КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Поезії [Іван Якович Франко] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

СТАРА ПІСНЯ

У хви­лю за­ду­ми стає пе­ред мною
Те ско­ва­не людське нуж­ден­не життє,
Стає мо­ги­лов тем­ною жи­вою
І важ­ким стог­нан­ням сер­це моє рве.
І хо­лод смер­тельно­го бо­лю й роз­пу­ки
Стиска моє сер­це, за­тем­нює світ;
Безсильні, безрідні опа­ду­ють ру­ки,
Життя зав'ядає, мов в сту­дені цвіт.
Усюди, усю­ди, де око лиш гля­не,
Де звер­неться ву­хо, все чу­ти од­ну
Відвічную пісню: ой жит­тя по­га­не!
А як би нап­ра­вить, ніяк не збаг­ну!
Учені го­во­рять: "Дав­но ми се знаєм
І знаємо навіть при­чи­ни біди,
Ба навіть віддав­на пра­цюєм, ста­раєм,
Щоби кінець ли­ху зро­би­ти! Заж­ди!
Невдовзі по­ба­чиш сам чор­не на білім,
Облічене циф­ра­ми все до ця­ти, -
Будущого пітьму ми світлом розвієм,
Всім бу­де вигідно та ве­се­ло йти!"
А прості го­во­рять, - ні, прості нічо­го
Не ка­жуть, мов мо­ви не­має у них, -
Лиш сто­гонів мно­го і сліз гірких мно­го,
Зневір[и] та смер­тей і болів страш­них.
Вони навіть, бідні, ніко­ли не взна­ють
Про вас, щирі душі, що сте­ли­те путь
Новим по­колінням, - стог­ну­чи вми­ра­ють,
До царст­ва бу­ду­що­го, знать, не ввійдуть!
Хоч ра­ду­ють ду­шу знан­ня та на­уки,
Та тяж­ко ж то ба­чить го­лод­не ди­тя,
Чуть со­тень стог­нан­ня і ти­сячів му­ки
Та пісню відвічну про го­ре жит­тя.
Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не дру­ко­ва­но.


АХ, КОБ Я БУВ МУ­ЗИ­КАН­ТОМ...

Ах, коб я був му­зи­кан­том
І то­ном ря­ди­ти умів,
То я б твої сльози пер­лові
На му­зи­ку всі пе­ревів.
Слова твої, сер­це ко­ха­не,
То був би сум­ний по­ло­нез,
А тьохкан­ня сер­ця - шнельполька,
Що бу­рею тактів іллєсь.
А пог­ляд очей твоїх яс­них,
То був би кад­риль чарівний,
Твої ж поцілуї га­рячі,
То вальцер бе­зум­но-шум­ний!
Та що ж, я не му­зик, не вмію
Творити чуд­них об­разів,
Лиш знаю, що ми цілу­ва­лись
Серед яли­це­вих корчів.
1880


ЗНОВ РІК МИ­НУВ. ЗНОВ КРОК ОДИН ВПЕ­РЕД...

Знов рік минув. Знов крок один вперед
ступило всім нам дорогеє діло,
і хоть збільшився людовладців гнет,
ми дальший крок підем робити сміло,
і як гора не спинить вихру лет,
не спинить тьма, щоб світло не зоріло,
так гніт, надсилля ані самоволи
бойців за волю не зжене із поля.
Знов рік минув! При вході в рік новий
погляньмо взад, на те, що ми пробули,
згадаймо, браття, кождий крок кривий,
всі помилки, що важко промайнули,
і кождий вдар нещастя громовий,
і сли з нещасть пробутих ми здобули
на дальшу путь собі живу науку,
то в них найдем будущих вдач поруку.
Злічім і кождий луч нового світла,
що прояснив наш розум в рік отсей!
І кожда в нім хвилина, що огріта
сердечною любвою до людей,
і кожде слово братнього завіта,
і чесне діло, й ясний взгляд очей -
се скарб живий! Щаслив, хто в жизні пути
багато сього скарбу вспів здобути!
Злічім, брати, і тих борців за волю,
що сей рік в бою правім полягли,
вшануймо пам'ять їх святов сльозою
і на политій кров'ю їх земли
за їх слідом, за провіднов звіздою
ідім туди, куди вони ішли;
хоть прийшлий рік і нам такую ж долю
зготовить, сміло йдім в війні за волю!

В СА­МОТІ, ГРИ­ЗОТІ...

В самоті, гризоті
Давні сни золоті
Розійшлись, розплились,
Наче дим по лугах,
І вже ти, як колись,
Не являєшся в снах!
І не раз в сумний час
Гадка чорна летить:
Що невже ж ти нараз
Перестала любить?
І не раз ми ся снить,
Що горов надо мнов
Сяє місяць блідий,
Пахне свіжов травов,
Ліс шумить молодий,
Вдалі потік журчить,
А довкола хрести,
Другий ліс кам'яний.
І здаєсь ми, що ти
Тихо-тихо лежиш
Під хрестом, під травов,
І на місяць глядиш.
Але ні, гляну знов -
І твоє й не твоє
Те