Мій ізмарагд (fb2)


Настройки текста:



ПОКЛОНИ

ПОЕТ МО­ВИТЬ:

Вниз ко­титься мій віз. Пов'яли квіти,
Літа на ду­шу нак­ла­да­ють пу­та.
Вже не мені в нові світи летіти!
Війну з жит­тям прог­рав я, любі діти!
Cosa per­du­ta! [1] 
З яким же за­па­лом я йшов до бою!
Як рва­ла­ся впе­ред ду­ша вітхну­та!
Горіло сер­це чис­тою люб­вою!..
І що ж здо­був? Ли­шив що за со­бою?
Cosa per­du­ta!
Не дав мо­роз моїм лист­кам роз­виться,
Квітки мої по­би­ла бу­ря лю­та!
Не до­ве­лось ге­рой­ським боєм биться,
Ламаться звільна му­сив, ржею вкриться -
Cosa per­du­ta!
З дрібних шпи­гань мої повс­та­ли ра­ни,
Частками жер­ла моє сер­це скру­та…
Я й сам не знав, де ті мої ти­ра­ни?
З дрібних ог­нив спле­лись мої кай­да­ни!
Cosa per­du­ta!
Україно, моя сер­деч­на не­не!
Не лай ме­не, страж­ден­на, не­за­бу­та,
Що не да­ло моє жит­тя зли­ден­не
Того, що жда­ти ти мог­ла від ме­не!
Cosa per­du­ta!

УКРАЇНА МО­ВИТЬ:

Мій син­ку, ти би менш ба­ла­кав,
Сам над со­бою мен­ше пла­кав,
На до­лю мен­ше нарікав!
На шлях тер­нис­тий сам по­дав­ся
І цуп­ко по тер­нах под­рав­ся, -
Чого ж ти іншо­го че­кав?
Сам знав, що го­ла я і вбо­га,
І до мой­ого ти по­ро­га
Прийшов, захтів слу­жить мені.
Ну, в ме­не слу­гам пла­ти ску­по,
А нарікать на ме­не глу­по…
Просила я те­бе чи ні?
І що тобі за крив­да ста­лась?
Що підня­ли на те­бе га­лас:
"Не лю­бить Русі він ні раз!"
Наплюй! Я, син­ку, ліпше знаю
Всю ту патріотич­ну зграю
Й ціну її лю­бов­них фраз.
Що про­жи­веш весь вік убо­го?
Значить, не вкрав ніщо ні в ко­го,
А чес­но пра­цю­вав на хліб.
Та й те по­ду­май ще, будь лас­ка:
Твойого "я" най­кра­ща част­ка
З то­бою враз не ля­же в гріб.

СІДОГЛАВОМУ

Ти, бра­те, лю­биш Русь,
Я ж не люб­лю, са­ра­ка!
Ти, бра­те, патріот,
А я собі со­ба­ка.
Ти, бра­те, лю­биш Русь,
Як хліб і ку­сень са­ла, -
Я ж гав­каю раз в раз,
Щоби во­на не спа­ла.
Ти, бра­те, лю­биш Русь,
Як лю­биш доб­ре пи­во, -
Я ж не люб­лю, як жнець
Не лю­бить спе­ки в жни­во.
Ти, бра­те, лю­биш Русь
За те, що гар­но вбра­на, -
Я ж не люб­лю, як раб
Не лю­бить сво­го па­на.
Бо твій патріотизм -
Празнична оде­жи­на,
А мій - то труд важ­кий,
Гарячка нев­дер­жи­ма.
Ти лю­биш в ній князів,
Гетьмання, па­ну­ван­ня, -
Мене ж бо­лить її
Відвічнеє страж­дан­ня.
Ти лю­биш Русь, за те
Тобі і честь, і ша­на,
У ме­не ж тая Русь -
Кривава в серці ра­на.
Ти, бра­те, лю­биш Русь,
Як дім, во­ли, ко­ро­ви, -
Я ж не люб­лю її
З надмірної лю­бо­ви.

ДЕКАДЕНТ 

В. Щу­ра­тові


Я де­ка­дент? Се но­ви­на для ме­не!
Ти взяв один з мо­го жит­тя мо­мент,
І сло­во тем­не підшу­кав та вче­не,
І Русі возвістив: "Ось де­ка­дент!"
Що в моїй пісні біль, і жаль, і ту­га -
Се лиш то­му, що скла­лось так жит­тя.
Та є в ній, бра­те мій, ще ну­та дру­га:
Надія, во­ля, радісне чут­тя.
Я не люб­лю безп­ред­мет­но ту­жи­ти
Ні шу­му в влас­них слу­ха­ти ву­хах;
Поки жи­вий, я хо­чу справді жи­ти,
А бо­ротьби жит­тя мені не страх.
Хоч час­то я гірке й квас­не ков­таю,
Не раз і прів, і мерз я, і ох­рип,
Та ще ж ос­ко­ми­ни хронічної не маю,
Катар ки­шок до ме­не не при­лип.
Який я де­ка­дент? Я син на­ро­да,
Що вго­ру йде, хоч був за­пер­тий в льох.
Мій пок­лик: пра­ця, щас­тя і сво­бо­да,
Я є му­жик, про­лог, не епілог.
Я з п'ющи­ми за пліт не ви­ли­ваю,
З їдця­ми їм, для бійки маю бук,
На праз­ни­ку жит­тя не позіваю,
Та в бідності не опус­каю рук.
Не па­ра­зит я, що дуріє з жи­ру,
Що в будні тільки й ду­ма про про­цент,
А для пісень на "шрррум" наст­роїть ліру.
Який же я у біса де­ка­дент?

ПАРЕНЕТІКОН 

ГНІВ - СЕ ОГОНЬ...

Гнів - се огонь. Чим більше дров кла­деш,
Тим яр­че по­лум'я лю­тує яс­не;
А пе­рес­тань до­ки­ду­ва­ти дров,
Як стій за­гас­не.
Як мо­ря­ки в час бурі все з суд­на
У мо­ре ме­чуть, щоб суд­но влег­ши­ти,
А стих­не бу­ря, жаль їм ста­не страт,
Почнуть ту­жи­ти, -
Так і гнівний у лю­то­му роз­палі
Не тя­мить, що здо­ро­ве, що бо­ля­че;
А гнів ми­не, - зга­дав­ши, що на­коїв,
Запізно пла­че.

НЕМАЄ ДРУ­ГА ПО­НАД МУДРІСТЬ...

Немає дру­га по­над мудрість,
Ні во­ро­га над глу­по­ту,
Так, як не­ма лю­бові в світі
Над матірню лю­бов свя­ту.
Не ділиш муд­рості з бра­та­ми,
Її злодії не вкра­дуть,
Її не згу­биш по до­розі,
Вона є вільна се­ред пут.
Вона маг­нет по­се­ред мо­ря,
Найвищий скарб, безцінний дар,
Огнище теп­ле в студінь го­ря,
Холодна тінь під страс­тей сквар.
Без неї все жит­тя пус­ти­ня,
Така, як пус­тий без дру­га шлях,
І як твій дім пус­тий без си­на,
І як пус­тий дур­но­го страх.

СЕБЕ СА­МО­ГО НА­ПЕ­РЕД...

Себе са­мо­го на­пе­ред
Застав ро­бить, що слідує,
А лиш по­то­му інших вчи, -
Тоді з до­ро­ги не схи­биш.
Ти сам се­бе та­ким зро­би,
Щоб інших ти нав­ча­ти міг;
Сам над со­бою за­па­нуй,
То за­па­нуєш над людьми.
Хто сам се­бе опа­ну­вав,
Найтяжчу річ він до­ко­нав;
Хто сам се­бе оберіга,
Той без­печніший від усіх.
Не ки­дай влас­ної ме­ти,
Щоб за чу­жою десь іти,
А влас­ну яс­но ціль пізнай,
До неї прос­то поспішай.

ЯК ЛАМ­ПА РОЗ­БИ­ТА...

Як лам­па роз­би­та,
Даремно олій до­ли­ва­ти;
Як злодій утікне,
Даремно стайні за­ми­ка­ти.
Як ви­сох­ли во­ди,
То по­що там мос­ти бу­дуєш?
Як юність ми­ну­ла,
То по­що з дівка­ми жар­туєш?

ХТО ТО­МУ ШКО­ДИТЬ...

Хто то­му шко­дить, що йо­му
Зла не зро­бив,
Невинному, кот­рий йо­го
Не ос­кор­бив,
На сього влас­не зло йо­го
Впаде - без сло­ва,
Як про­ти вітру сіяна
На сіва­ча па­де по­ло­ва.

ВОРОГ БАТЬКО, ВО­РОГ МА­ТИ...

Ворог батько, во­рог ма­ти,
Що не вчи­ли си­на!
І піде він в світ блу­ка­ти,
Як та си­ро­ти­на.
Як між па­ва­ми во­ро­на
Поваги не має,
Так нев­че­ний в то­ва­ристві
Голову схи­ляє.

СТРОФИ

1
Пурпуром со­неч­ко схо­дить,
Пурпуром криється в морі;
Так будь і ти все спокійний -
В щасті і в горі.
2
Мужню си­лу хоч по­хи­лить го­ре,
Та не зло­мить, в підлість не по­вер­не;
Так і свічку хоч схи­ли до­до­лу,
Свого світла вниз во­на не звер­не.
3
Обрубане де­ре­во знов зе­леніє,
І місяць із сер­па знов пов­ний стає;
Се ба­ча­чи, чесні, не тратьте надії,
Хоч до­ля гнівная вас го­нить і б'є.
4
Не цу­рається прав­ди муд­рець,
Хоч во­на й з уст ди­ти­ня­чих бу­де, -
Так як в ніч, ко­ли сон­це зай­шло,
Каганця не цу­ра­ються лю­де.
5
Добру на­уку прий­май,
Хоч її і від прос­то­го чуєш;
Злої ж на ум не бе­ри,
Хоч би й свя­тий го­во­рив.
6
Хто має мудрість, а з неї
Ближнім не хо­че вділи­ти,
Той має скарб мно­гоцінний,
В міх шку­ра­тя­ний за­ши­тий.
7
Мудрість за­хо­ва­на,
Золото в скрит­ку -
Однаковісінько
Суть без по­жит­ку.
8
Дурний, хто, по­ми­лок ля­ка­ючись,
Не сміє бра­ти­ся до діла, -
Так, як би я не їв, ля­ка­ючись,
Щоб криш­ка в го­лос­ни­цю не влетіла.
9
Не пли­ве суп­ро­ти вітру
Запах квітів і ка­ди­ла, -
Але йде по всіх усю­дах
Добра сла­ва, добрі діла.
10
Навіть той, хто в приз­на­чен­ня вірить,
Все ж тру­ди­ти­ся му­сить постійно:
Адже ж ба­чиш і сам, що без тру­ду
Не го­рить і су­хеє поліно.
11
Не зви­кай утер­ти­ми стеж­ка­ми
Йти за дру­гим сліпо, як у дим,
Бо як ста­нуть пас­ту­хи вов­ка­ми,
Треба вівцям пас­ти­ся й са­мим.
12
Бережи маєток про чор­ну го­ди­ну,
Та віддай маєток за вірну дру­жи­ну;
А се­бе най­більше бе­ре­жи без впи­ну;
Та віддай май­но, і жінку, й се­бе за Вкраїну.
13
Гість, ди­тя, і цар, і жінка
Мають всі один зви­чай:
Є що чи не­ма - бай­ду­же,
Їм усе лиш дай та дай.
14
Хто ду­хом низький, не мішай­ся там,
Де є ви­со­ких тро­ни;
Таж чо­бо­та на го­ло­ву ніхто
Не надіва замість ко­ро­ни.
15
Та й глупі ж ті ба­га­тирі,
Що люб­лять спать на по­душ­ках!
Я спав лиш на однім пері,
І твер­до так бу­ло, що страх!
16
Щасливий той ба­гач подвійно:
Піч пов­на дров, огонь го­рить, го­го­че;
А в ме­не лиш од­но поліно,
Та й те горіть не хо­че.
17
Отрута є зле вив­че­на на­ука,
Отрута є нест­рав­ле­на їда;
Для бідних тру­та - взаїмна по­ру­ка,
Старому тру­та - жінка мо­ло­да.
18
Скупий - не пан своїх засіків пов­них,
А сто­рож, і прис­тав­ник, і не­вольник.
19
Книги - морська гли­би­на:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і тру­ду мав до­сить,
Дивнії пер­ли ви­но­сить.
20
Хто влас­но­го ума не має,
То з книг не вий­де ум йо­му;
Хто є сліпий на обі оці,
То що по дзер­калі йо­му?
21
Клониться де­ре­во, пло­дом об­тя­же­не;
Чесний, ро­зум­ний, і ти так кло­нись!
Висохле дре­во, бемізкії го­ло­ви
Зломляться, та не по­хи­ляться вниз.
22
Великі де­ре­ва ша­нуй,
Що плід да­ють і в спе­ку тінь;
А як і плід ча­сом хиб­не,
Чи ж тінь са­ма не є доб­ром?
23
Мухи сіда­ють на ра­нах,
Пчоли на квітах па­ху­чих;
Добрий все ба­чить лиш доб­ре,
Підлий лиш підле у дру­гих.
24
Як військо скли­кає тру­ба,
Так ан­гелів бо­жих скли­ка­ють
Сердечні сло­ва.
А в гуслі та флей­ти де гра­ють
І бра­та осуд­жу­ють - там
Приховок чор­там.
25
Лихвар і п'яни­ця -
Се два поб­ра­ти­ми:
Сам чорт поб­ра­тимст­во
Зв'язав поміж ни­ми.
26
На двоє сот­во­ре­но бо­гом ви­но:
Розумним на радість, на згу­бу дур­но­му;
Багатство - на двоє теж да­не во­но:
На доб­ро ми­ло­серд­ним, на згу­бу ску­по­му.
27
Як від лю­то­го та­та­ри­на,
Що шаб­лю­кою ма­ха,
Всі тіка­ють бе­зо­ружнії,
Так тікай ти від гріха.
28
Хто з всіми доб­рий хо­че буть,
Той швид­ко втра­тить доб­рий путь.
На мо­же при добрі той жить,
Хто хо­че злу й доб­ру слу­жить.
Бо, хтівши до­го­дить обом,
Він швид­ко ста­не зла ра­бом.
29
Від сло­на на ти­сяч п'ядей,
Від ко­ня на сто тікай,
Від во­ла на де­сять п'ядей,
Зла й на очі не ви­дай.
30
Як метіль про­шу­мить,
Так за­ги­не за мить
Злий, сльоза­ми людськи­ми го­до­ва­ний,
Щезне й слід весь по нім…
Але доб­рий - се дім,
На скалі віковічно бу­до­ва­ний.
31
Як за­по­ро­хи чо­ловік
Знести не мо­же у очох,
Так гор­дості в душі людській
Не зно­сить бог.
32
Хоч би й мерт­во­го міг гнівли­вий воск­ре­сить,
То бог йо­го за гнів йо­го відки­не;
В гнівли­ве сер­це по­мисл злий, як нет­ля в світло, ли­не, -
Сама зго­рить, а світла не зга­сить.
33
Хоча б ти і му­ки тяжкі по­терпів,
А бра­та свой­ого не лю­биш,
То все ж ти на вічне жит­тя не доспів,
Лиш дар­мо до­час­не за­гу­биш.
34
Як та опу­ка від ска­ли
Відскакує відло­го,
Так крив­да людська все па­де
На кривд­ни­ка са­мо­го.
35
Огневі, що ліси па­лить,
На поміч вітер ще спішить,
Та ка­га­нець він за­га­сить.
Так сильний сильно­го скріпля,
Король ря­тує ко­ро­ля,
Слабого ж топ­че і ва­лить.
36
Наче віз без коліс
Не по­ко­титься до су­ду,
Так своєї судьби
Не дійдеш без праці й тру­ду.
37
Молодість у бідності -
Без ма­ми ди­ти­на,
Старість у бездітності -
То гірка го­ди­на.
38
Ти сто лю­дей по­бив у бою
І тим пи­шаєшся, ге­рою?
Ось сей лиш влас­ну прист­расть по­бо­ров,
І над то­бою він го­рою.
39
Купа дров і жу­ра -
Що з тих двох тяж­че є?
В дро­вах труп лиш зго­ра,
А в журі все жит­тя.
40
Хоч би все не­бо па­пе­ром бу­ло,
Хоч би все мо­ре чор­ни­лом бу­ло,
Зорі б на пе­ра всі пе­ре­ку­вать,
Ангели б сіли там пір'ям пи­сать,
То не спи­са­ли б - так муд­рий прорік -
Мудрості бо­жої ввік.

ПРИТЧІ

ПРИТЧА ПРО ЖИТТЯ

Було се в Індії.
Степом без­люд­ним
Йшов чо­ловік. І враз на­пав на нього
Голодний лев. По­ба­чив­ши звірю­ку
Ще зда­ле­ка, по­чув­ши рик її,
Почав тіка­ти чо­ловік що­ду­ху.
Тікаючи, нас­ко­чив він на­раз
На гли­бо­чен­ну бал­ку. Не бу­ло
Часу вер­та­тись, не бу­ло де скри­тись,
А звір вже близько. Ба­чить чо­ловік,
Що зо стіни бе­зодні, зо стрімко­го
Скального об­ри­ву ху­да берізка
В щілині ви­рос­ла й вер­шок зе­ле­ний
Понад бе­зод­ню к сон­цю піднімає.
Не дов­го ду­ма­ючи, він че­пив­ся
За ту берізку, дер­жа­чись ру­ка­ми
За пень її, по­вис над гир­лом тем­ним,
Аж по­ки, бов­та­ючи там но­га­ми,
На щось твер­до­го крих­ту не опер­ся.
Тоді аж відітхнув і дрож смер­тельна
Потрохи втих­ла. І по­чав тоді
Сірома ози­ра­ти­ся дов­ко­ла,
Де він і що з ним?
Перший зирк йо­го
Впав на коріння де­рев­ця, що в ньому
Була йо­го єди­ная опо­ра.
Що за при­ти­чи­на? Гля­дить: дві миші,
Одна біля­ва, дру­га чор­на, пильно,
Запопадно, і не­нас­тан­но, й пруд­ко
Гризуть коріння то­го де­рев­ця,
Лапками зем­лю пор­па­ють, пра­цю­ють,
Немов на­няті, щоб йо­го підпо­ру
Підгризти, підко­па­ти, по­ва­ли­ти.
І по­хо­ло­ло в то­го чо­ловіка
На серці, бо в тій хвилі лев роз­жер­тий
Надбіг над про­пасть, і йо­го по­ба­чив,
І лю­тим ре­вом відгомін збу­див.
Не міг йо­го діста­ти, але лю­то
Глядів зго­ри, ска­кав і зем­лю гриз,
Ждучи, аж він уго­ру знов підлізе.
І гля­нув вниз у про­пасть чо­ловік.
І ба­чить, що на дні тієї бал­ки
Страшна га­дю­ка в'ється і ши­ро­ко
Пащеку роз­ни­має, жде ли­ше,
Щоб він упав для неї на по­та­лу.
Померкло в го­лові у чо­ловіка,
За сер­це стис­ло, і хо­лод­ним по­том
Все тіло об­ли­лось.
Та враз по­чув,
Що те, о що опер він но­ги, якось
Ворушиться. Зир­нув, аж пробі! Се
Гадюка, зви­та в клу­бок, що в щілині
Дрімала. Рад був скрик­нуть чо­ловік,
Та го­лос в горлі за­ду­шив пе­ре­ляк.
Рад був мо­литься, та три­во­га вби­ла
Побожну дум­ку. На­че труп хо­лод­ний,
Він висів, пев­ний, що в най­ближчій хвилі
Коріння миші підгри­зуть, га­дю­ка
У но­гу вку­сить, сил йо­го не ста­не,
І вниз він упа­де, змії в па­ще­ку.
А втім - о ди­во! На гілках берізки
Побачив той не­щас­ний чо­ловік
Гніздо чмелів. У щільни­ку ма­ло­му
Було там тро­хи ме­ду, а чмелі
Всі по­летіли в по­ле за по­жит­ком,
І за­кортіло чо­ловіка то­го
Покушать ме­ду. Він всіх сил до­був,
Піднявся тро­хи вго­ру, і ус­та­ми
Досяг щільник, і ссать йо­го по­чав.
І враз не­мов ру­кою відня­ло
Йому від сер­ця. Со­ло­дощі ме­ду
Заставили йо­го про все за­бу­ти:
Про льва, що вив йо­му над го­ло­вою,
Про миші, що йо­го підпо­ру гриз­ли,
І про дра­ко­на, що вни­зу гро­зив,
І про га­дю­ку, що у стіп си­ча­ла.
Про все, про все за­був той чо­ловік,
Найшовши в тих крап­ли­нах ме­до­вих
Несказанну, ви­со­ку розкіш раю.
Готама Буд­да, Азії світи­ло,
Очима ду­ха ба­чив сю при­го­ду
І своїм вірним так про неї мо­вив:
"Сей чо­ловік, бра­ти, - то кож­дий з нас.
Життя важ­ке, при­ро­да нам во­ро­жа
І ти­сячі при­год і не­без­пек
З усіх боків усе нас ок­ру­жа­ють,
Як то­го му­жа, що там в балці висів.
Голодний лев над на­ми - то є смерть;
Дракон вни­зу - то вічне за­бут­тя,
Що кож­до­го наг­ро­жуєсь по­жер­ти,
А миші, чор­на й біла, - день і ніч,
Що не­нас­тан­но вік наш підгри­за­ють,
А та га­дю­ка під но­га­ми, брат­тя, -
То на­ше влас­не тіло, не­постійне,
Слабе і хо­ре, що нам в кождій хвилі
Назавсіди відмо­вить мо­же служ­би.
А та берізка, за яку вче­пив­шись,
Міркуємо спас­ти­ся від заг­ла­ди, -
Се людська пам'ять - щи­ра, та ко­рот­ка.
Нема нам ви­хо­ду із то­го го­ря,
Нема ря­тун­ку. Та од­но лиш нам
Лишилось, те, чо­го ніяка си­ла,
Ніяка нам при­го­да взять не мо­же:
Се чис­та розкіш братньої лю­бові,
Се той чу­до­вий мід, яко­го крап­ля
Розширює жит­тя людське в безмір,
Підносить ду­шу по­над всю три­во­гу,
Над всю тур­бо­ту із-за діл ми­ну­щих -
В прос­то­ри, повні світла і сво­бо­ди.
Хапайте сквап­но краплі ті, бра­ти!
Бо лиш в то­му, що сер­це ва­ше чує,
Чим гру­ди повні, чим ду­ша жи­ве,
У роз­коші лю­бові і ба­жан­ня,
В бра­терстві, у надії, у зма­ганні
До ви­щих, чис­тих цілей є ваш рай".

ПРИТЧА ПРО КРАСУ

Арістотель-мудрець Олек­санд­ра нав­чав
І та­кий у альбом йо­му вірш на­пи­сав:
"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і ко­са,
Небезпечне оруж­жя - жіно­ча кра­са.
Тільки мудрість, на­ука і старші літа
Подають про­ти неї міцно­го щи­та".
Арістотель-мудрець по са­доч­ку гу­ля, -
Бач, Аг­лая іде і очи­ма стріля!
Та Аг­лая, кот­рої над­зем­на кра­са
Звеселяє лю­дей і самі не­бе­са;
Та їдких її слів і шпар­ко­го ума
Всі бо­яли­ся, навіть ца­ри­ця са­ма.
Арістотель дівчині га­разд при­ди­вивсь,
Як повз нього ішла, низько їй пок­ло­нивсь
І про­мо­вив: "Аглає, бла­гаю, мо­лю!
Над всю мудрість, над сон­це те­бе я люб­лю.
На ча­сок-во­ло­сок вво­ли во­лю мою, -
Чого хоч за­га­дай, я для те­бе зроб­лю!"
Усміхнулась Аг­лая. "Се ж по­честь мені,
Що на мні зу­пи­нив свої очі ясні
Той муд­рець, що пи­шаєсь ним Греція вся,
Що умом об­няв зем­лю, згли­бив не­бе­са.
Я твоя. Що за­хо­чеш, зо мною чи­ни,
Лиш од­ну мою просьбу в тій хвилі спов­ни.
По са­ду тім, де в'ються доріжки круті,
Півгодини ме­не по­во­зи на хребті".
Усміхнувся муд­рець. Дивні прим­хи в дівчат!
Та дар­ма! Обіцявсь, то вже годі бур­чать.
І хла­ми­ду він зняв, і рач­кує піском,
Його очі Аг­лая зак­ри­ла плат­ком,
І си­дить на хребті, й по­га­няє прут­ком.
Так заїха­ли враз аж на пло­щу сад­ка,
Де під тінню де­рев край ма­ло­го став­ка
Олександер сидів, йо­го ма­ти й весь двір, -
Срібний сміх там лу­нав, і пісні, й бренькіт лір.
А Аг­лая кри­чить: "Ну, мій ос­ли­ку, ну!"
Ще міну­точ­ки дві! Ще мінут­ку од­ну!"
Аж у круг дво­раків йо­го дівка пус­та
Завела, і зіско­чи­ла жи­во з хреб­та,
І пла­ток із очей поспіши­ла­ся знять…
Що там сміху бу­ло, то й пе­ром не спи­сать.
Арістотель-мудрець Олек­санд­ра нав­чав
І та­кий у альбом йо­му вірш на­пи­сав:
"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і ко­са,
Небезпечне оруж­жя - жіно­ча кра­са.
Ані мудрість, на­ука, ні старші літа
Не да­ють про­ти неї міцно­го щи­та.
Се я сам досвідив. Лиш мерт­вець та сліпець
Може буть про­ти неї надійний бо­рець".

ПРИТЧА ПРО НЕРОЗУМ

Стрілець сильце зас­та­вив,
Спіймалась пташ­ка вмить;
Він взяв її, щоб за­раз
Головку їй скру­тить.
Залебеділа пташ­ка:
"Ой, стрільче, стій, пож­ди!
Я пта­шеч­ка ма­ленька,
Що з ме­не тут їди?
Пусти ме­не на во­лю,
Я дам тобі за те
Три добрії на­уки
На все твоє життє".
Стрілець мій зди­ву­вав­ся:
"Чи бач, ся дро­би­на
Мене нав­ча­ти хо­че!
Ну, що там зна во­на?"
І мо­вить: "Доб­ре, пташ­ко!
Коли з твоїх на­ук
Я хоч що-то змудрію,
Тебе пу­щу я з рук".
І мо­вить птах: "Не жа­луй
За тим, чи зле, чи го­же,
Що ста­лось раз і більше
Відстатися не мо­же".
Стрілець по­ду­мав: "Прав­да!
За тим жаліть не го­же,
Що ста­лось раз і більше
Відстатися не мо­же".
І мо­вить птах: "Не рви­ся,
Завдавши сер­цю скру­ти,
Що зро­биш - роз­ро­би­ти,
Минуле знов вер­ну­ти".
Стрілець по­ду­мав: "Прав­да!
Шкода ба­жань і скру­ти:
Що зро­биш - не роз­ро­биш,
Що ста­лось - не вер­ну­ти".
І мо­вить птах: "Ніко­ли
Не вір ні в які ди­ва:
Не вір ні в яку вістку,
Що прос­то не­мож­ли­ва!"
Стрілець по­ду­мав: "Прав­да!
Чимало пле­щуть ди­ва,
А розміркуєш - ска­жеш:
"Ся сплітка не­мож­ли­ва!"
"Гаразд, - ска­зав він, - пташ­ко!
Не злі твої на­уки,
Лети ж собі й стрільцеві
Не по­па­дай­ся в ру­ки".
І пурх­ну­ла пта­ши­на,
На близькій гілці сіла
І, до стрільця звер­нув­шись,
Таке йо­му повіла:
"Ей, та й дур­ний ти, стрільче,
Що дав мені зду­риться!
А мною ти, не­бо­же,
Міг доб­ре по­жи­виться!
Бо знай, в моїй ут­робі -
Якби ти знав от­се! -
Є пер­ла так ве­ли­ка,
Як стру­со­ве яй­це!"
Стрілець аж зой­кнув з жа­лю:
"А, що ж я на­ро­бив,
Що так без зас­та­но­ви
Великий скарб згу­бив!"
І він підбіг під гілку
І ско­чив, що є сил,
Щоби спійма­ти пташ­ку, -
Та ба, не має крил!
А потім мо­вив: "Пташ­ко,
Пташиночко моя!
Вернись до ме­не! Бу­ду
Тобі за батька я.
У клітку зо­ло­тую
Всаджу те­бе я сам
І все, чо­го за­хо­чеш,
Тобі я ра­до дам!"
Пташина відповіла:
"Дурний ти є, як був!
Всі три мої на­уки
Відразу ти за­був!
Зробив ти доб­ре діло,
Мені летіть велів, -
І за­раз по хви­лині
Сам то­го по­жалів.
А потім за­ба­жав ти
Мене дістать ще раз
І просьбою вер­ну­ти
Назад ми­ну­лий час.
А чом? Бо не­су­раз­ним
Повірив ти сло­вам,
Що в мні є пер­ла, більша
Удвоє, ніж я сам".

ЛЕГЕНДИ

ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ

1

Олександер Ве­ли­кий весь світ зво­ював
І от­се в Вавілоні мов бог ра­ював.
А по­бож­ний ас­кет вік в пус­тині про­жив
І мо­лит­вою й пос­том бо­гині слу­жив.
Наче сон­це, що ра­зом про­го­нює тьму,
Так бо­ги­ня в опівніч яви­лась йо­му.
Прихилилась і мо­вить: "Мій вірний слу­го,
Чим те­бе вдо­во­лить? Чи ба­жаєш чо­го?"
А с к е т м о в и т ь:
"Хоч яке се жит­тя і труд­не, і сум­не,
Дай, щоб старість і смерть оми­ну­ли ме­не".
Б о г и н я м о в и т ь:
"Ну, як се в те­бе дар най­цінніший з усіх,
На ж тобі сей ма­лий зо­ло­тис­тий горіх.
Одну нічку не спи, один день про­мов­чи
І, очис­тив­ши ум, сей горіх роз­тов­чи.
Шкаралющу в огонь, а роз­ку­сиш зер­но,
Дасть тобі мо­ло­дим вічно жи­ти во­но".

2

Цілий день про­мов­чав, і не спав усю ніч,
І го­то­вивсь ас­кет на ве­ли­кую річ.
Ось огонь роз­па­лив із па­ху­чих полін,
І ка­ди­ло в огонь щед­ро ки­дає він,
І за­ко­ни гос­подні про­хо­дить умом,
Щоб очис­ти­ти ум, не схи­би­ти притьмом.
Та ось сумніви в серці повс­та­ли страшні:
"Вічно жить - мо­ло­дим - ну, по­що се мені?
Чи вер­та­ти у світ, де па­нує бор­ба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж бе­зумст­во хіба!
О бо­ги­не, прос­ти! Я згрішив, ба­чу сам!
Та безцінний твій дар ко­мусь іншо­му дам.
У нас цар мо­ло­дий, бо­горівний наш цар!
Богорівним зовсім йо­го зро­бить твій дар.
Міліонам він сон­це, жит­тя є но­ве,
Для доб­ра міліонів хай вічно жи­ве".

3

Олександер Ве­ли­кий весь світ зво­ював,
Та дівчи­ни ра­бом се­бе він по­чу­вав.
Персіянки Рок­са­ни пре­див­на кра­са
В йо­го серці го­рить, мов по­жар, не зга­са.
У обіймах йо­го та кра­су­ня гор­да
Наче тає, на гру­ди йо­го при­па­да;
Та хви­ли­на ми­не, і він чує, що ось
В її серці во­ро­же во­ру­шиться щось,
І в очах, ще вог­ких від любві і жа­ги,
Дикі іскри го­рять, на­че злі во­ро­ги.
З її уст виліта­ють ба­жан­ня страшні -
Се ба­жан­ня по­жарів, убійства, різні.
Їй опер­тись ко­роль не здоліє й на мить:
Там згорів Пер­се­поль! Завт­ра Су­за зго­рить!
Кліта вбив при вині! Чи лю­бов се, чи чад?..
День у день із не­бес йо­го ки­дає в ад.

4

Олександер Ве­ли­кий бо­гині мо­ливсь:
"Дай, бо­ги­не, щоб нині весь світ про­ва­ливсь!
Або дай, щоб скінчи­ла­ся му­ка моя,
Щоб я знав, чи бо­ги­ня во­на, чи змія?
Чом міняється так, кілько є в дні го­дин?
І чи в серці її я па­ную один?"
В тій хви­лині ас­кет пе­ред ним опи­нивсь
І покірно ца­рю до землі пок­ло­нивсь.
"Вічно жий, ца­рю мій! Хай твої во­ро­ги
Згинуть! Ось тобі дар від твой­ого слу­ги.
Не згор­дуй! Сей ма­лий зо­ло­тис­тий горіх -
Від бо­гині се дар! Моя гордість, мій гріх".
І він все роз­повів, відки має сей плід,
Що ро­бить, щоб бо­гині спов­нить за­повіт.
"Міліонам ти сон­це, доб­родій єси, -
Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси".

5

"Вічно жить! Мо­ло­дим! Справді, бо­жеський дар!"
І ве­ли­ким, безс­мерт­ним по­чув се­бе цар.
"Вічно жить! Мо­ло­дим! А во­на? А во­на?
Постаріє, зів'яне, мов квітка мар­на!
Що без неї жит­тя? Сон­це? Не­бо? Сам рай?
З нею жить! Або рад­ше ти сам уми­рай!"
Вже й не ду­має цар, до Рок­са­ни біжить:
"Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"
І ска­зав їй усе, відки має сей плід,
Що ро­бить, щоб бо­гині спов­нить за­повіт.
"Коли лю­биш ме­не, моє сон­це яс­не,
Дасть безс­мер­тя обом нам зер­но те дрібне.
А не лю­биш… - ур­вав. - Ко­го хо­чеш лю­би!
Ось тобі сей горіх! Що за­хо­чеш — ро­би!"
Зчервоніло дівча, в лич­ко вда­ри­ла кров, -
Олександер не ждав її сло­ва - пішов.

6

Гей, Рок­са­но, кра­су­не, що ду­маєш ти?
Чи про те, щоб з ца­рем до безс­мер­тя дійти?
Не про те! Інший жар в її серці го­рить!
Інший бог там жи­ве! Інший цар там ца­рить.
Він ме­та її мрій, осо­ло­да очей,
Над усіх ми­лий їй ге­не­рал Пто­ле­мей.
Хоч не лю­бить її і хо­лод­ний, як лід,
Вона ра­да свій вік дать за сам йо­го вид.
"Вічно жить мо­лодій, а без нього? О ні!
Краще він хай жи­ве, дасть безс­мер­тя й мені!
Ну ж, по­мо­же сей плід йо­го сер­це здо­буть!
А як ні, то мені кра­ще в світі не буть".
Птолемея знай­шла, і да­ла йо­му плід,
І ска­за­ла, який в нім ле­жить за­повіт.
А як ніч надійшла, во­на ти­хо пішла,
Олександру в ви­но тру­ти-зілля вли­ла.

7

Занедужав ко­роль, важ­ко стог­не, кри­чить,
А Рок­са­на при нім не ри­дає, мов­чить.
Головами хи­та­ють старі лікарі,
І три­во­га, як ніч, за­ляг­ла у дворі.
По всім краю йде вість, на­че змо­ра та сон,
І су­мує весь край, і ри­да Вавілон.
Ось у стро­ях, біли­лах, рум'янах ціла,
В Олек­сандрів покій кур­ти­за­на ввійшла.
"Вічно жий, ца­рю мій, на потіху для всіх!
Ось від ме­не тобі чу­додійний горіх!
Се бо­гині є дар. Як з'їси те зер­но,
Вічно жить тобі дасть вічно юним во­но".
Спалахнув Олек­сан­дер: "Не­щас­на, дри­жи!
Від ко­го маєш плід сей? По правді ска­жи!"
Та дівча не дри­жить, не спус­кає очей:
"Мені дав йо­го твій ге­не­рал Пто­ле­мей".

8

Олександер у бо­лях жорс­то­ких ле­жав
І в руці своїй плід чу­додійний дер­жав.
"Вічно жить і лю­бить! День за днем! День від дня
А жит­тя - то бор­ня! А лю­бов - то брех­ня!
Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!
День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!
Не для нас, о бо­ги­не, твій бо­жеський дар!
Хоч над світом я цар, та над сер­цем не цар.
Міліони лю­дей мо­жу вбить, по­гу­бить,
Та чи зму­шу ко­го ме­не вірно лю­бить?
Вічно жить! О бо­ги­не, се жар­ти, се сміх!
Вічне щас­тя чи дасть сей чу­дов­ний горіх?
А без щас­тя, без віри й лю­бові внутрі
Вічно жить - се горіть вік у вік на кострі!
Ні, бо­ги­не! Візьми свій да­ру­нок на­зад!
Я в нірва­ну во­лю, чи в Олімп, чи у ад!"

9

Серед бо­лю в пос­телі підво­диться цар,
І по­бож­но цілує чу­дов­ний той дар,
І в тріску­чий огонь із па­ху­чих полін
Чудодійний горіх бист­ро ки­дає він.
І зда­лось, що вже біль не так лю­то па­лив,
Мовби в збу­ре­ну кров охо­ло­ди на­лив.
Прояснів йо­го ум, сер­це збу­лось хи­мер,
А в опівніч са­му Олек­сан­дер умер.

ПО СЕ­ЛАХ

НА ПІДГІР'Ї СЕ­ЛА НЕ­ВЕ­СЕЛІ

На Підгір'ї се­ла не­ве­селі
Простяглися до­лом-до­ли­на­ми,
Мов край шля­ху на твердій пос­телі
Сплять старці, обвішані тор­ба­ми.
Понад річку вер­би го­ло­ваті
Довгі віти в во­ду по­хи­ля­ють;
Журавель поск­ри­пує при хаті,
Босі діти по дво­ру гу­ля­ють.
З-поміж верб, та груш, та яво­ри­ни
Чорні стріхи гли­па­ють, наг­нув­шись,
Мохом вкриті, кор­ча­ми ка­ли­ни,
Мов на вітер ті сичі, на­дув­шись.
Похилились сме­ре­кові стіни,
Там і сям стемпльовані дрюч­ка­ми,
Мов каліки, ждуть собі заміни,
Щоб спо­чить роз­би­ти­ми кістка­ми.
Сліповаті та тісні вікон­ця
В ста­росвітських за­су­вах ще хо­дять.
Чи ля­ка­ються яс­но­го сон­ця
Ті, що вік свій в тих ха­тах про­во­дять?
Не ви­да­ти ко­ми­на на хаті;
Вранці дим всю ха­ту за­пов­няє,
З стріхи бу­ха, в'ється по за­гаті,
Хапле очі, сльози ви­тис­кає.
В хаті піч тро­хи не в півкімна­ти
З запічком і припічком із гли­ни,
Вічно теп­ла - то жо­лу­док ха­ти,
Величезний, як живіт ди­ти­ни.
Хліб і стра­ва - тут най­стар­ша спра­ва,
Ціль всіх зма­гань, за­мислів, тур­бо­ти,
Мов ро­дивсь сей люд лиш для ро­бо­ти,
А на хліб вся пра­ця йде кри­ва­ва.
Ліжко газ­ди - п'ять до­щок нез­би­тих,
Сніп со­ло­ми і ве­ре­та зрібна;
Тепла піч є для дітей невк­ри­тих,
А для стар­ших постіль не­потрібна.
Слуги в стайні сплять - їх коні гріють,
А дівки на лаві, на запічку;
Про ви­го­ду й ду­ма­ти не сміють,
Щоб лиш крижі вип­ря­мить за нічку.
І про одіж ма­ло дба­ють нині:
Як ко­жух є й чо­бо­ти па­сові,
Для газ­дині шнур ко­ралів в скрині,
Для дівчат хус­тя­та шалінові,
Капелюхи хлоп­цям повс­тянії, -
То й весь праз­ник є на довгі літа;
Буднішня оде­жа в хаті ши­та
З по­лот­на, що ви­роб­лять хатнії.
На стіні розвішані дов­ко­ла
Дерев'яні давні бо­го­ма­зи:
Страшний суд, Вар­ва­ра і Ми­ко­ла,
Чорні вже від ди­му, мов від ма­зи.
Тільки й всього хрис­ти­янст­ва в хаті, -
Але є й письменст­ва в ній поз­на­ки:
Там під сво­ло­ком, за­ви­тий в шматі,
Лист не­бес­ний - пи­са­ний бог зна ким,
Йосифінський на­каз пан­щиз­ня­ний,
Прадідівський квит на трид­цять буків,
Діда скар­га за грун­тець заб­ра­ний,
Батьків акт ліци­таційний дра­ний, -
Ось весь спа­док, що ли­шивсь для внуків.

ДО БРАЗІЛІЇ!

КОЛИ ПО­ЧУЄШ, ЯК В ТИШІ НІЧНІЙ...

Коли по­чуєш, як в тиші нічній
Залізним шля­хом сту­го­нять ва­го­ни,
А в них гу­де, шу­мить, пи­щить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні сто­ни,
Важке зітхан­ня і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дис­кан­ти,
То не пи­тай: сей поїзд - відки він?
Кого ве­зе? Ку­ди? Ко­му вздогін?
Се - емігран­ти.
Коли по­ба­чиш - на пе­роні десь
Людей, мов осе­ледців тих, на­би­то,
Жінок, ху­дих, блідих, аж сер­це рвесь,
Зів'ялих, мов по­би­те гра­дом жи­то,
Мужчин по­ну­рих і дітей дрібних,
І ку­пою брудні, старії фан­ти,
Навалені під ни­ми і при них,
На ли­цях слід терпінь, надій мар­них,
Се - емігран­ти.
Коли по­ба­чиш, як отих лю­дей
Держать, і ла­ють, і в реєстри пи­шуть,
Як ма­тері у ви­ход­ках дітей
Зацитькують, го­ду­ють і ко­ли­шуть,
Як їх жан­дар­ми штов­ха­ють від кас,
Аж поїзд відійде, - тоді при­па­док!
Весь люд на ши­ни ки­дається враз:
"Бери нас або пе­реїдь по нас!"
Се в нас по­ря­док.

ГЕЙ, РОЗІЛЛЯ­ЛОСЬ ТИ, РУСЬКЕЄ ГО­РЕ...

Гей, розілля­лось ти, руськеє го­ре,
Геть по Європі і геть по­за мо­ре!
Бачили му­ри Люб­ля­ни та Рєки,
Як з сво­го краю біг ру­син нав­те­ки.
Руські ри­дан­ня й стог­нан­ня лу­на­ли
Там, де Пон­те­би біліються ска­ли.
Аж із Кор­мон, мов жи­во­го до гро­бу,
Гнали жан­дар­ми наш люд, як ху­до­бу.
Небо італьське, бла­кит­не, погідне,
Бачило бруд наш, приг­ноб­лен­ня бідне.
Генуя дов­го, ма­буть, не за­бу­де,
Як то гос­ти­ли в ній руськії лю­де.
Будуть ще вну­кам ка­зать про­ти ночі:
"Дивний тут люд ко­чу­вав із півночі.
Рідну країну з слізьми спо­ми­нав він,
Але з прок­лят­тям із неї тікав він.
Спродував до­ма по­ля, гос­по­дарст­во,
Вірячі байці про Ру­дольфа царст­во,
Дома по­ки­нув­ши зем­лю ро­дин­ну,
Гнався, щоб мрію ло­ви­ти ди­тин­ну.
Смілий у мріях, у вірі без­згляд­ний,
В дійсності, на­че ди­ти­на, без­рад­ний.
Ані по­ра­ди­тись, ні по­ба­ла­кать, -
Знав він лиш гнуться, та жеб­рать, та пла­кать".
Гей, розілля­лось ти, руськеє го­ре,
Геть по Європі і геть по­за мо­ре!
Доки гам­бурзькі важкі па­ро­во­зи -
Де ви не лля­ли­ся, руськії сльози!
Всі з те­бе, ру­си­не, дра­ли про­цен­ти:
Польськії шлях­тичі й швабські аген­ти.
Що то ще жде те­бе на оке­ані?
Що у Бразілії, в славній Па­рані?
Що то за рай ще тобі от­ви­раєсь
В Спіріту Сан­то і Мінас Дже­раєс?

Примечания

1

1 - Про­па­ща спра­ва! (Лат.)

(обратно)

Оглавление

  • ПОКЛОНИ
  •   ПОЕТ МО­ВИТЬ:
  •   УКРАЇНА МО­ВИТЬ:
  •   СІДОГЛАВОМУ
  •   ДЕКАДЕНТ 
  • ПАРЕНЕТІКОН 
  •   ГНІВ - СЕ ОГОНЬ...
  •   НЕМАЄ ДРУ­ГА ПО­НАД МУДРІСТЬ...
  •   СЕБЕ СА­МО­ГО НА­ПЕ­РЕД...
  •   ЯК ЛАМ­ПА РОЗ­БИ­ТА...
  •   ХТО ТО­МУ ШКО­ДИТЬ...
  •   ВОРОГ БАТЬКО, ВО­РОГ МА­ТИ...
  •   СТРОФИ
  • ПРИТЧІ
  •   ПРИТЧА ПРО ЖИТТЯ
  •   ПРИТЧА ПРО КРАСУ
  •   ПРИТЧА ПРО НЕРОЗУМ
  • ЛЕГЕНДИ
  •   ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ
  • ПО СЕ­ЛАХ
  •   НА ПІДГІР'Ї СЕ­ЛА НЕ­ВЕ­СЕЛІ
  • ДО БРАЗІЛІЇ!
  •   КОЛИ ПО­ЧУЄШ, ЯК В ТИШІ НІЧНІЙ...
  •   ГЕЙ, РОЗІЛЛЯ­ЛОСЬ ТИ, РУСЬКЕЄ ГО­РЕ...