Оповідання [Кір Буличов] (fb2) читать онлайн

Кір Буличов ОПОВІДАННЯ

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з російської}

_{Художники К. Сошинська, Р. Авотін}

МОЖНА ПОПРОСИТИ НІНУ?

— Можна попросити Ніну? — сказав я.

— Це я, Ніна.

— Так? Чому у тебе такий дивний голос?

— Дивний голос?

— Не твій. Тонкий. Ти засмучена чимось?

— Не знаю.

— Можливо, мені не варто було дзвонити?

— А хто говорить?

— Відколи ти перестала мене впізнавати?

— Кого впізнавати?

Голос був молодший за Ніну років на двадцять. А насправді Нінин голос лише років на п’ять молодший за господиню. Якщо людини не знаєш, по голосу її вік вгадати важко. Голоси часто старіють раніше від власників. Або довго залишаються молодими.

— Ну гаразд, — сказав я. — Послухай, я дзвоню тобі майже у справі.

— Напевно, ви все-таки помилилися номером, — сказала Ніна. — Я вас не знаю.

— Це я, Вадим, Вадик, Вадим Миколайович! Що з тобою?

— Ну ось! — Ніна зітхнула, ніби їй шкода було припиняти розмову. — Я не знаю ніякого Вадика і Вадима Миколайовича.

— Пробачте, — сказав я, і повісив слухавку.

Я не відразу набрав номер знову. Звичайно, я просто не туди потрапив. Мої пальці не хотіли телефонувати Ніні. І набрали не той номер. А чому вони не хотіли?

Я відшукав у столі пачку кубинських сигарет. Міцних, як сигари. Їх, певно, роблять з обрізків сигар. Яка у мене може бути справа до Ніни? Або майже справа? Ніякої. Просто кортіло дізнатися, чи вдома вона. А якщо її немає вдома, це нічого не змінює. Вона може бути, наприклад, у мами. Або в театрі, тому що вона тисячу років не була в театрі.

Я подзвонив Ніні.

— Ніна? — сказав я.

— Ні, Вадиме Миколайовичу, — відповіла Ніна. — Ви знову помилилися. Ви який номер набираєте?

— 149-40-89.

— А у мене Арбат — один — тридцять два — п’ять три.

— Звичайно, — сказав я. — Арбат — це чотири?

— Арбат — це Р.

— Нічого спільного, — сказав я. — Даруйте, Ніно.

— Будь ласка, — сказала Ніна. — Я все одно не зайнята.

— Постараюся до вас більше не потрапляти, — сказав я. — Десь заклинилося. Ось і потрапляю до вас. Дуже погано телефон працює.

— Так, — погодилася Ніна.

Я повісив трубку.

Треба почекати. Або набрати сотню. Час. Щось замкнеться в переплутаних лініях на станції. І я додзвонюся. «Двадцять друга година рівно», — сказала жінка по телефону «сто». Я раптом подумав, що якщо її голос записали давно, десять років тому, то вона набирає номер «сто», коли їй нудно, коли вона сама вдома, і слухає свій голос, свій молодий голос. А можливо, вона померла. І тоді її син або людина, яка її любила, набирає сотню і слухає її голос.

Я подзвонив Ніні.

— Я вас слухаю, — сказала Ніна молодим голосом. — Це знову ви, Вадиме Миколайовичу?

— Так, — сказав я. — Вочевидь, наші телефони з’єдналися намертво. Ви тільки не сердьтеся, не думайте, що я жартую. Я дуже ретельно набирав номер, який мені потрібен.

— Звичайно, звичайно, — швидко сказала Ніна. — Я ні на хвилинку не подумала. А ви дуже поспішаєте, Вадиме Миколайовичу?

— Ні, — сказав я.

— У вас важлива справа до Ніни?

— Ні, я просто хотів дізнатися, чи вдома вона.

— Скучили?

— Як вам сказати…

— Я розумію, ревнуєте, — сказала Ніна.

— Ви смішна людина, — сказав я. — Скільки вам років, Ніно?

— Тринадцять. А вам?

— Більше сорока. Між нами товстенна стіна з цегли.

— І кожна цеглина — це місяць, правда?

— Навіть один день може бути цеглиною.

— Так, — зітхнула Ніна, — тоді це дуже товста стіна. А про що ви думаєте зараз?

— Важко відповісти. У дану хвилину ні про що. Я ж розмовляю з вами.

— А якби вам було тринадцять років або навіть п’ятнадцять, ми могли б познайомитися, — сказала Ніна. — Це було б дуже смішно. Я б сказала; приїжджайте завтра увечері до пам’ятника Пушкіну. Я вас чекатиму о сьомій годині рівно. І ми б один одного не впізнали. Ви де зустрічаєтеся з Ніною?

— Як коли.

— І біля Пушкіна?

— Не зовсім. Ми якось зустрічалися біля «Росії».

— Де?

— Біля кінотеатру «Росія».

— Не знаю.

— Ну, на Пушкінській.

— Все одно чомусь не знаю. Ви, напевно, жартуєте. Я добре знаю Пушкінську площу.

— Неважливо, — сказав я.

— Чому?

— Це давно було.

— Коли?

Дівчинці не хотілося вішати слухавку. Чомусь вона наполегливо продовжувала розмову.

— Ви сама вдома? — запитав я.

— Так. Мама у вечірню зміну. Вона медсестра в госпіталі. Вона на ніч залишиться. Вона могла б прийти і сьогодні, але забула вдома пропуск.

— Ага, — погодився я. — Гаразд, лягай спати, дівчинко. Завтра до школи.

— Ви зі мною заговорили, як з дитиною.

— Ні, що ти, говорю з тобою, як з дорослою.

— Спасибі. Тільки самі, якщо хочете, лягайте спати з сьомої години. До побачення. І більше не дзвоніть своїй Ніні. А то знову до мене потрапите. І розбудите мене, маленьку дівчинку.

Я повісив слухавку. Затим увімкнув телевізор і дізнався про те, що місяцехід пройшов за зміну 337 метрів. Місяцехід займався справою, а я байдикував. Востаннє я вирішив подзвонити Ніні вже годині об одинадцятій, цілу годину займав себе дурницями. І вирішив, що, якщо знову потраплю на дівчинку, покладу слухавку відразу.

— Я так і знала, що ви ще раз подзвоните, — сказала Ніна, підійшовши до телефону. — Тільки не вішайте слухавку. Мені, чесне слово, дуже нудно. І читати нічого. І спати ще рано.

— Гаразд, — сказав я. — Давайте розмовляти. А чому ви так пізно не спите?

— Зараз тільки восьма, — сказала Ніна.

— У вас годинник відстає, — сказав я. — Вже дванадцята година.

Ніна засміялася. Сміх у неї був хороший, м’який.

— Вам так хочеться мене спекатися, що просто жах, — сказала вона. — Зараз жовтень, і тому стемніло. І вам здається, що вже ніч.

— Тепер ваша черга жартувати? — запитав я.

— Ні, я не жартую. У вас не тільки годинник бреше, але й календар бреше.

— Чому бреше?

— А ви зараз мені скажете, що у вас зовсім не жовтень, а лютий.

— Ні, грудень, — сказав я.

І чомусь, ніби сам собі не повірив, подивився на газету, що лежала поряд, на дивані. «Двадцять третє грудня» — було написано під заголовком.

Ми помовчали трохи, я сподівався, що вона зараз скаже «до побачення».

Але вона раптом запитала:

— А ви вечеряли?

— Не пам’ятаю, — сказав я щиро.

— Значить, не голодний.

— Ні, не голодний.

— А я голодна.

— А що, вдома їсти нічого?

— Нічого! — сказала Ніна. — Порожньо. Смішно, так?

— Навіть не знаю, як вам допомогти, — сказав я. — І грошей немає?

— Є, але зовсім трішки. І все вже зачинено. А потім, що купиш?

— Так, — погодився я. — Все зачинено. Хочете, я понишпорю в холодильнику, подивлюся, що там є?

— У вас є холодильник?

— Старий, — сказав я. — «Север». Знаєте такий?

— Ні, — сказала Ніна. — А якщо знайдете, що потім?

— Потім? Я схоплю таксі і підвезу вам. А ви спуститеся до під’їзду і візьмете.

— А ви далеко живете? Я — на Сивцевім Вражку. Будинок 15/25.

— А я на Мосфільмовській. Біля Ленінських гір. За університетом.

— Знову не знаю. Тільки це неважливо. Ви добре придумали, і спасибі вам за це. А що у вас є в холодильнику? Я просто так питаю, не думайте.

— Якби я пам’ятав, — сказав я. — Зараз перенесу телефон на кухню, і ми з вами подивимося.

Я пройшов на кухню, і дріт тягнувся за мною, мов змія.

— Отже, — сказав я, — відкриваємо холодильник.

— А ви можете телефон носити за собою? Ніколи не чула про таке.

— Звичайно, можу. А ваш телефон де стоїть?

— У коридорі. Він висить на стінці. І що у вас в холодильнику?

— Значить, так… що тут, в пакеті? Це яйця, нецікаво.

— Яйця?

— Ага. Курячі. Ось, хочете, принесу курку? Ні, вона французька, морожена. Поки ви її зварите, зовсім зголоднієте. І мама прийде з роботи. Краще ми візьмемо ковбаси. Або ні, знайшов марокканські сардини, шістдесят копійок бляшанка. І до них є півбанки майонезу. Ви чуєте?

— Так, — сказала Ніна зовсім тихо. — Навіщо ви так жартуєте? Я спочатку хотіла засміятися, а потім мені стало сумно.

— Це ще чому? Насправді так зголодніла?

— Ні, ви ж знаєте.

— Що я знаю?

— Знаєте, — сказала Ніна. Потім помовчала і додала: — Ну й нехай! Скажіть, а у вас є червона ікра?

— Ні, — сказав я. — Зате є філе палтуса.

— Не треба, досить, — сказала Ніна твердо. — Давайте відволікнемося. Я ж усе зрозуміла.

— Що зрозуміла?

— Що ви теж голодний. А що у вас з вікна видно?

— З вікна? Будинки, копіювальну фабрику. Якраз зараз, пів на дванадцяту, зміна закінчується. І багато дівчат виходить з прохідної. І ще видно «Мосфільм». І пожежну команду. І залізницю. Ось по ній зараз йде електричка.

— І ви все бачите?

— Електричка, щоправда, далеко йде. Тільки видно ланцюжок вогників, вікон!

— Ось ви і брешете!

— Не можна так із старшими розмовляти, — сказав я. — Я не можу брехати. Я можу помилятися. То в чому ж я помилився?

— Ви помилилися в тому, що бачите електричку. Її не можна побачити.

— Що ж вона, невидима, чи що?

— Ні, видима, тільки вікна світитися не можуть. Та ви взагалі з вікна не виглядали.

— Чому? Я стою перед самим вікном.

— А у вас в кухні світло горить?

— Звичайно, бо інакше як би я в темряві до холодильника лазив. У мене в ньому перегоріла лампочка.

— Ось, бачите, я вас уже втретє впіймала.

— Ніно, люба, поясни мені, на чому ти мене впіймала.

— Якщо ви дивитеся у вікно, то відкинули затемнення. А якщо відкинули затемнення, то загасили світло. Правильно?

— Неправильно. Навіщо ж мені затемнення? Війна, чи що?

— Ой-ой-ой! Як же можна так забріхуватися? А що ж, мир, чи що?

— Ну, я розумію, В’єтнам, Близький Схід… Я не про це.

— І я не про це… Зачекайте, а ви інвалід?

— На щастя, все у мене на місці.

— У вас броня?

— Яка броня?

— А чому ви тоді не на фронті?

Ось тут я вперше тільки запідозрив негаразд. Дівчинка мене начебто розігрувала. Але робила це так звичайно і серйозно, що трохи мене не налякала.

— На якому я маю бути фронті, Ніно?

— На звичайнісінькому. Де всі. Де тато. На фронті з німцями. Я серйозно кажу, я не жартую. А то ви так дивно розмовляєте. Можливо, ви не брешете про курку і яйця?

— Не брешу, — сказав я. — І ніякого фронту немає. Можливо, і справді мені під’їхати до вас?

— Та я насправді не жартую! — майже крикнула Ніна. — І ви перестаньте. Мені спочатку було цікаво і весело. А зараз стало якось не так. Ви мене пробачте. Немов ви не прикидаєтеся, а кажете правду.

— Слово честі, дівчинко, я кажу правду, — сказав я.

— Мені навіть страшно стало. У нас піч майже не гріє. Дров мало. І темно. Тільки каганець. Сьогодні електрики немає. І мені самій сидіти ой як не хочеться. Я всі теплі речі на себе накутала.

І тут-таки вона різко і якось сердито повторила питання:

— Ви чому не на фронті?

— На якому я можу бути фронті? — Вже і справді жарти зайшли кудись не туди. — Який може бути фронт в сімдесят другому році!

— Ви мене розігруєте?

Голос знову змінив тон, був він недовірливий, був він маленьким, три вершки від підлоги. І неймовірна, забута картинка виникла перед очима — те, що було зі мною, але багато років, тридцять або більше років тому. Коли мені теж було дванадцять років. І в кімнаті стояла «буржуйка». І я сиджу на дивані, підібгавши ноги. І горить свічка, чи це була гасова лампа? І курка здається нереальним, казковим птахом, якого їдять тільки в романах, хоча я тоді не думав про курку…

— Ви чому замовкли? — запитала Ніна. — Ви краще говоріть.

— Ніно, — сказав я. — Який зараз рік?

— Сорок другий, — сказала Ніна.

І я вже складав у голові скибочки невідповідностей у її словах. Вона не знає кінотеатру «Росія». І телефон у неї тільки з шести номерів. І затемнення…

— Ти не помиляєшся? — запитав я.

— Ні, — сказала Ніна.

Вона вірила в те, що говорила. Може, голос обдурив мене? Може, їй не тринадцять років? Може, вона, сорокалітня жінка, захворіла ще тоді, дівчинкою, і їй здається, що вона залишилася там, де війна?

— Послухайте, — сказав я спокійно. Не вішати ж слухавку. — Сьогодні двадцять третє грудня 1972 року. Війна закінчилася двадцять сім років тому. Ви це знаєте?

— Ні, — сказала Ніна.

— Ви знаєте це. Зараз дванадцята година… Ну як вам пояснити?

— Гаразд, — сказала Ніна покірно. — Я також знаю, що ви не привезете мені курку. Мені слід було здогадатися, що французьких курок не буває.

— Чому?

— У Франції німці.

— У Франції давним-давно немає ніяких німців. Тільки якщо туристи. Але німецькі туристи бувають і в нас.

— Як так? Хто їх пускає?

— А чому не пускати?

— Ви не надумайте сказати, що фріци нас переможуть! Ви, напевно, просто шкідник або шпигун?

— Ні, я працюю в РЕВі, в Раді Економічної Взаємодопомоги. Займаюся угорцями.

— Ось і знову брешете! В Угорщині фашисти.

— Угорці давним-давно прогнали своїх фашистів. Угорщина — соціалістична республіка.

— Ой, а я вже боялася, що ви і справді шкідник. А ви все-таки усе вигадуєте. Ні, не заперечуйте. Ви краще розкажіть мені, як буде потім. Придумайте що хочете, тільки щоб було добре. Будь ласка. І вибачте мене, що я так з вами грубо розмовляла. Я просто не зрозуміла.

І я не став більше сперечатися. Як пояснити це? Я знову уявив собі, як сиджу в цьому самому сорок другому році, як мені хочеться дізнатися, коли наші візьмуть Берлін і повісять Гітлера. І ще дізнатися, де я загубив хлібну картку за жовтень. І сказав:

— Ми переможемо фашистів 9 травня 1945 року.

— Не може бути! Дуже довго чекати.

— Слухай, Ніно, і не перебивай. Я знаю краще. І Берлін ми візьмемо другого травня. Навіть буде така медаль — «За взяття Берліна». А Гітлер накладе на себе руки. Він прийме отруту. І дасть її Єві Браун. А потім есесовці винесуть його тіло у двір імперської канцелярії, і обіллють бензином, і спалять…

Я розповідав це не Ніні. Я розповідав це собі. І я слухняно повторював факти, якщо Ніна не вірила або не розуміла відразу, повертався, коли вона просила пояснити що-небудь, і ледь не втратив знов її довіри, коли сказав, що Сталін помре. Але я потім повернув її віру, повідавши про Юрія Гагаріна і про новий Арбат. І навіть насмішив Ніну, розповівши про те, що жінки носитимуть брюки-кльош і зовсім короткі спідниці. І навіть пригадав, коли наші перейдуть кордон з Прусією. Я втратив відчуття реальності. Дівчинка Ніна і хлопчисько Вадик сиділи переді мною на канапі і слухали. Тільки вони були голодні як чорти. І справи у Вадика йшли навіть гірше, ніж у Ніни; хлібну картку він загубив, і до кінця місяця їм з матір’ю доведеться жити на одну її картку, робочу картку, тому що Вадик посіяв картку десь у дворі, і лише через п’ятнадцять років він раптом пригадає, як це було, і знову засмучуватиметься, тому що картку можна було знайти навіть через тиждень; вона, звичайно, упала в підвал, коли він кинув на ґрати пальто, збираючись поганяти у футбол. І я сказав, вже потім, коли Ніна втомилася слухати те, що вважала гарною казкою:

— Ти знаєш Петрівку?

— Знаю, — сказала Ніна. — А її не перейменують?

— Ні. Так от…

Я розповів, як увійти до двору під арку і де в глибині двору є підвал, закритий ґратами. І якщо це жовтень сорок другого року, середина місяця, то в підвалі, найпевніше, лежить хлібна картка. Ми там, у дворі, грали у футбол, і я цю картку загубивив.

— Який жах! — сказала Ніна. — Я б цього не пережила. Треба зараз же її відшукати. Зробіть це.

Вона теж увійшла у смак гри, і десь реальність відійшла, і вже ані вона, ані я не розуміли, в якому році ми знаходимося, — ми були поза часом, ближче до її сорок другому року.

— Я не можу знайти картку, — сказав я. — Минуло багато років. Але якщо зможеш, зайди туди, підвал має бути відчинений. В крайньому випадку скажеш, що картку впустила ти.

І в цю мить нас роз’єднали.

Ніни не було. Щось затріщало в трубці. Жіночий голос сказав:

— Це 143-18-15? Вас викликає Орджонікідзе.

— Ви помилилися номером, — сказав я.

— Даруйте, — сказав жіночий голос байдуже.

І були короткі гудки.

Я відразу ж набрав знову Нінин номер. Мені потрібно було вибачитися. Потрібно було посміятися разом з дівчинкою. Адже виходила загалом нісенітниця…

— Так, — сказав голос Ніни.

Іншої Ніни.

— Це ви? — запитав я.

— А, це ти, Вадиме? Чого тобі не спиться?

— Вибач, — сказав я. — Мені інша Ніна потрібна.

— Що?

Я повісив слухавку і знову набрав номер.

— Ти з’їхав з глузду? — запитала Ніна. — Ти пив?

— Вибач, — сказав я і знову кинув трубку.

Тепер дзвонити було марно. Дзвінок з Орджонікідзе все повернув на свої місця. А який у неї справжній телефон? Арбат — три, ні, Арбат — один — тридцять два — тридцять… Ні, сорок…

Доросла Ніна подзвонила мені сама.

— Я весь вечір сиділа удома, — сказала вона. — Думала, ти подзвониш, поясниш, чому ти вчора так поводився. Але ти, вочевидь, зовсім з’їхав з глузду.

— Напевно, — погодився я.

Мені не хотілося розповідати їй про довгі розмови з іншою Ніною.

— Яка ще інша Ніна? — запитала вона. — Це образ? Ти хочеш заявити, що бажав би бачити мене іншою?

— На добраніч, Ніночко, — сказав я. — Завтра все поясню.

…Найцікавіше, що у цієї дивної історії був не менш дивний кінець. Наступного дня вранці я поїхав до мами. І сказав, що розберу антресолі. Я три роки обіцяв це зробити, а тут приїхав сам. Я знаю, що мама нічого не викидає. З того, що, як їй здається, може придатися. Я корпався години півтори в старих журналах, підручниках, розрізнених томах додатків до «Ниви». Книги були не запорошеними, але пахли старим, теплим пилом. Нарешті я відшукав телефонну книгу за 1950 рік. Книга розпухла від вкладених у неї записок і закладених папірцями сторінок, кути яких були обшарпані і обслинені. Книга була настільки знайома, що здавалося дивним, як я міг її забути, — коли б не розмова з Ніною, я б ніколи і не пригадав про її існування. І стало трохи соромно, як перед чесно відслужилим костюмом, який віддають лахмітникові на певну смерть.

Чотири перші цифри відомі. Г-1-32… І ще я знав, що телефон, якщо ніхто з нас не прикидався, якщо з мене не пожартували, стояв у провулку Сивцев Вражек, в будинку 15/25. Жодних шансів знайти її телефон не було. Я всівся з книгою у коридорі, витягнувши з ванни табурет. Мама нічого не зрозуміла, посміхнулася тільки, проходячи мимо, і сказала:

— Ти завжди так. Почнеш розбирати книги, зачитаєшся через десять хвилин. І прибиранню кінець.

Вона не помітила, що я читаю телефонну книгу.

Я знайшов цей телефон. Двадцять років тому він стояв у тій самій квартирі, що й у сорок другому році. І записаний був на Фролову К. Г.

Згоден, я займався дурницями. Шукав те, чого бути не могло. Але цілком припускаю, що відсотків десять цілком нормальних людей, опинися вони на моєму місці, робили б те саме. І я поїхав на Сивцев Вражек.

Нові мешканці в квартирі не знали, куди виїхали Фролови. Та й чи жили вони тут? Але мені пощастило в будуправлінні. Старенька бухгалтерка пам’ятала Фролових, з її допомогою я дізнався все, що було потрібно, через адресний стіл.

Вже стемніло. Новим районом, серед однакових панельних веж гуляла віхола. У стандартному двоповерховому магазині продавали французьких курей у вкритих інеєм прозорих пакетах. У мене з’явилася спокуса купити курку і принести її, як обіцяв, хоч і з двадцятирічним запізненням. Але я добре зробив, що не купив її. У квартирі нікого не було. І по тому, як лунко розносився дзвінок, мені здалося, що тут люди не живуть. Виїхали.

Я хотів було піти, але потім, раз вже забрався так далеко, подзвонив у двері поряд.

— Скажіть, Фролова Ніна Сергіївна — ваша сусідка?

Хлопець у майці, з димлячим паяльником у руці відповів байдуже:

— Вони виїхали.

— Куди?

— Місяць як виїхали на Північ. До весни не повернуться. І Ніна Сергіївна, і чоловік її.

Я вибачився, почав спускатися сходами. І думав, що в Москві, цілком імовірно, живе не одна Ніна Сергіївна Фролова 1930 року народження.

І тут двері позаду знову розчинилися.

— Зачекайте, — сказав той самий хлопець. — Мати щось сказати хоче.

Мати його тут-таки з’явилася у дверях, запинаючи халат.

— А ви ким їй будете?

— Так просто, — сказав я. — Знайомий.

— Не Вадим Миколайович?

— Вадим Миколайович.

— Ну ось, — зраділа жінка, — трохи вас не втратила. Вона б мені ніколи цього не пробачила. Ніна так і сказала: не пробачу. І записку на двері приколола. Тільки записку, напевно, хлоп’ята зірвали. Місяць вже минув. Вона сказала, що ви в грудні прийдете. І навіть сказала, що постараєтьсь повернутися, але далеко ж бо як…

Жінка стояла в дверях, дивилася на мене, немов чекала, що я зараз відкрию якусь таємницю, розповім їй про невдалу любов. Напевно, вона і Ніну мордувала: хто він тобі? І Ніна теж сказала їй: «Просто знайомий».

Жінка витримала паузу, дістала лист з кишені халата.

«Дорогий Вадиме Миколайовичу!

Я, звичайно, знаю, що ви не прийдете. Та і як можна вірити дитячиммріям, які й собі самій вже здаються лише мріями. Але ж хлібна картка була в тому самому підвалі, про який ви встигли мені сказати…»

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ПОЛОВИНА ЖИТТЯ

1

Трохи вище Калязіна, де Волга тече по широкій, крутій дузі, стримувана високим лівим берегом, є великий, порослий соснами острів. З трьох боків його огинає Волга, з четвертого — пряма протока, яка утворилася, коли побудували греблю в Угличі і рівень води піднявся. За островом, за протокою, знову починається сосновий ліс. З води він здається темним, густим і безкраїм. Насправді він не такий вже й великий і навіть не густий. Його перетинають дороги і стежини, прокладені по піску, а тому завжди сухі, навіть після дощів.

Одна з таких доріг тягнулася самим краєм лісу, уздовж житнього поля, і впиралася у воду, напроти острова. По неділях, влітку, якщо гарна погода, нею до протоки приїжджав автобус з відпочивальниками. Вони ловили рибу і засмагали. Часто до берега край дороги приставали моторки і яхти, і тоді з води було видно срібні і оранжеві намети. Куди більше туристів висаджувалися на острові. Їм здавалося, що там можна знайти усамітнення, і тому вони старанно шукали шпару між поставленими раніше наметами, висадившись, збирали забуті консервні бляшанки і інше сміття, лаяли попередників за безлад, переконані в тому, що погане ставлення до природи — варварство, що не заважало їм самим, від’їжджаючи, залишати на березі порожні бляшанки, пляшки і папірці. Вечорами туристи розпалювали вогнища і пили чай, але на відміну від пішоходів, обмежених тим, що можуть понести в рюкзаках, вони не співали пісень і не шуміли — найчастіше вони прибували туди сім’ями, з дітьми, собаками, запасом різних продуктів і примусом.

Однорукий лісник з похмурим зім’ятим обличчям, який виходив скупатися до кінця лісової дороги, звик не ображатися на туристів і не побоювався, що вони підпалять ліс. Він знав, що його туристи — народ ґрунтовний і солідний, вогнища вони завжди заливають або затоптують.

Однорукий лісник скидав однострійну тужурку з дубовим листям у петлицях, розстібав штани, вправно знімав черевики і обережно заходив у воду, мацаючи ногою дно, щоб не наступити на осколок пляшки чи гострий камінь. Затим зупинявся по пояс у воді, глибоко зітхав і падав у воду. Він плив на боці, підгрібаючи єдиною рукою. Надія з Олечкою залишалися зазвичай на березі. Надія мила посуд, тому що в будинку лісника на тому кінці дороги не було колодязя, а якщо закінчувала мити раніше, ніж лісник вилазив з води, сідала на камінь і чекала його, дивлячись на воду і на ланцюжок багать на тому березі протоки, які нагадували їй чомусь нічну міську вулицю і викликали бажання поїхати до Ленінграда або до Москви. Коли Надія бачила, що лісник повертається, вона заходила по коліна у воду, простягала йому порожні відра, і він наповнював їх, повернувшись туди, де глибше і вода чистіша.

Якщо поблизу виявлялися туристи, лісник накидав на голе тіло однострійну тужурку і йшов до ватри. Він намагався людей не лякати і говорив з ними м’яко, ввічливо і дивився вліво, щоб не видно було шраму на щоці.

По дорозі назад він зупинявся, підбирав папірці і всіляке сміття і зносив до ями, яку щовесни копав край дороги і якою ніхто, окрім нього, не користувався.

Якщо було ніколи або не сезон і береги порожні, однорукий лісник не затримувався біля води. Набирав відра і поспішав додому. Надія приїжджала лише по суботах, а Олечка, маленька ще, боялася залишатися увечері сама.

Він ішов пружною рівною дорогою, що пролягла між рожевими, темніючими до землі стовбурами сосен, біля підніжжя яких крізь шар сірих голок пробивалися кущі чорниці і росли гриби.

Грибів лісник не їв, не любив і не збирав. Збирала їх Олечка, і, щоб принести їй задоволення, лісник навчився солити їх і сушити на горищі. А потім вони дарували їх Надії. Коли вона приїжджала.

Олечка була лісникові племінницею. Дочкою загиблого три роки тому брата-шофера. Вони обидва, і лісник, якого звали Тимофієм Федоровичем, і брат його Микола були з цих місць. Тимофій прийшов безруким з війни і влаштувався в ліс, а Микола був молодший і на війну не потрапив. Тимофій залишився бурлакою, а Микола одружився у сорок восьмому з Надією, у нього народилася дочка, і жили вони з Надією мирно, але Микола потрапив у аварію і помер в лікарні. До смерті Миколи лісник рідко бачився з братом і його сім’єю, але, коли настало перше літо після його смерті, лісник якось був у місті, зайшов до Надії і запросив її з дочкою приїжджати до лісу. Він знав, що у Надії бідно з грошима, інших родичів у неї немає — працювала вона медсестрою в лікарні. Ось і покликав приїжджати до себе, привозити дівчинку.

Відтоді Надія щоліта відвозила Олечку дядькові Тимофію, на місяць, а то й більше, а сама приїжджала по суботах, прибирала в будинку, підмітала, мила підлоги і намагалася бути корисною, тому що грошей за Олечку Тимофій, звичайно, не брав. І те, що вона клопоталася по дому, замість того щоб відпочивати, і злило Тимофія, і розчулювало.

Був уже кінець серпня, погода псувалася, ночі стали холодними і вологими, наче тягнуло, немов з льоху, від самого Рибинського моря. Туристи роз’їхалися. Була остання субота, через три дні Тимофій обіцяв привезти Олю до школи, їй пора було йти у перший клас. Була остання ніч, коли Надія спатиме в будинку Тимофія. І до весни. Може, лісник приїде в Калязін на листопадові свята, а може, і не побачить їх до Нового року.

Надія мила посуд. На піску лежав шматок господарського мила. Надія мила чашки і тарілки, що накопичилися з обіду і вечері, проводила ганчіркою по милу і терла нею посуд, зайшовши по кісточки у воду. Потім полоскала кожну чашку. Оля змерзла і побігла кудись у кущі, шукала лисички. Лісник сидів на камені, накинувши тужурку. Він не збирався купатися, але і вдома робити було нічого. Вони мовчали.

Полощучи чашки, Надія нахилялася, і лісник бачив її засмаглі, міцні і дуже ще молоді ноги, і йому було незручно тому, що він не може поговорити з Надією, щоб вона залишалася у нього зовсім. Йому було б легше, якби Миколи ніколи не існувало, і тому лісник намагався дивитися повз Надію, на сіру присмеркову воду, чорний частокіл лісу на острові і самотній вогник багаття на тому березі. Ватру палили не туристи, а рибалки, місцеві.

Але Надія того вечора теж почувала себе незручно, ніби чекала чогось, і, коли погляд лісника повернувся до неї, вона випросталася і заховала під білу в червоний горошок косинку пасмо прямого русявого волосся. Волосся за літо стало світлішим від шкіри — вигоріло, від засмаги білішими здавалися зуби і білки очей. Особливо зараз. Тимофій відвів очі — Надія дивилася на нього якось дуже відверто, як на нього дивитися було неможна, тому що він був негарний, тому що він був інвалід і ще був старшим братом її загиблого чоловіка і тому що він хотів би, щоб Надія залишилася тут.

А вона стояла і дивилася на нього. І він не міг, навіть відводячи очі, не бачити її. У неї були невисокі груди, тонка талія і довга шия. А ось ноги були міцними і важкими. І руки були сильні, налиті. У сутінках очі її світилися — білки здавалися ясно-блакитними. Тимофій ненавмисно відповів на її погляд, і солодкий біль, зародившись у плечі, розповсюдився на груди і підійшов до горла очікуванням того, що може і повинно статися сьогодні.

Тимофій не міг відірвати погляду від Надії. А коли її губи ворухнулися, він злякався наступаючих слів і звуку голосу.

Надія сказала:

— Ти, Тимо, йди додому. Олечку візьми, вона змерзла. Я скоро.

Тимофій відразу підвівся, з полегшенням, повний вдячності до Надії, що вона знайшла такі нічого не значущі, але добрі і потрібні слова.

Він покликав Олю і пішов до будинку. А Надія залишилася домивати посуд.

2

Даг зручніше всівся у потертому кріслі, розклав список на столі і читав його вголос, відкреслюючи нігтем рядки. Він ледь мружився — зір починав здавати, хоча він сам про це не здогадувався чи, вірніше, не дозволяв собі здогадуватися.

— А запасну рацію узяв?

— Узяв, — відказав Павлиш.

— Другий тент узяв?

— Ти дочитай спочатку. Сато, у тебе немає чорних ниток?

— Ні. Закінчилися.

— Візьми і третій тент, — сказав Даг.

— Не треба.

— І другий генератор візьми.

— Ось він, пункт двадцять три.

— Правильно. Скільки балонів береш?

— Вистачить.

— Згущене молоко? Зубну щітку?

— Ти мене збираєш в туристський похід?

— Візьми компот. Ми обійдемося.

— Я до вас зайду, коли захочу компоту.

— До нас не так легко прийти.

— Я жартую, — сказав Павлиш. — Я не збираюся до вас приходити.

— Як хочеш, — сказав Даг.

Він дивився на екран. Роботи повзали по тросах, мов тлі по травинках.

— Сьогодні переберешся? — запитав Даг.

Даг поспішав додому. Вони втратили вже два дні, готуючи здобич до транспортування. І ще два тижні на гальмування і маневри.

На місток увійшов Сато і сказав, що катер готовий і завантажений.

— За списком? — запитав Даг.

— За списком. Павлиш дав мені копію.

— Це добре, — сказав Даг. — Додай третій тент.

— Я вже додав, — сказав Сато. — У нас є запасні тенти. Нам вони все одно не придадуться.

— Я б на твоєму місці, — сказав Даг, — перебирався б зараз.

— Я готовий, — сказав Павлиш.

Даг мав рацію. Краще перебратися зараз, і коли що не так, неважко зганяти на корабель і узяти забуте. Доведеться провести декілька тижнів на мертвому судні, покинутому господарями невідомо коли і невідомо чому, котре втратило управління, летіло безцільно, немов «Летючий голандець», і було приречене, не зустрінь вони його, мільйони років провалюватися в чорну порожнечу космосу, поки його не притягне якась зірка чи планета або поки воно не розлетиться на друзки, зіткнувшись з метеоритом.

Ділянка Галактики, через яку вони поверталися, була порожня, лежала осторонь від звіданих шляхів, і сюди рідко зазирали кораблі. Це була виняткова, майже неймовірна знахідка. Некерований, залишений екіпажем, але не пошкоджений корабель.

Даг підрахував, що, якщо вести трофей на буксирі, пального до зовнішніх баз вистачить. Звичайно, якщо викинути за борт вантаж і відправити в порожнечу майже все, задля чого вони двадцять місяців не бачили жодного людського обличчя (власні не в рахунок).

І комусь з трьох слід було вирушити на борт трофея, тримати зв’язок і дивитися, щоб він поводився пристойно. Пішов Павлиш.

— Я пішов, — сказав Павлиш. — Встановлю тент. Випробую зв’язок.

— Ти обережніше, — сказав Даг, раптом розчулившись. — Ледь що…

— Головне, не загубіть, — відповів Павлиш.

Павлиш зазирнув на хвилину до себе в каюту подивитися, чи не забув чогось, а заразом попрощатися з тісним і вже незатишним житлом, де він провів багато місяців і з яким розлучався раніше, ніж припускав. І тому раптом відчув сентиментальну провину перед порожніми, знайомими до останнього гвинта стінами.

Сато вправно підігнав катер до вантажного люка мертвого корабля. Неважко здогадатися, що там колись стояв рятувальний катер. Його не було. Лише якийсь механічний пристрій маячив осторонь.

Штовхаючи перед собою пакунок з тентами і балонами, Павлиш пішов широким коридором до каюти біля самого пульта управління. Там він вирішив оселитися. Судячи з форми і розмірів приміщення, мешканці його були нижчими від людей зростом, можливо, масивнішими. У каюті, щоправда, не було жодних меблів, за якими можна було б судити, як влаштовані господарі корабля. Може, це була і не каюта, а складське приміщення. Обстежити корабель до пуття не встигли. Це належало зробити Павлишу. Корабель був великий. І подорож обіцяла бути ненудною.

Слід було влаштувати табір. Сато допоміг розкинути тент. Перехідну камеру вони влаштували біля дверей і перевірили, чи швидко тент наповнюється повітрям. Все гаразд. Тепер у Павлиша був дім, де можна жити без скафандра. Скафандр знадобиться для прогулянок. Поки Павлиш розкладав у каюті свої речі, Сато встановив освітлення і випробував рацію. Можна було подумати, що він сам має намір тут жити…

Розганялися годин шість. Даг побоювався за міцність буксира. В кінці розгону Павлиш вийшов на пульт управління корабля і дивився, як срібні циліндри, що летіли поряд — викинутий за борт вантаж — поступово відставали, немов проводжаючі на платформі. Перевантаження були вже терпимі, і він вирішив зайнятися справами.

Пульт управління дав мало інформації.

Дивне видовище представляв цей пульт. Та й уся рубка. Тут побував хуліган. Вірніше, не просто хуліган, а малолітній радіоаматор, якому віддали на поталу дорогу і складну машину. Ось він і перетворив її на детекторний приймач, використовуючи транзистори замість цвяхів, з друкованих схем зробивши підставку, а непотрібною, на його думку, платиновою фольгою обклеїв своє горище, немов шпалерами. Можна було припустити — а це припущення вже висловив Даг, коли вони потрапили сюди вперше, — що управління кораблем раніше було повністю автоматичним. Але потім хтось без особливих церемоній зірвав кришки і кожухи, з’єднав накоротко лінії, які з’єднувати не належало, — загалом, вжив усіх заходів, щоб перетворити хронометр на первісний будильник. Від такої вівісекції залишилася безліч зайвих «гвинтиків», іноді значних розмірів. Пустун розкидав їх по підлозі, немов поспішав завершити розгром і сховатися раніше, ніж повернуться батьки.

Дивовижно, але ніде не зустрілося жодного стільця, крісла або чогось близького до цих предметів. Можливо, господарі і не знали, що таке стільці. Сиділи, скажімо, на підлозі. Або взагалі котилися, немов перекотиполе. Павлиш тягав за собою камеру і намагався зняти все, що можна. Про всяк випадок. Якщо що-небудь скоїться, можуть зберегтися плівки. Ледь гудів шоломовий ліхтар, і від того абсолютнішою була тиша. Було так тихо, що Павлишу стали причуватися шерехкі кроки і шурхоти. Хотілося ходити навшпиньки, ніби він міг когось розбудити. Він знав, що будити нікого, і хотів було відключити шоломофон, але потім остерігся. Якщо раптом у безгучному кораблі виникне шум, звук, голос, нехай він його почує.

І від цієї неймовірної можливості стало зовсім незатишно. Павлиш спіймав себе на безглуздому жесті — поклав долоню на рукоять бластера.

— Атавізм, — сказав він.

Виявилося, сказав уголос. Тому що в шоломофоні виник голос Дага.

— Ти про що?

— Звик, що ми завжди разом, — сказав Павлиш. — Незатишно.

Павлиш бачив себе збоку: маленька людина в блискучому скафандрі, жучок у величезній банці, набитій порохнявою.

Коридор, який вів повз його каюту, закінчувався круглим порожнім приміщенням. Павлиш відштовхнувся від люка і в два стрибки здолав його. За ним починався такий самий коридор. І стіни, і підлога скрізь були однакового блакитного кольору, ледь білястого, немов вигорілого від сонця. Світло шоломового ліхтаря розходилося широким променем, і стіни відбивали його. Коридор загинався попереду. Павлиш наніс його на план. Поки планом корабля був еліпс, в передній частині якого був позначений вантажний люк і елінг для відлетілого катера чи рятувальної ракети, пульт управління, коридор, що сполучає пульт з круглим залом, і ще три коридори, що відходили від пульта. Відомо було, де знаходяться двигуни, але їх поки не стали позначати на плані. Часу досить, щоб все оглянути неспішно.

Кроків через сто коридор уперся в напіввідчинений люк. Біля люка лежало щось біле, плоске. Павлиш поволі наблизився до білого. Нахилив голову, щоб освітити його яскравіше. Виявилося, просто ганчірка. Біла ганчірка, крихка у вакуумі. Павлиш заніс над нею ногу, щоб переступити, але, певно, ненавмисно доторкнувся до неї, і ганчірка розсипалася на порох.

— Шкода, — сказав він.

— Що трапилося? — запитав Даг.

— Займайся своїми справами, — сказав Павлиш. — Інакше взагалі відключуся.

— Спробуй лише. Зараз же прилечу за тобою. План не забудь.

— Не забув, — сказав Павлиш, відзначаючи на плані люк.

За люком коридор розширився, в боки відбігали його гілки. Але Павлиш навіть наразі не став відзначати їх. Вибрав центральний, найширший шлях. Він привів його ще до одного люка, зачиненого наглухо.

— От і все на сьогодні, — сказав Павлиш.

Даг мовчав.

— Ти чого мовчиш? — запитав Павлиш.

— Не заважаю тобі розмовляти з самим собою.

— Спасибі. Я дійшов до зачиненого люка.

— Не поспішай відчиняти, — сказав Даг.

Павлиш освітив стіну навколо люка. Помітив виступаючий квадрат і провів по ньому рукавичкою.

Люк легко відійшов убік, і Павлиш притиснувся до стіни. Але нічого не сталося.

Зненацька йому здалося, що позаду хтось стоїть. Павлиш різко обернувся, різонув променем світла по коридору. Порожньо. Підвели нерви. Він нічого не став говорити Дагу і переступив через поріг.

Павлиш опинився в обширній камері, уздовж стін ішли полиці, на деяких стояли ящики. Він зазирнув до одного з них. Ящик був на третину наповнений пилом. Що в ньому було раніше, вгадати неможливо.

У дальньому кутку камери ліхтар спіймав променем ще одну білу ганчірку. Павлиш вирішив до неї не підходити. Краще потім узяти консервант, на Землі цікаво буде дізнатися, з чого вони робили матерію. Але коли Павлиш уже відводив промінь ліхтаря убік, йому раптом здалося, що на ганчірці щось намальовано. Може, тільки здалося? Він зробив крок у тому напрямі. Чорний напис було видно виразно. Павлиш нахилився. Сів навпочіпки.

«Мене звати Надія» — було написано на ганчірці. По-російськи.

Павлиш втратив рівновагу, і рука доторкнулася до ганчірки. Ганчірка розсипалася. Зникла. Зник і напис.

— Мене звати Надія, — повторив Павлиш.

— Що? — запитав Даг.

— Тут було написано: «Мене звати Надія», — сказав Павлиш.

— Та де ж?

— Вже не написано, — сказав Павлиш. — Я доторкнувся, і вона зникла.

— Славо, — сказав Даг тихо. — Заспокойся.

— Я абсолютно спокійний, — сказав Павлиш.

3

До тієї миті корабель залишався для Павлиша фантомом, реальність якого була умовна, немов задана правилами гри. І, навіть наносячи на план — пластикову пластинку, прикріплену до кисті лівої руки, — сітку коридорів і люки, він за рамки цієї умовності не виходив. Він був подібний до розумної миші в лабораторному лабіринті. На відміну від миші справжньої Павлиш знав, що лабіринт скінченний і певним чином переміщується в космічному просторі, наближаючись до Сонячної системи.

Записка, що розсипалася, порушувала правила, бо ніяк, жодним найказковішим чином опинитися тут не могла і тому приводила до єдиного розумного висновку: її не було. Так і вирішив Даг. Так і вирішив би Павлиш, опинившись на його місці. Але Павлиш не міг помінятися місцями з Дагом.

— Саме Надія? — запитав Даг.

— Так, — відповів Павлиш.

— Врахуй, Славо, — сказав Даг. — Ти сам фізіолог. Ти знаєш. Може, краще ми тебе замінимо? Або взагалі залишимо корабель без нагляду.

— Все нормально, — сказав Павлиш. — Не турбуйся. Я пішов за консервантом.

— Навіщо?

— Якщо зустрінеться ще одна записка, я її збережу для тебе.

Здійснюючи недовгу мандрівку до своєї каюти, витягуючи консервант з ящика зі всілякими різностями, зібраними акуратним Сато, він весь час намагався відновити в пам’яті ганчірку чи аркуш паперу з написом. Але аркуш не піддавався. Як обличчя коханої жінки: ти намагаєшся пригадати його, а пам’ять народжує лише окремі, дрібні деталі, що ніяк не задовольняють тебе — пасмо над вухом, зморшку на чолі. На той час, коли Павлиш повернувся в камеру, де його очікувала (він уже почав побоюватися, що зникне) жменька білого пороху, упевненість в записці похитнулася. Розум прагнув оберегти його від чудес.

— Що робиш? — запитав Даг.

— Шукаю люк, — сказав Павлиш. — Щоби пройти далі.

— А як це було написано? — запитав Даг.

— По-російськи.

— А який почерк? Які літери?

— Літери? Літери друковані, великі.

Він відшукав люк. Люк відчинився легко. Це було дивне приміщення. Поділене перегородками на відсіки різного розміру, форми. Деякі з них були засклені, деякі відокремлені від коридору тонкою сіткою. Посеред коридору стояла півкуля, схожа на високу черепаху, сантиметрів шістдесят у діаметрі. Павлиш доторкнувся до неї, і півкуля з несподіваною легкістю покотилася уздовж коридору, немов під нею ховалися добре змащені ролики, ткнулася в стінку і завмерла. Промінь ліхтаря вихоплював з темряви закутки і ніші. Але всі вони були порожні. У одній купою лежало каміння, в іншій — уламки дерева. А коли він придивився, уламки здалися схожими на рештки якоїсь великої комахи. Павлиш просувався вперед поволі, щохвилини доповідаючи на корабель про свій прогрес.

— Розумієш, яка штука, — почувся голос Дага. — Можна стверджувати, що корабель залишений років сорок тому.

— Може, тридцять?

— Може, і п’ятдесят. Мозок дав попереднє зведення.

— Не треба старатися, — сказав Павлиш. — Навіть тридцять років тому ми ще не виходили за межі системи.

— Знаю, — відказав Даг. — Але я ще перевірю. Якщо тільки у тебе немає галюцинацій.

Перевіряти було нічого. Тим більше що вони знали — корабель, знайдений ними, йшов не від Сонця. Принаймні, багато років він наближався до нього. А перед цим повинен був віддалятися. А сорок, п’ятдесят років тому люди лише освоювали Марс і висаджувалися на Плутоні. А там, заПлутоном, лежав невідомий, як заморські землі для древніх, космос. І ніхто в цьому космосі не умів говорити і писати по-російськи…

Павлиш перебрався на наступний рівень, спробував розплутатися в лабіринтах коридорів, ніш, камер. Через півгодини він сказав:

— Вони були лахмітниками.

— А як Надія?

— Поки ніяк.

Можливо, він просто не помічав слідів Надії, проходив мимо. Навіть на Землі, варто відійти від стандартного світу аеродромів і великих міст, втрачаєш можливість і право судити про дійсне значення зустрінутих речей і явищ. Тим більше незрозумілий був сенс предметів чужого корабля. І півкуль, що легко відкочувалися від ніг, і ніш, забитих речами і приладами, призначення яких було невідоме, переплетення дротів і труб, яскравих плям на стінах і ґрат на стелі, ділянок ховзької підлоги і луснутих напівпрозорих перетинок. Павлиш так і не міг втямити, якими ж були господарі корабля, — то раптом він потрапляв до приміщення, в якому мешкали гіганти, то раптом опинявся перед коміркою, розрахованою на гномів, потім виходив до замерзлого басейну, і ввижалися довгасті тіла, вмерзлі в каламутний лід. Потім він опинився в обширному залі, дальня стіна якого була машиною, усіяною сліпими екранами, і ряди кнопок на ній розміщувалися і біля самої підлоги, і під стелею, метрах у п’яти над головою.

Ця нелогічність, непослідовність навколишнього світу дратувала, тому що ніяк не давала побудувати хоча б приблизно робочу гіпотезу і нанизувати на неї факти — саме цього вимагав мозок, утомлений від блукання по лабіринтах.

За рідкими (можна пролізти між прутами) ґратами лежала чорна, висохла у вакуумі маса. Найпевніше, колись це була жива істота завбільшки зі слона. Можливо, один з космонавтів? Але ґрати відрізували його від коридору. Навряд чи була потреба ховатися за ґрати. На секунду виникла версія, не позбавлена барвистості: цього космонавта покарали. Посадили у в’язницю. Так, на кораблі була в’язниця. І коли терміново треба було покинути корабель, його забули. Або не захотіли узяти з собою.

Павлиш сказав про це Дагові, але той заперечив:

— Рятувальний катер був розрахований на значно менших істот. Ти ж бачив елінг.

Даг мав рацію.

На підлозі поряд з чорною масою валялася порожня посудина, кругла, сантиметрів п’ятнадцять у діаметрі.

А ще через півгодини, в наступному коридорі, за прикритим, але не замкнутим люком Павлиш відшукав каюту, в якій жила Надія.

Він не став заходити в каюту. Зупинився на порозі, дивлячись на акуратно застелену сірою матерією койку, на кинуту на підлозі косинку, запрану, стару, в дрібний рожевий горошок, на полицю, де стояла чашка з відбитою ручкою. Потім, повертаючись до цієї кімнати, він з кожним разом помічав усе більше речей, що належали Надії, знаходив її сліди і в інших приміщеннях корабля. Але тоді, вперше, запам’ятав лише рожевий горошок на хустці і чашку з відбитою ручкою. Бо це було куди неймовірніше, аніж тисячі незнайомих машин і приладів.

— Все гаразд, — сказав Павлиш.

Він увімкнув розпилювач консерванту, щоб зберегти все у каюті таким, як було у момент його появи.

— Ти про що? — запитав Даг.

— Знайшов Надію.

— Що?

— Ні, не Надію. Я знайшов, де вона жила.

— Ти серйозно?

— Цілком серйозно. Тут стоїть її чашка. І ще вона забула косинку.

— Знаєш, — сказав Даг, — я вірю, що ти не з’їхав з глузду. Але все-таки я не можу повірити.

— І я не вірю.

— Ти уяви собі, — сказав Даг, — що ми висадилися на Місяці і бачимо дівчину, що сидить там. Сидить і вишиває, наприклад.

— Приблизно так, — погодився Павлиш. — Але тут стоїть її чашка. З відбитою ручкою.

— А де Надія? — запитав Сато.

— Не знаю, — сказав Павлиш. — Її давно тут немає.

— А що ще? — запитав Даг. — Ну скажи що-небудь. Яка вона була?

— Вона була вродлива, — сказав Сато.

— Звичайно, — погодився Павлиш. — Дуже вродлива.

І тут Павлиш за койкою помітив невеликий ящик, заповнений речами. Немов Надія збиралася в дорогу, але щось змусило її кинути добро і піти так, з порожніми руками.

Павлиш оббризкував речі консервантом і складав на койці. Там була спідниця, зшита з пластику товстими нейлоновими нитками, мішок з прорізом для голови і рук, шалик або накидка, сплетена з різноколірних дротів…

— Вона тут довго прожила, — сказав Павлиш.

На самому дні ящика лежав стос квадратних білих аркушів, списаних рівним, сильно нахиленим управо почерком. І Павлиш змусив себе не читати написаного на них, поки не закріпив їх і не переконався, що аркуші не розсиплються під пальцями. А читати їх він став, тільки повернувшись до своєї каюти, де міг зняти скафандр, влягтися на надувний матрац і ввімкнути на повну потужність освітлення.

— Читай уголос, — попросив Даг, але Павлиш відмовився.

Він дуже втомився. Він пообіцяв, що обов’язково прочитає їм найцікавіші місця. Але спочатку продивиться сам. Мовчки. І Даг не став сперечатися.

4

— «Я знайшла цей папір уже два місяці тому, але ніяк не могла придумати, чим писати на ньому. І лише вчора здогадалася, що зовсім поряд, в кімнаті, за якою стежить дурник, зібрані камені, схожі на графіт. Я заточила один з них. І тепер писатиму». (Наступного дня в каюті Надії Павлиш побачив на стіні довгі стовпці подряпин і здогадався, як вона вела рахунок дням.)

— «Мені давно хотілося писати щоденник, тому що я хочу сподіватися, що коли-небудь, навіть якщо я і не доживу до цього світлого дня, мене знайдуть. Адже не можна ж жити зовсім без надії. Я іноді шкодую, що я невіруюча.

Я б змогла сподіватися на бога і думати, що це все — випробування згори».

На цьому закінчувався аркуш. Павлиш зрозумів, що аркуші лежали в стосі до ладу, але це не означало, що Надія вела щоденник день за днем. Іноді, напевно, минали тижні, перш ніж вона знов починала писати.

— «Сьогодні вони метушаться. Стало важче. Я знову кашляла. Повітря тут все-таки мертве. Напевно, людина може до всього звикнути. Навіть до неволі. Але найважче бути зовсім самій. Я навчилася розмовляти вголос. Спочатку соромилася, ніяково було, наче хто-небудь може мене підслухати. Але тепер навіть співаю. Мені б треба записати, як все зі мною сталося, тому що не дай боже комусь опинитися на моєму місці. Тільки сьогодні мені важко, і коли я пішла в город, то по дорозі так захекалася, що сіла простокрай стінки, і дурники мене притягнули назад ледь живу».

Дні через два Павлиш знайшов те, що Надія називала городом. Це виявився великий гідропонний вузол. І щось на кшталт ботанічного саду.

— «Я пишу зараз, тому що однаково піти нікуди не зможу, та дурники і не пустять. Напевно, слід чекати поповненення нашому сімейству. Тільки не знаю вже, чи побачу я…»

Третій аркуш був написаний значно дрібнішим почерком, акуратно.

Надія економила папір.

— «Якщо колись потраплять сюди люди, хай знають про мене наступне.

Моє ім’я-по-батькові-прізвище Сидорова Надія Матвіївна. Рік народження 1923-й. Місце народження — Ярославська область, село Городище. Я закінчила середню школу в селі, а потім збиралася вступати до інституту, але мій батько, Матвій Степанович, помер, і матерісамій було важко працювати в колгоспі і поратися по господарству. Тому я стала працювати в колгоспі, хоча і не полишила надії здобути подальшу освіту. Коли підросли мої сестри Віра і Валентина, я здійснила все-таки свою мрію і вступила до медичного училища в Ярославлі, і кінчила його в 1942 році, після чого була призвана в діючу армію і провела війну в госпіталях як медсестра. Після закінчення війни я повернулася в Городище і поступила працювати в місцеву лікарню в тій же якості. Я вийшла заміж в 1948 році, ми переїхали на проживання в Калязін, а наступного року у мене народилася дочка Олечка, проте мій чоловік, Микола Іванов, шофер, помер в 1953 році, потрапивши в аварію. Так ми і залишилися самі з Олечкою».

Павлиш сидів на підлозі, в кутку комірки, затягнутої білим тентом. Автобіографію Надії він читав уголос. Почерк розбирати було нескладно — писала вона акуратно, круглими, сильно нахиленими управо літерами, лише подекуди графіт обсипався, і тоді Павлиш нахиляв аркуш, щоб розібрати букви за вм’ятинами, залишеними на аркуші. Він відклав аркуш і обережно підняв наступний, розраховуючи знайти на ньому продовження.

— Отже, у п’ятдесят третьому році їй вже було тридцять років, — сказав Сато.

— Читай далі, — сказав Даг.

— Тут про інше, — сказав Павлиш. — Зараз прочитаю сам.

— Читай відразу, — Даг ображався. І Павлиш подумав раптом, як давно Даг йому не заздрив і як взагалі давно вони один одному не заздрили.

— «Сьогодні притягнули нових. Вони їх помістили на нижній поверх, за порожніми клітками. Я не змогла побачити, скільки усього новачків. Але по-моєму, декілька. Дурник зачинив двері і мене не пустив. Я раптом зрозуміла, що дуже їм заздрю. Так, заздрю нещасним, відірваним назавжди від своїх сімей і дому, увязненим у в’язницю за гріхи, яких вони не робили. Але ж їх багато. Може, три, може, п’ять. А я зовсім сама. Час тут іде однаково. Якби я не звикла працювати, то давно б уже померла. І скільки років я тут? Здається, пішов четвертий рік. Треба буде перевірити, порахувати подряпинки. Тільки я боюся, що збилася з рахунку. Адже я не записувала, коли хворіла, і лише думка про Олечку мені допомогла вибратися з того світу. Ну що ж, займуся справою. Дурник приніс мені ниток і дроту. Адже вони щось розуміють. А голку я знайшла на третьому поверсі. Хоч дурник і хотів її у мене відібрати. Злякався, бідненький».

— Ну? — запитав Даг.

— Все я читати все одно не зможу, — відповів Павлиш. — Зачекайте. Ось тут начебто продовження.

— «Я потім розкладу листки по порядку. Мені все здається, що хтось прочитає ці листки. Мене вже не буде, прах мій розлетиться по зірках, а папірці виживуть. Я дуже прошу тебе, хто це читатиме, розшукай мою дочку Ольгу. Може, вона вже доросла. Скажи їй, що трапилося з матір’ю. І хоч їй мою могилу ніколи не відшукати, все-таки мені легше так думати. Якби мені коли-небудь сказали, що я потраплю в страшну в’язницю, житиму, а всі думатимуть, що мене давно вже немає, я б померла від жаху. Але ж живу. Я дуже сподіваюся, що Тимофій не подумає, що я кинула дівчинку йому на руки і втекла шукати легкого життя. Ні, найшвидше вони обшукали всю протоку, вирішили, що я втопилася. А той вечір у мене до кінця днів залишиться перед очима, тому що він був незвичайний. Зовсім не через біду, а навпаки. Тоді в моєму житті мало щось змінитися… А змінилося зовсім не так».

— Ні, — сказав Павлиш, відкладаючи аркуш. — Тут особисте.

— Що особисте?

— Тут про Тимофія. Ми ж не знаємо, хто такий Тимофій. Якийсь її знайомий. Може, з лікарні. Зачекайте, пошукаю далі.

— Як ти можеш судити! — вигукнув Даг. — Ти в поспіху обов’язково пропустиш щось головне.

— Головне я не пропущу, — відказав Павлиш. — Цим папірцям багато років. Ми не можемо шукати її, не можемо врятувати. З таким самим успіхом ми могли б читати клинопис. Різниця не принципова.

— «Після смерті Миколи я залишилася з Олечкой зовсім сама. Якщо не рахувати сестер. Але вони були далеко, і в них були свої сім’ї і свої турботи. Жили ми не дуже багато, я працювала в лікарні і була призначена навесні 1956 року старшою сестрою. Олечка мала йти до школи, в перший клас. У мене були пропозиції вийти заміж, зокрема від одного лікаря нашої лікарні, хорошого, щоправда, літньогочоловіка, але я відмовила йому, тому що думала, що молодість моя однаково минула. Нам і удвох з Олечкою добре. Мені допомагав брат чоловіка Тимофій Іванов, інвалід війни, який працював лісником неподалік від міста. Нещастя зі мною сталося в кінці серпня 1956 року. Я не пам’ятаю тепер числа, але пам’ятаю, що трапилося це в суботу увечері… Обставини до цього були такі. У нас у лікарні видалося багато роботи, тому що був час літніх відпусток і я підміняла інших співробітників. Олечку, на щастя, як завжди, узяв до себе пожити Тимофій до свого будиночка. А я приїжджала туди по суботах автобусом, потім ішла пішки, і дуже добре відпочивала, якщо видавалася вільнанеділя. Його будинок розташований в сосновому лісі недалеко від Волги».

Павлиш замовк.

— Ну, що далі? — запитав Даг.

— Зачекайте, шукаю аркуш.

— «Я постараюся описати те, що було далі, зі всіма подробицями, тому що як працівник медицини розумію, яке велике значення має вірний діагноз, і комусь ці всі подробиці знадобляться. Можливо, мій опис, коли він потрапитьдо рук фахівця, допоможе розгадати і інші схожі випадки, якщо вони будуть. Того вечора Тимофій і Олечка провели мене до річки мити посуд. У тому місці дорога, яка йде від будинку до Волги, доходить до самої води. Тимофій хотів мене почекати, але я боялася, що Олечці буде холодно, оскільки вечір був нетеплий, і попросила його повернутися додому, а сама сказала, що скоро прийду. Було ще не зовсім темно, і хвилини через три-чотири після того, як мої рідні пішли, я почула тихе дзижчання. Я навіть не злякалася спочатку, тому що вирішила, що по Волзі, далеко від мене, йде моторка. Але потім мене охопило неприємне відчуття, наче передчуття чогось поганого. Я поглянула на річку, але ніякої моторки не побачила…»

Павлиш знайшов наступний аркуш.

— «…але побачила, що у моєму напрямку трохи вище моєї голови летить повітряний човен, схожий на підводний човен без крил. Він видався мені срібним. Човен знижувався прямо переді мною, відрізаючи мене від дороги. Я дуже здивувалася. За роки війни я набачилася різної військової техніки і спочатку вирішила, що це якийсь новий літак, який робить вимушену посадку, тому що у нього відмовив мотор. Я хотіла відійти убік, сховатися за сосну, щоб, якщо буде вибух, уціліти. Але човен випустив залізні захвати, і з нього посипалися дурники. Тоді я ще не знала, що це дурники, але в ту мить свідомість у мене потьмарилася, і я, напевно, впала…»

— Далі що? — запитав Даг, коли пауза затягнулася.

— Далі все, — відказав Павлиш.

— Ну що ж було?

— Вона не пише.

— То що ж вона пише, врешті-решт?

Павлиш мовчав. Він читав про себе.

«Я знаю дорогу на нижній поверх. Там є шлях з городу, і дурники за ним не стежать. Мені дуже захотілося подивитися на новачків. Бо всі мої сусіди нерозумні. До дракона в клітку я навчилася заходити. Раніше боялася. Але якось подивилася, чим його годують дурники, і це все були трави з городу. Тоді я і подумала, що він мене не з’їсть. Може, я б довго до нього не заходила, але якось йшла мимо і побачила, що він хворий. Дурники метушилися, підкладали йому їжу, міряли щось, торкалися. А він лежав на боці і важко дихав. Тоді я підійшла до самих ґрат і придивилася. Адже я медик, і мій обов’язок полегшувати страждання. Дурникам я допомогти не змогла б — вони залізні. А дракона оглянула, хоч і через ґрати. У нього була рана — напевно, хотів вибратися, побився об ґрати. Сили в ньому багато — розумом бог зобидив. Я тут стала відчайдушна — життя не дороге. Гадаю: він до мене звик. Адже він ще раніше від мене сюди потрапив — вже тисячу разів бачив. Я дурникам сказала, щоб вони не заважали, а принесли води, теплої. Я, звичайно, ризикувала. Ані аналізу йому не зробити, нічого. Але рани загноїлися, і я їх промила, перев’язала як могла. Дракон не опирався. Навіть повертався, щоб мені було зручніше».

Наступний аркуш, певно, потрапив сюди знизу пачки і не був пов’язаний за змістом з попередніми.

«Сьогодні сіла писати, а руки не слухаються. Птах вирвався назовні. Дурники бігали за ним по коридорах, ловили сіткою. Я теж хотіла спіймати його, боялася, що розіб’ється. Але дарма старалася. Птах вилетів у великий зал, ударився з льоту об трубу і впав. Я потім, коли дурники тягнули його до свого музею, підібрала перо, довге, тонке, схоже на ковилу. Я і жаліла птаха, і заздрила йому. Ось знайшов усе-таки в собі силу загинути, якщо вже не можна вирватися на свободу. Ще рік тому такий приклад міг би на мене справити вирішальний вплив. Але тепер я зайнята. Я не можу себе витратити намарно. Нехай моя мета нереальна, але все-таки вона є. І ось, така засмучена і задумлива, я пішла за дурниками, і вони забули зачинити за собою двері в музей. Туди я не потрапила — там повітря немає, — але зазирнула крізь скляну стінку. І побачила слоїки, куби, посудини, в яких дурники зберігають тих, хто не витримав шляху: у формаліні чи у чомусь схожому. Як виродки у Кунсткамері в Ленінграді. І я зрозуміла, що мине ще декілька років, і мене, мертву, не спалять і не поховають, а помістять в скляний слоїк на любування дурникам чи їх господарям. І стало гірко. Я Балеві про це розповіла. Він тільки щулився і дав мені зрозуміти: того ж боїться. Сиджу над папером, а уявляю себе в скляному слоїку, заспиртовану».

Потім, вже через кілька днів, Павлиш відшукав музей. Космічний холод заморозив рідину, в якій зберігалися експонати. Павлиш поволі йшов від посудини до посудини, вдивляючись у лід більших посудин. Боявся знайти тіло Надії. А у вухах перебивали один одного нетерпляче Даг і Сато: «Ну як?» Павлиш поділяв страх Надії. Краще що завгодно, аніж слоїк з формаліном. Щоправда, він відшукав слоїк з птахом — веселковим ефемерним створінням з довгим хвостом і великоокою, без дзьоба головою. І ще знайшов слоїк, у якому був Баль. Про це розказано в наступних аркушах.

«Я все збиваюся у своїй розповіді, оскільки те, що відбувається сьогодні важливіше, ніж минулі роки. Ось і не можу ніяк описати мою пригоду по порядку.

Отямилась я в комірці. Там горіло світло, неяскраве і неживе. Це не та кімната, де я живу зараз. У комірці тепер звалені викопні черепашки, які дурники притягнули з рік тому. За чотири з гаком роки ми разів шістнадцять зупинялися, і щоразу починалася метушня, і сюди тягнули всілякі речі, а то й живих істот. Так от, у комірці, окрім мене, опинився посуд, який я мила і який мені потім дуже придався, гілки сосни, трава, каміння, різні комахи. Я лише потім зрозуміла, що вони хотіли дізнатися, чим мене годувати. А тоді я подумала, що весь цей набір випадковий. Я їсти нічого не стала: не до того було. Сіла, постукала по стінці — стінка тверда, і навколо постійно чується дзижчання, немов працюють машини на пароплаві. І крім того, я відчула велику легкість. Тут взагалі все легше, ніж на Землі. Я читала колись, що на Місяці сила тяжіння теж менша, і якщо колись люди полетять до зірок, як учив Ціолковський, то вони зовсім нічого не важитимуть. Ось ця маленька сила тяжіння і допомогла мені скоро зрозуміти, що я вже не на Землі, що мене викрали, вивезли, мов кавказького бранця, і ніяк не можуть довезти до місця. Я дуже сподіваюся, що люди, наші, із Землі, коли-небудь теж навчаться літати в космічний простір. Але боюся, що трапиться це ще не скоро».

Павлиш прочитав ці рядки вголос. Даг сказав:

— А всього ж рік не дожила до першого супутника.

І Сато поправив його:

— Вона була жива, коли літав Гагарін.

— Можливо. Але їй від того не легше.

— Якби знала, їй було б легше, — сказав Павлиш.

— Не впевнений, — сказав Даг. — Вона б тоді чекала, що її звільнять. А не дочекалася б.

— Не в цьому річ, — сказав Павлиш. — Їй важливо було знати, що ми теж можемо.

Далі він читав уголос, поки не втомився.

— «Вони мені принесли поїсти і стояли в дверях, дивилися, буду їсти чи ні. Я спробувала — дивна каша, ледь солонувата, нудна пожива. Але тоді я була голодна і неначе оглушена. Я все дивилася на дурників, які стояли в дверях, мов черепахи, і просила, щоб вони покликали їх начальника. Я не знала тоді, що їх начальник — Машина — на всю стіну дальнього залу. А що за справжні господарі, які вони з себе, досі не знаю, відрядили цей корабель в дорогу з самими залізними автоматами. Потім я думала, як вони здогадалися, яка їжа мені не пошкодить. І сушила собі голову, поки не потрапила в їх лабораторію і не здогадалася, що вони узяли у мене, поки я була без свідомості, кров і провели повне дослідження організму. І зрозуміли, чого і в яких пропорціях мені потрібно, щоб не померти з голоду. А що таке смачно, вони не знають. Я на дурників давно не серджуся. Вони, як солдати, виконують наказ. Тільки солдати все-таки думають. Вони не можуть. Я всі перші дні проплакала, просилася на волю і ніяк не могла зрозуміти, що до волі мені летіти й летіти. І ніколи не долетіти.

…У мене раптом з’явився неспокій. Це, напевно, через те, що я тепер не сама. Таке складається враження, що скоро стануться зміни. Не знаю вже, чи на краще. Тільки на гірше змінюватися нікуди. Сьогодні снилася мені Олечка, і я уві сні дивувалася, чому вона не росте, чому бігає така маленька. Адже їй пора б і вирости. А вона тільки сміялася. Я, коли прокинулася, дуже стривожилася. Чи не означає це, що Олечки вже немає на світі? Раніше я ніколи не вірила передчуттям. Навіть на фронті. Надивилася на оманливі передчуття. А зараз ось цілий день не могла собі місця знайти. Я потім подумала ще ось про що: а звідки я вирішила, що вірно рахую дні? Адже я подряпинку роблю, коли встаю вранці? А якщо не вранці? Може, я тепер частіше сплю. Або рідше. Адже не вгадаєш. Тут завжди однаково. І я подумала, що, може, минуло не чотири роки, а лише два. Або один. А може, і навпаки — п’ять, шість, сім років? Скільки ж років зараз Олі? А мені скільки? Може, я вже стара? Я так перехвилювалася, що побігла до дзеркал. Це, звичайно, не дзеркала. Вони ледь опуклі, круглі, схожі на екрани телевізорів. Іноді по них пробігають зелені і сині зигзаги. Інших дзеркал у мене немає. Я довго вдивлялася в екрани. Навіть дурники, які там чергували, почали сигналити мені — що потрібно? Я лише відмахнулася. Минули ті часи, коли я їх кликала катами, мучителями, фашистами. Тепер я їх не боюся. Я боюся тільки Машини. Начальника. Я довго видивлялася в дзеркала, переходила від одного до іншого, шукала те, що найсвітліше. І нічого вирішити не змогла. Начебто це я — і ніс такий самий, очі провалилися, і обличчя здається синішим. Але це, найпевніше, від самого дзеркала. Мішки, щоправда, під очима. І я повернулася до кімнати».

— Це украй цікаво, — сказав Даг. — Ти як, Павлишу, думаєш?

— Що?

— Про цю проблему. Ізолюй людину на декілька років так, щоб вона не знала про хід часу поза її приміщенням. Чи зміниться біологічний цикл?

— Я зараз не про це думаю, — сказав Павлиш.

— «Я раптом згадала про кошеня. Зовсім забула. А сьогодні згадала. Вони кошеня звідкись дістали. Із Землі, звичайно. Воно пищало і нявкало. Це було в перші дні. Пищало воно в сусідній комірці, і дурники всі туди бігали, ніяк не могли здогадатися, що йому молоко потрібне. Я тоді зовсім боязка була, і вони мене привели до нього, до кошеняти, думали, що я зможу допомогти. Але я ж не могла пояснити їм, що таке молоко. А певно, в їх штучній їжі чогось не вистачало. Я з кошеням вовтузилася три дні. Кашу водою розбавляла, в цій турботі забувала навіть про своє горе. Але кошеня здохло. Вочевидь, людина куди витриваліша від звіра, хоч і кажуть, що у кішки вісім життів. Я ж бо живу. Напевно, кошеня теж у них у музеї лежить. Тепер я б знайшла, чим його годувати. Я знаю хід до їх лабораторії. І дурники до мене по-іншому ставляться. Звикли. А дракон геть поганий. Певно, скоро помре. Я у нього вчора просиділа довго, знову промила рани. А він зовсім ослаб. Я з ним зробила відкриття. Виявляється, дракон може якимсь чином впливати на мої думки. Не те щоб я розуміла його, але, коли йому боляче, я це відчуваю. Я знаю, що він радий моєму приходові. І я жалкую тепер, що раніше не звертала на нього уваги — боялася. Адже, можливо, він такий самий, як я. Теж бранець. Тільки ще нещасніший. Його всі ці роки тримали в клітці. Може, цей дракон — медсестра в лікарні на якійсь дуже далекій планеті. І так само приїхала ця дракониха відвідати свою дочку. І попалася в наш зоопарк. І прожила в ньому багато років у клітці. І все хотіла втлумачити дурникам, що вона не дурніша за них. Так і помре, не втлумачивши. Я, значить, спочатку посміхнулася, а потім розплакалася. Ось і сиджу, реву, а мені йти пора, чекають.

І все-таки, якщо я думаю про дракона, то гадаю, що моя доля краща. Я хоч користуюся деякою свободою. І користувалася нею з самого початку. Відтоді, як померло кошеня. Я багато думала, чому так вийшло, що всі решта бранці — скільки їх тут є (за перегородками на решті поверхів повітря інше — туди мені не пройти, і там теж, напевно, є бранці) — сидять замкнені. Лише я досить вільно розгулюю по поверхах. Чомусь вони вирішили, що я для них безпечна. Можливо, їх господарі на мене схожі. Довірили мені кошеня. Пустили в город і показали, де насіння. У лабораторію мені можна ходити. Навіть слухаються мене дурники. Той, хто ці листки читатиме, напевно, здивується, що за дурники? Це я залізних черепах так називаю. Як дізналася, що вони машинки, що вони простих речей не розуміють, тойстала їх кликати дурниками. Для себе. Але все одно, якщо задуматися, життя моє ненабагато краще від тих, хто в клітках. І в камерах. Просто моя в’язниця обширніша, аніж у них. От і все. Я ж намагалася через дурників пояснити Машині, начальникові, що це чистий злочин — хапати живу людину і тримати її так. Я хотіла їм пояснити, що краще їм зв’язатися з нами, із Землею. Але потім я переконалася, що, окрім машин, тут нікого немає. А машинам даний наказ — літайте Всесвітом, збирайте, що стрінеться на шляху, потім доповісте. Тільки дужевже довгий зворотний шлях. Я ще сподіваюся, що доживу, а доживши, зустрінуся з ними і все їм викладу. А може, вони і не знають, що десь, окрім їх планети, є розумні люди?»

Коли Павлиш закінчив читати цей аркуш, Даг сказав:

— Загалом, вона міркувала досить логічно.

— Звичайно, це був дослідницький автомат, — сказав Павлиш. — Але є тут одна загадка. І Надія її вловила.

— Загадка? — запитав Сато.

— Мені здається дивним, — сказав Павлиш, — що такий величезний корабель, посланий у далекий пошук, не має ніякого зв’язку з базою, з планетою. Певно, летить він багато років. І за цей час інформація застаріває.

— Я не згоден, — сказав Даг. — Уяви, що таких кораблів декілька. Кожному виділений сектор Галактики. І нехай вони летять багато років. Неважливо. Адже органічне життя вони виявлять дай бог на одному світі з тисячі. Ось вони звозять інформацію. Що таке сто років для цивілізації, яка може розсилати розвідників? А потім уже вони на дозвіллі розглянуть трофеї і вирішать, куди посилати експедицію.

— І вони хапають все, що трапиться? — запитав Сато, не приховуючи неприязні до господарів корабля.

— А які критерії можуть бути у автоматів, щоб визначити, чи розумна істота їм трапилася?

— Ну, Надія, наприклад, була одягнена. Вони бачили наші міста.

— Непереконливо, — сказав Павлиш. — І де гарантія, що в світі ікс розумні істоти не ходять голими і не одягають в шати своїх домашніх тварин.

— І шанси на те, що вони виловлять саме розумну істоту, такі малі, — додав Даг, — що ними вони, напевно, просто нехтують. У будь-якому випадку вони прагнуть зберегти живцем усі свої трофеї.

— Розмова порожня, — підсумував Павлиш, піднімаючи наступний аркуш. — Ми поки нічого не знаємо про тих, хто послав корабель. І не знаємо, що вони думали при цьому. У відомій нам частині Галактики нічого подібного немає. Значить, вони здалеку. Ми знаємо тільки, що вони були у нас, але з якоїсь причини не повернулися додому.

— Може, це і на краще, — сказав Даг.

Решта промовчали.

«Колись потім, буде час, напишу про мої перші роки у в’язниці.

Зараз багато що вже здається туманним, далеким — і жах мій, і відчай, і те, як я шукала вихід звідси, думала навіть, що заберуся до них у центр і поламаю всі їх машини. Нехай ми розіб’ємося. Це у той час я так думала, коли боялася, що вони знову прилетять до нас на Землю і накоять чогось поганого. Але я зрозуміла, що з їх кораблем мені не впоратися. Напевно, тут сто інженерів не зрозуміють, що до чого. А зараз мені час повернутися до тих подій, які відбулися вже не так давно, місяці, тижні тому, вже після того, як я роздобула папір і почала писати щоденник. Нові бранці, яких підібрали останнього разу, потрапили на мій поверх, напевно, тому, що у нас з ними однакове повітря. Їх потримали спочатку в карантині, на іншому поверсі, а потім відправили до камер недалеко від моїх володінь. Мене опанувала надія, що раптом це теж люди або хтось хоча б схожий. Але коли я їх побачила — підглянула, як дурники завозили в камеру їжу, зрозуміла, що знову для мене суцільне розчарування. Я якось бачила в Ярославлі, у магазині, продавали трепангів. Я тоді подумала: буває ж гидота, і як тільки люди їдять? Інші покупці в магазині так само реагували. Новенькі тварини виявилися схожими на таких трепангів. Було їх у камері двоє, зросточком вони з собаку, слизькі і огидного вигляду. Я засмутилася і пішла до себе. Навіть записувати нічого в щоденник про них не стала. Наступного дняусе розповіла моїй драконисі, але вона, звичайно, нічого не зрозуміла. Якби я не чекала чогось, легко було б перенести таке розчарування. Цих трепангів з камер не випускали. Я скоро вже зрозуміла, що їх усього п’ятеро — двоє в камері, а троє у клітці, за залізними дверима. Їхнійхарч я теж незабаром побачила, тому що дурники мій город потіснили, розводили в баліях якусь цвіль, немов жива, вона ворушиться, і сморід від неї неприємний. І цю цвіль тягали трепангам.

…Щось знову зле стало драконисі. Я вже в лабораторії досліди розвела. Подивився б на мене Іван Акимович з нашої лікарні. Він мені все радив піти вчитися. Казав, що з мене вийде лікар, тому що у мене розвинена інтуїція. Але життя мене засмоктало, я залишилася неуком. Про що дуже тепер шкодую. Правда, мені не раз доводилося заміщати лаборантку, і я уміла робити аналізи і асистувати при операціях: маленька лікарня — хороша школа, всім би молодим медикам радила через неї пройти. Але хіба тут мої знання могли стати в пригоді?»

— Ти чого мовчиш? — запитав Даг. — Пропускаєш?

— Усе сам прочитаєш. Я хочу дістатися до суті, — відказав Павлиш.

«Хоч я відчувала огиду до трепангів, але розуміла, що огида моя несправедлива. Нічого вони мені поганого не зробили. І тим більше я вже звикла жити серед таких чудес і виродків, що й уві сні не присняться. Порахувати мої дні тут — така виходить нескінченна і однакова вервичка, що страшно робиться. А вдуматися, то вийде, що кожного дня дізнаюся про щось, дивлюся, думаю. Яка ж людина витривала істота! Адже і я комусь здаюся страшним виродком. Може, навіть і моїй драконисі.

Напевно, ці трепанги можуть думати. Таке рішення мені спало на думку, коли я побачила, що, варто мені пройти повз їх клітку, вони за мною стежать і рухаються. Якось я йшла з городу з пучком редиски — редиска квола, млява, але все-таки вітаміни. Один трепанг вовтузився біля самих ґрат. Мені здалося, що він намагається зламати замок. Що ж, подумала я, адже і мені таке спадало на думку. У перші дні, коли я сиділа під замком, і в ті дні, коли мене замикали, тому що наближалися до інших планет. Подумала і навіть зупинилася. Бо що ж це виходить? Як я. Значить, думають? А трепанг, коли побачив мене, зашипів і відповз всередину. Але не встиг, тому що один з дурників був неподалік (я ж бо його не бачила, звикла не помічати), і він ударив трепанга струмом. Таке у них покарання. Трепанг зіщулився. Я на дурника прикрикнула і хотіла далі піти, але тут і мені дісталося. Та так сильно він мене ударив струмом, що я навіть упала і розсипала редиску. Певно, він хотів мені показати, що з цими, з трепангами, мені робити нічого. Я піднялася абияк — суглоби останнім часом поболюють — і пішла до себе. Скільки живу тут, а не можу звикнути, що я для них усе жмов кролик у лабораторії. У будь-яку мить вони можуть мене вбити і в музей, у слоїк. І нічого їм за це не буде. Я зуби зціпила і пішла.

…Вже потім виявилось, що цей удар струмом мені навіть допоміг. Трепанги спочатку думали, що я одна з їх господарів. Прийняли навіть мене за головну. І коли б не дурникове покарання, мене б уважали за ворога. А так, минуло днів три, йду я повз них знову дракониху лікувати, бачу, один трепанг вовтузиться біля ґрат і шипить. Тихо так шипить. Роззирнулася я — дурників не видно. «Що, — питаю, — несолодко тобі, любий?» Я за ці дні і до трепангів вже встигла звикнути, і вони не здавалися мені такими потворами, як першого дня. А трепанг усе шипить і поклацує. І тоді я зрозуміла, що він зі мною говорить. «Не розумію», — я йому відповіла і хотіла було посміхнутися, але вирішила, що не варто — може, моя усмішка йому видасться гіршою за вовчий оскал. Він знову шипить. Я йому кажу: «Ну що ти стараєшся? Словника у мене немає. А якщо ти не отруйний, то ми з тобою один одного обов’язково зрозуміємо». Він замовк. Слухає. Тут у коридорі показався великий дурник, з руками мов у цвіркуна. Прибиральник. Я хоч і знала, що такі струмом не б’ють, але поспішила далі — не хотіла, щоб мене бачили перед кліткою. Але назад ішла, знову затрималася, поговорила. Все є з ким душу відвести. Потім мені спало на думку: може, їм зручніше зі мною порозумітися по-письмовому? Я написала на листку, що мене звуть Надією, принесла йому, показала і при цьому те, що написала, повторювала вголос. Але боюся, що він не зрозумів. А ще через день трапилася сутичка у одного з трепангів із дурниками. Я гадаю, що йому вдалося відімкнути замок і його спіймали в коридорі. Натрапив він на прибиральників, і вони його сильно пом’яли, поки інших дурників кликали, а він опирався. Я в коридорі була, почула шум, побігла туди, але запізнилася. Його вже посадили в окрему камеру, новий замок робили. Бачу — інші трепанги хвилюються, непокояться в клітках. Я спробувала тоді пробратися в камеру до трепанга, якого відокремили. Дурники не пускають. Струмом не б’ють, але не пускають. Тоді я вирішила їх перевпертюшити. Стала біля дверей і стою. Дочекалася, поки вони двері відчинять, і встигла зазирнути всередину. Трепанг лежить на підлозі, весь зранений. Тоді я пішла в лабораторію, зібрала там свою медичну сумку — адже не вперше доводиться тут виступати невідкладною допомогою — і пішла просто до камери. Коли дурник хотів мене зупинити, показала, що у мене в сумці. Дурник завмер. Я вже знала — вони так роблять, коли радяться з Машиною. Чекаю. Минула хвилина. Раптом дурник відкочується убік — йди, мовляв. Я просиділа біля трепанга години три. Ганяла дурників, немов своїх санітарок. Вони мені і воду принесли, і підстилку для трепанга, але одного я добитися не змогла — щоб привели ще одного трепанга. Адже свої краще від мене знають, що йому потрібно. І найдивовижніше, в ту мить, коли дурників у камері не було, трепанг знову зашипів, і в його шипінні я розібрала слова: «Ти чого стараєшся?» Я зрозуміла, що він запам’ятав, як я з ним розмовляла, і намагається мене наслідувати. Ось тоді я вперше за багато місяців по-справжньому зраділа. Адже він не тільки наслідував, він розумів, що робить.

…Мене дивувало, як швидко вони запам’ятовували мої слова, і, хоч їм важко було їх вимовляти — рот у них трубочкою, без зубів, — вони дуже старалися. Я всі ці дні і тижні жила мов уві сні. У хорошому сні. Я помітила в собі дивовижні зміни. Виявилось, що немає на світі істот приємніших, аніж трепанги. Зрозуміла, що вони гарні, навчилася їх розрізняти, але, чесно скажу, зовсім нічого в їх шипінні і поклацуванні я не розуміла. Та й зараз не розумію. Я їх учила, коли тільки була можливість, — мимо проходжу, слово кажу, різні предмети проношу поряд з кліткою, показую, і вони відразу розуміють. Вони вивчили, як звуть мене, і, коли угледять (якщо поряд дурників немає), відразу шиплять: «Нашія, Нашія!» Ну як малі діти! А я дізналася на городі, що вони люблять. І старалася, щоб їх підгодувати. Хоч і їжа у них смердюча — так і не звикла до цього запаху. Дурники щодо трепангів мали строгий наказ Машини — на волю їх не відпускати, очей не зводити, берегти і не довіряти. Отже я не могла відкрито з ними бачитися. Інакше і мене б запідозрили. І ось теж дивно — скільки я провела тут часу, і була для дурників безпечна. Сама була. А разом з трепангами ми стали силою. І я це відчувала. І трепанги мені казали, коли навчилися по-російськи. І ось настав такий день, коли я підійшла до їх клітки і почула:

— Надіє, треба йти геть звідси.

— Ну куди звідси підеш? — відказала я. — Корабель летить невідомо куди. Де ми тепер, нікому не ясно. Адже хіба ми зможемо управляти кораблем?

І тоді трепанг Баль відповів мені:

— Управляти кораблем зможемо. Не зараз. Після того, як більше дізнаємося.І ти нам потрібна.

— Чи зможу я? — відповідаю.

Тут вони удвох заверещали, зашипіли на мене, умовляли. А я лише посміхнулася. Я не могла їм сказати, що я щаслива. Все одно — вирвемося ми звідси чи ні. Я і трепанги — який союз! Подивилася б Оля на свою стару матір, як вона йде по синьому коридору повз замкнуті дверіта клітки і співає пісню: «Нам перешкод немані в морі, ні на суші!»

— Словом, вона знайшла однодумців, — відповів коротко Павлиш на розгнівані вимоги Дага читати вголос. — Зрозумійте, я ж удесятеро швидше переглядаю ці аркуші про себе.

— Ото вже… — почав було Даг, але Павлиш вже читав наступний аркуш.

«Декілька днів я не писала. Ніколи було. Це зовсім не означає, що я була зайнята більше, ніж завжди, — просто думки мої були зайняті. Я навіть постриглася коротше, довго стояла перед темними дзеркалами, шматуючи скальпелем волосся. За що я віддала б півжиття — це за праску. Адже ніхто мене не бачить, ніхто не знає тут, що таке прасування, ніхто, окрім мене, не знає, що таке одяг. А скільки ж мені довелося витратити часу, щоб придумати, з чого шити і чим шити. Гірше, ніж Робінзонові на ненаселеному острові. І ось я стояла перед темним дзеркалом і думала, що ніколи не доводилося мені ходити в модницях. А вже тепер, якби я з’явилася на Землі, ото би всі здивувалися — що за викопне? Зараз, за моїми розрахунках, на Землі йде шістдесятий рік. Що там носять жінки? Хоча це де як. У Москві ж бо, напевно, модниць багато. А Калязін — місто маленьке. Ось я і відволіклась. Думаю про ганчірки. Смішно? А Баль, це мій найулюбленіший трепанг, заради того, щоб вивчити трохи краще мою мову, пішов на жертву. Порізався чимось страшно. І дурники мене на допомогу покликали. Я тут у них вже визнана «швидка допомога». Я Баля лаяла на чому світ стоїть, а не врахувала, що він пам’яткий. Ось він тепер всі мої лайки запам’ятав. Ну, звичайно, лайки не страшні — голова садова, бовдур — такі лайки. Раз я маю свободу руху по нашій в’язниці, то у мене тепер два завдання — по-перше, тримати зв’язок між камерами, в яких сидять трепанги. По-друге, проникнути за лінію фронту і довідатися, де що знаходиться. Ось я і пригадалавійськові часи».

Наступний аркуш був коротеньким, написаний поспіхом, абияк.

«Дола тричі примушував мене ходити за перегородку, у великий зал. Я йому розповідала. Дола головний. Вони, певно, вирішили між собою, що моєї допомоги їм замало. Повинен піти в операторську Баль. До перегородки я його доведу. Далі у нього буде мій папірець з кресленням. І я залишуся біля перегородки чекати, коли він повернеться. Страшно мені за Баля. Дурники значно моторніші. Піде він зараз — у цей час майже всі вони зайняті на інших поверхах».

Запис на цьому обривався. Наступний був написаний інакше. Літери були маленькими, строгими.

«Ну ось, трапилося жахливе. Я стояла за перегородкою, чекала на Баля і рахувала про себе. Думала, якщо встигне повернутися перш ніж я долічу до тисячі, — все гаразд. Але він не встиг. Затримався. Заблимали лампочки, задзижчало — так завжди буває, коли на кораблі непорядок. Повз мене пробігли дурники. Я намагалася зачинити двері, їх не пускати, але один мене так струмом ударив, що я мало не знепритомніла. А Баля вони убили. Тепер він у музеї. Мені довелося ховатися у себе в кімнаті, поки все не стихло. Я боялася, що мене замкнуть, але чомусь мене вони серйозно не сприйняли. Коли я години через дві вийшла в коридор, попленталася до городу — час було вітаміни моїй драконисі давати, — біля дверей до трепангів стояли дурники. Довелося пройти, не дивлячись у той бік. Тоді я ще не знала, що Баля убили. Тільки увечері перекинулася парою слів з трепангами. І Дола сказав, що Баля убили. Вночі я переживала, пригадала, який Баль був милий, лагідний, гарний. Не прикидалася. Насправді дуже переживала. І ще думала, що тепер усе загинуло — більше нікому в операторську не проникнути. А сьогодні Дола пояснив мені, що не все втрачено. Вони, виявляється, можуть спілкуватися, навіть зовсім не бачачи один одного, розмовляти, користуючись якимись хвилями і на великій відстані. І ось Баль тому і затримався, що своїм товаришам передавав усю будову рубки управління нашого корабля і свої з цього приводу міркування. Він навіть побував біля самої Машини. Він знав, що, напевно, загине — він повинен був встигнути все передати. І Машина убила його. А може, і не вбивала — адже вона лише машина, але так івийшло. Як ото, думала я, було моїм прадідам — адже вони кріпаки, абсолютно неосвічені. Вони вважали, що Земля — центр всього світу. Вони не знали нічого про Джордано Бруно чи Коперника. От би їх сюди. А в чому різниця між мною і дідом? Адже я хоч і читала в газетах про нескінченність світу, на моєму житті це не відбивалося. Все одно я жила в центрі світу. І цей центр був у місті Калязіні, в моєму будинку на Ціммермановій вулиці. А виявилось, моя Земля — глуха околиця…»

Даг щось говорив Павлишеві, але той не чув. Хоча відповідав невиразно, як сплячий тому, хто будить його до часу.

«Уперше за всі роки прокинулася від холоду. Мені здалося, що важко дихати. Потім обійшлося. Зігрілася. Але трепанги, коли я до них прийшла, сказали, що з кораблем щось негаразд. Я запитала, чи не Баль винен. Вони відповіли — ні. Але сказали, що треба поспішати. А я ж бо думала, що корабель вічний. Як Сонце. Дола сказав, що вони тепер багато знають про будову корабля. І про те, як працює Машина. Сказали, що у них удома є машини ще й складніші від цеї. Але їм нелегко боротися з Машиною, тому що дурники захопили їх, як і мене, зненацька. І без мене їм не впоратися. Чи готова я і далі їм допомагати? «Звичайно, готова», — відповіла я. Але ж я дуже ризикую, пояснив мені тоді Дола. Якщо їм вдасться повернути корабель або знайти ще який-небудь спосіб вирватися звідси, вони зможуть дістатися до свого дому. А ось мені вони допомогти не зможуть. «А хіба немає на кораблі якихось записів маршруту до Землі?» — запитала я. Але вони сказали, що не знають, де їх шукати, і найпевніше вони заховані в пам’яті Машини. І тоді я їм пояснила мою філософію. Якщо вони візьмуть мене з собою, я згодна куди завгодно, аби звідси вирватися. Вже краще житиму і помру у трепангів, аніж у в’язниці. А якщо мені і не вдасться звідси піти, хоч спокійна буду, що комусь допомогла. Тоді і вмирати легко. І трепанги зі мною погодилися.

На кораблі стало ще холодніше. Я поторкала труби в малому залі. Труби ледь теплі. Два дурники вовтузилися біля них, щось лагодили. З трепангами ядомовитися змогла, а ось дурники за всі роки нічого мені не сказали. Та й що їм сказати? Але мені треба йти, і я зовсім не знаю, чи повернуся до моїх нотаток. Я ще хочу написати — навіть не для того, хто читатиме ці рядки, а для себе самої. Якби мені сказали, що кого-небудь можна посадити на декілька років у в’язницю, де він не побачить жодної людини, навіть тюремника не побачить, я б сказала, що це напевно смерть. Або людина озвіріє і збожеволіє. А ось, виявляється, я не збожеволіла. Зносилася, постаріла, змучилася, але живу. Я зараз озираюся на минуле і думаю — адже ж я завжди, майже завжди була зайнята. Як і в моєму справжньому житті на Землі. Напевно, моя живучість і тримається на тому, що умієш знайти собі справу, знайти щось або когось, заради чого варто було б жити. А у мене спочатку була надія повернутися до Олечки, на Землю. А потім, коли ця надія майже згасла, виявилось, що навіть і тут я можу стати в пригоді».

І останній аркуш. Він знайшовся в пачці несписаних аркушів, тих, що Надія заготувала, обрізала, але не встигла нічого на них написати.

«Шановний Тимофію Федоровичу!

Прийміть мій низький уклін і подяку за все, що ви зробили для мене і моєї дочки Ольги. Як ви там живете, чи не нудьгуєте, чи згадуєте мене іноді? Як ваше здоров’я? Мені без вас часом буває дуже тоскно, і не думайте, будь ласка, що мене зупиняло те, що ви інвалід…»

Далі були два рядки, густо закреслені. І намальована сосна. Чи ялина. Погано намальована, невміло.

5

Затим минуло декілька днів. Павлиш спав і їв під своїм тентом і йшов у довгі коридори корабля, як на роботу. На зв’язок він виходив рідко і відмовчувався, коли Даг починав бурчати, тому що його товариші сприймали Надію як сенсацію, дивовижний парадокс — для них вона залишалася казусом, відкриттям, явищем (тут можна придумати багато слів, які лише приблизно розкриють всю складність їх переживань, в котрих не було одного, — ототожнення).

Павлиш залишався весь час поряд з Надією, ходив її слідами, бачив цей корабель — його коридори, склади, закутки — саме так, як бачила їх Надія, він проникся повністю атмосферою трагічної в’язниці, яка, найпевніше, і не призначалася для такої ролі, яка внесла в життя медсестри з калязінської лікарні страшну неминучість, яку та усвідомила, але з якою в глибині душі все-таки не примирилася.

Тепер, знаючи кожне слово в нотатках Надії і розшифрувавши послідовність пересувань жінки по кораблю, з’ясувавши значення її маршрутів і справ, побувавши і в тих місцях, куди Надія потрапити не могла, про існування яких навіть не підозрювала, Павлиш вже міг знати, що відбулося потім, причому саме знати, а не здогадуватися.

Обривки дротів, перекинутий робот-дурник, темна пляма на білястій стіні, дивний розгром у рубці управління, сліди у відділенні корабельного мозку — все це укладалося в картину останніх подій, учасником яких була Надія. І Павлиш навіть не шукав сліди, а знав, що там і там вони можуть виявитися. А якщо їх не виявлялося, він ішов далі доти, поки упевненість його не підкріплювалася новими доказами.

…Надія поспішала дописати останній аркуш. Вона дуже жалкувала тепер, що так мало писала в останні тижні. Вона завжди не любила писати. Навіть сестри докоряли їй за те, що зовсім не пише листів. І лише зараз вона раптом уявила, що, коли відлетить з трепангами, може так трапитися, що корабель потрапить до рук розумних істот, і навіть до таких, які передадуть її нотатки на Землю. І ось вони клястимуть її останніми словами за те, що не описала своє життя детально, день за днем, не описала ні трепангів, хоч знає їх тепер мов своїх родичів, ні інших, з якими їй довелося мати справу на кораблі, — одні давно вже загинули, інші потрапили в музей, третім, певно, судилося буде загинути, тому що трепанги змогли дізнатися — адже вони значно більше від Надії знаються на всякій техніці, — що корабель так довго не повертався до себе додому через те, що в системах його сталися неполадки. Якщо так справа піде далі, він до кінця часів носитиметься Всесвітом, помалу ламаючись, вмираючи, як людина.

Всі останні дні для Надії проходили у поспіху. Їй доводилося робити безліч справ, значення яких вона не завжди розуміла; але знала, що вони важливі і потрібні для мети, ясної для трепангів. Вона розуміла, що розпитувати їх про це безглуздо. Вони і не могли їй пояснити, навіть коли б хотіли. За ці роки Надія навчилася тому, що вона не може зрозуміти навіть найнерозумніших мешканців корабля, не кажучи вже про трепангів. Адже скільки вони прожили поряд з драконихою, скільки годин Надія провела поряд з нею, а так нічого вона й не дізналася. Або кульки, що жили в скляному кубі. Кульок було багато, десятки зо два. З появою Надії вони часто починали міняти барву і розкочуватися крупними намистинами по дну куба, складаючись у фігури і кола, немов давали їй знаки, яких вона зрозуміти не могла. Надія говорила про кульки трепангам, але вони або забували відразу, або не спромагалися подивитися на них. Надія, коли стало ясно, що подорож добігає кінця, сплела з дротів мішок, щоб захопити кульки з собою. Знала навіть, що кулькам потрібна вода — більше нічого їм не потрібно.

Ось і зараз, як допише, складе своє добро, треба бігти відчиняти троє дверей, які намалювали їй трепанги на плані. Ці двері трепангам не відчинити, тому що квадратики дуже високі для них.

Надія зрозуміла, що вони візьмуть з собою той човен, який колись захопив її в полон. На ньому й полетять. Але для того, щоб зробити це, треба обов’язково вивести з ладу головну Машину. Інакше до човна не пройти і Машина просто не випустить їх з корабля. Для цього Надія також була потрібна.

Надія не спала вже другу ніч. І не лише тому, що була охоплена збудженням, але й тому, що трепанги не спали взагалі і не розуміли, чому їй треба неодмінно відключатися і лягати. І варто було їй улягтися, як відразу в мозку вона відчувала поштовх — трепанги кликали її.

Складаючи аркуші, Надія раптом завагалася, чи залишати їх тут. А може, узяти з собою на човен? Може, їм краще буде з нею? Хтозна що трапиться в дорозі? Ні, розсудила, сама-бо вона завжди може розповісти. А на кораблі нічого не залишиться.

Поштовх у голові. Треба бігти. Надії раптом здалося, що вона вже не повернеться сюди. Життя, що тягнулося так поволі і монотонно, раптом набрало страшної швидкості і помчало вперед. І саме зараз воно може обірватися…

— Ми постараємося повернути сам корабель до нашої планети, — сказали їй трепанги. — Але це дуже ризиковано. Адже для цього ми повинні змусити мозок корабля підкоритися нам. Якщо нам це не вдасться, то ми постараємося вивести його з ладу. Так, щоб скористатися рятувальним човном. Але чи прилетить він куди слід, чи зможемо ми ним управляти — ми теж не впевнені. Тому можливо, що нам загрожує смерть. І ми повинні сказати тобі про це.

— Знаю, — сказала Надія. — Я була на війні.

Але це нічого не говорило трепангам, у яких давно не було воєн.

Трепанги також не витрачали часу марно. Вони зробили такі палиці, якими треба доторкнутися до дурника і він вимикається. Палицю дали Надії. Вона повинна була йти попереду і відчиняти двері.

Два трепанги пішли за нею услід. Два інших поспішили, поповзли, підстрибуючи, нагору, де теж було відділення з якимись машинами, як капітанський місток на пароплаві, тільки без вікон.

— Троє дверей, — повторював трепанг. — Але за останніми дверима, можливо, не буде повітря. Або буде не таке, як в нашому відділенні. Відразу не заходь. Почекаємо, поки наповниться. Ясно?

Трепанги завжди говорили ясно, вони дуже старалися, щоб Надія розуміла їх накази і прохання. За першими дверима Надія якось була. Пам’ятала, що там широкий прохід і по стінах стоять запасні дурники. Наче мертві. Трепанги сказали їй, що там дурники підзаряджаються, відпочивають. Чому вона туди потрапила і коли це було — Надія не пам’ятала. Але коридор з мертвими дурниками в нішах запам’ятався виразно.

— Вони тебе не чіпатимуть, — сказав Дола.

— Не заспокоюй, — сказала Надія.

— Лише не ризикуй. Без тебе нам не вибратися. Пам’ятай це.

— Чудово пам’ятаю. Не хвилюйся.

Надія провела долонею по квадрату в стіні, і двері відійшли убік. У тому коридорі був дивний запах, солодкий і водночас горілий. Всі ніші були зайняті.

— Їм доводиться тепер довше підзаряджатися, — сказав Дола, що повз ззаду. — Ти бачила, що їх менше стало в наших відсіках.

— Так, помітила, — сказала Надія. — Не забути б узяти кульки.

— Кульки?

— Я про них казала.

— Обережніше!

Один з дурників зненацька прудко вискочив з ніші і поїхав до них, збираючись загородити дорогу і, можливо, відігнати їх назад. Дурник поспішав усунути непорядок.

— Мерщій, — сказав Дола. — Мерщій.

Надія побігла вперед і постаралася перестрибнути через дурника, що кинувся до неї під ноги.

Але дурник — як це вона забула? — теж підстрибнув і вдарив її струмом. На щастя, несильно. Напевно, сам не встиг підзарядитися. Надія впала на коліна і впустила палицю. Забилася боляче і навіть охнула. Ноги у неї були вже не ті, що кілька років тому. Адже вона в технікумі грала у волейбол. За «Медик». Друге місце в Ярославлі. Тільки це було дуже давно.

Дурника зупинив Дола, який теж мав таку саму палицю, як у Надії, тільки коротшу.

— Що з тобою? — запитав він.

Голос у трепанга шиплячий, без жодного виразу, але з відчуття в голові Надія зрозуміла, як він хвилюється.

— Нічого, — сказала Надія, підводячись і примушуючи себе забути про біль. — Ходімо далі.

До наступних дверей було кроків двадцять. Ще один дурник став вилазити з ніші, але робив він це повільно.

— Машина вже отримала сигнал, — сказав Дола. — Вони з нею зв’язані.

Надія добігла, шкандибаючи, до дверей, але квадрата на потрібному місці не виявилося.

— Я не знаю, як відчинити, — сказала вона.

Позаду було тихо.

Вона озирнулася. Дола стояв нерухомо. Другий трепанг відбивався паличкою від трьох дурників відразу.

— Мерщій, — сказав нарешті Дола.

— Може, є інший шлях? — запитала Надія, відчуваючи, як у неї холонуть руки. — Ці двері нам не відчинити.

— Іншого шляху немає, — сказав Дола, і голос його шепотів, шелестів звідкись знизу, здалеку.

Двері були замкнуті надійно.

Ще дурники, інші, мляві, повільні, виповзали з ніш, і здавалося, що на трепанга насувається стадо дуже великих сонечок.

І в цю мить двері відчинилися самі. Відчинилися різко, так що Надія ледве встигла відстрибнути убік, оскільки відчула, що двері відкриваються неспроста. Так вбігає додому господар, який підозрює, що до нього залізли злодії.

Дола теж встиг відстрибнути убік. Трепанги уміють іноді стрибати досить прудко.

З дверей вискочив дурник, якого Надія ніколи раніше не бачила. Він був трохи не з неї зростом і швидше скидався на кулю, а не на черепашку, як інші. У нього були три членисті руки, і він голосно, загрозливо дзижчав, немов хотів розполохати тих, хто наважився зайти в недозволене місце.

Звідкись вирвалося полум’я і пролетіло, заповнюючи коридор, зовсім поряд з Надією, і вона відчула його обпалюючу близькість. Вона примружилася і не побачила, як Дола встиг, підібравши палицю, зупинити дурника, змусити його завмерти. Хоч і було пізно.

Черепашки, що юрмилися в дальньому кінці коридору, вже потемніли, немов обвуглилися, а другий трепанг, який стримував їх і не встиг відскочити, коли відчинилися двері, перетворився на купку попелу на підлозі.

Все це Надія бачила як уві сні, немов її не стосувалися ні небезпека, ні смерть. Вона розуміла, що її справа — пройти за другі двері, тому що двері можуть зачинитися, і тоді все, заради чого загинули Баль і цей трепанг, виявиться безглуздим і непотрібним.

За другими дверима виявився круглий зал, немов верхня половина кулі. Вони встигли вчасно. До дверей уже котився другий великий дурник. Дола встиг кинутися до нього і знешкодити раніше, ніж той почав діяти.

Перед Надією було декілька дверей, абсолютно однакових, і вона обернулася до Доли, щоб він сказав, куди йти далі.

Той уже поспішав вперед і швидко, вигинаючись, мов перелякана гусениця, високо піднімаючи спину, поповз повз двері, на якусь частку секунди зупиняючись перед кожними і немов винюхуючи, що за ними знаходиться.

— Тут, — сказав він. — Шукай, як увійти.

Надія вже стояла поряд. Ці двері також були без замка. І якийсь тупий відчай оволодів Надією. Вона тоді просто штовхнула двері рукою, і ті, немов чекали цього, провалилися вниз.

Вони були перед Машиною. Перед господарем корабля, перед тим, хто віддавав накази спускатися на чужі планети і забирати все, що трапиться, перед тим, хто підтримував на кораблі порядок, годував, карав і оберігав його полонених і здобич.

Машина виявилася просто стіною з безліччю віконець і різноколірних лампочок, сірих і блакитних плиток і рукояток. Це була Машина, і нічого більше. Вона здивувала Надію. Ні, не розчарувала, а здивувала, тому що за роки, проведені тут, Надія багато разів намагалася уявити собі господаря корабля і наділяла його безліччю страшних рис. Але саме безликість Машини їй ніколи не спадала на думку.

Маленький дурник, який сидів десь високо на машині, зісковзнув униз і покотився до них. Надія хотіла тицьнути його палицею, але палиця була у Доли, і той поповз назустріч дурникові і зупинив його.

— Що далі? — запитала Надія, переводячи подих.

Її спідниця, зшита зі знайденої на кораблі матерії, схожої на церату, розпоролася на колінах і заплямилася кров’ю — виявляється, вона сильно забилася, коли стрибала через дурника.

Дола не відповів. Він уже стояв перед Машиною і крутив своєю хробачою голівкою, роздивляючись її.

Щось клацнуло, немов від погляду Доли, і зал наповнився гучним уривчастим шипінням. Надія відскочила, але тут-таки здогадалася, що це голос іншого трепанга.

— Все гаразд, — сказав тоді Дола. — Посади мене ось сюди. Я поверну цю ручку.

Надія посадила його вище, і він зробив щось у Машині.

— Наші, — сказав Дола, вже опустившись знову на підлогу і повзучи уздовж Машини, — на центральному пульті. Якщо все буде гаразд, ми зможемо управляти кораблем.

Дола прислухався до шипіння, яке виходило з чорного кола, — певно, якогось переговорного пристрою, і казав Надії, що треба зробити, якщо сам не міг дотягнутися до того чи іншого важеля або кнопки. І Надія раптом зрозуміла, що вони знаходяться в машинному відділенні пароплава і капітан зі свого містка віддає їм накази: «Тихий хід, повний хід». І скоро вони поїдуть далі, додому.

І її охопила дивна, солодка втома. Ноги відмовилися її тримати.

Вона сіла на підлогу і сказала Долі:

— Я відпочину трішки.

— Гаразд, — сказав Дола, прислухаючись до слів своїх товаришів з капітанського містка.

— Я відпочину, а потім тобі допомагатиму.

— Вони намагаються перевести корабель на ручне управління, — сказав їй Дола через деякий час, і голос його долинув здалеку-здалеку.

І тут-таки Дола скрикнув. Вона ніколи не чула, щоб трепанги кричали. Щось трапилося таке, що змусило його дуже злякатися.

Вогники на обличчі Машини гасли один за одним, переблимуючись усе слабкіше, ніби прощалися між собою.

Шипіння з репродуктора перетворилося на слабкий виск, і Дола вигукував якісь окремі звуки, які не могли мати сенсу, але все-таки мали.

— Швидко, — сказав Дола. — До катера.

Чогось вони не врахували. У Машині, що на вигляд підкорилася повсталим бранцям, збереглися клітинки, які наказали їй зупинитися, померти, аби не служити іншим, чужим.

Надія звелася на ноги, відчуваючи, як Дола штовхає її, квапить, але ніяк не могла належним чином злякатися — все її тіло продовжувало чіплятися за рятівну думку: «Все закінчилося, все гаразд, тепер ми поїдемо додому».

І навіть коли вона бігла за Долою по коридору, повз обпалених дурників, навіть коли вони вискочили назовні і Дола звелів їй швидше зносити до катера їжу і якісь круглі, важкі предмети, на кшталт морських мін, допомагаючи їй при цьому, вона продовжувала заколисувати себе думкою, що все буде гаразд. Адже вони здолали машину.

Біля люка, який вів до катера, Надія звалювала продукти і бігла знову, тому що треба було захопити і воду, і ще цих куль, у яких, виявляється, було повітря. І Дола все намагався пояснити їй, але забував слова і плутався, що тепер Машина перестала виробляти повітря і тепло, і скоро корабель помре, і, якщо вони не встигнуть завантажити і підготувати до відльоту катер, їх уже ніщо не врятує.

Два інших трепанги прибігли з капітанського містка, притягнувши якісь прилади, і стали вовтузитися в катері. Вони навіть не помічали Надію — рухи їх були метушливі, але швидкі, немов кожна з їхніх рук — а їх у трепангів по два десятки — займалася своєю справою.

Скільки продовжувалася ця біганина і метушня, Надія не могла сказати, але десь на десятому чи двадцятому поході в оранжерею вона раптом зрозуміла, що в кораблі стало помітно холодніше і важче дихати. Її навіть здивувало, що прогнози Доли збуваються так швидко. Адже ж корабель закритий. Вона не знала, що пристрої, котрі поглинали повітря, щоб очистити і зігріти його, ще продовжували працювати, а ті, що повинні були це повітря повертати на корабель, вже відключилися. Корабель гинув поволі, і деякі його системи, про що також Надія знати не могла, працюватимуть ще довго: місяці, роки.

Надія хотіла було забігти до себе в каюту і забрати речі, але Дола сказав їй, що доведеться відбувати через декілька хвилин, і тоді вона вирішила замість цього притягнути ще одну кулю з повітрям, тому що воно потрібне було всім, а без спідниці чи косинки, без чашок вона обійдеться.

Коли вона тягнула кулю до катера, то побачила на підлозі мішок, сплетений з кольорових дротів. «Господи, — подумала вона, — я ж зовсім забула». Вона добігла до катера, опустила кулю біля люка.

— Мерщій заходь, — сказав Дола зсередини, вкочуючи важку кулю.

— Зараз, — сказала Надія, — одну хвилинку.

— Ні в якому разі! — крикнув Дола.

Але Надія вже бігла коридором до мішка і з ним до скляного куба, де чекали її кульки. А може, і не чекали. Може, вона все придумала.

Кульки з появою Надії розсипалися променями з центру, немов зображали ромашку.

— Мерщій, — сказала їм Надія. — Інакше ми залишимося. Поїзд піде.

Вона всунула мішок всередину, і, на її здивування, кульки слухняно покотилися в нього. Вона була навіть вдячна їм, що вони так швидко впоралися.

Мішок виявився важким, важчим, аніж кулі з повітрям. Надія тягнула його по коридору, і, незважаючи на холоднечу в кораблі, їй було жарко. І вона задихалася.

І якби вона не була така зайнята думкою про те, як дістатися до катера, вона б помітила ще одного великого дурника, який, певно, охороняв якесь інше місце на кораблі, але, зачувши недобре, коли померла Машина, покотився коридорами відшукувати причину біди.

Надія вже підбігала до катера, їй залишалося пройти кілька кроків, коли дурник, який теж побачив катер і спрямував свій вогненний промінь просто в люк, щоб спалити все, що було всередині, побачив її. Невідомо, що подумав він і чи думав він взагалі, але він повернув промінь, і Надія встигла лише відкинути мішок з кульками.

Але цієї секунди було Долі достатньо, щоб зачинити люк. І наступний постріл дурника лише змусив почорніти бік катера. Вичерпавши свої заряди, дурник застиг над купкою попелу. Відключився. Кульки висипалися з мішка і розкотилися по підлозі.

Дола відчинив люк і відразу все зрозумів. Але він не міг затримуватися. Можливо, якби він був людиною, то зібрав би попіл, що залишився від Надії, і поховав його у себе вдома. Але трепанги таких звичаїв не знають.

Дола загвинтив кришку люка, і катер відірвався від помираючого корабля і понісся до зірок, серед яких була одна, потрібна трепангам. Вони ще не знали, чи вдасться їм до неї дістатися…

Павлиш підняв з підлоги обгорілий клаптик матерії — все, що залишилося від Надії. Потім зібрав у купку кульки. Історія закінчилася сумно. Хоча залишалася маленька надія на те, що помилився, що Надія встигла-таки відлетіти на катері.

Павлиш підвівся і підійшов до холодного, порожнього робота, який, зробивши все, що від нього було потрібно, так і простояв усі ці роки, цілячись у порожнечу. Робот виконував свій обов’язок — охороняв корабель від можливих неприємностей.

— Ти вже години зо дві мовчиш, — сказав Даг. — Нічого не трапилося?

— Потім розповім, — сказав Павлиш. — Потім.

6

Вони сиділи з Софією Петрівною біля самого вікна. Вона пила лимонад, Павлиш — пиво. Пиво було хороше, темне, і усвідомлення того, що його можна пити, що ти знаходишся в простої і до найближчої медкомісії місяці три, не менше, загострювало солодке відчуття невеликого, простимого проступка.

— А хіба вам можна пити пиво? — запитала Софія Петрівна.

— Можна, — сказав коротко Павлиш.

Софія Петрівна недовірливо похитала головою. Вона була переконана, що космонавти не п’ють пива. І була права.

Вона відвернулася від Павлиша і дивилася на нескінченне поле, на химерні на тлі оранжевої заграви силуети планетарних машин.

— Довго щось, — сказала вона.

Софія Петрівна здавалася Павлишеві нудною і правильною людиною. Вона, напевно, чудово знає свою справу, навчає дітей російської мови, але навряд чи діти її люблять, думав Павлиш, роздивляючись її гострий, довершений профіль, гладко причесане і зібране ззаду сиве волосся.

— Чому ви мене розглядаєте? — запитала Софія Петрівна, не обертаючись.

— Професійна звичка? — відповів питанням Павлиш.

— Не зрозуміла вас.

— Вчитель повинен бачити все, що відбувається в класі, навіть якщо це відбувається у нього за плечима.

Софія Петрівна посміхнулася самими губами.

— А я вирішила, що ви шукаєте схожості.

Павлиш не відповів. Він шукав схожості, але не хотів у цьому зізнаватися.

Галаслива компанія курсантів у синіх комбінезонах зайняла сусідній стіл. Комбінезони можна було зняти ще в ангарі, але курсантам подобалося в них ходити. Вони ще не встигли звикнути ані до комбінезонів, ані до пілоток із золотим гербом планетарної служби.

— Щось вони запізнюються, — повторила Софія Петрівна.

— Ні, — Павлиш поглянув на годинник. — Я ж радив вам почекати удома.

— Удома було ніяково. Складалося враження, що хтось зараз увійде і запитає: «А чому ви не їдете?»

Софія Петрівна говорила правильно і трохи книжно, немов весь час у думках писала фрази і перевіряла їх з червоним олівцем.

— Всі ці роки, — продовжувала вона, піднісши келих з лимонадом і роздивляючись бульбашки на його стінках, — я жила очікуванням цього дня. Це може видатися дивним, оскільки зовні я прагнула нічим не проявляти постійної нетерплячки, що володіла мною. Я чекала, поки розшифрують зміст блоків пам’яті того корабля. Я чекала того дня, коли буде відправлена експедиція до планети істот, яких моя бабуся називала трепангами. Я чекала її повернення. І ось дочекалася.

— Дивно, — сказав Павлиш.

— Я знаю, наскільки ви були розчаровані при нашій першій зустрічі, коли я не проявила емоцій, що очікувалися від мене. Але що я повинна була робити? Я ж уявляла собі бабусю лише за кількома любительськими фотографіями, за розповідями мами і за чотирма медалями, що належали бабусі з тих років, коли вона була медичною сестрою на фронті. Бабуся була для мене абстракцією. Моя мати вже померла. Адже вона була останньою людиною, для якої поєднання слів «Надія Сидорова» означало не лише любительську фотографію, але й спогад про руки, очі, слова бабусі. Від дня зникнення бабусі вже минуло майже сто років… Я відчула зв’язок з нею лише потім, коли ви поїхали. Ні, винні в тому не газети і журнали зі статтями про першу людину, що зустріла космос. Причина в щоденнику бабусі. Я почала міряти власні вчинки її терпінням, її самотністю.

Павлиш нахилив голову, погоджуючись.

— І я не такий сухар, як ви вважаєте, молодий чоловіче, — сказала раптом Софія Петрівна зовсім іншим голосом. — Я головний виконавець ролей злих старих у нашому театрі. І мене люблять учні.

— Я й не думав інакше, — збрехав Павлиш.

І, підвівши очі, зустрівся з посмішкою Софії Петрівни. Її втягнуті щоки порожевіли. Вона сказала, піднімаючи келих з лимонадом:

— Вип’ємо за добрі вісті.

Даг швидко ішов між столиками, здалека помітивши Павлиша і Софію Петрівну.

— Летять, — сказав він. — Диспетчерська отримала підтвердження.

Вони стояли біля вікна і дивилися, як на обрії опустився планетарний катер, як до нього понеслися різноколірні під загравою краплі флаєрів. Вони спустилися вниз, тому що Даг чудово знайомий з начальником експедиції Клапачем і сподівався, що зможе поговорити з ним раніше від журналістів.

Клапач виліз з флаєра перший. Зупинився, оглядаючи зустрічаючих. Кирпата дівчинка з дуже білим, як у Клапача, волоссям підбігла до нього, і він підняв її на руки. Але очі його не переставали шукати когось у натовпі. І коли він підходив до дверей, то побачив Дага, Павлиша і Софію Петрівну. Він опустив дочку на землю.

— Здрастуйте, — сказав він Софії Петрівні. — Я вже боявся, що ви не прийдете.

Софія Петрівна спохмурніла. Їй було ніяково від відчуття, що на неї дивляться телевізійні камери і фотоапарати.

Перед лицем Клапача погойдувався схожий на джмеля мікрофон, і Клапач відмахнувся від нього.

— Вона долетіла? — запитала Софія Петрівна.

— Ні, — сказав Клапач. — Вона загинула, Павлиш мав рацію.

— І нічого?..

— Нам не довелося довго розпитувати про неї. Погляньте.

Клапач розстебнув кишеню парадного мундира. Льотний склад завжди перевдягається в парадні мундири на зовнішніх базах. Решта членів екіпажу стояла за плечима Клапача. На майданчику перед космопортом було тихо.

Клапач дістав фотографію. Об’єктив телекамери спустився до його рук, і фотографія зайняла екрани телевізорів.

На фотографії було місто. Приземкуваті куполи і довгі споруди, схожі на валики і ланцюжки куль. На передньому плані статуя на невисокому круглому постаменті. Худа, гладко причесана жінка в мішкуватому одязі, дуже схожа на Софію Петрівну, сидить, тримаючи на колінах дивну істоту, схожу на великого трепанга.

— Татку, — сказала кирпата дівчинка, якій набридло чекати. — Покажи мені картинку.

— Візьми, — Клапач віддав їй фотографію.

— Хробак, — сказала дівчинка розчаровано.

Софія Петрівна опустила голову і короткими, чіткими кроками пішла до будівлі космопорту. Її ніхто не зупиняв, не гукав. Лише один із журналістів хотів було кинутися услід, але Павлиш спіймав його за рукав.

Фотографію у дівчинки узяв Даг.

Він дивився на неї і бачив мертвий корабель, що провалюється в безмежжя космосу.

Через хвилину майдан перед космопортом уже гудів від голосів, сміху і тієї звичайної радісної метушні, яка супроводжує прихід у порт корабля або повернення на Землю космонавтів.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ЧЕРВОНИЙ ОЛЕНЬ — БІЛИЙ ОЛЕНЬ

У сутінках Лунін пристав до берега, щоб переночувати. Місце було вдале — високий берег, порослий зверху старими деревами. Під урвищем тягнулася широка смуга піску, утрамбованого край води і м’якого, розсипчастого, прогрітого сонцем ближче до урвища. Подекуди на піску лежали стовбури дерев, що звалилися зверху, — річка поступово розмивала високий берег. Лунін прив’язав катер до чорного, неоковирного пня, що увійшов корінням у воду. Катер легенько метляло на дрібній хвилі. Намет він вирішив розкласти нагорі. Там не докучатимуть москіти — знизу було видно, як гнуться від вітру верхівки дерев.

Лунін приторочив намет на плечі і почав підйом. Урвище було складене з рихлого пісковика і злежаного, але зрадницьки неміцного кварцового піску. Лунін чіплявся за коріння і колючі кущі, які подавалися з несподіваною легкістю, і доводилося притискатися всім тілом до урвища, щоб не сповзти назад.

Ніхто не заважав Луніну залишитися внизу і переночувати в катері, але Лунін наперед смакував час відпочинку, неспішних роздумів і уявного розбору сьогоднішніх трофеїв. Трофеї залишилися на катері, але Лунін знав їх напам’ять. Та й не знахідки були важливі зараз, а пов’язана з ними можливість підтвердження ідей, які ще не встигли відстоятися і стати теорією.

Нагорі дув свіжий вітер, що набирав силу над дзеркалом річки. Дальній берег уже потонув в імлі. Вітер розігнав москітів. Напнувши намет і перекусивши, Лунін усівся плечима до неоковирного стовбура, звісив ноги з урвища.

Десь неподалік перегукувалися птахи. Тріснула галуза. Лунін чув голоси лісу, але вони не заважали йому Він знав, що в разі небезпеки встигне одним стрибком досягти намету і ввімкнути силове поле. Лунін нагнувся і подивився на катер. Той теж у безпеці. Катер здавався зверху маленьким, немов жучок, прибитий до берега хвилею. Лунін відчув наближення нападу самотності, що переслідувала, наче хвороба. Тут не було своїх. Лише чужі. Лунін був чужим. І геологи, які теж десь у тисячі кілометрів звідси розклали зараз намети і сидять біля них, прислухаючись до звуків лісу або степу. І ботанік теж ночує десь. Сам.

Лунін подивився вгору. Немов знав, що саме зараз Станція пролітає над ним. Станція була яскравою зірочкою. Але не більш як зірочкою. Можна зазирнути до намету і викликати Станцію. І запитати, наприклад, яка тут завтра буде погода. Дадуть відповідь, побажають на добраніч. Диспетчерові нудно. Він чекає не дочекається, коли настане його черга спуститися вниз. Він геолог. Або геофізик. Йому здається — планета така цікава і багата, що йому ніколи буде відчути свою самотність. Може, він має рацію. Напевно, Лунін виняток.

Ця планета могла бути іншою. Зовсім іншою. Можливо, через усвідомлення того, що Лунін ненавмисно оволодів її невеселим секретом, він і мучився самотністю.

На станції він єдиний палеонтолог. Спочатку він працював разом з партією геологів. Потім залишив їх. Все одно він міг лише вгадувати, чого чекати, вести найпопереднішу розвідку. Не більше. Шукати планомірно, робити відкриття, підготовані часом, належало іншим. На пайку Луніна залишалися випадковості і припущення. Одна з випадковостей трапилася вчора. Друга сьогодні вранці.

Вранці він знайшов другу стоянку. Вона виявилася не старшою, ніж вчорашня…

— Ух, — почулося в кущах.

Таке «ух» могло означати лише одне — сигнал до нападу. Лунін кинувся до намету, встигнувши подумати, що плуги, на щастя, ніколи не нападають мовчки. Завжди залишають тобі секунду на роздум. Щоправда, не більше секунди.

Він не встиг сховатися в наметі. Плуги кинулися до нього з-за стовбурів і зверху, з верхівок дерев. Падаючи під тягарем гарячої шерсті, Лунін дотягся до кнопки силового захисту, і поле притиснуло до землі ноги трохи нижче колін. Він рвонув ноги, намагаючись підібгати їх, але це виявилося важко зробити — не стільки через поле, скільки тому, що один з плугів устиг вчепитися лапою в черевик і тягнув до себе. Решта — троє або четверо — билися об невидиму стінку, що відокремлювала їх від Луніна.

У напівтемряві було видно, як світяться червоним їх дуже великі за земними мірками очі. Тому вираз лютих морд здавався двозначним — очі ніяк не в’язалися з оскалом іклів і зморшками, що настовбурчували рідку шерсть на низькому похилому лобі. У очах бачилися здивування, розгубленість і навіть скарга. Але плуги позбавлені жалю і милосердя. Вони непереможні і похмурі хижаки, пани ночі. Величина і форма очей — необхідність. Вони бачать майже в повній темряві.

Черевик залишився в лапі плуга, і той відразу вгризся у нього, але насолодитися здобиччю не встиг. Інший плуг, більший, сповнився заздрості. І плуги забули про Луніна. Він знав, що забули ненадовго — повернуться. Але поки вони рвали черевик.

Лунін влаштувався біля входу в намет і намацав позаду себе кінокамеру. Промінь світла, що вийшов з неї, означив лише чорну величезну груду, що ворушилася, немов рій бджіл, — плуги билися. І тоді з-за дерева вийшов крупний досвідчений самець. Він ішов на задніх лапах і клав їх упевнено й міцно. Він не дивився на пусту бійку: його цікавила більша здобич — намет і людина в ньому.

Плуг не звертав уваги на світло — лише зіниці звузилися до ниточок, і Лунін, дивлячись на нього крізь видошукач камери і підібгуючи роззуту ногу, мимоволі посміхнувся. (Коли перші фотографії цих гігантських мавп прибули на Станцію, доктор Павлиш з «Космосу» сказав цілком серйозно: «Там побував Густав Плуг». Густава Плуга знав багато хто. Він був головним лікарем на «Землі-14» і вирізнявся янгольським характером, умінням відшукувати хвороби у найздоровіших на вигляд космонавтів і страхітливою зовнішністю. Він був схожий на чорну горилу. Тільки в окулярах. Тоді-то Павлиш і намалював на фотографії окуляри, і пітеків назвали плугами.)

— Здрастуйте, докторе Плуг, — сказав Лунін звірові, що поволі підходив. — Я здаюся легкою здобиччю? Зі мною можна чинити за законами джунглів? Ну то постарайтеся уявити, що і я можу вас з’їсти…

На мить Луніну здалося, що силове поле може відмовити. Він навіть витягнув з-під себе босу ногу і ткнув нею вперед. Нога уперлася в перешкоду. Тут-таки Лунін подумав, що завтра доведеться злітати на Станцію. Босоніж тут довго не проходиш.

Ватажок розпластав лапи по невидимій стінці і притиснув до неї морду. Він захлинався злобою. Лунін вселяв йому спогади. І саме тому Лунін сьогодні ставився до плугів без того інтересу, з яким звиклий жити в полі дослідник ставиться до нерозумного життя навколо. Сьогодні Лунін відчував деякі вельми обґрунтовані підозри. Підозри вселили стоянки.

Всього їх було поки дві. Вчорашня, у виярку, на схилі, де кілька неглибоких печер дивилися на трав’янистий лужок. У одній з печерок Лунін вчора виявив сліди кіптяви, а на підлозі, під послідом кажанів, кухонні покидьки — розбиті кістки, попіл і уламки кременя. Години через півтори, схаменувшись і відсапавшись від метушні з камерами і фіксаторами, Лунін викликав Станцію і повідомив чергового про знахідку. Говорив Лунін спокійно, буденно, і тому спочатку черговий не усвідомив значення його слів.

— Записую координати, — відповідав черговий байдуже, як по декілька разів на день відповідав різним групам, кожна з яких була упевнена, що її сьогоднішнє відкриття увійде в історію. — Палеолітична стоянка… Попередній аналіз кухонних покидьків… вісімсот-дев’ятсот років плюс-мінус п’ять… Стривай, — сказав тут черговий. — Які кухонні покидьки?

— Кістки, — сказав Лунін. — Попіл.

— Ти що хочеш сказати?..

— Повідомлення прийняте? Продовжую роботу, — сказав Лунін і відключився, уявляючи собі, як сум’яття, викликане його повідомленням, прокочується хвилею по Станції, відриває від термінової і недавно ще Найважливішої Роботи фізиків, астрономів, зоологів, перекидається на планету і стає надбанням груп, що працюють внизу. «Слухай, ти знаєш, що Лунін знайшов?»

Хвилин п’ять минуло спокійно. Лунін не обманювався щодо цього спокою. Він сидів на валуні і чекав подій.

— Лунін, — сказав голос у рації. — Ти чуєш мене?

Говорив Вологдін, шеф експедиції.

— Чую, — сказав Лунін, покусуючи тонку травинку.

— Ти не помилився?

Лунін ігнорував таке припущення.

— Лунін, ти чого мовчиш?

— Я вже послав повідомлення.

— Але ти упевнений?

— Так.

— Ми вишлемо тобі групу?

— Наразі не треба. Нічого особливого не сталося.

— Оце так.

Лунін уявив, як уся Станція стоїть за плечима у шефа і слухає розмову.

— Послухай, Вологдін, — сказав Лунін. — Так, я знайшов палеолітичну стоянку. Але не знаю, хто її колишній господар. Стоянка за нашими масштабами свіжа. Значить, якщо навіть на планеті є розумні істоти, вони не вийшли зі становища троглодитів. У іншому випадку ми відшукали б їх уже давно.

— Але чому раніше ніхто не бачив навіть слідів?

— А що ми знаємо про планету? Працюємо тут всього третій місяць. І нас жменька.

— І все-таки планета вже уся зазнята, і будь-яке свідчення…

— Вони, напевно, живуть у лісі.

— Може, це плуги?

— Не сподівайся. Про плугів тобі розповість Лі. Він за їх зграєю стежив два тижні. Страхітливі звірі, трохи організованіші від горил, зате удесятеро зліші і сильніші. Чудово обходяться без вогню.

— То ти впораєшся?

— Так. Можеш прислати капсулу. Я закладу в неї плівки. Самі подивитеся, своїми очима. Але нічого сенсаційного не обіцяю.

— Зараз висилаємо. Ти, як на мене, недооцінюєш значення відкриття.

— Це навіть не відкриття. Я наткнувся на стоянку випадково. Але у будь-якому випадку пройду тепер вниз по річці. Може, ще щось побачу.

Капсулу за плівками прислали рівно через двадцять хвилин. Лунін на той час якраз перебрався на катер, щоб пообідати. У капсулі виявилася записка від Володі Лі. Приватного характеру. «Післязавтра закінчую обробку теми. Можу приєднатися». На записку Лунін відповідати не став. Зможе — прилетить.

Протягом дня його ще разів десять викликала Станція. Неначе Лунін знайшов не сліди палеоліту, а, принаймні, місто із залізницею. І через кожну годину повинен знаходити по новому місту.

Так і минув день. І ось сьогодні вранці він виявив другу стоянку. Можливо, він навіть пропускав палеоліт раніше. Не розраховував знайти. Шукав кайнозой, в одному місці наткнувся на тріас. А на сліди людини не дивився. Тепер же очі крутилися, немов радарні установки. Чи немає сколу на шматку кременя? Чи не вхід до печери — темна пляма на урвищі?

Стоянка виявилася невеликою, покидьків мало. Зате в ямі, напівзасипаній піском, Лунін відшукав перший череп. І залишки скелета. Череп довелося збирати по шматочках — він був роздроблений сильними зубами хижака. А може, зубами родичів. Стоянка належала гуманоїдам. Лунін виявився правий — вони не мали ніякого відношення до плугів. Удвічі нижчі від плугів, значно тонші в кості, з похилим лобом і скошеним підборіддям, вони все ж таки були куди ближчими до розумних людей, аніж чорні мавпи. Покружлявши по стоянці, Лунін знайшов ще декілька людських кісток. І зміг припустити, що жителі її піддалися нападу. Причому вороги не лише перебили, але і зжерли мешканців стоянки.

Витративши декілька годин на збір і фіксацію трофеїв, на прийом і відправку капсул, на розмови з візитерами, що налетіли на катерах і флаєрах, Лунін пішов далі. Вже тоді у нього з’явилися перші підозри, але перевірити їх він не міг. У цьому поясі водилися ведмеді і хижаки, схожі на крупних вовків. Ані ті, ані інші не збиралися, як встановив Лі, у зграї. І навряд чи вони могли перебити всіх жителів стоянки, числом більше десяти. Убити, розірвати буквально на дрібні клаптики. Залишалися плуги.

І ось тепер, сидячи у наметі в одному черевику і дивлячись на люту, в піні, морду ватажка-плуга, Лунін відчував до нього майже ненависть.

Природа жорстока до розуму. Ще не зміцнівши, не навчившись до ладу усвідомлювати власну потенційну могутність, він опиняється серед сильних ворогів, і боротьба з ними постійно нависає дамокловим мечем над самим існуванням розумного життя. Вороги — і тут, і на Землі — завжди зубастіші і нахабніші, аніж предки розумних істот. І потрібно перехитрити їх, сховатися від них, вижити… хоча без сильних ворогів теж не станеш розумним.

А плуг усе не бажав відмовлятися від здобичі. Луніну навіть здавалося вже, що плуг ототожнює його з троглодитами і ставиться до нього не лише як до здобичі, але і як до злого ворога, істоти, з якою не поділиш владу на планеті.

До ватажка приєдналися решта плугів, які щасливо розправилися з черевиком, і врешті-решт, коли Луніну набридло дивитися у волохаті озлоблені морди, він дав засліплюючий спалах, і плуги розбіглися.

Заснути відразу не вдалося. Викликав Володя Лі. Він, виявляється, вже закінчив дослідження подряпин на кістках людей. Сліди відповідали зубам плугів. Звинувачення підтвердилося. І, засинаючи нарешті, Лунін зрозумів, що становище його на цій планеті змінилося. Він не лише дослідник. Він повинен стати і захисником. Напевно, людей тут залишилося не так уже й багато. Плуги виявилися небезпечнішими ворогами, ніж печерні ведмеді для наших предків.

Наступного дня довелося повернутися на Станцію. Через черевик. Видалося незручним просити чергового: «Пришли мені, голубе, у капсулі правий черевик сорок другого розміру, бажано чорний. Мій плуги з’їли». Та й треба було порадитися з Лі та шефом і отримати флаєр хоч би тижні на два, щоб обнишпорити на бриючому польоті басейн великої річки.

А потім Лунін з Лі три тижні обстежували басейн, повертаючись на Станцію, щоб розібрати матеріали. І намагалися спростувати висновки, до яких їх штовхали нові знахідки.

Плуги прийшли сюди тисячі чотири років тому. Зовсім недавно. Можливо, з іншого континенту, де їх сила-силенна. На той час перші люди на планеті вже навчилися обколювати камінь і запалювати вогонь. Люди не були готові до війни з величезними мавпами, що організовані в люті зграї, бачать вночі як удень, з такою товстою шкурою, що кам’яні наконечники списів не могли її пробити. Розкидані по лісу жменьки людей ставали одна за одною жертвами лютих нападів. Тисячу п’ятсот років, тисячу років, вісімсот років налічували покинуті і розорені стоянки. І нарешті, на березі великого мілкого озера, серед сизих скель, що стирчали, немов розчепірені пальці, Лунін знайшов поле однієї з останніх, якщо не останньої битви. Тут загинуло більше вісімдесяти людей. Тут-таки валялися і кістяки плугів. Люди навчилися об’єднуватися, але, певно, запізнилися. Битва датувалася напівтисячоліттям тому. Плюс-мінус десять років. Пошуки можна було припиняти. Жодної людини на планеті не залишилося.

— Ех, поспішити б, — сказав хтось із фізиків. — Ми б їх силовим полем прикрили.

— П’ятсот років тому?

— А може, ще в минулому році останні тут ховалися? Ми ж не знаємо.

— Навряд, — сказав Лі.

— Я розумію, — сказав фізик. — І все-таки шкода молодших братів.

Наступного дня Лунін вилетів на велику стоянку біля урвища, де з рожевого пісковика вивалилися на берег річечки чорні конкреції і амоніти висовувалися з урвища, немов скручені роги гірських баранів. Там була печера, біля якої також років вісімсот тому шуміла битва, напевно, коротка, нічна, як і всі битви, коли в світлі багаття біля печери крутилися, гарчали плуги і, сопучи, відмахуючись від ударів списів, розтягували камені, якими люди завалили вхід до печери.

Лунін оглянув усі закутки печери, розшукуючи сліди тривалого життя, підібрав риболовний гачок із зігнутої і обточеної кістки, знайшов видовбанийкамінь, куди зі стелі печери капала вода. Другий, дальній хід до печери був широким, і сонце заливало плоску піщану підлогу і гладкі стіни. Біля однієї зі стін лежав обтесаний камінь. Над ним були малюнки. Перші малюнки, знайдені на планеті. Лунін затамував подих, немов побоювався, що від подуву повітря малюнки можуть обсипатися, пропасти.

Хтось вибрав цю стіну, щоб виразити на ній своє здивування перед світом, зупинити рух, зачаклувати його чарівною силою єдності з цим світом і зароджуваною владою над ним. Там був намальований ведмідь — горбатий, з нерівними вертикальними смужками під черевом, що зображали довгу шерсть. Були смішні чоловічки — дві палички ніжок, дві палички ручок. Чоловічки кудись бігли. Був човен і над ним сонце. Пісковик і крейда напоумили художника (а може, він був і першим жерцем?) користуватися різними фарбами. Сонце було червоним, чоловічки білими.

Лунін поволі пересувався уздовж стіни, читаючи все нові малюнки. Чорний плуг. Сутулий і вишкірений. Плуг був маленький. А поряд велика червона людина, що простромила плуга списом. Малюнок був неправдою. Мистецтво, ще не народившись до ладу, вже почало мріяти.

І в Луніна зіпсувався настрій.

Він пригадав, що камера залишилася у флаєрі і треба повертатися туди.

Але перш ніж піти, він визирнув назовні, чи немає там інших малюнків.

Малюнок був. Один. Плеската брила, що нависла над стіною біля входу, вберегла його від дощів. Малюнок був більший від інших, вільніший у лініях, ніби поза межами печери художник міг відступити від канонів, що народжувалися разом з мистецтвом.

Це був олень. Червоний олень, намальований легко і недбало, відображений пам’яттю художника у мить стрибка.

Лунін біг до флаєра. За камерою. У нього навіть закололо в серці. Він звикся вже з тим, що розум на цій планеті загинув, щойно встигнувши народитися. І жаль з цього приводу і навіть роздратування проти плугів були дещо абстрактними. Врешті-решт, перед ним був історичний факт.

А існування оленя, політ зруйнували хід абстрактного мислення. Остаточність смерті розуму стала трагедією, що зачепила самого Луніна. І тому народився страх перед можливою загибеллю червоного оленя. Від землетрусу, дощів — чорт зна від чого.

Він сказав лише, увімкнувши на секунду рацію: «Знайшов наскельні малюнки. Зніму, зафіксую, потім вийду на зв’язок. Чекайте». Схопив камеру, консервант і поспішив назад. Він ішов швидко, але обережно, намагаючись не наступити на кістки і осколки каменів. І коли до другого виходу з печери залишалося кілька кроків, завмер. Йому здалося, що там хтось є. Так, він тепер уже виразно чув сопіння. Лунін закинув камеру за плечі, поклав долоню на бластер, заряджений паралізуючими патронами. Сопіння не змовкало. Наче маленький потяг розводив пари під скелею. Лунін навшпиньки дійшов до краю печери і визирнув.

Найгірші його побоювання справдилися. Перед червоним оленем сидів навпочіпки величезний чорний плуг і намагався знищити малюнок. Лунін підняв бластер. Ще не пізно. Але не вистрілив.

Він помітив у лапі плуга шматок крейди. Лапа тремтіла від напруги. Сопучи, підвиваючи, скалячись, плуг дряпав крейдою на стіні. Якраз під червоним оленем. Він уже провів майже пряму горизонтальну лінію, від неї пішли короткі палички вгору. Паличок було чотири, різної довжини, одна з них не дістала до горизонтальної лінії, і плуг заходився тикати крейдою в стіну, намагаючись білими крапками з’єднати паличку з лінією, перш ніж продовжити свою виснажливу працю.

І Лунін зрозумів, що ж намагається плуг зобразити на стіні. Оленя. Того самого оленят, але білого і перевернутого догори ногами, убитого, такого, що став їжею.

Плуг узявся за завдання, яке виявилося йому не до снаги. Ані лапи його, ані очі не були підготовані до того, щоб знімати копії з творів мистецтва. І тим більше творчо перероблені копії.

Плуг водив шматком крейди біля кінця горизонтальної лінії — вийшла зірка. Це була голова оленя. Неважливо, що вона не була схожа на голову, — Лунін і плуг визнавали за мистецтвом право на умовність.

Плуг відсунувся від стіни, схилив морду набік і завмер, насолоджуючись спогляданням малюнка. У ньому зароджувалося марнославство. У паличках він бачив величезну, теплу ще тушу оленя і тому не шукав порівнянь з тим, що уміли робити знищені вороги. Тепер оленеві не втекти. Він повержений.

А Лунін відчув якусь дивну вдячність, мало не ніжність до чорної мавпи і зробив крок уперед. Плуг у цю мить озирнувся, немов шукав поглядом когось, хто оцінив би його працю. Погляди людини і плуга зустрілися.

І плуг забув про оленя. У тарелях червоних очей спалахнула безглузда злоба, шаленство і страх захопленого зненацька звіра. Еволюція, зробивши несподіваний крок вперед, була безсила ще утриматися на новій приступці, і крок був забутий. Не назавжди, звичайно.

Плуг жбурнув шматком крейди в Луніна — під рукою не виявилося нічого істотнішого. Шматок крейди відскочив до стіни, залишивши на грудях скафандра білу крапку. Лунін інстинктивно відсахнувся за виступ скелі.

А коли визирнув знову, побачив лише чорну пляму — спину плуга, що ломився крізь чагарники.

Чорна пляма зникла. Листя тріпотіло, немов під поривом вітру. Тріск хмизу стих.

Лунін обернувся до скелі. Камінь у тіні був бузковим, і на ньому світилися два олені. Червоний і білий.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ВАЖКА ДИТИНА

Мені запам’яталася одна розмова. Нічого в ній особливого — я таких розмов наслухалася сотні. Але тоді мені раптом спало на дуску, що сторонній людині нізащо б не здогадатися, в чому справа.

Моя бабуся сиділа в сусідній кімнаті і скаржилася на життя своїй подрузі Ельзі. Я до таких бесід відношуся позитивно: бабусі корисно виговоритися. Спеціально я не прислухалася, але робота у мене була нудна, механічна, і деякі фрази запали в голову.

Я повзала на колінах по підлозі з тюбиком у руці і скальпелем у зубах і підклеювала підкладку пузиря. Різниця між дилетантом і справжнім спортсменом-пузиристом полягає в тому, що дилетант стару підкладку викидає— невелика цінність. Професіонал склеїть підкладку власними руками і піджене пузир по собі так, що його конструктор не дізнається. Адже швидкість і маневреність пузиря залежать іноді від таких невловимих дрібниць, що просто чудуєшся. Ми всі такі — професіонали. Якось я була на зборах, поряд тренувалися велосипедисти — славний пережиток зорі механічного століття. Ви б подивилися, як вони шанували, перекроювали, свердлили свої машини.

І тут я почула голос бабусі:

— Іноді у мене руки опускаються. Вчора він стрибнув на верхню раму телеекрану і з такою люттю відламав її, що я боялася — втратить пальці.

— Це жахливо, — погодилася подруга.

Усе життя у бабусі стаються події, і все життя Ельза висловлює бабусі співчуття.

Вони побалакали трохи, я не чула про що, потім голос бабусі знову проник у мою кімнату:

— Я гадала, ми його ніколи не дістанемо з-під плити. Там шпара крихітна. А він умудрився забратися в неї вночі, поки всі спали.

— Ти, напевно, страшно перехвилювала?

— Не те слово. Вранці встаємо, його ніде немає. Олег (мався на увазі мій тато) мало з глузду не з’їхав. А я пішла на кухню, тільки-но набрала на плиті код, як у Катеринки виникло передчуття. Вона зазирнула в шпару. Просто щастя, що я не встигла натиснути кнопку. Потім технік мені сказав, що під плитою температура піднімається до ста градусів.

— І він виліз?

— Нічого подібного. Він застряг. Лежить і шипить. Довелося демонтувати плиту. А технік сказав…

— Але мають же бути якісь світлі моменти, — наполягала Ельза.

— Жодного! — відрізала бабуся. — Але найстрашніше, я не уявляю, що він викине завтра.

— Пірне в сміттєпровід? — запропонувала як робочу гіпотезу Ельза.

— Це він вже робив. Катеринка спіймала його за задні лапи. Все доводиться тримати під замком, все перевіряти, все ховати. За останніх півроку я постаріла на десять років.

Останні слова бабусі не відповідали істині. Виглядала вона чудово. Боротьба з Кером додавала її життю певної гостроти. Мученицький вінець бабусю молодив.

І ось, прислухаючись до цієї неспішної бесіди і повзаючи при тому з скальпелем у зубах по слизькій підкладці, я намагалася уявити собі, що я нічого не знаю. Припустимо, я випадкова людина, Кера в очі не бачила. Ким він мені уявиться? Кошеням? Цуценям?.. Але вже зовсім не чортеням зі старої гравюри…

Мене вдома не було, коли батько привіз Кера. Я затрималася на тренуванні, тому і побачила його останньою.

Він сидів на столі і видався мені схожим на голодну, замерзлу мавпочку, що забула про жвавість і лукавство мавпячого племені. Він кутався в якусь сіру ганчірку, з якою нізащо не бажав розлучатися, і його світло-сірі очиська були злими і настороженими. Побачивши мене, він вишкірився, батько хотів його приголубити, але Кер відмахнувся від батька довгою, ламкою рукою. Затим незграбно зістрибнув зі столу і зашкандибав у кут.

— Ось, Катеринко, у нас поповнення сімейства, — сумно сказала бабуся, яка обожнює всіляку живність, але яку, як і мене, Кер страшенно розчарував.

Ще вчора ми були сповнені ентузіазму і передчували радісну і зворушливу зустріч з нещасним сиріткою, якого будемо голубити, ніжити і терпляче виховувати. І ось сирітка сидить у кутку, шипить, а з-під сірої ганчірки визирає краєчок недорозвиненого перетинчастого крила.

До зустрічі я знала про Кера стільки ж, скільки будь-який інший мешканець нашої планети. Його і ще п’ятьох таких самих малюків знайшли в рятувальній капсулі на орбіті навколо другої планети в системі, номер якої я, звичайно, забула. На планеті було поселення або база. База загинула за невідомих обставин. Корабель піднятися не встиг, але вони змогли повантажити свою дітвору в рятувальну капсулу і вивести її на орбіту. Може, вони розраховували, що до них прийде допомога, не знаю. Допомога не прийшла, а сигнали капсули були прийняті експедиційним судном «Вега». Малюки, коли їх знайшли, були ледь живі. Ось їх і привезли на Землю. Куди ще накажете їх везти, якщо дому в них тепер не було?

«Вега», зрозуміло, залишила на орбіті маяк. Отже, якщо прилетять рятувальники, вони знатимуть, куди евакуювали малюків.

Спочатку їх хотіли залишити в спеціальному інтернаті. Потім вирішили розподілити по сім’ях: малюкам потрібна постійна турбота і батьківська ласка. І мій батько отримав дозвіл узяти сироту на виховання. Я гадала тоді, що деякі мої подруги луснуть від заздрості. Наша сім’я виявилася майже ідеалом за представленими у ній професіями: батько — біолог, точніше, космобіолог, мама — медик, а бабуся — відомий фахівець-теоретик з дошкільного виховання.

Ось ми і стали жити разом. Якщо це можна назвати «разом», мені не хотілося б кривдити Кера, але некомунікабельність, що існувала між нами, була споріднена з тією, що виникає часом між людьми і дикими тваринами. Припустимо, ви селите у себе горностая. Тварина рухлива, сильна і гарна. Ви оточуєте його ласкою, годуєте його м’ясом удосталь, споруджуєте йому зручну постіль, але ви думаєте при цьому, що він якщо не сьогодні, то потім, через тиждень, місяць, відплатить вам взаємністю. Але він і сьогодні, і завтра, і післязавтра спокійнісінько кусає простягнуту руку, все краде, створює під подушками запаси гниючого м’яса і чекає тільки можливості, щоб утекти з дому, повернутися до голоду і невпевненості свого лісового існування. Він переконаний, що ви його ворог, що всі навколо його вороги, що заманили сюди, аби з’їсти. Ось таку аналогію можна було б провести і з Кером.

Він нічого не хотів розуміти. Це не означає, що він насправді не розумів. Йому була навіяна російська мова, нам — його мова, так що за бажання ми могли б поговорити. Як би не так.

Пам’ятаю, тижнів через два такого життя я в хвилину роздратування, коли Кер щойно роздер на дрібні клаптики дуже потрібний мені лист, та при тому зжер ці клаптики, сказала йому:

— Друже, ти що, провокуєш мене на рукоприкладство? Не доб’єшся. Я маленьких не б’ю.

Він зробив вигляд, що ні слова не зрозумів, підстрибнув і укусив мене за повчально простягнутий в його бік палець. Щиро кажучи, я вічно ходила з розпухлими, ниючими пальцями, а в школі чи на тренуваннях мені не хотілося зізнаватися, що це робота мого чарівного сирітки, і я брехала відчайдушно про скунса-смердючку, що приходить до мене, та розповідала легенди про вдячність і чуйність Керчика.

Бабусю він узагалі ні в гріш не ставив, всі її виховні теорії руйнував одним махом, маму не помічав, лише батька побоювався, що того дуже засмучувало.

Батько запевняв, що за рівнем фізичного і розумового розвитку наша нова дитина дорівнює десятирічній. І росте він швидше, ніж ми. Так що ми зустрілися з ним, коли мені було тринадцять, йому ніби то десять. А до моїх сімнадцяти ми маємо порівнятися. За умови, звичайно, що фізіологи не помилилися.

Дурним його назвати було неможна. Доказом тому випадок із щоденником спостережень. Щоденник — назва умовна. Над Кером, як і над іншими малюками, провадилося постійне спостереження. Камери, приховані в стіні кімнати, постійно фіксували його життя. А крім того, ми домовилися записувати в товстенну книгу, не знаю, де її розкопала бабуся, усе цікаве, що, на наш погляд, відбувалося з Кером. Читати він не вмів. Його цьому ще не вчили, але якось здогадався, що періодичні звернення людей до товстої книги мають до нього пряме відношення. Може, просто зв’язав послідовність подій — адже діти такі спостережливі. Варто було йому щось накоїти, бабуся або я, тато рідше, хапалися за книгу і починали в ній дряпати. Так от, книга зникла, і ми спочатку навіть не здогадалися, що це його рук справа. Він і виду не подав. Так само кусався, відмовлявся від коржиків бабусі і нотацій бабусі. І в очах у нього стояла та сама порожнеча і злоба на нас, на весь наш земний, загалом тепло до нього налаштований світ.

Я тоді намагалася дізнатися у батька, яке становище в інших сім’ях, що взяли на виховання малюків. Виявилось, те ж саме. У тій чи іншій степені. У одного професора Кембріджського університету жила дівчинка з врятованих. Вона нікого навіть упізнавати не хотіла. До нас приїжджав психіатр, то він зізнався, що «на даному етапі ми безсилі знайти шлях до їх сердець», і поїхав, а бабуся потім докоряла йому: «Хіба можна так говорити про дітей?»

Так от, книги він боявся, чекав, певно, від неї якихось неприємностей, і вирішив спалити її в саду, для чого обламав уночі гілки яблуні, зламав бузковий кущ, склав усе на купу, підпалив, тільки сирі гілки погано горіли, цього він не знав.

Спочатку приїхали пожежники, потім ми самі прокинулися. Дивлюся у вікно — там страшні прожектори, тривожно; виявляється, пожежний розвідник занюхав дим і приїхав нас рятувати. Кер втік у будинок, улігся, весь мокрий, вимазаний сажею, в ліжко і вдавав, що нічого не трапилося. Книгу він зіпсував намертво, але був собою задоволений і у відповідь на наші докірливі погляди радісно скалився — зубки гострі, хижі.

Літати він не може. Розчепірює крильця, стає схожим на кажана і неначе розуміє при цьому, що недолугий і навіть смішний в наших очах. А літати йому кортить, він може годинами сидіти край вікна, дивитися на птахів, він себе відчуває ближче до птахів, аніж до нас. А одного разу кішка спіймала кажана. Він, як побачив, кинувся до кішки, мало не вбив її, летючу мишу відняв, тільки вона вже була задушена. Ніхто у нього цю мишу відібрати не зміг, бабуся переживала, плакала у себе в кімнаті, він сам мишу поховав десь, закопав. Напевно, вирішив, що миша йому далека родичка. А за кішкою відтоді ганявся, шипів на неї, бабуся навіть віддала її потім своїй племінниці від гріха подалі.

Я знайшла ці мої нотатки, особисті нотатки, лише для себе, і здивувалася — адже минуло три роки. Мені вже шістнадцять, нашому диву смугастому — невідомо скільки, але він уже майже дорослий. Він підріс. Але оскільки я теж підросла, і солідно, то він все одно тільки-тільки дістає мені до пояса. Три роки — це дуже багато, страшенно багато, те, що було зі мною три роки тому, те, що я робила і думала, мені здається цілком чужим і дурним, немов відбувалося це з іншою людиною. Це була недурна і досить освічена тринадцятирічна дівчинка, а зараз… тепер у мене інші інтереси.

А ось що стосується Кера, то мені здається, він з’явився в нашому будинку всього кілька днів тому. Я чудово пам’ятаю і той день, і перші слова, які були сказані, і перші переживання.

Кер тоді спочатку прожив у нас рік. Цілий рік ми носилися з ним як з писаною торбою. Мама мені потім якось сказала: «Мені навіть ніяково, скільки батьківської ласки ми відняли у тебе заради нашого звіреняти». Я не дуже з цього засмучувалася. Мені батьківської ласки вистачало, особливо якщо врахувати, що я людина самостійна і чудово можу обійтися половиною норми.

Всім нам було сумно від того, що наше терпіння і увага пропадали марно. Він розірве мій малюнок або ще чогось нашкодить, я йому кажу: «Ну скажи, диво окасте, за що ти мене ненавидиш?» — «За те», — відповідає. Він узагалі вважав за краще обходитися без допомоги виразної мови. Фраза довша від двох слів йому була огидна. Найчастіше він обмежувався двома виразами: «Ні» і «Не хочу». Потім додав до цього словника «йди геть». Вчитися він теж не хотів. Тут уже ми були абсолютно безсилі. А через рік його у нас раптом забрали.

Тоді батько прийшов додому і сказав:

— Завтра Кер від’їжджає.

У цю мить Кер був зайнятий тим, що малював чорною фарбою квадрати на золотистій оббивці канапи. Він не знав, що фарба змивається, і його бентежило, що ніхто його не зупиняє. Кер підняв вухо, почувши ці слова, але малювати не перестав.

— Чому? — здивувалася бабуся. — Хіба йому у нас погано?

— Погано, — сказав батько. — Він тут завжди відчуває себе пригніченим.

Кер провів чорною фарбою довгу смугу, довів її до підлоги і застиг у незручній позі, підслуховуючи, що буде далі.

— Ми настільки чужі йому, що боюся, ми швидше травмуємо його, аніж виховуємо.

— І куди ж його відправляють?

— Створена база — ізольований центр, де умови, сподіваються вчені, наближені до звичного для нього оточення. Туди відправляють усіх малюків. Вони будуть надалі рости всі разом.

— Але він уже до нас звик, — заперечила я без особливої переконаності.

— Звик? — здивувався батько.

Кер умочив квач у фарбу і уміло забризкав мене з голови до ніг. Коли я відмилася, батько пояснив, що малюкові треба жити в колективі собі подібних, що ще невідомо, коли йому вдасться повернутися додому, а поки я повинна уявити собі, хотіла б я провести роки наодинці, серед родичів Кера, чи вважала б за краще жити в дитячому садку, вірніше інтернаті, з такими ж, як я, дітьми? Я не змогла дати чіткої відповіді, а Кер цілу ніч не спав, перебирав накопичені ним за останній рік багатства — він великий лахмітник, тягне собі в кімнату усе, включно до склянок, череп’я, камінчиків, старих папірців, сучків і гілок, що здивували його своєю формою чи фактурою. Вранці виявили Кера внизу, у передпокої. Снідати він не хотів, зібравши свої багатства в мішок, сидів поряд з ним, наче боявся пропустити потяг.

— Ні, — сказала бабуся, яка встала першою і дуже турбувалася, що Кер ніяк не висловив жалю з приводу від’їзду. — Так ти не поїдеш. Ти спочатку поснідаєш, як всі люди.

— Не хочу, — проквакав Кер.

Губ у нього немає, рот змикається щільно, навіть не побачиш, де ця щілина, зате як відкриє — немов у жаби.

— Радий, що від’їжджаєш? — запитала я, спустившись услід за бабусею.

У це питання я спробувала вкласти всю свою образу на невдячне звіря.

Кер подивився на мене впритул і не удостоїв відповіддю.

Снідати він так і не став, чекав батька на порозі. Ми вийшли з ним попрощатися, він пірнув у флаєр і сховався там. Флаєр полетів. Ми з бабусею повернулися в будинок, настрій був поганий, ревти хотілося, а бабуся весь час себе карала за те, що не знайшла до нього підходу.

— Зрозумій, Катеринко, — казала вона мені. — Адже, врешті-решт, батько має рацію. Абсолютно має рацію. Нас все-таки багато, а він один. А що ми знаємо про те, як з ним поводилася його мати? Може, його треба вранці гладити по голові?

— Я бачила, як ти гладила, експериментувала. Він тебе чапнув.

Я була непримиренна. Кер мене образив. Ну й скатеркою дорога.

Так ми і злилися цілий день. Увечері повернувся батько, розповів, як усе вдало придумали для малюків, як там все розраховано по їх зросту, а температура, вологість і так далі обчислені за оптимальними параметрами.

— А як вони його зустріли? — запитала бабуся.

— Хто?

— Ну, решта малюків.

— Як? — батько знизав плечима. — Спокійно. Байдуже зустріли. І не намагайся, мамо, прикладати до них наші емоції. Поглянули на нього і зайнялися своїми справами…

А тієї ж ночі трапилася надзвичайна подія. Троє з шістьох малюків утекли зі свого нового дому, проявивши при цьому велику кмітливість. Нас попередили, тому що Кер міг повернутися і додому. Але він не повернувся. Їх усіх спіймали біля космодрому, як вони примудрилися дістатися до нього — незбагненно. За ніч вони пройшли шістдесят кілометрів. А вони ж іще діти.

Утікачів повернули на базу, пояснили їм укотре, що ніхто, на жаль, не знає, в якій стороні знаходиться їх дім, вони, укотре, не звернули жодної уваги на ці слова і вмовляння. Ніби не чули.

Потім минуло три або чотири дні без будь-яких подій. Це не означає, що ми забули про Кера, ні, все-таки в будинку залишалося безліч слідів його руйнівної діяльності — і вранці четвертого дня, коли я піднялася за чимось в ту кімнату, де раніше жив Кер, а тепер батько вирішив зробити майстерню, Кер мирно спав на верстаку, підклавши під голову мішок зі своїми багатствами.

— Ах! — сказала я.

І дуже зраділа.

Він відкрив очиська і показав мені кулачок. Мовчи, мовляв.

— Ні в якому разі, — сказала я. — Ти ж рецидивіст. Всі хочуть зробити для тебе як краще, а ти всім робиш як гірше.

Кер зобразив повний відчай, уткнувся носом у мішок, але я продовжувала:

— Зараз тобі доведеться вирушати назад на базу, де живуть твої товариші, тому що через тебе турбуються люди…

Не знаю, що мене тягнуло за язик. Може, коли йому сказали, що потрібно від’їжджати, він надто швидко зібрав свій мішок і дуже вже хотів швидше забратися звідси?

Тут Кер стрибнув у відкрите вікно, і, коли я, спохопившись, що ж я роблю, кинулася за ним, його і слід прохолов.

На шум піднялася бабуся, яку мучили передчуття, а там прибігла і мама, тому що вже подзвонили з бази і сказали, що Кер і ще один малюк, який також жив неподалік від Москви, знову втекли.

Ми шукали Кера всією сім’єю, облазили сад, всі його потаємні куточки, але не знайшли. Виявив його батько. Кер, виявляється, непомітно повернувся до своєї кімнати і вже встиг розорити верстак, на якому йому спати незручно, показуючи цим, щоб йому повернули його ліжко.

Після довгих перемовин з базою нам дозволили залишити Кера у себе, раз уже він сам того хоче. А незабаром і решта малюків роз’їхалися по колишніх будинках. Лише двоє залишилися на базі. Певно, як розсудила бабуся, у своїх земних сім’ях вони не отримали тієї турботи, яку ми, тобто насамперед бабуся, змогли забезпечити нашому шибеникові. Бабуся марнославна, але, очевидно, це характерно для всіх бабусь, коли справа стосується їх онуків.

І ви гадаєте, що після всіх цих пригод Кер став спокійний, слухняний, почав вчитися і поважав старших? Як би не так. Все пішло майже як і раніше. Не зовсім як і раніше, тому що бабуся ввела до розряду покарань загрозу повернути його на базу, яку чомусь іменувала «притулком», і ця загроза діяла. І ще не зовсім як і раніше, тому що Кер трохи подорослішав, і я стала помічати, що він краде у мене відеоплівки і ночами крутить їх на своїй навчальній машині. Не знаю вже, що він у них тямив, але, напевно, йому було цікаво.

А загалом, хоч і став він членом нашої сім’ї, і думка про те, щоб він кудись виїхав, здається навіть смішною, рідним я його не відчуваю. Може, і тому, що він мені не пробачив маленької помсти того дня, коли втік з «притулку». З іншими членами нашої родини він, скажімо, лояльний, мені він — ворог номер один. І кілька разів, коли до мене приходили гості, він вдирався до кімнати і нахабно бешкетував, навмисно, щоб мені дошкулити. Щоправда, йому це не вдавалося, а якщо гості не лякалися його, а сміялися, то він швидко скисав і повз до себе в кімнату.

І ще одне: цього року Кер навчився літати. Спочатку він насадив собі ґуль, шугаючи з дерев і даху, а потім у нього стало виходити цілком пристойно, правда, він високо не піднімається і летить доволі повільно. Крила у нього відросли і нагадують мені крила найперших аеропланів. Але вони дуже тонкі і складаються на спині, немов хребет стародавнього ящера. Іноді він дозволяє бабусі почухати крило, розправляє його, і видовище це, доповім я вам, абсолютно фантастичне: уявіть мою інтелігентну стареньку, яка сидить у кріслі, напівзакрита сірим тонким крилом, біля ніг її розташувався справжнісінький чорт, який мружиться від задоволення. Кер соромиться, якщо хто-небудь побачить його в такій легковажній позі, шипить і вдає, що прийшов за книжкою або плівкою, а бабуся бурчить, що їм з Кером не дають поговорити по душах, хоча я присягаюся, що ні про що вони не розмовляють. Вони мовчать і насолоджуються самим процесом спілкування.

А з пошуками їх справжнього дому справа поки не рухається. Я все розумію, але мені сумно усвідомлювати, що, можливо, цим істотам доведеться все життя провести тут.

А я вже три місяці як у збірній Москви. Я вважаю себе непоганою пузиристкою. Дивне це слово — пузиристка, мені завжди здається, що за цим повинно ховатися щось товсте і рожеве. А я, як відомо, не товста і не рожева. Ось навчиться Кер літати трохи краще, візьму його якось із собою. Хай подивиться, що його ворогиня теж на щось придатна.

Ніколи нічого не можна передбачити в житті. Я зараз дістала свої старі двошарові нотатки з проміжком у три роки і подумала вже не про те, чи змінилася я сама, а про зміну самої суті подій. Я прочитала нотатки, не думаючи, що продовжу їх — підліткова графоманія мене вже полишила, — але непомітно для себе самої почала писати, занурюючись у минуле, далеке і зовсім недавнє.

Словом, минуло трохи часу. Декілька місяців. І звичайно, якби все йшло як годиться, писати не було б про що. Але захворіла і померла бабуся. І трапилося це, загалом, непомітно для всіх. Бабуся була вічною, і, якщо вона прихворювала, це сприймалося як щось цілком природне. Бабуся часто прихворювала, у неї було погане серце, а на операцію вона не погоджувалася, чомусь вона щиро була упевнена, що штучні клапани людині протиприродні.

Померла бабуся, коли нікого не було вдома. Кер того дня полетів до свого співвітчизника, що жив кілометрів за сто від нас, у будинку самотньої професорші. Полетів він не на крилах, на флаєрі, він не любив цікавих поглядів і розпитувань. Він, зрозуміло, вже не кусався, не шипів, зустрівшись з незнайомою людиною, але намагався піти або полетіти, словом, уникнути зустрічі. Я була на змаганнях, батько з матір’ю на роботі. Кер повернувся додому найраніше і знайшов бабусю мертвою. Він, звичайно, не зміркував викликати «Швидку допомогу», хоч це вже нікому б не допомогло — бабуся померла години за дві до його повернення, — а спробував витягнути її з будинку, покласти її у флаєр… Тут повернувся додому батько.

Я декілька тижнів після цього жила під враженням смерті бабусі. Все з рук валилося. Ну як же так? Адже ось речі бабусі, ось її книга недочитана, а в шафі її сукня, яку вона з такою помпою шила собі до сімдесятиріччя і відтоді жодного разу не вдягнула. Яка несправедливість, що речі живучіші від людей. І я навіть подумала, що був сенс у звичаях скіфів, які віддавали вогневі все, що залишалося на цьому світі від людини, щоб нічого не нагадувало про неї близьким. Вони знали ціну забуттю. А може, це були не скіфи, а можливо, вони не мали рації… Я місця собі не знаходила, не з’являлася в інституті Часу, де у мене була практика, закинула всі тренування, хоча на носі була першість міста. Всім було погано, але виявилось, що найгірше Керові.

Чи то він ще не стикався у своєму світі зі смертю, чи то забув про це, маленький був, але найдивовижніше, що він просто зненавидів всіх нас за це. Ні з ким не хотів спілкуватися. Сидів у себе, нікуди не вилазив. Тільки один раз спустився вниз, зайшов до бібліотеки, підклав стілець до шафи і витягнув звідти всі старі дитячі книги, які колись належали мені, а потім бабуся їх читала Керу. У перший рік, поки він у нас жив. Я тоді думала, що він їх і не слухає, навіть глузувала з бабусі: «У них крокодили по вулицях не ходять, а що таке неуважність, він ніколи не зрозуміє». — «Ти ж зрозуміла, — відповідала бабуся і продовжувала: — «Ось який розсіяний з вулиці Бассейної…» Кер сидів у кутку і вдавав, що розглядає стелю.

Так от, він усі ці книги зібрав, відніс до себе і поклав край ліжка. Більше нічого не взяв. На похорон бабусі не пішов, може, і не знав, що це таке, або не захотів. І на її могилу жодного разу не пішов. Він став уже кремезний, мов куля, ноги у нього короткі, криві, жодного одягу він не визнавав, навіть у найбільші морози, і взагалі, по-моєму, на зміни температури не реагував. Лише в останній рік накидав камізельку на хутрі, з прорізом на спині. Коли бабуся померла, він цю камізельку викинув, і я зрозуміла, що носив він її тільки заради бабусі. А може, я так придумала, тому що тоді мені хотілося так думати.

І став він якийсь розгублений, немов його обдурили. Він почав уважно дивитися за мамою, я думаю, тому, що вона здавалася йому схожою на бабусю. Він боявся і її втратити. Ми з мамою про це жодного разу не розмовляли, але вона напевно розуміла, і навіть тон у неї в розмовах з Кером (які там розмови — мама говорить, він, як завжди, мовчить) став якийсь змовницький, немов вони знали щось, чого нам, необізнаним, знати було не можна.

Зі мною він спілкуватися не хотів.

Минуло місяці три від смерті бабусі, і наше життя начебто увійшло в колію. Кер все частіше пропадав у свого співвітчизника, той теж до нас прилітав. Вони йшли далеко від дому, у ліс, про щось балакали, і мені їх було шкода.

Іноді Кер прилітав зі мною на тренування. Йому, певно, подобалося дивитися, як ми ганяли в пузирях. Він найчастіше залишався у флаєрі, спостерігав за мною з віконця, і я завжди відчувала його погляд. Одного разу він чомусь занепокоївся за мене, або мені хотілося так думати, підняв флаєр і злетів.

Перепало за це мені — вважається, що флаєр може пошкодити кулю, хоча це чиста теорія. Інструктор читав мені нотацію. Він чудово знав, що я тут ні до чого, але читав, щоб приструнити Кера. Кер відразу полетів, навіть не подумавши, що мені теж потрібний флаєр, щоб повернутися додому. І місяць після цього на аеродромі не з’являвся. Потім відновив свої поїздки зі мною.

У липні ми вирушили на змагання до Криму. Там у Планерній чудові висхідні потоки. Ми з Кером підігнали мій пузир, перевірили кожен квадратний міліметр, ставка була висока — якщо я увійду до трійки, значить, я увійду до збірної. Кер знав про це.

Коли ми вранці вивантажилися в долині, я довго стояла, видивлялася в небо, я завжди люблю видивлятися на летючі пузирі. Вони здавалися повітряними кульками, утраченими незграбними малюками, вони відсвічували мов мильні бульки, і людей усередині пузирів було майже не видно.

Учасників на ті змагання зібралося чоловік триста, не менше. Деякі прибули здалеку. Просто над моєю головою тягнувся ланцюжок пузирів київської команди. Мені друзі ще в Москві казали про їх кулі: їх кулі більші за розміром, аніж наші, і здавалися смугастими — червоними з жовтим. Зсередини вони, звичайно, прозорі, але зовні барвисті. Кияни сильні в групових змаганнях. Їх кулі кріпляться одна до одної з льоту, немов прилипають, і миттєво перебудовуються в ланцюжки, кола, хрести, розсипаються, мов розірвана нитка бісеру, і знову безпомилково знаходять сусіда. Я знаю, як складно працювати у фігурному літанні, сама більше року була в московській команді, поки не перейшла в одиночки.

Потім я замилувалася таджиками слаломістами. Одна за одною їх кульки ковзали між вигадливо натягнутими тросами траси, завмирали на мить, падали вниз і спіраллю злітали до неба. Хотілося навіть примружитися, щоб розгледіти тонкі ниточки, за які їх тягнув, мов маріонетки, невидимий ляльковод. І тут-таки я побачила блакитну, відому тут кожному, кулю Раджендри Сингха — швидкісного аса, торішнього чемпіона, мого суперника. Сингх своїх карт не розкривав, ширяв неквапом над полем, немов злетів, щоб помилуватися природою. Я помахала Сингху, хоча навряд чи він міг упізнати мене з висоти.

Я підійшла до знайомого хлопця з ленінградської команди. Він щойно вліз у пузир і не встиг ще застебнутися. Пузир здавався прозорою ганчіркою, пластиковим мішком.

— Допоможи мені, — сказав ленінградець.

Тут він побачив Кера, раніше вони не зустрічалися, і здригнувся від несподіванки.

— Ой, — сказав він. — Що це?

Кер образився, насупився, він такого фамільярного звернення не терпів. Я вилаяла ленінградця:

— Хіба так можна? Ти до нього як до песика звернувся.

— Я нічого такого не сказав. А він звідки?

— Це мій брат, — сказала я.

— Рідний? — не вгавав ленінградець, який усе ще не міг утямити, що я не маю наміру жартувати.

Я краєм ока стежила за Кером, але його побачили хлопці з моєї команди, вони його знали і нещадно експлуатували. Це було краще, ніж розчулення чи здивування. Я почула, як Свєта Сахніна крикнула йому:

— Кере, любий, ти чого такий сумний? Піднімися метрів на п’ять, перевір напрям потоку.

Той слухняно злетів у небо і почав ширяти, піднімаючись вище і опускаючись, а мій ленінградець дивився на це роззявивши рота. Тоді я сказала йому:

— Залізай всередину. Скільки я маю тебе чекати.

Я, слід сказати, пишалася Кером і з кожним днем все більше виповнювалася впевненістю у тому, що він по-своєму гарний, як гарне будь-яке функціонально влаштоване тіло.

Ленінградець, продовжуючи дивуватися, забрався у свій пластиковий мішок. Я задраїла йому верхній люк, і він почав надувати свій пузир. Він перевірив гвинт — той нормально відпрацював на холостому ходу, махнув мені рукою, щоб я відчепила баласт. Я зняла гирку, пузир різко злетів у повітря і завис над моєю головою. Ленінградець висів усередині пузиря, мов павук у павутинні, і я помітила, що кріплення у нього розміщені не дуже надійно. Ленінградець накренив пузир, перевіряючи його маневреність, гвинт ззаду перетворився на виблискуюче коло, і пузир пішов угору, набираючи висоту.

Кер притягнув мені мій пузир, і я вирішила його випробувати. Піднімаючись у повітря, я ніколи не включаю гвинт, поки не наберу порядної висоти. Очевидно, ніхто, окрім найперших авіаторів, не переживав ніколи цього дивовижного відчуття — летіти в небі, неначе під тобою нічого немає. У любительських пузирях саме через це робиться невелика непрозора підстилка внизу, бо з незвички здається, що ти можеш впасти з висоти.

Зсередини стінкок майже не видно, а кріплення, якими я підвішена до центру пузиря, ми з Кером зробили теж прозорими. Тому ніщо не заважає мені уявляти, що я лечу сама по собі, мов уві сні.

Кер піднімався поряд зі мною, дивився на мене злими очима, я знаю чому — він не терпить, коли я піднімаюся більш ніж на півкілометра — тоді він не може слідувати за мною і перестає відчувати власну перевагу.

Я увімкнула двигун і швидко залишила Кера внизу. Пузир слухався мене бездоганно. І саме в ту мить я зрозуміла, що немає у мене суперників тут, що я всіх обжену і на швидкісних гонках, і на слаломі — траса його, прокладена між підвішеними з аеростатів тросами, була однією з найскладніших у світі, і зранку мені треба буде випробувати її. Кер чорною цяткою ширяв піді мною, спускатися на землю не хотів, але й вище йому було не піднятися.

І тут мої мрії потерпіли несподіваний крах. Усе через якогось божевільного курортника. Він вилетів на флаєрі з-за гори і швидко пішов напяму. Ніхто його вчасно не помітив, не приземлив. Побачивши стільки куль, ширяючих у повітрі, він злякався, що може зіткнутися з ними, пустив флаєр якось навскоси, щоб уникнути верхніх пузирів, які вільно ширяли в повітряних потоках, і я озирнутися не встигла, як він щасливо врізався в мою кулю. Таке трапляється раз на десять років. Якби я злітала за розкладом, коли б не моя самодіяльність, коли я, думаючи, що лише перевірю кріплення, навіть парашута надягати не стала, нічого б не трапилося. Пузир — найбезпечніший у світі вид транспорту, у нього два шари обшивки, він міцний та еластичний.

Коли цей курортник в мене врізався, він умудрився вдарити по пузирю єдиною гострою деталлю флаєра — стабілізатором, рівненько так розпороти зовнішню оболонку майже навпіл і зробити значну дірку у внутрішній. Повітря почало виходити з такою швидкістю, що куля зморщувалася на очах і пішла вниз. Я тільки встигла увімкнути повністю надходження повітряної суміші, але результат зовсім не виправдав очікувань: з таким самим успіхом я могла б вичерпувати воду з сита.

Все надто швидко сталося; я навіть злякатися не встигла. Та й висота у мене була невелика. Земля мчала мені назустріч, а я все придумувала, що мені слід зробити по інструкції, щоб не розбитися. Я нічого не встигла.

Друзі, що дивилися знизу, лише ахнули, коли побачили, як мене погубив дурнуватий флаєр, а тренер крикнув їм, щоб розгорнули ще не надутий пузир і підняли. Та звичайно, вони б не встигли нічого зробити — надто вже швидко я падала вниз.

Володя Дегрелль, один з небагатьох, які зміркували, що трапилося, кинув свій пузир так, щоб потрапити під мене біля самої землі. Він страшенно ризикував, він, звичайно, великий майстер, один з десятки найкращих слаломістів Європи, він майже встиг, але теж тільки майже. Встиг лише Кер.

Йому (і мені, звичайно) пощастило, що він кружляв майже піді мною, поглядав вгору, немов передчуваючи лихе. І тут він бачить, що я спокійнісінько валюся з неба в пузирі, який на очах перетворюється на прозору ганчірку зі мною в центрі. Треба ж було йому зметикувати — він полетів вниз з такою самою швидкістю і, коли порівнявся зі мною, всього метрах у п’ятдесяти-сімдесят від землі, підхопив мене і почав відчайдушно бити крилами, щоб затримати моє падіння.

І в результаті ми з ним гримнулись на київський пузир, який підкинув нас угору, і впали на розтягнуте хлопцями полотно. Це не означає, що ми не забилися. Ми, звичайно, забилися. Я відбулася синяками, а Кер зламав пальці правої руки і вивихнув ногу.

Нас абияк залатали, всі дуже багато говорили про Кера, про його кмітливість, рішучість, а він терпів перев’язки — наркозу йому дати не можна, — було йому страшенно боляче, але він терпів. Дуже був на мене лихий, шипів, як три роки не шипів, тоді я, хоч і все в мені боліло, простягнула йому руку і сказала:

— Хочеш, укуси, якщо легше стане.

А він відвернувся і більше на мене не дивився, хоч я, як тільки встала через два дні, відразу приповзла до нього і вже не відходила від його ліжка.

Приходив з вибаченнями той ідіот-турист, він виявився дуже милим хлопцем, океанологом, він мені навіть сподобався, і я на нього не сердилася, але Кер дивився на нього таким похмурим поглядом, що океанолог незабаром пішов, збентежений і заляканий.

Ми повернулися до Москви, так я і не потрапила в збірну, мене навіть на півроку усунули від польотів за те, що я піднялася без парашута.

Я вже встала, Кер ще лежав, у нього погано зросталися пальці, всі світила космобіології побували у нас удома, його відвідували й інші колишні малюки, я часто сиділа з ним, і він, великий вже, дорослий, коли ніхто не бачив, просив мене знаками — йому весь час було боляче, — щоб я читала йому вголос дитячі книжки, які читала йому бабуся.

Але бувають такі зачаровані кола. Ось мене не було вдома, коли Кер приїхав, і не було вдома, коли стало відомо, що йому треба від’їжджати.

Раз уже я цілком видужала, то сидіти вдома до кінця канікул не було сенсу. І Кер це також розумів. Він трохи зміцнів, ходив по будинку, почав займатися — він вирішив усе-таки пройти університетський курс. А я вирушила в туристичний похід. У найзвичайнісінький, на байдарці, на два тижні. Кер залишився в Москві.

Я пам’ятаю, увечері лежала я біля багаття, дивилася на зірки і думала: «Ось на одній з них живе рідня мого Кера і не знає, як далеко його занесло від дому і він вимушений важити своїм життям через свою старшу сестру, яка йому зовсім і не сестра і яку він у кращі часи і знати б не захотів». І ще я думала, як то йому дивитися на ці зірки і розуміти те саме, що розумію я.

Тут я почула, що до берега пристала чиясь чужа байдарка — інші туристи приїхали. Я не стала вставати, не було настрою. Тільки краєм вуха чула, про що вони там говорять. Потім чую, один з тих, що приїхали, сьорбаючи чай, просторікує:

— А ви коли-небудь бачили крилатиків?

— Кого? — питає Ірина, моя подруга.

— Крилатиків. Знаєте, кілька років тому їх знайшли в космосі і потім на Землю привезли?

Я нащурила вуха, здогадавшись, про що мова. Правда, я ніколи раніше не чула, щоб їх так називали. Ну гаразд, що робити, треба ж якусь їм мати назву.

— Знаю, бачила, — каже Ірина байдужим голосом.

Вона людина стримана і не стала пояснювати їм, що з одним із крилатиків, з Кером, вона навіть чудово знайома.

— Ось, а я не бачив, — каже той, що приїхав. — І мало конфуз не вийшов. Ми зараз, години тому півтори, йшли по річці, раптом просто з-за хмар вигулькує величезний птах…

— Швидше кажан, — поправив його інший голос.

— Ну, кажан. І просто на нас. Добре ще, що ми не мисливці і немає у нас нічого з собою.

Я підхопилася. Щось трапилося. Кер шукає мене.

— Катеринко, — покликала мене Іра, — ти чула?

— Я візьму байдарку, — сказала я.

— Гаразд, звичайно.

Я шукала в темряві весла. Сергій підійшов до мене і допоміг знести байдарку у воду.

— Я поїду з тобою? — запитав він.

— Ні, — сказала я. — Мені самій швидше.

— Ти помиляєшся, — сказав Сергій. — Ми будемо гребти удвох.

Я більше не стала сперечатися.

— А він покружляв над нами і полетів далі, — долинув до мене голос.

До селища ми дісталися лише до третьої години ночі. У селищі на пошті лежала телеграма від батька: «Прилітай негайно. Кер від’їжджає».

Саме буденне слово «від’їжджає» вразило мене своєю остаточністю.

Я розбудила лісника, вимолила у нього робочий флаєр і полетіла додому.

Можливо, якби я здогадалася прямо рвонути на космодром, я б устигла.

Удома нікого не було. Тільки записка від Кера. Вона була наговорена на машинку, і літери були правильні,байдужі: «Я повернуся».

І все. Тоді я кинулася до відеофону, набрала інформацію. Там мені сказали, що особливий рейс відходить через шість хвилин. І під’єднати мене до нього вже не можуть.

І тоді ще я могла б устигнути. Як виявилось, рейс усе-таки затримався, майже на півгодини, а мій запасний пузир домчав би мене до космодрому швидше. Але я, мов остання дурепа, кинулася на канапу і розревілася. Я була страшенно кривдна на життя, на себе, на батька, який не попередив, на Кера, який не знайшов мене. Тоді я не знала, що виліт затримався саме через нього, тому що він обнишпорив усі притоки Оки і повернувся ледь живий, що його мало не силою затягнули в корабель його співвітчизники. Тому що там усе вирішували хвилини: корабель, що йшов до їх системи, належав не Землі, треба було на планетарному судні викинути їх на орбіту Плутона, щоб перехопити зоряний корабель. І дізналися про це надто пізно, тому що інформація, отримана про планету Кера, прийшла на Землю з оказією і не відразу розібралися, що до чого.

Наревівшись, я піднялася до Кера в кімнату. Там усе залишилося на своїх місцях. Він нічого не став брати з собою. Окрім трьох дитячих книжок. А відмовитися від польоту він теж не міг. У кожного є свій дім.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

КАЗКА ПРО РІПУ

Я привіз Люцині «полянку». Побачивши цей подарунок, Люці сіла на канапу і довго сиділа в повному заціпенінні. Немає нічого приємнішого, ніж робити подарунки. Від яких людина ціпеніє. Я сів навпроти і розглядав Люцину, сповнений марнославства, і чекав, поки вона отямиться, щоб повідомити мені мої життєві плани на найближчі дні.

— Полянка, — сказала Люцина оксамитовим голосом. Вийшло «польанка» — витончено й ніжно.

— А ти знаєш, чому «полянка»? — запитав тоді я.

— Ні. Напевно, тому що гарно, напевно, тому що на ній візерунки переливаються, мов квіти на полянці, як галявка в лісі…

— Нічого подібного. Цього метелика назвали за ім’ям Теодора Поляновського, Теодора Федоровича, таке ось дивне ім’я.

— Так? — сказала Люцина неуважно, погладжуючи тонкими, довгими пальцями ніжний ворс полянки. — Це цікаво. Польановський.

Їй це було абсолютно нецікаво, вона знов заціпеніла, а мені хотілося розповісти Люцині про Поляновського, мені хотілося довести їй, що Поляновський негарний, нудний і докучливий, необачний і навіть дурний. Що його відрізняє від решти смертних дивовижна наполегливість, завзятість мурашки, чіпкість бульдога і здібність до самопожертви заради справи, навіть якщо це для інших смертних і яйця виїденого не вартує. Хоча хто може розсудити, що важливіше на нашому переплутаному, складному світі? Добре було жити в тихому, провінційному двадцятому столітті, коли все було ясно, Ньютона уважали за авторитет і Евкліда вивчали в школах, коли люди пересувалися з черепашачою швидкістю на літаках, а на маленьких полустанках пригальмовували ледачі поїзди. Тепер про тиху гладінь того часу можуть лише мріяти бабусі, а внуки, як і належить онукам, не дослухують повільних розповідей бабусь, втікають, відлітають… Напевно, я старію, інакше чого це мене тягне в спокійне минуле?

Поляновський поєднував у собі швидкість і рішучість нашого часу з наполегливою послідовністю минулого століття. Він ідеал, що випав з часу і дивом тримався в просторі. Дивом, але з якою хваткою!

Мене викликав до себе начальник шахти Родрігес і сказав:

— Лі, до нас приїхав гість. Гостю треба допомогти. Поведеш його в шахту?

— Пізно, — відмовився я. — Відучора шахта закрита, і ти знаєш про це краще за мене. З дня на день піде вода.

— Особливий випадок, Лі, — пояснював Родрігес, прикриваючи праве око. — Познайомся.

І тут я побачив у кутку чоловіка, який сидів, склавшись, напевно, втричі, і дивився в землю. Та перше враження було оманливим. Він тільки чекав моменту, щоб кинутися в бій. Він уже зломив непохитного Родрігеса і мав намір пригнітити мене.

— Здрастуйте, — привітався він, розгинаючи один за одним не за розміром підібрані суглоби. — Мене звуть Поляновський, Теодор Федорович. Чули?

Він не сумнівався, що я чув. Я не чув. У чому й зізнався.

— А ось я про вас чув, — вимовив він з деякою образою. — Родрігес сказав мені, що ви найкращий розвідник у шахті, що ви знаєте її мов свої п’ять пальців. І що вам зараз нічого робити, правильно?

— Начальникові краще знати, — сказав я.

— Тепер, коли я вас побачив, я теж в цьому не сумніваюся, — оголосив Теодор голосом екзаменатора. — І я на вас сподіваюся.

Я обернувся до Родрігеса і зобразив на обличчі цілковитий подив. Цей Теодор мені не сподобався. І взагалі у мене був вільний тиждень, я мав намір з’їздити в гори.

— Ви чуєте, — сказав Теодор, уткнувши в мене могутній ніс, якому було тісно на надто вузькому обличчі. — Я на вас сподіваюся. Ви моя остання надія. Родрігес чомусь не бажає пускати мене в шахту самого.

— Ще чого не вистачало, — сказав я. — Ви звідти живим не виберетеся.

— Я вас попереджаю, — заявив тоді Теодор, — що все одно піду в шахту. Хоч сам. І якщо я там загину, вся відповідальність, я маю на увазі моральну відповідальність, ляже на вас.

Він витяг з кишені величезну долоню, відігнув масивний вказівний палець, щоб тицьнути ним у Родрігеса. І в мене.

— Даруйте, професоре, — сказав Родрігес з невластивим йому пієтетом. — Якби заздалегідь знати про ваш приїзд, ми б попередили, що у жодному випадку не даємо згоди на спуск у таку пору року. Прилітайте до нас через три місяці. Все буде нормально.

— Мені нічого тут робити через три місяці, і ви про це знаєте, — сказав Теодор. — Мені потрібно побувати в шахті сьогодні або завтра.

— Але ж вода ж піде! — вигукнув я.

Мені стало шкода Родрігеса. Він ні в чому не винен. І покликав мене, щоб хтось міг підтвердити, що в шахту спускатися неможливо.

— Я встигну, — заперечив Теодор. — Я бував у значно гірших халепах. Ви не уявляєте. І завжди повертався. Я ж на роботі.

— Ми всі на роботі, — сказав я.

Родрігес перебирав на столі якісь папірці. Боротьба з Теодором лягла на мої плечі.

— Але якщо я не піду в шахту, то не відбудеться відкриття.

— У нас у шахті вже всі відкриття зроблені.

— Так? Що ви тямите в энтомологии?

— Нічого.

— Тоді як ви можете стверджувати, що все відкрито?

Він розкрив теку, що покоїлася у нього під пахвою. Там, між двома аркушами прозорого пластику, лежав, немов велика коштовність, шматок крила метелика. З долоню, не більше. Він був глибокого синього кольору, але я ж бо знав, що варто повернути його на декілька градусів — і виявиться, що він оранжевий, а якщо повернути далі, то він позеленіє, потім спалахне червоним золотом.

— Знаєте, що це таке? — запитав Теодор.

Мені не подобався його екзаменаторський тон.

— Знаю, — відповів я. — Чом не знати. Це метелик, його називають у нас райдужницею. І іншими іменами.

— Ви його самі бачили?

— Сто разів.

— Що ви про нього знаєте?

— Нічого особливого. Живе на деревах.

— Розмір?

— Вони високо літають. Ну, до півметра в розмаху крил.

— А скільки крил?

— Два, чотири? Не рахував.

— Вісім, — сказав Родрігес, не відриваючись від папірців. — І шість пар ніг. Мені одного разу хлопці принесли. Я хотів зберегти, відвезти додому, але міль з’їла.

— Ви можете мені спіймати хоча б один екземпляр? — запитав професор.

— Коли ж? Зараз їх немає. Будуть дерева, будуть і метелики. Тому вам і радять приїхати через три місяці. Намилуєтеся собі на втіху. Тільки смердять вони сильно. Гірше від нашатирю.

— Дарма, — відмахнувся Теодор. — Пахне — не пахне, яка до цього справа науці, якщо в жодній колекції світу немає цілого екземпляра. Якщо ніхто не знає життєвого циклу цієї істоти, якщо лише в мене є ідеї з цього приводу…

— То навіщо ж у шахту лізти?

— Послухайте, а ви не замислювалися, звідки з’являються ваші райдужниці?

— З ріпи. Звідки ж іще?

Моє твердження ввергло нашого гостя в повну розгубленість.

— Ви так гадаєте? Ви самі здогадалися чи бачили?

— Їм нізвідки більше братися, — сказав я.

— Тоді ходімо в шахту. Ми там знайдемо лялечок.

— І що далі?

— Далі? Ми розводитимемо райдужниць на Землі. Ви знаєте, що являє собою матеріал, з якого зроблені ці крила? Це ж найгарніший, найміцніший, просто неймовірний матеріал!

Родрігес витягував зі стосу паперів метеозведення на найближчі дні.

— Погляньте, — сказав він Поляновському. — Температура вже піднялася вище від норми. Почався рух соків. Сьогодні опівдні рівень сонячної радіації сягне критичного. Ви бачите, я пішов вам назустріч, викликав Лі і, нічого не розповідаючи йому, запропонував спуститися в шахту. Його думка збігається з моєю. Отож питання закрите. Завтра ви подивитеся на появу пагонів — видовище, скажу я вам, виняткове, приїжджають оператори, художники. Потім ви спіймаєте метеликів, і ми в цьому вам із задоволенням допоможемо.

— Зараз мені потрібні не метелики. Необхідно відшукати ранні стадії метаморфозу. Коли почнеться літ метеликів, буде пізно. Невже ви не розумієте?

— Все розумію, але в шахту не пущу, — сказав Родрігес остаточно.

І потягнувся до селектора, тому що й справді з хвилини на хвилину мають з’явитися гості, їх треба було розміщати: кожен упевнений, що саме він головна фігура на торжестві.

— Космодром? — запитав Родрігес. — Другий із Землі ще не прибув?

— Я потраплю в шахту. І не думайте, що зможете мене зупинити. Мене намагалися зупиняти куди сильніші особи, ніж ви.

— І як? — запитав Родрігес, який також відносив себе до сильних осіб.

— Нічого не вийшло.

Теодор захрумтів суглобами, розвернувся і зробив неймовірної довжини крок, що виніс його з кімнати.

— Ви добре влаштувалися? — запитав йому услід Родрігес голосом гостинного господаря.

Поляновський нічого не відповів. Родрігес обернувся до мене:

— Ти за ним доглянь. Він і справді може туди полізти.

— Біля шахти черговий.

— І все-таки підстрахуй.

Я пішов. Над долиною, голою, сірою, нудною до огиди, висіла холодна пилюка. У западинках лежав іній. Наближався вечір. У повітрі була якась тривога, напруга, які завжди передують вибуху весни. Над долиною дув вітер, і курява здіймалася біля куба шахтних підйомників, засипала під’їзні шляхи і валом скупчувалася біля кільця сушильної фабрики. У темніючому небі виникла зеленувата смуга — сідав корабель. До космодрому двісті кілометрів. Мені страшенно кортіло туди. Мене тягнула сама атмосфера космомістечка, де багато незнайомих людей, де метушня і шум, куди падуть з неба новини. Я повернувся до Родрігесу і запропонував йому з’їздити на космодром по гостей. Все одно комусь доведеться гнати туди всюдихід.

Повернувся я з космомістечка пізно, було майже темно, місяці, а їх тут штук тридцять, по черзі викочувалися з-за обрію і мчали по небу. Я пройшов до шахти, подивитися, чи все гаразд. На вершині пагорба, біля майбутнього стовбура, я знайшов хлопців з першої зміни. Вони оточили горбик і сперечалися, чи піде завтра паросток. Горбик підріс за день, був уже заввишки з мене. Я сказав, що завтра паросток ще не піде, і мені повірили, тому що я тут уже п’ять сезонів і ходжу у ветеранах. Теодора я за вечір ніде не бачив і, по правді сказати, забув про нього. І я пішов спати.

Паросток мене мало цікавив. Я бачив це вже п’ять разів. Врешті-решт навіть найчудовіше видовище, заради якого люди пролітають півгалактики, може набриднути. Для них це диво — для мене робота. Я почав збиратися в гори. У горах я знав одну печеру, де на стінах були чудові кристали смарагду. Я хотів привезти друзу Люцині. До гір добиратися півдня, та ще печерою йти день, не менше.

Я влігся спати години о другій ночі. А ще за годину мене розбудив Родрігес і запитав, коли я бачив Теодора Поляновського.

— Його немає в кімнаті. І ніде на території немає.

— Потицяється в шахті, повернеться, — сказав я. — Там Ахундов. Не пустить.

— І все-таки…

Словом, я одягнувся і, проклинаючи энтомологію, пішов до підйомника, щоб дізнатися, чи не бачив Ахундов, який чергував того вечора, Теодора.

Ахундов Теодора не бачив. З простої причини. Ахундов був виключений. Певно, Теодор підійшов до нього ззаду, приклав до носа ганчірку, просочену наркотиком, і Ахундов заснув. Винні ми самі. Звикли, що тут усіляка живність з’являється лише влітку, і поки пагін не піде, побоюватися нам нічого, та й хто з доброї волі полізе в шахту? Ахундов сидів перед входом, милувався зірками і ніяк не підозрював, що на нього зроблять такий замах.

Довелося викликати Родрігеса і доктора, щоб привести Ахундова до тями.

І тоді Родрігес сказав:

— Просто не уявляю, що тепер робити, — і подивився на мене.

— А яке останнє зведення? Може, він сам вибереться?

— Зведення нікуди не годиться. Та й сам чуєш. Не перший сезон тут.

Я й сам чув, як з-під землі йшов гул. Шахта набирала силу, почався рух соків.

— Тоді я піду, — сказав я.

— Кого з тобою послати? — запитав Родрігес.

— Нікого. Одному простіше.

— А то я з тобою піду.

— У тебе досвіду немає. До того ж, поки тебе готуватимемо, запізнимося. А у мене все готово. Я з ранку в гори збирався, в печеру, мені тільки скафандр натягнути, і я пішов.

— Ти вже вибач, Лі, — сказав Родрігес.

— Я сам винен, — сказав я. — Ти просив за ним доглянути.

Двері підйомника були зламані чисто. Я б так не зміг.

Я перевірив скафандр, узяв запасний балон і маску для Теодора, мотузки, ножі, льодоруб. Родрігес ляснув мене по шолому. До світанку залишалося години дві, і ми сподівалися, що вода не піде, хоча упевненості в цьому не було. Родрігес з Ахундовим залишилися вгорі на зв’язку. Доктор пішов розбудити Сінгха і покликати його сюди про всяк випадок з другим скафандром.

Я увійшов до підйомника, і Родрігес помахав мені, показуючи, щоб я не затримувався. Затримуватися мені самому не хотілося. Мені ще не доводилося потрапляти в шахту, коли йде вода.

Дивно було спускатися самому — завжди спускаєшся зі зміною. Стіни головного стовбура поблискували під променем шоломового прожектора. Вміст соку в породі був більшим від норми. Нудотний запах наповнював шахту, звичний, не дуже приємний запах, яким ми всі, здається, просочені навіки. Навіть крізь гудіння підйомника чутні були зітхання, шурхоти, немов за стінами ворушилися живі істоти, вимагаючи, щоб їх випустили на волю.

Внизу, в центральному залі, я постояв з хвилину, міркуючи, куди цей Теодор міг попрямувати. Тунель, що вів на захід, навряд чи міг спокусити ентомолога. Надто вже він був обжитий, вичовганий і широкий. Я не знав, чи є у нього хоча б ліхтар. Найпевніше є. Він виглядає людиною передбачливою.

Зі стін стікала вода, і підлога центрального залу була вкрита водою сантиметрів на п’ять. Я опустив забороло шолома і ввімкнув зв’язок.

— Як у тебе справи? — запитав Родрігес.

— Багато води, — пробурчав я.

Великий плоскотіл вивалився із стіни і поспішив до підйомника, немов хотів врятуватися з його допомогою. Плоскотіл голосно чалапав по воді, і я погрозив йому льодорубом, щоб він поводився попристойніше.

— Куди далі підеш? — запитав Родрігес.

— По новому стовбуру. Він іде вниз, а, напевно, твій ентомолог розсудить, що так він швидше пробереться в нетрі шахти. Його ж куди щонайглибше понесе.

— І ближче до центру, — сказав Родрігес. — Він вчора мені влаштував великий допит, я йому здуру показав плани. Він не приховував, що хоче шукати своїх лялечок у головних судинах.

— Ще чого не вистачало, — сказав я з серцем. — Там же потоп.

Тим часом я йшов по новому стовбуру, спускаючись і ковзаючи по солодкій масі породи, іноді переходячи на нерозібрані ланки транспортера.

— Родрігес, це яка бригада тут залишила метрів п’ятдесят транспортера?

— Я знаю, — сказав Родрігес. — Вони мене намагалися переконати, що тут периферія і немає сенсу тягати туди-сюди тягар. Я їм дозволив. В якості експерименту.

— Після такого експерименту доведеться везти із Землі новий транспортер.

— Гаразд уже, — виправдовувався начальник, — не можна не ризикувати.

— Їм просто ліньки було виволікувати устаткування. Ось і весь експеримент.

Я був у препоганому гуморі, Родрігес це розумів і на моє бурчання більше не реагував.

Мені заважала йти всіляка живність. Взимку мешканці шахти сплять або тихенько риють свої ходи в породі. А зараз… Деякі їх них були вельми злобної вдачі і страхітливого вигляду. У скафандрі вони мені безпечні, але ж Теодор пішов практично голим. Начебто смертельно небезпечних звірів у нас в шахті не водилося — торік приїжджали біологи, різали їх, дивилися. Але як зараз пам’ятаю — Ахундов наступив на одну суничку, тиждень лежав — нога мов колода.

Штрек повернув ліворуч, пішов униз. Цей штрек був розвідувальним. Він вів до великої порожнини майже в центрі родовища. Порожнина була природна, ми думали, як би її використати, але неподалік проходили головні судини, і ми залишили порожнину як є, щоб не пошкодити родовище.

Я йшов штреком, по заборолу шолома стікала вода, і доводилося весь час витирати її, щоб не загусла. Прожектор був ненадійний — безліч бліків сліпили і заважали дивитися вперед.

Я раптом подумав: «Що за дурість, навіщо ми називаємо речі не своїми іменами? Адже коли прийшли сюди перші розвідники, вони називали речі простіше. Родовище — ріпою, наприклад. Це вже ми, промисловики, наклеїли на ріпу офіційну кличку: родовище».

Коли мені запропонували сюди поїхати, я спочатку сприйняв цю шахту як справжню. Коли мені пояснили, відмовився навідріз. А потім мене взяла цікавість, і я все-таки поїхав. І не жалкую. До всього звикаєш. Робота як робота. І сама планета мені подобається — суцільна біла пляма. Хоча, звичайно, шахта — головне тут диво. Я, пам’ятаю, якось намагався пояснити Люцині, що це все означає:

— Уяви собі, люба, планету, на якій пори року змінюються в два з гаком рази частіше, ніж у нас. Неподалік від екватора на ній обширна рівнина, оточена горами. Клімат там страшенно континентальний. Взимку ні краплі вологи. І морози градусів до ста. Що, ти думаєш, роблять там рослини взимку?

Люцина морщила свій прекрасний лоб:

— Напевно, вони скидають листя.

— Це не допомогло б.

— Знаю, — заявила Люцина. Їй так хотілося бути розумницею. — Не підказуй. Вони засихають і ховають насіння в землю.

— Ускладнюємо завдання. Літо коротке, менше місяця. За цей час рослина повинна завершити цикл розвитку, дати нове насіння…

— Знаю, — перебила Люцина. — Вони дуже швидко ростуть.

— Тепер я зведу воєдино всі твої теорії і навіть доповню їх. Отже, уяви собі дуже велику рослину. Таку, щоб корінням вона могла дістати до води, яка знаходиться тут глибоко під землею. Це коріння не тільки насоси, які помпують воду до стебла, але й комора, де зберігаються поживні речовини. Виходить ріпа. Тільки діаметром в півкілометра.

— У півкілометра! — вигукнула Люцина і розвела руками, щоб уявити собі, як це багато.

— Тепер, — продовжував я, — рослина може спокійно відмирати на зиму. Основна її частина живе сотні років, лише під землею. І як тільки настає весна, вона дає нові пагони, і ріпа годує і поїть їх. А наша шахта — усередині ріпи. І ми риємо свої ходи в ній, мов хробаки. Але ми розумні хробаки, тому що намагаємося не порушувати головні судини, якими надходить волога до рослини. Років через три переходимо до іншої рослини. У долині їх сотні, хоча й знаходяться одна від одної вони на відстані декількох кілометрів. Є ріпи молоденькі, вони з триповерховий будинок, є й ріпа-старожил, одну знайшли діаметром більше кілометра.

— Ф-ф, як хробаки, — наморщила носик Люцина.

— Коли настає літо, в долину спускаються хижаки, а влітку вони вибираються на поверхню. Для них ріпа лише зимовий притулок. Є у нас там, наприклад, метелики дивовижної краси, крила у них до півметра. Ми їх зовемо райдужницями.

— Хочу такого метелика, — відразу сказала Люцина.

— Постараюся дістати, — пообіцяв я. — Але для нас головне не метелики, а наша продукція. Це щільна, багата цукром, вітамінами і білками маса, яку тут-таки консервують або сушать. Ми годуємо всю планету і сусідні бази, ми навіть на Землі ріпу виводимо. Вона йде і на потреби парфюмерії, вона потрібна медикам — ти, напевно, читала…

— Звичайно, — поспішила відповісти прекрасній Люцина.

І я їй не повірив.

І ось я йшов по вузькому штреку саме в той день, коли в шахту спускатися не можна. Почалася весна. Через день, а може, раніше судини ріпи почнуть помпувати вгору воду і соки. У такий період шахта закривається, з неї вивозять устаткування, і, поки не припиниться ріст пагонів, у нас відпустка. Зазвичай вона триває тижнів два-три. А цей божевільний ентомолог, замість того, щоб почекати місяць, кинувся сюди сам, без скафандра, у пошуках якихось лялечок.

Виявилось, я йду правильно. Я повідомив Родрігесу.

— Хуане, тут лежить розітнута поспішайка. Він тут проходив.

Поспішайка була страшненькою на вигляд, такі нам часто зустрічалися, ми до них звикли, з їх важких, виблискуючих жвал хлопці робили ножі та інші сувеніри. Я сам привіз якось Люцині такий ніж. Вона його тут-таки викинула, як дізналася, що це жвали якоїсь гусениці.

Зайти він далеко не міг. Я був у черевиках, які не дуже ковзали по липкій підлозі, я знав, куди йти, нарешті, я не шукав нічого, окрім Теодора, і не досліджував гусінь дорогою.

Йти ставало все важче. Із стелі падали краплі, кожна наповнила б склянку солодким соком, під ногами хлюпало. Стіни штреку прогиналися під натиском води. Ріпа гула, радіючи весні. І десь у цій липкій безодні бродив Теодор, причому з кожною хвилиною його порятунок ставав все більш проблематичним.

Назустріч мені повзли і бігли личинки, плоскотіли, манги, поспішайки, сунички — все ті жителі ріпи, що влітку не виходять назовні, відсиджуються всередині, на безкоштовному харчі. Біженці йшли суцільним потоком, прагнучи відійти якнайдалі від центрального стовбура. Вони-бо вже знали, коли їм слід тікати. Я розсовував їх черевиками. Велика чорно-оранжева леопардова манга підвела голову і здивовано подивилася мені услід, подумавши, певно: от дурень, куди йде? Звідти наш брат підземний житель живим не повертається.

Я розраховував відшукати Теодора в порожнині, але знайшов там лише сліди його недавнього перебування. Одній зі стін він завдав декілька порізів ножем, немов щось виколупував з неї. Потім він, певно, просунувся до діри. Ось цього робити було не слід. Я відразу повідомив про це Родрігесу:

— Справа кепська, він вирушив далі.

— Ого, — сказав Родрігес і замовк.

Я розумів, чому він мовчить. Обов’язок начальника наказував йому тут-таки викликати мене назад. Але і цього він зробити не міг — це означало погубити Теодора.

Діра вела в одну з живильних судин ріпи. Це були вертикальні тунелі, якими й надходила вода до паростка. Мені доводилося туди лазити в хороший, сухий період, і то ці колодязі, в яких завжди сиро і жарко, не викликали бажання до них повертатися. Ми ретельно наносили їх на план шахти, щоб не вийти до них штреком. Внизу, в глибині, погойдувалася вода. Тут терпляче чекали свого часу виповзти на світло мільйони всіляких потвор. Вони роїлися у чорній воді в такій кількості, що вода здавалася живою. І це було в сухий час. Що там коїться зараз, мені й думати не хотілося. Але Родрігес мовчав, а це означало, що мені все-таки доведеться туди йти.

— Вирішуй сам, — сказав він. — Скафандр у тебе надійний.

«Ну й негідник», — подумав я про свого начальника. Це в мені бушувало боягузство. І нічого я з ним вдіяти не міг. Тільки я був упевнений, що Люцині про це нічого не розповім.

І я пішов до діри.

Я всунув голову всередину. Врахуйте, що я був у скафандрі, рятувальному скафандрі, якому майже нічого не страшно. Теодор же вирушив у цю подорож у простому комбінезоні. Вода підійшла вже до самого краю отвору. До неї залишалося метрів десять, не більше. Стовбур, метрів шість в поперечнику, був заповнений такою кількістю живності, що мені закортіло зажмуритися. Ці тварюки кишіли у воді, покривали в декілька шарів стіну, копошилися, святкували своє швидке звільнення. Тут усе було живе, повзуче, румигаюче, а на тому боці стовбура, метрів на п’ять нижче від отвору, притиснувшись до стіни, висів на льодорубі вкритий комахами мій Теодор.

— Ви живі? — здивувався я, освітивши дивака ліхтарем.

— А, це ви, — відповів він буденно. — Я скоро впаду. Ви не могли б мені допомогти?

Допомогти? Допомогти йому було неможливо, про що я повідомив Родрігесу, після чого загнав перший гак у щільну тканину ріпи і виліз у стовбур. Мене відразу ж обліпили його мешканці, хоча, на щастя, прийняли за свого і ворожості не проявляли, але поступатися мені сидячими місцями на стінках тунелю не мали наміру.

— Тримайтеся! — крикнув я Теодорові, і тут-таки мені довелося опустити забороло шолома, тому що якась грайлива суничка вирішила зі мною подружитися і пожити трішки у мене на щоці.

Потім пам’ятаю, як, розштовхуючи «глядачів», я загнав ще один гак. На третьому я кинув погляд униз і побачив, що вода підібралася вже до ніг Теодора. Йому, хоч він і був самовідданим дослідником, стало не по собі. Води ж бо як такої видно не було, це був компот із живності. Теодор спробував підтягти ноги, гримнувся і відразу ж зник у цьому місиві.

— Я пішов! — чомусь повідомив я Родрігесу і, зажмурившись, з огидою пірнув услід за Поляновським.

Я схопив його, спробував обняти, щоб витягнути його голову на поверхню, і в ту мить трапилося найжахливіше: почався Струм. Ріпа заревіла, увімкнувши всі свої насоси, і вода пішла, набираючи швидкість, угору. Подальше я якось призабув…

У цей час вгорі зайнявся світанок. А оскільки багато хто в космограді знав, що наша ріпа одна з найбільших, навколо неї зібралося чоловік сто, які з нетерпінням очікували, коли перший промінь сонця визирне з-за небокраю. Всі знали, що це буде сьогодні.

І ось, як тільки розвиднілось, величезний горб, всипаний сухими галузами і шаром мертвого листя, почав поволі спучуватися — це був грізний і нездоланний рух життя, немов богатир, що проспав під землею сто років, вирішив виглянути назовні і подивитися, що роблять тут непрохані ліліпути. А ті відсунулися подалі від горба і ввімкнули камери. Родрігеса серед них не було, Родрігес сидів біля пульта управління підйомником і слухав, як гарчить вода у венах ріпи.

Через декілька хвилин пролунав гуркіт розірваної землі, і, розкидавши на декілька метрів хмиз і листя, груддя породи й каміння, із землі з’явився перший паросток. Не з’явився, а вирвався, мов меч, що прорвав завісу. Ми завжди кажемо — «паросток», і можна подумати, що він невеликий. А паросток — це зелений палець діаметром трохи менше тридцяти метрів. І росте він зі швидкістю три метри в секунду. Ось для чого потрібно стільки води, соків і поживних речовин, щоб його народити на світло. Через хвилину це вже був не паросток, а пук напіврозгорнутого листя заввишки в півтори сотні метрів. І такі паростки, трохи менші, більші, більш розлогі і менш розлогі, вилазили по всій долині, і, немов за помахом жезла могутнього чарівника, ця безплідна, сіра земля перетворювалася на пишний, яскраво-зелений ліс… І відразу ж перші жителі цього лісу, що прорвалися вгору разом з паростком, почали обживати свої будинки, жерти листя, полювати на собі подібних, пити нектар квітів, що розкривалися, і виблискувати крилами під сонцем.

І ось тоді настала вирішальна мить цього казкового спектаклю. Принаймні, так розповідали про це очевидці. Якраз у тому боці могутнього зеленого стовбура дерева, який був звернений до глядачів, було очевидне і значне здуття, немов рослина збиралася пустити в той бік могутній пагін, та чомусь цього не зробила. І раптом у всіх на очах у зеленій масі щось блиснуло. Ніхто спочатку і не здогадався, що це лезо ножа. Коли отвір став достатньо великим, у краях його з’явилися дві руки, і вони почали роздирати зелену кору. Видовище, кажуть, було містичним, жахливим і навівало думки про злих духів, що рвалися на волю з ув’язнення. Нарешті в отворі, з якого ринув прозорий сік, показалася людина в скафандрі, вимащена соком і зеленою масою. Людина вивалилася назовні на молоду травичку і витягнула за собою ще одну людину, позбавлену свідомості, непритомну й посинілу від задухи. Лише тоді глядачі відчули лихе і побігли до нас.

У мене ще вистачило сил відкинути забороло і зажадати, щоб Теодорові дістали лікаря, тому що мені образливо було б усвідомлювати, що після такої захопливої мандрівки по жилах ріпи він помре. Мене зрозуміли і Теодора відкачали.

Кажуть, коли він прийшов до тями — я цього не бачив, тому що умудрився отямитися пізніше, — він насамперед запитав: «Як мої лялечки?» Всі навколо вирішили, що він з’їхав з глузду, але Теодор відшукав руками застібку на грудях, відкрив кишеню, і звідти один за одним, розпрямляючи крильця, вилетіли п’ять метеликів-райдужниць, які тепер, коли на них пішла на Землі мода, відомі під назвою полянок, і названі вони за ім’ям Теодора Поляновського, відданого науці ентомолога. А моє ім’я так в энтомології нічим і не прославилося.

Зрозуміло, Люцині я цю історію викладав удесятеро коротше, інакше вона не дослухала б і визнала мене занудою і заздрісником. Втім, стислість мене не врятувала.

— А він справжній чоловік, — сказала вона задумливо.

Вона дивилася крізь мене, крізь час і крізь мільярди кілометрів — туди, де незламний Теодор пробирався крізь солодку ріпу.

— Схаменися, що ти кажеш! — обурився я. — Полянку тобі привіз я. І Теодора з шахти теж витягнув я.

— Ти… ти… усюди ти, — в голосі Люції звучала нудьга. — Я б хотіла з ним познайомитися.

— Навіщо?

— Тобі не зрозуміти.

Ліпше б я привіз їй друзу смарагдів.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ХАТИНКА

1

У п’ятницю він придумав афоризм. Він лежав на піску і придумав афоризм: «Людина не може зробити того, чого вона зробити не може». Афоризм Павлишу не сподобався, мудрість його була обмежена. Починався вечір. Павлиш лежав на піску і уявляв собі, що засмагає. Припікало. Павлиш зажмурився і відганяв мошкару, що застеляла хмаркою сонце. Можна було відкрити шолом, та невдовзі почало б нудити, і мошкара набилася б у скафандр. Павлиш заплющив очі і постарався почути стук м’яча і голоси купальщиків. Голосів не було — мошкара кружляла безгучно, а купальщики лишилися на Землі. Тиша заважала думати.

Павлиш перевернувся на живіт. Пісок був сірим, і дрібні черепашки, схожі на смугасті горошинки, розсипалися на порох під пальцями. Тінь «Компаса» дісталася до Павлиша. Тінь була довгою і росла з кожною хвилиною. Цілий день сонце повзло невисоко над обрієм і ось зважилося, нарешті, піти на спочинок.

Час було повертатися на корабель і придумати собі справу. Запустити останній зонд і дивитися, як він перетворюється на білу цятку, смикається у зрадливих повітряних потоках. Можна зварити вечерю. Або з’їсти її холодною. Взятися за розбірку третього відсіку. В ньому за судновою роллю медикаменти і обладнання, а насправді — скельця, порох, тріски і шматки металу. Судновому лікарю має бути відомо, що в третьому відсіку не може бути деталей для рації. Знаючи про це, Павлиш все одно буде подібно до археолога перебирати сміття, поки не впевниться у повній марності пошуків.

Павлиша пригнічувала зумовленість. Щоправда, вона простягалася всього на декілька днів у майбутнє, але цього досить для виникнення тупої неприязні до сірого берега і махини покрученого металу, що іменується за інерцією кораблем «Компас».

Страшна потвора вилетіла з колючих чагарників, що підступали до пляжу, і всілася в тіні корабля. Потвора була завбільшки з собаку, але тендітна й члениста. Вона пильно дивилася на Павлиша сумними фасетчастими очима. Мошкара смерчиком замигтіла над нею. Потвора, нарешті, прийняла рішення, підстрибнула і заходилася битися об обгорілий бік корабля, немов комар об віконне скло.

Павлиш підвівся, струсив з колін пісок і черепашки і побрів до люка. Чотири дні тому він відчиняв його понад годину, гадав, що ніколи не зможе цього зробити. Тоді здавалося, що відкритий люк — порятунок. Насправді це нічого не вирішувало.

Потвора стукнулася об шолом, поштовх був млявий, і Павлиш, відмахнувшись, зламав її навпіл. Хмара мошкари відразу сховала рештки тварюки. Павлиш зачинив люк, припер його зсередини сталевим стрижнем. Мошкара боялася тіні, всередину не залітала. Але з настанням вечора міг з’явитися який-небудь більший гість. Павлиш навпомацки роздягся, повісив скафандр у нішу.

Аварійне освітлення в коридорі працювало геть погано. Світло мерехтіло, губилося по кутах. Його однаково доведеться відключити. І це сумно — буде темно.

Корабель був розбитий. Це нікуди не годилося. Корабель створений для того, щоб ніколи не розбиватися. Якщо вже трапляється нещастя — він вибухає, зникає безслідно. Але корабель, розбитий, мов автомобіль об стовп, — це навіть принизливо. Вітер, що налетів з моря, хитнув руїну, на підлогу посипалося сміття і в потрощених надрах судна щось заскрипіло, застогнало.

Не було енергії. Не було зв’язку. Якби капітан залишився живий, або хтось із механіків — може, вони щось і придумали б. Хоча навряд чи. Корабельний лікар Павлиш придумати нічого поки не зміг. Щоб не розкисати, він запускав зонди, методично обшукував трюми, привів до відносного ладу місток, вів корабельний журнал і написав листа додому. І опустив його в рештки смітєпроводу.

Була ще одна справа. Головне і сумне. Анабіозні ванни. У них автономний блок живлення. Температура підтримувалася на нормальному рівні. Друга вахта, підрахував Павлиш, буде спати ще два місяці. На найекономнішому режимі. І все. Павлиш залишиться останньою людиною на цій планеті. Потім помре також. Можливо, скоро, якщо не зможе пристосуватися до місцевого повітря. Можливо, проживе до старості.

Павлиш уявив себе дідком у подертому брудному скафандрі. Дідок виходить на східці перед врослим у сірий пісок кораблем і годує з долоні членистих потвор. Вони штовхаються, заважають одна одній і дивляться на нього уважно і строго.

Був, щоправда, ще один варіант. Від’єднати анабіозні ванни. Жоден із сплячих не помітить переходу до смерті. Енергію блоку можна перемкнути тоді на один з відсіків і прожити в безпеці декілька років. Від такої можливості стало ще паскудніше. Павлиш зазирнув до реанімаційної камери, колишньої реанімаційної камери. Він щодня заглядав туди, намагаючись настроїтися на можливість дива. За дверима його зустрічала та сама безнадійна плутанина дротів і уламки приладів. І скільки не придивляйся, жоден провід не стане на місце. Ні, розбудити другу вахту він не зможе.

І все-таки вони були ще живі. Він був не сам.

Павлиш увійшов до відсіку анабіозу. Відсік був захований у центрі корабля, охоплений надійними обіймами амортизаторів і майже не постраждав. Тут було відчутно холодніше, ніж в коридорі. Під матовими ковпаками ванн угадувалися людські фігури.

— Бувають же випадковості, — сказав Павлиш термометру. — Сьогодні ми сюди потрапили. Завтра ще хто-небудь. Візьме і потрапить.

Павлиш знав, що ніхто сюди не потрапить. Нема чого. Колись, кілька років тому, планету відвідала розвідгрупа, провела тут два тижні, склала карти, узяла зразки флори і фауни, з’ясувала, що день тут дорівнює чотирьом земним дням, а ніч чотирьом земним ночам, встановила, що планета поки інтересу для людей не представляє. І відлетіла. А може, навіть і групи не було. Пролетів автомат-розвідник, покружляв…

Сонце, за розрахунками, мало опуститися вже до самої води. Момент цей міг становити інтерес для майбутніх дослідників. Отож перед вечерею мало сенс знову вибратися на пляж і зазняти зміну дня і ночі. Попри все, це могло бути гарно…

2

Це було гарно. Сонце, безупинно збільшуючись і червоніючи, повзло по дотичній до яскраво-зеленої лінії винокраю. Сонце було смугастим — по лілових штрихах бігли, спалахували білі іскри. Небо, яскраво-фіалкове в тій стороні, де сонце, ставало над головою смарагдовим, глибоким і густим, а за спиною вже стояла чорно-зелена ніч, і сірі хмари, зароджуючись десь на суші, повзли до моря, прикриваючи в тумані яскраві зірки. Чагарник на дюнах перетворився на чорний частокіл, суцільний і монолітний, звідти долинали шипіння, тріск і бурмотання, настільки чужі і загрозливі, що Павлиш вважав за краще не відходити від корабля. Він знімав захід сонця ручною любительською камерою — єдиною, що збереглася на борту — і слухав шурхоти за плечима. Йому хотілося, щоб швидше закінчилася плівка, щоб швидше сонце розпливлося в оранжеву пляму, провалилося в зелень води. Але плівка не закінчувалася, залишалося її хвилин на п’ять, та й сонце не поспішало піти на спочинок.

Мошкара щезла, і це було незвичним — Павлиш за чотири доби звик до її діловитого кружляння, до її явної нешкідливості. Ніч загрожувала чимось новим, незнайомим, злим, бо планета була ще молода і життя на ній занурене в нещадну боротьбу за існування, де переможеного не обертали в рабство, а пожирали.

Нарешті, сонце, до половини занурившись у воду, розпластавшись по ній сочевицею, поповзло праворуч, туди, де вздовж горизонту тягнулася чорна смужка, — берег удалині загинався, утворюючи затоку, в глибині якої упав «Компас».

— Ну що ж, — сказав собі Павлиш. — Дознімемо і почнемо першу полярну зимівлю. Десять днів суцільної ночі.

Власний голос був приглушений і майже незнайомий. Кущі відгукнулися на нього спалахом галасливої активності. Павлиш не зміг змусити себе дочекатися повного заходу сонця. Палець сам натиснув на кнопку «стоп». Ноги самі зробили крок до люка — надійного входу в печеру, таку потрібну будь-якому троглодитові.

І тут Павлиш побачив вогник.

Вогник спалахнув на самому кінці мису — чорної смужки по обрії, недалеко від якої спускалося у воду сонце. Спочатку Павлиш подумав, що сонце відбилося від скелі або хвилі. Подумав, що обманюють втомлені очі.

Через двадцять секунд вогник спалахнув знову, в тій самій точці. І більше спалахів Павлиш не побачив — сонце підкотилося до мису, било в обличчя і власні його спалахи мигтіли і обманювали. Павлиш не міг більш чекати. Він здерся в люк; не знімаючи скафандра і шолома, пробіг на місток, чортихаючись і спотикаючись об гострі краї предметів, що ховалися, певно, при світлі.

Ледь фосфоресціював у темряві мертвий екран телеока. На нього Павлиш і спрямував камеру, проекціюючи відзняте зображення. Можливо, камера, що не відриваючись дивилася на виднокрай, помітила вогник раніше, ніж Павлиш.

Був знову захід сонця. Знову сонце по дотичній повзло уздовж зеленої гряди, розкидаючи гадто яскраві барви, знову по ньому бігли лілово-сизі смуги і спалахували іскри. Око камери рушило за сонцем. У Павлиша втомилися руки. Вони ледь тремтіли, і тому хвилювалася і погойдувалася на імпровізованому екрані смарагдова вода.

— Дивися, — попередив себе Павлиш.

У правому боці кадру виявилася чорна цятка — кінчик мису. І відразу ж у цьому місці, безумовно і об’єктивно побачений камерою, спалахнув вогник.

Екран згас. Павлиш опинився у повній пітьмі. Лише перед очима мелькали багрові і зелені плями. Він навпомацки відмотав плівку назад і зупинив той кадр, де спалахнув вогник. На екрані застигло, зупинилося сонце, застигла і біла цятка біля правої крайки екрану — вогник.

Все це було неймовірно, всього цього не могло бути. Вогник повинен був виявитися оптичним обманом, галюцинацією, тому що Павлиш підсвідомо чекав якоїсь події, дрібниці, здатної повернути надію. Мозок жадав ухопитися за будь-що, хай за міраж… Але вогник не був міражем. Камера теж побачила його.

— А чом би й ні? — запитав Павлиш.

Корабель нічого не відповів. Він дуже сподівався на Павлиша.

«Чого ж я тут стою? Сонце вже сховалося і не заважає дивитися на мис. А раптом вогника вже немає?»

Павлиш подумав, що якщо десь неподалік є розумні істоти, принаймні розумні настільки, що володіють сильним джерелом світла, то ні до чого берегти аварійні акумулятори. Він навпомацки відшукав кнопку, ввімкнув на повну потужність освітлення, і корабель ожив, в ньому стало тепліше, розсунулися стіни, і підступні предмети — уламки труб, петлі дротів, задирки обшивки — сховалися по кутах і не заважали Павлишу пробігти коридором до люка, до вечора, що перестав бути страшним і ворожим.

Сонце і справді сіло. Залишилася лише глуха малинова пляма, і хмари, що дісталися до неї, утворили в ній темно-сірі провали. Павлиш сперся руками об краї люка, висунувся до пояса назовні і рахував: один, два, три, п’ять… Спалах!

Вогник протримався секунду, і Павлиш встиг всістися зручніше на край люка, звісити вниз ноги у важких черевиках, перш ніж він спалахнув знову. У вогника був надзвичайно приємний колір. Який? Надзвичайно приємний білий колір. А можливо, жовтий?

А коли розгладилася і посиніла пляма, що залишалася від сонця, вогник перестав блимати. Він зажеврів рівно, ніби хтось, хто довго жартував з вимикачем, упевнився, нарешті, в приході ночі і, ввімкнувши світло на повну потужність, всівся за стіл вечеряти. І чекати гостей.

З темряви до Павлиша кинулося щось велике. Павлиш не встиг підібгати ноги і сховатися в корабель. Лише витягнув уперед руку. Щось виявилося вже знайомою потворою. Потвора обплутала сухими тонкими ніжками руку Павлиша і бабчачі очі докірливо виблискували, відбивши світло, що падало з люка. Павлиш струсив потвору, як струшують в кошмарі страшного павука, і та плюхнулася об пісок.

Запаморочилася голова. Тут тільки він зрозумів, що забув опустити забороло шолома і дихає повітрям планети. А з усвідомленням цього прийшла нудота. Павлиш зачинив люк і всівся просто на підлогу шлюзу. Опустив забороло і збільшив подачу кисню, щоб відсапатися.

«Тепер слід дати сигнал, — думав Павлиш. — Треба пустити ракету, засвітити прожектор. Треба покликати на допомогу.

Але ракет немає. А якщо вони й є, то пошуки їх займуть ще кілька діб. Прожектори розбиті. Є ліхтар, навіть два ліхтарі, але обидва досить слабкі, шоломові. Ну що ж, почнемо з шоломових ліхтарів.

Павлиш досить довго стояв біля відчиненого люка, закриваючи і відкриваючи долонею світло і вільною рукою відмахуючись від потвор, що лізли на світло, мов метелики. Вогник не реагував — світив так само яскраво і рівно. Господарі його явно не здогадувалися про те, що хтосьнеподалік потерпів катастрофу. Потім, хоча це вже навряд чи допомогло б, Павлиш витягнув з корабля безліч предметів, які могли горіти, і підпалив їх. Вогнище було млявим — у повітрі дуже мало кисню, та й потвори, що злетілися наче на свято, кидалися у вогонь і обвуглювалися, шипіли, мов мокрі дрова. Павлиш перевів весь свій запас спирту і після десяти хвилин боротьби з потворами облишив цю затію.

Він відійшов до люка і дивився на вогник. Він не міг до нього звикнути. Вогник був з казки: віконцем в будиночку лісника, вогнищем мисливців… А може, відсвітом під казаном людожера?

— Гаразд, — сказав Павлиш потворам, що ворушилися живою купою над теплими обвугленими дверцятами шафок, книгами і сувенірними ведмедями. — Я пішов.

3

Добре, коли є рішення, яке можна прийняти. Раніше і цього не було. Рішення вимагало дій, численних, різноманітних і негайних. Чимось це було схоже на від’їзд у відпустку — треба прибрати в квартирі, залишити корм рибкам в акваріумі, домовитися з сусідкою, щоб поливала квіти, подзвонити друзям, поклопотатися про квиток…

По-перше, Павлиш вирушив до анабіозної камери. Похід до вогника міг протривати години зо три, і за цей час ніщо не повинно було порушити спокійний сон підвахтових. Якщо щось з ними трапиться — пропав весь сенс походу. Павлиш під’єднав до блоку живлення камери вже добряче підсілі аварійні акумулятори. Перевірив стабільність температури у ваннах, контрольну апаратуру. Наскільки Павлиш міг судити — камері ніщо не загрожувало. Навіть якщо Павлиш буде відсутній цілий місяць. Правда, людині, що йде на тригодинну прогулянку берегом моря, ні до чого планувати на місяць вперед, але прогулянка передбачалася дещо незвичайна. Павлиш не без підстав думав, що стане першою людиною, яка мандруватиме вночі берегом тутешнього моря.

Відтак слід було поклопотатися про власне спорядження, запас води і їжі, зброї (на кораблі вдалося розшукати променевий пістолет, але Павлиш з училища в руках такого не тримав). Нарешті, треба було задраїти зламаний люк так, щоб слон (якщо ночами тут бродять слони) не зміг би його відчинити.

Закінчивши справи, Павлиш вибрався назовні і несподівано відчув майже елегійний смуток. Тривалі сутінки — а їм, вочевидь, і кінця не буде — забарвили негостинний світ у безліч різновидів чорного й сірого кольору і єдиною рідною річчю в цьому царстві був покалічений «Компас», що сумно стугонів під поривами вітру, самотній і безпорадний.

— Ну-ну, не засмучуйся, — сказав кораблю Павлиш і погладив корпус, короставий від аварійної посадки. — Я скоро повернуся. Дійду по бережку до вогника і назад.

Вогник горів рівно, чекав. Павлиш востаннє перевірив надходження кисню — його вистачить на шість годин, в крайньому випадку можна дихати і повітрям планети. Хоч це неприємно і вельми шкідливо. Павлиш витягнув пістолет, прицілився в камінь на березі і вистрілив. Промінь різонув по каменю, розпиляв його навпіл, і половинки засвітилися багрово і жарко. Тоді Павлиш привів у дію сконструйовану ним за останні півгодини систему запорів, котрій би позаздрив будь-який неандерталець. Люк заскрипів і зачинився. Все. Час було йти.

Павлиш розгріб черевиком купу обгорілих потвор — вогнище давно вже згасло і остигло. Павлиш перестрибнув через нього — не з молодецтва — хотів дізнатися, чи достатньо надійно все приторочено.

Зручніше йти було по самій крайці пляжу. Тут хвилі, що забігали довгими язиками на берег, залишаючи після себе мляву піну, спресували пісок, і він став пружним і твердим. Ліхтар був поки не потрібний — і так видно все, що потрібно бачити, — нескінченна смуга піску, темна вода ліворуч, чорний чагарник на дюнах праворуч. І так до безконечності, до вогника.

Павлиш пройшов кілька десятків кроків, зупинився, озирнувся на корабель. Той був великий, непроникний і страшенно самотній. Кілька разів Павлиш озирався — корабель все зменшувався, каламутнів, зливався з небом, і десь в кінці першого кілометра шляху Павлиш раптом зрозумів, який сам він малий, беззахисний і чужий морю. І йому стало страшно, і захотілося втекти до корабля, сховатися в люці. Він раптом понадіявся, що забув щось дуже важливе для дороги, заради чого хочеш — не хочеш, доведеться повертатися. Але поки придумував, заворушився сором, зашкребла під грудьми совість — повертатися було ніяк не можна, і тоді Павлиш спробував уявити себе дружиною Лота, запевнити, що озирнися він — перетвориться на соляний стовп. І до ранку його злижуть жадібні до кристалічної солі мешканці кущів.

Павлиш вирішив співати. Співав він погано. І після другого куплета чагарник замовк, зачаївся, прислухаючись. Чагарникові спів не подобався. Пісок розмотувався під ногами рівною стрічкою, часом язик доповзав до ноги подорожнього, і Павлиш повертав трохи вище, обходячи піну. Один раз його налякала біла пляма попереду. Пляма була нерухомою і зловісною. Павлиш уповільнив кроки, намацав рукоятку пістолета. Пляма росла, і видно було, як щось чорне, багатопале висунулося з неї, готуючись схопити прибульця. Але Павлиш все-таки йшов, виставивши вперед пістолет, і чекав, щоб пляма зважилася на напад. Павлиш був тут новачком, а для новачка найнерозумніше першим починати стрілянину, бо це ще нікого не рятувало.

Пляма виявилася великою мушлею, а може, і панциром якогось морського жителя. Декілька потвор повзали по ній. Вони й видалися Павлишу здалека мацаками плями.

— Киш, нещасні! — сказав Павлиш потворам, і ті слухняно знялися, відлетіли до кущів, видно, прийнявши Павлиша за крупного хижака, любителя морської падлини.

З-під мушлі вискакувала всіляка жадібна дрібнота, тікала до води. У темряві не розібрати ані форм, ані повадок — деякі тонули, розчиняючись у піні, інші фосфоресціювали і світляними плямами метушилися біля берега.

Після випадку з мушлею Павлиш відчув себе упевненіше — мешканці моря і кущів були зайняті своїми справами і на Павлиша нападати не збиралися. Павлиш розумів, що упевненість його ґрунтується на хибному переконанні; адже якщо існують мушлі — є потвори, які цими мушлями харчуються. А якщо є потвори, то хтось пожирає їх. І ще хтось пожирає тих, хто харчується потворами. І так далі.

Минула вже година відтоді, як Павлиш покинув корабель, позаду принаймні п’ять кілометрів шляху. Єдине, що серйозно турбувало зараз Павлиша — те, що вогник не наближався. Так само далекий був чорний мис, так само рівна смуга піску.

І тут Павлиш побачив річку.

Спочатку був шум. Він домішувався до одноманітного ритму прибою і насторожив Павлиша. Потім Павлиш побачив і саму ріку. Вливаючись у море, річка розбилася на безліч рукавів, дрібних і швидких. Беріг видавався в море невеликим півостровом. Між рукавами і з обох боків дельти земля була вкрита темними плямами лишайнику, травою. Перехід начебто не обіцяв труднощів, але коли в декількох метрах від води нога Павлиша раптом провалилася по кісточки, він зрозумів, що від річки можна чекати каверзи.

Вже наступний крок дався важче. Пісок став податливим, в’язким, він з хлюпанням затягував ногу і з жалем відпускав її.

«Врешті-решт, — подумав Павлиш, — мені нічого не загрожує. Я в скафандрі і, навіть якщо провалюся де-небудь глибше, не замочу ніг».

І не встигла ця думка покинути голову, як Павлиш втратив опору під ногами і занурився до пояса. І це було ще не все: спроба вилізти з цієї пастки вперед змусила зануритися ще на декілька сантиметрів. Скафандр був м’яким, і драгва, що спіймала в полон Павлиша, тиснула на груди, підбираючись до плечей. Павлиш пригадав, що в подібних випадках мисливцям, які попали в болото, завжди трапляється під руку ломака або хоча б кущ. Ломаки поблизу не було, але кущ ріс попереду, метрах у трьох. Павлиш розсудив, що біля куща повинно бути твердіше, і стрибнув уперед.

Напевно, з боку стрибок його виглядав дивно: істота, що увійшла по груди в пісок, робить судомний рух, вириває кілька сантиметрів тіла з полону, просувається на півметра вперед і тут-таки майже повністю зникає з виду.

Стрибок був помилкою, яка виправдовувалася лише тим, що Павлишу ніколи раніше ані з болотами, ані з сипучими пісками стикатися не доводилося. Тепер над поверхнею, що ледь гойдалася, здиблювалася бульками, виднілася лише верхня половина шолома і кисті рук. Павлиш скосив очі і побачив, що чорна межа піску поволі, але відчутно піднімається по прозорому заборолу. Павлиш поки не турбувався — все відбулося так швидко і раптово, що він просто не встиг до ладу занепокоїтися. Прагнучи не робити зайвих рухів, тому що кожен рух лише занурював його глибше, Павлиш повернув голову до дальнього мису. Вогник світив. Чекав. Довелося задерти голову, над піском залишалася лише верхівка шолома з непотрібною антеною, налаштованою на корабель, в якому ніхто не почує. І ще через декілька секунд вогник зник. І все зникло. Було темно, страшенно тісно і абсолютно незрозуміло, що ж робити далі.

Страх прийшов з темрявою. Павлиш зрозумів, що дихає часто і неглибоко, не вистачало повітря, хоч це й було неправдою — балони сумлінно видавали рівно стільки повітря, скільки належить. Шолом був достатньо твердий, так що загроза загинути від задухи не виникала. Загинути… І як тільки це слово промайнуло в думках, то зачепилося за щось в мозку і залишилося там. Загинути. А у цій бо ямі можна запросто загинути.

Слово мало якусь магічну силу. Це було огидне слово, мерзенне, зле. Павлиш розумів, що воно не може його стосуватися, тому що… тому що його чекають. Його чекає Гліб Бауер, і Кіра Ткаченко, і штурман Батурин — без Павлиша вони теж загинуть. І якщо коли-небудь прийде сюди корабель, а він обов’язково прийде, та буде пізно, якщо прийде сюди корабель, то вони знайдуть тіла другої вахти у анабіозних ваннах, знайдуть тіла загиблих, зрозуміють, що хтось залишився на кораблі і потім зник. Будуть його шукати — і, звичайно, ніколи не знайдуть. Навіть якщо планету заселять, безліч людей житиме на ній — все одно ніхто ніколи не знайде лікаря Павлиша, тридцяти чотирьох років, шатена, зріст сто вісімдесят три, очі блакитні…

— А ну досить, — наказав собі Павлиш. — Так можна думати до світанку.

Треба було вибиратися. Павлиш зрозумів, що зовсім не хоче гинути в цій клятій ямі. Слід було відшукати вихід з пастки. От і все.

Твердий пісок — за плечима. Більше ризикувати не можна. Жодних рухів уперед — тільки назад, до берега.

Павлиш спробував підняти руки. Це можна було зробити, але насилу, пісок був тугим і важким. Павлиш спробував підгрібати руками перед собою, але лише глибше увійшов у драгву, і довелося знову завмерти, щоб подолати спалах паніки, яка стиснула мозок. Паніка була ірраціональна — тіло, що відчуло небезпеку, почало метатися.

Павлиш перечекав паніку на борту. Він уже знав, що сильніший від неї, він залишався на капітанському містку — бунтарі ж безцільно бігали по палубі і розмахували руками. І тут несподівано ноги, пальці ніг, відчули твердий ґрунт.

— Прекрасно, — вимовив Павлиш, заспокоюючи бунтарів і боягузів, що гніздилися в його тілі. — Я ж вам завжди казав, що ця трясовина не бездонна. Звичайна яма. Ми стоїмо на дні і тепер спокійно і неспішно підемо назад.

Сказати було легше, ніж зробити. Пісок не хотів відпускати Павлиша і тягнув його вниз, у глибину, дно було слизьким і ненадійним. Але Павлиш все-таки зробив крок угору по схилу ями і, зробивши його, зрозумів, що він з біса втомився. Особливо заважав тягар драгви. Чомусь уявився водолаз, що поволі йде у глибині…

— Стійте! — вигукнув Павлиш. — Ми здогадалися.

За хвилину права рука пробилася крізь пісок і намацала кнопку подачі повітря. Павлиш витиснув її повністю і не відпускав, поки повітря, що здавлювало горло, загрожувало вичавити з орбіт очі, зупиняло серце, не наповнило скафандр настільки, що наступний крок угору дався значно легше…

Павлиш відпустив кнопку подачі повітря лише тоді, коли виліз до пояса з сипучого піску і, стерши вільною рукою бруд із шолома, побачив вогник. Той горів.

4

Павлиш довго сидів на березі, випроставши ноги і дозволяючи хвилям накочуватися на них. Він посміхався, не міг не посміхатися, і кілька разів піднімав руки, щоб переконатися, як легко і вільно живеться на повітрі.

Река текла в море, так само спокійно, як і раніше, і абсолютно неможливо було вгадати місце недавнього ув’язнення. Пісок розгладився, змирився з втратою бранця — чекав на нові жертви.

Але головне завдання так і не було вирішене. Ріка перегороджувала дорогу, і річку слід було перейти, щоб продовжити шлях по рівному березі, що починався знову в якихось ста метрах від Павлиша.

Відсапавшись, Павлиш підвівся і пішов по піску до кущів. Черепашки хрустіли під черевиками, і шурхоти попереду, тріск гілок, писк наближалися, ставали все виразнішими. Павлиш зупинився, пригадав, що в пістолет міг набитися пісок. Витягнув, провів рукою по дулі. Дуло було чисте.

Павлиш ішов, тримаючись подалі від щебіткої, мирної з вигляду річки, піднявся на невисокий горб і зупинився перед стіною кущів. Кущі простягнули назустріч колючки і сухі галузи, вони стояли тісно, немов воїни, що зустрічали ворога. Павлиш спробував розсунути кущі, але гілки чіплялися колючками одна за одну, довелося пошкодувати, що не одяг рукавичок.

Промарудившись декілька хвилин біля стіни кущів, марно намагаючись відшукати в них лазівку, Павлиш з відчаю різонув по ним променем пістолета. Промінь прорізав у чагарнику вузьку шпару, піднявся білий стовп диму, і кущі насторожено затихли. Павлиш увімкнув шоломовий ліхтар і побачив, як чагарник — єдине ціле — заліковував рану, як тягнулися через шпару пальці гілок, кігті колючок, обсипалося на землю мертве ломаччя і на його місці виростали свіжі пагони.

Промінь ліхтаря привабив потвор, і Павлиш уперше побачив, як вилітають вони з чагарника, крізь отвори, що виникали в непроникній стіні і зникали знов, немов зачинялися двері.

Павлиш вимкнув ліхтар і відступив, відмахуючись від потвор, які стукали прозорими крилами по шолому і заглядали в очі.

Він повернувся до берега. Прямий шлях через річку не годився. Крізь кущі не пробитися і не дістатися до такого місця вище за течією, де немає сипучих пісків. Повертатися не можна. Залишався третій шлях — по морському дну. Він не обіцяв задоволень, але вибору не було. Павлиш ступив у воду.

Дно знижувалося полого, хвилі стукали по ногах, відштовхували до берега і ледь світилися, окреслюючи силует будь-якого предмета, що потрапив у воду. Павлиш поволі переступав по твердому дну, намагаючись триматися біля краю дельти. Незабаром довелося зайти по груди, рухи стали плавними і незугарними, немов уві сні. Кроків за п’ятдесят від берега дно несподівано втекло з-під ніг, і Павлиш був вимушений зануритися у воду з головою. Плисти він не міг — скафандр важкий, хоча, на жаль, не настільки, щоб підошви надійно припечатувалися до дна. При кожному кроці Павлиш втрачав рівновагу, його тягнуло догори і, як на зло, не вдавалося намацати черевиками жодного каменя, щоб узяти його в руку, збільшити свою вагу.

Фосфоресціююча живність пирскала в боки від незграбної людини. Під водою було зовсім темно, і Павлиш увімкнув ліхтар, щоб не збитися з дороги. Праворуч був піщаний укіс, що йшов угору, — край дельти, ліворуч дно опускалося приступками. Течія річки відчувалася тут виразно — води тиснули в бік, гнали у глибину, і видно було, як по дну пересувалися цівки піску, що відносилися течією.

Спустившись ще глибше, Павлиш потрапив у джунглі водоростей, м’яких і податливих. Ніхто не заважав Павлишу йти по дну моря, ніхто не зустрівся йому, але це не вселяло спокою, тому що Павлиш не міг звільнитися од відчуття, що за ним стежать, намагаються вгадати, наскільки він сильний і небезпечний…

Морда дивилася на нього з водоростей єдиним вузьким оком. Світло шоломового ліхтаря відбилося в оці, і око ще більш звузилося, силкуючись, певно, розібрати, що ж ховається за плямою світла.

Павлиш завмер і від різкої зупинки втратив рівновагу, течія підхопила його, здійняла і повалила вперед, до морди. Павлиш змахнув руками, щоб утриматися на місці, і задер голову, побоюючись загубити морду з променя світла. Він був безпорадний і навіть не міг дістати пістолета, оскільки для цього спочатку треба було повернути руки до тіла.

Око заплющилося, на його місці з’явився роззявлена паща, всіяна голками. Павлиш чудово міг би уміститися в пащі, і він миттєво добудував в уяві відповідне тіло і хвіст зі шпичаками на кінці. Морда закрила рот і знов розплющила око. Морда, можливо, було вражене дивною поведінкою прибульця — ледь торкаючись кінцівками дна, прибулець поводив у воді руками, хитався, повертався і при цьому наближався до морди.

Чудовисько не витримало цього жахного видовища, вирішило, що Павлиш хоче його з’їсти. Морда раптом розвернулася і кинулася навтіки. У морди не було тіла, не було хвоста зі шпичаками — лише щось на кшталт скошеної потилиці, оснащеної плавниками.

Стебла водоростей закрутилися у водоверті, піднятій мордою.

Павлиш нарешті встав на ноги. Перед тим, як продовжити шлях, він постояв з хвилину, відсапався, дістав пістолет і вирішив не випускати його з руки, поки не вибереться назовні.

І коли Павлиш усе ж рушив, він пішов назад, уже пройденим, відомим шляхом, потім, вибравшись з водоростей, спустився глибше, щоб обійти джунглі краєм.

У глибині заважала йти течія. Вона була подібна до сильного вітру. Павлиш таки розшукав довгий, схожий на обламаний палець камінь і взяв його у вільну руку, щоб не спливати при кожному кроці.

Крокуючи вздовж джунглів, Павлиш поглянув на годинник. Вже минуло дві години відтоді, як він покинув корабель, прогулянка затягувалася. Зарості порідшали, — певно, їм краще жилося в тому місці, де прісна вода річки змішувалася з морською. Значить, можна помалу забирати до берега. Скоро мандрівка по морському дну закінчиться. І Павлишу була украй приємна думка про повернення на повітря, де живуть лише нешкідливі метушливі потвори. Павлиш почав підійматися пологими приступками вгору і, задерши голову, побачив, що над головою крізь тонкий шар води видно зорі та смужки піни на верхівках хвиль.

І тут його сильно ударили в спину. Він інстинктивно хитнувся вперед, ударився чолом об забороло і спробував обернутися — чорти хапали, як поволі доводилося повертатися, щоб зустріти в лице наступний удар.

Позаду нікого не було.

Павлиш постояв з хвилину, вдивляючись у темряву, поводячи ліхтарем, і знову відчув удар у спину. Наче хтось швидкий і веселий загравав з ним.

— Ах, так, — промовив Павлиш. — Як хочете. Я пішов на берег.

Він знову зробив півоберт навколо своєї осі, але тут-таки різко обернувся і впритул зіткнувся з тупорилою істотою, подібною до величезного хробака. Істота, побачивши, що виявлена, прожогом злетіла вгору, вискочила, піднявши стовп бризок, з води і зникла.

— Так і не познайомилися, — кинув йому услід Павлиш. — Хоч ви украй милі.

Він зробив ще крок і відчув, що вода розступилася. Павлиш стояв по шию у воді. Берег був порожній і йшов удалину, до вогника (його Павлиш побачив відразу) рівною смугою. Ріка шуміла позаду, безсила зупинити його. Павлиш впустив камінь і хотів вийти з води, тут-таки його хтось схопив за ногу і сильно рвонув углиб.

Вода завирувала. Павлиш втратив орієнтацію і розумів лише, що його тягнуть углиб, чого йому ніяк не хотілося. Він намагався висмикнути ногу, ввімкнути ліхтар, вистрілити в того, хто тягне його, — все це водночас.

Нарешті, ліхтар спалахнув, але в скаламученій воді Павлиш ніяк не міг розгледіти свого ворога, і тоді він, діставши все-таки пістолет, вистрілив у той бік. Промінь пістолета був сліпучо яскравий, хватка ослабла, Павлиш сів на дно і зрозумів, що його намагався потягнути углиб грайливий хробак, який так боязливо втік нещодавно. Тепер же він звивався, розітнутий променем надвоє. Вода каламутніла. І Павлиш чомусь пошкодував хробака і подумав, що тому просто не хотілося розлучатися з людиною, до якої він відчув симпатію. Ось і вів познайомитися з сім’єю — не знав-бо, бідолаха, за яку кінцівку люди водять одне одного в гості.

Павлиш постояв, подивився на хробака, що корчився, і хотів було повертатися до берега, як з глибини вискочила зграя вузьких, схожих на веретено риб, приваблених, певно, запахом крові хробака. Веретена роздвоювалися, немов щипці, упивалися в хробака, їх було багато, дуже багато, і видовище сутички половинок хробака з хижаками було настільки страшним, несамовитим, первісним, що Павлиш не міг відірватися від нього. Стояв і дивився. І лише коли одне з веретен кинулося до нього, перевіряючи, хто світиться так яскраво, Павлиш зрозумів, що затримуватися зовсім не слід, і поспішив до берега, вимкнувши ліхтар і сподіваючись, що хробак — апетитніша їжа, ніж його скафандр.

На жаль, веретено думало інакше. Воно вчепилося в бік і рвало тканину, мов злий собака. Павлишу довелося розрізати хижака променем. Тут-таки декілька веретен облишили хробака і кинулися навздогін за Павлишем.

Павлиш відступав до берега, разячи променем по спритних, швидких тілах хижаків, але, здавалося, що на місце загиблого негайно припливає інший. Разів зо два хижаки добиралися до скафандра, але тканина не піддавалася зубам, і вони продовжували смикати і дзьобати скафандр, ніби його упертість додавала їм сили.

Одному з хижаків вдалося-таки прокусити скафандр. І ногу. Павлиш, гарчачи від болю, відчуваючи, як вода через отвір ллється в скафандр і змішується з кров’ю, як усе нові й нові веретена упиваються в ноги, з відчаєм рвався до берега, стьобаючи по воді слабіючим променем, і вода кипіла навколо і фейєрверком розліталися іскри та клуби пари.

Павлиш вибрався на пісок, витягнувши хижаків, що вчепилися бульдожою хваткою, — вірніше, частини їх, бо всі вони були мертві, розрізані променем.

У місці розриву ногу саднило — зуби веретен встромилися в м’ясо, і Павлиш знав, що йде кров, але зупинити її не було чим. Павлиш припустився щонайгрубішої як для лікаря помилки — не взяв з собою навіть пластиру.

— Гнати треба таких, — сказав Павлиш собі. — Сподівався провести приємний вечір. Прогулянку під місяцем.

Він відчув, що страшенно втомився, що хоче лягти і нікуди більше не йти. І навіть не повертатися до корабля, тому що йти треба знову по морському дну, а такі подорожі можна здійснювати лише раз у житті. Просто закопайся в пісок і спи, підказувало втомлене тіло. Ніхто тебе не чіпатиме. Відпочинеш годинку-другу і потім підеш далі. Трохи нудило, і було важко дихати.

Звичайно ж, зрозумів Павлиш. Крізь дірку входить тутешнє повітря. От халепа. Павлиш відмотав частину шнура, що висів аксельбантом через плече, — захопив на випадок, якщо знадобиться мотузок, відрізав променем пістолета шматок з півметра і наклав нижче коліна джгут. Це було не дуже розумно — нога затерпне і йти буде важче, — але на суміші свого і місцевого повітря теж довго не протягнеш.

Відрізавши шнур, Павлиш помітив, що пістолет дає зовсім слабкий промінь, але не зрозумів, чи то він вимагає підзарядки, чи то енергія «витекла» раніше, ще на кораблі. Павлиш сховав пістолет. Залишався ніж, але навряд чи його можна було вважати за надійну зброю.

Затим Павлиш зробив ще одне неприємне відкриття — в битві на дні якимсь чином розкрився ранець і запаси їжі дісталися рибам. На дні ранця виявився лише тюбик з соком. І Павлиш випив половину, ретельно закрутивши залишки і заховавши їх щоякнадійніше.

Найрозумніше було б повернутися на корабель. Може, вдасться підзарядити пістолет і, головне, поновити запаси води, змінити скафандр. Далі йти нерозважливо. З кожним кроком повернення ставало все більш проблематичним, тим більше невідомо, що чекає попереду і що ховається за вогником. Може, це просто діючий вулкан?

Щоб більше не міркувати, Павлиш підвівся — нога боліла — і швидко пішов по піску до вогника, не озираючись назад.

Хотілося пити. Коли знаєш, що питва залишилося на два ковтки, завжди кортить пити. Щоб відволіктися, Павлиш сконцентрував увагу на болі в нозі, хоча, уже кроків через двісті не треба було робити це спеціально — нога заніміла і нила, немов зуб. «Ще не вистачало, щоб риби були отруйними, — подумав Павлиш. — І що мені вартувало відразу побігти до берега, як тільки я їх побачив? А стояв же і дивився, втративши цілу хвилину.

Упертості вистачило ще на півкілометра. Потім довелося присісти і розпустити шнур, підсилити приплив кисню, щоб не стало зле. Але все одно було зле. «Либонь, я втратив багато крові», — думав Павлиш, і чомусь стало можливим відмежуватися від самого себе, ставити діагноз об’єктивний і жорстокий. І діагноз був: він не дійде.

— А таки дійду, — сказав Павлиш. — Там Гліб чекає. І вся друга вахта.

Він знову затягнув шнур — все одно відпочинок не допоміг, лише кисень намарно йшов у небо, — дошкандибав до кущів. Кущі змінилися, вони були тут вищі, не такі колючі, більше схожі на дерева. Павлиш спочатку хотів зрізати гілку ножем, але руки не слухалися, довелося знову дістати пістолет і відпиляти її променем.

Далі Павлиш йшов, спираючись на пружну палицю і підтягаючи з кожним кроком хвору ногу, і був він, певно, схожий на вмираючого подорожнього в пустелі, або на полярного дослідника давніх часів, що з останніх сил прямував до полюса. І якщо за полярним мандрівником належить бігти вірному псові, то і в Павлиша були супутники, не такі приємні, як пси, але вірні — декілька потвор стрибали по піску, злітали, піднімалися над головою і знов опускалися на пісок. Вони були ненастирливі, навіть ввічливі. Але їм дуже хотілося, щоб двонога істота швидше впала і здохла.

А коли-небудь тут житимуть люди, думав Павлиш. Побудують будинки і дороги, можливо, назвуть якусь з вулиць ім’ям «Компаса». Довгими вечорами стануть приходити на берег моря стежинами, прокладеними в чагарнику, милуватися смугастим сонцем, зеленою водою, і приручені потвори наглядатимуть за дітьми або сидітимуть на господарських плечах. Адже люди швидко вмудряються ставити все з ніг на голову. Можливо, навіть навчаться збирати зелену павутину з водоростей і виготовляти з неї витончені шалі, вічні, переливчасті, легкі. А поки він, Павлиш, шкандибає по піску і його переслідують абсолютно неприручені потвори, які не знають, що людина цар природи. Цілком сам…

Але хто запалив вогник? Хто чекає подорожнього за відчиненими віконницями? Чи привітає? Здивується? Зустріне пострілом, злякавшись незнайомця? Адже якщо розумні істоти з’явилися тут порівняно недавно, то вони можуть виявитися недостатньо розумними, щоб поспішати на допомогу якимсь космонавтам.

Але головне — дійти. Неважливо зараз, ворог там чекає чи друг, просто це вулкан чи світляний кущ. Якщо почати міркування, дати сумнівам здолати тебе, сили закінчаться. Впадеш і принесеш незаслужену радість членистим потворам.

А вогник тим часом наблизився… Беріг досить круто загинався до мису, в кінці якого, неймовірно далеко, але значно ближче, ніж раніше, горів вогник. Кущі відступили від берега, розірвані невисокою скелястою грядою, хребтом мису. Ввімкнувши на хвилину ліхтар, Павлиш розгледів поблискуючі чорні скелі, одноманітно зубчасті, мов стара кріпосна стіна. Потім довелося ліхтар вимкнути знову — потвори самовіддано кидалися на нього, і якщо раніше їх удари здавалися легкими, тепер кожне зіткнення відгукувалося спалахом болю і нападом огидної нудоти.

Стало ще темніше — хмари перетворилися на суцільну пелену і принесли дощик — частий, дрібний, стікаючий по заборолу гіллястими струменями. Павлишу раптом захотілося, щоб дощ охолодив лице, — адже він має бути свіжим, живим… Павлиш підняв забороло шолома і нахилив голову вперед. Краплі, що падали на чоло, були теплими, і дивно — дощ пах, він ніс дивні, дурманячі запахи землі, що ховалася за кущами, запахи дрімучих лісів, соковитих степів, величезних, розпластаних по землі хижих квітів, ущелин, наповнених лавою, льодовиків, порослих блакитними лишайниками, гниючих пнів, з яких ночами вилітають різноколірні іскри…

Відчайдушним зусиллям, втрачаючи вже свідомість, одурманений видіннями, які приніс теплий дощ, Павлиш опустив забороло. Довелося сісти на пісок і гнати мару. Дихати глибоко і рівно, і боротися з нездоланним бажанням заснути. Павлиш намагався розсердитися. Він лаяв себе, глузував з себе, знущався, він кричав щось образливе потворам, що розсілися кружком на піску, терплячим потворам…

Потім він знову йшов. І йому здавалося, що за ним йде слідом слон. Великий білий слон з пружним хоботом і звислими вухами. Слон тупав по піску і підганяв Павлиша. Слон був видивом. Потвори теж були видивом. Вогник був видивом. Нічого насправді не існувало — лише пісок і вода. І вода була зелена й добра. У ній м’яко лежати. Вона понесе назад, до корабля, покладе край люка, і Гліб Бауер, який сам, своєю волею вийшов з анабіозу, підійде, візьме Павлиша на руки, віднесе до каюти і скаже: ти молодець, Славо, ти далеко зайшов.

Відтак було просвітління. Біль. Сизе небо. Жорсткий пісок. Скелі, що нависли над вузькою піщаною смужкою і приховували вогник. І тоді, борючись з болем і дякуючи йому за те, що повернув розум, Павлиш притулився до скелі, дістав тюбик з соком, допив його. І стало ще нудотніше, але голова прояснилася. І Павлиш заспішив уперед, боячись знову знепритомніти, збожеволіти, повірити в ласкавість хвиль і спокій.

Але слон все йшов і йшов ззаду. Він залишився від видінь. І кроки його були реальні, важкі, здавалося, що пісок здригається і прогинається під ним.

Турбувала відсутність вогника. Раптом проминеш, але жодних сил повернути, піднятися на скелю, роззирнутися. Павлиш навіть ніяк не міг зміркувати, скільки часу минуло відтоді, як він повернув на мис. Провали в свідомості могли бути миттєвими, а могли продовжуватися довго.

А слон зовсім близько. Дихає в спину. Павлишу всього лише потрібно — повернути голову, і видиво зникне. Але ніяк не міг змусити себе це зробити. Він втомився не тільки фізично. Втомилося все — і розум, і уява, і відчуття, — мозок відмовлявся вбирати нові образи, реагувати на них, лякатися чи ігнорувати. Було, словом, однаково — чи йде ззаду слон а чи він плід уяви, залишок марення.

І все-таки Павлиш озирнувся. Він сподівався, що нікого там не немає, окрім потвор.

Але слон був. Ні, не слон, ніякий не слон. Просто аморфне громаддя незрозумілим чином погойдувалося ззаду, співвідносячи рух із швидкістю людини, навіть припадаючи на один бік, наче приволікуючи ногу. У нього не було ні очей, ні хобота. Лише в найнесподіваніших місцях раптом спучувалася світла оболонка, утворюючи короткі мацаки.

Павлиш увімкнув ліхтар. І тут-таки зник біль. Тут-таки прийшла злість, яку так безуспішно намагався викликати в собі Павлиш. Адже декілька десятків метрів, декілька кроків залишилося до мети, до вогника. Так не можна. Це нечесно. Це просто нечесно з боку планети.

Громаддя не відступило. Лише в тому місці, куди уперся промінь ліхтаря, утворилася вирва, немов світло відчутно тиснуло на оболонку. Павлиш провів променем по тілу громаддя, і те з несподіваною легкістю втекло з-під променя, розділившись на дві форми, ставши схожим на клепсидру.

Павлиш вихопив пістолет, натиснув гашетку, але промінь пістолета протягнувся тонкою смужкою, нежаркою і нестрашною і обірвався біля громаддя. Павлиш викинув пістолет. Він був важкий, він відтягував руку і був абсолютно не потрібний.

Павлиш і громаддя стояли один проти одного. Павлиш вимкнув ліхтар. Громаддя розширилося в середині і знову стало міхом картоплі завбільшки з двоповерховий будинок. Одна з потвор необережно підлетіла близько до громаддя, і мацаки, що витягнулися з оболонки, підхопили її і заховали в тіло. І немає потвори.

— До біса! — сказав Павлиш, і громаддя гойднулося, почувши голос. — Я все одно піду.

Він обернувся до громаддя плечима, тому що нічого іншого не залишалося. І пішов. Дощ дуже голосно стукав по шолому, і дзвеніло у вухах. Але треба було йти і не обертатися.

Громаддя було ближче. Він відчував це і не озирався.

Скелі розступилися. Мис кінчався. Одна скеля, вища від інших, з плоскою верхівкою, стояла на самому краю мису. І на ній горів вогник. Не вогник — сліпучо яскравий ліхтар. Ліхтар знаходився на стовпі. Навколо ліхтаря крутилися потвори, і земля біля стовпа була усіяна їх трупами. До верхівки ліхтаря, до майданчика, на якому він горів, було метрів зо п’ять. Чорний кубик, метри у два заввишки, уміщався на цьому майданчику поряд з ліхтарем. Там, певно, знаходилася силова установка, що живила ліхтар. І все.

Не було ні будиночка з розчиненими вікнами, ні печери, в якій горів вогонь, не було навіть діючого вулкана. Був автоматичний маяк, встановлений кимось, хто живе далеко і навряд чи навідується сюди.

І подорож втратила сенс. Павлиш заповз на скелю — з одного боку вона була пологою. Але цей останній відтинок шляху відняв усі сили — та їх і не було звідки брати: ти можеш пройти майже через все і витерпіти майже все, якщо попереду є мета. А якщо її немає…

Громаддя також повзло на скелю — трохи швидше, ніж Павлиш. Коли він доторкнувся, нарешті, до стовпа, металевого, блискучого під дощем, гладкого, громаддя випустило мацак і доторкнулося до ноги Павлиша. До хворої, занімілої ноги. І страхітливий біль примусив скрикнути, тому що мацак накрив діру в скафандрі й діткнувся до рани.

Павлиш відсмикнув ногу, притиснувся до стовпа, і рука вчепилася в поперечину. Короткі стержні стирчали обабіч стовпа — по цій драбині вилазив, певно, бакенщик. Павлишем керував лише інстинкт самозбереження. Свідомість відключилася — чомусь крутилася лише думка: от коли б приїхав бакенщик, бакенщик… Потім була темрява і знову різкий біль — другий мацак ялозив по нозі. І свідомість повернулася лише на майданчику маяка. Як він зумів подолати ці п’ять метрів з занімілою ногою, знесилений, Павлиш так і не втямив. Він дивився вдолину. Темне громадя обволікло стовп і повільно повзло по ньому вгору. Павлиш вихопив ніж, різонув ним по першому з мацаків, що вилізли на майданчик, той відразу зник, сховався, але на місце його піднявся новий.

Павлиш відступив до чорного куба енергоблоку. У ньому був люк. І люк був замкнений, і він шарив по гладкій поверхні, сподіваючись відшукати кнопку або ручку, і не смів обернутися до куба лицем, тому що треба було масакрувати ножем по упертих пелюстках ромашки, метляти головою, затримуючи їх променем. А пелюстки, загинаючись, сповзали до центру, до ніг Павлиша. Люк відкрився раптово, і Павлиш, падаючи всередину, знепритомнів.

5

Павлиш розплющив очі. Рівно горіло світло. Він лежав у незручній позі, впираючись головою в кут куба. Він був живий.

Павлиш сперся на лікоть, звівся. За відчиненим люком поблискували краплі дощу, освітлені променями маяка, і краплі ледь здригалися на льоту, як здригається все, якщо дивитися крізь силовий захист.

Павлиш сів. Розззирнувся. Голова боліла так, що хотілося відгвинтити її і пожити хоч трохи без голови. Ноги не було. Вірніше, Павлиш її не відчував. Чорний знадвору, куб зсередини виявився світлим і від того більшим. На всю бічну стіну тягнувся пульт. І над ним була невелика картина, звичайна стереокартинка, які посилають люди один одному на Новий рік: березовий гай, сонячні відблиски по листю, м’яка трава і хмари на дуже блакитному небі. Космонавти далеко від Землі стають сентиментальними. І якщо десь в дорозі, чи то на Сатурні, на Марсі їх наздожене пошта, вони зберігають ці листівки. І вішають їх на стіни кают.

І все решта було зрозумілим і простим: пульт далекого зв’язку, запасний скафандр на випадок, якщо потерпілий катастрофу космонавт дістанеться до автоматичного маяка, залишеного розвідниками на безлюдній планеті, шафка з водою, ліками, їжею, зброя, переносний енергоблок…

Колись давно люди в тайзі, йдучи із загубленої в глушині хатинки, залишали в ній запас солі, сірники, патрони — вони могли стати в нагоді подорожньому, що заблукав чи знесилився. І ці радіомаяки так за традицією і звалися хатинками. Невідомо, хто і коли придумав цю назву — прищепилося.

Шурхотіли прилади — і в Центр безперервно йшла інформація про температуру повітря, вологість, сейсміку планети. Вона ще не була відкрита. Але хатинка стояла. І чекала на людину. І навіть прикрила її силовим полем, коли наздоганяв переслідувач, і навіть відчинила їй двері, тому що могла відрізнити людину від будь-якої іншої істоти.

Спочатку Павлиш забрався в аптечку, розшукав антисептик, тонізуючі пігулки, стягнув з себе скафандр, співчутливо похитав головою, побачивши, на що перетворилася нога. До нього повернулося почуття гумору, і він навіть пожалкував, що в хатинці немає камери, щоб зазняти цю сизу колоду, котра так недавно було ногою суднового лікаря Павлиша. Відтак витратив кілька хвилин, намагаючись привести себе до норми.

Потім прошкандибав до пульта зв’язку, перемкнувши рацію на ручне управління, і відбив SOS по космічних каналах. Поза чергою. І знав, чув, як завмирає зв’язок у Галактиці, як переривають роботу станції планет і кораблів, як прислухаються радисти до слабких, далеких закликів, як у Космічному центрі спалахують сигнали тривоги і антени крутяться, настроюючись на хатинку номер такий-то, і ось невідомий ще Павлишу корабель, що знаходиться в секторі дванадцять, отримує наказ терміново змінити курс…

Коли прийшло підтвердження зв’язку, Павлиш навіть дізнався назву корабля, що йшов на допомогу — «Сегежа». І буде він тут через тиждень. Або трохи раніше.

І потім Павлиш спав. Він спав годин шість і прокинувся від відчуття незручності, необхідності щось зробити, кудись поспішати. І зрозумів, що далі сидіти і відпочивати в цьому затишному кубику ніяк не можна. Просто непристойно. Особливо коли нога майже минула (хоч і поболює), а в кишенях запасного скафандра вміщаються відразу два пістолети.

І Павлиш повідомив у Центр, що повертається на корабель. Там відповіли «добро», тому що не знали, що до корабля десять кілометрів пішки, — та й що десять кілометрів для диспетчера Центру, що міряв відстані лише парсеками?

Павлиш спустився драбинкою. Було зовсім темно. Сутінки закінчилися. Потвори билися мов нічні метелики об шибки маяка.

Павлиш уявив, як осоружно йому буде лізти у воду, коли буде він обходити зрадницьку річку, поморщився, подумавши, що слон може прийти не сам, а з товаришами. Але врешті-решт все це були дурниці. Корабель «Сегежа» у будь-якому випадку через тиждень або трохи раніше приземлиться на березі.

І Павлиш, накульгуючи, пішов по щільному піску, край самої зеленої води. Хвилі приносили на гребенях світлу фосфоресціюючу піну і намагалися лизнути черевики. І йшов дрібний дощ, що ніс видіння про ліси, степи і велетенські хижі квіти, ущелини, наповнені лавою, льодовики, порослі блакитними лишайниками, гниючі пні, з котрих уночі вилітають кольорові іскри…

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ЧИЧАКО В ПУСТЕЛІ

Восени в Пустелі настає пора раптових, злих, крижаних пилових бур. Восени новачкам не слід віддалятися від бази. Навіть якщо тиждень стоїть тиша. Буря обов’язково станеться. І що довше затишшя, то зліша буря. І вже певно, лишайники Східчастого каньйону, якими б рідкісними й бажаними вони не були, не вартують того, щоб на сьомий день затишшя сідати в легкий флаєр і мчати до каньйону. Розраховуючи повернутися до обіду, так, щоб ніхто на базі не помітив твоєї відсутності.

…Регіна постукала обламаним нігтем по циферблату. Якщо вірити приладам, кисень в резервному балоні кінчається і регенераційна система працює на голодному пайку. Регіна повністю відкрила вентиль. «Не економте власне життя, молоді люди», — як казав професор… як його звали? Такий маленький, сивий, і вуха стирчать?

«За принципами, розробленими в художній літературі, ти повинна зараз вилізти з цієї тісної печерки, зустріти лицем пилову заметіль і, хилячись назустріч вітру, з останніх сил брести до мети. Впасти в ста метрах від неї і красиво загинути». Але цей шлях виключався, оскільки Регіна абсолютно не уявляла, де мета, і не хотіла красиво гинути.

Вона полетіла до каньйону, щоб довести геологам, що її не дарма до них прислали. Куди це годиться — вже рік їх просять добути ці лишайники і відправити на Першу — від сили дві години роботи, але у них не доходять руки. То справи, то сніги, то бурі. А заборона, яку вони наклали на її самостійні дії, пояснювалася, як вирішила Регіна, комплексом провини. Незручно виходить, якщо приїжджа дівчина зробить те, чого ви не зібралися зробити за рік.

Далі все відбувалося в кращих традиціях. Буря, що почалася як справедлива відплата ослушниці. Прекрасна незнайомка, що бреде з сумкою лишайників невідомо куди. Якісь горби і урвища, що встають на шляху. І, врешті-решт, яма, де можна завершити свій скорботний шлях. Де флаєр, де база, куди брести з останніх сил — невідомо.

Можна було б поплакати. Але це зайва витрата вологи. Вологу слід берегти. Регіна подумала, що раціональність міцно всоталася їй у кров. Яка-небудь Червона Шапочка, заблукавши в лісі і побоюючись зустрічі з Сірим Вовком, могла сміливо дати волю сльозам, не замислюючись про витрату вологи. А втім, що їй за клопіт до вологи? Все одно ніхто не встигне її знайти і врятувати. Дихати вже майже нічим…

У жовтій стіні куряви, що затягнула отвір печери, показалася темна постать. У обличчя вдарив надто яскравий промінь ліхтаря. Регіна зраділа, що не встигла заплакати, і спробувала встати, щоб гідно зустріти свого рятівника, але повітря зовсім не залишилося, і вона, хапаючи ротом його жалюгідні залишки, впала на руки чоловікові.

Мов крізь дзвінкий туман долинув голос:

— Самогубця.

Це не було осудом. Це була констатація факту.

Регіна намагалася сказати, щоб він віддав їй свій резервний балон. Але, певно, рятівник і сам здогадався.

Було схоже на те, як виринаєш з глибини, — повітря вже немає, здається, ось-ось вдихнеш воду — а замість цього все свіже повітря Землі влітає тобі в легені. Встигла.

— Спасибі, — прошепотіла Регіна.

— Нема за що, — сказав рятівник. — Я дозволив собі під’єднати ваш-таки запасний балон. У вас залишалося кисню годин на десять.

— Але ж я дивилася…

— Яке уміння влаштувати трагедію на порожньому місці, — відзначив рятівник.

Розгледіти його Регіна не могла. Вона сказала:

— Заберіть ліхтар.

Напевно, в її голосі прозвучало роздратування. Безглуздо бути щеням, якого тичуть носом у калюжу. Промінь ліхтарязсунувся вбік, уперся в стіну печерки.

— Можна йти, — сказав рятівник. — Тримайтеся за мене. Мій всюдихід в улоговині. Для кращого ефекту вам варто було б вимкнути аварійний передавач. Раніше, ніж через сто років, в цю дірку ніхто б не зазирнув.

Регіна мимоволі поглянула на кнопку передавача. Вона глибоко зітхнула. Мабуть, немає сенсу сповідатися рятівникові в тому, що передавач вона не ввімкнула. Він працював лише тому, що вона годину тому впала в яр і так невдало…

— Ходімо, — сказала Регіна.

У всюдиході він відразу всівся попереду і, вмикаючи мотор, попередив:

— Не знімайте шолом. Кабіна не герметизована. Ніколи дістатися до бази і розібратися, в чому справа. Потерпіть ще десять хвилин.

Профіль у нього був гострий, крупний, немов у ворона. І брови дуже густі, чорні.

— Хіба ви мене не відвезете на базу?

— Не добратися, — сказав рятівник. — Перечекаєте бурю на моєму посту.

Він увімкнув рацію і зв’язався з базою.

— Знайшов, — сказав він. — Без особливих зусиль. Можете давати відбій.

Рація забурмотіла щось у відповідь. Регіна дивилася в ілюмінатор на жовту, непрозору завісу куряви.

Тон у нього був глузливий, поблажливий. Тон бувалого слідопита. «Чичако, — подумала Регіна. — Я — чичако. Такі не виживали на Клондайку».

Рятівник вимкнув зв’язок і вперше обернувся до Регіни. Його брови були зломлені посередині, а очі виявилися дуже світлими. У фас він не був схожий на ворона, швидше на Мефістофеля.

— Вони питають, чи не потрібен лікар. Я відповів негативно. Я не помилився?

— Ви не помилилися.

— Ну й гаразд. Тримайтеся міцніше. Хитатиме.

Це було ввічливим применшенням. Всюдихід не хитало. Його підкидало, мотало, мало не перекидало. Регіна більшу частину шляху провела в підвішеному стані, подеколи злітаючи до стелі кабіни. Добре ще, що тут невелике тяжіння — рухаєшся порівняно поволі.

Нарешті всюдихід зупинився. Рятівник вискочив першим і простягнув Регіні руку в блискучій, жорсткій рукавичці. Немов схопив кліщами.

Зробивши крок, Регіна озирнулася — всюдихід вже здавався привидом, відокремленим декількома шарами летючого серпанку.

Коли вони роздягалися в мікроскопічному тамбурі поста, рятівник сказав:

— Ви правильно зробили, що загубилися на початку бурі. Зараз вас важче знайти.

Дрібний пил висів у повітрі.

— Почекайте кілька хвилин, — продовжував рятівник, — бо ми напустимо повний пост пилу. Прилади його не люблять. До речі, раз вже ми тепер житимемо разом, як вас звуть?

— Регіна.

— Дуже приємно. Станіслав.

Пил знехотя осідав на підлогу і на стіни, лоскотав у ніздрях.

— Потерпіть, — сказав Станіслав без усмішки, помітивши, що гостя зморщила ніс. — Чхнете усередині. Інакше піднімете хмару. Почухайте перенісся. Кажуть, допомагає.

І така сила переконання: Регіна слухняно почухала перенісся, хоч це і не допомогло. Довелося знову чекати, поки всядеться пил, рятівник мовчав, хоча Регіна чекала догани за те, що чухала перенісся не за правилами.

Усередині все було, як і належало. Порядок майже монастирський. Вона уявила собі, як цей Станіслав увесь вільний час бродить з ганчірочкою по двох тісних кімнатках до туалету поста і витирає пил з приладів і меблів. Хоча меблів було мало. Дві типові відкидні койки в житловому відсіку, два столи. Один робочий, другий біля мийки, кухонний, він же обідній.

— Знаєте, як робити душ? — запитав Станіслав.

— У нас такі ж курники, — сказала Регіна.

Мефістофельські брови картинно здійнялися.

— Ми типові пости курниками звемо, — сказала Регіна, червоніючи.

Неначе її спіймали на дитячій витівці. «Може, сказати йому, що «курник» — неологізм професора Вегенера? Ні в якому разі».

Станіслав витягнув із стінної шафки рушник.

— Мило в тюбику на поличці, — сказав він. — Там-таки й щітка для волосся.

«Ну і мордується він зараз! Його улюблений чистий рушник! Його найдорожча щітка для волосся! Його коштовний тюбик з милом…»

Регіна запнула пластикову фіраночку, приєднала шланг до крана.

За фіранкою пролунав багатозначний кашель.

— Що трапилося? — В голосі Регіни звучав метал.

— Може, вам потрібно…

Рука Станіслава з’явилася з-за фіранки. Він простягав — навіть відразу не зміркувала — чоловічу білизну. Чисту, як і все в цьому курнику.

— Дякую, не треба, — сказав Регіна, безуспішно намагаючись надати голосу строгості. — Сподіваюся, що буря до ночі припиниться, і за мною пришлють флаєр.

— Білизна лежить у правій верхній шухляді, — сказав Станіслав. — Буря сьогодні не припиниться. Постарайтеся не дуже розбризкувати воду. Живу на замкнутій системі. Повинні були підвезти бак, але буря…

Станіслав встиг швидко приготувати обід. Роздобув звідкись два високі келихи, протер до блиску, тонко порізав картоплю. Регіна витирала волосся і дивилася, як промені сонця, прориваючись крізь завісу куряви і влітаючи у вікно, іскрилися на стінках келихів. Індивідуальність будинку, що зійшов з конвеєра, утілюється лише в дрібницях. Келихи були першою дрібницею. Картинка на стіні — різкий пустельний пейзаж — другою. Зазвичай тутешні жителі прагнули повісити на видному місці зображення берізок або прохолодних озер. Станіслав був не сентиментальний.

— Як ви себе почуваєте? — запитав він, ставлячи на стіл шиплячу сковорідку з яєчнею.

Рідкісне частування. Регіна могла це оцінити.

— Неначе і не виходила на вулицю.

«Господи, він витягнув звідкись білу сорочку. Уявляєте, притягнув сюди, через половину Галактики, білу сорочку».

— І давно ви тут? — запитав Станіслав голосом ввічливого господаря.

Виявляється, він уміє приймати гостей.

— У Пустелі? Третій день. Я працюю на Першій базі.

Він більше не іронізував. Регіна подумала, що у нього дуже приємно в’ється волосся.

— Ви замислилися? — запитав Станіслав.

— Ні. Нічого. У нас там океан, скелі, бризки до самої бази долітають. І видно кілометрів за десять. Ви не були на Першій базі?

— Ні, ніколи. Я тут майже безвилазно, четвертий місяць. Ось закінчу за два тижні серію дослідів, можливо, побуваю і у вас. Хоча навряд. Мене чекають на Ваялі.

— Я також полечу на Ваялу. Не знаю, чи скоро? Напевно, тут одному дуже нудно?

— Мені ніколи нудьгувати. Нудьга — це заняття для нероб.

— Я не так висловилася. Я хотіла сказати — сумно.

Станіслав посміхнувся. Знизав плечима.

— Ви їжте, а то остигне.

У нього були гарні кисті рук. Сухі, з довгими плоскими пальцями.

— Пробачте, — сказав Регіна, — що я змусила вас вибиратися в таку бурю.

— Ви ж не навмисно заблукали, — сказав Станіслав.

Вочевидь, це було єдине виправдання для неї, яке він зміг винайти.

Мирна атмосфера чаювання в гостях — ось уже чого Регіна годину тому підозрювати не могла. У всьому винна вона сама. Навіщо винуватити геолога, який вимушений був кидати свої справи і розшукувати в пустелі чичако?

— Ви геолог? — запитала Регіна.

— Так. Вам чай міцніший?

І чай у нього був запашний. І справжній фарфоровий чайник для заварки.

Сам господар до чаю майже не доторкнувся. Та й яєчню не їв.

— Я не люблю апельсинів, — сказала Регіна.

— Не зрозумів.

— Я читала якось історичний роман. Там була бідна сім’я, і мати говорила дітям: «Я не люблю апельсинів». Ну, щоб їм більше дісталося.

— А я насправді не люблю яєчні, — сказав Станіслав.

— Тримаєте яйця для гостей?

— Дім завжди має бути готовий до прийому гостей.

«Для нього це дім. І всі курники, намети, печери, де йому доводиться жити, — все це дім. Бувають же на світі люди, які уміють надати будь-якому житлу нормального людського вигляду».

— Виникає нова проблема, — сказав Станіслав. — Адже вам тут доведеться ночувати.

— Але, можливо, ще…

— Я упевнений в бурі. Вона вас не випустить.

Регіна розуміла, що він має рацію. Буря розгулялася так, що від її поривів здригалися стіни врослого в скелю курника.

— То в чому ж проблема? — сухо запитала Регіна. — У вас є вільна койка.

— Розумієте, — Станіслав дивився їй в очі серйозно, немов збирався запропонувати їй руку і серце, — зазвичай я сплю на нижній койці, і я навіть звик до цього. Але якщо вам краще внизу, я перенесу свою білизну нагору.

— І в цьому вся проблема?

— Зрозуміло, — сказав Станіслав.

Він зібрав зі столу і почав мити посуд.

— Давайте я вам допоможу, — сказала Регіна. — Я це зроблю краще.

— Ви гостя, — сказав Станіслав. — Крім того, я не розумію, чому ви умієте мити посуд краще, ніж я? Ви спеціально цьому вчилися?

Він не жартував. Він просто цікавився.

— Ні, — засміялася Регіна. — Я дотримуюся традиції.

— Ви не відповіли мені про койку, — сказав Станіслав.

— Я дуже люблю спати нагорі, — сказала Регіна.

— Цим ви зняли з моїх плечей велику проблему, — сказав Станіслав. — Я відкрию вам правду — я боюся спати нагорі. Боюся впасти.

І знову незрозуміло — жартує чи дуже серйозний. Де у нього грань між гумором і наївністю?

— Я не впаду, — в тон йому відповіла Регіна.

— Якщо ви не заперечуєте, я б тепер трохи попрацював, — сказав Станіслав.

— Зрозуміло. У вас не знайдеться якоїсь жіночої роботи для мене?

— Що ви має на увазі під жіночою роботою?

— Штопка, шиття, прання…

— Онде, на полиці, останні номери «Біологічного вісника Ваяли». Ви їх, напевно, ще не бачили.

— Ні. Ви їх привезли з собою?

— Погортайте. Напевно, це найкращий вид жіночої роботи.

Регіна неуважно переглядала номери журналу, безсоромно покреслені, зі знаками окликів на полях, із заломленими кутами сторінок…

— Ви цікавитеся і біологією?

— Помірно, — сказав Станіслав. — Це плоди діяльності мого брата. Він працює на Ваялі, прилітав до мене і залишив.

— Тоді зрозуміло, — сказала Регіна. — Не у вашому характері так поводитися з журналами.

— Це не залежить від характеру, — заперечив Станіслав. — Братові так зручніше.

— Але не вам.

— Не мені.

«Сімейна сцена, — подумала раптом Регіна. — Він за робочим столом, вона в кріслі. За вікнами буря, безсила порушити затишок і спокій… І що за нісенітниці лізуть у голову?»

— Хочете, я вас пострижу?

— Що?

Станіслав не відразу зміг переключитися — вочевидь, пропозиція надійшла недоречна. Похитав головою.

— Якщо буде потрібно, — сказав він, — сам впораюся. Вам нудно?

Регіна хотіла було погодитися, але тут-таки пригадала, як Станіслав ставиться до нудьги.

— Ні, що ви, — сказала вона. — Де моя сумка з лишайниками? Напевно, від них нічого не залишилося.

— Я її поставив у тамбурі. Дістати?

— Не треба. Я вам постараюся більше не заважати.

— Заважайте, — сказав Станіслав. — Я нічого не маю проти. Мені приємно, що ви до мене прийшли.

До вечора буря раптово вщухла. Станіслав сказав, що треба вийти подивитися, чи надійно стоїть всюдихід.

— Ви відвезете мене? — запитала Регіна.

— Ні. За годину, а може раніше, буря розгуляється куди сильніше. Ми зараз з вами потрапили в око тайфуну. Вам доводилося чути про таке?

— Це самий центр бурі? Око тайфуну — це чомусь пов’язано у мене з Конрадом, Едгаром По…

— Вітер у снастях, зламана грот-щогла, в другому трюмі помпи не справляються з течею…

— Правильно. А можна з вами вийти назовні?

— Я буду радий. Тільки дозвольте мені самому перевірити ваші балони.

— Ви злопам’ятний.

— Я обережний.

Вони сиділи на великому плоскому камені біля входу в пост. Було дуже тихо, лише над низинами висіла, ніяк не могла влягтися сиза у вечірньому повітрі курява. Відблиски призахідного сонця ковзали по округлому заборолу шолома і, потрапляючи в сірі очі Станіслава, перетворювали зіниці на маленькі круглі прозорі озера.

Він сказав:

— Коли я отримав звістку з бази, що ви загубилися в моєму районі, то спочатку розсердився. Даруйте, але саме так — розсердився. Ну хіба ж можна: узяти легкий флаєр і вирушити в Пустелю, коли в будь-яку мить може початися буря? А буря така, що з доброї волі я б і на сто метрів від поста не відійшов… Ні, я розповідаю не для того, щоб викликати у вас розкаяння. Навпаки, я винен у тому, що був грубий. А потім ви прийшли до мене, і я зрадів тому, що ви тут.

Сонце зникло за краєм стіни куряви, стало темно. Порив вітру підхопив жменю піску і кинув його в обличчя Регіні. Піщинки вискнули, дряпаючи забороло шолома.

— Час ховатися, — сказав Станіслав і простяг їй руку.

Регіна зрозуміла, що чекала цього. Щоб він простяг їй руку. Вона не могла відчути теплоту його долоні, але це не так важливо…

У тамбурі, кладучи на полицю шолом, Регіна запитала:

— Ви любите свою роботу?

— Навряд чи це питання любові або нелюбові, — сказав Станіслав. — Але, очевидно, я отримую задоволення від процесу дослідження.

— І від результатів?

Його обличчя було зовсім близько. У напівтемряві тамбура очі були світлішими від шкіри. Регіна мимоволі підняла руку і доторкнулася кінчиками пальців до щоки Станіслава.

Його очі розширилися здивовано.

— Пробачте, — сказала Регіна. — Я ненавмисно.

— Ненавмисно?

Він посміхнувся. І додав:

— Я гадав, що забруднив щоку. Або ви смітинку зняли…

— Вважайте, що смітинку.

Регіна кинула на полицю рукавички.

— Вечерею займаюся я, — сказала вона. — Можу я за вами подоглядати?

— Навряд, — сказав Станіслав, відчиняючи внутрішні двері. — Це нерозумно. Мені легше самому зробити вечерю, аніж розповідати, де що лежить.

І звичайно, він наполіг на своєму.

Вночі Регіна довго не могла заснути.

Маленька каютка — спальний відсік, — здавалося, пливла по бурхливому морю. Якщо прикласти до стіни долоню, то відчуєш, як б’ються об стіну хвилі піску і вітру. З верхньої койки видно освітлений прямокутник дверей і кут столу, за яким працює Станіслав. Ось він відкинув голову, перегортає сторінку, піднялася рука, поправила лампу. Ось він поглянув у бік Регіни — він не бачить її, не знає, що зустрівся з нею очима. Прислухається, чи спить вона. Покликати його? Навіщо? А може, він здогадається, прийде, скаже їй «на добраніч», можна буде опустити руку і знайти у темряві його пальці… Він знову відвернувся, присунув до себе спектрограф. Він не прийде побажати їй на добраніч, хіба це прийнято, коли у тебе випадковий гість, чичако, який заблукав і який зникне разом із бурею? Остання думка раптом розсердила Регіну нерівноправ’ям почуттів. «Не думай дурниць», — наказала вона собі і відвернулася до стіни. Але поки не заснула, намагалася уявити собі, що зараз робить Станіслав. Прокинулася вона пізно. Станіслав не став її будити.

— Виспалися? — запитав він, почувши, що вона зіскочила з койки.

За ілюмінаторами мчить жовта імла. Круглий годинник над робочим столом показує 11.34. Регіна затрималася в житловому відсіку, згадуючи, де щітка для волосся, — найменше на світі їй хотілося з’являтися перед Станіславом скуйовдженою, як щеня після бійки. Але щітка лежить біля мийки, в тому відсіку…

Широка долоня Станіслава виникла в проймі дверей. На долоні лежала щітка.

Станіслав сказав з-за дверей:

— Я піду приберу в тамбурі. Повернуся через десять хвилин. Щоб до цього часу ви були у повному порядку і готові снідати. Ви їсте манну кашу?

— Їм! Обожнюю! — сказала Регіна, приймаючи щітку і з солодкою безнадією розуміючи, що шалено, безнадійно закохана в цього ввічливого сухаря…

* * *

— А потім що? — Стас закурив, і Станіслав, що не любив тютюнового диму, кашлянув, розгонячи дим перед особою.

— Вона прожила у мене в курнику ще два дні. Вірніше, два з половиною дні.

— Скінчилася буря?

— Ні. Мимо йшов великий всюдихід. Вони завернули до нас і взяли Регіну.

— І що вона сказала на прощання?

— Нічого. Вона ввічливо попрощалася. Як і прийнято. Подякувала мені за гостинність.

— І все?

— Вона була сердита на мене.

— Чому?

— Мені здається, в глибині душі вона вважала, що я навмисно викликав усюдихід, щоб спекатися її.

— А ти викликав усюдихід?

— Ні, я тут абсолютно ні при чому. Але якби я міг викликати його, я б це зробив. Так що її здогадки були недалекі від істини.

— Ти злякався?

— Мені було шкода дівчинку.

— Вона не дівчинка. Вона доросла людина. Їй надійшов час полюбити. І тут трапився ти. Не дуже гарний, але цілком самостійний чоловік, притому рятівник. Ти ж не проявляв жодної ініціативи: безвідмовний капкан.

— Не намагайся здатися циніком.

— Я не намагаюся. Це не цинізм, брате. Це констатація факту. Цілком імовірно, що, побач вона тебе тут, на Ваялі, пройшла б мимо, не звернувши уваги. Таких чоловіків, як ми, тут тисячі.

— Вона бувала на Ваялі, вона виросла на Землі. Але полюбила мене.

— Вона про тебе вже забула.

— Ні.

Станіслав дістав листа, простягнув його братові.

Стас розгорнув його і відзначив:

— Банальний почерк.

— Не в почерку річ, — терпляче сказав Станіслав.

Стас недбало пробіг очима рядки, перевернув лист на другий бік — чи не написано там чогось.

— Що ж, — сказав він нарешті, — дуже зворушливо.

— І все?

— Що ж іще я можу сказати? Не я вселяв їй ці почуття.

— Ти жартуєш?

— Ні, я серйозний.

— Часом я не знаю, коли ти жартуєш, а коли серйозний. Я бачив її очі, коли ми прощалися. Вона писала щиро.

— Ні на хвилину в цьому не сумніваюся. Та і не мої сумніви тебе турбують.

— Ні, не вони. Але, присягаюся тобі, я не робив ніяких кроків для того, щоб…

— Спокусити її?

— Цього разу ти жартуєш.

— Жартую.

Станіслав підвівся з крісла і підійшов до вікна. Там списами піднімалися хмарочоси Ваяли, на тлі великого червоного сонця роєм мошкари мигтіли флаєри. Станіслав наблизив обличчя до скла, дивлячись униз, у прірву вулиці.

— Послухай, брате, — сказав Стас. — Ти безсилий їй допомогти. І, присягаюся тобі, мине тиждень, місяць, вона утішиться, вона молода і про все забуде. Тож нехай тебе не мучать докори сумління. Я повторюю: їй прийшов час полюбити, і ти вчасно трапився їй на шляху.

— Ти не бачив її, — сказав Станіслав. — Вона дуже мила і розумна. Вона щира. Мені дуже шкода її.

— Іншому на твоєму місці я запропонував би на ній одружитися.

— Знову жартуєш?

Станіслав різко обернувся. Густі чорні брови зійшлися до перенісся однією зламаною чорною лінією.

— Ти сердишся, Цезарю, — сказав Стас. — Отже, ти не правий.

— Ти повинен побачити її, — сказав Станіслав.

— Я чекав цього прохання.

Брови Стаса зійшлися в таку ж чорну зламану лінію. Ті ж сірі очі з секунду витримували погляд андроїда, метнулись убік, рука з довгими плоскими пальцями відшукала на столі пачку сигарет.

— Не пали, — сказав Станіслав. — Я не люблю цього. Мені шкідливо.

— Ти успадкував мої достоїнства, але знаєш, чого тобі не вистачає, щоб стати людиною?

— Знаю. Чув. Недоліків.

— Я повторююся.

— Так. Часом я замислююся про жорстокість людей. Ні, не окремих індивідів, а людей в цілому. Я розумію, що, створюючи андроїда, ви йдете шляхом найменшого опору — максимальне дублювання оригіналу. Чудового, видатного оригіналу. І забуваєте про недоліки. Забуваєте про те, що я не лише неповноцінний, але й настільки досконалий, що усвідомлюю свою неповноцінність. Мені осоружне марнославство біоконструкторів. Я маю бути примітивнішим. Біоробот, і край. Робот, від слова «робота».

— Станіславе, не намагайся бути несправедливим до людей.

— Чому я несправедливий?

— Тому що ти людина.

— Андроїд. Майже людина, притому без недоліків.

— Гаразд, андроїд. Візьми листа назад. Він адресований тобі.

— Невже ти досі не зрозумів, що не мені, а тобі. Я ж не можу відчувати любові…

— А ти замислювався, яка близька до любові жалість?

— Жалість — функція мозку. Це доступно навіть моєму, напівелектронному, мозкові.

Стас загасив сигарету.

— Вона пише, що чекає тебе…

— Так.

— Хоч би на хвилину…

— Так.

— Біля входу в зоопарк…

— Так.

— А на скільки відсотків твоя філіпіка проти жорстокого людства була театральною виставою?

— Не більше ніж на десять відсотків, — посміхнувся Станіслав. — Не більше. І не хмурся, брате. Я не брешу. Це мені не до снаги.

— Ну вже що-що…

Станіслав сказав:

— Вона буде там через десять хвилин. Ти тільки встигнеш дійти до зоопарку.

— Як ти все розрахував, — сказав Стас. — Я б не зміг.

— У тебе немає потреби примушувати свій оригінал діяти по-людськи.

— Як я її впізнаю?

— Вона тебе сама впізнає.

— І все-таки?

— Твоє серце тобі підкаже.

— Твоє ж не підказало?

— Воно не могло підказати. Воно майже синтетичне. Зате я функціоную надійніше від тебе. Як нирка? Болить?

— Трохи.

— Трансплантація займе три дні.

— У мене немає цих трьох днів.

— Я тебе заміню. Я в найближчий тиждень вільний.

Стас накинув куртку.

— Ні, — Станіслав підійшов до нього, — візьми мою.

— Ти боїшся, що вона мене не впізнає?

— Їй приємно буде побачити мене… тобто тебе в старій куртці.

— Ну й знавець жіночого серця!

Стас відчинив двері в коридор. І зупинився.

— Слухай, а що я їй скажу?

— Вибачся, що був зайнятий… ну, скажи що-небудь. Можеш навіть розчарувати її в нас. Тільки не кривдь.

— Жалієш?

— Йди-йди. Я б на твоєму місці не вагався.

— Регіна?

— Так, так, Регіна. У неї світле волосся, пряме світле…

Стас пішов до ліфта.

Станіслав сів у крісло, неуважно витягнув з пачки сигарету. Подивився на неї, немов не міг зміркувати, що робити з цією штукою, потім тицьнув сигарету до рота, клацнув запальничкою. Закашлявся і розплющив сигарету в попільничці.

— Бережіть складові частини, — пробурчав він чиїмось чужим голосом. — Вони вам надані не для пустощів.

Він подивився на годинник.

Стас уже біля входу в зоопарк.

Станіслав знову підвівся, підійшов до вікна і, упершись чолом у скло, дивився вниз і праворуч, у темну зелень паркової зони. Наче міг розгледіти когось за три кілометри. Нічого він, звичайно, не побачив. Повернувся до столу, розкурив ще одну сигарету і затягнувся. А коли відкашлявся — затягнувся ще раз.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: ФАНТАСТИКА — 80. — М.: Молодая гвардия, 1981, 368 с.}

ХОКЕЙ ТОЛІ ГУСЄВА

Різницю між днем і ніччю вловлювали лише прилади. Для нас ніщо не змінювалося. У будь-який час довгої, п’ятдесятигодинної доби людину, що вибиралася з тамбура «пузиря», зустрічали все та ж фіолетова імла, чорне переплетення мертвого лісу та рідкі сніжинки — вони завжди носилися в повітрі, мов комарі.

Це була щонайсправжнісінька зимівля. Гірша від полярної, тому що вийти без скафандра не можна, тому що найближче людське житло — наш «Зеніт» — місяць тому пішло до сусідньої системи і повернеться тільки через два місяці, через шістдесят наших або двадцять дев’ять місцевих днів.

Ми чекали, поки скінчиться зима. Залишалося ще тижнів два. Планета оберталася навколо своєї зірки по сильно витягнутому еліпсу, і взимку, коли вона далеко відходила від зірки, змерзалися хмари і падали на поверхню суцільним килимом. І, зрозуміло, на ній усе вмирало. Або засинало.

Коли нас висаджували, ми підрахували, що ще тижнів два — і прийде світло: хмари мають розтопитися, зайняти відповідне місце, і на планеті настане літо. Ми не відходили далеко від «пузиря». Віхола і замерзлий ліс оточували нас. Це не означає, що ми нічого не робили. Звичайно, ми були зайняті і дізналися чимало, але все ж це була зимівля, і Толя Гусєв вирішив зробити хокей.

Є така дитяча гра, яка найбільше цікавить дітей у віці від двадцяти п’яти і вище. На великій дошці прорізають вузькі пази, в яких рухаються насаджені на штирі хокеїсти. Вони ганяють шайбу, а гравці, тобто діти, що грають в хокей, повинні швидко і точно рухати взад і вперед прутами, на кінцях яких крутяться хокеїсти.

Толя Гусєв робив гру вже другий тиждень, і ми всі брали в цьому найактивнішу участь. Головно ми давали поради і постачали матеріали. Ви не можете собі уявити, як важко дістати потрібні для дитячої гри речі в «пузирі», розрахованому на шістьох розвідників і один всюдихід. Як на зло, не скинули нічого зайвого. Діставання матеріалів перетворилося в азартний спорт, іноді небезпечний для подальшого існування групи. І Гліб Бауер, наш командир, щовечора, сидячи в кутку за шахами, не спускав з ока добровільних помічників кошлатого Гусєва.

Дно і борти ми спорудили з порожніх каністр. Прути-повідки — зі сталевого троса (Гліб дуже заперечував). Деякі деталі — гвинтики, скоби повідків і так далі — ми витягнули з кінопроектора. Він нам був не дуже потрібен, тому що запас картин, привезений на планету, ми проглянули по три рази у перші ж дні. Гліб влаштував нам великий скандал, коли зникли деякі не дуже важливі деталі поляризаційного мікроскопа. Ми їх повернули. Зате умовили його пожертвувати заради колективу хорошою пластиковою обкладинкою великого журналу спостережень. Адже врешті-решт не на обкладинці ж ми нотували наші великі відкриття! У глибині душі Глібові теж хотілося, щоб хокей був готовий, і він погодився.

Толя Гусєв, худющий і розпатланий, дозволяв називати себе народним умільцем, і хтось пустив чутку, що він ще на Землі, в університеті, за якихось три роки викарбував на рисовому зернятку повний текст «Трьох мушкетерів» з ілюстраціями Доре. І досі студенти читають це зернятко, користуючись невеликим електронним мікроскопом.

І ось надійшов день, коли хокейне поле було готове. Залишалося зробити гравців. Гравців зробити не було з чого. Ось-ось настане світанок, і, хоча ми були зайняті підготовкою до першої великої експедиції, хокейний азарт не слабшав. Гліб сам запропонував вирізати хокеїстів з шахових фігурок, але ми, оцінивши його жертву, відмовилися, тому що фігурки були пластиковими і притому надто маленькими для хокею.

На столі у Варпета лежав шматочок місцевого дерева. Він, безумовно, намагався повернути його до життя, вирвати із зимової сплячки і тому піддавав всіляким опроміненням і хімупливам.

— Дай спробую, як його ніж бере, — сказав Толя.

— Воно м’яке, — відповів Варпет. — Тільки варто порадитися з Глібом.

Гліб покрутив тріску в руках.

— Там, біля резервного тамбура, є великий сук, відпав, коли встановлювали «пузир». Відпиляй шматок і працюй, — сказав він.

— Я якраз збирався з нього портсигар вирізати, — сказав я. — На мою частку теж відпиляємо.

Деревина була теплого рожевого кольору, і портсигар мав вийти гарним, головне — абсолютно неповторним.

Ми з Гусєвим вдягнули скафандри і вийшли в ніч.

Ліс, густий до неможливості, підходив майже до самого «пузиря». На гіллястому вузлуватому суччі не було листя, від холоду дерева стали крихкими, і якщо вдарити по сукові сильніше, він відламувався з легким дзвоном. Але ми не ламали лісу — ми не були господарями на цій планеті, ми ще з нею не познайомилися.

— Уявляєш, — сказав Гусєв, піднімаючи за один кінець важкий товстий сук, — навесні все це розцвіте, розпуститься листя, защебечуть птахи…

— Або не защебечуть, — сказав я. — Може, тут птахів немає.

— Я гадаю, що мають бути. Тільки вони на зиму загрібають яйця в землю, а самі вимирають. І звірі є, вони закопуються в нори.

— Тобі хочеться, щоб все було як у нас?

— Так, — сказав Гусєв. — Занось той кінець до люка.

Ми допомагали Толі Гусєву вирізувати хокеїстів. Ми робили заготовки — цурпалки. Один, більший, для тіла і один, трохи менший, для витягнутої вперед руки з ключкою. Дерево було податливим і в’язким. Воно відтануло в теплі, хоча Варпет так і не виявив у ньому ознак життя. Я зробив заразом собі портсигар. Він вийшов не дуже елегантним, але міцним і незвичайним.

Нарешті чоловічки були готові. Ми розфарбували їх. Одних одягнули в синю форму, інших — у червону. Хокеїсти були завбільшки з указівний палець. Гусєв висвердлив у них отвори для штирів. Робота ця закінчилася пізно вночі — нашої ночі, земної, ми продовжували жити за земним календарем.

Ми поставили хокеїстів на місця і поклали дерев’яну шайбу на центр поля. Гліб свиснув, і почалася гра. Хокеїсти безладно, але слухняно крутилися, розмахуючи ключками, шайба мов очманіла носилася по полю і не йшла у ворота.

— Навчитеся, — сказав Варпет.

Я грав проти Гусєва, і шайба зупинилася перед моїм нападником. Я обережно повернув його навколо осі, щоб шайба потрапила під ключку, і різко крутнув прут. Хокеїст — ф’ють! — ударив по шайбі, і вона полетіла у ворота, але не долетіла, тому що гусєвський воротар раптом зробив неможливе — витягнувся вперед і перехопив ключкою шайбу, але і шайба ухилилася від нього і понеслася убік, до іншого гравця, який стояв доти у повній нерухомості, тому що я і не думав братися за його прут. Проте і той гравець засовався, при цьому дивно витягнувся і, нагнувшись, потягнувся до шайби. У ту ж мить усі хокеїсти заворушилися. Вони наче сказилися, ніби ожили. Вони сіпалися, крутилися на своїх штирях, витягувалися, чіпляли один одного ключками; рухи їх були безладні, але швидкі і енергійні.

Ми з Гусєвим кинули прути і інстинктивно відсунулися від дошки. Але нічого сказати не встигли. Нас випередив Гліб, який у цей час дивився в ілюмінатор.

— Прийшла весна, — сказав він.

За ілюмінатором оживав ліс. На очах танучі хмари змінювали його колір, і він уже не був темним, він був різнобарвним — кожен стовбур мінився скаженими яскравими фарбами. У просвіті хмар з’явилося сонце, і промені його, падаючи на ліс, викликали в ньому пароксизми діяльності. Суччя тріпотіло, сіпалося, згиналося, перепліталося, танцювало; і здавалося, дерева ось-ось вирвуться з корінням і підуть у танок. Кожна частинка, що стужилася за «сонцем», — адже наші хокеїсти також були частинками дерев — зустрічала весну.

На кінцях неоковирних галуз набухали бруньки і відразу ж тріскали, виявляючи згорнуте в трубку листя чи бутони квітів. Очі не встигали фіксувати швидкоплинні зміни, ми лише відзначали результати їх і перекидалися розгубленими короткими репліками:

— Глянь, квітка розкрилася.

— Наче пожежа.

— Камери ввімкнені?

— Ти бачиш?

— Збожеволіти!

— Правіше поглянь.

— Де об’єктив?..

З густого світлого листя, з танцюючих квітів, з клубків ліан вилітали пташенята і багатокрилі метелики. Синій жук, вирвавшись із бушуючого лісу, немов куля ударився в ілюмінатор і боком, боком побіг до краю, косячи на нас білим оком.

На якийсь час ми забули про хокеїстів. Ми з’юрмилися біля ілюмінатора. Вражені, милувалися барвами і рухами лісу, хоча й розуміли, як важко буде вивчати це дике, стрімке життя, як важко буде пройти ці ліси.

А коли ми знову обернулися до хокейного поля, то побачили, що шайба залетіла в праві ворота, а дерев’яні чоловічки, сплівшись у купу, відчайдушно воюють ключками. Хоча це, певно, нам здалося. Просто рослинна енергія випадково набула дивної форми.

— Давайте свисток і видаляйте всіх з поля, — сказав Гліб. — Хокейний сезон закінчився. Нам доведеться порадитися…

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ТЕРПІННЯ І ТРУД

Коля Широнін застряг у дверях вагону, і рибалки, які боялися, що потяг рушить, штовхали його в плечі і обурювалися. Коля притискував мотор до грудей, і той весь час норовив звалити його вперед. Рюкзак тягнув назад і врівноважував. Це ще можна було витерпіти, коли б не складений візок, на кшталт тих, з якими бабусі ходять по магазинах, але більший, вдосконалений. Візок висів через плече, хилив Широніна вліво і всюди застрягав.

Коли Коля опинився нарешті на крупному річковому піску, що вистилав майданчик перед складеною з колод будівлею станції, він довго стояв, похитуючись і намагаючись відновити рівновагу. Навколо літали в повітрі намети, байдарки, рюкзаки і спінінги, металися люди у ватниках, брезентових куртках і гумових чоботях. Потяг стоїть у Скатині хвилину, а з кожного вагону хотіло вийти чоловік по двадцять, не менше.

Відсапавшись, Коля розклав візок і прив’язав до нього мотор і рюкзак. Потяг поповз далі, неначе відсунулася театральна завіса. Замість зелених вагонів виявилося пологе, стікаюче до Волги поле, мальовничо уставлене купами дерев, селами з розкладеними поміж ними коричневими і салатними ковдрами весняних полів. Рибалки і туристи поспішали туди, за залізничну колію, до бази «Риболов-спортсмен», до води і далекого лісу. Коля не без зусиль підняв ручку візка і поволік його за собою в інший бік, уздовж полотна, до залізничного мосту, біля якого треба було скрутити в ліс, по берегу річки Хлопушки, до села Городище.

Дорога була нерівною, вона переривалася широкими брудовими перешкодами, посеред яких текли до Хлопушки каламутні струмки. Візок загрузав на кожній переправі, Широнін, витягнувши його на сухе місце, сідав відпочити, а мимо пролітали на мотоциклах місцеві хлопці. По Хлопушці наввипередки з мотоциклами поспішали моторки, і Широнін на слух визначав, які на них мотори і що в моторах негаразд. На моторках стояли переважно «Вітерці», рідше на «казанках» ревли «Вихори». Річка була найпевнішим і найлегшим шляхом від станції до сіл, що стояли по Хлопушці, але у бабусі немає моторки, до того ж вона не знає, коли приїде Коля.

Широнін тягнув візок, мов стародавній раб камінь на будівництво піраміди Хеопса, і намагався думати про сторонні речі — наприклад, чому дорога стає все вужчою, що далі відходить від станції, хоча від неї немає ніяких відгалужень, або чому вода не хоче стікати вниз, до річки, а хлюпає під ногами. Або що скаже бабуся, коли він приїде. Вона його чекає, але зробить вигляд, що страшенно вражена, і з приводу такої радості вона може померти спокійно. Бабусі було сімдесят шість років три роки тому. Торік теж сімдесят шість…

Потім Широніну трапилася мілка на вигляд, але зрадницька калюжа, схожа на океанську западину Тускарору, візок завалився на бік, і мотор ледве не впав у воду. Довелося пожертвувати собою і залізти в багно мало не до пояса. Тоді Коля дав собі урочисту клятву, що, як тільки дотягне мотор до дому, відразу ж випробує його, замкне в повітку і ніколи в житті сюди не повернеться. Досить. Він намагався викрутити штани, і бура грузь потекла на черевики. Розумна людина, думав Широнін, не купує мотор невідомої марки і не мчиться стрімголов до води.

На другому березі Хлопушки було село Городище. Коля спустився до самої річки і крикнув. З того берега ніхто не відгукувався, хоча там якісь люди фарбували човен, а під великою вільхою біля лазні дрімали рибалки. Але врешті-решт Колю упізнав по голосу Сергій і перевіз на своєму човні. По дорозі Сергій встиг розповісти, що йому в Калініні зробили новий протез, Глущенки продали свій будинок, а Клава-бригадирша купила цуценя мисливської породи. Ще він запитав Колю, як його успіхи в навчанні, чи й справді він відмінник, перший в школі. Коля зрозумів, що ці чутки, які порочать його, ширить у селі бабуся, і відповів, що успіхами не блищить, а вчитися йому залишилося ще рік і два місяці.

Бабуся вже чекала на березі і, побачивши Колю, замахала руками і сказала із сльозами, що не сподівалася дожити до такого щасливого дня, а зараз помре спокійно. Сергій допоміг донести до будинку мотор і запитав, якої він марки, і Коля відповів, що «Бурун».

— Не піде він у тебе, — несподівано сказав Сергій, хоча навряд чи міг чути про мотор, тому що той щойно з’явився у продажу.

— Чому? — здивувався Коля.

— А у Тимохіних учора один з Москви приїхав з таким самим. Лається сильно. Нюрчин син теж хотів їхати купувати, а я його відрадив.

Коля навіть трохи засмутився: він розраховував, що ніхто, окрім нього, не чув про такий мотор.

Бабуся слухала їх розмову і засмучувалася, тому що в цьому селі мотор був як до революції кінь. Хороший у тебе мотор, тебе поважають. А якщо мотлох купив, значить, ти не особливо розумний.

— Мотор цікавий, — сказав Коля спеціально, щоб заспокоїти бабусю. — Якщо хочете, потім проспект покажу. Гарантія сорок п’ять сил при вазі в двадцять кілограмів. Бензину бере менше, ніж «Вітерець».

— Не піде, — сказав Сергій, закурюючи.

— Ти нісенітницю не молоти, — строго сказала бабуся. — Тобі все одно, що мотор, що камінь. Все одно потопиш.

Цим бабуся натякала на те, що Сергій ще в минулому році, повертаючись з весілля, потопив у Волзі свій мотор.

Бабуся стала вірним союзником мотора «Бурун-45». Увечері вона дістала окуляри і прочитала весь проспект. Іноді вона переривала читання, тримаючи пальцем рядок, щоб не загубити, і ставила сторонні питання.

— Гроші батько дав? — питала вона.

— У мене ще із зими були, — відповідав Коля, розбираючи мотор і знімаючи заводське мастило. — І ще я велосипед продав. І батько, звичайно, допоміг.

— Правильно, — казала бабуся хвилин через п’ять. — Справа вартісна. Ти надовго?

— Завтра увечері поїду. У школу ж треба.

— Правильно, — говорила бабуся і знову починала ворушити губами, розбираючи складні слова.

— Дані у нього просто фантастичні, — сказав Широнін. Мотор лежав посеред кімнати на газетах, і його заводські чужі запахи потіснили мирні і теплі запахи будинку бабусі. — Але модель експериментальна. Доведеться помарудитись.

— Марудься, — відказала бабуся. — Ми всі, Широніни, уперті. А це що?

Вона дістала з проспекту декілька листків.

— Заводські анкети, — сказав Коля. — Через місяць я повинен послати звіт, як їх дітище трудиться. А через півроку ще один звіт. І список несправностей. Вони і самі дізнаватимуться. Адресу узяли, телефон.

— Значить, самі собі не довіряють, — сказала бабуся. — А грошей багато узяли?

— Сто вісімдесят. Недорого.

— Значить, по справедливості вирішили. А гарантія є?

— Гарантія — рік. Можна гроші назад отримати.

Наступного ранку Коля перетягнув мотор до човна. Він вирішив спочатку укріпити у човні транець. Від сусіднього будинку спустився чоловік у джинсах, витираючи руки ганчіркою.

— У вас, кажуть, теж «Бурун»? — запитав чоловік.

— А ви, напевно, турист з Москви? — сказав Коля.

— Так, — зітхнув чоловік у джинсах і поправив окуляри товстим коротким пальцем. — Новини тут розповсюджуються миттєво. Нам з вами не пощастило.

— Чому? Не ладнається з мотором?

— Не те слово, — сказав турист з Москви. — Це суцільний жах.

Потім турист всівся на колоду і мовчки спостерігав, як Коля обтісував дошку, прибивав її до човна, встановлював мотор і підливав у бак олію. Колі дуже хотілося, щоб у нього мотор завівся відразу і цим він уразив би москвича. Йому здавалося, що москвич дивиться на нього поблажливо, як на хлопчиська. Укріпивши мотор, Коля сів у човен, відштовхнувся веслом від берега. Човен м’яко гойднуло. Зверху поспішала бабуся.

Мотор завівся відразу. Москвич навіть підвівся від здивування. Коля не поспішав. Він дав мотору гарненько покрутитися на холостих обертах. Він слухав, як стукає мотор, і звук йому не подобався. Але Коля не подавав вигляду, що турбується. І щойно він хотів перемкнути його на швидкість, як мотор заглух.

Коля довго смикав за шнур, навіть рука оніміла, але мотор більше не видав ні звуку. Москвич крикнув: «Я ж попереджав!» — і задоволений пішов, а бабуся стояла край води і переживала.

Коли увечері зайшов Сергій, щоб поговорити про політику, він побачив, що Коля сидить на підлозі, а навколо нього розкладені частини мотора. Широнін був неговіркий. Наразі він зрозумів одне — те, що мотор спочатку завівся, було чистим дивом. З мотором було щось принципово негаразд.

До Москви Коля виїхав з останнім потягом, добре ще, що Сергій підкинув до моста на моторці. Коля жалкував, що не зібрав мотор і не взяв із собою. Відвіз би в магазин, отримав назад гроші, і скінчена справа. У спорожнілому рюкзаку лежав лише карбюратор. Коля вже знав, що, раз він не відмовився від мотора відразу, тепер він його доб’є, він змусить його підкорятися, навіть якщо доведеться приїжджати сюди щосуботи і витратити на це половину канікул.

У наступну суботу Коля і справді повернувся в село. Коли він, приладнавши верстак на підвіконні, розпилював отвори під болти, які до цих отворів не підходили, хоча повинні були підходити, увійшов москвич. Він поводився як старий приятель, як товариш по нещастю.

— Це якийсь конструкторський виродок, — сказав він. — Його робили божевільні. Ви зі мною згодні?

Бабуся голосно зітхнула. Широнін зітхати не став, він сушив собі голову, як той божевільний добирався он до тієї шпонки? Може, у нього був пінцет завдовжки в п’ятнадцять сантиметрів з гачком на кінці?

— Туди я залізти не зумів, — сказав москвич, дихаючи Колі у вухо. — Це понад людські сили.

Москвич сидів до самого обіду, і нарешті бабуся сказала:

— Що це ви всі на чужий дивитеся. Свій-бо мабуть заіржавіє.

— Нехай іржавіє, — сказав москвич. — Відвезу назад. А ви?

— Ні, — сказав Широнін.

Він придумав, як зняти ту шпонку.

Наступної суботи Коля в село не приїхав. Він сидів у бібліотеці. Війна з мотором набула запеклого характеру. В ту мить, коли здавалося, що Коля прорвав чергову лінію оборони мотора, мотор встигав побудувати нові доти, і обидві сторони знов переходили до позиційної війни. Довелося серйозно зайнятися теорією. Коля набрав десятки зо два книг, мама переживала, що він нахапає двійок в останній чверті, а батько намагався допомогти, але толку було мало — він усе забув, чому його учили в інституті, а його уміння керувати іншими Коля не потребував. У школі Широнін поклав фізикові два питання, на які той не зміг відповісти, зате нагадав, що на носі річна контрольна. Загалом, жити було важко, але Коля не мав наміру відступати перед шматком мертвого металу.

Коли він за два тижні знов дістався до села, калюжі майже просохли, і через струмки можна було переступати, не замочивши підошов. Ліс став зеленим і непрозорим. Москвича не було, Сергій сказав, що він зібрав свій мотор і відвіз до Москви. Широнін вивалив з рюкзака книги і декілька виточених ним деталей і повів на мотор ще одну атаку. Бабуся вже звикла до того, що Коля приїжджає регулярно, і перестала говорити про смерть, а намагалася пристосувати Колю по господарству, і він, щоб не воювати на два фронти, скопав гряди і полагодив паркан.

Москвич з’явився в селі до вечора.

— Ви знаєте, молодий чоловіче, — сказав він, — вони навіть не стали сперечатися. Запропонували мені на вибір або «Вихор» з доплатою, або гроші. Я доплатив. І вам раджу.

— Спасибі, — сказав Широнін.

— Знаєте що, — сказав москвич, — ви ж варите суп із сокири.

— Мені відступати нікуди, — сказав Коля, оглядаючи кімнату, завалену книгами, кресленнями і металевими деталями.

Іспити Коля склав і відмовився від поїздки в альптабір, куди всі збиралися ще із зими. До цього часу мотор чинив опір з останніх сил. Москвичпроводив дні на Волзі, куди його щоранку мчав звичайний і безвідмовний «Вихор». Сергій купив собі «Стрілу», а коли Коля ішов селом, з ним віталися з усмішками і жартували, що він будує літак.

В кінці червня з Москви приїхали Валюжанин і Таня з Еммою. Коля пригадав про те, що запрошував їх до себе, в найостаннішу мить, інакше б їм довелося тьопати до села пішки. Коля випросив моторку у Сергія і зустрів друзів на платформі.

— Ой, який ти засмаглий, наче кубинець, — сказала Емма.

— Тобі пасує жити в селі, — сказала Таня.

Вони привезли з собою каструлю м’яса для шашлика, всіляку зелень для приправи і московські новини: хто куди поїхав або збирається поїхати. Коля познайомив їх з бабусею і показав розібраний мотор, який не справив на друзів особливого враження, тому що Валюжанин типовий гуманітарій і поступатиме на філфак, а дівчатка цікавилися мотором лише як засобом пересування і вважали за краще ахати, побачивши бабусиних овечок або якусь квітку. Колі було навіть дивно, що такі звичайні речі викликають у них захоплення, його думки весь час поверталися до мотора, і, хоча він прагнув не показати цього друзям, Емма запитала його:

— Тобі з нами нудно? Нецікаво?

А це треба було розуміти: «Ти ставишся до мене не так, як узимку?»

— Ти помиляєшся, — сказав Коля.

Потім Коля відвіз друзів на острів, вони відшукали місце між туристськими наметами, смажили шашлики, купалися і співали пісні, і, можливо, навіть добре, що Коля відволікся, тому що, коли він стояв на платформі і махав рукою услід потягу, що відвозив гостей, він раптом здогадався, як зафіксувати перемикач реверсу.

— А ця, чорненька, — сказала бабуся, коли Коля повернувся додому, — вона приємна, вихована.

Бабуся чекала відповіді, щоб заглибитися в тему, яка завжди цікавить бабусь, але Коля буркнув щось і дістав інструменти. Якщо зробити міліметровий пропил…

Коля Широнін завершив боротьбу з мотором 12 липня. Укотре він укріпив його на транці. Бабуся навіть не вийшла до берега. Коля подивився на стежину від будинку до води, уторовану за ці тижні. Потім відштовхнувся від берега веслом і почекав, поки його віднесе подалі від очерету, що вимахав у людський зріст.

Широнін завів мотор і, коли той прогрівся, увімкнув швидкість — човен слухняно осів кормою у воду. Човен гліссирував, піднімаючи хмару водяного пилу, мотор гудів тихо, упевнено і солідно, мов мотор легкового автомобіля, залізничний міст наближався, немов його притягали канатом, у вухах ревів вітер, і моторка Гаврилова, яку він обігнав, здавалося, стояла на місці.

— Ну ось, — сказав Коля мотору, — один-нуль на нашу користь.

Він не відчував торжества. І взагалі йому все набридло. Інші ходять по горах і засмагають, а він провів канікули у вигляді кустаря-одинака. Бабуся спочатку не повірила, а потім сказала:

— Ми, Широніни, жах які уперті.

Коли Коля вже повернувся до Москви, несподівано пролунав телефонний дзвінок.

— Тебе, — сказала мама підозріло. — Дуже милий жіночий голос.

Дуже милий жіночий голос сказав:

— Це Широнін, Микола Вікторович?

— Я, — сказав Коля.

— Вас турбують з магазину, в якому ви придбали мотор «Бурун-45». Ми не маємо від вас жодних відомостей. Скажіть, чи задоволені ви роботою мотора?

— Ще й як, — похмуро сказав Коля. — Велике спасибі за увагу.

Він повісив слухавку. Все ясно, вони отримали стільки скарг, що тепер весь завод віддають під суд за безголовість. Так їм і треба. Можна уявити, як зляться на завод продавці в магазині. Скільки їм усього довелося вислухати.

І тут-таки телефон задзвонив знову.

— Даруйте, — сказав все той же жіночий голос. — Нас роз’єднали. Ви упевнені, що ваш мотор працює?

— Так, — відповів Коля, вирішивши не жаліти бракоробів. — Але тільки тому, що я в ньому живого гвинта не залишив. Можете сміливо віддавати бракоробів під суд.

Жінка засміялася і сказала:

— Велике спасибі.

Через три хвилини подзвонив схвильований бас і попросив дозволу поглянути на мотор товариша М. Широніна.

— Ви також з магазину? — здивувався Широнін.

— Ні, — відповів бас.

— Із заводу?

— Можете вважати, що із заводу.

— Тоді врахуйте, — сказав Широнін твердо. — Мого мотора ви не побачите. Вас все одно судитимуть. І мені вас не шкода.

— Але я дуже прошу, — сказав бас.

— Та мій мотор на Волзі! — вигукнув Коля. — Що ж, мені пхатися три години на потязі, щоб принести вам задоволення?

— Колю! — крикнула мама з кімнати. — Як ти розмовляєш?

— Навіщо на потязі? — сказав бас. — Ви тільки скажіть нам адресу і дозвольте від вашого імені його оглянути. Якщо ж у вас є вільний час, то можете полетіти з нами на вертольоті.

— Що? На вертольоті? А ви мене не розігруєте?

— Навіщо нам це робити?

— Колю, вечеряти, — сказала мама. — Ти абсолютно розпустився за літо.

— Село Городище, — сказав Коля, — області Калінінської…

Він раптом повірив, що той бас не жартує, що у них і справді так погано все обернулося, що не шкода грошей на спеціальний вертоліт, щоб відшукати діючий мотор, «Бурун-45». Хай дивляться.

— Ось, — сказав він мамі не без гордості. — Від мого мотора залежить доля цілого заводу.

— Завтра вони медаль тобі дадуть, — сказала мама, яку серйозно турбувало, що Коля став таким грубим.

Назавтра вони прийшли до Широніних. Без медалі, але прийшли. Солідний товстун у великих окулярах і ще один, незрозумілого віку, весь скуйовджений.

— Ми хотіли б бачити Миколу Вікторовича, — сказав солідний товстун.

Батько, який відчинив двері, не зрозумів і поправив їх:

— Віктора Степановича.

— Ні, — сказав солідний товстун. — Миколу Вікторовича. Ви купували мотор «Бурун-45»?

— Колю, — покликав батько.

Коля стояв за дверима і все чув. Він відразу вийшов у коридор.

— Микола Вікторович? — запитав солідний товстун, ніяк не здивувавшись.

— Я. І я купував мотор «Бурун». А ви зі мною вчора говорили по телефону.

— Вірно, — сказав товстун і обернувся до скуйовдженого. — Що ж робитимемо?

Скуйовджений схилив голову набік і підморгнув Колі. Потім запитав:

— Тобі ніхто не допомагав?

— У чому? З мотором? Ні. Я б нікого і не підпустив — там голову зломиш.

— І правильно зробив, — сказав товстун. — Поїхали з нами.

— Даруйте, — сказав батько. — Я не зовсім розумію…

— Нам хотілося б, — сказав солідний товстун, — щоб ваш син побував на нашому експериментальному виробництві.

Коля ледь не сказав уголос: «Їм моя консультація потрібна», але утримався, щоб не здатися хвальком.

Мама з кухні сказала буденним тоном:

— Пробачте, що я до вас не вийшла, я цибулю ріжу. Тільки щоб до вечері бути удома.

— Постараємося, — сказав скуйовджений батькові. — Спасибі за сприяння, — хоча неясно було, в чому полягало сприяння батька.

Внизу чекала «Волга», товстий сів попереду, з шофером, а другий влаштувався на задньому сидінні поряд з Колею. Коля виглянув у вікно, йому закортіло, щоб цілком випадково повз будинок пройшла Емма і запитала б його: «Ти куди, Широнін? Завтра ж твір». А він відповів би недбало: «Треба заїхати на один завод, ось за мною машину прислали». Ну, зрозуміло, якби Коля йшов з авоською в магазин за молоком, він зустрів би двадцять знайомих. А коли за тобою присилають «Волгу», то всі неначе крізь землю провалюються.

— Слухай, Колю, — сказав скуйовджений, — а чим тобі не сподобався наш фірмовий конденсатор? Ти навіщо радіотехнічні поставив?

Коля вернувся з небес на землю. «Багато ще в мені хлоп’яцтва, — подумав він з деяким осудом. — З тобою розмовляють як з серйозною людиною, а ти думаєш казна про що».

— А вам ваші фірмові конденсатори подобаються? — запитав Коля у скуйовдженого, зробивши наголос на слові «фірмові». — Теж мені, фірма.

Скуйовджений реготнув, а товстун обернувся з переднього сидіння і запитав:

— Широнін, я хотів покласти питання, чи хороша у вас успішність у школі?

Питання до справи не стосувалося і Колі не сподобалося.

— Успішність як успішність, а що?

— Має прямий стосунок, — сказав товстун. — Сподіваюся, ви не вводите мене в оману.

— А навіщо вводити?

— Бувають різні варіанти, — загадково сказав товстун і відвернувся.

Завод розташовувався в Черьомушках, у будівлі, де було багато скла і алюмінієвих конструкцій. Широніна провели до великої кімнати, схожої на хол у санаторії. Біля стіни стояли крісла, а посередині — різнобарвний килим.

— Зачекай, Колю, — сказав скуйовджений. — І познайомся поки.

У кріслах сиділи ще двоє чоловіків. У них був нудний вигляд, мов на прийомі до зубного лікаря. Коля сів поряд з худим кошлатим чоловіком, до самих очей зарослим чорною бородою.

— Широнін, — сказав він.

— Туманян, — відповів бородань, — ви також стосовно мотора?

— І що він їм здався? — відповів третій чоловік, зовсім літній, років сорока, не менше, в модному костюмі і краватці-«метелику». — Й так витратив на нього всю відпустку.

І тут до кімнати увійшли скуйовджений, товстун і незнайомий старий у синьому халаті.

— Здрастуйте, — сказав старий високим голосом. — Я радий вас бачити. І сподіваюся, що ми порозуміємося. — Потім він обернувся до товстуна і запитав тихіше, показуючи очима на Колю: — А це Широнін?

— Так, — відповів товстун, ніби Широнін був винен у всіх страшних гріхах.

— Ну-ну, — сказав старий весело і всівся в крісло.

— Я, — продовжував старий, — тобто академік Беккер, Сергій Петрович і мій друг професор Столяров, — він указав на скуйовдженого, — запросили вас сюди тому, що саме ми винайшли мотор «Бурун-45».

Академік зробив паузу і подивився на гостей, немов чекав, що вони накинуться на нього з прокляттями. Але гості мовчали і нічого не розуміли.

— Питань немає? — запитав Беккер. — Чудово. Ви всі стримані і вперті люди. Отже, я повторюю, що ми винайшли мотор-казку, мотор завтрашнього дня. І за домовленістю з торгівельними організаціями пустили його у продаж. Ми продали вісімнадцять тисяч шістсот дешевих моторів «Бурун». Так от, на сьогодні в магазини повернено вісімнадцять тисяч п’ятсот дев’яносто шість моторів. Один мотор утоплений з горя його господарем. Три мотори приведені власниками до ладу і відмінно працюють. Про що це свідчить?

Відповіді не надійшло.

— А свідчить це про те, що мотор ми винайшли нікуди не придатний. Потенційно — це чудова машина. На практиці довести його до робочого стану неможливо. І щоб не було випадковостей, про це потурбувався весь наш інститут. Я не жартую: мотор запустити не можна, хоч він і найкращий з човнових підвісних моторів, що існують сьогодні.

— Тепер я нічого не розумію, — зізнався Туманян.

— А ми розуміємо. Ми розуміємо, що серед тисяч людей, більша частина яких любить техніку і наділена сміливістю, щоб купити абсолютно незнайому марку мотора, знайшлися троє людей, які настільки нелогічно влаштовані і наполегливі, що не погодилися з логікою і привели мотори у відмінний стан.

— То навіщо? — зважився запитати Коля.

— Я відповім. Тільки спочатку поясню, чому ми вибрали для нашого експерименту саме човновий мотор. Могли б зробити автомобільний. Але ж якби ми забезпечили такими виродками, скажімо, партію «Запорожців», їх власники вирушили б у майстерні, а звідти мотори відразу ж повернулися б до нас. Власники човнових моторів займаються своєю справою далеко від міст, у вільний час, наодинці. Вони знають, що їх мотори вередливі і вимагають особистого, гуманного відношення. Водники звикли покладатися на себе, тому що, якщо мотор заглохне в десяти кілометрах від населеного пункту, мало шансів, що мимо проїде добрий умілець і все за них зробить. Саме тому човновий мотор — ідеальний полігон для вишукування і випробування технічних талантів. Наш експеримент удався. Він коштував державі дуже дорого, але сподіваюся, що ви окупите наші витрати.

— А я гадав, вас судити будуть, — сказав Туманян.

— То що ж далі? — запитав Коля.

— Далі що? З Туманяном і Пісковським, — академік кивнув у бік літнього чепуруна, — все ясно. З сьогоднішнього дня вони зараховуються в наш інститут, Ми починаємо працювати над новим універсальним двигуном, який, на жаль, винайти неможливо. Всі ви пройшли випробування на моторі «Бурун» і витримали його.

— Але як же… — почав Туманян.

— Все узгоджено, — відповів академік. — Навіть ваша дружина згодна. Що стосується Пісковського…

— А що про мене казати, — посміхнувся літній чепурун. — Я все життя мріяв зайнятися неможливою справою.

— Найважче з Колею Широніним, — сказав солідний товстун, який виявився заступником академіка по господарській частині. — У нього попереду десятий клас.

— А він не винен, що молодший від нас всіх, — запротестував професор Столяров. — Він вчитиметься і працюватиме. Адже Широніни уперті.

Коля здогадався, що Столяров їздив у Городищі і почув ці слова від бабусі.

— Вже напевно, це буде не важче, ніж лагодити «Бурун», — сказав Коля.

— Гарантую, що важче, — серйозно відказав академік.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ПЕРШИЙ ШАР ПАМ’ЯТІ

У середовищі самовбивць прийнято залишати записки: «У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати», так от: у моїх нещастях прошу звинувачувати телефон. Він мій ворог, я його раб. Рішучіша людина на моєму місці обов’язково обірвала б шнур або розбила апарат. Я не можу. Телефон поза моєю юрисдикцією. Якби кожен, замість того щоб носити свій хрест, рубав його на дрова, нікому було б ставати мучениками. Коли людині щось від мене потрібно, він дістається до мене за допомогою телефону. Ще б пак, якби він вирушив до мене пішки або скористався міським транспортом, він тричі подумав би, перш ніж зважитися на таке. Якщо у вас є телефон, ви мене зрозумієте. А якщо немає, ви мене не зрозумієте, тому що оббиваєте пороги в телефонному вузлі, доводячи, що за родом служби вам телефон необхідний, як гірське повітря. До речі, я і сам оббивав пороги, але найстрашніше — якби телефон у мене зняли, почав би оббивати пороги знову. Як бачите, я гранично відвертий.

Я ледве добрів до будинку. Був жаркий, оманливий весняний день, який обов’язково мав обернутися до ночі ледь не морозом. Так і трапилося. Якщо врахувати, що опалювання вже було вимкнене, то зрозуміло, чому я, забравшись у ліжко і зачитавшись отриманою на два дні Агатою Крісті, з таким обуренням сприйняв телефонний дзвінок, що пролунав о пів на дванадцяту. Я дав йому відзвонити разів десять, сподіваючись, що йому набридне і він повірить, що мене немає удома. Але телефон не повірив. Я зняв слухавку і, щулячись від холоду, прогарчав у нього якесь слово, яке можна було трактувати як завгодно.

— Гіві, — сказав телефон голосом Давида. — Я тебе не розбудив?

— Розбудив, — не заперечував я.

— Я так і думав, — продовжував Давид, не знаючи, що в таких випадках слід вибачатися. — Так от, зараз за тобою заїде наша машина. Шеф уже в інституті.

— Дуже зворушений, — зізнався я. — А що робить наш дорогий шеф у інституті о дванадцятій годині ночі? Неповнолітні злочинці вкрали установку і розібрали її на гвинтики для дитячого «Конструктора»?

— Не блазнюй, Гіві, — сказав Давид нудним голосом. Він завжди говорить нудним голосом, коли я блазнюю. — Серйозна справа, машина буде у тебе з хвилини на хвилину. Вона заїде за Русико, адже це недалеко?

— Зовсім поряд. Я тільки вчора проводжав її до будинку, і, по-моєму, її батько цілився в мене з балкона із крупнокаліберної рушниці.

Давид повісив слухавку, чим показав усю серйозність заяви. Я вирішив нікуди не їхати, але про всяк випадок почав одягатися. У цьому вся моя непослідовність, але, напевно, вона походить від того, що я ріс без батька. Я ухвалюю рішення і тут-таки починаю діяти навпаки.

Я не встиг натягнути піджак, як під вікном коротко дзявкнула машина. По голосу це була директорська машина.

Було холодно, мов у лютому високо в горах. Русико сиділа в чорній «Волзі», вона була ненафарбована і сповнена почуття власної гідності. Не щодня за хірургічною сестрою присилають чорну «Волгу».

— Русико, — запитав я, всідаючись з нею поряд, — що там трапилося в інституті?

— Не знаю, — відповіла Русико таким тоном, неначе вона-бо знала, а ось ще невідомо, чи допущений я до такої великої таємниці. — Мені подзвонили. Мені Давид дзвонив, — додала вона.

— Яка честь, — сказав я. — І чим ти на неї заслужила?

Русико знизала круглими і, підозрюю, дуже білими плечима.

— А насправді, що він тобі сказав? Адже він не має морального і службового права піднімати з ліжка молоду і прекрасну жінку.

— Буде операція. Напевно, через землетрус.

— Що? Який ще землетрус?

— Вранці був землетрус, — включився в розмову шофер. — Далеко був, у горах.

— І знову мені нічого не повідомили, — образився я. — Напевно, обговорювали, пліткували, а коли я виліз з лабораторії, жодного слова. Адже я обожнюю поговорити про землетруси і пожежі. Скажіть, а сьогодні в Тбілісі не було виверження вулкана?

— У нас тут немає вулканів, — пояснила мені прекрасна Русико. — Вулкани на Камчатці.

— Спасибі, — сказав я, і тут ми приїхали.

Перед інститутом було вавілонське стовпотворіння, неначе справа відбувалася в кінці робочого дня. Стояли машини, бігали люди, в половині вікон горіло світло.

— Землетрус продовжується, — сказав я, вилазячи з машини, і, слід зізнатися, мною оволоділи всілякі передчуття.

Давид і сам Лордкіпанідзе стояли посеред холу.

— Завжди на посту, — привітав я їх, не здоровкаючись, тому що мав уже честь вранці засвідчити свою пошану обом моїм колегам.

— А ось і Гіві, — сказав Лорд і, обернувшись до Русико, наказав: — Зараз же нагору, в операційну, я скоро там буду.

— Даруйте, — сказав я, — де тут у вас довідкове бюро? Я хотів би отримати інформацію про своє найближче майбутнє.

— Роз’ясніть, — кинув Лорд Давиду і поніс своє огрядне тіло на другий поверх.

— Лише двома словами, — попередив мене Давид, немов моя мінімальна норма на пояснення складалася з чотирьох слів і однієї коми. — Мені подзвонив Пачулія. Ти його знаєш? Пачулія на «швидкій» працює. Ти його не знаєш? Дивно.

— Ближче до справи, — сказав я Давиду строгим голосом. — Тебе просили мені все роз’яснити, а не з’ясовувати мої особисті стосунки з Пачулія.

— Так, звичайно, правильно, — Давид подлубав нігтем дужку окулярів. — У них хворий, шоковий, невідомо ще, витягнуть вони його чи ні. А там якраз епіцентр землетрусу. Маленького землетрусу.

Пальці Давида мимоволі показали, які маленькі бувають землетруси.

— Не може бути, — здивувався я. — Таких маленьких не буває.

— Кажуть, у Тбілісі в деяких районах дзвенів посуд у шафах.

— Це від міського транспорту, — постарався я втішити Давида. — А все-таки при чому тут ми? Ми не «швидка допомога». Ми науково-дослідний інститут, можна сказати, Інститут мозку.

— Власне. Інститут мозку. А Пачулія знав, над чим ми працювали. Він у лютому був на конференції в Києві, де Лорд робив доповідь. Ось він і запам’ятав. Ідея, звичайно, дика, малореальна, але від цього залежать життя інших людей.

Тут Давида відволікли. У вестибюль вбігла чарівна тоненька дівчина, розпатлана, вона кинулася до нас і прошепотіла:

— Він де? Він живий?

У дівчини було таке велике і дитяче горе, що навіть такий закоренілий егоїст і цинік, як я, відвернувся і не сказав ні слова. Я взагалі у таких випадках нічого не вмію говорити. Зате Давид — великий майстер лікарського поводження.

— Ви, пробачте, про кого питаєте? — запитав він майже ніжно.

— Про Бесо. Про Бесо Гурамішвілі.

— Звичайно, звичайно, — сказав Давид. — Стан, прямо скажу, важкий, але немає жодних підстав впадати у відчай.

— Можна мені до нього? — перебила Давида дівчина.

— Ні, зараз не можна. Завтра можна буде.

— Але ви мене не обманюєте?

— Навіщо я буду вас обманювати? Зараз Бесо спить, і його не можна турбувати. Я вам раджу завтра зранку сюди приїхати і тоді…

— Він розбився? Так? Він в печері розбився? — Дівчина помітила, що Давид, узявши мене під лікоть, намагається відвести нагору, і підбігла до нас.

— Ні, — сказав Давид, — його знайшли нагорі. На дорозі.

— А решта?

— Їх шукають.

— А як же він міг вийти, а вони ні?

Давид поглянув на круглий електричний годинник над сходами і ухвалив кардинальне рішення.

— Слухайте. Дві години тому на дорозі, в сорока кілометрах від міста, був знайдений Бесо Гурамішвілі. Його знайшов шофер вантажівки і хотів було відвезти в лікарню, в район, він їхав від Тбілісі, але, поки шофер намагався допомогти Бесо, з’явилася машина рятувальників. І вони впізнали Бесо. Вони його не чіпали, поки не приїхала «швидка допомога» з міста. Тепер ясно?

Я сказав, що мені нічого не ясно, а дівчина хотіла було сказати те ж саме, але не посміла.

— Що неясно? — здивувався Давид.

— Чому рятувальники шукали Бесо. Він альпініст?

— Ні, він спелеолог. Ти, звичайно, не читав. Ти нічого, окрім розважальної літератури, не читаєш. Торік спелеологи почали проходження печери, всього в сорока кілометрах звідси. Про це писали скрізь. Це велика експедиція.

— Вісімнадцять чоловік, — сказала дівчина. Вона трохи заспокоїлася. Я уявив собі, як їй було мчати сюди по нічному місту, коли її коханий в лікарні і невідомо ще, чи живий він. — Вони торік почали, шістнадцять кілометрів на карту нанесли. Ви не уявляєте, як там цікаво. Він мене минулої осені брав, лише до бази. Там такий сталактитовий зал… Олесю!

Виявляється, вона побачила рудого бородатого паруб’ягу в штормівці, з тієї, досить нудної породи людей, яким завжди треба залізти в такі місця, куди нормальних людей не тягне.

Дівчина кинулася до Олеся, немов пустельник до води. Давид уточнив:

— Рятувальник.

— Ну і що далі? — кажу я. — Де ми з’являємося на сцені?

— Бесо — один із спелеологів. Група працювала під землею вже другий тиждень. У них там лікар. Є зв’язок із землею по рації, а нагорі контрольна група. Сьогодні удень був землетрус. Словом, вхід у підземеллі завалило, зв’язок урвався, і що трапилося зі спелеологами, нікому не відомо. Уявляєш, до самої ночі рятувальники намагаються бурити завал, шукають, чи немає інших входів до печери, і раптом на дорозі, в десяти кілометрах від основного входу виявляється Бесо Гурамішвілі.

— А він нічого не може розповісти.

— Вірно. Він нічого не може розповісти, і є підстави вважати, що привести до тями його сьогодні не вдасться. А коли вдасться…

— Вхід сильно завалило?

— Вочевидь, сильно. Запитай у Олеся. Він привіз Бесо. Він його друг.

— Сам питай. Моя допомога там не знадобиться.

— Наша з тобою допомога може знадобитися.

— Яким чином?

— Установка.

— А як з її допомогою дістатися до спелеологів?

— Йдемо нагору, дорогою ти думатимеш, Гіві. Може, здогадаєшся.

Я йшов по сходах. Переді мною погойдувалася широка м’яка спина Давида, і я все не міг придумати, як за допомогою нашої установки можна відкопати спелеологів. Відразу вісімнадцять чоловік, ні, сімнадцять, один з них якось видряпався…

— Послухай, Давиде, а не могло так бути, що цей Бесо вибрався нагору до обвалу?

— Не могло, — відповів Давид. — Він був у печері з усіма.

— А може, його якось викинуло нагору?

— Не верзи дурниць.

— Значить, він виходив потім?

— Потім.

Ми підійшли до кабінету Лорда. Лорд був там. Він розмовляв з незнайомим мені чоловіком, на якому білий халат сидів незграбно, немов погано підігнаний маскарадний костюм доктора Айболитя.

— Зрозумів, — сказав я. — Значить, Бесо знає, як до них спуститися, не розбираючи завалу.

— Ти майже геній, — відказав Давид серйозно. — Ця думка спала Пачулія, коли він віз Бесо в Тбілісі на «швидкій допомозі».

Ми стояли в дверях кабінету Лорда. Лорд нас не помічав.

— Гурамішвілі — майстер спорту з альпінізму, — пояснив чоловік у незграбно сидячому халаті, звертаючись до Лорда, мовби відповідаючи на моє наступне питання. — У першій десятці скелелазів республіки. Логічно, що, якщо у них була можливість дістатися до якоїсь важкої шпари, пішов Бесо. Другого такого серед них не було. А він мовчить.

Чоловік сказав це з осудом, неначе Бесо мовчав на зло йому. У нього були великі чорні вуса і руді сумні очі.

— Отже, молоді люди, — звернувся до нас Лорд. — Ось, присутній тут товариш Кікнадзе вважає, що ми можемо йому допомогти.

— Не мені, — поправив його товариш Кікнадзе. — Тим, хто чекає допомоги.

Лорд фиркнув. Лорд не терпить, коли його поправляють.

— Ми повинні дізнатися, — продовжував Лорд після деякої паузи, — як знайти спелеологів. І очевидно, ніхто, окрім нас, цього зробити не зможе.

— Ніхто, професоре, — погодився товариш Кікнадзе, що усвідомив свій промах.

Давид запитав Лорда:

— Готуватимемо установку?

— Я вже розпорядився, — сказав Лорд. — Мене цікавить інше — хто прийматиме?

— Я, — сказав Давид.

Лорд поглянув на нього з глибоким сумнівом. Я розумів Лорда. Давид — хлопчик з хорошої сім’ї, якого багато і смачно годували в дитинстві і не примушували займатися спортом. Давид вийшов м’який, теплий, округлий, але, на подив родичів, працьовитий. Він короткозорий, через що його возили до всіх окулістів Москви, Ленінграда і мало не Владивостока. Будь-який інший на місці Давида зненавидів би медицину, а він, навпаки, полюбив її. За муки, чи що?

— Якщо вийде, — сказав Лорд, — то доведеться ж туди йти…

І він звернув свій погляд до мене, від чого я мимоволі розправив плечі. Теоретично у мене в роду всі мали б бути довгожителями, але мої дядьки і тітоньки умудрялися гинути в молодості або максимум в допенсійному віці. Вони йшли на війну, падали зі скель, а один дядько потонув у Атлантичному океані. Мені теж було призначено загинути в молодому віці, і ніхто, окрім мене, в цьому не сумнівався.

— А ти як, Гіві, про це думаєш? — запитав мене Лорд.

— Я думаю, що можна приступати, — сказав я.

Давид замуркотів щось про свій досвід і готовність… Лорд уже йшов до лабораторії.

— Давиде, — спробував я його втішити. — Кожному своє, як казали греки.

— Римляни, — поправив мене освічений Давид.

— Кожному своє, — повторив я. — Хтось повинен працювати головою, а хтось бігати ніжками.

Я люблю нашу установку, напевно, тому, що за цю любов мені платять зарплату і іноді дають премії. І ще тому, що тямлю в ній значно менше Лорда і навіть менше Давида. Хоча ніхто не розуміє її цілком. Вона справжня жінка: непередбачувана і вередлива. Вона може обдарувати тебе приголомшливими даними, а потім образитися на щось і відмовитися з тобою співробітничати. Вона займає половину другого поверху і підвал, куди йдуть інженери, що ставляться до нас, медиків, як до людей другого гатунку, придатних лише на те, щоб губити їх винаходи. Інженери зробили установку, ми розробили методику її застосування, і всі одні одними взаємно незадоволені. Хоча в цьому є певна частка кокетства.

Операційну лабораторії нещодавно відремонтували і облицювали блакитною плиткою. Відтоді операційна здавалася мені схожою на ванну кімнату в готелі, особливо коли ламався кондиціонер. А кондиціонери, як відомо, ламаються лише в саму спеку. Не покрита плиткою була лише права від дверей стіна, яку займала контрольна панель і пульт управління.

Я зазирнув до операційної крізь скляні двері. Русико готувала інструменти. У жовтому халаті вона виглядає ефектно. Коли Русико підвела голову і посміхнулася мені, я зобразив на обличчі захоплення її чарівною красою, але боюся, що вона знову мене не зрозуміла…

Я пішов голитися. Я вже змирився з тим, що раз на тиждень мені доводиться голити голову, і втішаю себе тим, що після цього схожий на Маяковського. Мої знайомі вважають, що гоління — моє дивацтво, спосіб подолати інтелектуальну неповноцінність. Більшість моїх знайомих інтелігенти, і тому вони нічого не тямлять у житті.

Я голився і згадував, як ми вперше два з гаком роки тому ввімкнули установку. Руслан і руда собачка з цирку, не пам’ятаю, як її звали, лежали прив’язані до столів у цій самій операційній. Тільки операційна тоді була біла, фарбована масляною фарбою, стеля протікала, і на ній були красиві розводи. Про розводи я дізнався пізніше, коли сам потрапив на один із столів. Я ввів голку в мозок Руслана, Нателла фіксувала датчики. Лорд хвилювався і тому був з нами різкий і гарчав на Русико. Давид і інженери метушилися біля пульта, і, хоча через десять хвилин головний інженер сказав: «Пішов запис», ми ні в чому не були впевнені.

Коли собаки прокинулися, ми стежили за ними, мов ревнивці за дружинами, а собаки хлебтали молоко, жерли м’ясо, і Руслан дивився на дресирувальника порожніми очима. А ми ж спеціально вибрали циркового песика, тому що він багато що в житті випробував і вмів значно більше, ніж ординарний пес Руслан. Дресирувальник бурчав. Він не вірив, що можна закривати пам’ять, записати і передати Русланові все те, що знає його руде собача. Ми й самі сумнівалися, і це було найпаршивіше, тому що на цю справу було розтринькано декілька років і масу грошей, і всі ці роки багато серйозних людей вважали Лорда за шарлатана, його друзів-інженерів за шарлатанів, а нас з Давидом і іншу дрібноту навіть не за шарлатанів, а просто за ідіотів.

До вечора того-таки дня, коли скептично налаштований дресирувальник знов приступив до Руслана зі своїми докучаннями, наш дорогоцінний пес зобразив на морді професійну огиду, пройшовся на задніх лапах, зробив сальто і незграбно стрибнув крізь затягнуте цигарковим папером кільце. Рудий ресик вражено дивився на нього і підказував на собачій мові, що робити далі. Руслану гидко було займатися справами, негідними чесного великогабаритного пса, але він займався, тому що в його пам’яті вже лежали знання, отримані ним від рудого песика. Через два дні він про все забув і повернувся до звичайного невибагливого життя.

Дресирувальник, не повіривши, що собаку можна за п’ять хвилин навчити всьому, що його підопічні вбирали в себе місяцями виснажливої праці, забравши свого голеного песика, розрахувався в бухгалтерії і залишився нами незадоволений. А ми влаштували великий бенкет на дачі Лорда і нескромно прославляли один одного в тостах і промовах. А ще через три місяці я вперше потрапив на операційний стіл як піддослідний кролик і відтоді ходжу поголений наголо і намагаюся нікому не показувати шрамів над правим вухом.

Все це не означає, що ми відтоді котилися до слави по рейках. Ми пленталися до неї, провалюючись у вовчі ями, блукаючи гірськими стежинами, і регулярно поверталися до початку шляху, охоплені гнітючою думкою про те, що ніколи з цього лабіринту не виберемося. Ми працювали з найрозумнішими собаками в Грузії, а вони чомусь передавали своїм наступникам лише уривки дурних спогадів або манеру кусатися нишком. Ми плекали макак і мавпочок, які ніяк не могли отримати від інформантів елементарні навики кидати шкіркою банана в нелюбимого доглядача. Ми, нарешті, жертвували собою, і я два дні підряд мучився застарілим розкаянням Давида, який, виявляється, в семирічному віці вкрав запонку в дідуся Іраклія і з жаху від скоєного запустив її в Куру. Цей злочин не був розкритий, але Давид все одно карався.

У мене голова розламувалася від його розкаяння. Його найбільше турбувало, щоб я не вводив до щоденника експерименту імені дорогого дідуся.

Цілісної картини у нас не вийшло, передача була ненадійною, і хоча прийнято говорити, що негативний результат — той-таки результат, у нас їх накопичилося стільки, що вистачило б на повне заперечення всіх досягнень Ньютона, Ейнштейна і Нільса Бора, разом узятих.

— Гіві, ти готовий? — запитала Нателла. — Хворого вже привезли.

— Я як піонер, — відповів я, — завжди готовий. Ти була коли-небудь піонеркою?

— Гіві, — Нателла подивилася на мене з докором.

Їй хотілося, щоб я був такий же серйозний і талановитий, як Лорд, щоб я був альтруїстом. Вона з жіночою недалекоглядністю не розуміла, що, виконавши всі її умови, я втратив би для неї усіляку привабливість. Щоб відволікти Нателлу, я повідомив їй:

— Лорд розмовляв з директором, а знаєш, що сказав директор? Він умив руки. Він чудово розуміє, що слід кріпити зв’язки науки з виробництвом, а якщо у нас нічого не вийде, завжди можна розкритикувати Лорда за те, що той намагається нав’язати виробництву недобудовану снопов’язалку.

Я пішов за Нателлой в операційну. У коридорі нам зустрівся товариш Кікнадзе, який вже обжився тут і виглядав орлом.

— Бажаю успіху, — сказав він мені. — Вам ще ніколи не доводилося проводити відповідальнішої операції.

— Велике спасибі, — подякував я ввічливо. — Як добре, що ви мені про це сказали.

Кікнадзе стояв і думав, образитися йому на мене чи ні.

— Навіщо ти так розмовляєш з людьми, Гіві? — поклала мені Нателла чергове риторичне питання. Вона великий майстер риторичних запитань. — Ти не уявляєш, як він переживає. А там ще родичі спелеологів, і всі від нього чогось вимагають.

— Але я нічого від нього не вимагав. Мені можна було дати спокій. Ти ж знаєш, що перед прийомом слід розслабитися і перебувати в спокійному стані духу.

— Я тебе підготую, — сказала Нателла.

— Не треба. Мене готуватиме Давид. Не позбавляй його цього задоволення. Якщо ж ти цим займешся, то я не зможу настроїтися на прийом. Я думатиму тільки про тебе. До речі, ти не хотіла б стати моїм інформантом? Я потім тобі дістану парик.

— У жодному випадку, — сказала Нателла. — І не через волосся.

— Ти боїшся, що я дізнаюся про твоє справжнє ставлення до мене?

— Так, боюся.

— Ти мені лестиш.

— Навпаки.

Коли я, пахтячи йодом, з’явився в операційній, там уже все було готово. Я підійшов до столу, на якому лежав Бесо Гурамішвілі. Наш анестезіолог проводив військову раду з сивоволосим і заслуженим колегою з Інституту хірургії. Я їм не заздрив. Навіть мені було ясно, що вони підтримують в Бесо життя з останніх сил. Бесо мені сподобався. Його поголили, і він став схожий на мене. Або на Маяковського. Тільки молодого.

Я кивнув Пачулія, який привіз Бесо до нас. Пачулія був хорошим хірургом. Я був з ним знайомий, хоча і не признався Давиду. Ми вчилися з Пачулія на одному курсі, але він був відмінником, а я ні. І цей Пачулія проводив зі мною виховні бесіди.

— Ти готовий, Гіві? — запитав Лорд батьківським голосом, неначе збирався запросити мене до парку або в кафе-морозиво.

Я постарався розслабитися і зайнявся самонавіюванням. Спочатку розслабив м’язи чола, потім уявив, що розслаблюю м’язи очей.

Я лежав на столі і, якщо повернути голову, міг побачити гострий темний профіль Бесо. Анестезіологи прийшли до якогось рішення, і молоденька кардіологічка з нашого інституту була допущена до їх високої наради. Я спробував уявити собі, як там, в печері, напевно, дуже темно і страшно.

— Сподіваюся, Бесо ніколи не крав запонок у дідуся Іраклія, — сказав я Давиду, і це були мої останні слова, тому що вони дали мені наркоз, чого я також не терплю.

Напевно, моєю останньою думкою було міркування про те, що анестезіологи мене надовго відключати не будуть, тому що я опам’ятався саме з цією думкою в голові. Проте, хто я такий і чому мене не треба надовго відключати, я здогадався не відразу. А здогадавшись, заснув, тому що злякався, що вони ставитимуть мені питання, а відповісти мені нічого. Погано, коли від тебе чогось чекають, а ти допомогти не можеш. Це чудово знають усі, кому доводилося провалюватися на іспитах. Мені доводилося.

Крізь сон мені було чути їх голоси, і мені здавалося, що я все розумію і навіть будь-якої миті можу невимушено включитися в розмову. І не включаюся за власним бажанням.

Знову прокинувся я в палаті. Було темно. За скляними матовими дверима горіло світло, і по склу, як у театрі тіней, пропливали людські силуети.

Як завжди, боліла голова, і мене мучило почуття розчарування в собі і ще більше вина перед Лордом, який на мене так розраховував, а я його підвів.

Я підняв руку, щоб подивитися на годинник, але, звичайно, ніякого годинника на мені не було. За дверима зашелестіли голоси. Слух у мене був загострений, і я розрізнив чийсь низький голос, напевно Лорда:

— За нашими даними, зазвичай минає дві-три години, перш ніж починається приживання інформації.

Двері відчинилися, і навшпиньки увійшла Нателла. Я заплющив очі, мені не хотілося з ними розмовляти. Нателла щось робила на столику біля ліжка, брязнув стакан. Вона вийшла. Сказала там, у коридорі:

— Спить ще.

— Кава готова, — почувся голос Русико.

Я відчув удячність до Русико, яка здогадалася, чим можна їх усіх відволікти від дверей. Вони, певно, теж зраділи, і мигтіння тіней на склі припинилося.

Мені треба було щось пригадати. Я щось забув. Щось важливе. Я уявив собі Бесо, який лежав на сусідньому столі, і подумав, що ніколи ще не бачив себе збоку. Тобто не себе, а його. Я чогось не зробив, що обов’язково повинен був зробити, хоча ця обов’язковість відносилася не до мене, а до Бесо, і мене турбувало, чи не загубив я ЦЕ. Десь у глибині свідомості я залишався самим собою і розумів, що в мені прокидаються думки Бесо, і радий був тому, що вони існують, та водночас не лише для Бесо, але й для мене важливіше було пригадати про ЦЕ. «Про печеру?» — вдалося мені запитати самого себе. Ні, не про печеру. Я розумів, що ЦЕ важливіше зараз, аніж печера, і я нічого не знаю про печеру. Я не можу пригадати про неї, тому що ніколи в ній не був, близько не підходив. А ЦЕ повинно було лежати в кишені джинсів.

Тут уже довелося думати мені самому, без допомоги Бесо, думки якого мені тільки заважали, тривожили і підганяли. Бесо не знав, де можуть бути джинси. Він нічого не знав про інститут. Це знав лише я.

За дверима тихо. Минуло лише декілька хвилин, і вони зараз п’ють каву і міркують, вийшла передача пам’яті чи ні. Але їх цікавить шлях до печери, про який я нічого не знаю. Їх ЦЕ не цікавить, ЦЕ важливо лише мені. Мені і кому ще? ЦЕ важливо Резо, тому що я дав слово…

Коли Бесо привезли в інститут, його роздягнули, а одяг відправили на перший поверх, в кладовку. Отже, мені потрібно піти в кладовку і узяти там джинси.

Ось тепер Гіві повинен узяти верх над Бесо і натиснути на кнопку дзвінка. Прибіжить Нателла, прийде Лорд, і я їм розповім про джинси і про те, що треба узяти звідти. Але чомусь я цього зробити не міг. Чомусь я повинен був цим зайнятися сам. Так думав Бесо, який зараз, в кращому разі, лежить без свідомості за стіною.

Я повинен сам піти в кладовку, але виходити через двері небезпечно, тому що в будь-яку мить може повернутися Нателла. Доведеться спускатися з другого поверху, це нерозумно, і навіть при моїй схильності до необдуманих вчинків я повинен був узяти себе в руки і пригадати про те, що я насамперед учений і лише в потім — запасний склад для спогадів Бесо.

Я сів на ліжку і з хвилину намагався угамувати нудоту і запаморочення. Ах, як зворушливо! Родовий привид вабить спадкоємця шотландського замку в загадкові болота. Треба, Гіві, треба. Я виявив, що моя одежина обмежується трусами. Друзі забули мене одягнутися хоча б у лікарняну піжаму.

Я підійшов до вікна і розчинив його. Як і належить у авантюрному романі, вікно розкрилося зі скрипом, здатним розбудити тіні предків у родовому склепі. Чорна клумба знаходилася далеко внизу. Може, вони помилилися і поклали мене не на другому поверсі, а на десятому? Я стояв у нерішучості. Крізь вікно проникав пекучий холод. Напевно, з місяця, який освітлював вершини дерев.

І раптом я зник. Зникли мої слова, мої настрої і навіть моє почуття гумору. Мені слід було якнайшвидше узяти ЦЕ і зробити те, що мені належало зробити. У коридорі почулися кроки. Мені здалося, що Нателла, відчувши лихе, поспішає до палати. Я перекинув ноги через підвіконня і встав на карниз. Потім відштовхнувся від стіни і стрибнув. Земля ударила мене по ногах, я не втримав рівноваги, впав на бік, забився, забруднився в землі, але не відчув болю — лише роздратування від того, що так невдало стрибнув. Бесо стрибнув би краще.

Я сидів на клумбі і прислухався, чи не до моєї палати увійшли. Якщо це Нателла, то зараз почнеться паніка, і до кладовки мені не добратися. Але все було тихо. Я піднявся, струсив з колін землю і пішов уздовж стіни до службових дверей.

Місяць світив мені в спину, і на тлі білої стіни я виділявся, мов жук на аркуші паперу. Ось і вікно кладовки. Воно забране ґратами і для необізнаного недоступне. Але я ще вчора чув нарікання кладівщиці на ненадійність замка і знав, що інститутський слюсар мав намір зняти замок і поставити новий. Знаючи нашого слюсаря, я міг сподіватися, що він, як людина обов’язкова, замок зняв, а ось новий поставив навряд чи.

Я увійшов до службових дверей і тут виявив, що змерз до кісток. З півхвилини стояв, вдихаючи тепле повітря неосвітленого коридору, потім намацав двері в кладовку і штовхнув їх. Двері слухняно відчинилися. Мій психологічний етюд про інститутського слюсаря виправдався. Я засвітив світло, вважаючи, що сьогодні вночі в інституті не до грабіжників. Одяг Бесо лежав на столі. Коли його привезли, кладівщиці не було, одяг просто склали тут. Я не здивувався тому, що з першого погляду впізнав речі Бесо, дивовижніше було б, якби я їх не пам’ятав.

Я змерз і не хотів, щоб мене тут застали в голому вигляді. Я натягнув вологі джинси, які виявилися майже якраз, вдягнув майку і бувалий в бувальцях светр. Все це було брудним, на рукаві светра запеклася кров. Я відшукав під столом черевики Бесо, але вони виявилися на мене замалі. Це стало несподіваним ускладненням, якого ми з Бесо ніяк не чекали. Я відкрив шафу. Там були речі хворих з лікувального відділення. Я вибрав пару черевиків. Черевики були блискучі, лакові, вони ніяк не в’язалися з усіма моїми шатами, але не тиснули, а це було головним. З кишені джинсів я витягував пластиковий пакет з газетним кульком усередині.

«Резо простягнув мені пакет. Обличчя його в світлі останнього нашого ліхтаря здавалося ще виснаженішим, ніж зазвичай. Ліхтар світив зверху, і очі здавалися чорними ямами. «Ти мені обіцяєш?» — запитав Резо. «Обіцяю», — сказав я».

Ця картинка промайнула у мене в свідомості чітко, немов я сам бачив цього невідомого мені Резо. Я стояв у нерішучості.

«Далі що? — подумки запитав я Бесо. — Може, повернемося? Вони ось-ось похопляться».

І тут-таки я зрозумів, куди мені треба їхати. Саме треба їхати, і негайно. У село Мокві. Туди йде автобус. Від автобусної станції. Я узяв зі столу свій годинник. Годинник Бесо. Годинник ще йшов. Було двадцять хвилин на п’яту. Після операції не минуло й трьох годин.

Більше затримуватися було годі. Я загасив світло і вийшов з кладовки. Міський транспорт ще спить і бачить сни. Але до автобусної станції порівняно недалеко. І можливо,вдасться спіймати таксі. Це було б ідеально. Я по можливості швидко перетнув газон, що відокремлював інститут від воріт. Що далі я буду від нього в найближчі хвилини, то краще для мене, для Бесо і для кого ще?

«Ти упізнаєш його будинок. Він останній на вулиці. Весь в дикому винограді. А перед ним троянди. Ні в кого у селі більше немає троянд».

Це говорив Резо. Його голос.

Я перебіг газон і увійшов у напіввічинені ворота. У інституті була божевільна ніч, і тому всі правила були забуті. Де зараз нічний сторож?

Близько шурхотіла Кура. Загавкав собака. Їй відгукнулися собаки, ув’язнені в підвалі інституту. Мені здалося, що з боку інституту пролунав крик. Мене кличуть? Я пішов по шосе до міста. Я б біг, але знову підступила нудота і в голові шуміло. Я озирнувся. Зелений вогник таксі вискочив з-за повороту. Вийшовши на середину дороги, я підняв руку. Машина загальмувала.

— Хіба не бачиш, що в парк їду? — запитав таксист, висовуючись з вікна. — Нікуди я тебе не повезу.

— Мені тільки до автобусної станції.

— Не по дорозі, — сказав таксист.

— Скільки? — запитав я, норовлячи потрапити в тон таксистові.

— У тебе таких грошей немає, щоб я до автобусної станції поїхав.

— У мене термінова справа. Будь ласка, підвези.

Сторгувалися на трьох карбованцях. Шофер був вимушений підкоритися силі грошей, але це не зняло його роздратування. Він дивився прямо перед собою, але до мене не обертався і сердився на мене, тому що був незадоволений власною поступливістю.

«Камінь рвонувся з-під ніг, і повітря ударило в обличчя. Повітря було щільним, і в ньому потонув звук обвалу. Хтось скрикнув. Я впав на підлогу печери і боляче вдарився об чиюсь каску. Я не думав, що міг померти. Мені тільки хотілося, щоб все це швидше закінчилося. Тоді я вийду назовні. Але гарчання гори не припинялося, немов порода намагалася заповнити всі порожнини в горі…»

— Приїхали, — сказав таксист. — Тепер мені до парку зайвих десять кілометрів їхати. Розплачуйся.

Я завмер. Мої руки не знали, в якій кишені лежать гроші. Гроші лежали в піджаку Гіві, а на мені були джинси і светр Бесо. І в них не було грошей.

— Я гроші забув, — відповів я спокійно, тому що вже був на автобусній станції і до Мокві їхати не більше години.

— Жартуєш, — переконано сказав шофер. — Жартуєш.

Така підступність не вкладалася в його свідомості.

— Завтра прийдете до мене в інститут. Десять карбованців заплачу.

— Жартуєш, — говорив шофер вже більш переконано. — Дорого тобі обійдуться ці жарти. У парк поїхали. Там поговоримо.

Шофер перегнувся через мене, притягаючи двері до себе.

— Візьміть що-небудь під заставу, — попросив я.

— Що з тебе візьмеш? — сказав шофер, оглядаючи мене. — Що з такого візьмеш?

Він був розчарований у людстві.

— Годинник, — пригадав я. — Візьміть годинник.

Я не став чекати його відповіді. Потягнув браслет. Передав йому годинник.

— Не потрібен мені твій годинник, — розсердився таксист.

Я так і не розгледів його обличчя.

— Хороший годинник, «сейко», — сказав я.

Годинник належав Бесо, тому я знав, що він «сейко».

Це переконало шофера.

— Гаразд, — сказав він. — Всяке буває. Ти тільки мій номер запам’ятай.

Він сказав номер, але мені було ніколи. Якийсь ранній автобус під’їхав до будівлі вокзалу. Я побіг до нього. Над вітровим склом автобуса був написаний маршрут. Автобус йшов у інший бік. Таксист наздогнав мене.

— Номер не забудь! — крикнув він.

— Гаразд, — сказав я і поспішив до будівлі вокзалу.

На вокзалі ще панувала ніч. Декілька випадкових пасажирів, збуваючи час, дрімали на лавках. Лисий чоловік у брудному светрі і рваних джинсах (це я) увірвався до залу і почав дико озиратися в пошуках розкладу. Нарешті я угледів дошку і кинувся до неї. Я сам ніколи не їздив в Мокві, але Бесо бував там, давно, але бував. Найближчий автобус у тому напрямку йшов через півтори години.

Я стояв перед дошкою. Остання моя цінність — годинник Бесо вже зник. Доведеться йти на шосе, ловити попутні вантажівки, тому що шофери вантажівок чуйніші люди, ніж таксисти. Але до шосе ще потрібно добратися.

Знайома дівчина спала, поклавши голову на спинку лавки. Це була та дівчина, яка шукала Бесо і хвилювалася за нього в інституті. Ні, що я кажу! Це була моя сестра Нана. Її, напевно, вигнали до ранку з інституту, веліли раніше восьмої там не з’являтися. А може, вона хоче з’їздити до мами. Мама нічого не знає, від неї, звичайно, все приховали…

Я зробив крок до Нани, щоб заспокоїти її, сказати, що зі мною все гаразд, і завмер, злякавшись свого руху.

Нана підвела голову, немов я її покликав. Вона дивилася на мене пильно, і я злякався, що вона увізнає светр і джинси Бесо. Я зробив крок назад, а вона намагалася зрозуміти, звідки їй знайоме моє обличчя. Адже вона бачила мене так недавно, але в інституті я був респектабельний, в костюмі, при краватці. Вона ще дивилася на мене, а позаду почулися важкі кроки, і я знав, що це до мене.

Я швидко обернувся, готовий тікати. По залу йшов шофер таксі. На його товстому вказівному пальці теліпався годинник «сейко».

— Ти куди втік? — запитав він строго. — Я вже година як роботу закінчив, а повинен за тобою по всьому Тбілісі бігати.

Я зрозумів, що Нана зараз упізнає годинник, і пішов назустріч таксистові, щоб загородити його плечима.

— Ти номер не записав, — продовжував таксист.

Він був немолодий, схожий на Лорда, немов був його старшим братом. У таксиста був крупний пористий ніс, ретельно доглянуті вуса.

— Ходімо, — сказав я, намагаючись відтіснити його від Нани. — На вулиці поговоримо.

Таксист підкорився. Моя метушня по залу розбудила почекальників, вони дивилися на мене з підозрою, немов я заразом збирався потягнути їх валізи.

На вулиці було зимно. Згори дув крижаний вітер. Светр Бесо майже не грів. Я щулився.

— Тобі куди треба? — запитав таксист.

— У Мокві.

— Знаю, — сказав таксист. — У мене там брат жив. До війни ще. Одружився і жив. Потім виїхав до Телаві. А у тебе там кохана дівчина?

— Чому?

— Дуже переживаєш, — сказав таксист.

Він дістав пачку сигарет, простягнув мені.

— Спасибі, не палю, — сказав я.

— Ти не думай, що я через три карбованці на тебе накинувся, — сказав таксист. — Я вже година як відпрацював. Я брехунів не люблю. А то, буває, сяде: грошей немає, а сам легенди придумує.

— У мене гроші в інших штанах, — сказав я щиру правду.

Я огледів майдан, сподіваючись, що трапиться диво — з’явиться автобус з написом «Мокві» над вітровим склом.

— Важлива справа у тебе в Мокві? — запитав таксист.

— Ви вже відпрацювали, і грошей у мене немає.

— А ти в мої справи не втручайся, — сказав таксист. — Я ліпше від тебе знаю, що мені робити. Сідай в машину.

— Що?

— Сідай в машину, кажу. Скільки я тебе посеред майдану чекати зобов’язаний?

Ми виїхали з міста. Вже світало. У кабіні було тепло, затишно, і тягнуло в сон. Поливна машина обдала нас струменем води, і краплі скочувалися по склу.

— Я божевільний, так? — запитав шофер.

— Ні. Добра людина.

— Я не добрий. Я твій годинник все одно під заставу залишу.

Засвітилося червоне світло. Ми стояли на пустельному перехресті, і світло ніяк не перемикалося.

— Котра година? — запитав я.

— Все одно годинник не віддам, — сказав шофер. — Пів на шосту. Спізнюєшся?

— Спізнююся.

— А тобі в який будинок у Мокві треба? Я там всіх знаю.

Я не відповів. Я забув, у який будинок мені треба. Я довірився Бесо. А він не хотів підказати.

Очей Резо мені не було видно. Світло падало зверху. Поряд стогнав доктор. Треба ж було, щоб саме доктор зламав ногу. Доктор повинен лікувати інших, а не стогнати. «Ти відразу впізнаєш його будинок…»

— Останній будинок на вулиці, — сказав я. — Весь у винограді. І троянди. Ні в кого у Мокві більше немає троянд.

— Так би й казав. Там кульгавий Баграт живе. Ти до нього?

— До нього. Він сам живе?

— Не знаю. Я там давно не був. Раніше сам жив. Син у нього в Тбілісі працює.

«Я обіцяв батькові, — сказав Резо. — Постараюся знайти. Я сам не вірю в це, а він дуже вірить. Я до нього професора возив, але професор сказав, що навряд чи можна допомогти. Старий батько в мене. Але він вірить, каже, що люди похилого віку вірили. Знали хід до печери. До революції один князь приїжджав, тисячу карбованців золотом обіцяв тому, хто принесе, величезні тоді гроші».

Я дістав з кишені джинсів пластиковий пакет, витягнув з нього газетний згорток. У газеті лежали шматочки жовтої смоли, схожої на бурштин. На дотик вони були мильними, легкими і мали восковий солодкуватий запах.

— Що це у тебе? — запитав шофер. — Бджіл розводиш?

— Ні. Ліки, — сказав я.

Шофер натиснув на гальма. Я ледве встиг підхопити шматочки смоли. Машина з’їхала на узбіччя.

— Слухай, — запитав шофер. — Ти це де знайшов?

— У печері.

— Правильно! — зрадів шофер. — Чого ж мовчиш? Гірський бальзам знайшов. Від усіх хворіб лікує?

— Люди похилого віку вірять, — сказав я.

— Ти старому Багратові син? Чому ж раніше мовчав?

— Не син я йому. Син доручив передати.

— У мене мати вмирала, просила мене дістати. А де дістанеш? Тепер усі гори вже відомі, а місця справжні забули. І медицина не вірить. Не перевірено, кажуть.

— Вам потрібно? — запитав я.

— Навіщо? Я здоровий. А думаєш, допоможе? Мені дільничний лікар тоді сказав, що в старовинній медицині був сенс. Ти теж так гадаєш?

— Не знаю, — сказав я. — Дуже важливо, коли хворий вірить у ліки.

— Правильно. Мені від усіх хвороб аспірин допомагає.

Ми знову вибралися на дорогу і кілометри через два з’їхали з неї на путівець. Синя стрілка указувала на вивісці: «Мокві — 4 км.».

Старий будинок був обвитий диким виноградом. За огорожею голубилися в світанковому холодку трояндові кущі. Троянд іще не було. Рано бути трояндам. Цуценя, піднявши рване вухо, підбігло до хвіртки і, виляючи хвостом, старцювало.

— Спасибі, — сказав я шоферові. — Я запам’ятав ваш номер, не турбуйтеся. Я завтра вас знайду.

— Завтра я не працюю, — сказав шофер, виймаючи з кишені годинник. — Візьми. Із самого початку сказав би, в чому справа…

— Нехай годинник у вас залишиться.

— Ти що, думаєш, я тебе за паршиві гроші возив?

Я узяв годинник.

— Хочете, поділюся з вами бальзамом?

— Навіщо мені. Моя мати вже померла, а я здоровий.

— Може, стане в нагоді.

— Мені від усіх хвороб аспірин допомагає. Ти поспішай, синку, може, старий Баграт тебе чекає.

Я штовхнув хвіртку. Цуценя ввічливо відступило убік і побігло переді мною до веранди. Виноградні лози тунелем перекривали доріжку, і доводилося нагинатися.

«У повній пітьмі я почув голос Теймура: «У кого аварійний ліхтар?» В ту мить, коли почався обвал, ми сиділи за нашим довгим кам’яним столом і чекали, коли доктор, була його черга чергувати, принесе суп. Ми щойно вмилися в підземному струмку, склали в кутку, біля рації, каски і гумові костюми. Ми вимоталися, тому що пройшли за той день півкілометра і один підступний і важкий сифон. Ми сиділи за довгим столом, і нам було весело, тому що все виходило добре і далі мав бути ще один зал, і, певно, немаленький. Завтра ми шукатимемо до нього підходи. І ось тоді почався обвал. У обличчя вдарило туге й холодне повітря…»

Я зупинився на веранді. У будинку було тихо. Звідси було видно село, що збігало вниз, до річки, стадо, розсипане по надто зеленій, молодій траві узгір’я. Пахло димом. Річка була закрита туманом. По вулиці скрипіла гарба. Було вже зовсім світло.

Маленька старенька в довгій, до землі, чорній спідниці і в хустці, що закривала чоло, виглянула з дверей. У руці у неї було відро.

Я привітався.

— Ти до Баграта, синку? — запитала старенька, нітрохи не здивувавшись ранньому гостеві. — Він уже прокинувся.

Баграт виявився могутнім дідом. Широке, старе, з блискучими кулями на спинці ліжко було йому тісним. Старий, певно, давно хворів. Він висох, і шкіра щік і чола здавалася дуже темною, особливо за контрастом із білою, жовтуватою бородою і довгими пасмами білого волосся. Блакитні очі старого зберегли чистоту барви і зіркість. Старий підняв широку, кістляву долоню, ніби вирізьблену із старого дерева.

— Що з Резо? — запитав він.

Він дивився на мене так, наче я стояв далеко-далеко, на схилі гори, наче я був гінцем, від якого не можна чекати добрих звісток, як їх не чекають від посланців долі. І старий заздалегідь був готовий витерпіти ще один удар, на які таке щедре довге життя, але й здаватися перед долею він не мав наміру.

— Сідай, — сказав він мені раніше, ніж я міг відповісти.

— Резо живий і здоровий, — сказав я.

— Сідай, — повторив старий.

Здається, він мені не повірив.

— Резо живий. Передає вам привіт і турбується про ваше здоров’я.

— Коли ти його бачив?

— Вчора.

— Вранці?

— Вдень.

— У мене було погане передчуття вчора вранці, — сказав старий. — Ти де його бачив?

— У печері. Ми там працюємо. У експедиції.

— Правильно. У печері. І ти кажеш, що нічого не було?

Брехати йому було годі.

— Був обвал, — сказав я. — Але ми встигли відійти. Всі живі.

— А чому сам Резо не прийшов?

— Він залишився там працювати.

— А чому ти такий брудний? Що з твоєю головою? Ти втомився?

Старенька принесла тацю з нарізаним сиром, коржиками і гранчастою карафою, наповненою жовтим вином.

— Посунь сюди стіл, — наказав мені старий. — снідатимемо.

Я зробив, як велів старий.

— Як тебе звуть? — запитав старий, наливаючи вино в стакани.

— Гіві, — відповів я.

— Я не знаю Гіві серед друзів мого Резо.

— Я нещодавно в експедиції.

— Ти брешеш мені, — сказав старий, не засуджуючи мене. Просто констатував сумний факт. Потім додав: — Лікар заборонив мені пити вино. Особливо вранці. Я не слухаюся лікаря.

— Резо просив мене привезти вам гірський бальзам. Він не міг приїхати сьогодні, а мені було по дорозі.

Я розгорнув газету і простягнув шматочки смоли старому. Якби на моєму місці був Гіві, він оцінив би патетичність моменту. Але ж я і є Гіві. Чи я Бесо?

— Спасибі, синку, — сказав старий. Він понюхав грудку смоли. — Це справжній гірський бальзам. Резо вже другий рік шукає його для мене. Спасибі, що не пошкодував часу і привіз старому ліки. Коли тобі багато років і ти знаєш про безсилля лікарів, доводиться вірити в засоби, якими користувалися твої предки. Коли побачиш Резо, передай йому, що батько дякує йому і я постараюся встати на ноги до його повернення. А скоро Резо повернеться?

Старий мені вірив. Але старий був гордий.

— Я гадаю, що він повернеться навіть раніше терміну. Можливо, через день або два він уже буде тут.

І тут-таки я зрозумів, що попався. Не можна було цього говорити. Старий краще за мене знав, що Резо повинен був працювати під землею, принаймні, ще два тижні. Мені слід було раніше звернути увагу на настінний календар, який висів над головою старого. Місяць квітень був обведений червоним олівцем, і дні з другого числа до сьогоднішнього дня були перекреслені хрестиками. Старий рахував дні.

І я йому майже все розповів. Я розповів, що експедицію завалило під землею. Що всі живі, ми знаємо це напевно, але той, одна людина, яка вибралася нагору, хворий і не може показати шлях до решти. Він у лікарні. Я працюю в тій лікарні, і він просив відвезти бальзам.

Старий слухав мовчки, не перебиваючи. Він заплющив очі і був нерухомий, навіть, здавалося, не дихав.

— Я знаю вхід, через який вони пішли вниз, — сказав він, коли я кінчив розповідь. — Багато років тому люди шукали гірський бальзам, але потім вони загубили дорогу, забули. А як далеко вони пройшли цього року? У якому місці їх покинув Бесо?

І я уявив собі печеру так, як вона була нанесена на плані у Теймура. Я добре пам’ятав план, обведені тушшю ділянки, обстежені торік, олівцеві звивини ходів цього року і пунктирні лінії майбутніх розвідок.

Обвал застав їх на базі, в залі, де стояла рація. Це в чотирьох кілометрах від головного входу. Він зачепив частину залу, там було устаткування. І коли вони знайшли ліхтар і оглянули завал, то виявилось, що пробитися до виходу не вдасться.

— Ти кажеш, що люди не постраждали?

— Доктор зламав руку, і ще одна жінка сильно забилася.

— Я завжди казав Резо, що не можна брати жінок під землю.

— А решта відбулися легко. І тоді всі перебралися в сусідній зал, а Теймур послав Бесо і ще одного чоловіка шукати шлях нагору. Їм дали ліхтар, і вони пішли.

— У якому напрямі?

Я спробував пригадати. Я уявив собі цей хід, що звужується до розмірів кролячої нори, коли доводиться утискувати в породу і не знаєш, чи розшириться він коли-небудь або ж доведеться повзти назад.

— Він йшов на схід.

— І далеко вони пройшли?

— Ні. Вони повернулися за аквалангом. Це…

— Я знаю, що таке акваланг.

— Хід розширився. Там був ще один зал, але вихід з нього був під водою.

— І далі Бесо пішов сам?

— Так. У них залишався один акваланг, притому вони все одно не могли протягнути доктора і ту жінку. А Бесо скелелаз. І він худий. І всі сподівалися на нього.

— А що сказав Резо, коли вони прощалися?

— Резо сказав, щоб він обов’язково знайшов вас і віддав пакет з бальзамом, коли вийде. Він пояснив, як знайти ваш будинок.

— Чому ти сказав мені, що тебе звуть Гіві і ти працюєш в лікарні? Адже ти там був? І ти вийшов нагору?

— Я присягаюся вам, що сказав правду. Бесо лежить у лікарні.

— Ти здаєшся мені хорошою людиною, але ти весь час чомусь звертаєшся до брехні. Якщо ти Бесо, то чому ти поїхав сюди, а не привів людей до того місця і не показав їм шлях? Якщо ти Гіві, то як же Бесо пригадав, що було під землею, і не сказав, де він вийшов нагору?

— Він погано почуває себе. Він забув.

Старий зітхнув. Він втомився зі мною боротися.

— Якщо пройти від села вгору по ущелині три кілометри, — сказав він, — там є шпара в землі. Я сам туди не спускався. Але я гадаю, що, якщо йти, як ти сказав, можна наблизитися до людей. Скажи, скільки Бесо йшов?

— Його знайшли на дорозі пізно увечері. Годині о десятій.

— Де?

Я сказав де.

— Ні, це далеко від того місця, але все-таки можна спробувати. Я пошлю з тобою Георгія. Він спритний хлопець і знає ті місця.

За дверима зашурхотіли кроки, скрипнули дошки веранди. Старий ледь посміхнувся.

— Вона вже побігла, — сказав він. — Вона слухала за дверима.

«Я випірнув з крижаного потоку. Я боявся, що у мене зупиниться серце. Адже у мене не було гумового костюма, лише акваланг. Костюм залишився в завалі. Я зняв акваланг і кілька разів підстрибнув, щоб зігрітися. Повітря здавалося теплим після води, але це було оманливе тепло. Як їм там, у печері, без ліхтаря. Коли я йшов, вони співали пісню. У чотири голоси. Гарно співали. Дарма, виберуся нагору — відігріюся. Я перевірив компас, чи не потрапила вода. Ні, все гаразд. Я вибрав хід, який вів вище від інших на схід…»

Дошки веранди заскрипіли різко і часто. У дверях стояв невисокий хлопчина в армійських шианах і синій сорочці.

— Ви мене кликали, дядьку Баграте?

— Доброго ранку, Гогі. Мені потрібна твоя допомога. Прокинься.

Гогі протер заспані очі.

— Ти можеш провести нашого гостя до тріщини у верхній ущелині?

— Зараз?

— Дуже нагальна справа. Він тобі пояснить по дорозі. Візьміть мотузок і гаки. Там, під землею, люди. Треба їм допомогти.

Він не сказав, що серед них його син.

— Звичайно, дядьку Баграту.

— І візьміть коржиків і води. Може, вам доведеться йти довго.

Я думав про те, що мені, Гіві, думка про те, щоб спуститися в якусь темну, холодну печеру навіть заради спелеологів, була б жахлива. Бесо цього не боявся. Я теж цього не боявся.

— Я чекатиму, — сказав старий.

Старенька стояла на веранді. Вона простягнула мені моток міцного мотузка і хурджин з коржиками і бутлею. Вона перехрестила мене і залишалася на веранді, поки ми не зникли з очей. Цуценя провело нас до хвіртки і ввічливо гавкнуло на прощання.

— Пошта відчинена? — запитав я.

— А що вам потрібно? — запитав Гогі.

Він був нижчий від мене на голову, але крокував широко, прагнучи потрапити зі мною в ногу.

— Телефон.

— Пошта зачинена, а телефон є у Левана. Ось його будинок.

— Ми їх не розбудимо?

— Усі вже встали.

Георгій обігнав мене. Коли я увійшов до кімнати, господар будинку, в піджаку поверх майки, коротко привітався зі мною, показав на телефон і відразу вийшов з кімнати. Георгій узяв у мене мотузок, хурджин і теж вийшов, сказавши: «Через вісім набирайте».

Я подзвонив в інститут. Вниз, у довідкове. Там не відповідали. Я зовсім забув, що ще немає сьомої, а місто прокидається куди пізніше, ніж Мокві. Я подзвонив нагору, в ординаторську. Навряд чи наші пішли, тим більше після мого таємничого зникнення.

Трубку підняли відразу. Це була Нателла. Я запитав басом: «Який стан хворого Бесо Гурамішвілі?»

— А хто говорить? — запитала Нателла.

— Його дядько.

Я боявся, що, якщо вона мене впізнає, почнуться розпитування.

— Бесо трохи краще, але він ще без свідомості. Це не ти, Гіві?

Нателла була не упевнена. Вона запитала, немов вибачалася. Мені стало шкода її.

— Так, це я. Але мені зараз ніколи. Я потім подзвоню.

Я відразу повісив слухавку.

Георгій з Леваном чекали мене.

— Він піде з нами, — сказав Георгій.

Ми поспішили до гір. Скрутили з дороги і почали підніматися стежкою. Мої супутники йшли швидко. Сонце почало пригрівати. Я відчував, як калатає у мене серце. Витримаю якось, нічого зі мною не трапиться. Це від малорухливого життя. Треба вранці робити гімнастику.

«…Я підвівся і змусив себе спертися на лікті. Там, звідки я щойно звалився, горіла вечірня зірка. Вона уміщалася точно в центрі отвору, і, хоча я знав, що навряд чи тепер дістануся до нього, зірка була чимось надійним, що належало до світлого і сухого верхнього світу. Я сів. Було важко дихати. Ні, не важко, неможливо дихати. Треба було лягти і заснути. Скільки годин я пробирався сюди? Десять, сто? Напевно, я на кілька хвилин знепритомнів, тому що, коли я знову розплющив очі, зірка змістилася до краю отвору. Я стягнув з себе куртку. Вона мені тільки заважала. Зараз я перепочину і почну все знову…»

— Ще хвилин п’ять залишилося, — сказав Георгій, — і буде та шпара.

Далеко внизу, поблискуючи під сонцем, в’юнилася дорога. Десь там і знайшли Бесо…

«Ні, мене знайшли далі. Я лежав на землі. Було холодно. Був пізній вечір, я не міг звести голову, щоб подивитися на ту зірку і сказати їй спасибі. Дорога була зовсім поряд. Проїхала машина, але у мене не було голосу, щоб крикнути. У мене нічого не було. Я спробував сповзти по укосу вниз. Рука не послухалася мене, заплуталася в светрі, светр був мокрим чи то від води, чи то від моєї крові. Я знав, що кров тече зі скроні, але мені нічим було її зупинити. Я знав, що сповзу по осипу дороги і мене помітять. І по моєму сліду на осипі знайдуть отвір в горі. На другому боці дороги, ледь навскоси, стоїть дерево з двома верхівками. Я ляжу уздовж осипу і покочуся вниз, мов колода. Тільки б не загубити пакет Резо. У жодному випадку не загубити… Там бальзам для його батька… У селі Мокві, крайній будинок, і там він мене чекає. Я покотився вниз по осипу, а камені витикалися з нього і били мене, мов кулаками…»

— Стійте, — сказав я.

— Втомилися? — запитав Георгій.

— Ви знаєте ці місця? Там, унизу, край дороги, є велике дерево з двома верхівками…

Вони задумалися.

— Може, біля повороту?

— Ні. Там два дерева… А знаєш, біля…

— Звичайно, воно там.

— Слухайте тоді. Георгію, біжи мерщій назад у село і телефонуй за номером, який я тобі дам. Нехай вони беруть машину і їдуть туди, де знайшли Бесо Гурамішвілі. Зрозумів? Але не до того самого місця, а до дерева з подвійною верхівкою. Там серпантин, і він скотився на один виток дороги нижче, тому вони не знайшли вихід. Ясно? А ви, Леване, ведіть мене туди, лише не бігом, я дуже стомився.

— Нічого, — сказав Леван. — Це під гору. А хто скотився на виток нижче?

— Я ж сказав — Бесо.

— А чому ви раніше про це не знали?

Тут би мені відповісти шпилькою. Все одно ж людина нічого не зрозуміє. Але я поспішив відповісти в кращих традиціях Бесо, серйозно і по змозі докладно.

— Я не міг раніше пригадати. Це був, очевидно, другий шар пам’яті. Зверху залишилося те, що турбувало Бесо в останню хвилину перед тим, як він знепритомнів. І я пригадав про старого Баграта.

— Ви пригадали?

— Гаразд, вважайте, що ми разом пригадали.

Швидше б розвіялася мана. Бесо впливав на мене позитивно. Якщо так піде справа, скоро я стану хорошим і мене всі почнуть любити. Нателла буде щаслива, Давид буде щасливий…

Ми спускалися вузькою стежиною до дороги, яка здавалася тонкою звивистою річкою, тому що від неї відбивалися промені вранішнього сонця.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

СНІГУРОНЬКА

Я лише раз бачив, як гине корабель. Інші цього ніколи не бачили.

Це не страшно, тому що ти не встигаєш у думках перенестися туди і відчути все по відношенню до себе. Ми дивилися з містка, як вони намагалися опуститися на планетку. І здавалося, що це їм вдається. Але швидкість все-таки була надто велика.

Корабель діткнувся дна пологої западини і, замість того щоб завмерти, продовжував рухатися, немов хотів сховатися всередину каменя. Але кам’яне ложе не забажало піддатися металові, і корабель став розповзатися, немов крапля, що впала на скло. Рух його сповільнювався, тільки дрібними бризками, ліниво і беззвучно, якісь частини його відокремлювалися від основної маси корабля і чорними цятками злітали над долиною, розшукуючи зручні місця для того, щоб улягтися і завмерти. А потім цей нескінченний рух, що продовжувався близько хвилини, припинився. Корабель був мертвий, і лише тоді моя свідомість із запізненням реконструювала гуркіт лускаючих перегородок, стогони розірваного металу, завивання повітря, яке кристалами осідало на стінах. Живі істоти, які там щойно були, певно, встигли почути лише початок цих звуків.

На екрані лежало в багато разів збільшене луснуте чорне яйце, і потьоки замерзлого білка химерним бордюром оточували його.

— Все, — сказав хтось.

Ми прийняли сигнал лиха і майже встигли до них на допомогу. І побачили його загибель.

Поблизу, коли ми спустили катер і вийшли до долини, видовище набуло належних масштабів і трагічності, що походили від того, що ти можеш приміряти те, що трапилося до себе. Чорні цятки перетворилися на клапті металу розміром з волейбольний майданчик, частини двигунів, дюзи і шматки гальмівних колон — поламані іграшки гіганта. Здавалося, що, коли корабель, розтріскуючись, втискався в скелі, хтось запустив лапу всередину і випатрав його.

Метрах в п’ятдесяти від корабля ми знайшли дівчину. Вона була в скафандрі — вони всі, окрім капітана і вахтових, встигли вдягнути скафандри. Певно, дівчина опинилася поблизу люка, вирваного при ударі. Її викинуло з корабля, як бульбашка повітря вилітає із келиха з нарзаном. Те, що вона залишилася жива, відноситься до фантастичних випадковостей, які безупинно повторюються з тієї миті, коли людина вперше піднялася в повітря. Люди вивалювалися з літаків на висоті в п’ять кілометрів і умудрялися впасти на крутий засніжений схил або на вершини сосен, відбуваючись подряпинами і синцями.

Ми принесли її на катер, вона була в шоці, і доктор Стрешній не дозволив мені зняти з неї шолом, хоча кожен з нас розумів, що, якщо ми не надамо допомоги, вона може померти. Доктор мав рацію. Ми не знали складу їх атмосфери і не знали, які смертоносні для нас, але нешкідливі для неї віруси благоденствують на її білому блискучому, коротко стриженому волоссі.

Тепер слід сказати, як виглядала ця дівчина і чому побоювання доктора здалися мені, та й не тільки мені, перебільшеними і навіть несерйозними. Ми звикли пов’язувати небезпеку з істотами, неприємними для нашого ока. Ще в двадцятому столітті один психолог стверджував, що може запропонувати надійне випробування для космонавта, що відходить до далеких планет. Треба лише запитати його, що він робитиме, якщо зустрінеться з шестиметровим павуком огидного вигляду. Першою, інстинктивною реакцією випробовуваного було витягнути бластер і всадити в павука весь заряд. Павук же міг виявитися місцевим поетом, що бродив наодинці, виконуючим обов’язки неодмінного секретаря добровільного товариства захисту дрібних пташок і коників.

Чекати каверзи з боку тоненької дівчини, довгі вії якої кидали тінь на бліді ніжні щоки, при погляді на обличчя якої будь-якого з нас охоплювало незборимое бажання побачити, якого ж кольору у неї очі, чекати від цієї дівчини каверзи, навіть у вигляді вірусів, було якось не по-чоловічому.

Цього ніхто не сказав, і я не сказав теж, але у мене таке враження, що доктор Стрешній відчував себе дрібним негідником, чиновником, який заради букви інструкцій відмовляє безпорадному відвідувачеві.

Я не бачив, як доктор дезинфікував якнайтонші щупи, щоб ввести їх крізь тканину скафандра і набрати проби повітря. І не знав, які результати його старань, тому що ми знову пішли до корабля, щоб забратися всередину і знову відшукати диво — ще когось, хто залишився живим. Це було безглуздим заняттям — з тих безглуздих занять, які не можна кинути, не довівши до кінця.

— Кепська справа, — сказав доктор.

Ми почули його слова, коли намагалися піднятися всередину корабля. Це було нелегко, тому що його пом’ята стіна нависала над нами, мов футбольний м’яч над мухами.

— Що з нею? — запитав я.

— Вона ще жива, — сказав доктор. — Але ми нічим їй не зможемо допомогти. Вона Снігуронька.

Наш доктор схильний до поетичних порівнянь, але їх прозорість не завжди зрозуміла необізнаному.

— Ми звикли, — продовжував доктор, і, хоча його голос лунав у мене в навушниках, немов він звертався до мене, я знав, що говорить він в основному для тих, хто оточує його в каюті катера. — Ми звикли, що основою життя служить вода. У неї аміак.

Значення його слів дійшло до мене не відразу. До решти також.

— При земному тиску, — сказав доктор, — аміак кипить при мінус 33, а замерзає при мінус 78 градусах.

Тоді все стало ясно.

А оскільки в навушниках було тихо, я уявив, як вони дивляться на дівчину, що стала для них фантомом, який може перетворитися на хмару пари, варто лише їй зняти шолом…

Штурман Бауер міркував уголос, невчасно демонструючи ерудицію:

— Теоретично передбачувано. Атомна вага молекули аміаку 17, води — 18. Теплоємність у них майже однакова. Аміак так само легко, як вода, втрачає іон водню. Загалом, універсальний розчинник.

Я завжди заздрив людям, яким не треба лізти в довідник за відомостями, котрі ніколи не можуть стати в нагоді. Майже ніколи.

— Але при низьких температурах аміачні білки будуть дуже стабільними, — заперечив доктор, ніби дівчина була лише теоретичною побудовою, моделлю, народженою фантазією Гліба Бауера.

Ніхто йому не відповів.

Ми години півтори пробиралися по відсіках розбитого корабля, перш ніж знайшли непошкоджені балони з аміачною сумішшю. Це було значно меншим дивом, аніж те, що трапилося раніше.

Я зайшов до шпиталю, як завжди заходив, відразу після вахти. У шпиталі смерділо аміаком. Взагалі весь наш корабель просмердів аміаком. Марно було боротися з його витоком.

Доктор сухо покахикував. Він сидів перед довгим рядом колб, пробірок і балонів. Від деяких з них ішли шланги й труби і ховалися в перегородці. Над ілюмінатором чорніло невелике вічкувате коло динаміка-транслятора.

— Вона спить? — запитав я.

— Ні, вже питала, де ти, — сказав доктор.

Голос був глухим і сварливим. Нижню частину його обличчя прикривав фільтр. Докторові доводилося щодня вирішувати декілька нерозв’язних проблем, пов’язаних з годуванням, лікуванням і психотерапією його пацієнтки, і сварливість доктора посилювалася гординею, що сповнювала його, оскільки ми летіли вже третій тиждень, а Снігуронька була здорова. Тільки відчайдушно нудьгувала.

Я відчув різь у очах. Дерло в горлі. Можна було теж придумати собі який-небудь фільтр, але мені здавалося, що цим я проявив би гидливість. На місці Снігуроньки мені було б неприємно, якби мої господарі, наближаючись до мене, вдягали протигаз.

Обличчя Снігуроньки, мов старовинний портрет в овальній рамі, означилося в ілюмінаторі.

— Страстуй, — сказала вона.

Потім клацнула транслятором, тому що вичерпала майже весь свій словниковий запас. Вона знала, що мені іноді кортить почути її голос, її справжній голос. Тому, перш ніж увімкнути транслятор, вона казала мені що-небудь сама.

— Ти чим займаєшся? — запитав я.

Звукоізоляція була недосконала, і я почув, як за перегородкою пролунало стрекотання. Її губи ворухнулися, і транслятор відповів мені із запізненням на декілька секунд, протягом яких я міг милуватися її обличчям і рухом її зіниць, що міняли колір, мов море у вітряний, хмарний день.

— Я згадую, чому мене вчила мама, — сказала Снігуронька холодним, байдужим голосом транслятора. — Я ніколи не думала, що мені доведеться самій готувати собі їжу. Я гадала, що мама дивачка. А тепер придалося.

Снігуронька засміялася раніше, ніж транслятор встиг перекласти її слова.

— Ще я вчуся читати, — сказала мені Снігуронька.

— Я знаю. Ти пам’ятаєш літеру «и»?

— Це дуже смішна літера. Але ще смішніша літера «ф». Ти знаєш, я зламала одну книжку.

Доктор підвів голову, відвертаючи лице від цівки смердючої пари, що повзла з пробірки, і сказав:

— Ти міг би й подумати, перш ніж давати їй книгу. Пластик сторінок при мінус п’ятдесяти стає крихким.

— Так і сталося, — сказала Снігуронька.

Коли доктор пішов, ми з Снігуронькою просто стояли одне проти одного. Якщо торкнутися пальцями скла, то воно на дотик холодне. Їй воно здавалося майже гарячим.

У нас було хвилин сорок, перш ніж прийде Бауер, притягне свій диктофон і почне мучити Снігуроньку нескінченними допитами. А як у вас це? А як у вас те? А як проходить у ваших умовах така-то реакція?

Снігуронька смішно передражнювала Бауера і скаржилася мені: «Я ж не біолог. Я можу йому набрехати, а потім буде незручно».

Я приносив їй малюнки і фотографії людей, міст і рослин. Вона сміялася, питала мене про деталі, які мені самому здавалися неістотними і навіть непотрібними. А потім раптом перестала питати і дивилася кудись повз мене.

— Ти чого?

— Мені нудно. І страшно.

— Ми тебе обов’язково довеземо до дому.

— Мені не тому страшно.

А того дня вона запитала мене:

— У тебе є зображення дівчини?

— Якої? — запитав я.

— Яка чекає на тебе вдома.

— Мене ніхто не чекає вдома.

— Неправда, — сказала Снігуронька.

Вона могла бути страшенно категорична. Особливо якщо чомусь не вірила. Наприклад, вона не повірила в троянди.

— Чому ти мені не віриш?

Снігуронька нічого не відповіла.

…Хмара, що пливла над морем, закрила сонце, і хвилі змінили барву — стали холодними і сірими, лише біля самого берега вода просвічувала зеленим. Снігуронька не могла приховувати своїх настроїв і думок. Коли їй було добре, очі її були синіми, навіть фіолетовими. Але відразу блякли, сіріли, коли їй було сумно, і ставали зеленими, якщо вона злилася.

Не треба було мені бачити її очі. Коли вона відкрила їх уперше на борту нашого корабля, їй було боляче. Очі були чорними, бездонними, і ми нічим не могли їй допомогти, поки не переобладнали лабораторний відсік. Ми поспішали так, немов корабель міг у будь-яку мить вибухнути. А вона мовчала. І тільки через три з лишком години ми змогли перенести її в лабораторію, і доктор, що залишився там, допоміг їй зняти шолом.

Наступного ранку її очі світилися прозорою бузковою цікавістю і трохи потемніли, зустрівшись з моїм поглядом…

Увійшов Бауер. Він з’явився раніше, ніж зазвичай, і був цьому дуже радий.

Снігуронька посміхнулася йому і сказала:

— Акваріум до ваших послуг.

— Не зрозумів, Снігуронько, — сказав Бауер.

— А в акваріумі піддослідний слимак.

— Краще скажемо — золота рибка. — Бауера не так легко збентежити.

У Снігуроньки все частіше був поганий настрій. Але що поробиш, якщо ти проводиш тижні в камері два на три метри. І порівняння з акваріумом було справедливим.

— Я пішов, — сказав я, і Снігуронька не відповіла, як завжди: «Приходь швидше».

Її сірі очі з тугою дивилися на Гліба, наче він був зубним лікарем. Я намагався аналізувати свій стан і розумів його протиприродність. З таким самим успіхом я міг закохатися в портрет Марії Стюарт або в статую Нефертіті. А може, це була просто жалість до самотньої істоти, відповідальність за життя якої дивовижним чином змінила і пом’якшила стосунки на борту. Снігуронька принесла до нас щось хороше, що примушувало всіх мимоволі чепуритися, бути шляхетнішими й добрішими, мов перед першим побаченням. Відкрита безнадійність мого захоплення народжувала в оточуючих почуття, середнє між жалістю і заздрістю, хоча ці почуття, як відомо, несумісні. Іноді мені хотілося, щоб хто-небудь покепкував з мене, посміхнувся б, щоби я міг вибухнути, нагрубіянити і взагалі поводитися гірше від інших. Ніхто собі цього не дозволяв. У очах моїх товаришів я був блаженно хворий, і це виділяло мене і відокремлювало від решти.

Увечері доктор Стрешній викликав мене по интеркому і сказав:

— Тебе Снігуронька кличе.

— Щось трапилося?

— Нічого не трапилося. Не турбуйся.

Я прибіг шпиталю, і Снігуронька чекала мене край ілюмінатора.

— Вибач, — сказала вона. — Але я раптом подумала, що якщо помру, то не побачу тебе більше.

— Нісенітниця якась, — пробурчав доктор.

Я мимоволі провів поглядом по циферблатах приладів.

— Посидь зі мною, — сказала Снігуронька.

Доктор незабаром пішов, вигадавши якийсь привід.

— Я хочу діткнутися тебе, — сказала Снігуронька. — Це несправедливо, що не можна доторкнутися до тебе і не обпектися при цьому.

— Мені легше, — сказав я безглуздо. — Я лише обморожуся.

— Ми скоро прилетимо? — запитала Снігуронька.

— Так, — сказав я. — Через чотири дні.

— Я не хочу прилітати додому, — сказала Снігуронька. — Тому що поки я тут, то можу уявити, що торкаюся до тебе. А там тебе не буде. Поклади долоню на скло.

Я послухався.

Снігуронька притиснулася до скла чолом, і я уявив, що мої пальці проникають крізь прозору масу скла і лягають на її чоло.

— Ти не обморозився?

Снігуронька підвела голову і постаралася посміхнутися.

— Нам потрібно знайти нейтральну планету, — сказав я.

— Яку?

— Нейтральну. Посередині. Щоб там завжди було мінус сорок.

— Це дуже жарко.

— Мінус сорок п’ять. Ти потерпиш?

— Звичайно, — сказала Снігуронька. — Але хіба ми зможемо жити, якщо завжди доведеться лише терпіти?

— Я пожартував.

— Я знаю, що ти пожартував.

— Я не зможу писати тобі листів. Для них потрібен спеціальний папір, щоб він не випаровувався. І потім, цей запах…

— А чим пахне вода? Вона для тебе нічим не пахне? — запитала Снігуронька.

— Нічим.

— Ти дивовижно несприйнятливий.

— Ну ось ти і розвеселилася.

— А я б полюбила тебе, якби ми були з тобою однієї крові?

— Не знаю. Я спочатку полюбив тебе, а потім дізнався, що ніколи не зможу бути з тобою разом.

— Спасибі.

У останній день Снігуронька була збуджена, і, хоча казала мені, що не уявляє, як розлучиться з нами, зі мною, думки її металися, не втримувалися на одному, і вже потім, коли я запаковував у лабораторії речі, які Снігуронька мала узяти з собою, вона зізналася, що найбільше боїться не долетіти до дому. Вона була вже там і розривалася поміж мною, який залишався тут, і всім світом, який чекав її.

Поряд з нами вже півгодини летів їх патрульний корабель, і транслятор на капітанському містку безперервно тріщав, насилу даючи раду з перекладом. Бауер прийшов до лабораторії і сказав, що ми спускаємося в космопорт. Він постарався прочитати записану назву. Снігуронька поправила його, немов мимохідь, і тут-таки запитала, чи добре він перевірив її скафандр.

— Зараз перевірю, — сказав Гліб. — Чого ти боїшся? Тобі ж пройти всього тридцять кроків.

— І я хочу їх пройти, — сказала Снігуронька, не зрозумівши, що образила Гліба. — Перевір ще раз, — попросила вона мене.

— Гаразд, — сказав я.

Гліб знизав плечима і вийшов. Через три хвилини повернувся і розклав скафандр на столі. Балони глухо стукнулися об пластик, і Снігуронька поморщилася, немов її вдарили. Затим поковтала по дверцятах передньої камери.

— Передай мені скафандр. Я сама перевірю.

Відчуття відчуження, що виникло між нами, фізично здавлювало мені скроні: я знав, що ми розлучаємося, але ми мали розлучитися не так.

Ми сіли м’яко. Снігуронька була вже у скафандрі. Я гадав, що вона вийде в лабораторію раніше, але вона не ризикнула цього зробити доти, поки не почула по интеркому голос капітана:

— Наземній команді вдягнути скафандри. Температура за бортом мінус п’ятдесят три градуси.

Люк був відчинений, і ті, хто хотів ще раз попрощатися з Снігуронькою, стояли там.

Поки Снігуронька говорила з доктором, я обігнав її і вийшов на майданчик, до трапу.

Над цим дуже чужим світом повзли низькі хмари. Метрів за тридцять зупинилася приземкувата жовта машина, і декілька чоловік стояли біля неї на кам’яних плитах. Вони були без скафандрів, зрозуміло, вони були без скафандрів — хто удома одягає цей тельбух? Маленька група зустрічальників загубилася на нескінченному полі космодрому.

Під’їхала ще одна машина, і з неї теж вилізли люди. Я почув, що Снігуронька підійшла до мене. Я обернувся. Решта відступили назад, залишили нас удвох.

Снігуронька не дивилася на мене. Вона намагалася вгадати, хто зустрічає її. І раптом упізнала.

Вона підняла руку і замахала. І від гурту зустрічальників відокремилася жінка, яка побігла по плитах до трапа. І Снігуронька кинулася вниз, до цієї жінки.

А я стояв, тому що я був єдиним на кораблі, хто не попрощався з Снігуронькою. Крім того, в руці у мене був великий згорток з Снегуроччиним добром. Нарешті, я був включений за судновою роллю в наземну команду і повинен був працювати внизу і супроводжувати Бауера при переговорах з космодромними властями. Ми не могли тут довго затримуватися і за годину відлітали. Жінка сказала щось Снігуроньці, та засміялася і відкинула шолом. Шолом упав і покотився по плитах. Снігуронька провела рукою по волоссю. Жінка притиснулася щокою до її щоки, а я подумав, що обом тепло. Я дивився на них, і вони були далеко. А Снігуронька сказала щось жінці і раптом побігла назад, до корабля. Вона піднімалася трапом, дивлячись на мене і зриваючи рукавички.

— Пробач, — сказала вона. — Я не попрощалася з тобою.

Це був не їїголос — говорив транслятор над люком, передбачливо увімкнений кимось з наших. Але я чув і її голос.

— Зніми рукавичку, — сказала вона. — Тут тільки мінус п’ятдесят.

Я відстебнув рукавичку, і ніхто не зупинив мене, хоча і капітан і доктор чули і зрозуміли її слова.

Я не відчув холоду. Ні відразу, ні потім, коли вона узяла мою руку і на мить притиснула до свого обличчя. Я відсмикнув долоню, але було пізно. На обпаленій щоці залишився багровий слід моєї долоні.

— Дарма, — сказала Снігуронька, трясучи руками, щоб було не так боляче. — Це мине. А якщо не мине, тим краще.

— Ти з’їхала глузду, — сказав я.

— Натягни рукавичку, обморозишся, — сказала Снігуронька.

Знизу жінка кричала щось Снігуроньці.

Снігуронька дивилася на мене, і її темно-сині, майже чорні очі були зовсім сухими…

Коли вони вже підійшли до машини, Снігуронька зупинилася і підняла руку, прощаючись зі мною і зі всіма нами.

— Зайди потім до мене, — сказав доктор. — Я тобі руку змащу і перев’яжу.

— Мені не боляче, — сказав я.

— Потім буде боляче, — сказав доктор.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ЦЕ ТИ, АЛІСО?

Корабель «Пегас» летів до сусідньої галактики. Тільки-но він вийшов із суперстрибка, як Аліса Селезньова побачила на екрані корабель, що летів назустріч.

— Тату! — вигукнула Аліса. — Я цей корабель десь бачила.

— Дивно, — відповів професор Селезньов. — Тут не був ще жоден земний корабель.

— Не подобається мені це, — зауважив капітан Полосков. — Це добром не скінчиться.

Вже за кілька хвилин стало очевидним, що Аліса мала рацію. Всім уже траплялося бачити цей корабель: на його борту був напис: «Пегас».

Невдовзі кораблі так зблизилися, що увімкнувся відеозв’язок. І на екрані, перед яким стояв капітан Полосков, з’явилось обличчя другого Полоскова. Перший Полосков так здивувався, що спершу навіть не впізнав себе.

— Ви звідки летите? — запитав він свого двійника.

— З Землі, — відповів той. — А ви?

І зразу ж обидва капітани замовкли й втупили очі один в одного.

— Напевне, це оптичний ефект, — мовив професор Селезньов.

— І ми бачимо самих себе, — продовжив його двійник з екрана. — Але чому тоді ми говоримо не одночасно?

— Тату! — вигукнула Аліса. — А може, в тебе був брат близнюк?

— Тоді й ми з тобою близнюки, — сказала з екрана друга Аліса.

— Приготуватися до стикування, — наказав перший капітан Полосков.

— Підготуватися до стикування, — озвався луною другий капітан.

…Аліса першою підбігла до перехідного люка. За нею йшов Полосков з пістолетом у руці.

— Навіщо ти так? — здивувалась Аліса.

— Не виключено, що там перевертні, — пояснив капітан, — космічні пірати. А в мене на борту дитина.

У цю мить люк відчинився. Потойбіч люка стояла друга Аліса, а за її спиною— другий Полосков з пістолетом.

Відразу ж перший професор Селезньов забрав пістолет у першого Полоскова, а другий — у другого. Вони підійшли один до одного і привіталися.

— Тату, — хором вигукнули обидві Аліси. — Скажи, що це означає?

— Найімовірніше, — відповів професор, — у цьому винне викривлення простору. В цій точці стикнулися два паралельні світи. В них усе однакове… чи майже все.

Аліса уже все зрозуміла і сказала своїй близнючці:

— Ходім до мене.

— Ні, — відказала та, — ходім до мене.

— У них навіть характери однакові, — засміялися Селезньови.

Коли Аліса опинилася в каюті другої Аліси, вона найбільше здивувалася з того, що на такому ж, як у неї, столику там були розкладені такі ж подарунки для її однокласників. Вона підняла голубу мушлю і запитала:

— Це ти для кого везеш?

— Звісно, для Пашки Гераскіна, — відповіла друга Аліса.

І дівчатка розсміялися.

— Цікаво, — запитала тоді друга Аліса, — в нас усе повністю співпадає чи щось і відрізняється? Давай перевіримо.

І вони почали досліджувати обидва кораблі, щоб знайти різницю. Тим часом професори Селезньови обговорювали проблеми викривлення простору, а капітани Полоскови скаржилися один одному на неслухняних Аліс.

За годину, поки кораблі летіли разом, дівчатка обнишпорили обидва кораблі.

Пролунав сигнал комп’ютера. Кораблям час розлучатися, бо інакше вони загубляться у просторі й ніколи не повернуться додому.

— Прошу всіх зібратися біля перехідної камери, — сказав професор Селезньов.

За хвилину обидва екіпажі стояли там.

— Я знайшла! — вигукнула Аліса. — В нас на камбузі зелена каструля, а у вас — синя!

— І я знайшла! — озвалася друга Аліса. — В нашого Полоскова вуса довші.

— Давайте прощатися, — сказав Селезньов. — Залишилося дві хвилини. В майбутньому ми налагодимої постійний зв’язок між нашими світами. Сподіваюсь, ніхто не переплутав корабель?

Усі засміялись і почали прощатися. Було трохи сумно — зустрілися з самими собою, а треба розлучатися.

Потім люк зачинився, і Аліса слідом за старшими перейшла на капітанський місток. Вони бачили на екранахі обличчя нових друзів. Потім зв’язок урвався, і другий «Пегас» перетворився на зелену зірочку на дисплеї.

Аліса пішла до своєї каюти, щоб записати в щоденник події цього неймовірного дня.

«З нами сталася дивовижна пригода», — написала вона і зупинилася. Щось негаразд.

І тут вона зрозуміла: вся сторінка до останньої фрази була написана чорним чорнилом, а остання фраза — синім.

«Який жах!» — подумала Аліса. Виходить, тепер вона — не вона, а її тато — чужий. Вона не помітила в біганині, що залишилася на чужому кораблі. Треба негайно сказати… Але яке це буде горе для батька! І для капітана Полоскова! І для мами! Ні, доведеться зберігати таємницю протягом усього життя.

Тут відчинилися двері, і в каюту зайшов батько.

— Алісо, — сказав він, — ти не взяла випадково мою синю ручку? А то я дивлюся — в мене ручка з чорною пастою. Мабуть, твоя.

— Ой, моя! Як ти мене обрадував. Виходить, я твоя дочка!

_{З російської переклала Валентина Митрофанова}

_{Друкується за виданням: ПІОНЕРІЯ. — 1987. — № 3.}

ОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ АНАНДА

Наша станція, така обширна, — труби коридорів, кулі лабораторій і паливних складів, сплетіння тросів і гравітаційних майданчиків, — наша станція здається пасажирові підлітаючого корабля лише зеленою іскоркою на екрані локатора. А я ж за три тижні ще не у всіх лабораторіях побував, не зі всіма мешканцями станції знайомий.

— Ви не спите, професоре?

Я упізнав голос Сильвії Хо.

— Ні. Я думаю. Я загасив світло, тому що так легше думається.

— Невже можна спеціально думати? Я ось ходжу і думаю, їм і думаю, розмовляю і думаю.

— Раніше я теж не помічав, думаю я чи ні. І лише тепер, на сьомому десятку, здогадався, що мислення гідне того, щоб виділити його в самостійний процес.

— Ви жартуєте, професоре. А я до вас на хвилинку. Капітан просив нагадати, що через півгодини вмикаємо екран.

— Спасибі. Йду.

Я сів на койці і ледве встиг схопитися за скобу. З ранку була невагомість. Перед дослідами з екраном обертання припинялося — станцію орієнтували з точністю до мікрона. Я не люблю невагомість. Вона дарує лише кілька хвилин дитячого здивування перед можливостями свого тіла. Потім швидко набридає, стомлює, викликає легку нудоту і заважає спати.

— Ви не спите, професоре?

— Ні. Це ти, Тайку?

— Ви не забули, що через півгодини вмикаємо екран?

— Йду, йду.

Я відшукав під ліжком черевики на магнітних підошвах. Вони дуже легко ковзають по підлозі і вимагають значного зусилля, щоб відірвати їх. Старожили схожі тут на ковзанярів. Я подібний на новачка, що вперше ступив на лід.

— Професоре, ви не спите?

— Спасибі. Я пам’ятаю. Я знаю, що через півгодини вмикаємо екран.

— Я проходив мимо і вирішив попередити. Сьогодні ваш день, професоре.

Я посидів з хвилину, прислухаючись до легких шумів і шурхотів, що пронизували станцію. Звуки ці, якими б слабкими не здавалися, — дивовижне свідчення життя, контраст із безнадійною порожнечею простору. Ось дзенькнула каструля в камбузі, застрекотав робот, прошурхотіло повітря у дакті кондиціонера, комаром відгукнувся якийсь прилад в лабораторії, пискнуло кошеня… Котенят, по-моєму, вісім. Може, і більше. Вони випурхують з дверей, настовбурчуючи шерсть, плавають перед очима і норовлять вхопитися кігтями за що-небудь надійне.

— Ви прийшли, професоре? Сьогодні ваш день.

Це російський фізик. Фізики свою справу зробили, їм залишається лише чекати і хвилюватися разом з нами.

— Це наш спільний день, — відповідаю я. — І насамперед день Сильвії.

Сильвія сидить біля дальньої від екрану стіни, на гострих колінах — блокнот. Вона посміхається мені вдячно і боязко. Не бійся, мишеня, тебе ніхто не вижене. Сьогодні й справді наш день. Ми з Сильвією єдині поки фахівці, на яких працюватиме екран. Решта його проектували, розраховували, вмонтовували, настроювали і знову настроювали. Ми дивитимемося. Сильвія — антрополог. Я — історик.

— Жарко, професоре? — запитав Тайк.

Тайк сидів навпочіпки перед розкритою панеллю пульта управління.

— Хоч кватирку відчиняй, — сказав російський фізик. — У космос.

— Застудишся, — сказав капітан. — Сьогодні ваш день, професоре. Якщо фізики нас не обдурили.

Капітан всівся у крісло перед самим екраном, великим, на всю стіну, чорним і тому бездонно глибоким.

Російський фізик дістав з кишені мініатюрні шахи, але не втримав у руці, коробочка відкрилася, і фігурки віялом, немов горобці, що рятуються від шуліки, розлетілися по лабораторії.

— П’ятнадцять хвилин, — сказав Річард Темпест.

Всі навколо були спокійні, може, навіть надмірно спокійні. Безшумно, ковзанярами, в лабораторію в’їжджали техніки, чаклували біля пульта, перемовлялися тихо, коротко і переважно незрозуміло. Помалу лабораторія заповнювалася глядачами. Стало тісно. Хтось із молоді зняв черевики і влаштувався на стіні, під стелею, повиснувши на скобі.

— Сідайте сюди, ближче, — сказав капітан. — А де Сильвія?

Парасваті поступився мені місцем. Стиснувши в долонях бильця, я відчув себе упевненіше.

— Я все ж не вірю, — сказала Сильвія, дивлячись на Тайка; Тайк схилився до мікрофона, диктував на місток якісь цифри.

Тайк випростався, оглянув нас, немов полководець перед битвою, подивився на екран і сказав:

— Світло.

— Хай буде світло, — прошепотів фізик, який так і не зібрав шахів.

Лампи в лабораторії померкли, і яскравішими стали різноколірні індикатори на пульті.

— Починайте, — сказали з містка.

На чорному еліпсі екрана виникла світна хмара, вона зародилася в глибині його, розгорялася і наближалася, розповсюджуючись до його меж, і по ньому пробігали зелені іскри. Так тривало хвилину, а потім екран раптово став блакитним, і в нижній частині його проявилися руді і білі плями, немов зображення, народжене в ньому, було не у фокусі.

— Виходить, — сказав Парасваті. — Куди краще, ніж учора.

— Куди вже краще, — сказав розчаровано хтось із глядачів.

— Ох! — сказала Сильвія.

Чарівник зірвав пелену з екрану, навів зображення на різкість, і перед нашими очима постав звичайний земний пейзаж, настільки реальний і рельєфний, немов екран був вікном у сусідній світ, залитий жарким сонцем, просякнутий пилом і свіжим вітром. Синя широка смуга перетворилася на небо. На вохряному піску означилися будинки, глибокі колії на вузькій дорозі і рідкі пальми.

— Все гаразд, — сказав Тайк. — Ми на місці.

— Вірно? — запитав капітан.

— Одну хвилинку, — сказав я.

Був полудень. Тонка курява крутилася над землею, зритою і потоптаною буйволами. Обплутана бамбуковим риштуванням і прикрита очеретяними рогожами, підносилася споруджувана будівля. Вона була логічним центром сцени, яку ми спостерігали. Численні супряги волів і буйволів тягнулися до неї, завантажені жовтою цеглою. Балансуючи на гнучких бамбукових жердинах, піднімалися на риштування вервиці майже голих людей. Нагорі трудилися каменярі. У лівій частині екрану видно було веранду, стовпи якої рясно прикрашені тонким різьбленням. Перед нею дрімали два воїни зі списами в руках…

— Ну й що, професоре?

Усі в лабораторії чекали моєї відповіді.

— Це Паган, — сказав я. — Кінець одинадцятого століття.

— Ура! — сказав хтось неголосно.

— Вдалося? — запитав динамік.

Черговий на містку хвилювався.

— Ур-ра! — відповів йому фізик. — Які ж ми молодці!

— Гойдати професора, — запропонував лукавець Тайк.

— Я абсолютно ні при чому. Ви могли б показати це зображення ще десяткові учених, і вони сказали б те ж саме.

— Але професор сказав першим!

Їм потрібна була розрядка. Вже краще нехай гойдають мене, аніж Сильвію. Я лише намагався не вдаритися об який-небудь прилад, хоча в цьому не було потреби — літав я поволі і солідно, як повітряна кулька. Мої мучителі також відривалися від підлоги і злітали услід за мною, від чого в напівтемряві лабораторії, освітленої сонцем далекого світу, ворушилося одне багаторуке, багатоголове чудовисько. І не дай бог людям з того боку екрану зазирнути до нас. Вони б померли від страху.

— Дивіться! — сказала Сильвія, якій вдалося сховатися в кутку і уникнути загального тріумфу. — Дивіться — людина!

Зморщений, висхлий старий ніс, притискуючи до грудей, глиняний горщик. Він ішов так близько і видимий був так виразно, що можна було перерахувати всі зморшки на його обличчі. І навіть дивовижним здавалося, що він нас не бачить. Він зупинився на мить, повернувши голову в наш бік, зітхнув і продовжив шлях. І погляд його миттєво перервав збуджену веселість. Люди опускалися вниз, ніби осіннє листя.

— Він хотів сказати нам: «Чого підглядаєте?» — та не знає, на якій мові говорити з нами.

— Шкода, кіно не звукове.

— А професор зміг би зрозуміти, про що вони говорять?

— Заледве. Минула майже тисяча років.

— Яка роздільна здатність!

— Професоре, розкажіть нам про них.

— Це не видасться нудним?

— Ніколи.

— Розкажіть, професоре.

— Навіть не знаю, з чого почати, — сказав я. Я не люблю бути центром уваги. Тим більше що я ніяк не міг звільнитися від відчуття, що насправді я узурпатор. Самозванець. Головне сьогодні не історія. Головне те, що людям нарешті вдалося зазирнути в своє минуле.

Чорними блискавками пробігли по екрану перешкоди, земля захиталася.

— Додай потужності, — сказав капітан Тайкові.

— Уже відходить, — сказав Тайк. — Ще хвилини три-чотири, не більше.

— Розповідайте, професоре.

— Це була велика держава. Володіння її тягнулися від Гімалаїв і гір Південного Китаю до Бенгальської затоки. Вона існувала двісті п’ятдесят років, і столицею її було місто Паган. Будівля в риштуванні — храм Ананда, перший з гігантських храмів Пагана, побудований при цареві Чанзитті. Храм цей, як і безліч інших храмів і пагод, загальною кількістю близько п’яти тисяч, стоїть у центрі Бірми, на березі ріки Іраваді.

— І зараз стоїть?

— І зараз.

Старий з горщиком в руках знов пройшов по екрану. Йому було важко і жарко. Дивлячись на нього, я зрозумів, що в залі теж дуже жарко. І раптом екран потьмянів. Останнє, що ми побачили, — до старого підбігла дівчина, узяла горщик. Чорні блискавки покреслили стародавнє місто, і не можна вже було вгадати обличчя дівчини.

Спалахнуло штучне, мертве світло плоских плафонів. Капітан сказав, обережно підводячись з крісла:

— Сеанс закінчений.

— А може, нічого і не було? Нам здалося? — запитав Парасваті.

— Все знято, — сказав Тайк. — Хоч зараз можна прокрутити фільм.

Люди не поспішали розходитися. Це і справді було схоже на зал кінотеатру, де щойно показали картину неймовірно талановиту, дивну і несподівану.

— Тайку, передай на місток, щоб почали обертання. До ранку.

Капітан допоміг мені дістатися до дверей.

— Це чудово, — сказав я йому.

— А ви, професоре, відмовлялися від поїздки сюди.

— Ви знаєте про це?

— Так.

— Я консерватор. Важко повірити в хроноскопію.

Я й справді відмовлявся летіти на станцію. Я переконував ректора вибрати когось молодшого, не такого зайнятого, більш легкого на підйом. «Гаразд, — казав я йому. — Припустимо, що ця хроноскопія має під собою якусь основу. Припустимо навіть, що за певних умов можна відшукати точку у просторі, власний час якої йде з відставанням на тисячу років від земного. Припустимо навіть, що з цієї точки можна буде поглянути на Землю. Але що ми побачимо на такій відстані?» Ректор був терплячий, ввічливий. Таким самим він був двадцять років тому, коли тримав у мене екзамен з історії Бірми. У ньому завжди була ввічлива поблажливість до співбесідника, хай той був його учителем чи одним з підлеглих йому професорів. «Ні, — відповідав він, — ви не праві, професоре. З таким самим успіхом можна говорити, що потяг не поїде, тому що в нього не запряжений кінь. Ніхто не став би витрачати роки зусиль на спорудження станції, якби хроноскопія була міфом. Якщо фізики вважають, що екран на станції зможе зазирнути у Бірму, в одинадцяте століття, значить так і буде… — Ректор пригладив на маківці неіснуюче волосся і подивився на мене докірливо: прожив стільки років на світі і сумнівається у всесиллі науки. Затим сказав іншим тоном, тоном, що вимагав доброї усмішки: — У будь-якому випадку ми бажали б бачити на станції найкращого історика Бірми. Ви, професоре, найкращий історик Бірми, я кажу це не лише як ректор, але і як ваш учень. І якщо вам дорогий престиж університету…» Тут голос його зійшов нанівець, і ректор запропонував мені склянку холодного апельсинового соку. Допиваючи сік, я подумав: а чом би й ні? Адже я ніколи ще далі Місяця не вибирався.

Станція виникла спочатку зеленою іскрою на екрані локатора, виросла поступово в сплетіння труб, куль і тросів, зустріла мене рукостисканнями незнайомих, переважно молодих, легко одягнених людей і спекою. На станції було як у Рангуні травневого вечора, вологого від близьких мусонних хмар, задушливого тому, що промені сонця, що заблукали в листі тамариндів, підігрівають синє повітря.

— У нас барахлять опалювальні установки, — сказав Тайк, молодий чоловік, довгі вії якого кидали тіні на виступаючі вилиці. — Учора було всього вісім градусів тепла. Але ми терпимо.

Капітан провів мене до каюти.

— Добре, що ви прилетіли, — сказав він. — Значить, не дарма працюємо.

— Чому?

— Ви зайнята людина. І коли вже ви змогли кинути всі справи і прибути до нас, значить хроноскопія вартує того, щоб зайнятися нею серйозно.

Капітан жартував. Він вірив у хроноскопію, він вірив у те, що екран працюватиме, і хотів, щоб я теж увірував у це.

Відтоді минуло три тижні, і в моїй особі ентузіасти екрану (неентузіастів тут не було) придбали пристрасного неофіта. Три рази за ці три тижні екран яснішав, заповнювався різноколірними хмарами, дарував нам швидкоплинні незрозумілі образи, але не більше. І ось нарешті ми побачили Паган.

О сьомій годині за бортовим часом ми збиралися в лабораторії. Один сеанс на день. Двадцять сім хвилин з секундами. Затим зображення виходило з променя…

Моє первинне припущення, що веранда з різьбленими колонами належить палацові царя Чанзітти, блискуче підтвердилося наступного ж дня, коли в середині сеансу вдалині заклубочилася курява і з хмари її вилетіли вершники, загарцювали біля східців. Стражники випросталися, підвели списи. До веранди наблизився слон з обкованими міддю бивнями. На спині його під золотою парасолькою сидів нестарий чоловік з крупними рисами обличчя. Я упізнав його. За статуєю, яку стільки разів бачив у напівтемному центральному залі храму Ананда. Художник був правдивий, зобразивши царя саме таким. Тепер уже не залишалося жодного сумніву, що матір’ю царя справді, як запевняли хроніки, була індійка.

— Ось, — сказав я тоді. — Я мав рацію. Хронікам слід вірити саме в деталях, які не можна пояснити пізніми політичними міркуваннями.

— Хто це? — запитав Тайк.

— Цар Чанзітта, — здивувався я. — Це ж видно.

— Професоре, ви чудові, — сказав капітан. — Звичайно, це цар Чанзітта, знайомий усім нам з дитинства.

Царя невідступно супроводжував первосвященик, особа також добре відома за хроніках, Шин Арахан, зморщений, благий старець. Старий не пройшов у палац за царем, а заходився давати якісь цінні вказівки архітекторові Ананди, навіть малював арки ціпком у поросі.

Того самого дня ми бачили, як наглядачі били бамбуковими палицями робітників, що провинилися в чомусь. Видовище було моторошним, здавалося, що крики людей крізь століття і мільярди кілометрів проникають у лабораторію. Через дві хвилини вся станція вже знала про те, що відбувається, у зал набилися фізики, електронщики, монтажники, і їх оцінка побаченого була настільки різкою, що мені стало соромно за середньовічну Бірму, і, можливо, тому я сказав, коли згас екран:

— Звичайно, якщо показати хрестові походи або опричників Івана Грозного, ніхто б з вас не обурився.

— Не засмучуйтесь, професоре, — відповів мені за всіх капітан. — Бувало куди гірше. За цим не варто навіть заглиблюватися на тисячу років у минуле. Але нам довелося побачити саме Бірму. І ми не можемо увійти в екран і схопити наглядача за руку.

Наступного дня на піску, там, де проходила екзекуція, виднілися бурі плями крові. До кінця сеансу здійнявся вітер і заніс їх пилюкою.

Життя моїх далеких предків було важке, брудне і жорстоке. Золотий вік хронік і легенд не витримав випробування. І тим дивовижнішим здавався храм Ананда, досконалий, легкий, шляхетний, покликаний на століття прославити Паганську державу. Він гордо підносився над стражданнями маленьких людей і ставав пам’ятником їм, котрі все-таки не марно провели на землі відміряні роки.

У старого, що ніс воду в перший день, була дочка. Дочку цю знали всі на станції, і неспокійні фізики, що приходили побачитися з нею, тримали парі, з’явиться вона сьогодні чи ні.

Дочка (а можливо, онука) старого була невисока на зріст, тонка і гнучка, мов річковий очерет. Її чорне волосся було зібране в пук на потилиці і прикрашене дрібними білими квітами. Шкіра її була барвою мов дерево тика, очі подібні до гірських озер. Не намагайтеся дорікнути мені романтичним перебільшенням — саме такою я її пам’ятаю, саме такі порівняння спали на думку, коли я вперше роздивився її. І якщо я, стара людина, мовлю про дівчину таким піднесеним стилем, то про молодь і казати годі. Лише Сильвія була незадоволена. Вона дивилася на Тайка. А Тайк дивився на паганскую дівчину.

Якось я ненавмисно підслухав розмову Сильвії Хо з Тайком.

— Все, що ми бачимо, схоже на спектакль, — сказала Сильвія. — Ти відчуваєш це, Тайку?

— Ти хочеш сказати, що це все придумане?

— Майже. Цього немає.

— Але вони реальні. І ми не знаємо, що трапиться з ними завтра.

— Ні, знаємо. Професор знає. Ці люди померли майже тисячу років тому. Залишився тільки храм.

— Ні, вони реальні. Звідси, зі станції, ми бачимо їх живими.

— Вони померли тисячу років тому.

— Поглянь, як вона посміхається.

— Вона тебе ніколи не побачить.

— Зате я її бачу.

— Але вона померла тисячу років тому! Не можна закохатися в неіснуючу людину.

— Що за нісенітниця, Сильвіє. Звідки ти узяла, що я закохався?

— Інакше б ти не захищав її.

— Я її й не захищаю.

— Ти хотів би, щоб вона була сьогодні.

— Хотів би.

— Божевільний…

Я сидів у кріслі, непомічений ними. Я посміхнувся, коли Сильвія втекла коридором, притискуючи до грудей теку з малюнками і фотографіями мешканців паганської ери. Тайк повернувся до пульта і почав порпатися у схемах, насвистуючи щось сумне. Він був схожий на чоловіка, що покохав Нефертіті, — відображену в камені прекрасну мить далекого минулого.

Ще через три дні відбулася нова подія, що розбурхала всю станцію, бо станція близько до серця приймала події, що відбувалися в Пагані. Приїхали кхмерські посли. Либонь, людині, незнайомій з історією Бірми, важко зрозуміти моє хвилювання, коли я вгадав кхмерів у стомлених довгим шляхом, довговолосих, багато одягнених людях. Вони злізали із слонів, що опустилися на коліна, шкребучи п’ятами по зморшкуватих сірих боках, і слуги розкривали над ними золоті парасольки, знаки знатності і влади. Так, це були кхмери, з імперією яких межував Паган. І можливо, саме зараз, завтра, післязавтра, буде вирішена довга суперечка істориків, чи платив Паган данину Ангкору або ж права була хроніка Дхаммаян Язавін, котра стверджувала, що царі кхмерів визнавали владу Пагана.

Посли пройшли углиб палацу. За ними несли скрині з подарунками, чаші з бетелем, таці з фруктами. Палац був охоплений метушнею, оточений натовпом цікавих, і крізь здійняту куряву можна було розгледіти, як похапцем робітники здирали риштування і рогожі з храму Ананда — вочевидь, його показуватимуть високим гостям.

Вночі мені довелося зажити снодійне. Сон не йшов до мене. Час зупинився. Будь-якої миті посли могли виїхати і уникнути мого спостереження. І залишаться прихованими для мене і для історії ті дрібні деталі, зрозумілі лише мені, за якими можна безпомилково визначити істинні стосунки між бірманцями і кхмерами — стародавніми суперниками і великими будівничими.

…І знову зажеврів екран. Цікаві все ще юрмилися перед палацом, і було їх чимало. Отож, сказав я собі, і трохи відлягло від серця, отож, посли не виїхали.

Від колодязя з повним глеком ішла наша знайома дівчина. Вона поклала глек на приступку веранди і заговорила про щось із стражником. Звичаї в Пагані були прості, стражник не відігнав дівчину. Говорив з нею про щось жваво. Затим до них приєднався чернець у синій тозі лісових братів, зазирнув через поруччя всередину палацу, і другий стражник крикнув йому щось веселе. Хтось, товстий і наолієний, з палацової челяді вийшов на веранду, підняв глек і відпив з нього.

Тайк забув про пульт. Він дивився на дівчину. Я непомітно поглянув в інший бік, де сиділа Сильвія. Сильвія вдавала, що заглиблена в записи.

Один із кхмерських послів поволі і урочисто, немов актор в поганому театрі, з’явився з-за краю екрана і зупинився біля поруччя, неуважно дивлячись на білий храм. За ним услід легко, ледь постукуючи палицею, йшов Шин Арахан, первосвященик. Він запитав щось у кхмера, і фізик, що сидів зі мною поряд, вгадав його питання:

— Ну як, подобається вам наш храм?

Кхмер відповів. Фізик знов переклав:

— Нічого храм. У нас кращі.

Тайк дивився на дівчину. Дівчина дивилася на кхмера. Той був для неї екзотичним представником чужого, недосяжного світу. Кхмер, певно, відчув її погляд і, обернувшись до Шина Арахана, посміхнувся і сказав щось. Фізик негайно перевів:

— Дівчата у вас тут краще, ніж храми.

Хтось ззаду пирснув. Тайк насупився. Шин Арахан кивнув і теж подивився на дівчину. Та розгубилася і відступила на декілька кроків. Стражники засміялися. Кхмер теж засміявся. Він умовляв Арахана, тикаючи пальцем, унизаним перстенями, в дівчину, але первосвященик посміхався ввічливо і, вочевидь, не давав потрібної відповіді.

«Віддай її мені», — вимагає високий гість, — сказав фізик.

— Помовч, — обірвала його Сильвія.

— І справді, помовч, — підтримав її Парасваті. — Що ми без неї робитимемо?

— Він же старий, — сказала Сильвія.

Тайк не чув їх. Він дивився на екран. Потім він сказав мені, що весь час боровся з бажанням вимкнути його, ніби це могло б щось змінити, перервати ланцюг подій. Але це він сказав потім.

Кхмер пішов, явно незадоволений. Я сказав:

— Абсолютно ясно, що Паган не був васалом кхмерів. Інакше Шин Арахан не посмів би відмовити послові. Він був великим дипломатом. Якщо, звичайно, кхмер і справді вимагав подарувати йому дівчину.

— Гаразд би обійшлося… — сказав Парасваті.

І він мав рацію у своїх сумнівах. Шин Арахан з хвилину стояв на веранді, роздумуючи, ледь похитуючись, заховавши очі в сітці зморшок. Здавалося, він не бачить нікого навколо. Але, коли дівчина підкралася до тераси, щоб узяти глек, Шин Арахан раптом отямився, крикнув стражникам, обернувся і швидко пішов з веранди. Стражники підійшли з двох боків до завмерлої дівчини, і один з них підштовхнув її в спину держаком списа. Дівчина покірно пішла навперед них через майдан, і натовп роззяв мовчки розступився перед нею. Сеанс закінчився.

Цього разу ніхто не покинув лабораторію. Коли засвітилося світло, я побачив, що всі дивляться на мене, немов я міг пояснити те, що сталося і, головне, переконати їх, що з дівчиною нічого не трапиться. І я сказав:

— В кращому випадку Шин Арахан наказав прибрати її з очей кхмера. Може, він знає її батька, можливо, пожалів її.

— А в гіршому?

— У гіршому — не знаю. Гірших варіантів завжди більше, ніж кращих. Можливо, первосвященик вирішив усе ж зробити сюрприз кхмерові і вручити йому подарунок перед від’їздом. Можливо, дівчина чимось образила кхмера і буде покарана…

— Але вона ж нічого не сказала…

— Ми так мало знаємо про звичаї тих часів.

Тайк прийшов увечері до мене в каюту.

— Я збожеволію, професоре, — сказав він.

— Чим я можу допомогти тобі? — запитав я його. — Постарайся зрозуміти, що це ілюзія, чудесним чином збережений документальний фільм, — і ми перші глядачі його.

— У це неможливо повірити. Мені хотілося вимкнути екран. Неначе тоді вона змогла б втекти. У темряві.

Тайк пішов. Перевіряти прилади, упевнитися, що завтра сеансу не перешкодить випадкова поломка. Але того дня нічого особливого не трапилося.

Щоправда, ми бачили старого. Він валявся у поросі біля сходів палацу, благав стражників пропустити його всередину, але цього разу вони були строгі і неговіркі. Значить, дівчині все ще загрожувала небезпека. З храму знімали останні риштування і наводили на нього лоск. Біля підніжжя його викопали невелику глибоку яму, від палацу до головного входу постелили рогожі, і солдати з короткими кривими мечами розганяли цікавих, аби ті не наступили на хідник.

Основні події були перенесені на завтра.

Цікаве створіння людина. Ще два дні тому мене хвилювала лише одна проблема — які взаємини Пагана і Ангкора. Хто був чиїм данником. Це питання було важливе для історії Бірми, але мало цікавило будь-кого, крім мене. Однак у день останнього сеансу, в день, на який випало освячення храму Ананди, урочиста подія, особливо урочиста через присутність іноземних гостей, я забув про данників, васалів і царів. Як і всі інші мешканці станції, я турбувався про долю дівчини, фотографії якої прикрашали кожну другу каюту на станції, заради повернення усмішки якої всі ми були готові на будь-яку нерозважливість. І були безсилі здійснити нерозважливість.

— Позиція, — уаже в мікрофон Тайк. — Світло. Сеанс.

— Є позиція, — відповідає місток.

Гасне світло в залі. На екрані майдан. Майдан повен народу. Лише доріжка з рогож, що веде до храму, вільна. Обабіч її стоять у два ряди солдати. Ближче до храму натовп розпадається на яскраві плями. У синіх тогах стоять арі — лісові брати. У білих шатах браміни. У оранжевих і жовтих — істинні буддисти, послідовники Шина Арахана. Пилюка пробивається між глядачами, що стоять щільно, і закутує сцену легким серпанком.

Урочиста процесія спускається з веранди. Першим вступає на хідник Шин Арахан, якого ведуть під руки ченці. За ним під дванадцятьма золотими парасольками — цар Чанзітта. Затим міністри, чиновники, посли Камбоджі, посли Арахана, посли Цейлону…

Техніка дає максимальне збільшення, і тому здається, що рама екрану зсувається всередину, храм росте і ми йдемо услід за царем до храму, чудового і зловісного сьогодні. Ніхто, навіть я, старий дурень, не знає, що може відбутися. Ми чекаємо.

Ми чекаємо, поки цар подолає відстань до храму. Я дивлюся на годинник. Залишилося десять хвилин до кінця сеансу. Хай, думаю я боязко, те, що буде, буде потім, коли ми підемо звідси. І тут-таки я розумію, чого боюся, в чому не смію признатися навіть собі самому і чого ніхто не може знати.

Є легенда. Її повторюють багато хроніків. І їй вірять багато учених. У день освячення храму біля підніжжя його викопувалася яма, в якій ховали найпрекраснішу дівчину в царстві.

І я бачу, як цар і вся процесія зупиняються біля свіжовикопаної ями.

Біля могили. І я кажу:

— Так.

— Що? — спитав Тайк. — Що буде?

— Я можу помилятися.

— Що буде, професоре?

І я кажу їм про легенду. І не встигаю доказати її, як натовп розступається, і ченці в жовтих тогах підводять оголену до пояса, заплакану, прекрасну як ніколи, нашу дівчину. Я дивлюся на годинник. Залишилося чотири хвилини сеансу. Швидше б він закінчився. Ми нічого вже не змінимо. Тайк заважає мені дивитися. Він стоїть перед самим екраном, немов намагається назавжди запам’ятати цю хвилину, ніби збирається запам’ятати обличчя ченців, що ведуть дівчину, і помститися їм, ніби хоче запам’ятати обличчя ката, кремезного, темнолицього чоловіка з ножем у руці, який виходить назустріч дівчині і чекає, напівобернувшись до Шина Арахана, чекає сигналу.

— Тайку, відійди, — каже хтось за моїми плечима.

Тайк не чує. Шин Арахан нахиляє голову.

Ми так близько до людей перед храмом, що, здається, чуємо їхнє дихання і обірваний стогін дівчини, яка мов зачарована дивиться на блискучий ніж. Зараз вона скрикне…

— Ой! — лунає крик.

Ми озираємося. Всі. У дверях стоїть Сильвія. Вона запізнилася. Вона, напевно, і не хотіла приходити, але не витримала самоти. Сильвія затискає рот рукою і дивиться на екран. Ми теж дивимося туди. Але пізно. Ми втратили мить.

Ми втратили мить, у яку Тайк наблизився до екрану впритул і увійшов у нього.

Тайка немає в залі.

Тайк у Пагані. Неймовірним, незбагненним чином він опинився за тисячі років і мільярди кілометрів від нас, у натовпі ченців, вельмож, солдатів, синіх арі і білих брамінів.

Роззявлені в криках роти… Рука ката, що завмерла в повітрі… Ченці, що падають ниць… Тайк уже поряд з дівчиною. Він відштовхує розгубленого ката, підхоплює її на руки, і дівчина, певно непритомна, обвисає на його руках.

На мить Тайк завмирає.

Живі лише очі. Зіниці мечуться, розшукуючи шлях до порятунку. Він зрозумів уже, що не повернеться до нас, що він сам у далекому минулому.

Таким я його і запам’ятав: високий, широкоплечий смаглявий хлопець у срібному, в обтяжку, комбінезоні і м’яких червоних черевиках по кісточки. На грудях золота спіраль — знак Служби Часу. Він стоїть, широко розставивши ноги, і дівчина на його руках здається невагомою.

Кадр нерухомий. Лише курява поволі пливе в гарячому повітрі.

І відразу ж нерухомість вибухає стрімким рухом.

Тайк біжить по рогожах до нас назустріч, але перед ним немає екрану. Перед ним запорошена площа, а за нею урвище до Іраваді. Тайк зникає під нижнім зрізом екрану, і солдати, що схаменулися, ченці, чиновники кидаються услід за ним… Екран блякне, береться чорними смугами і гасне.

Оце й усе. Більше ми не бачили Тайка. Може, вони розбилися, стрибнувши з урвища. Можливо, їх наздогнали і вбили. Або її вбили, а його віддали у рабство. Можливо, їм вдалося втекти і сховатися в чинських пагорбах. Можливо…

Ми більше не змогли до ладу спіймати Паган. Щось розладналося в системі зв’язку, і знадобиться декілька місяців роботи, перш ніж вона відновиться.

Ми з Сильвією відлетіли з першим кораблем. Фізики залишилися. Вони сперечаються і сперечатимуться про причини незвичайного явища, яке вони намагаються пояснити за допомогою формул. Я на цьому не знаюся, я старий історик, прихильник консервативних методів дослідження.

На столі у мене стоїть фотографія дівчини з очима, мов гірські озера.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

КОЛИ ВИМЕРЛИ ДИНОЗАВРИ?

У цьому будинку був сучасний ліфт з блакитними дверима, що самозачинялися. Між стулками була шпара, настільки широка, що можна було побачити яскраво освітлену білу стіну кабіни і сучасний плафон під стелею. Але влізти в шпару не було змоги. Не лише Полянову, але й мені, хоч я вдвічі тонший.

— Який поверх? — запитав Полянов.

— Десятий, Миколо Миколайовичу, — сказав я.

— А інший ліфт є?

— Немає іншого. Може, я піднімуся, а ви поступово до мене приєднаєтеся?

— Як так поступово? — запитав Мик-Мик. — Тобі самому не можна. Він з тобою і розмовляти не буде.

Мик-Мик важко зітхнув і чомусь розстебнув піджак.

Я б чудово упорався без нього, але коли з лабораторії принесли глянсові, тринадцять на вісімнадцять, відбитки, то принесли їх не мені, а просто до нього в кабінет, він мене відразу викликав, і я вперше побачив їх мальовничо розкиданими по столу Мик-Мика.

— Ти замовляв плівку друкувати? — запитав він, зображаючи строгість.

— Замовляв.

— А що там, знаєш?

— Ні. Мені Грісман плівки надіслав, я гадав, може, щось термінове, ось і віддав у лабораторію. Адже по нашому відділу.

— Значить, не бачив, кажеш?

— Не бачив.

Я намагався краєм ока розгледіти, чого там Грісман назнімав такого, що лаборант притягнув просто до Мик-Мика в кабінет. Може, зазняв місцевих дівчат на згадку, і зараз відбудеться неприємна для мене розмова?

— Де лист? — запитав Мик-Мик.

— Який лист?

— З плівками лист від Грісмана був?

— Не було ніякого листа, Миколо Миколайовичу, — відказав я.

— Що ж це таке? Надсилає фотокореспондент плівки — і до них ні листа, нічого? Може, він і не хотів, щоб їх проявляли? Може, він хотів, щоб їх просто у такому вигляді в музей віддали? Він де?

— Ви ж знаєте, на Саянах, в Парикських болотах, там скелети ящерів знайшли. Самі ж йому відрядження підписували.

— Що він має бути в Парику, це я знаю, а ось де він насправді, не знаю.

Полянов згріб фотографії в купу.

Я скористався передихом, щоб убивчо подивитися на лаборанта Льову. Чого-чого, а такої зради я від нього не чекав.

У Льови були очманілі очі, і він, по-моєму, навіть не зрозумів, що я дивлюся на нього убивчо. З-під широких долонь редактора виглядали кутики фотографій, і по кутиках ні про що здогадатися було неможливо.

— Плівки де? — запитав Полянов у Льови.

— У лабораторії залишилися.

— Мерщій принеси, одна нога тут, друга там. Як ти міг їх залишити?

Справа серйозна, зрозумів я.

Полянов постукав долонею по відбитках, затим поправив масивні окуляри.

— Так, — сказав він єхидно, — коли вимерли динозаври?

— Що?

— Коли, питаю, динозаври вимерли? Давно? Відповідай, ти ж відділ науки.

— У крейдяному періоді, — сказав я.

— Ось-ось, і я так думаю, — сказав Мик-Мик. — А ось твій Грісман так не думає. Що ж тепер робити?

— Знаєте що, поясніть мені, будь ласка, — сказав я. — Адже зрозумійте моє становище…

— А я хіба не розповів? Я ж бо думав, що ви це на пару з Грісманом придумали, мене, старого, розіграти хотіли.

Полянов провів долонею по столу, і фотографії, притиснуті до його поверхні, під’їхали до мене.

— Ти сідай, — сказав мені редактор, — в ногах правди нема.

Я правильно зробив, що послухався Мик-Мика і сів раніше, ніж поглянув на фотографії. Тому що фотографії були хороші, якісні, деякі на контражурі, з достатньою глибиною. Хоч тут-таки, без ретуші, клади в номер. Але в номер їх поставити було неможна. Жоден редактор, що поважає себе, не зробив би цього. На фотографіях були зображені динозаври. Динозаври в болоті, динозаври на тлі далеких гір, динозаври, що лежать на березі. Звичайнісінькі динозаври з підручника палеонтології або з популярної праці «Минуле Землі».

Я перебирав відбитки, розкидав їх віялом, мов колоду карт, навіть перевертав на інший бік у марній надії побачити пояснювальні підписи на звороті.

— Трюк? — долинув до мене здалеку голос Полянова.

У голосі звучало щире співчуття. Певно, мій подив був достатньо очевидним.

— Що трюк? — запитав я. — Це? Це не трюк. Адже, щоб зняти динозавра, треба мати динозавра. Хоча б штучного, опудало, муляж. А звідки у нього в лісі, в болоті опудало динозавра?

— Ось і я думаю, — сказав Полянов.

У двері увірвався Льова, несучи, мов отруйну змію за хвіст, маючу плівку.

— Вона, — сказав він, — ціла й неушкоджена, а то ви сказали, і я захвилювався.

За Льовою в кабінет увійшли Куликов і Галя, наша секретарка. Вони встали за моїми плечима, і ясно було, що не підуть, поки таємниця не вирішиться.

— Ти на мене не того, — шепнув мені Льова, — я не міг, така справа.

— Гаразд, потім побалакаємо, — сказав я, не в силах відірвати очей від блискучих глянсових ший динозаврів.

— Ти що ж гадаєш, — продовжував тим часом Полянов, не дивлячись на нас. — Ти гадаєш, я зараз ось так і скажу: у номер. Ні, я цього не скажу.

Полянов акуратно змотав плівку і, відірвавши листок перекидного календаря, загорнув її в папір. Потім поклав у внутрішню кишеню піджака.

— Миколо Миколайовичу, — сказав я. — Голову даю на відруб, це справжні знімки. Погляньте на задній план, і серпанок і все тут…

— Що радиш? — запитав Полянов. І сам відповів: — Потрібен фахівець.

У кабінет тим часом увійшли ще чоловік зо п’ять з редакції. Сенсації швидко розповсюджуються в журналістському світі.

— Мошкіну подзвонити треба, — сказав Сергєєв з відділу літератури.

— Тільки не Мошкіну, — відказав я. — Мошкін у Єрьоміна в експедиції відав кадрами і господарством, а потім брошуру написав. А сам нічого не знає. Краще самому Єрьоміну. Хоча його зараз немає в місті. У мене є домашній телефон Ганковського. Якщо він здоровий, це найбільш підходяща людина.

— Дзвони, — сказав Мик-Мик, підсовуючи до мене телефон.

Фотографії Грісмана літали по кімнаті з рук в руки, і кабінет був наповнений шепотом і шурхотом.

Доцент Ганковський погодився прийняти нас. Він люб’язно повідомив свою адресу і попередив, що ліфт може бути зіпсований. І ось ми стоїмо в під’їзді будинку, де живуть учені з університету, і Полянов розстебнув піджак, щоб легше було дихати, коли підніматиметься на десятий поверх.

Ми піднімалися швидко.

До десятого поверху серце моє вже так заштовхало легені, що нічим було дихати. А Полянов крокував і крокував, ніби забув, що в ньому сто три кілограми і у нього гіпертонія.

Доцент сам відчинив двері. Вочевидь, йому не була чужа цікавість.

— Ну що ж… — сказав він, посадовивши нас у справжні академічні чорні шкіряні крісла.

Доцент був сухий, обпалений вітрами пустель і гір. Стіни кабінету були заставлені стелажами, а в проміжках між ними висіли таблиці, що зображали белемніти в натуральну величину. На столі під корінним зубом мамонта лежали стосом списані швидким почерком аркуші.

— Ми б вас нетурбували, товаришу Ганковський, — сказав Мик-Мик. — Ми розуміємо вашу завантаженість, ми і самі завантажені. Відповідайте нам, коли вимерли динозаври?

— В кінці крейдяного періоду, іншими словами, дуже давно, — сказав доцент, і я подумав, що йому разів сто за життя доводилося відповідати на це питання.

— А зараз динозаври є? — запитав Мик-Мик.

Доцент подивився на Полянова докірливо. Адже він не знав, що у мене в конверті.

— На жаль, це виключено, — сказав доцент. — Хоча наука від цього багато втратила.

— Ще не все втрачено, — сказав Полянов. — А ось ще одне питання: чому ви, товаришу Ганковський, такі впевнені, що динозаври вимерли?

Доцент був людиною терплячою. Хоч він і засумнівався, що Мик-Мику можна довірити журнал, він виду майже не подав.

— Дозвольте, я тоді не обмежуся простою відповіддю «так» чи «ні». Щоб уникнути подальших питань, я у двох словах розповім вам, хто такі динозаври і чому я такий упевнений, що вони вимерли. Ви палите? А ви, молодий чоловіче? Тоді куріть, не соромтеся. Так, значить, динозаври. Англійський вчений Річард Оуен у минулому столітті відновив зовнішність одного з цих викопних чудовиськ і дав йому назву динозавр, що означає — жахливий ящір. Динозаври були дуже багатоманітні. Серед них зустрічалися і хижаки, озброєні величезними зубами, були і живі танки, закуті у важкий панцир. Були серед динозаврів і найбільші мешканці земної суші. Бронтозаври, диплодоки перевищували в довжину двадцять метрів. Весь крейдяний період був ерою панування динозаврів. Досі ми не можемо з упевненістю сказати, скільки видів динозаврів існувало тоді на землі. Майже щороку учені відкривають нових і нових ящерів — плаваючих, літаючих, стрибаючих… Я, сподіваюся, розповідаю досить популярно?

У будь-якому іншому випадку, я упевнений, Полянов би смертельно образився, почувши таке питання, але зараз він на відміну від доцента бачив гумор у всій цій ситуації. Адже він міг просто показати фотографії, і скінчена справа. Але він з насолодою відтягував цю урочисту мить.

— Продовжуйте, ми з цікавістю слухаємо, — сказав він.

— Отже, крейдяний період — ера панування динозаврів. Крейдяний період ділиться на дві частини: нижня крейда і верхня крейда. Так от, верхня крейда — важливий момент в історії Землі. Саме тоді, шістдесят мільйонів років тому, динозаври несподівано вимирають.

— Як так несподівано? — зацікавився раптом Мик-Мик.

— Я не перебільшую. З погляду історії Землі проміжок часу, в який повністю зникли динозаври, дуже невеликий. Отже ми можемо вважати їх загибель несподіваної. Все розмаїття видів і форм цих господарів нашої планети зникло, поступившись місцем ссавцям — дрібним, слабким істотам, які в ті часи не могли й мріяти про конкуренцію з динозаврами.

— І в чому причина? — запитав Полянов.

— Ага, — торжествуюче промовив доцент, — гадаєте, що ви єдиний, кому це видалося дивним? Ні. Це загадка, над якою вже десятки років б’ються учені всього світу. Чому вимерли динозаври? Є теорія — я, щоправда, не прихильник її, — що динозаври загинули в результаті космічної катастрофи, яка відбулася в кінці крейдяного періоду. Наприклад, Сонце проходить крізь хмару космічного пилу. Рівень радіації на Землі різко підвищується, і не пристосовані до таких різких змін умов існування динозаври гинуть.

— А ссавці?

— Вони теплокровні і тому більш незалежні від навколишньої природи.

— А змії, жаби? Комахи?

Мені здавалося, що Мик-Мик ставить занадто вже багато питань, але переривати розмову не став.

— Космічна теорія багато чого не пояснює. Є інша теорія. Вона пов’язана зі зміною клімату на Землі до кінця крейдяного періоду, з тим, що зменшилася кількість вологи, почали пересихати болота і річки, порідшали ліси. Але ж не всі динозаври жили в болотах. Були серед них і літаючі, і такі, що могли чудово існувати в сухій місцевості. Мільйони років до цього динозаври чудово пристосовувалися до змін клімату — інакше б їм не завоювати всю Землю. А тут раптом їм набридає пристосовуватися, і вони піднімають вгору свої лапки і говорять: «Досить, ми вже краще вимремо, аніж терпіти і змінюватися». До речі, нещодавно встановлено, що на цьому кліматичному рубежі з’являються нові форми динозаврів, чудово пристосовані для сухого клімату. Тому і для такої теорії, на мій погляд, немає підстав.

— Так і не розгадано?

— Зачекайте, я ще не закінчив. — Доцент увійшов у роль лектора і забув, що перед ним журналісти, а не його студенти. — Ви, напевно, чули, що час від часу знаходять кладовища динозаврів, найчастіше в тих місцях, де раніше були озера, куди річки зносили трупи померлих або загиблих ящерів. Знаходять також, що, здавалося б, більш дивовижно, величезні кладовища яєць, сотень тисяч. Що ви на це скажете?

— М-да, — сказав Полянов.

— Сотень тисяч, — повторив Ганковський і постукав вказівним пальцем по корінному зубі мамонта. — І всі яйця відкладені приблизно в один час. Це свідчить про те, що в якийсь історичний момент з яєць динозаврів перестали виводитися динозаврята. Чому?

— Може, радіація, як ви казали? — втрутився я.

— Припускаю, — сказав Ганковський, — хоча не вірю. Наші ж французькі колеги вважають, що причина тому — сім різких, хоча й короткочасних, похолодань. Похолодання не змогли вплинути на дорослих особин, але знищили ніжніші зародки. Якщо це так, то уявляєте собі трагічну картину? Ще живі останні старі динозаври, вони ще хлюпаються в пересихаючих болотах, але на зміну їм вже не прийдуть представники їх роду. І теплокровні звірі, такі дрібні, що динозаври і не підозрюють про їх існування, переймуть у них естафету життя на Землі.

— Картина, — сказав цілком щиро Полянов.

— До речі, ви не чули, що у нас на Саянах знайдено величезне кладовище динозаврів? Цього року там працюватиме розвідувальна група.

— У Парику? — запитав Полянов.

— Там, там.

— Наш кореспондент надіслав звідти фотографії, — сказав Мик-Мик. — Ми тому до вас і прийшли.

— Ага, — сказав доцент. — Я зовсім і забув. Ну і що він сфотографував?

— Василю Семеновичу, покажи товаришеві Ганковському, — сказав Полянов урочисто.

Я простягнув доцентові конверт.

Доцент витягнув пачку блискучих відбитків з конверта, надів пенсне і почав роздивлятися верхній знімок. Не кажучи ані слова, відклав його, подивився наступний. Ми з Мик-Миком завмерли, не важачись дихати.

— Диплодокус, — сказав нарешті тихо, задумливо і якось боязко доцент, і пальці його ніжно торкнулися поверхні знімка. — Довжина до двадцяти п’яти — двадцяти семи метрів. Верхня крейда.

Відклавши останню фотографію, Ганковський поглянув на нас крізь пенсне і запитав:

— Необхідна моя освічена думка?

— Так-так, — сказав Полянов, — ви розумієте…

— Дуже добре, я б сказав, украй добре і переконливо виконано. Це метод блукаючої маски?

— Це справжні фотографії, — сказав я. — Зняті на Саянах нашим фотокореспондентом Грісманом.

— Таж наша група ще не приїхала туди.

— Він там сам. І зняв.

— Як так зняв? — Доцент почав щось розуміти. — Підробка? — запитав він.

— Не думаю, — зітхнув Полянов.

— У Грісмана начисто відсутнє відчуття гумору, — сказав я. — Від нього навіть дружина пішла.

Мій аргумент справив на доцента враження.

— Дружина, кажете… — сказав він. — А фотографії дуже переконливі. Я за своє життя бачив мільйони відбитків, і весь мій досвід говорить, що це не підробка, не містифікація.

Доцент відклав фотографії і встав.

— У мене і плівка з собою, — сказав Полянов і теж вайлувато підвівся з крісла.

— Які вжито заходи? — запитав Ганковський.

— Ми приїхали до вас, — сказав Полянов.

— І все?

— Як тільки ви висловитеся, ми вживемо заходи, — сказав Мик-Мик.

— Можете скористатися моїм телефоном, — сказав доцент.

…І Полянов скористався. Він не злізав з телефону протягом години. Він зв’язався з Париком, він добився того, щоб Грісмана, котрий мирно відпочивав у готелі, витягнули з ліжка і привели до телефону, він витратив купу грошей на цей телефонний дзвінок. І свого добився.

Доцент нервово ходив по кабінету і час від часу знову починав розглядати фотографії.

— Неймовірно, — бурмотів він, дістаючи з полиць товсті фоліанти із зображеннями страхітливих скелетів і звіряючи відносні розміри ший і ніг чудовиськ.

— Є Грісман, — сказав тут Полянов. — Це ти, Мішо?! — кричав він у трубку. — Полянов говорить. Ти мені скажи — знімки твої не липа? Ні, кажеш? Сам бачив? Сам? Повтори! Так. Ти знаєш, що ти диплодокуса знайшов? Живого. Далеко вони звідси? Отож-бо я й кажу: диплодокуса, ди-пло-дока. Раніше не чув? Вчитися треба! То ти повтори: бачив своїми очима?

Полянов підморгнув нам і сказав:

— Бачив. Не бреше.

Він обернувся до трубки і продовжував:

— Що? Ні, це не тобі, я тут товаришам з університету говорив. Так от, далеко вони від міста живуть? Ага. Кілометрів сто, кажеш? А дорога туди є? Скільки без дороги? П’ятдесят? Тепер слухай. Зараз цією справою займуться вчені. Так що тобі там на місці допоможуть. З транспортом, із загоничами… Зрозумів?

— Хай нічого не робить. Завтра туди вилетимо і я, і мої колеги, — втрутився Ганковський.

На нього дивитися було страшно.

— Все ясно. То нічого особливо не роби. Без авантюр. Побачиш — спостерігай. Сам, кажеш? У жодному випадку. А так як знаєш. Щоб камери з рук не випускати. Кожен кадр на вагу золота. Все. Чекай подальших вказівок.

Полянов передав трубку схвильованому доцентові, а сам, переводячи дух, всівся поряд зі мною і прошепотів:

— Ти бачив, як я йому не те щоб заборонив організувати полювання, а тільки для порядку. Якщо наша людина першого диплодокуса спіймає… Якщо Грісман сам забезпечить — готова сенсація в кращому сенсі цього слова. А з доцентом туди ти сам полетиш.

— Вони відправлять Грісмана до боліт сьогодні ж. У них вертоліт є, — сказав доцент, повісивши трубку. — Неймовірно. Адже всього сто кілометрів від районного центру, і мисливці там бували. Геологи. І хоч би хто повідомив.

— То як же: всі динозаври вимерли, а ці диплодокуси залишилися? — запитав не без підступу Полянов.

— Не знаю, не беру на себе сміливості відповісти, — сказав доцент, знову знімаючи телефонну трубку.

Він почав дзвонити на кафедру.

— Може, вони закопуються на зиму? Адже морози там.

— Нісенітниця, — відповів доцент.

Наступного дня ми не відлетіли на Саяни. Була нельотна погода. Як навмисне. До цього два тижні була льотна. А коли терміново летіти, то нельотна. Ми півдня провели на аеродромі, сподіваючись на метеорологів, але ті нічого зробити з погодою не змогли.

Час від часу репродуктор у залі очікування несподівано прокашлювався і кликав пасажирів летіти до Тюмені, Красноярська або Чити. У Парик він нікого не кликав. Журналісти і кандидати наук швидко звикли один до одного і до залу очікування, відгородили кріслами найзатишніший кут і час від часу йшли невеликими групами в буфет.

Немає нічого дивного в тому, що вісімдесят відсотків розмов у нашому кутку стосувалися динозаврів і подібних до них таємничих чудасій природи.

— Я нещодавно читав, товариші, — сказав хтось, — що до Африки вирушила експедиція за чудовиськом, яке мешкає недалеко від озера Вікторія. Місцеві жителі його бояться.

— Не виключено, — підтримав оповідача один з кандидатів наук. — Врешті-решт ми не все знаємо про нашу стареньку Землю. Існує маса недосліджених областей, куди й не ступала нога людини. Чом би не підтвердитися хоча б частині відомостей про морських зміїв, озерних зміїв і так далі.

— Але, кажуть, лабинкирське диво виявилося міфом?

— Ну, на Лабинкирі чудовиську прогодуватися нічим. І на Лох-Нессі теж. Хоча океани можуть приховувати в собі…

— Але ж Парик-бо не океан, — пролунав чийсь тверезий голос.

Я залишив сперечальників і відійшов до телефону, щоб подзвонити Мик-Мику.

Новин від Грісмана не було.

Повернувся в редакцію я надвечір, коли стало ясно, що відлетіти раніше завтрашнього ранку не доведеться. Полянов стояв з телефонною трубкою в руці і мовчав. Зате всі навколо говорили безперестанку. У Полянова одне вухо було малиновим від неодноразово притискуваної до нього телефонної трубки, він осунувся, але вигляд у нього був звитяжний. Я зрозумів, що трапилося щось важливе.

— Щойно говорив з Грісманом, — сказав він.

— Він повернувся?

— Майже. Вони спіймали ящера.

— Живцем?

— Живцем. Зараз замовляю спецплатформу.

— А годувати його чим?

— Учені зміркують. Так що відліт відміняється. Потім полетиш. Сам розумієш.

І Полянов набрав номер телефону Ганковського, щоб повідомити його про перший подвиг Грісмана.

Всі ми дуже турбувалися, як диплодок перенесе таку тривалу подорож, як його доставлять до залізниці, як… як… як… Наш карикатурист вже підготував до номера карикатуру — поїзд із самих платформ, а з останньої звішується на рейки хвіст жахливого динозавра.

А вранці, коли я, невиспаний і загнаний безперервними дзвінками, нарадами і поїздками, увійшов до редакції, мене вразила тиша і порожнеча в коридорі.

Я поглянув на годинник. Дев’ята. Ніби всі повинні бути на місцях, вірніше, повинні метатися коридорами і обговорювати нашу сенсацію. Але ніхто не метався. Я зазирнув у кабінет до Мик-Мика. Кабінет був порожній. Кинута похапцем телефонна трубка тихо розгойдувалася біля самої підлоги. Я поклав її на важіль. Телефон негайно задзвенів.

— Які новини від Грісмана? — запитав незнайомий голос.

— Не знаю, — сказав я. — Подзвоніть через півгодини.

Важке передчуття тривожило мене. Я вийшов у коридор і прислухався. З боку залу, де зазвичай проводяться збори, вечори і шахові турніри, пролунав вибух голосів. Знову все змовкло.

Я побіг туди.

Там були всі члени редакції і половина співробітників університету. Я зазирнув через голови тих, що стояли в дверях.

На сцені стояв Полянов. Поряд з ним Грісман, що обріс свіжою, тижневої давності борідкою. Між ними стілець. На стільці знаходилося щось на кшталт величезного, метра в півтора, скляного слоїка, мабуть, узятого в якійсь хімічній лабораторії. У слоїку сидів, згорнувшись кільцем, динозавр. Справжнісінький динозавр, сантиметрів тридцять завдовжки.

— …І, незважаючи на деяке розчарування, яке відчули ви, товариші, — закінчував свою промову Полянов, — наука сьогодні може сказати, що вона зробила крок уперед. Динозаври не остаточно вимерли. У болоті Парик зберігся і пристосувався один з видів викопних чудовиськ. Щоправда, він, самі, товариші, можете переконатися при уважному розгляді представленого об’єкта, дуже здрібнів за подальші геологічні епохи.

Полянов не здавався розчарованим. Якщо поява Грісмана зі слоїком і засмутила його, він уже встиг опанувати себе і витягував максимум з того, що відбулося. Краще маленький динозавр, аніж ніякого динозавра.

Доцент Ганковський тягнув шию, не міг дочекатися щасливої хвилини, коли зможе вчепитися в живу копалину.

Лише мені чомусь стало сумно. Я повірив Грісману, я чекав появи платформи, з якої звисає хвіст чудовиська.

— А я ж спочатку подумав, що така ящірка вже науці відома, — сказав тут Грісман. Він переминався з ноги на ногу і чухав молоду борідку. Фотокореспондентові явно було ніяково під спалахами колег-фотографів, під поглядами учених і журналістів. Він говорив винувато, як людина, що випадково смикнула гальмівний кран і зупинила поїзд. Грісман судомно зітхнув і закінчив: — Про всяк випадок плівку послав. А тут мені Микола Миколайович дзвонить і каже: прослідкуй і, коли що, спіймай. Ну і спіймав, тим більше мені допомогли транспортом і посудом.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

КОЛИ Б НЕ МИХАЙЛО…

1. МАРИНА

— Зрозуміло, я розповім про все по порядку. Мені немає ніякого сенсу що-небудь приховувати, тим більше що я з самого початку подумала — ліпше б мені залишитися вдома. Але Рая така мила, ви не уявляєте, яка вона чудова жінка, завжди готова допомогти, ніколи ні в чому не відмовить, а відтак з нею по-людськи цікаво. У мене небагато друзів і, знаєте, з віком стає все менше, але я іноді казала собі, що життя має сенс, якщо серед нас ще існують такі люди, як Рая. З її чоловіком я була знайома раніше, але дуже поверхово. Я знала, що їй з ним нелегко. Він подавав надії, винайшов щось цікаве, йому ладили велике майбутнє, але він став звичайнісіньким конструктором, не кращим від інших, а може, навіть гіршим. Ну то й що з цього? Але Михайло завжди пам’ятав про той час, коли він був у всіх на виду, про свій зоряний час, ви читали у Цвейга? А невдачі свої він нікому не пробачав. І найменше пробачав їх Раї, яка годувала його, одягала, брала додому роботу, якщо він йшов геть з чергового інституту, тому що йому, бачте, заздрили. Загалом, такі люди бувають скрізь, з ними всім важко, але домашнім найважче. Ви мене розумієте? Ні, це стосується справи, безпосередньо стосується, тому що все склалося б інакше, якби у Михайла був інший характер чи якби Рая була не такою, яка вона є, або якби я поводилася по-іншому.

Ну ось, Рая покликала мене поїхати з ними за грибами. Всі знають, як я люблю збирати гриби. Буває, що всі навколо зберуть по десятку сироїжок, а я ніколи не повертаюся без повного кошика. У них є один знайомий художник, я не пам’ятаю його прізвища, він взагалі десь на задньому плані залишився, ми приїхали, погода так собі, збирається на дощ, посиділи з художником, він сам живе, а потім художник зібрався до Москви і залишив нас на дачі. Все ще було нічого, але потім Михайло питає:

— Ви коли збираєтеся вставати?

А нас розморило з дороги, та ми того дня працювали, втомилися, ми і кажемо, що поспішати не збираємося. Коли встанемо, тоді встанемо. Михайло каже:

— Я вас підніму о шостій ранку.

Ми просимо, ну хоча б о восьмій. А він відказує, що якщо ми хочемо вирушити в ліс просто так, грати в бадмінтон, то ми вільні чинити як нам заманеться, але він встане о шостій і чудово обійдеться без нас. Ну я бачу, що людина вже заводиться — він кілька разів за вечір намагався збунтуватися на різні теми, але все йому не вдавалося, Рая відразу йшла на компроміс, а у нього не було ще досить запалу, щоб влаштувати війну. Ми з ним не стали сперечатися, лягли спати, о шостій мене Рая розбудила, ми зібралися, приготували сніданок, а Михайло, природно, спить і не збирається вставати. Ми його питаємо, навіщо ж нам було підніматися до світку? А він, не розплющуючи очей, починає просторікувати, що погода погана і ніяких грибів тут немає, а крім того, він приїхав відпочивати, — загалом, видає весь наш текст, лише з іншого боку.

Ми вийшли з будинку о пів на десяту і попрямували до лісу. Погода справді ненадійна, і з півдороги Михайло починає запевняти нас, що зараз почнеться гроза і ми всі змокнемо, і треба поспішати додому, і що це за безглузда ідея піти за грибами в таку погоду? Грози, щоправда, ніякою не намічалося, міг піти звичайнісінький дощик, у спеку в лісі це навіть приємно, не з цукру, не розтанемо.

Тут визирнуло сонце, і тоді Михайло почав розповідати, що йому загрожує сонячний удар, і рослинність йому там не подобається, і зараз от-от налетять комарі. У такому настрої ми увійшли до лісу.

У лісі Михайло відразу повідомив нас, що якщо тут коли-небудь і були гриби, то до революції і до демографічного вибуху. Тепер же тут більше населення, ніж грибів. Але якщо в полі я ладна була взагалі обернутися і поїхати до Москви, і лише жалість до Раї мене стримувала, то в лісі я від них не залежала. Я сказала їм «гуд бай» і пішла своєю дорогою. Рая намагалася за піти за мною слідом, але Михайло влаштував виставу на тему, що його ніхто не любить і всі норовлять кинути його на розтерзання вовкам і комарам. В результаті я залишилася геть сама і до дванадцятої збирала гриби собі на втіху.

Що ви питаєте? Як я знайшла? Ніхто б і не знайшов, окрім мене. Я піднімала гілки ялин, в кущі зазирала — шукала гриби, а знайшла залізяку. Залізяка із землі витикалася сантиметрів на два, не більше, ніби колись, тисячу років тому, в землю втрапила і углиб пішла. Мене здивувало, що жодної іржі. Блищить. У мене ножик з собою був. Я навколо ножиком хвою відгребла, похитала, вона із землі вийшла. Яка вона була? Та ж я її вам малювала, описувала. Гаразд, повторю. Завдовжки вона була сантиметрів дванадцять, схожа на кристал, але збоку щось на кшталт шестерінки витикається. І вона мені здалася цікавою, не те щоб красивою, але цікавою. Неначе абстрактна скульптура. Я подумала, що якщо її поставити на буфет, то вона виглядатиме краще за будь-які цяцьки. Вона була важка, але в міру. Я повернулася на галявину, де ми домовилися зустрітися, а Михайло вже рве і мече: «Навіщо ми з нею зв’язалися! Півдня втратили! Грибів зовсім немає, я б краще удома відпочив». Це все відноситься до мене, але я не реагую, а показую їм кошик з грибами. Михайлові кортить, бачу, сказати, що я збігала на сусідній ринок і купила їх по карбованцю купка, але сказати він так не може і тому заявляє, що гриби ці не варті шкаралущі від яйця і всі вони поганки, навіть ті, що здаються білими, і взагалі це не білі, а сатанинські гриби, є такі поганки, але їх кожен дурень від білого відрізнить. Загалом, Рая вже близька до сліз, і вона розкаюється, що мене заманила, але я-бо не дуже переймаюся… Тут Михайло бачить у мене залізяку і заявляє, що залізяку слід викинути якомога швидше, і взагалі він не розуміє, як лише люди можуть розкидати по лісах залізо, немов це я розкидаю по лісах залізо, і він вириває в мене з рук залізяку й зі словами, що ми губимо природу, кидає її в кущі, я намагаюся зберегти почуття гумору і відповідаю, що це він сам губить природу. Я хотіла поставити залізяку в кімнаті у себе, і вона там нікому б не заважала. А тут, у кущах, напевно на неї якийсь заєць напореться. З цими словами я лізу в кущі, підбираю залізяку і несу її далі. Михайло бурчить, та мені його накази не закон.

Потім, коли ми вже їхали в електричці, Михайло ще раз кинув погляд на залізяку і зацікавився. Він почав її крутити і так і сяк, і побачив у залізяці якусь не таку вісь симетрії і в шестерінці теж щось угледів, і почав лаяти конструкторів, які до такої простої речі раніше не додумалися, а додумалися інші і з ним, Михайлом, своїми думками не поділилися. І потім він взагалі забрав у мене залізяку і каже, що повинен показати її начальству, тому що це все неподобство — їм фондів не дають, а хтось інший їх викидає на вітер. Я відказую, що розлучатися із залізякою не маю наміру і я її на буфет поставлю. Михайло мало не в сльози, я б не віддала, але Рая такими благальними очима на мене дивилася, що довелося віддати, а він слово дав, що обов’язково поверне, як тільки покаже своєму начальству. Більше я цієї залізяки не бачила.

2. РАЇСА

Мені дуже важко говорити про власного чоловіка. Я розумію, у нього безліч недоліків, але хто з нас позбавлений недоліків? Михайло велика дитина. У нього було нелегке життя, і йому довелося стикатися з несправедливостями і нерозумінням. Я запевняю вас, він дуже талановитий конструктор, і, може, моя провина в тому, що я не підштовхувала його, не розвивала в нім марнославства і навіть йому потурала. Наче мати, яка знає, що балувати дитя не можна, але все одно балує. Тому за все, що трапилося, я беру провину на себе.

Що ви кажете? Так, звичайно, мені належало тоді, в електричці, стати на бік Марини. Але я дуже втомилася того дня: ми багато ходили лісом, грибів було мало, у Михайла зіпсувався настрій, і, коли я побачила, що йому кортить отримати цю іграшку, я вирішила, нехай вже балується, може, вона стане йому в пригоді для розвитку конструкторської думки. Йому іноді досить невеликого поштовху, щоб його фантазія почала працювати, адже врешті решт це йде на користь усім людям. А у Марини ця прикраса стояла б на буфеті без жодної користі.

Марина мене послухалася, вона чудова, розумна і добра дівчина, і, хоч їй дуже не хотілося розлучатися із залізякою, вона її віддала Михайлові.

Удома Михайло весь вечір креслив щось на аркуші паперу, казав, що його приголомшує казкова асиметрія цієї залізяки, він її з усіх боків оглянув і зміряв, сказав, що кудись понесе, проте я відносилася до цього скептично, тому що Михайло не раз уже так спалахував і відтак остигав. Ось і до залізяки він остиг днів через два. Вона валялася у нас на столі, і я сказала Михайлові: «Давай повернемо її Марині. Марина мене вже питала». Він, зрозуміло, скипів, і тоді я перестала сперечатися, а вранці тихенько винесла залізяку на балкон і там поклала. Я розсудила, що якщо я віддам її Марині відразу, то Михайло може спохопитися і буде дуже ображений. А якщо він спохопиться зараз, я скажу — вона на балконі. Мине ще декілька днів, і він забуде.

Ні, я не помітила тоді жодної різниці. Ані у вазі, ані в розмірі. А наступного дня пішов сильний дощ, Михайло виглянув у вікно і побачив, що залізяка лежить на балконі. Він дуже засмутився. Він приніс залізяку з балкона, витер і сказав мені, що я зовсім не думаю про його майбутнє. Даруйте, що я так кажу про Михайла, але в ту мить я поводилася невитримано, сказала, що всі ці іграшки лише складають видимість життя, а справжнє життя проходить мимо, словом, я була грубою, накопичилося чимало, і я несправедливо напала на Михайла. А після важкої розмови я ходила прибита, мов песеня, а Михайло теж став похмурий і почав знову вимірювати цю залізяку і щось креслити. Потім, коли я вже нагодувала його вечерею і він знову почав зі мною розмовляти, він раптом пред’явив мені претензію, ніби я йому підсунула неправильну лінійку. Я нічого не зрозуміла. Яка неправильна лінійка? Всі лінійки однакові. Ні, каже, я йому всі вимірювання зіпсувала, де його лінійка? Ну, я знайшла його лінійку, він знову свою залізяку зміряв, щось записав, геть засмутився. А я хотіла його пожаліти, підійшла ближче, він спочатку не хотів зі мною розмовляти, бурчав, потім зглянувся і показує мені залізяку. «Трохи, — каже він, — підросла». Я дивлюся, нічого не бачу, але сперечатися з ним не стала, гадала — перевтомився. Лише увечері, коли Михайло пішов кудись, я узяла залізяку, придивилася, і мені здалося, що збоку у неї з’явилося друге коліщатко, маленьке, зовсім мініатюрне, мов горошинка. Де показати коліщатко? На цьому малюнку? Та ж ось тут воно було.

І тут я зробила ще одну помилку. Я сказала Михайлові, що, може, час показати залізяку фахівцям. А раптом вони її загубили і тепер шукають. Я навіть спробувала на самолюбство Михайла вплинути. «Тобі ж, — кажу, — інтуїція підказує, що із залізякою негаразд. З першої миті». — «Ні, — каже, — інтуїція мене обдурила». І звелів більше до нього не приставати, тому що він сам ухвалить рішення. Мені б самій вжити заходів, та справ у мене вище голови… Я востаннє сказала, що на його місці я б усе-таки… і так далі. Він розлютився і сам залізяку в помийне відро кинув. Я її потихеньку знову на балкон винесла, щоб Марині повернути.

Минуло днів зо три-чотири. Я на залізяку й не дивилася. Дощі були? Так, якраз всі ці дні дощі йшли. Я лише на четвертий день на балкон вийшла, увечері, на квіточки подивитися. Вже стемніло, і, коли я об залізяку спіткнулася, не відразу втямила, в чому річ. Лежить велика, складна, з коліщатками в різні боки, а коли я нагнулася і спробувала її підняти, бачу, що вона проломила ящик на балконі, в якому земля і квіти посаджені. Лежить вона, поблискує у сутінках, а я так перелякалася, що кричу Михайлові, щоб біг на допомогу. Він прийшов, зробив вигляд, що не здивувався, і навіть каже: «Я це передбачав». Мене, звичайно, чорт потягнув за язик: «Ти передбачав, що твоя залізяка ящик з квітами зламає?» А він серйозно відповів: «Це самовідтворювальна автоматична система, я підозрюю, заслана з інших світів для збору і накопичення інформації». Може, я і невірно слова його запам’ятала, але сенс точний. А я тоді додала олії у вогонь: «Ось вона в помийному відрі і зібрала б інформацію». А він обережно її піднімає, мовчки несе до кімнати, кладе просто на скатертину, немов кришталеву вазу. Я тоді також її роздивилася. Якщо раніше її можна було назвати залізякою, то тепер це була ціла машина. Навіть те коліщатко, яке було розміром з горошинку, стало завбільшки з мою долоню, та не просто коліщатком, а потрійним, переливчастим, і якщо його діткнутися, то починало крутитися. І шестерінок я налічила вісім. Там і дротини були, і кристали — все, що завгодно. Не можу сказати, що повірила в те, ніби це автоматична система, але, звичайно, здивувалася і сказала: «Ну вже тепер ти віднесеш цю штуку?» А він подивився на мене якось навіть перелякано і каже: «Ти з глузду з’їхала! Це ж мій шанс!» Відтягнув машину в кут, до себе на письмовий стіл, і почав її замальовувати, міряти, зважувати, наче хлопчик з новою іграшкою — не віддам, і край! А що мені накажете робити? Дзвонити в міліцію чи в Академію наук? У нас, бачте, є залізяка з коліщатками, в лісі знайшли, вона на балконі росте, і мій чоловік вважає, що її нам марсіани підкинули, щоб збирати інформацію.

Того вечора він засидівся з нею допізна. Я заснула, тому що втомилася за день, але була дуже стурбована і вночі прокинулася від якогось неприємного передчуття. Бачу, Михайло спить, голову поклав на стіл і заснув. А машина стала ще більшою, майже весь стіл зайняла, слоїк з квітами лежить на боці, притиснутий шестерінками, і з нього вода вилилася, але на підлозі сухо і на столі сухо. І ось тоді у мене виникло відчуття, що ця машина жива. Жива, розумна, зла, їй кортить пити, але їй закортить і їсти — і мене охопив жах за Михайла. Я як закричу: «Мішо! Мішо! З тобою все гаразд?» А Міша підвів голову, важко так очима кліпає, нічого не тямить, де він, що з ним. Відтак каже: «Йди спати». Я послухалася, тільки не спала довго, переверталася, переживала, розуміла, що у Михайла зараз внутрішній конфлікт.

Вранці я йшла на роботу, Михайло ще спав, я подивилася на машину. Навколо паперу накидано — просто жах. Все покреслено цифрами, формулами, малюнками. Одне з коліщаток валялося окремо. Я поглянула — може, само обірвалося. Але потім бачу — лежить терпуг і багато металевої порохні. Значить, відпиляв. Я хотіла його запитати про це, але не зважилася будити, йому на роботу скоро. Поставила будильник на восьму тридцять і пішла. Вдень у мене дуже поганий настрій був. Я навіть Михайлові подзвонила на службу. Кажуть, немає його. Тоді я додому подзвонила. Михайло довго не підходив до телефону, підійшов нарешті, голос злий. Я питаю: «Як справи?» — відповідає: «Все гаразд, зайнятий». Питаю: «Може, погано себе почуваєш?..» — «Ні, почуваю себе нормально». Я тоді здуру дорікнула йому за те, що він від машинки коліщатко відпиляв. Ви б знали, що тут сталося! «Ти, — каже, — не могла б усій Москві роздзвонити? Я, — каже, — ночей не сплю, проникаю в таємницю приладу, від якого залежить моє майбутнє. Це ж єдина і, може, остання для мене можливість зробити ривок у безсмертя. — Так і сказав: «у безсмертя». — Я, — каже, — повинен сьогодні, зараз, зрозуміти функціональний сенс цієї машини. Це, — каже, — дар богів мені особисто, виклик моєму самолюбсву і талантові». І повісив слухавку.

Ще години зо дві я на роботі помучилася, потім відпросилася і кинулася додому. Дуже вже Михайло був нервовий. Як би чогось не накоїв. Мені й Мішу шкода було, і машинку теж, я розумію, що не може бути порівняння між живою і близькою людиною та залізякою, що невідомо звідки узялася. Але у мене до неї було якесь дивне почуття, немов вона жива. Я тролейбус довго чекала, потім пригадала, що вдома їсти нічого, в магазин забігла, сама винна — коли прийшла, Михайла вдома немає, і машинка лежить вся розламана на дрібні деталі. Я навіть заревіла. У квартирі чад, він ще записки і папери палив. Не витримав напруги, не впорався з власним шансом. Цього я й боялася. Тут відчиняються двері, і з’являється мій Михайло. Веселий, море йому по коліна. «Що ти накоїв?» — питаю. А він засмутився, що я завчасно прийшла. «Навіщо, — каже, — чіпала? — А затим подумав і нову версію мені видає: — Це, — каже, — чужий нам розум. Зловісний. Я його зрозуміти не в змозі, і людство не в змозі. З ним треба боротися…» А я ж бо бачу, що він від власного безсилля.

3. МИХАЙЛО

— Мені взагалі незрозумілий цей допит, і я вважаю, що ви не маєте права.

Ну гаразд, нехай не допит, нехай бесіда, проте тут ми не на рівних. Я не вважаю себе в чомусь винним. Я керувався розумними міркуваннями — це виріб чужого нам і ворожого розуму, і якби я не знищив його власними руками, весь світ міг би від цього загинути. Які у мене підстави так вважати? Мій досвід. Мій досвід інженера і винахідника, моя інтуїція, врешті-решт.

— Ви нелогічні, Михайле Анатолієвичу. Якщо ви такі впевнені в своїй правоті, що змусило вас наступного дня зібрати деталі і віднести їх до інституту?

— Я убив цю тварюку. Але її частини могли стати в нагоді науці. Мій крок очевидний.

— Ви зробили це за наполяганням дружини?

— У жодному випадку. Моя дружина малоосвічена людина, і вона не могла зрозуміти мотивів моїх вчинків. А що, вона вам і це розповіла?

— Ні. Вона цього не розповідала. Я припустив, що, побачивши плоди вашої дослідницької діяльності, вона вирішила віднести залишки кудись, а ви злякалися і зробили це самі.

— Значить, розповідала.

— Так і було?

— Це непринципово.

— Ви вважали, ніби зможете показати всім навколо, що вартуєте більшого, аніж вони про вас думають. А коли зрозуміли, що ця споруда поза вашим розумінням, що вам з неї нічого не витягти, ви розламали її, щоб вона не потрапила до рук тим, хто зможе зрозуміти, розібратися, а вас при цьому не буде, ваша участь не буде потрібною.

— Якщо ви збираєтеся мені загрожувати, я підведуся і піду. Я не був зацікавлений у цій штуці. Я захищав людство від загрози ззовні. Ви можете нав’язувати мені будь-які думки, але я вас не боюся, я нікого не боюся, ні тут, ні у іншому місці.

— Добре. Я, вочевидь, не зможу похитнути вашої упевненості в собі. Хоча, підозрюю, її й не було з самого початку. Але навіщо ви спалили вранці всі ваші записи і малюнки? Вони могли б нам допомогти.

— Розуміння небезпечне. Це іграшка, надіслана нам здалеку для того, щоб потім поневолити людство.

— Мені приємно було б думати, що ви щирі. Але, на жаль, я не можу вам повірити. Ви хотіли забути про це, як забуваєте про свої невдачі, звалюючи відповідальність за них на інших людей. Але коли ви побачили, що ваша завжди покірна дружина все-таки зібрала залишки залізяки і збирається віднести їх, ви зрозуміли, що цього разу вам не вдасться наполягти на своєму, і кинулися до нас зі своєю першою версією. Ви пам’ятаєте свою першу версію?

— У мене завжди була одна версія.

— Я нагадаю. Ви прийшли до нас і повідомили, що знайшли в лісі ці деталі. Як є. А потім заплуталися в своїй розповіді, і ми вам не повірили. Ви навіть не змогли назвати місце, в якому це трапилося. Потім на сцені з’явилася ваша дружина…

— Я не хотів залучати до цієї історії близьких мені людей.

— Сумнівно…

4. МАРИНА

— Ось цей ліс… Звичайно, я пам’ятаю. Тут Михайло почав вередувати, що піде дощ і нам треба поспішати назад. А ось звідти, від кущиків, я пішла сама. Ви гадаєте, що це була розумна машина? Уявляєте, який жах — я збиралася її покласти на буфет як прикрасу! І ще ця історія, коли Рая розлучилася з Михайлом, я неначе відчуваю свою провину — не віддала б я залізяку, усе б залишилося як і раніше. Ви не думайте, що я жалію Раю. Ні, їй давно слід було з ним розійтися — це не життя, а суцільна каторга. Але все-таки сім’я…

Тепер лівіше, ось по цій стежці. Я зазвичай ніколи не ходжу стежками, але того ранку я відразу побачила, що ми запізнилися і тут вже пройшли грибники, тому я спочатку заглибилася в ліс, кроків на двісті, а потім вже почала шукати. Тут я перший гриб знайшла, а скажіть, ви теж думаєте, що ця штука нам загрожувала? Ні? Я теж так не думаю, вона була така мила, красива. Але якщо вона машина, чому вона росла і живилася? Я знаю, мені Рая розповідала, як вона всю воду у квітів випила. Значить, Михайло вчинив убивство? Я читала один фантастичний роман, там якраз піднімається ця проблема, що у жодному випадку не можна стріляти в представників іноземних цивілізацій, навіть якщо вони зовсім не схожі на людей. Звичайно, Михайло абсолютно не правий, і коли ми обговорювали на роботі цю проблему… Ну то й що, якщо ви просили не казати, але як можна не казати, якщо там і я, і Рая, і всі її проблеми, однаково нам мало хто повірив. Коли ми обговорювали, то Темников, а він дуже освічений і розумний, сказав, що обов’язком Михайла було знайти контакт з цією істотою, а не пороти паніку і не займатися знищенням. Я не засуджую Михайла, тобто я його засуджую, але не настільки, тому що я також перелякалася б і втекла… Куди тепер? Дайте подумати. Праворуч, дійдемо до ярка і перейдемо його. Добре, що я взула гумові чоботи, там мокро внизу. Адже у вас має бути своя версія. Як ви гадаєте, вона інопланетна? А як вона прилетіла?

— Нам, Марино, важко дійти остаточних висновків. Ми вважаємо, що ця штука потрапила до нас з космосу. Але вам розповіси, а ви тут-таки побіжите піднімати паніку в масштабі всієї Москви. Вас не втримаєш.

— Я нікому зайвого не скажу, на мене можна покластися. Знаєте, як мене в інституті дівчатка кликали? Маринка-могила, це тому, що ніхто не вмів краще від мене тримати секрети. А як же вона потрапила на Землю? Її скинули з космічного корабля? Так? Вони за нами стежать, я в кіно дивилася, вони прилітають, будують нам піраміди і статуї на острові Пасхи. А ви знаєте про Баальбекську терасу? Її абсолютно неможливо побудувати без інопланетної техніки. А зараз все-таки зізнайтеся, це був такий розвідник, що повинен з’ясувати, наскільки ми розвинені і чи варто нам допомагати?

— Ми мусимо вас розчарувати, Марино. Ніхто нам цю штуку не кидав, і навряд чи вона може бути використана як розвідпристрій. У ній нічого подібного немає. Це живий організм.

— Залізний?

— Ні, не лише залізний. У нього складний склад.

— Я завжди казала, що Михайло може вбити людину. У нього такий особливий погляд. А ви гадаєте, що його товариші можуть ховатися тут-таки в лісі і чекати нас? А якщо вони захочуть помститися за свого товариша? Вам видають пістолети?

— Погляд у Михайла Анатолієвича звичайнісінький, бувають і гірші. Він просто зрозумів своє безсилля перед тим, з чим зіткнувся. Він цього не зміг витерпіти. Ось і помстився.

— Залізяці?

— Так. Залізяці. І собі. І всім, кого вважає своїми недоброзичливцями. Але це довга розмова. Ми скоро прийдемо до того місця?

— Так. Уже поряд. У мене чудова зорова пам’ять. Ось зараз буде ялинничок, а потім те місце. А якщо ви думаєте, що його товариші нас не чекають, чому ми йдемо до лісу? Я там добре дивилася. Там лише одна така штука була. Маленька зовсім.

— Ми віримо вам, Марино. Але якщо наші підозри правильні, то ми можемо побачити й інші такі самі залізяки.

— Але чому ніхто не помітив, як вони падали? Адже якщо вони падали, обов’язково б розжарилися і здалися метеоритами. Тут не Сибір, а Підмосков’я. Хто-небудь обов’язково б помітив. А особливо якщо декілька метеоритів.

— А якщо це були не метеорити?

— А що ж?

— Мікроскопічні спори.

— Спори?

Марина не встигла з’ясувати, що ж вони мають на увазі. Попереду, серед ялин, щось блищало. Вони пробігли кілька кроків і опинилися на невеликій галявині, оточеній густим ялинником. На галявині стояли три дерева. Дерева були металеві і чимось нагадували на перший погляд новорічні ялинки, тому що були густо обвішані якимись геометричними деталями, кулями, зубчастими колесами, і всі ці прикраси рухалися під вітром, побрязкували одна об одну. Дерева були досить великими, вищими від Марини, вони стояли міцно, і стовбури їх біля самої землі розходилися трубками, неначе вони стояли на ніжках від торшера.

— Чому ж ви мені раніше не сказали! — вигукнула Марина, зупиняючись на краю галявки.

— Ми не були впевнені, — сказав професор Смирнов.

— А це у них плоди?

— Ні, певно, щось на кшталт листя. Ними вони збирають сонячну енергію.

— І ось вони прилетіли сюди мікроскопічними спорами?

— Напевно.

— А які ж у них будуть плоди?

— Ось це найцікавіше.

— Як шкода, що Рая не бачить… Знаєте що, не кажіть поки Михайлові, що ви знайшли їх. Нехай покарається, що згубив перший саджанець.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ПРОТЕСТ

Олімпійський комітет завжди скупився на телеграми. Та й відсилають їх в останню чергу. Спочатку слід повідомити про які-небудь загублені контейнери, викликати Франкі до Олі, сповістити Галактику про симфонічний концерт — і лише потім підходить черга депешам Олімпійського комітету…

Я віддав спортові все життя. В молодості я ставив рекорди, і саме мені належали «два п’ятдесят чотири» у висоту на Олімпіаді в Песталоцці. Тепер про це пам’ятають лише історики спорту і люди похилого віку на зразок мене. Другу половину життя я присвятив тому, щоб крутилися колеса спортивної машини. Комусь доводиться це робити. Комусь доводиться розбирати суперечки між суддями і федераціями, залагоджувати конфлікти і в очікуванні рейсової ракети захлинатися синтекавою у забутих богом космопортах Всесвіту.

Коли я стрибнув на два п’ятдесят чотири, мені аплодували мільйони людей, і на якусь мить я був найзнаменитішою людиною на Землі, вірніше, в Сонячній системі, вірніше, скрізь, де мешкають гуманоїди. Сьогодні я, на мій погляд, роблю значно більше, ніж раніше. Якби не моє втручання, провалилося б чимало матчів і стало б ворогами чимало порядних людей. Але ніхто мені не аплодує. Я старий хлопчик на побігеньках, професійний діяч від спорту і буркотун. Телеграми наздоганяють мене, мов кулі, і кидають убік від наміченого шляху, віддаляють від дому і справжньої кави і не дають можливості замислитися, послати подалі все це безладне, метушливе не за віком життя і віддалитися на спокій.

Телеграму я отримав у космопорту, коли чекав на пересадку. Цілком незбагненно, як вона мене розшукала, оскільки, якщо сидиш на найвиднішому місці, жодна телеграма, як правило, тебе не знайде.

До мене підійшов тамтешній чиновник у безглуздому, на мій погляд, утруднюючому рухи різноколірному вбранні з безліччю блискучих деталей, і запитав на ламаній космолінгві, чи не я шановний Кім Перов, бо моє поважне ім’я він угледів у списку пасажирів корабля, що відлітає за годину на поважнуЗемлю. Тут мені довелось зізнатися, що я і є шановний Кім Перов.

«Просимо, — починалася телеграма, а це завжди означає, що доведеться займатися чимось, чого не хочеться робити моїм колегам, — зазирнути (слово знайшли пречудове!) на Ілігу, розібрати протест Федерації-45 (найконфліктніша з федерацій, вже я ручаюся). Зустріч організована. Подробиці на місці. Сплеш».

Сплешу зовсім нічого не вартувало вислати мені довшу депешу, з якої я зміг би зрозуміти, хто і на кого скривджений і кого з ким я миритиму. Або засуджуватиму. Врешті, він міг повідомити мене, де розташована ця Іліга (якщо радисти за своїм звичаєм не переплутали назви).

Настрій у мене зіпсувався украй, і я вирушив до диспетчерської. Там виявилося, що, по-перше, Іліга знаходиться в іншому кінці сектора і простіше було б послати туди людину просто з Землі, аніж виловлювати мене в глибинах Галактики. По-друге прямого рейсу звідси немає. Треба летіти до зоряної системи з невимовною назвою, а там пересідати на місцевий рейс, який, найпевніше, скасований років зо два тому.

Дізнавшись усе це, я висловив про себе все, що думаю про Сплеша і Олімпійський комітет в цілому, а потім повантажився на корабель. У польоті я писав і рвав різноманітні заяви про відставку. Це моє хобі. Я найкращий у Галактиці фахівець зі складання заяв про відставку. Поки я пишу їх, мене опановує солодка упевненість у власній незамінності.

Добре ще, що на Ілізі були попереджені про мою появу.

Автомобіль з п’ятьма кільцями (колись вони означали п’ять континентів Землі) чекав мене край самого пандуса. Першим зробив крок до мене чиновник. Мій духовний брат. Можливо, і ровесник. Мені навіть здалося його обличчя знайомим, ніби я стикався з ним на конгресі у Плутонвілі, де чи то я голосував за його пропозицію зменшити футбольне поле, чи то він заперечував проти моєї пропозиції вилучити з олімпійської програми стокліткові шашки.

Окрім чиновника, мене зустрічали два діячі рангом нижче, дві юні гімнастки з квітами, дівчина із зеленим волоссям і похмурий хлопець, якого я прийняв спочатку за боксера, потім за шофера, а він виявився перекладачем. Як перекладач він нам не став у нагоді: всі знали космолінгву.

— Ласкаво просимо, — сказав мені головний чиновник. — Мені здається, що ми з вами десь зустрічалися. Ви не були на конференції легкоатлетичних асоціацій в Берендауні?

Саме на тій конференції я не був присутній, про що і повідомив мого колегу, запитавши не менш ввічливо, чи не траплялося йому відвідати Плутонвіль. Він там не бував. Ми відклали цю тему до кращих часів, і, обтяжений двома букетами, я пройшов до машини, куди вмістилися всі зустрічальники. У цій машині ми провели наступні півгодини — стільки часу знадобилося, щоб оформити мої документи і отримати багаж.

Я б вважав за краще відразу ознайомитися з обставинами справи, але місцевий голова Олімпійського комітету (з яким ми не зустрічалися ані в Плутонвілі, ані в Берендауні) займався моїм багажем, тому я головно розповідав про погоду, яка супроводжувала мене в дорозі, і розпитував, яка погода стоїть на Ілізі. Перекладач у бесіду не втручався, зберігав похмуру міну і ворушив губами, безгучно перекладаючи мої слова на англійську, а слова ілігійських чиновників на якусь із земних мов. Дівчатка-гімнастки розглядали мене впритул і відчайдушно шепотілися. А мене невідступно переслідувала думка: а що, коли їх провина перед федерацією настільки серйозна, що вони підуть на все, аби перетворити мене на союзника? Як ненавидів я в цю мить скнару Сплеша, що вічно економив на космограмах. Як мені дізнатися про суть справи, не показавши господарям, що цієї суті я не знаю?

— Вам жарко? — запитала миловидна дівчина із зеленим волоссям.

Я ще не знав, мода це чи генетична особливість.

— Ні, що ви, — відказав я, витираючи чоло хусткою.

— Ви, напевно, дуже засмучені, що вам довелося через нас порушити свої плани. Через мене.

— Через вас?

— Ми отримали повідомлення від самого Сплеша, — перебив її чиновник. — Що ви змінюєте через нас свій маршрут. Це дуже люб’язно з вашого боку. Ми постараємося урізноманітнювати ваше дозвілля. Назавтра намічена екскурсія до водоспадів, а потім вас чекає легкий обід на вершині гори Жахливої.

Мене не вельми порадувала перспектива легкого обіду на Жахливій горі, а ось слова, що їх зронила дівчина, дещо проясняли. Значить, вона в чомусь провинилася. Це вже клаптик інформації. Отже, дівчина була на якихось змаганнях і там чогось накоїла. Ну що ж, конфлікти такого роду легше вирішити, аніж суперечки про кількість учасників, скарги на погане розміщення команди або неправильну систему підрахунку очків. Та й дівчина була скромна з вигляду і почувала себе винною.

Нарешті мій колега повернувся, повідомивши, що багаж вже відправлений до готелю. Я гарячково намагався пригадати, як його звуть, але, зрозуміло, так і не пригадав.

Машина мчала по рівному шосе, і господарі махали руками, намагаючись зацікавити мене красою навколишньої природи. Але що може вразити тебе, якщо ти побував на десятках космодромів Галактики? Я ввічливо захоплювався. Так ми і доїхали до міста.

Місто було також звичайне, оскільки, якщо у тебе дві руки і дві ноги, тобі потрібні стіни, дах над головою і навіть меблі. А різниця в архітектурі — справа смаку. Я на цьому не знаюся. Я втомився і хотів спати.

Але подорож по місту зайняла більше часу, аніж дорога від космодрому. Місто задихалося в лещатах транспортної кризи.

— Вже скоро, — сказала дівчина винуватим голосом, немов це вона придумала корки на перехрестях.

Пролунав скрип гальм, скрегіт, і я інстинктивно вчепився в бильця крісла, витягаючи шию, щоб побачити, що трапилося.

Великий чорний птах злетів перед однією з машин метрах в тридцяти попереду нас. Я перевів подих. Мої супроводжувачі заговорили, перебиваючи один одного, лише перекладач зберігав гробову мовчанку, і тоді я, щоб взяти участь у бесіді, сказав:

— У нас птахи теж іноді призводять до катастроф. Особливо в повітрі.

На мене всі подивилися дивно, ніби я сказав щось непристойне, і я подумав про часом неймовірні соціальні табу, які можна зустріти в чужих світах. Та чи потрібно далеко ходити за прикладами? Багато хто пам’ятає відомий скандал, що трапився під час візиту Делакруза на Прембол, де абсолютно неприпустимо, якщо чоловік встає у присутності дами.

Ще хвилин через п’ять ми дісталися до готелю, і мої господарі запропонували мені відпочити.

— А дівчина хай на хвилинку затримається, — попросив я.

Господарі, певно, оцінили мій хід і закивали головами якось навскоси, обернулися і пройшли до машини, а дівчата-гімнастки витягнули з машини букети і знову мені їх вручили. Так я і залишився посеред холу, обіймаючи різнобарвні квіти.

Дівчина боялася, червоніла, ламала пальці і явно зображала крайній ступінь провини.

— Я вас зараз відпущу, — сказав я. — Лише одне питання.

— Звичайно, — сказала вона покірно.

Було жарко, і вентилятори під стелею ганяли гаряче повітря. Підійшов портьє і взяв у мене букети, за що я йому був украй вдячний.

— Як звуть вашого поважаного голову? — запитав я.

Дівчина щось прощебетала, і я попросив її записати ім’я на аркуші паперу друкарськими літерами. Мушу не без гордості сказати, що на прощальному банкеті, після декількох годин тренування, я вмудрився прочитати всі тридцять шість букв підряд, за що був обласканий бурхливими оплесками присутніх. З тієї ж причини я попросив дозволу називати дівчину Машею, на що вона погодилася, хоч це звукосполучення не мало зовсім ніякого стосунку до її граційного імені, що складалося з двадцяти восьми приголосних букв з придихами після парних.

— Отже, — почав я після того, як Маша закінчила виводити літери на папері. — Яке ваше особисте ставлення до того, що сталося?

Таке питання я міг поставити і знаючи суть справи.

— Ой! — вигукнула Маша. — Мені так соромно! Але мене підвели нерви.

— А ви підвели команду?

— Якби тільки команду! Тепер, напевно, нікого з нашої планети не допускатимуть до змагань.

— Гаразд, — у мене більше не було сил розмовляти. — Ідіть. А я відпочину.

Я пройшов у номер і прийняв душ. Отож, її підвели нерви. Ну що ж, нічого дивного. Майже всі спортивні грішники посилаються на нерви. Але така мила дівчина…

Я замовив у номер каву. Мені принесли темний напій зі смаком паленої гуми. Кращого я й не чекав.

— Даруйте, — запитав я офіціанта. — А чи є тут неподалік місце, де подають справжню каву?

— У нас справжнісінька, найкраща кава.

— Вірю. А з чого її готують?

Офіціант подивився на мене зі щирим співчуттям і пояснив, що кава — це така трава, коріння якої висушується і перемелюється, поки не набуде шляхетного фіолетового відтінку.

Подякувавши офіціантові, я хотів вихлюпнути дорогоцінний напій, але той, немов відчувши моє розчарування, сказав:

— Є люди, що називають цим словом дивні коричневі зерна, які привозять із Землі. Їх подають в кав’ярні «Африка» — два квартали звідси. Чого тільки не зробить з людьми мода!

Офіціант жалів снобів, яким доводиться ковтати всяку гидоту, а я підбадьорився і через п’ять хвилин вирушив до кав’ярні «Африка».

Квартал, у якому стояв готель, відділявся від наступного невеликим парком. Я йшов неспішно і навіть зупинився на березі ставка, обрамленого бетонним бар’єрчиком. До вечора сонце гріло вже не так несамовито, можна було дихати, і від води струмувала прохолода.

На другому березі ставка щасливі батьки вовтузилися біля візочка з немовлям. Немовляті на вигляд було близько року — воно ще не вміло ходити, але стояло у візочку досить упевнено. На маківці у нього стирчав білий чубчик, і немовля заливалося щасливим сміхом, якому вторили тато і мама. Немовля нагадувало мені молодшого внука Єгорчика, і мені на хвилину здалося, що я повернувся додому.

Раптом татусько підняв немовля на руки і, поцілувавши в лобик, закинув у воду. Подалі від берега.

Я було кинувся до води, керуючись природним бажанням врятувати малюка. Але перш ніж я встиг що-небудь зробити, я помітив: тато з мамою продовжують щасливо сміятися, що свідчило або про їх викінчений цинізм, або про те, що немовляті нічого не загрожує. Сміялися і випадкові перехожі, що зупинилися біля ставка. Сміялося і немовля, яке потішно молотило ручками й ніжками і на дно не йшло.

Тоді я зрозумів, що тут дітей вчать плавати раніше, ніж вони навчаться ходити. Таких диваків я знав і на Землі. І коли я це зрозумів, то трохи заспокоївся. Але ненадовго. Минуло ще декілька секунд, і руки немовляти, вочевидь, втомилися, усмішка зникла з його личка, і, тихо пискнувши, воно пішло на дно.

Лише кола по воді…

Я зробив те, що в моєму становищі зробила б кожна порядна людина.

Я стрибнув з бетонного бортика у воду і пірнув. Врешті-решт, ставок був такий великий, а перелякані батьки напевно забаряться.

Вода була зеленкуватою, але досить чистою. Погойдувалися водорості, і темними тінями поряд зі мною пропливали риби. Ставок виявився не дуже глибоким — метри два-три: на дні дитини не було видно. Я на мить випірнув, щоб вдихнути повітря, і встиг розгледіти перелякані обличчя людей, що зібралися навколо ставка. Мокрий костюм тягнув мене на дно, і тут я зрозумів, що цілком втратив колишню спортивну форму і, якщо не попрямую до берега, рятувати доведеться мене.

Я випірнув і побачив, як усміхнений татусько виймає з води своє усміхнене дитинча. Із останніх сил я вибрався з води поближче до кущів і подалі від щасливих батьків. Там на лавці сиділа Маша.

— Що з вами? — запитала вона тихо. — Ви так купалися?

У питанні звучала жалюгідна спроба ушанувати дивні звичаї моєї батьківщини, де люди похилого віку зазвичай пірнають у воду в костюмі і черевиках.

— Так, — сказав я крізь зуби. — У нас такий звичай.

— Такий?! І вам не холодно?

— Що ви, — я постарався посміхнутися. — Дуже тепло.

— Ви куди йдете? — запитала Маша, намагаючись на мене не дивитися.

Я б теж на її місці постарався не дивитися на старого, з якого ллється вода і звисають водорості.

— Я йду пити каву, — сказав я. — В кав’ярню «Африка».

— Але, може, вам краще…

— Спочатку обсохнути?

— Якщо так у вас прийнято.

— Ні, у нас прийнято гуляти в мокрих костюмах, — відповів я. — Але все-таки ми повернемося в готель і постараємося проникнути туди із заднього ходу, тому що наш звичай викликає у вас здивування.

— Ні, що ви! — вигукнула нещиро Маша, але тут-таки повела мене до готелю заднім двором.

Я покірно йшов услід за дівчиною, намагаючись не звертати уваги на перехожих. По дорозі я трохи обсох, а в номері, роздумуючи про відмінність звичаїв, переодягнувся у вечірній урочистий костюм з великим олімпійським гербом, нашитим на верхню кишеню. Я не розраховував розгулювати тут у парадних шатах, але мій багаж був обмежений. Добре, хоч малюк не потонув.

Маша покірно чекала мене в холі, склавши ручки на колінах, немов школярка, що набешкетувала, і тепер очікує розмови з учителем.

— У вас рано вчать дітей плавати? — запитав я, сідаючи поряд.

— Плавати? Так, звичайно.

— Але я ніколи не бачив плавців з Іліги на наших змаганнях.

— Ми нещодавно прилучилися до олімпійського руху, — сказала Маша.

— Але ви ж от брали участь.

Маша почервоніла, що у поєднанні із зеленим волоссям дало цікавий ефект, який міг би загнати в могилу дальтоніка.

— Але я ж легкоатлет, — сказала вона. — За легкоатлетів ми ручалися. А за плавців дуже важко ручатися. Ви мене розумієте?

Я поки не розумів, але про всяк випадок переконливо кивнув.

— Але зрозумійте мене правильно! — вигукнула вона раптом з тремтінням у голосі.

— Я вперше була на таких великих відбіркових змаганнях. Цього зі мною більше ніколи не повториться.

Я кивав мов бовдур, сподіваючись, що вона обмовиться.

— А тепер вийшло, що через мою поведінку ілігійцям доведеться відмовитися від участі в галактичних змаганнях. Повірте, тільки я одна винна. Зніміть мене. Покарайте мене. Але не карайте цілу планету. Все тепер залежить від вас.

— Знаєте що, — сказав я задумливо. — Розкажіть мені все до ладу. Одна справа — вивчати документи, інша — вислухати свідчення сторін. Тільки нічого не приховуйте.

Маша глибоко зітхнула, немов збиралася пірнути у воду, чим нагадала мені мій власний необачний вчинок.

— Отож, після того, як я стала чемпіонкою Іліги з бігу на двісті метрів, мене вирішили відрядити на відбіркові змагання сектора на Елеїду. Зі мною був ще один хлопець — стрибун. У нього все обійшлося. Ну ось, узяла я старт. Ледь-ледь засиділася. Тільки трошечки. Знаєте, як це буває? Ви ніколи самі не бігали?

— Я стрибав у висоту, — сказав я. — На два п’ятдесят чотири.

— Ох як високо! — щиро здивувалася Маша, чим вельми мене до себе заприязнила.

— Але ви все одно знаєте, як буває, коли затримаєшся на старті. Біжиш і себе проклинаєш. Адже два перші забіги я виграла. Ось і бігла, проклинаючи себе, і дуже мені було соромно, що на мене сподівалися, а я так підводжу. Ми з іншою дівчиною відірвалися від решти, але у неї запас був метри в два. Півметра я відіграла по-чесному, а потім з собою не зволодала. Я знала лише одне: залишається двадцять метрів, сімнадцять… ось я і флікнула.

Машині очі були повні сліз.

— Що ви зробили?

— Флік-ну-ла.

І тут Маша розревілася, і я погладив її по зеленій голівці і став примовляти: «Ну нічого, нічого…»

— Що тепер буде?.. — бурмотіла Маша. — Я ж не можу їм в очі дивитися.

— Що ж було потім?

— Потім? Потім всі судді збіглися і зажадали пояснень. У мене, самі розумієте, була спокуса сказати, що їм здалося, але я сказала правду. А та, інша команда відразу написала протест. І федерація. Вони цілком мають слушність.

Маша дістала носовичок і висякалася. Чомусь всі жінки в Галактиці, коли плачуть, замість того щоб витерти сльози, витирають ніс. З сумочки вивалився на стіл складений вчетверо аркуш паперу.

— Ось, — сказала Маша, — ось цей проклятий протест. Вони навіть не стали слухати моїх пояснень і обіцянок.

Я узяв протест, намагаючись приховати радість, що охопила мене. Розгорнув його, немов хотів ще раз зважити тягар звинувачень. Протест був щасливою зачіпкою. Я дуже далеко зайшов у своєму всезнанні, щоб запитати: що це означає: флікнула?

«…За декілька метрів до фінішу, — мовилося в протесті після докладного опису нікому не потрібних обставин прибуття спортсменів з Іліги і порядку змагань, аж до вказівки швидкості і напряму вітру і числа глядачів на стадіоні, — представниця Іліги, відчувши, що не може наздогнати свою суперницю чесним шляхом, пролетіла декілька метрів повітрям, перетворившись на щось, подібне до птаха і наділене крилами, форму і забарвлення яких встановити не вдалося. Після перетину лінії фінішу спортсменка знов опустилася на землю і пробігла в своєму природному вигляді ще декілька метрів, перш ніж зупинилася…»

Далі йшли всілякі порожні слова. Я сидів, перечитував наведені вище фрази і все одно нічого не розумів.

З правця мене вивела поява голови Олімпійського комітету.

— Ну як, побалакали? — запитав він, зобразивши стриману радість. — Сподіваюся, ви зрозуміли, що випадок з нею лише сумне непорозуміння?

— Так, — сказав я, складаючи протест і ховаючи його в кишеню. — Так.

І тут, можливо, тому, що я перевтомився або несподіване купання подіяло мені на нерви, я втратив контроль над собою і, вилаявши останніми словами Сплеша, зізнався, що до розмови з Машею зовсім нічого не знав про суть справи і в результаті півдня втрачено надаремно…

Мій несподіваний вибух якось заспокоїв колегу і змусив його побачити в мені — в строгому і страшному ревізорові — людину, підвладну слабкостям. І тому він сказав:

— Дозвольте, мій любий, розповісти вам все до ладу. Адже планет в Галактиці безліч, і не можете ж ви знати особливості кожної.

— Не можу, — погодився я. — На одній планеті флікають, на іншій…

— Ви маєте цілковиту слушність. Адже еволюція на Ілізі проходила в значно складніших умовах, аніж, припустимо, на Землі. Хижаки переслідували наших віддалених предків в повітрі, на суші і у воді. І були вони швидкі і нещадні. Але природа зглянулася над нашими предками. Вона, окрім розуму, нагородила їх особливістю, якою наділені і багато інших неагресивних істот на нашій планеті. Рятуючись від злих ворогів, жертви — а наші предки належали до жертв — можуть змінювати форму тіла залежно від середовища, в яке вони потрапляють. Уявіть собі, що за вами женеться свамс. Це моторошне видовище. Добре ще, що свамси вимерли. Ось свамс наздоганяє вас у полі. Тоді у мить найбільшої нервової і фізичної напруги структура вашого організму змінюється, і ви злітаєте в повітря у вигляді птаха.

— Розумію, — хоча я не був упевнений, що розумію.

— Пам’ятаєте, на перехресті ви сказали, що птахи на вашій планеті можуть перешкодити транспорту. Ми не знали, жарт це чи ні. Адже ніякого птаха там не було. Просто якийсь школяр ледь не потрапив під машину. В останню мить він встиг скрутити і злетіти в повітря…

— Так, — сказав я, пригадавши птаха, що злетів перед машинами.

— Ну ось, я продовжу розповідь, — сказав мій колега. — Рятуючись від свамсів, наші предки злітали в повітря. Але що їх там чекало?

— Провіски, — підказала Маша.

— Вірно, провіски, — погодився мій колега. — Розмахуючи своїми величезними чорними перетинчастими крилами, провіски розкривали свої чорні дзьоби, щоб нас зжерти. Що залишалося робити нашим предкам? Вони ухвалювали єдине рішення — пірнали у воду і перетворювалися на риб. За наказом на рідкість досконалої нервової системи біологічна структура тіла знову зазнавала зміни…

— Все ясно, — сказав я, намагаючись не посміхнутися. — Ця властивість у вас від народження?

— Як вам сказати… Поступово, з розвитком цивілізації, ці здібності почали відмирати. Але ми їх виховуємо в дітях штучно, тому що вони корисні. Ви можете побачити в нашому місті сцени, незрозумілі і навіть лякаючі для приїжджого. Ви можете побачити, як маленьких дітей кидають з дахів або у водойми… Якщо не закріпити можливості дитини в ранньому дитинстві, вона може вирости недорозвиненим виродком…

— Виродком, тобто…

— Так, виродком, який не вміє перетворитися, коли треба, в птаха або рибу. Даруйте, шановний Кім Перов, але це слово не стосується наших гостей. Ми розуміємо, що еволюція у вас йшла іншими шляхами.

— А шкода! — вигукнув я з почуттям.

Перед моїм зором постала сцена біля ставка, така звичайна в їхньому світі, і яка так збентежила мене. Мій вчинок повинен був видатися оточуючим верхом безголів’я. І не дивно, що батьки малюка поспішили визволити дитину з води, щоб дурний дідусь не зробив йому боляче, схопивши за плавничок чи за зябра.

— Але, — і тут в голосі мого співбесідника залунали трагічні нотки, — спортсмен, що бажає виступати в звичайних для Галактики видах спорту, дає клятву забути про свої здібності. Більше того, ми сподівалися, що ніхто в Олімпійському комітеті не дізнається про наші… Ні до чого це… пішли б розмови…

— Ні до чого, — погодився я.

— Тепер, після цього короткого вступу, я хотів би запросити вас на спеціально приурочені до вашого приїзду змагання з легкої атлетики. Ви зможете на власні очі переконатися, що і без флікання ми добиваємося чудових результатів…

Я підвівся і пішов за моїми гостинними господарями.

Біля під’їзду готелю зупинився автобус. Пасажири вже увійшли до нього, і двері ось-ось мали зачинитися, коли за моїми плечима почувся тупіт. Якийсь літній чоловік з двома валізами в руках мчав через хол, тримаючи в зубах блакитний папірець, напевно квиток. Я відступив. Побачивши, що автобус відходить, чоловік підстрибнув, перетворився на сірого птаха, підхопив кігтями валізи, не випускаючи з дзьоба квиток, миттю долетів до автобуса і протиснувся всередину, заклинивши валізами двері.

— Ну ось бачите, — сказав мій колега дещо докірливо. — Іноді це допомагає, але… не скрізь.

Не зводячи очей з автобуса, що віддалявся, я запитав:

— А під землю ваші предки не пробували ховатися?

— Це атавізм! — обурилася Маша. — Там же брудно.

— Такі здібності зустрічаються у геологів, — поправив її мій колега. — То які наші перспективи в олімпійському русі?

— Ще не знаю, — сказав я.

А сам уже думав про нескінченні засідання комітету, де мені доведеться переконувати уперту федерацію і урочисто присягатися від імені ілігійців, що вони подолають інстинкти заради чесної спортивної боротьби.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

КОРОНА ПРОФЕСОРА КОЗАРІНА

Коли я зійшов з електрички, вже стемніло. Йшов дрібний нескінченний дощик. Тому здавалося, що вже настала осінь, хоча до осені було ще далеко. А може, мені хотілося, щоб швидше настала осінь, і тоді я зможу забути про вечірню електричку, цю платформу і дорогу через ліс. Зазвичай все відбувається автоматично. Ти сідаєш у перший вагон метро, тому що від нього ближче до виходу, береш квиток у крайній касі, щоб заощадити двадцять кроків до поїзда, поспішаєш до третього від кінця вагона, тому що він зупиняється біля сходів, від яких починається асфальтова доріжка. Ти сходиш з доріжки біля подвійної сосни, тому що якщо пройти навпростець, через березовий гай, то виграєш ще сто двадцять кроків — все за місяць виміряно. Довжина дороги залежить від того, наскільки у тебе сьогодні важка сумка.

Йшов дощик, і, коли електричка відійшла і стало тихо, я почув, як краплі стукають по листю. Було порожньо, немов потяг відвіз останніх людей і я залишився тут цілком сам. Я спустився сходами на асфальтову доріжку і звично обійшов калюжу. Я чув свої кроки і думав, що ці кроки старші за мене. Напевно, я втомився, і життя у мене виходило не таким, як хотілося.

Я повертався так пізно, тому що заїжджав до Валиної тітки за лампою синього кольору для Коськи, лише в четвертій за рахунком аптеці відшукав шипшиновий сироп, мав купити три пляшки лимонаду для Раїси Павлівни, не кажучи вже про ковбасу, сир і всілякі продукти — там двісті грамів, там триста, — ось і набралася сумка кілограмів на десять, і кортить поставити її під сосну і забути.

Я зійшов з асфальтової доріжки і пішов напростець стежиною через березовий гай. Стежина була слизькою, доводилося вгадувати її в темряві, щоб не спіткнутися об корінь.

Я б згоден бігати після роботи по магазинах і потім майже годину трястися в електричці, якби в цьому був сенс, але сенсу не було, як не було сенсу багато в чому з того, що я робив. Я іноді думав про те, який відносний час. Ми одружені півтора року. І Косьці вже скоро сім місяців, він дещо тямить. І ось ці півтора року, з одного боку, почалися лише вчора, і я все пам’ятаю, що було тоді, а з іншого боку, це щонайдовші півтора року в моєму житті. Одне життя було раніше, друге я прожив тепер. І воно закінчується, тому що, очевидно, вмирає людина не один раз, і, щоб жити далі і залишатися людиною, потрібно не тягнути, не зволікати, а відрізати раз і назавжди. І почати спочатку.

Я посковзнувся все-таки, мало не впав і ледве врятував лампу синього світла. Правий черевик промок; я збирався забігти в майстерню, але, звичайно, не вистачило часу. Я увійшов до селища, тут горіли ліхтарі, і можна було йти швидше. Біля паркана металася біла дворняга і захлиналася від ненависті до мене. Це, принаймні, якесь почуття. Нема гіршого, коли почуття зникають і тебе просто перестають помічати. Ні, все в межах норми, видимість зберігається, тебе годують, пришивають тобі ґудзики і навіть питають, чи не забув ти зайти в майстерню і полагодити правий черевик. Так недовго і застудитися. Подальший хід думок досить елементарний.

Якщо я застуджуся, то нікому буде тягати з Москви сумки.

Дача Козаріна друга зліва, і за кущами бузку видно світло на терасі. Раїса Павлівна сидить там і трудиться над комірною книгою, в якій записані всі її витрати і прибутки. У житті не бачив людини, яка б так серйозно ставилася до копійок. І мене спочатку вразило, що Валентина, така безтурботна і весела раніше, знайшла з нею спільну мову. Може, скоро теж заведе комірну книгу і розлініює її по днях і годинах?

Ми зняли цю дачу, тому що її знайшла Валина тітка. Дача була старою, скрипучою і сивою знадвору. Раніше там жив професор Козарін, але він років три як помер, і дача дісталася його племінниці Раїсі, тому що у професора не було інших родичів. Всі речі належали колись професорові, Раїса закинула їх у комірчину, немов хотіла викреслити його не лише з життя, але з пам’яті теж. Не знаю, чи був у неї коли-небудь чоловік, але дітей не було точно. Коську вона не любила, він її дратував, і, коли б не ця дружба з Валентиною, нам би з Коською не минути лиха. Дача була невелика: дві кімнати і тераса. Не рахуючи кухні і комірчини. Раїса рада була б здати все, але кімнату довелося залишити собі — вона розвела город, а за ним треба пильнувати. Ми як мешканці Раїсу не дуже влаштовували, але у неї не було вибору — дача далеко від станції і від Москви, ні магазинів, ні іншої цивілізації поблизу немає, а Раїса заломила за неї ціну, мов за палац у Ніцці, і в результаті, як розбірлива наречена, залишилася ні з чим. Довелося погоджуватися на нас.

Я перегнувся через хвіртку, відкинув клямку і пройшов по слизькій доріжці до будинку, нагинаючись, щоб не зачепити бузкових кущів і не отримати холодного душу за комір. Раїса сиділа за столом, щоправда, не з комірною книгою, а з фармацевтичним довідником, улюбленим її читвом. У відповідь на моє «здрастуйте» вона сказала лише:

— Знову загуляв?

Мені кортіло метнути в неї три пляшки лимонаду, як гранати, але я поставив пляшки в ряд перед нею, і вона неуважно сказала:

— А, так, спасибі.

Так королева англійська, певно, казала лакеєві, який приніс морозиво. Тут увійшла Валентина і зобразила радість з приводу мого приїзду:

— А я вже хвилювалася.

Напевно, вона могла відшукати якесь інше вітання, і все скінчилося б миром, але я-бо знав, що вона не хвилювалася, а блаженно в’язала або дрімала в теплій кімнаті, поки я пхався сюди, і думала про те, що ось закінчиться літо і її тюремне ув’язнення на дачі, і вона нарешті зустріне свого принца. А може, навіть про це не думала. Вона живе в спокійному, рослинному стані і виходить з нього лише під впливом неприязні до мене.

— Гуляв я. — Мені було цікаво стежити за її реакцією. — Випили з Семеновим, потім хокей дивилися.

Валентина скептично посміхнулася і облила мене хвилею поблажливого презирства. Очі у неї були не нафарбовані, і тому погляд залишався холодним. А я стояв і вчився ненавидіти ці тонкі пальці, що лежали байдуже на столі, і пасмо волосся над маленьким вухом. Це важка школа — значно легше ненавидіти самого себе.

— Ти втомився, любий, — сказала Валентина. — Настоявся в чергах?

— Та кажу ж, що пив з Семеновим!

Як мені хотілося знетямити її, щоб втратила контроль, щоб вирвалося назовні її справжнє, злобне і байдуже нутро!

— Дивовижно, — проскрипіла Раїса, — хлопець з хорошої сім’ї…

— Яке вам діло до моєї сім’ї!

І я відразу уявив собі, як вони хихикають з Валентиною, коли моя дружина розповідає їй, як мій батько намагався заборонити мені одружуватися з Валентиною. Він сказав тоді: «Ти ні копійки не заробив за своє життя і хочеш тепер, щоб я годував і тебе, і твою жінку?» Потім, дивлячись у минуле, я зрозумів, що розрахунок Валентини був на нашу квартиру, на батьківську зарплату і влаштоване життя. Адже коли батько сказав усе це, вона швиденько відступила. Вона уміло замаскувала свої думки турботою про мій інститут: «Тобі треба вчитися, твої ідеї кинути інститут, піти з другого курсу, працювати і винаймати кімнату не витримають випробування. Нам буде важко». Вона чудово зіграла свою роль. Їй було нічого втрачати, хіба лише ліжко в гуртожитку. З її зовнішніми даними вона могла вибрати квартиру кращу від нашої. І охочі були, я-бо знаю.

Перші три-чотири місяці здавалося, що стінок між нами не існує. Валентина працювала, я працював, кімнату ми знайшли, і на вечірній я перейшов без скрипу. Але тут в перспективі замаячив Коська, а коли Валентина пішла з роботи і Коська матеріалізувався, стало і справді нелегко. Їй теж. Вона ще якось розраховувала на моє примирення з батьком, заради мого блага, як вона пояснювала, щоб не платити за кімнату і не чекати, що господині набриднуть нічні сцени, які умів влаштовувати Коська, і вона попросить нас покинути приміщення. Але я був упертий. Я тоді почав здогадуватися про її гру, вірніше, її програш, але все на щось сподівався.

— Мені немає ніякого діла до вашої сім’ї, — стиснула губи Раїса. — Я маю на увазі ту сім’ю.

Іншими словами, до моєї — цієї — сім’ї їй діло є. Хороший стандартний союз двох гієн проти одного зайця.

— Як Коська? — запитав я, щоб не заводитися.

— Спить, — сказала Валентина і стиснула губи, точнісінько як Раїса.

Валентина легко піддається впливам.

Раїса підвелася, зібрала пляшки і, притиснувши їх до живота книгою, поповзла до себе. Взагалі-то терасу вона нам здала і отримала за це гроші, але вважала за краще проводити час на ній.

Я зазирнув у кімнату до Коськи. Син спав, і я поправив на ньому ковдру. Коська ні на кого не схожий, і тому ті, хто хоче зробити мені приємне, запевняють, що він моя копія, а Валентинині тітки і подруги повторюють на всі лади: «Валечко, яка схожість! Твій носик, твій ротик! Твої вушка!»

Дитині, кажуть, погано рости без батька. Добре б Валентина погодилася, коли ми розлучимося, залишити Коську зі мною. Я знав, що мати погодиться отримати мене назад із сином. Вона його любить. Вона з тих, хто вважає Коську моєю копією. Та й Валентині він не потрібний — сумне свідчення життєвого прорахунку. Коли вона нарешті відшукає своє щастя, у неї будуть інші діти. Мені ж більше нічого не треба. Я спіймав себе на тому, що думаю про розлучення як про щось вирішене.

— У тебе черевик промок? — із глумом запитала Валентина, входячи за мною. — Адже ти до шевця не встиг?

— Угу, — сказав я, щоб не вплутуватися в розмову.

Я був увесь розжарений усередині, нерви плавилися. Зараз вона знайде спосіб якнайболючіше дорікнути мені в бідності.

Вона знайшла.

— Знаєш, Колю, — сказала вона лицемірно. — Мабуть, я обійдуся без плаща. Мій старий ще в нормі. А черевики тобі потрібніші.

Я спіймав її погляд. Очі були холодними, глумливими. Слова ринули мені в горло і застрягли клубком. Я закашлявся і кинувся до дверей. Валентина не побігла за мною, і я виразно уявив, як вона стоїть, доторкнувшись пальцем до гострого підборіддя, і загадково посміхається. Удар був завданий нижче пояса, заборонений удар.

Була вже одинадцята година, і, хоч назавтра намічалася субота, коли можна поніжитися, я вирішив лягти раніше. Втомився. Лягти я можу на терасі, як завжди, все одно Валентина в кімнаті з Коською, на випадок переповити його, коли прокинеться. Але треба було йти в кімнату за білизною і подушкою. А цього робити я не хотів. Міг зірватися. Тому я дістав «Корозію металів» — захопливе читво в такому настрої — і взявся за книгу. Валентина незабаром зазирнула в шпарку і запитала пошепки (Коська щось вовтузився уві сні), чи буду я пити чай. Я на неї зашипів, і вона сховалася. Я зрозумів: Валентина щось задумала, інакше давно опинилася б на терасі і муркнула б зо два рази, щоб привести мене в сумирний стан. Поки, до осені, я їй потрібний. Тягати сумки і догоджати по господарству.

Скоро дванадцята. Заскрипіло в дальній кімнаті ліжко Раїси, господиня укладалася, їй рано вставати — курей годувати. У мене злипалися очі. Ані рядка я не запам’ятав з «Корозії». У мене в душі корозія, це я розумів. І розумів ще, що в двадцять один рік можна почати життя знову. Валентина теж не лягала. Вона планувала нові приниження для мене, чекала, коли я не витримаю і прийду за подушкою. Ні вже, не дочекаєшся. Я подивився на свою долоню — вона була в крові. Значить, убив комара і сам цього не помітив. Дощик стукав по даху, і йому вторив рівний шум цівки води, що зливалася з ринви в бочку біля тераси. Мені навіть нічим було накритися — піджак, ще не висохлий, висів десь на кухні над плитою. Узяти скатертину зі столу, чи що? А чом би й ні? Можу ж я зробити вранці задоволення Раїсі, коли вона поткнеться на терасу і побачить, як я використовував ринковий витвір мистецтва з чотирма вискаленими тигровими мордами по кутах. Я поставив порожню тарілку та інший посуд на підлогу і щойно узявся за кут скатертини, як Валентина підійшла до дверей — мені чутний кожен її крок, особливо вночі. Я встиг розкрити книгу.

— Колю, — сказала вона тихо, — ти зайнятий?

— Я працюю, — відрізав я. — Спи.

Вочевидь, я потім задрімав за столом, тому що прокинувся раптом від того, що дощ закінчився. І було дуже тихо, лише шелестіли кроки Валентини за дверима. «Як вона ненавидить мене!» — подумав я майже спокійно. Великий нічний метелик бився об скло веранди. Я безшумно зробив крок до канапи і, не загасивши світла, відразу заснув.

Прокинувся я досить рано, хоча Раїса вже розмовляла зі своїми дорогоцінними курми під самою верандою. Був сонячний і вітряний ранок, скрипіли стовбури сосен, і в кутку веранди дзижчали оси. Я не відразу втямив, чому я сплю ось так, немов на вокзалі. Перші декілька секунд у мене був чудовий настрій, але тут квантами почали повертатися думки і слова вчорашнього вечора, і я скинув ноги з канапи — мені не хотілося, щоб хто-небудь побачив мене. У кімнаті було тихо, я зазирнув туди. Сім’я спала. Тільки Коська робив це безтурботно, а Валентина — скулившись і заховавши голову під ковдру, — навіть уві сні вона уникала мого погляду.

Я узяв рушник та зубну щітку і спустився в сад, до умивальника, що висів на стовбурі сосни. Поки я мився, Раїса нечутно підкралася з-за спини і прошелестіла:

— Солодко спите, голубки, без молока залишитеся.

Вона не вітається, і я не буду. Але в її єхидній фразі був здоровий глузд. Через два будинки жила бабця Ксенія, у якої ми брали молоко. Я, не кажучи й слова, підхопив з тераси бідон і пішов до хвіртки. Я йшов і дивувався з себе: я був спокійний. І не міг відразу зрозуміти причини свого спокою. І лише коли повертався назад, зрозумів, в чому справа: виявляється, поки я спав, ухвалив рішення. Неначе вирішив уві сні задачу, яку не міг вирішити декілька днів підряд. Сьогодні я побалакаю з Валентиною. І скажу їй усе. Так можна відкладати розмову на роки. Є сім’ї, в яких хтось також відкладає таку розмову. Рік відкладає, два, п’ять, а там уже пізно.

Валентина вже схопилася. Вона дзвеніла посудом на кухні і, почувши, як я піднімаюся сходами на веранду, крикнула звідти:

— Молодець, що про молоко здогадався!

Розшифрувати ці слова було заввиграшки. Значить, Раїса повідомила, що без її нагадування я залишив би дитину без молока.

Спочатку я хотів сказати про розлучення просто за сніданком і навіть придумував перші слова, але злякався, що Валентина прийме мої слова з повною байдужістю — це вона вміє — і скаже лише: «Будь ласка». Мені хотілося, щоб вона відчула те, що відчуваю я, хоча б п’ять відсотків від цього. І я намагався тримати себе за сніданком в нормі, і, коли Валентина розповідала мені, як Коська вчора відкрутив песику голову, я слухняно посміхався.

— Ти наївся? — запитала Валентина, допиваючи каву.

— Звісно, — відповів я і потягнувся за «Корозією металів».

Вона натякала на те, що я з’їдаю більше, ніж заробляю. Крім того, у будь-яку мить вона могла запитати, чи добре я провів ніч. «Корозія металів» потрібна була мені як ширма. Мені треба було зміркувати, коли почати розмову.

— Колю, — сказала Валентина, — у мене до тебе є серйозна справа. Лише не ображайся.

У мене обірвалося і впало серце. Я ніяк не припускав, що Валентина випередить мене. Невже вона знайшла собі нового принца? Може, за допомогою Раїси Павлівни, послужливої старшої подруги? Чому я сам не заговорив до сніданку!

— Так, — сказав я байдуже.

Мені здавалося, що у мене ворушиться волосся — так металися в голові думки.

— Я обіцяла Раїсі Павлівні, — сказала Валентина, — зробити одну річ. Ми їй багато чим зобов’язані… ну, загалом, ти розумієш…

Я нічого не розумів. Я зіщулився, мов собака перед ударом, але до чого тут Раїса?

— Ти знаєш, що їй важко нагинатися, а вона хоче здати комірчину. Якщо пробити в ній вікно, вона стане непоганою кімнатою.

— Ну і нехай здає, — відказав я автоматично. Це була якась чергова змова, але, поки я не розкушу її, краще не чинити опору. — Вона скоро і горище здасть. І порожню собачу будку.

— Раїса просила витягнути з комірчини старі професорські журнали і папери, потім там дві скрині і ще якийсь мотлох. Вона мені показувала.

Я міг би сказати, що повинен займатися. Я міг би навіть сказати, що маю право хоча б день на тиждень відпочити. Але я розгубився. Адже я готувався до іншої розмови.

— Як хочеш, — сказав я.

— Ну от і чудово.

У комірчині пахло котячим послідом. У маленьке віконце під стелею пробивався промінь сонця, і в ньому поважно плавали порошинки. Папери були зв’язані стосами, журнали купами підносилися в кутах і на ящиках.

Позаду постала Раїса і сказала, хоча ніхто не просив її:

— Все цінне я до інституту віддала. Приїжджали з інституту. Я віддала безоплатно.

Їй сподобалося останнє слово, і вона повторила:

— Безоплатно.

— За деякі книги в букіністичному вам непогано б заплатили, — сказав я.

Вона не уловила іронії і відразу погодилася, немов сама про це шкодувала:

— Тут була маса книг, і деякі з них старі, цінні. У професора була дивовижна бібліотека.

Валентина вдягла пластиковий фартух і косинку. Вона увійшла до комірчини першою, і промінь світла запалив її волосся. Ну чому у нас не вийшло? Чому хтось інший повинен милуватися її волоссям?

— Папір і журнали складайте у кухні, — нагадала Раїса.

Валентина не відповіла. Вочевидь, була інформована про це заздалегідь.

— Я вже домовилася з лахмітником. Він приїде за макулатурою на вантажівці, — повідомила Раїса.

Вони і не сумнівалися, що я витрачу суботу на чорну працю. Моя згода була порожньою формальністю.

Валентина нахилилася і передала мені першу пачку журналів. Я відніс їх у сад і поклав на землю. Журнали були німецькі, здається, «Біофізичний збірник» десятирічної давності. Я подумав, як швидко людина зникає з життя. Як швидко все забувається. Ці журнали стояли на полицях поряд з книгами, і людина на прізвище Козарін, якої я ніколи в житті не бачив навіть на фотографії, підходила до цих полиць, і вміст цих журналів був віддрукований у неї в мозку. Я відкрив один з журналів навмання і побачив, що на полях розставлені знаки окликів і деякі рядки підкреслені. Існував стійкий зворотний зв’язок між життям Козаріна і життям цих статей. І напевно, ці журнали і ще більші стоси паперу, списані самим Козаріним, втратили вихід до людей, щойно не стало самого професора. Ось зараз приїде лахмітник і забере їх, щоб потім їх перемололи і надрукували на чистому папері нові журнали, кожен з яких приліпиться до якоїсь людини, зростеться з нею і, найпевніше, помре з нею. Три роки тому на цій дачі існував замкнутий світ, зведений Козаріним за багато років. Тепер ми з Валентиною дочищали його залишки, щоб новий, Раїсин, безликий і маленький світець повністю запанував тут. І я подумав, що обов’язково, коли буду в Ленінці, зазирну в каталог: що ж написав, що придумав сам Козарін, чи є ниточка, яку ми обриваємо тут і яка обов’язково повинна тягнутися в інші місця і в інший час?..

— Колю, — покликала Валентина і повернула мене на землю, де від мене, напевно, не залишиться жодної ниточки. — Ти куди пропав?

Раїса корпалася на кухні, я гадаю, щоб позирати, чи не вкраду я по дорозі кілограм-другий макулатури. Я запитав її, проходячи:

— А Козарін хто був за фахом?

— Професор, — відказала вона простодушно.

— Професори різні бувають. Хіміки, фізики, історики.

— Ну, значить, фізик, — сказала Раїса, і я їй не повірив.

Просто слово «фізик» звучало для неї поважніше.

Валентина вже витягнула з комірчини декілька пачок, і мені залишалося лише проносити через кухню, і я краєм ока поглядав на Раїсу, і мені здавалося, що вона ворушить губами, підраховує кількість пачок, щоб потім занести нікому не потрібну цифру до комірної книги.

Так ми і працювали близько години. Раз мені довелося відірватися і збігати до Коськи, але взагалі-то він поводився того ранку дуже шляхетно, ніби передчував настання рішучого моменту і намагався бути на висоті.

Валентина вимела пилюку, і ми взялися за скрині. Звісно, Раїса вже пройшлася крізь них частим гребінцем, а потім безладно звалювала туди все, що длянеї не являло комерційного чи господарського інтересу. У скринях лежали покотом старі, діряві черевики, биті чашки, ганчір’я, книги без початку і кінця, але головне — маса обривків проводів, дроту, гайок, шурупів, коробочок з діодами, уламків друкованих схем і, що зовсім вже дивно, два ретельно зроблених макети людського мозку, покреслених і навіть проткнутих подекуди шпильками.

— У професора було хобі, — сказав я. — Яке, невідомо.

Раїса, яка все чула, негайно відгукнулася з кухні:

— Ви не уявляєте, в якому я застала все стані. Дача була абсолютно не пристосована для житла. Банки, склянки і дротинки. Ще було багато цілих приладів, але ці, з інституту, з собою відвезли. Цілу машину.

«Тоді ти боялася, була не впевнена у своїх правах. Ще б пак, ціла дача у спадок. Тепер би так просто не віддала». Але вголос я висловлювати свою думку не став.

Ми витягали мотлох на вулицю, поки скрині не стали достатньо легкими, потім протягнули їх через кухню. Надворі вже підносилася гора макулатури, і вигляд у неї був жалюгідний — в комірчині це не так відчувалося. Потім я виволік з комірчини останні мішки і коробки, Валентина узяла мокру ганчірку, щоб стерти пил, а я затримався в саду, тому що раптом захотілося поміркувати про тлінність людського існування. Але нічого з цього не вийшло, роздуми на замовлення у мене не виходять. Натомість я пригадав про те, що підходить вирішальна мить, а я майже забув про неї, тому що не хотів про неї пам’ятати, і за цю годину або дві, поки ми чистили авгієву комірчину, Валентина умудрилася жодного разу не нагадати мені про сумну дійсність.

Я витягнув з купи непотребу товстий обруч з виступами, немов зубцями корони, і подумав, що раніше, знайшовши таку штуку, я обов’язково придумав би що-небудь веселе і коронував би Валентину, мов царицю Тамару. Тепер вона таких жартів не розуміє. Ну що ж, можна коронуватися самому — цар дурнів і простаків!

Я повернувся на терасу, туди, де доведеться починати розмову. І напевно, тими самими словами, що почала недавно Валя: «У мене до тебе є серйозна справа». Ненавиджу такі розмови. До доброго вони не ведуть. Але я й не сподівався на добре. Зараз увійде Валентина.

Я злякався, що вона увійде, і тут-таки з’явилася рятівна думка — слід умитися. Я кинув обруч на канапу і довго полоскався під тонкою цівкою із зеленого умивальника на сосні. Відтак я побачив, що до умивальника поспішає Валентина з рушником у руці, і повернувся на терасу. «Ну, — сказав я собі, — пора. Все сталося саме тому, що ти надто довго був ганчіркою. Досить».

Я почув, як скриплять сходинки під ногами Валентини. Мені нікуди було подіти руки. Я узяв обруч. Валентина підійшла ближче, і я відсунувся на крок.

— Що це у тебе? — запитала вона.

«А що, як Раїса почує? — подумав я. — не можна ж говорити при Раїсі». Це був чудовий привід, щоб потягнути з розмовою, але, як на зло, Раїса промайнула перед терасою і попрямувала до хвіртки. Вона напевно поспішала поквапити лахмітника. Відступати було нікуди.

— Що це? — повторила Валентина.

— Корона цариці Тамари, — сказав я. — Або царя Соломона. Все одно.

І я одяг обруч на себе, а мій язик уже почав вимовляти підготовані й ретельно відрепетирувані за ранок слова:

— Валю, у мене є до тебе серйозна справа…

І цю мить я замовк. Я не чув, що відповіла Валентина, тому що мене не стало. Це було дивне миттєве відчуття зникнення. У мене збереглися відчуття, в мені були образи і думки, але це все не мало до мене жодного стосунку. Описати це неможливо, і я присягаюся, що нічого подібного не відчував ніхто з людей. За винятком, певно, Козаріна.

Я аналізував ці свої незвичайні відчуття потім. У мозку людини мільярди нервових клітин, у кожної свої справи і свої завдання. І напевно, серед них є скількись таких, що нічого не роблять, але чекають свого моменту, в який мозку доводиться стикатися з настільки новими відчуттями, що звичайним робочим клітинам з цим не впоратися. І вони, мов детективи, кидаються на виручку, хапаючи і відкидаючи різні можливості, перебираючи варіанти, поки не знайдуть той єдиний, вірний вихід, який можна повідомити решті клітин. Якщо не так, то чому ж після перших митей паніки мій мозок дізнався, що зі мною трапилося?

Я побачив, дізнався, почув — називайте як хочете, — що коїться в голові у Валентини. Якщо ви думаєте, що я прочитав її думки, це буде невірно. Думок я не читав. Просто я опинився всередині Валі, і те, що в описі займає чимало рядків, стало моїм надбанням миттєво…

Був страх, тому що Микола, який з вечора нервував, місця собі не знаходив, нарешті зважився на щось жахливе, що потім уже не виправиш. І його слова про серйозну розмову, і те, як тремтять його руки, коли він натягує на себе цей обруч… Він скаже, він обов’язково повинен сказати, що так більше жити не можна, що він піде. І він, звичайно, по-своєму має рацію, тому що із самого початку було зрозуміло, що він буде нещасливий. Адже він, мов хлопчисько, не може дивитися в майбутнє. І тоді не зміг, вірніше, не захотів. Коли трапилася та розмова з батьком і зрозуміло стало, що батьки не схвалюють, ось тоді потрібно було піти від нього, виїхати, завербуватися кудись на будівництво. І не було б труднощів, таких страшних труднощів для Колі. Як лише він тягнув усі ці місяці! Адже ще і вчився — схуд і пошарпався. Як вона посміла навісити на шию коханій людині такий вантаж — себе і Коську. Ой, якби він трохи ще почекав, адже восени Коську влаштували б у ясла на п’ятиденку і вона пішла б працювати. Але пізно. Тому що Колине кохання померло, та й не зараз померло, а ще навесні або взимку. Ось руки, звичайні руки, навіть не дуже сильні, а можна дивитися годинами на них, знати на долоні кожну зморщечку і мріяти про те, щоб нагнутися до них і покласти голову. І не можна, тому що вона така винна перед ним: не вистачило сили відмовитися від щастя. А все життя тоді складалося з маленьких і великих чудес. Було дивом йти з ним у кіно і знати, що в буфеті він купить іриски «Забаву» і даватиме їй по штучці, і кожного разу його рука затримуватиметься на її долоні. Було дивом бігти в сусідню кімнату гуртожитку і за великі послуги в майбутньому випрошувати чорне плаття у Свєтки, тому що Коля купив квитки на французького співака, і потім сидіти в черзі у перукарні і дивитися на годинник, а часу залишається всього нічого і можна запізнитися, хоча Коля нічого не скаже. І було головне диво, про яке навіть не можна розповісти нікому в гуртожитку, інакше воно розтане. Ну чому вона не зуміла вчасно врятувати Колю від себе самої? Адже він гордий, він не відмовився б сам від свого слова. А вона жінка. А жінка завжди старша від чоловіка, якщо і чоловікові й жінці немає двадцяти років. Його старі не злюбили її. Якби вона була інша — студентка, москвичка, може, все було б інакше. Йому і потрібна інша. Як безглуздо згадувати тепер, що вона намагалася сподобатися батькові і мила вікна, коли її не просили про це, і все було невлад і лише дратувало! І вона бачила, що дратує, але нічого не могла з собою поробити… А потім у Колі пропало все. Висохло, мов струмок у посуху. Залишився борг. Коля сумлінний. Йому б давно піти. Він буде Косьці допомагати, він добрий. Як вона втомилася за це літо! Не лише фізично, це не головне. Втомилася тримати себе завжди в руках, не зриватися, не напрошуватися на любов, яку не можуть дати. Як він образився вчора, коли вона сказала, що треба купити черевики, а плащ почекає! Не слід було так казати, але вирвалося. Їй і справді не потрібен плащ, коли є старий. Коля має бути добре, гарно вдягнений. Адже він буває в гостях, у друзів, заходить до своїх батьків. І ніхто не повинен знати, що йому важко з грошима, що дача зжерла все на два місяці наперед. Гаразд ще, вдалося умовити тітку, щоб Коля не дізнався, скільки вона коштує насправді. А сто забраклих карбованців вона нашкребла. Коля поки не помітив, що вона продала чоботи і зелену кофту. Це дурниці. Їй нема перед ким красуватися. Ще дуже страшно завжди, що Коля може подумати, ніби вона йому докоряє за малий заробіток. Він так може подумати з гордості. Ну то й що, якщо у нього немає ще фаху? Адже скоро вона піде працювати, а там і інститут він закінчить, це все такі дурниці, хоча пізно про це думати. Він так багато працює і займається. Адже вона знає, що ні з ким він не п’є і майже всіх друзів розгубив. І вчора сидів займався до опівночі. А у неї так зуб болів, хоч помри, а аспірин на терасі. Вона поткнулася було туди, та злякалася завадити. Він був роздратований, втомлений, краще потерпіти. Напевно, раніше вона б так не подумала — дурниці які: увійди і візьми пігулку, але вже давно вона неначе висить над прірвою, і слабнуть руки, а внизу річка. Зуб болів, вона ходила по кімнаті навшпиньки, на Костика дивилася, на маленького Колю, і все їй хотілося, щоб Коля увійшов і поклав їй руки на плечі. Хоча вона знала, що не увійде. Вона намагалася в’язати. Вона ненавиділа це в’язання, але треба ж якось заробляти, допомагати Колі. Раїса влаштувала своїй знайомій сукню. Раїса така корислива, що напевно з двадцяти карбованців за в’язання п’ятірку собі за труди привласнила. Але з нею все просто. Вона погана людина, але хорошою не прикидається. З нею навпростець можна. Коли просила комірчину розібрати, довелося їй прямо сказати, що не в подарунок. Домовилися, що можна буде полуницею і іншими ягодами з її городу безкоштовно користуватися. Для Костика, певна річ. І дуже ніяково було йти до Колі. Вона під ранок вставала, поцілувала його в щоку, а він уві сні спохмурнів. Він увесь вже проти неї настроєний, все тіло його обурюється. І про це вона теж прагнула трохи менше думати, тому що до останньої миті, поки Коля не сказав про серйозну розмову, вона сподівалася дотягнути до осені, неначе це рятівний рубіж, беріг, до якого треба допливти. Адже сама розуміла, що себе одурює. Черепки як не складай, чашка не вийде. А коли він у комірчині трудився, їй здалося, що його неприязнь до неї минула на якийсь час. І їй навіть співати захотілося. І знову себе одурювала. Може, узяти Костика і виїхати з ним, а потім надіслати листа: «Я тебе, любий, завжди любити буду, але не хочу бути тягарем». Бо не пропаде ж вона. А зараз уже пізно. Він сам її вижене. І матиме слушність. Бідний мій Колька, хлопчисько мій упертий. Що з ним?..

Я потім зрозумів, що все це продовжувалося мить, ну, від сили дві-три секунди, тому що Валя помітила, що я заточуюся, що я відключився, і кинулася до мене, а я впав, і обруч скотився на канапу.

Я отямився відразу ж, і очі Валентини були близько, вона так налякалася, що сказати вголос нічого не могла. У неї тремтіли губи. Це літературний вираз, і я раніше ніколи не бачив, щоб у людей насправді тремтіли губи. Голова у мене паморочилася, але я все-таки сів на підлозі, потім встав, спираючись об її руку. У неї тонка і сильна рука. І я тримав її за пальці і думав, що її пальці шорсткі від постійного прання.

— Нічого особливого, — сказав я. — Вже минуло. Слово честі.

— Ти перевтомився, посидь, будь ласка.

Від страху за мене вона втратила здатність володіти собою, вона ладна була залитися сльозами і притиснутися до мене. І хоча я не знав уже її думок і ніколи в житті не одягну більше цей обруч (завтра ж відвезу його до інституту), я продовжую читати їх. І я злякався, що вона заплаче, що вона зламається так от, відразу, а до цього припускатися не можна — на найближчі п’ятдесят років у мене чітке завдання: жодного разу не припуститися, щоб ця дурна дитина заревла. Нехай ревуть інші. І тоді мені спала на думку шкідна думка, це зі мною буває, якщо мені добре і в мене чудовий настрій. Я сказав, не відпускаючи її пальців:

— То я кажу, що в мене до тебе серйозна розмова.

Пальці, які жорсткими подушечками обережно торкалися до моєї долоні, відразу ослабли, стали млявими.

— Так, — сказала вона дитячим голосом.

— В четвер твоя тітка приїде?

Я роздивлявся Валентину, ніби тільки вчора з нею познайомився. Вона не посміла звести очей.

— Обіцяла.

— Давай умовимо її залишитися ночувати. А я візьму квитки на концерт. Або в кіно. Ми тисячу років ніде з тобою не були.

— Краще в кіно, — сказала вона, перш ніж встигла усвідомити, що я сказав.

А потім раптом кинулася до мене, відчайдушно вчепилася в рукави сорочки, притиснула ніс до моїх грудей, немов хотіла сховатися в мені, і заревіла в три струмки.

Я гладив її плечі, волосся і бурмотів досить незв’язно:

— Ну що ти, ну перестань… Зараз Раїса прийде… Не треба…

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

Я ВАС ПЕРШИЙ ВИЯВИВ!

Джерасі не спиться вранці. О шостій, поки прохолодно, він вмикає динамік і питає Марту:

— Ти готова?

Ми всі чуємо його пронизливий голос, від якого не сховаєшся під ковдру, не закриєшся подушкою. Голос неминучий мов доля.

— Марто, — продовжує Джерасі. — Я вірю, що сьогодні ми знайдемо щось украй цікаве. Ти як гадаєш, Марто?

Марті теж хочеться спати. Марта теж ненавидить Джерасі. Вона каже йому про це. Джерасі регоче, і динамік підсилює його регіт. Капітан під’єднується до внутрішньої мережі і каже докірливо:

— Джерасі, до підйому ще півгодини. До речі, я щойно змінився з вахти.

— Даруй, капітане, — каже Джерасі. — Зараз ми швиденько зберемося, підемо на об’єкт, і ти спокійно виспишся. Ранкові години втричі продуктивніші від денних. Треба поспішати. Чи не так?

Капітан не відповідає. Я скидаю ковдру і сідаю. Ноги торкаються підлоги.

Килим у цьому місці трохи протерся. Скільки разів я наступав на нього вранці?

Доводиться вставати. Джерасі має рацію — ранкові години найкращі.

Після сніданку ми виходимо із «Спартака» через вантажний люк. По пандусу, подряпаному вантажними візками. За ніч на пандус намело бурого піску, принесло сухих гілок. Ми без скафандрів. До полудня, поки не розгуляється спека, достатньо маски і легкого балона за плечима.

Безнадійна бура, ледь горбкувата долина тягнеться до близького обрію. Курява висить над нею. Вона забирається всюди: у складки одягу, в черевики, навіть під маску. Але порох усе ж ліпше від багна. Якщо налетить сіра хмара, вихлюпнеться на долину короткою бурхливою зливою, доведеться кидати роботу і повзти по слизу до корабля, перечікувати, поки просохне. Після зливи безсилі навіть всюдиходи.

Один з них очікує нас біля пандуса. Можна дійти до розкопок пішки, десять хвилин, але краще ці хвилини витратити на роботу. Нам скоро відлітати — продовольства і інших запасів залишилося заледве на зворотний шлях. Ми й так затрималися. Ми й так уже шість років у пошуку. І майже п’ять років займе зворотний шлях.

Захір вовтузиться біля другого всюдихода. Геологи збираються на розвідку. Ми прощаємося із Захіром і займаємо місця в машині. Місця в ній так само звичні, як місця за столом, як місця в залі відпочинку, як місця за аварійним розкладом. Я вішаю апаратуру на гачок справа. Місяць тому ми втрапили в яму, і я розбив об цей гачок плече. Тоді я обмотав його м’якою стрічкою. Вішаю на нього сумку з апаратурою не дивлячись. Моя рука знає місце з точністю до міліметра.

Джерасі простягає довгі ноги через прохід і закриває очі. Дивно, що людина, яка так любить спати, може прокидатися найраніше і будити нас огидним голосом.

— Джерасі, — кажу я. — У тебе огидний голос.

— Знаю, — каже Джерасі, не розплющуючи очей. — У мене з дитинства пронизливий голос. Але Вероніці він подобався.

Вероніка, його дружина, померла торік. Займалася культурою вірусу, знайденого нами на приблудному астероїді.

Всюдихід з’їжджає в улоговину, обгороджену пластиковими щитами, щоб розкоп не засипало пилюкою. Я вилажу на землю третім. Услід за Мартою і Долинським. Щити мало допомагають — пилу за ніч намело по коліно. Джерасі вже тягне хобот порохотяга, закидає його в розкоп, і той, ніби живий, починає повзати по землі, пожираючи порох.

Вести тут археологічні роботи безумство. Пилові бурі здатні за три дні засипати хмарочос, сліду не залишиться. А за наступні три дні вони можуть викопати навколо нього стометрову яму. Бурі приносять також саджу і частинки деревного вугілля з нескінченних лісових пожеж, що бушують за болотами, — в результаті ми не змогли поки датувати жодного каменя.

Ми так і не знаємо, хто і коли побудував це поселення, хто жив у ньому. Ми не знаємо, що трапилося з мешканцями цієї планети, куди вони поділися, чому вимерли. Але все, що ми зможемо, зробимо. І ми чекаємо, поки порохотяг закінчить метушню в розкопі і ми спустимося туди, озброїмося шкребками і квачиками і витріщатимемо очі у пошуках кістки, уламка горшка, шестерінки або, в гіршому разі, якої-небудь органіки.

— Вони ґрунтовно будували, — каже Джерасі. — Певно, бурі і тоді їм заважали жити.

У розкопі вчора виявилася скельна порода — фундамент будівлі чи будівель, які ми копали, врізався у скелю.

— Вони дуже давно пішли звідси, — сказала Марта. — І якщо перетрусити пустелю, ми знайдемо й інші споруди. Або їх сліди.

— Слід було б трохи краще перевірити гори за болотом, — кажу я. — Тут ми нічого так і не знайдемо. Повірте мені.

— Але щогла, — сказав Джерасі.

— І піраміда, — сказала Марта.

Щоглу ми побачили ще на першому обльоті. І її знесло черговою бурею раніше, ніж ми сюди дісталися. І поховало в надрах пустелі. Пірамідку ми відкопали. Якби не було пірамідки, ми не стали б третій тиждень підряд борсатися в розкопі. Пірамідка стояла перед нами, гладка, влита у скелю і наче витесана зі скелі. Її ми візьмемо з собою. Решта знахідок — кам’яне кришиво і рубці на скелі. Ані написів, ані металу…

— У горах за болотом жити було неможна. Води навіть у кращі часи не було. І взагалі це одне з небагатьох місць…

Джерасі знову має рацію. Бездонні болота, по яких плавають, сплівши коріння, ку?щі дерев, гори, придумані наче навмисне такими, що до них не підберешся. І океан — безмежний океан. І в ньому лише бурі і найпростіші організми. Життя кудись пішло звідси, може, загинуло — і ось помалу починається знову, з найпростіших.

Ми спускаємося в розкоп.

Поряд зі мною Долинський.

— Час додому, — каже він, розчищаючи кут квадратної заглибини в скелі. — Тобі кортить?

— Звичайно, — кажу я.

— А я не знаю. Кому ми там потрібні? Хто нас чекає?

— Ти знав, на що йдеш, — відповідаю я.

Щось блищить у шпарі.

— І знав і знаю. Коли ми відлітали, то були героями. А що може бути сумніше, ніж образ забутого героя. Він ходить вулицями і натякає: ви мене випадково не пам’ятаєте? Абсолютно випадково не пам’ятаємо.

— Мені легко, — кажу я. — Я ніколи не був героєм.

— Ти не уявляєш, наскільки змінився світ, в який ми повернемося двісті років потому. Якщо світ ще існує…

— Поглянь, по-моєму, метал, — кажу я.

Мені набридли розмови Долинського. Він здав. Ми всі здали, ми всі жили ці роки метою шляху. Планетною системою, яку ніхто до нас не бачив, зоряними течіями, метеоритними потоками, таємницею великого відкриття. І все це матеріалізувалося мільйонами символів, сухих цифр і сховалося в надрах Мозку корабля, у складах, на лабораторних столах… Останній рік ми металися системою, висаджуючись на астероїдах і мертвих планетах, гальмуючи, набираючи швидкість, розуміючи, що наближається час повернення, що ялинка вже прибрана іграшками, свято у повному розпалі і скоро воно закінчиться. Тільки свято, як і трапляється зазвичай з ними, виявилося значно скромнішим, ніж очікувалося. Ми досягли мети, ми виконали те, що повинні були виконати, але, на жаль, не більше. Мозок корабля наповнювався інформацією, але мрії наші, виплекані за довгі роки шляху, не виправдалися…

До останньої планети ми підлетіли, коли в резерві залишався місяць. Через місяць ми повинні були стартувати до Землі. Інакше ми не повернемося на Землю. Нас було вісімнадцять, коли ми стартували із Землі. Нас залишалося дванадцять. І лише на останній планеті, мало пристосованій для людини (решта були зовсім не пристосовані), ми знайшли сліди діяльності розумних істот. І ми в проміжках між пиловими бурями вгризалися в скелі, греблися в піску і поросі, ми хотіли дізнатися все, що можна дізнатися про це розумне життя. Через два дні старт. І майже п’ять років повернення, п’ять років зворотного шляху…

Важка кулька, завбільшки з лісовий горіх, лежала у мене на долоні. Вона не окислювалася. Вона була очевидною, як пісок, скелі і хмара, що нависла над нами.

— Джерасі! — крикнув я. — Кулька.

— Га? — Вітер, що здійнявся, відносив слова убік. — Яка кулька?

Заряд пилу обрушився на нас зверху.

— Перечекаємо? — запитала Марта, підхопивши кульку. — Важка…

— До всюдихода, — сказав по рації капітан. — Велика буря.

— Може, ми її перечекаємо тут? — запитав Долинський. — Ми щойно знайшли кульку. Металеву.

— Ні, до всюдихода. Велика буря.

— Стривай, — сказав Джерасі. — Якщо насправді велика буря, то краще нам забрати піраміду. Її може так засипати, що за завтрашній день не розкопаємо. І доведеться відлітати майже з порожніми руками.

— Не розкопаємо — залишимо тут, — сказав капітан. — Вона знята нами, обміряна… Бо ще вас самих засипле. Розкопуй тоді…

Долинський засміявся.

— Зате ми триматимемося за знахідки. Нас не віднесе.

Новий заряд пилу обрушився на нас. Курява осідала поволі, крутилася навколо нас, мов зграя настирливої мошкари.

Джерасі сказав:

— Узялися за пірамідку?

Ми погодилися.

— Долинський, піджени сюди всюдихід. Там все готово.

Там і справді було все готово. Всюдихід був забезпечений підйомником.

— Наказую негайно повернутися на корабель, — сказав капітан.

— А де геологи? — запитав Джерасі.

— Вже повертаються.

— Але ми не можемо залишити тут цю піраміду.

— Завтра повернетеся.

— Буря зазвичай продовжується два-три дні.

Кажучи так, Джерасі накинув на піраміду петлю троса. Я узявся за різак, щоб відпиляти променем основу пірамідки. Різак задзижчав, камінь почервонів, затріщав, борючись з променем, опираючись йому.

Хмара, такої темної я ще не бачив, нависла просто над нами, і стало темно, курява залітала хмарами, вітер штовхав, норовив витягнути вгору, закрутити в смерчі. Я відштовхнув Марту, яка заходилася було допомагати мені, крикнув їй, щоб ховалася у всюдиході. Краєм ока я намагався стежити за нею — чи послухалася. Вітер налетів ззаду, мало не повалив мене, різак сіпнувся в руці і прокреслив по боці пірамідки яскраво-червону подряпину.

— Тримайся! — крикнув Джерасі. — Трохи залишилося!

Пірамідка не піддавалася. Чи встигла Марта сховатися у всюдихід? Там, вгорі, швидкість вітру несусвітна. Трос напнувся. По рації щось сердите кричав капітан.

— Може, облишимо, справді?

Джерасі стояв поряд, притиснувшись плечима до стінки розкопу. Очі у нього були відчайдушні.

— Дай різак!

— Сам!

Пірамідка несподівано скрикнула, як скрикує зрубане дерево, відриваючись від пня, і маятником злетіла в повітря. Маятник метнувся до протилежної стінки розкопу, розкидав пластикові щити і полетів до нас, щоб розчавити нас на млинець. Ми заледве встигли відскочити. Пірамідка врізалася в стіну, злетіла хмара пилюки, і я втратив з виду Джерасі — мною керував примітивний інстинкт самозбереження. Я повинен був за всяку ціну вискочити з пастки, з ями, в якій шаленів, кидався маятник, трощачи все, намагаючись вирватися з обіймів троса.

Вітер підхопив мене і поніс, немов сухий лист, по піску, і я намагався вчепитися за пісок, і пісок вислизав між пальців, я навіть устиг подумати, що чимось схожий на корабель, що несеться на скелі, якорі якого лише чиркають по дну і ніяк не можуть встромитися в ґрунт. Я боявся знепритомніти від поштовхів і ударів, мені здавалося, що тоді стану ще беззахиснішим, тоді мене нестиме до самих боліт і ніхто ніколи мене не відшукає.

Мене врятувала скеля, що уламком вилазила з піску. Вітер здійняв мене, відірвав від землі, немов хотів закинути в хмари, і тут ця скеля постала на шляху, підставила гострий край, і я все ж знепритомнів.

Напевно, я швидко прийшов до тями. Було темно і тихо. Пісок, що сховав мене, здавлював груди, стискував ноги, і стало страшно. Я був живцем похований.

«Тепер спокійно, — сказав я собі. — Тепер спокійно».

— «Спартак», — сказав я вголос. — «Спартак».

Рація мовчала. Рація була розбита.

— Що ж, мені пощастило, — сказав я. — Могло розбити маску, і я б задихнувся. Поворушимо пальцями.

Це мені вдалося зробити. Минула хвилина, дві, вічність, і я переконався, що можу ворухнути правою рукою. Ще через вічність я намацав нею край скелі.

І коли я зрозумів, що все-таки виберуся на поверхню, коли відійшла, зникла паніка перших митей, повернулося все решта.

По-перше, біль. Мене порядно потовкло в бурю, на додачу вдарило об скелю так, що не тільки боляче доторкнутися до боку, але й дихати боляче. Певно, зламало ребро. Або два ребра.

По-друге, повітря. Я поглянув на аерометр. Повітря залишалося на годину. Отже, від початку бурі минуло три години. І чому я не взяв у всюдиході запасний балон? Їх там штук п’ятдесят, резервних. І кожен на шість годин. Належить мати при собі як мінімум два. Але зайвий балончик заважає працювати в розкопі, і ми залишали їх у всюдиході.

По-третє, як далеко я від корабля?

По-четверте, чи стихла буря?

По-п’яте, чи дісталися до корабля решта? І, якщо дісталися, чи здогадалися, в який бік понесло мене, де шукати?

Рука схопилася за порожнечу. Я вилазив, мов кріт з нори, і вітер (відповідь на четверте питання негативна) намагався заштовхнути мене назад у нору. Я сів під скелю, переводячи подих. Скеля була єдиним надійним місцем у цьому пеклі. Корабля не було видно. Навіть якщо він стояв зовсім близько. У куряві нічого не розгледиш навіть за п’ять метрів. Вітер був не такий лютий, як на початку бурі. Хоча, можливо, я себе обманював. Я чекав, поки черговий порив вітру розжене куряву, притисне до землі. Тоді роззирнуся. Мені дуже хотілося вірити в те, що вітер притисне порох і тоді я побачу «Спартак».

У який бік дивитися? У який бік іти? Очевидно, так, щоб скеля залишалася за плечима. Адже саме вона зупинила мій безладний політ.

Я не дочекався, поки вітер притисне пилюку. Я пішов назустріч бурі. Повітря залишалося на сорок чотири хвилини (плюс-мінус хвилина).

Потім його залишалося на тридцять хвилин. Потім я впав, мене відкотило вітром назад, і я втратив на цьому ще п’ять хвилин. Потім залишалося п’ятнадцять хвилин. І потім я перестав дивитися на покажчик.

Несподіваний перепочинок нагодився вже тоді, коли за моїми розрахунками повітря не залишалося зовсім. Я брів крізь поволі осідаючу куряву і намагався не звертати уваги на біль у боці, тому що це вже не відігравало зовсім ніякої ролі. Я намагався дихати рівно, але дихання зривалося, і мені весь час здавалося, що повітря вже скінчилося.

Воно скінчилося, коли в осідаючій куряві, далеко, на краю світу, я побачив корабель. Я побіг до нього. І повітря скінчилося. Задихаючись, я зірвав маску, хоч це не могло врятувати мене, легені обпалило гірким пилом і аміаком…

Локатор побачив мене за декілька хвилин до цього.

Я отямився в госпіталі, маленькому білому госпіталі на два ліжка, у якому кожен з нас побував не раз за ці роки. Заліковуючи рани, застуди або відлежуючись у карантині. Я прийшов до тями у госпіталі і відразу зрозумів, що корабель готується до старту.

— Молодець, — сказав мені доктор Грот. — Молодець. Ти чудово з цим упорався.

— Ми стартуємо? — запитав я.

— Так, — сказав доктор. — Тобі доведеться лягти в амортизатор. Твоїм кісткам протипоказані перевантаження. Три ребра зламав, і порвана плевра.

— Як решта? — запитав я. — Як Марта? Джерасі? Долинський?

— Марта в порядку. Вона встигла забратися у всюдихід. Тебе послухалася.

— Ти хочеш сказати…

— Джерасі загинув. Його знайшли після бурі. І уявляєш, за тридцять кроків від розкопу. Його швиргонуло об всюдихід і розбило маску. Ми гадали, що ти теж загинув.

І більше я ні про що не питав. Доктор пішов готувати мені амортизатор. А я лежав і знову по секундах переживав свої дії там, в розкопі, і думав: ось у цю мить я ще міг врятувати Джерасі… І в цю мить також… І тут я повинен був сказати: до біса пірамідку, капітан сказав повертатися, і ми повертаємося…

На третій день після старту «Спартак» набрав крейсерську швидкість і пішов до Землі. Перевантаження зменшилися, і я, випущений з амортизатора, дошкандибав до кают-компанії.

— Я помінявся з тобою чергою на сон, — сказав Долинський. — Доктор каже, тобі краще з місяць не спати.

— Знаю, — сказав я.

— Ти не заперечуєш?

— Чого заперечувати? Через рік побачимося.

— Я вам кричав, — сказав Долинський, — щоб ви кидали цю пірамідку і бігли до всюдихода.

— Ми не чули. Втім, це не грало ролі. Ми думали, що встигнемо.

— Я віддав кульку на аналіз.

— Яку кульку?

— Ти її знайшов. І передав мені, коли я пішов до всюдихода.

— А… Я зовсім забув. А де пірамідка?

— У вантажному відсіку. Вона тріснула. Нею займаються Марта і Рано.

— Значить, моя вахта з капітаном?

— З капітаном, Мартою і Гротом. Нас тепер мало залишилося.

— Зайва вахта.

— Так, зайвий рік для кожного.

Увійшов Грот. Доктор тримав у руках аркуш.

— Нісенітниця виходить, — сказав він. — Кулька зовсім молода. Добридень, Долинський. То я кажу, кулька дуже молода. Їй лише двадцять років.

— Ні, — сказав Долинський. — Ми ж стільки днів просиділи в тому розкопі! Він стародавній як світ. І кулька теж.

Капітан стояв у дверях кают-компанії і слухав нашу розмову.

— Ви не могли помилитися, Грот? — запитав він.

— Мені б зараз саме час образитися, — сказав доктор. — Ми з Мозком чотири рази повторили аналіз. Я сам спочатку не повірив.

— Може, його Джерасі впустив? — запитав капітан, обернувшись до мене.

— Долинський бачив — я його вишкріб з породи.

— Тоді ще один варіант залишається.

— Він маловірогідний.

— Чому?

— Не могло ж за двадцять років все так зруйнуватися.

— На цій планеті могло. Пригадай, як тебе несло бурею. І отруйні випари в атмосфері.

— Отже, ви вважаєте, що нас хтось випередив?

— Так. Я так думаю.

Капітан виявився правий. Наступного дня, розпилявши пірамідку, Марта знайшла у ній капсулу. Коли вона поклала її на стіл в лабораторії і ми з’юрмилися за її плечима, Грот сказав:

— Шкода, що ми запізнилися. Всього на двадцять років. Скільки поколінь на Землі мріяло про Контакт. А ми запізнилися.

— Несерйозно, Грот, — сказав капітан. — Контакт є. Ось він, тут, перед нами. Ми все одно зустрілися з ними.

— Багато що залежить від того, що в цьому циліндрі.

— Сподіваюся, не віруси? — сказав Долинський.

— Ми його розкриємо в камері. Маніпуляторами.

— А може, залишимо до Землі?

— Терпіти п’ять років? Оце вже ні, — сказала Рано.

І всі ми знали, що цікавість сильніша від нас, — ми не чекатимемо до Землі. Ми розкриємо капсулу зараз.

— Все-таки Джерасі не марно загинув, — сказала тихо Марта.

Так, щоб тільки я почув.

Я кивнув, узявши її за руку. У Марти були холодні пальці…

Щупальця маніпулятора поклали на стіл половинки циліндра і витягнули згорнутий аркуш. Аркуш пружно розгорнувся. Крізь скло всім нам було видно, що на ньому написано.

«Галактичний корабель «Сатурн». Позивні 36/14

Виліт із Землі — 12 березня 2167 р

Посадка на планеті — 6 травня 2167 р…»

Далі йшов текст, і ніхто з нас не прочитав тексту. Ми не змогли прочитати текст. Ми знову і знову перечитували перші рядки: «Виліт із Землі — 12 березня2167 г.» — двадцять років тому. «Посадка на планеті — 6 травня 2167 г.» — теж двадцять років тому.

— Виліт із Землі… Посадка… У той самий рік.

І кожен з нас, якими б міцними не були у нього нерви, яким би розсудливим і розумним він не був, пережив у цю мить свою неповторну трагедію. Трагедію непотрібності справи, якій присвячено життя, безглуздості жертви, яка нікому не знадобилася.

Сто років тому за земним літочисленням наш корабель пішов у Глибокий космос. Сто років тому ми покинули Землю, упевнені в тому, що ніколи не побачимо нікого з наших друзів і рідних. Ми йшли в добровільне заслання, довшого за яке ще не було на Землі. Ми знали, що Земля чудово обійдеться і без нас, але ми знали, що жертви наші потрібні їй, тому що хтось повинен був скористатися знаннями і вмінням піти в Глибокий космос, до світів, яких можна було досягти, лише пішовши на ці жертви. Космічний вихор зніс нас із курсу, рік за роком ми прагнули до мети, ми втрачали наші роки і відлічували десятки років, що минули на Землі.

— Отже, вони навчилися стрибати через простір, — сказав нарешті капітан.

І я помітив, що він сказав «вони», а не «ми», хоча завжди, кажучи про Землю, вживав слово «ми».

— Це добре, — сказав капітан. — Це просто чудово. І вони побували тут. До нас.

Решту він не сказав. Решту ми доказали кожен про себе. Вони побували тут до нас. І чудово обійшлися без нас. І через чотири з половиною наших роки, через сто земних, ми опустимося на космодром (якщо не загинемо в дорозі), і здивований диспетчер казатиме своєму напарникові: «Поглянь, звідки узявся цей бронтозавр? Він навіть не знає, як треба приземлятися. Він нам усі оранжереї навколо Землі зруйнує, він розколе дзеркало обсерваторії! Звели кому-небудь підхопити цей одр і відвести подалі, на звалище до Плутона…»

Ми розійшлися по каютах, і ніхто не вийшов до вечері. Увечері до мене зазирнув доктор. Він виглядав дуже втомленим.

— Не знаю, — сказав він, — як тепер дістанемося до дому. Зник стимул.

— Дістанемося, — відказав я. — Врешті-решт дістанемося. Важко буде.

— Увага всім членам екіпажу! — пролунало по динаміку внутрішнього зв’язку. — Увага всім членам екіпажу!

Говорив капітан. Голос його був хрипким і трохи невпевненим, немов він не знав, що сказати далі.

— Що ще могло трапитися? — Доктор був готовий до нової біди.

— Увага! Вмикаю рацію далекого зв’язку! Йде повідомлення по галактичному каналу.

Канал мовчав уже багато років. І повинен був мовчати, тому що нас відокремлювала від населених планет відстань, на якій безглуздо підтримувати зв’язок.

Я поглянув на доктора. Він заплющив очі і відкинув назад голову, наче визнав, що все, що відбувається зараз — сон, не більш як сон, але прокидатися неможна, інакше зруйнуєш надію на диво, що приснилося.

Був шурхіт, гудіння невидимих струн. І дуже молодий, з біса молодий і схвильований голос закричав, прориваючись до нас крізь мільйони кілометрів:

— «Спартак», «Спартак», ви мене чуєте? «Спартак», я вас перший виявив! «Спартак», починайте гальмування. Ми з вами на зустрічних курсах. «Спартак», я — патрульний корабель «Олімпія», я — патрульний корабель «Олімпія». Чергую у вашому секторі. Ми вас розшукуємо двадцять років! Мене звати Артур Шено. Запам’ятайте, Артур Шено. Я вас перший виявив! Мені дивовижно пощастило. Я вас перший виявив!.. — Голос зірвався на високій ноті, Артур Шено закашлявся, і я раптом виразно побачив, як він нахилився вперед, до мікрофона в тісній рубці патрульного корабля, як він не сміє відірвати очей від білої цятки на екрані локатора. — Даруйте, — продовжував Шено. — Ви мене чуєте? Ви собі уявити не можете, скільки у мене для вас подарунків. Повний вантажний відсік. Свіжі огірки для Долинського. Долинський, ви мене чуєте? Джерасі, Вероніка, римляни шлють вам торт з цукатами. Ви ж любите торт з цукатами…

Потім запала довга тиша.

— Починаємо гальмування! — порушив її капітан.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

МОНУМЕНТИ МАРСА

Пам’ятників і монументів на Марсі небагато. Історія його освоєння швидше буденна, аніж драматична.

Монументи на Землі накопичувалися тисячоліттями. На Марсі їх почали зводити років двадцять тому. Доти їх встановлювали на Землі, удома, звідки летіли експедиції до Марса і куди вони поверталися. Тоді не існувало жителів Марса. Кожен знав, що повернеться на Землю. І чекав цього дня.

А коли перші люди залишилися тут жити назавжди, коли тут народилися діти, які лише за картинами знали, якого кольору небо на Землі, прийшла пора звернутися до минулого, тому що воно з’явилося в той самий день, коли майбутнє набуло рис постійності.

Перші експедиції і не гадали про те, щоб відзначати свої заслуги монументами. Щоправда, від них монументи залишилися — геодезичні знаки і засипані піском куполи покинутих баз. Тоді здавалося, що на Марсі немає нічого довговічного. Пилові бурі пожирали метал, а перепади температур в порошок дробили скелі. Монументи встановлювали на Землі.

* * *

І першим пам’ятником Марса став пам’ятник Петкову. Він був споруджений за рішенням Ради марсіанських баз через вісімнадцять років після події, якій він присвячений.

Пам’ятник Славко Петкову стоїть у двох кілометрах від Третьої бази, в тому місці, де, немов спина кита, над жовтою рівниною піднімається гнейсовий горб. Петков загинув значно далі від бази, в низині. Але поставити там пам’ятник дуже важко — його весь час заносило б піском.

Того дня Славко Петков з доктором Григоряном виїхали на всюдиході до Третьої бази, де розташовувалася геологічна партія. У партії трапилася біда — четверо з шести геологів звалилися від піщаної лихоманки.

Була пора бур, і до бази міг дістатися тільки всюдихід. Григорян узяв з собою сироватку, а Славко Петков, який вів усюдихід, — пошту, тому що якраз за три дні до того прийшов корабель із Землі.

Треба було проїхати сто вісімнадцять кілометрів пустелею, і Петков з Григоряном гадали, що дістануться до бази, переночують там і повернуться додому.

Коли до бази залишалося трохи більше двадцять кілометрів, у всюдихода полетіла гусениця. Вони могли б повідомити про це на центральний пункт і чекати допомоги. Вони були зобов’язані так зробити. Але розсудили інакше. У бурю флаєр приземлитися не може. Другий усюдихід пішов в інший бік, і якщо чекати його — запізнишся на базу. Сироватка діє тільки в перші два дні хвороби. Потім вже нічого не допоможе. А всюдихід геологів з Третьої бази був зламаний — не трапся так, вони б самі приїхали за сироваткою.

Петков з Григоряном узяли з собою запасні балони і пішли до бази пішки, розраховуючи, що дійдуть до неї години за три, тому що навіть у бурю йти по Марсу можна швидше, ніж по Землі.

А щоб не піднімати тривоги, яка навряд чи змінила б їх рішення, вони повідомили перед відходом на базу, що у них все гаразд.

На біду, вони потрапили в сипучі піски і втратили більше години, перш ніж вибралися на тверде місце. Буря розгулялася, і йшли вони значно повільніше, ніж розраховували.

Через три години диспетчер центрального пункту стривожився, тому що всюдихід на виклики не відповідав. Він зв’язався з Третьою базою і дізнався, що Петков з Григоряном так туди і не приїжджали. Тоді диспетчер оголосив загальну тривогу.

Другий усюдихід отримав наказ негайно повернутися і йти на пошуки зниклих. Черговим супутникам було наказано засікти всюдихід крізь розриви в хмарах куряви. Проте розривів у хмарах того дня не було.

Через чотири з половиною години ходу Григорян з Петковим були, за їх розрахунками, кілометрах в п’яти від бази. А повітря в балонах залишалося хвилин на двадцять. До того ж обидва так втомилися, що йти швидше не могли.

Але вони йшли, тому що зупинятися і чекати, поки скінчиться повітря, безглуздо. І залишалася надія, що геологи вийдуть їм назустріч. Принаймні, так думав Григорян. І ще він думав про те, щоб не спіткнутися і не розбити ампули з сироваткою.

Григорян йшов кроків на десять попереду від Петкова. І він почув, як той сказав:

— У мене повітря на двадцять хвилин.

— У мене теж, — сказав Григорян, не обертаючись, щоб не збитися з кроку.

— Ми не встигнемо, — сказав Петков.

— Не знаю, — відповів Григорян.

Йому б у цю мить озирнутися, але він не озирався і був упевнений, що Петков йде позаду.

— Візьми балон, — сказав тоді Петков.

Голос його був звичайний, буденний, і Григорян спочатку не зрозумів, про що він каже.

Він здивувався і озирнувся. Але було пізно.

Петков відстебнув кріплення шолома. Він стояв так далеко, що Григорян не встиг до нього підбігти. Вже знімаючи шолом, Петков сказав голосно:

— Не забудь пошту.

Коли Григорян підбіг до Петкова, той був уже мертвий. Балон лежав поряд, на піску. Там же лежала сумка з поштою.

Григорян втратив декілька хвилин, тому що вдягнув на Петкова шолом і під’єднав балон, сподіваючись повернути свого супутника до життя, хоча, як лікар, він чудово знав, що Петков помер.

Потім Григорян під’єднав до свого скафандра балон Петкова і пішов до бази. Він знав, що зобов’язаний дійти до бази, інакше він зрадив би свого друга.

Він дійшов. На щастя, обидва здорові геологи, попереджені з центрального пункту, вийшли назустріч і побачили Григоряна в ту мить, коли він упав, втрачаючи свідомість, на вершині горба.

Пам’ятник Петкову стоїть на тому місці, де геологи знайшли Григоряна, а не там, де Петков загинув. На постаменті пам’ятника написано: «Не забудь пошту».

Це були останні слова Петкова.

* * *

Зовсім інші спогади викликає у жителів Марса обеліск «Марсіанка».

Це назва неофіційна, але всі називають його саме так. Обеліск — двадцятиметрова металева голка. Він підноситься за межами купола Марсограда, але чудово видимий з будь-якої точки міста. Раніше на тому місці було Селище будівельників. Там 8 січня 2021 року народилася перша дитина на Марсі, дівчинка на ім’я Аустра. Коли Аустра підросла, вона відлетіла на Землю вчитися і залишилася там, вийшовши заміж і вибравши професію ботаніка. Але на той час на Марсі вже було багато дітей.

Обеліск було поставлено через п’ять років після народження Аустри. Аустру тоді попросили написати своє ім’я на кам’яній плиті, і цю плиту врізали в основу обеліска і прикрили прозорою плівкою. Написане крейдою крупними нерівними літерами слово «Аустра» не боїться бур і морозів.

У дітей Марса є традиція приходити до обеліска і розписуватися на ньому того дня, коли вони йдуть у перший клас. Бурі швидко здувають підписи хлоп’ят, а до наступного року на ньому зберігається тільки один напис.

* * *

У самому Марсограді стоїть пам’ятник докторові Тін Шве, який знайшов вакцину від піщаної лихоманки. Без цієї вакцини люди не змогли б жити на Марсі.

Доктор Тін Шве ніколи не був тут, але пам’ятник йому споруджено на головній площі Марсограда.

Коли після декількох серій дослідів на тваринах доктор Тін Шве прийшов до висновку, щосироватка безпечна, настав час випробувати її на людях. І незважаючи на те, що знайшлося багато добровольців зробити це, доктор Тін Шве першим випробував її на собі. Відтоді піщана лихоманка перестала бути небезпечною хворобою, і, відлітаючи на Марс, люди роблять щеплення від піщаної лихоманки, навіть не підозрюючи, яким лихом вона була для перших дослідників.

* * *

Політ, про який піде мова, почався звичайно. Домбровський простежив за вантаженням вантажу вибухівки, перевірив суднові документи і попрощався з диспетчером. Окрім Домбровського, на борту нікого не було, та й сам пілот брав на себе управління ракетою лише в найекстреніших випадках.

Домбровський востаннє вийшов на зв’язок з Еросом на початку гальмування. Він повідомив, що через кілька хвилин опуститься на посадочному майданчику Марсограда. Через хвилину прилади показали наближення метеоритного потоку. У цьому теж не було нічого страшного. Адже Домбровський не міг припустити, що метеоритний захист відмовить. Але через мить зграя метеоритів прошила пульт управління, вивела з ладу гальмівну систему. Пілот корабля Юліан Домбровський загинув.

І все-таки Домбровський встиг зрозуміти, що коли він не змінить курс корабля, то корабель, завантажений вибухівкою, розіб’ється біля самого Марсограда і все місто буде знищене вибухом.

І тоді Домбровський кинувся до пульту ручного управління.

Він знав лише одне — він зобов’язаний змінити курс корабля. Він рвався вперед, а все нові метеорити, ніби прагнучи зупинити його, пронизували його тіло.

Експертна комісія, яка досліджувала рештки корабля в пустелі, у трьохстах кілометрах на схід від Марсограда, прийшла до висновку, що для зміни курсу корабля Домбровського знадобилося понад півхвилини. І він встиг це зробити, незважаючи на те, що, на авторитетну думку комісії, він загинув за півхвилини до того, як дотягнувся до пульта.

Коли скульптор створював пам’ятник Домбровському, він задався метою передати порив, прагнення вперед, що долає все. Навіть смерть. Пам’ятник зображає нахилену вперед людську постать, що немов летить. Якщо стати перед пам’ятником, то можна побачити, що він пронизаний наскрізними отворами.

* * *

Останній монумент, який жителі Марса обов’язково покажуть гостеві, — це монумент на честь перших дослідників планети. Він підноситься над гладкою, відшліфованою бурями кам’яною рівниною неподалік від Марсограда.

Цей монумент — точна модель Землі. Куля діаметром в двадцять метрів, обертаючись, ширяє у повітрі, підтримувана гравітаційною установкою. До найдрібніших деталей вона повторює рідну планету людей, включно до того, що над нею рухається хистка пелена хмар, котра точно відображає положення хмарних мас над Землею.

Поряд із «Землею» стоїть нещодавно привезений на буксирі з Землі корабель, що доставив колись на Марс першу експедицію.

Після того, як на Марсі буде створено придатну для дихання атмосферу, тут вирішено посадити парк із земних дерев.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: ЮНЫЙ ТЕХНИК. — 1972. — № 11.}

ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ…

Мені кортить туди повернутися. Але я ніколи не зможу цього зробити. І напевно, мені доведеться до кінця днів своїх каратися заздрістю…

Але тоді я ні про що не підозрював. Клацнули і задзижчали двері ліфту. Я зійшов пологим пандусом на різнобарвні плитки космодрому і зупинився, подумки вибираючи з натовпу зустрічальників того, хто призначений мені в супутники, — про мій приїзд були заздалегідь попереджені.

Чоловік, що підійшов до мене, був високий і сухорлявий. У нього були довгі, зеленкуваті від постійного корпання з герселієм пальці, і вже з цього, раніше ніж він відкрив рот, я здогадався — колега.

— Як долетіли? — запитав він, коли машина виїхала з воріт космодрому.

— Спасибі, — відповів я. — Добре. Нормально долетів.

У моїх словах крилася ввічлива неправда, тому що летів я довго, годинами чекав пересадок в незатишних вантажних портах, що пахли металом і розігрітим пластиком, майже втрачав свідомість від перевантажень, що здавалися цілком безпечними іншим пасажирам у цій частині Галактики.

Зустрічальник нічого не відказав. Лише трохи поморщився, немов страждав від застарілого зубного болю і прислухався до нього, до чергового уколу, неминучого і заздалегідь обридлого. Минуло ще хвилини зо три, перш ніж він знов заговорив.

— Вам, напевно, важко було летіти на нашому кораблі? Ви не звикли до таких перевантажень.

— Так, — погодився я.

— Голова болить? — запитав він.

Я не відповів, тому що побачив, що його спіткав новий шпичак болю.

— Голова болить? — запитав він знову. І додав, немов вибачався: — На жаль, ваші кораблі сюди прилітають рідко.

Лише тепер, від’їхавши декілька кілометрів від космодрому, ми опинилися в новій країні. Доти був планетний вокзал, а вони однакові у всій Галактиці. Вони безликі, як безликі всі вокзали, чи від’їжджають з них потяги, чи відлітають літаки, чи стартую космічні диски.

І що далі ми від’їжджали, то особливішим, неповторнішим ставав весь світ навколо, тому що тут, поза великим містом, яке легко сприймало моди Галактики, все розвивалося своїми шляхами і лише деталлю, дрібницею могло нагадувати бачене раніше. Але, як завжди, саме дрібниці швидше зупиняли погляд.

Було цікаво. Я навіть забув про біль у голові і нудоту, що переслідувала мене після посадки. Я відчував себе бадьоріше, і повітря, що влітало у відкрите вікно машини, було свіже, пахло травою і домашнім теплом.

На околиці міста, серед невисоких будівель, оточених садами, мій супутник знизив швидкість.

— Вам краще, сподіваюся? — запитав він.

— Спасибі, значно краще. Мені подобається тут. Одна справа читати, бачити зображення, інша — відчути колір, запах і відстань.

— Звісно, — погодився мій супутник. — Ви зупинитеся поки у мене. Це зручніше, ніж у готелі.

— Навіщо ж? — сказав я. — Я не хочу завдавати вам клопоту.

— Ви не завдасте мені клопоту.

Машина повернула в алею, що огинала крутий горб, і незабаром ми під’їхали до двоповерхового будинку, що сховався в саду.

— Почекайте мене тут, — сказав мій супутник. — Я скоро повернуся.

Я чекав його, роздивляючись квіти і дерева. Я почував себе ніяково від того, що вторгся в чуже життя, яке не потребувало моєї присутності.

Вікно на другому поверсі відчинилося, худенька дівчина виглянула звідти, подивилася на мене швидко й уважно і згідливо кивнула головою, не мені, а комусь що стояв за її спиною. І тут-таки відійшла від вікна.

І мені раптом стало легко і просто. Щось у обличчі дівчини, в русі рук, що розчинили вікно, в погляді, що мимохідь торкнувся мене, відсунуло в глибину свідомості, стерло мінливості шляху, розчарування, викликане сухою зустріччю, невідомо чим визріваючу необхідність прожити тут два або три місяці, перш ніж можна буде вирушити в зворотний шлях.

Я був упевнений, що дівчина зійде до мене, і очікування було недовгим. Вона виникла раптом в сплетінні галуз, і рослини розступилися, даючи їй дорогу.

— Вам нудно самому? — запитала вона, посміхаючись.

— Ні, — сказав я. — Мені нікуди поспішати. У вас чудовий сад.

Дівчина була легко вдягнена, жести її були вуглуваті і різкі.

— Мене звуть Ліною, — сказала вона. — Я покажу вам, де ви будете жити. Батько дуже зайнятий. Хвора бабуся.

— Даруйте, — сказав я. — Ваш батько нічого не казав мені про це. Я поїду в готель…

— І не думайте, — заперечила Ліна. Її очі були дивного кольору — барви старого срібла. — В готелі буде гірше. Там нікому за вами доглянути. А нас ви ніяк не потурбуєте. Він доручив мені про вас піклуватися. А сам залишився з бабусею.

Напевно, я повинен був наполягти на переїзді в готель. Але я був безсилий. Мною оволоділа незборима впевненість, що я дуже давно знайомий з Ліною, з цим будинком-садом, що належу цьому будинку, і все в мені опиралося можливості покинути його і залишитися самому в безликій байдужості готелю.

— От і чудово, — сказала Ліна. — Дайте мені руку. Ходімо в будинок.

Ліна показала кімнату, в якій мені належало жити, допомогла розібрати речі, провела в басейн з теплою, вируючою колючими бульбашками водою. Басейн був затемнений гілками дерев, що майже зімкнулися над ним.

Потім вона відвела мене на плоский дах будинку, де розташувався її галасливий зоопарк — смугасті балакучі цвіркуни, шестикрилі птахи, сині рибки, що дрімали в квітах, і звичайнісінька для мене, але украй поцінована тут земна кішка. Кішка не звернула на мене жодної уваги, і Ліна сказала:

— А я була впевнена, що вона зрадіє. Навіть образливо.

Ліна залишалася зі мною до самого вечора, і я мало кого бачив, окрім неї. Іноді Ліна просила вибачення і втікала. Я казав: «У вас же, напевно, багато справ. Не звертайте на мене уваги». Але як тільки я залишався один, поверталося обтяжливе відчуття самотності, фізичної незручності і туги. Я підходив до полиць з книгами, витягував якусь з них і тут-таки клав на місце, виходив у сад, і повертався знову в будинок, і весь час прислухався до звуку її кроків. Ліна прибігала, дотикалася мене кінчиками пальців і питала:

— Ви не скучили?

І я відповідав:

— Трохи скучив.

Раз я зважився і навіть розповів їй про те, як мене виліковує від нездужань і поганих думок її присутність. Ліна посміхнулася і відповіла, що до вечері повернеться її брат, привезе ліки, які вилікують мене від наслідків перельоту.

— До ранку ви будете як новенький. Все зникне.

— А ви?

— Я?

— Ви не зникнете? Як добра чарівниця?

— Ні, — сказала Ліна упевнено. — Я буду завтра.

За вечерею вся сім’я, окрім хворої бабусі, зібралася за довгим столом. Несподівано для мене виявилося, що в будинку, який здавався абсолютно порожнім, живе не менше десяти людей. Господар будинку, втомлений і блідий, сидів поряд зі мною і стежив за тим, щоб я випив всі ліки, привезені його сином, студентом-медиком. Ліки, як їм і належить, виявилися неприємними на смак, але я був слухняний і нікому не сказав, що єдиними справжніми й безвідмовними ліками вважаю Ліну. Ліна співчувала мені і навіть морщилася, якщо в ході лікування мені траплялася особливо огидна пігулка.

Господар будинку сказав, що його матері краще. Вона заснула. Незважаючи на втому і блідість, він був балакучий, смішливий і являв собою контраст з тою похмурою людиною, яка зустріла мене на космодромі. Тоді він був стурбований станом матері, а тепер…

— Вона прокинулася, — сказав раптом господар.

Я мимоволі прислухався. Ні кашлю, ні зітхання — в будинку абсолютна тиша.

— Я піднімуся до неї, — сказав його син. — Ти втомився, батьку.

— Що ти, — заперечив господар. — У тебе завтра заняття.

— А хіба ти вільний?

— Ми підемо разом, — сказав батько. — Даруйте.

Ліна провела мене до кімнати і сказала:

— Сподіваюся, ви заснете.

— Неодмінно, — погодився я. — Особливо якщо серед ліків було і снодійне.

— Звісно, було, — сказала Ліна. — На добраніч.

Я і справді швидко заснув.

Наступного дня я встав цілком здоровим. Я поспішив у сад, сподіваючись зустріти Ліну. Вона мене чекала там, біля басейну. Я хотів було розповісти їй, як добре я спав, як я радий цьому запашному ранку і зустрічі з нею, але Ліна мені й рота не дала розкрити.

— Ну й чудово, — сказала вона, немов прочитала мої думки. — Бабусі теж краще. Зараз батько відвезе вас до інституту. А увечері я чекатиму. І ви розповісте, як працюєте, що цікавого побачили.

— Ви і самі здогадаєтеся.

— Чому?

— Ви можете читати думки.

— Неправда.

— Я не можу помилитися. Адже ви не стали чекати, поки я сам скажу, як себе почуваю. Вчора ваш батько підвівся з-за столу, тому що прокинулася бабуся. А в будинку було тихо. Він нічого не міг почути.

— Все одно неправда, — сказала Ліна. — Навіщо читати чужі думки? І ваші зокрема.

— Немає чого, — погодився я.

І мені було трохи сумно, що Ліні справи немає до моїх таких приємних для неї думок.

— Доброго ранку, — сказав батько Ліни, спускаючись у сад. — Ви сьогодні зовсім здорові. Я радий.

— Все-таки я маю рацію, — сказав я тихо Ліні, перш ніж піти за її батьком.

— Навіщо читати думки? — повторила вона. — У вас усе на обличчі написано.

— Все?

— Навіть надто багато.

Минуло декілька днів. Удень я працював, а увечері бродив по місту, вибирався в поля, у ліс, на беріг великого солоного озера, в якому водилися панцирні риби. Іноді я був сам, іноді з Ліною. Я звик до моїх господарів, познайомився ще з двома чи трьома інженерами. Але при всій звичайності мого існування мене ні на хвилину не полишало відчуття справжньої незвичайності навколишніх людей. Я майже упевнився в їх здібності до телепатії.

Часом я відчував себе ніяково з Ліною, тому що ловив себе на якій-небудь думці, якою не хотів би ділитися з нею. Мені здавалося, що вона чує безгучні слова і сміється з мене.

Раз я йшов вулицею. Вулиця була зеленою і звивистою, як майже всі вулиці в тому місті. Переді мною йшли хлопчаки. Вони гнали м’яч, а я йшов ззаду, дивився і боровся з бажанням наздогнати їх і ударити по м’ячу.

Я не помітив кореня, що стирчав із землі. Спіткнувся, впав, забився коліном об камінь, і біль був таким несподіваним і різким, що я скрикнув. Хлопчаки зупинилися, наче мій крик ударив їх. М’яч самотньо котився під укіс, а вони забули про нього, обернулися до мене. Я спробував посміхнувся і помахав їм рукою — ідіть, мовляв, далі, наздоганяйте свій м’ячик, дурниці, мені зовсім не боляче. А вони стояли і дивилися.

Я підвівся, але встати не зміг. Видно, розтягнув сухожилля. Хлопчаки підбігли до мене. Один, старший, запитав:

— Вам дуже боляче?

— Ні, не дуже.

— Я збігаю по лікаря, — сказав інший.

— Біжи, — сказав старший. — Ми почекаємо тут, поки ти повернешся.

— Та що ви, хлоп’ята, — сказав я. — Розтягнув сухожилля. З ким не буває? Зараз мине.

— Звичайно, — відказав старший.

І, наче послухавшись його, біль ослаб, сховався. Хлопчаки дивилися на мене серйозно, мовчали. Лише найменший раптом заплакав, і старший сказав йому:

— Біжи додому.

Той побіг.

Підійшов лікар. Він жив, виявляється, в сусідньому будинку. Оглянув ногу, зробив укол, і хлопчаки відразу зникли, лише стукіт м’яча ще якийсь час нагадував про них.

Лікар допоміг мені дістатися до будинку. Я відмовлявся, запевняв його, що дійду і сам.

— Мені вже не боляче. Боляче було лише в першу мить. Хлопчики могли б підтвердити.

— Ви гість у нас? — запитав лікар.

— Так.

— Тоді зрозуміло, — сказав лікар.

Удома, не зважаючи на ранню годину, всі були в зборі. Бабусі стало гірше. Настільки, що слід було терміново везти в лікарню, оперувати.

Я підійшов до Ліни. Вона була бліда, під очима синяки, лоб морщився.

— Все обійдеться, все буде гаразд, — сказав я.

Вона не відразу розчула. Озирнулася, ніби не впізнала.

— Все обійдеться, — повторив я.

— Спасибі. Ви впали?

— Нічого страшного. Вже не боляче.

— А бабусі дуже боляче.

— А чому їй не зроблять укол? На мене він подіяв відразу.

— Не можна. Вже нічого не допомагає.

— Я хотів би бути чимось корисний.

— Тоді йдіть собі. — Вона сказала, явно не бажаючи мене образити. Рівним, безбарвним голосом, наче попросила принести води. — Відійдіть подалі. Ви заважаєте.

Я пішов у сад. Я був зайвим. Я й справді намагався не ображатися. Адже їй погано. Їм усім погано.

Я бачив, як вони поїхали. Я залишився сам у будинку. Піднявся нагору, в зоопарк. Кішка впізнала мене, підійшла до сітки і потерлася об неї, вигинаючи хвіст. Домашнім кішкам не належить жити в клітках, але вона була тут екзотичним, рідкісним звіром. Я теж був рідкісним звіром, який не розумів того, що відбувається, і не міг розраховувати на розуміння. Адже мені здавалося, що ми з цими людьми сталі близькі. Моя неповноцінність виявилася в невідповідну мить, але в чому неповноцінність? Я розумів, що слід поїхати до лікарні, — там я дізнаюся щось важливе. Ніхто не кликав мене туди, і, найпевніше, моя присутність буде небажаною. І все-таки я не міг не поїхати.

Мене ніхто не зупинив біля входу до лікарні. Лише дівчина край сірого пульту запитала, чи не допомогти мені. Я назвав ім’я бабусі, і дівчина провела мене до ліфта.

Я йшов довгим коридором, дивним, зовсім не лікарняним коридором. Уздовж стін його стояли крісла, впритул одне до одного. У кріслах сиділи люди. Вони були здорові, цілком здорові. Вони сиділи і мовчали, і їм було боляче.

Біля матових дверей в операційну я побачив моїх друзів. І Ліну, і її батька, і братів. Тут-таки, в сусідніх кріслах, сиділи наші спільні знайомі — ті, хто працював разом з нами, жив поряд. Ліна поглянула на мене. Зіниці її ковзнули по моєму обличчю. І в них був біль.

Я опустився у вільне крісло. Ніяково було розглядати людей, яким до мене немає справи. Я вже знав те, що здавалося таємницею годину тому.

Чекати довелося недовго. Несподівано, немов невидимий чаклун провів над ними долонею, вони ожили, просвітліли, заворушилися. Хтось сказав: «Дали наркоз». Вони домовилися, хто залишиться чергувати тут, хто повернеться після операції, коли наркоз перестане діяти.

Ліна підійшла до мене. Я встав.

— Даруйте, — сказала вона. — Я дуже винна, але ви ж розумієте…

— Розумію. Як же я можу сердитися? Мені лише сумно, що я чужий.

— Не треба. Адже ви не винні.

— Знаєте, коли я сьогодні впав, до мене підбігли хлоп’ята. І залишалися поряд, поки не прийшов лікар.

— А як же інакше?

До нас підійшов її батько.

— Спасибі, що ви прийшли, — сказав він. — Захопіть, будь ласка, з собою Ліну. Ми тут без неї впораємося. Професор запевнив мене, що операція пройде вдало.

— Я залишуся, батьку, — сказала Ліна.

— Як знаєш.

— Зрозумійте, — сказала Ліна, коли батько відійшов. — Дуже важко було б пояснити все із самого початку. Для нас це так само природно, як їсти, пити, спати. Дітей навчають цьому з перших днів життя.

— Це завжди так було?

— Ні. Ми навчилися цьому декілька поколінь тому. Але потенційно це було завжди. Може, і у вас теж, приховане в глибині мозку. Навіть дивно думати, що інші світи позбавлені цього. Адже в кожній розумній істоті живе бажання володіти такою здатністю. Невже ні?

— Так, — сказав я. — Якщо поряд з тобою людині погано. Особливо якщо погано близькій людині. Хочеться розділити біль.

— І не лише біль, — заперечила Ліна. — Радість також. А пам’ятаєш перший день? Коли ти прилетів? Ти себе гидко почував. Батько мало чим міг тобі допомогти — основний тягар бабусиного болю падає на нього, він син. Навіть зустрічаючи тебе на космодромі, він повинен був допомагати бабусі. А це тим важче, що далі ти від людини, якій допомагаєш. А тобі здалося, що батько неввічливий. Правда?

— Не зовсім, але…

— Адже йому довелося ще взяти на себе і твою нудоту. Ти гість. І в тебе боліла голова.

— Страшно боліла.

— Я просто дивуюся, як батько доїхав до дому. І він відразу змінив мене біля бабусиного ліжка. Я побачила тебе у вікно, і ти мені сподобався. Я залишалася з тобою цілий день, і цілий день через тебе у мене розламувалася голова.

— Пробач, — сказав я. — Я ж не знав.

Я подумав, що саме зараз, в лікарні, ми непомітно перейшли на «ти». Певно, слід було б зробити це раніше.

— Пробач, — повторив я.

— Але ж так навіть краще. Уявляю, як би ти засмутився, дізнавшись про це.

— Я б поїхав.

— Я знаю. Добре, що ти не поїхав. А зараз іди. Я повернуся вранці. І постукаю до тебе в двері. Ми договоримо.

Я знову минув довгий коридор лікарні, де сиділи родичі і друзі тих, кому погано. Вони прийшли сюди, щоб розділити біль інших людей. І не було ніякої телепатії. Просто люди знали, що потрібні один одному.

Я добрів до дому пішки. Ледь поболювала нога, але я намагався не думати про біль. Іноді вона з’являлася і намагалася оволодіти мною. І той з перехожих, хто виявлявся до мене найближче, озирався, дивився на мене, і мені відразу легшало. Але я пришвидшував ходу, щоб не утруднювати людей. Мені зустрілися молоді жінки. Вони несли по великому оберемку квітів. Вони сміялися, гомоніди про щось веселе. Вони побачили мою пісну фізіономію і нагородили мене своєю радістю. Чужа радість обдала мене запашними свіжими бризками. Старий, що сидів на лавці спершись на ціпок, подарував мені спокій. Так бувало зі мною і раніше, але я не помічав зв’язку між своїми відчуттями і іншими людьми.

Їм і важче і легше жити, аніж нам. Вони можуть дарувати і приймати дари, вірніше — повинні. Жоден з них не може відгородитися від людей тому, що якщо ми бачимо людські сльози, то вони відчувають їх. А зір же значно менш абсолютний.

Того дня я став заздрісником. Я заздрю їм і навіть деколи відчуваю до них щось на кшталт неприязні. Я завжди буду чужим для них, як жебрак серед щедрих багачів. Я можу приймати дари, але не здатний дарувати сам.

Коли настав строк, я відлетів на Землю. На космодром мене проводжала лише Ліна. З рештою я попрощався в місті. Так було умовлено заздалегідь.

— Я хотіла б полетіти з тобою на Землю, — сказала Ліна.

— Ні, — сказав я. — Ти ж знаєш. На Землі тобі буде дуже важко. Ти ж не зможеш поділяти лише мою радість і лише мій біль.

— Не зможу, — погодилася Ліна. — Ти маєш слушність. І це дуже сумно.

— А я не зможу жити з тобою, розуміючи, як ти самотня, і не в змозі прийти до тебе на допомогу, якщо моя допомога стане тобі потрібна.

— Але, може, ти все-таки залишишся з нами? Тут? Зі мною? — В голосі її не було упевненості.

— Ти пригадай, — сказав я, — той день, коли твоїй бабусі зробили операцію, я прийшов до вас, але я був сліпим між зрячими. Я не зможу залишитися.

Це все вже було сказано і вчора і позавчора. Ми лише повторювали діалог, знаючи, чим він закінчиться, але ми не могли не повторити його, тому що залишалася безглузда надія, наче можна знайти якийсь компроміс, щось придумати, і тоді не буде потреби розлучатися.

А коли я вже стояв біля трапу, Ліна підійшла до мене зовсім близько, так що я бачив чорні цятки в її срібних очах, і сказала:

— Запам’ятай, як мені зараз.

І до моєї туги додалася її туга, і стало темно, і я схопився за її руку, щоб не впасти. Але ніхто з пасажирів, що проходили мимо, не допоміг мені, не розділив зі мною цю тугу, тому що в житті є моменти, коли треба утриматися від того, щоб прийти на допомогу.

Потім був шлях, перевантаження і тряска. Пересадки в незатишних вантажних портах, що пахли металом і розігрітим пластиком, безликі готелі і прісні сніданки біля блискучих однакових стійок буфетів. Але я був цілком здоровий і почував себе відмінно. Я знав, чому — там, далеко, Ліна сидить у своїй кімнаті на другому поверсі і стискує долонями голову — так боляче і погано їй. І я був лихий на неї, я намагався переконати її — забудь про мене, дурна, люба, не забирай у мене цей біль…

Мені так кортить повернутися туди, але я ніколи не зможу цього зробити.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ПОЛОМКА НА ЛІНІЇ

Будинок наш старий. Настільки старий, що його кілька разів брали на облік як історичну пам’ятку і стільки ж разів з обліку знімали — іноді за наполяганням міськради, якій хотілося цей будинок знести, іноді зважаючи на відсутність в ньому історичної цінності. З часом його обов’язково знесуть, але, очевидно, це трапиться не скоро.

Років триста тому в будинку жила одна сім’я. Родичі боярина, який нічим не прославився. Потім боярин помер, нащадки його здрібніли і збідніли, і будинок пішов по руках. До кінця минулого століття його розділили на квартири — по одній на кожному з трьох поверхів, а після революції будинок ущільнився.

У нашій квартирі на першому поверсі вісім кімнат і п’ять сімей. Зараз у ній залишилися в основному люди похилого віку і я, молодь розсмокталася по Хімках і Зюзіних. Мене ж моя кімната цілком влаштовує. У ній двадцять три метри, висота стель три тридцять, зі склепіннями, і є альков, у якому раніше стояло моє ліжко, а зараз я завалив його книгами. Вказувати мені на безлад нікому. Мати виїхала до вітчима в Новосибірськ, а з Галею я так і не одружився.

Тієї ночі я пізно ліг. Я читав останній роман Олександра Черняєва. Недописаний роман, тому що Черняєв помер з голоду в Ленінграді у сорок другому році. Зараз, коли вийшло його зібрання творів, роман помістили в останньому томі разом з листами і критичними статтями.

Це дуже образливо — ти знаєш, що читати тобі залишилося сторінок десять, не більше. І дія тільки-тільки розгортається. І вона так і не встигне розгорнутися, і ти ніколи вже не дізнаєшся, що ж хотів зробити старий Черняєв зі своїми героями, і ніхто вже не допише цей роман, тому що не зможе побачити світ таким, яким його бачив Черняєв. Я відклав том і не став перечитувати ні критичних статей, ні коментарів до роману одного відомого фахівця з творчості Черняєва. Фахівець робив припущення, яким би був роман, якби письменник мав можливість його закінчити. Я знав, що Черняєв писав роман до останнього дня, і знав навіть, що на полях однієї з останніх сторінок було приписано: «Спалив останній стілець. Слабкість». Більше Черняєв не дозволив собі жодного зайвого слова. Він продовжував писати. І писав ще три дні. І помер. А рукопис знайшли потім, тижнів за два, коли прийшли з Ленінградського радіо, щоб дізнатися, що з ним.

Як бачите, думки у мене того вечора були досить сумні, і герої книги ніяк не хотіли йти з кімнати. Вони силкувалися мені щось сказати… І тут пролунав дзвін.

Стіни в нашому будинку дуже товсті. Напевно, конструктор кінця сімнадцятого століття зробив запас міцності відсотків у вісімсот. Навіть перегородки між кімнатами цеглини в три. Так що, коли сусіди грають на піаніно, я практично нічого не чую. Тому я не сумнівався, що дзвін пролунав саме у мене в кімнаті. Дивний такий дзвін, ніби хтось впустив срібну вазу.

Я простягнув руку і засвітив світло. Герої книги зникли. Тиша. Що б таке могло у мене впасти? Я полежав трохи, потім мене потягнуло в сон, і я вимкнув світло. І майже негайно поряд щось гримнуло. Коротко і переконливо.

Мені стало не по собі. Я людина абсолютно незабобонна, але хто б міг кидатися всілякими предметами в моїй кімнаті?

Цього разу я засвітив світло і підвівся з ліжка. Я обійшов усю кімнату і навіть зазирнув у альков. І нічого не знайшов. А коли я обернувся плечима до алькова, звідти знову почувся дзвін. Я підскочив і обернувся на сто вісімдесят градусів. І знову ж таки нічогісінько не виявив.

Побрязкування вже не припинялося. Через кожні десять секунд лунало — дзень. Потім пауза. Я відлічував — раз-і, два-і… Після десятої секунди знову — дзень.

Я, щиро кажучи, ледь з глузду не з’їхав від неспокою. У тебе в кімнаті хтось дзвенить, а ти не можеш здогадатися, що ж трапилося. Я почав систематичне дослідження кімнати. Я чекав, поки пролунає дзвін, і потім робив крок у тому напрямі, звідки чувся звук. Я вже здогадався, що він долинає з боку гладкого шматка стіни між альковом і дверима. Після четвертого кроку я підійшов до самої стіни і приклав вухо до неї. «Раз-і…» — рахував я. На десятій секунді просто поряд з вухом пролунав виразний дзвін.

Так, вирішив я, думатимемо, чим пояснюється цей феномен. Стіна виходить іншим своїм боком у коридор, у глибоку виїмку, в якій раніше стояли два велосипеди, а коли велосипеди виїхали в Хімки-Ховріно, то бабуся Каплан поставила туди шафу під червоне дерево. У цій шафі, за спільною угодою, ми всією квартирою зберігали мотлох, який треба б викинути, але поки шкода.

Ясно. Слід вийти у коридор і подивитися, що відбувається в шафі. Я й не очікував нічого там побачити — адже стіна товста, а дзвін лунає біля самого вуха. Але все ж одяг капці і визирнув назовні. Всі спали. Коридор був темний, я засвітив лампочку і при світлі її переконався, що в коридорі нікого немає. Я підійшов до шафи, прочинив її. Мені довелося притримати дитячу ванночку, повну довоєнних журналів, яка відразу вирішила вивалитися назовні. Другою рукою я підхопив порожню позолочену раму і навалився животом на решту речей. У такій позі я стояв, напевно, хвилини півтори. Нарешті мені здалося, що я чую віддалений дзвін. Можливо, тільки здалося — надто вже сильно я прислухався. У будь-якому випадку звуки долинали не з шафи. Я закрив шафу і повернувся в кімнату. І тільки-но увійшов, як тут-таки почув — дзень…

Напевно, цілу годину я прикладав вухо до різних точок стіни, поки не переконався абсолютно точно, що звук народжувався за сірою плямою на шпалерах на рівні моїх грудей, у вісімдесяти сантиметрах від кута алькова. Теоретична частина мого тлумачення закінчилася. Тепер час було переходити до експерименту.

Мені вже абсолютно розхотіло спати. Я посунув до стіни стілець і заходився думати, відривати мені шпалери чи утриматися. І не знаю, до якого б я прийшов рішення, коли б не сильний удар, майже гуркіт, що змінив рівномірне побрязкування. І тут запала тиша.

Ніж я узяв на кухні. Із столу бабусі Каплан. Ніж був довгий, добре заточений (моя робота) і з гострим кінцем. Те, що потрібно. Ще я узяв молоток. Простукати стіну. Дивно, що я не здогадався зробити цього раніше, але мене можна зрозуміти — не щодня у вашій стіні заводяться привиди. Я стукав по стіні не дуже голосно. Все-таки сусіди сплять. У стіні простукувався чотирикутник, сімдесят на сімдесят, за яким явно знаходилася порожнеча. Тепер сумнівів не залишалося. Я узявся за ніж і вирізав шматок шпалер у центрі цього квадрата. Шпалери відокремилися з легким тріском, виявивши під собою обривки газети і клаптик блакитної стіни. Я раптом пригадав, що такою стіна була під час війни, і навіть пригадав, які у нас тоді стояли меблі, і пригадав, що у нас було затемнення — чорне паперове полотно з дрібними дірочками — як зоряне небо. І я його називав не затемненням, а просвітленням, і мама завжди сміялася.

Біля самого вуха знову щось брязнуло. Я постукав гострим кінцем молотка по синій фарбі і відлупав шматок тиньку. Потім подумав, що треба б підстелити газету на підлогу, але не став цього робити — все одно вже насмітив.

З-за штукатурки визирнули рожева цеглина і жовтувата смужка розчину навколо. Цеглина сиділа міцно, і я промарудився з нею хвилин десять, поки вона не захиталася і не покинула звичне місце.

За цеглиною була чорна дірка. Я запалив сірник і посвітив усередину. Сірник освітив цеглину на протилежній стороні тайника і щось блискуче внизу. Я обережно запустив руку туди і насилу дотягся до дна ніші. Пальці захопили метал. Кружечки металу. Я витягнув їх на світло. Це були старовинні срібні монети.

Вони були теплими.

Оце так! Скарб. У власній кімнаті знайти скарб! Дивовижно. А втім, хіба мало скарбів буває в стінах старих будинків? Щоправда, коли про це читаєш у газеті або в книзі, — одне, але коли це трапляється з тобою…

Я знову запустив руку всередину і дістав ще жменю. Щось більше лежало там само, але, щоб дістати «це», слід було розширити отвір. Я роздивився монети трохи краще, вони були дуже старими і неросійськими. На них були зображені якісь стародавні царі, і на фізіономіях царів стояли глибокі тавра з нерозбірливим малюнком. Щось на кшталт вершника зі списом. Я цілий перемазався і дивом не розбудив весь будинок, поки виймав ще ряд цеглин. Тепер я міг засунути в нішу голову.

Але робити цього я не став. Я узяв зі столу лампу і поставив її на підсунений стілець. Другий стілець поставив поряд. Тепер у мене були всі можливості для вивчення дірки на найвищому науковому рівні. Я обтрусив з себе вапно, підклав під лампу якнайвищий стос книжок, щоб світло падало в нішу, і тоді зазирнув усередину.

І ось що я побачив:

Ніша зі скарбом являла собою правильний кубик, витесаний у стіні. Задня стінка ніші була гладкою і новенькою, немов цеглини уклали в неї лише вчора, і для міцності вона була армована залізними смугами. Бічних стінок я відразу не розгледів, тому що очі зрадили мене — замість того щоб систематично вивчати картину, що відкрилася переді мною, вони втупилися у дно ніші, завалене монетами. Крім того, на дні лежали чаша з якогось коштметалу і, як не дивно, залізна рука. Напевно, від обладунків.

Я дістав руку. Рука була важкою, пальці її були ледь зігнуті, щоб краще тримати меч або спис, вона сягала до середини зап’ястя, мов дамська рукавичка, і ще на ній були ремінці, щоб краще кріпити до руки. Я обережно поклав руку на стілець і потягнувся за чашею, і тут сталася цілком дивовижна річ.

Зверху на мою руку впала ще одна монета. Тепла срібна монета. Неначе вона відклеїлася від стелі ніші. Монета скотилася по моїй кисті, повалилася на купку інших монет і брязнула дуже знайомо: дзень…

Я навіть завмер. Обімлів. Бо зовсім забув, що поліз у стінку саме тому, що в ній щось брязнуло. А як побачив монети, вирішив, що це старий скарб.

Я посвітив лампою на стелю ніші. Стеля була чорною, блискучою, без єдиного отвору і прохолодною на дотик. Ніяка монета приклеїтися до неї не могла.

Я почекав, чи не трапиться ще що-небудь, але, оскільки нічого не трапилося, вигріб назовні скарби, розклав їх на стільці. І заснув, сидячи на стільці, розмірковуючи, чи то піти зранку в музей, чи то дізнатися спочатку, чи не дурнички я знайшов. Ще сміятимуться.

На ранок, сам вже не знаю як, я перебрався на ліжко і прокинувся від дзвінка будильника. З хвилину я намагався зміркувати, що ж таке дивовижне сталося вночі, і лише коли побачив у стіні чорну дірку, а на підлозі купу вапна, обривки шпалер і обламану цеглу, зрозумів, що все це був не сон… Я насправді виявив скарб у своїй стіні, і до того ж скарб дуже дивної властивості. Але в чому була його дивність, я пригадати не встиг, тому що в двері постукала бабуся Каплан і запитала, чи не брав я її ніж.

А потім почався звичайний вранішній поспіх, тому що у ванні був дідусь Каплан, і я пригадав, що зранку нарада у головного технолога, і мені обов’язково треба бути там, і закінчилося російське масло, і довелося стрельнути у Ліни Григорівни. Щоправда, коли я біг, то встиг засунути дірку книжковою полицею і тицьнути в кишеню пару монет, а у валізку — залізну руку.

На засіданні я зовсім було забув про знахідку, але, тільки-но нарада закінчилася, підійшов до Митіна. Він збирає монети. Я показав йому одну з моїх монет і запитав його, якої це країни.

Митін відклав убік портфель, погладив лисину і сказав, що монета дурниця. І запитав, де я її дістав. Напевно, у бабусі і, може, віддам йому. Але треба знати Митіна. Адже Митін колекціонер, і хоча завжди скаржиться, що його хтось там обдурив, сам будь-кого обдурить. Вже по тому, як він цю моменту тримав у руках і крутив, видно було, що монета непроста.

— Це неважливо, звідки я її дістав, — сказав я. — Мені вона самому потрібна.

— До речі, ти просив мене дістати однотомник Булгакова, — сказав Митін. — У мене, щоправда, другого немає, але хочеш, я тобі за неї свій екземпляр віддам? Майже новий…

— Ну й ну, — сказав я. — Його ж у тебе ні за які гроші не виманиш.

— Просто, розумієш… — Затим він, певно, зрозумів, що я його розкусив, і сказав: — Немає у мене цієї монети в колекції. А потрібна, хоч вона і підробка.

— Чому ж підробка? — запитав я.

— Ну новороб. Бачиш, яка новенька. Неначе вчора з-під преса.

— Ага, — сказав я. — Лише вчора. Сам їх роблю. А як вона називається?

Митін з жалем розлучився з монетою і сказав:

— Єфимок. Російський єфимок.

— А чому на ній фізіономія неросійська?

— Довго пояснювати. Ну, загалом, коли у нас ще не було достатньої кількості своїх рублів, ми брали іноземні, європейські талери, це ще до Петра Першого було, і ставили на них російське тавро. Називалися вони єфимками. А тепер скажи, де дістав?

— Потім, Юро, — відповів я йому. — Потім. Може, і тобі дістанеться. Значить, кажеш, до Петра Першого?

— Так.

Я подумав, що якщо в музей здаватиму, то одну монету залишу для Митіна. Врешті-решт, Булгакова він мені свого хоче віддати.

У лабораторії я мовби ненавмисно дістав залізну руку. Задля жарту. І сказав друзям, коли вони збіглися:

— Давно потрібна була. А то у мене дуже м’який характер. Тепер буде у мене залізна рука. Так що, співробітники і співробітниці, тримайтеся.

Дівчатка засміялися, а Тартаковський запитав:

— Ти й цілого лицаря принести можеш?

— Лицаря? Хоч завтра.

Але насправді того дня робота у мене валилася з рук. Нарешті я не витримав, підійшов до Узянова і попросив його відпустити мене додому після обіду. Сказав, що потім відпрацюю, що дуже потрібно. І він, певно, зрозумів, що справді потрібно, тому що сказав: йди, чого там.

Я відчинив вхідні двері ключем, дзвонити не став і швидко пройшов до себе в кімнату. Замкнув за собою двері — навіщо лякати бабусю Каплан, якщо вона ненавмисно до мене зайде? Потім відсунув полицю з книгами і зазирнув у свій тайник. Тайник був на місці. Значить, не приснилося. А то, знаєте, хоч і залізна рука в портфелі, все одно іноді перестаєш сам собі вірити — якесь роздвоєння особи настає. У ніші було темно. Світло з вікна майже не падало в неї. Я ввімкнув лампу і всунув її всередину. І тут я здивувався так, як давно не дивувався. У ніші лежали різні речі, яких вранці не було. Там були (я їх виймав і тому пам’ятаю по порядку): кинджал у піхвах, два сувої з червоними висячими печатками, кайдани, шолом, каламар (а може, сільниця), прикраси всілякі і два сап’янові чоботи. Тепер це вже не було схоже на скарб. Це було суцільне неподобство. Чийсь зухвалий жарт.

Зачекайте, а чому жарт? Хто так жартуватиме? Бабуся Каплан? Але ж вночі вона спить, і до того ж у неї з віком атрофувалося почуття гумору. Ще хто з сусідів? А може, я з’їхав з глузду? Тоді і Митін з’їхав глузду, а він людина твереза.

Я узяв до рук чобіт. Він ще пах свіжою шкірою і податливо гнувся в руках. Я приміряв шолом. Шолом насилу налізав мені на голову. Він був важкий і справжній, не жерстяна підробка для «Мосфільму». Так я і сидів у шоломі, з чоботом у руках. І чекав край моря погоди. Я перебирав у пам’яті всі події ночі. Дзвін і удари в стіні, теплі монети, залізна рука. Затим пригадав, як монета звалилася зі стелі ніші мені на руку. Я розмірковував і нічого не зміг придумати.

Потім у повній розгубленості я всунув всередину руку і обмацав стелю ніші.

Вона була ховзькою, мов дзеркало, що відображало суцільну ніч.

Я вийняв ще декілька цеглин, щоб зручніше було працювати, і за годину ніша повністю позбулася передньої стінки. Я зміг розгледіти нішу у всіх подробицях. Залізні смуги на задній стінці виявилися не залізними, а з того самого чорного дзеркального сплаву, що й стеля, а одна з бічних стінок була поділена білими смужками на квадрати. Низом її йшли якісь лінії, і між ними були тонкі шпари. Цими шпарами я і вирішив впритул зайнятися. Я всунув голову в нішу, щоб зручніше було працювати, і в ту ж мить мене вдарили по голові, та так сильно, що я мало не отримав струс мозку. Я рвонув голову назовні. Боляче стукнувши мене по кінчику носа, на підлогу ніші впав старовинний пістолет з ледь загнутою ручкою. Я подивився вгору. Стеля була все такою ж гладкою і чорною. Чортівня. Треба було тобі жити двадцять шість років при Радянській владі, щоб на власному досвіді переконатися, що потойбічні сили все-таки є?

«Ну, а якщо їх все-таки немає? — раптом подумав я, крутячи в руці пістолет. — Якщо вся ця чортівня має якесь пояснення? Тоді яке? На що це все схоже? — думав я, дивлячись у чорну пащу ніші. — Що це нагадує зі знайомих мені речей?» Розумієте, я вирішив шукати відповідь цього завдання за аналогією.

Я думав хвилин двадцять. І раптом мені спала на думку аналогія. Цей жарт нагадує мені поштову скриньку. Так, звичайнісіньку поштову скриньку. У неї через шпару кидають листи і бандеролі. Так. Ходімо далі. Якщо б це була особлива поштова скринька, то, значить, в ній має бути отвір для одержувача. Тут і чаїлася заковика. Одержувача не було. Адже, поки я не зламав стінку, скринька не мала виходу. Все, що в неї потрапляло, залишалося в ній лежати.

Подивимося на цю проблему з іншого боку. Хто і що в цю поштову скриньку опускає? Хто — поки невідомо. Але що — я вже знаю. Всілякі російські речі допетрівської епохи. Звідки їх беруть? З музею? Крадуть? Малоправдоподібно.

І третє. До вчорашньої ночі в поштову скриньку ніхто нічого не клав. Сьогодні поклав. Якби це трапилося раніше — за останні двадцять років, — то я б почув який-небудь дзвін. Або мама почула б. У неї добрий слух. Отже, ящик почав діяти тільки вчора. А можливо…

І тут мені спала на думку абсолютно божевільна ідея, яку можна пояснити лише тим, що я потрапив в абсолютно божевільну ситуацію.

Значить, у мене є поштова скринька, з якої немає виходу, в неї кладуть речі дуже давно минулих років. І до сьогоднішнього дня не клали.

А що, як сьогодні отвору цього немає, а тоді він був? Розумієте мене? Тоді, коли клали ці речі. Триста років тому. Коли цей будинок був новеньким. І що, як цей отвір є, тоді, коли ці речі належить виймати? В майбутньому. Через сто років. Або через двісті років. Коли житимуть ті люди, які зможуть їздити на декілька сотень років у минуле.

Якщо ця божевільна ідея має сенс, то стає зрозуміло, чому речі почали з’являтися тільки вчора. Не тому що скринька запрацювала вчора, а тому що вона вчора зламалася. Так, зламалася. На лінії «минуле — майбутнє» полетів якийсь транзистор. І вийшла діра. А може, пробило ізоляцію — хіба мало що може трапитися. І ось до мене в кімнату, в мій час почали падати речі, роздобуті археологами майбутнього у далекому минулому.

Ідея мені сподобалася. Але яка моя роль у всій цій історії? Викликати електрика, щоб подивитися нішу? А потім відправлять мене до божевільні? Скористатися плодами поломки і збирати жнива з чужої роботи? Виміняти у Митіна всю його бібліотеку? Теж якась нісенітниця виходить.

Я поставив увімкнену лампу в нішу і протер носовичком бічну стінку. Затим обмацав її пальцями і вставив у вузьку шпару внизу кінчик ножа бабусі Каплан, який я знову поніс з кухні. Я діяв обережно, тому що боявся зламати машину назовсім. І буває ж таке везіння — раптом ця стіна піддалася і відкрилася. За нею виявився пульт, і все стало цілком зрозуміло. Я мав рацію.

Центр пульта займала часова шкала. Уздовж неї йшли світляні цятки. Одна з них, біля року 1667-го, горіла яскравіше від інших, і саме біля неї стояла стрілка. Закінчувалася шкала 2056 роком.

Внизу йшло густе плетиво дротів і провідників і ряд кнопок невідомого мені поки призначення. Раптом цятка біля року 1667-го засвітилася яскравіше, і в ту ж мить я відчув над головою гудіння. Цього разу я зрозумів, що все це може означати, і відсмикував голову. Невелика книга в шкіряній палітурці із застібками глухо стукнулася об підлогу ніші. Я встиг помітити, що в ту мить, коли вона впала, у стелі з’явивсяотвір точно в розмір книги. Все ясно. Я вгадав. Червоним світлом спалахнула на мить цятка 1667 року. Кінцева станція не засвітилася. Ну що ж, очевидно, поки не помітили поломки і продовжують працювати марно. Як же дати їм зрозуміти? Може, вони так і не бачать поблимування в 67-му? А поки я узяв викрутку і почав перевіряти контакти. Це забрало у мене ще години дві. Я діяв майже навмання. У схемі я так до ладу і не розібрався, хоч з дитинства числюся в радіоаматорах. Я порпався і роздумував про те, що цікаво б побувати в майбутньому і дізнатися, як там живуть люди, і чи вдасться мені зробити що-небудь тямуще в житті, і чому я помру. І ще я думав, що непогано б побувати і в минулому. І зайти, наприклад, до письменника Олександра Черняєву і дізнатися, як же він збирався закінчити свій роман.

І тут я виявив поломку. Ви маєте повне право мені не вірити. Куди вже мені. Але я замотав розрив фольгою — паяльника у мене не було — і вирішив подивитися, що буде далі. Я був страшно гордий, що знайшов все-таки цей чортів контакт. І тут засвітилася знову лампочка 1667 року, і знову пролунало над головою слабке гудіння. Але я нічого не побачив, і нічого не впало зверху, лише засвітилася друга лампочка, вже не в моєму році, а прямо в 2056-му. Все правильно. Вони отримали свою посилку. Я можу спати спокійно.

Я відкинувся на стільці і зрозумів, що страшно втомився і що вже темно. І що я сам не дуже вірю в те, що відбулося. І не знаю, як відправити за призначенням мотлох, що скупчився у мене.

У двері постукали.

— Хто там? — запитав я.

— До тебе, — сказала бабуся Каплан. — Ти що, дзвінка не чуєш? Я повинна за тебе відчиняти? Ти знову мій ніж узяв?

Я підійшов до дверей і сказав:

— Ніж я віддам пізніше. Не сердьтеся.

Вона добра стара. Тільки любить побурчати. Це вікове.

За дверима стояв чоловік років сорока у синьому комбінезоні, з валізкою в руках.

— Ви до мене? — запитав я.

— Так. Я до вас. Дозволите увійти?

— Заходьте, — сказав я і тут пригадав, що увійти до мене неможна.

— Одну хвилину, — сказав я, зачинив двері перед його носом і терміново засунув на місце полицю з книгами.

— Даруйте, — сказав я, впускаючи його, — у мене ремонт і трохи безлад.

— Нічого, — відказав він, зачиняючи за собою двері.

І тут він побачив цеглини на підлозі. Подивився на них, потім на мене. І сказав:

— Я представник історичного музею. Ми отримали відомості, що вами знайдений скарб великої цінності, і ми хотіли б ознайомитися з ним.

Щось у мові цього чоловіка, в манері тримати валізу і в чомусь ще, невловимому для інших, але зрозумілому мені, що проник у таємниці часу, підказало єдине правильне рішення: не з музею він.

— Я все вже полагодив, — сказав я.

— Що ви полагодили?

— Вашу поштову скриньку.

Я відсунув полицю і підвів його до ніші. Я показав йому контакт і сказав:

— Ось тільки паяльника у мене не було, довелося фольгою замотати.

Тут засвітилася лампочка в 1667 році, і він зрозумів, що я все знаю.

Листоноша-механік з 2056 року запаяв контакт, переправив у майбутнє речі, і потім ми з ним заклали дірку в стіні так, що навіть мені не здогадатися, де вона була. І він дуже дякував мені і трохи дивувався з моєї кмітливості, але коли я його запитав, що буде через сто років, він відповідати відмовився і сказав, що я сам повинен розуміти — відомості такого роду він розголошувати не може.

Потім він запитав, чого б я хотів. Я сказав, що спасибі, нічого.

— То, значить, ніяких прохань? — запитав він, беручись за ручку валізки.

І тут я зрозумів, що у мене є одне прохання.

— Скажіть, ваші люди бувають у різних роках?

— Так.

— І двадцять років тому?

— І тоді. Лише, зрозуміло, зі всіма обережностями.

— А під час війни і блокади хто-небудь був у Ленінграді?

— Звичайно.

— Ось що, виконаєте таке прохання. Мені треба передати туди посилку.

— Але це неможливо.

— Ви сказали, що виконаєте моє прохання.

— Що за посилка?

— Одну хвилинку, — сказав я і кинувся в кухню.

Там я узяв дві банки згущеного молока і півкіло каплановского масла з холодильника, і ще пакет цукру — кілограми в два вагою. Я сунув усе це у великий пластиковий мішок Ліни Григорівни і повернувся до кімнати. Мій гість з майбутнього підмітав підлогу.

— Ось, — сказав я. — Це ви повинні будете взимку сорок другого року, в січні місяці передати письменникові Черняєву, Олександру Черняєву. Ваші його знають. І адресу його зможете знайти. Він помер з голоду в кінці січня. А йому треба протриматися ще тижнів зо два. За два тижні до нього прийдуть з радіо. І не смійте відмовлятися. Черняєв писав роман до останнього дня…

— Та зрозумійте ж, — сказав гість, — це неможливо. Якщо Черняєв залишиться живий, це може змінити хід історії.

— Не змінить! — сказав я переконано. — Якби ви так боялися минулого, то не брали б речі з сімнадцятого століття.

Гість посміхнувся.

— Я не вирішую таких питань, — сказав він. — Давайте я візьму вашу посилку. Тільки зірвіть наклейки з банок. Таких не було в Ленінграді. Я поговорю в нашому часі. Ще раз дуже вам вдячний. Спасибі. Можливо, побачимося.

І він пішов, неначе його й не було. У мене навіть з’явилася спокуса знову зірвати шпалери і зазирнути в нішу. Але я знав, що цього ніколи не зроблю. І він теж розумів це, а то б не розповідав мені так багато.

Наступного дня я виявив у себе в кишені дві забуті монети. Я подарував одну Митіну, а іншу залишив собі на згадку. Митін приніс мені, як і обіцяв, однотомник Булгакова, а потім сказав:

— Знаєш, я знайшов удома том «Літературного спадкоємця». Там є спогади про Черняєва. Тобі цікаво?

Я сказав, що, звичайно, цікаво. Я вже розумів, що вони мене не послухалися і не передали старому моєї посилки.

Та й, звичайно, нісенітницю ж я поров. Адже великим тиражем віддрукована біографія письменника, і там чорним по білому сказано, що він помер саме в сорок другому році. Я навіть посміявся над собою. Теж мені теоретик!

Увечері я прочитав статтю про Черняєва. Вона розповіла про те, як він жив у Ленінграді в блокаду, як працював і навіть їздив у саму холоднечу, під обстрілом, на фронт виступати перед бійцями. І раптом в кінці статті я читаю наступне, хочете вірте, хочете ні:

«Взимку, здається, в січні, я зайшов до Черняєва. Олександр Григорович був дуже слабкий і насилу ходив. Ми з ним розмовляли про становище на фронті, про спільних знайомих (деяких з них уже не було в живих), він розповідав мені про плани на майбутнє, про те, що пише новий роман і, коли б не слабкість, закінчив би його до весни. Я не питав, чому мій друг відмовився евакуюватися, незважаючи на поважний вік і слабке здоров’я. Олександр Григорович лише знизав би плечима і перевів би розмову на іншу тему. Було холодно. Ми підкладали в «буржуйку» уламки стільця.

Раптом Черняєв сказав:

— Зі мною трапилася дивна історія. Днями отримав посилку.

— Яку? — питаю. — Адже блокада.

— Невідомо від кого. Там було згущене молоко, цукор.

— Це вам дуже потрібно, — кажу.

А він відповідає:

— А дітям не потрібно? Я вже старий, а ти б подивився на малюків у сусідній квартирі. Їм ще жити й жити.

— І ви їм віддали посилку?

— А як би ви на моєму місці вчиниили, молодий чоловіче? — запитавЧерняєв, і мені стало соромно, що я міг покласти таке питання.

Це, як не сумно сьогодні усвідомлювати, була моя остання зустріч з письменником».

Я разів п’ять перечитав ці рядки. Я сам повинен був здогадатися, що, якщо старий отримає таку посилку, він не смоктатиме згущене молоко в куточку. Не такий старий…

Але що дивно: цей том літературного спадку вийшов у шістдесят першому році — сім років тому.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ПОРОЖНІЙ БУДИНОК

Ми схожі на мореплавців сімнадцятого століття. Океани безкраї і повні таємниць. Карти — суцільні білі плями, подекуди перетнуті маршрутами капітанів, що побували в цих широтах десять, сто років тому. Багата фантазія картографів заповнила площини білих плям двоголовими потворами, морськими зміями, вогнедишними горами і сиренами.

Завтра морякові, можливо, пощастить: пролетить над бушпритом зелений папуга, захитається на хвилях шкаралупа кокосового горіха, туманною хмарою повисне над обрієм невідомий острів.

— Не буде на острові двоголових чудовиськ і темношкірих красунь. І таємниць не буде. Острів виявиться точнісінько таким самим, як сто островів до нього, — сказав Гусєв.

— Сила тяжіння вісім «g», метеоритні кратери і виходи базальтів, — сказав Бауер.

— Мені з вами нудно, — сказав я. — Мені давно з вами нудно. Метеоритних кратерів не буде. У такій щільній атмосфері згорить без сліду навіть арізонський метеорит.

— Там усе вже згоріло, — не здавався Гусєв. — Температура біля поверхні плюс триста. Повір моєму досвідові.

У кают-компанію спустився Янсон і приніс розшифрований звіт зонда.

Температура біля поверхні по екватору — мінус сорок чотири Цельсія. Атмосфера практично нормального типу. Пальми кивали головами з далекого берега.

— Страшенні вітри, — сказав капітан, коли ми піднялися на місток. — Огидний клімат. Але жити можна.

На екрані клубочилися снігові вихори, в просвітах хмар зрідка мелькали плямисті прогалини. Бауер розклав на штурманському столі фотографії, принесені зондом. Він був схожий на дідуся, що розкладає улюблений пасьянс «Невський проспект».

— А ось і місто, — сказав Бауер і простягнув капітанові нечіткий знімок.

Знімок був заштрихований смугами вихорів, і при бажанні крізь них можна було розгледіти прямі лінії і кола.

Ми залишили корабель на орбіті. Сіли скромно, в катері. При посадці катер жбурляло вітром і зносило до гострих зубців скель.

— Тропічний рай, — сказав Бауер, застібаючи скафандр.

Якби на кораблі знайшлися шуби, можна було б обійтися і без скафандрів. Але шуб ми з собою не везли.

— Потім, коли познайомимося ближче, — відповів я, — позичимо у них валянки.

— Кому що, дусю, — сказав Бауер. — Мені видадуть гірські лижі. Тут чудово розвинений зимовий спорт.

Температура зовні впала до п’ятдесяти трьох градусів. Заметіль шаленіла, розгойдуючи катер.

— Вони не займаються зимовим спортом, — сказав серйозно Гусєв, готуючи до спуску всюдихід. — Вони дивляться телевізор.

— У такій обстановці не можна винайти телевізор, — сказав Бауер. — Ніхто не полізе на дах ставити антену.

— Скоро виходите? — запитав по рації капітан.

— Ми готові, — сказав Бауер.

— У катері Гусєв?

— Так.

Про це було умовлено ще на кораблі. Гусєв лише посміхнувся. Ми з Бауером перейшли у всюдихід. Машина здригнулася, коли по вітровому склу стьобнуло снігом. Колеса до половини потонули у сипкій каші.

Місто виникло з нічого в ту мить, коли ми порівнялися з першим будинком. Приземкуваті куполи вилазили з-під снігу, мов капелюшки боровиків з-під оберемка осіннього листя. Всюдихід поволі плив по вуха в снігу, бурчав, зітхав, зволікав, коли заметіль хльоскала по очах. Найбільший купол був напівпрозорим. Під ним ховався майдан, оточений невисокими будівлями. Снігові струмені не затримувалися на ховзьких боках купола, стікали струмочками, але на півдорозі знову звивалися смерчами, металися біля перешкоди і били по ній кулачками.

Майдан був порожнім.

— Чому мовчите? — запитав капітан.

— Їх немає вдома, — сказав Бауер.

Я закріпився тросом, виліз назовні, і мене сильно штовхнуло вітром у спину. Я спробував сховатися за вигнутою стіною. Назустріч мені глипнув очима білий волохатий звір, трохи більший зростом від вівчарки. Сів на задні лапи і вишкірився крокодилячими зубами.

— Зачекай, — сказав я звірові. — Куди ти?

Звір закинув за спину довгий хвіст і зник у віхолі.

— З ким ти? — запитав Бауер.

— З вовком, — сказав я. — Він утік.

Зі снігу вилізла стінка. На ній мозаїчна картинка — жовті і фіолетові усмішки без обличч, різноколірні спіралі і овали. За стінкою сніг вимело до бруківки, складеної з сірих плиток.

— Влітку тут тепло, — сказав я.

— Так. Влітку тепло, — сказав Бауер. — Влітку планета повертається до їх Сонця.

Ми знайшли вхід на майдан. Подвійні двері в кінці короткого тунеля пропустили всюдихід всередину і безшумно зачинилися, відрізавши метушню бурі. Сніг, що влетів услід за нами, не розтанув, а ліг віялом по плитах. Я потоптався, струшуючи сніг з черевиків, і зняв шолом. На майдані було тихо і холодно. Вікна будинків були зачинені, бруківка припудрена тонким шаром пороху. Бауер підігнав усюдихід до великих засклених дверей, зістрибнув на бруківку.

— Хоч би муха пролетіла, — сказав я.

— Холодно, — сказав Бауер. — Вдягни шолом, застудишся.

Я задер голову. По куполу метушилися, розшукували щілину снігові струмені. Бауер йшов до мене, і його черевики лунко цокали по плитах. Здавалося, що ми на сцені величезного театру, де розставлені меблі і намальовані декорації для спектаклю, але немає ще ні акторів, ні глядачів — лише ми, безбілетники, заблукали серед фанерних задників, розмальованих під дуб дверей і вікон, за якими немає кімнат.

Бауер постукав каблуком по плиті.

— Там, внизу, порожньо, — сказав він.

— Треба увійти до будинку, — сказав я.

Бауер кивнув, але якийсь час ми не рушали з місця. Зрозуміло, ми повинні були щось робити. Не стояти ж вічно посеред порожнього майдану. І простіше було б зробити перший крок, якби місто було зруйноване, об’їдене вітрами, якби місто було мертве.

Але воно не було мертвим. Місто прикидалося. Наче замислило дивну гру, ніби було збудоване спеціально для нас, мовби це було не місто, а видиво, голос сирени, приманка і там, під плитами, зачаївся Мінотавр, що чекає своєї жертви.

Так само думав і Бауер. За довгий політ починають думати схоже. І поводитися схоже. Бауер сказав:

— Зараз з-за рогу вийде Житель міста і скаже: «А ось і я».

— Ходімо? — сказав я.

— Обережніше, — почувся голос.

Я здригнувся. Це капітан почув нашу розмову.

— Можливо, там ховається всяка звірина.

Скрипнули двері. Приміщення за ними було обширним, лунким і похмурим. Потертий килим тягнувся між двома рядами круглих столів. Столи були однакові, лише на одному лежала на боці ваза з відбитою ручкою.

Ми йшли між рядами, ставало все темніша, і сірі вікна за спиною перетворилися на очі, що свердлили поглядом. Бауер увімкнув шоломовий ліхтар і клацнув кнопкою на кобурі. Кришка відскочила, і рукоятка пістолета блиснула тьмяно і зловісно. Промінь ліхтаря ковзнув по довгому бар’єру, який перегороджував дорогу. Бауер нахилив голову, і промінь світла вихопив темну пляму на бар’єрі. Хтось перекинув на бар’єр каламар. Або бутель з фарбою. У темній плямі відбилася людська долоня. Бауер провів пальцем по плямі. Чорнило давно висохло.

— Може, повернетеся? — запитав Гусєв по рації.

— Тут сходи вниз, — сказав Бауер. — Спустимося. Пізно вже тікати.

Двері в кінці нешироких сходів були прикриті. Бауер натиснув на ручку. І відразу ж навколо нас спалахнуло світло. Неяскраве, рівне, жовтувате. Зі скрипом від’їхали убік ґрати. Ми опинилися на складі. До самої стелі громадилися штабелі ящиків, контейнерів, кулястих посудин, коробок і пачок. Склад очікукав господарів. Вони не прийшли, і він готовий був щедро поділитися з нами своїми багатствами…

— Ну хоча б один труп, — говорив Гусєв, ходячи по кают-компанії. Він високо підіймав ноги, переступаючи через стоси фотографій, графіків, звітів. — Хоча б одна жива душа! Як вони умудрилися себе знищити без жодного сліду? Ви мені можете сказати?

— Ні.

— Що це за біда, яка стерла з планети всіх живих людей? Адже ми обшукали вже декілька міст, ганяли біозонд у морі, нишпорили по горах. Що це? Абсолютна зброя?

— Абсолютна зброя знищила б і вовків, і оленів, і птахів, — відповів капітан. — А звіри живі. Майже всі у сплячці, але живі. Чекають літа.

— Чи вони пішли в підземні печери? Але навіщо? Та й не прогавили б ми печер, в яких може сховатися півтора мільярди розумних істот.

Бауер сидів на підлозі, витягнувши вперед довгі ноги, дивився на Гусєва знизу. Він сказав:

— Класична ситуація. Таємниця «Марії Целести».

— Що?

— Не пам’ятаєш?

— Не пам’ятаю.

— Років двісті тому в океані виявили судно. «Марія Целеста». Білі вітрила, наповнені вітром, і і так далі. Все у повному порядку — ні течі, ні слідів пожежі. Але жодної людини на борту. Йде собі по морю порожній неушкоджений корабель. Каструля на плиті в камбузі, дитяча іграшка на палубі. Шлюпки цілі. Досі таємниця не розкрита.

— А чому дитяча іграшка? — запитав капітан.

— На борту була чиясь дружина. З дитиною. За деталі не ручаюся. Головне — всі зникли.

— Якщо це епідемія, — сказав я, — то вже дуже багато доведеться робити допущень. І що померлі розчинялися в повітрі, і що диких звірів не зачіпала хвороба.

— До речі, — сказав Бауер. — У них в будинках жили домашні тварини. Їх теж немає.

— І ще одна деталь, — сказав Гусєв, роздивляючись якусь фотографію, — немає зимового одягу.

— І системи опалення, яка могла б упоратися з зимою.

Капітан потягнувся, хруснув пальцями.

— Отже, можемо поки зупинитися на робочій гіпотезі. Раніше таких холодів вони не знали. А коли вдарив мороз, він застав їх зненацька. І тоді щось трапилося.

— До речі, — сказав Гусєв. — Вчора я був у музеї. У великому місті, кілометрах у ста п’ятдесяти від місця першого приземлення. Там, в історичній секції, маса зображень людей у зимовому одязі. Є і шуби, і всілякі хутряні речі.

…Ми з Бауером стояли в коридорі житлового будинку. У нас у плані пошуків стояв житловий будинок: обмір, фотографування, збір зразків.

— Витирай ноги, — сказав Бауер, який вже пройшов до першої кімнати. — Тут килим. Наслідиш.

Зовнішня стіна кімнати була округлою, повторювала форму купола, що прикривав будівлю. На стіні висіла велика картина — ліс. Буйний, зелений, квітучий, який не мав нічого спільного з гачкуватими палицями, що вкривали долину за містом. На всю підлогу лежав блакитний килим. У будинку все було так, ніби господар пішов з нього вчора. Якщо з майдану люди встигли все прибрати, то тут часу на це не вистачало. На столику звалені журнали, маленькі нічні капці стоять біля канапи, дверцята шафи прочинені, і на вішаках висять сукні, куртки, туніки, накидки — все літнє, легке.

Бауер здув порох із журналу, розкрив його.

— Дивовижно все-таки, — сказав він, — що наш корабельний Мозок досі не розкусив мови. Можливо, саме в цьому журналі написано: «Насуваються холоди. Збирайте речі і тікайте».

— Ні, — сказав я, перейшовши до наступної кімнати. — Все трапилося несподівано. Вона навіть не встигла прибрати за собою ліжко.

— Чому вона?

— Тут жила жінка.

Я пройшов на кухню. Холодильник був порожній. Я відкинув створку віконниць. Там так само бушувала завірюха і білі вовки, зібравшись біля всюдихода, старанно обнюхували колеса.

— Ти мав рацію, — сказав Бауер.

— У чому?

— Вона була жінкою.

Я підняв рушник. Господиня будинку кинула його недбало на стіл, і він звішувався до підлоги.

— Щуролов, — сказав я.

— Що?! — крикнув Бауер.

— Щуролов загудів у дудочку, і вона побігла на вулицю.

— Але двері за собою замкнула. Ходи сюди. Подивися, якою вона була.

Бауер тримав на колінах товстий альбом. У ньому були малюнки, любительські, несміливі, декілька фотографій, написи різноколірним чорнилом, окаті квіти і шестиногі звірятка в кутиках сторінок.

— Вона навчалася в Смольному інституті, — сказав Бауер, розкриваючи альбом на першій сторінці, де був приклеєний акварельний портрет дівчини зі здивованими бровами, м’яким коротким носом і пухкими, чітко окресленими губами. Очі були темно-синіми, з чорними обідками. — Вона була дочкою небагатих, але шляхетних батьків.

— Тебе не запрошували в цей будинок, — сказав я. — І ніхто не дозволяв тобі брати цей альбом.

— Я не винен, що господарі не захотіли мене дочекатися.

Я взяв альбом з собою. Адже він нікому вже не знадобиться.

— Ти навіть ніколи не дізнаєшся, як її звали, — сказав Бауер, коли ми поверталися до катера.

— Байдуже, — сказав я. — зватиму її Крістіною. Я давно хотів познайомитися з дівчиною на ім’я Крістіна.

Насправді мені було дуже сумно, що я ніколи її не побачу. Я пригадав, як давно, років десять тому, я побачив у старому альбомі фотографію готичної статуї, що стоїть в Нюрнберзькому, а можливо, в Кельнськом соборі. Статуя зображала тонку, гнучку, дуже сумну жінку, вродливішої за яку я не бачив. Здається, звали її Ута і померла вона вісімсот років тому. Майстер умудрився виліпити її живі, нервові руки і тугу в очах. Поряд була статуя її чоловіка — ситого, міцного графа. Я впевнений, що він жорстоко поводився з Утою. І кілька днів я мучився безглуздо і бездарно через те лише, що ніколи не зможу захистити її від цього графа, відвезти до Москви або в Луноград, умовити піти на курси біоніків або програмістів, приїжджати за нею після рейсу і везти її до Калькутти, Ріо-де-Жанейро або якогось іншого чудового місця…

— Ми залишимося тут до весни, — сказав капітан. — Я зв’язався із Землею. Завтра сюди вилітає експедиція. Просили нас поки збирати інформацію.

На два тижні, що залишалися до прильоту експедиції, я переселився в місто. Мені нічого не загрожувало в місті, і капітан дозволив мені жити в будинку Крістіни. Бауер посміювався з мене, але часом, якщо ми вимотувалися за день, то досліджуючи підземні гаражі і енергогосподарство, заводи в сусідній долині, то намагаючись пробратися в Сині вежі, що стриміли свічками на околицях міста, він влаштовувався на другій канапі, варив міцний чай, велику пачку якого видав нам Янсон, і за північ ми з ним розмовляли про місто, таке знайоме вже і чуже, поки ми не розгадали його, не зрозуміли його мови.

Портрет Крістіни я поставив на столику біля канапи. А поряд посадив іграшкове біле вовченя, яке взяв у підземному гаражі будинку, з її машини.

Мені часто снився один і той самий сон. Можливо, тому, що я хотів його побачити. Наче я прокидаюся. Ранок. У передпокої чути легкі кроки. Потім хтось входить до кімнати, відчиняє віконниці, сонце вривається у вікна. Я розплющую очі — Крістіна стоїть біля канапи і каже: «Вставай, проспиш все на світі».

Але ранок завжди був сірим, вітряним і безживним.

Поступово планета наближалася до сонця. Стало тепліше. Сонячні промені часом уже проривалися крізь сизі хмари, і тоді на очах осідали замети, стихала на хвилину віхола. І тут-таки знову з люттю кидалася на місто, тільки-но хмарам вдавалося заховати сонце. Гліб Бауер притягнув звідкись гілку з набубнявілими бруньками і запевняв мене, що вона розцвіте до нашого від’їзду.

— Завтра-післязавтра, — сказав він, розлігшись на килимі, — Мозок подужає їхню мову.

— Звідки знаєш?

— Він сам сказав.

— Післязавтра закінчується наша вахта.

— Дарма, прийдуть інші. А нам час братися до справи. Ми не археологи, а моряки. І ще мене бентежать Сині вежі. Хотів би я дізнатися, що в них заховано. Це єдині споруди на планеті, які нам так і не вдалося відкрити.

— Відповім твоїми ж словами: прийдуть інші. Адже ми не археологи, а моряки. До речі, а раптом люди переховувалися в них?

— Питаєш, а сам знаєш, що нісенітниця.

— Гаразд, це я так. Чай пити будеш?

— Зараз поставлю.

Але він не встиг цього зробити. Увімкнувся динамік, і капітан сказав:

— З екватора йде тепла хвиля. Години через дві у вас почнеться чортзна-що. Такої бурі ми ще не бачили. Катер надійно схований?

— Зараз перевірю, — сказав Гліб, нагинаючись за черевиками. — Певно, мені краще піднятися до корабля.

— А я залишуся, — сказав я. — В будинку мені нічого не загрожує. Камера у мене з собою — зніму бурю.

— Чудово, — сказав капітан. — До зв’язку.

— Ось і весна йде, — сказав Бауер. — Куди ж я шолом поклав?

Буря здійнялася через годину. Бауер ледве встиг вирватися з планети. Буря не стихла і до ранку. Швидкість вітру сягала вісімдесяти метрів. Температура піднімалася на очах, і по снігу мчали, вгризаючись у нього, бурхливі струмки. Водяний пил змішувався з сніговим пилом. Надвечір другого дня місто затопило, вода піднялася до вікон, і потоки спадали вниз, до озер і моря.

Тієї ночі я допізна засидівся над зведеннями і списками. Спав я тяжко, прокидався. Вночі чомусь мене викликав Бауер — він захоплено кричав про те, що Мозок розшифрував нарешті їх мову, що він тепер все знає, що таємниці ніякої немає, але мені дуже хотілося спати, і я порівняно ввічливо попросив його повідомити мені все завтра і не став його слухати. Відключив рацію, порушивши тим самим важливе правило поведінки на недосліджених планетах. Але я дуже хотів спати.

…Був ранок. Я лежав, прислухаючись, як завжди, до шерехів будинку. Біля дверей пролунали голоси. Потім хтось засміявся. Сміялася Крістіна. Я не розплющував очей, тому що не знав, сон це чи Крістіна насправді повернулася додому. Я чекав, коли в передпокої пролунають легкі кроки.

Гримнули двері. Крістіна забарилася в коридорі. Звичайно ж, там висить мій скафандр. Я хотів сказати, щоб Крістіна не боялася, але пригадав, що вона не зрозуміє. Так я і лежав, не розплющуючи очей.

Крістіна увійшла до кімнати і зупинилася біля дверей. Зараз вона побачить біле вовченя і свій портрет на столику. Крістіна не рухалася. Кімната наповнилася дзижчанням — вона ввімкнула фіранки. Стало світліше. Навіть крізь зімкнуті повіки сонце било в очі. Тоді я зрозумів, що це не сон.

Крістіна стояла біля дверей. Я розплющив очі і постарався посміхнутися до неї. Вікна були відчинені, і крізь них виднілося синє небо. Гілка на столі розпустилася, і квіти виявилися того ж кольору, що й очі у Крістіни.

— Доброго ранку, — сказав я. — Даруйте, що я напакостив у вашому будинку.

— Доброго ранку, — сказала Крістіна. — Я не ображаюся.

Лише тут я помітив у неї на грудях коробочку лінгвіста.

З-за її спини несподівано виник Гліб.

— Ми не спали цілу ніч, — сказав він. — А ти відключив рацію, і за це тобі влетить від капітана по перше число.

— Будь ласка, — сказав я, не відриваючи погляду від Крістіни.

…У день відльоту я запитав Крістіну:

— Ти що сьогодні робиш?

— Працюю, — сказала Крістіна. — Ти ж знаєш. Перший тиждень ми приводимо місто до ладу. Всі працюють.

Лінгвіст точно перекладав сенс слів, але абсолютно не вмів передати інтонації і відтінки емоцій.

— Якби ти залишився, — сказала Крістіна, — я б навчилася говорити по-російськи.

Лінгвіст знову переклав тільки формальну суть її слів.

— Я не можу, — сказав я. — Але прилечу, як тільки стане можливо.

— Я не вірю, — сказала Крістіна.

— Можна я візьму на пам’ять твій портрет і біле вовченя?

— Навіщо?

— Я візьму.

— Як хочеш.

Ми стояли біля літнього кафе. Декілька людей допомагали машині натягувати над ним смугастий тент. Пахло свіжою фарбою. Бауер ризиковано обігнав автобус і загальмував поряд з нами.

— Я знав, де тебе шукати, — сказав він. — Доброго ранку, Делі.

— Крістіна, — поправила вона.

— Ми їдемо в Синю вежу, — сказав Гліб. — Хочеш з нами?

— Навіщо? — здивувалася Крістіна. — Я зовсім недавно там була. Я не люблю їх. Нудить.

— Сьогодні прийдуть останні. Ті, хто затрималися восени, консервуючи енергостанцію.

— Ти розповідав мені про «Марію Целесту», — сказала Крістіна. — А може, там трапилося те, що у нас?

— Навряд. Випадково такі речі не трапляються.

— У нас спочатку теж було випадково. Потім лише з’явилася теорія. І перші машини часу.

— Будь-яке відкриття викликане необхідністю. На Землі це ще не необхідність.

— У нас необхідність.

— Ще б пак, — сказав Бауер. — Зима відбирала у вас половину життя. На шість місяців планета вимирала. Можна терпіти мороз, можна винайти валянки, але це лише захист, а не напад.

— Ось ми і напали на зиму, — сказала Крістіна. — Даруйте, мені пора.

— Ми підвеземо тебе, — сказав Бауер.

— Мені близько, спасибі. Побачимося перед відльотом.

Крістіна запнула накидку і побігла.

Ми встигли до Синьої вежі. Технік провів нас до тимчасових камер якраз тоді, коли з них виходили робітники з енергостанції.

Було дивно дивитися, як відкриваються двері в ніщо, в час, у минулу осінь. І дивно усвідомлювати, що через цю вежу за останні три дні пройшло населення всього міста. Зараз вийдуть останні, і вежа засне до осені. Восени, коли зарядять дощі, коли перший сніг бризне з сизих хмар і вітри почнуть зривати з дерев буре листя, знов засвітяться контрольні прилади, загудуть генератори, створюючи часове поле. І, прибравши за собою вдома, замкнувши всі двері, змастивши верстати, загнавши в гаражі машини, вимкнувши світло, захопивши з собою домашніх звірят, жителі міста зберуться біля Синіх веж, поглянуть востаннє на похмуре сизе небо і увійдуть до часових камер. На мить скаламутиться свідомість, охопить нудота, потім знов спалахнуть лампи під стелею: можна виходити.

У житті людей мине хвилина. У житті планети — шість місяців. Люди постаріють на хвилину, планета — на півроку. І немає зими, немає місяців, витрачених на боротьбу зі злою природою, не потрібні теплі речі і паливо…

Декілька днів йде навесні на прибирання міста, на фарбування будинків, обгризених завірюхами, — і життя продовжується. До осені. А там знову вся планета піде в машини часу, щоб викреслити зиму. І знов на шість місяців на порожній планеті запанує холод і в покинутих людьми містах господарюватимуть білі вовки і заметіль.

Немолодий чоловік у білому комбінезоні з синьою «блискавкою» на рукаві, що виходив останнім, передав технікові квадратну картку. Той звірив її з іншою, такою самою.

— Гаразд, — сказав він. — Ідіть.

Люди, що вийшли з вежі, зупинялися, поправляли волосся, мружилися, розминалися, як після короткого денного сну. Один з них сів навпочіпки, зірвав тонку травинку, що пробилася крізь холодну ще землю.

— Ніяк не можу звикнути, — сказав він, підводячи голову. — Ніяк.

Хтось коротко засміявся.

Техніки метушилася біля входу.

Короткі команди лунали з динаміка над дверима вежі.

Хвилин через п’ять все було скінчено: важкі сталеві двері опустилися зверху і відрізали від сьогоднішнього дня минулу осінь.

…Крістіна не прийшла нас провести.

Дарма, я прилечу сюди наступної весни, без дозволу увійду до її порожнього будинку, уляжуся на канапі в першій кімнаті і чекатиму того ранку, коли в передпокої пролунають легкі кроки, Крістіна увійде до кімнати і відчинить віконниці, щоб впустити в будинок сонячні промені.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ТАК ПОЧИНАЮТЬСЯ ПОВЕНІ

За вікном пливли хмари. Таких хмар я раніше не бачив. Знизу, з вивороту, вони були блискучими, гладкими і відображали все місто — дахи, зелені і фіолетові, з химерними різьбленими кроквами, криві вулиці, вимощені кварцовими шестигранниками, людей в кирасах і циліндрах, що йдуть вулицями, старосвітські автомобілі і поліцаїв на перехрестях. В кутку вікна, біля рами, містилося найулюбленіше з віддзеркалень — шматочок набережної, риболови з подвійними вудками, закохані парочки, що сиділи на парапеті, жінки з малюками. І будинки і люди на хмарах були маленькими, і мені часто доводилося додумувати те, чого я ніяк не міг розгледіти.

Лікар приходив після сніданку і сідав на круглий табурет край мого ліжка. Він глибоко зітхав і скаржився мені на свої численні хвороби. Певно, він гадав, що людині, яка потрапила в моє становище, приємно дізнатися, що не вона одна страждає. Я співчував лікареві. Назви хвороб часто були зовсім незрозумілі і від цього могли здатися дуже небезпечними. Навіть дивно, як це лікар ще живе і навіть бігає коридорами лікарні, пристукуючи високими каблучками по сходах. Всім своїм виглядом лікар давав мені зрозуміти: хіба у вас опік? Ось у мене зуб болить, це так! Хіба це доза — тисяча рентген? Ось у мене в коліні ломота… Хіба це дивно — тридцять два переломи? Ось у мене…

Спочатку я лежав без свідомості. І це він виходив мене після першої клінічної смерті. І після другої клінічної смерті. Потім я опритомнів і пожалкував про це. Щоправда, у них дивовижні знеболюючі засоби, але ж я знав, що вони все одно не подужають тысячу рентген, — все це чистої води філантропія. Не більше.

— Сьогодні удосвіта один старий зловив у річці велику рибину, — кажу я, щоб відвернути лікаря від його хвороб.

— Велику?

— З руку.

— Це ви в хмарах розгледіли?

— У хмарах. Чому вони такі?

— Довго пояснювати. Та я і не зможу. Ось видужаєте, поговорите з фахівцями. Хмари не цілий рік. Місяці за два до вашого прильоту було сонце. Тоді все змінюється.

— Що?

— Наше життя змінюється. Прилітають кораблі. Але це ненадовго.

— До вас рідко хто прилітає?

— Пасажирських рейсів немає. Та й звідки їм бути? Розкладу не складеш…

«Чому?» — хотів запитати я, але прийшла сестра. Замість цього я сказав:

— Доброго ранку, мій милий кате.

І відразу забув про лікаря. Сестра — значить, процедури.

Вдень я заснув. Мені знову снилася катастрофа. Мені снилося, що я посивів. Та, напевно, я ніколи так і не дізнаюся, чи посивів я насправді. Голова моя наглухо замотана — тільки очі назовні.

— Із Землею зв’язалися, — сказав лікар, зазирнувши до мене увечері.

Він здавався дуже веселим, хоча ми обидва знали, що із Землі летіти сюди майже півроку.

— Ну-ну, — ввічливо сказав я і почав дивитися в стелю.

— Та ви послухайте. Нас повідомили, що «Колібрі» заправляється на базі 12-45. Завтра стартує до нас. Це далеко?

Я хотів би заспокоїти лікаря, але він все одно дізнається правду. Я сказав:

— Будуть днів через сорок.

— Чудово, — відповів лікар, не перестаючи широко посміхатися.

Але йому вже було невесело. Він теж розумів, що й сорока днів мені не протягнути. Та він був лікарем, і тому він повинен був щось сказати.

— У них на борту лікар і препарати. Вас поставлять на ноги за три години.

— Тоді нікого буде ставити на ноги…

По річці на хмарах плив униз димарем довжелезний пароплав, і білий дим з його труби звисав з хмари до самого вікна.

— Треба бути молодця, — сказав лікар.

Я не став сперечатися.

Ніч була довгою. Я чекав світанку, а його все не було. Скільки триває їх доба? Якщо не помиляюся, двадцять дві години з хвилинами. І поділені вони на періоди і частки. Про це я читав у довіднику. Ще на базі.

Нарешті почало світати. Я здивувався, побачивши на хмарах, що вулиці повні народу. Зазвичай перехожі з’являлися години через півтори після світанку.

Відчинилися двері, і увійшов лікар.

— Вас ще не годували? — запитав він.

— Ні, рано ще.

— Пора, пора, — сказав він.

— Яка зараз година? — запитав я.

— Тринадцять часток третього періоду, — сказав лікар.

Я не став просити роз’яснень. Третього то й третього.

— Мені доведеться вас покинути, — сказав лікар. — Багато роботи.

Лікар повернувся за годину і довго розглядав стрічки із записами моєї температури, тиску, пульсу і інших штук, які свідчать про те, що я ще живий. Стрічки йому явно не подобалися, тому лікар почав насвистувати щось веселе.

— Ну і як?

— Зовсім непогано. Зовсім непогано. Шкода, що вам збили режим. Голови за це відривати треба!

— За що?

— За повну безвідповідальність. Йому, бачте, не хотілося з нею прощатися. Ну гаразд, потім поясню. До речі, ви не заперечуватимете, якщо до вечора ми зробимо вам переливання крові?

— А моє заперечення буде взято до уваги?

Лікар ввічливо посміхнувся і пішов.

Наступного дня мені стало гірше. Лікар сидів на круглому табуреті і про свої хвороби анічичирк. За вікном мете. Вчора ще було тепло, і риболови похитували над водою вудлищами, мов жуки вусиками. А сьогодні мете.

— Через півгодини закінчиться, — сказав лікар. — Недодивилися.

— Ви керуєте кліматом? — запитав я.

— Та нічим ми не керуємо, — зітхнув лікар. — Це не життя, а суцільне неподобство. Швидше б хмари пішли.

— Ви вчора щось казали про безвідповідальність.

— Ах, ви про цей інцидент? Це неминуче. Один молодик… Що з вами?

Мені було зле. Я ще чув лікаря, але вже не міг утриматися на поверхні світу. Мені здавалося, що я тримаюся за слова лікаря, мов за ховзькі тонкі колоди, але ось слова вислизають і залишаються на воді, а я йду углиб, не сміючи відкрити рота і зітхнути…

Я прокинувся. Вони не знали, що я прокинувся. Не помітили. І я чув їх розмову. Лікаря і іншого доктора, фахівця з променевої хвороби.

— Два-три дні, не більше, — сказав фахівець. — Геть поганий.

Я знав, що говорять про мене, але дуже хотілося, щоб слова ці не мали до мене ніякого відношення.

Повторно я прокинувся вночі. Лікар сидів на своєму табуреті і розкладав на колінах щось на кшталт пасьянсу з карт, схожих на поштові марки. Мені здалося, що лікар осунувся і постарів. Я був вдячний лікареві за те, що він не пішов уночі додому, за те, що сидить біля мого ліжка, і навіть за те, що він осунувся всього лиш тому, що у його відділенні вмирає людина із Землі, із зовсім чужої і дуже далекої планети.

— Спіть, — сказав лікар, помітивши, що я розплющив очі.

— Не хочу, — сказав я. — Ще встигну.

— Не вар’юйте, — сказав лікар. — Безвихідних становищ не буває.

— Не буває?

— Ще одне слово, і я даю вам снодійне.

— Не треба, лікарю. Знаєте, що дивно: я читав, що перед смертю люди згадують дитинство, рідний дім, галяви, залиті сонцем… А мені все здається, що я лагоджу якогось непотрібного мені кібера.

— Значить, житимете, — сказав лікар.

Я задрімав. Я знав, що лікар як і раніше сидить поряд і розкладає пасьянс. І мені, як на зло, приснилася галява, залита сонцем, та сама галява, по якій я бігав у дитинстві. Галява була теплою і запашною. На ній було багато квітів, пахло медом і гули бджоли… Лікареві я не став казати про свій сон. Навіщо засмучувати?

Увійшла сестра.

— Все гаразд, лікарю, — сказала вона. — Проголосували.

— Ну, ну?

— Сто сімнадцять «за», троє утрималися.

— Любесенько, — сказав лікар. — Я так і думав.

Він схопився, і карти, схожі на марки, розсипалися по підлозі.

— Що, лікарю?

— Життя чудове, молодий чоловіче. Люди чудові. Хіба ви цього не відчуваєте? Ох, як у мене болить зуб! Ви не можете собі уявити… У вас коли-небудь боліли зуби? Ви ще повернетеся на свою галяву. Вона вам снилася?

— Так.

— Повернетеся, але зі мною. Вам доведеться запросити мене в гості. Все життя збирався побувати на Землі, але ніколи якось. Якщо ми з вами протримаємося ще два дні, вважайте, що ми перемогли.

І він не брехав. Він не заспокоював мене. Він був упевнений в тому, що я виживу.

Це було дивно, тому що нізвідки було узятися оптимізму.

— Сестро, приготуйте стимулятори. Тепер не страшно. — Лікар поглянув на годинник. — Коли починаємо?

— Через п’ять хвилин. Навіть раніше.

Крізь товсті шибки вікон долинув багатоголосий рев сирен.

— Через п’ять хвилин. Ви вже знаєте? — сказав незнайомий лікар, зазираючи до палати.

— Засуньте фіранки, — наказав лікар сестрі.

Сестра підійшла до вікна, і я востаннє побачив срібну підкладку хмар. Я хотів попросити, щоб вони не засували фіранки, пояснити їм, що хмари потрібні мені, але невблаганна нудота підкотила до горла, і я, не встигнувши учепитися за муркотіння лікарського голосу, понісся по хвилях, задихаючись в піні прибою.

— …Так, — сказав хтось по-російськи. — Ну і становисько!

Я не знав, до якого з уривчатих видінь відноситься цей голос. Він не давав піти назад у забуття і продовжував гудіти, глибокий і гучний. З голосом був пов’язаний зростаючий у мені біль.

— Додай ще два кубики, — наказував голос. — Чіпати його поки не будемо. Глібе, пережени сюди третій комплект. Зараз він прокинеться.

Я вирішив послухатися і прокинувся. Наді мною висіли чорна широка борода, довгі пухнасті вуса і брови, такі ж пишні, як і вуса. З маси волосся виглядали маленькі блакитні очі.

— Ось і прокинувся, — сказав бородатий чоловік. — Більше заснути ми тобі не дамо. Бо ще звикнеш…

— Ви…

— Доктор Бродський з «Колібрі».

Бродський відвернувся від мене і випростався. Він здавався високим, вищим від усіх у кімнаті.

— Колего, — перейшов він на космолінгву. — Дозвольте мені ще разок зазирнути в історію хвороби.

Мій лікар дістав оберемок білих котушок із стрічками записів.

— Так, — бурмотів Бродський. — День одинадцятий… день чотирнадцятий… А де продовження?

— Це все.

— Ні, ви мене не зрозуміли. Я хотів запитати, де друга половина місяця? Адже ж не чотирнадцять днів він хворіє.

— Чотирнадцять, — сказав лікар, і в голосі його пролунали дзвінкі нотки сміху.

— Сорок три дні тому ми стартували з бази, — тим часом гудів Бродський. — Ми заощадили в дорозі три доби, тому що більше заощадити не могли…

— Я вам усе зараз поясню, — сказав лікар. — Але, здається, приїхав ваш помічник…

Через шість годин я лежав на найзвичайнісінькому ліжку, без обладунків, без шин, без розтяжок. Нова шкіра трохи зуділа, і я був ще такий слабкий, що насилу піднімав руку. Але мені хотілося курити; і я навіть посперечався, хоч і досить мляво, з Бродським, який заборонив мені курити до наступного дня.

— Давайте-но все-таки розплутаємося з цією штукою, — сказав Бродський, схилившись над моєю історією хвороби. — Скільки ж ми летіли і скільки ж наш хворий пролежав у вас?

Бродський дістав з кишені велику люльку і почав її розкурювати.

— Тоді ви самі не куріть, — сказав я. — Інакше відберу люльку. Заради однієї затяжки я ладен зараз на злочин.

— Хворий, — строго сказав Бродський. — Що дозволено Юпітеру, те не дозволено кому?

— Волові, хворим, космонавтам у скафандрах, — відповів я. — У мене вища освіта.

Мій лікар слухав нашу розмову, розчулено схиливши голову до плеча. У нього був погляд дідуся, онук якого проковтнув виделку, але в останню мить умудрився за допомогою заїжджого медика повернути її до їдальні.

— Навіть не знаю, з чого почати, — нарешті сказав лікар. — Вся річ у тім, що наша планета — вельми безглуздий галактичний утвір. Більшу частину року вона цілком закрита сріблястими хмарами, які повністю відрізують нас від зовнішнього світу.

— Але ж ми ж прилетіли сюди…

— Корабель може пробити шар хмар, але цим зазвичай ніхто не хоче займатися. І ось чому: хмари якимось чином порушують причинно-наслідковий зв’язок на поверхні планети. Ви пам’ятаєте, як кілька днів тому в місті розвиднілось дещо пізніше, ніж зазвичай?

— Так, пам’ятаю, — сказав я. — Я вирішив спочатку, що надто ранопрокинувся.

— Ні, це запізнився світанок. Один закоханий молодик не хотів розлучатися зі своєю коханою. І що ж він зробив? Він виліз на башту, на якій стоїть головний міський годинник, і прив’язав гирю до великої стрілки. Годинник уповільнив хід. У будь-якому іншому місці Галактики від такого вчинку нічогісінько б не трапилося. Ну, можливо, хтось і запізнився б на роботу. І все. А на нашій планеті в період «срібних хмар» сповільнився хід часу. Світанок настав пізніше, ніж зазвичай.

Лікар вдосталь насолодився нашим подивом і продовжував:

— Біда ще й у тому, що в одному місті годинник може йти вперед, а в іншому відставати. І світанок настає в різних місцях по-різному. Чого тільки ми не робили! Забороняли користуватися особистими годинниками — адже час залежить навіть від них, ввели обов’язкову почасову звірку всіх годинників планети… Але потім від усіх заходів такого роду відмовилися. Просто-напросто кожен житель планети має годинника. І раз на планеті живе сто двадцять мільйонів людей, то середній час, який показують сто двадцять мільйонів годинників, правильний. Одні поспішають, інші відстають, треті йдуть як слід. Зрозуміло?

— Значить, — запитав я, — якщо ви зараз підведете свій годинник вперед, то і час прискорить свій хід?

— Ну, на таку малу частку, що ніхто не помітить. А якщо похибка стає великою, достатньо трохи зрушити стрілки головних курантів — і все прийде на свої місця.

— А ваш закоханий про це знав? — запитав Бродський.

— На жаль, так. Про це знають усі.

— І часто трапляються казуси?

— Дуже рідко. Ми хочеш не хочеш дисципліновані. Але, з іншого боку, ми знаємо, що у разі крайньої необхідності можемо управляти часом. Так було і з нашим хворим. Рада планети ухвалила рішення врятувати гостя. Ми знали — жити йому два, від сили три дні. Вашому кораблю летіти до нас сорок днів. Пам’ятаєте, я попросив сестру засунути фіранки?

— Так.

— Для того, щоб вас не бентежило мигтіння дня і ночі.

— Таж цей захід дуже болючий для планети!

— Ми свідомо пішли на деякі труднощі. Більше того, як зараз з’ясувалося, «Колібрі» прийшов на п’ять годин раніше, аніж ми припускали. Отже, багато жителів міста самі підводили вперед ручні годинники й будильники.

…Через три дні ми приїхали на космодром. Лікар відлітав з нами на Землю. Я ще був слабкий і спирався на ціпок. Легкий сніжок сипався із срібних хмар і каламутив їх гладку поверхню. Вперше я побачив власне відображення. Якщо задерти голову, то маленький чоловічок з паличкою теж задре голову і зустрінеться з тобою поглядом.

Проводи затягнулися, і я, стомившись, узявся рукою за круглу палицю, пригвинчену до стіни космовокзалу. Так стояти було зручніше. Бродський виголошував досить довгу промову, в якій дякував жителям планети.

— Пора, — сказав капітан «Колібрі», що стояв поряд зі мною. — Через п’ятнадцять хвилин старт.

Я обіймаюся і розкланююся з друзями…

І тут удалині зародився невиразний, зловісний гул, немов хтось заграв на величезному контрабасі. Гул розростався, дробився на окремі звуки і наближався до нас.

Люди навколо нас переривали розмови, роззиралися. Почувся схвильований жіночий голос:

— Крихітко, де ти? Біжи до мене.

Мені здалося, що на виднокраї, біля далеких гір, піднімається стіна туману.

— Що таке? — схвилювався лікар. — Що трапилося?

Проводжаючі, вочевидь, розібравшись, у чому справа, кинулися до сховища космовокзалу. Лікар по-пташиному покрутив головою і уп’явся поглядом у мене.

— Зараз же заберіть руку! — крикнув він. — Що ви накоїли!..

Я відсмикував руку і, озирнувшись, поглянув на круглий предмет, за який я тримався. Виявилось, найзвичайнісінький ртутний термометр.

— Це не годинник, — ніяково пожартував я, — це термометр.

— Власне! — закричав лікар, схопивши мене за руку і тягнучи до дверей космопорту. — Ви забули про причинно-наслідкові зв’язки.

Бродський важко гупав позаду, озираючись через плече на близьку вже стіну туману.

Я почав здогадуватися і, сподіваючись ще, що здогадка моя помилкова, запитав невпевнено:

— Що трапилося, лікарю? Що я накоїв?

— Невже ви не розумієте? Подивіться на термометр. Ви ж зігріли його і підняли температуру на декілька градусів. У всьому місті! І сніг розтанув… Не гайте ж ані секунди. Мерщій в корабель! Починається повінь!

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ТАКАН ДЛЯ ДІТЕЙ ЗЕМЛІ

Такана спіймали на межі Великого Плоскогір’я, там, де сірі непрохідні джунглі поступаються місцем рідким ку?щам бузкових дерев, що виділяють їдкий запах камфори та ефіру. У бузкових дерев отруйні довгі голки, і, якщо необережний подорожній зупиниться переночувати в ку?щі, він ніколи більше не прокинеться. Туди, на Плоскогір’я, не дістаються вологі сірі тумани, і вкриті снігом верховини Хмарного хребта видно в будь-яку погоду.

Такана спіймали канські мисливці і принесли в сільце біля водоспаду, прив’язавши за ноги до гнучких жердин. Він ще не вмів літати. Такана не добили, тому що зимової ночі в село приїжджав начальник поста в Дарку і сказав, що за живого такана можна отримати багато грошей.

Рана на плечі такана швидко затягнулася, але він не втік у гори. Йому не було ще й року, він пасся за селом з довгоногами і увечері повертався в загороду. Дочка старости підгодовувала його сіллю і пильнувала, щоб довгоноги його не скривдили. Староста запряг стрибаючого хробака і вирушив у Дарк. Там він сказав, що мисливці спіймали такана і чекають тепер великих грошей. Начальник поста послав повідомлення про це в столицю, так я про це дізнався. Староста виїхав назад, програвши на базарі всі гроші, що узяв з собою на покупку одягу, і перед від’їздом присягнувся духами гір, що з таканом нічого не трапиться.

Це був перший такан, якого спіймали живцем. Років десять тому ботанік Гуляєв, подорожуючи Великим Плоскогір’ям, побачив у печерному храмі секти Синього Сонця шкуру невідомого звіра. Шкура була старою, потертою, густа золотиста шерсть подекуди вилізла. На шкурі сидів глава секти. Гуляєва цікавила орхідея Окса, непоказна на вигляд рослина з білими п’ятипелюстковими квітами, коріння якої містить паулін. Паулін дозволяє не спати до місяця без шкідливих побічних ефектів. Секта Синього Сонця була відома своїми багатоденними пильнуваннями, і в Дарку Гуляєву порадили побалакати з її главою. Глава секти зробив вигляд, що нічого не знає про орхідею, та зате розповів ботанікові, що звір, шкура якого сподобалася гостю із Землі, водиться високо в горах і його не можна спіймати живим. Звір називається таканом, і його охороняють злі духи гір. Потім глава секти сказав щось послушникові, і той приніс прозору тонку платівку і мовив, що це шматок крила такана. Такани літають з настанням тепла, а восени скидають крила. Гуляєв забув про орхідею і запропонував високу ціну за шкуру і шматок крила. Але глава секти не розлучився з ними, хоча і дозволив сфотографувати.

Я бачив фотографію шкури і крила ще на Землі. Гуляєв приніс її в зоопарк. Фотографія була об’ємною, послушник тримав прозору плівку, в ній відбивалося сонце, і моя дочка Аліса сказала: «Вони, напевно, шибки для вікон з цього роблять».

Я зібрав на Зії хорошу колекцію, найбільше у ній було стрибаючих хробаків, і в музеї мене запевняли, що вони чудово акліматизуються на Землі, що вони незамінні як в’ючний транспорт. Але у мене було якесь упередження проти їзди на хробаках, і я побоювався, що мої співвітчизники його поділять. Я довідався про такана все, що міг. Цебто небагато. Його і справді не було в жодній з колекцій планети, і багато зоологів вважали його легендою. Мені допомогли розіслати в гірські області обіцянки щедрої винагороди за упіймання такана. І через два місяці прийшла звістка, що молодий такан спійманий. Це було винятковим везінням.

До села мене провів начальник поста в Дарку. Староста вийшов зустріти нас до живоплоту. Його чотири руки були прикрашені кам’яними браслетами. За ним ішли мисливці з короткими списами.

Такан за місяць підріс і наздогнав своїх однолітків довгоногів. Він упізнав старосту і підійшов, коли староста його покликав. Підвівши голову, він дивився на нас великими золотистими очима. Він був дуже милий, і мені навіть стало шкода, що на Зії не знають тієї казки. Виявляється, вона все ж існує в шістнадцяти парсеках від Землі.

Я простягнув руку, щоб погладити такана, і староста сказав:

— Він добрий.

Старості дуже хотілося, щоб такан мені сподобався.

Ми залишилися ночувати в селі. Вночі мені стало важко дихати, і я прокинувся. Я добрався до валізи і дістав кисневу маску. Поки я марудився з нею, сон минув, і я вийшов на вулицю. Вулиця упиралася в кошару, і я побачив такана. Він теж не спав. Він стояв, притулившись до огорожі, і дивився на сині світанкові гори. Його шерсть ледь світилася. Він почув мої кроки і повернув голову. Я зупинився, вражений упевненістю, що такан зараз заговорить. Але він мовчав. Мені раптом стало соромно, що я позбавив його гір, що я збираюся посадити його в тісний корабель і відвезти на Землю. Але я постарався відігнати від себе цю думку. Адже звірі живуть у зоопарках довше, ніж на волі.

— Спи, — сказав я йому. — Нас чекає довгий шлях. Тебе ждуть.

Такан зітхнув і переступив з ноги на ногу.

Ми заплатили старості тисячу. Це було рівно стільки, скільки він зажадав. Ще чотири тисячі довелося віддати даркському начальству. Староста жалкував, що запросив мало. Він сказав «тисяча», тому що не сподівався, що знайдуться істоти, здатні заплатити такі гроші за такана.

Ми не могли того ж дня відвезти такана в Дарк. Усюдихід був малий. Тоді всі поїхали, а я залишився в селі чекати велику машину. У мене була кінокамера, і я цілий день знімав такана, хлопчаків, які не відставали від мене ні на крок, і старого Сопу. У старого було на дві руки більше, ніж у інших мисливців цього племені, і він нагадував шестирукого Шиву. Старий сидів біля дверей хатини і байдуже мружився в об’єктив. Я був радий, що затримався в цих місцях. Над селом висіли сизі гори, під сосною на майдані стояв вимазаний смальцем дерев’яний ідол. Одне крило у нього тріснуло і було підв’язане брудним мотузком.

Я швидко втомлювався, але киснем майже не користувався. Вночі мене мучив сон — такан пішов у гори, і я лізу за ним крізь отруйні колючки до снігового перевалу і ніяк не можу його наздогнати. Лише болять очі від сяйва його шкури. Потім такан злітає до хмар, і його бабкові крила здаються здаля блакитнуватим серпанком.

Мисливці узяли мене з собою в ліс шукати змій. Ліс був по-осінньому порожнім і тихим. Дощів вже не було декілька тижнів. Під ногами шаруділа суха трава. Я нарвав букет дрібних рожевих квітів. Квіти пахли гниллю, і пелюстки їх були вологими на дотик. Мені хотілося засушити квіти на пам’ять, але вони до вечора розтанули.

Через два дні приїхала велика машина з кліткою. За півгодини до того, як вона з’явилася на майдані, чутно було, як важко дихав її мотор, долаючи підйом. Мені хотілося залишитися в селі, і я плекав надію, що мотор зламається. Мені хотілося щоранку бачити сизі гори. Але я пішов до такана, щоб оглянути його перед від’їздом. Дочка старости, яка не любила мене за те, що я хотів забрати такана, помахала нам, коли машина звертала за останній будинок. Клітка погойдувалася на поворотах, і такан швидко переступав з ноги на ногу, щоб не втратити рівновагу.

У літаку такан стояв, поклавши мені на коліна теплу голову, і очі у нього були сумними. Він ворушив губами, ніби шепотів мені щось, а я заспокоював його і чухав крутий лоб.

У столичному порту літак зустрічало несподівано багато народу. Тут були високопосадовці, інопланетники і просто цікаві. Першим підійшов до літака директор зоопарку. Йому не терпілося побачити такана. Він вважав би за краще залишити такана у себе, але даркські власті продали його Землі, і уряд не заперечував. Урядові хотілося, щоб такан був подарунком Землі. Ніхто не сумнівався, що тепер, коли зникли сумніви в його реальності, можна буде дістати ще кількох для себе.

Я звів такана трапом на пластикове покриття аеродрому, і зустрічаючі підходили і гладили його по теплому шовковистому боці. Такан терпляче чекав, коли можна буде піти в прохолоду. У долині йому було задушливо, жарко, і боки його важко роздувалися.

Такана помістили в кондиціонованій кімнаті космослужб. Ми хотіли, щоб він акліматизувався і зміцнів перед новою подорожжю.

Такан сумував. Він відмовлявся від незнайомої трави. Я щодня набридав хімікам, які шукали придатну їжу для полоненого. Вечорами біля кімнати юрмилися відвідувачі. У столиці стало модним їздити до такана. Але я намагався не пускати гостей. Таканові набридли відвідувачі. Я прикипів до такана. Мені здавалося, що йому теж сняться сизі гори і далекі снігові хмари.

У столиці було жарко. До ранку танули перисті хмари і за вікнами повисала дрібна сіра курява. Я пристосувався працювати в кімнаті такана. Там було прохолодніше. Такан іноді підводився з жухлої підстилки, підходив до мене ззаду і, намагаючись не заважати, дивився, як я друкую на машинці.

Корабель із Землі запізнювався. Я слав панічні депеші, повідомляв про критичне становище цінних тварин. Мене добре знали зв’язківці на космостанції і гадали, що у мене грошей кури не клюють. Я складав у кишеню квитанції і чекав суботнього візиту в наше представництво, де спітнілий, роздратований бухгалтер відлічував валюту за утримання тварин і зоолога, мене. Бухгалтер страшенно боявся стрибаючих хробаків і намагався не виходити на вулиці, все чекав, що один з них стрибне на нього. Я умовляв його подивитися на такана, але він не погоджувався і запевняв мене, що геть забув дитячі казки.

Іноді вечорами ми з таканом розмовляли. Вірніше, розмовляв я, а такан погоджувався. Або не погоджувався.

— Слухай, — казав я. — Ми повинні робити людей щасливими. Таке у нас завдання. У нас з тобою.

Такан схиляв голову набік. Він не вірив мені. Вії його, довгі і прямі, мов шпаги, схрещувалися, якщо він примружувався.

— Діти мають вірити в казки, — казав я. — Вони чекають на тебе, тому що ти казка. Ти втілюєш для них доброту і вірність. Їдьмо зі мною на Землю. Я прошу тебе.

— Гаразд, — сказав він одного разу.

У нього прорізалися крила. Вони свербіли, і він подряпав їх вістрями стіни в кімнаті.

— Уявляєш, — казав я. — По всіх каналах телебачення оголосять, що ти прилетів. І всі прийдуть подивитися на тебе.

Такан поклав мені на коліна важку теплу голову.

— Тобі сподобається наша трава. Вона цілком така сама, як у горах.

Місто душили жаркі тумани. Вони заважали дихати. До мене прийшов директор зоопарку. Він пив земний лимонад і довго розповідав мені про труднощі роботи, про хвороби хижих квітів і приплід триголових змій. Я неуважно слухав його і думав, що такана доведеться віддати в зоопарк. Тимчасово.

Я послав ще дві «блискавки» на Землю. З представництва зателефонували, що пасажирський лайнер «Оріон» змінив курс для того, щоб забрати нас. Лайнер буде в столиці мінімум за два тижні. Треба дочекатися.

Прийшов лист від дочки старости. Він був написаний грамотієм у Дарку, на базарі. Дочка старости писала, що батько разділив сотню поміж мисливцями, які спіймали такана, а дев’ятсот поклав у банк в Дарку. Старий знав ціну грошам. Кожному мисливцеві припало по двадцятці. Вони програли їх на базарі. Ще дочка старости писала, що мисливці бачили сліди дорослих таканів, але вони відлетіли.

Я відповів дочці старости, що такан почувається добре, а коли прийде корабель із Землі, то йому буде краще. Я просив її не турбуватися, тому що я завжди думаю про такана.

Ми перевели такана в зоопарк. Він зовсім ослаб і насилу доплівся до зеленого гаю посеред загороди, де жили волохаті птахи. Птахам спека байдужа, вони живуть у гарячих вулканічних болотах. Біля входу в зоопарк директор повісив оголошення, де мовилося, що єдиний спійманий живцем такан перед відправкою на Землю доступний для огляду.

У загороді росли дерева і було болітце з підігрівом води. У болітці вовтузилися в намулі волохаті птахи, і іноді з води вистрибувала трирука риба. Птахи билися і верещали.

Відвідувачі приходили в парк сім’ями, залишали хробаків біля воріт. Вони приносили з собою килимки і каструлі. Відвідувачі роздивлялися золотисту пляму в тіні дерев, але більше цікавилися волохатими птахами, тому що на Землі і на Зії зовсім різні казки. І в їх казках головними героями були вогняні змії і волохаті птахи.

Директор зоопарку був задоволений. Йому б хотілося, щоб такан залишився в зоопарку назавжди. Він був патріотом зоопарку і непоганим зоологом.

Поснідавши на траві, відвідувачі йшли до співаючих змій, метушливих і немузикальних. Змії наслідували людей, і відвідувачі намагалися вгадати, на що це схоже. І сміялися. Іноді хлопчаки кидали в такана камінцями, щоб він підвівся і підійшов до загородки. Вони дражнили його довгоногом. Такан не вставав. Коли я приходив до нього, він зітхав і намагався підвести крила, майже невидимі в тіні. Тоді біля загородки збиралося дуже багато народу, оскільки я був куди більшою дивовижею, аніж такан. Хлопчакам здавалося, що я теж екзотична тварина, тому що у мене лише дві руки і два ока, але камінцями в мене вони не кидали.

Телефон у моєму номері задзвонив о третій ночі. Директор зоопарку, плутаючись від хвилювання, сказав, що такану геть погано. Я крикнув у трубку, що зараз буду. Я увімкнув настільну лампу і ніяк не міг поцілити в рукави сорочки.

Такану стало зле ще увечері, до закриття зоопарку, але директор не подзвонив мені, сподіваючись вилікувати його самотужки. Він не хотів, щоб я подумав, що зоопарк винен у хворобі звіра.

Я довго біг нічними вулицями, спотикаючись об тріщини в бруківці, ковзаючи в калюжах, полохаючи ящірок і сліпунів. Біля воріт мене зустрів служитель, середнє око його було заплющене — служителеві хотілося спати. Я не зрозумів, що він говорить, і побіг угору, повз клітки з хробаками і загороди, де, розбуджені моїми кроками, вовтузилися чорні тіні.

Такан лежав у кабінеті директора. Директор, в білому халаті, сидів край столу, заставленого пляшками, ампулами, коробочками. Директор був збентежений, але мені ніколи було його втішати.

Очі такана були затягнуті білими плівками, немов у птаха. Він рідко, зі схлипом дихав, і часом по його шкурі пробігав трем. Тоді він дрібно стукав по підлозі білими копитцями.

Я подумав, що перед смертю такан бачить сизі гори, але я не встигну відвезти його назад.

Шерсть у мене під долонею була такою ж м’якою і теплою, як завжди, але я знав, що вона застине до світанку. Я не міг пристрелити його, тому що він був моїм другом.

Раптом такан, ніби захотівши попрощатися зі мною, розплющив очі. Але він дивився повз мене, на двері. Там стояла дочка старости.

— Я приїхала, — сказала вона. — Я зрозуміла з листа, що такану погано. Я привезла гірську траву. Коли довгоноги хворіють, вони їдять цю траву.

Дівчина зняла з плеча мішок, від якого по кімнаті поширився тонкий аромат гірських лугів і вітру.

Такан сказав їй щось, і дівчина дістала з мішка оберемок сизих, мов гори, квітів…

Дочка старости прийшла провести нас на космодром. За ті два дні, що ми просиділи з нею біля хворого такана, ми подружилися, і вона повірила мені, що такану варто поїхати на Землю.

Такан був ще слабкий, але коли стюардеса «Оріона» побачила, як ми утрьох виходимо на поле, вона вискнула від захоплення, а я сказав такану:

— Ось бачиш, я ж тобі казав.

— Я розбуджу пасажирів, — сказала стюардеса. — Вони обов’язково повинні здивуватися. А він уміє літати?

— Літатиме, — сказав я. — Не треба будити пасажирів. Вони ще встигнуть на нього надивитися.

Ми з таканом прослідкували, як іде вантаження нашого звіринця, а потім пройшли до каюти, де на нас чекав капітан, який сказав, що це порушення правил, але він не має нічогісінько проти.

Ми прилетіли на Землю через три тижні. За цей час такан встиг познайомитися з пасажирами, він пишався тим, що опинився в центрі уваги. Крила у нього настільки відростили, що він міг літати по довгому коридору корабля і навіть возив на спині одну десятирічну дівчинку.

У цієї дівчинки виявилася потрібна нам книга, і я прочитав її таканові. Такан повторював за мною деякі вірші і розглядав малюнки, дивуючись, як схожий він на книжкового героя.

Ми домовилися, що поява такана на Землі буде обставлена драматично. Дівчинці ми зшили червоні чобітки і червону сорочку з поясочком. І смугасті штани. Це виявилося нелегкою справою. Три дні пішло на пошуки матеріалів, і якщо штани і сорочку зшили потім стюардеса з матір’ю дівчинки, то чоботи довелося тачати мені самому. Я поколов до нігтів пальці і змарнував декілька метрів червоного пластику.

Такан попросив, щоб дівчинку одягнули, і залишився задоволений результатом.

Останню ніч перед приземленням він не спав і нервово постукував копитом об перегородку.

— Не турбуйся, — казав я йому. — Спи. Завтра важкий день.

Коли «Оріон» приземлився і телевізійні камери під’їхали ближче, такан підійшов до люка і сказав дівчинці:

— Тримайся міцніше.

— Я знаю, — сказала дівчинка.

Капітан наказав відчинити люк. Задзижчали камери, і всі, хто зібрався на величезному полі, дивилися на чорний отвір люка.

Я ніяк не міг подумати, що звістка про наш приліт викличе таке хвилювання на Землі. Десятки тисяч людей з’їхалися до космодрому, і телесупутники, що зустріли нас на зовнішній орбіті і провели почесним ескортом до поля, кружляли поряд, немов товсті жуки.

Такан легко стрибнув вперед, злетів над полем і поволі поплив до широко розплющених очей телевізійних камер. Крил його, тонких і прозорих, не було видно. Здавалося, що вершника прикриває легке марево. Дівчинка підняла вітально руку, і мільйони дітей закричали:

— Лети до нас, конику-горбоконику!

Коник-горбоконик позував перед камерами. Він мчав до них, гальмував неподалік, поводив довгими вухами і знову злітав до хмар. Дівчинка міцно трималася за гриву і острожила коника-горбоконика червоними пластиковими чобітками.

— Він не втомиться? — запитала стюардеса.

— Ні, — відповів я. — Виявляється, він не позбавлений марнославства.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ВИБІР

Було задушно, хотілося влаштувати протяг, але постійно хто-небудь зачиняв двері. Я втомився. Настільки, що хвилин п’ять, перш ніж підняти трубку, прагнув придумати правдоподібний привід, який перешкодить мені побачити Катрін. А потім, коли набирав номер, я уявив, що Катрін зараз скаже, що не зможе зі мною зустрітися, тому що у неї збори. Катрін сама зняла трубку і сказала, що я міг би подзвонити й раніше. Біля столу з телефоном зупинився Крогіус, поклав на стіл сумку з консервами і цукровим піском — він збирався на дачу. Він стояв біля телефону і чекав, поки я відбалакаю. Він дивився на мене жалібно. Катрін говорила тихо.

— Що? — запитав я. — Говори голосніше.

— Через сорок хвилин, — сказала Катрін. — Де завжди.

— Ось бачиш, — сказав я Крогіусу, поклавши трубку. — Дзвони.

— Спасибі, — сказав Крогіус. — Бо в дружини робочий день закінчується.

Біля входу в лабораторію на мене чекала дівчинка з бібліотеки. Вона сказала, що у мене за два роки не сплачені внески в Червоний Хрест і ще, що мені закрито абонемент, тому що я не повернув вісім книг. Я цілком забув про ці книги. Принаймні дві з них узяв у мене Сурен. А Сурен виїхав до Вірменії.

— Ви виступатимете в усному журналі? — запитала мене дівчинка з бібліотеки.

— Ні, — сказав я і посміхнувся їй усмішкою Ланового. Або Жана-Поля Бельмондо.

Дівчинка сказала, що я великий актор, тільки шкода, що не вчуся, і я сказав, що мені не треба вчитися, тому що я й так усе вмію.

— З вами добре, — сказала дівчинка. — Ви добра людина.

— Це неправда, — сказав я. — Я прикидаюся.

Дівчинка не повірила і пішла майже щаслива, хоча я їй не брехав. Я прикидався. Було задушно. Я пішов до Пушкінської пішки, щоб убити час. Біля залу Чайковського продавали гвоздики в кіоску, але гвоздики були зів’ялими, до того ж я подумав, що, якщо ми підемо кудись із Катрін, я буду схожий на кавалера. Мною опанувало дурне відчуття, ніби все це вже було. І навіть цей осоловілий день. І Катрін так само чекає мене на напівкруглій довгій лаві, а біля ніг Пушкіна мають стояти горщики з жухлими квітами і вилинялий букетик волошок.

Так воно й було. Навіть волошки. Але Катрін спізнювалася, і я сів на порожній край лави. Сюди не досягала тінь кущів, і тому ніхто не сідав. У тіні тиснулися німецькі туристи з покупками, а далі упереміж сиділи дідки і ті, на кшталт мене, які очікували. Один дідок голосно казав сусідові:

— Це злочин — бути у Москві в таку погоду. Злочин.

Він сердився, ніби в цьому злочині хтось був винен. Катрін прийшла не сама. За нею, вірніше поряд, йшов великий, широкий чоловік з молодою борідкою, невдало приклеєною до підборіддя і щік, від чого він здавався пройдисвітом. На чоловікові був білий кашкетик, а якби було прохолодніше, він вдягнув би замшевий піджак. Я дивився на чоловіка, тому що на Катрін дивитися не треба було. Я і так її знав. Катрін схожа на щеня дога — руки і ноги їй завеликі, їх дуже багато, але в тому і краса.

Катрін відшукала мене, підійшла і сіла. Чоловік теж сів поряд. Катрін зробила вигляд, що мене не знає, і я теж не дивився в її бік. Чоловік сказав:

— Тут жарко. Самий пригрів. Можна схопити сонячний удар.

Катрін дивилася прямо перед собою, і він милувався її профілем. Йому хотілося доторкнутися до її руки, але він не насмілювався, і його пальці ненавмисно повисли над її кистю. У чоловіка було мокре чоло, і щоки блищали.

Катрін відвернулася від нього, прибравши при цьому свою руку з коліна і дивлячись повз мене, сказала самими губами:

— Перетворися на павука. Налякай його до смерті. Тільки щоб я не бачила.

— Ви щось сказали? — запитав чоловік і діткнувшся до її ліктя.

Пальці його завмерли, торкнувшись прохолодної шкіри.

Я нахилився вперед, щоб зустрітися з ним очима, і перетворився на великого павука. У мене було тіло майже в півметра завдовжки і метрові лапи. Я придумав собі жвали, схожі на криві пили і вимазані смердючою отрутою. А на спину собі понакладав метушливих дитинчат. Дитинчата теж ворушили жвалами і виділяли отруту.

Чоловік не відразу зрозумів, що трапилося. Він примружився, але не прибрав руки з ліктя Катрін. Тоді я перетворив Катрін на павука і змусив його відчути під пальцями холод і слиз хітинового панцира. Чоловік притиснув розчепірені пальці до грудей і другою рукою змахнув перед очима.

— Дідько б його взяв, — сказав він.

Йому здалося, що він захворів, і, певно, як багато таких великих чоловіків, він був намисливий. Він змусив себе ще раз поглянути в мій бік, і тоді я простягнув до нього передні лапи з кігтями. І він утік. Йому було соромно тікати, але він нічого не зміг вдіяти зі страхом. Німці схопилися за сумки з покупками. Дідки дивилися йому услід.

Катрін засміялася.

— Спасибі, — сказала вона. — У тебе це здорово виходить.

— Він би не втік, — сказав я, — якби я не перетворив тебе на павука.

— Як тобі не соромно, — сказала Катрін.

— Куди ми підемо? — запитав я.

— Куди хочеш, — сказала Катрін.

— Сьогодні дуже задушно, — сказав я. — Де він до тебе прив’язався?

— Від кінотеатру йшов. Я йому сказала, що мене чекає чоловік, але потім вирішила його покарати, тому що він дуже самовпевнений. Може, ходімо в парк? Питимемо пиво.

— Там багато народу, — сказав я.

— Сьогодні п’ятниця. Ти ж сам казав, що по п’ятницях всі розумні люди виїжджають за місто.

— Як скажеш.

— Тоді ходімо ловити машину.

На стоянці була велика черга. Сонце опустилося до дахів, і здавалося, що воно надто наблизилося до Землі.

— Зроби що-небудь, — сказала Катрін.

Я відійшов від черги і пішов ловити приватника. Я ніколи не роблю цього, тільки для Катрін. На розі я побачив порожню машину і перетворився на Юрія Нікуліна.

— Куди тобі? — запитав шофер, коли я сунув голову Нікуліна у віконце.

— В Сокольники.

— Сідай, Юро, — сказав шофер.

Я покликав Катрін, і вона запитала мене, коли ми йшли до машини:

— Ти кого йому показав?

— Юрія Нікуліна, — відповів я.

— Правильно, — сказала Катрін. — Він буде гордий, що возив тебе.

— Ти ж знаєш…

— Щось давно тебе в кіно, Юро, не бачив, — сказав шофер, насолоджуючись доступністю спілкування зі мною.

— Я зайнятий у цирку, — сказав я.

Мені доводилося весь час думати про нього, хоча я бажав би краще дивитися на Катрін. Катрін веселилася. Вона прикусила нижню губу, і кінчики гострих іклів врізалися в рожеву шкіру. Шофер був говіркий, я дав йому карбованця, і він сказав, що збереже його на згадку.

Під великими деревами біля входу було прохолодно, і всі місця на лавочках зайняті. Попереду, за круглим басейном, підносився купол, залишений американцями, коли вони влаштовували тут виставку. Тепер теж була виставка «Інтер-щось-71». Я подумав, що якщо Гуров прочитає нашу з Крогіусом доповідь до понеділка, то у вівторок приїде в лабораторію. Крогіус сам не розумів, що ми накоїли. Я розумів.

— Ходімо ліворуч, — сказала Катрін.

У лісі, порізаному стежинами, біля якогось давно не фарбованого паркана, Катрін постелила дві газети, і ми сіли на траву. Катрін захотіла пива, і я дістав пляшку з портфеля. Я купив її по дорозі з роботи, тому що подумав, що Катрін захоче пива. Відкрити пляшку було нічим, і я пішов до паркана, щоб відкрити її об верх штахетника. Перед парканом була велика канава, і я подумав, що можу її перелетіти, не перестрибнути, а перелетіти. Але на стежині показалися дві жінки з дитячими колясками, і я перестрибнув через канаву.

— Ти хотіла б літати? — запитав я Катрін.

Катрін подивилася на мене впритул, і я помітив, як її зіниці зменшилися, коли на них потрапило сонячне світло.

— Нічого ти не розумієш, — сказала вона. — Ти не вмієш читати думки.

— Не вмію, — сказав я.

Ми пили пиво з шийки і передавали один одному пляшку, мов люльку миру.

— Дуже жарко, — сказала Катрін. — І все тому, що ти не дозволяєш мені заколювати волосся.

— Я?

— Ти сказав, що тобі більше подобається, коли у мене розпущене волосся.

— Мені ти подобаєшся в будь-якому вигляді, — сказав я.

— Але з розпущеним волоссям більше.

— З розпущеними більше.

Я прийняв її жертву.

Катрін сиділа, спершись долонею в траву, рука у неї була тонка і сильна.

— Катрін, — сказав я, — виходь за мене заміж. Я тебе кохаю.

— Я тобі не вірю, — сказала Катрін.

— Ти мене не любиш.

— Дурний, — сказала Катрін.

Я нахилився до самої землі і поцілував по черзі всі її довгі засмаглі пальці. Катрін поклала мені на потилицю другу долоню.

— Чому ти не хочеш вийти за мене заміж? — запитав я. — Хочеш, я буду завжди для тебе красивим? Як кінозірка.

— Втомишся, — сказала Катрін.

— А все-таки?

— Я ніколи не вийду за тебе заміж, — сказала Катрін. — Ти прибулець з космосу, чужа людина. Небезпечний.

— Я виріс у дитячому будинку, — сказав я. — Ти знаєш про це. І я обіцяю, що нікого ніколи не гіпнотизуватиму. Тебе тим більше.

— А ти мені що-небудь навіював?

Вона прибрала долоню з моєї потилиці, і я відчув, як її пальці завмерли в повітрі.

— Тільки якщо ти просила. Коли у тебе болів зуб. Пам’ятаєш? І коли ти так хотіла побачити жирафу на Комсомольській площі.

— Ти мені навіював, щоб я тебе любила?

— Не кажи дурниць і поверни на місце долоньку. Мені так зручніше.

— Ти брешеш?

— Я хочу, щоб ти насправді мене любила.

Долоня повернулася на місце, і Катрін сказала:

— Я тобі не вірю.

Ми допили пиво і поставили пляшку на видноті, щоб той, кому вона потрібна, знайшов її і здав. Ми балакали про зовсім непотрібні речі, навіть про Тетяниного вітчима, про людей, які проходили мимо і дивилися на нас. Ми вийшли з парку, коли стало зовсім темно, і довго стояли в черзі на таксі, і, коли я провів її до під’їзду, Катрін не захотіла поцілувати мене на прощання, і ми ні про що не домовилися на майбутнє.

Я пішов додому пішки, і мені було сумно, і я придумав вічний двигун, а потім довів, що він все-таки не працюватиме. Доказ виявився дуже важким, і я майже забув про Катрін, коли дійшов до своєї вулиці. І тут я зрозумів, що, коли я прийду додому, задзвонить телефон і Крогіус скаже, що у нас нічого не вийде. Мені не хотілося обходити довгий газон, і я вирішив перелетіти через нього. Літати було не просто, тому що я весь час втрачав рівновагу, і тому я не зважився злетіти до себе на четвертий поверх, хоча вікно було розчинене. Я зійшов сходами.

Коли я відчиняв двері, то зрозумів, що хтось сидить у темній кімнаті і очікує мене. Я причинив за собою двері і неспішно закрив їх на ланцюжок. Затим засвітив світло в передпокої. Людина, яка сиділа в темній кімнаті, знала про те, що я відчуваю її, але не ворушилася. Я запитав:

— Чому ви сидите без світла?

— Я задрімав, — відповів чоловік. — Вас довго не було.

Я увійшов до кімнати, натиснув на кнопку вимикача і сказав:

— Може, я поставлю каву?

— Ні, тільки для себе. Я не буду.

Від чоловіка віяло відчуттям респектабельності. Тому я теж напустив на себе респектабельний вигляд і навіяв гостеві, що на мені синя краватка в смужку. Гість посміхнувся і сказав:

— Не старайтеся, ставте краще каву.

Він пройшов за мною на кухню, дістав з кишені сірники і запалив газ, поки я насипав у турку кави.

— Ви не почуваєте себе самотнім? — запитав він.

— Ні.

— Навіть сьогодні?

— Сьогодні почуваю.

— А чому ви досі не одружилися?

— Мене не люблять дівчата.

— Можливо, ви звикли до самотності?

— Можливо.

— Але у вас є друзі?

— У мене багато друзів.

— А їм до вас і діла нема?

— Неправда. А як ви увійшли до квартири?

Чоловік знизав плечима і сказав:

— Я прилетів. Вікно було відчинене.

Він стояв, схиливши голову набік, і розглядав мене, ніби чекав, що я висловлю подив. Але я не здивувався, тому що сам мало не зробив те ж саме, — тільки побоявся втратити рівновагу і вдаритися об поруччя балкона.

Чоловік скрушно похитав головою, сказав:

— Ніяких сумнівів, — і поправив пенсне.

Я міг заприсягнутися, що ніякого пенсне на ньому три хвилини тому не було. Я налив каву в чашку, узяв пачку вафель і запросив гостя в кімнату. Я втомився від спеки і від розмов, які ні до чого не вели.

— Зніміть черевики, — сказав гість, проявляючи дбайливість. — Хай ноги відпочивають.

— Ви дуже люб’язні, — сказав я. — Я спочатку вип’ю каву, а то спати кортить.

Чоловік пройшов кімнатою, зупинився біля стелажа і провів пальцем по корінцях книг, немов палицею по паркані.

— Отже, — сказав він професійним голосом. — Ви собі не раз клали питання: чому ви не такий, як усі. І відповіді на нього не знайшли. І водночас щось утримувало вас від того, щоб звернутися до лікаря.

— Я такий самий, як усі, — відповів я і подумав, що дарма не послухався його. Зняв би черевики.

— Ще в дитячому будинку ви вчилися краще від усіх своїх однолітків. Значно краще. Навіть дивували вчителів.

— Другий приз на математичній олімпіаді, — сказав я. — Але вчителів я не дивував. І медалі не отримав.

— Ви її не отримали навмисне, — сказав гість. — Ви соромилися своїх здібностей. Ви навіть переконали Крогіуса, що він — повноправний ваш співавтор. І це неправда. Але в вас зосереджена могутня сила переконання. Ви можете навіяти будь-якій звичайній людині чортзна-що.

— А вам? — запитав я.

— Мені не можете, — відказав мій гість і перетворився на невеликий пам’ятник першодрукареві Івану Федорову.

— Цікаво, — сказав я. — Зараз ви скажете, що ви мій родич і нас об’єднують невидимі генетичні зв’язки.

— Вірно, — сказав гість. — Якби це було не так, ви б не здогадалися, що я чекаю на вас, ви б проявили хоча б здивування, побачивши незнайому людину в замкнутій квартирі. Ви б здивувалися моєму зізнанню, що я вилетів на четвертий поверх. До речі, ви вже вмієте літати?

— Не знаю, — зізнався я. — Сьогодні вперше спробував. А що я ще вмію робити?

— Вам досить поглянути на сторінку, щоб запам’ятати її текст, ви додаєте, множите, одержуєте корені з такою легкістю і швидкістю, що могли б з успіхом виступати на естраді, ви можете не спати декілька діб та й не їсти також.

— Хоча люблю робити і те й інше. І мене не тягне на естраду.

— Звичка, — холодно сказав гість. — Вплив середовища. У дитячому будинку стежили за тим, щоб усі діти спали ночами. Ви вмієте бачити зв’язок між фактами і явищами, вочевидь між собою не пов’язаними. Ви — геній за місцевими мірками. Хоча далеко не всіма вашими здібностями ви вмієте розпоряджатися і не про всі підозрюєте.

— Наприклад? — запитав я.

Гість тут-таки розчинився в повітрі і виник за моїми плечима, в дверній проймі. Затим неспішно повернувся до стелажа, дістав звідти англо-російський словник і кинув його. Словник застиг у повітрі.

— І мене все це чекає? — без особливого ентузіазму запитав я.

— Це ще не все.

— З мене досить.

— Якщо ви вчитиметеся. Якщо ви повернетеся в природну для вас обстановку. Якщо ви опинитеся серед собі подібних.

— Так, — сказав я. — Значить, я мутант, генетичний виродок. І не самотній при цьому.

— Не так, — сказав гість. — Ви просто чужий тут.

— Я тут народився.

— Ні.

— Я народився в селищі. Мої батьки загинули при лісовій пожежі. Мене знайшли пожежники і привезли в місто.

— Ні.

— Тоді скажіть.

— Нам слід було знайти вас раніше. Але це нелегко. Ми гадали, що нікого не залишилося в живих. Це був розвідувальний корабель. Космічний корабель. Ваші батьки були там. Корабель вибухнув. Згорів. Вас встигли викинути з корабля. І була лісова пожежа. У пожежі згоріло селище ліспромгоспу. Пожежники, що знайшли вас живим і неушкодженим, тільки дуже голодним, не знали, що до кінця пожежі вас оточувало силове поле.

Я слухав його, але мене мучило зовсім інше.

— Скажіть, — запитав я. — А насправді я який?

— Зовні? Вам це потрібно знати?

— Так.

Гість перетворився на якусь обтічну субстанцію, напівпрозору, текучу, мінливої форми і барви, але не позбавлену певної грації.

— Це теж навіювання?

— Ні.

— Але ж я не намагаюся бути людиною. Я — людина.

— Без цього ви не вижили б на Землі. Ми гадали, що ви загинули. А ви пристосувалися. Коли б не мій візит, ви б до кінця життя ні про що не здогадалися.

— Я повинен буду полетіти з вами? — запитав я.

— Звичайно, — сказав гість. — Ви ж мені вірите?

— Вірю, — сказав я. — Я тільки подзвоню Крогіусу.

— Не треба, — сказав гість. — Те, що ви з ним зробили, поки не потрібно Землі. Вас не зрозуміють. З вас почали б сміятися академіки. Я взагалі здивований, що ви змогли вселити Крогіусу віру в цю затію.

— Але ж вона маячня?

— Ні. Років через сто на Землі до неї додумаються. Наша справа — не втручатися. Щоправда, іноді нам здається, що ця цивілізація зайшла в безвихідь.

Я підняв телефонну трубку.

— Я просив вас не дзвонити Крогіусу.

— Гаразд, — відповів я.

І набрав номер Катрін.

Гість поклав долоню на важіль. Він знову прийняв людську подобу.

— Це закінчилося, — сказав він. — І самотність. І необхідність жити серед істот, які так поступаються вам. У всьому. Якби я не знайшов вас, ви б загинули. Я впевнений у цьому. А зараз ми повинні поспішати. Корабель чекає. Не так легко дістатися сюди, на край галактики. І не так часто тут бувають наші кораблі. Замкніть квартиру. Вас не відразу похопляться.

Коли ми виходили, вже на сходах я почув, як дзвонить телефон. Я зробив крок назад.

— Це Крогіус, — сказав гість. — Він розмовляв з Гуровим. І Гуров не залишив каменя на камені від вашої роботи. Тепер Крогіус забуде про все. Скоро забуде.

— Знаю, — відповів я. — Це був Крогіус.

Ми швидко долетіли до корабля. Він висів над кущами, невеликий, напівпрозорий і з вигляду абсолютно не пристосований до далеких мандрів. Він висів над кущами в Сокольниках, і я навіть озирнувся, сподіваючись побачити порожню пивну пляшку.

— Останній погляд? — запитав гість.

— Так, — сказав я.

— Спробуйте побороти печаль, що вас охопила, — сказав гість. — Вона народжується не від розставання, а від невідомості, від неможливості зазирнути в майбутнє. Завтра ви лише посміхнетеся, пригадавши про маленькі радощі і маленькі неприємності, що оточували вас тут. Неприємностей було більше.

— Більше, — погодився я, і мене м’яко і тепло обкутало повітря корабля.

— Стартуємо, — сказав гість. — Ви не відчуєте перевантажень. Придивіться до мене уважніше. Ваша земна оболонка не хоче покинути вас.

Гість переливався перламутровими хвилями, бавлячись і владарюючи приладами управління.

Я побачив крізь напівпрозору підлогу корабля, як відходить униз все швидше й швидше темна зелень парку, збігаються і дрібніють доріжки вуличних вогнів і розсипи вікон. І Москва перетворилася на світлу пляму на чорному тілі Землі.

— Ви ніколи не пошкодуєте, — сказав мені гість. — Я ввімкну музику, і ви зрозумієте, яких вершин може досягти розум, звернений до прекрасного.

Музика виникла ззовні, влилася в корабель, м’яко підхопила нас і полинула до зір, і була вона досконала, як досконале зоряне небо. Це була та досконалість, до якої мене вабило порожніми ночами і в моменти втоми та роздратування.

І я почув, як знов задзвенів телефон в покинутій, неприбраній квартирі, телефон, ручка якого була замотана синьою ізоляційною стрічкою, тому що хтось з підпилих друзів скинув його зі столу, щоб звільнити місце для шахівниці.

— Я пішов, — сказав я гостеві.

— Ні, — сказав той. — Повертатися пізно. Та й безглузді повернення в минуле. У далеке минуле.

— До побачення, — сказав я.

Я покинув корабель, тому що за цей вечір я навчився багато чому, про що й не підозрював раніше.

Земля наближалася, і Москва з невеликої світлої плями перетворилася знов на нескінченний розсип вогнів. І я насилу розшукав свій п’ятиповерховий блоковий будинок, такий однаковий і нудний у ряді побратимів.

Голос гостя наздогнав мене:

— Ви прирікаєте себе на життя, повне недомовок, мук і принижень. Ви будете все життя прагнути до нас, до мене. Але буде пізно. Схаменіться. Вам не можна повертатися.

Двері на балкон були розчинені. Телефон вже замовк. Я намацав його, не засвічуючи світла. Я подзвонив Катрін і запитав її:

— Ти дзвонила мені, Катрусю?

— Ти з глузду з’їхав, — сказала Катрін. — Вже перша година. Ти всіх сусідів перебудиш.

— То тидзвонила?

— Це, напевно, твій божевільний Крогіус дзвонив. Він тебе по всьому місту розшукує. У нього якісь неприємності.

— Шкода, — сказав я.

— Крогіуса?

— Ні, шкода, що не ти дзвонила.

— А навіщо я повинна була тобі дзвонити?

— Щоб сказати, що згодна вийти за мене заміж.

— Ти з’їхав з глузду. Я ж сказала, що ніколи не вийду заміж за прибульця з космосу і притому морального виродка, який може навіяти мені, що він Жан-Поль Бельмондо.

— Ніколи?

— Лягай спати, — сказала Катрін. — Інакше я тебе зненавиджу.

— Ти завтра коли закінчуєш роботу?

— Тебе не обходить. У мене побачення.

— У тебе побачення зі мною, — сказав я строго.

— Гаразд, з тобою, — сказала Катрін. — Тільки зайвого не думай.

— Я зараз думати майже не в змозі.

— Я тебе цілую, — сказала Катрін. — Подзвони Крогіусу. Заспокой його. Він збожеволіє.

Я подзвонив Крогіусу і заспокоїв його.

Потім зняв черевики і, вже засинаючи, пригадав, що у мене закінчилася кава і завтра треба обов’язково зайти на Кіровську, в магазин, і вистояти там несамовиту чергу.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ЗАГАДКА ХИМЕРИ

Комету назвали Химерою, тому що у неї було три ядра, що незвично, і хвіст загинався на кінці подібно до драконового. А, як відомо, драконячий хвіст і триголовість вважаються атрибутами цієї міфологічної потвори.

Зблизька, коли хвіст розплився серпанковою хмарою, крізь яку просвічували зірки, схожість з Химерою зблякла.

Гліб Бауер сказав:

— «Земля-14», швидкість ми підрівняли. Ти мене чуєш, Агнесо?

Відповідь надійшла через декілька секунд.

— Батрак питає, ви впевнені?

— Упевнений, — сказав Бауер. — Ми ввійдемо у хвіст практично поповзом. Крижинки невеликі. Як і очікувалося.

— Ядра?

— Теж, як і очікувалося. Бічні — брили льоду. Центральне ядро важче…

Вхід у хвіст комети був непомітний. Лише наблизившись до ядер кілометрів на п’ятсот, патрульний корабель уперше зіткнувся з уламком льоду — ні Бауер, ні Крайтон цього не відчули, лише на екранах зовнішнього захисту спалахнули зелені іскри.

— Концентрація твердого матеріалу збільшується, — сказав Бауер, знову викликавши «Землю-14». — Даю гальмування на тридцять секунд.

— Тільки крига? — долинув голос Едуарда Батрака.

— Вмикаю аналізатор, — сказав Крайтон, переводячи комп’ютер на зв’язок із базою. — А візуально тут і пил, і камінчики, і інший непотріб, що його Химера підібрала на своєму шляху.

Корабель завис над центральним ядром. Тепер його годі було відрізнити від сотень крижин і каменів, що тягнулися за ядром, безмовно, спокійно, з невловимою для ока швидкістю несучись до Сонця. Мине ще декілька тижнів, і комета вибухне, випарується, зникне, наблизившись до світила. Тому і довелося поспішати, знімати з рейсу патрульний корабель. Особливих відкриттів не чекали, але перевірити невідому комету належало. Адже, найпевніше, вона летіла мільйони років назустріч згубному зіткненню з Сонцем.

— Усе вірно, — почули вони голос Батрака. — Аналізатор підтверджує, шар криги приховує базальтову основу. Лід нерівний, подекуди базальт виходить на поверхню. Ви певні, що зможете спуститися?

— Не турбуйтеся, Едуарде, — м’яко відповів Крайтон. — Буде вам до вечері шматочок базальту.

Корабель широко розклав опори, шипи опор вгризлися в кірку льоду. Гравітація була майже нульовою.

Крайтон з Бауером швидко підготували портативний бур, гравітометр, мікрокомп’ютер, апарат для плавлення льоду, кінокамеру, потім вдягнули на скафандри ракетні ранці.

До базальтової ділянки від ракети було метрів триста. Поверхня базальту виявилася гладкою, немов відшліфованою часом і простором.

— Неначе штучний, — з надією промовив Крайтон.

— Не думаю, — відгукнувся в його шоломі голос Бауера. — Загальна форма ядра неправильна.

— Знаю, — погодився Крайтон.

Молодих розвідників завжди терзає мрія про Контакт.

Бауер склав бур. Крайтон пролетів з гравітометром трохи далі. Базальт був звичайним. Природа одноманітна — вона ніяк не може вийти за межі періодичної системи Менделєєва. Що звичайне на Землі, те звичайне і на іншому кінці Галактики. Крайтон щойно хотів поділитися цією світлою думкою з Бауером, як стрілка гравітометра коливнулася.

«Напевно, каверна, порожнина природного походження», — подумав Крайтон, якому дуже хотілося, щоб це була не каверна.

Він пролетів декілька метрів, і стрілки повернулися у вихідне положення. Так. Тепер трохи назад. Затим праворуч…

— Ти чому не відповідаєш? — запитав Бауер.

— Зачекай, порожнину відшукав, хочу прослідкувати.

— Гаразд. Йду до тебе. Ти тільки не поспішай, бо ще впадеш із планети. — Гліб усміхнувся власному дотепу.

Крайтон не відповідав, він був зайнятий. Як він визначив за гравітометром, порожнина була вузькою і тягнулася, немов тунель.

Стоп! Стрілки коливнулися сильніше. Привидом підлетів Гліб Бауер, загальмував, завмер поряд. Йому нічого не треба було розповідати — він тільки зазирнув Крайтону через плече. Потім доторкнувся до клавіші, вмикаючи екран гравітометра, що Крайтон просто забув зробити. По екрану пробігла жовта смужка — гравітометр запам’ятав аномалію, прокреслив досліджену частину. Під жовтою смугою, перпендикулярно до неї, пробігала друга, тьмяніша. Отже, другий тунель був розташований нижче. І якщо придивитися, можна було втямити, що друга смуга перетинала третю, зовсім тьмяну.

— Шість метрів, вісім і двадцять п’ять, — сказав Бауер.

— Чого ж я не ввімкнув? — здивувався Крайтон. — Замріявся?

— Самокритика добра лише тоді, коли з неї роблять висновки. Тепер краще перевір свою інтуїцію.

Крайтон увімкнув мікрокомп’ютер. Глибину тунелів Бауер вгадав майже точно.

— Пробуримо? — запитав Крайтон.

— Встигнемо…

Вони поволі пролетіли над центральним ядром ще метрів сто. Корабель майже сховався за близьким обрієм.

Жовта смуга найближчого тунелю засвітилася, немов розжарена вольфрамова нитка. Тунель підійшов до самої поверхні.

— А ти казав — бурити, — сказав Гліб, зупиняючись.

Досить було поглянути під ноги, щоб побачити округлу лінію.

Це був шов закритого люка.

— Я казав, що базальтова ділянка здалася мені надто гладкою. — Голос Крайтона здригнувся. Він підвів голову і побачив близький, в протуберанцях, диск Сонця. — А могли б і не полетіти, — скільки Батрак втолочував раду!

— Все одно полетіли б, — сказав Бауер байдужим голосом старого космічного вовка, який сотні разів стикався з чужими цивілізаціями, хоча це й було неправдою.

Він пильно дивився на люк.

— Базальт. Такий самий базальт…

— У нас мало часу, — енергійно відгукнувся Крайтон.

— Правильно. Але не зовсім так. Спочатку повернемося на корабель, побалакаємо з «Землею— 14».

— Але… — І Крайтон затнувся.

Бауер діяв за інструкцією.

— Не думаю, що вони втечуть від нас, — сказав Гліб, підштовхуючи Крайтона у бік корабля, і злетів. — Вони чекали мільйони років.

— Ти думаєш, там хтось є?

— Жодного шансу, — сказав Бауер. — Але хтось був.

Півгодини пішло на перемовини з «Землею-14». Агнеса, яка, подібно до Крайтона, мріяла про Контакт, перш ніж передати інформацію Батракові, вибухнула захопленими вигуками. Батрак зв’язувався з іншими станціями. Бауер був на зв’язку, а Крайтон ледве стримував нетерплячку. Нарешті прийшла відповідь…

Перш ніж бурити люк, вирішено було докладніше обстежити за допомогою гравітометра систему тунелів. Крайтону це заняття було куди більше до душі, аніж сидіння в кораблі, але однаково він поспішав, сподіваючись якнайскоріше повернутися до люка.

Повертатися до нього не довелося.

Ще один зачинений люк виявили під тонким шаром криги в кілометрі від корабля. Затим знайшли третій. Далі товщина льоду збільшувалася, і тому пошуки люків довелося припинити. Але люки були і там.

Вони стояли біля третього люка. Бауер підготував бур. Бурити треба було дуже обережно. Перш за все, слід було дізнатися, чи є в тунелі тиск. Якщо в них повітря, можна згубити… ну, якщо не істот, яких там могло і не бути, то те, що від них залишилося. Крайтон, між тим, відлетів убік, щоб обстежити останню ділянку базальту.

Там він і знайшов відчинений люк.

Чомусь базальтова кришка провалилася всередину тунелю, що виходив на поверхню, і застрягла під кутом у вертикальній шахті. У шпару набився лід. Крайтону стало сумно. Десь у глибині душі він хотів вірити, що в ядрі комети ховаються живі істоти. Тепер стало ясно, що там давно вже нікого немає.

Вони швидко розплавили кригу і базальтову кришку. Потім зістрибнули, вірніше, злетіли вниз, у тунель.

Тунель був прямий, круглий, його чорні стіни були ретельно відшліфовані і похмуро відбивали світло ліхтарів. Ледь завертаючи праворуч, тунель вів углиб ядра.

— Вони були трохи нижчі за нас зростом, — сказав неголосно Крайтон, немов боявся потривожити господарів.

— Еге ж, — погодився Бауер, вмикаючи кінокамеру.

Через декілька метрів вони зупинилися. Бауер вирішив узяти зразок облицювання тунелю. Облицювання було таким твердим, що тричі довелося змінити свердло бура. Нарешті в стіні утворилася невелика западина.

— Базальт проаналізуємо на кораблі, — сказав Бауер. — Але гадаю, що вони працювали відносно просто. Спресовували базальт під великим тиском.

Крайтон кивнув. Він увімкнув ракетний ранець і полетів далі. Тунель одноманітно і нескінченно розгортався назустріч. На перетині з іншим, точнісінько таким самим тунелем він зупинився і почекав Бауера.

— Навіщо? — запитав він. — Навіщо вони це робили?

Бауер знизав плечима, наскільки це можливо в скафандрі.

— Ми пролетіли метрів двісті — тут ні дверей, ні кімнати. Один тунель, другий тунель.

— Під нами теж тунель… — сказав Бауер.

Через двадцять хвилин, декількома рівнями нижче, вони знов зупинилися.

— Цього не може бути, — сказав Крайтон. — У всьому має бути сенс. А який може бути сенс у тому, щоб порізати цю брилу базальту тунелями і більше нічого не залишити нам.

— Сенс є, — буркнув Бауер. — Біда в тому, що ми не можемо його втямити.

— Не втямимо?

— Закинь нас зараз до стародавніх майя або ацтеків. Ти гадаєш, нам були б зрозумілі всі їхні дії, логіка їх учинків? Тут же інша цивілізація, що зникла невідомо скільки мільйонів років тому, зародилася невідомо в скількох парсеках від нашої Землі…

— А якщо це шахти? — запитав Крайтон.

— Навіщо? Щоб добувати базальт з базальтового шматка?

— А якщо тут були алмази?

— У базальтах не буває алмазів.

Тунель попереду розширився. Це було вже різноманітністю. Бауер знову ввімкнув кінокамеру. Від широкого тунелю відходили в різні боки декілька вузьких ходів. Передчуття чогось нового, розгадки або хоч б натяку на розгадку охопило Крайтона. Він обігнав Гліба, і… тунель обірвався. Просто перед ними була стіна льоду.

— Ну от, — сказав Бауер. — Вихід закритий.

— Він колись продовжувався далі?

— Без сумніву. Можливо, катаклізм, що погубив планету, відірвав від неї цей шматок, а все решта лишилося невідомо де…

І саме тут, під крижаною стіною, Крайтон побачив перший предмет, що стосувався мешканців чи будівельників тунелів, — увігнутий шматок металу сантиметрів шістдесят завдовжки, завширшки — двадцять.

— Схоже на сегмент труби, — сказав Бауер. Він трохи зачекав. — Ну, а зараз нам час повертатися. Боюся, що, коли вони йшли звідси, все ретельно підчистили, щоб ми ні про що не здогадалися.

— Хитруни, — зітхнув Крайтон і кинув погляд на екран гравітометра.

Невідомо, що змусило його зробити це — можливо, слова Бауера: «Ну, а зараз нам час повертатися».

У мережі жовтих смужок-тунелів на екрані світилося коло. Близько, метрах у двадцяти від них, була якась куляста порожнина.

Тунель, що підводив до неї, закінчувався базальтовим люком. Вони розкрили його і опинилися всередині дивної сфери, вся поверхня якої складалася з гігантських стільників, закритих кришками. Втім, ні, деякі соти були відкриті. У них не було нічого.

— Як сонячні батареї, — сказав Крайтон. — Можливо, це енергоцентр?

— Та ні, все простіше, — утомлено відгукнувся Бауер. — Ми з тобою опинилися в полоні омани. Антропоморфної.

— Не зрозумів.

— Ми втовкмачили собі в голови, що зіткнулися з чужою цивілізацією. Високою…

Бауер підійшов до закритої комірки, підчепив кришку буром.

У комірці вони побачили метрову личинку. Бауер доторкнувся до її покриву, і личинка розсипалася на порох.

— От і все, — зітхнув Гліб.

Крайтон пригадав шматок «металу» в тунелі. Тепер було ясно, що це уламок покриву дорослої істоти — інопланетного хробака, мурахи? — що пробивала нескінченні ходи в своєму мурашнику…

— Ну що ж, — сказав Крайтон. — найнесподіваніший результат завжди кращий, аніж загадка. Аніж відсутність результату. Хай тепер учені розбираються в тому, що ми знайшли на Химері.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: ЮНЫЙ ТЕХНИК. — 1979. — № 9.}

ПРО НЕГАРНОГО БІОФОРМА

1

Ну ось і все. Драч зняв останні покази приладів, задраїв кожух і відправив будботи до капсули. Відтак зазирнув до печери, де прожив два місяці, і йому закортіло помаранчевого соку. Так, що запаморочилася голова.

Це реакція на дуже довге перенапруження. Але чому саме помаранчевий сік?.. Біс його знає чому… Але щоб сік дзюрчав струмочком по похилій підлозі печери — ось він, весь твій, нагнися і хлебчи із струмка.

Буде тобі помаранчевий сік, сказав Драч. І пісні будуть. Пам’ять його знала, як співаються пісні, лише упевненості в тому, що вона вірно зафіксувала цей процес, не було. І будуть тихі вечори над озером — він вибере найглибше озеро в світі, щоб обов’язково на урвищі, над берегом, росли лапаті сосни, а з шару глиці у прозорому, без підліску, лісі виглядали міцні боровики.

Драч вибрався до капсули і, перш ніж увійти до неї, востаннє поглянув на горбисту рівнину, на вируюче лавою озеро край обрію і чорні хмари.

Ну все. Драч натиснув сигнал готовності… Померкло світло, відлетів, залишився на планеті непотрібний більше пандус. У кораблі, що чергував на орбіті, спалахнув білий вогник.

— Готуйтеся зустрічати гостя, — сказав капітан.

Через півтори години Драч перейшов по сполучному тунелю на корабель. Невагомість заважала йому координувати рухи, хоча не завдавала особливих незручностей. Йому взагалі мало що завдавало незручності. Тим паче, що команда поводилася тактовно, і жартів, яких він побоювався, позаяк дуже втомився, не було. Час перевантажень він провів на капітанському містку і з цікавістю розглядав змінну вахту в амортизаційних ваннах. Перевантаження продовжувалися досить довго, і Драч виконував обов’язки добровільного сторожа. Він не завжди довіряв автоматам, оскільки за останні місяці не раз виявляв, що сам надійніший від них. Драч ревно стежив за пультом і навіть у глибині душі чекав приводу, щоб втрутитися, але приводу не випало.

2

Про помаранчевий сік він мріяв до самої Землі. Як на зло, помаранчевий сік завжди стояв на столі в кают-компанії, і тому Драч не заходив туди, щоб не бачити карафи з пронизливо-жовтою рідиною.

Драч був єдиним пацієнтом доктора Домбі, якщо взагалі Драча можна назвати пацієнтом.

— Я відчуваю неповноцінність, — скаржився докторові Драч, — через цей клятий сік.

— Не у соці справа, — заперечив Домбі. — Твій мозок міг би придумати інший пункт. Наприклад, мрію про м’яку подушку.

— Але мені кортить помаранчевого соку. Вам цього не зрозуміти.

— Добре ще, що ти говориш і чуєш, — сказав Домбі. — Грунін обходився без цього.

— Відносна утіха, — відказав Драч. — Я не потребував цього декілька місяців.

Домбі був стривожений. Три планети, вісім місяців диявольської праці. Драч на межі. Треба було скоротити програму. Але Драч і чути про це не хотів.

Апаратура корабельної лабораторії Домбі не годилася, щоб серйозно обстежувати Драча. Залишалася інтуїція, а вона тріщала, мов лічильник Гейгера. І хоча їй не можна було цілком довірятися, на першому ж сеансі зв’язку доктор відіслав до центру багатослівний звіт. Геворкян супився, читаючи його. Він любив стислість.

А у Драча до самої Землі був кепський настрій. Йому кортіло спати, і короткі напливи забуття не освіжали, а лише лякали нав’язливими кошмарами.

3

Мобіль інституту біоформування подали впритул до люка. Домбі сказав на прощання:

— Я вас відвідаю. Мені б хотілося зійтися з вами ближче.

— Вважайте, що я посміхнувся, — відказав Драч, — ви запрошені на берег блакитного озера.

У мобілі Драча супроводжував молодий співробітник, якого він не знав. Він почував себе ніяково, йому, либонь, було неприємне сусідство Драча. Відповідаючи на питання, він дивився у вікно. Драч подумав, що біоформіста з хлопця не вийде. Драч перейшов наперед, де сидів інститутський шофер Полачек. Полачек був Драчеві радий.

— Не думав, що ти виберешся, — сказав він з підкупливою відвертістю. — Грунін був не дурніший від тебе.

— Все-таки обійшлося, — відповів Драч. — Втомився лише.

— Це найнебезпечніше. Я знаю. Здається, що все гаразд, а мозок відмовляє.

У Полачека були тонкі кисті музиканта, і панель пульта здавалася клавіатурою рояля. Мобіль йшов під низькими хмарами, і Драч дивився убік, на місто, намагаючись вгадати, що там змінилося.

Геворкян зустрів Драча біля воріт. Огрядний, носатий старий з блакитними очима сидів на лавці під вивіскою «Інститут біоформування АН СРСР». Для Драча, та й не лише для Драча, Геворкян давно перестав бути людиною, а перетворився на поняття, символ інституту.

— Ну ось, — сказав Геворкян. — Ти зовсім не змінився. Ти чудово виглядаєш. Майже все закінчилося. Я кажу майже, тому що тепер головні турботи стосуються мене. А ти гулятимеш, відпочиватимеш і готуватимешся.

— До чого?

— Щоб пити цей самий помаранчевий сік.

— Отже, доктор Домбі доніс про це і справи мої геть погані?

— Ти дурень, Драчу. І завжди був дурнем. Чого ж ми тут розмовляємо? Це не найкраще місце.

Вікно у найближчому корпусі розчинилося, і звідти визирнули відразу три голови. По доріжці від другої лабораторії біг, з неуважності захопивши з собою пробірку із синьою рідиною, Димко Дімов.

— А я не знав, — виправдовувався він, — мені тільки зараз сказали.

І Драча охопив блаженний стан блудного сина, який знає, що на кухні тріщать дрова і пахне смаженим телям.

— Як же можна? — нападав на Геворкяна Дімов. — Мене повинні були повідомити. Ви особисто.

— Які вже тут таємниці, — відповідав Геворкян, ніби виправдовуючись.

Драч зрозумів, чому Геворкян вирішив обставити його повернення без помпи. Геворкян не знав, яким він повернеться, а послання Домбі його стривожило.

— Ти чудово виглядаєш, — сказав Дімов.

Хтось реготнув. Геворкян цикнув на роззяв, але ніхто не пішов. Над доріжкою нависали кущі квітучого бузку, і Драч уявив собі, який у нього чудовий запах. Хрущі проносилися, наче важкі кулі, і сонце сідало за старовинним особняком, у якому розміщувався інститутський готель.

Вони увійшли до холу і на хвилину зупинилися біля портрета Груніна. Люди на інших портретах посміхалися. Грунін не посміхався. Він завжди був серйозний. Драчу стало сумно. Грунін був єдиним, хто бачив, знав, відчував порожнечу і розжарену оголеність того світу, звідки він зараз повернувся.

4

Драч уже другу годину стирчав на дослідному стенді. Датчики обліпили його мов мухи. Дроти тягнулися у всі кути. Дімов чаклував біля приладів. Геворкян сидів осторонь, роздивляючись стрічки і косячись на інформаційні таблиці.

— Ти де ночуватимеш? — запитав Геворкян.

— Хотів би у себе. Мою кімнату не чіпали?

— Все як ти залишив.

— Тоді у себе.

— Не рекомендую, — сказав Геворкян. — Тобі краще відпочити в барокамері.

— І все-таки.

— Наполягати я не буду. Хочеш спати в масці, будь ласка… — Геворкян замовк.

Криві йому не подобалися, але він не хотів, щоб Драч це помітив.

— Що вас збентежило? — запитав Драч.

— Не крутися, — сказав Дімов. — Заважаєш.

— Ти дуже довго пробув у польових умовах. Домбі повинен був відкликати тебе ще два місяці тому.

— Через два місяці довелося б усе починати спочатку.

— Ну-ну, — сказав Геворкян.

Незрозуміло було, схвалює він Драча чи засуджує.

— Коли ви думаєте почати? — запитав Драч.

— Хоч завтра вранці. За ніч опрацюємо все, що записав. Але я тебе дуже прошу, спи в барокамері. Це у твоїх інтересах.

— Якщо тільки в моїх інтересах… Я зайду до себе.

— Будь ласка. Ти взагалі нам більше не потрібен.

«Кепські мої справи, — подумав Драч, прямуючи до дверей. — Старий сердиться».

Драч неспішно пішов до бічного виходу повз однакові білі двері. Робочий день давно закінчився, але інститут, як завжди, не завмер і не заснув. Він завжди нагадував Драчеві велику клініку з черговими сестрами, нічними авралами і терміновими операціями. Маленький житловий корпус для кандидатів і для тих, хто повернувся, був позаду лабораторій, за баскетбольним майданчиком. Тонкі колони особняка здавалися блакитними в місячному сяйві. Одне чи два віконця в будинку світилися, і Драч марно намагався пригадати, яке з віконець належало йому. Скільки він прожив тут? Мало не півроку.

Скільки разів він повертався вечорами до цього будиночка з колонами і, піднімаючись на другий поверх, подумки підраховував дні… Драч раптом спинився. Він зрозумів, що не хоче заходити до цього будинку і впізнавати вішак у передпокої, щербинки на приступках сходів і подряпини на поруччі. Не хоче бачити килимок перед своїми дверима…

Що він побачить у своїй кімнаті? Сліди життя іншого Драча, книги, речі, що залишилися у минулому…

Драч подався назад у дослідний корпус. Геворкян має рацію — ніч треба провести у барокамері. Без маски. Вона набридла на кораблі і ще більше набридне найближчими тижнями. Драч пішов напростець крізь кущі і сполохав якусь парочку. Закохані цілувалися на захованій у бузку лавці, і їх білі халати світилися здалека, мов попереджувальні вогні. Драчу б їх помітити, але не помітив. Він дозволив собі розслабитися і цього теж не помітив. Там, на планеті, такого трапитися не могло. Мить розслаблення означала б смерть. Не більше і не менше.

— Це я, Драч, — сказав він закоханим.

Дівчина засміялася.

— Я страшенно перелякалася, тут темно.

— Ви були там, де загинув Грунін? — запитав хлопець дуже серйозно.

Йому кортіло поговорити з Драчем, запам’ятати цю ніч і несподівану зустріч.

— Еге ж, там, — відказав Драч, але затримуватися не став, пішов далі, до вогників лабораторії.

Щоб дістатися до своєї лабораторії, Драчу належало пройти коридором повз декілька робочих зал. Він зазирнув до першої зали. Вона була розділена прозорою перегородкою. Навіть здавалося, ніби перегородки немає і зеленкувата вода незбагненним чином не обрушується на контрольний стіл і двох однакових тоненьких дівчат за ним.

— Можна увійти? — запитав Драч.

Одна з дівчат обернулася.

— Ох, — сказала вона. — Ви мене налякали. Ви Драч? Ви дублер Груніна, так?

— Правильно. А у вас тут хто?

— Ви його не знаєте, — сказала друга дівчина. — Він уже після вас до інституту приїхав. Фере, Станіслав Фере.

— Чому ж, — відказав Драч. — Ми з ним училися. Він був на курс молодший від мене.

Драч стояв у нерішучості перед склом, намагаючись угадати в сплетінні водоростей постать Фере.

— Ви побудьте у нас, — сказали дівчата. — Нам теж нудно.

— Спасибі.

— Я б вас вафлями пригостила…

— Спасибі, я не люблю вафель. Я їм цвяхи.

Дівчата засміялися.

— Ви веселий. А інші переживають. Стасик теж переживає.

Нарешті Драч розгледів Станіслава. Він здавався бурим горбиком.

— Але це лише спочатку, правда? — запитала дівчина.

— Ні, неправда, — відповів Драч. — Я ось зараз переживаю.

— Не треба, — сказала друга дівчина. — Геворкян все зробить. Він же геній. Ви боїтеся, що надто довго там були?

— Трішки боюся. Хоча був попереджений заздалегідь.

5

Певна річ, його попередили заздалегідь. Неодноразово попереджали. Тоді взагалі скептично ставилися до роботи Геворкяна. Безглуздо йти на ризик, якщо є автоматика. Але інститут усе-таки існував, і, звичайно, біоформи були потрібні. Визнання скептиків прийшло, коли біоформи Селвін і Скавронський спустилися до батискафа Валтонена, який лежав, втративши кабель і плавучість, на глибині шести кілометрів. Роботів, які не лише спустилися б у тріщину, але й здогадалися, як звільнити батискаф і врятувати дослідників, не знайшлося. А біоформи зробили все, що треба.

— В принципі, — казав тоді Геворкян на одній прес-конференції, і це глибоко запало в уперту голову Драча, — наша робота передбачена сотнями письменників, казкарів у таких подробицях, що не залишає місця для уяви. Ми перебудовуємо біологічну структуру людини на замовлення, для виконання якоїсь конкретної роботи, залишаючи за собою можливість розкрутити закручене. Проте найскладніша частина всієї справи — це повернення до вихідної точки. Біотрансформація має бути подібна до одягу, захисного скафандра, який ми можемо зняти, щойно в ньому відпаде потреба. Та ми і не збираємося змагатися з конструкторами скафандрів. Ми, біоформісти, підхоплюємо естафету там, де вони безсилі. Скафандр для роботи на глибині в десять кілометрів надто громіздкий, щоб істота, вміщена в ньому, могла виконати ту саму роботу, що й на поверхні землі. Але на цій самій глибині чудово себе почувають деякі риби і молюски. Принципово можливо перебудувати організм людини так, щоб він функціонував за тими ж законами, що й організм глибоководної риби. Але якщо ми цього досягнемо, виникає інша проблема. Я не вірю в те, що людина, яка знає, що приречена навіки знаходитися на величезній глибині в середовищі молюсків, залишиться повноцінною. А якщо ми справді виявимося здатними повернути людину до початкового стану, в суспільство їй подібних, то біоформія має право на існування і може стати в нагоді людині.

Тоді проводилися перші досліди. На Землі й на Марсі. І охочих було більш ніж достатньо. Гляціологи і спелеологи, вулканологи і археологи потребували додаткових рук, очей, шкіри, легенів, зябер… У інституті новачкам казали, що не всі хотіли потім з ними розлучатися. Розповідали легенду про спелеолога, наділеного зябрами і величезними очима, що бачили в темряві, який умудрився втекти з операційного столу, коли його зібралися повернути пристойний вигляд. Він, мовляв, відтоді ховається в залитих крижаною водою бездонних печерах Кінтана-Роо, почуває себе чудово і двічі на місяць відсилає у «Вісник спелеології» ґрунтовні статті про свої нові відкриття, видряпані кременем на відшліфованих пластинках графіту.

Коли Драч з’явився в інституті, у нього на рахунку були п’ять років космічних польотів, достатній досвід роботи з будботами і декілька статей з епіграфіки монів. Груніна вже готували до біоформації, а Драч став його дублером.

Працювати належало на величезних розжарених планетах, де бушували вогненні бурі і смерчі, на планетах з неймовірним тиском і температурами в шістсот-вісімсот градусів. Освоювати ці планети однаково було потрібно — вони були коморами цінних металів і могли стати незамінними лабораторіями для фізиків.

Грунін загинув на третій місяць роботи. І коли б не його, Драча упертість, Геворкяну, самому Геворкяну не здолати б опозиції. Для Драча ж — Геворкян і Дімов знали про це — найважче було трансформуватися. Прокидатися вранці і розуміти, що ти сьогодні менше людина, аніж був учора, а завтра в тобі залишиться ще менше від колишнього.

Ні, ти до всього готовий, Геворкян і Дімов обговорювали з тобою твої ж конструкційні особливості, експерти приносили на затвердження зразки твоєї шкіри і об’ємні моделі твоїх майбутніх очей. Це було цікаво, і це було важливо. Але усвідомити, що стосується це саме тебе, до кінця було неможливо.

Драч бачив Груніна перед відльотом. Багато в чому він мав стати схожим на Груніна, вірніше, сам він як модель був подальшим розвитком того, що формально називалося Груніним, але не мало нічого спільного з портретом, що висів у холі Центральної лабораторії. У щоденнику Груніна, написаному сухо і діловито, були слова: «З біса тоскно жити без мови. Не дай бог тобі пережити це, Драчу». Тому Геворкян пішов на все, щоб Драч міг говорити, хоч це й ускладнило біоформування і для Драча вилилося в декілька зайвих годин на операційному столі і в гарячі біованни, де нарощувалася нова плоть. Так от, найгірше було спостерігати за власною трансформацією і постійно пригнічувати ірраціональний страх. Страх залишитися таким назавжди.

6

Драч чудово розумів нинішній стан Станіслава Фере. Фере мав працювати в отруйних бездонних болотах Хроноса. У Драча була явна перевага перед Фере. Він міг писати, малювати, перебувати серед людей, міг топтати зелені лужки інституту і підходити до будиночка з білими колонами. Фере до кінця експедиції, поки йому не повернуть людську подобу, був приречений знати, що між ним і рештою людей, щонайменше, прозора перешкода. Фере знав, на що йде, і доклав чимало сил, щоб отримати право на ці муки. Але зараз йому було несолодко.

Драч постукав по перегородці.

— Не будіть його, — сказала одна з дівчат.

Бурий горбик зметнувся в хмарі намулу, і могутній сталевого кольору скат кинувся до скла. Драч інстинктивно відскочив. Скат завмер у сантиметрі від перегородки. Важкий наполегливий погляд гіпнотизував.

— Вони страшенно хижі, — сказала дівчина, і Драч внутрішньо усміхнувся.

Слова її стосувалися інших, справжніх скатів Хроноса, але це не означало, що Фере менш хижий, аніж решта. Скат обережно ткнувся мордою в перегородку, розглядаючи Драча. Фере його не впізнав.

— Приїжджай до мене на блакитне озеро, — сказав Драч.

Маленький тамбур наступної зали був набитий молодими людьми, які відштовхували один одного від товстих ілюмінаторів і, вириваючи один у одного мікрофон, навперебій давали комусь суперечливі поради.

Драч зупинився за плечима порадників. Крізь ілюмінатор він розрізнив у легкому тумані, що огортав залу, дивну постать. Хтось блакитний і незграбний ширяв у повітрі посеред зали, судомно злітаючи догори, зникаючи з поля зору і з’являючись знов у склі ілюмінатора зовсім не з того боку, звідки можна було його чекати.

— Ширше, ширше! Лапи підібгай! — кричав у мікрофон рудий негр, але тут-таки дівоча рука вирвала у нього мікрофон.

— Не слухай його, не слухай… Він абсолютно не здатен перевтілитися. Уяви собі…

Але Драч так і не дізнався, що мав собі уявити той, хто знаходився в залі. Істота за ілюмінатором зникла. Відразу ж у динаміку пролунав глухий удар, і дівчина запитала діловито:

— Ти сильно забився?

Відповіді не надійшло.

— Розкрийте люк, — сказала рубенсівська жінка з косою навколо голови.

Рудий негр натиснув кнопку, і невидимий раніше люк відійшов убік. З люка війнуло пронизливим холодом. Мінус дванадцять, відзначив Драч. Тепле повітря з тамбура рвонулося всередину зали, і люк заволокло густою парою. У хмарі пари матеріалізувався біоформ. Негр простягнув йому маску:

— Тут дуже багато кисню.

Люк зачинився.

Біоформ невправно, одне за одним, намагаючись нікого не зачепити, склав за спиною покриті пухом крила. Кулясті груди його тріпотіли від частого дихання. Надто тонкі руки і ноги тремтіли.

— Втомився? — запитала рубенсівська жінка.

Людина-птах кивнула.

— Треба збільшити площу крил, — сказав рудий негр.

Драч потихеньку відступив у коридор. Його охопила нескінченна втома. Аби лише дістатися до барокамери, зняти маску і забутися.

7

Вранці Геворкян бурчав на лаборантів. Все йому було негаразд, не так. Драча він зустрів, немов той йому вчора дуже допік, а коли Драч запитав: «Зі мною щось не так?» — відповідати не став, зайнявся перфострічками.

— Нічого страшного, — сказав Дімов, який, вочевидь, не спав уночі ані хвилини. — Ми цього чекали.

— Чекали? — заревів Геворкян. — Нічого ми не чекали. Господь бог створив людей, а ми їх перекроюємо. А потім дивуємося, якщо щось не так.

— Ну і що зі мною?

— Не трясися.

— Я фізично до цього не пристосований.

— А я не вірю, не трясися. Склеїмо ми тебе назад. Це займе більше часу, аніж ми розраховували.

Драч промовчав.

— Ти дуже довго був у своєму нинішньому тілі. Ти зараз фізично новий вид, рід, родина, загін розумних істот. А у кожного виду є свої біди і хвороби. А ти, замість того, щоб стежити за реакціями і берегти себе, зображав випробувача, мовби хотів з’ясувати, при яких же навантаженнях твоя оболонка трісне і розлетиться до біса.

— Якби я цього не робив, то не виконав би того, що від мене чекали.

— Герой, — фиркнув Геворкян. — Твоє нинішнє тіло хворіє. Так, хворіє своєю хворобою, яка ще не зустрічалася в медицині. І ми повинні будемо ремонтувати тебе у міру трансформації. І при цьому бути впевнені, що ти не залишишся потворою. Чи кіборгом. Загалом, це наша турбота. Треба буде тебе пооглядати, а поки можеш вирушати на всі чотири сторони.

8

Драчу не слід було б цього робити, але він вийшов за ворота інституту і попрямував униз, до річки, вузькою алеєю парку, просвердленого сонячними променями. Він дивився на свою коротку тінь і думав, що якщо вже помирати, то все-таки краще у звичайній, людській подобі. І тут він побачив дівчину. Дівчина піднімалася алеєю, через кожні п’ять-шість кроків вона зупинялася і, нахиляючи голову, притискувала долоню до вуха. Її довге волосся було темне від води. Вона йшла босоніж і смішно піднімала пальці ніг, щоб не вколотися об гострі камінці. Драч хотів зійти з доріжки і сховатися за кущ, щоб не бентежити дівчину своїм виглядом, але не встиг. Дівчина його побачила.

Дівчина побачила свинцевого кольору черепаху, на панцирі якої, наче менша черепашка, розміщувалася півкулею голова з одним опуклим циклопічним оком, розділеним на безліч чарунок, наче в бабки. Черепаха сягала їй до пояса і пересувалася на коротких товстих лапах, які висувалися з-під панцира. І здавалося, що їх багато, можливо, більше десятка. На крутому передньому скосі панцира було кілька отворів, і з чотирьох витикалися кінчики мацаків. Панцир був подряпаний, подекуди по ньому йшли неглибокі тріщини, вони розходилися зірочками, ніби хтось молотив по черепасі гострою стамескою або стріляв у неї бронебійними кулями. У черепасі було щось зловісне, немов вона була первісною бойовою машиною. Вона була не звідси.

Дівчина завмерла, забувши відняти долоню від вуха. Їй хотілося втекти або закричати, але вона не посміла зробити ні того, ні другого.

«От дурень, — вилаяв себе Драч. — Втрачаєш реакцію».

— Даруйте, — сказала черепаха.

Голос рівний і механічний, він виходив з-під металевої маски, що прикривала голову до самого ока. Око ворушилося, немов перегородочки в ньому були м’якими.

— Даруйте, я вас налякав. Я не хотів цього.

— Ви… робот? — запитала дівчина.

— Ні, біоформ, — сказав Драч.

— Ви готуєтеся на якусь планету?

Дівчині кортіло піти, але піти означало показати, що вона боїться. Вона стояла і, напевно, лічила про себе до ста, щоб опанувати себе.

— Я вже прилетів, — сказав Драч. — Ви йдіть далі, не дивіться на мене.

— Спасибі, — вихопилося у дівчини, і вона навшпиньки, забувши про колючі камінці, оббігла Драча. Вона крикнула услід йому: — До побачення!

Кроки розчинилися в шереху листя і метушливих травневих звуках прозорого теплого лісу. Драч вийшов до річки і зупинився на невисокому урвищі, поряд з лавкою. Він уявив, що сідає на лавку, і від цього стало геть тоскно. Добре б зараз стрибнути з урвища — і кінець. Це була одна з найдурніших думок, які відвідували Драча за останні місяці. Він міг з таким самим успіхом стрибнути в Ніагарський водоспад, і нічого б з ним не трапилося. Зовсім нічого. Він побував у значно гірших халепах.

Дівчина повернулася. Вона підійшла тихо, сіла на лавку і дивилася перед собою, поклавши вузькі долоні на коліна.

— Я спочатку вирішила, що ви якась машина. Ви дуже важкий?

— Так. Я важкий.

— Знаєте, я так невдало пірнула, що досі не можу витрусити воду з вуха. З вами так бувало?

— Бувало, — сказав Драч.

— Мене звуть Христиною, — сказала дівчина. — Я тут недалеко живу, в гостях. У бабусі. Я, як дурепа, злякалася, втекла, і, напевно, вас образила.

— У жодному випадку. Я на вашому місці втік би відразу.

— Я тільки відійшла і пригадала. Ви ж були на тих планетах, де і Грунін. Вам, напевно, дісталося?..

— Це вже минуле. А якщо все буде гаразд, через місяць ви мене не впізнаєте.

— Звісно, не впізнаю.

Волосся Христини швидко висихало під вітром.

— Ви знаєте, — сказала Христина, — ви мій перший знайомий космонавт.

— Вам пощастило. Ви вчитеся?

— Я живу в Таллінні. Там і вчуся. Може, мені і пощастило. На світі є багато простих космонавтів. І зовсім мало таких…

— Напевно, чоловік з двадцять.

— А ви потім, коли відпочинете, знову поміняєте тіло? Станете рибою чи птахом?

— Цього ще не робили. Навіть одної перебудови забагато для однієї людини.

— Шкода.

— Чому?

— Це дуже цікаво — все випробувати.

— Достатньо одного разу.

— Ви чимось засмучені? Ви втомилися?

— Так, — сказав Драч.

Дівчина обережно простягнула руку і доторкнулася до панцира.

— Ви щось відчуваєте?

— По мені треба вдарити молотом, щоб я відчув.

— Прикро. Я вас погладила.

— Хочете пожаліти мене?

— Хочу. А що?

«…От і пожаліла, — подумав Драч. — Як у казці: красуня полюбить потвору, а потвора перетвориться на доброго легіня. У Геворкяна проблеми, датчики, графіки, а вона пожаліла — і жодних проблем. Ну хіба лише видивитися поблизу червоненьку квіточку, щоб усе як по писаному…»

— Коли видужаєте, приїжджайте до мене. Я живу під Таллінном, в селищі, на березі моря. А навколо сосни. Вам приємно буде там відпочити.

— Спасибі за запрошення, — подякував Драч. — Мені час іти. Бо спохопляться.

— Я проведу вас, якщо ви не заперечуєте.

Вони пішли назад поволі, тому що Христина вважала, що Драчу важко йти швидко, а Драч, який міг обігнати будь-якого бігуна на Землі, не поспішав. Він слухняно розповідав їй про речі, які не можна описати словами. Христині здавалося, що вона все бачить, хоча уявляла вона собі все зовсім не так, як було насправді.

— Я завтра прийду до тієї лавки, — тихо промовила Христина. — Лише не знаю, о котрій.

— Завтра я, напевно, буду зайнятий, — сказав Драч, оскільки підозрював, що його жаліють.

— Ну як вийде, — відказала Христина. — Як вийде…

9

Драч запитав у Полачека, який порпався в моторі мобіля, де Геворкян. Полачек сказав, що у себе в кабінеті. До нього прилетіли якісь вулканологи, певно, готуватимуть нового біоформа.

Драч пройшов до головного корпусу. У передбаннику перед кабінетом Геворкяна було порожньо. Драч звівся на задніх лапах і зняв зі столу Марини Антонівни чистий аркуш паперу і олівець. Він поклав аркуш на підлогу і, взявши олівець, спробував намалювати профіль Христини. Двері до кабінету Геворкяна були причинені нещільно, і Драч розрізняв густий гуркіт його голосу. Потім інший голос, вищий, сказав:

— Ми все розуміємо і, коли б не обставини, ніколи б не наполягали.

— Ну нікого, геть нікого, — гудів Геворкян.

— За винятком Драча.

Драч зробив два кроки до дверей. Тепер він чув кожне слово.

— Ми не говоримо про самого Драча, — наполягав вулканолог. — Але ж мають бути подібні біоформи.

— У нас не було замовлень останнім часом. А Саразіні буде готовий до роботи лише через місяць. Крім того, він не зовсім пристосований…

— Але послухайте. Вся робота займе годину, від сили дві. Драч провів декілька місяців у значно важчій обстановці…

— Ось саме тому я не можу ризикувати.

Геворкян зашелестів папером, і Драч уявив, як він простягає вулканологам оберемок стрічок.

— Я не уявляю, як ми витягнемо його і без такої поїздки. Його організм працював на межі, вірніше за межею. Ми почнемо трансформацію зі всією можливою обережністю. І ніяких навантажень. Ніяких… Якщо він полетить з вами…

— Ну пробачте. Поки ваш Саразіні буде готовий…

Драч штовхнув двері, не розрахував удару, і двері відлетіли, немов у них поцілило гарматне ядро.

Постала німа сцена. Три обличчя, звернені до величезної черепахи.

Один з вулканологів виявився рожевим товстуном.

— Я Драч, — звернувся Драч до товстуна, щоб відразу розвіяти подив. — Ви про мене говорили.

— Я тебе не запрошував, — перебив його Геворкян.

— Розповідайте, — сказав Драч товстому вулканологові.

Той закашлявся, дивлячись на Геворкяна.

— Так от, — втрутився другий вулканолог, сухий і ніби обвуглений. — Виверження Осінньої сопки на Камчатці, ми вважаємо, тобто ми упевнені, що, якщо не прочистити основний, забитий породою канал, лава прорветься на західний схил. На західному схилі сейсмічна станція. Нижче, в долині, селище і завод…

— І евакуювати ніколи?

— Евакуація йде. Але ми не можемо демонтувати завод і станцію. Нам для цього треба три дні. Крім того, в чотирьох кілометрах за заводом починається Куваєвськ. Ми запускали до кратера мобіль з вибухівкою. Його просто відкинуло. І добре, що не на станцію…

Геворкян стукнув кулаком по столу:

— Драчу, я не дозволю. Там температури на межі. На самій межі. Це самогубство!

— Дозволите, — сказав Драч.

— Бовдур, — розлютився Геворкян. — Виверження може і не бути.

— Буде, — сумно сказав товстун.

Драч попрямував до дверей. Сухий вулканолог пішов за ним. Товстун залишився, знизав плечима, сказав Геворкяну:

— Ми вживемо всіх заходів. Всіх можливих заходів.

— Нічого подібного, — не погоджувався Геворкян. — Я лечу з вами.

Він увімкнув відеоселектор і викликав Дімова.

— Це просто чудово, — сказав товстун. — Ну просто чудово.

Проходячи через передбанник, Драч підхопив мацаком з підлоги аркуш з профілем Христини, зім’явйого в тугу грудку і викинув у кошик. Рухи мацаків були такі швидкі, що вулканолог, який ішов на крок позаду, нічого не розгледів.

10

Над Осінньою сопкою піднімався широкий стовп чорного диму і зливався з низькими хмарами, забарвлюючи їх у бурий колір. На посадочному майданчику недалеко від підніжжя сопки стояло декілька мобілів, осторонь роботи під наглядом техніків збирали бур, схожий на веретено. Під тентом, що рятував від дрібного брудного дощу, та не захищав від вітру і холоду, на низькому столику лежали, пригнічені каменями, схеми і діаграми. Драч затримався, розглядаючи верхню діаграму. Лава не могла пробитися крізь старий, мільйон років тому забитий породою канал. Лише гази проривалися крізь тріщини в базальтовому корку. Зате з кожною хвилиною все більше тріщин утворювалося на слабкому західному схилі.

Чоловік у білому шоломі і вогнетривкому скафандрі знімав дані з радіограми зондів. Інший вулканолог приймав повідомлення спостерігачів. Новини не обіцяли нічого хорошого.

Дімов простягнув Геворкяну записку з цифрами тиску і температур у жерлі.

— На самій межі, — сказав він. — На самій межі.

Він знав, що Драч все одно піде у вулкан, і в голосі його була сумна відчуженість.

Заряди були готові.

Товстий вулканолог приніс шоломи для Геворкяна і Дімова.

— Годину тому вони запускали до кратера мобіль, — сказав він винувато, — хотіли приземлити його біля тріщини. Він розбився, і вибух нічого не дав.

— Вас Куваєвськ викликає, — сказав радист. — Вони почали демонтаж заводу, але ще сподіваються.

— Відповідайте їм, щоб зачекали годину На мою відповідальність.

Товстий вулканолог подивився на Драча, ніби чекав підтримки.

— Ходімо, — сказав Драч.

Геворкян одягнув шолом. Шолом був завеликий і опустився до самих брів. Геворкян став схожий на старого лицаря, який на чолі жменьки сміливців повинен захищати країну від навали ворожих армій. Таким його й запам’ятав Драч.

Драча підняли на мобілі до пруга старого кратера. Втомлений вулканолог у брудному шоломі — він за останні три дні намагався пройти до жерла — повторив інструкції, які Драч уже знав напам’ять.

— Тріщину видно звідси. Певна річ, коли розсіюється дим. Ви спускаєтеся по ній вісімдесят метрів. Там вільно. Ми зондували. І вкладаєте заряди. Потім вибираєтеся, і ми підриваємо їх дистанційно. Там ухил до шістдесяти градусів. Зможете?

Вулканолог насилу примушував себе звертатися на «ви» до свинцевої черепахи. Він стільки разів стикався з автозондами, будботами та іншими машинами, схожими чимось на цю черепаху, що йому весь час доводилося умовляти себе, що перед ним людина, біоформ. І ще він смертельно втомився через цей клятий вулкан.

— Зможу, — відказав Драч. — Шістдесят градусів мені по зубах.

Перш ніж зняти маску і передати її вулканологові, він сказав:

— Маску не загубіть. Вона мені ще придасться. Без неї я глухий і німий.

— А як ви дихатимете?

— Не буду дихати. Майже не буду. Кисень мені протипоказаний.

— Я чекаю вас тут, — сказав вулканолог.

Драч не почув його слів.

Драч скотився пологим схилом у кратер і на секунду затримався біля тріщини. Зверху сипався попіл і дрібні камінці. Осторонь над самим пругом кратера ширяли два мобілі. У одному — вулканологи, в другому — Геворкян з Дімовим.

Тріщина виявилася значно ширшою, аніж Драч сподівався. Він почав швидко спускатися, звично реєструючи склад газів. Температура підвищувалася, але була нижча від граничної. Відтак схил пішов униз крутіше, і Драчу довелося йти зигзагами, повисаючи часом на двох мацаках. Другою парою мацаків він притискував до панцира заряди. Гора зітхнула, і Драч притиснувся до стіни тріщини, щоб не полетіти вгору з фонтанами газів. Слід було поспішати. Драч відчув, як розкриваються тріщини на західному схилі. Спуск ставав усе складнішим. Стіни майже змикалися, і Драчу доводилося протискуватися між живими, хиткими каменями. Він уже спустився на сімдесят метрів. Температура газів досягла чотирьохсот градусів. Він пригадав діаграму. Для того, щоб корок розлетівся напевно, треба пройти ще метрів зо п’ять. Можна, звичайно, відповідно до інструкції залишити заряди тут, але п’ять метрів бажані. Отвір під собою він помітив, вірніше вгадав, за струменем пари, що рвалася звідти. Температура піднялася стрибком градусів на сто. Він уже відчував тепло. Сопка затряслася, наче в нападі кашлю. Він поглянув угору. Шлях назад ще був. Драч ковзнув у гарячу шпару.

Шпара розширювалася донизу, утворюючи мішок, а дно мішка було наче сито. Таку спеку Драч відчував лише одного разу, на другій планеті. Там він міг відступити. І відступив.

Драч прикріпив заряди до найнадійнішої плити. Але й цю найнадійнішу плиту трясло. А західний схил, мабуть, уже рвався зараз, мов полотно.

Драч підтягся на одному мацаку до верхнього отвору. Гази, що вибивалися знизу, обпалювали, гора сіпнулася, і мацак обірвалося. Мов мотузок. Драчеві вдалося затриматися, присмоктавшись миттєво рештою трьома до вертикальної стінки. Тієї ж миті повітряна хвиля — певно, вгорі стався обвал — жбурнула Драча на підлогу кам’яного мішка.

Страху не було. Не було коли. Драч відчував, як спікаються нутрощі. Тиск газів у кам’яній порожнині ріс, і рухатися було все важче. Винні були зайві п’ять метрів. На секунду Драчеві здалося, що він уже виповзає з тріщини і бачить сіре небо. Він рвонувся нагору, відчайдушно і люто, тому що Христина завтра прийде до тієї ж лавки, тому що у Геворкяна, який чекає його нагорі, погане серце.

Він вибрався з кам’яного мішка, та виявилося, що тріщину вже завалило уламками базальту. Він спробував розсунути уламки породи, але зрозумів, що не вистачає на це сил. Треба відпочити, трохи відпочити. По обпаленому тілу розтікалася непомірна втома, що почала його переслідувати в останні дні на тій планеті і не відпускала на Землі.

Драч стояв, утиснувшись у шпару між брилами базальту. Йому належало тепер знайти слабке місце в цьому завалі, відшукати брилу, яка слабше від інших загнана в тріщину, і вирвати її так, щоб не обвалити на себе весь корок. І поки його мацаки мляво і повільно обнишпорювали брили, розшукуючи слабину, в мозку промайнула думка. Спочатку вона пройшла десь на периферії мозку, потім, повернувшись, задзвеніла, мов сигнал тривоги. Він зрозумів, що все може піти нанівець. Поки він не вийде звідси, вони не стануть підривати снаряди. Вони чекатимуть, сподіватимуться на диво. Вони навіть не стануть бомбити корок з повітря. Вони чекатимуть. Вони спробують врятувати його, хоча це неможливо, і через те можуть загинути люди і напевно загине все, що знаходиться на західному схилі і далі, на рівнині.

Драч діяв обережно і обачно, намагаючись не втратити свідомість. Це було головним — не втратити свідомість. Він повернувся до отвору, з якого щойно заледве вибрався, стрибнув униз і опинився поряд з пласкою плитою, на якій лежали заряди. Плита немов зібралася піти в танок. Драч подумав, як добре, що у нього немає нервових закінчень на зовнішній оболонці, він би помер від болю. Обпалені мацаки були незграбні. Минуло з півтори хвилини, перш ніж Драчеві вдалося розгвинтити один із зарядів, щоб перетворити його на детонатор. Драч чудово знав цю систему. Такі заряди були у нього на тих планетах. Заряд умикався лише від сигналу, але якщо ти знайомий з системою, то можна увімкнути ланцюг самому.

Драч подумав, що коли він закінчить роботу, то, перш ніж замкнути ланцюг, він дозволить собі кілька секунд, щоб пригадати дещо, як належить наостанок. Але коли закінчив, виявилося, що цих секунд у нього немає.

Вибух пролунав несподівано для всіх, окрім втомленого вулканолога, який лежав за каменями і думав так само, як Драч. Сопка здригнулася і заревіла. Вулканолог притиснувся до каміння. Два мобілі, які кружляли біля кратера, відкинуло, немов сухе листя, — пілотам ледве вдалося взяти машини під контроль. Оранжева лава ринула в старе жерло і помаранчевим соком почала наповнювати кратер.

Вулканолог кинувся бігти вниз по схилу: він знав, що потік лави через декілька хвилин проб’ється в його бік…

11

Христина прийшла на ту лавку край річки; було зовсім тепло. Вона викупалася в очікуванні Драча. Відтак почитала. А він не йшов. Христина чекала до сутінків. Дорогою назад вона зупинилася біля воріт інституту і побачила, що з посадочного майданчика піднімається великий мобіль. Христина сказала собі, що в цьому мобілі Драч відлітає на якесь завдання. Тому він і не зміг прийти. Але коли він повернеться, то обов’язково прийде до лавки. І вона вирішила приходити до лавки щодня, поки живе тут.

У великому мобілі до Москви відвезли Геворкяна. Біля сопки він якось тримався, а повернувся — і здав. У нього було слабке серце, і врятувати його могли лише в Москві.

_{З російської переклав Віталій Геник}

_{Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Люди как люди. — М.: Молодая гвардия, 1975. — 288 с. — (Б-ка советской фантастики).}

ЗМІСТ

Можна попросити Ніну?

Половина життя

Червоний олень — білий олень

Важка дитина

Казка про ріпу

Хатинка

Чичако в пустелі

Хокей Толі Гусєва

Терпіння і труд

Перший шар пам’яті

Снігуронька

Це ти, Алісо?

Освячення храму Ананда

Коли вимерли динозаври?

Коли б не Михайло…

Протест

Корона професора Козаріна

Я вас перший виявив!

Монументи Марса

Поділися зі мною…

Поломка на лінії

Порожній будинок

Так починаються повені

Такан для дітей Землі

Вибір

Загадка Химери

Про негарного біоформа

Оглавление

Кір Буличов ОПОВІДАННЯ

МОЖНА ПОПРОСИТИ НІНУ?

ПОЛОВИНА ЖИТТЯ

  1

  2

  3

  4

  5

  6

ЧЕРВОНИЙ ОЛЕНЬ — БІЛИЙ ОЛЕНЬ

ВАЖКА ДИТИНА

КАЗКА ПРО РІПУ

ХАТИНКА

  1

  2

  3

  4

  5

ЧИЧАКО В ПУСТЕЛІ

ХОКЕЙ ТОЛІ ГУСЄВА

ТЕРПІННЯ І ТРУД

ПЕРШИЙ ШАР ПАМ’ЯТІ

СНІГУРОНЬКА

ЦЕ ТИ, АЛІСО?

ОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ АНАНДА

КОЛИ ВИМЕРЛИ ДИНОЗАВРИ?

КОЛИ Б НЕ МИХАЙЛО…

  1. МАРИНА

  2. РАЇСА

  3. МИХАЙЛО

  4. МАРИНА

ПРОТЕСТ

КОРОНА ПРОФЕСОРА КОЗАРІНА

Я ВАС ПЕРШИЙ ВИЯВИВ!

МОНУМЕНТИ МАРСА

ПОДІЛИСЯ ЗІ МНОЮ…

ПОЛОМКА НА ЛІНІЇ

ПОРОЖНІЙ БУДИНОК

ТАК ПОЧИНАЮТЬСЯ ПОВЕНІ

ТАКАН ДЛЯ ДІТЕЙ ЗЕМЛІ

ВИБІР

ЗАГАДКА ХИМЕРИ

ПРО НЕГАРНОГО БІОФОРМА

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

ЗМІСТ