Над Тисою [Олександр Авдєєнко] (fb2) читать онлайн

Олександр Авдєєнко НАД ТИСОЮ (З прикордонної хроніки)

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад здійснено за виданням: А. Авдеенко. НАД ТИССОЙ, Профиздат, 1956.}

ЧАСТИНА ПЕРША ПРИКОРДОННИКИ

Глава перша

Темної березневої ночі, години за три до світанку, наші прикордонні наряди засікли над Карпатами невідомий літак, який прилетів з південного заходу, з боку Угорщини і Австрії. Він кілька хвилин летів на північ, над лісистим гірським районом, потім повернув на захід і зник.

Незабаром про порушення повітряного кордону стало відомо начальникові міського відділу Міністерства внутрішніх справ міста Явора майору Зубавіну.

«Іноземний літак, звичайно, недаремно з'явився над радянською землею такої ночі, — одразу ж вирішив Зубавін. — Мабуть, скинуто парашутистів».

Літак заглибився на північ не менш як на сорок кілометрів. На якому ж саме кілометрі слід шукати парашутистів?

Розіклавши на столі карту, Зубавін замислився. Поміркувавши, пін зупинився на гірських околицях Явора. На це велике місто, безперечно, і розраховували лазутчики: тут легше переховатися, звідси залізницею і автострадою можна виїхати куди завгодно. Ворог, таємно проникнувши на нашу, землю, — це добре знав Зубавін, — найчастіше намагається якомога швидше потрапити в людський потік і загубитися в ньому.

На ранок район імовірної викидки парашутистів був оточений. Розвідувальні групи прочісували ліс і гірські ущелини, що прилягали до Явора.

Надвечір було знайдено два парашути: один, заваленим камінням, — в густому чагарнику, другий — в стогу торішнього сіна на дальніх луках колгоспу «Зоря над Тисою».

Того ж дня на дільниці п'ятої прикордонної застави, на виноградниках гори Соняшна, прикордонники затримали невідомого, який назвався «агрономом з Москви». Насправді ж виявилось, що він парашутист. Під час конвоювання лазутчик намагався втекти і був убитий.

Другого парашутиста, незважаючи на старанні розшуки, не вдалося знайти ні протягом ночі, ні наступного дня.

У великому районі лісистих гір та ущелин важко знайти людину, яка навчена ховати свої сліди. Але знайти можна і треба! Адже лазутчик не може безконечно ховатися. Він обов'язково покине сховище і вийде. Зубавін розраховував, що це повинно статися не пізніше як завтра: у неділю вранці по всіх гірських дорогах підуть і поїдуть колгоспники на явірський святковий базар.

Пам'ятаючи, що ворог міг пильно стежити з укриття за діями своїх переслідувачів, Зубавін зробив вигляд, ніби знімає блокаду. Він демонстративно, намагаючись якомога більше наробити шуму, посадив розвідувальні групи на машини і відправив униз, в долину.

Вночі Зубавін повернувся і наказав своїм людям потай зайняти всі виходи з нібито розблокованого району.

Рано-вранці, ще до схід сонця; гірськими дорогами почали спускатися хури, запряжені волами, і колгоспники з лозяними, на полотняних ремінцях кошиками за плечима. Від молодих не відставали і міцноногі старики, в чорних капелюхах, у розшитих кольоровою вовною кожушках, з обкуреними до чорноти люльками в зубах, і смугляві, чорноокі старі жінки в гунях — кожухах, вивернутих білою довгою вовною наверх.

Людські струмочки зливалися в один потік на головній дорозі, що веде до Явора. Тут, у будці чергового по переїзду, і розташувався Зубавін.

Знизу, від Тиси і Явора, повільно наближався товарний поїзд. Черговий — сивоусий, з молодими очима чоловік — закрив залізничний переїзд. Перед смугастим шлагбаумом почали збиратися люди. Зубавін вдивлявся и обличчя.

Безтурботно спершись на шлагбаум, стояло щасливе молоде подружжя. На кучерявій голові юного чоловіка — верховинського лісоруба або відважного плотогона — яскраво-зелений капелюх, облямований чорним шнурком і увінчаний райдужним пером. Тонкий стан чоловіка затягнений широким поясом з мідним набором блях, цвяшків, ромбиків і квадратиків. На міцні плечі недбало накинутий білий, найм'якшої вичинки, майже замшовий кептар — безрукавий кожушок, розшитий кольоровою вовною, з пишними китицями біля коміра. Груди полотняної сорочки вишиті шовковим і бісерним узором.

Гарно вбрана і його русява подруга. На ній бордова, з товстої вовни запаска, вишневого атласу кофта, намисто із старовинних срібних монет і сердак — білосніжна безрукавка з двома бортовими смугами кольорової вишивки.

Куди й чого вони йдуть? Мабуть, просто так, нікуди і ні по що. Не сидиться їм зараз удома. Вийшли, щоб похвастати своїм щастям, щоб подивились на їхню вроду добрі, незаздрісні люди.

Зубавін відірвав погляд від молодих верховинців і одразу ж звернув увагу на кирпатого, з неголеним і дуже опухлим, неначе обмороженим, обличчям парубка. Одягнений і взутий він був по-буденному, навіть трохи убого: стара свитка, перешита, як видно, з батьківської, ношені постоли, гостроверха, з витертого смушку шапка. На спині парубка був прилагоджений новий кошик, з якого виглядала червонодзьоба голова чубатого гусака. Вирізнялася ця людина серед натовпу ще однією деталлю: комір її свитки був піднятий. Навіщо? Адже ні дощу, ні вітру.

— Цікавий хлопець! Часто він повз вас на базар прямує? — спитав майор залізничника.

— Уперше бачу. Він не тутешній: нашим вітром і сонцем не підсмалений, білошкірий. І спорядження теж не тутешнє.

— Яке спорядження? — зацікавився Зубавін.

— Бочкори^[1], свитка і шапка. Я всіх наших, що живуть нагорі і внизу, знаю — не було серед них такого.

Намацавши в кишені рубчасту рукоятку пістолета, Зубавін рвучко розчинив двері будки і підійшов до шлагбаума.

— Громадянине, ваші документи! — тихо, але твердо сказав він.

— Пожалста!..

Але Зубавіну вже не треба було заглядати в паспорт. Це «пожалста», перекладене з іноземного, яке механічно, мимоволі зірвалося з язика, остаточно переконало Зубавіна, що він не помилився.

В будці парашутиста обшукали. З його кишень повиймали скорострільний беззвучний пістолет, дві гранати, тугу пачку сторублівок і схему головної карпатської залізничної магістралі. В кошику була портативна радіостанція і дві коробки з запасними патронами до пістолета. Обшук завершився тим, що Зубавін витягнув ампулу з ціанистим калієм, зашиту в комір сорочки затриманого.

— Терорист?

Парашутист злякано і протестуюче захитав головою:

— Ні, ні! — Помовчавши, він додав: — Лише диверсант.

— Лише… — Зубавін посміхнувся самими очима. — Це теж немало. Сам ішов?

— Сам. Пане майор, я все розповім. Я мав завдання…

Зубавін обірвав диверсанта, що каявся:

— Потім розповісте, у відповіднішій обстановці…

— Нічого, я можу й зараз. Я мав завдання…

Не слухаючи диверсанта, Зубавін підійшов до нього, рішучим жестом опустив комір домотканої свитки, подивився на зарослу рудуватим волоссям потилицю:

— Навіщо піднімав?

— У вас голять шию, а я…

— Зрозуміло. Виходить, схибили ваші маскувальники… Хто вас споряджав? А проте, потім…

У машині парашутист уже не намагався сповідатися. Він мовчав, похмуро, але й не без цікавості, як помітив Зубавін, роздивлявся околиці Явора і вулиці, заповнені народом. «Він тутешній», вирішив Зубавін. Машина зупинилася перед ажурними литими ворітьми міськвідділу Міністерства внутрішніх справ. Парашутист знову пожвавішав:

— Пане майор, не забудьте, що я не чинив опору. Мав зброю, але не застосував.

— А хіба це має яке-небудь значення? — серйозно спитав Зубавін.

— Боже мій! Аякже! Має! Величезне, — переконано сказав парашутист. — Якби я чинив збройний опір, — я б одержав одну міру покарання, тепер же — іншу. Чи не так?

Зубавін промовчав.

Машина повільно в'їхала у просторий двір, вимощений великими булижниками.

— Пане майор, — бубонів парашутист, я ішов прямо до вас. Здатися. Повірте, я давно, коли вони мене вирішили послати сюди, надумав здатися. Я ненавиджу їх. Вони украли в мене молодість…

Зубавін відчинив дверці машини і жестом запропонував парашутистові виходити.

Диверсант спритно зіскочив на булижник, між яким пробивалась весняна травичка. Він запобігливо дивився на свого конвоїра, намагаючись відгадати наказ раніш, ніж він буде сказаний. Разом з тим він злодійкувато позирав на всі боки: на високі дворові стіни, повиті старим плющем, на двоповерховий будинок з великими вікнами.

— Що, знайома обстановка? — Зубавін усміхнувся.

Парашутист ствердно кивнув головою.

— Тут раніше був мадьярський банк, — сказав він.

Піднявшись до себе в кабінет, Зубавін відчинив кватирку, зняв плащ, картуз, витер хусточкою мокре чоло.

— Роздягайтесь, — сказав він у бік парашутиста.

Той нерішуче тупцював посеред великої кімнати, на краю килима.

— Роздягайтесь, кажу, сідайте.

Парашутист сів. Його чуйне вухо було весь час насторожі: коли ж, нарешті, в голосі радянського майора забренять владні нотки, почується перевага, презирства?

Зубавін мовчав, заглибившись у свої папери, наче забувши про існування арештованого.

Парашутист боязким покашлюванням нагадав про себе.

— Курите? — не підводячи голови, сказав Зубавін і запропонував йому сигарету.

— Пане майор, я хочу розповісти…

— Куди нам поспішати? Особливо вам. Покуріть. — І Зубавін знову замовк, продовжуючи займатися паперами.

Парашутист кивнув головою і смутно посміхнувся, даючи зрозуміти, що іронія дійшла до нього. Він жадібно курив, неспокійно соваючись на стільці.

Тривале мовчання майора нервувало парашутиста. Марно намагався він приховати тривогу, дивлячись на росіянина, що був такий не схожий на того чекіста, якого малювали американські та німецькі газети й журнали і викладачі шкіл розвідки. Диверсант думав побачити на його обличчі злорадне самовдоволення, бажання натішитися своєю перемогою, але воно було буденно спокійним.

У майора довге русяве волосся. Чисте і м'яке, воно покірно в'ється по великій круглій голові до потилиці. Очі сині, надзвичайно мінливі: то суворі, то усміхнені, то смутні, то глузливі. Рухи його уповільнені, підкреслено акуратні.

Зубавін угадував стан лазутчика. Зважаючи на все, він не стане відмагатися, але і не буде відвертим до кінця. Він дасть важливі зізнання, але затаїть найважливіші. Зубавін усміхнувся сам до себе: «Не ти перший, не ти останній вдаєшся до подібного виверту».

Він склав папери, придушив їх важким пресом і, глянувши прямо в очі диверсантові, спитав:

— Прізвище?

— Тарута, — з готовністю відповів парашутист, — Іван Павлович Тарута. Народився в тисяча дев'ятсот…

— Тарута? — перепитав Зубавін. — Добре, припустимо. Куди прямували?

— У Київ.

— Коли вам зробили пластичну операцію? — спитав Зубавін, впритул підійшовши до парашутиста і роздивляючись його штучно задертий ніс і сліди віспи, розкидані вмілою рукою хірурга по щоках і підборіддю.

Парашутист заплющив очі, довго мовчав. Зубавін не заважав йому. Він терпляче чекав, готовий і до часткового зізнання і до нових вивертів ворога.

— Три роки тому, — відповів парашутист.

— Навіщо? Щоб змінити обличчя, яке в Яворі дехто добре знав? — Зубавін повернувся до столу і поклав перед собою купку чистого паперу. — Прізвище?

— Карел Грончак.

— Кличка?

— «Ведмідь».

— Підготовлений, звичайно?

— Закінчив спеціальну школу.

— Яку? Як туди потрапили? Кому служите?

Грончак негайно відповів на всі запитання. Він розповів, коли і за яких обставин почав служити американській розвідці. Родом він з околиць міста Явора, син власника великих виноградників і фруктових садів, утік з батьком в Угорщину в той час, коли Радянська Армія прийшла на Закарпаття. Через деякий час, коли радянські війська ввійшли до передмістя Будапешта, Грончакові довелося тікати разом з хортистами і салашистами далі, в Німеччину. Потім він опинився в американській окупаційній зоні. Тут, у Мюнхені, він і завербувався, його послали до школи, заснованої в одному з колишніх високогірних санаторіїв. Жив Грончак у кімнаті, з якої через вікно було видно тільки небо. Зустрічався лише із своїми викладачами. Їжу йому приносила одна й та ж сама небалакуча жінка. Дихати свіжим повітрям його вивозили в закритій машині за кілька кілометрів від санаторію. Прогулянка, звичайно, поєднувалася з вправами по стрільбі з пістолета, з лазінням по скелях та деревах.

Зубавін відчував огиду, слухаючи Грончака. Відвертий і чесний в стосунках з кожною людиною він легко виявляв витончену, замасковану фальш і брехню.

— Давно і віддано любив свою роботу Зубавін. Любив за її високу відповідальність перед народом і партією, за творчу відповідальність, що виховує розум, волю, мужність. Любив свою роботу ще й за те, що повсякденно, щогодини боровся проти заклятих ворогів Батьківщини. Боровся і перемагав. Перемагаючи сьогодні одного, учився завтра перемагати іншого.

Продовжуючи допит, Зубавін з'ясував, що Карел Грончак за весь час перебування в школі так і не дізнався, хто ще навчався у ній, але відчував, догадувався, що під дахом колишнього санаторію було немало людей, подібних до нього, хоч вони жодного разу не попадались йому на очі.

Після проходження загального курсу Грончака почали спеціалізувати в залізничній справі з врахуванням гірського рельєфу. А через деякий час йому прямо сказали, що його буде послано на Закарпаття.

Закінчивши школу, Карел Грончак одержав гроші і документи на ім'я Тарути, паровозного слюсаря за професією. На початку березня його посадили в машину і відвезли на військовий аеродром, звідки Грончак зробив останній політ у своєму житті.

Прикінцеві слова своєї сповіді Грончак вимовив тремтячим голосом, і в його очах заблищали сльози, але він одразу ж витер очі рукавом свитки, посміхнувся:

— Не думайте, пане майор, що це для вас: Москва сльозам не вірить.

Зубавін записував усе, що казав Карел Грончак: і те, в що вірив, і те, в чому сумнівався, і те, що було явною неправдою. Пізніше, залишившись на самоті, він ретельно розбереться в зізнаннях, відбере потрібне, відкине зайве.

Зубавін суворо додержував правила, обов'язкового для всякого слідства. Допитуючи ворога, він не йняв віри його словам, хоч вони і здавались на перший погляд цілком щирими. Але він однак і не дивувався на зізнання арештованого, як на явно неправдиві, розраховані на те, щоб ввести слідство в оману. Найщиріші зізнання він перевіряв об'єктивними даними, незаперечними фактами. Так збирався зробити і в цьому випадку: не раз перевірити в міру можливості все, що викладав Грончак. А поки що Зубавін розставляв більш або менш помітні віхи на складному шляху слідчого процесу, не заважаючи Грончакові виявляти систему свого захисту, її сильні і вразливі місця. Це була розвідка боєм. Труднощі її полягали в тому, що ворог робив вигляд, ніби не чинить ніякого опору, з усієї сили намагається удати з себе покірну вівцю, людину, що цілком розкаюється. Чим усе це викликане? Чи самим лише страхом перед відплатою і надією хоч якоюсь мірою полегшити суворість покарання? А чи не приховується за. всім цим тонкий замір? Чи не прикидається бувалий вовк пташкою невеликого польоту? Не виключений і цілком протилежний варіант. Грончак зрозумів антилюдську суть своїх хазяїв, зненавидів їх і не захотів бути знаряддям у їхніх руках.

Жодне з цих питань Зубавін ще не розв'язав для себе. Багато зусиль і часу, відчував він, буде витрачено на те, щоб добратися до істини.

— Куди вас націлили? — продовжував Зубавін. — На які об'єкти?

Карел Грончак докладно перерахував усе, що повинен був висадити в повітря, шо тимчасово вивести з ладу, що підготувати до диверсії.

— Чи це не дуже велике завдання для однієї людини? — спитав Зубавін.

— Я повинен був діяти не сам, — відповів парашутист.

— Ви занадто скромні, Грончак, — усміхнувся Зубавін. — Розповідайте, хто ж ваші помічники?

— Ні, ні, що ви, пане майор, я помічник! Запевняю.

Двері кабінету розчинились, і Зубавін побачив на порозі високу, плечисту постать Громади, начальника військ прикордонного округу. Золота Зірка Героя Радянського Союзу блищала на широких грудях, а на погонах — великі генеральські зірки.

— Втручаюся без всяких церемоній, тому що кровно зацікавлений познайомитися з цим добродієм. — Генерал Громада кивнув сивіючою головою в бік парашутиста. — Той самий, що впав з неба?

— Він, товаришу генерал.

Громада мигцем глянув на парашутиста, швидко, не по літах легко підійшов-до майора, що підвівся, енергійно і по-дружньому потиснув йому руку.

Зубавін давно знав генерала Громаду. Незадовго до війни, тоді ще рядовий прикордонник, Зубавін почав службу на Далекому Сході, в загоні, начальником якого був Громада. Перша подяка за першого затриманого порушника була одержана ним від Громади. Він же, генерал Громада, присвоював Зубавіну звання сержанта. Ставши молодшим офіцером, працюючи в штабі загону, Зубавін день у день навчався в генерала Громади складного і важкого мистецтва боротьби з порушниками. Потім війна, навчання в академії і, нарешті, самостійна робота в Яворі.

— Ну, що цікавого він розповідає? — Громада ще раз, тепер уважно, подивився на Карела Грончака, який схопився зі свого стільця, ставши струнко. — Сідайте!

Грончак сів.

Зубавін простягнув генералові дрібно списані аркуші. Громада дістав окуляри в роговій оправі, мовчки прочитав показання парашутиста. Деякі сторінки перечитав двічі.

— Продовжимо нашу роботу, — сказав генерал, знімаючи окуляри і обертаючись до Грончака. — Літак, який доставив вас сюди, був одномісний?

— Ні, що ви, пане генерал! Багатомісний. Транспортний. Дуглас останньої моделі.

— І в цьому багатомісному літаку ви були самі?

Грончак мовчав. Генерал і майор спокійно чекали: один набивав люльку тютюном, другий щось креслив на папері, і обоє, як помітив Грончак, іронічно посміхались. Мабуть, вони вже знали, що він прилетів сюди не сам.

— У мене були супутники, — сказав Грончак.

— Скільки? — Генерал запалив сірник, але не прикурював.

— Лише двоє.

— Чоловіки?

— Так точно.

— Ви їх знали?

— Ні, я бачив їх уперше.

— Який вони мали вигляд?

Грончак докладно описав зовнішність своїх супутників. Один з них, судячи по прикметах, був «московський агроном», убитий під час затримання, особу другого потрібно було з'ясувати. Цим і зайнявся генерал.

— Вашого супутника, що мав фальшиві документи наукового працівника сільськогосподарської академії, звали Петром Івановичем Каменевим. Вірно?

Грончак мовчки кивнув, і на його зблідлому обличчі різко позначилися штучні віспинки, він зрозумів, що попався не один.

— Як звали другого вашого супутника?

Грончак приклав руки до грудей і благально подивився на генерала і майора:

— Не знаю. Клянусь, не знаю! Він стрибнув раніше, і ми з ним мало розмовляли.

— Мало, але все-таки розмовляли? — Громада закурив, підвівся і. пройшовся по кабінету з кутка в куток. — Про що ж ви розмовляли?

— Він сказав: «Сподіваюсь, Таруто, у вас хороша пам'ять на обличчя?»

— Все?

— Перед тим, як викинутись в люк, він простягнув руку мені й Каменеву і сказав: «До скорого побачення!»

— «До скорого побачення!» — повторив Громада. — Як це ви зрозуміли?

— Мені і Каменеву стало ясно, що ми ще побачимося.

— Де? Тут, на Закарпатті? В Яворі?

— Цього я не знаю.

— Ви, звичайно, запам'ятали час, коли ваш літак піднявся в повітря?

— О другій тридцять шість ночі.

— А коли стрибнув ваш супутник?

— Приблизно, через годину.

«Якщо це вірно, — зробив висновок у думці Громада, — то другий супутник Грончака приземлився на угорській території. Але коли і яким шляхом він потрапить сюди, на Закарпаття? Літак випадає. Виходить, через сухопутний кордон. Але коли його націлили на Закарпаття, то чого він викинувся над Угорщиною?»

— Якої він національності? — вголос запитав Громада.

— Не знаю, розмовляв я з ним лише по-німецькому.

— І добре він володів німецькою? Як рідною мовою?

— Ні, з великим акцентом.

— З яким?

— Пробачте, пане генерал, я не зрозумів.

— Був він знайомий з вашими шкільними шефами?

— Так, вони привіталися з ним.

— Як саме?

— Не розумію. — Грончак винувато і запобігливо подивився на генерала.

— Я питаю, як привіталися: зневажливо чи з пошаною? Може, як рівні з рівним?

— По-дружньому, — сказав Грончак після тривалої паузи.

— Як же ви повинні були знайти один одного?

— Я сказав, що про зустріч ніяк не домовлялись. Повірте, я більше нічого про нього не знаю. — Грончак скривився. — Він пан, а я… чорна кістка.

Генерал Громада і майор Зубавін перезирнулись.

Перший допит був закінчений. Грончака вивели.

— Ну? — спитав Громада, дивлячись на майора.

Зубавін звик розуміти генерала з півслова. Він знизав плечима:

— Вірю і не вірю.

— Це, звичайно, взагалі правильно, але іноді слід набратися мужності, сміливості і рискнути повірити навіть ворогові. На цей раз я мушу повірити, товаришу Зубавін. Грончак рятує власну шкуру. Тепер ми повинні вжити заходів, щоб затримати шефа Грончака.

— Товаришу генерал, дозвольте поставити одне запитання: ви вже твердо вирішили, що шеф Грончака спробує проникнути до нас через сухопутний кордон?

— Він обов'язково піде через сухопутний кордон.

— Чому, товаришу генерал? Мені це ще не зовсім ясно.

— Давайте розберемося. — Громада взяв аркуш паперу, накреслив чорним олівцем конфігурацію угорсько-радянського кордону і суміжних до нього державних рубежів — Румунії, Чехословаччини і Польщі. — Тут пролягає давня шпигунська дорога, по якій протягом десятиріч пробирались лазутчики. Тут, на цьому міжнародному перехресті, на стику кількох кордонів, залишились глибоко законспіровані гнізда іноземних розвідок, які…

— Все ясно, товаришу генерал. Пан кинув на Закарпаття пробну чорну кістку, щоб не наражати на небезпеку свої білі кісточки.

— Вірно. Якщо операція з парашутистами провалиться, розміркував шеф Грончака, то я, мовляв, залишуся цілий і здоровий, поза межами досяжності радянського правосуддя, під захистом таємних друзів.

— Якщо ж буде все гаразд, — підхопив Зубавін, — то він негайно сухопутним, випробуваним шляхом прибуде на місце призначення. — Зубавін посміхнувся. — Усе повинно бути гаразд. Карел Грончак вже сьогодні просигналить своєму шефу, що прибув благополучно.

Частини генерала Громади охороняли кордон на протязі кількох сот кілометрів по берегах великих і маленьких річок, у неприступних горах, покритих вічними снігами, на альпійських луках, в зелених, тихих і сонячних долинах, на чорних землях рівнини, по окраїнах міст, по околицях сіл.

Куди піде порушник — той самий, якого парашутист Карел Грончак бачив у літаку? Який напрямок видасться йому найзручнішим? Багатий досвід генерала Громади говорив про те, що ці питання можуть і повинні бути розв'язані.

Диверсант, шпигун, зв'язківець, хай різні своїми особистими якостями, служать одному хазяїнові, діють за його вказівкою. Отже, не нехтуючи вивченням повадок кожного порушника, треба насамперед знати головне: повадки їхнього хазяїна і мету, до якої він прагне.

Майже всі порушники, з якими Громаді довелося мати справу за останні роки, виповзали з одного гнізда. Громада знав не тільки географічні пункти, де споряджались лазутчики, але й тих, хто навчав їх і споряджав. Знаючи це, він міг передбачити, як вони будуть діяти в тому чи іншому випадку.

Прагнучи тривало влаштуватися на Закарпатті, міркував Громада, іноземна розвідка, звичайно насамперед буде цікавитись Явором. Лазутчик, Що спеціалізувався на залізничних диверсіях, тим паче.

Погляньте на карту Закарпатської області. Не затримуйтесь на відомих містах: Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Рахові. Зверніть увагу на чорну звивисту лінію залізниці, що перетинає ясно-коричньову пляму гір і закарпатську рівнину. От десь тут, біля Тиси, на стику Карпатських гір та угорських степів, і знаходиться Явір.

Зі станції Явір поїзди розходяться у п'яти напрямках: на північ — у Карпати і далі — на Львів, Київ, Москву; на північний захід — до гірських районів Польщі; на захід — в Чехословаччину; на південний захід — в Угорщину; на південний схід — в Румунію.

«П'ять частин світу» — так назвали залізничники явірський вузол, ці головні закарпатські прикордонні ворота.

Щогодини в Явір прибувають поїзди з-за кордону або з глибинних районів нашої країни. Ніколи не пустують широкі і вузькі колії товарного парку. Вдень і вночі не припиняє своєї напруженої роботи перевалочна база. Підйомні крани, лебідки і артілі вантажників перекантовують імпортні та експортні вантажі.

На станції в Яворі можна бачити не тільки вузькоколійні, з похилими чорними дахами закордонні вагони, але й людей в закордонній залізничній формі: кондукторів, поїзних майстрів, паровозників, комерційних агентів. Недалеко від вокзалу стоїть великий, добре обладнаний будинок-готель, де відпочивають закордонні бригади.

У просторих вокзальних залах Явора — митному, концертному, ресторанному, в залі відпочинку — завжди людно, шумно, одна людська хвиля змінюється іншою.

Кожен порушник, перейшовши кордон, намагається якомога швидше дістатися до пункту, де б міг він загубитися у великому людському потоці. А в Яворі лазутчикові, на якого очікують, загубитися найлегше.

Кілька годин радився генерал Громада зі своїми офіцерами, з'ясовував і уточнював обстановку. Дійшли до спільної думки.

Величезний простір кордону було умовно звужено до невеликого, в кілька кілометрів коридора і оголошено особливо важливим напрямком.

У цей тимчасовий коридор увійшли місто Явір, суміжний з ним гірсько-лісистий район і частина рівнинного берега Тиси. В цьому коридорі чекали на безіменного шефа Карела Грончака.

Весь наступний день провадилась підготовка до задуманої операції.

Кожен, хто не знав Громаду як стройовика, як бойового командира, як невтомного солдата, дивлячись зараз на самовіддано зайнятого своєю справою генерала, мав рацію сказати, що начальник військ створений для роботи з олівцем і картою, що це його рідна стихія, що він штабіст до самих кісток, і лише штабіст.

Але так не сказав би той, хто бачив Громаду на кордоні, на заставі, коли він перевіряв дозір, розпалював свою люльку в солдатській сушарні, провадив бесіду з прикордонниками в кімнаті політосвітроботи, крокував з начальником застави по його дільниці.

… Минув тиждень, а лазутчик, для зустрічі якого було проведено велику роботу, не з'являвся. Все було спокійно на явірській дільниці.

Громада чекав, його солдати пильно охороняли явірський «коридор».

Глава друга

Цими ж березневими днями на карпатських вершинах, в одному з глибоких проваль біля підніжжя Ніч-гори, навколо якої в'ється автомобільна дорога, була знайдена убита людина. Судячи по ніжній шкірі на обличчі, по світлих кучерях, по міцних та білих зубах, вона прожила на світі не більше 25–26 років. Людина була вбита по-зрадницькому: її вдарили якимсь важким металевим предметом у потилицю, розтрощивши череп. Потім уже, коли вона впала, їй навмисне зробили дві ножові рани в груди, роздягли догола й кинули з урвища в засніжене провалля.

Оглядаючи труп, майор Зубавін звернув особливу увагу на кисть правої руки. Вона була жорстоко знівечена — теж, як визначив Зубавін, після вбивства. Навіщо? Звичайно ж, для того, щоб знищити напис, який був витатуйований на тильному боці долоні. На щастя для слідства, убивці не до кінця виявились передбачливими або їм щось перешкодило: вони знищили більшість літер татуїровки, але одна літера — «Е» — все-таки читалась ясно.

Зубавін наказав ретельно обшукати місцевість, що прилягає до Ніч-гори. Недалеко від місця події був знайдений єдиний доказ: напівзасипана снігом кольорова фотографія, вирізана з журналу «Огонек» і наклеєна на цупкий картон. На фотографії була зображена Терезія Симак, усім відома дівчина з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою», Герой Соціалістичної праці.

Чи належала ця журнальна вирізка саме вбитому чи кому-небудь іншому? На це запитання, як і на багато інших, поки що не було відповіді. Не вияснила справи і сама Терезія Симак, яку запросили на розмову до майора Зубавіна. Він поклав перед нею збільшений знімок з убитого і спитав:

— Ви зустрічалися з цією людиною?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Подумайте добре. Може, все-таки коли-небудь хоч один раз зустрічалися?

— Ніде. Ні разу. Не знаю, хто він такий.

Незважаючи на великі і довгочасні зусилля слідчих органів установити особу вбитого тоді не вдалося, і він був похований як невідомий. Лише через тривалий час, завдяки зусиллям багатьох людей, з'ясувалось, що вбитий був Іван Федорович Бєлограй.

Експрес, у якому виїхав з Москви Іван Бєлограй, складався з синіх суцільнометалевих вагонів з емальовими трафаретами: «Москва — Будапешт — Відень», «Москва — Прага», «Москва — Явір».

Важкі штори і легкі завіски на яскраво освітлених вікнах були розсунуті, і Бєлограй добре бачив пасажирів, які влаштовувалися на тимчасове місце проживання. Оскільки Бєлограй був людиною товариською і цікавою, то він не квапився заходити до свого вагона.

Молоді люди, по-літньому засмаглі, в однакових спортивних костюмах — у синіх, з цупкої шерсті шароварах, зібраних на кісточці, і куртках із золотим гербом СРСР на грудях — тиснулись біля відчинених вікон одного з вагонів.

Як міг Бєлограй, гирьовик і волейболіст, що кілька разів представляв Радянську Армію на фізкультурних парадах, не впізнати майстрів спорту, відомих усій країні!

— Дивись, капітане, — напучував футболістів один з тих, що проводжали, — у неділю сподіваємось почути по радіо, що над празьким стадіоном піднято червоний прапор переможця. Ми вже з батьком і по сто грамів приготували. Вип'ємо за ваше здоров'я!

— Та ви, може, і вип'єте, а от ми… наш Іван Трохимович скоро крем-соду оголосить алкогольним напоєм.

Бєлограй, усміхаючись, пішов далі.

Біля сусіднього вагона стояли, несміливо взявшись за руки, зовсім молодий лейтенант і дівчина. Надовго, мабуть, розлучались закохані. Їм хотілося обійняти одне одного, та так і простояти обійнявшись до самого відходу поїзда, але вони ніяк не могли зважитись на це перед очима в такої сили людей.

Бєлограй з доброзичливою посмішкою підійшов до нарубка та дівчини, розгорнув шинель і, повернувшись до них спиною, скомандував:

— Прощайтесь!

Закохані засміялись і враз відчули, що гнітюча їх ніяковість безслідно зникла.

Іван Бєлограй уже крокував далі, не оглядаючись.

Проходячи повз інший вагон, Бєлограй звернув увагу на двох молодих жінок в котикових шубках, схожих одна на одну. Вони стояли біля вікна і так зосереджено розглядали дорожну карту, наче вони мали йти пішки, без доріг, по пустинній місцевості, а не їхати поїздом, по давно відомих, упорядкованих коліях. Іван Бєлограй усміхнувся сестрам чи подругам, і вони підвели голови, зустрілися з ним поглядом.

Він затримався ще раз, побачивши велику, чоловік з п'ятнадцять, групу молодих китайців, одягнених в однакові сині блузи. Високі і худорляві, кремезні і м'язисті, чорноволосі, шафранно-смагляві, вони оточили сивоголового чоловіка з моложавим обличчям і Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці на грудях й уважно слухали те, про що він їм розповідав. Дівчина в окулярах, з гладенько зачесаним, наче лакованим, волоссям жваво перекладала з російської. Червоні, пухлі її губи не закривались ні на мить, а руки раз у раз стрімко злітали вгору, немов випускаючи на волю птахів, що довго томилися в неволі.

Ще п'ять хвилин, і експрес вирушить у свою далеку дорогу — через підмосковні засніжені ліси, по весняній українській землі, через Дніпро, повз Київ і Львів, через хребти Карпат, до прикордонних берегів багатоводної каламутної Тиси, до Великої Угорської рівнини, до зелених горбів Східної Словаччини. Мало не три доби треба бути Бєлограю в дорозі. Як шкода, думав він, що касир видав йому квиток не в той вагон, де їдуть китайські хлопці і сивоголовий чоловік із Золотою Зіркою. Скільки, мабуть, цікавого довелося б йому почути від них…

Бєлограй увійшов до свого вагона. Проходячи коридором, він затримав погляд на літній жінці в темній сукні. Обличчя її здавалося Бєлограю надзвичайно знайомим, але він не міг пригадати, де і коли бачив його.

Поїзд рушив.

Сусідом Бєлограя по двомісному купе був худорлявий, з бритою головою чоловік у рогових окулярах. Бєлограй швидко і легко сходився з людьми. Він простягнув руку своєму супутникові, назвав себе. Той, у свою чергу, відрекомендувався:

— Стефан Янович Дзюба.

— Як? — перепитав Бєлограй.

— Стефан Янович Дзюба. Дзюба! Голова правління явірської артілі по виробництву червоних, тобто стильних, меблів.

— Гм!.. — Бєлограй примружив свої веселі очі. — Стефан?.. Янович?.. Дзюба?.. На ім'я ви нібито мадьяр, по батькові — чех або поляк, а на прізвище — українець.

— Закарпатець.

— Що це за нова національність? Не чув про таку.

— Тобто, вибачаюсь, українець, русин по-стародавньому. — Дзюба помовчав. — Імена Стефана і Яна приліпили нам, Дзюбам, не з нашої волі. Ви ж знаєте, що закарпатська земля десять століть підряд належала мадьярському королю, австрійській короні, чехословацькому президентові. Австрійці нас називали Карлами і Ріхардами, мадьяри — Шандорами і Стефанами.

— Це вірно, — погодився Бєлограй. — Однак нічого в них не вийшло: українці лишились українцями.

— Точно, — підтвердив Дзюба і енергійно закивав своєю бритою головою. — А ви? — спитав він трохи згодом. — Ви, звичайно, чистокровний русак?

— А хто ж його знає! В анкетах пишу, що росіянин, хоча прізвище…

— Звертай увагу не на ярлик, а на зміст, — пожартував Дзюба.

Він зняв свої рогові окуляри і добрими короткозорими очима, глибоко захованими під сивими бровами, весело дивився на здорового, міцного молодого чоловіка.

— Оце дивлюсь я на вас, Іване, і гадаю: де ваше коріння? Мабуть, ви народилися десь там, під північним сяйвом, у світлій хатині лісника, на березі синього-синього озера, серед білих беріз?

Бєлограй засміявся:

— От і помилились! Народився я не на півночі, а на півдні, в Миколаївській області, на березі моря, в просоленій рибальській халупі…

Провідник приніс постільну білизну.

Бєлограй швидко, по-солдатському, роздягнувся і шмигнув під ковдру. Ліг спати і його сусід.

— Згадав! — раптом вигукнув Бєлограй, схоплюючись. — Стефане Яновичу, ви знаєте цю жінку в чорній сукні, що їде в сусідньому купе?

— Ні, не знаю, — з жалем сказав Дзюба. — А хто вона?

Бєлограй знову ліг, закинувши сильні свої руки за голову, і, дивлячись у стелю, в якусь одну цятку, заговорив:

— Уявіть собі глухий полустанок на сибірській магістралі. Тайга. Сніги в зріст людини. Завірюхи. Листи з фронту йдуть дуже довго. Шість місяців чекала Віра Гаврилівна листа від своїх синів-близнят Віктора та Андрія. І ось якось розриває вона казенний конверт.

— Загинули? — співчутливо запитав Дзюба.

— Поховали їх разом біля підніжжя двох гір. Одним Указом їм присвоїли звання Героїв Радянського Союзу. Тепер у Словаччині є Гора Андрія і Гора Віктора. — Він помовчав. — Кожного року, навесні, на сибірський полустанок приходить конверт з іноземними марками… Віра Гаврилівна дістає чемоданчик, укладає в нього подарунки друзям і їде за десять тисяч кілометрів, щоб поклонитися Горі Андрія і Горі Віктора, своєю рукою посадити квіти на могилі героїв-близнят.

У травні вона повертається додому. До кордону її проводжає делегація партизанів-словаків, бойові друзі Андрія і Віктора.

— Напевно, там, за кордоном, ви й бачили її? — спитав Дзюба.

— Так. Я чув промову Віри Гаврилівни у Берліні на солдатському мітингу.

— А твоя матка… Де вона? — півголосом запитав Дзюба.

Бєлограй довго не відповідав. Дзюба терпляче чекав.

— Немає в мене матері, — нарешті озвався Бєлограй.

— Померла?

— Так. У Ленінграді. Під час блокади. Від голоду.

— А батько?

— Загинув на Курській дузі.

Дзюба співчутливо помовчав, потім спитав:

— А брати?

— Нікого нема, всі загинули.

Бєлограй погасив верхнє світло і рішуче одвернувся до стінки.

Іван прокинувся рано: у вікнах вагона ледве мрів туманний весняний світанок. Бєлограй безшумно спустився з верхньої полиці і обережно, навшпиньках, боячись розбудити свого супутника, вийшов з купе.

Віра Гаврилівна вже стояла біля коридорного вікна — в халаті, з темною пуховою хусткою на плечах, сивоголова.

За вікнами, в хмарах туману, — без кінця, без краю брянські ліси, вкриті інеєм. Зрідка пропливали в молочній імлі попелясто-сизі рублені хати, червоні будиночки колійних обхідників, силосні башти, корпуси машинно-тракторних станцій. Вздовж залізничного полотна часто зяяли величезні воронки, повні чорної води, з білими крижаними пружками. Можливо, звідси, з брянської землі, і почали свій воєнний похід близнята Мельникови, Андрій та Віктор? Від Центральної Росії до Центральної Європи. Мабуть, про їхній шлях і думала осиротіла мати, дивлячись у туманне вікно.

— Доброго ранку, Віро Гаврилівно!

Сивоголова жінка здивовано обернулась.

Обличчя Бєлограя, добре виголене, було привітним. І весь він, підтягнутий, у мундирі без погонів, з орденами на грудях, акуратно зачесаний, з сяючими очима, був такий молодий, свіжий, рідний, що сувора Віра Гаврилівна не могла не відповісти усмішкою на його усмішку…

— Як швидко ви покоряєте людей! — з захопленням промовив Дзюба, коли Бєлограй повернувся в купе.

По обличчю Бєлограя промайнула тінь явного незадоволення. Він дістав коробку «Казбека»:

— Куріть, папашо!

— Дякую, некурець. — Дзюба поклав йому руку на плече: — Шануй і ти своє здоров'я, — синку, не смокчи оцю гидоту натщесерце. Давай поснідаємо, а потім і дими собі на втіху. — Він потер долонею об долоню. — Є любительська ковбаса, чорна ікорка, сир і навіть… коньячок. Зачиняй двері, і будемо бенкетувати.

— Не відмовлюсь.

Снідаючи і випиваючи, Дзюба звернув увагу на напис, зроблений на тильному боці долоні Бєлограя. Невеликими красивими літерами було витатуйовано: «Терезія» — жіноче ім'я, дуже поширене на Закарпатті.

— Еге, друже, — вигукнув Дзюба, — то ти вже поріднився з нашими дівчатами! — Він підморгнув, вказуючи на татуїровку: — Ще наречена чи вже законна дружина?

— Знайома.

Через дві години Дзюба обережними запитаннями витягнув із сп'янілого Бєлограя все, що йому було необхідне.

Дзюба одержав з-за кордону, від своїх давніх шефів, інструкцію терміново здобути, не зупиняючись ні перед чим, абсолютно надійні документи радянської людини віком 25–28 років. Бєлограй був саме такою людиною. Ідеальна знахідка! І місяця не минуло, як гвардії старшина демобілізувався. П'ять років надстроково прослужив у Берліні. Ще б служив, якби не виняткові обставини. Справа в тому, що його життєві плани порушила молода колгоспниця Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, фотографію якої він побачив у журналі.

У першому своєму листі він поздоровив Терезію з високою нагородою і коротко розповів про себе. Повідомив їй, що, «між іншим, власноручно в тисяча дев'ятсот сорок четвертому році, в жовтні, вимітав гітлерівську нечисть з тієї самої землі, на якій Терезія дає тепер рекордні врожаї. Так що, хороша дівчино, не забувай, кому ти завдячуєш своїм геройством», говорила жартівлива кінцівка листа.

Терезія відгукнулась на його лист. Так зав'язалось листування. Ні з того, ні з другого боку щодо почуттів нічого не було сказано. Але, в кожному листі Бєлограй шукав чогось між рядками і знаходив, як йому здавалося. Справа закінчилася тим, що він, коли минув строк — служби, демобілізувався, виїхав у Москву і, проживши кілька днів у своєї далекої родички, троюрідної тітки, вирушив на Закарпаття.

Передбачливий Дзюба з'ясував і таку важливу деталь: Бєлограй не посилав Терезії жодної своєї фотографії.

— Чого? — спитав Дзюба.

— Так… Хіба мертва фотографія може замінити живу людину!

— Це вірно, і все ж ти міг хоч приблизно перевірити фотографією, чи припав їй до вподоби.

— Папером таке не перевіряється.

— Слухай, Іване, — допитувався Дзюба, — як же ти зважився на демобілізацію і на таку ось подорож, не знаючи, кохає вона тебе чи ні?

— Як це не знаю! Звичайно, на відстані, заочно, по-справжньому закохатися не можна.

— От-от! Виходить, у тебе нема ніякої підстави розраховувати…

— Я ні на що не розраховую, а від надії-матінки не відмовляюсь… — Він поблажливо посміхнувся співрозмовникові, нездатному, як видно, розбиратися в сердечних справах.

Веселий, в міру сп'янілий, Іван Бєлограй незабаром перекочував у сусіднє купе. Через годину він перезнайомився з усіма пасажирами вагона. Скромна, соромлива людина — московський муляр — їхав в Угорщину на будови п'ятирічки обмінюватися своїм досвідом. Співачка їхала на гастролі в Прагу. Інженера-полковника викликали на Закарпаття для прийняття моста, збудованого в гірській ущелині за його проектом.

Юнаки і дівчата, як виявилось, були делегатами Угорської спілки трудящої молоді. Вони поверталися із Сталінграда. Кожен зберігав який-небудь речовий доказ свого перебування у прославленому місті: пачку фотографій, книжку сталінградського новатора з автографом, модель сталінградського трактора, зливок сталінградської нержавіючої сталі, гвардійський значок, пробитий кулею…

В купе, де розмістилися керівники угорської делегації, Бєлограй побачив червоний прапор на трубчастому, зробленому з нержавіючої сталі древку. Сталінградські комсомольці написали на прапорі своє послання будапештським комсомольцям: «Друзі! Брати! Під цим прапором ми побудуємо комунізм!»

Поки Бєлограй знайомився з пасажирами, Дзюба, замкнувшись у своєму купе, ретельно досліджував усе, що містилося у його чемодані. Він нічого не залишив поза увагою, намагаючись зрозуміти, яке місце займала в житті колишнього гвардії старшини та чи інша річ: настільний годинник-будильник із дарчим написом на білій пластинці, бігові черевики зшипами, старенька бритва з тонким, вкрай спрацьованим лезом, кругле, у формі металічного диска, люстерко з фотографією Терезії на зворотному боці, книжки і блокноти. З цікавістю Дзюба переглядав листи, записні книжки.

Особливу увагу Дзюба звернув на книгу, що лежала в чемодані, — томик творів Юліуса Фучіка.

«Чудово! Кращого й чекати не можна!»

Дзюба акуратно поставив чемодан на те місце, де його залишив Бєлограй і, розчинивши двері купе, вийшов у коридор.

Диктор поїздного радіовузла оголосив, що поїзд у зв'язку з ремонтом мостів у Карпатах направляється в Явір кружним шляхом.

Надвечір синій експрес, до глянцю помитий українським дощем, повільно входив під високі скляні склепіння львівського вокзалу.

На пероні Дзюба повідомив Бєлограю неприємну новину.

— З'ясувалося, — сказав Дзюба, — що експрес не може слідувати навпростець: на шляху тимчасовий дерев'яний міст замінюється новим, капітальним. Доведеться спускатися на Закарпатську рівнину, кружним шляхом, через Торунський і Яблонецький перевали, а далі автобусами пробиратися вздовж Тиси. Яка досада! — Дзюба клацнув пальцями. — Ще мало не дві доби їхати, а мені завтра — розумієш, завтра! — треба бути вдома. Ех, якби машина — годин за чотири були б уже по той бік Карпат!

— З приїздом, Стефане Яновичу!

Дзюба здивовано обернувся. Перед ним стояв високий чорновусий чоловік у зім'ятому, заяложеному капелюсі, в шкіряному шоферському пальті, в шкіряних рукавицях і з теплим шарфом, обмотаним кругом шиї.

— Оце так сюрприз! — радісно вигукнув Дзюба. — По мене?

— Як бачите. — Шофер усміхався з-під прокурених вусів, показуючи металеві зуби. — Правління артілі чекає вас, не дочекається!

— Чудово! Поїхали! — Дзюба круто обернувся до Бєлограя: — А ти, синку?.. Якщо бажаєш перемахнути Карпати на машині, то й для тебе знайдеться місце.

— З радістю! Який дурень відмовиться від такої поїздки! Одну хвилину зачекайте, я зараз повернусь.

Іван Бєлограй вскочив у свій вагон. Взявши чемодан, він зайшов у сусіднє купе:

— До побачення, Віро Гаврилівно! Залишаю поїзд: їду навпростець через Карпати, машиною. Бажаю щасливої дороги! Коли повертатиметесь додому, заїжджайте в гості! Ну й зустрінемо ж!

Він дістав записну книжку, щось написав у ній і, вирвавши сторінку, простягнув жінці.

— Шукайте по адресі: колгосп «Зоря над Тисою», Гоголівська, 92, Терезія Симак. Будь-яку довідку одержите в цієї дівчини.

Віра Гаврилівна ніжно і сумно подивилася на ровесника своїх синів, непевно сказала:

— Що ж, синку, може й заїду.

Глава третя

На яскраво освітленій площі львівського вокзалу, біля чавунної огорожі і скверу, стояв непоказний на вигляд трофейний грузовик, який належав явірській артілі по виробництву стильних меблів. Простора кабіна мерседеса легко вмістила трьох. Чорновусий, у шкіряному пальті чоловік, механік Скибан, як його називав Дзюба, сів за руль. Бєлограя запросили зайняти місце посередині. Праворуч по-хазяйському розмістився Дзюба. Він з насолодою простягнув ноги, підібрав під себе пальто і посміхнувся очима з-під товстих скелець рогових окулярів.

— Поїхали, механіку.

Ринув яскравий потік світла на обмитий дощем булижник, зашаруділи шини, попливли зліва і справа голі каштани і будинки, викладені глазурованими плитами; промайнули темні стрільчасті ажурні башти костьолу; прощально продзвеніли червоні трамвайні вагончики. Машина вискочила на безлюдну дорогу, густо порослу похмурими тополями. По узбіччях, одразу ж за шеренгою дерев, здіймались стрімкі кручі весняного туману. Бігли назад жовті щити дорожніх покажчиків.

Механік Скибан зосереджено схилився над рулем, Бєлограй безтурботно курив, дивлячись на дорогу, Дзюба мовчки причаївся у своєму кутку, немовби дрімаючи. Впевнений у цілковитому здійсненні свого — наміру, він не бажав витрачати будь-які нові слова на приреченого Бєлограя.

Машина безупинно мчала на південь, до Карпат. Село за селом залишались позаду, на півночі. Дедалі безлюднішими і темнішими ставали вулиці. Ось прорізав рідку туманну імлу останній, забутий, мабуть, вогник у придорожній хаті, покритій замшілою соломою, з чорногузом на гребені, і машина покотилася по глухій прикарпатській рівнині.

Туман одступив від дороги так далеко, що ледве був помітний. Розбіглися на узбіччя і дерева, оголилося шосе. Асфальт змінився добре второваною щебінкою. Гучніше зашурхотіли шини. Вітер, досі нечутний, завив у ребрах шибок. Потягло холодом. Повітря стало чистішим, прозорішим. На небі вирізьбились яскраві зимові зірки, а на землі, біля самого обрію, показалося щось темне, високе, увінчане шпилями.

— А ось і Карпати… — промовив Бєлограй, плескаючи шкіряними рукавицями одна об одну. — Будь здорова, Верховино! Давненько ми з тобою не бачились!

Карпатські передгір'я швидко наближались, виростали. Машина незабаром побігла поміж кучерявими горбами. Потім круто, майже під прямим кутом, звернула ліворуч. Завищали на повороті шини. Голова Бєлограя впала на плече Дзюбі.

— Тримай її міцніше, а то полетить, — усміхнувся голова артілі.

Машина підіймалась вгору, викидаючи з-під коліс дрібні камінці і похрускуючи по крижаних калюжках. Новий поворот — і ще крутішою стала дорога, пробита на гірському схилі. Там, де вона вигиналась, поринаючи в гущавину дерев, спалахнули в променях автомобільних фар два камені-самоцвіти.

— Лисиця! — збудженим мисливським шепотом скрикнув Бєлограй.

Камені-самоцвіти згасли. Лисиця, не поспішаючи, лінивим підтюпцем спустилась на узбіччя, зникла в лісі, метнувши пухнастим хвостом.

Гора здіймалась над горою. Усі вони були чорними внизу, біля підніжжя, сірими — посередині, а біля вершини — чисто білими. Сніги спускалися все нижче й нижче, дедалі частіше машина йшла на другій швидкості. Ось сніги сповзли вже до самого узбіччя, а через кілометр укрили всю дорогу. Тиша. Сонні великі ялини понуро, до самої землі, розвісили лапчасте гілля, опушене білим. На столітніх дубах — ані сніжинки. Товсті, у два обхвати, стовбури. Сухі, попелясто-замшілі сучки. Подекуди червоніють міцні, як залізо, листки, які протягом цілої осені і зими безсилі були зірвати найлютіші вітри, що без упину гасали по північних схилах Карпат.

Бєлограй не відриваючись дивився у вікно. Він народився в степовій Україні, на березі моря; більшу частину життя прожив у Москві, три тижні лише воював на Закарпатті, і все ж таки як сильно полюбив він цей гірський край, з якою насолодою дихав гірським повітрям!

Гори і все гори здіймалися зліва і справа, спереду і позаду. Піднебесні. В сивих кучерях лісів. З голими камінними головами. Лобаті. Одна підпирала іншу. Гори-брати. Гори-сім'ї. Одинаки. Куди б не поглянув Іван Бєлограй, всюди він бачив знайомі, рідні гори.

Верховино, світку ти наш…

Якщо ти не пролив свою кров серед цих гір, якщо ти їх не любиш, то, зрозуміло, вони для тебе всі на один лад, ти не відрізниш Горган від Високих Бескидів, Говерли від Попа Івана, а Маковиці від Петроса.

— Як називаються ці гори, Стефане Яновичу? — спитав Бєлограй і лукаво примружився.

— А хто ж його знає, — Дзюба байдужим поглядом сковзнув по засніжених вершинах. — У нас їх стільки, як мурашок, не запам'ятаєш кожну.

— От тобі й чоловік закарпатської національності! — посміхнувся Бєлограй. — Це Горгани. Запам'ятайте!

Горганські хребти, основа Східних Карпат, — вузькі, крутопохилі, піднебесні скелі, розрізнені долинами. В Горганах майже не зустрічаються плоскі вершини гір. Вони у гігантських півнячих гребнях, скелясті, голі, відкриті для всіх вітрів. Недаремно їх верховинці і прозвали «Горганами». Від Яблонецького перевалу до Торунського, трохи не протягом ста кілометрів, немає жодної сідловини, через яку можна було б пробратися машиною або підводою. Малопомітні в'ючні стежки доступні не кожному. На півтори тисячі метрів і вище піднімаються гірські масиви. Непроглядні темні ліси заливають їхні схили до самих вершин. Ні села, ні хутора тут не знайдеш. Подекуди, на кордоні Полонин, трапляється пастушача колиба, в якій давно ніхто не живе. Проте в Горганах багато звірів: ведмедів, сарн, оленів.

Там, на вершинах Горган, поховані двоє друзів Бєлограя. Там у жовтні 1944 року на схилі Петроса і він пролив свою кров, поранений в руку.

За крутим поворотом дороги, на тлі засніжених зарослів чагарника і молодої порослі ялинок, показався кам'яний, гранчастий, із зрізаною вершиною і масивною чотирикутною основою стовп — самотній свідок неіснуючого тепер державного кордону між Польщею і Чехословаччиною.

— Ну от ми й на Верецькому перевалі! — крізь зуби, низьким хриплуватим голосом промовив шофер.

Це були його перші слова, які почув Бєлограй.

Механік загальмував машину і запитливо подивився на Дзюбу. Той блиснув очима з-під окулярів і коротко кинув:

— Рано ще.

— Що? — спитав Бєлограй.

— Рано, кажу.

— Що рано?

— Грітися! — Дзюба засміявся.

— Правильно, поїхали далі, — безтурботно відгукнувся Іван Бєлограй.

Брезентовий верх кабіни безвідказного, невтомного мерседеса був зсунутий гармошкою до кузова, і Бєлограю добре було видно високе небо, густо вкрите великими, яскравими зірками. Все їхнє веселе святкове світло, здавалося йому, було спрямоване на Верецький перевал.

— Ви пам'ятаєте першу подорож Фучіка до Радянського Союзу? — спитав Бєлограй.

— А хіба він був у Росії? Він нікуди не виїжджав з Явора. Весь час збивав крони.

— Фучік? Та ви знаєте, хто він такий?

Дзюба дуже добре знав, хто такий Юліус Фучік, він здогадувався, яке місце займає в серці Бєлограя цей чеський герой, але він вирішив поглузувати з палкого хлопця.

— Фучіка я давно знаю! — жваво озвався Дзюба, — тобто знав. Він жив у Яворі, на вулиці Масарика, держав першокласну кондитерську. Я любив ласувати тістечками Фучіка.

— Та не той це Фучік, не той! — На обличчі Бєлограя з'явився страдницький вираз. — Я кажу про Юліуса Фучіка, комуніста, героя Чехословаччини.

— А!..

— Двадцять років тому, не злякавшись тюрми, ІОліус Фучік разом з товаришами вирішив таємно перебратися до Радянського Союзу. Він пішки проходив ось саме цими місцями, де ми з вами їдемо. Я вам зараз прочитаю, що він написав про цю свою мандрівку.

Бєлограй витяг з-під своїх ніг чемоданчик, дістав з нього книжку в темно-червоній оправі.

— Включи світло, механіку. Слухайте: «Гей ви, квітневе сонце і прикордонні горби, ви радуєте нас! П'ять туристів крокують по весняних стежках, захоплюються, як і належить, красотами природи, а самі думають про те, що лежить за тисячі кілометрів попереду… А ось і річ, найбільш варта уваги — прикордонний кам'яний стовп! Цей замшілий камінь множиться в нашій уяві, сотні їх виростають у могутню стіну, вона височить над нами, вона вища за дерева. Як ми переліземо через неї?»

Читав Іван Бєлограй швидко, легко, наче власноручно написані вірші.

Механік і Дзюба терпляче слухали його. Єдине, що вони дозволяли собі, — це непомітно перезиратися один з одним і посміхатися очима.

Спуск з північного пасма хребтів був крутий, обрамований ребристими скелями, які нависли над поворотами дороги. Але з кожним новим кілометром ставало все менше зигзагів, далі відступали голі стрімчаки, помітно знижувались гори. Гори, нарешті, розбіглися далеко обабіч від дороги. Власне це була вже не дорога, а справжня долина з річкою, заплавою, луками. Гори вже не дикі, а з м'якими обрисами. Пологі їх схили від підніжжя до вершин покриті чорною ріллею. Здається, вона навіть тепер, уночі, випромінює увібране протягом дня тепло.

Долина переходить у долину, одна за одну ширша, привільніша. Частішими і більшими стають населені пункти. Струмки і річечки зменшували свій біг і текли вздовж їхнього підніжжя.

Це найблагодатніша земля, улюблена верховинськими хліборобами.

Не раз проходив, і проїжджав Іван Бєлограй квітучими долинами цієї смуги, захованої в найгустішому місці карпатських хребтів. Тягнеться вона більш ніж на гриста кілометрів з південного сходу на північний захід, від румунського до польського кордону і далі.

Машина вискочила на міст, перекинутий через провалля, що розділяло підніжжя двох гір.

— Пам'ятаєш, товаришу Бєлограй, це містечко? — спитав колишній гвардії старшина і сам собі відповів — Як же не пам'ятати! Он там, на самій Верховині, в чабанській колибі, ми днювали. Увечері спустилися в цю ущелину. Вночі пробиралися по дну Латориці до мосту, і… на всі Карпати прогримів наш гвардійський грім… Стоп, механіку! — Машина плавно зупинилась. — Чуєш?

Бєлограй завмер з усмішкою на устах, слухаючи дишу. Десь далеко в горах стогнав самотній голос пастушачої дудки. А може, це й не дудка, а струмінь вітру, розщеплений буковою гілкою або голим ребром скелі?

— Чуєш? — повторив Бєлограй. — Ще й досі перегукується в Карпатах той весняний грім… Поїхали, механіку.

Спуск закінчився. Долини лишилися позаду. Гори виростали. Знову дорога запетляла на крутих, підйомах. Починалося друге, стрижньове пасмо хребтів, могутня вісь українських Карпат — Полонини. Високо знялися Полонини і далеко — на сто вісімдесят кілометрів завдовжки, від річки Уж до Тиси, і на десятки кілометрів завширшки. Мало не половину всієї Закарпатської гірської області вони заповнили собою. На південному сході Полонини замикаються знаменитою горою Говерла, а на північному заході — дикими прямовисними пісковиками Лаутинська Голиця. Поміж ними тягнуться великі, масивні хребти з плоскими, куполоподібними, безлісими вершинами, на луках яких можна розмістити незліченні стада. Прорізують хмари своїми гострими пірамідами та шпилями тільки гірські гнізда Свидовець, Котел-Вєлькі, Ближніце, Петрос — спорудження льодовикової епохи. По схилах цих гір лежать блакитні, прозорі до дна озера, названі верховинцями «морське око». На вершинах Свидовця тисячі років працював великий майстер чудесних справ — природа. Льодяними різцями, копіткою роботою води і променями сонця створені там глибокі, з прямовисно падаючими стінами чаші — гірськольодовикові цирки. Кам'яні днища їх покриті шаром землі, густою соковитою травою, кущами ялівцю і квітами. Це найкращі в Закарпатті пасовища — літні храми гірських чабанів.

… Повільно падали снігові пушинки. Крізь їх тихий рій виднілося прозоре, крихке, як перший лід на гірських озерах, небо. Ясний круглий місяць невпинно, не знаходячи опори своїм обкатаним бокам, мчав по слизькій опуклості і от-от, здавалося, ладен був зірватися, упасти на шпилі гір. Який би тоді сумний дзвін розлігся по долинах та ущелинах, як би одразу темно і пустельно стало в Карпатах!

Навколо високогірні чисті-пречисті сніги, край білості, не заплямованої навіть маковим зернятком. Усе в снігу: земля, дерева, гори, каміння, схили, дорога. Кожна билинка торішньої трави. Кожна ялинкова голочка. Все обсипане снігом, все з нього сплавлено, все в його чудесному блиску. Сніг непорушно лежить на гілках, шар за шаром — листопадовий, грудневий, січневий, березневий, від першого осіннього до останнього весняного. Сніг пушисто-невагомий, кубічний, пластоподібний, брилистий, плитковий, такий, що іскриться гранітними дробинками, сніг — лебедині крила, сніг — хмара. Сніг, закам'янілий у найдивовижніших формах — у вигляді куреня, хатини, піраміди, теремка, дзвіниці.

Коли б зараз прогримів мисливський постріл, який би переполох здійнявся у цьому зачарованому куточку Карпат, як почали б розсипатися дивні спорудження!..

— Стоп! — Дзюба повернув до Бєлограя свою масивну голу голову, прикриту хутряною шапкою. — Перекур на свіжому повітрі, гвардії старшина!

Машина зупинилась край глибокого провалля, на дні якого біліли кучугури снігу. Дорога, добре прибита високогірним морозом, співуче хрустіла під чобітьми в Бєлограя.

— Гей Іване, давай трохи побуцаємось!

Дзюба виставив праве плече і войовничим вистрибом, несподіваним для його комплекції, налетів на Бєлограя. Той упевнено прийняв виклик. Вони зійшлися, ударилися один об одного так, що ледве встояли на ногах.

— Ого! — засміявся Іван. — От тобі й «папаша»! Та в тебе, друже, ще богатирські сили. Держись!

Ще раз зіткнулись і знову розлетілися в різні боки.

І пішло, і пішло… Обидва розчервонілись, важко дихали. Пара клубочилась над ними, а сніг був витоптаний і розметений до щебінки.

— Добре, добре! — крякав Дзюба.

Шофер, заклавши руки в кишені свого шкіряного пальта, курив, мовчки посміхався і терпляче чекав сигналу Дзюби, щоб ударити Бєлограя важкою гирею по голові…

Рано-вранці, зі сходом сонця, мерседес, вкритий інеєм, спустився на Закарпатську рівнину. Поки машина мчала рівним шосе, вздовж Латориці, від Сваляви до Мукачева, вона встигла побувати в кількох зонах весни: весни повітря і світла, весни води, весни квітів. По той, північний бік Сваляви, фруктові сади ще були голі, на гірських схилах подекуди лежав ніздрюваватий важкий сніг і не пробивався жоден жмуток трави. Але весна відчувалась уже в незвичайно м'якому й теплому повітрі. Весна шуміла в бурхливих гірських струмках. Весна здіймалась на прозорих своїх крилах над гірськими талими водами, над ланами. Весна дивилась ясними очима з високого чистого неба. Весна перебігала від однієї дзеркальної калюжі до іншої і перед кожною причепурювалась.

За Свалявою, на південному її боці, на берегах Латориці, зазеленіли верби. Уся заплава річки була залита смарагдовою травою.

У Пасіці білим димом повився терник. Відрізок дороги від Чинадієва до Кольчина машина прошуміла між двома квітучими шпалерами яблунь.

Під Мукачевим, по обидва боки дороги, лежали чорні, зорані, забороновані і засіяні квадрати полів. По схилах горбів дерлися білоногі, із свіжопобіленими стовбурами сади: кожне дерево оповите рожевою, білою або червонуватою хмаркою. У виноградниках клопотались люди. Над городами стелився дим — там спалювали торішнє бадилля. Босоногі, в самих сорочках хлопчаки, уже трохи засмаглі, бродили з вудочками по березі Латориці. Кози скубли молоду травицю на південному палу каналу. Голуби воркували під черепичними дахами будинків. Теплий вітер, атлантичний гість, дув з рівнини, з Великої Угорської низини.

Не бачив уже Іван Бєлограй цього скромного і в той же час урочистого ходу ранньої весни по закарпатській землі.

Того ж дня він був убитий біля підніжжя Ніч-гори.

Глава четверта

В другій половині квітня, в суботу, незадовго до заходу сонця з Будапешта вийшла відкрита, з довгим мотором і величезним багажником двомісна машина. За рулем золотистого, оббитого всередині шкірою Лінкольна сидів водій у синьому, з білими оленями на грудях светрі. Це був Файн — завзятий рибалка, мисливець, альпініст, плавець (він купався в Дунаї мало не цілий рік). Виїзд Джона Файна був звичайним для будапештців, які його знали. Американець уже протягом двох років щосуботи виїжджав на далекі прогулянки: то на озеро Балатон, то на південь — до Сегеда, де Тиса входила в Югославію, то до відрогів Альп — на кордон Румунії, то в знаменитий своїми винами Токай, розташований на краю Великої Угорської рівнини, недалеко від Радянського Закарпаття.

Цього разу Лінкольн узяв курс на схід. Промайнули міста, що стояли на автостраді: Монор, Цеглед, Солнок, Дебрецен. Останнє, уже яскраво освітлене електричними вогнями, було найбільше. Тут дорога розгалужувалась. Можна було їхати до Трансільванії, до Карпатських гір або на Ньїредьгазу і до Тиси, на Токай.

Джон Файн подався на Ньїредьгазу і Токай.

Ніч він перебув біля багаття, на очах у токайських рибалок. Вранці з захопленням віддався недільному відпочинку. У Тисі вода була ще холоднувата, але Джон Файн сміливо зайшов у неї, скупався, шумливо поплавав. Потім він розіклав багаття, обігрівся, наловив вудочкою риби, зварив юшку, випив пляшку вина. Опівдні він міцно заснув біля погаслого багаття, а з заходом сонця вирушив у дорогу назад. Прогулянка закінчилась саме так, як минулої суботи і минулої неділі. Якби за Джоном Файном і стежили, його важко було б у чому-небудь запідозрити.

Лише через довгий час з'ясувалось, що в суботу, ввечері, Джон Файн, зупинившись на безлюдній дорозі недалеко від Ньїредьгази, відчинив місткий багажник і випустив на волю пасажирів, що там переховувались: Кларка і його асистента Ярослава Граба, закарпатського українця за походженням. Прощання було коротким, безмовним: все було вже сказано раніше, в посольстві.

Під покровом темряви й дощу, який починав накрапити, Кларк і Граб благополучно обійшли велике місто я заходу, вибрались на його північну околицю, до залізничного полотна. Тут, причаївшись у придорожньому саду, вони дочекались товарного поїзда і ще задовго до півночі були на підході до прикордонної станції. Не доїжджаючи до семафора, вони зіскочили на землю і безшумно зникли в темряві. Через півгодини постукали в глухе віконце невеличкого будинку, що самотньо стояв біля залізничної колії. Колійний обхідник чекав на них. Він відчинив двері, поглянув на гостей і, опустивши голову, мовчки повів Кларка і Граба на горище, завалене запашним сіном. Зморшкуватий, горбоносий залізничник був досить досвідченим хазяїном потайної квартири для порушників, щоб виявити зайву цікавість. Кларк оцінив його стриманість.

— Готово? — спитав він, обтрушуючись від дощу і витираючи мокре обличчя.

Хазяїн ствердно кивнув головою.

— А як у них… у наших попутників?

— І там усе гаразд.

— Коли зможете переправити?

— Почекаємо доброго туману. Відпочивайте. Недовго чекатимете.

Нечутно ступаючи, хазяїн спустився вниз, щільно зачинив двері на горищі. Кларк, не роздягаючись, сів на оберемок сіна недалеко від слухового вікна і поклав поруч себе пістолет. Скрутивши товсту козячу ніжку, він з насолодою закурив.

Дощ ущух, у просвітах між хмарами засвітилися зорі. Скоро вітер розігнав залишки хмар, і небо цілком прояснилось.

— Розпогодилось, хай йому чорт! — вилаявся Кларк.

Він підвівся і підійшов до горищного вікна, що виходило на схід, до кордону; змахнувши пил і павутиння» припав до скла. У яскравому місячному світлі добре було видно великий залізничний міст, перекинутий; через Тису. Одразу ж за ним і за темними плямами надрічкових садів починався Явір, куди Кларк і Граб повинні були пробратися.

На ясному небі чітко вимальовувалися димарі цегельних заводів, купол монастиря, елеватор… Вилискували металевим блиском оцинковані дахи будинків. Роїлись незліченні вогні. Придивившись, Кларк побачив — вірніше вгадав — добре йому знайомий з фотографій силует башти колишньої Народної ради з величезним годинником.

Потужні прожектори, встановлені на високих залізних щоглах, з чотирьох боків заливали яскравим світлом район залізничного вузла, з його білокамінним чотириповерховим вокзалом, водокачкою, депо і численними коліями.

Десятки людей протягом кількох років працювали над тим, щоб Кларк якомога більше знав про Явір і його населення, щоб він міг розраховувати на спільників, щоб у нього була надія благополучно прорватися через кордон. І все-таки цілковитої впевненості в успішному завершенні свого довготривалого, можливо, безповоротного відрядження в нього не було.

Якими близькими і приступними здаються звідси ці явірські будинки, ці іскристі теплі вогні. За нормальних умов до них можна добратися за півгодини. Але хто знає, скільки часу й енергії піде на те, щоб перейти цю зовсім незначну відстань таємно! Не виключено, що в Яворі вже в усіх деталях знають план Кларка. Радянські розвідники вміють працювати.

Це добре розуміють в Управлінні стратегічної служби. Саме тому Джон Файн, втілення бездарності і бундючної дурості, завдяки своїм високим покровителям з Пентагона, залишився розкошувати у весняному Будапешті, а він, талановитий, розумний Кларк, змушений рискувати життям.

Незадоволений цими думками, Кларк насупився і швидко відійшов від вікна. Він не чекав від себе такої слабкості духу. І коли вона виявилась! На самому початку надзвичайно важкого походу, на порозі радянської землі. Розтяпака! Слинтяй!.. Його починало морозити.

В думці вилаявши себе, він дістав з кишені плоску пляшку з коньяком і щедро хильнув з неї.

— Ну от, куме, — сказав він, загвинчуючи пробку. — Пертий етап нашої подорожі закінчився цілком успішно.

Мовчазний і похмурий Граб, діловито повертаючи квадратними щелепами, зосереджено жував копчену ковбасу.

«Тварюка! — подумав Кларк, з огидою прислухаючись до плямкання Граба. — Гіпопотам!»

У великих планах Кларка Ярославу Грабу було відведено дуже і дуже скромну роль. Він, як місцева людина, що добре знає правобережжя Тиси і все Закарпаття й 20 з лишком років прожила у місті Яворі, повинен провести Кларка через кордон і через район, який прилягає до нього. Виконавши цю роль і встановивши зв'язок з якимось Чеканюком, давнім своїм приятелем, кумом, він міг повертатися назад в Угорщину тією дорогою, якою прийшов. На випадок повного успіху справи, тобто якщо Граб точно виконає вказівки Джона Файна, він одержить умовлену суму доларів і зможе виїхати, як йому було обіцяно, разом із своєю родиною в Америку.

Інструкція Джона Файна передбачала поведінку Граба і на той випадок, якщо йому доведеться зустрітися віч-на-віч з радянськими прикордонниками. У критичну хвилину він повинен покінчити з собою. Для цього йому досить піднести до рота ріжок коміра сорочки і розгризти зубами зашиту ампулу з отрутою.

Якщо Ярослав Граб змушений буде виконати цей пункт інструкції Джона Файна, то кількість доларів, обіцяна йому за провід Кларка, збільшується вдесятеро. Гроші при такому результаті справи одержить родина, що найшла собі притулок в Західній Німеччині, в таборі для переміщених осіб. Якщо ж Граб живим потрапить до рук прикордонників, його родина не тільки нічого не одержить, але й буде піддана жорстоким репресіям.

Дивлячись зараз на свого поводиря, Кларк у думці глузував з його надій на благополучне завершення свого «відхожого промисла». В тому чи іншому випадку — і при невдачі і при вдачі — Граб повинен умерти. Що там життя якогось Граба! Кларк не пошкодував би життя і десяти людей заради того, щоб забезпечити собі спокійне існування в Яворі. З таким сильним супротивником, як радянська розвідка, треба боротися вміло, не гребуючи ніякими засобами.

Кларк розраховував, що замести свої сліди йому не пощастить. Граб був для нього зовсім не провідником, як гадав, а ширмою. Кларк своєчасно потурбувався, щоб Граб, виконавши свою справу, якнайшвидше потрапив до рук прикордонників. І він упевнений, що Граб в потрібний момент з власної ініціативи розгризе ампулу з отрутою — іншого виходу в нього нема: він не здасться живим. У роки війни Граб служив у каральних військах: висаджував у повітря Воронеж, підпалював Київ, розстрілював на Закарпатті.

Протягом 15 років навчався Кларк механічно володіти своїми нервами і почуттями, бути покірним виконавцем наказів свого холодного, розважливого розуму, Він багато чого досяг, але все ж, як показало сьогоднішнє випробування, не домігся повної перемоги над собою. Йому слід було б зараз заснути або в крайньому разі ще раз перевірити ретельно, чи нема в його плані якого-небудь недогляду, а він думає казна-що, заздрить Джону Файну, який залишився у посольстві.

П'ятнадцять років тому полковник Франклін Кларк віддав свого єдиного сина в один із секретних американських коледжів, що готували висококваліфіковані кадри розвідників. Десятирічному хлопцеві поряд із звичайними для будь-якої школи дисциплінами викладалися спеціальні. Через 5 років Кларк здобув загальну середню освіту і повністю перейшов на вивчення мистецтва таємного життя в тяжких для кожного розвідника умовах Росії.

У коледжі вивчалась історія Комуністичної партії Радянського Союзу, історія Радянської держави. Кларк студіював «Маніфест Комуністичної партії», заучував його напам'ять, закріплював у пам'яті дати історії партії, читав у оригіналі сучасні радянські книжки. Вивчав радянські і старовинні російські пісні, життя і побут радянських людей, їхні звички, характерні слова, прислів'я, манеру розмовляти. І, само собою зрозуміло, він навчався там акторського мистецтва, хитрощів, снайперської стрільби, акробатичної спритності, поводження з отрутами і багато чого іншого. Він опанував професії паровозного слюсаря, шофера, перукаря. В оточенні інженерно-технічних працівників він міг би почувати себе так само легко, як і серед солдатів. Якби вимагали обставини, він став би цирковим артистом або баяністом і навіть викладачем математики.

Важко було в школі, зате тепер Кларк набув здібності усміхатися навіть у хвилини смертної небезпеки. Безтурботний на вигляд, він завжди був готовий миттю вихопити з кишені пістолет і пустити своєму противникові кулю в серце або в голову. Він умів стрибати з висоти триповерхового будинку, плавати й пірнати, як риба, швидко ходити на лижах по сніговій цілині, чудово ліпити по скелях і деревах, легко, не втрачаючи сил, голодувати по три доби підряд, стійко зносити тривалу спрагу, пити горілку склянками. Хіба здатний на це Джон Файн?

І серед своїх співвітчизників Кларк не переставав бути людиною таємного життя. Покірний і ретельний, він у глибині душі ненавидів своїх начальників, цих білоручок, що домагались великих успіхів, ніколи не рискуючи життям. Ненависть, породжена заздрістю, «нітрохи не перешкоджала йому вислужуватись, робити кар'єру. А зробити її він вирішив будь-що-будь. Він не зупиниться напівдорозі, незважаючи на всякі небезпеки. Що таке життя без достатку, без високого становища?

Кларк твердо знав, що ніколи не просунутися йому вгору по службовій драбині, якщо він не переступить цей третій або четвертий, в усякому разі вирішальний, щабель — карпатський. Не бачити йому не тільки полковницьких, але й майорських погонів, якщо він не справиться з дорученим йому завданням. Ні, він зробить усе. Він відкриє собі дорогу в найважливіші, секретні кабінети Пентагона, він наздожене й пережене Джона Файна, який, завдяки своїм доларам і зв'язкам, зайняв визначне, не належне йому по праву місце серед розвідників. Треба вирватися наперед, вискочити з цієї бридкої трясовини безвісності, з рядів непомітних людей. Хай зараз ходить невідступно слідом за ним смерть, зате потім, через 5–6 років — солідний рахунок в банку, полковницькі погони, власна вілла, розкішний лімузин, вигідне одруження з дочкою якого-небудь державного сановника або грошового туза і беззаперечне право звисока дивитися на тих, хто зараз сам дивиться на нього так. О, заради цього Кларк готовий на все!

Кларк і його супутник цілу добу відсиджувались на горищі залізничної будки. На другий день, увечері, колійний обхідник вивів своїх заморських гостей запущеними, здичавілими садами до Тиси, наглухо закритої туманною імлою.

На березі річки, в глибокій воронці, Кларка очікували «попутники» — троє плечистих, одягнених в однакові куртки хлопців. Смушкові комірці підняті, кепі глибоко, по самі вуха, насунуті на голову. Обличчя темні, невиразні. В руках у кожного автомат, на ремені — налаштовані диски, гранати.

Це була «група прикриття», ще одна хитрість і таємниця Кларка. Всі троє зі зброєю в руках служили німецьким фашистам. Після війни були в бандах, що ховалися по той, північний, бік Карпат, у важкоприступних районах. Виповзали звідти ночами: убивали з-за рогу радянських працівників, тероризували місцеве населення. Вони втекли, коли були розгромлені і знищені основні лігвища бандитських зграй.

За кордоном швидко знайшлися нові хазяї — американці. Всі троє вигідно сторгувалися з ними і ось зараз знову йшли на радянську землю, готові знову вбивати, грабувати, палити.

Ці люди, як і Граб, не підозрювали, яка їхня справжня роль у планах Кларка. Вони гадали, що виконують важливе завдання. Вони вважали Кларка за довірену особу своїх хазяїв, якій наказано провести їх в далеку дорогу. Але не відали того, що, переходячи кордон, вони всього-на-всього повинні були відвернути увагу прикордонників від Кларка.

Кларк коротко, здушеним шепотом востаннє проінструктував цих смертників і подав знак починати переправу. Човен, тільки-но відчаливши від берега, одразу ж став невидимим.

Кларк і Граб мовчки лежали на краю воронки і, ледве дихаючи, вдивлялись у туманну Тису, чекаючи вогняного спалаху пострілу.

Минуло десять… п'ятнадцять… двадцять хвилин. Тиса мовчала. Кларк полегшено зітхнув: все гаразд.

З туману нечутно з'явився легкий надувний човен. Узявши нових пасажирів, човняр м'яко відштовхнувся веслом від берега.

Хвилин через десять швидка течія Тиси винесла гумову посудину туди, де їй і слід було пристати за намірами Кларка: до східного берега, між великим залізничним мостом і руїнами будиночка бакенщина, не менше як за кілометр від місця висадки першої групи.

Як не готувався Кларк до переходу кордону, все ж. пін ступив на радянську землю з непереборним почуттям страху. Одна справа — переходити кордон у думці, теоретично, а інша — ось так, фізично. Він ясно, як ніколи раніше, відчув те, на що йшов. На кожному кроці — буквально на кожному — на нього чатувала смерть.

Кларк і його супутник якийсь час мовчки напружено прислухались. Кларк лежав на Грабі, не торкаючись землі навіть пальцем. Він вирішив перебратися через: кордон на спині Граба, не залишивши на землі жодного свого сліду.

На кордоні було тихо. Зрідка з Тиси долинав різкий сплеск. То відвалювався, як добре знали лазутчики, берег, підмитий швидкою течією повноводної річки.

Прибережна земля була по-весняному податливою, холоднуватою, пахла водоростями, риб'ячою лускою, пріллю торішнього листя.

Кларк натиснув на плече Граба. Той обережно, з обачливою розміреністю підвівся і зразу ж почав просуватися у глиб радянської території. В руках його був рулон гумової доріжки. Граб усі сили, всю свою увагу затрачував на те, щоб приглушити звуки руху.

Кларк, сидячи верхи на своєму асистентові, вдивлявся, слухав, угадував: де зараз знаходяться радянські прикордонники? Чим вони зайняті?

Один з їх нарядів міг знаходитися зараз десь метрів за двісті звідси, під залізничним мостом або трохи далі, в руїнах будиночка бакенщика. Якщо він там, то все обійдеться гаразд, принаймні, на першому етапі.

Але Кларк добре знав, що радянські прикордонники охороняють державний рубіж не за шаблоном, що вони винахідливі щодо всіляких сюрпризів, які підносять порушникам, їх наряд може опинитися в найбільш несподіваному місці, вони можуть приголомшити тебе своїм «Стій!» в ту саму мить, коли ти вже вважаєш себе в безпеці. Якщо це трапиться, тоді, як і передбачено, Граб припаде до землі, почне відстрілюватись до останнього патрона, його підтримають «попутники», а Кларк тим часом щодуху кинеться до Тиси. Хай весняні її води холодні, як лід, бурхливі, як гірський потік, — все одно він перепливе на той бік і заховається у заздалегідь облюбованій щілині. Передбачено все, абсолютно все, що може випасти на долю Кларка. Кожен крок просування вивірений тисячу разів. Будь-якій несподіванці протиставлений холодний розрахунок, рішучість, спритність, набуте роками тренування, — і все-таки почуття страху не покидало Кларка.

Граб зупинився, шепнув:

— Смуга…

Ні, цей звук не мав нічого спільного з тим, який люди називають шепотом. Він нагадував найімовірніше сичання гадюки, доступне слуху лише істоти такої ж самої, гадючої, породи.

Кларк добре знав таємницю цього слова.

Скільки разів, ще будучи в розвідувальній школі, він, як і його товариші по навчанню, винаходив способи подолання цієї вузької смуги землі! Багато способів було придумано, і все-таки смуга залишалась непереборною перешкодою на таємних дорогах лазутчиків. Не лише слід людини, але навіть заяча лапа ясно відбивалась на ній. Її не переповзеш, не обійдеш. Всюди вона: і на рівнині, і на берегах річок, і по пружках боліт, і навіть у горах. По сліду, залишеному на службовій смузі, прикордонники визначають і напрямок шляху порушника і навіть його фізичні прикмети. Звідси починають свій шлях слідчі собаки. І чим досвідченіший той, хто ступає на цю м'яку, спушену землю, чим більше він знає про неї, тим страшніша вона. Кларк згодився б куди завгодно стрибнути з парашутом, аби тільки не прокрадатись через цю невинну на вигляд смугу землі.

Чомусь саме зараз, перед нею, Кларк подумав про те, що він ще молодий і не одружений, що, може, ніколи не носити йому полковницьких погонів, що лежить він на березі Тиси, в той час як Джон Файн розкошує у своїй м'якій постелі або грає в покер. Подумав і про те, що все, що він робив до цього часу, було лише підготовкою до того, що він повинен робити ось тепер.

— Смуга, — повторив Граб, який по-своєму зрозумів мовчання і нерішучість свого сідока.

Кларк енергійно натиснув на плече Граба. Той обережно опустився на коліна, впевнено зробив якийсь невловимий ковзний рух вперед і ліг, заздалегідь розкинувши гумову доріжку. Кларк не міг належно не оцінити свого далеко не спортивного на вигляд супутника. Він злегка поплескав його по теплій складчастій потилиці. Цей дотик значився в числі умовних прийомів, за допомогою яких Кларк правив своїм «конем». Він означав: «Все гаразд».

Граб, розпластавшись на гумовій доріжці, важко дихаючи, відпочивав і чекав наказів. І крізь одяг Кларк відчував його гарячу, спітнілу спину.

Якби Кларк не подавав великих надій як вихованець знаменитої школи розвідників, він би, можливо, не втримався від спокуси перейти кордон саме зараз, у найтихішу хвилину. Але Кларк усе враховував. Він знав, що буде потім. Нічний дозір неминуче виявить слід. Собака, пущений по сліду, наздожене його раніше, ніж він добереться до надійного укриття. І вся кар'єра Кларка, так блискуче почата, безславно кінчиться.

Кларк поскріб нігтями потилицю Граба. Це означало, що той повинен відступити. Граб безшумно відповз до Тиси. Метр, два, три… шість. Бур'ян. Пеньок. Стовбур зотлілого, замшілого дерева… Піщана яма. От тепер досить. Кларк злегка стукнув Граба по голові, і той зразу ж зупинився, важко дихаючи. Над головою, очевидно, на дереві, повитому туманом, тривожно загаласували галки. Кларк в думках вилаявся. І рука його потягнулась до пістолета. Однак галки скоро заспокоїлись. Прикордонники, подумав Кларк, не могли звернути увагу на галчачий крик, занадто він був коротким. Але на всякий випадок він не рухався з місця. Жадібно прислухався Кларк до тиші на кордоні. Він чекав дозору, який з'явиться або праворуч, з боку дуба, розщепленого блискавкою, або ліворуч, від руїн хатини бакенщика. Прикордонники повільно пройдуть уздовж службової смуги, освітлюючи її ліхтарем. Від флангу до флангу. Потім, відпочивши, дозір повторить свій маршрут. Отже, міркував Кларк, якщо він перейде її не зараз, перед появою дозору, а після того, як прикордонники повернуться назад, то він матиме у своєму розпорядженні не менш, як годину. За цей час можна зникнути. І це при найгіршій умові: якщо слід буде швидко виявлений. Якщо ж помітять першим не його слід, а сусідів, на що Кларк твердо розраховував, тоді ще більше шансів на удачу. За дві години він так далеко зайде від кордону, що і з допомогою ста собак-шукачів йото не наздоженеш.

Кларк і Граб одночасно здригнулись, коли праворуч в туманній імлі низько над землею спалахнув вузький промінь електричного ліхтаря. Чуйне вухо Кларка вловило звуки обережних кроків.

Дозір порівнявся з Грабом і Кларком. Промінь рівномірно, спокійно гладив пухку землю. Кроки солдатів віддалялись у бік правого флангу застави.

Кларк перевів подих, облизав губи. Він злегка натиснув на плече Граба, що означало: «Будь напоготові».

Граб безшумно підвівся, швидко згорнув гумову доріжку в рулон. «Пішов!» у думці промовив Кларк і злегка поплескав по потилиці свого «коня».

Промінь спалахнув, знову почулися кроки. Тепер значно енергійніші, частіші. Кларк задоволено посміхнувся. Він угадував, здавалося йому, настрій солдатів: поспішають до застави.

Дозір, ковзаючи по смузі вузьким променем ліхтаря, пройшов мимо, у протилежний бік.

Глава п'ята

За кілька днів до описаних вище подій начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников, на дільниці якого причаїлись перед своїм вирішальним стрибком порушники, призначив у наряд єфрейтора Каблукова і старшину Смолярчука з його слідчим собакою Витязем.

На світанку, ледь почало розвиднятися, прикордонники вийшли з воріт застави і попрямували до Тиси, де вони мали нести службу.

Каблуков і Смолярчук — майже однолітки, але вони різко відрізняються один від одного. Каблуков кремезний, широкий в плечах, важкуватий, повільний в рухах, з крупними рисами обличчя, по-північному русоволосий, з багровими плямами на гострих вилицях. Глибоко посаджені серйозні очі неспокійно дивляться з-під пушистих білястих він. На великому лобі випинаються вугласті зморшки. У щільно стулених губах немає ні найменшого натяку на посмішку. Каблуков мовчить, але вираз його обличчя, його погляд ясно говорять про те, що на душі в нього тяжко.

Смолярчук майже на дві голови вищий за Каблукова, стрункий, рухливий. Рожеві його щоки золотяться м'яким пушком. Зуби великі, чисті, один в один. На рум’яних устах безперестанно, немов забута, сяє усмішка. Веселі очі перебігають з Тиси на небо, з виноградних схилів на гори, освітлені ранковим сонцем. І скрізь бачать щось надзвичайно привабливе.

Кожен, дивлячись на старшину Смолярчука, сказав би, що він правофланговий у строю, перший на службі і в навчанні, заспівувач у поході, весельчак і жартівник на відпочинку, що його люблять дівчата, поважають товариші і друзі, що він має завидне здоров'я і силу.

— А днинка, здається, надходить справді весняна. Припинились дощі… Ох, і погріємося ж ми сьогодні з тобою на сонечку! Як, Андрійку, не заперечуєш проти сонечка?

Каблуков не відповідав. Він обернувся лише після того, як Смолярчук поклав руку йому на плече і повторив запитання. Він дивився на товариша, і по очах було видно, що не тут зараз його думки, а там у далекому Помор'ї, вдома. На заставі ні для кого не є секретом причина невеселого настрою Каблукова. Кілька днів тому він одержав листа, в якому повідомлялось про раптову тяжку хворобу матері.

Капітан Шапошников, начальник застави, іншим часом негайно зняв би клопотання перед командуванням про надання Каблукову короткострокової відпустки, але тепер він не міг цього зробити: посилена охорона кордону виключала всякі відпустки. Крім того, наближався строк закінчення службиКаблукова. Через тиждень-другий він зовсім поїде додому, демобілізується.

Старшина дістав з кишені срібний портсигар і, постукуючи цигаркою об кришку, на якій було вигравірувано: «Відмінному слідопитові, другові Витязя — від закарпатських піонерів», спитав:

— Андрію, від матері нового листа не одержав?

— Ні, — буркнув Каблуков. — Від сестрички одержав. Ось що пише Марія… — Каблуков одкинув полу шинелі, дістав з кишені штанів потертий на згинах аркушик із зошита, густо списаний чорнильним олівцем. Пробігши очима сторінки, він прочитав те місце з листа сестри, яке, очевидно, пекло йому серце: «… В такий день, братіку, наша матінка сама з собою нічого вдіяти не може: зніме зі стінки всі ваші фотографії, розкладе їх на столі і з ранку до ночі очей з них не зводить».

Каблуков згорнув листа, сунув його в кишеню, акуратно заправив шинель під туго затягнутим ременем.

— Розумієш, як вона зрадіє, коли я приїду додому?

— Слухай, Андрію, — раптом сказав Смолярчук, — а що якби Ольга Федорівна дізналася, що наш кордон перебуває на посиленій охороні? Які слова вона прописала б тобі? Хочеш, скажу — які?

Каблуков з цікавістю глянув на Смолярчука.

— Вона тобі написала б так, — продовжував Смолярчук: «Прости, любий мій Андрійку, свою стару і хвору матір. Охопила мене така туга, що я й не стерпіла, наскаржилась твоїй сестричці на своє сирітство. А вона, дурна, тобі настрочила. І коли! В той саме час, коли ти готуєшся заступити дорогу супостатам нашої Батьківщини! Прости, ще раз прости. Міцніше стискай зброю, Андрюшенько. Благословляю тебе, синочку. Роби все так, щоб я пишалася тобою, як пишаюсь твоїми братами-героями…», Смолярчук посміхнувся. — Згоден ти чи не згоден із своєю матір'ю?

Каблуков не міг не відповісти усмішкою на дружню посмішку Смолярчука.

— Згоден, — сказав він.

Смолярчук і Каблуков піднялись на високу, зарослу густим чагарником скелю. Витязя Смолярчук поклав на м'яку підстилку з гірського моху.

Обов'язки Каблукова і Смолярчука полягали в тому, що вони повинні були провадити спостереження безпосередньо за лінією кордону, а також за місцевістю, яка прилягає до рубежа.

Труд і обов'язок прикордонника можна визначити коротко: успішна боротьба з порушниками кордону. Але яка різноманітна, а часом і довготривала ця боротьба, як багато витрачається сил на те, щоб підготувати найкращі умови для цієї боротьби! Спостереження за кордоном має головним чином цю мету — підготовку умов для успішної боротьби з порушниками.

Вибравшись на скелю, Каблуков скромно примостився на кам'яному виступі, мовчки припав до стереотруби і надовго забув про свого напарника.

Смолярчук, навпаки, почував себе на спостережному пункті привільно, по-хазяйському, хоч йому тут, як слідопиту, інструкторові службових собак, нечасто доводилось бувати. — Сьогоднішній наряд був для нього винятком і пояснюється тим; що кордон перебував згідно наказу генерала Громади на підсиленому режимі охорони.

Смолярчук подивився на південь, потім на схід і захід. Він і неозброєним оком бачив дуже добре.

Бурхлива Тиса, несучи свої води з карпатських, ще засніжених гірських ущелин, курилась легкою прозорою парою. Крутий західний берег річки зеленів смарагдовою травою, першою травою цього року. З димарів угорських будинків, розкиданих в гущавині розквітаючих садів, валив ранковий дим. Плаский східний берег був подекуди покритий калюжами — слід весняної повені — чорнів свіжим мулом, величезними корчами, вивернутими деревами, занесеними, можливо, з Марамороської улоговини або звідти, з таємничої Верховини, де зливаються Чорна і Біла Тиси. Герби з нержавіючої сталі, прикріплені до вершин прикордонних стовпів, виблискували в променях ранкового сонця; службова смуга масно лиснілась від нічної роси. По схилу гори звивистою кам'янистою дорогою поміж виноградних кілків ішли колгоспники. На сухих гілках розбитого блискавкою дуба метко стрибала сорока. Тінь підвісної малярської колиски лежала на воді поряд з переплетенням ферм залізничного мосту. Колійний обхідник, нахилившись, заклопотано стукав молоточком по рейках: ударить — і послухає, ударить — і послухає. Над скелею, де сиділи спостерігачі, трохи вбік від неї, здавалося, рукою дістати можна, дзвенів жайворонок. У прохолодних, ще оповитих тінню Карпатах кочувала самітня хмаринка — залишок великої хмари. Швидко несучись, вона оперізувала димовим серпанком гори, закривала зелені галявини, застрявала у верховіттях похмурих ялинок і, нарешті, злилася із зеленою шапкою Ніч-гори. Затисянський вітерець, що народився десь біля берегів Дунаю і набрався сили на Великій Угорській рівнині, шалено напирав на тонку, криву зверху сосну. Вона хиталася з легким пустотливим скрипом: «Захочу впаду, захочу встою».

У цьому неповторному світі, світі кордону, Смолярчук буде жити доти, поки не пройде всі прикордонні посади — від рядового до генерала. Це він твердо вирішив.

Смолярчук сів на камінь, поруч єфрейтора.

— З моєї точки зору, на кордоні немає нічого підозрілого, — сказав він. — А як у тебе, Каблуков? Що ти бачиш озброєним оком?

— Поки що нічого цікавого нема.

Він довго, мовчки і нерухомо, немов скам'янілий, сидів біля стереотруби, не зводячи її всевидячого ока з лівого берега Тиси. Здавалось, він ладен був сидіти отак годинами, хоч до вечора. Але він скоро відірвався від приладу і з тривожною радістю подивився на товариша. Смолярчук по його очах, по збудженому рум'янцю, який до краю заливав щоки Каблукова, зрозумів, що той побачив за Тисою щось надзвичайно важливе.

— Бачиш димар зруйнованого цегельного заводу на тому боці? — спитав Каблуков. — Бачиш дірку посередині, снарядну пробоїну?

Смолярчук кивнув головою.

— Дивись! — Каблуков підштовхнув Смолярчука до приладу і нетерпляче спостерігав, як той вмощувався на камені, відшукуючи зручну позицію. — Ну, бачиш?

— Бачу… — Смолярчук з подивом глянув через плече на єфрейтора. — Бачу дірку від бублика…

— А ти краще подивись.

— Та вже краще нікуди! — Він знову припав до окулярів. — Он димар, он снарядна дірка в цьому самому димарі.

— А в дірці уже нічого нема?

— Нічого.

— Зник, значить. Перевіримо.

Каблуков знову сів за прилад і терпляче чекав і чекав. Звичайно, прикордонник, натренований у процесі служби, діє, як терплячий спостерігач на сторожовій вишці; як слідопит, він переслідує порушника на найдальшу дистанцію і, якщо це необхідно, зав'язує з ним гранатний поєдинок або кидається в рукопашну. Добре, коли прикордонник уміє скрізь як слід трудитися. Але непогано, якщо він має особливо великі успіхи, скажімо, тільки в роботі з собаками, лише по сліду, під час спостереження або в дорозі.

Каблукова вважали відмінником прикордонної служби, хоча не був майстром на всі руки, як Смолярчук. Великі успіхи він здобував лише у спостереженні. Пильне в нього було око: бачив те, що іншому було недоступно.

— Є, є! — раптом скрикнув Каблуков, хапаючи Смолярчука за руку. — Дивись, швидше! — Смолярчук виразно, крупним планом, побачив бінокль, а за ним лису голову і величезні вуса.

І голова і бінокль скоро знову щезли, але прикордонники вже зробили своє діло: обоє, перевіривши один одного, переконалися, що за дільницею застави уважно спостерігає ворог.

Смолярчук телефоном зв'язався з начальником застави і доповів про результат спостереження наряду. За дві хвилини про це дізнався і генерал Громада. Іншим часом його штаб обмежився б звичайною вказівкою, даною через загін. Тепер же звідти на заставу надійшов безпосередній особистий наказ Громади: продовжувати пильне спостереження і обов'язково силами офіцерського наряду.

Ранньої весни майже кожного світанку в долині Тиси, особливо в місцях, де річка виривалася з гір на рівнину, між небом і землею виростала імлиста, багатошарова товща непроглядного туману. Туманом почався і той день, коли капітан Шапошников і старшина Смолярчук, виконуючи наказ генерала Громади, замаскувались у розколині скелі, щоб почати скритне вивчення підозрілого димаря зруйнованого війною цегельного заводу.

Закінчивши обладнання позиції, капітан Шапошников наказав старшині поки що відпочивати. Сам він теж обхопив руками коліна зігнутих ніг, сів на північний пологий схил скелі, суцільно вкритий товстим шаром моху. Веселий погляд його був спрямований у той бік, звідки долинав приглушений шелест Тиси. На круглощокому, майже хлопчачому його обличчі, не зачепленому жодною зморшкою, неприховано проступало радісне нетерпіння.

Смолярчук, дивлячись на начальника застави, посміхався. Він любив у такі моменти бути поруч з ним.

У ті години і дні, коли обстановка на дільниці кордону бувала особливо напруженою, мовчазний, стриманий Шапошников ставав надзвичайно енергійним, діяльним, життєрадісним, говірким, набагато молодшим за свої тридцять чотири роки.

— Ну, де ж ти, сонце красне? — капітан Шапошников розвів руками, шумливо потер долоню об долоню і зсунув картуз на потилицю, відкриваючи свої ледь помітно сивіючі скроні. — Не затримуйся, будь ласка! Світи! Грій!

В тумані, неначе підкоряючись волі Шапошникова, блиснув несміливий промінь, потім другий, сміливіший.

Коли зійшло сонце, туман помітно порідшав і трохи порожевів. Крізь його пелену повільно виступали край темного недофарбованого моста, група осокорів-велетнів, частина річки. Чим вище підбивалося сонце, чим пекучішим ставало його проміння, тим дедалі більше й. більше блакитніли води Тиси. Нарешті зовсім відкрився протилежний берег: пожежні бочки з водою в кінці моста, світлофор, жовтий будиночок прикордонної варти, асфальтоване шосе, смугастий шлагбаум, залізнична будка із стрімким черепичним дахом і димар цегельного заводу.

Шапошников і Смолярчук почали спостереження. В першу ж годину роботи вони засікли спостерігача, що замаскувався на вчорашньому місці. Значить, вивчення кордону продовжується серйозно, інтенсивно.

У справжніх військових, від лейтенанта до генерала, є тверде правило: іноді «думати за противника», тобто ясно собі уявляти обстановку на тій чи іншій ділянці з точки зору противника і таким чином розгадувати його наміри, отже, паралізувати дії.

Капітан Шапошников думкою забрався у пролом димаря і очима ворожого спостерігача почав уважно вивчати дільницю кордону п'ятої застави. Майже в самому центрі вона перетинається великим залізничним мостом. Удень і вночі тут працюють прикордонники контрольно-пропускного пункту. Немає ніякої можливості перейти кордон у цьому місці. А трохи далі, біля розбитого блискавкою дуба? Так, цей напрямок здається найзручнішим: берег Тиси густо заріс. чагарником, за службовою смугою одразу ж починається глибока лощина, яка переходить у гірську ущелину. Не вір, не вір уявній вигоді: вона обманлива. Саме біля входу в цю лощину тебе й схоплять. Ніколи, звичайно, не залишиться вона без охорони. Шукай іншого проходу.

І годину, і другу, і третю капітан Шапошников всевидячими очима досвідченого, на все готового лазутчика шукав приступні для переходу місця на п'ятій заставі і не знаходив їх. Не пройти йому вдень, не пройти і тихої місячної ночі, його почують, побачать всюди, на будь-якому метрі прикордонної землі. Треба чекати найбільш сприятливої погоди: вітру з дощем або непроглядного нічного туману. Лише такої ночі можна буде розраховувати на успіх.

… Ад'ютант, оперезаний польовим спорядженням, з пістолетом і сумкою, в наглухо застебнутій шинелі, відчинив передні дверці машини, пропустив генерала Громаду і спритно скочив на заднє сидіння.

Шофер повернув голову і мовчки, самими очима, спитав: «Куди накажете?»

— На кордон.

Часто сигналячи, машина повільно, обережно пішла через місто. Важкий, густий туман огорнув вулиці, У сивому мороці тривожно перегукувались автомобілі. Мрячив дощ. Гостро проймало вогкістю.

За містом шофер збільшив швидкість. У білястій вогкій завісі туману замигтіли телеграфні стовпи. Незабаром з туману виступили чорні силуети будинків великого населеного пункту. Шофер ледь повернув голову до генерала і знову мовчки, самими очима, спитав: «Заїдемо чи мимо?»

Громада махнув рукою. Машина звернула праворуч, на путівець. Внизу блиснула Тиса.

Всюдихід довгий час біг уздовж кордону, берегом річки, майже біля самого пружка службової смуги. Машина працювала обома ведучими осями і все одно невпевнено ковзала по глибокій, роз'їждженій колії, з-під коліс летіли бризки води, і грудки грязюки.

Шофер часто зупиняв машину, протираючи заліплене грязюкою переднє скло. І в такі хвилини з особливою силою відчувалась глибока тиша на кордоні.

Ліс впритул підходив до дороги — глухий, неходжений, таємничий ліс прикордонної смуги. Коли берег річки ставав пологим, низинним, ліс тікав від річки на узгір'я, поступаючись місцем непрохідним зарослям чагарника і комишу.

Один за одним мигтіли зелено-червоні прикордонні стовпи і високі дозорні вишки.

Ґрунтова дорога вибігла з лісу прямо на шосе. Весело шарудячи дрібною галькою, що нагадувала про море і гірські ріки, газик пішов швидше.

— Комендатура, — півголосом промовив ад'ютант.

Промені фар вихопили з туману невеликий ставок, зарослий комишем, греблю, кам'яні стіни водяного млина і приземкувату будівлю на березі річки. З тилу до комендатури прилягав густий ліс. На тому боці, на західному березі річки, світилися вогні села.

Шофер, очевидно, подумав, що генерал обов'язково затримається в комендатурі і сповільнив хід газика.

— Вперед! — сказав Громада. — На заставу!

П'ята застава містилась недалеко від Тиси, за двісті метрів від кордону, по сусідству із землями колгоспу «Зоря над Тисою».

Великий, недавно збудований рублений будинок, де розміщалися прикордонники, три веселих теремки з різьбленими наличниками і войовничими півнями на гребенях дахів (тут жили начальник і його заступник), низька лазня, що пахне свіжим деревом, довга конюшня, приміщення для собак, дощаний навіс над стосами наколених дров, колодязь з журавлем, драбина, кільця, жердини і перекладина для гімнастичних вправ, гравійні доріжки — все це обнесено невисоким частоколом, ледь потемнілим від часу і дощів.

Довідавшись від сусідньої застави, що генерал Громада їде до нього, капітан Шапошников враз осмикнув кітель, підвівся і, дивлячись у вікно, через яке неясно виднілась Тиса, замислився: чи все гаразд у його господарстві, за яке йому доведеться відповідати перед генералом?

Шапошников думав про кордон. Ні, не про широку річку, не про службову смугу, не про прикордонні знаки, не про зовнішній вигляд кордону. На кордоні можна нагородити що завгодно і скільки завгодно. Однак техніка лише утруднить доступ ворогам, але не зупинить їх, якщо за технічними перешкодами не стоятимуть люди. На людях, тільки на них тримається охорона кордону. От про це, про людей, про те, що становить плоть і душу державного рубежу, і думав Шапошников. Він у думці оглянув передній край своєї дільниці від флангу до флангу. І перед ним постали такі різні, але всі однаково дорогі обличчя солдатів, єфрейторів, сержантів, старшин, офіцерів. Шапошников допитливо вдивлявся в цей живий кордон і думав: чи вірно він розставив людей, чи не залишилось де-небудь лазівки для порушника, чи всі прикордонники готові почути ворожу ходу і крізь туманну імлу? Шапошников твердо відповів: так, усі, і навіть Каблуков. Усім вірив капітан Шапошников, на кожного надіявся — не підведе.

Частини генерала Громади охороняли одну з наймолодших дільниць кордону Радянського Союзу. Виникла вона внаслідок договору СРСР з Чехословацькою Народною Республікою, яким було завершено велику справу злиття в одну сім'ю українського народу.

Шапошников, тоді ще лейтенант, разом з багатьма іншими офіцерами потрапив на закарпатський кордон у перші ж дні його утворення. В ті часи на берегах Тиси ще не було ні прикордонних знаків, ні іншого обладнання кордону.

Наполегливо і старанно, з року в рік Шапошников зміцнював і вдосконалював охорону кордону на своїй дільниці. Він зумів зробити більше, ніж того вимагав обов'язок служби. Існувала теорія, що в горах неможливо поставити на шляху порушника таку досить серйозну перешкоду, як службова смуга. Шапошников наперекір цій теорії обладнав КСС. Змиє її дощем, понесуть весняні паводкові води плоди багатоденної важкої праці — все одно незабаром вздовж кордону знову виростала службова смуга. Там, де гранітні схили були стрімкі і земля не трималась, ставили рублені соти, кліті, одну над одною, східчасто, засипали важким камінням, а потім м'якою землею, яка добре відбиває сліди. Всі сусідні застави наслідували його приклад.

Багато вклав Шапошников праці в обладнання дільниці застави. Але ще більше довелось йому попрацювати, щоб глибоко знати людей свого підрозділу, як їх повинен знати офіцер-прикордонник. Знати, хто до чого здатний, хто що може зробити, — це значить підібрати ключі до різних характерів. Відповідаючи за людей, ти повинен знати їхні смаки і нахили і, кінець кінцем, навіть повсякденний настрій Іванова чи Петрова, Каблукова чи Смолярчука. О, це аж ніяк не дрібниця — чудовий настрій прикордонника! Усіх прикордонників, які вибилися з тієї чи іншої причини із звичайної колії, він брав під особистий нагляд, боровся за них.

Не пізніше як сьогодні заступник Шапошникова, молодий лейтенант, що недавно закінчив школу, запропонував тимчасово усунути від прикордонної служби єфрейтора Каблукова на тій підставі, що той останніми днями, чекаючи демобілізації, став особливо задумливий, неуважний, похмурий. Не можна, мовляв, наполягав заступник, довіряти йому охорону кордону в такому стані.

Якби Шапошников погодився з пропозицією свого заступника і підписав відповідний наказ, Каблуков, звичайно, ще більше спохмурнів би. Не схвалив би цього несправедливого рішення і генерал Громада. Побачивши прізвище Каблукова викресленим із списку солдатів, що несуть службу на кордоні, генерал, безперечно, сказав би: «Не чекав, товаришу Шапошников! Як чудово ви обладнали кордон, а людину… людину не зуміли підбадьорити!»

…Імлистий присмерк, насичений густим водяним пилом, спускався з гір. У вигулах загавкали собаки. В собачому хорі помітно вирізнявся голос Витязя. З конюшні долинув стукіт кінських копит і змішаний запах кінського поту, просякнутої дьогтем збруї і гною.

На стальній перекладинці тренувався прикордонник в оранжовій майці, білявий, із стриженою головою. Через відчинену кватирку казарми почувся настирливий зумер, а потім і суворий голос чергового по заставі:

— «Яблуня» слухає. Що?.. Телефонограма? Давай, записую.

За кілька хвилин черговий розшукав Шапошникова у дворі застави.

— Дозвольте доповісти, товаришу капітан? Телефонограма з штабу загону. — Товсті обвітрені губи чорнобривого, чорноволосого сержанта розтягнулись у нестримній посмішці. — Про єфрейтора Каблукова. Демобілізували.

Далі Шапошникову все було ясно, але черговий не відмовив собі в приємності слово в слово повторити те, що значилось у наказі про демобілізацію.

Шапошников у канцелярії прочитав телефонограму. Сержант стояв біля порога і мовчки, виразними своїми очима запитував: «Дозвольте? Я знаю, що треба далі робити».

Начальник застави посміхнувся:

— Повідомте Каблукова. І викресліть його з добового наряду. Замість Каблукова призначте Степанова.

— Єсть повідомити…

Черговий чіткою веселою скоромовкою повторив наказ капітана і стрілою побіг у казарму.

Каблуков, на подив Шапошникова, не дуже зрадів, довгожданому наказові. В усякому разі, на його обличчі це слабо відбилося: воно, як і раніше, було серйозним, зосередженим.

Вся казарма, всі прикордонники гули збудженими голосами, а Каблуков був стриманим.

— В чому справа, товаришу Каблуков? — спитав Шапошников, заходячи через деякий час до казарми.

— Все добре, товаришу капітан. Мати зрадіє. Тільки… — єфрейтор почервонів до сліз. — Як же я поїду, коли тут…

Каблуков замовк, але Шапошников усе зрозумів.

— Нічого. Їдьте зі спокійним сумлінням, — сказав він. — Ваше місце на заставі займе Степанов. Гідна заміна. Бажаю вам щасливого мирного життя. — Шапошников простягнув єфрейторові руку.

Той схопив її і не відразу випустив:

— Товаришу капітан, дозвольте останній раз піти в наряд з цим наймолодшим прикордонником Степановим? Дозвольте, товаришу капітан!

Шапошникову хотілося обійняти Каблукова, але він лише сказав:

— Добре, підете.

Генерал Громада, прибувши на кордон, перевірив планування роботи на заставі, організацію охорони, службу нарядів, виконання розкладу занять, стан зброї, чи добре перуться солдатські простирадла, чи смачна і за нормою приготована вечеря, чи добре нагодовані службові собаки. Скрізь усе було гаразд. Генерал вважав своїм обов'язком сказати про це начальникові застави.

Два прикордонники, озброєні автоматами, в куртках і брезентових плащах з відкинутими капюшонами зайшли в кімнату, де були генерал Громада і начальник застави.

Єфрейтор Каблуков доповів, що наряд прибув за одержанням наказу на охорону державного. кордону. Прикордонники зупинились перед великим, з низькими бортами, на високій підставці ящиком, у якому був розміщений майстерно зроблений макет дільниці п'ятої прикордонної застави і підступів до неї: річка, узлісся, гірські схили, шосе, польова дорога, стежки, кладовище, одиноке дерево, чагарник, канави, яри.

Каблукова генерал знав; другого, білобрового, світлоголового солдата, він бачив уперше.

— Як ваше прізвище? — спитав Громада, звертаючись, до солдата.

— Степанов, товаришу генерал.

— Славнозвісне прізвище.

Хто в прикордонних військах не чув про трьох братів Степанових! Один загинув на західному кордоні, другий поранений в Карелії, третій служив у Забайкаллі. Тепер перед генералом Громадою стояв четвертий, менший брат славнозвісних Степанових.

— Давно на заставі?

— Недавно, товаришу генерал. Тиждень всього. Я призваний лише три місяці тому.

— Але якщо по-іншому ви будете рахувати строк своєї служби, то років отак з п'ятнадцять набереться, не менше. Вірно?

— Так точно, товаришу генерал.

— Виходить, ви не новачок на кордоні. Про ваших братів я давно чув, а тепер і з вами познайомився. — Громада обернувся до начальника застави: — Товаришу капітан, давайте бойовий наказ.

Шапошников допитливим поглядом з ніг до голови оглянув прикордонників, перевірив зброю, патрони, спорядження, телефонну трубку. Особливу увагу приділив ракетному пістолету — чи всі належні кольори ракет в наявності. І, нарешті, переконавшись, що прикордонники мають при собі індивідуальні медичні пакети, фляги з водою і електричний ліхтар, Шапошников дав бойовий наказ. Генерал стояв оддалік, прийнявши положення «струнко».

Прикордонники вислухали капітана. Потім старший з них, Каблуков, слово в слово повторив наказ: як і куди вони повинні вирушити, яких додержувати запобіжних заходів, що робити на випадок виявлення порушників.

В юнацькому голосі Каблукова виразно звучали урочисті наказові інтонації начальника застави.

Багато разів Громада давав сам і слухав наказ про охорону державного кордону Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І щоразу — чи було це на сопках біля озера Хасан, чи на березі Тихого океану, на Дністрі чи на Чорномор'ї — завжди у таких випадках хвилювався.

Коли прикордонники вийшли, Громада підійшов до капітана:

— Ви завжди так даєте наказ?

— Завжди, товаришу генерал. — Шапошников запитливо глянув на Громаду.

— Правильно робите. Віддавання наказу на охорону державного кордону — це один з найурочистіших моментів прикордонної служби. Командир у таких випадках повинен говорити так, щоб його слова западали в серце солдата. І тоді ось ці ярки, ці дороги, це криве дерево, ця стежка пам'ятатимуться і через двадцять років.

Громада поклав руку на ящик, заплющив очі, і пальці його обережно обмацували макет: поглиблення підвищення, дорогу, берег річки, одиноке дерево…

— Я міг би отак, із заплющеними очима, пройти всюди, де охороняв кордон. Сотні кілометрів. По березі океану. По тайзі. В горах. А знали б ви, який був кордон тридцять років тому! Дротяне загородження в одну нитку — і то рідкість. Для зв'язку із сусідньою заставою кінного посильного направляли. А одягнені як були? Черевиків мого розміру, пригадую, не знайшлося в цейхаузі, і мені довелося взути молдаванські постоли із сириці. Обмундирування було теж не по зросту. Але все одно шпигунів ми топили в Дністрі, знищували на землі, брали живцем… Як поживає Смолярчук? — спитав Громада, круто міняючи розмову.

— Все гаразд, товаришу генерал.

— Не зазнається більше?

Хоч Громада пом'якшив своє запитання усмішкою, однак це був не просто жарт. З того часу, як Смолярчук став славнозвісним, він одростив собі довге волосся і пишні вуса, щоб не впадала людям у вічі молодість, яку Смолярчук поки що вважав за тягар для себе.

На щастя, «зазнайство» Смолярчука тим і обмежилось.

Як тільки старшина виходив на кордон, він ставав тим Смолярчуком, якого уряд удостоїв ордена Леніна, а народ — великої слави.

— Старшина Смолярчук начисто збрив свої вуса, — сказав капітан.

— Результат вашої виховної роботи? — спитав генерал.

Очі Шапошникова весело блиснули:

— При взаємодії з Оленою.

— Ага, он як…

Через годину, коли генерал Громада вечеряв у солдатській їдальні, відчинилися двері, і на порозі виріс черговий по заставі. Обличчя чергового було рішучим, владним.

— До зброї! — скомандував він.

Усі прикордонники вискочили з-за столів, кинулись на двір.

Генерал Громада спитав себе: «Чи не той, головний, завітав?»

Глава шоста

Коли смеркалося, з боку карпатських хребтів різко потягло холодом, і тепла Тисянська долина почала поступово наповнюватися вогким туманом. До настання темряви його густі і важкі хвилі вийшли з берегів багатоводної Тиси, перевалили дамби, затопили виноградники, сади, прикордонні знаки і орієнтири. Якби не гори, що впритул підступали до кордону, тисянський туман розлився б по всій землі Закарпаття. Переступивши поріг казарми, Каблуков і Степанов одразу ж пірнули в білу вологу імлу.

Пройшовши кілька кроків хрусткою від гравію стежкою у напрямі до річки, Каблуков зупинився, подивився на вогні застави, що принадливо мерехтіли в тумані. Востаннє Каблуков бачить свою рідну заставу вночі. Повернеться з наряду вже вранці, нашвидку збере свої солдатські пожитки і подасться до Явора, а звідти — в Москву і далі, до Білого моря.

Прикордонна застава!.. З дня на день, з тижня на тиждень, з року в рік прикордонна застава вимагала від тебе важкої праці, і все-таки ти любив її. Вона — колиска твоєї мужньої юності. Сюди ти прийшов з ковилевим пушком на щоках, закоханий в життя, але не знаючи, що таке удачі й неудачі, не озброєний власним життєвим досвідом. Пригадай перші свої прикордонні ночі. Якими довгими здавались вони, як часто відчував ти тривогу і невпевненість! І який ти спокійний, холоднокровний тепер. На заставі ти жив виключно тим, що чекав, шукав, висліджував, переслідував і знищував, якщо він не здавався, лютого ворога твоєї Батьківщини — порушника кордону. Але ця глибока зосередженість анітрохи не обмежувала сприймання тобою життя. Навпаки. Твоя постійна готовність до боротьби, до подвигу, випробування, яким ти піддавався повсякденно, невпинне виховання волі і гостра пильність, звичка до відповідальності за свої рішення і дії — все це стало твоїм великим життям. Куди б ти не потрапив після прикордонної служби, всюди твоїм надійним помічником і мудрим порадником буде досвід, набутий на заставі. Багато дечого зітреться у твоїй пам'яті, але порівняно недовгий період життя на кордоні залишиться вічно свіжим. І ти розповідатимеш про нього синам і внукам…

— Ну й погодка! — пробурмотів Каблуков. Він дістав з кишені куртки тонко сплетену мотузку, подав один її кінець Степанову: — Тримай! Ясно, для чого нам ця мотузка?

Степанов трохи було не відгукнувся одним упевненим словом «ясно». Він вчасно утримався, щоб не вразити єфрейтора, якому, як він відчував, хотілося погордувати своїм великим досвідом, повчити молодого прикордонника. Хай учить, хай гордиться.

— А навіщо вона, ця мотузка? — спитав Степанов.

Каблуков охоче і докладно пояснив. При такій поганій видимості, як сьогодні, прикордонний наряд повинен надіятися головним чином на свій слух. Коли прикордонники будуть іти дозорною стежкою поряд або на близькій відстані, то вони не почують, що діється на кордоні: кроки один одного перешкодять. Як же в такому разі рухатись? Нарізно. Це потрібно зробити ще й тому, що в туманній імлі можна лицем в лице зіткнутися з ворогом, мимоволі підставити себе під його кулі — однією чергою порушник може знищити наряд.

Але, роз'єднавшись у тумані, дозорні втрачають необхідний зоровий зв'язок. Ось тут-то і здасться мотузка як засіб сигнального зв'язку: смикнув за кінець один раз — «Вперед!», двічі — «Назад!», тричі — «Стій! Увага!»

— Тепер ясно? — голос Каблукова був ласкаво-покровительський, а рука по-дружньому лежала на плечі Степанова.

— Ясно, товаришу єфрейтор, — з повагою відповів Степанов, розуміючи, що це повинно бути приємно старшому наряду.

— Тримайся за кінець міцніше, — Каблуков смикнув мотузок, і наряд рушив до кордону.

Метрів за двісті, обережно рухаючись протоптаною по цілині стежкою, Каблуков і Степанов підійшли до службової смуги. В руках єфрейтора спалахнув електричний ліхтар. Сильний промінь насилу прорізав туман і невиразно освітив клаптик землі КСС.

Службова смуга прикордонної землі… Прикордонникові вона найрідніша в усьому білому світі. Вона йому відома так само, як власна долоня, — кожна її зморщечка, кожен горбик, кожна виїмка. Дубовий або тополевий лист на неї упаде — не залишиться непомітним. Птах або заєць пробіжить по ній — все побачить прикордонник.

Наряд повільно і обережно рухався до лівого флангу, вздовж службової смуги, контролюючи її: чи не займана вона, — чорна, без стеблинки бур'яну, дрібно спушена, в неглибоких подовжніх рівчачках?

Туман, як і раніше, низько слався над землею, його ледве пробивав електричний промінь, але Каблуков добре все бачив, йому здавалося, що сьогодні він і бачить і чує вдесятеро краще, ніж учора або тиждень тому, його чуйне вухо безпомилково фіксувало нічні звуки. Хлюпотіла швидка Тиса під урвищем. Час від часу осипався підмитий берег. Пробігав вітер по голих вершинах осокорів. Десь дзявкала лисиця. Кричала сова. Далеко-далеко, на Великій Угорській рівнині, стогнав біля закритого семафора паровоз.

Густий туман не заважав Каблукову орієнтуватися. За прикметами, тут і там розкиданими вздовж дозорної стежки, він легко визначав, де знаходиться. Ось кам'янисте дно рівчака, промитого весняними дощами, — виходить, пройдено уже понад третину шляху. Через п'ятдесят кроків має бути пеньок старого дуба. Справді, так і є, ось він. Через сім хвилин зачорніє крізь товщу туману голубий стовбур дуба, розбитого блискавкою, потім на другому, на правому флангу з'явиться великий, глибоко врослий в землю валун.

Останній наряд. Останній дозір за майже трирічне прикордонне життя Каблукова. Там, удома, не буде нарядів і нічних тривог, не спалахне сигнальна ракета, не пролунає голос слідчого собаки. Вдома він може спокійно спати з вечора до ранку. Може… але хтозна, чи засне? Не раз і не два, мабуть, пригадає з ниючим болем у серці і цю туманну ніч, і ці Карпатські гори, веселого Смолярчука, начальника застави, друзів і товаришів, усе неповторне своє прикордонне життя. Каблуков усміхнувся, подумавши, що він, ще не ставши людиною цивільною, ще не знявши обмундирування, ще не залишивши кордон, уже тепер, випереджаючи час, нудьгує за кордоном…

Знизу, з боку Тиси, почувся якийсь новий звук, що досі не долітав до Каблукова. Єфрейтор одразу ж зупинився, прислухаючись. Так, він не помилився: там, на березі річки, неспокійно загаласувала зграя галок. Що стривожило їх?

Каблуков різко смикнув мотузок. Уривчасто дихаючи, навшпиньках підбіг Степанов.

— Чуєш? — спитав єфрейтор…

Степанов приставив долоню до лівого вуха!

— Галки. Здається, на тому боці, в Угорщині, — невпевнено, пошепки відповів він.

— Ближче. На нашому березі… — І єфрейтор знову завмер, слухаючи ніч. — Перевіримо! — рішуче сказав він, ведучи за собою Степанова.

Не дійшовши метрів з тридцять до лівого флангу застави, до того місця, де, за розрахунком Каблукова, кричали галки, він заліг і перестав дихати. Чекав п'ять… десять… двадцять хвилин.

Із сизої пітьми ночі долинав стриманий гомін Тиси, хрускіт щебінки під важкими, кованими чобітьми колійного обхідника. І нічого більше, жодного звуку, який викликав би сумнів.

Вузька смужка землі розділяла зараз порушників і прикордонників. Не бачачи один одного і не чуючи, лежали вони по обидва боки КСС. Коли б Кларк або Граб спробували зараз просунутися вперед хоч би на один метр, Каблуков враз почув би найобережніший рух і в потрібний момент виріс би у них на дорозі. Але Кларк і Граб наче завмерли, не поворухнули й пальцем. І Каблукову надокучило чекати. Він підвівся. Вслід за єфрейтором підвівся і Степанов. Молодий прикордонник, усім єством своїм націлений на те, щоб виявити, затримати, схопити порушника кордону, і не уявляв собі, як близько він був від мети.

Каблуков увімкнув ліхтар і, не кваплячись, рушив назад, до правого флангу, пильно оглядаючи чорну, глибоко спушену і акуратно розлініяну зубами борони землю. Все гаразд, на лівому флангу жодних слідів. А галки? Що їх все-таки стривожило? Смолярчук і Витязь? Ні, зараз вони повинні бути в іншому напрямку. Може, і справді галчача метушня донеслась з того боку Тиси? Напевне. В такий туман легко помилитися.

Заспокоївши себе, Каблуков повеселішав, і йому знову захотілося бути великодушним. Він зупинився і, перебираючи руками по туго натягненому мотузку, чекав, поки наблизиться Степанов.

— Ну. слухачу, попрацював вухами? Нічого не виявив? — спитав він, нахиляючись до молодшого наряду. — Тепер треба попрацювати й очима. Бери ось ліхтар, крокуй за головного.

Степанов міцно стиснув ліхтар і попрямував уздовж кордону до правого флангу дільниці. Він був щасливий, що єфрейтор довірив йому огляд службової смуги. Ні, він не просто оглядав її — він її досліджував.

Сліди ворога часто бувають так уміло замасковані, що навіть досвідченого прикордонника збивають з пантелику. Свої сліди на м'якому спустошеному грунті КСС порушники замітають віниками, жмутком трави, загладжують граблями. Якщо і рівчачки на спушеному грунті розміщені не так, як звикло бачити око прикордонника, якщо навіть не видно вм'ятин слідів, але подекуди земля темніша, ніж усюди, — значить, тут побував лазутчик, який присипав свої сліди землею. Найбільш спритні, натреновані порушники намагаються перебратися, через КСС на спеціально сконструйованих ходулях або з допомогою довгої жердини, стрибками. Щоб не залишити слідів своїх ніг, шпигуни і диверсанти укривають спушений грунт трав'яними доріжками, килимками, дошками, колодами. Розраховуючи обдурити слідопитів, вони взуваються в солом'яні і повстяні постоли, в спеціальне «модельне» взуття, яке залишає на КСС слід ведмедя або дикого кабана, корови або коня.

Невичерпні хитрощі порушників, але й неусипна пильність прикордонників.

Степанов ішов вздовж службової смуги, пильно вдивляючись в пухку вогку землю. Кілометр. Другий. Широкою грядкою тягнулась КСС, зі сходу на захід.

Ще кілометр, уже останній. Ось і великий валун, який давним-давно, можливо, тисячу років тому, скотився з гір. Це вже правий фланг застави.

— Перекур! — скомандував єфрейтор.

Каблуков сів на оброслий мохом валун, дістав жерстяну коробку з тютюном, почав повільно скручувати товсту цигарку.

— Курити? — стривожився Степанов. — Адже не можна. Забороняється…

Каблуков махнув рукою.

— В такий ось туман? Нічого за два кроки не побачать. Не можу я зараз не курити. Останні солдатські цигарки…

Накрившись полою шинелі, він запалив сірник, жадібно втягнув у себе махорковий дим і заплющив очі.

Степанов стояв на дозорній стежці, вдивляючись і прислухаючись до туманної тиші.

— Е, і заздрю ж я, брате, тобі! — раптом пошепки сказав єфрейтор.

— Заздриш? Це чого ж? — здивувався Степанов.

— Тобі ще два роки носити зелений картуз із зірочкою, а мені треба завтра або через тиждень насовувати на голову яку-небудь клапоуху шапку або кепочку з ґудзиком.

— В чому ж справа? Залишайся на кордоні.

— Ні, поїду. Одна нога моя уже там, біля матері… — Він гірко посміхнувся. — А друга, можливо, так і залишиться тут.

Позітхавши, Каблуков підвівся і, взявши у Степанова ліхтар, пішов назад по дозорній стежці. Знову електричний промінь заковзав по чорній глянцевій смузі, знову Каблуков не зводив з неї очей. Напроти розбитого блискавкою дерева, на правому флангу дільниці застави, йому здалося, що КСС має незвичайний вигляд. Він зупинився.

Придивившись, Каблуков виявив дуже слабкі, невиразної форми відбитки. Їх було двадцять шість. Розміщені вони були приблизно на віддалі 80 сантиметрів один від одного, впоперек усієї смуги, від краю до краю. Форма відбитків не подібна ні до сліду людини, ні до сліду звіра.

— Напевно, хитро вигаданий слід. — Каблуков став навколішки, пильно оглядаючи відбитки. — Так, маскований. Порушники! — твердо заявив він, підводячись.

Мабуть, жодне слово не впливає на прикордонника з такою силою, як це специфічне — «порушник». Там, у тилу, потім розберуться, хто він, цей порушник, якого рангу, куди і звідки йшов, з яким завданням. А перед прикордонником, коли на його дільниці порушник проривається через державний рубіж, стоїть єдине завдання — якомога швидше піймати ворога і знешкодити його або знищити.

Вимовте найтихішим шепотом у головах хворого прикордонника: «Порушник» — і він усе зробить, щоб підвестися. Скажіть це тривожне слово втомленому солдатові, який тільки-но повернувся з наряду, — і він миттю взується і одягнеться, схопить гвинтівку з примкнутим штиком і буде готовий до найзапеклішого бою з ворогом, до сутички сам на сам, до тривалого переслідування — по ущелинах і горах по тайговому лісі, по болоту, по глухих комшлових зарослях, по піщаній пустелі.

Все, що займало думки Каблукова до цього часу, він відкинув, забув. Бачив лише сліди на КСС.

— Чуєш? — здавленим шепотом спитав Степанов, торкаючи єфрейтора за плече. — Хтось іде.

Каблуков виключив ліхтар і навів автомат у бік кордону, на звук кроків, які швидко наближалися.

Інструктор служби собак старшина Смолярчук вийшов на охорону кордону близько десятої години вечора, його супроводжував рядовий Салтанов і слідча вівчарка Витязь. Від застави до КСС вони йшли стежкою, доступною кожному прикордонникові. Перетяли службову смугу і одразу ж потрапили в зону, яка безпосередньо прилягає до лінії державного рубежу. Смолярчук кожної ночі,» в будь-яку погоду, виходив сюди і повільно крокував по добре йому знайомій стежці, бере-' гом Тиси, із заходу на схід або зі сходу на захід, контролював з допомогою Витязя вузьку смугу землі між річкою і КСС — чи немає на ній чужих слідів. Смолярчук пустив Витязя, глухо скомандував:

— Шукай!

Безшумно ступаючи своїми м'якими сильними лапами, низько нахиливши масивну голову, витягнувши хвіст, Витязь, не поспішаючи, просувався по стежці. Все для нього було тут звичним: і місцевість, і її запах. Для нього не мала зовсім ніякого значення та обставина; що ніч була непроглядна: він був здатний почути порушника і крізь товщу туману.

Як правило, слідчий собака, почувши запах порушника, шалено кидається по його сліду. Якщо інструктор поводком знизить темп погоні, собака швидко втомиться і не зможе провадити розшук.

Витязь спокійно біг вперед. Значить, Смолярчук міг бути цілком упевненим, що по дільниці ніхто з чужих не проходив.

Через однакові проміжки часу, через кожні дві хвилини, підкоряючись виробленому рефлексу, Витязь оглядався на інструктора, ніби чекаючи наказів.

Смолярчук командував шепотом, який міг уловити лише чуйний собака:

— Слухай!

Головатий, з широкими грудьми, на високих ногах, бистрий Витязь неначе кам'янів. Він слухав. Потім поволі, спокійно повертав голову в бік Смолярчука і акуратно складав вуха: все, мовляв, гаразд, можна просуватися далі. Старшина жестом посилав собаку вперед..

П'ять років тому Смолярчук одержав Витязя у школі службового собаківництва. Смолярчук потрапив туди пізніше за інших, коли вже всі собаки були розподілені. Залишалося вільним лише одне, всіма курсантами відкинуте цуценя. Воно було особливої породи, з чудовою родовідною, але захиріло через довготривалу хворобу, яка слабо піддавалась лікуванню. З ним довго возилися і кінець кінцем списали б, якби вчасно не прийшов Смолярчук. Він узяв охляле, довгоноге, шолудиве щеня під свій догляд і не пошкодував ні зусиль, ні часу, щоб виходити його…

Усім молодим собакам в перші ж дні навчання дали клички. Дістало ім'я і щеня Смолярчука. Витязем назвали його, звичайно, на сміх. Кожен курсант вважав за свій обов'язок поглузувати з голенастих ніг Витязя, з його безнадійно обвислих вух, з голого хвоста і випнутих ребер.

І перепадало ж Смолярчуку, коли він насмілювався виводити свого Витязя, вимащеного з ніг до голови задушливою ветеринарною маззю, в оточення чистих, здорових щенят!

Смолярчук займався із занедбаним подалі від собачого шуму і від шкільної метушні. Навчав і лікував. І через рік вивчив і вилікував. Витязь став невпізнанним. Зміцнів. Набрався сили.

… Пробігши метрів з п'ятдесят, Витязь зупинився, замахав хвостом і тихенько заскавучав — вірна ознака того, що десь недалеко відбувають службу свої, тобто прикордонники. Запах кожного солдата і офіцера застави Витязь добре засвоїв і ніколи не плутав його з чужим запахом.

Смолярчук прислухався. Праворуч, за лінією КСС обережно і рівномірно рухався наряд. «Каблуков і Степанов», подумав старшина.

Витязь весь час махав хвостом, чекаючи наказів. Смолярчук підкликав його до себе і, погладивши, посадив біля самих ніг.

Поки вони відпочивали, наряд, який відбував службу по той бік КСС зайшов далеко вперед. Рухався він, пильно маскуючи світло.

Але ось туманну імлу раптом прорізав промінь електричного ліхтаря. Він описав дугу і тривожно метнувся до землі, неспокійно обмацуючи її. Досвідчений слідопит Смолярчук зразу зрозумів учім річ: на спушеному грунті виявлено сліди.

Він підняв Витязя і, викинувши руку вперед, уривчасто і владно сказав:

— Шукай!

Тривожність інструктора негайно передалась собаці, він кинувся в гущу туману, потягнув за собою Смолярчука. Той стримував його, вкорочуючи поводок.

Хвилини за дві або три збудження Витязя дійшло до краю: він кидався праворуч і ліворуч від дозорної стежки, повертався, рвався бігти вперед. Смолярчук зрозумів, що собака чує слід. Метрів за десять Витязь нахилив голову до землі, злобно наїжився і круто звернув праворуч. Смолярчук побіг за ним, в наш тил, тепер уже незважаючи на те, що топче КСС.

Момент, коли собака тільки ступив на слід лазутчика, — найвідповідальніший в роботі інструктора. Він з шаленою, сліпою силою кидається слідом за порушником, вириває поводок з рук інструктора, намагається дістати повну волю.

Збудженість вівчарки, її лютість, бажання наздогнати ворога такі сильні, що вона може, якщо їй дати волю, або, далеко не досягнувши мети, знесилитися, або взагалі загубити слід, піти хибним шляхом. Але навіть і в тому разі, коли собаці вдасться досягти мети, все одно нічого доброго не вийде. Порушник, звичайно, не буде чекати, поки собака, наздогнавши його, схопить за горло, він скористається зброєю і знищить його раніше, ніж підійде інструктор.

Смолярчук добре знав особливу агресивність свого четвероногого друга. Ні в якому разі не можна зараз давати йому довгий поводок. Навпаки, треба весь час стримувати. Але стримувати розумно, помірно, не відвертаючи від мети і не збиваючи із сліду.

Ледве-ледве перетягнеш в інший бік, і тонко настроєний, звичайно послушний твоєму рухові організм собаки перестане працювати на одній хвилі з тобою.

Обережно стримуючи вівчарку поводком і в той же час заохочуючи командою: «Слід! Слід!», Смолярчук швидким кроком просувався, за Витязем.

— Стій, хто йде? — донісся з-за густої стіни туману голос Степанова.

Заспокоюючи Витязя, що відскочив убік, Смолярчук півголосом назвав пропуск. Спалахнув і ліг йому під ноги промінь електричного ліхтаря. Єфрейтор Каблуков доповів:

— Товаришу старшина, на КСС виявлено сліди. Замасковані.

— Скільки? Свіжі? — Не чекаючи відповіді, Смолярчук попрямував до службової смуги. Освітивши її і швидко оглянувши, наказав: — Повідомте на заставу.

Витязь злісно шкірив зуби, випускаючи піну з пащі. Смолярчук відвів собаку вбік, щоб він трохи заспокоївся, наказав йому сидіти, а сам повернувся до відбитку сліду порушника.

— Ну, подивимось, що ти за маска, — сказав він, уключаючи ліхтар і передаючи його Степанову. — Світи.

Смолярчук вирішив насамперед зайнятися видимим слідом. Вивчаючи слабкі, невиразні відбитки на КСС, він шукав відповіді на чотири основні питання, які постали перед ним: скільки порушників пробралось на радянську землю? коли це сталося? в якому напрямі вони зникли? що говорять сліди про зовнішній вигляд і фізичний стан лазутчиків?

— Та-ак, маска була розумна, — сказав він. Пройшовши по КСС паралельно знайденим відбиткам, Смолярчук переконався, що сліди, зроблені ним і чужі, розміщені приблизно в однаковій послідовності. Висновок напрошувався сам по собі: тут хитро пройшли люди, на ногах яких були спеціальні пристрої. Коли ж вони пройшли? Важкий туман рівномірно зволожив пухку землю КСС. Але там, де пролягли сліди, грунт не встиг потемніти і був дещо світлішим, ніж усюди. Виходить, слід порівняно свіжий, порушники не встигли далеко зайти.

В якому ж напрямку зникли лазутчики — в горах чи за Тисою? Це треба встановити точно, не довіряючи побіжному поглядові, йдучи нормально, людина, звичайно, переносить центр ваги тіла на носок занесеної вперед ноги. І які б пристрої не застосовував порушник, він обов'язково залишить глибокі вм'ятини збоку носка. Змірявши глибину відбитків, Смолярчук встановив, що найглибша їхня частина була повернена в наш тил.

Залишилось тепер з'ясувати, скільки порушників і хто вони. Не знаючи цього, не можна починати переслідування. Смолярчук повинен точно знати, з яким противником матиме справу.

Це може придатися йому і на той випадок, якщо «Собака відмовиться працювати, — для порівняння даних при викритті ворога.

Завидна порушники могли ступати так, щоб сліди одного строго співпадали із слідами іншого. В туман цю хитрість вони не могли використати успішно, хоч і намагались. Смолярчук без особливих труднощів знайшов ознаки групового переходу кордону: нерівномірну ширину і довжину відбитків, характерні поріжки між ними.

Вимірявши нарешті ширину кроків порушників — 78–80 сантиметрів, — Смолярчук одержав відповідь і на останнє питання: усі три лазутчики були чоловіками, притому високими на зріст.

Стоячи навпочіпки, Смолярчук не кваплячись записував усі дані в свою маленьку акуратну книжечку в червоній шкіряній оправі і спокійно, грунтовно викладав свої висновки прикордонникам, що оточили його. Наприкінці він дістав з кишені непромокальний мішечок з алебастровим борошном, відстебнув флягу з водою і, зробивши сметаноподібну суміш, залив нею один з відбитків. Степанов не відводячи очей, з повагою і навіть з деяким страхом стежив за діями Смолярчука і слухав його пояснення. Вкрай напружений момент, дорога кожна секунда, а він такий спокійний, такий діловито неквапливий, наче перебуває не на кордоні, не в бойовій обстановці, а на учбовому пункті…

Тривога на заставі!.. Хто б там не був — генерал з тридцятирічним бойовим досвідом прикордонної служби або молодий прикордонник, — все одно твоє серце обвіє холодок при словах: «До зброї!»

Сержант, черговий по заставі, зробив крок до Громади, приклав руку до козирка:

— Товаришу генерал, старший наряду…

Генерал кивнув у бік капітана:

— Доповідайте начальникові застави.

— Товаришу капітан, старшина Смолярчук додатково повідомляє, з кордону: слід груповий, у наш бік. Троє. Чоловіки.

— Троє. Он як! Крутий поворот справи. У який бік слід?

— Порушники подалися на північ.

— На північ? — Громада перезирнувся з начальником застави.

На півночі, в горах і лісах, мало населених пунктів, там боротьба з лазутчиками буде швидкою і короткою. Вдесятеро ускладнилося б і переслідування і розшук, якби сліди завели в таке велике місто, як Явір. На щастя, цього не трапилось. Так-то воно так, але… чому порушники пішли на північ? Що їм там треба? Яка в них мета? Якщо серед них той, про якого розповідав парашутист Карел Грончак, — то заради чого він поліз в тупик? Спеціалістові по залізничних диверсіях нічого робити в горах і лісах. Ні, ні, тут щось не те.

— Якої давності слід? — спитав Громада.

Шапошников перевів погляд на сержанта, і в очах його відбилась тривога: що той скаже?

— Смолярчук доповідає, що слід свіжий. Годинної давності.

— Хто пішов на переслідування?

— Смолярчук з Витязем, єфрейтор Каблуков і рядовий Степанов. Напарник Смолярчука залишився маячити на службовій смузі.

— Добре. — Громада кивком голови відпустив сержанта і обернувся до начальника застави: — Яке ваше рішення, товаришу капітан?

Шапошников енергійним рухом, наче відрубуючи, кинув ребро долоні на схему дільниці кордону п'ятої застави:

— Сюди посилаю додаткові наряди для охорони кордону. Тут, — він гучно ударив другою долонею по нижньому краю карти, — перекриваю усі дороги і організую паралельне переслідування.

— Згоден, — сказав Громада. — Правильне рішення. Вишліть ще один наряд напереріз імовірному шляху порушників. Де він, цей шлях? — спитав Громада.

Шапошников, подумавши мить, відповів:

— Принадлива ось ця глуха лощина на правому флангу: густий чагарник, неглибокий струмок з твердим дном веде до автомобільної дороги.

— Так, і на мій погляд це найімовірніший напрям лазутчиків. Націльте наряд на верхній край лощини. І зараз же, негайно, пошліть дозор на лівий фланг, ретельно обдивіться КСС. Найкраще, якщо ви займетесь цим особисто. Не виключена ще яка-небудь несподіванка.

Даючи останнє розпорядження, Громада виходив з того, що в той час, коли одна група порушників пройшла по правому флангу застави, а друга могла водночас просуватися $а лівому. Бувало й таке. Іноді кордон демонстративно порушувався одразу на двох напрямках з метою домогтися успіху на третьому, нібито менш важливому напрямку, куди и направлявся головний порушник.

На подвір'ї застави, за туманним вікном, почувся тупіт розпалених коней, збуджене гавкання сторожових собак, стримані голоси прикордонників.

Застава, як завжди в таких випадках, точно діяла за наказом і волею капітана Шапошникова: група прикордонників із слідчим собакою пішла по сліду порушників, друга — паралельно, третя — поспішала відрізати ворогові шляхи імовірного виходу в населені пункти, до шосейної дороги і залізниці. Фланги прикривали сусідні застави. Кордон на всій цій дільниці був закритий — відрізався шлях ворогові назад на той випадок, якщо він спробує повернутися туди, звідки прийшов.

Рухливі, добре озброєні прикордонники застави повинні в найкоротший час зімкнути навколо порушників петлю. Виходу з неї нібито нема.

Досвід Громади однак говорив про те, що перше кільце оточення, зроблене лише силами застави, не завжди забезпечує перемогу над порушниками. Необхідно створити кільце оточення на значно більшій площі і більшої щільності, щоб запобігти всяким несподіванкам.

Генерал наказав телефоном своєму штабу ввести в дію резервні підрозділи і частини.

Час — найважливіший фактор у прикордонній службі. Створюючи свою схему заходів, Громада ретельно підрахував, куди може, перейшовши кордон, добратися за одну годину або, скажімо, за п'ять годин найспритніший досвідчений лазутчик. При цьому передбачалося, що порушник може пройти вдвічі більшу відстань, ніж звичайний пішоходець при найсприятливіших для нього умовах.

З кожною хвилиною все щільніше й щільніше затягувалась петля навколо ворога.

Стрілка годинника підходила до цифри, коли, за розрахунками генерала і за результативними даними операцій подібного характеру, порушники повинні були бути схоплені.

Громада чекав… Хоч би одного захопили живцем…

Уважно вивчивши сліди, Смолярчук повернувся до собаки.

Витязь встиг відпочити і заспокоївся. Узявши його за поводок, старшина спокійним, але владним голосом скомандував:

— Нюхай! Слід!

Витязь рвучко нахилив голову, енергійно обнюхав сліди і рвонувся вперед.

— Добре! Добре! — хвалив старшина собаку і, ледь стримуючи його на поводку, біг за ним.

Степанов слідував на відстані видимості. Поруч нього, майже плече-в-плече, — Каблуков.

Бігти можна по-різному: швидко, витрачаючи сили, або зберігаючи їх і тим самим виграючи час.

Смолярчук біг розважливо, без сліпого азарту, згубного для дальнього переслідування, його поведінка передавалась Витязю. Собака впевнено йшов по сліду: спочатку по зарослій бур'яном лощині, потім по гірському схилу, по дну лісового байрака. Густий туман не був для нього перешкодою.

Все, що було властиве Витязю: сміливість, витривалість, огида до їжі з чужих рук, злість до сторонніх людей, загострений нюх, тонкий, натренований слух, уміння лазити по драбинах, стрибати через огорожі, відданість своєму хазяїнові — все, абсолютно все було прищеплене йому людиною. Сотні, тисячі кілометрів пройшов Смолярчук з Витязем в години тренування. Лісом та ярами, степом та болотами. Вдень і вночі. Близько ста кілометрів на північ, на схід і на північний схід виходили Смолярчук і Витязь по явірській окрузі. Ось і тут, де вони зараз знаходяться, теж побували не раз. Тому собака так вільно, впевнено себе почуває.

З-за хмар вийшов місяць. Чим стрімкіше до півночі підносились гірські схили, тим прозорішим ставав туман. Ось уже крізь блідий серпанок завиднілися дерева, кожне окремо, а через деякий час ліс почав проглядатися в глибину. Тепер, незважаючи на різке підвищення місцевості, і бігти було легше — при світлі сміливішою і сильнішою почуває себе навіть та людина, яка не боїться темряви.

Смолярчук озирнувся. Каблуков не відставав ні на крок. Він, як і досі, біг зліва від старшини, трохи позаду. Поверх плече єфрейтора Смолярчук побачив вилицювате, розчервоніле, сповнене рішучості обличчя Степанова.

Десь ліворуч і праворуч від Смолярчука йшло паралельне переслідування. Далеко попереду, там, у горах, до вузлів доріг і перевалів скакали верхові прикордонники, які поспішали навперейми ворогові. Смолярчук ще не бачив жодного прикордонника з цих груп, але він твердо знав, що начальник застави послав йому щедру допомогу. І думка про те, що його товариші по зброї, його друзі — вся рідна п'ята застава піднята по тривозі, що всі підтримують його, разом з ним поділяють відповідальність за схоплення порушників, — думка ця надавала Смолярчукові сили, зміцнювала впевненість у собі.

Витязь рівномірно тягнув поводок, його вовче забарвлення різко вирізнялося на зеленомоховитому лісному покриві. Масивна, клиноподібна морда майже не відривалась від землі. Між чорними сухими губами біліли крупні ікла. Пухнастий хвіст раз у раз задирався вгору. Гостроверхі вуха ні на мить не втрачали настороженості, їжилася сива шерсть на могутній шиї. Сильні лапи залишали на вогкому грунті великі вм'ятини.

У заболоченій низині, що з'явилась несподівано, сліди раптом зникли. Ні, вони не зникли, це твердо знав Смолярчук, вони є, але Витязь не знаходив їх під водою. Він робив одне коло за одним, витягував шию і принюхувався до верхніх шарів повітря.

Смолярчук покликав до себе собаку. Пестячи його, заспокоюючи, він розмірковував, куди пішли порушники: вгору чи вниз по течії заболоченого струмка? Звичайно, їм зручніше вийти он туди, в березняк, який росте на протилежному, сухому кінці низини. Великий досвід боротьби з порушниками, знання їхньої тактики допомогли Смолярчукові вгадати виверт ворога, зекономити час, скоротити шлях переслідування. Витязь, як і чекав Смолярчук, швидко знайшов продовження сліду на тому боці струмка, в березняку. Петляючи, сліди потяглися нагору, потім вивели на світлу галяву, а звідти знову в густий і вогкий ліс, куди майже не пробивалось місячне світло.

Витязь рвався вперед і скавучав. Звичайно така поведінка собаки означає, що поблизу причаїлися порушники. Смолярчук не зупинився, знаючи, що в лісі на вологому, вкритому мохом грунті, внаслідок малорухомості повітря свіжий слід зберігається дуже довго. Витязь збуджений саме з цієї причини — свіжішим, «гарячішим» став слід.

Досвід підказував Смолярчукові також, що порушники доклали всіх зусиль, використали кожну хвилину, щоб якнайдалі відійти від кордону, якнайшвидше вибратися із забороненої зони на простір. Значить, можна переслідувати сміливіше, не гаючи дорогоцінного часу на запобіжні заходи. Поки що вони зайві. Поки що!

Собака живе в світі запахів. У лісі цей світ особливо різноманітний і складний. Людина не вловлює і сотої частки того, що доступно собаці. На шляху Витязя носилася сила запахів — ефірних масел, коріння багаторічних рослин, мохів, пошкодженого ґрунтового покриву, прілого листя, різних лісових мешканців. Витязь розрізняв серед них той єдиний запах слідів порушників, який почув на вихідному рубежі. Навіть боковий вітер не міг до кінця знищити цей особливий, неповторний запах тих, кого розшукували.

— Добре! Добре! — підбадьорював друга Смолярчук.

Раптом Витязь збуджено вискнув, різко зупинився. Старшина відпустив поводок. Собака рвучко кинувся вбік.

Пробігши кілька метрів, він зупинився під деревом, біля покинутого порушниками ранця німецького зразка, Смолярчук підняв його, передав Каблукову і побіг далі, слідом за собакою.

Дорога! Це найтрудніше для собаки завдання — не загубити «свій» слід на великій дорозі, серед інших, сторонніх слідів.

Витязь нерішуче зупинився. Простим оком було видно, як багато тут, на дорозі, пройшло людей, корів, коней. На вологій землі добре відбились взуття, копита, колісні шини.

Нерішучість собаки зросла б, коли б Смолярчук хоч на хвилину взяв під сумнів його здібності. Тільки б но старшина нервово сіпнув поводок, — як він міг би вмить «забути» слід.

— Шукай, шукай слід! — владно дав він команду. І Витязь знову пішов уперед.

Пробігши метрів двісті по дорозі, Витязь зупинився, посилено принюхуючись. Потім він різко, під прямим кутом, звернув праворуч, потягнув старшину в ліс і вивів на галявину, в центрі якої були складені стоси березових дров. З підвітряного боку стосу здіймався дим багаття і долітали голоси.

«Вони!» подумав Смолярчук і, оглянувшись на Степанова і Каблукова, поклав палець на спуск пістолета. Але дивна річ: Витязь не виявляв особливого занепокоєння. Поведінка собаки бентежила старшину. Чи не на хибному сліду Витязь?

«Вірю я тобі, друже, але все-таки проконтролюю», вирішив Смолярчук. Він жестом наказав Витязю йти біля ноги. Собака підкорився наказу, але неохоче.

Безшумно з'явившись з-за стосу, Смолярчук витягнув уперед руку з пістолетом:

— Руки вгору!

Два літніх чоловіки, що сиділи біля багаття, схопилися, тримаючи над головами шматки хліба, сало і спечені картоплини. На їхніх обличчях не було страху.

Смолярчук уже знав, що перед ним люди сторонні, тобто такі, що не мають відношення до того, що сталося вночі на кордоні. Однак він причіпливо перевірив їхні документи. Це були лісоруби-сезонники.

Де і коли собака збився із сліду? Смолярчук з допомогою лісорубів з'ясував, яким шляхом вони пройшли сюди, на галявину, і де саме їхні сліди перетинали сліди порушників.

Повернувшись назад, Витязь узяв залишений слід і знову помчав уперед. «Молодець!» подумав Смолярчук.

Витримано і це випробування, мабуть, чи не найтрудніше. Навіть добре навчений, але спеціально не натренований собака нерідко губить слід в таких випадках і відмовляється його шукати.

Великі були можливості Витязя, але не безмежні. Смолярчук зрозумів, що собака почав стомлюватись. Не через те, що пробіг сім або вісім кілометрів, — для витривалого собаки це справжні дрібниці. Витязь витратив сили на те, щоб серед безлічі інших запахів розшукувати сліди порушників. Це нелегка робота. Якщо вчасно не дати собаці відпочити, то в нього на деякий час притуплюється чуття.

Смолярчук обережно зупинив Витязя і уклав його на траву, під кущем горішника.

У кишені старшини були припасені шматочки холодного м'яса і грудочки цукру. Він ліг поряд із собакою і почав підгодовувати його, заохочувати командою: «Добре, добре!» і міцно, як вірному другові, потискуючи мокру, в ранішній росі, собачу лапу.

Витязь акуратно, не поспішаючи, не випускаючи на землю жодної крихти, розгризав цукор і смачно хрумтів, перемелюючи його.

Поки Смолярчук підгодовував Витязя, Каблуков і Степанов лежали на прілому листі і мовчки, насторожено роздивлялись на всі боки.

Відпочивши, продовжували переслідування. Починало світати. Неохоче відступали сірі, похмурі сутінки. Тепер неважко було відрізнити осику від вільхи, дуб від клена, бук від берези. Заблищала нічна роса на мохах, на них темніли відбитки слідів порушників.

Вискочивши на голе гірське шосе, без єдиного дерева, обвіюване боковим вітром, Витязь пішов повільно, невпевнено. Часом він витягувався струнко, просто-таки простягався по камінню. Нарешті стало ясно, що собака загубив слід: Витязь засмутився, розгублено тикався то в той, то в той бік. Вперше за час переслідування старшина стривожився по-справжньому. Ворог може зайти далеко!

Смолярчук узяв собаку на короткий поводок — хай заспокоїться — і почав розглядати місцевість. Куди могли податися порушники?

— А якби ти був на їхньому місці, — спитав Степанова Смолярчук, — куди б ти направився?

Степанов сказав, що принадлива он та глибока лощина, заросла ялинником, але вона відводить в бік від перевалів і тому невигідна. Каблуков висловив припущення, що, найімовірніше, втікачі кинулись навпростець, через ту ущелину, на дні якої ще біліє сніг, через он ті чорні скелі. Смолярчук спитав: «А що, коли порушники вибрали найменш зручний для себе напрямок — он той пологий схил гори, що ледь зеленіє першою весняною травою?» Так, дуже можливо. Він, цей напрямок, лише на перший погляд здається незручним. Іти пологим схилом удвічі легше, ніж по кам'янистому і крутому бездоріжжю. Втративши на відстані, виграєш час і збережеш сили…

Степанов і Каблуков розуміли, що їхній старший досвідчений товариш вирішує зараз надзвичайно важливе для успіху справи питання.

Знизу, з-під гори, на якій стояли прикордонники, а навітряного боку долинув тихий, ледве-ледве чутний звук дзвоника. Він був такий слабкий, що на нього звернув увагу лише один Каблуков.

— Чуєш? — спитав він Смолярчука.

Той напружував слух, але чув тільки шум гірського лісу і грізний гул весняного потоку на дні засніженої ущелини.

— Отара!..

І тільки-но Каблуков сказав це, Смолярчук одразу ж почув переливи дзвоника і вловив той характерний запах, який розносить далеко навколо себе велика отара…

— Бачили ми їх, песиголовців, бачили! — не чекаючи, поки прикордонники наблизяться і почнуть розпитувати, закричав сивоусий верховинець в чорному капелюсі, з чабанською торбою за плечима, з обвугленою люлькою у з'їдених зубах. — Ми потайки нашого Василя послали на заставу. Не зустрічали?

— Розминулись, — сказав Смолярчук. — Куди вони пішли, ці песиголовці?

— Ідіть он туди, і ви їх скоро наздоженете.

Пастух направив на вірний шлях: під високою, з викривленим стовбуром гірською ялиною Витязь знайшов загублений слід, і переслідування песиголовців (так народ Закарпаття називав у своїх казках лиходіїв) продовжувалось.

Витязь, злість якого зростала, привів прикордонників до старого високогірного лісу: старі, похмурі, майже чорні ялини, їхня карликова поросль, сивий мох, вогкість, і тиша підземелля…

Підозрілою була ця тиша. За кожним деревом, під першим-ліпшим кущем, в гіллі ялин міг причаїтися порушник з автоматом у руках.

Смолярчук умів бачити одразу весь ліс і кожне дерево, кожен кущик зокрема. Десь тут, вирішив він, причаїлись лазутчики.

Пробігши невелику відстань, він подав знак товаришам просуватися обережно, маскуючись, від дерева до дерева.

Витязь ставав дедалі агресивнішим: він відчував наближення мети.

Увагу Смолярчука привернула гущавина молодих ялинок — їх гострі вершини тремтіли. Старшина заховався за дерево і уклав собаку. Припали до стовбурів ялинок і прикордонники, що супроводили старшину.

— Слухай! — пошепки скомандував Смолярчук.

Злісно рухаючи гострими вухами, пориваючись скочити, Витязь з гарчанням вдивлявся в ялинник. Загривок його їжився.

— Тихо, друже, тихо!

Смолярчук настромив на палицю картуз і обережно висунув його з-за дерева. Застрекотів ворожий автомат. Каблуков і Степанов одразу ж дали подвійну чергу — вогонь на вогонь. Почалася перестрілка.

Переконавшись у тому, що порушники не здадуться, Смолярчук вирішив їх знищити. Він наказав Каблукову вогнем відвернути на себе увагу диверсантів. Степанову поставив завдання обійти ялинник зліва, а сам непомітно перемістився вправо — перебіжкою, від куща до куша. Оточення супроводжувалось безперестанним вогнем Каблукова.

Витязь ні на крок не одставав від Смолярчука, теж лягав, переповзав.

Петля дедалі тугіше затягувалась навколо диверсантів. Вогонь з їхнього боку різко ослаб, потім і зовсім затих. Смолярчук насторожився. Що це значить? Невже лишили заслон і під його прикриттям відійшли?

Ялинник, зрізаний вздовж і впоперек кулями автоматів, порідшав, і добре стало видно на весняній землі дві чорні нерухомі постаті. Лише двоє. А де ж третій? Невже встиг утекти? Так, схоже на це.

Смолярчук перший підбіг до вбитих. Вони лежали, уткнувшись у землю. Перевернувши їх на спину, старшина побачив щетинисті, опухлі обличчя. На міцних солдатських ремінцях підвішені гранати і автоматні диски. Руки все ще стискували зброю.

— Обшукати!.. Що з тобою? — скрикнув Смолярчук, помітивши, як рум'яне обличчя Степанова стало блідим.

— Здається… поранений. У ногу… — губи Степанова затремтіли. — Поранений, — повторив він стиха, уже з заплющеними очима.

Смолярчук взяв у Степанова автомат, наказав Каблукову перев'язати пораненого і охороняти трупи, а сам продовжував переслідування. Не можна було втрачати жодної хвилини. Він біг за Витязем, готовий кожної секунди відкрити вогонь по ворогові. Ялинові гілки, покриті дощовою водою, хльоскали по розпаленому обличчю. Піт заливав очі. Ноги потрапляли в ковдобини, повні весняної води, чіплялися за корені, за каміння і чагарник. Упавши, він підводився раніше, ніж Витязь устигав натягнути поводок.

Захоплений погонею, Смолярчук забув про небезпеку. Вогонь, що несподівано вирвався назустріч, нагадав йому про неї.

Смолярчук заліг біля товстої сосни і став поливати кулями чагарник, за яким заховався диверсант. Падаючи, він скомандував собаці: «Лягай!». Витязь скорився, але з якоюсь дивною, незвичайною для нього повільністю. Він спочатку опустився на коліна, потім уткнув морду в землю і раптом безпомічно звалився на правий бік; мох навколо його голови густо почервонів і запарував на холодному повітрі.

Смолярчук на мить перестав володіти собою. Опустивши автомат, він дивився у широко відкриті очі Витязя, на його рідкі сиві вуса, на його повислі вуха, атласнорожеві всередині і замшові зовні, на його сліпучо білі ікла.

Коли старшина спохватився, диверсанта вже не було в кущах, його спина миготіла поміж дальніми деревами. Порушник швидко віддалявся, — зрідка озираючись, наче вовк, який далеко зайшов від переслідувачів. Смолярчук зрозумів: порушник вважає, що убив і прикордонника, і собаку. Це добре. Тепер він піде впевненіше і спокійніше. Найімовірніше, він круто заверне праворуч, щоб добратися до населеного пункту.

— Не доберешся! — Смолярчук скинув шапку, куртку, чоботи і в легкому вбранні кинувся навперейми диверсанту.

Старшина не помилився у своїх розрахунках. Диверсант вийшов саме туди, де Смолярчук перетяв йому шлях. Важко дихаючи, ворог пробирався по глухій гірській стежці — з темним обличчям, низько підперезаний поясом, у розстебнутій до останнього ґудзика сорочці, з могутніми волохатими грудьми. В руках він тримав автомат. Неможливо такого взяти живцем, але все-таки треба спробувати. Причаївшись у кущах, Смолярчук скомандував:

— Кидай зброю! Руки вгору!

Диверсант відповів довгою автоматною чергою — навмання, на голос. Тоді Смолярчук струменем куль різонув диверсанта по ногах, нижче колін. Той спіткнувся, упав. Але й пронизаний десятком куль не випускав з рук зброї. Смолярчук в азарті бою прикінчив бандита. Після цього він вийшов із засади на лісову стежку. Підняв автомат порушника і раптом, знесилений, сів на пеньок, рукавом гімнастьорки витер мокрий лоб, обличчя.

На вмиленому коні, в супроводі трьох кінних прикордонників, підскакав начальник застави.

Зіскочивши на землю, капітан Шапошников підійшов до вбитого, мовчки, насупившись, подивився на його одутле, заросле обличчя.

Смолярчук винувато посміхнувся:

— Схибнув я цього разу, товаришу капітан, не до кінця виконав своє завдання. Хоч би одного треба було взяти живцем.

Шапошников перевів суворий погляд на старшину:

— Шкода, шкода, і ця ниточка обірвалася.

Глава сьома

Події на п'ятій заставі розгорталися своїм звичаєм. Побоювання генерала Громади були недаремні: на лівому флангу застави знайшли ще один слід порушника. Дослідивши його, капітан Шапошников дійшов до висновку, що головний лазутчик, як і припускав генерал Громада, пройшов тут, на лівому флангу, а там, на правому, діяла лише відвертальна група.

На чолі підсиленого наряду, із слідчим собакою, доставленим із штабу комендатури, капітан Шапошников пішов на переслідування.

Сліди нового порушника були теж хитрими; перш ніж пройти по КСС, він накрив її гумовою доріжкою, спеціально виготовленою так майстерно, що вона залишила на землі дуже слабкий відбиток.

Перейшовши КСС, порушник, очевидно, згорнув свій пересувний гумовий міст в рулон і, вже не вдаючись до хитрощів, став просуватися в тил. Ось його сліди. Судячи по відбитку, порушник взутий у великі черевики на товстій підошві, з гумовими набійками. Пробирався він обережно, часто зупиняючись. Він зайшов у виноградники колгоспу «Зоря над Тисою». Тут, мабуть, йому хтось перешкодив, і він вимушений був заховатися и сараї.

Дерев'яний, похилений і підпертий з одного боку колодою сарай стояв на відшибі, на спадистому схилі гори, і його з трьох боків оточувала зорана м'яка земля виноградника. На її чорному покриві добре було видно відбитки черевиків. Сліди вели до нещільно причинених дверей сарая. Поворотних слідів, які свідчили б про те, що порушник залишив сховище, не було видно.

Інструктор, що йшов попереду наряду із собакою, в нерішучості зупинився, розмірковуючи, що робити. Підеш разом з вівчаркою — напорешся на автоматну чергу. Пустити саму вівчарку? Але і їй не минути лиха. Єдине правильне рішення, думав Інструктор, — оточити сарай і розпочати його штурм. Цю свою останню думку і висловив він начальникові застави, Шапошников категорично відхилив її:

— А якщо порушника там уже немає? Поки ми будемо оточувати сарай, він знаєте куди може зайти!.. Пустіть вперед собаку…

— Товаришу капітан!

Шапошников тихим, владним голосом повторив:

— Пускайте!

Інструктор відстебнув баранчик з нашийника, і вівчарка, високо піднявши голову, з наставленими вухами, кинулась до сарая. Вона підбігла до дверей, рішуче всунула в темну щілину свою клиноподібну морду і прослизнула в середину сарая.

— Бачите, нікого! — сказав Шапошников.

Собака повернувся і сів біля ніг інструктора, підлесливо поглядаючи на нього і махаючи хвостом. Той зрозумів його і простягнув руку. Собака розкрив пащу і впустив на долоню» інструктора патрон від пістолета-автомата. Порушник перезаряджав зброю.

Обдивившись сарай, Шапошников знайшов у його задній стінці пролом. Через нього, відпочивши і покуривши (були знайдені сірники і недокурок), і зник порушник.

В міру віддалення від кордону, на твердій землі сліди ставали дедалі менш помітними і, нарешті, на кам'янистій стежці, яка вилась по південному схилу, серед виноградників колгоспу «Зоря над Тисою», вони зовсім зникли. Ставши на сліпий слід, собака вивів прикордонників на шосе і тут відмовився йти далі. Схоже на те, що порушник скористався машиною. А можливо, він тільки зробив вигляд, що скористався; можливо, пройшовши якусь відстань по шосе, він звернув убік і зараз швидко пробирається глухими стежками через приміські сади і виноградники до Явора.

— Комаров, шукайте слід в районі дороги! — наказав Шапошников інструкторові.

Собака пройшов кілометрів зо два по лівому узбіччю шосе, стільки ж по правому, потім він обшукав великий простір, що прилягає до дороги з обох боків, але слідів ніде не знайшов.

— Ех, Витязя б сюди, він би цей клубок зразу розплутав, — сказав хтось із солдатів, які йшли за начальником застави..

«Так, — подумав Шапошников, — без Витязя нам не обійтися».

— Продовжуйте розшук, Комаров, я скоро повернусь… Ремізов, Марчук — на коней!

Ковані копита розпалених коней, викрешуючи іскри, процокали по каменистій польовій дорозі, яка вела в гори, і скоро затихли в густій передсвітанковій темряві.

Труд прикордонника оцінюється не тільки тим, зумів він чи не зумів затримати порушників саме в момент переходу кордону. Чудовий майстер той, хто схопив ворога, не давши йому пройти по радянській землі і десяти кроків. Але добрий і той солдат, який, знайшовши хитрий слід порушника, переслідує його три, п'ять, десять годин, а може, й двадцять чотири години — і все-таки затримає або знищить. Хай ворог зуміє відірватися від переслідувачів на кілька годин, поставивши їх у надзвичайно незручні умови, хай він навіть безслідно зник — все одно нічого ще не вирішено: переслідування триватиме.

На світанні Громада вирішив сам піти по сліду довгожданого порушника. Поряд з ним ішов і майор Зубавін, що прибув на кордон за викликом. За ними на деякій відстані йшов прикордонний наряд.

Громада і Зубавін мовчки пройшли прикордонну зону, колгоспні сади, піднялись по стежці, яка перетинала виноградники, і вийшли на автомагістраль, в тому місці, де слідчий собака відмовився брати слід. Тут вони, не змовляючись, зупинились, подивились вліво і вправо — на асфальтоване покриття дороги, на акуратні, посипані свіжим піском узбіччя, на білі з чорним шляхові покажчики: десь тут почався новий, невідомий їм шлях лазутчика.

Першим порушив мовчанку Громада:

— Точно держав курс, мерзотник!

— Так, впевнено йшов, як у себе вдома, — відгукнувся Зубавін.

— Авжеж… Значить, добре знає місцевість. Значить, він житель Явора, з емігрантів, або…

— … Або добре зорієнтований, — продовжував міркування генерала Зубавін. — Цей маршрут він накреслив собі ще в ті дні і тижні, коли готувався до переходу кордону.

— Можливо, — згодився Громада. — А на дорогу вийшов, щоб замести сліди.

— І скористуватися попутною машиною.

— А може, й не попутною…

— Так, — підхопив Зубавін, — не виключено, що його де-небудь поблизу чекала машина, яка й повезла… Куди? Бачите, товаришу генерал, по той бік шосе будиночок під червоною черепицею? Там живе колійний обхідник Пєвчук. Зайдімо?

Колійний обхідник стояв біля колодязя, знімаючи з відра мокрий ланцюг. Усе в цій людині було твердим, неначе вирізьбленим з граніту: і велика лобата голова, і вилицювате темне обличчя, і жилава шия, і широкі, кряжисті плечі, і здоровенні кисті рук з випуклостями мозолів.

— День добрий! — генерал простягнув руку. — Водичкою не почастуєте?

Освіжившись холодною водою, скуривши із залізничником по цигарці і поставивши йому кілька запитань, не розкриваючи суті справи, Громада і Зубавін вияснили, що вчора, пізно ввечері, Пєвчук звернув увагу на вантажну машину, що стояла на узбіччі шосе. Побачив, він її вперше, коли тільки починало вечоріти. Обходячи свою дільницю години через дві, він здивувався з того, що машина ще не пішла. Ліве заднє колесо було зняте, а під віссю стояв домкрат. Що було в кузові? Кубометрів зо три дощок. А люди? Людей він не помітив. Машина прийшла з Явора? Ні, вона йшла в Явір.

Подякувавши колійному обхідникові, Громада і Зубавін поїхали в Явір. Дорогою радист прийняв радіотелеграму. Капітан Шапошников повідомив через рацію загону: «Всі три порушники знищені в районі гори Баранячий Лоб, у Чорному лісі. Чекаю ваших вказівок». Громада відповів одним словом: «Виїжджаю».

Заскочивши в Явір, Громада і Зубавін посадили в кузов місткого всюдихода парашутиста Карела Грончака і поїхали в Чорний ліс.

Трупи диверсантів лежали під темною лапчастою ялиною.

— Котрий? — спитав Зубавін, пильно вдивляючись у зблідле, насторожене обличчя парашутиста.

Карел Грончак зробив крок вперед і, схопившись рукою за звисаючу ялинову гілку, подивився на вбитих. Переводячи погляд з одного на другого, він не міг приховати від запитливого погляду Зубавіна радості, що мимоволі засвітилася в його очах.

Майор усміхнувся:

— Ні той, ні другий, ні третій. Так?

Карел Грончак кивнув.

— Цих людей я…

— Не спішіть відмовлятися, — зупинив Зубавін парашутиста, — подумайте на дозвіллі. Можливо, пригадаєте, де і коли їх бачили.

Він дав знак конвоїрам відвести парашутиста.

— Ваші припущення справдились, товаришу генерал, — сказав Зубавін, роздивляючись вилучені в бандитів речі. — Шеф Грончака, певно, той, сліди якого загубились, а це… це теж «чорна кістка».

Крім зброї і ампул з отрутою, порушники мали при собі чимало грошей в радянській і частково іноземній валюті, компаси, карти району лісистих Карпат.

— Зверніть увагу, товаришу генерал: у цих молодчиків гроші такої ж самої серії, як і в парашутистів. Однотипне і спорядження.

— Так, усі вони випущені з одного гнізда. Зубавін акуратно склав усі ці речові докази в чемоданчик.

Підписавши акт, Громада наказав сфотографувати трупи і закопати їх в землю.

Повернувшись до себе, Зубавін негайно, з допомогою автомобільної інспекції, узявся за розшуки машини, якою скористався четвертий порушник. Але це нелегко було зробити. Протягом учорашнього дня між Явором і північним районом Карпатських гір курсувало понад двісті вантажних машин. З цього великого потоку зразу ж було вилучено грузовики, які перевозили лише лісові матеріали. Таких теж набралось чимало: сорок вісім. Тепер треба було з'ясувати, які з них повернулись у Явір пізно ввечері і з пошкодженим скатом. На це неважке питання знову-таки могли ясно і швидко відповісти путьові листи. Переглянувши їх, інспектори не знайшли жодної машини з лісом, яка б приїхала у Явір пізно ввечері.

Не знайшлося і такої, що повернулася б із пошкодженою покришкою.

Справа різко ускладнилась, але Зубавін був готовий до цього. Спільник порушника не такий простак, щоб не вжити запобіжних заходів. Хто ж із сорока восьми шоферів, що працюють в різних явірських організаціях, приховав свій вечірній рейс, не зафіксував його в путівці або як-небудь замаскував? Зубавін дав завдання з'ясувати це, а сам поїхав у гори.

Побувавши на лісозаводах і складах, він з'ясував, хто саме протягом вчорашнього дня одержував пиломатеріали. Зіставивши потім свої дані з даними автоінспекторів, він легко знайшов розходження між ними. У списку Зубавіна був шофер автобази тресту «Укрвино», який одержав п'ять кубометрів обрізних дощок. А в донесеннях автоінспекторів зазначалось, що трестівська машина, згідно з путівкою і нарядом, цілий день працювала: на вивезенні піску і гравію. Повторною ретельною перевіркою було встановлено: шофер справді одержав дошки, але потрапили вони не на склад «Укрвино», а в двір одного з явірських жителів. Машина розвантажувалась, як свідчили очевидці пізно ввечері.

Всі дані говорили ніби про те, що майор Зубавін був на вірному шляху, проте він зовсім ще не був переконаний в успіху. Навіщо досвідчений агент іноземної розвідки попутно ускладнив свої дії крадіжкою? Взагалі ворог, звичайно, не гребує ніякими засобами, але тільки, в тому випадку, якщо ці засоби допомагають йому досягти мети.

Після першого ж допиту затриманого шофера Зубавін передав його справу в міліцію: звичайний шахрай, а не спільник порушника кордону. Спільника лазутчика слід шукати в іншому місці.

І майор Зубавін продовжував розшуки: обережно, тихо, щоб не сполохати тих, кого він шукав.

Не припиняли розшуків і прикордонники. Генерал Громада і не розраховував на те, що парашутист Карел Грончак в одному з убитих диверсантів упізнає свого явірського шефа, супутника по літаку. Громада твердо переконався в тому, що всі три порушники складали відвсртальну групу. Необхідно було тепер вирішити, де і як шукати четвертого, головного.

Впевненість Громади в тому, що цей порушник не може обминути Явір, поділяли всі офіцери штабу. Але це не означало, що його шукали лише в місті, його шукали всюди. Порушник міг залишити Явір і, скориставшись машиною або поїздом, просуватися на північ. Громада потурбувався про те, щоб цей напрямок був надійно прикритий. Не виключався і такий варіант: порушник забрався у давно приготовлене сховище і причаївся там до кращих днів. І цей випадок враховувався в рішенні Громади: прикордонники прочісували дільниці, де було багато зручних укриттів.

«Так, ворог хитрий, обачливий — думав Громада, — такого нелегко витягти на білий світ!»

Одна дорога в лазутчиків. І сотні, тисячі доріг у прикордонників, що переслідують ворога. Шпигун пробирається задвір'ями колгоспних садиб, лісовою хащею або, збиваючи собак із сліду, руслом неглибокої річки. Прикордонники повинні шукати його одночасно в тисячі місць: в болоті, в лісі, в руїнах придорожнього будинку, в каменоломні, на пероні станції, в колгоспній кошарі, в димарі зруйнованого цегельного заводу…

Багато хто з фабрикантів, заводчиків, поміщиків, гендлярів тікали разом з окупантами, але немало їх залишилося ще й тут. В Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Берегові та інших містах жили колишні власники ковбасних, кафе, пивних барів, мебльових фабрик, універсальних магазинів, крамничок, всіляких майстерень, силікатних заводів…

Та й сам «фронт» кордону був не менш складним, ніж тил. На великому протязі державного рубежу, буквально за кілька метрів від прикордонних стовпів, за легким вигоном лозяних тинів, розташувались хати сіл і хуторів. Природно, що в таких умовах прикордонникам важко діяти.

Ці труднощі були б непереборними, якби проти ворога боролися самі прикордонники. Сили, що протистоять порушникові, незчисленні. Прорвавшись крізь першу лінію оборони кордону, він повинен наштовхнутися на другу, потім на третю. Зусилля тисяч людей — солдатів, чекістів, робітників, колгоспників — спрямовані на те, щоб схопити його, не дати зайти вглиб нашої землі. Легендарний Антей здобував сили в матері-землі, солдат кордону — в беззавітній підтримці народу.

Глава восьма

На кінець другої години перебування на радянській землі Кларк і Граб пройшли крізь виноградники і, зробивши чималий гак, вибрались на гірське шосе. Кларк сів на камінь і вийняв з кишені кисет, набитий махоркою.

— Найстрашніше позаду, слава богу. Закуримо, щоб дома не журились.

Він бадьорився, але голос його зрадливо тремтів, а пальці, завжди такі слухняні і спритні, ніяк не могли скрутити «козячу ніжку».

Граб радів з удачі мовчки: важко дихаючи, він витирав мокру голову і, покректуючи, повільно погладжував натруджену, спину.

Вантажна машина чекала їх, як і було умовлено, недалеко від будиночка колійного обхідника. Побачивши в кузові свіжорозпиляні дошки, Кларк переконався, що на шосе стояла не випадкова машина, а саме та, яка йому потрібна:

— Добривечір! — промовив Кларк початок умовленого пароля.

— Кому добрий, а кому… — буркнув шофер і постукав молотком по туго накачаному балону. — Замучило прокляте колесо: дві години монтую!

— Тепер усе гаразд?

— Гаразд.

— Підвезеш у Явір, братухо? На двісті грамів столичної заробиш.

— Сідайте.

Коли Кларк і Граб розмістились у просторій кабіні, шофер Скибан оцінюючим поглядом прикинув, хто з його пасажирів є шефом.

Обрав молодого. Знайшовши в темноті його руку, він міцно потиснув її:

— З удачею!

Кларк відповів спокійно і насмішливо:

— Дивись, який чутливий, більше за менерадієш.

— І вам не гріх порадіти, — сказав шофер. — Через такі рогатки прорватися, подумайте!

— Поїхали, а то спати хочеться. — Кларк позіхнув. «Ну й ну!» — Скибан, сам давній шпигун і вбивця, з шанобливою цікавістю подивився скоса на свого нового шефа.

В'їхали в Явір пізно ввечері, з півночі, з боку Карпат, звідки найменше, за їх розрахунком, у місті могли чекати порушників кордону.

На одній з глухих і погано освітлених вулиць Скибан зупинив машину і сказав, звертаючись до Граба:

— За рогом пивний бар, колишній Імре Варга. Пам'ятаєш? Там зараз закусує твій кум Чеканюк. — Скибан відчинив дверці кабіни: — Бувайте!

— А якщо його там нема? — із сумнівом спитав Граб.

Скибан подивився, на годинник.

— Там, не турбуйся. Він щовечора в цей час блаженствує за кухлем пива.

Граб вийшов з машини, нерішуче простягнув руку. Кларк жваво підхопив її:

— Будь здоров, друже! Днів через три зустрінемось. Я сам розшукаю тебе. Сам! Чуєш? На добраніч!

Перевальцем, важко ставлячи на брущатку свої клишаві ноги в грубих черевиках, Граб віддалявся в глибину темної і безлюдної вулиці. Дивлячись йому вслід, Кларк сказав:

— Скибан, завтра заявиш на нього.

— Я? — Заявити?.. — злякався Скибан.

— Так, ти.

— Навіщо ви так жартуєте, пане?..

— Мені жартувати ніколи. Я кажу цілком серйозно: ти повинен його виказати. Майстер Чеканюк твій сусід?

— Так.

— От і добре. Ти випадково побачив, що Чеканюк привів до себе якусь підозрілу людину і так далі. Ясно?

— Хоч убийте, пане., товаришу Бєлограй, нічого не, розумію!

— Граб зайвий у нашій компанії. За ним тягнеться слід, по якому… Тепер ясно?

— Але… якщо вони заберуть Граба, то він може і нас потягнути за собою.

— Не потягне, будь певен. Про це встигли потурбуватися.

— Слухаюсь! — відповів Скибан і подумав: «Можливо, і я коли-небудь стану зайвим?.. — Він усміхнувся. — А з ким же вони залишаться?»

— Поїхали! Та не поспішай: піджени так, щоб до вокзалу під'їхали точнісінько як потрібно.

Висадивши Кларка в тихому провулку, недалеко від явірського вокзалу, Скибан поїхав. Ні фар, ні заднього світла він не включав доти, поки не звернув за ріг. «Молодець! Знає свою справу!» подумав Кларк, старанно розгладжуючи на грудях і плечах зношену шинель.

Вулиця, густо обсаджена декоративними японськими вишнями, вивела Кларка до залізних крутих сходів. Уперше в своєму житті бачив Кларк ці сходи, але він упевнено, наче робив це в тисяча перший раз, піднявся нагору і опинився на високому пішохідному мосту, перекинутому через численні залізничні колії.

Ішов він, безтурботно розкурюючи товсту самокрутку, стукаючи підковами по дощаному настилу. Подзвонювали ордени і медалі. Свіжий затисянський вітерець розвівав поли шинелі. Пиловидний дощ кропив пасма волосся, що вибилися з-під картуза.

Кларк пройшов міст, спустився по сходах, і саме в цей час повз нього промчав довгий состав пасажирських вагонів московського поїзда. Кларк подивився на годинник: точно! Все, абсолютно все виходить так, як планував.

Демобілізований старшина непомітно виринув із привокзальної темряви і легко загубився на шумному, багатолюдному пероні, серед солдатів-відпускників, що їхали у свої частини, розквартировані закордоном. Разом з ними він увійшов у яскраво освітлений вокзал. Оглядаючись навколо, промовив:

— От і край радянської землі. Ще година, дві — і знову чужа сторона. Ех, доле ти, доле солдатська…

Як і розраховував Кларк, його слова зачепили душевні струни молодих людей, які йшли поруч з ним… Один з них, кругловидий, червонощокий, теж старшина, з артилерійською емблемою на погонах, сказав:

— Мовчи, друже, не завдавай жалю…

— Розумію… — Кларк підморгнув. — Від молодої дружини поїхав?

— Немов у воду дивився. А ти чому без погонів? — спитав старшина, коли вони розмістилися на лавах у залі для чекання.

— Відносив я свої погони з честю, досить. Тепер я де-мо-бі-лі-зо-ваний… Заздриш, га?

Артилерист зітхнув:

— Мені хоч би ще з тиждень побути у відпустці!

— І місяця б тобі, братіку, невистачило. Щасливі днів не рахують. Як вона, твоя молода господиня, величається?

— Клавою досі звали, — соромливо посміхнувся артилерист.

— А тебе?

— Грицьком. Григорій Воловик.

— Гриша, значить. А мене — Іваном. Іван Бєлограй. — Кларк дістав кисет з махоркою. — Кури, Григорію батьковичу, найкращий засіб від нудьги.

Артилерист зробив самокрутку, припалив і, глибоко затягнувшись, крізь дим дружелюбно подивився на співбесідника:

— І давно ти демобілізувався?

— Недавно. В цьому місяці.

— А де служив?

— Та-ам. — Кларк кивнув на захід. — В окупаційних військах.

— І куди ж тепер?

Кларк зніяковіло опустив голову, насунув на очі картуз.

— Шлях мій прямий, а от не знаю, що вийде, — відповів він ухильно. — Словом, сліпий сказав: побачимо.

— А все ж таки куди націлився? — цікавився артилерист.

— Та так, є на землі один заповітний куточок! — Кларк підвів голову, підморгнув. — Націлився я, братіку, на колгосп «Зоря над Тисою», на Гоголівську вулицю, на будинок 92, де проживає Терезія Симак. Чув? Тере-зія!…

Похмуре обличчя старшини-артилериста поступово прояснилось.

— І ким же вона тобі доводиться, ця сама Терезія? — спитав він з деяким лукавством. — Тіткою? Бабкою?

— Ще й сам не знаю, по правді тобі сказати. Поки що мрії великі.

— Чого ж ти сидиш тут, а не біжиш до неї? — здивувався артилерист.

Демобілізований старшина з тугою подивився на темне нічне вікно:

— Радий би в рай, та гріхи не пускають… — Він помовчав і серйозно додав — Куди підеш серед ночі? Місця малознайомі, ще теє… той… на кордон наштовхнешся. Почекаю краще до ранку. — Він. постукав нігтем по скельцю годинника. — Ну й час же повільно тягнеться! Чаю випити, чи що? Пристанеш до компанії, друже?

Артилерист вивернув кишені шароварів:

— Не підхожий я для тебе компаньйон.

— Дарма, пішли.

Кларк схопив за руку старшину і потягнув його за собою.

Піднімаючись крутими відкритими сходами на другий поверх, де містився ресторан, він допитливо і обережно, не обертаючись, косив очима: чи не привернув він до себе увагу? Ні, наче ніхто не стежив за ним.

У просторому залі ресторану було багатолюдно. Вони сіли за вільний столик, замовили горілку, пиво, закуску.

Пили і їли повільно: «демобілізований» весь час розповідав, яка в нього Терезія, як і коли він її покохав, як вирішив їхати до неї, а старшина-артилерист тільки слухав, схвально підтакуючи і сумно посміхаючись.

Кларк говорив з таким захопленням, так пожирав очима свого співбесідника, що, як здавалося збоку, нічого не бачив і не чув навколо себе. Насправді ж він ні на мить не втрачав влади над собою, безперестанно контролював кожну людину, що була у великому залі: чи не зацікавився хто-небудь ним? Іншим Кларк і не міг бути на радянській землі. Постійна настороженість — це тепер його звичайний стан. Він, як людина таємного життя, весь час повинен бути впевнений, що бездоганно виконує свою роль, не викликаючи жодної підозри.

За сусіднім звільненим столиком з'явився новий відвідувач — молодий хлопець у чорній форменій шинелі, з білим металевим паровозиком на новому, вдало зробленому і старанно вичищеному картузі. Кларк призвичаєним оком встиг помітити й інші важливі прикмети хлопця: русявий кучерявий чуб, що вибивався з-під лакованого козирка, яскравий опік рум'янцю на щоках, виголене підборіддя, сяючий погляд. Кожна людина, що потрапляла в поле зору Кларка, зразу ж викликала в нього першорядної ваги запитання: хто ти і що ти? Боятися тебе треба, запобігати перед тобою чи добиватися дружби? Якщо об'єкт не викликав побоювань, Кларк одразу ж, за звичкою прикидав: «А чи не можна, голубчику, мати з тебе якусь користь?»

Попиваючи густе березневе пиво і не припиняючи розмови з артилеристом, Кларк думав про молодого залізничника. За спостереженнями Кларка, хлопець недавно, можливо, тиждень тому, якщо навіть не вчора, одержав право на самостійне водіння паровоза. Цим і пояснюється його парадний вигляд і поява у ресторані. Святкує. Офіціантка називає його на ім'я — значить, він місцевий, яворянин.

«Щасливі люди великодушні, — посміхнувся сам собі Кларк, — вони довірливі і раді кого-небудь пригріти своїм добрим крилом. Що ж, почнемо атаку». Кларк підвів голову і ніби ненароком зустрівся поглядом з молодим залізничником. — Через хвилину він зробив те ж саме, але на цей раз уже посміхнувся очима. Ще через хвилину він підморгнув сусідові по столу і сказав сп'янілим голосом:

— За тих, хто вийшов на самостійний шлях! За тебе, механіку! — додав Кларк і підняв кухоль.

Молодий залізничник, що не чекав такої прозорливості від незнайомої людини, до сліз почервонів, але свій кухоль з пивом він все-таки теж підняв і осушив його до дна.

Кларк у душі безмірно радів. Як швидко заклав він фундамент дружби з цим настільки необхідним йому хлопцем! Він погрозив йому пальцем і сказав, як давньому приятелеві:

— Сам винен, братіку, що я твої секрети розгадав: вони іскряться в кожному твоєму ґудзику. Заздрю: років на п'ять молодший за мене, а вже маєш таку спеціальність.

— Не тобі заздрити! — Залізничник подивився на ордени і медалі «демобілізованого старшини».

— «Не дивися на медалі, а дивись, що буде далі», попереджав Вася Тьоркін. Далі в мене важкий ключ, зубило, домкрат і третій розряд паровозного слюсаря або кочегара. Учнем твоїм, може, буду.

— Що, закінчив службу?

— Угу. Тут, у Яворі, збираюсь заякоритись. Можна? Дозволяєш?

— Можна, — засміявся паровозник, — дозволяю.

Кларк вирішив, що далі зближатися можна уже сміливіше.

— Як тебе мати називає, механіку?

Залізничник, продовжуючи сміятись, відповів:

— Василем.

— А люди? Товариш…

— Гойда, — підказав Василь.

Кларк зміряв юнака з ніг до голови оцінюючим поглядом.

— Все тобі, брате, до лиця: прізвище, ім'я, професія. А в мене підкачали і прізвище і ім'я. Іван! Бєлограй!

Помітивши прикордонний наряд, що зайшов у ресторан, Кларк обережно зжужмив так вдало налагоджену розмову з Василем Гойдою і знову повернувся до старшини-артилериста, який уже встиг занудьгувати.

— Вип'ємо, дружбо, ще по скляночці за твою Клаву!

Випиваючи і продовжуючи з артилеристом розмову, Кларк і разу не глянув у бік прикордонників, що перевіряли в пасажирів-військовослужбовців документи.

До столу підійшов прикордонний наряд — молодий лейтенант і два солдати з автоматами. Офіцер попросив пред'явити документи. Кларк допив пиво, витер губи долонею і, не кваплячись, поліз у кишеню. Поки він, побрязкуючи орденами та медалями, витягав товстий бумажник, старшина-артилерист встиг простягнути лейтенантові маленьку книжечку в коричньовій обкладинці і акуратно складений вчетверо папір — відпускний квиток. Офіцер уважно переглядав документи.

Кларк тимчасом витягнув шкіряний, потертий бумажник, поклав його на край стола і розкрив так недбало, що все, що було в ньому, посипалось на підлогу. Чого тільки не зберігав у своїй місткій утробі цей солдатський бумажник: вирізки з газет часів Великої Вітчизняної війни, виписки з наказів Головнокомандуючого про оголошення подяки за відзнаки, листи, якісь довідки, поштові квитанції, гребінець із люстерком, гроші, орденську книжку, фотографію вродливої дівчини в українському вбранні, із стрічками в грубих русявих косах.

Підбираючи з підлоги вміст бумажника, Кларк усміхався:

— Пробачте, товариші! Це я з радощів все своє барахольце вивернув… Одну хвилинку!

— Чого без погонів? — суворо спитав прикордонник. — Прошу пред'явити документи.

— Документи? Будь ласка.

Кларк нахилився, узяв з підлоги пачку паперів, простягнув лейтенантові:

— Читайте, там сказано, чого старшина Іван Бєлограй без погонів. Відвоювався! Відслужив чесно і благородно, дай боже кожному.

— Коли ви одержали пропуск у прикордонну зону? — спитав лейтенант.

— Коли?.. То там же все ясно, по-нашому написано. Читайте! П'ятого березня цього року.

— Закінчується термін дійсності вашого пропуску. У вас в запасі лише один тиждень.

— Не турбуйтеся, товаришу лейтенант. Продовжимо, якщо… якщо, нам не дадуть по шапці.

Прикордонник поклав на край стола папери:

— Яким поїздом приїхали?

— Та цим самим, московським.

— Квиток зберігся?

— Квиток? Можна й квиток. Ось. — Кларк витрусив з хустки шматочок картону. — Москва — Явір. Дійсність — троє діб. Вартість…

— Раджу, товаришу, піти в готель лягти спати, — сказав на прощання лейтенант сп'янілому, не в міру балакучому демобілізованому старшині.

— Готель… А де він?

— Тут, на вокзалі. На третьому поверсі.

Лейтенант відкозиряв і пішов.

Кожна людина, навмисне або мимоволі спостерігаючи за Бєлограєм і Воловиком, не могла не подумати, що вони разом їхали поїздом, подружилися в дорозі і ось тепер вечеряють перед розлукою. Саме на це й розраховував Кларк.

Диктор оголосив по радіо, що через півгодини почнеться посадка на поїзди, які відправляються в Будапешт і Відень, у Братіславу і Прагу. Старшина-артилерист, із смутком глянувши на годинник, зітхнув:

— Шкода.

— Чого тобі шкода? — спитав Кларк, не підозрюючи про небезпечність відповіді, яка багато де в чому вирішила його долю.

— Тільки-но познайомились, а вже треба розлучатися. От і шкода. Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя приятелювали. Чим причарував?

— Е, є такий засіб. Але не скажу який. І не випитуй. Давай краще вип'ємо. Останню! — Кларк налив у кухоль пива, розбавив його трохи горілкою, цокнувся із старшиною. Роблячи все це, він непомітно косив очима в бік залізничника, який сидів за сусіднім столиком, — чи чув той недоречне признання старшини, чи не викликало воно в нього настороженості?

Молодий машиніст безтурботно пив пиво, димив сигаретою. «Нічого не чув», заспокоїв себе Кларк.

Диктор нагадав, що скоро почнеться посадка на поїзди, які відправляються закордон, і оголосив про прибуття приміського поїзда Мукачеве — Явір — Ужгород.

Старшина-артилерист неохоче підвівся з-за столу:

— Ну, Іване, труси гаман… розраховуйся, словом, а я піду. Час.

— Зажди. Так ти, брате, не підеш! — Кларк грубувато притягнув до себе Воловика, покуйовдив його волосся, потім поцілував у щоку. — Будь здоров, Грицьку!

Провівши зачарованого старшину до дверей залу для перевірки, Кларк поспішив повернутися в ресторан, але Василя Гойди там уже не було. Не знайшов він конче потрібного йому машиніста і в залі чекання, і в перукарні, і на пошті, і в камері для схову. «Поїхав приміським у Мукачеве», здогадався Кларк. Він з досадою пожував губами і піднявся на третій поверх, у вокзальний готель. Годину тому він не думав, що там доведеться ночувати. Розраховував на домашню постіль нового друга, на його хліб-сіль. «Нічого, голубчику, і до тебе доберусь!» Ти мені потрібний, дуже потрібний».

Глава дев'ята

Пізно ввечері Громада повернувся з кордону і по дорозі в штаб вирішив заїхати додому. Піднімаючись сходами, на площадці другого поверху він побачив широкі плечі і знайому кучеряву потилицю Зубавіна.

— Євгене Миколайовичу, ви? — окликнув він майора своїм могутнім басом. — Чого ночами блукаєте?

— Не спиться, Кузьмо Петровичу. От я і вирішив у гості до вас напроситись.

Зубавін часто бував у Громади вдома, він дуже поважав його дружину, Ольгу Костянтинівну, його дівчаток Майю і Світлану. Але Кузьма Петрович розумів, що сьогоднішній несподіваний нічний прихід Зубавіна викликаний якимись особливими обставинами.

Ольга Костянтинівна, відчиняючи двері, зраділа, побачивши Зубавіна:

— А, Женя! Здрастуй, пропащий! — Висока, в легкому білому платті в синю цяточку, з непокірним темним волоссям, перехопленим блакитною вицвілою стрічкою, вона легко і швидко підійшла до нього, схопила за вухо своїми м'якими і теплими пальцями. — Ось тобі, ось…

— За що мені таке покарання, Ольго Костянтинівно?

Вона з веселим обуренням подивилась на чоловіка, що йшов у ванну:

— Чув, Кузю? Він, такий-сякий, навіть не почуває своєї провини. — Ольга Костянтинівна зміряла Зубавіна з ніг до голови зневажливим поглядом. — Хто не показувався на очі третій тиждень? За п'ять кварталів обминає наш будинок! Дівчатка тебе вже зовсім забули…

— Мамо, хто прийшов?

Ольга Костянтинівна стурбовано подивилась на двері дитячої кімнатки, звідки долинув голос старшої, п'ятнадцятирічної Майки.

— Це тато.

— Який же це тато, якщо в нього голос Євгена Миколайовича?

— Тобі здалося. Спи!

— Та хіба ми глухі, мамо! — запротестувала менша, Світлана.

— Припиніть розмови! — Ольга Костянтинівна щільно причинила двері дитячої кімнати, двічі повернула ключ і кивнула Зубавіну, щоб той проходив до кімнат.

— Ось, чув! — сказала вона, заходячи вслід за ним до їдальні. — Його ждуть не діждуться, а він…

— Не було коли, Ольго Костянтинівно. Такі в нас зараз справи… А взагалі, вибачте, винуватий.

Ольга Костянтинівна засміялась:

— Лагідний чоловік в Ірини. Навіть заздрісно. За двадцять років не було ще такого випадку, щоб мій чоловік сказав: «Я винен, Олю». Все дружина винна: дівчатка одержали по трійці — мама не догляділа, у дівчаток апетиту нема — мама не вміє годувати; дівчатка вчащають у кіно — мама їх розпустила; дівчатка пізно лягають спати — мама потурає; дівчатка захворіли — мама не вберегла. Словом, завжди винувата.

На порозі їдальні з'явився Громада, з вогким волоссям, з натертим до червоності обличчям.

— Об'єктивна дійсність, нічого не поробиш, — усміхаючись очима, сказав він.

— Я вже казала: праведник, а не чоловік! — Ольга Костянтинівна материнським жестом, наче перед нею стояв не велетень Громада, а хлопчисько, пригладила на його голові волосся, поправила комір сорочки.

— Все життя будеш винна, Олечко: кому багато дано, з того багато і вимагається! — войовниче мружачись, Кузьма Петрович подивився на тарілки з шинкою, маслом, сиром, ковбасою і свіжою редискою. — А де ж коньяк, Олю? От ще одна твоя провина!

Ольга Костянтинівна дістала з буфета пляшку з п'ятьма зірочками.

— Чудово! Хай все це нас почекає. — Громада відчинив двері суміжної кімнати і пропустив Зубавіна вперед.

Вони сіли в крісла один напроти одного.

— Отже, Євгене Миколайовичу, що нового?

Повідомлення Зубавіна не було несподіваним для Громади. За новими даними, одержаними одночасно з двох джерел, незатриманий порушник, як і гадав Громада, причаївся в Яворі. У справі переховування шпигуна обвинувачується майстер залізничного депо Стефан Чеканюк. В минулому, за буржуазного режиму, він був «січовиком», зі зброєю в руках служив «чорному патерові»— Августину Волошину. Громада спитав, хто і як викрив Чеканюка. Зубавін назвав імена місцевих жителів. Один з них, Федір Степняк, слюсар залізничного депо Явір, повертаючись додому з нічного чергування, побачив у кінці своєї тихої, залитої місячним сяйвом вулиці двох перехожих. Вони йшли, тримаючись у тіні черешень, які росли вздовж тротуару. Раптова поява слюсаря злякала перехожих. Вони звернули в найближчий провулок і там зникли. Федір Степняк насторожився. Хто вони? Якщо чесні люди, то навіщо їм ховатися? Якщо чужі, то що їм потрібно на цій вулиці, де немає ні закусочної, ні аптеки, ні телефону-автомата? Федір Степняк перебрав у пам'яті всіх, хто жив на правому і ліпому боці Першотравневої і не знайшов жодного чоловіка, який міг би в такий пізній час повертатися додому або йти на роботу.

На запитання, в який будинок, за його припущенням, могли зайти ці підозрілі перехожі, якби їм не перешкодили, Федір Степняк не дав певної відповіді. Очевидно, він не хотів кидати тіні ні на кого з жителів Першотравневої вулиці.

Дані, одержані від шофера вантажної машини Скибана, який жив по сусідству з майстром Чеканюком, немовби продовжували і проясняли розповідь слюсаря Степняка.

Скибан сказав, що минулої ночі йому погано спалося: мучили головний біль і задушливий кашель. Над ранок, накинувши пальто, він вийшов у садок подихати свіжим передсвітанковим повітрям. Незабаром йому стало краще, і він пішов у будинок досипати. Не встиг він зробити і двох кроків, як побачив у кінці свого саду, в малиннику, дві чоловічі постаті. Одна була незнайома. В другій, придивившись, Скибан упізнав довгов'язого майстра Чеканюка.

— Сусіде, ти? — гукнув Скибан.

Люди злякано кинулись до паркана, але одразу ж зупинились. Почувся здавлений сміх майстра.

— Що, Стефане, злякався? Заспокойся, голубе, твої кури та індики в повній цілості.

Скибан теж засміявся і хотів був підійти ближче, але сусід переплигнув через парканчик. Уже з ґанку свого будинку він промовив: — Звиняй, сусіде, що ми з кумом, ідучи навпростець, трошки потоптали твій малинник. Завтра ліквідую шкоду. Бувай здоров.

Вранці майстер Чеканюк зайшов у будинок до Скибана і, частуючи його сигаретою, ще раз попросив вибачення за нічні турботи і по секрету сказав:

— Сам знаєш, сусіде, незабаром Христове воскресіння. Так от на свято дорогий гість завітав, мій стародавній кум. І не з порожніми кишенями — в кожній по літру самогонки. Через те ми й блукали садами. — Чеканюк крекнув, облизав губи: — Первак… Приходь, Стефане, розговлятися. Та дивися, друже, не проговорись кому-небудь про самогон. Бувай здоров.

Усе це разом взяте здалося Скибанові підозрілим, а особливо — прохання не проговоритися…

Прочитавши ці докладні показання, Громада поклав на підлокітник крісла міцно стиснуті кулаки і запитливо подивився на Зубавіна:

— Він шофер, цей Скибан? Працював того дня?

Зубавін кивнув головою:

— Так. Повернувся у Явір пізно ввечері. Але лісоматеріалів він не возив.

— Яких заходів ужито? — спитав Громада.

— Поки що майже ніяких. Порушник, як ми з'ясували, переховується в сараї для сіна. Арештуємо через день-другий, коли остаточно вияснимо його зв'язки.

— А ви впевнені, що це той, четвертий, порушник?

— Аякже, товаришу генерал! Проконтролювали по відбитку, залишеному на кордоні.

У кожній великій прикордонній операції є одна важлива особливість. Розшук починається на величезній площі. В міру того, як у штаб надходять чимраз вірогідніші дані про місце перебування розшукуваного, периметр розшуку скорочується, сили стягуються, ущільнюється кільце навколо ворога.

Дані, викладені Зубавіним, примусили генерала Громаду замислитися: чи не пора почати стягування сил? Велика була спокуса ущільнити кільце, але Громада переміг цю спокусу. Ще не все ясно. Великий досвід боротьби проти ворогів навчив Громаду бути обережним, обачливим, приймати рішення на основі цілком достовірних даних. І тому він твердо сказав собі: «Ще рано».

І, навіть перевіривши дані Зубавіна та переконавшись у їх вірогідності, Громада не змінив свого рішення. Він припинить розшук лише в тому разі, коли стане ясно, що схоплений саме шеф Карела Грончака. Здається, це вже лише питання часу. Ворог приречений. Зубавін, вичікуючи, робить правильно. Сьогодні ще рано підводити риску. Хто знає чи не приховується за одним порушником ціла шпигунська зграя? Не слід поспішати. Але й запізнюватись не можна.

З такими думками Громада й заснув, уперше після кількох безсонних ночей, його розбудив настійливий дзвінок телефону. Громада впізнав голос Зубавіна:

— Є важливі новини, товаришу генерал. Натяк був дуже делікатний, але досить ясний. Зуба він хотів, щоб генерал негайно прибув до нього — в міськвідділ.

Громада викликав машину, одягся і за півгодини був у кабінеті Зубавіна. Коли з'явився генерал, чоловік у формі залізничника, який сидів у кріслі біля стола майора, скочив і винувато заморгав білястими віями.

Зубавін підвівся:

— Познайомтесь, товаришу генерал: майстер Чеканюк Петро Петрович.

— Здрастуйте! — Громада схилив голову, його смугляве обличчя було непроникно спокійним.

Після того, що генерал знав про майстра, це «познайомтесь» прозвучало чудно і викликало в Громади подив. Але він швидко здогадався, що в ставленні Зубавіна до Чеканюка відбулася зміна.

Зубавін простягнув генералові кілька аркушів паперу, списаних чорним чорнилом. Протокол докладно пояснював Громаді причину появи майстра в кабінеті Зубавіна. Він прийшов, як сказано було в першому ж рядку, виконати свій обов'язок радянського громадянина. Далі викладалась суть справи. Минулої ночі, вірніше пізно ввечері, Чеканюк повертався з кінотеатру. По дорозі додому він зайшов у пивний бар на Ужгородській вулиці, який належав раніше Імре Варзі. Там він попросив у знайомої офіціантки, як це часто робив протягом кількох років, пляшку пива, сто грамів горілки, бутерброд з червоною ікрою і почав вечеряти. Через кілька хвилин до нього підійшов чоловік у сірій куртці. Спитавши, чи вільний сусідній стілець, він сів поруч і теж попросив собі пива. Наповнивши кухоль, він ледь пристукнув його денцем до столу і півголосом промовив:

— Ваше здоров'я, Петре Петровичу!

— Спасибі! — одразу ж відгукнувся майстер.

Він зацікавився, звідки незнайомий чоловік знає його ім'я і прізвище. Той пильно подивився йому в вічі і тихо сказав:

— Не впізнаєш, куме?

Чеканюк довго вдивлявся у брезкле, з кошлатими бровами, чуже обличчя. І поступово проступили на ньому давно забуті риси: велика родимка на щоці, великі зуби, віспинки на кінчику широкого носа, вперте підборіддя, розділене западинкою. Кум Ярослав! Ярослав Граб, який одягнув у роки війни форму есесівця.

Відчувши себе впізнаним, Граб насупив брови: тихо, мовляв, нічого не питай — зараз не час і не місце розповідати, звідки і як я з'явився.

Вони ще випили, закусили і, розрахувавшись, вийшли на вулицю. Тут Граб заявив, що йому нема де ночувати і в знак старої дружби майстер Чеканюк повинен дати йому притулок. Прийшли на Першотравневу. Пробирались темними вулицями, городами і садами. Чого? Майстер уже догадувався, яким вітром його забутого кума занесло на Закарпаття. Коли зайшли в будинок, то Граб підтвердив здогади Чеканюка. Він прямо сказав, що перейшов кордон і вимагав від майстра сховати його на два-три дні, не більше. Гостинність він щедро оплачував: кинув на стіл тугу пачку сторублівок. Ось вона тут, у справі, хрест-навхрест заклеєна білими смужками паперу. Майстер Чеканюк взяв гроші, сховав кума в сараї. От і все.

Генерал Громада уважно прочитав показання Чеканюка. Потім ще раз і ще.

— Чого кум прийшов саме до вас? — спитав він, швидко глянувши на майстра.

— От про це, товаришу генерал, я і сам весь час думаю: чого? — він потупився, дивлячись на свої жилаві темні руки. — Я за старого режиму… за Августина Волошина був січовиком. Про мене тепер що завгодно можна подумати.

— Ми судимо про людину по її ділах.

— Кращий майстер в депо Явір, — сказав Зубавін. Громада простягнув Чеканюкові руку:

— Прийміть, Петре Петровичу, подяку від прикордонників… Ваш кум озброєний?

— Начебто ні, а втім, хто ж його знає!

— Планами ділився?

— Поки що не встиг. Та я і не показував, що мене це цікавить.

— Треба зробити так, щоб під час арешту Граба не завдати ніякого клопоту ні Петрові Петровичу, ні його домашнім, — порадив Громада Зубавіну.

— Граб думає, що ви зараз на роботі? — спитав Зубавін у Чеканюка.

— Так… Вранці я провідав його і сказав, що йду в депо.

— Скажіть, Петре Петровичу, а коли ви пили з Грабом, самогон не розв'язав йому язика?

— Який же самогон у пивному барі! — здивувався майстер.

— У барі самогону не було, але, можливо, в кума знайшовся? — з посмішкою спитав Зубавін, перегортаючи сторінки допиту шофера Скибана.

— Ні, дома ми нічого не пили.

— Як ви з Грабом пройшли в будинок? — надійшло нове запитання після тривалої мовчанки.

— Ми в будинок не заходили. Прямо в сарай.

— А коли ви заходили, вас ніхто не бачив? Сусіди, наприклад?

— Начебто ні.

Зубавін перезирнувся з Громадою, згорнув папку і відпустив Чеканюка.

— Ну, який ваш висновок, товаришу майор? — Громада, нахмурившись, набивав люльку.

— Поки не арештований цей порушник, я не маю права вважати за вірогідні ні показання Чеканюка, ні Скибана.

— Так. — Генерал густо задимив і заплющив очі. — Якщо шофер Скибан каже правду, — роздумуючи, промовив Громада, — тоді чого прийшов до вас майстер Чеканюк? Друга версія: Чеканюк щирий, він рискує життям. Але навіщо тоді потрібно було шоферові Скибану зводити наклеп на нього?

— Можливо, він зацікавлений у тому, щоб спрямувати розшук на хибний шлях, — відповів Зубавін. — Не подобається мені цей Скибан. Можливо, я і помиляюся, але мені здається, що він недаремно приходив до нас. Я маю підозру, що він якоюсь мірою причетний до справи.

— На чому базується ця підозра?

— Поки що, товаришу генерал, не маю ніяких об'єктивних даних. Буду збирати факти.

Увечері того ж дня під рясним весняним дощем Зубавін і супроводжуючі його особи під'їхали до верхнього кінця Першотравневої вулиці. Залишивши тут машину і виславши оточуючий загін, вони пішли до будинку майстра Чеканюка. І, як тільки вони переступили поріг хвіртки, з-під темного навісу ґаночка нечутно вийшов Петро Петрович. Він, певно, давно очікував гостей. Зубавін подивився в дальній кінець двору, де виблискував вологою оцинкований дах сарая.

— Постукайте. Скажіть, що принесли вечерю.

Обережно ступаючи і боязко озираючись, майстер пішов до темного сарая. Зубавін нечутно йшов поряд, засунувши руки в кишені дощовика і обминаючи калюжі.

Підійшли до дверей учотирьох: посередині — Чеканюк, праворуч — Зубавін, ліворуч — два озброєних офіцери.

Майстер не в силі був зробити останній, вирішальний рух — постукати в двері сарая. Це змушений був зробити Зубавін.

— Куме, це я… вечеряти… — зашепотів Чеканюк, притискаючись губами до щілини між шершавими, набряклими від вологи дошками.

Відповіді не було. Ні найменшого шелесту не доносилось із середини сарая. Зубавін постукав ще і, трохи почекавши, постукав утретє. Сарай мовчав. Зубавін глянув через плече, у темряву, і махнув рукою. Кілька чоловік виросло за його спиною. Двоє з них мовчки, в чотири руки схопили за дерев'яну скобу, прибиту на дверях, і з силою рвонули її. Спалахнув кишеньковий ліхтар. Вістря його променя освітило Ярослава Граба саме в ту мить, коли на його зубах хрустіла ампула з отрутою…

Ще один труп порушника. Важке і одутле обличчя алкоголіка, сіре, наче обсипане попелом, волосся, сукняна куртка із смушковим коміром, збиті на носках, зашнуровані сиром'ятними ремінцями черевики на товстій підошві.

Зубавін узяв майстра Чеканюка під руку і, відвівши його вбік, під навіс ґаночка будинку, спокійно, наче нічого й не сталося, спитав:

— Петре Петровичу, у вас є родичі? Не тут, в Яворі, а в якому-небудь далекому місті?

— Є. Сестра. В Ужгороді. А… а що?

— У вас з нею добрі взаємини?

— Так, дуже добрі.

— Давно ви з нею не бачились?

— Більше року… А чого вас це цікавить? — Майстер із подивом і тривогою дивився на майора.

— Чого? — Зубавін помовчав. — Я хотів би, щоб ви поїхали до сестри в гості. На цілий тиждень, не менше. Сьогодні ж. Оце просто зараз. Моєю машиною.

— Я не розумію, але…

— Будь ласка, їдьте. І постарайтесь не показуватись на вулицях Ужгорода.

Чеканюк схопив руку майора:

— Все зрозумів!

— От і добре!

Шофер Скибан прийшов на роботу, як звичайно, рано-вранці. Голова артілі Дзюба зустрів його по-хазяйському суворо:

— Машина готова до далекого рейсу?

— У справності.

— Перевіримо.

Причепливо оглядаючи грузовик, Дзюба буркотів і вичитував шоферові за те, що кузов брудний, погано накачані балони. Виждавши, коли поблизу нікого не було, Дзюба спитав;

— Як поживає твій сусід?

— Сьогодні вночі у нього були гості.

— Ну? — Дзюба перестав дихати, у зморшках заблищали краплини поту.

Скибан докірливо похитав головою:

— Хіба можна так хвилюватись? Даремно. Гості були не дуже турботливі. Вони тихо і непомітно забрали «кума» і поїхали.

— Живцем?

— Що ви, пане голова! Все вийшло так, як і передбачено. Разом зі своїм кумом зник і Чеканюк.

Дзюба витер лоб великою бордовою хусткою:

— Ух! Виходить, вони тобі повірили. А я, правду кажучи, боявся. — Він різко підвищив голос: — Неподобство! Не дозволяю виїжджати на брудній машині! Зараз же приведіть до порядку!

Глава десята

Ночував Кларк у вокзальному готелі. Вранці він помився в готельній душовій, поснідав і подався у місто влаштовувати свої справи.

Першим, кого вирішив атакувати Кларк, був явірський воєнком, майор Пирожниченко. З його допомогою він збирався пустити коріння у явірський грунт. Оскільки Кларк у школі спеціалізувався по диверсіях на гірських залізницях, його цікавив явірський вузол. Він був упевнений, що створить тут могутній кулак, здатний на випадок війни вивести з ладу найважливіші спорудження — тунелі, мости.

Деякі колеги Кларка, менш, ніж він, підготовлені до таємного життя, не впевнені в собі, потрапляючи в Радянський Союз, повзли второваною стежкою: шукали собі притулку в людей, чиє минуле або сучасне викликало або могло викликати підозру в радянських властей. Цим самим недалекоглядні люди прирікали себе на закономірний провал у майбутньому. Ні, Кларк обрав інший шлях. Маючи можливість сховатися після переходу кордону на квартирі якого-небудь давнього агента американської розвідки, такого як Дзюба, він вважав за краще піти на вокзал, що контролюється прикордонними патрулями і залізничною охороною. З такими документами, як у нього, гадав Кларк, з такими зовнішніми даними і з такою виучкою йому не слід ховатися по закутках. Чим сміливіше він буде діяти, тим менше викличе підозри. Кларк добре знав, що його поява в прикордонній зоні пов'язана з певним риском. Яких би запобіжних заходів він не вжив, все одно ті, кому це належало знати, встановлять достовірно, з точністю до однієї години, коли ти прибув сюди, звідки, з якою метою і т. д. Значить, треба не ховатися, а діяти рішуче, сміливо.

Зустріч з воєнкомом Пирожниченком, яка мала відбутися сьогодні, була першим щаблем тієї великої драбини, на яку збирався вилізти Кларк.

Майор Пирожниченко, певна річ, і в гадці не мав, яку роль повинен відіграти він у долі Кларка. Він, зрозуміло, обурився б, дізнавшись про наміри Кларка. Майор Пирожниченко протягом усього свого життя не зробив нічого такого, що заплямувало б його честь, дало б привід іноземним розвідникам причепитися до нього, шантажувати. Коротко кажучи, майор до цього часу, до появи на його шляху Кларка, жив спокійно, безтурботно, без усяких докорів сумління, не порушуючи обов'язку ні перед, Батьківщиною, ні перед сім'єю і друзями. І так він збирався прожити до кінця днів своїх.

Не знаючи біографії того, до кого збирався, його вдачі, його звичок і нахилів, Кларк однак твердо розраховував на успіх.

Перебуваючи в перші роки другої світової війни в СРСР, він докладно вивчав спосіб життя, характери І національні особливості російських людей. Цілими днями, скромно одягнений, тихий і непомітний, він вештався по продовольчих крамницях, у фойє кінотеатрів, по базарах, стояв у чергах, гуляв у парках культури і відпочинку, не пропускав жодного футбольного матчу, читав і перечитував усі нові романи і повісті. На правах представника союзної держави йому доводилось мати справу з військовими людьми, діячами науки, культури і мистецтва. Згодом, грунтуючись на цих своїх спостереженнях, він написав твір під назвою «Таємні ключі від сердець радянських людей». Начальство Кларка схвалило його дослідження і поставило йому завдання: підкріпити свою теорію практикою.

У дослідженні «Таємні ключі до сердець радянських людей» двісті мільйонів радянських громадян розподілялись на кілька великих груп: робітники, колгоспники, військові, інтелігенція технічна і художня, тобто представники мистецтва і літератури, домогосподарки, молоді дівчата, юнаки, керівні партпрацівники і т. д. Характеризуючи ту чи іншу групу, Кларк пробував давати рецепти, якими засобами розвідник може здобути в цьому середовищі довір'я.

Ось що писав Кларк про радянських людей, об'єднаних ним у групу військових:

«Це найбільш твердокам'яні, одягнені в непробивну броню пильності об'єкти. Вони обережні у своїх стосунках з новою для них людиною. Вони ховають усі свої таємниці за сімома замками. Вони в переважній більшості бездоганно чесні, віддані і таке інше, і таке інше. Вони люблять свою зброю, пишаються нею, бережуть її, як зіницю ока. Вони перед усім світом продемонстрували на полях боїв свою хоробрість, своє нехтування смертю, свою талановитість.

Дурень той, хто робить спроби атакувати цю групу в лоб. Треба намагатися завоювати цих людей обхідним маневром.

Вразливі місця радянських військових можна натупати, лише серйозно вивчивши їх достоїнства. Це парадоксально, але факт.

Військовий любить свою зброю — грай на цій струні. Він дорожить своїм бойовим минулим, заслугами, орденами — спробуй цю законну гордість обплутати лестощами. Хоч як високо з офіціальної точки зору оцінені фронтові заслуги того чи іншого військового, його може потішити і твоє визнання.

Пам'ятай твердо: фронтовик любить згадувати своє воєнне минуле. Якщо ти хочеш привернути його до себе, уважно, із захопленням слухай його розповіді. Безперестанно піддавай жару. Змінюй у деяких місцях захоплення на заздрість. Зітхай із жалем на знак того, що ти людина непомітна в порівнянні з оповідачем. Боже тебе борони від спокуси скористатися з встановленої близькості і почати задавати питання. Вдовольняйся тим, що тобі розповідають і не витягай ніяких відомостей за допомогою питань. Тобі дозволяються лише такі репліки, які б спонукали твого співрозмовника продовжувати розповідь…»

«Я, Іван Бєлограй, що пройшов від Сталінграда до Берліна, я, що полив своєю кров'ю і потом цей великий шлях, я, Іван Бєлограй, військовий до самих кісток, я, дурень отакий, демобілізувався, у чому тепер гірко каюся…»

З такими думками, які виразно відбивалися на обличчі, постукав Кларк у кабінет воєнкома, натиснув ручку дверей, обережно, але разом з тим і без зайвої скромності розчинив їх і чітко, на всю дзвінку силу свого голосу, не переступаючи порога, гаркнув:

— Дозвольте, товаришу майор?

Воєнком сидів у своєму кріслі, біля письмового стола з висунутою шухлядою, яка служила йому за буфетну стойку, і снідав. Кларк, що вмів бачити багато такого, що не доступно для простого ока, зразу оцінив драматизм свого становища. По-перше, він зрозумів, що з'явився саме в ту хвилину, коли майор, відрізавши пластинку домашнього сала, поклавши його на хліб і накривши половинкою огірка, збирався снідати. По-друге, він зрозумів, що майор незадоволений його, Кларка, несвоєчасною появою. По-третє, йому стало ясно, що він повинен негайно і під найпристойнішим приводом відступити.

— Приємного апетиту! — Кларк дозволив собі стримано посміхнутися, звичайно, без найменшої тіні догідливості. — Пробачте, товаришу майор, перебив. Дозвольте піти? — І, не чекаючи відповіді, він приклав руку до козирка й хвацько повернувся кругом.

— Стривай! — пролунав йому вслід владний, але не позбавлений покровительського відтінку голос майора.

Майор Пирожниченко ще хмурився, ще не зникла з його обличчя досада, але очі дивилися прихильно. Вони, ці очі, питали: «Звідки ти взявся, такий гожий та хороший? Чому ти, військовий з ніг до голови, без погонів?»

— Я вас слухаю, товаришу майор! — промовив Кларк, повернувшись у кабінет (двері він не забув зачинити) і зупинившись на певній відстані від воєнкома.

У воєнкома була масивна, кругла, чисто вибрита голова, гулястий лоб і широкий м'ясистий ніс. На новенькому, відпрасованому і з акуратно підшитим комірцем мундирі — орденські колодки, розміщені в строгій симетрії.

Над головою в майора висіла карта Закарпаття. На ній, як догадався Кларк, був зображений шлях підрозділу Пирожниченка, пройдений в період визволення Закарпаття: маленькими ясночервоними прапорцями була позначена майже вся гірська долина Тиси.

Кілька секунд треба було Кларкові для того, щоб він зрозумів, що перед ним сидить старий служака, який пройшов нелегкий шлях від солдата до майора. Тому такі дорогі йому його майорські зірки, тому так потішила його несмілива шанобливість «демобілізованого старшини».

— Ну, чого ти злякався? — спитав майор і добродушно посміхнувся. — Хіба я роблю щось негарне? Бачиш, снідаю. — Він цокнув нігтем по склянці. — І молочко п'ю… Фронтовик? — пережовуючи шматок, спитав майор.

— Так точно! — Кларк весело і віддано подивився на воєнкома. — Сталінградець. Гвардієць Іван Федорович Бєлограй. Демобілізований. Старшина. Служив у Берліні.

Він підступив до стола, виклав військовий квиток, пропуск у прикордонну зону. Воєнком уважно переглянув усі документи.

— Чого демобілізувався?

Колишній старшина схилив голову і, дивлячись собі під ноги, сказав:

— Строк служби кінчився, товаришу майор. І потім… сердечна причина.

— Зрозуміло. Закохався? На сімейне життя потягло?

— Так точно, товаришу майор.

— Твоя наречена, звичайно, мешкає на території моєї округи?

Демобілізований старшина радісно закивав.

Воєнкомові дедалі більше й більше подобалась нав'язана йому роль відгадчика, і він продовжував:

— Якщо не помиляюсь, ти хочеш поселитися на закарпатській землі і пустити в неї своє коріння?

— Так точно, товаришу майор, — знову по-військовому чітко, стримано, з повагою відповів Бєлограй. — Під час Вітчизняної зріднився з цією землею, кров за неї пролив.

— Ти воював на Закарпатті? В яких частинах?

— У гвардійському корпусі генерала Гастиловича.

— Ну? — радісно вигукнув майор.

— Так. — Кларк кивнув на карту, позначену прапорцями. — Весь цей шлях пройшов, де плазом, де рачки, де бігом. Від Яблуневого перевалу до Марамороської улоговини. — Він назвав полк, у якому служив Бєлограй.

— Оце-то зустріч! Ми ж з тобою земляки. Однополчани. Я командував батальйоном. — Майор уже зовсім привітно подивився на колишнього старшину. — Ну, для земляка, як кажуть, і сережку з вушка. Поза всякою чергою дамо квартиру, в Яворі пропишемо і влаштуємо на роботу. Куди бажаєте піти — на млинокомбінат, мебльову фабрику, дортранс, в залізничне депо?

Бєлограй знизав плечима і розвів руками:

— Знаєте, товаришу майор, мені однаково: скрізь буду працювати так, щоб виправдатирекомендацію.

— Раджу вибрати депо. Станеш за кочегара або слюсаря, а через рік-два будеш машиністом паровоза.

— Єсть, товаришу майор, вибрати залізничне депо! — Бєлограй козирнув і вдячно посміхнувся.

Щоб цілком переконати товариша по зброї у своїй до нього сердечній прихильності, воєнком спитав:

— Наречена підходяща? Не соромно буде з нею на люди вийти?

Це було довгождане запитання, і Кларк, в глибині душі радіючи своїй витривалості й логічній послідовності поведінки, дістав бумажник, вийняв з нього усі газетні та журнальні фотографії Терезії, акуратно наклеєні на картон.

— Стій, голубе, — зупинив його воєнком. — Так це ж наша Терезія! Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці. Хороша дівчина! Ну, брате, високо ти злетів!

Кларк зітхнув, похитав головою:

— У мріях, товаришу майор, я, звичайно, високо злетів, а от… невідомо, де сісти доведеться, — можливо, в самісіньку калюжу.

— Виходить, ще не домовились?

— Ні, товаришу майор. Вона ще навіть не знає, що я…

— Що ти одружитися з нею хочеш? — підхопив воєнком і зареготав: — Оце-то жених!

— Запізнився я, товаришу майор, женихатися. Коли б назад повернувся десь там років на п'ять… Ех, яким я був у сорок четвертому! Ось!

Кларк дістав акуратно складений, пожовклий від часу, потертий на згинах газетний аркуш розміром багатотиражки. Воєнком побачив добре йому знайому армійську газету, яку щодня читав на фронті.

На першій сторінці була надрукована велика стаття під заголовком «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя». Тут же був уміщений і знімок героя: білозуба посмішка, з-під шапки вибивається важкий чуб, на шиї ремінь автомата, груди в орденах і медалях.

Ця фальшивка була свого часу виготовлена в американській друкарні і дана Кларку як особлива охоронна грамота.

— От, товаришу майор, яким я був колись, у дні моєї молодості. Так! — Кларк зітхнув. — Що було, те загуло.

— Га-а-арний гвардієць! — майор, короткозоро мружачись, роздивлявся зображення Кларка. — Та й тепер не гірший. Можеш не зітхати.

— Що ви, товаришу майор! — демобілізований старшина скромно опустив очі. — Був кінь, та з'їздився.

— Ну, ну, не прибіднюйся… недаремно ж ти Терезії сподобався!

— Так уже враз і сподобався!

Кларк поклав на край стола кисть правої руки. Воєнкомові зразу ж кинувся в очі витатуйований на тильному боці його долоні напис: «Терезія».

— Як же це так, голубе: не домовившись із Терезією тавруєш себе навіки її ім'ям?

— Не знаю, товаришу, майор, з дурості, мабуть. — Кларк, вдаючи, що засоромився, закрив татуїровку рукавом.

Майор Пирожниченко, посміявшись, подзвонив начальникові явірського залізничного депо інженеру Мазепі, своєму приятелеві і незмінному супутникові в мисливських походах, і попросив його «швиденько і акуратно, на що ти великий майстер, влаштувати на роботу паровозним слюсарем героя Вітчизняної війни Івана Федоровича Бєлограя».

Тут же, в присутності демобілізованого старшини, Пирожниченко подзвонив другому своєму приятелеві, начальникові явірської міліції, і попросив його прописати на постійне проживання «товариша Бєлограя, демобілізованого старшину, мого однополчанина, заслуженого гвардійця, що пролив свою кров за визволення Закарпаття».

Третя послуга, яку охоче зробив майор Пирожниченко Кларкові, була скромніша, але все ж істотна: воєнком написав записку в житловий відділ Явірської міськради і попросив без усякого зволікання дати житлову площу «демобілізованому доблесному воїнові, неодноразово нагородженому бойовими орденами і медалями, — Іванові Федоровичу Бєлограю».

Так протягом одного дня Кларк пустив коріння в явірський грунт.

У той день, коли Кларк оформлявся на роботу в депо, на дошці наказів і повідомлень він звернув увагу на папірець, скромно наклеєний серед інших. У ньому ясно, чорним по білому значилось таке: «Зарахувати слюсарем Івана Павловича Таруту в паровозоремонтну бригаду Хижняка». Кларк зовні нічим не виявив свого радісного хвилювання, але душа його тріумфувала. Ще б пак! Парашутист Карел Грончак, який мав при собі документи на ім'я Івана Тарути, був його супутником по літаку тієї ночі, коли він стрибнув над Угорщиною. Карел Грончак призначений йому в підручні для здійснення диверсій на гірській дорозі.

Де ж він, слюсар Тарута? Розшукуючи свого асистента, Кларк нічого ні в кого не питав, він користався лише тим, що випадково чув. Місце, де працює бригада Хижняка, установити було неважко. Походжаючи по депо, Кларк забрів на другу, хижняківську канаву. Тут він краєм вуха вловив уривок розмови, з якої йому стало ясно, що Тарута лежить у лікарні. Здавалось, обережність тепер уже зайва. Але Кларк все-таки не пішов у лікарню, вирішивши, що зустрінеться з Тарутою пізніше.

Карел Грончак не впізнав свого явірського шефа і в четвертому порушникові, який отруївся. Перед Громадою постали нові, найважчі питання: чи не захотів з якихось міркувань Карел Грончак розпізнати в Грабі свого явірського шефа, чи справді це не він? Якщо ж Граб не важлива персона, то чому ворожа розвідка про нього так дуже піклувалась?

Вивчаючи матеріали, зібрані Зубавіним, Громада прийшов до висновку, що Граб не міг бути керівником диверсійної групи на залізниці, він виконував якусь підсобну роль. І тільки. Але яку ж саме?

Судячи з показань майстра Чеканюка, Граб не збирався довго жити на радянській землі. Виходить, він, як місцевий житель, що добре знає прикордонний район, посланий за Тису, як зв'язківець або провідник.

Установити з ким-небудь зв'язок, крім Чеканюка, він не робив спроб. Значить, провідник. Кого ж він провів? Тих трьох, що вбиті в Чорному лісі? Чи ще когось?

Відповіді на всі ці питання генерал Громада вирішив шукати знову на кордоні, там, де почались події, на п'ятій заставі.

… Берег Тиси. Генерал Громада і капітан Шапошников, обоє в наглухо застебнутих плащах, які заховують їхні знаки відмінності, в однакових зелених картузах, повільно, півголосом розмовляючи, ідуть по стежці, що повторює всі закрути службової смуги. Погожий день, на ясному небі жодної хмаринки. Добре пригріває сонце. Слабкий вітерець доносить свіже, терпке повітря гір, але на обличчях прикордонників немає весняної радості. Вони серйозні, напружені.

Шапошников, ще раз намагаючись не пропустити найменшої деталі, доповідає генералові, де і як був порушений кордон, як було організовано переслідування на одному напрямку і розшуки на другому.

Генерал слухав зосереджено, зрідка ставлячи скупі питання. Зважаючи на їх характер, начальник військ прибув на заставу не для розбору операції, не для того, щоб підвести підсумок подіям. Він шукав ключ до якоїсь нової, важкої задачі. І це особливо було цікаво для капітана Шапошникова, бо хоч і були всі ясні докази успіху, він теж не вважав операцію завершеною.

Шапошников був надзвичайно стриманим у власних міркуваннях, викладав лише об'єктивні дані і чекав слушної хвилини, щоб поділитися з генералом своїми припущеннями, хоча й не перевіреними, але важливими, на думку Шапошникова.

Вийшовши до флангу дільниці застави, Громада сів на нижній східець спостережної вишки, дістав люльку, обережно постукав об поруччя сходів, вибиваючи попіл. Закуривши, він деякий час мовчки дивився на Тису. Вона швидко котила свої каламутні весняні води майже врівень з берегами. Смугаста водомірна рейка то зникала, то з'являлась поверх важких свинцевих хвиль.

— Здається, не на жарт розбурхалась Тиса, — сказав Громада. — Ще одна добра злива — і повідь неминуча. — Він різко обернувся до начальника застави і несподівано запитав: — Ну, капітане, коли збираєтесь святкувати з нагоди такого вдалого завершення операції?

— Поки що не збираюсь, товаришу генерал. Вважаю, що святкувати рано.

— Чому ви так вважаєте? — суворий голос Громади пом'якшав, суворі очі потеплішали. — У вас є підстави?

— Підстав поки що мало, товаришу генерал. Більше підозріння. Якщо дозволите, то я їх викладу. Не подобаються нам сліди цього четвертого порушника — мені і старшині Смолярчукові. Навіщо він укривав службову смугу гумовим амортизаційним килимком? Приховати, свої сліди. Але чому він не приховував їх потім, далі, на виноградниках? А тому, що на твердій землі прикордонники вже не могли ясно прочитати по його слідах, чи без нічого він прийшов, чи з яким-небудь вантажем. Коротко кажучи, товаришу генерал, я і Смолярчук маємо підозру, що Граб перейшов кордон не сам.

Громада слухав начальника застави і радів з того, що той у співдружності із слідопитом Смолярчуком своїм шляхом дійшов до того ж висновку, що й штаб округи.

— Де він зараз, старшина Смолярчук?

— Весь час вивчає сліди Граба. Дозвольте викликати?

Громада кивнув.

Через деякий час славнозвісний слідопит, задихавшись, з якимсь згортком у руках, з розпаленим обличчям, щедро вмитим потом, підбіг до вишки:

— Товаришу генерал, старшина Смолярчук прибув за вашим наказом!

— Ну, доповідайте, що нового вам удалось з'ясувати?

— Виявлено цікавий слід… — не кваплячись почав Смолярчук.

— Де? Про який слід ви говорите?

— Там, в тилу. — Смолярчук махнув рукою у бік виноградників колгоспу «Зоря над Тисою». — В окремому сараї.

— Що це за слід?

— Та все той же: двадцять шість сантиметрів… Того порушника, який отруївся.

— А, Граб? Ну, то що ж?

— Та от, зразу на нього не звернули уваги, а в ньому великий смисл. Дивіться!

Смолярчук діловито розгорнув один згорток і розклав на землі гіпсові відливки: кисті рук паралельно одна одній, а ступні ніг позаду них.

— Ось, товаришу генерал, бачите: четвертий порушник стояв рачки, відпочивав.

— Ну й що ж? — Нетерпіння Громади зростало.

— В іншому місці, через сто дев'яносто два метри, — продовжував Смолярчук, — я знайшов ще один слід: знову порушник стояв рачки, відпочивав. Третій відбиток зберігся через двісті десять метрів. Але тут, в сараї, поруч з попередніми слідами, вже появились відбитки взуття іншої людини. Ця стояла на місці. Потім вона присіла, сперлась на руку. Грунт там вогкий, рука чітко відбилась. Ось!.. Питається: звідки взялися ці відбитки? Я так думаю, товаришу генерал: Граб переніс на собі якусь людину.

Старшина розвернув другий згорток, і Громада побачив ще три гіпсові відливки.

— Відбитки ніг і кисті руки того, п'ятого, порушника, який сидів на спині Граба. Половину дороги, як людина-невидимка, пройшов, а в одному місці все-таки не вберігся і залишив слід.

Громада, незадоволено хмурячись, роздивлявся відливки.

— Так це ж відбитки армійських чобіт! — нарешті сказав він з деяким розчаруванням.

— Правильно. П'ятий порушник був узутий в армійські чоботи.

— А де ж докази того, що це не сліди якого-небудь прикордонника?

— Є, товаришу генерал, і такі докази. Інструктор служби собак, начальник застави і всі прикордонники, хто був тієї ночі в сараї, взуті в поношені чоботи, а він, п'ятий, — в новенькі. Бачите, які чіткі вм'ятини від підборів? Кожен цвях відбився.

— Спасибі, товаришу Смолярчук! — Громада простягнув старшині руку. «Так, тепер справді об'явився, «той», подумав він.

Глава одинадцята

Того ж дня Кларк роздобув велосипед, купив на базарі оберемок бузку, прикріпив квіти до руля і помчав за місто, тримаючи курс на південний схід, до Тиси.

У полі, дивлячись на синіючі ліворуч і праворуч Карпати, на зелений розлив ланів, він заспівав: «Летят перелетные птицы…»

На велосипеді сидів Іван Бєлограй, радів весняному ранку теж Іван Бєлограй, і співав Іван Бєлограй, передчуваючи зустріч з Терезою, а Кларк ревниво спостерігав за ним збоку і, посміхаючись, хвалив: «Добре, добре, молодець!»

Землі колгоспу «Зоря над Тисою» потяглися вздовж угорсько-радянського кордону. Виноградники спиналися по південних схилах Соняшної гори. Білі колгоспні хати розташувались на самому краю урвища Тиси, вікнами до кордону. В центрі сільської площі стояв новий Будинок культури. Вікна колгоспного палацу теж дивилися на Тису і далі на Велику Угорську рівнину. На стрімкому двосхилому червоному даху різко виділялись білі латки черепиці. Ними розмашисто, на весь дах, викладено: «Зоря над Тисою». Білосніжний цей напис видно й угорському населенню лівобережжя.

Біля підніжжя дамби, яка прикривала Тису там, де її крутий берег значно понижується, лежали непридатні, неродючі землі, з давніх давен названі «Чортовим гніздом». Трохи вище від цих земель, на хвилястому узгір'ї, красувався облитий молоком весняного цвітіння терник. По його краю росли осокори, що вже викинули малесенькі прапорці ніжносмарагдових листочків. Там, де кінчалась шатрова тінь могутніх дерев, на дні трав'янистої і прохолодної лощини, — польова дорога. Цією дорогою і в'їхав Кларк у село.

Він дуже добре знав, де живе Терезія Симак, але вважав за потрібне спитати про це першого ж стрічного.

Першим стрічним був високий сутулий чоловік із жовто-сивою бородою і з палицею в руках. Незважаючи на теплий весняний день, на ньому була кожушана безрукавка.

— Гей, вуйку! — скочивши на землю, гукнув Кларк до перехожого. — Здоровенькі були!

Дядько через силу повернув голову, подивився на Кларка сльозавими очима, негнучкою рукою зробив спробу зняти шапку, глухо буркнув:

— Здорово.

— Вуйку, скажіть, будь ласка, де проживають Симаки?

— Га? — Старий приклав долоню до вуха. — Голосніше, не чую!

— Я питаю, де проживають Симаки? — підвищив голос Кларк. — Марія Василівна та її дочка Терезія?

— Аякже, знаю! — раптом пожвавішав дядько. — Гогольська, будинок число 92. Тільки їх немає зараз; вдома, — ні дочки, ні матері. На роботі. Замкнута хата.

— А де вони працюють, не скажете? — Кларк підійшов ближче до глухуватого старого, щоб не кричати на-всю вулицю і не привертати до себе уваги.

— Скажу, — старий усміхнувся. — Кожна православна людина скаже вам, де перебуває Марія Симак. Продала вона свою душу нечистій силі. — Він гнівно стукнув об дорогу ціпком. — У Чортове гніздо пускає свої корені Марія Симак. На тій гіркій і солоній землі не сіяли відтоді, як себе пам'ятаю. І за австріяків, і за мадьярів, і за чехів там були пасовища, а вона, дурна Марія, зрушила ту неродючу, незернову землю і збирається кукурудзу сіяти.

— А Терезія теж там працює, у Чортовому гнізді?

Дядько махнув у бік найближчої гори:

— Ні, вона на виноградниках, на Соняшній.

— Спасибі! — Кларк скочив на велосипед і, розганяючи курей, помчав до виноградників колгоспу «Зоря над Тисою».

Вузька кам'яниста дорога оперізувала круті й зелені, добре обігріті схили Соняшної гори. Хоч як багато сил було у Кларка, але і їх невистачило на те, щоб подолати весь підйом. На третьому, найкрутішому коліні він зліз з велосипеда і, штовхаючи його поперед себе, пішов пішки.

І знову йшов Бєлограй, а Кларк спостерігав за ним збоку.

Гарячі потоки сонячного проміння падали на землю, струмував прозорий димок — весняне дихання воскреслих виноградників. Звідкись долітало напружене трудове гудіння бджолиного рою. Прибережний тисянський вітерець ніс на своїх крилах п'янкі пахощі квітучих садів і річкової свіжості. Між високим чистим небом і зелено-чорною землею носилась, то завмираючи, то здіймаючись, дівоча пісня.

Бєлограй зупинився, прислухаючись. Співали десь на горі, у виноградниках, певне, на ділянці Терезії. Так. звичайно, там. Слів пісні Бєлограй не розбирав. Та й не в них справа. Ніякі слова не змогли б сказати йому більше, ніж мелодія, сповнена глибокого роздуму, трохи журлива і безмірно задушевна. Бєлограй слухав пісню усім єством, і йому було досить ясно, про що говорила вона, до чого кликала і куди вела. «Ой Іване, Іване, — промовляла пісня, — де ти? Чого не стоїш зараз поруч з дівчатами і не дивишся з вершини гори на Тису, на сади, на поля? Приходь швидше, і ти не пожалкуєш».

Кларк усміхнувся: «Молодець! Зіграно дуже добре! От що значить увійти в роль!»

Він скочив на велосипед і, незважаючи на крутий підйом, покотив під гору, назустріч дівочій пісні.

Дівчата замовкли, як тільки побачили велосипедиста, що зненацька вискочив з-за гори. Їх було п'ять — усі в темних спідницях, з босими і вже засмаглими ногами, в білих безрукавках і вишиваних сорочках, в руках у них були важкі рогачі, якими вони спушували виноградник. Терезії серед них не було. Де ж вона?

Залишивши на дорозі велосипед, важко дихаючи, з розчервонілим і мокрим обличчям, немов тільки що скупався в Тисі, Іван Бєлограй підійшов до дівчат.

— Здоровенькі були, солодкоголосі янголята! Честь праці! — Він зняв картуз і вклонився дівчатам, усіх однаково привітно обдарувавши веселим поглядом.

Дівчата жваво привітались.

— Ручуся головою, не помилився адресою, — сказав Бєлограй. — Дівчата, це Соняшна гора?

— Соняшна, — відповіли виноградарки.

— Бригада Терезії Симак?

— Вірно.

— А ви… — він кинув оком на дівчат і продовжував скоромовкою. — Угадав я вас всіх, дорогі подружки. Про кожну писала Терезія. Ганна! Василина!.. Віра… Явдоха… Марина… Ну, а я… — Кларк акуратно, по всій формі, насунув на голову картуз, обсмикнув гімнастьорку, туго затягнену поясом, по-молодецькому повів грудьми, побрязкуючи орденами і медалями: — Дозвольте відрекомендуватися: демобілізований старшина, син матінки-піхоти Іван Федорович Бєлограй!

— Іван!.. Бєлограй!.. — сплеснула в долоні одна з виноградарок, смуглява, веселоока дівчина. — То ми теж вас знаємо, привіти в кожному вашому листі одержували!

— Так, він самий, Іван Бєлограй, пропилений і просолений наскрізь піхотинець… Той, про якого в пісні сказано:

«Любят льотчиков у нас, конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд — лучше не найдете: обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…»

Дівчата, спираючись на свої рогачі, стояли півколом і всі як одна посміхались демобілізованому старшині, дивилися на нього довірливо і привітно.

— А де ж Терезія? Чому вона не працює? Невже запаніла відтоді, як на грудях геройська зірка засяяла?

— Терезія в далеку дорогу збирається, — відповіла смуглява дівчина. — В Угорщину їде з делегацією, на Першотравневе свято. І передавати свій геройський досвід закордонним колгоспникам.

— Он як! — обличчя Кларка стало стурбованим. — І коли ж вона від'їжджає?

— Скоро. Післязавтра. — Веселий, лукавий погляд смуглявої додав: поспішай, Іване, а то запізнишся.

— Та-ак… — роздумливо, ніби сам до себе промовив Кларк. — Виходить, запізнився. Як поспішав, як поривався — і все-таки…. — він раптом крекнув, поплював на долоні, шумно потер їх одну об одну: — Ану, дівчата, озброюйте зголоднілого трудівника своїм знаряддям праці!

Одна з дівчат простягнула йому рогач. Кларк ухопив його і високо, як молотобоєць, підняв над головою.

— У-ух! — він із силою встромив важку, з білим лезом стальну плаху в кам'янисту землю.

Легко злітав і швидко падав, виблискуючи на сонці, його рогач. Скреготала сталь, викрешуючи з каміння іскри. Вилискувала чорним оксамитом свіжоспушена земля. Ліворуч і праворуч на межу сипались невеликі валуни, вивернуті із своїх старих гнізд.

Кларк точно розрахував, чим міг остаточно покорити подруг Терезії. Показовий трудовий сеанс, який тривав усього двадцять хвилин, наблизив його до мети значно більше, ніж всі слова, погляди і посмішки. Коли він розігнувся і, витираючи спітніле обличчя, винувато і зніяковіло подивився на молодих виноградарок, ніби пробачаючись за свій трудовий запал, він уже був для них остаточно своїм, простецьким парубком, людиною їхнього трудового кола, їхніх дум і почуттів. Тепер, гадав Кларк, кожна з дівчат протуркотить вуха своїй подрузі: «Ох, який же твій Іван, Терезіє!…»

От заради цього Кларк і потратив стільки часу і сил на горі Соняшній. Робити тут більше нема чого. Можна рушати далі.

М'яка польова дорога вивела Кларка в прибережні сади. Проминувши їх, він поїхав зеленою дамбою вздовж Тиси, з цікавістю вдивляючись у той, угорський берег. Там, біля колодязя, стояла група жінок у різнобарвному одязі. Це був колодязь, повз який Кларк проходив тієї страшної туманної ночі. Рибалки розпинали на кілках великі сіті. Червоноколісний трактор, крутячись майже на одному місці, орав незручний видолинок — той самий, де лежав Кларк, пробираючись до Тиси.

— Громадянине, зупиніться.

З-за кущів вийшли два прикордонники: старшина (це був Смолярчук) і рядовий. Кларк різко загальмував і зіскочив на землю. Невимушено балакаючи, він дістав документи.

— Вас, товариші, звичайно, цікавить не моя особа, а мої папери. Будь ласка. Ось військовий квиток, ось пропуск у прикордонну зону.

Старшина довго й уважно вивчав документи.

— Куди ви прямуєте? — спитав, нарешті, він, гортаючи сторінки військового квитка.

— А ось сюди, в колгосп «Зоря над Тисою», на Гоголівську, будинок 92, до Терезії Симак. Не чули про таку хорошу дівчину?

Смолярчук не відповів, продовжуючи вивчати документи. Все в них було гаразд, однак він не квапився відпускати демобілізованого старшину. Кларк терпляче чекав.

— Може, вам що-небудь незрозуміло? — м'яко посміхаючись, спитав він, коли повільність прикордонника стала нестерпною.

Смолярчук знову не відповів, подумав: «Чого він нервує?» І ще уважніше продовжував переглядати військовий квиток.

— Ну й служба у вас, зелені шапки! — насмішкувато промовив Кларк. — Якщо навіть з рідною ненькою зустрінешся, — не вір, що вона твоя ненька, поки не посвідчить свою особу. — Він вийняв кисет з махоркою, скрутив товсту цигарку. — Куріть… Не бажаєте? Воля ваша… Слухай, хлопці! — втративши терпіння, вигукнув він. — Прошу даремно не затримувати парубка, не вкорочувати його щастя.

За всіма найтоншими розрахунками Кларка, він повинен був сказати те, що сказав. Хай прикордонники відчують, що він з ними за панібрата, що він абсолютно незалежний.

— Про яке ви щастя говорите? — спитав прикордонник, зводячи очі на Кларка. Він ще раз оглянув його-з ніг до голови, особливу увагу приділив новим, армійського зразка чоботям.

— Та про те саме, про яке в піснях співається. — Бєлограй розкрив бумажник, дістав з нього кольорову журнальну фотографію Терезії, наклеєну на картон із золотим обрізом. — Ось дивіться. Хіба це нещастя?!

Смолярчук нічого йому не відповів і повернув документи.

Бєлограй на прощання простягнув руку прикордонникові й спробував зазирнути йому в душу, дізнатись, чим була викликана його пильна увага до бездоганних документів. Обличчя старшини не виявляло ніякої тривоги. «Все гаразд!» вирішив Кларк.

Він остаточно заспокоївся, коли Смолярчук досить дружелюбно відповів на його потиск руки і навіть посміхнувся.

Кларк спустився з дамби на стежку, що вела в село і за кілька хвилин був на Гоголівській, перед тривіконним будинком номер 92, густо обплетеним зеленню.

Він навмисне забряжчав залізною клямкою хвіртки, сподіваючись, що його почують. Так само шумно вибіг на ґанок, забряжчав чорною клямкою дверей.

— Дозвольте зайти!

У відчиненому вікні з'явилась Терезія — голова у вінку русявих кіс, в одній руці синє шовкове плаття, — в другій — праска. На свіжих щоках дівчини палав яскравий рум'янець, а очі з подивом і цікавістю дивилися на нежданого і негаданого гостя.

— Здрастуй, Терезіє! — Кларк зняв картуз і недбало провів по кучерявому волоссю.

— День добрий, здрастуйте, — зніяковіло відповіла дівчина.

— Не впізнаєш? — Кларк неприховано милувався Терезією.

Вона заперечливо похитала головою.

— Подивись, ще подивись… може, впізнаєш.

Терезія не зводила очей з гостя. Ні, ніколи з ним не зустрічалась. Якби хоч раз де-небудь бачила, неодмінно пригадала б. Такого бравого вояку не скоро забудеш.

Кларк добре розумів, яке враження справив на дівчину, — не менше ніж розраховував. А що буде, коли польються його медові, солов'їні слова!..

У своєму таємничому дослідженні Кларк писав:

«Якщо тобі по ходу справи треба завоювати серце юнака чи дівчини, не розмінюйся на дрібниці. Програє той, хто соромливо і нудно просить зробити ту чи іншу послугу, докладно пояснюючи, для чого це потрібно. Чим більше пояснень, чим більше подробиць, тим менше віри. Поводься з емоціональною непослідовністю. Грай на найсвятішому, чим живе уподобаний тобою об'єкт. Коротко кажучи, випромінюй довірливість, дихай коханням — і тебе чекає перемога».

Така була «відмичка», яку Кларк збирався застосувати в даному випадку до серця Терезії.

— Дозвольте відрекомендуватися, — Кларк підніс руку до козирка і стримано відрапортував. — Демобілізований гвардії старшина Іван Федорович Бєлограй.

Терезія поставила праску на підвіконня, яке зараз же закуріло, кинула плаття і притиснула руки до грудей:

— Іване! Іван Бєлограй? Ти?..

Кларк дбайливо змахнув з підвіконня обвуглену фарбу, поставив гарячу праску на кам'яний східець ґаночка і лише після цього, опустивши очі, тихо сказав:

— Так, він самий, Іван Бєлограй.

Терезія вискочила через вікно на ґаночок, простягнула до нього свої засмаглі руки. Кларк схопив їх, міцно стиснув. Він міг би зараз без усякого риску — в цьому він твердо був переконаний — обійняти і поцілувати Терезію. Стримався. Не слід форсувати події. Хай все йде своїм звичаєм.

Кларк скуйовдив кучері і, оглядаючись навколо, зітхнув на повні груди:

— Гарно тут у вас!..

Кругле червоне сонце високо котилося над Угорською рівниною. Довгі прохолодні тіні гір дотяглися до самої річки. Із ущелини, де білів сніг, віяло ранковою прохолодою. В яблуневих садах тьохкали солов'ї. Над дахами будинків по цей і той бік Тиси виростали прямі світлі цівки диму.

— Як ти сюди потрапив, Іване? — спохватилась Терезія. — Ти ж у Берліні відбуваєш службу?

— Відбув у Берліні, а тепер… — він підвів голову, багатозначно подивився на Терезію. — Тепер сюди приїхав служити. — «Тобі служити», додав його погляд. — Чого ж до хати не запрошуєш, дівчино хороша?

— Ой лишенько! — Вона підбігла до дверей, розчинила їх: — Заходьте, будь ласка.

Він урочисто переступив поріг, тримаючи перед собою у простягнутих руках букет бузку:

— Скільки разів у думках своїх я переступав цей поріг… Мир та щастя дому цьому! — Кларк оглянувся через плече на Терезію. — А може, у вас і свого щастя дівати нікуди, га?

— Не відмовимось і від вашого, — засміялась Терезія. — Значить, демобілізувався?

— Демобілізувався. Солдат, поранений в серце, уже не солдат.

Натяк був досить ясний, але Терезія чистими очима дивилася на Кларка і радісно посміхалась.

— Ти сьогодні їв, пив Іване? Молока хочеш?

«Еге, голубонько, — подумав Кларк, — та ти зовсім простушка!»

— Молока? З твоїх рук? З радістю!

Терезія вибігла і повернулась з темним, рясно запітнілим на теплому повітрі глечиком.

— Виходить, в Угорщину їдеш? — спитав Кларк, кивнувши на розкритий приготовлений в дорогу чемодан. — Читав. І заздрив… Угорщина! Всю її пройшов, від каламутної Тиси до блакитного Дунаю. — Кларк заплющив очі, скорботно стулив губи і зітхнув. — Друга я поховав у Тисаварі. — Він махнув рукою, ніби відганяючи тяжкі спогади. — Виходить, їдеш… — сказав Кларк і смутно подивився на дівчину.

— Скоро повернуся. Через два тижні. — Терезія говорила, паче виправдуючись у чомусь.

Кларк одразу ж помітив це.

Він прилаштував букет бузку на столику перед дзеркалом, прикрашеним чудово розшитим полотняним рушником.

— Ну от, подивився на тебе, а тепер… — помовчав, зажмурився, — тепер можна і їхати.

Кларку були передані не тільки викрадені документи Бєлограя, але й листи Терезії. Він докладно вивчив їх і дійшов до висновку, що дівчина навіть на відстані була недалеко від кохання до Івана Бєлограя.

На перший лист Івана вона відгукнулась скупою листівкою. Але поступово, після багатьох його листів, перестала бути стриманою. Іван писав їй як любимій сестрі або давньому другові. Їй було це приємно, і вона йому відповідала теж — як сестра і друг. Іван Бєлограй: їй сподобався. Людина, що переступила поріг її будинку, була точнісінько такою, якою вона уявляла собі Івана з його листів.

— Навіщо ж вам… тобі так скоро їхати? — з хвилюванням і занепокоєнням спитала Терезія. — Поживи у нас, дочекайся черешень, ягід…

— Та я б не тільки до черешень тут пожив — до винограду. До того часу, поки з жолудя дуб виросте, — говорив Кларк, захоплено дивлячись на дівчину. — Залежить від тебе, Терезіє, чи поїду я звідси через два дні, чи залишуся жити назавжди. — Він замовк, схиливши голову і старанно поправляючи гімнастьорку під новеньким рипучим поясом.

Як поставиться дівчина до його признання, це не турбувало Кларка. Прийме вона його кохання — добре. Не прийме — теж непогано. І в першому і в другому випадку по всій окрузі пошириться чутка, що герой Вітчизняної війни Іван Бєлограй приїхав на Закарпаття і оселився в Яворі заради неї, Терезії. Цього, власне, поки що і добивався Кларк.

Він узяв її за руку.

— Невже ти не розумієш, заради чого я примчав сюди з Берліна? Не розумієш, так? — допитувався Кларк, стискаючи руку дівчини і дивлячись на неї благальними очима.

Вона мовчала, бгаючи поясок плаття.

— Скажи ж бо, залишатись мені тут чи їхати? — губи Кларка тремтіли, голос зривався.

Терезія звільнила руку, відступила до відчиненого вікна, засміялась:

— Що ти вигадуєш, Іване! Подобається жити на нашій землі — залишайся!

— Подобається! — підхопив він. — Дуже подобається!

— Ну й живи собі хоч сто літ. Ходімо, познайомлю з мамою.

Потрібно йому це чи не потрібно, зараз же спитав себе Кларк. Ні, вирішив він, поки що в цьому немає потреби. І потім, хто його зна, якими очима подивиться на нього мати Терезії. Краще почекати.

— Іншим разом, Терезіє, познайомлюся з твоєю мамою. Сьогодні поспішаю. Треба оформлятися на роботу в залізничне депо. Слюсарем. Через рік буду машиністом, от побачиш. Тепер… — він ласкаво подивився на Терезію, — маю право жити і працювати на закарпатській землі. — Він узяв руку дівчини, швидко приклав її долоню до своєї щоки: — До завтрього!

Терезія вийшла з дому разом з ним.

— Не проводжай, не треба, — запротестував Кларк.

— Та я не з тобою… мені треба до мами.

— А, на Чортове гніздо йдеш? — засміявся Кларк. — Можу скоротити тобі шлях. Сідлай мого скакуна, живо!

Не чекаючи згоди Терезії, він підхопив її, посадив на велосипедну раму, скочив на сідло, відштовхнувся від землі і помчав крутим спуском до Тиси.

Вітер шмагав Терезію в обличчя, на очах виступали сльози. Рівні ряди виноградників зливались у суцільний зелений масив.

— Повільніше, Іване! — закричала Терезія. — Зупини!

Там, де схрещувались дороги, що вели на покинуті землі, до Чортового гнізда, і до міста Явора, Кларк різко загальмував, зіскочив на землю і, підхопивши приголомшену Терезію на руки, притиснув до себе і поцілував в уста. Через секунду, залишивши Терезію саму на роздоріжжі, він уже мчав у напрямку до Явора.

Терезія проводжала очима Івана доти, поки він не зник за деревами. Зітхнула, похитала головою, усміхнулась і пішла до Тиси.

Ніколи ще закарпатський край не здавався Терезії таким чудовим, як сьогодні.

В долинах, на стрімких берегах Тиси, на луках, на узбіччях доріг, на полях, навіть в розколинах кам'яних сільських огорож — скрізь палає зелене полум'я весни.

Черешні, яблуні, груші збігають по південних схилах горбів, по просторих терасах. Вони стоять по коліна у воді на тому, заливному березі Тиси. Вони розбрелися по задвір'ях колгоспних садиб. Вони товпляться під вікнами будинків. Як вартові, застигли обабіч автомобільної магістралі. І всі дерева, молоді і дряхліючі, наче огорнені білим димом.

Поле, на якому працювала бригада матері, простяглося біля самої Тиси. Над ним стояв веселий гуркіт гусеничного трактора, який тягнув за собою довгий ланцюжок залізних борін.

Терезія здалеку розгляділа добре примітну постать матері. Ставна, в довгій чорній спідниці і просторій кофті, вона стояла поміж інших колгоспниць на вершині дамби і, приставивши руку до очей, дивилась на Тису. Терезія нечутно підкралася до матері, обхопила плечі ї очима, повними сміху, наказала колгоспницям мовчати. Мати повела очима ліворуч і праворуч, побачила міцні доладні дівочі руки, що лежали на темному, в білу горошинку сатині.

— Терезія!.. — промовила вона, мружачись і зморщивши губи в усмішці.

Терезія притулилась грудьми до спини матері, поклала на її плече русяву, в тугих косах голову:

— Як же це ви мене впізнали, мамо? В Тису, як у дзеркало, дивились, га?

Мати звільнилась від обіймів дочки, поправила на чорному, із синюватим полиском волоссі хустку, що сповзала на вухо, суворо подивилася на Терезію:

— Як упізнала?.. От коли народиш Івана та Петра, Стефанію та Ганку, тоді й сама навчишся вгадувати із. заплющеними очима дух своїх дітей.

Колгоспниці засміялись. Сміялася і Терезія. Мати уважно подивилася на рожевощоку, з сяючими очима дочку.

— Ну, яка ще в тебе радість? — спитала вона.

Терезія мовчала. Сказати чи не сказати, що приїхав Іван Бєлограй? Ні, при всіх не можна. Потім скаже, увечері, коли мати повернеться додому.

Із терника вийшли два прикордонники. Один з них був старшина Смолярчук, другий — солдат Степанов. Вони піднялись на дамбу, привітались.

Смолярчук був частим гостем у селі. Колгоспниці давно вже бачили, що він небайдужий до Терезії.

— Поглядаємо ось, — пояснила колгоспниця, — на своїх закордонних сусідів і радіємо.

Всюди, куди тільки сягало око, лежали напрочуд рівні, немов випрасувані гігантською праскою, затисянські землі — східний краєчок Великої Угорської низини. На цій зеленій скатерці, в її правому кутку, біля самої Тиси, здіймались шатра садів і червоніли черепичні дахи білих будиночків, ряд осокорів, таких же шатрових, спинаючись у небо, як і на цьому боці, вишикувалися біля підніжжя дамби. Все інше — рівнина, рівнина без кінця, без краю: ніжно-зелені озимі поля, біло-попелястий, обвітрений і підсушений сонцем зяб, шовковисто-чорна весняна рілля, густотрав'янисті квітучі луки, болотяний чагарник, мох, молода поросль осоки, квітучий терник, маленькі озера паводкової води. І всюди, далеко і близько — червоноколісні, пахкаючі синім димом трактори, плуги, сівалки, вози з насінним вантажем, великорогі воли.

Угорці, які працювали ближче до Тиси, давно помітили радянських колгоспників, що стояли на дамбі. Порівнявшись з ними на своєму тракторі або на парі коней, запряжених у плуг, вони знімали капелюхи, махали хустками.

— Виходить, знову змагання, Маріє Василівно? — . посміхнувся Смолярчук.

— Виходить, що так. — Марія Василівна ріжком темної хустки витерла обвітрені губи. — Тільки їм доганяти доведеться. Трохи пізно спохватилися. Ми ще восени свою частку Чортового гнізда виорали, а вони тільки починають.

— Ви не жалійте своїх сусідів, мамо, — сказала Терезія. — Доженуть.

— Я не жалію їх, дочко, а радію, на них дивлячись… Дівчата, по місцях!

Залишивши дамбу, розсипавшись по всьому полю, колгоспниці лопатами, залізними граблями, великими рогачами вирівнювали ті западини, видолинки, канави і старі рівчаки водостоків, які не взяла тракторна борона.

Смолярчук не відходив від Терезії.

— Ходімо, — покликав він дівчину.

— Куди? — здивувалась вона. — Нам з тобою не по дорозі.

Старшина похитав головою і тихо сказав:

— Ні, Терезіє, сьогодні нам з тобою по дорозі. Тебе хоче бачити начальник застави.

— Іди, коли запрошують, — сказала мати. — Даремно прикордонники не турбують.

— Ти не знаєш, Михайле, навіщо я потрібна вашому начальникові? — Терезія цілком спокійно, веселими очима дивилася на Смолярчука.

— Не знаю. Кажуть, у тебе сьогодні гості були?

— Були, тільки не гості, а гість.

— Хто такий?

— Іван Бєлограй! — відповіла вона. — А що?

— Та нічого…

— Хай мій гість вас не турбує. Гвардієць! Приїхав з Берліна. Всі груди в орденах і медалях.

Смолярчук спокійно усміхнувся.

— Так ти його давно знаєш, Терезіє?

— Давненько. Понад рік.

— А де ти з ним зустрілась?

— Ми до сьогоднішнього дня ще не зустрічались.

— Не зустрічались? — здивувався Смолярчук. — А як же ви познайомились?

— Через листи.

— І багато ви листів послали одне одному?

Терезія засміялась:

— Багато знатимеш, Михайле, — швидко постарієш, — сказала дівчина, намагаючись звести всю розмову на жарт.

— Це вірно, — покірливо погодився старшина.

Сотні людей зустрічав Смолярчук на своєму шляху з того часу, як йому стало відомо, що п'ятий порушник прорвався через кордон і безкарно розгулює на волі. В кожну незнайому людину пильно вдивлявся Смолярчук, але чомусь лише один Іван Бєлограй викликав до себе справжню підозру, хоча, перевіривши документи демобілізованого старшини, Смолярчук не знайшов у них нічого підозрілого. І чоботи на Бєлограї були зовсім не подібні до тих, що залишили відбитки в сараї. Однак Смолярчук, знаючи, як спритно маскуються вороги, допитливо придивлявся до незнайомця. Хоч як весело посміхався гість Терезії, проте він не міг приховати від пильного ока прикордонника судорожної напруженості свого обличчя. «В чім річ, — подумав Смолярчук, — чого він нервується?» Смолярчук вловлював також і в голосі гвардійця якусь напруженість і скованість. Очі Бєлограя, хоч він намагався дивитися спокійно і весело, все ж виражали тривогу і страх. Та й руки, що стискали руль велосипеда і розгортали бумажник з документами, ледь помітно тремтіли.

Усі ці підозри Смолярчука підкріплювалися тим, що він під час обшуку місцевості в районі Ніч-гори, де була вбита невідома людина, знайшов з допомогою Витязя напівзатоптану в сніг журнальну фотографію Терезії. Вона була наклеєна на глянсуватий, із золотим обрізом картон. Такий самісінький картон з фотографією Терезії побачив тепер Смолярчук і в руках демобілізованого старшини Івана Бєлограя. Як слід розуміти цей дивний збіг? Признання Терезії, що вона лише сьогодні познайомилася з Іваном Бєлограєм, посилило підозріння прикордонника. Ясно, що всі фотографії дівчини належали Бєлограєві. Так, це безперечно. Але яким чином фотографія Терезії опинилась у Карпатах, біля вбитого, коли Івана Бєлограя тоді там і близько не було? А може, й був? Якщо так, значить, він причетний до цієї темної справи. Але все це поки, що були здогадки. Якби Смолярчук був твердо переконаний, що перед ним ворог, то він негайно затримав би цю людину.

Глава дванадцята

Найближчої середи, рівно о дванадцятій, в день і час, як заздалегідь було домовлено з Дзюбою, Кларк зайшов у перукарню на розі Ужгородської та Київської. У маленькій прихожій, за круглим столиком, заваленим старими журналами, сиділи клієнти, чекаючи своєї черги стригтися, і голитися. Серед них. був і найближчий помічник Кларка, голова артілі по. виробництву меблів. Він байдуже, поверх рогових окулярів, глянув на нового відвідувача, позіхнув і знов уткнувся в журнал, роздивляючись картинки. Хоч як вдало маскувався Дзюба, але Кларк зумів прочитати на його обличчі і в погляді справжній вираз. Він був тривожний. Що могло статися?

Кларк сів на вільний стілець поряд із Дзюбою, скрутив козячу ніжку і попросив у сусіда прикурити. Разом з коробкою сірників Дзюба передав записку. Затулившись журналом, Кларк прочитав її, одразу ж зібгав і непомітно проковтнув. Дзюба сповіщав, що органи безпеки зацікавились, вантажною машиною артілі..

— Шофер що-небудь знає? — пошепки спитав Кларк, коли вони залишились біля стола вдвох.

— Поки що нічого йому невідомо..

— Добре… —:. Кларк насупився. Міцні, нігті його вузлуватих пальців затарабанили по краю стола. Здавлене дихання насилу пробивалось через глибоко вирізані побілілі ніздрі.

Мовчав і Дзюба, терпляче чекаючи вирішального слова шефа. Він передбачав, який надійде наказ і ладен був негайно його виконати. Дзюба навіть устиг розробити певний план усунення Скибана.

— Не викаже, якщо?.. — спитав шеф.

Дзюба знизав плечима, на його обличчі з'явився вираз здивування: навіщо рискувати, коли. можна зробити все значно надійніше і простіше!

— Я й за себе не зміг би ручитися… — сказав він.

— Можна сьогодні або завтра перекинути його за Тису?

— Зараз не можна.

— Шкода втрачати такого хлопця, але… що вдієш, доведеться. — Кларк допитливо подивився на свого помічника.

Дзюба поспішно схилив важку бриту голову.

— Хто далі? — розгортаючи штору над дверима, гаркнув чорновусенький, з вискубаними бровами, завитий перукар.

Дзюба схопився і, округло змахнувши рукою, злегка вклонився в бік Кларка.

— Будь ласка, товаришу гвардієць, охоче поступаюсь, своєю чергою….. —…

— Не відмовляюсь, тому що дуже поспішаю… Спасибі! — сповнений гідності, — побрязкуючи медалями й орденами (це виходило ніби само по собі) демобілізований старшина пішов у суміжну кімнату.

Пора викласти хоч би коротко історію життя Скибами І Дзюби.

Шлях Скибана до американської розвідки був довгим, звивистим.

Скибан став шофером у післявоєнні роки. До цього він був різьбарем по дереву і жив у маленькому, з однією мулицею містечку, затисненому у вузькій гірській долині, на стику трьох кордонів: Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Вікна його будинку виходили прямо на кордон. За кам'яною огорожею двору, за два кроки від колодязя, був вкопаний кордонний стовп із зображенням лева, що став на задні лапи. Копаючи город або витягаючи воду з колодязя, Скибан перегукувався з іноземцями — його голос легко долітав до угорської і румунської землі. Розмовляючи про погоду, про види на врожай, про базарні ціни на вовну і бринзу, домоткане полотно і виноградне вино, Скибан легко ухитрявся повідомляти умовним шифром своїх чужоземних сусідів, коли і з яким контрабандним товаром вони повинні чекати на нього і що саме йому бажано одержати взаміну. Глухими, туманними ночами він пробирався через кордон. На ранок був дома. Деякі кордонні стражники знали про нічні пригоди Скибана, але мовчали, бо різьбар по дереву добре платив за це.

Щонеділі Скибан, сховавши на дні хури контрабанду, їхав у Явір продавати зроблені протягом тижня шкатулки, туристські палиці у вигляді гуцульської сокирки іграшкового розміру, випалені розпеченим залізом барильця, тарілки, блюда, вирізьблені із мореного бука і дуба свої вироби Скибан продавав явірському філіалу празької мебльової фірми «Корона», директором якого був Стефан Янович Дзюба. Йому ж він збував контрабанду.

Таємна дружба Скибана і Дзюби булаперервана війною. Хортистський уряд, який на цей час завдяки Гітлеру поширив владу і на більшу частину Закарпаття, мобілізував Скибана. Кілька років він прослужив у польовій жандармерії, у мадьярській армії, яка проливала кров за Гітлера на. просторах радянської землі. Різьбар по дереву, контрабандист перекваліфікувався на шофера: Після розгрому хортистських дивізій під Воронежем і Сталінградом Скибан дезертирував. Убивши німецького офіцера, що їхав у відпустку через хворобу, і забравши його документи, Скибан втік з фронту і прибув у Явір. Стефан Янович Дзюба справдив сподівання Скибана. Він дав притулок другові, забезпечивши йому спокій і непогане існування до повного розгрому Гітлера і Хорті.

У жовтні 1944 року Закарпаття було визволене радянськими військами. Скибан мав можливість повернутися до себе додому. Але покровитель удержав його в Яворі.

— Ти мені тут ось як станеш у пригоді! — Дзюба ребром долоні різонув себе по горлу.

Скибан довго не роздумував. Дома тепер не розгуляєшся — змінилися часи. Кордон охороняли не зговірливі стражники, що працювали спільно з контрабандистами, не жандарми, які продавали паспорти і пропуски перебіжчикам, а непідкупні радянські прикордонники.

Скибан, оселившись у Яворі, почав працювати шофером в артілі по виробництву меблів, організованій передбачливим Стефаном Яновичем Дзюбою. Незабаром вияснилось, навіщо він був потрібен Дзюбі. Багато роз'їжджаючи по області, Скибан добре знав, що й де виробляється, де і які розташовані війська, які вантажі перевозять поїзди, де і як будуються мости і склади. Дзюба попросив Скибана добре запам'ятовувати все, що бачить і чує і докладно розповідати йому. Скибан зразу зрозумів, чим цікавиться його друг і на чию адресу надходять відомості. Пізніше, коли Скибан заслужив довір'я, Дзюба відверто розповів йому, на кого вони працюють. На той час, коли було одержане завдання роздобути «залізні» документи для Кларка, Скибан був уже випробуваним помічником Дзюби.

І все ж таки, незважаючи на це, Дзюба без вагань твердо вирішив позбутися Скибана: він занадто багато знав.

Дзюбі пішов п'ятдесят третій рік. Більшу половину свого життя, протягом тридцяти п'яти років, він служив американській розвідці.

Закарпаття ніколи не було складовою частиною Сполучених Штатів Америки. А проте був час, коли Вашінгтон хазяйнував у Мукачеві й Ужгороді, у Сваляві і Берегові, на Верховині і в Марамороській долині.

У Закарпатському обласному державному архіві є документи, які свідчать про те, що саме привабило уряд США і його президента Вудро Вільсона до «проблеми Прикарпатської Русі в 1918–1920 роках».

Перша імперіалістична війна, як відомо, закінчилась поразкою Німеччини та її союзника Австро-Угорщини. Природно, що народи, насильно загнані в лещата клаптевої імперії, при першій же можливості, користуючись сл її б кістю своїх віковічних гнобителів, вирішили самовизначитися. В Угорщині спалахнула революція, влада перейшла до народу. Зашуміли червоні прапори в Ужгороді, Сваляві, Мукачеві, Берегові, Хусті, на Верховині, в горах Рахівщини, в долині Тиси. Закарпатські українці потягнулись до молодої Радянської республіки, до своїх єдинокровних російських і українських братів. «Ми хочемо об'єднатися з Радами на Україні, — урочисто оголошувалось в маніфесті Свалявської народної ради,' яка складалася з лісорубів, гірських чабанів і землеробів. — Хочемо об'єднатися з усією Україною — Руссю, де наша руська мова і де бідний народ одержує землю І волю».

Президент США Вудро Вільсон 21 жовтня 1918 року заявив, що прагнення закарпатських українців «непрактичні і не знайдуть підтримки з боку союзних держав».

Натискуючи на військові штаби своїх союзників, Вашіпгтон водночас використав і місцеві американські можливості. В різних містах Америки жило багато закарпатців, що втекли із своєї землі від злиднів, голоду і холоду, які там лютували. От серед них на перших порах і почала діяти американська розвідка. Вона заслала до закарпатських емігрантів свою надійну агентуру — уніатських священиків, панів превелебних, і ті збили покірні собі в усьому організації: «Об'єднання греко-католицьких російських братів у США» і «Об'єднання греко-католицьких церковних братів». У надрах цього дволикого попівського братства фабрикувались страхітливі наклепи на Радянську Росію, поширювались потім по Америці і експортувались у далеке Закарпаття.

Паралельно з агентами, одягненими в ряси, діяли світські шпиги, у звичайному одязі.

Журналіст Лагута і якийсь Жаткович, юрисконсульт. фірми «Дженерал моторс», створили «Американську народну раду русинів». Її головою вони зробили Ю. Гардоша, фабриканта. Ця «рада» розгорнула шалену агітацію проти приєднання Закарпаття до Радянської Росії і за те, щоб приєднати Прикарпатську Русь до буржуазної Чехословаччини, покірної волі США.

12 листопада 1918 року в американському місті Скронтоні відбувся конгрес русинів, його організатор Жаткович добився прийняття делегатами конгресу такого рішення, яке продиктували йому у Вашінгтоні. Вірний прислужник Уолл-стріту негайно похвастав своєю перемогою перед президентом Вудро Вільсоном. Білий дім відгукнувся ніжною телеграмою: «Шановний пане Жаткович! Дякую Вам за листа від 15 листопада. Питання, про які він повідомляє, дуже мене цікавлять. Радію з Вами успіхові, якого Ви досягли на шляху до кращого майбутнього. Щиро Вам вдячний Вудро Вільсон».

Саме він, президент США, благословив Жатковича і Гардоша на поїздку до Парижа, на мирну конференцію. Агенти американської розвідки виступили 19 лютого 1919 року у Версальському палаці як представники Прикарпатської Русі.

Вашінгтон і його військова розвідка, намагаючись розв'язати «закарпатську проблему», звичайно, не обмежували діяльності своїх агентів кордонами США. На Закарпаття була послана військова місія на чолі із старим досвідченим майстром таємних справ полковником Бенджаміном Паркером. За часом це збігалося з відкритою інтервенцією Америки проти Росії. Війська Пентагона вели бої проти молодої Червоної Армії на Півночі, на Далекому Сході, на Закавказзі. Полковник Паркер і його воєнна місія атакували Країну Рад із заходу, через Карпатські гори.

Закріпившись при штабі французького генерала Енноке, при головнокомандуючому білою карпато-російською армією, яка провадила нещадну боротьбу із закарпатськими партизанами й червоногвардійськими загонами, Бенджамін Паркер закладав міцні, розраховані на тривале існування диверсійні та шпигунські бази, створював агентуру і засилав її в Росію, повчав військових інтервентів, білорумун, білочехів і білофранцузів, як вони повинні приборкувати і підкоряти червоне Закарпаття, готував кадри націоналістичних терористів і підбирав кандидатури міністрів маріонеткового уряду. Між іншим, у складі місії полковника Паркера був капітан Франклін Кларк, батько Ральфа Кларка.

Воєнну місію Паркера протягом всього часу перебування його на Закарпатті підтримувала американська чорносотенна «духовна місія», споряджена всесвітніми єзуїтами. Її очолювали особистий посол папи римського Нярадій і американець Гордон. «Духовна місія» насаджувала в церквах свою агентуру, навербовану з числа превелебного уніатського духовенства, зводила наклепи на народну владу, погрожувала непокірним карами небесними, готувала грунт для окупантів.

Інтервенти розгромили народний рух за приєднання Закарпаття до Радянської України.

Перемігши сьогодні, Паркер потурбувався і про завтрашній день. У травні 1919 року він заснував в Ужгороді філіал американської розвідки, прикритий фіговим листком «Американського комітету цивільної інформації».

Стефан Янович Дзюба, на той час комівояжер фірми «Корона», був одним з перших «кореспондентів» цього комітету. Він, як і всі завербовані, надсилав американцям потрібну їм інформацію з усіх кінців Закарпаття і виконував окремі доручення полковника Паркера. На долю Дзюби випало високе довір'я «Американського комітету цивільної інформації»: організація постачання зброї і грошей петлюрівцям, які безчинствували на території Радянської України.

Служив Дзюба, в міру потреби, американцям і за режиму президента Массарика, і регента Хорті, і фюрера Гітлера. Після приєднання Закарпаття до Радянської України американська розвідка, побоюючись втратити досвідченого агента, тримала Дзюбу в особливому резерві і користувалась його послугами у виняткових випадках.

Глава тринадцята

Посадивши на заднє сидіння «Победы» двох автоматників, майор Зубавін вирушив у гори — на північ, у саме серце Карпат.

Зразу за мостом починались чорні, виорані, забороновані і вже ледь зеленіючі квадрати полів. На схилах горбів цвіли сади. А в горах де-не-де ще лежав вогкий, ніздрюватий сніг, але біля підніжжя гір, вздовж дороги, в канавах шуміли весняні струмки і крізь іржавий листяний панцир пробивались проліски.

Гірський квітень! Усі його радощі сприймала душа Зубавіна, незважаючи на те, що їхав він у Карпати не на прогулянку, а по шофера Скибана в ліспромгосп «Оленяче урочище».

— Північний полюс! — сказав водій, дістаючи з кишені куртки рукавиці, підбиті білим хутром.

Десятки автомобілів спускались із засніженої Верховини. Почувши гудок грузовика за наступним поворотом, шофер гальмував машину, звертаючи на узбіччя, а Зубавін в цей час пильно вдивлявся, сподіваючись побачити за склом кабіни обличчя Скибана.

Одержавши додаткові дані від прикордонників про «п'ятого» порушника, Зубавін повністю — тепер він був у цьому переконаний — відтворив картину подій на кордоні дільниці п'ятої застави в пам'ятну туманну березневу ніч. Він графічно, умовними знаками на великому аркуші креслярського паперу позначив шлях шефа Карела Грончака від берега Тиси до пивного бару. Дальший його маршрут визначався з труднощами, за уривчастими фактичними даними і різними здогадками.

В той день, коли був порушений кордон на дільниці п'ятої застави, Скибан, як зазначалось у путівці, порожняком повернувся зі Львова, куди доставляв чергову партію меблів. Зубавін кілометр за кілометром вивчав маршрут Скибана і точно встановив, де той був і що робив.

З'ясувалось, що порожня тритонна вантажна машина 23–13 стояла біля мінерального джерела Студенець; шофер мив кузов. Через дві години ця ж машина, уже навантажена буковими дошками (їх видав без накладної комірник другого лісозаводу), була помічена під час в'їзду в село Ключарі. Повернувся Скибан до себе в гараж пізно ввечері, без дощок.

Встановлено, що Скибан, перш ніж повернутися зі Львова у Явір, побував у прикордонному районі. Саме його, Скибана, тритонка простояла кілька годин недалеко від будинку колійного обхідника, ніби у зв'язку з ремонтом ската, а насправді чекаючи «гостей» з того берега.

Машину з номером 23–13 бачили тієї ночі в районі вокзалу. Без світла, без сигнальних вогнів вона промчала Залізничною вулицею і мало не збила телефоністку міського телеграфу, яка переходила дорогу.

Чи випадково потрапила машина 23–13 в район вокзалу, чи з певною метою? Чи поїхав другий пасажир Скибана в яке-небудь інше місто, чи залишився у Яворі? На всі ці запитання може дати вичерпну відповідь лише шофер Скибан.

І останнє кільце в ланцюгу фактів: автоінспектор, що спеціально оглядав машину Скибана, установив, що всі п'ять покришок непошкоджені. Тепер Зубавін зрозумів, а якою метою був зведений наклеп на майстра Чеканюка. Було вирішено арештувати Скибана. Але здійснити цього не вдалося, бо артіль відрядила шофера з машиною в дальній карпатський ліспромгосп. Чекали його день-два — Скибан не повертався. Тоді Зубавін сам поїхав у Карпати.

Водій повернув голову до Зубавіна:

— Ось і Оленяче урочище! За тією церковкою — контора ліспромгоспу.

— Заїдемо в гараж, — сказав Зубавін.

У гаражі машини 23–13 не було. Голова явірської артілі Дзюба, який перебував вище, в горах, у лісорубів, викликав сьогодні вранці Скибана до себе.

На Каменецьку дільницю вела вузька, засніжена, погано вторована і дуже покручена дорога. «Победа» Гнила над урвищем з найменшою швидкістю.

За крутим поворотом дорога різко падала вниз, повторюючи всі химерні закрути глибокої ущелини. На снігу добре було видно свіжі рубчасті сліди широких подвійних шин. Вони довго тягнулись точно по колії, паралельно ущелині. На льодяному відрізку дороги, перед мостом, слід раптом вирвався з колії і завернув різко праворуч, до провалля.

— Стоп!

Шофер обережно загальмував, зупинився на мосту. Зубавін розчинив дверці автомобіля і, не виходячи з нього, подивився вниз:

— Запізнились!

На дні чорної, незамерзлої маленької річки лежала вантажна машина, перевернута догори колесами. Навіть не бачивши її номера, Зубавін ладен був ручитися, що це той самий, скибанівський грузовик. Ще не знаючи причини катастрофи, Зубавін був переконаний, що вона не випадкова, що вона організована тим, для кого арешт Скибана міг бути смертельно небезпечним. Так, добре оберігали «п'ятого» порушника!

Спускаючись до оповитої прозорим серпанком річки, яка сердито шумувала на вкритому мохом камінні, Зубавін розмірковував над новим завданням, що постало перед ним. Не чекав він такого крутого повороту подій. Вдало все підстроєно. Можливо, комісія автоінспекції, яка через годину або дві буде розслідувати причину аварії, зробить висновок, що катастрофа сталася внаслідок необережного гальмування надміру п'яного водія. Можливо, розтин загиблого під час аварії Скибана покаже, що він керував машиною майже нічого не тямлячи.

Звичайно, зовні, можливо, все це буде саме так, але насправді…

Додавши копію акта, складеного комісією, до справи Скибана, Зубавін націлить усіх своїх працівників на те, щоб з'ясувати справжні причини аварії. Хто штовхнув Скибана в провалля? Лише необережність, горілка чи його передбачливий спільник? Розв'язати цю задачу — означає розплутати весь вузол, так хитро зав'язаний «п'ятим» порушником. У розпорядженні Зубавіна є багато матеріалів, що характеризують водія розбитої машини. Так, йому не вперше вирушати в дальній рейс у п'яному стані. Скибан, звичайно, любив випити, але робив він це завжди вміло. Шофери, які працювали з ним, розповідали, що він здатний проковтнути за одним разом літр горілки і після цього, наче нічого й не було, вести машину по гірській дорозі. Не може бути сумніву, що загибель Скибана організована. Треба шукати того, хто це зробив.

Зубавін знесилився, спукаючись по стрімкому скелястому схилу ущелини. Він сів на камінь, важко дихаючи і витираючи залите потом обличчя. Відпочивши, закурив і, розганяючи рукою дим, заклопотано подивився вгору, на дорогу і міст, намагаючись уявити собі, як була інсценізована аварія. Очевидно, той, хто сидів у кабіні поруч із Скибаном, на підходах до мосту попросив водія зупинитися і потім оглушив його ударом по голові або навіть зразу вбив. Що зробив убивця Скибана після того, як заволодів машиною? Перейшовши на ліве крило, він круто повернув руль в бік провалля, витягнув до відказу важельок ручного газу, переключив важіль швидкостей на першу передачу і, відпустивши витиснену педаль зчеплення, спрямував грузовик на міст, а сам зіскочив на землю… Збивши поручні моста, машина з мертвим водієм звалилася в провалля. Поки долетіла до води, вона, мабуть, разів з п'ять перевернулась у повітрі.

Зубавін кинув недокурену цигарку і продовжував спуск. За кілька хвилин він стояв по коліна в крижаній воді перед купою зігнутого, понівеченого заліза і, хмурячись, кусаючи губи, дивився на мертвого водія, затисненого між розщепленою передньою стінкою кузова і пружинною стінкою шоферського сидіння. Велика, гола, з проломом на потилиці голова. Сиві брови над опуклими скляними очима…

Убитий був не шофер Скибан, а голова правління явірської артілі по виробництву меблів Стефан Янович Дзюба, якого дуже добре знав Зубавін. Шофера Скибана не було під уламками грузовика. Не було його слідів і на березі річки, на сніжній цілині. Відбитки його чобіт були знайдені нагорі, на дорозі. Собака, пущений по сліду, привів до автостради і далі виявився безсилим.

Кларк оселився на південній околиці Явора, на Степовій. Ця тиха, малолюдна вулиця, не освітлювана ночами, без бруку і тротуарів, мала одну особливість: усі її старовинні одноповерхові будиночки до самих димарів ховались у зелені виноградної лози, черешень і яблунь, тополь і лип, квітучого бузку і вишень.

Перш ніж потрапити в будь-який будинок Степової вулиці, треба обов’язково пройти через сад, виноградник або палісадник.

… Кларк пізно ввечері повертався додому. Вся Степова від краю до краю була повита мороком. Жодного освітленого вікна. В молодому листі лип і тополь шелестів дрібний, тихий, звичайний для Закарпаття дощик. У темряві ледь блищали свіжі калюжі.

Кларк повільно, з непокритою головою, жадібно вдихаючи нічне весняне повітря, йшов вздовж живоплоту. Китиці бузку і гілки японських вишень, важкі від води, пестливо хльоскали його по щоках, плуталися у волоссі, освіжали своєю прохолодою. Кларк відпочивав. Ой, яка це насолода — не озиратися, шукаючи погляду що підозріває, не напружувати до краю нервів, не маскуватися перед усіма і кожним, виконуючи важку роль веселої, задоволеної життям, заслуженої людини, фронтовика, який добре знає собі ціну, і водночас простого й скромного російського хлопця Івана Бєлограя…

Підійшовши до свого будинку, Кларк відчинив хвіртку і, переступивши поріг, зупинився. Ні, він не піде в цю задушливу, з одним вікном, з одним стільцем, з твердим і вузеньким ліжком кімнату, подібну до келії або тюремної камери. Цілу ніч, до солов'їних пісень, просидить у весняному саду.

Він навпомацки знайшов у темряві лавку, сів і, спираючись спиною об стовбур липи, підвів обличчя до неба, заплющив очі і посміхнувся. Чудово!

Приглушений обережний голос несподівано перервав блаженство Кларка:

— Добривечір, товаришу Бєлограй!

— Хто… хто там? — Тільки величезним зусиллям волі Кларк примусив себе не скочити з лавки.

— Це я, Скибан. Шофер… Не бійтеся. Живий Скибан, а не привид.

З-за куща бузку вийшов сутулий чоловік у непромокальному пальті і капелюсі. Він сів на лавку поруч з Кларком. Від нього тхнуло горілкою.

— Прошу вибачити, звичайно, за турботу, пане Бєлограй, але мені конче потрібно поговорити з вами.

Розмовляв він півголосом, майже пошепки, спокійно перекидаючи з долоні на долоню розкритий ніж, довгий і вузький, що сліпив Кларку очі своїм нестерпним блиском.

— Я радий, дорогий друже, що ти прийшов. Як справи? — спитав Кларк, удаючи, що не здивований появою Скибана і ніби не помічаючи небезпечної іграшки в його руках.

— Раді ви чи не раді, а я от узяв та й прийшов… І не піду, поки про все не домовимось.

— Щось трапилось? — занепокоївся Кларк.

— Не прикидайтеся, пане Бєлограй. Зі мною це зайве. — Він присунувся і штовхнув Кларка ліктем. — Не копай, як кажуть, іншому яму, сам у неї впадеш. Подумайте тільки, це бидло Дзюба, царство йому небесне, хотів мене на той світ відправити! Не на того натрапив! — він усміхнувся і ще раз штовхнув Кларка. — Вам тепер ясно, пане Бєлограй, з ким маєте справу? — і, не чекаючи відповіді, уже тверезо й діловито, тоном наказу сказав: — Слухайте мене уважно. Післязавтра у свій перший закордонний рейс вирушає комсомольський паровоз Василя Гойди. Вночі, над ранок, я заберусь під цей самий паровоз. У мене буде подвійний азбестовий мішок, в який ви мене впакуєте і замаскуєте під колосниковою решіткою паровозної топки в піддувалі. — Скибан помовчав, пробуючи нігтем лезо ножа і дивлячись на Кларка блискучими очима. — Запитання будуть?

Кларк сказав:

— Все ясно. Я забезпечу вас доларами і явкою.

— От; і добре, домовились! Люблю догадливих людей! На добраніч! — Скибан підвівся, простягнув Кларку руку і стиснув пальці так, що вони хруснули. — Не прорахуйтеся ще раз, пане Бєлограй!

— Виграв!.. Виграв!..

З такими словами слюсар Бєлограй вискочив в обідню перерву з червоного кутка паровозного депо. Він розмахував над головою брошурою в білій обкладинці.

— Скільки? — із заздрістю спитав слюсар Степняк, у якого Бєлограй працював підручним.

Бєлограй схопився за голову:

— Ой, стільки, брате, що й казати страшно!

— Тисячу?

— Більше.

— Дві?

Бєлограй блаженно примружився:

— Бери вище!

— П'ять?

— Ще вище.

— Десять?

— Ще стільки додай — і то не вгадаєш.

— Більш як двадцять? — з подивом спитав Степняк.

Іван Бєлограй винувато посміхнувся:

— Так, брате, що вдієш, підвезло. Четвертна. Розумієш, четвертна!

На молодого слюсаря з усіх боків замахали руками.

— Хвастаєш!

— Не вірите? От диваки! Подивіться в таблицю. — Він тикав усім в руки брошуру. — Не в цьому тиражі дивіться, а в торішньому. На десятій сторінці. Третій рядок. Знайшли? Це моя серія і мій номер. Весь виграш мій. Уперше в житті випало на долю Бєлограя таке щастя! Скільки було облігацій — жодна не виграла, а ця… двадцять п'ять!

На очах Бєлограя блищали сльози — такий він був радий, такий зворушений виграшем, який неждано й негадано звалився на нього.

Степняк все ще не йняв віри:

— У таблиці все правильно надруковано, а от як там?.. Де вона, ця виграшна облігація?

— Тут! — Бєлограй відставив у бік руки, по лікті замащені мастилом. — Діставай. У лівій. Тягни зразу всю пачку.

Справді, серед облігацій Степняк знайшов «щасливу», на яку припав великий виграш. Він звернув увагу на те, що тираж цієї позики відбувся мало не рік тому.

— То ти ж давно капіталіст, Іване, ще з минулого року!

— Атож, володів таким капіталом, а сам і гадки про це не мав. — Бєлограй зірвав з голови формений картуз, кинув ним об землю: — Ну, братці, обов'язково куплю машину «Победу!» Всіх кататиму. Всіх вас запрошую в ресторан. Ех, погуляємо!.. — Він притиснув до себе свого учителя, слюсаря Степняка, шепнув йому на вухо — І тобі відвалю тисяч зо три, не менше.

Захлинаючись від захоплення, Кларк тимчасом пильно придивлявся до паровозників, як вони сприйняли його великий виграш: чи не викликав він яких-небудь підозрінь, настороженості і сумніву? Ні, начебто все гаразд.

Після роботи Іван Бєлограй з'явився в ощадкасу. Виграш йому не видали. Обіцяли виплатити через два дні, після перевірки облігації.

— Будь ласка, перевіряйте, справа ваша.

Кларк справді не боявся ніякої найуважнішої перевірки. Його облігація була справжня. Він одержав її разом з усіма документами від Джона Файна. Той, у свою чергу, одержав її з Москви, від свого агента, підпільного спеціаліста у справі позик. Таємно скуповуючи облігації на базарах Москви, цей «спеціаліст» час від часу відбирав з безлічі облігацій виграшні і постачав їх своїм хазяям — американській розвідці.

Тепер ніхто не замислиться над тим, звідки в демобілізованого старшини Бєлограя так багато грошей. Усім відомо, що він виграв велику суму. Маскуючись цим виграшем, він сміливо може витратити ще не менш як сто тисяч. Куди? О, Кларкові потрібно багато грошей! Тисячі й тисячі йому потрібні будуть лише для частування тих, з ким вирішив подружитися, кого хотів привернути до себе. Немало тисяч піде й на підгодовування, таємне і явне, тих, хто згодом, коли виникне потреба, підірве тунелі на гірській дорозі, висадить у повітря мости.

І автомашина Кларкові необхідна не для розваг, а для його таємних справ. Чудові дороги перетинають Закарпаття в усіх напрямках. Три-чотири години доброї їзди — і можна бути в найвіддаленішому куточку області. Під виглядом прогулянки можна помчати в гори, встановити на якій-небудь галявинці рацію і відстукати шифром своїм хазяям усі найважливіші відомості.

Глава чотирнадцята

На під'їзних коліях, в дальньому кутку території депо, під транспортером вугільного складу, стояв на екіпіровці паровоз, який через годину мав везти закордон состав платформ з харківськими гусеничними тракторами. Паровоз недавно вийшов з ремонту і виблискував міддю, нікелем, червоною і білою нітроемаллю. Гілки бузку були прикріплені до димогарної коробки, до всіх вікон паровозної будки. Величезний букет бузку стояв і на залізному столику машиніста.

В ці дні Явір утопав у бузку. Важкі, повні його китиці нагинали гілки в міському парку, в скверах, на бульварі. Бузок здіймав свої віти вище огорож, звисав над тротуарами, створював затінок перехожим. Куди не глянеш — всюди він, білий, димчато-рожевий, бузковий, темно-бузковий; у верхній кишені юнака, у волоссі, дівчини, на вітровому склі автомобіля, на рулі велосипеда, у вікні перукарні, на письмовому столі професора і на стелажі інструментальника.

Природно, що паровоз, уквітчаний бузком, у Явірському депо нікому не впадав у вічі.

З цигаркою в кутку рота, в кашкеті, по-молодецькому зсунутому на потилицю, в новому, але вже замащеному комбінезоні, з чорними розводами на щоках, сяючи очима, шумливий і веселий, для кожного друг і товариш, Кларк підійшов до паровоза, постукав алюмінійовим портсигаром об залізні поруччя східців.

У вікні паровозної будки з'явився кучерявий, смуглявий машиніст Василь Гойда:

— А, демобілізована гвардія! Заходь!

Кларк піднявся крутими східцями на паровоз, простягнув руку механікові:

— То, кажеш, до тебе можна без повідомлення заходити і слюсареві третього розряду? Молодець, не обюрократився. Здоров був, Петре.

— Хоч я й не Петро, — відгукнувся машиніст, — а все ж таки здоров. Василем я досі прозивався. Забув?

Кларк навмисне називав Василя Гойду Петром. Взагалі він нічого не робив так, просто за душевним бажанням, усе в нього було розраховано, заздалегідь продумано.

Зовсім недавно Кларк несподівано довідався, що його випадковий вокзальний знайомий, молодий машиніст Василь Гойда є визначною особою Явора. До свого повноліття він уже пройшов великий шлях — кілька років партизанив. А головне, що викликало занепокоєння у Кларка, — це участь Василя Гойди в боях за карпатські хребти у складі тієї частини, де служив Бєлограй.

Восени 1944 року радянські війська штурмували укріплений гірський хребет Яблонецький і вступили в межі Закарпатської області. Сотні провідників з місцевих жителів і партизанів націлювали роти, батальйони і полки на фашистські вузли опору. Василь Гойда, тоді ще підліток, був у числі провідників. Темної ночі він пробрався з радянськими саперами до Ясинських воріт, які закривали вхід в долину Тиси, і перерізав підземні кабелі, підведені під величезну скелю, куди було закладено фашистами кілька тонн вибухових речовин. Замаскувавши сліди пошкодження, Василь Гойда і його товариші зникли.

На другу ніч розвідники повернулися в містечко Ясиня на чолі штурмових батальйонів. Та сама скеля, яка повинна була вибухнути при появі росіян в ущелині, не скинула на голови наступаючих жодного каменя. Партизан Василь Гойда добре знав Ясинський укріплений район, усі чотири десятки двоамбразурних дотів, їх точне розташування, сектори обстрілу і підступи до них. Таємними стежками штурмові групи обминули мінні поля, електрофіковані дротяні загородження і ввірвались безпосередньо в укріплений район. Закидали амбразури гранатами, забивали камінням, землею.

От у цих закарпатських боях, цілком імовірно, гадав Кларк, могли зустрітися Василь Гойда з Іваном Бєлограєм. Але якщо це й сталося, то навряд чи в тій складній обстановці вони мали можливість добре запам'ятати один одного. Виходить, розмірковував Кларк, не слід ховатися від Гойди, а сміливо атакувати його. Завдання полегшувалось тим, що Василеві Гойді було трохи більше ніж двадцять.

У своєму таємному дослідженні Кларк писав про радянську молодь: «Молодість завжди лишається молодістю, за будь-яких соціальних струсів. Ніякі доктрини і проповіді, ніякі заклинання не можуть зробити палкого юнака зрілим мужчиною, озброєним суворою мудрістю.

Молодість щедра по природі і простодушна: дарує свої квіти кожному, хто простягає до неї руку.

Хоч сама ще в зеленому пуху, але вже любить піклуватися про інших. Довірливість — її природний стан. Вона найчастіше вважає людину за таку, якою остання хоче показати себе. Віддана добру, молодість не може собі уявити, що поряд з нею хтось живе за іншими законами. Щастя і боротьба нерідко здаються їй полярними поняттями. Вона любить пісні із щасливими кінцями».

Ця «відмичка», яку Кларк уже застосував до серця Терезії, здавалась йому цілком придатною і в даному випадку.

— Товаришу Гойда, адже ж ми давні знайомі! — очі Кларка посміхались. — Може, ти пригадаєш, де ми зустрічались?

— То я ж одразу тебе впізнав. Хіба можна забути такого бойового гвардійця… На вокзалі ми з тобою зустрілися. Ще й випивали за здоров'я один одного.

— Ні, ми далеко раніше з тобою зустрічалися.

— Де? Коли?

— Невже забув? Ех, а здавалось — усе життя пам'ятатимеш… А я ось тебе справді зразу впізнав. Здорово ти змінився… Виріс. Змужнів… Ну, а я?.. Дивись краще і пригадуй, товаришу Гойда!

Кларк двічі обернувся на підборах, показуючи себе з усіх боків.

— Ну, пригадав? — він схопив Гойду за руку вище ліктя, міцно стиснув. — Яблонецький хребет… Ясинський укріплений район… Штурм лінії Арпада… Вінок з троянд… Сержант Іван Бєлограй… Ага! По очах бачу, що починаєш пригадувати. Друже, шибайголова, перед тобою стоїть той самий Іван Бєлограй, який разом з тобою штурмував залізобетонні доти в Ясинях, який видирався на Полонини. Так, так! Все це я хотів тобі сказати ще там, на вокзалі, але ти взяв та й утік.

— Іван?… Бєлограй?..

«Воював я з ним чи не воював? — спитав себе Василь Гойда і твердо сказав собі: — Ні, не воював».

Кларк вийняв з кишені пачку паперів, дбайливо розгладив їх:

— Знайомі підписи? Командир корпусу генерал Гастилович! Начальник штабу корпусу полковник Шуба! Командир полка Герой Радянського Союзу Угрюмов!

Потім Кларк дістав акуратно складену, пожовклу від часу багатотиражку. На першій сторінці була надрукована велика стаття під назвою: «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя».

Василь Гойда здавався Кларку серйозною перешкодою, перемогти його нелегко. Ну то й що ж! його план використання у своїх цілях Василя Гойди дуже рискований, але хіба це більш рисковано, ніж усе, що робив Кларк? Якщо атака на Гойду виявиться вдалою, то він набагато скоротить свій шлях до перемоги. Гойда, мабуть, кінець кінцем зрозуміє, з ким подружився, які послуги робив ворогові, але буде вже пізно. Кларк до того часу зникне.

Але хоч як високо ставив свого противника Кларк, а проте недооцінив його.

Василь Гойда, незважаючи на свої двадцять два роки, дуже добре розбирався в людях. Якщо вже він ввіряв свою душу, то геть усю, але нелегко він її ввіряв і не кожному. Маючи гаряче серце, він, проте, завжди знав, за що саме любить ту чи іншу людину, чим скріплена його дружба з нею.

Закарпатські партизани не довіряли б йому серйозних справ, коли б він десятки разів не довів, що вміє бути хоробрим і обережним, розумним і пильним. Рискуючи життям, він виконував важливі доручення командира партизанського з'єднання. То під виглядом верховинського пастушка, то школяра, що їде на канікули, то ходячого музиканта він проникав у Мукачеве, Ужгород, Явір і навіть у румунський Сигет, який стояв на рубежі Закарпаття і Трансільванії. Повертався у партизанський штаб завжди щасливо, з цінними відомостями: скільки і де розквартировано каральних есесівських полків, скільки ешелонів з військами пройшло на Східний фронт, які нові накази звалили на голову закарпатців маріонеткові бургомістри, яке майно, приготоване для відправки в Німеччину, лежить на явірських пакгаузах. Діяв, де маскуючись віком і наївною посмішкою, де вдаючи сільського простачка, а де й за допомогою вірних партизанських друзів.

Мало не три роки провадив розвідку Василь Гойда в глибокому тилу ворога і завжди виправдував довір'я командування. Коли б він не міг розбиратися в людях, коли б не розумів і не відчував, кому має право довіритися, а кого підозрювати, коли б не навчився читати найдрібніші прикмети неправди, не протриматися б йому так довго в підпіллі.

На щастя, Кларк нічого не знав про цю сторону життя Гойди.

Панібратський тон і настирливість Івана Бєлограя не сподобалися Василеві Гойді. Розмахує наказами, нав'язується у фронтові друзі… Що йому потрібно? Ось так, мабуть, він нав'язувався в друзі, і тому артилеристові-старшині, з яким бенкетував на явірському вокзалі. Гойда до найменших подробиць пригадав розмову, яку він випадково підслухав, сидячи за сусіднім столиком. Особливого значення тепер набрали для нього слова старшини: «Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя дружили».

— Бєлограй!.. Згадав! — вигукнув Гойда. — Ти був поранений у Ясині, коли штурмували укріплений район. Так?

— От і забув! — поблажливо посміхнувся Кларк. — Не в Ясині, а за Раховим. У Ясині я ще на всю запальничку давав прикурити фріцу.

— Вірно. Все пригадав. Тебе хотіли відправити на попутному танку в госпіталь, а ти упирався: «Моя рана незначна, залишіть мене на фронті». Було таке діло?

Кларк був надто хитрий, щоб зразу ж ухопитися за цей рятувальний круг, який підкинув йому Гойда.

— Не знаю, що я кричав, не знаю, на чому мене повезли в Рахів. Прочумався я вже в госпіталі. — Кларк ще раз обвів поглядом Гойду з ніг до голови. — Ну й витягнувся ж ти — тополя за тобою не вженеться! І я теж, скажи по совісті, здорово змінився?

— Не знаю. Погано пам'ятаю, яким ти був тоді.

— Був, Петре, таким, що всі верховинські дівчата задивлялись.

— Кури! — Гойда простягнув блакитну пачку сигарет «Верховина».

— Не для мене така панська ніжність, я вживаю громобійну махорку. — Кларк почав крутити товсту козячу ніжку. — Ну, як машина? — спитав він за хвилину, ніжно поплескавши по гарячому кожуху котла.

Очі молодого машиніста, як і чекав Кларк, заблищали:

— Чудова! Відремонтували на славу.

— Тягати тобі, Петре, не перетягати поїзди: в Угорщину і Чехословаччину, в Румунію і на Карпати.

— Я ж тобі сказав: не Петро я, а Василь, — терпляче, не ображаючись промовив Гойда.

— Сьогодні куди зібрався? — Кларк задимив самокруткою.

— Через Тису, в Угорщину.

— Угорщина!.. Всю я її пройшов, від Тиси до самого Дунаю… — Кларк заплющив очі, скорботно стиснув губи і зітхнув — Друга я поховав у Тисаварі.

— В Тисаварі? У братській могилі?.. Як його прізвище? Я всіх знаю, хто там лежить.

— Сержант Іванчук Петро Сергійович, — відповів Кларк. — Хлопець був — кров з молоком. Блакитні очі. Русявий чуб… — Кларк помовчав. — Від самого Сталінграда разом воювали. Рідніший за брата він мені був. Віриш, кожну людину, яка подобається, Петром з тих пір називаю.

Кларк усміхнувся. Тепер, звичайно, Василь зрозумів, чому він так уперто називав його Петром. Кларк роздушив підбором недокурок. Не підводячи голови, сказав приглушеним, сумним голосом:

— Вклонися, Петре, тій братській могилі і поклади на неї гілку бузку.

Кларк швидко підвів голову і наче вперше побачив глечик з букетом білого повного бузку. Суворо примружившись, він довго дивився на нього. Потім мовчки зняв із своїх грудей орден Слави, відокремив від нього муарову стрічку, пришпилив її до квітів.

— Ось так і поклади! — сказав він поважно. — З усіх своїх орденів найбільше любив мій Петро простий солдатський орден Слави.

… Полеглі в боях лежали на гарматних лафетах, покриті червоними прапорами й усипані темно-пунцовими трояндами. Вони загинули тут на тисаварському плацдармі, на лівому березі Тиси, в боях за першу п'ядь угорської землі.

Їх ховали в суворий день жовтня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Ішов дрібний і рясний, теплий і безперестанний дощ, які бувають лише в Закарпатті. Попелясто-чорні з білими зубцями хмари наповзали з гір і закривали рівнину. Один за одним падали у важкий вологий присмерк удари дзвону тисаварської церкви. Траурна процесія повільно рухалась по місту. Тисячі угорців, схиливши голови, із запаленими факелами в руках ішли за строєм бійців і офіцерів.

Брати по зброї — сержант і полковник, капітан і єфрейтор, рядовий і лейтенант, піхотинець і артилерист, сапер і танкіст, — лягли поряд, пліч-о-пліч, як і воювали, в одну братську могилу на центральній площі міста Тисавара.

Сріблясті ялини, юні карпатські смереки — сосни — виструнчились навколо литої бронзової огорожі. Біля підніжжя обеліска стелився вічнозелений гірський мох. Майже протягом цілого року цвітуть тут троянди: білі і червоні, рожеві й оранжові, з берегів Дунаю і озера Балатон, гірські і рівнинні, — усі види троянд, які тільки є в Угорщині. Угорці кладуть на мармур надмогильної плити гірські фіалки, проліски, тюльпани, незабудки, бузок, гілки японської вишні з гронами квітів, вінки з повної гвоздики, різнобарвні маки.

Удень і вночі під товстим матовим склом, на якому написані імена загиблих, струмує неонове полум'я. І поруч з цим вічним вогнем часто горить скромна воскова свічка, поставлена селянкою із землеробського кооперативу імені Матіаса Ракоші або якою-небудь трудівницею міста Тисавара.

Піонерська колона, проходячи повз могилу радянських воїнів, дружно піднесе руки над головою і вигукне:

— Елоре, пайташок! Вперед, друзі!

Угорський солдат не пройде мимо, щоб не віддати честь праху бійців великої армії, яка допомогла мільйонам людей завоювати волю і мир.

Кожен, хто їде з Відня в Будапешт, у Радянський Союз або з Москви в Будапешт і Відень, вважає за сердечний свій обов'язок схилити голову перед гранітним обеліском.

Готуючись до переходу радянського кордону, Кларк попередив своїх тисаварських спільників, що він в разі успішного завершення «відрядження» використає придуманий ним спосіб зв'язку: перешле на тисаварську могилу радянських героїв букет бузку з пришпиленою до нього муаровою стрічкою.

Завтра, а можливо, уже сьогодні спільник Кларка одержить орденську стрічку, на якій шифром буде написано перше повідомлення нового явірського агента. «Закріпився, як передбачено. «Старик» загинув. Виникла небезпека провалу. Вжив заходів. На російському паровозі № 50–49 в один з наступних рейсів буде переправлений у піддувалі, в азбестовому мішку, «Бездомний». Переховайте в надійному місці. Подробиці — пізніше».

Іван Бєлограй гучно ляснув себе по лобі:

— Ага, Петре, мало не забув! Чув, яке мені сьогодні щастя привалило? Виграв по позиці. Та ще й як! Двадцять п'ять тисяч з неба впало… Куплю «Победу». — Він підморгнув Василеві Гойді. — Приходь після роботи — гульнем так, що в Карпатах відгукнеться! Адресу запам'ятай: Степова, 16, будинок баби Марії. Ну, бувай!

Глава п'ятнадцята

Василь Гойда повернувся з поїздки в Угорщину наступного дня, у неділю, пекучого ранку. Ледве він встиг помитися і переодягтися у святковий костюм, як у дім ввалився шумний і веселий, уже досить захмелілий Іван Бєлограй.

— Купив! Поза всякою чергою, — радо вигукнув він. — Новенька. Сто кілометрів на спідометрі. Підемо!

Він схопив Гойду за руку, потягнув на вулицю.

Перед будинком, оточена босоногими хлопчаками, виблискуючи на сонці нікелем і свіжою полірованою нітроемаллю, стримано гурчала добре відрегульованим мотором «Победа» пісочного кольору. Брезентовий верх її був зсунутий гармошкою назад. З-під лобового скла стриміла в небо гнучка висувна антена. На задньому сидінні навалена ціла гора згортків і пакетів з фірмовими штампами «Гастронома», «Арарата» і «Головкондитера».

— Поїхали, Васю, на обкатку! — Іван Бєлограй штовхнув Гойду на переднє сидіння, захлопнув за ним дверці, сів за руль.

— Дядечку, покатайте! — хором закричали хлопчаки.

«Як зробив би зараз Іван Бєлограй?» Такі питання тепер Кларк ставив перед собою тисячу разів на день. Він з усієї сили намагався забути, що має кличку «Колумбус», що зареєстрований в американській розвідці «Сі-Ай-Сі» за номером 655/19. Наставники Кларка під час його перебування в таємній школі навчали своїх вихованців: як би вправно не діяв розвідник з допомогою зовнішніх прийомів, все одно він рано чи пізно провалиться на якій-небудь непередбаченій дрібниці. Якщо ж він зуміє переконати себе на якийсь час в тому, що він не американець, не вихованець таємного коледжу, не диверсант, якщо він зуміє в потрібний момент внутрішньо перевтілитися в радянську людину, йому судитиметься довге життя.

— Давай, сідай, живо! — Кларк підхопив замурзаного, патлатого хлопчика і кинув на заднє сидіння. — Усі сідайте!

Ватага дітлахів, штовхаючи одне одного, із захопленим криком кинулась у машину. Бєлограй дав протяжний сигнал, хвацько рвонув з місця і помчав Залізничною вулицею до центра Явора.

— Ну, як? — спитав Бєлограй і підморгнув Василеві Гойді.

— Здорово!

Молодий машиніст був приголомшений, здавалося Кларку, і пишністю машини і тим, як спритно веде її колишній піхотинець.

Головними вулицями міста проїхали повільно, шарудячи туго накачаними шинами і поширюючи різкий запах штучної шкіри, гуми і невивітреної фарби. Сотні людей відпочивали на бульварах, в затінку каштанів та лип, і всі здивовано-радісними очима зустрічали і проводжали відкриту «Победу», набиту тріумфуючими хлопчаками.

Василь Гойда жадібно, з радістю, здавалося Кларку, в перехоплював ці погляди, наче сам був власником машини.

«Пишайся, дурню, — подумав Кларк. — Спеціально для тебе все це розіграно».

— Слухай, Іване, а чого ти не питаєш, поклав я квіти на могилу твого друга чи не поклав?

Кларк загальмував машину і з подивом обернувся до Гойди. Його густі чорні брови полізли на лоб.

— Васьок, а навіщо я буду про це питати, коли твердо знаю, що ти… Моя просьба свята, її не можна не виконати.

Кларк тричі проїхав по центральній частині міста. Нехай яворяни побачать, як «демобілізований старшина Іван Бєлограй», майбутній чоловік Терезії Симак, любить дітей, як він подружився з явірською знаменитістю Василем Гойдою.

— Ну, а тепер куди? — спитав Кларк, коли повернулись на Залізничну вулицю і висадили дітвору.

— Куди хочеш, — покірно сказав Василь Гойда, — хоч на край світу. Люблю машину! — Він ніжно погладив білосніжний руль. — Здається, не тим шляхом пішов. Доведеться перекваліфікуватися на шофера.

Бєлограй ляснув Гойду по коліну:

— Васьок, давай махнемо по всьому Закарпаттю!

— Поїхали!

Вирушили на північ центральною дорогою. Відцвітаючі яблуні та груші впритул підступали до автостради. Струмінь вітру, завихрений швидким рухом машини,зривав з дерев біло-рожевий цвіт і устилав ним асфальт і узбіччя.

— Бачиш, Васьок, як жмемо! — підморгнув Бєлограй.

Гойда мовчки, з щасливою посмішкою на губах кивнув головою.

Перед великим залізничним тунелем, біля цегляної будки колійного обхідника Бєлограй зупинив машину, стурбовано подивився на прилади:

— Перекур: мотор трохи перегрівся. Вижимав на радощах зайві кілометри. Охолоне вода, і поїдемо далі. Хоча — навіщо чекати! Давай краще змінимо воду. Он і колодязь, на наше щастя.

Кларк і Гойда попрямували до будиночка, обгородженого невисоким частоколом, з черешнями під вікнами. Доріжка, викладена річковою галькою, посилана свіжим піском і обсаджена кущастими жоржинами, з'єднувала автостраду з володінням колійного обхідника.

Це була залізнична будка, яка правила Кларкові за орієнтир тієї туманної ночі, коли він переходив кордон. Зупинився він тут не випадково. Ще в ті дні, коли готувався до переходу кордону, запланував завербувати Пєвчука і поступово підготувати з нього свого найближчого помічника. Справа здавалася Кларку надійною. Тарас Кузьмич Пєвчук був рідним братом Дениса Пєвчука, американця закарпатського походження, який уже двадцять років живе у Нью-Йорку, має дружину-американку, дітей і звання лейтенанта американської портової поліції. Передбачливий Джон Файн, споряджаючи Кларка в Явір, наділив свого підлеглого листом, власноручно написаним Денисом Пєвчуком. Брат колійного обхідника в перших рядках, як годиться, передавав привіти, потім описував своє життя в далекій Америці і просив Тараса не забувати його і писати йому частіше «через подавця цього листа».

Само собою зрозуміло, Кларк не мав наміру вручити Тарасу Пєвчуку послання брата тепер, під час першої ж зустрічі. Не розкриється він перед ним і вдруге, можливо, і втретє. Агент, який одержав завдання працювати з дальнім прицілом, має можливість не поспішати.

Мета сьогоднішнього відвідання Пєвчука була дуже скромною: близько познайомитися з колійним обхідником, завоювати його прихильність до себе з допомогою Василя Гойди і виграних по облігації грошей. Оце поки що й усе.

Куплений за гроші, готовий убивати і руйнувати заради грошей, рискуючи життям, заради грошей, Кларк вважав гроші найсильнішою своєю зброєю, універсальним засобом, в. однаковій мірі придатним. для вербування механіка Гойди і колійного обхідника Пєвчука. Кларк був переконаний, що все купується, все продається. Треба лише вміти це зробити.

Кларк підійшов до огорожі, постукав підбором чобота об хвіртку. На кам'яний ґаночок вийшов господар.

— Гей, вуйку, не пошкодуй відро водички для пролетарських туристів!

Господар не поспішав з відповіддю. Кремезний, лобатий, широко розставивши ноги, він стояв під тінистим навісом. Обличчя його було вилицювате, засмагле до чорноти. Шия товста, м'ясиста, кисті рук богатирські. Це й був Пєвчук — колійний обхідник. Він мовчки, приклавши долоню до очей, вдивлявся в людей, що стояли біля хвіртки.

— Здоровенькі були, Тарасе Кузьмичу! — Гойда зняв картуз, вклонився.

— А, це ти, Василю! — сотні найдрібніших зморщок збігали по твердому, наче вирізьбленому з граніту, обличчю Пєвчука: він усміхнувся. — Здоров був, механіку!

Гойда і Пєвчук були знайомі. Щоразу, піднімаючись поїздом у гори, Василь бачив могутню постать обхідника або біля шлагбаума переїзду з жовтим прапорцем у піднятій руці, або з ліхтарем перед входом у великий тунель, або на краю провалля, біля мосту через гірську річку Латорицю.

Залізничники потиснули один одному руки. Гойда кивнув у бік Кларка:

— Це мій друг, демобілізований старшина, власник ось цієї розкішної машини.

Кларк, приклавши руку до козирка, скромно додав:

— І слюсар Явірського депо. Третій розряд. — Він засміявся і енергійно трусонув важку, мозолисту руку Пєвчука.

— Слюсар? — з удаваним розчаруванням промовив Пєвчук. — Тільки й того? А я думав, ви міністри. Не менше.

— Майбутні міністри, папашо. Ми живемо, самі знаєте, в такий час, коли й проста куховарка повинна вміти керувати, державою. — Кларк оглянувся через плече на машину, — То як там з водичкою, Тарасе Кузьмичу? Наша красуня пити захотіла. Позичте відерце.»

— Напоїмо вашу красуню, не. турбуйтесь. Куди. ж це ви прямуєте, майбутні міністри?

— Та так, нікуди. Катаємось. Робимо туристське турне по Закарпаттю. З приводу щасливого виграшу.

— Якого ж це виграшу?

— Ваську, розкажи папаші про користь державних позик, а я поки що своє шоферське діло зроблю.

Кларк випустив з мотора гарячу воду, витягнув з колодязя відро холодної, заправив машину, закрив капот І повернувся на ґаночок під черепичним навісом. В руках у нього була біла булка, кільце ковбаси і пляшка горілки.

— Ну» тепер в курсі нашого щастя, папашо? Ось тобі натуроплата за воду. Випий за здоров'я Івана і Василя і побажай, щоб ще одна облігація виграла.

— Куди вам більше! — щиро позаздрив Пєвчук. — Двадцять п'ять тисяч!.. Та якби на мою долю таке щастя хоч раз в житті припало, я б…

— Цікаво, — підхопив Кларк, — що б ви зробили з таким капіталом?

— О, я б по-хазяйському ним розпорядився!

— Ну-ну, як?

Тарас Кузьмич загнув великий палець:

— Перш за все я замінив би стару корову. — Він загнув другий палець. — Потім одягнув би в усе нове, з ніг до голови, вперше в житті всю свою пєвчеську безштанну команду: Івана та Петра, Марію та Гальку, Явдоху та Степана, Миколу та Віру.

— Що це за пєвчеська команда?

— Сини і дочки, бодай їм. Їх у мене восьмеро. І дев'ятий не за горами.

— Оце-то так! — із захопленням промовив Кларк. — То ви, виходить, не звичайний папаша, а папаша-герой!.. Ну, розповідайте далі, як би ви розпорядились капіталом.

— Купив би придане для дев'ятого.

— Ще? — допитувався Кларк, і лукава посмішка дедалі більше й більше морщила його рум'яні губи.

— Справив би Галині весілля.

— Ще?

— Все! Ні, зажди, не все. Ще одну думку маю… — Тарас Кузьмич поскріб потилицю. — Замовив би я собі фамільний годинник, такий годинник, щоб у мене всі машиністи звіряли час. І такий живучий, щоб він у спадок синам дістався. — Пєвчук перевів подих, зніяковіло посміхнувся. — От тепер і все.

— Та-ак!.. — Кларк подивився на Василя Гойду і раптом, пустотливо підморгнувши йому, гучно вдарив себе по кишені. — Ех, папашо, бути по-твоєму! Хай усе діється, як у тій казці. — Він вийняв пачку новеньких сторублівок і кинув її на кам'яний ґаночок, до ніг колійного обхідника. — Заміни корову. Справляй весілля Галині. Одягни з ніг до голови свою команду. Замов фамільний годинник. Будь здоров, капіталісте! Та не патякай про наш подарунок, а то нам, багатіям на годину, не відбитися від прохачів.

Кларк поплескав по плечу очманілого Пєвчука, схопив за руку Василя Гойду і, тягнучи його за собою, побіг до машини. Через хвилину «Победа» зникла за виступом скелі. Але гучний сигнал її ще довго долинав зверху, де дорога петляла по схилу гір.

Цілий день гасав Кларк по гірському Закарпаттю. Побував на плато Бескид, що обвівається північним вітром. Обідав на перевалі, у Воловці. Пив «квасну воду» із Свалявських мінеральних джерел. Милувався розливом Тиси з висот, які підносяться над містом Хустом. Погуляв по головній вулиці верховинського Рахова. І всюди з ним нерозлучно був Василь Гойда. Пізно ввечері «пролетарські туристи», вкрай змучені, повернулись у Явір. «Победа» зупинилась на Залізничній. Молодий механік вийшов з машини похитуючись.

— Ні, брате, я передумав перекваліфіковуватись, — сказав він, прощаючись з Кларком. — На паровозі куди спокійніше…

Прийшовши додому, Василь Гойда скинув із себе вдавану і справжню втому, сів за стіл, розгорнув товстий зошит і докладно описав свою недільну подорож: де побував із слюсарем Бєлограєм, чим той цікавився, з ким і на яку тему розмовляв.

Рано-вранці, йдучи на роботу в депо, Гойда завернув у міський відділ Міністерства внутрішніх справ і попросив чергового доповісти начальникові.

… Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін здавна, ще за партизанських часів, знали один одного.

Влітку 1944 року німці блокували у важкоприступному. гірському районі партизанський загін, яким командував Зубавін. Район лісистих Карпат Зубавін тоді тільки ще освоював, і йому конче потрібен був добрий Провідник, щоб вирватися із смертельного кільця. І саме того дня дозорні привели в ущелину, де були партійний, білявого підпаска, одягнутого у подертий кожушок і взутого у діряві гірські постоли із сириці. В руках у нього була пастушача дудка — сопілка. Коли в нього стали допитуватись, з якою метою він проникнув у розташування партизанів, він сказав:

— Просто так, щоб ви послухали мою дудку. Все можу: «Камаринську», «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Кто его знает, чего он моргает», «Каховку», «Інтернаціонал».

Партизани із задоволенням вислухали весь репертуар хлопчика і знову почали допитувати. І коли ця розмова набрала характеру, далекого від жартів, пастушок поважним басом спитав:

— Хто у вас тут за старшого?

Партизан у чорній бурці і заячій шапці вийшов наперед:

— Говори.

Хлопчина зміряв його з ніг до голови недовірливим поглядом і похитав головою:

— Ні, я хочу говорити з найстаршим.

Його привели в курінь, зроблений з ялинових гілок. Здоровенний вуйко, дядько, оброслий бородою Чорномора, сидів на пеньку, тримаючи карту на колінах. Біля його ніг лежала вівчарка.

Чорномор розгладив свою пишну бороду, підморгнув автоматникам:

— Що це ви за співака привели, га? Звідки він узявся?.. Ти хто такий? — суворо спитав командир.

— Я від Степана Грозного, — відповів пастух. — А ви Батя, так?

Не чекаючи відповіді, він сів на землю і діловито почав розпорювати шов рядняних штанів.

— Ось! — він протягнув командирові тонкий рулончик паперу.

Батя читав записку довго, уважно, хоча там суть справи, як знав Василь, була викладена коротко і ясно, рукою не менш славнозвісного партизана, ніж сам Батя: «Посилаю провідника. Виведе вас куди завгодно, хоч на вершину Говерли».

— Так… — промовив Чорномор. — Ану, хлопчику, Підійди до мене.

Василь впритул наблизився до чорної, пропахлої димом багаття бороди. Прямо, не кліпаючи, дивився він у вічі Баті і з посмішкою чекав, що буде далі.

— Стояти рівно! — скомандував командир. — Не хитатись, як та хворостина в чистому полі. Ось так! — він поцілував обірваного партизанського посла. Хлопчик засоромився до сліз, увесь зашарівся.

— Значить, обіцяєш цілковиту безпеку?

Василь закивав головою.

— А яку даєш гарантію? — Батя примружився. Обвітрене, з пошерхлими губами обличчя Гойди стало серйозним, суворим:

— Хай я не дочекаю перемоги, якщо не виведу вас на простір!

— Ось тепер ніяких сумнівів не маю! — Зубавін засміявся. — Що хочеш у нагороду? Обіцяю виконати будь-яке твоє бажання.

Так зустрілись Василь Гойда і Євген Миколайович Зубавін. Ще цілий рік воювали вони в Карпатах, у Трансільванії і Альпах. Довелося їм побувати і в Берліні.

Після війни їх шляхи розійшлися, але не минула марно дружба із Зубавіним. Партизанська відвага і сміливість, наполегливість і вміння розбиратися в людях, готовність перебороти будь-які труднощі стали в пригоді Василеві Гойді і в мирні дні, в труді. Він значно швидше, ніж інші, протягом трьох років, здобув право на керування паровозом.

… Майор Зубавін підвівся з-за столу і, розвівши руки, пішов назустріч Гойді:

— А, «Дудочник»! (Це була партизанська кличка Гойди). Здоров був, Василю Івановичу! Ти чого ж так довго не показувався? Місяців зо три не бачились. Зазнався, чи що?

— Як не зазнатися, Євгене Миколайовичу, — посміхнувся Гойда. — Механік!.. Третій тиждень самостійно тягаю поїзди в Карпати і закордон.

— Чув, чув… Поздоровляю!.. Сідай і розповідай, як поживаєш.

— Іншим разом, Євгене Миколайовичу, розповім, а зараз…

Розстебнувши шинель, Гойда дістав з-під поли вже зів'ялий, з пришпиленою до нього орденською стрічкою букет бузку, від якого розносився різкий аромат в'янення, потім в його руках з'явився товстий зошит у клейончатій обкладинці.

— Дружок у мене завівся, Євгене Миколайовичу. Хлопець — душа на розпашку. Гвардієць. Орденів — на десятьох. Веселий. Співун. Щедрий. Дівчата на нього задивляються, а я… Підозрілий він тип. Звичайно, може, я помиляюся… Ось подивіться.

Гойда поклав на стіл букет бузку і розгорнув зошит на тій сторінці, де докладно розповідалося, як, коли і за яких обставин він уперше зустрівся з Іваном Бєло-граєм.

Майор Зубавін мовчки, ні разу не глянувши на Гойду, прочитав його нотатки. Василь не зводив очей з обличчя Зубавіна, намагаючись відгадати, помилився він чи ні. Але прочитана вже остання сторінка, а обличчя Зубавіна, як і до цього, непорушно спокійне.

— Ну? — нарешті не витримавши гнітючого мовчання майора, спитав Гойда.

Зубавін не відповів. Висунувши шухляду письмового стола, він дістав лупу, старанно протер її замшею і схилився над букетом. Не знайшовши нічого вартого уваги у гілках бузку, він відсунув їх і почав пильно вивчати орденську стрічку.

— Я так і думав! — вигукнув він і подивився на Гойду добрими і вдячними очима. — Молодець, Васю!

— Що, Євгене Миколайовичу?

— Зараз усе з'ясуємо. Потерпи.

Він дістав із сейфа флакон з якоюсь прозорою рідиною, налив її у склянку і занурив стрічку.

— Пошта! Шифрована! — оголосив він, розглядаючи через лупу цифри, вміло написані на тканині.

Зубавін подзвонив. Увійшов літній чоловік з погонами капітана. Зубавін обережно, пінцетом узяв стрічку, загорнув її в аркуш чистого паперу:

— Негайно розшифруйте!

Капітан стримано кивнув сивіючою головою, мовчки вийшов.

— Отже, твій дружок найбільше цікавиться тунелями і залізничними мостами? — обертаючись до Гойди, спитав Зубавін. — Навіщо це йому потрібно, як ти думаєш?

— Думаю, поки що придивляється — що і як. Вибирає підхожі позиції і помічників. Дзуськи! Жодного не знайде.

— А цей… колійний обхідник, Пєвчук?

— Прорахується і на цьому. Поверне Тарас Кузьмич гроші, ось побачите. Або вам принесе. Головою за нього ручуся.

— Є чим поручитися! — Зубавін розкуйовдив тугі пшеничні кучері механіка. — Спасибі, Василю Івановичу. Розумник! Яким був, таким і лишився!

Якось звичайного робочого дня майор Зубавін під'їхав до Явірського депо в супроводі Грончака. Не привертаючи до себе уваги, вони пройшли в кабінет начальника депо.

З вікна кабінету добре було видно всі канави, на яких ремонтувались паровози. На першій канаві працював слюсар Бєлограй. У синій спецівці, білявий і веселий, безтурботно насвистуючи, він сидів на даху паровозної будки і монтував сяючий міддю сигнал. Зубавін не міг одвести від нього погляду. Здається, все ясно, а він одно дивився і дивився, немов розгадуючи ще якусь таємницю лазутчика. Довго і через складні перешкоди пробивався Зубавін до цього білявого песиголовця.

Після того, як загинув Дзюба і зник шофер Скибан, була втрачена нитка, що прямо вела до головного порушника. Всі розшуки треба було провадити заново, від початку подій.

Зубавін вирішив установити особу кожного, хто прибув у Явір після того дня, коли був порушений кордон. Людей набралось чимало. Зубавіна насамперед зацікавили сім чоловік, — ті, що влаштувалися на роботу в депо і на залізницю: два паровозних слюсарі, кочегар, стрілочник, складач, телеграфіст і офіціант вокзального ресторану. От серед цих людей, під маскою радянського громадянина, можливо, і приховується шеф Карела Грончака. Звичайно, ці припущення можуть бути і помилковими. Зубавін був готовий і до несподіванок. Той факт, що шеф Грончака повинен був діяти на залізниці, ще не означав, що він обов'язково служитиме саме тут. Він міг улаштуватися і в місті, працювати перукарем, рахівником, продавцем.

Ворог був досвідчений і обережний — він не потрапив у пастку, не прийшов у лікарню до свого підручного.

Із семи чоловік, на яких Зубавін поки що зосередив свою увагу, нічим не вирізнявся паровозний слюсар, демобілізований старшина Іван Федорович Бєлограй. З документами його було все гаразд. Переконливими здавались і мотиви, через які він приїхав у Явір. Працював Бєлограй не гірше від будь-якого іншого слюсаря, старанно і вміло.

Було з'ясовано, що Бєлограя рекомендував на роботу в депо воєнком Пирожниченко як свого фронтового друга. Зубавін пішов до воєнкома, щоб перевірити своє позитивне враження про Бєлограя і залишити його в спокої. Але майор Пирожниченко нічого не підтвердив — навпаки, він заронив у душу Зубавіна сумнів. Виявляється, вони зовсім не були фронтовими друзями. Навіть не зустрічались до Явора. Чого ж воєнком рекомендував Бєлограя? Пирожниченко не розгубився: а чого б і не порекомендувати, якщо сподобалась людина! Адже він заслужений фронтовик, по-геройському відзначився в боях за визволення Закарпаття.

Зубавін терпляче продовжував спостерігати за депо і станцією. Він знав, що ворог так чи інакше, рано чи пізно, але повинен спробувати зв'язатись із своїми спільниками, і чекав цієї спроби.

І ось — розумні здогади прикордонника Смолярчука, берлінські листи до Терезії Івана Бєлограя і кілька гілок бузку, до яких пришпилена орденська стрічка з прочитаною шифровкою.

Смолярчук мав рацію. Поклавши поряд листи, прислані Терезії з Берліна, і особисту заяву демобілізованого старшини Івана Бєлограя з проханням, зверненим до начальника депо, про прийняття на роботу, Зубавін одразу помітив істотну різницю в почерках. Своє враження він перевірив спеціальною експертизою і свідченням Терезії Симак.

Викликавши дівчину до себе вдруге на розмову, Зубавін показав їй заяву лже-Бєлограя і спитав:

— Знайомий почерк? Бєлограївський?

Вона похитала головою і заплакала.

Не помилився і Василь Гойда, прийшовши до Зубавіна? Орденська стрічка з шифрованим посланням, опис недільної подорожі по Закарпаттю на «Победе» і гроші, «подаровані» колійному обхідникові Пєвчуку, теж прилучені до справи, як досить істотні докази діяльності і задумів п'ятого порушника.

Тими ж днями з нового, несподіваного джерела до Зубавіна надійшли дані, які остаточно з'ясували трагічну долю людини, вбитої в Карпатах. Одного разу Зубавіну подзвонив генерал Громада і повідомив, що празьким поїздом у Явір прибула відома Віра Гаврилівна Мельникова, мати Героїв Радянського Союзу Віктора та Андрія, загиблих у боях проти гітлерівців за визволення Чехословаччини. На контрольно-пропускному пункті вона попросила прикордонників допомогти їй дістатися до колгоспу «Зоря над Тисою», щоб побачитись з демобілізованим старшиною, Іваном Бєлограєм, з яким вона познайомилась місяць тому в поїзді.

Майор Зубавін негайно поїхав на вокзал. Поговоривши з Вірою Гаврилівною і доповнивши її розповідь наявними при справі документами, він установив, як, коли, ким і з якою метою був убитий Іван Бєлограй, хто привласнив його ім'я.

Зубавін підвів парашутиста до вікна, обережно трохи відхилив штору, спитав:

— Він?

Так, це був супутник по літаку. Карел Грончак одразу впізнав його, незважаючи на те, що шеф був у іншому одязі, але з відповіддю не квапився. Страшенно хотілося сказати: «Ні». Та ба, насмішкуватий вираз обличчя росіянина ясно попереджав, що тепер уже не має значення для справи, скаже він «так» чи «ні».

Парашутист мовчки схилив голову.

Глава шістнадцята

Темна, тиха Степова вулиця вивела Кларка на Залізничну. Тримаючись її лівого боку, де густо чорніли низькорослі декоративні вишні, він вийшов на під'їзні колії станції Явір і попрямував у депо. Жодної зірки і№ було видно на низькому, оповитому хмарами небі. Пітні дрібний холодний дощ, який почався ще з вечора. По карпатських передгір'ях повзли темні, з білими зимовими краями хмари. Крізь сітку дощу неясно прорізувалися прожектори, встановлені на сталевих баштах. Під'їзні колії Кларк пройшов благополучно, не зустрівши жодної людини.

Паровоз № 50–49 стояв у дальньому, глухому кутку депо, за поворотним кругом. Кларк упізнав його по комсомольському значку на димогарній коробці і по блискучих мідних поясах на котлі. Дві години тому машина Гойди повернулась із важкої поїздки в Карпати і тепер, перед новим рейсом, простоює в гарячому резерві, під невеликим тиском пари. Вдосвіта на паровоз «50–49» прийде Василь Гойда, підніме пару до нормального тиску і поведе поїзд через Тису, в Угорщину.

Кларк глянув на світний циферблат годинника. Часу н його розпорядженні залишалось мало, треба поспішати.

Вогонь у топці комсомольського локомотива підтримував черговий кочегар. Під його наглядом було кілька резервних машин, і йому доводилось кочувати з однієї на іншу. Через те, що час був передранковий, кочегар подовгу затримувався на кожному паровозі: дрімав, прихилившись до гарячого кожуха котла.

Користуючись цим, Кларк непоміченим проник під локомотив. Скибан давно причаївся поміж колісними парами, під тендером. Кларк стиснув його плече і шепотом, нечутним уже на відстані метра, сказав:

— Пора! Все готово?

— Так. — Скибан притиснувся гарячими сухими губами до вуха Кларка і коротко проінструктував, що і як той повинен робити.

— Ну, хай щастить! Ось тобі гроші і явка…

Кларк потиснув руку Скибанові і потім спритно й швидко, наче робив усе це в тисячу перший раз, упорався із своїми обов'язками: упакував приреченого Скибана в подвійний азбестовий мішок з продухом, закритим густою марлею, і, підхопивши безпомічну, судорожно скам'янілу ляльку, засунув її у піддувало головою вперед, обличчям униз, до решітки, через яку в топку паровоза надходило свіже повітря. Потім він забрався на паровоз і при зачинених наглухо дверях добре поворушив вміст топки. Розжарена жужелиця і незгоріле до кінця дрібне вугілля густо просипались через колосникову решітку в піддувало і замаскували азбестове опудало.

На цьому місія Кларка була закінчена, можна було вже іти, але він не поспішав. Численні вдачі, що супроводили Кларка на кожному кроці, як йому здавалось, зробили його самовпевненим. Сидячи навпочіпки під тендером, потягуючи сигарету, затиснену в кулак, він відпочивав і милувався справою рук своїх. «Здорово придумав, собака! Використаю скибанівський спосіб, коли настане час забиратися звідси», вирішив він.

Покуривши, виліз на глухий бік, під високий бетонний мур, і, озираючись, стискаючи рукоятку автоматичного багатозарядного пістолета, нечутно ступаючи, вирушив у дорогу назад. Дощ все ще рясно кропив землю.

Жодна людина не зустрілася Кларкові до самої Степової вулиці. І позаду, за цілий квартал, нікого не було видно. Однак він вважав, що обережність навіть і тепер не завадить. Проминув Степову, звернув на Виноградну і, пройшовши її майже наскрізь, миттю зник на пустирі, зарослому високим бур'яном. Причаївшись біля цегляних руїн розваленого під час війни будинку, він напружено вдивлявся і прислухався, чи не йде хто по його слідах. Було тихо.

За дні і тижні свого перебування на радянській землі Кларк не прожив спокійно жодної години. Все немовби йшло добре, проте він завжди був насторожі, завжди був готовий до зустрічі лицем в лице із своїм смертельним ворогом. Чий-небудь пильний погляд, чия-небудь, можливо, і невинна присутність за його спиною зразу ж примушували міцніше стискати рукоятку пістолета. З яким би добрим настроєм не повертався додому, він завжди чекав засади.

Інакше й бути не могло. Незважаючи на свої удачі в Яворі, Кларк не заколисував себе успіхами: рано чи пізно він буде розшифрований. Як підказував досвід провалів його попередників, це найчастіше траплялося зненацька, враз.

Оселившись на Степовій, Кларк старанно обдивився всю вулицю і будинок номер 16, який належав відомій у Яворі бабі Марії. Наступного дня він уже знав кілька незвичайних підступів до Степової і до свого будинку. Крім того, пристосовуючись до місцевих умов, він винайшов надійний спосіб непомітно зникнути з будинку в разі потреби: через отвір, вирізаний у стелі комори, і через великий підвал, який має два виходи, — в кухню і сад.

Кларк давно, ще будучи закордоном, детально вивчив місто Явір і його околиці. Велику увагу він приділяв також району, що прилягав безпосередньо до державного кордону. На випадок втечі він виробив цілком вдалий маршрут: не залишаючи слідів, заховається в глухих високогірних лісах, по сусідству з румунськими Альпами, щоб одної якої-небудь найбільш туманної ночі прорватися через кордон.

Така велика турбота Кларка про свій відступ анітрохи не суперечила характеру його діяльності, бо він так само ретельно навчався відступати, як і наступати. За роки перебування у таємній школі американської розвідки, систематично і наполегливо тренуючись, Кларк добився того, що лазив по скелях не гірше, ніж першокласний альпініст, міг перестрибнути річку з допомогою каната, прив'язаного до дерева, чудово управляв мотоциклом, автомобілями всіх систем, плавав, як риба, пірнав, невтомно бігав на десятки кілометрів, влучно стріляв, наслідував голоси багатьох птахів і звірів.

Навіть найбільш розумний, сміливий, одчайдушний, глибоко замаскований агент, життя якого проходить в умовах, далеких від первісних, повинен бути, як казали шкільні інструктори Кларка, універсальним спортсменом-рекордистом, здатним в разі необхідності скористатися в повній мірі своєю фізичною силою і спритністю. А в житті таємного агента завжди багато різних несподіванок. Засинаючи, будь готовий до нападу. Прокидаючись, чекай удару з-за рогу. Зустрічаючи загальну привітність, пильно шукай навколо себе недоброзичливця, заздрісника, злопихателя та ін. Ніколи не йди прямо, якщо можна зробити зигзаг. Скромно і безтурботно посміхайся, але будь завжди тигром у душі. Випереди кожного, хто спробує одягти на тебе наручники.

Такі були писані і неписані настанови шкільних інструкторів Кларка. Він суворо додержувався їх у своєму таємному житті…

Кларк вибрався із старих цегляних руїн, перерізав пустир із сходу на захід, обережно вийшов у тил Степової, якраз напроти будинку номер 16. У молодому листі яблунь монотонно шелестів дощ. Скупо блищали калюжі на твердій садовій стежці. Туманною плямою вирізнявся на тлі чорного неба білий оцинкований дах будинку баби Марії.

Призвичаєне до темряви око Кларка причепливо обдивилось стіс дров, повітку, всі темні закутки двору — чи не чекає на нього де-небудь засідка? Не виявивши нічого підозрілого, він безшумно переліз через кам'яну огорожу, яка відокремлювала сад від пустиря, упевнено попрямував до будинку. Намагаючись не шуміти, всунув свій ключ у замок, двічі крутнув його, натиснув коліном на набряклі від дощу двері і тихенько, щоб не зарипіли, розчинив їх. Але переступити поріг він не поспішав. Щось зупинило його. Старий дерев'яний будинок, який давно віджив свій вік, як завжди дихнув на Кларка огидною застояною затхлістю і ще чимось несподівано новим, здається, тютюновим димом. Кларк потягнув носом. Так, безперечно, — цигарковий дим, не помилився. Звідки ж він узявся, якщо баба Марія не курить? Адже крім неї нікого не повинно бути в будинку.

Схиливши голову до плеча і тримаючи пістолет у правій руці, а невеличкий виключений електричний ліхтарик у лівій, Кларк стояв на ґаночку і думкою пробирався коридором, заставленим різним мотлохом: поламаними стільцями, напівзотлілими корзинами, чорними бутлями, тріснутими горщиками. Ось вузенькі двері, що ведуть у комору. Найімовірніше, за ними причаївся той, хто повинен першим схопити Кларка. Далі, за пічним виступом, можливо, стоїть ще одна людина. В кухні — третя.

Кларк, не рухаючись з місця, озирнувся через плече — чи не відрізаний уже й шлях відступу. На ґаночку і поблизу нікого не було. Тихо і в усіх кінцях двору та саду. Жодного звуку не долинало і з темного, прокуреного нутра будинку. Кларк, перевівши подих, витер холодний піт на лобі і рішуче, з шалено калатаючим серцем, переступив поріг, уключив електричний ліхтарик, щоб перевірити свої побоювання. І в ту ж мить хтось спритний навально кинувся на Кларка з-за вхідних дверей, намагаючись схопити його за руки і збити з ніг. Але той, хто нападав, був настільки впевнений у несподіваності своїх дій, у невідпорності, натиск виявився таким необачливим, що Кларк, який досконало володів усіма костоломними способами рукопашної боротьби, легко перевалив противника через себе, на камінні східці ґаночка, і кинувся в сад. Лавіруючи поміж деревами, збиваючи головою росу з гілок, вирвався на Виноградну. Вслід було послано кілька черг із автоматів, але жодна куля не завдала йому шкоди.

З Виноградної Кларк прохідним двором благополучно пробрався на Дніпровську вулицю. Далі, дотримуючись заздалегідь розробленого маршруту, він повинен був пробратися Камінним провулком до пересохлого річища Південного каналу і, йдучи по його твердому дну, вийти в ліс, а потім у гори. Непередбачена обставина значно спростила важке завдання.

На безлюдній, тихій Дніпровській вулиці Кларк побачив невеликий хлібовоз, який стояв перед булочною. Мотор його тихенько гурчав. На місці водія нікого не було. Кларк відчинив дверці кабіни, сів за руль, витягнув зчеплення, включив першу швидкість і обережно, на найменшому газі, повів машину. Завертаючи за ріг, він оглянувся і побачив шофера, який вискочив з булочної. Розмахуючи руками, щось викрикуючи, той кинувся доганяти свою машину. Але як же наздогнати її, таку швидкохідну, слухняну! Собі на лихо водій недавно відремонтував мотор, відрегулював його, як годинник. Близько ста кілометрів з нього тепер можна вижати. І Кларк вижимав. Він промчав по Київській, звернув на Ужгородську, потім на Червону, на бульвар Тараса Шевченка. Замітаючи сліди, виключив фари, рискуючи врізатись у який-небудь кам'яний стовп або паркан, погуркотів по темних, вузьких провулках Нагорної сторони і вискочив до залізниці. Навпростець, по рейках і шпалах, перерізав насип, спустився у Циганську слобідку, де розташувались обабіч шосе глинобитні будиночки, криті очеретом і соломою. Тут, уже не маскуючись, включивши сильне світло, Кларк дав повний хід і понісся з гори. Асфальтова смуга, обмита дощем, з білосніжними захисними стовпцями по узбіччях була безлюдною: жодної машини, жодної зустрічної підводи, жодного подорожнього.

До світанку залишалось багато часу — більш як дві години. Чимало ще було І бензину в баку машини. Бездоганно працював мотор, так що можна було мчати й мчати на північний схід, в гори, до карпатських перевалів, до великих шляхів країни. Але Кларк зупинився на сороковому кілометрі, на дальніх підступах до великого населеного пункту Дубровки.

Не виключаючи мотора, Кларк відпустив ручне гальмо, вийшов з машини. Хлібовоз легко покотився під уклін, набираючи швидкість. Їдучи по прямій, він з кожним обертом колеса збивався з наїждженої колії праворуч, на узбіччя, до провалля. На крутому повороті дороги машина зрізала переднім буфером захисні стовпці і, ламаючи кущі та невеличкі деревця, звалилася вниз, в ущелину, повиту передсвітанковим туманом…

Вранці одна з груп, посланих прикордонниками і органами МПС у всіх напрямках імовірного руху Клерка, знайшла в проваллі розбитий хлібовоз, викрадений у Яворі. Але слід втікача, посилено оброблений хімікатами, не міг взяти навіть найкращий в усьому Закарпатті слідчий собака.

Над ранок Кларк вийшов у такий гірський район, де обривались колісні дороги. Звідси починались важкі літні стежки, з давніх-давен прокладені пастухами. Вели вони на привільні альпійські луки, на піднебесне плоскогір'я Східних Полонин, на головні Карпатські хребти. Однією з цих стежок Кларк міг швидко, найкоротшим шляхом, з найменшою затратою сил вийти до кордону. Переваги стежок, якими гнали худобу, перед бездоріжжям лісової хащі були немовби безперечні, але Кларк довго розмірковував, перш ніж прийняти рішення. Справа в тому, що на второваній пастухами стежці він міг несподівано зустрітися з людьми.

Хто б не була ця людина, з якою зустрінеться Кларк, все одно вона надзвичайно небезпечна для нього. Тепер Кларк нікому не йняв віри. Тепер у кожній людині він вбачав свого смертельного ворога. Беззубий дід або дівчинка з кісками трапиться на його шляху, підліток з піснею на губах або ж мовчазний лісоруб із сокирою за поясом — нікого не пропустить мимо себе. Ніхто не повинен знати, куди прямує Кларк.

Він ішов невпинно, година за годиною, боячись витратити на відпочинок хоча б хвилину. Повалені бурею грубезні буки, порослі мохом, зотлілі до чорноти або ледь-ледь зачеплені гниллю, лежали тут і там, по обидва боки стежки. І всі як один — кронами вниз до долини. Майже на кожному камені яскраво зеленів товстий плюшовий наріст моху, щедро насичений вологою. Відбитки ніг людей і звірів, залишені на м'яких місцях стежки, були наповнені каламутною дощовою водою. Іржаві джерела вибивались із бурих розколин у скелях.

Підніматися крутою, розмитою дощем стежкою, у звичайних, без шипів і залізних кішок, чоботях було дуже важко. Над полудень, незважаючи на величезний запас сили і усвідомлення, що переслідування неминуче, Кларк різко знизив темп. Потім без особливого опору дозволив собі зупинитися. Відпочивав цілих півгодини. Сидячи під великою темною ялиною, мало не до самого коріння вкритою довгими лапатими гілками, пін підрахував, скільки йому ще треба часу, щоб добратися до вершини гори Піп Іван, до румуно-радянського кордону. Якщо йти так, як сьогодні, якщо ніхто не перешкодить і він не зіб'ється з курсу, якщо зовсім не спати і відпочивати недовго, уривками, якщо вдасться забути, що ти голодний, то навіть у такому разі потрібна буде ніч, день і ще половина наступної, третьої безсонної ночі. Чи не багато? Чи не перекриють цього часу прикордонники усі найнеприступніші, глухі стежки?

Кларк скочив і рушив під гору.

Ліс скоро почав рідшати. Часто з'являлися галявки, усипані камінням, трав'янисті, з острівками білої ромашки. Проходячи через одну з таких галявин, Кларк раптом почув форкання коня і гучний дзвін кованих копит по кам'янистій стежці. Відступати було пізно: весь він на видноті, як на долоні. Трапилось те, чого так боявся Кларк. Назустріч йому, поруч з низькорослим, рябим, нав'юченим до відказу конем ішов чоловік у широкополому чорному капелюсі, в кожушку, вивернутому вовною наверх, в сиром'ятних постолах, з ціпком у руці.

Кларк, не зменшуючи кроку, зближався з людиною, яку він, не знаючи ні її прізвища, ні імені, ні звідки родом, ні її місцепроживання, добра чи погана, молода чи стара, прирік на смерть.

Верховинський пастух, зіткнувшись лицем в лице з Кларком, зупинився, стягнув капелюх і привітно, як добре знайомому, вклонився:

— Ось і ви! Здрастуйте! Ми вас уже два дні виглядаємо. Ви з Ужгорода, так? Ветеринар? Де ж ваш провідник?

Кларк мовчав, з цікавістю роздивляючись чоловіка, якому лишилося жити одну або дві хвилини. Волосся в нього попелясто-буре, з густою сивиною на скронях. Високий лоб поритий глибокими поперечними зморшками. Під темними бровами молодо світились великі сірі очі. М'ясистий ніс, щоки і підборіддя грубо обвітрені.

Понуре мовчання Кларка, його пильний погляд, що не віщував нічого доброго, злякав пастуха. Він перестав усміхатися і відступив назад, до коня, неначе шукаючи в нього захисту.

Кларк вистрілив.

Дуже розріджене повітря приглушило звук пострілу — його було чути не далі як за двісті метрів…

У бесагах не знайшлось нічого їстівного і корисного для Кларка. Він відтягнув труп за найближчі кущі, відвів коня в ліс, прив'язав до дерева, щоб його не було видно із стежки, і рушив далі. Але тепер він ішов осторонь від пастушачої дороги, Оленячим урочищем. Непроглядними хащами. За компасом. Відкриті місця зовсім обминав. Тільки коли настала темрява, він знову вибрався на пастушачу стежку. Насунула ніч, а Кларк все ще йшов. Удосвіта трохи відпочив. Спав на ялинових гілках, під відкритим небом. Рано-вранці, з першим проблиском дня, знову йшов.

Високогірний кордон наближався, але й сили Кларка вичерпувались. Дрібний рясний дощ, який почався ще позавчора, не вщухав. З півночі, від перевалів, одна за одною насували важкі, рихлі хмари, несучи в тепле Закарпаття нетравневий холод і вологу. В ущелинах з ранку до вечора не рідшав присмерк. Хвойні ліси, наскрізь просякнуті вологою, похмуро чорніли на гірських схилах крізь дим туману. Струмки, потоки і річечки шумно клекотіли на замшілих валунах і шалено мчали вниз, до Тиси.

Наскрізь промоклий, вкрай виснажений, — знесилений, Кларк змушений був кінець кінцем залишити непрохідні хащі Оленячого урочища і вийти на небезпечні полонини. Знову був великий риск зустрітися з людьми, але ще більшим і непереборнішим було бажання обсушитися біля палаючого багаття, поїсти пастушачого хліба, випити овечого молока і покурити.

Тоненький струмочок, який просочувався крізь смарагдовий мох, вивів Кларка на трав'янисту галявину, затиснену з трьох боків стрімкими скелястими схилами гірських вершин, що становили верхній пояс альпійських луків. Три пастушачі рублені курені — колиби — стояли біля джерела. Недалеко від них — відкриті загородки для худоби. Невеличка отара овець паслась на галявині. Слабкий вітерець, що повіяв у бік Кларка, доніс запаморочливий аромат кислої вовни і теплого молока. Хоч яка велика була спокуса, однак у Кларка все-таки вистачило витримки просидіти до темряви в ялиннику і розглядіти все, що йому потрібно. Вівчарів на полонині було мало — лише двоє. Їм допомагали три кудлаті вівчарки — вовкодави.

Подоївши овець, вівчарі злили молоко з дерев'яних відер у бочку, накрили її білим полотном, віднесли в льох, викопаний тут же, під горою, і пішли спочивати. Незабаром над крайньою колибою, над її широким отвором, прорізаним у покрівлі, здійнявся високий і густий стовп диму, виблискуючи іскрами. Вівчарі, як видно, заходилися вечеряти.

Насамперед Кларк вирішив досхочу наїстися. В льоху, як він догадувався, було не лише молоко, а й бринза і масло. Але як туди пробратися, не стривоживши собак? Він обійшов галявину гірським схилом і потім спустився до льоху з підвітряного боку. Собаки, чекаючи решток пастушачої вечері, лежали на порозі колиби і не зачули чужого.

Наївшись і взявши з собою; чималий кусок бринзи, Кларк залишив льох і готовий був знову цілу ніч йти по карпатських урвищах. Але не встиг він зробити й кілька кроків, як почув позад себе люте гавкання собак. Зупинився, міркуючи, як вигідніше зробити в його становищі: відбиватися від вовкодавів палицею, перестріляти їх, мовчки тікати, маскуючись під вовка («не втечеш — загризуть»), чи, нарешті, покликати на допомогу вівчарів? Вибрав останнє: дуже вже промок і змерз Кларк, обважнів, дуже вже хотілось йому просушитися і поспати хоч з годинку біля багаття, скурити цигарку, занадто вже понадіявся він на те, що не викличе у вівчарів підозри.

Кинувши бринзу собакам, що наближалися, Кларк видерся на невисоку криву сосну і закричав з удаваним переляком:

— Ого-го-го!..

На порозі колиби, заслоняючи собою яскравий вогонь ватри, зачорніли постаті вівчарів.

— Хто там? — суворо спитав молодий, дужий голос.

Собаки оскаженіло гавкали, рвали кігтями і зубами кору з дерева.

— Рятуйте, люди добрі, загризуть!

Той самий молодий, дужий голос щось крикнув собакам, і вони замовкли, неохоче побрели в колибу, оглядаючись і злісно гарчачи.

Кларк спустився на землю. Підійшли вівчарі. Піднявши над головою гасові ліхтарі, вони мовчки, насторожено дивилися на чужу людину.

Кларк зняв картуз, пригладив долонею вогке волосся і, намагаючись бути більше зляканим, ніж привітним, простягнув руку:

— Добрий вечір!

Вівчарі стримано відповіли.

— Ух, ну й налякали ж мене ваші звірюки! На все життя!

Попереджаючи неминучі запитання, Кларк відрекомендувався обласним ветеринаром, відрядженим на відгонні пасовища з науковою метою.

— Кочую ось з полонини на полонину, викликаю незадоволення в собак… — він раптом підморгнув, засміявся. — Та й люди скоса на мою персону позирають: а хто ж тебе знає, ветеринар ти чи бандюга з великої дороги! Вірно я кажу? Відгадав твої думки? Відгадав, по очах бачу!

Кларк по-дружньому поплескав по плечу молодого вівчаря, який дивився на нього похмуро і підозріло.

Білявий, з облупленим носом хлопчина соромливо посміхнувся, опустив ліхтар. Одягнений він був у чорну ватянку, картату сорочку, в сірі грубошерсті, з начосом шаровари. На ногах добре приладнані, міцні, на товстих підошвах, із залізними підківками, черевики. На голові — стара солдатська шапка з червоною зірочкою. В руках — тульська одностволка і ліхтар «летюча миша».

— Вашому хлопчині, мабуть, у кожній людині шпигун ввижається? — насмішкувато спитав Кларк, переводячи погляд на старого вівчаря.

Сивоусий верховинець у чорному капелюсі і кожушку навиворіт, вовною наверх, з обкуреною люлькою в жовтих, наполовину з'їдених зубах кивнув:

— Ваша правда, товаришу ветеринар, знаходьте до нашої колиби, — розмахуючи ліхтарем, заметушився старий. — Прошу!

В рубленому курені, добре проконопаченому мохом, з широкими буковими лавами вздовж стін було навдивовижу тепло, навіть жарко. Кларк зняв плащ, підсунувся ближче до ватри. Від його мокрого одягу повалила густа пара.

— Чудово! Райське життя! — блаженно мружачись стогнав він, повертаючись до вогню то спиною, то грудьми, то боком.

— Нашого молочка покуштуйте, товаришу ветеринар. — Сивоусий верховинець поставив перед Кларком великий череп'яний глечик.

— Зажди, батьку, дай зігрітися! Я хоч і сибіряк, але люблю попарити молоді кісточки. — Він розкинув руки, наче обіймаючи багаття. — Красота!

Гріючись з насолодою біля ватри, Кларк ні на хвилину не переставав крадькома спостерігати за молодим пастухом: чи остаточно той заспокоївся, чи не виявить він свою підозрілість яким-небудь мимоволі відвертим поглядом. Білявий підпасок, скинувши черевики, ватянку і шапку, сидячи на підлозі біля дверей колиби, майстрував маленькою гуцульською сокирою нове ярмо для волячої упряжки. Час від часу він одривався від роботи, боязко поглядав на гостя. Зустрічаючись з ним поглядом, Кларк привітно посміхався, підлесливо підморгуючи: що, мовляв, братіку, надійно сів у калошу, і досі вибратися з неї не можеш.

Обсохнувши і випивши молока, Кларк скинув чоботи, підклав під голову оберемок запашної глиці, з насолодою простягнувся на лаві і запалив самокрутку.

— Просто як у тещі на печі. Спасибі вам, братці, виручили. Ну й віддячу ж я вам! На інших полонинах півгодини читаю лекцію, а вас двогодинною наділю.

Підпасок підвів голову, серйозно іуважно подивився на Кларка.

Той засміявся:

— Бачу, не приховаєш — до науки рвешся. Потерпи до завтра. Ранок вечора мудріший. — Кларк позіхнув, заплющив очі. — Спати! Спати… спа…

Недокурена цигарка впала на землю, почулося богатирське хропіння. Але Кларк не спав. Насилу перемагаючи сон, він чекав, що робитимуть вівчарі. Якщо вони не повірили, що він ветеринар з області, якщо вгадали, відчули в ньому закордонного гостя, то меткий підпасок, розуміється, негайно побіжить до прикордонників і повідомить їх про появу підозрілої людини…

Минуло п'ять, десять хвилин, чверть години, а з колиби ніхто не виходив. Кларк ледь-ледь розплющив очі. Сивоусий верховинець уже мирно дрімав, по-старечому прихилившись до рубленої стінки і не випускаючи з рота своєї люльки. Білявий його помічник старанно скоблив лезом сокири ярмо. Багаття догоряло. По берестяній покрівлі глухо і нудно тарабанив дощ. Десь, мабуть, внизу, у ближній ущелині сумно вили вовки.

Повіки Кларка обважніли, він зажмурився, втратив над собою контроль і заснув.

Проспав він, можливо, годину, дві або три — невідомо. Прокинувшись, побачив над собою чорну, закурену стелю колиби з круглим вирізом посередині, в який струмувало до нічного неба полум'я ватри. Він хотів перевернутися із спини на бік, щоб подивитися, чи на своїх місцях вівчарі, але не міг цього зробити. Однак він не хотів вірити в те, що сталося. Напружив усі сили, рвонувся, намагаючись підвестися. Мотузки, якими Кларк був прив'язаний до букової колоди, були міцні і вузли надійні.

Кларк вилаявся, застогнав, завив. Із дальнього кутка колиби донісся глузливий голос сивоусого верховинця:

— Відпочивай, відпочивай, песиголовцю! Ранок вечора мудріший…

Вранці на полонину прибули верхові прикордонники. Вони посадили зв'язаного Кларка на запасного коня і повезли вниз, у Явір. Того ж дня його передали майору Зубавіну.

Скибан на першому ж допиті охоче розповів усе про себе, про Дзюбу і про свого останнього шефа — «пана Бєлограя».

Майор Зубавін передав Скибана слідчому, а сам зайнявся п'ятим порушником. «Пан Бєлограй», якого ввели в кабінет конвойні, з похмурою і злісною цікавістю з ніг до голови оглянув Зубавіна.

Кларк за час перебування в дорозі, від полонини, де його затримали, до Явора, встиг виробити план самоврятування. Він давно зрозумів, що взято й Скибана, що стався повний провал. Безглуздо тепер усе заперечувати, удавати з себе невинно ображеного слюсаря Івана Бєлограя. Скибан, звичайно, вже розповів, як і хто вбив демобілізованого старшину. Значить, треба діяти, виходячи з реальних умов.

— То це завдяки вам я маю честь потрапити в таке становище? — спитав він високомовно, з удаваною зверхністю.

Зубавін приготувався до важкої, багатоденної розмови, що ускладниться, як він гадав, різними несподіваними крутими поворотами. І тому, зберігаючи сили, прирік себе на витримку, терпіння і байдужість.

— Так, не заперечую, — серйозно відповів Зубавін, — і я потурбувався в міру своїх можливостей, щоб ви потрапили в таке ось становище: у становище спійманого диверсанта, терориста і шпигуна.

Кларк поморщився:

— Побережіть, майоре, ці страшні епітети для слабонервових.

Він сів на найближчий стілець, закинув ногу на ногу і, гордовито посміхаючись, чекав продовження допиту.

Зубавін закурив. «Пан Бєлограй», не чекаючи запрошення, безцеремонно простягнув руку до цигарок. Зубавін дістав нову коробку «Казбека», поклав перед арештованим. Обидва деякий час мовчки димили, відверто, у вічі дивлячись один одному і готуючись до поєдинку.

Як не бравірував цей «п'ятий» порушник, але він не в силі був приховати від Зубавіна справжній свій стан.

Печать тваринного страху, печать приреченості, всупереч його волі, ясно проступала на пихато-зухвалому обличчі. Під глибоко запалими, гарячково почервонілими очима нависли свинцеві мішки. Губи смертельно зблідли, потоншали, висохли. Кінчик носа загострився, побілів, неначе відморожений. Горло стало гострим, кадик помітно випирав — по ньому перекочувалась якась кулька. Кларк без упину ковтав слину.

Зубавін підсунув до себе купку паперу вмочив перо в чорнило і поставив те обов'язкове перше запитання, яким починається всяке слідство:

— Прізвище?

Арештований помовчав, усміхаючись.

— Іван Федорович Бєлограй, — сказав він. — Якщо це вас не влаштовує, тоді — Сидоров. Або Петров. Згоден і на Іванова.

— Мене найбільше влаштовує ваше справжнє прізвище.

— О, майоре, ви занадто багато хочете. Такі речі, як справжнє прізвище, ми не зобов'язані зберігати з пам'яті. Ми їх твердо забуваємо. Назавжди!

— А ви все-таки спробуйте пригадати.

— І радий би, та…

— Допомогти?

«Пан Бєлограй» з живою, непідробленою цікавістю подивився на майора. «Що-небудь він знає, чи… Нічого йому не може бути відомо. Навіть в Америці мало хто обізнаний з моїм минулим».

Вголос він сказав:

— Майоре, ви марно витрачаєте свої зусилля: пам'ять моя незговірлива.

— І все-таки спробуємо. — Зубавін тим же рівним, спокійним голосом, яким розмовляв до цього часу, сказав: — Кларк. Ральф Кларк. «Колумбус».

Смертельна блідість, що застигла на губах «пана Бєлограя», залила його щоки, лоб, підборіддя.

Хвилину або дві тривало мовчання. Нарешті Кларк скривив рот у посмішці:

— Поздоровляю, майоре! — він закурив нову цигарку. — Для вас, звичайно, уже заготовлені погони підполковника, підвищення в посаді і так далі.

Зубавін, почекавши, поки Кларк виговориться, висунув шухляду письмового стола, дістав пачку фотографій і поклав їх перед арештованим:

— Відсвіжіть свою незговірливу пам'ять, «Колумбус», ще ось і цими даними, одержаними нами від одного фотолюбителя, вашого постійного супутника під час прогулянок по Москві. Як вам відомо, він провалився, пійманий на гарячому.

Кларк побачив фотографії, на яких був зображений він, Ральф Кларк, в той період свого життя, коли жив у Радянському Союзі на легальному становищі, як член місії «союзної держави». Ось груповий, воєнного періоду знімок. Чоловік з двадцять молодих людей, одягнених у нову, ще не обношену офіцерську форму, випускники артилерійського училища, товпляться перед відчиненим віконцем театральної каси. Трохи осторонь від них, у скромному пальті, в кепці з довгим козирком, стоїть Кларк. В руках у нього заповітні папірці, що дають право подивитися спектакль. Десятки офіцерських очей з пожадливістю спрямовані на «зайві квитки». Кларк усміхається на знак того, що радий би, мовляв, усіх офіцерів ощасливити, але, на жаль… він показує два пальці: мовляв, лише два квитки може продати.

Ось ще фотографія, на якій Кларк зображений на вокзалі. Він сидить на лаві в багатолюдній залі для чекання і, напівзаплющивши очі, ніби дрімаючи, прислухається до того, про що говорять пасажири, які прибули в столицю з різних кінців Радянської країни. Третя фотографія відображала Кларка в той момент, коли він, сидячи за рулем, щось фотографував через автомобільне скло.

Четверта, п'ята, шоста, сьома, десята і дванадцята фотографії теж викривали Кларка в діяльності, яка нічого спільного не мала з тим, чим повинен займатися представник дружньої союзної держави.

— Ну як, не забули всі ці картини?

Так, Кларк добре пам'ятав, що всі ці знімки були таємно зроблені у свій час його колегою по посольству, молодшим клерком Джексоном. Справді, він був його постійним супутником під час прогулянок по Москві. У самітні хвилини відпочинку, за віскі або коньяком, Джексон, добре напідпитку, не раз діймав свого приятеля, демонструючи йому фотографії, про існування яких довго й гадки не мав вельми досвідчений, досить здібний Кларк.

Зубавін зібрав фотографії, поклав у шухляду письмового стола:

— Отже, Ральф Кларк, «Колумбус», вихованець таємного коледжу…

Кларк квапливо кивнув головою. На його обличчі вже не було ні пихатої усмішки, ні зверхності. Воно виражало неприхований відчай. Але через кілька секунд цей вираз змінився іншим — надією. Зубавін, що з цікавістю спостерігав за Кларком, усміхнувся сам до себе: «Для нього ще не все втрачено, йому ввижається вихід з безвихідного становища. Цікаво, на що ж вік сподівається?»

Кларк випростався, закинув голову, сказав з урочистими інтонаціями в голосі:

— Майоре, я вирішив бути до кінця відвертим. Але я хотів би, щоб усе мною сказане було зафіксоване повністю. Прошу запросити стенографістку.

Зубавін зняв телефонну трубку, набрав номер і коротко наказав:

— Зайдіть до мене.

Зайшов молодий лейтенант у світлих рогових окулярах, з розлініяною пачкою паперу в руках. Він мовчки зайняв, очевидно, своє звичне місце, за маленьким столиком, в кутку кабінету.

— Я вас слухаю. — Зубавін подивився на Кларка.

— Так от… — «Колумбус» розчепіреними пальцями розчесав скуйовджене волосся, потім провів долонею, наче вмиваючись, по обличчю. — Мені недавно минуло двадцять вісім років. З них я майже півтора десятка бездоганно служив американській розвідці. На мене завжди покладались великі надії: в таємному коледжі, в роки стажування, в період самостійної діяльності. Мені довіряли. Мене готували для. великих справ. Мені пророчили важливі посади…

Зубавін уважно слухав Кларка, намагаючись зрозуміти, догадатися, заради чого той так охоче вирішив «бути до кінця відвертим», яку мету переслідує.

Кларк продовжував свою сповідь упевненою скоромовкою, гладко заокругленими, явно заготовленими фразами. Він докладно розповів, коли, де і шо встиг зробити для американської розвідки, назвав усіх своїх шефів, їхні клички, змалював риси їхнього характеру, звички, перелічив усіх, з ким був зв'язаний свого часу, пригадав чимало старих явок, не забув і нові, розповів у всіх подробицях, хто сприяв йому під час переходу кордону і з якими намірами він оселився у Яворі.

Кларк перевів подих, випив склянку води.

— Бачите, яка я для вас цінність. Як ви догадуєтесь, я відвертий тому, що не маю ніякого бажання одержати «вищу міру покарання». Хочу жити! За всяку ціну! Та й вам не вигідно відправляти мене на той світ.

Коротко кажучи, я пропоную вам свої послуги, майоре мій досвід, мої здібності, мої зв'язки — все у вашому розпорядженні. Я можу принести вам величезну користь там, за кордоном…

Зубавін ледве втримався, щоб не посміхнутися. Він уважно, з байдужим виглядом слухав Кларка. Нехай сповідається. Чи не однаково, в якій формі він розкриє найглибші таємниці американської розвідки!

— Упакуйте мене в азбестовий мішок і переправте через кордон! — продовжував Кларк і не без натхнення. — Я повернусь до Файна і скажу, що змушений був тікати, тому що ледве не провалився через Скибана і Дзюбу. Мені зразу повірять, не турбуйтесь. Далі я влаштую, через того ж Файна, все так, щоб мене перевели в Західну Німеччину, в одну з розвідувальних шкіл. Гарантую: мене призначать старшим інструктором. Я буду знати кожного, кого «Сі-Ай-Сі» планує перекинути у вашу країну. Ви одержите повний список усіх диверсантів і терористів задовго до того, як вони будуть готові діяти. Через рік або два я просунусь по службі, мене призначать у вище відомство, і я почну вам пересилати…

Зубавін відкинувся в кріслі заплющив очі.

— Ви мене не слухаєте, майоре? — ослаблим голосом спитав Кларк.

Зубавін позіхнув, здійняв руки над головою і з задоволенням потягнувся:

— Пора кінчати. — Він обернувся до лейтенанта, що посміхався: — Відведіть!

— Пане майор!.. — рвонувся Кларк до Зубавіна.

— Все абсолютно ясно, «Колумбус». Справа тепер за Воєнним трибуналом.

Кларк підвівся і, сутулячись, бгаючи в руках украдений гвардійський картуз, попрямував до дверей.

ЧАСТИНА ДРУГА ГІРСЬКА ВЕСНА

Глава перша

Наприкінці квітня 1952 року на світанку з воріт філіалу іноземної фірми, яка ще на початку сторіччя заснувала в Будапешті концесійне підприємство, вийшов потужний світлого кольору «Лінкольн». Керував ним Джон Файн, інженер, генеральний секретар філіалу фірми.

Джон Файн був у синьому светрі. На його рудоволосій голові був шолом автомобільного гонщика. Незважаючи на те, що Файн залишав Будапешт в суботу — в день, коли він звичайно виїжджав на далекі прогулянки, — настрій у нього був не святковий. Тепер Файн мчав на своєму «Лінкольні» не на озеро Балатон, чи до гирла Тиси, що впадає в прикордонний з Югославією Дунай, не в знаменитий своїми винами Токай. Він поспішав на захід, в окуповану Південну Німеччину. Там, у Баварському лісі, в старовинному мисливському замку, що загубився в гірській глушині, Джона Файна чекав «Бізон» — начальник розвідцентра «Південь», у систему якого входив закарпатський напрям «Тиса».

Джона Файна викликали шифрованою телеграмою. Над ним, як він догадувався, готували розправу за провал «Колумбуса». І за все, що було зв'язане з цією скандальною справою, такою, здавалося, певною. Провалилося все, що так довго обмірковувалось, на що затрачено такі величезні кошти і зусилля. Ніякого сигналу не прийняла із Закарпаття таємна радіостанція філіалу фірми і протягом наступного тижня. Це був крайній строк, це вже означало катастрофу. Як і з чиєї вини провалився Кларк, чи уціліли його помічники або теж провалилися, — все це поки лишалося невідомим для Файиа. Але факт залишається фактом. «Колумбуса», такого досвідченого і вишколеного розвідника, втрачено. Чи встиг він, перш ніж його арештували, роздушити ампулу з отрутою? А якщо його взяли живим, то чи зуміє він мовчати? На жаль, він багато знає.

«Що ж чекає на мене за провал «Колумбуса?» — міркував Джон Файн. — Якщо не наспіє міцна допомога дадуть по потилиці, виженуть з розвідки».

Автострада ще не просохла після нічного дощу, дорога була слизькою, небезпечною. Але Файн гнав і гнав машину, не зменшуючи швидкості ні на мостах, ні на спусках, ні навіть на поворотах. Ліворуч і праворуч розлігся безкрайній степ — віковічна земля угорських пастухів. Далеко, на південному сході, синіло важке, наче дощова хмара, громаддя Трансільванських Альп. Попереду, з півночі, насувалися передгір'я Білих Карпат.

Після тригодинної шаленої гонки Файн під'їхав до чехословацького кордону і вперше виключив мотор. Відкинувшись на спинку сидіння, він відпочивав, поки перевіряли документи і оглядали багаж та машину. Через півгодини він в'їхав у столицю Словакії — Братіславу. Поснідавши в першому, що потрапило на очі, кафе, він погнав машину вздовж Дунаю по автостраді Братіслава — Відень. Опівдні він був у Верхній Австрії, в місті Лінці, пересік австро-німецький кордон і гірською дорогою поїхав у Баварський ліс, у віддалений замок, на розправу до керівника розвідцентра «Південь» — недоступного генерала Артура Крапса.

Щебеневе шосе, прокладене по схилах гірського хребта, все стрімкіше і стрімкіше підіймалося вгору, дедалі частіше петляло. Вечоріло. Над зубчастими горами зійшов круглий яскравий місяць. Повітря ставало прозорішим і холоднішим. Над дорогою одна за одною виростали вкриті мохом скелі. Нарешті, за черговим поворотом промені автомобільних фар уперлися в високу огорожу, складену з циклопічного каміння і напівзаховану виткими рослинами. Джон Файн, кілька разів увімкнувши і вимкнувши світло, зупинився перед наглухо зачиненими залізними ворітьми, на яких була прикріплена чорна дощечка з золотими літерами: «Вища школа звіроводства Баварії». На світловий і звуковий сигнали з сторожової будки вискочив озброєний воротар у зеленій напіввійськовій формі.

— Хто? В чому справа? — спитав він по-німецьки з солдатською суворістю.

— Підійдіть ближче, — півголосом, теж німецькою мовою, озвався Файн.

Воротар обережно, не знімаючи рук з автомата, підійшов до машини. Файн назвав пароль і нетерпляче наказав:

— Відчиняй! Швидше!

— Яволь! — вартовий приклав руку до козирка кашкета і побіг до воріт.

Повільно розсунулись сталеві стулки, продзвенів електричний дзвінок, сповіщаючи вартові пости про те, що на територію замка вступає гість.

Тихо вуркочучи мотором, «Лінкольн» пройшов по зеленому тунелю, під столітніми смереками, і несподівано вискочив на величезну, залиту місячним сяйвом альпійську галявину. В далині, на протилежному боці галявини, височів похмурий замок. Стіни його були складені з великих кам'яних брил, потемнілих від часу і де-не-де повитих плющем. Гостроверхий черепичний дах, колись малиновий, став моховито-попелястим.

Вогкістю підземелля повіяло на Джона Файна. Він: одягнув піджак, зняв шолом і попрямував до замка.

По гранітних сходах парадного входу спускався чоловік у мисливській куртці, в зеленому капелюсі з пером, пишновусий і вирячкуватий. Підійшовши до приїжджого, він шанобливо, з улесливою посмішкою сказав англійською мовою з помітним німецьким акцентом:

— Сер? Шеф призначив вам побачення не в офісі, а в російській більярдній. Прошу за мною.

Чоловік з пишними вусами провів Файна в замок бічним, чорним ходом. Делікатно постукавши кісточками пальців у дубову фільонку високих різьблених дверей, німець шанобливо завмер, прислухаючись.

— Можна. Заходьте!

Служник розчинив двері і мовчки зник. Джон Файн переступив поріг і опинився в так званій «російській більярдній» — величезній наріжній кімнаті з дубовими панелями. Вирізьблена з дерева і підвішена на товстих бронзових ланцюгах до темних балок на стелі богиня полювання Діана тримала в руках великий, світлого дерева обруч. По всьому обводу обруча були вгвинчені електричні лампочки, що лили на зелене сукно більярдного стола матове світло. На всіх чотирьох стінах висіли чучела ведмежих і вовчих голів, оленячі роги. Під ними стояли шафи з книгами в шкіряних оправах, з пляшками і набором склянок, чарок, келихів, з більярдними киями і кулями. Кидалась у вічі особлива шафа, відома мешканцям і частим відвідувачам замка як «шафа швидкої допомоги». В ній зберігалося все необхідне «Бізону» для того, щоб він не помер наглою смертю, щоб його виснажені серце, мозок, легені, шлунок, нирки працювали більш-менш нормально: кисневий інгалятор, гумові подушки, наповнені киснем, пляшки з нітрогліцерином, з різного роду апетитними, проносними і снотворними рідинами, патентовані ампули, таблетки, порошки…

В дальньому кутку більярдної полум'янів величезний, подібний до грота, камін. Вогонь вилискував на різьбленому і полірованому дереві крісла — улюбленому місці відпочинку Артура Крапса. Крісло було порожнє.

Шеф грав у більярд без партнера. З деякого часу він любив вигравати тільки в себе і програвати тільки собі. Як не важко було на душі у Джона Файна, він все-таки з цікавістю вп'яв очі в «Бізона», недоступного для очей смертного. В останні роки «Бізон» вів відлюдне життя. Свою резиденцію він залишав тільки в тих рідких випадках, коли його викликало начальство з доповідями або за особливо важливими вказівками. Артур Крапc забув ті дні і роки, коли жив так само, як мільйони людей. Усе, що б не робив він тепер, було оточене найсуворішою таємницею.

Крапc не був ні прикажчиком Уолл-стріту, ні завзятим чинодралом генштабу. Сам він був найкрупнішим капіталістом, мільйонером, одягнутим в генеральський мундир. Крапc — власник сталеплавильних і деревообробних заводів, він у складі правлінь найбагатших компаній «Одяг» і «Взуття», співвласник банків у Бразілії, Перу, на Алясці, в Анкарі. Було що робити «Бізону» по власних підприємствах, однак він вважав за краще покинути бізнесменство. Заводами, банками і компаніями керували, примножуючи капітал, довірені особи Крапса, а сам він цілком віддався Європейському розвідувальному управлінню, цьому найважливішому форпосту космополітів-мільйонерів. Тут, на передньому краї боротьби з комунізмом, «Бізон» діяв, не шкодуючи ні «чіл, ні часу.

Його колеги, одягнуті в офіціальні мундири, виступаючи проти волелюбних країн, свою ненависть до нашого способу життя прикривали фіговими листками захисту демократії, оглушливо били в барабани, трубили в громогласні труби так званого «вільного світу». «Бізон» не мав потреби в цьому маскуванні, його слова ніколи не розходилися з ділом. Він робив те, про що говорив, говорив про те, що робив.

«Бізон» був одним з тих людей, що підготували законопроект, який випрошував у законодавчих органів незліченні суми грошей і право на найширшу і найпідлішу таємну війну проти Радянського Союзу та його друзів. У нього була одна мета, одне завдання — будь-якими, найпідступнішими способами підривати нашу могутність, послаблювати нас скрізь, де тільки можна, щоб забезпечити умови воєнного розгрому, нашої повної капітуляції перед світовим імперіалізмом.

Усі зусилля «Бізона» і його таємної армії були спрямовані на те, щоб, проникнувши на радянську землю, наносити нам удари по найжиттєвіших місцях: підривати мости і греблі, підпалювати заводи й фабрики, пускати під укіс поїзди, добувати секретні документи, поширювати провокаційні чутки і зводити наклепи на чесних людей.

«Бізон» мав у своєму майже безконтрольному віданні сотні тисяч доларів, фунтів, франків, марок, лір, пезо, його секретні донесення читалися в банківських офісах і розвідштабах. В силу «Бізона», в його плани вірили всі, хто ненавидів нашу країну, хто таємно і явно готував війну проти нас.

«Бізон», звичайно, не народився генералом чи мільйонером або начальником розвідцентра «Південь». Починав він свою діяльність з малого. Коли був молодшим, йому довгий час не таланило. П'ять років носив він лейтенантські погони, десять років ходив у званні старшого лейтенанта. Але всі ці роки затяжної службової летаргії, як визначив їх сам Крапc, його не покидала думка швидко, одним ринком просунутись по крутій службовій драбині. Наступний чин після старшого лейтенанта його вже не приваблював: чи варто було стільки років чекати, терпіти, вислужуватись, щоб одержати капітанські погони?! Ні, він мріяв тільки про генеральські зірки. Капітан, майор, полковник — на всіх цих проміжних інстанціях затримуватися якомога менше. Швидше, швидше в генерали! Але як це зробити старшому лейтенантові, синові небагатого фермера з неврожайних прерій, не забезпеченому грішми, солідними зв'язками і без особливого зовнішнього вигляду? Таланти? Так, на думку Артура Крапса, у нього було їх більше ніж досить. Він мав надзвичайну пам'ять: прочитавши сторінку будь-якої книги, закривав її і, дивлячись у стелю, повторював усю, від першого до останнього рядка, дослівно. Пробувши в якій-небудь кімнаті кілька хвилин, фотографував очима всі речі, що знаходились в ній. Нічого не пропускав, навіть назви духів, що стояли на туалетному столику. Ніхто на весь військовий коледж, де Крапc був інструктором, не вмів так вправно підробляти підписи своїх товаришів. Ніхто краще за нього не грав у бридж. На чемпіонатах «невразливих брехунів», тобто людей, які вміють брехати так, що їх не піймаєш на слові, він часто бував першим призером. Проте, якби не щасливий випадок, то й досі не бути б йому генералом. Одного разу за грою в карти Артур Крапc зустрівся з вельможним полковником, відрядженим у військове училище, куди на той час перевели Крапса. Багатий молодий полковник, якому все життя щастило, грав у бридж поганенько, але азартно, не боячись рискувати великими сумами. Артур Крапc, попиваючи віскі і розказуючи анекдоти, за один вечір обіграв високого гостя. Обіграв так легко і весело, що той навіть не образився. Навпаки, наприкінці гри, коли в кишенях уже не залишалося жодного мідяка, полковник ляснув по столу долонею і засміявся.

— Дякую за науку, Крапc! Блискуче це у вас виходить, І, маючи такі дані, ви досі не генерал?

Артур Крапc, набиваючи чужими грішми бумажник, сказав, ніби жартома:

— Я передам вам свій секрет, а ви мені свій — як стати генералом. Згода?

— Згода! — підхопив полковник.

Ця жартівлива розмова за картами, якій Артур Крапc того вечора не надав особливого значення, мала великі наслідки. Незабаром Артура Крапса викликали в столицю, і він одержав солідне призначення у той самий відділ військового міністерства, начальником якого був благоденствуючий полковник, знайомий Крапса по грі в карти. З того часу він раптом пішов угору. Через три роки Артур Крапc став полковником, а ще через два — одержав генеральські зірки і високу посаду. Потім він одружився з мільйонершою…

Зовні «Бізон» нічим не нагадував благородного американського бика. Начальник розвідцентра «Південь» був низький на зріст, коротконогий, веснянкуватий товстун. Більярдний кий, який він тримав біля ноги, був трохи не вдвічі вищий за нього. Гладкі плечі обтягувала біла сорочка із засуканими по лікті рукавами і товста, ручної в'язки безрукавка з австралійської вовни. Легкі еластичні підтяжки підтримували вузькі гладко-сірі штани. Якби Джон Файн не знав «Бізона», він нізащо не сказав би, що перед ним один із верховодів таємних справ, його можна було б прийняти за корабельного повара, німця за національністю, а не за всесильного генерала, чистокровного англосакса, предки якого прибули в Америку на історичному кораблі «Мейфлауер», що привіз з Англії перших переселенців. Волосся Артура Крапса, м'яке, рудувате, з золотим полиском, ледь-ледь кучерявилось. Очі маленькі. Повіки майже без він. Брови короткі, широкі, яскраворуді. І голос «Бізона» був зовсім не схожий на грізне ревіння жителя американських прерій. Тихий, навмисне приглушений голос людини, хворої на задишку.

— Хеллоу, Файн! — шеф не без зусилля підняв над головою коротку, важку руку, привітно посміхнувся: — Чи добре доїхали? Як ви себе почуваєте?

Джон Файн чудово розумів, що привітність шефа, його дружня посмішка означали лише те, що він прикидається, не більше. Машкара простоти і невимушеності, машкара «рівного серед рівних» рідко сходить з обличчя таких витончених акторів, яким був «Бізон».

— Хеллоу, шеф! — озвався Файн. — Дякую. Доїхав добре, а почуваю себе… почуваю, як ви розумієте і догадуєтесь, страшенно погано!

«Бізон» добродушно засміявся і вдарив києм по кулі. Мелькаючи чорними цифрами, костяна куля прокотилася по зеленому сукну і, вдарившись об іншу кулю, з тріском влетіла в лузу.

— Зіграємо партію? — спитав шеф.

Файл ненавидів «російський більярд», він стомився, йому хотілося сидіти біля каміна, простягнувши ноги до вогню, і, заплющивши очі, насолоджуватись єгипетською сигаретою. Але він вважав за краще приховати свої бажання.

— З приємністю, сер! — квапливо сказав він.

Прикинувся і генерал Крапc. Поява квітучого Джона Файна в більярдній не могла поліпшити настрою «Бізона». Артур Крапc з презирством ставився до цього надспортивного молодчика. Молодий розвідник своїм виглядом ніби говорив Крапсу: «Ви, Крапc, тішитесь владою, а я — своєю буйною молодістю. Ви жуєте свій дієтичний салат і сьорбаєте кисле молоко. Вас по ночах мучить безсоння. Ви своє вже відспівали, а я своє тільки починаю».

Артур Крапc не любив Файна ще й тому, що той майже не почував своєї залежності від нього, не потребував його заступництва, бо мав сильнішого покровителя в центральному розвідштабі.

На зеленому більярдному сукні не залишилося куль. Партію виграв «Бізон». Він поклав кий впоперек стола і, дружньо посміхаючись, сказав:

— Спасибі, Файн, за впертий опір.

Файн у свою чергу приємно посміхнувся, схилив голову:

— Дякую за блискучу атаку, сер.

— Ну, поговоримо про «Колумбуса», — запропонував «Бізон», прямуючи в куток більярдної, де палав камін.

Приступаючи до справи, якій присвятив усе життя, генерал зовсім перемінився. Маленькі тьмяні очі заблищали, на дряблих щоках з'явився рум'янець, і в голосі прозвучала відверта панська владність.

Вмостившись у кріслі правою щокою до вогню, димлячи смердючою сигарою, «Бізон» сказав:

— Доповідайте!

— Моя доповідь, сер, цього разу буде дуже коротити. Нам досі, на жаль, не вдалося з'ясувати, що трапилося з «Колумбусом».

«Бізон» здивовано поглянув на Файна і презирливо посміхнувся:

— Як це розуміти? Ви, здається, і досі не хочете вірити в те, що операція «Колумбуса» провалена?

Пробачте, сер, я хотів тільки сказати, що мені не вдалося з'ясувати причини провалу операції «Колумбуса». Ми втратили зв'язок з Явором і тому нічого, зовсім нічого не знаємо. Є підстави думати, що провалився і Стефан Дзюба, наш резидент у Яворі.

— Як ви підтримували з ним зв'язок?

— За допомогою провідника вагона з поїзда Явір — Будапешт. Це через нього ми одержали документи Бєлограя, добуті нашим резидентом. Але провідника нещодавно перевели на іншу лінію, всередині країни.

— А рація? Чи мав її явірський резидент?

— Так, мав, але користувався нею лише в тих випадках, коли не міг зв'язатися зі мною іншим способом.

— Де зберігався радіопередавач?

— Дзюба мав абсолютно надійну схованку. В безлюдному гірському лісі.

«Бізон» замислено подивився на вогонь в каміні, погрів над ним руки.

— То ви гадаєте, — сказав він після паузи, — що разом з Кларком провалилися Дзюба і агент Скибан?

— Так, сер.

— А які у вас підстави для цього?

— Цілковите мовчання Дзюби. Втративши можливість інформувати мене через провідника поїзда Явір — Будапешт, Дзюба повинен був негайно зв'язатися зі мною по радіо. Він цього не зробив. Отже — провал!

— Не обов'язково, — заперечив «Бізон». — Ви, сподіваюсь, регулярно читаєте «Закарпатську правда»?

— Так, сер.

— А чому номер від двадцять п'ятого квітня не прочитали?

— Ще не роздобув. А що там?

«Бізон» потягнувся до мармурової дошки каміна, взяв портфель, вийняв з нього свіжий номер «Закарпатської правди».

— Зверніть увагу на замітку, надруковану на четвертій сторінці, у відділі пригод.

Спохмурнівши, в передчутті чогось поганого, Файн прочитав таке:

«Нещодавно на гірській дорозі в Оленячому урочищі звалилася в провалля вантажна машина, яка належала явірській артілі «Меблі». При катастрофі загинули голова правління Дзюба і шофер Скибам. Районна автоінспекція встановила причини аварії. Дзюба, не маючи прав на водіння машини, відсторонив від управління машиною Скибана і сів за руль. Будучи в нетверезому стані, адміністратор злочинно використав свою владу, що коштувало життя йому і шоферу, а правлінню артілі — машини».

Джон Файн повернув газету «Бізону», голосно зітхнув:

— Ху, полегшало! Признатись, я чекав гіршого. Отже, Дзюба і Скибан не провалилися разом з Кларком. О, це різко міняє всі мої припущення.

— Передчасно радієте, Файн, — скривився «Бізон». — По-моєму, не виключено, що Дзюба все-таки провалився.

— А як же газетна хроніка?

— Цю хроніку могла вигадати радянська контррозвідка з метою ввести нас в оману.

— Але «Закарпатську правду» читаємо не тільки ми з вами. В Оленячому урочищі живуть тисячі людей. Їх не обдуриш. Ні, сер, замітка, напевне, відповідає дійсності.

— Припустимо, що ця подія мала місце. Але яка її справжня причина? Чи справді Дзюба був п'яний? Чи не свідомо він спрямував грузовик у провалля? Коли так, то чому? Чи не тому, що відчув на шиї зашморг цього, як його…

— Зубавіна, — підказав Файн.

— Еге ж. Зрозумівши безвихідність свого становища, він і покінчив з собою.

— Знову неможливо, сер.

— Чому?

— В цьому випадку газета не надрукувала б такої замітки.

— Все можливо, Файн. У радянських розвідників добра фантазія і багато резервних, найнесподіваніших прийомів. Не треба забувати про це… Дзюба міг напитись до нестями?

— Ні. Він пив багато, але вміло.

— От бачите! — зрадів «Бізон». — Виходить, версія газети підозріла.

Файн не погодився з шефом.

— Сер, нічого підозрілого в цьому немає. Дзюба міг забрати руль у Скибана, міг перед цим чимало випити, міг ненавмисне загнати машину в провалля.

— Не вірю! Що вдієш, Файн, коли нюх у мене такни, що будь-який собака-шукач позаздрить! — «Бізон» любовно дав собі кілька щиглів по рихлому, м'ясистому носі. — Відчуваю: не так щось, не по правді… Однак повернемось до «Колумбуса». Що ви зробили для з'ясування його становища? Чому не послали у Явір спеціальної людини?

— Мені здавалось, після того, що трапилось, я не мав права на такий риск. Я чекав ваших вказівок.

— Яка запізніла обережність! — насмішкувато вигукнув «Бізон». — Про це треба було подумати ще тоді, коли затівали операцію.

Джон Файн з м'яким докором подивився на шефа:

— Хто ж знав, що так трапиться! Здавалося, справа цілком певна.

— Не всім так здавалось. Згадайте, шановний Файн, мої сумніви і попередження. Ви намагались перекопати мене, що вони марні, безпідставні.

«Бізон» кинув у камін недокурену сигару і вийняв з коробки нову.

— А взагалі, не варто було посилати в Явір «Колумбуса». У вас там був досвідчений, багаторічний резидент Дзюба з непоганими помічниками.

— Дзюба забезпечував нас інформацією. Група «Колумбуса» призначалася виключно для диверсій на залізниці.

— А хіба Дзюба не міг би зайнятися і цим? Хіба нам не відомо, що найбільш цінними для нас є агенти з корінного населення?

— Я гадав, що Кларк, як один з наших найкращих розвідників, зможе в короткий строк добитися…

«Бізон» не дав Файну закінчити фразу:

— Всі ваші припущення виявилися блефом азартного гравця! І як я, дурень, піддався тоді на ваші умовляння! Не прощу собі цього ніколи! Засилка Кларка в Явір — ваша найгрубіша помилка. Ви порушили наше залізне правило: вести всю чорнову розвідувальну і диверсійну роботу не власними руками. За це ми тепер дорого розплачуємось. Втратити Кларка!.. Втратити Дзюбу!.. Не мати ніякого зв'язку з таким важливим районом, як Закарпаття!.. Ви уявляєте, що це означає?

Джон Файн стримано, з показною гідністю кивнув головою.

— Ні, голубе, ви нічогісінько не уявляєте! Закарпаття межує з чотирма державами: Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною. Закарпаття — сухопутні ворота на Балкани. Там, біля Карпатських гір, на випадок війни будуть підготовлені трампліни для російських дивізій і корпусів. Отже, ми повинні знати цей найважливіший прикордонний район росіян: усі залізниці, їх пропускну спроможність, автостради, шосе, мости, фактичну і можливу дислокацію військ. Усе повинні знати!

— Я розумію. Саме в цьому напрямку я й діяв! — гаряче підхопив Файн. — Сер, нічого ще не втрачено! У нас є можливість виправити становище.

«Бізон» підняв на Файна очі — маленькі, водянисті, повні злостивої недовірливості.

— Яким чином? Що ви зараз маєте в Яворі?

— Трьох рядових агентів. Два з них — активно діючі. Третій — резервіст, який зрідка виконував важливі доручення Дзюби.

При згадці про Дзюбу «Бізон» зобразив на своєму обличчі страждання:

— Таку людину втратили! Тридцять років діяв! З часів Бенджаміна Паркера^[2]. І все треба завдячувати вам, голубе!

«Вирішив витурити мене з розвідки», подумав Файн і засмутився.

— Як міг провалитися обережний, розумний Кларк? Хто його видав? — злісно продовжував «Бізон». — Поки про все це не дізнаємось, ми не можемо вважати нашу явірську агентуру в безпеці. Діяти треба дуже обережно і тільки в двох напрямках: шукати причину пропилу і вербувати нових агентів.

Файн повеселішав: «Ні, все-таки, здається, не вижене».

— Я все це розумію, сер, — шанобливо сказав він. — Я вже давно б діяв, якби в мене був резидент у Яворі. Пропоную на ваше затвердження кандидатуру…

— Яке легальне становище у ваших явірських агентів? — перебив «Бізон».

— «Гомер» — сліпий жебрак, «Кармен» — мешканка циганської слобідки, ворожка, «Хрест» — резервіст, завідує…

— Ви сказали «Хрест»? Криж? Любомир Криж?

— Так, сер. В часи Масарика Криж був учителем німецької, французької та російської мов. Тепер він продає книги в магазині Укркультторгу, а також відомий як майстер-любитель, різьбар по дереву.

— Пам'ятаю, пам'ятаю! Знаю «Хреста» років двадцять, з того часу, коли я ще був ад'ютантом військового аташе при уряді Масарика. Між іншим, і свою кличку він одержав особисто від мене.

Джон Файн зрозумів «Бізона» по-своєму і догідливо підказав:

. — «Хрест» — добра заміна Дзюби. Зробимо його резидентом. Дамо йому…

«Бізон» зневажливо махнув на Файна рукою:

— Ваші люди зараз не ціняться. Я пошлю в Явір людей з свого резерву. Націоналістів-бойовиків. Уродженців Закарпаття. Найближчих соратників Бандери. Пам'ятаєте Дубашевича і Хорунжого?

— Аякже, дуже добре пам'ятаю! Хлопці — перший сорт! Як вони підуть, по землі чи повітрям? Через мене чи…

«Бізон» знову перебив Файна:

— Це вже не ваша справа, майоре. Вам залишилось зараз тільки роздумувати над тим, що трапилось у Яворі. На більше ви не маєте права. Погляньте сюди!

«Бізон» присунув до себе легкий на роликах столик з великою масштабною картою Явірського району, з купкою чистих аркушів паперу і мармуровим стаканом, повним кольорових, гостро відточених олівців.

— В ніч на четверте квітня Кларк повинен був перебратися через кордон верхи на провідникові Грабі, не залишивши на прикордонній землі свого сліду. Так? — спитав «Бізон».

— Так, сер.

— Як по-вашому, чи вдалося це Кларку?

— Звичайно. Моя людина стежила за переправою. Дублери, які перейшли кордон тієї ж ночі, надовго відвернули увагу прикордонників від Кларка, прикрили його на добрих три години. За цей час він встиг вибратись на шосе, де його чекала…

«Бізон» зупинив Файна.

— Ви непоправний оптиміст. Чому ви так впевнені, що Кларк не залишив на прикордонній землі слідів?

— Адже це було його головним завданням. Коли ми з Кларком розробляли план переходу кордону, ми обидва вважали, що успіх буде забезпечений лише в тому разі, якщо Кларк не залишить своїх слідів ні на службовій смузі, ні на виноградниках. Нам важливо було переконати прикордонників, що кордон перейшов один Граб і що його як важливу особу прикрили з флангу. І прикордонники, напевне, переслідували Граба як головного порушника. Вони його, зрозуміло, схопили, але… він виявився мертвим.

— План правильний. Я його знаю в усіх деталях. Але як його виконано? Припустимо, що Кларк перейшов кордон благополучно. На шосе його і Граба чекав грузовик Скибана. Так?

Файн кивнув головою.

— Скільки часу машина стояла на дорозі? Мабуть, не менше двох годин, якщо не більше. Отже, на неї могли звернути увагу всі, хто проїжджав і проходив по цій дорозі від восьмої до десятої вечора: пастухи, колгоспники, шляховий обхідник, що живе в оцій будці, прикордонний наряд, який несе службу в тилу застави, так? Звичайно, так. Далі. Кларк, з'явившись до цієї героїні із Золотою Зіркою, недосить вдало розіграв роль закоханого демобілізованого старшини Івана Бєлограя. Далі. Він міг викликати підозру крупним виграшем по торішній облігації і придбанням автомобіля. Далі. Його міг видати провідник Граб, викрити як підставну особу хто-небудь з тих, що особисто знали Івана Бєлограя. І, нарешті, радянська розвідка могла впізнати в Іванові Бєлограї того молодшого клерка, який служив у період війни в посольстві. Як бачите, Файн, вразливих місць у нашому «прекрасному» плані більше ніж досить. «Колумбус» провалився. В цьому не може бути ніяких сумнівів. До речі, як ви гадаєте, чи вистачило у нього волі роздушити ампулу?

Файн знизав плечима:

— Сер, мені не хочеться навіть думати про інше. Я певний…

— Чого варта ваша впевненість після такого провалу! — «Бізон» зміряв свого співбесідника з ніг до голови презирливим поглядом. — Чи ви хоч розумієте, як низько тепер впали ваші резидентські акції?

Файн опустив голову.

— Так, сер, — нарешті сказав він.

— Ні, ви не розумієте. Ваші акції впали так низько, що вони вже взагалі не котируються. — «Бізон» підвівся, взяв щипці і почав підкладати в камін сухі дзвінкі цурки. Атласна кора берези спалахнула яскравим полум'ям.

Файн у цей час думав: «Всьому кінець, пропав».

— Ви не поїдете більше в Будапешт, — сказав «Бізон», повертаючись до свого крісла. — Ви скомпрометували себе і як резидент втратили для нас усяку цінність.

Прикидатися далі було марно. Файн впевнено підняв підборіддя, гордовито спитав:

— Це ваше особисте рішення?

«Бізон» зрозумів, за що чіплявся потопаючий Файн, І насмішкувато підхопив:

— Так, це моє рішення. І воно вже затверджене там, нагорі. Так що, дорогий майоре, вам нема на що сподіватись. Ваші впливові друзі з головного штабу на цей раз виявилися безсилими.

Файн мовчав. Плямиста жовтизна проступила на його обвітреному, густо засмаглому обличчі. Губи, вуха і кінчик носа колишнього будапештського резидента стали безкровними, втратили життя. Очі погасли. Він довго сидів мовчки і нерухомо, приголомшений вироком шефа. Розпрощатися назавжди з розвідкою! З всесильною розвідкою, яка так високо піднесена, де так добре платять, де можна зробити таку блискучу кар'єру! Ні, це було б жахливо, це гірше смерті! йому глибоко огидні звичайні професії, доступні кожному смертному. Він любить тільки одне: шпигунство. Те, що він робив досі, було щасливою долею лише обранців, благословенних згори на особливе, таємне життя. Підступна хитрість, жорстокість ката, акторство, вміння витягати з людей секретні відомості, вбивати і переслідувати невгодних, поливати їх брудом брехні і наклепів — ось його грізна зброя, яка так вірно і довго служила йому. І тепер він змушений покинути її, піти від того, до чого покликаний, без чого не зможе жити. Чи можливо це?

«Бізон» спокійно сидів біля каміна і, димлячи сигарою, терпляче чекав, поки його підлеглий вип'є свій гіркий келих до дна.

— Сер, невже отак, безповоротно, І вирішена моя доля? Хіба я вже не можу принести вам ніякої користі? — глухим голосом спитав Файн.

— Цього я не говорив, — відповів «Бізон» і підвівся.

Схрестивши за спиною свої короткі, зарослі волоссям руки, заклопотано морщачи лоба, він збуджено заходив по кімнаті. Ступні його ніг, заховані в сап'янові, на товстій фетровій підошві черевики, м'яко, обережно, по-котячому нечутно торкалися килимової доріжки. Обрублена, безголова тінь від його постаті швидко рухалась по світлому паркету. Нарешті він зупинився перед Файном і м'яко, співчутливо сказав:

— Майоре, у вас є блискучий вихід з цього становища.

Файн запитливо, з надією поглянув на шефа.

— Так, дійсно блискучий вихід, — повторив «Бізон». — Який? Ви повинні прорватися в Явір разом з Дубашевичем і Хорунжим, надійно закріпитися там і в найкоротший строк зробити те, що не вдалося Кларку і Дзюбі. Ви будете діяти за планом, розробленим особисто мною, і під моїм постійнимкерівництвом, — «Бізон» посміхнувся. — Ви, звичайно, здивовані: коли я встиг розробити план? Давно, одразу ж після того, як ви послали «Колумбуса» в Явір. Я був певний, що він провалиться. Я добивався заборони вашої операції, але… ваші впливові друзі настояли, вимагаючи, щоб я вам не заважав. Після провалу Кларка я вніс у свої плани суттєві корективи. От і все. Якщо згодні, приступимо прямо до діла.

Файн зрозумів, що не все ще втрачено. Після деякого роздуму він сказав:

— Я міг би погодитись, якби… — Файн зупинився, міцно стулив губи, насторожено примружився.

— Договорюйте, — ласкаво заохотив його «Бізон». — викладайте все напрямки.

Файн подивився своєму шефові прямо в вічі, холодно і визивно.

— Я не розумію, чого ви посилаєте мене саме в Явір після всього, що там трапилось? З любові до мене? Я особливої довіри? Наскільки мені відомо, до сьогоднішнього дня ви не почували до мене ні того, ні іншого. Чим же пояснити ваше рішення?

«Бізон» розсміявся — голосно, весело, від душі. Сміючись, він обдумував свою відповідь. Файну можна було сказати все, крім правди. Ця правда, якби вона була висловлена, звучала б приблизно так: «Дорогий мій! Ви живучіші і розумніші, ніж я гадав. За відвертість плачу відвертістю. Посилаю вас у Явір з найпростішого розрахунку. Я певен, що ви точно, акуратно виконаєте всі мої плани та інструкції. Іншій людині ця місія не під силу, а вам… вам зараз море по коліна. Зараз, після провалу Кларка, ви будете діяти архіобережно і разом з тим шалено. Ви наплюєте на будь-яку небезпеку, розумненько обійдете всі пастки радянських прикордонників і контррозвідки. І все через те, що вас буде підганяти могутній стимул — бажання спокутувати свою провину за провал Кларка».

«Бізон» ніколи не був відвертим з підлеглими. Відправляючи своїх агентів за кордон, крупних і дрібних, він усіх переконував одним і тим же універсальним, завжди певно діючим засобом: грішми, особистою вигодою, хорошим бізнесом. До цього випробуваного засобу він вдався і тепер.

— Дорогий Файн, — сказав Крапc і дружньо поклав руку на плече майора, — ви втрачені для нас як будапештський резидент, але не як розвідник. Посилаю вас у Явір тому, що тільки ви зможете виконати мій план. Умови, правда, складні, але справа варта заходу. — «Бізон» вийняв з портфеля чекову книжку. — Я вже потурбувався про вас, майоре, я виписав на ваше ім'я таку велику винагороду, якої ще ніхто не одержував у нашому замку. — Він вирвав з книжки чек, обережно, наче той був кришталевим, поклав його на коліна Файна. — Це королівська нагорода, мій хлопчику. У ваші роки я не мав і тисячної долі такого гонорару. Але це ще не все. Після повернення з Явора ви одержите звання полковника і орден. Словом, я надам вам можливість добре заробити.

Файн акуратно згорнув чек, поклав його у внутрішню кишеню піджака, рішуче сказав:

— Я згоден. Приступимо до справи, сер.

— Приступимо. — «Бізон» поклав перед Файном папку. На густо-синьому, майже чорному тлі обкладинки білів невеликий квадратик картону з написом: «Гірська весна». — Подивіться. В моєму плані передбачено все, що ви повніші зробити і як. Вивчайте. А я поки відпочину.

Муркочучи собі під ніс якусь пісеньку, «Бізон» попрямував до столу, над яким хиталася на ланцюгах дерев'яна Діана, несучи гірлянду електричних лампочок.

Глава друга

Кларка як особливо важливого злочинця після попереднього допиту в Яворі відправили в Москву. Справу його доручили полковнику Шатрову. Слідство було недовгим, бо Кларк, визнавши себе винним, докладно розповів про одержане ним завдання, а також повідомив деякі важливі дані про діяльність ворожої розвідки на півдні.

Оформивши, як належить, справу Кларка для передачі її у військовий трибунал, полковник Шатров квітневого ранку вилетів на Закарпаття. Через п'ять годин літак приземлився на західній околиці Ужгорода, на аеродромі, розташованому біля самого чехословацького кордону, на правому березі річки Уж. Був жаркий, справжній весняний ранок. Пологі береги кам'янистого Ужа яскраво зеленіли першою травою. Верхівка гори, вкрита лісом, піднімалася до неба гігантським смарагдовим наметом. Цвіли сади. На тому, зарубіжному боці були в розпалі польові роботи. Селяни в чорних жилетках поверх білих сорочок і в стареньких капелюхах орали, боронували, палили кукурудзяне бадилля і коріння соняшників.

На аеродромі полковника зустрів Зубавін. Майор був одягнутий по-весняному: світлий габардиновий кітель, кашкет, брюки навипуск. І обличчя його теж було весняне: засмагле, обвітрене.

— О, та у вас весна в розпалі! А в нас ще сніжок і морозець! — веселим співучим баском промовив полковник, ніби виправдуючись, що на його плечах була шинель.

Він роздягнувся, перекинув шинель на руку і попрямував слідом за майором до машини.

— Прошу! — Зубавін відкрив праві передні дверцята «Победы».

— Ви без шофера?

— Як бачите, товаришу полковник.

— Що, захворів?

— Та ні, просто так, люблю…

— Любите зустрічати начальство без свідків? — підхопив Шатров і усміхнувся.

— Так.

Зубавін сів за руль. Він завів мотор, вижав зчеплення, включив першу швидкість і уважно, дуже уважно подивився на гостя.

— Куди накажете, товаришу полковник: в обласне управління чи до нас, у Явір?

Шатров не поспішав з відповіддю. Трохи примружившись, стримано посміхаючись, він мовчки розглядав Зубавіна. Русяве м'яке волосся майора вибивалося з-під кашкета. Вираз його обличчя був заклопотаним.

— Чим ви так схвильовані, товаришу майор?

— Я? Схвильований?

Зубавін засміявся.

— Від вас, здається, не приховаєш, товаришу полковник. Так, признаюся, ваш несподіваний приїзд схвилював мене. Ви, звичайно, у справі «Колумбуса»?

Шатров кивнув головою, і по його широкому, вилицюватому, з високим лобом обличчю жваво і весело пробігли хитрі і добрі зморшки.

За віком полковник міг бути батьком Євгена Зубавіна. Він і справді був батьком трьох дорослих, давно одружених синів і дідом десяти внуків — хлопчиків й дівчаток. В органах державної безпеки Шатров почав працювати ще тоді, коли босоногий, веснянкуватий Женька Зубавін ганяв голубів. Зубавін тоді не думав і не гадав, як складеться його життєвий шлях, а Шатров уже обома ногами твердо стояв на великому битому шляху життя і добре знав, що і як він повинен робити.

Микита Самійлович Шатров, потомствений шахтар, що народився і виріс на горлівській шахті «Кочегарка», саночник і коногон, кріпильник і вибійник, маючи від роду неповних двадцять років, по партійній мобілізації в перші ж місяці радянської влади був посланий на боротьбу з контрреволюцією. Він переступив поріг ЧК, не знаючи, як треба боротися з ворогами перемігшої, але ще не зміцнілої революції. Однак він мав у своєму серці те, чим не могли похвастати найдосвідченіші, добре вимуштрувані верховоди буржуазних розвідок, — богатирську силу робочої людини, яка завоювала свободу, велику віру в правоту справи, за яку, не шкодуючи життя, боровся розкріпачений народ, ясність благородної мети і головне — любов до таких самих, як він, простих трудівників. Він почував себе господарем нового, єдино-справедливого життя. І це почуття спочатку було його головною зброєю. Досвід розвідника набувався поступово, в процесі боротьби проти агентури контрреволюційної націоналістичної Центральної ради, проти білогвардійських лазутчиків, банд генерала Каледіна, проти полчищ кайзерівських окупантів, які вторглися на Україну.

Після відкритої воєнної інтервенції, яка закінчилася поразкою, вороги почали таємну атаку на молоду державу робітників і селян. Трохи не всі розвідки світу засилали своїх агентів у Донбас, прагнучи вивідати, як і де відбудовуються й реконструюються заводи, які шахти добувають вугілля і які ще будуються, яку сталь виплавляють мартенівські печі і куди вона іде. Шатров шукав і знаходив ворогів — то під машкарою іноземних інженерів, то серед німецьких колоністів, то емігрантів, що «втекли від безробіття». Викривав він і куркулів, що маскувалися під робітників. Частка його праці була і у викритті шкідницької «Промпартії», яка продалася іноземним державам, і в десятках й сотнях справ меншого масштабу. На своєму віку Шатров бачив багато людиноненависників усіх мастей, зрадників Батьківщини. Багато разів заглядав він у найтемніші глибини їх брудних, підлих, зрадливих душ. І все ж його очі залишалися завжди чистими, а серце світлим, таким, що вміє любити, вірити і сподіватись. Всю свою енергію, весь свій розум він спрямовував на те, щоб вчасно і без шкоди для держави знищити таємну діяльність ворогів народу. І завжди він пам'ятав, відчував, усвідомлював, що працює на важкій, але благородній ділянці будівництва нового життя, що він рядовий пролетарської армії, покликаної утвердити на землі справжні людські стосунки.

Життєвий шлях Шатрова був відомий Зубавіну, він неодноразово зустрічався з полковником у службових справах і встиг дуже добре оцінити його здібності в боротьбі з ворожою агентурою. Через те був схвильований майор, через те він і стривожився. Недаремно… ні, недаремно приїхав у Явір Шатров! Невже справа «Колумбуса» набрала несподіваного повороту? А здавалося, все було зовсім ясно, здавалося, що він, Зубавін, зробив усе, що треба. Звичайно, в операції були і прикрі помилки, непростимі промахи — наприклад, з арештом Кларка, але ж головне зроблено. Кларк викритий. Він же зізнався. Спіймані на гарячому його найближчі спільники Скибан і Грончак, в перестрілці вбитий парашутист, назавжди виведено із строю спритного резидента Дзюбу. Що ж іще?

— В Явір, — сказав Шатров.

Зубавін мовчки кивнув і розвернув машину.

Проїхали зелений, пожвавлений недільний Ужгород, минули міст через річку і вирвалися на простір закарпатської землі. Ужгородські лісисті висоти, крило Карпатських гір, швидко зникали. Попереду, куди тільки сягало око, — рівнина, залита шовковистим розливом озимини, і пагорби, вкриті виноградниками. І все це лежить під високим голубим небом й щедро освітлене теплим весняним сонцем. Тут-там обабіч дороги, між ясним небом і зеленою землею, тріпотіли на своїх крилах-парашутах жайворонки. По узбіччю з рюкзаками за плечима мчали велосипедисти — юнаки в білих і голубих сорочках, дівчата з квітами, вплетеними в скуйовджене вітром волосся. Над розігрітим, уже літнім асфальтом струмувало густе марево. Рубчасті шини «Победы» дзвінко гули на дорозі.

Шатров зняв з своєї сивої голови кашкет, кинув його на заднє сидіння і, скоса глянувши веселими жартівливими очима на зосередженого Зубавіна, голосно, зі смаком, наче покуштував щось надзвичайно смачне, ароматне, трохи хмільне, сказав:

— Весна!

Зубавін стримано кивнув у відповідь, не відриваючи погляду від дороги.

— Так, весна! — з силою повторив Шатров. — Скільки вже цих весен бачив я на своєму віку, а кожного разу радію новій, чекаю «від неї якогось великого подарунку. А ви, майоре?

— Я теж, товаришу полковник. — Зубавін скупо усміхнувся.

— Не вірю. Не весняний у вас настрій. — Шатров знову — видно, це була його звичка — насмішкувато примружився. — Що, «Колумбус» не дозволяє радіти?

— Він, товаришу полковник.

— Це ви даремно, Євгене Миколайовичу. «Колумбус» і в мене у печінках сидить, а я, як бачите, не занепадаю духом, знаходжу час і весною милуватись. А. як же інакше! Та якби я кожного разу, коли до моїх рук потрапляла складна справа, журився, то я й життя не. бачив би! Усі тридцять сім років роботи в органах мені допікав який-небудь «Колумбус». І все-таки я не забував дивитися і на сонечко, квіточки нюхав, закохався, одружився, дітей виростив. Майже під кожну неділю мчав на яку-небудь глуху річку, рибалив, варив юшку, розкладав вогнище, випивав чарку, співав пісні… Отак!.. — Шатров раптом відкинувся на спинку сидіння, заплющив очі і густим, соковитим басом затягнув:

Обірвавши пісню, він розплющив очі і повернув до майора усміхнене, ледь помережане зморшками, добре і розумне обличчя:

— Он які ми, старі, а ви…

— Отже, справа «Колумбуса» виявилася складнішою, — повертаючи полковника до попередньої розмови, серйозно сказав Зубавін. — А я гадав, що все складне залишилося позаду, особливо після арешту Кларка і його зізнання.

— Далеко не все, Євгене Миколайовичу! — Шатров випростався, сів зручніше. Обличчя його стало суворим, а погляд зосередженим. — Хіба хазяї Кларка так і примиряться з тим, що він втрачений? Хіба шеф «Півдня» залишить Закарпаття без своєї резидентури? Він, напевне, вжив уже найенергійніших заходів, щоб повернути втрачені позиції і завоювати нові.

— Це я розумію, товаришу полковник. У справі «Колумбуса» мене в основному непокоїть те, чого ми недодумали, недогледіли.

Машина мчала по сонячному безлюдному шосе на повній швидкості. Незважаючи на те, що Зубавін вів з Шатровим важливу розмову, він легко, за давньою звичкою, автоматично справлявся з своїми шоферськими обов'язками.

— Так, у справі «Колумбуса» у вас немало промахів, — говорив Шатров. — Цей мерзотник не повинен був звалитися у провалля. Ви, звичайно, не знали, що Дзюба — резидент, але хіба це може бути виправданням? Ми з вами повинні були своєчасно розпізнати його справжнє обличчя. Передчасна смерть Дзюби — наша серйозна помилка, промах номер один. Ми втратили можливість виявити всіх агентів, які працювали на резидента. Скибан, звичайно, був не єдиним помічником Дзюби. І як би ми не трусили це дерево, на землю з нього не впаде жоден плід. Рядовий агент не міг знати, хто ще працює на резидента. Виходить, решта агентів гуляє на волі, чекає нового хазяїна.

Шатров говорив спокійно, наче міркував уголос. Ні в його погляді, ні у виразі обличчя, ні в голосі не було жодного натяку на свою зверхність. З майором Зубавіним розмовляв не начальник з центра, не вчитель, що екзаменує учня, а його соратник, який має більший досвід і повніші, ніж Зубавін, дані.

— Ну, а який другий наш промах? — спитав Шатров.

— Невдача з арештом Кларка на Залізничній вулиці, — сказав Зубавін.

— Ще? Промах помер три?

— Ми не з'ясували, через кого були переслані за кордон документи вбитого Івана Бєлограя.

— Цю провину ви берете на себе даремно. Адже Дзюба загинув раніше, ніж ми зрозуміли його роль.

— І цю таємницю він забрав з собою. Виходить, хтось з явірських агентів може кожного дня одержати із свого розвідцентра директиву виконувати функції резидента.

— Невже Кларк не знає, як були переслані йому документи Бєлограя?

— Клянеться, що не знає, одержав їх з рук Джона Файна.

— Бреше!

— Можливо. Ну, а який же ще наш промах? — і, не чекаючи відповіді, Шатров сам відповів: — Орденську стрічку з шифровкою, яку. Кларк вручив машиністу Гойді, все-таки треба було переслати спільникам Кларка, попередньо підмінивши і написавши на ній своє донесення: «Закріпився, мовляв, як передбачено. Приступив до роботи…» і т. ін. Взяли б цю стрічку тисаварські спільники Кларка з надмогильної плити, і ми мали б можливість коли-небудь поповнити компанію «Колумбуса» ще яким-небудь наймитом Джона Файна, дізнатися про дальші плани «керівника закарпатського напрямку». Взагалі недоробок багато, товаришу Зубавін. Але… — Шатров несподівано посміхнувся, і по його обличчю, як і в перші хвилини розмови, побігли веселі, добрі, «батьківські» зморшки, — незважаючи на все це, ваші дії в основному схвалені. Що ж стосується недоробок, то ми їх ліквідуємо разом. Я приїхав надовго. Буду тут доти, поки не завершимо справу «Колумбуса» і не визначимо коло тих осіб, хто спробує виконати новий план Артура Крапса.

— Новий план Крапса? — Зубавін різко повернув голову до полковника.

— Так, Євгене Миколайовичу. Наш супротивник вдарився в скажену амбіцію і вирішив добре провчити нас. Артур Крапc власноручно розробив якийсь хитромудрий план завоювання Явора своєю агентурою і назвав його не більш, не менш, як «Гірська весна». — Шатров засміявся. — Хоч він і «Бізон», але розбирається, коли цвітуть квіточки, а коли жовтіє й опадає листя.

— «Гірська весна»?.. Що ж це за план і коли його будуть здійснювати?

— Багато хочете, майоре! Скажіть спасибі і за те, що вам стало відомо. Нічого, абсолютно нічого ми більше не знаємо… А генерал Громада вдома?

— Був учора в Яворі, а сьогодні — не знаю.

— Якщо генерал удома, запросимо його до себе і помудруємо втрьох. Ну, а тепер додайте швидкості, Євгене Миколайовичу. Ще трохи, ще! Отак добре.

Ввечері на тихій Київській вулиці в просторому кабінеті начальника райвідділу МДБ зібралися генерал Громада, полковник Шатров і майор Зубавін. Вони розмістилися за довгим, вкритим зеленим сукном столом, Трохи нахилившись у бік начальника прикордонних військ, Шатров заговорив співучим своїм баском:

— Товаришу генерал, у мене є до вас ряд запитань.

Громада впритул присунув до столу дубове крісло, в якому ледве вміщалося його богатирське тіло, сердито посмоктав жарко розпалену люльку і, розігнавши рукою тютюновий дим, уважно глянув на полковника.

— Чи не зафіксовані за останній час випадки спостереження за якоюсь ділянкою кордону? Я маю на увазі агентів Крапса. Можливо, що вони вже зайнялися вивченням місцевості, розвідкою шляхів і переправ?

— Ні, нічого такого не помічено.

— За останні дні, наскільки мені відомо, випадків переходу кордону теж не було? Цілковита тиша, мир і благодать?

— Так, поки що тихо.

Бугристі надбрівні дуги полковника Шатрова почервоніли…

— Оперативна пауза. Затишшя перед бурею. Згодні?

— Можливо.

— Виходить, немає абсолютно ніяких ознак, що ворог готує велику операцію?

— Так, ніяких. До речі, товаришу Шатров, чи можете ви ще щось сказати про цю нову витівку Крапса — «Гірську весну»?

— Я вже вам доповідав, товаришу генерал, нам відомо тільки те, що така операція готується. А якими засобами, якими людьми вона буде виконуватись, який її напрямок, яка мета, — це поки що невідомо.

— А Кларк? Промацували ви його?

— Кларк списав аркушів сто паперу, але жодному його рядкові вірити не можна. Бреше, звичайно, вигадує правдоподібні прогнози. Сподівається заслужити прощення, відтягнути час, уникнути військового трибуналу.

— І за жоден з його «прогнозів» не можна зачепитись?

Полковник Шатров на мить замислився.

— Є один, вартий уваги, — сказав він. — Кларк твердить, що й ця нова операція буде здійснюватись на території явірського вузла. Між іншим, я й сам був такої думки. Явірський напрям для бізонівської розвідки не випадковий. Скільки буде існувати капіталістичний світ, стільки буде тривати і таємна атака на Явір. Згодні?

— Так, — відповів Громада, — Явірську ділянку ми посилено охороняємо. Бізонівці не раз могли відчути це на власній шкурі. І все ж сумнівно, що саме тепер, після провалу Кларка, вопи можуть знову поткнутися на явірському напрямку.

— От-от! — пожвавішав Шатров. — Плануючи свою операцію, Лртур Крапc був певен, що ми в найближчий час не чекаємо прориву на Явір. — Шатров круто обернувся до Зубавіна, який, нахиливши голову, щось старанно малював на великому аркуші паперу. — А чого ви мовчите, товаришу майор? Яка ваша думка?

— Я згоден з вами, товаришу полковник, але «Бізон» може обрати й інший напрямок.

— Оце думка! Чи не можете ви сказати конкретніше?

— Поки що не маю підстав.

— Гаразд. На чому ж ми все-таки зупинимось? Явір чи якийсь інший пункт?

Громада з шумом відсунув крісло від стола, легко підвівся і, залишаючи за собою густі хмари тютюнового диму, заходив по кабінету з кутка в куток. Шатров і Зубавін мовчки чекали. Громада зупинився перед вартою Закарпаття, ляснув долонею по її верхньому правому кутку, рішуче об'явив:

— Я все-таки за Явір. Але ми будемо чекати гостей і в іншому місці.

— Отже, більшість за Явір, — підсумував Шатров. — Підемо далі. Що ж це за операція з такою пишномовною назвою? З чого почне Крапc свою «Гірську весну»? Звичайно, перш за все він спробує відновити явірський центр і свого резидента. Згодні?

Ні Громада, ні Зубавін не заперечували.

— Отже, перший крок Крапса — новий резидент замість вибулого з гри Дзюби. Хто ж він? Прийде з-за кордону? Так, можливий і такий варіант. Але скоріше за все Крапc призначить резидентом свого агента з числа тих, хто зберігся в Яворі. — Сказавши це, Шатров поглянув на майора Зубавіна: — Як ви гадаєте, чи відомо Крапсу і його підручному Файну, за яких обставин провалився Кларк?

— Ні, це виключено, — відповів Зубавін. — З розвідцентром мав зв'язок лише резидент. Він загинув. Як-то хто-небудь з агентів Дзюби і дізнався про провал Кларка, то в нього немає можливості повідомити про це своїх хазяїв. Після арешту Кларка не зафіксовано жодної спроби втечі за кордон. На протязі останніх тижнів у нашому районі не зафіксовано також роботи таємної радіостанції.

— А дипломатичні канали? Хіба який-небудь легальний іноземець, проїжджаючи через Явір у Будапешт або Прагу, в Белград або Відень, в Рим або Афіни, не міг приловчитися доставити «Бізону» шифровку, послану особливо завзятим явірським агентом?

— Ні, не міг, товаришу полковник. По-перше, такий завзятий агент рискував би і собою, і дипломатом. По-друге, простий агент не знає, куди і кому посилати шифровку.

— Йому підкажуть. Був би агент, а підкажчик і адреса знайдуться, Євгене Миколайовичу, майте на увазі: Крапc якомога довше не повинен знати, що трапилося з «Колумбусом». Пошліть йому з відповідною оказією «повідомлення» Кларка: боюся, мовляв, провалу, утік в тил, углиб країни. Буду пробиватися до іранського кордону. Чекайте, мовляв, і таке інше.

— Зрозумів, товаришу полковник.

— Тільки не перестарайтесь. Я відносно Кларка. Не розраховуйте на те, що це у вас великий козир. Обмежтесь тільки тим, що я порадив. Вийде — добре, не вийде — нічого не втратимо. Крапc — не дурень. Якщо вже він відчув, що «Колумбус» вийшов у тираж, то він виключив з гри все, що відомо Кларку.

— До речі, про Кларка. Невже він не знає про те, що в Яворі існують не тільки Дзюба і Скибан, але й інші агенти? — спитав Громада.

— Суттєве питання, товаришу генерал Під час слідства я затратив чимало часу і зусиль, щоб з'ясувати його. На жаль, нічого не добився. Кларк твердить, що він знав про існування в Яворі розгалуженої агентури, але не уточнив її особисто, бо, мовляв, вирішив з метою самоохорони обмежитись Дзюбою і Скибаном. Сподіваючись лише на себе, на свою виучку, спритність і документи Бєлограя, він діяв самостійно. Що ж, це правдоподібно.

Полковник Шатров перегорнув записну книжку, до якої протягом усієї наради часто заглядав.

— А що ж далі? Як саме буде розгортатися операція «Гірська весна»? — заклопотано спитав Шатров і нахмурився. — Не знаю. І не хочу, не маю права ворожити на кофейній гущі. Розвідцентр «Південь» і його шеф Крапc досить бувалі розвідники, щоб скласти такий ребус, який ми не змогли б розшифрувати умоглядно. Чи є у пас яка-небудь, хоча б тонесенька ниточка, з допомогою якої можна було б спробувати розмотати клубок «Гірської весни»?

Майор Зубавін зрозумів Шатрова.

— В Яворі, — сказав майор, — живе людина, яку ми підозрюємо як агента. Її прізвище Батура. Гнат Степанович Батура. Самотній старик. Напівсліпий. Жебрак. Стоїть перед протестантською церквою і на розі Кіровської й Ужгородської, напроти Будинку офіцерів і штабу авіаційного з'єднання.

— І давно він займає свій пост біля Будинку офіцерів?

— Місяців зо три.

— Має непоганий доход?

— Чималий. Майже всі офіцери, що проходять мимо, кидають йому в шапку срібло.

— Які ж у вас підстави підозрівати Батуру?

— В минулому Батура років двадцять підряд жив в Америці, в Австралії. Працював на шахтах майстром. Там, кажуть, під час пожежі зіпсував собі очі. Повернувся додому в тисяча дев'ятсот тридцять сьомому році. Ми встановили, що в нього на квартирі бував Дзюба.

— Все? — спитав Шатров. — А сама позиція Батури на розі Кіровської і Ужгородської, напроти Будинку офіцерів і штабу авіаз'єднання, не зацікавила вас?

— Цікавилися і цим. З того місця, де він стоїть, не видно жодного штабного вікна.

— А може, щось інше видно? Або чути? Перевірте! Якщо Батура — агент, то він недаремно стоїть напроти Будинку офіцерів і штабу льотчиків. Але це між іншим. Головне ж — не проґавте момент, коли він налагодить контакт через якого-небудь зв'язківця з розвідцентром «Південь». Оберіть для стеження за Батурою хорошого працівника, молодого, енергійного, кмітливого, коротко кажучи, такого, на якого ви могли б покластися, як на кам'яну гору. Є у вас такий?

— Є, товаришу полковник. Лейтенант Гойда.

— А, той самий? — усміхнувся Шатров. — От і добре. — Шатров подивився на годинник. — Ну, що ж, на цьому сьогодні закінчимо. Зберемося ще раз завтра. Не заперечуєте, товаришу генерал?

Глава третя

На другий день майор Зубавін раніше ніж звичайно встав з ліжка і приступив до роботи. Зайшовши до себе в кабінет, він зняв телефонну трубку, набрав номер оперативного чергового і наказав негайно викликати лейтенанта Гойду.

Гойда? Василь Гойда? Той самий, що розгадав сутність Кларка? Колишній пастушок, який видобував з своєї дудки мелодії «Верховино, світку ти наш», «Выходила на берег Катюша», «Каховку», «Інтернаціонал»? Колишній партизанський розвідник, який три роки повідомляв у штаб Баті найцінніші дані про каральні есесівські полки, про кількість воєнних ешелонів, що пройшли на Східний фронт? Знаменитий на все Закарпаття машиніст Василь Гойда? Так, це він. До органів державної безпеки прийшов кадровий робітник, доброволець-розвідник, безкорисливий захисник інтересів свого народу, який уміє ненавидіти ворога і перемагати його в боротьбі розумом, хитрістю, витримкою, терпінням, безстрашністю. Такого не підкупить найдосвідченіший ворог, не обдурить, не втягне в пастку, не залякає, не спокусить, не поселить в його чистому серці зневіри до чесних людей.

Як же паровозний машиніст Василь Гойда став лейтенантом держбезпеки?

Незабаром після викриття Кларка, який приховувався під машкарою демобілізованого Івана Бєлограя, Василя Гойду викликали до майора Зубавіна. Євген Миколайович, як завжди, зустрів його дружньою посмішкою, доброю, але разом з тим ледь-ледь іронічною, піддражнюючою.

— Ну, «Дудочник», усі свої цивільні пісні проспівав?

Василь одразу зрозумів, куди гне його партизанський друг і командир, але вирішив почекати, чи не помилився.

— На все життя вистачить мені цивільних пісень, Євгене Миколайовичу, — ухильно сказав він.

— Час тобі братися за військові, Васю! Гармати мовчать, але таємна війна не припиняється ні на мить. Ми, розвідники, і зараз воюємо…

Василь засміявся:

— Євгене Миколайовичу, переходьте прямо до справи.

— Здогадливий! Пропоную іти до нас на службу. Згоден?

— Що ви! Отак, відразу?

— В нашому ділі все так — рішуче і швидко!

— Не все, звичайно. І у вашому ділі трапляються малі швидкості… Ні, Євгене Миколайовичу, я повинен подумати, порадитись.

— Подумати, звичайно, можна, а от щодо поради… З ким же ти хочеш радитись? Хіба я не найкращий твій порадник у такій справі?

— Я збирався восени в технікум поступити. Два роки готувався, ви ж знаєте.

— Поступай, не заперечую. Хоч в інститут. Час у тебе буде.

— Навіщо ж мені тоді залізничний технікум?

— Як — навіщо? Щоб стати спеціалістом.

— Ага!.. Виходить, ви мене використаєте по залізничній лінії?

— І по цій і по іншій. Ти всюди будеш на місці.

Василь відкинувся на спинку дивана, замислився. Зубавін дивився на юнака, і його серце сповнювалося ніжністю до цього красивого верховинця, сина лісоруба, хороброго солдата і скромного трудівника.

— А що скаже райком? — спитав Василь.

— Райком прийняв мою пропозицію.

Василь з серйозним здивуванням поглянув на Зубавіна.

— То чому ж ви мені одразу де сказали?

Зубавін посміхнувся.

— Чекаю твого слова. Згоден чи не згоден?

Гойда схопився, приклав руку до козирка кашкета:

— Згоден, товаришу майор!

Через кілька днів він здав паровоз і замість форменого обмундирування залізничника одягнув звичайний цивільний костюм.

… Оперативний черговий розшукав Гойду.

Він з'явився до Зубавіна, ще не зовсім прокинувшись, з припухлими повіками, з вологим після вмивання і не зовсім до ладу зачесаним чубом, але з радісно-тривожним блиском в очах.

— Товаришу майор, лейтенант Гойда прибув за вашим наказом! — доповів він глухуватим голосом.

Зубавін мовчки розгорнув на столі план Явора, вістрям олівця доторкнувся до неширокої магістралі в північній частині міста:

— Яка це вулиця, товаришу лейтенант?

— Кіровська, — трохи здивовано відповів Гойда.

— Ти часто тут буваєш?

— Так, майже кожного дня.

— Отже, добре знаєш її?

— Та начебто непогано…

— Чим же характерна ця вулиця? Що тобі особливо запам'яталося?

— Там живе мій найкращий друг Олекса Сокач, машиніст паровоза. На Кіровській — прекрасний сквер і квітник, будинок колишнього жандармського управління угорських фашистів, особняки капіталістів, які втекли…

— Ще?

— На Кіровській — Будинок офіцерів, штаб льотчиків. Воєнторг…

— Все?

— По Кіровській дозволений тільки однобічний рух транспорту. Проїзди грузовиків заборонено. Тротуар вимощений кам'яними плитами. В сонячний» день на Кіровській особливо багато дитячих колясок… — не переводячи подиху, Гойда продовжував: — На перехресті Кіровської і Ужгородської, на розі, під каштаном, стоїть сліпий дід з шапкою в руках.

— Сліпий? — швидко спитав Зубавін. — З шапкою?

І з цього запитання, з інтонації і виразу обличчя Василь Гойда зрозумів, чим саме цікавиться його друг і начальник.

— Напівсліпий, — поправив себе Гойда. — В руках — капелюх. Він без поводиря приходить на Кіровську і самостійно іде додому.

— Де він живе?

— В протилежному кінці Явора. Здається, на Гірській вулиці.

— Все. Іспит закінчено, товаришу лейтенант! У нас є підстави підозрівати, що цей жебрак, на прізвище Батура, служить ворожій розвідці. Нашу підозру треба підкріпити незаперечними фактами. Ця справа доручена вам, лейтенант Гойда. Стежте за ним, вивчайте, з ким і які він має зв'язки. Від усіх інших обов'язків я вас звільняю. Відповідайте тільки за Батуру. Запитання будуть?

— Все ясно, товаришу майор.

— Так уже і все? Розкажіть, як будете діяти.

— На розі Кіровської живе Олекса Сокач. Його квартира на другому поверсі. Двоє її вікон знаходяться саме…

— Все зрозуміло. — Зубавін потиснув руку лейтенанта. — Про результати доповідайте щоденно.

— Слухаю.

Вийшовши від Зубавіна, Василь Гойда одразу ж попрямував на Кіровську.

Він зробив це без усякого риску привернути до себе увагу Батури. Той звик бачити його тут і добре знає, що сюди його приводить дружба з Сокачем.

Напівсліпий старий з поношеним капелюхом у руках стояв, як звичайно, на розі, в тіні вже зазеленілого каштана, спираючись сутулою спиною на його масивний стовбур. Попелясто-сиве волосся було акуратно підстрижене, старанно зачесане, щоки і підборіддя виголені до синяви. Темну жилаву шию відтіняв старомодний, твердий, трохи пожовклий комірець, пов'язаний галстуком. На плечах Батури було чорне, вже добре потерте демісезонне пальто, з-під якого виглядали старі, з обтріпаним низом штани. Грубі стоптані черевики довершували маскарад «Інтелігентного» жебрака.

Гойда порівнявся з Батурою. Старий мовчки виразно потрусив капелюхом: подайте, мовляв, що можете. Василь порився в кишені, дістав срібло, кинув його в чорний капелюх і пройшов мимо. Раніше Василь не дуже-то уважно придивлявся до жебрака. Сьогодні старий здався йому особливим. Лише дві чи три секунди Гойда дозволив собі постояти перед напівсліпим, але добре встиг роздивитися його. Вузький, плоский, без жодної зморшки, наче кістяний, лоб обтягала тонка пергаментно-жовта шкіра. На вдавлених скронях проступали голубі жилки. Очі прикриті набряклими, безвійними повіками. Ніс сухий, хрящуватий, з глибоко вирізаними ніздрями. В кутках безкровного, по-старечому запалого рота темніли глибокі складки.

Василь Гойда завернув за ріг і зник у першому під'їзді. На другому поверсі, перед дверима квартири № 3 він віч-на-віч зустрівся з матір'ю Олекси Сокача Ганною Степанівною, сухенькою, сивоволосою, передчасно постарілою жінкою. В її руках був великий кошик. Ганна Степанівна, як видно, зібралася на ринок або в-магазин.

— Здрастуйте, тьотю Ганю!

— Здрастуй, Васильку!

— Як ваше здоров'я, тьотю Ганю?

— Спасибі! Скриплю. А ти як живеш?

— А як живе легінь?^[3] — Гойда молодцювато постукав у свої груди кулаком. — Краще за всіх!

— Не всі легіні живуть так щасливо, як ти… — Ганна Степанівна зітхнула, і в її чорних, глибоко запалих очах з'явився сумний вираз. Помовчала, перебираючи тонкими сухими пальцями китиці хустки, накинутої на сиве волосся. — Мій Олекса — теж леґінь, а живе, як нещасний удівець, працює та хліб жує, спить та читає. В кіно перестав ходити, не гуляє. Навіть сміятись розучився. Все думає, думає… Скажи хоч ти мені, Василю: що з ним трапилось?

Гойда поглянув на замкнені двері:

— Вдома Олекса?

— У відрядженні. Позавчора поїхав до Львова. Новий паровоз одержує!

— Що ж, тьотю Ганю, можу сказати. — Гойда знову подивився на замкнені двері. — Незручно отак, стоячи на східцях, розмовляти. Може, до хати запросите?

— Ходімо.

Ганна Степанівна відчинила двері, пропустила гостя вперед, кинула кошика і, знявши з голови хустку, сіла на стілець.

— Ну, розповідай! Розповідай, Васильку, — попросила Ганна Степанівна.

Голос у неї був тихий, трохи глухуватий.

Гойда підійшов до Ганни Степанівни, сів поруч неї, обережно погладив її густе біле волосся, зібране на потилиці в тугу корону.

— Не хвилюйтесь, тьотю Ганю. Все владнається.

— Розповідай!

— Ви, звичайно, знаєте, — почав Гойда, — що Олекса і Терезія великі друзі?

Ганна Степанівна кивнула, її зморшкуваті губи міцно стулилися, а навколо очей різкіше позначилися зморшки.

Гойда продовжував:

— Люблять вони одне одного, Олекса і Терезія. Я це добре знаю. Дуже добре. Тому так і кажу. Тому і не вірю всяким чуткам і пліткам.

— Якщо любить Олексу, чому виходить заміж за цього… демобілізованого гвардійця? його машиною «Победою» спокусилася? Ордени засліпили?

— Що ви, тьотю Ганю! Терезія не з таких. Все це неправда. Вигадка. Терезія — хороша, справжня дівчина. Ніхто їй не потрібен, крім Олекси. Повернеться він із Львова, одразу все владнається. Ось побачите. Не вірте ніяким пліткам.

— Та як же мені не вірити, коли Олекса повірив?!

— Дурень, свого щастя не відчуває… — Гойда взяв легку руку Ганни Степанівни. — Тьотю Ганю, все владнається, даю вам слово! Не хвилюйтесь. І не будемо більше говорити про це… Ви куди зібралися? В магазин? На базар? Ідіть, я почекаю вас. — Він подивився на шафу з книгами, на широкий, зручний диван. — Почитаю, відпочину. Люблю я вашу квартиру, тьотю Ганю. Днював і ночував би тут, якби дозволили.

Суворе сумне обличчя Ганни Степанівни трохи посвітлішало.

— Хитрий ти, Васильку, але… але мене не перехитруєш. Що ти задумав? Навіщо тобі знадобилася наша квартира? Кажи прямо.

— Скажу! Для святої справи, тьотю Ганю. Більше ні про що не питайте. Ідіть!

Він допоміг Ганні Степанівні встати, подав їй кошика, провів до виходу.

– ~ Коли захочеш піти, не забудь двері захлопнути, — сказала на прощання Ганна Степанівна. — Не забуду.

Повернувшись у кімнату, вікна якої виходили на Кіровську, він узяв книгу і, зайнявши зручну позицію, Почав стежити за «інтелігентним» жебраком.

Чому саме тут, на Кіровській, напроти Будинку офіцерів і штабу льотчиків, розташувався Батура? Це питання Гойда вирішив з'ясувати раніше від усіх інших.

Був теплий полудень пізньої примхливої весни. На сонячному боці вулиці гралися діти. Тут же, на сонечку, на зручних лавах, сиділи їхні няні. В двері Будинку офіцерів безперервно входили і виходили з них військові.

Діти кричали, сміялися, галасливо бігали по тротуару, перекидали один одному великий гумовий м'яч, співали, плакали, билися, мирилися — все це ніяк не цікавило старого, який стояв під каштаном. Він жодного разу і голови не повернув у той бік, де гралися діти. Не звертав уваги і на людей, що йшли з ринку. Але, коли повз нього проходили офіцери-льотчики, він перероджувався: обертався до них обличчям, як соняшник до сонця, капелюх в його руках ворушився, прилизана голова на довгій жилавій шиї ніби висувалася вгору, а ноги, взуті в грубі черевики, нетерпляче переступали на кам'яних плитах тротуару. Гойді здавалося, що навіть вуха старого тяглися за офіцерами. «Що з ним діється? Чи він запам'ятовує голоси офіцерів, прислухається до того, про що вони говорять?»

Батура залишив своє місце під каштанами незабаром після того, як закінчилася обідня перерва і на вулиці вже не з'являлися офіцери.

Постукуючи по кам'яних плитах залізним наконечником палиці, старий пішов униз по Кіровській, потім завернув на Садову до центра міста. Перша ж «забігайлівка», що зустрілася йому на шляху, привернула увагу.

Через деякий час зайшов до закусочної і Василь Гойда. Він узяв пачку сигарет, кухоль пива, бутерброд і сів за столик, найдальший від того, за яким розташувався Батура.

Старий попросив буфетника Якова налити двісті грамів горілки і одразу ж, за один прийом, не закушуючи, випив.

— Як, дядьку Гнате, добра горілочка після трудів праведних? — спитав буфетник.

Жебрак скромно відмахнувся:

— Які мої труди, насмішнику! Ворогу своєму не побажаю займатися таким промислом. Від круглого сирітства, від чорної бідності зважився на таке.

— Ну й бідняк! — засміявся буфетник. — Та ти мій заклад купиш, якщо захочеш, з усіма його тельбухами!

— Ех ти, Якове, божа душа, кому заздриш! — старий сердито ляснув себе по кишені. — Бери мої капітали, давай мені свої ясні очі і свої тридцять років! Ну, хочеш, поміняємось?

— Добре вже, не приндись, куме! Наскрізь я тебе бачу, голубе. — Буфетник узяв з прилавка неглибоку тарілку, поставив на стіл перед старим. — Викладай свій ранковий улов та мовчи, не прибіднюйся.

Батура вигрібав з кишені срібні гроші жменя за жменею. Тарілка наповнилася. Буфетник підхопив її, спритно і м'яко кинув на вагу.

— Два триста вісімдесят. Вісімдесят на усушку і утруску. Чиста вага — два триста. Одержуйте замість вашого благородного металу потріпані папірці. — Буфетник, теж хильнувши добру порцію горілки, поклав у капелюх старого кілька десяток і насмішкувато посварився на нього пальцем. — Май на увазі, Гнате, я веду рахунок твоїх доходів. Незабаром мільйонером станеш.

— Вигадуй, так тобі й повірили! — Батура підсліпуватими очима оглянув приміщення закусочної. — Сьогодні моїм годувальникам жалування видавали, от вони й розщедрилися. Завтра, можливо, і на хліб не зберу.

Гойда допив пиво і вирішив, що довше йому залишатися в закусочній не можна. Він вийшов на вулицю, перебрався на протилежний бік і зайшов до аптеки, звідки добре було видно двері закусочної.

Батура залишив пивну не швидко, наприкінці дня. Гойда чекав, що підпилий старий піде додому. Ні, він твердою ходою, прокладаючи собі шлях палицею, попрямував по Садовій, звернув на Кіровську і, на здивування Гойди, зайняв свій пост на розі, під розлогим каштаном.

Після вісімнадцятої години з багатоповерхового будинку штабу авіаз'єднання і прилеглих до нього будинків почали виходити офіцери, які закінчили свій робочий день. Усі вони, по одному і групами, пройшли повз каштан, під яким стояв жебрак. Срібло тепер лише зрідка падало в його чорний капелюх, але він терпляче стояв і чекав.

Через півгодини Батура зник. Повернувся після сьомої, перед початком кіносеансу в Будинку офіцерів. Пізно ввечері він пішов з Кіровської остаточно.

Гойда провів Батуру додому і повернувся на Кіровську. Вулиця була безлюдна, погано освітлена. Василь підняв комір піджака, насунув на лоб кепку і став під каштаном. «Що він бачить звідси?» міркував Гойда.

На Ужгородській дрібно й весело простукотіли каблучки жіночих туфель. Дві дівчини, в однакових капелюшках, з однаковими косинками, овіваючи Гойду міцними духами, випурхнули з-за рогу. Вони були так захоплені розмовою, що не помітили Гойди, і він мимоволі почув їх сердечні весняні таємниці. Правда, таємниці були невеликими, древніми, з числа тих, які супроводжують юність кожної людини: що він сказав їй і що вона відповіла йому, як він несподівано поцілував її і як вона злякалася, хотіла втекти, та не змогла, ноги не послухалися.

Дівчата, сміючись, зникли в темному сквері.

Гойда вийшов з-під каштана. Сьогодні йому тут уже нічого було робити. Тепер він, здається, зрозумів, навіщо Батура з ранку і до вечора стояв на розі Кіровської й Ужгородської. День у день, тиждень за тижнем повз нього проходили офіцери, і старий, прислухаючись до уривків розмов, міг виудити потрібну йому інформацію.

Гойда пішов на Київську, щоб про все доповісти Зубавіну. Уважно вислухавши його, майор наказав продовжувати спостереження.

На другий день рано-вранці Гойда знову з'явився на квартиру до свого друга. Ганна Степанівна зустріла його лукавою посмішкою.

— Що, прийшов робити святу справу? — вона кивнула на вікно, яке виходило на Кіровську. — Займай свою позицію, заважати не буду. — Накинула на голову стареньку теплу хустку, взяла кошика і вийшла.

Гойда навстіж розчинив вікно, закурив і почав чекати появи Батури. Чекав годину, другу, а старого все не було. Невже щось помітив, відчув?

Об 11 годині грюкнули вхідні двері. Повернулася Ганна Степанівна. Обличчя її було заклопотаним, стурбованим.

— Ну, як? — спитала вона, важко дихаючи і витираючи спітніле зморшкувате чоло. — »- Що ти висидів? Не тут би тобі треба бути. Твій Батура сьогодні чергує біля мадьярської церкви.

— Мій Батура? Що ви, тьотю Ганю! — Гойда був збентежений, розгублений і не зумів цього приховати.

— Добре, не відмовляйся! Коли іноземець подав Батурі милостиню, я одразу зрозуміла, навіщо тобі знадобилася наша квартира.

— Який іноземець? Яка милостиня?

Ганна Степанівна наглухо зачинила вікно і, схопивши Гойду за руку, відтягла його вглиб кімнати:

— Слухай!..

Говорила вона запально, плутано, пропускаючи деталі, але Гойда ясно зрозумів суть того, що трапилось.

Магазин, куди зайшла ГаннаСтепанівна, розташований напроти головного виходу протестантської церкви. Купуючи продукти, Ганна Степанівна побачила через вітринне скло Батуру. Він стояв на кам'яних плитах паперті з чорним капелюхом у руках. Люди, проходячи повз старого, мовчки, не зупиняючись, кидали йому дрібні гроші. І тільки одна людина, незнайома Ганні Степанівні, напевне, нетутешня, не явірська, порівнявшись з Батурою, оглянула його з ніг до голови, знизала плечима, щось сказала і пройшла до церкви. Людина ця дуже схожа на іноземця: висока, в світлому короткому пальті, в рогових окулярах. Ганна Степанівна мимоволі зацікавилася нею. Вона вийшла з магазина і попрямувала до церкви. Незнайомий, знявши капелюх і притулившись до одвірка, з цікавістю оглядав парафіян і оздоблення храму. Пробув він тут недовго. Коли покинув церкву, Ганна Степанівна пішла за ним. Її цікавило, чи зупиниться він ще раз біля Батури, чи скаже йому що-небудь. Так, знову зупинився. Порившись у кишенях, вийняв десятку, кинув її в капелюх Батури і сказав: «Мало, але більше, не можу». Крім Батури, біля церкви стояло ще двоє жебраків. Їм іноземець теж дав по десять карбованців. Після цього він вийшов на вулицю, де його чекала відкрита машина, що належала явірському готелю «Інтурист». Коли іноземець поїхав, Ганна Степанівна зосередила свою увагу на Батурі. Певний, що за ним ніхто не стежить, він вийняв одержану десятку, швидко оглянув її і знову сховав у кишеню.

Вислухавши розповідь Ганни Степанівни, Гойда помчав до Зубавіна. Через кілька хвилин він був на Київській, біля внутрішнього під'їзду райвідділу МДБ. Вибіг по крутих сходах на другий поверх і, важко дихаючи, зупинився перед глухими дверима начальника відділу. Віддихавшись, поправив кепку, постукав у двері.

В кабінеті, крім Зубавіна, були незнайомий Гойді полковник і генерал Громада, якого в Яворі знали всі.

З виразу обличчя лейтенанта Зубавін зрозумів, що Гойда приніс виключно важливі дані.

— Є новини? — спитав він.

— Так, товаришу майор. Дозвольте доповісти?

Зубавін обернувся до полковника.

— Оце він і є… Василь Петрович Гойда. Познайомтесь.

— Дуже радий. Саме такий, яким я і уявляв його. — Полковник Шатров міцно потис руку лейтенанта.

Генерал Громада привітно кивнув Гойді. Піднявши окуляри на лоб, близькозоро мружачись, він з нетерпінням чекав новин.

Василь розповів, що трапилось на паперті протестантської церкви. Закінчивши доповідь, він відступив до дверей, очікувально завмер. Мовчали всі. Громада сердито димив люлькою і замислено, задерши голову, дивився на стелю. Шатров заклопотано гладив долонями свої посивілі скроні. Зубавін нетерпляче позирав то на годинник, то на план міста Явора, розкладений на. столі. Всі троє, видно, думали про одне й те саме, розв'язували одну і ту ж задачу.

Першим порушив мовчанку Зубавін.

— По-моєму, це посланець Крапса, зв'язківець, — сказав він.

— Так, схоже, — обережно сказав генерал Громада.

— А ваша думка, товаришу полковник?

— Не знаю, — роздумливо відповів Шатров. — Якщо цей іноземець — зв'язківець, то чому він так рисковано, серед білого дня, не боячись провалити себе і свого агента, пішов на зустріч з Батурою?

— Чому ж це рисковано, товаришу полковник? — заперечив Зубавін, — Ніякого риску. Адже він певен, що Батура поза нашою підозрою. І потім це так природно для іноземця: зацікавитися церквою, подати милостиню жебракові. Ні, товаришу генерал, це зв'язківець. Я певен, що разом з милостинею він опустив у капелюх Батури і директиву «Бізона!. Вона викладена тайнописом на десятці.

— Так, поки що схоже на це, — погодився Громада.

Шатров сумнівався:

— Не знаю. Ваші припущення надто… як це вам сказати… — він несподівано посміхнувся, — дуже прямолінійні. Я звик міркувати обережніше. Мені здається, що Крапc уміє діяти хитріше і вірніше. Між тим, чого на світі не буває… Можливо, ви й маєте рацію. Давайте перевіримо мої сумніви і вашу переконаність.

— Як? Що ви пропонуєте? — Громада подивився на полковника Шатрова.

— Євгене Миколайовичу, чи не могли б ви під яким-небудь звичайним приводом якнайшвидше, через міліцію, затримати і обшукати цього жебрака?

— Можна! Поїхали, товаришу Гойда!

Гнат Батура і був тим самим агентом Джона Файна, який носив ім'я великої людини — «Гомер». Він виконував лише завдання резидента Дзюби і тільки перед ним звітував, не знаючи жодного з агентів Дзюби, і вони його не знали. Про те, що у Дзюби теж були начальники, він, звичайно, догадувався. Але й уявлення не мав, хто вони і де вони знаходяться. Та його це й не дуже цікавило. Акуратно забезпечував Дзюбу зібраною інформацією, одержував гроші — от і все. Чутка про загибель Дзюби дійшла до нього в той самий день, коли в «Закарпатській правді», у відділі пригод, була надрукована замітка. «Гомер» не розгубився. Він розумів, що зі смертю Дзюби не закінчилася його шпигунська кар'єра. Був певен, що рано чи пізно до нього на ріг Кіровської і Ужгородської або на паперть протестантської церкви з'явиться наступник Дзюби і все почнеться з початку.

І ось він з'явився, його слова «мало, але більше не можу» були умовним сигналом. Кидаючи в капелюх Батури десятку, він встиг промовити тим виразним, недоступним для сторонніх шепотом, якого навчають у шпигунських школах кожного розвідника: «Ви призначаєтесь замість «Старого». Інструкція на грошах».

«Гомера» злякало таке підвищення. Він, Батура, резидент! Чи можливо щось подібне? Не по його голові ця шапка. Він не знає до ладу, що саме повинен робити резидент. Він уміє добре робити тільки одне — підслуховувати, про що говорять офіцери, але резидентом… Батура помацав хрустку десятку: цікаво все-таки, що там написано!

«Гомер» ледве вистояв на своєму посту належний час. Після церковної служби, повагавшись, куди іти — додому чи до Якова, — він рушив на Садову і опинився в улюбленій своїй закусочній у Якова. Випив Батура сьогодні не більше, ніж завжди, не захмілів, мовчки сидів у своєму кутку і все-таки наразився на скандал. Двоє підпилих хлопців причепилися до нього, роздратували. Суперечка закінчилася бійкою. З'явився міліціонер. Усіх трьох повели в міліцію. Відібрали документи, допитали і, попередивши, щоб не бешкетували більше в громадському місці, звільнили. На вечір «Гомер» був удома. На Кіровську через надзвичайні події він вирішив сьогодні не йти. Наглухо зачинивши вікно, почав обробляти одержану директиву. Свого часу Дзюба навчив його найпростішому тайнопису, кодуванню і розшифровці.

«З сьогоднішнього дня, — говорилося в наказі, написаному на десятці симпатичними чорнилами, — ви повинні виконувати функції загиблого «Старого». Ближчим часом зв'язківець доставить радіопередавач і велику суму грошей. — Чекайте помічника — «Пастуха». Забезпечте нелегальний прийом у надійній квартирі. Пароль: «Дідусю, як пройти на Садову вулицю?» — «А що, ви не тутешні?» — «Ні, я з Рахова». Збирання інформації продовжуйте. Енергійно шукайте опору серед місцевого населення, особливо серед закарпатців, що побували разом з вами в Південній Америці, в Австралії. З витратами не рахуйтесь. Докладніші вказівки передасть «Пастух».

Прочитавши листа, Батура важко зітхнув, почухав потилицю, вилаявся.

«Дурні! Ідіоти! За кого ви мене вважаєте? Не моя це справа!»

Засідання в кабінеті майора Зубавіна, перерване о дванадцятій годині дня, відновилося о четвертій. Зубавін поклав на стіл перед генералом Громадою копію наказу, підписаного «Двадцять першим», тобто «Бізоном». Полковник Шатров прочитав його двічі.

— Так, — замислено, зніяковіло сказав він, — хід несподіваний. Не думав і не гадав, що «Бізон» здатний на таке. Що ж, давайте танцювати, як-то кажуть, від цієї печі, виходячи з того факту, що Батура — резидент. Хто ж та людина, яка вручила «Гомеру» зашифрований наказ розвідцентра «Південь», як і звідки вона прибула до Явора і яка її справжня мета?

Глава четверта

Віденський експрес прибув до Явора, як завжди, рано-вранці. На плоских дахах вагонів темніли великі вологі плями, дзеркальні шибки вікон плакали, а на приступках чорніла нанесена пасажирами грязюка. Мабуть, там, звідки прибув поїзд, на берегах Дунаю, у Відні і Будапешті, в угорському степу Алфелд, ішли великі дощі.

Поки поїзд висихав під вранішнім сонцем, прикордонні наряди контрольно-пропускного пункту перевіряли документи у прибулих пасажирів. Їх сьогодні було багато: радянські офіцери і солдати-відпускники, які служили в групі окупаційних військ в Австрії, юнаки і дівчата, які поверталися в Москву з Риму, де відбувалися всесвітні змагання гімнастів, велика делегація угорців, що їхали в Китай через Радянський Союз, парламентські діячі, торгові представники різних країн, дипломати, що віддавали перевагу поїздові перед літаком, і, нарешті, просто мандрівники, транзитні туристи. До останніх належав і Френк Білд — високий, сухорлявий, п'ятдесятирічний здоровань з важкими роговими окулярами на довгому кістлявому носі. Френк Білд спокійно димив сигаретою і нудьгуючи позирав у вікно, поки перевіряли його документи. Під час усієї цієї процедури він не сказав прикордонникам ні «так», ні «ні», не подивився на жодного з них. Вони для нього просто не існували.

Виконавши всі прикордонні і митні формальності, Френк Білд піднявся на третій поверх вокзалу, де містився готель для закордонних мандрівників, зайняв зручний номер, прийняв душ, поголився, переодягнувся. Свіжий, з рум'янцем на запалих щоках, ні на кого не дивлячись і нічого не помічаючи, він пройшов у ресторан. Йому подали яєчню з шинкою, коньяк, сир, кофе. Білд їв і пив не поспішаючи, не відриваючи погляду від тарілки. Розраховуючись з офіціантом, він спитав англійською мовою, чи можна купити в Яворі англо-російський словник. Офіціант знав по-англійськи тільки два слова: «не розумію». Френк Білд перейшов на німецьку. Цю мову офіціант знав добре. Так, в Яворі є чудовий магазин, де можна купити і англо-російський словник, і багато інших хороших книг. І міститься він зовсім недалеко, в двох кроках від вокзалу, на головній вулиці. Ось він, видний навіть звідси: дві вітрини, високі дубові двері і над ними червона вивіска з великими літерами: «Книготорг».

Френк Білд кинув неуважний погляд на вікно, в той бік, де був книжковий магазин, автоматично сунув сигарету в рот і повільно підвівся. Перш ніж піти з ресторану, він задав ще одне запитання: де можна обміняти іноземні гроші на радянські? Офіціант дав іноземцеві і цю справку.

Так само ні на кого не дивлячись, нічого не помічаючи, холодний і пихатий, мандрівник залишив ресторан, спустився вниз, перетнув вестибюль і вийшов на привокзальну площу з її молодим сквером, квітниками, зеленіючими газонами.

Обмінний грошовий пункт містився поряд, на площі, в невеликому будиночку. Залишивши там долари і одержавши карбованці, Френк Білд попрямував до магазина з високими дубовими дверима і двома вітринами, заставленими книгами.

У великому приміщенні книготоргу на численних полицях стояло кілька тисяч книг.

— О! — вигукнув мандрівник по-німецьки. — Куди я потрапив? Ваш магазин майже Британська бібліотека!

Людина в чорному костюмі, в білій свіжій сорочці, пов'язаній скромним темним галстуком, чемно привітавшись, сказала чистою німецькою мовою:

— Нам, звичайно, далеко до Британської бібліотеки. Але навіть така кількість книг має для явірських трудящих більше значення, ніж мільйони томів Британської бібліотеки для трудящих Лондона.

— Ви не тільки продавець, але й агітатор! — усміхнувся Френк Білд. Це була його перша посмішка з того часу, як він ступив на радянську землю. — Чи є у вас англо-російський словник останнього видання?

— Будь ласка, прошу вас. — Людина в чорному костюмі зняла з полиці товсту книгу в темно-червоній обкладинці і поклала її перед покупцем.

— Так, це те, що мені потрібно, — задоволено сказав Френк Білд.

Він опустив у велику кишеню свого макінтоша словник, відрахував потрібну кількість карбованців, відніс їх у касу. Вручаючи продавцеві чек, він потис руку і сказав напівжартома:

— Дякую вам, пане агітатор. — І відразу ж пошепки промовив: — Привіт від «Бізона».

«Бізон»?.. Людина, що стояла за прилавком, була приголомшена. Сам Артур Крапc передає їй привіт. Згадав, нарешті! Скільки років мовчав. Адже Криж хрещеник «Бізона». Будучи помічником військового аташе в Празі, Артур Крапc завербував його в свої агенти. Шістнадцять років тому Криж був рядовим агентом і, тепер рядовий. А Крапc круто поліз вгору. Кажуть, він став важною персоною, трохи не першою особою в штабі закордонної розвідки. Недаремно він згадав про Крижа. Є якась важлива причина.

Любомир Криж у перші ж роки після того, як Закарпаття возз'єдналося з Радянською Україною, зробив чимало цінних послуг своїм хазяям. Усі добуті відомості він передавав резиденту Дзюбі, а той пересилав їх далі. Криж мав справу тільки з Дзюбою. Недавно він дізнався з газети, що Дзюба загинув у горах. Криж був певен, що резидент розбився не випадково: комусь треба було, щоб Дзюба розбився. В перші дні після загибелі Криж радів несподівано одержаній волі. Тепер йому нічого тремтіти за своє життя — мертвий не викаже. Але минуло кілька тижнів, і Криж засумував без Дзюби, без його грошей. Він звик за рахунок таємного заробітку прикрашати своє життя. Не раз пошкодував Криж за втраченою статтею доходу. І ось вона знову замаячила перед ним у цьому привітанні від «Бізона». Невже тільки привітання? Так мало? Ні, повинно бути ще щось.

Трохи збліднувши, з крапельками поту на скронях, Любомир Криж з надією і острахом дивився в спину проїжджого іноземця. Невже він нічого більше не скаже йому?

Френк Білд, гортаючи словник, поволі посувався до виходу, не цікавлячись переживаннями одного з довірених йому агентів «Бізона». Він уже взявся за ручку дверей, вже заніс ногу, щоб переступити поріг магазина, І раптом круто обернувся й пішов назад.

— Послухайте, — сказав він, кидаючи на прилавок словник, — цей примірник має великий брак: загнуті и погано обрізані сторінки.

Розгублено заметушившись і вибачаючись, Криж знайшов інший примірник словника, який задовольнив перебірливого покупця.

Передаючи браковану книгу, Френк шепнув: «Подивіться 219». При цьому він поклав на прилавок лайкову рукавичку, чимсь туго набиту, і багатозначно показав на неї продавцеві очима. Той миттю відправив «посилку» під прилавок. Покупець стояв спиною до касирші, затуляючи собою продавця, і вона нічого не могла побачити.

— Тепер інша справа, — сказав Френк Білд, ховаючи словник у кишеню макінтоша. — До побачення.

Проходячи повз касиршу, він трохи підняв капелюх, вклонився їй…

Годиною пізніше Френк Білд, який виконував функції зв'язківця розвідцентра «Південь», зустрівся і з другим агентом — «Гомером». І перше і друге завдання «Бізона» він виконав однаково старанно, вживаючи всіх заходів обережності і маскування. Він не знав того, що перший агент призначався явірським резидентом всерйоз, а другий лише фіктивно, для замилювання очей радянській розвідці. В операції «Гірська весна» сумнівний агент «Гомер» так і значився: принада. Нічого іншого від нього і не чекали. Нехай приверне на якийсь час до себе пильну увагу радянської розвідки. Пізніше органи державної безпеки, напевно, зрозуміють свою помилку, але вже буде пізно: операція «Гірська весна» буде завершена.

Так міркував «Бізон».

… Ледве, причинилися за іноземцем двері книготоргу, касирша вибігла з своєї скляної будки і почала атакувати Крижа. Він охоче задовольнив її цікавість, але розповів їй, звичайно, далеко не все те, про що говорив з покупцем.

Касирша знову сховалася в скляній будці. Трохи почекавши, Криж вийняв англо-російський словник, підмінений зв'язківцем, акуратно, майже непомітно вирвав сторінку 219 і сховав у кишеню.

Ввечері, повернувшись додому, він затулив вікно щільною завіскою, випотрошив рукавичку, вручену йому посланцем «Бізона». Це були новенькі, в крупних купюрах долари. Криж перерахував їх, сховав. Потім він вийняв з потайного місця флакон з прозорою рідиною, обережно проявив те, що було накреслено між друкованими рядками словникової сторінки. Розшифрована Крижем інструкція була небагатослівною. Агенту № 2113, що має кличку «Хрест», пропонувалось негайно відновити перервану роботу, але вже не рядовим агентом, яким він був раніше, а явірським резидентом. Таємний лист закінчувався такими словами: «Найближчим часом до вас з'явиться «Чорногорець». Забезпечте йому у вашому будинку надійну схованку. Виконуйте всі його вказівки. «Бізон».

Любомир Криж ще і ще раз перечитував інструкцію. Резиденті Таке значне підвищення схвилювало його. Як це треба розуміти? Чому його довго тримали на задвірках, чому тепер, коли менш за все можна було розраховувати на прихильність «Бізона», він висувається в резиденти? Чи означає це, що його випробували, що знайшли гідним такого довір'я? Чи на нього впав вибір лише тому, що немає зараз у Яворі більш підхожої кандидатури? Любомир Криж за час свого служіння «Бізону» давно переконався, що наївно чекати від хазяїна високої справедливості. Поки даєш цінні відомості, добуті з риском для життя, ти потрібен, одержуй гроші. Поки не попався, поки на твій слід не натрапили радянські розвідники, поки ти безпечний для існування резидента, тебе оберігають й опікають твої таємні друзі. І вони ж відправляють тебе на той світ, якщо ти опростоволосишся. Отже, тверезо міркуючи, підвищення в резиденти — не знак особливого довір'я до нього, Крижа, а необхідність, викликана загибеллю Дзюби.

Як би там не було, «Хрест» все-таки був радий, що «Бізон» згадав його, що знову в його кишеню потечуть тисячі. Нове становище обіцяло йому великі вигоди. Ще б пак, резидент! Криж, як старий агент, найближчий помічник Дзюби, дуже добре знав коло обов'язків резидента. Тільки сам резидент точно. знає… кому служить і де знаходяться його хазяї. Тільки він одержує інструкції, переслані через кордон спеціальним зв'язківцем або по радіо. Резидент вербує агентів, інструктує їх і на свій розсуд оплачує їх послуги. Резидент піклується про те, щоб вони не знали один одного, жили скромно, не привертаючи до себе зайвої уваги і не викликали підозрінь органів безпеки. Резидент усуває з свого шляху тих, хто стає небезпечним для його, резидента, існування. Він, резидент, «натаскує» завербованих, навчає їх всього того, чого в свій час навчили його: виуджувати в базік цікаві відомості, підслуховувати секрети, красти погано сховані документи. В тайниках резидента зберігаються зброя, сильнодіючі отрути, радіопередавач, великі суми грошей, симпатичні чорнила, набір інструментів І матеріалів, за допомогою яких можна сфабрикувати в разі необхідності паспорт, службове посвідчення. Резидент забезпечує таємну квартиру — притулок для тих, хто буде перекинутий з-за кордону, і для тих, кого треба відправити назад, за кордон. Тільки резидент націлює своїх агентів на той чи інший важливий об'єкт.

Найважча і найнебезнечніша сторона «діяльності» резидента — вербування агентури. Провалишся на першій же людині, якщо твій шеф свого часу не навчив тебе бачити слабості людей і не викував з тебе «ловця людських душ». Атакуй обраних тобою небезпечно, перемагай кожного разу. Напівперемога, невдала атака — твоя загибель.

Всю ніч Криж в думках звикав до свого нового становища, всю ніч міркував, розраховував, як, коли і з чого саме йому починати.

Криж перш за все вирішив звести міцний фундамент під своє резидентське існування. Він почав шукати собі надійних помічників, здатних принести значну користь «Бізону». Перебравши добру сотню своїх явірських знайомих, друзів і приятелів, новий резидент зупинився поки що на одній особі, широко відомій корінним мешканцям Явора, — на Марті Стефанівні Лисак.

Народилася Марта Стефанівна на березі Дунаю, в Будапешті, в родині непосидючого комерсанта. Раннє дитинство провела в одному з гірських міст Північної Трансільванії. Вчилася в словацькій Братіславі. Вийшла заміж за Юрія Лисака і народила йому сина Андрія в Яворі. Вештаючись на чужині, довго спілкуючись з румунами й чехами, українцями й німцями-колоністами, переважно торговцями, Марта Стефанівна вільно говорила їхніми мовами, освоїла їх звички, перейняла смаки. З'явись вона тепер у Румунії, її легко прийняли б за румунку. В Будапешті чи Дебрецені вона теж не розгубилася б. Непогано прижилася вона і в Яворі.

Марту Стефаніниу добре знали в місті всі модниці, хто не хотів стояти в черзі за дефіцитною галантереєю, китайським шовком, угорською чи болгарською овчиною, виробленою під замшу. Марта Стефанівна була кравчихою і, крім того, могла допомогти в будь-якій купівлі або продажу. Вона акумулювала всі міські новини і плітки. Вона ж випромінювала їх в усіх напрямках.

Оцю Марту Стефанівну і вирішив Криж у найкоротший строк зробити своїм агентом. Жадоба до грошей, брехливість, лицемірство, любов до різнокольорових ганчірок, звичка смачно їсти і солодко пити за чужий рахунок, звичка жити, ніби зозуля, в чужих гніздах: сьогодні — в угорському, завтра — в словацькому, післязавтра — в німецькому, витончена хитрість спекулянта і авантюриста, готовність вчепитися в горлянку кожному, хто зазіхає на її особисте благополуччя, — все це, давно властиве Марті Стефанівиі, полегшувало важке завдання Крижа. Для того, щоб зробити Марту Стефанівну своєю людиною, тобто примусити свідомо служити собі, а, значить, «Бізону», резидент повинен був зробити небагато: підчепити її якою-небудь принадою, насадженою на зовні красивий гачок.

Одного квітневого вечора, закінчивши роботу в книжковому магазині, Любомир Васильович Криж пішов на Залізничну вулицю, в самий її кінець, де жила Марта Стефанівна. Як завжди, на ньому буди чорний, старанно випрасуваний, без жодної плямочки костюм, бездоганно біла сорочка, приношений, але ще пристойний велюровий капелюх і черевики на товстій підошві, зроблені ще за старого часу, з грубої шкіри аргентінського буйвола, що не бояться ні води, ні снігу, ні сонця. В правій руці Криж тримав невеликий, важкий чемоданчик. Він ішов тим боком вулиці, де особливо густо розпустили своє віття дерева і кущі. Благополучно, не привертаючи уваги до своєї особи, добрався він в кінець Залізничної, до цегляного, під червоним дахом будинку Марти Стефанівни. Всі його вікна були щільно закриті віконницями, в жодну щілинку не пробивалося світло. Криж не збентежився. Він підійшов до хвіртки, натиснув на неї плечем. Замкнено. Що ж робити? Стукати у хвіртку не хочеться: почують сусіди. Криж переліз через штахетник, який відгороджував зовнішню, що виходила на вулицю, частину будинку, і обережно постукав у вікно. Минула хвилина, друга; ніхто не озивався. Криж терпляче чекав.

— Хто там? — почувся, нарешті, вкрадливий голос. Він прозвучав не з боку вікна, а з подвір'я.

Криж озирнувся. На чорному тлі вечірнього, з рідкими зірочками неба, поверх глухого зубчастого паркана він побачив чиюсь чорну квадратну голову. Придивившись, впізнав Марію, компаньйонку і служницю Марти Стефанівни, монашку в недавньому минулому, її біле-біле, крейдяне обличчя, її темну хустку, особливо, по-чернечому накинуту на голову. Вона стояла по той бік паркана на якомусь підвищенні і уважно придивлялася до пізнього гостя.

— Відчиняй, свята Маріє, це я, — стиха промовив Криж.

— Хто це?

— Той, хто любить тебе.

— А, це ви? — Марія безшумно зникла за парканом.

Через хвилину хвіртка розчинилася навстіж, і на вулицю вискочила легка і чорна, наче тінь, Марія.

— Добрий вечір, пане Любомире! Ви сьогодні до тієї, кого любите, чи до тієї, кого поважаєте? — насмішкувато спитала вона.

— До обох зразу. Вдома Марта?

— Вдома. Проходьте.

— Сама чи з замовницями?

— Ми замовниць тільки вдень приймаємо, а ввечері більше замовники до нас вчащають. — Марія засміялася і зникла в темряві.

«Попередити хазяйку!» догадався Криж. По знайомій доріжці, викладеній ребристою цеглою, він пройшов подвір'я, піднявся на дерев'яний, з різьбленим мереживом ґанок. Мружачись від яскравого світла, Криж відчинив двері в передпокій і віч-на-віч зустрівся з Мартою Стефанівною.

Це була дуже помітна жінка: велика, огрядна, смаглява, з великими циганськими очима. На її синювато-чорній голові височіла різнокольорова споруда з довгого шматка шерстяної матерії, що зветься тут, на Закарпатті, тюрбаном. Рот її був щедро нафарбований. Червоного золота сережки з чорними підвісками гойдалися у вухах. Пальці рук були унизані каблучками. Вказівний і великий пальці на правій руці були жовтими — ознака любові до сигарет. Яскраве плаття — великі вишні на синьому полі, — червоні туфельки і прозорі панчохи з чорною п'яткою завершували її вбрання.

— Добрий вечір, Марго! — Криж акуратно поставив чемоданчик в куток прихожої, розміреним кроком підійшов до хазяйки і, повільно нахиливши голову, притулився холодними губами до тильної сторони її долоні.

— А, Любомир! — густим, майже чоловічим басом протягла хазяйка, не помітивши холодної стриманості гостя. Червоний рот її розтягся до вух, вищипані брови полізли на лоб, а важкі сережки з підвісками райдужно заблищали і захиталися, як маятники. — Маріє, де наше старе вино? Виймай, швидко! І вечерю готуй.

Через півгодини Криж, старанно прикривши груди великою накрохмаленою серветкою, сидів за столом напроти Марти Стефанівни і з богатирським апетитом знищував домашню ковбасу, наперчене угорське сало, ярославський сир, яєшню, пив найкраще закарпатське вино і невимушено розмовляв з розчервонілою господинею. На правах старого привілейованого друга, перед яким завжди, в будь-яку годину дня і ночі, двері її будинку залишалися відчиненими, він дозволив собі час від часу цілувати руку Марти Стефанівни, після чого спокійно продовжував вечеряти.

Наближалася північ. Марія прибрала зі столу посуд і мовчки пішла спати у свій куток.

Покінчивши з їжею, Криж зосередив всю увагу на вині: безперервно підливав у свій бокал і в бокал Марти Стефанівни. Вона не відмовлялася, пила нарівні з ним. Підготувавши її таким чином, Криж вирішив приступити до справи.

— Марго, в мене є для тебе великий-превеликий сюрприз, — сказав він.

— Он як?! — здивувалася хазяйка: її друг ніколи до цього часу не мав для неї ніяких сюрпризів, ні великих, ні маленьких. — Цікаво, який саме?

Трохи похитуючись, Криж пішов у передпокій. Повернувся з чемоданчиком. Поклавши його на край столу, поляскав долонею по кришці:

— Скільки даси, Марто, за те, що є в цьому ящику?

— А що там? Книги?

— Ні. Три тисячі даси? Ну, не дивлячись?

Марта Стефанівна розкуйовдила волосся на голові свого нічного гостя, поплескала його по рум'яній щоці, яка палала від вина:

— Навіщо тобі тисячі, Любомире? Дітей у тебе немає, дружини теж, подруга тобі не коштує ламаного гроша. Складаєш гроші в панчоху, чи не так?

— Марто, останній раз питаю: даєш три тисячі? Давай, поки не пізно. Коли відкрию чемодан, більше зажадаю.

— Та що там таке? — Марта Стефанівна, нарешті, серйозно, стривожено подивилася на фібровий чемодан. Цікавість її розгорілася до краю.

— Ну, не дивлячись, по руках? Відкривати?

— Не дивлячись?! — промовила Марта Стефанівна.

Вона любила рискувати. Та й як їй не рискувати, як не поставити три тисячі на Любомира Крижа, на любу її серцю людину? От за кого б їй вийти заміж! Дюжин зо три женихів протоптали до її хати стежку — всім відмовила. А Любомира сама закликала, сама в дружини йому набивалась — не бере, гординя. Спробувала хитрувати: не хочеш, мовляв, женитися, то й не ходи, не бентеж душі. Не злякався, перестав ходити. Великих зусиль коштувало повернути його назад! Повернувся, але почав бувати на Залізничній щораз рідше і рідше. Зате яким він був бажаним, дорогим гостем, коли з'являвся!

Марта Стефанівна висунула шухляду комода, вийняла три пачки грошей, що лежали під білизною, кинула їх на стіл. Криж акуратно, рівно склав тридцять сотенних і сховав у кишеню піджака.

— Та відкривай же свій клятий чемодан, не муч! — наказала Марта Стефанівна.

Маленьким ключиком, що висів у Крижа на довгому ланцюжку, він не кваплячись відкрив чемоданні замочки. Узявшись за кришку, глянув на свою подругу.

— Марто, не боїшся осліпнути? Заплющ очі.

— Та ну ж бо!..

Марта Стефанівна з силою відкрила кришку чемодана і побачила новенькі, розсипані, як гральні карти, красиві папірці з темно-сірим літографованим зображенням літнього, з старомодною зачіскою і баками чоловіка. Це були гроші. І не якісь, а ті самі, які Марта Стефанівна вважала справжніми, ті самі, про які мріяла. Це були долари. Вони лежали в чемодані поверх щільно укладених книг, зовсім покриваючи їх, так, що грошей здавалося багато-багато, повний чемодан.

Затамувавши подих, не кліпаючи, бліда, дивилася Марта Стефанівна на таке багатство і не вірила своїм очам.

— Долари? Скільки? — задихаючись, прошепотіла вона, переводячи злякано-захоплений погляд на Крижа.

— Справжні, але не стільки, скільки ти думаєш, — Криж зібрав гроші в пачку. Тасуючи доларові папірці, як гральні карти, він усміхнувся — Бачиш, не так уже й багато, але й не мало. Капітал! Бери та пам'ятай мою щедрість! Бери! І нікому не кажи, ні Марії, ні навіть мені, де ти їх сховаєш. Нехай лежать, чекають слушного часу. На!

Марта Стефанівна з неприхованою радістю дивилася на чужі, заокеанські гроші, які всунув у її тремтячі руки Криж. Вони окрилювали її. Вони видихали одурманюючі пахощі. Паперові, вони дзвеніли для неї «чистим золотом. Німі, бездушні, вони наспівували жадібній душі Марти Стефанівни найніжнішу пісню. Невагомі, здатні і тонути, і в огні горіти, вони обіцяли стати для Марти Стефанівни ноєвим ковчегом, щасливо перенести її через всі життєві злигодні, через вогонь і потоп нової війни, крізь вушко голки всіх грошових реформ. Сіренькі, скромні на вигляд, вони мали величезну силу: заглушували всі страхи Марти Стефанівни перед міліцією, слідчим і судом. Так, вона одразу, як тільки побачила долари, вирішила, що візьме їх. Ні, ні, вона вже нізащо не розлучиться з ними! Є для них абсолютно надійне місце: яма, викопана в присадибному винограднику. Вони потраплять в добру компанію своїх заокеанських співбратів — п'ятидоларовиків, десятидоларовиків і навіть четвертних. З яким трудом зібрала Марта Стефанівна на чорній біржі в перші післявоєнні роки все це доларове багатство! І як легко потрапили до її рук ці крижівські долари! Але хіба від цього вони будуть їй менш дорогі, ніж інші? Ні! Про рідного свого сина Андрія вона буде думати менше, ніж про ці папірці з портретом старомодного чоловіка.

— Ну, чого ж ти мовчиш? Заніміла від радощів? — присьорбуючи з бокала світле вино, насмішкувато спитав Криж.

Марта Стефанівна більше для годиться, ніж з душевної потреби вирішила трохи поламатися.

— Любомире, звідки в тебе долари? — спитала вона і з удаваним острахом поглянула на зачинені віконниці.

— Від старого життя, — холоднокровно відповів він.

— Але ж вони зовсім-зовсім нові! — Ну, значить, від нового життя.

— Любомире, я серйозно питаю.

Він підвівся, обійшов стіл, поклав руку на плече своєї подруги, насмішкувато примружив око:

— Марто, я теж серйозно тобі кажу: бери і нічого не питай.

— Так, але я…

— Марто, побійся бога! — підвищив голос Криж. — Згадай, хто перед тобою стоїть! Адже я, прекрасна дамо, бачу тебе наскрізь. Мені давно відомо, що ти скуповувала долари, що ти їх зберігаєш… як і я, і всі, подібні до нас з тобою… Зберігаєш для того дня, коли… словом, тобі все зрозуміло. Сховай їх якнайдалі і знай, що я ніколи б не розлучився з ними, якби не потреба в карбованцях. Он яка потреба! — сказав він, ударивши себе ребром долоні по гострому кадику, що випирав з-за білосніжного коміра сорочки. — Бери і ховай! Ну, а тепер давай спати, Марто. Сьогодні зраджую своїй багаторічній звичці і залишаюся ночувати під дахом твого будинку. На добраніч!

Він на прощання поцілував руку господині, широко позіхнув, скинув піджак і, не поспішаючи, почав розв'язувати галстук. Що залишилося робити Марті Стефанівні? Вона вирішила, що їй найвигідніше бути покірною. Вона усміхнулась і з добродушним докором промовила:

— Який ти скритний, Любомире! Скільки років дружимо, і ти ні разу не обмовився, що маєш такі цінності!

— «Ні разу»!.. У моєму становищі, люба, якщо хоч раз помилишся — капут. Я багато чого не маю права говорити. А ти, Марточко, всім хороша, але щодо язика…

— Не хвилюйся, — заспокоїла Крижа господиня, — про твій подарунок ніхто не взнає.

— Будемо сподіватись. Постели мені там, — він кивнув на двері кімнати, сусідньої з тією, де Марта Стефанівна звичайно приймала своїх замовниць.

Цегляний, під червоною черепицею будинок, яким закінчувалася Залізнична вулиця, поринув у глибокий сон. До ранку тут не трапилося нічого, вартого уваги.

Серед явірських модниць, які користувалися послугами Марти Стефанівни, були жінки двох категорій: так звані «східниці» (класифікація Марти Стефанівни), тобто ті, що приїхали сюди із східних областей країни після возз'єднання Закарпаття з Україною, і «західниці» — корінні жителі Явора І ті, і другі були різноманітними за своїм складом. У другій категорії, в категорії «західниць», переважали давні замовниці Марти Стефанівни — дружини явірських лікарів, професорів, директорів і головних інженерів підприємств, артистів й музикантів, і дружини тих, не вмираючих і в наші дні, фінансових спритників, які вміють робити гроші з повітря.

Перша категорія, категорія так званих «східниць», частково складалася з дружин деяких відставних офіцерів, що на старість влаштувалися під теплим явірським сонцем, і військовослужбовців, розквартированих у Яворі та на його околицях. Марта Стефанівна безцеремонно грабувала любительок добре одягтися. Багато хто це добре знав, але що вдієш! Ніхто в Яворі не може зробити плаття так, як шиє Марта Стефанівна! Ніхто не вигадає такого фасону, який легко народжується в її невичерпній на вигадки голові! Від замовниць у Марти Стефанівни не було відбою. Колишній монашці Марії довелося завести спеціальну книгу, на сторінках якої вона «ставила на чергу» поклонниць кравецького таланту Марти Стефанівни. Деякі замовниці, ті, кому хотілося якомога швидше похизуватися в нарядах, зроблених руками Марти Стефанівни, примушені були не тільки дорого платити, але й, крім плати, вдаватися до різного роду вигадок: Марті Стефанівні приносили в подарунок рідкісної розцвітки рукавички, ювелірні дрібнички. Їй влаштовували «по своїй ціні» відріз якоїсь незвичайної шерсті, найновішої моделі туфлі, дефіцитну цигейку. І все це робилося для того, щоб заслужити особливу увагу кравчихи.

Ранок наступного дня був недільним і через те дуже важким для Марти Стефанівни. Як тільки зійшло сонце, до її будинку попливли замовниці. Одна за одною вони атакували невиспану, ще не одягнену і не зачесану, в халаті й домашніх туфлях, дуже напахану, можна сказати, вимочену в «Білому бузку» кравчиху. І всі замовниці, догідливо посміхаючись, соромливо і ніжно питали: «Готове»? Усім вона відповідала одне: «На жаль, ще не готове. В мене останніми днями так болить голова, що хоч на стіну лізь». Замовниці не ображалися, не впадали в розпач, не гнівалися. Вони робили вигляд, що вірили кравчисі. Сьогодні не готове, то буде готове завтра. Можна потерпіти один день. Але добре, якщо тільки один день, а раптом… Одна з замовниць поспішила задобрити Марту Стефанівну і виклала їй всі суботні новини: яка доповідь була в офіцерському клубі, хто з ким танцював на вчорашньому весняному балу, кому повезло двічі кружляти у вальсі з симпатичним Волковим, генералом, що приїхав у відрядження зі штабу Військового округу, хто з льотчиків одержав подяку в наказі за висотно-тренувальний політ. Марта Стефанівна, відверто нетерпляче димлячи сигаретою, слухала балакучу замовницю. Але швидко її базікання надокучило. Сказавши, що плаття буде обов'язково готове завтра, Марта Стефанівна безцеремонно випровадила майоршу на вулицю.

Повернувшись у будинок, Марта Стефанівна наказала Марії замкнути хвіртку і всім замовницям відповідати, що хазяйки немає вдома, буде після обіду, не раніше.

Зазирнувши по дорозі в дзеркало, певна, що в її розпорядженні весь недільний ранок, вона із спокійною душею підійшла до дверей, за якими спав Криж, легенько постукала і співуче запитала свого дорогого рідкого гостя, спить він чи не спить і чи можна до нього зайти. Двері розчинилися навстіж, і перед здивованою і прикро враженою Мартою Стефанівною з'явився її гість у такому вигляді, на який вона ніяк не розраховувала. Він був уже в костюмі, а в руках тримав свій фібровий непоказний чемоданчик.

— Ти куди, Любомире? — затурбувалася хазяйка.

— Справи, Марточко, справи.

— Які ж у тебе справи в неділю, ти ж сьогодні не працюєш у магазині.

— Є справи і немагазинні.

— Хоч би поснідав… Залишся, Любомире!

Криж подивився на годинник, подумав і сказав, що для сніданку в нього ще знайдеться час.

За сніданком, пережовуючи апетитно підсушений у коров'ячому маслі шматочок білого хліба, Криж загадково усміхнувся:

— Марточко, в мене є для тебе ще один великий сюрприз.

— Знову? Який? Чемоданний?

— Угадала.

На цей раз він не примусив довго себе просити, витяг з-під стола чемодан, який замінює багатьом службовцям такого скромного рангу, як Криж, портфель і пересувну кладовку, і, поставивши його собі на коліна, урочисто розкрив. Марта Стефанівна побачила не книги, а портативний магнітофон. Криж мовчки включив магнітофон, і почувся могутній бас Марти Стефанівни, а потім і голос її останньої замовниці, майорші, яка розповідала їй усі суботні новини військового містечка. Боже мій, як серйозно вона розповідала і як смішно тепер слухати все це, відтворене на плівці!

— Ну, чим не сюрприз? — закриваючи кришку чемодана, усміхнувся Криж.

— Чудовий! Молодець! Любомире, залиш чемодан. Я буду частувати своїх замовниць. От буде весело!

— Е, ні, Марточко, не для тебе я старався! Не залишу тут свого чемодана. Він мені самому потрібний.

— Навіщо?

— Завтра розповім. А ти, люба, поки що нікому не кажи, що я тут ненавмисне підслухав і записав… Ну, моє серце, гарнішай, не втрачай апетиту. До завтра! Прийду ввечері. Чекай.

Він пішов. Прийшов, як і обіцяв, у понеділок ввечері. Криж був у тому самому чорному костюмі, білосніжному комірці, але обличчя його тепер було серйозне, суворе, владне.

— Відішли монашку до міста в якій-небудь справі, — наказав він.

Марія взяла чорний зонтик, продуктову сумку, одержала гроші і пішла. Лисачиха і Криж лишилися самі. Марта Стефанівна запитливо, тривожно подивилася на гостя.

— Слухай мене уважно і не задавай ніяких запитань, — сказав він. — Вчора, як ти знаєш, я записав на плівку базікання майорші. Сьогодні я вигідно, дуже вигідно продав цю плівку.

— Кому, Любомире? Навіщо?

— Серце моє, я вже попередив. Запитувати маю право тільки я. Один я! Так буде сьогодні протягом усієї нашої розмови, так буде і надалі протягом усієї нашої спільної роботи.

— Якої роботи, Любомире?

— Ти шиєш плаття дружинам військовослужбовців явірського гарнізону. В тебе є можливість знати багато з того, що діється у військовому містечку. Виуджуй всі важливі новини і записуй.

Криж говорив не поспішаючи, з такою інтонацією, наче йшлося про буденні, давно набридлі речі. І оцей втомлений спокій, з яким він вимовляв страшні для Марти Стефанівни слова, приголомшив її найбільше. Вона застиглими очима, розкривши зблідлий рот, з жахом дивилася на свого давнього друга і не впізнавала його.

— Всі свої записи, — продовжував Криж, ніжно дивлячись на Марту Стефанівну, — ти повинна передавати мені. За це я буду щомісячно, кожного першого числа, приносити тобі долари. Працюй, Марточко, спокійно, без страху. Будь твердо впевнена: я вбережу тебе від всіляких небезпек. Зі мною ніколи не пропадеш. Майже півжиття я служу своїм друзям і, як бачиш, цілий і здоровий. От і все. — : Криж поцілував Марту Стефанівну в холодні, тремтячі губи. — Поздоровляю, моє серце! Тепер ми з тобою з'єднані навіки, міцніше, ніж чоловік і жінка.

… Так Марта Стефанівна стала агентом Крижа. Він одразу ж зажадав, щоб вона відмовилася від деяких давніх звичок і нахилів. Перш за все він заборонив їй баришувати, купувати і продавати гостродефіцитні товари. «Я не хочу, — говорив Криж, — щоб твоєю особою зацікавилася міліція. Збитки я відшкодую».

Ставши цілковитим володарем Марти Стефанівни, Криж на цьому не заспокоївся, йому потрібен був і її син, який живе не в Яворі, а за Карпатськими горами, у Львові. Завербувавши матір, Криж переніс свою увагу на її сина, Андрія Лисака. Чимало довелося подумати резидентові над тим, як залучити до своєї компанії юнака, куди націлити його, щоб найвигідніше використати згодом.

Андрій Лисак, їдучи додому в Явір, і не підозрівав, яка його чекає доля, яким далеким він був у ту свою двадцяту весну від того, чим займалася мати, і як швидко наздогнав її!

Глава п'ята

Травневою передсвітанковою порою з одного з аеродромів Південної Німеччини в придунайській зоні окупації піднявся швидкісний літак «невідомої належності». Він мав на борту єдиного пасажира. Це був Джон Файн, який приступив до здійснення операції «Гірська весна».

Під кличкою «Чорногорець» Файн направлявся в Явір самостійно, окремо від Дубашевича і Хорунжого. Ті в свою чергу мали перейти кордон кожний зокрема.

Залишивши позаду Східні Альпи, літак без розпізнавальних знаків пройшов між Італією і Югославією, над нейтральним голубим коридором Адріатики, перетнув Іонічне море, частину грецької суші і приземлився днювати на одному з островів у північному кутку Егейського моря. З настанням темряви «Чорногорець» знову був у повітрі. Через годину Файну довелося одягнути кисневий прилад. Летіли над хмарами, в стратосфері. В одну мить перенеслися над вузькою прибережною смугою грецької Македонії. З півдня на північ пересікли Болгарію. Далеко-далеко внизу, в просвіті між хмарами, на чорній землі, біля підніжжя хребта Стара Планина, блиснув світлою ниточкою прикордонний з Румунією Дунай. Суворо по прямій, залишивши праворуч Бухарест, а ліворуч Крайову і знамениті Залізні ворота в коліні Дунаю, пішли вглиб Румунії. Перевалили Південні Карпати і почали поступово втрачати висоту, знижуватись. П'ять тисяч метрів. Чотири. І, нарешті, три. Вже Трансільванія. Літак трохи накренився на праве крило, почав розворот.

Кінець повітряного шляху. Далі доведеться пробиратися по землі.Шкода! Ще кілька хвилин польоту — і літак був би над високогірним Закарпаттям, майже над Явором. Файн зітхнув. Близький лікоть, та не вкусиш. Ні, прямо в Закарпаття летіти не можна. Це категорично заборонено «Бізоном». План Артура Крапса складніший і хитріший. Скинувши Файна в румунських Карпатах, літак повинен був круто повернути праворуч і летіти до радянського кордону. Там, на підступах до Дністра, він продемонструє фальшиву спробу прорватися до нас у тил. Інструкція «Бізона» зобов'язувала екіпаж негайно змінити курс на 180 градусів, імітувати панічну втечу, як тільки з радянського аеродрому піднімуться нічні літаки-перехоплювачі. Таким чином, прикордонники, розраховував «Бізон», будуть твердо переконані, що «невідомому» літаку не вдалося прорватися у повітряний простір Радянського Союзу, і він повернув назад, не виконавши свого завдання.

… Над кабіною пілота спалахнула червона лампочка, і тієї ж секунди в дюралевій підлозі безшумно, автоматично розсунувся люк.

Квадратна дірка зяяла майже біля самих ніг Файна. Підведись він, зроби один крок — і зірвався б униз, у глибочезну повітряну прірву, але Файн нерухомо сидів на дюралевій лаві. Пружний холодний вітер, вітер гірських верховин, гудів у пласкому вирізі парашутного люка. На чорній нічній землі різко виділялися своєю білизною засніжені верхів'я румунських Карпат.

Червона лампочка над кабіною пілота погасла і знову спалахнула, а Файн ніяк не міг відірватися від лави, наче приріс до неї. Він не знаходив у собі рішучості для стрибка: розумів, що повинен стрибати, не можна не стрибати, що в нього немає іншого виходу, розумів, чим рискує, швидко і точно не виконуючи команди пілота, і все-таки барився, ніяк не міг перебороти страх.

П'ятнадцять років підряд Джон Файн був одним з босів бізонівської розвідки. Правда, бос він був невеликий, але все-таки бос: задумував операції, підбирав агентуру, споряджав і інструктував диверсантів, терористів, шпигунів, — маршрутних розвідників, зв'язківців, навчав кожного з них бути безмежно хутромудрим і сміливим, зухвалим і цілеспрямованим, спритним і невловимим. Як легко і добре умів говорити Файн, як гаряче накачував він хоробрістю своїх агентів, відправляючи їх на виконання завдань! І як важко йому тепер, коли він сам опинився в шкурі порушника кордону, коли сам повинен бути безмежно сміливим, спритним, невловимим. Тваринний страх немилосердно мучив Файна. Він боявся чорного, дихаючого гірською прохолодою парашутного люка, боявся повітряної прірви, боявся чужої карпатської землі, боявся тих людей, з якими йому доведеться, хочеш чи не хочеш, зустрітися. Так, заядлий розвідник Джон Файн боявся. Це почуття не було для нього новим. Він давно знав собі справжню ціну, давно навчився приховувати свою сутність навіть від всевидючих шефів з головного розвідувального управління.

Джон Файн вимагав від своїх підлеглих безмежної витривалості, готовності витерпіти будь-які випробування, а сам не переносив найменшого фізичного болю, безнадійно стомлювався після три-чотиригодинної роботи, якщо можна вважати роботою те, чим займався резидент. Він день у день, рік у рік складав долари, їх було чимало — десятки тисяч. Але не було на його рахунку жодного долара, жодного цента, заробленого працею. Всі гроші Файна були «шаленими грішми», на кожному папірці лежав невидимий відбиток бруду і крові, які на всьому, що робив Джон Файн. Лише гроші він любив по-справжньому, щиро, самовіддано, заради них був ладен на все. Неймовірний скнара, він часто наважувався грати в карти, рискував великими сумами, сподіваючись збільшити свій капітал. Пестун і боягуз, він рискнув поставити на карту навіть власне життя, коли перед його обличчям помахали «королівською винагородою». І це природно для такої породи людей.

Грюкнули дюралеві дверцята кабіни пілота, і у вузькому отворі з'явився довготелесий, сутулий штурман у собачих унтах і комбінезоні, його прищувате молоде обличчя мало лютий вираз. Погрожуючи кулаками, він закричав:

— Стрибайте, інакше я викину вас, як паршивого кролика!

— Спокійно, мій хлопчику! Все гаразд! — Джон Файн усміхнувся, показуючи сліпучо-білі зуби.

Потім він не кваплячись, вдаючи бувалого, холоднокровного парашутиста, підвівся з лави, кивком голови попрощався із штурманом і, не перестаючи усміхатися, зробив крок до хиткого краю люка. Заплющивши очі, зціпивши зуби, він стрибнув. І коли вже полетів униз, коли вітер засвистів у вухах, коли завмираюче серце підкотилося до горла, у Файна раптом майнула рятівна думка: «Якщо потраплю до рук прикордонників, то не роздушу ампули з отрутою. Підніму руки, здамся живим. І на першому ж допиті розповім усе. Росіяни, звичайно, зацікавляться мною, запропонують працювати на них. Я негайно погоджусь».

З такою думкою летів Джон Файн до землі. Приземлився він, як і було передбачено, в безлюдних, ще засніжених горах Північної Трансільванії. Все обійшлося благополучно. Стрибок був вдалим, хоч спорядження було важкуватим: радіостанція, здатна приймати і передавати, гірські лижі, два безшумних пістолети, гранати, аптечка, харчові концентрати, натуральний шоколад у плитках, пачки грошей в радянській та іноземній валюті.

Відстібнувши парашут, Файн роздивився навкруги. Низький голий чагарник. Снігова цілина, глянсуватий при місячному сяйві наст. Кам'яні вершини гір, чорні з південного боку і білі з північного. Косі тіні карликових дерев. І тиша, глибока тиша піднебесних безлюдних Карпат. Як не напружував зір Файн, він не побачив румунських прикордонників. Він чекав, що вони його схоплять, а їх немає. Серце Файна посилено билося, лоб і спина були вкриті холодним потом. Минула хвилина, друга, а прикордонники не подавали ніяких ознак життя. Провалюючись у снігу, Файн зробив кілька кроків уперед. Знову тиша. І тільки тепер він повірив, що йому поки що нічого не загрожує.

Джон Файн пішов на північ. Ішов він швидко, не відпочиваючи. Перша удача надала йому сил, певності. Страх зник. Він уже забув про те, що спало йому на думку в момент стрибка, і поспішав якомога швидше добратися до того місця, де він мав днювати.

Всю ніч він пробирався на північ, орієнтуючись по компасу і карті, залишаючи далеко в стороні зручні шосе, річкові долини, проторені лісові стежки і вогні населених пунктів. Обирав найглухіші місця — кам'янисте плоскогір'я, цілковите бездоріжжя, звірине привілля. Там, де було багато снігу, Файн ставав на лижі. Ні вовка, ні рисі, ні ведмедя він не боявся. Страшнішою за звіра для нього зараз була людина. Роздумуючи над долею свого друга Кларка, Файн твердо переконався, що той провалився з простої причини; надто поклався на документи Івана Бєлограя, на добре знання російської мови і особливостей радянської людини. Це була корінна, як тепер видно, непоправна помилка Кларка. І її Файн не повинен повторювати. Він твердо вирішив, пробираючись у Явір, нікому, крім своїх агентів, не довірятись. У Яворі він повинен жити в глибокому підпіллі, не показуючись на очі людям. Тільки в такому разі він може сподіватися на успіх своєї важкої небезпечної місії, на те, що вибереться з Закарпаття живим і неушкодженим.

На світанок Файн добрався до району знаменитої гори Піотрос, яка увінчує своєю вершиною румунські Карпати. Тут, у глухому прикордонному лісі, жив Міхаїл Троянеску, звіролов і мисливець, який постачав бухарестський зоологічний сад живими тваринами і птахами. Давним-давно він був завербований закордонною розвідкою. Троянеску добре знав Карпати, вивчив усі таємні стежки через прикордонні хребти. Що дорого коштує, тим рідко користуються. Бажаючи зберегти Троянеску на довгий час, Файн вдавався до його послуг надзвичайно рідко.

Сховавши все своє спорядження в лісі, Файн порожнем, з пістолетом, гранатами і грішми в кишені, підійшов до хатини, де жив його агент на кличку «Глухар».

Дерев'яний зруб, вкритий старою буковою драницею, високо, в чотири лінії, обгороджений товстими лежачими воринами. Під самими вікнами, під природним кам'яним навісом чорніло джерело, яке замінювало лісникові криницю. Біля хатини, сягаючи до самого даху, стояв великий стіг сіна. Широкі мисливські лижі встромлені у снігову кучугуру — свідчення того, що господар удома.

Файн був абсолютно впевнений у своєму агенті, однак він не наважився отак, зразу вриватися до нього. Зробив у стіжку сіна нору, заліз у неї і, замаскувавшись. тяжко борючись зі сном, почав чекати появи «Глухаря».

Розвиднілось. Рипнули в лісовій сторожці двері, і на білому сніговому фоні подвір'я зачорніла висока, в смушковій шапці і кожушку з овечих шкур, постать. Підмерзлий на нічному морозі сніжок зарипів під ногами чоловіка. Він прямував туди, де лежав Файн. В його руках була велика лозяна корзина-сіноноска, а в зубах диміла люлька. «Він чи не він?» Багатьох з своїх агентів Файн не знав в обличчя. Він знав лише їх прикмети, прізвища, клички і номери. З «Глухарем» йому досі не доводилося зустрічатися.

Чоловік у чорному кожушку і високій смушковій шапці, по-старечому кашляючи, впритул наблизився до стіжка сіна. Сиві висячі вуса. Глибокий шабельний або ножовий шрам на зморшкуватому лобі. «Він!»

— Добрий час, Міхай! — напівголосно російською мовою сказав Файн слова пароля. — Ти живий, здоровий?

Мисливець і звіролов, певно, був не з боязких — не відсахнувся від стіжка, не впустив корзини, не закричав. Він вийняв люльку з рота, відгукнувся:

— Поки що, дякувати богові, живий і здоровий. Того й вам, добрий чоловіче, бажаю.

Обмінявшись паролем, Файн виповз із своєї нори, подав лісникові руку.

— Здрастуйте, Міхай, здрастуйте! Я — «Чорногорець». Радий вас бачити.

— Ви «Чорногорець»? — з відвертим здивуванням спитав румун.

— Так, «Глухар», це я. В будинку немає сторонніх?

— Ні. Я теж радий, — схаменувся хазяїн лісової хатинки, показуючи міцні, не з'їдені часом зуби. — Заходьте, гостем будете.

— Я до вас ненадовго. Іду на той бік, — Файн махнув рукою на північний захід. — Не забув туди дороги?

— Як можна?

— Ну, гаразд, ходімо до хати, поговоримо…

Через кілька днів під покровом вечірніх сутінок Файн і його провідник, обидва на лижах, рівномірно розподіливши спорядження, рушили в дорогу, взявши курс на Чорний потік, що лежав по той бік прикордонного хребта, на радянській землі. До ночі вони вийшли на водорозділ. До кордону залишалося кілька сот метрів.

— Досить! — сказав провідник. — Привал!

Відпочивши, «Глухар» вийняв з рюкзака чотири добре вироблені ведмежі лапи.

— Прошу, залазьте!

Файн надів на руки і ноги ведмежі лапи.

— Тепер вважайте ж! — повчав свого шефа «Глухар», прикріплюючи до його спини ремінці рюкзака. — Додержуйте всіх ведмежих повадок. Все!

— Не турбуйся, Міхай. З цієї хвилини я вже не людина, а ведмідь. — Файн стримано засміявся.

Він подав провідникові руку, сховану у ведмежу лапу, попрощався і пішов до кордону, до Чорного потоку.

Звіролов проводжав Файна очима, поки той не зник у прикордонному дрібноліссі.

Глава шоста

Важким, повним несподіванок виявився квітень для гірського Закарпаття. В перший тиждень місяця на рівнинних берегах Тиси світило яскраве і тепле сонце, цвів бузок. Весь наступний тиждень було похмуро і мокро: небо затяглося хмарами, мрячило з ранку до вечора. Потім дощ перейшов у мокрий сніг. Найближчі до річки гори, що вже по-весняному зеленіли, натягли на свої вершини зимові білі шапки. Нічні і ранкові приморозки обпекли льодовим подихом квітучі сади, розміщені надто високо, на гірських схилах.

Весна зупинилася на півдорозі. Почорніли, посипалися на незатишну землю пелюстки квітучого бузку. Загрузли в грязюці на недоораному полі трактори. Замовкли весняні пташки, які прилетіли з теплих країв. Люди, які зняли з себе теплий одяг, знову одягли пальта і дощовики. Садівники розпалювали по ночах багатодимні вогнища, окутуючи дерева теплим, довго не танучим туманом. Зима, що несподівано повернулася, прогнала з полонин ранніх пастухів-розвідників і їх невеликі отари, які вийшли на високогірні луки в оманливо теплі дні.

На третьому тижні квітня на рівнині припинилися дощі, помітно спав холод, часто з'являлося сонце. Але там у горах, на Верховині, особливо біля верхів'їв Білої Тиси, все ще було сніжно і ночами добре підморожувало.

В ці останні квітневі дні начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников одержав із штабу комендатури наказ тимчасово, на кілька днів, відрядити інструктора служби собак старшину Смолярчука і його Витязя (він остаточно одужав після поранення) в розпорядження капітана Коршунова, начальника високогірної застави, розташованої в ущелині Чорний потік, біля підніжжя найвищих гір Закарпаття, над верхів'ям Білої Тиси. Смолярчук з радістю почав споряджатися в далекі гори. Він любив весняну Верховину, яка неохоче скидає з себе зимову снігову шубу і вперто опирається весні. Через годину після одержання наказу Смолярчук одягнув кожух, шапку-ушанку, поклав у речовий мішок білизну і рукавиці на собачому хутрі, одягнув на Витязя намордник, пристібнув до нашийника поводок і вирушив за призначенням. Надвечір на попутній машині він прибув до капітана Коршунова.

Смолярчук завжди охоче бував на цій високогірній заставі, найдальшій і, мабуть, найглухішій на всій течії Тиси, йому, сибіряку, алтайцю, подобався цей незайманий, дикий куточок карпатської землі: своєю суворою красою він нагадував рідні місця.

Чорнопотіцька застава розташована на висоті понад тисячу метрів, у вузькій гірській ущелині, на самому березі бурхливої річечки, що несе свої води по неглибокій вимоїні, поверх кам'яних відшліфованих брил. В ущелині було так тісно, що всі будівлі застави — казарма, будинок, де жили офіцери, лазня, конюшня, речовий і харчовий склади, собачий розплідник — витяглися в одну лінію. Своєю фасадною стороною вони повернуті до незамовкаючого потоку, що дзюркоче дні і ночі, а тиловою — врізані у стрімкий, майже прямовисний схил гори, зарослий могутніми смереками і ялинами. Здіймаючись одне над одним, змикаючись мохнатим гіллям, столітні дерева непроглядною темною кручею нависали над міжгір'ям. Сонце заглядало в Чорний потік тільки в розпалі літа, та й то на короткий час.

В хорошу погоду вузька крива смужка неба, вночі усіяна зірками, а вдень нестерпно голуба, принадливо сяяла над заставою. У похмурі осінні дні в ущелину сповзав з гір важкий туман, від якого набухали вологою шинелі солдатів, мокрими ставало їх волосся, обличчя і зброя. Весною тут протягом доби не було години, щоб не зривалися дощ або льодова крупа, але зате сюди ніколи, ні взимку, ні влітку, не залітав вітер, що так лютував на полонинах.

Капітан Коршунов, кремезний, смаглявий і з таким розмахом плечей, наче на них була накинута кавказька бурка, привітно, як дорогого гостя, зустрів Смолярчука. А втім, він до всіх прикордонних слідопитів ставився любовно. Він колись, у прикордонній молодості, був інструктором служби собак.

— Ну от, і ще раз ми зустрілися, товаришу старшина! — промовив він, міцно потискуючи Смолярчукові руку після того, як той доповів про своє прибуття. — Ви, звичайно, вже зрозуміли, навіщо ми викликали вас і вашого Витязя? Наш пошуковий собака вибув з ладу через хворобу, а обстановка у нас тривожна.

— Коли накажете іти в наряд? — спитав Смолярчук і подивився на годинник.

— Підете на світанку. Не забули ще нашої ділянки?

— Що ви, товаришу капітан! Кого накажете взяти в напарники?

— Є у нас молодий, тямущий солдат Тюльпанов. Лише сьогодні прибув на заставу з учбового підрозділу. Проситься в слідопити, до собак. Потренуйте його хоч би для початку. Ось і все. Вечеряйте, обирайте вільну койку і відпочивайте до світанку, до п'ятої нуль-нуль.

Влаштувавши і нагодувавши Витязя, Смолярчук пішов вечеряти. В їдальні нікого не було: солдатська вечеря закінчилася, і вже було прибрано: підлоги помиті, віконні шибки протерті зубним порошком і газетним папером, клейонки на столах вимиті з милом до блиску.

— Гей, чи є тут хто-небудь? — сумно, передчуваючи, що доведеться лягти спати голодним, гукнув Смолярчук.

Високий, плечистий, стрункий солдат у білому халаті, обстрижений, лобатий, з великими очима, з рум'янцем на щоках, з'явився у дверях кухні.

— Здрастуйте, товаришу старшина! — чітко, задоволено, соковитим юнацьким баском промовив він і усміхнувся.

Смолярчук з цікавістю подивився на незнайомого прикордонника.

— Здрастуйте, — з тією необразливою величавістю, яку так люблять старшини продемонструвати перед молодими солдатами, відгукнувся він.

Те, що перед ним був новачок, зелений прикордонник, Смолярчук визначив одразу ж, з першого погляду: нові, ще не розношені кирзові чоботи, не вицвіла, не просолена потом гімнастьорка, невміло одягнутий, незастібнутий халат і ще не військовий, цивільний вираз обличчя. За три роки служби Смолярчук безпомилково і легко навчився читати на обличчях ті незгладимі, не кожному помітні сліди, які вирізьблює суворе солдатське прикордонне життя.

— Погодуєте чи доведеться іти спати, піймавши об-лизня? — спитав Смолярчук.

— Неодмінно погодую, товаришу старшина. І непогано. Свинина смажена з гречаною кашею, пиріжки з рисом, чай, і все гаряче. Я цілу годину вас чекав.

Солдат спритно повернувся на підборах, зник у кухні. Через хвилину він повернувся в їдальню, безшумно, акуратно поставив перед Смолярчуком вечерю, хліб, емальований чайник і кварту.

— Ось, будь ласка. Їжте на здоров'я!

Смолярчук сів за стіл, узявся до їжі.

— А де ж старий повар, Кирилов? Демобілізувався чи перевівся на іншу заставу?

— Ні, він тут. Відпочиває. — Молодий солдат спалахнув так, що його щоки стали криваво-пунцовими. Навіть вуха його почервоніли. — Ви що, товаришу старшина, прийняли мене за повара? Помилилися. Ні, я всього-на-всього робочий по кухні. Вперше, між іншим, у наряді.

Незважаючи на те, що солдат почервонів, він говорив не бентежачись, жваво і чітко, тримався з гідністю, погляд його був сміливим, незалежним, а посмішка — невимушена, щира, весела.

«Хороший хлопець! Отакого б мені в помічники», подумав Смолярчук. Він перестав їсти, похитав головою, посміхнувся.

— Не схоже, що вперше… Такий вправний солдат довго в рядових не застоїться. Пророкую вам велике-прикордонне майбутнє, товаришу… Як ваше прізвище?

Смолярчук пожартував, але солдат серйозно, без посмішки сказав:

— Спасибі. Тюльпанов моє прізвище..

— Тюльпанов? Так це з вами я піду в наряд?

— Зі мною. — Як і раніше, сміливими очима дивлячись на старшину, Тюльпанов спитав: — А ви той самий Смолярчук, який був делегатом одинадцятого з'їзду комсомолу?

— Так, той самий.

— Я ваш портрет бачив у журналі, — говорив Тюльпанов схвильовано. — І статтю про вас й вашого Витязя читав. І доповідь про вашу слідопитську роботу слухав. З того часу і мені захотілося стати інструктором служби» собак. Правду кажучи, я мріяв вас побачити. А коли дізнався, що ви приїжджаєте на заставу, я дуже зрадів і просив капітана, щоб він послав мене з вами на кордон.

— Вступна зрозуміла. Запитань більше не маю, — пожартував Смолярчук. Він допив чай і додав з перебільшеною серйозністю: — Що ж, товаришу Тюльпанов, готуйтесь, підете зі мною на кордон. Підйом о п'ятій нуль-нуль. На добраніч.

— А Витязь теж піде з нами?

— Обов'язково.

… На світанку, коли небо над ущелиною ледь-ледь посвітлішало, Смолярчук і Тюльпанов вислухали наказ начальника застави капітана Коршунова і вирушили на прикордонний пост, де їм належало нести службу. Якщо прокласти лінію навпростець, у повітрі, то до прикордонного поста всього лише кілометрів зо три. Якщо ж іти звичайним шляхом, гірською стежкою, по стрімких кам'янистих схилах, через ліси і полонини, набереться втричі більше.

Смолярчуку не звикати ходити по горах.

З важким речовим мішком за плечима, повісивши автомат на шию і пославши Витязя вперед, він невтомно, наче по рівному місцю, піднімався по крутій стежці. Тюльпанов мовчки ішов позаду, не відстаючи, ні на крок.

Зовсім розвиднілося, коли добралися до новеньких бурових вишок геологорозвідувальної експедиції, до хвойних куренів і палаток геологів. Це. останнє житло в тутешніх місцях. Далі не. буде жодного будинку лісника, жодної колиби пастуха, жодної ватри — вогнища лісоруба. Тільки високо-високо в горах, на голому плато, яке обвівають-з усіх боків» люті вітри альпійської вони, височить двоповерхова стара дерев'яна будівля, що служила колись притулком для аматорів гірського спорту. Під дахом колишнього «Орлиного крила» і розташувався прикордонний пост.

Коли зійшло сонце, Смолярчук і Тюльпанов добралися до прикордонного поста. Обсушившись біля розжареної до червоного грубки, розігрівши тушковані боби з м'ясом, скип'ятивши чай, добре поснідавши і відпочивши, вони вирушили на дозорну стежку.

Добре в Карпатах весною, вранці, коли світить сонце! Там, унизу, на рубежі Великої Угорської рівнини, на берегах Латориці, Ужа, Тереблі і Тиси, знову цвітуть троянди, сіє дрібний теплий дощ, а на полонинах, на піднебесних вершинах і схилах гір ще лежить метровий сніговий пласт, навколо джерел блищать льодові закраїни і в глухих лісових зарослях зберігаються зимові стежки, протоптані кабанами, ведмедями і оленями.

Сліди роздвоєних оленячих ратиць були глибокими, на всю товщу снігового покриву, до самої землі. Кабанячі стежки виділялися брудними рудими плямами: пробиваючи гострими ратицями наст, провалюючись, звір тягнув по сніговій цілині своє щетинисте черево, вимазане свіжою глинистою грязюкою теплого мінерального джерела.

Смолярчук надів лижі і, засунувши шапку в кишеню маскхалата, легко піднімаючи бамбукові палиці, поплив по крихкому білому снігу, не забрудненому жодною темною плямою. Тюльпанов рушив по сліду старшини. Витязь, відпущений на довгий поводок, біг попереду прикордонників, ледве чутно цокаючи кігтями по підмерзлій лижні і не виділяючись на сніговому фоні: на вівчарці була біла попонка.

В низькорослому альпійському лісі тут-там, прокинувшись, перегукувались пташки.

Засахарені схили гір, відбиваючи сонячне світло, випромінювали яскраве, нестерпне для очей сяйво.

Де-не-де з-під товщі снігу визирали безлисті стебла, увінчані великими квітка; ми у вигляді граціозних чашечок, білих зсередини і червонуватих, зовні. Це вічнозелена чемериця.

Джерельна полонина, вся звернута на південь, темніла померхлою на морозі травою. Далеко внизу, — на лісосіках, над ялиновими колибами — куренями лісорубів, над вузькою ущелиною Чорного потоку здіймалися прямі і високі стовпи диму: лісові трудівники розводили ранкові ватри.

Звідси, з кам'яних холодних хребтів гуцульської Верховини, ближче, ніж звідки б то не було, до карпатського неба і найдальше до рівнинних берегів Тиси. Незважаючи на це, тутешні місця мало бачать сонця. Навіть у літні дні, коли на рівнині спека, тут віють наскрізні холодні вітри, мрячнть дощ або клубочиться по землі димне громаддя хмар. Найчастіше буває хмарно — і вдень», і вночі, і взимку, і влітку, і восени, і весною. Сьогоднішній ясний сонячний день — рідкий виняток.

— Ну, як, товаришу Тюльпанов, почуваєте себе в гірському кліматі? — спитав Смолярчук, уповільнюючи ходу і обертаючись до напарника.

— Добре! — відгукнувся молодий солдат. Він вийняв хусточку і, знявши шапку, старанно витер спітнілу світловолосу голову. — Мені всюди добре, товаришу старшина, куди б не потрапив.

— Чого це так?

— А хто його знає! Мабуть, живучий такий мій корінь — на всякій землі соки собі знаходить.

— Мічурінський, виходить, у тебе корінь! — сказав Смолярчук і підморгнув.

— Може, й так, — посміхнувся Тюльпанов, — Батько в мене був садівником.

Сонце підіймалося все вище, пригрівало сильніше. Прикордонники йшли йому назустріч, захищаючись від яскравих променів темними окулярами.

Праворуч від дозорної стежки, на трохи відталому косогорі, улюбленому місці вічнозеленого ломикаменя, Смолярчук побачив втоптаний і покопаний оленячими копитами сніг. Сліди були свіжими. Отже, зовсім недавно, кілька годин тому, оленяче сімейство добувало собі тут корм. Цікаво, чи чув що-небудь цей «мічурінський корінь» про оленів?

Смолярчук підняв лижну палицю, показав на покопаний сніг і траву, яку видно було з-під нього:

— Що це, товаришу прикордонник? Можете пояснити?

Тюльпанов серйозно подивився туди, куди вказував старшина.

— Ні, поки що не можу, — твердо відповів він і посміхнувся. Посмішка була і не винуватою і не зніяковілою, А ви знаєте, товаришу старшина? Розкажіть!

Смолярчук охоче пояснив:

— Олені тут паслися. Бачите, сніг розгрібали, докопувалися до ломикаменя. Чули про таку траву?

— Пі, не чув.

— Ось вона, погляньте!

Тюльпанов хотів був підійти ближче, щоб краще роздивитися зелений кущик, але Смолярчук зупинив його:

— Цього робити не можна. Ідіть тільки по лижні. Місцевість навколо стежки повинна бути завжди не займана людиною, не засліджена. Якщо з'явиться нова лижня, значить, її зробив чужинець, порушник. І взагалі ви повинні знати ділянку застави, як власну долоню: де піднімається кущик, а де лежить камінь, де б'є джерело, а де звивається стежка, зручна для лазутчика. І все примічайте, все фотографуйте в своїй пам'яті. Як тільки десь помітите зміну на кордоні — камінь лежить не там, де лежав завжди, на кущі обламана гілка, прим'ята трава навколо джерельця, з'явилися темні плями на вологому грунті, а на промерзлій землі подряпини, — одразу ж досліджуйте кожне нове явище, докопуйтесь, чим воно викликане.

Тюльпанов уважно слухав.

— Ви тренувалися на учбовому пункті, вмієте роздивлятися місцевість? — спитав Смолярчук.

Молодий солдат кивнув головою і зітхнув.

— Тренувався.

— Чому ж забули шкільну науку? Пам'ять погана?

— На пам'ять я досі не скаржився, товаришу старшина.

Відповідь молодого солдата здалася Смолярчуку зухвалою. Старшина нахмурився. Він терпіти не міг, коли хто-небудь починав з ним суперечку. Він любив навчати молодь прикордонній справі, охоче ділився своїм багатим досвідом, але любив також, щоб його слухали беззаперечно, затамувавши подих, щоб вірили кожному його слову, щоб високо цінували його славу і не були скупі на захоплення його слідопитським умінням.

— Ви більше слухайте, товаришу Тюльпанов, — сказав старшина, — та на вус мотайте і менше розмовляйте.

Обличчя Тюльпанова стало серйозним, жодної насмішкуватої іскорки в очах. Він зрозумів, що ні за яких обставин не повинен зачіпати самолюбства і гордості свого вчителя.

«Ні, хлопець він таки хороший! Даремно я на нього накинувся», подумав Смолярчук, дивлячись на свого напарника. Густі чорні брови старшини, що зрослися на переніссі, розійшлися, і зморшки на лобі розгладилися. Він усміхнувся і спитав:

— Ви звідки родом, товаришу Тюльпанов?

— Донецький. Степовик. Не доводилося бувати в наших краях?

— Ні, не доводилося. А що ви робили до служби? Вчилися?

— Недовчився. Працював. Хвору матір і сестричок годував. З тринадцяти років на хліб заробляю, товаришу старшина. Слюсарював. Був монтажником, верхолазом, монтером. Словом, більше із залізом та сталлю справу мав.

Смолярчук знову уважно подивився на свого помічника.

— Я теж біля заліза змалку. Слюсар. Тракторист. Механік. Отже, ми з вами, товаришу Тюльпанов, начебто земляки. — Смолярчук стривожено глянув навкруги. — Розбалакалися ми з вами занадто, без норми. Не можна! Пішли!

Він широко змахнув палицями, з силою відштовхнувся і легко, з веселим хрускотом поплив по добре накатаній високогірній лижні.

Сніг на дозорній стежці, що розтав учора під гарячими променями гірського сонця, за ніч вкрився глянсуватою льодовою коркою, і добре змазані лижі не провалювалися і не залишали помітного сліду. Смолярчук рухався поволі, опустивши голову і уважно розглядаючи сніговий покрив.

Дозорна стежка охоплювала вершини прикордонного хребта. Починаючи з північного сходу, біля прикордонного поста, вона огинала гори Кам'яну, Верблюжу, Генеральську, Безрідну, Зелену і потім круто повертала на захід, підрізаючи прикордонний хребет до стику з сусідньою заставою.

Смолярчук обігнув голу скелясту верхівку гори і зупинився. Він встромив палицю в сніг, заклопотано поправив шапку, зручніше приладнав автомат, що висів на ремені, вкоротив поводок настороженого Витязя. Обличчя старшини стало надзвичайно серйозним, а очі суворими. Тихо, майже пошепки, сказав: — Далі іти треба дуже обережно.

— Чому? — вирвалося у Тюльпанова.

— Сніг, — скупо, загадково відповів Смолярчук.

Тюльпанов зрозумів його так: «Бережися снігового обвалу!» І не помилився.

За поворотом дозорна стежка звивалася вузьким карнизом по стрімкому, майже прямовисному схилу гори. Праворуч — глибоке провалля, на дні якого росли вже справжні, не карликові, темно-зелені дерева. Ліворуч, закриваючи частину неба, височіли снігові ребристі піраміди, готові впасти лише від дотику до них чи навіть від струсу повітря. Звідки тут, над самою безоднею стільки снігу? І чому він висить над стежкою, чому не обвалюється? Що стримує цю височезну снігову хвилю?

Пильно вдивіться в підніжжя гігантської піраміди, збудованої протягом довгої гірської зими хуртовинами і снігопадами. Бачите яскраво-зелений хвойний чагарник? Це високогірна карликова сосна. Дугоподібні її гілки, розкинуті майже паралельно землі, сплітаючись одна з одною, утворили міцні зарослі, що перегородили шлях сніговій лавині.

Минувши небезпечне місце, Тюльпанов озирнувся.

— Минулого року тут загинув прикордонний наряд. Три дні відкопували, — сказав Смолярчук і рушив далі.

Тюльпанов пішов за ним.

Пройшовши кілометрів з півтора, Смолярчук знову зупинився. Спершись на палиці, він уважно розглядав дозорну стежку.

— Що там, товаришу старшина? — наблизившись, спитав Тюльпанов.

— Дивись! — прикордонник сів навпочіпки, почав роздивлятися ніздрюватий сніговий панцир. Добре було видно характерні сліди звіра, прокладені впоперек стежки. Звір рухався з боку кордону інохіддю, переставляючи обидві ноги — ліву передню і ліву задню — одночасно, глибоко грузнучи. Витязь настовбурчив шерсть, натягнув поводок.

— Чиї сліди? — спитав Тюльпанов.

— Ведмежі, — відповів старшина. — Ось відбитки задніх лап, а от подряпини кігтів. Так, ведмежі, факт. Але ми все-таки перевіримо, чи насправді це ведмідь. Пішли!

Витязь рвався вниз, але Смолярчук рушив по схилу гори в бік кордону, звідки спускався ведмежий слід.

Карпатський бурий ведмідь звичайно не ховається в барліг, він не впадає в сплячку на зиму. В хорошу погоду, як правило, ховається у високогірних глухих хащах, добуваючи їжу з-під снігу. У великі морози на деякий час перекочовує в нижній лісовий пояс, у листя ну зону, де значно тепліше. Пересувається він, як це добре знав Смолярчук, переважно по прямій, напролом, не боячись ні стрімких кам'янистих схилів, ні дрімучих зарослів. Зустрічаючись на кордоні з дротяним загородженням, ведмідь не обходить перешкоди, пробирається в щілину, якою б вузькою вона не була і як би дошкульно не обдирали йому боки металеві колючки.

Йдучи по ведмежому сліду, Смолярчук старанно перевіряв, чи не змінив звір своїх повадок, чи немає на його шляху ознак того, що на звіриних лапах ішов на тренований лазутчик.

Ні, слід говорив про те, що пройшов справжній ведмідь. Але Смолярчук і не думав повертатися. Треба перевірити загороду, поставлену на самій лінії кордону. Там, на колючому дроті, ведмідь неодмінно залишить хоч трохи шерсті. От і загорода. Так, бура, трохи зваляна шерсть залишилася на трьох металевих шипах.

Смолярчук зняв жмут шерсті і, роздивляючись, м'яв його в руках.

— Чим пахне, Витязю: звіром чи порушником? — спитав старшина з посмішкою, підносячи шерсть до носа вівчарки.

Витязь покрутив головою і загарчав.

— В чому справа? — спитав старшина. — Чому не сподобався тобі ведмежий дух?

Опустивши голову, обнюхуючи слід, вівчарка рвонулась назад, до стежки.

Тримаючи собаку на довгому поводку і трохи гальмуючи палицями, Смолярчук зсунув брови так, що вони зійшлися на переніссі.

— Подзвоніть на заставу, що ми йдемо по ведмежому сліду, — наказав він Тюльпанову і, опустивши поводок, рушив за вівчаркою, перевіряючи кожний крок косолапого.

Не раз і не десять разів ходив Смолярчук по ведмежих слідах. Він добре знав стежки звірів, їх ходу, де і навіщо зупинялися. Яким би достовірним не був слід, Смолярчук завжди ішов по ньому доти, поки не знаходив ведмежий послід. Так вирішив він зробити і тепер.

Пройшовши дозорну стежку впоперек, ведмідь пішов по прямій у чащу, в ялинову поросль, перебрався через неї, підім'яв молоді деревця і, прооравши лапами м'яку кучугуру снігу, скотився до джерела, оточеного брусницею. Поласувавши ягодами, рушив далі в ліс, де грунт був ледве прикритий снігом. Незабаром снігова зона за лишилася позаду. Слід ведмедя пішов лісом, злегка зачепленим нічним заморозком. Зустрівши на своєму шляху стовбур сосни, що впав і перетнув йому шлях», ведмідь пересунув його, розрив у декількох місцях непромерзлу землю, мабуть, сподіваючись знайти яку-небудь їжу. «Так, це справді ведмідь!» вирішив Смолярчук, але не зупинився. Стримуючи Витязя, він просувався вперед (лижі кинув, як тільки закінчився сніг), як і раніше, уважно вивчаючи сліди. От іще один доказ того, що тут пробирався господар цих місць, — мурашник, розритий ведмежими лапами. Смолярчук йшов і йшов. Він все ще почував недовіру до сліду. Чому звір пішов не звичайним глухим місцем, по бурелому, не там, де люблять ходити ведмеді, а недалеко від прикордонного поста, впоперек людської стежки? Чому дуже далеко забрався вниз у теплу зону, не боячись близькості обжитих лісосік, диму вогнищ, шуму електричних пил і падаючих дерев?

Тюльпанов наздогнав старшину біля верхнього входу в ущелину Чорний потік, у видолинку, зарослому вільхою. Сидячи навпочіпки, Смолярчук роздивлявся ведмежий послід.

— Отже, все гаразд? — спитав Тюльпанов, витираючи розчервоніле, вмите потом обличчя.

— Так, тепер повний порядок, — задоволено сказав Смолярчук. — Тепер можна повертатися на кордон. Тільки давайте раніше відпочинемо, покуримо.

Витязь тимчасом поривався далі, вглиб весняного лісу. Смолярчук вкоротив поводок, скомандував:

— Спокійно! Сидіти!

Вівчарка зразу ж виконала команду, сіла на задні лапи, але заспокоїтися не могла, тихенько скавучала і не зводила насторожених очей з зеленої хащі, де зник звір. І лише поступово заспокоїлася.

Прикордонники розташувалися на великому камені. Знявши шапки, розстібнувши коміри гімнастьорок, вони з насолодою закурили. Відпочивши, роздивившись навкруги, вони рантом побачили, що їх з усіх боків оточує чудова закарпатська весна.

На гнучких пушистих пагінцях повзучої берези, напівсхованої мохом, розгойдувались, тріпочучи крильцями, строкаті метелики. Розігріта земля парувала легким маревом. Крізь іржаве листя, крізь опалу хвою і моховий покрив пробивалися сині сузір'я фіалок і перлисті грона конвалії.

Над рожевими і пахучими квітами вовчого лика, над вогкою улоговиною, де цвіла вільха, діловито гула армія лісових бджіл, що збирала ранній нектар.

Далі, за улоговиною, на кам'янистому сонячному схилі, живою колючою огорожею піднімалися зарослі держидерева, його розчепірені на всі боки гілки щедро облиті дрібними золотаво-жовтими квітами, схожими на дзвіночки. Війне звідти вітерець, і здається, ніби кришталево дзвенить ліс.

Кизилове дерево не зеленіло ще жодним листочком, але зате воно полум'яніло ніжно-лимонними квітами.

В кам'янистих розколинах, у зморшках скель і бескидів червоніло віття гірської рути.

Омела вже видерлася на другий і третій яруси гілок беріз і сосен і розпустила там, високо вгорі, щоб усім було видно, свої ранні квіти.

Сонце не показувалося з-за лісу, але його проміння все-таки проникло сюди, в дрімучі зарослі: воно лежало на поверхні калюжі, яка залишилася після недавніх дощів, воно проборонувало тонкими золотими зубцями смарагдові, білі, чорні, зелено-коричньові гіллясті і килимові» мохи; воно перебігало з гілки на гілку, обмивало своїм животворним світлом старе каміння, молодило похмурі папороті, прокладало шлях бджолам до їх медових джерел, пронизувало до дна джерельні чаші, прикрашало землю химерним візерунком, який і не снився найвидатнішому чеканнику, золотих справ майстру.

Дивишся на все це — і тобі, як і весні, хочеться цвісти своїми справами, своїм життям, своїми думками і сподіваннями.

… Тюльпанов докурив сигарету, поправив шапку і, солідно відкашлявшись, наче збирався виголошувати промову, підвівся з каменя, подивився на Смолярчука. Обличчя молодого солдата було напруженим, урочистим.

— Товаришу старшина, дозвольте звернутися в особистій справі! — промовив він твердо і чітко.

Смолярчук здивовано поглянув на нього:

— Чого це ви так офіціально? Звертайтесь.

— Товаришу старшина, коли ви повернетеся на свою заставу?

— Як накажуть. Гадаю, днів через три. Чого це вас цікавить?

Тюльпанов помовчав, уважно розглядаючи свою темну, із затверділими мозолями долоню.

— А на п'ятій заставі у вас є помічник? — спитав цін, знову уважно дивлячись на Смолярчука.

— Поки що немає. Поранений мій помічник, лежить у госпіталі. А що?

— Візьміть мене з собою на п'яту. Я так буду у вас вчитися, так буду вам допомагати…

— Даремно ти мене обрав своїм учителем, товаришу Тюльпанов, — Смолярчук важко зітхнув. — Недовго мені лишилося жити на кордоні. Закінчується моя служба. Чекаю демобілізації.

— Демобілізуєтесь? Ви? Навіщо?

— Як це «навіщо»? Що ж, по-твоєму, я повинен тут до старості служити?

— А що ви робитимете, товаришу старшина, після демобілізації?

— Роботи на мою долю вистачить вдома.

— Вистачить, звичайно, але такої, як тут, не знайдеться.

— Знайду, не турбуйся. Людина народжується для мирного життя, а не для військового. Одружуся, заведу сім'ю. Між іншим, вдома, в Сибіру, мене ніяк не дочекаються. Тракторист я, механік, не забув?

— Тракторист, звичайно, професія непогана, але слідопит ще краща. — Тюльпанов перевів сумний погляд ця Витязя. — Отже, осиротіє вівчарка?

— До того часу, поки мені демобілізуватись, я постараюсь, щоб з нею хтось подружив. Сиротою не покину.

— Так подружіть зі мною, товаришу старшина! — вигукнув Тюльпанов.

Смолярчук для годиться, заради порядку, вирішив не здаватися одразу.

— Не з усяким прикордонником захоче дружити мій Витязь. Характер у нього крутий.

— Від мене він не відмовиться. Ще до вашої демобілізації подружимо. Встигнемо! В один день п'ять діб укладатиму.

— Ну, гаразд. Так і бути, поклопочу, щоб перевели тебе на п'яту, — ніби неохоче погодився Смолярчук. — Тільки не знаю, що з цього вийде.

— Добре вийде! — переконано сказав Тюльпанов. — Командування всяке ваше клопотання візьме до уваги.

— Добре, не загадуй наперед! Ходімо на пост…

Прикордонники не поспішаючи почали підніматися вгору по благодатній весняній зоні Верховини. З кожним їх кроком дедалі збільшувалася відстань між ними і тим, хто проклав слід.

Глава сьома

Після того, як Файн залишив на своєму сліду ведмежий послід, він пройшов на звіриних лапах ще метрів двісті і під величезною ялиною, що спустила майже до самої землі свої розлогі віти, зупинився. Далі хитрувати було б безглуздо і невигідно. «Якщо прикордонники і пішли по сліду, то, натрапивши на свіжий послід, вони остаточно переконаються, що мають справу із звіром, і припинять переслідування. Якщо ж не повірять, тоді… Ні, обов'язково повірять. Не турбуйся даремно, друже, — підбадьорював себе Файн. — Швидко просувайся вперед, якомога скоріше виходь з прикордонної зони, де можливі всякі несподіванки, не передбачені навіть «Бізоном».

Файн зубами розв'язав ремінці, якими закріплювались на кистях рук ведмежі лапи, зняв їх. Потім звільнив і ступні ніг від камуфльованого взуття. Все це він сховав у свою сумку за плечима.

Взувши міцні, ковані сталевими пластинками юхтові черевики лісоруба, Файн одразу ж, не дозволивши собі відпочити жодної хвилини, рушив далі по заданому курсу. Компас і великомасштабна карта району Чорного потоку давали йому можливість точно знати, де він знаходиться і куди йому треба йти.

Глухий, неходжений ліс, завалений віджилими свій пік деревами і встелений товстим шаром хвої, листя і моху, круто спускався по кам'янистому схилу гори. Файн ішов швидко і легко, майже біг. Потріскувало під ногами сухе гілля, зривалося вниз каміння, що погано лежало, на землі залишалися помітні сліди, але Файна це вже не турбувало. Ніхто не почує його кроків, ніхто не піде по його сліду: на добрих три кілометри навкруги немає жодної живої душі — ні прикордонника, ні лісоруба, ні мельника, ні мисливця.

Опівночі він вийшов, як і передбачалося, до Чорного потоку, що шумів своїми бурхливими водами, до того місця, де вузька ущелина була наполовину завалена камінням і звідки добре було видно верхню, що вела до високогірної застави, дорогу і нижню, що спускалася то Тиси.

На чистому небі світив круглий місяць. Один бік ущелини був затінений. Причаївшись на вершині кам'яного завалу, Файн продивився і прослухав ущелину. Поки що безлюдно і тихо. Тільки б не зустрітися з яким-небудь лісорубом або мисливцем.

У кам'яному завалі Файн сховав гранати. Тайник він прикрив камінням. «Нехай лежать до слушного часу», подумав Файн і посміхнувся: десять разів на день проїжджатимуть і проходитимуть повз це місце прикордонники, лісники і лісоруби, і нікому й в гадку не прийде, що саме в цьому камінні лежать гранати.

По верхньому лівому краю ущелини Чорний потік ішло зимова стежка, прокладена і підтримувана протягом багатьох років лісорубами й мисливцями. Вдень Файн обійшов би її далеко стороною, але зараз ступив її и неї. Рисковано, та що вдієш: до світанку треба бути на місці, в Яворі. Він не йшов, а летів. Стежка відходила від ущелини під прямим кутом, піднімалася на стрійний схил гори і потім навпростець спускалася до Тиси, ні околиці великого населеного пункту, розташованого на тому березі.

На підступах до річки, перед мостом, Файн покинув стежку і, обійшовши село далеко стороною, вбрід перебрався через мілководну тут Тису. На її правому березі, між водою і лісистою горою, була прокладена автомобільна дорога. Файн обрав густий кущ, найближчий до шосе, і, притаївшись, почав чекати щасливого випадку. В плані, розробленому «Бізоном», був передбачений і цей«щасливий випадок».

В глуху північ не можна було певно розраховувати на те, що на дорозі з'явиться машина, яка йтиме вниз берегом Тиси, в бік Явора. І не всякою машиною міг скористатися Файн. Якщо вона буде з людьми в кузові, з колодами або дошками — не годиться, його влаштовував лише такий грузовик, у якому він міг би надійно сховатись.

Файн спеціально обрав місце на крутому повороті дороги, де шофер, щоб не звалитися в безодню або не врізатися в скелю, повинен був максимально зменшити швидкість. Скориставшись з цього, Файн стрибне в машину так, що водій нічого не помітить.

Чекав довго, а «щасливий випадок» все не з'являвся. Прошуміли дві «Победы». Обережно проїхав грузовик, з цілим стіжком сіна в кузові. Проторохкотіли по щебінці залізними шинами два гуцульських вози. Промайнув, сяючи вогнями, нічний автобус. Потім майже цілу годину шосе було пустим. Файн уже впав у відчай. Його морозило. Він вийняв з кишені плоску алюмінійову флягу, випив коньяку. Зуби перестали цокотіти, і по всьому тілу розіллялося благодатне тепло.

На бурхливі води Тиси, на її кам'янисті береги поволі насувалося світло автомобільних фар. Машина йшла з верхнього кінця долини. Файн чекав. «Моя чи не моя?» гадав він. Щось підказувало йому: «Твоя». Файн спустився нижче до дороги, наскільки дозволило йому прикриття, і, знайшовши на кам'янистому схилі опору для правої ноги, приготувався до стрибка.

Машина підійшла до повороту і повільно, на найменшій швидкості, обігнула прибережну скелю. Кузов грузовика був нарощений на три дошки, і в ньому стояли, похмуро звісивши свої великі, рогагі голови, рослі бики. Перед ними лежала купа сіна.

Пропустивши повз себе кабіну, в якій сиділи шофер і жінка, закутана шаллю, Файн стрибнув на дорогу, швидко схопився за борт грузовика і, відштовхнувшись, м'яко переніс своє натреноване тіло в кузов. Бики злякано шарахнулись. Файн заспокоїв їх, ласкаво погладивши по ребристих боках. Потім він повзком перебрався в передню частину кузова, зарився в сіно і блаженно перевів подих. «Здорово ж мені повезло!» Але через хвилину він уже стривожився: чи довезе машина до Явора, пі доведеться висаджуватись на півдорозі?

Грузовик проходив усе нові й нові населені пункти. В одному місці, перед шлагбаумом з прикріпленим до нього червоним ліхтариком, машина зупинилася.

— Прикордонний наряд. Пред'явіть документи! — почувся суворий, хрипкуватий голос.

— Будь ласка, — озвався шофер.

— Звідки і куди їдете?

— З Рахівського району. В Явір.

— А ваші документи, громадянко?

— Які там у неї документи! — засміявся шофер. — Дівчина вона ще неповнолітня. Тільки в наступному році паспорт одержить.

— Неповнолітня, а по ночах розгулює… Як тебе величати, дівчино?

— Ганнуся Бойко, — відповів за неї шофер.

— І в якій же ролі вона при вас?

— Представник колгоспу «Карпатська зірка». Доярки. Перша в нашому районі.

— От тобі й неповнолітня! — прикордонник стрибнув на підніжку, освітив кишеньковим ліхтариком обличчя дівчини. — Е; та вона спить! На добраніч, Ганнусю… Ну, а в кузові, що там у вас?

— Бики і сіно, товаришу сержант. Веземо в Явірський племрадгосп, щоб поміняти цих двох старих холостяків на одного молодого кавалера.

— Ну, ну, дивіться, не проміняйте шило на мило. — Прикордонник освітив кузов і, повернувшись, сказав: — Їдьте!

Заскреготіли шестерні в коробці передач, переступили:і ноги на ногу, втративши рівновагу, бики, і машина прийшла під червоним ліхтариком шлагбаума.

Файн опустив у кишеню пістолет і, заплющивши очі, почав пригадувати план міста і його околиць. Племрадгосп знаходиться на тому, рівнинному боці Явора. Щоб потрапити туди, треба пересікти все місто. Якими ж вулицями поїде шофер? Шосе вливається в Рахівську. Отже, Рахівської вулиці йому не минути. Далі Ужгородська, бульвар Шевченка. Ужгородська найближче до Гвардійської, де Файну приготована таємна квартира. Треба зійти саме там, на Ужгородській.

Перед світанком грузовик в'їхав у Явір. Файн ніколи не бував у цьому місті, але він добре вивчив його по фотографіях, по агентурних даних, по старих журналах. Проїхали Рахівську з її невеликими будиночками, розкиданими по гірських схилах. Степова почалася високими цегляними корпусами тютюнової фабрики. Минули темніє громаддя міського парку. Перебралися через міст на правий берег Кам'яниці і опинилися на Ужгородській. Файн обережно поповз у задню частину кузова. Трохи підвівшись, прикриваючись бичачим крупом, він оглянув вузьку вулицю, освітлену фарами машини. Нікого!

Перемахнувши через борт грузовика, Файн опинився на явірській землі, в десяти хвилинах ходи від таємної квартири. Машина колгоспу «Карпатська зірка» зникла в темній глибині Ужгородської.

— Братухо, на сірники не багатий? — почувся раптом голос нічного перехожого.

Файн здригнувся. Людина в чорному замащеному одязі, із залізною скринькою в руках, з цигаркою в зубах наближалася до нього. При місячному сяйві добре було видно її обличчя — бліде, вилицювате, з великим лобом, чорними вусиками і дуже блискучими очима. Серце Файна стислося. Звідки вона взялася? Хвилину тому на вулиці нікого не було. Файну здавалося, що зараз ця перша радянська людина грізно подивиться на нього, вдихне запах його одежі, помацає рюкзак з радіостанцією і скаже: «Ага, голубчику, попався!»

Нічний перехожий підійшов до Файна:

— На сірники, кажу, не багатий?

Файн похитав головою, помацав себе по кишені і запобігливо усміхнувся:

— Не курящий.

— Шкода. — Хлопець у замащеній спецівці зітхнув, подивився ліворуч, праворуч і пішов вверх по Ужгородській.

Джон Файн деякий час стояв нерухомо, витираючи спітніле чоло і в думках проклинаючи свою дурну боягузливість. Місяць сховався за гірським хребтом. Густа передсвітанкова темрява наповнювала місто.

Тулячись до огорожі подвір'їв, збиваючи з дерев росу, Файн вийшов на тиху і вузьку вулицю — Гвардійську. По обох боках стояли стрункі білолисті тополі. Цегляні, під червоною черепицею будиночки розкинулися просторо, оточені садами і присадибними виноградниками. Всі будинки і подвір'я були подібні одне до одного. В якому ж шукати Любомира Крижа? Де ж будинок під № 9?

Файн вийняв з кишені ліхтар і вузьким, як лезо ножа, променем освітив емальову трафаретку найближчого будинку. Будинок № 17. Наступний виявився № 15. Пропустивши ще два — 13-й і 11-й — Файн знайшов у штахетній огорожі хвіртку, відчинив її й рішуче попрямував до будинку № 9. Зарипів крупний річковий пісок під грубими черевиками. Важкі грона вогкого бузку торкалися щік і голови Файна. «Непогано влаштувався Хрест». Кращого сховища не знайти, мабуть, в усьому Яворі. Дуже добре».

Файн обережно, впритул підійшов до будинку Крижа і повільно підняв руку, щоб постукати у вікно. Серце його прискорено билося, хвиля крижаного холоду піднімалася від ніг до голови. «Чорногорець» боявся переступити поріг явки. Хто знає, яка доля приготована йому під черепичним дахом цього будинку, такого лагідного на вигляд, оповитого зеленню виноградних лоз… Що, по суті, являв собою цей новий резидент Криж? Файн досі, незважаючи на те, що багато років знав Крижа, не був твердо впевнений, що можна до кінця довіряти цьому агентові на кличку «Хрест». Навіть коли з'ясувалося, що він був завербований особисто «Бізоном» майже чверть віку тому, а тепер рекомендований у резиденти, — і ця важлива обставина не спонукала Файна переглянути своє насторожене ставлення до Крижа. Власне кажучи, якихось важливих причин для настороженості у Файна не було. Він довіряв Крижу, виходячи з своїх теоретичних міркувань. Генеральна теорія, на якій будувалось повсякденне і перспективне існування Файна, була зовсім нескладною. Її можна викласти однією, приблизно такою фразою: «Якщо ти не дурень, то не дозволиш іншому проковтнути себе, сам проковтнеш його».

Любомир Криж не був дурнем. Він учився в Празькому університеті. Доучувався в Берліні. Після завершення освіти наводив на свою «ученість» лиск у Парижі. Кілька років, нестримно розтринькуючи спадщину батька, мандрував по Південній Америці, по африканському узбережжю. Довгий час блукав по Мексіці. Повернувся на батьківщину тридцятирічним холостяком і, збудувавши собі дім на вулиці Масарика (тепер Гвардійська), оселився в ньому з сестрою і вже ніколи більше не виїжджав за межі Прикарпатської Русі, як у ті часи в старій Чехословаччині зналося Закарпаття. В Яворі його знали як знавця європейських і американських мов, як фанатичного збирача художніх виробів з дерева, як пристрасного книголюба і як скромного, без усяких претензій активіста культурного фронту. Добровільно відмовляючись від усякої платні, він читав лекції в явірському будинку культури з історії Закарпаття, Чехії та Словаччини, з стародавнього мистецтва Мексіки. Він був ініціатором виставки, організованої в Яворі: «Верховинські різьбарі по дереву». Все це знав майже кожен яворянин. І тільки одному Файну був відкритий другий, таємний бік життя Любомира Крижа. Вихваляючи в своїх лекціях «рідне Радянське Закарпаття», він ненавидів його і всією душею прагнув туди, де колись марнував молодість, — в екзотичні готелі Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айреса, в Рим, що кишів туристами всього світу, в жарку Мексіку, на святковий Лазурний берег. Прикутий до Явора, він у думках продовжував блукати шляхами Старого і Нового Світу, коротаючи свої дні і ночі на верхніх палубах пакетботів, у барах, парках, на пляжі, за гральним столом, у компанії іспанських танцівниць, закохувався, розтринькував гроші, ранкову зорю зустрічав на тихоокеанському узбережжі, а вечірню — на атлантичному. Вдаючи, ніби цілком задоволений зарплатою продавця книжкового магазина, він нишком витрачав на себе в десять разів більше, ніж одержував. Влітку і взимку його бачили в Яворі в одному і тому ж поношеному, глянсуватому від старості костюмі, в грубих черевиках, у чорному, застарілого фасону, часів Масарика, капелюсі, старому пальті. Але в аргентінських кофрах, зроблених із шкіри буйвола і схованих у тайнику, Криж тримав про запас, сподіваючись на кращі дні, новенькі, пересипані нафталіном візитки, фланельові піджаки усіх барв, кілька дюжин білосніжних сорочок і великий набір взуття з справжньою маркою «Батя». Набувши репутацію безсрібника, він мав не одну тисячу прихованих американських доларів, англійських фунтів і швейцарських франків — найбільш стійкої валюти, яка забезпечувала йому «воскресіння з мертвих» в перший же день, як Закарпаття перестане бути радянським, частиною України. Підносячи прилюдно до небес «мир і радянську владу», він мріяв про війну, чекав приходу до Явора переможців-іноземців. Зовні тихий, лагідний, нездатний ніби мухи образити, дуже привітний, ввічливий, доброзичливий до сусідів і співпрацівників, він ладен був за добру плату, якщо це могло бути безкарним, повісити, застрелити, замучити будь-яку людину. І рідної сестри не пожаліє — дали б тільки достатньо грошей. Продажність поруч з хитрістю і удаваністю — головні, все визначаючі риси Крижа. Він торгував усім, що можна було продавати: рідним Закарпаттям, правдою, совістю. Файн дуже добре знав багате шпигунське минуле Крижа. Вперше його завербував один з діячів Сюртє Женераль^[4], прикомандирований до штабу Еніке, який командував білими арміями, створеними Антантою після першої світової війни. Пізніше, в двадцятих роках, Криж служив англійцям, не залишаючи, однак, своїх перших хазяїв. Потім його перекупив за вищу плату «Бізон» — Крапc. А тепер?.. Де гарантія того, що хитрий, спритний, наскрізь брехливий Криж не переметнеться до нового хазяїна за вищу плату?

Піднявши руку, щоб постукати у вікно, Джон Файн не міг не подумати проте, якій людині вручає свою долю.

До сьогоднішнього дня керівник «Тиси» жодного разу не зустрічався із своїм резервним агентом на кличку «Хрест». Він керував ним тільки на відстані, через зв'язківців і загиблого резидента Дзюбу. Однак це не заважало йому добре знати Крижа в обличчя — по фотографіях. Зустрівши його на вулиці, навіть у великому натовпі, він одразу впізнав би свого агента. Але Криж, коли перед ним з'явиться «пред'явник цього», не догадається, хто він такий. «Хрест» не знав свого шефа — ні його обличчя, ні справжнього прізвища, ні якихось особливих прикмет. Він був відомий йому через Дзюбу тільки як «Чорногорець».

На південній, зверненій в густий сад стороні будинку Крижа чорніло троє вікон. Файн деякий час роздумував, у яке постукати. Обрав крайнє справа, найближче до глухої частини саду. Постукав обережно, ледве чутно. Щойно цокнув нігтями по склу, як рама безшумно відчинилася навстіж і в темному її просвіті з'явилася чоловіча постать у нічній сорочці, з білим ковпаком на голові.

— Хто тут?

Файн наблизився до вікна і по-російськи пошепки промовив першу парольну фразу:

— Тут живе Любомир Криж?

— Тут, — негайно почулась відповідь.

— Вам телеграма. Блискавка. Розпишіться.

— Де ж вона? Давайте.

— Пробачте, загубив.

Після цих слів нічного гостя господар будинку № 9 зник у глибині кімнати. Через хвилину легко грюкнули запори дверей, що виходили на веранду, і почувся глухий голос:

— П'ять ночей чекаю. Заходьте! Я сам.

Пройшли простору, засклену веранду, у вікнах якої вже ледь-ледь синів світанок, і потрапили в темну кімнату, сповнену пахощами древесної тирси, свіжих стружок і трохи припаленого розпеченим залізом дерева.

Господар закрив віконниці і клацнув вимикачем. Під широким абажуром, низько спущеним на блоці, над токарним деревообробним верстатом спалахнула сильна матова лампа.

Файн зняв шапку, скинув куртку, подав крижу руку:

— Здрастуйте, Любомире. От, нарешті, і особисто зустрілися. Я дуже радий. Адже я вас добре знаю… Звідки? Через Дзюбу.

— То ви…

— Ви хочете спитати, хто я такий? — усміхнувся Файн.

— Що ви! Я ні про що не буду вас питати.

Болісно мружачись від яскравого світла, затуляючи голі груди рукою, Криж коротко і допитливо, з ніг до голови, оглянув гостя. І все він встиг побачити: і важкий рюкзак за спиною Файна, і його штани, порвані в лісі об сухі гілки, і черевики, до яких прилипла чорнобура карпатська земля, і куртку з в'їдливим високогірним реп'яхом на рукаві.

«Зіркий у мене помічник!» Файну сподобалось, як зустрів його господар. Такого не проведеш.

— Втомилися? — спитав Криж і дбайливо підсунув і остю табурет. — Сідайте, знімайте поклажу. Відпочивайте!

Голос його був м'яким, ласкавим, але припухлі, обрамлені дрібними зморшками очі холодно-насторожено питали: «Хто ти? Чого стоїш? Небезпечно з тобою зв'язуватися чи вигідно? Чого зажадаєш від мене? Чим винагородиш?»

— Не хвилюйтесь, Любомире, все буде гаразд! — Файн привітно усміхнувся.

— Не сумніваюсь! Я розумію, з ким маю честь розмовляти. — Криж схилив голову, увінчану нічним ковпаком. Схаменувшись, він винувато заметушився. — Пробачте мені за мій вигляд. Я зараз одягнуся. — Задкуючи, господар зник у сусідній кімнаті.

«Справді він переодягатися пішов чи… А що, коли тут засідка?» Файн опустив руки в кишені, міцно стиснувши рукоятки пістолетів, і обернувся до дверей так, щоб можна було одразу, однією чергою покласти тих, хто з'явиться на порозі. Зціпивши зуби, ледве дихаючи, він чекав. З кімнати, де зник Криж, доносилося розмірене цокання маятника великого стінного годинника. Гладкий, пушистий, димчато-сірий кіт муркочучи, потягаючись, тримаючи хвіст трубою, вийшов з темного кутка і безстрашно попрямував до Файна. Той відкинув його ногою, беззвучно посміявся над своїм даремним страхом, вийняв руки з кишень і почав спокійно роздивлятися навколо.

В кутку кімнати — великий верстат. Вздовж стін — книжкові шафи і прості стелажі, а на них найрізноманітніші вироби з міцного дерева, закінчені й такі, що перебувають у роботі, величезні мереживні блюда, пастушачі палиці, гуцульські сокири, жезли, тарілки, шкатулки, кремлівські башти, винні бочечки, Московський університет на Ленінських горах, виточені виноградні грона, двогорба верхівка Ельбруса, свічники, сільниці, різьблені підстаканники, поліровані, з інкрустацією ножі.

Повернувся господар. Він був у чорному костюмі і білосніжній сорочці, пов'язаній свіжим галстуком. Чорне волосся, густо посолене сивиною, пригладжене щіткою. Широкі кущуваті брови теж пригладжені, волосок до волоска. Довгасте обличчя його, старанно протерте одеколоном, сяяло. Привітно і якось урочисто посміхаючись, господар явки підійшов до гостя.

— Ну, от ви і в Яворі. Ну, і як… — Криж зупинився, його глибоко запалі насторожені очі неспокійно забігали в темних орбітах. — Як дійшли, доїхали? — ледве вимовив він.

Файн усміхнувся.

— Любомире, ви хочете спитати, як я пройшов через кордон і чи благополучно добрався сюди? Все обійшлося без будь-яких пригод, отже, можете бути абсолютно спокійним: вашому існуванню ніщо не загрожує.

— Та хіба я…

— Розумію, розумію! — Файн перестав посміхатися. Владно, тоном пана, що віддає розпорядження своєму лакею, сказав: — Приготуйте ванну, Любомире! І вечерю з коньяком.

Криж здригнувся, наче його вдарили по спині бичем. Яким досвідченим не був «Хрест» у мистецтві прикидатися, він зараз не зміг приховати від нічного гостя здивування його панським тоном, від якого давно відвик. Здивування тривало недовго, воно змінилося шанобливістю холуя.

Коли гість заговорив так, значить, це птиця високого льоту. Напевне, довірена особа «Бізона», досвідчений майстер розвідувальних справ.

— Ви що, Любомире, не зрозуміли мене? — холодно спитав Файн.

— Зрозумів, пане… сер. Як накажете себе величати?

— Не пан і не сер, а товариш. Товариш Червонюк. Степан Кирилович. Верховинець з того боку Карпат. Діяч промислової кооперації. Спеціаліст по художніх виробах з благородного дерева. Схожий? — Файн стримано засміявся.

Господар догідливо кивнув.

— Цілком, товаришу Червонюк. Зараз я все приготую — і ванну і вечерю. Роздягайтесь поки що.

Прийнявши ванну, Файн поголився, одягнув свіжу хазяйську піжаму і, опустивши пістолети в кишені, вийшов у їдальню, де вже був накритий стіл. Поки повечеряли, вірніше, поснідали, на дворі зовсім розвиднілося, і в саду защебетали пташки. Файн закурив сигарету.

— Я буду тут жити, Любомире?

— Так. Це найзручніша квартира. В моєму будинку вас ніхто не турбуватиме.

— А хто ж ваша служниця?

— Сестра. Рідна сестра, товаришу Червонюк. Я послав її в Ужгород до тітки… Вистачить вам місяця? — обережно спитав Криж.

— Не знаю. Якщо вдасться виконати намічені плани через місяць — добре, якщо через два — теж непогано.

Файн звів на Крижа очі — насторожені, допитливі. Він чекав, чи не скаже що-небудь резидент. Той спокійно мовчав, з діловитістю домогосподарки перемиваючи тарілки в емальованому тазу.

— Ви, здається, ще щось хотіли спитати, Любомире?

— Я? Ні, вам тільки здалося.

— А може, все-таки спитаєте, з якими планами я прибув сюди?

Криж закінчив мити посуд, сполоснув під краном оголені до ліктів руки і, звівши на гостя начебто невинні очі, шанобливо відповів:

— Сер, я нічого у вас не питатиму. Моя справа — виконувати ваші накази, а не давати запитання.

— Завдання вам поки що тільки одне, — сказав Файн.

— Слухаю, — Криж обережно сів на краєчок стільця, схилив голову, зробив серйозне обличчя — весь увага і шанобливість.

— Ви що-небудь чули про Івана Федоровича Бєлограя, демобілізованого старшину, слюсаря із залізничного депо? Всі груди в орденах. Виграв по облігації двадцять п'ять тисяч і купив «Победу».

— Пробачте, не чув і бачити не доводилось.

— Згадайте! Іван Бєлограй. Високий. Кучерявий. Гвардієць. Служив у Берліні. Приїхав у Явір женитися. А його наречена — виноградарка з колгоспу «Зоря над Тисою». Героїня Соціалістичної Праці Терезія Симак.

— Терезію Симак я знаю, а нареченого… нічого не чув про нього.

— Шкода! Ну, гаразд. Треба негайно з'ясувати, де він, цей Іван Бєлограй, і чи не трапилося з ним якесь лихо. Дійте швидко, але обережно. Іван Бєлограй — наша людина. Чи є у вас можливість, не викликаючи підозри, поговорити з Терезією Симак?

Криж, подумавши, відповів:

— Є. Через «Кармен», мого агента з Циганської слобідки. А ще через… — Криж замовк, не знаючи, як назвати другого свого агента жіночої статі. Він досі не підібрав їй клички.

— Ще через кого? — спитав Файн.

— Через «Венеру», — сказав Криж і усміхнувся, радіючи своїй винахідливості.

— А хто ця «Венера»?

— Марта Стефанівна Лисак, знаменита явірська кравчиха, моя права рука. Я вже одержав від неї дуже цінну інформацію. Хочете послухати плівку?

— Потім. Отже, ви твердо сподіваєтесь з'ясувати долю Івана Бєлограя через ваших помічниць?

— Так.

— Дуже добре. З'ясовуйте негайно. Ні ви, ні я не можемо почувати себе в безпеці доти, поки не з'ясуємо долю нашого… Івана Бєлограя.

— Я розумію… Все зроблю швидко й акуратно. Не хвилюйтесь, товаришу Червонюк.

«Чорногорець» похитав головою:

— З того часу, як я потрапив під дах вашого дому, побачив і послухав вас, я перестав хвилюватись.

— Дякую.

На цей раз Джон Файн говорив правду: він справді перестав боятися за свою шкуру. Любомир Криж йому сподобався. З цією людиною багато чого можна зробити. Власне, «робити» все повинен сам «Хрест», а він, «Чорногорець», буде лише керувати ним, не виходячи з свого тайника ні вдень, ні вночі. Джон Файн давно звик до вигідної ролі «Керівника». Він протягом всієї своєї служби в бізонівській розвідці виїжджав на чиємусь горбі, завжди заробляючи собі гроші, чин і славу з допомогою таких от, як цей «Хрест».

— Ви не розучились працювати на радіопередавачі? — спитав Файн і подивився в куток, де лежав його рюкзак з портативною радіостанцією.

— Ні, не розучився. Хоч зараз можу відстукати будь-яку телеграму.

— Зараз ще рано. Почекаємо днів два-три, поки… поки прибуде підкріплення.

— Підкріплення?

— Так. Бачите, Любомире, як я довіряю вам! Цінуйте!

— Дякую. Я виправдаю ваше довір'я.

— І не тільки довір'я, а й мої серйозні витрати, — Файн вийняв з кишені куртки дві пачки сторублівок, кинув їх на стіл. — Витрачайте на свій розсуд, без усякого звіту. Треба буде ще — одержите негайно. Ну, от і все на сьогодні. — Файн обережно відсунув край занавіски, Подивився на вулицю, позіхнув.

— Не гріх би мені і поспати. Де моя постіль, Любомире?

— Шість днів вона чекає на вас. Тільки попереджаю: ні сонця, ні зірок, ні неба ви не побачите з своєї кімнати. Ходімо, товаришу Червонюк.

Криж помістив гостя в темну, без вікон і дверей комірчину, розташовану в задній частині дому. Потрапити туди можна було лише через потайні дверцята, замасковані великим портретом Тараса Шевченка. В підлозі комірчини, під дерев'яною койкою, був влаштований лаз у підпілля, з якого можна проникнути в сарай, а звідти — в сад і на вулицю.

Все підземелля було заставлене скринями, чемоданами і ящиками, в яких було сховано найцінніше добро Крижа, спадкове і придбане на шпигунському поприщі.

В ті часи, коли будувався дім, Криж не думав і не гадав, що пральня і кладова коли-небудь будуть пристосовані під таємний склад.

Освітлюючи собі шлях кишеньковим ліхтариком, Криж підійшов до тапчана в дальньому кутку тайника, поплескав долонею по м'якій пуховій подушці.

— Відпочивайте, сер. На добраніч.

— Погляньте, Любомире, — Файн спрямував сліпучий промінь свого ліхтарика прямо в обличчя господаря. — Ну, «Хрест», як будемо працювати?

— Як накажете.

— Я наказую працювати чисто, без будь-яких таємних думок.

— Сер, я не розумію… — Криж високо підняв брови.

— Не прикидайтесь. Марно. Знаю вас давно вздовж і впоперек. Отож майте це на увазі, Любомире, коли відчуєте спокусу збрехати мені, схитрувати переді мною або заробити на стороні, — наліво, як кажуть росіяни…

— Сер! — ображено зашипів Криж. Обличчя його налилося кров'ю.

— Я закінчив. Сподіваюсь, свою точку зору я виклав більш ніж ясно. Будемо вважати, що ми твердо домовились по цьому генеральному пункту. На добраніч, Любомире!

Глава восьма

Андрій Лисак, високий на зріст і широкоплечий, веселий і красивий хлопець, слухач Львівської школи паровозних машиністів, в один з недільних весняних днів перевалив Карпатські хребти і рушив додому, в Явір.

Молода, двадцятилітня людина… Скільки шляхів перед тобою, і кожний тобі доступний, кожний може вивести тебе до вершин життя! Двадцятилітній… Який ти сильний, який нетерплячий, як зневажаєш маловірів, якими мізерними здаються тобі всі перешкоди, що виникають на шляху! Як просто, як легко, природно ти правдивий і благородний у своїх вчинках і словах, як близько до тонкої шкіри твоїх щік приливає кров, коли ти ніяковієш, які ясні і привабливі твої очі!

Такі думки і почуття виникали, напевне, в кожної людини, хто вперше бачив Андрія Лисака. Але він вводив в оману людей своїм зовнішнім виглядом, своєю ніби щасливою молодістю, своєю готовністю бути самовідданим у праці і дружбі, в коханні до дівчини і в любові до рідної матері.

До Рахова, головного міста гуцульської Верховини, Андрій Лисак доїхав пасажирським поїздом без пересадки. Далі, на південь, вниз до течії Тиси, ходили лише товарні поїзди спеціального призначення. Біля тридцяти кілометрів ішли вони по радянській землі. За Берлібашем залізниця повертала за кордон, в Румунію. На нашій території в цій частині долини ріки Тиси було прокладено тільки автомобільне шосе. По шосе і мав Андрій Лисак добратися до Явора.

Автобуси тричі на день спускалися з Верховини на Притисянську рівнину: вранці, опівдні і ввечері. На перший Андрій запізнився, а до відходу другого автобуса залишилося більше трьох годин. За цей час можна і в кіно піти, і пообідати, і погуляти на головній вулиці Рахова.

Андрій вирішив перш за все пообідати. Віднедавна всі його життєві радощі починалися з того моменту, коли він сито і досхочу наїдався, випивав горілки або пива.

Прямо з вокзалу він пішов у новий, тільки що обладнаний ресторан, над дверима і вікнами якого на всю ширину фасаду рожевіла вивіска із золотими літерами: «Верховина». «Ну, подивимося, що це за верховинський ресторан», подумав Андрій. В чому, в чому а в ресторанах він добре розбирався. За короткий час свого життя у Львові Андрій встиг не раз побувати в усіх ресторанах міста, перезнайомитись з усіма гарненькими офіціантками.

Новий ресторан викликав у Андрія презирливу посмішку: який він маленький і бідний у порівнянні з львівськими! У вестибюлі немає бородатого, одягнутого в парадну ліврею швейцара. Столи поставлені тісно і накриті поверх клейонок паперовими скатертинами. Людей мало, стільці звичайні, тверді. Меню написано від руки на сірих аркушиках, без довгого списку вин. В залі немає ні естради для оркестру, ні місця для танців. Поганенька їдальня, а не ресторан.

Не приховуючи свого зневажливого ставлення до закладу, який невиправдано, на його думку, носив таку пишномовну назву, Андрій сів за столик в найдальшому кутку залу, руками пригладив і без того старанно зачесане волосся й почав вивчати меню. Офіціантка в чорній спідниці і кремовій шовковій блузці, в білому чепчику, підійшовши до Андрія, спитала ласкаво, по-дружньому: «Ну, що ми замовимо?» Андрій подивився на дівчину і, вирішивши, що вона не варта його уваги (надто товста і надто чорнява), нахмурившись, процідив крізь зуби: «Не поспішайте! Я прийшов обідати, а не гасити пожежу».

Зніяковіла і ніби винувата, офіціантка тихенько відійшла до буфету і, стоячи там, зиркала на сердитого клієнта, готова підійти до нього за першим його знаком. Він не подавав його ще добрих десять хвилин. Нарешті офіціантка наблизилась до нього і обережно спитала:

— Ну, вибрали?

— Триста грамів горілки, пляшку пива, оселедець з цибулькою і картопелькою, харчо по-грузинському, відбивну по-київському і морозиво. Все! Запам'ятали? — з недбалістю постійного відвідувача ресторанів наказав Андрій. — Гаряче і закуски давайте негайно.

Після другої чарки Андрій веселішими очима подивився на світ, на те, що його оточувало. Тепер і ресторан здавався йому не таким уже поганим, і офіціантка не такою товстою і чорнявою, йому хотілося з ким-не-будь поговорити, похвастати своєю красивою молодістю, розповісти про те, звідки і навіщо він приїхав сюди, в Закарпаття.

В цю хвилину і зайшов до ресторану Любомир Васильович Криж. Андрій зрадів. Він з дитинства знав цю людину, неодноразово бачив її у себе в домі і до деякої міри вважав майже родичем.

— Дядьку Любомире! — свій радісний вигук Андрій підкріпив піднятою над головою рукою і привітною посмішкою.

Криж усе знав про Андрія: коли той виїхав із Львова, коли прибув до Рахова, куди попрямував з вокзалу і що думав робити далі. Криж підготувався до зустрічі. Але, приховуючи це, він зобразив на своєму старанно виголеному тонкогубому обличчі приємне здибування і поспішив до столу, за яким сидів Андрій. Схопивши обидві руки хлопця, він довго трусив їх, усміхався і вигукував: «Приїхав! Як добре! Молодець!» Андрій задоволено слухав Крижа і вважав закономірною й природною його бурхливу радість. Він був би здивований, якби дядько Любомир, побачивши його, менше зрадів. Андрій давно вже звик до того, що його особа привертає до себе увагу.

Обідаючи і випиваючи, Криж і Лисак дружньо розмовляли. Власне, говорив більше Андрій. Криж терпляче слухав. Коли полум'я захоплення хвалька згасало, Криж підкидав у багаття його самолюбної душі пальне.

— Ех, Андрійку, — говорив він, — мені б твої роки, твої щоки, твої очі, твою жадобу до життя…

І Андрій після цього добрих п'ятнадцять хвилин знову говорив про себе: як добре жив у Львові, з ким зустрічався і як житиме в Яворі.

— Ну, а як у тебе щодо нікчемного металу? — з найневиннішим виглядом спитав Криж, хоча до цього питання підвів усю розмову.

Андрій любив гроші, постійно думав про те, як би мати їх чим більше. Тому, коли мова зайшла про гроші, він зрадів:

— Та так, нічого… Розрахуватися за обід і добратися додому вистачить.

— Невже від моїх переказів нічого не залишилось? Усе розтринькав?

— Від ваших переказів? — здивувався Андрій. — Виходить, це ви, а не мама кожного місяця висилали гроші?

Криж скромно кивнув і, винувато похнюпившись, зітхнув.

— Вибач. Андрійку, тоді більше урвати не міг. Зараз маю деякий капітал. Ось тобі поки що на дрібні витрати. — Він поклав на стіл сторублівку. — Ще треба буде — не церемонься, приходь, не відмовлю.

Андрій мовчав, п'ючи пиво.

— Дядьку Любомире, — потім спитав він, — гроші ви висилали кожного місяця?

— Так, кожного першого числа. А що?

— А мама, чому вона і карбованця не прислала?

— Не знаю, голубе. Напевне, не було зайвих.

— Не було? — посміхнувся Андрій. — У неї їх стільки! Скупа вона стала. І для кого вона їх береже?

— Голубе, хіба можна про рідну матір таке говорити!; Вона тебе безтямно любить, а ти…

Андрій поклав на край столу два величезні кулаки:

— А ось я приїду і побалакаю з нею як слід! Одразу шовковою стане!

— Ти цього не зробиш. Заради мене. Чуєш? Ніяких дорікань! Навіщо тобі потрібні обов'язково її. гроші? Не все одно, чиї витрачати? Наплюй ти на материнські капітали і користуйся моїми. — Він обережно, не повертаючи голови, оглянув залу. — Признаюся, синку, у мене є чималенький запасець. На всю твою молодість вистачить. Користуйся собі на втіху.

Андрій все більше і більше дивувався. Він ніколи не чекав, що цей акуратний, прилизаний, чорний, як ворон, чужий дядько, приятель матері, який ніколи не відзначався особливою щедрістю, раптом виявиться таким добрим, люблячим і, головне, грошовитим.

— Люблю я тебе, Андрійку, — говорив Криж. — Усиновити ладен, якщо буде на те згода матері. Ну, та добре. І так, без усиновлення, будемо дружити. — Він простягнув руку: — Будемо, га?

— Будемо, дядьку Любомире! — Андрій відповів Крижу міцним щирим рукостисканням.

— Ну, от і домовились! А тепер, Андрійку, я залишу тебе.

— Куди ж ви? Разом у Явір поїдемо. Незабаром автобус…

— Ні, я поїду пізніше. У мене в Рахові справи. Ввечері зустрінемось в Яворі. Заходь. Заплати і мою частку, голубе.

Він поклав на чисту тарілку ще одну сторублівку, поплескав Андрія по щоці, погладив по голові і рушив до дверей. Відійшовши од стола кілька кроків, повернувся:

— До речі, Андрійку, трохи не забув! Ти Олексу Сокача, знаменитого машиніста, знаєш?

— Як же не знати таку людину! А що? Чому ви спитали? — збентежився Андрій.

— Олекса Сокач отримує комсомольський паровоз. От би тобі до нього на практику!

— Дядьку Любомире, ви наче в мою душу зазирнули. Та я про це ж саме вже два тижні думаю, з того часу, як дізнався про комсомольський паровоз Олекси.

— От і добре. Влаштовуйся. Причаруй Олексу… — Криж підморгнув. — Ти будь-кого приворожиш, коли захочеш. Ну, бувай здоровий!

Андрій насмішкуватими очима провів щедрого дядька, який ніби з неба впав, і знизав плечима: «Чудеса та й годі! Чи не побічний я син Крижа?»

Як і всі недалекі люди, що не звикли і не вміють думати, він недовго міркував над тим, що трапилось. Через двадцять хвилин, розрахувавшись з офіціанткою, ситий і трохи хмільний, не кваплячись, в святковому настрої ішов він головною рахівською вулицею. Поглядаючи на всі боки, гіпнотизував своїм чарівним, як він гадав, поглядом усіх зустрічних городян, одягнутих у золотисті і білі замшові кожушки, вишивані кольоровою вовною.

Поки Андрій прогулювався, чекаючи автобуса, Криж, скориставшись першим вільним таксі, на повній швидкості спускався з холодної Верховини на теплі, пригріті весняним сонцем закарпатські передгір'я. Задовго до заходу сонця він був у Яворі, на Залізничній.

Марта Стефанівна зустріла його, як звичайно зустрічала останнім часом, — злякано-радісно, безмовно, циганськими своїми очима питаючи: «Ну, який у тебе ще сюрприз?»

— Був у Рахові, — почав Криж без передмови, цілуючи всю в каблучках і браслетах руку своєї помічниці. — Бачив Андрія.

— Андрія? — Марта Стефанівна змінилася на обличчі, з надією подивилася на двері. — Де ж він?

— Години через дві-три буде вдома. Попереджаю: приїде сердитий… Чому? Сердиться на тебе за те, що ти йому не надіслала жодного грошового переказу.

— Як — не надіслала? Кожного першого числа переказувала по телеграфу по п'ятсот карбованців. Ти ж знаєш. Любомире!

— Ти помиляєшся, моє серце. Перекази були мої, а не твої.

— Любомире, я не розумію… — чорні, жагучі очі Марти Стефанівни зробилися круглими і білястими, як у сови, від страху перед новим сюрпризом, який, як вона передчувала, приготував її друг.

— Потім усе зрозумієш. А зараз виконуй те, що я тобі скажу. Ти повинна до певного часу тримати Андрія в чорному тілі. Хлібом годуй досхочу, а грошей не давай. Жодного карбованця. Чуєш? Жодного карбованця!

— Любомире, що ти знову задумав?

— Незабаром сама все побачиш. Потерпи.

Він на прощання поплескав Марту Стефанівну по дряблій, натертій карміновою цеглинкою щоці і вийшов.

Андрій тим часом не дуже поспішав до Явора. Погулявши по Рахову, провітрившись, остаточно витверезившись, він востаннє глянув на святкових верховинок і тільки тоді рушив на автобусну станцію на набережній, в двох кроках від Тиси.

Щулячись від холодного вітру, що дув згори, з верхів'я Чорної Тиси, Андрій підійшов до зупинки. На довгій лаві під навісом чекав автобуса єдиний пасажир — дівчина з рюкзаком за спиною, з непокритою головою, в теплій, чоловічого покрою куртці, в грубих черевиках, з книгою в руці.

— Ви остання на автобус? — спитав Андрій тим м'яким, трохи співучим голосом, яким розмовляв лише з людьми, яким дуже хотів сподобатись.

Дівчина з досадою закрила книгу, підвела голову, подивилася на Андрія. У неї були навдивовижу свіжі,— міцні, смагляво-рожеві щоки, чисті сяючі очі і яскраві, наче накусані, губи.

— Я й остання, я й перша, — поблажливо-насмішкувато відповіла вона і, нахиливши голову, знову почала читати.

«Бач, яка горда!» подумав Андрій, усміхаючись і з задоволенням розглядаючи дівочу потилицю, вкриту світлим пухом волосся. Незважаючи на свою молодість, Андрій зовсім не відчував ніяковості перед дівчатами, знайомими і незнайомими, йому ще не було й шістнадцяти років, коли він почав завойовувати їх прихильність рідкісними галстуками, кольоровими светрами, особливого покрою курточками, стрункою спортивною постаттю. В двадцять років він набув серед товаришів репутацію бувалого кавалера, небезпечного серцеїда.

— Ви вгору чи вниз? — сідаючи поруч з дівчиною, спитав він.

— Вниз, — неохоче відповіла вона.

— До Явора?

— Ні, далі, до Ужгорода, — сказала вона після суворого, тривалого мовчання.

— А скоро буде автобус?

Вона поглянула на годинник, потім на мокрий шлях:

— Повинен бути з хвилини на хвилину, якщо не запізниться.

Ці незначні запитання підготували, як здавалося Андрієві, грунт для знайомства. Він був певний, що через кілька хвилин вже буде знати, хто ця дівчина, де вона була, працює чи вчиться, на якій вулиці живе…

Продовженню так вдало початої розмови перешкодила поява жінки з Циганської слобідки, яких у Закарпатті немало. Подзвонюючи намистом із старовинних монет — російських, австрійських, угорських, румунських, чеських, німецьких, — циганка підійшла до Андрія, безцеремонно сіла поруч і, закинувши на плечі синювато-чорні коси, вийняла з бездонної кишені широчезної строкатої спідниці пухку засмальцьовану колоду карт:

— Поворожу, чорнобривий! Усю щасливу долю розкажу. Позолоти ручку!

Андрій поклав на долоню циганки три карбованці:

— Ворожи, та тільки бреши до ладу.

Циганка завченою скоромовкою напророчила Андрієві, що в найближчому майбутньому його чекає велика удача в житті, що всі найтемніші кутки його дому посвітлішають, що його щастю будуть заздрити люди.

Андрій з поблажливою посмішкою подивився На циганку, сказав:

— А чи не можна конкретніше поворожити про щастя? Яке воно? Чи швидко, наприклад, я одружуся?

— Ти, чорнобривий, в думках своїх уже збираєшся весілля справляти, вже молоду дружину свою на престол садовиш…

— Досить! — зупинив Андрій циганку. — Спасибі.

Вона охоче залишила Андрія в спокої і підсіла до дівчини з рюкзаком:

— І тобі, красуне, поворожу.

Дівчина засміялась і сховала руку за спину, рішуче похитала головою:

— Не хочу!

— Боїшся правді в очі дивитися? — спитала циганка, презирливо мружачись.

— Ну, добре, іди далі, пророчице! — Андрій злегка підштовхнув циганку в спину.

Вона пішла, щось незадоволено мурмочучи напівголосом.

У верхньому кінці набережної показався великий червоний автобус. Дівчина швидко сховала книгу, підвелася з лави і попрямувала до зупинки. Андрій пішов за нею.

Хвацько підкотив автобус. Його шершаві чорні скати розпороли глибокі дощові калюжі, викинувши ліворуч і праворуч два крила мутної води. Андрій вчасно встиг затулити дівчину, прийнявши холодний душ на себе. Весь він, від черевиків до кашкета, був забризканий, але зовсім не сердився. Навпаки, він був задоволений тим, що йому трапилась така щаслива нагода проявити лицарство перед дівчиною, яка йому сподобалась. Витираючи великою кольоровою хусточкою забруднене обличчя, він допитливо подивився на неї: чи належно вона оцінила його вчинок? Так, оцінила, та ще й як! Сміючись, вона кинулася до нього на допомогу: змахнула з куртки грязюку, по-дружньому, просто, наче робила це вже сто разів, витерла йому своєю хустинкою заляпані шию, вухо, підборіддя. Він покірно дозволив їй робити з собою все, що вона хотіла: руки її були такими теплими, такими м'якими, такими довірливими і ніжними.

В розчинених навстіж дверях автобуса стояла літня, в. теплій хустці і ватяній тілогрійці кондукторша. Вона винувато посміхалася:

— Вибачаємось, молоді люди, за свою неакуратність.

— Нічого, тітонько, не хвилюйтесь, висохнемо, — сказав Андрій.

— Дивись, який необразливий! А інший би в тартарари нас послав. Заходьте! — сказала вона, звільняючи вхід.

Андрій подав дівчині руку, допоміг увійти в автобус. Підвівши її до вільного сидіння, він обережно зняв з плечей рюкзак, потім змахнув рукавичкою з клейончатої оббивки невидимий порох і, ледве торкнувшись ліктя дівчини, запросив сідати. Вона сіла, подякувавши йому поглядом. Він скромно сів поруч.

Та циганка, що півгодини тому ворожила Андрієві, теж зайшла в автобус. Вона сіла позаду хлопця й дівчини, заплющила очі і вдала, ніби дрімає. Того ж дня, приїхавши до Явора, вона майже дослівно передала Крижу все те, про що говорив Андрій Лисак з незнайомою дівчиною. Криж добре заплатив «Кармен». Її послугами він користувався без усякого риску викликати на себе будь-чию підозру. Справа в тому, що Любомир Васильович, як знавець мов усіх народів, що населяють Закарпаття, поєднав працю в книжковому магазині з учительською: вечорами він навчав грамоти дорослих циган. Там же, в школі Циганської слобідки, на східній околиці Явора, він і познайомився з цією циганкою, повідомивши про те, що замінив Дзюбу. Тоді ж він і наказав їй поїхати до Рахова, простежити за Андрієм Лисаком, прикмети якого він докладно описав циганці. Свій інтерес до нього він пояснив «Кармен» тим, що цей трохи непутящий хлопець доводиться йому племінником і що він боїться за його майбутнє.

Навіщо потрібно було Крижу стежити за Андрієм? Аякже! Резидент повинен знати про кандидата в агенти абсолютно все, він повинен контролювати кожний його крок.

Автобус прошумів по мокрій вулиці Рахова і побіг по вузькій долині, по самому берегу Тиси. Андрій сидів поряд з дівчиною, плече до плеча. Ця близькість, здавалося Андрієві, вже викликала у дівчини довір'я. Тепер, вирішив він, можна бути сміливим.

— Як вас звати? — напівголосно спитав він.

— Верона. Верона Бук, — одразу ж відповіла дівчина.

— Верона? Отже, ви словенка?

— Так.

— З відрядження повертаєтесь? З лісозаготівель?

— Еге, А як ви узнали? — здивувалася Верона.

— Неважко догадатись: такі засмаглі, обвітрені щоки, такі зелені очі бувають тільки у справжніх лісовиків.

Верона так і зашарілася — явно від задоволення. Андрій зрозумів, що торкнувся слабої струни її душі. Не боячись тепер бути настирливим, він давав їй запитання за запитанням: де вона працювала, хто її послав на лісозаготівлі і чи сподобалося їй у лісі. Дівчина охоче розповідала про себе все. Їй немає ще й дев'ятнадцяти років. Комсомолка. Батька в неї немає. Живе вона з матір'ю в Ужгороді. До повноліття не знала фізичної праці. Налісозаготівельні роботи потрапила випадково і не по своїй волі: послав комсомол. Їхала в ліс, відверто кажучи, неохоче, навіть з острахом. «Дурна була, — призналася Верона, — нічого не розуміла, от і боялася». Всі страхи минули, коли пожила в Чорному потоці місяць, коли відчула, як хороше кожного дня прокидатися на світанку, а сонце зустрічати вже досхочу попрацювавши. Всю осінь і зиму спала Верона в теплій, затишній колибі, простеливши на ялинкове пахуче віття домоткане простирадло. Вмивалася тільки крижаною водою з незамерзаючого потоку. Працювала весь сезон з ранку до вечора — дні в цю пору дуже короткі: обрубувала сучкобійною сокирою гілки на зрізаних соснах, буках і ялинах, варила лісорубам їжу, освоїла електропилку, навчилася управляти трельовочним трактором.

Тільки півроку попрацювала Верона, а їй здається, що на все життя просякла запахом хвої, смоли, гірського моху, теплої соковитої тирси, диму ватри.

Андрій слухав її розповідь з серйозним, глибокодумним виразом обличчя, співчутливо хитав головою, схвально посміхався, але… зовсім нічого не розумів. «Якому дурневі, — думав він, — прийшло в гадку послати таку гарну дівчину на лісозаготівлі? Невже не знайшлося в Ужгороді простіших дівчат?» Не розумів він і радості Верони. Сумнівна ця насолода — спати на хвої, вмиватися крижаною водою, прокидатися до схід сонця і працювати з ранку до вечора.

Закінчивши розповідь про себе, відповівши на всі запитання Андрія, Верона посміхнулася і допитливо подивилася на свого супутника. Він зрозумів її. Але що сказати про себе? Правду? Те, що він всього-на-всього учень залізничної школи, майбутній паровозний машиніст, їде на практику в Явір? Невигідна це для нього правда. Верона, напевне, думає, що він уже встиг завоювати собі непогане місце в житті. Як вона розчарується, узнавши правду. Ох, коли б він був не учнем-практикантом, а прославленою людиною!

— Я машиніст паровоза, — сказав Андрій.

— Я так і думала. Догадалась, — і Верона вказала очима на газету «Гудок», яка визирала з кишені куртки Андрія. — Отже, ви машиніст паровоза? І все? Без імені і прізвища?

«Коли хвастати, то вже хвастати до кінця», подумав Андрій.

— Зовуть мене Олексою, — сказав він. — А прізвище… Сокач.

— Олекса Сокач? — підхопила Верона. — То я ж вас добре знаю! Скільки разів читала статті про знаменитого машиніста, комсомольця Олексу Сокача!

Андрій Лисак визнав за необхідне скромно опустити очі і заперечливо махнути рукою:

— Мало чого не напишуть у газетах! От ви повернетесь до Ужгорода, газетярі про вас таке напишуть — самі себе не впізнаєте!

Розбризкуючи по дорозі дощові калюжі, виблискуючи на сонці нікелем і лаком, автобус спускався все нижче і нижче. Ліворуч, вздовж румуно-радянського кордону, вирувала в обточених валунах повноводна Тиса, праворуч здіймалися високі гори, зарослі лісом від вершин до підніжжя. Шуміли весняні потоки в ущелинах. Зеленіли першою травою південні схили гір. Верби і тополі одяглися в молоде листя. Нічого, здається, не бачив і не чув Андрій: дивився тільки на Верону, ніби нею однією милувався.

Наприкінці дороги, перед самим Явором, Андрій взяв руку Верони і сказав:

— Можна вам поворожити? Минуле ваше ми знаємо. Поговоримо тепер про майбутнє.

— Поворожіть. А ви вмієте?

Дивлячись на обвітрену, шершаву долоню дівчини, вкриту глибокими переривчастими лініями, він говорив серйозно і впевнено:

— Через три дні, рівно о дванадцятій годині, ви будете сидіти в Ужгороді, на правому березі річки Уж, одразу за великим мостом, на першій лавці. До вас підійде хлопець з гілкою в руках, у сірому костюмі…

Верона висмикнула руку, стримано засміялася:

— От і неправда, нічого ви не вгадали! Через три дні, о дванадцятій годині, мене не буде в Ужгороді. Я поїду в Мукачеве до сестри. У неї день народження.

— До сестри? В Мукачеве? А на якій вулиці вона живе?

— Кірова, двадцять чотири.

Андрій кивнув, знову обережно взяв руку дівчини і пошепки сказав, наслідуючи циганку:

— Через три дні, красуне, рівно о сьомій вечора ви будете стояти на вулиці Кірова, біля будинку номер двадцять чотири, у місті Мукачеві. До вас підійде хлопець з гілкою бузку. — Андрій багатозначно помовчав і, зігнавши з обличчя посмішку, серйозно запитав: — Тепер відгадав?

Верона нічого не сказала у відповідь, тільки засміялися, але хіба обов'язково все говорити словами!

Надвечір приїхали в Явір. Тепер до Ужгорода вже рукою подати. Години через дві і Верона буде вдома.

Виходячи з автобуса, Андрій потиснув дівчині руку і, ніжно зазираючи їй у вічі, сказав:

— Отже, в неділю, о сьомій вечора, в Мукачеві, на Кіровській, біля будинку номер двадцять чотири.

Вона відповіла йому стриманим кивком, В Яворі, на автобусній зупинці, Андрія чекала мати, яку він попередив телеграмою про свій приїзд. Зустріч з нею тепер, на очах у Верони, була небезпечною для Андрій з двох причин. По-перше, мати на радощах могла вигукнути: «Мій дорогий Андрійку» або щось подібне. По-друге, так гарно вбраної матері, як легко зрозуміє Верона, не може бути у простої робочої людини Олекси Сокача.

На Марті Стефанівні було широке з бронзовими застіжками пальто-реглан, ледве розстібнуте на грудях, рівно настільки, щоб було видно пишну, сліпучо-золотого кольору блузку, зроблену з серпанкового органді. Тюрбан і туфлі були темно-коричньовими, малесенький ручний годинник, ланцюжок і браслети — в тон одягу і взуття.

Димлячи сигаретою і сильно мружачись, Марта Стефанівна вдивлялася в пасажирів, що виходили з автобуса. Андрій прошмигнув повз матір, в двох кроках від неї, але вона через близькозорість не помітила його. Кинувши в таксі на заднє сидіння чемодан, Андрій сів поруч з шофером:

— Поїхали!

— Адреса? — спитав шофер, виключаючи лічильник.

— Заверніть на проспект і зупиніться за рогом, — сказав Андрій.

Здивований водій скоса глянув на пасажира, але волю його виконав; зупинився за двісті метрів на проспекті.

— Тепер закуримо, — Андрій вийняв цигарки, почастував шофера.

З проспекта добре було видно міст через річку, по якому проїхав до Ужгорода рахівський автобус. Провівши його очима, Андрій скомандував:

— Повертайте на сто вісімдесят градусів до автобусної зупинки!

Мати, стривожена, засмучена, розгублено топталася на автобусній зупинці, мабуть, вирішивши чекати чергової машини з Верховини. Андрій підійшов до неї, мовчки поклав на плече руку.

— Здрастуй, Андрійку! — повернувшись, радо вигукнула вона.

— Здрастуй, — ласкаво промовив він. — Ну, навіщо турбувалася? Хіба я без тебе не знайшов би дороги додому?

Уважний, привітно-ласкавий, дружній вираз обличчя Андрія, що так припав до вподоби Вероні, тепер став ще ніжнішим.

Марта Стефанівна була щаслива: адже вона зустрілася з сином після довгої, піврічної розлуки.

Під'їхавши до свого дому, Андрій взяв чемодан, недбало кивнув матері:

— Розрахуйся, мамусю!

Марта Стефанівна повагалась трохи і заплатила.

В садочку біля будинку цвіли тюльпани, рожеві і сині незабудки. У великій дротяній клітці, високо піднятій на чотирьох стовпах, воркували білосніжні голуби. Під навісом веранди висіли золоті качани торішньої насіннєвої кукурудзи. На підвіконнях, притулившись до шибок, стояли червоні, білі, бузкові вазони в горщиках. В глибині двору крізь щілини плетеного з лози пташника чорніла постать Марії, оточеної курми, качками і гусьми. На весняному сонці грілася кішка з котенятами.

— Чудово! — повертаючись до матері і щасливо посміхаючись, промовив Андрій. — Усе, як було. Наче і не виїжджав.

З пташника вийшла Марія з дерев'яним ящиком в руках. Вона була в строгому одязі: чорна довга, трохи не до п'ят, спідниця, чорна кофта з темними ґудзиками, чорний фартух, чорні начищені черевики, чорні панчохи. Лише обличчя її було білим, і на ньому променіла солоденька посмішка.

— Боже мій, як ти виріс, Андрійку! — молитовно склавши руки на грудях, співуче вигукнула Марія. — Здрастуй, красеню, здрастуй, королевичу мій ненаглядний.

— Здрастуй, свята Маріє, — з показним дружелюбством усміхнувся Андрій, роздивляючись колишню монашку, невтомну робітницю і спритну помічницю матері в її комерційних ділах. — Здрастуй! — він кивнув Марії І пішов у будинок, звідки долинав аромат смаженого м'яса і здобного тіста.

В найбільшій кімнаті, як і чекав Андрій, був накритий святковий стіл. Майже сорок тарілок, на кожній викладена особлива закуска: ковбаси всіх сортів, сир, ікра, тонко нарізана червона риба, холодна курка, пиріжки, солоні огірки, квашені яблука і сливи, перець фарширований, печиво, яблука, вино, горіхи, цукерки… Середину столу займав великий пухкий торт. На його коричньовому шоколадному фоні білів вершковий напис: «З приїздом, моє щастя!» «Моє щастя» досить байдуже, як і належало людині, яка знає собі ціну, оглянув стіл: нам, мовляв, невдивовижу такий достаток, не чекайте подяки.

— Хрещеного батька не здогадалася запросити? — спитав він.

— Запрошувала, Андрійку. Немає його вдома. Вночі повернеться з поїздки.

— Ну і добре, обійдемося поки що і без нього. — Андрій обійшов круг столу, потираючи руки. — А чи не знайдеться у вас, хазяєчко, найзвичайнісінької картоплі, іржавого оселедцьового хвостика і простої російської горілки?

Марта Стефанівна не образилася за те, що син не оцінив по заслузі її кулінарних і гастрономічних зусиль, її щедрих витрат. Навпаки, вона поквапливо і винувато пробурмотіла: «Зараз, зараз, Андрійку, ми все зробимо з Марією», і зникла в кухні. Повернулася з вареною холодною картоплею, оселедцем і білоголовою пляшечкою.

Поки Андрій пив і їв, Марта Стефанівна і її помічниця розчулено дивилися на «королевича» і «красеня». Змінюючи одна одну, вони розповідали йому про всі місцеві новини, про ринкові ціни на вино і фрукти, про те, які рідкісні, дефіцитні товари продавалися за цей час в універмазі і в комісіонці, що вдалося купити і перепродати, що відкласти про запас. Чимало покупок припало на долю Андрія: китайські сорочки з вічними крохмальними комірцями, шкіряна фіолетова куртка на блискавці, модні туфлі на товстій каучуковій підошві, чеські та угорські галстуки, шведські леза, болгарські сигарети, гарні носові хустки.

Андрій прийняв подарунки як належне. Він давно привчив матір до того, щоб вона свою любов до сина без упину підкріплювала речами і грошима. Він би здивувався і образився, коли б вона перестала це робити. Він вважав закономірним, що чорна Марія працювала на матір, а мати — на нього.

Передивившись і примірявши обновки (розцвітки китайських сорочок йому не сподобалися, куртка здалася занадто великою, туфлі важкими і дуже тупоносими, а галстуки недостатньо яскравими), він поголився, одягнув нову куртку, пригладив щіткою своє довге волосся, зібране в пучок на потилиці, напахався «Білим бузком» і об'явив, що йде в місто, у гості до Олекси Сокача.

— Відпочив би, Андрійку. Завтра підеш у гості, — несміливо порадила Марта Стефанівна.

— Мамо, даремно хвилюєшся. Я невтомний.

Він одягнув поверх куртки плащ, закурив сигарету і недбало сказав, клацнувши пальцями;

— Мамо, підкинь що-небудь.

Марта Стефанівна зітхнула, але потягнулася до сумочки:

— Скільки?

— Скільки не жаль.

— А все-таки? На сигарети і сірники?

— Ти ж сама розумієш, що я сьогодні мушу почастувати Олексу Сокача. І так почастувати, щоб він усе життя згадував і дякував.

— Покликав би його сюди і частував.

Мати похапцем розкрила сумочку і, пошелестівши новенькими грішми, вийняла дві сотенні і поклала їх на стіл.

Андрій перекинув сигарету з лівого кутка рота в правий, сердито пихнув димом, примружився, простягнув до матері руку:

— Позолоти ще, рідненька, бог не забуде твоєї щедрості, — підробляючись під циганку-ворожку, промовив він.

Марта Стефанівна посміхнулася. Ну як можна не милуватися таким дотепним, чарівним сином, як можна відмовити йому в чомусь!

Вийнявши з сумочки ще два новенькі папірці, вона благаючими очима подивилася на сина, усміхнулася:

— Тільки ти нікому про це не кажи, Андрійку. Найголовніше дядькові Любомиру не проговорися. Ти піди до нього, скажи, що мати не дала грошей на частування Олекси Сокача. Він пожаліє тебе, підкине, скільки треба.

Андрій сердитим поглядом зміряв матір з ніг до голови:

— Він твій скарбник, чи що? Чому ти його боїшся? Чому ти жалієш для мене грошей, а він ні? Вісім переказів від нього отримав, а від тебе жодного.

— Андрійку, то це ж… — Марта Стефанівна запнулася, уявивши собі, як розлютиться її хазяїн, дізнавшись, то вона видала таємницю з переказами.

— Ну, відповідай, чого зробилася такою скупою?

— Я не скупа, Андрійку, я…

«Сказати йому чи не сказати правду? Якщо скажу, що він робитиме? Битиме? Побіжить в міліцію або на Київську? Ні, не скажу. Він ні про що не дізнається від мене».

— Андрійку, в мене немає більше грошей. Нас обікрали. Все пропало. — Вона затулила обличчя носовою хусточкою і заплакала.

— Так я тобі й повірив! — безтурботно засміявся Андрій. — Май на увазі, мамо, тобі доведеться заплатити мої львівські борги. До побачення!

Напаханий, з сигаретою, прилиплою до нижньої губи, в яскравих, ще не розношених туфлях, старанно зачесаний, заклавши руки в косі кишені куртки, похрустуючи новенькими сторублівками, які приховували в собі стільки насолод, Андрій вийшов з дому і попрямував на Гвардійську вулицю, де жив його чудесний грошовий покровитель. Дядько Любомир був уже вдома. Він стояв серед великої, заставленої книжковими полицями кімнати і крутив ногою рипучий привід токарного верстата, виточуючи з берези якихось головатих, товстопузих ідолів, його волосся було покрите стареньким беретом. На кінчику довгого носа блищали опуклі, в золотій оправі окуляри. За важким м'ясистим вухом стримів товстий теслярський олівець, а в зубах — холодна люлька. Довгий шкіряний фартух закривав майстра по дереву від шиї до колін. В кімнаті приємно пахло сухою березою. Низькі промені сонця, що хилилося на захід, у бік кордону, золотили купи стружки, яка лежала на підлозі.

— А, це ти! — зрадів господар, піднявши окуляри на лоб. — Роздягайся, сідай!

— Я ненадовго, дядьку Любомире, — напускаючи на себе сум, промовив Андрій. — З матір'ю полаявся. Жила, скупердяйка, грошей не дала! Почастувати треба Олексу Сокача, а в моїх кишенях, як кіт наплакав.

— Зрозуміло. — Криж відчинив одну з книжкових шаф, узяв товстий, в темно-синій палітурці том «Большой советской энциклопедии». Між його сторінками лежали новенькі, без жодної зморшки або плямочки, ніби тільки що надруковані, сторублівки.

— Бери, скільки треба! — великодушно запропонував Криж.

Андрій потягнувся до грошей, хотів відокремити від пачки два-три листочки, але гнучкі і слизькі папірці не давалися в руки. Андрій послинив пальці і похапцем, загинаючи ріжки сторублівок, узяв півтисячі.

— Не мало? — посміхнувся Криж.

Андрій знизав плечима і, приховуючи збентеження (тоді він ще був здатний на це), з удаваною розв'язністю сказав:

— Можу додачу прихопити, якщо ви такий щедрий. — Він узяв ще триста карбованців. — Спасибі, дядьку Любомире!

— Цим, брате, не одбудеш. Пиши розписку: «Я, Андрій Лисак, такого-то числа, такого-то року одержав від «Хреста» за зроблену йому послугу стільки-то грошей».

— Від «Хреста»?

Андрій, запобігливо посміхаючись, дивився на щедрого дядечка, намагаючись зрозуміти, серйозно він говорить чи» жартує. Ні, господар жартував: на його тонких губах лукава посмішка.

Криж підсунув стареньке, з витертою шкірою крісло до столярного верстата.

— Сідай і пиши.

Андрій писав з легким серцем, цілковито переконаний, що ця дивна розписка — невинний жарт дядька Любомира і що папірець буде розірваний, спалений або викинутий.

— А яку послугу я зробив «Хресту»? — сміючись, спитав він.

— Побажав йому здоров'я, коли він чхнув.

— А хто він, цей «Хрест»?

— Я.

— Ви?

— Так. Так звали мене в дитинстві мої маленькі друзі серби. Криж по-сербському — хрест… Ну от, тепер все гаразд. До побачення. Вгощай і вгощайся на здоров'я!

Коли Лисак вийшов, Джон Файн одразу ж виліз із своєї схованки. Він злостиво насупився і спідлоба дивився на Крижа:

— Що за комедію ви розіграли з цим піжоном? Хто це?

— Син «Венери», моєї помічниці, про яку я вам уже говорив. Кандидат в агенти. Готую до вербовки.

— А!… — пом'якшав «Чорногорець». — Дозрів?

— Так, цілком.

— Дивіться, Любомире, не промахніться. Вербовка — справа тонка, небезпечна. Що він за один?

— Ледар. Брехун. Любить розтринькувати гроші, чужі головним чином. Досі не заробив жодного карбованця. П'є. Гуляє. Чепуриться. Експлуатує свою матір. Здібний. Взагалі, саме те, що нам потрібно.

— Ви певні, що саме «те»?

— Абсолютно.

— Помиляєтесь. У нашій справі… Зрештою, про це ми поговоримо потім. Чому ж цей «експлуататор», — Файн посміхнувся, — вирішив стати робочою людиною, паровозником?

— Нічого надприродного к цьому немає. Хлопець одягнув спецівку з далекоглядним наміром змінити її на генеральський мундир. Йому допоміг у цьому Головні, старий паровозний машиніст, Герой Соціалістичної Праці, депутат Явірської міської Ради. Я в курсі справи. Розповісти? Чи вам це не цікаво?

— Чому ж це мені не цікаво? Я все повинен знати і про вас, і про ваших агентів, і про кандидатів в агенти. — Файн кивнув. — Розповідайте.

… Раннім літнім вечором минулого року Костянтин Васильович Головін сидів у своїй спустілій квартирі і, надівши на кінчик носа окуляри, читав. Дзвінок відірвав його від книги. Головін одчинив двері. На сходовій площадці стояла Марта Стефанівна Лисак. Над її плечем виднілася голова довгов'язого Андрія.

Марта Стефанівна ласкаво привіталася, вибачилась за те, що потурбувала, і спитала, чи може вона звернутись до Костянтина Васильовича в дуже важливій для неї і її сина справі.

— Будь ласка, прошу, — сказав Головін.

Мати і син зайшли. Господар запропонував гостям стільці. Вони сіли. Марта Стефанівна закурила, розчулено подивилася на Головіна своїми великими циганськими очима:

— Дорогий мій, я турбую вас! Я відносно сина. Допоможіть.

Костянтин Васильович зніяковіло знизав плечима:

— І радий би допомогти, але… я не можу скасувати переекзаменовки.

Андрій Лисак до п'ятого класу вчився у звичайній школі. Потім він завдяки клопотанню матері потрапив у музикальне училище. Через рік його виключили. Марта Стефанівна негайно поскаржилася Головіну. Костянтин Васильович пішов у музикальне училище. Поговоривши з директором і педагогом, депутат з'ясував, що Андрія Лисака виключено справедливо: не хотів учитися, часто пропускав уроки, бешкетував. Головін порадив Марті Стефанівні влаштувати хлопчика знову в школу. Погано вчився Андрій і там. Два роки просидів у шостому класі. Дин в сьомому. Стільки ж у восьмому. На порозі дев'ятого класу одержав переекзаменовку. Про цю переекзаменовку і казав Головін, зніяковіло знизуючи плечима. Але він помилився.

— Ми відмовилися від переекзаменовки, Андрійко далі вчитися не буде, — сказала Марта Стефанівна. — Досить! Ми були у нашого лікаря, і він зробив висновок: хлопчикові категорично забороняється розумове напруження. Ось діагноз.

Головін мовчки прочитав лікарську довідку і запитально подивився на Андрія Лисака, який похнюпившись стояв і кусав нігті.

— Ми з Андрійком вирішили, що йому треба працювати, — твердо сказала мати.

— А куди Андрій хоче влаштуватись? — спитав Головін.

— На ваш розсуд, мій дорогий. У вас стільки впливових друзів, стільки можливостей!

Головін сказав:

— У мене є друзі в Донбасі, на металургійному заводі. Коли хочете, влаштую вашого Андрія в мартенівський цех підручним сталевара.

Марта Стефанівна поблажливо усміхнулася, подивилася на сина і похитала головою.

— Можу влаштувати учнем токаря на верстатобудівний завод.

Марта Стефанівна знову похитала головою. Головін продовжував:

— У мене є друзі на Солотвинській копальні. Вони допоможуть Андрієві влаштуватися помічником комбайнера гірничого комбайна. Сіль добуватиме. Якщо не подобається на соляній копальні, можу на вугільну шахту влаштувати.

— Ні, дорогий мій, ви мене не зрозуміли! — з досадою промовила Марта Стефанівна. — Ми з Андрієм цікавимось іншою роботою.

— Якою?

— Я б хотіла, щоб ви влаштували мого Андрійка…

— Розумію! Куди-небудь вище! — підхопив Головін. — Є в мене друзі на висотних будовах у Москві. Можу влаштувати вашого Андрія в бригаду каменярів, бетонників, верхолазів-арматурників. Чи вам не підходить чорна робота? Мрієте про білу, конторську?

Марта Стефанівна уже не посміхалася, її циганські очі сповнилися слізьми.

— Ви даремно так говорите, товаришу Головін. Ми прийшли до вас за батьківською порадою, як до депутата, а ви смієтесь над нами.

— Який же тут сміх? Я б рідному сину сказав усе те, що вам порадив.

Марта Стефанівна посміхнулася крізь сльози:

— Ні, рідному сину ви порадили б інше: піти на паровоз, стати машиністом, а нам от…

— Хочете на паровоз? Будь ласка! Так би одразу й сказали! На паровоз я можу вас негайно влаштувати. Кочегарів нам невистачає.

— А чи не можна в школу машиністів влаштувати? Або в залізничний технікум на паровозний відділ? Все-таки Андрійко закінчив вісім класів.

— Можна і так, звичайно, — але… — Костянтин Васильович посмикав себе за вус, скоса глянув на прилизаного Андрія. — А чому ти обрав паровоз?

— Так… Подобається, — відповів хлопець.

— Це твердо? Не передумаєш через рік або через три місяці?

— Все життя буде подобатись. Головін поклав руку на плече Андрія:

— Гаразд, хлопче, я влаштую тебе в школу машиністів, тільки дивись, не осором мою сиву голову!

— Що ви, дядьку Кость! Даю вам слово.

Того ж року, восени, Андрій влаштувався в школу залізничних машиністів. Вчився поганенько: майже з усіх дисциплін одержував трійки. Хапав і двійки. Інакше і не могло бути: паровоза він не любив. І не уявляв, як можна його любити. Він взагалі не любив працювати. Твердо був переконаний, що проживе свій вік так, як жив досі: не працюючи, але все маючи, ні в чому собі не відмовляючи. Двадцять років він прожив на світі, не заплативши своєю власною працею хоча б за один шматок з'їденого хліба чи за одну склянку випитого молока. Він їв хліб, ніколи не замислюючись, звідки він узявся, хто і як орав землю, засівав її, збирав урожаї, хто молов зерно. Його цікавив хліб лише тоді, коли він був голодний.

Машиністом паровоза вирішив стати тільки з простого розрахунку: із заздрості до Олекси Сокача, свого земляка, майже ровесника. Читаючи про нього статті в газетах, дивлячись, як його поважають у місті, він захотів бути на його високому місці, в його становищі. Причому, пін не утруднював себе навіть думками про те, як, завдяки яким своїм зусиллям Сокач став знаменитим машиністом, скільки витратив енергії і праці, щоб на дошці пошани стати поруч з Головіним, Героєм Соціалістичної Праці.

— Як бачите, товаришу Червонюк, це саме те, що нам потрібно, — самовдоволено посміхаючись, промовив Криж.

Джон Файн мовчав, дивлячись на кінчик димлячої сигарети і насмішкувато мружачись.

— Ви читали, Любомире, радянські книги про пильність? — спитав він, не підводячи очей.

— Доводилось.

— А таку фразу пам'ятаєте: «Іноземні розвідники вербують своїх агентів головним чином з середовища карних злочинців, морально неохайних людей, колишніх куркулів»? Якщо пам'ятаєте, як же ви спокусилися таким дешевим суб'єктом, як Андрій Лисак? Його неохайність видно за три кілометри. Він — ходяча реклама піжонства і дурного нахабства, мимовільний помічник радянської розвідки.

— Все це правильно, сер, але… хіба скромна і чесна людина погодиться служити нам? На жаль, ми повинні виходити з реальних можливостей. І потім, я розробив особливий план відносно Андрія Лисака. Як тільки завербую його, я накажу йому рішуче змінити свій спосіб життя.

— Правильно! Але це треба зробити якомога раніше, інакше буде пізно.

— Я форсую події, сер.

— От і домовились! — Файн дружньо посміхнувся до свого помічника і поплескав його по плечу: — Не ображайтесь, Любомире, за причепливість. Це мій обов'язок — оберігати вас.

— Я розумію, сер. Дякую.

Криж виразно поглянув на шефа і безмовно, поглядом, додав: оберігаючи мене, ви перш за все оберігаєте свою дорогоцінну особу.

Андрій Лисак, поки вирішувалася його доля, безтурботний і веселий, впевнено йшов вулицями Явора. Він думав тільки про гроші, одержані від Любомира і матері. Дванадцять сторублівок. Гуляй в ресторані цілу ніч, замовляй підряд усе меню з верху до низу — і то не витратиш. Ех, і гульне він сьогодні з Олексою Сокачем! На пні купить знаменитого машиніста, назавжди заручиться його дружбою.

Вдома Олекси не було, він був на роботі. Андрій пішов у депо. На головній вулиці несподівано віч-на-віч зустрівся з Олексою. Знаменитий машиніст був одягнений у синю спецівку. На білявій голові — чорний формений кашкет, а на ногах — парусинові туфлі. «Ну й знаменитість! — подумав Андрій. — Не вмієш ти, дурню, користуватися своїм становищем». Голосно ж він, радісно посміхаючись, вигукнув:

— Привіт, Олексо!

Сокач зупинився, стримано відповів. На його обличчі не було ні привітності, ні навіть простої цікавості, лише подив і відчуженість. Олекса добре знав примітного франта з Залізничної, маминого синка Андрія Лисака, але ніколи не дружив з ним, не мав навіть спільних товаришів. І тому він був здивований його панібратським ставленням.

— Не впізнаєш? — спитав Андрій, розкриваючи коробку сигарет. — Кури!

Олекса глузливо примружив свої сірі з довгими чорними віями очі, з ніг до голови оглянув Лисака:

— Як не впізнати такого блискучого кавалера! Яким був, таким і лишився…

Андрій пропустив повз вуха глузування Олекси. «Заздрить», вирішив він, але, як завжди, сказав не те, що думав:

— А ти не змінився.

— Отже, повернувся додому? Під мамине крильце? Зовсім чи як?

— На практику приїхав, — відповів Андрій.

— Куди? В перукарню? В ательє мод?

Андрій і на цей раз не образився. Він умів, коли треба було, не помічати насмішки.

— Не вгадав, — сказав він, роблячи вигляд, що прийняв слова Олекси за дружній жарт. — У депо практикуватись. На паровозі.

— Невже ти ще не кинув школи?

— А чого я повинен її кидати?

— Та там же вчитися треба, здавати екзамени.

— Вчимося! І екзамени здаємо! — з гідністю, але без зарозумілості, з нарочито веселою усмішкою відповів Андрій. — І паровоз будемо водити не гірше за інших… якщо ти допоможеш. — Він узяв Олексу під руку і, пристосовуючись до його кроку, пішов по краю тротуару, де було менше людей. — Олексо, кажу тобі прямо, від щирого серця: хочу практикуватись тільки на твоєму паровозі, під твоїм керівництвом. Ніхто краще за тебе не навчить.

Молодий машиніст підозріло поглянув на Андрія: коли, де і чим він встиг завоювати його любов?

— Якби не ти, Олексо, — продовжував Андрій, — то я і до школи не потрапив би, і на паровоз мені наплювати. Сподобалося, як ти працюєш, от я і вирішив піти по твоїй доріжці. Візьми, Олексо, наді мною шефство! Все життя буду пам'ятати і дякувати. Ти не дивись, що я такий: по одягу зустрічають, а по розуму і праці проводжають.

Олекса вже уважно і серйозно слухав Лисака. Вірити чи не вірити його словам? Від серця вони чи так, пусті? Схоже на те, що говорить правду, по-справжньому хвилюється за свою долю.

— Що ж, — сказав Олекса, — якщо начальник депо прикомандирує тебе до мого паровоза, то…

— Прикомандирує! Обов'язково! — Андрій схопив руку Сокача, міцно потиснув її: — Будь певен, я тебе не підведу.

З близьких гір уже повіяло прохолодою, на міські вулиці спускалися густі сині сутінки. В будинках засвічувалися вогні.

На вулицях спалахнули матові кулі. По великому склу вітрини, широко розкинувши роздвоєні клешні, поповз вогненний рак.

— Зайдемо? — зупиняючись перед рестораном, спитав Андрій.

Не чекаючи згоди, він відчинив двері і, легенько підштовхуючи Олексу вперед, зайшов у яскраво освітлене приміщення, густо заставлене квадратними, на металевих ніжках столиками. Буфетник, який розливав пиво, подав Андрієві руку і сказав, як добре знайомому:

— З приїздом! Як твій університет?

— Все гаразд. Розпорядіться відносно столика.

Бритоголовий офіціант у білому піджаку і в чорному галстуці метеликом, не чекаючи розпорядження, миттю прибрав брудний посуд із столика, що стояв у далекому, затишному куточку зали. Не минуло й п'яти хвилин, як на столику з'явилися горілка, вино, пиво, тарілки з копченою рибою, сиром, шинкою, сухою ковбасою, смаженими яйцями. Олекса похитав головою:

— Багата закуска… але розплачуватись доведеться тобі: в мене ні копійки в кишені. Віддам завтра.

— Розплатимось, не хвилюйся! На всю ніч вистачить погуляти. За твоє здоров'я!

— Стипендією будеш розплачуватись? — спитав Олекса, коли випив і закусив.

— Яка там стипендія! Від неї і сліду не лишилося.

— Де ж ти взяв гроші? — Олекса обережно поставив склянку з вином і перестав їсти.

— Не бійся, не крадені. Мати дала. Вона в мене грошовита і не скупа. Вона кравчиха. Золоті руки!

— Отже, мати заробляє, а ти… гуляєш?

— Прийде час, буду і я заробляти. Все поверну матері, що витратила на мене…. Слухай, Олексо, скільки ти одержуєш на місяць?

— Коли як…

— У квітні, наприклад, скільки вигнав?

— Дві з половиною тисячі.

— Нічогенько собі. А в березні?

— Точно не пам'ятаю. Здається, стільки ж. Ну, ще які будуть запитання? — очі Олекси стали колючими. — А паровоз тебе не цікавить? Як ми водимо поїзди, як економимо вугілля і мастило — про це тобі не хочеться поговорити?

Андрій махнув рукою, засміявся;

— Ще наговоримось про паровоз, не турбуйся! Поки що вип'ємо. Тепер за що? За нашу з тобою робітничу дружбу. Хочеш?

Олекса поклав лікті на стіл і, насмішкувато примружившись, пустотливими, трохи сп'янілими очима подивився на Андрія:

— А чи знаєш ти, хлопче, що таке робітнича дружба? Не говорив тобі про неї дядько Костя? Слухай. Одне колесо не зрушить паровоз з місця… Коли добре працюєш, бажай того ж самого своєму напарнику. Закінчуючи свій маршрут, пам'ятай, що твоєму зміннику теж далеко треба їхати… Гріючись на сонечку, не затуляй світло другові. Кров з носа, жили порви, а робітничу честь товариша підтримай! Вмирай, а від дружби не відступай! — Олекса зупинився, перевів подих. — Якщо тобі така дружба до душі, — продовжував він, — то приєднуйся до нас з дядьком Костем.

— Приєднуюсь! Будемо дружити втрьох! — Андрій Лисак чокнувся з Олексою.

Часто брехав за своє коротке життя Андрій Лисак, звик кривити душею, але в цю мить він був щирим, тобто, йому здавалося, що він говорить якраз те, що відчуває і думає.

До ресторану увійшов новий відвідувач, молодий високий хлопець. Він був у сірому костюмі, в полотняній сорочці, вишиваній на комірі і грудях кольоровим гуцульським візерунком. З-під світлої кепки вибивалися важкі пасма білявого волосся. Це був Василь Гойда. Він зайшов сюди по дорозі додому, щоб купити сигарет.

Побачивши товариша, Олекса зрадів, підняв над головою руку, щоб привернути його увагу.

— Хто це? — незадоволено спитав Андрій.

— Василь Гойда, хіба не впізнаєш? Знаменитий машиніст Закарпаття. Тепер студент-заочник.

— Знаменитий машиніст? — недовірливо гмикнув Андрій. — Не може бути. Не чув. Я знаю дві знаменитості: Олексу Сокача і його вчителя Головіна, дядька Костя.

— Яка я знаменитість! От Василь Гойда — це так! Запросимо його до столу, га?

— Запрошуй, коли ти так хочеш.

— А ти не хочеш?

— Мені цікаво з тобою провести вечір, а не з якимсь студентом-заочником.

— Та ти не бійся, він чудовий хлопець, ось побачиш. Запросимо?

Андрій роздратовано відсунув від себе тарілки, склянки:

— Я ж сказав — запрошуй, якщо тобі зі мною нецікаво.

— Ну от, образився! Дарма! Гаразд, обійдемося сьогодні і без Гойди.

Олекса зітхнув, повернувся до свого друга спиною і спробував продовжувати бенкет. Ні, все вже було закінчено. Він покинув їсти, пити, розмовляти. Похмуро мовчав.

Глава дев'ята

Пізно ввечері Андрій і Олекса вийшли з ресторану. Лисак хотів провести Сокача додому, але той підняв комір своєї синьої спецівки, насунув на очі формений кашкет і махнув рукою.

— Сам знайду дорогу, не хвилюйся, — пробурмотів він і зник у темряві.

Ішов дощ. Дрібний, теплий,#по-справжньому весняний. Перехожих на вулиці майже не було. На протилежному боці вулиці ледь світилися вікна чергової аптеки. В чорному небі прогув винищувач. Він пролетів уздовж кордону, накресливши свій маршрут бортовими вогнями — зеленим і червоним.

Невдоволений Сокачем за те, що той виявився поганим товаришем по чарці, Андрій не кваплячись поплентався по Виноградній, міркуючи, де і як найцікавіше скоротати ніч. Він вийшов у кінець вулиці, в безлюдний скверик, сів на вологу лаву, закурив і, відкинувши назад голову, примружившись, прислухався до шелестіння дощу в кроні каштана.

Чиїсь кроки, що пролунали неподалік, примусили Андрія опустити голову, розплющити очі. Повз нього проходила людина в довгому плащі, чорному капелюсі, з чорним футляром під пахвою. Це був музикант з Циганської слобідки. Той самий, що терликав на своїй скрипці, поки Андрій і Олекса вечеряли.

— Ти куди, Шандоре? — спитав Андрій по-мадьярськи.

— Додому. Сигарета є?

— Є. На. Бери всю пачку. Чого так рано додому?

— Дружина наказала не затримуватись. — Вогник сигарети освітив обличчя цигана, його чорні вусики, білі зуби. — У нас сьогодні домашнє свято: десять років, як одружилися. З цього приводу…

Андрій все зрозумів. Ось де він скоротає ніч у Циганській слобідці.

— Запрошуй, Шандоре, і мене, — Андрій побряжчав у кишені дрібними грішми. — Дукати і крони є.

— Ходімо, коли душа твоя свята забажала. Андрій і циган взяли таксі. Минувши центр Явора, вони поїхали далі вузькою темною вуличкою південної околиці міста. Машина зупинилася перед невеликим будиночком у Циганській слобідці.

Циганська слобідка була одним з особливих місць молодого радянського міста Явора. Виникла вона давно, ще за часів австро-угорської корони, росла і розширювалася за часів президента Масарика. Тут, на міжнародному перехресті, в кількох кілометрах від стику трьох кордонів, зручно і вигідно було стояти постійним табором конокрадам, контрабандистам, власникам таємних квартир, друзям закордонних перебіжчиків, ворожкам, скрипалям, коновалам, ковалям, лудильникам. Десятки років, з покоління в покоління, Циганська слобідка крала в тих, хто не вмів берегти своє добро, обдурювала довірливих, пророкувала долю простодушним, порушувала закони Франца Йосифа і короля Міхая, диктатора Пілсудського і президента Масарика, танцювала і співала, канючила милостиню на закарпатських базарах і лише іноді, у найтяжчі свої дні, працювала: ковалювала, слюсарювала, робила саман — необпалену цеглу. Зникали імператори, президенти, диктатори, змінювалися» уряди, а Циганська слобідка залишалася все такою ж — незалежною державою в державі.

Радянська влада зрівняла циган Закарпаття в правах з усіма громадянами країни, надала їм високе право працювати, на своїй землі, на своєму заводі, на своїй шахті. Тисячі й тисячі циган звикли до постійного трудового життя, але Циганська слобідка молодого радянського міста Явора не здавалася, намагалась боротися за свою незалежність, незалежність від чесної праці, від соціалістичних людських норм життя. Майже ніхто з явірських циган, не кажучи вже про жінок, не піклувався про своє постійне працевлаштування. Жодна установа і підприємство в Яворі не мали в своєму штаті циган. Запрошували часто — не йшли. Говорили: «Не звикли ми від гудка до гудка, від дзвінка до дзвінка працювати». Кували. Лудили. Вкривали дахи. Робили саман. Копали котловани. Клали стіни нових будинків. Розвантажували і навантажували іноземні й радянські вагони на перевалочній базі. Але все тільки акордно, підрядно, поденно, від випадку до випадку. Попрацюють тиждень або два, одержать чималі гроші — і гуляють доти, поки в кишені не залишиться жодної копійки. Жінки, як і за старих часів, блукали по великих базарах, ворожили на картах. У понеділок вони в Ужгороді. В середу летіли до Хуста. В п'ятницю заповнювали Мукачеве. Господарі скрипок і довгого «музикального» волосся вечорами кочували по явірських забігайлівках, по пивних, барах, по закусочних, шукали бажаючих послухати чардаш і циганську рапсодію.

У так звані «військові дні», коли з-за кордону прибували поїзди з військовослужбовцями, молоді циганки прогулювались у привокзальному явірському скверику, випрошували у солдатів і офіцерів австрійські «окупаційні» сигарети.

Саме в цій Циганській слобідці, серед людей, які зневажають працю, і знайшов собі притулок Андрій Лисак. Дружина ресторанного скрипаля Шандора виявилася тією самою ворожкою, яка напророкувала Андрієві в Рахові його щасливу долю.

Прогуляв Андрій до світанку. Вийшов від «Кармен» без жодного карбованця в кишені, без плаща і капелюха. Сяк-так доплентався додому, переліз через паркан, знайшов з допомогою чорної Марії свою постіль і, не роздягаючись, завалився спати. Весь день провалявся в ліжку. Ввечері його збудив Криж. Він приніс пива, квашеного винограду, і все пішло, як і вчора. Випили. Закусили. Покурили. Знову випили. Поговорили про те, як пройшло частування Олекси Сокача.

— Отож, твердо домовився з Олексою? Бере тебе на свій комсомольський паровоз?

— Бере. Незабаром машина буде під парами.

— Не роздумає?

— Та начебто ні, хлопець твердий на слово.

— Дивись, тримайся його. Великі діла робитимеш, працюючи пліч-о-пліч з Олексою Сокачем.

Марта Стефанівна кілька разів намагалася зайти до гуляк, але Криж не відчинив їй замкнутих дверей.

— Там, де двоє, третій зайвий, — безцеремонно сказав він.

Коли Андрій знову сп'янів, Криж виразно потер вказівним пальцем великий палець.

— Ну, а як відносно нікчемного металу? Все спустив на частування Олекси Сокача?

— До останнього карбованця! — Андрій засміявся, вивернув кишені і допитливо подивився на свого щедрого друга, сподіваючись, що він розкошелиться і на цей раз.

Але дядько Любомир докірливо похитав головою:

— Погана справа. Я теж свої запаси вчора розтратив. Доведеться добувати капітал. Хочеш, Андрію, заробити тисяч з п'ять?

— П'ять? Та я й одній буду радий.

— П'ять заробиш, не менше. Якщо, звичайно, вистачить, хоробрості.

— Чого-чого, а хоробрості у сусідів не проситимем. Яка робота?

— Делікатна. Дуже делікатна. Слухай мене уважно і на вус мотай. В кінці Урожайної вулиці, в крайньому будинку, під Виноградною горою, живе новий помічник начальника станції Явір Василь Петрович Горгуля, залізничний майор за званням. Зрозуміло?

Андрій нетерпляче кивнув головою: зрозумів, мовляв, говори швидше далі.

— У нього є машина. Особиста. «Москвич». Кілька днів тому, пізньої ночі, Василь Петрович повертався з прогулянки додому. На степовій безлюдній дорозі, що веде до колгоспу «Червона поляна», він наздогнав пізнього велосипедиста, протаранив його буфером «Москвича», скинув у кювет і зник у темряві. — Криж вийняв бумажник, знайшов там фотографію і поклав на стіл.

Андрій побачив дешеву нефарбовану труну і мертву людину із забинтованою головою, неголену, з тоненькою церковною свічкою в схрещених на грудях руках.

— Це велосипедист, збитий майором. Ясна ситуація?

Андрій заперечливо похитав головою.

— Який недогадливий! Ти підеш до Горгулі додому і скажеш: «Здрастуйте, Василю Петровичу! Я до вас у важливій, делікатній справі». Він здивовано подивиться на тебе і, можливо, спитає: «Що вам потрібно? Я вас не знаю». Ти не бентежся і сміливо приступай до діла. Так, мовляв, і так, шановний Василю Петровичу, мені точно відомо, що ви вбили мого батька.

— Мого батька?

— Так! Помічник начальника станції буде такий переляканий, що повірить твоєму слову. Ти скажеш йому, що твій батько, помираючи, назвав тобі, лише тобі, номер «Москвича». Потім ти помовчиш, покуриш і додаси, що цю скандальну справу можна владнати мирно, якщо… якщо Горгуля не пошкодує п'яти тисяч. Якщо пошкодує, то тобі доведеться повідомити міліцію про вчинений злочин.

Криж багато чого не договорив. Андрій Лисак ще не дозрів для відвертих розмов. Криж вирішив поки що, до певного часу, використовувати його наосліп, не розказуючи того, кому він служить. Пізніше, коли хлопець остаточно заплутається в ділах Крижа, йому можна буде відкрити очі.

Підла пропозиція Крижа не викликала в Андрія Лисака обурення, не образила його. Навпаки. Він мав найтуманніше уявлення про честь і совість, обожнював гроші і ладен був дістати їх яким завгодно способом.

Скільки вже було на світі таких, як Андрій Лисак, скільки їх загинуло на цьому слизькому шляху! І все-таки ось появився ще один, сповнений надій, що йому повезе. Іншим не повезло, а от йому обов'язково повезе.

Криж відпив з склянки пива, витер губи і продовжував:

— Майор Горгуля, відома річ, не одразу відрахує гроші. Для пристойності він погаласує, позітхає, можливо, навіть почне заперечувати: я, мовляв, не давив людей. Тоді ти тихо й мирно скажи йому: «Не давили? Гаразд, ходімо в гараж, подивимось на вашого «Москвича». Після цього він одразу присмирніє. Нікуди йому далі заперечувати: права фара у «Москвича» розбита і крильце зім'яте. Далі все піде як по маслу. Ясно?

— Наполовину ясно, а наполовину ні. — Андрій подивився на фотографію. — Звідки родом цей велосипедист? Де проживав?

— Без роду, без племені. — Криж узяв фотографію і поклав у бокову Андрійову кишеню. — Тебе це не стосується. Твоє основне діло — витрусити з майора п'ять тисяч. Зрозумій, він усе віддасть, тільки б уникнути тюрми, не втратити партійного квитка.

Андрій почухав брову над примруженим оком. — Так, справа дуже делікатна.

— Я ж тебе попереджав: чимало хоробрості потрібно.

— Ще й як!.. А що, коли цей майор схопить мене за горло і скаже: «Сучий ти сину, рідного батька за п'ять тисяч продаєш!»

— Нехай скаже. А ти всміхнись йому у відповідь і ласкаво скажи: «Вас я, громадянине, вас від тюрми рятую, гріх тяжкий на свою душу беру». Ех, Андрійку, та я б на твоєму місці впорався б за півгодини з усією операцією.

— А чому ви, дядьку Любомире, самі не підете до цього майора?

— Не можна мені в такі діла встрявати. Я людина примітна у Яворі, ати… Він тебе завтра зустріне на вулиці — не впізнає. Ну, підеш чи боїшся? — Криж підвівся. — Що ж, пошукаю сміливішого.

— Згоден. Піду, — рішуче сказав Андрій Лисак.

— Якщо підеш, то йди зараз. Василь Петрович у цей час завжди дома, відпочиває. Іди, а я тебе тут почекаю.

— Одне запитання, дядьку Любомире. Скажіть, як ви розкопали всю цю історію?

— На ловця і звір біжить. Такі історії мене хлібом усе життя годують. Іди, не затримуйся.

Не переодягаючись, у зім'ятому піджаку, в несвіжій сорочці, опухлий від учорашнього пияцтва і нездорового сну, Андрій пішов з візитом до Василя Петровича Горгулі.

Криж був певний, що Андрія Лисака чекає удача. Гроші, які дасть йому помічник начальника станції, будуть тільки початком великої справи, першою зачіпкою. Через деякий час до Горгулі завітає резидент Криж. Він нагадає Василю Петровичу темні сторінки з його біографії, яких ніхто в Яворі не знає. Вступаючи в партію, Горгуля сказав, що його батько був дрібним службовцем. Насправді ж він ще в сороковому році орендував великі виноградники в Словакії, мав лавку в Чехії, спекулював у Румунії і Польщі. Криж також нагадає Горгулі про те, що той одного разу, п'ять років тому, проїжджаючи на мотоциклі по шосе Ужгород — Мукачеве, збив дівчинку-школярку, зламав їй ногу, за що притягався до відповідальності. Нарешті, Криж скаже, що йому відомий і останній злочин Горгулі: де і коли він убив велосипедиста, як і чим відкупився. Майор, звичайно, знову злякається і згодний буде відкупитися новими тисячами. Ні, Криж нічого не візьме. Похитає головою і скаже: «Не потрібні мені ваші гроші, Василю Петровичу. Я вам поверну і ті, які ви дали синові вбитої вами людини. Поверну все до копійки, якщо кожного місяця буду одержувати довідки: скільки військових поїздів і вантажів відправлено в Австрію, скільки вагонів прийнято з Угорщини і скільки пішло туди, якими вантажами обмінявся Явір з Чехословаччиною». Горгуля спочатку упиратиметься, але, припертий до стінки, погодиться служити Крижу.

З того часу, як став резидентом, Криж розпочав полювання на Горгулю. Маючи такого агента, можна знати майже всі залізничні таємниці Закарпаття, цих головних радянських воріт на Угорську рівнину, в Австрію і Чехословаччину.

Вивчивши Горгулю, його характер, смаки і звички, його минуле, Криж зрозумів, що помічник начальника станції вразливий у найголовнішому: він був неправдивим і трохи боягузом, приховував своє походження. Щоправда, зараз він користується непоганою репутацією. Любить працювати. Не базіка і не хвалько. П'є в міру і переважно домашнє вино — продукт присадибного виноградника. До грошей не жадібний. Дружину має скромну і просту. Друзів у нього мало, і всі такі самі, як і він: не мають ніяких даних, необхідних кандидатові в агенти. Але ця обставина не збентежила резидента. Агентами бувають не тільки відверті негідники, люди, які морально опустилися, продажні душі. Агентом можна зробити і цілком порядну людину, яка приховує деякі колишні гріхи. І ця так звана порядна людина являє собою набагато більшу цінність для розвідки, ніж який-небудь покидьок. Коротко кажучи, Криж почав думати і гадати, як можна у найкоротший строк завербувати Василя Петровича Горгулю. Придумав досить простий спосіб.

Одного вечора, дізнавшись, що Горгуля вирушив на прогулянку на своєму «Москвичі», Криж сів на велосипед і помчав за місто, на дорогу, що йшла з Явора в колгосп «Червона поляна». Їздячи туди й сюди по глухій польовій дорозі, він чекав повернення Горгулі. Майор повертався додому пізно вночі. Місцями дорогу затуляв легкий туман. Дощ, що недавно пройшов, зробив вузьку колію слизькою, небезпечною навіть для професіоналів-шоферів, а не тільки для любителів, яким був Горгуля. На цьому і побудував свій рискований розрахунок Криж.

Він їхав, не озираючись, узбіччям дороги, по внутрішній кромці кювету. Світло фар «Москвича» упиралося йому в спину, добре освітлюючи дорогу. Під'їхавши ближче до велосипедиста, не певний у своїх силах, шофер зменшив швидкість. І на це розраховував Криж. Коли праве крило машини порівнялося з плечем Крижа, пін різко вивернув руль і несамовито закричав, розраховуючи смертельно налякати водія. Велосипед ударив у фару, розбив скло, зробив вм'ятину в крилі. Падаючи на землю, Криж ухитрився так приземлитися, щоб вимазати обличчя грязюкою, але не пошкодити ні своєї голови, ні ребер, ні кісток. Витягнувшись на мокрій дорозі, він чекав, що робитиме Горгуля. Сподівався, що той не зупиниться, втече. Може, звичайно, і спробує допомогти збитому велосипедистові. Криж передбачив і цей варіант. Він не дозволить собі допомогти. Симулюючи нестяму, підведеться з землі і, сповнюючи нічні поля криками насмерть переляканої людини, побіжить по зеленіючій озимині, зникне з очей Горгулі. Як в першому, так і в другому випадку власника «Москвича» можна шантажувати. В першому випадку на тій підставі, що вбив, мовляв, людину і втік. В другому випадку: збитий велосипедист у запалі, мовляв, схопився, пробіг метрів чотириста від дороги, потім упав, сяк-так доповз додому і там, на руках у рідного сина, попрощався з життям. Вмираючи, він, начеб, розповів, як його збила машина з жовтим номерним знаком «УЧ 13–99».

Горгуля не зупинив свого «Москвича», ганебно втік. Потім він каявся, потім його мучило сумління, він не спав ночами, не знав удень спокою, але все-таки не заявив про свій вчинок ні в міліцію, ні в автоінспекцію. Боявся, що згадають випадок на шосе Ужгород — Мукачеве, коли він покалічив мотоциклом дівчинку. Поступово совість Горгулі заспокоїлася, бо нічний злочин не набув розголосу, залишився нерозкритим, нікому не відомим. Минув день, другий третій, і Василь Петрович Горгуля знову зажив добре, знову з чистим серцем з ранку до ночі віддавався роботі, був зразковим сім'янином, як і раніше, тримав свою заслужену славу одного з кращих працівників станції Явір на високому рівні і не відчував, що над його головою уже занесена гостра сокира невмолимого «Хреста»…

Марта Стефанівна, перервавши роздуми Крижа, зайшла до кімнати, почала допитуватись, куди і навіщо він послав Андрія.

— За щастям пішов твій синок! — засміявся Криж.

Він випровадив хазяйку і, крокуючи з кутка в куток, курив, тривожно прислухаючись до звуків, що долинали з вулиці.

Скрипнула хвіртка. Через секунду хтось легким і навальним кроком, як добрий окрилений вісник, пройшов по дерев'яному ґанку будинку Марти Стефанівни, переможно грюкнув дверима.

Криж, з окулярами на кінчику носа, не дихаючи, з застиглою посмішкою на синіх, зморшкуватих губах, дивився на двері. Вони розчинилися навстіж, і в кімнату влетів Андрій Лисак.

— Все гаразд, — сказав він і поклав на стіл пачку грошей. — Три тисячі. Більше не було. Решту Василь Петрович пообіцяв вручити завтра.

Криж зітхнув і в думці поздоровив себе з черговою великою перемогою. Наповнивши склянки вином, він цокнувся з Андрієм.

— Вип'ємо за Велосипедиста. За Велосипедиста… з великої літери.

— Чому з великої?

— Потерпи, незабаром про все дізнаєшся.

Так «Велосипедистом» охрестили нового кандидата в агенти «Хреста» — Василя Петровича Горгулю.

Глава десята

Дубашевич, відомий у бандерівському підпіллі під кличкою «Учитель», був призначений «Бізоном» першим підручним Джона Файна. Свого часу, служачи в особливій гітлерівській команді, він набив руку на підривній справі: знищував мости, тунелі, вокзали, залізничні депо, водокачки, електростанції, заводські цехи, фабрики, палаци культури, жилі будинки і лікарні. Дубашевича послали до Явора слідом за «Чорногорцем» і теж кружним шляхом.

У Лінці, дунайському порту Верхньої Австрії, «Учигель» був таємно прийнятий на борт самохідної баржі «Альпійська королева», що прямувала в нижню течію ріки за румунською нафтою. Дощовим присмерком, коли «Альпійська королева» проходила повз угорські береги, Дубашевич залишив самохідну баржу. З невеликим дорожнім чемоданчиком у руках, в старенькому акуратному капелюсі, в коричньовій куртці, він пізно ввечері з'явився на будапештському вокзалі. Придбавши квиток, сів у поїзд, який відходив на схід країни, в Дебрецен. Прекрасно володіючи мадьярською мовою, він всю дорогу провів у жвавій розмові з пасажирами, своїми попутниками.

В Дебрецені пробув недовго, до полудня, поки розшукав попутну машину, що йшла до Тисавара, в черговий рейс з вантажем цементу. В прикордонне містечко Тисавар прибули ввечері. «Учитель» залишив грузовик на одній з тихих вулиць, недалеко від берегів Тиси, сказавши шоферові, що йому звідси найближче до тієї контори, куди він прибув у відрядження.

Сторож і дзвонар тисаварської церкви, яка стояла на самому березі прикордонної Тиси, був старий контрабандист і заслужений, з довоєнних часів, агент іноземної розвідки, господар таємної квартири, де колись знаходили собі притулок агенти і контрабандисти, що йшли через угорський кордон у стару Чехословаччину або Польщу і поверталися звідти. Він же, цей господар транзитної явки, іноді перетворювався на перевізника. Протягом однієї ночі він звичайно двічі встигав пересікати Тису туди й назад.

Після того, як правий берег Тиси почали охороняти радянські прикордонники, агент, що мав кличку «Пастух», одержав від свого начальства наказ припинити всяку контрабандистську діяльність, бути тихим і скромним дзвонарем, ревним служителем церкви. Послугами «Пастуха» будапештський резидент Джон Файн користувався дуже рідко, лише в тих випадках, коли треба було переправити через Тису особливо важливого агента і зв'язківця.

От до цього набожного дзвонаря і вирушив Дубашевич, маючи шифроване розпорядження із штабу розвід-центра «Південь», в якому говорилося: «В найближчий час перекиньте на той бік пред'явника цього. Про виконання негайно сповістіть».

Дзвонар мовчки, надівши на м'ясистий ніс окуляри, прочитав шифровку, мовчки кивнув, запрошуючи «пред'явника цього» іти за ним. По крутих гвинтових сходах, по глухому кам'яному стояку вони вилізли нагору і опинилися на запиленій, з кріпосними бійницями, дзвіниці.

Не питаючи гостя, ситий він чи голодний, дзвонар поставив перед ним літровий термос, велику бляшанку з гусячим паштетом, поклав хліб, цукор і мовчки, наче глухонімий, з обличчям, яке не відбивало ніяких емоцій і думок, пішов униз. На першій приступці залізних сходів Дубашевич затримав непривітного господаря:

— Почекайте… Вам зрозумілий наказ?

Дзвонар кивнув головою і одвернувся з явним наміром піти.

— Та постій же ти, опудало! Скажи хоч слово. Чи довго я просиджу в цій норі?

— Скільки треба, стільки й просидиш. — пробурчав дзвонар.

— Так, але…

— Не хвилюйся, — перебив господар, — усе буде зроблено, як наказано.

— Ну, от і добре. Цього я й добивався. Тепер можеш іти.

Залишившись на самоті, «Учитель» підкріпився паштетом, випив гарячого кофе і, влаштувавшись в кутку дзвіниці на підстилці, накинутій на купу стружок, почав відновлювати в пам'яті маршрут переходу через кордон. Тисаварська церква стоїть на лівому березі Тиси. Прямо проти неї, на правому, радянському березі, — дерево, розчахнуте блискавкою, зарослі бур'янами руїни хатинки бакенщика, Соняшна гора, виноградники. Трохи правіше — міст через річку і Явір. Якби не дощ і не туманна імла, місто було б видно, як на долоні.

Дубашевич знав, що цю ділянку кордону охороняє п'ята застава на чолі з капітаном Шапошниковим. Йому також було відомо від інструкторів зі штабу «Бізона», що прикордонники п'ятої застави відзначаються особливою пильністю, що вони досвідчені слідопити, надзвичайно вперті і витривалі в переслідуванні, безстрашні в бою, здатні до того ж розгадати найхитромудріші прийоми переходу кордону.

Знав Дубашевич, нарешті, і те, що тут, на ділянці п’ятої застави, нещодавно зазнала поразки група таких же найманців, як і він.

Виряджаючи першого підручного в дорогу, штаб «Бізона» вважав за необхідне сказати йому всю правду про те, з яким сильним противником йому доведеться мати справу. Але сказав він і інше: немає, мовляв, такої сили, яку не можна перемогти за допомогою хитрощів.

«Бізон» і його штаб розробили для Дубашевича дотепний план переходу кордону. Через те «Учитель», віддаючи належне радянським прикордонникам, не дуже хвилювався за свою долю. Риск і несподіванка, звичайно, не виключені, але шансів на успіх більше, ніж досить.

Іноземні розвідки невтомно вправляються в способах засилання своїх агентів до Радянської країни. Невичерпне їх хитрування. Головні сили і засоби розвідцентрів-завжди спрямовані на те, щоб знайти оригінальний, досі не вживаний і, отже, не розгаданий спосіб прориву через-кордон й успішного перебування в тилу. Один і той же-прийом, як правило, ніколи не повторювався, якщо в першому випадку він зазнав невдачі і став відомий прикордонникам і органам державної безпеки.

Ось на цьому правилі, вірніше, на винятку з правила, і вирішив зіграти «Бізон». Відомо, що бізонівці бояться шаблону, повторення прийомів у своїй роботі. Якраз тому — розраховував «Бізон» — для радянської контррозвідки буде абсолютною несподіванкою те, що «шаблонно» спланував розвідцентр «Південь».

Дубашевич повинен був прорватися через Тису так само, як і його попередник Кларк — «Колумбус» і майже під таким самим прикриттям. Посилаючи його по протореному, щедро политому кров'ю своїх агентів маршруту, «Бізон» твердо розраховував ще й на те, що прикордонники п'ятої застави, заспокоєні недавнім своїм успіхом, не чекають прориву кордону на своїй ділянці.

На високій безлісій вершині, відкритій усім вітрам, нагрітій гарячим весняним сонцем, стояли два прикордонники: старшина Смолярчук і рядовий Тюльпанов, переведений недавно сюди з високогірної застави. Біля їх ніг лежав Витязь. Одержавши згоду капітана Шапошникова, Смолярчук вийшов у гори, щоб на практиці повчити молодого солдата мистецтву розшуку порушника кордону по сліду. Так прикордонники проводили ранок свого вихідного дня. Зійшовши на вершину, вони довго і пильно вдивлялися в безмежний край весняних гір, альпійських лук, долин, лісів, вічно затінених ущелин і стрімких білопінних потоків.

Гірська весна нарешті вступила у свої права і була в розпалі. Від перевалу до перевалу, по схилах зелених гір, по долинах і ущелинах, по всьому гірському Закарпаттю лунали постріли, трубили пастухи в трембіти, стелився густий дим «живої ватри» — вогнищ, запалених старшими пастухами на знак того, що настала довгождана пора красної весни, що воскресли Полонини і готові прийняти дорогих гостей — верховинських пастухів і їх отари.

А на Верховині почався святковий рух, неповторне «веснування», «хід на Полонини». Старики, діти, жінки, дівчата, одягнуті в усе найкраще, що в них було, проводжали пастухів до околиць сіл і далі, в гори. Всі дороги і стежки, які ведуть у гори, забиті гуртами овець, кіз, корів, волів, коней. Мекання, ревіння, іржання. Гавкіт сторожових собак. Маржина^[5] охоплена передчуттям вільного життя на зелених просторах. Величавими голосами продовжують перегукуватися трембіти, пастушачі. роги. Лунають постріли, не змовкають бубни, скрипки, сопілки. Парубки і дівчата співають полонинки:

Смолярчук повернув голову до молодого прикордонника, який все ще вдивлявся і вслухався у святкове життя гір.

— Знаєш, як це тут зветься? «Веснування», «хід на Полонини». В добрий час починається твоя прикордонна служба на п'ятій заставі!

Тюльпанов, не відриваючи погляду від Карпат, відповів:

— Все у моєму житті починалося добре.

— Все? — недовірливо перепитав Смолярчук.

— Так, усе. — Тюльпанов почервонів і посміхнувся. — Якби сьогодні навіть не було «веснування», якби не світило сонце, а йшов дощ чи сніг, гримів грім, все одно день був би для мене добрим.

— Чого ж це?

— Таким народився, — пожартував Тюльпанов. — Мати і батько з першого дня мого життя настроїли мене на таку хвилю, щоб я бачив і чув тільки добре.

— Значить, на кордоні тобі робити нічого. У нас тут самим добрим не проживеш. — Смолярчук глянув на: годинник. — Час би і починати!

Недалеко, на південному схилі гори, густо зарослому буковим лісом, почувся різкий, тривалий свист. Смолярчук приклав до очей бінокль.

— Нарешті!.. Пішли, товаришу Тюльпанов. Намагайся не відставати.

Витязь був уже на ногах, стривожено скавучав; натягнувши поводок, поривався вперед.

— Бач, який догадливий! Спокійно. Витязю, спокійно!

Спустившись з вершини гори, прикордонники потрапили в старий ліс, сповнений весняного світла, квітів, співу пташок, бджолиного дзижчання і аромату розігрітої хвої. Витязь, пущений на обшук місцевості, виявив у густому ялиннику старанно замаскований велосипед.

— Ну, що ми тепер повинні робити? — спитав старшина, дивлячись на свого молодого напарника.

— Ставити собаку на слід, шукати велосипедиста.

— Правильно! Так і зробимо! Слід, Витязю! — скомандував Смолярчук. — Шукай! Шукай!

Витязь зробив трійне коло по ялиннику і, ставши на слід, швидко рвонувся вперед. Подолав яр з бурхливим ручаєм на дні. Пробіг галявину, промчав повз водопад. Видерся на крутий схил. Байдуже промайнув повз одну отару овець, наздогнав другу, з ходу врізався всередину і з лютим гарчанням кинувся на великого барана, почав нещадно шматувати його і раптом легко зірвав шкуру. Під шкурою виявилася людина. Витязь залишив шкуру, налетів на обманщика, схопив його за полу брезентової куртки і звалив з ніг.

Смолярчук весело, від душі сміявся і, дивлячись на: те, як вівчарка рве затриманого, схвально говорив:

— Добре, Витязю! Добре!

Сміявся і Тюльпанов. Сміявся і білявий підпасок, озброєний величезною трембітою. Сміялися й інші пастухи, спираючись на свої бурувато-червоні палиці, вирізані з надзвичайно міцного й красивого дерева — тиса. «Порушник» лежав на землі униз обличчям, затуливши голову руками. Витязь грізно гарчав, поклавши йому лапи на спину.

— Витязь, до мене! — скомандував Смолярчук.

Собака покірно кинув затриманого, підбіг до інструктора, сів біля його ніг, потерся головою об коліно.

Відчувши себе в безпеці, «порушник», тобто прикордонник, на долю якого в цьому тренувальному пошуку випало бути порушником, встав із землі. Тепер його добре було видно — худорлявий, довгов'язий, з чорною вузькою смужкою вусиків.

— Ну, як, товаришу Волошенко? — підходячи до «порушника», спитав Смолярчук.

Волошенко знизав плечима, скривив губи:

— Нічого особливого… звичайнісінька дворняжка знайде таку пахучу людину, як я. — Він вийняв білу носову хусточку і поклав собі на голову. — Ви забули, хто я такий? Я ж повар. Повар! Увесь, з ніг до голови, просякнутий духом смажених котлет, масла, борщу.

Зняв хусточку, акуратно склав і сховав у кишеню.

— Так що даремно не вихваляйтесь. Раджу записати цю перемогу Витязя на рахунок харчової і смакової промисловості. — Волошенко зупинився, перевів подих. — Товаришу старшина, а які вони… справжні порушники кордону?

— Всякі трапляються. Послужиш — побачиш.

Волошенко обняв атласний стовбур молодої берізки, притулився до нього щокою, удавано засумував:

— Усі футбольні матчі команда «Трактор» програвала, коли я стояв воротарем. У лижному поході лижі ламалися тільки в мене. На велогонках псувалася обов'язково моя машина. Невмілий я, одне слово, невдаха.

Говорив Волошенко серйозно, але очі сміялися., Смолярчук добре розумів його. А Тюльпанов, який ще не встиг розібратися в особливостях характеру повара, не наважився сприйняти його слова ні як гірку сповідь, ні як невинне самоприниження.

Волошенко відстібнув від пояса порожню солдатську флягу.

— Товаришу старшина, дозвольте з'їздити до Ведмежого джерела за квасною водою.

— Їдьте. Та швидше повертайтесь.

— Єсть швидше повертатися! — відгукнувся Волошенко.

Через хвилину він покотив по лісовій дорозі і зник. Смолярчук і Тюльпанов, посміхаючись, провели поглядами «невмілого і невдаху». Закуривши, Смолярчук сказав:

— Собаки, можливо, і знають, що він повар. А от люди… Другий місяць куховарить на заставі, а додому про це ні слова, ні півслова не пише.

— Додержує військової таємниці? — не без єхидства спитав Тюльпанов.

— Соромиться. Аякже, на заводі був токарем, а тут повар!

— Неправильно це, — переконано промовив Тюльпанов. — Мене, наприклад, хоч стовпом постав на кордоні — і то буду гордитися.

Смолярчук подивився на молодого солдата:

— Ти, мабуть, з часом будеш непоганим прикордонником.

— Що це значить — з часом? — простодушно спитав Тюльпанов.

— Ну, скажімо, через півроку. А може, й раніше, якщо не будеш шкодувати сил на тренування Витязя. — Старшина погладив вівчарку, поторсав її гостре вухо. — Розум собаки — це праця людини.

Вівчарка, підкоряючись виробленому рефлексу, схопилася, підвела голову. Смолярчук звичним жестом поклав її під кущем, сів поруч. Тюльпанов наслідував його приклад. Прикордонники розташувалися на зеленіючому косогорі з видом на сонячну Тису. Смолярчук вийняв носову хусточку, накрив нею вологе від поту обличчя.

— Жарко, Витязю!

Вівчарка обережно зняла кашкет з голови старшини, поклала його на землю. — Спасибі, Витязю. Тюльпанов був захоплений.

— Ви прямо-таки чарівник, чаклун, товаришу старшина!

— І ти будеш чаклуном — наберися терпіння.

Нахилившись до вуха товариша, він щось шепнув.

Тюльпанов, хвилюючись, підвівся, несміливо скомандував:

— Витязю, слухай!

Але Витязь навіть голови не повернув до молодого прикордонника.

— Слухай! Слухай! — повторив Тюльпанов.

Витязь лежав з пониклими вухами, примруживши очі. Смолярчук задоволено усміхався.

— Та хіба на таку команду відгукнеться собака, який поважає себе? Немає у вашому голосі, товаришу Тюльпанов, ні владності, ні ніжності, ні наказу, ні прохання. Лише пустий звук. Отак треба командувати, дивіться!..

Обличчя Смолярчука зробилося напруженим. — Слухай! — стримано, напівголосно наказав він. Витязь схопився, його голова з нашорошеними вухами насторожено поверталася на всі боки.

— Добре! — похвалив Смолярчук собаку. Обернувшись до Тюльпанова, додав: — Отак завжди і командуй. Витязю, відпочивай!

Собака знову ліг, зручно вмостивши голову на витягнутих лапах, не зводячи очей з інструктора. Смолярчук поторсав замшові вуха вівчарки:

— Ох звір! Чого дивишся? Причаровуєш? Ні, брате, нічого не вийде! Закінчилася наша дружба. Розумієш, закінчилася.

— Товаришу старшина, мабуть, шкода розлучатися? — спитав Тюльпанов.

— Звичайно, шкода. Але досить, відслужив своє. Незабаром скажу: прощавай, кордон! — Смолярчук подивився на Тису, на весняні виноградники, на розквітаючі сади.

Тюльпанов співчутливо мовчав. Він уже догадувався, що відбувалося в душі Смолярчука.

— Товаришу старшина, пору… порушник, — раптом зашепотів Тюльпанов.

— Порушник? Де? — Смолярчук схопився, озираючись на всі боки.

Стривожився і Витязь.

По стежці, що полого спускалася до берега Тиси, між двома рядами квітучого терну, не поспішаючи віддалялася велосипедистка в літньому платті і жакеті, з квіткою в білявому волоссі.

Смолярчук подивився дівчині вслід і всміхнувся. В його очах була неприхована ніжність.

— Нічого, їй можна порушувати прикордонну зону. Це Олена Дудар. Оленочка. Повернулася з відрядження. Два тижні була відсутньою. Звикай. Вона тричі на день з'являється на кордоні: контролює рівень води в Тисі. Між іншим, хороша дівчина. — Помовчавши, ніяковіючи, додав: — Начебто моя симпатія.

— Наречена?

— Чому наречена? Хіба я сказав?

— Про таке й казати не треба: по очах видно. А що, хіба не вгадав?

— Угадав, брате, не буду відмовлятися. Я про неї зараз вдень і вночі думаю, різні плани будую, як ми жити будемо в Сибіру, де вона працюватиме, де я.

— Самі будуєте, чи вам, товаришу старшина, і Оленочка допомагає?

— Та вона ще не в курсі справи.

Від здивування у Тюльпанова розширилися очі:

— Як це — не в курсі?

— Дуже просто: вона ще не знає про мої плани.

— Не знає, що ви з нею одружитись хочете?

— Не говорив їй про це.

Тюльпанов зареготав.

Смолярчук не нахмурився ображено, не кинув на товариша докірливий погляд, навпаки, підтримав його дружелюбною посмішкою, хоч причина сміху була йому незрозуміла. Певний у своїй правоті, він не допускав думки, що Тюльпанов сміявся над його словами, але на всякий випадок спитав:

— Ти чого хихикаєш?

— Так… — обличчя Тюльпанова стало серйозним. — Своє одруження згадав. Цілий рік, дурень, мучився: піде чи не піде за мене Таня, вартий я її чи не вартий.

— Ну, пішла?

— Аякже! У нас з нею, товаришу старшина, таке кохання! Розповісти?

— Не треба. Нецікаво про чуже кохання слухати. Про своє зараз розмовлятиму. Почекай мене тут.

Тюльпанов був розчарований тим, що йому не вдалося поговорити про молоду дружину.

— Товаришу старшина, я додатково потренуюсь, — сказав він.

— Яке це ще додаткове тренування? — здивувався Смолярчук.

— Швидкісний біг. Пам'ятаєте, ви говорили, що інструктор повинен уміти бігати, як олень? От я й хочу потренуватися, щоб не відстати від Витязя.

— Не заперечую. Тренуйтесь до мого повернення, — сказав Смолярчук, нетерпляче поглядаючи на Тису.

— Я хочу з велосипедом побігати. Можна?

Смолярчук махнув рукою: роби, мовляв, що хочеш, не до тебе зараз.

Він тугіше затягнув ремінь, поправив кашкет і попрямував до Тиси. Витязю він наказав залишатись на місці.

Олена давно припала до вподоби Смолярчукові. День за днем, тиждень за тижнем приглядався він до дівчини, але освідчитись не квапився, гадаючи, що в нього попереду багато часу. І тільки тепер, перед самою демобілізацією, він вирішив сказати Олені, що хоче одружитися з нею.

А як же вона?.. Чи згодна піти за нього? Про це Смолярчук не думав… Це питання для. нього було вирішене рік тому, коли побачив і відчув, що подобається Олені. З того часу нічого не змінилося, здавалося йому. В тому, що вона негайно погодиться стати його дружиною, він не сумнівався. Взагалі Смолярчук тепер, коли до нього прийшла велика слава, мало в собі сумнівався. Він звик вірити, що всі люди, з якими йому доводиться мати стосунки, ставляться до нього з повагою, а часто і з любов'ю. І Смолярчук немало здивувався б, якби виявив, що все складається не так, як він гадав.

По стежці, прокладеній прикордонниками і лісниками по крутояру, Смолярчук спустився до дамби, що прикривала рівнину від весняних паводків і бурхливої Тиси. В кущах, що росли на узбіччях дамби, стояв велосипед, на якому приїхала Олена. Смолярчук вирішив почекати її тут.

Закінчивши свої справи, Олена сиділа на березі Тиси, на голих ребрах розбитого човна, чорного від смоли і старості, і, затуляючи долонею від сонця очі, дивилася вгору, в небо. Велика зграя голубів, що вилетіла з своїх гнізд, зробила коло над Тисою і, не боячись, сіла на піщаній обмілині, недалечко від дівчини. Олена вийняла з кишені жменю якихось зерен, кинула голубам. Видзьобавши їх, голуби знялися і полетіли.

Коли Олена, важко дихаючи, з прозорими краплинками поту на лобі, розчервоніла від спеки, обмахуючись рожевою вицвілою косинкою, вилізла на дамбу, Смолярчук вийшов з кущів, приклав руку до козирка:

— Бажаю здоров'я, товаришу гідрограф! — він опустив руку, посміхнувся. — Здрастуй, Оленко! З приїздом!

— Здрастуй, Михайле. А я думала… що тебе вже не побачу.

— Незабаром їду. Наказ про демобілізацію вже підписаний. Мені друзі влаштовують проводи… Прийдеш до нас на заставу із своїми подругами?.. В суботу ввечері, га?

— Прийду. Обов'язково. І дівчат приведу. — Олена заспішила. — До побачення.

— Зачекай. — Він поклав руку на руль велосипеда. — Оленко, я хотів тобі сказати…

Позаду в кущах почулося шелестіння і попереджуюче кахикання. Смолярчук розгублено обернувся.

Розсунувши віття чагарника, на дамбу вийшов літній чоловік з бурим від загару і вітру обличчям, в шкіряній потертій куртці, з рушницею на плечі і сокирою за поясом. Це був Іван Васильович Дудар, батько Олени. Лукаво посміхаючись в густі обвислі вуса, він мовчки дивився на зніяковілих молодих людей.

— До побачення! — отямившись, пробурмотів Смолярчук і квапливо зник.

— Бач, який лякливий вояка! — густим басом сказав Дудар, проводжаючи прикордонника дружелюбним поглядом.

— Тату, ви наче з-під землі виросли, — засміялася Олена. — Як вас не злякаєшся?

— Ой дівчино хороша, помовчала б ти, — Іван Васильович зітхнув, вийняв пачку сигарет, закурив. — Років двадцять п'ять тому мені довелося дружити з творю покійною матір'ю, царство їй небесне. — Знявши кашкет, він перехрестився. — Розумна була дівчина, твоя маги. Всі медові мої слова уважно слухала, але… посміхнеться бувало, похитає головою: «Тільки після весілля повірю тобі, Іване, а зараз…»

— Не хвилюйтесь, тату, не народилася ще та людина, яка зуміла б одурити вашу Олену медовими словами.

Вона скочила на велосипед, спустилася з дамби і покотила просікою до шляхової будки, оранжовий черепичний дах якої виднівся поверх невисоких ялин.

Мінлива погода весною в Карпатах. Годину тому на ясному небі не було жодної хмаринки, а зараз з холодного, північного боку хребтів потяглися низки важких сніжно-землистих хмар, які несли дощ, а можливо, і град. Годину тому було тепло, а тепер з ущелини потягло прохолодою, тихий ліс зловісно зашумів верхів'ями вікових сосен, і сонце перестало гріти й світити. Весняні галявини, теж недавно ніжно-зелені, що молодили Карпати, потьмяніли без сонячного світла, і стали непривітними суворі схили гір. Одна за одною окутувалися хмарами і зникали вершини. Потемніла і вкрилася великими зморшками Тиса.

Глава одинадцята

Відгриміла гірська гроза, перестав шумний і щедрий травневий дощ. Велике мутно-червоне сонце, перекреслене чорним зигзагом летючої хмарки, хилилося на захід. Довга тінь лісистої гори лежала на подвір'ї застави. На деревах, падаючи з гілки на гілку, з листка на листок, шурхотіли, перемовляючись про щось своє, дощові краплини.

В глибині подвір'я застави, над довгим цегляним будинком, вкритим оранжовою черепицею, вився прозорий веселий димок. Він здіймався до неба і там поволі танув. Тільки людина, яка ніколи не змивала з себе солдатського поту, ніколи не пробувала закоптілої гіркоти березового віника, могла б сплутати цей солодкий банний димок з повсякденним, кухонним.

У житті людей п'ятої застави баня займала не останнє місце.

Солдат, який стояв на спостережній вишці, дивлячись-униз, посміхнувся, потягнув носом, нетерпляче переступив з ноги на ногу і промовив майже співаючи:

— Ба-а-а-ня!

Другий солдат, який ніс службу на вершині гори Соняшної, повернувся обличчям до застави, крекнув, примружився, подумав: «Ну і попарюся ж я сьогодні, ну й помиюся…»

Два майори із штабу загону, проїжджаючи вздовж Тиси на відкритому всюдиході, побачили банний дим на П'ятій заставі.

— Стій! — в один голос, не змовляючись, наказали вони шоферові.

Подивилися один на одного і, сміючись, сказали:

— Завернемо?

Дощ чи сніг на вулиці, мороз чи сонце, — в годину, призначену начальником застави, оживав, сповнюючись теплом, цей будинок під оранжовою черепицею, холодний, темний, пустий в усі інші дні.

Яка це насолода — зайти в дерев'яний передбанник, сповнений одурманюючого тепла і пахощів розпареного березового листя і гілок! До чого ж добре після безсонної ночі, проведеної в горах, під зливою, на березі річки, її болотяному очереті, в лісовій глушині, скинути з себе просякнуту потом білизну! Дихаєш так, ніби гної легені збільшилися за обсягом щонайменше втричі.

Густа солодкувата пара сповнює баню. Похила жорстка цементна плита підлоги приємно лоскоче підошви ніг своїм вологим теплом. Букові колоди, білі, наче костяні, з довгими скісними тріщинами, проконопаченими мохом, нагрілися так, що до них не можна доторкнутись. Круті склепіння спітніли, з них капотять холодні, освіжаючі краплини. Зелене березове листя на спинах людей, на цементі, на колодах.

Смолярчук здивовано приглядається до людей, змінених мильною піною, гарячою водою і молочними сутінками. На снігову бабу скидається кремезний, з крутими плечима і великою головою сержант Абросимов. Он рум'яний Тюльпанов. Ось смаглявошкірий, з щедро намиленою головою Умар Бакулатов. Поруч з ним смішливий Волошенко.

— Тримайсь, хто в чорта не вірує! — закричав Волошенко, виливаючи з таза гарячу воду на розпечене каміння жарової печі.

Густа хмара пекучої пари знялася до стелі, швидко розповзлась по тісній парильні.

Волошенко грізно підняв над головою пушистий, з молодим листям березовий віник:

— Лягайте, товаришу старшина, і не просіть порятунку!

Мовчки, покректуючи, Смолярчук виліз на приполок і покірно розпластався на дубових плахах.

Волошенко вмочив віник у гарячу воду, широко розмахнувся і наніс старшині пробний удар. Біла спина Смолярчука стала рожевою. Після кількох ударів вона почервоніла, потім стала, як жар. Волошенко невтомно здіймав і опускав віник, промовляючи за кожним ударом:

— Це вам, товаришу старшина, за те, що ви такий красивий, за те, що такий високий і басовитий… за те, що кидаєте своїх друзів і демобілізуєтесь…

Волошенко зупинився, перевів подих, змахнув з лоба піт.

— Ще чи досить? — насмішкувато спитав він.

— Давай! Бий! — крізь зуби простогнав Смолярчук…

І знову Волошенко дружно і хльостко молотив запашним віником гарячу спину Смолярчука.

— Досить! — Смолярчук схопив Волошенка за руку. — Ну й ручисько в тебе, Тарасе!..

Волошенко кинув віник.

— Даремно скаржитесь, товаришу старшина. Одержали, як належить демобілізованому, останній банний пайок. — Повар зітхнув, підняв таз з холодною водою, немов збираючись випити її, загорлав: — «Последний нонешний денечек гуляю с вами я, друзья!»

Мало випадає святкового часу на долю солдатів-прикордонників, які живуть вдень і вночі, весь тиждень, увесь місяць, увесь рік, увесь строк служби напруженим, важким, до краю ущільненим життям. І тому вони високо цінять кожну вільну годину, вміють робити її святковою.

Тарас Волошенко не був старожилом застави, але цю особливість прикордонного життя він відчув одразу, ледве не з першого дня.

Побувавши на банних небесах, Смолярчук зліз на землю. Обливши спершу чистою холодною водою цементну підлогу, він простягнувся на ній відпочивати, набиратися сили для другого заходу на приполок.

Смолярчук звик за роки служби митися в кількох водах, паритися довго, до цілковитої знемоги. Не збирався він міняти своїх звичок і сьогодні. Навпаки, прощаючись з банею, яку будував своїми руками, він вирішив пробути тут довго, як ніколи раніш.

Солдат Тюльпанов навіть тут, у бані, ні на крок не відступав від Смолярчука. Прийнявши на приполку в парильні ті ж «тортури», що і його вчитель, він лежав тепер поруч із старшиною, охолоджувався.

— Отже, остання баня, — зітхнувши, промовив він.

Смолярчук мовчав. Очі його були заплющені, руки й ноги розкидані, дихав він важко, хрипкувато. Притихли й інші прикордонники, чекаючи, що відповість старшина.

Мовчання Смолярчука не збентежило Тюльпанова. Він продовжував з властивою йому простодушністю:

— Не розумію я вас, товаришу старшина, як це ви, такий знаменитий прикордонник, погодились на демобілізацію. На кордоні ви перша людина, а що робитимете там, у Сибіру?

Смолярчук мовчав. Узявши жорстку мочалку, він почав нещадно терти намилену голову.

Як міг Волошенко не скористатися з такого сприятливого випадку, не заступитися за правду, не розкрити суті багатозначного мовчання Смолярчука!

Серйозно і поважно дивлячись на стриженого солдата Тюльпанова, повар сказав:

— Такі люди, як старшина Смолярчук, стають першими людьми скрізь, де пускають своє коріння: в шахті, в емтеесі, в театрі. Зрозуміло?

Всі, хто був у бані, засміялися. Смолярчук, несподівано для присутніх, теж засміявся.

Навстіж розчинилися двері, і в світлому отворі передбанника виросла підтягнута, як завжди, постать начальника застави.

— Ну, як? — спитав капітан Шапошников, вдивляючись у сиві сутінки бані. — Гарячої води досить? Піч натоплена?

Волошенко жваво відгукнувся:

— Все гаразд, товаришу капітан! Обновилися з ніг до голови!

— Так, так, якраз до речі!

— Чи зрозуміли ви натяк? — спитав Волошенко, коли пішов капітан Шапошников. — За даними розвідки, мають відбутися проводи одного нашого демобілізованого товариша. Отже, будьте в повній готовності до вечора пісні і танцю.

Тюльпанов замислено подивився на двері, за якими зник капітан. Ні до кого не звертаючись, він спитав:

— Цікаво, скільки треба служити, щоб стати начальником застави?

— Дивлячись, як служити, — одразу ж, не гаючи ні хвилини, ніби чекав такого запитання, відповів Волошенко. — Я всі три роки прослужу і далі рядового не просунуся, а ось ти, Тюльпанов… ти через три місяці одержиш єфрейтора, ще через три — сержанта, через рік — старшину і через п'ятирічку — генералом станеш.

Молодого прикордонника це не збентежило. Він серйозно, з переконанням відказав:

— Даремно ти насміхаєшся, Волошенко. Генералом, може, й не стану, а от офіцером обов'язково буду.

— Не прибіднюйся, бути тобі генералом… Ну, кому як, а з мене цієї насолоди досить, ситий по саму зав'язку! — закінчив Волошенко, облившись холодною водою і прямуючи до дверей.

Сміх у бані затих, припинилися жваві розмови, у багатьох щезло бажання митися і паритись далі. Слідом за Волошенком вийшов Смолярчук, за ним Тюльпанов, потім і інші.

Так бувало часто. Де Волошенко — там весела розмова, жарти, сміх. Варто Волошенкові зайти до сушарні, як вона одразу ж перетворювалася на маленький клуб. Сяде він на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурить — через п'ять хвилин сюди ж, до місця куріння, збирається майже все населення застави. Заспіває Волошенко — всім співати хочеться. Заговорить — всі його слухають з цікавістю. Почне працювати — у всіх руки сверблять. Завидна доля у цього солдата! Немає поки що на його грудях ні ордена, ні медалі, ні значка, не. відзначений ві, н ще в жодному наказі командування, але вже нагородили його бойові соратники найвищою людською нагородою — любов'ю, його любили за те, що він бачив веселе і смішне навіть там, де воно було глибоко приховане від інших, за те, що він нікому не дозволяв зазнаватися, за те, що вмів підтримати людину, яка ненавмисне спіткнулася.

Просидівши півгодини над паперами, Шапошников кинув олівець, закрив папку з поточними справами, поклав її у вогнетривку шафу. Не сиділося йому зараз, у таку погоду, в канцелярії. Він вийшов на кам'яний ганок, заклопотано подивився довкола. Вершини гір опо-іниплися хмарами, над високими лощинами, над Тисою і в міжгір'ях збирався туман.

Шапошников зійшов з ґанку і пішов по подвір'ю, оглядаючи своє господарство. Він зупинився біля собачого розплідника. У свіжопобілених вигулах панувало пожвавлення: нагодувавши собак, прикордонники приводили до ладу нашийники і повідки.

Тюльпанов, присівши перед Витязем навпочіпки, витирав йому очі білою ганчіркою.

— Ну, як себе почуває наш собачий прем'єр? — спитав Шапошников, милуючись вівчаркою, її великою головою з гострими стоячими вухами, її широкими, сильними грудьми, вовчими лапами і довгою, старанно вимитою і вичесаною, ніби шовковою, шерстю.

— Добре, товаришу капітан.

— Звикає до вас?

— Так точно, уже звик.

— А Смолярчука забуває?

— Забуває, товаришу капітан, — відповів Тюльпанов і дуже почервонів: йому стало соромно, що сказав неправду.

— Чи бачиш ти, яка в нього коротка пам'ять! — посміхнувся Шапошников, роблячи вигляд, що не помітив ніяковості молодого солдата.

Подвір'ям застави, недалеко від розплідника, пройшов Смолярчук. Витязь, перш ніж побачив його, зачув свого друга, почув його кроки, не схожі ні на чиї інші. З радісним вищанням і гавканням вівчарка перемахнула загорожу, пронеслася по двору і, підбігши до старшини, кинулася йому на груди.

Смолярчук не погладив собаку, не сказав йому жодного ласкавого слова, не подивився на нього привітно.

— На місце! — суворо прикрикнув він на Витязя.

Підібгавши хвоста і опустивши вуха, обережно озираючись, вівчарка повернулася до розплідника.

— А пам'ять у нього все-таки виявилася довгою, — посміхнувся Шапошников.

Майбутній інструктор мовчав, похнюпивши голову. Тепер навіть вуха в нього були червоними.

— Не впадайте у відчай, товаришу Тюльпанов, — промовив капітан. — Звикне Витязь до вас, якщо… якщо зумієте його полюбити, якщо на «відмінно» закінчите школу служби собак.

«Зумію. Закінчу», хотілося відповісти Тюльпанову, але він тільки подивився на начальника застави блискучими очима.

До Шапошникова підбіг сержант, черговий по заставі:

— Товаришу капітан! Із спостережної вишки доповідають: по тиловій дорозі до нас іде гурт жінок.

— Жінок? — Шапошников примружився, дивлячись у той бік, звідки долинала весела дівоча пісня.

— Винуватий, товаришу капітан, — дівчат!..

Через прилеглий до застави яблуневий сад крокувала шеренга співаючих дівчат, одягнутих у святкові плаття.

Недалеко від воріт застави, на галявинці, дівчат зустрічали вільні від служби прикордонники, готові від душі повеселитися і повеселити рідких гостей.

Волошенко оголосив:

— Товариші! Вечір пісні і танцю, присвячений проводам старшини Смолярчука, вважаю…

Він обірвав свою промову на півслові, побачивши Шапошникова, що з'явився у воротах застави. Обличчя капітана було зосередженим, суворим.

Волошенко підморгнув Олені, змовницьки прошепотів:

— Оленко, розкажи нашому начальникові про мету свого прибуття. Та усмішок ласкавих не шкодуй! Іди!

Димлячи цигаркою, Шапошников мовчки дивився на дівчину, яка наближалася до нього. В міру її наближення обличчя його втрачало суворість, очі теплішали.

Підбігши до Шапошникова, Олена приклала руку до скроні, жартома відрапортувала:

— Дозвольте доповісти, товаришу капітан! Прибули проводжати демобілізованого.

— Дуже добре! І більше ні про що ви мені не доповісте? А де метеозведення?

— Вибачаюсь. — Оленка вийняла з рукава плаття аркуш паперу, передала його Шапошникову. — Буде великийтуман.

— Це ми вже бачимо простим оком, без вашої далекоглядної науки.

З галявини, де розташувалися дівчата і прикордонники, долинув дружний сміх, викликаний, очевидно, якою-небудь витівкою або розповіддю Волошенка. Олена я заздрістю озирнулася на подруг.

Шапошников подивився на годинник, потім на гори, вже щільно, до самого підніжжя, закриті димчасто-чорними густими хмарами.

— Олено Іванівно, я повинен засмутити вас і ваших подруг: проводи Смолярчука сьогодні не відбудуться. Обстановка, як бачите, несприятлива.

Туман виповзав з міжгір'їв високою хвилею, насувався на сади і виноградники, наближався до долини, місцями закривав Тису.

Олена повернулася на садову галявину до подруг.

По її обличчю Волошенко зрозумів, що «вечір пісні і танцю» не відбудеться.

— Невдача? — спитав він.

Олена кивнула головою.

З воріт застави вийшов черговий. Гучним голосом він скомандував:

— Федоров, Чистяков, Тюльпанов, Волошенко до начальника застави!

Він назвав прізвища всіх прикордонників, що були на галявинці, пропустив лише Смолярчука.

Один за одним пішли, попрощавшись з дівчатами, Чистяков, Федоров, Волошенко, Тюльпанов. Зникли і дівчата, їх сміх уже долітав з нижньої, прибережної частини саду, густо закритої туманом. На галявині залишились Смолярчук і Оленка, яку він затримав. Вона стояла між деревами на зеленому росяному килимі, в білому квітчастому платті, в білих туфельках, у білих підкочених шкарпетках, з великим цукристим намистом на шиї, з атласною білосніжною хусткою на світлому волоссі, сіроока, білозуба, — як квітуча вишня, як рідна сестра всім цим яблуням, черешням.

Очей не міг відірвати від неї Михайло Смолярчук, все дивився і дивився. Кохав він її і раніше, але тепер… Якою вона буде гарною жінкою!

Олена мовчала, то перебираючи намисто, то розгладжуючи на голові хустку. Вона чекала, коли ж заговорить Михайло.

Він узяв руку дівчини і, зазираючи їй у вічі, хвилюючись, промовив:

— Поїдемо зі мною, Оленко!

— З тобою? Куди?

— В Сибір, на мою батьківщину. Давно ти мені подобаєшся, ти ж знаєш.

Олена звільнила руку, засміялася, перевертаючи освідчення Смолярчука на жарт.

— Їхати з тобою? У твій холодний Сибір? А моя тепла Тиса? А мій старенький батько?

— У нас в Сибіру є річки набагато кращі за твою Тису. Єнісей! Іртиш! Об! Лена! А щодо батька… Я буду твоїм батьком, матір'ю, сестрою… Усіх заміню. Поїдемо, Оленко!

Олена серйозно і суворо подивилася на Смолярчука, похитала головою.

— Багато ти думаєш про себе, Михайле!

— Не багато. Стільки, скільки треба! — безжурно промовив він і знову потягнувся до руки Оленки.

Вона мовчки, холодно відсторонилася. Із здивуванням і зростаючим занепокоєнням він дивився на дівчину, не розуміючи, що з нею діється. Звідки раптом така зміна? Чого вона стала такою чужою, неприступною?

Олена гірко усміхнулася.

— Михайле, коли ти надумав завезти мене в Сибір?

— Я весь час думав, цілий рік.

— Дуже довго ти думав, Михайле. Так довго, що… — вона рвучко підвела голову, і в її сірих очах спалахнула жорстока насмішка. — Треба тобі ще подумати з рік. — Вона несподівано різким і сильним рухом повернула Смолярчука обличчям до застави і легенько підштовхнула його в спину. — Іди, думай!

І приголомшений Смолярчук покірно пішов до застави.

Оленка, зблідла, кусаючи губи, дивилася йому вслід. Він уже пройшов кілька кроків від неї, зараз грюкне хвірткою і зникне за високим парканом. Треба зупинити його, повернути. Але яким словом? Де воно, те слово, не принижуюче, гідне, просте і щире?

Олена мовчала, дивлячись услід Михайлові, який все віддалявся, і відчай краяв її серце…

Олена давно покохала Михайла, давно потай мріяла стати його дружиною. Але минав час, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а він уперто відмовчувався. Нічого не казав не тільки про одруження, він навіть жодним словом не обмовився про своє кохання. Олена боялася його мовчання, воно ображало її. Олена бачила і відчувала, що вона не чужа Михайлові, подобається йому. А він усе чогось вичікував, не хотів освідчитись, вагався. Чому? Чи не тому, що вважав її нижчою за себе? Багато гірких думок спадало на думку Олені весь цей час, до сьогоднішнього дня. Трапилося нарешті те, про що мріяла Олена. Радіти б їй, засяяти щастям, а вона… І в усьому він, Михайло, винен. Любити не вмів, не зумів і поговорити з нею добре. Зробив він це не так, як хотіла, як мріяла, як чекала Олена, — без усяких радощів і хвилювання, впевнений у тому, що вона погодиться, переконаний, що ощасливить її. Олена покарала його за самовпевненість. Але не надовго вистачило їй цієї мстивої радості. Вона дивилася вслід Смолярчукові і думала: а що ж буде далі, завтра, через тиждень, місяць? Михайло поїде, а вона залишиться в лісовому будиночку з добродушним буркотуном-бать-ком, з своєю гордістю, нічого не чекаючи, ні на що не сподіваючись. Не застукотять, як раніше, підбори Михайла на дубовому ґанку, не зайде він в її хату, ніколи не побачить вона його синіх-синіх очей, смаглявого обличчя, не почує голосу. Олені стало страшно, вона вже гірко каялася в тому, що насміялася над ним. Можливо, він так довго не говорив про своє кохання тому, що соромився?..

Смолярчук уже підійшов до воріт застави, уже взявся за чорну клямку хвіртки, а вона все мовчала. Ось він причинив хвіртку, ось…

— Михайле!

Вона покликала його дуже тихо, але він почув, зупинився. Вірячи собі і не вірячи, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, він стояв біля хвіртки, напружено дивився на Олену, намагаючись прочитати на її обличчі недоказане. Вона тільки усміхнулася, але він зрозумів усе. Зрозумів і прожогом кинувся до неї, з бажанням обняти, поцілувати. Але не наважився цього зробити, тільки взяв її руки в свої.

Обоє радісні й зніяковілі, стояли вони біля воріт застави, на очах всіх солдатів, на густій молодій траві. Він тримав її руки в своїх і, намагаючись зазирнути їй у вічі, які вона вперто не відривала від землі, запитав:

— Завтра і зареєструємось? Добре?

— Як хочеш, — прошепотіла вона так тихо, що він швидше вгадав її слова, ніж почув.

— Ходімо на заставу, — сказав він, беручи її за плечі.

— Навіщо? — злякалася вона.

— Ходімо! Я всім скажу, що завтра одружуюсь. Всю заставу запросимо на весілля. Ходімо!

Він штовхнув хвіртку і, не знімаючи руки з плечей Олени, ввів її на подвір'я. Всі прикордонники, які були в цю хвилину на майданчику перед казармою, дивилися на них — гордого Смолярчука і засоромлену Олену. І всі посміхалися, здогадуючись, яка важлива подія сталася в їхньому житті. Волошенко не втримався, щоб не відзначити це веселим жартом. Він гучним голосом, веселим і одночасно урочистим, віддав команду солдатам:

— Увага! Рівняння наліво, на закоханих! Прикордонники демонстративно виструнчились, рвучко підвели і повернули голови до Смолярчука й Олени.

Старшина не розгубився і в свою чергу скомандував:

— Вільно, товариші парубки! — потім, перевівши подих, додав: — Можете поздоровити нас з наступаючим, як-то кажуть, законним шлюбом!

— По-о-оздоровляємо! — голосно прокотилося подвір'ям застави.

— По-о-здоровляємо, поздоровляємо! — проспівав на закінчення Волошенко, диригуючи солдатським хором.

Глава дванадцята

Старшина Смолярчук прийшов у їдальню останнім, коли вся застава повечеряла. Він хотів залишитись віч-на-віч з Волошенком, поговорити з ним відверто, порадитись, вирішити важливе для нього питання.

Повар Волошенко поставив перед старшиною тарілку із смаженою картоплею, емальовану кварту міцного чаю, поклав хліб і сказав:

— Товаришу демобілізований, вечеряйте не по-старшинському, а по-солдатському: раз, два — і готовий!

Смолярчук похмуро глянув на Волошенка і мовчки взявся до їжі.

Повар винувато усміхнувся:

— Вибачаюсь, звичайно, за таку холодну промову. Вам зараз, як женихові, хочеться слухати лише веселе, весільне, а я… не маю часу для приємних розмов: готуюся в наряд. — Він помовчав і з гордістю додав: — Молодий прикордонник не призначається в наряд, але капітан мені довірив, і я, звичайно, виправдаю довір'я.

Коли Смолярчук повечеряв, Волошенко спитав його:

— Чого ви засмучені, товаришу старшина? У щасливих не буває такого виразу обличчя.

— Ніколи тобі слухати про мій сум. Іди в наряд, виправдуй довір'я, — невесело сказав Смолярчук і вийшов.

Прибравши їдальню і кухню, Волошенко старанно вмився, пригладив щіткою наїжачене, підстрижене під машинку волосся, підшив до гімнастьорки свіжий білосніжний комірець, почистив обмундирування, одягнувся і, підтягнутий, молодцюватий, з сяючими очима, з напруженим суворим обличчям, пішов приймати чергування по заставі. Через хвилину Волошенко з червоною пов'язкою на рукаві хазяйнував біля телефонних апаратів, у казармі, на подвір'ї, готував до служби прикордонні наряди.

Смолярчук складав речі в чемодан, крадькома стежив за товаришем, заздрячи його діловитості, його неприхованій гордій радості. Заздрив і, мабуть, ледь-ледь ревнував. Смолярчук особливо любив цей вид прикордонної служби — чергування по заставі. Всі досі визнавали, що він добре справлявся з обов'язками чергового. Мине півроку, рік, і всі скажуть, що Волошенко чергує не гірше від Смолярчука і що Тюльпанов на «відмінно» закінчив школу служби собак й добре працює з Витязем, ні в чому не поступаючись своєму вчителеві. А можливо, ніхто нічого не скаже, можливо, ніхто і не згадає старшину Смолярчука… Поїде, і всі забудуть!

Склавши свої скромні солдатські пожитки, Смолярчук засунув чемодан під койку і, переконавшись, що в казармі нікого немає, підійшов до піраміди, взяв свій автомат і звичним рухом погладив його вороновану сталь.

— Що, товаришу старшина, вирішили попрощатись? — почув він голос одного з прикордонників.

Смолярчук озирнувся. Солдат добродушно посміхався, часто кліпаючи світлими довгими віями.

Смолярчук відсмикнув руку від піраміди, як від вогню, і повернувся до своєї койки. Дивно, яка вона м'яка і в якому зручному місці розташована — біля самого вікна, крізь яке видно і Карпатські гори, і Тису, і виноградники, і ранкове сонце, і вечірні зорі, і шпиль дзвіниці на тому, закордонному, боці! Три роки Смолярчук спав на солдатській койці, а завтра… Демобілізований! Закінчилося прикордонне життя! Їдь, куди хочеш, роби, що хочеш. З завтрашнього дня капітан Шапошников викреслить тебе з списків особового складу, і ти більше не будеш нести служби в секреті або в дозорі. Демобілізований! Твій автомат перейде до Тюльпанова чи іншого молодого солдата. На твоїй койці, можливо, спатиме той же Тюльпанов. По дозорній стежці, протоптаній твоїми ногами на березі Тиси, ходитиме хтось інший.

Життя застави, поки Смолярчук, сидячи на койці, поринув у сумні роздуми, ішло, як звичайно. Пішов на кордон суворий, небалакучий Грачов. Вирушив на роздоріжжя єфрейтор Березовський. Зник у туманній імлі провідник Чистяков із своєю чорною, без жодної плямочки вівчаркою Тучею. Обережно, м'яко ступаючи, нечутні, як тіні, вирушили в напрямі до Вузької лощини Ковальов і Ласточкін. Їх супроводжував величезний кудлатий Барс. Протупав по стежці, розтанувши в білястій пітьмі, кремезний, з квадратними плечима сержант Корж. Готувалися іти на кордон Тюльпанов, Федоренко та інші.

Не дуже приємно прикордонникові, який має на рахунку тридцять дев'ять затримань порушників кордону, сидіти без діла в таку туманну, тривожну ніч, коли всі його товариші взялися до зброї. Може, саме в сьогоднішню ніч у тому самому місці, де тебе немає, і спробує прорватися який-небудь лазутчик. І якби ти був там, якби прикривав цей важливий напрям, напевне б почув скрадливу ходу ворога, вчасно виріс на його таємному шляху, схопив, знешкодив. Це була б твоя сорокова перемога, можливо, найславніша, увінчуюча твою прикордонну службу.

Смолярчук вийшов надвір, сів на лаву перед бочкою з водою, закопаною в землю, закурив і за звичкою, нажитою на кордоні, почав вдивлятися в сіру імлу, яка з усіх боків насувалася на заставу. Свіжий північний вітер доносив шум гірських потоків. На півдні, там, де розташувалася Циганська слобідка, хтось грав на скрипці. На лівому березі Тиси, приглушений відстанню та імлистим туманом, звучав церковний дзвін, чи то відраховуючи час, чи то провіщаючи про релігійний обряд. Але ось до всіх цих звуків приєднався ще один. Він був дуже слабкий, ледве чутний, але Смолярчук одразу ж вловив його, забувши про всі інші. То було тужливе підвивання Витязя. Смолярчук здригнувся, схопився і швидким кроком пішов до вольєри. Проходячи повз яскраво освітлене і навстіж розчинене вікно канцелярії застави, він побачив капітана Шапошникова.

— Це ви, старшина?

— Я, товаришу капітан… колишній старшина.

— Куди це ви так заспішили, колишній старшина? — спитав Шапошников. Судячи по голосу, він усміхався.

— Та ось Витязь кличе.

Капітан прислухався:

— Так, тривожиться собака!

Смолярчук підійшов ближче до вікна і стримано, спокійно, певний, що йому не відмовлять, сказав:

— Товаришу капітан, дозвольте мені сьогодні нести службу з Витязем.

— Попрощатися з кордоном хочете?

Шапошников чекав, що відповість старшина. Смолярчук мовчав, дивлячись в землю.

— Дозволяю. Ідіть. Візьміть з собою Тюльпанова, — не дочекавшись відповіді на своє запитання, не без деякого розчарування сказав Шапошников.

Туман впритул наблизився до застави: не було видно вже не тільки гір, але й офіцерського будиночка, бані, вишки… Товстим, вище тополь шаром туман вкрив землю. Смолярчук і Тюльпанов навпомацки пробиралися слідом за Витязем до берега Тиси.

— Товаришу старшина, в котрий раз ви ідете в наряд? — наздогнавши Смолярчука, спитав Тюльпанов.

— Підрахувати, то тисячний буде…

— Ого! А я… — Тюльпанов насторожено подивився ліворуч, потім праворуч. — А що ви почували, коли вас призначали в перший нічний наряд?

— В таку погоду, товаришу Тюльпанов, не розмовляють, а прислухаються… От ми і на кордоні, — об'явив він через кілька хвилин, по-хазяйськи озираючись навколо і машинально перевіряючи спорядження і боєприпаси.

Наряд розосередився і рушив дозорною стежкою, вздовж Тиси. Попереду був Смолярчук з Витязем на повідку. Тюльпанов ішов позаду, метрів за десять від інструктора. Тут, безпосередньо біля Тиси, туман чомусь був рідшим, у деяких місцях навіть були глибокі просвіти, що відкривали вид на ліс і на гору Соняшну. Тюльпанов жадібно вдивлявся і вслухався. Все здавалось йому незвичайним у цю першу його ніч прикордонної служби. Гора Соняшна начебто впритул наблизилася до кордону: простягни руку — і ти торкнешся її. Вдень Тису зовсім не було чути, а зараз вона шуміла в прибережних лозах і чагарнику на піщаних мілинах, на величезних валунах, під залізничним мостом. Буваючи тут удень, Тюльпанов добре познайомився з місцевістю, але тепер не впізнавав її. Де руїни хатинки бакенщика? Де дерево, розчахнуте блискавкою? Де величезний, вкритий мохом камінь? Вдень, при блакитному небі, при сонці, не так голосно лунали кроки на дозорній стежці. Вдень все було ясніше, простіше, а зараз… А що це за шарудіння отам, праворуч, де чорніє купка дерев? Тополі шелестять своїм листям чи?.. Що це за шум отам, ліворуч? Зірвалася грудка землі в річку чи хлюпнула вода від необережного веслування?

Тюльпанов народився і зріс у великому донецькому місті і до військової служби жодної ночі не провів під відкритим небом, у горах, біля річки чи в степу. Здебільшого опівночі він уже міцно спав. Ніколи в житті він не наражався на будь-яку небезпеку, через те він погано орієнтувався і нервувався зараз, скрізь вчувалося йому підозріле шарудіння.

Тримаючи автомат напоготові, Тюльпанов просувався вперед. Трохи збившись із стежки, він натрапив на камінь, спіткнувся і впав.

— Що трапилось? — підбігши і нахилившись над Тюльпановим, пошепки спитав Смолярчук.

— Так… Нічого… — вставши і обтрушуючись, відповів Тюльпанов.

— Переживаєш? — старшина співчутливо, підбадьорююче поплескав напарника по плечу: — Терпи, солдате, генералом будеш!

Вони знову зосередились і мовчки продовжували рухатись вздовж кордону. Туман обважнів, відступав, заповнюючи собою гірські ущелини, узлісся, видолинки і вологі низини, звільняючи з свого полону гори, ліси і прибережну рівнину. Все небо закривали густі темні хмари. Через деякий час середина неба почала світлішати, виглянув круглий тьмяний місяць. Він світив недовго, лише одну мить, проте Тюльпанов встиг помітити на скелі, що височіла над Тисою, дві тоненькі, як у біноклі або стереотрубі, схрещені рисочки. Це залізний хрест, пам'ятник юнаку і дівчині, які загинули тут ще в минулому столітті. Легенда розповідає, що вони кохали одне одного, але недобрі люди намагалися їх розлучити. Вони не скорилися. Таємно від людей їх повінчала за своїми обрядами весняна місячна ніч. Лише солов'ї славили їх щастя, а рано-вранці, до схід сонця, чоловік і жінка зійшли на найвищу скелю і, взявшись за руки, кинулись вниз, у крижану, киплячу піною Тису. Вони вирішили краще загинути, ніж жити в розлуці. І після їх смерті добрі люди поставили пам'ятник на честь великого кохання.

Тюльпанов подумав, що, можливо, закохані, перед тим, як загинути, проходили цією ж стежкою, по якій він ішов зараз. «Цікаво, про що вони говорили перед смертю? Проклинали своїх катів? Молилися богу? Я б воював, а не кидався із скелі!»

«Скеля закоханих», як її тут називали, лишилась позаду. Тюльпанов знову замислився про свою службу. А що, коли зараз порушник рветься до кордону, пливе через Тису, причаївся між валунами або в чагарнику? Широко відкритими очима напружено вдивлявся Тюльпанов у нічну пітьму, безперестанно повертав голову то наліво, то направо, озирався назад. Він хотів чути все, чим жив нічний кордон.

Попереду біля стежки з темряви виступило щось чорне, подібне до людини, що крадькома пробиралася в ліс. Тюльпанов зупинився, спрямував автомат на підозрілу пляму і умовним сигналом покликав до себе старшого наряду.

Смолярчук і Витязь безшумно підбігли. Вони обидва лягли поруч з Тюльпановим. Вівчарка поводилась спокійно.

— В чому справа? — пошепки спитав старшина.

Молодий солдат кивнув у той бік, де темніли обриси людини.

— Людина стоїть.

Смолярчук усміхнувся:

— Це дерево!

Тюльпанов опустив автомат. Він був засоромлений. Смолярчук заспокоїв його:

— Нічого, не турбуйся даремно. Я теж спочатку в кожному кущі порушника вбачав.

Здалеку, з-за Тиси, знову долинув церковний дзвін. Тюльпанов штовхнув Смолярчука:

— Звідки це?

— На тому боці, за кордоном, — спокійно відповів старшина. — Напевне, роздзвонилися з нагоди якогось свята.

Пішли далі. Тепер Тюльпанов обережно озирався на всі боки, терпляче вслухався в ніч, боявся ще раз побачити те, чого не було, зняти хибну тривогу, осоромитись. Так він пройшов метрів сто і раптом виразно почув шарудіння в кущах. Розгублено зупинився, вірячи і не вірячи своїм вухам, міркуючи, треба чи не треба просигналізувати старшині. Але той сам покликав його до себе.

— Чуєш? — спитав Смолярчук.

— Так, — неслухняними губами прошепотів Тюльпанов.

Витязь натягнув поводок, поривався до чагарника.

— Вперед! — наказав старшина і, повернувшись до Тюльпанова: — За мною!

Смолярчук, якого тягнув вперед сильний Витязь, дряпаючи обличчя і руки колючим терном, пробився крізь прибережний чагарник і вискочив до службової смуги, звідки було чути шарудіння. Якщо ворог прорвався через кордон, то тут, на смузі, він обов'язково залишив свій слід. Смолярчук увімкнув ліхтар. Так, на м'якій, розпушеній землі було ясно видно якісь відбитки. Присівши, старшина почав їх уважно вивчати. Тюльпанов схвильовано дивився на дії досвідченого слідопита.

— Порушник?

— Чотириногий порушник. Дикий кабан на водопій побіг. Постав вішку.

— Навіщо?

— Для прикмети.

Тюльпанов обережно, намагаючись не шуміти, зрізав гілку, встромив її в м'яку землю.

— Ну, а тепер ходімо своєю дорогою, — сказав Смолярчук.

Вони повернулися на дозорну стежку і знову повільно рушили вздовж Тиси, старанно перевіряючи службову смугу. За кілька метрів на схід від прикордонного знаку № 361 прикордонники зупинилися. Їх увагу привернули відбитки кінських копит, що ясно виднілися на чорній, добре обробленій землі. Смолярчук присів, мовчки вивчав сліди. Тюльпанов чекав, що старшина встане і спокійно скаже: «Кінь на водопій пройшов». Та старшина мовчав.

— Що, не справжній кінь? — не стерпівши, спитав Тюльпанов.

— Схоже на те.

Продовжуючи вивчати слід, стурбований Смолярчук задумався. Чий кінь міг опинитися тут уночі, біля самого кордону? Сліди були тільки в одному напрямі — в наш бік. Якщо кінь колгоспний, то не міг же він перелетіти до Тиси повітрям, а назад повернутися по землі? Де сліди до річки?

Смолярчук витер об росяну траву забруднені сирою землею руки, підвівся.

— Дивись уважно, Тюльпанов!

Мовчки, насторожено, готові кожної миті до нападу і оборони, вони пішли по сліду коня. Витязь непокоївся дедалі більше, рвав поводок, настовбурчував шерсть і тихенько скавчав він нетерпіння. Смолярчук і Тюльпанов пішли швидше, майже побігли. З прохолодної прибережної імли показалися виноградники нижнього, підніжного краю гори Соняшної. Витязь кинувся праворуч. Смолярчук увімкнув ліхтар, освітив прибиту вчорашньою зливою землю. На ній чорніли свіжі глибокі відбитки великих черевиків з підковами на підборах і рубчастими пластинками на носках.

— Порушник!

У велику спальну кімнату застави, грюкнувши вхідними дверима, влетів черговий Тарас Волошенко:

— Тривога!

Злетіли вгору простирадла, ковдри. Всі прикордонники, які відпочивали після наряду, миттю схопилися з ліжок. Усі одночасно одяглися, взулися, озброїлись.

Волошенко, сповнений величі, побіг далі, йому назустріч поспішав, застібаючи на ходу гімнастьорку, начальник застави.

Волошенко був такий схвильований, з таким почуттям виконував свою службу, що одразу не міг доповісти капітану про пригоду на кордоні, почав заїкатися. Нарешті, переборовши хвилювання, він відрапортував:

— Товаришу капітан! Рядовий Тюльпанов доповідає від орієнтира п'ять: в кількох метрах східніше прикордонного знаку номер триста шістдесят один виявлено слід порушника, що веде в наш бік. Застава піднята по тривозі. Смолярчук переслідує порушника в напрямку видолинка Сирий.

Шапошников спокійним, впевненим рухом правої руки відсунув шторку, що затуляла схему ділянки кордону п'ятої застави і сусіднього з нею району. В його розпорядженні були лічені хвилини, треба було хоча б коротко оцінити обстановку. Виймаючи бінокль, планшет, запасні обойми до пістолета, гранати, ракетницю і патрони до неї, Шапошников міркував. Слід виявлено біля прикордонного знаку № 361. Порушник прямує до не прикритого нарядами видолинка Сирого. Як він піде далі? Звичайно, порушник не залишить зручного видолинка: він у густих зарослях, з ручаєм на дні, зарослий мохом, а одною стороною майже впирається в битий шлях, який виводить на Явірське шосе. Шапошников прийняв рішення закрити додатковими нарядами кордон і кинути групу прикордонників у тил, навперейми порушнику. Наказавши черговому по заставі доповісти в штаб комендатури про обстановку і про своє рішення, капітан Шапошников сів на коня і помчав у напрямі видолинка Сирого, по шляху Смолярчука.

«Учитель» і «Пастух» покинули дзвіницю ще тоді, коли туман зовсім вкривав Тису і її плаский лівий берег. Пробиралися до річки майже навпомацки, рискуючи наштовхнутися на угорський прикордонний патруль. Дуже допомогла дружина «Пастуха» своєю роботою на дзвіниці: орієнтувалися в білястій темряві по церковному дзвону. Зовсім поруч лунав церковний дзвін, а громаддя кам'яної церкви все-таки вже не видно: вся, від підніжжя до верхівки, оповита туманом.

Найпильніше прикордонне око не помітило б зараз в тумані «Пастуха» і «Вчителя».

На спинах у лазутчиків важкі рюкзаки, за поясом гранати, в кишенях пістолети, а йшли вони швидко і безшумно, невидимі і нечутні, як істоти, що породжені туманом і живуть у тумані. Вони з'явились біля самої кромки тиської води. Тут було трохи світліше, тому лазутчики і виділилися з сірої імли своїм чорним одягом. Дубашевич, знявши вантаж, обережно опустив його до ніг свого супутника. Той швидко, вміло розпустив ремінці в'юка, який виявився невеликим гумовим човном, обладнаним балончиком із стиснутим повітрям. Дзвонар відкрив краник, і човен почав швидко напухати, виростати, округлятися.

«Пастух» смикнув «Учителя» за полу піджака: мовляв, приготуйся.

Човен безшумно ковзнув на воду. Спритно балансуючи, «Пастух» переступив через його борт, Дубашевич зробив те саме, і човен відчалив. В тумані надривався дзвін.

Швидка течія Тиси винесла човен до правого, високого берега, зарослого чагарником. Дубашевич направив автомат на темні обриси кущів, а перевізник зачепився багром за підмите коріння верби і, присівши навпочіпки, озираючись, готовий відплисти при виявленні прикордонників, обережно пришвартовувався.

— Не заблудили? — дивлячись на компас, що світився, по-німецьки спитав Дубашевич.

Перевізник похитав головою:

— Не хвилюйтесь. Дзвін гуде лівіше. Отже, нас винесло куди треба.

«Пастух» відв'язав приторочені до пояса кінські копита, надів їх на руки і на ноги, навкарачки вийшов з човна і підставив спину «Вчителю». Той сів на провідника. Щоб не торкнутися ногами землі, він повернув «коня» до берега. Інструкція «Бізона» зобов'язувала його перейти кордон тільки так — верхи на провіднику. Дубашевич не знав, що «Бізон» примусив його повторити прийом Кларка.

«Пастух» з обачливою рівномірністю, по-звірячому принюхуючись до повітря і прислухаючись, чи не донесе нічний вітер запаху солдатської шинелі, наскрізь просякнутої димом тютюну, чи не хрусне гілка під ногою прикордонника, просувався вперед. Була непорушна тиша.

Безперешкодно пройшли службову смугу. Минули давно не сіяні і не орані, здичавілі землі забороненої прикордонної зони, добрались до виноградників — і все без зупинки, без відпочинку. «Пастух» важко дихав, майже хрипів, він зовсім знесилився, спина його змокріла, але він ішов і йшов углиб радянської території.

— Досить! — пошепки скомандував Дубашевич.

«Пастух» зупинився. «Учитель» обережно спустився на землю, сів поруч з провідником, обняв його за плечі, вийняв з кишені флягу з коньяком:

— Підкріпись!

«Пастух» узяв флягу, жадібно, не переводячи подиху, випив майже все, що там було.

— Пройди ще трохи вглиб території, а потім можеш повертатися на свою дзвіницю. Прощай, — сказав Дубашевич.

— А як же вантаж? — «Пастух» злегка труснув плескатим в'юком, прикріпленим до його спини.

— Неси назад, потім розберемося. Іди!

— Прощавайте! Дай вам боже… — зашипів на вухо «Вчителю» перевізник.

«Царство тобі небесне, дзвонарю», подумав про себе «Учитель» і зник у тумані. Відбитки своїх ніг він обробляв хімікаліями.

Переслідуючи ворога, Смолярчук бачив, що Витязь впевнено іде по свіжому, гарячому сліду. Вівчарка з хвилини на хвилину наздожене порушника.

Витязь потягнув Смолярчука за собою по крутому гірському схилу, ринувся в темний ліс.

Тюльпанов довго і самовіддано біг за Смолярчуком, але потім відчув, що дуже стомився. Незважаючи на свою наполегливість і бажання бути поруч з інструктором, він з кожною хвилиною все більше й більше відставав од старшини. Незабаром він перейшов на крок і зовсім відстав. Смолярчук уже зник. Соромно було за свою слабість, але нічого не міг з собою вдіяти. Даремно страждав Тюльпанов: він ще не знав, що найбільш витривалий і натренований бігун не міг би угнатися за Смолярчуком.

Віддихавшись, Тюльпанов побіг далі. Старшина був далеко попереду.

Витязь біг все швидше і швидше. Вже й Смолярчук ледве встигав за ним. Витримати такий темп погоні можна було ще п'ять, щонайбільше — десять хвилин. Справді, незабаром Смолярчук натягнув поводок, схопився за дерево, щоб стримати Витязя і перепочити. Вівчарка зупинилась, звівшись на задні лапи. Важко дихаючи, обливаючись потом, Смолярчук вдивлявся в ліс, чи не заховався де-небудь під ялиною порушник. Здається, нікого, кругом тихо. Не довіряючи тиші, Смолярчук відстібнув поводок від нашийника Витязя і пустив його вперед:

— Слід, слід! Шукай!

Діставши волю, вівчарка щодуху кинулась у напрямі густого ялинового лісу. Притаївшись там, перевізник схопився і побіг до товстої ялини, щоб під її прикриттям застрелити собаку. Він уже звів пістолет, але вистрелити не встиг. Витязь стрибнув, впився зубами в праву руку порушника так, що той завив від болю. Він кинув зброю, бив собаку ногами, намагаючись відірватись від нього.

Підбігши, Смолярчук навалився на ворога, зв'язав його. Потім він наказав вівчарці сидіти і вистрелив з ракетниці, даючи знати начальникові застави, що переслідування завершилося успішно. Витязь покірно сидів біля ніг старшини. Він увесь тремтів від злості, від невтомного інстинкту боротьби.

Продершись через зарослі, на галявину вискочив Тюльпанов. Побачивши зв'язаного порушника, зупинився. Вперше в житті бачив він живого ворога.

— Дивись на цього громилу, — сказав Смолярчук, — і запам'ятовуй, який він, твій перший затриманий порушник.

— Та хіба я…

Правдиве обличчя молодого прикордонника виразно відбивало все, що робилося в його душі. Переборовши ніяковість і розгубленість, він твердо заявив:

— Товаришу старшина, в цьому затриманні моєї заслуги нема ніякої.

Порушник важко застогнав, захрипів.

Не догадуючись про те, що загнаний порушник конає, Смолярчук з презирством глянув на нього через плече.

В цю мить, ламаючи чагарник, на лісову галявину вискочив вороний, з білою зіркою на лобі кінь. На ньому, наче влитий у сідло, сидів Шапошников. Смолярчук доповів:

— Товаришу капітан, порушника кордону затримано. Живого схопили.

Начальник застави спішився і зупинився перед затриманим. Той був уже мертвий.

Шапошников перевів запитливий і здивований погляд на збентеженого Смолярчука.

— Був живий, товаришу капітан. Слово честі! — виправдовувався старшина. — Жодної рани не знайдете на ньому.

Шапошников помацав пульс порушника, глянув на його зіниці:

— Параліч серця або… отруївся.

— Коли ж він встиг? Адже в нього руки зв'язані.

Шапошников обережно вийняв з підсумка диверсанта гранати, розрядив їх.

— Справжній вовк! — сказав він. — Куди пробирався? Яке мав завдання? — Помовчавши, він простягнув руку молодому солдатові. — З добрим початком, товаришу Тюльпанов. А вас, старшина, з круглим рахунком. Сороковий!… І останній.

— Відносно того, що сороковий, не заперечую, а от щодо останнього… — Смолярчук поправив гімнастьорку, пригладив волосся і виструнчився. — Товаришу капітан, прошу вас поклопотати перед командуванням залишити мене на надстрокову…

Шапошников простягнув руку старшині:

— З задоволенням підтримаю ваше прохання, товаришу Смолярчук. Признатися, я до останньої хвилини не вірив, що ви розпрощаєтесь з нашою заставою.

— Міг би і розпрощатися, якби… якби не зрозумів, що я ще не потрудився на кордоні по-справжньому.

— Ну, це ви даремно! Хіба це не справжній труд? — Шапошников кивнув на мертвого диверсанта. — Знешкодити сорок таких негідників! Якраз, може, сьогодні ви запобігли вибуху електростанції чи аварії поїзда…

— Воно-то так, звичайно… — відповів Смолярчук. — Але все-таки я ще дечого не доробив на кордоні.

Глава тринадцята

Рано-вранці, ще до схід сонця, генерал Громада, полковник Шатров і майор Зубавін прибули в Чорний ліс, де лежав труп порушника кордону. Там уже, крім начальника застави і його прикордонників, був начальник штабу загону. Вислухавши його, Громада спитав, дивлячись на труп:

— Один ішов?

— Поки що невідомо, товаришу генерал.

— Негайно організуйте зворотну проробку сліду.

— Слухаю! Дозвольте виконувати наказ?

— Виконуйте. Чекаю ваших донесень у райвідділі.

Через кілька хвилин начальник штабу загону в супроводі капітана Шапошникова, старшини Смолярчука і його пошукової вівчарки зникли в лісі.

Громада сердито пихнув своєю невгасимою люлькою в бік Шатрова і Зубавіна і незадоволено промовив:

— Зіпсували вам зелені кашкети всю обідню, товариші чекісти. Нічого вже не скаже порушник, куди і до кого йшов. Жодного вогнестрільного чи штикового поранення, а все-таки мертвий.

Громада дав знак прикордонникам, що охороняли труп, відійти вбік.

Генерал, полковник і майор з однаково гидливим виразом обличчя підійшли до квітучого кизилового дерева, під яким знайшов собі останній притулок «Пастух», що славився як невловимий перевізник і контрабандист. Рукав його куртки і холоша штанів порвані на шмаття зубами Витязя. Лежав він обличчям до неба, судорожно підвернувши під крижі зв'язані руки. Короткі товсті ноги, перевиті вірьовками, підтягнуті трохи не до підборіддя. Дряблі щоки опухли, почорніли. М'ясистий ніс з бородавкою на правій ніздрі перемістився з центра обличчя, перекосив його. На одвислій покусаній губі запеклася чорна кров. Маленькі, глибоко запалі очиці приховані за масивними, в роговій оправі окулярами. Буро-брудне волосся мертвеця, його темна куртка, груди, голова, обличчя, руки і ноги — все обсипане блідо-жовтими пелюстками опалих квітів кизилового дерева.

— Це він чи не він? Той, кого чекаємо, чи не той? — Громада підійшов до найближчої ялини, виламав лапату гілку і старанно, до останньої пелюстки, змахнув з трупа кизиловий цвіт. — Тепер інша справа. Чиста натура. Без усяких прикрас. Мордоворот. — Громада обернувся до Зубавіна. — Труп передається у ваше розпорядження, товаришу майор. Вантажте його і відправляйте до себе. Все, що треба зробити далі, ми зробимо там, у вас. Поїхали.

Хльоскаючи по халяві свого чобота ялиновою гілкою, Громада попрямував до машини.

В Яворі, у райвідділі МДБ труп порушника був перш за все старанно обшуканий.

Нелегка це була справа. Треба промацати сотні метрів швів одягу — чи не прихована в них м'яка смужка старанно складеного паперу, на якому записано шпигунські відомості. Треба відпороти всюди, де вона є, підкладку — чи не зберігаються за нею інструкції. Треба терпляче розрядити всі патрони, виявлені у порушника, — чи немає в одному з них шифровки. Треба віддерти підошви на черевиках, устілки, задники, набійки на підборах — чи не прихований за ними якийсь надзвичайно важливий доказ ворожої діяльності порушника. Треба відкрити кришку годинника, оглянути крізь лупу механізм — чи не втиснуто туди вмілою рукою майстра який-небудь наказ розвідцентра. Треба старанно оглянути всі банкноти валюти — чи немає на них тайнопису. Треба, нарешті, дослідити кожну річ, виявлену у злочинця, — чи не допоможе вона розгадати яку-небудь таємницю. І, нарешті, треба зробити розтин, зробити лабораторний аналіз вмісту шлунка.

Після старанної, тривалої роботи Зубавіна і його помічників на столі, накритому солдатською плащпалаткою, було викладено: портативну рацію, шифри і- коди, графік прийому і передачі радіограм, велику суму грошей, паспорт, військовий квиток і колгоспну довідку на ім'я Андрія Андрійовича Солончака, пістолет, патрони до нього, дві гранати, ніж і зашифрований лист з розвідцентра, адресований «Гомеру». «Двадцять перший» докладно, дуже серйозно інструктував свого резидента-принаду.

Поки лікар у медсанчастині прикордонного загону робив розтин трупа (при швидкому, побіжному огляді він прийшов до висновку, що порушник отруївся), Громада і його супутники перебували в кабінеті Зубавіна.

— Ну от, тепер нам абсолютно все ясно, — порушив мовчанку Зубавін. — Тепер переконливо доведено, що Батура — резидент.

Громада відповів майорові тим докірливим поглядом, яким суворий батько зупиняє недалекоглядного сина, — мовчазним, але дуже красномовним. «Передчасно радієш, синку», говорив цей погляд.

Шатров сидів у кутку дивана, зосереджено дивлячись у склянку з чаєм. Губи його були міцно стиснуті, вилиці скам'яніли. На скронях набухли синюваті жилки. Він міркував, аналізував, вагався, вгадував, доводив, заперечував собі, переконував.

Погляд генерала і холодне мовчання полковника збентежили Зубавіна. «В чім справа? — з тривогою подумав він. — Чому навіть тепер вони не погоджуються зі мною? Чому не переконують їх і такі важливі докази, як рація, гроші, нова інструкція розвідцентра?» Не звик Зубавін відкидати ймовірну версію, не переконавшись остаточно в її неспроможності, і тому він продовжував з попередньою впевненістю:

— Мені здається, Батура для нас тепер не має ніякого оперативного інтересу. Треба його арештувати і судити. Доказів злочину більше, ніж треба.

— Саме так, — підхопив генерал слова майора, — більше, ніж треба. Оце, Євгене Миколайовичу, мені і не до вподоби.

Полковник Шатров не озивався і зараз: мовчав, не відриваючи погляду від склянки з холодним чаєм.

— Що вам не до вподоби, товаришу генерал? — все більше внутрішньо насторожуючись, запитав Зубавін. Питання було задане по інерції. Він уже догадувався, що не подобалось генералові.

— Подивіться тверезіше, Євгене Миколайовичу, на цю гору речових доказів, — сказав Громада. — По-моєму, тут не все гаразд скроєно і не все міцно зшито. Хіба розвідцентр не розумів, що коли все це потрапить до рук нашої розвідки, то провал резидента і його агентури забезпечений?

Громада видихнув дим з своєї чорної люльки в бік Шатрова і одразу ж розігнав його рукою.

— Товаришу полковник, ваше слово!

Шатров підвів голову, кинув неуважний погляд на шпигунське спорядження, розкладене на столі:

— І мені все це не подобається, товаришу генерал. Але більше не подобається інше. Чому і коли отруївся цей посол «Двадцять першого»? Мені скажуть, що він розкусив ампулу з отрутою, не бажаючи потрапити живим до рук прикордонників. А я не погоджусь.

Зубавін зрозумів весь складний хід думки Шатрова. Він уже був спроможний відповісти на питання, задане Шатровим, але мовчав: вважав за негідне скористатися чужими думками.

— Чому я не погоджуся з такими міркуваннями? — продовжував Шатров. — З двох причин. Перша: в роті порушника ми не виявили осколків ампули в отрутою. Друга: йдучи по сліду порушника, ми бачили, як важко давався йому шлях, особливо останніх двісті метрів. Так, як ішов він, міг іти тільки смертельно поранений. Але, заперечать мені, в останню мить, при затримці, він вчинив запеклий опір, намагаючись застрелити собаку. Це нічого не означає: відчай надав йому сили. Виходить, прикордонники зв'язали порушника в той момент, коли він був уже в агонії… Отже, він отруївся задовго до того, як зрозумів безвихідність свого становища. Виникає запитання: навіщо і з якої причини він це зробив? — Шатров усміхнувся: — Життя надокучило? Навряд. Треба шукати іншу причину. Вона, на мій погляд…

Шатров замовк, пильно дивлячись на капітана — начальника медичної частини прикордонного загону, що саме заходив до кабінету. Військовий лікар поклав перед генералом аркуш паперу — висновок про результати розтину трупа. Громада мовчки, уважно прочитав його і промовив:

— Наші припущення підтвердились. Отрута прийнята разом з коньяком за дві години до настання смерті.

— І отрута, звичайно, прийнята не добровільно, — підхопив Шатров. — Хтось влив у коньяк повільно діючу отруту. Хто ж? Той, хто спрямував цю робочу худобу, хто розпочав з нами велику гру. Коротко кажучи, товариші, я тепер остаточно переконаний в тому, що розвідувальний центр Крапса нас досі вводив в оману. «Гомер» не резидент, а величезне опудало. І цей отруєний не зв'язківець, а декорація. І обидва вони — прикриття операції «Гірська весна», атака на фальшивому напрямку. Крапc пожертвував малим, щоб врятувати велике. Мета виправдовує засоби. Що ж нам робити? — спитав Шатров, дивлячись на генерала.

Незважаючи на всю важливість питання, Громада засміявся:

— А те ж саме, що й раніше. Дозволяти дурити себе. Тобто, робити вигляд, що вважаємо резидентом «Гомера», а тимчасом вживати енергійних заходів до розшуків справжнього і намацувати вихідні позиції «Гірської весни». На що розраховував розвідувальний центр, посилаючи цього лжезв'язківця до лжерезидента? На мою думку, Крапc був певний, що його посол попадеться, що ми не захопимо його живим і зрадіємо, знайшовши при ньому стільки доказів того, що він ішов до резидента Батури. А які дальші розрахунки Крапса? Він вважає, що ми повинні тепер зосередити свою увагу на Батурі. Тож не будемо розчаровувати «Бізона»! Нехай Батура залишиться поки що на волі. Він тепер нікуди не втече від нас і не являє на даному етапі небезпеки. На мою думку, ми повинні стежити за жебраком грубіше, демаскованіше і цим самим довести справжньому резидентові в Яворі, поки що невідомому нам, що ми попалися на гачок Крапса. Заперечень немає?

Нарада була перервана появою в кабінеті Зубавіна начальника штабу прикордонного загону.

— Товаришу генерал, ваш наказ виконано. Дозвольте доповісти?

— Доповідайте.

— При зворотному вивченні сліду порушника кордону на кам'янистому схилі гори виявлено ще один слід. Вважаємо, що другий порушник перейшов кордон верхи на першому.

— Не може бути! — сердито заперечив Громада. — Після «Колумбуса» вам довго буде здаватися, що всі лазутчики переходять кордон його способом. Не може цього бути! — повторив Громада. — Примітивно! Шаблонно! Де старшина Смолярчук?

— Пробивається по другому сліду. Але він так оброблений хімікаліями, що його погано бере Витязь. Одна надія на слідопита Смолярчука. Які будуть накази, товаришу генерал?

Громада обернувся до Шатрова і Зубавіна:

— Поїхали на кордон!

Почався, як звичайно буває в таких випадках, пошук.

Тривалі, багатоденні пошуки, проведені силами прикордонних військ на широкому фронті, закінчилися безуспішно. Другий порушник кордону безслідно зник.

Глава чотирнадцята

Та частина плану «Гірської весни», що стосувалася Дубашевича, першого підручного Джона Файна, передбачала смерть перевізника. Почастувавши його отруєним коньяком, Дубашевич, він же «Учитель», попрощався з «Пастухом» і вже один, на власний розсуд, продовжував просуватися вглиб радянської території по курсу, прокладеному «Бізоном». Він обійшов Явір глухими місцями і колгоспними садами вибрався до Кам'яниці, узбережжям якої проходила залізниця. Скористався першим товарнимпоїздом і рушив на північ. Там, високо в горах, на одній з глухих станцій, покинув товарний і пересів у пасажирський Явір — Львів. А рано-вранці він був у Львові. Тут, у великому місті, з його численним населенням, Дубашевич відчув себе поза небезпекою. План «Бізона» забезпечував йому у Львові надійний притулок, його прийняв до себе на квартиру механік одного з гаражів Львівської залізниці і давній, з пілсудських часів, агент бізонівської розвідки. Господар конспіративної квартири почастував Дубашевича сніданком і поклав спати. Через кілька годин він збудив гостя, поклав перед ним пачку паперів.

— Ось всі ваші документи. Можете оформлятися на роботу.

Вивчивши документи, майстерно підроблені на ім'я Ступака Миколи Григоровича, шофера першого класу, уродженця Київської області, «Учитель» оформився на роботу. Все обійшлося добре, бо оформляв його той же самий господар таємної квартири. Ступак був зарахований на посаду шофера, одержав «під особисту відповідальність» потужний лісовоз, командировочні гроші, посвідчення, путівку, запасся пальним, продуктами, поклав у кабіну свій старенький чемоданчик і вирушив у далекий рейс — на Закарпаття, в Явірський район, де львівські залізничники самостійно, своїми силами, розробляли відведену їм лісоділянку. Переваливши через Карпати, «Учитель» серед білого дня покотив по землі, яку тиждень тому пройшов і проїхав таємно, в темну ніч.

У Яворі він заїхав до магазина книготоргу і купив, про людське око, путівник по Закарпаттю. Одночасно, як зобов'язувала його інструкція «Бізона», він встиг повідомити «Хреста» зашифрованою мовою про те: «Я «Учитель», агент розвідцентра, як бачите, цілим і неушкодженим прорвався через кордон, легалізувався і вже виконую свою частку плану «Гірської весни».

Криж, з свого боку, відповів «Учителю» умовним сигналом, який означав: «Я все зрозумів, ваш керівник «Чорногорець» теж благополучно прорвався у Явір, вітає вас і наказує: дійте так, як домовились. Якщо будуть перешкоди, приходьте сюди, і ви одержите від мене інструкції «Чорногорця».

Ступак залишив магазин і поїхав далі.

Лісоділянка, куди був відряджений Ступак для вивезення до залізниці заготовленого дерева, містилася у високогірній ущелині Чорний потік. Начальник ділянки і його контора розташувалися значно нижче, на дальніх підступах до Явора, в колишньому мисливському будинку якогось угорського графа.

Ступак з'явився до начальника ділянки інженера Борисенка, доповів про своє прибуття. Той дуже зрадів і довгожданому поповненню невеликого машинного парку, і бравому вигляду шофера.

— Чудово! Прекрасно! їли? Пили? Втомилися з дороги?

— Ви про мене не турбуйтесь, товаришу начальник. Я двожильний і не таке можу витерпіти. Колишній фронтовик, одне слово.

— Фронтовик — теж людина. Ви самі, без сім'ї приїхали?

— У нежонатого не буває сім'ї. Які будуть накази, товаришу начальник? — рішуче відхиляючи всі турботи інженера Борисенка, запитав шофер Ступак.

— Наказую перш за все мати дах над головою. Де вас влаштувати? Ближче до піднебесної Верховини чи на берегах Тиси?

— Де-небудь ближче від міста, товаришу начальник. Я хочу вечорами вчитися. — Ступак пошкріб нігтем мозолясту долоню. — Поставив я собі велику мету, товаришу начальник: хочу підготуватися в технікум. Прошу влаштувати якнайближче до міста.

— Поблизу міста всі квартири зайняті. Спізнився, товаришу Ступак. Але нічого, нічого, ми зараз що-небудь придумаємо.

— Шофери кажуть, що в будинку шляхового обхідника Дударя ще вільно, — підказав Ступак.

— Вірно, я й забув! — зрадів інженер. — Пошлемо тебе до Дударів. Хороші люди. Іди до них і скажи, що я послав на тимчасовий постій. Господарі знають, в чому справа, у нас є з ними попередня домовленість.

Ступак категорично крутнув головою:

— Не піду. Як же так, товаришу начальник, «іди»? Все-таки люди побачать мене вперше. Напишіть Дударям записку.

Інженер Борисенко засміявся.

— О, та ти, виявляється, хоч і шофер, але з бюрократичними нахилами! Гаразд, напишу. І на прикордонну заставу відносно перепустки напишу. Залиште ваші документи.

Начальник лісоділянки Борисенко, людина добра і широкої натури, сів за стіл і накидав коротеньку записку, в якій дуже щиро, тепло просив Івана Васильовича Дударя і його дочку Олену Іванівну прийняти до себе тимчасово, на місяць-півтора, вкрай потрібного йому шофера Миколу Григоровича Ступака.

Покинувши машину на подвір'ї контори лісоділянки, взявши чемоданчик і записку інженера Борисенка, «Учитель» пішов до Дударя. Він був спокійний і не підозрівав, що йде назустріч своїй загибелі.

Хата Дударя стояла біля залізниці, в заповідному лісі, на невеличкій галявині, обгороджена сріблястими від часу, сонця і дощів смерековими воринами.

В кутку подвір'я, біля самої залізниці, відгороджена штахетами, була невеличка метеостанція — господарство Олени, дочки Івана Васильовича і дружини старшини Смолярчука.

Олена, з блокнотом і олівцем в руках, переходила від приладу до приладу і записувала покази термометра, гідрографа, барографа. З лісової хащі, швидко наростаючи, долинув веселий свист і голосне тупотіння важких чобіт по твердій землі. «Михайло!» зраділа Олена. Підбігши до штахетника; вона поклала на його зубці долоні і, посміхаючись, чекала появи чоловіка. З-за дерев вийшов не кремезний, трохи повільний і солідний Смолярчук, а високий, довгошиїй, швидконогий, одягнутий в коричньовий суконний піджак чоловік. В руках у нього був маленький чемоданчик. Олена розчаровано зітхнула, перестала посміхатися, відійшла від огорожі і взялася за перервану справу.

Чоловік у коричньовому піджаку зупинився перед парканом метеостанції, поставив чемоданчик на землю.

— Здрастуйте! — промовив незнайомець, знімаючи приношену, поруділу від сонця кепку і проводячи долонею по темному, трохи кучерявому волоссю.

Олена на мить відірвалася від приладу, скупо відповіла на привітання.

Проте незнайомий чоловік продовжував стояти. Він мовчки дивився на дівчину і посміхався так, наче давним-давно і дуже добре знав її. Це здивувало і збентежило Олену.

— Скажіть, будь ласка, яка завтра буде погода? — продовжуючи посміхатися, спитав перехожий. Незважаючи на своє збентеження, Олена відповіла сміливо і насмішкувато:

— Грім. Блискавка. Дощ.

— «Люблю грозу в начале мая», — продекламував співуче перехожий. — Дозвольте зайти, Олено Іванівно? — Не чекаючи відповіді, він узяв чемоданчик, штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. — Не дивуйтесь, молода господине, що я вас знаю, а ви мене — ні. Мені про нас розповів наш начальник, інженер Борисенко. Він прислав вам листа. Ось!

Олена вийняла з конверта записку, прочитала її.

— Ну, Олено Іванівно, який буде ваш вирок?

Олена зійшла на дерев'яний різьблений ґанок, навстіж розчинила двері:

— Заходьте, будь ласка, і почувайте себе як вдома.

Ступак зайшов у простору горницю, залиту травневим сонцем. Стіни, складені з добірної гірської смереки, виблискували медовою жовтизною. Стеля і підлога зроблені з широких плах вікової, в два обхвати, сосни. На дереві немає жодної краплини фарби, і все благородно сяє, все чисте і відшліфоване, від усього пихне ароматом свіжості, нев'янучої новизни, хоча будинок стоїть, напевно, не менше п'ятдесяти років. Здається, ніби люди тут тільки те й роблять, що з ранку до ночі шкребуть, миють і натирають дерево.

Ступак скинув свій коричньовий піджак, повісив у куток, на дерев'яний кілочок.

— Куди я потрапив?! — здивувався він, озираючись навкруги. — Та це ж бджолиний вулик, а не людське житло! Оце-то так! Ну й краса!

Олені було приємно, що гість помітив і належно оцінив працю її батька, дерев'яних справ майстра, і працю хазяйки, її вмілі руки, що не шкодували мила, лугу і часу.

— Всі у пас так живуть на Верховині, — сказала вона.

— Не всі, Олено Іванівно. Я воював під час Вітчизняної на Верховині, бачив зимарки, курені і хати, де топлять по-чорному.

Мирну сердечну розмову хазяйки і гостя несподівано порушило войовниче рокотання трембіти. Воно долинуло звідкись згори, через стелю і пролунало так невчасно і так грізно, що навіть завжди і до всього готовий Дубашевич злякався й не зумів належно приховати цього. Олена поспішила виручити його.

— Це батько. Не хвилюйтесь, товаришу…

— Ступак, Микола Григорович… Що це таке? — спитав він, дивлячись на стелю.

— Нову трембіту батько пробує. Трембіта — це довга пастуша труба.

— Ага!.. Він що — трембітний майстер?

— Еге ж. Його кожний верховинський пастух знає! — з гордістю промовила Олена. — Він усі свої трембіти робить лише з громовиці.

— Громовиці? А це що за дивина?

— Дерево, в яке ударить грім.

— Цікаво… Як же це ваш батько встигає і трембіти робити і на залізниці служити?

— Він у нас на всі руки майстер. Мисливець. Птахолов. Рибалка. Різьбар по дереву. Слідопит.

— Молодець! — Дубашевич облизав пересохлі губи. — Олено Іванівно, водиця у вашому домі знайдеться?

— Зараз принесу.

Олена вибігла з хати. Дубашевич провів її поглядом. «Гарна!» подумав він і підійшов до вікна. Звідси відкривався чудовий вид на той самий об'єкт, заради якого Дубашевич волею «Бізона» проник на Закарпаття. Біля підніжжя лісистої гори чорніла напівовальна, оздоблена закоптілим гранітом паща залізничного тунелю.

Шибки в хаті шляхового обхідника легко задеренчали. Затремтіли під ногами Дубашевича соснові плахи. Темний отвір тунелю зробився білим, сповнився клубами пари і диму. Виштовхуючи хмари пари, з гранітної тіснини підземелля вискочив паровоз і радісно, як жива Істота, струснув повітря протяжним гудком.

Дубашевич дістав металевий портсигар, в який був майстерно вмонтований фотоапарат, заряджений мікроплівкою. Він сфотографував поїзд, що виходив з тунелю, і закурив.

Розсипаючи з-під гальмових колодок іскри, товарний поїзд з веселим гуркотом, освітлений весняним сонцем, пронісся повз будинок.

Повернулася Олена з дерев'яним корячком, повним прозорої джерельної, холодної, як лід, води. Ступак вимив, подякував і кивнув на вікно, в хвіст поїзда.

— За кордон пішов, до наших друзів.

— Вдень і вночі вони проходять повз нас, звикли ми.

— Даремно. До такої великої справи гріх звикати. Здійснилося те, про що мріяли наші великі вчителі! — гість неспокійно подивився навколо. — То де ж ви мене притулите, Олено Іванівно?

— Зараз. — Олена висунулась у вікно і, піднявши голову, крикнула: — Тату!

У відповідь пролунав короткий бас трембіти: чую, мовляв, кажи, що треба.

— Ідіть сюди, тату, скоріше!

По лунких східцях, що вели на другий поверх, до мансарди, загупали важкі, повільні кроки. В горницю увійшов Іван Васильович Дудар. Він був одягнутий в стареньку, зношену форму залізничника, але підперезаний брезентовим фартухом, з кишені якого стирчало з півдюжини найтонших-фігурних долотець, стамеска, циркуль і складний метр. За правим вухом майстра стирчав надзвичайно солідний теслярський олівець з грифелем, завтовшки майже в мізинець. В зубах була обвуглена щербата люлька — напевно, ровесниця, однолітка господаря цього будинку.

Дудар мовчки пильно дивився на незнайому людину. Потім не поспішаючи перевів запитливий погляд на дочку.

— Це Микола Григорович Ступак. Шофер. Буде в нас жити. Прислав інженер Борисенко.

При згадці про інженера Борисенка суворі очі Дударя трохи потеплішали, але він не квапився бути гостинним господарем. Зняв фартух, повісив його на цвях, струсив біля порога завитки стружок з одягу.

Дубашевич швидко, крадькома перезирнувся з молодою господинею: рятуй, мовляв, на тебе вся надія.

— Тату, цього чоловіка інженер Борисенко прислав, — повторила Олена. — Шофер, Микола Григорорович Ступак.

— А..! Здрастуйте! — старий простягнув Ступакові руку з темною натрудженою долонею. — Здрастуй, Миколо Григоровичу, — повторив Дудар м'яко, наскільки це дозволяв йому грубуватий голос. — Живи, коли інженер Борисенко прислав. Такій людині, як він, ні в чому немає відмови. Звідки прибув, Миколо Григоровичу?

— Із Львова.

— Що ж, і родом звідти?

— Ні, трохи далі, із Східної України. Київський. Дніпровський водолій. Степовик.

— Подобається тобі наш гірський край чи не подобається?

— Дуже подобається. Дивлюсь і не надивлюся ніяк. Велика, наша країна, а такий край, як Закарпаття, у нас єдиний.

— Ти що ж, вперше на нашій землі?

— Бував і раніше. Під час війни. — Дубашевич торкнувся правого боку грудей, на якому рожевів орден Червоної Зірки. — Між іншим, оцією зірочкою я тут нагороджений. За важкі бої в горах.

Дубашевич, сам того не підозріваючи, інстинктивно захищаючись, зачепив святая святих Івана Васильовича — його любов до Радянської Армії.

Іван Васильович поглянув на груди фронтовика, на його зірку, і мимоволі згадалися йому картини далекого минулого: як жив при кривавому хортистському режимі, як знущалися над ним, українцем, протягом всього життя чужоземні загарбники і як одного разу, в темну дощову осінню ніч 1944 року, прийшов кінець цьому гнобленню — радянські війська вступили на багатостраждальну землю Закарпаття.

— В яких горах ти воював, Миколо Григоровичу?

— В тутешніх. На Верховині.

— То, можливо, ти і нас з Оленкою визволяв?

— Дуже можливо! — радо підхопив Дубашевич.

— П'ять ночей і днів ми ховалися в лісі. П'ять днів і ночей ми з Оленкою чекали на вас.

— Більше ви нас чекали, Іване Васильовичу! — посміхнувся гість. — Тисячу років ви жили в розлуці з Україною. — Дубашевич з грубуватою ніжністю обняв господаря. — Навічно тепер з'єдналися.

— Дай боже, дай боже…

— На бога, батьку, надійся, але й сам пильнуй.

— Це теж правда, синку. Ну, ходімо, покажу твоє житло.

Піднялися нагору, в невеличку мансардну кімнатку. І тут було гладко стругане, шкребане, мите-перемите дерево, чистота і свіжість. На вікні біліла полотняна вишивана занавіска. На підлозі — шерстяні домоткані доріжки. Матрац застелений товстим, просякнутим наскрізь жовтою трав'яною фарбою килимом. В кутку — фаянсовий таз і фаянсовий глек. На дерев'яному кілочку — білосніжний, вишиваний півнями рушник.

— От, — промовив господар, — живи, Миколо Григоровичу, і будь здоровий.

— Постараюся виконати і перевиконати ваше добре побажання. — Дубашевич з удаваним захопленням озирнувся навкруги. — Отже, з новосіллям вас, товаришу Ступак! Не завадило б з цього приводу випити по чарці. — Він вийняв з чемоданчика пляшку горілки, спритно вдарив по денцю, вибив корок, миттю розлив спиртне по кишенькових алюмінійових чарочках. — Особлива гірка. П'ятдесят вісім градусів. За ваше здоров'я, Іване Васильовичу! Беріть швидше свою порцію.

Господар заперечливо похитав головою.

— Ні, Миколо, у нас так не водиться. Тут не забігайлівка, а хата Івана Дударя. Ось повернеться чоловік Олени із служби, сядемо всі за стіл і вип'ємо, хто охочий до цього зілля. Прибери свою особливу гірку.

— Можна й так. Фундаментально, звичайно, випити приємніше.

Дубашевич сховав пляшку в чемодан і вийняв звідти вузьку, з гарною кришкою картонну коробку. Дивлячись на почорнілу від старості люльку шляхового обхідника, він зауважив:

— Іване Васильовичу, час вам поміняти свій курильний агрегат. — Він вручив господареві коробку. — Для себе купував, але вам ця люлька більше до лиця. Куріть на здоров'я.

Дудар зняв з коробки яскраво розмальовану кришку і побачив чудову люльку, обкладену кольоровою ватою і запаковану в целофан.

— Оце подарунок! Спасибі! Добра люлька.

— Зроблена на особливе замовлення. Вищий сорт.

— Спасибі! Спасибі! — Дудар замилувався люлькою.

— Кури, батьку, а я освіжуся.

Дубашевич роздягнувся до пояса, налив у таз води, почав митися.

— Ну, освіжайся, — сказав господар, — а я піду до себе. Бувай.

— На все добре, Іване Васильовичу.

Дудар вийшов, продовжуючи милуватись небаченою люлькою. Він спустився вниз, у горницю, щоб похвалитися перед Оленою подарунком, і тут побачив коричньовий піджак квартиранта, що висів у кутку, на дерев'яному кілочку. «Треба віднести нагору», подумав Іван Васильович.

Знімаючи з вішалки суконний, на напівтеплій підкладці піджак, Дудар звернув увагу на ґудзики. Зробив він це несвідомо, механічно, але, побачивши ґудзики, вже не міг відірвати від них очей. Всі вони, всі вісім штук, були такими ж самими, як і той, який він знайшов кілька днів тому недалеко від кордону, — пластмасові, тютюнового кольору. Всі ґудзики, скільки їх повинно бути на піджаку, виявилися на місці, всі пришиті жовтими нитками. Всі, крім одного. Цей ґудзик, третій згори, прикріплений нашвидку, невміло, чоловічою рукою, чорною ниткою.

Дудар вийняв з кишені своєї форменої тужурки пластмасовий, тютюнового кольору ґудзик. Так, він був точнісінько такий самий, як і ті, що пришиті до піджака квартиранта. На цьому навіть залишились жовті фабричні нитки, такі ж самі, якими капітально пришиті сім інших ґудзиків. Дудар знайшов його в лісі, що впритул підходив до залізниці. В тому самому лісі, де Іван Васильович був як удома. Він точно знав, на якому дереві зламана гілка, на якому стовбурі обідрана кора, як стелиться мох і опале листя, прим'яті вони звіром чи мисливцем. Усі лісові стежки він знав, як борозни на власній долоні. Нова зламана гілка з'явиться на стежці, обгорілий сірник, недокурок сигарети чи клапоть папірця — все побачить Іван Васильович і не заспокоїться доти, поки не з'ясує, хто проходив по його володіннях і чого. Недаремно Дударя називали позаштатним прикордонником. У лісі, недалеко від своєї хати, на можливій дорозі порушників кордону, він влаштував різноманітні найпростіші пастки.

Порушник, відірвавшись від кордону, звичайно йде я меншою обережністю, ніж у прикордонній зоні, не чекає якихось прикордонних сюрпризів. Дудар добре знав цю вдачу лазутчиків. Він так обачно розмістив свої пастки, що порушник ніяк не міг обминути їх. Вони були дуже простими, але все-таки дійовими. Був випадок, коли бувалий лазутчик, перейшовши кордон, в нічній темряві зачепився ногою за тонкий дріт, протягнутий від дерева до дерева, впоперек відкритого яру, який з'єднував дві частини лісу. До кінця дроту був прикріплений дзвоник, звичайний дзвоник, який вішають у Закарпатті корові на шию. Прилаштований в головах постелі Дударя, він серед ночі просигналив йому про те, що в лісі з'явилася чужа людина. Триста днів цей сигнальний дріт мовчав, а на триста перший заговорив. Іншого разу до ями, викопаної Дударем на важливій стежці і прихованої хмизом та мохом, потрапив злочинець, який намагався втекти за кордон.

Хату Івана Васильовича Дударя прикордонники називали другою своєю заставою, а самого Дударя — головним вартовим другого кордону, що охороняється місцевим населенням.

Природно, що слідопит, прикордонник Дудар не міг не побачити ґудзика, загубленого кимсь на узліссі, не міг не стривожитись, звідки він узявся.

В горницю увійшла Олена. Іван Васильович накинув на плечі дочки піджак квартиранта:

— Віднеси постояльцеві його добро, а я… піду до Михайла.

— Що трапилось, тату?

— Потім узнаєш. Дивись тут! — прошепотів він і вийшов.

Через півгодини він був перед ворітьми застави, викликав через вартового старшину Смолярчука, розповів йому про свого гостя і про ґудзика. Смолярчук одразу ж повів лісника до капітана Шапошникова.

Так було розірвано першу ланку в ланцюгу хитромудрої комбінації «Бізона».

Зубавін і Шатров одностайно вирішили зачекати з арештом порушника кордону, який притаївся під машкарою шофера Ступака. Це завжди можна зробити. Необхідно з'ясувати, з ким він зв'язаний і хто він такий: рядовий виконавець операції «Гірська весна» чи її отаман, резидент?

На другий день шофер Ступак прокинувся рано. Вмився, одягнувся і, напівголосно наспівуючи й одночасно прислухаючись, чи не долине звідки-небудь голос Олени, не поспішаючи спустився вниз, вийшов на сонячний ґанок. Густа прохолодна тінь лісу вкривала майже все подвір'я. Трава блищала росою. З усіх боків чути пташиний вранішній гомін.

— Краса! — розкинувши руки, голосно промовив Ступак, сподіваючись, що його почує Олена.

Та Олени не було ні видно, ні чутно. Ступак постояв ще трохи, потім зійшов з ґанку і вийшов з двору.

Під дощаним навісом, біля самого полотна залізниці, він побачив шляхового обхідника. Дудар лаштував на робочий хід зняту з колії ручну дрезину. За допомогою сталевого важеля він поставив дрезину на колію, поклав на її площадку інструмент і поїхав у напрямі тунелю. Він був так захоплений своїм ділом, що не помітив квартиранта.

— Доброго ранку,Іване Васильовичу!

— Шляховий обхідник підвів голову, загальмував дрезину.

Ворожа настороженість до Ступака сповнювала душу Дударя, але вона не проявилася ні в його погляді, ні у виразі обличчя, ні в голосі. Добрий мисливець і слідопит, він знав, що до небезпечного звіра треба підбиратися тихо, спритно, заставати його зненацька.

— Доброго ранку, Миколо Григоровичу! — ласкаво привітав він квартиранта. — Ти куди? До графського замка? На роботу?

— Вгадали!

Ступак сів на край площадки дрезини, відштовхнувся ногою від щебенового баласту. Дрезина легко покотила по нахилу вниз, до тунелю.

В зубах старого була чорна обвуглена люлька.

— Іване Васильовичу, чого ж це ви свою стареньку люльку смокчете? А де мій подарунок?

— У скриню поклав.

— Чому?

— Гріх кидати таку люльку. Вона в мене давня, з того самого дня, коли Олена народилася. Вибач, брате. З цією люлькою, з ровесницею своєї доньки, я й на спочинок піду.

— Зрозуміло. Охоче вибачаю.

Дрезина впритул підійшла до темного входу в тунель. Ступак вийняв портсигар, клацнув і, закуривши, зіскочив на землю, повернув праворуч, на вузеньку стежку, що вела в колишній графський замок, де була контора лісоділянки.

— До вечора, Іване Васильовичу! — помахав він рукою шляховому обхідникові.

— Куди ж ти, Миколо Григоровичу? Поїдемо далі, через тунель, навпростець.

Шофер Ступак не встиг відповісти. Недалечко, в будинку Дударя, грізно зарокотала трембіта. Дубашевич уже знав таємницю цього звуку, але все одно злякано насторожився.

— Громовиця, — схаменувся він. — Хто ж це грає? Олена?

— А то ж хто. Кожного ранку випробовує силу своїх легенів. Сідай, Миколо Григоровичу, поїдемо через тунель, — повторив Дудар.

— Через тунель? А набагато коротше через тунель?

— Набагато.

— Гаразд, поїдемо, — Ступак кинув цигарку і скочив на площадку дрезини.

Дрезина увійшла в прохолодну глибину тунелю. Після яскравого денного світла тут було темно, хоч в око стрель. А коли очі трохи звикли до мороку підземелля, далеко попереду заголубіла арка протилежного входу в тунель.

— Ну й темно тут, як в могилі, — сказав Ступак — Скільки метрів землі над нашими головами?

— Не землі, а скелі. Де двісті сімдесят метрів, де двісті, де сто вісімдесят.

— Ого! Чому ж такий тунель не охороняється?

Це було запитання, якого Дудар чекав.

— Як не охороняється? — усміхнувся Іван Васильович. — А я?

— Мало.

— Більше не треба. У нас тут тихо і мирно.

Промінь ліхтарика шляхового обхідника освітлював залізобетонне, чорне від диму склепіння і кам'яні стіни тунелю.

Ступак потай озирався довкола, все запам'ятовував і гарячково підраховував, скільки треба буде вибухівки, щоб висадити в повітря тунель і тим самим вивести з ладу магістраль, яка з'єднувала Радянський Союз з Чехословаччиною і Угорщиною.

Подібного роду диверсії, яку збирався зробити Дубашевич, іноземна розвідка передбачала здійснити напередодні нової війни, за декілька днів до її оголошення, і на особливо важливих напрямках. Те, що «Бізон» вирішив вдатися до цього крайнього засобу тепер, у мирний час, мало важливу причину, йому стало відомо, що незабаром з Радянського Союзу повинні піти состави з зерном, призначеним для Чехословаччини, де минулі роки були посушливі, неврожайні. Десятки тисяч тонн не перевезеш в одному поїзді. Їх треба буде дуже багато. І от, якщо тунель завалиться у самому розпалі хлібних перевозок, або на початку їх, то відгомін вибуху в Закарпатті дійде і до Праги, і до Москви, і до Нью-Йорка, і до Парижа. Так, у цьому «Бізон» був упевнений. Удався б тільки вибух, а мобілізація світової громадської думки — справа другорядна. Сотні, тисячі газет в усіх куточках «вільного світу» по єдиному сигналу затрублять про те, що Закарпаття чинить опір режиму Рад, про те, що селяни Чехословаччини не засівають свої поля російським зерном, про те, що від Праги до Братіслави, по стародавній землі Яна Гуса почав розгулювати голод. Диверсію з тунелем повинен був здійснити один Дубашевич. Обов'язково — один! Операція була гранично простою. Одного разу вночі спеціальний літак, що прилетить з Південної Німеччини, скине в умовному місці, в квадраті «17–23», ящики з вибухівкою. Вантаж на парашуті спуститься в глухому лісі і лежатиме там до певного часу. Шофер Ступак, попереджений радіограмою розвідцентра через «Хреста», сідає в свою машину і їде в квадрат «17–23». Навантаживши в кузов вибухівку, запаковану в безневинні на вигляд пакунки, схожі на паперові мішки для цементу, він повертається назад, додому, і під приводом пізнього часу залишає машину на подвір'ї шляхового обхідника, а сам іде спати. Вночі він тихо виходить надвір, ставить на колію дрезину, прикріплює на її площадці вибухівку, яка має страшну руйнівну силу, прилаштовує до неї спеціальний пристрій, схожий на антену, і пускає до тунелю, а сам залишається на відстані, спостерігає. Як тільки дрезина увійде в тунель, антена, що виходить за його габарити, зачепить за гранітне облицювання і тим самим приведе в дію ударний механізм, що й викличе вибух.

Сфотографувавши зруйнований тунель, на що треба буде лише кілька секунд, Дубашевич зникне в лісі. Тієї ж ночі він перейде кордон у заздалегідь наміченому місці, на Верховині, навпроти гори П'єтрос, пробереться до звіролова на кличку «Глухар» і звідти доповість у розвідцентр, що завдання виконав.

Вибух тунелю на околиці Явора — лише половина плану «Бізона». Другу частину операції «Гірська весна» повинен був виконати Хорунжий, другий підручний Джона Файна на кличку «Ковчег». На його долю призначався вибух греблі водоймища, яке давало воду новій гідроелектростанції. І цей вибух теж мав політичну мету: народ Закарпаття, мовляв, чинить Радам жорстокий опір.

Роль Джона Файна в цій операції зводилася до того, що він мав координувати і спрямовувати належним чином дії своїх помічників: «Учителя», «Ковчега» і резидента Крижа.

Велика лісовозна машина з причепом спускалася по колишній графській дорозі від будинку контори лісодільниці львівських залізничників, прямуючи до Тиси. Керував лісовозом Ступак. Лікоть лівої руки він виставив в опущене вікно дверцят кабіни. Кепка зсунута на потилицю. В кутку рота прилипла погасла сигарета.

Дійшовши до перехрестя, грузовик повернув ліворуч, як робили всі лісовозні машини, але не на велику дорогу, а прямо, на путівець, до Тиси.

Це одразу ж зафіксував вартовий, що стояв на спостережній вишці. Він зняв трубку і доповів черговому по заставі, що до кордону наближається машина.

Черговим по заставі був старшина Смолярчук. Він підтягнув ремінь, поправив гімнастьорку і вискочив за ворота. Його зустріли радісні вигуки товаришів:

— А от і старшина! Про вовка помовка, а вовк і тут.

Чоловік вісім вільних від служби прикордонників, відпочиваючи, зібралися на зеленому, ще не витоптаному лужку.

Вони обступили мотоцикл, біля якого з засуканими рукавами ворожив і чортихався замурзаний куховар Тарас Волошенко. Посміхаючись, він приклав чорну замащену руку до козирка кашкета:

— Товаришу колишній тракторист, виручайте! Замучила оця примхлива кляча.

— Ніколи, Тарасе, служба.

Лісовоз підходив до застави. Смолярчук вийшов на середину дороги, підняв руку. Лісовоз зупинився.

— Куди їдете, товаришу водій?

З кабіни визирнув шофер. Як добре знайомому, він усміхнувся старшині.

— Не впізнаєш, зелена гвардія? Я ваш квартирант. Учора нас Олена Іванівна познайомила. Правда, на дворі було темно, могли і не запам'ятати мого обличчя. То запам'ятовуйте, старшина! — Ступак зняв кепку, пригладив волосся. — Прошу, як то кажуть, любити і поважати.

— Слухаю, буде виконано. — Смолярчук був суворий. — А поки що відповідайте, товаришу квартирант: куди прямуєте?

— Прямую сюди, на заставу, з певною метою: одержати перепустку в прикордонну зону.

— Документи здали?

— Ще вчора. Через начальника лісодільниці Борисенка.

— Почекайте, з'ясую.

Смолярчук зник по той бік воріт застави.

Ступак вийшов з машини і з добродушною посмішкою на обличчі, посмішкою хлопця-друзяки, підійшов до прикордонників, клацнув портсигаром, почастував усіх сигаретами.

— Що, брате, не тріщить твій драндулет? — насмішкувато звернувся він до мотоцикліста.

Волошенко відірвався від мотоцикла, сумно махнув рукою:

— Дві години з клятим мучусь.

— Чого? Іскра в землю пішла?

— Далі! Мабуть, в самі тартарари! — Волошенко штовхнув мотоцикл ногою. — Осточортів же ти, золотце! Виразку язика з тобою наживу. Рак серця і нервів. Передчасно постарію. Не сходимось ми з тобою вдачами. Немає споріднення душ. — Він взяв руку шофера Ступака. — Послухай, друже, можу тобі посватати цю породисту шкапу під назвою Харлей-Давидсон.

— Ану, дай-но мені цю шкапу.

Ступак діловито викрутив свічки з обох циліндрів мотоцикла, оглянув їх і раптом, добре розмахнувшись, закинув далеко в кущі. Потім, так само діловито і мовчки, підійшов до свого лісовоза, вийняв інструментальний ящик, покопався в ньому, знайшов дві нові, потрібні за розміром свічки, вкрутив їх у циліндри мотоцикла. Витерши ганчір'ям руки, він впевнено всівся на стареньке, з потертою шкірою сідло, натиснув на стартову рукоятку, дав газ. Мотоцикл оглушливо затріщав, рвонув з місця, залишаючи позаду брудно-сірий хвіст диму.

Прикордонники сміялися, дивлячись на безталанного водія мотоцикла. Насунувши на брови зелений кашкет, він засоромлено шкріб стрижену потилицю.

Зробивши невелике коло, Ступак повернувся до воріт застави, зліз з сідла, передав кермо Волошенкові:

— Бери, брате, свою колишню шкапу, катайся на-здоров'я та пам'ятай Миколу Григоровича… Закурюй, хлопці!

І він знову клацнув портсигаром, обділив усіх прикордонників сигаретами.

Поки солдати курили і слухали веселі й короткі розповіді бувалого шофера, начальник застави Шапошников і старшина Смолярчук старанно вивчали документи, подані начальником лісодільниці львівських залізничників, їх увагу особливо привернув паспорт. Микола Григорович Ступак. Рік народження 1923. Українець. Уродженець Київської області. Всі необхідні печатки на місці. Фотографія акуратно підклеєна і білий краєчок заштемпельований. На потрібній сторінці синів трафаретний квадратик, у якому чорним чорнилом, красиво і чітко, додано від руки, що власник паспорта прописаний у місті Львові, в 3-му відділені міліції, 7 травня 1947 року, по вулиці Костюшка, будинок 17, кв. 9. І прописка була засвідчена хитромудрим підписом начальника паспортного стола й круглою гербовою печаткою.

Шапошников удесяте перегортав паспорт, вдивлявся крізь лупу в кожний підпис на ньому, але не виявив жодної підчистки, підробки.

— Так, чиста робота, — сказав він, кидаючи паспорт на стіл. — Випишемо йому перепустку. Старшина, приготуйте додаткові наряди для прикриття кордону.

Смолярчук здивовано подивився на начальника застави, але промовчав.

Перепустка була виписана. Вклавши її в паспорт, Шапошников вийшов за ворота застави. Смолярчук ішов слідом за капітаном.

На зеленому лужку сиділи прикордонники. В їх дружньому колі по-панібратськи розсівся шофер Ступак. Він грав на гітарі і співав циганський романс. Усі солдати, крім Волошенка, захоплено слухали його. Куховар посилено димив козячою ніжкою і спльовував через плече. Вираз його обличчя був красномовним: чули, мовляв, такі пісні, не здивуєш, не зачепиш серця.

Побачивши начальника застави, прикордонники підвелися. Ступак обірвав гру і співи, енергійно схопився, хвацько взяв під козирок кепки:

— Здрастуйте, товаришу капітан!

— Здрастуйте. То ви в Івана Васильовича на квартирі зупинилися? — запитав Шапошников, передаючи шоферові паспорт і перепустку.

— Так точно, товаришу капітан!

— Порядна людина. Повезло вам на господаря.

— І ми не гірші за господаря! — широка добродушна посмішка розпливлася по обличчю Ступака. — Дозвольте бути вільним?

Шапошников кивнув головою і зник за ворітьми застави.

Ступак розвернув на лужку машину і, здіймаючи куряву, рушив на дорогу.

Смолярчук і його товариші проводжали очима лісовоз, що віддалявся.

— Хвацький хлопець! — із заздрістю і захопленням сказав один з солдатів.

— Талант! — додав інший.

— Вродися не красивим, а талановитим.

— Проноза! — крізь зуби, презирливо кинув Тарас Волошенко.

Ця думка куховара була такою несподіваною, що всі прикордонники обернулись до нього, чекаючи пояснень.

Волошенко, який так гаряче і віддано любив жарт, роздмухував найслабшу іскру гумору, де б вона не виникла, був незвично серйозним.

— «Свій в дошку» цей ваш талант! — сердито відказав він. — Без усякого мила, як-то кажуть, в друзі лізе. Дуже «свій». Правильно, товаришу старшина?

Смолярчук навмисне не погодився з Волошенком:

— Не розумію, Тарасе, чого тобі не сподобався Микола Григорович. Хлопець як хлопець, не гірший від нас з тобою.

— Душі в ньому немає, лише шкіра та кістки, та ще язик-базікалка. Я його наскрізь бачу.

— Та ти йому просто заздриш, — пожартував Смолярчук. — Як же не заздрити! Конкурент знайшовся. Такий же веселий, як ти, такий же…

Волошенко дозволив собі перебити старшину.

— Вірно, я веселий. Але в мене це від душі, а він прикидається. Ваньку він валяє.

«Молодець, Тарасе, розбираєшся в людях», подумав Смолярчук. Голосно він сказав:

— Ну, от що, веселий чоловіче: готуйся в позачерговий наряд. Соколов, Філімонов, Тюльпанов — теж у наряд!

Глава п'ятнадцята

В суботу, закінчивши робочий день у книжковому магазині, Криж статечно пройшов по привокзальній площі, перетнув центр Явора і, не менше дюжини разів вклонившись знайомим, добрів до Гвардійської, увійшов до свого будинку і приступив до виконання таємних обов'язків, обов'язків резидента розвідувального центра «Південь».

Він відсунув убік великий портрет Тараса Шевченка й постукав у дощаний, замаскований шпалерами лаз, що вів у приміщення, де знайшов собі притулок Джон Файн.

Тайник одразу ж відчинився, і в темному квадраті отвору з'явилась голова «Чорногорця».

— Добрий вечір, сер, — промовив господар англійською мовою.

— Здрастуйте, Криж, — відгукнувся Файн теж по-англійськи. — Відпрацювалися?

— Відпочиваю до понеділка. Будемо обідати?

— З задоволенням. Я таки добре виголодався.

Файн підтягнувся на руках і легко, з акробатичною спритністю, виплигнув з люка. Потім він зайшов до кімнати, яка служила Крижу за бібліотеку.

— Новини є? — спитав він уже російською мовою.

— Є! Зараз викладати чи потім, коли підкріпимось!

— Коли підкріпимось.

Обідали вони тут же, в бібліотеці, перед завішеним до «половини вікном, звідки добре було видно хвіртку і садову доріжку, що вела до дому. Якщо хтось зайде на подвір'я Крижа, то не застане Файна зненацька: він встигне сховатися в тайнику. Обидва їли і пили мовчки, з удаваним захопленням, хвалячись один перед одним терпінням, витримкою, холоднокровністю, вмінням тримати язик за зубами.

Файн першим закінчив обідати. Відсунувши від себе тарілки, він поклав лікті на стіл, закурив.

— Ну, от і підкріпилися. Тепер викладайте свої новини, Криж.

Длубаючи гусячим загостреним пером у зубах, резидент сказав звичайнісіньким буденним голосом:

— Привіт вам від «Учителя».

— Від кого? — Файн потиснув руку Крижа. — Від «Учителя»? То ви його бачили?

— Під'їхав до мого магазина на лісовозі. Купив «Путівник по Закарпаттю» і доповів, що благополучно прибув і що все йде по плану.

— Друга удача, слава богові! — Файн молитовно приклав долоню до грудей. — Тепер можна сміливіше діяти. Ви, здається, в добрих стосунках з шляховим обхідником Дударем?

— Ми давно подружилися з ним. Знаменитий різьбар по дереву продає і дарує мені свої вироби, а я йому — рідкісні книги. Він також навчив мене робити з дерева різні дрібнички.

— Дуже добре. Отже, ваша поява в домівці Дударя нікого не здивує, не приверне уваги?

— Так, певен.

— В які дні ви звичайно бували у свого «друга»?

— Найбільше у свята і по суботах.

— От і добре. Сьогодні субота. Ви сьогодні ж підете до Дударя. На мою думку, «Учитель» зупинився жити у шляхового обхідника.

— Дудар — наша людина? — здивувався резидент.

— Ні. Але це зараз не має значення. Як ви гадаєте, чи зможе Дудар відверто розповісти вам про свого нового квартиранта?

— Гадаю, що так. Якщо не розповість сам, я йому допоможу.

— Ні в якому разі! Додержуйте найсуворішої обережності! Не запитуйте ні про що. Навпаки, робіть вигляд, що вас абсолютно не цікавить шофер Ступак.

— Слухаю.

— І коли ви переконаєтесь, що Ступак перебуває поза підозрою, то знайдіть момент і передайте йому слово в слово таке: «Післязавтра, в понеділок, приїжджайте у Явір, зайдіть до магазина Книготоргу, де одержите інструкцію, що вам належить робити». Файн посміхнувся і лукаво поглянув на Крижа: — Не хвилюйтесь, Любомире, до післязавтра ви будете знати, як проінструктувати Ступака.

Криж швидко закивав головою:

— Я не хвилююсь, сер. Все буде виконано так, як наказано.

Сьорбаючи гарячий, янтарного настою чай з блюдця, Файн спитав:

— Гірські туристи є у Яворі?

— Аякже! Явір з трьох боків оточений горами. У нас є навіть турбаза.

— А рибалки? Мисливці?

— Є і рибалки, і мисливці.

— Сподіваюсь, вони перед неділею не відсиджуються вдома, а вирушають на рибалку, на полювання, в гірські походи?

— Так. Найчастіше це буває по суботах.

— От і добре. І я сьогодні прогуляюся в гори під виглядом туриста, — несподівано для Крижа сказав Файн.

— Ви? Ви наважились залишити мій притулок?

— Лише на один день.

— Але, сер, ви… Чи готові ви до всіляких ускладнень?

— Конкретніше, Любомире! Вас цікавить, чи є в мене радянський паспорт та інше? Є все, що треба.

— Я хотів уточнити, чи зможете ви почувати себе на радянській землі радянською людиною?

— Ви сумніваєтесь?

— Пробачте, сер, але я буду відвертим: так, це мене дуже хвилює.

— Чому? Хіба на моєму носі стоїть фабрична марка? Хіба мої вуха, чоло, очі, губи не такі, як у радянських людей?

— Такі, але…

— Кажіть, Криж, не заїкайтесь.

— Сер, у вашому вигляді є щось не зовсім радянське. Джон Файн засміявся, але в його очах була тривога.

— Червоних рогів невистачає? Посмішка не соціалістична? Хода не пролетарська? Погляд ідеологічно не витриманий?

— Ви жартуєте, а я серйозно стурбований.

— Та в чому справа, Криж, кажіть ясно?

— Вам невистачає, сер, зовнішньої простоти, скромності, я б сказав — звичайності. Ви почуваєте себе самим собою, багатою, незалежною, всесильною людиною, Джоном Файном, а не радянським службовцем.

— Даремно турбуєтесь. Я всесильний тут, перед вами, а там, серед радянських туристів, я буду таким самим, як і вони. Дорогий Криж, я три роки був шефом в таборі для переміщених осіб. Вдень і вночі я бачив перед собою дванадцять тисяч росіян, українців, білорусів, чув їх мову, запам'ятовував їх характерні риси і таке інше, і тому подібне. Я навіть дозволив собі одного разу, заради тренування, пожити в сусідньому таборі на становищі переміщеної особи — і нічого, зійшов за чистокровного росіянина. Можу бути й українцем. — Джон Файн легенько ткнув свого співбесідника кулаком у груди. — Отже, голубе, не принижуйте моїх високих і давно визнаних можливостей.

— Пробачте, сер.

— Отож-то! Будемо вважати непорозуміння ліквідованим. Чи є у Яворі таксі?

— Скільки завгодно.

— Вони ходять за місто?

— Так, в усіх напрямках.

Файн дістав з внутрішньої кишені піджака карту Закарпаття, розіклав її на столі.

— Яке місце вважається у вас найбільш туристським?

— Таких місць у нас багато. Оленяче урочище, Ведмежа галявина, Мармурові скелі. Недалеко від Мармурових скель, ось на цьому гірському схилі, є база, де можна за невелику плату переночувати, перекусити, випити пива, поголитися, прийняти душ.

— Чудово. Саме туди я й поїду. Ви мене проведете до стоянки таксі. Повернуся в неділю ввечері. Чекайте! — Файн насмішкувато подивився на резидента. — Чого ви не питаєте, навіщо я залишаю такий затишний, безпечний притулок і з риском для життя вирушаю в район Мармурових скель?

— Я вже вам казав: цікавістю не страждаю. Моя справа — виконувати ваші накази.

— Хоча ви й не страждаєте цікавістю, все-таки я скажу, навіщо мені потрібні ці Мармурові скелі. Я вам абсолютно довіряю, Криж. Хочу прогулятися в горах і водночас розгорнути в зручному місці рацію, зв'язатися з центром: доповім про обстановку, одержу вказівки. Звичайно, для мене це великий риск. Вам би, Любомире, зробити це було б зручніше, безпечніше.

— Я готовий, сер, наказуйте.

— Ні, вам цього доручати поки що не можу. Перше донесення повинно бути послане особисто, власноручно, моїм радіопочерком. І я його пошлю, щоб там не було.

Джон Файн бадьорився не про людське око. Важкий і небезпечний прорив через високогірські Карпати, безтурботне життя в схованці на Гвардійській, уважна гостинність хазяїна явки, глибоке маскування нового резидента, спритний перехід кордону Дубашевичем, надійна легалізація його в Яворі під машкарою шофера Ступака — всі ці великі, заплановані «Бізоном» удачі, що слідували одна за одною, викликали в Джона Файна хороший настрій. Від колишнього боягузтва і страху за свою шкуру, проявлених у літаку, перед стрибком з парашутом, не залишилося й сліду. «Чорногорець» тепер був переконаний, що його місія буде завершена благополучно і в строк. Тепер він гаряче і глибоко, майже з обожненням схилявся перед хитромудрими здібностями «Бізона» і безмірно дякував шефові за те, що той надав йому щасливу можливість проявити себе в операції «Гірська весна», якій, безумовно, судилося стати гордістю розвідцентра «Південь». Через те Файн і бадьорився, через те він з легким серцем і вирушав унебезпечну експедицію в район Мармурових скель.

Він весело подивився на карту, потім перевів погляд на Крижа:

— Мармурові скелі!.. Хороший я обрав район?

— Так, хороший. — На благообразному обличчі Крижа з'явився вираз шанобливості і догідливості. — Прошу доповісти і про мене: дію повним ходом, у найкоротший строк добився значних результатів. Незабаром створю надійну агентурну сітку, здатну задовольнити потреби центра.

— Ого, куди махнув! — розсміявся Файн. — Нічого, нічого, шкварте, все передам дослівно.

Криж ображено насупився.

— Ви мені, здається, не вірите, сер? Я ж вам докладно доповідав і про кравчиху, і про її сина, і про помічника начальника явірської станції.

— Вірю, Криж, не будьте таким недовірливим. Ви дуже добре почали. Всі три ваші помічники для нас — велика цінність. До речі, про сина кравчихи. Як ви збираєтесь його використати?

— Зважаючи на обставини. На даному етапі він може дістати важливі відомості про залізницю.

— Вірно. Ця нова, реконструйована дільниця шляху надзвичайно цікавить нас. Ми майже нічого не знаємо про неї. Добре. Схвалюю. А як ви збираєтесь використати молодого Лисака в майбутньому? Адже він поїде в свою школу, у Львів.

— Не поїде! Заякориться в Яворі, працюватиме на комсомольському паровозі кочегаром. Є надія, що він потрапить на закордонну лінію. Якщо це вдасться, ми матимемо чудового зв'язківця.

— Вірно, Криж! Молодець! Схвалюю. Дійте в цьому напрямку. І форсовано. Нам зв'язківець он як потрібен! — Файн ребром долоні ударив себе по горлу. — Рацією користуватися небезпечно: кожного разу рискуєш життям. Якби був зв'язківець у вашого попередника, ми б знали більше, ніж знаємо тепер. — Тримаючи блюдце на розчепірених пальцях піднятої руки. Файн дмухнув на гарячий чай і, примружившись, допитливо, немов заглядаючи йому в душу, втупив очі в резидента. — То ви й досі не знаєте, що трапилося з Дзюбою?

Криж похитав головою.

— Я ж вам доповідав… Читав замітку в газеті про те, що він загинув. Більше нічого не знаю.

— Вірите замітці?

— Як же не вірити! До мене в магазин заходили люди з ліспромгоспу «Оленяче урочище». Вони на власні очі бачили машину артілі в безодні. І труп Дзюби бачили. Правильна замітка. А ви хіба не вірите?

— Не вірю. Сам ще не знаю чого, але не вірю. — Файн зітхнув, згадавши слова «Бізона», і не втримався, щоб не промовити їх, як свої власні: — Не вірю і все. Що поробиш, такий у мене нюх: собака позаздрить.

— То ви гадаєте, що смерть Дзюби не випадкова?

— Гадаю, що саме так. Але хто організував її, ще не знаю. Ви часто зустрічалися з Дзюбою?

— Ні, рідко. Тільки в крайньому випадку.

— Де відбувалися ці зустрічі? Чи могли вони привернути увагу розвідки?

— Ні, це виключено… Я ніколи не бував на квартирі у Дзюби. І він до мене не приходив. Ми зустрічалися лише в магазині, коли він купував книги.

— Пам'ятаєте, я цікавився Іваном Бєлограєм?

— Пам'ятаю.

Тут, у будинку, схованому в глибині саду, Файна ніхто не міг чути, крім Крижа, однак він знизив голос до шепоту:

— Іван Бєлограй виконував важливе завдання. Ми втратили його з поля зору, не знаємо, де він і що з ним трапилось. Поки ми не з'ясуємо цього, ми не маємо прана почувати себе в безпеці. Прискорте збирання відомостей про Бєлограя. Нехай ваші агенти спробують щось дізнатися у Терезії Симак. Зможете це виконати?

— Зможу.

— Та ви, я бачу, зовсім молодець, Криж. Для вас немає непосильних завдань. «Бізон» знав, кого призначати резидентом. От тільки я не цінував вас. Каюсь.

— Ви не знали мене, а «Бізон»…

— Шеф мені розповідав. — Файн поклав руку на плече резидента: — Нічого, ви з лишком надолужите те, що втратили, будучи рядовим агентом. Наша з вами старість буде забезпечена, якщо ми виконаємо навіть тільки одну цю операцію.

— Яку?

Джон Файн посварився на резидента пальцем:

— Зірвався! А казав, не цікавий. Потерпіть, Криж, прийде час, про все розповім. — Він подивився на годинник, потім у вікно, за яким між квітучими деревами саду згущались весняні напівпрозорі сутінки, що сповзали з довколишніх гір. — Час закінчувати чаювання і вирушати в похід.

Джон Файн перевернув блюдечко догори денцем, витер рушником спітніле обличчя, підвівся і зник у своєму тайнику.

Хвилин через двадцять він знову з'явився в бібліотеці. На ньому була суконна, оздоблена шкірою туристська куртка, старенька, з великим козирком кепка і черевики на товстій підошві. За спиною акуратно прилаштований рюкзак з портативною радіостанцією, завбачливо обкладеною ганчір'ям, щоб вона втратила форму чемодана.

Був готовий і Криж. Він, як завжди, одягнув своє чорне пальто і темний, з полями, застарілого вигляду капелюх. На ліву руку перекинув дощовик, у правій в нього був невеликий саквояж.

Під прикриттям темряви Криж і Файн вийшли з будинку № 9 по Гвардійській, благополучно добралися до зупинки таксі і тут розлучились. Один поїхав на північ, у верхів'я річки Кам'яниці, до Мармурових скель, другий — у найближчі гори, у володіння Івана Васильовича Дударя.

В неділю, наприкінці дня, контрольна установка органів безпеки запеленгувала короткочасну роботу таємної радіостанції. Були визначені і її координати — десь між Ведмежою галявиною і Мармуровими скелями.

Дізнавшись про це, майор Зубавін і полковник Шатров вжили енергійних заходів. І генерал Громада кинув на пошуки ворожого лазутчика-радиста кілька своїх підрозділів. Прочісували безлюдні ліси, продивлялися вічнозатінені ущелини, проштрихували спеціальними піками всі торішні копиці сіна, розкидали старі і свіжі стоси дров, заглядали в усі курені пастухів і колиби лісорубів, облазили всі закутки виробленого кар'єру мармурових розробок — ніде не знайшли радиста. Але слід його все-таки був виявлений. На турбазі з'ясувалося, що в суботу ввечері в районі Мармурових скель туристи бачили якусь легкову машину. Хто на ній приїхав, який номер мала «Победа» — ніхто не міг сказати. В усякому разі серед туристів не знайшлося людини, яка приїхала на машині. Всі прибули сюди на автобусах, на грузовиках, поїздом, а багато й пішки, мальовничими стежками, протоптаними вздовж берегів Кам'яниці.

Всі туристи, що знайшли притулок на турбазі, реєструвалися. Зубавін і Шатров прочитали цей список, зняли з нього копію і повернулись до Явора. Через кілька годин за допомогою начальників паспортних столів міліції Явора, Мукачева і Ужгорода вони знали, де всі люди, що були в списку турбузи, прописані, де працюють і чи давно живуть на Закарпатті. З шістдесяти п'яти туристів лише один привернув пильну увагу Зубавіна і Шатрова. Це був Федір Опанасович Власюк. Агроном. Двадцяти восьми років. Мешкає в Ужгороді. Прописаний по вулиці Леніна, в будинку № 3. Паспорт виданий 4-м відділенням міліції Ужгорода 30 травня 1950 року. Такі відомості залишив про себе Власюк, заповнюючи звичайну реєстраційну анкету, яку одержує кожний пожилець готелю. При перевірці з'ясувалося, що Власюк в Ужгороді, по вулиці Леніна, 3, не живе, що він там, отже, не прописаний і що 4-е відділення міліції Ужгорода не видавало паспорта громадянинові Власюкові ні в 1950 році, ні раніше, ні пізніше.

Зубавін знову, серед ночі, сів у машину і поїхав до урочища Мармурові скелі. Додатково поговоривши з обслуговуючим персоналом турбази, він з'ясував деякі прикмети людини, яка назвалася Власюком. Висока. Плечиста. Гарна. Одягнута в чорну суконну курточку, прикрашену шкірою. В сірій кепці. На ногах — добротні гірські черевики. За плечима — рюкзак. Чи сам він з'явився на турбазі? Так, здається, сам. Зустрічав схід сонця на Мармурових скелях разом з усіма туристами, потім зник, і його більше ніхто не бачив.

Настав понеділок, а Зубавін і досі не залишав турбази. Він шукав того, хто б міг сказати щось нове, більш конкретне про легкову машину, на якій — в цьому Зубавін не сумнівався — Власюк прибув до Мармурових скель. Були опитані лікар, медсестра, кухар ресторану, офіціантки, буфетниця, прачка, лісник і багато туристів — ніхто нічого не додав до того, що знав Зубавін. Його куці відомості про таємничу легкову машину доповнив шофер турбазівського грузовика, який повернувся з дводенного відрядження до Мукачева, куди він їздив за продуктами. Ідучи в суботу в Мукачеве, він зустрів на крутому гірському повороті «Победу». Номера її він не запам'ятав, але добре бачив при світлі фар свого грузовика, що легковушка була з шашковим пояском на кузові і лічильником.

Зубавін повернувся до Явора і доповів Шатрову про результати додаткового слідства. Обидва, майор і полковник, одностайно вирішили, що треба перш за все розшукати таксі.

Машина, що ходила в суботу ввечері в урочище Мармурові скелі, була знайдена у Явірському таксомоторному парку. Шофер таксі теж мало що розповів про свого пасажира. Він сів у машину в Яворі, на стоянці. Це був небалакучий пасажир, всю дорогу дивився у вікно і курив. Біля Студеного джерела, не доїжджаючи кілометрів півтора до Мармурових скель, він зупинив таксі, мовчки розрахувався і пішов далі пішки. От і все. Більше шофер нічого не міг сказати.

Щирість водія не викликала сумнівів ні у Зубавіна, ні у Шатрова. Що ж робити далі? Де і як шукати цього Власюка?

Настав вівторок.

Майор Зубавін був похмурий. Неголений, із запаленими від двох безсонних ночей очима, він мовчки чекав, яке рішення прийме полковник.

Шатров теж не спав у неділю: дві доби крутився по Закарпаттю. Він був майже вдвічі старший від Зубавіна, але на його обличчі не збільшилось зморщок, щоки були чисто виголені і очі не виявляли втоми. Він спокійно посміхався, дивлячись на свого похмурого співбесідника.

— Уже замучились, Євгене Миколайовичу? Уже нервуєтесь? А ми ж лише біля самого початку довгого шляху.

Зубавін почервонів, як хлопчик, пробурмотів:

— Як же не нервуватись, товаришу полковник! Така невдача…

— Поки що не бачу невдачі. Навпаки, події розгортаються цілком нормально, на нашу користь.

— Яка ж тут нормальність, коли ворог діє під самим нашим носом, серед білого дня, і безкарно зникає?

— Ненадовго він зник, не журіться. Ще з'явиться перед нами на весь свій зріст. Власюк!.. Агроном!.. Турист!.. Все це дурниці, звичайно. Хто він такий насправді? Звідки взявся в Яворі? Старий агент, який скористався фальшивим паспортом? Порушник, який непоміченим прорвався через кордон? Чи, може, прибув на спеціальні гастролі звідки-небудь з тилових областей? Відповідайте, майоре.

— Гадаю, що він місцевий.

— Які у вас підстави для цього?

— Добре знає місцевість. Мармурові скелі — найбільш придатний район для роботи таємної радіостанції: безлюдний, глухий, високогірський, має один вхід і три виходи.

— Це хистка підстава. Радист міг бути зорієнтований спільником або сам обрав район по карті. Це по-перше. По-друге, якщо він місцевий, якщо він давно має радіопередавач, чому досі мовчав? Незважаючи на дуже велику потребу зв'язатися з розвідцентром, він все-таки уперто мовчав. Ні, Євгене Миколайовичу, Власюк не місцевий. Він недавно з'явився в наших місцях. Цілком можливо, що прорвався через кордон і його не засікли прикордонники, проґавили.

— Не може бути. Прикордонники фіксують навіть слід зайця.

— Все може бути. «Бізон», знаючи, з ким має справу, міг застосувати найновішу видумку, якої наші прикордонники ще не розгадали. Я схильний навіть думати, що цей агроном, турист Власюк, і шофер Ступак діють за єдиним планом, що вони обидва — ланки одного ланцюга, кінець якого знаходиться в руках шефа розвід-центра «Південь». Рано чи пізно вони обов'язково встановлять контакт. Але ми не повинні покладати надії на те, що нам удасться зафіксувати фізичну зустріч Власюка і Ступака. Цього може не трапитись аж до самого їх арешту. Можливо, вони зустрінуться тільки в кабінеті слідчого. А поки що можуть координувати свої дії, не зустрічаючись, на відстані, через третю особу. Отже, всі наші зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб знайти цю третю особу.

— Товаришу полковник, я підозріваю, що ви знаєте про цю операцію «Гірська весна» набагато більше від мене.

— Стільки ж, скільки і ви.

— Здається, ні. Мене ось гнітить те, що від нас вислизнула «друга особа», а вас це не хвилює, і ви вже думаєте про якусь «третю особу», хоча немає ще ніяких ознак її присутності на нашій землі.

— Є, Євгене Миколайовичу! Проаналізуйте поведінку шофера Ступака з того часу, як він прорвався до нас. Вам відомо, що лазутчик полізе тільки в те місто, де йому забезпечений надійний прийом спільниками. Ступак, не оглядаючись, поліз прямо у Львів. Після короткочасного перебування в чужому, ворожому місті він влаштовується на роботу, одержує грузовик, відрядження і сміливо приїжджає до Явора. Чи зміг би він усе це так швидко, впевнено зробити, якби йому хтось не допомагав? Ні! У Ступака є впливовий спільник, і він перебуває у Львові. Завтра першим ранковим поїздом я виїду до Львова і спробую з'ясувати, як оформлявся на роботу шофер Ступак, хто сприяв йому в цьому. — Шатров зітхнув. — Я догадуюсь і відчуваю, що у Львові мене чекає велика і важка робота. Отже, я повинен залишити Явір на тривалий час.

— Шкода, товаришу полковник. Я, признатися, думав, що ми з вами до кінця розмотаємо бізонівський клубок.

— А я теж так думав. І продовжую думати. — Шатров дружньо потиснув руку майора.

— Розмотуйте, Євгене Миколайовичу, бізонівський клубок з явірського боку, а я з львівського. До швидкого побачення! Буду дзвонити вам щоденно, рівно о двадцять другій годині.

— Одне запитання, товаришу полковник.

— Будь ласка.

— Отже, ви вважаєте, що існує посередник, «третя особа», між Ступаком і невідомим радистом, і вона перебуває у Львові?

— Поки що тільки гадаю. Гадаю також, що ця «третя особа», користуючись своїм службовим становищем,» часто буває у відрядженні тут, у Яворі, і тим самим має можливість координувати дії Ступака й Власюка. Виходить, вам треба вдень і вночі стежити за шофером, фіксувати всі його зустрічі з яворянами і особливо з неяворянами.

Зубавін перевів погляд на фотографію шофера.

— Скільки не крутились, не вертілись, а все-таки знову прийшли до Ступака.

— Без нього не обійдешся. Він — поки що єдина реальна ниточка, що веде до «Гірської весни». Все інше — припущення, прогнози, надії і ворожіння. — Шатров зазирнув у свою записну книжку. — Повернемось до Власюка. Його радіопочерк вам не знайомий?

— Раіопочерк? Я ще не радився із спеціалістами.

— Порадьтесь. Це дуже важливо. Хто знає, можливо, радіопочерк виявиться знайомим по колишніх радіоперехопленнях. Ну, а як ви думаєте, про що Власюк радирував своїм хазяям?

— Про це можна тільки приблизно догадуватись, товаришу полковник.

— Догадуйтесь!

— Повідомляв про своє благополучне прибуття в Явір.

— Ні. Це він зробив раніше і в іншому місці.

— Передавав чергову інформацію? — сказав Зубавін і одразу ж заперечив собі:— Ні, це теж виключено. Заради цього він не став би так рискувати. Очевидно, передавав щось виключно важливе.

— Вірно, я теж так думаю. На мій погляд, ця передача має пряме відношення до операції «Гірська весна». Яке ж саме? Сигнал про початок дії? Чи просьба про допомогу? Чи рапорт про те, що вже зроблено? Ваша думка, Євгене Миколайовичу?

— Товаришу полковник, у вас виникає стільки запитань, що я одразу не знаходжу відповіді. Дайте подумати.

— Думайте!

Зубавін після невеликої паузи сказав:

— Радист сигналізував розвідцентрові про те, що він і його спільники готові діяти.

— Згоден! От і домовились. — Шатров подивився на годинник, усміхнувся: — Три години мудро, натхненно міркували і, можливо, все марно. Це вам не точна наука, а роз-від-ка. Розвідуй і розвідуй де очима, де вухами, де думкою, ану ж до чогось путящого і докопаєшся. — Він підвівся, підняв над головою руки, задоволено потягнувся і широко, з насолодою позіхнув. — Ех, поспати б тепер!.. Ходімо, Євгене Миколайовичу, просвіжимо свої запаморочені голови.

Передавши шифровку, Файн швидко, за одну хвилину, згорнув рацію, приладнав її на спині в сумці і кинувся навпростець, по ледь помітній стежці, до північного виходу з урочища Мармурові скелі. Орієнтуючись по компасу і карті, він продерся крізь глухий ліс і вийшов на одну з доріг, що вела до Явора з боку карпатських перевалів.

Файн не сумнівався в тому, що робота його рації зафіксована і що органи безпеки сполошилися. Мине ще година, друга, і район Мармурових скель зашморгне петля блокади.

Файн ішов дорогою, милуючись, як і належало туристові, весняними горами і барвами заходу сонця. В його. руках була міцна палиця, вирізана з благородного тиса. Очі прикриті темними окулярами, нібито для захисту від сонця.

За найближчим поворотом дороги Файн побачив вантажну машину. Вона стояла на обочині перед величезним, оброслим мохом каменем, з-під якого витікав тоненький прозорий струмочок. Шофер сидів біля підніжжя мінерального джерела, їв хліб з салом і запивав крижаною «квасною» водою. Темна кучерява голова його була мокрою — теж, напевне, вгощалася закарпатським нарзаном.

— Хліб, сіль і вода! — Файн швидко підняв руку до козирка кепки, привітно кивнув шоферу. — Чи не в Явір прямуєш, хлопче?

— Туди. Якщо по дорозі, сідайте, підвезу.

— Спасибі.

Стемніло, в місті спалахнули вогні, коли Файн в'їхав у Явір. Проїжджаючи повз колишню міську ратушу, він поглядом ковзнув по бронзовому циферблату годинника. Десять хвилин на дев'яту. Не більше двох годин потрібно було йому, Щоб випередити своїх переслідувачів.

Для відводу очей шофера він зліз з грузовика на вокзальній площі і, не поспішаючи, наче до себе додому, попрямував на Гвардійську.

Криж був удома. Він змучився, чекаючи свого шефа.

— Ну, як? — одразу ж спитав він, ледве «Чорногорець» переступив поріг дому.

— Все благополучно, Любомире. У вас, сподіваюсь, теж усе гаразд? Бачили Ступака?

Криж не відповів. Пополотнілий, як- мрець, прикусивши губу, він дивився застиглими очима на вхідні двері.

— Що там? — зашепотів Файн.

— Здається, хтось іде. Чуєте?

— Нічого не чую, але…

Файн витягнув з кишень пістолети, кивнув на вимикач. Криж погасив світло і обережно вийшов у коридор, а потім і в сад. Постоявши хвилин п'ять під густим явором, що ріс біля порога, він повернувся в дім, увімкнув світло.

— Нікого немає. Пробачте, сер.

— Нерви у вас розладнані, Любомире.

— На жаль, нервами не можу похвалитись. — Криж витер спітніле чоло. — Ви спитали, чи бачив я постояльця Дударя. Бачив. І розмовляв. Передав йому все, що було наказано. У Ступака все як слід.

— Чудово! — Файн потер долоню об долоню, з шумом втягнув повітря через ніс. — Чую запах смаженої баранини. Любомире, ви, здається, хочете почастувати мене вечерею? От молодець!

Файн відстібнув ремінці туристського рюкзака, відсунув у бік портрет Тараса Шевченка, штовхнув дверцята люка і обережно опустив рацію в свою таємну схованку.

Роблячи все це, він помітив, що в схованці хтось побував — тонка, ледве помітна позначка, зроблена Файном олівцем на стіні перед походом у Мармурові скелі, не співпадає з обрізом рами портрета. Хто ж лазив у схованку? Звичайно, господар. Можна бути абсолютно впевненим, що він добре вивчив вміст рюкзака свого гостя. «Ну й шкура!» подумав Файн. Але думки не відбилися на його обличчі, коли він повернувся до Любомира Крижа; воно безтурботно посміхалося.

— От, тепер легше, — сказав він, ляскаючи себе по спині долонями і блаженно посміхаючись. — Чуде-е-сно! Ви подумайте, майже добу відкрито перед усіма тягав я на горбі таку страшну ношу. Вона мені, проклята, всю спину пропалила, до печінок дістала. Любомире, не в службу, а в дружбу, помасажуйте мою бідну хребтину… Отак, так!.. Добре! Чудово! Дякую. Тепер будемо вечеряти.

Утоливши голод і випивши чималу кількість коньяку, розчервонілий, з налитими кров'ю очима, Джон Файн вмостився в кріслі.

— Ну, Любомире, — закурюючи, урочисто промовив він. — Поздоровте мене!

— З чим, сер?

— Я удостоєний особистої подяки «Бізона». Він задоволений моєю роботою.

— Поздоровляю! — Криж спробував зобразити на своєму обличчі посмішку, але вона вийшла нещирою, кривою.

— Чому ви не» радієте за мене, Любомире? — Файн нахабно дивився Крижу прямо в очі і відверто знущався з нього. — Заздрите мені? Вам не до душі мій успіх?

Криж мовчав, лише кусав губи і хмурився. Файн підставив кулак під підборіддя Крижа і різким поштовхом підвів його голову вгору:

— Чому ви мовчите, Любомире?

— Сер, ви виконали моє прохання?

— Яке?

— Я просив вас доповісти шефові про мою роботу.

— Про вашу роботу? Про вашу роботу? Про вашу? — Файн презирливо стулив губи і випустив йому прямо в обличчя струмінь диму. Він любив принижувати людей, особливо тих, якими безконтрольно володів, кого міцно тримав у руках, хто не міг дати йому відсічі. — Ви надто високої думки про себе, Любомире, — продовжував Файн. — Ви не працюєте, а лише виконуєте те, що вам наказую я. Працюю я! Доповідаю шефові я! Нагороджую я! І виконую вироки теж я! І так буде доти, поки я перебуваю в Яворі. Врахуйте це, мій любий, і будьте скромнішим.

— Слухаю, сер. — Криж усміхнувся, намагаючись звести розмову на жарт.

— Даремно смієтесь, Любомире. Я цілком серйозно Попередив вас. І ще одне попередження: коли ви ще риз спробуєте ритися в моїх речах…

— Що ви, сер!

— Так-так! Якщо ви ще раз влаштуєте обшук у моїй схованці, я розкладу вас на цементній підлозі, зірву штани і нещадно відшмагаю. Отак, всі попередження зроблені. Тепер поговоримо про те, що вам треба робити. Як ви вже знаєте, завтра до вас у магазин з'явиться шофер Ступак. Ви йому передасте записку такого змісту. Беріть симпатичні чорнила, папір і пишіть… «У найближчу середу, вночі, в квадраті 19–11, на Сирітській галявині спуститься з неба «посилка». Вона чекатиме на вас у старій штольні. Підберіть її, замаскуйте дровами і доставте в Явір, на Гвардійську».

Криж облишив писати, підвів голову і благаючими очима подивився на Файна:

— Сер, ви наражаєтесь на страшну небезпеку. По слідах «посилки» сюди можуть прийти прикордонники.

— Можуть! Якщо нам з вами не повезе, то ми їх зустрінемо, як слід. Стріляю я без промаху на відстані до п'ятдесяти метрів. Вам же доведеться скористатися гранатою.

— Сер, є інший вихід.

— Який?

— Сховати «посилку» в лісі. І взяти її тоді, коли вона буде потрібна.

— Не можна, Любомире. Ми повинні діяти тільки за планом, розробленим «Бізоном». Отже, пишіть: «Підібрати «посилку» в зазначеному квадраті і доставити в Явір, на Гвардійську».

Криж покірно схилився над папером.

Глава шістнадцята

У великому боргу я перед тобою, читачу! Час, давно час розповісти тобі про Терезію Симак, навколо якої з першій частині цієї розповіді розгорнулося стільки важливих подій.

Нежданий і негаданий приїзд Івана Бєлограя, її заочного друга, приголомшив Терезію. Бєлограй видався їй таким гарним, так зворушив її, що вона на якусь мить забула про все на світі: і про сувору матір, і про сусідів, що любили поплескати язиками, і навіть про Олексу Сокача, який був для неї більше ніж другом. Вона давно кохала його, і він кохав її. Восени вони збиралися побратися.

На щастя, Терезія швидко опам'яталась. Щоправда, сталося це не без допомоги старшини Смолярчука. Він розшукав її на березі Тиси. Одразу ж після того, як вона й Іван Бєлограй розійшлися, він запросив її до начальника застави.

Терезія зайшла до капітана Шапошникова уже досить стурбована запитаннями Смолярчука: чи давно вона знає свого гостя, Бєлограя, як і коли познайомилася з ним? Передчуваючи погане, з винуватим виразом обличчя, готова кожної миті заплакати, вона сіла на краєчок стільця, схрестила на колінах руки й покірно чекала страшних запитань.

Шапошников з першого погляду зрозумів її скрутне становище і вирішив бути дуже обережним.

— Ну, як, Терезіє, розорали перелоги над Тисою? Вона мовчки кивнула головою, і губи її затремтіли. — Отже, у вас в цьому році посівна площа розшириться майже наполовину?

Вона знову кивнула і білими гострими зубами міцно прикусила нижню губу.

— А Соняшну гору не збираєтесь в цьому році приводити до ладу? Не завадило б і лівий, кам'янистий бік її прикрасити виноградниками.

Терезія рвучко підвела голову:

— Навіщо я вам потрібна, товаришу начальник? Питайте!

Голос її прозвучав суворо. Шапошников усміхнувся:

— Отепер можу питати. Тепер ви зможете відповісти на всі запитання.

Він спитав про те ж саме, що й Смолярчук: чи чекала вона свого сьогоднішнього гостя, звідки він прибув, на її запрошення чи так, сам, чи давно вона його знає, як і коли познайомились?

Терезія відповіла. Коли капітан Шапошников дізнався, що Іван Бєлограй її заочний друг, що познайомилася вона з ним через листування, він попросив її принести на заставу всі листи Івана Бєлограя, одержані нею з Берліна. Терезія принесла. Шапошников сховав їх у вогнетривку шафу і заручився словом Терезії, що вона нікому не розповідатиме про свою розмову з прикордонниками. Навіть матері. І особливо не повинен знати про це Іван Бєлограй. Якщо він ще раз з'явиться в домі Терезії, вона нічим не повинна показати, що її ставлення до нього змінилося. Нехай поки що все залишається по-старому.

Терезія повернулася додому. Мати, накинувши на плечі хустку (з гір тягнуло не весняною прохолодою), чекала дочку біля хвіртки.

— Ну, навіщо ти потрібна була прикордонникам? Гвинтівки на рогачі хочуть поміняти та солдатський суботник влаштувати на твоїй Соняшній горі? Так чи ні? Кажи! Чого мовчиш?

— Ні, мамо, у прикордонників інше діло.

— А саме?

— Та так, по комсомольській лінії.

Опустивши голову, Терезія швидко пройшла повз матір, зникла в хаті. Вечеряти вона відмовилась. Лягла и ліжко не роздягаючись.

Мати, стомившись за довгий весняний день, міцно спала, а Терезія весь пізній вечір і всю ніч проплакала. Соромно, боляче їй було за те, що трапилося сьогодні, І страшно за завтрашній день. Недаремно зацікавилися прикордонники її берлінським другом. Не друг він їй, ні! І не Іван Бєлограй. І як же вона цього сама не помітила? Як дозволила себе так осоромити? З'явився перед нею кучерявий, з гарними очима, веселий, балакучий, і вона, дурна така, прийняла його за хорошу людину, посміхалась йому, ласкала очима і навіть… Та хіба можна знести таке?

Терезія люто терла хусткою палаючий забруднений рот, скреготіла зубами. Знесилівши від злості, від презирства до себе, знову починала плакати. Так, у сльозах, і заснула.

Вранці, побачивши дочку, мати сплеснула руками, заохкала:

— Господи! Що з тобою, донько? На тобі лиця немає. Зблідла… Щоки втягло, як у старої. Очі запали.

— Захворіла я, мамо, — ухильно відповіла Терезія і рушила до дверей.

— Та чим же ти захворіла? Вчора ввечері була здорова, а сьогодні… Ходімо зараз же до лікаря!

— Навіщо? Не треба мені лікаря!

— Та що ти мелеш, говорухо? Як це так — не треба тобі лікаря?

— Так. Він мені не допоможе.

— А хто ж тобі допоможе? Стривай, донько, стривай!..

Мати взяла дочку за підборіддя, підвела її низько опущену голову, допитливо зазирнула в вічі. Невже її єдина, ненаглядна дочка непоправно ображена? Невже їй уже заборонений шлях до щастя? Коли ж це трапилось? Хто ж цей супостат, що образив добру, працьовиту, чесну, довірливу і гарну дівчину? Де він? Та вона йому очі видряпає, та вона його серце вирве і кине собакам з Циганської слобідки…

Про що тільки не передумала Марія Василівна, чого тільки не відчула, дивлячись в глибоко запалі очі дочки!

— Ганнусю, рідна моя, кажи правду, нічого не приховуй.

Тільки в час особливого материнського хвилювання, коли любов до дочки по вінця сповнювала її серце, Марія Василівна називала Терезію Ганнусею. І перше і друге ім'я дали- їй давно, зразу після народження.

Всі новонароджені дівчатка, дочки парафіян протестантської церкви, як правило, одержували подвійне ім'я. Одержала його і дочка Марії Василівни. Ганнусею вона називала її до року, годуючи груддю. Пізніше — Ганко-Терезією, потім просто Терезією. Ганнуся воскресала завжди в тих випадках, коли матері хотілося особливо ніжно приголубити свою доньку.

І лише один Олекса Сокач називав її постійно Ганнусею. Терезії для нього не існувало, хоч для всього колгоспу вона була Терезією, хоч під усіма її портретами, вміщеними в газетах і журналах, зазначалося, що вона Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, виноградарка з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою». Свою відданість першому йменню Терезії він пояснював дуже просто: «Ти для всіх Терезія, а для мене і матері — Ганнуся. Тільки ми маємо право тебе так звати».

Все це згадала Терезія, почувши материнське «Ганнуся».

— Чого ж ти мовчиш? — стривожено наполягала мити. — Кажи! Все кажи! Нічого не бійся.

Терезія відвела очі від матері:

— Нічого мені тобі зараз казати, мамо. Потім… незабаром дізнаєшся.

— Та про що я дізнаюсь? — ледве не закричала, ледве не застогнала Марія Василівна. — Щось трапилося?

— Мамо, якщо любиш, нічого не будеш питати.

— Ганнусю!

Терезія була невблаганною: пішла на Соняшну гору, не відкривши матері своєї таємниці.

На горі Соняшній Терезію зустрів веселий натовп подруг по бригаді. Стоячи півколом на розпушеному схилі виноградника, вони спиралися на свої рогачі і дружно, в один голос, декламували: «Любят летчиков у нас. Конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд — лучше не найдете; обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…».

Не витримавши, вони засміялися і з усіх боків кинулися до Терезії.

— Ну, бригадире, принесла нам привіт від кучерявого піхотинця? — спитала веселоока смаглява Марина.

Терезія зрозуміла, що Іван Бєлограй, перед тим, як прийти до неї, був тут, на виноградниках Соняшної гори, розмовляв з дівчатами і всіх їх причарував, як і її.

Василина, Віра, Явдоха допитувалися:

— Як поживає твій гвардієць?

— Чого не привела його на виноградники?

— А ким він тобі доводиться, Терезіє: сватом, братом, приятелем чи просто так… п'яте колесо до воза?

— Не поламав би йому ребра твій Олекса…

Що повинна була сказати своїм подругам Терезія? Як повести себе? Підхопити жарт, посміятися: низенько, мовляв, вклоняється вам, дівчата, Іван Бєлограй, усіх обіймає, бажає здоров'я і щастя? Ні, вона не засміялася І навіть не посміхнулася. Суворо, з гідністю подивилася на веселих подруг, похитала головою:

— Ех дівчата, дівчата!.. Я гадала, поважаєте мене, а ви… Цей гвардійський піхотинець Іван Бєлограй такий же мій, як і ваш. Він звільняв для нас з вами Закарпаття, кров'ю заплатив за нашу волю…

Виноградарки засоромились. Вони справді поважали Терезію і зовсім не хотіли її образити.

Гостра на язик Марія перша дала відбій. Обняла бригадиршу, поцілувала в щоку:

— Не гнівайся, Терезко. Все це ми від щирого серця.

Тепер Терезія дозволила собі усміхнутися:

— А про Олексу Сокача і ребра теж від щирого серця?

— Аякже! От з'явиться сюди ще раз Іван Бєлограй, то ми йому так прямо і скажемо: дивись, гвардійцю, в нашої Терезії є жених, і він дуже й дуже ревнивий.

— Добре, дівчата, досить про це, — серйозно і рішуче промовила Терезія. — Не для цього я прийшла до вас. Хочу попрощатися. До побачення. Дивіться ж тут, не кривдіть Соняшну гору.

— Не скривдимо, Терезко, будь певна! — дружно відгукнулися виноградарки.

Попрощавшись з подругами, Терезія повернулася додому, де її вже чекала машина. Того самого дня вона сіла в поїзд Явір — Будапешт і залишила Радянський Союз, так і не зустрівшись з Олексою Сокачем і, отже, не розповівши йому про свою зустріч з Бєлограєм. Повернулася вона з-за кордону після першотравневих свят, коли її «берлінський друг» був уже викритий. Терезія дізналася про це від майора Зубавіна. А вдома, від матері, вона дізналася про те, що поки вона була в Угорщині, приходив Олекса Сокач. Похмурий. Злий. Небалакучий. Мовчки поклав на східцях ґанку перев'язані книжки, які колись брав читати в Терезії, і мовчки, чужий і ворожий, пішов.

Терезія зрозуміла, що до Олекси Сокача дійшла чутка про її «берлінського друга». Вона одразу ж кинулася в Явір, щоб розповісти Олексі правду.

Вдома його не застала: поїхав на паровозоремонтний завод до Львова приймати для своєї комсомольської бригади новий паровоз.

Терезія метнулася до друга Олекси — Гойди. Ледве стримуючи сльози, червоніючи від сорому, не насмілюючись подивитися Василеві у вічі, вона щиросердо висповідалась перед ним. Він співчутливо вислухав її, заспокоїв як міг: «Не журись, Терезіє, все у вас владнається». А потім, ставши заклопотано-суворим, спитав:

— Попереджав тебе майор Зубавін, щоб ти нікому нічого не розповідала про цього Івана Бєлограя?

— Попереджав.

— Чого ж ти не дотримуєш слова, товаришу прикордонна комсомолко? Чого першому зустрічному викладаєш такі важливі секрети?

— Хіба ти перший зустрічний? Я ж тільки тобі, одному тобі розповіла.

— Мені могла і не розповісти, бо я все це давно знаю. Олексі теж хочеш розказати?

— Аякже! Якщо я йому не розкажу, то він… — Терезія запнулася і замовкла.

Василь Гойда дивився на дівчину веселими, усміхненими очима, а вона ледве не плакала.

— Що ж він зробить? — насмішкувато спитав Гойда. — Розлюбить? Не візьме тебе?

— Він і так вже розлюбив! — великі сльози побігли по щоках Терезії. — Повірив пліткам!.. Не захотів навіть поговорити з моєю мамою, втік. — Терезія схопила руки Гойди і, стискаючи їх, благально зазирала йому в очі:— Василю, розкажи йому правду, наведи на розум!

— Спочатку тебе треба навести на розум, дівчино хороша. Терезко, дурненька, заспокойся! Викинь з голови думку, що Олекса розлюбив таку дівчину, як ти! Це неможливо. Та він сам до тебе завтра або післязавтра з'явиться, сам пробачення попросить і сам буде набиватися з своїм коханням. Ех Терезко, Терезко!.. Золота Зірка на твоїх грудях, а ціни ти собі не знаєш. Більше гордості, красуне! Вище голову, знаменита виноградарко! Недоступно виблискуй очима! Таких, лише таких кохає наш брат чоловік!

Василь Гойда втішав Терезію в такому ж дусі ще півгодини. Наприкінці розмови з ним вона перестала плакати і на її просолених сльозами губах майнула перша посмішка. Вона пішла від Василя Гойди переконана в тому, що такий хлопець обов'язково налагодить її дружбу з Олексою.

Олекса Сокач повернувся із Львова на новому паровозі «ЕР 777–13». Локомотив поставили на запасну колію, його зразу ж оточила група молодих явірських паровозників. Комсомольці зняли з труби запобіжний щиток, обережно змили гасом мастило, заправили букси, підтягнули всі гайки, підбили буксові і дишлові клини, викупали весь паровоз від труби до коліс, пофарбували на свій смак, не шкодуючи найдорожчих фарб.

— Ну, хлопці, як ми назвемо машину? — спитав Олекса, закінчивши покривати червоною нітроемаллю колеса.

— Ганною — Терезією! — вигукнув кочегар Іванчук.

Іванчук так покірно склав руки на грудях, так винувато посміхнувся і так смиренно примружився, що всі комсомольці засміялись. Змушений був усміхнутися і Олекса.

— Давайте назвемо її просто… «Галочкою», — запропонував він.

— Хто ж вона така, ця сама Галочка? — спитав Іванчук. — Заміжня чи ще дівчина?

Під загальний сміх товаришів Олекса відповів, що галочка — це звичайнісінька пташка з довгим сизим носом, з чорним хвостом і чорними крилами.

Надвечір машина «ЕР 777–13», сяючи лаком, міддю, нікелем, з повним тендером вугілля і води, готова була вступити до ладу діючих локомотивів.

Олексі Сокачеві хотілося негайно ж стрибнути на паровоз, роздути полум'я в його топці, підняти пару і помчати з важковаговим поїздом у будь-яку частину світу. На жаль, цей бажаний момент відкладався на тривалий час, бо на лінії була достатня кількість робочих паровозів. Післязавтра, згідно з графіком, стане на чергову промивку «ЕР 770–09». І тільки тоді «Галочка» матиме право на вогонь, на пару, на працю, на життя. Через два дні! А що ж робити Олексі сьогодні? І завтра?

Він зітхнув і, оглядаючись на свою красуню, рушив додому.

Виходячи з воріт депо, він віч-на-віч зустрівся з Андрієм Лисаком. На практикантові був ясно-коричньовий, з золотою іскрою костюм, пісочного кольору шовкова сорочка і жовті сандалети. Він був напаханий і модно зачесаний.

— А, Олексо, здоров був! — він простягнув Сокачеві обидві руки. — Поздоровляю з одержанням паровоза, товаришу бригадир! Коли в рейс?

— Коли накажуть. Ти ще не роздумав практикуватися на моєму паровозі?

— Що ти! Навпаки. Я тільки про це тепер і думаю, як буду з тобою працювати.

— Не схоже! — Олекса з ніг до голови оглянув Лисака.

Лисак зітхнув, розвів руками і підвів очі до неба:

— Грішний: люблю красиву сорочку і добротний піджак, люблю випити хорошого вина. Молодість!.. Постарію, то все розлюблю, все, крім молока! — Лисак засміявся. — Сьогодні теж збираюся грішити. Може, підтримаєш компанію, га? — Він поплескав себе по кишені: — Гроші є.

Олекса похитав головою:

— На чужі не гуляю. — Він вийняв п'ятдесят карбованців, простягнув Лисакові. — Ось тобі борг, тримай!

— Який борг? Дурниці. — Андрій рішуче відсторонив руку Сокача. — Сховай, коли не хочеш, щоб я розсердився. Вчора я тебе почастував, а завтра — ти мене.

— Ні, друже, від мене ти не дочекаєшся частування. Візьми!

— Будь ласка, можу взяти. Ти куди зараз ідеш?

— Нікуди.

— Як це — «нікуди»?

— Так. Додому. На Кіровську.

— Нам по дорозі. Я проведу тебе.

Андрій взяв Олексу під руку, і вони вийшли з депо.

— Чого це ти сьогодні такий колючий? — ласкаво запитав Лисак.

— Я завжди такий.

— Ні, не завжди. Свято в тебе, новий паровоз одержав, а ти… Може, трапилося щось? — Лисак ляснув себе долонею по лобі, зупинився, затримав товариша. — . До речі, Олексо, правда те чи не правда, що про тебе і Терезію говорять? Нібито слюсар Іван Бєлограй, демобілізований гвардієць з Берліна, відбив у тебе Терезію, збирається одружитися з нею. Вірно це чи плітки?

Олекса похмуро мовчав.

— Ну, а сам ти як думаєш? — раптом спитав він і визивно подивився на Лисака.

Андрій не чекав такої відповіді. Він розгубився і не одразу добрав розуму, що сказати. Готуючись за дорученням Крижа до розмови з Олексою, сподіваючись у нього вивідати щось про Івана Бєлограя, він передбачив, здавалося йому, все, що скаже Олекса і що він відповість. Ні, виявляється, не все передбачив.

— Я думаю… думаю, що це неправда.

— А чого ж ти тоді лізеш з цією неправдою в мою душу?

І вираз обличчя Олекси, і його погляд були сердитими, а руки стиснулися в кулаки. Та це не злякало Андрія.

— Не кип'ятися, механіку. Я все це тобі по-дружньому сказав, щоб ти знав, які точаться розмови про Терезію і про цього геройського слюсаря Івана Бєлограя. Цікаво подивитися на нього — який він? Кажуть, красень, очей не відірвати. Вірно це?

— Не знаю.

— Та ти бачив його, чи не бачив?

— Ну, бачив. Пикатий. Високий, як верблюд.

— Давно бачив?

— Ще до від'їзду до Львова.

— А після приїзду не бачив?

— Ні… Та чого ти причепився з цим Бєлограєм? Іди ти з ним знаєш куди…

Останні слова Олекси протверезили Андрія Лисака. Він зрозумів, що сказав зайве, не в міру був наполегливим і необачним у своїх запитаннях. А дядько Любомир спеціально попереджав: дивись, цікався Бєлограєм начебто між іншим. Треба було виправляти становище, викручуватись. Андрій засміявся, по-дружньому обхопив плечі Олекси:

— Нікуди я не піду з цим Бєлограєм. Не потрібен він мені. З тобою я піду, на Кіровську.

— Не підеш зі мною на Кіровську. Я залишусь тут, на Степовій. Мені треба зайти до товариша.

Олекса зняв з плеча руку Андрія, холодно кивнув і пішов у двір, огороджений високим квітучим терном. Тут жив Василь Гойда.

— А ось ти й сам з'явився! Дуже добре! Молодець! Чуйний товариш, швидко догадався, що щастя в небезпеці.

Такими словами, з іскорками сміху в очах, зустрів Олексу Василь Гойда.

Олекса добре знав характер друга і тому не надав особливого значення його словам. Він, як звичайно, привітався, дістав сигарети, сів біля вікна, де завжди сидів, і приготувався докладно розповідати, як їздив до Львова, який одержав паровоз, як прикрасила його комсомольська бригада. Але Василь Гойда несподівано скерував розмову зовсім на інші рейки. Закурюючи, він сказав:

— Недавно в мене була Терезія…

Олекса зляканими очима дивився на друга і чекав, що той скаже.

— Привіт тобі передавала, — додав Гойда. — Дивується, чого ти її забув, чого перестав їздити на своєму мотоциклі на Соняшну гору.

— І більше нічого вона тобі не казала? — спитав Олекса. Обличчя його скам'яніло, голос задзвенів.

Гойда робив вигляд, що не помічає зміни ні в обличчі Олекси, ні в його голосі.

— У нас з Терезією довга була розмова, всього не запам'ятаєш.

— Про мене вона більше нічого не казала?

— Про тебе? Стривай, дай згадати. Ага, от!.. «Скучила я, каже, за Олексою, а він, дурень, не догадується про це, не показується над Тисою».

— Василю, облиш ти свої жарти! Я з тобою серйозно. Чи знаєш ти, що зробила Терезія? Вона… вона… — Олекса махнув рукою, відійшов од вікна.

Гойда поплескав Сокача по спині.

— Хороший у тебе язик, Олексо, розумний: відмовився слухатись твоєї дурної голови і ревнивого серця. Ех ти!.. Повірив пліткам…

Олекса круто, всім тілом обернувся до Гойди, вигукнув з гнівом і болем:

— Не плітки це! Я сам розмовляв з Іваном Бєлограєм і на власні вуха чув, що він казав.

— Цікаво, що ж він тобі казав?

— Ну… чого він демобілізувався, чого приїхав на Закарпаття. Заради неї все це зробив. Виявляється, він її жених. От! А я, дурень… І не мені одному він хвалився своєю нареченою: все депо знає.

— Він і повинен був хвалитись, така в нього була роль. А ось ти, Олексо, повинен був би поїхати до Терезії і поговорити з нею, правда то чи не правда.

— Правда!

— Нічого ти не знаєш.

— Знаю! Вона з ним давно листувалася, я сам його листи читав.

— От бачиш!.. Терезія показувала тобі бєлограївські листи. Отже, ніякого женихання не було. Листувалася з ним, як з другом, як з солдатом, який звільняв Закарпаття, а ти…

— Кинь ти її захищати, не варта вона цього!

— Варта! — закричав Гойда. — Слухай, недотепо, коли ти розмовляв з Іваном Бєлограєм?

— Давно.

— З того часу не бачив його?

— Ні.

— І не побачиш, Іван Бєлограй зник. Виїхав з Явора… Куди? У невідомому напрямку. Чого? Того, що… Одним словом, він зрозумів, що Терезії йому не бачити, як власних вух, і драпонув.Подробиці я розповім тобі іншим разом. От і все. Між іншим, яке враження справив на тебе цей Іван Бєлограй? Кажуть, на вигляд він був симпатичним хлопцем. Як по-твоєму?

— На таке запитання я вже відповідав. Чого це ви всі так цікавитесь Бєлограєм?

Гойда підбіг до друга, схопив його за руку:

— Ти сказав, що вже відповідав на таке запитання? Хто ще цікавиться Бєлограєм?

— Із Львова приїхав на практику Андрій Лисак. От він і допитував мене: чи правда, що Бєлограй жених Терезії, коли я бачив його, до від'їзду чи після приїзду, чи гарний він…

— Андрій Лисак? Франт із Залізничної? Син кравчихи? Звідки ти його знаєш?

— Збирається на моєму паровозі практику відбувати. Хоче стати машиністом.

— І як ти відповів на його запитання?

— Як і належить. Послав до всіх чортів.

— І добре зробив. Олексо, слухай мене уважно. Ти кохаєш Терезію. Вона теж тебе кохає. І ніколи не переставала кохати. Якщо ти собі не ворог, якщо вважаєш мене своїм другом — вір моїм словам! Вір і завтра ж сідай на свій мотоцикл, лети на Соняшну гору, обійми і поцілуй Терезію. Можеш їй не казати жодного слова, тільки обійми і поцілуй. І все буде гаразд, як і раніше.

Переконаність Гойди, його загадковий тон збентежили Олексу Сокача.

— Василю, нічого не розумію… Ти чогось не доказуєш.

— Не доказую, вірно. Докажу потім, коли матиму право. Зрозумів?

— Здається, починаю догадуватись.

— Ну, то роби це мовчки, ні з ким не ділися своїми здогадками. — Він багатозначно посміхнувся: — Цього вимагають інтереси твого щастя, а також державні інтереси.

Так, напівжартома, напівсерйозно, Гойда закінчив розмову з Олексою Сокачем.

Олекса повернувся додому пізно ввечері.

Мати Олекси, як завжди, не лягала, чекала його повернення.

Ганна Степанівна безтямно любила сина. В неї була лише одна турбота, одна тривога, одна радість — Олекса. Прокидалася вона, коли він ще спав; лягала, коли він уже спав. Зранку до ночі працювала: готувала сніданок, обід, прала білизну, прасувала сорочки, штопала шкарпетки, плела з ангорської вовни тілогрійки, кашне або рукавиці. В Олекси завжди були і нові сорочки, і добре взуття, і хороший костюм, не вибували сигарети. Бережлива Ганна Степанівна вміла так витрачати гроші, що Олексі нічого не бракувало. До грошей, зароблених сином, вона додавала чимало своїх. Успадкувавши від матері й бабусі, від неперевершених ясинянських майстерниць хист до вишивання, вона чудово вишивала і непогано заробляла.

Ніколи вона не скаржилась Олексі на будь-яку хворобу чи якийсь свій клопіт. Але зате кожного дня питала, як він, Олекса, працював, з ким зустрічався. Найбільше мати цікавилася його дружбою з Терезією. Тут її цікавість не мала меж. Усе їй треба було знати: чи не зазналась вона, ставши знаменитою виноградар-кою, добра чи зла від природи, чи шанує свою матір, що вміє робити, крім вирощування винограду, чи любить чепуритися, бережлива чи марнотратка. Посміюючись, Олекса заспокоював матір: «Хороша вона, мамо, не хвилюйся». Але хіба є на світі слова, які могли б примирити матір з тим, що її син уже не цілком належить їй, що його серцем заволодів хтось інший…

Мати мовчки поставила перед Олексою вечерю. Поки він їв, Ганна Степанівна сиділа біля плити, сердито постукуючи спицями і не підводячи очей. Він повечеряв, закурив і, підійшовши до матері, притулився щокою до її щоки.

— Ех Олексо, Олексо… — Ганна Степанівна поклала на стіл акуратний, у темно-червоній обкладинці томик «Молодої гвардії». — Ось, твоя Ганна-Терезія просила передати.

— Ганна? — Олекса схопив книгу, розкрив її, сподіваючись побачити листа або, в крайньому разі, який-небудь напис на сторінці з заголовком. Ні листа, ні напису не було. Струснув книгу, погортав сторінки — нічого. Він перевів погляд на матір, хотів спитати в неї, коли була Терезія, що вона казала, в якому була настрої. В очах матері він побачив осудження своїх радощів.

Під вікном почулися кроки, і хтось затарабанив пальцями в шибку:

— Гей!.. Товаришу Сокач!

— Хто там? — Олекса розчинив вікно.

У палісаднику, тримаючись за шорсткий стовбур абрикосового дерева, стояв знайомий хлопчина з депо, розсильний Грицай. Олекса виразно бачив облуплений ніс Грицая, його великі губи, руду голову, парусинові туфлі на босих ногах і все-таки не вірив своїм очам. О, поява Грицая в такий пізній час означала так багато, що повірити одразу було нелегко.

Олекса мовчки дивився на пізнього гостя.

— Чого так дивишся? Не впізнаєш?

І який же у Грицая славний голос, як багато він обіцяє! І який він взагалі весь чудовий, цей неприкаяний, без батька й матері хлопчина!

— Ти чого прийшов? Що тобі треба? — запитав Сокач.

— Твою машину терміново, поза всяким графіком заправили. О двадцять третій нуль-нуль. Покуримо, га?

Сокач вийняв пачку сигарет «Верховина», кинув її на підвіконня.

Грицай акуратно розім'яв сигарету, запалив сірник, закурив. Олекса терпляче чекав.

— Заправили, кажу, твою машину, — повторив розсильний. — Отже, треба готуватися в поїздку.

— Коли їхати? — Олекса удавано позіхнув.

— На сім тридцять наказано викликати.

— Куди їдемо?

— На «Північний полюс».

— Що ж, на «полюс» то на «полюс». Зайди на Залізничну, до практиканта Лисака, попередь, що завтра поїздка. — Він ще раз і, звичайно ж, знову удавано попхнув. А в душі Олекса дуже радів, йому хотілося схопити хлопця за руки, втягнути у вікно і врізати з ним серед ночі гопака.

Відповівши, що начальник депо вже наказав попередити практиканта, Грицай пішов, човгаючи своїми парусиновими туфлями.

Коли б не пізній час, коли б Терезія жила не на самому кордоні, а де-небудь у місті, Олекса б зараз же помчав до неї і сказав, що завтра… «А чи не наплутав чого-небудь Грицай? — раптом подумав він. — Чи не розігрують мене? О, якщо так!..»

Олекса одягнувся і, сказавши матері, що незабаром повернеться, вискочив на вулицю. Вдалині світилися великі, на всю стіну, вікна чергової аптеки. Звідси можна було з'єднатися по телефону з паровозним депо. Черговий дослівно підтвердив усе, що сказав розсильний. Завтра!.. О сьомій тридцять… Так, тепер не може бути ніяких сумнівів. Олекса повісив трубку, вискочив з аптеки і зупинився. Що ж тепер робити? Куди йти? З ким поділитися радістю?

На башті міської Ради тьмяно мерехтіли бронзові стрілки, які майже накривали одна одну. Все небо густо всіяне зірками. Тільки на півночі воно закрите чи то хмарами, чи то горами, схожими на хмари.

Московська вулиця, в чотири ряди обсаджена квітучими каштанами, була безлюдною. Місто вже спало, заколисане тишею, яка буває тільки біля південного підніжжя Карпат весною, серед квітучих виноградників і садів.

Тьмяно тліли матові кулі чергових електричних лампочок. Скупо блищала нічна роса на свіжопофарбованих бульварних лавах. Чорніла вогка земля на квітнику навколо братньої могили: в слабкому електричному сяйві іскрився граніт обеліска.

Олекса дійшов до кінця Московської, до моста, і зупинився. Чорна величезна тінь від старовинного, кріпосного на вигляд будинку лежала на вимощеній кам'яними плитами набережній. Сухе, вицвіле каміння віддавало накопичене за день тепло. Внизу, за залізним поруччям набережної, шуміла швидка, прохолодна Кам'яниця. Вогненні водорослі тремтіли на поверхні води — відбиток зоряного неба. Прибережжі верби полоскали в гірській сніговій воді свої молоді гілки.

Сокач спустився до річки, підійшов до першої верби, зламав невелику гілочку і кинув у Кам'яницю. Бурхлива білогрива течія підхопила здобич і, то ховаючи її в глибині, то викидаючи на поверхню, понесла вниз, до Тиси, до Дунаю.

Олекса провів далеку мандрівницю веселим свистом. Щасливої дороги! Що ж далі робити, куди піти? Терезія… Якби вона була поруч!

Проходячи повз ресторан з черговим вогненним раком, простягнутим на склі, вітрини, Олекса побачив Андрія Лисака і цигана-скрипаля Шандора. Вони стояли на тротуарі, махали руками перед машинами, що проїжджали по вулиці, п'яно горлали:

— Таксі!.. Таксі!..

Олекса обійшов гуляк з побоюванням, стороною. Відійшовши на значну відстань, озирнувся. Скрипаль Шандор і Андрій Лисак не дочекались таксі і, галасуючи, пішли пішки. Вони віддалялись у напрямі Циганської слобідки. За ними, в тіні дерев, ішла якась людина, дуже схожа на Василя Гойду. Олекса уважно придивився. Так, це він, Гойда. Згадавши розмову з ним, він зрозумів, чому його друг зараз зацікавився п'яним Андрієм Лисаком. Повернувшись додому, Олекса роздягся і ліг спати.

Годинник на башті пробив один раз, потім два, а сон не йшов до Олекси. Який там сон! Очі так ясно, так виразно бачили «Галочку» на фоні передсвітанкового неба. Боронований котел. Червоні колеса. Білі бандажі. Прекрасна, видна всьому світові, линула «Галочка» по Верховині. І хто ж керував такою машиною? Слухайте! Слухайте!.. Олекса Сокач! Наймолодший машиніст на Закарпатті. Гей бородані, першокласні механіки, постороніться, дайте дорогу!

Так, у мріях про завтрашній день, і заснув Олекса. Власне, це був не сон, а справжня мука. Ледве заснувши, він прокидався: Всю ніч йому ввижалось одне й те ж саме: то його без усякого пояснення позбавляли прав керувати паровозом, то він не міг зрушити паровоз з місця, забувши від хвилювання, де знаходиться реверс і регулятор, то поїзд, втративши управління, летів під укіс і, зірвавшись з рейок, падав у мутну весняну Тису. Андрій Лисак стояв на крутому березі, взявшись у боки і реготав.

Жодного хорошого сну в таку ніч! Дивно! І прикро.

Світанок був дощовий і туманний.

Олекса потихеньку, щоб не збудити матір, одягнув свою заношену до блиску, задубілу спецівку і, не миючись під краном, сяк-так зачесавши волосся, вискочив на мокру, придавлену туманом вулицю.

Глава сімнадцята

У той день, коли Олекса Сокач готувався до поїздки на «полюс», сталися важливі події, про які я повинен розповісти тобі, читачу, раніше, ніж ти рушиш за Сокачем і Лисаком у Карпати.

Вранці Зубавіну стало відомо, що вночі в Циганській слобідці, в будинку ресторанного музиканта Шандора, появився Андрій Лисак. Пропиячивши з циганами до світанку, він покинув слобідку і пішов до Явора, на Залізничну вулицю, в будинок своєї матері.

П'яний розгул двадцятирічного хлопця зацікавив би Зубавіна навіть і в тому випадку, якби він ще не знав, то Андрій Лисак, виконуючи чиєсь завдання, намагався з'ясувати долю Івана Бєлограя.

Циганська слобідка ближче, ніж інші околиці Явора, підходить до державного кордону. В Циганській слобідці жили люди, які в минулому часто кочували за кордон: контрабандисти, переправщики, власники таємних квартир. Чи не цим викликаний інтерес Андрія Лисака до Циганської слобідки?

Зубавін перш за все поставив перед собою питання: які стосунки Андрія Лисака і цигана Шандора, коли вони почалися і на чому тримаються? Зубавін з'ясував таке: Шандор давно, років зо два чи зо три тому, знав грошовитого хлопця, сина модної кравчихи. Андрій Лисак часто бував у ресторані, де грав на скрипці Шандор, замовляв йому свій улюблений чардаш, добре платив, частував вечерею. До вчорашньої ночі Андрій Лисак лише один раз був на квартирі у Шандора. А циган до нього ніколи не заходив. Зустрічалися вони звичайно в ресторані. Чому ж Андрій Лисак зараз вирішив пиячити в Циганській слобідці? Хто був ініціатором цієї гульні? Навряд, щоб це був Шандор, який звик пити за чужий рахунок? Ні, це не він, а Лисак ініціатор. Чого ж він потягнувся до прикордонних циган? Чи не задумав він з їх допомогою втекти за кордон? Якщо це так, то чого двадцятирічний хлопець захотів втекти з Радянської країни? Ні, ця підозра поки що не має ніяких підстав, її треба ретельно перевірити. Зубавін подзвонив у Львів, полковникові Шатрову, і попросив з'ясувати, чи не зробив там, у Львові, Андрій Лисак, курсант школи паровозних машиністів, якогось злочину, який примусив би його думати про втечу за кордон. Відповідь була заперечливою. Ні, Лисак нічого такого не зробив. Хлопець непутящий, постійний відвідувач ресторанів, поганенький курсант, але жодного приводу в міліцію не мав, поза підозрою як злочинець. Зубавін зрадів, що одне важливе його припущення виявилося безпідставним. Однак залишалося ще й друге. Чиє доручення виконував Лисак, намагаючись виудити у Сокача відомості про Івана Бєлограя? Навіщо йому потрібна була Циганська слобідка?

Зубавін наказав посилено стежити за Лисаком. З багаторічного досвіду він знав, що в прикордонному місті таких людей не можна залишати без уваги, не цікавитись їх зв'язками. Сьогодні вони пиячать, а завтра…

Повернувшись додому, Андрій Лисак весь день проспав. Увечері було зафіксовано, що в будинку кравчихи з'явився продавець книготоргу Любомир Криж. Зубавін одразу ж спитав себе, хто такий цей Криж, чого і до кого він прийшов — до хазяйки чи до її сина? З'ясувалося, що Криж давній щирий приятель Марти Стефанівни. Виходить, нібито його поява в будинку кравчихи закономірна, не має будь-якого відношення до Андрія Лисака. Звичайно, можуть бути всякі несподіванки, але поки що немає підстав звертати особливу увагу на Крижа. Зубавін відсунув убік цю малозначну постать і спрямував всю свою енергію на Василя Петровича Горгулю, помічника начальника станції Явір.

Того ж вечора, про який іде мова, Андрій Лисак був у Горгулі в гостях: що спільного між цими людьми? Чи давно вони знайомі? Пробуючи про це дізнатись, Зубавін несподівано для себе з'ясував, що Горгуля не знайомий з людиною на прізвище Лисак, ніколи навіть не чув про неї. З цього моменту Зубавін зрозумів і відчув, що натрапив на справжній слід. Куди, до кого він поведе?

Андрій Лисак приходить до незнайомого чоловіка Горгулі, цілу годину перебуває в його будинку, розмовляє про щось з господарем і виходить. І після цього Горгуля насмілюється твердити, що він не знає Лисака, ніколи, мовляв, не чув про нього. Навіщо бреше? Чого відрікається від знайомства з Лисаком? Воно йому невигідне? Боїться обнародувати свій зв'язок з ним? Здається, так. А коли це так, то можливо, що Горгуля вже завербований іноземною розвідкою. Помічник начальника першокласної прикордонної станції Явір багато знає, в його руках чимало державних таємниць, він — спокуслива принада для «Бізона». Чи не спійманий Горгуля на один з бізонівських гачків?

Найближчі години внесли ясність у загадковий візит Лисака до Горгулі. В розмові з своїми сусідками біля водорозбірної колонки дружина Горгулі розказала про те, що вчора ввечері у них в домі був незваний і непроханий гість. Хто такий? Не_ знає. Вчора вперше побачила. Високий, з опухлою мордою, вирячкуватий, п'яний. Якби такий зустрівся вночі на вулиці, закричала б «рятуйте». Чого він приходив, про що говорив з чоловіком, вона до ладу не знає. За словами чоловіка, це один із службовців станції, який нібито приходив просити позачергову відпустку, бо збирається одружуватись. Не повірила вона чоловікові. «Коли це правда, що приходив за відпусткою, то чому мій Василь сам не свій зробився, коли випровадив гостя на вулицю? Цілу ніч не спав, зітхав».

Дізнавшись про це, Зубавін замислився. Що робити? Нехай події розвиваються самі собою, назрівають? Вивчати далі Лисака і Горгулю, чекати, у що вилються їх таємні стосунки? Але чи варто чекати? Чи не запізниться? Чи не може він зараз бути корисним Горгулі? Ні, чекати не можна! Треба негайно діяти. Зубавін вирішив відверто поговорити з Горгулею.

Зайшовши до нього в кабінет, він щільно причинив двері, привітався і прямо приступив до справи:

— Василю Петровичу, що за гість був у вас позаминулої ночі?

— Ви вже знаєте!..

Горгуля впав у крісло, обхопив руками голову і заплакав. Зубавін не вперше бачив істерику в людей, викритих як злочинці. Терпляче чекав, поки помічник начальника станції призвичаїться до свого нового становища і зможе відповідати на запитання.

Через п'ять хвилин Зубавін сказав:

— Назвіть прізвище людини, яка приходила до вас. Горгуля підвів голову, притис руку до грудей:

— Не знаю, товаришу майор. Слово честі, не знаю. Ніколи не зустрічався з ним до того вечора.

— Гаразд, припустимо. Чого він приходив?

— За грішми. Він… Я… Справа в тому, що я… словом, товаришу майор, це я своїм «Москвичем» збив велосипедиста на Краснополянській дорозі. Арештовуйте.

Горгуля вийшов з-за столу і, наблизившись до Зубавіна, витягнув руки по швах, схилив голову.

«Збив велосипедиста?.. — подумав Зубавін. — На Краснополянському шосе? Не знаю. Я нічого про це не знаю».

— Коли це трапилось? — спитав він.

— Кілька днів тому. — Горгуля махнув рукою, зажмурився. — Потерпілий помер. Син вимагав п'ять тисяч. Обіцяв мовчати.

— І ви дали?

Горгуля кивнув:

— Три тисячі. Більше не було.

«Звичайний шантаж», не без розчарування подумав Зубавін. Він підійшов до телефону, зв'язався з районною автоінспекцією і попросив дати довідку, коли і де вбитий автомашиною велосипедист. Відразу ж, не відходячи від телефону, він одержав довідку. Ні, за останні тижні, навіть місяці, в районі не було зафіксовано жодного подібного випадку.

Поклавши трубку, Зубавін вернувся до Горгулі:

— Ви кажете, що збили велосипедиста на Краснополянській дорозі?

— Так, — твердо відповів Горгуля. — Збив і втік, як найостанніша…

— Ви помиляєтесь, Василю Петровичу! Даремно на себе наговорюєте.

— Я помиляюсь? У мене й досі права фара розбита і на крилі вм'ятина.

Зубавін попросив Горгулю розказати з усіма подробицями, як все це трапилось. Вислухавши його, він вирішив, що треба оглянути машину і побувати на місці пригоди.

Зробивши те і друге, він прийшов до висновку, що велосипедист навмисне кинувся під машину Горгулі. Для чого він це зробив? Зрозуміло, з метою шантажу. Хто ж він, цей шантажист? Андрій Лисак — підставна особа (його три дні тому і в Яворі не було). Хто ж його послав до Горгулі? Криж? Так, схоже на це. І другорядна постать Крижа висунулася на перший план, прикувала до себе увагу Зубавіна. Саме через годину після появи Крижа в домі кравчихи Андрій Лисак іде до Горгулі і вимагає гроші. Отже, шановний, поважний Любомир Криж, активіст культурного фронту, продавець книжкового магазина, прекрасний майстер-любитель різьби по дереву, власник чудової бібліотеки і рідкісної колекції найрізноманітніших дерев'яних виробів, зроблених руками верховинських пастухів, плотогонів і мисливців, ніде і нічим не заплямований Криж — шантажист? Ні, не може бути! А втім… Згадавши скинутого в прірву кооператора Дзюбу і гвардійця Івана Бєлограя, Зубавін сказав собі: «Чого тільки не буває. Поживемо — побачимо». Він попросив Горгулю і далі нікому не розповідати, що з ним трапилось, і взявся за глибоке вивчення Любомира Крижа. Жодного дня, жодної години його життя він не залишав поза увагою. Усе фіксувалось: коли прокинувся Криж, запізнився чи не запізнився на роботу, куди пішов після закриття магазина, з ким зустрічався, про що говорив. Ці спостереження тривалий час не давали нічого істотного.

Якось у неділю вранці Зубавіну доповіли, що Криж у супроводі свого маленького приятеля, дев'ятирічного Колі Черевка, сусідського сина, пішов на зустріч піонерів з прикордонником-слідопитом старшиною Смолярчуком. О, це був уже багатозначний вчинок! Чому Криж пішов у Палац піонерів? Провести Колю Черевка? Лише для компанії з ним? А чи не тому, що сподівається почути, як Смолярчук останнім часом відзначився у боротьбі з порушниками кордону? Якщо це так, чим можна пояснити інтерес Крижа до розповіді Смолярчука? Просто цікавістю? Любов'ю до прикордонників? Навряд. А може, для нього не байдужа доля цих самих порушників кордону, затриманих і знешкоджених Смолярчуком? Можливо, він хоче дізнатися, як провалилися його таємні спільники?

Задаючи самому собі такі питання і відповідаючи на них, Зубавін, звичайно, не вважав, що збагнув істину. Можливо, що й помиляється. Він шукав. А коли шукаєш, не завжди щастить. Він будь-коли, легко і з радістю, відмовиться від своїх припущень щодо Крижа, якщо вони не підтвердяться. Ні, він не буде заради самолюбства упиратися, не буде зводити будинок на піску, не буде твердити, що біле є чорне, а чорне — біле. Зубавін у свій час пройшов чудову школу. В нього були добрі вчителі. Ще багато років тому Зубавін твердо засвоїв науку Кузьми Петровича Громади про те, що радянська розвідка — найкращий друг усякого чесного радянського трудівника і смертельний ворог його ворогів. Відповідно до цього і повинен діяти розвідник будь-якого рангу. Кожного дня маючи справу з покидьками людства, з його заклятими ворогами — диверсантами, шпигунами, терористами, — ні на одну мить не втрачай великої своєї сили — людяності. Будь на рівні справ своєї країни, свого народу, не забувай, що ти комуніст, пам'ятай, що ти тільки слуга держави, її вартовий, її охоронець, — і ти ніколи не перетворишся в гонористого півня, в ділягу, в незалежного чинушу незалежного департаменту, в такого собі «верховного наглядача», який стоїть над народом, над законами. Радянська розвідка — оголений меч в руках народу, який безжально вражає його таємних ворогів. Але гріш тобі ціна, розвіднику, якщо твого меча боїться не лише ворог, а й твій друг. Будь пильним, але не все підозрівай. Борючись з шпигунами, розмахуйся обережно і не бий заодно і своїх. Охороняючи державну безпеку і благополуччя народу взагалі, не зачіпай ні права, ні честі, ні гідності окремої людини. Кожний трудящий повинен жити і працювати, будучи цілковито впевненим, що його життя і спокій перебувають під твоїм надійним захистом.

Усе вищевикладене давно стало для Зубавіна непорушним керівним принципом у повсякденній важкій праці. Тому він і був обережним. Вивчаючи Крижа і Лисака, він піклувався і про те, щоб вони зовсім не відчували того, що їх вивчають. І досі це йому цілком вдавалося. Вдавалося тому, що він діяв з допомогою не тільки своїх співробітників, а й при найближчій участі численних розвідників-добровольців. Яворяни активно допомагали йому. Цікавою була та обставина, що Зубавін багатьох із своїх помічників вперше бачив і, отже, не ділився з ними своїми думками про Крижа.

Світлана Андріївна Казанцева, касир книжкового магазина книготоргу, де працював Криж, прийшла до Зубавіна і розповіла таке. Тижнів два тому до них у магазин забрів проїжджий іноземець. Якої він національності, вона не знає. Розмовляв з Крижем німецькою мовою. Про що — теж не знає. Він купив англо-російський словник і пішов до виходу, гортаючи книгу. Не дійшовши до дверей, він раптом повернувся до прилавка і попросив замінити йому цей примірник словника, бо він, за його словами, виявився з браком. Тоді, як Криж міняв словник, іноземець щось шепнув йому. Ні, пі, вона не певна, що це був якийсь особливий, таємничий шепіт. Відверто кажучи, вона спочатку не надала йому ніякого значення. І тільки згодом, коли побачила словник, який був у руках іноземця, стурбувалась. Чого вона звернула увагу на цей словник? Просто так: цікаво було подивитися, чим він не сподобався покупцеві, який брак припустила книжкова фабрика. Випадково вона побачила, куди Криж поклав бракований словник. На другу полицю, третім з краю, ближче до вікна. Поверхово оглянувши книгу, Світлана Андріївна не помітила в ній будь-якого дефекту. Її цікавість розгорілася. Вона почала уважніше роздивлятися книгу і виявила, що невистачає одного листка. Двісті вісімнадцята сторінка є, а двісті дев'ятнадцятої і двісті двадцятої немає. Листок був вирваний, як визначила Світлана Андріївна по свіжому корінцю, недавно.

— Криж бачив, як ви роздивлялися цей словник? — спитав Зубавін.

— Ні, він виходив в аптеку за ліками.

— Дуже добре, що не бачив. Людей не можна ображати безпідставною підозрою.

Обличчя Світлани Андріївни зробилося розгубленим, винуватим.

— Та я й сама цього боялася, — сказала вона, зітхаючи. — І зараз, одверто кажучи, боюсь. Любимор Васильович завжди такий шанобливий, культурний, освічений. Я стільки хорошого взнала від нього. Так що ви пробачте мені, товаришу майор, якщо я помилилась, даремно вас потурбувала.

— Нас ви можете турбувати в усякий час, по всякому питанню, а от…

— Я розумію. Любомир Васильович нічого не знає.. Ніхто не знає. Тільки одному вам я розповіла про свої думки.

— Правильно робите, — підбадьорив Зубавін касира. — Скажіть, а чому ви не прийшли до нас раніше?

— Та хіба можна, не знаючи броду, лізти в воду? Я б і зараз не прийшла, якби…

— Щось трапилось?

— Атож! Криж узяв з полиці забракований екземпляр словника, поклав його в кишеню і поніс додому. На другий день словник був на місці. Але це вже був не той екземпляр, я перевірила: листок з двісті дев'ятнадцятою і двісті двадцятою сторінками не був вирваний.

Зубавін записав усе, що сказала Світлана Андріївна Казанцева, подякував їй. Проводжаючи касира до дверей, він попросив її не сумніватись, приходити до нього в будь-яку пору дня і ночі, коли вона вважатиме за необхідне.

— Отже, ви гадаєте, я недаремно прийшла до вас? — зраділа Світлана Андріївна…

— Гадаю, що недаремно… Тобто, в якому розумінні недаремно? — схаменувся Зубавін.

— Я відносно Любомира Васильовича. Може він виявитись не нашою людиною?

Зубавін відповів ухильно:

— Поки що нічого не можу сказати. Поживемо — побачимо. До побачення, Світлано Андріївно, заходьте.

Коли двері за касиром зачинилися, Зубавін повернувся до стола, взяв папку з написом «Гірська весна» і поклав у неї заяву Казанцевої.

Таке швидке просування Зубавіна до мети не було для нього несподіваним. За багато років роботи в органах безпеки він неодноразово переконувався, що ворожий лазутчик, засланий до нас або завербований на місці, зможе існувати безкарно, в ролі невідомого доти, пики активно не проявив себе, або поки діє один, без всякого контакту з своїми спільниками. З того часу, як агент налагодив зв'язок з собі подібними, він приречений. Про це непогано знають і самі агенти по численних провалах своїх попередників. Але що вдієш: розвідник, який працює одинаком, не являє собою якоїсь цінності. Добутий ним матеріал повинен бути вчасно Пересланий туди, де його з нетерпінням чекають: за кордон, у штаб, що керує таємною війною. А хіба все це можна зробити без зв'язківця, без резидента, без радіопередавача, без грошей, без «таємної пошти»?

Як тільки полковникові Шатрову стали відомі змушені визнання залізничника Горгулі і заява касира книготоргу, він негайно покинув Львів.

Повернувшись до Явора, Шатров одразу ж, не відпочиваючи після безсонної ночі, не заїжджаючи навіть у готель, попрямував на Київську, до Зубавіна і, не гаючи жодної хвилини, приступив до роботи.

Робота такого розвідника, яким був, наприклад, Василь Гойда, — це майже безперервний рух, найвище фізичне і духовне напруження, швидкість і натиск, спритність і обережність, завбачливість і блискавичне орієнтування в будь-яких обставинах. Робота ж розвідника масштабу Шатрова складніша і не кожному під силу, навіть найспритнішому слідопитові. Те, що повинен був робити Шатров, вимагало більшого досвіду і зрілості.

Микита Самійлович Шатров належав до тієї славної когорти чекістів-дзержинців, які, віддаючись роботі всією душею і серцем, усе ж витрачали свою енергію розраховано й мудро, діяли натхненно і обережно, холоднокровно й методично, скромно і наполегливо. Маючи за плечима не одну перемогу над ворогами Батьківщини, Шатров брався за кожну нову справу не легковажно, не «нальоту, а фундаментально і робив її грунтовно, цеглинку за цеглинкою, доти, поки не завершував. Люди нікого складу, як Шатров, не вміють парадно шуміти І пускати «золоту пилюку» в вічі, набирати позу всезнаючих, усевстигаючих начальників і безжально розпікати, принижувати своїх підлеглих. Люблячи мислити терпеливо і широко, Микита Самійлович любив і вмів пробуджувати думку в кожного, з ким йому доводилось працювати.

Більшу частину свого робочого часу Шатров проводив звичайно у роздумах. Це були кращі години його трудового життя. Той розвідник, що не вміє терпеливо, протягом багатьох годин і днів, вивчати матеріали секретного слідства і замислюватись над ними, хто не здатний поєднувати в собі «лід і полум'я» — холоднокровність штабіста та навальність і відвагу оперативника, — хто не привчився розглядати предмет з усіх боків, хто не натренований шляхом аналізу явищ докопуватися до істини, хто не вміє в думці перевтілюватись у того чи іншого свого противника, кому чужий високий зліт догадки, фантазії, — такий розвідник не вміє по-справжньому працювати і, отже, не може розраховувати на великий успіх в боротьбі з ворогами народу.

Шатров залишився на самоті у відведеному йому кабінеті, уважно, сторінка за сторінкою, прочитав усі додаткові матеріали, підготовлені Зубавіним. Деякі сторінки справи 183/13 він перечитував двічі. Особливо довго затримувався він там, де йшлося про Любомира Крижа. Час від часу він робив у своєму малесенькому, розміром з сірникову коробку, блокнотику якісь загадкові записи, подібні до стенографічних знаків. Перечитавши останню сторінку справи, Шатров зібрав і порівняв усі папери, розгладив їх долонею, закрив папку і зав'язав тасьомки. Після цього він деякий час мовчки, димлячи цигаркою, ходив з кутка в куток і міркував. Проходячи повз червону папку з справою 183/13, він торкав її рукою, ніби переконуючись чи на місці вона.

До кабінету постукали:

— Дозвольте, товаришу полковник?

На порозі відчинених дверей стояв майор Зубавін. Обличчя його було заклопотаним, а молоді, сині-сині очі тривожно запитували: невже я знову чогось недоробив?

Шатров розуміюче, співчутливо усміхнувся:

— Не хвилюйтесь, Євгене Миколайовичу. На цей раз не бачу істотних втрат. — Він підійшов до столу, поляскав долонею по червоній папці: — Докладно вивчив усе, що ви зробили без мене. Значно просунулися вперед. Але… не зазнавайтеся, товаришу начальник. Кінця я ще не бачу. Найскладніше, по-моєму, тільки починається.

— Згодний, товаришу полковник. Я теж так думаю.

— От і гаразд. Відтак, будемо з чистим сумлінням мучити один одного запитаннями, сумнівами, здогадками і розчаруваннями.

Шатров сів у крісло. Хвилин п'ять відпочивав, відкинувши голову, заплющивши очі і послабивши всі мускули. Це добре допомагало в дні втоми, замінювало добрий сон. Зубавін дивився на нерухоме, скульптурно-суворе обличчя Шатрова і готувався відповідати на потік запитань, який, як він передчував, повинен зринути на нього. Так воно і трапилось. Шатров розплющив очі і задумливо, ніби продовжуючи міркувати про себе, спитав:

— Чи викликав у вас хоч яку-небудь підозру Криж до заяви касира книготоргу?

— Ні. Незважаючи на своє складне минуле, він не давав ніякого приводу зацікавитися ним. Маскування було глибоким, з дальнім прицілом.

— Наглядає за Крижем, звичайно, досвідчений працівник?

— Так. Я доручив це одному з найкращих, найдосвідченіших працівників і дав йому двох помічників.

— Чи є які-небудь результати нагляду?

— По магазину — ніяких. Нам надзвичайно важко визначити, хто приходить купувати книжки, а хто — в таємній справі.

— Не пропустіть момент, коли до магазина зайде Ступак.

— Я вже попередив. Ступак досі не заглядав ні до магазина, ні на Гвардійську.

— Чекайте. Обов'язково загляне. Ну, а як живе Криж після роботи? Є за що зачепитись?

— Є. Ми встановили, що він майже щоденно купує то в одному, то в другому «Гастрономі» коньяк, суху ковбасу, сир, копчення, лимони.

— Що, він любить випити?

— Ні, досі вважався непитущим.

— Чому ж він тепер так захопився коньяком? Сам п'є, одинаком, чи гостей запрошує?

— Ні, гостей у нього не буває. І сам, наскільки нам відомо, не п'є.

Шатров усміхнувся:

— Обережний любитель коньяку. Ну, Євгене Миколайовичу, що ж ви думаєте з цього приводу: навіщо Криж, непитущий, купує стільки коньяку? Колекціонує?

Зубавін мовчав, ніяково посміхаючись.

— Чи не здається вам, Євгене Миколайовичу, що цей коньяк п'є хтось інший? — запитав Шатров.

— Спокусливий цей висновок, товаришу полковник, але… ми стежимо за будинком Крижа цілодобово. Досі до нього ніхто не заходив.

— А може, любитель коньяку зайшов у дім Крижа до того, як ви встановили за ним нагляд?

— Можливо.

— Після роботи Криж завжди іде додому?

— Як правило.

— А раніше, рік чи місяць тому, він теж завжди ішов додому? Чи не змінилися його звички?

— Я не ставив перед собою такого запитання, товаришу полковник, — почервонівши, відповів Зубавін.

— Даремно. Поставте. І якомога швидше. Вдень будинок Крижа, звичайно, замкнений?

— Ідучи з дому, він замикає його на два замки, внутрішній і висячий.

Шатров лукаво примружився:

— А що робиться в цей час, поки відсутній Криж, з комином? Димок над ним не курить? Не помічав цього ваш найкращий оперативний працівник? Жаль… жаль… Чи вдалося вам з'ясувати, що робить Криж удома після роботи?

— Обідає. П'є чай. Виточує з дерева на токарному верстаті різні дрібнички. Переплітає книжки. Читає. Буває і так, що він зникає з поля нашого зору.

— Не розумію.

— Ми маємо можливість стежити за ним тільки здалеку, за допомогою стереотруби, через вікна, що виходять з кухні, їдальні і спальні. І лише одна кімната, де бібліотека, недоступна для нас: її вікна завжди затулені шторами.

Зубавін дістав із справи 183/13 цупкий аркуш паперу — план будинку Крижа.

— Точно відповідає натурі? — швидко спитав Шатров, вивчаючи план.

— Здається, так. Зроблений за даними міськкомунгоспу.

— Якого року дані? Не застаріли? Будинок не перебудовувався?

Зубавіну ще раз довелося зніяковіти: він не міг відповісти і на це запитання.

— Товаришу полковник, ми завтра ж будемо мати і очні дані про будинок Крижа. Ми проникнемо туди під яким-небудь невинним приводом.

— Обережніше, Євгене Миколайовичу. Боюся, як би Криж не зрозумів, що його розгадали. Це для нас зараз найнебезпечніше. Ми провалимо всю операцію, і Криж вислизне від нас подібно до Дзюби. Ми повинні схопити його живим. З арештами нам не слід поспішатн навіть у тому разі, коли ми матимемо всі підстави для цього. Я залишив на волі львівського покровителя Ступака, старого агента іноземної розвідки, щоб не сполохати його спільників. Нам треба бути дуже обачними, Євгене Миколайовичу. Ми повинні до кінця розплутати весь клубок, тримати в руках всі нитки і лише тоді розпочати арешти. — Шатров деякий час помовчав, дивлячись на план. — Під яким приводом ви гадаєте проникнути в дім Крижа?

— Пошлемо до нього інспектора пожежної охорони для перевірки електропроводки.

— Привід слабенький. Чи є у Крижа близькі друзі, здатні нам допомогти?

— Марта Стефанівна і її син Андрій — погані помічники для нас. Вони відпадають. А інших друзів у Крижа немає. Він любить самотність.

— І книги, — підказав Шатров. — І різьбу по дерену теж любить. На цьому грунті з ним має хто-небудь стосунки?

— До речі, я зовсім забув! — вигукнув Зубавін. — Крижа знають усі різьбарі по дереву. Особливо він близький з Іваном Васильовичем Дударем.

— Дудар? Дудар… Це той старий, який просигналізував прикордонникам про появу Ступака?

— Той самий. Кілька днів тому, в суботу, Криж був у нього.

— Чого приходив? Цікаво! У справі чи так?

— Як звичайно: купив дещо з рукоділля старого, поговорив про те, про інше і пішов.

— Добре! — пожвавішав Шатров. — А квартирант Дударя був удома, коли приходив Криж? Ви цим цікавились, Євгене Миколайовичу?

— Був удома. Але нам не вдалося з'ясувати, чи говорили вони між собою.

— Напевно говорили! Ступак не випадково поселився там, де може бувати Криж.

Шатров підійшов до вікна і, ледве відкривши штору, подивився на передгір'я Карпат, що виднілися поверх дахів будинків міста. Десь там, біля воріт зеленої Верховини, жив Іван Васильович Дудар.

— Чи міг би Дудар найближчим часом, ввечері, провідати Крижа? — повернувшись до Зубавіна, спитав Шатров.

— Гадаю, що зможе. І його прихід не насторожить резидента.

— А чи витримає поєдинок Іван Васильович, не перехитрує його Криж?

— Ні. Прикордонник-слідопит знає всі повадки лисиці і вовка, рисі і дикого кабана. Взавтра ж Іван Васильович буде на Гвардійській.

Шатров полегшено зітхнув, потер обличчя долонями, нібито вмивався, і очі його одразу посвітлішали, розгладилися зморшки на лобі.

— А що ви скажете, Євгене Миколайовичу, про Горгулю і про його шантажистів?

— Переконаний, що тут не простий шантаж. Цей молодчик, Андрій Лисак, діяв не з власної ініціативи, а виконував чиюсь волю. Спроба розвідати, що трапилося з Бєлограєм, звичайно, пряме доручення того, хто завербував Лисака.

Шатров не погодився з Зубавіним. Якщо Лисак уже завербований, то як його хазяї дозволили йому пиячити в Циганській слобідці? Дуже простий він, цей Лисак, не схожий на агента. Можливо, він гуляка, марнотрат життя і тільки. Так це чи не так, але з Андрія Лисака теж не можна спускати очей.

Іван Васильович Дудар в один з найближчих вечорів побував у гостях у свого приятеля Крижа. Повернувшись від нього, він пішов на Київську. Нічого цікавого, як здавалося йому він не міг розповісти Зубавіну. Так, кімнат у будинку Крижа три: спальня, їдальня, бібліотека, вона ж і майстерня. Але в жодній з них, наскільки він помітив, ніхто, крім господаря, не живе. Ніяких ознак. Зубавін спитав, чи один вихід має бібліотека. Так, один. У цьому Дудар був твердо впевнений. Все, що є в цій кімнаті, Іван Васильович сфотографував, як він сказав, очима. Одні двері на кухню. Одне вікно в сад. Чотири шафи з книжками. Верстат. Токарний верстат по дереву. Полиця з готовими виробами. Купка сухих брусків. Дві табуретки. Стіл, накритий клейонкою. На стіні, обклеєній шпалерами, — великий портрет Тараса Шевченка. Більше нічого в бібліотеці немає. Зубавін подякував Іванові Васильовичу і, провівши його до дверей, попрощався.

Так і залишився нерозгаданим будинок Крижа. А розгадати його треба було за всяку ціну. І терміново.

Глава вісімнадцята

В один з травневих вечорів, з вівторка на середу, швидкісний і висотний літак без будь-яких розпізнавальних знаків, з невеликим планером на буксирі, піднявся з придунайського аеродрому, розташованого в Південній Німеччині, і взяв курс на південний захід. Над Угорщиною і Румунією він пролетів на такій висоті, в стратосфері, що до землі не долинав звук моторів. На дальніх підступах де кордону СРСР невідомі пілоти відчепили буксирний трос і повернули назад, на свою базу. А планер, використовуючи могутні потоки гірських висот, продовжував політ.

Легкий, зроблений з дерева, безшумний, недоступний радарним установкам, линув він під ясним зоряним небом, повільно втрачаючи висоту. Ніким не помічений, він пересік верхів'я Білої Тиси і, залишивши позад себе зелено-малинові прикордонні стовпи, вторгся у Закарпаття, в край полонин і гірських хребтів.

Під крилом промайнули одна за одною добре примітні гори Говерла, Свидовець. Білі звивини бурхливих порожистих річок прорізували скелясті масиви впоперек. Над скелями чорніли хвойні ліси.

Планер різко знизився в районі Сирітської поляни, зашифрованої розвідцентром «Південь» як квадрат «19–11». Приземлився планер на безлюдному, голому плоскогір'ї.

Відкривши герметичний ковпак, з кабіни пілота вийшов плечистий кремезний чоловік у теплому комбінезоні, з пістолетом у руці. Він насторожено озирався — чи не видно де-небудь вогнища пастухів. Довкола було темно і тихо. Лише здалеку, знизу, з гірських схилів, вітер доносив стриманий лісовий гул.

Чоловік, який прилетів на планері, був не лише пілотом, але й особливо довіреною особою «Бізона», його завдання не обмежувалося тим, що він доставив у район квадрата «19–11» вантаж вибухівки. Шеф розвід-центра «Південь» наділив свого найближчого підручного, на кличку «Кобра», надзвичайними повноваженнями: він повинен був проникнути в Явір з фальшивими документами, сфабрикованими на ім'я Кучери, і, не відкриваючи себе ні резидентові Крижу, ні Джону Файну, таємно контролювати, як виконується операція «Гірська весна». При потребі «Кобра» мав право будь-коли, на свій розсуд, з'явитися перед Крижем і Файном, пред'явити їм особисте послання «Бізона» і рішуче втрутитися в їх дії. Він також був уповноважений покінчити з Файном і резидентом Крижем, якщо над ними нависла серйозна загроза провалу.

Не побачивши і не почувши нічого підозрілого, «Кобра» сховав пістолет і почав роздягатися. Скинувши теплий комбінезон, він відкрив люк планера, витягнув звідти перший конвектор з вибухівкою — п'ятдесятикілограмовий брезентовий мішок, перетягнутий ремінцями. Легко піднявши на плечі конвектор, орієнтуючись по світному компасу, «Кобра» рушив до лісового масиву, що темнів на краю плоскогір'я. Через годину, пройшовши кілька кілометрів лісовою хащею, по глухій мисливській стежці, він приніс вибухівку в умовлене з Джоном Файном місце — в стару, занедбану штольню, викопану колись геологами-розвідниками. Не відпочиваючи, викуривши сигарету на ходу (він поспішав до світанку перенести вантаж), «Кобра» повернувся до планера, витягнув ще один конвектор, підняв його на плечі і рушив у другий рейс. Маючи величезну фізичну силу, добре натренований, добре знаючи місцевість (він був родом із Закарпаття), «Кобра» встиг, перш ніж почало світати, перетаскати в штольню всі чотири мішки вибухівки і скинути планер з плоскогір'я у глибокий яр. І лише після цього він дозволив собі відпочити. Залізши в лісову хащу, метрів за п'ятсот від того місця, де був замаскований планер, він наламав ялинових гілок, влаштував зручну постіль і ліг спати, тримаючи в руці пістолет. Прокидався, одразу ж починав прислухатися: чи не з'явилися на Сирітській галявині солдати органів безпеки, чи не прочісують вони ліс, розшукуючи того, хто прилетів на планері. Але кругом було тихо, чулося тільки щебетання пташок. Коли хотів їсти, «Кобра» виймав з кишені коробку з харчовими таблетками. Задовольнивши голод, він знову лягав спати. Прокинувся смерком. Увечері він знайомою стежкою прийшов до штольні, заліг у найближчому чагарнику, щоб непомітно проконтролювати, коли і хто забере його вантаж. Якщо Ступак сьогодні вночі зуміє забрати вибухівку і переправити її на Гвардійську, то завтра вдень можна спалити планер, виходити з Карпат і кружними шляхами, через Київ, пробиратись у Явір.

У середу ввечері, закінчивши роботу в Чорному потоці, шофер Ступак з дозволу начальника лісоділянки інженера Борисенка вирушив у район далекої Сирітської поляни, нібито за дровами для своїх господарів.

На тридцять восьмому кілометрі Верховинського щебеневого шосе він звернув на глуху лісовупросіку і зупинився. Звідси до старої штольні було не більше ста метрів. Перетягнувши по одному мішки з вибухівкою в машину, Ступак розіклав їх на дні кузова і обережно приклав буковими і ялиновими кругляками.

В Явір спустився без якихось пригод і затримок.

На Гвардійській його чекали: як тільки під'їхав до будинку № 9, ворота відчинилися навстіж, і чорна постать Крижа виступила з-під розлогого дерева. Резидент стрибнув на підніжку грузовика і махнув рукою:

— Давай прямо.

Ступак в'їхав на подвір'я повільно, на малому газі, виключивши великі фари, щоб не привертати до себе надмірної уваги мешканців Гвардійської вулиці. В глибині подвір'я, біля сараю, загальмував, виключив мотор і, намагаючись не грюкати, розвантажив дрова.

— Ну, а це добро куди накажете? — пошепки спитав він, киваючи на брезентові мішки, міцно перев'язані ремінцями.

— Неси сюди.

Ступак взяв «посилку» на спину і, широко розставляючи ноги, твердо впираючись у землю, обережно пішов слідом за Крижем. Піднялись по крутих східцях на ґанок. Минули темні сіни і опинились у великій, заставленій книжковими шафами і яскраво освітленій кімнаті — домашній бібліотеці.

В кутку, в глибокому кріслі, поклавши одну ногу на другу, з димлячою сигаретою в кутку рота, в купальному халаті, з ключем у руках сидів Джон Файн. Дубашевич добре знав «Чорногорця» в обличчя.

Перед відправкою в Закарпаття «Бізон» скликав до себе основних виконавців операції «Гірська весна» — Файна, Дубашевича, Хорунжого — і познайомив між собою.

Криж поплескав по масивній табуретці, яка стояла під портретом Тараса Шевченка:

— Кладіть сюди.

Ступак опустив конвектор на вказане місце і, важко дихаючи, витер спітніле обличчя, привітно усміхнувся в бік Файна:

— Здрастуйте, товаришу Червонюк! От і зустрілись!

Файн нахилив голову і поверх опуклих скелець окулярів подивився на Дубашевича так, ніби бачився з ним лише півгодини тому. Він прикидався, це була поза, гра. Файн грав роль бувалого шефа, який уміє робити найскладніші справи з крижаним спокоєм.

— Так, зустрілися, — промовив він без усякого ентузіазму, обережно збиваючи попіл з сигарети. — Здрастуйте.

Ступак, який не чекав такого холодного прийому, зупинився на півдорозі до «Чорногорця» з простягнутою рукою.

— Ну, чого ж ви гаєтесь? — здивувався Файн. — Де ще три мішки? Несіть їх сюди швидше!

Ступак мовчки повернувся і вийшов. Переносивши всі мішки, він зняв кепку, витер мокру від поту голову і, важко дихаючи, суворо-вимогливо подивився на «Чорногорця»: ну, поговоримо, мовляв, пане. Коли не захочеш поговорити, то я тебе примушу. Ну!

— Як же, Ступак, їздилось? — запитав Файн.

— Добре, — посміхаючись, буркнув Дубашевич.

— Чи не бачив вас хто-небудь на Сирітській поляні?

— Жодна людина не зустрілася.

— По дорозі не було ніяких пригод?

— Ніяких.

— Чудово!

Файн підвівся. Забувши на мить про ту роль, яку грав, він підійшов до конвекторів, оглянув їх з усіх боків, поляскав по них долонею.

— Найважче зроблено, тепер усе залежить від нас і вами! — з радісним, цілком щирим, пожвавленням продовжував Файн.

Переступаючи з ноги на ногу, Дубашевич усміхнувся, показуючи жовті зуби заядлого курця, і сказав:

— А ми з вами не підкачаємо, товаришу Червонюк!

Слова Дубашевича не сподобалися Файну. «Ми з вами!» Та як це бидло насмілилося розмовляти з ним так по-панібратському! Професійний громило, палій, убивця з-за рогу, бандерівський катюга, жалюгідний наймит надумався рівняти себе з ним, Джоном Файном, заслуженим розвідником, майбутнім генералом і мільйонером, якому судилося стати одним з верховодів центрального розвідувального управління! Добре було б, звичайно, провчити цю тварюку, але, на жаль, не можна. Небезпечно. Якщо цього бика роздратувати, то він може й на смерть заколоти.

— Слухайте, ви, «Учителю», менше вихваляйтесь! — процідив крізь зуби Файн.

— А я не вихваляюсь, товаришу Червонюк. Давайте мені хоч сьогодні цю штуку, — Ступак кивнув на конвектори, — і я висаджу тунель в повітря.

— Тихше, ради бога, тихше! — зашипів Криж, з жахом дивлячись на двері.

Не звертаючи уваги на господаря, Ступак штовхнув погою брезентовий мішок:

— А може, захопити їх з собою, га?

— Облиште! — все більше й більше роздратовуючись, кинув Файн. — Це свавілля! Ваша справа — виконувати те, що вам накажуть.

— То наказуйте, в чім річ?

— Рано! На гідростанції були?

— Ще не довелося.

— Постарайтесь якомога швидше потрапити туди.

— Вже й так стараюся, далі нікуди. Можна перестаратися. — Ступак насунув кепку на голову, зробив крок до дверей. — Я поїду додому.

Файну хотілося вилаяти свого помічника найостаннішими словами, але він стримався.

— Їдьте, — сказав він.

Ступак вийшов. Зник і Криж.

Незалежність «Учителя», його самовпевненість розлютили Файна. Він не міг терпіти самостійних людей, які вміють постояти за себе. Йому до душі були лише ті, хто боявся його, хто прислужувався йому, вихваляв, лестив, хто пророкував йому велике майбутнє і вважав його голий кар'єризм за енергійну і розумну діяльність.

Провівши Ступака, Криж повернувся в хату. Він щільно зачинив вхідні двері, двічі повернув ключ в замку, поправив штори на вікнах, а на конвектори накинув килимову скатерть. Ось на кому Файн відіграється! Цей не страшний, цей мовчки, терпляче знесе будь-які нападки і образи.

— Ну й боягузливий ти, Любомире! Резидентові це не личить.

— Я тільки обережний, сер, — шанобливо, м'яко відповів Криж.

— Боягуз! Якщо не посмілішаєш, далеко не підеш.

— Мені й не треба далеко йти. Я своє вже відходив. От вам побувати б там, де бував я, зазнати такої насолоди життя, як я.

— Та знаю. В молодості ти блукав по світу, гуляв, розпусничав. Минулого не повернеш. — Файн відчинив шафу, дістав з-за книг пляшку з коньяком і дві кришталеві вузькі й високі склянки. — Цокнемось, Любомире, по-російському і вип'ємо за твоє майбутнє.

— Спасибі.

Вони цокнулись і випили. Файн знову наповнив склянки.

— Цікаво, Любомире, яким ви уявляєте ваше майбутнє?

— Моє майбутнє? — Криж знизав плечима. — Не уявляю ніяк.

— О, вже й не уявляєте? Невже у вас немає ніяких планів на рік чи два вперед? Невже ви не мрієте?

Криж випив трохи коньяку, глибоко зітхнув:

— Якби не мрії, нічим було б і на землі триматися.

— Ну, і які ж вони, ваші мрії? Розповідайте!

Резидент заперечливо похитав головою:

— Не будемо, сер, копирсатися в кривавих ранах.

— Так… Не хочете відкрити залізну завісу своєї душі. Що ж, я можу це зробити й сам. — Файн підняв склянку з коньяком на рівень очей і, дивлячись на Крижа крізь янтарну рідину, що іскрилася сонячними блискітками, почав піднімати «завісу його душі». — Ви, Любомире, вдень і вночі просите Всевишнього, щоб він послав на земну кулю загибель Радам. Після встановлення в Яворі західного способу життя ви сподіваєтесь одержати від нас за свої заслуги пост міського голови, а на додачу — новий двоповерховий будинок на Ужгородській, де тепер дитячий садок № 18, виноградники на Соняшній горі, які належать колгоспові «Зоря над Тисою». Так чи не так, Любомире?

Криж вимушено засміявся:

— Майже так.

— Ставши міським головою, диктатором Явора, — продовжував з натхненням Файн, — вам захочеться посадовити на електричний стілець не лише всіх місцевих комуністів, їх родичів, а також і всіх, хто дружив з ними, хто співчував їм. І ви не побажаєте заспокоїтись доти, поки не досягнете мети — не помститесь за своє ганебне існування при Радах. Щождо вашого побуту, особистого життя, то ви привільно розвернетесь! У вашому домі буде індивідуальний бар, ресторан, казино, дюжина молодих коханок.

Файн підніс склянку до губів, повільно, смакуючи, випив коньяк, закусив яблуком.

— Але є й інший варіант вашого майбутнього, Любомире. Одного разу ми виявимо, що ви не гідні нашої довіри, не окупаєте тієї кількості грошей, яку одержуєте. Тоді… тоді ви потрапите під вантажну машину або потонете у Кам'яниці, повіситесь у власному саду на старій яблуні або вип'єте яку-небудь отруту. Може трапитись і так, що ваш труп взагалі не буде знайдено. Як бачите, Любомире, вибір у вас невеликий. — Файн акуратно заткнув корком пляшку з коньяком, сховав її в книжковій шафі, потягнувся, позіхнув, відсунувши з дверцят тайника портрет Тараса Шевченка, взявся за ремінці конвектора. — Ну, мій друже, попрацюємо!

Криж мовчки кивнув. Руки в нього були стиснуті в кулаки. Він був на волосок від того, щоб кинутись на «товариша Червонюка», розтрощити йому голову.

Файн і не підозрівав, якого звіра розбудив.

Коли всі мішки з вибухівкою були перетягнуті в тайник, Файн, сів на них і поруч з собою посадовив Крижа:

— Ну, Любомире, догадалися, для чого нам прислали таку кількість вибухівки?

Резидент похмуро похитав головою:

— Ні.

— Догадуйтесь, я дозволяю! Та веселіше!

— Гідростанція? — обережно, невпевнено спитав Криж.

— Не вгадали, Любомире. Тунель!

— Який?

— Той, що по сусідству з будинком вашого друга Дударя.

Криж дуже зблід і так схопився з брезентового конвектора, неначе мішок був розпечений.

— Не бійтесь, — усміхнувся Файн. — Не ви будете висаджувати тунель, а спеціаліст своєї справи.

— Ступак? — вирвалося у Крижа.

— Еге. Якщо ж йому хто перешкодить, то це зробить ваш Андрій Лисак.

— Андрій Лисак? Який же він спеціаліст?

— Не хвилюйтесь, зробить! Повинен зробити.

— Але він навіть не обізнаний з нашими справами.

— Тоді ознайомте якомога швидше і дійте. План операції зовсім простий. Один з цих конвекторів матиме вибуховий пристрій і разом з вугіллям буде навантажений на паровоз, де працює Лисак. Коли паровоз увійде в тунель, Лисак під будь-яким приводом вибереться на тендер і скине мішок униз, на підошву тунелю. За своє життя хлопець може не турбуватися: вибуховий пристрій зробить свою справу не раніше, як поїзд пройде через тунель.

«Брешеш ти, гадино!» подумав Криж. І він не помилявся. Файн справді брехав. Він дуже добре знав, що конвектор вибухне в ту ж мить, тільки-но доторкнеться до підошви тунелю.

— Зрозуміле завдання, Любомире? — спитав Файн, дістаючи з сумки пачку новеньких сторублівок.

— Зрозуміле.

— Ну, коли так, то беріть аванс, — Файн кинув гроші на коліна Крижу. — Одержите в десять разів більше, якщо виконаєте завдання. На добраніч!

Рано-вранці на другий день, по дорозі на роботу, Криж завернув на Залізничну вулицю, до Лисаків. Хвіртку йому відкрила колишня черниця. Вона дуже здивувалася, побачивши в таку ранню годину друга своєї хазяйки.

— Пане Любомире, може, щось трапилося? Збудити Марту Стефанівну?

— Не треба. Андрій теж спить?

— Ні, одягається. Він же сьогодні починає свою практику на паровозі.

— Знаю. Заради цього я й прийшов. Поздоровити хочу хлопця, побажати щасливої дороги.

— Справедливо робите, по-божому. — Марія звільнила прохід хвіртки. — Будь ласка.

Андрій стояв перед дзеркалом у новенькому «робочому» комбінезоні і зав'язував галстук, коли Криж зайшов до нього в кімнату.

— Доброго ранку, Андрійку!

Широка, радісна посмішка розпливлася на одутлому обличчі Лисака:

— А, це, ви, дядьку Любомире! Здрастуйте! Про вовка помовка, а він і тут! Я щойно про вас подумав.

— Цікаво, як же ти подумав: погано, добре?

— А чого ж мені погано про вас думати? Не маю ніякого права.

— Для цього, мій хлопчику, не треба ніякого права. Треба мати тільки лихе, невдячне серце. А твоє серце, на щастя, і добре, і вдячне. — Криж оглянув Андрія з ніг до голови, від батівських скороходів до празького галстука. — Ти на роботу збираєшся, як на велике свято. Вірно! Молодець! Праця в житті людини — справжнє свято.

Андрій здивовано зирнув через плече на дядька Любомира. Чого це він раптом так заговорив?

Криж простягнув Лисакові руку:

— Ну, Андрійку, щасливої дороги! — Скатертю дорога. Бажаю тобі стати кращим машиністом Закарпаття! Будь завжди здоровий і крилатий. — Криж обняв Андрія, міцно поцілував і, витираючи вологі очі, квапливо пішов до дверей. Але на порозі зупинився, неначе щось згадав — Андрію, в тебе добра пам'ять? — спитав він, ніжно дивлячись на юнака.

— Та, здається, непогана. А що?

— В мене є до тебе одне невелике прохання, Андрійку: запам'ятовуй усе, що побачиш по дорозі. Все без винятку. І особливо придивляйся до залізничних тунелів.

— Навіщо, дядьку Любомире?

— Потім дізнаєшся. То зробиш? Зробиш чисто і акуратно, я знаю. — Криж поплескав по рожевій, виголеній щоці Лисака і вийшов.

Глава дев'ятнадцята

Перед виходом «Галочки» на станційні колії, до поїзда, Олекса Сокач у депо побачив свого друга. Як і колись, він був одягнений у чорну форму залізничника. Олекса спустився на землю, привітав Гойду:

— Ти чого тут, Василю? Повертаєшся на чорну роботу?

— Поки що не думаю. Поки що до вподоби робота на новому місці. А як у тебе справи? Е, та нащо я тобі такі питання задаю! За три кілометри видно, який ти гордий і щасливий. Добрячий паровоз хапанув, заздрю. — Гойда обережно глянув навкруги і притишено додав — Шкода тільки, що його забруднить своєю присутністю цей… практикант, Андрій Лисак.

Олекса Сокач усміхнувся:

— Що ж, його можна і не пустити на мій святий паровоз, можна на інший відіслати.

— Не треба.

— Злякався? Все розумію, Василю, не крийся. Я теж у прикордонній смузі живу. Вчора бачив, як ти йшов по п'ятах цього Лисака і музиканта Шандора. Отже, друже, зі мною можеш прямо розмовляти.

— Ну, якщо так, доведеться говорити відверто. Загадкова він людина, цей Андрій Лисак. Усякого дива від нього можна чекати. Уважно наглядай за ним, Олексо, докопайся, що він за один, пошкреби його фасад, зазирни в душу. Тільки ти…

— Ясно. Я все зроблю тишком-нишком. — Олекса занепокоєно глянув на годинник. — Мені час, Васю…

— Стривай! — Гойда притримав Олексу за руку. — Якщо в дорозі буду тобі потрібний, знайдеш мене на гальмовій площадці, другій від паровоза.

— Ти їдеш нашим поїздом? Гойда кивнув:

— До самої Дубні. Не звертай на мене уваги, так треба. Ні на одну хвилину я не повинен втрачати з виду практиканта.

Олекса попрощався з Гойдою і побіг на свій паровоз.

Як хороше сидіти на правому крилі паровоза! Яке воно високе, це місце механіка! Як далеко звідси видно! І земля, і небо, і люди здаються зовсім не такими, якими вони були в той час, коли Олекса керував звичайним паровозом.

Олекса обережно повів «Галочку», минув контрольний пост, вийшов на північні вхідні стрілки і зупинився в голові поїзда, на шостій колії парку відправки.

Олекса відшукав очима гальмову площадку, другу від паровоза, і побачив Василя Гойду. Він стояв на верхній підніжці пульмана і, безтурботно дивлячись на небо, димив сигаретою. «Чому він ні на одну хвилину не може випускати з поля зору Андрія Лисака?» подумав Олекса.

— Здрастуйте, орли!

З такими словами привітання, усміхаючись, на паровоз вилазив Андрій Лисак.

Кочегар Іванчук загородив собою вхід у будку машиніста:

— Ви куди, громадянине? Стороннім сюди не можна.

Андрій презирливо знизав плечем.

— Цікаво!.. Невже ви мене охрестили, стороннім? Не може бути! На моїй персоні аршинними літерами написано, що я без п'яти хвилин паровозник. Лисак. Поїду з вами в гори як практикант. Маю на руках письмовий дозвіл вашого начальника. Ось, будь ласка!.. — Андрій помахав перед обличчям кочегара Іванчука аркушем паперу. — Може, тепер змилостивишся, га?

— Миколо, займайся своєю справою! — наказав Олекса.

Іванчук звільнив прохід. Лисак боком протиснувся в будку машиніста, привітався за руку з Олексою, а кочегарові і помічникові тільки кивнув головою.

Сокач мовчки, з прихованим здивуванням дивився на практиканта. Андрій був одягнений у темно-синій, старанно випрасуваний, з великою кількістю накладних кишень і металевими застіжками комбінезон, з-під коміра якого навмисне визирав акуратний вузол темно-бордового шерстяного галстука. На голові майбутнього машиніста примостився чорний новенький кашкет; над його лакованим козирком, на околиші, сяяла залізнична емблема. Взутий Лисак у жовті, на товстій підошві, з мідними гачками черевики. Талія його перетягнута рипучим шкіряним ременем з величезною нікельованою пряжкою.

У радіоприймачі почулося попереджуюче покашлювання, і через мить у будці машиніста пролунав співучий жіночий голос:

— Увага! Сімсот сімдесят сім тринадцять! Увага! Я — диспетчер паровозної служби.

Сокач, кочегар Іванчук і помічник машиніста Довбня пожвавлено перезирнулися.

— Ніжний голосок! — засміявся Лисак. — Просто-таки ангельський.

Сокач відгукнувся:

— Єсть увага!

— Це ваша перша поїздка в гори? — поцікавився диспетчер.

— Ви помилилися, товаришу диспетчер. — У голосі Олекси прозвучала простодушна дитяча образа. — Паровоз номер сімсот сімдесят сім тринадцять вперше іде в гори, а я, машиніст Сокач, — у п'ятсот перший раз.

— Зрозуміло. — Голос диспетчера трохи потеплів. — Я не хотіла вас образити. Наступного разу я буду чіткіше формулювати свої запитання. Отож, товаришу Сокач, чи можу я бути впевнена, що ви по графіку, хвилина в хвилину, приведете поїзд у Дубню?

— Можете! Запевняємо!

— Все ясно. Щасливої дороги!

— Зачекайте! Маю одне запитання.

— Будь ласка.

— Як ваше прізвище?

— Королевич, Тетяна Степанівна.

Олекса вимкнув приймач, відкинувся на спинку крісла, значуще подивився на свою бригаду: ну що, мовляв, скажете?

— І нам усе ясно, — усміхнувся Андрій Лисак. — Перманент. Червоні губки. Напудрений носик. Криваві кліпси в рожевих ніжних вушках. Таня! Танечка!..

Приглушений густим туманом і дощем, донісся голос головного кондуктора:

— Ей, синки, приймайте жезл!

Олекса висунувся у вікно, зірвав кашкета і спритно підхопив підкинутий вгору жезл — важкий металевий кругляш, відполірований частим дотиком рук.

— Поїхали, синки! — головний підкріпив своє слово довгим свистком.

Олекса потягнув униз підойму з дерев'яним відполірованим яблуком на кінці. Могутній гудок залунав у товарному парку станції Явір. Чули його, як був певний Сокач, і в усіх кінцях міста, і на виноградниках Соняшної гори, і на прикордонних заставах, і за Тисою, в Угорщині, і в садах Чехословаччини, і в передгір'ях Карпат.

«Галочка» тихо рушила вперед, плавно розтягуючи поїзд. Пружні струмені пари вирвалися з циліндрів через відкриті крани і, розростаючись у молочні хмари, слалися по землі праворуч і ліворуч від локомотива.

Іванчук і Довбня мовчки, зосереджено займалися своєю справою: поїли і годували «Галочку» водою і вугіллям. Лисак, димлячи сигаретою і насунувши на очі форменний кашкет, міцно всівся на круглому, що крутилося, «гостьовому» сидінні, усім своїм виглядом показуючи, що до кінця рейсу не зрушить з цього зручного, вигідного місця. З накладної кишені його комбінезона визирали край темно-червоної записної книжки і позолочений наконечник авторучки.

Поїзд набирав швидкість.

Сокач зняв руку з реверса. Його бліде обличчя було забризкане краплинами дощу, з-під кашкета вибивалося мокре пасмо волосся, по кромці лакованого козирка біг світлий дощовий струмочок. «Ну як, добре?» стурбовано, поглядом, запитував Олекса своїх товаришів.

Вздовж залізниці ще тягнулося місто, напівзадушене туманом. Стіни однотипних будиночків, складені з червоно! цегли і наскрізь просякнуті вологого, здавалося от-от розповзуться. По безлюдній вулиці, підкреслюючи її незатишність, мчав, розрізуючи дощові калюжі, велосипедист у береті і чепурній куртці. Однією рукою він стискував руль, другою тримав над головою великий чорний зонтик.

На цій же вулиці, на розі, біля червоного цегляного будинку, Олекса побачив жінку в чорному платті і чорній хустці. Ковзнувши по ній поглядом, він захотів роздивитися її уважніше. Щось знайоме, рідне було в цій маленькій чорній постаті, що самітньо стояла на вулиці під дощем. Чого вона так жадібно, забувши про дощ, дивиться на поїзд, що наближається? В Олекси стислося серце: він впізнав матір. Її чорний мокрий одяг блищав. Обличчя теж було мокрим. Олекса здер з голови кашкет, привітно помахав ним, але одразу ж докірливо похитав головою:

— Простудишся! — крикнув він. — Іди негайно додому! Чуєш?

Ганна Степанівна покірно закивала головою, помахала синові своєю маленькою рукою і швидко зникла за рогом.

От якби там, біля цегляного будинку, поруч з матір'ю стояла і Ганнуся!..

Крізь туман тьмяно заблищала вода бурхливої річки: то Кам'яниця несла свої води назустріч поїздові. Тут, на рівнині, та ще весною, вона розливалася привільно, далеко виходячи з свого звичайного зимового і літнього річища. Кам'янисті береги річки, густо вкриті крупною галькою, стали тепер її дном.

Поїзд упевнено набирав ходу. Туман рідшав, піднімався від землі. Дощ перестав. Десь на одну мить блиснув сонячний промінь — він одразу ж відбився на обличчі Сокача.

У напіввідчинені вікна війнув холодний вітерець. В шибки зацокотіли дробинки снігової крупи.

«Галочка» деякий час ішла глибокою виїмкою, між двома горбами. Обабіч залізниці тягнулися канави з дощовою водою. Тонкий, крихкий льодок, який затягував поверхню канав, розламувався, ніби його давила, йдучи, людина-невидимка.

— Бачили?.. — сказав Олекса.

Андрій Лисак не бачив за вікном нічого такого, чим можна було б захоплюватись, але про всяк випадок він кивнув і співчутливо підморгнув Сокачеві. Знову вирвалися в долину.

Кам'яниця дедалі меншала, міліла, на її берегах щораз більшало гальки, річище ставало примхливішим: вона трохи не на кожному кілометрі то кидалася до самого підніжжя гір, то знову підступала до залізниці, то линула їй назустріч, то, шмигнувши під міст, бігла деякий час слідом за поїздом, сердито пінячись на кам'яних порогах і вкритих мохом валунах.

— Ого, сердита річечка! — промовив Андрій.

Олекса мовчки подивився на практиканта і відвернувся. Річечка!.. Так сказати про могутню Кам'яницю, яка проклала собі дорогу на рівнину через скелясте серце Карпат, через ланцюги хребтів! Кам'яниця… На її березі, там, далеко в горах, біля найбільш стрімкого краю полонин, в колибі лісоруба народився Олекса. Хрестили його в купелі, у водах Кам'яниці. Її шум, не змовкаючи ні влітку, ні взимку, заколисував верховинця. На її зеленому березі травневими днями він навчився ходити.

Кам'яниця, ти — перше слово улюбленої пісні! Ти — світла кров Карпат! Ти — земна блискавка, не згасаюча від світанку до світанку! Шуміти тобі вічно на порослих мохом валунах, біля підніжжя лісистих гір.

Поїзд мчав по глибокій, здавленій горами долині. Залізниця-одноколійка повторювала всі химерні повороти річки, йдучи вздовж засніженого узлісся. Мільйони попелясто-сріблистих дерев з гордо піднесеним до неба віттям, немов струмки гігантського фоитану, спускалися з вершин гір до Кам'яниці. Земля біля їх підніжжя щедро встелена багаторічними листопадами. Коричньово-зелений мох пробивався крізь товстий шар спресованої часом і дощами підстилки. Синіли проліски. В неозорому буковому морі рідкими острівцями пломеніли могутні дуби, які й досі не втратили всього свого торішнього жовтого листя. Де-не-де свердлили небо гостроверхі темпі ялини. Вони різко виділялися своєю похмурою самотністю в світлому буковому братстві.

Олекса так дивився на закарпатську землю, ніби все, чим вона красна, було зроблено, викликано до життя його руками.

Вгору, все вгору піднімалася залізниця.

Коли кочегар і помічник розсували дверцята топки, щоб підкинути вугілля, Олекса особливо гостро відчував гранично напружену роботу машини. З її розжареної утроби доносилося клекотіння вогню, пари і повітря: «Ехо-хо!.. Ехо-хо!.. Ехо-хо!..»

І чутливі гори на всі лади повторювали:

— Ехо!.. Уф-уф!.. Хо-хо!.. Ехо-хо!.. Хо!.. Уф!..

Гори тіснили долину з кожним новим поворотом дороги. Щоразу менше і менше видно небо, звивистіше Кам'яниця, запекліший скрегіт коліс «Галочки» на кривизнах, все більшим камінням, каменями-плахами вистелено дно річки, прозоріші і стрімкіші її води. Берегом, часто зникаючи, бігла ледве помітна стежка. І нічого більше немає між полотном залізниці й Кам'яницею — ні дерева, ні кущика, ні шматочка землі. Лише камінна стежка.

На крутих схилах лежали стовбури, вірніше — скелети буків, зламаних чи вивернутих з корінням бурею, або тих, що впали від старості. Вони вкриті зеленувато-коричньовим мохом, під колір землі і скель. Впали років десять тому, та так і валяються.

Ще поворот, і Кам'яниці нікуди діватись. Вона тулиться до самого підніжжя гір, підточує землю, каміння, ліс. Височезні буки з напівоголеним корінням звисають над сипкою кручею, полощуть свої голі віти в шумному, пінистому потоці і ось-ось обрушаться в річку, ляжуть впоперек неї перекидними містками.

— Оце доріжка, спаси і помилуй! — Лисак похитав головою. Диким козам та тиграм тут плигати з каменя на камінь, а не поїздам ходити. Звірина дорога!

— А як же ми, люди, працюємо на цій звіриній дорозі? — Довбня вхопив лопату, розчинив навстіж дверцята топки. Вогонь, ніби в дзеркалі, палахкотів на його вологих щоках, піт струмував по крутому підборіддю, по засмаглому вирізу грудей в синій майці.

Олекса кивнув, стримано посміхаючись примруженими очима. Микола Довбня по-дівочому почервонів — відчув, що машиніст задоволений його словами.

Над трубою паровоза віковим деревом виростав чорний дим, змішаний з крупинками незгорілого, винесеного з топки вугілля.

«Ехо-хо!.. Ехо-хо!..» важко, по-бурлацькому стогнала «Галочка».

Міжгір'я по вінця сповнене димом, парою, хмарами, залізним гуркотом паровоза І скреготінням коліс важковагового поїзда. Регулятор відкритий на великий клапан, реверс зубець за зубцем наближається до крайнього робочого положення — летіти б зараз «Галочці», З вона ледве повзе і от-от, здається, зупиниться, надірвавши свої сили.

Іванчук витер піт, що струмками біг по обличчю, тоскно подивився на радіоприймач:

— Хоча б Танечка подала свій ангельський голосок, підбадьорила!

І немовби виконуючи його бажання, диспетчер співчутливо, з материнською турботою заговорила:

— Увага, тринадцята! Як у вас справи? Попереджаю: вам увесь час наступає на п'яти пасажирський Прага — Москва. Може, пропустимо його вперед?

— Ні в якому разі! — запротестував Олекса. — Не дожене. Втечемо.

— Значить, домовились: до самої Дубні ви — попереду, за вами — празький.

Гори почали розсуватися, а голі скелі знову змінилися буковим лісом. Кам'яниця потекла ширше, трохи спокійніше, пінистими струмками розливаючись по гранітному плитняку.

На схилах гір, вкритих торішньою, прибитою морозом травою, паслися отари овець і горіли великі вогнища, біля яких сиділи пастухи.

Ще крутішою стала залізниця, більш поривчастим боковий північний вітер, який прорвався сюди з-за Карпат, через ущелини.

Ще крива, ще поворот, темна ущелина, сира скеля, суворі кам'яні ворота у нову долину — і в усій своїй красі відкрилися гори. Карпати тепер поділені на ряд поверхів: п'ятий, верхній, — сніги, четвертий — голий ліс, третій — вкриті мохом, по-літньому з прозеленню скелі, другий — залізниця і найнижчий, перший, — Кам'яниця.

Кілька годин підряд Кам'яниця несла свої води назустріч поїздові, майже біля самих його коліс. Зараз вона піниться метрів на п'ятнадцять нижче, на дні вузької долини, і з кожним кілометром відходить щораз далі і глибше.

Дорога вирвалася з ланцюга ущелин і лісів на невеличке плоскогір'я, на найнижчий східець карпатських перевалів, на станцію Буйволець, одягнуту в пухкий чистий сніг.

Кочегарові Іванчуку захотілося похвалитися перед Лисаком своїми знаннями. Кивнувши на вікно, він сказав:

— Запам'ятовуй профіль, товаришу практикант. Зараз почнемо карабкатись на головні Карпатські гори, Якщо навпростець, пішки рушити на перевал, то кілометрів сім буде, а залізницею — всі сорок. Кожний кілометр залізниці підвищується над попереднім на тридцять два метри.

День хилився до вечора. Сонце, яке зранку щезало то в непроглядному тумані, то в дощових хмарах, то в снігопаді, раптом показалось над голим плоскогір'ям — неправдоподібно велике, кругле, червоне, ніби заграва пожежі, сонце гірських хребтів. І в його сяйві одразу змінилися по-зимовому засніжені Карпати. Тепер добре було видно наполегливу, гарячу роботу весни. Виявляється, не всю землю Верховини тримав сніг у своєму полоні: в багатьох місцях вона чорніла, там і сям, на південних схилах, зеленіли поляни. Лише північний бік гір, їх спини, одягнений в зимову шубу.

І не снігові кучугури, виявляється, біліли на берегах Кам'яниці, а ряди розісланого полотна. Кудлаті ялини давали притулок не лише темряві, а й зеленому світлу. І сніговий покрив зовсім не зимовий, а з'їдений весняними струмками, ніздрюватий, схожий на медові стільники, обласканий травневим теплом.

— Увага, тринадцята! — пролунав у радіоприймачі голос диспетчера, такий же веселий, зігрітий сонцем, як усе навколо. — Даю «зелену вулицю»..

Поїзд пішов по вузькому кам'яному карнизу, вирубленому на схилі гір. На шляху «Галочки» часто з'являлися прірви, глибока ущелина з Кам'яницею на дні, сухий яр, промитий весняними потоками гірських вод, — і скрізь зведені мости. Їх було чимало: іноді по три на кілометр шляху. Залізобетонні бики несли на собі голубуваті сталеві ферми, на яких вміщалося одноразово по двадцять вагонів. Глибоко внизу, на дні прірв і ущелин, лежали гори колод — залишки зруйнованих мостів часів війни та іржаві масивні ребра конструкцій, підірваних фашистськими дивізіями: «едельвейсами», «кенігсбергами», «шварцерадлерами». Гусеничні трактори, попихкуючи синім димком, розтягували сталевий мотлох. Автомобільні крани вантажили багатотонні уламки на великі платформи. Андрій Лисак, не відриваючись, дивився у вікно і записував.

Не зменшуючи швидкості, «Галочка» пронеслася повз дві станції, проскочила один міст, потім другий, третій… По краях мостів стояли великі пожежні бочки. Вода в них навіть не колихнулася під час того, як колеса важковагового поїзда перераховували стики рейок.

— Робота наших відбудовників, — з гордістю промовив Сокач, обертаючись до Лисака. — Італійці дванадцять років будували закарпатські, на курячих ніжках, мости, а наші за два роки впоралися. Іноземці ахкають, дивлячись на наші місточки. Бачиш, на повній швидкості проносимося по них з спокійною душею. А як тут їздили раніше австрійці, угорці, поляки, чехи, німці? Повзком. Крадучись. І тільки вдень. Один поїзд вранці. Один опівдні. Один в обід. Парочка після обіду. І все. Вночі, кажуть, рух у Карпатах завмирав. Не залізниця була, кажуть, а в'ючна стежина. Рейки слабенькі, баласт спрацьований. На кожному кілометрі попередження: обережно, малий хід, небезпечно! Іде бувало машиніст, а сам все назад озирається: чи не зійшли з рейок вагони? А мости ходором ходять під паровозом, стогнуть, риплять, от-от розсиплються. В'їдеш на один кінець моста, а на другому вода з пожежних бочок вихлюпується. От тобі і західна техніка.

Олекса засміявся і смачно сплюнув у вугільний лоток.

Проїхали ще один залізобетонний міст, збудований над глибокою ущелиною. На. його дні, серед снігових заметів, парував чорний струмочок.

— Прощайтеся з Кам'яницею, — сказав Сокач, — побачимо її тільки на зворотному шляху.

Лисак обережно подивився вниз.

Виїхали на гірське плато. Жодної хмаринки на синьому куполі неба, його безмежний простір підкреслювався самотнім молодим місяцем, перевернутим догори колючими ріжками. Так свіжо, чисто, біло навкруги, що. навіть дихання паровозів, які проходили тут, залишало на землі свої сліди: вздовж залізниці на снігових кучугурах чорнів тонкий наліт сажі і незгорілих шматочків вугілля.

З ущелин і прірв, з ялинового царства виповзали сутінки. Вони швидко піднімалися по схилах гір, наростаючи з кожною хвилиною. Вітер знову поніс снігову крупу, і крізь одноманітне гуркотіння поїзда стало чути говір гірського лісу.

— От і «Північний полюс», — сказав Сокач.

— Де? — стрепенувся Лисак, вдивляючись у сутінки!. Мимо пропливали чорні телеграфні стовпи, обвішані білими голубами ізоляторів. — Нічого не бачу.

— Вперед дивись. Бачиш вогнище? Далеко, там, на горі.

— Ну?

— Це вхід у перший тунель. Над ним і знаходиться Ніч-гора, наш «Північний полюс».

— За що ж її так охрестили?

— За те, що на ній навіть літом холодно. Вона перша восени одягає білу шапку і остання весною знімає.

Сокач відкрив вентиль динамо — спалахнули лампочки, прикриті з трьох боків загнутими козирками: все своє світло вони спрямовували на прилади, залишаючи будку машиніста в темряві. Зате залізниця освітилася яскравим світлом: передні фари посилали свої промені далеко вперед, відганяючи непроглядну гірську пітьму.

Над трубою «Галочки» вирував, відбиваючись у низькому хмарному небі, іскристий стовп диму. Невелика лампочка, підвішена під площадкою, над ведучою віссю паровоза, лезом свого проміння обрізувала кінці шпал і самий край прірви.

Вогнище над Ніч-горою різко перемістилося праворуч. Потім ще праворуч і нарешті зникло. З'явилося воно ще яскравішим, ніж раніше, вже ліворуч, у голові поїзда, що замкнув петлю.

Промайнули на кривій габаритні ворота — сторожовий пост тунелю.

«Галочка» протяжно засвистіла і пішла прямо на вогнище. Десь у горах, ліворуч і праворуч, зверху і знизу відгукнулися десятки, сотні паровозів.

Втягуючи за собою важкі пульмани і холодні потоки повітря, «Галочка» вскочила під закоптіле склепіння тунелю, по якому сльозилася волога. Гірська луна обірвалася, глухо застукотіли колеса. Дим і вогненні іскри ударялися в кам'яну стелю, падали на скелясту землю, клубочилися під колесами. Чадна жара хлинула в усі щілини паровоза. Попелясто-сива темрява поглинула промені прожектора і фар.

Кочегар Іванчук нахилився до практиканта, крикнув йому на вухо:

— Стеж за водомірним склом! По рівневі води ми засікаємо перевал і їдемо далі без пари, на гальмах.

Андрій Лисак не дивився на водомірне скло, зараз його цікавив лише тунель.

«Галочка» вискочила з тунелю. Дим і пара оповивали її від коліс до труби.

Сокач і Довбня порозчиняли вікна. Нічне морозяне повітря хлинуло в паровозну будку. Великий лапатий сніг скісними струменями хльостав по гарячій обшивці топки і вмить безслідно випаровувався. Яскравий промінь прожектора рухався по глибокій кам'яній виїмці, гнав поперед себе сиві, як перекотиполе, клуби хмар.

«Галочка» дала протяжний свисток і вскочила в другий тунель, такий же чорний, задимлений, чадний, як і перший. По серйозному, суворому обличчю Олекси Сокача Андрій зрозумів, що наближається найвідповідальніше місце дороги. Він з посиленою увагою вдивлявся в тунель.

— Перевал? — &питав практикант.

Сокач мовчки кивнув і обережно пересунув регулятор на малий клапан. Поїзд помітно скоротився, але ходу не зменшив: вимірювач швидкості показував ті ж самі тридцять кілометрів. Сокач, не відриваючи руки від підойми, очікуюче дивився у задимлене вікно. Колеса веселіше застукотіли об голівки рейок.

Світлий стовпчик води в зеленуватому рифленому склі помітно знижувався. Перевал!..

Вимірювач швидкості показував уже сорок. Сокач повернув кран машиніста, плавно збив швидкість до тридцяти.

— Ну, тепер, коли всі труднощі залишилися позаду, можна і закусити чим бог послав. — Іванчук вийняв з-під сидіння залізну скриньку і, сівши прямо на вугільному лотку, почав вечеряти. Його приклад наслідував і Микола Довбня. Лисак дивився, як помічник і кочегар апетитно уминали білі пироги, запиваючи їх молоком: йому самому не хотілося ні їсти, ні пити.

З грізним залізним гуркотом, стрясаючи гори, оповита хмарами і димом, розбризкуючи з-під гальмових колодок іскри, вирвалася «Галочка» з другого тунелю і понеслася по вузькому карнизу, вздовж прямовисної, засипаної снігом гори.

Промайнув вогник семафора, поїзд зупинився біля пристанційного стовпа з привареним до нього залізним щитом. По білому полю — великі чорні літери: «Увага! Перезарядка гальм!»

Олекса нахилився до радіоапарата:

— Говорить тринадцята! Перевал перемахнули благополучно. — Він подивився на годинник. — Поки що зекономили дев'яносто хвилин.

— Спасибі, товаришу Сокач. Завдяки вашому рейсу я пропустила в гори зверх графіка два поїзди. Яка у вас на Верховині погода? — спитала Королевич.

— Сніг, мороз.

— А в нас зовсім весна, — сказала вона і, судячи по голосу, посміхнулася. — Ще раз спасибі!

Сокач висунувся у вікно, жадібно, відкритим ротом хапаючи свіже повітря:

— Верховина!..

Зацікавлений схвильованим голосом машиніста, Лисак підійшов до вікна, глянув ліворуч, потім праворуч і мовчки повернувся на своє місце. Нічого він знов не побачив такого, чим можна було б захоплюватись.

Андрій народився тут же, в Карпатах, виріс серед цих гір, але не відчував ніякої любові до рідного краю. Він навіть не знав як слід його географії, його особливостей. Він знав, що Рахів знаходиться на гуцульській Верховині, що в Ясинях виробляються чудові кустарні вироби, що в Сваляві багато мінеральних джерел, що Берегове знамените великими виноградниками і добрим вином, що в Хусті дешеві яблука. Вище подібних інтересів він не підіймався. В нього ніколи не виникало бажання подивитися з гори Говерли на схід сонця, побувати в заповідному Оленячому урочищі чи на полонинах, коли там починається «веснування».

Сокач узяв ключа, спустився вниз, на скрипучий, білий від снігу мох. Усе навколо біле: близькі шатра гір, ліси, величезні валуни, телеграфні проводи, стрілки, хобот водорозбірного крана, шпали, рейки, дахи будинків. По-нічному виглядали тільки чорні ручаї, що бігли тепер услід за поїздом, а не назустріч йому, як до тунелей.

Так тихо на пустинних коліях, що чути глухий говір гірських потоків.

Гарна була ранкова рівнина, оповита непроглядним туманом. Очей не можна було відірвати від голих букових лісів, від землі, посипаної торішнім листям, від стрімких зигзагів Кам'яниці, від хмар, що клубочилися під колесами поїзда, від гірського весняного сонця. Але ще красивіша оця нічна Верховина, закутана в пухнастий сніг, скута морозом і піднесена до самого неба, до яскравих великих зірок. Як схоже все це на те, чим сповнена душа Олекси!

— Ого-го-го!

Олекса стояв на обочині залізниці, на чималій відстані від паровоза, широко розкинувши руки і гогочучи на всю силу легенів. Вушанка збита на потилицю, білявий чуб присипаний снігом.

— Що таке, Олексо? Що трапилось? — підбігаючи до друга, стривожено спитав Василь Гойда.

Сокач відповів словами пісні:

— Верховино, світку ти наш!..

Гайда зрозумів Сокача:

— Еге, світло таке, що осліпнути можна.

Василь став поруч з Олексою, милуючись Карпатами. Друзі довго мовчали. Потім Гойда спитав:

— Ну, як твій практикант? Нічого не фотографує, не записує?

— Начебто ні, а там хто ж його знає. Перевіримо.

Гойда кивнув головою.

Глава двадцята

Поки Андрій Лисак підіймався на Верховину, в його домівці на Залізничній ішли великі приготування. Чорна Марія варила, пекла, смажила, а Марта Стефанівна закуповувала в «Гастрономі» горілку, пиво, копчення, сири, цукерки. Питва і їжі припасалося з таким розрахунком, щоб вистачило не лише на своїх домашніх, але й на всю бригаду комсомольського паровоза. В цей день Марта Стефанівна, з головою зайнята клопотами на кухні і в продуктових магазинах, не торкалася до сантиметра і машини і не приймала нікого з своїх замовниць, але все-таки для однієї замовниці, хоч та і не користувалася особливою симпатією кравчихи, їй довелося зробити виняток. Це була знаменита виноградарка з колгоспу «Зоря над Тисою» Герой Соціалістичної Праці Терезія Симак.

— Дамо і цій поворіт від воріт? — спитала Марія, побачивши через кухонне вікно Терезію, яка входила у хвіртку.

— Е ні, запрошуй! Та привітніше! — Марта Стефанівна зняла фартух куховарки, швидко причепурилася і пішла назустріч Терезії.

Марія здивовано подивилася на хазяйку, не розуміючи, чим пояснити її інтерес до цієї скромної замовниці.

Марта Стефанівна недарма зраділа появі Терезії Симак. Якби дівчина сьогодні не прийшла до неї, вона завтра знайшла б спосіб заманити її до себе. Справа в тому, що дружок Марти Стефанівни, Любомир Криж, доручив їй якнайскоріше зв'язатися із знатною колгоспницею і обережно, застосовуючи всю жіночу хитрість, як він сказав, випитати у дівчини, чи виходить вона заміж за демобілізованого гвардійця Івана Бєлограя. Якщо ж не виходить, то чому. Марта Стефанівна не спитала у Крижа, навіщо це йому потрібно: вона була навчена не ставити ніяких запитань.

— Здрастуйте, серденько, здрастуйте, красуне! — співучо, як звичайно, коли хотіла влізти кому-небудь в душу, промовила вона, простягаючи Терезії руки, внизані браслетами. — Несподіваний гість, зате бажаний. Дай я тебе поцілую. — Вона стиснула пахучими долонями голову дівчини, увінчану подвійним рядом туго заплетених світлих кіс, торкнулася напомадженими губами до її смаглявого лоба. — Поздоровляю з щасливим одруженням!

Терезія замахала руками:

— З яким одруженням, Марто Стефаиівно? Що ви!

— Тобто як — «з яким»? Хіба ти не вийшла заміж?

— Ні. Кому я потрібна така… рудоволоса та чорношкіра!

— Ну, не прибіднюйся, красуне! Другої такої немає від Явора до Ужгорода. Недаремно до тебе за тисячі кілометрів прилетів гвардійський орел. Як його! Здається, Іван Бєлограй? Чула, чула!.. — Марта Стефанівна закурила і, не зводячи з Терезії очей, ніби милуючись нею, спитала: — Чого ж він не жениться? Так прагнув, так летів до своєї голубки, а тепер… не поспішає.

— Марто Стефанівно, та що ви кажете? Іван Бєлограй зовсім не до мене приїжджав, а так… подивитися на закарпатців. Воював він на нашій землі, поранений, першим орденом тут нагороджений.

Марта Стефанівна була щиро розчарована:

— Виходить, вигадали люди ваше кохання? Жаль! Скажу по совісті, Терезіє, тобі пора заміж. Та ще як пора! Ще з рік у дівках походиш — і не дочекаєшся чоловіка. Не лови гав, дівчино! Хапай бика за роги. Я б на твоєму місці цього самого гвардійця зразу оженила б на собі.

Терезія засміялася:

— Та як же його ожениш, коли він злякався мене, як чорт ладану? Марто Стефанівно, невже я така страшна?

— Мабуть, плаття на тобі було просте, не моєї роботи, от і злякався. Нічого, ми швиденько влаштуємо цю справу. У мене для тебе таке фасоннеплаттячко приготовлене, що проти тебе не встоїть жоден орденоносний гвардієць.

Терезія зітхнула, і на її насмішкувато-веселому обличчі з'явився сумний вираз:

— Пізно вже, Марто Стефанівно.

— Чому? Скільки тобі років? Мені ось незабаром п'ятдесят стукне, і то не вважаю, що пізно, не втрачаю надії на доброго чоловіка.

— Та я не про роки. Не з'являється більше мій гвардієць. Прийшов, подивився, поговорив — і як у воду канув.

— Зник? Не має він на це ніякого права. Знайдемо! Де він працює?

— Слюсарем у депо працював. Кажуть, звільнився, поїхав.

— Зовсім?

Терезія кивнула і опустила голову.

Марта Стефанівна в душі раділа, що так вдало, не викликавши ніякої підозри, виконала завдання свого владики. «Любомир похвалить мою спритність», само-вдоволено подумала вона, але на її щедро вкритому косметикою обличчі радість не відбилася. Навпаки, воно було серйозним, материнськи-співчутливим.

— Не журись, Терезіє, — втішала вона дівчину. — Поїхав — туди йому й дорога. Інший знайдеться. Така дівчина, як ти, не залишиться без чоловіка… Ну, будемо вибирати фасон. Ось, будь ласка! — Марта Стефанівна поклала перед Терезією журнал мод, а сама вийшла з сусідню кімнату. Вимкнувши магнітофон, вона повернулася до замовниці. — Ну, вибрала? Терезія похитала головою:

— Ні. Засмутили ви мене, не до фасону тепер. Іншим разом зайду. До побачення.

Вона встала і, приклавши до очей хусточку, вискочила з кімнати, перебігла подвір'я і зникла за хвірткою.

Марта Стефанівна наділа фартух і пішла на кухню допомагати своїй Марії. Її розпирало від самовдоволення. «Яка ж я спритна! — милувалася вона собою. — Обвела дівку круг пальця, всі секрети її душі витягла». Марті Стефанівні починала подобатись її таємна робота, робота на Любомира.

— Чого це вона, як очманіла, побігла на вулицю? — спитала Марія.

— А хто ж її знає… Пироги горять, Маріє! — закричала хазяйка і побігла до плити.

Терезію, її обмануті надії, її гвардійця, завдання Любомира, магнітофон, гордість собою — відразу все витіснила тривога матері, яка бажає догодити синові, як слід відзначити його перший робочий день.

А Терезія тільки й думала про свою розмову з кравчихою. Швидко пройшовши Залізничну, вона потрапила на проспект Леніна. Минувши його, обережно озирнулася і звернула на Київську. Через п'ять хвилин вона сиділа перед Зубавіним, розповідаючи йому про свою розмову з Мартою Стефанівною.

Що ж насправді привело Терезію Симак до матері Андрія Лисака? Звичайно, не новий фасон плаття. Вона пішла до знайомої кравчихи на прохання Зубавіна. Чим же було викликане це прохання?

Викликавши до себе дівчину, Зубавін розказав їй, ким насправді виявився її заочний друг Іван Бєлограй, і порадив, як їй поводитися зараз. Нехай прикинеться, що вона нічого не знає про викриття Бєлограя. Нехай найпильніше спостерігає, хто виявить заінтересованість її відносинами з Бєлограєм. Цей інтерес може бути старанно замаскований простою цікавістю, співчуттям або дружньою насмішкою. Взагалі, не можна передбачити, хто, коли «і як буде атакувати Терезію. Ясно одне: атаки слід сподіватися, до неї треба бути готовою.

І Терезія готувалася, чекала. Подруги по бригаді, лукаво поглядаючи на Терезію, весь час питали: «Куди ж подівся пропилений і просолений наскрізь піхотинець? Чому не з'являється на Соняшній горі?» На насмішку вона відповідала насмішкою: «А що йому тут робити? На вас дивитися? Подумаєш — пави розмальовані! Знаєте, що сказав про вас цей самий піхотинець? «Поки ти, Терезіє, працюєш з такими нікудишніми дівчатами, не чекай мене на Соняшній горі, і на очі твої не покажусь».

Мати, до якої дійшли чутки про приїзд Івана Бєлограя, про те, що він появився тут, на березі Тиси, тільки заради Терезії, спробувала узнати від дочки, правда це чи неправда. Якщо правда, то чому Терезія мовчить, чому приховує свої наміри від матері? Ніколи не брехала в своєму житті Терезія, але цього разу довелося обманювати навіть матір. Так, Іван Бєлограй приїздив до Явора. Що ж тут такого? Приїхав і поїхав. От і все. І нема тут про що більше розмовляти. Щождо чуток — люди говорять, бо язики мають. Порозмовляють та й перестануть. Мати заспокоїлась і не надокучала більше Терезії згадками про Івана Бєлограя. Швидко про нього забули і в колгоспі «Зоря над Тисою». Не забула тільки сама Терезія. Не забувала і чекала атаки. І дочекалася. Одного разу серед білого дня біля виноградників, на польовій дорозі, через гору Соняшну, появилася ватага явірських циганок. Ішли вони, як неважко було здогадатися, на здобич: ворожити колгоспникам, пророкувати долю дівчатам, випрошувати у м'якосердих шматок сальця, ковшик борошенця або, на гірший випадок, кукурудзи. Хіба могли циганки пройти повз молодих веселих виноградарок, не поворожити їм! Та й самі виноградарки, правду кажучи, були не від того, щоб послухати їх теревені. Відома річ, брешуть циганки, а все-таки цікаво, що вони скажуть. При такому обопільному інтересі не треба було багато часу для того, щоб циганки і виноградарки домовились. Хвилин через п'ять маленьку загорілу непокірну руку Ганни чіпко тримала зморшкувата, з хижо зігнутим носом, беззуба відьма і, шепеляючи, провіщала їй долю. Насмішкуватій Василині ворожила дзвінкоголоса, великоока, з немовлям на руках циганка. Довірливій, злякано притихлій Вірі щось таємниче і похмуро нашіптувала міцна, з владним обличчям старуха. Скромною Мариною впевнено заволоділа циганка з люлькою в зубах. На долю Терезії припала також примітна ворожбитка. Колись, замолоду, вона, напевно, була королевою Циганської слобідки. Висока, ставна, із строкатою хусткою на дужих плечах. Очі суворі, розумні, вони багато бачили і вже нічому не дивуються. На топких губах застигла холодна посмішка. Голос стомлений, хрипкуватий, звиклий наказувати і повчати. Це була спільниця Любомира Крижа — «Кармен». Відтягнувши Терезію убік, в затінок від черешень, що росли обабіч дороги, вона взяла руку дівчини, витерла хусткою її долоню, діловито запитала:

— Тобі на картах поворожити, правда? Ціна однакова.

Терезія озирнулася на своїх подруг, засміялася:

— Ворожи, як хочеш, все одно нічому не повірю.

— Повіриш правді, красуне, повіриш! Ти весела і горда тільки про людське око. Наодинці з собою ти не набиваєш собі ціни. В душі ти гірко день і ніч плачеш, сльозами обмиваєш свою прокляту долю. Чим же ти незадоволена? Хто образив тебе? Був у тебе, красуне, жених. Усім женихам жених. Чорнобривий. Кучерявий. З божественною зіркою на чолі…

Терезія перестала сміятися. Уважно і серйозно, затамувавши подих, слухала циганку. «Кармен» звела на виноградарку свої розумні очі, презирливо усміхнулася:

— Що, повірила?.. Ну, то слухай далі. Був у тебе жених… Щастя по губах текло, а в рот не попало. Зник коханий, омріяний. Немов крізь землю провалився. Не дочекатися тобі його, красуне. Сто років чекай — не дочекаєшся. Чорнобривий твій у казенному домі, казенний хліб їсть і казенну воду п'є…

«Кармен» знову підвела очі на Терезію, щоб перевірити, яке враження справили її слова на дівчину. Для циганки це було дуже важливо: якщо обличчя Терезії змінилося, значить, наворожила їй правду, значить, Терезія знає, що її жених Іван Бєлограй арештований, значить, сама винувата в цьому.

Насторожена Терезія зрозуміла значення погляду циганки і відповіла на нього веселим, щирим сміхом:

— Що ти верзеш, вигаднице! Про якого жениха ти говориш? Який казенний дім?.. Досить!

Циганка ще бурмотіла щось, але Терезія удавала, що вже не слухає її.

Так їй вдалося перехитрити хитру «Кармен».

Ввечері Терезія сіла на велосипед, помчала в Явір, до Зубавіна. Саме тоді, вислухавши Терезію, він і попросив її негайно піти до кравчихи, перевірити, чи не зацікавиться і Марта Стефанівна її «женихом» Іваном Бєлограєм.

Так, зацікавилась. Дуже обережно вона це зробила, але все-таки видала себе.

Так у справі № 183/13 з'явився ще один важливий документ.

Глава двадцять перша

Ввечері, о дев'ятій годині, Сокач спустив поїзд на Дубню, розташовану на найвищій точці північного схилу Карпат, на колишньому державному рубежі Польщі і Чехословаччини.

Щойно поїзд зупинився, як біля паровоза безшумно виросла постать Василя Гойди. Він махнув рукою в бік яскраво освітленого вокзалу і тихо, майже пошепки, сказав Олексі:

— Іду пити чай. Загляну до тебе пізніше. Чекай.

— Добре.

Здавши «Галочку» під опіку чергового по оборотному депо, Олекса в супроводі помічника, кочегара і практиканта пішов на відпочинок.

… Усі паровозники розійшлися по темних кімнатах будинку відпочинку, заснули, і лише в найглухішому кутку, на кухні, горіло світло. Олекса Сокач і Василь. Гойда сиділи за столом пліч-о-пліч, а перед ними лежала невеличка, в темно-червоній обкладинці книжечка, яка належала Андрієві Лисакові.

Вони мовчки, уважно, сторінка за сторінкою проглянули її. Із записів Лисака можна було мати повну уяву про профіль найважливішої карпатської магістралі від Явора до Дубні, про розміри всіх нових мостів. Особливо докладно були описані тунелі.

— Для чого він це зробив? — запитав Олекса, стурбовано дивлячись на друга.

Гойда розстібнув формену шинель, дістав з кишені портативний фотоапарат, заряджений зверхчутливою плівкою, сфотографував кілька сторінок записної книжки практиканта і повернув її Олексі.

— Поклади на місце. Тільки обережно.

— Але… — заїкнувся Сокач.

— Віднеси. Так треба.

Андрій Лисак за вечерею випив чималу порцію вина і, сп'янівши, міцно заснув. Він і тепер, як і півгодини тому, не бачив і не чув появи Олекси біля узголів'я свого ліжка.

— Все гаразд? — запитав Гойда, коли Сокач повернувся на кухню.

— Спить як вбитий. — Олекса знову сів поруч з Гойдою. — Слухай, Василю, хто ж він такий?

— Не знаю. Поки що нічого не знаю. Дуже прошу тебе, брате, не допитуйся. А то, знаєш, я ненароком, по дружбі, можу дещо розбазікати. — Гойда посміхнувся, підморгнув Сокачеві.

— Ти розбазікаєш, чекай з моря погоди! — Олекса подивився на годинник. — Час в путь-дорогу. Піду будити бригаду. Бувай здоровий, Василю! Ти поїдеш нашим поїздом, чи…

— Ні, я повернусь пасажирським. Мені терміново потрібно бути в Яворі.

Ледь розвиднялося, коли бригада Сокача і практикант Лисак зійшли на «Галочку». Микола Довбня одразу ж розчинив дверцята топки — чи білий вогонь? Іванчук поліз на тендер, почав підкидати вугілля ближче до лотка, Олекса заклопотано подивився на манометр. Лише Андрій Лисак не знайшов для себе роботи. Вилізши на паровоз, він зручно притулився спиною до теплого кожуха топки і стоячи задрімав.

Вгору, до перевалу, «Галочка» повільно, з великим напруженням тягнула поїзд. На перевалі, в першому тунелі, Олекса закрив регулятор.

Чотирьохосьові пульмани, туго стиснуті в єдине ціле, у важковаговий поїзд, набирали швидкість. За вікном, у ранковому тумані, миготіли телеграфні стовпи, прямовисні стіни міжтунельних виїмок, гіллясті ялини, закутані в пухкий сніг.

Ось і перший міст на чотирьох високих биках. Проскочили другий тунель, третій… Андрій Лисак розплющив очі, подивився у вікно. Поїзд на крутому повороті вигнувся в таку дугу, що показалася хвостова гальмова площадка з кондуктором на ній, одягненим у кожух. Тепер добре стало видно оповиті димом колеса пульманів, що бризкали великими іскрами, як наждачні точила.

«Галочка» гулко перераховувала прольоти мостів, грізно скреготіла на поворотах. Весь цей гул і скрегіт із страшною силою віддавалися в серці Андрія Лисака. Ні, професія гірського машиніста надто небезпечна, не до душі вона Андрієві. Треба тікати, поки не пізно.

Сповнюючи навколишні гори попереджувальними гудками, «Галочка» з гуркотом проносилася по міжгір'ях, по скелястому карнизу, вздовж Кам'яниці, по мостах. Микола Довбня майже не підкидав вугілля в топку. Зрідка підкачував воду в котел Іванчук. Бригада відпочивала, поки поїзд, рухаючись по похилій, не потребував паровозної тяги.

Відпочивав і Андрій Лисак, вмостившись на інструментальному ящикові, в затишному куточку, між теплим кожухом топки і стіною паровозної будки. Очі його були заплющені, він щасливо усміхався. Андрій уже забув про те, що він на паровозі. Він був у Мукачеві, на Кіровській вулиці, в будинку № 24, біля Верони. Він ясно уявив собі, як у призначену годину ця гарна дівчина з'явиться перед ним — у легкому платті, світловолоса, засмагла від сонця і вітру, зніяковіла і щаслива. Він візьме її за руку, і вони підуть по вулиці до центра міста, на проспект Сталіна, а потім — у парк, на стадіон. Гулятимуть там весь вечір, до пізньої ночі.

Думки про Верону, розмірений, спокійний перестук коліс заколихали Андрія. Він так міцно заснув, що кочегар Іванчук ледве розбудив його:

— Гей, практиканте, вставай, приїхали! Андрій розплющив очі, схопився. Поїзд стояв на рівнині, на сортувальній станції. Вдалині, поверх червоних дахів вагонів, виднілися добре знайомі білосніжні стіни поверхів явірського вокзалу. Олекса Сокач і його помічник Микола Довбня оглядали паровоз.

Водою з інвентарного чайника Андрій сполоснув обличчя, витерся носовою хусточкою, старанно зачесався, акуратно, щоб не зіпсувати зачіски, надів формений кашкет і, розгладивши долонею зморшки комбінезона, спустився на землю.

Олекса і Микола мовчки, з цікавістю дивилися на практиканта, чекали, що він скаже, що зробить.

Андрій подав машиністові руку і, зобразивши на обличчі дружню, як йому здавалося, посмішку, сказав:

— До побачення! Дякую за науку.

Лисак рушив у місто через вокзал. Купивши в ресторані сигарет і випивши пляшку свіжого московського пива та сто грамів горілки, він разом з потоком людей, що прибули з дачним ужгородським поїздом, вийшов на привокзальну площу, пройшов її і, не кваплячись, прохолоджуючись в густому затінку дерев бульвару, побрів додому, міркуючи, який костюм і яку сорочку надіне, як проведе день до вечора. Незважаючи на сумні наслідки поїздки, Андрій не журився.

По бульварній бруківці, вимитій недавнім дощем, прошумів ужгородський автобус, повний пасажирів. Ним керував молодий шофер з тією, здавалось, недбалістю, яка властива лише досвідченому і певному в собі водієві: лікоть лівої руки вистромлений у вікно, в куточку рота — запалена цигарка, очі більше дивляться на перехожих, ніж на дорогу.

«Буду шофером», вирішив Андрій, проводжаючи поглядом автобус.

— Олексо!.. — крикнула якась гарна дівчина, висунувшись з вікна автобуса і махаючи хусточкою. На ній було біле плаття в чорний горошок. Густе пишне волосся, трохи розкуйовджене вітром, палало на сонці. В посмішці блищали зуби.

Андрій не відразу впізнав у красуні Верону. Не відразу усвідомив, що вона гукнула йому, що йому махала хусткою, йому посміхалась. Тільки через хвилину до його свідомості дійшло, що йому належало робити. Розмахуючи кашкетом, він кинувся за автобусом, закричав:

— Вероно!.. Вероно!..

Пробігши метрів сто, Андрій зупинився. Що він робить? Чим усе це може закінчитись?

Автобус повернув праворуч і, більше ніж наполовину схований, зупинився на розі проспекту. Верона, звичайно, зараз вистрибне з машини і побіжить назустріч… Олексі Сокачеві.

Що ж робити? Андрій озирнувся на всі боки, обираючи найкоротший і найзручніший шлях для втечі. Пробігши впоперек бульвару, захекавшись, важко дихаючи, боячись озирнутися, він увірвався в перукарню.

— Поголити! — пробурмотів він, гепнувшись у крісло.

Поки майстер шкріб йому шкіру, Андрій, втягнувши голову в плечі, крадькома поглядав у дзеркало, яке відбивало кусок вулиці і бульвару.

Дівчина у білому в чорний горошок платті, з світлим волоссям стояла під квітучими каштанами і здивовано озиралася на всі боки.

Андрій раптом подумав: «А що, коли я вийду з своєї схованки, візьму Верону за руку і, дивлячись їй у вічі, скажу: «Я не Олекса Сокач. Я — Андрій Лисак…» Як вона сприйме мої слова? А що, коли посміхнеться, опустить голову і зніяковіло прошепоче: «Мені все одно, хто ти, якщо я кохаю тебе».

Андрій засовався в кріслі, спробував підвестись. Але ця спроба була такою слабкою, що майстер лише спитав:

— Непокоїть?

— Ні, ні, — швидко промовив Андрій, і думки його стали знову похмурими.

«Який ти дурень! Навіщо… Ну навіщо, скажи, назвався Олексою? Адже ти їй сподобався, ти, а не Олекса Сокач, не його ім'я. Тепер же, дізнавшись, що ти самозванець, Верона злякається, втече або покличе міліцію».

Кленучи себе, Андрій продовжував стежити за Вероною. Дівчина й досі стояла під каштанами, не хотіла повірити, що помилилася, і досі чекала…

— Прошу! — промовив перукар.

Андрій ледве відірвався від крісла. Розраховуючись, довго шукав по кишенях дрібні гроші. Виходячи з перукарні, старанно надівав перед дзеркалом кашкет. Нарешті, взявшись за ручку дверей, осмілився глянути на бульвар. Верони вже не було під каштанами. Андрій полегшено зітхнув, вийшов на вулицю і тут зустрівся із своїм благодійником.

Дядько Любомир стояв однією ногою на тротуарі, другою — на ящику чистильника взуття. Чорноголовий, брудний і босий хлопчик з Циганської слобідки клаптем старої суконки наводив глянець на старі черевики Крижа.

Швидко розплатившись з циганчам, Криж узяв свого підопічного під руку:

— Здрастуй, Андрійку! Ну, як пройшла твоя перша поїздка? — спитав він, ведучи Андрія в затінок бульварних каштанів.

— Погано, дядьку Любомире.

— Чого?

— Не для мене така робота. Не сподобався паровоз. Хочу перекантуватися на іншу професію.

Криж так міцно стиснув руку Андрія, що той скривився від болю і здивовано глянув на свого благодійника.

— Кинь і думати про це! Твоє місце на паровозі. Чуєш? Сідай!

Вони влаштувалися на відокремленій, схованій молодою зеленню лаві.

— Виконав доручення?

— Яке? — в голосі і в очах Андрія було боязке здивування і розгубленість, викликані такою різкою переміною дядька Любомира. Завжди був таким добрим, тихим, догідливим, а тепер чужий і злий. Що з ним трапилося?

— Ти вже забув, яке я давав тобі доручення? Тунелі!

— А!.. Все зробив. Ось. — Андрій вийняв з кишені записну книжечку і передав її Крижу.

Злі зморшки на виголеному, сухому і суворому обличчі Крижа розгладилися, на губах з'явилася посмішка:

— Навіть записав. Добре! Молодець! Дякую! Сподіваюсь, записував уміло і ніхто не бачив… — він підняв окуляри на лоб, насмішкувато примружився: — Пам'ятаєш, Андрійку, яку ти мені дав розписку, коли брав гроші?

— Пам'ятаю. А чого ви зараз питаєте про це?

— Ось чого. — Криж поляскав долонею по записній книжці. — Пам'ятаєш, ти написав: «Гроші одержав за зроблену послугу». Оце вона і є, та сама послуга. — Криж поклав записну книжку у внутрішню кишеню піджака. — Ще раз дякую! Тепер ми поки що квити. І надалі будемо так само розраховуватись. Пам'ятай, жодна твоя послуга не залишиться не оплаченою.

Андрій заціпеніло дивився на дядька Любомира. Він уже догадався, з якою людиною звела його доля, але боявся повірити собі, ще надіявся, що помиляється. Він сказав, запобігливо посміхаючись:

— Дядьку Любомире, ви дуже переплатили. Моя послуга не варта таких грошей. Всякий паровозник виконав би ваше доручення карбованців за тридцять, а ви мені вже тисячі відвалили.

— Шкурка варта вичинки. Я тобі тисячі відвалив, а мені відвалять втричі більше.

— Хто? — майже пошепки спитав Андрій і відчув, як холонуть руки, а язик стає важким і пухлим.

— Хто, питаєш? Мої старі друзі. Тепер вони і твої друзі. Через тиждень чи трохи пізніше твоя записна книжка лежатиме у вогнетривкій шафі наших друзів поруч з твоєю розпискою. — Криж насунув на очі окуляри і через їх опуклі скельця холодно і владно подивився на Андрія. — Якщо надумаєш комизитись, переживати зайве, то я… — Криж показав із внутрішньої кишені краєчок записної книжки. — Словом, сподіваюсь, що ти не дурень… Відтепер робитимеш не те, що тобі хочеться, а те, що я вимагатиму. По-перше, я вимагаю, щоб ти перестав відвідувати ресторани, бари, кафе, перестав пиячити і. марно тринькати гроші. Ти не повинен привертати до себе уваги людей: в Яворі не люблять гуляк. Ти будеш тихим, скромним і працьовитим робітником. Так, обов'язково працьовитим. По-друге, ти зараз же поїдеш на Кіровську, до будинку № 24, зустрінешся з Вероною Бук і скажеш їй, що ти обдурив її, назвавшись Олексою Сокачем. Не хвилюйся, вона простить тобі. Покохала, тому і простить. По-третє, ти підеш до Олекси Сокача і запросиш його до себе додому, відсвяткуєш з ним свою першу поїздку. Мати вже приготувалася до зустрічі. Ти цілий вечір не будеш відходити від Олекси. Напувай вином, горілкою і кажи одне: «Ах, як мені сподобалося працювати на комсомольському паровозі! Ах, яким я став тепер крилатим, коли злетів на Верховину!..» По-четверте, ти напишеш приблизно таку заяву в школу машиністів: «Шановний товаришу начальник! Я вирішив не повертатися до вас. Потрапивши на паровоз, я зрозумів, що з мене вийде паперовий машиніст, якщо я рік не попрацюю кочегаром і рік не походжу в шкурі помічника механіка. Життя, мовляв, практика, труд — найкраща школа… Пробачте, мовляв, спасибі за гостинність, не згадуйте лихом…» По-п'яте, ти рішуче зміниш свій примітний вигляд на звичайний. Рядова зачіска. Ширпотребівського покрою піджак. Проста сорочка. Сірий галстук. Парусинові туфлі. Найдешевші сигарети. Привітна, добра посмішка. Посміхайся всім: і тим, хто тобі подобається, і тим, кого ненавидиш. Посміхайся тому, хто тобі корисний сьогодні, і тому, хто тобі знадобиться завтра або навіть тільки через рік. От поки що і все. На сьогодні досить. — Криж заклопотано подивився на годинник. — Перерва закінчилась. Іду торгувати книжками. До побачення, Андрійку!

Він поплескав Лисака по зблідлій, безкровній щоці і пішов по бульвару — в чорному приношеному костюмі, в старомодному капелюсі, високий, з худою жилавою шиєю, трохи накульгуючи на праву ногу.

Так Андрій Лисак, двадцятирічний юнак, перед яким колись було відкрито стільки доріг, що вели до вершин життя, закінчив свій кандидатський стаж і перейшов у ранг агента ворожої розвідки. Резидент дав йому кличку «Красень». Андрій поки що не знав про це. Незабаром дізнається. Багато ще доведеться йому відкрити гірких і страшних істин.

Захопивши донесення лейтенанта Гойди і фотокопію записної книжки Андрія Лисака, майор Зубавін вийшов з свого кабінету і попрямував у кінець коридора райвідділу МДБ, в кімнату, відведену Шатрову на час його перебування в Яворі. Переступивши поріг, Зубавін зупинився біля дверей, вражений і трохи розгублений. Він чекав побачити одягнутого в мундир сивоголового полковника Шатрова, а за столом сидів моложавий чорноволосий чоловік у сірому фланельовому костюмі, а світлій сорочці, з зав'язаним синім, з білими горошками, галстуком.

— Що, не впізнали, Євгене Миколайовичу? — виходячи з-за столу, спитав чоловік у сірому костюмі. Хода і голос в нього були дуже знайомі, шатровські.

— Не відразу впізнав, товаришу полковник, — щиро відповів Зубавін. — Вперше бачу вас у цивільному. І потім, ви так змінили зачіску, так умієте володіти м'язами обличчя і виразом очей, що не дивно і не впізнати.

— Так, — з простодушною гордістю сказав Шатров, — колись я досконало володів мистецтвом перевтілення. Колись! У далекій молодості. Довелось навіть у мундирі білогвардійця в штабі Денікіна красуватися. — Шатров поправив галстук, по-молодечому випнув груди. — Ось, вирішив сьогодні згадати молодість.

— Зрозумів! Хочете піти в гості до муляра Локотаря?

— Угадали! Чи є які-небудь новини, Євгене Миколайовичу?

— Є.

Зубавін поклав перед полковником донесення Гойди і фотокопію. Шатров мовчки проглянув і те і друге. Потім він, також мовчки, висунув шухляду письмового стола, вийняв аркуш цупкого паперу і, не дивлячись на майора, наче забув про нього, почав швидко олівцем малювати якісь загадкові фігурки. Закінчивши, він простягнув малюнок Зубавіну.

— Подивіться, Євгене Миколайовичу, яка карусель вийшла. — Шатров усміхнувся своєю неповторною шатровською усмішкою. — Мені ці каракулі, признаюсь по совісті, непогано допомагають міркувати.

Зубавін схилився над столом, розглядаючи малюнок, зроблений впевненою рукою. Згодом ці шатровські «каракулі», які, між іншим, збереглися у справі 183/13, неодноразово доповнювались і уточнювались. В першому варіанті вони виглядали так:

Американський бик, увінчаний рогами у вигляді двох знаків запитання, звичайно, «Бізон». Іноземець у крислатому капелюсі і макінтоші, що виходить з віденського експреса, — транзитний турист, він же зв'язківець розвід-центра «Південь», легально зареєстрований у контрольно-пропускному прикордонному пункті як Френк Білд. У центрі малюнка на купці книжок розташувався чорний крук з головою Любомира Крижа, Від нього протягнувся пучок ниток: до гральної карти, на якій зображена циганка; до голки з ниткою в руках Марти Степанівни; до хлопця-чепуруна, який сидить верхи на паровозі; до жебрака Батури; до шоферської кабіни вантажної машини; до «Москвича», що таранить велосипедиста; до планера, який палає в яру у лісі; до величезного пацюка, що боязко визирає з своєї нори, над якою прикріплена табличка з написом: «Гвардійська, 9».

Багато вже знали майор Зубавін і полковник Шатров про виконавців операції «Гірська весна» і про їх-наміри, але їм ще не було відомо про те, що надзвичайний уповноважений «Бізона» вже благополучно проник до Явора і оселився в готелі «Карпати» і що незабаром через кордон СРСР повинен прорватися другий помічник Джона Файна, бандерівець Хорунжий, що носить підпільну кличку «Ковчег».

Сонячним травневим ранком на тихій Рахівській вулиці, зарослій величезними каштанами, з'явилася висока, літня, з військовою виправкою людина в цивільному одязі — сірому приношеному костюмі, скромному капелюсі, чорних туфлях. Це був полковник Шатров. Він розшукував будинок № 27 і, відчинивши залізну хвіртку, зайшов на подвір'я. Сутулуватий, сивоусий, з мідношкірим обличчям дідусь, який грів на сонці свої кості, здивовано дивився на незнайомого, який наближався до нього. Шатров підійшов, зняв капелюха, привітався, спитав, чи тут живе муляр Славко Юрійович Локотар. Сивоусий дідусь встав з садової лави, тикнув себе в груди коричньовою зморшкуватою рукою і сказав глухуватим голосом, що він і є Славко Юрійович Локотар, муляр. «Колишній муляр», додав він, і невесела усмішка проступила під його легкими, надзвичайно чистими і наскрізь прозорими вусами, неначе зробленими з атласних тирсових ниток. Дивлячись на ці вуса і на цю усмішку, Шатров раптом зрозумів, що всі його побоювання щодо того, чи зуміє він домовитись із старим, виявились даремними. Домовиться!..

Микита Самійлович прийшов сюди, на Рахівську, в дуже важливій і дуже делікатній справі. Збираючи матеріали про будинок № 9 на Гвардійській, Зубавін з'ясував, що будував його і перебудовував знаменитий на все Закарпаття муляр Славко Локотар.

Коли Зубавін доповів про наслідки пошуків полковникові Шатрову, той сказав, що він сам піде до Локотаря і спробує одержати від нього всі дані про будинок Крижа. Шатров вирішив зробити так тому, що надавав великого значення постаті «товариша Червонюка». Так, він уже точно знав, що на Гвардійській знайшов собі притулок ще один, мабуть, найголовніший посол «Бізона». Дізнався він про це так. Оскільки за Ступаком був встановлений постійний нагляд, то Шатров і Зубавін свого часу знали про те, що замаскований під шофера лазутчик Ступак вирушив на грузовику лісоділянки нібито за дровами на Сирітську галявину. Озброєні мотоциклісти, співробітники Зубавіна, не включаючи фар, приглушивши мотори, проводжали Ступака в гори, до самої покинутої штольні. Вони добре бачили і навіть ухитрилися зафіксувати це на спеціальну плівку, як Ступак витягав із штольні конвектори, як тягав їх на машину. Бачили — і не перешкодили. Вони дозволили диверсантові навантажити вибухівку і доставити її з Явір, на Гвардійську. Таке було в них завдання. Нагляд, тільки нагляд. Тієї ночі, коли вибухівка була доставлена в будинок Крижа, один із співробітників Зубавіна, який чергував на крислатому осокорі, тихо перебрався з дерева на дах будинку, опустив на проводі в димохід спеціальний прилад, який записав на плівку надзвичайно важливу розмову між шофером Ступаком і його босом, що приховувався під крильцем Крижа.

Таким чином, Шатров і Зубавін протягом однієї ночі впритул підійшли до всіх виконавців бізонівського плану «Гірська весна», зашморгнули петлю навколо них. Тепер уже не лишалося ніяких сумнівів ні в Зубавіна, ні в Шатрова в тому, що слід негайно присікти наміри ворожої агентури і таємне слідство перетворити на явне.

Не така це проста справа — арешт оскаженілих ворогів нашої Батьківщини. Боячись розплати за свої тяжкі злочини, вони готові на відчайдушний опір і на самогубство, здатні немало нашкодити слідству.

Зубавін і Шатров довго думали, як протягом однієї ночі, без найменших втрат і ускладнень арештувати відразу всю групу диверсантів і шпигунів. Можна бути певним, що Ступак, Криж, кравчиха Марта Стефанівна, її син і жебрак Батура будуть арештовані без будь-яких ускладнень. Але як схопити живим «товариша Червонюка»? Позиція в нього така вигідна, що до нього неможливо підступитися без великого риску. Де він ховається? З якого лігва почне відстрілюватись, коли в будинок увійдуть працівники державної безпеки? Зайшовши в дім Любомира Крижа, треба безпомилково орієнтуватися в його кімнатах і закутках навіть у темряві, діяти швидко і напевно, не дати можливості «Червонюкові» ні втекти, ні вчинити опір, ні застрелитись або прийняти отруту. Треба захопити його зненацька, в той момент, коли він менш за все цього чекає. Цей бос з фальшивими документами на ім'я Червонюка втратить дев'ять десятих своєї слідчої цінності, якщо буде приведений в органи безпеки трупом, його треба обов'язково схопити живим. Нехай годину за годиною, день за днем розповідає про чорні справи свого штабу — розвідцентра «Південь».

— Я до вас у справі, Славку Юрійовичу, — почав Шатров. — Сідайте, прошу вас.

Дідусь сів на лаву. Шатров присів поруч, відкрив коробку цигарок.

— Куріть.

Муляр товстими, негнучкими пальцями узяв цигарку, але не прикурив.

— Я палю цигарки лише в красний день, — сказав він, посміхаючись з-під своїх незабруднених нікотином атласних вусів.

Шатров деякий час мовчки курив і міркував, як приступити до розмови.

Старик не квапив його ні словом, ні поглядом, ні будь-яким рухом. Він діловито креслив садову землю вербовим прутиком і терпляче чекав, коли гість скаже, для чого йому треба уже давно нікому не потрібного муляра Локотаря.

— Славку Юрійовичу, — почав Шатров, — кажуть, ви за свій довгий вік збудували не менше тисячі будинків. Кажуть, трохи не половина Явора споруджена вашими руками.

Мутні, глибоко запалі очі муляра посвітлішали, а на вилицях проступили темно-червоні плями — старечий рум'янець, рум'янець радості.

— Зайве вам наговорили, товаришу… Не знаю, як вас звати-величати.

— Микита Самійлович.

— Половина Явора не набереться, Микито Самійловичу, а за добру чверть ручаюсь. Ужгородську вулицю я почав будувати, Рахівську — теж. На Московській усі великі будинки мої. Будинок, де тепер Державний банк, колишня ратуша, театр, універмаг — теж мої. Словом, усе, що до неба поривається, Славко Локотар споруджував. Тільки в тюрму і жандармерію жодної цеглини не поклав.

Шатров зрозумів, що зачепив у душі муляра найзаповітнішу струну — чисту гордість робочої людини за свою працю. Старий говорив тихо, роздумливо, з радісним здивуванням розглядаючи свої широкі, темні, з закам'янілими мозолями руки, ніби вперше зрозумів, скільки зроблено ним, який слід залишено на рідній землі.

— Повірите, — продовжував Локотар з посмішкою під вусами, — іду по місту, а всі будинки, які я виростив, то з одного, то з другого боку позирають на мене, неначе промовляють: зупинись, Славку, полюбуйся нами! Що ж, доводиться слухатись, зупинятись, милуватись. Повірите, жодного будинку немає в Яворі, якого б я соромився. Кожний господар добрим словом згадує муляра Славка.

— От і я хочу добрим словом згадувати вас, Славку Юрійовичу, — підхопив Шатров. — Прийшов я просити вас збудувати мені хату.

— Що ви, Микито Самійловичу! — Локотар махнув рукою. — Який я будівник? Я зараз більше язиком працюю, хвалюся. Відпрацювалися мої рученьки, чоловіче добрий! — Голос Локотаря здригнувся, а очі знову помутніли.

— Ну, коли не можете будувати, то хоч порадою допоможіть, Славку Юрійовичу.

— О, така робота мені ще під силу! — пожвавішав дідусь. — Питайте!

Шатров вийняв з кишені піджака аркуш паперу і олівець, приготувався записувати поради Локотаря.

— Маю «капітал» на три кімнати з кухнею. Порадьте, Славку Юрійовичу, який з будинків, споруджених вами у Яворі, взяти за зразок.

— Який? Одразу і не скажеш, треба подумати. Є на Степовій вулиці одна гожа на ваш капітал хатина. Будинок номер сімнадцять. Не примітили, часом?

— Будинок номер сімнадцять? Пам'ятаю. Ні, цей не підходить.

— Ну, тоді що ж вам порадити? На Степовій є ще цегляний особняк з круглою верандою. На Гвардійській є вдалий будинок.

— На Гвардійській? Будинок номер дев'ять? Великі вікна? Стіни, повиті плющем? Цей будинок мені подобається. Дуже гарний. Виходить, і його ви будували?

— Будував і перебудовував. Господар і тепер живий, Любомир Криж. Був колись багатою людиною, не шкодував грошей і на будівництво, і на перебудову.

— Скільки ж там кімнат?

— Було спочатку три жилі і три підсобні: кухня, пральня і комора. Тепер чотири: спальня, кабінет-бібліотека, їдальня і «скриня».

— «Скриня»? А це що таке?

— Четверта кімната. Я зробив її під час війни з комори і пральні. У ній Криж своє добро ховав, коли тут хазяйнували різні грабіжники. Цікава кімната — справжня скриня, без вікон і дверей.

— А як же до неї заходити, якщо немає ні вікон, ні дверей? — звичайним голосом, не дуже зацікавлено, ніби між іншим, спитав Шатров.

— Хоч вона й глуха, як скриня, а увійти і вийти з неї можна з двох боків: з підвалу, через люк, і через книжкову шафу в бібліотеці. Дорого обійшлася Крижу ця кімната: за роботу добре заплатив і за те, щоб нікому не розповідав у Яворі про цю скриню, теж відвалив без усякої скупості.

— Ну, мені така таємна кімната без усякої потреби! — засміявся Шатров. — Я не боюся грабіжників.

Усе, що було потрібно, Шатров уже з'ясував. Він поговорив з відставним муляром ще кілька хвилин і розпрощався.

Глава двадцять друга

Бандерівець Хорунжий, другий підручний Джона Файна, повинен був перейти кордон у самому серці Карпат, у високогірному глухому районі. Але непередбачені обставини змінили далекий і важкий маршрут. Він перейшов кордон у найлюднішому місці, так, як ще ніхто до нього не переходив: скориставшись повіддю.

Здавна, з незапам'ятних часів, населення рівнинного Закарпаття відчувало до весняної Тиси й інших гірських річок велику пошану, навіть побоювалось їх і старалось оселятися якомога далі від непевних берегів. Ужгород, Мукачеве, Берегове недоступні для повені. Але таке місто, як Вилок, розташоване біля самого закруту Тиси, щовесни тривожиться за свою долю, хоча й обнесене захисною дамбою.

Закарпатська низовина багата на старі річища. Влітку це лагідні мулисті ярочки, глухо зарослі чагарником. А весною по них шалено мчать талі гірські води — воскреслі річки, які змітають на своєму шляху дерева і хати необачливих поселенців. Але рік на рік не схожий. Найчастіше гірські річки благополучно, без великої шкоди для людей виносять свої води на рівнину — в Тису.

Той рік був грізним для низовинного Закарпаття. Зима в горах була виключно багатосніжною, а весна затяжною, примхливою, холодною і теплою, сніжною і дощовою, сонячною і туманною. В перших числах травня в горах ще лежав сніг і підморожувало. Справжня весна наступила відразу, в одну ніч стався злам. Хлинула тепла злива. Вона розтоплювала сніг у глибоких затінених ущелинах, на піднебесних хребтах, у глухих хащах лісів. Верховина чорніла, зеленіла, ставала весняною. Минув день, другий, третій, а злива не стихала. З гір по кам'янистих ложах і прямо по схилах бурхливо ринула верховинська вода. Униз, в долини, насувалися весняні води в такій кількості, ніби на простір вирвалося море. Невеличкі лагідні струмочки перетворилися на бурхливі потоки. Вони понесли з гір пісок, щебінь, каміння, а потім і кам'яні брили. Річечки, які звичайно мирно текли по дну долин, розлютовано неслися до Тиси; зривали мости, затоплювали сади, заносили піском і гравієм поля, руйнували розташовані в низинах хутори, нищили худобу.

Страшною стала гірська річка, вирвавшись на простір рівнини.

Тиса в перший же день повені наповнилася до країв. Незабаром вода розіллялася поверх гребенів дамб, які прикривали рівнину. Перша дамба повалилась навпроти маленького радянського містечка Вилок, і бурхлива Тиса ринула в пролом, швидко заповнюючи величезний простір. Утворилося справжнє море. Рятівні флотилії, організовані з рибальських човнів, моторних катерів і плотів, рушили в затоплений район. Десятки поїздів, тисячі машин евакуювали населення з пунктів, яким загрожувала повідь.

Серйозне випробування випало на долю жителів правобережної Тиси. Але ще більш загрозливе становите створилося на лівобережжі. Українцям порівняно легко було відступати: у найближчому тилу в них височіли карпатські передгір'я, недоступні для поводі. Позаду ж угорців розкинулась безмежна Велика Угорська рівнина, де привільно лютувала Тиса. Врятуватися можна було лише переправившись на правий, високий берег.

Першими кинулися в туманну імлу тисянського моря люди угорського села Варош, розташованого біля самого кордону, навпроти радянського колгоспу імені Леніна. Маяком їм служили яскраві вогні колгоспного Будинку культури і гірські вогнища, які палали всю ніч. Десь посередині річки плоти гостинно зустрічав радянський катер. Він узяв на буксир тихохідні дерев'яні суденця і пришвартувався з ними до правого берега. Угорці знайшли собі притулок у хатах колгоспників і в Будинку культури.

Серед врятованих угорських хліборобів, їх дружин і дітей був і агроном Ференц Будаї, який прибув з Будапешта в село Варош у службових справах за день до поводі. Благополучно переправившись на саморобному плоту через Тису, він, користуючись гостинністю на радянському березі, непомітно зник. Ференц Будаї мав фальшиві документи. Бандерівець Хорунжий привласнив собі не лише чуже ім'я, але й національність. Справжнє прізвище «Ковчега» давно не вживалось. Шефи Іноземних розвідок люблять давати своїм значнішим агентам подібні високопарні, загадкові клички.

Тієї ж ночі, таємно відокремившись від загальної групи врятованих, «Ковчег» почав діяти один. Як згодом з'ясувалося, він подружився з водієм вантажної машини Козловським, мобілізованим на вивезення населення з районів, яким загрожувала повідь. Вкравшись у довіру до Козловського, він убив його і, забравши документи й одяг, сів за руль грузовика.

З цим «Ковчегом» і звела Олену Смолярчук прикордонна доля.

Дощової ночі до глухих воріт п'ятої застави підійшла велика, вкрита непромокальним брезентом машина. Черговий по заставі Волошенко, викликаний вартовим, стривожено виріс на порозі хвіртки і вузьким, довгим променем електричного ліхтаря освітив грузовик: шоферську кабіну, кузов, номерний знак.

— В чому справа, шофере? Куди прямуєте? — грізно спитав Волошенко.

— Це я, Тарасе! — пролунав співучий жіночий голос, анітрохи не збентежений негостинним окликом чергового.

І слідом за цим з кабіни грузовика на мокру землю вистрибнула, шурхочучи одягом, жінка.

Гірський північний вітер, періщачи холодним дощем, зірвав з білявої голови жінки капюшон, розхристав довгі поли її чорного прогумованого плаща, відкривши ноги у високих болотяних чоботях і чоловічий ватник, перехвачений у талії солдатським ременем.

Це була Олена, дружина старшини Смолярчука. Волошенко зразу впізнав її по голосу, по тому, як вона легко перескочила через велику калюжу. Але він, проте, не поспішав признатися, що впізнав її. Вигляд у нього був так само насторожено-суворий, а голос грізний:

— Хто ви така? В чому справа?

— Це я, Тарасе. Невже не впізнав? Добрий вечір!

І лише після цього Волошенко змилостивився і надумався впізнати Олену.

— А, це он хто — Оленка! — він опустив ліхтарик променем у землю, радий тому, що в глуху, невеселу ніч нарешті випала зручна нагода пожартувати, відвести душу. — Каюся, не впізнав одразу. Дивлюсь і думаю, що це за привид з'явився перед моїми очима в таку сирітську ніч? Немовби Оленка. Але якщо це вона, думаю, наша скромниця, то чому вона стала такою царственною? «Це я!» Гм! Так ти сказала, Оленко?

Олена засміялася. Вона добре знала вдачу Волошенка: ні друга, ні недруга не пожаліє, посміється з нього, аби був хоч незначний для цього привід. Доведись йому пожежу гасити, і там, у вогні, напевно, не забув би веселого слова, жарту, примовки. Олена перестала сміятись, помахала рукою перед обличчям Волошенка:

— Припини свої байки, Тарасе! Мені зараз не до них. Смолярчук на заставі?

— Прошу вас, громадянко, добирати вирази. «Тарасе»! Який я вам Тарас, якщо я при виконанні службових обов'язків? — він хвацько клацнув підборами, приклав руку до козирка кашкета. — Дозвольте представитись у всій своїй величі: черговий по заставі рядовий Волошенко!

— Базіка ти, а не черговий!

— Вірно, — несподівано широко посміхнувшись, погодився Волошенко. — Вітаю сувору товариську критику. — І вже іншим, серйозним, діловим тоном додав: — Отже, чоловіком цікавишся? Смолярчук, на твоє щастя, ще тут, на заставі. Покликати?

— Поклич. Швидше!

— Що-небудь трапилось?

— Так. Хіба ти не знаєш? — Олена обернулася обличчям у той бік, де різко знижувалися Карпати і де небо розколювали довгі, звивисті, як гірські річки, блискавки. — Повідь. Тиса вийшла з берегів.

— А!.. Їдеш на рятівні роботи? Мобілізована! Хочеш попрощатися з чоловіком? Зараз, зараз покличу твого Михайла.

Розмахуючи електричним ліхтариком, Волошенко грюкнув хвірткою. По той бік високого паркана пролунало дрібне цокання підборів об кам'яні плити, потім наступила тиша. Так було тихо, що Олена виразно чула, як шуміли в горах незвичайно повноводі потоки, як жалісно стогнали під лютим вітром верхів'я дерев, як дощові струмені барабанили по залізному даху казарми застави, як гуркотіла далека, рівнинна гроза. І раптом усе це: і гірські потоки, ішум лісу, і дощ — безслідно зникло. Нічого більше не чула Олена. Все заглушив новий звук, що долинув з подвір'я застави. Ковані підбори швидко-швидко перераховували кам'яні плити — одну, другу… п'яту… десяту… Олена перестала дихати. Ковані підбори стукотіли все швидше й швидше. Олена вже не могла встояти на місці. Забувши про все на світі і відчуваючи лише наближення Михайла, вона кинулася йому назустріч. Хвіртка розчинилася, і на її порозі виріс Михайло Смолярчук. Він так поспішав до неї, що забув накинути на плечі плащ, а на голову одягти кашкет. Високий, плечистий, з могутніми грудьми, на яких сяяли, відбиваючи блискавки, ордени і медалі, стривожений, він зупинився на порозі хвіртки. Пильно вдивляючись в обличчя дружини, він по його виразу намагався вгадати, що трапилось. Волошенко не сказав йому, чим викликана несподівана, серед ночі, поява Олени на заставі.

Олена, як зачарована, дивилася на чоловіка. Мине рік, десять, тридцять років, усе життя промайне з його великими радощами, і все одно вона ніколи не забуде такого Михайла, яким бачить його зараз…

— Оленко! — він переступив поріг хвіртки, простягнув руки і обхопив дружину за слизькі, мокрі плечі. — Ти чого? Вдома що-небудь?

— Нічого, Михайле. Слово честі, нічого! — палкою скоромовкою сказала вона. Коли його руки перестали стискати її плечі, Олена з усмішкою додала: — А ти, виявляється, з лякливих! От не чекала! Я гадала, прикордонник готовий до будь-якої пригоди.

«Я прикордонник тут, на кордоні, а вдома… вдома я простий смертний», так хотів відповісти Олені Смолярчук. Але тільки спитав:

— Що, скучила? Прийшла провідати?

Олена озирнулася на вартового. Відсторонивши чоловіка, сказала з безжалісною насмішкою:

— Дивись, який наївний чоловік! Не дочекаєшся, щоб я до тебе на заставу в такий дощ даремно бігала! Прийшла зараз через виняткові обставини… попрощатись. — Вона засміялася, стисла його руки, припала до грудей обличчям: не вір, мовляв, не вір моїм словам!

Але він все-таки повірив.

— Попрощатися? — голос його прозвучав тихо, майже злякано.

— Так. Мобілізована райкомом. Їду на рятівні роботи. Повідь на рівнині. Бачиш, ось і машина чекає на мене.

І лише тепер Смолярчук побачив за спиною дружини чорне громаддя грузовика і зрозумів, чого Олена з'явилася сюди в таку пізню годину. Але й зрозумівши, він не одразу примирився з тим, що вона покине його.

— З ким же ти їдеш? — розгублено спитав він.

— Та ось з ними… з моєю бригадою. — Олена повернулася до машини і кивнула на чорний, вкритий брезентом кузов. — Нас чотирнадцять чоловік. Я призначена бригадиром.

— А що ж ти там робитимеш? Де будеш жити? І взагалі, як же це так? Мені нічого не сказали, не попередили…

Олена задерикувато розсміялася:

— Не хвилюйся, Михайлику! Зустрінеш мене в такому самому вигляді, в якому проводжаєш. До побачення!

— Почекай, Оленко!

Він продовжував міцно тримати її руки. Він хотів, відчувала Олена, сказати їй щось дуже важливе. Олена нетерпляче чекала цих слів, а він барився, мовчав. Так і стояли вони під нестихаючою зливою, притулившись одне до одного мокрими від дощу обличчями. Подумати тільки, тиждень чи два їм доведеться не бачитись! Через рік чи через п'ять років розлуки, можливо, будуть частішими і довшими, але всі вони будуть легшими, ніж ця, перша. Важко розлучатися саме тепер, коли до кінця придивилися одне до одного, коли загладили всі задирки і шерехатості характерів.

… Дощ посилювався. Там, далеко на рівнині, де бушувала Тиса, вийшовши з берегів, не стихав грім і спалахували яскраві блискавки. По задубілому брезенту грузовика стікали чорні струмочки. Шофер вмикав і вимикав підфарники, заводив і глушив мотор, а Смолярчук і Олена досі прощалися.

Грюкнула хвіртка, і на її порозі з ліхтарем у руках, у широченній плащ-палатці на плечах з'явився Волошенко:

— А ви все ще ніяк не розійдетесь?!

Олена засміялася, уперлася руками в груди чоловікові, намагаючись одірватися від нього. Він не відпускав її, шепотів:

— То дивися ж!

Волошенко спрямував промінь ліхтаря прямо на старшину:

— Товаришу чоловік, майте великодушність, відпустіть свою жінку на волю, а то, бачите, навіть бездушний грузовик гарчить від нетерплячки і люті.

Олена, нарешті, вирвалася з обіймів Смолярчука, підбігла до машини, розмахуючи дощовиком.

— До побачення, Михайле! — гукнула вона, стрибаючи на підніжку грузовика.

Шофер відпустив педаль зчеплення, дав газ, і машина різко, як застояний кінь, понеслася від застави, розкраюючи темряву двома довгими мечами променів. Смолярчук, Волошенко і вартовий мовчки дивилися вслід сигнальним вогням машини, що віддалялися, і кожний, напевне, думав про те, чого не можна висловити словами.

— Ех! — вигукнув Волошенко.

Він насунув на очі кашкета, пошкріб потилицю, зітхнув і попрямував на заставу. Пішов і Смолярчук.

А вартовий, обійшовши заставу, повернувся до воріт і тут зупинився. Він подивився на те місце, де недавно стояли Смолярчук і Олена, посміхнувся і рушив далі…

Сім днів і ночей боролися люди з Тисою. Злива на восьмий день раптом припинилася. На цей час у горах розтанув увесь сніг. Карпати вже чорніли і зеленіли під весняним сонцем, що світило і гріло так, наче нічого й не трапилось. На ясному небі від зорі до зорі не з'являлося жодної хмаринки. Ввійшли у свої береги і посвітлішали бурі води Тиси. З кожною годиною меншали гірські потоки. На рівнинних місцях виступали з води кам'яні брили, занесені сюди з ущелин Верховини. Прибережні поля, сади, дороги і сільські вулиці були щільно, як градом, вкриті річковою галькою. В сталевих переплетіннях мостів, перекинутих через Тису, стирчали дерева з вимитим до білого корінням: верби, тополі, яблуні, груші, горіхи.

Скільки ще лиха наробила б оскаженіла Тиса, якби люди не перегородили їй шлях!

Як тільки рятівні роботи були закінчені, Олена відкомандирувала бригаду. Через день, відзвітувавши перед головним штабом по боротьбі з повіддю про зроблену роботу, вона й сама вирушила додому. Добиралася на попутній машині.

Незабутні закарпатські дороги тих днів! Колона за колоною, як журавлі весною, тяглися додому, в сусідні області, вантажні машини: на Львівщину і Тернопільщину, в Дрогобич і Станіслав, у Чернівці і Кишинів. Проповзли, блискаючи білими гусеницями, задерши до неба свої стріли з ковшами, добре попрацювавши, екскаватори. Якби не вони, не були б споруджені так швидко на шляху Тиси захисні дамби. Могутні амфібії, керовані солдатами, пронесли по закарпатських шляхах свої величезні, кольору хакі панцери. Скільки людей» вони врятували! Пропливли один за одним китоподібні понтони, навантажені на причепи тягачів. Незліченні потоки людей, машин і худоби перекотилися по цих пружних понтонних тілах. З піснями на устах, з лопатами на плечах залишали притисянську землю батальйони піхотинців і саперів. Які бої вони виграли!

Численні полки добровольців з усіх міст Закарпаття, Прикарпаття, східних і південно-західних областей України роз'їжджалися по домівках, везучи з собою зрослу віру в те, що люди-брати нездоланні, що вони можуть творити чудеса, недоступні роз'єднаним людям.

Машина, на якій Олена добиралася додому, була важким тритонним всюдиходом з масивними рубчастими колесами, з буфером-тараном, із заґратованими фарами, з букетиком перших пролісків, прикріплених до бокового кронштейна поруч з круглим оглядовим дзеркалом. Цей лісовоз гув так грізно, що від нього шарахали на узбіччя всі зустрічні машини. Піднявши руку, Олена зупинила його на одному з перехресть міста Вилока.

— Ви куди їдете, товаришу водій? — спитала Олена привітно і трохи запобігливо, віддаючи шану людині, яка мала щасливу нагоду доставити її додому за дві-три години.

Водій відповів не одразу. Він дістав сигарету, пом'яв її темними, замащеними пальцями, чиркнув запальничку, пихнув димом. І лише після цього він повернув голову до Олени, примруженими, усміхненими, дуже молодими і дуже чорними, майже циганськими очима подивився на неї і в свою чергу спитав:

— А ви куди бажаєте їхати, товаришу пасажир?

— До Явора. Чи не по дорозі нам?

— По дорозі, — відповів водій. — Сідайте. Милості прошу. Між іншим, нам було б з вами по дорозі, якби ви вирішили їхати навіть на Місяць чи на Марс, — веселою скоромовкою додав він, відчиняючи дверцята кабіни.

Останні слова водія похитнули тверду рішимість Олени бути вдома якомога швидше. Вона перестала посміхатися, насупила брови і відступила від лісовоза на край дороги. Ні, Олені не по дорозі з таким уже дуже люб'язним шофером. Нехай сам їде, а вона почекає на іншу попутну машину.

Між тим шофер, ніби не помічаючи зміни в пасажирці, послужливо змахнув кашкетом пилюку з пружинного сидіння і продовжував:

— Кожній людині тепер по дорозі з вами, товаришу рятівник. Адже ви боролися з повіддю, рятували потопаючих і тих, що зазнали лиха. Не помилився?

Промовивши все це, водій так лагідно подивився на Олену, так дружньо посміхнувся, що їй стало соромно, і вона поспішила загладити свою провину, — відповіла йому щедрою, привітною посмішкою:

— Рибак рибака бачить здалека. Ви теж рятівник? Не помилилася?

— Ви неначе у воду дивилися. Перевіз тисячу сто чоловік із затоплюваних районів у безпечні місця. Тисяча сто сердець будуть усе життя згадувати мене добрим словом, бажати здоров'я і щастя. Сідайте швидше, не гайте часу! — владним голосом наказав водій.

Олена рішуче сіла в кабіну поруч з шофером.

— Велике вам спасибі! Якби ви знали, як я поспішаю додому!

— Поки ще немає за що дякувати, товаришко… не знаю, як вас звати-величати. Дорога в нас далека: можу привезти вас на місце цілою і неушкодженою, можу і, проти своєї волі, звичайно, не бажаючи, в саме пекло загнати.

— А ви постарайтесь їхати по своїй волі, без усяких випадковостей. Можна так?

— Що ж, треба постаратися. — Він насунув кепку на очі, енергійно кивнув: — Добре, доставлю вас, як доставив би рідну матір чи… наречену. Як вас накажете звати-величати?..

— Олена… Олена Іванівна Смолярчук. А вас… Як наше прізвище?

— Дуже приємно познайомитись, Олено Іванівно. А мене звати… — він помовчав, усміхаючись. — Мене хоч горшком назвіть, тільки в піч не садовіть.

Олена засміялася. Надмірна смішливість — її давній гріх. Варто їй було почути якесь веселе слово, варто було якому-небудь доморощеному артистові скорчити забавну гримасу, як Олена заходилась щирим, довго незмовкаючим сміхом. Через цю смішливість іноді виникали всілякі прикрі непорозуміння: при першому знайомстві Олену часто вважали за легковажну реготуху. З бездумною простушкою все дозволено! Але як тільки недалекоглядні співбесідники Олени намагалися реалізувати своє переконання на практиці, вони діставали таку відсіч, що довго потім зніяковіло посміхалися, мотали головою: «Як помилився. А з першого погляду здавалася такою доступною». Подібні непорозуміння були неприємні й Олені. Тим більше, що вона завжди вважала винуватцем цих непорозумінь себе. Якби відразу поводилася серйозно, якби не реготала від кожної веселої дурниці, нікому, напевно, і на думку не спало б замірятися на неї. Олена багато разів давала собі слово триматися з малознайомими людьми, особливо з чоловіками, холодно і завжди його порушувала.

Милуючись своєю пасажиркою, водій сказав:

— Небезпечний у вас сміх, Олено Іванівно. Такий сміх сниться тим, хто мріє про любов. Мені ось, наприклад.

Олена не чекала, що її попутник виявиться таким балакучим. В його великих чорних очах, красиво підкреслених густими бровами і затінених пухнастими важкими віями, світилися допитливий розум і велика цікавість. Обличчя його, запорошене пилом, вимазане мастилом, змучене безсонням, неголене, все-таки було гарним. У його зовнішньому вигляді перш за все впадала в око акуратність. Кепка на голові стара, замащена, із спотвореним козирком, що стримів, як воронячий дзьоб, але волосся під нею чисте, старанно зачесане. Тісний піджак і картата фланельова сорочка, що обтягували широкі плечі, були старенькі, але зате з-під витріпаного рукава верхньої сорочки виглядав пухнастий краєчок свіжої трикотажної білизни. Забруднені руки впевнено і вміло діють рулем і важелем переключення швидкості, але на долонях немає мозолів, і нігті на пальцях акуратно обрізані.

Все це побачила Олена за своєю звичкою уважно придивлятися до людей, помічати в них таке, що іноді буває непомітне для інших.

Водій заплющив очі і з сумним виразом обличчя похитав красивою головою:

— Гай, гай! Не встиг я, Олено Іванівно, незважаючи на свої тридцять з гаком, зазнати любовного щастя, через те і боюся вашого сміху. — Він вийняв з кишені піджака «Верховину» і губами витягнув сигарету з пачки.

Закуривши, суворо глянув на свою попутницю.

— Скільки вам років?

— Двадцять три сповнилося.

— Ну, а як ви відносно кохання… Мрієте?

Олена відповіла, що в неї немає потреби в такій мрії, бо вже кохає. Чоловіка кохає. Водій був прикро вражений, але інтересу до неї не втратив.

— Он воно що! Значить ви, Олено Іванівно, заміжня жінка! — промовив він з удаваним жартівливим розчаруванням. — Якби знав про такий неприємний факт раніше, не посадив би вас поруч з собою.

— Я можу виправити вашу помилку. Зупиніть машину.

Шофер махнув рукою.

— Час — гроші. Зупинка дорого обійдеться. Сидіть уже, хоч ви і заміжня. Отже, до рідного чоловіка поспішаєте? І довго ви з ним не бачились?

Перед обличчям водія виникло сім Олениних пальців: п'ять на лівій руці і два на правій.

— Сім місяців?

Олена заперечливо похитала головою.

— Сім тижнів?

— Сім днів і ночей! — засміялася Олена.

— О, цілий тиждень? І як же чоловік відпустив вас на такий строк?

— Спробував би не відпустити! — усміхнулася Олена.

Водій залишив руль, замахав на Олену обома руками, скорчив таку гримасу, наче ковтнув якоїсь гіркої-гіркої отрути.

— Ні, Олено, уже не заздрю твоєму чоловікові! Не на мій смак він вибрав собі дружину. Знаєш, про яку я дружину мрію? Якщо я, наприклад, скажу: «Марусю, підемо чи не підемо сьогодні в кіно?», то вона повинна відповісти так: «Як хочеш, милий». Якщо я іншим разом спитаю в неї: «Марусю, маю я право сьогодні сам піти в кіно?», вона повинна, не підводячи очей, відповісти: «Як хочеш, милий».

— Ось чому ви досі тільки мрієте про кохання!

Олена засміялася, і знову вона видалася зовсім-зовсім доступною, бездумною простушкою.

Водій сміливо милувався нею, міркуючи, поцілувати красуню, що сидить з ним поруч, зараз, чи потім, коли трапиться на дорозі зручніше місце.

Олена зрозуміла це, догадалася, перестала сміятись і мовчки притаїлася в кутку кабіни. На її обличчі з'явився дуже суворий, на який вона тільки була здатна, вираз.

Та це не справило потрібного враження. Водій усміхнувся. «Ламається, — вирішив він. — Набиває собі ціну. Що ж, поламаємось і ми». Він одвернувся від Олени, втупив очі в дорогу і не зводив з неї погляду. Вираз його обличчя став ображено-високомірним, насмішкувато-презирливим.

Ця маска на обличчі шофера цілком влаштовувала Олену. Поступово вона заспокоїлася і все привітніше позирала у вікно, на останні кілометри рівнинної землі. Незабаром, он за тим червоним громаддям лісохімзаводу, за сталевим залізобетонним мостом через Тису, почнеться край Олени — рідна Явірщина.

Деякий час їхали мовчки по дорозі, обсадженій яблунями. Було далеко видно вперед — на добрих два кілометри. Олена сперлася на спинку сидіння, втішаючись повним душевним спокоєм, відпочинком, якого давно не мала, і посміхалась своїм думкам. Години через дві, нарешті, вона буде вдома, обійме батька і поцілує Михайла. Як вони обидва зрадіють їй, як вигукнуть в один голос: «Приїхала, приїхала!» Михайло візьме її голову своїми широкими шорсткими долонями, поцілує в губи, відірве від підлоги, підкине вгору, спіймає і притисне до грудей.

— Чого зажурилася, молодице? — розв'язно спитав водій.

Йому надокучило мовчати і чекати.

Олена неохоче відірвалася від своїх думок, удавано сонними очима повела на шофера і млосно, нібито переборюючи дрімоту, промовила:

— Спати хочу! Тиждень не спала по-людськи.

Через кілька секунд вона похилила голову, заплющила очі, начебто закуняла. Насправді ж вона не спала і була насторожі: крізь щілину не зовсім стулених повік зірко стежила за небезпечним настирливим супутником.

Проїхали кілометрів з п'ять. Шофер, не даючи волі рукам, поводився лагідно і чемно, а потім йому стало зовсім не до ніжностей: потім почалося таке, що відразу заглушило всі жіночі страхи і «військові» хитрощі Олени.

Машина йшла вузькою долиною, вірніше — просторою ущелиною, вздовж берега Тиси, назустріч її течії, зовсім поруч з державним кордоном: простягни руку — ти доторкнешся до підстриженої вершини легкої очеретяної огорожі, що визначала лінію забороненої прикордонної зони.

За невеликим населеним пунктом кордон круто, під прямим кутом до Тиси, завертав у гори і прямував на Полонини, звиваючись по головних Карпатських хребтах. Тут, біля виходу з прикордонного району, був розташований контрольно-пропускний пункт. Усі закарпатські шофери, знаючи про його існування, ще на дальніх підступах до нього зменшували швидкість, не чекаючи, поки шлагбаум перекриє дорогу.

Лісовоз на повній швидкості вискочив з селища і так само помчав далі, хоч до контрольно-пропускного пункту залишалося метрів з двісті. Міліціонер, який стояв біля піднятого шлагбаума, стурбовано дивився на машину, що наближалася. Зрозумівши, що вона не збирається зупинятися, він потягнув вірьовку, перекрив дорогу масивним смугастим брусом.

Чекаючи різкого гальмування лісовоза, Олена вперлася ногами у дерев'яну перегородку, що відокремлювала мотор від кабіни водія, і водночас інстинктивно з-під пухнастих він подивилася на нього, його обличчя не було вже ні добродушним, ні привітним, ні високомірно-насмішкуватим. Воно було страшним: на судорожно тремтячих щоках проступили білі, ніби соляні, плями, губа закушена, в очах злобна рішучість… Олену вразила така зміна її супутника. Чим вона викликана? За мить їй довелося ще більше здивуватися. Вона побачила, як права рука шофера швидко опустилася в кишеню піджака і наполовину витягла звідти великий пістолет воронованої сталі з рубчастою, наскіс поставленою рукояткою. «Що він робить? Навіщо?» подумала Олена. І відразу ж до її свідомості дійшов таємний зміст цього самозахисного руху шофера. Тільки людина з нечистою совістю, чужа, ворожа, готова вбивати всякого, хто стане на її шляху, може так інстинктивно, втративши над собою контроль, рвонутися до зброї.

Шофер опустив пістолет на місце, відсмикнув руку від кишені і, тривожно зиркнувши на Олену, яка клювала носом, удаючи, що дрімає, різко нависнув на гальмову педаль. Міліціонер, не чекаючи, поки машина зупиниться, раптом чомусь махнув рукою, крикнув:

— Обізнався! Можеш їхати далі!

Олена хотіла крикнути: «Почекайте!», хотіла вистрибнути з кабіни, але міліціонер уже підняв шлагбаум, і лісовоз рвонувся вперед. Набравши швидкість, він помчав дорогою вздовж Тиси. «Що ж робити?» як і раніше, не розплющуючи очей, гарячково міркувала Олена. Попереду, на Верховині, на перевалах, уже немає ні прикордонних, ні міліцейських постів. Ніхто більше не зупинить лісовоз. А що, коли…

Олена обережно, з-під напівопущених повік, скоса глянула на ледве настовбурчену кишеню водієвого піджака, прицілюючись, розраховуючи, чи не можна оволодіти пістолетом так, щоб цього не помітив шофер. Ні, не можна: відразу ж почує, тільки доторкнеться до кишені. Який же вихід? Треба чимось відвернути його увагу і, скориставшись цим, вихопити пістолет з кишені і одразу, мовчки, без усякого попередження, стріляти.

Тільки так. Коли ж вона цього не зробить, коли в неї не вистачить рішучості вистрілити, то це зробить він, віднявши у неї пістолет. «Вистрілю», вирішила Олена.

Олена обережно, сантиметр за сантиметром посувалася до водія. Він нічого не помічав, зосереджено дивлячись на дорогу. Олена тихенько, наче уві сні, нахилилася в його бік. І коли вона вже майже присунулася до нього, коли приготувалася вихопити пістолет з кишені шофера, дужа рука стиснула її плече і почувся насмішкуватий голос:.

— Ніс розіб'єш, Олено Іванівно. Прокинься!

Олена змушена була випрямитись, струснути головою і привітно посміхнутись. Тепер в її руках залишалася тільки одна зброя — хитрість.

— Вибачаюсь. Почастуйте сигаретою, товаришу «Горщок», а то знову засну.

Вона так нервувалася, що тепер навіть сигарета, одного запаху якої вона все життя не переносила, не викликала в неї огиди. Якщо вже прикидатися, то прикидатися до кінця! Олена мужньо палила смердючу сигарету, крізь дим позираючи на свого супутника. Але цього їй здалося мало, щоб приспати його настороженість.

— А тобі, Олено, до лиця сигарета, — сказав водій. — Давно куриш?

— З того часу, як вийшла заміж. Чоловік привчив.

— А горілку він привчив тебе пити?

Жахаючись в душі того, як вона страшенно наговорює на себе, Олена сказала:

— Горілку я давно, ще до одруження, освоїла.

— То, може, вип'ємо? У мене є.

— Ні, я вже потерплю. Вдома горілка краще п'ється. Заїдемо до нас — почастую.

План Олени був простим: заманити «Горшка» додому і, вибравши момент, викликати прикордонників.

Уже смеркало, коли громіздкий лісовоз обережно, щоб не повалити і не поламати стареньку огорожу, ледве просунувся через вузькі ворота і, приглушено гудучи потужним мотором, в'їхав на подвір'я лісника.

Батько Олени стояв на дерев'яному ґанку і, заклавши руки в кишені своєї старенької шкіряної куртки, курив обвуглену люльку, з якою він ніколи не розлучався. З похмурим подивом дивився він на нежданого і непроханого гостя, але, побачивши Олену, яка вистрибнула з кабіни грузовика, одразу повеселішав і пожвавішав. Піднявши над головою зелений полинялий капелюх, посміхаючись, він швидко задріботів назустріч дочці.

Обіймаючи батька, Олена встигла прошепотіти йому три слова: «Сповісти на заставу». Він не зрозумів, що вона сказала, але, попереджений поглядом Олени, не перепитав. Вона не хотіла рискувати і нічого більше не сказала йому, чекаючи зручнішої нагоди.

Витримка — далеко не остання якість хороброї і пильної людини. Олена вчилася бути пильною, хороброю і витриманою не по книгах, не по розповідях знайомих бувалих людей, що діяли десь там, в героїчній далині. Життя на кордоні, щоденні стосунки з прикордонниками і, нарешті, та важлива обставина, що вона стала дружиною Михайла Смолярчука, який затримав і знешкодив сорок порушників кордону, — все це викувало з неї безстрашного солдата кордону, який надійно охороняє тил застави і підступи до неї.

— Ти ще не спиш, тату? Дивно, — сміючись, вигукнула Олена. Обернувшись до шофера, що стояв у двох кроках від неї, вона сказала: — Це… це… — зупинилась, лукаво посміхаючись, — мій друг і приятель. Називай його горшком, тільки в піч не садови.

«Горщок» простягнув лісникові руку, відрекомендувався:

— Козловський. Не брат і не сват, і навіть не родич знаменитого артиста. Просто так… Козловський.

Іван Васильович потиснув йому руку і з гостинністю привітного господаря повів у хату, показав умивальник, що стояв у прихожій, подав мило, рушник.

— Умивайтесь, а ми зараз з дочкою вечерю приготуємо. Ночувати у нас залишитесь?

— У нас, тату, у нас! — пролунав голос Олени. — Ти йди, лягай, а я сама з вечерею упораюсь. Ні, стривай: іди в льох і принеси плетінку з торішнім вином.

— Добре, принесу.

Іван Васильович долив в умивальник води, накинув на плечі гостя вишиваний червоними півнями полотняний рушник і, човгаючи по розсохлих, скрипучих дошках підлоги розношеними черевиками не поспішаючи зник.

У сусідній кімнаті його чекала Олена — з великими очима, бліда і рішуча.

— Тату, це чужий чоловік. Озброєний. Попередь Михайла.

Просто, природно поводився старий з «Ковчегом». Ні поглядом, ні рухом, ні голосом — нічим не видав він свого глибокого занепокоєння, викликаного дивною появою «друга» Олени, проте «Ковчег» допитливо подивився в бік лісника, коли той виходив з прихожої. Чи насправді такий добродушний старий? У підвал він піде чи в інше місце?

Нікому не довіряючи, всього боячись, завжди готовий зустріти у найсердечнішій людині свого смертельного ворога, почуваючи себе на радянській землі чужим, «Ковчег» не міг не бути насторожі навіть тут, де його так привітно зустріли. Щойно зачинилися за лісником двері, «Ковчег» безшумно підскочив до них і завмер, прислухаючись. Але навіть його чутливе, давно натреноване вухо не вловило слів Олени, сказаних «прикордонним шепотом». Нічого не зрозумів «Ковчег» і все-таки стривожився. Чого раптом шепіт? Що Олена сказала батькові? Чи не послала вона його в міліцію або до прикордонників?

«Ковчег» намацав у кишені пістолет і навстіж віл чинив двері. Але батько і дочка вже спокійно стояли серед кімнати, розгортаючи велику полотняну скатерть і готуючись накрити стіл. «Ох, дурень! Трохи на рожен не поліз від страху», усміхнувся «Ковчег» і витягнув руку з кишені.

— Спасибі, — сказав він голосно, — освіжився на славу! Папашо, де ж вино?

— Іду, іду!

Іван Васильович взяв ліхтар, засвітив свічку і старечою ходою попрямував до виходу. «Ковчег» курив сигарету, з усмішкою дивився на розчервонілу Олену, яка хазяйновито снувала по кімнаті з тарілками і склянками від буфета до столу, але сам він був не тут, а там, біля лісника. Ось старий зачовгав своїми розношеними черевиками по прихожій, ось, не поспішаючи, обережно, з східця на східець, почав спускатися по дерев'яних сходах ґанку. «Ковчег» тихо, непомітно для Олени, перевів подих. Усе, здається, гаразд. Хіба так ішов би лісник, якби поспішав до прикордонників?

— Далеко у вас льох? — запитав він про всяк випадок, щоб остаточно заспокоїтись.

— На подвір'ї. А що? — Олена з веселим докором подивилася на гостя: — Нетерплячка бере випити? Товаришу Козловський, ви рибу в'ялену, часом, не любите? — несподівано ставши серйозною, запитала вона.

— Полюблю, якщо є.

— Є. Я зараз.

Олена засвітила свічку і, несучи її перед собою, легкою ходою, не озираючись, пішла до дверей.

«Ковчег» знову насторожився. Ні, він ні на крок не відпустить від себе цю кралю. Хоч вона й проста на вигляд, але хто знає, що у неї в голові.

— Ти куди, Оленко?

— За рибою.

— А де вона у тебе?

Олена підвела обличчя до стелі:

— На другому поверсі.

— Я піду з тобою! — він узяв свічку і, затуляючи її долонею, пішов за Оленою.

Вони піднялися на другий поверх по вузьких скрипучих сходах і, пройшовши малесенький коридорчик, потрапили в простору мансарду з низькими скляними дверима, за якими на вірьовці, на фоні зоряного неба, висіли розіпнуті лящі.

— Що це таке? — голосно здивувався «Ковчег», розглядаючи мансарду. — Куди я потрапив?

— Вгадайте. Зроду не відгадаєте.

Олена відчинила двері на балкон, зняла дві великі рибини.

Тимчасом гість, тримаючи свічку високо над головою, оглядав мансарду. Більшу її частину займав верстат, завалений столярними дрібними виробами, столярним і різьбарським інструментом. На глухій стіні висіли дві трембіти. Вони були так давно зроблені, стільки послужили людям, що стали темними. Це була не чорнота старості, а благородна печать довголіття. В майстерні було ще багато всякої всячини. Тут Іван Васильович лагодив рушниці навколишнім мисливцям, споряджав для себе набої, виробляв дріб і кулі, здатні звалити старого кабана і ведмедя, вирізував з витриманого дерева дзбани, шкатулки, футляри для годинників, ворожив днями і ночами над громовицею: створював пастуші трембіти, наділяв їх силою звуку, здатною струсити гори. Не було в усьому Закарпатті кращого майстра трембіт, ніж Іван Васильович Дудар. Жоден пастух, не насмілювався твердити, що він може заграти на трембіті краще або хоча б так, як Іван Васильович. Понад сорок років дув у свою трубу трембітний майстер і завжди видував ту саму мелодію — сонячну, весняну, святкову, яка звучить лише раз на рік, в дні неповторного «веснування», коли починається «хід на полонини», в дні, коли верховинці прибираються в свій найкращий одяг і женуть на альпійські луки маржину — овець, корів, кіз, лошат.

І дочку свою Олену Іван Васильович навчив видувати з трембіти лише одну цю пісню, яка славить весну.

— Ну, вгадали? — Олена повернулася з мансарду, але двері на балкон залишила відчиненими.

— Вгадав. Твій батько робить трембіти.

— Вірно, робить трембіти. Та ще які! Ось послухай.

І Олена так швидко зняла з стіни одну трембіту, так блискавично підняла її над головою грізним розтрубом у бік відчинених балконних дверей і зоряного неба, що «Ковчег» не встиг навіть ворухнутись, слова промовити. Зажмурившись, на всю силу своїх молодих легенів трубила Олена, кличучи на допомогу прикордонників, усіх відважних верховинців і перш за все чоловіка, Михайла Смолярчука. Він у перші ж дні їх спільного життя, ідучи вночі на заставу, сказав Олені: «Не до вподоби мені твоя лісова хатина: осторонь, самітньо стоїть…» Олена відповіла йому з посмішкою, жартома: «Я покличу тебе трембітою, коли мені буде скрутно». Він з радістю і серйозно підхопив її слова: «Правильно! В разі чого труби і труби на всю іванівську!»

І ось вона трубила. Як ніколи, голосно гриміла пастушача трембіта, зроблена з громовиці. По всіх явірських горах і долах, проникаючи в усі колиби лісорубів, котиться її грім. Деренчали шибки у вікнах і балконних дверях. Вібрував залізний інструмент на верстаті. Розхлюпувалася вода в корячку. Звукові хвилі перекочувалися по дерев'яних стінах, по смерекових дошках підлоги. Тремтіли щоки у «Ковчега», розширювалися і розширювалися зіниці.

— Та ти що… що ти? — заїкаючись, з перекошеним від жаху обличчям, закричав «Ковчег», хапаючи трембіту і віддираючи її від губ Олени. Рука його, опущена в кишеню піджака, стискувала пістолет, готова натиснути на спусковий гачок і випустити в молоду жінку всі дев'ять куль.

Якби Олена не посміхнулася в цю мить безтурботно і простодушно, якби вона не скуйовдила волосся на голові «Ковчега», не бачити б їй білого світу.

— Чого ти злякався, товаришу Козловський? — щиро здивувалася вона.

— Та я не злякався, а просто так… Оглушила… — «Ковчег» вийняв тремтячими руками сигарету, прикурив від свічки. — Всю Верховину розбудила!

— Не бійся, верховинці вміють міцно спати. Ходімо.

Вони спускалися вниз; вона йшла попереду, а він з свічкою ззаду. Повернулися в ту кімнату, де був накритий для вечері стіл. Тарілки, склянки, виделки, ножі, закуска на місці, а вина досі немає.

— Де ж батько? — «Ковчег» відверто підозріло подивився на хазяйку.

— І правда, де ж це він? Я зараз… — Олена швидко, мабуть, надто швидко, попрямувала до дверей. Витримка, яка так вірно і довго служила Олені, раптом зрадила їй.

— Стій! — наказав «Ковчег».

Олена не зупинилась і не оглянулась. Вона побігла. «Ковчег» кинувся їй навперейми. Вона зрозуміла, що зараз, в цю ж мить, він схопить її, зімне, розтопче, задушить. Немає, здається, уже ніякого порятунку для Олени! Є! Ось він — громіздкий, вирізаний з мореного дуба, кам'яно-масивний старий стіл. Олена підскочила до нього і з шаленою силою, яка досі ніколи не прокидалася в ній, перекинула його і кинула до ніг ворога. «Ковчег» ледь-ледь затримався перед цією несподіваною перешкодою. Олені цього було досить. Вона встигла вискочити в прихожу і побігла до виходу. «Ковчег» біг за нею слідом, він кинув їй навздогін важкий табурет, потім вистрелив, а вона мчала вперед. Підбігши до дверей, вона штовхнула їх плечем, вискочила на ґанок, перемахнула через перила.

Рідна верховинська земля була під ногами Олени. Рідне карпатське небо сяяло вечірніми зорями над її головою, щільна гірська темрява огортала її з усіх боків, густий ліс кликав її до себе, обіцяючи надійний притулок під своїм гігантським добрим крилом.

Через кілька хвилин до будинку лісника примчав Смолярчук. Його супроводжували Тюльпанов і Витязь.

Глава двадцять третя

Витязь був поставлений на гарячий слід «Козловського». Вівчарка швидко кинулась до лісу, оббігла головну лісосіку по схилу гори і, петляючи по зарослях над правим берегом потоку, спустилася до автомобільного шляху, по якому лісовози транспортували букові і соснові кряжі. Тут вівчарка почала кидатися з боку в бік, заскавучала: слід зник!

Оглянувши на всякий випадок місцевість і не знайшовши сліду, прикордонники побігли вниз по щебенистій дорозі, яка проходила вузькою смужкою самим берегом киплячого піною, заваленого камінням по току.

— Машина! — зупиняючись, промовив Тюльпанов.

Насправді, світло автомобільних фар попливло по вершинах дерев і почувся натужний гул мотора лісовоза, що переборював крутий підйом. Незабаром з-за повороту виплив тупоносий грузовик з білим зубром на боковині капота.

Смолярчук підняв руку. Грузовик зупинився.

— Товаришу водій, який-небудь лісовоз зустрічали?

Шофер відчинив дверцята кабіни, вийняв пачку сигарет, усміхнувся:

— Добрий день, товаришу старшина! Ви що ж не впізнаєте? Завжди на прізвище мене називали, а зараз…

— Здрастуйте, товаришу Шуба, — не відповідаючи на посмішку шофера і ледве переводячи подих, сказав Смолярчук. — Я питаю — машину яку-небудь зустрічали?

Водій одразу ж зробився серйозним, певно, зрозумівши, що старшині не до розмов.

— Була така справа, зустрічали. Проїхав Микола Василько на лісовозі номер десять-дванадцять. Порожняком, без деревини, з причепом.

— Сам?

— Ні, з пасажиром у кабіні.

— Пасажир — чоловік? Знайомий вам чи чужий?

— Чоловік. Здається, новий технік з лісгоспу. А може, й не він, не ручаюсь.

— Розвертайтесь! Швидше, — наказав Смолярчук. — Будемо наздоганяти!

— Слухаю, товаришу старшина, — охоче відгукнувся веснянкуватий, з вогненно-рудим волоссям шофер. — Сідайте!

Розвернувшись, Шуба на повній швидкості погнав машину вниз.

Дорога швидко вирвалася з тісної ущелини на простір і тут розгалужувалась: ліворуч — на Піддуб'я і далі, на лісозавод, праворуч — на Журавлину поляну, я малолюдні місця. Шофер спрямував лісовоз на Піддуб'я.

— Стій! — попросив Смолярчук.

Шуба зупинився.

— Чого ви повернули ліворуч? — спитав старшина.

— А куди ж? Василько поїхав на лісозавод. Іншого шляху йому немає.

— А його пасажирові? Для нього шляхів багато…

Старшина виліз із кабіни і оглянув роздоріжжя.

Шлях на Журавлину поляну був погано вторований, не твердий, ще з калюжами від недавнього дощу. Смолярчук по подвійному сліду шин легко визначив, що тут кілька хвилин тому пройшов лісовоз з причепом.

— Поїхали праворуч, — сказав Смолярчук, сідаючи в кабіну.

Гуркотіла на крутих поворотах потужна машина Шуби. Мигтіли придорожні дерева, навислі скелі, схили то однієї то іншої гори. Поворот змінювався поворотом. Тюльпанова, який сидів у кузові, різко кидало на віражах.

Смолярчук однією рукою тримався за скобу, прикріплену до щитка для приладів, другою притискував до себе Витязя. Собака, як і люди, був охоплений тривогою.

Шуба і Смолярчук насторожено, мовчки вдивлялися в дорогу.

З-за чергового повороту з'явилася зустрічна машина.

Не чекаючи наказу, Шуба зупинив свій грузовик. Зупинився і зустрічний. Висунувшись з кабіни, Смолярчук спитав:

— Звідки?

— Верховинський, товаришу старшина.

— По дорозі машину зустрічали?

— Одну, якщо не рахувати вашої.

— Лісовоз?

— Так, якийсь скажений, наче з ланцюга зірвався.

— З причепом?

— Так точно.

— В кабіні є пасажир?

— Ні, один шофер.

— Це вірно? Не помилився?

— Не сліпий, товаришу старшина. Все бачив ясно, як от вас.

— Знайомий шофер?

— Ні, не знайомий. Машина місцева, а водій чужий.

— В сірій кепці? В чорному піджаку? Шия хустко зав'язана? — спитав Шуба.

— Начебто так.

Шуба перевів погляд на Смолярчука.

— А куди ж подівся Василько? Що з ним трапилось?

— Поїхали! — різко сказав Смолярчук.

І знову загув лісовоз Шуби. Спуск тривав. Дорога тяглася по вузькому карнизу, по самому краю безодні. Попереду, за поворотом, виявилась якась перешкода.

Шуба різко загальмував. Смолярчук вдарився головою об скло. Від несподіваного поштовху Тюльпанов покотився по дну кузова.

Біля переднього буфера лісовоза впоперек дороги був розвернутий причеп з номерним знаком 10–12.

Відкинувши його з дороги на узбіччя, Шуба і прикордонники понеслися далі. Спуск незабаром закінчився. Дорога на крутому зльоті врізалась у вузьку темнувату ущелину. По її дну бігла бурхлива невелика річка.

Трохи вище потоку, на дамбі, облицьованій циклопічним камінням, блищали добре наїжджені рейки вузькоколійки. Автомобільний шлях ішов ще вище, по скелястому карнизу. Схили ущелини були стрімкими, суворими, усіяні порослими мохом валунами, з чорними пнями, обгорілими від пожежі, без жодної зеленої галявинки.

Відчувши за собою погоню, «Ковчег» вирішив перехитрити прикордонників. Не зменшуючи швидкості лісовоза, він відчинив дверцята кабіни, витягнув до відказу важіль ручного газу і зіскочив на землю. Машина деякий час продовжувала рухатись по прямій, але дорога круто звернула ліворуч. Передні колеса машини, крутячись по інерції, повисли в повітрі, потім лісовоз клюнув носом, перевернувся і з гуркотом полетів у прірву.

«Ковчег» побіг, але не вперед, по дорозі, а назад. Метрів через сто він звернув ліворуч і зник в густому чагарнику. Повз нього пронеслася машина з прикордонниками.

Побачивши розбиту машину в безодні, Шуба зупинився, а Смолярчук і Тюльпанов одразу ж кинулися вниз. Гострі ребра скель, уступи, засиджені птахами, відшліфований часом і вітрами граніт, поросла мохом стіна і, нарешті, дно ущелини. Тут, біля підніжжя дамби, по якій проходила вузькоколійка, димилися покручені залишки лісовоза.

Неподалік почувся пронизливий сигнал малопотужного локомотива. З-за повороту з'явився невеликий, з кількох платформ, поїзд, навантажений лісом. На одній з платформ у вузькій щілині між колодами, з пістолетом напоготові, важко дихаючи, причаївся «Ковчег». Із свого укриття він бачив, як прикордонники і вівчарка спускалися вниз по небезпечному схилу прірви, і полегшено зітхнув.

Весело постукуючи колесами, поїзд спускався по ущелині. Попереду показалося невеличке місто.

Тимчасом прикордонники, похмурі і злі, стояли біля уламків машини.

— Треба обшукати місцевість, — сказав Смолярчук.

Витязь узяв слід, залишений порушником на підступах до безодні, і потягнув старшину по дорозі, а далі через чагарник на схилі гори до вузькоколійки. Тут собака закружляв на місці.

— Слід загубився, — сказав Смолярчук, — порушник сів на поїзд.

І знову лісовоз, керований Шубою, помчав по дорозі над ущелинами. Смолярчук сидів у кабіні. Тюльпанов стояв зверху, в кузові. Вітер шугав йому прямо в обличчя, висікав з очей сльози. Тюльпанов терпів, дивився прямо вперед.

Вузькоколійна дорога обірвалася біля виходу з ущелини. Поїзд, який щойно спустився з гір, стояв під естакадою лісового складу. Заскреготівши гальмами, машина з прикордонниками зупинилася. Смолярчук з собакою кинувся на пошуки сліду…

«Ковчег» був переконаний, що надійно відірвався від переслідувачів. Не кваплячись, він йшов пожвавленою вулицею верховинського міста.

Густий потік людей виніс його до воріт ринку.

Багатолюдний, яскравий і гамірний був святковий базар. Тут і верховинці в мальовничому вбранні, і скромно одягнуті долишани, які продають овочі й фрукти, і цигани-бляхарі, і виноградарі, які стали в окремий ряд зі своїми бутлями і бочками вина. «Ковчег» пройшов крізь базарний натовп. Зупинився він перед ларком, в якому літній верховинець з лісорубів чи колишніх пастухів і дівчина-підліток, мабуть, його онука, торгували кустарними виробами: різьбленим дерев'яним посудом, вишивками, домашньої роботи сукнами, одягом, звичайним для закарпатських горців, капелюхами з перами.

— Гей, хазяїне! — гукнув «Ковчег» до продавця. — Дай-но мені отой кожушок і женихівський капелюх. Та швидше! Нема терпцю! — він підморгнув, посміхнувся. — Іду свататись до однієї государині…

«Ковчег» одягнув кожушок, дістав з кишені гроші, кинув їх на прилавок. Одержавши здачу, він, поспішаючи швидше піти, сунув під кожушок кепку і щез у базарному натовпі.

Продавець верховинських виробів провів покупця уважним поглядом.

— Поторгуй тут сама, Маріє, — сказав він дівчині, — а я незабаром повернусь.

Пробираючись крізь натовп, він пішов слідом за підозрілим покупцем, не гублячи його з очей, але й не наближаючись до нього. Він бачив, як ця дивна людина купила старий велосипед, потім корзину, приторочила її до багажника і поїхала з базару в бік Рахова.

Витязь провів Смолярчука і Тюльпанова через усе місто до воріт ринку. Прикордонники і вівчарка легко проклали собі дорогу через базарну тісняву.

Побачивши прикордонників, продавець кустарних виробів кинувся до них.

— Чи не шукаєте ви когось? — спитав він.

— А що? — ухильно сказав Смолярчук.

— Може, чоловіка в сірій кепці, чорному піджаку, з зав'язаною шиєю?

— А де ви такого бачили?

— Купив у мене зелений капелюх, кептар і поїхав на велосипеді он у той бік, — старий махнув рукою на північний схід, на Рахівське шосе. — Півгодини не минуло.

Шлях на виході з міста був майже цілком забитий закарпатцями, які поверталися з базару. Багато велосипедистів. Підводи. Автомобілі. Пішоходи. В цьому потоці і загубився «Ковчег». Він їхав на велосипеді і майже не виділявся із загальної маси. Озирнувшись, щоб поправити корзину, він побачив неподалік грузовик з прикордонниками.

Лісовоз Шуби просувався повільно. Смолярчук уважно вдивлявся в людей, що йшли лівим узбіччям дороги. Тюльпанов контролював правий бік. Шуба крутив головою туди й сюди, не пропускаючи жодної людини, кожній заглядав в обличчя. Проїхали по мосту, збудованому через невелику річку, і зникли.

«Ковчег» сховався під тим самим мостом, по якому щойно проїхали прикордонники. Він сидів у затінку під залізобетонною опорою і вдавав, ніби миє свій запорошений, велосипед. Потім він знову вибрався на шосе і поїхав назад, в напрямі до міста, але згодом звернув на бокову польову дорогу. Не зменшуючи швидкості, він проскочив залізничний переїзд і зник на крутому підйомі за поворотом кам'янистої вузької дороги. Сторож, який охороняв переїзд, байдужим поглядом провів велосипедиста.

Прикордонники теж повернулисяназад. Проїхавши кілометрів з п'ять у бік міста і не знайшовши велосипедиста в зеленому капелюсі, Смолярчук зрозумів, що пішов хибним шляхом. Не міг ворог за такий короткий час далеко втекти. Напевно, він обрав собі не цю, головну, дуже людну дорогу, а яку-небудь глухішу. А яку ж? Не одна, а десять ґрунтових доріг відгалужувалися від асфальтованого шосе ліворуч і праворуч. Куди повернув лазутчик? Який шлях здався йому найвигіднішим?

Смолярчук, як це робив багато разів у боротьбі з ворогом, поставив себе на його місце. Ні, оцю дорогу він не вибрав би: веде до невеликого населеного пункту, де люди добре знають один одного і відразу можуть помітити чужого. І ця дорога невигідна: треба проїжджати міст, що охороняється, а ця, мабуть, принадлива. Закрита з обох боків садами і, головне, веде до залізниці, де можна скористатися поїздом. Чи не сюди кинувся ворог? Так, звичайно, тільки сюди повинен піти винахідливий, передбачливий лазутчик.

— Звертай праворуч, — сказав Смолярчук шоферу.

Дослідивши дорогу, прикордонники знайшли на ній сліди велосипедних шин. Звичайно, це могли бути сліди і не велосипедиста в зеленому капелюсі, можна й помилитися, але Смолярчук попросив їхати далі.

Під'їхали до залізничного переїзду і зупинилися: сторож закрив шлагбаум, пропускаючи в бік кордону довгий товарний поїзд.

Смолярчук і Тюльпанов, зіскочивши з машини, сіли навпочіпки, уважно продивлялися обидва боки залізничного насипу: чи не з'явиться на ньому з найближчих кущів той, кого вони шукають, чи не спробує скористатися поїздом?

Простукотів колесами по рейках останній вагон. Сторож на переїзді, зморшкуватий безвусий чоловік, поклав жовтий прапорець у шкіряний футляр ї повернувся до Смолярчука:

— На куриво не багаті, товаришу?

Почастувавши залізничника цигаркою, Смолярчук спитав:

— Чи не проїздив тут дядько на велосипеді?

— У зеленому капелюсі? Туди подався. — Сторож показав у напрямі гір.

Водій вийшов з машини.

— На моєму «буйволі» далі не поїдеш, — жалкуючи, сказав він, звертаючись до прикордонників. — Бажаю удачі!

— Спасибі, товаришу Шуба, — подякував Смолярчук і спитав сторожа: — Телефон справний?

— Справний.

Повідомивши на заставу про своє місцеперебування і напрямок переслідування, Смолярчук попрощався з Шубою і крутою вузькою дорогою рушив у гори. Менше ніж через кілометр дорога перейшла в стежку і круто полізла вгору. Тут сліди велосипедних шин зникли. Смолярчук при допомозі Витязя обшукав навколишню місцевість і швидко знайшов у лісовій хащі кинутий велосипед, а також помітив виразні відбитки великих, добре знайомих черевиків.

— Слід, Витязю, слід!

Витязь потягнув Смолярчука крізь лісові завали з бурелому і каміння.

Тюльпанов, як він не тренував себе з бігу на далекі відстані, не зміг угнатися за старшиною, відставав все більше й більше і, нарешті, втратив його з очей.

Смолярчук і Витязь, ідучи по сліду порушника, підбігли до густої ялини, що самітньо стояла на галявині. Собака кинувся до гіллястого темного дерева, став на задні лапи. Смолярчук зрозумів, що ворог причаївся на дереві, що готовий звідти завдати йому смертельного удару. Він різко відсахнувся назад. Але не встиг відбігти, як пролунав постріл…

Смолярчук упав обличчям вперед, витягнувши руки, ніби намагаючись схопити ворога.

Торішнє листя і вологий мох, що ніколи не знав сонячного світла, прийняли в свою прохолодну м'яку постіль знесилене важке тіло старшини. Зелений мох набухав гарячою кров'ю прикордонника і ледве парував на прохолодному повітрі.

Залишаючи позад себе широку червону смугу, Смолярчук, вже втрачаючи свідомість, проповз кілька метрів і завмер.

Сорок разів старшина Смолярчук ставав на таємному шляху порушників кордону, затримував їх, переслідував тих, хто намагався втекти, знищував тих, хто чинив опір, і завжди з риском для власного життя, але завжди вдало, не втрачаючи жодного волосу із своєї голови. На сорок перший раз не пощастило. І не тому, що припустився помилки в переслідуванні. Сорок перший порушник кордону виявився, певно, найнебезпечнішим, найхитрішим, найспритнішим.

Побачивши, що його переслідувач, прикордонник, перестав рухатись і стогнати, що собака тепер для нього не страшний, «Ковчег» сплигнув з дерева на землю і, навмання вистреливши у вівчарку, зник в густому лісі. Куля пролетіла мимо собаки.

Витязь натягнув поводок, намотаний на руку нерухомого інструктора, рвонувся в той бік, де зникла ненависна йому людина. Він був такий розлючений, що йому вдалося протягти по землі важке тіло. Смолярчука кілька метрів. Поводок зачепився за сучок сосни, поваленої бурею. Витязь звився на задні лапи, гавкав, хрипів, захлинався від люті, але не міг більше просунутись ні на крок. Тоді підбіг до нерухомого Смолярчука, вчепився зубами в гімнастьорку, намагаючись відірвати прикордонника від землі. Довго старався Витязь підняти свого друга. Розірвав гімнастьорку, але так нічого і не добився. Знесилившись від люті, що не знаходила собі виходу, поклав голову на передні лапи і заскавучав.

В цю мить раптом і виріс перед ним Тюльпанов. Витязь схопився, кинувся солдатові на груди, лизнув обличчя, радісно завищав.

Не звертаючи уваги на собаку, Тюльпанов опустився на коліна, приклав вухо до грудей Смолярчука. Живий, живий! Перев'язавши старшину, Тюльпанов підклав йому під голову руку, обережно підвів з землі. Ледь-ледь розплющились очі Смолярчука, ледь-ледь ворухнулися безкровні сині губи.

— Переслідуй! — ледве чутним шепотом наказав він.

— А як же ви?

— Переслідуй! — повторив Смолярчук і заплющив очі.

Тюльпанов зняв з руки старшини поводок і владно, по-господарськи скомандував:

— Слід, Витязю!

Вівчарка рвонулася вперед. Тюльпанов біг за нею, не вкорочуючи поводка. О, тепер він не відстане навіть від Витязя!

На шляху переслідування, біля високої металевої ферми на початку повітряної канатної дороги, виросли два лісоруби-верховинці в своїх білих; розшитих кольоровою вовною кожушках.

— Туди, туди, в долину подався! — дружно, в один голос закричали вони, розмахуючи цапинами — палицями з металевими наконечниками — знаряддям лісорубів.

Тюльпанов спитав, як була одягнута ця людина і чи давно вона тут пробігла. Лісоруби відповіли, що минуло чимало часу, не менше півгодини, а то й більше. Одягнута примітно: у білий кептар і темні штани. На голові зелений капелюх, на ногах важкі черевики на товстій підошві.

Дивлячись униз, на темний гостроверхий ялиновий ліс, що приховував круті схили гори аж до підніжжя, Тюльпанов подумав, що по цих труднопрохідних лісах, мабуть, мчить тепер порушник, як затравлений звір.

Він уже встиг далеко втекти за той час, поки Тюльпанов перев'язував рану старшини, і знову пробивався до великої дороги, до людей. Треба наздогнати його, поки він не загубився у натовпі.

Тюльпанов вирішив скористатися канатною дорогою. Робітники допомогли йому і Витязю надійно розміститись у підвісній колисці. Подякувавши лісорубам, Тюльпанов сказав їм, що в лісі на галявині, під старою ялиною, лежить поранений Смолярчук.

— Знайдіть його, допоможіть.

— Усе зробимо, не хвилюйся.

Повільно пропливла, розхитуючись на сталевих тросах, над глибокою безоднею, над верхівками дерев підвісна колиска.

Через тридцять хвилин вона зупинилася на рівнині, над естакадою лісового складу хімзаводу. Тюльпанов і Витязь спустилися на землю. Що ж робити далі? Як без сліду шукати порушника?

Ще згори Тюльпанов помітив на далеких підступах до шосе пішохідний міст через річку. Порушник, звичайно, не залишиться там, у лісі, він знову пробиватиметься до людей, у місто. Отже, обов'язково пройде міст, його ніяк не можна минути, він тут єдиний. Там, біля мосту, на цьому боці річки і треба зустрічати порушника.

Тюльпанов не помилився в своїх припущеннях…. На дерев'яному вузькому мосту, на якому вдвох не розійтися, появився міцний, кремезний чоловік в гуцульському кептарі і капелюсі.

Пробігши по мосту, порушник кинувся в прибережні зарослі верболозу, де на нього чатував Тюльпанов.

— Руки вгору! — скомандував прикордонник.

Порушник підняв руки, але відразу ж метнувся вбік, стрибнув у річку і зник під водою. Швидка течія підхопила капелюх і понесла його вниз.

— Не втечеш! — сердито сказав Тюльпанов.

Він взяв вірьовку, приторочену до ременя, прив'язав до неї камінь, метнув угору. Вірьовка з каменем на кінці кілька разів обкрутилася навколо товстого сучка сосни. Відштовхнувшись від берега, Тюльпанов перелетів трохи не через усю річку. Він стрибнув на мілководдя недалеко від того місця, де на мить пізніше виринув порушник.

Побачивши прикордонника, «Ковчег» кинувся до лісу, до рятівних кущів верболозу.

Тюльпанов наздогнав його на березі і, незважаючи на шалений опір, переміг, зв'язав по руках і ногах. Віддихавшись, Тюльпанов дістав ракетний пістолет, вистрілив угору.

Польовою дорогою швидко примчала машина з прикордонниками — солдатами п'ятої застави і капітаном Шапошниковим. Вона зупинилася біля річки, перед Тюльпановим.

Шапошников підійшов до порушника, мовчки подивився на нього.

— Де Смолярчук? — спитав він, обертаючись до Тюльпанова.

— Поранений…

… Старшина, оточений лісорубами, перев'язаний, лежав під ялиною. Несподівано почулося гавкання собаки. Смолярчук впізнав голос Витязя і всміхнувся блідими, покусаними губами.

На узліссі густого ялинника з'явилися Тюльпанов і Шапошников. Смолярчук трохи підвівся на руках і радісно дивився на бойових друзів, що наближалися.

Другого дня на заставі з усіма подробицями обговорювали подорож Олени з «Козловським», боротьбу з ним Смолярчука і Тюльпанова.

Саме тоді Волошенко і охрестив Олену «Громовицею».

Добре те ім'я, яке дали тобі рідні, коли ти з'явилася на світ, але в тисячу разів краще і дорожче те ім'я, яке дістала ти від людей, служачи їм, не шкодуючи свого життя.

Глава двадцять четверта

Затриманий порушник кордону був переданий органам державної безпеки. Його ввели до кабінету Зубавіна із зв'язаними руками, без капелюха, мокрого з ніг до голови, в порваному одязі.

Так, зовнішній вигляд його був жалюгідним, але в очах виблискувала похмура злоба. Ніякого натяку на пригніченість, страх і покору.

Шатров мовчав, з ненавистю і гидливістю розглядаючи людину, яка присвоїла документи шофера станіславської автобази.

— Добряча штучка! — усміхнувся Зубавін. — Козловський був убитий два дні тому ударом ножа в груди. Труп його знайшли в лісі, в березовому стосі дров. Убивця так квапився, що залишив у кишенях піджака шофера лист на ім'я Козловського, перепустку до автобази і ощадну книжку. По цих документах Зубавін встановив особу вбитого, його професію і місце роботи.

Про те, що прикордонники після тривалого переслідування затримали «шофера Козловського», Зубавін і Шатров дізналися по телефону від генерала Громади. І вони відразу ж вирішили, що це і є вбивця Козловського. Ще не бачачи його, готуючись до зустрічі Козловського, Зубавін і Шатров поставили собі ряд важливих запитань. Хто він такий, цей молодчик? Звідки взявся? Судячи по серії його вчинків, аж до шаленого опору прикордонникам, з'явився з тієї, західної сторони, має спеціальну шпигунську підготовку. Коли це так — а це, безумовно, так, — чиє завдання він виконує? Чи не «Бізон» його господар? Чи не має він відношення до операції «Гірська весна»?

Зубавін, як правило, допитував державних злочинців одразу ж, безпосередньо після арешту, поки ті ще не встигали освоїтись із своїм новим становищем. І найчастіше саме цей перший допит визначав потім весь хід слідчого процесу. Якщо зараз удасться встановити, що «Козловський» посланий у Явір «Бізоном», то дев'ять десятих завдання буде виконано.

Зубавін кивком голови відпустив конвой, вийняв з кишені ніж і, підійшовши до арештованого, розрізав міцну вірьовку.

— Дякую вам, майоре, — Хорунжий усміхнувся, розтираючи припухлі, посинілі зап'ястя.

Зубавін показав йому на стілець:

— Сідайте.

— Ще раз дякую. — Хорунжий сів. Поклавши руки на коліна, він насмішкувато-злими очима очікувально позирав то на майора, то на полковника: мовляв, я готовий до будь-якого допиту, починайте.

Зубавін зайняв своє місце в кріслі, поклав перед собою чистий аркуш паперу і спокійно подивився на відверто нахабне, вороже обличчя арештованого:

— Прізвище?

Хорунжий скривив губи в презирливій посмішці.

— Майоре, вам не надокучило задавати ті ж самі запитання усім вашим клієнтам?

— Прізвище? — не підвищуючи голосу, не міняючи виразу обличчя, терпляче повторив Зубавін.

— Запишіть хоч горшком, тільки… в камеру смертників не садовіть.

Перезирнувшись з Шатровим, Зубавін вийшов з-за столу, майже впритул наблизився до арештованого. Всі сили його душі і розуму були спрямовані зараз на те, щоб зафіксувати найменшу зміну у виразі обличчя і очей убивці Козловського. Стежив за ворогом і Шатров.

— Слухайте, «Горщок», даремно ви прикидаєтесь хоробрим, — сказав Зубавін. — Стіни тут міцні, товсті, і ваших слів не почують щ «Бізон», ні «Чорногорець».

Довгі пухнаті вії Хорунжого здригнулися, зіниці розширились.

Зубавіну ї Шатрову стало зрозуміло, що до їх рук потрапив не просто лазутчик, а довірений Артура Крапса і Джона Файна. Як би тепер «Горщок» не відпирався, які б легенди не вигадував, це не допоможе ні йому, ні його спільникам. Рано чи пізно, не зараз, то через тиждень, він буде припертий до стіни і змушений сказати: правду.

Зубавін повернувся до стола:

— Як все-таки вас записати? «Горшком» чи… справжнє прізвище згадаєте?

Арештований мовчав. Опустивши голову, він зосереджено розглядав калюжу, що натекла з його мокрого одягу. Зубавін терпляче чекав, постукуючи наконечником ручки по настільному склу. Шатров посміхався.

— Яке покарання за вбивство людини? — не підводячи голови, спитав «Горщок». — Якщо не помиляюся, розстріл? Так ви мене розстріляєте за одне лише вбивство шофера. Яка ж мені користь бути з вами відвертим? Чи не все одно мерцеві, як ви його назвете — щукою чи лебедем? Коротко кажучи, майоре і полковнику, я не відповідатиму на жодне ваше запитання ні зараз, ні завтра, ні через місяць. — Арештований відкинувся на спинку стільця, театрально схрестив руки на грудях і заплющив очі.

— Що ж, це ваше право. Але я певний, що ви скоро, дуже скоро відмовитесь від мовчання. Побачивши Любомира Крижа, вам обов'язково захочеться поговорити.

«Горщок» не розплющив очей, не змінив свого камінно-нерухомого стану.

Шатрову стало ясно, що сьогодні вже даремно витрачати час і енергію на розмову з цим «Горшком». Він сказав:

— Євгене Миколайовичу, припиніть допит і викликайте конвой.

Коли арештованого вивели, Зубавін вийняв з сейфа папку з написом «Гірська весна» і, дивлячись на полковника, спитав, чи не час уже покласти край діяльності усієї злочинної групи і таємне слідство зробити явним. Питання було не з легких, на нього не можна було відповісти зразу, без докладного аналізу обстановки.

Надовго замислились Зубавін і Шатров. Так, тепер нібито вся компанія в зборі, тепер майже до кінця зрозумілий розподіл ролей серед цієї зграї. Резидент, звичайно, Любомир Криж. Усі інші — рядові агенти. Ворожка з Циганської слобідки, кравчиха з Залізничної і сліпий жебрак — прості інформатори. Шофер Ступак і цей «Горщок» — диверсанти. Лише одна людина з цієї компанії лишається поки що загадкою — Андрій Лисак. Яка його роль в операції «Гірська весна»? Безумовно, вона не обмежується тільки шантажем помічника начальника станції Горгулі і збиранням даних про тунелі. Андрій Лисак повинен мати ще якесь важливе завдання. Яке ж? Виходячи з того, що Андрій Лисак не захотів повертатися до Львова, у школу машиністів, виходячи з того, що він почав обходжувати Олексу Сокача і ніби прилип до комсомольського паровоза, можна сподіватися, що він задумав пробратися в бригаду, яка обслуговує прикордонну лінію. Чи не збирається Криж зробити Лисака своїм поштарем, зв'язківцем, що таємно перевозитиме через кордон директиви розвідцентра і шпигунські відомості?

Зубавін і Шатров з кожним днем виявляли все більше й більше таємних стежок, які вели до «Гірської весни», все ближче підступали до головних виконавців цієї «надміру хитромудрої» операції. І ось, коли вони вже готувалися зімкнути кільце оточення навколо явірського центра лазутчиків, трапилося таке, що ледве не зруйнувало плоди їх тривалої, терпеливої праці. Це сталося не з вини Зубавіна і Шатрова. Винуватцем виявився Тарас Волошенко, повар п'ятої застави.

В один із своїх вихідних днів Тарас Волошенко і рядовий Тюльпанов з дозволу начальника застави сіли на мотоцикл і рушили на Верховину, в ущелину Трубне, де бурхливо клекотів на каміннях прозорий до дна потік, багатий на форель. Волошенко любив і вмів полювати на цю благородну, невловиму для новачка жительку гірських річок. Звичайно він повертався на заставу з важкою в'язкою вузькомордих плямистих рибин. Але цього разу повернувся з порожніми руками. Його полюванню несподівано перешкодив шофер Ступак, що проїжджав мимо.

Ступак почав свій рейс з Чорного потоку. В цей день він одержав наказ возити дерево не на станцію вантаження, а на будівельний майданчик гідростанції, розташований у середній течії річки Кам'яниці. Навантаживши лісовоз сосновим корабельним кругляком, він вирушив за призначенням. Проїжджаючи повз будинок Івана Дударя, зупинив машину, забіг на хвилину в свою мансарду, вийняв з-під ліжка припалі пилом старі чоботи, відірвав шкіряну устілку, вийняв з пустотілого підбора касету з мікроплівкою, зарядив фотоапарат, вмонтований у портсигар, і поквапно спустився вниз. У прихожій він побачив Олену. Вона була в ситцевому платті, фартусі, волосся пов'язане темною хусткою. В її руках було кілька домотканих кольорових доріжок, які вона збиралася витрушувати.

— Доброго ранку, Оленко! — Ступак привітно змахнув руками і мало не до самої підлоги вклонився молодій хазяйці.

— Доброго! Чого це ви вдома у робочий день? — здивувалася Оленка.

— Проїжджав мимо, як не зайти додому за сигаретами? На гідростанцію дерево везу. Терміновий рейс.

— На гідростанцію? — зраділа Олена. — І я з вами поїду. Хочу на будівництво подивитися. Можна?

Прохання Олени не сподобалося Ступакові, і він не зумів цього вчасно приховати, ледь-ледь запізнився.

— Ви не хочете, щоб я поїхала з вами? — образилась Олена. — Ну й не треба.

— Що ви, Оленко! Будь ласка, їдьмо. Тільки попереджаю: не ручаюся ні за своє, ні за ваше життя. Отак! Весь час на вас дивитимусь, а не на дорогу, і можу звалитися в безодню.

Олена засміялася, махнула на шофера хусткою, зірваною з голови:

— Ну вас, насмішнику! їдьте без мене.

— Правильно вирішили, Оленко. Розтрусило б вашу ніжну особу, закачало б на крутих поворотах. Бувайте здорові!

Ступак вискочив на вулицю, заліз у кабіну лісовоза і рушив у гори, вверх по течії Кам'яниці. Він вперше потрапив на цю важливу дорогу і жадібно озирався навколо. Шосе пролягало біля самої води, на кам'янистому лівому березі річки. Трохи вище, на вирубленому карнизі ущелини, блищала залізнична колія. Коли Ступакорі зустрівся військовий ешелон, він зупинив лісовоз, вийшов з кабіни, дістав портсигар, сфотографував ряд довгих великовагових платформ, на яких стояли якісь громіздкі машини, наглухо вкриті брезентом. Це могли бути танки найновішої марки, атомні гармати чи щось подібне, чим особливо цікавився «Бізон».

В такій ось позі, обличчям до поїзда, що проходив мимо, з портсигаром у руках, з сигаретою в зубах і побачив Тарас Волошенко шофера Ступака. Він і Тюльпанов сиділи на другому березі Кам'яниці, в тіні чагарника, за великим валуном: маскувалися, щоб не помітила їх крізь прозору товщу води обережна, ляклива форель.

— Впізнаєш цього красеня? — пошепки спитав Волошенко, штовхаючи свого товариша.

— Аякже! Твій «щирий» приятель: «свій в дошку, дуже свій».

— Він і є. Зверни увагу, якими очима він дивиться на військовий поїзд. Як гіпнотизер… А що це блищить у нього в руках? Ану, Тюльпанов, дай бінокль…

Ступак кинув сигарету, поклав у кишеню портсигар, зник у кабіні і поїхав далі. Лісовоз повільно, обережно піднімався по крутій, звивистій дорозі. Кам'яниця ставала дедалі ширшою, а прямовисні скелі ущелини розсувалися, відкриваючи небо.

Попереду, на повороті, де річка впиралася в круту гору, показався недавно збудований великий залізничний міст; в деяких місцях ще не була знята опалубка з бетонних стоянів. Під'їхавши до моста, Ступак зупинив лісовоз.

Волошенко і Тюльпанов, що рухались за лісовозом на чималій відстані, теж зупинилися. Маскуючись у придорожньому чагарнику, вони стежили за «своїм у дошку».

— Цікаво, що він тут робитиме! — спитав Волошенко, підіймаючи до очей бінокль.

Ступак вийшов з кабіни грузовика, в його руці похитувалося порожнє відро. Набравши в річці води, він поставив відерце на землю, вийняв портсигар і, ставши обличчям до моста, прикурив сигарету від запальнички.

— Закурив, — сказав Волошенко, опускаючи бінокль.

— І все? — Тюльпанов був розчарований.

— Ні, не все. Потерпи.

Покуривши, Ступак взяв відро, повернувся до машини, відкрив капот, зняв пробку радіатора і почав доливати воду. Але, оскільки радіатор був повний, то вода виливалася на землю. Це одразу ж помітив Волошенко.

— Де п'ють, там і ллють, — усміхнувся він. — Щоб відвести очі, з пустого в порожнє переливає. На ось, подивись. — Волошенко простягнув Тюльпанову бінокль.

Лісовоз рушив далі. Мотоцикл з прикордонниками обережно рухався позаду, то тримаючись у затінку дерев, то ховаючись за скелястими поворотами.

Ступак не підозрівав, що за ним стежать. Безтурботно посвистуючи, він посувався вперед.

Лісовоз прошумів по новій щебеневій дорозі, недавно пробитій на крутому схилі вузької ущелини, і за найближчим поворотом відкрилася висока водозливна гребля, яка ще не втратила кольору свіжого бетону. Ступак зменшив швидкість, вийняв портсигар, закурив. Він сфотографував греблю, гідростанцію і підступи до неї.

Дорога круто здіймалася вгору. Ступак з глибокою зацікавленістю, замаскованою недбалою позою певного в собі водія, озирався навкруги, йому було наказано в розвідцентрі сфотографувати гідростанцію і підступи до неї в усіх ракурсах.

Гребля підпирала довге вузьке озеро, стиснуте з обох боків, з півдня і півночі, лісистими горами. На темно-синій поверхні водоймища не було жодної зморшки, як на відшліфованому мармурі, і тяглося воно далеко-далеко вглиб Карпат. Лісовоз деякий час рухався по самому берегу високогірського штучного озера — тінь машини безшумно пливла по прозорій до дна п'ятнадцяти-метровій товщі води.

Шосе розгалужувалось: головна дорога йшла в гори, до перевалів, а підсобна — на склад лісових матеріалів. Ступак повернув машину до розвантажувальної естакади.

Чотири молодих вантажники в домотканих куртках і шароварах, в шкіряних сиром'ятних постолах сиділи на обчищеній від кори буковій колоді і, розклавши на колінах вузлики з домашніми харчами, снідали.

Ступак зупинив біля них машину, зняв кепку.

— Здоровенькі були, карпатські моряки! Ну, як на вас впливає клімат нового моря?

— Нічого, — відповіли вантажники. — Живемо тепер, як риба у воді.

— Воно й видно з першого погляду. — Ступак спустився до озера, зачерпнув з нього долонею, припав до; води губами. — Добррряча! — крякнув він, повернувшись до вантажників. — Кращої не пив ні в Альпах, ні на Балканах, ні в Дунаї, ні в Берліні. Богатирська вода! Радянська вода!

Витираючи рукавом комбінезона губи, вийняв портсигар і ще раз, тепер з іншого, східного боку, сфотографував греблю і гідростанцію.

Волошенко і Тюльпанов, притаївшись у чагарнику, на обочині верхньої, головної дороги, стежили за шофером лісовоза.

— Знову закурив? — усміхнувся Волошенко. — Цікаво, як побачить важливий об'єкт, так йому відразу курити хочеться. Можеш, товаришу Тюльпанов, пояснити з наукової точки зору цей таємничий рефлекс?

— Можу! Він, напевно, спеціально надресирований вивчати важливі об'єкти.

— Згоден! А яка твоя думка відносно портсигара? Чи не здається тобі, що це не тільки портсигар, а й фотоапарат?

— Фотоапарат?

— Добре було б потримати в руках цей портсигар, помацати його пульс. Як, Тюльпанов, не заперечуєш?

Лісовоз тимчасом розвантажився над естакадою і повільно піднімався по дорозі, прокладеній на території гідростанції. Виїхавши на магістраль, він збільшив швидкість і покотив по карнизу кам'яної гори над водоймищем. Ступак уже був байдужий до краси «Карпатського моря»: він зробив усе, що йому треба. Задоволений собою, він весело вдивлявся в шосе і насвистував «Нам не страшний сірий вовк, сірий вовк». Обігнувши Червоні скелі, він побачив на дорозі, за крутим поворотом, двох прикордонників, які котили під гору мотоцикл. Ступак різко загальмував. Привітно посміхнувся, вийшов з кабіни:

— Здорові будьте, земляки!

— Бажаємо здоров'я, — зніяковіло відповів Волошенко, витираючи спітніле обличчя.

— Виходить, те саме лихо! Знову не працює твій мучитель?

— Як бачиш. Поїхали водоймищем полюбуватись і, не доїхавши, випустили дух, повернули голоблі.

Ступак клацнув портсигаром, запропонував прикордонникам цигарки.

Кинувши портсигар на підніжку лісовоза, Ступак вийняв з-під шоферського сидіння ключі, викрутку, запасні свічки і приступив до ремонту мотоцикла.

Нікельований, блискучий портсигар притягав до себе Волошенка. Він тихенько, бочком, вважаючи, що робить це непомітно для шофера, наблизився до портсигара, взяв його і почав квапливо роздивлятися.

Міняючи свічки в циліндрах мотоцикла, Ступак помітив, що прикордонник зацікавився його портсигаром. Це його страшенно схвилювало, але він і виду не подав.

Захоплений своїм дослідженням, Волошенко натиснув кнопку, і портсигар дзвінко клацнув, що страшенно збентежило прикордонника.

— Що, сподобалася моя цяцька? — спокійно посміхаючись, запитав Ступак.

— Так, цікава річ. Люблю сюрпризи. Не продаси?

— Що ви? Хіба друзям продають? Бери так, дарую.

Волошенко крадькома перезирнувся з Тюльпановим.

Вони нічого не розуміли.

— Подарунків не приймаю, — сказав Волошенко. — Але тимчасово цією дивовижною дрібничкою можу скористатися, перед дівчатами покрасуватися.

— Що ж, красуйся. Бери… Готова твоя кляча. Заводь! — Ступак відійшов від мотоцикла, витираючи ганчір'ям замащені руки.

— Беру. Дивись, не мучся. Поверну цілим і неушкодженим. — Волошенко поклав у кишеню портсигар і, осідлавши мотоцикл, натиснув ногою на стартову педаль. Мотор відразу ж ритмічно запрацював. — Ну й чаклун ти, земляче! Величезне тобі спасибі! Бувай здоровий, рости великий. А щодо цяцьки, ти все-таки не турбуйся. Щасливо залишатися!

Волошенко помахав рукою і поїхав. Тюльпанов сидів на багажнику, тримаючись за ремінь свого товариша.

Хвилин через п'ятнадцять, від'їхавши на чималу відстань, Волошенко зменшив швидкість, звернув на обочину і зупинився.

— Дослідимо, — сказав він, виймаючи подарунок Ступака. — Не терпиться.

Розібрали портсигар на частини до останнього гвинтика і не знайшли того, на що сподівались. Це був не фотоапарат, а справжнісінький портсигар-запальничка. В кишені Ступака завжди лежало два портсигари, один звичайний, а другий — з вмонтованим у нього фотоапаратом. Побачивши, що прикордонники серйозно зацікавилися ним, він підсунув їм звичайний портсигар. Чи покинуть тепер прикордонники цікавитися ним? Ступак був досить досвідченим лазутчиком, щоб обдурювати себе. Ні, звичайно, не перестануть. Якщо вже він викликав у них підозру, то рано чи пізно вони постараються докопатися до його серцевини. Погано складаються справи. Дуже погано. Треба попередити «Хреста» і тікати за кордон.

З того часу, як Ступак з'явився в Яворі, за ним було встановлено постійний нагляд. І тому його зустріч не могла залишитись невідомою для Зубавіна і Шатрова, не могла їх не схвилювати. Тепер уже не можна було залишати лазутчика на волі. Він повинен бути арештований, і якомога швидше.

… Витискуючи з лісовоза все, на що той був здатний, Ступак спустився в Явір. На околиці міста, перед шлагбаумом залізничного переїзду, машину зупинив автоінспектор. Перевіряючи документи, він знайшов, що путівка неправильно оформлена, і запросив шофера в будку чергового по переїзду, щоб скласти акт. Нічого не підозріваючи, Ступак пішов слідом за автоінспектором. Переступивши поріг будки, він опинився перед озброєним синьооким майором.

— Ви арештовані, — об'явив Зубавін.

На першому ж допиті шофер Ступак розповів, що він — Дубашевич, що нелегально перейшов кордон, що посланий у Явір розвідцентром «Південь» як підручний Джона Файна, що вже зв'язався з ним через Любомира Крижа.

Зубавін і Шатров вирішили арештувати всіх виконавців плану «Бізона».

Глава двадцять п'ята

Після полудня в магазин книготоргу зайшов запізнілий відвідувач, останній покупець дня. Багатьох корінних жителів Явора Криж добре знав. Людину, що переуступила поріг магазина, він бачив уперше. Іншим разом, в розпалі торгівлі, серед покупців біля прилавка, Криж не звернув би на неї особливої уваги. Зараз же він з цікавістю роздивлявся її і, розважаючись, гадав, хто вона така. «Вчитель чи бібліотекар, — вирішив Криж, — з колишніх офіцерів». Цей покупець був високим на зріст, Плечистим, з військовою виправкою, що кидалася в вічі, незважаючи на цивільний костюм. Добродушне, м'яке обличчя чисте, вздовж і впоперек помережане тонкими зморшками. Погляд світлих очей на диво спокійний, довірливий, такий, що давно, видно, звик дивитися на світ безтурботно, по-дитячому. Криж мимоволі, від нічого робити, звернув увагу і на великі, дужі руки покупця, на його вузлуваті пальці, на одному з яких жовтіла старовинна обручка.

Криж, шанобливо схиливши голову, привітно посміхнувся і спитав, чим він може бути корисним.

— Є у вас підручник Булаховського «Введение в языкознание»?

— «Так і є, вчитель!» усміхнувся Криж, задоволений: своїм умінням розпізнавати людей. Голосно він сказав:

— Будь ласка, є. Платіть.

Поки Криж загортав книгу в папір, покупець заплатив гроші в касу і повернувся до прилавка з чеком. Він передав чек Крижу, сказав «спасибі» і пошепки додав: «Маю доручення від «Бізона». Прийду ввечері, чекайте».

Повернувшись після роботи додому, Криж негайно розповів своєму шефові про те, що йому пошепки сказав покупець підручника «Введение в языкознание». Це повідомлення виявилось несподіваним для Файна, і воно неприємно вразило його. «Чорногорець» з тривогою за-' питав себе, хто він такий, цей новий посланець «Бізона»? Якщо це «Ковчег», то чого полізло глибоко законспірованого резидента, куди йому найсуворіше заборонено і носа показувати? Ні, це не «Ковчег». Хто ж? Джон Файн добре знав характер свого шефа. Дуже недовірливий, схильний до перестраховки, «Бізон» вирішив, очевидно, послати в Явір контролера. «Що ж, нехай контролює, милості просимо!» із злістю подумав Файн.

Як тільки смеркло, він поклав у кишені два пістолети, запасні обойми до них, причепив до пояса дві гранати, помацав зашиту в комірець сорочки ампулу з негайно діючою отрутою і, попередивши господаря явки, пішов через запасний вихід свого потайного сховища у сад зустрічати незнайомого і нежданого гостя. В двох кроках від хвіртки ріс бузок. Тут, у густому кущі, і притаївся в засаді Файн. Звідси йому добре буде видно, як гість увійде на подвір'я, як підійде до будинку, як постукає у вікно. Саме це «як» і скаже Файну, сподівався він, з ким йому доведеться мати справу. «Чорногорець» вважав себе не звичайним розвідником. Він був певний, що має здатність відгадувати найпотаємніші думки і почуття по зовнішніх ознаках. Якщо гість виявиться не посланцем «Бізона», а підставною особою, якщо приведе за собою «хвоста», то Файн не буде захоплений зненацька — прокладе собі дорогу вогнем пістолета і гранатами.

Минула година, друга, третя, а гостя не видно і не чути. Він з'явився майже опівночі, коли на Гвардійській запанувала сонна тиша. Файн чекав кожної хвилини і все-таки прогледів, не встиг помітити, звідки і як він появився. Він зайшов у хвіртку впевнено, як до себе додому, безшумно. По доріжці з гравію, що вела до будинку, рухався так, що жоден камінчик не заскреготів під його ногами, жодна гілка не ворухнулася над головою. Наблизившись до крайнього вікна, він пошкрябав нігтями по шибці. Вхідні двері одразу ж відчинилися, і нічний гість зник у темному череві будинку.

Файн виліз із куща бузку і попрямував до потайного входу в свою схованку. Через кілька хвилин він стояв біля зовнішньої стіни домашньої бібліотеки і крізь вічко, зроблене у книжковій полиці, почав докладно вивчати надзвичайного посланця «Бізона». Ні, його обличчя нічого не сказало Файну. Жодного разу не бачив його в штабі розвідцентра, не бачив і на фотографії. «Звідки ти взявся? — прислухаючись до розмови Крижа з невідомим, міркував Файн. — Що ти до цього часу робив? Як тобі вдалося завоювати прихильність недовірливого «Бізона»? Який наказ одержав ти від шефа?»

Нічний гість і господар розмовляли по-російськи.

— Роздягайтесь, будь ласка, сідайте, — метушився Криж. — Ви голодні?

— Голодний, — посміхнувся гість, від чого його зморшкувате обличчя одразу помолодшало. — Навіть дуже.

Буду вам вдячний, якщо добре погодуєте і піднесете добру чарку.

— Я зараз, зараз усе приготую. Розташовуйтесь, відпочивайте. Пробачте, як вас…

— Кучера Степан Степанович. Почекайте, Криж, не йдіть. Я можу потерпіти десять хвилин. Сідайте. Поговоримо…

Криж покірно сів, поклавши руки на коліна і уважно дивлячись на гостя.

— Вас, звичайно, стурбувала моя поява, — почав Кучера. — Ви не зовсім впевнені, з ким маєте справу.

— Що ви, Степане Степановичу!

— Ну-ну, не прикидайтесь, це зайве.

Кучера чудово говорив російською мовою, без усякого акценту, з ледь помітною співучістю, характерною для людей півдня, його сірі вузькі очі спокійно дивилися на Крижа, а на губах грала стримана, поблажлива усмішка. Руки його тимчасом вміло розряджали патрон, вийнятий з дула пістолета. Витягнувши кулю, Кучера вістрям булавки обережно вийняв з патрона старанно складений шовковий папірець і поклав його перед Крижем:

— Власноручний лист шефа. Читайте.

Резидент обережно розгорнув високе послання. Густим почерком, по-англійськи «Чорногорцю» і «Хресту» пропонувалось безвідмовно виконувати будь-які накази «пред'явника цього, мого надзвичайного уповноваженого». Криж нарочито голосно читав листа «Бізона», щоб його чув шеф, «товариш Червонюк».

Прочитавши, він допитливо подивився на «пред'явника цього», потім перевів погляд на паперову смужку, яку тримав у руках. Надзвичайний уповноважений зрозумів значення цього погляду:

— Що, здивовані? Як це, мовляв, таке архісекретне послання не зашифроване? Не було в цьому потреби, дорогий Любомире Васильовичу. На випадок серйозної небезпеки я б вистрілив з пістолета і спалив листа разом з порохом. Це по-перше. А по-друге, ще немає в світі такого шифру, якого не можна було б розгадати. — Нічний гість вийняв пачку сигарет з зображенням коричньового верблюда, закурив. — Ну, Любомире Васильовичу, вірчі грамоти вручені, тепер витягайте на світ божий вашого квартиранта. Де він? Кличте його сюди. Криж мовчав, нерішуче топчучись на місці.

— Кличте, Любомире, не соромтесь. Криж не рухався.

Не підводячись з крісла, надзвичайний уповноважений простягнув руку, постукав кісточками пальців у стіну:

— Я чекаю на вас, товаришу Червонюк, виходьте!

Портрет Тараса Шевченка відсунувся праворуч, розчинилися навстіж потайні дверцята, і в темному квадраті люка з'явилася голова Файна. Він мовчки сплигнув униз, на підлогу бібліотеки, кивком голови привітався з Кучерою і, підійшовши до Крижа, вихопив з його рук лист «Бізона». Читав його довго і уважно. Вивчав, а не читав. А в цей час надзвичайний уповноважений спокійно сидів у кріслі, курив і холодними, владними, трохи примруженими очима дивився на похмурого Файна.

Криж перекладав книги з полиці на полицю, силкуючись не показувати, що йому цікаво, у що ж виллється ця зустріч двох його господарів, старого і нового.

Гість ліктем тихенько штовхнув Крижа і, показуючи пальцем собі на рот, виразно пожував губами: давай, мовляв, швидше вечерю.

Криж зрозумів, що його випроваджують, і поспішив зникнути. Побрязкуючи на кухні тарілками і склянками, він жадібно прислухався до розмови в бібліотеці.

— Ну, все гаразд? — спитав надзвичайний уповноважений, коли Файн закінчив читати листа «Бізона».

Файн пихато, з викликом відповів:

— Не знаю, що ви розумієте під цим словом «гаразд».

Кучера засміявся:

— Не догадуєтесь? Ох, який важкодум! — він підвівся, підійшов до Файна, дружньо поклав йому на плече руки, сказав англійською мовою: «Не ображайтесь на мене, сер. Я виконую волю шефа і свій обов'язок. Так що нехай швидше вляжеться у вашій душі образа і почнемо ділову розмову. Поверніть поки що мій мандат».

Файн слухав Кучеру з заплющеними очима, зціпивши зуби. По вимові надзвичайного уповноваженого він намагався зрозуміти, звідки він, з якої частини їх країни. Начебто з півночі.

— Будь ласка, я готовий. Починайте свою ділову розмову.

Файн кинув лист «Бізона» на стіл, опустився в крісло.

— Я — «Кобра», — стиха, півголосом, уже російською мовою сказав гість і посміхнувся так, ніби промовив: «Я — ангел».

— Ви — «Кобра»?! — Файн зблід і мимоволі відсахнувся всім корпусом назад. — О, тоді все зрозуміло! Запитань більше не маю. Їх не задають Службі безпеки^[6]. Я вас слухаю.

— Я дозволяю вам одне запитання. Питайте. Ну!

Файн мовчав, не підводячи очей на співбесідника і дряпаючи нігтями поліровану поверхню стола. «Кобра» нахабно дивився на нього і чекав. Файн уперто мовчав. «Кобра» обережно відсунув довгий рукав, подивився на годинник, перевів погляд на вікна, затулені з середини віконницями, на портрет Тараса Шевченка, потім — на вхідні двері.

— І навіть на одне питання не зважитесь? — запитав він. — Гаразд, тоді я скажу, що найбільше вас турбує. Вас цікавить, чим викликане моє відрядження сюди?

Файн кивнув головою.

— Охоче відповідаю. Шеф незадоволений вами, «товаришу Червонюк». Більше того: він розлючений.

— Чим же? — злякано стрепенувся Файн. — Ми діяли досі точно за планом.

— Це вам тільки здається, сер! — з шанобливим знущанням вставив «Кобра».

— Чого ж тільки здається? Ми благополучно, без жодних втрат, прорвалися через кордон. Ми закріпилися, як було передбачено. Ми активно діємо. Ми майже біля фінішу.

— Справді — біля фінішу! — усміхнувся «Кобра» і знову подивився на годинник. — Не так у вас все благополучно, як вам здається, Джон Файн.

— Тихше. Ради бога! — зашепотів «Чорногорець» і з острахом подивився на двері, що вели в кухню. — Криж не знає, що я…

— Пізно обережничати, Файн, — не знижуючи голосу, продовжував «Кобра». — Як ви гадаєте, чи знають радянські органи безпеки про існування плану операції «Гірська весна»?

— Що ви! Якби знали, тоді ми не сиділи б з вами тут…

— Знають, Файн! Знають! — рішуче перебив співбесідника «Кобра». — І не тільки про план знають. Майору Зубавіну відомо, коли, де і як Дубашевич перейшов кордон, де і як він легалізувався.

— Не може бути! — На опуклому лобі Файна появився густий висип поту, вилиці і губи залила трупна синява. — Не може бути! — повторив він.

«Кобра» спокійно продовжував:

— Майору Зубавіну відомо, що Криж справжній резидент, а «Гомер» — підставний.

— Жахливо! Це ж справжній провал!

— Так, провал, — погодився «Кобра». — Майору Зубавіну відомо також, що на Гвардійську, в будинок Крижа, в ніч на п'ятницю доставлено чотири конвектори з вибухівкою. Майор Зубавін в курсі того, що в тайнику Крижа переховується «Чорногорець», він же Джон Файн, колишній керівник агентурного напрямку «Тиса».

— Ви жартуєте, «Кобра»! — Файн спробував видушити посмішку на своєму спотвореному страхом обличчі. — Не вірю! Не вірю! До сьогоднішнього дня я не помічав ніяких ознак того, що ми викриті. Ні, ні! Ви погано жартуєте, «Кобра». Не розумію, навіщо це вам потрібно?

— Потім, на дозвіллі зрозумієте. Між іншим, навряд чи ви здатні на це!

Файн був так вражений, розгублений, приголомшений, що пропустив повз вуха останні слова «Кобри». Він улесливо дивився на надзвичайного уповноваженого і пристрасно благав його швидше, в цю ж мить, припинити тортури, інакше… інакше він збожеволіє.

В кухні щось загуркотіло, задзвенів розбитий посуд. Файн здригнувся.

— Не хвилюйтесь про Крижа, про себе подумайте. — «Кобра» повільно підвівся і, уважно дивлячись на приголомшеного «Чорногорця», не поспішаючи підійшов до нього, поклав важкі долоні на плечі. — Все закінчено, Джон Файн, ваша пісенька проспівана!

Файн спробував схопитись, але дужі руки міцно обхопили його так, що затріщали ребра. І в ту ж мить він побачив на порозі кухні людей зі зброєю в руках. Файн все зрозумів і припинив опір.

«Кобра» був Микита Самійлович Шатров. Справжній «Кобра» не був арештований. Того ж дня, коли він проник у Явір, до Зубавіна прийшов перукар явірського готелю «Говерла» і заявив, що півгодини тому власноручно голив і підстригав одного свого «знайомого», значного гестапівця, відомого тим, кого він катував, під ім'ям «Ян — Чорна Рука». В роки війни цей каратель і кат наводив жах на населення Львова. Незважаючи на те, що з того часу минуло багато років, незважаючи на те, що Ян змінив свою зовнішність, перукар відразу ж впізнав його. Голячи ката, він боявся, як би і той не впізнав свою колишню жертву. Не впізнав. Надто багато людей, замучених і напівзамучених, пройшло через його руки, всіх не запам'ятаєш.

Гестапівець вийшов з перукарні і, взявши у портьє ключа від сімдесят другого номера, піднявся на готельному ліфті на третій поверх.

Через годину Зубавін і Шатров нагрянули в готель, але «Кобри» там уже не було: він безслідно зник, зрозумівши, мабуть, що викритий. Пізніше Шатров одержав з Москви розвіддані про «Кобру». З цих даних стала відома причина появи «Кобри» в Яворі і його роль в операції «Гірська весна».

Коли Шатров вирішив проникнути в будинок Любомира Крижа під машкарою «Кобри», він чудово розумів, чим рискує. Найменша необережність з його боку чи навітьнеправдоподібність узятої на себе ролі могли коштувати йому життя. Але надто важливо було взяти Файна живим і неушкодженим, і тому Шатров рискнув, не роздумуючи.

Батура рано-вранці, до початку занять у штабі авіаз'єднання, вийшов на свій жебрацький пост — ріг Кіровської і Ужгородської. Мовчки, терпляче вистоявши потрібний час під каштаном і зібравши данину з офіцерів, що йшли на роботу, він вирішив піти поснідати в закусочну до Якова. Насунувши на голову старенький чорний капелюх, відчуваючи в кишенях приємну вагу срібла і мідяків, він пішов по Ужгородській. Не встиг він пройти і двадцяти кроків, як його наздогнала велика легкова машина. Вона зупинилася біля нього, і сивоголова людина в сірому костюмі, що сиділа поруч з шофером, розчинила дверцята і сказала:

— Сідайте, громадянине Батура, підвеземо.

— Спасибі, я пішки, мені недалеко.

— Сідайте! — владно повторила людина.

Хтось, що стояв на тротуарі позаду Батури, обережно взяв його за лікоть і легенько підштовхнув до машини:

— Сідайте, без усякої церемонії. Швидше!

У «Гомера» обірвалося серце. Ще не було вимовлено жодного страшного слова, ще не сказано було, що він арештований, а він уже зрозумів, що все загинуло. Його занудило, ноги обважніли, стали неслухняними. Він і хотів би сісти в машину, але не міг зрушити з місця.

— Сідайте! — тихо, півголосом повторила людина, що стояла за спиною Батури.

— Для чого?.. Коли? — пробурмотів «Гомер». — Я… Я…

— Ви арештовані.

— Арештований? — так щиро здивувався жебрак, що йому міг би позаздрити геніальний актор. — За віщо? Ви помилилися, товаришу. Моє прізвище Батура. Гнат Батура. Я — сліпий. Жебрак.

— Саме ви нам і потрібні, громадянине Батура. Сідайте!

Батура здався. Вперше в житті він їхав на легковій машині, і та везла його в тюрму.

— Через десять хвилин машина зупинилася на Гірській вулиці. Коли зайшли в дім, де жив Батура, полковник Шатров поклав на стіл ордери на арешт Батури і на обшук.

У квартирі жебрака були знайдені шифри і коди, [пристосування для тайнопису, зброя, золото, валюта і велика сума радянських грошей.

— Звідки у вас все це, громадянине жебрак? — усміхаючись, спитав Шатров.

Батура мовчав. Він гарячково міркував, як поводитись на допиті, що сказати і про що не говорити. Про те, що служив «Бізону», доведеться обов'язково розказати, але треба всіляко приховувати, що призначений резидентом.

Шатров зібрав у чемодан все, що обвинувачувало Батуру в шпигунській діяльності, захлопнув кришку і звів очі на «Гомера».

— Чого мовчите, містер резидент? Складаєте плани самооборони?

Батуру раптом прорвало. Вимовляючи слова шаленою скоромовкою, впавши на коліна, схрестивши на грудях руки, він сповідався перед Шатровим. Так, агент. Але тільки агент, простий агент. Підслуховував розмови офіцерів, більше нічого. Ні, ні, він рішуче нічого не зробив як резидент. Батура клявся ім'ям своєї матері, божився, плакав, благав, просив вірити йому. Шатров обірвав його сповідь. Ця постать не викликала в нього особливого інтересу. «Гомер» не може сказати більше, ніж знав Шатров, бо був використаний «Бізоном» наосліп.

Того ж травневого дня, рано-вранці, інша закрита машина, що належала явірському райвідділу МДБ, вирушила на Залізничну.

Марта Стефанівна Лисак ще була в ліжку, коли в її будинок зайшли майор Зубавін і один з оперативних співробітників. Їх поява не викликала ніякої тривоги у колишньої черниці: вони були в цивільному одягу. «Приїхали чоловіки замовниць», подумала чорна Марія.

— Пані Марта спить і не скоро встане, — сказала вона. — Приїжджайте після обіду.

— Після обіду у нас не буде часу, — усміхнувся Зубавін. — Розбудіть свою пані Марту.

— Що ви, та хіба можна! Не буду. Вранці ми нікого не приймаємо.

— А нас все-таки доведеться прийняти. Будіть, інакше не зробимо ми! — трохи підвищивши голос, сказав Зубавін.

Чоловічі голоси розбудили хазяйку. Двері спальні розчинилися, і сама Марта Стефанівна у всій своїй величі з'явилася перед Зубавіним. На її дорідні плечі був накинутий атласний, з чорними драконами халат, з-під якого виглядала довга, з мереживом сорочка. На ногах — лаковані, без підборів, на фетровій підошві кімнатні босоніжки. Патентовані папільйотки заплуталися у волоссі химерної зачіски. Товстощоке, одутле обличчя з мішками під очима ще зберігало на собі масні сліди нічної косметики. Губи, спалювані протягом багатьох років губною помадою, зараз були природного кольору — синьо-попелясті, як в утоплениці.

— В чім справа, Маріє? — хрипким зі сну голосом, швидше чоловічим, ніж жіночим, загорлала Марта Стефанівна. — Навіщо ти впустила цих людей? Ти ж знаєш, що я починаю приймати тільки після обіду. Проведи панів на вулицю і поясни їм, що не гарно…

Зубавін вийняв ордер на арешт і, тримаючи його в руках і дивлячись на кравчиху, дуже спокійно й дуже ввічливо спитав:

— Марта Стефанівна Лисак?

«Венера» насторожилася.

Спокійно-впевнений вираз обличчя незнайомої людини, його владні сині очі, сповнені презирства, його тихий ввічливий голос не віщували нічого доброго. «Напевне, фінінспектор». Марта Стефанівна прикинула в думці, скільки тисяч коштуватиме їй цей неприємний візит. Важко зітхнувши, вона вирішила розщедритись. З такими, видно по всьому, скупитися небезпечно.

— Так, я — Марта Стефанівна Лисак, — сказала вона і, за давньою звичкою, кокетливо посміхнулася. — Сідайте, будь ласка. Маріє, кофе!

Колишня черниця проворно метнулася до кухонних дверей, але Зубавін зупинив її:

— Виходити з будинку нікому не дозволяється доти, поки триватиме обшук.

— Обшук? — очі в Марти Стефанівни зробилися такими великими, що, здавалося, готові були вискочити з орбіт. — У мене обшук? Чого? Яке ви маєте право серед білого дня вриватися до одинокої, беззахисної жінки? Я буду скаржитись, я…

Зубавін поклав ордери на стіл:

— Ви арештовані, громадянко Лисак… Товаришу Борисов, приступайте до обшуку.

— Арештована? Я? — заверещала «Венера». — За віщо?

Прямо дивлячись у сповнені жахом, облямовані чорним шнурочком вищипаних брів очі кравчихи і чітко, чеканно вимовляючи кожне слово, Зубавін сказав:

— Ви притягаєтесь до відповідальності за злочинну діяльність на користь іноземної розвідки.

— Яку діяльність? Не вигадуйте! Ви помилились. Я — кравчиха. Чуєте, кравчиха…

— І помічниця Крижа, — перебив Зубавін.

Після цих слів «Венері» треба було б одразу втихомиритись, але вона не вгамовувала сили свого утробного голосу, вперто продовжувала грати роль ображеної невинності. З такою поведінкою Зубавіну доводилось зустрічатися не вперше. Він уже досконало знав від Крижа, чим і як вона йому допомагала. Відома була йому і її кличка, і тому він не витерпів і засміявся:

— Не витрачайте марно пороху, громадянко. Одягайтесь. Раджу вибрати яке-небудь скромніше плаття, — додав він насмішкувато. — В тюрмі не знайдеться цінителів вашого кравецького таланту… Маріє, — обернувшись до колишньої черниці, сказав Зубавін, — принесіть своїй пані яке-небудь плаття.

— Я сама, — Марта Стефанівна кинулася до дверей спальні.

— Не хвилюйтесь, громадянко. Вам подадуть усе, що треба. Сідайте, відпочивайте. Можна навіть закурити. Маріє, захопіть і улюблені сигарети пані.

«Усе знає, загинула моя голівонька, загинула!» думала Марта Стефанівна, димлячи сигаретою і крізь тютюновий дим і сльози оглядаючи свою квартиру, повну чудесних дорогих речей, які натаскала сюди за своє життя. «Кому все це дістанеться, хто буде жити в цьому домі? Невже так і не доведеться ним скористатися? А любий Андрійко? Що буде з ним?»

Оперативний співробітник вийшов з сусідньої кімнати і перервав роздуми Марти Стефанівни. В його руках був невеличкий фібровий чемоданчик.

— Магнітофон, товаришу майор. Закордонної марки.

Зубавін кивнув і подивився на кравчиху:

— Покажіть місце, де ви сховали долари, одержані від Крижа.

— Долари? Які долари? Ніяких доларів я не одержувала від нього. Немає і не було в мене доларів.

— Продовжуйте обшук, товаришу капітан, — наказав Зубавін.

З нагоди базарного дня в Яворі «Кармен» залишила Циганську слобідку до схід сонця. Її довелося розшукувати по базарних закутках, куди вона на всякий випадок забивалася з тими, хто хотів з допомогою засмальцьованих карт ворожки зазирнути в своє майбутнє.

Співробітник МДБ, капітан, одягнутий у форму сержанта міліції, затримав «Кармен» під приводом того, що вона порушує порядки, встановлені на ринку, і відправив у найближче відділення, де на неї чекала машина з Київської.

Останнім взяли Андрія Лисака. Його арешт був доручений лейтенантові Гойді. Всю ніч і весь день, коли були репресовані Файн, Криж та інші виконавці «бізонівського» плану, Андрій Лисак був у далекій поїздці. Повернувся до Явора в сутінках і, попрощавшись з бригадою, поспішав додому, смакуючи щедрий обід і добру випивку. Зійшовши з паровоза, він побачив на під'їзних станційних коліях Василя Гойду. Про всяк випадок Андрій привітно помахав рукою другові Олекси Сокача і улесливо посміхнувся:

— Здоров, Васю! Як поживаєш? Олексу прийшов зустрічати?

— Ні, тебе, — відповів Гойда.

— Мене? Не вигадуй! Не дожив я ще до такої високої честі. Іди, порадуй Олексу.

Лисак дружньо підштовхнув Гойду до паровоза, але хлопець не рушив з місця. Він узяв Лисака під руку.

— Я серйозно кажу: тебе зустрічаю. Їдьмо швидше. Нас чекають.

— Хто чекає? Куди треба їхати? На чому?

— На машині. Поїхали, там про все дізнаєшся.

— А випивон?.. — безтурботно спитав Андрій.

— Буде, буде! І такий, брате, що на все життя запам'ятаєш!

Сіли в машину, поїхали. Шофер був у цивільному, він не привернув уваги Лисака. До самої Київської Лисак не розумів і не догадувався, що трапилось. І лише коли «Победа» несподівано круто звернула праворуч і в'їхала на глухе просторе подвір'я райвідділу, йому зразу стало все ясно. Він зблід, але ще намагався посміхатися.

— Куди ти мене привіз, Васю?

Гойда опустив руку в кишеню, кивнув на, під'їзд і крижаним голосом, крізь зуби, кинув:

— Іди вперед, поганцю!

— Васю!..

— Без розмов! Ну!

Спотикаючись, озираючись на конвоїра, не втрачаючи і досі надії на те, що Гойда жартує, що нічого страшного ще не трапилося, Лисак піднявся нагору.

— Праворуч! — скомандував Гойда. — Стій! — Він прочинив трохи оббиті поверх повсті чорною лакованою клейонкою двері. — Дозвольте, товаришу майор? — Він підштовхнув Лисака через поріг, увійшов слідом за ним у кабінет Зубавіна і доповів про те, що наказ виконано, державний злочинець Андрій Лисак арештований і без особливих пригод доставлений у райвідділ.

Майор Зубавін мовчки кивнув головою і уважно подивився на Лисака.

— Двадцять років — і вже державний злочинець. — промовив він сумно і зморщився, ніби від якогось страшного внутрішнього болю. — Сідайте!

Андрій Лисак плюхнувся на найближчий стілець і з острахом дивився на майора, готовий виконати все, що той вимагатиме. Безвідмовна покірність, страх, боягузтво, малодушшя, безпомічність володіли ним.

Зубавін вийшов з-за столу, сів поруч з Андрієм Лисаком і простягнув руку, щоб покласти її хлопцеві на плече. Але той не зрозумів руху майора і відхилився від нього, його обличчя почервоніло і скривилося в потворній гримасі.

— А-а-а-а! — заревів, завив, заскиглив він голосом звіра, лапа якого потрапила в пастку мисливця.

Зубавін перезирнувся з лейтенантом Гойдою. Гойді було і соромно, і огидно, і боляче дивитися на цього шкідливого, що втратив людську подобу, виродка.

Зубавін все-таки поклав руку на плече Андрія Лисака: йому було щиро жаль його.

— Як же це трапилось? Як ви, двадцятирічний юнак, докотилися до такого життя?

— Товаришу майор, я все розкажу, все! — вигукнув Лисак, в пориві вдячності припавши до руки Зубавіна тремтячими, солоними від сліз губами. Він дякував майорові за несподівану жалість до себе. Навіть і їй він зрадів.

— Ну, розповідайте, я слухаю.

Лисак справді розповів усю історію своїх взаємин з Крижем. Він палко проклинав той день і час, коли зв'язався з ним. Він каявся, нещадно засуджував себе і матір, яка змалку розбестила його грішми і, сама того не помітивши, втягнула в злочинне життя. Зубавін терпляче вислухав Лисака, але в протокол допиту записав найістотніше, що мало значення для слідства.

Для слідства важливо було зараз же, при першому допиті, з'ясувати, що, де, коли і як повинен був зробити завербований Лисак. Знаючи це, Зубавін міг би впевнитися, чи всіх заходів вжито для повного провалу плану операції «Бізона». Переслідуючи цю мету, він виділив для себе ту частину зізнання Лисака, де йшлося про те, що Криж послав на паровоз свого підшефного з далекосяжними намірами. «Які ж саме наміри були у Крижа?» спитав Зубавін. До Лисака повинен був підійти залізничник, молодий мадьяр, і, вибравши слушну нагоду, зав'язати з ним спеціальну розмову.

— А по яких ознаках він впізнав би, що саме ви є довіреною особою «Хреста», що саме з вами треба зав'язати спеціальну розмову?

Андрій Лисак на це питання Зубавіна відповів так:

— У верхній кишені мого комбінезона мав бути букетик гірських фіалок.

— Зрозуміло. А по яких ознаках ви повинні були впізнати свого співбесідника?

— На його голові — чорний берет, а на вказівному пальці правої руки — товстий перстень з камінцем у вигляді гральної карти.

— Про що ви мали говорити з цим молодим мадьяром? — спитав Зубавін. — Вам це відомо?

— Так. Я дослівно запам'ятав пароль. Угорський залізничник повинен був підійти до мене, усміхаючись, зняти з голови берет і сказати по-російському і по-мадьярськсму: «Здрастуйте, товаришу». Я повинен був відповісти йому тільки по-російському: «Здрастуй». Потім він частує мене угорською сигаретою, а я його — радянською. Прикуривши, він питає: «Яка у вас, в Радянському Союзі, погода?» Я відповідаю: «Така сама, як і у вас, гарна».

Андрій Лисак замовк, боязко глянув на майора Зубавіна, сподіваючись побачити на його обличчі сердиту посмішку.

— Далі, — сказав Зубавін, Лисак продовжував;

— Потім він повинен був сказати мені, куди поклав посилку.

— Що за посилка?

— Цього я не знаю. І взагалі… я більше нічого не знаю. Все розповів.

— Добре. На сьогодні досить.

Зубавін відіслав Андрія Лисака в камеру попереднього ув'язнення. Деякий час він мовчав, міркуючи. Потім раптом спитав, звертаючись до лейтенанта Гойди.

— Завтра, здається, відправляється в перший закордонний рейс комсомольський паровоз Олекси Сокача?

— Так, товаришу майор.

— А чи не міг би Сокач виконати одне наше делікатне доручення?

— Зрозумів, товаришу майор. Олекса Сокач усе зробить. Ручаюся.

— Ну, якщо так, запросіть Сокача до нас на розмову.

— Єсть запросити Сокача на розмову! — Гойда хвацько повернувся на підборах, кинувся до дверей і зник.

Поки Гойда розшукував по всьому Явору свого друга, Зубавін наказав привести до нього з тюрми Любомира Крижа, його привели через півгодини. В кабінет він увійшов поперед конвойного: руки за спиною, сутулий, в чорному піджаку, чорнолиций, у темній сорочці без галстука, з глибоко запалими очима, неголений, постарілий років на двадцять. Він похмуро, спідлоба глянув на майора і зупинився біля порога з похиленою головою.

Зубавін відпустив конвоїра, а Крижу вказав на найближчий стілець.

— Сідайте і розповідайте, містер колишній резидент, навіщо ви втягнули в свою зграю Андрія Лисака.

Криж підвів голову і здивовано подивився на майора:

— А більше нічого вас не цікавить? Тільки це щеня? Я вирішив розповісти все, абсолютно все, що знаю.

— Чим же ми зобов'язані такій балакучості? Криж швидко, не замислюючись, не гаючись ні хвилини, відповів:

— Я досить досвідчений і розумний, насмілюся сказати, щоб не зрозуміти, в яке безвихідне становище потрапив. І потім… тюремне життя не для мене.

— Розумію. Нерви.

— Так, не заперечую, я спішу до фінішу. Пожив, вистачить… Нехай якомога швидше приходить кінець. Словом, я нічого не буду приховувати. Розповім усе, навіть те, що могло б лишитись таємницею. О, історія мого життя повчальна! Народився я в знаменитому маєтку…

Зубавін нетерплячим рухом руки зупинив Крижа:

— Вашу історію життя потім розкажете. Зараз відповідайте поки що на запитання. Навіщо вам потрібен був Андрій Лисак?

— Я хотів зробити з нього доброго зв'язківця.

— І з цією метою послали в бригаду Олекси Сокача?

— Так, саме з цією метою. У свій перший же закордонний рейс Лисак повинен був зв'язатися в Тисаварі з агентом розвідцентра і привезти нам до Явора важливу посилку.

— Від кого ця посилка?

— Мій квартирант говорив, що з розвідцентра, від «Бізона».

— Що це за посилка?

— Якщо вірити «товаришеві Червонюку», — усміхнувся Криж, — то «Бізон» вирішив послати нам якусь новинку — портативну міну уповільненої дії і страшної руйнівної сили.

— З якою метою?

— Висадити в повітря великий міст на Тисі чи який-небудь тунель.

— За яких обставин повинен був зустрітися Лисак з агентом розвідцентра? Явка? Пароль?

Криж розповів майже дослівно те, що вже було відомо Зубавіну від самого Лисака. Записавши зізнання Крижа, Зубавін відправив його у в'язницю і пішов до полковника Шатрова.

Глава двадцять шоста

«Галочка» повільно минула контрольний пост. Біля вікна паровозної будки стояв Олекса Сокач. У верхній кишеньці його комбінезона синів букетик гірських фіалок.

Біля свіжопобіленої будки, в сонячному отворі розчинених дверей стояла стрілочниця з мідним начищеним ріжком у руках. В її русяве волосся теж були вплетені гірські фіалки.

— Куди їдеш, Олексо?

Сокач стримано, невизначено помахав рукою.

— В яку частину світу? — допитувалася стрілочниця. — В Карпати?

Сокач заперечливо похитав головою.

— В Румунію?

— Ні.

— В Чехословаччину?

— Гадай далі.

— До польського кордону?

— Не вгадала!

— Ага, знаю — Угорщина.

— Ого, яка ти розумна!

Пихкаючи парою у відвідну трубку гальмового насосу, «Галочка» пройшла повз стрілочницю.

Олекса стиснув клоччя в тугий жмут і, сміючись, кинув у дівчину, цілячись в її русяву голівку:

— Тримай, Ганно, і мій букет!

Вона піймала клоччя на льоту і, пробігши кілька кроків, повернула подарунок у відчинене вікно будки паровоза.

— Приколи своїй нареченій!

«Галочка» обережно, на найменшій парі, покотила до східних воріт станції.

Ще не зникла з очей русява стрілочниця з мідним ріжком, а Сокач уже забув про неї. Навіть якби на місті Ганни стояла сама Ганна-Терезія, то й тоді б вона не затулила манливу далину цього чудового дня.

Попереду, по ходу паровоза, за осокорами-велетня-ми, за водокачкою, за вхідним семафором, за Тисою лежала Велика Угорська рівнина. Праворуч, на фоні чехословацьких земель, повитих серпанком, височіли червоні корпуси і висока труба цегельного заводу. Позаду, на північному заході, височіли багатоярусні Карпатські гори — спочатку невеликі, майже пагорби, потім вищі і вищі, все ближчі до неба. Ліворуч, поверх чорних і червоних дахів вагонів, повільно тяглися південні схили передгір'я Карпат, поспіль вкриті виноградниками. З південного сходу, від Трансільванських Альп, табунами летіли димчасті, веселі, із скісними сонячними лініями хмари.

З півдня, з Великої Угорської рівнини струмували теплі повітряні маси, нагріті біля берегів Атлантичного океану.

З південного сходу, з боку Словаки, крокувало численне військо, одягнуте в зелений і біло-рожевий одяг, — яблуні, груші, абрикоси, черешні. На чолі їх стояли високі осокори.

І лише на півночі, десь у піднебессі, мабуть, в районі Високих Бескид, ще й досі була справжня зима. Там сяяли білосніжними вершинами гори.

Глянувши на снігові гори, Сокач відразу ж забув про них. Він бачив тільки весну і її одну відчував.

«Галочка» минула вихідні стрілки і, скоряючись ріжку стрілочника, звернула на четверту колію, де стояв готовий До відправки состав пульманів, навантажених коксом, рудою і чавуном у злитках.

Кондукторська бригада почала приймати поїзд.

Головний кондуктор з відвертою цікавістю подивився на молодого механіка, ніби запитуючи очима: невже ти, такий молокосос, поведеш поїзд за кордон?

До паровоза підійшов капітан прикордонних військ.

— Прошу паспорти, — сказав він.

Олекса, кочегар і помічник спустилися на землю, вручили прикордонникові свої новенькі паспорти. Той уважно проглянув їх і мовчки пішов у напрямі до станції.

— Що це таке? — захвилювався Іванчук. — Чому не повернув?

— Зареєструє і поверне. Такий порядок. — Олекса говорив впевнено, спокійно, ніби йому вже сто разів доводилося пересікати кордон.

Тимчасом кондукторська бригада прийняла поїзд. Головний одержав поїзні документи і акуратно складав їх у свою шкіряну сумку. Оглядач автоматичних гальм написав довідку про те, що з гальмами все гаразд, і видав її головному. На колії появився смаглявий, у червоному кашкеті черговий по станції. Ажурна рука семафора піднялася вгору. Митники зробили свою справу. Стрілочниця підготувала шлях до маршруту.

А прикордонника все немає і немає. Нарешті до паровоза підійшов оператор з маршрутом і вручив його Сокачеві. В дорожній телеграмі було сказано, що черговий угорської станції Лайош чекає до себе радянський поїзд номер сімсот тридцять три у складі сімдесяти шести осей.

Все, абсолютно все готове, а прикордонника…

Ось він! В руках у нього купка темно-червоних книжечок. Обличчя капітана тепер було добрим, привітним — обличчя людини, яка виконала святий обов'язок. Він швидко роздав паспорти руховикам^[7] і паровозникам й, стримано, самими очима, посміхнувшись, приклав руку до козирка зеленого кашкета.

Головний кондуктор дав свисток. Сокач майже в ту ж мить відгукнувся тривалим веселим гудком.

Далеко-далеко розлігся голос «Галочки» — по тихій сонячній долині, вверх і вниз по Тисі, по карпатських передгір'ях, по кордону.

Знаменита рівнина великої тисянської долини лягала під колеса «Галочки». Позаду, в Карпатах, усього в двох годинах їзди звідси, — тунелі, пробиті в скелях, запаморочливі мости, гуркочучі по камінню річечки, букові ліси, водоспади, ялинові гори, оповиті хмарами, туман і дощ, а тут — неозора морська широчінь колгоспних полів, тепле, майже жарке сонце, безвітря, тиша весняного дня. Праворуч, вздовж залізничного полотна, тяглися то чорні з рубчастими слідами гусениць трактора городні масиви, то зеленіючі поля озимини. Ліворуч через вікно помічника видно луки, а за ними — молоді і старі сади.

З-за дерев появилася смарагдова лінія дамби, що прикривала долину від поводі. Це вже кордон. Володіння колгоспу «Зоря над Тисою».

На трав'янистих схилах дамби паслося різнобарвне стадо корів. Трактор, сяючи на сонці гусеницями, орав землю. В стародавньому руслі Тиси, на привіллі теплих дощових вод, плавав табун гусей. Тут же„підкачавши штани, білоголові хлопчаки ловили рибу саморобними сітками. Осокори-велетні, вже зелені від підніжжя до верхів'я, височіли за дамбою; їх густі тіні лежали майже біля самого берега Тиси. Зграї. галок ласували в прикордонних садах торішньою падалицею.

Ще один невеликий поворот залізничного полотна — і на паровоз почало насуватися громаддя сталевого моста, зведеного через Тису.

Там, посередині річки, і проходить державний рубіж.

Олекса Сокач, Іванчук, Довбня, кондуктор, поїзний майстер — усі, хто вів поїзд, мовчки вдивлялися в кордон, що повільно наближався.

Кордон!.. Рубіж держави. Ще в далекі-далекі часи почали люди «рубіж рубати і грань гранити». Росіянин від німця, німець від француза, болгарин від турка відгороджувались горами і пустелями, річками і болотами, лісами і степами, багнетами і гарматами, споконвічною смертельною ворожнечею. І лише меч і кров, вогонь і руйнування на деякий час стирали кордони між народами. Мир був рідким і недовгим гостем на всіх державних кордонах земної кулі. Жодний народ в жодну епоху не міг простягнути через кордон іншому народові руку дружби, братерства і з'єднати свої зусилля в боротьбі за краще життя. Багато сотень років тому китайці зводили на своїх кордонах Велику стіну, існуючу і понині. Але ще вищими цієї стіни, ще неприступнішими стали національні перегородки в свідомості людей. Німецькі завойовники вважали свої західні і східні кордони межею, краєм, кінцем «культурного, організованого, ідеально створеного німецького світу». Турецькі пригноблювачі теж вважали, що «ідеал прекрасного перебуває лише в межах їх мусульманського світу». На своїй землі японські самураї почували себе найбільш «великими людьми». Споконвіку так уже ведеться: англієць хвалиться перед французом, іспанець — перед португальцем, італієць — перед греком. Всі вони разом зневажали жовтошкірих і чорношкірих. В індійців, маврів, корейців, негрів, китайців вдасть імущі в свою чергу виховували ненависть до білошкірих. Непрохідні кордони, «межі та грані, ворожнечі і колотнечі» вздовж і впоперек краяли земну кулю і людські серця. З покоління в покоління передавалося людині це почуття кордону, риси поділу.

І батько, і дід, і прадід Олекси Сокача, і всі їх предки жили під чужоземним гнітом. Протягом тисячі років, від Арпада, вождя мадьярських племен, що вторглися в 898 році в Закарпаття, до фашистського фюрера Хорті, правителі Угорщини пригнічували закарпатських українців. Кому належали найкращі закарпатські землі? Угорським графам і баронам. Чиї хутори були на найзручніших місцях, в основному на рівнині, поблизу річок? Угорських куркулів. Куди йшли податки? В угорську скарбницю. Якою мовою примушували вчитися українських дітей? Угорською. Якою мовою розмовляли ужгородські, мукачівські, хустські судді, чиновники, поліцаї? Угорською. Чиї нагаї і кулі приборкували непокірних українців? Угорські. Пам'ять Олекси Сокача і досі, вже проти його волі, зберігала пісні, легенди, байки і бувальщини, в яких проклиналися віковічні пригноблювачі.

Так було доти, поки угорський народ не взяв владу в свої руки і не поклав край національному гнобленню.

Все ближче й ближче міст. Прикордонники один за одним залишали гальмові площадки вагонів. Сплигнувши на землю, вони квапливо, неначе готуючись до парадного огляду, поправляли на собі ремені, гімнастьорки, комірці, кашкети і мовчки, з суворим і святковим виразом обличчя проводжали поїзд, який ішов уже по самому краю радянської землі.

Іванчук приклав руку до козирка кашкета.

— До побачення, зелена гвардіє!

Паровоз порівнявся з дерев'яним грибом, в затінку якого стояв прикордонник. Це вже останній вартовий. Поруч з ним, за два кроки, — червоно-зелений чотиригранний бетонний стовп. Він повільно відходив назад. Сяяв у променях сонця герб з нержавіючої сталі.

Поїзд поринув у прохолодний тунель моста, під яким далеко внизу протікала повновода і досі каламутна від дощів й гірських вод Тиса. Олекса потягнув за важіль гудка. Сталеві ферми моста, як струни гігантського органу, повторили голос «Галочки». Сотні голубів випурхнули із своїх гнізд на мосту. Розділившись на табунці, вони летіли вздовж поїзда, супроводжуючи його майже до угорського берега.

Іванчук задер до неба чисто виголене, розділене ямкою підборіддя.

— Почесний ескорт, — ні до кого не звертаючись, промовив він.

Прикордонний стовп з гербом Угорської Народної Республіки. Білий катер біля дощаного причалу. Смугаста будка прикордонної охорони. Вартовий у величезному картузі і тютюнового кольору мундирі, в шароварах навипуск, у чорних начищених черевиках. Водокачка. Поворотне коло. Депо. Станція Тисавара.

Угорська земля. Така сама, як і українська, зелена, обігріта сонцем.

Інший формений одяг на угорських залізничниках — сталевого кольору, з червоними вузькими погонами, звучить інша мова, але скільки і тут, за кордоном, рідного радянському серцю! Залізна арка біля будинку вокзалу, під якою проходять всі поїзди східного напрямку, оповита квітами, стрічками. По всій дузі арки тягнеться рожевий транспарант з написом на угорській і російській мовах: «Привіт народам Радянського Союзу — друзям угорського народу». В центрі арки два прапори — кумачевий і червоно-біло-зелений, — схрещені над гербами СРСР і Угорської Народної Республіки.

Поїзд увійшов у ширококолійний парк і зупинився на четвертій колії. Відразу ж після перевірки паспортів прикордонною вартою на підніжку паровоза вискочив високий і худорлявий залізничник — угорець.

Олекса мимоволі подивився на руки угорця. На його пальцях не було якихось перснів і на чорнявій голові не красувався берет — вона була непокрита. Задерши вгору обличчя, енергійне, молоде, білозубе, з чорною смужкою вусів на пухлявій губі, він швидко, впереміж, то угорською, то російською, то українською, то знову угорською мовами заговорив:

— Йоу напот ківанок! (День добрий!) И локомотив новый, и механик новый. Хороший локомотив, таких еще не было в Тиссаваре. Дуже добре! Как тебя зовут?.. Олекса? Розумію. По-мадьярському — Шандор. А я — Золтан Сабо. Пали!

Угорець почастував Олексу і його бригаду сигаретами. Всі закурили і деякий час мовчки дивилися один на одного. Угорець пильно подивився на букетик гірських фіалок в кишеньці у Сокача.

— Золтан, ви складач? — запитав Олекса такою чистою угорською мовою, що Сабо здивовано розширив очі і вигукнув:

— Шандор, ти знаєш мадьярську? Молодець! Я радий, що ми разом з тобою будемо працювати.

— Добре будемо працювати чи так собі? — спитав Олекса.

— Добре, Шандор! Тільки добре! Так, як у вас. Я — елмункаш. Передовий робітник.

— Якщо так, готуй мені справжній поїзд. Великий, важковаговий, стоосьовий.

— Стоосьовий? — права рука Золтана, що несла до рота сигарету, зупинилася на півдорозі. Увагу Олекси привернув вказівний палець Золтана: на ньому вже сяяв товстий перстень з камінцем у вигляді гральної карти! — Стоосьовий! — захоплено промовив угорець. — Не витягнеш!

— Витягну!

— О, Шандор… — Золтан вийняв з кишені чорний берет, ляпнув ним об підлогу. — Я негайно побіжу до Лайоша, нашого секретаря, і все йому розповім. Чекай на мене, Шандор! Між іншим, яка у вас в Яворі погода?

— Така сама, як і в вас, гарна, — швидко відповів Олекса.

— Це приємно. Тож чекай на мене, Шандор!

Не визнаючи паровозних східців, угорець плигнув на землю і, натягнувши берет на голову, зник під вагонами.

Звістка про те, що радянський машиніст визвався постійно водити за Тису важковагові поїзди, швидко поширилась на станції. Цікавість до цієї події була цілком природною і закономірною для залізничників станції Тисавара. На перевалочній базі тисаварці перевантажували з поїздів широкої колії на вузькоколійні тролейбуси з Москви, тюбінги для будапештського метро, самохідні запорізькі комбайни, молотарки Ростсільмашу, люберецькі жниварки, челябінські і сталінградські трактори, верстати «Красного пролетария», злитки донецького чавуну, горлівські врубові машини для гірничого басейну Печ, найскладніші агрегати для Сталінвароша, кокс і руду, марганець і автомобілі.

Тільки багатий, щедрий друг, друг на. все життя, міг посилати все це.

Була обідня пора.

На дев'яту колію, звідки повинен був піти за Тису важковаговий состав, вийшло майже все робоче населення станції.

Найбільше людей було в голові поїзда., біля першого вагона, куди повинен був підійти паровоз. Залізничники в обмундируванні сталевого кольору і величезних картузах. Русяві, чорняві, золотисті голівки дівчат. Босоногі, з перехрещеними шлейками хлопчаки. Слюсарі в замащених комбінезонах. Землекопи в зім'ятих капелюхах і жилетах поверх сорочок, з закачаними рукавами. Прикордонники з карабінами і в тютюнового кольору штанях навипуск. Теслярі в шкіряних фартухах. Рибалки з жмутками сіток на плечах і люльками в зубах…

Десятки, сотні очей, сповнених цікавості, дружньої уваги і схвалення, дивилися на паровоз «ЕР 777–13», що повільно підходив на дев'яту колію з боку східних воріт станції.

У натовпі, що зібрався провести поїзд, в першому ряду Сокач побачив складача Золтана Сабо.

— Ну як, Шандор, не страшно? — запитав Золтан Сабо, киваючи на состав, хвіст якого зникав десь біля західних воріт станції. — Не роздумав? — додав він, блискаючи білою смужкою зубів і пощипуючи свої вусики.

Олекса відповів не відразу. Він з усіх сил намагався бути спокійним, не показати, про що думав. А думав він про Золтана Сабо: «Який мерзотник! Як маскується!»

Золтан Сабо по-своєму зрозумів стриманість Сокача. Йому здалося, що радянський механік не певний в собі. Вираз заклопотаності, тривоги і навіть розчарування з'явився на обличчі складача.

— Звичайно, не роздумав, — поспішив сказати Олекса. — Що за питання!

— Дай руку, Шандор! — Золтан широко розмахнувся, з веселим дзвоном ляснув долонею по долоні Сокача і вручив йому овальну мідну пластинку з латинськими штампованими літерами. — Одержуй нашу гарантійну марку! Мою! Автоматників! Вагонних майстрів! Вантажників! Всіх робітників і службовців станції Тисавара. — Тихо, пошепки, він додав: — Посилка на дні тендера, під водою. — Він ще раз розмахнувся і вдарив Олексу долонею по долоні: — Ходімо приймати поїзд!

Олекса і Золтан швидко, неначе намагаючись обігнати один одного, йшли вздовж состава.

Один — високий, широкоплечий, кремезний, русявий, з опущеними віями і зніяковілим виразом дуже юного і дуже красивого обличчя. Другий, що приховував свою худорлявість величезними ватяними плечима бездоганно пошитої форменої тужурки — високий, сутулуватий, верткий, з пригладженим і напомадженим волоссям, з модними вусиками, з відверто хвалькуватим виразом обличчя: «Дивіться, дивіться, мовляв, з ким я іду… І ви знаєте, що він збирається зробити? Чудо! А хто його організував? Я, Золтан Сабо. Так, уявіть собі, я! Можете мене поздоровити».

Оглянувши поїзд, вони повернулися до паровоза. Людей помітно збільшилося. З'явився навіть оркестр з новенькими білими трубами. Над натовпом майорів триколірний національний прапор і радянський, червоний. На землі лежали велосипеди, кинуті так недбало, ніби вони вже ніколи не могли знадобитись їх власникам. В кузові грузовика стояли піонери в темно-синіх з білою смужкою шапочках, в білих сорочках з синіми галстуками, вузли яких були перехоплені червоними кільцями. В руках у кожного піонера триколірний прапорець з зображенням кайла. Хлопчики і дівчатка підняли їх над головами і дружно привітали Сокача:

— Елоре, пайташок!

Олекса по змісту вигуку — «Вперед, друзі!» — і по його святковому звучанню зрозумів, що це бойовий клич піонерів.

— Все гаразд? — підійшовши до паровоза, спитав головний^[8]. Десятки людей мовчки, очима, неспокійним виразом облич повторили це запитання.

Сокач кивнув головою і піднявся на паровоз.

— Що робиться, що робиться! — схвильовано пробурмотів Іванчук. — Як у нас вірять! Та якщо ми не витягнемо цю махину на підйом і розтягнемось, то це ж буде сором на весь світ.

Сокач подивився на кочегара, потім на манометр, на водомірне скло. Води і пари в котлі було досить. У топці бушувало біле полум'я. Повітряний насос працював нормально.

Гамір на коліях стихав. Святковий натовп наблизився до паровоза. Сотні людей чекали, як «ЕР 777–13» зрушить з місця такий незвичайно довгий і важкий поїзд, як поведе його на підйом, до моста-через Тису, в СРСР.

Автоматник видав довідку про гальма. Начальник станції власноручно вручив дорожну телеграму з Явора. Головний дав свисток.

Над натовпом зметнулися хустки, кепки, капелюхи, триколірні прапорці. Духовий оркестр грянув марш. Почувся дріб піонерських барабанів. Юні голоси закричали: «Елоре, пайташок!» І все це було раптом заглушене гудком паровоза. Що це був за гудок! Могутній і ніжний. Протяжний і водночас різкий, як спалах блискавки. Урочистий і владно закликаючий.

— Бач, як заспівала чаша «Галочка»! — промовив Іванчук. — Гімн, а не гудок.

— Гудок як гудок, — буркнув Сокач.

Зціпивши зуби так, що вилиці скам'яніли, він відпустив реверс на всі зубці і обережно відкрив регулятор на малий клапан. Состав рушив легко, плавно. Довга лінія автоматичного зчеплення розтягувалася рівномірно, майже без гуркоту.

Сокач уважно стежив за вихлопами. Вони звучали рідко, напружено, повнозвучно. В них, у цих вихлопах, відчувалася впевнена сила парових машин, діючих у суворій відповідності з можливостями ходової частини і рейок колії.

Вихлопи в трубу стали частішими, менш напруженими, майже вільними.

І тільки тепер Олекса полегшено зітхнув, витер спітніле чоло, виглянув у вікно.

З землі долинуло співуче, тонкоголосе:

— Елоре, пайташок!

Поїзд ішов повз піонерів, повз кинуті велосипеди.

Вирвавшись на простір, Сокач відкрив регулятор на великий клапан, а реверс підтягнув до четвертого зубця.

Локомотив рухався тепер на найекономічнішій ході: з мінімальною витратою пари і палива. Незважаючи на це, швидкість не зменшувалась.

Все ближче і ближче Карпатські гори. Швидкість зростала. П'ятдесят, п'ятдесят п'ять, шістдесят кілометрів… Телеграфні стовпи мелькали один за одним. Ниви зливалися в суцільний зелений масив.

На тому боці прикордонного моста, на правому березі Тиси, Олекса по знаку прикордонників зупинив поїзд. З гайка, що зеленів біля підніжжя залізничного насипу, вийшла група військових і цивільних. Серед них Олекса впізнав майора Зубавіна і свого друга лейтенанта Гойду.

Олекса спустився з паровоза на землю.

— Ну, як? — занепокоєно спитав Зубавін.

— Доручення виконано, товаришу майор. Посилка на дні тендера, під водою. — Олекса не міг стримати гордої, радісної посмішки.

— Дякую, товаришу Сокач! — Зубавін міцно потис руку розвідникові-добровольцеві.

Василь Гойда, між тим, мовчки, діловито розстібнув комір сорочки, зняв піджак, розшнурував черевики. Залишившись у самих трусах, він спитав, звертаючись до Зубавіна:

— Дозвольте пірнути, товаришу майор?

— Пірнайте. Та обережніше.

Гойда поліз на тендер, повний вугілля і води. Опустивши ноги в люк і тримаючись руками за металеву кришку, він повільно, з силою втягуючи в легені повітря, почав занурюватись у чорну холодну воду. Коли вода дістала йому до підборіддя, він відпустив руки і пірнув. На сталевому днищі тендера він швидко намацав пружний гумовий, мабуть, герметично закритий ящик невеликого розміру. Орієнтуючись на світлу пляму люка, він благополучно виплив на поверхню, тримаючи «посилку» над головою. П'ять чи шість пар рук підхопили її.

Через п'ять хвилин Олекса отримав дозвіл рушати далі, до Явора.

Добре було мчати на південь від підніжжя прохолодних гір, з півночі на південь, до Тиси, до теплої рівнини… Ширшою і ширшою, все принаднішою була весняна земля, все прозорішим повітря. Варто піднятися ще ледь-ледь вище, хоча б туди, де співав жайворонок, — І відразу ти побачив би далеко на заході Будапешт, а на півдні — Сегед і Балканські гори, а ще лівіше — Трансільванські Альпи.

Добре мчати і тепер, з півдня на північ, від рівнини до підніжжя Карпат, назустріч білосніжним вершинам гір… Прохолоднішим стає повітря. Виростають пагорби, гаї. Дзвінкіше співають колеса на стиках рейок. Небо, таке недоступне там, на рівнині, тепер щораз ближче і ближче до землі, небо Закарпаття, небо Батьківщини.

Рівно о тринадцятій годині поїзд № 733 пройшов під прикордонною аркою станції Явір.

Повільно, ніби океанський теплохід, проплив палац вокзалу, оздоблений гранітом і мармуром, з бемськими шибками в дубових дверях і вікнах.

Поїзд рухався повільніше й повільніше. Не доходячи метрів зо три до контрольного стовпчика, він зупинився.

— Гей, механіку, де ти там? — долинув знизу, з землі, знайомий голос.

Олекса виглянув у вікно. Біля паровоза стояв бритоголовий, з почервонілим і спітнілим обличчям інженер Мазепа.

— Як у тебе з вугіллям? — важко дихаючи і ніжно доторкаючись до своєї лисини, запитав він. — Ще на рейс вистачить?

— Якщо в Угорщину чи Чехословаччину поїду, то вистачить туди й назад.

— А води?

— Трохи треба додати, кубиків з п'ять.

— Топка не зашлакована?

— Почистимо, поки воду братимем.

— Більше я ні про що не питаю. А букси і підшипники і весь паровоз, звичайно, в ідеальному порядку?

— Начебто так, — скромно відповів Сокач.

— От і добре. Поведеш празький поїзд з делегатами Всесвітнього конгресу прихильників миру.

На головному шляху станції Явір прокладено чотири колії: дві вузькоколійних — для закордонних поїздів і дві ширококолійних — для радянських. Сюди й були подані вагони празького експреса, прикрашені національними прапорами СРСР, Китаю, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі та інших країн.

Олекса поставив «Галочку» в голові поїзда задовго до його відходу. Стоячи біля вікна, він не зводив очей з дубових дверей залу, звідки повинні були виходити на посадку делегати Всесвітнього конгресу прихильників миру.

Першими вийшли в синіх куртках і чорних м'яких туфлях китайці. Їх було, як підрахував Олекса, сорок чотири чоловіки. Два рослих, широкоплечих юнаки несли величезне червоне полотнище з білими ієрогліфами. Олекса, звичайно, не знав китайської мови, але він легко догадався, що було написано на китайському прапорі. Мир і дружба! Геть війну! Хай живе перемога волелюбних народів!.. Тобто те, що написане на прапорі кожної делегації.

Тисячі яворян, які стояли на пероні вокзалу, проводжали гостей бурхливими оплесками і вітальними вигуками. Китайці, всі як один, посміхаючись, дружно піл повідали: «Мир і дружба!», «Мир і дружба!»

Олекса палко, з усієї сили, плескав у долоні. Як ти любив зараз цих смаглявих, ледь-ледь жовтошкірих і чорнявих солдатів миру, як пишався ними, які вони всі для нього рідні…

Йому хотілося зіскочити з паровоза і обійняти кожного. Олексі здавалося, що китайці досі, хоч з часу війни минуло немало років, овіяні димом боїв, і на їх обличчях він бачив відблиск великої перемоги на Янцзи, в Пекіні, під Нанкіном, у Шанхаї.

Один китаєць — невеликий на зріст, кремезний, широкоплечий, з великою, наголо остриженою головою, чорноокий, з дуже зморшкуватим лобом і білозубою посмішкою — відокремився від групи своїх товаришів, які пішли в вагон, і побіг до паровоза.

— Шань-го! — промовив він з захопленням, милуючись «Галочкою». — Красуня! — додав він на добрій, хоч і не без акцента, російській мові. — Ти механік? — спитав він, дивлячись наОлексу знизу вверх.

Олекса кивнув і спустився на землю.

— Я теж механік. З Харбіна, — сказав китаєць, протягаючи руку. — Здрастуй, суляньжень тунчжі! Розумієш? — Китаєць поплескав Олексу по плечу і посміхнувся так, що його білі зуби стало видно всі, аж до корінних. — Це означає: «Здрастуй, радянський товаришу!»

Олекса був щасливий, що китаєць підійшов до його паровоза, що виявився таким балакучим, простим, веселим.

— Здрастуй, китайський товаришу! Як вас звати?

— Го Ше-ду. А тебе, суляньжень тунчжі?

— Олекса Сокач. Коли ж ви встигли так добре вивчити російську мову, Го Ше-ду?

— Мова Леніна дуже легка, дуже хороша мова! — відповів китаєць. — У нас «в Харбіні багато російських людей. Десять років я працював з Іваном Івановичем Орловим. Шань-го! Хороша людина. Справжній орел! Скидається на тебе. Ні, ти подібний до нього.

Китаєць засміявся, помітивши, як дуже почервонів і зніяковів «суляньжень тунчжі».

Прикордонник, що стояв недалеко від паровоза, приклав руку до козирка і нагадав китайському товаришеві, що посадка закінчується, що поїзд скоро відійде.

Го Ше-ду потис руку Олексі і пішов до свого вагона.

Капітан-прикордонник вручив бригаді закордонні паспорти, головний кондуктор дав свисток. Олекса обережно зрушив легкий поїзд з місця і, не поспішаючи, на найменшій парі, повів його на південний захід, до радянсько-чехословацького кордону.

Тисячний натовп яворян загув, замахав руками, капелюхами, кашкетами, хусточками.

Делегати конгресу, стоячи біля відкритих вікон, відповідали на привітання яворян.

Олекса додав пари. Поїзд набрав повну швидкість і вирвався за станційні стрілки, м'яко постукуючи по рейках, покотився по рівнині.

Кам'яниця, широка, в пологих берегах, зовсім уже не схожа на гірську річку, бігла поруч, справа. На її рівній поверхні лежали сині, з вкрапленими блискітками срібла, тіні передвечірнього неба. Попереду, куди мчав поїзд і куди несла свої обважнілі води Кам'яниця, палало темно-червоне море заходу сонця. Звідти, з цього сонячного моря, раптом виникла прикордонна арка, повита зеленню і червоною стрічкою. На стрічці було написано по-російськи і по-чеськи: «У наш вік всі шляхи ведуть до комунізму». За прикордонною аркою вишикувались сотні словацьких дівчат у білих платтях, без капелюшків і хусток, з букетами квітів, піднятими над головами. Ще далі виднілася й перша чехословацька станція, що мала добре примітну покрівлю з білої і чорної шашки.

Олекса пересунув регулятор на малий клапан. Поїзд минув зелено-малинові прикордонні стовпи і тихо пішов по чехословацькій землі, вздовж живої, квітучої огорожі; гарні привітні дівчата щільними шеренгами стояли обабіч залізниці, на зеленому тлі неозорих ланів озимини, під вечірнім небом.

Олекса відповів на привітання дівчат з такою сердечною радістю, начебто тільки він і його бригада були єдиною причиною цього чудесного свята братерства.

_{О. АВДЄЄНКО (Біографічна довідка)}

_{Письменник Олександр Остапович Авдєєнко народився у 1908 році в Донбасі у великій робітничій сім'ї, його батько, брати і сестри багато років працювали в гарячих цехах Макіївського металургійного заводу. В роки першої світової війни, роки розрухи і голоду велика, дружна сім'я розпалась, і хлопчик зазнав тяжкої долі; він жив, де доводилось, — під чужою покрівлею, під відкритим небом, часто без шматка хліба. Так минули його дитинство і юність, описані потім в одній з його книжок.}

_{Юність письменника трудова. Він добував вугілля на шахтах Донбасу, працював на прокатному стані металургійного заводу, в багатотиражках шахти і заводу, брав участь у будівництві Магнітогорська. У двадцять два роки, будучи паровозним машиністом, О. О. Авдєєнко написав першу свою книжку «Я люблю» — багато де в чому автобіографічну повість про своє дитинство, про долю дореволюційних шахтарів і металістів, про щасливу юність радянських робітників, творців першої п'ятирічки, будівників Магнітогорська — столиці радянської чорної металургії. Ця книжка неодноразово перевидавалась у Радянському Союзі, а також в багатьох європейських країнах, у Китаї, Японії і в Америці.}

_{У другій половині тридцятих років О. О. Авдєєнко опублікував другу свою книжку «Доля» — роман про людей, що побудували Магнітогорськ. В наступні роки ним написані романи і повісті («Велика сім'я», «Щоденник мого друга», «Труд»), оповідання, п'єси, кіносценарії.}

_{В роки Великої Вітчизняної війни О. О. Авдєєнко був кореспондентом армійської і фронтової преси, газети «Красная звезда». Нагороджений орденами і медалями.}

ЗМІСТ

Частина перша. Прикордонники. Переклад М. Видиш

Частина друга. Гірська весна. Переклад Є. Прищепи

Примітки

1

Бочкори — постоли.

(обратно)

2

Полковник Бенджамін Паркер — керівник американського розвідцентра в Закарпатті у 1919 році.

(обратно)

3

Легінь — парубок.

(обратно)

4

Сюрте Женераль — французька розвідка.

(обратно)

5

Маржина — скотина.

(обратно)

6

Служба безпеки — спеціальний відділ, який таємно контролює діяльність співробітників розвідки.

(обратно)

7

Руховики — залізничники, працівники служби руху.

(обратно)

8

Головний — головний кондуктор.

(обратно)

Оглавление

Олександр Авдєєнко НАД ТИСОЮ (З прикордонної хроніки)

ЧАСТИНА ПЕРША ПРИКОРДОННИКИ

  Глава перша

  Глава друга

  Глава третя

  Глава четверта

  Глава п'ята

  Глава шоста

  Глава сьома

  Глава восьма

  Глава дев'ята

  Глава десята

  Глава одинадцята

  Глава дванадцята

  Глава тринадцята

  Глава чотирнадцята

  Глава п'ятнадцята

  Глава шістнадцята

ЧАСТИНА ДРУГА ГІРСЬКА ВЕСНА

  Глава перша

  Глава друга

  Глава третя

  Глава четверта

  Глава п'ята

  Глава шоста

  Глава сьома

  Глава восьма

  Глава дев'ята

  Глава десята

  Глава одинадцята

  Глава дванадцята

  Глава тринадцята

  Глава чотирнадцята

  Глава п'ятнадцята

  Глава шістнадцята

  Глава сімнадцята

  Глава вісімнадцята

  Глава дев'ятнадцята

  Глава двадцята

  Глава двадцять перша

  Глава двадцять друга

  Глава двадцять третя

  Глава двадцять четверта

  Глава двадцять п'ята

  Глава двадцять шоста

О. АВДЄЄНКО (Біографічна довідка)

ЗМІСТ

*** Примечания ***