КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Жменька слів [Слава Світова] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

СлаВа СВітоВа




ДЛЯ ДОБРОГО НАСТРОЮ


120 мініатюр


Київ


Брайт Стар Паблішинг 2014


УДК 821.161.2(477)-32 ББК 84(4Укр)6-44 С24


СЛАВА СВІТОВА


С24 Жменька слів для доброго настрою. - К.: Брайт Стар Паблішинг, 2014.— 136 с.


1SBN 978-966-2665-30-7


Тексти, що ввійшли до цієї книжки, нагадують кінематографічні кадри або світлини зі старенького й дорогого серцю фотоальбому. У мереживному плетиві слів лірика поєдналася з філософією, а гумор - із легкою іронією. Кожна мініатюра жива: дихає, випромінює тепло й розповідає свою історію. Це видання для тих, кому навіть жменьки слів буде


достатньо, щоб усміхнутися.


J 3      УДК      821.161.2(477)-32


ББК 84(4Укр)6-44


Ця книга не може бути використана повністю або частково в будь-якому вигляді без письмової згоди видавця


Літературно-художнє видання Слава Світова Жменька слів для доброго настрою


Редактор Ю. Шутенко Коректор I. Кривошеїна Верстка та дизайн В. Кириченко Фото, вкористане на першій сторінці обкладинки, Yutilova Elena [shutterstock]


Формат 60х90/ 16. Ум. друк. арк. 2.26.


ТОВ «Брайт Стар Паблішинг»


А/с 87, Київ 02002, Україна. Тел.: (044) 593 2061.


E-mail: info@brightstar.com.ua Свідоцтво ДК №3990 від 23.02.2011


Віддруковано в ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”»


ISBN 978-966-2665-S0-7


02094, м. Київ, вул. Віскозна, 8. Тел./факс: (044) 503-00-45. Свідоцтво про внесення до державного реєстру ДК №2715 від 07.12.2006. Замовлення №


© Брайт Стар Паблішинг, 2014




Є в мініатюрі те, що й має бути, - родзинка чи навіть горішок у смачному шоколаді! З багатьох мініатюр можна було б написати і твори об’ємніші, але вони могли б і втратити свої чарівні принади, свої «горішки»! Тому, можливо, ми так і любимо їх за це - усього сто слів, сто мазків на папері, а перед тобою не просто епізод чи історія, а ЖИТТЯ в усіх своїх барвах!.. Із кожною мініатюрою - нове сходження на вершину! Це як фотографічний знімок, епізод життя, його реалізм. Хтось зітхне сумно, хтось усміхнеться. Але не відчути цього неможливо.


Гай Ворон


Дуже глибоко написано. Славо, ти як завше, в коротких замальовках дуже гарно розкриваєшся. Колись якийсь розумний класик сказав, що великі жанри - для читання, а маленькі - для роздумів. Може, все й не так категорично, але щось у цьому є.


Оксана Демченко


Це є література! Бо слова тут не лише несуть інформацію. їхнє поєднання в цій маленькій замальовці концентрує й випромінює згусток голого почуття. Браво, Славо!


Михайло Карасьов


Кожна з мініатюр передає такі тонкі та зворушливі моменти! Здавалося б, епізоди взяті з найбуденнішого життя, але от саме такі миттєвості вловити можуть лише люди з особливим баченням світу. Кожна твоя мініатюра особлива й по-своєму прекрасна.


Рина Гончарова


Це надзвичайно красиво. Ти нанизуєш слова, немов кольоровий бісер на нитку, вони зачіпають, переливаються, залишають у душі теплий промінчик!


Олена Замлінська




Смарагдовими


Чугайстер


22


мріями окрилена


9


Малюк і


Люблю


12


крихітка


23


Персональний


Баба Ганя


купідончик


13


та її коза


24


Фарби


14


Вони


25


Магія


15


Великі рибини


26


Мій скарб


27


Акваріум


16



Маленький


Маленький всесвіт


17


червоний бедрик


28


Дядечко Вітер


18


Яйце-райце


29


Наречена


19


Багряна ниточка


30


Радість


20


Дівчина-сонце


31


Інфанта


21


Жук


32


• 5 •



Француз


33


Дорога додому


Двоє


34


Туман


Тс-с-с, прислухайтеся 35


Зелений автобус


Дівчинка і янгол


36


Потуги


Дощовик


37


Небесні баранці


Моє море


38


Морфей


Одинокий


39


Той, хто всміхається птахам


Рожеві окуляри


40


Моє сьогодні


Равлик


41


Охоронець


Барабашко


42


Партія в шахи


Небесна каша


43


Старенький


Маленька жіноча


автомобільчик


сумочка


44


Незабудки


Тепло


45


Червона парасоля


Корж із маком


46


Шоколадниця


Лотерея


47


Жовтий банан


Очкарик


48


на сірому асфальті


Русалка


49


Клоун


Сонячне царство


50


Її темрява


• 6




Його руки


68


Мовчати


69


Солод


70


Бульбашки


71


Некерований


72


Лист до


Діда Мороза


73


Василина


74


Herbarium


75


Білий олівець


76


Баба Фаня


77


Торт


78


Аплодисменти


79


Плюс і мінус


80


Рукавичка


81


Снігова баба


82


Старенький велосипед


Купідона


83


Червоний капелюшок 84



Кулінарничок


натхнення


85


Про кохання


86


Весна


87


Зіронька


88


Телефономанія


89


Наполеон у домашніх


капцях


90


Бібліотека


91


Зуб мудрості


92


Жив-був дід Нетяжечка


93


Цілющі обійми


94


Натхнення


95


Карамельки


96


Мітла


97


Поетична пошта


98


Крамничка на колесах


99


Від зайчика


100



Три кубики цукру


101


Філгудненько


102


Страшилки


103


Ближче до неба


104


Як добре


105


Лісове озеро


106


Теплі історії до чаю


107


Сукенка для


Оленки


108


Літати


109


Квасолевий


суп для душі


110


Вихователька


111


Подушка


112


Плюшевий


ведмедик


113


Піаністка


і художник


114


Сум на підвіконні


115


Валянки для Іванки 116



Чиколядка


117


Чужі вікна


118


Романтичний


шкереберть


119


Повітряні кульки


120


Перший сніг


121


Обліпиха


з бергамотом


122


Книгоманія


123


Коробка шоколадних


цукерок


124


Красномовна тиша


125


Яблуня


126


Літо в банках


127


Життя на підборах


128


Жменька слів


129


Метрочитальня


130


Повітряний


цьомчик


131


Про авторку


133





Любі читачі, перед вами - унікальна книжка. Авторка її - молода особа зі сміливим ім’ям. Вона вигадала для себе сувору дисципліну, щоби відшліфовувати літературну майстерність: вирішила писати короткі тексти, що містять приблизно по сто слів. Завдяки життєрадісному характеру, таланту й натхненню ця справа обернулася для Слави Світової не муштрою, а насолодою, цікавою грою (хоча в одній із її мініатюр, «Потуги», є прозорий натяк і на творчі муки).


Маленький твір вимагає особливого підходу: кожне слово - на вагу золота. Це немов біг на коротку дистанцію, мов постріл в «яблучко». Як виявляється, жменьки слів може бути достатньо, щоби поринути в казку, оживити спогад, посміятися, віддатися мріям, замислитися.


Найрізноманітніші люди оживають під пером Слави Світової - маленькі дівчатка й хлопчики, школярі, тинейджери, молодь, чоловіки й жінки в розквіті сил,


старенькі бабусі й дідусі. Так само строкаті постаті за своїм соціальним статусом: бідні й багаті, самотні й щасливо одружені, батьки й діти. Деякі тексти напрочуд влучно моделюють дійсність, даруючи ефект упізнавання: дотепно, іронічно, експресивно. Інші передають ліричний настрій, ритмізовані, піднесені, тяжіють до поетичного письма.


Вражає велика кількість зорових образів, недарма письменниця порівнює свої твори з кінематографічними кадрами або світлинами зі старенького й дорогого серцю фотоальбому.


Це різнобарв’я тем, сюжетів, персонажів робить читання цікавим від першої до останньої сторінки. Авторка не задовольняється змалюванням світу людей і вдається також до зображення й свого потрактування фольклорних персонажів, тому в книжці мешкають дядечко Вітер, Чугайстер, Русалка, Ба- рабашко, Дощовик, Снігова Баба, Купідон, сонячні зайчики, білі єдинороги, чимало янголів. Є тут місце й Богові як Творцю всіх видимих і невидимих світів.


Наскрізні й автобіографічні штрихи, зокрема в мініатюрі «Охоронець», здається, авторка пише про себе: «А вона літала у снах. І по життю своєму завжди йшла легкою ходою, смарагдовими мріями окрилена. Як та бабка, що літає понад самою водою й ледве торкається крилами її поверхні. Як сонячний промінчик, який з’явою своєю зігріває світ».


Оптимістичне сприйняття й відтворення реальності пов’язує книжку з попередніми виданнями нашої серії. Виявляється, радість може мати велику кількість неповторних відтінків! Приємного читання!


Щиро - Юлія Шутенко, редактор серії «Теплі історії»




Люблю, коли після дощу влітку повітря пахне свіжістю трави й гарячим асфальтом. Люблю, коли у поштовій скриньці знаходжу листа. Несподівано. Люблю чорний шоколад. Вишуканий. Гіркувато-солодкий. Люблю книжки: гортати їх, сторінка за сторінкою, вдихати ні з чим незрівнянний аромат паперу, літер, мудрості... Люблю, коли за вікном негода, а вдома затишно й тепло. Люблю м’які кошлаті шкарпетки. Вони трепетно зігрівають кожен пальчик узимку. Люблю яскраві жовті тюльпани. У них ховається сонце. І весна. Люблю бедриків. І світанок. Коли над луками парує туман, а повітря тремтить від ранкової свіжості. Люблю мармелад, синє небо в білих хмаринках, пухнасті зворушливі куль- бабки, барвисту веселку. Люблю життя!




Я підстерегла його на балконі. Він якраз намагався потрапити однією зі своїх золотих стріл у серце якоїсь дамочки в блакитному кашеміровому пальті. Цікаво, кого він потім підстрелив би для неї? Досить розбитих сердець! Досить неправильних пар! І взагалі, чому все вирішувати має оцей рожевощокий опецькуватий карапуз? Он у нього ще й молоко на губах не обсохло, куди йому до серйозних справ сердечних?! Досить! Тихенько підкралася ззаду. Він пручався й хвицався, але я міцно його вхопила. Прив’язала за пухкеньку ніжку, аби не втік. І відібрала стріли. На днях придивлюся собі достойного кандидата. І хай лишень спробує не поцілити туди, куди треба!




Учора вона купила собі фарби. Трохи комплексувала, адже панянки її віку купують тефлонові сковорідки або силіконові формочки для запікання кексів. Насамкінець - стильну хромовану солонку. Або перечницю. Вона ж готувати не любить. Не бачить сенсу в тому, аби стояти на кухні півдня заради півгодинного гастрономічного задоволення. «Суть життя не має зводитись до продуктової корзини й туалетного паперу», - постійно казала вона сама собі. Того ж вечора сіла малювати. Веселкові кольори просилися на папір. Прозора вода у склянці обіцяла пензлику золоті гори. Білий аркуш загадково мовчав. Зображувати своє життя непросто. Якої барви самотність? А закоханість? А щастя? Вона усміхалася. Фарби творили.




Далеко за північ. На вулиці - ані душі. Він зіщулився від холоду й завів авто. Час повертатися додому. Несподіваний стук у вікно - він здригнувся. Опустив промерзле скло, здивовано кліпнув. Посеред сніжинок, що плавно зависли в повітрі, стояв китаєць. І усміхався. Умостившись на заднє сидіння, нічний гість попросив відвезти його у центр. «Відвезу, а потім - спати», - повідомив сам собі подумки. Вогні центральної вулиці обіймали місто м’яким світлом. На прощання китаєць загадково промовив: «Ма-гі-я». І зник. Натомість ожив пейджер. Просять подати таксі до ресторану «Реіісісіасі». «Поїду, але потім - точно відпочивати». Із ресторану граційно випурхнула дівчина і... наповнила салон його автомобіля щастям! Магія спрацювала.




Олена заїхала на Пташиний ринок, аби купити подрузі акваріум. А коли поверталася до ав- тівки, почула десь збоку різке: «Собаку купи!». Здивовано озирнувшись, вона побачила чоловіка середніх літ. І незграбне цуценя. Мимоволі всміхнулася, підійшла ближче, щоби погладити кумедного песика. Поставила акваріум збоку. «А скільки ж просите?» - поцікавилася. «Сто доларів, - відрубав чоловік і погрозливо буркнув: - Бери! А то я його на місці приб’ю!» І тієї ж миті розмашисто вдарив собача ногою. Те пронизливо заскавуліло, а вона вже діставала гаманець. Схопила цуценя на руки, міцно притисла до себе. Згодом її авто зникло. Чоловік рахував гроші, а на тротуарі стояв забутий нею акваріум.




Наллю собі в чашку трохи неба. Зроблю ковточок. І сяду тихо в саду плести вінок із ромашок - білих, ніжних. Я не чіпатиму пелюсток їхніх і «любить-чи-не-любить» не ворожитиму до ранку. Бо знатиму, що любить, просто знатиму. І ноти вітру я тихенько проспіваю - від радості. І всміхнуся сонечку - від щастя. І загадково світ довкола мене ще дужче барвами заграє! І заглядатиме мені у вічі. І таємницю нашу, народжену з любові, вгадуватиме. А я відчую за плечима легкі крила й тихенько прислухатимусь до себе. До дива-дивного, що у мені зроста. Є я і він, і наш маленький всесвіт, дарований нам небом.




Дядечко Вітер - називали його сусідські діти. А він дарував їм кольорові вітрячки, солодких півників на паличці й учив розмовляти з голубами. Він жив високо-високо, аж під небом, і, аби завітати до нього в гості, треба було подолати вісімнадцять щаблів дерев’яних східців. У його піднебесній оселі було цікаво: навколо висіли срібні дзвоники, а неземної краси білосніжні й попелясті голуби ніжно туркотіли на вушко, розповідали секрети цукрових хмар. Діти завжди приходили з крихтами хліба, і птахи зліталися з-попід стелі просто їм на долоні, а іноді також сідали їм на плечі й навіть голови! Тоді дядечко Вітер сміявся, а діти були щасливі.




Серденько б’ється так швидко, що подих перехоплює. (...у радості й горі, у багатстві й бідності...) Ніжна усмішка сором’язливо ховається за тонким мереживом невагомого, сніжно- білого вельону; ясні очі щастям світяться. Розшитий блискітками корсет обійняв тонкий стан, золоте волосся м'якими хвилями по плечах розсипалося. (...хоч би що трапилося, я завжди буду поруч із тобою...) Кришталеві черевички заховалися під довгим шлейфом вишуканої сукні, зітканої з найдорожчого краму. Розкішний букет із королівських півоній п’янкими ароматами напуває, зваблює, (...у здоров’ї та хворобі... і поки смерть не розлучить нас...) Вуста тремтять від його поцілунку, золотим сяйвом неземної радості душа наповнюється. (...Віднині я - лише твоя...) Наречена...




Сьогодні вночі їй наснилися білі єдинороги. Вона літала з ними аж до сьомого неба! І була щасливою. Уранці прокинулася з усмішкою й пішла варити духмяну каву. Поволі повітря довкола неї наповнювалося легкими хмарками аромату арабіки, кориці й... безмежної радості! Вона зробила кілька невеликих ковточків і, здавалося, відчула, як за спиною виростають білосніжні крила! Смакувала каву. Смакувала життя! Пританцьовувала босоніж, розглядаючи своє відображення у вікні. Сьогодні її день! Сьогодні її радість! Розкинувши руки, немов крила, вона впала на м’які перини й розсміялася! Світ заглядав до неї у вікно й грайливо всміхався. На туалетному столику лежав маленький букетик фіалок. І записка: «Люблю».




Давним-давно жила на світі маленька Інфанта1. Аристократично пхинькала, коли була не в гуморі. Смакувала вівсяну кашу зі срібної ложечки, а на десерт полюбляла груші в карамельному соусі. По обіді вона засинала на високих пухких перинах під заколисуючі мотиви віденських вальсів. І кожного дня прогулювалася околицями міста в надії зустріти свого маленького принца. А зустріла - пастушка. Там, на безкрайніх смарагдових луках королівства, він пас неслухняних поросят і майстрував чудернацькі свистунці з червоної глини. Замурзаний пастушок настільки сподобався Інфанті, що вона залишилася з ним назавжди. Удвох вони крутять поросяткам хвостики й частують одне одного стиглими медовими грушами. Дарма, що без карамельного соусу.




Навесні, коли з високих гір сходить сніг і наповнює своїм холодом ріки, у карпатських лісах з’являється Чугайстер. Височенний - у зріст віковічних зелених смерек, - він блукає поміж дерев, ніби шукає пустотливих мавок. Ніби когось шукає... Опівночі, при блідому світлі місяця, він сидить посеред галяви й грає на сопілці. І здається, що духи лісу оживають, зачувши ту дивну мелодію. І химерно танцюють довкола. А він дивиться в глибоке нічне небо й мовчки рахує зорі. І ніхто в цілому світі не знає, що Чугайстер насправді - звичайний чоловік. Лишень самотній. Настільки, що змушений одиноко блукати поміж високих дерев, чіпляючи їхні верхівки довгою сивою бородою.




«Пані Матильдо, що сталося?» - питально звела брівки пані в позолочених окулярах. «Що вам сказати, пані Іветто, мій малюк сьогодні так погано спав! Усю ніч крутився. Температура? Чи животик болів?» - скрушно зітхнула пані у хутряному манто. «Ой, розумію. Моя крихітка іноді так погано їсть, а я - переживаю», - пройнялася пані Іветта. «їх потрібно любити! - урочисто промовила пані Матильда. - Я оце вчора курточку тепленьку своєму купила, холодно ж!» - «А я своїй крихітці комбіне... Ой, лишенько, що це?!» - несподівано схопилася на ноги одна. «Жоржик! Мімі! Ану сюди! Негайно!» - схвильовано гукнула друга. Мініатюрна такса й французький бульдог у болоньєвій курточці саме знайомилися з дебелим мастифом.




Баба Ганя щодня вставала вдосвіта. Умивала обличчя, причісувала гребінцем коси, зав’язувала хустину й поспішала до хліва. Там, серед аромату сіна, стояла бабина коза. І чекала. Коза полюбила бабу Ганю відразу, тільки- но побачила. Баба Ганя за таку вірність гордо називала її «моя коза». Вони всюди з’являлися вдвох. Баба Ганя крокувала вулицею, коза слухняно тупотіла поряд. Обидві завжди були в гуморі. Якось баба Ганя зо два тижні проходила з темно-багряним синцем під оком. «То моя коза мене трохи штурхнула», - без тіні злості відказувала баба Ганя тим, хто питав. Вона ніколи не сердилася на свою козу. Бо дуже її любила.




Вони знають мою історію. Вони малюють життя в мене на обличчі. Мій сміх - вони чули. Мій біль - вони вистраждали. Мій сум - вони витужили. Мій плач - вони пам’ятають. Усе моє вони прожили зі мною. Вони - митці. Малюють мій характер у мене на обличчі. А я - полотно. А я - «табула раса». Як пісок, на якому з’являються сліди; як шибка, на котрій мороз вирізьблює холодний візерунок; як папір, на якому темно-синє чорнило виписує слова у рівний ряд; як сніг, на якому ягоди калини кричать про червоне, - моє обличчя. Воно піддається їм. Воно віддається їм. Моє обличчя і я - одне ціле. Вони - мої. Зморшки.




Його дні пропливали, як великі рибини. Хотілося з усіх сил ухопити хоч би одну за хвоста або голосно вигукнути котрійсь: «Замри!» А вони все вислизали з рук, немов невловимі миттєвості, зникали. Залишали по собі лише прозорі відчуття невідворотності, дзеркальної фатальності. Він часто любив сидіти на високому березі річки у передранковому тумані й вдивлятися у воду. Чатувати на них. Своїх риб. Великих і маленьких. Неповторних - як дні його життя. Кожна - унікальна в своїх візерункових лусочках, із яких, немов із маленьких люстерок, усміхаються до нього обличчя тих, хто давно канув у Лету. Він знав, що одного дня Велика Ріка прийме і його.




Там є червоне намисто. Дуже гарне, святкове. Коли його взяти до рук і підійти ближче до вікна, воно виблискує на сонці. Вишивані рушники лежать, складені один на одного: чорне й червоне традиційно об’єдналися хрестиками у візерунок. А ще там є дерев’яна шкатулка - чорного, смоляного кольору з сонячно-солом’яним чудернаць- кимюрнаментом. Усередині неї - пара мідних сережок, укритих зеленавим відтінком минулого, декілька шпильок і гребінець для волосся. Милі серцю дрібнички. На самому дні - старенький фотоальбом. Люблю його гортати. Усміхнено дивляться на мене з пожовклих чорно-білих світлин рідні обличчя. І я мимоволі усміхаюся їм. Ще раз обережно проводжу рукою, торкаючись минулого. Скриня прабабусі. Мій скарб.




Соковите зелене яблуко посеред столу. Маленький червоний бедрик у чорну цяточку сидить на ньому. Не рухається. Тихо склав лапки й спить. Гріється на сонечку. І сниться бедрику високе блакитне небо й пухнаста біла хмаринка. А ще - духмяна трава з прозорими краплями холодної роси. І сині дзвоники в безкрайньому полі. Вони тихенько виспівують-видзвонюють бедрикові колискову. І він усміхається вві сні. Я сиджу за столом і боюся поворушитися, щоби його не розбудити. Він так солодко дрімає. А я заворожено дивлюся на нього. Милуюся - не намилуюся Божим створінням. Звідки він узявся тут - цей маленький червоний бедрик у чорну цяточку? На моєму зеленому яблуку.




Принесу студеної води до схід сонця. Поволі, на малому вогні, розтоплю бджолиний віск. Обережно дістану з шафки свої фарби. І пензлика. Умочу м’якого кінчика в прозору воду, потім - у колір. І буду писати... Чотири пори року, чотири сторони світу, чотири вітри по землі віють - лягає маленький хрестик на біду поверхню. Сплітаються символи між собою, знаки й кольорові фарби. Небесні олені, підковані срібними зорями. Жовтогаряче сонце й червоний місяць. І древо життя, що корінням своїм сягає стародавнього минулого, а розкішним тонким гіллям тягнеться ввись. До безкрайньої мудрості неосяжного Всесвіту, до любові. До Божественного світла істини. Розписую писанку. Пишу свого листа Богові.




Вона дуже довго й міцно його тримала. Непомітно прив’язала до себе тонесенькою багряною ниткою й не відпускала. Усе вірила, що одного прекрасного дня він до неї обов’язково повернеться. Усе надіялася. І якось він таки з’явився. Уві сні. Узяв її за руку й стиха промовив: «Ти ж мене любиш. Я знаю...». Крізь туманний сон вона спробувала розгледіти у його обличчі щось рідне, знайоме. «Це вже не він», - відлунювало в голові. Раптово здригнувшись, вона різко від нього відсторонилася. І прокинулася. Сонячні зайчики наповнювали собою затишну кімнату. Його ніде не було. Лишень на подушці поряд лежала маленька багряна ниточка. Вона нарешті його відпустила.




Коли вона народилася, сонце ніжно поцілувало її носика. Відтоді там жменька веснянок. Відтоді з нею завжди її рудий сором. Того похмурого лютневого дня вона блукала алеями парку. Схилила голову донизу й зацікавлено розглядала чудернацькі тріщинки на мокрому асфальті. Він стояв посеред безлюдної алеї й пильно вдивлявся в сіре насуплене небо. Хотів віднайти посеред лютневих хмар трохи сонця. Раптом - легкий удар у спину! «О Господи, я ледве не збила його з ніг!» Здивовано повернувся й побачив її. Виразні карі очі. Жменька кумедних веснянок. І дивовижне сонячно-руде волосся. Мимоволі він усміхнувся: «Я таки знайшов своє Сонце!» Дівчина несміливо всміхнулася йому у відповідь.




«Ой!» - раптово зойкнула вона, округливши від жаху очі. Здивовано підвівшись із дивану, він поглянув угору. Майже під самою стелею на стіні нерухомо сидів велетенський чорний жук. «Убий його!» - імпульсивно вирвалося в неї. І у вечірній тиші спальні ці слова прозвучали чомусь як вирок. Він пішов на пошуки ганчірки, а вона залишилася чекати. Не могла відвести погляду від жука. І нарешті навшпиньках сторожко підійшла ближче. Аби роздивитися. Чорні блискучі крила, чіпкі лапки, довжелезні страшні вуса... Коли у дверях з’явився він - із бойовою ганчіркою, - вона здригнулася й несподівано вигукнула: «Тільки не вбивай!» Потім ніяково всміхнулася й додала: «Давай відпустимо його на волю».




Двері магазину пропускали силу-силенну людей. Клунки, пакети, сумки з провізією пропливали повз нього, поширюючи довкола мільйони запахів. Дражнили його ніздрі. А він сидів осторонь, прив’язаний до дерев’яного поручня, і пильно вдивлявся в кожного перехожого. Собака з сумними очима. Аж раптом неспокійно смикнувся, але тієї ж миті великі очі розчаровано згасли. То не його господар. Запах чужий. Поволі сонце звертало ліворуч і ховалося за верхівками будинків. Заходив вечір. Собака розумів, що за ним ніхто не прийде. «Ну що, Французику?» - почувся співчутливий голос продавчині, що зачиняла двері. Бульдог поволі піднявся й питально глянув жінці у вічі. Розв’язавши поводок, вона м’яко промовила: «Ходімо!»




Чорно-білою зеброю пішохідного переходу йдуть двоє стареньких, пліч-о-пліч. Неспішно. Він опирається на милицю, а вона, як завжди, зворушливо тримає його попід руку. Смуга чорна, смуга біла. Як і їхнє життя. Як і чорно-білі світлини з пожовклими кутиками у старенькому фотоальбомі, ті сторінки вони так люблять гортати тихими затишними вечорами. Вдивляються у фотографії, щось згадують, усміхаються. Теплом чорно-білих спогадів себе зігрівають, ніби зблизька своє життя розглядають. Смуга чорна, смуга біла штрихпунктирною лінією розділяє їхнє життя на те, що було і що буде. А вони йдуть собі поволі вперед. Усміхаються. Пригорнувшись одне до одного, пліч-о-пліч, двоє стареньких - він і вона. Щасливі обоє.




Тс-с-с... Ви чуєте, як дихає світ? На повні груди, розмірено й глибоко. Вдихає асфальтний пил великого міста, всмоктує в себе важкі темні клубні густого диму - і все ж дихає. І так ритмічно б’ється його серце. Прислухайтеся. Глухі гарячі удари пульсують життям. Удар, іще удар. Він живе. Вбирає запах мегаполісу, переповненого мільярдами чужих сірих думок, нездійснених мрій, маленьких життєвих трагедій, мовчазних криків відчаю, всотує солоний бриз виплаканих сліз, а натомість дарує аромат свіжоскошеної трави, літнього дощу, прохолодної свіжості роси. Ви чуєте? Ваше серце б’ється в унісон із великим серцем світу. Удар, іще удар. Ви живете. Прислухайтеся. Чуєте, як дихає ваш світ?


Місто шуміло. Вирувало. Люди поволі наповнювали собою тротуари. Автівки голосно снували павутиною доріг. Повітря пахло ранковою свіжістю й мільйонами думок перехожих. Місто прокидалося. Міцно стиснувши долоньку в кулачок, вулицею йшла маленька дівчинка. Сама-самісінька. Бадьоро й упевнено крокувала вперед, роздивляючись усе довкола. На перехресті вулиць пригостила замурзаного жебрака шоколадною цукеркою. Ще погладила кудлатого дворового собаку за велюровим вухом («Де твоя мама?»). Обережно розтуливши долоньку, малеча показала місту свій скарб - кольорове скельце. І помандрувала собі далі. Там, угорі, посеред блакиті неба, на подушці білої хмарини сидів янгол. І спостерігав за нею. Маленька дівчинка роздивлялася його крізь рожеве скельце. І усміхалася. Місто вирувало.




Сьогодні знову хлющ. Несподівано, зненацька. Прогнози віщували сонце, а тут - він. Прямолінійно - з неба. Ніхто не чекав. Ніхто не бажав. А він прийшов. Потоки прозорої небесної води вмивали вулиці й дороги. Дахи будинків радісно виблискували в золотому промінні. Калюжі пристрасно фотографували блакитно-сіру вись, а перехожі усміхалися з-під кольорових парасольок, граційно витанцьовуючи поміж краплин. Місто потопало в обіймах семиколірної веселки. На лаві біля фонтану непомітно сидів дідусь під старенькою парасолею. Усміхнений. Дощ рясно поливав усіх на щастя! Аж раптом припинив. Несподівано, зненацька. Обережно заховавши барвисту веселку до кишені старого плаща, Дощовик тихо покинув місто. Залишаючи по собі прозорі сліди-калюжі на асфальті.




Мало хто про це знає, але в мене є море. Безкрайнє й дуже глибоке. Моє море прозоре, іноді воно буває солоне, але зазвичай воно солодке. Саме так. Хоча солодких морів у природі не буває. Існують моря кольорові - чорне, жовте, червоне, біле. Чи моря мертві. А моє море - живе. І солодке. Коли я лягаю спати, воно тихенько шумить на вушко, огортає морським шумом, заколисує до сну. Іноді моє море штормить, вирує й б’є хвилями. Хлине потоками сліз. Отоді воно дуже солоне. І тоді мені солоно. Але так буває дуже рідко. Узагалі, воно мирне й спокійне. І дуже тепле. Море. В мені.


• зо •




Він самотньо стояв на вулиці й дивився на перехожих. Люди проходили повз. Туди-сюди. Сюди-туди. А він кожного разу дивувався з того, що вночі його вулиця може бути такою жвавою! Галаслива компанія, сміючись, виринула з темряви в його світло. Згодом прийшов похмурий чоловік. Приклеїв на нього: «Пропала кішка». Чоловік не знає. Його киця прогулюється вночі дахами будинків із рудим котом. З-за рогу з’явилися закохані. Щасливі! їх двоє. І вони люблять одне одного. А він - сам-один, ніби поміж людей, та все ж одинокий... Скоро світатиме. Ліхтар ще раз глянув яскраво-жовтим оком на місто. І згас. Щоби засяяти з першими сутінками ввечері.




Ні, я так не хочу. Мені так не підходить. Не цікавить сірий світ. Я прагну кольорів. Розмаїтого життя! Хочу бачити сонячних зайчиків. Відчувати смак нового дня. Чути, як увечері засинає місто. Барвистих відтінків! Поверніть мені рожеві окуляри. Сірі будні не для мене. Тут люди не всміхаються. І мрії не збуваються. У сірому просторі ходять сірі постаті. Сумні. Сонливі. Стомлені. Сомнамбулічні. У сірому краї страшно жити. Він надто реальний. Надто суворий. Я так не хочу. Поверніть мені кольорову казку. Я хочу знову бачити світло людської душі.




Я завжди любила равликів. Вони часто з’являлися нізвідки. Матеріалізувались десь неподалік. А я брала їх до рук. Прохолодне тільце поволі приклеювалося до долоньки. Тепер у нас одна доля. Ще мить - і лінією мого життя повзе равлик. Несе на собі маленьку хатинку. Повільно. Долонею. Долею. Якщо долоньку обережно повернути до сонця, то можна побачити в центрі - нескінченність. Усі лінії склеїлися. Склались у візерунок. І нема йому кінця. Є лише початок... І равлик. І долонька. І мереживні лінії, що виграють на сонці. Ще мить - і равлика нема. Він зник. Нескінченність залишилася. Тут, у самому центрі моєї долі. На моїй долоньці. Прощавай, равлику!




Я живу у вашій шафі. На другій полиці знизу. У смугастій шкарпетці. Я рипаю-скрипаю дверима вночі. А ще тишком-нишком бавлюся вашими дрібничками. Я ховаюся від кота у складках штор. А потім тихо чмихаю в кулачок десь на антресолі. Тихенько так, аби ви не чули, і хитрий кіт теж. Удень я гойдаюся на люстрі. Читаю газети. Підмітаю хлібні крихти. І дуже на вас чекаю. Коли вас довго нема, сумую. Сиджу на підвіконні й виглядаю вас у вікно. Я міг би вам показатися, але боюся... злякати вас. Бу-у-у! Я - Барабашко. Живу у вашій шафі. У найдальшому куточку. Я - хороший.




З неба на землю падала дрібненька біла крупа. Там, нагорі, янголи варили кашу. Хлопець у кумедній хутряній шапці поспішав містом. Аж раптом несподівано посковзнувся, змахнув руками в повітрі й упав навзнак. Шапка злетіла. Дихання збилося. Лежачи на тротуарі, широко відкритими очима він розглядав небо. У якийсь момент у візерунках снігових хмар йому наче привиділися дивні образи в білому... «Не забилися?» - почув приємний жіночий голос десь згори. «Головне, що не на смерть», - спробував пожартувати, поволі підводячись. Годиною пізніше вони разом пили духмяну каву. Смачну, із солодким присмаком сором’язливості. Біла крупа й далі сипала за вікном. Там, нагорі, знову вирішувалась чиясь доля.




Шкіряна чи полотняна. Вишита дрібним бісером чи з крокодилячого хвоста. Чорна чи барвиста. Вона - унікальна. Як і її володарка. І в надрах її - безцінні скарби. Гарненьке посріблене дзеркальце. Перламутровий блиск для губ. Помада яскраво-червоного кольору. Невеличкий записник із номерами телефонів тих, хто сподобався, та адресами улюблених магазинів. Серветки з ароматом зеленого яблука. Загадкові ініціали на мереживній хустинці. Флакон улюблених парфумів, невловимо-ефемерних. Бірюзовий гаманець. Дводоларова купюра на щастя. Велика в’язка ключів. «Пацьорки» Роздобудько - для настрою. Збірка віршів Ахматової - для душі. Чоловічий журнал «Men’s Health» - для обізнаності. Льодяники зі смаком полуниці та вишні. Записка від коханого. Маленька жіноча сумочка. Потаємний незвіданий світ.




М’якими вовняними шкарпетками, духмяним світковим медом, що літом і спокусою так пах- іе солодко, гарячим чаєм із ванільними хрус- 'иками - я зігріватимусь від осіннього холоду. Іухнастого кота вуркотливого посаджу, немов щтя, собі на коліна й до ночі слухатиму диво- шжні казки його про незвідані землі та сонячні ірлини, що він мені стиха на вухо муркотітиме; іатишок і тепло в оселю прийму. Кілька сухих фівець у вогонь підкину й ніжним тріскотом забухаюся, вогняними візерунками, іскрами жов- югарячими зачудуюся, ліниво всміхнуся дощеві іа вікном та осені. Вдивлятимусь у вогонь дов- ю-довго. І мріятиму... Вбиратиму тепло і тілом :воїм, і серцем. І відчую безмежне щастя!




Пухкий, духмяний, присипаний дрібними чорними бісеринками, красується посеред столу корж із маком. Солодкий, мов нектар. І пахне, ніби квіти з луки мого дитинства. Дивлюся на нього й згадую. Триколісний велосипед, що так дзвінко поскрипував правим колесом, невтомно мандруючи сусідськими вулицями. Бабусину корову Булану - її гарні сині очі з довгими віями, дзвіночок на шиї й вінок із волошок. Білу емальовану кружку теплого домашнього молока з пухнастою пінкою-мереживом. «Підколінки» з кутасиками, коротеньку сукеночку й чепурні червоні сандалики. Ляльку Катрю з жовтим, кучерявим волоссям, заплетеним у косу; лінивого кота Мартина, мамину ласкаву усмішку й казку перед сном. Дрібними чорними бісеринками - мак. І спогади.




Він завжди підходив до кіоску з періодикою й жартівливо промовляв у віконечко: «Мені, будь ласка, лотерейний білет. Тільки обов’язково виграшний». І завжди дивувався з того, що у кіосках сидять невдоволені тітоньки, байдуже простягають йому кілька лотерейних смужок, приказуючи: «Ось. Вибирайте собі самі!». І він вибирав. І ще ніколи не вигравав. А якось із віконечка несподівано почув приємний жіночий голос: «Хочете виграти мільйон? Що ж, давайте почаклуємо!» Він зазирнув усередину й побачив ії. Усміхаючись, вона подала йому щасливого лотерейного квитка - виграшного. Він швидко стер захисне покриття монеткою... і просто засяяв! «Невже таки виграли?» - здивовано запитала. «Ні! - радісно вигукнув. - Але знайшов вас!»




Усі казали: «Очкарик». І поблажливо посміхалися. Так, ніби виправдовували його худі, гоструваті плечі. «Наш очкарик», - шепотіли тихенько в нього за спиною. Так, аби не почули його лапаті вуха. І скрушно хитали головами. Ніби співчували йому - кволому, безпомічному в такому страшному, жорстокому світі. А коли він прийшов на роботу без окулярів і з подряпиною на скроні, всі дивувалися: «Що це з тобою? Ти впав?» І перешіптувалися: «Хто ж це побив його, бідолашного?» А він усе відмахувався рукою й бурмотів: «Нічого страшного...» А у вечірніх новинах розказували щось про маленьку дівчинку. І якогось нападника. І, здається, рятівник був худий і незграбний. Очкарик.




Колись давно я була русалкою. З довгим зеленим волоссям, прохолодно-слизьким тілом і гарним хвостом із дзеркальних лусочок. Я мала тонкої роботи срібну арфу й завжди перед світанком ніжно перебирала струни, виткані золотими шовкопрядами, і співала. Так я вітала новий день. Сидячи на неопалимій купині, розчісувала своє волосся, полоскала його в прозорій воді, прикрашала ліліями. Коли спадав густий надвечірній туман, понад річкою линув тихий плескіт. То я пірнала на саме дно. Там, унизу, я спала в безпечному спокої мушлі аж до ранку. Так було давно. Тепер я боюся нічної води: пам’ятаю, як самотньо мені було там, у темних глибинах.




Десь далеко-далеко, за синіми пагорбами та фіолетовими ріками, за густими лісами, за блакитними луками є Сонячне Царство. Там барвисті метелики танцюють на білих хмаринках, а грайливі сонячні зайчики сповіщають усіх жителів про початок нового дня. Там золоті зорі квітнуть чудернацькими суцвіттями в небі, а маленькі феї розсипають уночі добрі сни. Там живуть крихітні янголики. Удень вони купаються у ранковій росі, катаються верхи на білосніжних єдинорогах, бавляться кольоровими скельцями. А як надходить вечір, дзвонять у маленькі срібні дзвоники. І тоді з-за цукрово-молочних хмар прилітають до них дивовижні білі птахи, садовлять їх собі на крила й несуть на землю, до батьків.




Теплими сонячними промінчиками крізь смарагдово-багряне листя високих дерев. Блакитними латочками м’якого неба. Тонкими, невловимими, срібними ниточками-павутинками. Рясно насіяними хатками, кольорово-веселковими, майже іграшковими. Усміхненими бабусями на лавчинах, коло воріт. Жовтогарячими соняшниками, тендітними мальвами, садками, рясними кущами барвистих півоній, квітучими айстрами. Безкрайніми луками, ще зеленими. Табунами коней, що відчайдушно мчать із вітром наввипередки. Золотими куполами білосніжних храмів. Тонким, протяжним звуком дзвону, що тане й зникає. Відчиненими хвірточками, вбраними клумбами. Кудлатим собакою. Дрібними курочками на подвір’ях. Веселим сміхом дітлахів. Стогоном дерев’яного воза, скрипом колеса о кам’яний ґрунт. Духмяним запахом свіжовипеченого хліба. Важким ароматом диму й осіннього листя в повітрі. Дорога додому. Бабине літо.




Невідоме тепле дихання поволі наповнило собою прохолодний простір. Вдих-видих... Захукало всіх чимсь непроглядним та густим, м’яким та білим, загадковим. Заповнило вулиці, заплутало людей. Сховало в міріадах крихітних краплинок і сонце, і місяць. Зник горизонт. Об’єдналися в одне ціле тверді - земна й небесна. Хмари зійшли з небес і поглинули місто. Зникли будинки, розчинилися в молочному серпанку дерева. Лише вуличні ліхтарі горять. Розмитими жовтогарячими сонцями своїми в незвідану глибину манять. Тихо довкола. Густе повітря ночі вимикає звуки. Лише самотня краплина скотиться додолу з вологої гілки. Ніби сльоза, впаде й важко розіб’ється о бруківку. Вдих-видих... Туман.




Коли я була маленька, то їздила в майбутнє на зеленому автобусі. Я чекала його рівно опівдні вчорашнього дня, на перехресті трьох сусідніх вулиць. І з’являвся він завжди несподівано - то виїжджав із бузинових кущів, товипірнав із глибоченної дощової калюжі. Щоразу блимав мені сонячною фарою та ввічливо відчиняв свої двері, впускаючи до квіткового салону, де смачно пахло медом і бабусиною гарбузовою кашею. Разом ми їхали вперед - до незвіданого - аж вітер свистів у вухах! І поверталися лише завтра, з першими сутінками ранку. Зараз, коли мені сумно, іду до знайомого перехрестя й чекаю. Але зелений автобус чомусь давно не приїздить.





ЇІОТУГИ


Мабуть, ще не час. Бо коли час, тоді все легко. Тоді не треба важко дихати, хапати ротом повітря. Не потрібно пітніти, міцно стискаючи пальці в кулак. До хрускоту в кісточках. Немає необхідності важко дихати і водночас задихатися. Від нестачі повітря. Не треба битися в конвульсіях і вигинатися всім тілом. У болях. У муках. Немає чого зціплювати зуби й стримувати крик у горлі. Вона так хотіла вистраждати й дати життя. І не могла. Чистий аркуш паперу лежить на столі. Рояться думки. І жодного слова. У потугах легко народжувати, а от творити... Важко? Колись вона напише свій шедевр. Мабуть, іще не час.






Коли усміхаються небеса, відбуваються всілякі дива! Пухкі ефемерні хмаринки оживають і бавляться між собою! Саме там, посеред сонячного серпанку й прозорості безкрайнього неба. За ними так цікаво спостерігати. Стояти, закинувши голову догори, жмурити очі й усміхатися. Вітерець легенько згонить докупи кілька пустотливих м’якеньких хмаринок: ще мить - і посеред блакиті з’явилася дивовижна квітка! Вона росте, розпускає сніжно-білі пелюсточки... Вітерець дмухнув - і ось уже пелюсточки розлетілися, закружляли у веселому танку! Дивись, - і посеред самого неба з’явилися маленькі баранці. Небесні. Вони кумедно буцаються між собою, граються й тишком спостерігають за всіма з височини.




Мій сон, ніби п’янкий трунок. Я поволі заплющую очі й солодко впиваюся ним до нестями. Він, ніби нектар богів, наповнює відчуттям легкості, прозорої невагомості й спокою. Нестримною насолодою. Лежу нерухомо, оповита хмарами срібного космічного пилу, і чекаю. Нічні метелики безшумно піднімають мене на свої м’які крила й несуть у незвідану темінь неба. Я - безтілесна. Поміж зоряних ліхтарів стрімко лечу, босими ногами звивистим Чумацьким Шляхом ступаю. Місячною доріжкою серпанковою мандрую далеко, в сонне царство Морфея. Небесними ріками молочними пропливаю. І добре мені. Оповита пухкими хмарами, солодко сплю.


той, хто


ВСМІХАЄТЬСЯ ПТАХАМ


Він приблуда. Люди його не люблять. Брудний. Тхне однаково і в мороз, і в спеку. У нього темне, майже чорне обличчя - чи то від природи, чи то від засмаги, чи то від невмиваності. На голові - клубок нечесаного волосся. І взагалі, він якийсь не в собі. Смикає себе за сорочку, чухається за вухом. І всміхається. Стоїть, закинувши голову, посеред площі, посеред натовпу. І пильно вдивляється в небо. Там, високо, серед білих хмар, літають голуби. Вони вільні у своєму польоті. Як і він. Вони літають у небі. А він літає разом із ними. Тільки вві сні. Він щасливий. Той, хто всміхається птахам.




Сьогодні такий настрій, що хочеться натягнути на ноги веселі гумові чоботи жовтого кольору в кумедні зелені качечки! Обмотати шию теплим плетеним шарфом, надягти зручні й теплі джинси та вийти в сад - згрібати осіннє листя! Ходити діловито садом із величезними граблями гуліве- рівського розміру, борсатися в землі, згрібаючи докупи золото осені! А потім раптово відчути приплив невагомої всепоглинаючої радості, розкинути руки в боки й шубовснути прямісінько в купу листя! Впасти у дитинство! І жбурляти кольорові листочки до неба, кричати весело щось про цілий світ див і нескінченність мрій, улюлюкати нісенітниці в холодну височінь, черпати руками останні сонячні промінчики й вдихати свободу!




«Народилася в сорочці», - казали. «їй щастить у всьому, хоч за що б узялася», - дивувалися. «Та вона за все своє життя навіть ґулі на лобі не набила», - перешіптувалися. «Деяким надто багато всього дісталося - і красива, і щаслива», - заздрили. А вона літала у снах. І по життю своєму завжди йшла легкою ходою, смарагдовими мріями окрилена. Як та бабка, що літає понад самою водою й ледве торкається крилами її поверхні. Як сонячний промінчик, котрий з’явою своєю зігріває світ. Іноді вона чула тихий шелест крил. Десь зовсім поряд. Оберталася, та бачила лишень ясне небо. І тоді вона знала: це він. Її Охоронець. Завжди поруч.





ШРШ Б ШШ


«Відмінна партія в шахи! - промуркотів Кіт, зробивши свій перший хід конем, і хитро глянув на Малюка. - Наступний хід - твій, прошу!» - «Але я не вмію ходити, я маленький і можу хіба що повзати або смикати тебе за вуса», - розгублено відповів Малюк і поправив підгузок. «Але ти обов’язково мусиш зробити хід! Так написано в правилах», - наполіг Кіт. «Але я боюся! - вигукнув Малюк. - А раптом я піду не туди й програю?» - «Піти не туди - не страшно, найгірше - стояти на місці, - помірковано муркнув Кіт і додав: - Лише так можна навчитися грати в цю гру!» Малюк невпевнено зробив свій перший хід. Шахова партія розпочалася.





еТАРЕНЬКИИ ' МТОМОБІЛЬЧИК


У маленькому-маленькому гаражику, за скрипучими іржавими дверима стоїть старенький ав- томобільчик. Серед спокою механічних ключів, дрібних гайок і густого машинного масла дрімає. Круглі очі-фари давно вже згасли. Колись такий світлий шкіряний салон уже потьмянів і не пахне більше так тонко свіжою фарбою. Не рухаються колеса, ніби в асфальт гумою вросли, здулись. Торічелієва порожнява бензинового баку ще зберегла свій ледь відчутний аромат, але мовчить клаксон. І двигун затих. Давно перегоріла його остання іскра життя. І лишень маленький кленовий листочок на двірниках, розмальований осінню у жовто-багряне, нагадує старенькому автомобільчику про ті незабутні дні... Коли він мчав автострадою наввипередки з вітром - і був щасливим.






Вони разом ліпили паляниці з піску, підпорювали найвищі точки дерев і крали сусідські яблука: дівчинка з русявими косичками та хлопчик із кирпатим носом, розмальованим сонячними веснянками. Діти із Зеленої вулиці. Справжні друзі назавжди. А потім виросли. І розбіглися. «Не забудеш?» - спитав у неї, переступаючи поріг дружби. «Не забуду!» - відповіла, зачиняючи за ним двері пам’яті. Час гортав календар. Години, тижні, місяці, роки сипалися, немов пісок у пісочному годиннику життя. Сьогодні по обіді вона отримала конверт. Усередині лежав мініатюрний букетик незабудок і пожовкла фотографія з дитинства: дві зворушливі косички й кирпатий ніс у сонячних веснянках, здавалося, тихо промовляли до неї: «Не-за-будь...»




На вулиці нещадно лив дощ. Потоки води спливали шибами, вмиваючи вікна, а люди веселим гуртом ховалися від зливи під дашками численних кіосків. Тримаючи обома руками величезну червону парасолю, вона яскравим метеликом випурхнула з-за рогу будинку. «А можна до вас? - почула несподівано збоку. - Моя парасоля не функціонує!» Перед нею стояв мокрий, як хлющ, хлопчина й тримав точнісінько таку саму червону парасолю - лише складену. «Ви не повірите! - торохкотів він. - У мене на роботі під столом лежить двадцять вісім різнокольорових парасольок! А я вибрав ось цю, червону й поламану». Усміхаючись, вони пліч-о-пліч ішли під дощем, а величезна червона парасоля хитро підморгувала захмареному небу.




Усе змінилося того дня, коли вона прийшла до міста. У повітрі з’явився загадковий аромат донині чогось невідомого, солодкого, спокусливого. І навіть люди почали більше всміхатися, відчуваючи, що диво поряд, - у затишному будиночку вродливої Шоколадниці. Один за одним злітають із її поличок духмяні цукати; легкою хмаринкою здіймається в повітря запашна кориця. У казанку на малому вогні закипає-парує свіже молоко. Невеличкий дерев’яний млинок весело перемелює кавові зерна. Неземний, спокусливо-солодкий аромат наповнює собою всі вулиці міста. Дзвінко лунає сміх чарівниці. Кілька дрібних родзинок. Одна сльозинка - для гіркоти. Стародавня книга рецептів стиха нашіптує свою магію. Так народжується божественний смак. І спокуса. І чорний шоколад.


жовтий


{ЇБАНАН НА СІРОМУ АСФАЛЬТІ


Він лежав посеред тротуару і, здавалося, кричав про свою присутність. Десятки ніг відстукували свій ритм зовсім поряд: цокали витончені підбори, впевнено дубасили тротуаром дорогі лаковані черевики, дріботіли дитячі кросівки, іноді сновигали зношені скрипучі туфлі, плавно пропливали тендітні «човники». Повз нього проходило життя, а він лежав осторонь. Яскраво- жовтий банан на сірому асфальті. Вона сиділа неподалік. У сквері, на лавочці. Самотня душа серед великого сірого натовпу. Благенька курточка, старі джинси; кросівки, у зморшках яких навік осів пил великого шляху. І глибокі, ясні очі... Вона його бачила. І вагалась. За мить - різко підвелася. Уже через декілька секунд банан був у неї в кишені.





клоун


Він запустив пальці до кишені. Червоний клоунський ніс боляче обпік руку. Сумно всміхнувшись, дістав червону кульку на світ Божий і сів перед дзеркалом. Час гриму. Час клоунади. Поволі на сіре, змучене обличчя лягали білі мазки. Щоки набули неприродного рум’янку. Кумедна волохата перука кольору яскравого соняшника прикрасила лису голову. Із дзеркала на нього подивилося незнайоме обличчя. «Я мушу», - твердо промовив, надягаючи усмішку. Того вечора клоун перевершив самого себе. Діти вищали від задоволення й щастя. Клоун реготав, жонглював, показував карколомні фокуси. Внесли святковий торт. Під шумні овації гостей іменинник радісно задмухував свічки, приймав подарунки. А в кутку сидів і тихо плакав клоун.






Гаряча сльоза тихо впала на білий холод клавіш. Тужливо озвалося її серце. Сьогодні вона вперше за стільки часу наважилася відкрити кришку роялю. Хотіла згадати цей звук. Знову відчути його на дотик. Уже декілька місяців вона живе в суцільній темряві. Широко відкритими очима дивиться на світ і... нічого не бачить. Із того злопам’ятного дня довкола неї лише морок. Руки мимоволі потягнулися до інструменту. Невпевнено, ніби ступаючи крихким льодом, пальці сором’язливо ковзнули поверхнею чорного та білого. За мить повітря пронизав тонкий, глибокий звук, немов промінь ясного світла. Прозвучала перша нота. Поволі музика, народжена серцем, наповнювала її темряву життям. Сьогодні вона вперше всміхнулася.




То були надзвичайно красиві чоловічі руки. Довгі, бездоганні пальці. В міру широкі долоні. Правильної форми нігті з білуватими напівміся- цями. Руки, яких хотілося торкатися, легкий дотик котрих бажалося відчувати на собі. Довіритися їм. Відчувати їхнє тепло. Вплітатися в них своїми пальцями, тілом. Вивчати їх, як незвідану книгу. Читати дрібні рисочки, вдивлятися у химерні схрещення ліній. Відчувати їхню силу, ніжність. Такі руки не могли заподіяти шкоди. Вони були здатні дарувати їй лише насолоду. Подавати каву зранку, масажувати її мініатюрні ніжки, обіймати, підносити її до вершин блаженства. «Хочете, я прочитаю ваші руки?» - запитала обережно. Усміхаючись, він простягнув їй свої долоні... І став рабом.




Я знаю, коли зранку має бути дощ, уночі голосно плачуть поїзди, повітря проціджує крізь себе тонкі гострі звуки, а самотні люди довго не можуть заснути і все слухають, слухають, слухають голос нічного міста. Я знаю, якщо у кватирку залітає осінній листок і тихо завмирає на підвіконні, час іти молоти кавові зерна. З гірким присмаком осені. Знаю, є дні, коли небо чує мене. А є чорнильні ночі, коли блискавки збивають додолу зірки, і ті стрімко падають. І гаснуть, обпікаючи мої долоні. А сови скімлять і крилами своїми величезними ховають місяць. Тоді я випускаю в небо світлячків. Я знаю таємниці. Але мовчатиму...




Медовими пряниками, пухкими пирогами щойно з печі, кольоровими півниками на паличці. Молочними ірисками, фісташковим морозивом, бубликами з маком, пухкими ванільними бісквітами. Ароматними кексами, солодкими родзинками, кольоровим цукровим мармеладом, невагомо-повітряно-легким, ефірним зефіром у шоколаді. Смачними льодяниками, халвою, пахучою ромовою бабою. Вишуканими кремовими тістечками, свіжими духмяними ватрушками, завиванцями із сиром. Яблучним штрудлем, п’яною вишнею з післясмаком вишневих кісточок. Я кличу тебе. Маню тебе. Зваблюю тебе у солод. І несила тобі пручатися. П’янкий туман огортає тебе, і ти йдеш до мене. Тому що знаєш: у нашому домі тобі добре. Ти переступаєш поріг і потрапляєш в солодку казку, де є ти, я... і солод.




Скільки днів минуло відтоді, як вона зачинилася у своїй кімнаті, не пам’ятала. Сиділа простоволоса на постелі. Спала. Переглядала чорно-білі світлини. Чистила апельсини, здираючи з них товсту соковиту шкірку. І багато плакала. Мовчки плакала разом із апельсинами у напівтемряві. У густому повітрі, просякнутому її слізьми та гірким соком помаранчевих шкірок, зависли прозорі безколірні бульбашки. Вона дивилася на них, розглядала, доки їй не забракло повітря. Раптово відчула, що мусить позбутися їх. Схопилася на ноги, підбігла до вікна й різко його відчинила. Засліплена сонцем кімната вдихнула свіжість. Бульбашки полетіли високо до сонця й розчинилися в блакитному небі. За вікном був ранок нового дня.




«Я тобі залишу гроші? Там чотири піци, два салати, томатний сік і некерований кур’єр, - проторохкотіла Оксана, хапаючи сумку. - Я туди й назад. А ти не переймайся, він завжди кричить. І пирскає слиною!» Обідня перерва. Телефонний дзвінок. Доставка. «Іду-йду! Лишень листа допишу». Галинка дописала, відправила факс і аж тоді згадала. Некерований кур’єр! Вітром помчала. Злісно махав руками й горлопанив до неї на кухні рознощик піци. Несподівано Галинка привітно запитала: «Пробачте, але ви що оце зараз кричите на мене?» Кур’єр вмовк. Розгублено на неї глянув, ніяково повів плечем і... всміхнувся. «Він? Усміхнувся?! - потім довго не вгавала Оксана. - Але як? Він же некерований!»




«Привіт, Дідусю! Знаєш, мабуть, я єдина в світі мама, котра все ще вірить у тебе. Мої діти писатимуть тобі свої листи завтра. А зараз пишу я. Майже як тоді, коли була маленька. Не проситиму багато. Нехай маленький Платончик перестане боятися темряви, а Златка навчиться літати у снах. Для себе ж прошу ковзани. Білі, з красивою шнурівкою. Я хотіла такі ще в дитинстві. Веселих тобі свят! Мама Платончика та Златки». Усміхнувшись, жінка склала аркуш літачком і кинула його за вікно. А суботнього ранку знайшла під дверима пакунок. Ліхтарик, пухнасті крила янголика, ковзани і... записку: «Веселих свят і вам! Сусідський Дід Мороз».




Василина була солодкою жінкою. Завше ходила в хмарках цинамону. Була пишнотіла, рожевощока, неодмінно всміхнена. І пекла найсмачніші в селі пироги з маком. Немов бджоли на мед, зліталися до її оселі діти того дня, як вона виймала з печі рум’яні завиванці. Василина виходила у двір, відламувала кожному великого шматка й, сміючись, примовляла: «їж, дурню, бо то з маком!» Не один сільський кавалер намагався завоювати її. Та все марно. Жоден не знаходив ключа до її серця. Якось, замісивши тісто, Василина почула стук у двері. Увійшов Семен, сільський чоботар. «Чого тобі?» - грізно гримнула. «Тс-с-с... Тихенько... Тісто сходить», - стиха промовив той. І Василина закохалась.




Даринка любила осінні прогулянки: коли листя під ногами шурхотіло, повітря пахло бабиним літом, довкола літали тонкі павутинки й хотілося просто бути щасливою! А ще їй подобалося збирати гербарій. Листочки чудернацьких форм та відтінків, блискучі каштани, жолуді у зворушливих шапочках - для всіх знаходила дівчина місце у своїй великій книжці «HERBARIUM». Ось у конвертину кілька «літачків» клена, а тут, у мініатюрній пляшечці, - багряні ягоди горобини. Одного разу Даринка так захопилася пошуком нових цікавинок для осінньої колекції, що забула свій «HERBARIUM» на лавці. Повернулася по нього за кілька годин.У конвертину з «літачками» лежало кілька незнайомих гілочок лаванди й записка: «До зустрічі завтра».




Коли я була маленькою дівчинкою, то мріяла про величезну коробку кольорових олівців, серед яких неодмінно мав бути білий. Уявляла, як візьму до рук чистий аркуш паперу й сяду малювати. Вільно й легко виводитиме моя рука численні лінії, штрихи, відтінки; змішуватиме зелений і жовтий, червоний, рожевий і синій, аж доки дбайливо не візьме омріяний білий. Дитячі мрії залишилися нездійсненими. А нещодавно я наосліп купила собі найбільшу коробку кольорових олівців і всю дорогу додому йшла, притискаючи її до грудей. Зараз я сиджу за столом. Я ще не вирішила, що малюватиму, але схвильовано усміхаюся. Моя рука міцно стискає омріяний білий олівець. Я щаслива.




Ірина терпіти не могла бабу Фаню. А надто - її довжелезний ніс, який та пхала в чужі справи. Варто було Ірині вийти з квартири у короткій спідниці чи з другом під руку, вона відчувала на собі всюдисущий погляд сусідки Феофанії Ни- фонтівни. І хоч двері навпроти були зачинені, Ірина знала: всевидяче око баби Фані було там і, зачаївшись, знову спостерігало за її бурхливим життям. Якось у двері подзвонили. «Доню, я тут пирогів напекла. З вишнями». Похнюплені худі плечі, самотній погляд і миска, дбайливо вкрита рушничком, у руках. «Дякую, але... - почала було дівчина, та затнулась, - я... саме поставила чайника. Феофаніє Нифонтівно, хочете чаю?»




У відділі кадрів великої міжнародної корпорації переполох. Він звільнився? Але як? Чому? А заява де? Нема?! Торт?! Наблизившись до столу для перемовин, усі посхиляли голови над прекрасним величезним тортом, що звабливо пахнув ягодами та ваніллю, і читали шоколадний надпис: «Одного ранку я прокинувся й збагнув, наскільки швидко збігає час, я ж витрачаю його лише на роботі. Віднині я буду поруч зі своєю коханою дружиною та дітьми й займатимуся лише тим, що мені так подобається: я випікатиму торти! Прошу звільнити мене з посади старшого фінансового менеджера. Якщо вам сподобався цей торт, ви можете замовити його на сайті www. happycakes.com. Щиро ваш К.»




«Відтепер: запізнився - співай! Може, так вас дисципліную», - добродушно повідомила своїх студентів юна викладачка. Аудиторія загомоніла. «Як співай?» - «Дуже просто!» - «Що співай?» - «Що на думку спаде!» - «А якщо голосу нема?»


-  «Не запізнюйся!» - «А якщо запізнитеся ви?»


-  «Абсолютно неможливо. Тут запізнюєтеся ви, а не я. Бо я - не запізнююсь ніколи!» - сказала, як відрубала. Цілий тиждень лунали на початку її уроку студентські наспіви. А в четвер її затримали в деканаті, й, нарешті, таки спізнилася вона. Аж на цілих сім хвилин! «Співайте!» - урочисто оголосили їй хором вихованці, пускаючи очима бісиків. Заспівала! Того дня вона купалася в аплодисментах. А студенти почали приходити на заняття вчасно.





?ІЛЮС І МІНУС


Вона стояла на порозі будинку - заплакана. «І в кого це сіль на щоках сохне? - критично окинула її оком літня пані й, обійнявши, запросила: - Ходімо пити чай». Софія любила бабусю. Цінувала її мудрість, вишукані порцелянові чашки, красиву цукорницю й срібні ложечки. Обожнювала їхню розмову. «Кілька ковточків, - оголосила бабця, розливаючи чай, - меліса та м’ята вгамують пристрасті, а нотка суниці нагадає, що життя прекрасне!» Софія зітхнула: «Чому кохати боляче?» - «Кохати - як жити, доню. Мусить бути всього потроху: сліз, сміху, радості й розчарування. Бо саме плюс і мінус дають іскру! Фізику вивчала?» - грайливо підморгнула жінка. Софія усміхнулася: «Люблю тебе і твій цілющий чай, бабусю!»






Серед пожовклого листя лежала рукавиця. Велика й сіра. Загублена. Люди проходили повз неї. Поспішали. І лише цікавий до незнайомих предметів мурашка заповз усередину - розвідати територію. Згодом вологий ніс кудлатого собаки обережно обнюхав рукавицю з усіх боків. Ледве вловимий запах тютюну полоскотав йому ніздрі, і той голосно пчихнув. «Джорджик, фу!» - долинув здалеку жіночий голос. За кілька хвилин до рукавиці підлетіла ворона, проте дуже швидко втратила інтерес: ані блиску, ані поживи. «Бабусю, дивися, рукавичка! Он там!» - задзвенів дитячий голосочок. Увечері двірник Петро помітив свою згубу. «Роззява», - констатував він. А його рукавиця пожила яскравим, сповненим пригод життям. Як у казці.




Снігова баба завжди ображалася, коли її називали «бабою». Вона воліла бути с-ніжною жінкою й усе скаржилася снігурам, як невдало підібрали їй капелюшок. (Подумати лишень - полив’яне відро!) Вона пишалася своїми виразними очима-вуглинами і вважала, що саме її очі, сповнені блиску, виказували в ній справжню красуню. Дарма, що зі снігу. А ще снігова жінка мріяла про кохання. Вона підмальовувала щоки буряковим соком, надягала калинові сережки й усе чекала, вдивляючись у сніжні замети. А одного сонячного ранку розплющила очі й побачила біля себе... сніговика! З тих пір, дивлячись на них обох, рум’яних та с-ніжних, люди називали їх не інакше, як «солодка снігова парочка».


Єгаренькии


ВЕЛОСИПЕД


КУПІДОНА


Купідон загубив свого велосипеда. Він сидить на хмарині й голосно зітхає. «Що це?» - здивовано запитує вона, вигинаючи тонку брову підковою щастя, і усміхається. «Це старенький велосипед! Я знайшов його біля поштової скрині», - відповідає він, заглядаючи в люстерка її синіх очей. «Але навіщо він нам?» - торкається вона злегка, лиш пучками пальців, старого шкіряного сидіння. «Ми поїдемо кататися! Наввипередки з вітром!» - радісно вигукує він і хапає її в обійми. За мить вони мчать, сміючись, обоє щасливі й закохані! А Купідон зацікавлено спостерігає за ними згори й думає, що заради молодості та кохання не шкода навіть дорогого серцю старенького велосипеда.


Червоний-


КАПЕЛЮШОК.


Юлія обожнювала свій червоний капелюшок. Він був її незмінним аксесуаром. Вона любила красуватися в ньому перед дзеркалом, упевнено розправляти плечі, дивитися на своє відображення з-під напівопущених повік і загадково всміхатися. Червоний капелюх вона завжди носила з гордістю. Як королева корону. Аж доки одного похмурого дня шквал вітру несподівано не зірвав убір з її голови й не вкинув його до найглибшої калюжі, куди миттю вскочила вантажівка, перетворивши яскравого красеня на брудного пляцка. Удома Юлія довго плакала. Мама напоїла її м’ятним чаєм і підвела до дзеркала: «Поглянь, доню, ти і так королева. Капелюшок новий купимо, а поки - пам’ятай про свою невидиму корону».


-'кушнАРничок'


НАТХНЕННЯ


Красивий «hand-made» блокнот, подарований кимось із друзів, давно лежав у шухляді письмового столу незатребуваним. А сьогодні Соля дістала його, якусь мить сконцентровано дивилася на яскраву обкладинку, а потім рішуче пішла по ножиці, клей і глянцеві журнали. Одна за одною витиналися вправними дівчачими руками різнокольорові літери, і за мить обкладинка вигравала чудовим веселим написом «Кулінарни- чок натхнення». Соля давно помітила, що гарний настрій можна підтримувати за допомогою різноманітних смаколиків. Чорний шоколад допомагає дібрати поетичні рими, суничний чай лікує від сердечної нудьги, а помаранча найкраще смакує вдома, де повітря потім ще кілька годин пахне Іспанією. Вона усміхнулася й узялася занотовувати свій перший рецепт.




Вона любила читати. А він - бігати. Обоє облюбували собі для цього центральний міський парк. Вона зачитувалася так, що нікого довкола себе не бачила. Він же бігав і роздивлявся все довкруж. І одного дня помітив її. Гарна молода дівчина, яка граційно сиділа на лаві й читала, настільки його вразила, що він вирішив: мусить познайомитися. Кілька днів інтенсивного штурму мозку, пошуки геніальних безпрограшних фраз. А коли підійшов до неї, то спромігся лише на: «Дівчино, а що це ви читаєте?» Вона здивовано підвела погляд. «Ви не повірите - книжку! - пожартувала, але побачивши, як хлопець знітився, додала: - Про кохання з першого погляду». І усміхнулася.




Тепле весняне повітря просочувалося крізі відчинене вікно. Надворі щебетало пташшя Ошатно вбрана літня пані сиділа на невеличкії канапі й, стиснувши долоні, краєм ока погля дала на годинник. Вісімнадцята п’ятдесят. «Ба ти ще тут?» - увірвалася до кімнати здивовані молода дівчина. Жінка ніяково поправила ру кою сиве волосся й стиха промовила: «Мабуть я таки не піду...» - «Не підеш?!» - «З мене люді сміятимуться! В такому віці...» - важко зітхну ла, ховаючи погляд. «Але ба, чи важливо, що ка жуть люди? Уперед! Він чекає!» Пані якусь миті вагалася, а потім схвильовано підвелася. Вниз} на неї чекав чоловік похилого віку, спираючисі на ціпок. Тремтячою рукою він тримав букетні ніжної мімози.




«Мамо, аде я взялася?» - «Народилася, доню». Насуплені брівки, глибокі мисленневі процеси: «А - як?» Мама всміхнулася: «Це дуже цікава історія, хочеш, розповім?» - «Так!» - плещуть маленькі долоньки. «Одного разу ми з татом гуляли під зоряним небом. Я так задивилася на падаючу зірочку, що від захоплення аж рота відкрила. Зірочка туди впала, і я її... про-ковт- нула!» Оченята здивовано округлилися. «Зіронька жила в мене в животику й зовсім скоро перетворилася на крихітну дівчинку!» - «Як Дюймовочка?» - «Так! Дівчинка підростала, стукала до нас із татом - привіт! - а одного сонячного дня народилася. Так у нас з’явилася ти!» - «То я зіронька?» - «Найсправжнісінь- ка!» - ніжно обійняла мама допитливу донечку.




Його рука вперто знову тягнеться до телефону. Це як залежність. Він, як завжди, навмання набирає якісь цифри й чекає, прислухаючись до протяжних гудків. «Алло?» - чується в слухавці хриплий чоловічий голос. Він миттєво натискає відбій. Знову не те! Ніхто не знає про його «телефономанію». Він намріяв собі, що одного прекрасного дня набере випадкові цифри й почує саме її голос. Теплий, ніжний, рідний - то буде голос, який він так давно шукає. Раптом тишу несподівано сколихнув телефон. «Алло? Слухаю?» - запитав. «Ой, пробачте, напевно, я помилилася номером», - мелодійно проспівали позитивні жіночі нотки. Його очі миттєво заблищали: «Постривайте! Саме на ваш дзвінок я й чекав!»


Домашні капці знали своє місце. Завжди охайно стояли біля дверей. Сумували страшенно, днями нудилися світом, але завжди чекали на свого господаря. Іноді той приходив раніше, а часом затримувався. Сьогодні ж повернувся геть над ранок, весь брудний, і обличчя в синцях. А за пазухою щось приніс. Щось було пискливе й голодне, бо господар дістав маленьку мисочку й заходився поїти його молоком. «Що ж, Наполеоне, ось твій новий дім». Капці розхвилювалися. Дрібне кошеня наблизилося до них, неквапно обнюхало й умостилося зверху, згорнувшись калачиком. «Ну справжнісінький Наполеон у домашніх капцях!» - розсміявся господар. А домашні капці зраділи. Тепер у них з’явився маленький пухнастий друг.





БІБЛІОТЕКА


У свої сорок із хвостиком вона любила плести затишні светрики для горняток і чай із лимоном. Жила душа в душу з котом Порфирієм і розводила на вікні кактуси. Поза спиною її давно називали «бібліотекарка Синя Панчоха». Він завжди носив картаті краватки й витончені вусики. Вечорами слухав платівки Анни Герман, колекціонував загублені кимось ключі й щонеділі водив маму до театру. У свої сорок із хвостиком він любив читати при світлі настільної лампи в бібліотеці. І писати їй листи. Ховав їх поміж книжкових сторінок, сподівався: побачить, знайде, прочитає. Він не знав, що за роки самотності вона давно перечитала в бібліотеці геть усе.





ЗУБ


МУДРОСТІ


Мій зуб мудрості влаштував мені бойкот. Спочатку він стиха нив, а потім вирішив ниттю надати інтенсивності. Як наслідок - тепер ниє також уся моя ліва нижня щелепа. Я вперто не звертала на нього уваги. Ігнорувала, як могла. Та мудрий зуб не здавався. Він ворушився десь у надрах моїх ясен, ліз кудись угору, пробивався, мов та кульбаба крізь асфальт. На днях постало питання: жувати м’ясо чи не жувати. «Не так пристрасно я, зрештою, люблю те м’ясо», - сказала собі й перейшла на овочі-фрукти. А сьогодні я капітулювала. Несила більше терпіти. Тому ось тобі, підлий зубе, моя велика й кривава помста: іду до стоматолога.



ЖИВ “БУВ ДІД , НЕТЯЖЕЧКА.


«Бабусю, а розкажи мені ще якусь казку!» - «Але ж, Петрику, я щойно закінчила розповідати про Котигорошка: і подолав він змія, і жили всі довго й щасливо та горя не знали. А хто слухав - молодець!» - бабуся розвела руками. «А ще?» - не вгавав Петрик. «Ну добре, слухай, - хитро примружила очі бабуся, - жив-був дід Не- тяжечка, і була в нього сивая сермяжечка, чи хороша моя казочка? Чи казати, чи, може, перестати?» Петрик зрадів: «Казати! Казати!» - «Ти кажеш казати, і я кажу казати. Жив-був дід Не- тяжечка, і була у нього си-и-и-вая...» - «Бабусю, давай краще я розповім: жив-був Петрик і була в нього вре-е-една бабуся».




У скронях дзвінко вистукували сталеві молоточки, ноги налилися важким свинцем, а із дзеркала на неї дивилася тьмяним поглядом украй несимпатична молода особа. «Здається, перепрацювала, - оголосила собі вердикт Міла й зморщила носа, - треба щось робити. Негайно!» Гаряча ванна її врятує! Утім, після купелю краще не стало. Тіло вперто відмовлялося займати вертикальне положення й просилося до подушки. Вона повалилася на постіль і відключилася. «Усе гаразд?» - почула згодом, наче крізь туман, рідний голос. Розплющивши сонні очі, дівчина підвелася: «Мені негайно потрібна свіжа порція теплих обіймів». Чоловік ніжно пригорнув її до себе. Міла усміхнулася. Ніщо не рятує краще, ніж цілющі пригортання її коханого.




Натхнення живе поза часом. Воно просто існує. Завжди. Лише ми іноді надто глухі, щоби почути його. Улітку воно пурхає веселковими метеликами, жменькою сонячних веснянок усміхається. Чи бачимо? Восени стукає краплями дощу у вікно, важким вогким туманом ранковим огортає, свіжою прохолодою дихає, теплі історії нам на вухо нашіптує. Чи дослухаємося?.. Шум великого міста часто стирає зайві звуки. А з приходом зими натхнення, що не знаходить тепла в холодному серці, перетворюється на крихкі бурульки. І лиш весна знову розтоплює лід і дарує крила, допомагає прокинутися, струсити із себе павутину монотонних днів і знову шукати його. Натхнення. Воно - усередині нас. Завжди так було.




Іринка защебнула пальто, узяла шкільний портфель і вийшла на вулицю. Холодне повітря приємно пощипувало за носа, і, аби не мерзли ще й руки, Іринка заховала їх у кишені. І здивувалася - пальці намацали кілька карамельок! Дівчинка чомусь озирнулася, так, ніби той, хто поклав їх туди, мав би стояти в неї просто за спиною. Але нікого не було. Тому вона розмотала яскраву обгортку, поклала цукерку до рота й, здивована, пішла додому. Наступного дня ситуація повторилася. Хтось таємно пригощав її карамельками! Іринка пильно вдивлялася у своїх однокласників. «Можна вийти?» - якось запитав учителя математики Юрко, підводячись. А з-під парти на підлогу гучно впала карамелька.




З тих пір, як колишній чоловік обрубав їй крила, Галина взялася за мітлу. Стати відьмою їй не вдалося б ніколи - частково через м’який, добродушний характер, а частково - через віру в Бога. Тому виплакавши достатньо сліз, жінка спалила всі мости й улаштувалася двірником. Комунальне підприємство виділило їй крихітну однокімнатну квартиру на першому поверсі, куди вона й перенесла всі свої нехитрі пожитки: дві валізи з одягом і взуттям, кілька коробок із книжками, кухонне начиння й фікус. Уранці Галина вправно орудує мітлою, а потім займається улюбленою справою - майструє маленьких зворушливих янголиків. Вона щаслива. І знову літає. І мітла не має до цього жодного стосунку.




«Дивина та й годі! - увірвалася на роботу Люба. - Ви тільки подумайте, біля підземки стоїть хлопець і кожній, кожнісінькій жінці, котра виходить із метро, дарує троянду, листа й свою усмішку!» Люба замріяно ахнула і вдихнула витончений аромат червоної троянди. «А ось і загадковий лист!» - білосніжний конверт в її руках злетів угору. Колежанки обступили її та захоплено ковтали кожнісіньке слово. «А що там?» - «Швидше відкривай конверт!» - «А може, там гроші?» Жіноцтво зацікавлено будувало різні версії. Люба обережно відкрила конверт, пробіглася очима й засяяла: «Тут вірші!» Розчарована публіка розсмокталася. Лишень вірші - не гроші. А Люба читала й усміхалася: «Той хлопець обов’язково буде мій!»




У маленьке містечко N приїздить крамничка на колесах. У той день повітря дражниться ароматами солодощів, а звук веселого клаксону повідомляє: «Солодке свято приїхало!» Тоді звідусіль до барвистого фургончика збігаються діти. Галасливою ватагою вони обступають вітрину зі смаколиками і, простягаючи паперові гривні в маленьких жменьках, оголошують свою солодку мрію. «Мені вишневе морозиво!» - «Зефірчику хочу!» - «Дайте цукерку!» Накупивши смакоти, щасливі діти розходяться по домівках. Сьогодні дітвори було багато. А коли всі порозбігалися, до крамнички підійшов замурзаний хлопчик. Розтуливши кулачок, простягнув кілька монет на долоньці. Надто мало, аби щось купити. Великі дитячі очі дивилися з неприхованою надією. Продавчиня всміхнулася й вибрала хлопчикові найбільшого льодяника.




Щоразу як тато приходив додому з роботи, то приносив Олі невеличкий гостинець. «Від зайчика», - казав і усміхнено мружив очі. А дитячим радощам не було меж. Дівчинка нетерпляче підстрибувала й плескала в долоньки. І в’язка бубликів, і пакетик дрібних родзинок, і крихке печиво з’їдалися з превеликим задоволенням. Ще б пак! Отримати їх в дарунок від самого зайця! Зараз маленька Оля перетворилася на Олю велику. Вона живе у великому місті, у високому багатоповерховому будинку, ходить на серйозну роботу й уже давно перестала вірити в казки. Але кожного разу, як вона їде в гості до тата, завжди привозить йому щось смачненьке. Від зайчика.




«Вставайте, соньки-дрімки, доброго ранку!» - проспівала, зазираючи до дитячої кімнати. Два кирпатих носики ліниво визирнули з-під ковдр. «Підйом, кому кажу!» - ще раз жартівливо-наказовим тоном оголосила. Чоловік уже прокинувся. Чудово! Далі - двері з табличкою «Входу нема». Тук-тук! «Доню, час прокидатися!» Звичайна ранкова домашня метушня. Хто чистить зуби, хто їсть яєчню, хто дивиться новини, хто традиційно чубиться. «Ма! Захарко дражниться!» - «Ма! Він мене стукнув!» - «Кохана, а де мої шкарпетки?» - «Фе, гірка!» - «Хто бачив мої шкарпетки?!» І так щоранку! Портфель. Сорочка. Краватка. Поцілунок. Три кубики рафінаду в каву. «Якщо любиш солодку, просто додай цукру!» На годиннику - восьма ранку. Розпочинається новий, сповнений приємних клопотів день.





ФІЛГУДНЕНЬКО


Він любить шум великого міста. Динаміку. Шалений ритм. «Як ти живеш? - запитують давні знайомі, коли він приїздить в село у гості. - Там же дихати нема чим. І скрізь на ноги наступають!» А він любить швидкість. І дивується таким реплікам. Щоразу знизує плечима. Хіба можна пояснити неповторність кожного ранку? Коли місто прокидається, гудуть мотори автівок, сотні тисяч людей заварюють каву, мріють про відпустку, мчать на роботу, аби не спізнитися. Хіба можна пояснити той п’янкий аромат жіночих парфумів на вулиці, вишукане цокотіння високих підборів по асфальту? Він любить шум великого міста. І коли його запитують, як живеш, він усміхнено відповідає: «Філгудненько!»




Евеліна давно не дивиться страшилок. З тих пір, як дістала переляку після чергового перегляду фільму жахів, сплутавши посеред ночі рідну маму в нічній сорочці з привидом. Кілька днів поспіль Евеліна боялася навіть власної тіні, але згодом робочі будні стерли з її пам’яті всі кровожерливі образи, а домашня кінотека дещо змінила свій асортимент. Замість страшилок у ряд позитивно вишикувались іскрометні комедії. Читала Евеліна теж тепер гуморески, анекдоти й кумедні історії, тому їй більше не було лячно, адже здобула унікальну зброю - сміх. Вона любила казати: «Краще жити, як у кінокомедії, ніж як у фільмі жахів!» І всі друзі з нею неодмінно погоджувалися.




Він жив на першому поверсі. Вікна його оселі виходили на гомінку вулицю, але він ніколи не завішував їх шторами. Він хотів, аби люди хоча б на коротку мить заглядали в його життя. Мріяв, щоби його помітили. Іноді він блукав містом, шукав товариства, але там, серед заклопотаних людей, йому ставало ще самотніше. Вона жила дев’ятьма поверхами вище. Любила сідати біля вікна, роздивлятися нічне небо й думати, чи є ще на світі така ж самотня душа. Вони зустрілися випадково. На даху будинку. Далеко від людей, але ближче до неба. Та один до одного. Обоє збентежені з’явою іншого. І з тих пір разом.




Як добре, що Бог придумав осінь! Чудова пора, аби зазирнути всередину себе, поділитися теплом та усмішкою з рідними! Природа виграє яскравими барвами, сонце по-особливому лагідно лоскоче носа промінчиками, дощ дражниться - бо завжди важко передбачити, коли він буде, а коли ні. Прохолода осінніх ранків дарує бадьорість на весь день, а довгі вечори закликають бути ближчими один до одного, насолоджуватися домашнім затишком і дружніми, душевними розмовами. Повітря густішає, небо стає ще більш бездонним, ніби закликає людей частіше закидати голову догори й глядіти на нього. І людина дивиться: угору й усередину себе. Думає, медитує, мріє, молиться. Як добре, що Бог придумав осінь!




Літо дражнилося сонячними зайчиками, лоскотало п’яти зелен-травою та обіцяло бути особливим і сповненим пригод. Тарас і Надійка вирішили вибратися у ліс, до озера. Цю потаємну місцину вони знайшли вже давно, і навідувалися до неї щоліта, аби скупатися у свіжості прозорих вод і посидіти, узявшись за руки, на березі. Ось і сьогодні впевнено ступали поміж високих дерев і папороті до облюбованої місцини. Тарас міцно тримав Надійчину руку. Озеро виблискувало здалеку. І за мить молоді люди сиділи край води, щасливі. «Люблю життя!» - радісно оголосила Надійка. «А я люблю тебе...» - промовив Тарас, усміхаючись. Десь зовсім близько кувала їм на довгі роки зозуля.




Василинка любила чаювати з мамою. Із татом чайна церемонія теж була по-своєму приємною, але пити чай із мамою було цікавіше, тому що лише мама вміла вигадувати за столом надзвичайно цікаві й веселі розповіді, які Василинка любила понад усе на світі. Навіть більше, ніж халву. Чи печиво з родзинками. Навіть більше, ніж веснянкуватого Костика з паралельного класу. Мамині теплі історії здавалися дівчинці такими справжніми, хоч сама мама завжди казала, що бачить їх у снах і потім просто переповідає. Чай парує в чашках, і бубликів в’язка. Василинка уважно слухає. Вона знає: коли виросте, обов’язково стане письменницею, щоби розповісти мамині історії цілому світові.




Сьогодні шафа відмовилася зачинятися. Якщо вчора натиском долонь ще можна було стулити докупи її дверцята, то зараз Оленка навалювалася на неї всім тілом, а з величезних надр постійно щось випадало: то смугаста панчоха (Оленка обожнювала чудернацькі панчохи!), то картата хустинка (Оленка любила вишукані нашийні хустинки!), то котрась із численних суконь (Оленка носила лише сукні!). Утомившись від нерівного двобою, дівчина сяк-так причинила шафу й вирішила перепочити. Кілька глянцевих каталогів-журналів на канапі запросили її присісти, погортати сторіночки. «О, яка сукня! Треба зараз же її купити!» - вигукнула захоплено. І щойно це сказала, як позаду почувся гуркіт. Дверцята шафи таки не витримали.




Маленька Катруся бігла, що є сили, розкинувши рученята. Назустріч їй алеєю парку йшов молодий чоловік, усміхнений, радісний, щасливий. Зупинившись, він широко розвів руки в боки, і за мить Катруся злетіла просто в повітря! Міцні татові долоні підхопили її, немов пір’їнку, і високо підкинули вгору - раз, а потім ще раз! «Я лечу-у-у! Лечу-у-у!» - пищала від задоволення дівчинка й голосно сміялася. Тато ще трішки потримав їїпопід хмарами, а потім міцно пригорнув до себе й поцілував русяве волоссячко: «Ти мій маленький пілот!» Катруся понад усе любила три речі: смакувати вершкове морозиво, дивитися мультики й літати. У снах і в тата на руках.


КВАСОЛЕВИЙ С№ ДЛЯ ДШ


Ніщо не лікує сердечні рани краще, ніж наваристий квасолевий суп. Соковиті шматочки м’яса, позитивно-помаранчева морква, дрібно- веселі кубики цибулі вибулькують на малому вогні. Сипка, настояна під сонцем квасоля віддає окропові всі свої молекули щастя, лавровий лист виграє пікантними нотками, духмяний перець двома чорними намистинками падає на саме дно, аби потім піднестися в бурхливому вихорі нагору й вигулькнути в бульбашках то тут, то там, неначе дражнячись. Кілька крапель сонячно-соняшникової олії пірнають поміж овочево-м’ясний навар і вже за кілька хвилин виблискують яскравими плямками на поверхні, малюючи кулінарний візерунок вишуканого смаку. Парує на столі полумисок із квасолевим супом, смачним, неземним. Заспокой збентежену душу, скуштуй!




«Антоніно Павлівно, а хочете, я зліплю вам маленьку пасочку з піску?» - «А подивіться, який у мене тут їздить поїзд!» - «Антоніно Павлівно, а він насипав мені землі за комір!» - «А дивіться, який гарний багряний листочок я знайшла, це - вам!» - «А я знайшов камінчик! Правда, гарний, Антоніно Павлівно?» Звідусіль щебече дітвора до виховательки, хто підбігає і щось емоційно розказує, а хто просто горнеться, хто просить зав’язати шнурівку, а хто - розсудити по-чесному бурхливу суперечку. Антоніна Павлівна любить усіх своїх дітей, без винятку. Для кожного в неї завжди знайдеться ласкаве слово, теплі обійми, ясна усмішка. Вона навіть сердиться по-доброму, бо знає: виховувати треба любов’ю.




«Не скажи подружці, розкажи подушці», - вчила колись бабуся Уляну. І та слухала. З подружками ділилася радістю, разом із ними сміялася з веселих хлопчачих жартів, добродушно пліткувала про дорогі туфлі відмінниці Оксани з паралельного «Б» класу, але всі свої душевні переживання, приховані страхи та невиправдані сподівання неодмінно несла додому - подушці. Не раз плакала, вткнувшись носом у м’який бік, не раз безсило била її наповнене пір’ям, податливе тіло своїми кулачками від злості на весь світ і несправедливості, а потім, забувшись, засинала, міцно її обійнявши. Подушка знала всі секрети Уляни, шкода лишень, що не могла їй сказати, як колись бабуся: «Усе буде добре!»


ПЛЮШЕВИЙ ВЕДМЕДИК


Марина давно не була тут, у старенькій бабусиній хаті. А коли покупці несподівано знайшлися, навідалася, щоби перебрати речі. Щось викинути, щось роздати сусідам. Будинок зустрів дівчину запахом сирості та пустки. Вона переступила поріг і завмерла, прислухаючись до стуку власного серця. Тук-тук, тік-так... Годинник повертає в минуле. Ось вона, маленька, вбігає до кімнати, бабуся лагідно її пригортає, на столі парують свіжі пиріжки з яблуками, щойно з печі. Ось горить нічничок, Маринка моститься до сну, слухаючи бабусину казку, маленька ручка міцно стискає плюшевого ведмедика. Тік-так, тук-тук... Спогади. Марина відчинила дверцята шафи - час пакувати речі - й на полиці побачила ведмедика. Того самого, плюшевого.


«Не бажаєте випити зі мною кави?» - запитав м’яко. «The Grand Piano Café» славилося своєю камерною атмосферою вишуканого затишку. То було місце, де віртуозна гра роялю та гіркувато-солодкий присмак кави налаштовували на внутрішні одкровення та неспішну розмову. «Чоловік, що малює кольоровими олівцями!» - впізнала в ньому незмінного візитера збентежена піаністка. І, стримано кивнувши головою на знак згоди, пройшла до його столика. «Як життя?» - запитав він у неї згодом, першим порушивши мовчанку. «Як клавіші мого роялю», - усміхнулася втомлено. «А дозвольте, я трішки додам йому барв», - художник подав їй кілька аркушів. На них вона побачила себе і свій рояль. «У кольорі справді набагато краще!»



г екм т -


ПІДВІКОННІ


Ляля надумала сумувати. Усім на зло. Вона загорнулася в затишний, картатий плед, зробила собі велику чашку імбирного чаю, про всяк випадок прихопила кілька вівсяних печивець, томик віршів Цвєтаєвої й полізла на підвіконня. Гірко плакати разом із дощем. А що ще робити в такий сумний сльотавий день? Ковтнувши трохи духмяного напою, Ляля подумки відзначила, наскільки багатий цей смак і як цікаво звучить остання пряна нотка!.. Сумувати. Нагадала сама собі. І сплющила носа об холодне скло. Уже, було, хотіла скрушно зітхнути, але якийсь чоловік, здається, щойно помахав їй: «Привіт». Ляля теж енергійно помахала йому рукою й усміхнулася. Сумувати не вдалося. І чудово!






Іванка страждає. Вона закохалася по самісінькі вуха і, здавалося б, мала літати на крилах щастя, якби не кілька «але». Хлопець, із яким вона познайомилася, живе на далекій Півночі. Познайомилася вона з ним випадково, у Інтерне- ті; її батьки категорично проти: хлопця, далекої Півночі й такого от заочного знайомства. «Але, мамо, ми кохаємо одне одного!» - «Але, тату, він хороший!» Та все марно. Батьки невблаганні. У переддень Різдва кур’єр приніс Іванці пакунок. Розгорнувши його, вона побачила... валянки! І записку: «Не мерзни! Я їду по тебе. Твій північний Дід Мороз». А за мить - дзвінок у двері. «Хто там?» - відізвалась схвильовано. «Дід Мороз приїхав!»




«А ходи сюди, щось дам!» - завжди казав мені прадідусь, хитро ховаючи руки за спиною. І я негайно кидала всі свої дитячі справи й підбігала ближче, аби вгадати, що ж там за гостинець у дідусевій руці. Часом на долоні лежав горішок, а часом - смачний льодяник. Іноді дідусь дражнився зі мною, виставляючи наперед себе порожні долоні, але вже за мить діставав десь із надр свого піджака шоколадний батончик, немов фокусник! «Чиколядка для малятка!» - оголошував урочисто прадідусь і пригощав мене калиновим чаєм та неймовірними історіями. «Ходи сюди, щось дам!» - кажу я тепер своїй маленькій донечці. А в долоні за спиною тримаю чиколядку.




Вона поспішала додому. На вулиці вже смеркло й міріадами яскравих вогнів запалювалися поволі чужі вікна. Он родина сідає до столу, жінка підвелася, завішує гардини. А там якийсь чоловік умикає телевізора, мабуть, хоче почути свіжі вечірні новини. З відчиненої кватирки чується плач немовляти, а з іншої - веселий гавкіт собаки: господар повернувся додому! Мимоволі вона всміхнулася. Загадала, як колись полюбляла навмисне прогулюватися наодинці вечорами й заглядати в чужі вікна. Підгледівши кадр із чужого життя, сподівалася, що позбудеться своєї самотності. Чужі вікна її тепер не цікавлять. Адже в неї є свої. Там лунає сміх і веселе щебетання. Там на неї тепер завжди чекають.




З самого ранку все пішло не так. Спросонку переплуталися крани, і замість того, щоби зігрітися теплими водяними струменями, Галинка скупалася під крижаним водоспадом. Зубна паста несподівано закінчилася, і довелося докласти чималих зусиль, аби видушити з тюбика бодай невеличку свіжо-м’ятну намистинку. Кава втекла з турки, грінки підгоріли, праска ледве не спалила улюблену шовкову блузу, а ключі несподівано вирішили погратися у хованки. «Ну просто все шкереберть!» - дратувалася, вибігаючи з під’їзду, і з розгону налетіла на юнака. У того гучно попадали на асфальт пакети з продуктовою провізією. «Ой, лишенько!» - перелякано зойкнула дівчина. «Нічого-нічого, - усміхнувся хлопець, - у мене з самого ранку сьогодні один шкереберть!»





ЇЇОЬІТРЯНІ


кульки


Ліза йшла похнюплена. До зарплати далеко й не видно, а їй стільки всього хочеться: і нові туфельки, яскраво-червоні, і стильний клатч, і чашки для чаю з дрібними квіточками незабудок, красиві. Але зарплату затримують, тут хоч би грошей на батон із маслом вистачило. Смутна Ліза зітхнула й підвела голову. Навпроти неї йшла дівчинка й тримала в руці цілісіньку в’язку кольорових кульок! На сіро-асфальтовому фоні міста вони так і вигравали веселковими барвами. Перехожі озирались і мимоволі всміхалися. Не змогла встояти перед такими чарами й Ліза. Усміхнувшись, вона подумала, що, навіть якщо в тебе немає нічого, кольорові повітряні кульки - уже привід для радості!






Так дивно: якщо задуматися, то сніг падає споконвіку, і щоразу - взимку, а нестримна, по- дитячому щира радість від перших мереживних сніжинок робить щасливими стільки людей! Перший сніг - свіжий, чистий, як перший поцілунок. Перший сніг - незайманий, цнотливий, допоки не з’явиться на ньому загадкове плетиво слідів. Чиясь невеличка історія. А згори тихо падають додолу нові сніжинки, на перехожих, на пухнасті шапки, хутряні комірці, на довжелезні, дитячі вії. І за мить все довкола стає білим, невагомим. Мабуть, перший сніг існує у світі для того, аби щоразу дарувати людям маленьке відчуття дива, аби засвічувати навколо - у великих містах і маленьких селах - багато ясних усмішок.




«Ваш напій, прошу!» - засяяв усмішкою офіціант і поставив перед нею на ошатну дерев’яну підставочку високий келих із напоєм кольору сонця. Зоряна обхопила теплу скляну чашу обома долонями, підсунула її ближче до себе і, примруживши очі від задоволення, вдихнула багатий аромат. «М-м-м, просто неймовірно!» - поділилася з хлопцем своїми враженнями. «Так, я знаю, - погодився той, - обліпихове варення моєї бабусі пахло точнісінько так само! І найкраще смакувало з бергамотовим чаєм. Смачного вам!» Дівчина всміхнулася й зробила заповітний перший ковток. Приємна терпкувата нотка заграла на кінчику язика, а тіло наповнилося радістю. Іноді для щастя потрібно зовсім небагато: усмішка, обліпиховий чай і теплі дитячі спогади.




Вона не була шопоголіком. Звісно, іноді чепурилася перед дзеркалом, підводила очі, фарбувала губи, але ніколи не ганялася за трендами та брендами високої моди. У неї був інший різновид манії - страшенно обожнювала книжки. Любила не лише брати їх до рук й відчувати під пальцями обкладинку, а й гортати живі, паперові сторінки та вдихати ні з чим незрівнянний книжковий аромат. «Так пахне мудрість!» - казала тим, хто здивовано на неї озирався. У її квартирі літературні томи й збірки були повсюди: на полицях, на підвіконні, під ліжком і навіть у кухонній шафці. «Книгоманія - це ж не смертельно», - жартома казала собі щоразу, купуючи наступну нову книжку.


КОРОБКА ШОКОЛАДНИХ ЦУКЕРОК


Григорій Пилипович уже, мабуть, годину сидів і тримав себе в руках. Перед ним на столі лежала коробка шоколадних цукерок, і, хоча була щільно закрита, спокусливо-п’янкий аромат шоколаду й соковитих начинок, здавалося, навмисне лоскотав йому ніздрі. Чемно склавши руки на колінах, чоловік сидів і виховував силу волі. Нещодавно дружина зазначила, що шоколад він любить набагато більше, ніж її. Що ж, він доведе, що це не так. Вона побачить, який він сильний духом. Коли Ядвіга Франківна повернулася додому, то побачила, як її' сивочолий чоловік мирно спить у м’якому кріслі. На столі лежала порожня коробка з-під цукерок, а благовірний солодко всміхався крізь сон.




Чи чуєш ти мене, коли я так красномовно мовчу? Чи прислухаєшся до моїх тихих зітхань? Чи відчуваєш, якими думками сповнена наприкінці дня, коли отак просто сиджу напроти тебе й заглядаю тобі у вічі? Я мовчу, але тиша, якою ми обоє дихаємо, розповість тобі багато. Що мрію про хвилини тепла й спокою, аби моя щока ніжно торкалася твоєї, і ми обоє дихали в унісон, сповнені радості від такого світлого моменту близькості. Що прагну затишку твоїх обіймів, де завше почуваюся добре, як удома. Якби ти чув, про що я тобі мовчу, то знав би, як самотньо мені, коли тебе довго немає поруч.




«Що ж, доведеться зрізати під корінь. Стара вже стала. Другий рік не родить. Може, всохла, а може, який хробак поточив», - розвів руками Степан, дивлячись на сухе віття похилої яблуні. «Таки надумав зрізати?» - перепитала Олеся. «А що ж? Навесні молоду яблуньку посадимо, - поділився роздумами чоловік, - дача старенька, але все тут до ладу має бути. Наступного разу візьму з собою пилку, бо зараз нема чим різати. А тепер поїхали додому». Через тиждень подружжя знову приїхало в село. Степан рішуче рушив у сад. Зрізати. «Олесю!» - за мить вигукнув. Прибігла, схвильована. Посеред голих дерев осіннього саду ніжним цвітом розквітла стара яблуня. «Жива...» - усміхнулася Олеся.




Марія любила варити варення. Лагідно перебирала руками кожну ягідку, дбайливо виймала кісточки, очищувала плоди від шкірочки. Додавала потроху цукру, цитрини. Любила солодкий аромат, що витав у повітрі. Любила велику дерев’яну ложку, якою помішувала фруктово- ягідну суміш, й кожного разу смачно облизувала її, куштуючи варення на смак. Любила кислинку вишні та аґрусу, медовий присмак груші, запашний солод малини. А надто тішилася, коли розливала тягучий фруктовий нектар у банки. Кожну кришечку оздоблювала барвистими стрічками, а кольорові паперові етикетки підписувала: «Грушеві дольки для натхнення», «Солодка малинка проти зимової нудьги», «Ніжний аґрус для настрою»... «Бабусине літо в банках», - казала з гордістю внучка. Маріїне фруктово-ягідне щастя.




Жахливий мозоль страшенно болів, але Дарина не могла дозволити собі кульгати. Жінка народжена, щоби стояти на високих підборах і бути ближче до неба. Як на п’єдесталі. Таким був принцип її життя. Тому, зібравши всю волю в кулак, вона гордо йшла вперед, усміхаючись із височини своїх червоних черевичків. Чоловіки оберталися їй услід: «Яка жінка! Яка хода! Яка грація!» Пані й панянки кидали погляд на струнку суперницю. І лише Дарина знала правду. Кожним мозолем на своїх ногах, кожною маленькою кривавою ранкою вона платила за свою красу. І хоч змінювала туфлі на височенних підборах щодня, потаємно мріяла про зручні домашні капці з помпончиками.




Мобільний телефон наполегливо заворушився десь у сумці. Вона й забула, що поставила його на вібросигнал. Руки хутко розщепили замок, пірнули кудись у бездонні надра носових хустинок, записників, помад, шоколадних батончиків, люстерок та інших жіночих дрібничок. Намацати телефон вдалося не відразу. Але ось і світла мить радості - на табло горить маленький конвертик! Вона отримала повідомлення! З тих пір, як Назар працює в іншому місті, вона живе його телефонними дзвінками й текстовими посланнями. Ніщо не зігріває її краще, ніж жменька його теплих слів! Пальці нетерпляче натискають кнопку «Прочитати», серце калатає. «Я думаю про тебе. І мені затишно...» Усміхнулася й кинулася строчити відповідь.





еМЕТРочитальня


«Наступна станція - Либідська», - чітко пролунав голос диктора, і двері вагону з гуркотом зачинилися. Мар’ян ухопився за поручень і озирнувся довкола. Вільних місць не було. У ряд щільно сиділи бабусі й дідусі, тітоньки й дядечки, дівчата й хлопці. І всі щось читали. Дідусь у фетровому капелюсі - газету «День», тітонька в синьому плетеному береті гортала глянцевий журнал. Якийсь парубок зачитувався Кортасаром, а мрійлива панянка тримала книжку, вбрану в гарненьку квітчасту обкладинку. Якусь мить Мар’ян стояв, вслухаючись у гуркіт коліс поїзда, а потім дістав із рюкзака свою книжку. «Якщо люди люблять читати, не все ще втрачено в цьому світі», - подумав він і усміхнувся.






Вона граційно піднесла долоню до вуст, поцілувала її і, злегка змахнувши рукою ввись, надіслала йому маленького й теплого повітряного цьомчика. її цілунок летів, підхоплений веселим весняним бризом, через зелений газон і клумбу з трояндами, вмитими ранковою росою, понад сусідським авто й хитросплетіннями живоплоту; летів до того, кого вона так кохала й кому бажала сьогодні вдалого робочого дня. Артур стояв по той бік вулиці й хутко зловив його в долоню. Дбайливо заховав до нагрудної кишеньки свого піджака. Широко всміхнувшись, він помахав коханій рукою на прощання й бадьоро рушив назустріч новому сповненому тепла дню. Повітряний цьомчик Віталіни радісно витанцьовував у його серці.


ш






Слава Світова, скільки себе пам’ятає, постійно займалася творчими пошуками. Одного разу їй захотілося більше простору, особистого життя й кар’єрних варіацій, тому миттєво спакувала валізи, прихопивши із собою червоний диплом магістра іноземної філології, туфлі на високих підборах та улюблені книжки, і подалася до столиці - розширювати горизонти. Тож нині мешкає в Києві, експериментує з образами, грається зі словами, багато пише. Мріє стати великою письменницею. Обожнює запах книжок і каву з молоком. Любить життя. Вірить у те, що мрії обов’язково збуваються, а краса й позитив урятують світ. Заміжня, щаслива, закохана. Виховує маленьку сонячну донечку, працює над рукописами двох книжок і проектом «Каралєвна» (www.karalevna.com. иа). І, здається, потроху починає себе знаходити.


Блог авторки: http://sunnygemini.livejournal.com/


Сайт: www.karalevna.com.ua



 


1 ІІЧ.С ВІЦІ


ь ГГ^МОІ1 [ІІ.Ч11


6РАЙТ БУКС


трГС»і 'Ц'Ч И11г »■».і'1.1 ЬРІІГСТАРПАЬЛ-ШИм.-


Оповідання, шо ввійшли до цієї книжки, нагадують кінематографічні кадри або світлини зі старенького й дорогого серцю фотоальбому, У мереживному плетиві сліп лірика поєдналася з філософією, а гумор - із легкою іронією. Широка палітра переживань, життєвих ситуацій, настроїв і характерів манить у дивовижний Сйіт, викликає і сльози, і усміх. окрилює, зпі- лює. дарує натхнення, змушує замисли тнея. співпереживати, радіти. Кожна мініатюра жива: дихає, випромінюй тепло й розповідає свою історію. Це видання для тих. кому навіть жменьки спін буде достатньо. щоб усміхнутися.


Нотатки


[


←1


]


Інфанта (від англ. infant - дитина) - дитина короля й королеви.