З вершин і низин (fb2)


Настройки текста:



PROFUNDIS

ГІМН


Замість про­ло­га
Вічний ре­во­люцй­онер -
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за пос­туп, щас­тя й во­лю, -
Він жи­ве, він ще не вмер.
Ні попівськiї тор­ту­ри,
Ні тю­ремні царські му­ри,
Ані війська мушт­ро­вані,
Ні гар­ма­ти лаш­то­вані,
Ні шпіонське ре­мес­ло
В гріб йо­го ще не зве­ло.
Він не вмер, він ще жи­ве!
Хоч від ти­сяч літ ро­див­ся,
Та аж вчо­ра роз­по­вив­ся
І о власній силі йде.
І прос­тується, міцніє,
І спішить ту­ди, де дніє;
Словом сильним, мов тру­бою,
Міліони зве з со­бою, -
Міліони ра­до йдуть,
Бо се го­лос ду­ха чуть.
Голос ду­ха чу­ти скрізь:
По кур­них ха­тах му­жицьких,
По верс­та­тах ремісницьких,
По місцях не­долі й сліз.
І де тільки він роз­дасться,
Щезнуть сльози, сум не­щас­тя,
Сила ро­диться й зав­зят­тя
Не ри­дать, а до­бу­ва­ти,
Хоч си­нам, як не собі,
Кращу до­лю в бо­ротьбі.
Вічний ре­во­люцй­онер -
Дух, на­ука, дум­ка, во­ля -
Не ус­ту­пить пітьмі по­ля,
Не дасть спу­та­тись те­пер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася ла­ви­на,
І де в світі тая си­ла,
Щоб в бігу її спи­ни­ла,
Щоб зга­си­ла, мов огень,
Розвидняющийся день?

[1880]


ВЕСНЯНКИ

ГРИМИТЬ! БЛА­ГО­ДАТ­НА ПО­РА НАС­ТУ­ПАЄ...

Гримить! Бла­го­дат­на по­ра нас­ту­пає,
Природу розкішная дрож про­ни­має,
Жде спраг­ла зем­ля пло­дот­вор­ної зли­ви,
І вітер над нею гу­ляє бурх­ли­вий,
І з за­хо­ду тем­ная хма­ра ле­тить -
Гримить!
Гримить! Тай­на дрож про­ни­має на­ро­ди, -
Мабуть, бла­го­дат­ная хви­ля над­хо­дить…
Мільйони че­ка­ють щас­ли­вої зміни,
Ті хма­ри - плідної бу­ду­щи­ни тіни,
Що людськість, мов крас­на вес­на, об­но­вить…
Гримить!

[1880]


ГРІЄ СО­НЕЧ­КО!...

Гріє со­неч­ко!
Усміхається не­бо яс­неє,
Дзвонить пісеньку жай­во­ро­но­чок,
Затонувши десь в бездні-глубіні
Кришталевого оке­ану…
Встань,
Встань, ора­чу! Вже про­гу­ли вітри,
Проскрипів мо­роз, вже прой­шла зи­ма!
Любо ди­хає воз­дух ле­го­том;
Мов у дівчи­ни, що з сну бу­диться,
В груді радісно б'єсь здо­ро­вая
Молодая кров,
Так і грудь землі ди­ха-дви­гаєсь
Силов див­ною, ожи­ву­щою.
Встань, ора­чу, встань!
Сій в щас­ли­вий час зо­ло­те зер­но!
З тре­пе­том любві ма­ти щи­рая
Обійме йо­го,
Кров'ю теп­лою на­кор­мить йо­го,
Обережливо ви­рос­тить йо­го.
Гей, бра­ти! В ко­го сер­це чис­теє,
Руки сильнії, дум­ка чес­ная, -
Прокидайтеся!
Встаньте, слу­хай­те все­мо­гу­що­го
Поклику вес­ни!
Сійте в го­ло­вах ду­ми вольнії,
В сер­цях жа­до­бу бра­то­любія,
В гру­дях сміливість до ве­ли­ко­го
Бою за доб­ро, щас­тя й во­лю всіх!
Сійте! На пух­ку, на жи­ву ріллю
Впадуть сіме­на дум­ки ва­шої!

28 мар­та 1880


ЗЕМЛЕ, МОЯ ВСЕП­ЛО­ДЮ­ЩАЯ МА­ТИ...

Земле, моя всеп­ло­дю­щая ма­ти,
Сили, що в твоїй жи­ве глу­бині,
Краплю, щоб в бою сильніше сто­яти,
Дай і мені!
Дай теп­ло­ти, що роз­ши­рює гру­ди,
Чистить чут­тя і віднов­лює кров,
Що до лю­дей безг­ра­нич­ную бу­дить
Чисту лю­бов!
Дай і ог­ню, щоб ним сло­во на­ли­ти,
Душі стря­сать гро­мо­вую дай власть,
Правді слу­жи­ти, неп­рав­ду па­ли­ти
Вічну дай страсть!
Силу ру­кам дай, щоб пу­та ла­ма­ти,
Ясність дум­кам - в сер­це крив­ди влу­чать,
Дай пра­цю­вать, пра­цю­вать, пра­цю­ва­ти.
В праці ско­нать!

[1880]


РОЗВИВАЙСЯ, ЛО­ЗО, БОР­ЗО...

Розвивайся, ло­зо, бор­зо,
Зелена дібро­во!
Оживає по­мертвіла
Природа на­но­во.
Оживає, роз­ри­ває
Пута зи­мовії,
Обновляєсь в свіжі си­ли
Й свіжії надії.
Зеленійся, рідне по­ле,
Українська ни­во!
Підоймися, ко­ло­си­ся,
Достигай щас­ли­во!
І щоб вся­ке доб­ре сім'я
Ти повік пле­ка­ла,
І щоб світу доб­ра служ­ба
З тво­го пло­ду ста­ла!

[1880]


НЕ ЗА­БУДЬ, НЕ ЗА­БУДЬ...

Не за­будь, не за­будь
Юних днів, днів вес­ни, -
Путь жит­тя, тем­ну путь
Проясняють во­ни.
Золотих снів, ти­хих втіх,
Щирих сліз і люб­ви,
Чистих по­ривів всіх
Не всти­дай­сь, не гу­би!
Бо ми­нуть - далі труд
В са­моті і глуші,
Мозолі на­рос­туть
На ру­ках і душі.
Лиш хто лю­бить, тер­пить,
В кім кров жи­во ки­пить,
В кім надія ще лік,
Кого бій ще ма­нить,
Людське го­ре сму­тить.
А доб­ро ве­се­лить, -
Той цілий чо­ловік.
Тож сли всю жит­тя путь
Чоловіком цілим
Не прий­десь тобі буть -
Будь хоч хви­леч­ку ним.
А в по­ганії дні,
Болотянії дні,
Як надія прой­де
І по­гас­не чуттє,
Як з ве­ли­ких доріг
Любві, бою за всіх
На вузькі та круті
Ти зійдеш манівці,
Зсушить сер­це жу­ра,
Сколять но­ги тер­ни, -
О,тоді май жит­тя
Вдячно ти спом'яни!
О,тоді ясні сни
Оживлять твою путь…
Юних днів, днів вес­ни
Не за­будь, не за­будь!

10 іюня 1882


ЩЕ ЩЕ­БЕ­ЧЕ У СА­ДОЧ­КУ СО­ЛОВІЙ...

Ще ще­бе­че у са­доч­ку со­ловій
Пісню лю­бую вес­ноньці мо­лодій,
Ще ще­бе­че, як віддав­на ще­бе­тав,
Своїм співом вес­ну крас­ную вітав.
Та не так те­пер в са­доч­ку, як бу­ло:
Вечір в маю, співом все се­ло гу­ло,
По ву­лиці дівча­тонька, на­че рій,
На ви­шеньці вис­вис­тує со­ловій.
Не так нині, як бу­ва­ло! Півсмер­ком
Не йдуть се­лом дівча­тонька ходірком,
Не ви­во­дять співа­но­чок на весь двір
Соловієві на ви­шенці всупір.
Ось з ро­бо­ти пе­ре­му­чені спішать,
Руки й но­ги, мов відру­бані, бо­лять,
Не до жартів їм, сер­деш­ним, та пісень,
Лиш спо­чи­ти б, на­ро­бив­ши­ся весь день!
Важко якось со­ловію ще­бе­тать,
Важко вес­ну, хоч як крас­ну, зустрічать,
Голосить при­ро­ди радість на весь мір,
Наче людсько­му не­щас­тю на докір.
А ще жаль йо­му й супірниць, що їх спів
По се­лу враз з йо­го свис­том го­монів.
Що то жде їх?.. Шлюб з не­лю­бом, рій дітий
Та в'їдли­вая свек­ру­ха й муж ли­хий.

1881


ВЕСНО, ОХ, ДОВ­ГО Ж НА ТЕ­БЕ ЧЕ­КА­ТИ!...

Весно, ох, дов­го ж на те­бе че­ка­ти!
Весно, го­луб­ко, чо­му ж ти не йдеш?
Чом замість се­бе до вбо­гої ха­ти
Голод і хо­лод, руїну і стра­ти
В гості ти шлеш?
Бач, уже май за­чи­няєсь! О маю,
Чом же мер­цем ти при­хо­диш на світ?
Пусто і мерт­во по по­лю, по гаю,
Лиш олов'янії хма­ри вкри­ва­ють
Весь не­бозвід.
Стогін іде по се­ли­щах убо­гих,
Діти гур­та­ми на за­дав­ку мруть,
Сіна не­ма й сте­бельця в обо­ро­гах,
Гине худібка, по до­лах роз­ло­гих
Води ре­вуть.
"Згинем, - люд шеп­че. - Там го­ре не са­ме
Звикло хо­дить. Або по­шесть прий­де,
Або - не дай бо­же - Польща нас­та­не".
От як сей рік зустріча­ють се­ля­ни,
Весно, те­бе.

1881


ОЙ, ЩО ТО В ПОЛІ ЗА ДИ­МО­ВЕ?...

Ой, що то в полі за ди­мо­ве?
Чи то вірли крильця­ми б'ються?
Ні, то До­ля гряд­ки коп­ле,
Красу са­дить, ро­зум сіє,
Примовляє, приспівує:
"Сходи, кра­со, до схід сон­ця,
Ти, ро­зу­ме, - спо­за­ран­ку!
Рости, кра­со, до по­яса,
Ти, ро­зу­ме, ви­ще ме­не!
Іди, кра­со, поміж лю­ди,
Ти, ро­зу­ме гро­ма­да­ми!
Не дайсь, кра­со, то­му взя­ти,
Хто ти хо­че світ зв'яза­ти;
Не дайсь, кра­со, то­му в ру­ки,
Хто тя хо­че в пу­та вку­ти!
А як впа­деш у не­во­лю,
То розп­линься слізонька­ми,
То за­сох­ни без розп­ло­ду!
Ти, ро­зу­ме-бист­ро­уме,
Порви пу­та віковії,
Що ску­ва­ли дум­ку людську!
Двигни з пітьми люд ро­бу­чий,
Двигни з пітьми - та до ме­не!
Розхитай в нім ясні ду­ми,
Розрости ба­жан­ня волі,
Виплекай бра­терську зго­ду,
Поєднай ве­ли­ку си­лу,
Щоби ра­зом, друж­но ста­ла,
Щастя, волі до­бу­ва­ла!"

23 іюля 1880


ВЕСНЯНІЇ ПІСНІ...

Веснянії пісні,
Веснянії сни,
Чом так бе­зутішні,
Безвідрадні ви?
Чи для вас не­має
Зелені в лісах,
Чи для вас не сяє
Сонце в не­бе­сах?
Чи для вас ве­се­ла
Квітка не цвіте,
Що лиш вбогі се­ла,
Людський біль здри­те?
Ох, живі дібро­ви,
Ясний сон­ця світ,
Лиш жит­тя, лю­бо­ви
В людських ду­шах ніт!
Втішно пти­ця ли­не,
Гамір, співи, крик…
Тільки бідний ги­не
З го­ло­ду му­жик.
Квіти се­ред по­ля
Долом і го­ров -
Тільки тьма й не­во­ля
П'є на­род­ну кров.
Краще б то для мо­ди
Заспівати, бач,
Про кра­су при­ро­ди,
Ніж про людський плач.
Але не для мо­ди
Се співаю я,
То й сум­на ви­хо­дить
Пісенька моя.

1882


VIVERE MEMENTO! [1]

Весно, що за чу­до ти
Твориш в моїй гру­ди?
Чи твій пок­лик з мерт­во­ти
Й сер­це к жизні бу­дить?
Вчора тлів, мов Ла­зар, я
В го­ря до­мо­вині -
Що ж се за но­ва зо­ря
Мені блис­ла нині?
Дивний го­лос мя ку­дись
Кличе - тут-то, ген-то:
"Встань, про­кинься, про­бу­дись!
Vivere me­men­to!"
Вітре теп­лий, бра­те мій,
Чи твоя се мо­ва?
Чи на гірці світляній
Так шу­мить дібро­ва?
Травко,чи се, мо­же, ти
Втішно так шеп­та­ла,
Що з-під кри­ги мерт­во­ти
Знов на світло вста­ла?
Чи се, мо­же, шемріт твій,
Річко, срібна лен­то,
Змив мій сму­ток і застій?
Vivere me­men­to!
Всюди чую лю­бий глас,
Клик жит­тя мо­гу­чий…
Весно, вітре, люб­лю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люди, лю­ди! Я ваш брат,
Я для вас рад жи­ти,
Серця сво­го кров'ю рад
Ваше го­ре зми­ти.
А що кров не змо­же змить,
Спалимо ог­нем то!
Лиш бо­ро­тись зна­чить жить…
Vivere me­men­to!

14 ок­тяб­ря 1883


ОСІННІ ДУ­МИ

ЖУРАВЛІ

Понад сте­пи і по­ле, го­ри й до­ли,
Понад дібро­ви, зжовк­лим лис­том вкриті,
Понад стер­ни­ща, зим­ним вих­ром биті,
З пла­чем сум­ним, мов плач по кращій долі,
Понад се­ли­ща бідні, не­по­шиті
Хатки, об­дерті і пусті сто­до­ли,
Понад люд тем­ний, су­мо­ви­тий, го­лий,
Ви пли­ве­те по млис­то­му бла­киті.
Куди? Ку­ди? Чи в кра­щий край зе­ле­ний,
Залитий світлом, зіллям умаєний,
На нит­ку мов на­ни­зані, мчи­те ви?
О, ждіть! Ось в млистій і вогкій ярузі
З кри­лом підтя­тим брат ваш сох­не в тузі!
Візьміть ме­не в путь, брат­тя! Де ви? Де ви?..

***
Післанці півночі, в да­лекім юзі,
В прек­раснім краю барв, ба­гатст­ва, пісні,
Перекажіть про сірі, бе­зутішні
Мли, що сто­ять на нашім вид­нок­рузі!
Перекажіть про бідність, сльози вічні,
Про труд без­сон­ний в болі і на­тузі,
Про чор­ний хліб твер­дий, пе­че­ний в спузі,
Про спів жалібний, мов вітри долішні!
Перекажіть про те, що вас прог­на­ло
З не­щас­но­го, хоч рідно­го вам, краю,
Щоб вся­ке щи­ре сер­це й там ри­да­ло!
Та сли й там бідні схнуть, терп­лять, ри­да­ють,
Сли й там зем­ля ссе кров їх, сльози й піт,
А хліб дає не їм - мовчіть! Мовчіть!

20-21 окт[ября] 1883


ПАДЕ ДО­ДО­ЛУ ЛИС­ТЯ З ДЕ­РЕ­ВИ­НИ...

Паде до­до­лу лис­тя з де­ре­ви­ни,
Паде нев­пин­но, чут­но, су­мо­ви­то,
Мов сльози ма­ми, що на гріб ди­ти­ни
Прийшла і пла­че, шеп­чу­чи мо­ли­тов.
Осики лист кро­ва­вий із гілли­ни
Паде, не­мов но­жем йо­го про­би­то;
Жалібно жов­те лис­тя бе­ре­зи­ни,
Здається, шеп­че: "Літо, де ти, літо?"
Лиш дуб мо­гу­чий, жо­лудьми ба­га­тий,
Спокійно в тем­ну, зим­ну даль гля­дить -
Таж він не­дар­ма теп­ле літо втра­тив!
Най в'яне лис­тя, най метіль гу­дить,
Се сил йо­го не змо­же підірва­ти,
І плід йо­го прий­месь і бу­де жить!

1881


СКОРБНІ ПІСНІ 

НЕ ВИ­НЕН Я ТО­МУ, ЩО СУМ­НО СПІВАЮ...

Не ви­нен я то­му, що сум­но співаю,
Брати мої!
Що сло­во до сло­ва неск­лад­но скла­даю -
Простіть мені!
Не радість їх ро­дить, не втіха їх пло­дить,
Не гра пус­та,
А в хви­лях не­долі, за­ду­ми тяж­кої
Самі ус­та
Їх шеп­чуть, без­сон­ний робітник зак­ля­тий
Склада їх - сум;
Моя-бо й на­род­на не­во­ля - то ма­ти
Тих скорб­них дум.

9 мая 1880


БУВАЮТЬ ХВИЛІ - СЕР­ЦЕ МЛІЄ...

Бувають хвилі - сер­це мліє
І скорб­них мис­лей рій ле­тить,
Мов чор­на хма­ра не­бо криє
І грім у хмарі гур­ко­тить.
І пог­ля­дом німої зло­би
Гляджу на не­бо й світ жи­вий
І жду, що з зем­ної ут­ро­би
Ось-ось прор­весь огонь страш­ний
І вмить спа­лить всю зем­лю тую
З всіма неп­рав­да­ми її,
Перелама ха­ос твер­дую
Шкарлущу скріплої землі…
І, на­че зо­ло­то в гор­нилі,
Сей світ очис­титься зовсім,
І чис­та, в не­ве­черній силі,
Засяє прав­да й во­ля в нім.

2 апр[еля] 1880


ДО МО­РЯ СЛІЗ, ПІД ТИС­КОМ ПЕ­РЕ­СУДІВ...

До мо­ря сліз, під тис­ком пе­ре­судів
Пролитих, і моя впли­ла крап­ли­на;
До хра­му людських зма­гань, праць і трудів,
Чень, і моя до­ло­житься цег­ли­на.
А як мільйонів куп­ле­ний сльоза­ми
День світла, щас­тя й волі засвітає,
То, чень, в новім, ве­ликім людськім храмі
Хтось доб­рим сло­вом і ме­не зга­дає.

2 апр[еля] 1880


НЕХАЙ І ТАК, ЩО ЗГИ­НУ Я...

Нехай і так, що зги­ну я,
Забутий десь під ти­ном,
Що всі мої дум­ки, діла
Сліду не ли­шать, мов та мла
На небі синім!
Нехай і так! Я ра­до йду
На чес­не, пра­ве діло!
За нього ра­до в горі вмру
І аж до гро­бу до­дер­жу
Свій пра­пор ціло.

31 мая 1880


ТЯЖКО-ВАЖКО ВІК СВІЙ КО­РО­ТА­ТИ...

Тяжко-важко вік свій ко­ро­та­ти
У нез­нан­ня су­мерці німім,
І хи­ли­тись, і в ярмі стог­на­ти,
До мо­ги­ли прос­тог­на­ти в нім.
Тяжко-важко вік цілий боліти,
А не зна­ти навіть, де бо­лить;
Мучитись у горі, а не вміти
Того го­ря й крих­точ­ку вмен­шить.
А ще тяж­че ба­чи­ти всю му­ку,
Знати доб­ре дже­ре­ло її,
Але не мог­ти по­да­ти ру­ку
Тому бра­ту, що так стог­не в тьмі.
А ще тяж­че га­ря­че ба­жа­ти
Волі, прав­ди, братньої люб­ви,
Шарпатись у пу­тах, гриз­ти кра­ти,
А на во­лю вста­ти не мог­ти.

1878


МІЙ РАЮ ЗЕ­ЛЕ­НИЙ...

Мій раю зе­ле­ний,
Мир-зіллям маєний,
Стелися круг ме­не
В да­ле­кую даль!
Пречудний спо­кою,
Витай на­до мною.
Святою ру­кою
Прогонюй мій жаль!
Як со­неч­ко сяє!
Як вільно гу­ляє
По вільно­му краї
Мій пог­ляд кру­гом!
Луги за ла­на­ми,
Село між са­да­ми
І мир між хат­ка­ми,
Спокй над се­лом.
А лю­ди щас­ливі,
Брати мов зич­ливі,
На прадідній ниві
Працюють поспів…
І пісня лу­нає
Від краю до краю:
Тут па­на не­має,
Немає й рабів!
О краю мій, світе!
Щоб раз те­бе вздріти,
Я рад був терпіти
Весь вік у ярмі.
А днесь тя щод­ни­ни
З утіхов ди­ти­ни
Видаю, єди­ний,
У снах, у тюрмі.

14 мар­та 1880


НІЧНІ ДУ­МИ

НОЧІ БЕЗМІРНІЇ, НОЧІ БЕЗ­СОННІЇ...

Ночі безмірнії, ночі без­соннії,
Горе моє!
Мозок на­ля­жуть дум­ки нев­га­мовнії,
В серці гри­жа, мов па­вук той, по­лоннії
Сіті снує.
Виром нев­пин­ним ба­жан­ня сер­дечнії
Рвуться, ле­тять -
Вічно нев­ти­шені і без­ко­нечнії…
Мов на свої ме­не кри­ла без­печнії
Схопить хо­тять.
Де ви так рве­тесь, ку­ди ви літаєте,
Думи-орли?
В гості до зірки ви, чень, не ба­жаєте?
К зем­ним зіркам же ви й стеж­ки не знаєте
Тут по зем­ли.
О моя яс­на, блис­ку­ча зірнич­ко,
Де ти жи­веш?
Чи за жит­тя ще я вздрю твоє лич­ко?
Чи аж по смерті на гріб мій, гор­лич­ко,
Плакать прий­деш?

12 дек[абря] 1882


ДОГОРАЮТЬ ПОЛІНА В ПЕЧІ...

Догорають поліна в печі,
Попеліє чер­во­ная грань…
У за­думі сид­жу я вночі
І ду­мок сную чор­ную ткань.
І ко­ли ж то той жар до­го­рить,
Що ят­риться у серці мені?
І чи ско­ро-то го­ре зга­сить
В моїм мізку дум­ки ог­няні?
Ох, пе­чуть і бу­шу­ють во­ни!
Гризе ду­шу й мо­ро­зить ну­да!
Кров ки­пить, і нут­ро все в огні -
Вколо ж мур і не­во­ля бліда.
Я бо­ро­тись за прав­ду го­тов,
Рад за во­лю про­лить свою кров,
Та з со­бою са­мим у війні
Не прос­то­яти дов­го мені.

18 но­яб[ря] 1881


НЕ ПО­КИ­ДАЙ МЕ­НЕ, ПЕ­КУ­ЧИЙ БО­ЛЮ...

Не по­ки­дай ме­не, пе­ку­чий бо­лю,
Не по­ки­дай, важ­кая ду­мо-му­ко
Над людським го­рем, людською жур­бою!
Рви сер­це в мні, бліда жу­ро-ма­рю­ко,
Не дай зас­нуть в пос­телі бе­зу­час­тя -
Не по­ки­дай ме­не, гри­же-га­дю­ко!
Не дай жи­во­му в до­мо­ви­ну класться,
Не дай по­ду­мать ані на хви­ли­ну
Про влас­ну радість і про влас­не щас­тя,
Докіль круг ме­не міліони ги­нуть,
Мов та тра­ва схне літом під ко­сою,
І від ко­лис­ки аж по до­мо­ви­ну
Жиють з бідою, на­че брат з сест­рою, -
Докіль жит­тя тяж­ким нас да­вить ва­лом,
На пні ла­має си­лою страш­ною,
Докіль ще не­до­сяг­лим іде­алом
Для міліонів ситість, теп­ла ха­та, -
Докіль на ли­цях сльози, ніби ра­лом,
Борозди ри­ють, до­ки зим­на кра­та
Тюремна ру­ки пу­тає ро­бучі,
Мруть з го­ло­ду без­домні си­ро­тя­та,
Пишаються під не­бом ті блис­кучі
Гнізда роз­пус­ти, зоп­сут­тя й об­ма­ни
І світ за­ра­жу­ють, докіль мо­гучі
"Стовпи" от­ру­ту ллють в на­родні ра­ни,
Думки ку­ють, для при­хоті своєї
Люд тру­пом сте­лють люті та­мер­ла­ни!
Ох, загніздись на дні душі моєї,
Важкая ду­мо! Сильни­ми кліща­ми
Стискай те сер­це, ско­ро б від твоєї
Схибнув я стеж­ки! Но­ча­ми і дня­ми
Шепчи над ву­хом: "Ти слу­га не­щас­них!
Працюй для них сло­ва­ми і ру­ка­ми
Без ба­жань влас­них, без вдо­во­лень влас­них!"

28 но­яб[ря] 1883


МІСЯЦЮ-КНЯЗЮ!...

Місяцю-князю!
Нічкою тем­ною
Тихо пли­веш ти
Стежков тяємною…
Ніжно хлю­по­четься
Воздушне мо­ре,
Так в нім і хо­четься
Змить з сер­ця го­ре.
Місяцю-князю,
Ти, чарівни­ченьку!
Смуток на твой­ому
Ясному ли­ченьку.
Із не­бозвідної
Стежки погідної
Важко глядіть тобі
В мо­ре без­дон­не,
В людськості бідної
Горе без­сон­не.
Місяцю-князю!
В пітьмі бу­ду­що­го,
Знать, ти шу­каєш
Зілля цілю­що­го,
Зілля, що лиш цвіте
З-за рай­ських меж…
Ох, і ко­ли ж ти те
Зілля най­деш?..

16 іюля 1883


ДУМИ ПРО­ЛЕ­ТАРІЯ 

НА СУДІ

Судіть ме­не, судді мої,
Без ми­лості фальши­вої!
Не надійтесь, що вер­ну я
З до­ро­ги "не­чес­ти­вої",
Не надійтесь, що го­ло­ву
Пред ва­ми смир­но схи­лю я,
Що в добрість ва­шу віри­ти
Буду од­ну хоч хви­лю я.
Судіть ме­не без бо­язні -
Таж сильні ви, то знаєте!
Судіть без всти­ду, таж ви встид
На прив'язі три­маєте;
Судіть, як ка­же пра­во вам,
Судіть остріше, тяж­че ще -
Таж ви і пра­во - то од­но
В одній ма­шині колісце.
Одно ли­шень, про­шу я вас,
Скажіть ви­раз­но й сміло ви:
Яка ви­на моя і тих,
Що враз зо мною йдуть і йшли?
Скажіть ви­раз­но: "Лю­ди ті -
Се зрад­ни­ки! Во­ни хо­тять
Перетворить, пе­ре­вер­нуть,
Звалити наш суспільний лад!"
Та й ще скажіть, за що хо­тять
Перетворити лад цілий?
За те, що па­ном в нім ба­гач,
А гнесь слу­гою люд німий,
За те, що чес­на пра­ця в нім
Придавлена, по­ни­же­на,
Хоч весь той ваш суспільний лад
Піддержує й жи­вить во­на.
За те, що дар­моїдство тут
З ро­бу­чих рук ссе кров і піт;
За те, що тут з ка­тедр, ам­вон
Ллєсь тем­но­та, не яс­ний світ;
За те, що ллєсь мільйонів кров
По при­хоті панів, царів;
За те, що лю­ди лю­дям тут
Кати, бо­ги, ра­би гірш псів.
А ще скажіте, як сей лад
Перевернути хо­чем ми.
Не зброєю, не си­лою
Огню, заліза і війни,
А прав­дою, і пра­цею,
Й на­укою. А як війна
Кривава по­на­до­биться -
Не на­ша бу­де в тім ви­на.
Та ще скажіть, що ви й самі
Не відмов­ляєте нам то,
Що прав­ду ми го­во­ри­мо,
Що пря­мо, чес­но ми йде­мо
За прав­дою. Все те скажіть,
Судді мої, по щи­рості,
Тоді в ім'я с ь о г о ла­ду
Судіть ме­не без ми­лості!

30 апр[еля] 1880


SEMPER IDEMI [2]

Против рож­на пер­ти,
Против хвиль плис­ти,
Сміло аж до смер­ти
Хрест важ­кий нес­ти!
Правда про­тив си­ли!
Боєм про­тив зла!
Між на­род по­хи­лий
Вольності сло­ва!
З світо­чем на­уки
Против брехні й тьми -
Гей, ро­бучі ру­ки,
Світлії уми!
Ще те не вро­ди­лось
Остреє залізо,
Щоб ним прав­ду й во­лю
Самодур зарізав!
Ще той не вро­див­ся
Жар, щоб в нім згоріло
Вічне діло ду­ха,
Не лиш ут­ле тіло!

3 апр[еля] 1880


ІДЕАЛІСТИ

Під пнем пе­рег­ни­лим в бо­лоті гни­ло­му
Вертяться, клуб­ляться дрібні черв'яки:
І вро­ди­лись, ви­рос­ли й ги­нуть у ньому,
А другі їх тілом жи­вуть за­люб­ки.
І сниться їм, бідним, у пітьмі кромішній:
Десь сон­це го­рить у всім чарі вес­ни,
А в сон­ця промінні, у рар­дості вічній
Гуляють і зо­ло­том ся­ють во­ни.
Ті сни свої чер­ви скла­да­ли в сис­те­ми
З зак­лю­чен­ням: так є най­ліпше, як є;
Читали про­мо­ви, співа­ли по­еми
Про гар­не, щас­ли­ве в бо­лоті життє.
Втім лю­ди той пень відва­ли­ли й по­пер­ли,
І дійснеє сон­це вка­за­лось з-за мли;
На сон­це те глип­ну­ли чер­ви й по­мер­ли
І, мру­чи, убійчеє світло кля­ли.

1882


ВСЮДИ НІВЕ­ЧИТЬСЯ ПРАВ­ДА...

Всюди ніве­читься прав­да,
Всюди па­нує брех­ня,
В ва­ших лиш серд­цях, о брат­тя,
Най не пос­та­не во­на!
Там ви для прав­ди свя­тої
Сильний збу­дуй­те опліт,
Там ви огонь нев­га­си­мий
Чесної дум­ки паліть!
Твердша від сталі твер­дої,
Сто раз тривкіша, ніж мур, -
Щирих, м'яких серць твер­ди­ня
Супроти громів і бур.
Там з по­колінь в по­коління
Правда прос­тоїть ціла,
Поки не зло­миться лю­тий
Вал ли­цемірства і зла.
І, мов те дре­во зи­мою,
Зверху без­лис­те, мерт­ве,
В бурі, мо­ро­зи пус­кає
Вічно коріння но­ве, -
І, мов но­ра та підзем­на
Триска клю­чем з-під ска­ли, -
Трисне з-під зла й пе­ре­судів
Правда жи­ва на зем­ли!

6 апр[еля] 1880


СУПОКІЙ

Супокій - свя­теє діло
В су­покійнії ча­си,
Та сли в час війни та бою
Ти зо­веш до су­по­кою -
Зрадник або трус єси.
Бо ко­ли на­ро­ди в згоді
Враз пра­цю­ють, щоб при­роді
Вирвать тай­ну не од­ну,
В тьму жит­тя влить світла до­сить, -
Горе то­му, хто підно­сить
Самовільную війну.
Та ко­ли в ро­бу­чу по­ру
В на­шу ха­ту і ко­мо­ру
Закрадаєсь ли­ходій,
Щоб здо­бу­ток наш розк­рас­ти,
Ще й на нас кай­да­ни вклас­ти, -
Чи й тоді свя­тий спокій?..

15 іюля 1883


ТОВАРИШАМ

І вас зі своїх зборів про­же­нуть
Старих по­рядків ли­царі гордії,
Ім'я і діла ваші прок­ле­нуть
І крик­нуть: " Зра­да! Па­губнії мрії!"
І ва­шу доб­ру сла­ву оп­лю­ють
Брехнею, й вас полічать між злодії,
Отрутою, за­му­че­них, на­по­ять,
Надії ясні жов­чею зат­ро­ять.
На суд по­тяг­нуть вас. На­чи­нять ва­ми
Всі тюр­ми, все пок­ли­чуть про­ти вас -
Людей і бо­га. Ділом і сло­ва­ми
Не про­ме­нуть ра­ни­ти раз у раз
М'якеє сер­це ва­ше, мов тер­на­ми.
Подумаєш: "Отак жить!" - і не раз,
Самому страш­но, за­ще­мить у гру­ди…
Чи ж так жи­вуть з людьми-бра­та­ми лю­ди?
Не так по­винні! Щоб не так жи­ли,
Щоб бра­та і в най­мен­шо­му пізна­ли,
За те як­раз до бою ви пішли,
На пок­лик прав­ди про­ти брехні ста­ли…
Борітеся! Терпіть! По всій зем­ли
Рівняйте стеж­ку правді! Де зас­та­ли
Лиш глож­жя, тер­ня, там по вас не­хай
Зазеленіє жи­то, на­че гай!

19 апр[еля] 1880


НЕ ЛЮ­ДИ НАШІ ВО­РО­ГИ...

Не лю­ди наші во­ро­ги,
Хоч лю­ди го­нять нас, і су­дять,
І за­пи­ра­ють до тюр­ми,
І висміва­ють нас, і гу­дять.
Бо лю­ди що? Каміння те,
Котре, роз­бур­ха­на вес­ною,
Валами ко­тить і не­се
Ріка роз­ли­тая з со­бою.
Не в лю­дях зло, а в пу­тах тих,
Котрі нез­ри­ми­ми вуз­ла­ми
Скрутили сильних і сла­бих
З їх му­кою і їх діла­ми.
Мов Ла­око­он се­ред змій,
Так люд увесь в тих пу­тах в'ється…
Ох, і ко­ли ж той скрут страш­ний
На тілі ве­лет­ня пор­веться.

9 апр[еля] 1880


EXCELSIOR!

БЕРКУТ

З ук­ри­то­го гнізда в ска­листій десь щілині
З тяж­ким він роз­ма­хом рво­нувсь під хма­ри сині -
З таємних мов дже­рел гнівли­ва дум­ка рветься,
Облетить світ, і аж о не­ба звід оп­реться,
І б'є важ­ким кри­лом, де лиш сяг­ну­ти змо­же,
І зве: "Де прав­да та? Де ти, ве­ли­кий бо­же?
Всі зорі збігла я, ато­ми всі в при­роді
Перешукала скрізь, те­бе ж спітка­ти годі.
В бла­киті він за­вис нед­виж­ний, розп­рос­тер­тий,
Мов над жит­тям грізний, нев­пин­ний об­раз смер­ти.
Здаєсь, що до не­бес він гвоз­дя­ми при­би­тий,
Та чуєш, що він гнеть вниз вер­жесь- кров про­ли­ти.
Ти чуєш се, і жах те­бе про­хо­дить зим­ний:
Таж над то­бою тож за­вис бер­кут нест­рим­ний!
Він не хиб­не те­бе, хоч як ви­со­ко ви­сить!
Чи мно­го то ще хвиль тобі гу­ля­ти ли­шить?..
Ось ру­шив він. Пли­ве без ма­ху крил в бла­киті,
Мов чов­ник Долі тче днів на­ших пас­ма скриті.
Спокійно ко­ле­сить, зни­жаєсь, знов зри­ваєсь.
За хма­ру криється, в ла­зурі розп­ли­ваєсь.
Лиш ост­рий крик йо­го вістить, що він го­лод­ний!
Так в час тиші не раз прор­веться плач на­род­ний.
І за­ще­мить в ду­шах вельмож­них біль таємний,
Мов зем­лет­рясіння віщун, той грім підзем­ний.
Я не люб­лю те­бе, не­на­вид­жу, бер­ку­те!
За те, що в груді ти хо­ваєш сер­це лю­те,
За те, що кров ти п'єш, на низьких і сла­бих
З по­гор­дою гля­диш, хоч сам жи­веш із них;
За те, що так те­бе боїться слаб­ша твар,
Ненавиджу те­бе за теє, що ти цар!
І ось бли­щить мій кріс - ціль доб­ра, вистріл пе­вен,
І вбійчеє яд­ро під хма­ри по­не­се він.
І замість нес­ти смерть зго­ри на зем­не ло­же,
Ти сам спіткаєш смерть під хма­ра­ми не­бо­же.
І не як бо­жий суд, але як труп без­душ­ний
Ти впа­деш, су­дові тих моїх куль пос­луш­ний.
І не ос­татній ти! Нас є стрільців сто­сот;
І все, що звесь бер­кут, по­ло­ще кров'ю рот,
Вивищуєсь над мир, три­во­гу й пост­рах сіє, -
Те кулі не уй­де, як слуш­ний час наспіє.
А труп без­душ­ний ми без жа­лю, без про­мо­ви
Ногою коп­не­мо й піде­мо дальш на ло­ви.

22-24 мая 1883


ЧОВЕН

Хвиля радісно плюс­ко­че та лес­титься до чов­на,
Мов дит­тя, ціка­ва, шеп­че і роз­пи­тує во­на:
"Хто ти, чов­не? Що шу­каєш? Відки і ку­ди пли­веш?
І за чим ту­ди шу­каєш? Що про­був? Чо­го ще ждеш?
І пов­зе ліни­во чо­вен, і вор­ко­че, і бур­чить:
"Відки взяв­ся я - не знаю; чим прий­деться закінчить
Біг мій вічний - тож не знаю. Хви­ля но­сить, бу­ря рве,
Скали гро­зять, на­дять-про­сять к собі бе­ре­ги ме­не.
Хвилі - то жит­тя, то гріб мій, пес­тощі і смерть моя;
Понад влас­ним гро­бом вічно хов­за­юсь три­вож­но я.
Поки лиш жи­ву прав­ди­во, по­ки гріб той підо мнов:
Вітер го­нить, хви­ля ло­мить - і я вже на дно пішов.
Що ж тут ду­мать, що ту­жи­ти, що пи­та­ти­ся про ціль!
Нині жи­ти, завт­ра гни­ти, нині страх, а завт­ра біль.
Кажуть, що при­ро­да - ма­ти нас дер­жить, як їм там тре,
А в кінці ме­не ціло­го знов до се­бе відбе­ре.
Що ж тут ду­ма­ти? Три­має,то три­має, а візьме,
То візьме - ні в сім, ні в то­му не пи­та­ти­ме ме­не.
Непогідний, нес­вобідний день мій, вік мій: жий чи гинь -
Все од­но! Шу­ка­ти цілі? Вік бо­рись, плис­ти не кинь!"
Хвиля ве­се­ло плюс­ко­че та лес­титься до чов­на,
Ніжна, мов ди­ти­на, шеп­че і пришіптує во­на:
"Човне-брате, втіх шу­ка­ти се­ред смерті, верх мо­гил -
Се ж не го­ре! Глянь на мо­ре, кілько тут не­сесь вітрил!
Не один вто­нув тут чо­вен, та не кож­дий же вто­нув;
Хоч би й дев'ять не вер­ну­ло, то де­ся­тий по­вер­нув
І дійшов же до прис­тані. Та ніде той не дійде,
Хто не має цілі. Чо­вен, як пли­веш, то знай же, де!
Таж не все бур­хає мо­ре, ти­хеє бу­ва частіш.
Таж і в бу­рю не всі чов­ни ги­нуть - тим ся ти потіш!
А хто знає, мо­же, в бу­рю імен­но спа­сеш­ся ти!
Може, імен­но тобі ся вдасть до цілі доп­лис­ти!"

Стрий, 13 іюня 1880


КАМЕНЯРІ

Я ба­чив див­ний сон. Не­мов пе­ре­до мною
Безмірна, та пус­та, і ди­ка пло­щи­на,
І я,при­ко­ва­ний лан­цем залізним, стою
Під ви­со­чен­ною гранітною ска­лою,
А далі ти­сячі та­ких са­мих, як я.
У кож­до­го чо­ло жит­тя і жаль по­ри­ли,
І в оці кож­до­го го­рить лю­бові жар,
І ру­ки в кож­до­го ланці, мов гадь, об­ви­ли,
І плечі кож­до­го до­до­лу ся схи­ли­ли,
Бо да­вить всіх один страш­ний який­сь тя­гар.
У кож­до­го в ру­ках тяж­кий залізний мо­лот,
І го­лос сильний нам зго­ри, як грім, гри­мить:
"Лупайте сю ска­лу! Не­хай ні жар, ні хо­лод
Не спи­нить вас! Зносіть і труд, і спра­гу, й го­лод,
Бо вам приз­на­че­но ска­лу се­сю роз­бить."
І всі ми, як один, підня­ли вго­ру ру­ки,
І ти­сяч мо­лотів о камінь за­гу­ло,
І в ти­сячні бо­ки розп­рис­ка­ли­ся шту­ки
Та відрив­ки ска­ли; ми з си­лою роз­пу­ки
Раз по раз гри­ма­ли о кам'яне чо­ло.
Мов во­до­па­ду рев, мов бит­ви гук кри­ва­вий,
Так наші мо­ло­ти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здо­бу­ва­ли;
Хоч не од­но­го там калічи­ли ті ска­ли,
Ми далі йшли, ніщо не спи­ню­ва­ло нас.
І кож­дий з нас те знав, що сла­ви нам не бу­де,
Ні пам'яті в лю­дей за сей кри­ва­вий труд,
Що аж тоді підуть по сій до­розі лю­ди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всю­ди,
Як наші кості тут під нею зог­ни­ють.
Та сла­ви людської зовсім ми не ба­жа­ли,
Бо не ге­рої ми і не бо­га­тирі.
Ні, ми не­вольни­ки, хоч доб­ровільно взя­ли
На се­бе пу­та. Ми ра­ба­ми волі ста­ли:
На шля­ху пос­ту­пу ми лиш ка­ме­нярі.
І всі ми віри­ли, що своїми ру­ка­ми
Розіб'ємо ска­лу, розд­ро­би­мо граніт,
Що кров'ю влас­ною і влас­ни­ми кістка­ми
Твердий зму­руємо гос­ти­нець і за на­ми
Прийде но­ве жит­тя, доб­ро но­ве у світ.
І зна­ли ми, що там да­ле­ко десь у світі,
Який ми ки­ну­ли для праці, по­ту й пут,
За на­ми сльози ллють ма­ми, жінки і діти,
Що дру­ги й нед­ру­ги, гнівнії та сер­диті,
І нас, і намір наш, і діло те кле­нуть.
Ми зна­ли се, і в нас не раз ду­ша боліла,
І сер­це рва­ло­ся, і гру­ди жаль стис­кав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пе­ку­чий тіла,
Ані прок­лят­тя нас не відтяг­ли від діла,
І мо­ло­та ніхто із рук не ви­пус­кав.
Отак ми всі йде­мо, в од­ну гро­ма­ду скуті
Святою дум­кою, а мо­ло­ти в ру­ках.
Нехай прок­ляті ми і світом по­за­буті!
Ми ло­ми­мор ска­лу, рівняєм правді путі,
І щас­тя всіх прий­де по на­ших аж кістках.

[1878]


ІДИЛІЯ

Давно бу­ло. Дітей ма­леньких двоє,
Побравшися за ру­ки, по квітчас­тих
Лугах підгірських, стеж­кою вузькою
Попорек нив, в жар­ку літнюю дни­ну
Ішли з се­ла.
Старшенький хлоп­чик був -
Біловолосий, з синіми очи­ма,
З ко­нем вер­бо­вим у руці. У нього
За па­зу­хою доб­рий ку­сень хліба
І квітка на кай­ст­ровім ка­пе­люсі.
А дівчин­ка ве­ла йо­го за ру­ку,
Хоч мен­ша. На­че те­рен, оче­ня­та,
Мов вуг­ли­ки, жаріли­ся і жи­во
Все біга­ли кру­гом. Мов ми­ший хвіст,
Косичка зза­ду висіла, а в ній
Червона стрічка впле­те­на бу­ла.
В ма­ленькій за­пас­чині підіп'ятій
Знать кілька бульб пе­че­них, а струч­ки
Зеленого го­ро­ху ви­зи­ра­ли
З-за па­зу­хи.
Нерадо якось хлоп­чик
Ішов і бо­яз­ли­во ози­рав­ся,
А дівчин­ка нев­пин­но ще­бе­та­ла,
Додаючи то­ва­ри­шу відва­ги.
- Встидайся, фе! Та­кий ве­ли­кий виріс,
А пла­кать хо­че! Хло­пець, а боїться!
Чого бо­ятись тут? Сли я ти ка­жу,
То му­сить бу­ти прав­да. Все мої
Бабуня не такі, що­би бре­ха­ли!
А ти ди­ви, хіба то так да­ле­ко?
На сей гор­бок, а відтам Діл бли­зенько,
А там Ділом уго­ру та все вго­ру,
Аж на сам верх! Та й годі! Там спо­чи­нем -
А мо­же, ні, чо­го ще спо­чи­ва­ти,
Коли вже відтам близько!.. Крик­нем: У! -
Та й прос­то враз побіжи­мо до тих
Стовпів залізних, що підпер­ли не­бо.
А там схо­ваємось за стовп і ти­хо -
Тихенько аж до ве­чо­ра про­бу­дем.
А ти що­би не смів мені і пис­нуть,
Не то що пла­кать! Чуєш? А то я
Тобі за­дам! А як нас­та­не вечір
І со­неч­ко прий­де до­до­му на ніч,
Застукає до бра­ми - то ми ти­хо -
Тихесенько прок­ра­де­мось за ним.
А знаєш, що ба­бу­ся го­во­ри­ла?
У нього є донька та­ка хо­ро­ша,
Що прос­то страх. Во­на-то відчи­няє
Щовечір бра­му батькові й що­ра­на.
А вже дітей во­на так ду­же лю­бить,
Що прос­то страх. А сон­це не пус­кає
Дітей до неї, щоб із ни­ми ра­зом
У світ не втікла. Але ми ти­хенько
Прокрадемось, та й шусть! і вхо­пи­мось
Її за ру­ки, то вже сон­це нам
Ніщо не зро­бить. Тільки ти не бійсь
І пла­ка­ти не смій! Таж то так близько,
І на до­ро­гу маємо до­сить,
А та нам пан­на на­дає ба­га­то
Всього, о що лиш бу­де­мо про­си­ти.
Ану, о що би ти про­сив?
Поглянув
На неї хло­пець, па­лець впхав до уст
Та й ка­же: - Мо­зе б, ліпсо­го ко­ня?
- Ха-ха-ха-ха! - дівча за­ре­го­та­лось.
- Ну, сцо з, то, мо­зе, ка­пе­люх но­вий?
- Проси, що хо­чеш,а я знаю, знаю,
Що я про­си­ти бу­ду!
- Сцо та­ке?
- Ага не ска­жу!
- Ну, ска­зи, а то
Заплацу!
- Овва, плач, то я са­ма
Піду і не візьму те­бе з со­бою.
- Ну, а цо­му з не ска­зес?
- Знаєш, ти
Дурний! Мені ба­бу­ся го­во­ри­ли,
Що в неї яб­луч­ка є зо­лоті.
Кому во­на те яб­луч­ко да­рує,
То той весь вік щас­ли­вий, і здо­ров,
І гар­ний - гар­ний бу­де всім на ди­во.
Але ті яб­луч­ка лиш для дівчат.
- Я хо­цу яб­луц­ка! - Зап­ла­кав хло­пець.
- Не плач, дур­ний, лиш не за­будь про­си­ти, -
Я встав­люсь вже, щоб і тобі да­ла.
А як по яб­луч­ку такім діста­нем,
То вер­не­мо до­до­му і ніко­му
Не ска­же­мо. Не ска­жеш?
- Ні не ска­зу,
- Ну, пам'ятай! А ска­жеш - відбе­руть.
Чи так?
- А так, - рік хло­пець. І пішли.
Пройшло чи­ма­ло літ від то­го дня.
Далеко над сподіван­ня дітей
Тяжкою вий­шла й дов­гою до­ро­га
До со­няч­них па­лат. І тра­ви й ни­ви,
І не­бо, й сон­це - все, усе зміни­лось
У хлоп­чи­ка в очах. Лиш не зміни­лась
Подруга та, провідни­ця йо­го.
Щебетання її, ве­се­ле, лю­бе,
І усміх, і надія нев­га­си­ма -
Се та жи­ва струя, що в'яже в серці
День нинішній з вчо­рашнім і гря­ду­щим.
І ціль їх не зміни­лась за той час,
Лиш ви­рос­ла, роз­ви­лась, роз'ясни­лась.
І ось ве­ли­ким шля­хом мно­го­люд­ним
Посеред тис­ку, сва­ру й товкітні
Ідуть во­ни, хо­ва­ючи у гру­дях
Дитячі сер­ця, як най­кра­щий скарб.
Минає їх гор­дий, на­ду­тий ду­рень -
І розсмієсь; ми­на пиш­ний вельмо­жа -
То і не гля­не; зустріне му­жик -
То в спра­гу дасть по­го­жої во­ди
Напитися, і сте­жеч­ку по­ка­же,
І підно­чує, в сльоту за­хис­тить.
Вони ж, поб­рав­ши­ся за ру­ки, ти­хо
І радісно, без ог­ля­ду й три­во­ги,
Ідуть навстрічу сон­цю зо­ло­то­му.

1886


ПРОФІЛІ І МАСКИ

ПОЕЗІЯ

В житті, мов на шля­ху, лиць сотні стрічаєш,
Та в поспіху їх бе­зу­час­но ли­шаєш.
Часом лиш по­па­десь ли­це ха­рак­тер­не,
Що взір по­не­волі до се­бе при­вер­не.
Зирнеш, за­го­во­риш і стис­неш за ру­ку -
Найближча хви­ли­на при­но­сить роз­лу­ку.
Та дов­го ще в тямці відтіль і відсіль
Не раз ви­зи­рає при­яз­ний профіль.
Та де з ким тісніше злу­чив тя шлях долі
Чи в бою, чи в праці на рідно­му полі.
Живеш по­руч нього, смієшся і пла­чеш,
Здається, всі ду­ми в душі йо­го ба­чиш.
Здається, все яс­не, і гнів йо­го й лас­ка, -
Аж гля­неш пильніше: все мас­ка і мас­ка.
Лиш мас­ку ти знаєш, її ти лю­бив,
Що криєсь за нею - і хто ж се зглу­бив?
Часом лиш при­па­док ту мас­ку відхи­лить -
Зирнеш і жах­неш­ся: "Чи взір ме­не ми­лить?
Чи знав я сю пос­тать, чи ба­чив уже?
Лице мов знай­оме, та зовсім чу­же!"
Профілі і мас­ки - ось по­ле роз­ло­ге!
Ось все, що дає нам жит­тя на­ше вбо­ге.
І вбогі жи­ли б ми, по­нурі, як ма­ри,
Якби не по­езії дивнії ча­ри.
Вона ті профілі ха­па на льоту,
Дає їм безс­мерт­не жит­тя, теп­ло­ту;
Всі мас­ки свобідно во­на відхи­ляє
І в ду­шах, мов в книзі, вигідно чи­тає.
Укритеє щас­тя, мов ма­ти ди­ти­ну,
Вона об­гор­тає у теп­лу ряд­ни­ну.
Незримії сльози, що пла­че ду­ша,
Вона поцілуєм своїм осу­ша.

30 мар­та - 1 апр[еля] 1893


ПОЕТ

ПІСНЯ І ПРАЦЯ

Пісне, моя ти сер­деч­на дру­жи­но,
Серця відра­до в дні го­ря і сліз,
З ха­ти вітця, як єди­неє віно,
К тобі лю­бов у жит­тя я приніс.
Тямлю як нині: ма­лим ще хлоп­чи­ною
В ма­мині пісні зас­лу­ху­вавсь я;
Пісні ті ста­ли кра­сою єди­ною
Бідного мо­го, тяж­ко­го жит­тя.
"Мамо, го­луб­ко! - бу­ло, на­ля­гаю. -
"Ще про Ган­ну­сю, шу­мильця, вінки!"
"Ні, син­ку, годі! Покіль я співаю,
Праця че­кає моєї ру­ки".
Мамо, го­луб­ко! За­ра­на в мо­гилі
Праця й не­ду­га зло­жи­ли те­бе,
Пісня ж твоя в нев­ми­ра­ючій силі
В мой­ому серці ясніє, жи­ве.
Ох, і не раз тая пісня сум­ненька
В хви­лях ве­ли­ких нев­го­дин жит­тя
Тихий привіт мені сла­ла, мов ненька,
Сил до­да­ла до важ­ко­го пут­тя.
"Синку, кріпи­ся! - мені ти твер­ди­ла. -
Адже ж не па­ном ро­див­ся ти, чей!
Праця, що в гріб ме­не вчас­но вло­жи­ла,
Та лиш те­бе до­ве­де до лю­дей".
Правда, ма­ту­сю! Спа­сибі за ра­ду!
Я її прав­ди не раз досвідив.
Праця да­ла до жит­тя мні при­на­ду,
Ціль да­ла, щоб в манівцях не зблу­див.
Праця вве­ла ме­не в тай­ни­ки темні,
Відки пісень б'є чарівна по­ра,
Нею ди­ва про­яс­ни­ли­ся земні,
Загадка нуж­ди людської ста­ра.
Пісня і пра­ця - ве­ликі дві силі!
Їм я до ско­ну ба­жаю слу­жить;
Череп роз­би­тий - як ля­жу в мо­гилі,
Ними лиш змо­жу й для прав­нуків жить.

14 іюля 1883


ЧИМ ПІСНЯ ЖИВА?

Кожда пісня моя -
Віку мо­го день,
Протерпів її я,
Не зло­жив ли­шень.
Кожда стрічка її -
Мізку мо­го часть,
Думи - нер­ви мої,
Звуки - сер­ця страсть.
Що вам ду­шу стря­се -
То мій влас­ний жаль,
Що го­рить в ній - то се
Моїх сліз хрус­таль.
Бо нап'ятий мій дух,
Наче стру­на-прім:
Кождий вдар, кож­дий рух
Будить то­ни в нім.
І дар­ма, що пли­ве
В них доб­ро і зло,
В пісні те лиш жи­ве,
Що жит­тя да­ло.

7 мар­та 1884


СПІВАКОВІ

Будь ти, співа­че, як бо­жа пше­ни­ця,
Пісня твоя - зо­ло­теє зер­но!
Скоро в луш­пинні доспіє во­но,
Колос униз по­чи­нає хи­литься.
Знає той ко­лос, стеб­ло і луш­пи­на,
Що для зер­на во­ни тільки й рос­ли,
Що лиш тоді во­но пов­не, ко­ли
Весь жи­вий сок свій в нім зло­жить рос­ти­на.
Знає той ко­лос, стеб­ло і луш­пи­на,
Що, як доспіє зер­но зо­ло­те,
Серп їх не­щад­ний зітне і зме­те
І що зер­но те їх смерті при­чи­на.
Але ж, леліючи в темній обс­лоні
Сочні зер­ня­точ­ка, знає стеб­ло,
Що на бу­ду­ще во­но при­нес­ло
Нове, ба­гат­ше жит­тя в своїм лоні.
Так весь свій мо­зок, і нер­ви, і сер­це
Й ти в свою пісню, співа­че, вкла­дай,
Біль свій, і щас­тя, й жит­тя їй віддай,
Будь її ко­лос, луш­пи­на й сте­бельце!

4 іюня 1888


РІДНЕ СЕЛО

І знов я ба­чу тя, се­ло моє ро­дин­не,
Як ба­чив тя тоді, ко­ли жит­тя ди­тин­не
Плило, не­мов ма­лий потічок се­ред трав,
Що в'єсь несміло між дрібни­ми камінця­ми.
Дрібних утіх і я тут заз­на­вав,
Задля дрібних гри­зот ли­це ро­сив сльоза­ми.
Тоді ціка­во ще на світ я пог­ля­дав,
Не знав, що далі там, за твоїми хат­ка­ми,
За лісом, що шу­мить дов­ко­ла. І не раз
Питав я річки, де пли­ве во­на від нас,
І дум­кою го­нив її ти­хенькі хвилі
Поза зак­ру­ти­ну да­ле­ку і стрімку.
І ду­ба-ве­лет­ня в сусідсько­му сад­ку
Не раз роз­пи­ту­вав, на чиїй він мо­гилі
Щасливій виріс, так ви­со­кий і роз­ло­гий?
І лю­ди всі бу­ли мені так близькі, милі,
І знав я всі стеж­ки дов­ко­ла, всі до­ро­ги,
І зрідка лиш моя ду­ша за об­руб твій
Летіла в шир­ший світ.
Та чи ди­тям у тобі
Я був щас­ли­вий? Дух ди­тя­чий мій
Чи ж пер­ших вдарів зла тут не заз­нав на собі?
Чи ж перші зо­лоті надії
Не роз­ви­ва­лись тут, мов квіти вес­нянії,
Морозом збитії? Чи по­ри­ви га­рячі
М'якої ще душі сміхом тут не топ­та­лись,
Докором не ду­ши­лись? Чи ж не лля­лись
Найперші сльози тут, най­щиршії, ди­тячі,
Під тис­ком вчас­них ще і не­ди­тя­чих мук?
Хіба ж ду­ша моя, ще чис­та, ніжна, біла,
Тут, в рідно­му селі, упер­ве не щеміла
Під до­ти­ком твер­дих, бруд­них і гру­бих рук?
Хіба ж не по­ча­ла ще тут вси­са­тись в гру­ди
Та тру­та лю­тая, що й досі ду­ха тлить?
Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, тру­ди
І бо­ротьбу з жит­тям?
Чого ж те­пер бо­лить
Душа моя, ко­ли по дов­го­му часі
Я в тобі опи­нивсь, на су­гор­би отсі
Злим вих­ром заг­на­ний? Стоїш ти, як сто­яло,
Самотнє і дрібне, ди­тя мов, що схо­ва­ло
В зе­лені бур'яни го­лов­ку ку­че­ря­ву.
Довкола ліс гу­де туж­ний, таємний спів,
Що ще круг моєї ко­лис­ки го­монів,
Тебе мов об­ту­лив в по­лу свою тем­на­ву.
І річка та са­ма хлю­по­четься, три­вож­но
Повзе поміж ви­со­ких бе­регів,
І вер­би ті самі, і дуб той, що шумів
Понад ди­ти­ною…
Чого ж так су­до­рож­но
Щось тис­не грудь мою у тобі, ріднеє
Село? Чи жаль мені за тим тісним спо­коєм,
За тим жит­тям, що, хоч так біднеє
І сіреє, пли­ве ко­ри­том ти­хим своїм?
За щас­тям сли­ма­ка то­го, що в шка­ра­лущі
Ховається? За нез­нан­ня смер­ком?
Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком
На бурі, гро­ми й град, шу­ка­ти, де зцілю­щий
Потік знан­ня пли­ве?
О ні, о ні!
Не то­го так сьогодні жаль мені,
Не тим ду­ша моя так важ­ко за­боліла,
А тим, що тяж­ча ще приг­но­ба тут засіла
На ли­цях, го­ло­ви не­до­ля вниз хи­ляє,
Під відди­хом її вся радість зав­ми­рає
І при­язнь гас­не враз з люб­вою,
Котрої сім'я тут мені у сер­це впа­ло.
Отим-то тяж­ко так мені у тобі ста­ло.
Прощай, се­ло моє! Що тут ме­не дер­жа­ло,
Те щез­ло; що те­пер дер­жить -
Таке важ­ке, що, мов го­ра, тя­жить
На серці. Геть іду - і пла­чу над то­бою.

14 іюня 1880


УКРАЇНА

МОЯ ЛЮБОВ

Вона так гар­на, сяє так
Святою, чис­тою кра­сою,
І на лиці яріє знак
Любові, щи­рості, спо­кою.
Вона так гар­на, а про­те
Так не­щас­ли­ва, стільки ли­ха
Знесла, що кви­лить ли­хо те
В її кождіській пісні сти­ха.
Її пізнав­ши,чи ж я міг
Не по­лю­бить її сер­деч­но,
Не відрек­ти­ся влас­них втіх,
Щоб їй відда­тись до­ко­неч­но?
А по­лю­бив­ши, чи ж би міг
Я бо­жую її по­до­бу
Згубити з сер­ця, ми­мо всіх
Терпінь і го­ря аж до гро­бу?
І чи ж пе­ре­чить ся лю­бов
Тій другій а святій лю­бові
До всіх, що ллють свій піт і кров,
До всіх, кот­рих гне­туть око­ви?
Ні, хто не лю­битть всіх братів,
Як сон­це бо­же, всіх зарівно,
Той щи­ро по­лю­бить не вмів
Тебе, ко­ха­ная Вкраїно!

27 іюня 1880


КАРТКА ЛЮ­БОВІ

ПЛИВ ГОР­ДО ЯСТ­РУБ В ЛА­ЗУ­РОВІМ МОРІ...

Плив гор­до яст­руб в ла­зу­ровім морі.
Широко круг за кру­гом ко­ле­сив,
А на горі в ожи­данні і горі
Лежав я й ле­ту яст­ру­ба слідив.
Я ждав на ню, свою єди­ну зо­рю…
Мов яст­руб, бист­ро я сю­ди спішив,
Від ра­на жду, дум­ка­ми по­ле орю -
Нема го­луб­ки! Сер­це біль зду­шив.
Нема го­луб­ки! Тільки яст­руб в'ється!
Нема го­луб­ки! Дар­ма сер­це б'ється!
Вже ніч. В роз­пуці знов я геть пішов.
А за ліском на тій ж горі че­ка­ла
Вона весь день на ме­не, виг­ля­да­ла,
Тужила важ­ко й пла­ка­ла за мнов.

10 мая 1878


ТРІОЛЕТ

І ти лу­ка­ви­ла зо мною!
Ах, ан­гельські сло­ва твої
Були лиш об­лис­ком брехні!
І ти лу­ка­ви­ла зо мною!
І не­тя­му­що­му мені
Затрули сер­це гри­зо­тою
Ті ан­гельські сло­ва твої…
І ти лу­ка­ви­ла зо мною!
Неначе прав­дою са­мою,
Неначе зо­ло­том, в огні
Без ска­зи чи­ще­ним, - ох, ні,
Неначе прав­дою са­мою,
Так в добрі і не­щасні дні
Я ве­ли­чав­ся все то­бою!
Мов зло­том, чи­ще­ним в огні,
Неначе прав­дою са­мою.
Та під пліною зо­ло­тою
Ховались ска­зи мідяні,
І цвіт, розцвілий на­весні,
Під пиш­но­тою зо­ло­тою
Крив черв'яка! Ох, чи не в сні
Любились щи­ро ми з то­бою?
І сер­це бідне рвесь у мні,
Що ти злу­ка­ви­ла зо мною!..

1880


Я НЕ ЛУ­КА­ВИ­ЛА З ТО­БОЮ...

Я не лу­ка­ви­ла з то­бою,
Клянуся прав­дою свя­тою!
Я чес­но ду­ма­ла й ро­би­ла,
Та до­ля нас ли­ха сліди­ла.
Що щи­рая лю­бов діла­ла,
Вона на ли­хо по­вер­та­ла;
Що чис­та щирість го­во­ри­ла,
Вона в брех­ню пе­рет­во­ри­ла,
Аж по­ки нас не роз­лу­чи­ла.
Ти ж ду­маєш, я не терпіла,
В новії зв'язки ра­до бігла?
Ти ж ду­маєш, я сліз не ли­ла
По но­чах тем­них не ту­жи­ла?
Не я лу­ка­ви­ла з то­бою,
А все лу­кавст­во в нашім строю -
Дороги наші відда­ли­ло
І сер­ця наші роз­лу­чи­ло,
Та на­шої любві не вби­ло.

1880


Я БУ­ДУ ЖИ­ТИ, БО Я ХО­ЧУ ЖИ­ТИ!...

Я бу­ду жи­ти, бо я хо­чу жи­ти!
Не ща­дя­чи ні трудів, ані по­ту,
При ділі, що наш вік бе­ресь вер­ши­ти,
Найду й свою я ти­хую ро­бо­ту.
З ор­ла­ми я не ду­маю дру­жи­ти,
Та я оп­русь гни­ючо­му бо­ло­ту;
Щоб че­рез нього й дру­гим шлях мос­ти­ти -
На те віддам свій труд, свою охо­ту.
А як ча­сом моя пос­лаб­не си­ла,
І сер­це в груді біль зціпить пе­ку­чий,
І людська злість змо­ро­зить кров у жи­лах,
То чов­ник мя пе­ре­не­се ле­тю­чий -
Твоя лю­бов підніме мя на кри­лах,
Аж по­ки вал не зло­миться ре­ву­чий.

1880


ЗНАЙОМИМ І НЕЗ­НАЙ­ОМИМ

КОРЖЕНКОВІ

Душно і хмар­но,
Важко бур­ли­вий час!
Чи ги­нуть мар­но,
Щоб світ не знав о нас?
Йти в не­без­печ­ний бій
Чи гну­тись пла­зом?
Друже сер­деч­ний мій,
Ходімо ра­зом!
Щастя не ждімо,
Щастя не де, а в нас!
К сон­цю спішімо,
Хоч йо­го промінь згас, -
Вдень бу­де знов ясніть
Чистим ал­ма­зом.
В прав­ди і волі світ
Ходімо ра­зом!
З гнітом і тьмою,
З розб­ра­тан­ням братів
Сміло до бою
До кінця на­ших днів,
За сер­ця й совісті
Ясним по­ка­зом
В збройній го­тов­ності
Ходімо ра­зом!

22 окт[ября] 1882


N.N. (Виступаєш ти чем­но, по­ряд­но...)

Виступаєш ти чем­но, по­ряд­но
І го­во­риш ро­зум­но і склад­но,
І ли­це твоє гар­не та яс­не -
Заглядиться дівча не од­но, -
Та ме­не щось відтру­чує влас­не,
І сму­тить, і три­во­жить во­но.
Все здається мені, що на­ли­тий
Ти сльоза­ми і кров'ю се­лян,
Що людською ти крив­дою си­тий,
Що твій батько - де­рун і ти­ран,
За жит­тя но­сить пек­ло у груді,
Заливає ви­ном черв'яка,
Та як з світом про­ща­ти­ся бу­де,
То пе­кельная ка­ра тяж­ка
За всі зла, за гра­бо­ван­ня вра­же,
За об­дер­те, збідніле се­ло
Як клей­мо бра­тобійчеє ля­же
На твоє мар­му­ро­ве чо­ло.
І по­чуєш ти жар нев­га­ше­ний,
Що па­ли­ти­ме сер­це твоє,
І три­во­га, мов меч на­ост­ре­ний,
Твої ду­ми зсіче і поб'є.
В твоїй груді, мов ви­хор в по­го­ду,
Дикі страсті зірвуться грізні,
І, як ви­хор збен­те­жує во­ду,
Така те­бе во­ни вну­рять в багні.
І ру­ка твоя крив­дов сплю­га­виться,
Переміниться в зло­бу лю­бов -
Ось чо­го моє сер­це кри­ва­виться,
Як по­ду­мать, що бу­де з то­бов.
І дар­ма, що та­кий ти приємний,
Що дру­зя­ка ти з діла і з мо­ви,
Що ти лю­дя­ний, ти­хий і чем­ний,
Що ба­жаєш і стоїш лю­бо­ви!
Людська крив­да, кот­ров ти го­до­ва­ний,
На доб­ро не ви­хо­дить ніко­му!
Так огонь, у со­ло­му за­хо­ва­ний,
Спалить двір весь, не лиш ту со­ло­му.

15 мар­та 1883


N.N (Будь здо­ро­ва, моя ми­ла...)

Будь здо­ро­ва, моя ми­ла,
Я не твій!
Розлучила
Нас мо­гу­ча си­ла.
Де пос­та­вить ко­го до­ля,
Там і стій!
Моя ж до­ля -
Вітер се­ред по­ля.
Стогне, віє, рве і сви­ще
В грі страшній…
Ближче, ближ­че
Наше боєви­ще…
Важко, душ­но, пітьма гру­ба,
Лютий бій…
Ось-ось, лю­ба,
Жде мя, мо­же, згу­ба.
А як ги­нуть, то са­мо­му!
Голос твій
З бою-гро­му
Звав би мя до­до­му.
Тож не плач! Очиць, мов зорі,
Пожалій!
Згасне вскорі
Блиск їх у сліз морі.
Розійшлись, ма­буть, по волі
Судьбиній
Наші долі,
Мов до­ро­ги в полі.

14-18 дек[абря] 1883


ОЛІ

Коли ча­сом на ву­лиці по­ба­чу
Вдову убо­гу, си­ро­тя мізер­не,
Що к мені ру­ку прос­тя­га жеб­ра­чу,
В німім бла­ганні очі к мені звер­не,
Тремтить в лахмітті, бо­се, на мо­розі,
Сльотою би­те й гор­ду­ван­ням си­тих, -
Огнем на сер­це ка­па­ють ті сльози,
Той жаль го­лод­них, ни­щих і невк­ри­тих.
І ду­маєсь мені: "Не­дов­го, мо­же,
Коли ме­не важ­ка прий­ме мо­ги­ла,
І ти отак підеш на роз­до­рожжє
О хліб про­сить, моя дру­жи­но ми­ла!
І зжовк­не, зв'яне те ли­це, що нині
Так лю­бим сяй­вом, щирістю ясніє,
Погаснуть очі, що сміялись к мині,
Жура зв'ялить те­бе, моя надіє!
І діти наші - ох, аж сер­це в'яне! -
Сльотою биті, босі, у лахміттю,
На сльози й го­ре неп­росвітно-тьмя­не,
Як си­ро­тя­та, геть підуть по світу".
І тай­ком я трем­тя­чою ру­кою
Остатній гріш їм ткну й га­даю: "Мо­же,
Хтось зми­луєсь ко­лись і над то­бою
І си­ро­тя­там на­шим до­по­мо­же".

1886


ГРИЦЬ ТУРЧИН [3]

Муштруйся, рек­ру­те-не­бо­же,
Слізьми оруж­жя об­ли­вай!
Хились, ко­рись, а тільки, бра­те,
Оружжя з рук не ви­пус­кай!
Учись вла­да­ти ним, учи­ся
Стріляти цільно і в ли­це
Безстрашно смерті заг­ля­да­ти:
Важкого бою час іде.
Прийдесь за прав­ду твер­до ста­ти
Хлоп в хло­па і пле­че в пле­че,
Прийдесь на во­ро­га стріля­ти,
І кров рікою по­те­че.
На віковічную не­во­лю,
Пониження і гнет твер­дий,
На зло, що, на­че гадь не­си­та,
Ссе кров із людськості гру­дий,
Прийдесь стріля­ти й не од­но­му
Життя пок­лас­ти в бо­ротьбі.
Учися ж, рек­ру­те, хоч прик­ро
Не раз при­хо­диться тобі!
Учись, щоб був ти сильним му­жем,
Як засвітає день но­вий!
Учись, щоб в ряд ти став го­то­вим,
Як крик роз­дасться бой­овий!

7 апр[еля] 1880


ОСИ

БУВ У НАС МУ­ЖИК КО­ЛИСЬ...

Був у нас му­жик ко­лись,
Що їв хліб і са­ло, -
Днесь такі пе­ре­ве­лись,
Хліба всім не ста­ло.
Був і піп у нас ко­лись,
Працював, як лю­ди, -
Днесь такі пе­ре­ве­лись,
І їх вже не бу­де.
Був співак у нас ко­лись,
Що співав "Буй-Ту­ра", -
Нині в цього, по­ди­вись,
Банкоагентура.
Твердоруський був ко­лись
З чор­ним піднебінням -
Нині смир­ним став, ди­вись,
Лядським сот­ворінням.
Народовець, прог­ре­сист,
З ку­та­сом мав шап­ку -
Нині, смир­ний кан­целіст,
Лиже стар­шим лап­ку.
Вільнодумець, що ро­бив
Богу все об'єкції,
Нині смир­но йде, ади,
В Юр на ре­ко­лекції.
Боже, що за див­ний світ,
Що за пе­ре­вер­ти!
Чи сміятись, чи жаліть,
Чи про­си­ти смер­ти?..

1881-1893


ПОСЛУХАЙ, СИ­НУ, ЩО ПРЕ­МУДРІСТЬ КА­ЖЕ...

Послухай, си­ну, що пре­мудрість ка­же:
Коли два стільці маєш до ви­бо­ру -
Тут ко­ристь влас­ну, тут свя­ту ло­яльність, -
То на обох ста­рай­ся ра­зом сісти.
І будь не­на­че те те­ля покірне,
Що ссе дві мамі за свою по­ко­ру.
Та ще мудрішим мо­жеш по­ка­за­тись,
Коли стілець ло­яльності пос­та­виш
На ко­ристі стілець і аж на­вер­ха
Сам ся­деш, ви­щий по­над тих нез­дарів,
Що на са­мих ху­дих ло­яльних стільцях
Сидять, худі, мов сім корів з Єгип­ту.
Амінь, амінь, ка­жу тобі, мій си­ну,
Що не худі товс­тих з'їдять ко­ро­ви,
Але товсті ху­дих з'їдять з кістка­ми
І не по­дох­нуть, тільки по­товстіють.

1881


"ХЛІБОРОБ"

Гей, хто на світі кра­щу до­лю має,
Як той, що плу­гом свя­ту зем­лю оре?
Святую зем­лю в бан­ку зас­тав­ляє,
В дов­ги впа­дає, як в без­дон­не мо­ре,
І по­ти б'ється, аж ос­тан­ня рація
На нього спа­де - грун­ту ліци­тація -
І по­ки в най­ми не пош­кан­ди­бає, -
Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?
Гей, хто на світі кра­щу до­лю має,
Як той, що вірно ціса­реві слу­жить,
В ка­сарні ниш­ком рід свій спо­ми­нає,
Зітхає ниш­ком, і кле­не, і ту­жить,
Махає "гве­ром", в "гліді" ма­ше­рує,
На варті мерз­не, в "шпан­гах" кре­пе­рує,
В "ібун­ках" пріє, "комісняк" снідає, -
Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?
Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?
Як той, хто щи­рим патріотом зветься,
Податки точ­но рік за рік скла­дає,
Шанує власть, пе­ред жан­дар­мом гнеться,
Цілуєсь з воз­ним і, хоч ду­же бідний,
Як тре­ба да­ти, дасть і гріш послідній,
А на­що, за що дав - і не пи­тає, -
Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?
Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?
Як той, що все лиш ту на­уку чує,
Що тільки бідних гос­подь бог ка­рає,
Що лас­ка бо­жа тільки ба­га­чу є,
Що чорт усю­ди чо­ловіка ку­сить,
А бідний все в по­кусі впас­ти му­сить,
Що хлоп лінюх, п'яни­ця і св[иня] є, -
Гей, хто на світі кра­щу до­лю має?

1880


"УЖАС НА РУСІ"

Лихо, сусідо! Ой го­ре нам, сва­ту!
Світ вже кінчиться! Вже бу­ря гу­де!
Чув ти? На на­шу не­щас­ную ха­ту,
Кажуть, стра­шен­ная змо­ра іде.
Десь про­яви­лись якісь нігілісти -
Кажуть, що се лю­доїди, хо­тять
Русь на­шу, матінку, з ка­шею з'їсти,
Перевернути те­перішній лад.
Все пе­ре­вер­нуть униз го­ло­ва­ми:
Учні про­фе­со­ра ста­нуть нав­чать,
А як аз­бу­ки не вміє - різка­ми,
Як він їх нині, бу­дуть йо­го прать.
Вірні тоді па­рас­тас бу­дуть пра­вить,
Але пок­ло­ни піп би­ти­ме сам;
Купчик над скле­пом сей на­пис пос­та­вить:
"Хто дасть най­мен­ше, то­вар йо­му дам".
Суд бу­де та­кож для них відповідний:
Неук су­ди­ти­ме вче­них панів.
Хто вкрав, а хит­ро - той вий­де свобідний,
В цю­пу - хто вкрас­ти хотів, а не вмів.
Красти, ошу­ку­вать всім бу­де вільно,
Чесний за­ро­бок - от­се бу­де встид,
Злодія зло­виш в ко­морі - постій-но!
Злодій те­бе до уря­ду та­щить.
Не хлоп дер­жаві з кри­ва­во­го по­ту
Буде, як досі, по­дат­ки зно­сить,
Але дер­жа­ва за хлопську ро­бо­ту
Премії бу­де рік-річно пла­тить.
Волі на­зад­ни­ки стеклі зап­раг­нуть,
А лібе­ра­ли її прок­ле­нуть,
Взад пос­ту­повці, мов ра­ки, по­тяг­нуть.
Прямо впе­ред не­ви­дющі підуть.
Вівці муть, ку­моч­ку, пас­ти­ря пас­ти,
Яйця муть, ку­моч­ку, кур­ку учить;
Люди ле­гальні муть гра­би­ти й крас­ти,
Чесних поч­нуть злодіяки тіснить.
Горе, сусідо! Ой ли­хо нам, сва­ту!
Світ вже ва­литься! Тріщать вже стов­пи!
Треба по­ки­нуть і жінку і ха­ту
Та ванд­ру­вать на ку­банські сте­пи.

4 дек[абря] 1880


СОНЕТИ

ВОЛЬНІ СО­НЕ­ТИ

СОНЕТИ - СЕ РА­БИ. У ФОР­МИ ПУ­ТА...

Сонети - се ра­би. У фор­ми пу­та
Свобідна дум­ка в них трем­тить за­ку­та,
Примірена, як міря­ють рек­ру­та,
І в уніформ так, як рек­рут, упх­ну­та.
Сонети - се па­ни. В них мисль від ро­ду
Приглушено для форм; во­ни ви­го­ду,
Пожиток ки­нуть, щоб ло­ви­ти мо­ду:
Се гар­ний цвіт, що не при­но­сить пло­ду.
Раби й па­ни! Екст­ре­ми ся стріча­ють.
Несмілі ще їх пог­ля­ди, їх речі,
Бо свої си­ли ще ра­би не зна­ють.
"Простуйся! В ряд". Хлоп в хло­па, плечі в плечі
Гнеть ста­нуть, свідомі од­ної ме­ти,
Живі, грізні, ог­ромнії со­не­ти…

1880


ЧОГО ТИ, ХЛО­ПЕ, ВБРАВСЬ У СТРІЙ ЛИ­ЦАРСЬКИЙ...

"Чого ти, хло­пе, вбравсь у стрій ли­царський,
Немов боїшся насміху і свар­ки?
Чого важ­кий свій мо­лот ка­ме­нярський
Міняєш на тон­кий різець Пет­рар­ки?
Замість ва­ли­ти панський гніт і царський,
Ти скрив­ся в по­етичні за­ка­мар­ки!
Гіркий, та нешкідний удар пи­сарський,
Мов па­линівки чар­ка у шин­кар­ки".
"Ні, я не ки­нув ка­ме­нярський мо­лот,
Усе він в моїй, хоч слабій, до­лоні.
Його не вир­ве насміх, ані ко­лот.
І як нев­пин­но він о камінь дзво­нитть,
Каміння грюк в душі мені лу­нає,
З душі ж лу­на та співом ви­ри­нає".

1881


КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Орел мо­гу­чий на верш­ку сніжно­му
Сидів і оком вдовж і вшир го­нив,
Втім, схо­пив­ся і по снігу мілко­му
Крилом уда­рив і в ла­зур поп­лив.
Та гру­ду снігу він кри­лом відбив,
І вниз во­на по склоні кам'яно­му
Котитись ста­ла - час ма­лий проп­лив,
І вниз рев­ла ла­ви­на дуж­че гро­му.
Так Кот­ля­ревський у щас­ли­вий час
Вкраїнським сло­вом роз­по­чав співа­ти,
І спів той виг­ля­дав на жарт не раз.
Та був у нім зав­да­ток сил ба­га­тий,
І ог­ник, ним засвіче­ний, не згас,
А роз­горівсь, щоб всіх нас огріва­ти.

1873


ВАМ СТРАШ­НО ТОЇ ОГ­НЯ­НОЇ ХВИЛІ...

Вам страш­но тої ог­ня­ної хвилі,
Коли з мільйонів серць, мов бо­жий грім,
Закута прав­да бух­не і зас­тилі
Шкарлущі світу розірве на нім?
Ви боїтесь, що­би кри­ваві хвилі
Не по­тек­ли і не підми­ли дім
Блискучої освіти, не зму­ли­ли
Швидкого пос­ту­пу ду­мок зовсім?
Не бійте­ся! В кри­ва­вих хвиль на­валі
Не зги­не дум­ка, прав­да і доб­ро,
Лиш кра­ще, шир­ше розів'ється далі.
Не бійте­ся! Не людськості яд­ро
Та бу­ря зло­мить, а су­ху луш­пи­ну, -
Ядро ж жи­веє роз­рос­тесь без впи­ну.

1880


ЯК ТЕ ЗАЛІЗО З СИ­ЛОЮ ДИВ­НОЮ...

Як те залізо з си­лою див­ною,
Що дру­геє залізо тяг­не к собі
І маг­не­тиз­мом звесь, не в су­по­кою
Зціпляєсь, але в не­нас­танній пробі, -
А як йо­го безділля вкриє ржою,
Під ржею й си­ла ги­не, мов у гробі, -
Отак і сер­це, що, грижі стрілою
Прошиблене, са­мо з'їдаєсь в собі.
Лиш пра­ця ржу зот­ре, що грудь з'їдає,
Чуття жи­ве, нетк­ну­те за­хо­ває,
Непросихаючу но­ру жи­вить.
Лиш в праці му­жа ви­роб­ляєсь си­ла,
Лиш пра­ця світ та­ким, як є, ство­ри­ла,
Лиш в праці вар­то і для праці жить.

1880


СІКСТИНСЬКА МАДОННА

Хто смів ска­зать, що не бо­ги­ня ти?
Де той без­бож­ник, що без сер­ця дрожі
В твоє ли­це не­бес­не гля­нуть мо­же,
Неткнутий блис­ком твої кра­со­ти?
Так, ти бо­ги­ня! Ма­ти, рай­ська ро­же,
О глянь на ме­не з свої ви­со­ти!
Бач, я, що в не­бе­сах не міг най­ти
Богів, пе­ред то­бою кло­нюсь то­же.
О бозі, ду­хах мож ся сумніва­ти
І не­бо й пек­ло каз­кою вва­жа­ти,
Та ти й кра­са твоя - не каз­ка, ні!
І час прий­де, ко­ли весь світ по­ки­не
Богів і духів, лиш те­бе, бо­ги­не,
Чтить бу­де вічно - тут, на по­лотні.

1881


ПІСНЯ БУДУЩИНИ

Знов час прий­де, ко­ли з по­гор­ди пи­лу
Ти от­ря­сеш­ся й яс­ною звіздою
Засяєш лю­дям, і підуть з то­бою,
Серця твою по­чу­ють дав­ню си­лу.
Знов час прий­де, до най­тяж­чо­го бою,
Остатнього, за прав­ду й во­лю ми­лу
Ти по­ве­деш на­ро­ди і прог­ни­лу
Стару бу­до­ву роз­ва­лиш со­бою.
І над об­нов­ле­ним, щас­ли­вим світом,
Над збра­та­ни­ми, чис­ти­ми людьми
Ти зацвітеш но­вим, пре­чуд­ним цвітом.
Прийде той час! Істо­тою цілою
Ми чуєм хід йо­го по­за со­бою,
Та до­жи­вем йо­го - не ми… не ми!

1880


КОЛИСЬ В СО­НЕ­ТАХ ДАН­ТЕ І ПЕТ­РАР­КА...

Колись в со­не­тах Дан­те і Пет­рар­ка,
Шекспір і Спен­сер кра­со­ту співа­ли,
В фор­му май­стер­ну, мов різьбле­на чар­ка,
Свою лю­бов, мов шум-ви­но, вли­ва­ли.
Ту чар­ку німці в меч пе­ре­ку­ва­ли,
Коли зня­лась патріотич­на свар­ка;
"Панцирний" їх со­нет [4], як кап­рал, гар­ка,
Лиш крас­ку крові лю­бить і блиск ста­ли.
Нам, хлібо­ро­бам, що з ме­чем по­ча­ти?
Прийдесь но­ву зро­би­ти пе­ре­ко­ву:
Патріотичний меч пе­ре­ку­ва­ти
На плуг - обліг бу­ду­щи­ни ора­ти.
На серп, щоб жи­то жать, жит­тя ос­но­ву,
На ви­ли - чис­тить стай­ню Авгійо­ву.

24 сент[ября] 1889


ТЮРЕМНІ СО­НЕ­ТИ

СЕ ДІМ ПЛА­ЧУ, І СМУТ­КУ, І ЗІТХАН­НЯ...

Се дім пла­чу, і смут­ку, і зітхан­ня,
Гніздо грижі, і зоп­сут­тя, і му­ки!
Хто тут ввійшов, зціпи і зу­би й ру­ки,
Спини дум­ки, і речі, і ба­жан­ня!
Кукіль тут по­лють з жи­та, ви­дається,
Та рівно­час­но свіжий засіва­ють;
По па­раг­ра­фам прав­ду виміря­ють,
Але неп­рав­да і без міри ллється.
Тут сте­ре­жуть ос­нов, але ос­но­ву
Усіх ос­нов - людсько­го сер­ця мо­ву,
І во­лю, й мисль зне­ва­жу­ють, як дран­тя.
Ви, що, по­пав­ши в за­пад­ню ту, хтіли
Найти в ній людський змисл і людські ціли, -
Lasciate og­ni spe­ran­za [5], - мо­вив Дан­те.

19 сент[ября] 1889


СИЖДУ В ТЮРМІ, МОВ В ЗАСІДЦІ СТРІЛЕЦЬ...

Сижду в тюрмі, мов в засідці стрілець,
Усякий звір по­пе­ред ме­не мчиться,
Не криється від ме­не, не боїться,
Показує, в чо­му хто є мис­тець.
Лис - злодій тут, не скром­ник, не свя­тець,
І вовк - не му­зи­кант, а прос­то вбійця,
Медвідь - де­рун і лю­тий кро­вопійця,
Забув про жар­ти, бу­бен і та­нець.
Тут вся­ку вид­но на­го­ло осо­бу,
Мов фрак роздівши й мун­дур уря­до­вий,
Вони і людську ски­ну­ли по­до­бу.
Я в засідці дрібнії то­чу стріли
І на­пи­наю лук свій, все го­то­вий -
Ну, бачність, звірі! Не хиб­лю я ціли!

9 сент[ября] 1889


КОЛИСЬ В ОДНІМ ША­НОВНІМ РУСЬКІМ ДОМІ...

Колись в однім ша­новнім руськім домі
В дні юності, в дні щас­тя і лю­бо­ви
Читали ми "Что де­лать?", і роз­мо­ви
Йшли про ча­си бу­дущі, невідомі.
Домашні да­ми ось як по­би­ва­ли
Не раз мої га­рячі дифірам­би:
"Е, спільна пра­ця! В такім разі й вам би
Прийшлося чис­тить ви­ход­ки й ка­на­ли".
Не зна­ли да­ми, що важ­ке, всесвітнє
Питання те вже Австрія ріши­ла.
Тюремний ки­бель - що в ньому за си­ла!
І ви­хо­док, і ме­бель враз! Вигідне
Береш йо­го, ви­но­сиш, ну, і пря­мо
На по­ле лий чи в ком­пос­то­ву яму.

17 сент[ября] 1889


У СНІ МЕНІ ЯВИ­ЛИСЬ ДВІ БО­ГИНІ...

У сні мені яви­лись дві бо­гині.
Лице од­ної - блис­ки про­ме­нисті,
Безмірним щас­тям ся­ли очі сині,
І ку­чері ви­ли­ся зо­ло­тисті.
Лице дру­гої чор­ний крив сер­па­нок,
І чорні очі, на­че пе­рун з тучі,
Блищали, ко­си чорні та блис­кучі -
Була, не­мов літній, бур­ли­вий ра­нок.
"Не плач, ди­тя са­мотнє, цить, мій світку, -
Сказала пер­ша (що за го­лос ми­лий!), -
Ось на тобі мій дар, чу­до­ву квітку!"
І со­няш­ник да­ла мені розцвілий.
А дру­га мовч­ки терн втис­ну­ла в ру­ку, -
І враз я радість вчув і лю­ту му­ку.

***
І го­во­ри­ла пер­ша: "Я лю­бов,
Життя людсько­го сон­це не­ве­черп­не.
Як со­няш­ник за сон­цем, так за мнов
Най раз на все твоє ся сер­це звер­не.
І світ, і лю­ди - всі пе­ред то­бов
Являтись бу­дуть світлим бо­ком; сквер­не,
Погане, зле - лиш з нас­лу­ху, не­мов
Крізь си­то тільки бу­деш знать. Обер­не
Мій дар до те­бе щи­рих серць ба­га­то,
І від най­ліпших, най­чесніших тво­го
Віку - доб­ра й лю­бові заз­наєш мно­го.
Тож хо­ро­ни, ди­тя, сей дар мій свя­то!
Любов л ю д е й, мов хліб той до засіка,
Громадь і сте­пе­нуй в лю­бов до ч о л о в і к а!"

***
І го­во­ри­ла дру­га: "Я не­на­висть,
Любві сест­ра й то­ва­риш невідступ­ний.
Ненавиджу я все, що звесь лу­кавість,
І крив­да, й лад не­людський та підкуп­ний.
Ненавиджу я всю то­ту неп­равість,
Що чо­ловіка пха на путь не­пут­ний,
Що пло­дить в ду­шах підлість, брехні, за­висть.
Крутіж отой мо­гу­чий, ка­ла­мут­ний.
Не в серці людськім зло! А зла ос­но­ва -
Се глу­по­та й то­та міцна бу­до­ва, -
Що здвиг­не­на людьми і їх же гу­бить.
Се зло й тобі прож­ре до кості тіло,
Щоб ти зне­на­видів йо­го і бивсь з ним сміло,
Хто з злом не бо­ресь, той лю­дей не лю­бить!"

18 сент[ября] 1889


СИДІВ ПУС­ТИН­НИК БІЛЯ СВО­ГО СКИ­ТУ...

Сидів пус­тин­ник біля сво­го ски­ту
Серед лісів безмірних та без­люд­них
І слу­хав пта­шок го­лосів пре­чуд­них
І вітру в гіллі пісню су­мо­ви­ту.
Аж бач, го­луб­ка, йо­го пташ­ка біла,
Що вже два дні не знать де про­па­да­ла,
Ту ж по­над ним крильця­ми стріпо­та­ла
І ти­хо в нього на колінах сіла.
Старий пог­ла­дить хтів її ру­ков -
Та й обімлів: ті крильця сніжно-білі
Оббризкала чер­во­на людська кров.
І зой­кнув дід: "Прок­ляті, зса­танілі
Часи, ко­ли з осель людських в сей ліс
На кри­лах го­луб людську кров приніс!" [6]

13 сент[ября] 1889


БАГНО ГНИ­ЛЕЄ МІЖ КРАЇВ ЄВРО­ПИ...

Багно гни­леє між країв Євро­пи,
Покрите цвіллю, зе­лен­ню гус­тою!
Розсаднице не­думст­ва і зас­тою,
О А[встріє]! Де ти пос­та­виш сто­пи,
Повзе об­лу­да, здирст­во, плач на­ро­ду,
Цвіте без­душність, на­че плісень з му­ру.
Ти тис­неш і кри­чиш: "Даю сво­бо­ду!"
Дреш шку­ру й мо­виш: "Дви­гаю культу­ру!"
Ти не січеш, не б'єш, в Сибір не шлеш,
Лиш, мов упир, із сер­ця со­ки ссеш,
Багно твоє лиш сер­це й ду­шу ду­сить.
Лиш гадь і слизь рос­те й міцніє в тобі,
Свобідний дух або тіка­ти му­сить,
Або жив­цем вми­рає в твоїм гробі.

4 окт[ября] 1889


ТЮРМО НА­РОДІВ, ОБ­РУ­ЧЕМ СТА­ЛЕ­НИМ...

Тюрмо на­родів, об­ру­чем ста­ле­ним
Ти обціпи­ла їх живі сус­та­ви
Й дер­жиш - не для по­жит­ку, не для сла­ви,
А лиш для жи­ру клев­ре­там мер­зен­ним.
Отак пас­тух по­пу­та коні в полі
Через но­гу; здаєсь, три но­ги вільні,
А йти во­ни, ні бігти не зу­сильні -
То ржуть, гри­зуться спільни­ки не­волі.
Отак і ти по­пу­та­ла на­ро­ди,
Всім дав­ши зверхні виг­ля­ди сво­бо­ди,
Щоб одні од­них гриз­ли і ду­ши­ли.
І хоч всі друж­но рвуться з тво­го кру­га,
Та в різні бо­ки шар­па­ють друг дру­га.
Сей ко­лот - дже­ре­ло твоєї си­ли.

4 окт [ября] 1889


ГАЛИЦЬКІ ОБРАЗКИ

В ШИНКУ

Сидів в шин­ку і пив горівку,
Бо ко­ло сер­ця щось пек­ло.
Згадав про діти, хо­ру жінку,
Згадав про щас­тя, що втек­ло…
Згадав, як був гос­по­дар він,
Як ша­ну­ва­ли го сусіди,
Всяк відда­вав йо­му поклін
І сло­во доб­реє завсіди.
А далі… далі не хотів
І зга­ду­вать!.. Нас­та­ло ли­хо!
Чому мов­ча­ти він не вмів,
Коли ка­за­ли бу­ти ти­хо?
Коли гро­ма­ду крив­див пан,
Чому він му­сив впо­ми­на­тись,
Хоч не йо­го зо­ра­ли лан,
З па­на­ми пра­ва до­би­ва­тись?
І не до­бивсь з па­на­ми пра­ва,
Ще й сам від них біди наз­навсь:
Громадськая про­па­ла спра­ва,
Він сам до крих­ти зруй­ну­вавсь.
Худоба, ха­та, по­ле й сад
Пішли на кош­ти су­довії,
В ши­ро­кий світ, не­на­че в ад,
Його з сім'єю без надії,
Без хліба пхну­ли. Жінка мре
Із го­ло­ду на пе­реднівку,
У най­мах діти… Та­то де?
Сидить в шин­ку і п'є горівку.

1881


МАКСИМ ЦЮНИК [7]

Дев'ять ще го­дин кри­чав ти,
Як та штольня за­ва­ли­лась,
Де, не­щас­ний, пра­цю­вав ти, -
Дев'ять ще го­дин ко­нав ти.
А юр­ба їх там тісни­лась,
Слухаючи кри­ку тво­го,
Та ру­ка й од­на не йми­лась,
До ря­тун­ку не сту­ли­лась.
Дев'ять ще го­дин страш­но­го
Конання - чи не зам­но­го
Горя ви­па­ло для то­го,
Хто за весь свій вік не взнав
Дев'яти го­дин розкішних,
Дев'яти но­вин потішних,
В вічній нужді, сльозах вічних
Весь свій вік не жив - ко­нав?..

1881


ГАЛАГАН [8]

"Мамо! ма­мо! - кли­че Йван,
Хлопчик, мо­же, шес­ти літ. -
Подивіться, по­дивіть,
Маю дзіньо, га­ла­ган!"
"Де ж ти, син­ку, теє взяв?
Чом ти, син­ку, так дри­жиш?
Боже, бо­сий десь бу­вав,
Босий по снігу біжиш!"
"То мені па­ни­чик дав…
Я з ним бігав по снігах:
Я бо­соніж, а він мав
Черевички на но­гах.
"Як мя зло­виш, дзіньо дам!" -
Так він мо­вив та й побіг.
Я… дігнав йо­го… ма… мам…"
"Синку, син­ку, що тобі?"
Зсинів, на­че боз, Іван,
Зціпив зу­би, одубів,
З руч­ки ви­пав га­ла­ган -
Впав на зем­лю і зомлів.
А за тиж­день в неділю,
Плаче ма­ти - про­па­ло!
Пройшла ко­са по зіллю,
Бідне зілля зів'яло.
В труні ти­хо спить Іван,
Не ба­жає більше нич:
В ручці має га­ла­ган -
Той, що дав йо­му па­нич.

1881


ГАДКИ НА МЕЖІ

1
Ся нит­ка зе­ле­на, що, мов то­та га­ди­на,
Отсе здовж за­го­ну снує, -
Се Ter­mi­nus [9] наш, се ме­жа, пе­рек­ла­ди­на,
Знак, по­ки "моє" і "твоє".
По сей бік чо­ти­ри за­го­ни Тро­хи­мові,
По той бік Ми­хай­лові три:
Жий кож­дий на своїм, уп­ла­чуй дач­ки нові,
Чужого ж і п'ядь не бе­ри!
І що ко­му в тім, що Ми­хай­ло й Тро­хим
На своїх за­го­нах кри­ва­во біду­ють,
Хоч рук собі й ніг від ро­бо­ти не чу­ють,
Прийде пе­ред­но­вок [10] - за­нес­тись нічим?
І що ко­му в тім, що худібчи­на їх
"Чомусь" не дер­житься, чахліє, марніє,
Що по­ле їх рік в рік гіршіє, пустіє,
Хоч орють і по­лють не гірше від всіх?
І що ко­му в тім, що вже ру­ки у них
В роз­пуці без­помічній вниз опус­ка­ються?
"Замало зем­лиці! В ча­сах тих труд­них
Довги вже две­ри­ма і вікна­ми пха­ються.
Прийдеться про­пас­ти… Мов ри­ба в са­ку,
Так б'ємся, і годі що вда­ти!"
Аж слу­ха­ти важ­ко тих слів, та яку
Пораду їм да­ти - не зна­ти.
А ста­неш у полі отак на межі -
В обох сім за­гонів, і вдовж є ку­ди ди­вить!
Ну, нив­ка незгірша, що хоч, те й ка­жи, -
При добрій ро­боті і вісім душ ви­жи­вить…
А в них обох шість душ! І що б за за­ва­да
Зложитися по­лем до­ку­пи обом,
Зложитись ха­та­ми, зна­ряд­дям, тяг­лом?
І, мо­же, для них се єди­ная ра­да.
Та ба, ось ме­жа! Ся поп­ру­га вузька
Несильну їх си­лу роз­дер­ла на час­ти,
І де в спільній праці жи­ли б довіка,
Там вроздріб прий­десь їм лиш спільно про­пас­ти.

2

Малим ще, тя­мую, всі межі я знав:
За ма­мою літом що­день туп­цю­вав,
Коли для дійної ко­ро­ви во­на
Трави уз­би­ра­ти над­вечір ішла,
То межі й на ступінь ши­рокі бу­ли,
З од­ної наж­неш дві ве­реті тра­ви.
А я неміцни­ми но­га­ми ме­жею
Безпечно сту­паю м'якою стер­нею.
А нині пог­ля­ну на межі: нев­же ж?
Нема ста­ро­давніх, ши­ро­ких тих меж!
Всі нині то­ненькі, як нит­ка, отак,
Чужий лед­ве б зду­жав на­ма­ца­ти знак,
Сей з то­го, той з то­го їх бо­ку підтяв,
Рад кож­дий, що лиш­нюю ски­бу дістав.
І чом кож­дий так тої ски­би ба­жить?
Чом тісно так в світі, не­лю­дя­но жить?
Чи лю­ду зам­но­го нап­ло­ди­лось нам,
Чи більш до жит­тя пот­ре­бує він сам?
Ні лю­ду зам­но­го на нашій рілли,
Ні в нього са­мо­го пот­ре­би зрос­ли,
А більш йо­го до­ма стісни­ли чужії,
На рук йо­го пра­цю, мов трутні, падкії.
І дар­ма то дех­то нез­ря­чий не раз
Говорить: "Війна би зда­ла­ся у нас,
Замного лю­дей, світ тісний всім, мов сак, -
Просікли б, вільніше би ста­ло відтак".
Вільніше, се так! Та, крім зни­щен­ня й мук,
Не ста­ло б до праці що­най­кра­щих рук,
А дже­ре­ло нуж­ди як би­ло, так би­ло б,
Лиш що до ста­ро­го но­ве при­чи­ни­ло б.
А люд че­рез межі, котрі го тіснять,
Не мо­же до­ба­чи­ти тих всіх за­вад,
Добачить всіх спле­те­них ко­ренів ли­ха,
Що си­ли йо­го підло­то­чує сти­ха,
Ей, межі, ви, межі, ву­зенькі, куці!
В які без­доріжжя, в які манівці
Ви втис­ли незрілий ще пог­ляд суспільний!
Хто шлях нам по­ка­же ши­ро­кий і вільний?

3

Приходить до ме­не один чо­ловік:
"Порадьте, що маю ро­би­ти?
Ось тут, на тім полі, мій дід про­жив вік,
Хоч, прав­ду ска­зав­ши, не­ма чим і жи­ти.
Три пру­ти! Та ну, якось, пев­но, тоді
Не так бу­ло тісно, як нині, -
Досить, що отак ні в добрі, ні в біді
Пройшов цілий вік ста­ро­вині.
Мав дід два си­ни, по­же­нив їх, і враз
Жили в одній хаті з дітка­ми.
Все дід, бу­ло, ка­же: "Ділив би я вас
Тим по­лем, та й б'юся з гад­ка­ми.
Тепер во­но лед­ве жи­вить нас, а що ж
Тоді, як ту дрібку над­воє роз­дер­ти?
Ні, я вас не бу­ду діли­ти! Як мож,
Так жий­те при­купі, а схо­че­те тож
Ділитись - діліться по моїй аж смер­ти".
Та ста­ло­ся, бач­те, що дід і си­ни
Померли на ти­фус од­ної вес­ни,
Лишивши по двоє дітей ма­лолітніх.
Я най­стар­ший був, мав три ро­ки з вес­ни,
Стриків хло­пець - півто­ра; в ма­ми й стрий­ни
При гру­дях дівчат­ка бу­ли. По бездітних
Багатших сусідах ма­ми роз­да­ли
Нас, хлоп­чиків, - бач, не бу­ло з чо­го жи­ти.
Дістодьто, го­дуй­те, до­по­ки ма­лий,
А ви­рос­те, му­сить за все відслу­жи­ти.
І ми нас­лу­жи­лись, наз­на­лись біди!
Мами пов­ми­ра­ли. Мені вже тог­ди
Було двад­цять літ, я по­ки­нув слу­жи­ти,
До ха­ти пішов, оже­нивсь і, як слід,
Обняв усе по­ле, що нам ли­шив дід,
І став на нім в бідності жи­ти.
Гадав я: спла­чу ма­лолітнім там­тим,
І по­ле по дідовій волі
Останесь ціле, то хоч я на тім полі
Вдержусь, а то впа­десь у ру­ки чу­жим.
Дівчат повіную, а стар­ший братій
Присране де-будь до вдо­вої…
То так, як би двом у со­рочці тісній:
Волить хоч один, та хо­ди­ти в цілій,
Ніж дер­ти со­роч­ку над­воє,
Бо жа­ден тоді не бу­де мав що вбрать.
Отак я, бу­ва­ло, час­тенько
Говорю там­то­му. Та ба, лю­бий брат
Лиш вис­лу­хав все те чис­тенько
Та й за­раз до су­ду. Спи­сать за­жа­дав,
Що там на всі діти ли­ши­лось,
І щоб все напів поміж них поділи­лось
Так, як би їх та­то ок­ре­мо вми­рав.
Я вчув се, і сум­но зро­би­ло­ся. Шлю
До нього лю­дей, щоб зго­ди­лись на спла­ту;
Сам ход­жу за ним і бла­гаю-цвілю:
"Вважай, пе­реділи­мо по­ле і ха­ту,
То що ж на тих кус­ни­ках бу­дем ро­бить?
Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,
А ти хо­чеш дідо­ву во­лю ла­ма­ти?"
Дарма, він про сла­ту не хо­че і зна­ти!
Минуло два то­ки, і з су­ду ми нині
Декрети діста­ли: усе, що дід мав,
Між нас поділи­ти по рівній час­тині,
А кож­дий щоб з то­го сест­ру звіну­вав,
І що тут ро­би­ти, по­радьте, сли лас­ка!
Зруйнують до­чис­та, як вкро­ять отак
Півгрунту! Моя вже за­дов­же­на част­ка.
Сестри не звіную, і сам я жеб­рак.
Я ду­маю свідків до су­ду вес­ти,
Що дід не хотів ділить по­ля, -
То, чень, йо­му ска­жуть на спла­ту піти,
А ні, га! - то дійсь бо­жа во­ля!"

4

Я ду­мав про людське бра­терст­во но­ве,
І ду­мав, чи в світ во­но швид­ко прий­де?
І ба­чив я в думці без­межні по­ля:
Управлена спільним тру­дом, та рілля
Народ го­ду­ва­ла щас­ли­вий, свобідний.
Чи се ж Ук­раїна, чи се край мій рідний,
Обдертий чу­жи­ми і світом за­бу­тий?
Так, се Ук­раїна, свобідна, но­ва!
І в мой­ому серці біль вти­шу­вавсь лю­тий.
Щез при­вид. Я гля­нув дов­ко­ла. Он там
За зо­ра­ну ме­жу б'єсь з Гри­цем Сте­пан;
Там дід оре по­ле, ста­ренький, як гриб,
І пла­че за си­ном, що в Боснії згиб;
Там батько за си­ном з дрю­ком уга­няєсь;
Там ма­чу­хи лю­тий проклін роз­ля­гаєсь…
О краю мій рідний, не­до­лею гну­тий,
Пропасти би рад­ше тобі, ніж ко­ли б
Така твоя до­ля повік ма­ла бу­ти!

Примечания

1

1 - Пам'ятай, що жи­веш! (Лат.)

(обратно)

2

2 - Завж­ди те са­ме! (Лат.)

(обратно)

3

3 - Ге­рой вірші про рек­рутське жит­тя, на­пи­са­ної се­ля­ни­ном Ро­ма­ном Гудз­ма­ном.

(обратно)

4

4 - Мова тут про звісні в німецькій літературі "Geha­rni­schte Sonette" Фр. Рюккерта.

(обратно)

5

5 - По­киньте всю надію (італ).

(обратно)

6

6 - Мотив із Ле­нау.

(обратно)

7

7 - Так звав­ся робітник з На­гуєвич, кот­рий в Бо­рис­лаві по­гиб, пра­цю­ючи в штольні. Штольня, ли­хо збу­до­ва­на, за­ва­ли­ла­ся все­ре­дині, так що за­си­па­ний в глу­хо­му кінці ро­бі­тник мав ще дов­ко­ла се­бе тро­хи вільно­го місця. Дев'ять го­дин чу­тит бу­ло відтам крик не­щас­но­го, і дев'ять го­дин слу­ха­ли то­го кри­ку над­зорці й робітни­ки, не про­бу­ючи навіть при­ло­жи­ти рук до ря­тун­ку.

(обратно)

8

8 - Мідя­на мо­не­та, що стоїть 4 кр[ейце­ри] вал[юти] ав­стр[і­йської].

(обратно)

9

9 - Ter­mi­nus - у римській міфо­логії бог меж і ме­жо­вих зна­ків, стовпів, ка­менів, які вва­жа­ли­ся свя­щен­ни­ми. Тут: ме­жо­вий знак. - Ред.

(обратно)

10

10 - Раз щось з'їсти

(обратно)

Оглавление

  • PROFUNDIS
  •   ГІМН
  •   ВЕСНЯНКИ
  •     ГРИМИТЬ! БЛА­ГО­ДАТ­НА ПО­РА НАС­ТУ­ПАЄ...
  •     ГРІЄ СО­НЕЧ­КО!...
  •     ЗЕМЛЕ, МОЯ ВСЕП­ЛО­ДЮ­ЩАЯ МА­ТИ...
  •     РОЗВИВАЙСЯ, ЛО­ЗО, БОР­ЗО...
  •     НЕ ЗА­БУДЬ, НЕ ЗА­БУДЬ...
  •     ЩЕ ЩЕ­БЕ­ЧЕ У СА­ДОЧ­КУ СО­ЛОВІЙ...
  •     ВЕСНО, ОХ, ДОВ­ГО Ж НА ТЕ­БЕ ЧЕ­КА­ТИ!...
  •     ОЙ, ЩО ТО В ПОЛІ ЗА ДИ­МО­ВЕ?...
  •     ВЕСНЯНІЇ ПІСНІ...
  •     VIVERE MEMENTO! [1]
  •   ОСІННІ ДУ­МИ
  •     ЖУРАВЛІ
  •     ПАДЕ ДО­ДО­ЛУ ЛИС­ТЯ З ДЕ­РЕ­ВИ­НИ...
  •   СКОРБНІ ПІСНІ 
  •     НЕ ВИ­НЕН Я ТО­МУ, ЩО СУМ­НО СПІВАЮ...
  •     БУВАЮТЬ ХВИЛІ - СЕР­ЦЕ МЛІЄ...
  •     ДО МО­РЯ СЛІЗ, ПІД ТИС­КОМ ПЕ­РЕ­СУДІВ...
  •     НЕХАЙ І ТАК, ЩО ЗГИ­НУ Я...
  •     ТЯЖКО-ВАЖКО ВІК СВІЙ КО­РО­ТА­ТИ...
  •     МІЙ РАЮ ЗЕ­ЛЕ­НИЙ...
  •   НІЧНІ ДУ­МИ
  •     НОЧІ БЕЗМІРНІЇ, НОЧІ БЕЗ­СОННІЇ...
  •     ДОГОРАЮТЬ ПОЛІНА В ПЕЧІ...
  •     НЕ ПО­КИ­ДАЙ МЕ­НЕ, ПЕ­КУ­ЧИЙ БО­ЛЮ...
  •     МІСЯЦЮ-КНЯЗЮ!...
  •   ДУМИ ПРО­ЛЕ­ТАРІЯ 
  •     НА СУДІ
  •     SEMPER IDEMI [2]
  •     ІДЕАЛІСТИ
  •     ВСЮДИ НІВЕ­ЧИТЬСЯ ПРАВ­ДА...
  •     СУПОКІЙ
  •     ТОВАРИШАМ
  •     НЕ ЛЮ­ДИ НАШІ ВО­РО­ГИ...
  •   EXCELSIOR!
  •     БЕРКУТ
  •     ЧОВЕН
  •     КАМЕНЯРІ
  •     ІДИЛІЯ
  • ПРОФІЛІ І МАСКИ
  •   ПОЕЗІЯ
  •   ПОЕТ
  •     ПІСНЯ І ПРАЦЯ
  •     ЧИМ ПІСНЯ ЖИВА?
  •     СПІВАКОВІ
  •     РІДНЕ СЕЛО
  •   УКРАЇНА
  •     МОЯ ЛЮБОВ
  •   КАРТКА ЛЮ­БОВІ
  •     ПЛИВ ГОР­ДО ЯСТ­РУБ В ЛА­ЗУ­РОВІМ МОРІ...
  •     ТРІОЛЕТ
  •     Я НЕ ЛУ­КА­ВИ­ЛА З ТО­БОЮ...
  •     Я БУ­ДУ ЖИ­ТИ, БО Я ХО­ЧУ ЖИ­ТИ!...
  •   ЗНАЙОМИМ І НЕЗ­НАЙ­ОМИМ
  •     КОРЖЕНКОВІ
  •     N.N. (Виступаєш ти чем­но, по­ряд­но...)
  •     N.N (Будь здо­ро­ва, моя ми­ла...)
  •     ОЛІ
  •     ГРИЦЬ ТУРЧИН [3]
  •   ОСИ
  •     БУВ У НАС МУ­ЖИК КО­ЛИСЬ...
  •     ПОСЛУХАЙ, СИ­НУ, ЩО ПРЕ­МУДРІСТЬ КА­ЖЕ...
  •     "ХЛІБОРОБ"
  •     "УЖАС НА РУСІ"
  • СОНЕТИ
  •   ВОЛЬНІ СО­НЕ­ТИ
  •     СОНЕТИ - СЕ РА­БИ. У ФОР­МИ ПУ­ТА...
  •     ЧОГО ТИ, ХЛО­ПЕ, ВБРАВСЬ У СТРІЙ ЛИ­ЦАРСЬКИЙ...
  •     КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
  •     ВАМ СТРАШ­НО ТОЇ ОГ­НЯ­НОЇ ХВИЛІ...
  •     ЯК ТЕ ЗАЛІЗО З СИ­ЛОЮ ДИВ­НОЮ...
  •     СІКСТИНСЬКА МАДОННА
  •     ПІСНЯ БУДУЩИНИ
  •     КОЛИСЬ В СО­НЕ­ТАХ ДАН­ТЕ І ПЕТ­РАР­КА...
  •   ТЮРЕМНІ СО­НЕ­ТИ
  •     СЕ ДІМ ПЛА­ЧУ, І СМУТ­КУ, І ЗІТХАН­НЯ...
  •     СИЖДУ В ТЮРМІ, МОВ В ЗАСІДЦІ СТРІЛЕЦЬ...
  •     КОЛИСЬ В ОДНІМ ША­НОВНІМ РУСЬКІМ ДОМІ...
  •     У СНІ МЕНІ ЯВИ­ЛИСЬ ДВІ БО­ГИНІ...
  •     СИДІВ ПУС­ТИН­НИК БІЛЯ СВО­ГО СКИ­ТУ...
  •     БАГНО ГНИ­ЛЕЄ МІЖ КРАЇВ ЄВРО­ПИ...
  •     ТЮРМО НА­РОДІВ, ОБ­РУ­ЧЕМ СТА­ЛЕ­НИМ...
  • ГАЛИЦЬКІ ОБРАЗКИ
  •   В ШИНКУ
  •   МАКСИМ ЦЮНИК [7]
  •   ГАЛАГАН [8]
  •   ГАДКИ НА МЕЖІ