не повинен, не можу приховувати тих труднощів, які переживає уряд Сполучених Штатів. Південь продовжує вести боротьбу проти аболіціоністів[12] Півночі… Більшість місць в американському конгресі захопили жителі Півночі… Ви розумієте, вони не будуть підтримувати жодних е… дій, які зміцнили б наші позиції, тобто позиції Півдня… Приєднання Техасу до Сполучених Штатів було б для людей Півночі сильним ударом. Адже територія Півдня збільшиться тоді майже вдвічі. Жителі Півночі добре розуміють, що з Техасу ми зробимо три-чотири нових штати і тоді конгрес буде в наших руках… Ось чому… головним чином… Але ви не думайте! — раптом пожвавішав Хьюстон. — Ендрю Джексон так само, як і ми з вами, — південець! Усі основні державні посади роздано нашим людям… Одне слово, ми не маємо наміру відмовлятися від Техасу!

— Що ж пропонує ваш друг Джексон? — запитав ущипливо Остін. — Щоб ми самі воювали проти мексіканської регулярної армії?

— Друзі, друзі, ви не так мене зрозуміли. — Хьюстон, видно, й сам не дуже добре розумів, у чому ж полягає його місія. — Врешті-решт, ви ж тільки-но чули: Джон Гюнтер обіцяв п'ять тисяч воїнів. Це вже велика сила!

Крафт кинув здивований погляд на Остіна.

— Отже, доктрина Монро[13] перестала бути основою нашої політики? — запитав Остін сухо.

Хьюстон знову гикнув.

— Та що це ви, Стіве, що ви! Нічого такого! Саме Ендрю… тобто я хотів сказати, містер Джексон, президент, казав… він казав, що будь-яким чином США повинні заволодіти Мексікою… що доктрина Монро — вона була і лишається, але для цього потрібні певні умови… — Хьюстон зовсім заплутався і густо почервонів.

«Ото вже знайшли кого посилати, — подумав Остін і неприязно зиркнув на Хьюстона. — Боже, та він, здається, п'яний…»

— Мені здається, — заскрипів серед тиші голос маленького лікаря, — уряд Сполучених Штатів зможе здійснити доктрину Монро і ввести свої війська в Техас лише в тому випадку, коли Техас попросить цього. Але, як каже містер Хьюстон, для цього потрібні певні умови. Тобто Техас повинен спершу стати самостійною, суверенною державою. Правда ж?

— Правильно! — ляснув себе по колінах Хьюстон. Він був радий, що Крафт висловив думку, яка ніяк не давалася йому.

— … Ну, а потім хтось повинен зазіхнути на його незалежність — наприклад, Мексіка.

Здивовано і з якоюсь досадою на себе за те, що таке просте висловлення не спало йому на думку, дон Естебан подивився на Крафта.

— Крафт, — сказав він, — ви геніальні. Що б я робив без вас?

Маленький лікар злегка нахилився вперед. Наче від нервового шоку, в нього засіпалася верхня губа, відкриваючи довгі жовті зуби. З грудей виривалися лише хрипкі зітхання — він сміявся…

— Я гадаю, — вів далі дон Естебан, — що ми повинні негайно підготувати декларацію незалежності Техасу. Для початку організуємо в усіх техаських містах комітети колоністів. Назвемо їх, наприклад, «комітети нагляду і порядку» або ще якось. Формально вони повинні будуть наглядати за дотриманням законності в Техасі, не допускати безпорядків. А насправді займуться підготовкою перевороту й організацією з'їзду представників колоністів, який проголосить незалежність суверенної Техаської держави й обере тимчасовий уряд. Звичайно, доведеться впхнути туди кілька мексіканців…

— Як? — схопився Хьюстон. — Поділити з ними Техас? Піти на компроміс? Нізащо!

— Заспокойтесь, Семе, — холодно усміхнувся дон. Естебан. — Сядьте. Нехай Техас приєднається до Сполучених Штатів — і ми перетворимо мексіканців на негрів. А поки що треба вдавати, що незалежну Техаську республіку населятимуть не лише американські колоністи, але й мексіканці — корінні жителі Техасу…

— Це інша річ!

— … Що ж до війни Техасу з Мексікою, то вона буде. І що раніше, то краще. Але про неї, я сподіваюся, подбають самі мексіканці. Тепер про наші сили. Серед колоністів є відчайдушні хлопці, готові битися коли завгодно і за що завгодно — аби тільки гроші… Але таких, на жаль, не так-то вже й багато! Адже більшість наших колоністів — це вихідці з Європи… Вони не встигли ще стати громадянами Сполучених Штатів, як одразу ж припхалися до Техасу. Мирні хлібороби, неспроможні навіть мухи скривдити. Останнім часом прибуло багато ірландців. Їх, правда, вівцями не назовеш — на батьківщині всі вони відчайдушно билися проти англійців. Та ось біда — ці хлопці разюче швидко знаходять спільну мову з мексіканцями… Так чи інак ми можемо виставити близько двох тисяч колоністів. Зброя…

— Президент Сполучених Штатів просив переказати вам, що зброю ви можете одержати на кордоні в будь-який час. Навіть гармати.

— Чудово! Але для конкретної розмови про допомогу Техасові мені доведеться терміново виїхати в Сполучені Штати. Збройними силами Техасу будете командувати ви, Хьюстон. Ви — єдина серед нас людина з військовою освітою. Лише… ви не ображайтеся, Семе, я повинен вас попрохати: не пийте. Настали дуже відповідальні часи…

— Звичайно, звичайно! Які можуть бути розмови. Ані краплиночки не пити. — Хьюстон, як і всі п'яниці, не образився за ці слова і легко давав такі обіцянки. — А сьогодні це я так, через спеку…

— Скоро, джентльмени, дуже скоро, — урочисто промовив Естебан Остін, — штат «Самотньої зірки», як колоністи полюбляють називати свій Техас, стане частиною Сполучених Штатів Америки. До двадцяти семи зірок нашого прапора долучиться ще одна зірка — найяскравіша!

— Джентльмени! Я пропоную з цієї нагоди випити! — прогримів Хьюстон. — За двадцять восьму зірку на прапорі Сполучених Штатів Америки.

Остін докірливо глянув на нього.

— Ну, ну, не буду. Сказав, не буду — значить, не буду! Це я лише так… З нагоди такої оказії…

— Я гадаю, доне Естебан, — сказав Крафт, — я гадаю, що полковника Агірре слід поки що тримати осторонь від цих подій. Звичайно, не тому що йому не можна довіряти. В незалежному Техасі така людина нам буде дуже потрібна. Але поки що він принесе більше користі нашій справі, якщо продовжуватиме свою службу в мексіканській армії. Було б навіть добре, коли б ми могли щось зробити, аби зміцнити його престиж…

— Нагородити його орденом, наприклад. — Хьюстон оглушливо зареготав, задоволений власним жартом.

— А що ви гадаєте, Хьюстон… — пожвавішав дон Естебан, — ви подали блискучу думку. — Остін встав і, пильно дивлячись на Крафта, впевнено заговорив далі:— Передайте вашому кумові, полковнику Агірре, щоб у наступний четвер, рівно через тиждень, він влаштував опівночі засаду в балці біля Гнилого Дуба. Там він спіймає… Ні, він, очевидно, навіть уб'є Джона Гюнтера, американця, перевдягненого у вбрання індіянина, який таємно постачає зброєю дикі племена…

— Стіве! Ви з глузду з'їхали! Схаменіться… — з жахом перебив його Хьюстон.

Але Остін зупинив його владним жестом і вів далі холодним, рівним голосом:

— … Таємно постачає індіян зброєю для набігів на мексіканські селища.

Хьюстон у відчаї схопився за голову і похитувався з боку в бік.

— Ні! Ви цього не вчините! — простогнав він. — Я знаю Джона п'ятнадцять років… Я… я напишу президентові.

Джон Естебан Остін не зважав на слова Хьюстона. Він говорив далі, звертаючись до лікаря:

— …І тоді мексіканський уряд безумовно нагородить його… Це донесення поставить Агірре поза всякими підозрами про зв'язки з нами! А вам, мій любий друже, — обернувся він до Хьюстона, — я маю сказати таке: якщо ми дамо рушниці Джонові Гюнтеру, всі вони стрілятимуть по нас на випадок війни з мексіканцями. Так, так. По нас, по колоністах. І Гюнтер це прекрасно розуміє! Але він уже неспроможний зупинитися. Ця людина бачить перед собою тільки шкури бобрів і злитки золота, які одержує від індіян за зброю!

— Ну, то й що, Стіве, врешті-решт для нього це питання комерції. Відмовте йому в зброї, проженіть. його під три чорти, але… але не зраджуйте його! Як-не-як він же американець… білий!

— Так… ви маєте рацію, Хьюстон. Для нього це комерція. Але в комерції існує залізний закон: сильний знищує слабкого. Гюнтер і вирішив, що може знищити нас. Але він помилився. Сила на нашому боці. А щодо того, що він американець, білий, все це дурниці! Крафт, скажіть містерові Хьюстону, що трапиться, коли ми відмовимо Гюнтерові і пустимо його під усі чотири вітри. Скажіть, скажіть йому!

Маленький лікар відповів, як завжди, незворушно:

— Він запропонує свої послуги мексіканцям, як уже одного разу пробував це зробити. Мексіканці не відмовляться від спілки з п'ятьма тисячами воїнів у самий розпал конфлікту з нами і, безумовно, забезпечать зброєю Гюнтера…

— Та невже вам не ясно, Хьюстон!? Джон Гюнтер користується тим, що індіяни ненавидять нас — білих, іспанців, французів, англійців… Але тут більше немає ні іспанських, ні французьких, ні англійських колоній. Залишились тільки ми — американці і мексіканці. А мексіканці — це не білі, це ті ж самі індіяни, метиси і жменька іспанців. Це полковник Агірре, який пишається тим, що в його жилах тече кров індіянського принца Монтесуми, це його солдати, мої пеони….


Розділ п'ятий БЛИЗНЮКИ


Нікому не могло спасти на думку шукати в цих хлопчиків щось спільне!

Хуаніто постійно носив зотлілу від поту порвану полотняну сорочку і діряві штани. Його волосся не знало гребінця, а ноги — взуванки.

Рікардо був одягнений в елегантний, підігнаний по росту костюм верхівця: світлі штани щільно обтягували ноги і зашнуровувалися збоку від колін до кісточок позолоченим шнурком. Коротку замшеву куртку і загнуті догори криси сомбреро прикрашала красива вишивка.

Хуаніто в свої десять років виконував звичайну чоловічу роботу. Від світання до смеркання розбивав мотикою липкі брили сирої землі, гострим мачете[14] підрізував стебла кукурудзи, стриг овець і вміло збирав сік агави. Прив'язавши замість остроги залізяку до шкарубкої, мов дубова кора, голої п'яти, хлопчина гасав як вітер на неосідланих, напівдиких хазяйських конях.

Американець Райлі — управитель ранчо Лас Пальмас був задоволений Хуаніто і обіцяв, тільки-но вивільниться місце, зарахувати його пеоном.

А Рікардо не знав ніяких турбот. Дві години на день він займався «науками» з огрядним ледачим священиком, який те й знав, що куняв на уроках. Решту часу дон Рікардо, як його називали з пелюшок, робив прогулянки верхи в супроводі старого солдата Феліпе. Хлопчина був чудовим вершником. Він міцно сидів у глибокому мексіканському сідлі, підганяючи маленького, баского коня срібними острогами, які аж виблискували на сонці.

Справді, що могло бути спільного між сином батрачки із ранчо Лас Пальмас, вдови страченого судом Лінча пеона, на прізвисько Маркадо-Мічений, і єдиним спадкоємцем полковника дона Агустіно Леаль де Агірре?

І проте, коли б хлопчиків поставили поруч, їх схожість була б разюча. Зеленасті очі, довгі ви і красиві, різко окреслені чорні, шовковисті брови. Прямий, тонкий ніс і пухт кі, ледь випнуті губи. Навіть хода в них була одинакова — пружна і легка. Ходячи, вони злегка ставали на носки, так ніби хотіли здаватися вищими на зріст. А коли усміхалися, веселі ямочки прикрашали їхні смагляві, вкриті рум'янцем щоки, а очі спалахували живим, пустотливим блиском. Обидва вони реготали голосно, нестримно, а фізичний біль і прикрощі терпіли мовчки, з обличчям, занімілим у непроникній масці, як то й подобає мексіканським чоловікам. Вони були товариські, гарячково і захоплено шукали друзів, але здебільшого швидко до ішх байдужіли. І один і другий любили пісні і музику, та… Хуаніто гарно співав, мав чудовий слух і музикальну пам'ять, а Рікардо не міг вивести правильно жодної ноти, чим завдавав прикрощів своєму вірному слузі — старенькому Феліпе. Солдат затикав вуха і бурчав:

«Ісусе Христосе і пресвята діво гвадалупська[15]. Горлає як голодний пелікан. І що це за мексіканець, як він не вміє ані співати, ані танцювати, ані грати на гітарі?»

Хлопчики були до того схожі один на одного, що, здавалося, це одна і та сама особа мешкає в халупі із стінами, плетеними з кривого галуззя чапараля, і в просторих світлицях старовинної фортеці Кам'яна Підкова.

Лише дві істоти на світі знали причину цієї разючої схожості: американський лікар Крафт і чаклунка із селища Накогдочес — Товста Хосефа.


Розділ шостий МІЧЕНИЙ


Хуаніто не бачив свого батька. Але люди подбали, щоб пам'ять про нього збереглася в сім'ї на довгі роки. Прізвисько його батька Маркадо перейшло до його дружини, а потім і до сина. В церковних книгах так і було записано одинадцять років тому нетвердою рукою вічно п'яного сільського падре:

«Сього 20-го числа серпня місяця одна тисяча вісімсот двадцять четвертого року хрещено єдиною католико-апостольною церквою дитину чоловічої статі Хуана Санчеса Маркадо, законного сина матері — Аделіни Касарес де Маркадо і батька — Вісенте Маркадо Санчес…»

Тихими літніми ночами крізь плетені стіни халупи, наче світлячки, мерехтять далекі зорі. Настійливо, заклично сюрчать коники. Непорушне повітря насичене міцним ароматом диких трав і польових квітів.

У такі ночі гарно розмовляти. Треба лише говорити тихо-тихесенько, щоб не сполохати ожилих тіней минулого.

— Мамо, — шепоче Хуаніто, коли його погляд вихоплює з темряви створене уявою батькове обличчя. — Мамо, розкажи про нього…

Аделіна мовчить. Але хлопчина знає — вона чує його прохання і буде розказувати. Мати завжди говорить про батька, ніби продовжує щойно перервану оповідь.

— На той час у Техасі майже не було американських колоністів, — розпочинає вона потихеньку. — Старий Мозес Остін — батько дона Естебана — та ще двоє-троє чоловік. Проте життя наше було важке. Іспанці відбирали у нас майже весь урожай і відсилали його до себе, за океан. У ті часи нас змушували платити податки за землю та ще й віддавати одну десяту частку врожаю на церкву; цей податок звався десятиною. Ми працювали від зорі до зорі і все одно голодували… Якось уночі примчав на коні мій брат Рамон. Він важко дихав, і остроги його були в крові, та обличчя сяяло від радості. «Вісенте, — сказав він твоєму батькові, — війна! Війна проти іспанців. За свободу. За землю. Клятих гачупинів б'ють по всьому краю! Бери мачете і сідлай мерщій коня — віва Мехіко!» Я не стала їх затримувати. Адже вони ішли на святе діло. Трішечки поплакала, звичайно… Твій батько повернувся лише через три роки. Ох, краще б його убили на війні!

Хуаніто лежить тихо, тихесенько. Нехай мама думає, що розмовляє сама з собою…

І справді, через хвилину мати продовжує розповідь так само рівно й задумливо:

— … За ці три роки багато дечого змінилося. В наших краях стало багато американських колоністів. Поки тривала війна, вони сотнями переходили кордон і поселялися в Техасі, як у себе вдома. Наші мексіканські чиновники та поміщики продавали їм землю. Не свою землю, звісно, а ту, яку вони називали дикою. Але на цій землі, розчищеній від заростів кактусів і каміння, бідні люди і мирні індіяни споконвіку зрощували кукурудзу, перець та боби…

Я ніколи не забуду того страшного дня… Ми щойно сіли до столу — твій дідусь, твій батько і я, — як розчинилися навстіж двері. На порозі стояв Бен Келлі, колоніст. Недобра, жорстока людина. П'яний, як завжди…

— Гей, чорнопикі, — сказав він і брудно вилаявся. — Даю вам п'ять хвилин строку, щоб ви забралися до дідька із моєї землі!»

Твій батько був запальний. Він потягнувся до мачете, але дідусь стримав його.

«Ви помиляєтеся, сеньйоре, — сказав він миролюбно, — ми не негри, а мексіканці. І це, сеньйоре, моя земля… Вона мені дісталася від батька, а йому — від діда. Ви не думайте, в мене і папір є…»

Він дістав той самий старий збан, у якому ти тепер тримаєш іржаві цвяхи. Тоді ми зберігали в ньому найцінніші речі. Папір був жовтий і, коли дідусь його розгортав, хрускотів, як сухе пальмове листя. Келлі навіть не взяв його в руки. Він подивився на папір, зареготав, а потім знову вилаявся.

«Ну скажи, хіба ти не дурніший за найдурнішого негра? — сказав він дідусеві. — Таж твій папір видано іспанським королівським урядом, коли ви всі були рабами іспанців. А тепер що? Свобода! Ви ж самі вигнали іспанців. Так чи ні?»

«Так», — сказав твій батько.

«І ви, мексіканці, тепер самі господарі своєї землі. Так це чи не так?»

«Еге ж, це так», — сказав дідусь.

«А коли так, чорнопикі дикуни, то підкоряйтеся своєму законному мексіканському урядові і забирайтеся відсіля до всіх чортів! Ось у мене папір на право володіння всією цією землею від річки аж до самого лісу! Справжній папір — ясно?» Він брутально відштовхнув мене і помахав перед обличчям твого батька новісіньким аркушем паперу, який витяг з кишені.

Негідник Келлі ледве тримався на ногах. За його спиною стояли ковбої. Також п'яні… Твій батько схопив мачете і кинувся на Келлі.

«Забирайтесь геть звідси, койоти кляті! Зарубаю! — кричав він. — Ви гірші за іспанців! Ті хоч відбирали у нас урожай, а ви й землю нашу хочете? Геть звідси!»

Але колоністів було багато, синку. Вони повалили твого батька на землю і зв'язали. А Келлі все галасував і від люті бризкав слиною:

«Я покажу тобі, хто тут господар, огидна пико! Я покажу, як здіймати руку на білу людину!»

Серед подвір'я тим часом нащось розклали вогонь. Я подумала, що твого батька хочуть спалити живцем. Дідуся тримали за руки. Та хіба він міг чимось допомогти бідному Вісенте! Я просила, благала Келлі, але він одіпхнув мене так сильно, що я впала і знепритомніла… І слава богу!

Коли я отямилася, багаття вже догорало. Страшенно відгонило горілим м'ясом. Твій батько, роздягнений до пояса, сидів на землі. Спершу я подумала, що його вбито, — очі його були широко розплющені і нерухомі. Дідуся не було. Він побіг за порятунком. Розпеченим залізом Келлі випік на плечі твого батька тавро, яким мітив своїх коней.

Ми спробували скаржитися. Суддя, сеньйор Кардоса, сказав:

«Папери Келлі в порядку. Він одержав їх із столиці. Але скажи-но, Вісенте, це правду кажуть, що ти перший напав на нього?»

«Так, сеньйоре, — сказав твій батько, — але ж бо він…»

«…і що ти погрожував його вбити…»

«Сеньйоре, він увірвався в мою хату, штовхнув мою жінку…»

«Хм… Я можу надовго посадити тебе за грати, — сказав суддя. — Сьогодні ти вдарив колоніста, а завтра і на. свого поміщика руку здіймеш… Але мені жаль тебе. Я ж мексіканець. Іди. І нехай позначка на твоєму плечі нагадує тобі все життя: бог карає тих, хто бунтує проти панів. Ну, йди, йди. Тобі ще добре обійшлося…»

Мати замовкла. І знову запала тиша.

— Мамо, — запитав одного разу Хуаніто, — а хто ж усе-таки вбив Келлі? Невже батько?

— Ні, синку, — відповіла просто Аделіна. — Але колоністи схопили його. Йому нагадали, що він колись нахвалявся вбити Келлі. І, хоча багато хто знав, що тієї ночі твій батько пас коней, його судили, судом Лінча… Дядько Рамон хотів його виручити, але не зміг. А через день після того, як ти народився, твого батька…

— Я знаю це дерево, — перебив хлопчик і зітхнув, — це старий евкаліпт біля Великого Каменя. Мені показували…

… — І тепер сплять в одній могилці із твоєю сестрою. В один день поховали. Не пустив її бог на нашу землю — пожалів.

— Мамо, а де тепер дядько Рамон?

— Не знаю! — Материн голос став різкий, незадоволений. — Спи! Незабаром розвидняється, а ти й сам не спиш і мені не даєш.

Але мовчанка тривала недовго.

— Він розбійник, еге? — прошепотів хлопчина. — Манко-однорукий…

— Що ти базікаєш, господи, пресвята діво Маріє! І що це за хлопчисько такий! Спи, тобі кажуть!

Але Хуаніто довго не міг заснути. Вже серед ночі він сказав твердо і впевнено:

— Коли виросту, я теж буду розбійником, як дядько Рамон. Я буду мститися за тата і поб'ю всіх колоністів…

Як і багато мексіканців у той час, хлопчик називав розбійниками не лише нікчемних злодіїв та вбивць, а- й тих відчайдушних людей, які повставали проти несправедливих законів, проти жорстоких ранчеро і багатих колоністів. Усе залежало від того, хто і з яким виразом промовляв це слово…

І, вже зовсім засинаючи, Хуаніто згадав:

«А як же вчинити із Тоні Галлаханом, ковбоєм? Таж і він колоніст…» Але розв'язати цього питання хлопчина вже не міг, бо спав.


Навряд чи Хуаніто міг пам'ятати, як усе це сталося. Тобто, звичайно, щось він пам'ятав сам. Адже на той час хлоп'яті було чотири роки. Але, найскорше, його уява живилася постійними розмовами і згадками дорослих. Та як там не було, розповідь Хуаніто цілком підтверджували не лише його мама, але й сам Тоні Галлахан, один із ковбоїв ранчо Лас Пальмас. Та хіба ж мало там людей було! Всі бачили…

І, якщо в сім'ї Маркадо траплялося згадувати про дружбу з Тоні Галлаханом, цю історію Хуаніто любив розповідати сам.

— … Я тоді був зовсім маленький. Ще пам'ятаю — дідусь був живий. Давно, давно! — так починав завжди Хуаніто, хоча його дід помер тільки два роки тому. — Мама з дідусем пололи кукурудзу, а мене з собою на поле не брали, бо я там міг заблукати…

— І ревів, — додавала мати.

— І зовсім не ревів, а просто блукав! Я ж пам'ятаю. Ну то мама з дідусем були в кукурудзі, а я грався на галявині, де сушать червоний перець. Раптом бачу — женуть величезний табун. Голів п'ятсот, не менше…

— А ти що, встиг їх перелічити? — жартома запитував його хто-небудь.

— Не вірите? Запитайте хоч би самого Тоні. Там було чотириста шістдесят триліток і з півсотні биків. А ще ж і телята. Правда, мамо?

— Так. Антоніо казав так, — підтвердила мати, називаючи Тоні Галлахана, як завжди, по-іспанськи.

— А вожаком у стаді був здоровенний бик. Чорний, як… як… — і, не знаходячи відповідного порівняння, Хуаніто аж захлинаючись зітхав і закінчував: — і злий. Так ось, побачив цей бик нашу кукурудзу і просто до неї.

— Не кукурудзу він побачив, а купу червоного перцю. Та ще ти, дурненький, розмахував гілкою — хотів одігнати бика.

— Ну гаразд, — нетерпеливо згоджувався Хуаніто, оскільки не це було головне в оповіді. — Спершу бик біг ліниво, перевальцем і навіть не дивився на мене, а потім нагнув голову і як побіжить…

Коли розповідь доходила до цього місця, мати завжди хвилювалася і перебивала хлопця:

— … Тут ми з дідусем зачули тупіт і почали вибиратися з кукурудзи. Господи! Ой, не легко ж це було…

— Коли ви з дідусем звідти вибралися, — Хуаніто з радістю оповідав далі, — все уже закінчилося! Тоні на своєму гнідому жеребці наздогнав бика. На всьому скаку він кинувся на нього і вхопив за хвоста. Бик його волочив по землі, а Тоні все не відпускав і не відпускав. Тоді бик зупинився і круто повернувся. Він нахилив голову і пихтів так сердито, що з землі злітала курява і навіть дрібненькі камінці. Але Тоні вже був на ногах. Він схопив бика за роги і став крутити йому голову. Я стояв поряд і все бачив. Пам'ятаю, бик вирячив очі — великі-превеликі. І круглі. Морда у нього була в червоній піні, а язик вивалився набік… Страшний!., Він широко розчепірив передні ноги і тому не падав на землю. В цей час прискакали ковбої, товариші Тоні, і хотіли йому допомогти, але він їм щось сказав по-своєму, і вони зупинилися й почали дивитися. Раптом пролунав такий хрускіт, ніби луснув гарбуз. Це в бика зламався хребет. Він упав спершу на коліна, а потім повалився зовсім. Голова в нього. так і зосталася звернута набік…

З цього дня почалася дружба великого рудоволосого колоніста і смагляволицього мексіканського хлопчика Хуаніто.

Тоні Галлахан приїхав до Техасу з порожніми руками і мусив найнятися за простого ковбоя — пасти худобу й об'їжджати мустангів на ранчо Лас Пальмас. Уже давно Тоні відмовився від наївної думки — зібрати достатньо грошей, щоб придбати власну землю і худобу. Все його майно складалося з двох верхових коней, чудового сідла, срібної гнуздечки, пари масивних острогів із величезними п'ятикінечними зірками, завбільшки з блюдце, котрі бозна-чому тут називали християнськими, та великого пістолета, за який він хапався щоразу, коли був чимось стурбований.

Про те, що він — ірландець, що Ірландія — найкраща в світі країна, а всі англійці пройдисвіти, Тоні Галлахану ніколи й не спадало на думку пояснювати своєму маленькому другові. Господи! Та хіба можна не знати таких простих речей!

Із розмов Тоні Галлахана Хуан дуже добре розумів, що «ми» — це хороші прості люди. Коли ж мова заходила про далеку батьківщину Галлахана, де поля обгороджують кам'яними мурами, щоб шалений морський вітер не зносив землі, де над орачем кружляють не голодні ворони та горобці, а галасливі зграї морських чайок, хлопчик уявляв собі цю країну на свій лад. Йому привиджувалась інша, далеко знайоміша з дитинства картина: палюче сонце і застигле повітря. Зелені маїсові лани. Долини, де на твердій, ніби викладеній кам'яними плитами землі ростуть жорстокі, — як дріт, чагарники і запилюжені, сіро-зелені кактуси, схожі то на мертві дерева з опалим листям, то на кучугуру химерних каменів, то на самотніх подорожніх, які завмерли у німому відчаї, піднявши до неба руки… І далека смуга лісу, яка стелеться над обрієм, наче довга синя хмара… Там темно і задушливо. Стовбури гігантських дерев знизу догори покриті ніжним листям плюща… Регоче сова-теколоте, пронизливо кричать папуги, щебечуть невидимі пташки…

Так уявляв собі маленький мексіканець Хуаніто далеку сувору Ірландію.

Зате, коли Тоні казав про «них», про англійців, Хуаніто твердо знав: «вони» — це ті, хто силоміць відбирає наші землі, пригноблює і вбиває наших людей. І розповіді Тоні Галлахана про боротьбу Ірландії за свою незалежність часто переривалися гнівними вигуками маленького мексіканця, що насварявся кулаком у бік півночі:

— Щоб їх грім побив, брудних койотів!

— Правильно, хлопче! — казав Тоні. — Ми їм покажемо, ось побачиш! Ми ще повернемося в Ірландію, клянуся святим Патриком! — і хапався за пістоль.


Розділ сьомий НАЩАДОК ПРАВИТЕЛЯ МОНТЕСУМИ


Дон Рікардо Агірре був у тому віці, коли сніданок подають у постіль. Аж кривдно, ніби він панночка… Але що вдієш! йому було тільки одинадцять років. До конфірмації[16] нічого й думати про зміну цього порядку.

Поквапливо, обпікаючися, він запивав чашкою шоколаду маїсовий коржик і покірно давав себе одягати.

Так починався день.

Старий солдат Феліпе припроваджав свого маленького пана до батькового кабінету акуратно одягненим і причесаним. Хлопчик спинявся біля величезного, з запахом сургучу та гусячих пер письмового столу і голосно, без будь-якого виразу випалював:

— Добридень, тату, як ся маєте?

Полковник Агірре відповідав не одразу. Він вставав із стільця і з вдаваним невдоволенням оглядав хлопця з усіх боків.

— Як стоїте? — казав він, насуплюючи густі брови й опускаючи куточки уст. — Виправки, виправки не бачу!

Полковник говорив синові «ви». Суворість він вважав кращою формою виховання. Але Рікардо знав — це лише машкара, за якою ховається незграбна батьківська любов і гордість за спадкоємця-чоловіка.

— Ну, — запитував полковник тим самим тоном, — як же наш сеньйорито справляється з конем?

Старий Феліпе, який завмирав біля порога з випнутими грудьми, знав, що питання адресоване до нього, і незмінно бентежився. Запикуючись, він відповідав:

— Гарно справляється, мій полковнику! Справжній верхівець! — І його старечі очі від напруги наливалися слізьми.

— Отож-бо! І щоб не горбитися в сідлі! А переходячи в кар'єр, не махати ліктями, як гриф перед зльотом! Ти гляди мені, старий дідьку, на днях сам з ним поїду. Лихо тобі буде, як щось не так! — І полковник багатозначно дивився на стіну. Там висіла чорна нагайка із буйволячої шкури, добре знайома солдатам з форту Кам'яна Підкова. — Ясно?

— Так точно, мій полковнику!

— Ну, добридень вам, сину… — І нарешті полковник подавав хлопцеві свою величезну волохату руку.

Рікардо брав цю руку і шанобливо підносив до губів. Вона знайомо пахла тютюном і ременями, була шорстка і сильна. Хлопчик відпускав її, як тільки батько цілував його в голову.

— Гаразд. Ідіть. Привітайтеся з матір'ю… І не розпускайте там нюні! А то вона раденька зробити з вас дівчисько… Так! І щоб не сміти мені гратися з солдатськими дітьми. Чуєш, Феліпе?

— Так точно, мій полковнику!

В напівпоклоні хлопчик задкував до дверей і слідом за ним, повертаючися за всіма правилами військової муштри, виходив, гримкотячи важкими солдатськими черевиками, старий Феліпе.

Донья Тереза Леаль де Агірре і Понсе Леон, худа, передчасно зістаріла жінка, всю душу вкладала в свою дитину. Рікардо також любив свою матір і був з нею надзвичайно ласкавий. Це, проте, не заважало йому вередувати і не слухатись її. Хлопчик добре знав — мати ніколи на нього не розгнівається і ні в чому не зможе йому відмовити.

І він мав рацію. В пустопорожньому житті доньї Терези, заповненому лише молитвами, безпричинними слізьми і нудьгою, Рікардо був єдиною справжньою радістю.

Донья Тереза вставала пізно і тому приймала свого сина лежачи в постелі. В кімнаті завжди панував напівморок, пахло ліками і ладаном. Рікардо гамірно вривався до матері і одягнутий, а часом навіть із пристебнутими острогами вистрибував на її широченне ліжко. Мати вдавано ойкала, хапалася за голову, але одразу ж захоплено дивилася на хлопчика, якому в цій кімнаті дозволялося все.

— Мамусю, добридень! — вигукував він і бурхливо цілував матір в обидві щоки. — Сьогодні ми поїдемо з Феліпе в Південну Долину і будемо полювати на диких собак! Знаєш, мамо, вони такі маленькі, зовсім без шерсті… Їх називають чігуагуа! Феліпе каже, піл їх легко приручити! Я спіймаю одну для тебе, гаразд? Вона буде спати тут у кімнаті.

— Господи, свята Маріє! І що це за хлопчик?! — стогнала донья Тереза. — Та що тобі тільки в голову лізе? Які собаки? В мене у спальні — собаки? Ні, ні і ні! І на полювання я тебе не пущу. Нізащо! І куди ото дивиться твій батько? Феліпе! Феліпе! Де той нікчемний, пришелепуватий індіянин? Це все його вигадки.

Але Рікардо із сміхом цілував її. Закохано дивлячись на сина, донья Тсрсза змовкала й одразу ж починала схлипувати:

— Синочку ти мій любесенький, посидів би краще із своєю мамусею. Я б тебе навчила нових молитов. Нагодувала б збитими вершечками… Ага! А як же наука з отцем Амбросіо? Він сьогодні прийде…

Будь-яка розмова про їжу нагадувала їй про опецькуватого і ледачого сільського священика, на якому лежав обов'язок навчати хлопчика.

Ще до народження Рікардо було вирішено: якщо буде син, то в чотирнадцять років його віддадуть учитися до військової академії.

А до того часу його вихованням буде займатися мати.

— Ну, мамусю, — заходився упрохувати Рікардо, — я ж уже гарно читаю і пишу. А отець Амбросіо більше нічого не вміє. Він тільки їсть та хропе на заняттях. Ти знаєш, мамусю, він так смішно хропе!

— Не можна! Не можна так говорити про свого духовного отця.

— Але ж бо правда, він більше нічого не вміє…

— Він знає молитви. І євангеліє вміє тлумачити.

— Мамусю, рідненька, таж я знаю євангеліє… І потім, я ж буду офіцером, а не священиком!

І не було випадку, щоб мати не здавалася.

— Тільки гляди мені, це востаннє… — казала вона зітхаючи.

— Ну, звичайно! — швиденько погоджувався Рікардо. Він знову бурхливо цілував матір і вибігав до старого Феліпе, що чекав на нього.

Рядовий солдат мексіканської армії Феліпе Куевас, або, як його_ шанобливо називали інші солдати і слуги Кам'яної Підкови — тата[17] Феліпе, був хрещений індіянин з племені команчі. Півсотні років тому, ще зовсім юнаком, його підібрали солдати іспанської армії в одному з непокірних індіянських селищ, котрих вогнем і мечем навертали у християнство. За допомогою батога полковий священик примусив усіх тих індіян, що зосталися живі, стати навколішки. Цей сердитий чоловік у довгому запиленому вбранні ходив серед людей, зачіпаючи їх величезними острогами. Трепетних від страху індіян він заставляв прикладатися губами до великого срібного хреста і скроплював їх водою з глечика, що його носив за священиком солдат. Про те, що це й був обряд хрещення, Феліпе довідався набагато пізніше.

Він залишився в тому військовому загоні, який його полонив. Спочатку як трофей, а потім, коли навчився розмовляти по-іспанськи і переконався у всемогутності жорстокого бога білих людей, на нього надягли форму іспанського солдата і дали зброю. Тої пори в уярмленій Мексіці іспанські колоніальні війська поповнювалися місцевими жителями. Серед солдатів і навіть серед офіцерів були не лише іспанці, але й метиси, і такі, як Феліпе, індіяни різних племен. Коли народ Мексіки піднявся проти іспанців, старий солдат Феліпе Куевас згадав побитих братів і сплюндроване рідне село… Десять років він хоробро зоював під командуванням полковника Агірре і сліпо виконував його розпорядження. А тепер щиро служив йому, віддаючи весь величезний запас любові, не розтрачений за довгі роки життя серед чужих людей, його синові Рікардо.

Як і всі індіяни, старий не вмів виявляти любові словами чи ласкою. Він просто намагався прищепити Рікардо ті риси, які, на його Лірику, були необхідні чесній і відважній людині. Під час тривалих прогулянок верхи і ма полюванні він загартовував хлопчика, вимагаючись зробити його тіло гнучким. Показуючи звички звірів і птахів, властивості рослин, він прищеплював Рікардо спостережливість та любов до природи, спокій і витримку.

Про тварин старий говорив з великою любов'ю і напівжартома величав їх сеньйорами.

— Учіться у звірів, дон Рікардо. Вони розумні… Ось, наприклад, вовк. Цей сеньйор, коли виходить із лігва, насамперед озирається на всі боки. А якщо його застукають, то, перш ніж тікати, він зупиниться й уважно подивиться на супротивника, щоб запам'ятати його на все життя…

Повертаючись із прогулянок, старий задавав йому найрізноманітніші запитання:

— З якого боку на деревах гілля росте густіше?

— Який берег річки нижчий?

— Як дізнатися, в якому місці краще викопати колодязь?

Рікардо мусив докладно описувати, яких птахів і тварин він бачив, якого вони були кольору, які на вигляд, в якому напрямку вони зникли, які в них нори, гнізда.

Не зразу хлопчик засвоїв цю науку.

Але старий індіянин терпеливо поправляв Рікардо.

Бувало, старий Феліпе запитував:

— Звідки ви знаєте, дон Рікардо, що в озері, куди ми їдемо, водиться риба?

— Аз того, що ми туди їдемо з вудочками.

Така відповідь гнівила старого.

Незважаючи на зовнішню шанобливість у стосунках із своїм вихованцем, він нерідко бурчав на нього і навіть нахвалявся «нам'яти вуха».

— По-вашому, якщо взяти вудки в Гарячі Землі[18], то й там можна буде наловити риби?.. Ану, чий крик чутно?

— Пелікана.

— А чим цей сеньйор харчується?

— Рибою.

— А яке це озеро — мілке чи глибоке?

— Мілке, — відповідав тепер упевнено хлопчик.

— А чого?

— Бо пелікани вибирають мілкі озера. Вони не можуть глибоко пірнати, щоб ловити рибу…

— Ну, ось бачите… — казав старий задоволено.

Вони годинами спостерігали, як хитрий ягуар ловить рибу, блискавично опускаючи лапу з випущеними пазурами в прозору воду: стежили за величезними різноколірними папугами з напрочуд яскравим пір'ям чи йшли по сліду ведмедя.

— Ведмідь рідко нападає на людину, — розповідав хлопчикові старий індіянин, — тим більше такий ведмідь, якого людина вже колись налякала…

Вони робили далекі прогулянки, не боятися нападу диких індіян. Хитрий полковник мав гарні стосунки з вождями всіх племен округи, тому його синові не загрожувала небезпека.

Одного разу, забравшися в прерії, вони побачили великого армадила[19]. Незграбна тварина вибігла з-під чагарника і зашкутильгала на своїх куценьких ніжках, більше пристосованих для риття землі, аніж для бігання. Вершники легко встигали за ним.

— Упіймайте його, доне Рікардо! — гукнув старий вихованцеві.

Не зупиняючи коня, хлопчик зіскочив на землю. Він зробив це з такою вправністю, що скупий на похвали індіянин вигукнув щось доброзичливе. Попри свою незграбність, тварина бігла досить швидко. Хлопчик декілька разів наздоганяв її і намагався схопити за короткий лускуватий хвіст чи за кістлявий, оброслий ріденькою щетиною тулуб, але армадил був досить сильний і щоразу виривався..

Старий Феліпе скакав поряд із хлопчиком, намагаючись не заважати йому, але й не стараючись допомогти. Лише коли Рікардо, спотикаючись від втоми, почав одставати від звірка, старий гукнув:

— А тепер я спробую!

Перегнавши звірка, він спокійно зліз із коня і заступив йому дорогу. Звірок спинився і почав звертати вбік. Але Феліпе знову став перед ним. Знову з разючою повільністю армадил взявся повертати своє броньоване тіло, а Феліпе знову й знову перегороджував йому шлях…

— Що це з ним? — запитав, підбігаючи, Рікардо. — Ти його поранив?

— Навіщо! Я його не чіпав… Ці сеньйори, можуть бігти швидко тільки по рівній дорозі — круто повертати їм заважає панцир. Бачите, бачите, як він спотикається, коли хоче звернути вбік…

Тепер вони обидва навперейми ставали перед гострою, як у їжака, мордочкою.

Рікардо вперше побачив живого армадила. Щоправда, він одного разу тримав у руках індіянський музичний інструмент із корпусом, зробленим з панцира армадила, але хлопчик не знав, що у звірка мордочка, навіть вушка, повіки і ніздрі вкриті тосрднмн роговими лусочками. Звикнувши до того, що Феліпе все знає і все вміє, хлопчик почав просити:

— Феліпе, зроби мені з нього індіянську гітару, таку пузату, пам'ятаєш? Зроби…

Старий похитав головою:

— Цей сеньйор не годиться. Дуже великий. І старий, навіть м'ясо, напевне, несмачне. Бачите? Вже стомився…

Армадил скоцюрбився і важко дихав. Костяні щитки, якими він був обперезаний, напружено наїжачилися.

Старий глянув на коней. Вони, привчені триматися біля господарів без прив'язу, мирно поскубували траву.

— Знову рушницю покинули в чохлі? — зауважив сердито Феліпе.

— А як же я міг бігти з рушницею в руках? — почав виправдуватися хлопчик, але одразу ж замовк. Він побачив, що свою рушницю старий індіянин не випускав з рук.

— Ідіть візьміть рушницю, — суворо сказав старий.

Утративши надію втекти, армадил почав зариватися в землю. Короткими дужими лапами з довгими гострими пазурами він розгрібав суху і тверду, мов камінь, землю. Звірок порпався так швидко, що, здавалося, тонув, зникаючи на очах в рівній, викопаній точно по діаметру свого тіла норі. Коли половина тулуба армадила сховалася під землею, старий схопив тварину за задні лапи і підкликав хлопчика.

— Трохи не втік, клятий, — сказав він, — допоможіть витягти його, доне Рікардо. Тягніть за хвоста.

Хлопчик закинув карабін за спину і почав тягнути разом із своїм вихователем. Однак їх зусилля були марні.

— Мабуть, зачепився пазурами за корінь, — сказав червоний від натуги Рікардо.

— Де тут візьметься коріння, — заперечив старий, — довкола чагарник та нопаль[20].

— Стривай! Я придумав… — сказав, захекавшись, хлопчина. — Держи поки що сам, я зараз… Удержиш?

Він підбіг до своєї кобили, розмотав ласо й один кінець прив'язав до сідла.

— Держи міцніше, — звелів він старому і почав обв'язувати другий кінець навколо тулуба тварини, — отак… — Тепер піди до Росіти і веди її — нехай вона тягне. Тільки обережно…

Старий послухав. Ласо трохи натяглося, але потім раптом ослабло, впало додолу — старий відв'язав його від сідла.

— Ну що ти наробив, Феліпе! — у відчаї скрикнув Рікардо. — Іди швидше сюди, а то він сховається зовсім! Допоможи!

Феліпе підійшов до хлопчика і розв'язав другий кінець.

— Облиште його, доне Рікардо, — сказав він спокійно, — цього сеньйора ви все одно не витягнете…

— Я — ні. А Росіта витягла б!

— Росіта його задавила б, коли б потягла дужче, — заперечив старий. — Ви хіба не помітили, що цей сеньйор, як тільки всунув тулуб у яму, одразу ж вигнув спину так, що краї щитків уперлися в землю. Коли він так робить, його нічим не здолаєш…

Хлопчик відпустив хвоста броненосця і широко розплющеними очима витріщився на старого.

— То чому ж ти мені раніше цього не сказав? І для чого ти дав йому заритися?

— Щоб ви переконалися на свої очі, доне Рікардо. Тепер ви ніколи в житті цього не забудете. Та ось вузол… Вузол ви зав'язали кепсько. Так же можна задавити! Ось як треба… А якщо доведеться вам накинути ласо на людину чи тварину, які попали в трясовину, це робиться отак. Дивіться уважно.

Довгий аркан, майстерно сплетений із шкурлатків сириці і кінського волосу, звився в повітрі і, падаючи на пеньок, поповз по ньому, як змія, й охопив химерною петлею.

— Тепер можете тягти скільки хочете. Петля не зашморгнеться, але буде тримати міцно. Цей вузол зветься Сальвадор… Ану, спробуйте самі…

Бувало, що старий цілісінький день не дозволяв Рікардо пити. Він привчав терпіти злигодні, або, як він казав — «до звичайного життя». Він уникав доріг, завертаючи коней у зарості, і примушував Рікардо самого шукати дорогу. Хлопчик скакав попереду на своїй низенькій кобилці, яку старий виростив і об'їздив спеціально для нього.

Росіта — так звали кобилку — визнавала тільки свого господаря і старого Феліпе. З тими, хто хотів сісти на неї, вона вчиняла дуже своєрідно — покірно підпускала до себе, давала себе осідлати і сісти на спину. Вона була навіть слухняна, але… тільки до найближчого кактуса чи чапараля. Тут уже були безсилі і шенкелі, і нагайка, і остроги. Росіта або притискала ногу вершника до гострих, мов кинджали, голок кактуса, або забиралася в хащі чагарника і спритно скидала їздця в ложе із страшних колючок.

— У житті ви зустрінете і людей отаких, як Росіта, — казав хлопчикові старий індія-нин. — Вони зовні покірні, але… тільки до найближчого чапараля. А там скидають того, хто сидить у них на шиї.

Так, розмовляючи, вони їхали біч-о-біч. А надвечір, вертаючись із далеких прогулянок, хлопчик потихеньку наспівував:


Я зробив сонце, І-ло!
Я знайшов у своїм серці Вогонь!
Я Пітьму здолав, І-ло!
В Світі настане ясне тепло!

Ця пісня багато важила для них обох. Але навіть поміж собою вони ніколи не згадували про те, що трапилося кілька років тому.

Рікардо був тоді ще зовсім маленький. Він часто запитував у старого:

— Феліпе, невже ти не знаєш, ну зовсім не знаєш жодної казки?

— Ні, — відповідав індіянин, — не знаю.

— Ані про розбійників, ані про чаклунів, ані про королів?

— Ні. Коли хочете, дон Рікардо, я розповім вам, як заєць обороняється від кондора?

— Розкажи, — згоджувався Рікардо.

Але незабаром хлопчика почали цікавити інші питання: чому на небі зорі, чи можна вивчити мову звірів, що їдять янголи, звідки взялися мухи, якщо їх не було в Ноєвому ковчегові, з чого зроблена земна куля…

І тоді старий урочисто сказав йому:

— Я розповім вам, доне Рікардо, те, про що співається в старій пісні мого народу. В ній ідеться про те, як було створено світ. Це дуже довга пісня. Її співають від початку до кінця цілий день, цілу ніч і ще день. Тому я розповім вам сьогодні лише те, про ідо співається в першій пісні. Про початок усіх речей.

Вони попростували до старого гігантського дерева, яке росло біля фортеці. Сотні років воно так уперто тяглося до сонця, що навіть коріння наполовину витягло із землі.

— Слухайте, — сказав старий індіянин, коли вони вмостилися в затінку між корінням. — _На самому початку не було нічого. Ні сонця, ні місяця, ні зірок, ні землі. Всюди була тільки чорна непроглядна пітьма. І серед цієї пітьми блукала Людина. Вона блукала довго. Стільки днів, скільки треба було б ледачій черепасі на те, щоб скинути в море всі піщинки пустелі Гарячої Землі. Людина блукала доти, поки не навчилася думати. Але того самого дня, тієї самої миті, -, як Людина навчилася думати, вона одразу збагнула, що вона — Людина і існує тут для того, щоб зробити щось важливе. Тоді Людина поклала руку на серце і витягла звідти довгу палицю. З цією палицею Людина почала шукати дорогу в пітьмі. Потім вона подумала і створила маленьких мурашок.

Мурахи забігали по палиці і почали висмоктувати з неї смолу. Маленькими крапельками вона стікала донизу, і незабаром на кінці палиці утворилася велика смоляна куля. Людина відірвала її і кинула собі під ноги. Людина називала себе Творцем і Володарем Світу. Вона котила кулю ногами і співала:


Я зробив Світ, І-ло!
Світ уже готовий!
І ось я зробив Світ, І-ло!
Світ уже готовий!

А куля в цей час ставала все більшою і більшою, і коли Людина закінчила свою пісню, земна куля була вже готова і Людина пішла по Землі. Вона йшла і співала:


Хай почнеться, хай почнеться…
Хай почнеться все!

…І світ було створено. Тоді Людина сіла й почала думати про те, як здолати Пітьму.

Вона думала довго-предовго. Стільки днів, скільки потрібно було б краплин нпди, щоб створити найбистрішу річку. Потім Людина вийняла із себе камінь і розбила його на дрібні уламки. Із них вона зробила зорі і повісила їх на небі. Зорі сяяли яскраво. Але їх світло було холодне й мертве, і Пітьма, що панувала на Землі, від того здавалася ще чорнішою. Тоді Людина зробила Тау Мук — так мій народ називає Молочний Шлях, — але й Тау Мук не міг розсіяти Пітьми. Тоді вона зробила Місяць. Все це Людина робила з каміння, вийнятого нею з себе. Місяць осяяв Світ, але дуже слабко, він не зміг подолати Пітьму.

Тоді Людина побачила, що камінням не можна перебороти Пітьму, і знов почала думати. І знову вона думала багато-багато днів. А потім Людина розділила своє серце навпіл і вийняла одну половину. Вона продовжувала битися в неї в руці, ставала все гарячішою і раптом засяяла! Від неї розійшлися в усі боки довгі яскраві промені, і Пітьма раптом розсіялася. Земля вкрилася ніжною травою й квітами. Тоді Людина зрозуміла — вогнем свого серця вона перемогла Пітьму. І заспівала, називаючи цей світлий вогонь Сонцем. Ось як співав Творець Сонця:


Я зробив Сонце, І-ло!
Я знайшов у серці своїм Вогонь!
Я Пітьму здолав, І-ло!
В Світі настане ясне тепло!

…І Людина взяла Сонце і закинула його на небо. Сонце злетіло високо-високо… А потім упало, вдарилось об край Землі, відскочило і помчало по небу в інший бік. Відтоді Сонце не перестає рухатись і щоразу починає свій шлях зі сходу…

Як зачарований слухав Рікардо красиву індіянську легенду. Йому здавалося, що все це трапилося з ним. Він навіть пам'ятає, яка страшна була темрява і як маленька куля перетворилася на величезну Землю, а крихітні блискучі камінчики — в зірки… Хлопчина крадькома поклав руку на серце і переконався, що воно б'ється — живе, гаряче — шматочок Сонця…

— … Ну, а те, про що співається в дальших піснях, я розповім іншим разом, — увірвав свою розповідь старий Феліпе. — А тепер ідіть додому, доне Рікардо. Пора й вечеряти.

Рікардо побіг у фортецю і заспівав так гучно, як лише міг:


Я зробив Сонце, І-ло!
Я знайшов у серці своїм Вогонь!
Я Пітьму здолав, І-ло!
В Світі настане ясне тепло!

Старий індіянин скривився. Його улюбленець, як завжди, неймовірно фальшивив…

За вечерею Рікардо не міг стриматись і переповів батькам чудову легенду, щойно почуту ним від старого Феліпе. Хлопчик так захопився, що не помітив ані розгубленого обличчя в матері, ані того, як сердито сопів отець Амбросіо. Неймовірно! Протиставляти божому вченню про створення землі таку безглузду побрехеньку…

Другого ранку хлопчика розбудив молодий солдат.

— А де Феліпе? — здивовано спитав Рікардо.

— Не знаю, доне Рікардо. — І на всі розпитування про старого повторював тільки те ж саме: «Не знаю, не знаю, доне Рікардо».

Відіпхнувши солдата, хлопчик нашвидкуруч одягнувся і побіг туди, де жия у комірчині Феліпе. Вона була замкнута.

— Феліпе! Феліпе! — кричав хлопчик, передчуваючи лихе. Він стукав кулачком у двері, а потім різко повернувся і, не роздумуючи, вбіг до батькового кабінету.

Це було нечувано. Полковник Агірре сторопів. Перед ним стояв непричесаний, абияк одягнутий Рікардо. Хлопчик важко дихав і замість звичайного, покірного привітання полковник почув голос, сповнений відчаю і сліз:

— Де Феліпе? Де мій феліпе?

— А це що таке! — отямившись і встаючи, гаркнув полковник. — Як ви смієте так розмовляти з батьком! Чому вдерлися до мене в такому вигляді?

Хлопчик потупив очі і, мабуть, попросив би вибачення, але погляд його впав на знайому нагайку з буйволячої шкіри. Вона не висіла на звичному місці, а валялася долі.

— Феліпе… — промовив він із жахом і розридався.

— Мовчати! — зарепетував полковник, і обличчя його зовсім потемніло. — А ні то й вам перепаде, плаксива панянко!

Але тут сталося несподіване: ридання хлопця стало гнівним. Він рвонувся до нагайки і почав її топтати ногами:

— Ось! Ось тобі! Ось!

Тоді полковник узяв його на оберемок і поніс збунтованого й заплаканого в покої доньї Терези. Він обережно поклав його на диван і, виходячи, сказав дружині:

— Ось. Заспокойте ваше тигреня. Нічого не трапиться з його старим дурнем — поваляється днів зо два та й устане. Зате розумніший буде!

І вже в себе в кабінеті, самовдоволено усміхаючись, пробурмотів:

— Яке чортеня, га? Сердитий… Справжній Агірре!

Більш ніколи Рікардо не просив старого Феліпе розповідати казки. Зате він на все життя запам'ятав історію «Про початок усіх речей» і пісню Володаря Світу.


Розділ восьмий ВІДВЕРТА РОЗМОВА


Якщо бачиш людину майже щодня протягом добрячого десятка років, то важко помітити, які в ній відбуваються зміни. Полковникові Агірре здавалося, що маленький лікар Крафт має такий самий вигляд, як і в 1824 році, коли одинадцять років тому він уперше побачив його в своєму кабінеті.

— Ласкаво просимо, мій друже! Заходьте, заходьте, дорогий компадре! Це ваш дім — порядкуйте! — Агірре йшов назустріч Крафтові з розкритими обіймами. Полковник, як завжди, називав його компадре — кумом і другом. Тепер він був зобов'язаний йому не лише народженням сина. Інші справи міцно зв'язували начальника військового гарнізону з американським лікарем.

— Я до вас у терміновій справі, — сказав Крафт заклопотано.

— Насамперед привітайте мене, компадре! — Агірре не звернув уваги на слова гостя. Він узяв із столу коробочку, обтягнуту сап'яновою шкірою, і розкрив її перед самісіньким Крафтовим носом. На темно-червоному оксамитовому ложі, тьмяно виблискуючи золотом і зернами крупних перлин, лежав орден. — Щойно вчора прислали з міністерства, — вів далі з ледь помітною іронією Агірре, — і все завдяки вам, мій друже, завдяки вам! За Джона Гюнтера…

Два місяці тому лікар Крафт ніби між іншим розповів полковникові «про білого чоловіка, переодягненого в індіянське вбрання, який таємно постачає диких індіян зброєю», і що, «здається, його можна зустріти такого-то числа опівночі біля Гнилого Дуба…» Більше про це не було сказано ані слова. Та й навіщо? Крафт знав: полковникові Агірре досить натяку.

Але зараз маленькому лікареві ця розмова була неприємна. Полковник Агірре це розумів і, як завжди, підштрикував свого «кума», ніби підкреслюючи цим свою перевагу над ним.

— Ага! — ніби пригадав Агірре. — Не бачив би я цього ордена, коли б не здогадався відіслати до столиці разом з Гюнтером декількох полонених індіян як свідків. У нас же, знаєте, в міністерстві письмовим донесенням жодної віри не ймуть…

Лікар здригнувся:

— Як? Хіба Гюнтер живий?

— Ха-ха! — зареготався полковник. — Компадре, заспокойтеся, заспокойтеся! До столиці я відіслав… Я відіслав лише голову Гюнтера! А голова, відтята од тулуба, та ще й прокопчена особливим індіянським способом, має певні властивості… Вона… ха-ха-ха… вона не базікає, компадре! Не може сказати жодного слова… Адже вас саме це непокоїть, правда ж?

— Я радий, що ви в такому доброму гуморі, полковнику, — сказав Крафт, — але мені сьогодні не до жартів. Річ у тім, що з Мексіки втік до Техасу колишній міністр фінансів і колишній губернатор столиці дон Лоренсо де Сабала…

— Що ви кажете, компадре! — неуважно відповів Агірре. — Це дуже цікаво… Та чого ж ви стоїте, сідайте, сідайте… — він аж надто зосереджено розглядав свій орден, і Крафт зрозумів, що полковник про це вже знає.

Як завжди, коли ставив діагноз, маленький лікар потер кінчиками пальців сухого зморшкуватого лоба і потихеньку додав:

— Він повідомив важливі дані, полковнику. Вони стосуються й вас.

Полковник Агірре насторожився. Обличчя його прибрало заклопотаного виразу.

— Ходімте, лікарю. Прошу — сідайте.

Вони сіли. Лікар не одразу почав своє оповідання. Звичайно спокійний і стриманий, він зараз насилу переборював хвилювання.

— Річ у тім… — Крафт обережно добирав потрібні слова. — Річ у тім, що президент Мексіки дон Антоніо Лопес Санта-Анна вирішив запровадити в життя закон про припинення колонізації Техасу… Ну, й ряд інших законів, спрямованих проти нас. Інакше кажучи, він хоче, щоб ми, американські колоністи, забиралися в Штати.

— Слухайте, Крафт! — Полковник від подиву аж руками розвів. — Невже ви думали, що в нас у столиці не знають про ваші плани захоплення Техасу? Адже самі колоністи без угаву про це базікають. Ось, полюбуйтеся… — Він пошукав у шухляді письмового столу і витяг потрібний папір. — Ви, звичайно, пам'ятаєте, що не дуже давно було пограбовано поштовий диліжанс. Ну, ось бандит десь попався і в нього знайшли листи. Одного з них я залишив собі, щоб передати вам. Читайте, що пише найавторитетніший і найобережніший американський колоніст у Техасі.

Крафт узяв листа й одразу ж розпізнав почерк.

Стівен Остін писав своїй кузині Мері Остін Холлей.

— «… У мене багато клопоту і неприємностей, — читав Крафт, — але ніщо мене не зупинить на шляху до здійснення того завдання, якому я присвятив усе своє життя, — американізувати Техас… Великий потік імміграції розв'яже це питання на користь Сполученню Штатів…»

Лише легке тремтіння паперу зраджувало схвильованість Крафта.

— Але ваш друг генерал Санта-Анна на цьому не зупинився, — вів далі маленький лікар, вважаючи за краще не обговорювати змісту листа. — Він вирішив застосувати проти нас, мирних колоністів, зброю…

Для полковника Агірре ця звістка була новиною.

— Так, так, полковнику! — Крафт зневажливо кинув Остінового листа на стіл. — Півтори тисячі мексіканських солдатів під командуванням генерала Коса вже напівдорозі до Сан-Антоніо. Але ми не покинемо Техасу. Це вирішено. Отже — війна…

— З ким? — запитав полковник Агірре.

— Поки що… з Техасом, з нами. Але якщо ми зазнаємо поразки…

— За вас заступляться Сполучені Штати, хіба ж ні? — Думки Агірре завирували з неймовірною швидкістю. — Ну, а якщо ви переможете?

— Тоді… Ну, тоді незалежну Техаську республіку визнає весь світ! І Техас ніколи не забуде героїв, які…

Агірре встав із дивану і пересів за свій письмовий стіл.

— Ні… це ще не війна, — сказав він задумливо. — Хіба ви маєте війська?

— Ми можемо озброїти дві тисячі колоністів. Є гармати.

— Гм… Дві тисячі фермерів та ковбоїв проти півтори тисячі добре навчених мексіканських солдатів! — глузливо вигукнув полковник. — Хто ж буде командувати цими… силами?

— Генерал Семюель Хьюстон. Але я уповноважений передати вам — ми розраховуємо на вас, полковнику, на ваші військові знання і досвід. — Крафт устав і більш скрипучим, ніж звичайно, голосом урочисто промовив: — Ми висуваємо вашу кандидатуру на пост віце-президента незалежної республіки Техас.

Полковник Агірре відсунувся од столу на всю довжину своїх витягнутих рук і, похиливши голову, мовчав.

Крафт не порушував тиші.

Раптову паузу він пояснював тим приголомшливим враженням, яке мали справити його слова на марнославного господаря дому. Ну що ж, нехай вирішує: чи попасти в чіпкі лапи Санта-Анна, чи виступити проти нього…

І маленький лікар продовжував стояти напружено з задертою назад головою й урочистим виразом обличчя.

Тільки очі його, маленькі й безбарвні, лишалися, як завжди, холодні.

— Майже тринадцять років тому, — дуже тихо й не міняючи пози, несподівано заговорив полковник, — мій колишній друг Санта-Анна зрадив мене. Він би покінчив зі мною іншим, рішучішим способом, тому що знав — я ніколи не прощаю образ. Але йому це не вдалося. Тоді він одіслав мене в глухий закуток, до Техасу, ближче до вас, американських колоністів. Генерал був упевнений, що я стану його політичним супротивником, відкрито виступлю за незалежний Техас, перейду на ваш бік і… згорю, як метелик, що летить на полум'я свічки. Згорю! Так само, як згорить цей — колишній міністр і колишній губернатор Лоренсо де Сабала, про якого ви щойно розповіли.

Тікаючи від гніву Санта-Анна, бідолаха не знайшов нічого кращого, як кинутися в ваші обійми. Та хіба мексіканці коли-небудь подарують йому це?! — Полковник випростався в кріслі і важким некліпаючим поглядом вп'явся у Крафта.

Маленький лікар ніяково завертів, головою, ніби комір його чорного, застебнутого на всі ґудзики сурдута був надто тісний. Він приготувався було заперечити, але полковник зупинив його владним жестом великої, сильної руки:

— Не перебивайте мене! Я знаю все, що ви хочете сказати. Ви маєте рацію, Крафт, протягом багатьох років я допомагав вам. І думаю, що ви не маєте підстав бути невдоволеним мною. Але, як ви, очевидно, помітили, я робив це дуже обережно. Я дорожив своєю репутацією доброго мексіканця, та ви цього ніколи не розуміли! Цікаво, чи задумувались ви над тим, чого я з вами? Можливо, ви гадаєте, лікарю, що я це робив із почуття особистої вдячності до вас за вашу допомогу доньї Терезі, коли родився мій син?

Лікар Крафт відчув, як гаряча хвиля заливає його тіло, охоплює щоки, вуха, лисину. Цей клятий індіянин глумиться з нього!

«Син… — подумав Крафт із злістю, — сказати б вам, який він вам син, пане полковник, де б поділася ваша пиха».

— Ви, я бачу, вважаєте, — з кожною хвилиною голос Агірре ставав різкішим, — ви вважаєте, що полковникові Агірре можна кидати подачки у вигляді нікчемних подарунків, на зразок цього ордена чи віце-президентського крісла в державі, яка проіснує лише кілька місяців, а потім перетвориться на один із численних американських штатів.

Крафт сердито пихкотів. Від його урочистості не лишилося й сліду.

Він стояв боком до полковника, склавши навхрест руки і втупивши нерухомі очі в стіну. Він не знав, до чого веде Агірре, і відчував себе безпорадним перед цією сильною, обережною та хитрою людиною, і лютував сам на себе за цю безпорадність. Чортівня! Саме тепер, коли для американських колоністів настали важкі часи, коли допомога полковника була така необхідна, він вислизає, може вийти із гри… І нічого, нічого не можна вдіяти…

— А чи не здається вам, Крафт, що донові Агустіно Леаль де Агірре більше пасує… — Полковник на секунду замовк, ляснув долонею по столу і, дивлячись кудись поверх Крафтової голови, урочисто завершив: — Більше пасує пост… президента Мексіканської республіки?

У Крафта був приголомшений, розгублений вигляд. Він не сподівався такої розмови. Глянувши на нього, Агірре скривив губи в посмішку:

— Ви, мабуть, думаєте: «Він божевільний, цей полковник! Та хіба від нас це залежить?» І ви маєте рацію — не залежить. Поки що — не залежить. Але після війни, коли Сполучені Штати диктуватимуть свої умови Мексіці, залежатиме. А я вмію чекати. Я вмію довго чекати… і в цьому — моя перевага перед Санта-Анна. О, мій друг — не дурна людину і, очевидно, вже давно вирішив долю Техасу. Але в нього є величезна вада — він не вміє чекати. Він дуже захоплюється. А таким людям не можна довіряти — вони часто припускаються непоправних помилок…

— Ви можете бути впевнені, пане полковник, що ми… — поквапливо заторохтів Крафт, збагнувши нарешті, що Агірре допомагатиме колоністам.

Але полковник знову перебив йому:

— А я і є впевнений. І не тому, що ви мені це обіцяєте, а тому, що вам це вигідно. Я вам потрібний. Дуже потрібний. І ще більше завтра, ніж сьогодні. Ви знаєте мене, Крафт, я людина тверезого розуму й тямлю, що військова перемога повинна приносити не лише славу, але й золото. Держава-переможець завжди витискує соки з переможеного. Та для цього вже не потрібні ані гармати, ані воїни. Досить мати на чолі переможеного уряду людину з незаплямованою репутацією, але з якою легко можна домовитися. І ви будете шукати таку людину в Мексіці, обов'язково будете! Інакше — яка рація Сполученим Штатам затівати з нами війну? А пост віце-президента Техаської республіки запропонуйте Лоренсо де Сабала, який утік із Мексіки — він однаково пропаща людина!

— Та, якщо напередодні вирішальних подій ви виїдете в столицю із Техасу… — нерішуче промовив Крафт.

— … то я буду найбільшим у світі віслюком, — перебив його полковник Агірре. — По приїзді в Мехіко Санта-Анна звинуватив би мене в зраді і розстріляв би…

— Що ж ви радите?

Полковник устав і заговорив, немов віддаючи накази:

— Перше. Сьогодні ж ви з боєм — розумієте? — з боєм повинні захопити Кам'яну Підкову і заарештувати мене. Все моє майно, повторюю — все моє майно: речі, коні — все має бути розграбоване колоністами. Так, так, не дивуйтеся, компадре, треба, щоб люди Техасу знали про мою долю, про те, що я лишився вірний мексіканському урядові.

— Згоден, що арешт поставить вас поза всякими підозрами, — поспішив висловитися Крафт. — Але ми тоді позбудемося вашої допомоги в найкритичніший момент…

— Дурниці! — невдоволено зморщився Агірре. — Необов'язково полководець повинен бути на полі бою! Ви подбайте про те, щоб Хьюстон був тверезий і беззаперечно виконував ваші вказівки. Отже, друге — негайно вислати патрулі назустріч генералові Косу і точно встановити, коли він буде в Сан-Антоніо. — Полковник затарабанив по столу і продовжував міркувати вголос: — Завдання Коса — домогтися упокорення американських колоністів. Якщо треба буде, то й силою. Він, очевидно, розраховує зустріти з їхнього боку опір. І готовий до цього… Та чи готовий він до оборони? Чи готовий він до ведення справжніх воєнних дій? Кос, Мартін Кос… — задумливо говорив полковник Агірре далі, — шурин генерала Санта-Анна. Вояка не блискучий, але службіст. Намагатиметься, щоб Санта-Анна лишився ним задоволений. Цю людину не зупинять ні гори, ні ріки… А рік на дорозі немало: Нуесес, Фріо, Сан-Антоніо та ще безліч маленьких річечок, що тепер повноводні… Так, солдатів він своїх замучить… Зате останню добу йтиме гарною дорогою. Річок уже не буде. Ніяких річок… Ніякої води…

Полковник змовк.

Він мовчав довго, і лікар Крафт не наважувався порушити мовчанки. Нарешті Агірре обізвався:

— Третє. Хьюстон має подбати про. те, щоб за останньою переправою і до самого Сан-Антоніо Кос не зустрів жодної людини. Майте на увазі, що це дуже важливо — жодної! — Перед самим вступом Коса в Сан-Антоніо повністю очистити місто від жителів і засипати колодязі…

— Ви збожеволіли! Віддати Сан-Антоніо?

Полковника дратувало, що його не розуміли з одного слова.

Він підвищив голос:

— Я повторюю — всі колодязі засипати, окрім головного водопою на центральному майдані. Ваші люди займуть усі підступи до міста, але безперешкодно пропустять мексіканські війська. Гармати зарядіть картеччю. Одну гармату затягніть у церкву, другу сховайте у балаган, котрий на майдані. Вогонь з; них відкрити тоді, коли війська генерала Коса спішаться і на майдані біля водопою почнеться тиснява. Постріли з гармат служитимуть сигналом загальної атаки…


Розділ дев'ятий ДРУЗІ ЧИ ВОРОГИ?


Полум'я вогнища то згасало, то розгоралося з новою силою, освітлюючи обличчя людей, що сиділи біля нього. З потріскуванням бахкали смолянисті гілки, і часто в боки розлітались іскри, полишаючи за собою кривий димкуватий слід. Танцювали, металися тіні, і, здавалося, люди кривляються, переморгуються один з одним, заливаються беззвучним сміхом. Іноді з темряви лунало тривожне форкання і тупіт копит спутаних коней. Тоді оповідач одразу ж замовкав і прислухався… Монотонно, дрімотливо сюркотіли коники.

І знову лунав хрипкий, грубуватий голос. Чоловік розмовляв по-іспанськи, але з англійським акцентом. Було ясно, що це ірландець — літеру «р» він вимовляв твердо і розкотисто.

— … Що тут було! Солдати Коса не сподівалися нападу, і, коли ми вдарили з гармат картеччю по тих, хто юрмився біля водопою, така здійнялася метушня! Коні кидаються, люди розбігаються, мчать вулицями, шукають притулку, але всі будинки замкнуті. А гармата з церкви б'є і б'є: тррах, тррах! Ох, та й багато ваших мексиканських солдатів там полягло! Деякі видиралися на покрівлі будинків — намагалися відстрілюватись. Та що з того? Наші люди стріляли з прикриття, а солдати на покрівлях не могли й голови підняти.

Другого дня Хьюстон запропонував їм здатися. А вони кричать: «Смерть англійцям! Смерть англійцям!» Я, звичайно, і раніше знав, що тут, в Мексіці, всіх нас, колоністів, називають англійцями. Скажу вам чесно — мені це ніколи не подобалося. Ну які ж ми англійці? В нас у Штатах всякі є люди: ірландці, шведи, німці, французи. Щоправда, розмовляємо ми всі по-англійськи… Але ж і ви, мексіканці, також розмовляєте по-іспанськи і навіть імена у вас іспанські, а в декого батьки чи діди чистокровні іспанці. А ось спробуй назви вас гачупинами…

— Краще не пробуй, — пробурчав хтось.

— Ось і я кажу! — вів оповідач далі. — Як тільки я почув, що мексіканські солдати кричать: «Смерть англійцям!»— одразу згадав, як ми самі точнісінько так кричали в себе в Ірландії, коли англійці відбирали в нас хліб і землю, і коли палицями забили на смерть мого батька тільки за те, що він не схотів віддати їм свого коня. І таке мене зло взяло, що я теж почав кричати: «Смерть англійцям! Віва Ірландія! Віва Мехіко!» Ну, а зі мною поряд були ірландці, вони підхопили, і ми здійняли такий галас… Правда, Пабло, ми голосно кричали? — перебив сам себе оповідач.

— Ще б пак! — відгукнувся по той бік вогнища молодий голос. Одразу відчувалося, що говорить мексіканець. — Ви так горлали, що навіть гармати не було чути. — І додав, видно звертаючись до всіх: — А потім, уночі, ці ірландські хлопці допомогли багатьом нашим солдатам вибратися з обложеного міста. Коли б не вони, ми б там усі загинули. Добрі хлопці, клянусь тілом Христовим, хоча й колоністи. Дуже, дуже добрі!

Люди навколо вогнища заворушились і про щось запально, але тихо перемовлялися. Кимось сказана фраза привернула загальну увагу:

— Так… кажеш — колоністи, а все ж таки добрі хлопці.

Запала тиша. Було ясно — цю фразу промовила людина, на думку якої тут усі зважали.

— Ти, мабуть, теж думаєш, — провадив той самий голос далі, — що раз ми з тобою мексіканці, то вже й друзі… Але ж ти солдат, а я — бандит. Скільки років ти на мене полював, щоб повісити, а сьогодні сам попався до нас у полон. Виходить, не друзі ми, а вороги?

— Ми солдати, нам що звелять, те ми й робимо…

— Знаю, — перебив солдата той самий голос. — Я й сам був колись солдатом. Але я бився за святе діло — за свободу!

Він підкинув у багаття суху гілку мескіте. Яскраво спалахнув зеленастий вогонь й освітив вилицювате обличчя з глибоко запалими очима. Чоловік був без капелюха, і закошлане чорне волосся падало на його крутого лоба. Легко скочивши на ноги, він підійшов близенько до вогню. Високий на зріст, попри свій вік стрункий, у ньому відчувалася сила і впевненість вожака.

— Ну що ж, друзі! — чоловік без капелюха раптом повеселішав. — Ми з вами вислухали, що тут говорили наші полонені — оцей солдат із розбитої армії генерала Коса і американський ковбой. Слухай-но, мучачо, — він різко повернувся до ірландця, — ти не знаєш, як перекласти іспанською мовою слово «ковбой»?

— Ковбой? — перепитав ірландець і на мить задумався. — Ковбой — це пастух, наймит… Ну, одне слово, «коров'ячий хлопець».

Всі засміялися.

— Так от, — вів далі чоловік, звертаючись до тих, що сиділи навколо багаття, — цей самий коров'ячий хлопець із колоністів і наш мексіканський солдат бились один з одним на смерть, а скінчилось тим, що подружили. Та ще й так міцно, що разом попали до нас у полон. Не можна сказати, що їм поталанило, — вони потрапили в банду Района Касареса, лютого ворога американських колоністів та мексіканських властей. В банду того самого Касареса, якого колоністи вигнали з його власного ранчо і в кого лінчували кращого друга. До того, кого люди почали називати Манко після того, як солдати, мексіканські солдати, позбавили його оцієї руки… — Він різко повернувся правим боком до вогнища, показуючи наглухо зашитий вище ліктя порожній рукав чорної замшевої куртки. — До того самого бандита, за голову якого мексиканські власті разом з техаськими колоністами обіцяють велику винагороду. Та ось, я вас питаюся: чи можемо ми відпустити цих людей, наших полонених, на всі чотири сторони?

Стало тихо. Ніхто не підкидав хмизу в багаття. Полум'я перестало палахкотіти, і довкола вже не видно було нікого, крім безрукого. Освітлений знизу, він здавався висіченим із каменю.

— Я… я думаю, що можемо! — закінчив несподівано і весело Манко. — Тому що сьогодні вони вчинили справедливо, не шукали власної вигоди.

Прокотився гомін схвалення.

— Правильно, Манко!

— Я ж казав — це добрі хлопці! — Нехай живуть!

— Ні! — пролунав рішучий голос. Біля вожака опинився молодий чолов'яга. Він був. високий, довгорукий, одягнений у лахміття. За мотузку, якою були підперезані його драні полотняні штани, було заткнуто старий мачете з блискучими гострими лезами. Його солом'яний бриль був такий дірявий, що скидався на зруйноване пташине гніздо. — Я не згодний! — заговорив він гнівно. — Я прийшов до тебе, Манко, тому, що ти бився проти колоністів і солдатів. Хто зробив мене сиротою? Хто призвів до могили моїх батьків? Хто відібрав нашу землю? Колоністи! Американські колоністи! А хто їм у цьому допомагав? Чиї руки мене викинули з дому? Солдатські руки! Руки мексіканських солдатів! Значить, і ціна їм одна — американським колоністам і мексіканським солдатам. І я битиму їх, поки живий! А якщо серед них будуть славні хлопці, то бог їм приготує тепленьке місце в раю. Бог розбереться краще за нас!

— Ні, Еміліо, ти не те кажеш! — похитав головою безрукий і заговорив тихо й трохи запикуючись, немов розмірковуючи сам із собою. — Солдати не винні, вони такі ж сіромахи, як і ти! Солдата посилає начальство. Начальство домовляється з колоністами, продає їм землю. Серед колоністів, очевидно, теж є добрі люди. Як і серед мексіканських солдатів, напевне… От тільки важко розібратися, хто добрий, а хто ні… Я, наприклад, раніше думав, що є лише. один порядний колоніст — лікар Крафт. Він мене виходив, коли солдати прострілили мені руку. А знав же, що я — Рамон Касарес, що за мою голову призначено винагороду, але не виказав мене. Чому? Як ти думаєш, Еміліо? Цей ірландський хлопець нам розповів, чому він допоміг нашим мексіканським солдатам. І нам це зрозуміло. А ось чому Крафт мені допоміг? Я все думаю, думаю над цим… Адже ця людина без грошей і пити нікому не дасть, а за мене можна було одержати великі гроші…

Манко змовк і енергійно потер лоба, немов хотів щось пригадати.

— Все згадую, як він тоді говорив… Надто вже він дивно сказав: «Бий, — сказав він, — скільки хочеш колоністів — це не моє діло. Лише п'ятьох не чіпай, яких я тобі назву…»— Манко розчепірив віялом пальці єдиної руки, потім стиснув їх у кулак і похмуро усміхнувся. — А може, якраз оцих п'ятеро і треба було спровадити на той світ! Але в Крафта, видно, свої наміри…

— А в нас свої, — уперто перебив Еміліо отамана, — бити колоністів і солдатів, поки не переб'ємо всіх!

— Так, — підтвердив Манко, — досі було так. Але ж ти знаєш, Еміліо, цими днями Крафт підіслав до мене свого негра і переказав, щоб я більше не чіпав колоністів, а мав справу лише з солдатами… Що в мене, мовляв, з ними давні порахунки. — Манко кивнув на свій порожній рукав. — То ось я й хочу вас запитати, — він підвищив голос, — усіх вас і тебе, Еміліо: що ж мені, і на цей раз довіритися Крафтові?

— Е! Та все це політика! — зі звичною запальністю вигукнув Еміліо. — Яке тобі до неї діло? По-моєму, тішитися треба, що наші вороги почали товкти один одного. І, чим більше проллється їхньої поганої крові, тим краще для нас!

— То чого ж ти не допомагав американським колоністам бити наших мексіканських солдатів у Сан-Антоніо? — раптом розлютився Манко. — Тоді б ще більше пролилося крові!

Еміліо розгубився. Він не знав, як відповісти отаманові, але потім грізно насупив брови.

— Слухай-но, Манко, — проричав він крізь зуби і схопився за мачете, — ти вдвічі старший від мене, але я… я не зрадник! Чуєш, не зрадник! А як не віриш, то поглянь, якого кольору в мене кров!

Люди біля багаття загомоніли. Дехто схопився на ноги.

— Тихо! — сказав однорукий владно і, коли всі заспокоїлися, сумирно додав — Ми обоє погарячкували. Бракує, щоб ми один одного вважали ворогами! Руку, Еміліо! Ну? Дай руку!

Збентежений хлопець незграбно потиснув простягнуту руку.

— А тепер ось що я скажу вам, друзі! — звернувся Манко до своїх людей. — Чимало років тому на могилі найкращого друга я поклявся бити колоністів, поки в мені тектиме хоч краплина крові. І ви добре знаєте — свого слова я не зраджував! Ось чому я вирішив допомагати вашим військам. Вони воюють, щоб прогнати колоністів з мексіканської землі. Тепер не час згадувати старі кривди. Хочеш ти цього чи ні, а ворог твого ворога стає твоїм кращим другом. Війна лише почалася. Наша армія буде в Техасі доти, доки не прожене всіх іноземців. І я на її боці — клянусь матір'ю! Наплювати мені на Крафта!

— Ех, Манко! — вигукнув у відчаї Еміліо. — Та невже ти думаєш, що в армії будуть з тобою розмовляти? Як тільки довідаються, хто ти такий, вони ж тебе повісять!

— Не повісять! — уперто мотнув головою отаман і різко повернувся в темряву. — Ну, хто зі мною?


Розділ десятий ГЕНЕРАЛ САНТА-АННА


Війська мексіканської експедиційної армії були змучені переходом. Зима 1836 року випала сувора: безперервні дощі поливали солдатів од Тамауліпських гір до самих пустель Коагуїли. По дорозі неможливо було роздобути хоч оберемка сухого хмизу, щоб розпалити вогнище і погрітися. Білі солдатські мундири позабруднювалися. Гнила тканина не встигала просохнути і лізла по швах, як зів'ялий банановий листок.

Худі солдатські шкапи, змордовані голодом і кліщами, вибували з ладу ще швидше ніж люди.

Тоді солдати несли сідла на собі. Затримуватися, щоб запастися кониною, не дозволялося — йшли фарсованим маршем.

Мексіканські війська ледь брели, і колона здавалася нескінченною.

Вже давно зупинився на привал головний ескадрон і двадцять дві карети, немов фортечний вал, обступили похідний намет генерала, а солдати все підходили і підходили.

Уздовж колони скакали високі драгуни в блискучих металевих касках з яскравими перами. На піках, прикрашених триколірними прапорцями, деякі з них несли відрубані голови впійманих дезертирів. І все ж таки не минало дня, щоб сержанти не доповідали про нові втечі.

Останніми безладною юрбою йшли солдатські жінки. В мексіканській армії солдати були зобов'язані прогодуватися на свою мізерну платню.

В довгих походах булэ важко займатися пошуками і варінням їжі. Та й уряд часто не виплачував платні солдатам по два, а то й по три місяці. Тоді загрожувала голодна смерть або страта за дезертирство.

Жінки збирали по дорозі їстівні корені й трави, дикі плоди нопаля та мангового дерева, підбирали хмиз, жебрали Христа ради жменьку маїсу чи бобів. Тільки бог знає, як ці жінки умудрялися нагодувати своїх чоловіків і самі не вмирали від голоду і злигоднів.

Та не тільки про їжу дбали солдатські жінки в мексіканській армії. Вони доглядали, поранених, лікували зіллями хворих, шепотіли палкі молитви за зцілення й упокій душі, ховали загиблих, тяглися в полон слідом за переможеними. Нерідко випадкові кулі вкорочували їм життя, і тоді там, де проходили війська, з'являвся маленький свіжий горбок, без хреста і без квітів, що швидко перетворювався на лису купину, яких так багато вздовж дороги.

Підтримуючи вантаж широким пасом, надітим на лоба, солдатки несли за спиною горшки, в'язанки хмизу, запаси води і навіть важелезні метате — камені для розтирання кукурудзяного зерна. А іноді поверх цього — міцно припеленатих до тіла дітей, які від самісінького народження зазнали голоду, холоду, поневірянь.

Так, позад усіх, за гарматами й лафетами з ядрами, за табунами худоби й возами з винами та фруктами для офіцерської кухні, за хворими мулами і чорною від кіптяви похідною кузнею, згинаючись під важкою ношею і глибоко втягнувши голову в плечі, тяглися солдатські жінки, здалека схожі на юрбу горбанів.

Місяць тому, коли столиці досягли вісті про розгром армії генерала Коса в Сан-Антоніо і про те, що американські колоністи, збунтувавшись, захопили владу у всьому Техасі, президент Мексіки генерал дон Антоніо Лопес Санта-Анна сказав:

— Я сам наведу в Техасі лад!

Це був чоловік середній на зріст, з м'яким полиском красивих чорних очей, з кучерявим волоссям і густими бакенбардами. Глибока, схожа на шрам зморшка під нижньою губою надавала його обличчю добродушно-насмішкуватого виразу.

«Всевишній захотів, щоб моя доля стала історією моєї батьківщини», — любив говорити він сам про себе.

Він не брехав — за останні п'ятнадцять років не було в Мексіці такого заколоту чи військового перевороту, в якому генерал Санта-Анна не взяв би найактивнішої участі, не було такої політичної партії, прибічником якої він себе не оголосив би, такого скандалу, де б не згадувалося його імені, такої перемоги, якої б він не приписував собі…

І все-таки досить було хоч раз поглянути на нього, почути його тихий, проникливий голос, побачити його вишукані і водночас прості манери, його підкреслено скромний одяг, щоб відкинути як неможливі відомі всій Мексіці чутки про віроломство і страшну загребущість, жорстокість і легковажність, хитрість і неймовірне честолюбство цієї людини.

Він був президентом, диктатором, головнокомандуючим військовими силами, кавалером усіх мексіканських орденів і єдиною людиною в країні, яка носить гучний титул: «Почесний Герой Республіки». Це при ньому мексіканський уряд спокійнісінько поступався багатими землями Техасу американцям. Але саме він раніше за всіх державних діячів збагнув: лише той, хто візьметься вигнати колоністів із Мексіки, утримає владу і завоює безмежне довір'я народу.

До того часу всім уже було ясно: за спиною американських колоністів стоїть уряд США.

Віддати Техас означало відкрити їм доступ до всієї Мексіки.

Американці були наполегливі. Жодного прийому не минало без того, щоб посол Сполучених Штатів не розмовляв з президентом Мексіки генералом Санта-Анна про «техаську проблему». Спочатку обережно, напівнатякали про те, що США, спонукувані почуттями доброї волі, могли б купити в Мексіки техаські землі і тим самим покласти край «непорозумінням» між обома країнами. Але незабаром посол став нахабнішим — він уже безцеремонно відкликав президента вбік і наполягав:

— Треба дивитись на речі тверезо, ваше превосходительство. Втрата Техасу врешті-решт неминуча. Ці землі повинні бути наші — таке явне провидіння боже. І перший державний діяч Мексіки, який піде нам назустріч, заслужить безмежну вдячність мого уряду.

Посол не уточнював розмірів «безмежної вдячності». Він знав — загребущий президент Мексіки його чудово розуміє.

— Схаменіться, добродію! Ви забуваєте, з ким говорите! — незмінно відповідав обережний Санта-Анна. При цьому він майже не розтуляв уст ї говорив так тихо, що ніхто з присутніх не чув його слів і не помічав ані тіні гніву на обличчі.

«Легко сказати, — віддати Техас, — думав він. — А як це зробити? Продати? Чи визнати його незалежність? Дурниці! В наш час це не просто. Такі махінації напевне викличуть народні заворушення і призведуть до падіння уряду. Єдиний вихід — укласти з Техасом «почесний мир». Але ж війни нема! Справжньої, кровопролитної війни… Інакше, хто повірить у необхідність укладення миру? О боже, кого мені послати в Техас? Кос показав себе як дурень і боягуз, а інші… Біс їх знає! Інші можуть домовитися з американцями за моєю спиною. Посол хитрий — він же говорив не тільки зі мною…»

Саме тоді президент Мексіки, дон Антоніо Лопес Санта-Анна, і вигукнув:

— Я сам наведу лад у Техасі!

Мексіканці, корінні жителі Техасу, захоплено зустрічали на своїй землі рідну визвольну армію. Кожен вважав за свій обов'язок допомагати військам: відомостями про ворога, фуражем для коней, жменею маїсу чи тютюновим листям. Деякі племена диких індіян оголосили американським колоністам війну.

… Біля входу до просторого похідного намету генерала вишикувався почт: шість драгунських офіцерів у темно-червоних мундирах, обвішаних орденами, в яскраво-синіх рейтузах із малиновими лампасами та в гостроносих лакованих черевиках. Численні ордени, начищені до блиску металеві каски і піхви тонких парадних шпаг виблискували на сонці, як сотні маленьких дзеркал.

Усі шестеро здавалися подібними один на одного. «Невже брати? — дивувалися ті, хто вперше їх бачив. Але їх подібність була тільки в тому, що в усіх шістьох на обличчі застив однаковий напружений вираз. Вони стояли біля входу до намету мовчки, по троє з кожного боку, і коли котрийсь із них здригався, то в нього дзвеніли численні ордени і крихітні остроги.

Очищена від кущів галявина, на якій було розіп'ято намет, скидалася на великий двір фортеці. Біля карет метушилися, віддаючи накази, офіцери, бігали денщики. А десь зовсім близько іржали коні, глухо мукали воли, мекали кози й вівці, кукурікали півні..

Драгунські офіцери раптом виструнчились і завмерли з непорушним поглядом і випнутими грудьми. Однак, незважаючи на прекрасну форму одягу, велику кількість бойових орденів та немалі чини, справжньої військової виправки в них не було.

До намету ввійшов полковник. Великий, похмурий, сутулуватий — він ступав, як журавель, немов долаючи невидимі перепони. Глибокі зморшки, що йшли від куточків уст донизу, виділяли гостре підборіддя, надаючи обличчю старечого виразу. Це був полковник Альмонте, ад'ютант і близька людина президента Санта-Анна. Перед тим, як увійти до намету, він прискіпливо і з неприхованою гидливістю оглянув з ніг до голови кожного з офіцерів. Одного з них тицьнув у груди кривим мізинцем, прикрашеним величезним золотим перснем, — орден у злощасного офіцера було причеплено догори ногами. Альмонте нічого йому не сказав, лише звів густі брови, з-під яких визирнули напрочуд світлі і застиглі очі. Винуватець густо почервонів і, надзвичайно хвилюючись, узявся виправляти свій недогляд. Полковник Альмонте шанобливо зігнувся і відкинув край намету. В найостаннішу мить, перед тим як пірнути в розкриту перед ним прохолодну темряву, обличчя його прибрало догідливого виразу.

— Ваша величність! — вигукнув він так голосно, що аж було чути на галявині. — Гарні новини! Ми затримали однорукого вершника. Люди вашого шурина, генерала Коса, впізнали в ньому техаського бандита, за голову якого колоністи обіцяють винагороду в тисячу американських доларів!

У відповідь пролунав спокійний, приємний голос. Слів не можна було розібрати. Полковник відповів:

— Саме це я й думаю зробити, ваша величність. Але бандит вимагає побачення з нами. Це його останнє бажання, і я подумав…

Стало тихо. Потім почувся схвильований і гучніший, ніж досі, голос:

— Так, мій друже, ти добре вчинив, що доповів мені про це. Я впізнаю свій народ! Побачити мене і вмерти!.. На такі високі почуття спроможний не кожен із моїх офіцерів, із моїх друзів… Ти дуже добре зробив, що сказав мені про цього затриманого! Хай збудеться його бажання — я прийму його! Перед очима Всевишнього ми всі рівні. Я прийму, його, як брата… Веди його! Стривай! Ти ж, сподіваюся, його роззброїв? Ну, йди, йди!

Край намету. відкинувся. Задкуючи і зігнувшись у поклоні, звідти вийшов полковник Альмонте. Коли він випростався, на його обличчі де й ділася шанобливість.

— Ернандес, — промовив він тихим, рівним голосом, ні на кого не дивлячись, — приведіть безрукого бродягу, якого затримали сьогодні вранці. Звеліть його розв'язати, напоїти й опорядити. Представите його… — І, кивнувши на намет, додав: — Усім бути там, як заведено…

Один із офіцерів козирнув і бігцем кинувся через галявину. Він подався в той бік, де суцільна стіна з карет розривалася, утворюючи неширокі ворота.


Після яскравого сонячного світла Манко майже нічого не розрізняв у прохолодній напівтемряві, що сповнювала намет. Якісь великі тіні хиталися перед очима. Людей було багато, але облич він не бачив. Однак очі Швидко звикли до темряви. Із мороку окреслився силует людини.

По насуплених бровах, важкому підборіддю і, головне, по тому, який сердитий і непорушний вигляд мала людина, Манко вирішив, що це і є сам генерал Санта-Анна.

— Мій генерале, — відрекомендувався вів сміливо, — Рамон Касарес, покірний і відданий слуга!

Люди надто часто припускаються помилок, які спричиняються до їх біди. Але помилка Манко, який подумав на бюст Наполеона, що то генерал Санта-Анна, врятувала йому життя…

— Ні, любий мій. Я — тут, — промовив схвильований голос.

Манко збагнув свій промах і різко повернувся до того, хто говорив.

— Мій генерале… — пробурмотів він збентежено.

— Не хвилюйся, — говорив далі доброзичливо той, що сидів у кріслі, — ти зробив не таку вже велику помилку. Мене також звуть Наполеоном, Наполеоном Півдня. Багато хто, дуже багато хто вбачає між нами подібність. Ти лише підтвердив це…

Тепер Манко бачив перед собою чоловіка з добрим, трохи насмішкуватим обличчям, який дивився на нього з цікавістю. В нього за спиною стояло навитяжку кілька офіцерів, схожих на того, котрий звелів його розв'язати і напоїти. Високий полковник, який його допитував, також був тут. Генерал Санта-Анна мав більш ніж скромний вигляд у поношеному генеральському мундирі без розпізнавальних знаків і орденів. Він дивився на Манко добрими, трохи примруженими очима. І погляд, і все в цій людині заспокоювало, втішало. Манко вдячно і віддано усміхнувся. Знову, вже котрий раз за цей день, він згадав слова Еміліо: «Гляди, повісять вони тебе. Загинеш!» Але тепер уже ці слова здавалися безглуздими, смішними.

— Сідай, мій друже, ти в себе вдома… — Генерал Санта-Анна встав і обвів руками намет. Його погляд мов ненароком зупинився на поясі Манко. Він нахмурив брови. — В тебе забрали зброю? — вигукнув він з гнівом та гіркотою і різко обернувся до свого почту: — Навіщо відняли зброю в цієї людини?

— Ваша величність…

— Скільки разів я маю повторювати, щоб не називали мене «величністю». Хіба ж не смішно? — звернувся він знову до Манко. — Мене, генерала Санта-Анна, Почесного Героя Республіки, називати «величністю»! Мене, хто розбив іспанські королівські війська! Мене, хто повстав проти монархічного уряду Ітурбіде і першої людини, яка проголосила республіку в Мексіці! — Він похитав головою і сумно усміхнувся: — І навіть ти мене сплутав з імператором!

Манко приклав руку до серця. Він хотів сказати, що помилився, що після денного світла не розібрав. Але Санта-Анна не дав йому заперечити.

— Нічого, нічого, — сказав він, махнувши рукою, — я не гніваюся. Не хвилюйся. Ну, а в знак нашої дружби дозволяю тобі називати мене величністю! Щоб ми обидва пам'ятали цей знаменний день, гаразд?

— Так, ваша величність! — вигукнув Манко весело, й обидва засміялися.

— А тепер говори. Сідай, мій друже… сідай. Що привело тебе до нас? Як сталося, що мої солдати тебе затримали?

Манко сів на краєчок стільця з високою різьбленою спинкою.

— Мій генерале… — почав було він, але один із драгунських офіцерів насварився на нього пальцем, і Манко поправив себе: — Ваша величність, я сам вийшов назустріч вашій армії. Я техаський житель і можу дати відомості про ворога.

— Он як? — здивувався Санта-Анна. — А мені сказали, що ти… що ти бандит і що за твою голову призначено винагороду…

Манко похилив голову.

— Це правда, ваша величність. Я — бандит Рамон Касарес, на прізвисько Манко. І мою голову оцінено в тисячу доларів — це теж правда. Але, повірте мені, — вигукнув він у відчал, — повірте, ваша величність, я ні разу в житті не здійняв руку на мексіканця! Та я… я й не бандит зовсім! Мене просто так називають… І люди мої — чесні селяни… Ми лише мстимося клятим колоністам. Вони ж відняли в нас землі. А наші мексіканські солдати… Звісно, вони стараються нас виловити. Така вже їхня служба… Ну, а ми… нам доводиться відстрілюватися, захищатися. Але тепер, тепер ми всі вирішили разом з нашою армією… тобто разом з вами бити колоністів… Мій генерале, ваша величність, повірте мені! Ми — чесні люди! І ми добре знаємо Техас, знаємо підступність цих брудних койотів — колоністів. Дозвольте нам битися проти них разом з вами. Мої люди тут, недалеко…

Генерал Санта-Анна не відповідав. Він сидів, підпираючи високого лоба долонею. Повіки його були опущені. Обличчя задумливе, трохи сумовите.

В наметі чутно було тільки важке дихання людей та тихе подзенькування орденів. Не змінюючи пози, Санта-Анна зробив ледь помітний рух головою. Альмонте одразу шепнув щось офіцерам і вивів їх за собою. Знову стало тихо. Манко хотів ще багато дечого сказати, але він боявся порушити тишу.

— Брате… сам бог послав тебе! — І хоча Санта-Анна сказав це виразно, Манко подумав, що це йому причулося.

«Брат. Мене він назвав братом!» Почуття відданості зростало в ньому з кожною хвилиною. Очі сповнилися слізьми, затремтіли губи.

— Наказуйте… — сказав він хрипло. І цим словом висловив усі почуття, які його сповнювали.

Він ладен був сліпо виконувати будь-яке розпорядження цієї дивовижної людини!

Санта-Анна глянув на нього, сумно усміхнувся і похитав головою:

— Є речі, які навіть я — президент республіки і командуючий армією — не маю права наказувати. Ні-ні, ти не думай! Я віро тобі, брате. Вірю більше, ніж їм, — він кивнув на опущений край намету, — клянусь тілом Христовим.

Манко не міг більше мовчати, йому захотілося зараз же, негайно чимось віддячити за довір'я. Мабуть, не було на світі людини, яка більше за нього цінила б у людях цю рису.

Він встав і схвильовано заговорив:

— Мій генерале… тобто, пробачте, ваша величність! Мої люди — техасці. Вони знають все про супротивника. Начальник гарнізону Накогдочес полковник Агірре заарештований. Кам'яна Підкова в руках заколотників… Американці знають, що ви йдете на Техас, але чекають вашого прибуття в Сан-Антоніо не раніше ніж через два тижні. До того часу вони збираються підтягнути всі свої сили, а головне — чекають допомоги від добровольців із Сполучених Штатів. Але я, ваша величність, можу провести до Сан-Антоніо таким шляхом, що ви будете там рівно через три дні і захопите колоністів зненацька. Вони сидять в укріпленні Аламос. Їх не більше двох сотень. Решта…

Манко змовк. Генерал час від часу витирав очі білосніжною хустиною і сумовито кивав головою:

— Вибач мені, брате. Я не можу думати про битву і не згадувати про моїх бідолашних солдатів. А солдатики… — Він важко зітхнув. — Солдатики голодні…

— То через три дні мої люди приженуть їм хоч тисячу голів худоби! Ми візьмемо їх у колоністів…

— Ні, ні! Я винен солдатикам гроші. Тільки гроші! — заперечив Санта-Анна і схвильовано додав: — Лише ти можеш мені допомогти!

— Я?!

— Так, ти. Але я не можу, не смію тобі наказувати. Навіть прохати. Ти сам зробиш це, якщо схочеш… — Санта-Анна встав, поклав руку на плече Манко і подивився йому в вічі. — Треба роздобута грошей. Багато грошей. Будь-яким способом! Ти розумієш мене? Будь-яким способом! У Техасі немало багатих ранчеро, але це жадібні люди. Вони ніколи не дадуть нічого добровільно. А я… я вже казав тобі — я нікого не можу приневолити. Тут, я чув, є поміщик Рубіо. Ти знаєш його? Ходять чутки, що він дуже багата людина… Розумієш?

Манко здригнувся, Він зрозумів.

«Он воно що… значить, і він, цей добрий генерал, вбачає в мені лише бандита? А я думав…»

Він хотів сказати, що ніколи не вбивав нікого заради грошей, тим більше — мексиканця; що не гаразд це, гріх…

Очі Санта-Анна, що напружено стежили за обличчям Рамона, аж затуманилися. Він прикрив їх долонею і важко опустився в крісло, як смертельно втомлена людина.

— Ні, ні. Не треба, не відповідай! — промовив він пошепки. — Я бачу, ти… ти зневажаєш мене, брате! Ти — чесна людина і не можеш інакше! Ось вона, моя трагедія, ось… — Генералові плечі затрусилися. — Хто повірить, що я дбаю тільки про велич батьківщини! Що мені самому нічого, нічогісінько не треба…

— Мій генерале, я згоден! — вигукнув вражений Манко. — Я… я роздобуду гроші хоч би там що! — і по-чоловічому сором'язливо, ніжно доторкнувся до генералового рукава.

«Господи, як я міг сумніватися! — думав він, і гостре каяття заволоділо ним. — Адже це для солдатів, для Мексіки. А генерал, він свята людина…»

— Ти навчи, навчи мене, брате, що робити. Що робити, коли ти — чесна людина, а тебе мають за бандита! Хіба не кривдно? Хіба не жахливо? Я… я думав, хто-хто, а ти це добре знаєш, як це важко, як нестерпно!

— Мій генерале! Ваша величність! Клянуся! Матір'ю своєю клянуся! — І додав похмуро і жорстоко: — Наказуйте! Військам покаже дорогу мій друг Еміліо.

Генерал втер очі хустинкою, але не переставав зітхати.

— Гаразд, мій друже, гаразд. Я пошлю його з генералом Сесма… А я сам… я підожду тебе тут з артилерією. Скільки часу тобі треба на це?

— Думаю, що три-чотири дні…

— Мало! — аж ожив генерал. — Назад тобі доведеться їхати з великим вантажем. Ти нічого не залишай, бери все: коштовності, одяг… і посуд не забудь. Буває дуже дорогий посуд, делікатний, майже прозорий. Його й бери. Та гляди не побий! І потім… — Він покликав пальцем свого безрукого гостя й довірливо прошепотів: — Кажуть, у старого в підвалі добряче вино. То ти… прихопи його також.

— Так, мій генерале. Але в мене немає возів…

— Знаю. Вслід за тобою буде йти загін солдатів із возами, нібито для заготівки фуражу. Як тільки ти покінчиш із старим Рубіо, солдати зайдуть у садибу. До них, звичайно, волатимуть про порятунок. Солдати тебе наздоженуть і «врятують» яку-небудь бабусю чи дівчисько, яке ти прихопиш із собою ніби трофей, Решту їм не вдасться врятувати! Все буде повантажено на підводи і прибуде сюди до мене… Все! Все!

— Але навіщо це? Хіба не краще взяти мені звідціля підводи та й…

— Ні, ні! — замахав руками Санта-Анна. — Ні в якому разі! Я вже про це подумав. Адже наші підводи на армійський кшталт. Їх розпізнає кожен пеон. Крім того, ніхто не посміє мене запідозрити. Адже мої солдати врятують найдорожче, що є в старого Рубіо — доньку, чи сестру, чи дружину, чи біс його знає, кого тобі пощастить захопити. Ага! Ось що: не забудь про картини. І килими. Ну йди. З богом…


Розділ одинадцятий СПРАВИ ПОХІДНІ


Серед білого дня на очах в ошелешеного ворога мексіканський вершник проскакав уздовж муру обложеної фортеці.

Свинцевий дощ сипонув на нього, але він мчав як вітер і кулі його не вразили.

Та ось Еміліо (це був він) змахнув рукою: запетляло, злетіло в повітрі, натягнулося ласо. І з муру в рівчак, яким оточено було фортецю, впав чоловік.

Свого полоненого Еміліо привів у частину. Це був сліпий на одне око негр. Він майже не ушкодився під час падіння — шрами, які вкривали його обличчя й тіло, були давні. Незважаючи на жорстокі тортури, негр уперто мовчав. Лиш час від часу, підводячи обличчя, він кричав страшним, нелюдським голосом. Про становище в фортеці нічого не вдалося вивідати.

Генерал Сесма вирішив одіслати його назад у фортецю з листом до обложених про безвідмовну капітуляцію. Вночі мексіканські солдати нагнули до землі високу тополю, яка росла неподалік від мурів фортеці, поклали на її густе гілля негра з прив'язаним до його шиї посланням і вистрелили цим живим снарядом понад мур фортеці. Якимось чудом негр лишився живий — щоночі мексіканські солдати чули його гнівні вигуки.

За вчинений подвиг Еміліо було зараховано до драгунського полку генерала Сесма і послано з донесенням у табір головнокомандуючого генерала Санта-Анна.

В новенькій драгунській формі довготелесого парубка важко було розпізнати. Щоправда, голубий мундир був тісний — рукави ледве закривали лікті. Зате сині рейтузи з малиновими лампасами, акуратно заправлені в халяви високих чобіт, мали прямо розкішний вигляд, а великі залізні остроги, начищені до блиску, здавалися срібними. Але не форма, не важка шаблюка в блискучих металевих піхвах, що висіла на чудовому білому ремені, і навіть не новесенька кременева рушниця за спиною викликали захоплення Еміліо. Гордістю його була довжелезна піка з гострим металевим наконечником і трьома смужками матерії — зеленої, білої і — червоної, кольору мексіканського прапора. Він усміхався, згадуючи свої слова, сказані ним Манко, нібито мексіканські солдати такі самі вороги, як і американські колоністи. Тепер дивувався, що міг так думати…

Еміліо привіз до табору генерала Санта-Анна добрі новини. В своєму донесенні генерал Сесма повідомив: «180 американських колоністів, які засіли в старовинному іспанському форті Аламос, оточені. Щоб уникнути непотрібних жертв, вирішив атакувати повстанців, як тільки прибуде артилерія. Ми перехопили розвідника, який намагався пробратися в обложений форт. Із депеші, яку він мав при собі, видно, що американці формують на нашому кордоні добровольців для підмоги колоністам. Стівен Остін виїхав до Сполучених Штатів, щоб організувати інтервенцію. Думаю, що швидке придушення заколоту позбавить Сполучені Штати можливості допомогти повстанцям. Смію сподіватися на ваше скоре прибуття…»

— Дурень! — несподівано розлютувався Санта-Анна, коли полковник Альмонте прочитав донесення. — Справжній дурень! «Щоб уникнути непотрібних жертв…» — та яка ж це війна, коли в ній не буде жертв! Я змушу генерала Сесма своїм лобом пробити мури фортеці, а гарматами буду підстьобувати його людей! В історії батьківщини залишаються тільки ті, хто віддає життя за її славу! Багато життів! — закінчив він бундючно.

В розрахунки генерала Санта-Анна зовсім не входило покінчити одним ударом, з повсталими колоністами й очистити Техас від американців. Навпаки, він робив усе, щоб дати їм час організувати опір. Але повстанці були надто повільні і боягузливі…

«Чорти б їх побрали! — уже починав непокоїтися Санта-Анна. — Ми пройшли майже весь Техас і не мали ще жодної серйозної сутички! Якщо далі так піде, то ні з ким буде укладати перемир'я…»


Надвечір того ж дня Манко, його люди і з ними цілий ланцюг навантажених ущерть підвід прибули до табору. Решту дня, частину ночі і цілий наступний день генерал Санта-Анна був зайнятий старанним оглядом награбованого. Він не обійшов увагою жодного сувою саморобного полотна, жодної срібної ложки, а про коштовності та гроші вже й казати нічого… Але не лише Манко порадував «Наполеона Півдня». Офіцер кавалерійського загону, який «врятував» внука пограбованого ранчеро Рубіо, вручив його превосходительству президентові республіки командуючому мексіканськими збройними силами і Почесному Герою Республіки генералові дону Антоніо Лопес Санта-Анна листа.

«… Вічно будемо за Вас молитися, рятівник Ви наш і заступник, — говорилося в листі. — Ніколи в житті не забудемо виявленої Вашими солдатами хоробрості і рішучості при врятуванні найдорогоціннішого, що може бути на світі, — життя нашого дорогого внука і спадкоємця…»

Схвильовані вислови вдячності були Щирі, так само як і закінчення листа, в якому говорилося, що бог справедливий і не полишить сім'ю Рубіо без свого милосердя і що, слава Ісусу, в них где зосталися землі, рудники, будинок і декілька сот ледачих пеонів, яких вони з божою поміччю примусять за короткий час поповнити розграбоване…

— Ну, ось і чудово! — вигукнув генерал Санта-Анна. — Я дуже радий за них, дуже радий… — Потім глянув на полковника Альмонте і задумливо запитав: — Ну, а що нам тепер робити з безруким бандитом?

Альмонте відповів з готовністю:

— Я гадаю, ваша величність, що правосуддя має звершитися. До того ж винагорода…

— Так, так. Звичайно. — Санта-Анна глибоко зітхнув. — Але все ж таки шкода, дуже шкода втратити бідолаху. Знаєш що? Давай краще підождемо. Ця однокрила курочка може знести нам ще не одне золоте яєчко… Поклич-но його і покинь нас удвох.

Манко ввійшов і виструнчився по-солдатськи, лівою рукою віддаючи честь. Він був блідий.

Генерал підійшов до нього, обняв і сказав:

— Рамоне, візьми цей хрестик від мене. У Манко запаморочилася голова. Він боявся, що ось-ось упаде. Скільки років до нього ніхто не звертався на ймення. Для всіх, навіть для найкращих друзів і рідних, усі ці роки він був просто Манко-Безрукий. Він думав, що назавжди втратив те, з чим були пов'язані взагалі його згадки про дитинство і молодість, про кохання і радощі, — ім'я. Просте людське ім'я.

— Спасибі… — пробурмотів він, — спасибі, ваша величність! — і в пориві вдячності впав на коліна і притиснувся щокою до руки генерала.

— Ну, ну. Не треба, не треба. — Санта-Анна взяв Манко за плечі і допоміг підвестися. Він усміхався, як завжди, трохи сумовито. — Адже ми з тобою завжди будемо друзями, правда? Мені дуже, дуже потрібні віддані люди… Віднині зараховую тебе в мою особисту гвардію. Ну йди з богом! Завтра ми виступаємо.

Але ні на другий день, ні через два дні війська генерала Санта-Анна не рушили з місця. На цей раз причиною цього була несподівана поява в таборі франтуватого вершника з нахабним кирпатим обличчям. Ні на мить не розлучаючись із великим кошиком, щільно накритим шматком чорної матерії, він почав розв'язно вимагати, щоб його негайно провели до дона Антоніо.

Черговий офіцер весело оглянув прибулого з ніг до голови і зареготав.

— Он як? — сміявся він, аж заходився. — Значить, до дона Антоніо? До президента республіки і Почесного Героя генерала дона Антоніо Лопеса Санта-Анна? А ти часом не переодягнений за бродягу іспанський король?

— Нічого, нічого, — самовпевнено віджартовувався вершник. — Ви йому тільки шепніть, що до нього прибув сам Клаудіо Гонсалес і приніс обіцяне. Тоді побачите, прийме він мене чи ні!

Генерал Санта-Анна прийняв його негайно. Всі приготування до походу було відмінено. Квапливо розпрягали мулів, здіймали сідла і знову ставили офіцерські палатки. А найбільше метушилися офіцери із почту командуючого, вони бігали від однієї карети до іншої, вивантажували якісь кошики і віддавали розпорядження денщикам і унтер-офіцерам.

Незабаром у таборі знали: прибув відомий баришник і дресирувальник бойових півнів Клаудіо Гонсалес. Буде півнячий бій…

Генерал Санта-Анна не любив дивитися на це видовище сам. Хоч би які там якості мали півні, азарт завжди створюють глядачі.

Майданчик для півнячого бою був уже готовий. Навкруги розчищеного кола у вісім метрів діаметром сиділи навпочіпки солдати. За цією живою загородою, нервово переступаючи з ноги на ногу, розмовляли, жваво жестикулюючи, глядачі, переважно генерали й офіцери всіх рангів і родів військ армії генерала Санта-Анна. Серед них сновигав цивільний франт із напомадженими білястими вусами. Двоє монахів з поголеними маківками, в коричневих рясах і сандалях на босу ногу презирливо дивилися на армійського священика. Маленький і товстий падре, заздалегідь смакуючи азартне видовище, нетерпляче, мов на морозі, потирав пухкі рученята і, захлинаючись, обмірковував шанси майбутнього поєдинку.

Рамон був серед запрошених. За ці дні, що він пробув у таборі, багато дивних чуток дійшло до нього. Говорили про зажерливість Санта-Анна, про те, що він є власником похідних крамниць, де все продається втридорога, що він змусив своїх офіцерів здати на бинти до двоє простирадел, а потім продав їх проїжджому торгівцеві, і багато, багато іншого.

Рамон волів за краще не сперечатися. Він був певен, що солдати незабаром одержать платню і що на світі немає людини, добрішої й благороднішої від Санта-Анна. Хіба могли зрозуміти прості солдати, що гроші потрібні генералові для армії, для святої справи? Що йому-самому нічого не треба, Хоча й одягнений він гірше за будь-кого із своїх офіцерів.

Але ці півнячі бої… Заради них затримується вся армія, відкладається бій з колоністами, визволення Техасу… А ці блискучі офіцери із почту Санта-Анна, виявляється, найзвичайніші тренувальники бойових півнів!

«Свята Маріє! Які нікчемні, жадібні люди оточують генерала! — подумав Рамон, окидаючи зором глядачів. — Який же він самотній!»

Звільнившись від звичної скутості і бундючності, рябий підполковник із почту генерала Санта-Анна стояв посеред кола із чорним півнем у руках. Він пестив його з тією незвичайною, майже материнською ніжністю, на яку здатні тільки професійні дресирувальники. Рамон колись захоплювався півнячими боями і знав, як багато уваги треба приділяти бойовому півневі, як складно його годувати і тренувати, як зникає до нього дресирувальник.

Офіцер у чині капітана, очевидно розпорядник, гукав захриплим голосом, точнісінько так, як це роблять напівп'яні організаторипівнячих боїв на недільних сільських базарах. Він називав публіці учасників бою.

— Срібний Хвіст! Вага — чотири фунти!! Вік — рік і три місяці! П'ять перемог!

У юрбі прокотився гемін і свист, що означало відверте розчарування.

Клаудіо Гонсалес — кирпатий дресирувальник — вправно перескочив через голови тих солдатів, що сиділи, і швидко пройшовся по колу, показуючи глядачам маленького сірого півня, якого тримав на витягнутих руках. На адресу нічим не примітного птаха та її дресирувальника почулися ущипливі насмішки.

Рамон озирнувся. Генерал Санта-Анна щось запально доводив маленькому священикові, а потім нетерпляче махнув на нього рукою й обережно відвернувся.

— Черниш! — знову пролунав голос капітана-розпорядника. На цей раз він кричав голосніше і з неприхованим захопленням. — Чемпіон Халапи![21] Вага — шість фунтів! Вік — два роки! Тридцять дві перемоги!

Зчинився неймовірний галас. Глядачі майже лежали на спинах солдатів, які сиділи попереду, і витягували шиї, щоб краще роздивитися на великого чорного півня — знаменитого чемпіона, якого з гордою усмішкою показував рябий підполковник. Переваги у вазі і бойовому досвіді в цього птаха були очевидні, та й слава про нього широко відома.

— Сеньйори, починайте вашу гру! — підігріваючи пристрасті, надривався капітан-розпорядник. — Ніж на шпорах дюйм з чвертю! Бій на смерть! Починайте вашу гру!

Поки глядачі в азарті бились об заклад, ризикуючи не лише останніми грішми, а й сперечаючись навіть на зброю і одяг, дресирувальники займалися складною роботою, що вимагала великої спритності — прикріпляли до шпорів у півнів гострі, як бритви, ножі.

— На кого ставиш, Рамоне? — звернувся до нього Санта-Анна.

Рамон сором'язливо усміхнувся:

— Поставив би на Черниша, ваша величність. Ноги в нього добрячі — жилаві… та й вага більша!

— Ну що ж, давай з тобою поб'ємося об заклад. Скільки ставиш?

Рамон знизав плечима:

— Нічого в мене нема, ваша величність. Хіба що куртка з одним рукавом…

Санта-Анна подивився на нього лукаво і підморгнув:

— Отак ти вже і нічого не лишив собі з тих грошей… Пам'ятаєш приказку? Хто ділить та розділяє — себе ніколи не обділяє!

Рамон почервонів:

— Що ви, ваша величність! Хіба б я насмілився! Це ж солдатські гроші…

— Ну гаразд, гаразд. Я пожартував. А знаєш що? Давай зіграємо на той хрестик, що я тобі подарував. Якщо навіть програєш, то не кому-небудь, а мені…

— Гаразд, — усміхнувся Рамон. Він був упевнений, що це був жарт.

Бій почався. Одразу запала тиша. Дресирувальникам не довелося нацьковувати півнів один на одного. Птахи були злі і не боялися юрби. Як тільки їх випустили з рук, вони одразу почали ходити по колу, пильно поглядаючи один на одного. Черниш, високий півень з розірваним на клапті гребенем і міцними, мускулястими ногами, напав перший. Він це зробив блискавично, не тупцював і не тягав крило, як то звичайно роблять півні перед бійкою.

В повітрі блиснули прикріплені до шпорів ножі і полетіло пір'я. Важко було зразу оцінити результат першої сутички. Однак глядачі дружно охнули, коли побачили перші краплі крові на майже голій шиї в Черниша. Рана несерйозна. Але ніхто не помітив, як її було нанесено і як відбив напад сірий безхвостий півник, котрого бозна-чому прозвали Срібний Хвіст.

Лише тепер почалася справжня боротьба. Суперники уважно стежили один за одним і зіткнулися несподівано й люто. Вони то високо підскакували, то кидалися вперед, б'ючися на землі і в повітрі. Сили здавалися рівними — важчий і дужчий Черниш не поступався своєму супротивникові спритністю і верткістю. Іноді від скажено кружляючих птахів далеко летіли крапельки крові, оббризкуючи обличчя й одяг глядачів. Утрамбована земля зачервоніла темними плямами, задушливо відгонило пір'ям і сирим м'ясом.

Та куди страшнішими за розлютованих півнів були озвірілі, сп'янілі від бою глядачі. Вони кричали, бризкаючи слиною, лихословили, дико реготали й кривлялися, простягаючи руки до птахів, що стікали кров'ю.

Раптом Черниш почав ухилятися від бою. Це викликало страшний вибух обурення і насмішок. Срібний Хвіст, трохи накульгуючи, переслідував свою жертву, і лише тоді люди побачили, що Черниш позбувся ока. Напівсліпий, не бачачи супротивника, він намагався сховатись, але щоразу натикався на простягнуті руки солдатів, які безжально шпурляли його в середину кола.

Нарешті Срібний Хвіст наздогнав його. Здавалося, він лише-злегка приторкнувся до нього дзьобом, але Черниш упав з розколотою головою.

На майданчик, мов божевільний, кинувся дресирувальник сірого півника. Він схопив його і побіг до однієї з карет, біля якої на скриньці, застеленій серветкою, вже були приготовлені пляшечки з ліками, бинти, голки з нитками і навіть крихітні лубки на випадок переломів кісток.

Черниша підняв і притиснув до себе віспуватий полковник. Кров ще текла з рани, забруднюючи розкішний мундир… Але підполковник нічого не помічав — він плакав.

Усі глядачі юрмилися навколо переможця, витягувалися, щоб краще роздивитися на дивовижного птаха і довідатися, чи зможе він ще битися.

Генерал Санта-Анна, і досі розпалений боєм, разом з дресирувальником обережно обмацував сірого півника. Обидва полегшено зітхнули. Вони глянули один на одного, засміялись і раптом захоплено почали обніматися: рани в півня були несерйозні.

— Друже мій! — сказав здивовано Санта-Анна, поклавши руку на плече кирпатого дресирувальника. — Вся країна пишатиметься подвигами Срібного Хвоста. Підвищую тебе в чин капітана. Віддані ти будеш при мені.

Офіцер-розпорядник обходив усіх, хто програв генералові Санта-Анна. Підійшов він і до Рамона.

— Ану, ти! — сказав він. — Викладай свій програш…

Рамон здригнувся від несподіванки. Він розгублено поліз за пазуху. Гранатовий хрестик висів на шнурку під сорочкою і був теплий. Як живий… Рамон міцно, до болю стиснув його в долоні. Він і сам не розумів, чому йому було так важко розлучатися з цією дрібничкою.

— Не барися — квапив офіцер. — Коли програв — плати!

Тоді Рамон сильно рвонув рукою і перервав шнурок. Він розтулив кулак перед офіцером. У руці замерехтіло криваво-червоне каміння.

— Ого! — здивувався той. — Знатна цяцька. — Потім підморгнув Районові і сказав — Ти собі ще роздобудеш…

Рамон глянув на офіцера з таким подивом, наче почув від нього щось страшне. Він од жаху завертів головою:

— Ні, ні, що ви, сеньйоре, що ви! Я ж ніколи…

Не доказавши, він круто повернувся і повільно подався геть. Він ішов згорбившись і не помічаючи дороги, як ідуть люди, що назавжди втратили дорогу людину.

З того дня Рамон дуже змінився. Він став похмурий, відлюдькуватий. Уникав зустрічей не тільки з офіцерами й солдатами, але й зі своїми колишніми товаришами. Лише Еміліо був винятком.

— Та що тобі заподіялося, Манко? — допитувався довготелесий драгун. — Все ж іде чудово! Колоністів ми навіть не зустрічали. Вони тікають, розумієш, тікають із Техасу! А ми з тобою солдати, і коли повернемося додому, ніхто не посміє про нас сказати щось погане…

Рамон мовчав або відповідав невлад. Ато раптом починав розпитувати, чи одержали солдати платню.

— Ну, не одержали, — відповідав Еміліо. — То що ж із цього? Ми хіба заради грошей пішли воювати? Ось проженемо американців, тоді інше життя настане. Побачиш…

Вночі із Сан-Антоніо прибув другий гонець.

Генерал Сесма настійно просив підкріплення. Були відомості, що озброєні американські колоністи із усього Техасу збираються подати допомогу своїм обложеним товаришам.

Полковник Альмонте догідливо запитав, чи можна готуватися до походу. Але Санта-Анна вважав, що події ще не назріли. П'ятитисячна мексіканська армія опинилась би перед противником, сили якого поки що складались із ста восьмидесята переляканих на смерть колоністів, які не бажали битись і засіли в фортеці. Яка ж це в біса війна!

Хитрий «Наполеон Півдня» ніколи ні з ким не ділився своїми планами.

— Невже ти не розумієш, що Срібний Хвіст не витримає переїзду, — вигукнув він розгнівано. — Бідолаха ще нездоровий. Ні-ні, я те можу позбавити країну цього чуда. Такі півні народжуються раз у сто років! Історія ніколи б мені не простила! Ніколи!


Розділ дванадцятий ПОЩАДИ НЕ ДАВАТИ


За якихось дві милі на північ від міста Сан-Антоніо, біля невеликого тополиного таю, міцно вріс у землю старовинний форт Аламос. Ця фортеця, збудована ще іспанськими конкістадорами, тривалий час вважалася неприступною. Товстий високий кам'яний мур було обкопано глибоким рівчаком, порослим колючим чагарем. Із вузьких бійниць загрозливо дивилися жерла коротких бронзових гармат.

Уже два тижні війська генерала Сесма стояли табором навколо форту, очікуючи прибуття артилерії Санта-Анна. Ніяких серйозних військових дій за цей час не велося: мексіканські війська перебували в місці, недосяжному для фортечних гармат.

Схопили одного розвідувача, котрий хотів було пробратися до обложених. При ньому знайшли листа на ім'я американського полковника Тревіса — командира фортеці Аламос.

«… Будьте спокійні і тримайтеся хоч би там що, — писав йому генерал Хьюстон. — Іду до вас на підмогу на чолі двотисячної армії прекрасних бійців і з артилерією…»

Але минали дні, а підмоги все не було. Обложені були у відчаї.

Вдень табір мексіканських військ, який оточував фортецю, мав вигляд величезного галасливого ярмарку. Солдати збивали довгі осадні драбини, чистили коней та зброю і голосно перемовлялися. Їхні дружини, постававши навколішки біля жарких вогнищ, розтирали в камінних ступках вимочене маїсове зерно. Шматочки цієї маси зліплювали долонями в тонкі млинці і кидали на розпечене залізне деко.

Тут же біля багать прогулювалися міські жителі.

Вони пригощали солдатів в'язким кактусовим пивом, тютюновим листям і перекидались ущипливими жартами на адресу обложених колоністів.

Прибуття генерала Санта-Анна в Сан-Антоніо сподівались із дня на день. Квартир'єри аж із ніг збилися в пошуках приміщення, гідного «Наполеона Півдня».

Кращі будинки в місті, які належали заколотникам, було сплюндровано й спалено загонами озброєних патріотів за декілька днів до приходу мексіканських військ. Уцілілі присадкуваті будиночки з високо прорізаними маленькими віконцями дивилися похмуро й сіро, зимові дощі розмили на стінах глину, оголюючи великі саманні цеглини з прожилками струхлявілої соломи. Але в цьому напівпорожньому місті панувало радісне збудження. На багатьох вікнах було вивішено мексиканські національні прапори[22]; зображений на них державний герб — орел, що розриває змію, — набував тепер нового змісту…

Група квартир'єрів на чолі з маленьким, похмурим капітаном, оточена натовпом городян, повільно просувалася посеред вузької вулиці. Офіцер і два капрали прискіпливо оглядали кожну будівлю і нарешті зупинили свій вибір на будинку священика. Вікна заслонялися красивими візерунчастими ґратками і стіни зберегли ще деякі сліди побілки.

До приїзду генерала Санта-Анна єдину жилу кімнату в будинку було приведено в зразковий порядок, підлогу застелили килимами; вікна, обрамлені важкими оксамитовими занавісками, здавалися тепер більшими, ніж були насправді, письмовий стіл прикрашали два масивні канделябри із чеканного срібла, і за кріслом Санта-Анна, як заведено, стояв бюст Наполеона. Накрите балдахіном широке ліжко з різьбленими визолоченими амурами було гідне спочивальні короля.

— Чи будуть якісь розпорядження, ваша величність? — запитав шанобливо полковник Альмонте.

Санта-Анна окинув зором приміщення і схвально покивав головою:

— Добре, мій друже. Спасибі тобі: я трошки перепочину, а потім ти покличеш до мене цього старого дурня Сесма. Хай доповість, коли він збирається взяти фортецю.

Альмонте вклонився і потихеньку вийшов.

— Во ім'я отця і сина й святого духа…

Санта-Анна здригнувся. В кімнаті була ще людина. Це був священик, ще не старий іспанець з орлиним носом і гострим підборіддям.

— Ах, це ви, падре, — сказав невдоволено Санта-Анна, здогадавшись, що перед ним господар дому, і додав безцеремонно — Ідіть ідіть, падре. У мене немає часу — ідіть!

Стара, вилиняла сутана сільського священика не могла викликати в «Наполеона Півдня» ніякісіньких релігійних почуттів.

Священик не збентежився.

— Сину мій, — сказав він, — святе провидіння спрямувало ваші стопи в цю скромну обитель. Воістину мудро сказано в письмі божому: «Бог створює їх, і вони самі знаходять одне одного…»

— Ось що, падре, — роздратовано перебив його Санта-Анна, — зверніться-но краще до мого ад'ютанта, полковника Альмонте!

Священик смиренно потупив очі, але й не подумав зрушитися з місця. Згорбившись і ввібравши голову в плечі, він скидався у напівпітьмі кімнати на великого хижого птаха.

— Сину мій… — Він заговорив пошепки, але гак виразно, то кожне його слово дійшло до слуху високопоставленого гостя. — Одна впливова особа просить таємного побачення з вами.

Хитрий Санта-Анна миттю все збагнув. Він давно знав, що американці мають намір вести з ним таємні переговори. Про це не раз натякав у столиці посол Сполучених Штатів.

«Але, дідько б їх побрав, вони надто поспішають! Про що можна говорити зараз, коли ще нема війни, коли весь народ охоплений патріотичним екстазом і мексіканська армія не зустрічає в Техасі ніякісінького опору? Врешті-решт, невже вони не розуміють, ці американці, що коли я не міг їм нічого обіцяти ще там, у столиці, то зараз тим більше не можу! Я ж перебуваю в полоні у свого народу, в своєї армії…»

Генерал сів у крісло, сперся ліктями на стіл і поклав підборіддя на схрещені пальці. Він мовчав, і ніхто не зміг би вгадати, про що думає цей чарівний чоловік із вродливим обличчям.

Священик швидко підійшов до стола і заговорив уже більш упевнено:

— Ця людина — відомий у Техасі лікар із колоністів. Він прибув сюди лише для того, щоб побачитися з вами, ваша величність, і чекає вже декілька днів. Зараз він перебуває у фортеці, але звідти є таємний підземний вихід, який веде в стару церкву. Сьогодні, як тільки смеркне, після меси на честь прибуття вашої величності, я міг би привести цього чоловіка…

«Відмовитися від побачення? Ні, це неможливо! — міркував сам собі Санта-Анна. — Американці подумають, що я взагалі відмовляюся від будь-яких переговорів з ними. Але прийти на побачення, щоб відхилити будь-які пропозиції, це ще безглуздіше. Тут треба придумати щось інше…»

Генерал зітхнув, підвів свої ясні очі на священика, встав і, схиливши голову, твердо промовив:

— Гаразд, благословіть, падре.

Священик витяг з-поміж складок сутани велике срібне розп'яття і, перехрестивши генерала, промовив густим, урочистим голосом:

— Во ім'я отця і сина і святого духа…

— Амен, — зітхнув Санта-Анна і набожно приклався губами до розп'яття.

Через кілька хвилин Санта-Анна прийняв генерала Сесма. Нехтуючи воїнським статутом, при перших же словах офіційного рапорту головнокомандуючий мексіканськими збройними силами замахав руками, рушив до свого підлеглого з розкритими обіймами і посадив поруч з собою.

— Що ви, друже мій, що ви! Які можуть бути між нами умовності! Ви ж знаєте, як я вас шаную… Сідайте і розказуйте! Та розстебніть мундир — тут гаряче. Розстебніть, не соромтеся — ви ж у себе вдома…

Підбадьорений теплим прийомом, генерал Сесма розповідав, а Санта-Анна нібито уважно слухав, час від часу схвально киваючи головою.

— Таким чином, ваша величність, — говорив Сесма, — основні сили бунтарів у кількості восьмисот чоловік під командуванням генерала Хьюстона зараз стоять за двісті миль звідси. Але, видно, вони не поспішають виручати своїх. Захоплений нами полонений розповідає, що серед колоністів немає злагоди. Генерал Хьюстон непробудно пиячить, його люди ремствують. Термін мого ультиматуму кінчається завтра опівдні. І, якщо заколотники не викинуть білого прапора, декілька пострілів картеччю по бійницях до решти розладнають їхню оборону. Наші гармати вдвічі далекобійніші від фортечних. В обложених не буде іншого виходу, окрім капітуляції…

«Капітуляція? — повторив собі в думці Санта-Анна. — Ну, це ще ми побачимо…»

Він палко обійняв генерала Сесма і схвильовано сказав йому:

— Дякую, дякую, друже мій. Батьківщина ніколи не забуде ваших послуг!


Давно в місті Сан-Антоніо не дзеленькали так весело дзвони. Від дому й до самої церкви генерал Санта-Анна йшов у супроводі густого, радісного натовпу. «Визволитель Техасу» привітно усміхався і махав рукою. Безперервно лунали вигуки:

— Хай живе Техас!

— Хай живе Санта-Анна!

— Смерть колоністам! Геть їх із Мексіки!

Меса була урочиста. Коліноуклінний Санта-Анна тримав на витягнутих руках шпагу, перед ним стояв сільський священик, вбраний у позолочену ризу. Священикові слугувало двоє хлоп'ят у чорних рясах з білими мереживними комірцями. Дзвінко лунали серед тиші слова молитви:

— …І хай Всевишній покарає цим мечем ворогів землі нашої і святої апостольської католицької церкви, єдиної благословенної Ісусом Христом!

Повернувшись із церкви, Санта-Анна терміново викликав свого помічника Філісола. Цей тонколиций італієць із Калабрії, тривалий час прослуживши лейтенантом у військах Наполеона, після розгрому свого кумира в Росії перейшов до мексіканської армії в чині генерала.

— Із старої церкви в фортецю є таємний підземний хід. Розпорядіться негайно підірвати його. Ніхто не повинен вийти живим із фортеці. Ви мене розумієте, генерале, — ніхто! Нехай вибух послужить сигналом загальної атаки. Штурм розпочати сьогодні ж до того, як настане темрява. Гарматам бити самими ядрами. Картеччю не стріляти. І ніяких полонених! Жодної душі! Дві сотні полонених завдадуть значно більшого клопоту, ніж дві сотні трупів. Майте на увазі, що наших солдатів загине втричі більше…

— Сір, — шанобливо перепитав Філісола, — ви вважаєте, що взяття фортеці може спричинитись до таких великих втрат у нас?

— Я вважаю, що знищення двохсот обложених американських колоністів має бути пов'язане… — Санта-Анна роздільно вимовив останні слова. — Ви розумієте мене? Має бути пов'язане з великими втратами з нашого боку. Інакше історія нас засудить, як простих убивць.

Філісола добре знав, як догодити своєму начальникові.

— Сір, — зауважив він просто, — це й справді наполеонівське рішення.

Незабаром пролунав глухий вибух. Злетіла в повітря стародавня церковця без дзвіниці. Востаннє жалібно загули три кованих дзвони, які висіли біля її входу на дерев'яній перекладині. Ту ж мить пролунав барабанний дріб.

Мексіканські війська розпочали штурм фортеці Аламос.

Першу хвилю атакуючих було зустрінуто дружним залпом із усіх гармат, які тільки мали заколотники. Мексіканська артилерія стріляла по мурах фортеці ядрами. Навсібіч, із свистом розрізаючи повітря, летіли уламки каміння і землі. Здавалося, що на тому місці, куди попало ядро, зяятиме глибоченне провалля, але, коли розвіювалася хмара диму, там не зоставалося майже ніяких слідів. Та й якої шкоди могло завдати кам'яному мурові триметрової товщини чавунне ядро?

Хвиля за хвилею йшли в атаку мексіканські солдати, але фортечні гармати, аніскілечки не ушкоджені вогнем мексіканської артилерії, розстрілювали атакуючих картеччю прямо в лоба. Після цілісінької години безперервних атак мексіканці втратили понад двісті чоловік убитих і стільки ж поранених. Навколо фортеці до самого рівчака біліли мундири вбитих солдатів. Заколотники тріумфували.

Доповівши про втрати, Філісола шанобливо схилив голову, чекаючи наказів. Але генерал Санта-Анна вдав, ніби не помітив його присутності. Філісола зрозумів.

І знову барабанний дріб вибивав сигнал атаки.

— Сір, — повідомив через годину Філісола, — наші солдати показують чудеса хоробрості. В бій введено ескадрони генералів Раміреса і Гаона. Ескадрони спішилися. Наші втрати — триста сорок чоловік убитих.

Генерал Санта-Анна подивився на свого помічника і не зразу, але впевнено промовив:

— Припинити атаку. Вранці заволодіти фортецею. Заколотникам пощади не давати — жодного не лишити живим!

— Так, сір.

Барабанний дріб сповістив про відбій атаки.

Цілу ніч навколо фортеці підбирали вбитих і поранених мексіканських солдатів. Полковий священик не встигав хоронити загиблих і причащати вмираючих. Він лаявся, як найпослідущий погонич мулів.

— Куди подівся святий отець з тутешньої церкви, будь він тричі проклятий! — кричав він сержантові похоронної команди. — Клянуся сатаною, якщо ти його не приведеш, не чекай від мене причастя і навіть хреста на могилі…

Обшукали все місто, але місцевого священика не знайшли.

— Наче крізь землю провалився! — доповів переляканий сержант.

На світанку другого дня мексіканська артилерія, зарядивши гармати картеччю, розпочала упертий обстріл бійниць, фортечного муру. Вогонь заколотників швидко вщух. Із фортеці чутно було крики поранених. Через півгодини знову пролунав барабанний дріб, закликаючи до атаки. — Цього разу колоніста лише зрідка відповідали пострілами. Уздовж усього фортечного муру, наче з-під землі виросли штурмові драбини. Ніколи ще Рамон не почував себе таким безпорадним, як зараз. Кілька разів він намагався видряпатися на мур, але з однією рукою це було не під силу. Еміліо одним з перших опинився на парапеті фортеці. Він замінив свою надто легку драгунську шаблю більш звичною зброєю — простим селянським мачете — і розмахував ним так, ніби рубав цукрову тростину.

Тепер облуплені стіни старого форту вкрилися білими плямами — то мексіканські солдати в білих мундирах видиралися на мур. Крики жаху обложених і поранених змішувалися із звірячими вигуками тих, що наступали. Барабанщики просунулися до самого муру. «Пощади не давати! — невблаганно вимагав дріб барабанів — Пощади не давати!»

Незабаром розчинилися важкі ковані ворота, і в фортецю ринув новий потік мексіканських солдатів. Захмелілі від здобутої перемоги, під гарячковий дріб барабанів, вони ступали прямо по своїх убитих товаришах.

Коли Рамон Касарес увійшов до фортеці, все вже було закінчено. Трупи заколотників лежали впереміш із убитими мексіканськими солдатами, барабанщики втомлено виводили сигнал відбою атаки. Подекуди ще тріскотіли постріли. Чутно було стогін і лайки поранених мексіканських солдатів. Еміліо ніде не було видно. Переступаючи через закривавлені трупи, Рамон шукав свого друга і заспокоював поранених:

— Зараз по вас прийдуть. Потерпіть… Потерпіть трошки! — і гукав: — Еміліо! Еміліо, де ти? Це я — Манко!

В одній із кімнат фортеці він побачив великого негра, який лежав долілиць. Застигла червона кров на чорній шкірі здавалась морковного кольору. Це був, очевидно, раб котрогось із колоністів.

«А його за що…» — подумав Рамон і стрепенувся: хтось потихеньку, самим подихом промовив його ім'я.

— Хто тут? — забігав Рамон по кімнаті. — Еміліо! Еміліо, де ти?

— Тихіше… — прошепотів голос. — Підійди ближче…

Негр? Невже живий… Рамон нагнувся. Сайлас! Ну так, звичайно, це ж Сайлас, одноокий раб лікаря Крафта!

— Сайласе!.. — скрикнув від жаху Район. — Невже живий!

Негр ворухнувся, але якось дивно… Лише зараз Рамон побачив — чорний раб прикриває собою людину. Зовсім маленьку, як підліток.

— Сеньйоре Крафт! — скрикнув здивовано Рамон. — Боже, це ви?!

Лікар був заюшений кров'ю. Здавалося неймовірним, що людина, втративши стільки крові, може рухатись і розмовляти.

— Допоможи мені! — кректав лікар, намагаючись вивільнитися від громіздкого Сайласового тіла. — Та допоможи ж ти… ради бога!

Рамон перевернув труп Сайласа.

— Швидше! — шепотів гарячково маленький лікар. — Я не поранений, це його кров, Сайласова. Принеси солдатський одяг, виведи мене, чуєш? Швидше! Ну чого ж ти мовчиш? Невже забув, що я врятував тебе, лікував…

Рамон випростався. Він розгублено дивився на жалюгідного, вимазаного в кров маленького лікаря. Гарячий шепіт почав доходити до його свідомості.

А правда ж бо. Крафт так і сказав тоді:

«Запам'ятай цей день — сьогодні я врятував тобі життя. Хто знає, можливо, коли-небудь ти зробиш те ж саме…»

«Але ж тепер ти мій ворог, колоніст, — подумки заперечив йому Рамон, — тепер із вами, колоністами, йде війна…» І якось одразу, із граничною ясністю зрозумів: цей американець завжди був ворогом його батьківщини, завжди! «А я., я слухав його, вірив йому…»

Крафт напружено вдивлявся в обличчя Рамона і, здавалося, вгадував його думки.

— Я ж не видав тебе, коли ти поранений прийшов до мене, пам'ятаєш? Я вилікував тебе, переховав, годував!

— Я… я ненавиджу вас! Усіх вас… Будьте ви прокляті!..

— Рамоне, невже ти порушиш звичай свого народу — не допоможеш тому, хто врятував тобі життя? Ти ж бо… ти. не можеш не пам'ятати. Бог свідок…

Рамон здригнувся. Так. Він. пам'ятав. Він пам'ятав усе: і жахливий біль, і кинуту в таз скривавлену руку, і свою безпорадність, і ті слова вдячності, що звучали як клятва.

Лікар Крафт невідривно стежив за виразом його обличчя і зрозумів, що буде врятований.

— Одяг! Швидше одяг! — Він уже вимагав. — У сусідній кімнаті валяється один із ваших. Ну — швидше! А то почнуть прибирати трупи…

Так. Справді. В сусідній кімнаті на підлозі лежав труп мексіканського солдата, його вбили пострілом у груди. Рамон став навколішки і… скрикнув:

— Еміліо!

Це був він. Смерть зовсім не спотворила його риси. Лише воскова, майже прозора блідість покривала обличчя і руки. Рамон провів долонею по холодному, вологому чолу друга і відгорнув чуба, немов для того, щоб зазирнути в його напівзаплющені очі. Обличчя Еміліо було спокійне й осяяне ледь помітною доброю усмішкою.

— Що, дружка знайшов? — запитав солдат, проходячи мимо, і зітхнув. — У мене теж земляка вбили. З Юкатану ми обоє. Більше з нашого краю тут нікого нема. А тепер ось — я сам зостався. — Він помовчав, думаючи про щось своє, і несподівано додав — Чорт, хоч би платню давали!

— Еміліо, я… я поклявся, матір'ю своєю поклявся. Прости мені, я не можу інакше, — пробурмотів Рамон і незграбно однією рукою взявся роздягати свого друга.

— Правильно! — схвалив його дії балакучий солдат. — Якщо друг, які можуть бути розмови! Е, братику! Та ти однорукий. А дай-но я тобі допоможу… Людині, знаєш, завжди краще постати перед господом богом у такому самому вигляді, в якому з'явився на світ! Особливо нашому братові. Спробуй тоді розберися, ким він був за життя, — солдатом, генералом чи пеоном! Я, бачиш, і сам роздягнув би свого земляка. Та дружина в нього тут. З дитиною… Ну, все! Забирай одежу. А я піду. Скажу їй, — і пішов.

Ніхто не звернув уваги на Рамона, коли він виносив із фортеці пораненого драгуна. Однорукий гвардієць ішов легко, так наче людина, яку він ніс на плечі, нічого не важила. Він ішов бездоріжжям, упевнено перестрибуючи через рівчаки і поринаючи в химерні лабіринти з кактусових хащів, поки за спиною не затихли людські голоси. Вийшовши на рівнину, він зупинився, струснув плечем, і лікар Крафт скотився на землю. Не дивлячись на жалюгідну постать у надто бахматому солдатському одязі, Рамон глухо, майже не розтуляючи уст, запитав:

— Відкіля ви знали, сеньйоре Крафт, що в сусідній кімнаті був труп драгуна, мого друга Еміліо?

Крафт зрозумів. Він забурмотів:

— Це не я, Рамоне! Слово честі, не я! Це Сайлас… Він убив!

Рамон схопив Крафта за комір і відірвав його від землі:

— Знаю, ще б пак! Звичайно, не ти, жалюгідна мокрице! Тепер нарешті я зрозумів — ти завжди ховаєшся за чужу спину. Так ось, поглянь на мою єдину руку, подивись гарненько. — Він одпустив Крафта, і той з жахом позадкував, не відриваючи запалених очей від величезної долоні, яка наближалася до його обличчя. — Поглянь, це та рука, яка вб'є тебе, якщо ти посмієш залишитися на мексікангькій землі! А тепер — геть! Із Техасу! Із Мексіки! Разом із усіма клятими колоністами!

Скинувши мундир, лікар Крафт побіг. Він озирався, спотикався і падав, але весь час біг.

І лише коли маленький лікар зник із очей, Рамон опустився на коліна, викопав за допомогою ножа невеличку ямку, обережно поклав туди замурзаний кров'ю мундир Еміліо й засипав землею. Потім оглянувся, шукаючи каменя чи хоча б гілки, але навкруги нічого не було, крім потворних кактусових хащів. Тоді він ножем накреслив на горбику хрест і, приклавши єдину руку до грудей, звів догори очі. Високо в небі літали кондори.

— Прийми, господи, душу раба твого Еміліо, — почав був молитися він, але раптом, у нападі люті, схопився на ноги і, насваряючись кулаком у той бік, куди зник Крафт, закричав: — Будьте ви всі прокляті, койоти!


Розділ тринадцятий САН-ХАСІНТО


Настало гаряче літо 1836 року…

Всього лише за декілька днів до розгрому форту Аламос, за двісті миль на схід від міста Сан-Антоніо, в маленькому селищі з гучною назвою Вашінгтон, відбувся з'їзд представників колоністів. Оголосивши землю, яка їх гостинно прийняла, «вільною і незалежною республікою Техас» американські колоністи обрали свій «уряд». Президентом став багатий рабовласник американець Девід Бурнет, а віце-президентом — Лоренсо де Сабала, колишній політичний діяч Мексіки, що мав просторі володіння в Техасі.

Генералові Семюелю Хьюстону було надано гучний титул командуючого збройними силами Техасу і запропоновано негайно вирушити на чолі восьмисот озброєних колоністів на виручку обложеної фортеці Аламос.

Хьюстон ніколи не відзначався хоробрістю. «Війна вже почалася, — міркував він, — і це головне. Тепер повинні втрутитися Сполучені Штати. Ризикувати ж головою в боротьбі із сильнішим противником безглуздо».

Ледь від'їхавши од повстанського штабу, Хьюстон зліз із свого величезного вороного коня і, ставши навколішки, приклав вухо до землі.

— Я не чую канонади, — заявив він. — Очевидно, Аламос уже здався. Нам немає рації поспішати.

— Але, генерале! — приголомшено вигукнув капітан Бекер, досвідчений авантюрист, який недавно приїхав із Сполучених Штатів. — Хіба ви можете чути звідси канонаду? Адже до Сан-Антоніо не менше двохсот миль!

Хьюстон не відповів. Він добряче ковтнув із фляги, з якою ніколи не розлучався, витер долонею мокрого рота і важко видерся на коня.

Дальше просування Хьюстона в бік Сан-Антоніо цілком відповідало намірові «не поспішати». По дорозі влаштовувалися нескінченні привали, кавчання і переформування ескадронів. Щодня до вечора командуючий повстанськими збройними силами Техасу напивався-так, що не міг всидіти на коні. Він явно уникав сутички з противником.

Серед колоністів зростало невдоволення.

Але, тільки-но довідалися про долю, що спіткала оборонців Аламоса, Хьюстон ожив.

— А що я казав! — аж сяяв він. — Що я казав! Тепер мексіканці візьмуться за нас, ось побачите!

Він наказав негайно приготуватися до походу, одягся в парадну генеральську форму і, вихопивши шаблю, прогарцював перед своїми вершниками.

— Техас і свобода! — горлав він захриплим голосом. — Почалася священна війна за свободу Техасу! З нами великі Сполучені Штати Америки! За мною, техасці! — і поскакав у бік, протилежний тому, звідки міг з'явитися ворог.

Але розгром купки колоністів, які засіли в фортеці Аламос, ще не був війною. У Вашінгтоні з нетерпінням чекали рішучіших дій техаської армії. Того самого чекав і Санта-Анна, якому потрібна була війна, щоб якомога вигідніше продати американцям Техас і Каліфорнію, уклавши з ними «почесний мир».

Єдиним, хто не розумів чи не хотів розуміти становища, яке складалося, був командуючий техаською армією генерал Семюель Хьюстон. Він як тільки міг уникав зустрічі з противником.

Санта-Анна довідувався про дії Хьюстона з разючою швидкістю. Корінне мексіканське населення Техасу вважало своїм святим обов'язком пильно стежити за противником. Зведення передавались естафетою, і не було дня, щоб у табір не навідувався якийсь самотній вершник на змиленому коні. Та ось якось прибув пішки індіянин у бойовому вбранні племені команчі — одного з найнепокірніших у Техасі. Він зажадав побачення з «великим вождем» і, анітрохи не бентежачись, постав перед генералом Санта-Анна.

— Я Білий Сич, — сказав він ламаною іспанською мовою. — Я кажу тобі: Великий П'яниця повернув на північ.

Санта-Анна зрозумів, що мова йде про Хьюстона.

— Коли? — запитав він.

— Зараз, — відповів індіянин спокійно.

Генерал Філісола, що був при розмові, презирливо скривив губи:

— Сір, він божевільний. Або й того гірше — брехун.

— Помиляєтеся, Філісола. Індіяни вміють перемовлятися на великій віддалі за допомогою вогнищ. Накажіть видати йому тютюну й рушницю. А по сліду Хьюстона пошліть генерала Сесма з загоном легкої кавалерії. Попередьте його, щоб у бій не вв'язувався. Його завдання лише затримати Хьюстона. Коли почнеться весняна повінь на річці, Хьюстонові нікуди буде втікати, ось тоді він буде змушений битися!

— Геніально, сір! — сказав Філісола і приклав мереживну хусточку до сухих очей. — Ви завжди мені, нагадуєте «його»…

Через чотири дні форсованого маршу генерал Сесма наздогнав Хьюстона, коли той збирався переправитися через річку Сан-Хасінто. Колоністи прямували до американського кордону. Мексіканські війська стали на видноті у противника, який не наважувався ні переправлятися на той берег, ні атакувати ворога. Вночі Хьюстон звелів розкласти вогнища і, кинувши частину обозу, почав помаленьку просуватися в єдиний бік, де не було противника, тобто вгору за течією річки.

Вночі почалася злива. Дві гармати, що були в віданні Хьюстона, загрузли в багнюці — їх довелося витягати з неймовірними зусиллями.

Люди ремствували, відверто лаючи Хьюстона за боягузтво. Група офіцерів вимагала вступити в бій. Але командуючий нікого не бажав слухати і погрожував розстрілювати кожного, хто посміє не виконувати його розпоряджень.

Світанок застав заколотників загрузлими в липкій багнюці. Про переправу через річку Сан-Хасінто нічого було й думати — за ніч її води вийшли з берегів і вирували, як окріп у казані. Дозорці примчали з несподіваною звісткою: єдине підходяще місце для привалу зайняте… військами генерала Сесма! Очевидно, мексіканські війська цілу ніч ішли паралельно до заколотників, ні на мить не спускаючи з них ока.

Хьюстон знову спробував одірватися від противника, гадаючи, що під прикриттям зливи зможе це зробити. Щоб легше було просуватися, йому довелося покинути частину снарядів, фуражу і продуктів.

Чотири дні йшли в неймовірно важких умовах. Серед заколотників ширилася паніка і розпач. Почалося дезертирство. Загадкова поведінка противника, який не застосовував ніяких дій, окрім упертого переслідування, гнітила, діяла на нерви. Далі рухатися було вже нікуди — за десять миль від міста Сан-Хасінто Хьюстон застряг у «мішку», утвореному розливом річки. Попереду був генерал Сесма, за спиною — річка. Ввечері Хьюстонові доповіли, що до табору прибув із терміновим донесенням посланець тимчасового уряду Техасу.

— Порятунок! Це порятунок! — закричав Хьюстон, зовсім не сумніваючись у тому, що до нього йдуть на підмогу американські регулярні війська. — Дайте сюди листа!

Він нетерпляче розірвав конверта і витяг аркуш старанно складеного паперу. Там був лише один рядок:

«Сер! Противник глузує з вас. Ви повинні битися!»

Лист було підписано президентом тимчасового уряду Техасу Девідом Бурнетом і датовано 7 квітня 1835 року.

Президент оскаженів. З вини Хьюстона війни все ще не було. І не було приводу для втручання Сполучених Штатів!

Період дощів закінчився. Стояли теплі весняні дні. Санта-Анна на чолі півтори тисячі чоловік з восьми гарматами приєднався до військ генерала Сесма. Приблизно таку саму кількість людей під командуванням італійця ФілІсола він послав на протилежний берег поки що повноводої річки Сан-Хасінто з завданням не дати Хьюстонові втекти на той бік, коли спаде рівень води.

«Тепер уже, голуб'ята, вам доведеться битися, — міркував собі Санта-Анна, — з цього мішка виходу немає…»

Із дня на день можна було розпочати штурм армії Хьюстона. Перевага мексіканської армії над американськими заколотниками була незаперечною: сімсот вісімдесят деморалізованих колоністів перебували в оточенні трьох тисяч мексіканських солдатів!

Однак «Наполеон Півдня» не квапився — цілковитий розгром армії Хьюстона його не влаштовував.

Щоранку Санта-Анна насамперед довідувався в кирпатого капітана, чи здоровий Срібний Хвіст, чи може той битися.

Капітан відповідав нахабно:

— Та де там йому битися! Слава богу, що живий. Від цієї вічної хитавиці в каретах у нього ноги почали дрижати. Ех, доне Антоніо, доне Антоніо! Зіпсуєте ви півня… Адже такого на всьому світі не знайти, зрозумійте ви це!

— Не хвилюйся, мій друже, не хвилюйся! Все буде гаразд. Скоро ми з тобою поїдемо в столицю. Зовсім скоро…


Лиховісна тінь Аламаса нависла над оточеними колоністами. Люди стали похмурими, небалакучими, дратівливими. Хьюстон, у якого скінчився запас вина, був жалюгідний — від нього вже нічого й не чекали. В його присутності офіцери відверто висловлювали незадоволення і презирство. Солдати були голодні, виснажені. Ніхто не вірив у щасливий кінець техаської авантюри.

19 квітня вода в річці почала швидко спадати. З'явилася надія перебратися на той берег. Але радість колоністів була передчасна — ввечері того самого дня на протилежному березі запалали сотні багать. Там розташувався великий загін мексіканських військ під командуванням генерала Філісола. Кільце зімкнулося.

Останню добу ніхто з колоністів не спав. Напруженість досягла межі — досить було пролунати випадковому пострілу з боку противника, щоб люди вискакували на коней і металися по табору, як зацьковані звірі.


Ранок 21 квітня був надзвичайно теплий.

— За такої погоди тримати птицю в клітці — злочин, — сказав дресирувальник Срібного Хвоста капітан Клаудіо Гонсалес. — Вперше в цьому році такий погожий день…

— Будь ласка, мій друже, будь ласка… Хіба я проти? Випусти його на травичку. Мені й самому, правду кажучи, хочеться сьогодні погрітися на сонечку, — охоче погодився Санта-Анна. Він звелів приготувати гамак у затінку дерев і подався туди спати після обіду.


Маленька ряба кобильчина десь взялася в мексіканському таборі несподівано. Збите набік американське сідло, короткий чобіт на високому каблуку, застряглий у одному стремені, і відшліфований травою кінець порваної гнуздечки свідчили про те, що кобила належала противникові і втратила свого вершника давно, очевидно, за трагічних обставин.

— Моя! — загорлали в один голос кілька напівроздягнених солдатів, що саме спочивали під навісами із ковдр.

Який мексіканець лишиться байдужим, побачивши доброго коня! Вони схопилися на ноги і подалися за рябою кобильчиною, силкуючись впіймати її за уривок гнуздечки. Це виявилось не так просто — бриклива кобилка щоразу виверталася. Дедалі більше й більше людей приєднувалося до жвавого полювання. Здійнявся веселий галас, крик… Сполохана кобильчина стала дибки, дзвінко заіржала і кинулася навтікача. Люди — за нею…

Побачивши коняку на скаку і солдатів, що бігли за нею, дозорець у таборі Хьюстона закричав несамовито:

— Ідуть! Мексіканці йдуть в атаку! Йдуть!

Сотні колоністів негайно підхопили крик.

Над степом пролунав зойк охоплених жахом людей. Людей, приречених на смерть.

— Ідуть!..

— Мексіканці!..

— Ідуть!..

У таборі колоністів заметушилися вершники. Коні, ошалілі від галасу й паніки, понесли. Вони бігли в бік противника. Більше бігти було нікуди.

Засліплені жахом американці на повному скаку врізалися в мексіканський табір. Вони сахалися від вогнищ, біля яких сиділи напівроздягнені солдати, налітали на лафети з ядрами, плуталися в похідних наметах, стрибали через складену пірамідами зброю.

Хьюстон наскочив на жевріюче багаття, довкола якого сиділи мексіканські солдати. Кінь перекинув у вогонь казан із варивом. Від переляку й болю рвонувся вбік і дико заіржав. До неба здійнялися клуби пари. Наче для того, щоб розвіяти молочний туман, який осліпив його, Хьюстон несамовито замахав поперед себе шаблею. Коли хмара пари розвіялася», він побачив беззбройного мексіканського солдата, який тримав його коня під гнуздечку. Глибокий і чомусь дуже білий розріз на шиї мексіканця швидко заповнювався кров'ю. В широко розплющених солдатових очах не було ні страху, ні болю, а лиш безмежне здивування.

Вигляд крові і безпорадного противника раптом викликали звіряче бажання — вбивати.

— Ось тобі! — закричав Хьюстон якимось верескливим, не своїм голосом і замахнувся шаблею. — Ось тобі! За Аламос! Ось, ось!

Солдати, які сиділи навколо вогнища, отямилися, почали тікати. Вони бігли мовчки, нагинаючись і оглядаючись, збивалися в купу і штовхали один одного. Хьюстон наздогнав їх.

— Ось вам за Аламос! Ось вам за Аламос! — повторяв він щоразу, змахуючи закривавленою шаблею.

І слово «Аламос», яке багато днів колоністи промовляли пошепки, слово, яке скувало страхом Хьюстонову армію і зробило безвольним її командира, раптом перетворилося на переможний поклик.

— Аламос! Згадайте Аламос! — підхопили колоністи.

Лють, породжена страхом, не має в собі нічого людського — вона сліпа, жорстока, всеруйнівна.

Через півгодини все було закінчено. Перемога колоністів була цілковита. До Хьюстона несподівано повернулася влада, а з нею самовпевненість і безпечність. Розпалений боєм, у забрудненому болотом генеральському мундирі, він стояв біля намету генерала Санта-Анна і приймав донесення від своїх офіцерів.

— Майже сімсот убитих мексіканців…

— Сотні поранених…

— Взято в полон понад шістсот чоловік. Багато офіцерів. Серед них генерал Кос і полковник Альмонте — ад'ютант генерала Санта-Анна…

Вісті були несподівані, дивовижні. Але Хьюстон нетерпляче змахував руками і ляскав себе по ногах.

— А де командуючий? — кричав він. — Де цей бісів син Санта-Анна, будь він проклятий! Шукайте! Шукайте серед трупів, серед поранених, серед полонених. Він має бути тут! Має бути!


Сильна рука стягла Санта-Анна з плетеного гамака і скинула його на землю. Спросонку нічого не розуміючи, генерал намагався закричати, але та сама рука затулила йому рота. Тільки тепер до його свідомості почали доходити крики людей і звуки пострілів.

— Це я, мій генерале, я — Рамон, — гаряче шепотів у саме вухо голос, — колоністи напали на табір… Ваше життя в небезпеці! Не підводьте голови, повзіть за мною…

— Які колоністи?.. Хто напав?.. — забурмотів переляканий на смерть Санта-Анна.

Але Рамон безцеремонно прихилив його голову до землі:

— Тихіше! Вони мчать сюди!

Те, що сталося, було якимсь жахливим сном. Санта-Анна повз серед чагарників, не відводячи безтямних, запалених очей від брудного Рамонового чобота. Іноді вони обоє застигали, припадаючи до землі. Стрілянина, тупіт копит, крики людей і навіть свист шабель лунали так близько, що здавалося — це кінець… Потім Рамон тягнув на собі знесиленого генерала, виймав із його скривавлених долонь гострі кактусові шпильки і давав йому якісь трави. Їх кислий смак трохи втамовував спрагу.

Ніч настала якось одразу. На якусь мить прерії осяяло м'яке оранжеве світло, тіні хитнулися-й зникли. Темрява, неначе велика дощова хмара, швидко вкутала землю. На чорному небі дедалі яскравіше розгоралися зорі. Гамір у таборі противника поступово стихав. Лише зрідка відтіля долинали тягучі стогони поранених і грубі вигуки вартових.

Рамон лежав на спині з широко розплющеними очима. Було темно, і він не бачив генерала Санта-Анна, але виразно чув його важке, уривчасте дихання і відчував тепло від його розпашілого тіла. Гіркота і сум'яття щораз більше охоплювали Рамона.

«Як? Як це могло статися?..» — з болем запитував він себе. А думки гарячково перестрибували від одних подій до інших. Форт Аламос. Еміліо. Півнячі бої. Поміщик Рубіо. Солдати, яким так і не видали платні…

Немов уві сні, Рамон застогнав, заскреготів зубами.

Санта-Анна затамував віддих, насторожився. Крізь страх і смертельну втому він добре розумів: зараз найважливіше — зберегти прихильність цієї людини. Жодні сумніви не повинні схитнути такої відданості і сліпого довір'я!

— Навіщо… Навіщо ти врятував мене? — прошепотів він із невимовним відчаєм. — Чому не дав померти, як то личить воїнові — на полі бою! — І після паузи, надавши своєму голосу рішучості, сказав: — Рамоне, слухай мене уважно. Ти зараз залишиш мене тут і підеш. Ти повинен врятуватися. Повинен — розумієш? Щоб помститися тому, хто зрадив нашу армію. Клянися, що ти вб'єш його!

— Клянуся, — сказав Рамон глухо, крізь зуби.

— А тепер відійти і вертайся, коли все буде закінчено. Поховаєш мене тут-таки. Отруту я завжди ношу з собою в персні. Прощавай, мій друже. Мій єдиний, справжній друже…

— Ваша величність! — скрикнув від жаху Рамон. — Що ви хочете вчинити?! Ні, ні! Я вас не покину, ніколи не покину! Нізащо!

Санта-Анна мовчав.

— Обіцяйте мені, обіцяйте, що ви цього не вчинете, ваша величність. Я врятую вас. Ви повинні жити. Тільки дайте мені цей клятий перстень, дайте, ваша величність, благаю вас! — Рамон намацав у темряві плече генерала Санта-Анна і стиснув його.

Кілька хвилин генерал вагався. Потім, важко зітхнувши, зняв з лівої руки перстень з великим опуклим каменем і віддав Рамо-нові. Той негайно кинув його в темряву.

— Чекайте мене тут, — сказав він і схопився на ноги. — Я постараюся знайти коня. Ми ж не так далеко одійшли від табору, а вас, звичайно, шукають…

Він повернувся, коли великий і червоний, немов залитий кров'ю, диск місяця виплив із-за обрію. За спиною Рамона покірно йшов невисокий кінь.

— Бог змилосердився, ваша величність, — сказав він схвильовано, — я знайшов конячку недалечко. Видно, згубила свого вершника. Дивлюся — стоїть у чагарнику, заплутавшись у стременах. Зовсім незаїжджена, міцна кобилка.

— Слава Іісусу! — заридав Санта-Анна і перехрестився. — Врятований! Врятований для батьківщини! — і вскочив у сідло.

— Тримайтеся весь час на південь, — прощався схвильований Рамон, — весь час на південь! Хай береже вас божа мати гвадалупська… І поспішайте, ваша величність, — зараз розвидняється дуже рано!

Конячка слухняно потрюхикала й одразу зникла в темряві. Санта-Анна був непоганим вершником, але незабаром конячка перестала його слухати. Вона зупинилася, повела головою на всі боки і… спокійно затрюхикала назад у напрямку зайнятого ворогом табору — до хащів потворних кактусів.

Чим більше Санта-Анна сіпав за повід і вганяв остроги в боки тварини, тим швидше вона мчала до своєї мети. Охоплений жахом генерал упізнавав місця, через які декілька годин тому продирався з такими труднощами. Ось уже видно ті хащі чапараля, за якими зовсім близько стоїть табір… Клята коняка! Він лупцював її кулаком по голові, щосили вганяв остроги в боки… Не допомагало — конячина прискорювала біг. Вітер свистів у вухах. Скочити на землю було рівноцінно самовбивству…

Раптом конячка зупинилася. Її скривавлені боки важко здіймалися. Вона стояла в самій гущавині кактусових хащів, де колючки були завбільшки з кинджал. Не стаючи дибки і не брикаючись, вона блискавичним, зовсім несподіваним рухом скинула з себе вершника.


Того самого ранку генерал Хьюстон оголосив:

— П'ять тисяч доларів тому, хто приведе в табір генерала Антоніо Лопеса Санта-Анна!

День не приніс нічого нового. Було спіймано лише двох. Один — безрукий солдат, в якому колоністи розпізнали відомого бандита, на прізвисько Манко. Другий — обірваний брудний чоловік з широко розплющеними, некліпаючими очима. Його привів Джеймс Сільвестер — старий, беззубий сержант.

— Чую — в кактусах хтось стогне, — шамкотить дідок, не виймаючи з рота погризеного мундштука давно згаслої люльки, — дві години я продирався поміж колючками. А що як, думаю, одержу винагороду. А це якийсь божевільний. Цілує мені руки, ніби я панночка, і жодного слова не каже, тільки плаче. Хоч би пачку тютюну за нього дали…

Покликали полоненого полковника Альмонте, який дуже добре говорив по-англійськи і всіма силами намагався догодити американцям.

— Хто цей чоловік? — запитав його капітан Бекер, показуючи на полоненого.

Альмонте усміхнувся і, ні хвилини не вагаючись, відповів шанобливо:

— Цей чоловік — президент Мексіки, пане капітан.

Згорблений і жалюгідний генерал Санта-Анна стояв похнюпивши голову. Біля самих ніг упала в м'яку пилюку саморобна люлька.

Полоненого закували в кайдани і помістили в смердючу солдатську палатку. Вночі біля неї зібралися п'яні колоністи, стріляли в повітря і вимагали:

— Смерть бандитові Санта-Анна!

— Повісити мерзотника!

— Помститися за Аламос!

Вранці з генерала Санта-Анна зняли кайдани і привели до Хьюстона.

Полоненого спеціально вели повз дерева, на яких висіли трупи роззутих мексіканських солдатів.

Командуючий повстанськими силами приязно привітався за руку з полоненим президентом Мексіки:

— Як спалося, генерале? Чи задоволені харчами? Чи не маєте якихось прохань?

Санта-Анна заридав:

— Я готовий на все, на все… Припиніть ці тортури!

— Про що ви говорите, генерале? — з погано прихованою радістю вигукнув Хьюстон. — Хіба з вами погано поводяться? Я розумію, звичайно, становище полоненого… Але ж ми можемо укласти попередній договір про перемир'я, хіба ж ні? Я підготовлю текст договору, а поки що…

Генералові Санта-Анна негайно надали медичну допомогу, дали вмитися, переодягли. Весь гардероб президента Мексіки, який колоністи зберігали як цінний трофей, було передано його господареві. Він все ж таки зостався полонений, але тепер за тюрму правив його власний намет. Там лишалося все цілим — навіть бюст Наполеона.

Через декілька днів генералові Санта-Анна принесли документ. У договорі про перемир'я із «вільною республікою Техас» було сказано:

«Генерал дон Антоніо Лопес Санта-Анна зобов'язується ніколи не піднімати зброї і не сприяти тому, щоб вона була використана кимось супроти законного уряду незалежної Техаської держави.

Всі військові дії між обома державами будуть негайно припинені.

Мексіканські війська покинуть техаську територію і відійдуть за річку Ріо-Гранде.

В офіційному виданні цей договір буде підписано з одної сторони президентом Мексіки — генералом Антоніо Лопесом Санта-Анна, з другої — президентом тимчасового уряду Техасу паном Девідом Г. Бурнетом, на нейтральній території Сполучених Штатів Америки в присутності високих урядових осіб згаданої держави».

На окремому аркуші паперу було сказано: «Після підписання цього договору генералові Антоніо Лопесу Санта-Анна буде гарантовано свободу, повернено особисту власність, гроші і надано можливість безпечного переїзду на батьківщину».

— До речі, генерале, яку суму ми повинні вам повернути?

— Три мільйони, — відповів без запинки Санта-Анна і подивився своїми ясними очима на Хьюстона.

— Що?! Три мільйони? — Хьюстон був ошелешений.

— Так. Я маю на увазі не лише те, що втратив, але й те, що заслужив…

— Гм… Одного мільйона буде цілком досить, — сказав Хьюстон сухо. — Підпишіться!

Санта-Анна пошукав очима перо.

— Ну що ж, — зітхнув він, — видно, богові так угодно! — і рішуче підписав документ.

Гордий з тієї ролі, яку йому так несподівано довелося грати, Хьюстон змінився — став поважним, статечним і навіть майже покинув випивати.

Уряд незалежної держави Техас проявив бурхливу діяльність: гарячково строчили закони, вводили митні збори і нові податки. Місто Сан-Хасінто було перейменоване на місто Хьюстон на честь блискучої перемоги над мексіканцями. Істеричні дамочки із Сполучених Штатів Америки закидали героя дня генерала Семюеля Хьюстона захопленими листами. Американська преса вітала появу «нової незалежної республіки» і не шкодувала погроз на адресу тих, хто посміє посягнути на її суверенітет.

Увечері 5 травня, через два тижні після розгрому мексіканських військ, Хьюстон влаштував бенкет на честь попереднього підписання договору про перемир'я і скорого від'їзду генерала Санта-Анна в Сполучені Штати.

Високопоставлений полонений в новенькому генеральському мундирі, прикрашеному сорока шести орденами і триколірною президентською стрічкою, яка звисала від лівого плеча через усі груди, сидів на почесному місці за довгим столом і чарував американських колоністів невимушеною бесідою, живим гумором і особистою принадністю. Добряче захмелілий Хьюстон весь час проголошував тост за тостом. «За процвітання і дружбу Сполучених Штатів Америки і Мексіки» і т. п.

Нашвидкуруч навчені денщики урочисто вносили страву за стравою, незграбно наслідуючи справжніх лакеїв.

— Чорт! — вилаявся Хьюстон. Він постукав курячою ніжкою об край тарілки. — Де тільки наш кухар викопав цей шмат заліза! Чуєте, панове? Та це ж молоток!

— А між іншим, джентльмени, ця птиця має трагічну історію, — обізвався безвусий лейтенант і, задоволений тим, що заволодів увагою такого вишуканого товариства, вів далі: — Коли кухар витягував її з клітки, на нього накинувся з ножем якийсь мексіканський офіцер — капітан, кругловидий, кирпатий… Можливо, ви його знаєте, ваша ясновельможність.

Кругловидий, кирпатий… Ну звичайно ж! Це капітан Клаудіо Гонсалес! Це він кинувся на захист своєї птиці!

Всі погляди звернулися на генерала Санта-Анна.

Президент Мексіки обвів присутніх розгубленими поглядом, подивився на поставлену перед ним тарілку і, похиливши голову на груди, затремтів у риданні. Він оплакував безславну загибель Срібного Хвоста, короля бойових півнів, рівного якому не було в світі. На тарілці лежало його крильце, полите білою підливою…


Шлях до Сполучених Штатів проходив через Накогдочес, одне з найбільших поселень американських колоністів у Техасі.

Карету кидало на вибоїнах. Їхали старовинним путівцем, прокладеним ще іспанськими конкістадорами через усю країну і названим ними Великим королівським трактом. Цілі три століття по таких дорогах іноземці вивозили за кордон мексіканське золото і срібло…

Пахло горілим. Чутно було тривожне мукання корів, іржання коней і людські крики — переможці виганяли худобу і палили поселення «непокірних» мексіканців.

Марнославний Хьюстон ні на хвилину не розлучався із своїм іменитим бранцем. Він їхав із ним в одному екіпажі і базікав без угаву:

— Ось ми і під'їжджаємо до Накогдочес. Шкода, що тут немає мого друга Стівена Остіна. Ви не знали його? О! Це розумна людина! Зустрінемось із ним у Вашінгтоні… А ось і Кам'яна Підкова. Це фортеця. Вона зветься… Ага! До речі, там перебуває її колишній начальник, такий собі Агірре. Полковник. Знаєте його? Ні? На жаль, змушені тримати його в полоні. Що поробиш — навідруб відмовився співробітничати з нами! Але зараз — відпустимо. Я розпоряджуся… Як тільки буде підписано офіційний договір, нехай їде. Якщо захочете, зможете разом із ним повернутися до столиці. Ви знаєте — вона чудесна, ваша столиця, чудесна! Я там був. Уявіть собі, спочатку я думав — це щось на зразок Сан-Антоніо, тільки більше. Та де там! Мехіко — справжнє європейське місто! Великі будинки, палаци, розкішні церкви, бруковані вулиці, карети, торгівля… Ух, чорт!

Хьюстон не затихав ні на мить. Генерал Санта-Анна люб'язно кивав головою, усміхався і, здавалося, був щиро зацікавлений приємною бесідою. Насправді ж, він давно не слухав свого провожатого. «Агірре… Агірре, — думав він, — Агустін Агірре. Ось де головна небезпека! Боже мій, який я довірливий! Я завжди знав, що його слід остерігатися. Скільки років він чекає такої нагоди! Тепер він зможе знищити, стерти мене з лиця землі. І зробить це… Агірре зробить! Він на все піде, аби стати президентом Мексіки, зайняти моє місце. А дурень Хьюстон каже: «Якщо хочете — зможете вернутися до столиці разом!»… Разом — генерал Санта-Анна, який втратив цілу армію й віддав Техас в обмін на свою свободу, і поруч з ним — герой опору американським колоністам, мученик, відомий усім у столиці й Техасі полковник Агірре… Ні! Цього не може статися, не буде! В Мексіку може повернутися лише один із нас… Лише один… Агірре повинен померти! Але хто, хто зробить це?..»

— І навіть кажуть, що вашому університетові майже сто років? Скажіть, генерале, це правда?

— Майже триста, — відповів усміхаючись Санта-Анна, — двісті вісімдесят років… А пам'ятаєте, генерале, ви обіцяли мені денщика із полонених солдатів?

— Триста років? Не може бути. Ага, денщика! Певна річ, мій друже, певна річ. Вибирайте кого захочете… В якому ж році він збудований, ваш університет?

— В тисяча п'ятсот п'ятдесят третьому році, генерале. Іспанцями. Є у вас однорукий солдат, його єдина рука закована ланцюгом. Не знаю, як його звуть….

— Стривайте, стривайте! Ви кажете однорукий… у ланцюгах? Та це ЛІ відомий техаський бандит, на якого чатує шибениця!

— Я поважаю закон, генерале. Тим більше в чужій країні. І ніколи не стояв і не стоятиму на шляху правосуддя.

— Я не розумію вас… Якщо звершиться правосуддя — значить, його повісять. А в такому разі як же я зможу виконати ваше прохання? — заклопотано спитав Хьюстон. Санта-Анна сумно усміхнувся:

— Бачите, поки не підписано офіційного договору про перемир'я, цей нещасний однорукий, як громадянин Мексіки, належить мексіканському судові. Я хочу поки що полегшити його страждання.

— Гм! А ви маєте рацію… Ну хай буде по-вашому! Ех, генерале, генерале..! — Хьюстон похитав докірливо головою, змахнув руками і ляснув себе по колінах. — Ви надто чутлива людина. Надто чутлива!

— Що вдієш, мій друже, що вдієш! — Очі в генерала Санта-Анна зволожились, і він одвернувся до віконця. — Таким мене вже бог створив!..


Розділ чотирнадцятий РОЗПЛАТА


Рамон увійшов до намету генерала Санта-Анна похмурий і мовчазний. Уперто не відриваючи очей від землі, він зупинився.

Мовчанка тривала недовго. Санта-Анна встав із-за столу і підійшов до Рамона.

— Чи ти пам'ятаєш нашу останню розмову? — запитав генерал схвильовано.

Рамон поволі підвів голову. Він побачив ту саму обстановку, яка була в наметі того пам'ятного дня, коли він уперше постав перед генералом Санта-Анна. Навіть бюст Наполеона стояв на тому самому місці. І Санта-Анна такий самий — ніби нічого з того часу й не сталося, ніби й не було ні розгрому мексіканської армії, ані ганебного полону. Ніби й не висіли ще на деревах трупи тих сміливців, які відмовилися здатися на ласку переможця.

І знову, як тоді, вони стоять віч-на-віч. І знову сильно калатає серце. Але на цей раз — від гніву.

— Пам'ятаю, — хрипко сказав Рамон. Зіниці його звузилися, і погляд став нерухомий, уважний. Він дивився на Санта-Анна невідривно, як дивиться пума перед стрибком. — . Я клявся вбити зрадника! І клянуся, я вб'ю його!

Рамон говорив, і його єдина рука повільно здіймалася. Краєчком ока генерал побачив за поясом чорну колодочку ножа. Рамонові пальці вже нетерпеливо стискалися. І тоді Санта-Анна зробив те, що на його місці зробив би лише дуже досвідчений приборкувач, — він приголомшив Рамона.

— Агірре! — випалив він. — Ім'я зрадника — Агустін Агірре!

Рука безсило опустилася, та Районів погляд ще не згас. А Санта-Анна говорив далі, але вже тихо, з гіркотою:

— Для того, щоб це довідатися, я заплатив більше ніж життям. Я заплатив честю, сім'єю, друзями. Я поклявся перед богом довідатися Ім'я зрадника. А щоб взнати його, я повинен був лишитися жити. За будь-яку ціну. Навіть ціною ганьби… І я взнав це ім'я! І домігся, щоб тебе звільнили від ланцюгів і приставили до мене тільки для того, щоб сказати тобі: «Пам'ятай ім'я зрадника — Агустін Агірре. Полковник Агустін Агірре». І я сказав тобі це…

Раптом Санта-Анна відкинувся назад, рвонув свій мундир так, що відлетіли всі ґудзики й, оголивши груди, крикнув голосом, що зривався від ридань:

— А тепер убий мене! Убий! Ти ж це хотів зробити. Бери ножа й увіткни його в це стомлене серце, яке більше не хоче битися! Не хоче!..

Вражений виглядом і словами Санта-Анна, Рамон із жахом подався назад. Він стояв розгублений, присоромлений. Відчай і горе охопили його цілком, стиснули серце.

— Я не розумію, я нічого не розумію, мій генерале… Ваша величність, — ледве проказав Рамон і шалено затряс головою, так немов хотів струсити із себе якісь чіпкі, нав'язливі думки, — я проста людина і не знаю, що таке політика…

Санта-Анна випростався й обсмикнув мундир. Лише на одну мить в його очах, крізь сльози, спалахнули переможні вогники. Але в голосі бриніло горе.

— Ти кажеш правду, Рамоне. Політика нелюдська, жахлива… Заради неї люди, отакі, як Агірре, здатні на все. Вони зрадять друга, зрадять батьківщину, не погребують ані злодійством, ані вбивством… — Санта-Анна склав руки, підвів догори обличчя і голосом, що тремтів від щирого хвилювання, додав — О господи! Допоможи знищити цю людину, нехай звершиться над нею твій праведний суд!

І знову Рамон відчув себе у владі Санта-Анна, знову розвіялися сумніви, зникли тривожні думки, забулися гіркі слова докору.

— Пробачте мені, ваша величність. Горе потьмарило мій розум. Я виконаю свою клятву!

Санта-Анна відчинив шухляду в столі, дістав великий двоствольний пістоль, поцілував його і передав Районові. Сльози ще блищали на його щоках, але він говорив твердим голосом:

— Слухай мене уважно. Сьогодні я поїду в Кам'яну Підкову і візьму тебе. Тобі дадуть простий цивільний одяг. Не дивуйся нічому, що ти там побачиш. Пам'ятай — ми з тобою помщаємося за вітчизну, за наших солдатів. Заради цієї святої справи можна пожертвувати всім. Розумієш мене? Усім! Навіть сумлінням… Отже, ти сховаєшся у дворі. А після мого від'їзду… — Санта-Анна, дивлячись у вічі Районові, показав пальцем на пістоль, — і, якщо тобі пощастить урятуватися, будь на другий день в кутній кімнаті трактиру «Золота острога». Я дам про себе знати. Ну, хай береже тебе бог. Давай обнімемося.


Ніхто не зміг би сказати, що єдиним почуттям, яке зв'язувало цих двох людей, була непримиренна взаємна ненависть. Вони довго тримали в обіймах один одного, зітхали і після цього щосили терли сухі очі напахченими хустинками. Справжні сльози котилися, як завжди, лише по щоках доньї Терези. Рікардо, який у свої тринадцять років уже вважав себе мужчиною, не плакав. Але, мабуть, він — єдиний у всьому домі — був по-справжньому схвильований приїздом давнього друга сім'ї, генерала Санта-Анна.

— Боже мій, доне Антоніо! — схлипувала донья Тереза. — Подумати тільки, до чого ми дожились! Адже ми з вами стали бранцями, в'язнями цих розбійників. У нас усе відібрали, пограбували. І посуд, і фамільне срібло, і коней, і навіть конячку Рікардо. Ось уже п'ять місяців, як нас тримають під замком, — біля воріт стоять американці і нікого не випускають, окрім слуг… Ми голодуємо, доне Антоніо, голодуємо: жалюгідні шматки м'яса, просте вино і фрукти — ось наша убога їжа…

— Так, друзі мої, ми всі несемо тягар цієї жахливої війни… — зітхнув Санта-Анна. — Я також бранець, і доля моя в руках Всевишнього. Одне я знаю напевно — якщо залишуся живий, — назавжди покінчу з політикою! Після укладення миру виїду в свій маєток в Манга де Клаво, займусь господарством і вихованням дітей, — Він погладив Рікардо по голові.

— Кляті американці! — вигукнув хлопчик із щирим хвилюванням. — Ви знаєте, доне Антоніо, коли захопили фортецю, вони вбили багатьох наших солдатів. Ненавиджу я цих брудних койотів…

— Рікардо! — жахнулася донья Тереза. Блиснувши дорогими перснями, вона приклала до скронь тонкі, безкровні пальці. — Що за вирази! Ти розмовляєш як солдат!

— А я й буду солдатом! — відповів хлопчик. — Втечу з фортеці і вступлю до військової академії. А потім вернуся сюди в Техас і розквитаюся з американцями…

Донья Тереза закотила очі під лоба і простогнала:

— Замовкни зараз же! Боже мій, доне Антоніо, пробачте йому. Він у нас зовсім невихований. Агустіне, я зараз поскаржуся вашому другові. Ви розумієте, доне Антоніо, Агустін приставив до хлопчика від самого народження індіянина. Простого солдата. Дикуна. І ось вам результат — хлопчикові вже тринадцять років, а він ще й поняття не має про те, як треба розмовляти з генералом…

Полковник Агірре скривив губи в усмішці:

— Нічого… Зате цей маленький солдат навіть у полоні лишився вірним батьківщині!

Санта-Анна пересмикнув плечима, так ніби з Мехіко подув крижаний вітер.

— Так, мій друже, ти нагадав мені, що ми всі бранці. Я дав генералові Хьюстону слово офіцера, що повернуся до заходу сонця…

— Ні, доне Антоніо, — заметушилася господиня дому, — без обіду я вас не відпущу. Ходімте, там повинно бути вже все готове…

Обід минув за приємними спогадами про минуле. Агірре дивувався витримці Санта-Анна. «На що він ще сподівається, цей чоловік? — запитував він сам себе. — І чого прийшов до мене в дім? Невже розраховує на мою допомогу?» Господар дуже добре знав свого гостя, щоб вірити хоча б одному його слову. Але Санта-Анна ні про що не допитувався і не просив. Він навіть не подивував з тих гарних умов, у яких перебувала полонена сім'я Агірре. Здавалося, єдиною метою його візиту, щирою й безкорисною, було провідати друга по недолі. Невимушеною світською розмовою за столом він зачарував донью Терезу, а розповідями про походи й бої зовсім завоював серце маленького Рікардо.

Санта-Анна поїхав, ніжно і сумно розпрощавшись із сім'єю Агірре. Звичайну карету сановитого бранця супроводжував великий конвой американських кінних солдат.

А ввечері у своєму кабінеті, опустивши підборіддя на зціплені кулаки, сидів за своїм письмовим столом полковник Агірре і заклопотано думав: «Ні. Він прийшов до мене не так собі. Але для чого, для чого йому це потрібно?»

Вітер легенько гойднув полум'я свічки. Полковник неуважно підвів очі і побачив у напіврозчинених дверях дуло націленого на нього пістоля. «Ось воно що…» — встиг він подумати, і ту ж мить пролунав постріл.

Полковник зостався в тій самій позі. Очі його були напіврозплющені, і, здавалося, він не перестає думати. Лише над правою бровою в нього з'явилася невеличка чорна цятка, завбільшки з монету в один реал…

Командування техаської армії дозволило поховати полковника Агірре з воїнськими почестями.

Біля засипаної квітами труни, відкинувшись у кріслі, сиділа вдягнена в траур донья Тереза де Агірре. Вона була напівпритомна і конвульсивно, зітхала. Біля неї метушилися служниці — давали нюхати якісь флакони, обмахували віялом, гладили руки. По другий бік труни стояв Рікардо і невідривно, майже не кліпаючи, дивився в обличчя небіжчика. Хлопчина не плакав і нічого не говорив — другу добу він стояв у тій самій позі і все дивився на батька, немов йому не вірилося, що вже ніколи цей величезний, дужий чоловік не насупить сердито брів, не подасть йому руки для поцілунку, такої великої і знайомої. Ніколи більше усмішка чи гнів не викривлять цих твердих губів, які щоранку вміли так ніжно доторкатись до його голови… Хто, хто вбив його? За що?

Та ба! Ніхто цього не знав.

З того часу, як пролунав фатальний постріл, Феліпе ні на мить не покидав Рікардо. Він не втішав свого улюбленця, не казав йому ні слова. Обличчя старого було, як завжди, спокійне. Він тримався осторонь, щоб нікому не заважати, не потрапляти на очі. Але хлопчик знав — Феліпе весь час тут, із ним.

Задушливо пахло ладаном і квітами. В кімнаті було гаряче, і опецькуватий падре Амбросіо, монотонно гугнявлячи молитви, раз у раз здмухував краплинки поту, що скочувалися з носа.

Крізь напівпричинені віконниці почувся знадвору тупіт копит, вигуки вартових, рипіння воріт і гуркіт коліс. Різко розчинилися двері, і до кімнати вбіг Санта-Анна. Він був розкуйовджений, у розстебнутому мундирі і важко дихав. Непорушно завмерши перед труною, він дивився широко розкритими, сповненими жаху очима на того, кого так недавно обнімав і називав своїм кращим другом.

— Значить, правда… Вбитий. Вбитий… — розгублено пробурмотів він і ридаючи кинувся на груди полковникові.

І тільки тоді вперше заплакав Рікардо. Злими, пекучими слізьми. Так само, як того дня, коли покарали старого Феліпе. Він плакав, скреготав зубами і, не тямлячи себе, бив кулачком по віку труни.

Санта-Анна підійшов до хлопчика, обняв його.

— Клянусь тілом Христовим, — втамувавши сльози, сказав він схвильовано, — доки я живий, ніколи не покину тебе. Не плач, мій маленький друже, ми помстимося за нього!

Гримкочучи острогами, до кабінету ввійшло двоє американських офіцерів. Генерал Хьюстон, хоча й удруге дозволив поїздку своєму бранцеві в Кам'яну Підкову, наказав, проте, суворо його конвоювати і не спускати з ока ні на хвилину. Побачивши американців, Рікардо перестав плакати.

— Це вони, доне Антоніо, вони вбили татка! — конвульсивно схлипуючи, хлопчина з ненавистю дивився на прибулих. — Тато ніколи їх не любив, і вони за це його вбили…

— Тихіше, тихіше, мій любий, — шепотів Санта-Анна. Він нахилився і зовсім пошепки промовив, зазираючи Рікардо в самі очі: — Скажи мені, Рікардо, хто у вас найвідданіший друг у домі? Такий, який життя свого не пошкодував би…

— Феліпе! — випалив Рікардо. — Он він стоїть! Ми втечемо, еге? І ви з нами, доне Антоніо! Звідси є вихід, який знає лише Феліпе. Він знає… може все… От тільки татко не дозволяв. Треба тікати, доне Антоніо, втікати! А маму візьмемо. Я не залишуся з цими вбивцями…

Санта-Анна поцілував хлопчину в голову і підійшов до мовчазного старого солдата.

— Твого полковника, — прошепотів він, — твого полковника вбив безрукий бандит, на прізвисько Манко. Негідник сидить зараз у кутній кімнаті трактиру «Золота острога». Іди, мій друже, ти мусиш виконати свій обов'язок!

Старий Феліпе не відповів і навіть не змінився на обличчі. Можна було подумати, що він нічого не чув, коли б не тривожний погляд, який він кинув на Рікардо перед тим, як вийшов із кімнати. Старий знав, що в його улюбленця дуже тонкий слух…


Кутня кімната в трактирі «Золота острога» була без вікон. Саме ця обставина і два виходи, один із яких вів у гральний зал, а другий — в темну безлюдну вуличку, цілком влаштовували тих, хто наймав це приміщення. Тут відбувались таємні побачення, збиралися люди, які мали важливі причини не показуватися публічно, велась солідна картярська гра. Звідси нерідко виносили чиєсь продірявлене кулями тіло і викидали на дорогу. Великий стіл, обставлений стільцями, продавлена кушетка, застелена брудним сарапе, — ось і все, що стояло в цій кімнаті. Що ж до освітлення, то для картярських гравців і для ділових побачень воно було ідеальне — посеред столу з шийки залитої воском пляшки стирчав недогарок товстої церковної свічки.

Другий день очікував Рамон вістей від Санта-Анна. Він мав зустрітися з генералом. Неодмінно! Свою клятву він виконав, але сумніви, як і раніше, не давали йому супокою. Він ставив собі десятки запитань і не знаходив на них відповіді. Знову і знову він думав про непотрібні жертви при взятті Аламоса, про півнячі бої в поході, про причини поразки при Сан-Хасінто, про загиблих і взятих у полон солдатів, яким так і не видали платні… І чогось щоразу, як збирався рішуче запитати про це генерала Санта-Анна, — завжди щось заважало. Але цього разу він спитає, зажадає від нього пояснення. Він має на це право! І якщо сумніви підтвердяться, що він був лише іграшкою в руках генерала Санта-Анна…

Нетерпляче, як звір у клітці, Рамон метався по кімнаті. Мерехтливе полум'я свічки відбивало на стінах величезну зламану тінь. Щоб якось розвіятися, він змушував себе думати про щось інше. Адже тут, в Накогдочес, жила його сестра і небіж Хуаніто. Кмітливий хлопець! Зовсім недавно, перед тим як піти в армію генерала Санта-Анна, Рамон провідав сестру…

«Дядьку Рамоне, — благав його тоді маленький Хуан, — візьміть мене із собою! Я теж хочу помститися за тата. І бити колоністів. Як… як… Манко!»

«Як Манко! — з гіркотою подумав Рамон. — А хто такий Манко? Яке добре діло зробив він у своєму житті! Нічого! Був простим бандитом. Дурним бандитом, який хотів домогтися справедливості для народу, а сам зв'язав свою долю з тими, для кого простий народ не кращий за бидло… Ні! За справедливість треба боротися не так, як це робив Манко. Треба…»

Двері, які виходили на вулицю, розчинилися навстіж від різкого удару.

До кімнати ніхто не ввійшов, але в темному прорізі дверей ясно окреслився силует людини. Рамон зрозумів, що, лишаючись у затінку, людина його чудово бачить. Вихопивши з-за пояса пістоль, він ударом ноги перекинув стола. Свічка погасла.

В кімнаті стало темніше, ніж на вулиці, і він побачив освітленого місяцем старого з пістолетом у руці і хлопчину, який намагався вирвати в нього зброю.

«Хуан! — майнуло в свідомості. — Небіж…»

Старого він також упізнав — це був слуга з Кам'яної Підкови.

— Відійди, Хуане! — скрикнув Рамон. Він не міг стріляти, боячись, що поцілить у хлопця. — Відійди! Відій…

Пролунав постріл. Рамон відчув сильний поштовх у груди, вдарився спиною об двері, які вели в приміщення, і впав на середину яскраво освітленого салону. В самісіньку гущу п'яних і тих, що танцювали. Гриміла музика, не вгавали крики, сміх і лайка. Ніхто не звернув уваги ні на постріл, ні на Рамона, який насилу підвівся на ноги, непевною ходою перетнув залу і вийшов на вулицю.

Нічого дивного не було в тому, що людина, побувавши в «Золотій острозі», ледве на ногах стоїть, падає, знову з зусиллям підводиться і бреде по бездоріжжю бозна-куди.

Коли Рамон отямився, його не здивувало, що над ним схилилися знайомі обличчя сестри і небожа. Він уже бачив їх, але… Коли це було? Давно чи тільки-но? Він добре пам'ятає, що тоді теж сонячне світло пробивалося крізь плетені стіни хатини. І також, як тепер, яскраві золоті пасмуги лежали на втоптаній земляній долівці. І на столі. І на ліжку, на якому він лежав… Так. Усе це вже він бачив…

Він не відчував ніякісінького болю. Лише страшенно паморочилося в голові і тіло здалося таким важким, що неможливо було поворухнутися. І в вухах весь час стояв шум водопаду… Він неясно пригадував те, що трапилося в «Золотій острозі», — він бачив старого й Хуана, який намагався вирвати в нього пістолет… Не пам'ятав він лише, як вийшов з трактиру і як опинився тут…

Сестра втирала сльози і щось йому казала. Але він не чув — заважав шум в вухах.

«Не плач», — хотів сказати Рамон, але йому вдалося тільки ворухнути устами: в роті було сухо і язик не слухався.

Хуан, уважно стежачи за кожним дядьковим рухом, швиденько підніс до його губів глиняну кварту. В хлопчика тремтіли руки. Рамон зробив ковток — одразу ж гострий нестерпний біль пронизав йому груди й остаточно прояснив свідомість. Коли біль угамувався, Рамон знову спробував заговорити:

— Хуане… — сказав він, і звук власного голосу пролунав десь іздалека. — Той старий… Як ти дізнався…

Сестра заплакала і щось сказала Хуанові. Рамон почув лише одно слово: марить…

Хлопчик освіжив йому обличчя мокрою шматиною. Але Рамон не марив, ні. Думки його були ясні, як ніколи. Він усе пам'ятав, усе… І навіть те, про що він думав перед тим, як розчинилися двері. Він думав про Хуана, про свого маленького небожа, який хотів бути таким само, як він, Манко. І ще він думав про себе, про те, що він нічого в житті не домігся. А потім, коли відчинилися двері і старий вистрелив, він пам'ятає, як вирішив знайти Хуана. Знайти хоч би там що. І сказати… Сказати, що так боротися не можна, що треба інакше… Хуан розумний хлопчик. І хоробрий. Він зрозуміє. Тільки треба встигнути, встигнути все сказати…

— Пити! — майже крикнув Рамон. — Швидше…

Кожен ковток викликав у нього неймовірний біль, але він пив, тому що боявся знепритомніти, йому здавалося, що лише біль міг утримати в ньому життя. Він дихав важко, уривчасто, але міг говорити.

— Хуане, — почав він напруженим свистячим шепотом, — ти знаєш, я був бандитом. Я хотів справедливості для пеонів, для всіх нас. Але я не знаю… не знав, як треба боротись. А зрозумів це надто пізно… Надто пізно… Слухай мене, мій хлопчику! Слухай уважно… — Він заплющив очі. Голос його зовсім ослаб, і думки почали плутатися.

Ледве стримуючи сльози, Хуаніто нахилився до вмираючого, стараючись запам'ятати кожне його слово.

— Я знаю, — говорив далі Рамон, — ти запальний. Як твій батько. Як я. Ти не будеш рабом. Ні, не зможеш бути рабом… Битися! Треба битися, Хуане! Простих людей багато, і вони сильні. Сильні! Але… вони не знають своєї сили. Поясни їм, Хуане. Поясни їм! Я… я не зумів. А ти зроби це, обіцяй… Обіцяй мені.

Рамон замовк. Губи його зовсім почорніли. Він помирав тяжко, в муках. Сьогодні вперше він опритомнів. Три дні був без пам'яті і марив. Говорив про Хуана, про якогось старого, лаяв Крафта і генерала Санта-Анна і ночами кричав страшним голосом: «Відійди, Хуане, відійди, не заважай стріляти!» А потім метався: «Нічого, мій хлопчику, я знаю — ти хотів мене врятувати, ти хотів урятувати свого дядька…»

Аделіна покликала Товсту Хосефу. Стара чаклунка оглянула пораненого і сказала:

— Рана погана, але не це страшно. Манко ж бандит. Священик не запричастить його — ось що погано…

Вона міцно заплющила очі і, розхитуючись з боку на бік, пробурмотіла якусь чудну молитву. Потім перехрестилась і нерішуче, немов остерігаючись, стала розплющувати очі і прислухатися…

— Треба спіймати лісового голуба, — проказала вона уривчасто, ніби пояснювала якісь лише їй самій видимі знаки, — і відпустити його на волю, коли твій брат почне помирати. Тоді його душа разом з божим птахом здійметься в небо і попаде в рай…

І ось тепер Хуаніто стояв на порозі халупи і притискав до мокрої від сліз щоки переляканого птаха ніжно-сірого кольору. Маленьке серце в пташки билося часто-часто. Хлопчик дивився на матір. Аделіна молилася навколішки біля постелі, але раптом урвала молитву й, упавши братові на груди, скрикнула.

Хуаніто випустив голуба. Птах зробив коло і полетів у той бік, де на обрії, наче весняна хмара, синіла смуга лісу.


ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший АД'ЮТАНТ ГЕНЕРАЛА САНТА-АННА


Ні, не так думав почати свою військову кар'єру лейтенант Рікардо Агірре!

Як і всі офіцери, що закінчили військову академію в цьому, 1843 році він готувався до великих, серйозних подій — Мексіка рішуче відмовлялася визнавати «незалежну Техаську республіку». Але тільки війна могла дати привід Сполученим Штатам Америки для приєднання Техасу і відвертого вторгнення в Мексіку. «Ми не можемо допустити, щоб Техас і Каліфорнія дістались англійцям чи французам, — зовсім знахабніло заявляли американські політики. — Америка для американців!»

Такі взаємини між Мексікою та її північним сусідом довго тривати не могли. Але поступитися вимогам США — віддати Техас — означало відкрити їм доступ до всієї Мексіки. Це розумів кожен мексіканець.

Так вважав і Рікардо Агірре — Мексіка ніколи не повинна стати колонією Сполучених Штатів. Якщо треба — будемо битися! Битися на смерть!

І раптом цей лист!

«… Ти пам'ятаєш, дорогий хлопчику, — писав йому генерал Санта-Анна, — що вісім років тому я поклявся на могилі твого батька і мого кращого друга, так безглуздо загиблого від руки мерзенного бандита, бути твоїм наставником, другом, покровителем. Я обіцяв твоїй матері ніколи не покидати тебе. Але, як тобі відомо, чотири роки тому, захищаючи вітчизну від її ворогів, я зостався без ноги і надовго вийшов із ладу… Тепер Всевишній захотів, щоб я знову віддав усього себе вітчизні і народові. Нехай звершиться воля його…

Сьогодні, мій хлопчику, мені, як ніколи, потрібні віддані люди. Ось чому я звертаюся до тебе…»

Так, замість гіркого диму похідних вогнищ, замість гучних канонад, гуркоту стрілянини і свисту шабель — зніжене життя одного з численних ад'ютантів президента республіки: вкрадливі голоси, м'які килими, прийоми, бали, інтриги, плітки…

«… До мого приїзду в столицю, — говорилося далі в листі, — прошу тебе взяти півсотні солдатів і вирушити в Сімпанго (це недалечко від столиці — за день доїдеш), в ранчо дона Бартоломео Прадо — родича мого доброго приятеля. Там збунтувалися пеони. Ти, звичайно, розумієш — не можна допустити, щоб у такий важкий для вітчизни час чинилося безладдя. Будь твердий і рішучий, мій хлопчику…»

Ні, ні. Не так думав розпочати свою військову кар'єру лейтенант Рікардо Агірре!


Всі тридцять два солдати знали, що для молодого лейтенанта це перше самостійне завдання. Похитуючись у сідлах, вони з цікавістю стежили за ним. Він їхав попереду, оминаючи маїсові поля і плантації магею, а потім, коли почався спуск у долину[23], зійшов з дороги і впевнено пробирався лісом, що густо поріс на схилах гір. Одразу стало прохолодніше. Але тиша спеки змінилася безперервним гулом ґедзів і комарів. Коні зафоркали, замахали головами. На деревах і кущах замерехтіли сонячні зайчики, схожі на великих жовтих метеликів із тріпотливими крильцями. Суцільний килим ніжно-зеленого, пухнастого папоротнику прикривав собою землю, стовбури повалених дерев і лісові струмки. Пахло сирістю і дикою магнолією. Коні обережно намацували копитами слизький грунт і навіть перестали щосили хльоскати себе хвостом.

Не сміючи розмовляти в присутності офіцера, солдати, які їхали слідом за Рікардо, перекидалися тихими, уривчастими фразами. На весь голос перемовлялися лише ті, хто їхав позаду.

Літній капрал з густими шовковистими вусами їхав найближче до Рікардо. Оглянувшись на товаришів, він безмовно кивнув на нього, підтягнувся, підкрутив вуса:

— Гарно сидить у сідлі. Молодець!

— Ну, дияволе! — занадто сердито і голосно вилаяв свого коня смаглявий, майже чорний солдат. Він так сіпонув за повід, що худа шкапа з більмом на оці осіла на задні ноги. Звернувши на себе увагу товаришів, він сказав тихо, ні на кого не дивлячись — Карамба! Давно пора відпочити…

Капрал порівнявся з солдатом і сердито прошепотів:

— Сеньйор лейтенант ще жодного разу не пив із фляги — дарма що з панів, а ти, здоровий бицюра, вже стогнеш… Гляди мені! — Коли він говорив, його вуса роздувались і слова звучали глухо.

— Та я нічого, мій капрале, просто замучився з оцим однооким дияволом!

На крутому спуску коні спотикалися й ковзались. Але битим шляхом дорога була вдвічі довша та й довелося б їхати під пекучим сонцем.

Ліс закінчився якось одразу. В очі вдарило сліпуче світло. Жаль було розлучатися з прохолодою. Перед очима відкрилися неозорі рівнини — випалені сонцем дороги, пов'яле запорошене листя кукурудзи і самотні непорушні дерева.

Рікардо озирнувся. Білі мундири і солдатські каски ще більше відтіняли чорноту засмаглих облич.

— Привал! — коротко скомандував він і вправно зіскочив на землю. — Тут уже починаються володіння сеньйора Прадо. До вечора будемо на місці.

Коні похропували — зачули воду.

У косому промінні призахідного сонця маєток дона Бартоломео Прадо здавався незграбним палацом, збудованим із гігантських дитячих кубиків: товсті прямокутні стіни, чудернацькі вежі, арки, через які видно небо, і заґратовані вікна, прорізані, як попало. Величезну зачинену браму охороняли озброєні люди. Жоден із них не зняв капелюха перед молодим офіцером, не поворухнувся, щоб відчинити браму.

Рікардо під'їхав до чоловічка з товстими, вивернутими губами, одягненого краще за інших.

— Відчини, — сказав він, вдивляючись у насмішкувате, нахабне обличчя.

Чоловік озирнувся на своїх товаришів. Видно, він підморгнув їм, бо ті посміхались, і потім запитав:

— А вам навіщо?

— Капелюха, — промовив Рікардо тихо.

— Що? — скривився вартовий, не розуміючи.

— Капелюха скинь, собако, коли розмовляєш із офіцером! — Рікардо блискавично ви: хопив шаблю — і хвацьки загнутий крислатий капелюх губатого вартового відлетів набік. Якби удар припав на два пальці нижче, він зарубав би чоловіка на смерть.

Один із охоронців укріплення вистрелив у повітря. Вусатий капрал щосили вдарив коня острогами і прикрив своїм тілом лейтенанта. Солдати погрозливо оголили шаблі, але не встиг розвіятися дим від пострілу, як важка брама розчинилася. Штовхаючи один одного, із маєтку вискочила велика група озброєних вершників. В одну мить солдатів оточили — до грудей кожного з них було приставлено рушниці. Запала напружена тиша. Навіть коні стояли нерухомо. Було чутно тільки важке дихання людей та поскрипування сідел.

Але Рікардо був спокійний. Він насмішкувато дивився на свого противника. Без капелюха, із скуйовдженим волоссям, що прилипло до незасмаглого і спітнілого лоба, той мав жалюгідний і розгублений вигляд.

— Ну! Чого стоїш? Доповідай своєму господареві — хутко! — крикнув Рікардо владно, так ніби нічого й не трапилося. Тоді повернув коня і, недбало відсторонюючи кінцем шаблі рушничні дула, що перегороджували йому шлях, проїхав поміж вершниками й солдатами.

— Гей, Амбросіо! — Рікардо усміхнувся, впізнавши охриплий від ніяковості голос губатого вартового. — Піди доповіси дону Бартоломео. До нього офіцер із… Як ви зволили сказати, сеньйоре лейтенант?

— Лейтенант Рікардо Агірре — ад'ютант генерала Санта-Анна, — відповів Рікардо, не повертаючись.

— Ну, ви, дайте дорогу! Не бачите, чи що? — гнівно, щоб приховати ніяковість, загаласував на своїх людей безталанний начальник, здіймаючи свого капелюха. — Дайте дорогу панові лейтенанту!..

Бартоломео Прадо був один із тих поміщиків, які не визнають жодної влади. Життя таких людей звичайно плине в межах власного ранчо. Міста вони не люблять — надто мала там їхня сила, надто вже багато там вельмож і сановників. У своїх володіннях такий поміщик обзаводиться маленькою армією найманих бандитів і вбивць — наглядачів — і за їхньою допомогою легко перетворює пеонів на безправних рабів. Їх можна продавати, карати, і нікому немає до цього діла. Уряд ніколи не втручався в «приватні справи» поміщика, а пеонам ніколи й гадки не спадало скаржитися кому-небудь, окрім гвадалупської божої матері. В неї була така сама смаглява шкіра, таке саме блискуче чорне волосся, такі ж великі сумні очі.

Рідко, дуже рідко бунтували пеони. А якщо й бунтували, то розплачувалися за це своїм життям.

Рікардо дав команду спішитися, зіскочив сам з коня і, очікуючи запросин до господи, прогулювався по подвір'ю.

Подвір'я, нащось перегороджене товстими кам'яними мурами із величезними арками, було порожнє — ані квітів, ані дерев. Уздовж стін прогулювались озброєні люди. Лише в одному місці Рікардо помітив щось схоже на кулеподібні рослини. Очевидно, їх посадили недавно, бо скрізь купами лежала викопана земля і валялися заступи. Спонукуваний скорше нудьгою, аніж цікавістю, він підійшов до посадок… І здригнувся!

Те, що здалося йому рослинами, виявилося закопаними по груди людьми. Живими людьми! Але здригнувся Рікардо найбільше від несподіванки. Адже він знав з дитинства — такий спосіб розправи застосовувався нерідко. Так карали пеонів, які вчиняли щонайтяжчу з провин: здіймали руку на свого володаря.

Їх було шестеро. На землі перед обличчям кожного стояла глиняна чаша, по вінця налита водою. Голови жадібно тяглися до води, напівзаплющені очі були нерухомі, коротке важке дихання брижило поверхню води і ще більше сушило запорошені губи. Це було одне з найтяжчих катувань — катування спрагою..

Рікардо не був сентиментальний і не терпів малодушності ані в себе, ані в інших. Він ступив крок уперед, нахилився й глянув у обличчя пеона, що був закопаний найближче. Це був молодий парубок з тонким носом і вилицями, порослими рідкою щетиною.

«Другий день… — визначив Рікардо, — уже й не пітніє».

Пеон злегка відкинув голову й повільно підняв повіки. Його невидющий погляд, немов затягнутий каламутною плівкою, раптом ожив. Великими зеленастими очима він з подивом дивився на Рікардо і ледве помітно ворушив спраглими губами, очевидно, силкуючись щось Сказати.

Це було неприємне видовище, і Рікардо з полегкістю відвернувся, коли почув за спиною чийсь хрипкуватий голос.

— Будьте ласкаві, сеньйоре лейтенант, заходьте до господи, сеньйоре лейтенант. Вас запрошують. — Це був губатий вартовий. Він м'яв у руках капелюха і мав вигляд збентеженого. — Прошу, сеньйоре лейтенант… Ви пробачте мені, сеньйоре… — бурмотів він, дивлячись собі під ноги. — Не кажіть господареві, дону Бартоломео, про те, що… Ну, про те, що трапилося біля воріт! Дуже, дуже вас прошу, сеньйоре лейтенант!

Рікардо махнув рукою і, притримуючи шаблю, легкою, пружною ходою попрямував до будинку. Він уже підіймався по кам'яних сходах тераси, що вели у внутрішні апартаменти, коли назустріч йому вийшов опецькуватий неохайно одягнутий чоловік із вирячкуватими очима. Він підходив до Рікардо з розкритими обіймами. Смагляве обличчя з обвислими щоками було складене в солоденьку плаксиву гримасу. Товстун силкувався вдавати радісного, зворушеного до сліз господаря.

Але Рікардо дуже добре знав, як слід триматися, щоб охолодити цей нав'язливий, провінційний захват, настільки гарячий, наскільки й нещирий. На середині тераси він раптово зупинився, стукнув піхвами шаблі по кам'яних плитках так гучно, що з численних зліплених попід стелею гнізд із тривожним писком повилітали ластівки. Потім клацнув каблуками, пронизливо дзенькнувши острогами, випнув груди і хвацько приклав долоню до скроні. Так, набундючившись, мов індик, він стояв перед приголомшеним доном Бартоломео Прадо.

Не знаючи, що робити з простягнутими руками, поміщик спробував спочатку нахилитися в незграбному реверансі, а потім по-лакейськи нахилив голову й, опустивши руки вздовж тулуба, самими лише долонями показував шлях у свої покої, задкував і бурмотів:

— Дуже приємно, будь ласка… Дуже приємно… Дуже приємно…

— Лейтенант Рікардо Агірре! — гаркнув Рікардо по-військовому і різко подав пряму, як лопата, долоню.

— Спасибі, всі здорові… Дуже приємно… — зовсім розгубився поміщик і боязко, двома пальцями потиснув гостеву руку.

За спиною господаря дому, безмовний і безликий, як тінь, стояв чоловік. Судячи з виразу порожніх, байдужих очей і важкого пістолета за поясом, це був пістолеро — особистий охоронець дона Бартоломео Прадо. Він зірко стежив за тими, хто розмовляє з господарем. Байдуже, хто це був — «друг чи ворог.

Досить було господаревого кивка, щоб пістолеро, ні миті не вагаючися, розрядив свій пістолет у людину.

В передпокої величезного будинку панувало безладдя — на спинках стільців висіли оздоблені сріблом гнуздечки, остроги, а в розчинених навстіж скринях лежав зім'ятий одяг, валялися капелюхи і сарапе. Задушливо пахло воском, їжею і конячим потом. Із внутрішніх покоїв чутно було поквапливе човгання ніг і уривчасту, приглушену розмову.

Дон Бартоломео все задкував, спотикаючись.

— Прошу. До кабінету. Прошу. Будь ласка. До кабінету… — повторював він одне й те саме.

Кабінет не мав нічого спільного з тим, що мається на увазі під цією назвою. Тут не було ані письмового стола, ані чорнила, ані клаптика паперу. Єдина книжка — старовинна біблія в шкіряній оправі з обідраним перламутровим хрестом на обкладинці — лежала на круглому столику. Підлога встелена саморобними вовняними килимами, а вздовж стін — дерев'яні скрині найхимерніших форм і розмірів. У цій господі скрині, очевидно, правили за шафи, стільці, буфети і навіть дивани. І лише посеред кімнати, біля столика з біблією, стояло масивне дерев'яне крісло, накрите шкурою з ягуара.

Рікардо знав, що в поміщицькій господі таке крісло — святиня. Ніхто, крім господаря, не сміє в нього сідати. Він навіть уявив собі, як товстий, самовдоволений і, напевне, жорстокий дон Бартоломео сидить розвалившись у цій подобі трону і розпоряджається по господарству, гримає на челядь і вершить суд над пеонами, які приходять клястися на біблії, що сумлінно відроблять борги…

І, коли господар зробив широкий жест рукою, запрошуючи свого гостя сісти, Рікардо злегка нахилив голову і, приховуючи лукаву посмішку, рішуче сів… у крісло!

Не даючи отямитися розгубленому господареві, молодий офіцер одразу ж приступив до ділової розмови. З бездоганною ґречністю він ставив запитання, а господар дому, сидячи на краєчку скрині і зчепивши на животі пальці, внизані саморобними срібними перснями, догідливо відповів:

— Цілком вірно, сеньйоре лейтенант, два тижні тому збунтувалися пеони. Вони вічно чимсь незадоволені, ці негідники… Розграбували склад із зерном і вбили трьох моїх кращих наглядачів… Думаю, що їх не більше двох сотень… Ні, ні! Зброї в них немає, окрім мачете, звичайно! Але позавчора ми дали їм перцю! На все життя запам'ятають!.. Ви маєте рацію, сеньйоре лейтенант, це і є вони. Заводіїв піймали вчора вранці, чотирьох убили на місці, а двоє поранених умерли. Решту я звелів закопати… Що? Аякже, отаман у них є! Його звуть Хуан Маркадо. Парубок із дальніх плантацій магею[24]. Він працює в мене зовсім недавно… Звідки?.. Та, кажуть, з Техасу…

— Он як? — перепитав Рікардо із цікавістю. — З Техасу? Але Маркадо — це, певне, прізвисько? В нього є яка-небудь особлива прикмета?

— Напевне, хе, хе! Справді… Можливо… Інакше навіщо прозивати людину Міченою. Але він із Техасу, це напевне! Тепер звідти багато тікає…

— Ви його не впіймали, цього техасця?

Дон Бартоломео смішно випнув губи і ввібрав голову в плечі.

— Та в тім-то й річ, сеньйоре лейтенант, що я й сам не знаю! Ані я, ані тутешні наглядачі ніколи його не бачили… Він же з моїх дальніх плантацій, що біля Тескоко — там я розводжу магей… А ті кляті пеони, яких я звелів закопати, мовчать. Другу добу мовчать! Але нічого… Завтра має приїхати наглядач із Тескоко. Цей усіх розпізнає! І якщо тільки серед них Маркадо…

«Мені доведеться його розстріляти, — подумав Рікардо, — як бунтівника… Такий закон…» Ще ніколи йому не доводилося брати участі в таких справах, дуже звичних для кадрового офіцера мексіканської армії. В бою у нього не здригнулась би рука, а тут… Тим більше, це техасець, земляк. Ні! Треба як-небудь відкрутитися від цієї брудної справи…

— Ну що ж! Виходить, ви прекрасно справились із своїми пеонами! — з вдаваним зачудуванням вигукнув Рікардо, знаючи, які ласі на лестощі люди типу дона Бартоломео Прадо. Та й справді, бунт пеонів було вже ліквідовано. — Ви, мабуть, найсильніша людина в окрузі, — говорив він далі, вміло зображаючи захоплення господарем дому. — Я так і доповім у столиці: «Дон Бартоломео Прадо, — скажу я президентові республіки, — нічиєї допомоги не потребує. Це хоробра людина!»

Поміщикове обличчя розпливлося в самовдоволеній усмішці. Він встав, перевальцем підійшов до Рікардо і, по-панібратськи ляснувши його по плечу, підморгнув:

— А ви, мій голубе, думали, що дон Бартоломео Прадо беззахисне пташеня! Я їх усіх ось де тримаю, клятих! — Він стиснув пухкий кулак, і його бичачі очі налилися кров'ю. — Бунтувати надумалися! Завтра я покажу. Я їм усім покажу… А цього диявола Маркадо своїм судом, своїм…

— Ну ось і гаразд! — поспішив висловитися Рікардо. — Значить, ми сьогодні ж поїдемо, і я доповім президентові…

Але поміщик навідруб відмовився відпустити свого гостя того ж дня.

— Е ні, сеньйоре лейтенант. Зараз ми повечеряємо, ви в мене переночуєте, а завтра як собі схочете…

— Але, сеньйоре Прадо, в мене ж солдати…

— І коней, і солдатів також нагодуємо. Та ще й так, щоб надовго запам'ятали ранчо дона Бартоломео Прадо!

Відведена для молодого офіцера кімната містилася в окремому флігелі, близькому до будинку, і в ній було добре видно сліди поспішного прибирання — цегляну долівку було нашвидкуруч закидано саморобними килимами найрізноманітніших барв та розмірів, стіни завішено різноколірними сарапе. Ліжко, високе, із грубою периною, горою подушок і покривалом із найтонших мережив було, без сумніву, перенесене із якоїсь дівочої спальні. На подушках лежало овальне дзеркало, прибране яскравими стрічками. Пахло парфумами.

— Порядкуйте — це ваша господа, а я — покірний слуга, — кланявся поміщик, стоячи біля порога кімнати.

За його спиною витягував шию похмурий тупий пістолеро.

Господар дому пішов. Вусатий капрал приніс глечик із водою і велику глиняну миску. Він підозріливо оглянув з усіх боків ліжко, потягнув носом повітря і незадоволено скривився. Рікардо засміявся:

— Нічого, Санчес! Завтра звідси виберемося. Ніч якось перебудемо, — та й додому!

— Слухаю, мій лейтенанте! Однак, тут і за одну ніч можна задихнутися. Надто вже смердить… Це в них, мабуть, настій, щоб давити бліх чи скорпіонів…

— … чи молодих офіцерів, — засміявся Рікардо, стягуючи через голову сорочку. — Але в одному, Санчес, ти маєш рацію: мужчині не слід спати на дівочому ліжку. Принесеш мені сідло і сарапе і постелиш долі під вікном. Ну, а тепер лий!

Рікардо не боявся крижаної, аж пекучої, води із джерела. Він підставляв спину, голову й енергійно тер груди. Капрал не криючись милувався сильним, м'язистим тілом молодого життєрадісного лейтенанта. Ті офіцери, яких він знав, були бундючні, зніжені і жорстокі люди. Ні, цей не такий…

Рікардо одягнувся, вклав у руки капралові дзеркало і почав причісуватися. Санчес із подивом замітив, що рука з гребінцем рухається все повільніше і обличчя лейтенанта поступово стає якимсь заклопотаним.

— Може, мій лейтенант відпочине перед вечерею, — по-своєму витлумачив вусатий капрал зміну настрою в командира. — Я миттю застелю…

Рікардо нічого не відповів. Він рішуче встав і подався геть із кімнати. Розгублений капрал пішов навздогін.

Було ще видно. На небосхилі, залитому останнім промінням сонця, вже ясно окреслювався місяць. Маленький, прозорий, він був схожий на крихітну забуту хмарину…

Швидкими кроками Рікардо попрямував у ту частину подвір'я, де було закопано людей, і зупинився біля пеона, який зацікавив його вранці.

— Хто… хто ти?.. — пробурмотів він тихо й заклопотано.

Пеонова голова схилилася до землі, майже торкаючись наповненої водою чаші. З великим зусиллям він підвів голову і глянув на Рікардо. Цього разу спокійно. Навіть трохи глузливо.

Рікардо озирнувся. Чекаючи наказів, поряд стояв капрал Санчес. З протилежного кінця подвір'я підходив озброєний чоловік, видно, той, що охороняв бранців.

Прибравши байдужої пози, Рікардо носком чобота непомітно підсунув чашу з водою до спраглих губів молодого пеона. При цьому він пильно глянув на капрала і потім ледве помітно скосив очі в бік вартового.

Санчес зрозумів свого командира. Лукаво блиснувши очима, він подався назустріч лютому на вигляд охоронцеві, радісно розставив руки і захоплено заголосив:

— Куме! Дорогий! Кого я бачу! Та хіба ж я міг сподіватися! Невже ти мене не впізнаєш? Це ж я — Ансельмо Санчес, твій кум!

Поки вусатий капрал тиснув у обіймах спантеличеного вартового, повертаючи його спиною до лейтенанта, молодий пеон жадібно пив воду. Він висушив усю чашу і тепер важко дихав, неспроможний промовити й слова. Він дивився на Рікардо напруженим, страдницьким поглядом.

— Спасибі, сеньйоре… — промовив він хрипким голосом.

Рікардо запитав нерішуче:

— А хто тут із Техасу?..

Пеон мовчав і пильно дивився на молодого лейтенанта, тоді тихо, але виразно промовив:

— Я, сеньйоре лейтенант. Я Хуан Маркадо із Техасу.

— Та ні, я ж питаю не тому, що… — зніяковів Рікардо, — просто я теж із Техасу і подумав… Я син полковника Агірре — може, чув?

Пеон щось відповів, але Рікардо не зрозумів. Усе ближче було чутно гучні, збуджені голоси:

— Та відчепися ти від мене, ради святої діви Марії! Що ти вчепився як кліщ! Кажу, не знаю я тебе зовсім. Не знаю! І нема в мене ніякого кума. Відчепися!

— А чого ти штовхаєшся? По-твоєму, якщо людина обізналась, то її можна штурхати, еге? Може, ще й битися полізеш? Ні-ні. Ти від мене не відвертайся, а скажи прямо — хіба в тому, що я обізнався, якийсь гріх?

Рікардо пішов назустріч їм. Але так «незграбно», що спіткнувся об порожню чашку і розбив її. Тепер не лишалося жодних слідів «злочину»…


Розділ другий РОЗЛИТЕ ВИНО


Вечерю було обставлено з провінційною пишністю. Високо в стіні, в неглибокій закопченій ніші, стояв старовинний бронзовий канделябр — одинадцять товстих свічок добре освітлювали кімнату. За величезним столом сиділо багато людей. Всі вони — і жінки, і чоловіки, і діти — здалися Рікардо копією дона Бартоломео Прадо: у всіх були вирячені очі, короткі, задерті носи і м'які обвислі щоки.

Їли жадібно і зосереджено. Розмова велась уривками. Говорили головним чином про їжу. Їжа справді була смачна — з нагоди приїзду столичного гостя було подано традиційний моле. Великі шматки індичого м'яса тонули в чорному і густому шоколадному соусі, щедро приправленому прянощами.

Приготування цієї страви, особливо в провінції, пов'язане з дотриманням строгого ритуалу: соус моле не можна мішати як попало; крий боже поколотити його чи, ще гірше, взяти ложку лівою рукою. І мішати треба праворуч, обов'язково в один бік. Соус моле готує лише дівчина, і лише наречена. Недарма наречений судить про якості своєї нареченої і по тому, як вона варить цей соус.

Підсміюючись у душі з наївності провінційних звичаїв, Рікардо прибрав найсерйознішого вигляду.

«Цікаво, — думав він, — дуже навіть цікаво — хто вона?» Він озирнув стіл: дитячі носики, задерті носи дорослих, плямкаючі роти…

Правила ввічливості зобов'язували гостя виголосити перший тост.

— За здоров'я чарівної сеньйорити… — Рікардо обвів очима присутніх. «Біс його зна, де ж вона…» — Я п'ю за ту, котра… котра… — він усе ще не міг знайти призвідці урочистості, — котра зготувала… так чудово зготувала цю божественну страву!

І тут діти заплескали в долоні, закричали:

— За Долорес, за Долорес!

— За сеньйориту Долорес! — вигукнув Рікардо.

Щокаті, кирпаті діти заверещали від захоплення. Глава сім'ї замахнувся на них обгризеною індичою ніжкою і, плямкаючи, промовив, киваючи в далекий кут столу:

— Чого ж ти… До тебе ж звертаються, Долорес. Ну, встань, встань! Встань, дурненька, встань, тобі кажуть!

Їй було років з вісімнадцять. Так, так. Не більше. Вона мала всі риси сімейства Прадо: червоні щоки, кирпатий ніс… ні — щічки, носик… і очі. Господи, які очі! Які прекрасні очі!

Вона піднесла келих.

Рікардо обійшов стіл, щоб цокнутися з нею. Він простягнув свій келих надто поривчасто. Вино залило скатертину, великими краплинами забризкало сукню дівчини.

— Розлили вино, розлили вино! — загаласували позамурзувані соусом діти. — Розлили вино, розлили вино!

Глава сім'ї усміхнувся. Цього разу він не спиняв дітей. А ще не старий, але вже забрезклий чоловік із обвислими щоками, в якому можна було безпомилково вгадати старшого господаревого сина, засміявся:

— Ги, ги. Це перед весіллям, перед весіллям. Хто кого облив, той на тому ожениться… Ги, ги!

Діти посхоплювалися з місць і, немов заздалегідь змовившись, проспівали хором:


Хто вином облив дівочу сукню, захмелілий,
В того будемо гуляти на весіллі…

… В кімнаті, яку відвели Рікардо, світив нічник. Дбайливий капрал постелив йому долі. По-похідному. Сідло правило за подушку, а сарапе — за ковдру. Рікардо взяв до рук дзеркало… Її дзеркало. Йому здалося, що він знову побачить обличчя Долорес. Але ні, це було його обличчя. Це він усміхався, це в нього блищали очі і палали щоки.

Що ж усе-таки трапилося? Після вечері Долорес гуляла з ним у парку. Вони багато говорили, сміялися… Про що вони говорили і чого сміялися, Рікардо зараз не пригадує. Він пам'ятає тільки, що їм було дуже гарно. Вони ловили світлячків, і Долорес прикрашала ними своє волосся і сукню. В темряві вона спіткнулась і вхопилася за Рікардо, щоб не впасти, а він чогось страшенно злякався і все питав, чи не забилась вона, бува. А коли вони прощалися, вона сказала тихо, дуже тихо, хоча ніхто, окрім нього, не міг почути: «Вранці, коли ви будете виїжджати, я дивитимуся з вікна…»

Рікардо вважав себе солдатом. Суворим воїном. Він не шукав кохання, не хотів його. Але щось скоїлось, і дзеркало відбиває щасливу усмішку. І не так просто її позбутися…

Нарешті зусиллям волі йому вдалося побачити в дзеркалі спокійне, впевнене обличчя солдата.

Але що це? Досить Рікардо стати серйозним, як він знову побачив у дзеркалі… Він згадав парубка з Техасу — злегка вивернуті губи, прямий, тонкий ніс і очі…

— Дивно, дуже дивно… — пробурмотів Рікардо і кинув дзеркало на ліжко, — звідки я його знаю, цього парубка? Я ж його десь бачив і не раз — клянуся богом! Алг де?

Рікардо насупився і загасив свічку. Не роздягаючись, він ліг на постіль, приготовлену Санчесом.

Слава богу, завтра він поїде. А Долорес…

Та вперті думки заступали образ Долорес: «Розстріляють… завтра розстріляють… Цього пеона, мого земляка, техасця — розстріляють… Завтра… Ні, вже сьогодні, через кілька годин…»

Неспокійне, тривожне почуття дедалі більше охоплювало Рікардо. Щось треба було придумати — негайно, зараз же….

Рішення прийшло раптово, і ту ж мить Рікардо відчув полегкість. І, як завжди, коли бував задоволений собою, почав тихенько наспівувати:


Я зробив Сонце, І-ло!
Я знайшов у своїм серці Вогонь!
Я Пітьму переміг, І-ло!
В Світі настане ясне тепло!

Розділ третій ЧАРІВНЕ ДЗЕРКАЛО


Ніч була зовсім чорна. Рікардо просувався як сліпий, витягши вперед руку, і зупинився лише тоді, коли почув тихий стогін людей, важке дихання і ліниве човгання ніг вартового. Він зрозумів — закопані в землю пеони десь тут поряд.

Кроки вартового чутно було весь час, вони то віддалялися, то наближалися. Очевидно, він ходив довкола своїх полонених. Одне коло — сто десять кроків…

Хоч як Рікардо вдивлявся в темряву, він не міг нічого розрізнити. В цю частину подвір'я налетіло особливо багато світлячків. Блимаючи своїми ясно-зеленими ліхтариками, вони зринали іноді перед самим обличчям і не тільки не допомагали щось побачити, а, здавалося, ще більше підкреслювали темряву.

Біля самої землі Рікардо помітив якісь непорушні, блідо-мерехтливі кулі. Кожна з них складалася з безлічі ледь помітних зеленастих цяток. Таких куль було шість. Молодий офіцер згадав численні розповіді індіян про таємничих зелених духів, які вночі піднімаються із землі. Зустріч з ними віщує удачу…

Раптом він збагнув: мерехтливі цятки — це звичайні світлячки, що заплутались у волоссі закопаних пеонів.

Треба лише визначити, котрий з них техасець. Але це, вже не дуже й важко. Рікардо міг тепер зорієнтуватися. Сьогодні вранці він стояв приблизно на цьому самому місці. Техасець був перший ліворуч. Значить, і зараз перший ліворуч — він, Хуан Маркадо.

Пальці Рікардо проворно перебирали тугі кільця ласо. Йому не треба було дивитися на те, що роблять руки, ще в дитинстві старий Феліпе навчив його кидати ласо на звук із зав'язаними очима. Петля повинна зашморгнутися навколо плечей…

Як тільки кроки вартового почали затихати, Рікардо кинув ласо. Почувся легкий шурхіт, нібито зовсім близько пролетів кажан.

Тонкий канат, сплетений із сириці і кінського волосу, майже беззвучно впав на землю.

Обережно і повільно Рікардо підтягував до себе ласо, поки не затяглася петля.

Вартовий зробив півкола…

Тепер лишалося найважче — Рікардо зав'язав кінець мотузки навколо стегон, вперся каблуком у землю і відкинувся назад. Він тягнув ласо плавно і сильно, потім послаблював його і знов натягував, так ніби розгойдував закопаний у землю стовп.

Дедалі виразніше лунали кроки вартового…

Ласо натягнулось як струна і засмикалося. Видно, пеон також робив зусилля, щоб визволитись із страшного полону. Руки Рікардо тремтіли. Раптом він трохи не впав — канат одразу ослаб і ліг вільно на землю. Рікардо обережно підтягнув до себе ласо, відчуваючи, що по землі тягнеться щось важке… І завмер.

Вартовий зупинився.

Правою рукою Рікардо потягнувся по заткнутий за пояс пістолет. Треба вистрелити одразу, як тільки вартовий зведе курок!

Дихання врятованої людини чутно було зовсім близько.

Вартовий голосно позіхнув і пішов собі. Він знову віддалявся…

Голе тіло знесиленого пеона було холодне, з налиплою на нього сирою землею. Повільно, уникаючи найменшого шарудіння, Рікардо звалив його собі на плече. Всю дорогу назад він пройшов так само тихо й обережно. Біля дверей своєї кімнати йому здалося, що вбік метнулася якась тінь…

Рікардо не світив світла. Він знайшов свою флягу навпомацки, підвів голову пеона і напоїв його червоним вином, розведеним водою. Потім уклав його на постіль і вкрив теплим сарапе.

Врятований пеон важко дихав і силкувався щось сказати.

— Не треба, — сказав Рікардо, — спочатку відпочинь. Потім розкажеш. І не бійся. Все гаразд…

Минуло кілька секунд. Дихання молодого пеона ставало все рівніше і спокійніше. Він промовив кволим голосом:

— Мені вже краще. Спасибі…

Рікардо сидів у темряві поряд із цією незнайомою йому людиною і переживав якесь дивне почуття. Його анітрохи не бентежили наслідки свого, здавалось би, шаленого вчинку. Він не тільки не шкодував за тим, що вчинив, але й твердо знав: не можна було інакше. І, незважаючи на те, що чудово розумів, у яке скрутне становище себе поставив і які перед ним були ще труднощі, він почувався спокійно, впевнено і навіть радісно.

— Ну, тепер можеш говорити… Розкажи про себе. — В словах Рікардо звучала не тільки цікавість і співчуття, але й та сором'язлива ніжність, яка виникає іноді між чоловіками і буває початком найміцнішої і найвідданішої дружби.

— А хіба… ви не знаєте? — пролунав у темряві схвильований голос пеона. — То навіщо ж ви тоді… — і, немов міркуючи сам із собою, закінчив: — Хоча американський лікар давно пропав… А Товста Хосефа клялася тілом Христовим, що каже правду. Ні. Стара не брехала — навіщо їй, перед смертю… Ні, ні, звичайно, ви не знали, не могли знати…

Рікардо подумав, що молодий пеон марить.

— Відпочинь, — сказав він, — потім поговоримо…

— Спасибі. Ви не думайте, що я… — Він раптом змовк і після тривалої паузи промовив розгублено: — Це так заплутано…

— Нічого, не бійся, — підбадьорив його Рікардо. — Нам ніхто не перешкодить! — І додав — Зараз вибратись із маєтку не вдасться — ти дуже кволий… Але не хвилюйся — як тільки відпочинеш, щось придумаємо.

— Гаразд. — Пеон заговорив упевненіше, немов відповідав сам собі. — Я розповім вам усе. Але почну із самого початку, інакше ви мені не повірите. Ви ж давно покинули Техас…

Те, що пеон про це знав, нітрохи не здивувало Рікардо — навряд чи хтось із техасців не знав родини Агірре.

— Ви ж давно покинули Техас, — повторив пеон, — і, можливо, не знаєте, що, коли владу там захопили американці, нам, мексіканцям, жити стало зовсім кепсько. З нами поводились гірше, ніж із чорними рабами. Полювали на нас, як на звірів. Убити мексіканця вважалося подвигом, нехай то буде чоловік чи жінка, мале чи старе. Всіх називали «дикими індіянами» і придумували про нас усілякі небилиці. Якщо вовк розривав теля — винен мексіканець. Якщо була пожежа — знову «кляті індіяни». Здохла худобина — ми отруїли… Навіть багатим мексіканським ранчеро і тим доводилося скрутно…

Якось перед різдвом п'яні колоністи привели на майдан стару товсту жінку. Мексіканку. У нас в Накогдочес її вважали чаклункою. Лікувала травами, ворожила, приймала пологи. Ніхто не знав, як її насправді звати, всі казали на неї Товста Хосефа. Ну ось вирішили її спалити, нібито за те, що вона отруїла колодязь. У когось заболів живіт, і люди пустили такий поговір… Найбільше лютувало жіноцтво. Американки. Вони подряпали Товстій Хосефі обличчя, повиривали волосся і страшенно побили. Потім прив'язали до стовпа і накидали довкола хмизу. Багато хмизу… Я все бачив з вершечка високої тополі. Мені було жаль цієї жінки. Вона товаришувала з моєю матір'ю… Ну, а в Техасі в мене був друг — ковбой, американець… Не зовсім американець, а ірландець. Є така країна — Ірландія… Красива! І люди там дуже хороші. Їх англійці та багатії також гноблять. Як нас американці і ранчеро… Ну то примчав я до нього на коні і кажу: «Тоні — його звали Тоні Галлахан — Тоні, — кажу, — там на майдані жінку хочуть спалити живцем!» А сам плачу. «Хто?» — запитує він. «Англійці!» — відповідаю. Ми з ним так називали всіх недобрих людей… Тоні недовго подумав, потім побіг у кораль[25], де маркирували бичків, вискочив на свого коня і гукає: «Відчиняй загороду і жени худобу!» Я одразу зрозумів… Ми прогнали через майдан майже триста переляканих бичків. Усі, хто там був, порозбігались, а я в сум'ятті визволив Товсту Хосефу і повіз у будинок-пустку. Там, перед смертю, вона мені сказала, що… що ми…

Всього кілька секунд вагався Хуан Марка-до, але тоді промовив твердим словом:

— … Вона розповіла мені, що ми з вами, сеньйоре лейтенант, рідні брати. Близнюки. Що з веління американського лікаря Крафта вона викрала вас у нашої матері того дня, коли ми народились, і підмінила вами народжену мертвою дитину в доньї Терези де Агірре, дружини полковника.

— Ні! — скрикнув Рікардо. — Ти брешеш, негіднику! Моя мати…

— Я кажу правду, сеньйоре лейтенант, — сказав сумно Хуан Маркадо. — Я б і сам цьому не повірив, коли б не один випадок… Ви ж не забули того, хто вбив вашого батька — тобто полковника Агірре?

— Я поклявся пристрелити, як собаку, проклятого бандита, де б я його не стрів… — промовив крізь зуби Рікардо. — Я навіть радий, що Феліпе промахнувся…

— Ні, старий не промахнувся. Він його поранив і поранив смертельно. А вам не здалося дивним, що безрукий не відстрілювався?. Ви ж були там!

— Звідки ти знаєш? — здивувався Рікардо. Обличчя його аж пашіло.

— Мені розповів сам безрукий перед смертю….

— Виходить, ти знайомий із цим мерзотником?

— Так. Він був наш дядько. Брат нашої матері і найкращий друг нашого покійного батька…

Рікардо від люті аж ударив кулаком об долоню.

— В мене немає батька, крім дона Агу-стіна Агірре і Понсе Леон! — погрозливо прошепотів він.

Але Хуан вів далі, незважаючи на слова Рікардо:

— Дядько звався Рамон. Рамон Касарес. На прізвисько Манко. Ви пам'ятаєте той день у «Золотій острозі»?

Так. Рікардо пам'ятав. Він усе пам'ятав. Це трапилося, коли Санта-Анна стояв біля батькової труни. Генерал шепнув старому Феліпе: «Вбивця твого полковника — безрукий бандит. Він ховається зараз у «Золотій острозі». Іди і виконай свій обов'язок».

Рікардо почув. Він сам хотів помститися за батькову смерть і побіг слідом за Феліпе. О! Як він благав тоді старого солдата, виривав із його рук зброю, просив!

— Ви пам'ятаєте, сеньйоре лейтенант, що безрукий не відстрілювався і все кричав: «Відійди! Відійди, Хуане, не заважай!» Пам'ятаєте? На вас він подумав, що то я… До самої смерті дядько Рамон вважав, що я намагався його врятувати… Я думав, що він марить. Весь час так думав, поки Товста Хосефа не розповіла мені… А сьогодні я переконався, що стара відьма казала правду.

Рікардо схопився на ноги. Було темно, і він не міг придивитися до рис того, хто звався його рідним братом. Та він і не хотів цього. Бо ж якщо це все правда, то він, Рікардо, не мав ніякісінького права на добре ім'я Агірре, не був сином своєї матері… Так — «своєї»! Тому що донья Тереза де Агірре і Понсе Леон була йому справжньою матір'ю. Іншої він зовсім не знає… і не хоче знати! Так, не хоче! Але, можливо, все це брехня?.. Крафт! Ось хто може все розповісти. Він його змусить говорити, мерзотника! Але ж Крафта нема… Давно нема, ні в Техасі, ніде. Зник, зник безслідно. Прокляття! А може, все це лише сон і він зараз прокинеться… Ех, навіщо, навіщо йому про це розповіли?

— Я б вам про це, можливо, ніколи не розповів… — відгадав Хуан думки Рікардо, — коли б ви були схожі на інших… Ви врятували мене, не знаючи, що ми брати. Ризикували життям, становищем… На таке не кожен піде… От я й подумав… — Хуан говорив тепер запально, — … можливо, думаю, ви не тільки мене одного, а й усіх нас жалієте — всіх пеонів… Може, думаю, ви не згодні з тим, що нас убивають, закопують у землю, продають у рабство, не вважають за людей? Скажіть, сеньйоре, скажіть хоч одне слово… Ви офіцер, учена людина… Коли б ви лишень схотіли! Нас багато, дуже багато в Мексіці! Навчіть нас, сеньйоре, як нам боротися, що робити! Ми ж — люди!

Рікардо мовчав. Він заглибився в свої думки. Тільки окремі Хуанові слова, промовлені з надзвичайною щирістю і душевним болем, доходили до його свідомості.

— … Коли ми обороняємося, нас звуть бандитами, як звали довгі роки дядька Рамона. А який же він бандит? Як тільки повірив, що Санта-Анна справедлива людина, одразу ж пішов до нього на службу і навіть був у його особистій охороні…

— Що?! Цей убивця був у його особистій охороні? — Рікардо нахилився до Хуана, немов намагався по його очах розпізнати, чи той каже правду.

— Так. Дядько Рамон був відданий генералові Санта-Анна. І лише перед смертю пожалкував за цим… Я думаю, що вашого батька… тобто полковника Агірре, дядько Рамон убив з його веління…

— Прокляття! — кожне Хуанове слово доводило Рікардо до відчаю.

— Та що ж тут дивного! — вів далі Хуан. — Дядька Рамона також убив чоловік, якому він нічого поганого не заподіяв. І мене закопували в землю такі самі пеони, як я… Ми, убогі люди, звикли робити те, що нам велять…

— Але ж Санта-Анна все життя був другом нашої сім'ї! Це ж він підказав Феліпе, де знайти безрукого. І це він зробив мене своїм ад'ютантом… Що ж ця людина могла мати проти мого батька?

— Не знаю, — відповів Хуан глухо. — Тепер нічого не доведеш. Такі сеньйори завжди дбають про те, щоб не лишати після себе слідів…

«Не смій! Не смій ображати генерала Санта-Анна!» — хотів вигукнути Рікардо, але слова застрягли у нього в горлі. А що як усе те, що говорять у народі про генерала, — правда? Про його хитрість. Про жорстокість. Про те, що він продав Техас американцям… Про це говорять і в армії, але завжди напівжартома, і не стільки осуджуючи «блискучого генерала», скільки захоплюючись і заздрячи його спритності. А сам він, Рікардо, ніколи не задумувався над тим, хто ж насправді ця могутня людина, якій він має служити вірою і правдою. Ніколи не задумувався.

— Санта-Анна… генерал Санта-Анна… невже… — бурмотів Рікардо.

В кімнаті все ще було темно. Лише вікно окреслилося сірим квадратом. Надворі почулися тривожні голоси.

Хуан дослухався, звівшись на лікоть, і гаряче прошепотів:

— Сеньйоре, що б не трапилося тепер, ніхто, жодна душа не дізнається про нашу таємницю. Клянуся моєю матір'ю!

Рікардо отямився й одразу став спокійний, як завжди в час небезпеки.

— Лежи тихо. — Він намацав у темряві Хуана і підбадьорливо погладив його долонею. — Ніхто сюди не ввійде…

Він вийшов із кімнати.

Світанок ще не настав, але зорі світили блідо, і небо стало темно-синього кольору. Кілька чоловік нишпорили по подвір'ю з ліхтарями. Неподалік від себе Рікардо помітив чийсь нерухомий силует.

— Хто тут? — запитав владно молодий офіцер.

— Я, мій лейтенанте, — відповів знайомий бадьорий голос. — Капрал Санчес.

— Ти? — здивувався Рікардо. — Г давно ти тут стоїш?

— Щойно прийшов, мій лейтенанте. Почув гомін і прибіг. — І додав з удаваною безпечністю: — Кажуть, котрийсь із тих пеонів утік… Виліз із ями і перестрибнув через мур.

— Через мур? — перепитав Рікардо.

— Так точно, мій лейтенанте! — весело відповів капрал. — Через мур! Ці телепні-вартові знайшли біля муру втікачеві сліди. Та ви не хвилюйтеся, лягайте спати. Я тут повартую до ранку. І додав тихіше: — На випадок чого, дам знати…

Санчес усе бачив. Звичайно, це була його тінь, це він метнувся тоді вбік… Він же й подбав про те, щоб відвести сліди. «Цікаво, чи помітив капрал схожість між нами тоді — вдень…» Сам Рікардо вже не сумнівався в тому, що Хуан — його брат.

Відданість солдата своєму офіцерові Рікардо вважав природною. Він міг згадати десятки випадків, коли солдати жертвували життям заради свого начальника, іноді суворої і навіть несправедливої людини, і слухали його безвідмовно й покірно. Той же самий Санчес без вагання виконає будь-яке його, Рікардо, повеління.

Але Рікардо врятував сьогодні життя простій людині, такій самій, як і Санчес. Хіба міг капрал не оцінити такого вчинку? Тепер він стоятиме на сторожі і скорше дасть себе вбити, аніж дозволить будь-кому пройти до лейтенантової кімнати.

Ось і старий добрий Феліпе… Він уже давно помер. Помер так само, як і жив, мужньо й просто… «Але ж Феліпе тут ні до чого, — спробував заперечити собі Рікардо. — Феліпе не був слугою… Не був? А той випадок… з нагайкою?» То ким же був для нього Феліпе?

Ніколи Рікардо не задумувався над тим, що люди з народу, які так слухняно йому покорялися, можуть почувати, любити і ненавидіти так само, як він сам.

Коли Рікардо повернувся до своєї кімнати, вже настав світанок. Знесилений Хуан спав. Він лежав на боці, підклавши під щоку складені докупи долоні. Рікардо пильно вдивлявся в риси його обличчя. Потім узяв дзеркало і подивився на своє відображення. Ні, звичайно, жодних сумнівів бути не могло…

І тут він згадав — дзеркало перше сказало йому правду! Воно ж і підказало план порятунку Хуана…

Треба було діяти швидко. Зараз же! Рікардо вийшов на ґанок і підкликав капрала.

— Ось що, Санчес, — сказав він йому потихеньку, — попередь вартових біля воріт: ми скоро виїдемо на пошуки втікача. Ти поїдеш попереду, поряд зі мною. Мене не обганяти і не ставити ніяких запитань. Коли підніму руку і злізу з коня — оголосиш привал. Далі я піду пішки. Сам. Мене не чекайте. Розумієш? А тепер забирай сідло і приведи коня.

— Так точно, мій лейтенанте! — з готовністю відповів Санчес. — І, коли станемо повертатися, пошлю людей наперед. Я сам з вашим конем приїду назад іншою дорогою. Та ви не завдавайте собі клопоту — все буде гаразд… — капрал розуміюче усміхнувся.

— Спасибі, друже. — Рікардо стиснув Санчесів лікоть.

— Мій лейтенанте, я принесу вам… бритву.

— Бритву? — не зрозумів спочатку Рікардо і помацав підборіддя. Але, згадавши заросле обличчя Хуана, погодився: — Так, звичайно. Принеси! Та не забудь налити флягу і роздобути чогось поїсти.

Поголений, у парадній формі, Хуан був точнісінькою копією Рікардо. Хіба що трохи худіший і засмагліший. Коли вони дивилися один на одного, то здавалося, що це одна людина дивиться на себе в дзеркало.

— Візьми, — сказав Рікардо, подаючи братові пістолет. — Доїдеш до безпечного місця, підніми руки — загін зупиниться, і ти передаси коня вусатому капралові. Він своя людина. Іди сміливо, за тобою ніхто не йтиме…

— Спасибі, сеньйоре, — сказав Хуан просто.

Хвилину обидва стояли мовчки, такі схожі і водночас такі різні люди. Рікардо перший обняв брата.

— Не називай мене сеньйором, боронь тебе боже, брате! — ніяковіючи, промовив він це незвичне слово. — Коли ж ми стрінемося?

— Не знаю, сеньйоре, — відповів Хуан. Він дивився на брата, уникаючи погляду, як то роблять люди, коли не хочуть виявити своїх почуттів.

— Я… я відомщу генералові Санта-Анна за смерть батька і… твого дядька. — Рікардо почервонів, — розуміючи, що говорить зовсім не ті слова.

Хуан не відповів.

Знадвору почулось цокання копит і пролунав голос Санчеса. Рікардо похилив голову.

І ось вони зараз розлучаться. Розлучиться із кровним братом, щоб ніколи не зустрітися. Ніколи! І він, Рікардо, знову залишиться сам із своїм смутком, у гнітючій самотині.

— Що мені робити? — скрикнув Рікардо у відчаї. — Брате! Ради бога, ради непорочної діви Марії, скажи, де тебе знайти?

Хуан здригнувся, подався наперед, ніби хотів обняти брата, але стримався, опустив очі.

— По той бік Ріо-Гранде, сеньйоре, — сказав він, — у Техасі. Там багато таких, як я…

— Як?! — Рікардо насупився. — Серед ворогів?

— Ворогів у мене й тут вистачає… А друзів… Я думаю, що там їх знайду немало!

І знову він казав правду, цей дивний хлопець. Його брат.

— Ти знаєш, — Рікардо хвилюючись поклав руку на братове плече, — мені, мабуть, буде дуже важко без тебе, брате…

Хуан опустив голову й відповів зовсім тихо:

— Мені також, сеньйоре лейтенант… У двері настійливо постукали.

Рікардо відчинив. До кімнати ввірвалось ніжно-рожеве світання. В прорізі дверей стояв Санчес.

— Усе готове, мій лейтенанте. Треба поспішати, — сказав він, намагаючись не дивитися в глибину кімнати. — Господар уже встав… Одного солдата я залишу для охорони. Не виходьте, поки я не вернуся. І не турбуйтеся. Все буде гаразд.

Рікардо зостався сам. Він сидів нерухомо — лікті впиралися в коліна, і обличчя було сховане в розтулених долонях. Здавалося, він дрімав, але жоден звук не лишався поза його увагою.

В подвір'ї виразно пролунали голоси і тупіт ніг. Час від часу дружно спорхували зграйки маленьких по-ранковому гамірних пташок, і тоді чутно було голосний, як порив вітру, шелест крил, що розрізали світле, прозоре повітря. Звідкись тягло димом — видно, надворі розпалювали піч. Солдат, приставлений до дверей, голосно позіхав і двічі комусь відповідав: «Сеньйор лейтенант ще не вернувся».

Ніколи ще Рікардо не почував себе таким самотнім. Пішов Хуан. Пішов, мабуть, назавжди. Його брат… А ті, інші: мати, батько, численні тітки, дядьки, кузини — всі вони чужі. Він не має до них ніякісінького відношення. Ніякого! Боже, що діяти? Відмовитися від славного ймення Агірре і зазнати братової долі? Ні, ні. Нізащо! Тим більше тепер, коли познайомився з Долорес. Він був і назавжди лишиться Рікардо Агірре! Він з пелюшок належав до стану, який не має нічого спільного з тим світом, де люди зайняті тільки боротьбою за своє існування і не знають — о, Рікардо був у цьому впевнений! — не знають ні високих почуттів, ані ніжного кохання…

Але як же він зможе тепер спілкуватися з генералом Санта-Анна? Бути з ним запобігливим, усміхатися при зустрічах і щодня спокійно потискати йому руку… руку, яка, можливо, залита кров'ю полковника Агірре — його батька! О, якби він міг знати правду! Але ж минуло стільки років, і так мало зосталося слідів цього підлого злочину…

І все ж таки сумніви тепер ніколи не покинуть Рікардо.

Поки що ясно одне — треба негайно відмовитися від посади ад'ютанта. Нехай це навіть накличе гнів Санта-Анна. Тим краще. Рікардо більше не бажає послуговуватися прихильністю цієї людини!

Важко сказати, скільки минуло часу, поки за дверима не пролунав спокійний голос Санчеса. «Хуан на волі! — зітхнув Рікардо з полегшенням, але одразу ж посмутнів. — Чи надовго? Скільки небезпек чигає на втікача-пеона по дорозі до техаського кордону…»


Розділ четвертий ПОЄДИНОК


Сонце вже зійшло, і ранкова прохолода змінилася задушливою, непорушною спекою. Духмяно пахли квіти і трави.

Готовий до від'їзду Рікардо вийшов із своєї кімнати. Того, що він пережив за цю ніч, могло б вистачити на ціле життя. Втратив сім'ю, ім'я. Знайшов брата і тут же назавжди із ним розлучився. Пізнав величезну радість, радість першого кохання. Вчора, прощаючись, Долорес сказала: «Я побачу вас вранці із вікна…»

Підвівши голову, Рікардо з хвилюванням дивився на гратки високих вікон. Йому здавалося, що досить побачити Долорес — й одразу зникнуть усі тривоги і сумніви, на душі стане легко і радісно. Він не помічав, що за ним потихеньку, як пума, скрадається чоловік.

Коли Рікардо трохи затримався біля вікна, де йому привидівся хтось у білому, чоловік накинувся на нього. Обхопивши дужою рукою лейтенантову шию, він міцно притискав його до себе.

— Ось він! Ось! Я тримаю його! До мене, мучачос, до мене! — хрипкий голос кричав над самим вухом Рікардо. Уривчастий подих обдавав його обличчя задушливою хвилею перегару кактусової горілки і запахом міцного тютюну.

Різким поштовхом Рікардо відкинувся назад. Його напасник втратив рівновагу і впав. Рікардо миттю повернувся обличчям до напасника.

З землі підводився велетень, майже вдвічі ширший у плечах за Рікардо і вищий від нього на голову. В обличчі його було щось бичаче, тупе — очі маленькі, широко посаджені, і такий вузький лоб, що волосся майже доходило до густих, зрощених над переніссям брів. Підводячись, він витягав із-за пояса ножа. Рікардо був беззбройний.

— Я знав, що знайду тебе… Тепер ти від мене не втечеш… — хрипів велетень, наступаючи на Рікардо.

Вони кинулись один на одного водночас. Рікардо встиг схопити супротивника за руку, але не витримав натиску і впав на спину. Велетень майже лежав на Рікардо, наставляючи йому в груди вістря ножа. Рікардо міцно стискав зап'ястя супротивника і з неймовірним напруженням відводив від себе ножа. Здавалося, ще мить — і він одштовхне велетня набік.

У цей час пролунав відчайдушний жіночий крик. «Долорес…» — майнуло в свідомості Рікардо. Ту ж мить він відчув, що тіло велетня гойднулось і стало ще важче. Він догадався, що дівчина термосить супротивника, намагаючись відтягнути. Це було безумство — велетень одразу обважнів. Зникали останні сили. Раптом Рікардо ослабив руки, і велетень усією вагою свого тіла навалився йому на груди.

Зі всіх боків збігалися люди. Лунали крики і лайка. Чиїсь руки відкинули вбік велетня. Долорес із плачем кинулася до Рікардо, думаючи, що він загинув. Вона схилилася над ним. Але що це?.. Вона почула радісне шепотіння: «Долорес, люба, все гаразд…» — і Рікардо цілком неушкоджений встає із землі.

Забувши про те, що навкруг люди, він не відривав здивованого радісного погляду від її обличчя. Дівчина почервоніла й озирнулася. Кілька солдатів тримали велетня.

Підбіг дон Бартоломео, підскочив і вдарив велетня по обличчю.

— Дурню! Я заб'ю тебе, скотино! На кого ти руку здійняв, падлюко! На мого гостя? На офіцера?

— А я… я думав, що це Хуан Маркадо, — бурмотів той винувато. — Я думав…

Машинально обтрушуючись від пилюки, Рікардо дивився на Долорес. Все ще схлипуючи, дівчина різко повернулась і втекла.

— Скотина! — не переставав лютувати дон Бартоломео й одразу ж принижено звернувся до свого гостя: — Ви вже даруйте мені, сеньйоре лейтенант. Обіцяю шкуру спустити з цього дурня. Ніздрі йому повириваю, клянусь усіма святими… Ради бога, сеньйоре лейтенант!

— Пробачте, що ви сказали? — отямився Рікардо. — Ах, це… Нічого, нічого, прошу! — Він раптом розплився в усмішці. — Дуже приємно, сеньйоре, не турбуйтеся… Моя господа до ваших послуг, сеньйоре, сподіваюся, не відмовите, моя мати буде дуже рада. Вулиця Фуентес… Приїздіть із сім'єю, дуже прошу — з усією сім'єю. Будьте здорові, сеньйоре! Тож не забудьте — вулиця Фуентес! Отже, чекаю на вас, до скорого побачення!

Товстун Прадо ступив кілька кроків слідом за Рікардо, потім зупинився і застиг із роззявленим від подиву ротом.


Розділ п'ятий НАРОДНИЙ ГЕРОЙ


Вертатися було набагато важче. Їхали найкоротшим шляхом, і підйом крутою та ще й слизькою стежкою замучив солдатів і коней. Лише Рікардо, здавалося, не відчував утоми. Він поривався додому, в столицю. Цілу дорогу його не покидали думки про Хуана, про Долорес, про тих, кого він вважав своїми батьками, і про тих, інших, справжніх, яких він зовсім не знав…

Але, що ближче підходив загін до столиці, то частіше його думки зверталися до того, хто завжди був другом і покровителем сім'ї Агірре. Він думав про свого високого начальника, президента республіки і народного героя Мексіки, генерала Антоніо Лопес Санта-Анна.

Чи могла ця людина вбити? Вбити підло і підступно…

Ще будучи кадетом військової академії, як і багато людей свого кола, Рікардо звик ставитися до особи генерала Санта-Анна з добродушною іронією. Він охоче слухав і переповідав численні історії про «Наполеона Півдня». Політичні злети і падіння цієї людини були справді дивовижні і завжди породжували кумедні анекдоти. Йому приписували загребущість і щедрість, скромність і марнослів'я, жорстокість і великодушність. Багато чому із цього Рікардо не вірив, а дещо вважав перебільшеним або просто смішним. Однак ніколи йому не спадало на думку вважати генерала Санта-Анна підлою людиною.

Рікардо пригадував окремі розповіді очевидців, відомості з газет, опозиційних до уряду, відомі всій країні факти. Він намагався уявити собі справжнє обличчя генерала Санта-Анна без прикрас. І ось що вийшло.

… Коли 21 лютого 1837 року Санта-Анна вернувся до Мексіки із американського полону, палата депутатів позбавила його повноважень президента республіки і чину головнокомандуючого мексіканською армією. Але, очевидно, ще там, у полоні, «Наполеон Півдня» передбачав це і старанно продумав свою дальшу поведінку.

— Мексіканці! — виголосив він у порту Веракрус, куди його привіз американський військовий корабель «Піонер». — Мексіканці! Перед всемогутнім богом клянуся — сумління моє чисте! Хай гнів господній покарає мене, якщо я винен перед вітчизною. Хай руками вашими він нашле на мене смерть, в якій відмовив мені на полі бою!

Від порту по всьому місту Санта-Анна проїхав на білому коні з непокритою, високо піднятою головою і мокрим від сліз обличчям, готовий, здавалося, стерпіти з мученицькою стійкістю народний осуд…

Люди, вражені цим видовищем і гіркотою почутих слів, ті самі люди, які зібралися на вулицях, щоб камінням зустріти зрадника, пригнічено мовчали. Вони звикли вірити тим, хто страждає… Було чутно лише стримуваний плач жінок і важке зітхання чоловіків. Багато людей, як на похороні, знімали з голів капелюхи. На околиці Санта-Анна зійшов з коня і, перед тим як пересісти в сільський екіпаж, ще раз звернувся до народу:

— Я від'їжджаю до свого маєтку, щоб ніколи в житті не брати участі в політиці. Прощавайте, добрі мексіканці, ви більше ніколи про мене не почуєте!

Але й це була брехня! Як тільки Санта-Анна прибув до свого родового маєтку Манга де Клаво, він засів писати мемуари і щедро розсилав їх друзям та знайомим. Не шкодуючи фарб, він писав про скрутні умови, в яких перебувала його армія в Техасі, про голод, про непрохідні болота, про нічні походи, про героїзм солдатів… Він писав про все, що не стосувалось історії його полонення, перебування в Сполучених Штатах і ганебного договору, ціною якого врятував своє життя…

Санта-Анна добре знав — будь-яка спроба виправдатися може викликати проти нього тяжкі звинувачення. Але ж не можна було допускати, щоб про нього забули. Країна переживала тривожні дні, а генералові гріхи уже не раз тонули в бурях політичних подій. Треба було й тепер дочекатися нагоди.

І така нагода випала.

На початку березня 1838 року, коли багато європейських держав вирішило, що відторгнення Техасу — це сигнал для грабунку Мексіки, в бухті Сакріфісіос, навпроти міста Веракрус, кинули якір шість легких бригантин. Це були військові кораблі. На щоглах розвівалися французькі прапори, а вимпел на флагманському судні із зображенням увінчаного короною орлеанського герба свідчив, що на борту перебуває королівська особа.

Генерал Гаона, старенький комендант стародавньої іспанської фортеці, призначений на цю спокійну посаду в нагороду за вірну довгорічну службу, розхвилювався:

— Канонірів до гармат! Приготуватися до салюту у відповідь! Швидко! — гукав він, силкуючись витягти заіржавілу шпагу, і бігав по парапету фортеці.

Тут-таки з'ясувалося, що ключі від порохового погреба забрала з собою до міста донья Інес — дружина генерала Гаона. Не могла ж вона довірити їх черговому офіцерові! Адже там, у погребі, крім пороху, зберігалися три бочки старовинного іспанського вина «Амонтілядо»…

Однак хвилювання старого генерала були марні — французькі судна й не думали салютувати мексіканській землі. Це було нечуване порушення етикету.

Незабаром від флагманського корабля відпливла до берега шлюпка із гребцями. Літній улан при похідних регаліях і в блискучій касці прибув до фортеці і вручив її командирові пакет. Не прощаючись і не чекаючи відповіді, він повернувся і вийшов, гримкотячи шаблею і кованими чобітьми. Люди, які зібралися на березі, звернули увагу на те, що фальшборти бойових палуб французьких кораблів відкриті і жерла гармат наведені на мексіканський берег.

Донья Інес, яка тим часом повернулась із міста, вихопила пакет із тремтячих чоловікових рук і, не роздумуючи, розірвала його. Товстий пергаментний папір із зображенням золотої корони було списано рівним, розмашистим почерком, прикрашеним хитромудрими викрутасами.

— Ну! Що там, що? — нетерпеливо питав генерал Гаона.

Але донья Інес, заглибившись у читання, щось бурмотіла, охкала і, лише коли пробігла очима останній рядок, заговорила:

— Нахабство, яке нечуване нахабство… Та підожди, не заважай! Свята діво… Що ж це? Шістсот тисяч песо? Він з глузду з'їхав…

— Які шістсот тисяч песо? За що? І хто це з глузду з'їхав? Ти щось бурмочеш, а я нічого не розумію!

— Я ж тобі читала — французький король вимагає шістсот тисяч песо за те, що в якогось француза розгромили кондитерську…

— Де, хто розгромив?..

— Наші п'яні офіцери. В столиці. В Мехіко. Розумієш? Ось тут сказано: «… вчинили скандал у кондитерській французького підданого і завдали збитків не лише її власникові, але й гербові Франції, а отже й королю Луї Філіппу…»

— А до чого тут французький флот? І що їм треба від мене?

— Не заважай! Слухай: «… якщо мексіканський уряд не задовольнить цієї вимоги до п'ятнадцятого травня цього року, то Франція застосує силу…

— Що, війна? — витріщив очі генерал і ту ж мить спалахнув: — Що це за безглузді жарти! Який дурень насмілився підписати цей папір?

— Зараз… Ось! Принц де Жуанвіль — син короля Франції.

Це було жахливо! Обуренню мексіканців не було меж. Уряд Мексіки вирішив дати відсіч знавіснілим французам. Але хто… Хто міг це зробити? У Веракрусі, крім старенького Гаона, був ще генерал Рінкон — людина нерішуча та ще й заїка.

— Санта-Анна! — згадав хтось. — Для такої справи кращого не знайти. А в помічники йому призначимо генерала Аріста.

Санта-Анна відповів коротко: «Не пошкодую життя свого».

Він негайно перебрався до Веракруса, в фортецю Сан-Хуан де Ульоа, і відіслав принцеві де Жуанвілю задерикуватого листа, відхиляючи всі нерозумні вимоги французького короля.

Принц страшенно розлютувався, але нічого вдіяти не міг. Справді, яку війну могли вести п'ять сотень матросів на території, в декілька разів більшій за Францію, проти регулярної мексіканської армії?

Минув термін ультиматуму, а тоді ще місяць і ще… Минуло дев'ять місяців, а кораблі французів усе ще стояли на якорі проти міста Веракрус, підтримуючи стан «кондитерської війни», як сміючись називали її мексіканці. Нарешті напередодні нового, 1839 року, французи вирішили піти геть. Але перед цим принц де Жуанвіль дав розпорядження обстріляти місто Веракрус.

Постріли у відповідь із стареньких гармат форту Сан-Хуан де Ульоа не досягали кораблів противника. Обстріл тривав декілька діб і нарешті однієї ночі припинився. Ніхто не бачив, як під прикриттям темряви сотня матросів висіла на берег під командуванням принца. О четвертій годині ранку Санта-Анна прокинувся від страшенного вибуху. Сонний, розгублений, він запитав у ад'ютанта, що вбіг до нього:

— Хіменес, що це?.. В чім річ?

— Мій генерале! Французи висіли на берег і підірвали двері форту! Швидше одягайтеся, вони йдуть сюди!

Але одягатися було ніколи. Довелось тікати в самій білизні. Вдруге «Наполеон Півдня» проспав противника.

Французи зім'яли особисту охорону Санта-Анна і ввірвалися в розкішно обставлену спальню. Вірний своєму обов'язку, загинув молодий ад'ютант Санта-Анна. А генерала Аріста, який був у сусідній кімнаті, забрали в полон прямо з постелі.

Коли принцеві повідомили про полон генерала, він застрибав від радості. Всюди лунали вигуки: «Хай живе Франція!», «Хай живе король!» Але скоро стало ясно, що генерал «не той». Принц убіг до порожньої спальні Санта-Анна і від люті почав періщити шпагою по ліжку і шовкових занавісках. Пух літав по кімнаті і прилипав до напомаджених вусів та спітнілих облич почту молодого монарха.

— Ваша високість! — убіг, захекавшись, паж. — Генерала Санта-Анна не знайшли. Він утік…

У безсилій люті принц ударив пажа шпагою нижче спини.

А в цей час під прикриттям ранкового туману і густого порохового диму Санта-Анна бігав по вулиці, змішавшись із натовпом розхвильованих городян.

Принц не міг відмовити собі в задоволенні погнатися за городянами, що панічно тікали. З півсотнею матросів та однією легкою гарматою він пройшов кілька кварталів, поки здоровий глузд не підказав йому, що пора вернутися. На зворотному шляху канонір звернув увагу принца на напівроздягненого вершника, який на чолі невеличкої групи людей обережно їхав за французьким загоном, шалено вигукуючи і розмахуючи шаблею.

— Ваша величність, дозвольте… — І канонір кивнув на гармату.

Принц махнув рукою. Майже не цілячись, канонір зробив постріл. Один-єдиний. Але всі побачили, як вершника було викинуто із сідла і він лежав нерухомо на землі.

— Молодець! — похвалив принц каноніра. — Одержиш барильце рому!

Але цей постріл коштував більше. Той вершник, що впав, був генерал Санта-Анна…

Коли важко поранений генерал отямився, йому причулися звуки канонади. Ніби ворожі гармати десь близько. Це в скронях стугоніла кров…

— Зупиніть їх! Зупиніть! — закричав від жаху Санта-Анна. — Послати парламентерів! Негайно!


Принц де Жуанвіль, не підозріваючи, що вдалий постріл його каноніра визначив кінець «кондитерської війни» на користь Франції, збирався назавжди покинути мексіканські береги, коли йому повідомили, що прибули парламентери. Усі безглузді вимоги французів було виконано.

Того ж дня генерал Санта-Анна продиктував одне із найзнаменитіших донесень у своєму житті. Курсантів військової академії примушували вивчати його напам'ять, як взірець відданості батьківщині й обов'язку. Рікардо пам'ятав це знамените послання від початку й до кінця:

«… Мені випала честь відбити атаку противника. Незважаючи на раптовість його дій, під натиском ваших військ ворог кинувся тікати і ледве зумів урятувати свою артилерію.

Отже — перемога. Так! Ми перемогли. Але це — моя остання перемога. Я помираю. Помираю, благословляючи Всевишнього, який удостоїв мене честі віддати свою кров за батьківщину. Я помираю, благословляючи свій народ, який забув чвари і міжусобиці в цю лиху годину, коли треба було пролити кров на вівтар вітчизни…

Поховайте мене на піщаній косі біля Веракруса — нехай моя могила буде тим рубежем, через який не посміє переступити жоден ворог моєї коханої батьківщини. Перед смертю прошу одне — хай буде забуто всі мої похибки та заслуги і лишиться» за мною тільки одне скромне право — право називатися Добрим Мексіканцем. Це почесне звання я хочу заповісти своїм дітям…»

Уряд Мексіки, не зумівши дати рішучої відсічі нікчемній купці авантюристів, мусив або викрити злочинні дії Санта-Анна і тим самим зізнатись у власній ганебній ролі та безпорадності або прославити «новий подвиг народного героя».

Звичайно, уряд обрав другий шлях.

У столиці було встановлено меморіальну дошку із зображенням двох схрещених шпаг, увінчаних лавровим вінком і словами «Генералові Антоніо Лопесу Санта-Анна за героїчну доблесть, виявлену 8 грудня 1838 року, від вдячної батьківщини».

Похорон був пишний.

Він відбувся в Манга де Клаво на фамільному кладовищі Санта-Анна. На надмогильному пам'ятнику із рожевого мармуру було висічено хвилюючі слова про вірність вітчизні, про хоробрість І любов. Над труною виголошували пишнослівні промови.

Єдиний, хто зніяковіло бурмотів щось нерозбірливе, був священик.

Він інакше не міг.

У труні, взута в новий лакований чобіт, лежала ампутована по коліно права нога генерала Санта-Анна.

Її господар після вдалої операції був у безпечному стані.

Лікарі дозволили йому спостерігати через вікно похорон власної ноги.

Чотири наступних роки Санта-Анна поєднував відпочинок та лікування з політичними інтригами супроти того самого уряду, який створив йому славу героя.

А 5 березня 1843 року, втретє надівши через плече президентську стрічку, урочисто повернувся до столиці…

…І ось тепер, зважуючи всі ці факти із життя генерала, Рікардо запитував себе: чи могла ця людина в своїх політичних інтересах дійти до вбивства?

І вирішив: так, могла.


Розділ шостий У СТОЛИЦІ


Хуан незабаром переконався, що друзі мали рацію: в'язка дров, яку вони порадили нести за спиною, робила його подібним до сотень людей, одягнених так само вбого, як і він.

Возів, навантажених коней, мулів на вулицях столиці не зустрічалося. Набагато дешевше коштувало приносити сюди все на людських спинах — їжу, каміння, квіти, дошки, одяг, горшки.

Надіта на лоба шлея, за допомогою якої Хуан підвішував за спиною свою важку поклажу, заважала йому повертати голову і дивитися навсібіч. Лише краєчком ока він міг бачити великі будівлі з красивими ґратками на вікнах, численні церкви і шинки. В пістрявій юрбі зустрічалося більше простих людей, священиків і солдатів, аніж гарно вбраних городян. Гуркочучи кованими колесами по бруківці, іноді проїздили великі відкриті карети. В них поважно сиділи причепурені дами у величезних капелюхах із пір'їнами, чоловіки в блискучих циліндрах та офіцери, які вражали пишнотою своїх мундирів.

Хуан ішов поквапливою, діловою ходою. Зупинятись і питати в першого-ліпшого зустрічного дорогу було небезпечно. Він пам'ятав розповіді старого пеона про те, що в місті з селянськими простаками розправляються швидко: заведуть на безлюддя і пограбують або напоять вином і запишуть у солдати, а то просто вхоплять за комір, заявлять, що ти втікач, і вивезуть у якесь ранчо. Найкраще дочекайся вечора і підсядь до будки серено — нічного сторожа. Їм ночами нудно та й страшно самим… Такий сторож із тобою цілу ніч пробалакає і розкаже про що захочеш. І шкоди від нього ніякої.

До вечора Хуан двічі обійшов місто, ненадовго зупиняючись тільки для того, щоб перепочити.

Багато несподіваного і незрозумілого він побачив того дня. Особливо його вразила кумедна похоронна процесія: попереду йшли, читаючи молитву, три священики. За червоною, блискучою від позолоти труною, яку несли на плечах шестеро ченців із поголеними головами, поважно йшла… юрба жебраків. Горбані, криві, сліпі, в брудному лахмітті, вони йшли із гордо піднятими головами, як найзнатніші люди міста.

На іншій людній вулиці Хуанові стрілося кілька молодих капуцинів, які навперебій, намагаючись випередити один одного, пропонували перехожим якісь папірці. Вони несамовито галасували, викрикуючи чудернацькі богохульства: «Сьогодні грає свята богородиця!», «Залишилося дві половинки святої Марії! Дві половинки! Кому святу діву Марію?», «Не купуйте, сеньйоре, святої тройці — це шахраї. Весь виграш ділять поміж собою»…

І чомусь ніхто не дивувався, а деякі навіть купували в них папірці.

Спадали сутінки. У вікнах великих будинків загорілося світло. В церквах закінчилася вечірня служба, і юрби людей виходили на вулицю. Поспішаючи йшли жінки з накинутими на голову чорними мантильями. Чоловіки теревенили біля церковної огорожі або повільно брели вулицями. В харчевнях, кондитерських і пулькеріях[26] наставала гаряча пора — там горіло яскраве світло, лунали звуки музики і дзвін келихів.

Хуан втомився і дуже виголодався. Будки нічних сторожів він. запримітив ще вдень — вони були пофарбовані в зелений-зелений колір і попадалися частенько. Хуан ішов і прислухався. Старий пеон розповідав йому, що нічні сторожі обходять свої володіння, вигукуючи час і погоду. Він стишив ходу, коли позад нього старечий гугнявий голос прокричав:

— Хай буде благословенне ім'я бога і непорочної діви Марії, восьма година, похмуро!

Хуана наздогнав худий дід, одягнений, як ото зображали на картинках іспанських конкістадорів — у блузі з напханими ватою плечима, вузьких панталонах і довгих панчохах. Це кумедне й дуже обшарпане вбрання доповнювали звичайнісінькі грубі індіянські гуарачес, такі самі, як носив і Хуан, та дірявий фетровий капелюх. В одній руці старий ніс залізний ліхтар, через закіптюжене скло якого ледве пробивалося блимання червонястого вогника. В другій він тримав старовинну, темну від іржі алебарду. Цю зброю Хуан бачив уперше. За дідом сумно плентався сухоребрий собака.

Зрівнявшись із Хуаном, старий подивився на нього водянистими, сльозливими очима, спинився, нахилив голову, неначе хотів щось запитати, але потім зітхнув, пожував беззубим ротом і крикнув надтріснутим хрипким голосом:

— Хай буде благословенне ім'я бога і непорочної діви Марії, восьма година, похмуро! — і знову рушив далі.

Хуан пішов слідом за ним.

Старий увійшов до своєї будки, поставив До стіни алебарду і повісив на цвях ліхтар. Собака ліг й одразу ж задрімав.

Хуан уповільнив ходу.

— Добрий вечір, сеньйоре серено, — сказав він шанобливо і скинув свій вантаж на долівку.

Старий був привітний і дуже балакучий. Хуан витяг із-за пазухи чисту ганчірку, в якій було загорнуто кілька маїсових пляцків та два стручки зеленого перцю, і поділився із сторожем. Той їв мало, а більше говорив.

Рівно через кожну годину його собака прокидався, сонно витягав передні ноги і конвульсивно роззявляв пащу. Потім підходив до господаря і дивився на нього. Тоді старий переривав оповідь, брав алебарду та ліхтар і, гукнувши біля самісінької будки: «Хай буде благословенне ім'я бога і непорочної діви Марії, десята година, похмуро!» — вирушав у свою коротку мандрівку. А коли повертався, продовжував бесіду від того самого місця, на якому вона урвалася.

— … Ти кажеш — багатий похорон, — охоче пояснював старий. — А чого б і ні? Це жебрака ховали. Так-так, жебрака! Кожен із тих жебраків, яких ти бачив, усе життя відкладає на свій похорон по два сентаво в тиждень. Не поїсть, але два сентаво неодмінно принесе до церкви. Тепер полічи — скільки в столиці жебраків? Тисячі! І від кожного по два сентаво. Коли хто-небудь із них помирає, його ховають на ці гроші. Зрозуміло? Я й сам не від того, щоб проїхатися по місту в оксамитовій, труні на горбах ченців та ще й із. священиками… — зітхнув старий. — Але вони не приймуть мене в своє братство — я старий. Якщо, звичайно, не розбагатію. Так-так, ти не смійся, мучачо! Тут, у столиці, ти можеш одного прекрасного дня стати багатієм. Як? Та дуже просто. Монастирі наші продають папірці з номерами — лотерея зветься. Білетик коштує чотири реали, а половинка — два. Якщо пощастить, можеш виграти і п'ять і десять тисяч… А як не виграєш, ну тоді, звичайно, пропали твої грошенята. Я ось цього разу купив половинку святого Антонія — це ж мій святий, будь він проклятий! Повинен же він принести мені коли-небудь щастя, як ти думаєш, мучачо? Адже на те вони і святі, щоб людям щастя приносити…

Починало світати. Щоб не заснути, старий багатослівно й охоче відповідав на запитання Хуана.

Але, в міру того як наставав день і вулиці заповнювалися пішоходами, дід ставав усе похмурнішим і менш говірким. Останні хвилини чергування, очевидно, минали для нього нестерпно довго. Помітивши зміну в сторожевому настрої, Хуан поспішив розпитатися в старого про те, заради чого прийшов до столиці.

— Скажіть, сеньйоре серено, чи ви не знаєте, де будинок лейтенанта дона Рікардо Агірре і Понсе Леон? — І додав заздалегідь придумане пояснення: — Земляк мій там за конюха…

Сторож відповів не зразу. Він зітхав, навіщось хапався за давно погашений ліхтар і заклопотано роздивлявся на свою алебарду, так ніби раніше ніколи не помічав, що вона заіржавіла. Собака теж виявляв ознаки неспокою: вставав, повертався навкруг себе і знов лягав, важко зітхаючи.

— Вулиця Фуентес, — чогось невдоволено сказав старий. Пролунали поодинокі, сонні удари церковних дзвонів, закликаючи до ранкової меси. І він весело додав: — Третя вулиця праворуч. Великий будинок із левами… Хай буде благословенне ім'я бога і непорочної діви Марії, шість годин ранку, ясно! — і пішов, не попрощавшись і не глянувши на Хуана.


Розділ сьомий ТРИ ЛИСТИ


Останніми днями Рікардо не виходив з дому. Він нетерпеливо чекав відповіді на свого зухвалого листа генералові Санта-Анна. В листі він без пояснень відмовлявся від почесної посади ад'ютанта і вимагав негайного повернення в стройову частину, «якнайдалі від підлоти і лицемір'я столичних політиків, здатних проливати сльози над труною найчесніших людей, убитих за їх наказом».

— Боже мій, Рікардо, — стривожилася, нічого не підозріваючи, донья Тереза де Агірре і Понсе Леон, коли син показав їй листа. — Та як ти можеш писати нашому другові дону Антоніо на такому грубому папері, та ще й без нашого герба?.. Це непошана! Ні-ні, перепиши зараз же. Чуєш — зараз же! Я звелю принести рожевий конверт і папір, який виписала з Франції. Свята Маріє! Я завжди казала твоєму бідолашному батькові, що тебе повинен був виховувати гувернер, а не якийсь дикий індіянин! Подумати лишень! Писати генералові на простому папері…

Із сумом дивився Рікардо на жінку, яку вважав своєю матір'ю.

Всю любов, на яку була здатна, вона віддала йому і постаріла, обтяжена дрібними клопотами за нього, «за свого єдиного сина».

— Гаразд, мамо, — сказав він покірно, — я зроблю так, як ти велиш, — ніжно поцілував її.

Але друзі Рікардо по військовій академії, яким він показав листа, занепокоїлися:

— Та ти збожеволів! Кривий Диявол ніколи не простить тобі отакого зухвальства.

— Ти зрозумій — хіба можна посилати цього листа? У ньому ж повно натяків і написано в недозволеному тоні. Ти запропастиш себе!

— І який ґедзь тебе вкусив? Врешті-решт Кривий Диявол не гірший і не кращий від інших. У Мексіці ти не знайдеш політичного діяча, який би не був шахраєм. Прислів'я влучно каже: «Коли відчинено скриню з грішми — усі стають злодіями».

І лише один з-поміж друзів, який ніколи не славився красномовністю, худий, смаглявий і дуже довгий Хусто Парра, обняв Рікардо і схвильовано сказав:

— Я знав! Я знав, що ти наш! Ти маєш рацію — геть тирана і зрадника Санта-Анна! Тепер я можу тобі відкритися. Послухай. — І він заговорив пошепки: — Генерал Паредес готує народне повстання, урядовий переворот.

У нас багато прихильників серед офіцерів та в політичних колах. Партія лібералів не підтримує більше Санта-Анна… Ми, консерватори, хочемо тільки одного — відновлення свободи і справедливості на нашій землі. Народ за нас! Але цього листа ти ні в якому разі не посилай! Ні в якому разі! Ти — наш. А ми повинні мати в палаці своїх людей, розумієш? Батьківщина ніколи не забуде твоїх заслуг! Ніколи!

«Ліберали… Консерватори… А чим одні кращі за других? — думав Рікардо, слухаючи свого товариша. — Лише рік тому генерал Паредес був другом Санта-Анна, а сьогодні готує проти нього повстання. Консерватори двічі висували кандидатуру «Наполеона Півдня» на пост президента. І двічі те ж саме робили ліберали. «Свобода і незалежність»… Хм! Щоразу ліберали і консерватори обіцяють свободу і справедливість. Але все зостається, як і раніше, — в країні постійно панують неспокій і безладдя. Хіба не краще стояти осторонь від будь-якої політики?»

І Рікардо згадав гарячі, сповнені відчаю Хуанові слова:

«Нас убивають, закопують у землю, продають у рабство… Навчіть нас, сеньйоре, що робити. Адже ми — люди! Скажіть, ну, скажіть хоч слово…»

Ці слова зринули із пам'яті й допомогли Рікардо відповісти:

— Ні, Хусто. Я не з вами!

— Але ж навіть ліберали…

— І не з ними!

— То з ким же ти тоді?

Рікардо похилив голову.

— Не знаю, — сказав він розгублено. І додав: — Ще не знаю…

І того ж дня, не змінивши в тексті ні однісінького слова, він старанно переписав листа на рожевий папір із фамільним гербом Агірре і послав його генералові Санта-Анна.

Міський будинок родини Агірре належав колись сановитим батькам доньї Терези. Високі ліпні стелі і кришталеві люстри, важкі оксамитові портьєри з запахом пилюки, позолочені французькі меблі на тонких, химерних ніжках — усе мало манірний і дуже нудний вигляд. Рікардо не любив своєї столичної домівки. Як правило, він цілісінькі дні перебував у манежі чи в казармах. Але тепер, відіславши листа генералові Санта-Анна, він мусив сидіти весь час дома, чекаючи відповіді. Його могли позбавити офіцерського звання і, можливо, навіть вислати із столиці. Ну то й що! Тоді він купить землю і стане незалежним ранчеро. Як дон Бартоломео Прадо. Й одружиться. З Долорес… Вона буде готувати моле, а за столом сидітимуть обмурзані шоколадом дітлахи…

Покійний Феліпе навчав: справжній мужчина не повинен виявляти своїх почуттів. І Рікардо наказував привести йому з манежу дворічного жеребця, ще не знайомого ні з сідлом, ні з гнуздечкою.

Тут же в дворі, на превеликий страх доньї Терези, Рікардо взявся об'їжджати його.

Потім стріляв із пістолета, точив шаблю, базікав із водоносом, індіянином з племені які, його рідною мовою і голосно наспівував свою улюблену пісню:


Я Світ створив, І-ло!
Я знайшов у своїм серці Вогонь…

З хвилини на хвилину Рікардо чекав кур'єра від генерала Санта-Анна. Щоразу, як по нерівних каміннях бруківки гримкотів екіпаж чи лунав цокіт копит, він, щоб приховати хвилювання, співав ще голосніше.

Слуга подав йому тацю з конвертом зовсім несподівано. Рікардо здивувався — адже перед цим ніхто не проїжджав повз будинок і навіть не чутно було стуку в дерев'яні, завжди замкнені ворота…

Квапливо розірвавши конверта, Рікардо насамперед пошукав очима підпису. Рівним, круглим почерком у кінці одного з листів було написано: «Хуан».

— Хто приніс? Де цей чоловік? — Рікардо схопив слугу за плечі. — Коли він приходив?

— Щойно, сеньйоре… Мануела збиралася на базар, стала виходити, а біля дверей стоїть чоловік: «Візьми, — каже він їй, — віднеси цього листа сеньйорові».

Рікардо кинувся на вулицю. Нікого.

«Дорогий сеньйоре, — говорилося в коротенькій записці, — у кишені вашого мундира я знайшов листа. Мені здається, що він дуже важливий для вас. Ніколи не забуду вашої доброти. Прощавайте. Хуан».

Прочитавши листа, Рікардо помітив другий вкладений до конверта аркушик. Це був лист від Долорес! Він також був коротенький. Але Рікардо читав його довго. Він закінчував читати, і знову починав, і все, не вірив своїм очам.

Дівчина вклала листа до кишені мундира, який висів на терасі, і була певна, що його прочитає лише одна людина на світі — той, кого вона кохала…

— Доне Рікардо… Доне Рікардо… — старечий надтріснутий голос слуги настійливо кликав молодого офіцера. — Вас чекають у вітальні. Офіцер від генерала Санта-Анна. Чуєте, доне Рікардо?

«Що? Послання від Санта-Анна? Та як же це я проґавив?» — подумав Рікардо, осмикуючи мундир, і запитав:

— Він… приїхав у кареті?

— Так, сеньйоре! В кареті і з охороною кінних солдатів.

Рікардо знизав плечима і ввійшов до вітальні.

Вручення листа від генерала Санта-Анна відбулося з дотриманням усіх правил етикету. Красивий штабний офіцер, з нафабреними вусами клацнув срібними острогами і, блискавичним рухом вихопивши з-за борта зеленого мундира голубий конверт із золоченою монограмою, подав його Рікардо. Гостро запахло геліотропом. Це були улюблені парфуми генерала Санта-Анна.

— Капітане Рікардо Агірре і Понсе Леон, — урочисто промовив офіцер, — маю честь передати вам у руки особисте послання головнокомандуючого мексіканською армією і президента республіки, народного героя і доброго громадянина Мексіки — його високопревосходительства генерала дона Антоніо Лопеса Санта-Анна, хай буде з ним ласка господня!

Рікардо у відповідь клацнув закаблуками, рвучко подав руку і голосно вигукнув:

— Дякую вам, пане лейтенант! — і взяв конверта.

Якусь мить обидва офіцери стояли один навпроти одного з застиглими обличчями і… усміхалися!

— А все ж таки ти, Педро, переплутав! — засміявся молодий господар дому. Він знав кур'єра генерала Санта-Анна по військовій академії. — Назвав мене капітаном. Вже кому-кому, а тобі пора б знати, в якому я званні…

— Ти правильно зауважив, — відповів йому в тон молодий кур'єр, — уже кому-кому, а мені має бути відомо, в якому ти чині. Та ти прочитай листа, прочитай.

Рікардо різким рухом розірвав конверта.

Це був третій лист, який він одержав сьогодні. І, мабуть, найдивовижніший. Літери стрибали перед очима, коли він розбирав знайомий незграбний почерк генерала Санта-Анна:

«… Як я розумію тебе, мій хлопчику! Я й сам почав свою службу в стройових частинах армії у важких умовах похідного солдатського життя. Твій батько так само, як і ти, зневажав службу в столиці. Я благословляю тебе, мій хлопчику, на ратні подвиги. Підвищую тебе в капітана — бери роту солдатів і вирушай до техаського кордону. Там тепер спокійно. Будь чесний і хоробрий, як твій батько, хай береже господь його душу…»

Рікардо заплющив очі. Як же так? Генерал жодним словом не згадав про різкий тон одержаного ним листа, про натяки на загадкове вбивство батька й образливі підозри. Можливо, він зовсім не винен і Рікардо несправедливий до свого покровителя?.. А що, коли це чергова підлота Санта-Анна?


Розділ восьмий ПЕОН-ВТІКАЧ


Здавалося б, тут, у безкраїх техаських преріях, Хуан уже не повинен би боятися переслідування. І все ж таки він пробирався обережно, так ніби кожної миті міг зустрітися віч-на-віч із лютими наглядачами дона Бартоломео Прадо. Він ішов лише вночі, а вдень ховався в густих хащах мескіте, і навіть зіркі грифи-урубу і кондори, що шугали високо в небі, не змогли б його побачити…

Три роки тому, після смерті матері, Хуан зазнав на собі усіх нових законів незалежної республіки Техас…

— Усе! Тепер тисяча вісімсот сорок четвертий рік! Закінчилась у Техасі ваша воля! — сказав своїм пеонам щойно прибулий із Штатів господар ранчо Лас Пальмас, американець Престон. — Мій управитель попустив вам віжки. Але тепер Техас не Мексіка, і ви — чорнопикі дикуни — житимете за законами білих людей! — Він здійняв нагайку. — Із сьогоднішнього дня будете працювати разом з неграми і жити з ними в бараках…

— Але ж, сеньйоре, — спробував заперечити Хуан, — ми ж не раби…

— Ага, ось воно що… Ти не раб. — Господар підійшов близенько до Хуана і заговорив глумливо: — То, може, ти такий самий білий, як і я? Ні? Чого ж ти мовчиш — кажи! Негром ти себе не вважаєш. Тоді хто ж ти такий? Не знаєш? Ну гаразд, я тобі поясню, хто ти такий. Ти індіянин, розумієш? Кольоровий! І ти в тисячу разів гірший за негра чи китайця, бо ти дикун і ворог цивілізації. А для того, щоб ти гарненько затямив, хто такий ти і хто я, ось маєш!

Нагайка шмагонула прямо по очах. Напівосліплого, з запухлим обличчям Хуана поволокли до повітки. На руки й на ноги набили дерев'яні колодки. Разом з ним, також у колодках, сидів напівголий негр. Він злегка похитувався з боку на бік і, дивлячись в одну точку, не вгаваючи співав незнайомою для Хуана мовою тихої надзвичайно тужливої пісні.

Вранці Хуана випустили. З групою чорних рабів його погнали різати цукрову тростину.

Увечері під час об'їзду своїх володінь господар упізнав Хуана по розпухлому обличчю. Він зліз із коня, підійшов до нього близенько, взявся долонями в боки:

— Ну як, чорнопикий дикуне? Ти затямив тепер, хто тут господар? — До Техасу він прибув зовсім недавно і, напевне, не знав, що в руках мексіканця мачете служить не тільки для збирання врожаю…

— Так, сеньйоре, — відповів Хуан, — тепер я затямив!

Він замахнувся коротким мачете й опустив його зверху донизу дужим навкісним ударом, точнісінько так, як це робив у лісі, коли навислі з дерев ліани перегороджували йому дорогу.

Господар., упав, не проронивши й звуку. На лезі, липкому від солодкого цукрового соку, майже не лишилося слідів крові.

Наглядачі отетеріли. Хуан обвів їх ненавидячим поглядом. Не випускаючи з рук мачете, Хуан розсунув зелені стебла тростини і зник у густих заростях. Швидко смеркло — і це його врятувало. Йому пощастило втекти.

Але й далеко від Техасу, зовсім поряд із містом Мехіко, там, де й сліду не було американців, життя виявилось не легшим. Заробітку в пеона не вистачало, щоб розплатитися з боргами. Пеон ставав боржником поміщика з першого ж дня роботи. Все, буквально все заносилося в боргову книгу: кожна жменька маїсу, оберемок хмизу, вартість стертих та зламаних на роботі мотик, мачете і навіть право брати воду з колодязя… Пеон міг піти від свого поміщика, лише розплатившись із боргами. Але чим більше він працював, тим більше був винен. Діти одержували в спадщину борги батьків і від самого народження попадали в ярмо до поміщика. Наглядачі жорстоко карали тих, хто пробував тікати. Бунтівників карали на смерть.

І знову Хуан ішов, ховаючись, по рідній землі в пошуках справедливості. Одного разу вдосвіта він переплив Ріо-Гранде й опинився в Техасі.

«В Техасі багато таких, як я», — сказав він колись Рікардо. Тут є люди, яким нічого втрачати. Люди, зацьковані і доведені до відчаю.

Хуан лежав у тіні чапараля і думав: «Треба знайти їх. Переконати, що необхідно боротися. Так, як перед смертю казав дядько Рамон…»

Ранок був гарячий, насичений гострими запахами трав та пригрітої сонцем сухої землі. Тишу порушували тільки пронизливий клекіт кондорів, щебетання веселих маленьких пташок та різке дзижчання ґедзів і жуків, що літали навкруги. Але Хуан не довіряв цим мирним звукам — він ішов лише вночі, а вдень відлежувався в холодку чагарів.

Іноді дрімота змагала його, але ненадовго — він прокидався з тими самими думками і з тим же неослабним почуттям напруженої настороженості.

Із-за куща виповз смугастий земляний павук завбільшки з курча. Він незграбно шкутильгав на своїх бридких кошлатих лапах і клацав крихітним дзьобиком. Укус такого павука валив з ніг навіть коня.

Хуан потягнувся рукою за каменюкою, що лежала неподалік. Павук завмер нерухомо. Він роздивлявся на людину уважними великими очима.

«… Коли б у Мексіці знайшлася письменна людина, яка б виступила на захист бідних людей, — не переставав роздумувати Хуан, — такий, як Морелос…[27] Ні, дядько Рамон казав правду — самим треба битися! Тільки самим! А генерали і політики завжди шукатимуть своєї вигоди».

Він щосили пошпурив каменюкою, але не попав. Павук із дивовижною швидкістю сховався в заростях чагаря.

— Ех, Рікардо, Рікардо! — бурмотів Хуан у відчаї. — Коли б ти тільки схотів… Ти ж наш! І кров у тебе наша, і душа світла…

Сполоханий голосом Хуана, за кущем високо підстрибнув і метнувся вбік великий рудий заєць.

І знову надовго причаївся втікач-пеон, прислухаючись до кожного шарудіння, вдивляючись у мерехтливе повітря над розпеченою землею.

Увечері, перед тим як вийти знову в дорогу, Хуан промовив голосно, так ніби звуком свого голосу хотів одігнати від себе вперту нездійсненну мрію:

— Дурниця! Та хіба проміняє Рікардо своє багатство, дім, становище в армії на тяжке життя людини, котру всі називатимуть бандитом?

Обережно, оглядаючись на всі боки, Хуан звівся на ноги. Сонце вже скінчило свою втомливу мандрівку по розпеченому небу і щойно сховалося за обрієм. На фоні багряного заходу чагарники і кактуси окреслювалися чіткими чорними силуетами. Несподівано Хуан розгледів серед них різкі обриси критого фургона з піднятими до неба голоблями. Коня ніде не було видно. Біля фургона тривожно кружляло чотири грифи-урубу. Птахи літали низько, майже торкаючись землі, але не наважувалися сісти на свою здобич.

«Кінь, — подумав Хуан, — видно, ще живий. А може, там бенкетує пума? Або… або це людина?»

Він вийняв із-за пояса пістолет, подарований йому Рікардо, але, подумавши, сховав його назад. Зчиняти гамір навіть серед прерій небезпечно. Мачете краще.

Хуан пробирався обережно й помалесеньку. Він ішов, низько прихиляючись до землі, зупинявся і довго прислухався. Сутінки швидко густішали. Десь далеко тягуче завив койот. Хуан здригнувся — він виразно почув зітхання. Тільки людина могла так зітхати — безсило, сумно і водночас покірно. Уже не ховаючись, Хуан попрямував до фургона.

Спиною до нього, навпочіпки сиділа худенька, зовсім маленька бабуся. Лобна пов'язка, які носять індіянки, щільно охоплювала волосся, що спадало на плечі. Жінка тримала в руках батога і втомлено відганяла урубу від трупа мула, наполовину прикиданого гіллям чапараля. Двоколісний візок, покритий брезентом, зшитим із латок різного кольору та величини, стояв поряд. Очевидно, як тільки худобина здохла, її розпрягли, і фургон відкинувся назад, задерши голоблі.

Перелякані появою Хуана, а можливо, ще й тому, що вже стемніло, грифи полетіли геть. Жінка одразу опустила голову на груди і задихала коротко й важко, як смертельно втомлена людина. Вона заснула.

Сутінки змінилися м'яким голубуватим сяйвом раннього місяця, і на сухій, ще не охололій землі заблискотіли невидимі вдень дрібнесенькі камінчики. Тихо, щоб не розбудити жінки, Хуан підійшов до фургона і заглянув у нього. Він побачив якесь ганчір'я, великий чавунний казан, мотику, в'язанку червоного перцю… Все це лежало впереміш із почорнілими черепками побитого глиняного посуду. Людей не було. Поряд із візком на землі він помітив численні сліди копит. Коні були ковані.

«Отже не індіяни…» — вирішив Хуан.

Жінка раптом затамувала подих. Хуан поглянув на неї. Вона прокинулася. Місяць світив їй прямо в обличчя. Очі в жінки, відбиваючи місячне світло, блищали, як у хижака.

— Не бійся мене, добра жінко, — поспішив заспокоїти її Хуан, — я не заподію тобі зла.

Жінка не відповіла. Коли Хуан підійшов до неї, вона зібгалася в клубочок і затулила обличчя руками.

— Ну годі, годі. Я ж така сама людина, як і ти. Простий пеон…

— Ви пеон? Не американець? Ви в них працюєте, атож?

Немов підкинута якоюсь невідомою силою, вона схопилася. Приголомшений Хуан побачив перед собою… дитину! Так, так! Це була худесенька дівчинка років дванадцяти, з величезними очима на дитячому личку, вже по-дорослому позначеному печаттю горя. Гарячково, немов боячись, що її не вислухають до кінця, розповідала про своє лихо. Це була страшна, але звичайна для поневоленого Техасу історія:

— … Що вони зроблять з моїм батьком, скажіть, сеньйоре? Куди вони його повели? Вони ж його не вб'ють, правда? Але навіщо ж його так сильно били? Ми нікому не причинили зла і нічого не завинили, працювали на своїй землі… Вони, може, хотіли, щоб він працював у них, еге? Ох, навіщо я його залишила! Коли б мама була жива, вона б так не зробила! Ніколи! Навіщо я сховалася! Але, сеньйоре, вони були такі страшні! І стріляли… Вбили Пако, нашого мула… Просто так — ні за що вбили. Сеньйоре, ви проведете мене до батька, правда? Ви скажете їм — батько мій нікому нічого не винен, клянуся вам святою Марією… Вони вас послухаються, сеньйоре, ви ж у них працюєте — еге, сеньйоре?

Хуан дивився на дитину. Волосся в дівчинки, вкрите сірою дорожньою пилюгою, здавалося сивим, а плечі були такі худесенькі… Він навіть перелякався, що стискає їх надто міцно.

— Як тебе звати? — запитав він тихо.

— Що, сеньйоре?

— Як тебе звати, питаю.

Це просте, таке звичайне запитання повернуло її до дійсності. Дівчинка зрозуміла, що Хуанові нічого більше сказати, що він безсилий їй допомогти. Вона Похилила голову і ледве чутно сказала:

— Чікіта, сеньйоре.

— Коли це трапилося, Чікіто?

— Вчора. Вчора опівдні, сеньйоре. Тато сказав, що незабаром ми переберемося через. Ріо-Гранде, там наші солдати, і ось…

Хуан знав ці краї. Дівчинка показувала в напрямку Пуеблітос — невеликого селища з лихою славою. Звідти американці вчиняли напади на мексіканські землі і полювали на людей. Вони продавали їх. Мексіканські пеони були в Техасі таким же хідким товаром, як і чорні раби…

Що він міг сказати бідолашній дівчинці? Як утішити її?

Хуан потягнувся до кущів колючого нопаля, щоб зірвати кілька темно-червоних стиглих тун[28].

— Дайте, сеньйоре, — сказала дівчинка, — я вам обчищу…

Вона взяла в нього з рук плоди. Проворно, але обережно, щоб не поколоти пальці тонесенькими, як ворсинки оксамиту, голками, почала обдирати пухнасту лушпайку. Обчищений плід із яскраво-червоною м'якушкою та чорним насінням вона віддала Хуанові і напружено дивилась, як той жує, немов чекала, що, втамувавши спрагу, він обов'язково скаже що-небудь, подасть надію. Неспроможний витримати сповненого тугою погляду дівчини, Хуан відвернувся і потупив очі.

На землі тьмяно зблискувала прозора висохла зміїна шкура.

Хуанові очі пожвавішали. Він нахилився і взяв довгу, як панчоха, шкуру. Це був виповзок[29] гримучої змії.

— Ходім, Чікіто, — сказав Хуан весело, — ми вирятуємо твого батька. Нам допоможе оця зміїна шкура…

Дівчинка подумала, що перед нею чаклун. Але це був добрий чаклун, вона анітрішки не злякалась, а сказала просто і серйозно:

— Так, сеньйоре. Ходімо. От тільки я візьму з собою деякі речі, гаразд?


Розділ дев'ятий ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ ДИКИХ ІНДІЯН


У селищі Пуеблітос здійнявся страшенний переполох. Усе почалося з того, що в самий розпал гри в рулетку через відчинене вікно бару влетіла і ввіткнулась у дерев'яний прилавок стріла. Знавці розпізнали, що стріла була нова і належала індіянинові жорстокого племені команчі. Залізного наконечника не було. Це значило, що індіянин прибув здалека і з білими людьми не спілкується. Кілька ковбоїв на чолі із шерифом повскакували на коней і помчали в тому напрямку, звідки прилетіла стріла.

До бару вони повернулися мовчазні і розгублені. Шериф, бородатий здоровань із маленькими круглими очицями, поклав на залитий вином прилавок шкуру гримучої змії. В неї було вкладено три стріли, подібні до тієї, яка декілька хвилин тому влетіла через вікно.

— Де ти знайшов цю гидоту? — запитав безтурботно якийсь парубійко, ще й спробував пожартувати.

— На дорозі за селищем, — відповів серйозно бородань серед загальної могильної тиші, — стріли були спрямовані в наш бік. Це оголошення війни…

Немов підсилюючи його слова, здалека почувся тягучий звук індіянського рога.

Люди повибігали з бару.

— Вогнища! Сигнальні вогнища! — закричав хтось, показуючи на цівочки диму, які здіймалися до неба.

— Вони оточують селище…

— Звідки тут взялися дикі індіяни? Їх стільки років не було!

— Тікаймо, тікаймо!

— Спокійно! Треба послати за підмогою, інакше вони заберуть усю худобу!

— То ти сиди тут, гляди свою худобу і чекай допомоги! А я не дурень! Я вже бачив пучки стріл у зміїній шкурі на війні з Чорним Соколом[30] і знаю, що це таке…

По вулиці бігла розпатлана жінка. Обличчя її було перекошене від жаху. Вона задихалася. Побачивши чоловіків, жінка залементувала нелюдським голосом:

— Індіяни! Індіяни! Індіяни!

Від неї насилу добилися, щоб вона розповіла щось до пуття. Вона прала білизну на річці. Раптом із-за кущів вискочив розмальований індіянин, щось закричав і побіг за нею. Коли вона втікала, помітила, що червоношкірі демони ховаються всюди: в кущах, за будинками, серед листя на деревах. Треба рятуватися, рятуватися, поки не пізно…

Тут же вирішили негайно покинути селище. Іти всім у напрямку до форту Артіха, де стояли американські війська.

Покинути там жінок і дітей, потім вернутися разом з солдатами, щоб відбити в індіян селище і покинуте в ньому добро.

… Хуан помацкував рукою в стіжку сіна і голосно покликав:

— Чікіто, ти тут? Вилазь! Можна йти в селище.

Спритно, як ящірка, маленька дівчинка вилізла зовсім не з того боку, де її шукав Хуан.

— А нас американці не зачеплять? — запитала вона боязко.

— Не бійся, Чікіто, — Хуан не переставав бути веселим, — ці смільчаки втекли геть усі до одного. Вони нас із тобою так злякалися, що внукам розказуватимуть, які страшні бувають індіяни. А тепер ходімо он до того будинку. Судячи з граток на вікнах, ми знайдемо там твого батька та інших добрих людей. Ходімо швидше!

Шістнадцятеро змучених пеонів та двоє негрів, у яких над правою лопаткою було випечено слово «втікач», довго не могли повірити, що вони вільні і можуть іти, куди забажають.

— А ти? Куди ти підеш? — запитав Хуана Чікітин батько, маленький, жилавий чоловік років під тридцять п'ять.

— Мене звати Хуан Маркадо. Я з Техасу і зостанусь поки що тут, на кордоні, — твердо сказав Хуан. — Зберу таких самих, як і я, відчайдушних людей, яким нічого втрачати ні по цей, ні по той бік, та й буду метатися за наші страждання, за наші сім'ї.

— Я з тобою! — сказав батько дівчини. — Я звуся Луїс Агуада, на прізвисько Чапарро Луїс. Ось тобі моя рука — вона вміє міцно тримати мачете і, клянусь, ніколи не здригнеться…

— Я також, — сказав молодий пеон з перебитим носом, — мені все одно нікуди йти.

— І я! — почулися з усіх боків несмілі голоси. — Мене візьми, мене!..

Негри, один з яких був літній і згорблений, а другий — юнак, про щось радилися між собою.

— Ми хочемо бути твоїми рабами маса[31], — підійшов юнак до Хуана. — Тільки візьми нас обох. Я не можу покинути старого…

— Рабами? Ні — друзями! — І Хуан потягнувся обійняти його.

Чорний юнак відсахнувся. Він народився рабом, прожив страшне життя і ніколи не знав людської ласки. Старий негр хотів було щось пояснити своєму товаришеві, але несподівано затулив очі зморшкуватою рукою, на якій бракувало двох пальців, і відвернувся.

Отак самотній втікач — пеон Хуан Маркадо знайшов своїх перших друзів.

Виявилося, що, тікаючи із Пуеблітос, перелякані мешканці покинули в коралях багато гарних коней, а в порожніх хатах — чимало ножів і мачете. Не минуло й години, як нові Хуанові друзі, добре озброєні, скакали геть від збезлюднілого селища. Погоні не боялися — жодна біла людина не осмілилась би переслідувати диких індіян після того, як смеркло…


Розділ десятий РІШУЧИЙ КРОК


Хуан добре тямив, що його маленький загін був слабкий і небоєздатний. Ніхто з його нових товаришів ніколи в житті не наважився підняти руку на господаря чи наглядача. Вони були звичайнісінькі пеони — сумирні, залякані, невпевнені в собі люди. Знову, як і тоді, в ранчо жорстокого дона Бартоломео Прадо, Хуан згадав слова дядька Рамона:

«Пеонів, простих людей — багато. І вони не слабкі. Вони сильні. Їм треба пояснити… Показати їхню силу…»

А він же добре пам'ятав, як під час голодного бунту, того дня, коли його і ще п'ятьох закопали в землю, жменька наглядачів легко справилася з трьома сотнями пеонів. Відтоді Хуан багато пережив і багато передумав. Тепер він знав, з чого треба починати…

Ранок застав вершників у густих заростях осоки біля невеличкої, але глибокої річки. На її березі вони зробили свій перший привал. Чікіта, яка, згорнувшись калачиком, цілу ніч проспала на руках у старого негра Джіма, прокинулась і заходилась готувати щось попоїсти. В Пуеблітос дівчинка набрала з собою маїсу та бобів, знайшла важкий, незграбний метате для розтирання зерен і цим утвердила своє становище господині в маленькому загоні Хуана.

Коли зібрались навколо жаркого вогнища, мовчазний літній пеон із густим лілово-чорним волоссям і ріденькою рослинністю на засмаглому зморшкуватому обличчі поставив запитання, яке хвилювало всіх:

— Ну, а куди ми тепер?

Коли він говорив, у нього від збентеження червоніли очі і великий гострий виступ на шиї неспокійно рухався між підборіддям і коміром благенької полотняної сорочки.

— Куди? — перепитав Хуан і подивився на своїх нових друзів. Від того, як він відповість на це запитання, залежала доля загону.

Всі напружено мовчали.

— Ми вирішимо це разом. Почнемо хоча б з тебе, — звернувся Хуан до пеона, який поставив питання. — Як ти звешся?

— Сантьяго.

— Ну от, Сантьяго, розкажи нам про себе, про своє життя.

Сантьяго потупив очі і почав м'яти комір сорочки. Обличчя його спохмурніло, взялося плямами. Кілька разів здалося, що він ось-ось розпочне свою оповідь, але він тільки зітхав. І лише коли люди біля багаття почали нетерпеливо ворушитись і перемовлятися, він заговорив:

— Я ж нетутешній. Моя батьківщина далеко — в Соноре. На самому морському березі… — Він говорив тихо й часто зітхав. — Там я народився, виріс, там у мене була наречена, там я думав і померти. Я був вільним рибалкою, як мій батько і дід, як і всі в нашому краю. Коли батько помер, він залишив нам човна і ми із старшим братом виходили в море вдвох… — На мить він примовк, неначе згадуючи щось, потім важко зітхнув і заговорив далі: — Одного разу трапилося лихо — нас застала буря і викинула на каміння. Човен розбився вдрузки, брат мій потонув, а я врятувався. Мій брат був жонатий, і діти в нього були, але як же їх прогодуєш без човна? Рибалка без човна, як селянин без землі… І надумав я найнятися пеоном, назбирати грошей, повернутися до себе і купити нового човна. І тоді я подався до Техасу і найнявся пеоном в ранчо Ель Куерво. Я нічого не брав у поміщика в борг і майже не тратив грошей на їжу. Через три роки наскладав двадцять дуро і вирушив додому. Мене попереджали, що на дорогах багато лихих людей, і я йшов обережно, ховався від кожного стрічного. Але не встиг я пройти і п'яти лі, як бачу — край дороги сидить дідусь і плаче. Мені його стало шкода, і я запитав:

«Що з тобою, дідусю?»

«Ох, каже, корову недогледів. Заб'є мене тепер поміщик! Поможи мені її пошукати — я зовсім знесилів. Поглянь он за тими кущами, може, вона там, клята. Така ряба корова з одним рогом».

Я пішов — це було зовсім близько. Дивлюся — стоїть ця корова. Ряба. З одним рогом, її хтось прив'язав до дерева. Я відв'язав її і повів до діда. А дід десь подівся… Дивлюсь — по дорозі скачуть двоє вершників, видно, наглядачі. Вони наздогнали мене, побили і все лаялися:

«Ах ти, злодюго проклятий! Втекти хотів?»

«Ану — ходімо з нами! І вкрадену корову веди…»

«Сеньйоре, кажу, та вона не моя, ця корова, мене старий попросив знайти її…»

«Який старий? Що ти брешеш, собако? Це корова дона Франсіско Руедас!»

Привели мене до міста Дель Ріо і прямо в тюрму. Забрали гроші, а на другий день потягли до. старшого наглядача.

«Де ти взяв корову дона Франсіско Руедас?» — запитує він.

«Біля дороги, сеньйоре» — відповідаю.

«Вона була прив'язана?»

«Так, сеньйоре».

«І ти її відв'язав і повів за собою?»

«Так, сеньйоре».

«А ти знав, що корова чужа?»

Тут я почав йому розповідати про старого, але він розгнівався:

«Відповідай лише на запитання! Тепер скажи мені — куди ти йшов, коли тебе впіймали?»

«В Сонору, сеньйоре».

«Он як! Виходить, ти хотів сховатися… Ну посидь, я подумаю, що з тобою робити».

Наглядач плюнув у чорнильницю, взяв гусяче перо і почав розмішувати чорнило. Потім подивився пильно на кінчик пера і сказав:

«Ось що, Сантьяго Тривелес. Ти винен у тому, що вкрав корову в ранчеро Франсіско Руедас. Я віддам тебе під суд. Нехай він вирішить, скільки років тобі сидіти в тюрмі…»

Тут я пошкодував, що не втопився із братом, що мене не вбили ті двоє по дорозі. Навіть півроку я не прожив би в смердючій, темній і повній скорпіонів тюрмі.

Увечері мені сказали, що хтось до мене прийшов. Я зрадів.

«А що як, думаю, старий!» Але це був сеньйор ранчеро дон Франсіско Руедас. Тільки значно пізніше я довідався, що він був раніше сторожем у цій тюрмі. І ще я довідався, що він перший друг старшого наглядача…

«Я на тебе зла не маю, — сказав він мені, — ні, ні, мене не цікавить, як усе це сталося. Все одно ти вже у всьому зізнався. Але я можу тобі допомогти. Кажуть, у тебе є десять дуро…»

«Двадцять! — кажу. — В мене було рівно двадцять дуро…»

«Ну, то ще краще! Старший наглядач згоден відпустити тебе, якщо ти заплатиш сорок дуро штрафу. Хочеш — я внесу за тебе те, що не вистачає — двадцять дуро? Звичайно, ці гроші ти повинен будеш відробити…»

Я зрадів і трохи не плакав від щастя. Краще три роки працювати безплатно, аніж згнити в тюрмі. Того ж дня Руедас забрав мене в своє ранчо. Пеонів у нього було мало. Мене тримали в дворі і нікуди не випускали.

«Новенький…» — казали наглядачі і чогось посміювались. А найголосніше сміялись ті двоє, які схопили мене на дорозі. А другого ранку я побачив… я побачив старого! Кинувся до нього, став трясти за плечі.

«Куди ти подівся! — кричу. — Та чи знаєш ти, скільки я зазнав лиха через тебе! Ходімо скоріше до господаря, поясни йому..»

Старий мовчить, не дивиться у вічі, виривається. А навколо зібралися люди — регочуть…

Тут я зрозумів! Усе було придумано: і цей підлий дідисько із своєю коровою, і ті двоє, і суд, і тюрма… Пізніше я довідався — Руедас на таких справах розбагатів. Він полював на пеонів, які відробили свій строк і поверталися на батьківщину, відбирав у них гроші, записував за ними великі борги, а потім продавав їх до інших ранчо. Але не лише цим промишляв Руедас. Через своїх людей він підмовляв пеонів з інших ранчо тікати, а потім ловив їх, повертав господареві і за це одержував багато грошей. А коли Техас захопили колоністи, Руедас почав торгувати і чорними рабами. Незабаром він мене продав. Я втік, але він мене спіймав і знову продав!

Сантьяго замовк так само раптово, як і почав. На обличчі його була розгубленість і подив. Уперше в житті він висловив уголос усе, що йому довелося пережити. А може, зараз уперше цілком збагнув це. Він дивився на своїх товаришів, так ніби шукав у них відповіді: як же все могло трапитися? Чому?

Люди пригнічено мовчали. В кожного із них була своя, не менш страшна історія, але вони уникали дивитися один одному в вічі. Так ніби самі в чомусь завинили…

— Ось ми й навідаємося в гості до сеньйора Руедас, — глухо промовив Хуан. — Після всього, що ми про нього чули, нам буде цікаво з ним познайомитися. А ти, Сантьяго, хотів би побачитися із своїм старим господарем?

— Еге, — відповів Сантьяго і заплющив очі. Чи то хотів сховати сльози, чи то з новою силою напливали спогади про минуле. Але, коли він знову глянув на Хуана, в його погляді вже не було звичного виразу сумної покори. Того самого виразу, який так часто подивується в очах пеонів…


Дон Франсіско Руедас одягався після сієсти[32], коли почувся обережний стук у ворота.

Пролунали тихі й шанобливі голоси пеонів, різкі і грубі наглядачів. Зарипіли ржаві петлі. Хтось увійшов на подвір'я.

«Пеони…» — подумав Руедас і бридливо зморщився.

Це був великий чолов'яга з дивовижно малесенькою головою і червоними відстовбурченими вухами. Поставивши ногу на стілець, він пристібав острогу й аж пихтів від напруги, йому заважало черево. Та й товсті, неслухняні пальці не могли справитися з ремінцем. А тут ще й біля самих дверей пеони сміють голосно говорити. Настрій псувався…

— Чорт! — він кинув пристібати острогу і вхопився за нагайку. — Хто впустив у будинок цих брудних собак…

Двері розчинилися, і на порозі стало кілька незнайомих пеонів.

— Ану, ви… — гримнув Руедас і замахнувся нагайкою, але в цей час помітив серед пеонів знайоме обличчя. Він поволі опустив руку, посміхнувся — Карамба! Та невже це знову ти, Сантьяго… — Руедас мав добру пам'ять і пам'ятав кожного пеона, який «пройшов» через його руки. — Ти що ж це, знову втік?

— Так, сеньйоре. Втік. — Сантьяго говорив неголосно і спокійно.

Руедас знав, що пеони ненавидять і бояться його, та все ж змушені іноді звертатися по допомогу. «Проте цей дурень, видно, зовсім з глузду з'їхав, коли знов прийшов до мене». Щоб приховати радість, Руедас взявся пристібати острогу. «Тепер пеони в ціні, — підраховував він, — за кожного втікача я одержу п'ятнадцять… ні — двадцять дуро! Менше ніж за двадцять не віддам…» Він випростався і тупнув ногою, пробуючи, чи добре тримається острога.

— Ну, а ці — хто?

— Ці? Так, сеньйоре. Пеони. Такі самі, як і я. Ми… ми разом прийшли.

У пеоновому голосі Руедас уловив щось незвичайне. Це насторожувало.

— Що ти верзеш, собако? Що тобі треба, кажи! — Руедас уважно подивився на пеонів.

Їх було восьмеро. Поперед усіх, поряд із Сантьяго, стояв стрункий молодий парубок. Холодними очима він дивився на господаря дому.

— Скажи сеньйорові, чого ми прийшли, Сантьяго, — сказав він, не відриваючи погляду від Руедаса. — Скажи йому. Не бійся.

— Ми прийшли… Я прийшов, щоб убити вас, сеньйоре. — Голос Сантьяго звучав так само спокійно. Напівзаплющені очі здавалися сонними, і тому мачете, який він тримав у руках, мав зовсім невинний вигляд.

І тут Руедас зрозумів — Сантьяго сказав правду. Пеони прийшли, щоб убити його.

— Гей, хто там, люди… До мене, рятуйте!

Голос Руедаса звучав приглушено і фальшиво. Так ніби його хтось душив. Так кричать люди уві сні, коли бачать страшні жахи.

На крик господаря дому ніхто не обізвався. Нікому було йти — двоє наглядачів було вбито біля воріт, інші повтікали.

Сантьяго ступив крок наперед і замахнувся своїм мачете. Це був перший рішучий крок у його житті…


Розділ одинадцятий ХУАН МАРКАДО — МЕСНИК ІЗ ТЕХАСУ


Минув майже рік. Загін Хуана, або, як його тепер звали, «Хуана — месника із Техасу», нараховував майже сотню добре озброєних вершників. Вони наганяли жах на американських колоністів та поміщиків. Часто до загону приходили пеони і просили захисту від жорстокості й беззаконня своїх хазяїв. Слава Хуана як справедливого месника й оборонця простих людей Техасу зростала з кожним днем.

Маленька Чікіта як і раніше була господинею в загоні, але тепер уже не могла обходитися без допомоги бійців. Дівчинка була дуже сувора й економна. Навіть рідний батько не міг випросити в неї зайвого млинця.

Винятком був лише Хуан. Чікіта завжди дивилася на нього очима, сповненими вірності й ласки. Вона все ще вважала Хуана добрим чарівником і всі удачі загону пояснювала «звичайним чаклунством». Чапарро Луїс намагався переконати доньку, що Хуан Месник така сама людина, як і всі. Тільки хоробрий і справедливий.

— Та ти зрозумій, дурненька, Хуан такий самий пеон, як і ми! — з запалом доводив він Чікіті. — Весь наш загін складається із пеонів. І ми захищаємо бідних людей. А їх, знаєш, як багато на нашій землі? Ось ми й допомагаємо їм, а вони всі — нам! Розумієш тепер чи ні?

Дівчинка загадково усміхалася, але не перечила. Та й що було перечити? Хіба ж не була вона свідком того, як за допомогою декількох прутиків, старої зміїної шкури і звичайної пискавки із тростини дядько Хуан змусив тікати все населення Пуеблітос.

Загін Хуана Месника ніколи не затримувався довго на одному місці.

Якось одного похмурого дощового ранку, після важкого нічного переходу, вкриті липким болотом вершники під'їжджали до невеличкого селища Пієдрас Неграс на мексіканському березі річки Ріо-Гранде.

— А що, мучачос, знайомі місця! Впізнаєте? — звернувся Хуан до вершників, що їхали з ним. — По той бік, недалечко звідси, — Пуеблітос. Пам'ятаєш, Джіме?

Важко було розпізнати старого негра. З накинутим на плечі грубим вовняним сара-пе, з-під якого виблискував кінець довгого мачете, в насунутому на лоба крислатому вігоневому капелюху, він був схожий на прокопченого сонцем мексіканця.

— Пам'ятаю, все пам'ятаю, — відповів старий.

Він сидів на високому сумирному коні, дбайливо притримуючи перед собою сонну Чікіту. Тендітна дівчинка займала неймовірно мало місця і, видно, чудово прилаштувалася на колінах у старого негра.

— От би впіймати того бородатого шерифа… — сказав мрійливо вершник з перебитим носом.

Незважаючи на сильний дощ, населення Пієдрас Неграс вийшло зустрічати загін. Небуло ані захоплених вигуків, ані гучних привітань «Наші прийшли…» — тихо говорили люди. Чоловіки в мокрих, прилиплих до тіла сорочках швидко заводили коней в коралі, жінки наввипередки запрошували до себе змоклих бійців. Але обережність була незайва навіть у Пієдрас Неграс.

— А що, браття, чужих у вас тут нікого нема?

— Нікого!

— Є тут один. Але він не чужий!

— А хто він? Звідки? Ти його знаєш?

— Ні… Але він не чужий. Він мандрівець, добра людина…

Хуанові перепочити не вдалося. В той будинок, де він зупинився, привели «мандрівця». Це був веселий мар'ячі[33], який мандрував із своєю нерозлучною гітарою. Вже немолодий і забрезклий, він був одягнений у лахміття, але тримався з гідністю, властивою людям цього веселого ремесла.

Він розповів, що йде від самої мексіканської столиці, що зветься він Пепе-гітарист і що він завжди до послуг тих, хто хоче його слухати…

— Одне слово — мар'ячі, — поблажливо закінчив за нього Чапарро Луїс. Він, як і всі, вважав мандрівних музикантів неробами, «кактусовим насінням».

— Правильно, — не збентежившись, підтвердив Пепе-гітарист. — Але, як кажуть; навіть від нопаля є користь, якщо добратися до плоду.

— Ну, розкажи нам, що чутно в столиці, — сказав Хуан. — Ось і будеш нам корисний.

— Сеньйори, я краще вам заспіваю про це.

В халупі зібралося багато людей. Усім хотілось послухати веселого мар'ячі.

Пепе-гітарист встав, ґречно вклонився публіці і завмер з гордим виразом обличчя, як роблять професійні артисти, вимагаючи тиші й уваги.

В халупі стало тихо. Було чутно лише рівний шум дощу і хлюпіт окремих великих крапель.

Мар'ячі так вправно вдарив по струнах, що всі одразу поглянули на його руки. Напрочуд тонкі, красиві пальці злітали над грифом. Струни дзвеніли то ніжно, то дзвінко і надривно, так ніби ось-ось мали обірватися…

Це були хитромудрі і надзвичайно красиві «мережива» — так звуть в народі імпровізовану музику, яка є ніби вступом до пісні. «Мережива» свідчать про майстерність виконавця, створюють настрій.


Про любов і горе пісню
Нам співать сьогодні марне,
І без пісні добре звісно,
Що веселе, а що хмарне.[34]

Співав він, як і годиться, з надривом. Голос його був чистий і такий проникливий, що. багато хто з присутніх ворушили губами, так ніби знали цю пісню і вторували йому. А Пепе-гітарист вів далі:


Стогне вітер, скачуть коні,
Мені раптом думка спала
Заспівати про пеона,
Що здолав і генерала.
Я в цю пісню вірить згоден!
Стільки в ній вогню і сили…
Та, на жаль, нема сьогодні!
Ще ні слова в пісні милій..

— А ти б заспівав про нас, про Хуана Месника! — гукнув Чапарро Луїс і сам же замахав руками. — Ану, тихіше! Тихіше! Давай далі.


Славить горе — ой, набридло!
Вже співать пора інакше.
Годі смутку! Діло світле
Є сьогодні у мар'ячі.
Всяк, хто слову правди радий,
Має славить безугавно
Подвиг лицаренька зради
Генерала Санта-Анна.

Він змінив темп гри. Це була та ж сама мелодія, але тепер уже бадьора і задерикувата. Люди заворушилися, підморгуючи одне одному, кивали на гітариста.

— Заспівай, як він продав Техас!

— Ні! Краще, як від французів тікав у самих підштаниках!

— Смерть Кривому Дияволу!

— Та цитьте, ви! Дайте послухати!

Поки встановлювалася тиша, співак лукаво дивився на слухачів і віртуозно «плів» нові «мережива». І потім знову заспівав:


Він у втечі завжди перший,
Та вважався смілим потім.
І завжди збирав вершечки
З наших сліз, із крові й поту.
Хоч боявсь, та в бійку ринув,
Бо невдачі ті криваві
Набивали йому скриню,
Ще й в додачу несли славу.

— Йому слава, а нам — злидні! — вигукнув хтось із бійців.

А Хуан подумав: «Ех, коли б дядько Район почуй цю пісню! Може, він був би й сьогодні серед нас…»


Він війська в біді зоставив,
Він в Техас відкрив ворота,
Він же й пам'ятник поставив
Сам собі, як патріоту.
Мов, погляньте: в сильнім гніві
Я на Північ поглядаю,
Завжди дужий, завжди сильний,
Про Техас я пам'ятаю.

— Ще б пак! Продав же Техас Кривий Диявол!

— Та він і всю Мексіку продасть — йому що…

— Та цитьте!..


Спершу ми його жаліли,
Але якось на світанні
Ми побачили, що в ділі
Він до грошей тільки справний…

— Ха-ха!.. — Хтось знову перервав гітариста. — Молодець, мар'ячі, — прямо в око вліпив!


Стало ясно для народу,
Що за лицар Санта-Анна,
Стало ясно, що не може
Він прожити без омани.
На війні не знав він впину,
Роздавав усім наснагу,
Сам ховавсь за наші спини,
І поразки завжди прагнув.
Наш народ — сердечний, чулий.
Щедро цінить щиру раду,
Якщо ж ти його одуриш,
То не жди тоді пощади.
Не осміливсь Санта-Анна
Говорити із юрбою…
Він утік цей раз ще швидше,
Ніж в Техасі з поля бою…

— Ач чортяка кривоногий, знову втік! Ну що ти скажеш…

— Свята діво Маріє! Та йому, мабуть, сам диявол помагає!


Та гнітили людям серце
Роки рабства і незгоди,
І на пам'ятник звалився
Справедливий гнів народу.
І хоч пам'ятник з металу
Був міцніший за цеглину,
Люди пам'ятник зламали
Голіруч за мить єдину.

— Так йому, негідникові!..

— Так йому! Так! — разом зі всіма гукав Хуан.


А тоді собор відкрили,
Не злякавшись цавіть бога,
Щоб добуть в «святій» могилі
Вже підгнилу його ногу.[35]

Вибухнув регіт. Знову гітарист взявся за «мереживо». Останнього куплета він так і не зміг проспівати серед тиші, і йому довелося повторювати його декілька разів:


І, віддавши їй сторицю,
Мов якомусь диву-чуду,
Волокли через столицю
На мотузці ногу люди.

Коли гамір трохи втих, сипонули запитання:

— А зараз хто президентом?

— Що він обіцяє?

Пепе-гітарист, який тепер заволодів увагою слухачів, ударив зразу по всіх струнах гітари. Тиша запала блискавично. І раптом він зовсім без акомпанементу заспівав охриплим від хвилювання голосом:


Ворог увірвався в хату,
Суне горе, мов холера,
Та звелів нам всім мовчати
Президент Еррера.
Каже: бідний люд охляв,
Замість віри — скрізь химери.
Душу чортові продав
Президент Еррера.

Новини були справді цікаві. Пепе-гітарист ще довго співав про те, як новий уряд вигнав зрадника Санта-Анна із Мексіки на десять років і той тепер сидить у Гавані; що американці вимагають уже й Каліфорнію; що мексіканський народ обурюється такою нахабністю і що генерал Паредес готує новий урядовий переворот й обіцяє повернути Мексіці Техас. Та одразу ж під загальний гомін схвалення додав, що це все тільки обіцянки і що генералам не можна вірити, бо «як мішок не вивертай, він так і зостанеться мішком».

Боєць із перебитим носом за один стрибок опинився поруч з гітаристом і захоплено вигукнув, ударивши себе кулаком по долоні:

— От коли б зібрати всіх до одного пеонів…

Він завжди про щось мріяв, цей добродушний парубок, тіло якого було вкрите численними шрамами від ударів нагайками та палицями. Товариші його любили і пестливо називали «Чато» — кирпатий.

— А тебе б, Чато, зробити їхнім командиром! — пожартував хтось із бійців.

— Навіщо мене? — добродушно заперечив він і показав на Хуана. — Його, Хуана…

Ніхто не засміявся. Хуан відчув на собі погляди присутніх і збентежено сказав, підводячись:

— Ну годі. Відпочивати пора. Ідіть лягайте спати…

Люди розходилися мовчки і чимсь заклопотані. Дощ хлюпотів не перестаючи. Пепе-гітарист замикав процесію і вже на самому порозі, зовсім не дивлячись на Хуана, проспівав упівголоса:


Люди в бій іти повинні,
В битву за свободу,
Та собі вождів чужинних
Брать не слід народу.

Хуан зостався сам. І, як це з ним бувало останнім часом, страшенно, до болю засумував за Рікардо. Зціпивши кулаки, він затулив ними обличчя і повалився на лаву, що правила йому в цій халупі за ліжко.


Розділ дванадцятий РОЗСТРІЛ


Крізь чутливий, як у дикого мустанга, сон Хуан почув тяжке зітхання. Воно повторювалося настійливо і голосно. Так можуть зітхати лише тоді, коли хочуть привернути увагу.

Хуан здогадався, що в кімнаті зараз невгомонна, уперта Чікіта.

— Чого тобі, Чікіто? — запитав він, не розплющуючи очей і не змінюючи пози.

— Ви не спите, дядю Хуан? — Вона заговорила дуже голосно й багатослівно. — Ні, ви вже, будь ласка, спіть. А то татусь казатиме, що я вас навмисне розбудила! Але ж бо ви не спали, правда, дядю Хуан? Ну скажіть — правда?

Хуан сів на ложі і сонно позіхнув:

— Правда, правда… Ну кажи — чого тобі треба?

— Мені? — з погано прихованим подивом перепитала Чікіта. — Мені нічого не треба — це вам здалося… Тобто я просто хотіла сказати… — і раптом заплакала. — Хосе десь пропав! І ніхто не знає, де він…

Хосе, або Джо, як його звали раніше, був негритянський юнак, якого Хуан визволив із тюрми в Пуеблітос. Вони з Чікітою були нерозлучними друзями і загальними улюбленцями загону.

— Оце й усе? — усміхнувся Хуан. — Мабуть, ти його чимось скривдила і він заховався. Ну скажи — правда, скривдила?

— Еге, — схлипнула дівчинка, — але він раніше ніколи не ховався…

— Не плач. Сьогодні ввечері твій Хосе буде в мене…

— Правда? — Чікітині очі, ще мокрі від сліз, засяяли. Вона вірила в могутність свого доброго чарівника. — Ой, спасибі, дядю Хуан! Ви спіть, спіть, будь ласка! — і вибігла на вулицю.

А дощ лив і не переставав…

Хуан прислухався до монотонного плюскоту води і подумав:

«Слава богу, дощ не перестає. Навряд чи хто вийде в таку негоду з дому. Хосе закутається, прикриє обличчя. Ніхто в Пуеблітос не розпізнає в ньому чужинця. Звичайно, всяке може трапитися».

Але все скінчилося гаразд, і добрий чарівник Хуан ще раз довів Чікіті свою могутність. Увечері, коли дівчинка заглянула до нього у вікно, вона побачила в кімнаті багато людей. Був там і Хосе. Він щось розповідав.

За рік хлопчина змужнів і набрався сили. Від колишнього полохливого раба Джо зосталось лише випечене над правою лопаткою слово «втікач» та непримиренна ненависть до тих своїх мучителів.

Чікіта ввійшла до Хуана і стала біля дверей.

— … В Пуеблітос дуже багато американських солдатів, — говорив юнак. — Вони грабували по цей бік Ріо-Гранде, вигнали майже всю худобу в мексіканського населення. Тепер збираються переправити її в Сан-Антоніо. На переправі якісь мексіканські солдати спробували відбити в них череду. Американці багатьох убили, а дванадцять душ захопили в полон. Вранці розстріляють. Сьогодні вдень їх примусили копати собі яму… — Хосе замовк.

— Ну що ж! — зітхнув Хуан. — Можливо, цей випадок допоможе нашому новому президентові розібратися, з ким має справу… — І різко запитав: — А чи багато худоби захопили?

— Коралі набиті вщерть. Тисяч з п'ять, напевне.

Бійці перезирнулися. Чапарро Луїс аж свиснув.

— Треба відбити в них худобу, — сказав Хуан, — навряд чи вони забрали її в поміщиків. Багатії давно перегнали свої табуни на Південь. Якщо не відіб'ємо, почнеться голод.

— Коралі добре охороняють, — зауважив Хосе, — мабуть, американці рознюхали, що ми десь недалеко…

— Тим краще, — усміхнувся Хуан. — Тоді ми їх обхитруємо. Чапарро, завтра ж пошлеш десять чоловік до Трьох Струмків. Нехай погаласують, постріляють, запалять кілька вогнищ і повертаються назад. В таку негоду американці не насміляться переслідувати.

Усі з подивом глянули на Хуана. Він був веселий.

— Не розумієш? Чим більше вони остерігатимуться нападу, тим швидше поженуть худобу в Сан-Антоніо. Але дощами порозмивало дороги, і лишився єдиний шлях — через Великий Яр. Отам ми їх і перестрінемо. Я знаю туди стежку через гори.

Раптом почувся дитячий голосок:

— А як же полонені?

Бійці були захоплені розмовою і не помітили Чікіти.

Чапарро Луїс схопився за голову і закричав на доньку:

— Хто тобі дозволив сюди приходити? Ось я тобі…

Чікіта шмигнула за спину бійця, що стояв поряд.

— А мені дядько Хуан дозволив, — захникала вона, — запитай у нього. Він сказав, щоб я прийшла ввечері до нього.

— Так, здається, кликав… — сказав Хуан і повернувся до людей: — Ну, тепер ясно?

— Ні, не ясно. — Чікіта сховалася за спину свого друга Хосе. — А що буде з полоненими?

Запотиличник, призначений Чікіті, перепав Хосе — дівчинка спритно вивернулась і вискочила за двері.

Вже сутеніло, коли Чікіта знову зайшла до Хуанової халупи. Личко в неї було заплакане.

— Що, від батька перепало? — запитав співчутливо Хуан.

Вона заперечно хитнула головою:

— Ні. Мені полонених шкода. Їх завтра мають розстріляти. Дядьку Хуан, вам же нічого не варт… Ось я принесла… — І Чікіта подала Хуанові мокру, порвану зміїну шкуру.

Хуан довго стояв мовчки. Нарешті сказав:

— Гаразд. Поклич батька. І Хосе також поклич.


Засуджені до страти йшли мовчки. Здавалось, вони не почувають ні втоми, ні болю від ран, не помічають ні дощу, ні болота, не бачать своїх конвоїрів, що ступають поряд, напружено стискуючи рушниці. У полонених, у тому числі й офіцера, руки зв'язані за спиною.

Шлях їм був знайомий. Вчора вони йшли цією ж дорогою, щоб викопати собі могилу. А ось і останні будинки. Тут на невеличкій, «залитій рідкою гряззю галявині росли кулеподібні ребристі кактуси, схожі на китайські ліхтарики.

Яма була глибока, але за ніч наповнилася дощовою водою і зараз мала вигляд звичайної калюжі. І все-таки полонені пізнали свою могилу. Зберігаючи військову поставу, засуджені до страти стали спиною до ями.

Довготелесий американський офіцер різко подав команду. Солдати заметушилися, вишикувались навпроти полонених. На кожного мексіканця припадало по два кати.

Офіцер квапився. Ні для чого було зволікати з формальностями. В таку негоду не знайшлося нікого, хто б забажав подивитися на страту. Офіцер не вважав за потрібне, як то годилося в таких випадках, оголювати шаблю. Просто підняв руку. Солдати звели рушниці, прицілюватися перешкоджав дощ.

Залп пролунав раніше, ніж американський офіцер опустив руку. Як підкошений, він упав разом із своїми солдатами.

Одразу ж із-за кактусів повибігали на галявину озброєні люди. Цівки рушниць ще диміли. Частина їх швидко розрізала мотуззя на руках приголомшених, безтямних полонених, підхопила їх і потягла за жовту пелену дощу. Декілька чоловік залишилося біля вбитих американців. Залишився й Хуан.

— От диявол! — сказав він схвильовано і кивнув у той бік, де непорушно лежав довготелесий офіцер. — Як поспішав! Ще трохи — і ми б не встигли… Ну, мучачос, — звернувся він до товаришів, — забирайте рушниці й патрони. Вони нам згодяться.

Успіх був цілковитий. Все сталося так, як передбачав Хуан. Але він чомусь дуже нервував. Якесь чудне почуття заволоділо ним.

— Скоріше, скоріше, мучачос! По конях! Треба наздогнати наших! — квапив він людей.

Хуан вдарив острогами коня і незабаром зоставив товаришів далеко позаду. Вітер свистів у вухах, і дощ сотнями дрібних голок пронизував обличчя. Попереду вигулькнула група вершників, що позлазили з коней. І, хоча на такій далекій відстані не можна було розгледіти ні їхніх облич, ні одягу, Хуан був упевнений, що це його товариші із визволена ними полоненими. Хвилювання Хуана не знало меж. Якась тепла хвиля розлилася по тілу, підкотилася до горла, заважала дихати… Але Хуан уже знав, твердо знав, чого так поспішає. Він відчував це усім серцем…

— Рікардо! — не тямлячи себе, гукав він надривним голосом. — Рікардо! Рікардо! — І, неспроможний зупинити розгаряченого коня, на всьому скаку він зіскочив на землю і кинувся в обійми мокрого, обшарпаного і геть заляпаного болотом чоловіка, в якому дуже важко було розпізнати мексіканського офіцера.

— Брате… Брате… — повторював Рікардо, припавши до Хуана. — Брате мій, брате… Я знав — це міг бути тільки ти! Тільки ти…

Тим часом Чапарро Луїс жваво розмахував руками і розповідав вершникам, які наздогнали Хуана:

— … А він і питає мене: «Хто, — каже, — у вас за старшого? Кому нам дякувати за порятунок?» — «Звісно кому, — кажу, — господу богові нашому треба дякувати, якщо ви християнин. Та ще простому пеонові, якого звуть Хуан…» Тут він кинувся до мене і став сірий, як суха земля. А потім питає мене таким страшним шепотом, що в мене підкосилися ноги: «Хуан? Хуан… Маркадо, так? Скажіть ради бога, він зветься Маркадо?» — «А вам навіщо це треба знати?» — питаю, а сам починаю помічати, що капітан дуже схожий на нашого Хуана. «Так, — кажу, — Маркадо. А ви що, родич йому?» — «Ми брати, — каже, — рідні брати, та ще й близнюки…»

І, поки Чапарро Луїс розповідав про свої враження, брати засипали один одного запитаннями. Хуан розповів про те, як йому вда-. лося пробратися в Техас.

— А де вусатий капрал, який вивів мене із ранчо дона Бартоломео? — запитав він.

— Санчес? Та осьдечки він стоїть! Хіба не впізнав?

Капрала Санчеса справді було важко розпізнати. Він змарнів, подався; завжди пухнасті вуса намокли і звисали по куточках уст, надаючи обличчю якогось скорботного виразу. Лише очі були як завжди — великі і по-дитячому ясні. Хуан підійшов до нього й мовчки обійняв його.

Санчес розгубився, клацнув закаблуками і, кинувши винуватий погляд на Рікардо, схвильовано сказав:

— Завжди до ваших послуг, доне Хуан. Наказуйте.

— А я ж знав, знав, що ми зустрінемося! — радісно повторяв Рікардо. — Чого ж ти тоді втік, у столиці, коли приходив до мене з листом? Ну, тепер уже ніколи, ніколи не розлучимося…

— А твоя служба? — обережно заперечив Хуан. — І потім…

— Моя служба… — Рікардо сумно усміхнувся. — Ти краще запитай, чому ми попали в полон? Командир гарнізону Чігуагуа відмовився нам допомагати. «Наказ президента Еррера американців не чіпати», — сказав він мені… І це після того, як вони оголосили Техас територією Сполучених Штатів… До біса таку службу! Я хочу битися, розумієш? Битися!

— Але ж я… всі ми… — Хуан не міг знайти відповідного слова, — ми боремося не тільки проти американців. Ти повинен знати, що в нас є ще й інші вороги.

— Знаю! Це і мої вороги! І генерал Паредес, і Санта-Анна, і теперішній президент Еррера — всі вони варт один одного! Ми повинні домогтися, щоб на чолі. уряду стояла чесна людина, щоб вам жилося легше… — Рікардо зніяковів. — Я хотів сказати — всім пеонам. Ти — мій брат. І все, що в мене є, — твоє…

Хуан не вважав за потрібне підтримувати цю розмову, йому вже давно було ясно, що в багатих і бідних різні поняття про свободу і справедливість. Але пояснити це братстві було не дуже-то просто. І він запитав зовсім про інше:

— А як дівчина, котра тобі писала? Ти з нею бачився?

— Долорес? — Рікардо аж засяяв. — Так! Бачився, Хуане, бачився… Ти знаєш, вона…

Хуан, здавалося, не чув відповіді.

— А що сталося з тими пеонами, які були закопані разом зі мною? — запитав він.

Рікардо зніяковів, похилив голову:

— Не знаю, Хуане. На другий день уранці я поїхав…

Обидва замовкли, і кожен думав про своє. Хуан про долю товаришів, про жорстокого поміщика Прадо. А Рікардо думав про те, що вони з братом найближчі, найрідніші, а, по суті, різні люди, що в кожного з них свої інтереси і мрії. І ще подумав Рікардо, що інтереси пеона Хуано Маркадо більші і благородніші від його власних…

— І вона… твоя наречена? — порушив мовчанку Хуан.

— Так, — відповів тихо Рікардо. Й одразу ж додав рішуче: — Але я не повернуся. Я не повернуся, поки в Техасі чиниться таке.:. Я офіцер і не можу сидіти склавши руки, коли американці грабують наші землі. Я повинен, розумієш? Повинен битися! І прошу тебе лише одне — дай мені можливість бути разом з тобою!

— Гаразд. — Хуан радів і не приховував цього. — Гаразд, Рікардо, будемо разом! А там… хтозна! Але… як же вони? — Він кивнув у бік солдатів, які разом з бійцями загону уважно слухали Чапарро Луїса. — їх також треба запитати. І найкраще це зробити зараз, поки ми недалеко від Ель Мораля, де стоять наші частини.

— О, вони всі зостануться зі мною! Ось побачиш, — впевнено заявив Рікардо.

На його знак капрал Санчес зібрав солдатів. Вони звично вишикувались і завмерли непорушно. Хуанові люди стояли збоку і з цікавістю спостерігали.

— Ось побачиш, — сказав Рікардо братові, — вони всі вчинять так само, як і я. — І звернувся до солдатів: — Солдати! — сказав він. — Продажна політика урядів Санта-Анна й Еррера дала можливість американцям захопити Техас і Каліфорнію. Я не можу і не хочу бути співучасником зради батьківщини. Боягузтвом не можна домогтися справедливості, — а тим більше виграти війну. Від цього дня я більше не вважаю себе вашим начальником і буду битися проти колоністів у загоні, яким командує мій брат, прозваний Хуаном Месником. Я закликаю вас піти за моїм прикладом. Слово за вами!

Солдати мовчали. Можливо, тому, що не звикли розмовляти в строю. А можливо, просто не знали, що сказати. Ніякову тишу порушив Санчес:

— Я зостаюся з вами, мій капітане, — сказав він.

Хуан підійшов близько до одного з солдатів, молодого, красивого парубка із свіжою раною на правій щоці.

— Як ти звешся? — запитав він.

— Антоніо Гонсалес, сеньйоре, — чітко, по-військовому гаркнув солдат.

— Родом із Юкатану?

— Так, сеньйоре, я народився у Кампече. — Через рану на щоці солдатові, видно, було боляче усміхатись, і він кумедно скривив губи. — А як ви вгадали?

— По носі, — сказав Хуан, і всі зареготали. — Таж твій край далеко, американцям до вас не добратися. Чого ж тобі в Кампече не сиділося?

Солдат спохмурнів.

— Продали мене, — сказав він тихо, — я був тоді пеоном. За батькові борги…

— В солдати продали?

— Ні, одному каоберо[36] із Табаско.

— А як ти потрапив до армії?

Хтось із солдатів зітхнув. Поки Хуан розмовляв, вони поламали ряди і тепер стояли вільно. Багато з них, почувши останнє Хуанове запитання, спохмурніли. Кожен згадав те нелегке життя, яке привело його до вербувальника.

— До армії? Та каоберо програв мене в карти подорожньому вербувальникові. Але я радий. В армії краще — не так небезпечно, як у сельві…[37]

— Бог з тобою, Антоніо! — втрутився Рікардо. — Подумай, що кажеш — «не так небезпечно»… Так ніби не нас із тобою врятували від розстрілу всього лише кілька годин тому! А скільки разів ми ризикували життям, згадай-но.

— В сельві страшніше, мій капітане, — відповів молодий солдат, — повірте мені, я знаю… Там з нами поводилися гірше, ніж із мулами; годували надголодь, а за найменший проступок забивали палицями. Наглядачі і каоберо — справжнісінькі звірі, куди до них американцям! — І додав уже веселіше: — А що в армії можуть убити, то за добру справу і померти не жаль…

Рікардо навіть не ховав свого зніяковіння.

— Ну то ось що, мучачос! — звернувся Хуан до солдатів. — Вибирайте. Хочете — повертайтеся в армію. Хочете — залишайтеся з нами, будемо разом захищати нашу землю і тих, хто на ній працює.

— Залишимося! — гукнули солдати.

— Віва Мехіко! Смерть американцям!

Вигукували всі: і солдати, і бійці загону Хуана Месника. І капітан Рікардо Агірре також вигукував.

В Пієдрас Неграс повернулися вночі. Дощ перестав, і з-поміж розірваних швидкоплинних хмар визирнув маленький втомлений місяць.

Більше половини загону не брали участі в поході, але всі вже знали про його успіхи.

Для прибульців у кожнім домі було приготовлено постіль, сухий одяг і їжу.


Розділ тринадцятий ГІРСЬКА ЛУНА


А вранці новачків уже не можна було відрізнити від бійців загону — солдатські мундири їм замінили на простий селянський одяг. Рікардо і Хуан — чи випадково, чи тут не обійшлося без добродійства Чапарро Луїса — були одягнені однаковісінько: білі сорочки, жовті шкіряні жилети, чорні штани із коротенькими шнурованими розрізами біля кісточок, чоботи, крислаті коричневі капелюхи і навіть остроги.

Хуанове обличчя, щоправда, було суворіше і засмагліше, а руки грубші й більші.

Але бійці, які заходили до хатини, не одразу могли вгадати, хто Хуан, а хто Рікардо. Брати жартували і сміялися разом з усіма. Прийшла й Чікіта — вона пирхнула в долоню і звернулася до Хуана:

— Ой, дядю Хуан… І чого ви лишень не вигадаєте!

— Познайомся, Рікардо, — сказав Хуан серйозно, — це Чікіта. Вона вас врятувала…

Отут-то Чато, який весь час сидів мовчки, за звичкою про щось мріючи, звернувся до Рікардо.

— Слухай, Хуане, — запитав він переплутавши братів, — а правду кажуть, що в кожної людини є на землі свій двійник? — І, не дочекавшись відповіді, додав: — От би довідатись про мого — хто ж він такий…

— А знаєш хто? — не витерпів Чапарро Луїс. — Та. це ж Санта-Анна! Ні, їй же богу, — провадив він далі, коли трохи вгамувався сміх, — якщо, звичайно, йому обробити носа, як у тебе, та протримати три доби в землі по саме горло, а потім підвісити за великі пальці рук, як тебе вішали, а тобі відкарнати праву ногу, ну тоді вас і рідна матуся не розрізнила б!

Ніхто не бачив, як увійшов старий негр Джім. Та коли він пробрався до Хуана, всі помітили, що він схвильований. Запала тиша.

— До тебе прибули, — сказав негр Хуанові, — із Альєнде.

Старий озирнувся на двері. Люди розступилися і побачили, що, прихилившись до стіни, стоїть незнайомець. Дуже худий. Його обличчя перев'язане скривавленими ганчірками. Всі зрозуміли — перед ними стоїть пеон, знівечений хазяїном «за непослух». Йому відрізано вуха і вирвано ніздрі.

Хуан встав. Обличчя його потемніло, стало аж чорне, очі звузилися.

— Хто?.. — промовив він лише одне слово. Але воно звучало як вирок.

Скалічений пеон зрозумів.

— Ранчеро Ортігас та його люди, — відповів він, задихаючись, — п'ятьох він… так само, як мене. Вісім душ убив… Ми втекли у гори.

— Скільки чоловіків серед пеонів?

— Було понад триста. Але в Ортігасових людей е рушниці. Наші бояться… — І пеон додав зовсім потихеньку: — Прийди до нас, тебе всі знають…

Хуан замислився.

Чапарро Луїс зрозумів, про що думає командир загону. Він сказав:

— Іди, Хуане, йди! Візьми півсотні людей і йди. Пеони Ортігаса чекають на тебе. А худобу в американців ми відіб'ємо самі. Ми справимося, не турбуйся.

Хуан похитав головою.

— Ви не знаєте дороги через гори на Великий Яр, — сказав він.

— Ну, тоді пошли кого-небудь із нас в Альенде. Хочеш, я піду, — не здавався Чапарро Луїс.

— Ні, — сказав старий Джім, — це не підходить. Ти ж чув — люди в Альєнде чекають Хуана Месника Вони повірять лише йому…

Отже, треба було вибирати щось одне.

Не можна було дивитись без болю і гніву на скаліченого по-звірячи пеона. Але відбити в американців забрану ними худобу означало повернути багатьом злидарям життя, врятувати їх від голоду.

— Хуане, — сказав тихо Рікардо і напружено глянув братові в вічі, — я б міг…

Хуан зрозумів. І одразу повеселішав.

— Гаразд. — Він повернувся до пеона з Альєнде: — Повертайся назад і скажи людям, щоб завтра мене зустрічали. Хосе, дай йому коня й рушницю!

— Спасибі… сеньйоре, — радісно пробурмотів пеон.

— Ні! — різко перервав його Хуан і подивився на брата. — Я не сеньйор. Я — пеон. Простий пеон, розумієш? Такий самісінький, як і ти.

Коли пеон вийшов, Хуан звернувся до своїх людей:

— Отже, мучачос, у гості до сеньйора Ортігаса завтра завітає… Хуан — месник із Техасу — і, усміхнувшись, показав на Рікардо.

Рікардо став поруч із братом. Він також усміхався і був такий подібний до нього, що навіть найближчі їм люди не відрізнили б одного від другого.

— Разом з Рікардо, — говорив далі Хуан, — підуть найдосвідченіші: Чапарро, Чато, Хосе і ще двадцять чоловік. І обов'язково мусить піти капрал Санчес. Усіх інших я беру з собою до Великого Яру.

— Слухай-но, Хуане, — сказав весело один із бійців, — ми можемо переплутати вас. Зроби собі хоч позначку якусь, чи що.

— Та я ж і так мічений — недаром мене прозивають Хуан Маркадо! — відповів так само весело Хуан. — І хоча в мене немає на спині тавра, як у мого батька, але позначка є, — і, засукавши лівого рукава, показав над ліктем родиму пляму, схожу на слід від свіжого опіку.

Рікардо хотів заперечити братові і сказати, що в нього точнісінько така родима пляма. Він уже взявся за рукав, але передумав.

Цілу ніч їхав Рікардо із своїми вершниками. Настав похмурий, ще й вітряний ранок. Дощу не було, але низько над землею пробігали сіро-жовті хмари.

Невисокі круті гори, міцно притиснуті одна до одної велетенські кам'яні брили перепинили вершникам шлях.

Гори були такого ж сірого кольору, як і небо, й, очевидно, тому виринули так несподівано. Довкола не було ніякої рослинності, окрім самотнього, напівусохлого дерева, нижня частина якого була розколота, і в ній утворилась немов велика чорна ніша.

— Ось воно, це дерево… — показав на нього Хосе. — Пеон сказав, що зустрінуть нас тут.

Раптом долинув цокіт копит і іржання коня.

Знайомий худий пеон з перебинтованим обличчям натягнув поводи, марне силкуючись стримати коня, який підтюпцем наближався до загону Рікардо.

— Своїх вчув, — пеон кивнув на коня, — не втримаєш… Здрастуйте, доне Хуан! Їдьмо — наші тут недалечко, серед каменів.

Вони поїхали вздовж кам'яної стіни. Незабаром у величезних брилах почали з'являтися численні розколини і проходи.

— А скільки людей в Ортігаса? — запитав Рікардо в пеона.

— Двадцять душ наглядачів та двоє синів, крім нього самого.

— Ото й усе? — здивувався Рікардо і повернувся до своїх. — Ну то що ж, мучачос! Невже нам потрібна ще й допомога тутешніх пеонів, аби справитися з двома десятками негідників?

— Звісно, справимося! — підтримав свого. командира Санчес. За старою звичкою він їхав за ним. — Нехай ведуть нас прямо в ранчо!

Але Чапарро Луїс пришпорив коня і, порівнявшись із Рікардо, сказав голосно, немов жартома:

— Ще б пак, не справитися! Поміщики в нас у Техасі опецькуваті, незграбні… І наглядачі тлусті, як гуси перед різдвом. Аж тут Хуан Месник із двадцятьма молодцями. Всі як на підбір — один до одного, а до того ж іще злі, як чорти. Перелякаєшся, мабуть! — І несподівано закінчив серйозно — От якби своїх пеонів вони так боялися! Не посміли б тоді знущатися над ними!

Рікардо збентежився. Він зрозумів, що Хуан на його місці ніколи б не став відмовлятися від допомоги пеонів. У цьому була його сила.

— Веди до своїх, — звернувся він до провідника.

— Сюди, доне Хуан, — пеон упевнено повів загін одним із проходів поміж каменями, — тільки тримайтеся ближче один до одного.

Вершники їхали майже годину. Вузенька стежка круто повертала то ліворуч, то праворуч. Коні раз у раз натикались один на одного.

Нарешті гіркий запах диму сповістив про те, що табір пеонів близько.

Поміж скелями, на невеличкій галявині, чекали пеони.

Було холодно. Вони куталися в сарапе, прикриваючи ніздрі, щоб зігріти тіло своїм диханням. Куріло декілька вогнищ, навколо яких сиділи навпочіпки жінки й діти.

Холодний сирий вітер плутався між камінням і, здавалося, дув зі всіх боків.

Після дикої розправи поміщика серед пеонів ще й досі відчувалися страх і пригніченість.

Поява озброєних вершників ще більше налякала людей. Почувся тихий стримуваний плач. Важко було повірити, що це плакали зовсім маленькі діти — так гірко, приречено.

— Це наші, наші! — поспішав заспокоїти товаришів провідник. — Це — Хуан Месник.

Люди не зворухнулись — так само мерзлякувато куталися в свої сарапе і грілися біля багать, але Рікардо здалося, що їм уже не так страшно і навіть не так холодно. Можливо, йому це здалося тому, що діти перестали плакати?..

Мовчанка ставала гнітючою.

«Треба щось сказати, — розумів Рікардо, — втішити, підбадьорити…» Він чомусь пригадав слова старого Феліпе: «В житті ви зустрінете багато таких людей. Зовні вони покірні, але то тільки до першої нагоди… А там скидають у чапараль того, хто сидить у них на шиї. Їх тільки треба навчити…»

І тоді він звівся на стременах і гукнув дзвінким, упевненим голосом:

— Слухайте мене, мексіканці! Мачете у всіх із собою?

— Із собою! Із собою! Із собою! — загукали до нього з усіх боків.

Спочатку Рікардо подумав, що його слова підхопила гірська луна. Але це гукали пеони.

… Ні Рікардо, ні його люди не зробили жодного пострілу.

Було дивно, що жоден із двадцяти поміщицьких наглядачів не спробував чинити опору, мабуть, надто вже грізний був вигляд трьохсот пеонів, які рішуче стискали мачете.

Лише молодший син поміщика встиг зробити один постріл. Один-єдиний. Цим пострілом було вбито мрійника Чато.


Маєток палав з усіх боків. Палили все — навіть склади із збіжжям.

— У вогонь! Кидайте все у вогонь! — гукав несамовито один із пеонів і тягнув до вогню розкішне мексіканське сідло, розцяцьковане сріблом і перламутром. — Щоб ніхто не посмів сказати, що ми бандити!

Того дня Рікардо вперше по-справжньому зрозумів душевну силу і шляхетність свого народу.

Минуло два дні. Маленький загін Рікардо повертався в Пієдрас Неграс.

Розмовляли мало — всіх гнітило, що немає добродушного Чато.

Звертаючись до Рікардо, люди називали його Хуаном. Але тепер це всім здавалося природним. Усім, крім вусатого сержанта Санчеса.

— Слухай, Хуане, — задумливо сказав Чапарро Луїс, — якої ти тоді пісні співав — пам'ятаєш? Ну — коли вів пеонів…

Рікардо зніяковів:

— А-а, це… це стара індіянська пісня. Той, від кого я вперше її почув, називав її «Піснею Людини — Творця Світу і Володаря Землі»…

— Гарна пісня. Заспівай ще! — попрохав Чапарро Луїс.

Рікардо заспівав потихеньку:


Я зробив Сонце, І-ло!
Я знайшов у серці своєму Вогонь…
Я Пітьму здолав, І-ло!
В Світі настане ясне тепло!

Чапарро Луїс та всі інші вершники підхопили пісню. В їхніх устах вона лунала ще впевненіше. Чи вони поміняли мелодію, чи вклали в її слова новий, зрозуміліший для них зміст…


Розділ чотирнадцятий НОВИЙ РІК, НОВІ ПІСНІ ПЕПЕ-ГІТАРИСТА


Мабуть, у столиці Мексіки ще ніколи не зустрічали Нового року в такій напруженій обстановці. Американський президент Джеймс Полк нахабно і беззастережно вимагав «передачі» Сполученим Штатам Америки майже половини Мексіки. Страшний привид війни стояв на порозі нового, 1846 року…

Всі жителі вийшли на вулиці столиці. Люди не криючись лаяли президента Еррера за боягузливість і вагання. Генерал Паредес, досвідчений змовник і хитрий політик, вирішив скористатися ремствуванням народу, щоб захопити владу до своїх рук. Країна перебувала напередодні чергового урядового перевороту.

Вино текло річкою. Воно підігрівало пристрасті, викликало веселощі, допомагало хоч на день забути про тривожні події. За звичаєм, на майданах ставили височенні «гігантські кроки». Сміливці, вбрані в різноколірні яскраві стрічки, кружляли на величезній висоті. Вони виробляли ризиковані фігури — перекидалися, висіли вниз головою, летіли, розставивши руки. Музика, тріскотнява деренчал, вигуки й пісні спліталися в єдиний гамір.

Опівночі, коли калатання дзвонів, фонтани бенгальських вогнів і вибухи петард сповістили про те, що настав новий, 1846 рік, замість радісних вигуків і поздоровлень, на вулицях залунали грізні вигуки:

— Віва Мехіко!

— Віва Паредес!

— Не віддамо Техасу й Каліфорнії!

Слів «війна» й «американці» не було чути. Казали: «коли почнеться колотнеча» і «вони». Іноді присмачували ще й крутим слівцем…

Генерал Паредес обіцяв відстояти вітчизну. Йому не дуже вірили — народ Мексіки вже починав розбиратись у своїх політичних діячах. Але вибору не було.

— Чого доброго, Паредес дасть їм перцю!

— Може, й так. Але спершу наб'є кишеню…

— Та воно так уже ведеться! Політики, компадре, себе не скривдять!

— А біс із ними! Нехай беруть. Аби тільки не пустили «їх» на нашу землю.

— Ось забере владу, накраде досхочу, а потім вимагай обіцяного…

— Немає тепер чесних людей. Зовсім перевелися!

Але не всі були такої думки.

Опецькуватого мандрівника-мар'ячі із сумними очима люди слухали жадібно. Де тільки не бувають ці мар'ячі! От вони вже все на світі знають! У столиці цього чоловіка можна було зустріти на околиці міста, в гамірній харчевні «Сорок кумів». На ймення його ніхто не знав. Він був відомий за прізвиськом Пепе-гітарист. Того новорічного вечора в «Сорока кумах» зібралися ремісники, студенти, дрібні чиновники, солдати.

Пепе-гітарист настроїв свою стареньку, бувалу в бувальцях гітару і задумливо взявся «плести мережива».

А як запала тиша, він заспівав:


Мексіканці! Я співаю
Не про жадних генералів,
Хоч вони вам обіцяють
Хліба й миру небувалих.
Не про доброго святого,
Що всі рани він зціляє
І якого неодмінно
Після смерті шлють до раю.
Заспіваю про Хуана,
Який родом із пеонів,
Хто в бою не знає страху,
В кого, наче вітер, коні.
Всі, хто мучить і грабує,
Будуть скарані із часом.
Наш Хуан недаром зветься
Месник. Месник із Техасу.
Розпізнать його неважко.
Шрами — знак борні і муки.
Капелюх простий, з соломи,
Мозолясті, дужі руки.
Там, де скнара-чужоземець
Нашу землю розоряє,
Де знущаються ранчеро,
Де простий пеон страждає,
Скрізь ви стрінете Хуана,
А за ним ріка народу,
Тих людей, що так і рвуться
В бій за правду і свободу.

В напруженій тиші застигла пауза. Пепе-гітарист став на стілець. І всі, хто слухав його, побачили, що в сумних очах старого, мар'ячі зблиснув задерикуватий, веселий вогонь.

Він закінчив свою пісню куплетом:


Гей, мучачос! Кажуть люди,
Що Хуан уже в столиці.
Видно, кажуть люди правду,
Як на вас ось подивиться.

Розділ п'ятнадцятий ВІВА ХУАН МАРКАДО!


Цього разу загін Хуана Месника розташувався на відпочинок у міжгір'ї. Вхід до міжгір'я був широкий, а вихід такий вузький, що через нього навряд чи міг протиснутися вершник. Хуан добре знав це місце. Воно було неподалік від ранчо Лас Пальмас, де він провів своє дитинство.

В міжгір'ї зібралося близько двохсот добре озброєних вершників. Це була лише невеличка частина загону. Тепер і сам Хуан не міг сказати, скільки в нього бійців. У бою з колоністами й поміщиками брали участь сотні землеробів, пеонів із навколишніх ранчо, а іноді й дикі індіяни із сусідніх племен.

Хуаном Месником звали кожного пеона, який не потуплював очей перед поміщиком або хоча б насмілювався дивитися йому вслід спідлоба. Нерідко до загону доходили чутки, ніби Хуан Месник розгромив гарнізон американських солдатів, чи забрав у колоністів партію худоби, чи покарав жорстокого ранчеро і спалив боргові книги.

Безперервні і несподівані удари, яких завдавали мексіканці американській армії в Техасі, не на жарт стурбували її командуючого генерала Захарі Тейлора.

«Згідно з одержаними донесеннями від командирів частин, — писав генерал в одному із своїх донесень, перехоплених Хуановими людьми, — мексіканський бандит, прозваний тут Хуаном Месником, з'являється в найвіддаленіших ділянках тилу нашої армії і завдає нам прикрих втрат. Усі спроби переслідувати і розгромити ці банди закінчуються невдало — вони безслідно зникають. Я схильний думати, що під іменем Хуана Месника діють численні партизанські загони, створені мексіканськими військовими властями з місцевих жителів, як це робилося в Росії під час навали Наполеона… Недооцінювати їхню роль у наступній кампанії було б великою помилкою…»

Але в Вашінгтоні не повірили генералові Тейлору. Колишній президент Мексіки Санта-Анна, який перебував у вигнанні на острові Куба і звідти підтримував зв'язок із американцями, відповів на чергове запитання своїх господарів:

«Неправдоподібно! Ніякий мексіканський уряд не наважився б допустити народних повстань проти будь-кого. Йдеться про звичайнісіньких бандитів, яких завжди було багато в Техасі. В моїй країні озброєний народ небезпечніший за будь-яке вторгнення ззовні…»

З цього дня в уряді Сполучених Штатів стали подейкувати про «невдалу кандидатуру Захарі Тейлора в наступній кампанії проти Мексіки».

А тим часом Хуанові люди готувалися до чергового зухвалого нальоту на великий гарнізон американських військ. У передбачуваному бою на боці Хуана Месника мали брати участь понад тисячу чоловік місцевих пеонів.

Того дня обидва брати були разом. Це траплялося досить рідко. Інтереси справи вимагали частих розлук.

Рікардо засмаг, змужнів, риси його обличчя стали різкіші, і подібність до Хуана ще більше впадала в око. Одягались вони однаково, а Рікардо, незважаючи на колишній брак слуху, навчився співати, танцювати і бренькати на гітарі не гірше од Хуана.

Лише двоє людей у загоні завжди безпомилково розпізнавали братів — Чікіта і вусатий капрал Санчес. Дівчинка, як і раніше, дивилася на Рікардо з подивом та певним недовір'ям і, хоча при зустрічі привітно усміхалася до нього, розмовляти з ним уникала. А Санчес жодного разу не звернувся до Хуана із словами «мій капітане», як він і далі називав Рікардо.

Весна 1846 року була рання й гаряча. В березні вже відцвіли акація й мімоза, і серед темної зелені трав погойдувалися на довгих стеблах яскраві польові квіти. Але в міжгір'ї була прохолода й затінок. На вкритій дрібними гострими камінчиками землі не росли навіть кактуси.

Попереду був нічний похід, і люди відпочивали. Деякі, сидячи навпочіпки, тихо перемовлялися, інші спали, вкутавшись у сарапе. Нерозсідлані коні дрімали, низько опустивши голову. Тут їм не докучали ні ґедзі, ні мухи.

Чікіта пекла маїсові млинці, ставши навколішки біля жаркого, майже бездимного багаття. З великого глиняного горщика вона брала пригорщами розмочене набубнявіле зерно кукурудзи і терла його в неглибокій кам'яній ступі — метате. Потім, припліскуючи долонями тісто, виробляла тонкий млинець і кидала його на розпечений камінь. Смачно пахли рум'яні млинці! Бійці втягували носом повітря, жартували, вдавано зітхали. Але Чікіта не звертала на них ніякісінької уваги, вона робила своє діло зосереджено і мовчки, як добра господиня. За рік вона погарнішала і стала стрункою дівчиною. Чікіта, як і раніше, дружила з Хосе, але більше його не ображала. Навпаки, в його присутності ніяковіла і чомусь опускала очі. А Чапарро Луїс, який останнім часом почав називати старого негра Джіма «компадре» — кумом, кивав на дочку і говорив із гордощами:

— А моя Чікіта, компадре, господиня хоч куди! Дві міри маїсу може перемолоти, не підводячись із колін. Рідко яка жінка здатна на таке!

Хуан і Рікардо сиділи біля підніжжя скелі. З того часу, як доля знову звела близнюків, вони використовували будь-яку нагоду, щоб побути разом. Брати з подивом виявляли в себе однакові смаки і звички, розуміли один одного з півслова, і нерідко хто-небудь із них, перебиваючи мовчанку, починав мову саме про те, про що думав другий. Хуан знав, коли Рікардо думав про Долорес. І щоразу боявся знову втратити брата. Він розумів, що Долорес Прадо любить офіцера Рікардо Агірре, але вона ніколи не погодиться стати дружиною рідного брата Хуана Месника. А як хотілося побачити Рікардо щасливим!

Хуан ставився до брата як до молодшого. Він опікувався ним, почував себе відповідальним за його долю. Рікардо вважав це природним — адже Хуан був вождем, справедливою і мудрою людиною, він пишався ним і слухався його.

— …І як це ти, городянине, зовсім не втомився після такого важкого переходу? — не переставав дивуватися Хуан, відкриваючи щоразу нові якості в брата.

Рікардо сміявся:

— Це все завдяки Феліпе. Я дуже зобов'язаний перед ним.

— Так. І я теж, — задумливо промовив Хуан. — Це ж він виховав тебе.

Рікардо задумався. Ким би він був сьогодні, коли б не старий Феліпе? В кращому разі слухняним офіцером — людиною черствою, марнославною і, звичайно, прибічником однієї із численних військових клік, які постійно гризуться поміж собою за владу. Або ж таким самим поміщиком, як дон Бартоломео Прадо…

Спогади про Феліпе викликали в пам'яті картини минулого: прогулянки в лісі, дерево біля Кам'яної Підкови, коло підніжжя якого Феліпе розповідав йому всякі історії… І непомітно для себе Рікардо тихо заспівав:


Я зробив Сонце, І-ло!
Я знайшов у своїм серці Вогонь…

Хуан підхопив. Цю пісню тепер знали не лише в загоні. Її співало багато пеонів Теха-су, і в їхніх устах вона звучала грізно, як заклик.

Зненацька серед бійців здійнявся веселий гармидер. Брати перестали співати. По міжгір'ю біг переляканий тхір. Маленький звір мав вигляд старого і хворого — він ще не скинув свого зимового вбрання, і торішня шерсть висіла на ньому брудними злиплими клаптями. Коні прокинулись і неспокійно похропували. Бійці кидали в непроханого гостя камінчиками, гагакали і, коли він зник у вузькому проході між скелями, довго жартували і сміялися.

— Це він твої тортильї нанюхав, Чікіто!

— Чорт би його побрав! Такий запах, навіть звірів до нестями доводить!

Але брати не поділяли веселощів бійців. Рікардо перший підхопився на ноги.

«… Цей сеньйор, — згадав він настанови старого Феліпе, — найбоязливіший і найобережніший звір. І якщо вже він біжить на людину — значить іншого виходу в нього немає».

Рікардо хотів було поділитися своєю тривогою з братом, але Хуан підкликав до себе молодого високого бійця. Сережки у вухах та важке намисто з величезних ведмедячих зубів, надіте поверх полотняної сорочки, свідчили про те, що він належить до одного з диких індіянських племен Північної Мексіки.

Місяць тому вождь одного із племен чірокі привів його до Хуана і сказав: «Образ Місяця — мій син. Я навчив його йти слідом звіра і людини. Він хоробрий, дужий і добре стріляє. Але цього мало. Я хочу, щоб він був справедливий. Тільки ти можеш навчити його цьому. Так кажуть усі». І, не попрощавшись із сином, пішов.

І Образ Місяця став бійцем загону Хуана Месника. Хуанові не легко було розмовляти з індіянином. Той майже не знав іспанської мови. Рікардо, який добре знав індіянські говори, прийшов братові на підмогу і заговорив уривчастими, короткими фразами. Це була науатль — мова ацтеків.

Індіянин зрозумів. Ставши навколішки, він розчистив від каміння землю і щось коротко сказав Рікардо.

— Тихо! — гукнув Рікардо, і в закритому міжгір'ї голос його прозвучав глухо, неначе він крикнув у порожній глек.

Коли змовк гомін голосів і стало зовсім тихо, Образ Місяця приклав вухо до землі. Лише згодом він обізвався:

— … Вершники, — переклав Рікардо слова індіянина. — Багато. Ідуть швидко. Коні ковані.

Це міг бути тільки ворог.

— По конях! — скомандував Хуан і наказав: — Усім якнайшвидше вийти із міжгір'я і сховатися за каменями. Вихід із міжгір'я тримати під прицілом. Стріляти тільки за моєю командою, коли через щілину пройде головний загін противника. Вогнища завалити камінням. Ну, швидше, мучачос, на той бік!

Хуанів план був простий. Десяток бійців, обстрілюючи вузьку щілину, могли без труднощів стримати натиск цілої армії. А решта розправиться з тими, хто встигне пройти.

Незабаром Хуанові люди вибралися із міжгір'я на широку галявину, де лежали величезні округлі камені, які, очевидно, звалились із крутих скель багато віків тому. Бійці поховалися за цими каменями. Коней відвели далеко вбік за виступи скелі.

Запала напружена тиша.

Цокіт копит стало чутно задовго до того, як з'явилися вороги. Потім із міжгір'я почулися голоси. Все ближче і ближче.

Через вузьку щілину проїхав перший вершник. Ковбой. Ковбої частенько служили провідниками в американській армії. За ним пройшов другий, третій… Це були здорові, червонолиці хлопці. Вони розмовляли голосно і весело. Було навіть чутно, що літеру «р» вони вимовляють твердо і з притиском.

Несподівано Хуан вискочив із-за каменя і кинувся до одного з вершників:

— Тоні! Тоні Галлахан, це я, я — Хуаніто! — але тут же схаменувся і різко повернувся до своїх. Із-за кожного каменя було видно цівки рушниць. Ось-ось міг пролунати залп. Хуан замахав руками. — Не стріляти! Не стріляти, це свої! — І найкраще пояснив усе, що відбувається, вигуком: — Віва Ірландія! Віва Мехіко!

Поки Тоні Галлахан важко зіскакував із коня, Хуанові бійці виходили із-за прикриття і здивовано витріщали очі на зовсім неймовірну картину: Хуан, Хуан — месник із Техасу… обнімав американця!

— Клянусь святим Патриком, це — Хуані-то! — гримів, як завжди, Галлахан. — Я завжди казав тобі, що ми ще разом будемо бити клятих англійців! — Дуже зістарілий і опецькуватий Тоні Галлахан, як і раніше галасливий і захоплений, незмінно називав англійцями всіх своїх ворогів. — Бачиш? — Він показав на вершників, які проходили через міжгір'я. — Це все наші, ірландці! Як тільки Америка оголосила війну Мексіці, ми послали всіх до біса і вирішили тікати в гори!..

— Як — оголосили війну?! — перебив Галлахана Рікардо. Він разом із багатьма бійцями підійшов до брата і слухав його розмову з ковбоєм. — Хіба оголошено війну?..

Галлахан перевів погляд на Рікардо, широко розкрив очі і схопився за пістолет. — Чапарро Луїс блискавично приставив дуло рушниці до широких грудей ірландця. Хуан голосно розсміявся.

— Облиш, Чапарро! Тоні завжди хапається за пістоль, коли буває заклопотаний… Це мій рідний брат, Тоні! Ми з ним близнюки, розумієш? Ти здивований, звичайно! Але це довга історія — розповім потім… То ти кажеш — оголошено війну! Але ж коли? Ми нічого не знаємо…

— Так… — пробурмотів Тоні, все ще витріщаючи очі на Рікардо, — двадцять п'ятого квітня американський президент оголосив війну Мексіці. Клянусь святим Патриком — навіть англійці ніколи не вели такої брудної війни проти ірландців!

Отже, війна. Війна із Сполученими Штатами!

Усе, що було досі: захоплення земель та худоби, постійні сутички і навіть великі бої з техаським «урядом» — усе це ще не було справжньою війною. Правда, багаторічна боротьба з американцями виснажила країну. Величезні райони Північної Мексіки було сплюндровано, а населення розорено. Але тепер мова йшла про війну не на життя, а на смерть. Про війну, яка мала вирішити: бути Мексіці самостійною державою чи опинитися під владою Сполучених Штатів Америки? Бути мексіканському народові вільним і незалежним чи поділити долю кольорового населення Сполучених Штатів у спеціально відведених резерваціях[38], де американський уряд прирікав на голодну смерть усе корінне індіянське населення країни?

— Віва Мехіко! — гукнув котрийсь боєць. І інші дружно підхопили:

— Віва!..

Така була відповідь народу: Мексіка буде жити!

Коли гомін улігся, Тоні Галлахан продовжив оповідь:

— У Штатах зараз усіх призивають до армії. Нас, ірландців, зібрався цілий батальйон. «Ідіть, — сказали ми їм, — до диявола з вашою війною! Нам мексіканці ніякого зла не заподіяли». А американці почали погрожувати: якщо не будете воювати, ми з вами розправимося за законами воєнного часу… Тут я згадав міжгір'я, де ми з тобою бували не раз, коли перелічували худобу. Дай, думаю, заведу їх сюди… А тут, виходить, — ти! Я про тебе багато чував, Хуаніто, однак зустрітися якось ніяк не випадало. Але тепер ми разом, і в нас один ворог. Ну й дамо ми їм перцю!

— Неодмінно, Тоні! — обізвався Хуан. Він був дуже заклопотаний. — А багато солдатів іде твоїм слідом?

— Багато, щоб їм ні дна ані покришки! Тисячі з півтори! Але сотень зо три ми з тобою вколошкаємо напевно і заткнемо ними міжгір'я на все життя…

— А далеко вони од вас відстали? — запитав Рікардо.

— Години на чотири. Брати перезирнулися.

Через вузьку щілину поміж скелями все йшли і йшли ірландці. Вони не розуміли, що тут коїться. Деякі, побачивши чужих людей, хапалися за зброю. Галлаханові довелося покинути братів і пояснювати новоприбулим, що вони опинилися серед друзів.

Рікардо перший порушив мовчанку.

— Ми могли б піти в обхід через долину, і, коли американці почнуть виходити із міжгір'я, вдарити по них із засади. А вихід тут триматиме Галлахан. Так?

— Так, так, так… — сказав неуважно Хуан і змовк.

Він думав, що саме зараз випала нагода сказати Рікардо, своєму братові, про те, про що той не наважився б заговорити першим, — про повернення до колишнього життя, до мексіканської армії. А отже, і до сім'ї, і до коханої дівчини…

— Чого Ти мовчиш, Хуане? Про що ти думаєш?

— Ну от, Рікардо! — Хуан ледве стримував хвилювання. — От і доведеться нам з тобою розлучитися. Твоє місце в армії… Ти офіцер.

Дивно… Про це ж саме подумав зараз Рікардо, коли почув, що почалася війна. Ці думки злякали його, і він прогнав їх від себе.

— Покинути загін? Розлучитися з тобою? — запитав він розгублено.

— Атож. Так треба, це твій обов'язок. — Хуан говорив твердо, але намагався не дивитись у вічі братові.

Рікардо був спантеличений. Він відчував, що, всупереч бажанню, його охоплює радість: «Долорес… Долорес… Я знову побачу тебе!»

І ця радість була сильніша від гіркоти розлуки.

— Але після війни ми знову зустрінемось, еге, Хуане? Ми знову будемо разом, правда?

Рікардо не чекав відповіді. Він просто хотів вірити самому собі.

— Звичайно! — Хуан поплескав його по плечу. — Після війни ми знову будемо разом. — А сам думав: «Закінчиться війна, і ти повернешся до своєї сім'ї, до своїх друзів, до дівчини, яку кохаєш… Ну, що ж! Я ж сам запропонував тобі це. Я хочу, щоб ти був щасливий, їдь!» — Капрал Санчес, звичайно, поїде з тобою…

— Так, — сказав Рікардо і спохмурнів. Тільки зараз він збагнув, що розлучається з Хуаном надовго, можливо, навіть назавжди. На війні може всяке трапитись. — Але спершу ми разом ударимо по американцях, Хуане. Востаннє! — попросив він.

— Гаразд. Востаннє, - згодився Хуан і з вдаваною бадьорістю додав: — А тепер ходімо, брате! Викладемо наш план Галлаханові.


Хуан і Рікардо, як завжди, мчали поперед загону. Відкинувши за спину крислаті капелюхи, вони припали до шиї своїх коней.

Вітер лопотів їхніми яскравими сарапе, і в промінні призахідного сонця, величезного і надзвичайно червоного, здавалося, що вершники пойнялися полум'ям. Цокіт копит перекочувався гулкою луною між скелями, які тепер височіли тільки ліворуч. З правого боку до самого обрію розстилалася безмежна рівнина.

Востаннє… Востаннє Рікардо був з людьми, які стали для нього дуже близькими. Він знав, що під їхньою суворою, а часом навіть грубуватою зовнішністю криються чисті шляхетні серця. Оці люди готові пожертвувати життям за рідну землю, за справедливість, за друга. Там, у вищому світі, він ніколи не зустрічав такої безкорисливості, скромності і справедливості. З ким міг порівняти він Хуана? Або Чапарро Луїса, Сантьяго?

Думки Рікардо зненацька перервав брат. Хуан дужче пришпорив коня і показав Рікардо на скелю, по схилі якої спускалося кілька чоловік у формі американських солдатів. Без сумніву, це був дозор противника. Але сонце світило в вічі американцям, і вони побачили Хуанів загін надто пізно.

— Не зупинятися! Головне — не зупинятися! — крикнув Хуан, махнувши рукою в бік ворожого дозору.

Американці, видно, збагнули, що не встигнуть попередити своїх про наближення мексіканських вершників, і зняли рушниці. Біля кожного з них з'явилася густа хмарка диму…

Перше ніж пролунав залп, Хуан якось дивно сіпнув головою і став сповзати із сідла. Рікардо встиг підхопити брата, але не втримався у сідлі і разом з ним покотився по землі. Він не відчув болю від падіння, йому здавалося, що минула ціла вічність, поки він зміг підхопитися на ноги. Подряпаний, із закривавленим обличчям, він з відчаєм дивився на Хуана. Той лежав на спині в незручній позі. Обличчя його було спокійне. Очі напіврозплющені.

Він був мертвий.

Рікардо не нагнувся, не припав до брата, не промовив жодного слова. Він стояв із закам'янілим від горя обличчям.

Група бійців на чолі з Чапарро Луїсом відокремилася від загону і, вихопивши мачете, з лютим криком кинулася до американських солдатів. Усі інші, ледве стримуючи розпалених коней, зіскакували з коней, оточували братів.

— Кого… кого вбили? — розгублено питали один одного бійці. Вони дивилися то на Рікардо, то на нерухомого Хуана..

Розпихаючи всіх, підбігла Чікіта. Не дивлячись на Рікардо, вона стала навколішки біля свого доброго чарівника і розгублено пробурмотіла:

— Дядю Хуан, дядю Хуан, вставайте… Як же ми без вас…

Слова були сказані тихо, але почули їх усі. Почув їх і Рікардо, хоч в голові його і в серці гучно стугоніла кров.

«Не зупинятися, головне — не зупинятися…» — наполегливо лунали в свідомості останні Хуанові слова. Рікардо глянув на бійців.

— Убито… Рікардо Агірре, — сказав він надірваним голосом. — Убито мого брата Рікардо…

Чікіта випросталася і з жахом подивилася на Рікардо.

— Ні! — скрикнула вона і притиснула руки до грудей. — Ні!

Рікардо мовчки рвонув свій лівий рукав, розірвавши його аж до самого плеча, і показав темну продовгувату родимку над ліктем.

— Поховаємо, Рікардо Агірре тут… — він говорив голосно, але з таким зусиллям, ніби кожне слово завдавало йому неймовірних страждань. — Мій брат був техасцем і залишиться в Техасі довічно. А ти, Санчес, скачи до столиці, сповісти його матір. І наречену.

Скажи, що Рікардо Агірре загинув за Мексіку…

Капралові очі були каламутні від сліз. Він кинувся до Рікардо, наче для того, щоб обняти його, але зупинився і виструнчився.

— Слухаю… мій капітане! — сказав він тихо, так, щоб його міг почути лише Рікардо.

— За мною! — гукнув Рікардо. Йому підвели Хуанового коня, і він вискочив у сідло. — Помстимося за Рікардо Агірре, за Техас, за Мексіку! Вперед, мучачос! Головне — не зупинятися! Ніколи не зупинятися!


ЕПІЛОГ


Величезна, добре озброєна армія Сполучених Штатів увірвалася в Мексіку з суші і з моря. Проти загарбників билися не лише мексіканські солдати — скрізь в окупованих містах і селищах стихійно збиралися загони народних месників, які нещадно розправлялися з ворогом. В помсті озлоблені американці без розбору розстрілювали мирних жителів, палили, плюндрували райони, рівні половині Європи.

Війна була жорстока, кровопролитна і затяжніша, ніж передбачали американці. Вона тривала два роки, з 1846 по 1848 рік. Але мексіканському урядові власний озброєний народ був страшніший, ніж американці. В будь-який момент могла спалахнути революція…

Уряд Сполучених Штатів з радістю погодився укласти мир. Договір про мир починався словами: «В ім'я дружби, справедливості і взаєморозуміння. Іменем всемогутнього бога…» А далі говорилося про те, що майже половина Мексіки повинна відійти до Сполучених Штатів Америки.

Тільки одна людина Мексіки могла підписати такий договір без вагань і докорів сумління.

Такою людиною був генерал Санта-Анна.

Під час війни він повернувся із заслання і вп'яте став президентом Мексіки.

Отже, війна скінчилася. Сполученим Штатам відійшли неозорі і багатющі землі Техасу й Каліфорнії. На цій землі зосталися сотні тисяч мексіканців. Серед них опинилась і Чікіта.

Дівчина залишилася в невеличкому техаському селищі, щоб доглядати свого пораненого друга Хосе. Як тільки туди прийшли американці, молодий негр знову став рабом. Чікіта розуміла, яка страшна доля судилася її другові.

— Стійте! — крикнула вона бородатому шерифові, коли той збирався надягти на Хосе залізний ошийник із довгим ланцюгом. — Це… мій наречений!

— Та ну? — зрадів шериф. Молоді одружені раби були в ціні — вони рідко коли втікали. — Власне кажучи, ти теж кольорова… Ходімо! Священик вас миттю звінчає!

Того ж дня він продав молоду пару на плантацію бавовника. Так Чікіта стала рабинею.

Їхні діти народилися рабами. Плантатор був задоволений: діти його рабів від самого народження ставали його власністю. Корисливий господар міркував так: «Маленькі раби підростуть і стануть сильними. Тоді я їх продам або заставлю переорати і засіяти бавовником Ірландську Долину». Так звалася ділянка землі, яку плантатор придбав майже дурно кілька років тому. Це була непогана земля, але ніхто не погоджувався її обробляти. Люди боялися цього місця. Під час війни американці розстріляли там цілий полк ірландців, які відмовилися воювати проти Мексіки. Казали, що коли настає новий місяць, в Ірландській Долині чутно тупіт копит, вигуки вершників: «Віва Ірландія! Віва Мехіко!»

Скільки разів у темні техаські ночі виходила Чікіта в поле і припадала до цієї жорстокої і неласкавої, та до болю рідної землі!

— Дядю Хуан… — шепотіла вона. — Дядю Хуан… Ви завжди заступалися за бідний народ. Ми чекаємо вас, ми знову будемо з вами! Нас багато в Техасі, дуже багато! Ви прийдете? Я знаю, що ви живі! Я знаю — ви живі, живі!

І це була правда. Хуан Месник був живий. ' Незабаром після війни йому довелося знову побувати в ранчо дона Бартоломео Прадо. Але цього разу вже не в ролі гостя. Ніхто не впізнав у ньому молодого офіцера, який п'ять років тому зачарував родину Прадо. Ніхто. Навіть Долорес. Ще красивіша, ніж раніше, вона стояла, прихилившись до стіни, і з жахом та ненавистю дивилася на знаменитого «бандита» Хуана Месника.

Рікардо зібрав пеонів, зняв свого крислатого капелюха, щоб Долорес краще могла роздивитися на його обличчя, і гукнув охриплим від хвилювання голосом:

— Дивіться на мене, мексіканці! Дивіться гарненько! — Я — Хуан Маркадо, на прізвисько Месник із Техасу! Це мене було закопано по горло разом з вашими товаришами у дворі цього дому. Ви впізнаєте мене?

— Впізнаємо! — дружно гукнули пеони.

А Долорес так і не впізнала…

З того часу минуло багато років. І дивна річ! Хуан Месник такий самий молодий та сильний і, як і раніше, наганяє жах на жорстоких поміщиків, наглядачів і чиновників Мексіки. Чутки про те, що його вбито, щоразу виявлялися неправдивими. Завжди знаходилися люди, які клялися рідною матір'ю, що бачили його на власні очі живим і здоровим. Дехто запевняє, нібито Хуана Месника смерть не бере. Нібито його заворожила якась чаклунка…


Ніхто не впізнав би в немічному і, як дитина, маленькому дідкові, що сидить у глибокому кріслі розкішного кабінету, людини, яка колись зіграла таку страшну роль у долі Рамона, Рікардо, всього Техасу й Мексіки. Це був містер Герберт Крафт, колись відомий лікар із Техасу.

Вашінгтонське літо було в розпалі, але він кутався в плед і, горблячись, дивився на стрункого молодого чоловіка, який шанобливо стояв перед ним.

Мовчанка тривала довго. Здавалося, що, забувши про відвідувача, містер Крафт поринув у далекі спогади.

Але, можливо, це лише здавалося, бо спогади про минуле вже не викрешували вогню в його очах.

Містер Крафт зажував, зачмокав безкровними губами.

— Пісок… Пісок… — пролунав його надтріснутий, рипучий голос. — Купа піску — ось що таке Куба! Кляті іспанці…[39] Річка Міссісіпі, наша річка, намила цей пісок. Значить і пісок наш!

Молодого чоловіка попередили, що сер Герберт Крафт має звичку розмірковувати вголос і що перебивати або перепитувати його не слід. Та він і так розумів — мова йде про Кубу. Цей багатий острів давно має стати власністю Сполучених Штатів. Адже Америка — для американців, твердить доктрина Монро!

— … Втопити! В морі втопити клятих іспанців!

— Цілком вірно, сер! — несміливо зауважив молодий чоловік. — Куба має належати Сполученим Штатам Америки, сер. Війна з іспанцями неминуча.

— Дурниця! — відрубав Крафт. Важко було уявити таку владну силу в голосі цього немічного, майже прозорого дідка. Після тривалої паузи він заговорив спокійніше: — Один розумний мексіканець якось сказав: «Перемога — це коли одна країна довго висмоктує соки в другої». Для цього не завжди потрібні гармати й солдати, але завжди потрібні гроші і віддані люди. — Містер Герберт Крафт замовк і знову, здавалось, забув про відвідувача.

Молодий чоловік гарячково думав. Це був здібний юнак. Дуже здібний. Він усе зрозумів.

— Сер, — сказав він, — ми могли б організувати на Кубі повстання чорних рабів проти іспанців… Повстання за приєднання Куби до Сполучених Штатів Америки. Саме тепер для цього випала нагода — на Кубі більше чорних рабів, ніж іспанців…

— Це мене не обходить, — перебив Крафт молодого чоловіка. — Це ваша справа. Ми дамо вам багато грошей…[40]

Молодий чоловік зрозумів — його відповідь сподобалася серу Герберту Крафту.

— Ідіть, — сказав Крафт, — і бережіться Хуана…

— Кого, сер? — перепитав молодий чоловік. Це була похибка. Не слід було перепитувати.

Старий розлютився. Він закашлявся, і з хрипотою в нього із грудей вилітали незрозумілі молодому чоловікові слова:

— Хуана! Хуана Месника… Чи Педро. Чи Хосе. Чи біс його знає, як він тепер зветься!..


Примітки

1

Кафри — негритянські племена на півдні Америки.

(обратно)

2

Койот— степовий мексіканський вовк.

(обратно)

3

Чапараль — різновид колючих кущів.

(обратно)

4

Пеон — робітник-батрак.

(обратно)

5

Ранчеро — власник ранчо, маєтку.

(обратно)

6

Сарапе — накидка.

(обратно)

7

Гачупін (мекс.) — зневажлива назва іспанців.

(обратно)

8

Монтесума II — останній індіянський правитель ацтеків; помер у 1520 році.

(обратно)

9

Емпресаріо — орендар земель.

(обратно)

10

Коннектікут — штатна північному сході США.

(обратно)

11

Ірокези — індіанське плем'я в Північній Америці.

(обратно)

12

Аболіціоністи — прихильники скасування рабства негрів.

(обратно)

13

Джеймс Монро — (1758–1831) — президент США. В своєму посланні конгресові в 1823 році заявив, що США не допустять в Америці нових колоній європейських держав. Але при цьому він замовчав те, що США прагнуть до загарбань. Суть цього послання (доктрини) формулюється так: «Америка для американців». Насправді це означало, що вся Америка для США.

(обратно)

14

Мачете — довгий дволезовий гострий ніж.

(обратно)

15

Гвадалупська божа мати. — Поблизу мексіканської столиці, в місті Гвадалупі, є католицька церква, де невідомий художник намалював божу матір із обличчям індіянки. Вона простягає руку над головою змученого індіянина, вкляклого на колінах перед нею, і втішає його. Її образ став найпопулярніший серед гнобленого індіанського населення не лише Мексіки, але й усього американського континенту.

(обратно)

16

Конфірмація — католицький релігійний обряд хрещення в тринадцятилітньому віці.

(обратно)

17

Тата (індіян.) — батько.

(обратно)

18

Гарячі Землі — пустельна місцевість на півночі Мексіки.

(обратно)

19

Армадил — тварина з породи гризунів, укрита костяним панциром.

(обратно)

20

Нопаль — рід дикого кактуса.

(обратно)

21

Xалапа — провінція на півдні Мексіки, батьківщина генерала Санта-Анна.

(обратно)

22

Державний прапор Мексіки складається із трьох поздовжніх смуг: зеленої, білої, червоної. Посередині білої смуги зображений орел, який розриває серед кактусів змію. Як оповідає легенда, шість століть тому ацтеки — предки мексіканців — зазнали поразки від північних племен і змушені були поневірятися в пошуках притулку. За легендою, з веління богів нове поселення могло бути засноване лише на кам'янистому острові, де в кактусових хащах орел розшматує змію. Вісімдесят років поневірялись ацтеки в пошуках цього місця, поки не забрели на острів серед трясовини й боліт. Там, серед колючих кактусів, вони побачили орла, який бився із змією. Це було ніби на тому місці, де тепер стоїть столиця Мексіки — Мехіко.

(обратно)

23

Столиця Мексіки — місто Мехіко лежить на високогірному плато на висоті дві тисячі метрів над рівнем моря.

(обратно)

24

Магей — рід кактусів. Із волокна магею добувають прядиво, плетуть мати, роблять папір і виготовляють алкогольний напій — пульке.

(обратно)

25

Кораль — загін для худоби.

(обратно)

26

Пулькерія — заклад, де продається пульке — напій із соку агави, схожий на пиво.

(обратно)

27

Xосе-Марія Морелос — мексиканський революціонер, один із вождів народно-визвольного руху в війні проти Іспанії.

(обратно)

28

Туна — плід дикого кактуса нопаль. Обчищений від голчастої шкаралупи, він їстівний і добре тамує спрагу.

(обратно)

29

Виповзок — верхній покров шкіри, який щороку скидає з себе змія.

(обратно)

30

Війна Чорного Сокола — Президент США Джексон видав закон про вигнання індіян на Захід. Молодий індіанський вождь Чорний Сокіл очолив опір багатьох племен і в 1832 році одержав перемогу над американськими військами, очистивши від білих весь штат Іллінойс.

(обратно)

31

Маса — володар, пан. Звернення до білої людини.

(обратно)

32

Сієста — пообідній сон.

(обратно)

33

Мар'ячі — мандрівний музикант.

(обратно)

34

Віршований текст пісень Н. Коржавіна.

(обратно)

35

В 1843 році ногу генерала Санта-Анна, поховану в його маєтку Манга де Клаво, привезли до столиці, де поховали з військовими і релігійними почестями в кафедральному соборі.

(обратно)

36

Каоберо — власник лісових розробок каоби.

Каоба — сорт цінного червоного дерева.

(обратно)

37

Сельва — тропічний ліс.

(обратно)

38

Резервація — місце примусового поселення корінних жителів країни. У США резервації, де живуть індіяни, розташовані в найнеродючіших районах. Рештки колись могутнього і висококультурного народу приречені на вимирання з голоду і нестатків.

(обратно)

39

До 1898 року Куба була колонією Іспанії.

(обратно)

40

Спроба організувати повстання чорних рабів за приєднання Куби до США закінчилася невдало через те, що спалахнула громадянська війна в Америці між промисловою Північчю і рабовласницьким Півднем у 1861 році.

(обратно)

Оглавление

  • Олексій Коробіцин ХУАН МАРКАДО — МЕСНИК ІЗ ТЕХАСУ Історична повість
  • ЧАСТИНА ПЕРША
  •   Розділ перший ТЕХАСЬКИЙ ЛІКАР
  •   Розділ другий КАМ'ЯНА ПІДКОВА
  •   Розділ третій ТОВСТА ХОСЕФА
  •   Розділ четвертий ДОН ЕСТЕБАН
  •   Розділ п'ятий БЛИЗНЮКИ
  •   Розділ шостий МІЧЕНИЙ
  •   Розділ сьомий НАЩАДОК ПРАВИТЕЛЯ МОНТЕСУМИ
  •   Розділ восьмий ВІДВЕРТА РОЗМОВА
  •   Розділ дев'ятий ДРУЗІ ЧИ ВОРОГИ?
  •   Розділ десятий ГЕНЕРАЛ САНТА-АННА
  •   Розділ одинадцятий СПРАВИ ПОХІДНІ
  •   Розділ дванадцятий ПОЩАДИ НЕ ДАВАТИ
  •   Розділ тринадцятий САН-ХАСІНТО
  •   Розділ чотирнадцятий РОЗПЛАТА
  • ЧАСТИНА ДРУГА
  •   Розділ перший АД'ЮТАНТ ГЕНЕРАЛА САНТА-АННА
  •   Розділ другий РОЗЛИТЕ ВИНО
  •   Розділ третій ЧАРІВНЕ ДЗЕРКАЛО
  •   Розділ четвертий ПОЄДИНОК
  •   Розділ п'ятий НАРОДНИЙ ГЕРОЙ
  •   Розділ шостий У СТОЛИЦІ
  •   Розділ сьомий ТРИ ЛИСТИ
  •   Розділ восьмий ПЕОН-ВТІКАЧ
  •   Розділ дев'ятий ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ ДИКИХ ІНДІЯН
  •   Розділ десятий РІШУЧИЙ КРОК
  •   Розділ одинадцятий ХУАН МАРКАДО — МЕСНИК ІЗ ТЕХАСУ
  •   Розділ дванадцятий РОЗСТРІЛ
  •   Розділ тринадцятий ГІРСЬКА ЛУНА
  •   Розділ чотирнадцятий НОВИЙ РІК, НОВІ ПІСНІ ПЕПЕ-ГІТАРИСТА
  •   Розділ п'ятнадцятий ВІВА ХУАН МАРКАДО!
  •   ЕПІЛОГ