Із літ моєї молодості (fb2)


Настройки текста:



ТОВАРИШАМ ІЗ ТЮРМИ

Обриваються звільна всі пута,
Що в'язали нас з давнім життєм;
З давніх брудів і думка розкута -
Ожиємо, брати, ожиєм!
Ожиємо новим ми, повнішим
І любов'ю огрітим життєм;
Через хвилі мутні та бурливі
До щасливих країв попливем.
Через хвилі нещасть і неволі,
Мимо бур, пересудів, обмов,
Попливем до країни святої,
Де братерство, і згода, й любов.
Ми ступаєм до бою нового
Не за царство тиранів, царів,
Не за церков, попів, ані бога,
Ні за панство неситих панів.
Наша ціль - людське щастя і воля,
Розум владний без віри основ,
І братерство велике, всесвітнє,
Вільна праця і вільна любов!
Треба твердо нам в бою стояти,
Не лякаться, що впав перший ряд,
Хоч по трупах наперед ступати,
Ні на крок не вертатися взад.
Се ж остання війна! Се до бою
Чоловіцтво зі звірством стає,
Се поборює воля неволю,
"Царство боже" на землю зійде.
Не моліться вже більше до бога:
"Най явиться нам царство твоє!"
Бо молитва - слаба там підмога,
Де лиш розум і труд у пригоді стає.
Не від бога те царство нам спаде,
Не святі його з неба знесуть,
Але власний наш розум посяде,
Сильна воля і спільний наш труд.

НЕВІЛЬНИКИ

Лежу я безсонний. Ніч темна,
І дощ цюпотить у вікно…
Бог зна що верзеться наяві,
А думка усе про одно.
Усе про ту волю святую,
Що, страчена, так дорога,
Так чудно хороша! На серце
Знов сум цілоденний ляга.
Розпука обхоплює душу
І чорні думки шевелить:
"Ні, воля - то сон, а на світі
Ніхто не зазнав і не вздрить.
Гляди у вікно лиш щоденно,
Де вулиці видно цяту, -
Там люди проходять усякі,
Ти їх придивися життю!
Ось бідний, обдертий зарібник
Голоден стоїть, як туман, -
Се черева свого невільник,
А черево - найстарший пан.
Там служниця зранку на ринок
Із кошиком пильно біжить -
Невільниця пані лихої,
З добра не пішла, чей, служить.
А онде бабуся старенька,
В руках молитовник - пішла
У церков - не бога святого
Невільниця, але попа.
Он в повозі муж із жоною
Напевно, в театер імчать,
Держаться за руки, а з рук тих
Невольничі пута бряжчать.
Чи се ж та захвалена воля,
Де тисячі, тисячі сплять,
Жиють і вмирають, і навіть,
Як ти, про свободу й не снять?"
Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу?
В блискучих колясах летять
Построєні дами й панове,
Колеса о брук гуркотять.
Построєні дами й панове
Глядять так свобідно на світ,
Сміються так голосно… Сміх їх
В мою аж доноситься кліть.
"Се ж вільнії люди!" - згадав я
На хвильку. Та ні-бо, й вони
Невільники забагів своїх,
Дурниць, зіпсуття та нудьги.
А втім погадав я про сльози,
Про тисячів працю та кров,
Що ллється в рабів тих кишені
Горючов ріков золотов.
І довго я мучивсь думками
Про світ той, домівку рабів;
Кров стукала сильно о мозок,
Неначе палив її гнів.
Кров стукає сильно о мозок,
І чорнії думи летять,
Мов панські коляси блискучі
По тім'ю в бігу торохтять.

Оглавление

  • ТОВАРИШАМ ІЗ ТЮРМИ
  • НЕВІЛЬНИКИ