Тайники розкриваються вночі [Володимир Леонідович Кашин] (fb2) читать онлайн

Володимир Кашин ТАЙНИКИ РОЗКРИВАЮТЬСЯ ВНОЧІ Пригодницький роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Художник ВІКТОР КУЗЬМЕНКО}

Пасажир з Іркутська

Рейсовий Ту-104, який прибув до Києва з Владивостока, легко торкнувшись землі, стрімко помчав бетонною доріжкою і завернув до перону. Пасажири перевели подих і почали звільнятися від поясів, якими поприв'язували себе до крісел перед посадкою.

Гарненька, не за віком поважна бортпровідниця вийшла з пілотської кабіни в салон і, зачекавши, поки стихне гул двигунів, оголосила:

— Прошу всіх залишатися на місцях. Перевірка квитків.

Унизу, біля літака, чекало троє. Коли підвели трап, двоє з них піднялися в салон; перший в аерофлотській формі, другий — у звичайному цивільному костюмі. Йдучи між рядами крісел, швидко проглядали квитки. Пасажири, в котрих квитки перевірили, виходили з салону і, спустившись униз, забирали свої речі, які тим часом вивантажували з літака.

Усе відбувалося без метушні. Бортпровідниця з гідністю супроводжувала контролерів: адже без квитка вона нікого не посадила. Та ось контролери затрималися біля літнього чоловіка, одягненого в гарний сірий костюм.

— Де ви брали квиток? — спитав контролер.

— Як «де»? В Іркутську.

— В якій касі?

— В порту.

Пасажир невдоволено знизав плечима. Кінець кінцем, яка різниця, де придбано квиток!

— З'ясуємо, — сказав контролер. — Зачекайте, — а сам пішов далі.

Той, що був у цивільному, сів у крісло поруч громадянина з Іркутська.

— Неподобство! — обурювався пасажир. — «Зручно, швидко, комфортабельно!» — саркастично повторював рекламне оголошення аерофлоту, що закликало користуватися повітряним транспортом. — Яке мені діло до ваших квитків! Я поспішаю.

Він глянув у віконце на аеродромне поле, де вже стелилося проміння вечорового сонця.

Та ось салон літака опустів. Чоловік у цивільному підвівся і, показавши пасажирові міліцейське посвідчення, промовив:

— Тримайтеся спокійно! Йдіть зі мною. Пасажир рушив до виходу.

— Заждіть! — зупинив його оперативний уповноважений. — А речі?

— Я без речей, — не повертаючи голови, різко відповів той.

— Ви забули чемодан. — Оперативник кивнув на крісло, з-під якого видні вся ріжок невеличкого чемодана.

— Це не мій, — рішучо заперечив пасажир.

— Як то не ваш? — розгнівалася бортпровідниця. — Ще коли в Іркутську сідали, зауважила вам, чому не здали в багаж…

— Візьміть чемодан! — наказав оперативний уповноважений.

— Не братиму чужих речей, і ви не маєте права змушувати! — огинався пасажир, але все-таки витяг чемодан з-під крісла.

— Це не мій, — відсапуючись, повторював. — Я протестую!..

Оперативник записав у блокнот прізвища свідків: контролера аерофлоту, бортпровідниці.

— Дякую, товариші, за допомогу!..

Пасажира запросили в машину. Коричнева «Победа», круто розвернувшись, під'їхала до службового входу аеропорту. Двоє оперативників разом із затриманим увійшли до кімнати чергового, де на них чекав начальник відділу міської міліції підполковник Вовченко.

— Це неподобство! Яке ви маєте право? — гарячкував іркутський пасажир. — Будете відповідати!

Чорні, з густою просинню, наче тернові, очі горіли гнівом, виголені щоки вкривались плямами.

— Сідайте! — кивнув на стілець підполковник Вовченко, теж немолодий чоловік із спокійними, уважними очима. — Ваше прізвище?

— Жуков! — Пасажир з Іркутська витяг паспорт і мало не шпурнув його на стіл. — Я скаржитимусь, — уже трохи тихше додав він. — Це— старі, засуджені методи!

Підполковник відвів погляд од паспорта.

— Ви хіба обізнані зі старими методами?

Жукову здалося, що в очах підполковника пробігла іронічна іскорка. Важко опустився на стілець.

— Жуков… Він же — Носков… Правильно?

— Ви мене з кимось плутаєте. Це непорозуміння.

Вовченко, немов перевіряючи себе, ще раз глянув у розгорнену папку. Там лежало кілька фотографій. Те саме вилицювате обличчя, характерний ніс з ямкою на кінчику, ледь помітний шрам над бровою і такі ж сердиті, глибоко посаджені очі.

— Відімкніть свій чемодан!

— У мене немає ніякого чемодана… Цей — силоміць нав'язали ваші працівники.

Вовченко перевів погляд на оперативного уповноваженого Дроздова, який привіз Жукова. Це був невисокий білявий майор, не по роках пристаркуватий, обличчя якого завжди зберігало трохи невдоволений, наче ображений, вираз.

— Є свідки, — відповів майор. — Контролер аерофлоту й бортпровідниця підтвердять, що чемодан саме ваш.

Підполковник на мить примружив очі. Це означало, що він цілком схвалює відповідь помічника.

— Я теж маю свідків, які підтвердять, що ви примусили мене взяти чемодан, — відпирався Жуков. — Ті ж самі: контролер, бортпровідниця.

— Це так. Ви відмовлялися від нього. Але ж в Іркутську сіли саме з цим чемоданом.

— Треба довести! Свідчення однієї бортпровідниці що недостатньо. Може, ви підмовили її!

Коли б підполковник Вовченко хоч трохи сумнівався, хто такий Жуков, то після цих слів сумніви розвіялися б остаточно. «Битий лис», — подумав він.

— Повторюю, відімкніть чемодан або дайте ключ.

— Я не вмію відмикати чужих чемоданів!.. Хтось забув чи, може, підкинув… Марно гаєте час. Хазяїн чемодана вже в Києві або й далі…

— Чому ви гадаєте, що власник чемодана має тікати світ за очі? — спіймав Жукова на слові підполковник. — Знаєте, що в ньому?

— Я нічого не знаю! — буркнув затриманий і ображено відвернувся до вікна, за яким розкинулось аеродромне поле в золотавих вечорових тінях.

— Доведеться обшукати вас… Дроздов, запросіть понятих, — наказав підполковник.

За кілька хвилин майор повернувся з двома малярами в заляпаному крейдою і фарбами робочому одязі.

Один з них — юнак, радіючи пригоді, намагався триматися поважно, але не зміг приховати хлоп'яцької цікавості й витріщився на Жукова, щиро дивуючись: невже цей статечний громадянин може бути злочинцем? Другий робітник, старший від напарника, певно, гнівався, що його відірвали од роботи, й невдоволено поглядав на Вовченка, мовби маючи намір сказати: «Ну, чого хочете від нас? Робіть швидше своє діло та відпустіть».

Обшук не справдив сподівань: тільки портсигар, гребінець, носовичок, золотий кишеньковий годинник. Підполковник зрозумів — Жуков у літаку або дорогою таки вмудрився викинути ключ. Докірливо поглянув на майора. Потім повернувся до другого свого помічника:

— Погосов, поцікавтесь вокзалом… А ви, Дроздов, відкрийте чемодан.

Майор витяг з чемодана несесер, дві шовкові сорочки, краватки, шкарпетки й піжаму. Потім — невеличкі брезентові мішечки. Вовченко висипав з них на стіл тьмяно-жовті, неправильної форми, важкі шматочки металу.

Серед мовчанки, яка запанувала в кімнаті, чулося далеке гудіння літака, гомін вокзалу й важкий стукіт золота об стіл.

— Шліхт, — неголосно промовив підполковник. — Необроблене золото з копалень. — Дроздов, попросіть у буфеті терези…

Молодий маляр злякано дивився на затриманого. Жуков і не поворухнувся.

Оперативний уповноважений Погосов на вокзалі нічого цікавого не помітив. У просторому приміщенні було багато пасажирів, одні стояли в черзі до контролерів, що реєстрували квитки й приймали багаж, інші чекали посадки. У буфеті кілька чоловік ласували пивом, бережно розриваючи тараньку.

Вийшов з вокзалу. Самотня бежева «Волга», виїжджаючи з порту, зупинилась коло жінки, яка виглядала автобуса. Дверцята відчинились, і жінка, повагавшись якусь мить, сіла у машину.

«Бісів калимник!» — подумав Погосов, проводжаючи поглядом новеньку машину з великим плюшевим тигром, що розлігся біля заднього віконця.

Погосов хотів був про всяк випадок запам'ятати номер, але «Волга», не вмикаючи освітлення, фиркнула димком і швидко зникла в сутіні надвечір'я…

Так ні з чим повернувся Погосов у кімнату чергового аеропорту, де важили золото.

— Три кілограми чотириста грамів, — підсумував Вовченко. — Дроздов, складіть протокол.

— Ви зараз спитаєте, хто дав мені цей чемодан і кому я мав передати його в Києві, — хрипким голосом, в якому прозвучали зневажливі нотки, почав Жуков. — Не варто. Я й справді не знав, що в ньому. Не знаю і того чоловіка, від кого взяв. Це сталося перед самим вильотом. Попросили передати в Києві людині, яка підійде до мене.

— Ви завжди такий послужливий? — з неприхованою іронією спитав підполковник.

— Обіцяли, що адресат винагородить.

— Хто передав вам золото, і кому ви мали вручити його в нашому місті? — спокійно спитав Вовченко, немов і не чув слів Жукова.

— Я вже пояснив. Ця історія з чемоданом — випадковість.

— Для вас це не випадковість. Ваші випадковості підпорядковані певним закономірностям, — відповів підполковник, заглядаючи в розгорнуту папку. — У тисяча дев'ятсот п'ятдесят першому році вас затримали в Тбілісі з доларами й коштовностями. Тоді ви були набагато молодший, як свідчить фото, і назвали себе Носковим Юрієм Андрійовичем. Покарання відбули не повністю, вийшли на волю по амністії… Як бачите, ми дещо знаємо про вас і зустріч наша не випадкова… То кому ви мали передати золото? Не знаєте прізвища, назвіть прикмети…

Жуков мовчав.

Робітники підписали протокол обшуку і вийшли.

— Дозвольте закурити, — потягся до свого портсигара Жуков.

— Прошу, — підсунув пачку сигарет Вовченко.

— Ні, ні, — поморщився Жуков. — Я курю тільки свої, тільки «Честерфілд».

— Але ці не гірші, — твердо відповів підполковник, підсовуючи ближче до себе портсигар, якого він хотів пізніше роздивитися детальніше.

Жуков кисло посміхнувся і, взявши сигарету з пачки підполковника, прикурив.

— Ну то як, будете говорити?

— Котра зараз година, громадянине начальник?

— Пів на десяту.

— Літак прибув о дев'ятій… Ми з вами й так забалакалися. — Змінивши тон, Жуков коротко й сухо відрізав — Я сказав усе.

— Ну, що ж, — підвівся Вовченко. — Маємо час. Раджу добре подумати. Розкажете чесно, полегшите свою долго… Ех, Жуков, Жуков… — зітхнув він. — І не хлопчисько, здається… Давно треба було покінчити з усім цим. До пенсії маклерською діяльністю у валютників, як бачите, всо одпо не дослужитесь…

— У нас різні погляди і смаки, громадянине начальник. Я, наприклад, не люблю курити отаку дешеву гидоту. — Жуков зневажливо затовк у попільниці недокурок. — Однаково більше нічого не скажу.

— Ще повернемось до цієї розмови, — пообіцяв Вовченко і, кивнувши на валютника, наказав майору — Відвезіть в управління.

Знайомство в поїзді

У той час, як літак з Далекого Сходу наближався до міста, від залізничного вокзалу Київ-Пасажирський відходив поїзд на південь. Сповнені того незвичайного почуття, коли людина іще вдома, але думками вже далеко, пасажири вмощувалися на своїх полицях, товклися в проході біля відкритих вікон. Минали останні хвилини. Все, що треба було зробити й сказати на прощання, зроблено й сказано. Ті, що від'їздять, і ті, що залишаються, з однаковим нетерпінням чекали гудка. Та ось вагони гойднулися, люди полегшено зітхнули і враз, ніби засоромившись своїх почуттів в останні хвилини, жваво замахали одне одному руками, хусточками, капелюхами.

Дівчина-провідниця в десятому вагоні опустила на східці залізну ляду, коли побачила, що за поїздом біжить чорнявий юнак у синьому спортивному костюмі з невеличкою валізкою в руці.

Провідниця не встигла підняти ляди, як юнак наздогнав вагон і, підстрибнувши, вчепився за поручні. Все сталося так швидко, що дівчина розгубилася і злякано закричала. На її крик у тамбур вискочив якийсь пасажир, схопив юнака за ліву руку і допоміг влізти у вагон.

— Так і під колеса можна попасти, — пробурмотів цей кремезний кругловидий чоловік років тридцяти п'яти, старанно витираючи запилену полу модного ясно-сірого піджака.

— Спасибі! — віддихуючись і ніяково всміхаючись, подякував хлопець. — Тільки нащо було кричати, — дорікнув провідниці.

Дівчина вже отямилась і верескливо накинулась на нього:

— А квиток у тебе є?

— Звичайно. Десятий вагон, четверте місце.

— Ну от, — сплеснула руками провідниця. — А четверте зайняте!

Провідниця підозріло розглядала картонний прямокутничок, придивлялася до компостера.

Поїзд уже погойдувався на стрілках, виходячи з станції. Раптом гуркіт реактивних двигунів велетенського літака заглушив усі інші звуки, і тінь Ту-104 ковзнула по вагонах.

І чорнявий юнак, і пасажир, який допоміг йому вскочити до вагона, мимоволі підвели голови. Але ні один, ні другий не відчули, що приліт цього лайнера якоюсь мірою зачепить і долю кожного з них.

— Знову каси наплутали, — зітхнула провідниця, — тільки у Білій Церкві звільниться місце — чекайте.

Юнак спокійно поставився до такої перспективи. Відтяг од стінки в коридорі стільчик і мовчки сів.

Коли провідниця зайшла в купе, вмостив на коліні дорожну шахівницю і, розставивши маленькі намагнічені фігурки, взявся розв'язувати шахову задачу.

Поїзд мчав серед густого лісу, який то відкривав на мить сонце, що заливало вагон сліпучим сяйвом, то знову кидав на вікно густу рухливу тінь.

Пасажир, що допоміг юнакові, сидів один у крайньому двомісному купе і крізь відчинені двері з цікавістю спостерігав за юнаком, немов вивчаючи його. Раптом гукнув у коридор:

— Ну, хрещенику, ходи сюди, зіграємо.

Ніяково всміхаючись, юнак зайшов. Пасажир двомісного купе добре грав у шахи, і юнакові спочатку було непереливки. Хитромудрі атаки, до яких він щоразу вдавався, наражалися на міцну оборону, і хлопець мусив здати партію.

— Ану, ще! — Вміла гра партнера викликала повагу до нього і бажання реваншу.

— Залюбки, — відповів господар. — Але боюсь, що й ця партія не принесе вам удачі.

Хлопець тільки кивнув головою і вже розставляв фігурки. Він помітив слабкість супротивника. Обмірковуючи черговий хід, той часом немов забував про шахи й замислювався над чимось своїм, далеким від гри. Тоді обличчя його набирало байдужого виразу, очі тьмяніли, в них світилась душевна розгубленість. Та все швидко миналося, в очах знову спалахували завзяті вогники, і він рішуче робив хід. Але часто помилковий.

Друга партія закінчилась внічию.

— Молодець, молодець, — похвалив господар. — А може, ви розрядник чи майстер?

Юнак заперечливо похитав головою.

— Із фізкультурного? — натякнув партнер на спортивну форму.

— Ні. Хімік. З технологічного. Учора диплом захистив. А сьогодні в профкомі путівку дали — горящу…

— О-о, з технологічного! Наша альма-матер. Тільки я вже десять років як закінчив. Куди ж вас тепер? «На винос»?..

Юнак запитливо глянув на співрозмовника.

— Не розумієте?.. — здивувався той і з несподіваною ноткою суму додав: — Гинуть добрі традиції… Про тих, кого в столиці на роботу залишали, жартома казали: на місці, «розпивочно», а кого на периферію, то вже — «на винос»…

— Ще не знаю куди…

Не хотілося розповідати самовдоволеному незнайомцеві про свої вагання, сумніви, тривоги. Адже по комсомольській путівці він має працювати в міліції. Друзі — і ті кепкують: хімік серед міліціонерів, і міліціонер серед хіміків… Талановиту людину, звичайно, не послали б у міліцію. Навіщо там хіміки-технологи? Для того, щоб ловити хуліганів, не треба вищої освіти! А він так мріяв про дослідний інститут!.. Юнак зітхнув.

— Не журіться. Можна і в Києві влаштуватися, — заспокійливо промовив господар, не зводячи з хлопця пильного погляду.

— Не від мене залежить.

— Все від людей залежить. Але на даний історичний момент найголовніше — відпочинок. Веселіться, відпочивайте… Як вас звати, колего?

— Юрій.

— А мене клич Андрієм.

— А по батькові?

— Коли вже ми з тобою однієї альма-матері… можна й без чинів та реверансів… — махнув рукою Андрій. — Тим більше в дорозі… Тепер, хрещенику, й по чарці випити не гріх. Для першого знайомства.

Юрій, звичайно, не образився, що цей чоловік став звертатися до нього на «ти». Він був старший за віком, назвався просто Андрієм, а головне, увесь час, за винятком отих кількох хвилин, коли очі несподівано тьмяніли й ставали жорстокими, обличчя його світилося щирою приязню.

Андрій витяг з чемодана пляшку коньяку, кинув на столик жменю шоколадних цукерок, відкрив металеву коробку, в якій під вечоровим сонцем, що пробивалося у купе, криваво заблищали кетові ікрини.

— От що дає нам рідна хімія, — лукаво примружився.

— Я не п'ю, — відмовився від коньяку Юрій. — А пообідати можу, — і витяг з валізки дбайливо загорнутий пакунок.

— Ну, ну, хрещенику! Одну чарку і заєць зугарний перехилити. Може, скажеш, що коньяк з ікрою набридли тобі в студентській їдальні? Не соромся. Сам колись без штанів ходив… За нашу альма-матер!

Випили.

— А тепер по другій, — рішуче заявив господар. — Від цієї не відмовишся. Не маєш права: за нас обох… За те, що не ти попав під колеса, а вони під тебе, — засміявся, задоволений своїм каламбуром.

Не звиклий до спиртного, Юрій захмелів. Стало жарко і водночас легко й весело. Ще годину тому незнайомий чоловік тепер здавався йому давнім приятелем.

Але від третьої чарки юнак категорично відмовився. І господар купе, на якого дві чарки не справили ніякого враження, почав пити сам. Та за якийсь час несподівано засумував:

— Ех, життя, життя… Жаринка серед чорної безмежності й нескінченності. Спалахне, погорить секунду — і все… Знаєш, з якою швидкістю обертається наша планета навколо Сонця? Вісім кілометрів на секунду! І разом із Сонцем падає у незвідане чорне провалля Всесвіту. А ми обліпили її, як мурашки, і крутимося разом з нею теж чорти його батька знають куди!.. Жах… Пий, Юрку!..

Юнак з подивом дивився на цей несподіваний перехід од веселощів до суму.

— Ну, чого витріщився? — знову повеселішав господар купе. — Думаєш, я тільки пити вмію… Працюю так, що кістки тріщать. Ніяка скотина не витримала б. Зате: треба план — єсть план, треба над план — теж, будь ласка… Все можу зробити! А прийшов колись з інституту отаким самим гавеням…

Юрій подумав було спитати Андрія, де той працює, але чоловік знову насупився. За хвилину перехилив ще одну чарку, крякнув і дружньо поглянув на хлопця.

— Не журись. Не загинеш. Нам хіміки потрібні… Влаштуємо…

Цей чорнявий стриманий хлопець, видно, сподобався йому. Так виникає приязнь до людей, яким робиш добро і які мають за це платити тією ж монетою. Опріч цього, Юрій викликав повагу своєю наполегливою грою в шахи, а може, й тією твердістю, з якою відмовився пити далі. Це приваблювало, бо часто приваблює в іншій людині те, чого бракує самому.

Андрій мав намір віддати хлопцеві вільне місце у своєму купе, яке оплатив повністю, бо не любив їздити з чужими.

Незабаром постукали у двері. На обличчі Андрія відбився несподіваний страх. Провідниця нагадала Юрію, що звільнилося місце. Андрій розсердився.

— Які дурниці! У мене ж вільно. Отже, займай, Юрку!.. — він широким жестом показав на полицю.

— То залишитесь тут? — перепитала дівчина.

— Я вже сказав: нікуди він не піде, — Андрій навіть обурився. — Чи, може, ти сам не хочеш? — підозріло глянув на хлопця.

— Чому не хочу. Мені однаково. Дякую!

Така спокійна реакція людини, обдарованої його дружньою увагою, образила Андрія, але своє роздратування він переніс на провідницю.

— Ходять тут, стукають…

Зіграли ще кілька партій у шахи. Тим часом стемніло, спалахнули лампи. М'яко погойдуючись на поворотах колії, поїзд нестримно мчав у густий чорний вечір.

— Будемо спати? — запропонував Юрій.

— Спати то й спати, — погодився Андрій і почав роздягатися…

У Сімферополь прибули вранці. Андрій був стриманіший, ніж учора, мовчазний.

На привокзальному майдані попутники розпрощалися. Андрій поплескав хлопця по плечу і зауважив, що світ тісний — колись неодмінно зустрінуться. Про влаштування Юрія на роботу й не згадав. Хлопець потиснув йому руку і пішов до зупинки тролейбуса на Ялту.

Сидячи в тролейбусі й милуючись кримською автострадою, Юрій кілька разів згадував попутника. Ніяк не міг зрозуміти, чому мовби полегшало на серці, коли розпрощався з ним.

Світ і справді тісний

Чорна безодня моря обривалася біля ніг. Юрій вслухався у гомін прибою, дивився на рухливі хвилі, зачеплені світлом. Здавалося, що море навколо, що воно обтікає набережну з її довгими ланцюгами ліхтарів, що вся Ялта з вогнями пливе у відкрите море, мов гігантський корабель.

Невеличка набережна тиха, безлюдна. У густій тіні дерев ховалися молоді пари. Та лавочки швидко пустіли, бо й закохані не мали імунітету проти курортної епідемії — гонитви за ранковим кримським сонцем: треба ж було завтра прокинутися вдосвіта. Юрій відійшов од пристані, біля якої дрімало кілька катерів, і попрямував додому.

Минав другий тиждень, відколи жив у ялтинському пансіонаті для сімейних. Коли смажився на сонці чи плавав у морі, відчував себе часткою велетенської родини засмаглих курортників, але ввечері, йдучи самітником у кіно або вештаючись по набережній, мав гостру потребу поговорити, пожартувати, поділитися враженням з ким-небудь.

Неподалік морського клубу Юрій почув збуджені голоси, побачив купку людей, що стояли під розлогим деревом.

— Відчепіться од мене! — благала дівчина, і юнаку здалося, що в її голосі бринять сльози. — Відчепіться! Не хочу мати з вами справи.

— Інно! — заспокоювала інша дівчина. — Чого ти образилась? Він жартує.

— Не захищай його, Алло! Ходімо додому. Час уже спати.

— Люлі, дитинко! — обурився густий чоловічий голос. — Нас чекає чудовий вечір! А ви — спати!

— Алло, я йду додому. Не торкайтесь мене, Жор! — раптом обурено вигукнула дівчина. — Я закричу, я покличу міліцію!

Юрій уповільнив крок. Може, й справді треба оборонити?

— Вереда! — розгублено бурчить той самий голос. — І який дешевий стандарт — міліція!

— Годі вам, мурашки! — втрутився інший чоловік. — Ми вас не силуємо, Інно. Проте Аллочку заберемо. За двадцять хвилин будемо в чарівному царстві, на нашій віллі. Там приготовано окремі кімнати. Це не ваші дикі кутки з блощицями…

— Алло, я йду!

Юрій уже хотів обійти компанію, коли раптом почув:

— Ех, Інно, Інно! З якою швидкістю наша планетка мчить у чорних незвіданих далях космосу! Що значить проти цього наше миттєве життя і всілякі умовності, вигадані мурашками… — Чоловік хрипко розсміявся. — Плюньте на все… Поїхали!

Юнак не тільки згадав знайомі слова, а й упізнав голос Андрія.

Хлопця помітили. Розмова затихла.

— А ось і ваш міліціонер, — ущипливо пробурчав той, кого назвали Жором.

— Андрію! — неголосно покликав Юрій.

Кремезний чоловік розсміявся:

— Міліціонер! Це ж хімік Юрко, який крутиться навколо Сонця… Ах, чорт візьми! Казав же я тобі, хрещенику, що світ тісний, навіть для мурашок! Знайомтеся, чорт візьми! Оце Жор — музикант — великий і довгий. А це — Інна, Алла…

Ніхто, проте, не виявив бажання знайомитись. Інна силоміць взяла свою подругу під руку і повела парком. Андрій не відпускав юнака. Пішли услід за дівчатами.

Юрій помітив, що приятелі добре напідпитку. Музикант басив щось про ресторан «Горку», про зарозумілих дівчаток. Розмовляючи, він кумедно нахиляв голову, і кругла лисина весело блищала під ліхтарями. Андрій на всі теревені музиканта змахував рукою і сп'яніло запевняв, що, коли схоче, наб'є дівчатами свою дачу, як бочку оселедцями.

На розі набережної і Морської вулиці зупинилися. Десь тут подружки наймали куток. Стояли під яскравим ліхтарем, і Юрій роздивився випадкових знайомих. Алла гарненька, модно підфарбована, з великою копицею світлого волосся. Вона реготала з кожного слова Андрія. Інна мовби інша, хоч теж підфарбована і закопичена. У відповідь на жарти інженера тільки сумно поглядала. «Невже вони подруги? Не може бути! — майнуло в голові. — Певно, випадок звів їх на спільній квартирі».

Інна Юрію сподобалась. Не тільки граціозністю і приємною усмішкою, хвилював сумний і запитливий погляд очей, який ніби промовляв, що й вона в цій жадібній до веселощів і пригод Ялті почуває себе невесело, самотньо.

— Все, мурашко! — сказав Андрій, обіймаючи Аллу за плечі. — На добраніч. Завтра на цьому місці о п'ятій. Сімнадцять ноль-ноль. Прогулянка на глісері. Маршрут — на замовлення прекрасних дам… І ти, хіміку, приходь, — обернувся до юнака. — Кадри є?.. Неясно? Амазонка? Немає? Дрібниці. Подбаємо, мурашко, і про тебе. Ад'ю, місдам…

Він спробував галантно вклонитися і ледь не впав.

Алла, сміючись, схилилась у глибокому реверансі.

Юрій міцно потиснув руку Інні і, помітивши, що вона скривилася від болю, розгублено пробурмотів:

— Пробачте…

— Приходьте завтра, — тихо попросила дівчина.

Другого дня, близько п'ятої години, біля причалу загойдався на легких хвилях білий глісер. На набережній зібралося все товариство. У глісері сиділа незнайома дівчина — повненька, милолиця, теж з підфарбованими віями: чорні жирні риски від тушового олівця робили очі вузькими і неспокійними.

Вона грайливо простягла Юрієві руку.

— Галка.

У човні дівчина примостилася біля нього, закинувши ногу на ногу так, що коротке плаття відкривало сонцю, вітрові й поглядам її засмаглі стрункі ноги. Поки глісер відходив од причалу, дівчина невгамовно щебетала. Помітивши, що юнак не слухає її, ображено замовкла, почала демонстративно загравати з музикантом. Юрій перехопив іронічний погляд Інни.

На відміну від подруг Інна не підмалювала очей. Одягла простеньке квітчасте платтячко. Вона сподобалася юнакові ще більше, ніж учора. Здалася по-домашньому простою, скромною, мало не рідною. Алла ж і сьогодні не справила на Юрія враження: таке собі дурненьке дівча… «Що може бути в неї спільного з Інною?»

Зате Жор з товстими масними губами і ксьондзівською лисиною викликав відразу. А про Андрія в Юрія й досі не склалося певної думки: широка душа, практичний, любить філософствувати, якийсь начальник, що вміє і працювати, і гуляти. Але й в нього є якісь свої переживання. Саме про них, можливо, він хоче забути під час відпочинку.

Поглядаючи на Інну, яка весело жартувала, Юрій відчув, як йому хочеться забрати дівчину з цього товариства, наче їй загрожує небезпека. На якусь мить уявив себе рятівником. Але нараз це здалося смішним.

Катер, відпливши від набережної, розвернувся і помчав, підстрибуючи, по синьо-зеленій просторіці моря.

Вітер і солоні бризки вдарили в обличчя. Дівчата заверещали. Ялта відпливала, мовби казковий золотаво-синій острів. Дедалі глибшою ставала панорама гір. Над ними білі хмари, а внизу темно-зелені списи кипарисів, сріблясті санаторії; вужчала золотава смужка пляжів. Глісер мчав серед безмежного виблискуючого моря.

Об'їхали все узбережжя Великої Ялти. На зворотному шляху, десь між Місхором і Лівадією, Андрій наказав пристати до берега:

— Будемо варити юшку!

Причал під самою скелею. Маленький глісер обережно торкався вилизаного каменя.

Андрій поліз до кишені. Жор зупинив його:

— Замовляв я! — подав човняреві кілька червоних купюр і легким жестом відмовився від здачі.

— А як ми повернемось? — насторожено спитала Інна, коли глісер відчалив.

— Не турбуйся, — заспокоїв Андрій. — Поряд автострада.

Юнакові стало якось боляче, що він не може тягатися з такими, як Андрій або Жор, що потрапив у становище їхнього утриманця. Але назад повертати не було як.

Від причалу видряпалися нагору стежкою. Жор і Андрій кректали, дівчата верещали, і Юрію доводилося допомагати їм долати крутизну. Врешті вибралися на невеличке плато, і очам відкрився білий двоповерховий будинок, обгороджений добротним парканом.

— Приїхали! — сказав, віддихуючись, Андрій. — Ласкаво прошу до нашого куреня.

Гравій приємно хрупотів під ногами. Довгі тіні кипарисів лягали через усе подвір'я і впиралися в гору, яка нависала над самою дачею. Людині, яка вперше потрапляла сюди, здавалося, що скелі падають на будинок. Жор, видно, знав це і голосно розсміявся, помітивши, як дівчата поглядають на гору.

— Не бійтесь. Є татарська легенда про цю скелю. Вона не впаде, доки під нею пануватиме мир і лад, не буде чвар, молодші коритимуться старшим, жінки — чоловікам… Сподіваюся, що й на нас не звалиться вона… Мрію написати музику за мотивами цієї легенди…

У будинку прибрано, але незатишно. Дивний вигляд мала вітальня: велика кімната, майже не умебльована, коли не брати до уваги овального стола осіб на двадцять, м'яких стільців навколо нього і старовинного годинника з маятником, що стояв на підлозі — великий і химерний, наче східна вежа. Довгі важкі портьєри надавали цьому просторому приміщенню якогось службового вигляду.

— Чи не тут відбувалася Ялтинська конференція під час війни? — пожартував Юрій.

— Не тут, не тут, — цілком серйозно відповів Андрій. — У Лівадії. А це приватна вілла Жорового приятеля. Він зараз за кордоном. У нас тут теж бувають конференції, щоправда не за круглим, а овальним столом, — і хитро підморгнув. — Ну, гаразд. До роботи! Варитимем рибальську юшку. — Не минуло й півгодини, як стіл заставили пляшками з горілкою, вином, усілякими закусками.

Всі зголодніли, тому їли з апетитом. Господарі пили багато і раз у раз підливали дівчатам. Ті не дуже відмовлялися. Інна випила кілька чарок міцного вина й розчервонілася. Юрій не зводив з неї очей. Можливо, через бажання показати себе сильним він теж високо підносив свою чарку і терпляче ковтав міцний напій. Спека й вино налили свинцем тіло, голову; від приголомшливої музики магнітофона думки стали важкі, злі. Сердито поглядав, як Алла цілується з Андрієм, як Жор намагається обійняти Інну. Боячись показатися смішним, він мовчав, ледве стримуючись, а в душі кляв себе, що поїхав сюди.

Немов прорвавшись крізь хисткий туман, до нього підійшла Галка й безцеремонно сіла на коліна. Юрій злісно відштовхнув її. Довготелесий Жор одним замашним рухом зсунув тарілки й чарки на край столу.

— Танцювати!

Інженер, хихикаючи, заплескав у долоні. Галка, скинувши черевики, вилізла на стіл. Жор стяг зі свого товстого пальця золотий перстень з червоним каменем і закричав, що подарує, коли вона роздягнеться.

Немов у хворобливому маренні хлопець побачив, як п'яна дівчина почала скидати одяг, як Інна хапала її за руки. Не пам'ятаючи себе від обурення, Юрій ударив кулаком по столу.

— Припиніть цю гидоту!

У метушні, за музикою і галасом, на нього не звернули уваги. Юнак замахнувся, щоб ударити по червоному обличчю Жора, який схопив Інну. Дівчина вирвалась і кинулась до дверей.

Двері були замкнені. Інна підбігла до вікна, миттю опинилася на підвіконні й стрибнула. Юрій одним ривком — за нею.

У каламутному розпливчатому світлі самотнього ліхтаря юнакові здалося, що на подвір'я падає скеля. Інну він помітив біля кипариса і, спотикаючись, підійшов до неї.

Дівчина тулилася до стовбура. Він тихенько узяв її за плечі. Паморочилася голова. Здавалося, що він стоїть серед страшної хитавиці, наче під час землетрусу, стоїть серед уламків скель і повалених дерев.

Дівчина перестала плакати. Обійнявши за плечі, Юрій повів її по стежці.

З кожною хвилиною ставало гірше й тяжче — бракувало повітря.

Вони пройшли небагато. Прогулянка на глісері, міцне вино зробили своє діло. Молоді люди опустилися на землю під розлогим деревом. Юрій притулився головою до плаского каменя і мирно заснув, як на материнських руках.

* * *

Дільничний уповноважений лейтенант Яровий вирішив зранку завітати на дачу професора, формальний привід у нього був — там уже більше тижня живуть люди, які не подають документів для прописки. Але дільничного цікавило щось більше. Двірник пансіонату «Хвилі», яка за сумісництвом виконувала обов'язки двірника на дачі професора, розповіла, що професор поїхав з дружиною за кордон, а дачу покинув на свого приятеля. До того приїхав ще якийсь друзяка, і вони день і ніч бенкетують, влаштовують гульбища. Якось уранці вона зустріла дівчину, заплакану, розпатлану, яка стожкою пробиралася з дачі на автостраду. Коли прибиральниця спитала, звідки вона йде, чому плаче, та перелякалась і втекла.

Сонце ще тільки сходило, кидаючи на берег не по-ранковому гаряче проміння. Воно прострелювало зарості лісу, висвічувало траву, гірські квіти, які мінилися райдугою барв. Лісове птаство радісно зустрічало новий день.

На повороті стежки Яровий і прибиральниця помітили людей під буком. Підійшли ближче. Одягнена в квітчасте платтячко дівчина спала. Поряд зібгався юнак і крізь сон по-дитячому плямкав губами.

Ними можна було замилуватись. Жінка зупинилась, якусь мить постояла тихо, немов боячись розбудити поснулих.

Яровий схилився над обличчям хлопця.

— П'яні, — тихо сказав він, випростуючись.

Дільничний торкнувся плеча юнака. Юрій важко підвів голову. Розплющив очі й знову заплющився від сонця.

— Вставайте, — сказав Яровий, — тут не місце для ночівлі.

Прокинулася й Інна. Злякано оглянулась, не розуміючи, де вона і хто коло неї. Потім сіла, механічно поправляючи рукою скуйовджену зачіску.

— Чому ночуєте в лісі? — спитав Яровий.

Юрій уже оговтався. Звівся на ноги і допоміг підвестися Інні.

— На дачі не було де спати, що ви в лісі розляглися?

— На якій дачі? Ніякої дачі не знаємо, — відповіла Інна.

— А де понапивалися?

— Яке вам діло, — сердито відрізала Інна, почуваючи себе вкрай незручно.

— Не грубіяньте, — строго обірвав Яровий.

— А що ми зробили, чого ви чіпляєтесь?

— Документи є?

Юрій витяг посвідчення.

— Я — студент Київського інституту легкої промисловості.

— Гармаш Юрій Сергійович, — уголос прочитав Яровий.

— А це моя товаришка Інна. Ми відпочиваємо в Ялті, приїхали сюди купатися, увечері заблукали й поснули.

— Так напилися, що й на дорогу не втрапили, — похитав головою Яровий, розглядаючи посвідчення. Потім витяг блокнота й записав прізвища Юрія та Інни, їхні адреси.

— Ну, йдіть, — пом'якшав він, повертаючи хлопцеві документ. — Метрів двісті стежкою — і вийдете на дорогу. Праворуч, біля пансіонату, зупинка автобуса. Ним доїдете до Ялти.

Юрій і Інна, ковзаючи слабкими після сну ногами по слизькій стежці, видиралися вгору, на шлях. Обом пригадувався у всіх подробицях учорашній вечір. Було соромно й гидко.

Та, всупереч логіці, перші слова Інни стосувалися не вечора чи господарів дачі, а міліції.

— Чіпляються до людей! Як я не люблю їх!

Юрій згадав, що сам має незабаром стати працівником міліції, і йому зробилося боляче від думки, що люди дуже несправедливі. Подумав, що такі, як оцей дільничний, могли б урятувати Інну чи іншу дівчину від згвалтування, смерті, пограбування, не шукаючи їх вдячності, тільки із службового обов'язку… І водночас стало прикро, що сам потрапив до компанії гульвіс…

Тим часом прибиральниця з дільничним дзвонили біля дверей дачі.

— Неподобство! Вдиратися вдосвіта у квартиру, піднімати людей. Хто дозволив? Що ми — злочинці?! Я скаржитимусь! Я до міністра дійду! Вчать вас культури, вчать…

Яровий стоячи спокійно вислуховував до кінця тираду опухлого після нічної оргії Жора і, коли той скінчив, спитав:

— Дозвольте сісти?

— Сідайте, — буркнув Жор. — А з вами я буду мати окрему розмову, — звернувся він до прибиральниці.

— Ви проживаєте тут уже давненько, а й досі не прописалися. Ваш приятель теж не прописаний, — зауважив Яровий.

— Я ж сказав двірничці, що пропишусь. Хіба не можна прийти за цим удень? Обов'язково вдосвіта?..

— Ми не тільки за цим, — відповів Яровий, спантеличивши Жора.

— А за чим іще?

Жор поважно сів у крісло і загорнув поли квітчастого халата.

— Спочатку перевіримо ваші документи, — немов не почувши запитання музиканта, відповів Яровий. — Прошу паспорти всіх, хто проживає на дачі. Де ваші друзі?..

Інженер, який, відхиливши двері своєї кімнати на другому поверсі, слухав розмову Жора з дільничним, вирішив за краще об'явитися самому:

— Добрий день! — весело привітав він зі сходів непрошених гостей. — Що тут у вас?

— Прописка… — промимрив Жор.

— Ага, правильно. Що ж ти, хазяїне, сам не здогадався! Тепер доводиться людям турбуватися…

Він зайшов у свого кімнату і за мить спустився з паспортом.

— Будь ласка… Порядок є порядок, і його треба поважати.

— Хто ще проживає з вами? — спитав Яровий.

— Ніхто, — поспішив запевнити Жор. — Нас тільки двоє.

— Значить, зараз тут більше нікого немає?

— Абсолютно!

— А де ділися Юрій Гармаш з Інною Паволоцькою? Вони не ночували?

Жор переглянувся з приятелем. Така обізнаність дільничного злякала його.

— Ні. З ними щось сталося?

Дільничний не відповів.

— Це ж ваші гості, разом з вами гуляли, і ви їх відпустили серед ночі?.. То хто іще ночує тут, крім вас і вашого приятеля?

Жор зам'явся.

— Ну, діло наше, чоловіче…

— Гей, дівчата, — гукнула нагору прибиральниця. — Виходьте! — Ніхто, проте, не показався.

— Соромляться, — мовби вибачаючись за них, промовив інженер і, змовницьки примруживши одне око, кинув Яровому: — Зараз приведу.

— Товаришу дільничний, а я протестую! Дівчата приїхали з Ялти, ми повечеряли, боялися самих відпускати додому. Нічого поганого тут нема. Кінець кінцем це не кубло, а дача Іполита Леопольдовича — знаменитого вченого. Ви розмовляєте з працівником мистецтва, мій товариш — керівник великого підприємства. Нема чого тут слідство проводити й принижувати гідність дівчат… Вони ще навіть не одягнені, сплять зараз у своїх кімнатах. Вам потрібен штраф — будь ласка.

— Ніякого слідства, — відповів Яровий. — Мене цікавить тільки одне: хто проживає на території дачі?

— Стривай, Жор, — втрутився інженер. — Це все правильно: і ти — знаменитість, і я не останнє колесо у возі — у мене, до речі, багато знайомих у вашому міністерстві, одного майора навіть узяв до себе юрисконсультом, — кивнув він до Ярового, — але все це справи не стосується. Товариш дільничний має рацію… І нічого особливого не сталося… Засиділися, дозволили дівчатам заночувати, і товариш тепер їм догани не зробить… Одну звуть Алла, відпочиває в Ялті, друга місцева — Галя…

— Підніміться до них, — сказав Яровий прибиральниці, витягаючи блокнота, — запишіть їхні прізвища, адреси…

— Гаразд, — підвівся Яровий, коли Ганна Андріївна повернулася, — сподіваюсь, що більше ви не будете затримувати своїх знайомих так пізно…

— Звичайно, звичайно, — квапливо пробурмотів Жор. — Самі розумієте — відпочинок, море, південне сонце, друзі і подруги… Але порядок, закон — насамперед…

— Так. Море, сонце, — повторив Яровий. — Це дуже добре. Не забудьте сьогодні ж прописатися. Бажаю доброго відпочинку.

— Ні, ні, ми вас так не відпустимо, — запротестував Андрій. — Ви ж іще, певно, не снідали. Ану, господарю, — повернувся він до Жора, — чого стоїш! Давай на стіл по чарці та добру закусь…

— Дякую, — рішуче відмовився Яровий, — я вже снідав.

— То хоч по чарчині заради знайомства.

— Не п'ю.

— А що там з Юрієм та Інною? — ніби між іншим спитав інженер, проводжаючи дільничного.

— Спали під дачею, на голій землі. Тепер поїхали в Ялту. А коли сп'яніла людина блукає по скелях над морем, може і нещастя статися…

Перші кроки лейтенанта Гармаша

Юрій приїхав у райвідділ міліції, коли Дроздов уже почав розмову з робітницею фабрики «Оріон». За столом, навпроти майора, згорбившись, сиділа стара жінка й одноманітно відповідала на запитання. На столі красувалися речові докази: рожевий пластмасовий Буратіно і веселий райдужний м'ячик. Буратіно широко розставив гнучкі ноги і, здавалося, збирався проштрикнути м'яч довгим носом. На обличчі ляльки застигла лукава посмішка, яка явно не відповідала серйозній обстановці та всій строгості службової кімнати.

Жінка не дивилася на іграшки, навіть коли оперативний уповноважений брав їх зі столу, мовби ілюструючи факт крадіжки. Не підводила вона очей і на майора.

Молодий лейтенант мав допомагати Дроздову розслідувати сигнали про крадіжки на фабриці «Оріон». Це була перша справа, в якій брав безпосередню участь Юрій. Цікавило все, у всьому хотілося розібратися. Тому щодня сидів під час розмов Дроздова з робітниками, яких затримали на прохідній. У кожного з них відібрали поролонові босоніжки чи ласти, іграшки, як і в цієї старої прибиральниці. На папці, куди складали документи про подію, майор написав:

«Справа групи розкрадачів з фабрики «Оріон».

Жінка розповідала. Про чоловіка, який загинув у війну, про дочок, роботу.

Юрій уважно розглядав стару. Врешті впіймав її погляд, в якому відбилося багато почуттів, а найдужче — сором і страх.

Він уже знав, що працівник міліції — чи то оперативний уповноважений, чи слідчий — має привернути до себе злочинця, щоб той добровільно про все розповів. Для цього треба викликати довір'я, переконати, що тут шукають тільки істину. Більше того, затриманий має відчути, що міліція захистить його, скажімо, коли співучасники спробують обмовити.

Дроздов розпитував спокійно й чемно. Збоку могло здатися, що до жінки звертається її давній приятель.

— А позаторік старшенька вийшла заміж, — розповідала тим часом жінка. — І подарувала мені онуку… Боже мій милий, не онука, а сонечко!

Тепер жінка не хилила голови, і Юрій бачив, як жваво заблищали її очі.

Несподівано Дроздов позіхнув і квапливо прикрив долонею рот.

— Все це добре, громадянко Чикаленко. Але ближче до справи. Ваша любов до онуки, самі розумієте, не виправдовує злочину.

Жінка замовкла.

— Ну, ну, Ольго Гнатівно, — підбадьорив її Дроздов. — Давайте по суті… Хто з охорони випускав вас із території без огляду, кому продавали іграшки… Ми все знаємо, але я хочу полегшити вашу долю. Розкажете — і суд інакше поставиться до вас. Там і про онуку згадаєте… Я розумію, зарплата у вас невеличка…

— Я не продавала, — пробелькотіла стара. — Один тільки раз узяла браковану качечку. На подвір'ї валялася. А оце в нашої Вірочки іменини. Я закрутилася, подаруночок забула купити… Скільки тих іграшок у нас ламають і з сміттям викидають…

— Коли народилася ваша онука?

— Минулого року.

— Дата?

— Двадцять восьмого вересня. Але…

— Так, — перебив Дроздов. — Ваша онуканародилася двадцять восьмого вересня, а з іграшками вас затримали тридцятого. До чого тут народження онуки, шановна? — Майор кинув погляд на стіл, де вільно розсівся Буратіно. Потім перевів переможний погляд на Юрія. Мовляв, хлопче, треба встановлювати істину. — Ні, діло в нас так не піде, — суворо закінчив він, звертаючись до робітниці. — Або говоріть правду, або…

— Я не злодійка, — несподівано обурилась жінка.

— Почнемо знову: коли народилася ваша онука?

— Двадцять восьмого вересня.

— Як жо це в'яжеться з вашою заявою, що взяли іграшки тільки раз у житті — на день народження онуки. Адже виносили ви тридцятого!

— Тридцятого ж Віра, Надія, Любов! В один день справляємо іменини й народження. Хотіла директора спитати — він уже поїхав.

— Вашій онуці року немає. Як ви гадаєте, це для неї іграшка? — Дроздов сердито крутнув Буратіно і поставив його навкарачки. Юрій мало не посміхнувся, дивлячись на маніпуляції майора. — Що вона, дитина, розуміє в Буратіно?

— Вона все розуміє, — буркнула жінка. — Ще й як гралася б! Ви, товаришу міліціонер, причепилися, що я ляльку дитині взяла, краще пильнували б, які махінації наші начальники роблять.

Юрій, який креслив олівцем у блокноті маленьких Буратіно, механічно записав ці слова.

— У вас є факти про махінації начальників? — строго перепитав майор. — Розказуйте.

— Які факти, — схаменулася робітниця. — Фактів не знаю.

— То не плещіть язиком, а відповідайте самі за себе. Хто пропускав вас на прохідній із продукцією фабрики? Хто купував її у вас?

— Грець з вами, — підхопилася стара. — Заберіть у мене гроші, скільки ця лялька і м'ячик коштують, і дайте спокій!

— Будете грубіянити, — розсердився майор, — собі гірше зробите. Сідайте і відповідайте.

Жінка покірно опустилася на стілець, поклала на коліна натруджені руки й знову похнюпилась.

У Юрія защеміло серце. Згадалися руки матері, згадалося, як пізно увечері, упоравшись, вона сідала коло столу, за яким син робив уроки. І в цеї робітниці таке саме життя: чоловік загинув, сама ростила дітей, вибивалася з сил…

Слухати, як Дроздов розмовляє із старою робітницею, Юрієві було надзвичайно тяжко.

Перші дні в міліції, куди немов велетенським пилососом збирався увесь бруд з великого міста, приголомшили його. Раніше й не здогадувався, скільки є на світі людських трагедій: п'яниці, дрібні злодії, нещасні сім'ї, залишені батьками діти… Поодинокі злочинці, зібрані тут докупи, тяжко вражали.

Не вірилося, що людина, цілком нормальна, яка спокійно розмовляє із слідчим, кілька днів тому зробила замах на життя дружини, що елегантний літній чоловік, освічений і, здавалося, душевний, насправді є хабарником. Юрій не міг звикнути до брутальної лайки п'яниць, до того дикого жаргону, яким розмовляють злодії, примушуючи користуватися ним і оперативних працівників.

Ще і ще переконувався, що робота в міліції — не його покликання, гнівався на тих, хто відрядив його сюди. Але потроху в нього десь бралася зацікавленість до кожного затриманого. Намагався зрозуміти, як людина перестає бути сама собою і робить злочин, чому так сталося, хто в цьому винен, як можна було цьому запобігти. І хоч Юрій довгий час вважав, що зробив помилку, погодившись працювати за призначенням, усе ж почав відчувати, що він потрібен людям, які приходили в старий будинок на майдані Богдана Хмельницького: жінці, яка просить захисту від чоловіка-п'яниці, молодому подружжю, що його обікрали, вченому, який забув у тролейбусі портфель із дисертацією, робітникові, який прийшов скаржитися, що завскладом продає спекулянтам дефіцитні будівельні матеріали…

Хороших людей було набагато більше, ніж злочинців. Їхнє справедливе обурення, відповідаючи почуттям Юрія, повертало віру в людину, віру, яка у перші дні зазнала дошкульних ударів.

Начальник відділу підполковник Вовченко чудово розумів, як впливає на новачка специфіка роботи. Але він не втручався, не роз'яснював, не заспокоював, дозволяючи Юрієві самому перебороти цю хворобу.

Тепер юнак з неприємним почуттям слухав розмову Дроздова з робітницею. Не маючи великого досвіду, відчував, проте, що майор намагається загнати жінку на слизьке, впіймати на слові й довести, що йдеться про серйозний злочин. Тоді «Справа групи розкрадачів з фабрики «Оріон», як написав майор на папці, стала б на твердий грунт і він міг би пишатися своєю оперативною майстерністю.

Юрій підвівся, глянув у вікно. На вулиці вмирав теплий день. За високими дахами сідало сонце. Кілька променів упало на Буратіно, і лялька весело заграла вогнем. В довгій кімнаті стало світліше.

— Вікторе Федоровичу, дозвольте запитання, — наважився лейтенант.

— Будь ласка! — Дроздов відкинувся на спинку стільця й уважно подивився на молодого оперативника — ану, мовляв, покажи себе!

— Скажіть, Ольго Гнатівно, — звернувся Юрій до жінки. — Скільки у вас робочого стажу?

Відчувши в голосі лейтенанта приязнь, жінка підвела голову.

— Скільки?.. Та скільки живу, стільки й роблю.

— А на фабриці?

— Років п'ятнадцять. Раніше це була артіль.

— Як же ви вчинили таке?

— Якби знала, в руки не взяла б, — жінка в ненавистю поглянула на веселого довгоносого чоловічка, що купався в сонячних блискітках. — Ніколи крихти чужої не брала. Мене й на зборах хвалили, і премію давали…

— От ви закинули, що не бачимо, які махінації начальники роблять. Може, й правда ваша. А чого ж мовчите, коли ви чесна людина? Яких начальників маєте на увазі? Що вони роблять?

— За руку нікого не спіймала, — знизала плечима жінка. — А думки всякі бувають…

— Це було б таки несправедливо — притягати вас до відповідальності за дві іграшки, а з інших нічого не спитати…

Дроздов легенько стукнув нігтем по довгому носі Буратіно, немовби це був ніс молодого лейтенанта.

— Юрію Сергійовичу, для мене питання ясне. Ідіть! — наказав він жінці. — Я вас іще викличу… Ви не дуже розчулюйтесь, — сказав майор менторським тоном, коли за робітницею зачинилися двері. — Всі вони тихі та божі, як сюди потрапляють. Ви ще наслухаєтесь «душевних» зізнань і на сльози надивитесь, та хай це не збиває вас…

— Вікторе Федоровичу, ну ніяк не віриться, що ця жінка справжня злочинниця!

— А факти? — Дроздов знову постукав пальцем по Буратіно, і той лунко відгукнувся порожніми грудьми.

— Дрібниця. Випадок.

— З вас добрий адвокат вийшов би. Навчіться, Юрію Сергійовичу, тримати почуття на замку. Людина по натурі своїй істота не дуже правдива, особливо коли спіймана й хоче викрутитися.

— Досі я думав інакше.

— Я людей краще, ніж ви, знаю. Бачите, як стара викручується, якесь міфічне начальство приплутала, а спитали як слід — і я не я, і хата не моя.

— З таким болем про це сказала, що мені повірилося. Щось там є, тільки боїться розповісти.

— Ну, Юрію Сергійовичу, це вже ви зовсім загнули. Всякі інтуїції, почуття в нашій роботі зайві. Тільки факти. Точні, невблаганні факти…

Нарада у відділі

Наступної суботи, як завжди, працівники відділу зібрались на коротеньку оперативну нараду. Юрій примостився в кутку за великим фікусом і звідти розглядав товаришів, які заповнили просторий кабінет начальника відділу. До лейтенанта долітали уривки розмов, жарти. На свій подив, він не почув жодного слова про роботу: ділилися враженнями від кінофільму, парторг нагадав про лекції в клубі, рибалки вголос мріяли про вихідний…

Дроздов зайшов разом з Вовченком і Погосовим. Сівши біля столу підполковника, оглянув кімнату й, помітивши Юрія, дружньо кивнув.

Слухаючи інформації оперативників, Юрій хвилювався. Кілька днів тому Вовченко викликав його і Дроздова і показав листа, який надіслали до міліції невідомі особи. Там писалося, що на фабриці «Оріон» діє зграя махінаторів. Називалися прізвища начальника цеху, кількох майстрів, декого з адміністрації.

Дроздов скептично поставився до цього листа.

«Анонімка. Замітають сліди мої клієнти. Хочуть повести нас хибним шляхом. Така перевірка забере багато часу. І поки будемо морочитися, минуть усі строки. Вони це знають. Врешті, спіймали ми злодіїв завдяки керівництву фабрики, яке попросило перевірити прохідну».

«А мені здається, що лист вартий уваги і писали його чесні люди. Справа не в строках, хоч вони дуже важливі, — зауважив Вовченко. — Кінець кінцем у вас дрібні крадіжки, які ми можемо передати райвідділу. А тут йдеться про значне розкрадання народного добра».

«Але все це загальні слова, — відсунув лист Дроздов. — Жодного конкретного факту! Нема за що й зачепитися».

«Доручимо перевірити нашому молодому товаришеві, — тепло поглянув на Юрія підполковник, — нехай він для початку поцікавиться, скажімо, якістю продукції фабрики…»

Відчуваючи, що Вовченко може зараз спитати, як він упорався з дорученням, Юрій витяг блокнот, заповнений формулами, результатами аналізів, які провів у науково-технічному відділі управління. Здається, зробив усе, що міг, і нічого підозрілого не виявив… Помітив лише незначну зміну кількості сірки в ластах. Щоправда, товщина поролону в беретах і панамах, які виробляли на фабриці, була не завжди однаковою. Але це не впливало на технологію виробництва і не могло бути пов'язане з якимсь зловживанням. «А втім, хто його зна, — врешті завагався Юрій. — Можливо, я не все розумію». Він доповів про свої спостереження Дроздову, який закінчував оформляти документи на робітників з «Оріона», поспішаючи передати прокуророві.

«Пусте, Юрію Сергійовичу, — відмахнувся Дроздов. — Нам треба конкретних злодіїв упіймати і в строки вкластися. І це вже зроблено». — Майор задоволено всміхнувся і поклав руку на папку.

Тепер Юрій уважно слухав, як упевнено доповідав Дроздов, що справу на фабриці «Оріон» закінчено, що в строки розслідування він і його помічник товариш Гармаш — тут Дроздов знову дружньо кивнув на Юрія — вклалися. Сигнали керівництва фабрики підтвердилися. Виявлено злочинницьку зграю, яка виносила з фабрики готову продукцію.

Дроздов доповідав так, що Юрію здалося, ніби вони й справді викрили небезпечних злочинців, які підривали економічні підвалини держави. Уявилися руки старої робітниці, і він так засовався на стільці, що навіть загойдалося лапате листя фікуса.

Вовченко помітив це, зупинив погляд на молодому працівникові. Юрій почервонів, мов його самого в чомусь звинуватили, і якось по-пташиному схилив голову на плече.

Вовченко перевів погляд на Дроздова.

— А що показав аналіз продукції фабрики?

— Все в порядку, товаришу підполковник. Дослідження сировини й готової продукції нічого не додали.

— Так, — кивнув Вовченко. — Добре.

Майор швидко сів.

Раптом підполковник відкинувся на спинку стільця і сказав:

— А тепер послухаємо нашого молодого фахівця. Товаришу Гармаш.

Юрій рвучко підхопився і боляче вдарився коліном об діжку, в якій ріс фікус. Обличчя його на мить скривилося від болю.

— Товаришу Гармаш. Доповніть інформацію майора Дроздова. Розкажіть, як ви провадили аналіз продукції.

Юрій мимохідь глянув на Дроздова. На напруженому обличчі майора відбилася розгубленість. Розпитувати молодого зеленого хлопця після того, як він уже доповів?

Лейтенант почав зовсім тихо, потім голос його зміцнів. Зачитав результат кожного аналізу. В якусь мить подумав, що, можливо, присутні в кабінеті офіцери не знають хімії і те, що він читає, для них пустий звук. Та Вовченко схвально кивав, і тоді Юрій сказав, що його збентежила деяка зміна хімічного складу гуми, але він не певен, чи пов'язано це із зловживаннями. Крім того, поролон беретів і панам не завжди однакової товщини…

— Ви радилися з майором?

— Так.

— Ваша думка, Дроздов?

— Цей аналіз нічого не дає.

Юрій все ще стояв, перегортаючи сторінки блокнота. Натрапив на слова Чикалепко: «Ви, товаришу міліціонер, краще придивилися б, які махінації начальники роблять».

— У вас все, товаришу Гармаш?

І раптом у юнака мимоволі вирвалося:

— Та які ж вони злодії, товаришу підполковник?! Робітниця Чикаленко, наприклад. Або хлопчики, що взяли ласти?

Слова його прозвучали несміливо, якось сумно, ніби він сам захищався перед високим судом.

— Звичайно, вони винні… Їх треба покарати… Але… — Юрій злякався такої думки: що ж це він робить — захищає злодіїв! Він умовк.

— Говоріть далі, — наказав Возченко.

— Ось що Чикаленко сказала Вікторові Федоровичу: «Ви, товаришу міліціонер, причепилися до мене, що я ляльку взяла, — присутні запосміхалися, — а краще придивилися б, які махінації начальники роблять».

Голос Юрія зміцнів. Не спинив юнака навіть розгніваний погляд Дроздова.

— Яка ж це злодійка! Формально виходить як по писаному: розкрили зграю, молодці міліція, молодці товариші Дроздов і Гармаш, а насправді ж це окозамилювання! Достатньо було б такі крадіжки в колективі обговорити… Віктор Федорович поспішає…

— У Дроздова не тільки ці «хіміки». У Дроздова ще кілька незакінчених справ, — вихопився обурено майор. — Отак фантазувати — роботи з нас буде, як з бика молока…

Вовченко лунко постукав олівцем по товстому склу на столі.

Гармаш сів і ніяково замовк. Запал його минув, і він уже шкодував, що погарячкував.

Несміливо глянув на Дроздова. Майор не дивився в його бік…

З інформаціями виступило ще кілька офіцерів. Потім підвівся Вовчепко. Коротко підсумувавши результати роботи райвідділів, повернувся до справи «Оріон».

— Добре, що Юрій Сергійович, — говорив підполковник, — не рахуючись з часом, опановує не тільки нелегку професію оперативного працівника, а й юриспруденцію…

Гармаш сидів червоний як рак.

Дроздову на цій нараді було непереливки.

— Я гадаю, — вів далі Вовченко, — товаришеві Дроздову пора самокритично оцінити свою роботу. Вже не раз мав зауваження за «показуху», за видимість боротьби зі злочинністю. Значно легше й простіше оформити справу на якусь випадкову дрібну крадіжку, ніж боротися з крупними злочинцями. Їх нелегко схопити за руку. Товариш Дроздов може сказати, що розкрив багато справ. Але, повторюю, здебільшого це дрібні крадіжки, які часом відвертають увагу від злісних розкрадачів…

Такі ж явища спостерігаються і в райвідділах. Там деякі товариші теж працюють «на кількість»… Узяти хоча б капітана Бурименка. Він порушив три кримінальні справи по дрібних крадіжках і показує це як досягнення в боротьбі з розкрадачами. Тим часом у районі діяла група небезпечних злочинців, які завдали державній економіці великої шкоди.

А товариш Дроздов перевіряв роботу райвідділу, знав про ці факти, але вмовчав. Доведеться і про це спитати з нього.

— Фігаро тут, Фігаро там… Не може Дроздов розірватися!.. — неголосно буркнув майор.

Кінець фрази підполковник почув.

— Віктор Федорович скаржиться на перевантаженість. Що ж, будемо об'єктивні й розвантажимо його. Я вважаю, що молодь треба виховувати на самостійній практичній роботі, а не на окремих дорученнях. Матеріали по фабриці «Оріон» передамо лейтенантові Гармашу. Сподіваюсь, що він виправдає довір'я.

Виходячи з кабінету, Юрій зіткнувся в дверях з Дроздовим. Лейтенант хотів порозумітися з ним. Але майор, побачивши біля себе свого помічника, з такою міною на обличчі одступився від дверей, підкреслено відкриваючи дорогу, що Юрію нічого не залишалося, як вийти першим.

Загадка валютника

Ранком підполковник Вовченко приїхав до міської в'язниці. Пройшов у слідчий корпус, попросив чергового привести валютника.

— Здрастуйте, Жуков, — привітався, коли той переступив поріг.

— Здрастуйте, громадянине начальник, — мляво відповів валютник. У невипрасуваному костюмі, схудлий і змарнілий, він уже не був схожий на того випещеного й зарозумілого пасажира, якого затримали у Бориспільському аеропорту.

Окинувши поглядом слідчу кімнату, загратовану й порожню, якщо не брати до уваги стіл та дві табуретки, пригвинчені до підлоги, він кисло скривився і пробурмотів:

— План до двору або ходіння Христа в народ!

Вовченко жестом запросив сісти.

— Ну, що, Жуков, — сказав після короткого мовчання, — будемо сьогодні розмовляти чи ні?

Усі спроби підполковника «розворушити» старого валютника поки що не дали бажаних наслідків. Тиждень, протягом якого відділ міг займатися ним, минув. Вовчеикові дуже не хотілося ставити на цьому крапку. Багаторічний досвід підказував, що валютник знав багато цікавого й важливого. Та як добитися, щоби розповів?

Відтоді, коли підполковник уперше зустрівся з Жуковим, його не залишало почуття неспокою, мовби щось пригадувалося в зв'язку з цим прізвищем, але що саме — збагнути не міг. Його асоціації були якісь невиразні, аморфні, не оформлені у певну думку. І кленучи, як він вважав, свій передчасний склероз, підполковник ночами крутився в ліжку, не маючи сил прогнати з думок цього Жукова.

Іноді йому здавалося, що він раніше вже зустрічався з цим чоловіком, але на ранок переконувався, що його піддурили нічні марення. І все-таки…

Зрештою пригадав. Був у нього колись підслідний Жуков. Тільки не цей, а інший. Але чому вони так уперто асоціюються в його свідомості? Де він бачив ці широко посаджені чорні, тернові очі? І своєрідна манера дивитися на співрозмовника, злегка схиливши голову, і ще у жестах щось, в інтонаціях голосу знайоме, але невловиме, як тінь…

Підполковник розкопав в архівах справу того Жукова. Засуджений на п'ять років, він відбув лише два і вийшов на волю достроково. Звали того Жукова так само, як і цього, Іваном Петровичем. Певно, по цій лінії і формуються його асоціації: однакові імена, по батькові й прізвища, народилися в одному селі. Відбували покарання в тій самій трудовій колонії. Але чому здається, ніби він десь уже бачив цю людину? Схожі, як родичі? Брати? Ні. Однакові імена. Двоюрідні брати? Теж неможливо. А якщо це двійники? Буває ж таке на світі!..

Загадка мучила Вовченка, хоч, здавалося, не мала відношення до конкретних злочинних зв'язків валютника.

Цього разу він приїхав до в'язниці повний сумнівів, суперечливих здогадів, вже розуміючи, що Жукова так і не пощастить «розворушити». І все ж таки хотів поговорити з ним або бодай ще раз поглянути на нього.

Жуков сидів на табуретці і, сплівши ноги, потягувався, мовби підкреслюючи свою байдужість до наступної розмови.

Проте Вовченко розмови не починав. За звичкою трохи примруживши очі, мовчки спостерігав за валютником.

— Пристойно сидіти ви можете?!

Підкоряючись, Жуков випростався.

— Даремно їздите, — пробурмотів він. — Зола ваше діло.

Вовченко й далі мовчав, не зводячи пильного погляду, мовби хотів проникнути в глибину його душі.

— Слухайте, громадянине начальник, — зовсім іншим тоном заговорив Жуков. — На біса ви собі сушите голову? Адже буде скандал! Кінчайте справу або випускайте на волю. Думаєте, я законів не знаю. Завтра напишу скаргу прокуророві, й згорите на тихому вогні. Мені набридло тут припухати.

Завтра! Вовченко ледь помітно зітхнув. Те ж саме йому сказав прокурор: «Завтра передайте Жукова слідчому прокуратури». Хоч скільки доводив підполковник, що валютник йому ще потрібний: через ньою він може вийти на крупних злочинців. Прокурор був невблаганний: «Закон є закон!» Скільки енергії, часу витратив підполковник, вивчаючи біографію Жукова, запрошуючи відомості з різних міст, риючись в архівах. Ще трохи — і він докопався б до істини, знайшов би відповідь на загадку, яка мучить його.

— Ви мене навіть у свій хитрий будиночок не привозите для допиту, як інших, — незадоволено пробурчав Жуков. — І охота ж вам самому сюди їздити! Ну, я змушений відпочивати тут. Та й звик.

Власний жарт сподобався Жукову, і він мляво посміхнувся.

Дарма, що сонце підбилося високо, здавалося, Вовченко не поспішав. Розпитував валютника про його смаки, уподобання, про фільми, які бачив, про книжки, які доводилося читати.

Жуков відповідав знехотя, більше промовчував, час від часу іронічно поглядаючи на оперативника: мовляв, коли вам, начальнику, нема чого робити і хочете побавитись розмовою, — бавтесь. Мені все одно. Навіть розвага якась. Але як усе це кумедно!

Вовченко витяг сигарети й запропонував Жукову:

— Куріть… Мені здається, що ви просто умовили себе в тому, ніби звикли до цієї обстановки, — повернувся підполковник до слів валютника. — Бравада. — Він обвів поглядом голі стіни, зупинив його на загратованому вікні. — Захисна реакція душі. Інакше дуже тяжко стає тут…

З несподіваним співчуттям поглянув на вилицювате обличчя Жукова, на синці під очима, на геть сиву стерню голови.

— Знаєте, часом жаль вас.

— Пожалів вовк кобилу… — похмуро пробурмотів в'язень.

— А хіба не жалюгідні ви? Заради чого, в ім'я чого живете? Задумувалися коли-небудь над цим? Завжди переслідуваний, для всіх чужий. Здебільшого в неволі — небо у крупну клітку, примусова праця на лісорозробках. Та й воля була для вас не справжня: тяжкий, пройнятий страхом сон, невлаштоване, незатишне життя з постійним передчуттям неминучої поразки. Хіба для цього народились на світ?.. Золото? — роздумливо говорив Вовченко. — А що воно дало вам, що принесло? Скороминущі розваги, яку-пебудь хмільну розгульну ніч з випивкою до блювоти?.. Золото має в нашому житті дуже умовну цінність… У якій-небудь Америці воно править життям, але не в нас… Та й на чорний день, на старість ви нічого не могли зберегти, бо у вас завжди були чорні дні. Робота нервова, важка і, відверто скажемо, вкрай низькооплачувана. Адже ви лише зв'язковий, комівояжер, працювали на інших, на багатих валютників… Були, так би мовити, експлуатовані крупними хижаками…

В якусь мить Вовченкові здалося, що його слова проникли в душу співрозмовника. Жуков уважно слухав, і в його погляді відбилося збентеження.

Але так тривало недовго. Обпалюючи пучки, В'язень востаннє глибоко затягся сигаретою і, випустивши дим, затовк коротенький недокурок.

— Громадянине начальник, — неголосно промовив. — Не лізьте мені в душу… Політграмоту я й так знаю. Вас цікавить, хто вручив мені золото в Іркутську і кому я мав передати його у Києві. Я вам нічого не скажу. А моя душа — моя справа.

Вовченко навіть посміхнувся:

— Помиляєтесь, Жуков. Ваша душа — звісно, ваша справа. Але ж і моя… А сьогодні, до речі, я не приїхав допитуватись про золото. Просто погомоніти. А про золото, прийде час, самі розкажете.

— Невже скучили за мною? — іронічно блиснув терновими очима в'язень, схиливши голову на плече, немов хотів краще роздивитися Вовченка.

— Майже так, — у тон відповів підполковник. — І, крім того, хотів з'ясувати одну деталь з вашої біографії.

— Книгу про мене писатимете? Із серії «Життя видатних людей»?

Якийсь ледве вловимий жест Жукова знову нагадав Вовченкові щось дуже знайоме. Але що саме?..

— Не блазнюйте, Жуков. Важкувато мені з вами довелося. Уявіть себе на моєму місці. — При цих словах підполковника валютник єхидно посміхнувся. — Коли людина не хоче говорити, — вів далі Вовченко, — доводиться шукати до неї ключика. Чи не так? От і до вас шукав. Для цього й цікавився біографією.

— І знайшли? — все ще іронічно, але дещо здивований відвертістю підполковника, спитав Жуков.

— Майже, — навмисне впевнено відповів Вовченко.

— Скажіть, коли не секрет.

— Прийде час.

— Спасибі за відвертість, — ображено стулив губи валютник. Потім, хизуючись, додав — Ніякими ключиками мене не відімкнете. Я — заклепаний наглухо, намертво!

Вовченко, здавалося, не чув його слів.

— Ви, певно, самі залюбки повернулися б до нормального життя, але не знаєте, як це зробити, — сказав підполковник. — Одвикли, боїтесь. Вам здається, що все навіки втрачено. Ваші однолітки пішли далеко, їх не наздогнати… Але треба не їх доганяти, а самого себе. Треба стати людиною. Коли вже не було у вас справжнього минулого, то слід подбати хоч про майбутнє… Я розумію, починати життя заново важко, особливо у ваші роки. Розумію, бо з вами майже ровесник…

— І це ваш ключик? — звів брови Жуков. — Хочете спокусити мене гарними словами?.. Слова — полова. Тільки відповідальну посаду із ставкою в триста карбованців! Адже я нічого не вмію робити, а керувати загалом і в цілому можна було б і попробувати.

— Облиште, Жуков, — насупився підполковник. — У нас серйозна розмова. Я тому й затримався з цією справою, що хотів більше про вас довідатися. Якби самі допомогли, все пішло б швидко…

— Допомогти упакувати себе? І мотузочкою перев'язати?.. — Жуков мало не зареготав і, схиливши набік голову, з непідробною цікавістю поглянув на підполковника, який підвівся і заходив по кімнаті.

Протягом майже двадцяти років йому доводилося зустрічатися з оперативними працівниками міліції, слідчими. Були серед них люди, які мовби над силу виконували свої обов'язки; інші, здавалося, відчували насолоду, коли відправляли до в'язниці, були й такі, що підлещувалися, намагаючись «розколоти»; попадалися й ті, що не приховували своєї ненависті. Останніх Жуков найбільше поважав би, якби взагалі міг кого-небудь поважати.

Але підполковник Вовченко до жодної із згаданих категорій не належав. Тому валютник трохи губився, розмовляючи із цим спокійним, нібито по-справжньому щирим чоловіком, який часом таки проймав його своїми словами і пильним поглядом примружених очей…

А сьогодні підполковник украй здивував його, зовсім нібито не дбаючи про зізнання, заради якого, на думку Жукова, приїхав до в'язниці, розмовляючи на загальні теми, — розкіш, яку може дозволити собі оперативник під час першої, а не останньої зустрічі.

Може, він уже зрозумів марність своїх спроб? Або ж тут якась нерозгадана хитрість?

— Гадаєте, нам, оперативникам, дуже приємно морочитися з вами? — наче відповідаючи на думки Жукова, промовив підполковник. — Відмикати вас, розколювати, як ви висловлюєтесь, шукати ключиків… З огидою дивишся на купу грошей чи інших цінностей та їхнього «хазяїна» — брудного чоловіка, який про людське око бідував, у всьому відмовляв собі, носив засмальцовану ватянку, подерті черевики, ховався від денного світла. Підпільний мільйонер! Подумати тільки, яке тяжке життя він собі створив! Навіть коли ніколи не впіймався і, померши, покинув хтозна-кому свої скарби! Певно, й ви зустрічали таких, — звернувся прямо до Жукова підполковник. — Нащо йому були ці мільйони?! Тільки зажерливість, дика, невгамовна пристрасть до наживи палили його серце… По-моєму, це — хвороба, ще не визначена медициною. Правда, є серед цих ділків і головаті, і вельми хитромудрі… Але, зрештою, виявляється, що всі вони — заплішені, дурні… Дивишся на такого, і разом з огидою виникає до нього й жаль: нащо занапастив себе своїми ж руками, ради чого втратив людську подобу? Ви, Жуков, це розумієте… Вас штовхнула на слизький шлях не хвороба зажерливості, а щось інше. Я іще не знаю, що саме…

Валютник, який напружено слухав, звів на Вовченка тернові очі.

Дивився тепер якось знайомо: серйозно і вдумливо.

— От у цьому й ключик до вас, — говорив далі підполковник. — Він іще не в моїх руках, у ваших, але я вже здогадуюсь, який він, і це моя, вірніше, наша з вами перемога.

Вовченко сів на табуретку.

— Шкода, що мало часу в мене, — щиро зітхнув він. — Ви, Жуков, гадаєте, ніби міліція ваш ворог. Можливо, колись зрозумієте, що завдання оперативника не в тому, щоб посадити людину за грати. Щодо вас, як бачите, це не дуже складно… Мені хотілося повернути вас до справжнього життя. Але кінець кінцем воля ваша. — Вовченко глянув на свій годинник. — Тоді сьогодні — останнє запитання.

Жуков насторожився, ніби відчув, що починається та справжня розмова, заради якої підполковник приїхав.

— Скажіть, де ви відбували покарання у сорок шостому?

— Ви це знаєте?

— У тій колонії разом з вами відбував покарання ще один Жуков. Теж Іван Петрович. Чи не так?

Валютник змінився на лиці. Але відразу взяв себе в руки й удавано байдуже сказав:

— Не пам'ятаю. Колонія була велика, стільки людей перед очима пройшло… Та й як мені знати прізвища всіх, хто сидів. На світі тисячі Жукових, і, можливо, цілий десяток їх гнив у колоніях.

— Але такий збіг, — усміхнувся Вовченко. Він уже відчував, що йде правильним шляхом. — Де ви народилися?

— На Тамбовщині.

— Село Овражноє?

— Так.

— І ваш тезко теж звідти. Може, це ваш родич?

Жуков мовчав.

— Не родич, значить? А все ж таки як ви могли не знати його? Два роки разом, в одному бараці…

— А може, там не два Жукови, а тільки я був. Це ви щось плутаєте, громадянине начальник.

— Можливо, — мирно погодився Вовченко, відчувши, що цими словами в'язень сам підтверджує ще неясну версію, яка поступово зароджувалася в нього, і ніби дає йому в руки козирі.

— Значить, домовилися: був тільки один Жуков — Іван Петрович. А другий — це міф, вигадка. Хто ж його вигадав? Не знаєте?

— Громадянине начальник, — підхопився Жуков. Губи його тремтіли. — Чого ви хочете від мене?

— Сідайте, Жуков, — наказав Вовченко. — І не робіть істерик. На мене це не впливає.

Не кваплячись, підполковник закурив. В'язень стежив за ним злим поглядом.

— Річ у тому, — повільно промовив Вовченко, — що мені доводилося зустрічатися із тим, другим, Жуковим. Не знаю — міфічним, вигаданим або таки справжнім… Ще раз, востаннє, раджу довіритися мені і все розповісти про себе, зокрема і про ваші зв'язки… Я хочу допомогти вам, Жуков…

В'язень мовчав.

— Ну, як, Іване Петровичу?

Крізь відчинені двері у коридор долітали розмірені кроки вартового.

Старого валютника, здавалось, грець побив.

— Значить, так і будемо гратися в мовчанку? Валютник не відповідав.

— Тоді прощавайте, — підвівся Вовченко. — Вірніше, до побачення в недалекому майбутньому.

Він гукнув вартового.

Поки прийшли за Жуковим, підполковник стояв, обіпершись на одвірок, мовчки розглядав підопічного. Той і не поворухнувся. Коли за ним прийшли, не чекаючи наказу, підвівся і попрямував у коридор, навіть не глянувши на Вовченка…

Через кілька хвилин підполковник залишив в'язницю. Жадібно, на повні груди, вдихаючи свіжо повітря, він попрямував до тролейбусної зупинки.

Вовченко був задоволений сьогоднішньою розмовою. Перед його очима ще ніби стояв спочатку іронічний і байдужий, потім знічений і знесамовитілий Жуков.

Здається, він не помилився, шукаючи ахіллесову п'яту цього старого валютника. Але завтра доведеться передати справу слідчому прокуратури. Розповісти йому про свої сумніви, здогади, підозри? Ні. Адже поки що в нього нічого конкретного нема. Слідчий тільки впиже плечима. Або й зіпсує його задум. Ні, не буде він нікого стороннього вплутувати, поки не розбереться сам.

Розмова в ресторані

Того ж дня, коли відбулася нарада у відділі, Дроздов мовчки передав Юрієві папку із написом «Справа групи розкрадачів з фабрики «Оріон». Єдиною поступкою, яку майор зробив, було те, що він демонстративно викреслив з назви слово «група».

Після цього Дроздов поїхав у райвідділ. Він забіг в управління на кілька хвилин перед самим кінцем робочого дня такий же похмурий, як і вранці, і, не попрощавшись ні з ким, пішов додому.

Неподалік від управління його гукнули:

— Вікторе Федоровичу! Скільки років!..

Дроздов підозріло вглядався у невисокого огрядного чоловіка.

— А-а, Іване Васильовичу! — спершу похмуро промовив, потім радо простягнув руку. Адже колишній працівпик відділу, майор у відставці Ланенко був тією єдиною людиною, крім дружини, якій Дроздов міг звіритися і яка могла його зрозуміти. І майор зрадів цій несподіваній зустрічі.

— Прогулюєшся, пенсіонере, — напівспівчутливо, а чи то заздро промовив він.

— Не дуже нагуляєшся! Ціле життя віддав міліції, а тепер… ет!..

Дроздов мимоволі зітхнув. Скільки він сам переживав, коли в Ланенка сталася неприємність. Вихованець старої школи, яка вчила, що вже сама підозра є частковим доказом провини, Ланенко так і не зрозумів змін, які відбулися в країні. В глибині душі вважав, що всі ті розмови про законність, про права особи, про так звану презумпцію невинності лише про людське око, для широких мас; а міліція є міліцією, і її діло підозрювати, арештовувати, викорінювати. А оскільки і невинний, і злочинець однаково не хочуть признаватися, і часом важко розібратися, хто ж таки винний, а хто — ні, майор Ланенко вважав за доцільніше замкнути за грати зайвого, ніж помилково випустити з рук винуватого. Тим більше, що коли Ланенко зацікавлювався людиною, то чи є вона на всі сто процентів невинною?!

Свого часу, поглядаючи з вікна кабінету на зелену вулицю, він любив стежити за перехожими й міркувати, що то за люди. Ось поспішає гарненька жіночка з дитиною на руках. Але ж вона, мабуть, свариться на кухні з сусідами, ображає їх і може відповідати за дрібне хуліганство. Або — де придбала цей чудовий шерстяний костюмчик для дитини? У крамниці таких не дістанеш. Отже, купувала в спекулянтки… А он солідний громадянин у сірому макінтоші поважно сідає в персональну «Победу». Певно, має дачу і цілком ймовірно — шифер на неї дістав «лівими» шляхами. А те, що їздить на дачу на державній машині, не купує бензину, — це абсолютно точно…

З рук майора, як він сам вважав, ніхто не міг вислизнути. Його знали і, здається, боялися, і цим він щиро пишався… Недарма подейкували, що в нього «рентгенівський» зір. Майор любив говорити, що правопорушники відчувають його погляд навіть крізь шибки, і частенько декотрі з перехожих, яких він пильно розглядав зі свого кабінету, раптом уповільнюють ходу й злякано позирають на сіро-жовтий будинок управління.

Та ось сталося несподіване. Якийсь чоловік, що на нього Ланенко завів справу, добився реабілітації. На суді з'ясувалося, що майор, поспішаючи вкластися в строк, «натискав» на свідків… Ланенкові запропонували відставку.

Ображений до глибини душі, він спробував оскаржити в міністерстві наказ нещодавно призначеного начальника обласного управління. Але там майорові порадили подякувати полковникові, який не віддав його до суду.

Назавжди скинувши міліцейський мундир, майор відчув себе слабким, нікчемним, наче й на зріст меншим, немовби з мундиром він скинув із себе і всю свою силу. Здавався собі гірко скривдженим. Скільки злочинців знешкодив він! Скільки безсонних ночей сидів в управлінні! Від яких тільки можливостей розбагатіти відмовився, стоячи, як скеля, проти всіляких принад, спокус, величезних грошей!..

Де дівся і його «рентгенівський» зір. Перший час відставний майор не хотів навіть на вулицю виходити. Йому здавалося, все місто глузуватиме — мовляв, дослужився Ланенко!..

Але, дивна річ, коли він почав виходити з дому, у нього виявилися несподівані знайомі, які зупиняли його, віталися, співчували, нагадували, що зустрічалися в управлінні, й ганили міліцію, що втратила такого працівника. Це були саме ті, яких майор колись притягав до відповідальності або викликав як свідків.

Потім якось йому подзвонили по телефону й запросили до директора фабрики «Оріон». Там Ланенкові запропонували посаду юрисконсульта, і колишній майор знову піднісся духом.

Тепер він уже звик до цивільного життя. Було таке відчуття, ніби нещодавно народився вдруге і все почалося знову. Зарплата юрисконсульта стала добрим додатком до пенсії, а преміальні, які одержував разом із керівниками фабрики, часом дозволяли й порозкошувати, надолужити прогаяне в роки пуританської стриманості. Звичайно, він не мав права на ці преміальні, бо не брав безпосередньої участі у виробництві, але знедавна Ланенко став дещо інакше дивитись на такі речі.

Тепер майор без заздрості поглядав на Дроздова. Усе, зв'язане з міліцією, відійшло в минуле і могло лише на короткий час викликати легкий сум, як викликають у літніх людей спогади про далеке, неповторне, але наївне дитинство. Запропонуй зараз йому знову одягти мундир, хтозна, чи відчув би себе в ньому так само зручно, як у своєму м'якому сірому костюмі з блакитною іскрою.

Прогулюючись, колишні товариші вийшли на Хрещатик і завернули на схили Дніпра. Дроздов, хоч і був у полоні гірких думок, а може, саме через них з цікавістю придивлявся до Ланенка: можливо, і йому незабаром доведеться стати пенсіонером. Сьогодні вже був від Вовченка перший дзвінок…

— У тебе непоганий вигляд. Як на твою пенсію. Погладшав, навіть наче помолодшав…

— Умгу, — мугикнув Лапенко. — 3 моєї пенсії ноги витягнеш. Довелося піти на роботу. Юрисконсультом. Нашого брата залюбки беруть. Що-що, а закони й порядок знаємо… Загалом живу — не бідую… Можу запросити на чарку. Сухий закон для мене скінчився, — хихикнув відставний майор. — Для тебе, Вікторе Федоровичу, він ще, правда, існує, але сьогодні субота… Невідкладних оперативних завдань немає?

— Нема…

— Тоді звертаймо на «Рів'єру». Народу зараз там небагато…

— Не заперечую, — погодився Дроздов. Досі він думав, що йому хочеться лише поговорити, поділитись, звільнити душу від тягаря, і тому зрадів, зустрівши колишнього товариша, але після слів Ланенка відчув, що саме чарки йому не вистачає, щоб заспокоїтися.

У парку спокійно й урочисто. Рівномірне тихе шамотіння листя заспокоювало. По алеях прогулювалися люди. Зворушливо підтримуючи одне одного, походжали дідусі з бабусями. Вже з'явилися й перші зграйки юнаків та дівчаток, і перші парочки, які з нетерпінням оглядали широкий виднокрай, шкодуючи, що влітку сонце так довго стоїть на обрії.

— От присилають комсомолят, — з гіркотою в голосі продовжував про свою кривду Дроздов, — на місце таких досвідчених оперативників, як ти. З ними добре картоплю на суботниках копати, пісень співати. А наша робота — сам знаєш… І, головне, сунуть свого носа всюди, немов їх покликали переворот зробити. Кожний вважає себе найрозумнішим — аж розпирає його від того розуму!

Кілька юнаків, що, галасуючи, пурхнули з ресторану, як зграйка горобців, побачивши офіцера міліції, відразу притихли.

— Ось такі, — кивнув на них Дроздов. — Або майже такі. А наш Петро Володимирович рота роззявив, слухає їх. Мовляв, бач, який я прогресивний, з молоддю в ногу йду…

Дроздов оглянувся на двох чоловіків, які повільно йшли за ними, й замовк.

На веранді ресторану було порожньо. Товариші сіли. в затишному куточку.

— Графинчик вина. Масандрівського. І щось гарненьке закусити, — скомандував Ланенко, не заглядаючи в меню. — Баличку або кетової, або ж і те й те; салатики, заливну осетрину… А гаряче? Ти їстимеш борщ? — звернувся до Дроздова.

Той похитав головою. З подивом слухав замовлення. Ого, як розмахнувся! Наче й не був ніколи такий щедрий. Потім Дроздову здалося, що він зрозумів цей порив. Може, колись і він отак радітиме нагоді посидіти з товаришем, із свідком найкращої пори твого життя, твоєї праці, успіхів, влади. Адже такій роботі, як у них, людина віддає більшу частину життя. І кожна клітиночка душі залишається навіки біля старого канцелярського столу із звичними плямами від чорнила, біля поцяткованого пластиліновою печаткою і почорнілого від часу залізного сейфа з секретними паперами.

— Кетової, здається, немає, — відповіла офіціантка, записуючи замовлення.

— Що значить немає! — тихо, але твердо сказав Ланенко, свердлячи офіціантку поглядом. — Скажіть буфетниці — хай пошукає…

«Ну й ну! — подумав Дроздов. — Міцний ти горішок, Іване Васильовичу. Не здаєшся».

— І два лангети!

Офіціантка пішла. Коли повернулася з вином і закускою, Ланенко кинув:

— Нас не турбуйте. Самі покличемо.

Хоч Дроздов іще не все вилив, що зібралося в нього на душі, але настрій потроху кращав. Та незабаром вино вдарило в голову, почуття незаслуженої образи й кривди, якої зазнав від начальника, знову охопило його, і майор повернувся до старої теми.

— Цей хлопчисько повчає мене, а Вовченко слухає, розвісивши вуха. Невинне дівчатко. Демократ! Кінець кінцем, коли Дроздов у тебе погано працює, то де ж ти раніше був? Дроздов у відділі не рік і не два. Точнісінько, як у дешевих романах: прийшов молодий герой і зробив переворот. А хто раніше хвалив Дроздова, що стільки справ розкрив? Я йому весь відділ тяг!..

— Ну, не ти один, — досить мирно зауважив Ланенко. — І Вовченко з тебе завжди стружку знімав.

— Після того, як він тебе, Іване Васильовичу, випхав за ворота, ти, здається, збираєшся закохатися в нього, — глузливо кинув майор.

— Я вже й у дівчат не закохуюсь, — засміявся Ланенко, — а тим більше в колишніх начальників. Але, як говорили стародавні римляни: «Друг другом, а істина дорожча».

— Як ти пішов, все на мене посипалося. Так і досі. Тут горять строки по інших справах, а мені ще й «Оріон» підкидають. І все Дроздов розплутуй…

— Ну, там, певно, якісь дрібниці… — недбало зауважив Ланенко, і майор, захоплений своїми переживаннями, не помітив, як обличчя приятеля витяглося, і в спокійних досі очах заметушилися вогники.

— Спочатку були дрібниці. Прохідна. Іграшки. А тепер є серйозний сигнал. Щоправда, анонімний!

— Уже почав перевіряти?

— Руки не доходили. Думав узятися. А сьогодні Вовченко рубонув: «Справу по фабриці повністю передаю лейтенантові Гармашу». — Майор так кумедно передражнив підполковника, що іншим разом Ланенко засміявся б. Але зараз було не до сміху.

— Це хто такий? — тихо спитав.

— Оцей же юний критикан. Пасія Вовченка. Півтори п'ятниці як інженер. Побачимо, як йому хімія допоможе!

А-а, — протяг Ланенко і підлив майорові вина. Вип’ємо, Вікторе Федоровичу, за стару дружбу, за твої успіхи. Не журись. Спіткнеться хлопчик, Дроздову знову в ніжки вклоняться: виручай, Вікторе Федоровичу.

— А поки що на Дроздова всі кози стрибають…

— Ну, годі про це. Краще вип'ємо. Офіціантка! — гукнув Ланенко на всю веранду.

Колишні товариші по службі вийшли з ресторану, коли веранду почали заповнювати вечірні відвідувачі.

У Дроздова настрій явно поліпшився — палючий погонь образи наче й не пік уже. Майор виговорився, вискаржився, і з душі його впав камінь. Ланенко, здається, теж був задоволений цією зустріччю.

Він провів майора до самого дому, довго тис руку і запрошував заходити в гості, посидіти, погомоніти, згадати спільну роботу, випити по чарці…

«Розкрадачі» з «Оріона»

Тепер Юрій Гармаш мав самостійно розмовляти з робітниками фабрики. Готуючись до цієї зустрічі, він спочатку, як і Дроздов, поставив на стіл гнучкого Буратіно, поклав барвистий м'ячик. Відступив на крок, оглянув стіл: «речові докази» весело вигравали яскравими барвами.

Юрій повернувся до столу і, підкоряючись несподіваному пориву, одним помахом руки змів іграшки в шухляду стола. Кінчик гострого носа Буратіновистромився крізь щілину шухляди, немов лялька цікавилась, як проведе свій перший допит молодий оперативник.

У двері постукали.

— Прошу! — гукнув Юрій.

Обережно переступивши поріг, до кімнати ввійшла Чикаленко.

— Здрастуйте, Ольго Гнатівно, — сказав лейтенант. — Сідайте.

Жінка сіла. Запала мовчанка.

Юрій силкувався пригадати, з чого має починати розмову. Про що треба сьогодні говорити? Не про набридлого ж Буратіно та м'ячик! Про щось серйозніше, важливіше. З голови вилетіли слова, сплуталися думки. Згадалися тільки напучення Вовченка: пам'ятайте — розмовляєте з радянськими людьми. Одні випадково стають на слизький шлях, інші попадають у лабети досвідчених злочинців і не мають сили без нашої допомоги вирватися. Покарання є засобом перевиховання. Цей процес починається з першої розмови оперативника. Злочинець швидше повернеться до чесного життя, якщо відразу відчує, що ми не так прагнемо покарати його, як повернути суспільству.

Ці слова Вовченка вихором пролетіли в голові Юрія, але нічим не допомогли. Адже зараз бачив перед собою не злочинницю, а стару вироблену жінку.

Пауза затягувалася.

Руки жінки нервово заворушилися, пальцями вона бгала капронову сіточку.

— Мені соромно за вас, Ольго Гнатівно, — раптом промовив лейтенант, — соромно, що сидите отут, а я докоряю вам за крадіжку. В мене теж є мама. І жилося нам після війни так само нелегко. Батько загинув на фронті. Мати бралася за будь-яку роботу — прибиральниці, кур'єра… І перші роки по війні жилося нам скрутно. А хіба їй не хотілося роздобути побільше масла, м'яса, фруктів для своєї дитини. Але вона ніколи чужого не взяла. Совість була сильніша навіть від материнської любові. Минулого разу, коли я слухав розмову Дроздова з вами, мені було гірко за вас і радісно за свою матір. Я пишався нею.

Юрій не помітив, що він і Чикаленко ніби помінялися ролями, і не вона йому, а він їй розкриває душу.

Потім побачив, що жінка плаче. Нечутно, не витираючи очей. І в нього самого — чи то під впливом її сліз, чи від згадки про свою матір і від почуття синовньої любові, — зволожилися очі.

Юрій схаменувся. Цього ще бракувало лейтенантові міліції!

— Ольго Гнатівно, — твердо промовив він, — заспокойтесь!

Жінка витерла очі.

— Карайте, як хочете, — зітхнула вона, — тільки більшої кари, як оце тут, мені вже не буде…

— Каратиму не я, а ваша робітнича совість. Передамо вас на розгляд колективу.

— Нехай уже, як буде… Один раз лихий поплутав…

— Вірю, Ольго Гнатівно.

І лейтенант згадав слова Вовченка, які нараз вилетіли з голови на початку розмови: «Пам'ятайте, Юрію Сергійовичу, наші люди — чесні радянські громадяни. Злодії — виняток. Покладайтесь у своїй роботі на людей, довіряйте їм, і вони завжди допоможуть викрити справжніх злочинців…»

— Маю до вас одне запитання. Минулого разу сказали, що слід би придивитися до фабричного начальства. Що ви мали на увазі? Мені потрібно знати правду, тільки правду…

— Я не знаю. Чула тільки, тому й говорити не хочеться… Приїздять на фабрику часом якісь чужі люди. Вони біжать до директора, а тоді на склад і навантажують собі на машину поролонові спідниці, скатерті, босоніжки. Що за люди — не знаю. Може, й по закону беруть… Тільки не подобається мені, що завскладом, а інший раз і сам директор випроваджають їхню машину аж за ворота.

Чикаленко замовкла.

— Добре, — сказав Юрій. — Перевіримо. Спасибі.

Дворі за старою зачинилися. Лейтенант замислено підійшов до вікна. У коридорі чекали виклику двоє хлопців.

Гармаш взяв із шафи ласти, з якими їх затримали на прохідній фабрики, і поклав на стіл.

Хлопці увійшли до кімнати. Юрій суворо глянув на них і жестом показав на стільці. В ньому ще не стихло хвилювання від розмови з жінкою і, можливо, через це був суворіший, ніж сам того хотів.

— Ваше прізвище? — спитав у білявого кирпатого, який уже доламував козирок своєї модної кепочки.

— Бабій Юрій Петрович.

Хлопець зашморгав носом і вп'явся очима в ручку Гармаша, яка великими літерами вписувала його прізвище у протокол допиту.

— Батько є?

— Є.

— Знає?

— Ні.

— А мати?

— Теж є, — так само сумно відповів Бабій.

— Добра, значить, новина їх чекає…

— Ніколи більше в житті!..

— Скільки років?

— Вісімнадцять з половиною.

— З половиною, — повторив Юрій. — Де працює батько?

— На «Більшовику», токар…

Юрій підсунув до себе другий чистий бланк і глянув на робітника, який сидів ліворуч. Цей був старший, тримався спокійніше й похмуро слухав.

— Ваше прізвище?

— Авер'янов Ігор Павлович.

— Ким працюєте?

— Слюсарем по ремонту…

— Ну от що, хлопці, — рішуче сказав Юрій, відсовуючи й відкладаючи ручку. — Давайте домовимось, як говоритимем — по щирості чи ні? Коли ви по щирості, то і я з вами так само…

Авер'янов похмуро глянув на Юрія. Його вигляд показував недовір'я — мовляв, знайшов дурнів.

У Юрієвого тезка очі заблищали надією.

— А не посадите? — тихо спитав.

— Власне кажучи, ваша відвертість особливого значення не має, факт крадіжки встановлено. Але мені хочеться знати, як ви могли на таке піти… Я не силую. Хочете — будете говорити, не хочете — обійдемося… Комсомольці?

Він помітив, як білявий опустив голову.

— Комсомолець! Ти розумієш, що зараз не тільки тобі, а й мені тяжко. І я комсомолець. А як же товаришам вірити тобі, як надіятися на тебе, як з тобою у бій іти? «Як гартувалася сталь» читав? Якби тебе Павка Корчагін за таким ділом спіймав, він, знаєш, що з тобою зробив би? Розстріляв би на місці, як контру.

Юрій підвівся й гнівно заходив по кімнаті. Рвучко повернувся до хлопців, що не зводили з нього очей, і впритул спитав білявого:

— Кажи, не вперше крадеш?!

— Ні, — похилив голову хлопець. — Удруге.

— Розказуй!

— Влітку футбольну камеру взяв з конвейєра.

— Ще!

— Більше нічого, слово честі!

І тут наговорив старший:

— Ви, товаришу лейтенант, Юрка не лайте. Це я його підбив… Хотіли підводним спортом найнятись… Купили дві пари ластів. Бо в Юрка нога мала — тридцять восьмий, а в мене сорок третій. Я купував на Лук'янівці, а він аж на Куренівці. Дивлюсь, наша марка — «Оріон». Один раз наділи, а вони й тріснули…

— Ото не робіть браку, — удавано суворо зауважив Юрій.

— Так це ж вулканізатори винні. Через них ціла купа порепаних ластів біля складу валяється. Ми ті принесли на фабрику і теж за складом кинули.

— Хто може підтвердити?

— Ми їх так кинули, що ніхто не бачив. А собі взяли нові — гроші ж заплатили як за перший сорт.

Оперативний уповноважений райвідділу капітан Бурименко був здивований, коли заглянув до свого кабінету, де Юрій розмовляв із молодими робітниками. Авер'янов, який досі не розтулив рота і не визнавав очевидних фактів, тепер все розповідав відверто.

— Скидайте черевики, швидше! — наказав Юрій. — І ласти одягайте.

Хлопці хапливо виконали наказ.

— Добрі підводники, — посміхнувся він, — якби тільки чужого не брали…

— Ми гроші платили, — пробурчав Авер'янов.

Юрій нахилився. — Так, ласти по ногах… Але оті, що купували, можете мені показати?

— Пошукаємо. Ми їх не на купу, а під паркан…

— Ну як, Святославе Миколайовичу, — повернувся до капітана Бурименка, — будемо віддавати хлопців до суду чи ні? Може, обійдемося на цей раз? — Він непомітно підморгнув капітанові.

Бурименко, який уже знав про нараду у Вовченка, кивнув.

— Зараз поїдете на фабрику, — звернувся до хлопців Юрій, — знайдете ваші ласти. Тільки щоб саме ті, а не інші!..

Він сів до столу й закінчив протокол, в якому зазначив адреси крамниць, де було куплено браковані ласти. Юнаки підписали його. Авер'янов уже не дивився вовком, а Бабій і зовсім сяяв.

— Тільки не думайте, що вам минулося, — пригрозив Юрій. — Ще покліпаєте очима перед колективом. А тобі, тезко, — звернувся він до Бабія, — раджу Островського перечитати… Ну, йдіть. У коридорі почекаєте.

Молоді робітники вийшли. Тільки в коридорі Бабій здивовано помітив, що поламав козирок своєї кепки. Оглянувся на двері, що зачинилися за ним, і коротко зітхнув.

— Ех, Ігоре…

А в кабінеті Юрій тим часом радився з капітаном Бурименком.

— Важко сказати щось певне, — підсумував своє враження лейтенант. — Але здасться, що на фабриці таки не все гаразд. Спершу сумнівний аналіз. Дрібниця. Я навіть не звернув уваги… А тепер браковані ласти, випущені в продаж першим сортом. Треба їх знайти і теж взяти на аналіз…

Бурименко поїхав на фабрику. Залишившись на самоті, Юрій несподівано відчув утому. Але що ж важкого він сьогодні робив? Півдня сидів у статистичному управлінні, виписуючи відомості по фабриці «Оріон», і оце поговорив з Чикаленко та хлопцями.

Сів на стілець і схилив голову на гострий край шухляди, з якої крізь щілину висовував носа цікавий Буратіно. Було тільки одне бажання: щоб кілька хвилин ніхто сюди не заходив…

Міліцейський мундир

Інна любила стояти біля дзеркала, в якому вона, мовби роздвоївшись, дивилась на себе, як на сторонню людину. В дитинстві дзеркало дивувало її несподіваною відвертістю: чорнильні плямки на щоках, варення на губах, на носику, яке ласунка їла без дозволу. Тепер воно було другом, відкривало Інні власні думки, почуття, настрої, тішило її. На щирість дівчина відповідала щирістю, не ховалася перед ним, любила подовгу дивитися в цей блискучий скляний світ, заглядати у свої очі, поки їй і справді починало здаватися, що проникає у свою сум'ятливу, бентежну душу.

Сьогодні дівчина ніяк не могла одірватися від старого дзеркала у вітальні. І не тому, що одягла новий сірий костюм, який так пасував їй до великих сірих очей. Сьогодні вона побачила у них якісь нові вогники, які надавали обличчю натхненності і незвичайності. Милувалася собою, поки не почула густих ударів настінного годинника. Тоді схаменулась і вибігла. За кілька хвилин поспіхом ішла вулицею.

Тепле надвечір'я огортало місто м'якими сувоями вечорового світла. Здавалося, що й гамір міста тихішав, сумирнішав через те м'яке світло, і люди, які наповнювали вулиці, були лагідніші, розважливіші, не такі галасливі й хапливі, як удень.

Поспішаючи, Інна не спустилася східцями в підземний перехід на розі Хрещатика, а пішла навпростець. Короткий застережливий свисток на мить зупинив її серед вулиці, але ззаду вже йшов тролейбус, і вона добігла до універмагу.

Міліціонер з погонами сержанта чекав на тротуарі.

— Громадянко!

Змушена була підійти.

— Ви порушили правила переходу.

— Я поспішаю, — почервоніла дівчина.

— Не в морг, сподіваюсь, — без тіні усмішки на обличчі промовив міліціонер.

Навколо почали збиратися цікаві.

— Жарт ваш недоречний. Беріть штраф і відпустіть мене, — сердито буркнула, розстібаючи сумочку.

— Головне не штраф, — ніби не помітивши жесту дівчини, миролюбно зауважив сержант. — Головне, щоб ви більше не порушували громадського порядку…

— Відпустіть, сержанте! — весело гукнув хтось. — Вона свого чувака прогавить…

Інна з відразою глянула у втомлене обличчя міліціонера. Відчувала себе безсилою і розуміла, що сержант уже визначив найболючіше для неї покарання: не штраф, а оця нотація серед вулиці.

— Чого ви хочете од мене?

— Щоб ніколи більше не перебігали вулиці там, де не можна… Якщо ви зрозуміли мене, — сержант зробив паузу, — тоді йдіть!

Інна окинула його недовірливим поглядом від кашкета до наваксованих, але припорошених вуличним пилом черевиків і, проштовхнувшись у натовпі, забувши від хвилювання про можливість скористатися тролейбусом, швидко пішла по Хрещатику.

За хвилину вона вже не думала про міліціонера, але неприємна пригода зіпсувала настрій, і м'яке надвечір'я втратило свою принадність.

Через майдан Ленінського комсомолу, де біля входу в парк мав чекати Юрій, Інна пройшла підземним коридором. Уже не поспішаючи, піднялася сходами на поверхню.

Віддзеркалені скляними поверхнями готелю «Дніпро» відблиски вечорового сонця вдарили в очі. Засліплено огляділася. Юрія не було. Тепер ще раз сердито згадала про сержанта.

Та ось до неї знову наближався міліціонер.

— Інно!

Коли б не була такою розгніваною, певно, розсміялася б з динного збігу, але відтак нахмурилася ще дужче.

Юрій не помітив цього. Він весь сяяв. Сяяли його очі, сяяли у відблисках сонця блискучі гудзики новенького офіцерського літнього кітеля.

Сьогодні він уперше одяг форму й відчув, наче відразу змужнів. Так ніби разом із срібними погонами на його молоді плечі лягла відповідальність за все, що відбувається навколо, — на вулицях, у подвір'ях, у будинках, відповідальність за людей, що живуть у його рідному місті, за те, щоб ніхто не скривдив і не образив їх. Кілька місяців тому кепкував би з такого почуття: хлоп'яцтво! Людина цивільна, він завжди зневажливо спостерігав те, як військові прикрашають свій одяг блискучими гудзиками, погонами, різними значками.

Тепер усе сприймалося по-іншому. По дорозі з дому не раз скоса позирав на свої погони, розпрямляв плечі, карбував крок — адже не може офіцер міліції йти перевальцем, метляючи руками, наче хлопчисько.

— Лейтенант Юрій Гармаш прибув у ваше розпорядження! — усміхаючись, відрапортував він.

— Більше нічого не могли придумати?! — процідила дівчина.

— А що таке, Інно? — не зрозумів її.

— Гадаєте, я зможу йти з вами поруч? Наче злодійка, яку ведуть у міліцію!

— Інно! — розвів руками Юрій. — Ти ж культурна людина.

— Я вже сьогодні чула це від вашого колеги-сержанта. Бери таксі, поїдемо переодягнешся… Невже не розумієш, що це якось… — Інні забракло слів. — Ну, просто… не тонко з твого боку. На нас звертатимуть увагу. Я нічого не маю проти міліції, але…

Юрій розгублено знизав плечима.

— Інакше я негайно піду додому!

— Ну, коли ти загрожуєш, — юнак теж розсердився. — Діло твоє.

Кілька секунд не зводили одне з одного гнівних поглядів. Аж ось Інна відвела очі й мовчки рушила до парку. Юрій пішов поруч. Пробував жартувати, сказав, що Інна скидається на начальство, яке попереджало, що форму йому доведеться одягати дуже рідко, але дівчина не підтримувала розмови. Так піднялися сходами в парк, минули естрадний майданчик і опинилися біля «Рів'єри».

З бічної алеї вибігла молода жінка і, побачивши Юрія, кинулася до нього.

— Товаришу міліціонер! Вони його вб'ють! Благаю вас! У них ніж!

— Кого? Де?

— Хулігани. Образили мене, чоловіка. — Схопила лейтенанта за рукав і потягла за собою.

— Юро! — Інна не встигла крикнути жінці, що він зовсім не міліціонер, що він — інженер!

— Інночко, я зараз! — Юрій зник за поворотом алеї. Інна ошелешено дивилась услід.

Коли, тяжко віддихуючись, він повернувся, дівчина стояла на тому ж місці і з тим самим стривоженим і розгубленим виразом на обличчі.

— Втекли…

Тепер по губах Інни ковзнула посмішка.

— Адже ти звичайний хімік: колби, реторти, реакції, формули… Ну який з тебе міліціонер?

Владно взяла його під руку.

— Марш додому! — і хрипко засміялась чи то від радості, що Юрій повернувся живий і неушкоджений, чи від своєї несподіваної перемоги.

Впали сутінки. На зупинці таксі не було ні черги, ні машин.

— Не дочекаємось тут, — пробурчала Інна.

І немов заперечуючи їй, до бровки тротуару підкотився автомобіль із зеленим вогником. Водій відчинив дверцята.

— Будете їхати, товаришу лейтенант? Прошу.

— На Солом'янку.

— Будь ласка.

У цьому короткому діалозі, вірніше, у тоні розмови між водієм і Юрієм Інна, попри бажання, відчула добру чоловічу повагу водія до її супутника. Згадалася розповідь, яку вона чула в інституті, про недавню трагедію. Бандити вбили й пограбували таксиста. Невдовзі міліція впіймала злочинців. Коли це стало відомо, всі водії, минаючи регулювальників, гальмували і вітали міліцію, на мить підносячи руку до картуза…

Інна недовго чекала біля дому Юрія. Він швидко повернувся і знову сів поруч. Дівчина погладила м'який рукав піджака і ніжно притулилася щокою.

— Пробач, Юрчику…

Таксі привезло їх до Дніпра. Гірлянди вогнів від пішохідного моста лягли на темну ріку. Здавалося, через неї перекинулося два мости: один у повітрі, другий — під водою, по глибокому дну. Свіжий вітрець вільно гуляв над усією долиною, посвистував у залізних фермах.

Молоді люди зупинилися на краю мосту, над пляжем. Біля берега чорніли голови пізніх купальників; згори вони скидалися на волейбольні м'ячі. Інні стало холодно, і Юрій сміливо пригорнув її. Потім перейшли на острів. На широкій, добре освітленій центральній алеї, що вела до круглої будови літнього ресторану, було людно. Вони завернули праворуч. Там на лавах у густому присмерку притаїлися закохані парочки.

Коротенька сварка, що спалахнула між ними, забулася. Опустилися на вільну лавочку. Якийсь час сиділи мовчки, відчуваючи насолоду від самої присутності дорогої людини, що на початку кохання заміняє освідчення, поцілунки і ніби допомагає гостріше відчувати ласкавий вітерець, замріяний шепіт листя, красу місячного сяйва…

Але вічно мовчати не можна, і Юрій почав розповідати про інститут, про друзів, які тепер роз'їхалися по всьому світу.

— Ах, — несподівано зітхнула Інна. — Відчуваю, як ти любиш науку, і ніяк пе збагну, чому від неї відмовився… Як ти будеш ловити людей?

— Чому ловити?

— Аякже! Ловити, судити, замикати у в'язницю, хитрувати, обдурювати, залякувати, щоб добитися зізнань… Це ж, певно, дуже важко навіть під захистом готових формул про високі інтереси, про загальне добро!.. Не заздрю тобі…

— Я боротимусь проти злочинства… — стримано відповів Юрій. — Ти цього не розумієш. Можливо, і я не до кінця все осягнув, але вже потроху починаю усвідомлювати. Це теж потрібно, Інно, необхідно… Як можна миритися зі злом?!

— Бачиш, усе на світі змінюється і змінюється наша оцінка людських учинків. Ти твердо знаєш, що таке злочин?

Зло завжди було злом, а добро — добром. І злочин ніколи не вважатиметься доброчесністю.

— Гм, — всміхнулась Інна. Юрій помітив, як заблищав у місячному сяйві білий разок зубів. — Звичайно, скажімо, вбивство…

— Так, так, — зрадів юнак. — Правильно.

— Але ж ти, здається, ловитимеш не вбивць, а звичайних людей, що спокусилися на додатковий заробіток, можливо, через бідність. Щось там купили й перепродали, недоважили огірків чи взяли зайвий гривеник за манікюр…

— Яка обізнаність! — з іронією промовив Юрій. — Але ти помиляєшся, Інно. Ми з допомогою громадськості боремося проти крупних розкрадачів народного добра, які завдають великої шкоди державі. Йдеться про речі набагато серйозніші…

Дівчина ніжно притулилась до його плеча.

— Юрку, я ж за тебе непокоюсь. Мені не хочеться, щоб ти присвятив цьому своє життя. Є люди злі, є службисти — ось нехай вони і порпаються у цьому бруді. А ти м'який, щирий. Тобі буде тяжко.

— Тут потрібні люди передусім чесні. Мені здається, що я — чесний, — він знизав плечима. — Та коли це мені тільки здається, тоді ти маєш рацію…

— Зараз ти скажеш, що я обивателька, — зітхнула дівчина.

Юрій промовчав.

— Мені здається, що все це якось брудно. Вистежувати людей, втручатися в їхнє життя…

— Ти дуже дивно говориш, — ображено відсунувся Юрій. — За чесними людьми ніхто не стежить. А коли злодій вирве з рук сумочку, в якій твоя зарплата? Милувати його?

— То інша річ.

— А злодій, який грабує не одну тебе, а всіх нас, ціле суспільство, хіба кращий? Що з того, що він одягнений у хороший костюм, ходить до театру, намагається удавати з себе інтелігентну людину і часом справді займає добру посаду?! — вже сердито закінчив Юрій.

— Ну, гаразд, годі. Я бачу, ти сердишся, — миролюбно запропонувала Інпа. — Очевидно, щоб зрозуміти все це, треба стати дружинницею або принаймні дружиною. — Вона засміялась і грайливо розкуйовдила рукою його чуб. — Ти такий милий, славний, Юрчику, і мені просто жаль тебе… Але, здається, ти вже стаєш справжнім міліціонером…

Юнак зітхнув.

— Думаєш, у мене все так просто, нічого не мучить?.. Не будемо про це говорити…

Він задивився на гарненьке обличчя дівчини.

— Мир, мир! — охоче погодилась Інна. Вона потяглася до нього, очі її заблищали, місячне сяйво ковзнуло по відкритих зволожепих вустах. — Славний мій Юрчику, — ледве чутно прошепотіла.

Він пригорнув дівчину.

Задача з невідомими

Юрій кілька годин сидів над листом — двома аркушиками, видертими з шкільного зошита, — і міркував, як розпочати справу. Поради Вовченка він пам'ятав, але як прикласти їх до цього сигналу, не знав.

Легко сказати: з самого початку треба розібратися, що то за люди, про яких написано в листі, як живуть, працюють, з ким дружать, розібратися об'єктивно, не гарячкуючи…

Як вони живуть, як працюють?..

Піти на фабрику й розпитувати робітників, сподіваючись натрапити на авторів?

Лейтенант, зітхнувши, відсунув аркуші — його прямодушній натурі були гидкі всілякі анонімки, удари з-за рогу.

Щоб довести злочинність запідозреної людини, треба мати незаперечні докази. Юрій відчувай, що потрібні вони не лише для прокурора і для злочинців, які, звичайно, відпиратимуться, а насамперед для нього самого. Повага до людини, вихована всім досвідом його життя, потребувала власної переконаності в тому, що викриватиме справжніх злочинців…

Він скосив очі на лист. Власне, там нічого конкретного не було. Загальна скарга, що начальство, особливо директор, ображає робітників, на фабриці панує сімейственість, критику затискують, є крадіжки. Робітника, який хотів перевірити, чи пройшла продукція, що вивозиться, через відділ контролю, звільнили з роботи. Але прізвище потерпілого не названо. Квартири дають підлабузникам, які мають за містом власні будинки…

Згадалися слова Вовченка:

«Якщо встановите, що люди, про яких йдеться в листі, порядні, значить, сигнал неправильний, наклепницький… Якщо ж вони аморальні в побуті, живуть невідповідно до своїх статків, — звісно, слід зацікавитися глибше…

Висловлю єретичну думку, — сказав далі підполковник. Юрій пам'ятає, як дивно посміхнувся Вовченко. — Ми з вами будемо радіти, коли лист виявиться наклепом… Значить, працівники фабрики чесні, а мерзотник — тільки одна особа — автор анонімки. Гірше, коли навпаки… В принципі маємо виходити з того, що наші люди хороші. Бо так воно і є. Коли ж переконаємося, що лист правдивий, треба докласти всіх зусиль, аби вивести злочинців на чисту воду… Поки що маєте, Юрію Сергійовичу, задачу з двома невідомими і розв'язувати її доведеться вам.

Якби лист було підписано прізвищами, тоді простіше: запросили б авторів. Але в кінці листа стоїть: «Робітники фабрики». Можливо, автори чи автор бояться помсти…

Отже, доведеться почати з вивчення людей, про яких тут згадується: офіційні достатки й видатки, спосіб життя, смаки, товариство, як проводять своє дозвілля, одне слово — що вони є за люди. Перевіряйте уважно, скрупульозно й непомітно. Щоб не образити нікого. Розумієте?»

Юрій тоскно глянув у вікно. Вересень цього року, немовби відшкодовуючи за холодне літо, був жаркий, як серпень. Сонце яскраво світило над містом, гаряче каміння будинків, залізні дахи, тротуари — все дихало спекою. У просторому кабінеті оперативних уповноважених, де стояли канцелярські меблі і старі залізні сейфи, неймовірно парило. Крізь навстіж розчинене вікно вповзало тремтливе марево, що висіло над розпеченим містом.

Лейтенант відчував, як важчають повіки, мимоволі опускаються. Він тер кулаком лоб і знову схилявся над аркушем паперу, на якому накреслив план роботи.

Крім плану, перед ним лежала купа довідок. Цифри наче промовляли. Здавалося, кожна з них мала свій голос, свої інтонації. Одні глузували, інші обурювалися й кричали. Треті розмовляли пошепки, непевно. Але жодна з них не мовчала.

На аркуші — прізвище, і проти нього колонка цифр.

Директор фабрики Басистий В. А. Зарплата — 200 карбованців. Плюс преміальні, в середньому — 60 на місяць. Загалом 260 карбованців.

Видатки. Сім'я з чотирьох осіб. Дружина не працює. Син — студент, донька — школярка. Чотири роки тому купив автомашину «мерседес» за шість тисяч. Меблі привіз з Ужгорода — дванадцять тисяч. Дача двоповерхова, цегляна, великий садок.

Отже, щорічний офіційний статок 3 тисячі 120 карбованців. За п'ять років — п'ятнадцять тисяч сімсот. А найбільш помітні витрати за останні п'ять років — двадцять шість тисяч. Та й не святим же духом жила ці роки сім'я з чотирьох осіб! Їли, пили, одягалися…

Цифри волали.

Головний інженер Божко А. С. Заробіток 180 карбованців на місяць. Одинак. Три роки тому купив «Волгу». П'ять тисяч шістсот. Ще раніше на ім'я самотньої тітки-пенсіонерки куплено будинок у Ворзелі за дванадцять тисяч карбованців. Живе на широку ногу. П'є, гуляє, розкидається грішми…

Начальник цеху Одур Г. М. Заробіток 140 карбованців на місяць. «Москвич» останнього випуску. Сім'я з трьох осіб. Є друга сім'я, незареєстрована. На ім'я коханки — майстра з перукарні — куплено будинок у Боярці…

Начальник відділу постачання Штром М. А.

Цифри на аркуші Юрія соромливо шепотіли…

Він та вона. Сім'я з двох осіб. Ніяких дач та машин. Ведуть скромне, непомітне життя… Але днями чомусь подали на розлучення. Двадцять три роки жили разом. Ніколи не сварилися, і раптом… Чому?

Юрій замислився, підперши руками голову. Задача з двома невідомими розсипалася на багато задач з багатьма невідомими.

Несподівано стрепенувся від голосу майора Дроздова.

Старший оперативний уповноважений, розкинувшись на стільці біля вікна, з іронією питав:

— Так що, Гармаш, горішок міцний?

Лейтенант знизав плечима.

— Нелегко, товаришу майор.

— Критикувати товаришів легше, — не стримався Дроздов. — Але не думайте, що я злопам'ятний. Справа — найголовніше для нас. Лист цей я знаю і дещо пораджу вам. Чесно кажучи, не треба було відпускати тих дрібних злодюжок з фабрики, за яких ви так заступалися. Притиснути було б їх як слід, і вони дещо розповіли б…

Знову згадалися слова Вовченка: «Об'єктивно, не гарячкуючи, без фальсифікації…».

— Як же в такій справі примушувати, — не погодився Юрій, — тут людина повинна діяти чесно, за покликом серця, а не з примусу…

— Для нас вкрай важлива інформація. Без неї й кроку не ступиш. Будь-що інформація… Тоді підіть у народний суд, підніміть архіви — справи звільнених з фабрики і поновлених судом на роботі чи не поновлених, байдуже. Знайдіть цих скривджених людей, вони вам усе розкажуть. Це найправильніший шлях…

Гармаш мовчав. Чомусь не міг погодитися а Дроздовим, хоч той пропонував — і лейтенант це розумів — ніби прямий шлях до викриття злочинців… Але це тільки в тому разі, якщо злочин насправді є, а коли лист брехливий? Юрій вороже поглянув на анонімку. Тоді його тільки заплутають…

— Ні, тут не підходять ні любимчики, ні скривджені, — мляво заперечив він, відчуваючи, що спека заважає йому навіть сперечатися. — Тут треба об'єктивно, тільки з чесних, безсторонніх джерел черпати…

Дроздов розсміявся.

— Чуєш, Геро, — звернувся він до сусіда, молодого чорнявого капітана, який читав свої папери і, здавалося, не дослухався до розмови. — Багато ми злодіїв викрили б, якби користувалися тільки інформацією з інституту благородних дівиць… Знаєте, юначе, — знову звернувся він до Юрія, — коли треба чистити нужник, мимоволі маєш справу з золотарем. А нам саме це доводиться робити. Отже, прийшли до нас — не бійтеся ручки забруднити…

— Я не боюся, — неголосно відповів юнак. — Я тільки не люблю, не знаю, як висловитися, гріти руки на людських вадах, використовувати злобу, заздрість або мстивість. Не всі засоби гарні, навіть коли мета благородна.

— Ви самі скидаєтесь на інститутку, — саркастично зауважив Дроздов. — Поживете, побачите, які хижі звірі ці крадії, хабарники, валютники, то не будете з ними панькатися, а підете на все, щоб їх піймати. Навіть злодіїв проти злодіїв будете використовувати.

— Колишній злодій піде проти своїх, тільки звернувши на вірний шлях, — відповів Юрій. — І, може, я йому й руку потисну… А битися волію відверто, чесною зброєю.

— На війні, товаришу Гармаш, не завжди можна вискакувати з окопів на повний зріст, — лагідно втрутився Георгій Ованесович Погосов, якого всі в управлінні називали Герою, — а ми як на війні. Іноді потрібна й воєнна хитрість, і обхідний маневр, частенько поповзом, а не бігцем. А ля гер, ком а ля гер, — кажуть французи, і це цілком справедливо. Донкіхотство в нашому ділі зайве і тільки зашкодить, бо воюємо не з вітряками, а з хитрим, підступним і по-своєму розумним ворогом.

— Це я розумію… — погодився Юрій.

— Більше спирайтеся на громадськість, на людий, на чесних людей, — продовжував Погосов. — Без них ми нічого не зробимо. Ми ж їхні інтереси обстоюємо. Отже, це їхня боротьба передусім, а ми лише служимо їм, допомагаємо їм. Саме тому люди охоче простягають нам руку…

Юрій згадав, що і Вовченко казав йому приблизно те ж саме.

— Залучіть дружинників, обережно, з вибором. Небагатьох. Декого із самої фабрики. Вони допоможуть перевірити кожен факт. З цього й почніть…

Лейтенант поклав анонімний лист у папку, де лежали повідомлення з райвідділу міліції про дрібні крадіжки на «Оріоні», протоколи допитів затриманих на прохідній фабрики, і все замкнув у сейф. З радістю вискочив із задушливої кімнати.

У коридорах старовинного будинку, куди не заглядало сонячне проміння, тягло прохолодою. Поки Юрій спустився вниз по лунких металевих, витертих ногами до блиску, сходах, йому здалося, що він теж охолов. На вулиці лейтенант примружився на сліпуче сонце, немов вибираючи, куди повернути. І потім діловито попрямував до райвідділу.

Тіні Марка Штрома

Такий самий молодий хлопець, як і Юрій, начальник штабу добровільної дружини, слухаючи оперативного уповноваженого, задумливо куйовдив вигорілий за літо непокірний чуб.

— Треба простежити за однією людиною, — говорив лейтенант Гармаш. — Потрібна ваша допомога. Кого можете порекомендувати з дружинників?

— У нас хороші хлопці… Валентина Чернявського можна… Інженер. Сам конструює фотоапарати. У нього є такий портсигар, в якому вмонтовано апарат. Розкриє, візьме сигарету — і кадр готовий…

— Ну, технікою ми самі не бідні, — усміхнувся Юрій. — Головне, щоб людина була надійна.

— Абсолютно.

— І одну дівчину.

— Дівчину? Беріть Шевчук Надю. Студентка університету. Нещодавно сама затримала грабіжника.

— Гаразд, — записав у блокнот прізвища Юрій. — В резерв ще одного… І сьогодні зберіть, я проінструктую їх…

Наступного ранку молодий інженер Чернявський і студентка Шевчук зустрілися біля Управління легкої промисловості.

Це було людне місце. Багато легкових машин під'їжджало до високого строгого будинку з полірованими колонами. Частина автомобілів залишалася біля управління, мовчазно й значуще поблискуючи лакованими боками, поки їхні господарі вели переговори з начальством.

Чернявський і Надя вдавали закоханих, які не знайшли ліпшого місця для освідчення, ніж оцей людний під'їзд. Відомо, що закохані нікого не бачать, окрім самих себе.

Проте, розмовляючи, обоє не зводили очей з вулиці, оглядали кожну машину, кожну людину, яка входила до будинку.

Довгов'язого рудого чоловіка, фотографія якого лежала у кишені Валентина, все ще не було.

Незабаром молоді люди втомилися, і Валентин наказав дівчині посидіти в скверику.

Надя не послухалась.

Якраз коли «закохані» сперечалися, до під'їзду легко підкотила бежева «Волга». З неї виліз цибатий рудий чоловік. Хоч вони саме на нього й чекали, але першої миті якось не повірилось, що він приїхав туди, де його сподівалися побачити. Це було схоже на якесь навіяння.

Валентин ледве встиг витягти з кишені портсигар, як постачальник фабрики «Оріон» Марк Аврелійович Штром вийшов з машини й шугнув у будинок.

Тепер «закоханим» було не до розмов. Валентин поспішив за рудим, а дівчина кинулася до найближчої телефонної будки.

Вона набрала потрібний номер і, хвилюючись, сказала:

— Він приїхав! Здрастуйте, це говорить Надя.

— Здрастуйте. Спасибі, — відповів Юрій. — Зустрінемось на розі через десять хвилин.

Тим часом Чернявський наздогнав Штрома, слідом за ним вийшов на третій поверх, помітив, як той уповільнив крок біля невисоких дверей і обережно відчинив їх.

Дружинник знову витяг свій білий портсигар — один з тих легких портсигарів з нержавіючого металу, що були популярні у свій час у курців, — і двічі клацнув ним.

Після того, як двері за Штромом зачинилися, Чернявський повільно пройшов коридором, протилежними сходами спустився на перший поверх і вийшов на вулицю. Бежева «Волга» з номером приватного господаря стояла на краю валки автомобілів.

З протилежного кінця вулиці під'їхала сіра «Победа». Вона зупинилась біля Наді Шевчук. Задні дверцята відчинилися, й дівчина, не вагаючись, сіла в машину. Коли Чернявський підбіг, дверцята автомобіля знову гостинно відчинилися, й дружинник побачив Гармаша.

— Завдання виконано, товаришу лейтенант, — чомусь пошепки промовив Валентин, сідаючи й собі в машину.

Тим часом з вулички виїхала бежева «Волга». Юрій кивнув водієві, і той повів «Победу» слідом за нею.

— Нам треба документувати всі дії цієї людини, — пояснював Юрій. — Зараз постачальник вилетить до Москви. Його треба супроводжувати. Добре, якби й ви з ним полетіли… Але у вас відпустка…

— Тим краще. Я вільний. Залюбки поїду.

Юрій задоволено кивнув.

— Москву знаєте?

— Як рідний дім.

— Прекрасно.

— Тільки попередьте матір, щоб не хвилювалася.

— Давайте адресу. Я прилечу слідом за вами вечірнім рейсом. Свої координати повідомте по телефону, — Юрій вирвав аркушик з свого блокнота і написав номер. — Це в Московському управлінні міліції.

На подив Гармаша, бежева «Волга» не поїхала ні в аеропорт, ні на вокзал, а завернула на фабрику.

— Давайте зняті плівки, зарядіть нові касети, — сказав Юрій. Дружинник витяг з стінки портсигара тонкі металеві касети і вставив нові.

— Я вас залишу біля фабрики, а сам поїду в управління, — сказав Юрій, ховаючи касети в кишеню. — Будете прогулюватися неподалік прохідної. Спостерігайте непомітно, але не прогавте…

Десь за годину Надя подзвонила.

— Він вийшов з прохідної. В руках портфель. Полює на таксі.

— Візьміть машину і їдьте слідом. Коли стане ясно, куди — в аеропорт чи на вокзал, — подзвоніть з найближчого автомата.

Штром поїхав у Бориспіль. В аеропорту, кинувши водієві гроші, поспіхом вийшов з таксі й одразу побіг до каси, де взяв заброньований квиток.

Юрій, який на оперативній «Победе» випередив таксі Штрома вже неподалік аеропорту, домовився з начальником вокзалу, що дружинника візьмуть цим же рейсом.

До вильоту залишилося небагато.

— Не потрапляйте йому на очі, — ще раз попередив Чернявського Юрій. — У готелі зніміть номер через дві-три кімнати. Коли будуть труднощі, подзвоніть по тому телефону, що я вам дав. Я попереджу товаришів… Зараз поїдете до літака, поки ще не повезли пасажирів…

Закінчилася посадка в реактивний лайнер, і він заревів, вирулюючи на зльотну смугу. Ось він побіг по ній і легко відірвався від землі. Юрій і Надія проводжали літак поглядом, поки він не перетворився на білу цятку і розтанув у голубому небі…

Лейтенант і дружинниця повертались до Києва. Вони мовчки сиділи поруч у машині, яка швидко намотувала кілометри.

Надія намагалася не показувати, що її цікавить загадковий сусід — оперативний уповноважений міліції, людина, на її думку, незвичайної професії, герой невидимого фронту. Вона дивилась на довгу масну стрічку шосе, що прорізувала густий ліс, на автобуси, яких випереджали, і на зустрічні машини, що розминалися з ними, коротко й сухо хльоскаючи завихреним повітряним потоком, але краєм ока вона все одно бачила Юрія, його строге обличчя, задумливі тернові очі, затінені по-дівочому довгими стрілчастими віями.

Він подобався їй, викликав повагу і водночас невиразне невдоволення. Зовні був дуже простий, звичайний, більше схожий на рядового службовця, ніж на таємничого Шерлока Холмса. А цей його простенький стандартний костюм, уже витертий на рукавах та кишенях!..

Міцна білокоса дівчина з круглими, як у ляльки, цікавими очима, Надія була закохана в пригоди й романтичні несподіванки. Сьогодні вона чекала гонитви, пострілів, а все відбулося нудно й нецікаво: ходили, стояли, супроводили якогось рудого телепня до аеродрому і тепер повертаються додому, до лекцій, підручників і набридлих лабораторних занять.

А лейтенант, знайомство з яким так схвилювало її, тихо сидить у кутку машини і, здається, збирається задрімати.

Ні, не таким малювала уява дівчини оперативного уповноваженого, який викриває підпільних мільйонерів, розвідника схованих злочинцями золотих і діамантових тайників…

Немов відчувши, чим терзається дівчина, Юрій відірвався од своїх думок і доброзичливо всміхнувся:

— Не втомились, Надю?

— Ні, — пожвавішала дівчина. — Треба ще кудись їхати?

— Не треба, — похитав головою Юрій. — Принаймні сьогодні.

— Ви тепер у Москві будете його ловити? — по-змовницькому прошепотіла вона.

— Ми не будемо його ловити, — знову всміхнувся Юрій. — Ми тільки зафіксуємо, що він робитиме. Завтра або післязавтра він повернеться додому.

— А коли підтвердиться те, що ви думаєте про нього?

— Однаково. Наше діло не ловити, а встановити факти.

— І все? — розчаровано протягла дівчина.

— Поки що все.

Ні, й справді набагато цікавіше патрулювати вночі на вулиці і щомиті бути готовою до всіляких несподіванок, ніж підглядати, стежити не знати за ким і нащо.

Надя знову поглянула вперед, крізь вітрове скло машини. Вдалині уже зорів Київ, виблискуючи під сонцем, як жар.

У Москві

Юрій вилетів пізно ввечері із Жулянського аеропорту. Старенький Іл-12 уже понад дві години одноманітно гув серед зірок у темному небі. Пасажири куняли. Тільки лейтенант міліції неспокійно перебирав у пам'яті всі деталі оперативного завдання, перевіряв свій план, піддаючи критиці то один, то другий захід. Адже це була його перша цілком самостійна операція та ще й у Москві.

Немов аналізуючи шахову партію, він, зробивши хід, напружував думку, намагаючись уявити всі варіанти, якими міг би скористатися супротивник. Завдання здавалося не дуже складним, і Юрій був певен, що виконає його. В задачі, яку розв'язував, майже не було невідомих. А це дуже просто — розв'язувати задачу, де все названо.

Вовченко довідався, що постачальник Штром полетів до столиці «вибивати» устаткування, яке не планувалося фабриці. Ймовірно, цей ділок не гребуватиме ніякими засобами, аж до спроби дати хабара.

Модернізованих пресувальних верстатів було випущено поки що небагато, і Союзпостач розподіляв їх тільки по фабриках-новобудовах, де вони використовуються з найбільшим ефектом. Але Басистому та Божкові преси теж були потрібні. За допомогою їх на «Оріоні» сподівалися зекономити сировину і випускати більше «лівої» продукції.

Зовні все мало бути цілком пристойно. Управління легкої промисловості звернеться з офіційним листом до раднаргоспу, у віданні якого фабрика-новобудова. В цьому листі буде прохання передати київській фабриці «Оріон» кілька верстатів, які з певних причин не змонтовано на новобудові. Звичайно, справа вигорить лише в тому разі, коли в Союзпостачі принаймні не заперечуватимуть…

Але ж є ще на світі Штром, а головне — гроші. Басистий та Божко щиро вважали, що людина — істота слабка, а диявол-спокусник в особі Марка Аврелійовича Штрома — сильний і спритний.

Завдання, яке дав Юрію підполковник, було і просте, і складне. Якщо не пощастить документально зафіксувати, що Марк Штром «вибив» згоду відповідального працівника Союзпостачу за хабар, то буде дуже важко дошукатися істини. Якщо пощастить, вся офіційна надбудова над цією непривабливою історією лопне, як булька на воді.

Продумавши кожний свій крок у Москві, Юрій трохи заспокоївся. Його почав заколисувати одноманітний ритм літака. Коли розплющив очі й глянув у віконце, внизу, під крилом літака, палахкотіла заграва. Це була Москва.

Вони летіли над безмежним морем світла. Коли літак знизився, вогняне море розділилося на окремі яскраві ріки й канали і, нарешті, стало не морем, а гірляндами білих вогнів, серед яких рубіново горіли ліхтарі на смузі для посадки.

Літак різко нахилився, ліхтарі попливли вбік і вгору, а потім вирівнялися й опинилися знову внизу. Ще кілька хвилин, — і Юрій відчув, як літак м'яко торкнувся землі, побіг по ній.

З аеродрому лейтенант подзвонив у Московське управління міліції. Його повідомили, що Валентин Чернявський зупинився в готелі «Москва».

Не минуло й години, як Юрій розмовляв з ним.

— Нікуди Штром не виходив, — сказав Валентин. — Очевидно, прилетів пізно і вже не застав на роботі потрібної людини. Весь вечір просидів у ресторані сам. Потім повернувся в номер. Я двічі дзвонив йому…

— Що?!

— Не хвилюйтесь, — заспокоїв Валентин. — Я перевіряв, чи не гайнув він десь. Але весь час його телефон був зайнятий…

— А якби взяв трубку?

— Назвав би інше прізвище. Хай думає, що помилився номером… Звичайно, потурбувати їхню величність я дозволив би собі тільки один раз.

— Ну, що ж… — осміхнувся лейтенант. — Але… — Обличчя його набрало лукавого виразу, він уявив собі, що на хід Чернявського постачальник міг відповісти своїм контрходом, — якщо він навмисне зняв трубку, щоб обдурити нас, а сам десь поїхав?

— Ну, — обурився Чериявський. — Такого він не міг зробити! Адже не здогадується, що за ним стежать… Втім, можна перевірити. — Він підійшов до телефону. — Дозволяєте?

Юрій кивнув.

Чернявський набрав номер, і за кілька секунд його обличчя розпливлося в усмішці. Почекав трохи, не зводячи з Юрія задоволеного погляду, і поклав трубку.

— Дома, голубчик. Знаєте, він починає мені подобатися, цей довгов'язий бродяга. Все ж таки щось порядне у ньому є. Не швендяє по Москві, не бігає за дівчатами.

Юрій тільки зітхнув: «Йому не до дівчат».

— А може, він вірний чоловік? Така риса теж ознака моральної порядності, навіть у злочинця.

— Звичайно, звичайно, — іронічно промовив Юрій. Він-бо вже знав — щоправда, не із свого практичного досвіду, а з розповідей оперативників, — які моральні устої в таких ділків, але зараз не хотів про це говорити.

— Я, либонь, просто звикаю до нього.У вас такого не буває? Хіба не звикаєте до людей, за якими стежите довгий час, вивчаєте їх?.. І коли справа закінчується, починаєте нудьгувати за ними, ніби вам когось не вистачає? Так би мовити, психологічний момент…

— Не знаю, — знизав плечима лейтенант. — Я працюю недавно…

Зранку Гармаш поїхав з'ясовувати, хто в Союзпостачі розподіляє устаткування. Довідався, що згоду, потрібну Штромові, може дати завідуючий або один з трьох інженерів відділу. Юрій записав прізвище, ім'я й по батькові кожного з них. Завідуючий — старий заслужений працівник. Штром, очевидно, не наважиться поткнутися до нього. Залишалися інженери: дві жінки й чоловік. Одна — літня, багатодітна, друга— молода, розлучена.

Валентин тим часом беріг ранковий сон Марка Аврелійовича, потім супроводив його до кав'ярні і приїхав слідом за ним до Союзпостачу десь о дванадцятій. Юрій, добувши потрібні відомості, вже крутився біля центрального під'їзду величного будинку, клянучи Штрома, через якого він досі не мав і ріски в роті.

Штром з'явився в Союзпостач буквально на кілька хвилин. З жовтим шкіряним портфелем в руках пробіг по довгих коридорах, сунувся до кількох кабінетів, до канцелярії.

Валентин ледве встигав фотографувати мандри рудого постачальника.

Потім Штром сів у таксі й повернувся до готелю.

Лейтенант розумів, що в Союзпостачі Штромові потрібно було тільки подати офіційне клопотання про дозвіл забрати вибраковані верстати. Все, що найбільше цікавить міліцію, станеться, очевидно, не в установі, а десь на приватній квартирі, серед вулиці або в готелі.

Тепер треба й на мить не спускати з Штрома очей.

Цілий день постачальник просидів у готелі. До нього теж ніхто не приходив. Це здивувало Юрія, але не спантеличило. «Обережний, — думав юнак. — Певно, за короткі відвідини Союзпостачу встиг домовитися про неофіційну зустріч».

Десь близько п'ятої години задзвенів телефон. Юрій схопився з дивана. Дзвонив Валентин, який чергував у вестибюлі готелю.

— Він вийшов.

— Сідайте в машину. Я теж іду.

Серце Юрія шалено билося. Нарешті все стане ясно!

Біля Союзпостачу Штром не відпустив таксі і швидко, тримаючи великого портфеля під рукою, зайшов у під'їзд. Лейтенант подався слідом.

Вони мало не зіткнулися в дверях. Штром повертався назад. Він пробув у будинку не більше двох-трьох хвилин і не встигнув би нікуди зайти. Але Штром повертався не сам, а з гарною молодою жінкою, яка, певно, чекала його у вестибюлі.

Юрій одсахнувся, даючи дорогу цій парі. Марк Аврелійович ковзнув по ньому байдужим поглядом і пропустив перед себе жінку. Здавалося, він так захоплений своєю вродливою супутницею, що нікого й нічого не помічає.

Таксі повезло Штрома до готелю. Постачальник розрахувався з водієм і разом із жінкою пройшов до ресторану.

У просторому залі людей було небагато. Оперативники сіли через кілька столиків, зайнятих відвідувачами. Звідси їм зручно було спостерігати. Супутниця Штрома — білява, модно одягнена і в міру підфарбована жіночка — привертала загальну увагу. Сподобалася вона й Юрієві своїми красивими світлими очима, м'якими рисами обличчя, які, на думку, лейтенанта, свідчили про лагідну вдачу і нестійкий характер. «Таку людину, — думав Юрій, — легко повернути на добрі діла і так само неважко збити на слизький шлях».

Тим часом Штром, як міг, упадав коло дами. Він довго замовляв обід, і офіціант незабаром поставив на стіл безліч усіляких закусок, фруктів, цукерок, приніс вина з барвистими етикетками й відерце з шампанським.

— Бенкет мільйонера! — поморщився Валентин. Він уже встиг викурити з свого портсигара сигарету, і перше фото відбилося на плівці.

— Не будемо звертати на них уваги! — попередив Юрій. — Тим більше, що вже несуть наші законні шашлики.

— Тяжке у вас життя, — бурмотів, жуючи, Валентин. — Добро, хоч бродяга нікуди не поспішає… А уявіть — зірвався б з місця, треба й собі все кидати…

Лейтенант тим часом витяг блокнот і ще раз поглянув на список службовців Союзпостачу, до яких міг звернутися Штром.

Літня жінка явно відпадала. Залишалася одна: Віра Семенівна Артюхова, двадцяти дев'яти років…

— Так і є!

— Ех, Віро, Віро! — Юрій відсунув тарілку. Чомусь пропав апетит.

Штром, усміхаючись, щось доводив своїй дамі. Слів Юрій не чув. Тільки бачив, як ворушаться його губи. Спостерігаючи за жінкою, помітив, що вона п'є легко, тримається невимушено, наче гуляти в ресторані для неї звичайна річ. Здається, вона починає поводитися безсоромно. Надто голосно сміється у відповідь на жарти Штрома, грайливо зазирає йому в очі…

Час минав. У ресторані спалахнули люстри. На довгасту естраду з нудьгуючим виглядом піднялися оркестранти. Зал наповнювався людьми. Від музики, а може, від м'якого світла стало якось наче тепліше, затишніше. Перші пари вийшли з-за столиків ближче до естради.

Штром теж підвівся і, посміхаючись, повів свою жертву в танок.

Тепер, можливо, під впливом музики, Юрій гостріше, ніж кілька хвилин тому, жалів молоденьку, безтурботну й слабку жінку, яка здалася йому схожою на пустотливу синичку, що випадково залетіла в ресторан і пострибала до багатого столу поласувати крихтами, не здогадуючись, що її можуть спіймати.

В якусь мить подумалося і про те, що Віра могла б принести світлу радість хорошому чоловікові. І знайти й своє щастя. В душі Юрія забриніла чоловіча образа на цю милолицю жінку, що піддалася такому негідникові, як рудий прищуватий спокусник Штром.

Ну, а постачальника він зараз ненавидів, як нікого. Адже досі ворогував із підлістю, нечесністю, злочинством, так би мовити, одягненими в загальні слова. А це вперше здибався з живим махінатором, який на його очах веде до загибелі молоду людину, одну з багатьох жертв його жадоби грошей.

Під легку музику, яка викликала в нього не піднесення, а щем у серці, він подумав про те, яка все ж таки тяжка в нього професія навіть порівняно з іншими працівниками міліції.

Оперативник кримінального розшуку, дільничний уповноважений, кожний міліціонер, коли бачать небезпеку для людини, мусять втрутитися. Як часто працівники міліції запобігають крадіжці, пограбуванню, ціною свого життя витягають людину з біди, затримують руку вбивці.

А от співробітники відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності не можуть цього зробити. Адже не підеш, скажімо, до крадіїв, ділків, валютників, підпільних мільйонерів і не скажеш їм: «Слухайте, ми здогадуємося, що ви злочинці. Ми ще, правда, не маємо всіх доказів, але облиште свої темні справи». І тоді злочинці волатимуть, що їх образили, доказів-бо не вистачає. А коли й знайдуться такі, що, злякавшись, облишать красти, то все одно вони не повернуть народові награбованого.

Музиканти немовби хотіли вкрай розчулити Гармаша. Зворушливі мелодії терзали серце юнака. Звуки музики то робили його сильним і сміливим, то миттєво — ніжним, ліричним, ослабленим.

Віра із Штромом повернулися до столика. Жінка, немов піддаючись якомусь внутрішньому навіянню, поглянула в бік Юрія. Він побачив, що тепер, у світлі матових плафонів, очі в неї не прозорі, а наче темно-сині.

На мить уявив собі її нелегке майбутнє, немов пройшов разом з нею через слідство, суд. Наче побачив ці сині очі через колючу дротяну загорожу виправно-трудової колонії. А в неї ж тільки починається життя! Як би він хотів урятувати її, перешкодити злочинцеві затягти у свої тенета!

Раптом Юрій побачив, як незнайомий юнак підійшов до столика Штрома. Звідусіль на нього звертали увагу. Він уклонився. Щось сказав. Штром кивнув головою і блаженно відкинувся на спинку крісла. «Йому навіть подобається, що його гарненьку даму запрошують до танку…» Ні, Штром не такий простий! Ось він знову випростався в кріслі й пильно дивиться на Віру та її партнера. З уст збігла сита посмішка. Тепер він схожий на хижака перед стрибком…

Лейтенант на мить уявив собі, що не цей незнайомець, а Валентин танцює з Вірою. У натовпі Юрій міг би непомітно підійти до них і сказати: «Бережіться Штрома!»

Спокусливо, але нездійсненно. Так він загубить усю справу. Довідається Штром, що за ним стежать, і махінатори з «Оріона» сховають кінці у воду!..

Востаннє скрикнула флейта. Музика стихла. Лейтенант зітхнув і глянув на Штрома. Марк Аврелійович вже спокійно оглядав зал, жував цукерку. Можливо, заспокоївся, побачивши свою приятельку, яка поверталася на своє місце.

Незабаром постачальник покликав офіціанта, і, певно, щедро заплатив йому, бо той низько схилився, проводжаючи гостя із зали.

Гармаш послав за ним Валентина, а сам підійшов до офіціанта, щоб розрахуватися.

Ні в коридорі, ні біля ліфтів він не знайшов ні Штрома з Вірою, ні дружинника. Не знаючи, де вони могли подітися, Юрій спустився у вестибюль.

Незабаром лейтенант угледів постачальника, який зайшов у готель з вулиці і попрямував до ліфта. Слідом за ним тінню майнув і Валентин.

— Усе гаразд, Юрію Сергійовичу, — сказав Валентин, коли Штром сів у ліфт, і задоволено лапнув себе по кишені піджака. — Вони у мене в кишені… Фініта ля комедія! Дозвольте тепер відпочити.

— Що значить «усе гаразд», товаришу Чернявський? — строго спитав Юрій.

— Ходімте в номер. Фото зроблено, і рудий містер уже вас більше не буде цікавити. Але я втомився і можу розповідати, тільки відпочиваючи на дивані.

У номері Чернявський розповів, що, покинувши зал, Віра завернула до жіночого туалету. Біля самих дверей Штром, оглянувшись і нікого не забачивши, — Валентин сховався за портьерою, — витяг з кишені гаманець і тицьнув партнерші гроші. Потім жінка зайшла в туалет, а постачальник шмигнув униз. Там він дочекався жінки і вивів її з готелю.

— Мені пощастило двічі зафіксувати цей момент, — задоволено закінчив Валентин. — Тепер не відкрутиться…

— Добре. Спасибі.— Юрій зняв телефонну трубку й спитав адміністратора, чи можна замовити в готелі квиток на літак або на поїзд.

Одержавши ствердну відповідь, спитав, чи не замовляв квитки до Києва його приятель Штром з п'ятсот двадцятого номера.

— Замовив. На завтра, на вечірній експрес.

Другого дня зранку Штром кинувся по московських крамницях купувати подарунки друзям і родичам. Валентин і Юрій провели його до Центрального універмагу, потім у Пасаж. Далі не було потреби ходити за ним по п'ятах. Постачальник зробив своє діло, вони — своє, і тепер до самого поїзда він буде тинятися по крамницях. Опріч усього, вони ж могли й виказати себе…

Оперативники залишили Штрома серед вулиці, між двох промтоварних крамниць…

Короля врятовано

— Ви повинні допомогти нам, Михайле Борисовичу. Адже добре знаєте все, що робиться на фабриці, — говорив Юрій огрядному, але рухливому чоловікові, який неспокійно крутився на стільці. — Буду з вами відвертий. Треба перевірити один сигнал. Нам потрібна допомога чесних людей. Чоловік підхопився.

— Що це значить?! — В голосі його бриніло благородне обурення. — Як вам не соромно! Хіба так роблять? Зберіть колектив і спитайте, що вас цікавить. Усі підтвердять, що на нашій фабриці немає ніяких махінацій. Було кілька дрібних злодіїв, ви їх впіймали й самі випустили…

— Ми, звичайно, йдемо до колективу, розпитуємо, звертаємося до громадських організацій, — тихо відповів Юрій. — Саме з вашого колективу і надійшов сигнал… Та не все можна з'ясувати на загальних зборах. Це ви розумієте? Нас цікавлять насамперед суто технічні питання. Тому й звертаємося до вас як до кваліфікованого працівника…

— Спасибі за довір'я, — іронічно пробурмотів чоловік. — Ні до чого це мені… А фабрика наша перевиконує план, передова. На Дошці пошани в районі…

— Все це добре, але ми не можемо не зважати на тривожний сигнал.

— Бігати до вас і тихцем виказувати я не буду! — опирався чоловік. — Це виходить — продавати людей.

— Ви боїтесь, що вам усе ж таки довелося б, як ви висловлюєтесь, продавати?

— Не чіпляйтесь до слів. Ви неправильно мене зрозуміли.

— Скажіть ясніше.

Чоловік мовчав.

— Йдеться, повторюю, про технічну допомогу, — зітхнув Юрій. Він уже відчував, що помилився, відкривши карти цьому чоловікові, але ще сподівався переконати його. — Якби ви самі помітили правопорушення і відчули, що у вас бракує сил викрити винуватців, до кого звернулися б по допомогу? До міліції чи написали б до газети. Так?

— Але я до вас не прийшов, я нічого не помітив. Ви самі мене викликали. А я нічого не знаю і знати не хочу.

— В даному разі, — терпляче пояснював Юрій, — не ви до міліції, а міліція до вас звертається. Адже це спільне наше діло — боротися проти правопорушень. Крім усього, ми боїмося помилитися. В такій роботі, як наша, помилки неприпустимі. І ви благородно вчините, допомігши нам виявити, де злочин, а де, можливо, тільки недбалість чесної, але нерозпорядливої чи над міру довірливої людини…

— Ні, ні і знову ні! І не агітуйте! Кістки моїх батьків перевернуться в могилі, якщо я сюди ходитиму. Самі розбирайтеся, ви за це гроші одержуєте…

— Ну що ж… У такому разі вас більше не потурбуємо, — з гіркою іронією погодився Юрій. — Попрошу тільки одне: не розголошувати нашої розмови. Забудьте її.

— Спробую. Хоч таке не забувається! Можна йти?

Юрій розгублено оглянувся на старшого оперативного уповноваженого Дроздова, який зайшов до кімнати й почув кінець розмови. Але майор удавав, нібито його не обходять чужі справи, і байдуже дивився у вікно.

Чоловік схопив перепустку і, не попрощавшись, швидко вийшов з кімнати.

— Хто це був? — спитав Дроздов, не відводячи погляду од вікна.

— Михайло Кочубієвський — змінний майстер «Оріона».

— Гол у свої ворота, — нещадно сказав майор. Такий прорахунок нанівець зведе всю нашу роботу. Дев'яносто із ста, що він перекаже розмову на фабриці.

Лейтенант тільки зітхнув.

— Чому ви зупинили вибір на ньому?

— Вихованець дитбудинку. Колишній комсомольський активіст. Виробництво знає. Живе скромно. Нібито не заплутаний ні в які махінації…

— Нібито, нібито, — похитав головою майор і повернувся до Юрія. — Треба ближче познайомитися з людиною, а не так відразу… Що ж будете робити?

Лейтенант похмуро мовчав.

— Ось і виходьте із цього становища… За скільки часу він добереться до своєї фабрики?

— Трамваєм хвилин тридцять — сорок.

— А якщо заради такого випадку візьме таксі?

— Ну, хвилин десять — п'ятнадцять. Може, й більше. Поки знайде машину.

— Ех, молоде-зелене! Ще й шахіст! Зробили неправильний хід, втратили цінну фігуру, король під загрозою. Противник теж зробив хід — ще один, і вам буде мат!.. Крім того, ви у цейтноті, — старший оперативний уповноважений глянув на годинника. — Маєте хвилин десять, щоб зарадити справі.

У мозку Юрія промайнули шахові задачі. Але до чого тут зараз дошка з білими і чорними фігурами?! За якихось десять хвилин мусить урятувати справу! Але як?! У такому скрутному становищі він ще ніколи не був!

Дроздов тим часом ніби забув про Юрія. Витяг зі столу папери і почав читати. Секундна стрілка на годиннику лейтенанта наче боролася за світовий рекорд швидкості.

— Вікторе Федоровичу, — тихо промовив Гармаш. — Нічого не придумаю.

Майор підвів голову.

— Таки нічого?

— Чорт його зна! Ніколи отак не доводилось…

— Бажаю, щоб не довелось… Критикувати ми вміємо… Але треба ще й працювати вміти, — пробурчав він і потягся до телефону. — Дроздов такий, Дроздов сякий, а без Дроздова ні до порога… Номер директора фабрики, ім'я, по батькові?

— Володимир Августович, — Юрій підсунув майорові аркуш з номерами телефонів фабрики.

— Володимир Августович?.. Добрий день!

З вами говорить майор Дроздов з відділу боротьби з розкраданням… Добридень ще раз. У кабінеті ви самі?.. Так. Так. Є справа до вас, точніше, прохання. Але це повинно залишитися між нами. Ми довіряємо вам…

Гармаш злякано стежив за майором. Що він робить?! Що він каже?!

— Так, добре… — тим часом вів далі Дроздов. — Нам дуже потрібний сьогодні ваш Кочубієвський. Не можемо в цех дозвонитися. Передайте, будь ласка, щоб рівно о восьмій вечора був в умовленому місці, де на нього чекатимуть. Зрозуміли? Рівно о двадцятій ноль-ноль. Тільки ніким не переказуйте. Самі. Так. Так. Спасибі. До побачення…

Дроздов повільно поклав трубку на важіль і пробурчав:

— Він міг би послати мене під три чорти!.. То як, — знову звернувся він до Юрія, — розумний чоловік цей Кочубієвський?

— Не знаю. Здається, з тих, як ви кажете, що «як один зав'яже…»

— А може, прикидається?

Лейтенант знизав плечима.

— Зараз там буде комедія… — немов сам до себе промовив майор. — А може, й трагікомедія, — додав він по паузі. — Звідти Кочубієвський неодмінно візьме таксі. — Дроздов глянув на годинник. — Приблизно за півгодини, найбільше за годину, будете мати насолоду знову розмовляти з ним.

— Як?

Юрій все ще не міг збагнути думок старшого онеруновноваженого.

— Я зробив за вас хід. Короля врятовано. Тепер хоч би й розкрив ваші карти Кочубієвський. Йому не повірять. Навпаки. Віднині його там вважатимуть за нашого близького друга. Цей ваш прорахунок навіть зможе де в чому допомогти. Відбудеться, так би мовити, психологічна перевірка і щирості Кочубієвського, і самого Басистого. Побачите, як зреагує директор… Але більш не робіть таких прорахунок, лейтенанте Гармаш! Ясно? — начальницьким тоном пробурчав Дроздов. — Думати головою треба!

Повністю задум майора Юрій зрозумів, коли й справді за півгодини подзвонили з бюро перепусток і сказали, що до нього проситься громадянин Кочубієвський.

— Як ви сміли так зробити! — мало не закричав чоловік, вихором влетівши до кімнати. — Хто вам дав право! Адже я не згодився. Я буду скаржитись!

— Заспокойтеся, Михайле Борисовичу, сядьте, — привітно запросив Юрій. — Я вас не розумію.

— Чому ви дзвонили директорові, що я вам допомагаю? Якісь таємні зустрічі, чортзна-що!

Задзвенів телефон на столі Дроздова. Майор узяв трубку.

— Єсть. Іду. — Він схопив папку і, не оглянувшись на Юрія, вийшов.

— Ви знаєте, яким чортом на мене подивився Басистий? А в мене сім'я, діти! — лементував Кочубієвський.

Лейтенант знизав плечима.

— Я нікому не дзвонив.

— Дзвонив якийсь майор. — Кочубієвський оглянувся, немов хотів побачити цього майора, але в кімнаті, крім нього і Юрія, вже нікого не було, — Це що — помста?

— Чому ви так нервуєте? Яка помста? Хіба громадських помічників міліції знімають з роботи абощо? Навпаки, їх поважають, йдуть назустріч їм. Годину тому ви запевняли, що на фабриці люди чесні. Чого ж вам боятися?

Кочубієвський затих, довго дивився на лейтенанта, кліпаючи очима.

— Але ви не турбуйтесь, — продовжував Юрій, підписуючи перепустку. — Сталося непорозуміння… Якщо хочете, я зараз при вас подзвоню директорові і скажу про це.

— Годі, годі! Досить дзвінків! — замахав руками Кочубієвський.

— Як хочете.

Чоловік узяв свою перепустку і повільно, немов тяжко хворий, почвалав з кімнати.

Коли Дроздов повернувся, Юрій переказав йому розмову з Кочубієвський. Дроздов задоволено всміхався.

— А це не жорстоко було з нашого боку? — вагався юнак.

— Не будьте манною кашею, лейтенанте!

Того ж дня Гармаш доповів Вовченку про цей випадок.

— Звичайно, — сказав підполковник. — Ви допустили помилку. Звертатися по допомогу можна тільки до людини, в якій абсолютно впевнені, що вона принципова і чесна. Випадкових осіб, кар'єристів, підлабузників або людей, які прагнуть за нашою спиною звести з ким-небудь особисті рахунки, треба остерігатись. Вони самі напрошуються і готові всіх «викривати». Нехай господь бог рятує нас від таких «громадських помічників»…

Вовченко замовк, замислився, наче й забув про Юрія.

— А от майор мене здивував, — раптом вихопилось у нього. — Здивував!.. Скільки років разом працюємо…

Підполковник не пояснив своєї думки і сухо закінчив:

— Запам'ятайте, Юрію Сергійовичу, я не прихильник сумнівних трюків, як оце утнув Дроздов. Постарайтесь, щоб вам ніколи не довелося вдаватися до таких методів…

Дівчину звуть Мариною

Гармаш звернув увагу на людей, що сиділи в коридорі під дверима в начальника паспортного столу.

Біля вікна, нахиливши голову, тихо плакала дівчина.

— Що за люди? — спитав у капітана Бурименка. — Чого вона плаче?

— Перевіряли паспортний режим, — відповів капітан. — Це — непрописані або ті, в кого закінчилася прописка.

Юрій підійшов до вікна.

— Чого плачете? — спитав співчутливо.

— А що мені — танцювати?

— Де живете?

— Куток наймаю…

— Гм… — Юрій уважно глянув на дівчину. — Як звуть вас?

— Марина Ласкавець.

Сльози швидко висихали на її очах. У неї було миле обличчя сільської дівчини, до якого пасує і традиційна квітчаста хустка, і модний капелюшок.

— Ви не хвилюйтесь, — доброзичливо сказав Юрій. — Ходімте поговоримо, — запросив він дівчину до вільного кабінету.

Збентежено оглядаючись, Марина увійшла за ним.

— Сідайте, де вам зручніше, — показав Юрій на диван під стіною, на стільці біля столу. — Так що ж у вас із пропискою?

— Вже півроку як тимчасова прописка скінчилась.

— Чого ж не хочете продовжити? Набридло в Києві?

— Хіба я не хочу? — здивувалась дівчина. — Хазяйка відмовляє.

— Чому?

Дівчина глибоко передихнула.

— Знаєте що, Марино, — назвав її по імені Юрій. — Давайте говорити відверто. Як друзі. Адже прийшли ви сюди до друзів, не до ворогів.

Дівчина розгублено всміхнулася.

— Ну, звичайно… — нерішуче підтвердила. — Не до ворогів…

— Тільки ви в цьому не дуже певні, — і собі всміхнувся Юрій. — Правда? А слово «друзів» язик не повертається вимовити. Ну, гаразд, чому ж хазяйка не хоче більше прописувати? Це не дуже великий секрет? Розкажіть про себе, про своє життя…

Щирість цього симпатичного юнака потроху заспокоювала Марину. Напруженість перших хвилин розвіювалась.

Усе ще стримано, але вже не без природного дівочого лукавства, яке забриніло в голосі, відбилося грайливими вогниками в очах, дівчина почала розповідати про самотню, кволу, по-своєму сердечну, але водночас досить-таки хитреньку бабусю Віру Кирилівну, яка три роки тому взяла її на квартиру.

Віра Кирилівна шукала не так квартирантку, хоч п'ятнадцять карбованців щомісяця були неабияким додатком до вдовиної пенсії, як слухняну дівчину, щоб доглядала її під час недуги, прибирала квартиру, ходила до крамниці.

Тиха, доброзичлива й ласкава Марина сподобалася старій. Побоюючись, що дівчині зрештою набридне морочитися з хворою, Віра Кирилівна, охкаючи й згадуючи про близьку смерть, раз у раз обіцяла прописати постійно. Марині були неприємні ті розмови, і вона як могла заспокоювала самотню жінку.

Втім, Віра Кирилівна не зовсім була самотньою. Десь на Кавказі жив її син із сім'єю, який нагадував про себе раз або двічі на рік коротеньким листом.

Та от несподівано листи з Кавказу почастішала й Віра Кирилівна змінилася, немов на неї повіяло сухим південним вітром. Як завжди охкаючи, скаржилася, що син хоче переїхати до Києва, і просила дівчину поки що потерпіти з пропискою…

— Де ви працюєте? — спитав Юрій.

— На «Оріоні».

— Гм… — Лейтенант пильно глянув на дівчину. — Але ж на вашій фабриці є гуртожиток…

— Спробуйте попасти туди! — сумно відповіла Марина. — Я підшукаю собі інший куток, коли Віра Кирилівна не пропише…

— А може, ми вам допоможемо з гуртожитком? — спитав Юрій.

— Навряд, — зітхнула дівчина.

Сплив спогад, який би вона хотіла навіки стерти з пам'яті. Кабінет директора фабрики. Великий стіл літерою «Т», вкритий кольоровим поліетиленом. Стільці попід стінами й крісла біля столу. Телефони. Папери. Сяючі люстри, шафи із зразками продукції. М'який килим під ногами. У кабінеті тільки вона й директор. Наказав зайти після зміни.

Директор підвівся з-за столу, й вона побачила, як його звичайно похмуре обличчя стало якимось дивно солодким і від того ще неприємнішим.

— Гуртожиток… — каже Басистий, тримаючи двома пальцями її заяву. — Коли будеш розумною, слухняною… — Він підходить до неї ближче, і Марині здається, що поважний директор, якого так бояться на фабриці, наче видовжується на її очах, як у кривому дзеркалі кімнати сміху. Але їй не до сміху, їй чомусь стає страшно. Вона схоплюється з стільця.

— Згодом і окрему кімнату одержиш… — глухо, немов крізь вату, долітають слова.

Марина кидається до дверей. Тремтячі пальці ніяк не можуть упоратись із замком…

Більше про гуртожиток не думала, а розмову в кабінеті директора навіть із пам'яті, здавалося, витруїла…

— Навряд, — знову повторила дівчина.

— Тоді спробуємо поговорити з вашою хазяйкою… Ну, а як на роботі, Марино? На якому ви процесі?

— Я оверлочниця.

— Краї поролонових виробів обрізуєте і підшиваєте?

— А як ви знаєте? — здивувалася дівчина;

— Ваш колега, інженер-технолог.

Погляд Марини все ще недовірливий, розгублений, ніжні нефарбовані вуста її по-дитячому ображено скривилися…

— Що ви мене дурите, як маленьку? Ви ж тут, у міліції, працюєте.

Лейтенант замилувався дівчиною.

— А ви вчитесь?

— Збиралася цього року в інститут, та побоялася. Все забула. Піду на курси.

— Слухайте, Марино, — сказав Юрій, — я все ж таки думаю, що допоможемо вам з гуртожитком. Попрошу товаришів, і вони поговорять на фабриці.

В очах дівчини промайнув страх.

— Ні, ні, не треба. Там такі люди!

— Які «такі»? Не співчутливі, погані?

Дівчина мовчала. Потім підвела на Юрія погляд.

— Люди на фабриці хороші, — твердо сказала вона. — Але не всі. Є погані… — Марина всміхнулася. — Я не точно висловлююсь. Просто не всі мені подобаються. Це не означає, що вони погані. Може, я не тямлю в людях… Але з начальством говорити про гуртожиток марно…

— Не допоможуть?

Дівчина зітхнула.

— А з ким говорити? З начальником цеху: Одуром? Якийсь він слизький, нещирий, прикидається добрягою, а насправді… — Марина подумала й додала: — Для тих хороший, хто за нього руку тягне… — Потім замовкла і винувато посміхнулася: — Плещу язиком та й годі!.. — їй спало на думку, що й Василь, з яким вона дружить, хоч і лає при ній Одура, а в цеху, на зборах, горою стоїть за нього. Чому?

— Є старші від начальника цеху. Директор, — сказав Юрій, і Марина ледь помітно здригнулась.

Лейтенант помітив це і відкинувся на спинку дивана.

— Директор не піде вам назустріч? Працюєте ви добре?

— Браку не роблю.

— Значить, начальство підтримає вас… Чи директор вам теж не подобається?

Марина вагалася. Не зрозуміла: іронізує лейтенант чи й справді цікавиться.

— Ні, — нарешті видушила з себе дівчина. — Не подобається.

— Чому?

— Кричить на людей, лається, хоч вуха затуляй, всі його бояться. Що хоче, те й робить. Підлабузникам і добрі заробітки, і премії, і квартири. А хто слово проти скаже — хоч із фабрики тікай. Багато говорить про повагу до людини, про робітничу честь, за правду нібито виступає, а сам… Аж дивно, як це людина може так, наче дві душі в неї…

— Це ви добре сказали, Маринко: наче дві душі… — задумливо повторив Юрій. — Але двох душ не буває. Коли так здається, значить, у людини погана душа, а все інше тільки щоб відвести очі… Я так гадаю…

Дівчина механічно кивнула, проте насправді вона не слухала, думки її полинули далеко. Перед очима постав Василь. Напружувала пам'ять: що він казав їй недавно? Назвав директора шахраєм, злодієм, нахвалявся викрити, коли не дасть квартири.

Василь хоче одружитися, але вона не поспішає. З ним добре товаришувати, разом ходити в кіно, на вечори, але щоб навіки?.. Та й хіба це сім'я — вона на чужому кутку, він у гуртожитку! Але, може, вона просто вередлива? Якось навесні Василь прибіг у цех зраділий: «Володимир Августович сказав, що цього року неодмінно дасть квартиру». Обіцянки Володимира Августовича! Він за все хоче мати собі вигоду. Але яка вигода директорові від рядового майстра?..

Усе це перебігло в Марининій голові за одну мить. Несподіване прозріння, яке невблаганно наближалося, лякало її. Ні, ні, не може бути… Щоб її Василь!..

— Ви здивувалися, Маринко, чому це я — інженер — працюю в міліції, — казав тим часом Юрій, немов догадуючись про тривоги дівчини. — Мої знання потрібні зараз і тут, де борються проти нечесних людей. Час уже нам вимести все сміття з хати. Адже дай їм волю, вони всю державу розграбують… Звичайно, усяких негідників, шахраїв стає дедалі менше. Та не можна, склавши руки, чекати, поки вони самі переведуться… Біда не тільки в тому, що злочинці обкрадають народ. Вони, як кислота, роз'їдають все навколо себе, розбещують слабкодухих подарунками, грішми, а тих, хто не хоче служити їм, тероризують. — Юрій незчувся, як виголосив цей монолог, і, закінчивши, зніяковів від своєї пишномовності. — Ви згодні зі мною, Марино? — уже тихше спитав.

— Згодна.

— Я, звичайно, говорю це не про ваших людей з фабрики… Можливо, ви помиляєтесь у своїх симпатіях та антипатіях. Мені хотілося, щоб ви зрозуміли, чому я після інституту пішов у міліцію. Ви комсомолка?

— Так.

— Добре. Отож і вам треба боротися з усяким злом.

Юрій зітхнув. «Знову як на загальних зборах І» Але він, либонь, не міг знайти інших слів.

Марина залюбки слухала цього симпатичного юнака з палкими вогниками в чорних очах. Забула й про свою прописку, міркувала тільки, як приступитися до Василя. Хай розкаже їй, чому називає директора шахраєм і все ж таки тягне за нього і начальника цеху руку. Невже тільки тому, що обіцяли кімнату?..

Юрій сам нагадав.

— А тепер — прописка. Поїхали до вашої Віри Кирилівни.

— А вона не розгнівається? — розгублено спитала Марина.

— Гадаю, що ні, — заспокоїв дівчину лейтенант.

Місто зустріло молодих людей сонцем, привітним гамором бурхливого життя. Юрій і Марина немов забули, що тільки-но розмовляли про неприємні речі. Навкруги так чудово, сонячно! Здавалося, що все на світі гарне і всі люди прекрасні.

… Огрядна жінка в теплому фланелевому халаті, тримаючи руку біля серця, сердито дивилася на квартирантку.

— Мало не померла, валідол скінчився, а тебе немає. Чого тебе в міліцію тягали? За прописку?

— Оце товариш із міліції, — кивнула Марина на гостя.

Віра Кирилівна привітно посміхнулася.

— Дуже рада, дуже рада, — скоромовкою заговорила вона, запинаючи халат. — Сідайте, будь ласка. Пробачте, що не прибрано. Маринка пішла, а я хворію.

Юрій сів на потертий диван. Крізь відчинені двері трохи видно й другу кімнату, просторішу, теж майже не умебльовану. Певно, Вірі Кирилівні давно жилося сутужно, і від колишнього статку залишилися самі друзки.

— Чим же вас пригостити? — бідкалася стара біля потемнілого різьбленого буфета.

— Нічого не треба, — попередив лейтенант. — Сідайте поговоримо.

За кілька хвилин справу владнали. Господиня погодилася прописати Марипу ще на півроку. Якщо в цей час приїде син з Кавказу, квартирантка не стане йому на заваді.

— Площі у вас вистачить, — підкреслив Юрій, прощаючись, і мимовільно подумав про несправедливість життя.

Йому з матір'ю доводиться душитись у дванадцятиметровій кімнаті, а тут самотня жінка розкошує у двох великих кімнатах. Але він одразу переборов почуття заздрощів. Адже стара хворіє на серце, і їй потрібно багато повітря. Прийде час, коли всі люди матимуть просторі квартири…

Марина провела гостя до виходу.

— Спасибі вам, — сказала щиро, подаючи на прощання руку. — За півроку щось таки буде. Або, може, я знайду собі інший куток…

— Сподіваюсь, за цей час допоможемо із гуртожитком… Добре, що ми познайомились, — несподівано резюмував Юрій, затримавши теплу руку дівчини.

— Але я й досі не знаю, як звуть вас… — освітила напівтемний коридор своєю усмішкою Марина.

— Пробачте, — аж крутнув головою хлопець. — Мене звуть Юрій. Юрій Сергійович Гармаш… Ви дозволите мені колись іще до вас завітати?

Дівчина секунду подумала, потім знову всміхнулася.

— Звичайно. Прошу! Заходьте…

Тяжке фіаско

Двері в кімнату оперативників відчинила секретарка.

— Товаришу Гармаш! Вас викликає начальник. Негайно!

Лейтенант зсунув папери зі столу в шухляду і вийшов.

Погосов, який теж був у кімнаті, провів його співчутливим поглядом. Звичайно Вовченко телефонує, а через секретарку викликає дуже рідко. Отже, скоїлося щось!

Юрій цього не знав.

Мугикаючи собі під ніс пісеньку, він з приємністю думав, що незабаром кінець робочого дня, ввечері ніяких справ нема — і він зустрінеться з Інною…

Інна! Вона дедалі більше подобалася йому. І досі, у ній було для юнака незбагненно привабливе, хвилююче. Іноді йому здавалося, що складає екзамен на щастя, і все дужче закохувався, схиляючись перед красою, благородством і проникливим розумом своєї вершительки долі.

3 думкою про Інну відчинив двері до кабінету Вовченка.

Крім начальника, тут був майор Дроздов, який уже зав'язував свою папку і збирався йти.

Ще з порога Юрій побачив на столі збільшені фотографії, що їх зробив у Москві Чернявський.

Вовченко глянув на лейтенанта. У Юрія від цього погляду зникли думки про Інну, ритми пісеньки.

Підполковник мовчки повернув фотографії до Юрія. Лейтенант дивився на них, як теля на нові ворота. В чім річ? Він уже добре надивився на ці фото перед тим, як віддав їх начальникові.

— Хто підписав клопотання про верстати для «Оріона»?

— Заступник начальника Управління легкої промисловості Нємченко, — незворушно відповів лейтенант.

— Ви мали документувати відвідини Штромом Нємченка, а що ви зняли?

Гармаш схилився над фотографією, яку підсунув йому підполковник.

— Прохідні двері, які ведуть у другий коридор, та й годі!

Так, Юрій це вже й сам знав. Дружинник гадав, що фотографує кабінет, в який заходить Штром, і помилився. Прикро. Але Юрія це не спантеличило. Кінець кінцем копія з основного документа — підпис Нємченка на заявці — у них є. А фото кабінету істотного значення не має. Ясно, що Штром заходив до Нємченка із заявкою, інакше як би той підписав?!

— А що ви в ресторані фотографували? — питав далі Вовченко, опускаючись у крісло, і в очах його промайнули блискавки.

— Як Штром гуляв з Артюховою і як передав їй гроші, — по-школярському відповів Юрій, все ще дивуючись розпитуванням і злому виразові обличчя підполковника.

— Покажіть мені цю Артюхову.

Юрій узяв зі столу фотографію, на якій крупним планом були зняті Штром із своєю супутницею.

Вовченко забрав з його рук картку і поклав на стіл.

— Вам, лейтенанте, не серйозне діло доручати, а… — гірко промовив Вовченко. — Дати обкрутити отак себе!..

Він узяв з столу іншу фотографію, на якій була зображена теж молода жінка, і простяг Юрію:

— Ось вона, Артюхова! Милуйтеся!

Гармаш ошелешено переводив погляд з портрета незнайомої жінки на підполковника. Відчував, як пашать щоки.

— Як же так? — прошепотів розгублено. Миттю перебіг перед очима вечір у московському ресторані. Затишні вогні, щемлива музика, танці, жаль до жінки, яку спокушає шахрай, і Юрій відчув, що в нього вже не тільки щоки, а все лице — і підборіддя, і ніс, і чоло аж по самісіньке волосся — береться вогнем.

— А дуже просто! Вам підсунули легенду, бутафорську ляльку замість злочинниці, а ви, як хлопчисько, піймалися на гачок, — вичитував Вовченко. — Знімали не Віру Артюхову, а, — підполковник глянув на зворотний бік фотографії і прочитав: — «Віру Андріївну Кичигову, двадцяти п'яти років, незаміжню, без певних занять». Гадали, що маєте справу з дурнем, а Штром виявився розумнішим і хитрішим від вас. Він вам навіть тезку Артюхової знайшов і сам з нею навмисне вліз в очі.

Вовченко замовк і, підперши рукою чоло, сердито, спідлоба, зиркав на лейтенанта.

— А другого дня, коли ви так раділи, він зробив тихцем свою чорну справу і, можливо, не з Артюховою, а з іншим працівником… Мені відразу здалося підозрілим, що в них усе так просто вийшло, — звернувся він до Дроздова, який ще морочився з папкою. — Послав звірити ці знімки до Москви, запросив фото Артюхової. Так і є!..

Вовченко тепер сперся на руку підборіддям, від чого здавалося, що в нього болять зуби і він гріє щоку.

Дроздов торжествував. Хоч як стримувався, все одно не міг приховати блиску очей. Оце вам молоді кадри! Намучитесь ви з ними, товаришу начальник. Не одну справу завалять. Що я вам казав!

Він не промовив нічого вголос, але все виразно було написано на його обличчі. Тільки зітхнув і сів на стілець.

А Юрій все стояв біля столу.

Всі троє мовчали.

— Хоч який хитрий цей Штром, — порушив мовчанку Вовченко, — але як він міг здогадатися, що за ним стежать? От що мене дивує… і непокоїть. Не пригадуєте якогось свого промаху перед поїздкою, який навів би Штрома на цю думку?

Лейтенант знизив плечима. Ні, він нічого такого не пригадує.

— Мені здається, що його хтось попередив, — уже спокійно, діловим тоном промовив підполковник. — Як ви гадаєте, Гармаш, хто б міг це зробити?

Юрій і на це не відповів. Гарячково перебирав у пам'яті дружинників, які хоч що-небудь знали про його роботу, — Чернявський, Надя Шевчук? Ні! Марина? З нею він познайомився пізніше…

Дроздов раптом відчув, як по його спині поповз холодок. Нещодавно довідався, що Ланенко — юрисконсульт фабрики «Оріон». Тоді не надав цьому значення. Але тепер? Пам'ять відтворювала в усіх деталях розмову в ресторані. З кабінету підполковника немов зникло повітря.

Майор знову засмикав шнурки папки і нахилив голову.

— Уявити собі не можу, — сказав Юрій. Голос молодого оперативника долітав до Дроздова немовби з далекого світу.

— Можливо, Кочубієвський, — промовив майор тихо, якимось по своїм голосом, не підводячи голови. — Пам'ятаєте, Юрію Сергійовичу? — Він хрипко засміявся.

— Кочубієвського я запросив після поїздки до Москви, — нагадав Гармаш.

Вовченко мовчки дивився на своїх підлеглих. Хвиля сорому вже збігла з лиця Юрія. Нахилене обличчя Дроздова майже повністю затуляла пишна сивувата чуприна.

— Хтось, значить, інформує їх, — резюмував Вовченко. — От дізнатися б, хто цей негідник! — В його голосі прозвучали металеві нотки, які рідко чули працівники відділу, але яких найбільше боялися, знаючи характер підполковника.

Вовченко зібрав зі столу фотографії і поклав собі в сейф.

— Ну, я піду, товаришу підполковник, — підвівся Дроздов. Обличчя його й досі було бліде.

Вовченко кивнув головою.

— А ви, Гармаш, поміркуйте, хто б це міг так підвести нас. Треба виявити негідника, інакше буде дуже важко…

Юрій вийшов разом з Дроздовим. Але тепер, хоч він уже й не мугикав пісеньки, на серці все ж не було так тривожно, як у майора. Старшому оперативному уповноваженому здавалося, що він іде навпомацки серед темної ночі…

Таємна вечеря

Десь об одинадцятій вечора на квартирі директора фабрики «Оріон» Володимира Августовича Басистого зібралися друзі. Це була тяжка вечеря — без музики, веселощів, хоч на столі в кабінеті стояв дорогий марочний коньяк і вишукана закуска. Господар і гості замкнулися, і щось важке, наче чорна хмара, заповзло разом з ними в цю простору кімнату, умебльовану не тим модерним, тонконогим, легким гарнітуром, який полюбляють люди середнього достатку, а великим блискучим столом, кріслами й диваном із справжнього горіхового дерева.

— Кепські діла, звичайно, — тихо говорив чорнявий повнощокий господар дому. — Але панікувати рано. — Він обвів усіх строгим поглядом.

— Маєте рацію, Володимире Августовичу, — підхопив довготелесий постачальник Штром. — Коли люди панікують, вони роблять непоправні помилки й гинуть. А нам гинути не можна.

— Люди гинуть, коли зажираються! — нервово відповів кремезний чоловік — головний Інженер Божко. — Сто чортів вам у печінку, жаднюги! Чого іще треба?! Все уже є: і машини, і дачі, і гроші. Хіба тільки в Бородкіна нічого нема — та він же скупий, як сто тисяч скупих лицарів. — Божко обернувся до м'якого крісла, в якому вмостився невеличкий на зріст чоловічок, що досі не брав участі в розмові. Коли б не його старече зморшкувате обличчя, старанно виголена жовта голова, він скидався б на хлопчика, який заснув у кріслі, поки сперечаються дорослі. — Може, ви скажете, Бородкін, де гроші заховали, все одно без діла погниють.

— Не блазнюйте, Божко! — Чоловічок гостро блиснув очима.

— Ні, з мене досить! — не вгамовувався той. — Пора покласти край! Кінці у воду — амінь! Як казав один артист у фільмі «Свято святого Іоргена», в нашій професії найголовніше — вчасно змитися!.. Перший хід ними вже зроблено. Гра почалася. Не хочу чекати, поки скажуть мені: «Мат!»

— Громадянине Божко! Може, вам підказати адресу обехеесес? Чи ви прямо до прокурора кинетесь? — єхидно зауважив Штром.

— Глупство! Станьте на моє місце… Он Галька Вітер винюхує щось на третій дільниці біля різальних верстатів. Ця навіжена, відтоді як потрапила до держконтролю, і сама себе ладна потягти в міліцію. Вчора впіймала мене серед двору і кричить, що в Гончаренка більше заробляють, що третій дільниці дають поролон понад норму. Як вона знає? Уявляєте собі, що це означає? Тут нема чого роздумувати!

— Ви не кричіть, Божко, — тихо перебив його Бородкін.

Всі оглянулись. З сусідньої кімнати крізь зачинені двері долетів дитячий сміх, ласкавий голос жінки.

Господар квартири похмуро схилив чорну, ледь посріблену сивиною голову.

— Покласти край! — іронічно повторив Штром. — А ви знаєте, що таке «край»? Адже за рахунок чого ми план по беретах і спідницях витягаємо? Та ж сама третя дільниця. Не вистачає поролону — знову ж наша мудра економія виручає. Так само із босоніжками, і скатертинами та плащами, з іграшками. «Край» — це горить план, любого нашого Володимира Августовича з Дошки пошани — геть, з директора — геть. Його — з директора, вас — з головного інженера. Ви головний, поки товариш Басистий парадом командує…

— А вас із постачання, — в тон Штрому додав Божко.

— А дзуськи! Я не номенклатура… Почнуться комісії та перекомісії. Ага, скажуть, було три дільниці, стало дві. Чому? А чому було три, коли в плані дві? Нащо дрібнили виробничий процес? Ага, щоб продукцію третьої пускати наліво. І давай розкручуватися котушка, поки за грати нас не закрутить… Назад тільки раки лазять! Тут не край класти треба, а розумно розвиватися… Ось прибудуть нові верстати, зробимо чотири дільниці…

— Ану вас, — безнадійно махнув рукою інженер. — Жадібний ви дуже.

Господар дому вперто мовчав.

— Ще й про гроші, вкладені у діло, не слід забувати, шановний інженере. Мають пропасти? І мої, і Штрома, іОдура, і ваші, кінець кінцем, хоч напочатку тільки троє і вкладали, а ви іще без штанів ходили. Ми їх хіба на вулиці знайшли, щоб тепер розкидатися? — Бородкін підвівся з крісла і підійшов до столу. Виявилося, що чоловічок вищий, навіть дебеліший, ніж здавалося, коли він зібгався у глибокому кріслі. — Що означає зупинитися, коли у сировину, у верстати стільки вкладено, коли налагоджено всі канали? Міліція? Не такий страшний чорт, як його малюють. Я під міліцією все життя ходжу і, як бачите, живий-здоровий. І в міліції люди працюють, а не звірі. Нічого не страшно, коли з розумом вести діло… А припиняти, шановний, аж ніяк не можна. Вищу міру ми з вами вже й так заслужили, і врятувати нас, у крайньому випадку, зможуть тільки гроші. Великі гроші, майте на увазі. Такі, перед якими і залізо гнеться, і грати ламаються. — Очі старого звузилися і стали мов блискучі цятки. — Не куплені мої дачі і машини ще колись зможуть врятувати життя і мені, і декому з вас… Я не люблю лізти людям у вічі, як от ви… До речі, Володимире Августовичу, — повернувся він до директора, — хіба вашій славній дружині вже не личать звичайні сережки, що вона почала носити з брильянтовими камінцями? Показуха! За це тепер карають…

Вибух дитячого сміху за дверима примусив усіх здригнутись.

— А ви заспокойтесь, — ласкаво звернувся Бородкін до головного інженера. — Людина ви молода, тому й гарячкуєте. Бережіть свої нерви, — по-батьківському посміхнувся він, не зводячи, проте, з Божка пильного погляду. — Нам з вами тепер іншого виходу нема… Давайте краще спокійно поміркуємо, що до чого. Вживемо декотрих запобіжних заходів. Надійдуть нові преси, швиденько змонтуємо четверту дільницю. Гончаренка приголубимо… — Він на мить замовк, оглянув присутніх. — І попередити крамниці, що можливі ревізії…

— Насамперед треба врешті з'ясувати, хто нас продає, — зауважив Штром. — Чому міліція зацікавилася фабрикою?

Присутні в кімнаті важко втупилися один в одного. Напружену тишу розірвав хрипкий сміх постачальника.

— Повитріщалися! Серед нас такого немає, ми одною вірьовкою позв'язувані…

— Міліцію Володимир Августович сам запросив перевірити прохідну, — буркнув головний інженер. — На біса була ця затія!

— Ви як маленький, Божко, — знову сказав Бородкін. — Собаці треба кидати кістку. Як тільки довідалися, що фабрикою цікавляться, мусили якось відвести їм очі. Нехай спіймають кого-небудь на прохідній з дрібницею і морочаться…

— Нічого це не дало!

— Можливо, не все, що хотіли. Але, дивіться, вони почали звертатися по допомогу до шефа. Розкрили нам Кочубієвського. Отже, якесь особисте довір'я завойоване… Якщо, звичайно, це не контрхід з їхнього боку і саме Кочубієвський продав кого-небудь з нас…

— Навряд. Що він знає!

Господар квартири стиснув кулаки і заворушив губами, наче готувався виголосити гнівну промову, але так і не сказав нічого.

— Не будемо вводити себе в оману з тією затією, — не складав зброї головний інженер. — Штром після цього поїхав до Москви і переконався, що за ним є хвіст. Добре, що Марк Аврелійович зумів дати їм одкоша… Але ж пересвідчилися, що нами серйозно цікавляться… Я б ніяких пресів не брав, усі зв'язки закрив, від лівої сировини відмовився, — і справі кінець.

— Ох ти, — не стримався Штром. — Не хотів би я з вами у розвідку йти!

— Я теж не збираюся! На мить запала тиша.

— Припиніть! — наказав сперечальникам господар. — Доручимо юрисконсульту вивідати у свого приятеля, що вони там знають, і тоді вже будемо діяти.

— Нe можна, заперечив Бородкін. — За повідомлення Ланенкові — спасибі, треба знайти якийсь привід, щоб винагородити, — премію абощо… Але довірятися йому не слід…

— І справді, нащо нам зайва людина, — скривився Штром. — Самі спробуємо зайнятися опером, який працює над нами.

— А як же довідатися, хто це? — безнадійно розвів руками опасистий широколиций начальник цеху Одур, у якого ліва травмована повіка наполовину закривала око, через що він завжди дивився на співрозмовника знизу, наче щось підглядав.

Штром засміявся.

— Ви думаєте: Марк Аврелійович так собі чоловік. Від бублика дірка! Погано ви мене знаєте! З цими словами постачальник поліз до кишені піджака й витяг великий бумажник. — Можете милуватися!

Він кинув на стіл збільшену фотокартку, на якій було знято двох молодих людей у вестибюлі готелю «Москва».

Всі, крім Басистого, якому Штром уже показував фото, нахилилися над столом.

— Ось цей, ліворуч.

Божко раптом забрав фотографію зі столу й уважно вглядівся в неї.

— Щеня!

Всі здивовано поглянули на головного інженера.

Божко замовк і щось міркував. Усі насторожено чекали.

— Знаю його. Хлопчисько! — врешті кинув інженер.

— То, може, купимо? — запропонував Бородкін.

— Хтозна, — похмуро відповів Божко. — Гарячий дуже. Наелектризований. З ним треба тонко, на комплекси давити…

— На що? — перепитав начальник цеху.

— На комплекси, мудрий Григорію Михайловичу, це значить — на почуття… Ясно?

— Ну от, — полегшено зітхнув Басистий. — Коли ви його знаєте, значить, вам і карти в руки. Доберіться, як ви кажете, до його комплексів, до чого хочете і порозумійтеся. Грошей не пошкодуємо.

— А як ви його знаєте? — підозріло допитувався Одур.

— Як? В обехеес з ним працюю, дорогий Григорію Михайловичу, — зло посміхнувся Божко, ображений тоном начальника цеху.

— Недоречний жарт, — буркнув Штром.

— Випадково познайомився. В одній компанії гуляв.

— Ну, любий, та ви ж золота голова, — прояснів постачальник. — Це не хто-небудь, а сам Марк Штром визнає!

Директор фабрики теж задоволено поглянув на головного інженера.

— Ерго^[1], опер за вами. Уточніть, що він любить, чим живе-дихає, чого йому не вистачає, на чому купити можна. Зачепити його гачком під ребро, і нехай висить!.. Ми з цього щеняти, — Басистий підняв угору кулак і так стиснув, наче тримав у ньому оперативного уповноваженого з відділу боротьби з розкраданням, — котлету зробимо…

Всі задоволено потяглися до чарок. Навіть чорні бронзові голови негра і негритянки, що стояли на довгій книжковій шафі, здавалося, повеселішали.

— Ну, друже, повернувся до Божка господар дому. Сьогодні за вас вип'ємо. Є в мене унікальний коньяк. На спецзамовлення. П'ю в урочистих випадках. — Він відчинив шафу, повернув полицю і витяг із схованки пляшку з блискучою етикеткою.

— А Бородкін вип'є? — засміявся Божко. — За успіх!

— Ви ж знаєте, шановний, що я нічого, крім боржому, не п'ю.

— Їй-богу, — сплеснув руками головний інженер. — Хоч би що казали, а таки не втямлю: на біса вам гроші?..

Годі! Вип'ємо за успіх! — підняв свою чарку Штром.

* * *

З якогось часу лейтенант Гармаш почав відчувати незриму, але пильну увагу до своєї особи і справи, якою займався.

Дзвонили по телефону. Різні голоси в різний час подавали короткі поради:

«Облиш де діло, хлопче!» — лагідно, улесливо. «Слухай, друже, на біса тобі морока? Ноги зламаєш. За тобою теж гріхи є», — терпляче, немов умовляли неслухняну дитину.

Згодом почали загрожувати: «Ти, щеня, не сунь носа, куди не слід, одріжемо!», «Тримайся на вулиці середини, цеглина на твою голову готова!»

Вовченко, коли Юрій доповів йому про це, посміхнувся:

— «Атмосферний тиск»! Звикайте. На відміну од карних злочинців, махінатори ніколи не нападають. Вони намагаються залякати, іноді за допомогою всіляких зв'язків, знайомств, колишньої дружби пробують заручитись підтримкою впливової особи. Це вже не телефонне хуліганство, а складніша річ. Але не будемо звертати на них уваги. Як ви вважаєте?

— Звичайно! — запально відповів Юрій.

— От і гаразд, — доброзичливо поглянув на нього підполковник. — Працюйте. Старе не хоче добровільно вмирати, йому треба в цьому допомогти.

У лісі

Інна прийшла з інституту, тільки-но пообідала, як у передпокої пролунав дзвінок…

Перед дверима стояв Андрій.

Була вельми здивована. Бачила його після Криму тільки один раз, адреси своєї не давала, в гості не кликала.

Чоловік широко посміхнувся:

— Непроханий гість, Інно…

— Гість — завжди гість, — стримано відповіла дівчина, все ще не здогадуючись про причину раптового візиту. — Заходьте, прошу.

Андрій стягнув з голови берет і пройшов у вітальню. Моложава підфарбована жінка, яка, сидячи у м'якому фотелі, читала книгу, відірвалася від неї і поглянула на гостя.

— Це Андрій — мій кримський знайомий, мамо.

Гість вклонився жінці, яка ласкаво усміхнулася.

У вітальню прочинилися двері, з кабінету, заставленого книжковими шафами, показався літній чоловік. Він підозріло оглядів незнайомця поверх окулярів, щось пробурчав на його уклін і знову сховався за дверима.

— Тато, як завжди, в полоні астрофізичних марень. Вас він, можливо, прийняв за марсіанина, — з легкою іронією промовила Інна. — Сідайте, Андрію.

— Я з машиною, — відповів інженер. — Хотів запросити вас на свіже повітря. Гріх сидіти зараз у хаті…

Він усміхнувся доброзичливо й щиро, був украй гречний, і в його ласкавій покірності Інні відчулася стримана повага до неї і якась приваблива чоловіча сила. Вона раптом відчула, яке важке повітря в кімнаті, незважаючи на відчинені навстіж вікна.

— Я прогуляюся, мамо? — скоріше повідомила, ніж спитала.

— Тільки не дуже допізна. — Мати доброзичливо огляділа вишукано вбраного нового знайомого доньки і прикинула в думці, скільки йому років. Зробивши висновок, що йому не більше тридцяти двох — тридцяти трьох, і співставивши цю цифру з двадцятирічним віком Інни, задоволено всміхнулася.

Інна вийшла з Андрієм на вулицю.

— А де ж Алла? — спитала з удаваним здивуванням.

— Алла? — Чоловік винувато розвів руками. — Сьогодні мені хочеться відпочити на лоні природи. Знаєте, рідко щастить вирватися з фабрики, з гуркоту, метушні. Хочеться побути серед тиші, спокою, подалі від суєти. Так би мовити, відчути подих вічності… З Аллою це протипоказано. Своєю галасливістю вона розжене всіх мавок. Мені зараз бракує вашого товариства. Ви — незвичайна, мрійна і загадкова, як сама природа…

— О-о-о! — задоволено протягла Інна. — Я й не чекала від вас такого комплімента. — І, не даючи Андрієві виправдатися, відразу насупила брівки: — І ображаєте мою подругу…

Проте вона дозволила узяти себе під руку і повести до бежевої «Волги», що стояла навпроти під'їзду…

Незабаром опинилися в лісі за Конча-Заспою^[2]. Знайшли чарівну місцину: з одного боку сосна і змішаний ліс, з другого — широка долина, що вела до старого рукава Дніпра.

Тільки-но машина зупинилася, Інна вискочила з неї і пішла між віковими соснами. Стовбури могутніх дерев відсвічували міддю, золоті промені пролягали між ними, немов хтось постелив килимові доріжки. Стара глиця, що вкривала землю, була теж як килим, м'яка й пружна. Паморочливо пахло нагрітою сосною.

Інна ступила кілька кроків і, розкинувши руки, глибоко вдихнула чисте густе повітря. У синьому-синьому небі похитувалися зелені шапки сосон. Від змішаного лісу долітало шамотіння листя. Сонце світило в обличчя, і на примружених віях дівчини зависли веселки.

— Як гарно! — прошепотіла вона.

Інна повернулася до «Волги», біля якої господар стелив величезний брезент, і, підставляючи тихому вітерцеві щоки, спитала:

— Андрію, а тиша має запах?

— Має, — впевнено відповів той. — Все, Інночко, має свій запах… Хіба ось тільки гроші не пахнуть, — хрипко розсміявся він. — Але це особлива речовина. Єдина в своєму роді. Субстрат життя. В органіці — нуклеїнові кислоти, в неорганіці й людському житті — дорогоцінний метал або їхній близький родич, паперові замінники… — Він замислився, навіть перестав стелити. — А втім, хто зна… Гроші, мабуть, теж пахнуть. Для когось — щастям, для інших — тривогою й кров'ю…

Андрій розрівняв брезент, витяг з машини два барвисті імпортні надувні матрацики, недбало кинув на один з них японський транзистор, пачку сигарет «Честерфілд».

Інна не могла не віддати йому належне. Ще в Криму її приваблювало оце байдуже ставлення до красивих речей, з якими Андрій поводився, як з дріб'язком, в той час як багато хто обожнював їх. У нього це виходило дуже елегантно, як у людини, для якої ніщо не має цінності, крім його власних, часом несподіваних і примхливих бажань.

— Тиша… — згадав Андрій слова дівчини. — Тиша має ще й звуки. Давайте послухаємо її. — Він заплющив очі, потім розкрив їх, глянув на широку улоговину, перетяту вдалині вузенькою синьою стрічкою води.

— Який простір! — розвів він руки й глибоко вдихнув запашне повітря. — Яка воля!.. Іди собі і йди, звертай куди хочеш… Воля!..

Та враз широка лугова просторінь, навіяла на нього сум. Щось гнітило, тиснуло на серце, як перед грозою. На роботі, у метушні великого міста, іноді за чаркою вина інженер проганяв це почуття. Але останнім часом і вино не допомагало; він уже не мав справжньої радості ні від вродливих жінок, ні від гарних костюмів, ні від тих дорогих дрібничок, які прикрашають побут…

Андрій ліг горілиць на брезент. Здавалося, забув за дівчину, і вона сама, без запрошення, примостилася на другому матрацику, милуючись метеликом, що літав перед її очима.

У чистому небі докірливо похитували розпатланими головами вікові сосни. Інженерові пригадалися оргії, коли в п'яному розгулі він із своїми друзями поводились, як московські купчики, і розкидалися грошима, наче половою; відчув, що йому тоскно зараз від самої згадки про це, і не тільки від того, що це було, а більше від думки, що він звик до такого життя і навряд чи зможе колись від нього одмовитись.

— Скажіть, люба, в чому смисл життя? — не повертаючи голови, спитав він. — З погляду такої ідеальної дівчини, як ви…

Інна розсміялась:

— Що з вами сьогодні?

— Ви ще мало мене знаєте, дитинко. Може, я складніший, ніж здаюся вам, і кращий… А смислу життя, — додав інженер по паузі, — немає. Народившись, ми починаємо шукати його і не знаходимо до самої смерті. І обдурюємо цим страх смерті, кінця, який завжди живе в нас. Метушимося, снуємо, як мурашки, чогось добиваємося, хвилюємось, вигадуємо ідеї, аби тільки забути, що нас усе-таки чекає кінець.

— Ну що це з вами й справді? — затурбувалася дівчина. Досі вона знала Андрія хвацьким, жартівливим, зовсім не таким, і ці песимістичні роздумування викликали до нього жаль. Підкоряючись раптовому почуттю, підсіла ближче й легенько торкнулася його голови.

Андрій рвучко схопив її руку, поцілував у долоню.

Інна відсунулась. Та інженер уже, здавалося, знову забув про неї. Так само поглядаючи у небо, промовив:

— Усе, Інночко, суєта суєт. А життя кожного з нас лише жаринка в чорному проваллі космосу. Хочеться його прожити по-своєму… як заманеться… а не виходить… Їй-богу, печерна людина була щасливіша: як хотіла, так і жила…

— Дивний ви сьогодні, — всміхнулася Інна, подумавши, що чоловік просто жартує з нею або прикидається новітнім Печоріним.

— Скажіть, якби вам наново народитися, жили б так само?

— Звичайно, так само, — ласкаво відповіла дівчина. — Я, здається, ще не наробила великих помилок…

— А я, можливо, інакше, — зітхнувши, зізнався Андрій. — Хоч, втім, не можу ручатися. Спосіб життя не людина собі визначає, а обставини…

— Неправильно, — гаряче заперечила дівчина. — Людина що завгодно може перебороти.

Обоє на якийсь час замовкли.

Інна підклала під голову руки і задивилася в небо. Картала себе за те, що її вабить цей Андрій; водночас подобаються двоє — жах! Звичайно, кожний по-своєму. Юрій, здається, більше. Своєю внутрішньою твердістю, якоюсь несамовитістю у переконаннях і водночас стриманістю, мало не дівочою соромливістю. А от Андрій захоплює чоловічою силою, яка відчувалась у кожному жесті, силою, властивою людині, що змогла завоювати собі місце в житті, якоюсь безшабашною широтою вчинків, що здавалась Інні ознакою багатої натури.

— Можливо, ви маєте рацію, люба, — повернувся до розмови Андрій. — Людина все може перебороти і витерпіти. Замкніть коня за грати, посадіть вільного орла в клітку, — і вони подохнуть… А людина виживає… Ех! — раптом підхопився він. — Годі філософствувати. А то казна-що в голову лізе! Краще вип'ємо.

— Я не люблю, ви знаєте.

— Тільки одну чарочку, задля товариства. Найкращий вірменський коньяк і вишня в шоколаді. Люкс!

Він витяг з машини невеличку валізку, в якій лежали загорнуті в целофан закуска й випивка.

Сонце хилилося до обрію, прострілюючи ліс косими променями, від чого все навколо грало червоними відблисками, немов спалахувало вогнем.

— Тільки одну чарочку, — налив їй Андрій. — За нашу дружбу.

Дівчина нарешті погодилася, випила чарку й відчула, як веселе тепло побігло по жилах. Схопилася з місця і кинулася вниз у долину.

Божко спокійно випив кілька чарок і, наливши ще одну, поніс Інні.

По високих травах пробігали золоті, червоні й зелені хвилі.

— Ні, ні, я ж сказала!

Андрій випив сам і закинув у траву порожню чарку. Очі його блищали. Спробував обійняти дівчину, але вона випручалася, втекла.

Він довго ганявся за нею і, упіймавши, силоміць поцілував. В очах його палали колючі вогники. Інна образилась, і її пройняв страх.

— Я хочу додому.

Божкові наче повністю вдалося позбутися свинцевої нудьги, яка щойно душила його. Він знову став енергійним, діяльним, маючи на думці справу, про яку дівчина й не здогадувалася.

— Ти, певно, закохана в того хлопця, з яким познайомилася в Ялті, в Юрка, — безцеремонно перейшов на «ти».

— Я ще ні в кого не закохана, — різко відповіла Інна.

— Але зустрічаєшся. Вас бачили.

— Я не збираюсь ні перед ким звітувати.

— Звичайно, — розсміявся Андрій. — Але Юрко хороший хлопець, і твій вибір я схвалюю. Я ж із ним трохи раніше від тебе познайомився… Він, здається, влаштувався в міліції?

Інна мовчала. Не хотілося про це говорити. Але Андрій був настирливий.

— Добре йому там?

Інна знизала плечима.

— Шкода хлопця. Здібний хімік — і міліція! Що йому там робити — кишенькових злодіїв ловити?

— У них, казав, і науковці потрібні.

Інна попрямувала до машини.

— Але він не наукою там займається, — в'язнув Андрій, легенько беручи дівчину під руку. — Знаєш, він мені не байдужий. Адже це мій хрещеник — я його в поїзді від смерті врятував… Треба йому допомогти. Ти, певне, теж не дуже радієш, що він міліціонер?

Дівчина криво посміхнулася.

— Не журись. Вирвемо його звідси. До себе на фабрику візьму. Але от ніяк не зустріну…

— Побачу — передам.

— Давай організуємо зустріч. Ти прийдеш із ним… Тільки не попереджай. Знаєш його характер! Образиться, що влаштовують… Зустрінемось завтра о восьмій біля «Рів'єри». Згода?

— Згода, — неголосно відповіла. — А тепер везіть мене додому. Скоро стемніє, мама хвилюватиметься.

Андрій став згортати брезент.

Те, що Божко, якому — Інна це відчувала — вона подобається, схвально поставився до її дружби з Юрієм, несподівано образило дівчину.

Так легко відступився від неї, не спробував навіть позмагатися? А це хоч і сердило, водночас і підносило інженера в її очах — благородство між чоловіками, на її думку, не часто буває. І, на свій подив, Інна раптом відчула, що їй стало байдуже до справ Юрія, бо її все дужче починає приваблювати цей сильний і владний над своїми пристрастями чоловік.

З цим почуттям вона сіла в машину, яку Андрій вивів на асфальтовий шлях і швидко погнав у місто…

Несподіваний порятунок

Останнім часом Вікторові Федоровичу Дроздову жилося тяжко. Забравши в нього справу по фабриці, Вовченко дав, на думку майора, явно безнадійне завдання — розібратися з матеріалами комісії народного контролю по жиркомбінату. Бухгалтерська ревізія, яку повторно призначив Дроздов, не виявила розходжень між кількістю продукції, виготовленої на комбінаті та завезеної у торги. Не було нестачі чи лишків і на складі. Але робітники повідомляли, що частина продукції потрапляє до крамниць, минаючи склад. Підозра впала на експедиторський цех. Дроздов зробив кілька несподіваних перевірок — і жодних наслідків. А з календаря катастрофічно швидко злітали листки. Наближався день, коли майор повинен буде, як любив висловлюватися Вовченко, «стати на килим» і звітувати…

Та це було півбіди. Справжнє лихо впало на голову Дроздова зовсім несподівано.

Після того, як стало ясно, що хтось таки попередив ділків з фабрики, Дроздов марно намагався заспокоїтися. Ланенко? Його колишній товариш, який стільки років боровся із злочинцями, непримиренний Ланенко? Ні, ця людина не може зрадити! Та, власне, що він йому особливого сказав?!

Але пам'ять поступово відновила з усіма подробицями розмову в ресторані. Вона зафіксувала й миттєве збентеження Ланенка при згадці про «Оріон», на яке тоді Дроздов не звернув уваги, і віру, яка звучала в голосі юрисконсульта, коли той запевняв, що молодий оперативник провалиться…

І чим більше міркував над цим майор — згадував улесливий вираз обличчя Ланенка і те, що колишній товариш не сказав, де влаштувався працювати, навіть під час другої зустрічі, — тим глибше усвідомлював, що саме він, Дроздов, мимоволі виказав службову таємницю.

Шукав собі виправдання, відчувши, що не зможе жити без роботи, пропаде, коли його виженуть з міліції. І хоч знову й знову чіплявся за надію, що на фабриці дізналися про оперативний задум не від нього, а з інших джерел, — бо Ланенко не продасть, що зрештою ніхто до цього не докопається: і він, і Ланенко вміють мовчати, знають, як поводитись, коли вину не доведено, — все одно душевну рівновагу він утратив, здавалося, навіки.

Спав погано. Уві сні разом з убивцями й злодіями довбав кайлом на Далекій Півночі мерзлу землю, працював у задушливих копальнях, і всі ті людці, яких він досі зневажав і судив своєю совістю, тепер зневажали й судили його, обступали з усіх боків, шипіли, насміхалися, лякали. Але найстрашніший був сон, у якому Вовченко свердлив його гострим поглядом, провіщаючи загибель з тією неминучістю і невідворотністю, яка властива тільки снам.

Працювати не міг. Бесідуючи з експедиторами і комірниками жиркомбінату, яких підозрював, мимоволі уявляв себе на їхньому місці, нервував, слухаючи, як колеги розмовляють про злочинців, відвертався, коли коридором повз нього проходили конвоїри.

З хворобливою цікавістю стежив, як ідуть справи в Юрія. Але спитати боявся. Адже, коли лейтенант навіть і не відразу виявить, якими шляхами крадіям дещо стало відомо, все одно рано чи пізно до них доберуться, і тоді все розкриється.

Кілька разів Дроздов поривався написати рапорт і зайти з ним до підполковпика. Розум підказував, що це єдиний правильний крок, який хоч і матиме неприємні наслідки, але не такі, які стануться, коли про все довідаються без нього.

Та волі на такий крок не вистачало, і він поклався на те, що час і події самі все зроблять.

У відділі помітили, що Дроздов змарнів. Товариші розпитували про здоров'я, радили звернутися до лікарів. У відповідь майор лише махав рукою, мовляв, дурниці, і ще дужче замикався в собі. Декотрі вважали, що він надто переживає критику.

Це докотилося до підполковника. Той навмисне зайшов до кімнати оперативників, коли там, крім Дроздова, сиділи Погосов і Юрій, тепло погомонів з майором, даючи відчути, що у відділі його цінять як досвідченого працівника.

Якби така розмова відбулась у кабінеті, віч-на-віч, хтозна, чи не виклав би майор усе, що було на душі. Але зараз Дроздову, як на сміх, подумалося, що оперативники, та й він сам отак завжди теплим словом привертають до себе запідозреного й домагаються зізнання. Його охопило непереборне почуття, мовби підполковник уже все знає і навмисне завів дружню розмову, чекаючи його щирої сповіді саме в присутності свідків — офіцерів відділу.

Ні, так, по-дурному, він не хотів упійматися! Коротко відповідав підполковникові, чемно вислуховував його поради, як відшукати кінці у справі жиркомбінату, і вільно зітхнув тільки тоді, коли за Вовченком зачинилися двері.

Накладні жиркомбінатівського складу, які він знову став розглядати після того, як пішов Вовченко, здалися йому зовсім незрозумілими. Цифри рябіли в очах, і оперативний уповноважений, хоч як намагався, ніяк не міг на них зосередитись.

Раптом Дроздов злякався. А що, коли це був слушний момент і він його прогавив? А що, коли Вовченко й справді прихильний до нього? Майор згадав, з яким непідробним співчуттям розпитував начальник відділу про його здоров'я, як радив звернутися до доцента, в якого сам лікується. Завтра Вовченко офіційно заявить, хто допоміг злочинцям замітати сліди, а сьогодні він іще може зважити на те, що Дроздов прохопився словом ненароком, зглянеться і погасить цю справу у відділі.

Ще якийсь час майор терзався сумнівами і врешті наважився…

Загородка, за якою сиділа секретарка відділу — літня, трохи дивакувата Ганна Іванівна, була відчинена. Секретарка реєструвала документи, що надійшли до відділу.

Дроздов, привітавшись, кивнув на двері кабінету Вовченка.

— Сам?

— Нема, Вікторе Федоровичу, — похитала головою жінка. — П'ять хвилин як вийшов.

Дроздов зітхнув і опустився на стілець. Здається, він таки прогавив свій єдиний щасливий шанс.

— Далеко?

— У прокуратуру.

— Ех, Ганно Іванівно!.. Як не щастить людині, то не щастить до кінця.

— Кому ж це не щастить, Вікторе Федоровичу? Може, вам? — пильно глянула на нього секретарка. — Що підполковника не застали? То він незабаром повернеться.

Погляд жінки чомусь злякав Дроздова. «Знає!.. І вона, мабуть, знає!.. Може, уже й наказ надрукувала! Та ні, яка дурниця!.. Казна-що! Він скоро тут і стільців боятиметься!»

— Мені до нього отак потрібно! — провів ребром долоні по горлу.

— Подзвоніть. Підполковник залишив про всяк випадок телефон… Така приємна, везуча людина, як ви, — і не щастить, — казала далі секретарка. Ці компліменти вона говорила працівникам відділу незалежно від віку й статі, бо й справді завдяки своєму лагідному характеру вважала всіх людей, крім злочинців, за приємних та везучих. Любила, щоб і їй говорили що-небудь приємне. Але Дроздову зараз було не до милих розмов. «Старе луб'я, — злісно подумав, — а сюсюкає, як інститутка». А вголос сказав:

— Та ні. Це не для телефону…

— Вікторе Федоровичу, — звернулася до нього секретарка, — ви будете чекати? Я на хвилинку в буфет… Як подзвонять, візьміть трубку. Будь ласка!..

— Гаразд, — буркнув Дроздов.

Ним заволоділо почуття, що порятунок тепер тільки у відвертій розмові з Вовченком. Усе вирішують хвилини.

Боявся відійти від кабінету, щоб не прогавити підполковника.

За загородкою тихо. На шибці дзижчала самотня чорно-зелена муха, яка хтозна-як потрапила в казенні стіни міліції, де нічого не було їстівного. І він відчував себе такою ж мухою, що летить на світло, але ніяк не може до нього прорватися.

Тим часом його увагу привернули папери, які Ганна Іванівна покинула на столі.

Зверху лежав лист із Ялтинського управління міліції — відповідь на запит Вовченка. У ньому повідомлялося, що громадянин Божко А. С. проживав на південному узбережжі Криму з початку й до кінця липня на приватній дачі професора Арнольдова разом з піаністом Є. М. Жором…

Дроздов уже хотів відсунути лист, коли згадав, що Божко — це головний інженер фабрики «Оріон».

Раптом його немов обпекло. «У різний час до товариства гр. Божка Л. С, крім гр. Жора Є. М., входили: місцевий перукар Г. В. Черкаська, співачка Київської філармонії А. П. Сухаренко, студент-випускник Київського інституту легкої промисловості Ю. С. Гармаш і креслярка Київського архітектурного інституту І. Ф. Паволоцька…»

Ю. С. Гармаш. Юрій Сергійович Гармаш! Горло здушив спазм… Майор кинув лист на стіл, потім схопив його й жадібно вчитався, все ще не вірячи своїм очам.

Знову поклав лист, насторожено оглянувся. Майнула думка: «Від такої радості буває інфаркт».

Не знаючи, що робити, підхопився, кинувся до вікна, рвучко відчинив його і випустив муху на волю.

Потім повернувся до столу, не зводячи погляду з листа, який, здавалося, не просто лежав поверх інших паперів, а волав про його, Дроздова, невинність. Простяг руку, легенько поправив аркуш пальцем.

Тепер уже майора ніщо не тримало біля дверей начальства. Забувши, що обіцяв секретарці почекати її, вибіг з прийомної і радісно попрямував коридором.

«Не винний, не винний, не винний!» — кричали йому стіни, коридорна доріжка, двері кімнат, які він минав.

«Так ось який ви, громадянине Гармаш?! Палкий борець за справедливість?!» — обурювалась і раділа його душа.

Сповнений бентежних почуттів, уявляючи собі, який вигляд матиме Вовченко, що так пошився у дурні зі своїм «молодим кадром», майор вскочив у кімнату оперативників і, гостро зиркнувши на Юрія, сів за свій стіл.

До старшого оперативного уповноваженого поверталося життя, поверталися барви речей, пахучість повітря. Коли б зараз здибався із Ганною Іванівною, що напророчила йому таку удачу, він розцілував би цю засохлу, зморщену грушу, як свою першу любов!..

Гра стає відкритою

Юрій умовився зустрітися з Інною ввечері в Піонерському парку. Він уже двічі зірвав побачення і не міг пояснити цього, лише пробурмотів щось про термінову роботу. Інна була терпляча, здавалося, розуміла, що хлопець і справді не міг прийти, і подзвонила втрете.

— Але якщо й цього разу не прийдете… — мило пригрозила вона.

— Такого вже не станеться, — заприсягнувся лейтенант. — Запевняю…

— Ви й тоді обіцяли…

Хлопець замовк.

— У спорті дозволено три спроби, — пожартувала дівчина. — Розумієте, Юрію. Це у нас третя… спроба зустрітися… І остання…

— Я буду, — твердо повторив Гармаш.

— Я так скучила за вами, — ніжно прошепотіла Інна.

Юрій мало не поцілував трубку, в якій прошепотів любий голос. Оглянувся на товаришів, що сиділи за своїми столами, побачив зосереджене обличчя Дроздова, який щось писав, глянув на капітана Погосова, що ніби меланхолійно, а насправді дуже уважно перегортав сторінки якоїсь справи, і йому стало ніяково за свою хлоп'ячу ніжність у цій атмосфері діловитості, в службовому кабінеті, де вершилися долі людей і, здавалося, само повітря було сповнене відповідальності й строгості.

— До вечора, — тихо промовив у трубку і ще раз оглянувся, намагаючись вгадати, чи не зрозуміли товариші, що це не службова розмова.

Дроздов, як і раніше, скрипів пером. Гера Погосов підвів голову й задумливо втупився у стіну, потім знову нахилився над папкою й перегорнув сторінку.

Юрій заспокоївся і глянув на свого годинника. Пів на п'яту. Молодець Інна, що подзвонила наприкінці робочого дня. Зранку важко було б сказати, як складуться обставини. Правда, і в останню хвилину Вовченко може викликати й дати невідкладне доручення. Така вже неспокійна робота. Хоч, з іншого боку, він і не мусить відсиджувати в кабінеті цілий день, а може будь-якої хвилини податися, пославшись на справи. Ніхто не спинить його, ніхто, навіть Вовченко, не розпитуватиме, чому й куди він іде. Адже він полює на хижого звіра-злодія, і йому надано право самому вирішувати, як краще його спіймати. Проте Юрій і думати не смів, щоб хоча хвилину робочого дня використати в особистих потребах.

Коли велика стрілка годинника підсунулася до п'яти, лейтенант згорнув папери й поклав їх у сейф.

Гера Погосов підпер рукою щоку і, здавалося, замріявся. Та ось раптом звернувся до сусіди: — Юрію Сергійовичу, ви на вечір нікого не викликали?

— Ні.

— Хотів вас попросити допомогти мені в одній справі.

Юрій завмер.

— Якщо, звісно, маєте час і бажання…

— Я зайнятий сьогодні, Георгію Ованесовичу, — ніяковіючи, відповів лейтенант.

— А говорили, що нікого не викликали… У вас якесь оперативне завдання?

— Нi, особисті справи, Георгію Ованесовичу. Пробачте…

Юрій помітив лукаву усмішку Погосова і несподівано похмурий погляд Дроздова.

«Чого це майор так зло на мене дивиться? Як на ворога. Що я йому такого зробив?» — збентежено подумав Гармаш, але в ту ж мить Погосов знову відвернув його увагу.

— Це, звичайно, цікавіше, ніж розмова з нашими клієнтами… Хоч буває і так, ідеш на побачення, а дорогою зустрічаєш «клієнта», який тебе цікавить, і тоді пропадай любов, міняєш маршрут… Отже, побажаємо Юрію Сергійовичу, щоб сьогодні йому ніякий «клієнт» не перейшов дороги, — весело закінчив Погосов, звертаючись до майора. Дроздов відвів погляд.

Юрій зрозумів, що зміст розмови по телефону, хоч він сказав у трубку лише кілька слів, — не секрет для його колег. Певно, виказала інтонація голосу… Адже всі тут психологи! Він зашарівся і вискочив з кабінету.

Погосов провів його своєю доброзичливою, білозубою усмішкою.

…Інна запізнилася, підійшла якось несподівано, звідки і не чекав її. Наче сплелася із вечорової сутіні, жовтих бризок від туманних ліхтарів і застигла біля нього, викарбувана на тлі темного неба, що нависло над Дніпром.

— Добривечір, Юрку.

— Я думав, що цього разу вже вам щось стане на заваді, — признався він, не зводячи погляду із стрункої постаті дівчини. Придивлявся, ніби вперше побачив її. Кожної нової зустрічі ніби наново відкривав її, і щоразу вона здавалась йому все складнішою, цікавішою. Можливо, в своєму юнацькому захопленні сам надавав їй таких рис, яких шукав у неї, створював її образ і врешті починав вірити, що саме такою вона і є.

Інна мовчки взяла його під руку і повела ближче до ледь помітних у присмерку ажурних грат, що оперізували дніпрову кручу.

Її маленька рука, здавалося, пропалювала наскрізь піджак і сорочку, і він відчував, якою дорогою, рідною стає йому ця ніжна дівчина…

Мовчки спустилися кам'яною доріжкою вниз до освітленої балюстради, де, незважаючи на прохолодний вересневий вечір, юрмився натовп.

— Я люблю тут прогулюватись, — сказала Інна. — Коли йду в сутіні над парковою кручею і краєм ока бачу внизу чорну стрічку Дніпра, мені здається, що я птах і лечу над світом.

— Ви поетична натура, Інно.

Юрій розумів її. І справді, отак ввечері можна відчути себе птахом. Струнка, легенька дівчина наче не йде поруч, а пливе біля нього в повітрі, a з нею і він сам стає дужий, вільний, легкокрилий.

— Мати завжди дорікає мені, що я мрійниця і вигадниця, засміялася дівчина. — Колись, як ми з нею відпочивали на Херсонщині, я любила лежати в степу і стежити за шуліками. Дивилася, як вільно шугають вони у повітрі. Наче разом з ними сама кружляла над безкраїм степом.

— Я не люблю шулік. Стільки хижого в них!

Дівчина засміялася.

— У цьому ж і краса їхня — в силі, в стрімкому польоті.

— Я не люблю шулік, — повторив Гармаш. — Я голуб'ятником був. Ви знаєте, що таке голуб? Оце справжня краса!

— О! Кого я бачу! — почувся вигук, і хоч Юрій подумав, що це стосується не його, обернувся. Гукали саме їх. До них наближалися Андрій, Алла, з ними — ще якась пара.

— Скільки зим, скільки літ! — жваво говорив тим часом Андрій, простягаючи обидві руки Інні та Юрію. — Яка зустріч! Хіба я не казав, що світ тісний, а Київ — велике село… Знайомтесь, мої друзі — Кость, Зіна.

Гармаш розгублено привітайся. Йому стільки треба було сказати сьогодні Інні, так хотілося побути удвох!..

Але дівчина, здавалося, зраділа цій зустрічі. Вона защебетала до Алли, потім схопила Юрія під руку, ніжно притиснулася до нього.

— Тепер буде нам веселіше й тепліше.

— Змерзли в товаристві такого юнака? — звів брови Кость і весело заблищав проти ліхтаря золотим зубом.

— Ми щойно літали над Дніпром, а вітер холодний, — цілком серйозно сказала Інна.

— То треба погрітися! — відразу запропонував Андрій і з властивою йому енергійністю повернув усе товариство на алею. — До ресторану!

Інна, хоч і не пила, цього разу не заперечувала. Вона тільки сказала:

— Давайте вниз, на «Поплавок». Там вітру такого нема.

Юрій, хоч його і не дуже втішала перспектива просидіти вільний нечір у цій галасливій компанії, нічого не сказав. Втім, поруч з ним буде Інна, а до інших йому байдуже. Він задоволено згадав, що сьогодні одержав зарплату, і гроші, яким він ніколи не надавав значення і про які забував від тої хвилини, коли клав їх у кишеню, зараз при ньому, і він зможе триматися вільно у товаристві завжди щедрого Андрія. Щоправда, не має права витрачати зарплату на гульню, бо мати економить, але він обмежить себе в цигарках і цим відшкодує хоч частину сьогоднішніх витрат.

…Стіл замовив Андрій. Він довго і причіпливо, як дбайливий господар, вивчав меню, радився з дівчатами, якимось образливо зверхнім тоном (так принаймні здалося Юрію) зробив замовлення офіціантці.

Гармаш з цікавістю розглядав Андрія та його приятеля. Обоє були одягнені у нові добротні костюми. У барвистій краватці Костя пронизливо блищала голівка золотої шпильки. За професійною звичкою, яка потроху вироблялася в нього, Юрій намагався розгадати, хто цей кругловидий, вухатий чоловік, скільки йому років, хто така Зіна? Раптом подумав, що дуже мало знає і про Андрія, крім того, що той інженер і працює десь на відповідальній посаді, як про це він сам натякнув, коли їхали до Криму. Так нічого й не вгадавши, Юрій перестав думати про товариство. Інна знову заволоділа всіма його думками і почуттями. Дівчина сиділа поруч, розрум'янена, весела, і він трепетно відчував кожний дотик її теплих пальців.

Грала музика. Лейтенант випив чарку, другу. Від коньяку, музики, від усієї цієї безжурної навколишньої атмосфери стало легко на душі, зникли думки, які обтяжували мозок на роботі. З кожною хвилиною все гостріше відчував, яке це велике щастя бачити біля себе цю незвичайну дівчину, чути її мелодійний голос, переймати з її рук життєдайне тепло…

Протягом усієї вечері Інна старалася догодити йому. Забула про себе і дбала тільки, щоб добре було її Юркові. Намазувала йому масло на хліб, не слухаючи протестів, підкладала в тарілку найсмачніші шматочки, потім почистила апельсин і, примушуючи юнака червоніти, сама годувала його тими оранжевими дольками, які жартівливо назвала часточками свого серця.

Товариство, здавалося, було зайняте собою і не звертало уваги на ніжне залицяння молодих людей. Кость жартував із Ніною, Андрій пошепки розповідав Аллі анекдоти, від яких та розкотисто сміялася. Щоправда, одного разу Юрій помітив, як золотий зуб Костя перестав блищати, і враз відчув на собі допитливий і холодний погляд. Однак це тривало мить, Інна знову заполонила його увагу. А ось тих сердитих поглядів, які вона час від часу кидала на Андрія, того, як схвильовано прислухалася до його жартів, до сміху Алли, він не помітив…

Щось кажучи, Інна нахилилась до Юрія так близько, що хлопець відчув її подих, солодкий і п'янкий. Йому стало нестерпно жарко. Борючись з дивним, незнайомим йому відчуттям, він підвівся, вийшов із залу на палубу.

За кормою ресторану-пароплава бігли золоті просвічені хвилі. Далі зливалися в темряві й губилися вода і земля. Юрій на повні груди дихав свіжим холоднуватим повітрям. Обернувшись, крізь скло побачив серед заллятого світлом залу прекрасний профіль Інни, найкращої, неймовірно дорогої йому людини.

Потім з-за столика підвівся Андрій. Гармаш не звернув уваги, а помітив його, тільки коли той підійшов до поруччя і став поряд.

— Повітря чудове, — розпростав руки Андрій. — Простір, воля… Воля! Найдорожче для людини…

Юрій щось пробурмотів у відповідь. І ввіпреться чоловік, коли не до нього! Раптом Андрій спитав:

— Як живеш, друже?.. В міліцію влаштувався? Не важко тобі там?

Лейтенант здивувався: як він знає?

— Та так… Нічого. Працюю… Особливо доброго поки що немає нічого…

— Хтось мені з ваших говорив, що ти хімфабрикою займаєшся. «Оріоном». Отже, ніби за фахом… Правда, хімія трохи не та… Та й справу тобі безнадійну підкинули… Ваші ж хлопці вважають, що з цього нічого путнього не вийде. Промарнуєш тільки час. Спіймаєш ще кількох чоловік на дрібницях, як уже було, та й годі… Зате якої ганьби завдаси робітничому колективу!.. Пропаде у людей прогресивка, з Дошки пошани фабрику знімуть…

Андрій тепло посміхався. Здавалося, не було в нього більшої турботи, ніж службові успіхи Юрія.

Гармаш ошелешено дивився на нього.

— Хороша у вас інформація… — спромігся видушити з себе.

— Бачиш, Юрку, у чому річ… — Андрій узяв його за гудзик на піджаці. — Я теж на цій фабриці працюю… Ти знаєш моє прізвище і хто я? Я — Божко, — удавано весело сказав. — Ти ніколи не здогадувався, що головний інженер «Оріона» і твій друг Андрій — одна особа?

Юрію здалося, що обличчя інженера, освітлене вогнями ресторанного залу, викривляючись, розпливається перед очима. Потім на нього наче наповз аркуш листа із фабрики «Оріон», де згадувався головний інженер Божко.

— Облиш ти це діло, Юрку, — спокійно, наче доброзичливо вів Божко. — Давай по-хорошому розберемося… Мене просили побалакати з тобою. Ти ще не заліз глибоко в справу, нічого не встиг виявити. Та й не виявиш, до речі… Ніхто тобі не дорікатиме. Адже і у вашій роботі бувають невдачі. Тим більше, що ти працівник молодий, а тобі накинули явно безнадійне діло.

Гармаш мовчав. У голові закружляли спогади про їхнє випадкове курортне знайомство…

Мовчанка гнітила Божка, і він нервово постукував пальцями по бар'єру.

— Чи, може, ти хочеш втоптати в грязюку людей і мене з ними? Нащо це тобі?! — жалісливо продовжував він. — Згадай, колись я врятував тобі життя. Витяг з-під коліс вагона. І я не шкодую. Сподіваюсь — ти благородна людина… Закрий справу, не копайся більше. А за це я тобі обіцяю покінчити з усякими хибами, зав'язати, як кажуть… Адже головне завдання міліції не так ловити, як попереджати злочини. От вважай, що ти попередив. А я в свою чергу перед тобою в боргу не залишусь. Хочеш — візьму інженером на фабрику. Зробиш кар'єру. Можна й інакше тебе підтримати. Ти скільки одержуєш? Мізерію. Без штанів ходиш…

Юрій відчув, як стискаються його кулаки. Він нічого не міг з ними зробити, примусити пальці розпростатися, послабити м'язи. Його мало не затіпало від нестримної потреби вибухнути. Вдарити Божка в обличчя, вдарити з усієї сили, щоб під кулаком хруснули кістки, щоб розбити масні губи, щоб замовк цей рот!

Але мусив стриматися. Будь-що. І, не знаючи, куди вилити свій гнів, Юрій повернувся до бар'єра і до болю в кістках втиснувся кулаками в тверду деревину.

За кормою бігли золоті хвильки, погойдували ресторан і з легким дзюрчанням одна за одною губилися в чорному безмежжі ріки. У залі затихла музика, чувся лише брязкіт келихів, виделок і густий приглушений гомін голосів, схожий на шумбджолиного рою.

Лейтенант мовчав. Усі свої сили, всю свою волю мобілізував на одне: стриматися!

Зате в Божка нерви не витримали.

— Якщо не врятуєш мене, — заговорив він іншим тоном, — не пристанеш на це, завтра ж офіційно заявлю, що ти зі мною гуляв у Криму і гуляєш зараз, п'єш на мої гроші, які ви там у себе вважаєте нечесними. Тобі від цього не відкараскатися і пляму не змити ніколи… Та й мало що можна зробити, щоб зіпсувати біографію. Буду скаржитися, що ти зводиш зі мною особисті рахунки за яку-небудь дівчину… Ну, скажімо, за Інну. І тебе зганьблять, розтопчуть на самому початку кар'єри. Не думай, що ми безсилі. Маємо своїх людей, маємо зв'язки. Отже, вибирай… Битися чи миритися. Коли битися, то не на життя, а на смерть…

Цей одвертий цинізм, здавалося, вже нічого не міг додати до характеристики Божка. Юрій переміг себе, розслабив м'язи.

— Добре, Андрію, — сказав ледь чутно. Взяв його під руку і, тамуючи огиду, повів до залу.

— Де ви пропадали? — закричав на них Кость і враз весело заблищав своїм великим, як у коня, золотим зубом. Але очі в нього були насторожені, як у шкодливого кота, що стежить за кожним рухом людини.

— Подихали повітрям, — спокійно і навіть весело відповів Божко, і Костів зуб наче заблищав ще дужче.

Інна кинула пильний погляд на Божка, на Юрія і здогадалась, що чоловіки про щось розмовляли. Власне, це ж вона організувала зустріч, на якій Андрій брався умовити хлопця піти з міліції. Але чому Юрій такий схвильований і наче невдоволений? Здається, невдячність — одна з рис його характеру.

Інна ображено стиснула губи.

— Тепер ще по одній, — запропонував Божко.

— Більше не п'ю! — заперечив Гармаш.

— Ну, заради доброго діла можна, Юрку… А згадай, як ми познайомились у вагоні і подружились…

Божко, здавалося, вже повністю опанував себе, як завжди, доброзичливо жартував, тільки, коли, перехилившись через Інну, наливав Юркові, пальці його ще тремтіли, і він пролив вино.

— Ой, Андрію, — скрикнула, відсовуючись, дівчина. — Ви плаття заллєте…

— Не біда, Інночко. Нове подарую.

— Ого, який ви щедрий! — неприродно засміялася дівчина. — Я таких подарунків не беру.

Юрій намагався підробитись під загальний тон компанії, але не зміг. Щоб не виказати себе, втупив погляд у тарілку — бо йому самому здавалося, що з очей так і бризкає лють, — і вимушено осміхався.

Та ось повз їхній столик пробігла офіціантка. Лейтенант гукнув її і поліз до кишені. Ще раз подумав, як то добре, що він сьогодні одержав зарплату і не встиг віддати гроші матері.

— Ні, ні, платитиму я, — як завжди, промовив Божко і витяг квадратно шкіряне портмоне, прикрашене блискучими металевими оздобами.

— Тоді, як кажуть, на німецький рахунок. Кожний за себе, — рішуче заявив Юрій.

— Он як! — закопилила губу Зіна, яка досі не промовила жодного слова в компанії, а тільки шушукалась із Костем. — Хіба дівчата коли-небудь платять?

— Я маю на увазі мужчин, — не бажаючи починати з нею дискусію, буркнув лейтенант і, поділивши в думці суму рахунку на три, поклав свою частку на блокнот офіціантки.

На хисткій дерев'яній кладці, що вела з ресторану-пароплава на берег, Інна обіперлася на руку Юрія. Він ще дякуватиме їй за цей вечір!.. І як прикро, що не можна відкритись, сказати, що зустріч з Андрієм організувала вона. Коли-небудь, як Юрко стане директором великого підприємства або видатним ученим, нагадає йому про це…

Тепер Інна не здалася юнакові граціозною і легкою. Кладка хиталась у нього під ногами, в голові гуло, світ паморочився, хоч Юрій був зовсім тверезий, і якась гірка образа, по-дитячому болюча й несправедлива, стискала його серце.

На набережній примусив Інну попрощатися з компанією і повернув з нею у протилежний бік, до мосту Патона^[3].

Інна щось говорила, але він не слухав, не розумів жодного її слова.

Зелений вогник таксі врятував його. Молоді люди помчали до міста. Гармаш уже не мав чого критися і з люттю послав якусь гадину під три чорти.

— Що з вами, Юрку? — здивувалася і образилась дівчина. — Чого це ви? Наче багато й не пили…

— Даруйте, Інно, страшенно розболілась голова.

Він мовчки висадив її біля дому і, навіть не подякувавши за товариство, пристукнув дверцятами.

Таксі рвучко взяло з місця, й Інна провела сердитим поглядом вогник стоп-сигналу, який, кілька разів блимнувши, зник у нічній темряві. Вона мало не заплакала: який невдячний! Дурень! Андрій ніколи не повівся б так з дівчиною…

Доповідь Вовченкові

Варвара Олексіївна не спала, з тривогою прислухалась, як крутиться син на дивані, як важко дихає. Невже Юрко напився? А може, захворів? Повернувся пізно ввечері, блідий, із такою люттю в очах, якої мати ніколи не бачила в нього. Випив нахильці кухоль води, мовчки роздягся і ліг.

Лейтенантові дошкуляло не тільки те, що так безглуздо потрапив у дурне становище і, як з'ясувалося, наче був приятелем злочинця, ображало не тільки те, що Божко хотів підкупити його, не міг же він заборонити інженерові по-своєму думати про людей, не злякався Юрій і погроз. Найбільше мучило, що Божко називався його рятівником. У вухах лящав голос Божка: «Я не шкодую… Сподіваюсь, що ти благородна людина». І хоч Юрій знав, що жест пасажира був тоді зайвим, що він і сам вскочив би у вагон, навіть більше того, схопивши за руку, інженер міг перешкодити йому, але ж той і справді кинувся на допомогу незнайомій людині… Отже, не все загинуло в його душі, збереглося і щось хороше. То, можливо, в ресторані треба було відверто сказати, що боротиметься з усією їхньою компанією до кінця, що вранці ударить на сполох. Адже тепер він переконався, що на фабриці й справді є зграя небезпечних злочинців.

А натомість, щоб приспати пильність Божка, удав, ніби поступився, збрехав, і це — підступно.

Але хіба на підступного й підлого ворога можна йти з піднятим забралом? Юрієві згадалося, як одного разу прочитав він, що німецькі фашисти на початку війни скаржились, нібито більшовики воюють не лицарськими методами, не погоджуються битися тільки вдень, щоб уночі німецькі солдати могли поспати.

Це було так цинічно, що юнак ледве повірив очам і кілька разів перечитав це місце. Убивця вимагав до себе лицарського ставлення!

А це хіба не війна, війна підступного ворога проти народного добра, проти держави, непомітна для стороннього ока, але від того не менш жорстока й кривава.

Ні, він учинив правильно. Не міг дати Божкові в руки зброю, допомогти притаїтися зі своєю компанією в підпіллі, щоб потім, коли мине гроза, знову взятися за своє.

Десь серед ночі Варвара Олексіївна не витримала, тихенько підвелася з ліжка й намацала в темряві чоло сина. Юрій завмер під цим ніжним дотиком. Пересвідчившись, що голова в сина не гаряча, жінка повернулася на своє місце.

Дотик материнської руки заспокоїв юнака. Збурені, тривожні думки наче вляглися. Перед очима постало ніжне обличчя Інни, і він став міркувати, чи догадується вона, хто такий Андрій, з ким водиться. Довго думав про це і врешті заспокоївся: Божко й компанія не такі, щоб афішувати себе. Пошкодував, що так нечемно повівся з дівчиною, не попрощавшись, залишив саму на вулиці. Охопило почуття провини, яке викликало тепер хоч і запізнілу, але ще палкішу ніжність до неї…

Звичайно, ще зустрінеться, попросить пробачення. Він не зможе пояснити свою поведінку, розповісти, що сталося того вечора між ним і Божком, але Інна й так повірить. А згодом… згодом, коли все з'ясується, вийде на люди, вона повністю зрозуміє його.

Ці заспокійливі думки поволі почали розпливатися у втомленій голові, і хлопець враз поринув у сон, немов упав у глибокий колодязь…

В управління Гармаш прийшов млявий, блідий. Ледве дочекався начальника відділу.

— Дозвольте, товаришу підполковник, — став на порозі кабінету, коли Вовченко ще навіть не встиг скинути плаща.

— У вас щось невідкладне, Юрію Сергійовичу?

— Надзвичайно.

— Ну, давайте доповідайте.

Вовченко був чимось заклопотаний і, не запрошуючи лейтенанта сісти, теж став біля столу.

— Вчора увечері головний інженер «Оріона» Андрій Божко попросив мене погасити справу. За це обіцяв віддячити…

— Гм… — підполковник пильно глянув на молодого оперативника.

— До всього виявилось, що цей Божко мій знайомий. Улітку я з ним познайомився в дорозі, гуляв якось в одному товаристві в Криму…

— Сідайте, — повільно промовив Вовченко, опускаючись у крісло. — Розповідайте докладно.

Двері кабінету знову відчинились. На порозі стояв майор Дроздов. Побачивши в кабінеті начальника Гармаша, він застиг на місці.

— У вас що? — відкинув голову Вовченко.

— Є справа, — нерішуче відповів майор.

— Через півгодини, — наказав підполковник.

Дроздов, як здалося Юрію, з полегшенням зітхнувши, зачинив двері.

Лейтенант розповідав про все, починаючи від знайомства з Божком у поїзді. Єдине, що утаїв, — свої почуття до дівчини, яку звали Інною. Та Вовченко про це й не розпитував. Нарешті Юрій замовк. Крізь відчинену кватирку долітав монотонний шум дощу і дзюркотіння води з ринви.

— Ви правильно зробили, що стрималися, — відповів Вовченко, випростуючись у кріслі. — Злочинці — люди підступні, які не гребують нічим, але ми теж не повинні бути простаками. Не завжди можна відповідати їм прямими ударами. Відверту розмову залишимо на кінець, коли зможемо документально довести їхню злочинну діяльність… Але цікаво й от що: ваш Божко вважає, що ви могли б погасити цю справу. Обиватель — а крадії теж обивателі — обиватель гадає, що все залежить від доброї або злої волі оперативного уповноваженого чи слідчого. І якщо його підкупити або знищити, їх не викриють. У цьому один з найбільших прорахунків злочинців. Адже перед тим, як узятися до них безпосередньо, ми довгий час вивчаємо їхнє життя, побут, працю, аналізуємо економіку виробництва чи установи, де вони працюють. І вже тоді ніяк не можна приховати фактів, що нагромадилися, і тому не має значення, хто веде справу. Одному завадять — доведе до кінця інший. Навіть якщо б убили оперативного працівника або слідчого, факти і документи самі волають і вимагають суду…

— По-моєму, Божка треба арештувати.

За весь час розмови Вовченко вперше осміхнувся.

— Цього не можна робити.

— Але ж тепер ясно, що він злочинець!

— Так вам уже й ясно? — з доброзичливою іронією спитав підполковник.

— Він сам признався!

— А завтра відмовиться, — спокійно зауважив Вовченко. — Та головне не в цьому. Всяк буває в житті. Навіть так, що людина сама себе обмовляє.

— Він не божевільний.

— Різні існують причини. Запам'ятайте, Юрію Сергійовичу, оперативник насамперед сам має бути глибоко переконаний, що має справу із злочинцем. Ми виходимо з того, що люди чесні. Так воно загалом і є. І тільки факти, документовані факти, свідчення, крім особистого зізнання, можуть довести протилежне. Передусім переконайте самого себе документами. Я, здається, уже говорив вам про це. Дбайливо, уважно, сумлінно, об'єктивно, без будь-якої упередженості зберіть докази, а тоді кажіть: так, стався злочин! Самої інтуїції тут замало… Недарма нас називають джентльменами міліції…

Коли людину вбито, треба тільки знайти вбивцю. Труп убитого для карного розшуку наочний, незаперечний факт, від якого розмотується часом дуже заплутаний клубок. А нам, на відміну від карного розшуку, насамперед треба встановити, чи справді завдано шкоди державі, людям. Це, так би мовити, «вбивство» незриме. Встановлення його є найскладнішим у нашій копіткій, завжди уважній, пильній і відповідальній роботі.

— А якщо не знайдемо документів, ніхто не посвідчить, то злочинці й далі крастимуть!

— У цьому й полягає завдання, зокрема ваше, встановити істину і довести її. Документи такого роду на поверхні не лежать. Злочинці всіляко ховатимуть їх, але ви мусите знайти, якщо тільки вони є. Злочин завжди залишає сліди. Треба зуміти натрапити на них… Звичайно, ви молодий працівник, досвіду мало, буде важко, будуть і промахи, які використовуватимуться проти вас…

Вовченко на хвилину замовк, замислився, пильно глянув на Гармаша.

— Вони вже почали діяти проти вас. Навіть до спроби поровумітися. І це дивно, дуже дивно, — відвівши очі від Юрія, промовив Вовченко, немов міркував уголос. — Так-от, — знову зустрівся він поглядом з лейтенантом. — Те, що ви зустрічалися в Криму з Божком, я знав.

Юрій здивовано витріщився на підполковника.

— Випивали з ним і музикантом Жором на дачі біля Ялти…

На заллятому дощем сірому вікні перед зором лейтенанта немовби постало синє море, сліпучі промені ранкового сонця, Інна, дільничний уповноважений із старою жінкою, які розбудили їх…

— Так, так. Зрозуміло, — прошепотів Юрій.

— Але не зрозуміло, чому вони кілька днів тому в управління надіслали анонімку, багато наплели, а факт тільки один… А у них же було більше фактів, про які ви зараз розповіли. І чому Божко посилає анонімку, а потім пробує порозумітися. Логічно було б зробити навпаки. Він, очевидно, не такий дурний. Це й дивує мене…

Вовченко знову замислився.

— У таких випадках, — сказав по паузі, — ми усуваємо людину від справи… І це логічно. Але начальник передав лист мені і дозволив діяти на свій розсуд. Я довіряю вам і беру на себе всю відповідальність за це рішення. Сподіваюсь, Юрію Сергійовичу, ви мене не підведете. — Вовченко відхилився і, примруживши очі, уважно дивився на молодого оперативника.

— Товаришу підполковник!..

— Сидіть, сидіть! — наказав Вовченко. — Без взаємного довір'я працювати неможливо. Я навіть хочу використати цю обставину на нашу користь. Приймемо виклик і підемо на невидиму дуель. Якийсь час будете удавати, ніби піддалися Божкові… Звичайно, для цього треба мати міцні нерви, — зауважив підполковник, помітивши гримасу на обличчі Юрія, — але витримаєте… Отже, спробуйте зустрітися з інженером і влаштувати йому сцену. Скажете, що він порушив угоду і написав донос. А можливо, це незалежно від нього зробив хтось з їхньої компанії. Це теж важливо знати.

Нам треба вивчити взаємини в цій зграї. Може, вони уже гризуться між собою. Адже їх єднає тільки несамовита жадоба грошей і страх перед розплатою. Будемо шукати їхню ахіллесову п'яту. Тільки обережно, не обмовтесь…

Юрій похмуро слухав.

— Неприємне завдання? Розумію. Але що поробиш: старий, вмираючий світ ховається в підпіллі, і нам треба спуститися туди, щоб звідти викурити його… Комусь же треба це робити… Які у вас плани на вечір?

— Збирався в кіно.

— Добре, розвієтесь трохи. Бо в нас іще є така професійна хвороба — втома від бруду; існує, так би мовити, радіація від розпаду людських душ… Ну, йдіть. У цій справі звертайтесь до мене будь-якої хвилини, без виклику.

Юрій вийшов. У коридорі зіткнувся з Дроздовим, який чекав на прийом. Майор уважно глянув на нього. Сподівався побачити на обличчі Юрія відгомін довгої і тяжкої розмови з начальником, але нічого такого не помітив. Це збентежило. Невже підполковник і далі триматиме в міліції цього приятеля крадіїв?

Коли Юрій вийшов, Вовченко витяг анонімку на Гармаша і ще раз перебіг очима. Дивний був цей, надрукований на машинці, лист. Усім своїм викладом, стилем нагадував рапорт підлеглого начальникові. Щось знайоме було в ньому для Вовченка, але що саме — підполковник не міг дотямити.

Легкий рип дверей увірвав його думки: на порозі кабінету з'явився Дроздов.

Вовченко поклав лист у сейф і запросив майора сісти.

Боржник трунаря

День згасав. Один з тих останніх теплих днів літа, коли опівдні сонце іще пече, а надвечір місто огортає чиста, прозора прохолода, і червоне умиротворене світило ледь-ледь гріє косим, наче стомленим промінням. Особливо відчутна ця вечорова свіжість на старих околицях, де раніше, ніж у центрі, стихає гуркіт машин і починають п'янко пахнути квіти.

Ось такої години, коли сонце сідало відпочити на дахи невисоких куренівських будиночків, Бородкін з кошиком у руках, з якого визирали квіти і носик портативної поливальниці, прямував до старого кладовища.

На Сирецькій вулиці, неподалік від консервного заводу, його гукнув кремезний червонощокий чолов'яга у вицвілому бавовняному костюмі з такими бульбами на колінах і складками на піджаку, які відразу засвідчували, що костюм цей ніколи не знав праски.

— Агов, боржничок!

Бородкін оглянувся і впізнав сторожа з кладовища, який виконував і обов'язки трунаря. Знехотя зупинився.

Трунар, розмахуючи руками і радо посміхаючись, перетнув вулицю.

— Як живеш, боржничку? До мене не поспішаєш?..

— Погуляю ще.

— Гуляй, гуляй, — добродушно погодився трунар.

Він був напідпитку. Сита посмішка блукала на вустах.

— На могилку Марії Панасівни, значить, — кивнув на кошик і простяг руку, мовби хотів погладити квіти.

— А ви як живете? — спитав комірник, намагаючись змінити тему розмови.

Посмішка сповзла з обличчя трунаря.

— Трясця його матері з таким життям! Кладовище закрили. Нікого не ховають…

— От і добре. Сторожуйте спокійненько, могилки доглядайте…

— Без свіжих мерців хоч пропадай! Похмелитися нема чим… Слухай, боржничку, дай на похмілля. І спасибі скажи, що продав тобі місце біля небіжчиці. А то потягли б кудись до чорта в зуби. А так поховають тебе у мене.

І Бородкін, і кладовищенський сторож знали, що цим закінчиться їхня зустріч. Трунар попросить на похмілля, Бородкін поморщиться, але дасть на сто грамів, і вони розійдуться, задоволені один одним.

Щось бурмочучи, Бородкін поліз до кишені.

— Скільки можна боржником називати, — буркнув, виймаючи кілька срібних монет.

Десять років тому поховав Бородкін дружину на Куренівському кладовищі^[4], яке було до нього найближче. Поставив на могилі високу чавунну огорожу з гострими шпичками, обсадив жовтою акацією. Влітку частенько навідувався і дотемна садив, поливав квіти. Мало хто так доглядав могилку небіжчиці, як Бородкін. Не наймав нікого, все робив своїми руками. Тільки взимку не вчащав: прийде вряди-годи, постоїть біля вкритого сніговою ковдрою горбика і піде, задоволений, що ніхто не порушує спокою дорогої людини.

Якось трунар закинув Бородкіну, що той сам доглядає могилу і ніби відбирає цим у нього заробіток.

«Хоч би місце собі купили поруч небіжчиці. Бо й так боржничок ви мій неоплатний». — «Чому «боржник»?» — здивувався тоді Бородкін. — «А як раптом помрете? Вам що! Поховають. Доглядати мені доведеться, а заплатити ви вже нічого не зможете. То хоч купіть у мене місце». — «Рано ще про це думати», — образився спочатку Бородкін. «Все одно не обминете мене. Хто де не ходить, а мене не минає, всі стежки сюди ведуть».

Врешті Бородкіну сподобалася думка розрахуватися за смерть ще за життя, і він заплатив трунареві за місце біля дружини, на якому той пообіцяв нікого не ховати.

Багато води спливло відтоді, але трунар все називав Бородкіна «боржничком».

— Боржник та й боржник, — удавано сердито продовжував бурчати Бородкін, кладучи гроші в шорстку долоню трунаря.

— Аякже! — вперто і якось ніжно повторив той. — Хто знає, скільки доведеться мені вас доглядати: може, рік-два, а може, й десятки років… Усі тут, — він обвів рукою навколо, немов хотів охопити цілу околицю, — мої боржнички, і жоден повністю не розплатиться…

Бородкін махнув рукою на базікання трунаря і рушив далі. Той, розставивши ноги, кілька секунд дивився йому вслід, потім потрусив на долоні гроші і, зсипавши їх у кишеню, широкою ходою подався до гастронома. Там у вікні торгував пивом ще один його «вічний боржничок».

На кладовище трунар повернувся, коли сутінки густішали, повітря набирало фіалкового відтінку, а небо швидко темніло, відкриваючи таємничі зоряні світи.

Трунар зійшов на пагорб, зупинився, окинувши оком свої покірні володіння, і задоволено прислухався до звичної тиші. Відвідувачі вже пішли з кладовища, і нічиї сльози, молитви, зітхання не порушували спокою мертвих на цьому, йому довіреному, господарстві.

У місті, виграючи електричними вогнями, вирувало життя. Спалахнули світлі ланцюжки на Куренівці; розсипалися золотаво-жовті плямки вікон на високих будинках Сирецького масиву. І тільки тут, у царстві трунаря, де він був абсолютним володарем, бо мав найпокірніших у світі підлеглих, панувала тиша, спокійний морок…

Трунар згадав про Бородкіна, цього маленького, непоказного чоловічка, який зворушував його не тільки випадковим подаянням, а й добрим серцем. Тільки Бородкін міг ще сидіти в цей час біля своєї небіжчиці.

Надивившись людського горя, істерик і сліз, збайдужілий до них за професійною звичкою, трунар був свідком того, як декотрі люди з тих, що дуже побиваються під час похорон, потім рідко заглядають на кладовище, залишаючи йому самому клопотатися коло чужих могил без будь-якої надії на винагороду.

А Бородкін, який навіть не заплакав над труною і здався йому спочатку черствою людиною, насправді виявився вкрай чутливим. Десять років доглядає могилку, носить квіти, поливає їх і засиджується до пізньої ночі, не маючи сил повернутися в свою спустілу, самотню хату. Сам небагатий — завжди в одному й тому ж старенькому костюмі, з якого вже нитки сиплються, — він не шкодує останніх грошей на квіти та і його, трунаря, частує…

І, сповнений благородних почуттів, зарікшись, що ніколи більше не візьме у цього боржника грошей, а навпаки, сам його пригостить, трунар рушив стежкою до могили Бородкіної.

Він не помилився. Ще здалеку помітив темний силует біля могили. Удівець, втягши в гострі плечі свою маленьку лису голову, непорушно сидів на лавочці і чомусь здався трунареві хижим птахом, який стереже здобич.

Трунар підійшов ближче, мовчки зайшов за огорожу й сів поруч комірника, зачепивши ногою саперну лопатку, яку той приносив із собою, щоб викопувати на могилі ямки для квітів.

Бородкін нахилився і підняв лопатку.

— Журимося? — тихо спитав трунар. — Мертвим — царствіє небесне, а живий про живе повинен думати…

— Усе суєта суєт, тлінь, — так само тихо відповів йому Бородкін. — Суєта… — повторив він. — А як вона переживала, коли тарілочка розіб'ється чи страва пригорить… Збирала на шубку собі, економила… А тепер нічого не треба їй… — І Бородкін схлипнув.

— Суєта суєт… — і собі кивнув головою трунар. — А хто це знає! — Він глянув у бік заллятого вогнями міста. — Крутяться, метушаться і не думають, що тільки тут будуть постійно прописані… — Останні слова вимовив підкреслено значимо.

Бородкін витер очі й помовчав. Потім із заздрістю в голосі прошепотів:

— Тихо… Ніхто їх не потривожить…

— Спробували б потривожити! — пробурчав трунар. — Були тут такі стиляги. Унадилися по ночах. Та в мене довго не походиш! Підстеріг!.. Одні просто на плиту до професора вилізли. Я тоді як завию з куща, спочатку жалісно, тихо, потім — у плач… Як язиком злизало. Мабуть, до самого Подолу бігли…

— Давно? — стрепенувся Бородкін.

— Місяців зо два.

— І більше не ходять?

— Тихо.

— Правильно, правильно! — з несподіваним запалом сказав комірник. — За це вам і зарплату дають, і люди дякують. Гнати, щоб і духу поганого не було!

Бородкін навпомацки зібрав горщики із зів'ялими квітами, які він замінив на могилі свіжими, і випростався.

— Ну, добре, чоловіче. Оце поставив піони, полив, посумував за Марією Панасівною, час і додому. — Він обернувся до могили, вклонився: — Добраніч, Маріє Панасівно… Марія моя незабутня… Спи спокійно! — В голосі його знову забриніли сльози.

Обидва вийшли за огорожу, і Бородкін замкнув її ключем. Потім порився в кишені, ткнув трунареві ще кілька монет.

Трунар, який дав собі слово не брати в цього незаможного клієнта, уже потроху протверезився і благородний порив його минув. Мовчки поклав гроші в кишеню.

— Ви ж тут добре наглядайте, щоб босячня не лазила, — ще раз нагадав Бородкін. — Для них нічого святого нема, помнуть, позривають квіти, напаскудять! Не простить мені цього Марія Панасівна… — Він сумно зітхнув і, пропустивши вперед трунаря, тихо пішов стежкою, що біліла серед могил, туди, де переливалося вогнями, палахкотіло сповнене вечорового гомону, пристрастей і боротьби велике місто…

Сумніви Юрія

Великий зал Жовтневого палацу сяяв вогнями і гримів музикою. Вихор безжурного вальса крутив закохані пари, і дівчата в модних платтях скидалися на барвистих метеликів.

Юрій самотньо стояв під колоною обіч цього сяючого під люстрами людського виру. Чомусь було сумно. Поки тривала урочиста частина, він задоволено вглядався в обличчя однолітків, ніби вбирав у себе ту невимушену атмосферу молодечого комсомольського завзяття, яка сповнювала просторий зал. На час забув про всі ті тяжкі справи, які оточували його на роботі, так само забув і про своїх колег, ніби й Вовченко, і Погосов, і Дроздов були постатями з якогось іншого, примарного світу, як і всякі божки, басисті, одури, штроми…

Сидячи в залі, він час од часу обертався, сподіваючись побачити Інну або хоч когось із інститутських знайомих.

Інни не було. Навряд чи могла потрапити на цей вечір, наполовину заповнений діловою розмовою комсомольських активістів.

Відтоді, як на таксі відвіз її з «Поплавка», минуло понад тиждень. Інна не дзвонила. Він теж стримував себе, хоч кілька разів і набирав номер її домашнього телефону, немов лише для того, щоб почути її голос. Так іноді роблять завзяті курці, які, кидаючи курити, обдурюють свою жагу невинними цукерками або насінням.

Спочатку Юрій гнівався, що Інна звела його з Божком того вечора у парку, не міг простити, що її тішать увага й лестощі інженера.

Згодом розміркував — зустріч могла бути випадковою, звідки їй знати, хто насправді цей гречний баламут, прихильник епікурейської філософії.

Врешті Юрій і сам каявся, що був безпідставно брутальний, коли висадив її з таксі.

Від таких думок ставало тоскно, і він тоді прогулювався вулицею Леніна, сподіваючись ненароком зустріти дівчину біля дому. Йому не щастило. Але надія не має меж, і Юрію здавалося, що на цьому міському вечорі молоді, куди він прийшов після тривалого службового затворництва, зможе і її побачити.

Та ось гучний голос із сцени різко повернув його до справ, про які так хотілося зараз забути.

— Студент-філолог Анатолій Басистий розповість про дружбу з американськими студентами. Рукостискання через океан.

— Так! Дружні потиски через океан! — дзвінко промовив зі сцени високий чорнявий хлопець. — Ми простягаємо руку молоді всіх країн, усіх рас, усіх націй!..

Юрій, хвилюючись, вглядався в юне обличчя. Жодних сумнівів! Не однофамілець, а син. І в подвірній книзі будинку, де живе Басистий, записаний син директора фабрики — студент… Але яка щирість у голосі, який чистий, відкритий погляд! Невже хлопець не здогадується, не розуміє, що їхня сім'я живе не на трудові гроші?

З недовір'ям і незбагненним жалем дивився Юрій на запальнього юнака. Несподівано відчув, наскільки він старший од нього — і не роками, а гірким знанням зворотного боку життя, знанням, яке прийшло навально, за короткий час праці в міліції, і спочатку так приголомшило його. І в цій залі йому знову захотілося послати під три чорти всі ті справи, з якими тепер доводиться морочитись, знову стати таким, як цей, певно, іще наївний юнак.

Стоячи під час танців під колоною і не думаючи вже про Інну, він шукав поглядом сина Басистого, щоб познайомитись.

продекламував хтось майже над вухом лейтенанта.

Гармаш рвучко обернувся.

Сорочкін, Онисим Сорочкін, або, як його дражнили в інституті, Сорочка, ліз з обіймами.

— Ех ти, Сорочка, — засміявся Юрій, змушений і собі обійняти його. — Та ти п'яний, — поморщився він, відчувши запах вина.

— І не боюся нікого! У мене друг в міліції, — по-змовницькому підморгнув Сорочкін. — А для чого ми тебе послали туди?

— Облиш, Онисиме!

— А що ти мені заподієш? У витверезник потягнеш? За руки й ноги?..

Онисимові друзі, іронічно посміхаючись, з цікавістю розглядали Гармаша.

До гурту підійшов юнак з червоною пов'язкою на рукаві.

— Він п'яний?

— Все в порядку, — запевнив Юрій. — Ми зараз підемо.

— Перевірено! Ти залишився людиною, — з пафосом промовив Сорочкін. — І завжди будь на висоті! А я тільки пива ковтнув. Це невеличка контрольна реакція на стару дружбу… Треба всюди, добрі люди, — весело продекламував він із співомовки Руданського, — приятеля мати…

У лейтенанта потемніло в очах від образи.

— Знайшов чим перевіряти!

— Не ображайся.

— Як твої справи? — спитав, щоб змінити тему розмови.

— Чудово! В науково-дослідному. Нові матеріали пропонуємо промисловості. Творимо, брате!..

У Юрія стиснулося серце. З першого курсу Сорочкін вразив його тим, що напам'ять знав кожну сторінку підручника. Але, маючи таку феноменальну зорову пам'ять, він був безпорадним, коли доводилося що-небудь розв'язувати самостійно. Юрій гадав, що Онисим влаштується на викладацьку роботу і ніколи не наважиться піти в науку чи на виробництво, де часом доводиться заперечувати завчені формули й правила… І от він базікає про творчість…

— А ти, значить, воюєш? — промовив Сорочкін, набираючи поважного вигляду. — Борешся зі злом?.. Борись! Хоч і не створюєш цінностей, як наш брат трудяга, але й надбудова потрібна. Без неї не обійдешся… Заходь коли-небудь, покажу інститут… — Він зробив легкий жест рукою, мов привітав його з високої трибуни, і, оточений приятелями, зник у гомінкому натовпі.

Гармаш знову залишився сам. Уже не хотілося шукати сина Басистого. Почав пробиватися крізь юрбу до вихідних дверей.

І несподівано помітив Інну. Вона увійшла в зал, озирнулася, немов теж когось виглядала. По вустах її ковзнув замріяний усміх.

Юрій, який так хотів побачити її тут, тепер наче закам'янів. Не наважився підійти. До того ж Інна прийшла не сама — з Аллою, цією легковажною співачкою, невибагливою подружкою Божка, і він розумів, що відвертої розмови не буде.

Дівчата раптово зникли в людському вирі, а Юрій непорушно стояв біля виходу, немов купаючись у тій атмосфері осяйності, що її створила поява Інни. Потім, перемагаючи себе, він рішуче відчинив двері і вийшов на вулицю під холодний вечоровий вітер.

Час від часу заходячи з кухні до кімнати, Варвара Олексіївна тривожно поглядала на сина.

Юрій удавав, ніби читає журнал, але мати цьому не вірила.

Юнак таки нічого не бачив у журналі. Думки крутилися навколо минулої розмови з Вовченком, навколо цинічного визнання Божка. Переплутувалися з думками про Інну. І хоч би про що зараз згадував, з голови все одно не йшло, що зробив помилку, погодившись зв'язати своє життя з міліцією.

В дитинстві малий Юрко любив забитися в куток і розглядати батьків портрет, що висів над ліжком, дивитися доти, поки йому не починало здаватись, що батько ворухнувся і ожив. Цей грубо відретушований портрет молодого льотчика в шинелі й шапці-вушанці, з трьома трикутниками на петлицях, ховав у собі великі таємниці і великі відкриття.

Звіряючись йому, як би робив це живому, Юрко уявляв останні хвилини Сергія Гармаша, і часто йому здавалося, що він у літаку поруч з батьком, разом з ним летить у бій, разом кидає літак назустріч противнику. І над ним, так само, як над батьком, хитнувшись, перекидається чорна земля чужої Німеччини, горби та ліси, крутиться в небі, стає маленькою кулею, раптовим гострим вогнем влітає у серце і вибухає…

Він нишком витирав сльози і присягався помститися фашистам, як підросте.

Тепер Юрій Гармаш був у тому віці, до якого дожив його батько, і міг розмовляти з ним, як з рівнею. Але все одно до воїна, зображеного на портреті, у нього залишалося дитяче почуття шани і якоїсь підсвідомої ніяковості перед тим вічним таїнством, внаслідок якого цей молодий льотчик був його рідним батьком. Вглядаючись у портрет і мовчки розмовляючи з ним, Юрій ніби потрапив у царство античасу, де зникали земні поняття і все, що було, тривало й досі; минуле ставало сучасним, а сучасне — минулим, і він міг розмовляти з вічно живим і вічно юним своїм батьком.

Задивившись на портрет, Юрій не почув кроків матері.

Варварі Олексіївні до болю схотілося приголубити сина і своїм дотиком перебрати його болі та жалі.

Але вона боялася розсердити змужнілого сина непроханим співчуттям. Тільки спитала:

— Голова болить?

Простима материнська хитрість: вона зможе торкнутися його чола, перевіряючи, чи немає жару.

Хлопець легенько відсторонився. Знову взяв у руки журнал і схилився над ним.

Мати журливо подумала, що не знає, які турботи терзають її Юрка. «Певно, тяжко йому в міліції, і не може він ні з ким погомоніти, поділитися. А може, щось інше мучить? Може, прийшов і його час? — Варвара Олексіївна відчула легкий укол в серці. — Але нехай! — Вона непомітно зітхнула. — Аби лиш гарна дівчина… Певно, мучить його і те, що живуть так тісно, нема куди не те що сторонню людину запросити, а й самим по-людському ступити».

— Юрику, узвару тобі принести?

Хлопець невдоволено глянув на матір.

Які вони різні — його батьки. Чоловік на портреті завжди вбачався мужнім воїном. Він був легендою і таємницею, непізнаним другом-товаришем. А мати — проста і звичайна, така не схожа на вимріяного батька!

Але ці двоє людей, такі різні, як йому здавалося, насправді були найрідніші, і серце матері виразніше, ніж будь-який портрет, зберігало живий образ батька.

Уперше в житті Юрій подумав про трагедію жіночої самотності, якої зазнала мати, присвятивши життя синові. Не зміг перебороти наплину ніжності, чомусь згадав стару робітницю Чикаленко, її руки, підвівся і пригорнувся до матері.

Зворушена і навіть якось знесилена цим порухом завжди стриманого хлопця, Варвара Олексіївна відчула, як Юркові тяжко.

— Що з тобою, синку?

— Та нічого, мамо, — лагідно відповів той, бо йому й справді несподівано полегшало на серці. — Я тут одну справу обміркував. Ну, й надумав…

Він так і не сказав матері, що вирішив піти з міліції на виробництво, а коли пощастить, то й у науку, туди, де зможе принести і людям, і собі більше користі.

Найдорожче у людини

Рапорт написано. Юрій накрив списаний аркуш папкою і відхилився на спинку стільця, мовби після важкої роботи. Й справді, це нелегко — написати рапорт про звільнення. Обвів поглядом кімнату. Погосов неквапливо занотовував у протокол розповідь свідка — літнього розхвильованого чоловіка, який, розгубившись, скинув капелюх і макінтош, але забув про шарф, що звисав із шиї, метляючись по столу.

Дроздова з самого ранку не було, і його стіл, без паперів і папок, беззахисно світив давніми чорнильними плямами.

У Юрія раптом з'явилося таке відчуття, наче він утікач. Але справу було зроблено — рапорт написано, і папка з документами по фабриці «Оріон», знайома кімната, стіл, — все ніби відійшло від нього, збайдужіло йому.

Сховав папери у сейф і, взявши рапорт, вийшов з кімнати.

— Дозвольте, товаришу підполковник!

Вовченко відірвався від роботи.

— Я вам дуже вдячний за довір'я, — промовив Юрій, заходячи до кабінету начальника. — Але… я ось приніс рапорт. Піду працювати на виробництво.

Підполковник примружив очі.

— Товаришу Гармаш, я зайнятий. Поговоримо про ваші особисті справи пізніше.

— Я тільки хотів віддати вам, — збентежений суворим тоном Вовченка, відповів лейтенант.

— Я зайнятий! — розізлившись, мало не гримнув на нього підполковник. — Йдіть працюйте. Викличу.

Лейтенантові нічого не лишалося, як вийти з кабінету.

Вовченко одразу ж подзвонив Погосову:

— Георгію Ованесовичу, о котрій годині будете розмовляти з Голубенковою? Наприкінці дня? Так. Так. Поговоріть з нею в присутності Гармаша. Хай послухає.

…Молоду худеньку жінку, яка скидалася на залякану школярку, привезли із слідчого ізолятора. Вона обережно сіла на край стільця, не зводячи з Погосова сумного погляду.

Капітан задумливо мовчав. Юрій, який не раз бував під час таких розмов, удавав, ніби зайнятий своїми справами.

Весь день він пронидів над фінансовими звітами, планами, економічними розрахунками по фабриці «Оріон», і робота ця, як ніколи, здалася йому безглуздою й непотрібною, принаймні для інженера-технолога Гармаша. Нудьгував, чекаючи, коли Вовченко викличе, не виходив нікуди, і, можливо, через це поява свіжої людини зацікавила його, і він потай почав стежити за всім, що відбувалося в кімнаті.

Жінка сиділа знічена. Погосов, здавалося, і не дивився на неї, а замріяно думав про своє.

Юрій уже здогадався, що це розмова по справі плодоовочевого складу, яку Георгій Ованесович назвав «Виноград». Заклопотаний своїми турботами, лейтенант так само, як і інші оперативники, не згадував про «Виноград», дотримуючись доброго правила — не лізти в чужі справи.

Врешті жінка почала крутитися на стільці, їй стало душно, і на білому чолі, на крильцях носа, на гарненькій, вкритій золотавим пушком губі виступив піт. Вона вже була в тому шоковому стані, що охоплює винуватця, який, опинившись у міліції, внутрішнім чуттям розуміє невблаганну логіку слідства, логіку, що неминуче приводить до встановлення істини і покарання.

Раптом Погосов пильно глянув на неї і дружньо всміхнувся. Але жінка від тої усмішки здригнулася, як від удару, і очі її наповнилися слізьми.

«Дрімаючий удав», — згадав Юрій прізвисько, яким нарекли Погосова його «клієнти». Сьогодні лейтенанта все тут нервувало і сердило, навіть Погосов, який завжди приваблював своєю сердечністю і добротою душі.

Капітан, наче не помічаючи душевного стану жінки, повернувся до сейфа, щось витяг з нього і, так само задоволено усміхаючись, кинув на стіл дві товсті пачки грошей, загорнуті у целофан.

— Вони, Олено Михайлівно?..

Жінка розридалась.

— Будь вони прокляті!.. Будь вони прокляті!.. — вихоплювалося в неї.

— Тут усі чотирнадцять тисяч. Ви сказали правду, Голубенко. Всі гроші цілі, — говорив тим часом Погосов. — І місце тайника точно вказали. Це добре.

— Я й копійки не взяла, нічого не купувала, — плачучи, говорила жінка. — Вони мені не потрібні. Вони мене тільки мучили, терзали, я втратила спокій, здоров'я, занапастила життя, сім'ю!.. Боялася і думати про них, ховала й переховувала, не знала, де діти. Я не спала, не їла, не жила!.. Будь вони прокляті!.. — І жінка знову розридалася на весь голос.

— Заспокойтеся, Олено Михайлівно, заспокойтеся, — просив Погосов, подаючи їй склянку з водою. — Я ж сказав, це дуже добре, що ви чесно все розказали, повернули гроші державі. Одне тільки запитання: чого ж відразу не прийшли до нас?

Але, видно, жінка вже не могла відповідати. Хусточка збилася з голови, відкривши кучері, які дрібно тремтіли, обличчя збіліло, і раптом, заплющивши очі, вона важко відкинулася на спинку стільця.

— Валер'янку, валідол, швиденько, — сказав Погосов Юрієві, бризкаючи на жінку водою із склянки.

…Під кінець розмови до кімнати оперативників зайшов Вовченко. Тихо сів за вільний стіл.

— Я готова зазнати кари, якої заслужила, — витираючи сльози, говорила жінка. — Більшої, ніж сама собі завдала, не буде… Та хіба я одна така. Скільки приходить у торгівлю дівчаток з усяких курсів, із сіл приїздять… Кожну шахраї можуть заплутати…

— Чесну людину важко заплутати, — зауважив Погосов.

— Я теж була чесна, але дурна, боялася прийти до вас… Вже й зрозуміла, куди мене штовхають, а все одно: і так страшно, і так боюся.

…Розмова скінчилася. Конвоїр забрав Голубенко, але в кімнаті із запахом валер'янки ще, здавалося, залишилися її схлипування і сльози, — тільки вже не на обличчі, а на підсвічених лампою мокрих шибках.

— Знову розвезло, — глянувши у вікно, порушив важку тишу підполковник.

Юрій і Погосов мовчали.

— Ну, як розмова?

— Хочете послухати? — Погосов ввімкнув магнітофон, який стояв у кімнаті.

Час немов повернувся назад: «Вони, Олено Михайлівно?» — почувся голос Погосова і ридання жінки у відповідь: «Будь вони прокляті!.. Будь вони прокляті!..»

— Шкода її? — спитав Юрія Вовченко, коли стрічка скінчилася, і сам відповів: — Звичайно, нелегко дивитися на сльози, особливо, коли плаче людина, яка опинилась у скруті через недосвідченість і трагічний збіг обставин… З вантажниками розмовляли? — звернувся він до Погосова.

— Розмовляв. Історію з виноградом потверджують, їм таки належав відгул. Тієї п'ятниці зверталися до завбази. Завбази послав їх до Голубенко, і вона відпустила.

— Треба встановити, чи знав завбази, що прибудуть вагони. Якщо знав, — Голубенко правду сказала… Інакше вся вина буде на ній і суд не повірить її словам… Ну добре, Георгію Ованесовичу, закінчуйте справу, оформляйте. А там подумаємо, порадимось…

Вовченко підвівся.

— Проведіть мене, якщо маєте час, — запропонував Юрію.

Вони вийшли з будинку. Дощу вже не було. Тільки вогкий вітер вільно гуляв у глибоких кам'яних ущелинах вулиць, видуваючи з найменших шпаринок залишки тепла.

— Чаю гарячого б! — потер руки підполковник.

Офіцери спустилися на майдан Калініна^[5], повільно піднялися на Печерськ^[6].

— Не дає мені спокою ця виноградна історія, — зітхнув Вовченко. — На базі звільнили з роботи комірника. Замість нього прислали Голубенко. Однієї п'ятниці звертаються до неї вантажники. Працювали в неділю, належить відгул. Вона йде до завбази: як бути?

«Самі дивіться. Є робота на завтра?» — «Немає поки що». — «То відпускайте, якщо людям належить відгул».

Вантажники пішли. А через годину прибуло шість вагонів винограду. Розвантажуйте!

Голубенко знову до завідувача. «Ви людей відпускали, — каже. — Тепер самі й розшукуйте». Вона туди-сюди, а розвантажувати нема кому. Аж у понеділок почали. Тим часом вагон винограду зіпсувався. Серпень. Спека. Торговельні організації не беруть… «Під суд підеш, згноїла державне добро… Або покривай шкоду», — лютує начальство.

Їй уже бачаться грати, а сама недавно заміж вийшла, дитя маленьке. Навколішки стає: врятуйте!.. Врешті завбази змилостився. Знайшов покупця на зіпсований виноград. Купили на вино, на переробку, за мізерну суму. А решта?

«От що, — каже завідувач, — будеш слухняна, врятую. Прибули сливи по п'ятдесят копійок за кіло, в такі й такі крамниці здавай по шістдесят. Різниця покриє нестачу».

«Операція» пройшла «благополучно». Голубенко начебто вільніше зітхнула. Вдячна «рятівникові».А той незабаром: «Прибули яблука. Ціна — сорок копійок. Оформляй крамницям по шістдесят. Прибуток ділитемеш на трьох: собі, мені, бухгалтерові». — «Не хочу, не буду, це ж тюрма!» — «А сливи — не тюрма?» — «Та то ж один раз з вашого дозволу. Щоб виноград покрити!» — «І це з мого дозволу. А не будеш робити — завтра прокурор про сливи знатиме».

І почалося. Голубенко ховалася від людей, від сім'ї, від самої себе. Свою частку тицяла по всіх закутках. Аж поки не завезла до матері в Мотовилівку й закопала в льоху… Боїться тих грошей, як чорт ладану, а прийти чесно розповісти — духу не вистачає. Врешті спіймалася на пересортуванні. Тепер має відповідати. Завбази, бухгалтер осторонь. Свідків не було, як ділилися. Загребли її руками жар, а самі сповнені благородного обурення… Але Голубенко водночас і злочинниця, хоч і повністю повернула награбоване… Отже, по якій лінії пролягає у даній ситуації об'єктивна справедливість, Юрію Сергійовичу?

За розмовою вийшли на вулицю, де у величезному будинку мешкали працівники міліції.

— Те, що я розповідав, взяте із слів самої Голубенко. Щире каяття, нерозтрачені гроші, свідчення вантажників дають підставу вірити їй. Але для суду ми повинні підготувати об'єктивні, документальні дані. І мені шкода Голубенко. Здається, вона таки жертва. Якщо це підтвердиться, становище її буде набагато легше. Але поки це не доведено, ми залишаємо питання відкритим… Складна наша робота, Юрію Сергійовичу… Бачите, скільки залежить зараз від уміння і сумлінності оперативного працівника? Погосов не буде спокійно спати, поки не встановить істину.

Біля крайнього під'їзду Вовченко зупинився.

— Заглянемо до мене? Віра Дмитрівна чайком напоїть! — Він узяв лейтенанта під руку і повів на третій поверх.

Двері відчинила дівчина-підліток, яка весело застрибала, побачивши батька, а коли з-за спини підполковника виглянув Юрій, засоромилась і втекла.

— Старшенька, — услід їй сказав Вовченко. — Семикласниця. Коза.

Юрій з цікавістю оглядав вітальню Вовченка, умебльовану хоч і полірованими, але старими, потемнілими від часу меблями: сервант якогось, видно, першого промислового зразка, важкі крісла і круглий, схожий на тумбу, стіл. Але не меблі вразили Гармаша. Здавалося, він потрапив у музей або шкільний кабінет. Два глобуси, більший і менший, на серванті, третій, величезний, у кутку на підлозі, вся стіна завішана географічними картами, інші дві оперезані стелажами.

— Сідайте, Юрію Сергійовичу, я зараз. — Підполковник вийшов на кухлю, і Юрій подумав, що начальник, мабуть, трохи дивак і, певно, тому ніколи не запрошує колег до себе, а його покликав сьогодні, можливо, на прощання.

Несподівано відчув — не хочеться думати, нібито востаннє розмовляє з Вовченком. Підійшов до книжок: мандрівки, мандрівки, географічні назви, новенькі книги й старі фоліанти, на яких давно стерлися літери, позолота…

Вовченко застав його за розгляданням книг.

— Тут багато цікавого. Від перших мандрівок Марко Поло та Афанасія Нікітіна до «Кон-Тікі» Тура Хейєрдала. Це моє «хобі» — подорожі, відкриття, географія, — сказав підполковник. — Адже за фахом я географ… Учитель. — Він перехопив здивований погляд Юрія. — Так-так. Але після університету лише рік викладав. Потім життя потекло по іншому каньйону… Я теж борюкався, мене спитали: «Воля партії для тебе закон? Виконуй, солдате, наказ». Так я опинився на курсах офіцерів міліції. Працював у карному розшуку, потім перевели у відділ боротьби з розкраданням. Але в душі, — він засміявся, — ніколи не перестану бути географом. Люблю вільної години повернутися у світ сміливих благородних мандрівників, які заради науки ладні пожертвувати життям… А ось і чай!

Юрій обернувся. В домі Вовченка його сьогодні чекали несподіванки.

З блискучим чайником у руці до кімнати ввійшла Віра Дмитрівна Якимчук — працівниця управління. Частенько лейтенант брав у цієї тихої, мовчазної жінки різні папери, віддавав їй на збереження документи і не здогадувався, що вона — дружина його начальника. Жодного разу не бачив її ні в коридорі свого відділу, ні, тим більше, в кабінеті Вовченка…

— Здрастуйте, товаришу Гармаш! Чому так дивитесь? — І привітно всміхнулася. — Не впізнаєте? Сідайте до столу.

«Чай» виявився справжньою вечерею, після якої Віра Дмитрівна непомітно зникла з вітальні, залишивши чоловіків самих.

Потроху розмова повернулася до животрепетних справ.

— Ви цього ще не знаєте, Юрію Сергійовичу, — говорив підполковник, — але коли людині минає п'ятдесят, вона з вершини років мимоволі починає оглядати своє життя, оцінювати його. Правда, іноді й молоді люди над цим серйозно замислюються. Найкращий приклад — Микола Островський. Не пам'ятаю дослівно, але яка значуща думка! «Найдорожче в людини — життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки…» Як часто замолоду над цим, на жаль, ми не замислюємося… До речі, — він засміявся якось по-дитячому щиро, ніби сам дивуючись своїм висновкам, — і крадії десь під старість оглядають своє життя. Награбовано, наховано, складено і грошей, і золота, а навіщо? Для чого жив? Для чого крав, ховав? Тільки для того, щоб переконатися, що це безглуздо, що в могилу з собою нічого не візьмеш? Декотрі міркують: для дітей, забезпечити їм безтурботне існування. А безтурботного існування не виходить! Виховані в атмосфері нечесності, лицемірства, брехні, такі діти, зіп'явшись на ноги, природно, не дуже шанують батьків… І тоді починається тяжке прозріння. Шахраї мало не виють від досади, що ризикували все життя, крадучи для невдячних діточок, а повернути ж роки не можна. Такі літні злочинці, коли їх обеззброюєш фактами, легше вдаються. В їхній душі усвідомлення безглуздості свого життя вже зробило надлом, і вони відпираються здебільшого тільки з почуття страху перед розплатою… Мені з висоти моїх, насмілюсь сказати, не безцільно прожитих років, легко говорити з такими… Але колись… — Вовченко зробив паузу, на обличчя хмаркою набіг смуток, та швидко обличчя підполковника знову проясніло. — Колись і в мене були сумніви, а може, просто тяжко було бабратися в усякому бруді. Хотілося повернутися до дітей, до географії.

Особливо потерпав у дні війни. На фронті точилися бої, лилася кров, а я морочився в глибокому тилу з розкрадачами, спекулянтами. Так було, поки не зрозумів, що ведемо війну на два фронти: один видимий, гарячий, де сунуть фашистські орди, другий непомітний, і ворог — тихий, в образі валютника, який скуповує золото, таке потрібне для оборони…

— Ну, — промовив Юрій, — війна давно скінчилася. — Він так це сказав, ніби боронився від почуттів, які викликала в нього розповідь Вовченка. Адже перед ним постала своя маленька кімната, портрет батька…

— Справді, видимого фронту, де вибухають снаряди і строчать кулемети, давно немає… Але хіба ви не ведете бій із своїми «хіміками». Де взялись вони, чому такі злочини ще є — дуже складне питання. Тут і так звані пережитки капіталізму в свідомості, і наслідки війни, і згубний подих чужого світу. Нема йому в нас поживного грунту, але у декого ще залишилися мікроби зажерливості, здирства, егоїзму, які при слушній нагоді оживають, як палочки Коха. Є чудовий вираз: «Мертві хапають живих…» Так і тут. У нашому суспільстві це ніби відгомін давньої класової боротьби конаючого світу…

Довго розмовляв цього вечора Вовченко із своїм молодим колегою.

У коридорі, коли Юрій одягав плащ, підполковник раптом схопився за голову.

— Склероз починається, — поскаржився він. — Ви казали ранком про рапорт. У чому річ? Що сталося?

— Боюсь, не вийде з мене путнього оперативника, — зам'явся Юрій. — Без року тиждень працюю, а от уже вскочив у халепу з Божком.

— Злякалися? — іронічно протяг Вовченко.

— Та ні, товаришу підполковник, — рішуче відповів Юрій. — Не злякався… Просто — наче сам не свій.

Розмовляючи з Вовченком, він не помічав, що бгає пальцями в кишені плаща складений учетверо рапорт.

— Подумайте. Тільки добренько, — погодився підполковник. — Силоміць тримати не будемо. Але, по-моєму, з вас вийде хороший оперативник… А Божко? Що ж! І не таке буває… Поки що кінчайте справу з вашими «хіміками».

Юрій попрощався.

Вже на дверях з батьківською теплотою Вовченко додав, несподівано перейшовши на «ти»:

— Тобі, Юрію Сергійовичу, буде легше працювати, ніж нам — старим. Люди стають інші, і злочинів меншає… Та й хімія твоя все-таки ближче до наших справ, ніж, скажімо, географія, — всміхнувся він. — Без знання виробництва, техніки у нас тепер не обійтись…

На вулиці Юрій витяг з кишені зібганий рапорт і повільно розірвав його. «Треба буде — написати не важко», — ніби виправдувався перед собою. Хотів викинути паперові клаптики, затиснуті в жменю, але подумав, що вітер рознесе їх по всій вулиці, й засунув у кишеню.

Піднявши комір плаща, пішов назустріч рвучкому вітру до узвозу, що вів на Бессарабку^[7].

Хто ж ви такий, валютник Жуков?

У колонію, де після суду відбував покарання валютник Жуков, Вовченко приїхав поїздом. Разом з ним з вагона вийшов дебелий чоловік років п'ятдесяти, одягнений у темний костюм і прогумований плащ. Чоловік оглянувся і, на жест Вовченка, пішов слідом за ним.

Це був колгоспний бригадир Іван Петрович Жуков, якого Вовченко навесні сорок четвертого року, невдовзі після визволення Київщини, затримав за крадіжку посівного ячменю. Після амністії Жуков оселився під Харковом. Тепер, установивши адресу, підполковник зв'язався із своїм колишнім підопічним і запросив його приїхати.

Перейшли колію і лісовою дорогою попрямували до будівель, які визирали з-поміж високих сосон. Жуков ішов квапливим коротким кроком, намагаючись не відставати від Вовченка, і на його засмаглому обличчі все дужче проступало збентеження.

До колонії залишалось недалеко. Ось крізь дерева забовваніла сторожова вежа з вартовим, показався високий паркан, обплетений дротом.

Жуков мимоволі сповільнив ходу.

— Уже близько, — обернувся Вовченко, окидаючи його уважним поглядом. Підполковник розумів ту природну реакцію людини, яка назавжди покінчила з тяжким минулим, коли вона знову бачить загорожу з дротом.

Біля прохідної — ані душі. Черговий, упізнавши підполковника, відчинив віконце, взяв у Жукова паспорт і став виписувати перепустку.

Бригадир, насупившись, обводив поглядом оббиті залізом двері прохідної.

— Тепер, Іване Петровичу, натисніть на ось цю кнопку на одвірку, бадьоро промовив Вовченко.

Бригадир ступив до дверей і довго дивився на маленьку, непомітну з першого погляду кнопку, яка відкривала шлях тільки всередину, немов міркував, а де ж та кнопка, яка відкриває шлях назад.

— Ну, ну, Іване Петровичу, сміливіше, — підбадьорив підполковник і заспокійливо додав: — перед вами тепер усі двері будуть відчинятися. Бригадир нерішуче натиснув на кнопку — раз, другий. У дверях щось клацнуло, і вони, немов у казці, трохи прочинилися. Підполковник штовхнув їх рукою і пропустив перед себе Жукова. Пройшли у вузький загратований коридор, через який лежав шлях у зону колонії…

У невеличку кімнату оперативної частини конвоїр привів валютника.

Знайомтеся, — сказав Вовченко, кивнувши на бригадира. — Чи, може, ви вже знайомі?

Одягнений у синій робочий комбінезон, поверх якого було пов'язано фартух, пострижений, валютник тупо дивився на несподіваного гостя.

Незнайомі? Допомогти згадати? — посміхнувся Вовченко. — Я ж вам обіцяв, пам'ятаєте, що зустрінетесь із справжнім Жуковим. Отже, познайомимся ще раз, він показав рукою на бригадира. — Жуков Іван Петрович! А як вас відрекомендувати? Теж так само?..

Валютник мовчав.

— Значить, теж Жуков Іван Петрович? — Підполковник опустив руку. — А ви не впізнаєте, Іване Петровичу? — звернувся він до бригадира.

Той морщив лоба і не зводив пильного погляду з в'язня. Хвилювався. Губи його ледь-ледь ворухнулися, немов він збирався щось сказати, але не наважився.

— Пригадайте колонію. Сусідів по нарах… Та ви сідайте. — Він показав на стілець.

Бригадир сів. Звичайна обстановка кабінету: письмовий стіл, стільці, плакати на стінах, великий портрет Леніна та ще — зовсім по-домашньому — фіранки на вікнах, які затуляли грати, — потроху заспокоїла його.

— Сергій! — раптом згадав він. — Серьожо! — скрикнув він удруге радісно й водночас тужно. — Як же ти так? — похитав головою. — Знову в зоні?..

Вовченко не зводив пильного погляду з блідого обличчя валютника.

— А от прізвища не пам'ятаю, хоч убийте, — винувато поглянув на підполковника бригадир. — Здається, за золото сидів, казав, діло йому пришили…

Валютник байдужим, тупим поглядом дивився на бригадира.

— А постарів ти як, — по паузі додав Жуков. — І не впізнати, якби не роба та голова стрижена… Ех, Колима, Колима, — і тяжко зітхнув. — Помреш — не забудеш…

«Хто ж ви такий, Жуков? — напружепо думав Вовченко, поглядаючи то на справжнього Жукова, то на валютника. — Коли в'язень і далі мовчатиме, доведеться звернутися до архівів…»

— Ну, то все-таки скажете, громадянине Жуков-другий? — спитав Вовченко. — Хто ж ви насправді?

— Для чого цей театр, громадянине начальник? — опанувавши себе, перейшов на звичайний зневажливий тон валютник. — Де ви цю суку роздобували? Я його вперше бачу і дивитись не хочу.

— Може, ви не вірите, що це Жуков Іван Петрович. Покажемо і паспорт, — іронічно зауважив Вовченко і враз по тому, як заблищали очі в'язня, зрозумів, що допустив помилку.

— Паспорт? — відкопилив губу валютник. — Паспорти всі у ваших руках. Який схочете, такий і випишете. Завтра ви мені ще п'ятьох Жукових з паспортами приведете. Один скаже на мене Серьожа, другий — Іван, третій чортом назве…

— А ви будете шостим з паспортом, тільки не нa своє прізвище, — буркнув Вовченко.

— Я не служу в міліції. Сам собі не виписую. Як Жуковим народився, так Жуковим і вмру.

— Хтозна, — загадково посміхнувся Вовченко. — Як же все-таки вдалося одержати паспорт на чуже ім'я? — ніби не валютника, а себе спитав підполковник і похитав головою. — Ви так і не допоможете розібратися? знову звернувся він до лже-Жукова. — Га?

Валютник виявився твердим камінцем, і навіть зустріч а людиною, ім'ям якої він називався, на перший погляд, здавалося, не захитала його впертості. Але підполковник розумів — ця зустріч була вкрай необхідна. Вона мала допомогти самому Вовченкові пересвідчитися, що він на правильному шляху, що справжній Жуков, принаймні в обличчя, знає валютника, а ув'язненому показати, що, хоч він уже покараний за таємне перевезення краденого золота й перебуває у віданні органів, які виконують вирок суду, міліція не збирається від нього відступатися.

Треба було захитати віру лже-Жукова в те, що його мовчання сховає таємницю, показати, що й без зізнань встановлять істину, зробити пробоїну в затятій позиції злочинця.

Вовченко любив згадувати латинське прислів'я: «Вода камінь довбає не силою, а частим падінням»^[8]. Крапля за краплею. Факт за фактом. Доказ за доказом. Поки злочинець не переконається, що й без нього все доведуть і його відверте зізнання нічого не змінить на гірше, а тільки засвідчить, що він усвідомив провину. Підполковник розумів, що бесіда за бесідою із лже-Жуковим уже похитнула удавану байдужість в'язня і ця зустріч теж не мине безслідно.

Іван Петрович Жуков журливим поглядом дивився на валютника і, згадуючи тяжкі дні того минулого, з яким він сам давно покінчив, тільки зітхав:

— Ех, Сергію, Сергію… І досі, значить… Ех, чоловіче, чоловіче…

У ці кілька слів він укладав такий глибокий зміст, що годі було передати його цілою промовою: в них відбилися й тяжкі спогади про Магадан, і думки про те, яке відкрилося йому тепер життя, і ті почуття, що охопили Івана Петровича, коли зайшов на територію колонії вільною людиною, добре уявляючи собі, як зараз тим, хто у зоні відбуває покарання.

Лже-Жуков намагався не дивитись на справжнього Жукова, але видно було, що його тягло розгледіти бригадира, і він раз у раз кидав на нього миттєвий чіпкий погляд.

Вовченко спершу не втручався у цей німий діалог.

Потім підвівся.

— Ну що ж, Жуков-Сергій, назву вас поки що так, — звернувся він до валютника. — Не хочете казати — самі розберемось. Це ви вже, певно, зрозуміли.

— Чого ви причепилися, що хочете від мене? — глухо сказав валютник. — Піймався, засудили, відбуваю. І квит.

— Щоб вийшли ви звідси з чистою совістю. Щоб усе розповіли. Щоб ті ваші дружки й господарі, які винні більш, ніж ви, не розкошували зараз на волі, не могли далі чинити чорних справ і повернули народові награбоване добро. Ось чого я хочу.

— Щоб я сам собі накинув на шию зашморг? Цього ви хочете? — скривився валютник. — Нічого не вийде. І яка вам різниця, як мене звуть. Іван, Сергій чи Микола? Не та ниточка, громадянине начальник.

— А по-моєму, саме та, — знову загадково промовив Вовченко. — Саме та! Думайте, Жуков-Сергій, думайте… Я ще раз до вас приїду… Дивіться тільки, щоб не надумали, коли вже пізно буде… Все добре у свій час.

Ув'язненого повели в зону.

Виходячи з території колонії, бригадир ще раз оглянувся на вежу, на вартового з вівчаркою і квапливо зайшов до прохідної.

Віддавши перепустку й одержавши паспорт, бригадир ковзнув швидким поглядом по глухих дверях на виході, шукаючи тієї головної кнопки, на яку треба натиснути, щоб вийти на волю.

Кнопки не було.

Ще зиркнув на двері — нема.

Безпорадно оглянувся на Вовченка.

Але в цей момент у дверях щось само клацнуло — раз, другий, і вони, немов святим духом, прочинилися.

— Тьху, мара… — прошепотів бригадир.

Вовченко, який знав, що двері на вихід автоматично відчиняє вартовий, вловив те легке шепотіння і непомітно всміхнувся.

Іван Петрович вийшов на вулицю і тільки тепер зітхнув на повні груди. До колонії тяглася залізнична колія; рейки радісно заблищали під сонцем, яке визирнуло з осінніх хмар, навколо вільно шумів ліс. Через станцію ритмічно простукотів електропоїзд.

Бригадир Жуков широко закрокував до вокзалу. Вовченко ледве встигав за ним.

Третя зустріч з Кочубієвським

Юрій мало рота не роззявив. Перед ним стояв давній знайомий — Михайло Борисович Кочубієвський, майстер з «Оріона». Але який жалюгідний у нього вигляд! Старий, давно не прасований костюм, сорочка без гудзиків, обличчя схудле, неголене, очі червоні.

— Ну от, радійте, — глухо сказав він. — Догралися! Помстилися робочій людині.

— Та що з вами? — не міг оговтатись лейтенант і, підвівшись, підсунув стілець відвідувачеві. — Сідайте, будь ласка.

— Тепер: «Сідайте, будь ласка», культурненькі, — засопів Кочубієвський. — Я ж казав: у мене сім'я, діти. Хто їх нагодує? Ви?

— Та що сталося? — вже розсердився Гармаш.

— Що? Вигнали з роботи. Причепилися до браку. А це мій брак? Де він узявся на моєму верстаті? Підкинули, гади! І звільнили… Так і знав, що цим скінчиться… Все начальство вовком дивилося, обминали, як заразу. Я вже так старався, так оберігався, так працював!.. Все одно…

— Ну, знаєте, — скипів Юрій. — Це неможливо! — Він схопив телефонну трубку.

— Не дзвоніть на фабрику! — кинувся до нього Кочубієвський. — Хай вони згорять! І без них роботу знайду. Я не того прийшов. Я хочу все розповісти. Я й раніше здогадувався про їхні махінації. Але втручатися не хотів. Я так міркував: коли вже міліція зацікавилась, вона розбереться й без мене… Чого мені із здоровою головою у хвору подушку. Але їх треба в тюрму! Злодії, шахраї, мерзотники! Пишіть — я буду говорити.

Юрій поклав трубку, взяв авторучку.

Кочубієвський сів на стілець і швидко, немов боявся, що лейтенант переб'є його, почав розповідати, що на фабриці виготовляють «ліву» продукцію, штампують на пресах понад план босоніжки…

— А чого ви не записуєте? — здивовано закліпав очима, помітивши, що Гармаш грається авторучкою.

— Ви спізнилися, — сухо відповів Юрій. — Без вас обійшлися.

— Як же так! — обурився Михайло Борисович. — Я прийшов усе розказати, а ви…

Погосов, який сидів у кінці кімнати за спиною Кочубієвського, підвів голову і м'яко посміхнувся.

— Інші люди нам допомогли.

— Але я теж хочу…

— Тоді ось нате папір, ручку, — сказав Юрій. — Сідайте за вільний стіл і напишіть заяву. Пишіть усе, що хотіли сказати. В цьому ми вам не можемо відмовити.

Кочубієвський слухняно пересів за вільний стіл і став зосереджено писати. Час од часу підводив голову, дивився поперед себе в простір і потім знову схилявся над папером.

Юрій спостерігав за ним. Хотілося сказати: отак, чоловіче, чесність теж має свої правила й закони. Все добре, коли вчасно, бо й найкращий незірваний плід, коли перезріває, загниває. Але він нічого не сказав. По-людськи було шкода цю обмежену людину, якій забракло розуму і мужності, щоб стати за правду тоді, коли це було так необхідно.

Кочубієвський писав довго. Коли скінчив, підписався й віддав папери Юрію. Той спитав:

— Може, потребуєте нашої допомоги у влаштуванні на роботу?..

— Ні, ні, дякую! Не треба, будь ласка! — вигукнув Михайло Борисович і так злякано глянув на телефон, що Юрій мало не розсміявся. — Я сам влаштуюсь, я добрий майстер.

— Ну, щасти вам, — побажав лейтенант, проводжаючи поглядом несподіваного відвідувача.

Як же без правди?!

Промайнули на екрані останні кадри, у залі спалахнуло світло. Глядачі загрюкали стільцями. Марина і Василь Гончаренко влилися в людський потік, що повільно рухався до вихідних дверей кінотеатру, немов виливався крізь вузеньку шийку.

Пригодницький фільм «Дівчина з банку» не справив на Марину враження. Напружено вглядалася в екран, намагаючись зрозуміти, хто ж злодій, а хто працівник карного розшуку. Все було так заплутано, герої так метушилися, що очі нічого не схоплювали, крім отієї метушні з перевдяганням, а душа залишалася байдужою до самої історії дівчини з банку. Постановники фільму ніби з шкіри лізли, аби якнайбільше наплутати глядача, і це не зацікавлювало, а дратувало…

Василь ніжно підтримував Марину під руку. Статечний майстер до нестями закоханий у красиву, веселу дівчину. Саме такою уявляв собі майбутню дружину.

Якось весняного вечора під впливом почуттів, що охопили його, пресувальник Гончаренко незчувся, як освідчився. Яке ж то було здивування, коли Марина не кинулась йому на шию, а сказала роздумливо:

— Спасибі, Василику… Почекаємо з цим…

Це був прихований гарбуз. Василь образився.

Але згодом образа минула, і він відчув, що саме від тієї хвилини, коли одержав гарбуза, покохав дівчину ще дужче.

Відчуваючи, що фільм Марині не сподобався, і не знаючи, чим потішити її, Василь нервував. З іншими було простіше. У крайньому разі — ресторан. Але Марина! Скільки разів запрошував й разу не пішла. Та, може, сьогодні!..

Він з надією глянув на веселі вогні «Столичного». Світні літери наче підморгували по-змовницькому. І гроші є. Показав би Марині, яка широка в нього душа. Та й самому захотілося випити. Було якось тоскно. Сподівався подивитись комедію, а потрапив на фільм злочинців… І в житті наслухаєшся, і в кіно все ловлять, арештовують…

— Маринко, може, зайдемо до ресторану? Послухаємо музику, потанцюємо.

— Та ні, Василику, не хочеться.

— Чого ти соромишся? Не з чужим ідеш.

— Василику, хороший мій, — ласкаво відповіла дівчина, притискаючись до міцної руки майстра. — Краще в парк ходімо, помилуємось зорями над Дніпром… Та й поговорити треба.

Серце Гончаренка стрепенулося. Поговорити?! Може, нарешті, всміхнеться доля?

Над Дніпром і справді світили великі, як стиглі яблука, осінні зорі. Знайшли вільну лавочку на краю алеї. Марина відкинулася на руку Василя.

Десь ззаду тріснула гілочка. Гончаренко здригнувся й мало не вилаявся.

Останнім часом він став дратівливий, навіть спав неспокійно. Прокинеться серед ночі й уже до ранку не може заснути. Думки стрибають, наче сполохані зайці. Непокоїло передчуття якоїсь неминучої катастрофи. Здавалося, навіки втрачає і Марину, і все на світі… Потім збагнув: тривожать фабричні справи. Іноді снилося, що заплутався в тенетах і не має сил вирватися, снилося, наче йде по тонкій кризі, яка провалюється під ногами, і страшна темна вода затягує у вир. Все поступово втрачало для нього інтерес: з друзями посварився, на роботу йшов, як на каторгу, навіть товариство Марини часом не тішило його так, як раніше. Коли б уже одружитися та одержати кімнату, покинув би цю фабрику з цим Одуром, Божком, Басистим…

Дівчина пригорнулась дужче. Ледь відчутно пахли пізні квіти на клумбі.

— Василику, — неголосно промовила Марина. — Мене викликали до міліції…

Відчула, як напружилась рука Василя.

— Чого? — спитав сухо.

— Прописка скінчилася, а Віра Кирилівна не хотіла продовжити.

— Випишуть тебе з Києва — ось побачиш, — ослаблим голосом сказав майстер.

— Ні, ще на півроку продовжать.

— Треба нам до загсу, тоді ніхто не зачепить.

— А як же з кімнатою?

— 3 кімнатою, з кімнатою, — пробурчав майстер. — Ти за кімнату думаєш заміж виходити чи за мене?.. Одержу, не турбуйся! Як до Нового року Басистий не дасть, усім їм сала за шкуру заллю!.. Тебе, рибонько, боюсь втратити, — міцніше пригорнув він до себе дівчину. — А то я їм уже давно грому наробив би! Падлюки!

— Не лайся, — випручалася Марина. — Не любиш ти мене, — сумно додала.

— Я не люблю?!

— Хочеш, щоб життя з тобою зв'язала, а криєшся. Думаєш, мені байдуже, думаєш, я не бачу, що ти мучишся?.. — Вона торкнулася долонями Василевих щік, притягла його голову до себе. — Ну, скажи мені правду, любий… Одур терзає тебе, а ти йому догоджаєш. Хіба я не бачу? Він погана людина, нечесна…

— Усі такі, зітхнув Василь. — Кожний тільки для себе…

— Ні, не всі. — Дівчина відштовхнула голову Василя від себе. — Не всі такі, як наше начальство. Я знаю, знаю, вони й тебе таким зробили!

— Що, що ти знаєш?! — несподівано скипів Василь.

Марина підхопилася з лавочки. Василь устиг схопити її за плащ. Не пускав. Шепотів гарячково:

— Мовчи. Не галасуй!.. Я не можу воювати з ними. Зітруть на порох… А так обіцяли кімнату. Для нас з тобою. Для нашого щастя!..

— Кімнату, — гірко повторила Марина. — Вони дають тільки тим, хто прислужується. — І знову в її пам'яті постала давня сцена в кабінеті директора. — Я хочу знати, якою ціною дістанеться нам кімната! І коли ти не скажеш, я піду собі, — Марина розгнівалась, вирвалася з його рук.

Василь наздогнав дівчину на алеї.

— Стривай, Маринко!

— Я пояснила, чого хочу. Ти знаєш, що вони негідники… Чесна людина піде куди слід і все розкаже.

Василь зупинився, випустив її руку.

— Купили, значить, у міліції, — сумно і якось жально сказав він. — На прописку. Ясно. — І йому здалося, що він тепер не уві сні, а насправді заплутався в міцних тенетах. — Тобі й мене не шкода…

— Василику, дорогий мій, любий, — Марина притулилася до нього, охопила руками за шию. — Я хочу, щоб у нас було світле життя, щоб ти був у моїх очах найкращий, найблагородніший… Я порятувати хочу. Як сам прийдеш і чесно розповіси, тебе не посадять… Думаєш, у міліції вовки? Вони розберуться… Ти ж не такий, як Одур чи Басистий… Ні, ні, ти хороший, ти чесний, ти мій! Може, тебе заплутали, але ти порвеш з ними. Правда ж, Василику?! Кімната!.. Якби схотіла, вже давно мала б її. Не хочу їхньої кімнати. Не діждеться Басистий, щоб гуляла з ним!

Повз Марину й Василя пробігла зграйка хлопчаків. Хтось із них свиснув, хлопчаки реготали.

Василь одірвався від дівчини. Стояв серед алеї стовпом. В голові майстра гуло, мовби хто огрів дрючком. У груди наче жару насипали.

— Як гуляла? Коли він тобі таке казав?

— Навесні.

— І ти?..

Марина знизала плечима.

— Чого ж досі мовчала? — заскрипів зубами.

У голові загуло ще дужче. І серед того нестерпного гулу підбитими птахами безладно метушилися думки.

І справді, що він такого робив?! Тільки й того, що слухався начальника цеху. Часом Одур давав йому гроші. Коли це сталося вперше, здивувався: за віщо? «Премія від мене… за добру роботу», — відповів начальник цеху. Взяв раз, другий. Вже не відмовлявся. Якось сказав Одурові про кімнату. Той повів до директора. Буде! Тепер уже не сперечався, коли Григорій Михайлович просив показати в рапортичках менше босоніжок, ніж виробив насправді.

«Шануйся, — не раз шепотів йому начальник цеху. — І тримай язик за зубами… В люди виб'єшся. Покірне телятко дві мамки ссе».

Гроші, які давав Одур, складав на меблі. Усі вони цілісінькі. Може й повернути! Шпурнути в підсліпувату морду начальника цеху!.. Але ж як його підманули! Серце Василя завмерло. Ніхто не буде розбиратися, що та як… То не тенета снилися йому, а в'язничі грати… Отам йому буде кімната… Тільки без Марини. А вона залишиться на волі, одна, беззахисна, і не ждатиме арештанта…

Голова майстра йшла обертом, серце мало не розривалося від жалю до себе, до своєї невдатної долі.

Повільно брів алеєю. Марина взяла його під руку.

— І я піду з тобою до міліції. Ти ж не злодій! Своїми руками хліб заробляєш…

Дівчина тулилася до Василя, і він відчував, що Марина піклується ним. Ні, ні, не буде вона дурити!

— І стане тобі легше, посвітліє в очах, — умовляла пошепки. — Бо ж перевівся як!.. І мені буде легше на душі. Інакше як же нам з тобою жити, Василику? Без правди, без честі, під страхом…

Великі жовті зорі проводжали їх до самого дому, Василь зірок не бачив. Його вже ніщо не радувало: ні лукаві вогні ресторанів, повз які він ішов, ні весела естрадна музика, яка гриміла з вуличних репродукторів, ні сподівання, що Марина не полюбить нікого, поки він буде у в'язниці.

Все навколо по-осінньому поморхло, все стало незначним перед тим, що чекало його. Відчував, що не зможе далі критися, а піде до чужих людей у синіх мундирах, щоб відкрити їм свою покалічену душу й віддатися на їхню волю.

Отруйні троянди

Штром ледве дочекався, поки від довідкового кіоска одійшла огрядна жінка, яка розпитувала дівчину про київські музеї. Помітив, що молоденька кіоскерка полегшено зітхнула, коли причепа відлипла од віконця, і як міг найтепліше всміхнувся.

— Замучила вас, — співчутливо промовив. — Це вам за всіх нас… — Він просунув у віконце кілька пишних троянд.

Дівчина завмерла від несподіванки, і враз її насуплене обличчя засвітилося щирою, мало не дитячою радістю.

— Беріть, беріть, — ласкаво говорив Марк Аврелійович. — Це віддяка за нашу людську настирливість і вашу терпеливість.

— Спасибі, — прошепотіла дівчина. — Які розкішні! Я й не бачила таких…

— Особливий сорт, — пояснив Штром. — Я з Риги, на парфюмерній фабриці працюю, нам присилають для екстракту… Їхав у відрядження, узяв для найсимпатичнішої киянки…

Дівчина опустила очі.

— Завтра виїжджаю, хотів би знайти сина свого бойового побратима… На моїх очах на фронті загинув, — сумно вів далі постачальник. — Обіцяв, що знайду дружину й сина, передам останні слова… Двадцять років минуло, і все не міг вирватися…

— Прізвище, рік народження знаєте? — з професіональною автоматичністю спитала дівчина, все ще не відриваючи погляду від пишних троянд…

— Гармаш Юрій, це синок його, Юрко. А друга мого звали Сергієм. Виходить, Юрій Сергійович… А рік народження, далебі, не знаю… Чекайте… Чекайте… Показував мені друг фотокартку, хлопчику років було, може, чотири-п'ять. Шукайте, так тридцять сьомого або тридцять восьмого…

Дівчина зняла трубку й подзвонила до адресного столу. Штром встиг їй сказати кілька компліментів, пообіцяв надіслати флакон нових модних духів… І ось пролунав дзвоник.

Обличчя кіоскерки скривилось від жалю.

— Хвилиночку, — сказала в трубку. — Ви розумієте, — звернулась до Штрома, — не можемо дати його адресу.

— Чому? — здивувався Марк Аврелійович.

— Ну… як вам сказати… Його адреса не включена до довідника.

— А-а, — протягнув постачальник. — Розумію, десь на номерному заводі працює абощо. Розумію, сам колись був на снецроботі… От і маєш, — з відчаєм додав він. — Двадцять років збирався…

— Клаво, Клавочко, — схвильовано заговорила дівчина в телефон. — Розумієш, Клавочко, це такий винятковий випадок. Фронтовий друг батька, двадцять років не був у Києві, останні слова від батька синові привіз… Я тебе дуже прошу…

Вона міцно притискала трубку до вуха, і жалісливе обличчя її раптом проясніло.

— Спасибі, рідненька…

— Я не записуватиму, запам'ятайте. — І, поклавши трубку на апарат, дівчина неголосно проказала потрібну Штромові адресу. — Він у міліції працює.

«Знаю», — мало не вихопилося у постачальника, але він вчасно стримався.

— Найкращий флакон я вам пришлю з Риги за вашу сердечність… Як вас звуть?

— Віра.

— Дякую, Вірочко. Я пришлю Юркові. Особисто вам вручить…

Штром швидко відійшов од кіоска, помахав дівчині рукою і зник у натовпі.

Добрі наміри ведуть у пекло

Варвара Олексіївна прислухалася до гомону за дверима. Чоловічі голоси, спочатку не дуже лункі, потім гучніші, долетіли з кридора й стихли в сусідній кімнаті. Жінка, начепивши окуляри, сіла полагодити синові шкарпетки.

Закінчивши інститут, Юрій наполіг, щоб мати залишила роботу. Знав, як болять у неї руки, бачив, як хапається вона за хворе серце.

З ніжністю згадує Варвара Олексіївна, як Юрко накричав на неї, коли довідався, що вона тихцем ходить до людей шити. А їй незвично крутитися без діла в своїй маленькій кімнатці, — де й ті руки наболілі подіти!..

Жінка не встигла всилити нитку — до кімнати постукали.

Двоє чоловіків, привітно всміхаючись, переступили поріг.

— Ми з міськради… Побутова комісія, — сказав кругловидий, вухатий, із золотим зубом, який весело блищав при кожному його слові. Перед собою чоловік тримав розгорнутий журнал.

— Сідайте, — запросила господиня.

— Шістнадцята квартира, — промовив вухатий, щось занотовуючи в журналі. — Скільки метрів? — окидаючи поглядом приміщення.

— Дванадцять з половиною.

— Удвох із сином проживаєте? Прізвище?

— Гармаш Варвара Олексіївна.

— Син теж Гармаш?

Другий, опецькуватий, з ніби прищуленим лівим оком, дивився якось знизу вгору й ніби скоса.

— Це хто? — і кивнув на портрет.

— Чоловік, — зітхнула Варвара Олексіївна.

— Загинув? — співчутливо спитав вухатий. — На фронті?.. А ви де працюєте?

— На пенсії вже. Я на швейній робила…

— А син?

Легенька хмарка набігла на обличчя жінки.

— В міліції.

— Гм, — наче здивовано промимрив чоловік. — Він що, юрист?..

— Ні, інженер.

— Значить, уже інженери хуліганів ловлять, — пожартував другий.

— Каже, що не ловить.

— А що ж тоді йому там робити, в міліції? — все ще удавано дивуючись, промовив вухатий, не зводячи погляду з жінки.

Варвара Олексіївна знизала плечима.

— Не знаю.

— Від рідної матері криється? — похитав галовою.

— А чого ж. Міліція — таке діло, Григорію Михайловичу. Не про все й рідній матері розкажеш, — заперечив товаришеві той, що писав у журнал, — правда, Варваро Олексіївно? Мабуть, і скільки заробляє, не розказує?

— Е, ні, — різко відповіла жінка. — До копійки приносить. Сто десять карбованців на місяць.

— Не густо.

— Жити можна, — заперечила Варвара Олексіївна. — Він сто десять, та моя пенсія…

— Але ж йому й одягтись треба, дивись, уже й дівчину нагледів, і випити з друзями хочеться, і в хату щось купити. — Вухатий з відразою, що несподівано відбилася на його обличчі, огледів потерту шафу, нікельоване ліжко, диван, оббитий клейонкою…

— Непитущий він, — радісно заперечила Варвара Олексіївна.

— Ну, а дівчат, звичайно, любить… — по-змовницькому підморгнув той, кого назвали Григорієм Михайловичем.

— Звичайно, хлопець як хлопець, — посміхнулася мати. — І приятелів має, і з дівчатами, певно, дружить. Діло молоде…

— Тісненько живете…

— Ох, — тільки зітхнула жінка.

— Заяви на поліпшення не подавали?

— А чого писати. Є й гірше живуть. Ще не з усіх підвалів людей вивели.

— Треба не на гірше дивитись, а на краще і самим думати про краще.

— Та нам якби ще одну, хоч маленьку, щоб мені ліжко поставити…

— Були б у вас гроші…

— Які гроші? — здивувалася Варвара Олексіївна.

— Ну, обміняли б з кимось на більшу. На обмін теж грошей треба. І на переїзд, і на оформлення… а може, подарунок зробити тому, хто більшу кімнату віддає, хоч це і не дозволяється, — весело блищав зубом кругловидий. — Але хто знатиме, що між двома людьми відбувається… Та й справедливо це…

Варвара Олексіївна слухала мовчки.

— Скажу чесно, довгенько ще вам тут жити. Нову квартиру поки що дати не зможемо. Видно, й невістку доведеться сюди брати, й онуків тут няньчити. — Вухатий обвів кімнату поглядом. — А повернутися ніде. Так я кажу, Григорію Михайловичу?

Той кивнув головою.

— Правильно і ви сказали, Варваро Олексіївно, он ще не всіх людей з підвалів повідселяли. Років, скажімо, через п'ять, ну, може, десять усі матимуть добрі квартири… Але ж скільки чекати! — Він замовк. Потім додав: — Можна вам допомогти. Можна. Трудяща ви людина. Та й сім'я загиблого воїна. Але тільки в один спосіб. Учора відвідали одного дідуся. Кімната велика, світла, понад двадцять метрів… А в нього, бідолашного, й оплатити її нема чим. На саму пенсію живе. Хоче мінятися, тільки щоб сотні дві-три доплатили. Воно ніби й справедливо. Йому вистачить і цієї, а для вас — мала… А коли чоловік своє віддає, то треба чимось і віддячити…

Варвара Олексіївна ледь посміхнулася.

— Отак по секрету й порадимо. Зберіть тих кількасот і міняйте.

Сизоокий різко підхопився з стільця. Здавалося, й сидів на ньому як на голках. Вухатий теж підвівся, закрив журнал, обдарував Варвару Олексіївну золотозубою посмішкою.

— А де той чоловік живе?

— У вас зараз, мабуть, і грошей нема? Так? Ну, а без грошей нічого не вийде. Без них на світі нічого не виходить. Живе він у центрі, у гарному будинку… Думайте, як розбагатіти, а ми ще навідаємось…

Відвідувачі вийшли, залишивши Варвару Олексіївну в душевному сум'ятті.

Тільки тепер, після того, як їй побачилася велика світла кімната, в якій вона житиме із Юрком, своя власна, з кожною знайомою до болю шпаринкою, здалася ще тіснішою й похмурішою. А що ті двісті—триста карбованців! Уже й не так багато… Якби місяців зо три пошила по людях, назбирала б… В уяві постало, як вона в новій просторій квартирі зустрічає невістку, бавиться з онуком… Пошкодувала, що не спитала прізвищ у добродіїв, де їх шукати згодом. Побігла до сусідки, але та теж не знала — вони лише кілька хвилин побули в її кімнаті і, здавалося, не так цікавилися її побутовими умовами, як Гармашами.

Вухатий і його товариш похапцем вийшли на вулицю.

— Важка сімейка, — процідив крізь зуби Григорій Михайлович. — Пусте діло…

— А я певен, що не пусте, бадьоро заблищав зубом вухатий. — Щеня заскавучить іще.

На концерті

Театральний зал Жовтневого палацу повен. На яскраво освітленій сцені пританцьовував, декламував і виспівував заяложені куплети перед мікрофоном безголосий естрадник. Говорив скоромовкою, захлинаючись словами, мовби намагався компенсувати нестачу голосу й дикції сліпучою білозубою посмішкою, феєричною рухливістю.

Проходячи вранці повз театральну касу, Юрій звернув увагу на барвисту афішу. Взяв два квитки в партер. Та, відійшовши від каси, подумав: не слід було цього робити. Інна любить естраду, але, здається, цілком байдужа до нього. Після того вечора на «Поплавку» й разу не подзвонила.

Але чому має дзвонити вона, а не він?

За цей час бачив її двічі: одного разу на молодіжному вечорі, куди вона прийшла з Аллою, вдруге — на вулиці в компанії Божка і ще якогось чоловіка. Звернув у провулок, щоб не зустрітися з ними…

Але завжди, навіть коли з головою поринав у справи, дівчина ніби була поруч. Часом доходило до смішного: він підводив голову, щоб перекопатися, що її справді немає…

Цілий ранок не міг вибрати хвилини, коли в кімнаті нікого не буде, — мусив вибігти на вулицю, до автомата.

— Будь ласка, Інну Паволоцьку.

Її покликали. Вона здивувалась. Потім наче зраділа. Погодилася. Умовилися зустрітися.

Відійшов од телефону, відчуваючи, як у ньому тремтить від напруження кожний нерв…

Тепер вона поруч. Від неї віє легкими пахощами квітів — такими знайомими йому. Від них у хлопця наморочиться голова. А варто скосити оком і побачить її профіль. І йому врешті зовсім байдуже, що витанцьовує і співає зморений життям літній естрадник…

Юрій кладе свою руку на тонкі дівочі пальці. Інна тепло потискає їх. Хлопець відчуває, як сцена починає гойдатись в його очах, відривається від підлоги й хилиться з боку в бік. Та ні, то на сцені вже гойдаються гімнасти.

Інна зовсім забирає собі його руку. Ніби через тисячі й мільйони років Юрій бачить, що на сцені вже не гімнасти, а співак, і пристрасна пісня, здається, злітає не з уст артиста, а рветься з самого серця…

Хтозна, коли концерт скінчився, він тягся тисячоліття, але всі ці тисячоліття вкладалися в коротку мить щастя…

Катастрофа майора Дроздова

До кабінету підполковника увійшов худенький, і взимку веснянкуватий, експерт науково-технічного відділу. Він поклав на стіл два документи: вітальну листівку на ім'я Вовченка й анонімний лист про дружбу оперативного уповноваженого Юрія Гармаша з інженером Божком.

— Друковано однією машинкою. Лист набагато пізніше. Літери за цей час трохи збилися, особливо «е», «а».

— Так, — глибоко передихнув Вовченко. — Так, так… — Обличчя його посмутніло.

Коли експерт повернувся, щоб іти, підполковник неголосно промовив:

— Мені не треба нагадувати своє прохання? Дослідження абсолютно неофіційне, ніде не реєструється… Все залишається між нами.

— Звичайно, товаришу підполковник, так, як ви сказали.

— Ну, спасибі…

Експерт вийшов, а Вовченко довго сидів нерухомо. Дзвонили телефони. Чорний — міський, і білий — від начальства. Він не брав трубки. Здавалося, нічого не бачив, ні про що не думав. Анонімний лист, який колись передав начальник управління, і барвиста вітальна листівка лежали поряд.

Анонімка довго відлежувалася в сейфі підполковника. Час од часу Вовченко виймав її, вчитувався, намагаючись знайти який-небудь натяк на автора. Відчував у викладі щось дуже знайоме. Але що саме? Нарештіздогадався: лист ряснів дієприслівними зворотами, які так полюбляв майор Дроздов.

Це відкриття спочатку приголомшило Вовченка. Дурниці! Скільки людей люблять ці звороти… Як же без них! Він переглядав рапорти й записки майора і дедалі більше впевнювався, що не помилився. Тоді згадав, як на п'ятдесятиліття товариші надсилали йому вітальні листівки й телеграми: Він зберіг їх. Тепер знайшов листівку від Дроздова. Вітальний текст надруковано на машинці: пузатенькі літери шрифту на анонімному листі й листівці однакові. Але Вовченкові все ще не хотілося вірити в це. Відрізав край листівки, де була зворотна адреса Дроздова, і віддав на графічне дослідження.

Віднині не залишилося жодного сумніву.

Але навіщо було майорові це робити? І Вовченко раз у раз ставив собі класичне запитання криміналістики: хто від цього має вигоду? Дроздов? Нісенітниця! Дрібна помста юнакові за критику? Теж дурниця…

Підполковник зняв трубку.

— Вікторе Федоровичу?.. Зайдіть до мене.

Дроздов привітався і, тримаючи в руці документи незакінченої справи, якою, як він вважав, цікавиться підполковник, сів у крісло.

Потім помітив, що Вовченко надзвичайно похмурий, і механічно глянув на стіл. Знайомий лист і якась листівка лежали поруч.

— Ви можете це пояснити, Дроздов?

Майор силкувався всміхнутись, але в нього затремтіли губи. Надрізана листівка, на якій він прочитав своє привітання, все пояснила.

— Мені незрозуміло одне: чому? Навіщо це вам?

Пополотнілий Дроздов мовчав. Права рука його з документами безсило звисла.

— Вікторе Федоровичу… — як ніколи жалісно промовив Вовченко. — Ми з вами прийшли сюди разом… стільки років пліч-о-пліч… У мене в голові не вкладається…

— Я нічого не робив, — хрипко промовив Дроздов, не підводячи погляду.

«Кому це вигідно? Кому це вигідно було? — билася в голові Вовченка єдина думка. — Для махінаторів з «Оріона»? — Навпаки, молодого, недосвідченого оперативника вони могли обдурити легше, ніж такого, скажімо, як Погосов чи Дроздов. Значить, самому Дроздову. Але чому? Невже така сильна радіація від усякої гидоти, з якою маєш справу, що й на Дроздова подіяло?!. І раптом він згадав, що на самому початку вивчення «Оріона» там дізналися, що справу в Дроздова забрали й передали новенькому працівникові, а незабаром стало відомо, що колишній оперативник Ланенко працює юрисконсультом на цій же фабриці.

Ще невиразна, туманна здогадка спала підполковникові на думку.

Більше навмання, ніж певно, спитав:

— З Ланенком ви в одному під'їзді живете?

— У різних, — мов потопаючий, вхопився за соломинку Дроздов. — У різних, — гарячково повторив він, наче ця обставина могла врятувати його.

— І не дружите?

— Що ви! — очі в Дроздова зовсім округлились. — Ви ж пам'ятаєте, як ми сварилися!..

Він іще говорив багато, запально про свою антипатію до Ланенка, про їхні суперечки… І чим більше гарячкував, тим дужче холоднішав погляд Вовченка.

Підполковник зупинив Дроздова жестом.

— Напишете рапорт на ім'я начальника управління про відставку і віддасте мені. Мотиви… — він зробив паузу. — Мотиви які завгодно. Стан здоров'я, сімейні обставини, все, що хочете…

— Товариш підполковник!.. — Рум'янець, який несміливо повернувся на обличчя Дроздова, знову збіг з нього.

— Пенсію одержите. Тільки з огляду на роки, що ви прослужили…

— Петре Володимировичу, — благав Дроздов. Руки в нього тремтіли, і папери, які він стискав, сумно шелестіли. Здавалося, ось-ось в очах цього кремезного чоловіка виступлять сльози.

— Я не хочу глибоко вникати в справу, — сказав Вовченко. — Але, якщо завтра не буде рапорту, — жорстко додав він, проситиму начальника управління призначити розслідування. Йдіть!

Майор, немов сновида, ступив кілька кроків по кімнаті. Біля дверей зупинився, оглянувся, але, зустрівши тяжкий, як свинець, погляд Вовченка, поточився і вискочив у коридор.

Кілька хвилин у кабінеті підполковника було так тихо, що падіння дощових крапель за вікном лунало, як удари стінного годинника.

Вовченко опустив голову. Тільки один раз його губи ледь чутно прошепотіли:

— Ех, Вікторе Федоровичу, Вікторе Федоровичу…

Потім двері відчинилися знову. Увійшов Погосов.

— Товаришу підполковник!

Вовченко підвів на нього невидющий погляд.

— Товаришу підполковник, я…

— Зайдіть пізніше, — різко сказав Вовченко.

Погосов застиг на місці, не розуміючи, чого начальник так обірвав його.

— Зайдіть пізніше! — гримнув Вовченко.

Гера розгублено закліпав віями і враз зник з кабінету. Таким Петра Володимировича він ніколи не бачив…

Варвара Олексіївна признається

Поки син прийшов з роботи, Варвара Олексіївна встигла обід зварити і спекти його улюблений лимонний торт. З самого ранку в неї святковий настрій. Закінчивши поратись, вона підійшла до календаря, що висів на стіні, і здивувалася, побачивши не червоний, а звичайний буденний чорно-білий аркушик. Тоді схаменулася, що сьогодні тільки сімейне свято, тільки для неї та її сина. Сьогодні вона підрахувала зароблені гроші. Їх було понад дві сотні. Вже наче ходила з Юрком по новій просторій кімнаті, розставляла меблі… Мрії заводили її дуже далеко, вона вже й невістку пригощала у цій кімнаті, онука бавила…

Юрій повернувся з роботи, похапцем пообідав і став читати книжку.

Варвара Олексіївна сіла на диван, склала руки. Море жалю хлюпнуло в серце. Вона бачила, що могло помітити тільки материнське око: не лише те, що син схуд, змарнів, а й те, що в його погляді з'явилися нові вогники, гострі, жорстокі, яких раніше ніколи не було. На її очах Юрій мужнів, із дитини ставав юнаком, а тепер стає зовсім дорослим. Тепер у нього своє життя, якого вона не знає, в яке не може увійти… Та сьогодні вона знову поведе його, як колись, за руку. Сьогодні відкриє для них обох нову, світлу сторінку життя.

Так або приблизно так думала Варвара Олексіївна, збираючись розповісти синові новину.

І ось, коли мрії оббігли повне коло й почали повторюватись, вона промовила:

— Юрку…

Він не відразу відірвався від книги. Не підводячи голови, спитав:

— Що, мамо?

— Правда, нам дуже тісно тут?

Він кивнув, хоч не чув до ладу, що сказала мати.

— Я хочу обміняти її на більшу…

— На більшу? — механічно спитав.

— Ага, — сяючи, підтвердила мати. — Двадцять метрів. Світла, сонячна, гарна. Один дідок віддає її, а сам піде сюди.

Юрій наморщив лоба. Який дідок, і чому він має іти сюди?

— Я з ним уже домовилася…

Варвара Олексіївна вагалася: сказати, що вона заробила гроші на додачу чи ні? Адже син заборонив працювати по людях.

Та Юрій вже уважно слухав. Погляд його мимовільно ковзнув по стінах. Може, й він побачив усе це іншими очима, побачив не рідні куточки й шпаринки, не ту кімнату, яка Юрасикові колись здавалася велетенською, а тепер стала нестерпно тісною, — в усякому разі обличчя його посвітліло і на губи набігла легенька усмішка. І це підбадьорило Варвару Олексіївну.

— Я зібрала двісті карбованців. Дідусеві дорого платити за свою кімнату, він живе з пенсії.. Двісті карбованців для нього великі гроші…

— Які двісті карбованців?

Обличчя Юрія немов запнула хмара.

Варвара Олексіївна злякано перехопила його погляд. Ще і не встигла сказати, де взяла гроші, чого ж він так перемінився на лиці?!

— Додачі за кімнату. Якщо згоден, завтра подамо документи, а гроші пізніше. Дідусь каже: ви мене не одурите, гроші можна й потім…

Юрій тільки головою похитав.

Варвара Олексіївна відчула, що завдала синові болю, але в чому схибила, збагнути не могла.

— Ви мене вчили бути чесним?

Вона ніколи не взяла чужого, навіть не позаздрилась, тільки на руки свої покладалась, бо від легкого хліба не буває людині щастя. Але хіба це нечесно, щоб вони з Юрком жили у більшій кімнаті? Ніхто від того не втратить. Вона не хоче скривдити старого, взяти задарма його більшу кімнату…

— Мамо, і оця кімнатка, і та, яку ви хочете, належать державі, розумієте?.. Не можна цього робити… — він говорив терпляче, повільно, — незаконно купувати за гроші те, що держава сама розподіляє…

— Як же розподіляє, Юрасику, — похитала головою Варвара Олексіївна, — коли ми з тобою отак живемо, а в інших по цілій кімнаті на душу. Приходили добрі люди і порадили…

— Які добрі люди?

— Комісія. Записували, хто як живе. Сказали, що не скоро дадуть нову квартиру.

Юрій уважно слухав. Якісь невиразні здогадки промайнули в голові. Чим більше розповідала мати про комісію, тим чіткіше окреслювалась підозра, що це провокація, і, коли Варвара Олексіївна згадала про золотого зуба, Юрій упевнився в тому. Але навіщо їм це робити?..

Провал квартирної афери

Лейтенант Гармаш переступив поріг кабінету Вовченка.

— Дзвонив у житловий відділ, у депутатські комісії, товаришу підполковник. Цього місяця нікого не посилали на квартири. Такого працівника — Григорія Михайловича — у них немає.

— Ну що ж, — посміхнувся Вовченко. — От вони й пошилися в дурні. Щоб не міряли всіх на свій аршин! Прийшли в хату, пронюхали твою гостру потребу, думали — клюнеш на принаду… Як не тебе, то матір одурять. Потім будуть шантажувати…

Юрій зітхнув. Шахраї не тільки знайшли його вразливе місце, а безсоромно спекульнули на почуттях матері.

— У Георгія Ованесовича, — повільно заговорив далі Вовченко, — кілька років тому тяжко захворіла дитина. Врятувати могли ліки, яких у нас ще не виробляли. Як ділки про це довідалися — і досі не знаємо. Але якось увечері дзвонять, і невідомий каже, що ліки Гера може одержати першої-ліпшої хвилини. Щоправда, при умові, якщо буде об'єктивним у справі спекулянта й хабарника, якого виводив на чисту воду. Бачиш, яке єзуїтство: «об'єктивним»! Читай — поблажливим. Вони чудово знали, що Погосов буде об'єктивним і що саме завдяки цій об'єктивності доведе злочин.

Гера зайшов до мене вранці весь аж наче сірий, тільки очі горять. Видно, не спав ніч.

Начальник управління подзвонив міністру, той до Кремлівської лікарні. Ліки дістали. Наступного дня невідомий знову подзвонив і Гера повторив йому:

— Даю слово, я буду об'єктивним до кінця… А ліків ваших не потребую.

Він дотримав, звичайно, свого слова. На підставі зібраних документів суд установив злочин шахрая.

Ділки завжди готові прислужитися. Адже відчувають, що рано чи пізно їм доведеться зустрітися з нами віч-на-віч, і сподіваються, що колишня послуга стане в пригоді. Ніяк не зрозуміють, що справа не в особі працівника міліції, його добрій чи злій волі, що шахраї приречені ще навіть до того, як їх викрито. Приречені самою логікою нашого життя… Ну, гаразд, — закінчив підполковник. — Візьмемося до важливішого…

* * *

Кого завгодпо Юрій міг сподіватися побачити у себе вдома. Але підполковника! Він здивовано зупинився на порозі.

— Заходь, заходь, і для хазяїна місця вистачить, — пожартував Вовченко.

Юрій бочком пройшов у кімнату, сів на валик дивана. Увагу його привернули папери на столі: розгорнутий пожовтілий трикутничок листа воєнних часів, маленьке фото, з якого свого часу було зроблено портрет, що висів над ліжком, і бланк офіційного повідомлення — старший сержант Гармаш Сергій Леонідович загинув у повітряному бою над Німеччиною.

Це було все, що залишилося від батька.

Спершу, коли Юрій побачив підполковника, він подумав, що Вовченко вирішив до кінця розкрити горезвісну «квартирну комісію» і прийшов розпитати матір. Але чому на столі сімейні реліквії, які ніколи не виймаються із шафи, чому в матері почервонілі очі?

Ану, думаю, гляну, як ти живеш, — відповідаючи на німе запитання Юрія, промовив підполковник. — Тісненько, тісненько… Подавай заяву. Хоч і важкувато у нас з квартирами, але нехай хоч на чергу візьмуть. Він повернувся до столу, взяв пожовклий трикутничок і, покрутивши в руках, глянув на стертий штамп польової пошти.

— Значить, одержали цей лист, а більше — ні слова, — повернувся Вовченко до перерваної бесіди.

— Від нього — й слова, — скрушно підтвердила мати.

Юрій з дитинства знав історію кожного листа.

Оце зараз підполковник роздивляється останній.

Невдовзі після того, як фашистів вигнали з Києва, мати одержала цей трикутничок, складений із сторінки шкільного зошита. Потім сержант Гармаш знову замовк.

Юрій і досі пам'ятає, з якою ніжністю і тугою в голосі мати повторювала: «Ось скоро прийде нам лист від татуся. Поб'є він німців і приїде…»

Нe забудеться йому і той день, коли, нарешті, прийшов лист. Мати вішала у дворі білизну, яку брала в людей прати. Малий Юрко грався, слухав, як грізно лопотять під вітром мокрі простирадла. Раптом почув — мати закричала, важко сіла на землю, затискаючи в руці якийсь папірець. Підбігли люди, занесли її в кімнату. Потім вона довго хворіла.

Коли хлопець підріс, довідався, який то був папірець: похоронна про батька.

Але, видно, матері все не вірилося. Boнa й далі чекала якоїсь звістки, як чекають чуда. Адже скільки розповідали про всілякі радісні несподіванки. Міг і в полон потрапити, може, завезли його за моря-океани…

Коли Юрко бешкетував, лякала, сумно поглядаючи на сина: «Ось повернеться тато, розкажу, провчить тебе…»

Вона вірила у сни, батько часто снився їй, обіцяв повернутися. Іноді прокидалась веселою і казала: «Скоро нам, Юрасику, буде несподівана звістка».

І вони одержали її: лист у конверті. Зараз конверт лежить на столі обіч похоронної, і від його відхиленого трикутного язика лягає довга тінь. Батьків товариш писав, що старший сержант Гармаш розбився на його очах. Перед боєм просив, якщо загине, написати дружині, щоб не тужила, виходила заміж… У листі лежала маленька батькова фотокартка, та сама, яку зараз тримає Вовченко. Зворотної адреси на конверті не було, а тільки нерозбірливий підпис.

Юрій дивувався, як це підполковникові так відразу вдалося привернути до себе матір, що вона стала ділитися з ним.

Осіннє сонце, сідаючи над містом, червонясто світило у вікно. Від того світла тьмяно горіла стара багетна рама батькового портрета, червоним, жовтим, синім і зеленим спалахували грані скелець у шафі, а від розгорнутих паперів та конвертів горбилися по столу темно-криваві тіні.

Варвара Олексіївна обережно склала документи, її худорляве, бліде обличчя не рум'янив навіть червоний промінь, що усе густіше вливався крізь вікно. Зав'язала папери в хусточку і якось сумно оглянулась на сина, на Вовченка.

У Юрія стиснулося серце.

— А ви хотіли б знайти друзів вашого чоловіка? — тихо спитав підполковник. — Наприклад, автора цього листа.

Варвара Олексіївна зіщулилась, немов перед ударом. Чи слід знову ятрити рану?.. Але це було тільки миттєве вагання — захисна реакція живого організму перед очікуваним болем.

— Хіба знайдеш?

— Якщо пощастить натрапити на слід цього автора, ви зможете написати йому або навіть побачитись.

На обличчі Варвари Олексіївни за мить промайнули і страх, і радість, і сум, і якась невиразна надія, яка ніколи не вмирає в серці людини, навіть коли логіка, розум, факти — все проти неї.

— Дайте мені на якийсь час ці папери, — попросив Вовченко. — Якщо Сергія Гармаша поховано в братській могилі, дізнаємося, де саме. Ми тоді так швидко просувалися по Німеччині, що могли й підібрати його.

Зачувши ці слова, Варвара Олексіївна мовби поникла. Враження від них посилювалося ще й тим, що сонце, ковзнувши останнім променем по кімнаті, сховалося за високим дахом сусіднього будинку.

Вона закрила рукою дверцята шафи, куди збиралася покласти папери, і простягла їх Вовченкові.

— Беріть… Мо, й справді… — промовила тихо.

— Спробуємо, — твердо відповів Вовченко.

— Стільки років минуло… І хто писав — невідомо, — вела вона далі, наче сподіваючись, що Вовченко зрозуміє марність цієї справи. — Морока вам тільки.

Але той уже поклав папери в кишеню.

— Мороки ми не боїмося, Варваро Олексіївно. Правильно, Юрку?.. Робота наша така…

Він дивився тим часом то на Юрія, то на портрет старшого сержанта Гармаша. Мружився, немовби вивчав. Бачив, що схожість збито невмілим фотографом-ретушером, одним із тих, які люблять вимальовувати рівний класичний ніс і вольове підборіддя. Але все-таки схожість, хоч і ледве помітна, лишилась.

Юрій упевнено, навіть гордовито поглянув на портрет.

— Схожий, схожий, — промовив коротко підполковник.

— Може, пообідаєте з нами або хоч вип'єте чаю? — запропонувала Варвара Олексіївна.

— Ні, ні, спасибі, — подякував Вовченко. — Поспішаю. Вже скільки днів не обідаю вдома. Сьогодні дружині заприсягся, що прийду вчасно, й знову затримався. А вона в мене строга — Юрій знає, — весело пожартував підполковник.

Він попрощався за руку з Варварою Олексіївною. Юрій підвівся, щоб провести гостя.

— Не треба, — зрозумів його намір Вовченко. — Обідайте! Сам дорогу знайду.

Він вийшов. Двері спочатку нещільно, а потім глухо причинилися за ним, немов підполковник двічі притиснув їх.

І тільки коли Вовченко вийшов, лейтенант із подивом подумав, що той жодного слова не спитав у матері про «квартирну комісію»…

Кільце звужується

У Юрія обертом йшла голова. Те, що розповів Василь Гончаренко, навіть недосвідченій людині розкривало махінації на фабриці «Оріон». Ділки переобладнали машини, в яких розпечені струни розрізали поролон на тоненькі шари. Зменшили на кілька міліметрів відстань між струнами, і це давало сотні метрів додаткового матеріалу.

Але крадіям і цього було мало. Користуючись тим, що витрата сировини списувалася по вазі, а продукцію фабрика здавала торговельним організаціям поштучно, вони змінили номенклатуру виробів. Таке важко помітити сторонній людині. Певно, злочинці вважали себе ошуканими й обкраденими, витрачаючи по сто вісімдесят грамів поролону на дорожну подушечку ціною три карбованці, тоді як на берет йшло його тільки дев'ятнадцять і коштував цей виріб не набагато дешевше.

За цим ніби дріб'язком Юрій бачив величезну наживу злочинців: гори простеньких беретів громадилися в купи грошей, по тонко розрізаних поролонових смугах, як по асфальтовій стрічці шосе, бігли приватні автомобілі, а десь на обрії бовваніли мальовничі дачі, куплені собі, родичам, коханкам…

Він на мить уявив, якби-то і Божко, і Басистий, і Одур, здогадавшись, що поролон можна різати тонше без шкоди для виробу, подумали б не про те, як скористатися цим для власної вигоди, а від чистого серця подарували б людям свою знахідку, — певно, тоді бовванів би серед мальовничого лісу не котеджик коханки, а ще один піонерський табір, і не машини злочинців, а автобуси з веселою дітворою бігли б довгою стрічкою шосе.

Гармаш глянув на Василя Гончаренка, який сидів за столом і, важко дихаючи, писав на папері все, про що розповів усно.

Гончаренко писав то зосереджено й швидко, немов боявся, що не встигне, то замислювався або раптом поглядав на лейтенанта так запитливо й сторожко, що той починав побоюватися, чи не порве зараз майстер списаний аркуш.

Юрій намагався не привертати уваги Гончаренка, читав свої папери і тільки, коли занадто довго не чув поскрипування пера, то по-дружньому підбадьорливо, то строго поглядав у його бік.

Оперативиик хвилювався, певно, не менше, ніж Гончаренко. Не так просто було йому визначити своє ставлення до цієї людини.

Він радів, що Василь стає на чесний шлях, радів за Марину, здогадуючись, яких мук завдали їй останні події. Дякуючи майстрові, який допомагає викривати злочинців, Гармаш, однак, не забував, що й сам Гончаренко винуватий, і, якби не щасливий збіг обставин, якби не Марина, може, так і не знайшов би сили вирватися із багна.

Адже це він, Василь, допомагав крадіям і збирався на цьому побудувати своє крихітне «щастя». А тепер сидить за столом і пише, пише, викриває: от, мовляв, які бридкі люди Басистий, Одур, Штром…

Але ж зараз Василь щирий! Він ненавидить тих, хто втяг його у злочин, розуміє свою провину!

Чи таки розуміє? Чи відчуває, крім ненависті до інших, каяття за свої вчинки, чи усвідомлює їх? Адже зараз це найголовніше для нього.

І Юрій подумав, що, коли Гончаренко в своїй заяві не обмежиться анафемою начальству, вигороджуючи себе, а знайде душевні сили засудити й свою провину, це буде не донос на інших, а щирий крок людини у нове життя. Тоді легше буде розмовляти з ним, допомогти йому.

І це хвилювало лейтенанта більше, ніж будь-що в заяві Гончаренка, викладу якої він поки ще не знав.

Звичайно, хитрі й жорстокі ділки вміють скрутити людину. Юрій уже знає, як любителі легких грошей обплутують людей, а ті, хоч не хоч, змушені слугувати їм.

Була у відділі справа однієї житлоконтори. У вдови протікає дах, діти хворіють, а ремонт зволікають, поки бідолашна мати не стягнеться на подарунок хапузі-кербуду. Вовченко розповідав про негідника, що пробрався на посаду начальника автоколони і «обкладав податтю» водіїв, які були змушені давати хабарі.

Але що означає «змушені»? Він уявив собі, що прийшов після інституту працювати на фабрику «Оріон». Чи «примусили б» його Божко, Басистий поступитися совістю заради якихось вигод, квартири, грошей? Думка здалася йому абсурдною!

Негідника з автоколони теж викрили чесні люди, яких не можна було примусити зрадити своїм поглядам, продати совість за вигідний рейс чи інші привілеї.

Тим часом Василь Гончаренко закінчив писати і, повагавшись, підписався під заявою.

Він не зводив очей з оперативника і мав такий жалюгідний вигляд, як гумова куля, з якої випустили повітря.

— От і добре, — сказав Юрій, забираючи в нього заяву. — Тепер вам самому стане легше.

Гончаренко немов не чув цих слів. Змарніле останнім часом обличчя його, здавалося, ще дужче видовжилося, загострилося, а в неспокійних очах стояло одне запитання, на яке лейтенант свідомо не поспішав відповісти.

— А як же зі мною? — нарешті видушив із себе майстер.

— З вами? — перепитав лейтенант, кинувши погляд на останню сторінку заяви: «… Я засуджую не тільки Басистого, Одура, Штрома, Божка, засуджую й себе і клянуся зробити все, щоб виправити помилку…» Він не став далі читати. Всміхнувся.

Гончаренкові здалося, наче сонце знову засяяло.

— Добре, що ви все усвідомили і самі почали боротися зі злом. Це єдиний правильний вихід, — Юрій замовк на мить. — То хіба вам не легше стало на серці?

Гончаренко зітхнув:

— Наче камінь скинув…

У цю мить відчинилися двері й до кімнати увійшов рожевощокий капітан, від якого віяло здоров'ям і добродушністю.

Помітивши сторонню людину, він відійшов до вікна, чекаючи, поки лейтенант закінчить розмову.

— Бачите, уже вам і легше, — резюмував Юрій, підписуючи Гончаренкові перепустку. — Звичайно, не відразу спокутуєте свою провину, але, думаю, що зрештою все уладнається.

— Я хочу іще чим-небудь вам допомогти, — несміливо зголосився майстер.

— Добре, — відповів Гармаш. — Зайдете днів через три.

Гончаренко взяв перепустку, вклонився Юрієві і навіть незнайомому капітанові, потім, немов не маючи сили залишити цю кімнату, ще раз із благанням і надією глянув на оперативника.

— Вітайте Марину, — попросив лейтенант. Гончаренко радо кивнув головою і вийшов…

— Ну от, — промовив капітан. — Двокімнатна квартира на вулиці Горького. Прописана молода жінка з матір'ю. Обидві фактично живуть у Боярці, в родичів, але зберігають за собою квартиру. Ваші клієнти звили там розпусне кубло. Думаю незабаром накрити їх там. Хочу тільки погодити цю акцію з вами, щоб не зірвати ваших планів. Падлюки які! Мерзотники!

У Юрія перед очима раптом постала Інна. Здавалося, і на неї впала брудна тінь від Божка, немов і її затягли в те кубло. Здригнувся на мить, уявивши дівчину у такому товаристві.

Ні, ні, з нею вони не могли так повестися. Це не наївне дівчисько, яке дасть себе ошукати або спокуситься на гроші. Божко з нею стриманий. Але чому? Навіщо вона йому? Одружуватися, здається, не збирається… Та й повірити в його щиру любов важко. Такі спустошені душі не вміють по-справжньому кохати…

І невже Інна сама не відчуває, що то за птах Андрій Севастянович? Така чутлива, з витонченими смаками, така вимоглива!..

До його свідомості пробилися слова капітана, який, не дочекавшись відповіді, знову нагадав:

— Нам треба узгодити свої дії, товаришу Гармаш.

— Звичайно, звичайно, — механічно погодився Юрій.

І він нічого їй не може сказати, не може попередити, щоб вона порвала з Божком будь-які стосунки. Як тяжко іноді зберігати таємниці.

Але він не має права не рятувати дівчину. Заради неї, заради самого себе… Мусить зустрітися з нею і знайти такі слова, щоб застерегти її, не виказуючи службових справ… А може, відмовитися від неї, вирвати з душі? Хіба не зустріне колись хорошу, чисту дівчину. Таку, як Маринка?!

Серце його бурхливо запротестувало. Тепер, коли здалося, що й Інні загрожує якась небезпека, вона стала йому ще милішою.

— Ходімо до Вовченка, — відповів капітанові. — Це може вирішити тільки він.

Мертвий дім

Із сином Басистого лейтенант познайомився на міських змаганнях. У волейбольному фіналі зустрілися команди міліції та університету.

Перемогли студенти і, вітаючи їх, Юрій міцно потиснув руку чорнявому хлопцеві, якого вперше побачив на молодіжному вечорі.

Кілька разів після того Гармаш заходив до університетського спортивного залу. Якось вони вийшли разом з Анатолієм і, розмовляючи, довго блукали київськими вулицями.

Довідавшись, що Юрій ще й шахіст, Анатолій запросив його в гості. Та лейтенантові не хотілося скористатися з цієї несподіваної нагоди потрапити в хату Басистого, яка уявлялася йому лігвом звіра. Було нелегко поєднувати в собі часом суперечливі почуття в єдиному цільному «я». Розмовляючи з Анатолієм, пам'ятав, що це син не викритого ще злочинця, а він, Юрій, працівник міліції. Часом ловив себе на тому, що слухав хлопця з підозрою, зважуючи кожне його слово, — і від цього ставало незручно, Адже, знайомлячись із молодим Басистим, менш за все збирався вистежувати його, довідуватися що-небудь про директора фабрики «Оріон».

І весь час лейтенанта не залишала неспокійна думка, чи здогадується Анатолій, хто такий насправді його батько і хто новий спортивний товариш — волейболіст і шахіст — Юрій.

Він міг, звичайно, ризикнути: відкрити юнакові карти і навіть спробувати залучити його до боротьби із злочинницькою зграєю. Хлопець, на його думку, був чесний і принциповий. Але це було б безсердечно, і Юрій вважав, що не всі засоби добрі, навіть коли мета благородна. З якимсь чисто людським співчуттям думав, що Анатолія чекає трагедія, яку ніхто не в змозі відвернути, і що тоді вже доведеться про все сказати відверто, можливо, й самому завітати в його дім трагічним вісником.

Проте якось, виходячи з Публічної бібліотеки і несподівано зустрівшись з юнаком, він погодився зайти на партію в шахи.

…Квартира директора фабрики «Оріон» — своєрідний взірець маєтності. Вже у передпокої — вмуроване в стіну величезне дзеркало, паралельний телефонний апарат на полірованій тумбочці і така ж блискуча настінна вішалка — відчувався продуманий, строгий, наче в музеї, стиль. Можливо, таке враження створювала велика бронзова голова Мефістофеля, який з свого кутка саркастично поглядав на кожного, хто заходив до квартири.

Анатолій запросив гостя у свою кімнату, і Юрій пройшов через вітальню, обережно ступаючи по товстому китайському килиму. Тепер йому і справді здалося, що потрапив до музею — стільки скульптур і картин зібралося у великій, захаращеній речами вітальні.

Несподівано набігли спогади. Давно колись мати взяла його до сусідки, якій шила плаття. Як несміливо ступав він босими ногами по килимах просторої хати, серед дзеркал, кришталю, як здивувала й приголомшила вся та пишнота дитячу душу.

Хто-хто, а Юрій тепер добре знає ціну такого багатства. Згадав, як на початку своєї роботи з олівцем підраховував достатки директора — вартість майна визначив тільки меблями, та й то прикинув приблизно, за середніми цифрами…

Це, мабуть, у десятки разів менше, ніж коштують ці унікальні твори мистецтва.

Щоправда, затримавшись у вітальні, Юрій помітив на двох картинах бронзові таблички з чорними літерами і здогадався — твори дуже давні й надзвичайно цінні.

Цілу картинну галерею і десяток скульптур, звичайно, міг придбати тільки такий пройда, як Басистий! Он картина Шишкіна^[9], полотна якихось невідомих художників. Певно, господар вважає, що так зберігати гроші краще, ніж в ощадкасах і навіть тайниках…

У своїй кімнаті, повній книжок, Анатолій розклав шахівницю.

Розставляючи фігурки, Юрій знову міркував над тим, чому Анатолій не здогадується про темні справи свого батька. Про картини Басистий, напевно, вигадав для сина легенду, як рятував твори мистецтва від фашистів. Чому ж у такому разі комсомолець не подумав, що ці скарби належать не тільки його батькові, а всім людям, чому не вимагає, щоб їх віддали до музею, а німецькі твори повернули на батьківщину? Адже як зворушливо виступав він на зборах молоді, як запально говорив про дружбу народів.

Потім Юрій подумав, що він занадто суворо судить цього хлопця, який ще вчора ходив у коротеньких штанцях.

Ймовірно, в очах сина батько — найдостойніша людина. Природним Анатолію здається й те, що той одержує високу зарплату, преміальні… Має за що придбати автомобіль, гарні коштовні речі. Хто ж тоді може добре жити, як не такі, як його батько? Фронтовик, нагороджений орденом і медалями, директор фабрики, який виконує плани і про якого писали в газетах, — він був так само вшанований і в своїй сім'ї.

Хіба міг хлопець здогадатися, що все те лише маска, під якою нічого хорошого не залишилося, що старі заслуги по інерції виштовхують батька на поверхню життя до того часу, коли раптом усі побачать, що король голий, що в нього є інше, сховане від сім'ї і людей, гидке життя.

Такі, як Басистий, не розкривають своєї справжньої душі навіть у сім'ї. Синці під очима після гулянок, часом тяжкий настрій Володимир Августович вміло списує за рахунок роботи, плану, виробничих труднощів… Вдома він правовірніший за аллаха. Він і тут пересмикує карти, виголошуючи благородні істини, і забирає собі ту повагу й честь, що належать самим істинам, а не йому…

Так розумів Юрій життя родини Басистого. На мить з'явилася дивна для нього, дещо егоїстична думка: який він, Юрій, щасливий, що його не спіткала така трагедія!.. Адже діти батьків не вибирають…

І дружина, либонь, не про все догадується, думав він, хоч, звичайно, вона краще знає чоловіка, ніж син батька…

От вона увійшла до молодих людей. Постукала в двері, зупинилася на порозі кімнати.

Юрій побачив моложаву, в міру підфарбовану біляву жінку. З маленьких вух звисали довгі сережки з коштовними камінчиками.

Вона привітала гостя кивком голови і тихо спитала сина, чи не голодний він.

Анатолій, який у цей час зробив хід, похитав головою.

— Але ж ти із занять!

Юрій відчув себе ніяково. Може, його присутність зв'язує?

— А товариш твій?

— Це, правильно, — відірвався від дошки Анатолій. — Тоді давай.

— Ні, ні, дякую, — категорично відмовився Юрій. — Я щойно пообідав.

Лейтенант звернув увагу, що в дружини Басистого якийсь упокорений голос, сповільнені, обережні жести, наче вона боїться що-небудь скинути і розбити в хаті чи щось невидиме сполохати. Особливо вражали очі. Світлі, прозорі, але погляд наче пригашений. І усмішка — не просто ласкава, а запобіглива.

І Юрій подумав, що цю зовні вдоволену всім жінку, ошатно вдягнену, насправді щось гнітить. Можливо, вона здогадується про друге життя чоловіка, але не має волі порвати з ним, люблячи або терплячи його заради дітей, заради бодай зовнішньої злагоди в сім'ї.

У вітальні задзвонив телефон, і жінка пішла до апарата.

— Ні, ні, — неголосно відповідала комусь. — Немає вдома… Так… Десь на засіданні…

Лейтенант, звичайно, здогадався, про кого йдеться. Краще від усіх у цій хаті він розумів, на якому «засіданні» міг бути зараз гульвіса Басистий.

— Зітхаєте! — зрадів Анатолій, гадаючи, що партнер не може знайти правильний хід. — Це вам не з Ботвинником чи Петросяном! — добродушно розсміявся.

Юрій схилився над дошкою.

Крізь відчинені двері в кімнату прослизнула білява, схожа на матір, дівчинка років семи. Шовкові бантики смішно гойдалися на красиво вкладених кісках. Вона тихенько промовила: «Здрастуйте» і притулилася до брата, з любов'ю заглядаючи йому в очі. Анатолій, не відриваючись від шахів, обійняв її вільною рукою.

Юрій дивився на дівчинку, на замислене обличчя її брата і раптом зрозумів, що й хвилини більше не всидить тут. Ніби фізично відчув бурю, яка наближалася, женучи перед собою куряву і сміття, ламаючи звичний, злагоджений перебіг життя в цьому домі. Подумалось раптом, що потрапив у царство тіней, де все тільки здається справжнім. Навіть сміх Анатолія зазвучав примарно, дивно. І хоч розум підказував, що навколо живі люди, що того, хто винен у невідворотній трагедії, немає тут, все одно більше не міг дихати повітрям цього дому.

Зробив неправильний хід, поставивши під удар короля.

— Це помилка, помилка! — скрикнув Анатолій. — Явне самогубство!

— Але я вже пішов, — твердо відповів Юрій.

— Ну що ж, — юнак узяв короля у «вилку». Мат!

Сестричка Анатолія радісно стріпнула бантиками.

Юрій сумно всміхнувся і підняв руки вгору.

— Ти невдоволений? — співчутливо спитав Анатолій. — Давай ще одну. Можеш відігратися.

— Я поспішаю, — глянув на годинник Гармаш.

Він знову пішов через вітальню по м'яких мертвих килимах серед мертвого в його очах багатства.

Але й він, так багато знаючи того, що не було відомо мешканцям цієї квартири, теж не про все здогадувався. Тому, минаючи прочинений кабінет Басистого, він байдуже ковзнув поглядом по великому полірованому столу, не здогадуючись, що саме за цим столом обговорювалися секретні плани, накреслювалися контрзаходи і не раз недобрим словом згадувалися і Вовченко, і «щеня» лейтенант Гармаш.

Супроводжуваний саркастичною посмішкою Мефістофеля, одягся і вийшов на вулицю.

На душі було тяжко, і він дав собі слово після того, як Басистого заарештують, допомогти, чим зможе, Анатолію і його маленькій сестричці…

Біль серця

За Божком стежили. Треба було знати про нього все. Ранком передсвяткового дня, п'ятого листопада, Юрію доповіли, що Божко їде у Харків, і не сам, бо взяв двомісне купе.

Це не дуже зацікавило лейтенанта. Згадав, що Божко має звичку їздити один в купе. Зв'яжеться з Харковом, попросить простежити, з ким буде зустрічатися і що робитиме головний інженер «Оріона».

Як і всі, Юрій думав, як сам відзначить Жовтневі свята. Захотілося подзвонити Інні. Вибравши хвилину, коли в кімнаті нікого не було, набрав номер інституту.

— Немає, немає, — відповіли. — І не буде. Взяла на три дні відпустку й поїхала до Харкова…

Юрій поклав трубку.

Потім набрав домашній номер.

— Інна? Добридень. Це Юрій. Мені сказали, що ти поїхала до Харкова.

— Сьогодні їду.

— Але ж ми збиралися разом гуляти…

— У мене там хвора тітка, я обіцяла…

— Це так необхідно тобі?

Запала пауза.

— Принаймні могла мене попередити.

— Все сталося несподівано.

— Коли в тебе поїзд, я проведу.

— Не треба!

— З ким ти їдеш?

Трубка мовчала.

— Сама.

— Неправда.

— Це що — допит? Ти за мною ведеш нагляд, як за своїми злодюжками?! Я ніколи тобі не прощу!..

— Інна! Не їдь з ним! Ти погубиш себе… Він одурить!..

— Це моє діло!

У навушнику щось тріснуло. Часті гудки. Юрій так стискав трубку, що пальці побіліли.

До кімнати зайшов Погосов. Юрій поклав трубку й відвернувся до вікна.

Донь минув як у тумані. Коли б Гармаша через якийсь час спитали, що він робив того дня, не згадав би нізащо. Весь час, здавалося, біг до Інни, ставав перед нею, благав пожаліти себе, поберегти їхню любов… Можливо, Божко їй подобається, може, вона навіть закохалася і хоче вийти за нього заміж. Адже Божко всім каже, що він холостяк, і тільки Юрій знає, що в Дніпропетровську живе покинута інженером дружина з донькою…

Потім за вікном упав вечір. У відділі стало тихо. Побажавши один одному веселих свят, усі, крім чергових, поспішили додому. І Юрієві хтось бажав добре погуляти ці дні, і він комусь щось таке говорив, механічно всміхався…

Він просидів цілу вічність біля телефону, підпираючи руками важку і водночас порожню, як дзвін, голову.

Харківський поїзд, на який узяв квитки Божко, відходив о десятій. За п'ятнадцять хвилин до десятої лейтенантові подзвонили з вокзалу й повідомили, що Божко приїхав до поїзда з якоюсь дівчиною, теж одягненою по-дорожньому. Прикмети свідчили, що це — Інна…

Він стрепенувся, одяг свій плащ і, тримаючись за поруччя, спустився вниз. Старшина на прохідній, здивований тим, що й сьогодні лейтенант Гармаш так пізно працює, підвівся з свого стільця й козирнув.

Юрій цього не помітив. Вийшов з управління і попростував, не вибираючи дороги.

Він ішов навмання, але чомусь у бік вокзалу. На довгій Володимирській вулиці^[10] стояли привиди харківських поїздів. Двері вагонів були повідчинювані. У кожні з них входила тільки одна пара: Божко та Інна. Десяткам Божків і десяткам Інн привітно всміхалися провідниці, перевіряючи їхні квитки.

Потім подорожні заходили до купе. Інна звабливо всміхалася. Андрій, по-хазяйському розмістивши чемодани, гукав провідницю з постелями…

Тим часом Інна розкривала свій чемодан, діставала скатерку на столик, а Божко витягав незмінний коньяк.

Дівчина закохано й щасливо дивилася на свого супутника.

Десята! Перон, вокзал, люди, що весело махали руками, відсунулися від вагона, який тихо покотився по рейках. Усе далі й далі. Вокзалу вже не видно, за вікном темінь, ніч — Божко й Інна залишились самі…

Поїзди пливли повз Юрія по всій вулиці, прозорі поїзди, окремі купе, щасливе обличчя Інни, хижі очі інженера…

І враз усе зникло, як мара. Хтось ляснув лейтенанта по плечу. Виявляється, він опинився уже біля оперного театру. Поруч іронічно посміхався Сорочкін.

— Біжиш, людей з ніг збиваєш! Охоронець порядку!

Юрій очманіло дивився на нього. Де тут взявся Сорочкін? Поїзди пішли, а Сорочкін залишився! Але ж Онисим і не збирався їхати! Інна поїхала з Божком. Вона вже далеко за Києвом, і ніщо у світі не зможе її повернути…

— Ще не свято, а вже набрався, — захихикав Сорочкін.

«Набрався!» Юрію де нестями схотілося забутися, забути про Інну, забути про поїзд, про все на світі, забути самого себе, притупити той біль, що палив його… «Набрався!»

— Слухай, — раптом схопив за руку колишнього приятеля. — Ходімо вип'ємо!.. Ходімо, я тебе прошу, я пригощаю.

Стало страшно від самої думки, що Онисим піде від нього, як пішла Інна, і він залишиться на цілому світі один.

У ресторані, як завжди напередодні свята, було мало людей — тільки пожильці готелю. Юрій замовив карафку горілки.

Сорочкін щось поблажливо говорив — він не слухав. Через світлий зал ресторану знову мчали поїзди. Кожний столик був як відкрите купе, і за всіма — сиділи тільки Інни та Божки.

Коли офіціантка принесла горілку, відразу налив собі чарку і, дивуючи Сорочкіна, який знав Юрія як непитущого, вихилив одним духом.

— Аш два О, — зневажливо пробурмотів, наливаючи собі ще чарку.

— Ого! — Сорочкін уже не посміхався. — Що з тобою?

— Пусте! Давай за науку.

Гармаш провів долонею по обличчю, немов хотів здерти полуду. Інни та Божки ще сиділи за столиками, і по них, виблискуючи колесами, котилися прозорі вагони.

Він покликав офіціантку, попросив знову наповнити карафку.

Вона мляво відмовлялася: більше двохсот грамів на одну особу заборонено.

Юрій сказав тихо, але таким тоном, що дівчині стало моторошно:

— Наповніть графин!

Ще випив повну чарку і так само не відчув ні спиртової гіркоти, ні сп'яніння.

— Аш два О!

Офіціантка перемовлялася з розкішним, як генерал, позолоченим швейцаром біля дверей, киваючи на їхній столик.

Сорочкін уже сп'янів і повторював тільки одну фразу:

— Оце навчили тебе в міліції!

Гармаш похмуро дивився на порожню карафку.

Ні, в цьому ресторані він ніколи не забудеться. Адже досі йому вистачало двох-трьох невеличких чарок. Підвівся. Поїзди проїхали через ресторан, і гуркіт їхній затих удалині. Навколо ж звичайні столики, за ними чужі, незнайомі люди.

Сорочкін злякався, що приятель піде і йому доведеться платити. Почав белькотіти щось про затримку зарплати. Офіціантка вже стояла біля них, тримаючи розрахункову книжку.

— Скільки? — спитав Юрій.

Він витяг гроші, поклав на стіл і, не оглядаючись, рівною ходою пішов до виходу. Швейцар подав пальто і ввічливо зачинив за ним двері.

Додому було недалеко, і Юрій, дивуючись, чому він не п'яний, йшов пішки, розхристаний, проти холодного вітру.

Поїздів більше не було. Всі вагони відправились у весільну поїздку, всі купе були наглухо зачинені. На світі залишилися тільки лейтенант Гармаш і осінній вітер, який зірвав з нього капелюх.

Увійшовши до своєї кімнати, Юрій заточився і мало не впав на стіл.

Варвара Олексіївна злякано скрикнула. Вона ніколи не бачила свого сина таким.

— Не чіпайте мене, мамо, — мотнув у повітрі рукою юнак. — Поїзди вже відійшли…

Рвучкими, непевними рухами стяг із себе пальто і впав на диван.

Через кілька хвилин хлопець спав, а Варвара Олексіївна, погасивши світло, ще довго не лягала, з болем прислухаючись, як тяжко стогне крізь сон її син.

Нічна перемога

Рівно опівдні Вовченко викликав лейтенанта Гармаша й наказав йти додому.

— Товаришу підполковник, — почав благати той. — Я не втомлений, витримаю.

— Відпочити! — безапеляційно повторив наказ Вовченко. — Виїзд о двадцять першій ноль-ноль. З вами поїде старшина Ярмолинчук, а за понятого буде водій з автоколони.

Цій короткій розмові передувало багато подій.

І Юрія, і Вовченка давно непокоїло, яким шляхом злочинці з «Оріона» добувають додатково поролон. Зібрані матеріали свідчили, що вони не обмежуються тією сировиною, яку одержують з бази і розрізають на тонкі шари. Проте нічого з'ясувати не пощастило. Сировину фабрика одержувала з Київської бази строго за нарядами. Спроби встановити, чи не одержує фабрика поролон десь-інде, не мали успіху. Впіймавши, таким чином, облизня, Юрій розгубився. Вовченко теж нічого не мігпридумати.

Та ось до міліції надійшов лист від водія «Автотрансу», який сповіщав про нічну подію на шосе Київ — Львів. Ідучи з вантажем, він помітив неподалік Коростишева, як невідома людина підібрала якісь тюки на шляху й вкинула їх у свою «Волгу».

Він не зміг побачити номера «Волги», яка зникла в нічній темряві, але наздогнав вантажну машину, що йшла попереду, і записав її номер.

Номер перевірили. Виявилося — машина з Києва, везла тієї ночі поролон на базу.

Водія поки не чіпали. Учора дізналися, що цей самий водій знову виїхав до Львова за поролоном і має повернутися на ранок.

Цього разу на шляху Київ — Житомир його мала перестріти не тільки «Волга» покупця краденого поролону, а й оперативна машина міліції…

Було темно, холодно. Вологий вітер пробивався крізь цупку тканину плаща, крізь ватянку, проймав до кісток.

Оперативна машина стояла обіч шляху з погашеними фарами. Юрій закляк в ній, а старшина Ярмолинчук, який звик до нічних чергувань і до всякої погоди, час од часу виходив розім'ятися. Молодий хлопець — водій «Автотрансу», свідок нічної події, — розмовляв з міліцейським водієм.

Незабаром і вони замовкли. Чути було тільки розгульний посвист вітру, наче машина мчала з шаленою швидкістю, та тоненьке цвікання автомобільної рації.

Та ось голос морзянки подужчав. Ярмолинчук притулив навушники. Через хвилину повернув голову до Юрія.

— Товаришу лейтенант, Житомир повідомляє. Машина проїхала на Київ.

Юрій глянув на годинник.

— Уточніть номер.

Минав час. На Київ проїхало кілька вантажних автомобілів. Їх пропустили. Потрібна оперативникам машина могла бути тут лише за п'ятнадцять — двадцять хвилин.

Минули й ті двадцять хвилин. Всі уважно прислухалися.

Спершу вітер звідкілясь доніс глухий рокіт мотора, потім десь далеко-далеко в нічній темряві блиснув промінчик.

Повільно-повільно, а може, то тільки здавалося від нетерпіння, світлі вусики далекої машини довшали і наближалися.

Їде!

Юрій стояв біля оперативної машини, уже не відчуваючи вітру.

Чому так повільно суне? Може, злодій уже зупинився і скидає тюки? Серце на мить захололо.

Ні, їде. Шум мотора не затихає, а наближається. Світло фар нишпорить по шляху.

Їде повільно, певно, чекає «Волгу».

Довгі промені вже лижуть шлях неподалік Юрія, лягають на масну смугу асфальту обіч оперативної машини, яка притулилася під невисокими придорожніми кущами.

Грузовик прогуркотів повз лейтенанта, і він прочитав номерний знак. Він!

Потім знову стало тихо. А де ж «Волга»?

Вивести свою машину і кинутися навздогін, можливо, тюки скидають в іншому місці?

Юрій стримався. Примусив себе чекати. Наздогнати вантажну машину можна й через п'ять — десять хвилин…

П'ять — десять! Кожна хвилина як вічність. Від нетерпіння почав гризти нігті — звичка, від якої колись відучувала мати.

Та врешті не витримав, кинув водієві:

— Виїжджай на шлях!

І цієї ж миті десь далеко полоснув по чорній ночі промінь яскравих фар.

«Жене!» — майнула думка.

Потужний промінь обмацував небо, землю, шлях, рвав темноту.

Змагаючись із вітром, повз них промчала «Волга». Слідом за нею рвонула з погашеними фарами й оперативна машина.

Проїхали небагато. Попереду замиготів червоний стоп-сигнал вантажної машини.

«Волга» уповільнила біг, наблизилася до неї, засигналила фарами і погасила їх. Оперативна машина теж зупинилася.

Тим часом водій вантажної машини скинув на землю п'ять тюків. Юрій ввімкнув спеціальний апарат нічного бачення, за допомогою якого і в темряві все було видно, і на спеціальній надчутливій плівці зафотографував дії злочинців. Поки господар «Волги» переніс тюки у свою машину, грузовик уже розтанув серед ночі.

«Волга» доїхала до Коростишева й завернула у найближчий провулок на околиці. Оперативна машина йшла слідом. Господар «Волги», не помічаючи, що його супроводять, під'їхав до свого будинку…

Ні, цього немолодого чоловіка на прізвище Бублейников, жителя Коростишева, Юрій не знав. Можливо, злодій і не зв'язаний з «Оріоном», а продавав крадений поролон комусь іншому.

— Де взяли ці тюки?

— Знайшов на дорозі.

— Ясно, — резюмував Юрій. — Поїдете з нами.

Бублейникова забрали в міліцейську машину. За руль «Волги» сів водій «Автотрансу». Треба було ще перевірити грузовик…

Наздогнали його на території Київської області. Проскочивши вперед, Юрій автоінспекторським жезлом перегородив шлях.

Починало розвиднятися, коли закінчили оглядати вантаж. І небо, і земля наповнилися густим туманом. Вітер ущух, але цей досвітній туман проймав гірше, ніж зимовий холод.

На подив Юрія, тюків у машині було стільки, скільки їх значилося в накладній. Водій, він же й експедитор, здавалося, торжествував і, зневажливо поглядаючи на втомлених працівників міліції, смалив цигарку за цигаркою.

Оце безперервне куріння й підказало Юрію, що спокій водія удаваний. Вирішив ще раз оглянути кабіну.

Обшук дав наслідки: під сидінням лежала туга пачка грошей, заклеєна папером.

— Звідки? — спитав водія лейтенант.

— Не знаю, — похмуро відповів той.

Юрій підійшов з грішми до Бублейникова, який сидів в оперативній машині.

— Скільки тут?

Тепер у мрячному світлі ранку Гармаш краще розгледів цього чоловіка: повне обличчя його було сіре, немов припорошене попелом, очі застиглі. Бублейников скам'яніло дивився на пачку грошей у руках оперативника.

«А що, як спитати його прямо, для кого крав поролон? Адже зараз усі думки й почуття злочинця поглинуло одне: як міліція про все довідалася?! Саме зараз він може повірити, що тих, кому продавав сировину, спіймано і вони про все розповіли.

Назвати йому Басистого, Божка або Штрома?..

Але якщо він крав не для них? Тоді психічна атака провалиться. Для Бублейникова ці прізвища нічого не скажуть. Він зрозуміє, що, крім факту крадіжки п'яти тюків поролону, міліція нічого про нього не знає, і замкнеться наглухо.

Риск».

Юрія охопило збудження, схоже на те, яке буває під час спортивних змагань. Риск!

«Але назвати треба тільки одне прізвище.

Кого ж? Басистого? Штрома? Так, Штрома. Якщо Бублейников зв'язаний з цією групою, то без Штрома не обійшлося, тим більше, що сировина — пряма справа постачальника».

Усе це промайнуло в голові Юрія за якусь мить.

Бублейников усе ще тупо дивився на пачку грошей, ніяк не реагуючи на запитання оперативника.

— Привіт від Марка Аврелійовича, — неголосно промовив лейтенант. — Із свого досвіду він радить вам не відмовчуватися.

Немов електричний струм пробіг по тілу Бублейникова. Злочинець закліпав очима.

— Скільки тут? — повторив запитання Юрій.

— П'ятсот, — хрипко видушив із себе Бублейников.

Лейтенант тріумфував.

— Оце правильно, похвалив він. — Про все інше поговоримо в Києві.

Старшина Ярмолинчук сів у кабіну вантажної машини, і вона рушила з місця. Слідом за нею по автостраді, наче конвоїри, йшли дві легкові. Юрій по радіо доповідав Вовченку про успішне завершення операції…

Поцілунки злочинців

Цього разу місце для розмови друзі вибрали на свіжому повітрі — біля Дніпра, у Корчуватому.

Чому не в ресторані, вдома в когось з них або на тій, тільки їм відомій, квартирі, де вони розважалися з молоденькими дівчатками? На це важко відповісти.

Можливо, тому, що їх уже душив страх. Багатоликий, липучий страх. Він ходив за ними, наступав на п'яти. Будив серед ночі, стукав у вікно, пульсував у скронях, стискав серце.

Він був усюди. Міг зненацька вискочити серед білого дня з підворіття і розреготатися в обличчя. Штовхнути в спину. Проскочити разом з ковтком горілки і зсудомити горло. Міг вилізти із товстого гаманця, зашелестіти грішми.

Мав тисячі облич. У посмугованому тінями вікні міг обернутися гратами, підступити постриженим у міліції волоцюгою. А то просто налітав хтозна-звідки й змушував здригатися, завмирати.

Можливо, саме тому кожному пайщикові з «акціонерного товариства «Оріон» останнім часом ставало задушно в своїх просторих квартирах. Не могли довго залишатися серед стін — весь час кортіло перевірити, чи ніхто не стоїть під дверима, чи вільно ще їм входити і, головне, виходити, коли заманеться.

До лісу приїхали двома машинами. Одур на своєму «Москвичі», Божко привіз Басистого, Штрома і Бородкіна.

Уже похолодало. То там, то там спалахували гаї, тільки сосни та поодинокі ялини зеленіли. Минала й рибальська пора, закінчувався осінній жор хижої риби: щуки, окуня, білизни…

Але про людсько око вони приїхали немовби вудити. Божко і Басистий закинули кілька разів новенькі імпортні спінінги і, витягши з річки лише твань та гілля, перестали ловити. Навіть Одур, який вважав себе за справжнього рибалку і пробував наловити окунів на юшку, незабаром теж відмовився від свого наміру. Було не до юшки.

Всі зібралися біля «Волги», і Андрій Севастянович витяг з багажника цупкий брезент.

Про діло говорити не квапились. Басистий сидів у машині і похмуро оглядав видолинок, який вів до Дніпра, виднокрай з білими перистими хмарками, що, може, востаннє голубів не по-осінньому. Чорний, у темному костюмі, він скидався на крука. На втомленому і наче постарілому обличчі з брезклими водянисто-білими повіками не лишилося й сліду від тієї бойовитості директора, яка викликала в начальства довір'я до його адміністративних талантів.

Коли Божко витяг з машини пляшки й почав розливати коньяк, Басистий мляво, наче мішок а картоплею, сповз на брезент і, не чекаючи інших, випив свою чарку.

Він покректав, посмоктав лимон і кинув оком на своїх підлеглих, які, опріч Бородкіна, наслідували його приклад.

Людина економна й непитуща, комірник не брав участі у складчині. Завбачливо узяв із собою пляшку «Боржомі», бутерброд у целофановому мішечку і, примостившись на краю брезентового полотнища, старанно жував.

Пили без тостів. Так само тихо закусювали — без звичайної завзятості й жартівливості. Незабаром, немов по команді, повідсовували чарки.

— Ну, — сказав Басистий, переводячи погляд з одного на другого.

— Кепські діла, — пригнічено відповів Одур, не підводячи очей. — Василь зовсім відбився від рук. Вовком дивиться. Не думаю, щоб продався, він у мене за ребро підвішений, але всяке на думку йде…

— Кинути собаці кістку — дві-три сотні. Голодний він у тебе… Кінець кінцем, якщо вони купили його, то й перекупити можемо… — зауважив Штром. — За більшу ціну, звичайно. А ви, шановний Володимире Августовичу, обіцяли кімнату, то врешті дайте, — звернувся до Басистого. — Директор!

— Нам цього кварталу жодного метра міськрада не виділила.

— А минулого?

— Минулого рано було давати. Одержить своє, дивись, і від рук відіб'ється. А так жде й вірно служить.

— Служить, — зітхнув Одур. — Тицяв йому вчора гроші — не бере. Каже, не треба… Боюсь, що тепер не тільки кімнатою, особняком не підмажеш.

— А хто вам казав, що відіб'ється, — вів своєї Штром, не слухаючи скигління начальника цеху. — Дозволили б йому зайняти без ордера. Потім організували б виселення. Він — до вас. Ви — захистили б. Живе чоловік, як курка на сідалі, з ласки вашої. Слухається — живе, задер носа — геть із сідала.

— Розумний ви, Марку Аврелійовичу, заднім числом, — буркнув Басистий. — А самі теж усе провалюєте. З квартирою Гармаша нічого не вийшло?..

— Але як я йому носа втер у Москві?! — обурився Штром. — Забувати стали, шановний. Полетіли б ваші преси, якби не Штром. А взагалі ним займатися мав не я, а Божко.

— Божко, Божко, — бурчав директор фабрики. — У Божка тільки й на думці, щоб утекти.

— Які ж ви все-таки падлюки, — обурився головний інженер. — Хто на себе весь вогонь викликає? Хто з вас в очі сказав Гармашеві, щоб припинив справу, хто дівчину свою підсовує йому? Хто хоч чим-небудь пожертвував, крім Божка?

— Дівчину! — махнув рукою Басистий. — Що тобі дівчина! Нічим ти не жертвував, свою шкуру рятуєш.

— Я волію юшку з картоплею їсти вдома, а не за гратами. Все одно там смачнішого не дадуть, — зауважив Божко.

— І давно ви так думати стали? — не стримався Бородкін, який, попоївши, став складати недоїдки назад у целофановий мішечок. — Коли б не пізно…

— Не раз уже казав. Але ви — жаднюги! Вам усе мало.

— У мене таке відчуття, — докинув Одур, — Що по всій фабриці нишпорки снують. Аж тіло свербить. Куди не глянеш, то там, то тут причіпливі погляди. Мовби знають, догадуються і вичікують.

— Це у вас нервове. Мине. Та й митися частіше треба, тоді не свербітиме, — зло зауважив Бородкін.

— Але що ви пропонуєте? — спитав інженера Штром.

— Кінчати. Або хоч припинити на півроку— рік.

— Все одно, що дати себе обікрасти, — тяжко зітхнув постачальник. — Все на мазі, як по маслу йде.

— Як по маслу, — буркнув Одур. — Хитрющий ти, Марку Аврелійовичу! Ну й хитрющий! З Раїсою своєю розлучився. Квартиру їй купив. Тільки уночі в гості будеш приходити. Думаєш, не розумію. Золото, гроші в неї ховатимеш. Прийдуть до тебе з обшуком — самі старі кальсони знайдуть. А її обшукати прокурор не дозволить. Вона тобі не дружина тепер, а чужа людина, до тебе ніякого діла не має… Хитрий, як змій.

Штром вимушено засміявся.

— Давай і ти розлучайся…

— Щоб я за грати, а моя Белочка на моїй крові, як за комунізму, жила, на моєму ж ліжку з коханцем вилежувалася? Щоб він мій золотий годинник на свою волосяву руку одів, моє вино пив і на курорти їздив? Не діждуться! Краще нехай пропаде, нехай міліція забере.

— Не думав я, Одуре, що ти такий бовдуре, — скаламбурив Басистий і вперше за весь час посміхнувся. — А про дітей своїх подумав?

— Нехай про них держава думає, коли батька посадить…

— Ранувато скис, поки що й ти ніде не дівся, — зневажливо скривився Бородкін.

— Годі! — строго сказав Басистий. — Давайте до діла. Переходимо з беретів на подушки. Та й попиту на берети восени немає. Різальні верстати відрегулювати за ГОСТом — весь прокат давати повного профілю. Іграшки понад план не пресувати. Всі наші спроби погасити вогонь не вдаються. — Він засунув палець за комір і відтяг його, немов душило шию. — Почалися ревізії в крамницях… Стільки добра людям зробили, стільки речей хороших випустили, та хіба зважать на це?!

Він оглянувся, немов боявся, що за соснами вже причаїлися міліціопери. Але там нікого не було, і сосни розмірено похитували кудлатими головами. Божкові, котрий оглянувся слідом за директором, раптом згадалося, як приїздив сюди з Інною, як тяжке передчуття напосідало на нього серед цієї краси й простору, і він мимоволі зітхнув.

— А в крайньому разі, — вів далі Басистий, — запам'ятайте: свою шкуру не рятувати чужою. У нас тепер вона на всіх одна. Один піддасться — всі пропадуть. Вистоїмо — всі виплутаємось. Один за всіх, всі за одного. Ні в чому не признаватися…

Він театральним жестом простягнув руку над брезентом із залишками їжі, перекинутими порожніми пляшками, чарками, і кожний з присутніх, навіть Бородкін, подав йому руку.

— Друзі дорогі, товариші, брати! — зворушено промовив директор. — Зв'язані ми не на життя, а на смерть. Рідніші, ніж рідні брати. Присягнімося, хоч би що сталося, не зрадити один одного, не сказати нічого! — На очах у Басистого виступили сльози, і ніхто не мав сумніву, що вони були щирі. — Обнімемося і присягнемося, що на цьому все кінчаємо і більше не будемо. Амінь!

Він притяг найближчого до себе — Одура — і міцно поцілував його в губи.

Це було дивовижне видовисько. Немолоді, поважні з вигляду, добре одягнені чоловіки цілувалися один з одним і з сльозами на очах обіцяли покінчити з минулим, а якщо спіткає лихо — триматися, як скелі…

— Як скелі, як скелі! — задихаючись шепотів низенький Одур і, задираючи голову, цілував кудись у підборіддя довгов'язого Штрома.

— Як скелі, — витирав зрадницьку сльозу Басистий, обіймаючи водночас кремезного Андрія Божка і маленького Бородкіна.

Потім вони облишили один одного, запосміхалися з полегкістю, бо їм здалося, що з минулим і справді покінчили, і тваринний страх на якусь мить відступився від них.

Божко почав струшувати брезент.

— Хлопці, — підвів він голову, — а тепер погуляємо, розважимось! Відзначимо!.. Старик Бородкін, давай з нами… Сьогодні за все плачу я!

Сяк-так загорнувши і кинувши брезент у багажник, Божко сів за руль.

Уже в машині комірник раптом сказав:

— Ну, верстати наші, в які вкладено стільки грошей, нехай пропадають. Кінець, то кінець! Що ж поробиш, — зітхав він. — Але вже готова продукція, не пропадати ж їй!.. Це все одно, що засунути руку собі в кишеню і викинути гроші у воду. Ви бачили де-небудь таких йолопів?.. У мене на складі чотири тисячі беретів, які треба перекинути в крамниці. Якось продадуть. Майте на увазі, далі тримати їх на території неможливо. Непомітно знищити, спалити абощо теж не вдасться. Залишається одне — вивезти… Питання тільки — як? Наші вантажні машини міліція топер буде перевіряти. Вихід один…

— Я не буду возити, — різко перебив Божко. — За мною вже ув'язалась якась машина… Нехай Одур.

— «Москвич» не має такого місткого багажника, «мерседес» усе місто знає, — зауважив Штром.

— Помножте, Божко, півтора карбованця на чотири тисячі, — неголосно сказав Бородкін. — Це зарплата головного інженера за два роки, навіть більше. А ви за тиждень непомітно перевезете.

— Хай вони згорять, ваші берети!

— Не мої, а наші… — уточнив комірник.

— За день, звичайно, все не закриєш, — зауважив Басистий. — І всі кінці у воду не сховаєш. Різальні верстати відразу на гостівські норми переводити теж небезпечно. Робітники помітять. Проведемо нібито профілактичний огляд і побіжно, одного за одним відрегулюємо. Не кваплячись, потроху…

— Те саме і з пластмасою. У мене на складі завал, — вкинув Бородкін. — Її теж треба вивезти… Але куди? То, може, краще пропустити і її через преси і вивезти у вигляді іграшок… До кінця місяця впораємось. А тоді вже й справді — квит…

— Але ж ми тільки що присягалися покінчити! — розгублено пробурмотів Божко.

— Дім горить, а годинник цокає, — філософськи зауважив Штром. — А годинник іде, — повторив він. — Життя ніколи не зупиняється, шановний, і все ще, може, якось обійдеться…

Божко спересердя збільшив газ. Машину сіпнуло, і вона немов вистрибнула на шосе, яке вело до Корчуватого^[11].

Удав і кролик

Інна прогулювалася майже пустельною вулицею на Першотравневому масиві^[12]. Виглядала Божка. Він сказав чекати о сьомій, а вже було чверть на восьму.

Дівчина нервово міряла вулицю сюди й туди, боячись далеко відійти від рогу, на якому мала зустрітися з коханим.

Вона не звикла чекати. Звичайно чекали її. Тепер було навпаки. Вона хвилювалася, щохвилини поглядаючи на годинника, нервово поправляла на собі капелюшок, обсмикувала коротеньке пальтечко, яке не рятувало від холодного вітру, і не спускала очей з тьмяно освітленої вулиці.

Вузьким тротуаром зрідка поспішали люди. Інна пильно вглядалася в кожну постать. Іноді їй здавалося, що бачить Божка, і тоді кидалася навздогін, але через кілька кроків розчаровано зупинялася. Машини, які вона проводжала нетерплячим поглядом, — бо Андрій міг приїхати «Волгою», — не зменшуючи швидкості, пролітали повз неї…

Не розуміла, що з нею коїться останнім часом. Отак буває перед грозою, коли щось стискає серце, так буває, коли над людиною тяжіє причіплива думка або мучить непереборний потяг. Усі думки, всі почуття, всі бажання сходилися на одному: Андрій! Після поїздки з ним на свята до Харкова відчула себе так, ніби перестала бути сама собою, Інною Паволоцькою, а вся розчинилася в особі Божка, стала його тінню. Йшла покірно, куди кликав, казала те, що йому хотілося почути, робила, що вимагав його погляд. Не могла вийти з-під чужої волі, втратила свою, свої бажання, інтерес до всього, що не стосувалося її кумира.

Іноді, на короткий час, вона немов прокидалася від цього солодкого і тяжкого сну й злякано думала: що з нею робиться, чим усе це закінчиться?! Але варто було Андрієві Севастяновичу ласкаво глянути на неї, поманити пальцем, промовити слово, як знову ладна була йти з ним хоч на край світу.

Юрія майже не згадувала. Якось спав на думку телефонний дзвінок, коли юнак намагався утримати її від поїздки в Харків. Який наївний, смішний! І якою вона сама була смішною дитиною, коли їй подобався цей прямолінійний хлопчак. Відчувала тепер, що той дитинний час уже минув для неї навіки.

Тепер, вдивляючись у дзеркало, бачила, як змінилося і її обличчя, немов ясніше визначилася кожна рисочка, бачила, якими глибокими, сповненими маячного вогню стали її колись пустотливі, безжурні очі…

Інна замислилась і мало не прогавила інженера.

— Мурашко!

Радісно оглянулась на його кремезну постать. У ратиновому пальті й капелюсі, хвацько надітому набакир, він здався їй ще більш, ніж завжди, мужнім, сильним і вродливим. Кинулася до нього і, як маленька, уткнулася обличчям у груди.

— Ну, ти, — ласкаво пробурмотів Божко, легенько відстороняючи дівчину. — Люди дивляться…

Він узяв її під руку і повів до свого будинку.

Не доходячи кілька кроків до нього, відпустив і сказав:

— Я піднімуся сам. Ти заходь за дві-три хвилини. Не треба, щоб нас бачили разом. Двері залишу незамкнені, штовхнеш і зайдеш…

Вони сиділи на широкій тахті. У напівосвітленій темно-голубим торшером кімнаті все обгорталося таємничим серпанком. З далеких кутків випливали якісь привиди, невідомі химери, на темній підлозі наче розляглися гігантські японські лотоси. Та й вони самі в цьому невиразному світлі, що дивно вирізьблювало їхні обличчя, робило руки схожими на крила, здавалися Інні незвичайними істотами. І Андрій теж був вихоплений цим таємничим голубим світлом мовби з казки, із мрії, яку вона завжди підсвідомо плекала в душі.

— Мрієш… — сказав інженер. — Про вічність, мабуть, і не відчуваєш, як усе на світі просто й дріб'язково… Вічності немає, Інночко. Для людини є тільки скороминущі втіхи. Щоб обдурити себе, вона вигадує ідеали і будує пам'ятники поетам… Кожний базікає про високі матерії, а сам намагається тихцем відшматувати від пирога чим більший кусень…

— Знаєш, яка наймудріша думка на світі?.. Одинадцята заповідь.

— Я й перших десяти не знаю…

— Перші — то дурниці… Одинадцята — смисл життя. Перші вигадали лицеміри, одинадцяту додав геній.

— Ну скажи…

— Не зівай, Хомко, на те ярмарок, — посміхнувся інженер.

— Вигадуєш… — ласкаво уткнулася йому обличчям у груди.

Божко зачекав трохи, потім легенько відштовхнув її.

— Слухай, а як у тебе з тим Юрієм Гармашем? — спитав глухувато, наче ображено.

Інна засміялась.

— Дурненький! Я тебе люблю.

— А все-таки?

— Ти знаєш. Я нічого не приховувала.

— Він у тебе здорово вклепався?

Інна знизала плечима.

— Я не питаю, як ти до цього ставишся! — роздратовано зауважив інженер.

— Здається, закоханий. Але яке діло мені! Розповідала ж, як він благав тоді не їхати з тобою.

Божко зіперся на лікоть і пильно подивився на Інну. Він затулив плечем торшер, і химерна тінь звелася на протилежній стіні.

— А мене ти дуже любиш?

— Не те слово! — Дівчина глибоко передихнула, і навіть у голубій півтемряві було видно, як заблищали її очі. — Не те слово, любий… Та, мабуть, і слів таких на світі немає!.. Ти моє життя, моє сонце, мій подих… — Вона обвинула його шию руками і намагалася притягти до себе.

— Почекай, Інночко… — визволився Божко. — А коли б мені загрожувала небезпека?..

— Всю кров, до останньої краплі… — щасливо засміялася дівчина.

— Але ж мені й справді дещо загрожує, — сказав Божко. — І, либонь, тільки ти зможеш допомогти мені.

Тривожні інтонації в голосі Андрія злякали Інну. Тінь від нього чорною хмарою — з підлоги аж до стелі — усе ще стояла над їхніми головами.

— Що скоїлось?

— Власне, нічого серйозного. Але по-всякому може повернутися… Мені збираються пришити одне діло.

Очі Інни стали округлі.

— Яке діло, хто сміє?!

— Твій колишній друг, міліціонер Юрко Гармаш!

— Це ж і твій друг, — єдине, що вихопилося цієї миті в неї.

— Раніше я саме так і думав… Навіть життя йому врятував, з-під коліс витяг… Знав би, кого рятую!.. — Божко, певно, почав входити в роль. Очі блиснули гнівом. — На роботу хотів улаштувати, жалів. З тобою познайомив, — зітхнув він. — Пригрів на грудях полоза.

Інна уявила собі обличчя Юрія. З огидою згадала, як дозволяла юнакові цілувати себе.

— Давно збирався розповісти, — вів тим часом Божко, — але все не хотілося тебе хвилювати… Знаю, ти готова навіть на жертви заради нашого щастя. Але жертв не треба… Розумієш, цей Гармаш примушує людей свідчити проти мене, писати заяви… Одне слово, пришиває діло.

Інна, здавалося, їла очима Божка.

— «Чому?» — спитаєш. Звичайно, ревнощі, помста за тебе. Може, краще було б для мене задушити свої почуття, але що мені тоді життя…

— А що ж… що він хоче, чого присікався? Яке діло? — запинаючись, питала Інна, бо не все ще второпала.

— Бачиш, — зам'явся Божко. — Вони докопуються до чогось на фабриці. Спочатку спіймали на прохідній кількох робітників з готовими виробами. Ті, рятуючись, почали писати заяви на кого попало… Можливо, в нас і справді не все гаразд. Директор чи хтось із цехових зловживають службовим становищем… Неправильний розподіл квартир, премій абощо… Особисто я до цього зовсім непричетний. У мене в руках техніка, виробничий процес. Але, з іншого боку, я теж начальство. Дивись, і не повірять, що я нічого не знав. По-різному ж і розсудити можна: чи просто з роботи зняти, чи й до в'язниці запроторити…

А тут іще директора з дружками покритикував. Нажив ворогів. Як їх притягнуть до відповідальності, валитимуть усе на мене, щоб себе обілити…

Ох, з якими негідниками доводиться працювати! Директор — зарозумілий хам! Тільки тим і тримається, що моїм горбом фабрика план виконує, та ще приятель його десь у начальстві ходить… Дружок його Марк — начальник постачання — рудий диявол, шахрай, яких світ не бачив, з піску мотузки суче… Бородкін той… — Божко схаменувся і гостро глянув на дівчину.

— Бородкін? Хто такий Бородкін?

— Та там мерзотник один… Розумієш, Інночко, давно хотів утекти. Не пускали, — працюй. А тепер отака халепа. І всі вони — вороги мої, бо я з ними жодних справ не хотів мати, навіть борюся! Мені нічого й не треба в житті. Чарку коньяку і чашку кави… Ставка пристойна, прогресивка, премії. Близько двохсот. Майже як у кандидата наук. Один як палець… Ну, прогулюю їх, не скнара… А що в мене є? Що надбав? — він обвів рукою кімнату. — Меблі? Стандарт, вісімсот карбованців за все… Машина? За десять років головний інженер фабрики хіба не може стягтися?.. В Америці он кожний робітник з машиною…

Божкові раптом здалося, що він не перед Інною виголошує цю свою захисну промову, а вже перед судом, і він злякано перевів подих. — Хоч би скільки міліція копалася, а коли по-чесному, то до мене руки короткі, — підбадьорився через секунду, протягом якої усвідомив, що він іще вдома. — Але який трагічний збіг обставин, подумай, Інночко. Вороги з фабрики і так валитимуть на мене, а тут ще цей Гармаш риє, винюхує, нишпорить…

Як вона ненавиділа зараз Юрія! Ладна була і вбити, і стати перед ним навколішки, аби врятувати свого Андрія.

Ні, не буде вона благати, підлещуватися! Знищить хлопчиська своєю зневагою, спопелить гнівом. Він-бо їй нічого не зможе зробити.

— Який мерзотник! — прохопилося в неї.

— Не треба так гніватися, Інночко, — стримав її Божко. — Вони там усі мерзотники. Коли вже людина йде на цю роботу… ловити інших… А втім, служба така, спокійно зауважив він. — Май на увазі, я не хочу дражнити гусей.

— Та хіба не знайдеться на нього управи! Хто дозволить вплутати чесних людей у всякі брудні справи!

— Але, Інно… — Інженера занепокоїла несподівано різка реакція дівчини. Не знав, як розмовляти далі. — Розумієш, справа делікатна, і мені не слід здіймати галас. Я не хотів би з ним сваритися, хоч там що… Формально він завжди буде правий… Інночко, ти моє життя, мій єдиний порятунок, єдина надія. — Божко раптом важко задихав, немов стримуючи плач.

Серце дівчини краялося.

— Але що я можу зробити?

— Треба поговорити з ним, — сказав інженер, підводячи голову. — Обережно. Крий боже, якщо зрозуміє, що я про все здогадуюсь… І не проси за мене…

Інна з подивом глянула на коханого…

— Я не хочу, щоб ти принижувалася, — гордо пояснив Божко. — Але що вдієш, — зітхнув він тяжко. — Цей монстр закоханий у тебе, і тільки ти можеш з ним поговорити.

Дівчина напружено слухала, намагаючись зрозуміти, що ж, власне, хочуть від неї.

— Тільки тобі він ні в чому не відмовить…

— Але що я маю робити? — перепитала Інна.

— Будь обережна з ним, — повторив інженер, не відповідаючи на запитання. — Він хитрий і підступний. Вони там усі живляться людським м'ясом. І Гармаш теж навчився ковтати людей, як удав кроликів… Але мною він подавиться!.. Ні слова з того, що почула зараз. Збери волю і будь з ним ласкава. Адже ти — жінка, та ще й талановита. — Божко ледь-ледь посміхнувся, Здавалося, до нього поверталася впевненість у собі. Життя — це велика гра, і кожен має бути актором, а жінки народжені для цього… Немовби ненароком довідайся, що він робить зараз, які матеріали зібрав на мене. Може, трохи згодом, коли вдруге побачишся, тоді вже відкрито попросиш, щоб був до мене справедливим. А поки що не треба… Завтра-післязавтра постарайся зустрітися, і тільки дружні жарти, ласкаві натяки… Ну, можеш дозволити поцілувати себе… Ні, ні, що я кажу, — схаменувся Божко, пригортаючи дівчину. — Ні, ні, краще нехай кинуть мене за грати, нехай безневинно стратять! Такою дорогою ціною не хочу ні справедливості, ні свободи, — він дужче пригорнув Інну. Потім відпустив, узяв з підлоги пляшки й наповнив чарочки.

— За наше щастя!.. Звичайно, якщо вони запроторять мене у в'язницю, — зітхнув інженер. — Тоді все пропало. Не чекатимеш ти арештанта…

Інна затулила йому долонькою рот.

— Мовчи, мовчи!

— Значить, спробуй хоч що-небудь дізнатися. Може, словом якимсь прохопиться… Не буду тебе вчити… — роблено посміхнувся Божко. — Треба, щоб у нього обертом ішла голова від тебе, тоді й сам не знатиме, що базікатиме. А я, довідавшись про його плани, вживу заходів і врятуюся. Якби хоч знати, що в них на мене є, що вони збираються далі робити. — Він зіскочив з тахти на підлогу і, як був у барвистих шкарпетках, почав нервово ходити по кімнаті. — Та дзуськи, не візьмуть голими руками!.. — говорив, звертаючись до Інни, яка стежила за ним тривожним, відданим поглядом. — Хто я — вільна людина чи жалюгідна жертва їхніх правил та законів?! У мене на в'язах теж не глиняна макітра!..

Він підійшов до тахти. Дівчина впіймала губами його руку і поцілувала. Потім підвелася.

— Уже?

— Дванадцята… Вдома переполох буде.

— Коли вже зможу залишити тебе назавжди! Щоб не розлучатися ні вдень, ні вночі. Щоразу, як ідеш, мені здається, що одірвалася частиночка душі… Ну, нехай, — твердо додав інженер. — Закінчаться благополучно ці тривоги, подамо документи до загсу. А там можна і майнути з Києва, переїдемо до Москви чи Ленінграда або ж оселимося біля синього моря…

Він допоміг Інні одягтися, провів до дверей, попросив, щоб вона не відкладала зустрічі з Гармашем.

На площадці ще раз поцілував і не зачиняв дверей, поки дівчина не сховалася за поворотом сходів.

Ланка, якої бракувало

Перед Юрієм лежала купа паперів — акти ревізії, інвентаризаційні списки, фото. Накладні галантерейної крамниці на Лук'янівці, акти ревізорів говорили одне, а фото — інше. Перші стверджували, що в крамниці повний ажур: скільки одержано товару, стільки й продається — нема ні нестач, ні надлишків. А фотооб'єктив схопив на плівку знайому лейтенантові «Волгу» інженера Божка, яка на останньому тижні кілька разів під'їжджала до цієї крамниці, навіть заїздила у двір. Це, безперечно, свідчило про якісь прямі зв'язки, поза базою, між крамницею і ділками фабрики. Але такий дивний ажур по документах!..

Юрій ще раз почав розглядати кожну накладну. Дивився на них і прямо, і скоса, і на світло, мало не на зуб пробував. Накладні як накладні, і нічого фальшивого в них не видно…

Часом йому починало здаватися, що докази виладнюються стрункою системою, і раптом усе розліталося, немов від подуву вітру.

Вовченко сказав: у вас є матеріали, що на фабриці виготовляють невраховану, так звану «ліву» продукцію. Виходить, має існувати й шлях, яким ця продукція потрапляє до споживача. Інакше все це нонсенс, нісенітниця… Тільки наявність збуту може остаточно довести виготовлення неврахованої продукції. Шукайте цей таємний канал збуту. Поцікавтесь, які ще крамниці в місті торгують пластмасовими виробами, поролоновими беретами, панамами. Де одержують крам, на якій базі…

Отак після тривалих пошуків, після знахідок, удач, свідчень, які не залишали сумніву, що на фабриці діє зграя грабіжників, нічого, виявляється, він не зможе довести, поки не встановить, де крадії збувають продукцію…

Юрій сердито глянув на купу нудних папірців. Ні, він не занепав духом. Його вже охопив азарт, справжній мисливський азарт, бо переконався, що має справу із злочинцями, із хижим звіром, який ладен зажерти всіх і вся…

Навмання витяг із купи папірців накладну і вперто став вчитуватись у кожну цифру.

Робочий день, та умовна кількість годин, яку оперативник має безпосередньо віддавати службі, бо в нього справи ніколи не йдуть з думок, — закінчувався.

Погосова в кімнаті не було. Дроздов несподівано для всіх подав рапорт про відставку і якось тихо, непомітно зник з управління. Тільки порожній стіл нагадував про колишнього майора.

Та ось Гера Погосов повернувся з сусіднього кабінету, де віч-на-віч розмовляв з якимось «розкаяним грішником», і, всміхаючись сам до себе, ховав у шухляду папери.

Погосов давно подобався Юрію. І своєю спокійною доброзичливістю, і навіть зовнішністю: стрункий, з лагідною усмішкою, яка, народившись десь глибоко в душі, зсередини освітлювала все його обличчя. А можливо, й тим, що Погосов, хоч і старший від Юрія, поводився з ним, як рівня. Тепер, коли Дроздов пішов з міліції і вони залишилися вдвох у цій кімнаті, зблизилися мовби ще більше.

Юрій непомітно глянув на сусіда. Погосов мляво порався у шухляді стола. З обличчя його ще не зникла та задоволена усмішка, з якою повернувся в кімнату.

На думку Юрію спали розповіді товаришів про те, що злочипці дають прізвиська оперативним працівникам відділу, яких вони на своє горе знають особисто або про яких чули від інших. Вовченка вони називали просто Вовком. Дроздова — Шакалом, а Погосова — Дрімаючим удавом. За якоюсь асоціацією згадавши це, Юрій, дарма що був заклопотаний, мало не розсміявся. Здавалося, Гера зараз і справді ліниво «перетравлює чергового кролика», як любив казати в таких випадках Дроздов.

— Георгію Ованесовичу, — звернувся до нього Юрій.

Погосов підвів голову, але Гармашеві здалося, що товариш не бачить його, а все думає про щось своє.

«Я б його не Дрімаючим удавом, а Сплячою красунею назвав», — подумалося Юрієві, і від цієї думки враз зникла та незручність, яку відчував, коли змушений був звергатися по допомогу до когось із старших працівників.

— Георгію Ованесовичу, я тут заплутався, — признався він. — Ні чорта не розумію.

Капітан підсунув свій стілець до Юркового столу.

— Що там не ясно?

Гармаш коротким жестом показав на купку папірців.

— Усе не ясно.

— Так-таки — все? — перепитав Погосов.

— От дивіться, — підсунув до нього папірці лейтенант. — За документами все в ажурі. Але ж це неправда, я знаю. Надіслав ревізорів — раз, другий. Усе гаразд! Ні надлишків, ні нестачі. Скільки товару одержали з бази, стільки й продали, якщо ж не продали, то є в наявності. І за кількістю, і за асортиментом. Зачароване коло!

— Головне, не гарячкуйте, — зауважив Погосов. — Кожне діло потребує спокою. А навіщо це вам: одна ревізія, друга, третя. Тепер хоч сотню зробіть їх — усе буде в ажурі… А знаєте ви, Юрію Сергійовичу, що таке «дірка»? — раптом спитав він, і погляд його став гострий, напружений, наче оперативник докопався до провини самого Юрія.

— Дірка від бублика? — і собі сумно пожартував юнак, вважаючи, що це Погосов образно оцінив наслідки його праці.

— Нічого подібного. «Дірка» в крамниці, на полицях?

— А-а… — Юрій чув про це від Вовченка.

— А знаєте ви, що таке творчість? — допитувався далі Погосов. — Не знаєте? Творчість оперативного працівника? Здогадуєтесь? А що таке «творчість» у лапках? «Творчість» шахраїв? Адже вони теж не позбавлені кмітливості. Шукають, як уникнути відповідальності, прагнуть так прихитритися, щоб їх не викрили… Так-от, одним з прийомів шахраїв і є ця сама «дірка». Тямущий завмаг не візьме жодного «лівого» товару, коли в нього в крамниці на цей товар немає старого невикористаного наряду. Ясно?

Юрій кивнув. Але він ще не розумів Погосова повністю.

Погосов підсунув до себе папірець.

— Так. Накладна на жіночі босоніжки, поліетиленові. Ціна п'ять карбованців. Одержано триста пар… на полицях — триста пар… Якщо на полицях триста пар, значить, не продано жодної. Яка дата накладної? Перше серпня. Ревізії? Двадцяте. Як же це? За три тижні не продано жодної пари? Брехня! Але де наші докази? Поки що нема. Припустимо таке: крамниця продала сто пар. Триста мінус сто дорівнює двісті. А в накладній триста. Тоді шахрай-завмаг сміливо приймає ще сто пар «лівих» босоніжок прямо з фабрики. Сто, і не на одну пару більше. Ви робите несподівану ревізію і виявляєте в крамниці триста пар. Але й за накладною триста. Все в ажурі. «На жаль, покупці чомусь не беруть цих босоніжок, — скрушно скаржиться завмаг. — Як одержав, так і лежать». Що ви можете довести? Цічого. Шахрай чемненько проводжає вас до порога і ласкаво посміхається… У вас же стискається серце. Ви точно знаєте, що маєте справу із злодієм, але довести не можете.

Оце і є «дірка». Скільки продало, стільки й узяв «лівого» краму відповідно до старої накладної.

— Як же спіймати такого?

— Це вже, Юрію Сергійовичу, вища математика нашої оперативної служби. Очевидно, треба думати. Знайти ключик до цих, таких благополучних зовні, накладних. Єдиного рецепта немає. Як і двох однакових справ. У кожному випадку свої особливості… Тут треба і економістом бути, і експертом, і психологом. Шукайте. — Він доброзичливо всміхнувся. — Станьте на хвилину цим самим завмагом. Уявіть кожен крок злочинця, його думки, дії, навіть ночуття. Кінець кінцем спробуйте знайти різницю між тими беретами, босоніжками чи іграшками, які проходять через базу, і тими, які минають її… Хоч це майже неможливо. Але якщо знайдете — виграли справу… — дещо пишномовно закінчив свій монолог Погосов.

Юрієві здалося, що той іронізує. «Легко сказати: знайдіть різницю між босоніжками чи беретами, коли вони всі однакові!»

Тим часом Погосов згріб свої папери, замкнув стіл, сейф.

— Ну, бувайте, — сказав на прощання. — Посидьте, поміркуйте. А вона почекає… Сьогодні немає побачення? Тим краще…

Він вийшов, залишивши Юрія самого у великій кімнаті з порожніми столами і стільцями.

Лейтенант відчув нездоланне бажання підхопитися й піти слідом за ним. Але примусив себе знову взяти в руки мовчазний, простий, як хліб, і таємничий, як сфінкс, папірець товарної накладної…

Так настав пізній вечір. Давно вже стихли кроки в коридорах міліції, погасло світло в кабінетах, упоралися зі своєю роботою і пішли додому прибиральниці, а Юрій все сидів над паперами. Від утоми, від того, що ні на крок не просунувся вперед, голова аж гула. Раз у раз, дедалі частіше, кидав він чаклувати над накладними й подовгу стояв біля вікна, за яким сяяли вечірні вогні міста.

Притискаючись спаленілим чолом до шибки, ніби забувши про справи, несподівано відчув, як у його втомлений мозок пробивається новий здогад.

Юрій кинувся до столу й став гарячково креслити форму вигаданої ним раптом накладної, відмінної від звичайних. У цій своїй накладній він зробив нові графи: який крам в якому місяці одержано і продано. Занотовуючи відомості з накладних, вилучених у крамниці, він виявив дивну обставину: такі ходові влітку товари, як поліетиленові босоніжки, берети, панами, якщо вірити накладним, усі літні місяці лежали без руху на полицях. Хіба це можливо?

Це був трагічний для шахраїв прорахунок. Вони, певно, ніколи не сподівались, що комусь спаде на думку зацікавитися, як і чим вони торгували кожного місяця зокрема.

Тепер Юрій збуджено ходив по кімнаті.

Таємниця паперового сфінкса зникала під ударами логіки. Ланку, якої бракувало у ланцюгу, знайдено. В голові Юрія майнула пустотлива хлоп'яцька думка: Архімед зробив своє відкриття у ванні, Ньютон, коли лежав у садку, Уатт, гріючи воду у чайнику, а він, лейтенант Гармаш, притискаючись чолом до шибки…

Тепер, аби довести, що берети, які лежать зараз у крамниці, минули торговельну базу, треба лише встановити, продукцію якої фабрики одержали там у цей час. Адже до Києва ці товари надходять з різних міст. Зранку поїде на базу і розбереться. Треба — зробить і лабораторний аналіз поролону. Можливо, таки знайде якусь відмінність у хімічному складі виробів, скажімо, київської і харківської фабрик…

І тут Юрій згадав заяву Василя Гончаренка. Майстер писав, що в останні дні щомісяця, коли план уже виконано, начальник цеху Одур, посилаючись на завал сировини, жене душу з пресувальників. Може, саме в ці дні і виготовляється «ліва» продукція, яка потім потрапляє до крамниць поза базою.

А що, коли попросити Гончаренка, щоб, виконавши місячний план, він зробив непомітно на штампі яку-небудь позначку?

Від майдану Калініна долетів приємний дзвін годинника. Дванадцять ударів.

Юрій весело зсунув у ящик розгадані, переможені папери, які тепер жухлим листом розсипалися по всьому столу, і, полегшено зітхнувши, замкнув його.

«А ти, Сорочкін, кажеш — творчість…» — майнула в нього докірлива, беззлобна думка, наче він і досі вів суперечку з своїм колишнім співкурсником.

Підступність і любов

Минув листопад. Настінні календарі схудли, ліпилися до картонок останніми листочками. Молодий грудень то віяв віхолами, то розтавав дощами і огортав місто туманами.

Заклопотаний Юрій цілими днями гасав по місту або сидів в управлінні і вивчав документи. Справа «хіміків» завершувалася. Наближався день, коли документів і доказів будезібрано достатньо, і міліція від імені народу виставить перед злочинцями повний розрахунок. Вовченко не квапив, але майже щодня цікавився, як посувається справа, і цим давав відчути, що час уже завершувати її. Юрій змарнів, схуд, на обличчі дужче випнулися вилиці.

Одного сивого туманного дня на столі лейтенанта задзвонив телефон.

— Гармаш слухає.

— Юра…

Голос прозвучав мелодійно і жально, тепло і дружньо, як міг звучати тільки один голос на світі.

Лейтенант повільно відвів трубку, немов силоміць відірвав від себе, і поклав на важіль.

Телефон задзвонив знову.

Гармаш не брав трубки. Досі здавалося, що за місяць, який минув від Жовтневих свят, він вирвав з душі почуття до Інни.

Телефон уперто дзвонив, волав, вимагав.

— Чого не береш трубки? — гукнув, не підводячи голови від паперів, Погосов.

Юрій тихо зняв трубку, незграбно тримаючи, підніс до вуха, немов боявся, що вона його вкусить.

— Гармаш слухає…

— Юро, нас перервали… Мені треба з тобою побачитися, скажи, де і коли…

— Навіщо? — ледве вимовив, відчуваючи, як ураз пересохло в горлі, й розуміючи вже, що він згодиться, прийде на побачення, хоч би на край світу вона його призначила…

— Ти можеш сьогодні? — проспівала трубка.

— Навіщо? — іще раз повторив — уже тільки для того, щоб виграти час і справитися зі своїми почуттями.

— Навіщо, навіщо! Хочу тебе бачити. О сьомій біля філармонії. Згода?

Спочатку мовчки кивнув головою, але, схаменувшись, що це не відеотелефон, швидко сказав:

— Гаразд.

На протилежному кінці проводу повісили трубку, а він іще затискав свою у руці.

Погосов підвів голову і послав йому одну із своїх ласкавих посмішок.

— Підступність і любов?

Юрій здригнувся. Цей «Дрімаючий удав» неймовірний психолог! Як у воду дивився!..

— Е, — мляво посміхнувся і, швидко поклавши трубку, немов раптом обпікся нею, підвівся і вийшов у коридор, щоб там, без свідків, заспокоїтися…

Грудень того року мучив киян відлигами, вологими вітрами й туманами. Надвечір трохи виясніло, але все одно ліхтарі світили мов крізь вату, і все навколо здавалося міражем. Та ось раптом наче виглянуло сонце: все освітилося, заграло світлом.

— Добрий вечір, Юрку!

Інна була в гарному зимовому пальті; модний хутряний капелюшок насунуто на самі брови; очі блищать, як лісові озерця. Всміхалася щиро, приязно, немов вони тільки вчора розсталися.

Юрій не пам'ятав, як потиснув руку в тоненьких шкіряних рукавичках, як опинилися вони в прозорій, по-зимовому безлюдній алеї.

Сидіти на мокрих лавах не було як. Та, власне, нащо їм сидіти! Вони стояли, і розпливчасті відсвіти од ліхтаря, який вільно світив крізь голі гілки, нерухомо лежали на обличчі дівчини.

Гармаш не зводив з неї очей. Відчував, що Інна стала ще краща, ще дорожча і наче ще більше недосяжна для нього. Від цього ставало моторошно.

Про Харків вона спочатку не хотіла говорити. Поїхала й приїхала.

Хто йому сказав, що вона закохалась у Божка, що той дурить її? Просто смішно! У її Юрка вже виробилася професійна міліцейська підозріливість… Ні, вона не закохана в інженера. Просто з ним легко, весело, не так, як із Юрієм, який усе ускладнює, з усього робить світові проблеми. Андрій дотепний, щирий, з ним приємно дружити, і хоч він старший, але все ж не такий юний стариган, як декотрі.

Закохана вона не в Божка, а в справедливість. І заради цього прийшла порозумітися. Як не соромно з ревнощів губити людину, використовуючи своє службове становище! Переслідувати Андрія, вишукувати на нього матеріали, намагатися посадити у в'язницю. Раніше вона була іншої думки про Юрія… Але хай він не мститься Андрію за ту святкову поїздку. Божко нічого поганого їй не зробив. Просто був дружнім попутником до станції Харків, а свята вона гуляла в тітки.

— Інно, не треба неправди.

Гармаш добре знав, де і з ким був Божко у Харкові!

Вона на мить замовкла, відчувши в його голосі впевненість.

— Ну, гаразд, хай неправда. Але як це гидко— мститися за дівчину, та ще вигадувати якусь кримінальну справу…

— Я нічого не вигадую. Ти говориш зараз з його голосу.

— Я знаю одне: Андрій чесна й благородна людина, в іншому мене ніхто не переконає. Звичайно, ви там у себе можете причепитися до кого завгодно, сфабрикувати що завгодно… Але совість треба ж мати, совість! Юрку, невже ти її втратив?!

Гармаш мовчав. Що міг сказати їй? Через кілька днів вона все зрозуміє.

Поки Інна говорила, неяскраві відсвіти од ліхтаря нервово стрибали по її обличчю, і вона раптом здалася йому плямистою, як гієна. На зміну тому могутньому, непереборному досі почуттю любові, яке стільки часу мучило його, десь з глибини душі підіймалась важка хмара образи й гніву.

— Ти помиляєшся у Божку, Інно! — ще стримуючись, з притиском промовив Юрій. — І в мені теж.

— Тоді, може, скажеш, у чому він винен, чого ти до нього присікуєшся?.. — Вона навіть усміхнулася, — Ну, хоч у загальних рисах… Може, я й справді помиляюся…

Лейтенант тільки похитав головою.

— Юрку, Юрасику, — вона притиснулася до нього всім своїм тремтячим тілом. — Мені тяжко, обертом іде голова від усього цього… Я сама не знаю, може, я не його, а тебе люблю. Допоможи мені розібратися…

І тоді Юрій відчув, як важка свинцева хмара гніву піднялася до горла і душить його. Але він не вибухнув ні криком, ні лайкою. Відірвав від себе дівчину, відштовхнув.

— Іди геть!..

Вона ще стояла, здавалося, ось-ось заплаче.

— Іди, — глухо повторив він, уперто нахиливши голову.

І вона повільно пішла тьмавою алеєю серед голих дерев, а Юрій дивився услід, і йому здавалося, що з кожним її кроком він наче вириває з свого серця щось тверде й болюче, яке дуже глибоко сиділо в ньому.

Людина народжується вдруге

«Так ось хто ти такий, Жуков! Ось хто ти, Сергію! — мало не скрикнув Вовченко, натрапивши в списку колишніх в'язнів на знайоме прізвище. — Сергію Леонідовичу!..»

Від хвилювання він не міг далі читати документи колонії, які надіслали йому з архіву. Одне лише прізвище, один рядок — а скільки це відкрило йому, як може змінити долі людей!

Так ось звідки знайомі йому ці тернові очі, овал обличчя, жести… Все ставало на своє місце, все було ясно.

Але що ж робити далі з валютником? Такого випадку, як цей, ще ніколи не траплялося в його оперативній практиці…

А як шкода зруйновану сім'ю, сина! Бідолаха й не здогадується ні про що.

Була хвилина, коли Вовченко навіть пошкодував, що так зацікавився Жуковим. Адже формально свій службовий обов'язок він давно виконав, валютник відбуває покарання, і ніхто не примушував начальника відділу Київської міліції копирсатися в його далекому минулому.

Підполковник замислено міряв кроками кабінет. Потім ця хвилинна душевна слабкість, притаманна кожній людині, незалежно від віку й фаху, минула. У людей загартованих теж бувають хвилини душевної втоми, але сильні люди, на відміну від слабкодухих, вміють перебороти себе.

Так сталося і з Вовченком. Він зупинився біля вікна, нічого не бачачи за ним, скрушно похитав головою, відповідаючи якимось своїм думкам, і міцно стулив губи. Ні, він не шкодує за тим, що розкрив таємницю лже-Жукова. Чим більше розкрито таємниць, чим більше відкриється істини, нехай і дуже прикрої, тим менше буде трагедій, тим легше, ясніше житиметься на світі людям…

За годину, закінчивши невідкладні справи у відділі, підполковник викликав машину і поїхав до архіву переглянути документи часів війни…

* * *

— Ну от, Жуков Сергію, і починається у нас справжня розмова, — привітав валютника Вовченко, коли того привів конвоїр у кімнату оперативної частини. — Може, довга, а може, й коротка. Це вже як ви схочете. Але сьогодні всі крапки над «і» поставимо.

В’язень, не відповідаючи підполковникові, провів похмурим поглядом конвоїра, який вийшов за двері.

— Сідайте, — дозволив Вовченко.

Цього разу лже-Жуков був уже не в синьому літньому комбінезоні, а у ватянці і теплих штанях, як і всі ув'язнені, що працювали надворі. Він глянув на чисто вимиту, блискучу від олійної фарби підлогу, на свої чоботи і мокрий слід, який вони залишали, сів у кутку, підібгавши під стілець ноги.

— Закурюйте, — подав пачку сигарет Вовченко.

Валютник, весь вигляд якого ніби промовляв про те, що затія підполковника безглузда й марна, з подивом помітив, що Вовченко сьогодні хвилюється більше, ніж завжди.

У звичайній практиці поведінка злочинця й оперативного працівника має усталені і відомі обом риси. Оперативник прагне встановити і довести злочин, винуватець — приховати його або збити працівника розшуку з вірного сліду. Та вже коли все з'ясовано, доведено, справа пройшла через суд і злочинець відбуває покарання, оперативникові нема чого робити із своїм колишнім підопічним. Тому поведінка Вовченка з погляду валютника була більш ніж дивна, і ця особлива увага підполковника, незвичайна лінія поведінки не могла не тривожити.

Після минулої зустрічі з підполковником лже-Жуков довго не міг заспокоїтися. Вночі, лежачи на другому поверсі нар, він пригадував усі операції чорного ринку, в яких брав участь і які залишились невідомі міліції, і не міг зрозуміти, чому Вовченко добивається його справжнього прізвища і якою мірою це допоможе оперативникові розкрити його справжні зв'язки. Хоч як міркував валютник, завжди виходило, що Вовченко таки пошиється в дурні, але все одно тривога не відступала. Лаяв у думці підполковника, здавалося, ненавидів, як нікого досі, і не міг заспокоїтися.

Цей урівноважений, стриманий, з світлими очима й примруженим поглядом чоловік якось наче примушував мимоволі згадувати те, що, здавалося, навіки було поховано на споді душі, — молодість, війну, свою колишню сім'ю, інше життя, яке так нагло зламалося.

Ці спогади викликало ще й те, що валютник вперше по війні потрапив до Києва, відбував покарання поблизу міста і міг заздро спостерігати, як іншим приносять передачі, як про інших піклується знедолена родина, і тільки до нього, самотнього вовка, жодній живій душі, крім адміністрації та варти, немає ніякого діла…

— Тож почнемо, — перебив його думки підполковник. — Скажіть, що ви робили наприкінці війни, скажімо, тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року? Якщо воювали, то де?..

Думки валютника сполохано заметушилися. Ніяк не міг пригадати, що робив Жуков під час війни. Здається, залишався на окупованій території…

— У війну під німцями був, потім у колгоспі робив. А далі колонія, глухо відповів і коротко зиркнув на Вовченка, вдовольнила його ця відповідь чи ні?

— Ви не сподівалися, що через стільки років хтось спитає, що робив у війну ваш товариш по колонії Іван Жуков, і не поцікавилися цим у свій час, — м'яко, незлобиво промовив підполковник, — От і вигадуєте…

Валютник похмуро мовчав.

Підполковник поставив йому ще кілька незначних запитань, на які лже-Жуков або відповідав невлад, або зовсім відмовчувався.

— А тепер, — раптом сказав Вовченко, — годі у схованки гратися, час марнувати. Назвіть своє справжнє прізвище. Ні, ні, не «Жуков», — швидко додав він, помітивши, що валютник відразу розкрив рота, щоб відповісти. — І тих прізвищ не згадуйте, якими ви називалися в міліціях, а те назвіть, яке у вас від батька, яке ви дали своїй дружині й синові! — Вовченко трохи відкинувся на стільці і примружив очі. — Ну!

«Дружині й синові?!» Бліде вилицювате обличчя валютника витяглося. Він завмер, втупивши погляд у свої чоботи.

— Дружині й синові? — хрипко засміявся, випроставшись. — Може, надумали мене тут, у колонії, засватати? Пізно, громадянине начальник. Дружина моя — залізне ліжко, а діти — тюремні пайки…

— Посоромтеся, — обірвав його Вовченко. — Ех, ви! Невже у вас нічого людського не лишилося?!

Підполковник підвівся і почав ходити по невеликій кімнаті. Валютник спідлоба стежив за кожним його рухом. Ось оперативник зупинився і кілька секунд вглядався у в'язня, немов уперше побачив його.

— Гаразд. Почекаємо з цим… Ще одне запитання. Найголовніше. Все інше, про що питав, я й сам знаю. Хотів лише почути підтвердження з ваших уст…

Помітивши в очах валютника зневажливу іскорку й іронічний поворот голови, додав:

— У цьому ви зараз самі переконаєтесь… Можете не поспішати з відповіддю. Я зачекаю… Чому, перебуваючи в колонії, ви, — підполковник зробив паузу, — організували для своєї дружини похоронну з фронту? Чому хотіли, щоб дружина думала, що ви загинули в бою? Логічно було б написати правду, що ви ув'язнені. Можливо, вона приїхала б, допомогла з волі, потім повернулися б у свою сім'ю… Адже дружина вас любила. Навіть коли похоронну одержала, все надіялася, що це помилка. І заміж вдруге не вийшла. — Вовченко мигцем глянув у вирячені очі валютника. — І навіщо ви організували після виходу з колонії фальшивий лист, нібито від вашого бойового друга, на очах якого загинули, та ще й для доказу надіслали фотокартку?

В'язень наче закам'янів.

Вовченко повернувся до столу, сів на стілець і витяг з кишені пожовклий трикутник. З нього випала на стіл мініатюрна фотокартка.

— Ось і вона. На ній ви у формі авіатора, старшого сержанта.

Валютник не зводив з підполковника дикого погляду. А світлі, з ледь помітною прозеленню очі Вовченка дивилися на в'язня так приязно й щиро, що здавалося, оперативник просить, аби той правильно зрозумів його, не боявся і не відпирався.

— Кого з фронтового начальства просили списати вас, як загиблого у бою, і повідомити так дружині? Чи не замкомполку Білоштана?..

Тільки тепер, здавалося, до свідомості валютника все пробилося. Очі його погасли, плечі опустилися, і весь він якось осів, наче з нього витягли стрижень.

Та через кілька секунд підхопився. На щоках забігали жовна, тернові очі спалахнули чорним вогнем.

— Що ви од мене хочете? — просичав. — Чого прив'язли?! Чого лізете в душу?!

— Давайте без істерик, — спокійно зауважив Вовченко. — Заспокойтесь. І сядьте… Сядьте на місце! — різко повторив він, помітивши, що в'язень не тямить себе.

Валютник, затуливши обличчя руками, важко опустився на стілець.

До кімнати долетів різкий звук удару об залізну рейку.

— Ідіть обідати, Сергію, — сказав Вовченко. — Подумайте про все, обміркуйте…

Валютник забрав руки від свого блідого обличчя, і підполковник побачив, як хворобливо світяться його очі.

— Який уже тут обід, — пробурмотів в'язень, не маючи сил відірватися від Вовченка і вийти з кімнати. — Кінчайте краще…

— Порядок насамперед, — ледь посміхнувшись, зауважив підполковник. — Пообідаєте, сил наберетесь, і тоді закінчимо розмову.

Коли лже-Жукова конвоїр повів у зону, Вовченко запалив сигарету. З подивом помітив, що пальці його тремтять. Але був задоволений розмовою. Виходить, не помилився, відшукуючи дошкульне місце. Можливо, таки пощастить повернути чоловіка на вірний шлях. Аж ось у довгому заплутаному ланцюгу його життя знайшлася ланка, яка свідчила, що й для лже-Жукова було щось святе й недоторканне. Вирішивши зникнути для всіх, хто раніше його знав, зробив це так, щоб про нього в сім'ї залишилася добра пам'ять, — а це вже щось означає!..

Після обіду валютник повернувся такий самий блідий, з тими ж хворобливими вогниками в очах. Вовченко подумав, що, мабуть, він і не з'їв свого скромного обіду, а хоч і їв, то навряд чи тямив, що саме.

Підполковник був недалекий від істини.

Багато разів побував лже-Жуков у тюремних камерах, на пересилках та етапах. Але завжди вмів пригасити в собі жадобу волі, забути, що за колючим дротом існує інше, справжнє життя. І чим більше звикав до цього свого, мовби ірреального існування в ув'язненні, до цього сурогату життя, тим легше було придушити у своїй покаліченій душі порив до волі.

Тепер Вовченко повернув йому болюче відчуття людського життя, яке протягом останніх років поступово мерхло в його душі, повернув той біль, який він давно навчився не відчувати. Так буває із хворим після операції, коли минає вплив анестезії…

Примусивши лже-Жукова згадати свою молодість, війну, покинутих колись дружину і сина, Вовченко ніби розсунув перед ним колючі паркани і дав дихнути вільним вітром. Від цього все то, що оточувало в'язня зараз, здалося нестерпно тяжким: і конвоїр, і грати на вікнах їдальні, і несмачна обідня юшка.

Але попереду було ще п'ять років тут, як п'ять століть. І щоб не збожеволіти, в'язень мусив на цей час забути про волю, пригасити в собі той біль, який викликав підполковник.

— А тепер дещо, мабуть, і запишемо, — сказав Вовченко, кладучи на стіл чистий папір й авторучку. — Так?

Валютник стояв серед кімнати, широко розставивши ноги, немов боксер на рингу, і мовчав.

— Сідайте, — показав Вовченко на стілець близько столу. — Ну, подумали? — спитав, коли лже-Жуков сів, щоправда, не на той стілець, на який показав підполковник, а подалі, немов так відчував себе безпечніше.

— А що думати! — стрепенувся валютник. — Що мені думати! За мене начальничок думає, — ще раз пробував він удати з себе байдужого.

— Гм, — посміхнувся Вовченко. Від його ока не сховалося, як жадібно чекає ув'язнений дальшої розмови. — Виходить, мені за вас і думати. Може, хочете, щоб і розповідав я за вас?

Він знову витяг з кишені маленьке фото, довго дивився на нього.

— На цій фотографії знято старшого сержанта Сергія Леонідовича Гармаша, — тихо промовив він, немов сам до себе. — Хочете поглянути? — звернувся раптом до співрозмовника і простяг через стіл фотографію.

Валютник тільки покосив на неї очима.

Всіма попередніми подіями був уже підготовлений до цього, зрозумів, що Вовченко розкрив його таємницю.

І після очної ставки із справжнім Жуковим, і сьогодні під час обіду в його пам'яті уривчасто зринали давні спогади.

«…Весна тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року. Польовий аеродром. Свіжий вітер гуляє по дикому полю. Старший сержант Гармаш стоїть біля злітної смуги і розглядає розірвані кучеряві хмари… На душі ясно і легко. Війна перекотилася на чужі землі, і вже видно кінець їй. Учора довідався, що треба перегнати винищувача в Київ. Там його сім'я: дружина, синок. Звернувся з проханням до заступника командира полку майора Білоштана, щоб дозволили полетіти йому…»

— Що ж, доведеться, значить, і розповідати мені, — покірно погодився Вовченко. — Навесні тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року Сергій Леонідович Гармаш служив у винищувальному полку… — почав він.

Спогади в'язня випереджали розповідь Вовченка.

«Перед вильотом до Гармаша підійшов майор Білоштан з невеличкою валізкою в руках.

«Старший сержант! Ось тобі бойове завдання: знайдеш у Києві мою дружину, віднесеш оцей подарунок. Тільки дивись, не виконаєш — не повертайся в полк», — пожартував заступник командира полку.

«Важкенька», — зауважив пілот, беручи валізку.

«Трофейний столовий набір: ножі, ложки, виделки».

«Либонь, на цілу сотню персон».

Майор скромно опустив очі й по-дружньому сказав:

«Однією із них і ти будеш… Нам після такої війни, якщо переживемо, і кликати треба не менше сотні».

— У березні Гармаш прилетів з фронту до Києва, — тим самим голосом, розмірено вів далі Вовченко. Аеродромний патруль перевірив багаж, який привіз із Пруссії старший сержант. У невеличкій валізці були коштовності…

«Тісна кімнатка аеродромної комендатури, старий канцелярський стіл і розкрита на ньому валізка майора. Витрушені з солдатських онуч золоті персні, браслети, медальйони, ланцюжки зловісно мерехтять у світлі хмарного дня…

«Це не моє!.. Я не знав, що в чемоданчику!..»

«Падлюка! Мародер!» — стиснувши зуби просичав комендант і різким злим рухом зірвав з його плеча погон, потім — другий…»

— Під час війни не дуже панькалися, та й слідчий трапився з тих, які не люблять сушити собі голову чужою долею, і колишній старший сержант Гармаш одержав п'ятнадцять років… Я правильно розповідаю? — звернувся Вовченко до ув'язненого.

Валютник сидів ні живий ні мертвий. Думка, яка мучила його, відколи Вовченко почав говорити, — як оперативник все знає, — вже втратила своє значення. Цей чоловік здавався йому не звичайною людиною, а чаклуном, що кожним словом, кожним фактом придушував його волю, забирав з нього сили, робив слабким, покірним, беззахисним.

Колишньому сержантові залишалося тільки кивнути у відповідь. Але йому бракувало сил і це зробити. Він тільки відвів погляд убік.

У голові в'язня спліталися дивні асоціації. Київ тисяча дев'ятсот сорок п'ятого. Тоді кімната військової комендатури і капітан з червоною пов'язкою на руці, цього літа — кабінет начальника аеровокзалу й підполковник міліції. Тоді — не винний, цього разу — винуватий. Але так само: золото, крадені коштовності і майже ті самі слова, — сказані ним обидва рази:

«Це не моє!.. Я не знав, що в чемоданчику».

Коло замкнулося. Близько двадцяти років немов провалилося крізь землю.

То, може, тепер іще триває той самий згубний для нього сорок п'ятий… Але ні! Тоді він схвильовано чекав, що йому повірять, тоді жила надія, що все з'ясується і його підпустять. Тепер такої надії не було… Тепер знав свою провину й не чекав пощади…

— Тим часом, — незворушно продовжував Вовченко, — у Гармаша в Києві жила сім'я. Є всі підстави гадати, що він любив дружину й синка, якому перед війною було лише два роки…

— Навіщо ви про це?.. — прошепотів в'язень.

— У тисяча дев'ятсот п'ятдесят четвертому році від невиліковної хвороби помер майор запасу Білоштан, — немов не чуючи слів в'язня, говорив далі Вовченко. — Перед смертю, при свідках, він продиктував лист до військового трибуналу. В листі стверджувалося, що старший сержант Гармаш не винний у злочині…

Ув'язнений заплющив очі, хитнувся, мало не впавши з стільця.

Вовченко налив з карафки води й підсунув склянку на край столу.

— Випийте… Цей же майор і надіслав похоронну.

Гармаш розплющив очі, поворухнув білими губами.

— Де лист?

— У мене. В моєму сейфі. Такий документ, як передсмертний лист при свідках, вважається цілком доказовим. Свого часу він потрапив до слідчого, той зробив запит про долю Гармаша, але оскільки колишній сержант уже звільнився по амністії і розшукати його не вдалося, лист підшили до справи.

— Ні, ні, — раптом змахнув руками ув'язнений, — брехня це все, неправда, підступна легенда!.. Я нічого не хочу знати, я нічого не скажу. Я — Жуков, Жуков і більше ніхто, відчепіться від мене!..

Обличчя валютника мінилося, очі знову блищали злим, хворобливим вогнем.

— Можна й за легенду вважати, — холодно зауважив Вовченко. — Розмова наша без свідків, бачите, і не записую нічого, — він кивнув на чистий папір і ручку, що лежала на ньому. — Легенда, то й легенда…

Тільки тепер Гармаш помітив склянку з водою. Схопив її і жадібно випив.

— Я цікавився, як ви роздобули паспорт на ім'я Жукова, після того як вийшли з колонії. Знову рився в архівах. Одержали ви тимчасовий паспорт на рік у Новосибірській області через суд… Значить, знищили свій і подали заяву, що загубили. Чому назвалися Жуковим? Це прізвище вашого сусіда по бараку. Ви дещо знали про нього, а може, й мали якусь довідку на його ім'я… Втім, зараз це не так важливо.

— Що ви од мене хочете? — твердо спитав валютник. — Ще золота?

— Я від вас нічого не хочу. Про це потім… А поки що давайте доведемо, як ви кажете, легенду до логічного кінця. Будете говорити, чи й далі розповідатиму я?

Гармаш мовчав.

— Тут починається найскладніше, — по-дружньому сказав Вовченко. — Виникає запитання, чому Гармаш не повернувся після амністії додому, до нормального життя? Єдина логічна відповідь, що в колонії його обкрутили злочинці й після звільнення він міцно зв'язався з ними. Несправедливо покараний, ображений, він не зміг перебороти цієї особистої кривди і став вдячним матеріалом для злочинців, які вміло скористалися з його слабкодухості… Повернутися до сім'ї він не знайшов у собі сили, змінив прізвище і «організував» дружині фальшивого листа, який ще раз підтвердив його загибель на фронті… Чи правдива легенда? — злегка всміхнувся Вовченко і пильно подивився на в'язня. — Але все це дається Гармашеві нелегко. Він починає пити, його закручує вир неспокійного підпільного життя з короткими гіркими радощами і тяжким похміллям.

Він робить усе, щоб витруїти із своєї душі згадки про сім'ю, про вільне людське життя, як кажуть, спалює за собою мости… Перевозить валюту, золото з Сибіру до Москви, Ленінграда, з Естонії до Грузії, але ніколи не буває в Києві… Такого міста він не знає, такого не існує на планеті…

Та ось минає майже два десятиліття після війни. Гармаш постарів, втомився, все, здається, перегоріло в душі. Він так втягся в своє примарне життя, що йому байдужа зустріч із рідним містом. Або ж він навіть відчув потребу хоч здаля поглянути на знайомі краєвиди, на рідних людей, тепер навіки відрізаних від нього… Хоч, може, були й інші причини появи Гармаша в Києві, яких я ще не знаю…

Так чи інакше, але Гармаша під ім'ям Жукова затримують в аеропорту і до міста він їде не в таксі, а в оперативній машині міліції…

Вовченко передихнув і замовк. — Для мене в цій історії ще є білі плями. Вам теж не все ясно… Ну, звичайно, насамперед, що наштовхнуло мене поцікавитись вашим далеким минулим, як удалося все розшукати… А, мабуть, найбільше — для чого це мені потрібно?! Що ж, — сказав після паузи підполковник. — Спробую роз'яснити… У моїй легенді є думка, що зв'язковий валютників Іван Жуков, точніше Сергій Гармаш, не такий розтлінний, як ті, що заволоділи ним у свій час, що під брудною шкаралупою в нього збереглися залишки совісті, яка може пробудитися…

— Чому в легенді? — пробурмотів Гармаш.

— Ми ж домовилися вважати мої міркування за легенду, — нагадав підполковник, і його відкрита, щира усмішка засвідчила, що на душі в нього легшає.

— Звичайно, Сергій Гармаш міг би зараз чесним зізнанням повернути собі справжнє ім'я і згодом вийти з ним на волю. Ви знаєте, що декотрі засуджені виходять з колонії достроково, з чистою совістю, самі розповідають про злочини, на яких їх і не спіймали, скинувши, як то кажуть, з душі всі гріхи… Але від вас і цього мало. Йдеться не тільки про те, щоб ви самі себе порятували, йдеться про більше — про долю ще однієї людини, талановитої, щедрої серцем, перед якою ви так завинили, — про вашого сина!..

Ось вам відповідь на запитання, навіщо це потрібно… Юрій виріс у тяжких умовах, без батька, який нібито загинув як герой у бою. Коли б ви знали, як свято береже він пам'ять про нього… — схвильовано промовив Вовченко. — Незважаючи на те, що ви покинули сім'ю напризволяще і Юрій ріс сиротою, він закінчив інститут, став інженером… Подумайте, Гармаш, хто допоміг Варварі Олексіївні ростити вашого сина?.. Держава. Та сама наша держава, яку ви в цей час разом із своїми друзями обкрадали, але яка все одно вчила вашого Юрка в школі, оздоровляла у піонерських таборах, лікувала у поліклініці… Та сама наша держава, яку ви колись захищали і на яку потім образились, коли вас скривдив байдужий і нерозумний слідчий трибуналу, який аж ніяк не втілював у собі всієї держави…

Юрій ваш виріс чесною і благородною людиною. Добре вчився. Міг би після інституту працювати на науковій роботі чи на виробництві. Але хлопець так ненавидить усяку погань, що пішов працювати, знаєте куди?.. Втім, ви зараз самі зможете це побачити.

З цими словами Вовченко поліз у кишеню, витяг величеньку фотографію, на якій Юрій був знятий у формі лейтенанта міліції, і подав ув'язненому.

Картка тремтіла в руках старого Гармаша. Він так уп'явся в неї очима, що, здавалося, мацав її гладеньку поверхню поглядом, наче пучками пальців.

Вовченко підійшов і поклав зверху маленьку фотокартку молодого Сергія Гармаша.

— Викапаний батько. Розумієте, який це буде для нього удар…

Підполковник узяв зі столу сигарети, почастував в'язня.

Курили мовчки. Сергій Гармаш втупився поглядом у підлогу. Вовченко дивився у вікно, за яким згасав короткий осінній день. Занепокоєно глянув на годинник: чи встигне сьогодні закінчити розмову?

З кутків кімнати виповзали тіні, і Гармаш у напівтемряві здавався у своїй ватянці громіздким, вугластим, як відколота брила. Хоч як хотілося зараз підполковникові швидше почути слово від нього, але розумів, що квапити не можна, нехай це слово перебродить у душі людини і само виллється.

Відчувши, що сигарета обпікає пучки, витяг з пачки другу і прикурив від недопалка.

— Що ж я маю зробити? — раптом глухо, якимсь наче надтріснутим голосом заговорив Гармаш.

Підполковник зітхнув. Ось коли скресла крига в серці старого валютника.

— Що зробити? — повільно, намагаючись приховати свою радість, повторив Вовченко. — Дуже багато… Насамперед відшкодувати народу заподіяні збитки, допомогти викрити погань, яка й далі обкрадає державу. Для вас це не так, може, й легко, але це єдиний шлях…

— А його я побачу?.. Хоча б здалеку…

— Певно, багато води збіжить, поки можна буде сказати Юрієві всю правду і відроджений Сергій Гармаш переступить поріг свого дому…

— Я розумію… — знову схилив голову в'язень.

— Можу обіцяти одне: якщо щиро розкаєтесь і викриєте всю зграю валютників, будемо клопотатися перед Верховним судом про пом'якшення міри покарання.

Вовченко відчув, що Гармаша зараз хвилює щось більше й важливіше, ніж міра покарання, але вважав за свій обов'язок нагадати про справедливість закону, який передбачив і таку можливість для тих, хто знаходить у собі сили відкинути ганебне минуле й стати на правильний шлях. Стомлений цією розмовою, підполковник почував себе зараз, як хірург, який повертає життя майже приреченій людині. Такі хвилини для нього були найдорожчі за все, і, можливо, завдяки їм відчував, що недаремно живе на світі. Це надавало снаги копирсатися в душах злочинців, бути нещадним до ворогів і рятувати тих, кого іще можна було врятувати. Дехто з начальства вважав його непоправним мрійником, ідеалістом у мундирі, життя іноді підставляло ногу, він спотикався, але ніколи не втрачав віри в людину. І повернути суспільству одного громадянина йому було дорожче, ніж замкнути за грати десяток.

Сергій Гармаш підвівся, клацнув вимикачем на стіні й знову сів. Кімнату залило яскраве світло.

— Пишіть! — коротко і наче зовсім спокійно сказав він. — Я розповідатиму… З чого починати? — діловито спитав, коли Вовченко підсунув ближче до себе папір і взяв ручку.

— Почнемо, як кажуть, з самого початку, — відповів Вовченко. — 3 того моменту, як вас обкрутили злочинці, як ви зв'язалися з ними…

І Гармаш став гортати перед Вовченком сторінки свого химерного життя, розповідати про валютників, з якими був зв'язаний, називаючи прізвиська, імена, адреси, місця зустрічей…

Від цієї хвилини говорив тільки він, а підполковник ледве встигав записувати. Чимдалі Гармаш дужче розпалювався, спішив, і Вовченко раз у раз просив його не квапитися.

Старий валютник розкривав зграю, яка скуповувала в Сибіру крадене золото. Розповів, як на одній з великих копалень через недостатню пильність розкрадалося народне добро. Золото потрапляло до перукаря, який виносив його з території копальні. Потім цінний метал збирався у годинникаря. Той відправляв його знайомим пілотом до Іркутська. А вже звідти крупні валютники вивозили золото за кордон, гендлювали ним по країні.

У «експедитора» Жукова-Гармаша була нескладна місія: возити золото, дорогоцінності, валюту в різні міста. Але цю справу довіряли тільки людині, яка повністю перебувала в руках валютників. Дуже багатьох із них мусив знати зв'язковий…

Двічі міліція ловила Жукова-Гармаша на гарячому, але тільки із побутовими золотими речами або з валютою. Жодного разу не впіймали з таким золотом. Засуджували. Покарання відбував не повністю: то амністія, то «друзі» добивалися, щоб його випустили достроково, зважаючи на «невиліковну хворобу» або «сумлінну» працю в колонії. І знову Жуков-Гармаш потрапляв до їх рук.

У Київ довелося їхати проти волі, оскільки, крім нього, ніхто не міг виконати доручення. З якогось часу валютники відчували пильну увагу міліції. Це було щось незбагненне, нічим ніби не підтверджуване, але в самому повітрі наче нависла небезпека для них. Вони відчували її, як відчуває мисливця насторожений звір.

Те, що вони не помилялися, Жуков-Гармаш зрозумів, коли його затримали в київському аеропорту. Адже про виліт із золотом знало лише троє.

Вовченко поклав ручку й кивнув головою на знак згоди.

— І от, — вів далі в'язень. — Я мав летіти в Київ, а звідси — поїздом до Барановичів, за Мінськом. Досі я передавав золото провідникові експреса Москва — Варшава на московському вокзалі. Тепер же наказали перехопити його в дорозі. Приліт у Київ, а не в Мінськ мав на меті збити зі сліду, якби за мною стежили… Але от не збив… — з якимсь сумним задоволенням закінчив Гармаш.

Вовченко кивнув головою. Він знав, що, на жаль, на цьому слід і обірвався. Міліцію про те, що громадянин Жуков із золотом у чемодані перебуває на борту літака, повідомили, як той уже був у повітрі. Залишалася надія, що затриманий у Києві «експедитор» викриє своїх хазяїв. Тепер ця надія почала справджуватися. Підполковник знову взявся за авторучку.

— Ви знаєте прізвище провідника?

— Ні. Він називає себе Семеном, їздить у п'ятому вагоні.

— Як він перевозить золото на кордоні?

— Не знаю. Він бере пакунок, дає мені свій, і все. Вже давно маю з ним справу, але за весь час, може, десятьма словами перемовилися.

— Так, так… — Вовченко замислився. — Ви допоможете викрити його?

Жуков знизав плечима.

— Він мене не признає: те, що я погорів, звичайно, відомо валютникам… Тепер вони надзвичайно насторожені…

Вовченко кивнув головою.

— Можу тільки показати Семена. Мабуть, замість мене присилають іншого… Що я не викажу нікого, коли навіть засипався, мої друзі, останнє слово Жуков вимовив з гіркою іронією, — певні… А канал цей для вивозу золота їм дуже потрібний…

Співрозмовники незчулися, як удар об рейку сповістив про вечерю. За вікном було зовсім темно. Підполковник дав Гармашеві підписати протокол, зібрав папери в портфель і втомлено підвівся з стільця.

— Гаразд, — коротко сказав він. — Для всіх і навіть для командування колонії поки що залишайтеся Жуковим. На все свій час… У всякому разі, я певен — і у вас ще буде справжнє життя.

— А-а… — Гармаш хотів щось спитати, але не наважився. Та Вовченко зрозумів його.

— Про це не будемо зараз говорити. Сина, якого вам виростили, ще треба заслужити… Тепер відпочивайте. — Вовченко повернувся до дверей, потім знову обернувся до Гармаша й простяг йому руку. — До побачення!

В'язень розгублено дивився то в обличчя підполковника, то на його широку долоню.

— До побачення, Гармаш! — утомлено всміхнувся Вовченко, не забираючи руки, і той, ще не вірячи споїм очам, гарячково потис так щиро простягнуту до нього руку підполковника.

Погоня

План продумали до найменших дрібниць. Протягом кількох останніх днів Юрій стільки думав про Божка, що навіть боявся, коли б його думки на відстані не передалися інженерові. Нікому з дружинників, крім тих, що працювали на самій фабриці, він не дозволяв тепер і близько підходити до неї.

Тільки Василь Гончаренко щодня, повертаючись із зміни додому, рівно о пів на п'яту дзвонив Юрію з автомата і говорив ту саму фразу: «Дідусь гуляє на свіжому повітрі». Це означало: Божко і далі возить лівий товар у крамницю.

І ось настав день, коли Гармаш вирішив відкрити карти. З самого ранку відчував себе іменинником. Як набридло таїтися, ховатися, як хотілося відкрито сказати Божкові, що він — мерзотник і гра його скінчилась. Ледве дочекався, поки прийде Вовченко, і побіг за дозволом на операцію;

— А уявіть собі на хвилину, що цього разу інженер нічого не везтиме. Скажімо, поїде до крамниці… купити собі новий мундштук або гудзики до костюма? Що тоді?

— Такого не може бути, товаришу підполковник, — мало не обурився Юрій. — Навіть за теорією ймовірності…

— Теорія теорією, а практика практикою, — пожартував Вовченко. — Уявіть собі, що він може просто поїхати до завмага, скажімо, одержати гроші за проданий товар.

— За грішми він не у крамницю прийде, а десь на вулиці зустрінеться.

— Правильно, Юрію Сергійовичу… Що ж, — по паузі додав підполковник, — план продуманий. Час уже й шах оголосити. Дійте…

Слово честі, лейтенантові здалося, що Божко про все здогадався, хоч цього разу неподалік фабрики стояла не коричнева «Победа», а газик-всюдихід. Щось дивне виробляв головний інженер із своєю красунею «Волгою». То він зменшував швидкість і ледве повз, даючи випереджувати себе навіть вантажним машинам, то раптом зривався з місця й летів щодуху, то несподівано завертав у провулки.

— Як в'юн на сковорідці! — сердито бурчав Юрій.

Він домовився з автоінспектором, який чергував на перехресті центральних вулиць, що, коли підійде бежева «Волга» з відомим номером, той зупинить її ніби для техогляду. Потім зажадає заглянути в багажник, у якому виявляться найкрасномовніші докази злочину… Тоді Юрій зупинить будь-яку машину, що проїжджатиме, або покличе в свідки перехожих і складе акт, від якого Божкові не відкрутитися.

Тим часом, хоч і повільно, зате невблаганно, обидві машини під'їжджали до центру. І раптом Юрій із жахом подумав, що інженер може об'їхати перехрестя, де чергує автоінспектор, сусідніми вулицями, і тоді все пропаде…

Але ні. Божко не звернув убік, а виїхав на вулицю, яка мала вивести його до міліцейського поста. На серці відлягло. Оперативник мало не похвалив інженера в душі за те, що той, тепер не плутає, а їде прямою дорогого.

Ось і перехрестя. Старшина, уважно глянувши на бежеву «Волгу», робить їй знак своєю смугастою палицею.

Газик-всюдихід теж зупиняється метрів за тридцять від «Волги».

Потім автоінспектор підганяє до бровки тротуару ще одну машину і, зробивши зауваження водієві, неквапно наближається до Божка. Той простягає документи, виходить з «Волги», даючи змогу старшині самому сісти за руль і перевірити освітлення, гальма.

Юрій бачить, як солодко потягується інженер, ніби просидів за кермом не десять-п'ятнадцять хвилин, а кілька годин.

Лейтенантові здається, що Божко, оглянувши вулицю й затримавши свій погляд на газику, побачив і впізнав його, навіть посміхнувся.

Тим часом автоінспектор вийшов з машини, поштовхав носком черевика шини й спитав у господаря «Волги», чи є запасне колесо.

— Так, є, — відповів Божко. Старшина підійшов до багажника.

— Відчиніть.

— Чого ви причепилися до мене! — раптом сердито сказав інженер. — Машина в порядку. Чого ще треба?!

Юрій подумав, що час і йому втрутитись. Вийшов з газика, покликав двох перехожих.

— Товариші, на хвилинку. Свідками будете. Біля машини зупинялися цікаві.

— А чого тут народ збирати? — суворо спитав Божко автоінспектора. — Ану, розійдіться, громадяни, нема чого стовбичити, крупу даватимуть завтра, — широким жестом відтіснив він людей.

— Відчиніть багажник! — повторив старшина.

І тут Божко театрально вклонився йому.

— Ну, що ж, підкоряюсь.

Він устромив ключик у замок, потримав так кілька секунд, ніби вагаючись, відчиняти чи ні, й, повернувши його, різко підняв кришку багажника.

Юрій остовпів. Навіть здалеку побачив, що багажник порожній. Автоінспектор підтвердив це умовним знаком жезла.

— Усе? — тоном переможця, ні до кого не звертаючись, спитав Божко й різко хряпнув кришкою. — Громадяни, я ж казав, розходьтеся. Крупу завтра даватимуть, — весело повторив він.

Уже зібрався чималенький натовп. Хтось розсміявся.

Юрієві здалося, що засміялася вся вулиця, пороззявляли роти під'їзди, показало щербаті зуби каміння бруківки.

А Божко, навпаки, був суворий. Сідаючи в машину, зневажливо поглянув на автоінспектора.

— За таке можна й скаргу написати…

Натовп почав розходитись.

— Міліція! — долетіло до Юрія. — Чіпляються до людей…

«Волга» поїхала. Гармашеві здалося, що не стоп-сигнал мигнув на ній, а сам Божко злорадісно показав йому язика.

Очманілий, блукав Юрій після своєї невдачі по місту.

Повернутися з управління не мав сили. Десь після другої години опинився на схилах Дніпра.

Холодна дощова осінь добре попрацювала над парком: дуби і граби, ще недавно різноманітних червонястих відтінків — від жовтогарячого до бурякового, золотаві клени вже геть облетіли, поскидали своє вбрання на землю. Тільки подекуди молоді кленочки, що стояли проти сонця, зберегли на гілках побуріле слизьке листячко. У прозорому, вже по-зимовому чистому, наче дзвінкому повітрі парк стояв голий і якийсь безпорадний. Юрію здалося, що й він так виглядає, як оті голі дерева, або, точніше, як голий король з казочки Андерсена. Та найбільше непокоїла думка, що крадії тепер ще більше знахабніють і багато накоять, поки їх схоплять за руку. І в усьому буде винен він. Але чому винен? І досі не розуміє, як це Божко їхав цього разу без товару…

Може, хто з дружинників попередив головного інженера? Ні! Одне за одним поставали перед Юрієм відкриті обличчя його громадських помічників, він наче кожному з них заглядав у вічі, і в кожного погляд був чистий, щирий… Ні… Скоріше злочинці самі здогадалися і тепер якимсь іншим шляхом передають товар у крамниці. А може, тимчасово не вивозять?.. Це припущення Юрій теж відкинув. Знав од робітників, що наприкінці листопада на фабриці, вже виконавши план, як завше, підняли аврал. А нагромаджувати багато зайвої продукції на складі злочинці не посміють — а що, як ревізія? Отже, вивозять, але коли, як?..

З цими думками, від яких сохла голова, Юрій забрів до «Рів'єри». Там було пустельно. Перекинуті догори ніжками алюмінієві столики немов здалися на ласку переможця — осінньої сльоти. Весь ресторан втиснувся в одну кімнату зимового приміщення.

Юрій згадав, що не снідав сьогодні, й замовив пляшку пива та біфштекс.

Складені купою на веранді столики дратували його. Ні, він догори руки не підніме… Але як залагодити справі, що так ганебно провалилась?..

Десь наприкінці робочого дня Юрій опинився в районі фабрики. Не наближався, а кружляв навколо, немов притягуваний якоюсь непереборною силою. Кілька разів підходив до автомата — подзвонити Вовченкові, але рука не могла набрати номер. Що сказати, як пояснити? Завтра хай там хоч що, а сьогодні він не має сил доповідати про цей провал.

О пів на четверту, жадібно п'ючи воду в павільйончику недалеко від фабрики, — його палила непогамовна спрага, — раптом побачив крізь широку вітрину Божкову «Волгу». Вона прямувала в місто.

Щось наче підштовхнуло Юрія.

«Якщо Божко і переставвозити товар своєю машиною до крамниці, то після такого нашого провалу знову повезе. Цілком природно, подумав, що сьогодні ми вдруге не наважимося пошитись у дурні…»

Він відставив недопиту склянку й вискочив на вулицю.

Жодної підходящої машини! Вантажні, вантажні, вантажні! Та ось пробігла повз нього «Победа» — в ній повно людей.

Лейтенант кусав губи.

«Волга» з зеленим вогником швидко летіла прямо на Юрія. Він відчув себе як потопаючий, якому подали рятівний круг.

— На найбільшому газу! — кинув шоферові, швидко сідаючи поруч. — Я з управління міліції. Оперативне завдання…

Водій — молодий симпатичний хлопець з тим відкритим виразом обличчя, яке найдужче помітно в білявих, — не поспішав.

Лейтенант похапцем витяг посвідчення.

— Давай швидше!

Кожна жилочка в нього тремтіла від нетерпіння. Всі муки цього дня злилися в одному нестримному бажанні: будь-що впіймати злочинця. Чомусь навіть і на секунду не подумав: а що, як і цього разу Божко нічого не везе? Така була в нього внутрішня певність, що спіймає інженера на гарячому.

Шофер, не знати чого, зітхнув і дав газ.

— Жми на дев'яносто — сто, — нетерпляче сказав Юрій.

— По місту? — іронічно спитав хлопець.

— Який в тебе клас?

— Другий.

— Я відповідаю.

— А права заберуть мої, — меланхолічно відповів шофер.

— Слухай, друже, — гарячково заговорив Юрій. — Ми втрачаємо час. Ти чесна людина? Зрозумій, треба впіймати злодія, який обікрав людей, народ.

— Але я не можу порушувати правил. Я сам громадський автоінспектор.

— Та ти ж перший наш помічник! — зрадів Юрій. — Невже не спіймаємо?

— Ну, коли наказуєте, будь що буде! — сказав хлопець і взявся обома руками за кермо, аж зігнувся над ним.

Юрій відчув, як дужа сила потягла його вперед. Будинки миготіли обіч, миттю відлітали назад.

Глянув на спідометр. Стрілка підходила до цифри «100».

До болю в очах лейтенант зглядався в машини, що їх, сигналячи, випереджав таксомотор. Бежевої «Волги» ніде не було.

Цього разу Божко не поїхав через перехрестя, на якому його вранці перевіряли, і Юрій, минувши довгу вулицю Саксаганського, подумав, що прогавив інженера. З почуттям невимовної гіркоти признався:

— Як у воду впав.

З цим тяжким почуттям він усе-таки поклав собі поїхати на Лук'янівку до крамниці.

На майдані Перемоги, біля «Аерофлоту», коли таксі стояло в шерензі машин перед закритим світлофором, лейтенант не помітив, як звідкілясь під'їхала й стала майже поряд ще одна машина. Тільки несподівано відчув на собі пильний погляд і повернув голову.

За кермом бежевої «Волги» з кам'яним обличчям, уже дивлячись поперед себе, сидів Божко.

Гармаш мало не зойкнув.

Світлофор відкрив зелене око, і машини посунули Брест-Литовським проспектом^[13].

Кілька секунд таксі і бежева «Волга» йшли радіатор у радіатор.

— Гальмуй, — зашепотів Юрій. — Він! Дай проїхати вперед.

Водій умить зменшив газ. Бежева «Волга» виповзла вперед, спочатку тільки на одне колесо, потім наполовину, та ось Божко швидко став віддалятися.

— Давай! — скомандував лейтенант. Таксистом, певно, теж оволодів азарт погоні.

Йому вже не треба було команд і вказівок.

— Усе буде гаразд! — процідив він. — Не втече.

Гармаш сподівався, що інженер заверне на міст і виїде на Повітрофлотське шосе^[14]. Як же здивувався, коли «Волга» в'їхала під міст і швидко побігла далі по Брест-Литовському проспекту.

Таксі трохи не зіткнулося з іншою машиною, бо водій, побачивши, що «Волга» поїхала прямо, й собі різко завернув за нею.

Погоня тривала.

Сімдесят кілометрів на годину. Вісімдесят. Більше Божко поки що не давав, боячись, щоб його не зупинив автоінспектор.

Але куди він їде? В Святошино^[15]? В Ірпінь^[16]? До Гостомеля^[17]? Незрозуміло! Невже він думає, що Юрієві набридне ганятися за ним?

За містом стрілка спідометра впевнено полізла за дев'яносто, дотяглася до ста, постояла, повагалася і поповзла далі… Повітря, яке обтікало машину, стало тугим і вже не свистіло, а наче ревло в шпаринах таксомотора. Зустрічні машини тільки ляскали, мов батогами, пролітаючи повз них. Юрій наче фізично відчував вади старенької, спрацьованої у таксопарку «Волги». Водій витискав все, що міг, і вона, хоч і слухалась, але скреготіла й протестувала проти такої гонитви.

Сонце почало сідати, обіч шосе, по чистому полю, вкритому порошею, по грудках стрибали від автомашин кумедні тіні, схожі на зайців.

— Добре веде машину, чортяка! — з якимсь задоволенням промовив водій. — Як справжній шофер!

«На що він розраховує? — билася в голові Юрія думка. — На те, що таксист відмовиться далеко їхати?.. Чи, може, хоче заманити в ліс і там розрахуватися?.. Адже я без зброї, а він, можливо, озброєний…»

З кожним кілометром лейтенант усе дужче впевнювався, що женеться недарма, що це вже не жарти, і така ганебна сцена, як уранці на перехресті, не повториться.

Дві машини одна за одною влетіли в ліс. Сонце застрибало по верхівках дерев.

Водій таксі поглянув на прилади й сумно сказав:

— Кінчається бензин.

Юрій не знав, що робити. Знову гіркота пойняла його. Невже все даремно?! Невже й цього разу викрутиться?!

Дерева миготіли повз них у божевільному коловороті. Юрію здавалося, що вони не просто відлітають назад, а крутяться на бігу, немов танцюють. На щастя, жодної машини назустріч. Хтозна, що сталося б при такій карколомній швидкості.

— Залишається одне, — вигукнув водій. — Спробую притиснути. Не заперечуєте?

Лейтенант погодився.

— Але це дуже небезпечно на такій швидкості. Коли в нього міцні нерви…

— Давай! Давай! — мало не закричав Юрій. — Давай, друже!..

Стрілка тремтливо присунулась до правого краю спідометра. Бідолашне таксі трусилось, мов у лихоманці. Воно насунулося на блискучу бежеву «Волгу», потім відповзло вбік і сантиметр за сантиметром вирівнювалося з нею.

Кілька разів бежева «Волга» виривалася вперед на лікоть, і знову таксі долало цю відстань.

Машини зайняли все шосе, і Юрій благав долю, щоб не трапився хто-небудь назустріч.

Потім таксист почав тіснити «Волгу» Божка до правого пруга шляху, міліметр за міліметром.

Треба було бодай трохи вибратися вперед, щоб перетяти шлях. Це скидалося на таран. Юрій був так близько від Божка, що бачив кожну зморшку на його обличчі, злякані, повні тваринного жаху очі.

— Гальмуй! — вигукнув щосили у віконце Гармаш, намагаючись перекричати шум моторів і виття вітру.

Чи почув Божко, чи сам зрозумів, що ще секунда-дві й може статися катастрофа, але бежева «Волга», немов тяжко зітхнувши, осіла, і таксі вмить вирвалося на кілька метрів.

Інженер збавляв швидкість. Таксі їхало обіч і трохи попереду, поки той не загальмував зовсім.

Юрій вискочив з машини. Після скаженого гуркоту та виття лісова тиша немов навалилася на нього. Ноги не відчували під собою твердої землі, перед очима наче ще мигтіли дерева.

Божко теж виліз із машини. Він уже, здавалося, опам'ятався і втомлено потягнувся, розправляючи груди. Весь його незворушний вигляд ніби промовляв: «Ну, то в чім річ? Чого ви, власне, від мене хочете?»

Десь далеко, з лісової дороги, гуркочучи, виповзав на шосе грузовик. Юрій вирішив почекати, поки під'їде. Немов не помічаючи Божка, став разом з водієм оглядати таксі.

Здивований тим, що оперативник не накинувся відразу, інженер витяг сигарету, опустився на сидіння, не закриваючи дверцят, запалив.

Грузовик, навантажений колодами, наблизився до них. Юрій попросив водія злізти, спитав документи. Щоб записати в протокол прізвище свідка, досить було й шоферського посвідчення.

Тоді лейтенант підійшов з понятими до Божка і коротко сказав:

— Відчиніть багажник!

— Давай, Юрку, раніше поговоримо удвох, — звернувся до нього інженер. — Відійдемо вбік.

Водій таксі від подиву закам'янів. Таке товариське звертання? Тут щось не те! А головне, оперативник погодився, слухняно одійшов убік із господарем бежевої «Волги».

— Юро, Юрасику, — почав Божко. — Ще раз прошу тебе, благаю. Не губи мене! Будь людиною. Я тепер усе зрозумів. Присягаюсь, пальцем не торкнусь чужого… Згадай, я ж тобі врятував життя. Не знаючи, хто ти, ризикував… Значить, не все в моїй душі чорне. Ти молодий, набагато молодший від мене, але ти сильний, допоможи мені стати на ноги.

— Ви вже обіцяли покінчити з цим, — суворо відповів Юрій. — А життя мені не врятували. Просто подали руку. За це — спасибі. Та якби й справді врятували мені одному, то скількох людей ви загубили, скількох покалічили, розбестили! Можливо, у вас не вся душа чорна. То знайдете в собі сили відповісти за все, а потім почати нове, чисте життя.

— Юрку, яке життя? Мене ж дев'ять грамів чекає…

— Ну, коли ви такого накоїли?!

— Юрасику, хочеш, я навколішки стану перед тобою, благаю тебе іменем матері твоєї, пам'яттю батька…

Очі юнака спалахнули ненавистю.

— Годі, ходімте до машини!

— Друже, любий, повернемось у місто, вони нічого не знають, не розуміють, не бійся, — все ще белькотав Божко.

— Відчиніть багажник! — наказав Юрій. Інженер покірно встромив ключ у замок і підняв кришку.

В багажнику лежала картонна коробка з беретами і великий мішок. Лейтенант витяг його і витрусив. На асфальт посипалися барвисті довгасті коробочки, на яких було намальовано веселого Буратіно.

— Відведіть машину вбік, — сказав Юрій водієві таксі. — Щоб був проїзд. А я складу протокол.

— Слухай, ну чого ти причепився? — проникливо, але голосно заговорив Божко. — Особисті рахунки зводиш. За дівчину мстишся! Людей посоромився б!.. А ви слухаєте його, — з докором звернувся до водіїв, — такого хлопчиська. Міліція, називається! Охорона порядку! — знову накинувся на Юрія. — Ти мене спитав, що це за товари, куди везу? Відразу — протокол! — Інженер витяг з бокової кишені папери. — Ось наряд, читай, все законно: поролонові берети, дитячі іграшки… Учити вас треба! У кожній людині злодія бачите. — Божко мигцем глянув, яке враження справляє на понятих новий поворот подій. — Я пожартував з тобою, щеня, щоб провчити, а ти вже й зрадів… Отже, хлопці, по конях. Нема чого в лісі мерзнути. Краще по сто грамів випити… Бо з такими ділами ви сьогодні багато не заробите. — І, засунувши наряд у кишеню, інженер почав збирати в мішок розкидані коробочки.

Юрій глянув на зніяковілих водіїв, підняв одну коробочку, витяг веселого пластмасового чоловічка. Глянув на фабричний штамп на іграшці. Серце його забилось дужче. Ніжки в літери «Р» у слові «Оріон» не було і виходило ніби «Ооіон». Це — знак Василя Гончаренка, який він мав зробити, збивши на штампі ніжку літери, якщо в цеху після виконання плану пресуватимуть «ліву» продукцію.

Буратіно лукаво і дружньо поглядав на оперативника, Юрію здалося, що то сам майстер Василь зараз всміхається.

— Дайте ваш наряд, — спокійно звернувся лейтенант до Божка. — Ми приєднаємо його до протоколу, а там розберемося. І Юрій почав писати протокол. Божко, мовби зів'ялий, втомлено знизав плечима, облишив збирати іграшки і притулився спиною до машини. Поки Юрій складав протокол, він курив сигарету за сигаретою з байдужим, стомленим виглядом. Так само байдуже дивився, як підписуються свідки, і розписався сам…

Операція «Провідник»

На пероні білоруської станції Барановичі^[18] до експреса Москва — Варшава люди не товпилися. Проводжаючих теж не було, оскільки поїзд проходив транзитом і місць для станції Барановичі не залишали.

Пасажири, які вийшли на зупинці, вже поверталися у свої вагони.

Підполковник Вовченко стояв у приміщенні вокзалу і, слухаючи Жукова-Гармаша, крізь шибки станційного буфету стежив за всім, що відбувалося на пероні, особливо біля п'ятого вагона. Вздовж поїзда прогулювався з дівчиною новий працівник відділу лейтенант Чепіжний, який нещодавно закінчив школу міліції. Все, що бачили Вовченко і Жуков-Гармаш, Чепіжний непомітно фотографував.

Для цієї операції під умовною назвою «Провідник» Вовченкові необхідна була допомога ув'язненого колонії Жукова, бо тільки той знав в обличчя «провідника Семена». Тому, за клопотанням відділу, Жукова на час операції перевели до міської в'язниці. Звідти підполковник Вовченко взяв його на свою відповідальність.

Тепер Жуков-Гармаш був поряд і схвильовано показував оперативникові Семена — провідника п'ятого вагона.

Цей Семен — міцний, дебелий, у форменому пальті й трохи збитій набакир залізничній шапці-вушанці, стояв на пероні біля дверей вагона. Широке і ніби втяте на підборідді обличчя; суворі очі з-під густих брів оглядають кожного, хто заходить у вагон. Певно, Семен пильнує, щоб не пропустити сторонньої людини.

Ось уже всі пасажири повернулися і провідник піднявся за ними. Та він не закрив східців і не пішов у глиб тамбура. Стоячи нa дверях, він зиркав уздовж перону, ніби чекав когось.

Раптом Вовченко з несподіванки мало не ойкнув: уздовж вагонів поспішав завскладу фабрики «Оріон» Бородкін… Кого-кого, а Бородкіна, якого знав не тільки з фотографій, Вовченко не сподівався побачити в Барановичах. На мить майнула тривожна думка: чи не сполохали вони необережними діями «хіміків» і чи не думає накивати п'ятами Бородкін? Але ні, завскладу був без речей, коли не брати до уваги невеличкої валізки в руках.

Навпроти п'ятого вагона він різко повернув до дверей і піднявся в тамбур. Провідник відступив на крок, а через хвилину з гнівним виразом на обличчі зіпхнув Бородкіна на перон, як звичайнісінького безбілетного пасажира.

Завскладу був уже без валізки і спокійно почалапав далі, не намагаючись упроситися в інший вагон.

— Новий зв'язковий з Іркутська? — здивовано прошепотів Жуков-Гармаш, маючи на увазі Бородкіна.

— Ви його знаєте?

— Уперше бачу.

— Це не іркутський зв'язковий, — відповів Вовченко. — Це з іншої опери. Але цікаво, як він злигався з вашим Семеном?..

Експрес мав відходити. Тепловоз коротко й низько прогув. Провідник п'ятого вагона опустив ляду й зачинив двері. Чепіжний, наспіх поцілувавши дівчину, сів у сусідній, четвертий, двері якого були відчинені.

Поїзд буксував і все не відходив від перону. Вовченко і Жуков-Гармаш вибігли з буфету і вскочили в шостий вагон, як умовились.

Тоді бригадир, який все ще стояв на пероні, різко засюрчав, сам піднявся у вагон, і тепловоз, протяжно загувши, рішуче потяг за собою валку чепурних вагонів.

У голові Вовченка гарячково роїлися думки. Несподівана поява Бородкіна, його зв'язок з провідником п'ятого вагона перекреслили детально розроблений план. Підполковник зі своєю оперативною групою мав простежити за провідником від станції Барановичі до Бреста, там обшукати (ордер на це лежав у кишені) й зняти провідника з поїзда. Але тепер треба було діяти негайно — ловити злочинця на гарячому, поки той не переховав десь валізку Бородкіна.

З бригадиром експреса і Жуковим-Гармашем Вовченко пройшов у п'ятий вагон.

Підполковник постукав у двері провідницького купе. Ніхто не відгукнувся. Бригадир витяг свій ключ і відімкнув їх. Семен сидів на нижній полиці. З горішньої схилився молодий хлопець і ображено поглядав на свого напарника. Видно було, що вони сварилися.

Побачивши бригадира з незнайомою людиною, Семен ще дужче насупився, а хлопець зрадів.

— Товаришу бригадир, — поскаржився він. — Тільки-но перед Мінськом прибирав — ні пилиночки ніде. Перед Брестом — його черга, а він знову жене мене у вагон.

— Ледащо! — похмуро озвався Семен. — Зайвий раз пилосос у руки не візьме.

— Ледащо! — ображено відповів молодий, злазячи з полиці вниз. — Сам тільки й знає, що спить або в купе сидить…

Вовченко виглянув у коридор, де залишив Жукова-Гармаша, — нехай Семен поки що його не бачить. Колишній валютник притиснувся до стіни й жадібно роздивлявся навколо. Ні в коридорі вагона, ні в тамбурі нікого не було.

На мить у Вовченка ворухнулась тривожна думка: а що, як спробує тікати? Адже на терезах п'ять років ув'язнення, п'ять років життя!

І відразу схаменувся. Жуков-Гармаш, схудлий, блідий, з гострими вогниками в темних очах, наче у голодного звіра, видався підполковникові таким жалюгідним, що навіть його загартоване серце оперативника стислося. Ні, не тікатиме! Від Вовченка, від колонії та ув'язнення він ще, може, й спробував би, але від самого себе вже не втече. — І підполковник відвернувся.

Чергує, коли заманеться, а не тоді, коли треба, — все скаржився хлопець. — Всю роботу на мене звалив… Куркуляка!..

Семен сидів мовчки, опустивши голову. Та Вовченко помітив його насторожений погляд.

— Хоч би чужих посоромився, — докірливо буркнув своєму напарникові. — Он сторонні що про нас подумають? — Він підвів голову і запитливо подивився на Вовченка.

— В'ївся ти мені в душу… — вже тихше промовив хлопець, взуваючи чоботи.

Вовченко розумів, що Семен, називаючи його стороннім, добре знав, що такого пасажира в вагоні нема, чекає потвердження або заперечення своїх слів.

— Я не зовсім стороння людина, — повагом зауважив Вовченко, — я з міліції… Ви сидіть спокійно, Семене, — додав він, уловивши досвідченим оком, як напружилися руки провідника. — Так буде краще… Запросіть сюди нашого товариша з четвертого вагона, — звернувся він до бригадира.

Поки бригадир ходив за Чепіжним, в купе мовчали.

Над переніссям Семена туго стяглися брови. Молодий провідник облишив узуватися і з неприхованою цікавістю поглядав на Вовченка.

— Давайте сюди валізку, яку вам передав Бородкін, — сказав підполковник провідникові, коли в купе зайшов Чепіжний.

— Ніякого Бородкіна не знаю, — глухо відповів провідник.

— Ну, а валізку його знаєте ж? — допитувався Вовченко. — Яку він вам зараз на станції передав… Давайте, давайте!

— Я ще не знаю, з якої ви міліції, — раптом огризнувся Семен.

— З якої? — Вовченко витяг свою червону книжечку.

— То шукайте, як маєте право.

— Я лежав, нічого не бачив, але, здається, він щось у столик поставив, — сказав хлопець.

Вовченко розчинив дверцята столика. Там стояли склянки, пляшки, білі металеві підстаканники. Семенів напарник швидко вигріб їх і витяг валізку.

— Так, — сказав Вовченко, виваживши валізку в руці і поставивши її на підлогу. — А далі, громадянине Семене Рудаківський?.. Я не помилився у прізвищі?.. Ні? Ну, відкривайте всі свої сейфи.

Провідник мовчав. Він заціпенів. Здавалося, ця людина враз перетворилася на велетенську дерев'яну ляльку, в якої живими залишалися тільки очі, повні страху й люті.

— Ну, що ж, — сказав підполковник, — тоді нам допоможе ваш колишній товариш. — Він виглянув у коридор і кивком голови покликав Гармаша. — Упізнаєте?

Обличчя Рудаківського зробилося плямисто-буряковим. Він хотів підвестися, але за мить покірно опустився на лаву.

Тим часом експрес вільно мчав засніженою рівниною, гуркочучи по невисоких містках. Ніхто з пасажирів у вагоні й не здогадувався, що відбувається у ці хвилини в службовому купе.

Підполковник глянув у вікно, за яким немов віялом оберталися, поволі відпливаючи назад, білі болотисті луки, на яких де-не-де визирала з-під снігу жовта трава. Потім перевів погляд на Рудаківського.

— Раджу самому віддати, — нагадав провідникові Вовченко. — До того, як почнемо обшукувати вагон і самі знайдемо. Суд бере це до уваги…

Вагон весело простукотів містком і, знову м'яко погойдуючись, побіг по рівнині. Всі чекали.

— У тамбурі, — нарешті глухо промовив провідник.

— Де саме?

— Тайник за обшивкою…

Вовченко вийшов у тамбур і став обстукувати стінку. Тайник, якщо він і справді був за обшивкою, виявити нелегко. Після марних пошуків підполковник повернувся в купе.

Тут все залишалось так, як і перед тим, коли він вийшов. Немов у мертвому завороженому царстві. Рудаківський сидів, опустивши голову. Жуков-Гармаш мовчки стояв біля дверей. Бригадир і молодий провідник сиділи поруч, притиснувши Семена до столика. Тільки Чепіжний з виглядом досвідченого детектива обмацував очима кожен куточок.

Поїзд прогуркотів на стрілках. Наближалася станція, яку він проходив без зупинки.

— Покажіть тайник самі, — наказав Рудаківському підполковник.

Той покірно виліз з кутка і в супроводі Вовченка та колишнього валютника вийшов у тамбур.

— Ось ці гвинти зняти… — сказав Рудаківський.

Дали відкрутку. Але руки Семена тремтіли. Він ніяк не міг попасти в проріз.

Тоді Вовченко сам заходився біля гвинта. Тепловоз низько загув. Минаючи станцію, поїзд уповільнив хід…

І тут сталося несподіване. Рудаківський хитнувся вбік, сіпнув двері вагона. Тієї ж миті до дверей кинулася ще одна людина. Це був Жуков-Гармаш.

Він учепився за провідника, не даючи йому вистрибнути з вагона.

Здоровань Семен люто вдарив Сергія Гармаша головою у підборіддя. Вовченко, кинувшись до них, устиг побачити, як ослабли пальці, що вп'ялися у плече злочинця, і від різкого поштовху провідника Гармаш заточився і випав з вагона.

Коротким ударом підполковник відкинув Рудаківського в тамбур. Бригадир смикнув за стоп-кран, і під вагоном тяжко заскреготіло залізо.

Молодий провідник разом з Вовченком навалилися на Семена.

Потім Вовченко вистрибнув з вагопа й побіг уздовж експреса.

Сергій Леонідович, розкинувши руки, лежав горілиць під невисоким насипом. З розсіченої голови лилася кров.

Підполковник розстебнув ватянку, сорочку і притулився вухом до грудей Гармаша. Серце людини уже не билося…

Вовченко підвівся. Не міг відірвати погляду від мертвого обличчя, від тернових, навіки застиглих очей. Нахилимся і, тяжко зітхнувши, закрив Гармашеві очі.

Холодний зимовий вітер пролітав над долиною, порушив коротке сиве волосся колишнього валютника. Вовченко сумно дивився на мертвого, не чув, як хтось закричав: «Людина випала!» Не бачив, як з вагонів вистрибували цікаві пасажири.

Перед його очима немов перебігло все тяжке і невдячне життя людини, яка звалася Сергієм Гармашем і народилася, як і кожна, щоб бути щасливою і залишити після себе добрий слід на землі…

Молодий провідник підійшов до підполковника.

Вовченко обернувся і не впізнав його. Певно, у цей момент від думав про Юрія, який удруге і тепер уже назавжди втратив батька…

Десять тисяч за три хвилини

О четвертій ранку кабінет Вовченка був залитий світлом і повен людей. Тут зібралися оперативні працівники відділу й комсомольці-дружинники, студенти технологічного інституту та університету. Готувалося завершення справи «Оріон».

Вовченко пояснював завдання оперативним групам, до кожної з яких входили працівники міліції і дружинники.

Божко вже ночував у камері попереднього ув'язнення. Належало провести обшуки й затримати ще п'ятьох злочинців. Юрію випало їхати на Куренівку за Бородкіним, і він у душі подякував долі, що не до Басистого, де його чекала б тяжка зустріч з Анатолієм.

Вовченко давав останні розпорядження ревізорам, які мали зробити інвентаризацію на фабриці й у крамницях, що торгували її продукцією.

Покликавши за собою дільничного уповноваженого і дружинників, котрі, відчуваючи серйозність моменту й своєї місії, намагалися зберігати весь час поважність і підкреслену, непідкупну суворість, Юрій вийшов на внутрішнє подвір'я управління. На них чекав великий старий фургон із загратованими віконечками.

Надворі було зовсім темно. Виїжджали на операцію вдосвіта, щоб застати потрібних людей вдома. Це Юрій знав. Але щоб затемна?!

Згадалися слова Вовченка: «Тайники розкриваються вночі, але тільки в тому разі, якщо вдень розкриються душі…» Лейтенант сів поруч шофера і сказав, куди їхати.

А ось і маленький будидочок Бородкіна на глухому краю Куренівки, за яким уже починалися луки, що вели до Дніпра.

Не доїхавши трохи, Юрій наказав водієві зупинитися. Оселя Бородкіна хоча й акуратно побілена, але навіть при світлі ліхтаря видно, що скособочена халупка майже до вікон уросла в землю.

Десь у сусідньому дворі завалував пес. Дільничний уповноважений постукав у двері. З хати — ні звуку.

Юрій підійшов до вікна й собі постукав у грубу дерев'яну віконницю.

Спалахнуло світло і пробилося надвір крізь щілини.

Гармаш підійшов до дверей.

— Хто там? — долетіло з сіней.

— Міліція. Відчиняйте!

Бородкін не гаявся. Відразу почулося, як він знімає залізний прогонич, відсовує защіпку.

«Мов у фортеці!» — подумав Юрій. Серце його калатало. Вперше в житті сам проводив обшук з понятими. І хоч знав, що має діло з підступним ворогом і від імені народу чинить, справедливу справу, все ж таки, практично здійснюючи каральну місію, відчував себе ніяково.

Бородкін відхилив двері.

— Заходьте!

Здавалося, він давно чекає цих гостей і приготувався до зустрічі.

— Бородкін Василь Іванович? — спитав; Юрій, переступивши поріг і швидко оглянувши маленького напіводягненого лисого чоловічка, його житло, що складалося з кухні й кімнати.

— Бородкін Василь Іванович, — догідливо потвердив чоловічок.

— Ось моє посвідчення, ось постанова про обшук. Ознайомтесь… Які у вас є документи? Цінності?.. Крім, звичайно, речей побуту.

Юрій спитав і якось фізично відчув, як недоречно прозвучали його слова в цій хаті. Такого убозтва він ще ніколи не бачив!

У кухні — покритий старенькою цератою ветхий стіл, біля нього стілець з продавленим сидінням. У кімнаті широке металеве ліжко, з якого обліз нікель, і горбата шафа. Більше нічого. А на тому ліжку витерта до блиску ковдра, подушки без пошивок.

Бородкін, мабуть, зрозумів, яке враження справила його хата на оперативника.

— Які ж тут цінності, — сумно розвів руками. — Самі бачите… Але пошукайте, пошукайте. Може, знайдете те, чого я ціле життя знайти не можу. — В останніх його словах прозвучала неприхована іронія, і, наче перепрошуючи за неї, Бородкін кинувся до ліжка, стяг на підлогу ковдру, ніби намагаючись прискорити обшук.

— Ви сідайте на стілець і дивіться, — сказав Юрій. — Самі впораємось.

Бородкін слухняно підкорився.

У цей час повернувся дільничний уповноважений із сусідами Бородкіна, яких запросили понятими.

Гармаш з дружинниками методично оглядав усі кутки кімнати, кухню, сіни. Потім став перебирати речі… Але, здавалося, Бородкін сказав правду: крім старого лахміття, до якого гидко доторкнутися, в хаті нічого не було.

Закінчивши обшук і збираючись вийти, щоб оглянути подвір'я, лейтенант ще раз підійшов до горбатої шафи й відчинив дверцята. Тільки старі запрані сорочки, білизна, розкидані шкарпетки!..

І раптом згадалося, як на тілі одного жебрака, що вмер на лахмітті, знайшли пояс, набитий золотими червінцями.

Задумано постукав пальцями по дверцятах шафи. Товсті, пузаті, вони барабанно відтворили дріб.

Юрій попросив дружинника дати йому відкрутку або ніж.

Дверцята шафи виявились подвійними. Лейтенант, хвилюючись, квапливо вийняв бічну планку. Впіймав на собі зневажливий погляд Бородкіна. Чого йому так весело? Хитрує! А в самого, певно, шкребе на серці. Юрій зазирнув у широку щілину між листами дикту. Тайник був порожній!

Присвітив ліхтариком углиб. Внизу лежало сміття, біліли якісь папірці.

Юрій витяг їх. Дві накладні. Поролонові берети, панами. Чому накладні вдома у завскладу? У схованці? Глянув на дату: обидві за червень.

Рвучко обернувся до Бородкіна:

— Що це?

— Хіба не бачите, — байдуже знизав той худенькими плечима. — Папір. Певно, загортав що-пебудь, а вони провалилися в дірку. Скручені, зіжмакані!

Можливо, саме за цими, справжніми накладними товари вивозили з фабрики, а в крамниці залишали інші, на меншу кількість беретів чи панам.

І справді, Бородкін міг загорнути в них якусь невеличку річ, золоту монету абощо, а потім не помітив, як папір упав на дно тайника.

— Ви можете пояснити, що це за накладні і як вони сюди потрапили?

— А ви самі не розумієте? — хрипко відповів Бородкін і хоч як намагався удавати з себе байдужого, але очі його виблиснули ненавистю. Накладні, знайдені у тайнику, були ще одним, дуже красномовним, доказом. І Бородкін це добре розумів.

Лейтенант зафотографував тайник.

— Тепер — на подвір'я, — скомандував він, виходячи з хати.

— Можете не шукати, — озвався з ганку хазяїн, щулячись від холоду.

Гармаш із хлопцями все ж таки відчинили сарай, розібрали невеличкий штабель дров, перелопатили купку вугілля в кутку. Спеціальним апаратом Юрій обстежив кожний куточок землі на подвір'ї.

— Я ж казав, що тут нічого немає, — пробурчав Бородкін.

— А де є?

Завскладу не відповів.

Всі повернулись у хату, і Юрій склав протокол, який разом з ним підписали поняті.

— А тепер поїдемо.

Міліцейський фургон здався лейтенантові просто гігантським, як на малого, утленького Бородкіна.

— От колимага, — мимоволі вихопилося в нього, коли завскладу став на східець.

— Я вам пробачаю! — єхидно зауважив Бородкін. — Спасибі й за це.

Юрій ладен був провалитися крізь землю, бо хлопці-студенти засміялися.

Дільничний уповноважений, який залишався тут, зачинив за ними дверцята, і фургон покотився.

Місто, незважаючи на досвітню грудневу темряву, вже прокидалося. Прогуркотіли перші трамваї. На вулицях, крім двірників, показалися робітники, котрі їхали на першу зміну.

На Поштовому майдані дружинники попросили зупинитися на хвилину, щоб напитися води з автомата.

Юрій залишився з Бородкіним, який забився в куток і мовчав.

Раптом завскладу засовався на лаві.

— Десять тисяч, — промовив він. — Десять тисяч і двокімнатну квартиру через місяць, якщо дозволите мені зараз подзвонити по телефону-автомату… Жодний собака про нашу угоду не здогадається…

Юрій з мимовільним жахом подивився на цього невеличкого зіщуленого чоловічка, що так спокійно пропонував йому зраду і колосальні гроші. І це після того, як у нього не знайшли ніяких цінностей!..

Бородкін неспокійно крутився, і світло ліхтаря, що падало крізь загратоване віконце, жовтим яєчком перекочувалося по його лисій голові.

— Юначе, — знову заговорив він. — Не будьте дурником, забезпечте себе, поки є змога. Ви знаєте, що таке десять тисяч? Десять років вашої міліцейської зарплати… Все одно гроші погниють, якщо зможете мене посадити. Ви їх ніколи не знайдете. А це ж, як вас учать, еквівалент людської праці, праці трудящих… Не хочете собі брати, можете, врешті, віддати на дитячі ясла або на інвалідний будинок для заслужених міліціонерів… Вам навіть подяку начальство оголосить. Тільки три хвилини вільної розмови з телефонної будки, і везіть мене хоч у самісіньке пекло… Я попрощаюсь з родичами і скажу, щоб вони завтра передали вам гроші.

Відвертий цинізм цього мавпуватого чоловічка приголомшував Юрія.

— Посоромтесь, Бородкін!.. — тільки й зміг відповісти.

— Ех, ви, — саркастично процідив завскладу, зрозумівши, що потерпів фіаско. — Все життя без штанів будете ходити…

— Та замовкніть! — не витримав лейтенант.

— Тільки й вашого, — промимрив Бородкін.

Студенти-дружинники повернулись, і фургон знову рушив. Незабаром машина виїхала з бруківки на асфальт. Глянувши крізь віконце, Юрій упізнав Хрещатик і з полегшенням зітхнув. Кілька хвилин — і доїдуть…

В управлінні, здавши Бородкіна під варту, лейтенант кинувся нагору в кабінет Вовченка.

— Ну як? — спитав підполковник, коли оперативник переступив поріг.

— Привіз, — коротко доповів Гармаш. — Обшук нічого не дав. У хаті — жахливе убозтво… Але, Петре Володимировичу, він сам сказав дорогою, що в нього є гроші, тисячі! Він мені пропонував десять тисяч! — Юрій ще й досі не міг заспокоїтись.

— Вам? Хабар?

— Так, — розгублено підтвердив лейтенант. — Щоб тільки дозволив йому подзвонити з автомата… За три хвилини, каже, розмови…

Вовченко несподівано посміхнувся.

— І ви не згодилися?

Інтонації в голосі підполковника збили з пантелику Юрія. Він замовк.

— По-моєму, ціна пристойна. Три тисячі триста за кожну хвилину…

— Ви глузуєте! — обурився Юрій.

— Ні, не глузую, — заспокоїв його Вовченко. — Я міркую, куди це йому так конче треба дзвонити і де в нього сховані цінності?

— Він сказав: родичам — попрощатися і щоб принесли мені ці гроші… Але це, звичайно, брехня…

Тепер підполковник розсміявся:

— Навпаки, не брехня. Родичів у нього в Києві немає. Це ми знаємо. А от десять тисяч… Це — не брехня. Гроші в нього є, та ви не хвилюйтеся, Юрію Сергійовичу, — додав він серйозно. — Від цих мерзотників і не таких образ зазнаєте. Хоч як б'є їх життя, як учить, а вони все ж таки міряють усіх на свій аршин. Тому намагаються і підкупити, і обдурити… Уважно провели обшук?

— І куточка не пропустив. Знайшов старі накладні.

До кабінету Вовченка заходили оперативники, які поверталися з обшуків. Привезли Басистого, Одура, Штрома. У цих, крім Штрома, а так само на квартирі в Божка виявили тайники з великими грішми, ощадними книжками на пред'явника. В Одура — ще й золоті монети царського карбування та іноземну валюту. У Басистого ощадні книжки і гроші були сховані в рамах картин.

Не затримали тільки Нємченка. Погосов, який їздив за ним, тепер стояв серед кабінету й ніяково розводив руками.

Коли капітан з двірником і понятим постукав у двері, йому довго не відчиняли… Увійшовши нарешті в квартиру, Георгій Ованесович побачив молоду жінку — дружину Нємченка. На запитання: «Де чоловік?» вона сварливо відповіла, що була б рада, якби міліція це з'ясувала. «Вештається десь по бабах, мерзотник!» — знервовано додала вона.

Але Погосов помітив на підвіконні шматочки льоду, які не встигли розтанути. Вони могли потрапити туди, тільки коли відчиняли вікно.

Георгій Ованесович і собі потяг за раму. З четвертого поверху в темряві землі не було видно. Нємченко, звичайно, не наважився б стрибати з такої висоти. Чіпкий погляд оперативника ковзнув по підвіконню. На гачку, яким закріплювалося вікно, було кілька волоконець грубої пряжі. Капітан обережно зняв їх і загорнув у папірець. Усе стало зрозуміло: поки дружина не відчиняла, посилаючись на те, що вона роздягнена, Нємченко по вірьовці спустився на землю і втік…

— Далеко не втече, — зауважив Вовченко. — Зараз оголосимо розшук. Ну, а в Штрома добре шукали? — звернувся він до Чепіжного.

— За всіма правилами, товаришу підполковник! Але в нього — як виметено.

Вовченко кивнув головою, мовляв, усе ясно.

— Нещодавно з дружиною розлучився, і вона живе тепер окремо? — спитав підполковник Юрія.

— Так точно.

— Отже, всі цінності зберігаються в неї, і розлучення було про людське око, — резюмував Вовченко. — Хитра бестія! Знає, що закон не дозволяє робити обшук у непричетної до справи людини. А з моменту розлучення колишня дружина стала людиною сторонньою і до самого Штрома, і до його справ. Залишається одне, товаришу Гармаш, серйозно попрацювати із цим ділком, щоб він сам зізнався, до сховано цінності. Переконати, що все це належить народові і що тільки так він може сподіватися на полегшення своєї долі.

Тим часом надворі розвиднілося. Вікно стало сіре, і слабке ранкове світло змішувалося з електричним, від чого яскравість ламп наче зменшилася і світло в кабінеті пожухло.

Обличчя оперативників у цьому світлі теж наче пожухли, посіріли, під очима в людей залягли глибокі тіні.

— Всім додому, відпочити. О дванадцятій разом із слідчими почнемо дізнання, — розпорядився підполковник.

На чисту воду

Перша розмова з Басистим не була довга. Огрядний, якийсь наче позеленілий за кілька годин, він очманіло дивився то у вікно, по-зимовому неяскраве, сіре, то зупиняв свій погляд на оперативнику — такий самий безбарвний і тьмавий, як і зимове світло.

Злочинець скидався на велику рибу, викинуту на сушу, і Юрій весь час намагався відігнати від себе це враження.

Раз у раз Басистий виймав з маленької кишеньки штанів бляшаний патрон і демонстративно кидав у рот білу таблетку валідолу.

На запитання відповідав коротко й похмуро. Іноді вглядався, немов не міг збагнути, де це він, як сюди потрапив, чому? І навіть коли Юрій спитав — де він узяв стільки грошей і чому ховав їх у рамах картин, Басистий у відповідь тільки розгублено розвів руками.

Але коли оперативний уповноважений поцікавився його біографією, він пожвавішав.

Біографія? О, він нею задоволений! Родом із незаможних сільських службовців, працював, учився, воював. Мав поранення. Щоправда, легке. Потім працював у польових комендатурах, був у Німеччині… Після війни — на господарській роботі. Майже десять років керував артіллю. Зробили її фабрикою, і він став директором. Завжди виконував плани. Працював на благо людей, держави не покладаючи рук. Його заслуги помітили. Портрет красувався на районній Дошці пошани, двічі писали в газеті як про хорошого директора, обрали депутатом райради…

Лейтенант, немов підтверджуючи слова Басистого, витяг зі столу конверт з вилученими документами та посвідченнями і висипав їх на стіл…

— І як ви дійшли до такого дволикого життя? — стримано, але все одно гнівно спитав Юрій.

І тут директор фабрики на хвилину став знову колишнім Басистим.

— Як ви смієте?! Хто вам урешті дозволив? — скипів, блискаючи очима. — Я буду скаржитись! Ви ще відповісте за це!..

— Народ дозволив, — спокійно відповів Юрій. — Партія, радянська влада. Ваші однополчани, що полягли в бою…

— Ви ще пошкодуєте! — погрозив він. — З вас ще спитають!

— А поки що я вас питаю і ви не хочете відповідати. Де взяли такі величезні гроші, валюту?

— Причепилися: де?! Я так само знаю, як і ви. Винен — привіз трофеї, картини. Якийсь фашист сховав у рамах долари. А що мені до того! Якби знав, давно сам витяг би… — Він запнувся і, подумавши, що його можуть неправильно зрозуміти, додав: — і відніс би куди слід…

— До нас… або в банк, — кивнув Юрій, ніби вірячи словам Басистого. — А скажіть, Володимире Августовичу, — наче між іншим спитав він, — якого року ви привезли в Київ картину Ахенбаха^[19]?

— Якого? Тисяча дев'ятсот сорок п'ятого я привіз трофейні картини, — роздратовано кинув Басистий.

— І відтоді пейзаж німецького художника висить у вашій квартирі?

— Так.

— То який же фашист міг сховати в ній під час війни радянські купюри випуску тисяча дев'ятсот шістдесят першого року?

— Що?! — схопився Басистий. — Брехня!

— Сядьте! — наказав Юрій і, коли затриманий опустився на стілець, додав — А пачки доларів чомусь були в картині російського художника Нестерова^[20]…

— Ви зробили якусь махінацію! — скрикнув Басистий. — Скористалися, що я знепритомнів, і перемінили пачки!

— Ну, це вже, даруйте, дурниці, — зауважив лейтенант. — Коли у вас стався сердечний приступ і ви лягли на диван, крім понятих, була ваша дружина. Вона й підписала протокол. — Юрій підсунув протокол Басистому, щоб той побачив підпис. — А ось і фото, зроблені під час обшуку. Певно, ви дуже квапились, коли ховали гроші, от і переплутали… І одна, і друга — пейзажі, обидві без табличок на рамах. Ви, здається, не дуже розумієтесь на мистецтві?..

Басистий повільно відкручував патрон з валідолом. Очі його погасли, і погляд знову став очманілий.

Інакше тримався на першому допиті Штром.

Наче нічого й не сталося, він запопадливо відповідав на запитання Гармаша. Удавав із себе доброзичливця, який прагне допомогти молодому оперативникові викрити злочинців, радий це зробити для нього й для встановлення істини, але, на жаль, часом не розуміє, чого хочуть від нього.

Юрій прийняв цю, нав'язану йому Штромом, гру. Удавав, ніби вірить у щирість Марка Аврелійовича і залюбки приймає від нього допомогу.

Час від часу Штром навіть жартував, посміхався, і лейтенант намагався дотримуватися такої самої поведінки.

Але яких зусиль, якого напруження нервів і волі вимагало це від нього!

Іноді йому починало здаватись, що постачальник і справді стає відвертим, але потім знову з'ясовувалося, що то тільки маневр. І тоді в Юрія було відчуття, наче він штовхає у гумову стіну, що піддається, вгинається, але, як тільки послабити натиск, знову стає на старе місце.

Гармаш кріпився, пам'ятаючи слова Вовченка: треба переконати Штрома, що цінності, які той, безперечно, сховав у колишньої дружини, треба повернути державі.

Саме на це й повертав розмову Юрій.

— Цінності? — наївно перепиту пав Марк Аврелійович. — Які можуть бути в мене цінності?! Найбільша цінність це я сам, моя голова, мої руки. Ніколи коштовностей не збирав. Гроші?.. Сміття! Скільки їх перейшло через мої руки, якби ви тільки знали! Але були й відійшли… І я за ними не шкодував. Аби в мене тільки голова була здорова й руки цілі. А гроші завжди будуть… Вас дивує, чому ви нічого не знайшли? Хай це вас не дивує. У мене грошей і не могло бути. Сказав же: самі по собі гроші — сміття. Головне — їх застосування. Гроші мають робити більші гроші, а не лежати в скрині. Інакше на біса вони потрібні!..

Розуміючи, що так легко це питання не розв'яжеш і на відвертість цього хижака з філософією капіталіста не викличеш. Юрій взявся до справи з іншого боку.

— Значить, ви їх вкладали в обіг, сировину, в устаткування?.. Розкажіть, Марку Аврелійовичу, як ви одержали у Воронежі пресувальні верстати…

— Верстати? Дуже просто, — після паузи заговорив постачальник. — Звернулися до Управління легкої промисловості. Тут поклопоталися, у Москві дозволили, і Воронеж віддав нам свій брухт.

Штром опанував себе й знову невинними очима поглядав на Юрія. Може, постачальник і сам не відчув, як у його очах несподівано зажевріли іронічні вогники. Адже він добре знав, якого облизня спіймав лейтенант у Москві.

Але він не все знав. Надійшла черга посміхнутися й оперативникові.

— А скільки ви дали хабара Нємченкові за те клопотання?

Штром витріщив очі.

— А скільки в Союзпостачі?.. Подивіться документи, — і Юрій витяг з столу копії нарядів, зізнань, фотографій, на яких зафіксовано злочин Штрома під час другої поїздки до Москви, коли він, заспокоєний «перемогою» над молодим опоративииком, найменше чекав цього.

З обличчя постачальника збіг посміх, навіть бородавки на лобі зблідли.

— Знаєте що, дорогий, — раптом рішуче сказав він. — Давайте поговоримо щиро. Хочете? Тільки, так би мовити, неофіціально… Нам доведеться, певно, ще не один раз зустрічатися. Я радий, що саме з вами розмовляю. Отже, пропоную джентльменську угоду: я вам розповім про все. Про таке, чого ви ніколи й ні від кого не почуєте. Але ви на цей часвідкладаєте ручку і нічого не записуєте. Це неофіційна частина, так би мовити. Потім вдвох і вирішуємо, що записується у протокол, і я підписую… Якщо згодні, починаю…

Юрій подумав і кивнув головою. Штром провів долонею по своєму обличчю і сказав:

— Преси!.. А як же фабриці без них? Державне підприємство ми без року тиждень. Все устаткування, фонди тощо перейшли в спадщину від артілі. А ви знаєте, що таке була артіль у нашій промисловості? Попелюшка! Пасербиця. Верстати — в останню чергу. Сировина сяка-така. Фінансування — аби тільки дихали.

А плани — давай. Давай, давай! Державній фабриці все планується, все занаряджується, а нам — що з носа спаде…

— Ви вже не перший рік державна фабрика, — зауважив Гармаш, — якщо навіть і взяти до уваги вашу скаргу на постачання артілей.

— Це, так би мовити, історія, минуле… Для того, щоб зрозуміти сучасне… Але артіль працювала, продукцію давала, план виконувала й перевиконувала. Чиїми руками, чиїм мозком усе це добувалося, чиїми нервами? Штрома, Басистого, Бородкіна… Ми собі сушили голови, як виконати план, як дати людям потрібний ширвжиток, хоч сякі-такі босоніжки, спіднички, берети, сумочки, плащі, скатертини, дітям — іграшки і всілякі інші дрібнички…

— Ого! — не стримався Юрій.

— От вам «ого»! Це наше виробництво. А інші артілі давали кофточки, панчохи чи взуття, одне слово, одягали і взували людей. Буквально з повітря ткали, в'язали, шили, штампували! Ночами не спали, мозок собі викручували, де і як що-небудь роздобути… Ну, а за спасибі ніхто й дулю не дасть… То як, по-вашому, ділові люди шкоду державі принесли? Ми корисну справу робили, себе не жаліючи…

— Може, собі не жаліючи, — знову не стримався від іронії лейтенант. — А вас, махінаторів, кривдять, правда? Не цінують! Орденів не дають, пам'ятників не ставлять. До відповідальності притягають… Яка несправедливість!.. Може, так і запишемо у протокол?

— Ні, ні! — змахнув рукою Штром. — Писати не треба. Це просто так. Щоб ви мене надалі правильно розуміли. І щоб інших теж розуміли, тих, з якими доведеться справу мати. Коли ви на такій роботі. Так би мовити, дружня порада молодому працівникові, який повинен знати життя.

— Дякую, — голосно сказав Юрій. Зухвалість Штрома вже навіть не сердила, а смішила його. — А про конкретні преси, які ви добули за хабар, розкажете?

На цей раз Штром не розгубився.

— Подумайте, кому шкода від того, що ми забрали на воронезькій фабриці те, що лежало без діла? Всі тільки виграли: державі вигідніше, щоб верстати працювали і давали продукцію, а не іржавіли на подвір'ї, нашим робітникам добре, бо заробіток мали, ну, звичайно, і керівництву фабрики приємно…

— Приємно, — похитав головою Гармаш. — Знаєте що, Марку Аврелійовичу, давайте умовимось: ви не будете турбуватися про державу. А щодо того, ніби всі виграли від ваших махінацій, то якраз усе навпаки. І ви це прекрасно знаєте… Але запишемо тільки одне: ви визнаєте, що давали хабарі за преси.

— Ні, ні, не поспішайте записувати, — благально склав руки Штром. — Це ви завжди встигнете… Давали ж тільки, щоб узяти нам, а не іншій фабриці, з іншої республіки.

— З патріотичних мотивів? — Юрія знову брало зло. — Не вдавайте із себе борця за інтереси трудящих! Дуже неприємно слухати… Ось почитайте свідчення Артюхової. За ваші хабарі на воронезькій фабриці демонтували як непридатні і списали хороші преси. Ви й це знаєте. Також знаєте, що цих пресів не вистачає. Але ви хотіли собі «урвати» їх, щоб заробити на цьому… Яка продуктивність такого преса на вашій фабриці?..

— Босоніжок, скажімо, сотні півтори-дві за зміну.

— Сто тридцять пар, — уточнив Юрій. — А на воронезькій фабриці — сто дев'яносто — двісті. Хто виграв і хто втратив від ваших махінацій?

Постачальник мовчки знизав плечима.

— Втратила держава, люди, ті самі, за яких ви нібито вболіваєте… Ви обікрали їх…

— Ну, знаєте, — обурився Штром. — Я ні до кого в кишеню не ліз!..

— Ще й як, Марку Аврелійовичу!.. Не удавайте, ніби ви цього не розумієте… За скільки продавалися «ліві» — спідниця-криполін, пара босоніжок чи берет?..

— Усі продавалися однаково, — вихопилося у Штрома, і він раптом зашарівся так, що з рудого став червоним. — Я маю на увазі, що не було в нас ні «лівої», ні «правої» продукції, — намагався викрутитися він, зрозумівши, що необачно визнав продаж через крамницю краденої продукції.

— Це ми вже запишемо, — рішуче зауважив Юрій, беручи ручку. — Моє запитання і вашу відповідь.

— Ви порушуєте угоду, — заперечив Штром.

— Можете не підписувати…

Штром махнув рукою.

— Ви вважаєте, що не обкрадали людину, яка купувала в крамниці «вашу» продукцію по державній ціні? Скільки коштує, скажімо, берет?

— Півтора карбованця.

— А собівартість?

— Ну, копійок п'ятдесят-шістдесят. Але ж і держава продає по півтора!

— По-перше, держава повертає трудящому цю різницю у вигляді дитсадка, школи, поліклініки, стадіону, парку, будинку відпочинку тощо, а ви, здається, нікому з покупців не повернули й копійки. По-друге, і ті п'ятдесят копійок, які державна фабрика витратила на сировину, на зарплату робітникам, на машини, ви теж украли!.. Ех, ви, економіст!.. «Нікому в кишеню не заліз!» Всім залізли!

— Знаєте що, — раптом сказав Штром, розуміючи, що його карта бита і міліція має серйозні докази злочинів. — Ви на мого голову відразу стільки звалили, що мені замакітрилося. Дайте спокійно обміркувати все…

— Гаразд, — погодився Юрій. — Але подумайте й над тим, щоб більше не марнувати часу, не блукати манівцями. Приготуйтесь прямо й чесно відповідати на всі запитання.

— Я обіцяю вам, — урочисто почав Штром.

— Згадайте, скільки і кому давали хабарів, — перебив його лейтенант. — Скільки виготовлялося на фабриці «лівої» продукції, як і через кого її збували… — Юрій передихнув. — Скільки платили Бублейникову за крадений поролон… Його свідчення в мене теж є…

У Штрома перехопило подих. Він так і закляк, розкривши рота й вилупивши на оперативника очі. Про кого завгодно був готовий почути, але про Бублейникова, якого, крім нього, ніхто навіть із їхньої компанії не знав?!

— І згадайте, де ваші цінності… Награбоване треба повернути.

— Але ж нічого не знайшли! — жалісно скрикнув Штром.

— Якщо самі повернете, Марку Аврелійовичу, це полегшить ваше становище. Скористайтеся такою можливістю, поки не пізно…

— Я бідний, як церковна миша!..

Юрій тільки знизав плечима, зрозумівши, що постачальник до останньої можливості чіплятиметься за награбоване.

Коли злочинця вивели, Гармаш якийсь час сидів сам у кімнаті, підперши голову руками. Перші розмови з хитрющими вовками, які протиставили йому свій досвід, уміння викручуватися, намагання будь-що заплутати справу, уникнути відповідальності й зберегти не знайдені міліцією цінності, втомили його. А попереду — тривала дуель нервів, розуму, волі…

Задзеленчав дзвоник, Юрій підняв трубку.

— З Бородкіним уже розмовляли? — спитав підполковник.

— Ще ні.

— Хто зараз у вас?

— Нікого. Щойно відправив Штрома.

— Ну і як?

— «Бідний, як церковна миша».

Почув, як Вовченко засміявся.

— З ним доведеться поморочитися, — поскаржився Юрій.

— Що ж, така наша робота… Погосов зараз розмовляє з Божком, а ви займіться Бородкіним. Це, мабуть, найскладніший… Я теж підійду.

Бородкін досить бадьорою ходою зайшов до кімнати. Сів на стілець і, провівши поглядом конвоїра, який вийшов у коридор, зухвало сказав:

— Насамперед мені треба подзвонити.

Юрій, здивований таким тоном, мовчки дивився на Бородкіна.

— Інакше я нічого не говоритиму і ви будете мати серйозні неприємності.

— Ваших родичів ми самі повідомимо.

— Я вимагаю, щоб мене зв'язали з польським Генеральним консульством.

Лейтенант витріщив на комірника очі.

— Так, так. Моя дружина — польська громадянка, живе у Варшаві й викликала мене до себе. Гляньте у мій паспорт. Там ясно написано: одружений з Вандою Бжезовською. За існуючою між СРСР і ПНР угодою мене ніхто не має права тут затримувати… Отже, дайте мені змогу зв'язатися з консульством, інакше я зараз же напишу скаргу до обох урядів!

Юрій не знав, що й казати. Він чекав сьогодні чого завгодно, але така заява!..

У цей час до кімнати зайшов Вовченко і сів збоку, за стіл капітана Погосова.

— Буде міжнародний конфлікт, — загрозливо попередив Бородкін. — У мене ви нічого не знайшли. Я бідний, як церковна миша… Ви мені жодних претензій не можете пред'явити…

В цю мить Юрій, хоч як йому було не до жартів, мало не посміхнувся, згадавши, що так само характеризував свою бідність і Штром. На язику вертілося запитання: «А як же десять тисяч, що ви їх обіцяли мені?» Але він стримався і сказав:

— Ніяких претензій ми вам поки що не пред'являли! Ось поговоримо — зміните свою думку.

— Ніякої розмови, поки не поставлю до відома консульство.

— Це ультиматум, Бородкін? — примружився Вовченко. — Чи треба вам нагадувати, де ви і чому тут опинилися?

— З ким маю честь розмовляти?

— Підполковник Вовченко, — сказав Юрій.

— А-а-а, — протягнув Бородкін. — Дуже радий. Чув, чув… Прошу зв'язати мене з польським консульством. У мене в виклик від районної Ради народової, датований тринадцятим лютим, який дійсний протягом року. Крім того, є офіційна згода Генерального консульства на в'їзд і постійне проживання у Польщі… Ви не маєте права затримувати іноземця. Документи ці я зберігаю не вдома, але зможу пред'явити. Крім того, в консульстві є копії.

Вовченко не зводив з Бородкіна допитливого погляду. Якби то злочинець здогадувався, що його карта давно бита, невно, так не гороїжився б!

А втім, у вицвілих очах злочинця Вовченко все одно впіймав глибоко прихований страх. Можливо, Бородкін з розпачу вдався до відчайдушного блефу.

— Нi в яке консульство ми вам, звичайно, дзвонити не дозволимо, громадянине Бородкін, — неквапно відповів Вовченко. — Це ви й самі розумієте. Поки що ніхто не позбавляв вас радянського підданства і не надавав іншого. І за ваші дії тут, на нашій землі, відповідатимете… Проте розкажіть докладніше, як ваша дружина опинилась у Варшаві.

— Це — друга дружина. Перша — Марія Панасівна — царство їй небесне — десять років як померла… Рік тому я одружився з Вандою. Під час війни, тікаючи від німців, батьки загубили її під Львовом. Тепер вона знайшла їх і виїхала до Варшави. Я поки що залишився — справи, робота… Якось важко в мої роки підніматися з насидженого місця… Але цими днями мав виїжджати.

— А тут ми… — іронічно посміхнувся Вовченко. — Скажіть, Бородкін, коли ви розписалися з Вандою?

— Гляньте в паспорт, у листопаді минулого року…

— Так. Десятого… А виїхала вона?

— А виїхала двадцять п'ятого листопада… Того я й не міг відразу поїхати, бо виклик був тільки на неї. Переоформляти — діло клопітне, а вона дуже скучила за батьками…

— Так, так, — кивав головою Вовчеико і раптом додав: — Ну, а тепер ближче до діла.

Юрій узяв з сейфа папку з документами, в якій були і наряди, знайдені у домашньому тайнику.

— Поясніть, що це за наряди, чому вони у вас?

Бородкін подумав і рішуче сказав:

— Знаєте що, громадянине начальник, не з того кінця починаєте. Я людина маленька — нещасний комірник. Ви щось підозрюєте по фабриці «Оріон», де я працюю, то займайтеся не мною. Від мене багато не візьмете. На складі ажур, ну там, може, виявиться нестача кількох беретів чи спідничок або зайві, це — дрібниця… Кримінальної справи з цього не зліпиш.

Бородкін говорив щиро. І Вовченко, і Юрій це відчули. Міг так говорити, бо встиг уже відправити зі складу машиною Божка майже всю крадену продукцію.

— А ким же займатися? — спитав підполковник.

— Це вже ваше діло. Я за вас думати не буду. А на складі у мене, повторюю, порядок. Зробите інвентаризацію — самі переконаєтесь.

Вовченко кивнув:

— Склади опечатані. Сьогодні й почнемо. У вашій присутності, як матеріально відповідальної особи.

— А зараз усе ж таки поясніть, що це за наряди! — нагадав Юрій.

Бородкін зміряв поглядом молодого працівника й втомлено повернувся до підполковника.

— Знаєте, як мені тяжко! З дня на день збирався виїхати, і на тобі!.. Тепер закрутиться карусель: слідство, процес… Мене, звичайно, випустять, але тим часом мине строк виклику… Ванда молода, гарна, майже рік без мене… А жінка завжди жінка… Вона дорожча мені за всі скарби на світі.

— Ви свою Ванду у такій таємниці тримали, що навіть компаньйони ваші не здогадувалися, — посміхнувся Вовченко. — Боялися, щоб не відбили?..

— Я хочу ділової розмови, громадянине підполковник, а не жартів, — з виразом рішучості на своєму вузькому зморшкуватому обличчі заявив Бородкін. — Я знаю: у вас такий порядок, якщо ви щось пообіцяєте, то виконаєте. Це справа честі мундира.

— Просто дотримуємося слова, як чесні люди, — зауважив підполковник.

— То давайте по-діловому. А всілякі папірці, — він зневажливо кивнув на наряди, що лежали на столі, — можете на цвяшок начепити… Почнемо з того, що гроші в мене є, — Бородкін видушив з себе ці слова. — Є гроші, — повторив він. — Я вже пропонував дещицю вашому помічникові. За розмову по телефону. Хотів подзвонити в консульство… Але він, — Бородкін сумно хитнув головою, — не повірив мені… Якщо відпустите на всі чотири сторони, я негайно виїду до дружини, а гроші залишаю тут. Якщо ж будете затримувати, помру, а тайник не відкрию, і все погниє… Шкода ж… — додав він ослаблим голосом. — Великі гроші, сорок п'ять тисяч, все, що маю, все, що… добув за ціле життя ціною страху, злигоднів, мук!.. Забирайте! — Бородкін мало не скрикнув. — Все віддам! Нічого не шкода. Відпустіть тільки!.. Будуйте собі стадіони, клуби, радійте, користуйтесь!.. — Він замовк і жалібно закінчив: — От що робить любов!.. Помру я без Ванди… Заради неї злиднем поїду.

Вовченко і Юрій мовчали.

— Значить, так, я вам віддаю гроші, розповідаю все, що знаю про інших, ким ви цікавитесь, а ви припиняєте на мене справу… По-діловому домовляємось. Я вам повірю на слово.

Підполковник замислився, немов зважуючи те, що сказав Бородкін.

— Якщо ви добровільно віддасте державі все, підкреслюю, повністю все, що награбували, поклопочемося, щоб на це зважили.

— Дай мені гроші, а я тобі — нічого, — посміхнувся комірник.

— Тут не базар, — тихо зауважив Вовченко. — Якщо ви чесно в усьому признаєтесь, це буде сприйнято всіма як усвідомлення провини, прагнення її спокутувати…

— Ну що ж, будь що буде, — зітхнув Бородкін. — Звіряюсь на вас… Їдемо, покажу.

— Далеко?

— Машиною доберемося…

Коли Бородкіна повели назад у камеру, підполковник довгенько сидів мовчки, розглядаючи свої пальці.

Короткий зимовий день закінчувався, і за потемнілим вікном уже впала глуха ніч.

Юрій втомлено складав папери.

— І тут хотів обдурити, — промовив Вовченко так, що лейтенант зрозумів, про кого йдеться. — Але знову пошився у дурні… Якби він знав, як повернулися справи в Польщі, нізащо не відкрив би тайника…

Гармаш зацікавлено плянув на підполковника.

— Ванда знайшла своїх батьків, а Бородкін знайшов її. Допомагав певний час матеріально й умовив одружитися перед виїздом. Протягом року Бородкін переправляв у Варшаву через контрабандиста-провідника міжнародного експреса валюту й золото, награбоване ще під час окупації і пізніше в торгівлі та промкооперації. Він, цей непомітний комірник, разом із Штромом і був, очевидно, організатором зграї на фабриці «Оріон», таємною пружиною, яка штовхала всю справу.

Згодом попросив Ванду викликати його до Польщі як свого чоловіка й заручився згодою консульства, яке не мало причин відмовити. Якби там здогадувалися, що це за добро Бородкін!.. Любов! — Вовченко задумливо похитав головою. — Йому п'ятдесять шість, їй — двадцять сім. У нього любов тільки до грошей, до багатства, любов несамовита, жорстока, смертельна!

Але ми сплутали його карти. Замість купе міжнародного експреса — камера попереднього ув'язнення. І намірився він піти, як кажуть картярі, ва-банк. Розкриває нам тайник із залишками своїх цінностей. Сподівається — повіримо, що це вся його маєтність. Бо й справді, сума величезна — сорок п'ять тисяч! Поклопочемось, щоб за таку щирість і повне визнання провини прокуратура припинила його справу. Він тоді їде до дружини і звідти, фігурально висловлюючись, показує нам язика. Адже йому вдалося обдурити нас, і основні цінності його вже у Варшаві, за кордоном… От як він планує…

Втому з Юрія мов рукою зняло, він широко відкритими очима дивився на Вовченка. Підполковник усміхнувся.

— Але й тут життя поглузувало із старого хижака. Світ міняється, Юрію Сергійовичу, і люди змінюються, а Бородкін цього не може осягнути. У Варшаві дружина комірника познайомилася з хорошим чоловіком. Вони полюбили одне одного, і Ванда призналася про таємні передачі з Києва. Молоді люди нещодавно віднесли все золото й валюту до органів безпеки. Польські товариші зв'язалися з нашими працівниками і передали цінності, награбовані Бородкіним. Залишився тільки тайник, який він сьогодні сам і розкриє… — Підполковник зняв трубку телефону: — Іване Дмитровичу? Говорить Вовченко. Оперативну машину на одинадцяту годину вечора… Добре… — Він поклав трубку, повернувся до Юрія: — А ви зараз йдіть додому, погуляйте на повітрі. Нелегко сьогодні довелося? Знаю. Сам колись уперше допитував. Цілу ніч заснути потім не міг… Нічого, Юрію Сергійовичу, незабаром відпочинете. На цьому наша оперативна робота по фабриці «Оріон» закінчується. Мали документувати злочин і, здається, впоралися з цим завданням. Гнійник, який виріс на здоровому тілі, встановлено. Тепер інші товариші, працівники слідчого відділу, доведуть справу до логічного кінця… Щоправда, «Оріон» певний час ще нагадуватиме нам про себе… Насамперед зголосяться автори першого, анонімного, листа. Треба подякувати їм за те, що підняли тривогу, але водночас і зауважити — листи слід підписувати… Чесна людина не повинна боятися злочинців…

Вовченко підвівся. Виходячи, обернувся і, немов щось згадавши, сказав:

— Ходімте зі мною.

У своєму кабінеті підполковник узяв із сейфа знайому Юрієві хустинку, в якій було загорнуто листи й папери батька.

— Так нічого й не довідалися? — сумно спитав юнак.

— Передайте документи матері, — відповів Вовченко. — Єдине, що можу сьогодні сказати: батько ваш, Сергій Гармаш, загинув у бою з ворогом як чесна людина…

Юрій здивовано глянув на підполковника. Це, на його думку, була істина, яка не потребувала доведення.

— А щодо місця поховання, про це розмова згодом. На все свій час… Ну йдіть… Вітайте матір. Нагадую, об одинадцятій їдемо з Бородкіним…

«Спи спокійно, Маріє Панасівно»

Той самий фургон, яким Юрій привіз комірника до управління, тепер, повискуючи, брався крутим шляхом, що вів на кладовище. Промені фар вихоплювали з нічної темряви одноповерхові будинки, які ліпилися до гори, потім освітили видовище мертвого царства: огорожу, горбики, вкриті незайманим снігом, — наштовхнулися на гратчасту металеву браму.

Водій коротко посигналив, і густий звук трубно прогув над вічним спокоєм.

Старшина за знаком Вовченка стрибнув на землю, відчинив хвіртку і зайшов у будиночок, що стояв обіч в'їзду на кладовище. За кілька хвилин повернувся з трунарем, що ніс дві лопати. Трунар, якому перебили перший сон, довго морочився біля замка.

Нарешті брама відчинилась.

— До якої вам могилки?

— Бородкіної Марії Панасівни.

— Бородкіної?!

Трунар дивився у відчинені дверці фургона, але в темряві не побачив свого боржника.

— До самої могили не проїдемо.

— Показуйте шлях.

Трунар квапливо сів у кабіну. Він ще як слід не второпав, чого це в його володіння завітала міліція. Бо думка, нібито міліція шукає сліди давнього вбивства і що тихий Бородкін міг убити дружипу, ніяк не вкладалася в голові, а нічого більше придумати він не міг.

Можливо, йому здалося, що це триває один з його хворобливих снів, під час яких він відвідує разом із своїми боржниками і пекло, і рай, розмовляє з чортами та янголами, передаючи то одним, то другим своїх клієнтів, залежно від щедрості родичів небіжчиків.

Пробиваючись між голими деревами та кущами, фургон проїхав вузькою алеєю і зупинився. Всі вийшли, присвічуючи дорогу ліхтарями…

Тепер трунар оговтався і пересвідчився — все відбувається на землі, а не на небі, бо угледів Бородкіна, який зараз здався йому ще меншим, таким коротеньким, що для нього і дитяча домовина до міри була б. Вигляд у колишнього комірника був такий знічепий, що думка, нібито Бородкін убив дружину й тепер міліція через багато років узялася за цю справу, легко вклалася в голові, тягнучи за собою довгий хвіст гірких міркувань про підступність і облудність людської натури.

Присвічуючи ліхтарями, всі, крім водія, рушили до могили.

— Тут, — промовив трунар. — Оце Бородкіна, — показав він на засніжений горбик за огорожею.

Ключа під огорожі у комірника не було. Її підважили, витягнули із землі й перенесли на стежку.

Всі стовпилися біля могили і мовчали. Ні Вовченко, ні Юрій не подавали команди.

— Та рийте ж! — скрикнув Бородкін. Він вихопив з рук трунаря лопату і вдарив об тверду землю. Потім оддав лопату трунареві, немов хотів тільки показати, як треба копати.

Вовченко сказав:

— Починайте. — І трунар разом із старшиною заходилися біля могили. Раз по раз чувся скрегіт залізпої лопати об щось тверде.

— Це горщики від квітів, горщики!.. — пояснював комірник, коли підполковник або Юрій піднімали їх. — Коробка далі, глибше.

Він нахилявся, голими руками порпався серед холодних грудок, немов боявся, що копачі викинуть її разом із землею.

Здивований поведінкою Бородкіна і ще не здогадуючись, у чім річ, трунар подумав, що старий збожеволів.

Горбика вже було наполовину зрито, коли раптом комірник вигукнув:

— Стійте! Я сам…

Він кинувся рити пальцями в кутку могили і врочистим хрипким голосом промовив:

— Вона!

Руки його разом із залізною коробкою, освітленою ліхтарем, дрібно тремтіли.

— Гаразд, — сказав Вовченко.

Старшина повернув лопату трунареві.

— Все? — спитав підполковник. Бородкін трохи помовчав, немов ще боровся сам із собою.

— Тут десять тисяч. Радянські. І документи: виклик, дозвіл консульства… Ви дали мені слово. Ви мене відпустите?..

— Я не давав вам такого слова, Бородкін. Я не маю права відпускати чи не відпускати… Ви прекрасно це знаєте. Я обіцяв: усвідомите провину, повернете все награбоване, будемо клопотатися…

— Копай, копай! — істерично вигукнув комірник. — У головах є ще труба.

Незабаром лопати на щось наштовхнулись.

— Тридцять п'ять тисяч, — хрипко промовив, Бородкін, висмикнувши із землі довгу запаяну трубу. — Долари… Все, що маю, все, що зібрав за життя! Все!.. Забирайте, беріть, користуйтесь…

Тицьнув трубу Вовченкові, який, хоч і натяг рукавиці, узяв її з помітною гидливістю.

Яму стали засипати. Трунар сердито кидав лопатою. Що завгодно міг би простити своєму неоплатному боржникові, але така несподіванка, так пошитися в дурні! Тяжкі думки наповнювали його ненавистю до маленького чоловічка, який стояв поряд і, здавалося, байдуже спостерігав усе. Він, трунар, хоч і бере, але тільки за свою працю, за те, що опоряджує, доглядає могили. І хоч би скільки взяв з родичів похованих, все одно вони залишаються перед ним у боргу, бо одні приходять на кладовище раз у рік, інші зовсім не ходять. Він має діло з живими, виконуючи за них їхній святий обов'язок, а цей негідник Бородкін брав і з живого, і з мертвого. Отак поглумитися над останками жінки!.. «Спи спокійно, Маріє Панасівно!», «На добраніч, Маріє Панасівно», «Незабутня дружинонька!..»

Якби не сторонні люди, трунар передражнив би Бородкіна вголос і, певно, додав би ще від себе чимало крутих слів. Та зараз тільки одвернувся, сплюнув на землю і знову заходився засипати могилу.

Тепер ясно, чого Бородкін так часто приходив. А як вміло прикидався бідним, як тяжко виймав з кишені нещасні копійки, як дешево обійшлося йому те, що трунар день і ніч вартував скарби, навіть не здогадуючись про них! Відчував себе підступно ошуканим. Якби його воля — засипав би в ямі разом із старою домовиною і Бородкіна, непогашений борг якого несподівано виріс до велетенських розмірів.

Могилу закидали, і серед білого кладовища виріс єдиний чорний горбик. Усі пішли до машини.

Коли фургон виїхав з території кладовища і, немов віялом, помахуючи перед собою променями фар, покотився до міста, трунар дав волю почуттям.

Якби сповнилася хоч сота частка побажань, що їх безталанний володар мертвого царства посилав услід Бородкіну, цій клишоногій мавпі, колишній комірник, не доїхавши до міста, і згорів би, і згнив би, і в домовині перевернувся б…

Та незабаром трунар вгамувався. Почуття кривди, якої завдав Бородкін, потроху відступало перед іншим, що народжувалося в ньому, перед почуттям своєї доброчесності й порядності порівняно з таким мерзотником.

Розвівши руками, обернувся до могил, мов беручи їх у свідки того, як підло ошукав його, чесного трудягу, цей шахрай.

Потім замкнув браму, вкинув ключі в кишеню і, згадавши, що вдома знайдеться чарчина, така потрібна йому після хвилювання, заспішив до хати…

Ніч Нємченка

За Нємченком виїхали з Кагарлика^[21] перед світанком.

Зимовий вітер люто шарпав брезент міліцейського всюдихода. Їхали мовчки, прислухаючись до свисту вітру і рівного гудіння мотора.

Юрій примостився в кутку на задньому сидінні, яке майже повністю зайняв його сусіда — огрядний капітан з карного розшуку.

Думки лейтенанта випереджали події. Вимальовувались картини затримання Нємченка, який утік з Києва. Невдовзі після втечі міліція довідалась, що він переховується в селі у свого дядька. За хатою встановили нагляд. Вичікували слушного часу, коли злочинець залишиться в хаті сам.

Сьогодні ввечері нарешті надійшло повідомлення, що дядько і дядина Нємченка поїхали в Київ…

Юрію не терпілося. Здавалося, машина не біжить, а повзе, і, поки приїдуть, Нємченко втече кудись далі.

Майор, начальник райвідділу, який сидів поруч водія, обернувся до Гармаша.

— В цьому селі сталася незвичайна подія. Чоловік просидів у ямі шістнадцять років! З війни. Уявляєте собі?! Шістнадцять років добровільного ув'язнення, у полоні тваринного страху перед розплатою. Під час окупації служив у поліції. Втекти з німцями не встиг і сховався у сараї свого брата, де викопав під дровами яму. До нього доходили звістки про амністії, про те, що щире каяття може пом'якшити його долю, але він не вірив навіть братові, який радив повинитись.

Тільки позаторік згодився. Виліз до людей неголений, у довгій полотняній сорочці… Як з домовини. Обличчя біле, воскове. Бачили, як картопля пускає паростки? Такого кольору. Очі мерхлі. Підняв угору руки й сказав: «Можете вбити. Я однаково давно вже мертвий…»

По паузі майор додав з усміхом:

— Може, й цей хоче так пересидіти.

— А що тепер з тим поліцаєм? — спитав Юрій.

— Теслярує в колгоспі. Тихий. Голови не підводить, усе в землю дивиться. Видно, боїться з людьми очима стрітися… Персонаж з роману Достоєвського!

Машина загальмувала, повернула і виїхала на грейдерну дорогу. Юрія ще дужче притисло в куток.

— Починається райське життя, — буркнув капітан.

Промінь фар намацував шлях, вкритий мокрим снігом.

— Двадцять кілометрів. Пісок і глина. Яри і горби, — поскаржився начальник райвідділу. — Але якось доберемось.

Машина обережно сповзла в долину. Мотор весело захурчав, і промінь фар знову швидко заплигав по шляху.

Кілька разів загрузали, виходили, поки водій виводив машину з чергової вимоїни. Та найтяжче довелося на крутому глинястому узвозі.

Це було фантастичне видовисько: слизький шлях у міжгір'ї, над яким височіють білі від снігу, феєрично-іскристі береги, освітлювані метушливими променями фар, чорні лаштунки ночі й люди, схожі на казкових істот, що борються із завороженою горою.

Коли нарешті вибралися на рівне, Гармаш скрушно глянув на свої черевики. Майор помітив, як оглядає він їх у світлі фар.

— Думав у чоботи взути вас! Забув!

— Буде мені наука.

Десь близько п'ятої години ранку з темряви вихопилися крайні хати села.

— Приїхали, — сказав начальник райвідділу. — Звідси підемо пішки… Шкода ваших черевиків, — ще раз сказав співчутливо.

Юрій махнув рукою. Здавалося, босий пішов би, аби тільки не дати злочинцеві втекти. Йшли через усе село. Ось від одної з хат відділилася постать і, ледь окреслена на тлі досвітнього неба, рушила до них.

— Товаришу майор, він у хаті! Не виходив.

— Добре. Що ж, будемо починати. Незабаром світанок…

Хату оточили. Майор постукав у двері.

На сусідньому подвір'ї завалував собака. Грудневий морок ставав по-досвітпьому сірим. Немов на проявлюваній фотоплівці вимальовувались обриси гостроверхого кам'яного будинку з міцними дверима, широкими вікнами, затуленими зсередини віконницями.

«Справжня фортеця», — додумав Юрій.

— Хто там? — долинуло з хати.

— Міліція! — крикнув майор, — Відчиняйте, Нємченко!

— Уночі не відчиню, — глухо пролунала відповідь. Вдень приходьте!

— Все одно ввійдемо!

— Будете ламати двері — стрілятиму!

За наказом майора Юрій став за кам'яним козирком льоху.

Світало. Наче з туману випливало велике, розкидане по пагорбі село.

— Відчиняйте, Нємченко, — умовляв начальник райвідділу.

З хати — ні звуку.

Юрій у легкому короткому пальті почав мерзнути. Про ноги годі було й говорити: намоклі черевики перетворилися в крижані колодки.

Майор заходився біля дверей.

Раптом у причілковому вікні відхилилась віконниця, брязнула рама.

«Так ось ти який, Нємченко!» Юрій жадібним поглядом уп'явся в немолодого кремезного розпатланого чоловіка, який тримав у руці пістолет.

Начальник райвідділу вийшов з-за рогу хати.

— Ні кроку далі! — скомандував Нємченко.

— Слухайте, — досить спокійно зауважив майор. — Навіщо ця істерика? Ви ж серйозна людина, Нємченко. Так чи інакше ми вас візьмемо. — Тільки гірше собі зробите… ненароком уб'єте кого-небудь, тоді вже не помилують. — Говорячи, майор зробив крок до вікна.

— Не підходь! Востаннє кажу! — крикнув Нємченко. — Я у гестапо катований, три роки під дверима крематорію жив, щоб оце ти мене серед ночі, як собаку, ловив?!

— Знаємо, — подав голос Юрій, виходячи із захистку. — Знаємо, що ви у концтаборі страждали. Все знаємо…

Нємченко тільки зиркнув на молодого хлопця у модному пальті.

— Я оперативний уповноважений Гармаш, — вів далі лейтенант. — Ви потрібні по справі фабрики «Оріон». Проти вас є серйозні свідчення. Але, щоб розмахувати пістолетом, я не бачу підстав. У вас є можливість захищатися в інший спосіб, довести свою непричетність…

— Казочки для дітей, — буркнув Нємченко.

— Ні, не казочки. — відповів Юрій. — Опустіть зброю. Давайте спокійно поговоримо…

Він ступив крок, другий.

— Стій!

Але Юрій ішов. Повільно, впевнено.

— З вами буде вчинено по справедливості, я не допущу, щоб вас обмовили, звели особисті рахунки абощо… Я маю встановити істину… Можете вбити мене. Але хіба це вам допоможе?..

Певно, ні він сам, пі Нємченко не схаменулися, як лейтенант опинився біля вікна і, неквапно підвівшись навшпиньки, одним рухом хотів забрати пістолет.

Нємченко відступив у глиб кімнати.

— Мені треба все перевірити, — й далі спокійно мовив Юрій, ламаючи в собі те внутрішнє оціпеніння, яке трималося в ньому, поки йшов під дулом пістолета. — Це мій обов'язок. Вам буде надано повну можливість спростувати обвинувачення… Відчиніть двері. Не лізти ж мені у вікно!..

Він повернувся і пішов до дверей, розстібаючи на ходу сумку, де лежали папери.

Двері були відімкнені. Нємченко стояв у кінці кімнати, біля напіввідчиненого вікна, все ще тримаючи в руці зведений пістолет. Тепер лейтенант добре розгледів його широке, сите обличчя, немов перекреслене густими зрослими бровами. Рукава сорочки попідкачувані, а нижче ліктів темно-коричневі цифри, випечені в концтаборі.

Серце Юрія стиснулося.

— Сідайте за стіл! — наказав господар. — Спитайте, що вам треба, і повертайте звідси… А ви — на порозі, і ні кроку далі, — скомандував капітанові, побачивши його в дверях.

Гармаш витягнув бланк протоколу, відкрутив авторучку.

Старшина, який залишився чатувати надворі під вікном, необережно зачепив раму.

Нємченко рвучко обернувся. Капітан карного розшуку скористався цим, кинувся через кімнату й сильним ударом вибив з його рук пістолет.

Юрій склав удвоє бланк протоколу і засунув в сумку.

— Ну, допитуй, тепер допитуй! — казився Нємченко, важко віддихуючись після нерівної боротьби. Очі його горіли. Якби не начальник райвідділу і капітан, які міцно тримали його і яких він наче не помічав, кинувся зараз би на Юрія з кулаками. — Ти ж про справедливість клявся, суко! «Поговорити треба!» Комедію ламав.

Блідий від хвилювання Гармаш підвівся з-за столу.

— Я запевняю, я повторюю, — тихо сказав він, — відповідатимете тільки за свою провину, тільки за те, що буде доведено фактами. Невинного ніхто не звинуватить… А розмовлятиму з вами не тут, не під дулом вашого пістолета…

Тепер, коли всі труднощі минули і Нємченка було заарештовано, Юрій відчув слабкість. Руки й ноги стали неслухняні. Він знову опустився на стілець…

Після обшуку в хаті, який нічого не дав, капітан вивів Нємченка на подвір'я. Сюди вже під'їхала оперативна машина.

Юрій вийшов слідом за ними. Старшина замкнув хату і випроваджував з двору цікавих.

Начальник райвідділу міцно потис лейтенантові руку.

— Ви — молодець…

Юрій немов не чув слів майора. Думав, як дивно і боляче може часом скластися доля людини. Як це сталося, що він змушений заарештувати людину, котра страждала в концентраційному таборі. Адже це факт! Найкрасномовніший документ — тавро на руці. Він щойно сам бачив. Як міг колишній фронтовик, в'язень фашистів, стати злочинцем?

Відповіді на це Юрій не знаходив.

Гармаш не знав того, що відповідь незабаром буде. Не міг здогадатися, що все швидко з'ясується і виявиться: Нємченко був не жертвою фашистів, а провокатором, спеціально підсадженим гестапівцями в табір, щоб виявити підпільну групу опору.

Але, так чи інакше, зараз молоде, щире серце Юрія боліло від такого, як йому здавалося, трагічного повороту людської долі…

Замість епілогу

Київ, як і вся країна, не спав тієї ночі. Тільки тоді, коли куранти били дванадцять, безповоротно відділяючи старий рік від нового, минуле від майбутнього, — вулиці були безлюдні. Але минула година-друга, і то там, то тут почали з'являтися поодинокі постаті, окремі пари, і незабаром місто знову завирувало. Навколо засніжених ялин, уквітчаних гірляндами кольорових вогнів, навколо бородатих Дідів Морозів, на вулицях і бульварах знову з'явилися люди, тепер не такі заклопотані, як перед Новим роком, а веселі, трохи хмільні від вина і чудового настрою, яке створює свято.

На вулицях зазвучала музика.

І ці вулиці, віддані святкуванню на цілу ніч, і світло та гомін на них у незвичайний час, і самі люди — все було таке особливе, чарівне, наче із казки, яка триває тільки одну ніч, тільки раз на рік.

Десь о третій годині масивні двері Палацу культури відчинилися, і з них вивалився гурт юнаків і дівчат. Жартуючи, вони з гамором ліпили сніжки, обкидаючи одне одного.

— До Дніпра! До Дніпра! — залунали вигуки, і, обтрушуючись від снігу, ковзаючись, молоді люди посунули вулицею.

Непокірна теплій зимі могутня ріка котила хвилі між засніженими берегами. Тільки вузенька смуга криги при лівому березі тьмяно вилискувала під місячним сяйвом.

Юнаки і дівчата побігли до пішоходного мосту, який сяяв, як влітку, вогнями. Лише троє з цього гурту залишилися на набережній.

Це були Юрій Гармаш, Марина і Василь Гончаренко.

Марина наспівувала, тримаючи під руку Василя і Юрія.

З якоюсь незвичайною повагою Гончаренко поглядав на лейтенанта, який погодився прийти на новорічний вечір до молоді з «Оріона». Сьогодні Василь відчував себе щасливим. Чорні хмари, що зібралися над його головою, здавалось, почали розвіюватися. До того ж і Марина була до нього уважною, ласкавою, і тому вірилося, що все погане в його житті минеться.

Недалеко від мосту показалася самотня постать. Якась дівчина в шубці з капюшоном, охопивши руками голову, стояла на східцях набережної, наче ось-ось збиралася стрибнути в ріку.

У цій постаті, у відчаї застиглій над чорною водою, Юрій відчув щось знайоме. Серце його стиснулося від жалю.

Він вивільнив руку.

— До побачення, друзі! Спасибі вам за вечір!

— Ви нас кидаєте? — занепокоєно спитала Марина. — Ви повернетесь?

— Не чекайте на мене.

Лейтенант наблизився до самотньої постаті.

Став поруч.

Інна заклякла у своїй позі, удаючи, ніби не впізнала його.

Марина обернулась на мить.

Вона побачила дві нерухомі мовчазні постаті.

Пускався м'який лапатий сніжок. Білі пластівці повільно кружляли в повітрі, тихо опускалися на землю. Від того, що вони зависли перед очима, здавалося — їх причеплено на нитки, як вату на ялинці.

Коли Марина оглянулась удруге, снігова запона вже закрила постаті на східцях набережної, і дівчина відчула, що на всьому світі залишилися тільки двоє — вона і її Василь…

— Мій любий! — сказала вона. — Мій мужній! Мій Василику!.. — і тихо припала йому до грудей…

_{ВОЛОДИМИР КАШИН}^[22]

_{Кашин Володимир Леонідович — український письменник.}

_{Народився 30 березня 1917 р. у м. Кобеляки в родині фотографа. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1941). Учасник Великої Вітчизняної війни. Працював у видавництві «Молодь» та журналі «Дніпро». Друкується з 1949 р.}

_{За його романом «Чужа зброя» створено фільм А. Іванова «У привидів у полоні» (1984). Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни II ст., медалями. Член Національної спілки письменників України.}

Примітки

1

Ergo — отже (лат.). Cogito ergo sum — Я мислю, отже, я існую. (Рене Декарт). (Тут і далі прим. — Rem_Karpov).

(обратно)

2

Конча-Заспа — історична місцевість на південній околиці Києва. Охоплює селища Чапаєвку, Козин та Плюти, дачну і лісопаркову місцевість уздовж правого берега Дніпра. На території Конча-Заспи знаходяться санаторії «Конча-Заспа», «Жовтень», «Пролісок», спортивна база футбольного клубу «Динамо» (Київ). Назва — від сполучення місцевих діалектних слів: заспа — пересипані мулом або піском озеро, рукав річки, струмок; конча — їх кінцева частина, край. Походить, імовірно, від численних заток Дніпра та ін. водоймищ, що існують у К.-3., та від наявних тут урочища Конча (згадане 1799) і хутора Заспа (згаданий 1800). Існують також однойменні озера. Назва «Конча-Заспа» вживається з поч. 20 ст. У дорад. час ці землі належали Видубицькому і Введенському монастирям, частково — рос. царській родині.

(обратно)

3

Міст Патона — один із мостів через Дніпро у Києві. Початок будівництва — 1940 рік, прийнятий в експлуатацію 5 листопада 1953 року. Перший у світі суцільнозварний міст завдовжки 1543 метри. Безпосередню участь у проектуванні та будівництві моста брав академік Євген Оскарович Патон, іменем якого названо цю споруду.

(обратно)

4

Куренівське кладовище — одне з міських кладовищ Києва. Розташоване в Подільському районі, у місцевості Куренівка, між Сирецькою вулицею і залізницею. Кладовище виникло в 19 столітті. Щодо точної дати заснування джерела вказують різні роки: 1825, 1848, 1868. Було створене як кладовище села Куренівка. У 1929 році перетворено на один із міських некрополів Києва. 1957 року офіційно закрите для нових поховань (дозволялося підзахоронювати прах померлих тільки в урнах до могил родичів). Нині на кладовищі налічується близько 6 800 могил. Сучасна адреса: вул. Валківська, 19

(обратно)

5

Майдан Калініна (з 1991 року Майдан Незалежності) — центральна площа Києва. Розташована між Хрещатиком, вулицями Бориса Грінченка, Софійською, Малою Житомирською, Михайлівською, Костьольною, Інститутською, Архітектора Городецького та провулком Тараса Шевченка. В 1935 році Радянську площу перейменували на площу імені Калініна (на честь першого голови Верховної Ради СРСР М. І. Калініна; у 1977–1992 роках його ім'я мала Михайлівська площа). Колишні назви: Козине болото, Хрещатицька площа, Думська площа, Радянська площа, майдан ім. 19-го вересня, площа Жовтневої революції.

(обратно)

6

Печерськ — історична місцевість у центрі Києва. Розташована між Липками, Кловом, Звіринцем і Дніпровими схилами. Назва — від печер Києво-Печерської лаври (засн. в 1051), що існують з найдавніших часів. Почав формуватись у 12 ст. як Печерське поселення довкола лаври і на місці кол. с. Берестове. У 16–17 ст. — Печерське містечко. Після спорудження у 1-й пол. 18 ст. Старої Печерської фортеці — адміністративний центр Києва. На Печерську збереглися унікальні пам`ятки архітектури часів Київської Русі та наступних століть. Печерськ славиться чудовими парками на дніпровських схилах. У 1964 році на Печерську відкрито Центральний ботанічний сад з чудовим садом бузку та дендрарієм.

(обратно)

7

Бессарабка — історична місцевість в районі Бессарабської площі Києва. Відома з кінця 18 століття, коли тут було відкрито потужне водне джерело, побудовано басейн, а згодом виник базар. У кінці 18 — на початку 19 століття на Бессарабці розміщувалася також кінна поштова станція. Назва — від великої кількості приблудлих, бродячих людей, які оселялися тут в халупах поблизу Крутого узвозу. Ці люди одержали у киян назвисько «бессараби» («басараби»). За іншою версією, назва походить від селян з Бессарабії (Молдови) і півдня України, які торгували тут. У 1910–1912 на Бессарабці збудовано Бесарабський ринок з торговельною площею 896 кв.м. (архітектор Г. Ю. Гай).

(обратно)

8

Gutta cavat lapidem non vi, sed saepe cadendo (лат.). — «Крапля довбає камінь не силою, а частим падінням.» Овідій.

(обратно)

9

Шишкін Іван Іванович — (25 січня 1832 — 20 березня 1898) — російський художник-пейзажист, живописець, рисувальник і гравер-аквафортист. Академік (1865), професор (1873), керівник пейзажної майстерні (1894–1895) Академії Мистецтв. Засновник товариства пересувних художніх виставок. Найвідоміша робота — «Ранок в сосновому лісі», 1889р.

(обратно)

10

Володимирська вулиця — вулиця в Шевченківському районі м. Києва. Пролягає від Андріївського узвозу та Десятинної вулиці до Короленківської вулиці. В Х столітті пролягала через найдавніші частини Києва — Місто Володимира та Місто Ярослава. Це була головна міська вулиця, що вела від парадного в'їзду Золотих воріт до головного храму — Софійського собору та до княжих та боярських палаців Акрополя (Старокиївської гори). В силу історичного інтересу вулиця є одним із найпривабливіших туристичних куточків Києва, адже тут збереглися унікальні пам'ятки ХІ — ХІХ століть — Софійський собор, комплекс Софійського монастиря, рештки Золотих воріт, будівлі Київського університету, Педагогічного музею, Оперного театру.

(обратно)

11

Корчувате — історична місцевість, поселення на пд. — сх. околиці Києва. Розташоване вздовж частини Столичного шосе, вулиці Набережно-Корчуватської на правобережжі Дніпра.

(обратно)

12

Першотравневий масив — перший житловий масив Києва. Забудова розпочалася у 1957 році, основна забудова здійснена впродовж 1959–1963 років. Домінують 5-поверхові «хрущовки» із вкрапленням багатоповерхівок пізнішого часу. Назва масиву походить від колишнього селища імені Першого Травня, що було забудоване наприкінці 1920-х років.

(обратно)

13

Брест-Литовський проспект (сучасна назва — з 1985 року — Проспект Перемоги) — проспект у Шевченківському, Солом'янському та Святошинському районах Києва. Одна з найдовших магістралей міста (11,8 км). Проспект відомий з першої половини XIX століття як Житомирське і Києво-Брестське шосе. Із кінця XIX століття, від початку його забудови, мав назву Брест-Литовське шосе, в 1964–1985 роках — Брест-Литовський проспект.

(обратно)

14

Повітрофлотське шосе (сучасна назва — з 1963 року — Повітрофлотський проспект) проходить через Шевченківський та Солом'янський райони Києва. Виникло у середині ХІХ століття як дорога до с. Жуляни. 1858 року здобуло назву Кадетське шосе — на початку сучасного проспекту було споруджено будівлю Київського Кадетського корпусу (1848–1857). На рубежі 1910-х — 1920-х років шосе було подовжено в район нинішньої Севастопольської площі через виникнення військового аеродрому, на базі якого згодом було утворено аеропорт «Київ» («Жуляни») (відкрито 1924 року). У 1934–1941 та 1943–1944 роках шосе мало назву Героїв Статосфери, у 1941–1943 роках — Кадетське шосе, 1944–1963 роках — Повітрофлотське шосе.

(обратно)

15

Святошино — історична місцевість Києва, розташоване за 10 км на захід від центру міста (між залізницею Київ — Коростень, Борщагівкою, Катеринівкою і Біличами). Історична місцевість; дачне селище; житловий масив, збудований на піщаних грунтах у лісовому хвойно-листяному масиві. До складу Святошина входить також Академмістечко.

(обратно)

16

Ірпінь — місто обласного підпорядкування в Київській області України, розташоване на річці Ірпінь. Залізнична станція. Населення — 61 112 мешканців (2011). У 1686–1793 роки по річці Ірпінь пролягав кордон між московськими та польськими володіннями в Україні. У 1793 році, у зв'язку із другим поділом Речі Посполитої, Правобережна Україна, включаючи Приірпіння, входить до складу Російської імперії.

(обратно)

17

Гостомель — селище міського типу у Київської області. Підпорядковано Ірпінській міськраді. Перша письмова згадка про нього датується 1494 роком. У 1614-му польський король Сигізмунд ІІІ надав Гостомелю магдебурзьке право. Під час національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, він стає козацьким сотенним містечком Київського полку. У 1866-му Гостомель перетворюється на волосний центр, активно розвивається. Він був свідком багатьох історичних подій, пов'язаних з минулим нашої країни. У 1962 році Ірпеню були підпорядковані Гостомель та інші селища (йому надано статус міста обласного значення). Справжньою окрасою населеного пункту залишається Свято-Покровська церква.

(обратно)

18

Барановичі (біл. Баранавічы) — місто на заході Білорусі, районний центр в Берестейській області. Населення близько 170 тис. жителів (2007, орієнт.) Історія міста веде свій відлік з 29 листопада 1871 р., коли почався рух по недавно побудованій ділянці залізниці Смоленськ — Брест. Ім'я станції, що виникла під час будівництва, дало село Барановичі, перша згадка про яке зустрічається в заповіті А.Є.Синявскої в 1627 р. Із здачею в 1886 р. в експлуатацію лінії Барановичі — Волковиськ — Білосток, Барановичі перетворилися на крупний залізничний вузол.

(обратно)

19

Андреас Ахенбах (нім. Andreas Achenbach; 29 вересня 1815, Кассель — 1 квітня 1910, Дюссельдорф) — німецький художник-пейзажист. Представник Дюсельдорфської школи живопису. Один із засновників сучасного німецького пейзажу. Для німецької школи він є піонером і реформатором. Твори Ахенбаха можна знайти в Новій пінакотеці в Мюнхені, картинних галереях Берліна, Дрездена, Дармштадта, Кельна, Дюссельдорфа, Лейпцига, Гамбурга, Франкфурта-на-Майні.

(обратно)

20

Нестеров Михайло Васильович — (31 травня 1862, Уфа — 18 жовтня 1942, Москва) — російський і радянський художник. Заслужений діяч мистецтв РРФСР (1942). Лауреат Сталінської премії першого ступеня (1941).

(обратно)

21

Кагарлик — місто у Київській області, адміністративний центр Кагарлицького району. Розташоване на півдні Київщини, на правому березі Дніпра — між Дніпром, Стугною і Россю.

Місто займає площу 2130,7 га. Населенння Кагарлика складає 13 650 осіб (2004).

Існує дві версії походження назви міста «Кагарлик»:

1) від татарського «Ерлик» (під такою назвою поселення також згадувалось), що дослівно перекладається «наказ, веління». Перша частина топоніму «Кага», імовірно, апелює до імені начальника загону Батия, що охороняв тут кордон;

2) за іншим поясненням, назву виводять від слова каганлик, що означало «каганова земля», тобто землі, які належали якомусь кагану, ватажку давніх тюркських племен.

(обратно)

22

Біографічна довідка — Rem_Karpov.

(обратно)

Оглавление

Володимир Кашин ТАЙНИКИ РОЗКРИВАЮТЬСЯ ВНОЧІ Пригодницький роман

Пасажир з Іркутська

Знайомство в поїзді

Світ і справді тісний

Перші кроки лейтенанта Гармаша

Нарада у відділі

Загадка валютника

Розмова в ресторані

«Розкрадачі» з «Оріона»

Міліцейський мундир

Задача з невідомими

Тіні Марка Штрома

У Москві

Короля врятовано

Дівчину звуть Мариною

Тяжке фіаско

Таємна вечеря

У лісі

Несподіваний порятунок

Гра стає відкритою

Доповідь Вовченкові

Боржник трунаря

Сумніви Юрія

Найдорожче у людини

Хто ж ви такий, валютник Жуков?

Третя зустріч з Кочубієвським

Як же без правди?!

Отруйні троянди

Добрі наміри ведуть у пекло

На концерті

Катастрофа майора Дроздова

Варвара Олексіївна признається

Провал квартирної афери

Кільце звужується

Мертвий дім

Біль серця

Нічна перемога

Поцілунки злочинців

Удав і кролик

Ланка, якої бракувало

Підступність і любов

Людина народжується вдруге

Погоня

Операція «Провідник»

Десять тисяч за три хвилини

На чисту воду

«Спи спокійно, Маріє Панасівно»

Ніч Нємченка

Замість епілогу

ВОЛОДИМИР КАШИН[22]

*** Примечания ***