Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент,
І слово темне підшукав та вчене,
І Русі возвістив: "Ось декадент!"
Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга -
Се лиш тому, що склалось так життя.
Та є в ній, брате мій, ще нута друга:
Надія, воля, радісне чуття.
Я не люблю безпредметно тужити
Ні шуму в власних слухати вухах;
Поки живий, я хочу справді жити,
А боротьби життя мені не страх.
Хоч часто я гірке й квасне ковтаю,
Не раз і прів, і мерз я, і охрип,
Та ще ж оскомини хронічної не маю,
Катар кишок до мене не прилип.
Який я декадент? Я син народа,
Що вгору йде, хоч був запертий в льох.
Мій поклик: праця, щастя і свобода,
Я є мужик, пролог, не епілог.
Я з п'ющими за пліт не виливаю,
З їдцями їм, для бійки маю бук,
На празнику життя не позіваю,
Та в бідності не опускаю рук.
Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тільки й дума про процент,
А для пісень на "шрррум" настроїть ліру.
Який же я у біса декадент?
Пурпуром сонечко сходить,
Пурпуром криється в морі;
Так будь і ти все спокійний -
В щасті і в горі.
Мужню силу хоч похилить горе,
Та не зломить, в підлість не поверне;
Так і свічку хоч схили додолу,
Свого світла вниз вона не зверне.
Обрубане дерево знов зеленіє,
І місяць із серпа знов повний стає;
Се бачачи, чесні, не тратьте надії,
Хоч доля гнівная вас гонить і б'є.
Не цурається правди мудрець,
Хоч вона й з уст дитинячих буде, -
Так як в ніч, коли сонце зайшло,
Каганця не цураються люде.
Добру науку приймай,
Хоч її і від простого чуєш;
Злої ж на ум не бери,
Хоч би й святий говорив.
Хто має мудрість, а з неї
Ближнім не хоче вділити,
Той має скарб многоцінний,
В міх шкуратяний зашитий.
Мудрість захована,
Золото в скритку -
Однаковісінько
Суть без пожитку.
Дурний, хто, помилок лякаючись,
Не сміє братися до діла, -
Так, як би я не їв, лякаючись,
Щоб кришка в голосницю не влетіла.
Не пливе супроти вітру
Запах квітів і кадила, -
Але йде по всіх усюдах
Добра слава, добрі діла.
Навіть той, хто в призначення вірить,
Все ж трудитися мусить постійно:
Адже ж бачиш і сам, що без труду
Не горить і сухеє поліно.
Не звикай утертими стежками
Йти за другим сліпо, як у дим,
Бо як стануть пастухи вовками,
Треба вівцям пастися й самим.
Бережи маєток про чорну годину,
Та віддай маєток за вірну дружину;
А себе найбільше бережи без впину;
Та віддай майно, і жінку, й себе за Вкраїну.
Гість, дитя, і цар, і жінка
Мають всі один звичай:
Є що чи нема - байдуже,
Їм усе лиш дай та дай.
Хто духом низький, не мішайся там,
Де є високих трони;
Таж чобота на голову ніхто
Не надіва замість корони.
Та й глупі ж ті багатирі,
Що люблять спать на подушках!
Я спав лиш на однім пері,
І твердо так було, що страх!
Щасливий той багач подвійно:
Піч повна дров, огонь горить, гогоче;
А в мене лиш одно поліно,
Та й те горіть не хоче.
Отрута є зле вивчена наука,
Отрута є нестравлена їда;
Для бідних трута - взаїмна порука,
Старому трута - жінка молода.
Скупий - не пан своїх засіків повних,
А сторож, і приставник, і невольник.
Книги - морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
Хто власного ума не має,
То з книг не вийде ум йому;
Хто є сліпий на обі оці,
То що по дзеркалі йому?
Клониться дерево, плодом обтяжене;
Чесний, розумний, і ти так клонись!
Висохле древо, бемізкії голови
Зломляться, та не похиляться вниз.
Великі дерева шануй,
Що плід дають і в спеку тінь;
А як і плід часом хибне,
Чи ж тінь сама не є добром?
Мухи сідають на ранах,
Пчоли на квітах пахучих;
Добрий все бачить лиш добре,
Підлий лиш підле у других.
Як військо скликає труба,
Так ангелів божих скликають
Сердечні слова.
А в гуслі та флейти де грають
І брата осуджують - там
Приховок чортам.
Лихвар і п'яниця -
Се два побратими:
Сам чорт побратимство
Зв'язав поміж ними.
На двоє сотворено богом вино:
Розумним на радість, на згубу дурному;
Багатство - на двоє теж дане воно:
На добро милосердним, на згубу скупому.
Як від лютого татарина,
Що шаблюкою маха,
Всі тікають безоружнії,
Так тікай ти від гріха.
Хто з всіми добрий хоче буть,
Той швидко втратить добрий путь.
На може при добрі той жить,
Хто хоче злу й добру служить.
Бо, хтівши догодить обом,
Він швидко стане зла рабом.
Від слона на тисяч п'ядей,
Від коня на сто тікай,
Від вола на десять п'ядей,
Зла й на очі не видай.
Як метіль прошумить,
Так загине за мить
Злий, сльозами людськими годований,
Щезне й слід весь по нім…
Але добрий - се дім,
На скалі віковічно будований.
Як запорохи чоловік
Знести не може у очох,
Так гордості в душі людській
Не зносить бог.
Хоч би й мертвого міг гнівливий воскресить,
То бог його за гнів його відкине;
В гнівливе серце помисл злий, як нетля в світло, лине, -
Сама згорить, а світла не згасить.
Хоча б ти і муки тяжкі потерпів,
А брата свойого не любиш,
То все ж ти на вічне життя не доспів,
Лиш дармо дочасне загубиш.
Як та опука від скали
Відскакує відлого,
Так кривда людська все паде
На кривдника самого.
Огневі, що ліси палить,
На поміч вітер ще спішить,
Та каганець він загасить.
Так сильний сильного скріпля,
Король рятує короля,
Слабого ж топче і валить.
Наче віз без коліс
Не покотиться до суду,
Так своєї судьби
Не дійдеш без праці й труду.
Молодість у бідності -
Без мами дитина,
Старість у бездітності -
То гірка година.
Ти сто людей побив у бою
І тим пишаєшся, герою?
Ось сей лиш власну пристрасть поборов,
І над тобою він горою.
Купа дров і жура -
Що з тих двох тяжче є?
В дровах труп лиш згора,
А в журі все життя.
Хоч би все небо папером було,
Хоч би все море чорнилом було,
Зорі б на пера всі перекувать,
Ангели б сіли там пір'ям писать,
То не списали б - так мудрий прорік -
Мудрості божої ввік.
Було се в Індії.
Степом безлюдним
Йшов чоловік. І враз напав на нього
Голодний лев. Побачивши звірюку
Ще здалека, почувши рик її,
Почав тікати чоловік щодуху.
Тікаючи, наскочив він нараз
На глибоченну балку. Не було
Часу вертатись, не було де скритись,
А звір вже близько. Бачить чоловік,
Що зо стіни безодні, зо стрімкого
Скального обриву худа берізка
В щілині виросла й вершок зелений
Понад безодню к сонцю піднімає.
Не довго думаючи, він чепився
За ту берізку, держачись руками
За пень її, повис над гирлом темним,
Аж поки, бовтаючи там ногами,
На щось твердого крихту не оперся.
Тоді аж відітхнув і дрож смертельна
Потрохи втихла. І почав тоді
Сірома озиратися довкола,
Де він і що з ним?
Перший зирк його
Впав на коріння деревця, що в ньому
Була його єдиная опора.
Що за притичина? Глядить: дві миші,
Одна білява, друга чорна, пильно,
Запопадно, і ненастанно, й прудко
Гризуть коріння того деревця,
Лапками землю порпають, працюють,
Немов наняті, щоб його підпору
Підгризти, підкопати, повалити.
І похололо в того чоловіка
На серці, бо в тій хвилі лев розжертий
Надбіг над пропасть, і його побачив,
І лютим ревом відгомін збудив.
Не міг його дістати, але люто
Глядів згори, скакав і землю гриз,
Ждучи, аж він угору знов підлізе.
І глянув вниз у пропасть чоловік.
І бачить, що на дні тієї балки
Страшна гадюка в'ється і широко
Пащеку рознимає, жде лише,
Щоб він упав для неї на поталу.
Померкло в голові у чоловіка,
За серце стисло, і холодним потом
Все тіло облилось.
Та враз почув,
Що те, о що опер він ноги, якось
Ворушиться. Зирнув, аж пробі! Се
Гадюка, звита в клубок, що в щілині
Дрімала. Рад був скрикнуть чоловік,
Та голос в горлі задушив переляк.
Рад був молиться, та тривога вбила
Побожну думку. Наче труп холодний,
Він висів, певний, що в найближчій хвилі
Коріння миші підгризуть, гадюка
У ногу вкусить, сил його не стане,
І вниз він упаде, змії в пащеку.
А втім - о диво! На гілках берізки
Побачив той нещасний чоловік
Гніздо чмелів. У щільнику малому
Було там трохи меду, а чмелі
Всі полетіли в поле за пожитком,
І закортіло чоловіка того
Покушать меду. Він всіх сил добув,
Піднявся трохи вгору, і устами
Досяг щільник, і ссать його почав.
І враз немов рукою відняло
Йому від серця. Солодощі меду
Заставили його про все забути:
Про льва, що вив йому над головою,
Про миші, що його підпору гризли,
І про дракона, що внизу грозив,
І про гадюку, що у стіп сичала.
Про все, про все забув той чоловік,
Найшовши в тих краплинах медових
Несказанну, високу розкіш раю.
Готама Будда, Азії світило,
Очима духа бачив сю пригоду
І своїм вірним так про неї мовив:
"Сей чоловік, брати, - то кождий з нас.
Життя важке, природа нам ворожа
І тисячі пригод і небезпек
З усіх боків усе нас окружають,
Як того мужа, що там в балці висів.
Голодний лев над нами - то є смерть;
Дракон внизу - то вічне забуття,
Що кождого нагрожуєсь пожерти,
А миші, чорна й біла, - день і ніч,
Що ненастанно вік наш підгризають,
А та гадюка під ногами, браття, -
То наше власне тіло, непостійне,
Слабе і хоре, що нам в кождій хвилі
Назавсіди відмовить може служби.
А та берізка, за яку вчепившись,
Міркуємо спастися від заглади, -
Се людська пам'ять - щира, та коротка.
Нема нам виходу із того горя,
Нема рятунку. Та одно лиш нам
Лишилось, те, чого ніяка сила,
Ніяка нам пригода взять не може:
Се чиста розкіш братньої любові,
Се той чудовий мід, якого крапля
Розширює життя людське в безмір,
Підносить душу понад всю тривогу,
Над всю турботу із-за діл минущих -
В простори, повні світла і свободи.
Хапайте сквапно краплі ті, брати!
Бо лиш в тому, що серце ваше чує,
Чим груди повні, чим душа живе,
У розкоші любові і бажання,
В братерстві, у надії, у змаганні
До вищих, чистих цілей є ваш рай".
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя - жіноча краса.
Тільки мудрість, наука і старші літа
Подають проти неї міцного щита".
Арістотель-мудрець по садочку гуля, -
Бач, Аглая іде і очима стріля!
Та Аглая, котрої надземна краса
Звеселяє людей і самі небеса;
Та їдких її слів і шпаркого ума
Всі боялися, навіть цариця сама.
Арістотель дівчині гаразд придививсь,
Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь
І промовив: "Аглає, благаю, молю!
Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.
На часок-волосок вволи волю мою, -
Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!"
Усміхнулась Аглая. "Се ж почесть мені,
Що на мні зупинив свої очі ясні
Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,
Що умом обняв землю, зглибив небеса.
Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,
Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.
По саду тім, де в'ються доріжки круті,
Півгодини мене повози на хребті".
Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!
Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.
І хламиду він зняв, і рачкує піском,
Його очі Аглая закрила платком,
І сидить на хребті, й поганяє прутком.
Так заїхали враз аж на площу садка,
Де під тінню дерев край малого ставка
Олександер сидів, його мати й весь двір, -
Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.
А Аглая кричить: "Ну, мій ослику, ну!"
Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!"
Аж у круг двораків його дівка пуста
Завела, і зіскочила живо з хребта,
І платок із очей поспішилася знять…
Що там сміху було, то й пером не списать.
Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:
"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя - жіноча краса.
Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита.
Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець".
Стрілець сильце заставив,
Спіймалась пташка вмить;
Він взяв її, щоб зараз
Головку їй скрутить.
Залебеділа пташка:
"Ой, стрільче, стій, пожди!
Я пташечка маленька,
Що з мене тут їди?
Пусти мене на волю,
Я дам тобі за те
Три добрії науки
На все твоє життє".
Стрілець мій здивувався:
"Чи бач, ся дробина
Мене навчати хоче!
Ну, що там зна вона?"
І мовить: "Добре, пташко!
Коли з твоїх наук
Я хоч що-то змудрію,
Тебе пущу я з рук".
І мовить птах: "Не жалуй
За тим, чи зле, чи гоже,
Що сталось раз і більше
Відстатися не може".
Стрілець подумав: "Правда!
За тим жаліть не гоже,
Що сталось раз і більше
Відстатися не може".
І мовить птах: "Не рвися,
Завдавши серцю скрути,
Що зробиш - розробити,
Минуле знов вернути".
Стрілець подумав: "Правда!
Шкода бажань і скрути:
Що зробиш - не розробиш,
Що сталось - не вернути".
І мовить птах: "Ніколи
Не вір ні в які дива:
Не вір ні в яку вістку,
Що просто неможлива!"
Стрілець подумав: "Правда!
Чимало плещуть дива,
А розміркуєш - скажеш:
"Ся сплітка неможлива!"
"Гаразд, - сказав він, - пташко!
Не злі твої науки,
Лети ж собі й стрільцеві
Не попадайся в руки".
І пурхнула пташина,
На близькій гілці сіла
І, до стрільця звернувшись,
Таке йому повіла:
"Ей, та й дурний ти, стрільче,
Що дав мені здуриться!
А мною ти, небоже,
Міг добре поживиться!
Бо знай, в моїй утробі -
Якби ти знав отсе! -
Є перла так велика,
Як струсове яйце!"
Стрілець аж зойкнув з жалю:
"А, що ж я наробив,
Що так без застанови
Великий скарб згубив!"
І він підбіг під гілку
І скочив, що є сил,
Щоби спіймати пташку, -
Та ба, не має крил!
А потім мовив: "Пташко,
Пташиночко моя!
Вернись до мене! Буду
Тобі за батька я.
У клітку золотую
Всаджу тебе я сам
І все, чого захочеш,
Тобі я радо дам!"
Пташина відповіла:
"Дурний ти є, як був!
Всі три мої науки
Відразу ти забув!
Зробив ти добре діло,
Мені летіть велів, -
І зараз по хвилині
Сам того пожалів.
А потім забажав ти
Мене дістать ще раз
І просьбою вернути
Назад минулий час.
А чом? Бо несуразним
Повірив ти словам,
Що в мні є перла, більша
Удвоє, ніж я сам".
На Підгір'ї села невеселі
Простяглися долом-долинами,
Мов край шляху на твердій постелі
Сплять старці, обвішані торбами.
Понад річку верби головаті
Довгі віти в воду похиляють;
Журавель поскрипує при хаті,
Босі діти по двору гуляють.
З-поміж верб, та груш, та яворини
Чорні стріхи глипають, нагнувшись,
Мохом вкриті, корчами калини,
Мов на вітер ті сичі, надувшись.
Похилились смерекові стіни,
Там і сям стемпльовані дрючками,
Мов каліки, ждуть собі заміни,
Щоб спочить розбитими кістками.
Сліповаті та тісні віконця
В старосвітських засувах ще ходять.
Чи лякаються ясного сонця
Ті, що вік свій в тих хатах проводять?
Не видати комина на хаті;
Вранці дим всю хату заповняє,
З стріхи буха, в'ється по загаті,
Хапле очі, сльози витискає.
В хаті піч трохи не в півкімнати
З запічком і припічком із глини,
Вічно тепла - то жолудок хати,
Величезний, як живіт дитини.
Хліб і страва - тут найстарша справа,
Ціль всіх змагань, замислів, турботи,
Мов родивсь сей люд лиш для роботи,
А на хліб вся праця йде кривава.
Ліжко газди - п'ять дощок незбитих,
Сніп соломи і верета зрібна;
Тепла піч є для дітей невкритих,
А для старших постіль непотрібна.
Слуги в стайні сплять - їх коні гріють,
А дівки на лаві, на запічку;
Про вигоду й думати не сміють,
Щоб лиш крижі випрямить за нічку.
І про одіж мало дбають нині:
Як кожух є й чоботи пасові,
Для газдині шнур коралів в скрині,
Для дівчат хустята шалінові,
Капелюхи хлопцям повстянії, -
То й весь празник є на довгі літа;
Буднішня одежа в хаті шита
З полотна, що вироблять хатнії.
На стіні розвішані довкола
Дерев'яні давні богомази:
Страшний суд, Варвара і Микола,
Чорні вже від диму, мов від мази.
Тільки й всього християнства в хаті, -
Але є й письменства в ній познаки:
Там під сволоком, завитий в шматі,
Лист небесний - писаний бог зна ким,
Йосифінський наказ панщизняний,
Прадідівський квит на тридцять буків,
Діда скарга за грунтець забраний,
Батьків акт ліцитаційний драний, -
Ось весь спадок, що лишивсь для внуків.
Коли почуєш, як в тиші нічній
Залізним шляхом стугонять вагони,
А в них гуде, шумить, пищить, мов рій,
Дитячий плач, жіночі скорбні стони,
Важке зітхання і гіркий проклін,
Тужливий спів, дівочії дисканти,
То не питай: сей поїзд - відки він?
Кого везе? Куди? Кому вздогін?
Се - емігранти.
Коли побачиш - на пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок, худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів'ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних,
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се - емігранти.
Коли побачиш, як отих людей
Держать, і лають, і в реєстри пишуть,
Як матері у виходках дітей
Зацитькують, годують і колишуть,
Як їх жандарми штовхають від кас,
Аж поїзд відійде, - тоді припадок!
Весь люд на шини кидається враз:
"Бери нас або переїдь по нас!"
Се в нас порядок.
Гей, розіллялось ти, руськеє горе,
Геть по Європі і геть поза море!
Бачили мури Любляни та Рєки,
Як з свого краю біг русин навтеки.
Руські ридання й стогнання лунали
Там, де Понтеби біліються скали.
Аж із Кормон, мов живого до гробу,
Гнали жандарми наш люд, як худобу.
Небо італьське, блакитне, погідне,
Бачило бруд наш, пригноблення бідне.
Генуя довго, мабуть, не забуде,
Як то гостили в ній руськії люде.
Будуть ще внукам казать проти ночі:
"Дивний тут люд кочував із півночі.
Рідну країну з слізьми споминав він,
Але з прокляттям із неї тікав він.
Спродував дома поля, господарство,
Вірячі байці про Рудольфа царство,
Дома покинувши землю родинну,
Гнався, щоб мрію ловити дитинну.
Смілий у мріях, у вірі беззглядний,
В дійсності, наче дитина, безрадний.
Ані порадитись, ні побалакать, -
Знав він лиш гнуться, та жебрать, та плакать".
Гей, розіллялось ти, руськеє горе,
Геть по Європі і геть поза море!
Доки гамбурзькі важкі паровози -
Де ви не ллялися, руськії сльози!
Всі з тебе, русине, драли проценти:
Польськії шляхтичі й швабські агенти.
Що то ще жде тебе на океані?
Що у Бразілії, в славній Парані?
Що то за рай ще тобі отвираєсь
В Спіріту Санто і Мінас Джераєс?