Шості двері [Ірен Роздобудько] (fb2) читать онлайн

Ірен Роздобудько ШОСТІ ДВЕРІ

ЧАСТИНА ПЕРША

Я добре пам'ятаю день i ту мить, коли з'явилася на свiт. I нехай тисячi говорять, що цього не може бути, проте я знаю, що один iз цих тисяч мене чудово розумiє.

Пам'ятаю: спочатку було море. Його простiр — м'який i обволiкаючий, як глiцеринова олiя, — увесь був пронизаний тонкими ультрамариновими променями, всерединi яких рухалися золотавi бульбашки. Вони приємно лоскотали шкiру, наповнюючи її повiтрям i пiдштовхували до поверхнi. За рiвним краєм води була така сама рiвна, мов бiла пелюшка, смуга повiтря. Пiдхоплена золотими бульбашками, я легко опинилася в бiлому просторi, навiть не встигнувши усвiдомити, що стихiя змiнилася. Повiтря було легким i прохолодним, як струмiнь молока. Однак цей прошарок видався менi зовсiм нецiкавим, нiби чистий аркуш паперу, i я полинула далi вгору. А вгорi був лiс. Точнiше — лише крони гiгантських дерев (за яку твердiнь чiплялося їхнє корiння, я не зрозумiла). Цi крони не були схожi на жодне дерево у свiтi. Розкидисте вiття — синьо-зеленого насиченого кольору — тяглося вздовж усього простору, як часом тягнуться вiд краю до краю неба дощовi хмари. Летiти мiж гiлками було весело. Взагалi, лiтати — от що було найчудовiшим iз усiєї пригоди. Що вище я пiднiмалася, пронизуючи густе переплетiння вiт, то бiльше згущувалося свiтло, аж поки врештi не настала повна темрява. Очевидно, я входила в наступну стихiю. Але яка вона, я не могла розгледiти — нiч облягла з усiх бокiв.

Пам'ятаю, як, долетiвши до межi листяного простору, вiдчула опiр якоїсь невидимої мембрани й хотiла було повернути назад, але раптом яскраве, нетутешнє i незнайоме свiтло — свiтло-нiж, свiтло-батiг — полоснуло по очах, а густа патока чужого повiтря забила гортань гарячим струменем. Чуже повiтря насильно влилося в нiздрi, нiби я втягла ними травневий мед уперемiш iз сосновими голками…

Пам'ятаю гостре бажання повернутися назад — у крони, в молоко, у воду. А потiм настала порожнеча. Я бiльше не могла нi лiтати, нi плавати.

Однак дивна властивiсть пам'ятi залишилася зi мною. I тому я так само чiтко пам'ятаю, що першi Дверi намалювала, коли менi ледь виповнився рiк.

Звичайно, це були не дверi, швидше — нерiвний напiвкруглий розчерк на шпалерi.

— Дивiться-но, вона малює! — сказав хтось у кiмнатi.

— Не встигла навчитися ходити, як уже зробила шкоду! — вiдгукнувся iнший голос.

— Нiчого, зараз вiзьмемо гумку i… — додав хтось третiй.

Передаючи цi слова, я, звичайно, лукавлю, тому що могла вловити тiльки iнтонацiю, з якою вони вимовлялися. I одне можу сказати напевно: вона була зворушливо-розчуленою.

Хоч би як там було, я знаю, що цей розчерк на стiнi був Дверима. Як знаю й те, що вiд моменту народження мною заволодiла ця нав'язлива iдея (наскiльки, звичайно, це можливо в розумiннi дитини) — знайти Дверi, за якими було б ТЕ повiтря, ТОЙ лiс i ТЕ море. Я просто хотiла повернутися. Але — куди?…

Усе, що вiдбувалося пiсля того першого розчерку на стiнi, пам'ятаю досить уривчасто, як кадри зi старої кiнострiчки.

Перший бант, що туго стягнув волосся на потилицi (вiдтодi зненавидiла все, що чiпляють на голову!)…

Перший день у дитячому садочку й зовсiм мокрi колготки, у яких до приходу мами цiлу вiчнiсть простояла бiля синьої стiни, з жахом спостерiгаючи за вируючою юрмою дiтей, котрi вже звикли до колективної самотностi (саме тодi зрозумiла, що не зношу нiчого колективного!)…

Бiлий халат няньки i найсправжнiсiнький жах над тарiлкою товстих макаронiв, що не хотiли проштовхуватися далi вiд рота (мабуть, тому досi не люблю задовгих застiль!)…

Як i ранiше, я намагалася малювати на шпалерах за шафою у своїй кiмнатi. З кожним роком, навчена в садку малювати рiвнi лiнiї i кружечки, я надавала розчерковi чiткiшої форми.

I, нарештi, коли менi виповнилося чотири — намалювала другi Дверi. Цього разу вони вийшли довершенiшими: майже рiвне пiвколо, проведене на одному вiддиху вiд плiнтуса до плiнтуса. Я була впевнена, що лiнiю необхiдно вести, нiде її не уриваючи, iнакше вся робота зiйде нанiвець. Другi Дверi вдалися. Задоволена позитивним досвiдом, я навiть намалювала на них ручку й кованi «залiзнi» прикраси — такi самi, якi бачила на намальованих дверях у книжцi «Кiт у чоботях».

…Був вечiр. Я тiльки-но повернулася з дитячого садка, всерединi ще нуртував дух ненависних макаронiв, залитих пiдгорiлим молоком (жахливий сморiд, який не можу терпiти досi!), батьки дивилися телевiзор у сусiднiй кiмнатi, бабуся гримiла каструлями на кухнi, готуючи рисовий суп, а я насолоджувалася своєю роботою i страшенно боялася, що хтось iз дорослих зайде до кiмнати. Я притулилася вухом до своїх Дверей i, як менi здалося, почула за ними тихий плескiт води…

Потiм мене покликали вечеряти. Батько зазвичай забирав свою тарiлку в кiмнату, розстеляв на журнальному столику газету i їв перед телевiзором, дивлячись футбольний матч. Мама й бабуся вели довгi розмови на кухнi, мили посуд, потiм визначали, що приготувати на снiданок, по черзi керуючи моїми вечiрнiми маневрами: «Молоко допий!», «Iди чистити зуби!», «Не забудь одягти пiжаму!».

Завжди перед сном бабуся читала менi «Вiннi-Пуха».

Але сьогоднi, бездоганно витримавши весь вечiрнiй ритуал, я побiгла в дитячу кiмнату, сказавши, що дуже-дуже, аж надзвичайно, страшенно хочу спати.

Бабуся й мама залишилися на кухнi варити холодець (щодо холодцю — цей обряд, який iнколи затягувався запiвнiч, залишився в пам'ятi, як таємниче священнодiйство, акт спiльної працi, подiбної до язичницької оранки), батько вболiвав за «Динамо», а я тихенько пробралася до своєї кiмнати. Менi хотiлося чимшвидше знову притулитися вухом до Дверей.

У кiмнатi було вже досить темно; лiхтар, що висiв на стовпi на протилежному боцi вулицi, запустив у кiмнату свої невагомi яскравi щупальця, утворивши вигадливi переплетiння на стелi, а з-пiд намальованого на стiнi пiвкола, яке означало лиштви, тонким серпиком пробивалося свiтло… Це скидалося на сяєво молодика.

Якби щось подiбне сталося рокiв 10–15 потому, безперечно, я б вжахнулася, вирiшивши, що начиталася Стiвена Кiнга або ж перепила дешевого вина «Золота осiнь» у сумнiвнiй компанiї. Але в чотири роки свiтло з намальованих дверей не викликало в мене жодного подиву: адже я знала, НАВIЩО намалювала цi Дверi.

Я штовхнула їх рукою, i вони легко вiдчинилися, так легко, нiби висiли в повiтрi.

***

З порога я ступила в невеликий човник i зрозумiла, що плескiт води чувся не випадково — обабiч повiльно текла прозора густа рiка. На перший погляд, її води були схожi на скло. На таке, з якого зробленi дивнi кульки, що ними дiти обмiнюються в дитячому садку (призначення цих кульок не вiдоме менi й досi. Швидше за все, це вiдходи якогось виробництва).

Повiльна вода в рiчцi була теплою. Я опустила в неї руку, i тої ж митi розчепiренi пальцi перетворилися на льодяники: великий — барбарисовий, вказiвний — дюшес, середнiй — м'ятний, безiменний — лимонний, мiзинець — абрикосовий. Я зрозумiла, що обiдати обридлим борщем менi вже навряд чи доведеться, якщо маєш таку солодку п'ятiрню.

Човник тим часом заплив у низеньку напiвкруглу арку й сам причалив до прозорого берега невiдомого острова, який здiймався над густим потоком карамелi, немов занурена в неї до половини скляна куля. Круглий берег був посипаний дрiбним цукровим пiском, а з центру острова стримiла догори одна-єдина бурулька. Пiд нею, зажурено опустивши вушка, сидiло дитинча Букарбона. Я вiдразу впiзнала його. Тут, на цьому пустельному островi, його залишили тато й мама для того, щоб воно трiшки пiдросло. Самi вони давно вже виросли й пiшли звiдси в лiси. А Букарбон сидить тут уже давно. Але не росте. Щодня вiн пiдходить до бурульки й робить на нiй зарубинку, вимiрюючи свiй зрiст. Але зарубинка зовсiм не хоче рухатися вище. Вiн усмiхається до мене, як до давньої знайомої.

— А навiщо тобi рости? — запитую я.

— Щоб… — дитинча Букарбона на мить замислюється й морщить свого хоботка, — щоб швидше стати хижаком.

— А навiщо тобi ставати хижаком?

— Ну… щоб полювати, — зiтхає дитинча Букарбона i всипає до рота велику жменю цукрового пiску, хоча я впевнена, що з бiльшим задоволенням воно з'їло б солоного огiрочка.

Я не встигаю наговоритися з дитинчам Букарбона: човник саме вiдчалює вiд берега й несе мене до наступного острiвця. Там, на невеликому просторi примостився Бульбашковий Ме. У нього чотири хвостики i на кiнцi кожного — лампочка. Бульбашковий Ме час вiд часу натискає на кнопку в себе на черевi, й лампочки спалахують рiзнобарвними вогниками. Це видовище дуже нагадує Новий Рiк. Але Бульбашковий Ме нiчого не знає про це свято. Часу для нього не iснує. Вiн нiколи не змiниться, хоч би скiльки жив, а головне — з ним завжди житиме його стара-престара бабуся. Вона завжди виповзатиме зi своєї печери й суворо вичитуватиме його, роблячи потрiбнi й дуже кориснi зауваження: «Час обiдати!» чи «Припини витрачати електроенергiю, вiд цього псується апетит!» А також щовечора сiдатиме на край його лiжка i розповiдатиме довгу-предовгу iсторiю зi свого дитинства…

Човник знову несе мене до наступного острова, який здаля нагадує зрiз дiрчастого сиру.

— Привiт! — чується звiдкись згори. Я пiднiмаю голову. Ну звичайно — це Тилiла i Лiлiт. Цi iстоти схожi на… на пiсочний годинник. У них немає жодних секретiв мiж собою. Коли думає Лiлiт, Тилiла спить. Лiлiт намагається думати про щось гарне i радiсне, щоб Тилiлi снилися тiльки веселi й кольоровi сни, якi обсипаються на неї оберемками троянд, гвоздик i незабудок. Тилiла прокидається i смiється, обсипана квiтковим дощем. Тилiла смiється, а Лiлiт засинає. Тилiла й Лiлiт нiколи не розлучаться. Нiколи…

На моїй карамелевiй долоньцi раптом виростає скляна кулька, я придивляюся до неї, пiдносячи близько до очей i бачу: в її серцевинi є все, що тiльки-но було зовнi: й острiвець Букарбона, i Бульбашковий Ме i сирний пiвмiсяць Тилiли i Лiлiт. Бачу себе в човнику посеред карамельного потоку. Оце так! Я пiдкидаю кульку на долонi й вона… з неймовiрним гуркотом падає кудись униз i розбивається на тисячi дрiбних скалок. Темрява накриває мене з головою. Останнє, що я встигаю — засунути в рот один зi своїх льодяникових пальцiв — барбарисовий — i вiдчуваю, як вiн перестає бути солодким…

***

— Подивiться на неї! Така велика дiвчинка — i палець смокче! — чую мамин голос.

— Може, тобi купити соску? — пiдхоплює батько, пiдiйшовши до лiжка.

Ранок для мене настав раптово. Тодi я ще не знала, що я — сова. Менi просто подобалася нiч. Не знала, що означає страждати вiд безсоння чи вибирати мiж нiчним неспанням i жахiттями снiв, вiд яких дерев'янiють кiнцiвки. Поки що я була позбавлена всього цього. Як i багато чого iншого… Але чомусь, виходячи з незрозумiлої менi тепер логiки, я нiчого не розповiла про свою подорож нi батькам, нi бабусi. Власне кажучи, їм було не до фантазiй — їх хвилював мiй апетит, охайнiсть, здоров'я i поведiнка. I я зовсiм не здивувалася, коли наступного дня виявила, що Дверi були ретельно стертi зi шпалери, а на тому мiсцi, де вони були намальованi, висiв плакат зi смiшним ведмедем. Ведмiдь менi сподобався. Малювати не було де.

Потiм у садочку був карантин, i я цiлими днями тинялася у дворi. Це був справжнiй старий двiр, яких, напевно, вже не iснує: три цеглянi будинки стояли нерiвним пiвколом, вiдгороджуючи вiд усього свiту майданчик з однiєю пiсочницею, дерев'яним столиком з ослонами та широкою лавою, на якiй щовечора збиралися сусiдки. Поверхiв у моєму будинку було три. Причому на першому була тiльки одна квартира, а на двох iнших — по три. Дверi нiколи не замикалися, i нiкого й нiколи не дивував i не бентежив вiзит сусiдiв, якi заходили просто так, побалакати чи разом подивитися кольоровий телевiзор, дружно лузаючи насiння.

…На першому поверсi жила актриса, тiтонька Таня. Я ще жодного разу не була в театрi, втiм, як i мої друзi — близнюки Соня i Саня пiд спiльним iм'ям Санюлi, але сам театр, який мiстився у центрi мiста, приваблював нас своєю загадковiстю. Як ми пишалися, що тiтка Таня живе саме в нашому дворi! Це робило його визначною пам'яткою для всiєї мiсцевої дiтвори. Коли хлопчаки починали сперечатися, чий двiр кращий, найвагомiшим нашим аргументом була дивовижна професiя тiтоньки Танi, з чим нашi супротивники змушенi були погоджуватися. Вона виходила з будинку рiвно о п'ятiй — ошатна, у блискучих прикрасах, свiтлошкiра й рожевощока, з величезними очима, пiдведеними чорним олiвцем, на тонесеньких пiдборах, цокотiння яких iще довго лунало в наших вухах. Вона йшла грати у виставi. Одного разу я побачила її вранцi, коли вона розвiшувала в дворi бiлизну. На нiй був нерiвно пiдшитий квiтчастий байковий халат, який оголював литки, вкритi сiточкою покручених блакитних вен, вiтер дмухав їй у голову, пiдступно вiдкриваючи острiвцi залисин. Щоки актриси були блiдими i якимись обм'яклими. Тодi вперше менi спало на думку, що тiтонька Таня не така вже й молода i, напевно, не така вже й щаслива у своєму театрi…

Я нiчого не сказала Санюлям про своє вiдкриття. А ввечерi перед нами, як завжди, процокотiла пiдборами прекрасна фея, залишаючи за собою шлейф квiткового аромату.

…Другий поверх ми охрестили «свiтлофором», тому що троє дверей були пофарбованi в жовтий, зелений i червоний колiр. Найцiкавiшими були зеленi дверi: з них я завжди виходила з кишенями, вщерть наповненими печивом, цукерками i сушеними фруктами. Тут жила тiтка Дуся. У неї було дуже багато рiзноманiтної рiднi, тому тiтка Дуся весь час порядкувала на кухнi, готуючи нескiнченнi снiданки, обiди й вечерi. Я надовго запам'ятала, як її донька Оленка виходила замiж.

У дворi дiялося щось несусвiтне: всi сусiди висипали на вулицю i протягли бiлi стрiчки вiд пiд'їзду до дерев, вiд дерев — до пiсочницi й знову до пiд'їзду, таким чином замкнувши простiр. Наречена виявилася оточеною зусiбiч. Довкола стояв страшенний гамiр: усi розмовляли, смiялися, спiвали пiсень. Оленка у бiлоснiжнiй сукнi, але така сама, як i була, соромлива й негарна, ховалася за спинами родичiв, щосили стримуючи сльози. До будинку пiд'їхала машина кавового кольору й загула, як пароплав, наштовхнувшись на перешкоду.

— Викуп! Викуп! — кричали всi, а голоснiше за iнших наш червонопикий двiрник.

З машини вистрибнув наречений у такому самому кавовому костюмi, з нерiвним, немовби перебитим носом (пiзнiше ми довiдалися, що вiн боксер) i дiловито, навiть не посмiхнувшись, роздав усiм печиво, цукерки, а дорослим iще щось, вiд чого всi прийшли в невимовний захват. Оленочку повели до машини. Тiтка Дуся надривно заридала вiд щастя. Останнє, що я побачила — переляканi очi нареченої та її сумовитий довгий нiс за склом «Жигулiв». Весiлля гуляли в будинку нареченого. А в нашому дворi того вечора було по-особливому тихо, вiтер ганяв фантики вiд цукерок i шарпав обривки стрiчок. Потiм про Оленку всi забули. А влiтку я побачила її знову на лавцi перед будинком: вона грiлася на сонечку й нагадувала товсту руду кiшку з абсолютно байдужим поглядом. Вона послала мене за булочкою i, не подякувавши, жадiбно проковтнула її. I я подумала, що, напевно, дуже нудно бути дружиною боксера…

…У квартирi з червоними дверима жила Сера — дуже красива чорнявка, схожа на циганку. Сера мешкала сама, але iнколи її вiдвiдував колишнiй чоловiк. I тодi на весь будинок лунав його п'яний голос й удари в дверi. Сера була неприступна, й тодi вiн ставав пiд її балконом i до глибокої ночi спiвав романси. Часом, пiдстерiгши Серу на вулицi, вiн її бив. I тодi всi чоловiки нашого двору вибiгали рятувати Серу, а потiм довго юрмилися навколо неї, поки дружини не розбирали їх по домiвках.

До Сери я заходила нечасто. Проте в квартиру з жовтими дверима мене тягло, немов магнiтом — там жив Миколка. Вiн переїхав до нас зовсiм недавно… Миколка був першим хлопчиком, що поцiлував менi руку. Втiм, про нього я ще розповiм — пiзнiше. Його час поки що не настав…

Одне слово, справ у мене було достобiса, i Дверi стали однiєю з численних складових мого тодiшнього життя — не бiльше. Хiба я могла знати, що такi Дверi є не в усiх?…

***

Третiй поверх був останнiм i найрiднiшим — там мешкала моя родина. Нашi дверi вважалися найкращими в усьому будинку — спочатку вони були звичайними, дерев'яними, як у всiх. Та одної чудової днини прийшов майстер i оббив їх синiм дерматином, а до того ж прикрасив кружечками, вирiзаними з обрiзкiв у виглядi троянд. Я без упину вибiгала на сходовий майданчик, аби доторкнутися до такої краси й одного разу навiть лизнула троянду язиком. Вона виявилася шорсткою й кислуватою на смак. Загалом, несмачною…

У нас було двi кiмнати, та понад усе я любила сидiти в пiд'їздi. Я зручно влаштовувалася в заокругленнi поруччя мiж поверхами й гортала книжки. Це було в сто разiв зручнiше вiд стiльця, дивана й навiть бабусиного крiсла! Сидячи там, я завжди з цiкавiстю поглядала на залiзнi сходи, що вели до горiшнього люка. Мене страшенно вабив цей люк. Страх i цiкавiсть боролися в моїй спраглiй пригод душi, i я таки розробила план проникнення в заборонене мiсце.

Одного вечора, який не вiщував нiчого поганого, Саня видерся на самий вершечок залiзних сходiв i пристебнувся до поперечини паском, який я вранцi поцупила з шафи батькiв. Саня з усiх сил уперся головою в люк i з неймовiрними зусиллями трохи пiдважив його. Ми iз Сонькою заспiшили йому на допомогу i втрьох насилу вiдкинули важку металеву кришку. Поки Саня вiдстiбав паска, а Сонька поправляла свiй величезний бант (без нього вона взагалi нiколи не з'являлася на вулицi), я першою ступила на горище…

I онiмiла. Це була сцена — простора, пронизана тонкими променями свiтла, у яких виблискували золотистi пасма пилу. У моїй скуйовдженiй головi вже народжувалася музика. Забувши про бруднi шорти (тому що на менi вже опинилася уявна бiлоснiжна спiдничка-пачка), я почала танцювати так, як це робили балерини по телевiзору. Робила неймовiрнi стрибки, крутилася вивiркою, спиналася навпочiпки, iз грацiєю новонародженого слоненяти пурхала по всьому простору, здiймаючи хмари пилюки. Завороженi Санюлi тiльки роти пороззявляли.

У самому розпалi вистави кришка люка, яку завбачливий Саня причинив, загрозливо пiднялася. Я поспiшила сховатися за нею, а Санюлi так i завмерли перед пащею, що вiдкривалася дедалi ширше. У її отворi з'явилася голова Савелiя Семеновича — дуже неприємного дiда iз сусiднього пiд'їзду.

— Це що за неподобство? — закричав вiн на близнюкiв, — вони тут бiгають-стрибають, а в людей стелi на голови сиплються! Хулiганство! А ну, геть звiдси, швидко!

Зi свого укриття я робила вiдчайдушнi знаки Санюлям не видавати мене мерзенному типу — єдиному з усiх мешканцiв, у якого нiколи не можна було випросити навiть склянки води!

Переляканi несподiваним вторгненням близнюки покiрно спустилися вниз. А потiм я почула неприємний звук — скрегiт металу об метал: старигань замикав люк на замок… Я стала в'язнем. Через багато рокiв, уявляла я, мiй пожовклий кiстяк знайдуть археологи — я сидiтиму в пiратськiй позi, зi стиснутими вiд безсилля кулаками, немов на затонулому кораблi…

Не кваплячись, що було сили намагаючись не розревiтись, я обстежила всi можливi лазiвки й таки виявила, що кругле слухове вiконце розмiщене саме над нашим балконом. Тiльки треба правильно розрахувати стрибок!

…Бабуся, яка мирно читала книжку в крiслi перед балконом, закричала так, що менi захотiлося назад на горище. На її крик збiглися iншi. I я вiдчула на собi вагу потиличникiв i насолоду поцiлункiв. Опiсля ж увесь вечiр сидiла в коридорi перед вiдром iз теплою водою i горою взуття — таким було моє покарання. Вiдтодi догляд за родинним взуттям став моїм обов'язком. Щоправда, пiзнiше я готова була мити його ще рокiв двадцять. Та все закiнчилося набагато ранiше…

***

Усе дитинство я жила посеред моря, всiяного пагорбами невiдомих островiв. З вiком, коли рiка часу мiлiє, цi острови зливаються в одне нудне плато, яке суцiльним монолiтом тягнеться за обрiй. Та поки що кожен острiв мав свою iсторiю… Наприклад, про те, як я мрiяла знiматися в кiно, чи як знайшла на вулицi й принесла в дiм «пiдкидька», який виявився немовлям цiлком пристойної жiнки, котра залишила дитину на хвилинку бiля молочного магазину… Про те, як билася з хлопчаком на п'ять рокiв старшим вiд мене, про похорон пташенят, про дресирування бабок, прив'язаних ниткою за лапку, про пошуки чарiвної палички, про крадiжки кавунiв iз нiчного торгового намету, про першу брехню й останнiй урок сольфеджiо у ненависнiй музичнiй катiвнi, про запах новорiчної ялинки i смак «фiрмового» рисового супу, в якому кружляли золотi пiвмiсяцi олiї, про збирання рiзнобарвних скелець та стеження за справжнiм шпигуном…

Санюлi були зi мною довго, цiлу вiчнiсть — вони так само, як i я, весело мандрували з одного острова на iнший. Саня першим захотiв скорiше потрапити на «дорослу» рiвнину, тому що зрозумiв, ким буде в цьому життi.

— Я буду льотчиком! — зненацька заявив вiн, коли ми сидiли на лавцi перед будинком i горланили вiйськових пiсень.

Ми з Сонькою онiмiли. Саня буде льотчиком! Вiн це вже вирiшив, як дорослий.

— I я… — пiдхопила було Сонька своїм вередливим голосочком, але, помiтивши мiй погляд, зупинилася на пiвсловi.

Я сплюнула крiзь зуб, який недавно випав, прямо в мурашник i нiби байдуже промовила:

— А мiй тато — Чапаєв!

Недавно я подивилася фiльм про цього героя, i коли вiн тонув у рiчцi, а я вже збиралася розревiтися, батько пiдморгнув менi й повiдомив таємничим шепотом:

— Не плач. Чапаєв — це я… Тiльки це — таємниця, домовилися?

Я зацiпенiла вiд щастя й заприсяглася мовчати. I от тепер, коли Саня вразив нас «льотчиком», я вирiшила — настав час.

Санюлi перестали дихати.

— Доповiдай, — по-воєнному наказав Саня.

Нашi голови зблизились i, взявши з друзiв урочисту клятву, я розповiла захопливу iсторiю про те, як моєму батьковi вдалося випливти i сховатися на протилежному березi.

— А тепер вiн чекає секретного завдання. Шпигуна буде ловити. Але ви про це — анiчичирк! За зраду розплачуються кров'ю!

— А хiба кров'ю розплачуються? — здивувалася Соня. — Адже розплачуються грiшми…

Саня пiднiс до її обличчя кулака i страшним голосом мовив:

— А ти розплатишся кров'ю! — i зловтiшно розсмiявся.

Потiм вiн устав i, засунувши руки в кишенi, попрямував до будинку, повiдомивши мимохiдь:

— Годi, нiколи менi отут iз вами… Вивчаю конструкцiю лiтака — пiдручники чекають.

I пiшов геть дiловитою ходою.

— Так, — пiдтвердила Соня. — Вiн учора книжку принiс про льотчикiв i перемальовує звiдти лiтаки. Усi мої олiвцi забрав…

Я не слухала її.

— Сонько! Зараз я скажу тобi дуже важливу рiч: МИ БУДЕМО ЛЬОТЧИЦЯМИ!

— Ура-а-а!!! — закричала Соня.

I ми склали план…

…Ранок наступного дня видався рiдкiсно похмурим, небо ось-ось мало розридатися. З-пiд ковдри вилазити зовсiм не хотiлось. Я висунула руку, пробуючи повiтря: рука негайно вкрилася гидкою гусячою шкiрою. Але тут я уявила, як Саня летить у лiтаку й лускає насiннячко, випльовуючи лушпайки прямо на нашi з Сонькою голови. Нi, не дочекається! Ми станемо льотчицями набагато швидше!

Через годину, пiсля жахливих мук над тарiлкою з гречаною кашею, я була вже у дворi. На великий подив бабусi, я вдягла татовi тренувальнi штани, пiдв'язавши їх мотузкою, а на голову — чудний мамин капелюшок, який нагадував шолом. Окрiм того, на моїй руцi яскравiла червона батькова пов'язка з написом «ДНД». Сонька теж вийшла в татових спортивних штанях, а на свої банти натягнула в'язану шапку брата.

— Спочатку ми будемо тренуватися, — сказала я. — Поки Санька сидить за книжками, ми так загартуємося, що нас вiзьмуть у льотчики першими! Сьогоднi зробимо пробiжку до рiчки i щодня будемо збiльшувати вiдстань на одну тролейбусну зупинку.

Соня з повагою позирала на мiй «шолом» i не сперечалась. Як нас учили в садку, ми стали в одну шеренгу i на «перший-другий» порахувалися. Пiсля того, як Соня пискнула: «Розрахунок закiнчено!» — я скомандувала: «Праворуч! Бiгом марш!» — i тренування почалося.

Ми вибiгли на бульвар i пiдтюпцем рушили до рiчки. Бiгти було легко: дорога спускалася по схилу. Люди, що проїжджали повз нас у тролейбусах, iз подивом розглядали незвичних спортсменок. «Завтра попрошу бабусю вишити на майцi лiтак!» — вирiшила я.

Наприкiнцi шляху, вже майже бiля рiчки, легкiсть кудись зникла. Ми ледве дихали.

— Стоп! — наказала я.

I ми знову (щоб перевiрити, чи не загубився хтось у дорозi) порахувалися на «перший-другий»:

— Перший! — крикнула я.

— Другий! — пискнула Сонька.

— …Третiй, — промовив хтось iз-за спини.

Ми, як за командою, повернули голови: трохи збоку стояв незнайомий хлопчисько.

— Я теж хочу гратися! — сказав вiн.

— Ми з незнайомими не знаємось, — незворушно вiдповiла я, але Сонька вже штовхала мене в бiк, показуючи очима кудись униз: бiля нiг хлопчика лежала… черепаха. Вона саме висувала голову, крутила нею то праворуч, то лiворуч, немов обнюхуючи траву.

Помiтивши наш мовчазний захват, хлопчик змiнився на очах, дiловито взявши руки в боки, сплюнув собi пiд ноги. Причому разом зi слиною вилетiв i зуб.

— Я його язиком увесь тиждень розхитував, — пояснив вiн.

Ми кинулися шукати зуб. I нiби ненароком Сонька «наштовхнулася» на черепаху.

— Я знайшла черепаху, — зарепетувала вона.

— Це моя черепаха. Я за нею в очерет лазив. Зварю з неї на вогнищi черепаховий суп — пальчики оближеш!

— Подумаєш! А в мене брат — льотчик! — не здалася Сонька.

— А в мого брата отакенна золота каблучка, так блищить — захитаєшся…

Ще нiколи й нiхто не наводив таких аргументiв, i ми знiтилися.

— А твiй брат хто, шпигун? — запитала я.

Прийшла черга розгубитися хлопчику.

— Адже тiльки в шпигунiв багато золота й коштовностей, — пояснила я. — Ну ж бо, кажи свою адресу!

Спантеличений незнайомець завчено назвав свою адресу.

— Дивися, бiльше нiкому не кажи про свого брата — ми його першi спiймаємо! — дiловито сказала я. — Давай сюди черепаху!

Хлопчик квапливо простягнув нам тварину i, немов продавець у магазинi, змахнув iз панцира пил.

— Ех ти, шпигуненя! — презирливо процiдила Соня. — А ще й iз черепахою!

Потiм ми повернулись у двiр i спочатку черепаху купали, потiм сповивали, потiм годували. Врештi вона сховала голову й нiжки в панцир i нiзащо не хотiла вилазити. Потiм ми гуляли на пустирищi й по черзi тримали її за пазухою. Коли настав час вертатися додому, Сонька не знайшла в себе черепахи — вона вислизнула з-пiд майки.

— Знаєш, — промовила задумливо Сонька, — це ж була шпигунська черепаха…

Ми зiтхнули, уявляючи, як єхидно усмiхається «шпигунська черепаха», пробираючись крiзь чагарники.

А льотчицями ми так i не стали…

***

Утiм, пiзнiше менi було не до iгор. Пiшла бабуся. У неї виявились якiсь термiновi й тривалi справи в iншому мiстi. Принаймнi так менi пояснили батьки, i я вдала, що повiрила в цю жалюгiдну брехню. Але пам'ятала: спочатку бабусю кудись вiдвезла бiла машина з червоним розчерком на боцi. А через кiлька днiв мене вiдвели до сусiдки навпроти (про неї я теж розповiм, але не тепер). Увечерi зайшла мама i принесла тiтцi Валi шматок бiлого сатину. Сусiдка сiла за швейну машинку i прострочила двi смуги — одну довшу, iншу — коротшу, а потiм зшила їх у формi хреста й акуратно розгладила гарячою праскою. Знову забiгла мама, забрала хрест, похвалила роботу i якось розсiяно провела рукою по моєму волоссю.

Вранцi сусiдка повела мене на прогулянку. Вперше ми заїхали так далеко — у луна-парк на iншому кiнцi мiста, але нi карусель, нi американськi гiрки чомусь не радували мене. На зворотному шляху я дивилась у вiкно тролейбуса й бачила, як за склом плаче осiнь…

…Моя перша брехня пов'язана зi смертю. Тепер я знаю достеменно, що дiти думають про неї майже так само, як i дорослi. Одного разу, коли бабуся була ще жива, менi наснився сон про те, що її не стало. Прокинулась я вiд того, що хтось термосив мене за плечi: своїм плачем я розбудила всю сiм'ю. «Що тобi наснилося?» — запитав батько. I я зрозумiла, що висловлена правда про мiй сон може стати реальнiстю, адже це була справжня доросла правда про смерть. I я негайно вигадала iсторiю про те, що «удав з'їв двох маленьких кроленят». Не могла ж я зiзнатися, що вперше вiдчула гiркоту втрати i неповернення. I навiть якби я переповiла страшний сон, хiба змогла б висловити глибину цього дорослого вiдчаю?

Пiсля похорону, вiд якого мене вiдсторонили, я увiйшла в зовсiм iнший дiм. Найстрашнiшим було порожнє, охайно застелене бабусине лiжко i те, що треба було вдавати, нiбито вiрю, що вона повернеться… Тобто — поводитись, як завжди. Напевно, саме тодi я зненавидiла дорослий свiт, у якому потрiбно приховувати свої справжнi емоцiї. I найчастiше тому, що не хочеш хвилювати своїх близьких. Брехати з почуття жалю до них…

Квартира стала для мене порожня. Я зайшла в дитячу i щiльно зачинила дверi. Я знала, що вiдтепер нiхто не буде контролювати мене. Я зiрвала зi стiни вже добряче вицвiлий на сонцi плакат iз ведмедем (шпалера пiд ним залишилася темною) i намалювала третi Дверi. I дуже здивувалася, що цього разу вони виявилися бiльшими вiд попереднього ледь помiтного контуру. Я зрозумiла, що виросла, i що вiдтепер це буде неминучим. Не знаю, чому я не зрадiла цьому вiдкриттю, як iншi дiти. Згадала, як радiли Санюлi кожнiй наступнiй позначцi на лутцi дверей, на якiй батько записував їхнiй зрiст i вагу. Кожен сантиметр наближав їх до дивовижного свiту дорослих, i вони були щасливими вiд того. Але чому я не вiдчула подiбного захвату? Навпаки, мене охопив вiдчай. Я згребла всiх ляльок, що лежали на моєму лiжку й щосили жбурнула ними в стiну — туди, де були намальованi Дверi, й вони провалилися в ледь помiтний отвiр. Мої вiрнi улюбленi маленькi друзi… Невже вони менi бiльше не потрiбнi?! Гнiв змiнився на жалiсть. Я штовхнула третi Дверi.

***

За ними було темно, як у коморi. Я стояла i сподiвалася, що очi звикнуть до суцiльної пiтьми.

— Панi Марiанно, по-моєму, настав час перевдягатися! — почула я чийсь шепiт за кiлька метрiв вiд себе. — Бал починається через пiвгодини!

— Знову — на бал? — почувся iнший дзвiнкiший голосок. — Вам не набридло, панi Амелiє?

— А їй нiколи не набридне стрибати до знемоги! — прокоментував третiй хриплуватий голосок.

— Це ви iз заздростi, панi Ельвiро! Я впевнена — суто iз заздростi! — вiв далi перший голос. — А все тому, що Королю Пiдваннiї сподобалась я, а не ви!

— Ваш король мене зовсiм не цiкавить! — презирливо вiдповiв басок тiєї, кого назвали Ельвiрою. — Вiн схожий на павука.

— Анi краплi!

— Схожий, схожий!

— Панянки, не сварiться! — перервав їх дзвiнкий голос. — Сьогоднi ми вигадаємо нову гру.

Я стояла, затамувавши вiддих. Я вже зрозумiла, що за Дверима щоразу вiдбувається щось нове. Iмена, якi прозвучали в темрявi, здалися менi дуже знайомими. Коли ж нарештi зрозумiла, кому вони належать, у мене перехопило дух: розмовляли мої ляльки! Авжеж! Марiанну менi подарували дуже давно, й вона нагадувала поскубану мишу — в обшарпанiй картатiй сукенцi, з жовтуватим клоччям на головi, Амелiя зображала сучасну панянку — в короткiй бузковiй сукнi й такого самого кольору беретi, до того ж вона мала блискуче руде волосся, зiбране в тонесеньку сiточку, й бiлi гумовi сандалi. Ельвiра була в цiй компанiї «новенькою», спецiально для неї ми з бабусею пошили розкiшний туалет: спiдницю з бiлої газової косинки i чорну блузку з глибоким декольте на спинi. Принаймнi, напружила я пам'ять, такий вигляд мали мої ляльки, коли я жбурнула їх за Дверi.

— Яка ж це гра? — запитав хриплуватий басок, що належав, як я вже здогадалася, Ельвiрi.

— Т-с-с-с… — прошепотiла власниця дзвiнкого, Марiанна, — довiдаєтеся за секунду.

— I все-таки? Я аж згораю вiд цiкавостi! — викрикнула третя, Амелiя.

— Ну, гаразд, — змилостивилася Марiанна (дивно, що цiєю трiйцею керувала саме вона, непоказна сiра миша!). — Отже, пригадуєте, панi Ельвiро, хто розмалював вам губи їдким червоним лаком для нiгтiв? А хто, панi Амелiє, щодня висмикує жмут вашого чудесного волосся гострим гребiнцем? А подивiться на мене — я вся в цьому огидному ластовиннi, намальованому чорним фломастером! Це — вона!

Її голос бринiв усе голоснiше й гучною луною вiдбивався вiд стiн незнайомого примiщення.

— Вона… Вона… — зашепотiли стiни.

Менi стало моторошно. Я зрозумiла, що йдеться про мене.

— Отже, — продовжувала Марiанна, — ставайте в коло i повторюйте за мною: «Тау-таби-тами-тук!».

Шепiт трьох поки що невидимих для моїх очей ляльок щiльною хмарою оповив мене з голови до нiг. З жахом я вiдчула, що зi мною вiдбувається щось неймовiрне, — я начебто коротшала, тiло швидко втрачало тепло й набувало гумової неживої пружностi, очi перестали заплющуватися, хоч як я намагалася опустити повiки, рiвновага втрачалася, i я притулилася до невидимої стiни, зовсiм не вiдчуваючи її холоду задерев'янiлою спиною.

— Готово! — почула я голос Марiанни. Потiм вона ляснула в долонi, й примiщення освiтилося тьмяним блакитним свiтлом.

Я нарештi змогла роздивитися, що вiдбувається. Перше, що вразило до глибини душi, — вигляд моїх трьох ляльок: вони були прекраснi. Марiанна (моя сiра миша!) вдягнена в чорну оксамитову сукню, з високою середньовiчною зачiскою, в якiй виблискував рубiн, Амелiя, нiжна як подув вiтерцю, сяяла блакиттю шифонового, розшитого синiм бiсером, бального вбрання, Ельвiра нагадувала екзотичного махаона у своїй червоно-жовтогарячiй оздобi. Одне слово, це були три свiтськi дами без найменшого слiду вiд моїх фломастерiв чи лаку для нiгтiв. Їхнi обличчя були серйознi, нiби перед важливою подiєю. Але що сталося зi мною? Я не могла рухатися, не могла ворушити губами, щоб висловити їм своє невдоволення чи поставити запитання. Я перетворилася на дурного рожевого пупса i навiть не вмiла клiпати своїми круглими очима.

— Чудово, дами! — знову ляснула в долонi Марiанна. — Я ж обiцяла вам нову розвагу!

Ляльки (вiдверто кажучи, так я називала їх за iнерцiєю) обступили мене.

— Ми назвемо її… — задумалася Марiанна, — Люсi.

I, немов прочитавши мої думки, додала:

— Знаю, знаю, що її звати не так, але хiба ВОНИ запитують у НАС нашi справжнi iмена?…

Справдi, я нiчого в них не запитувала — їхнi iмена були написанi на коробках.

— А тепер тягнiть сюди лак для нiгтiв, фломастери i клей! — скомандувала Марiанна.

«О, жах! Що зараз буде!» — подумала я, але не змогла вимовити анi слова.

Робота почалася. Тоненьким пензликом Марiанна пiдвела менi губи, потiм Амелiя фломастерами поставила на носi руде й зелене ластовиння, а Ельвiра, намастивши мою голомозу голову клеєм, прилiпила на неї шматочки вати.

— Тепер це справжня Люсi, — задоволено оглянувши мене, сказала Марiанна. — Не соромно взяти її з собою. Ви готовi, дами?

Амелiя й Ельвiра, що виявилися вищими на двi голови, пiдхопили мене попiдруки, Марiанна стала попереду, й ми рушили вузькою смужкою свiтла, що невiдомо звiдки з'явилася. Я побачила високi бруси, колони i стовпи, якi втрачали обриси десь високо вгорi. Вони здiймалися, немов хмаросяги, деякi з колон закiнчувалися поперечинами або ж квадратними дахами. З багатьох дахiв звисали неймовiрних розмiрiв полотнища з китицями по краях. Я зрозумiла, що ми рухаємося серед величезних стiльцiв, табуреток i столiв, переходимо кордони гiгантських кiмнат, а зяючi провалля пiд ногами — всього лиш звичнi для людського ока щiлини мiж дошками паркету.

Нарештi Марiанна прослизнула в напiвпрочиненi дверi (природно, цей отвiр видавався менi щонайменше ущелиною) i, судячи з вогкого запаху i гладенької пiдлоги, ми опинилися у ваннiй кiмнатi. Зненацька дверi заскрипiли (цей скрип був подiбний до гуркоту лавини), i блиск кахляної пiдлоги заслiпив мене — хтось увiйшов сюди й увiмкнув свiтло, ляльки ледь устигли сховатися пiд раковиною. Величезнi ступнi в синiх капцях (такi капцi були в мами!) ледь не зачепили мого писка. Зверху почувся хлюпiт водоспаду, крiзь який я розрiзнила звук голосу, що зливався в один суцiльний лемент. Мама плакала… Я ще нiколи не бачила, щоб вона плакала. А тут!.. Потiм водоспад припинився, дверi рiзко зачинилися, i нас знову огорнула пiтьма.

Ляльки чомусь не рухалися далi, вони чогось вичiкували. I от раптом звiдусiль, немов на невидимих нитках, згори почали спускатися рiзнобарвнi сяйливi кульки. Вони беззвучно розбивалися об кахляну пiдлогу й заливали примiщення дивовижно яскравим рiзнобарвним свiтлом. Я побачила, що це вже була не ванна кiмната, а бальна зала з безлiччю дзеркал.

— Нарештi! — видихнула Марiанна.

— Iдуть! — попередила Амелiя, i всi три дами, притуливши мене до колони, присiли в глибокому реверансi.

За мить зала стала заповнюватися дивним людом: багатоногi джентльмени в лискучих чорних смокiнгах, з довгими, закрученими в кiлька кiлець тонкими вусами, вели, тримаючи пiд руки, елегантних дам, котрi нагадували чудернацьких молюскiв. Жвавi карлики в ковпачках iз дзвiночками перекидалися через голови, зеленохвостi товстуни в смугастих краватках гордо крокували, дзенькаючи шпорами. Бiля кожної колони вишикувався ряд офiцiантiв — тонких, як морськi коники, — у кожного була таця iз келихами, наповненими рiзнобарвною рiдиною.

У центрi процесiї йшов ватажок, але хто це був, я не могла зрозумiти: його вигляд постiйно змiнювався. Спочатку я вважала, що це золотавий корiнь женьшеню, потiм — квiтковий ельф, через хвилину побачила в цiй дивовижнiй iстотi нiчного метелика з волохатими крильми-мантiєю. Коли ж вiн наблизився, то виявилося, що це Сонце на двох тоненьких нiжках. Ляльки так i стояли, схилившись у глибокому поклонi. Король-Сонце доторкнувся до кожної своїм золотим вусиком i на головах усiх трьох з'явилося по коронi. Щоправда, менi здалося, що корона Амелiї була бiльшою й масивнiшою, нiж в iнших.

— А це хто? — запитав Король, вказуючи у мiй бiк.

— Це наша iграшка, — пояснила Марiанна.

— А вона не розповiсть про нашу таємницю?

— Не хвилюйтеся, Ваша Величносте, вона мовчить, як… лялька.

— Чи будемо ми сьогоднi танцювати? — запитала Амелiя.

Тiєї ж митi Сонце перетворилося на прекрасного крилатого юнака.

— Звичайно, моя панно!

Вiн подав Амелiї руку. Незрозумiло звiдки полинула музика, й чудернацький люд, роздiлившись на пари, закружляв у танцi.

— Нам треба кудись прилаштувати Люсi! — вигукнула Ельвiра, яку вже пiдхопив пiд руку багатоногий джентльмен.

«Ну от, зараз мене кинуть у куток, — засмучено подумала я, — адже сама робила з ними те саме, коли до мене приходили гостi…»

— Не хвилюйся, — вiдповiла Марiанна, — нею займеться Стрибунець.

Вона тричi ляснула в долонi, i передi мною вирiс смiшний чоловiчок у зеленому сюртучку, чобiтках на високих пiдборах, дуже схожий на коника.

— Дорогенький, — сказала йому Марiанна, — сьогоднi можеш повеселитися разом iз нами, у тебе є приємний обов'язок — побудь кавалером панни Люсi.

Стрибунець низько вклонився, i я побачила, що на кiнцi його хвостика гойдається срiбний дзвiночок. Вiн довго переминався з ноги на ногу, перш нiж заговорити. Бiдолаха, вiн не знав, що вiдповiсти йому я не зможу!

— Ах, дорога панно, ви прекраснi! Але чому такi сумнi вашi очi? О, я знаю: ви хочете танцювати! Так у чому ж рiч?

Вiн пiдхопив мене пiд обидвi руки й закружляв залою. Мабуть, це дуже нагадувало танець зi стiльцем, та я все одно дуже зрадiла такому поворотовi подiй.

Якi ж почалися веселощi! Король, перетворившись на кентавра, стрибав залою, посадивши собi на спину всiх трьох ляльок, хвацькi вусанi пiдстрибували аж до стелi, пiдкидаючи вгору своїх крилатих партнерок, зi стелi сипався дощ iз блискiток, утворюючи на пiдлозi золотий вихор. Незабаром Стрибунець посадив мене на диван i заговорив, обмахуючись своїм кумедним хвостиком:

— Ви чудово танцюєте, дорога Люсi! Сьогоднiшнiй бал набагато веселiший вiд учорашнього. Загалом тут буває дуже весело, якщо, звичайно, нам не заважають мiжстiнцi… Ви здивованi?

Невже ви не знаєте нашої географiї? О, тодi я з величезним задоволенням розповiм вам про це. Усi ми — жителi Великої Пiдваннiї, а це наш великий володар — Король Пiдван Перший. Неподалiк є ще одна країна — Мiжстiнiя. Ранiше наш пан дуже приятелював iз тамтешнiм правителем — королем Мiжстiном.

Вони ходили один до одного в гостi й часто виїжджали на мишаче полювання. Але з того часу, як Пiдван Перший познайомився з принцесами, їхня дружба обiрвалася. Пан Мiжстiн дуже образився i тепер чинить набiги…

Не встиг мiй кавалер вимовити останнi слова, як музика припинилася, й у тишi пролунав пронизливий крик Ельвiри, а в розломi стiни майнув i зник шлейф її червоної сукнi.

«Ну от, — подумала я, — мою ляльку викрали. Що тепер скаже мама? Адже це була найдорожча з усiх!»

Гостi, збившись у гурт, тихо перешiптувалися, Марiанна з Амелiєю проливали сльози, Пiдван Перший вийняв iз пiхов свою шпагу i грiзно поблискував чотирма очима.

— Що будемо робити? — нарештi взяла iнiцiативу в свої руки Марiанна. — Треба рятувати Ельвiру. Але хто зможе це зробити — адже ми всього лише… iграшки… — I вона вперше знiяковiла.

— Стоп! — сказала Амелiя, — ось хто може допомогти — Люсi! Адже вона не iграшка!

— Як не iграшка? — пожвавлено запитав Стрибунець.

Марiанна почервонiла.

— Так, — пiдтвердила вона, — панi Люсi не iграшка, вона — наша хазяйка. Та й узагалi в неї зовсiм iнше iм'я. Але сьогоднi ми… тобто я… вирiшили взяти її з собою на ваш бал i трiшечки провчити…

— Ох, як незручно вийшло… — пробурмотiв король. — Чи захоче вона тепер допомогти нам? Ви можете зняти з неї чари?

— Спробую. Я зможу зробити так, щоб вона ожила, але тодi…

— …тодi вона довiдається про нашу таємницю, — пiдхопив король, — i нам доведеться перебиратися на iншу квартиру… А переїзд — це так виснажливо.

— Панi Люсi — дуже гарна дама, — втрутився в розмову Стрибунець. — Я впевнений, вона нiкому нiчого не розповiсть!

— Що ж, iншого виходу немає, — зiтхнув король. — Слово за вами, панно Марiанно!

Марiанна змахнула рукою i щось пробубонiла собi пiд нiс. Тiєї самої митi я вiдчула, що можу стиснути долоню… Я пiдхопилася з дивана й зробила кiлька присiдань.

— Ура-а-а! — закричав Стрибунець.

— Добрий вечiр, панно Люсi, — вклонився менi король Пiдван Перший. — Ви, звичайно, здивованi… Але не лякайтесь, я зараз вам усе поясню…

— Нiчого не потрiбно пояснювати, — сказала я. — Я все бачила й чула.

Пiсля цих слiв я помiтила, що в руках у Марiанни зламалося вiяло, а сама вона почервонiла й зашарiлася.

— Дорога наша матусю, — в один голос заридали ляльки, — пробач нам!

Я зрозумiла, що люблю їх бiльше за все на свiтi, алеменi не хотiлося розкисати:

— Годi рюмсати! Я готова йти за Ельвiрою. Де тут вхiд у Мiжстiнiю?

— А чи можна й менi… Тобто я хотiв сказати… — Стрибунець переступав з ноги на ногу, й кiнчик його хвостика став яскраво-червоним, — чи не можу я пiти з вами, Люсi?

Вiн дуже нагадував мого друга Миколку з другого поверху, i я, звичайно ж, нiчого не мала проти такої пропозицiї.

— Прошу! — король вiдхилив край пурпурної завiси, й на нас дихнула вогкiстю темрява. Стрибунець галантно пiдставив менi зiгнутий лiкоть.

Хвилин iз п'ять ми спускалися крутими схiдцями, аж поки не вийшли на вузьку, вимощену чимось слизьким i блискучим (швидше за все, це була риб'яча луска), вуличку. Я з цiкавiстю розглядала вигадливi будиночки, поки зрозумiла, що вони були побудованi з усяких хатнiх дрiбниць: ґудзикiв, котушок, наперсткiв, шашок i шахiв. Янавiть побачила улюбленого татового ферзя з вiдбитою голiвкою, якого вiн так довго шукав. Усе мiстечко стрясав невеликий землетрус.

— Тут що — сейс-мiч-но небезпечна зона? — намагаючись правильно вимовити нове слово, запитала я.

— Я не знаю, що це таке. Але вiд чого тремтить земля — зрозумiло. Подивiться! — Стрибунець показав на один iз будиночкiв. Я побачила, що з його вiкна стирчить хвiст, який дрiбно тремтить, а з будiвлi навпроти визирали такi ж вiбруючi волохатi вусики й вушка. У кожному малесенькому будиночку сидiло по одному затятому боягузику!

— Ну й вояки! — засмiявся Стрибунець i пiдкотив до моїх нiг корок вiд шампанського. Я вилiзла на нього i звернулася до тремтячих будинкiв iз проникливою промовою:

— Шановнi мешканцi Мiжстiнiї! Будь ласка, не бiйтеся! Ми не зробимо вам нiчого лихого. Я тiльки прийшла забрати свою лялечку. Я впевнена, що її викрали не ви!

— Не ми… Не ми… — докотилася звiдусюди луна. З будиночкiв почали повiльно вибиратися дивнi мешканцi, жителi Мiжстiнiї — тоненькi блiдi iстоти в однакових картатих фартушках. Мiжстiнцi оточили нас. Вони мали досить доброзичливий вигляд.

Пiсля довгої паузи наперед вийшов найстарший:

— Ми нiчого не знаємо про вашу ляльку, — сказав вiн. — I взагалi нам не до цього, адже сьогоднi наш король Великий Мiжстiн святкує весiлля з принцесою Пiдваннiї. А вiдтак ми маємо один зайвий вихiдний.

— Яке весiлля?! — я схопилася за голову. — I хто ж ця принцеса?

— О, це дуже нервова особа, — з неприхованим задоволенням продовжив розмову найстарший. — Спочатку вона перебила весь посуд, але потiм, коли наш володар пообiцяв вистрибнути з вiкна, вона пожалiла його й погодилася стати королевою. I тепер весiлля в самому розпалi.

«Однак швидко ж у них тут минає час!» — не встигла подумати я, як перед нами, немов з-пiд землi, виросла карета (двi котушки плюс капець), i товстий кучер галантно розчинив перед нами дверцята.

— Сiдаймо! — скомандувала я Стрибунцевi.

Карета швидко домчала нас до замку. До речi, я вiдразу зауважила, що вiн був побудований з маминих бiгудi, якi зникли зi звичного мiсця — дзеркального трюмо — торiк (ну i влетiло ж менi тодi!). На вартi бiля ворiт стояли два залiзних лицарi. Вони низько вклонилися нам i пропустили досередини. Перейшовши кiлька кiмнат, дверi яких самi розчинялися перед нами, ми увiйшли до просторої зали. Здавалося, що ми знову повернулися в Пiдваннiю: тут так само лунала гучна музика, сипалися блискiтки i кружляли пари. На центральному мiсцi сидiв сам король Мiжстiн i його наречена. Утiм, менi не треба було напружуватися, щоб упiзнати в цiй вирядженiй дамi свою Ельвiру.

— Новi гостi! — оголосив сивий капельмейстер i тричi стукнув об пiдлогу срiбним жезлом. Довелося наблизитися до самого трону. При цьому Ельвiра закрила обличчя вiялом, я бачила тiльки одне розширене око.

— Хто ви такi? — запитав король.

— Ми прийшли з Пiдваннiї. Ми не завдамо вам прикростей, — вiдповiла я. — Просто я хочу забрати свою iграшку!

— Ну, так забирайте i йдiть геть, бридкi пiдванцi! — розгнiвався Мiжстiн. — Не заважайте нам веселитися!

— Але… моя iграшка… ось! — i я вказала на новоспечену королеву.

— Що?! — разом видихнула зала.

— Яке нечуване зухвальство! — викрикнула мати Мiжстiна, стара королева Каст-Аньєта. — Як ти смiєш, маленька потворо, називати нашу дорогу наречену лялькою?! Взяти їх негайно!

Нас тiєї ж митi оточила варта. Я дивилася на Ельвiру, але вона продовжувала ховатися за своїм вiялом.

— У в'язницю їх! — наказав король.

Нас схопили, скрутили й вiдразу ж заштовхали в темну комiрчину. Я була обурена не тiльки самою цiєю подiєю, а й поведiнкою своєї улюбленої ляльки. Пiдступна зрадниця! Я згадала, як годувала її з ложечки, як сповивала, як наспiвувала їй пiсеньок i цiлувала на нiч у кругле порцелянове чоло… Сльози покотилися по моїх щоках.

— Ах, дорога Люсi! Я не можу бачити, як ви страждаєте! — заметушився Стрибунець. — Якби у мене була шпага!

Не встигли нашi очi звикнути до темряви, як у стiнi комiрчини вiдчинилися таємнi дверцята, й у смужцi свiтла з'явилася та, котра так пiдло зрадила мене. Ельвiра стояла, притуливши палець до вуст.

— Мамцю, дорога мамцю, — нарештi зашепотiла вона, — пробачте менi. Я зможу вивести вас звiдси, тiльки не сердьтеся! (Я знову вiдзначила, що час тут спливає неймовiрно швидко, адже ще секунду тому лялька сидiла на тронi поруч зi своїм нареченим!)

— Як це «вивести»? — обурилася я. — Ми прийшли сюди, щоб забрати тебе!

— Дорога мамусю, — затинаючись, мовила Ельвiра. — Зрозумiйте мене! Ну хто я там, нагорi? Звичайна лялька, яку можна купати в холоднiй водi, причiсувати гострим гребiнцем, тижнями носити в сумцi й кидати носом у стiну (почувши цi слова, почервонiти довелося менi…). А тут я — королева величезної країни. Мене любить король i слухаються пiдданi. Тут я — жива! У мене власна спальня, в яку щоранку мають приносити солодкi тiстечка…

— О, тiстечка… — луною повторив Стрибунець. — Як я вам заздрю, панi Ельвiро!

— Це означає, що ми нiколи бiльше не побачимося? — запитала я.

— Ми побачимося. Ми обов'язково зустрiнемося, — переконано сказала Ельвiра. — Ви ще не раз прийдете до нас у гостi, дорога матусю! Головне, щоб потiм ви самi ЗАХОТIЛИ мене впiзнати. То чи ж можна менi залишитися?

Я не могла заперечити їй. Адже чудово розумiла, що означає бути живою i рухатися. Хiба я могла позбавити Ельвiру цього задоволення?

Потiм нова королева Мiжстiнiї вивела нас таємним ходом прямо до пурпурової завiси, що вiдокремлювала одну країну вiд iншої.

— Прощавай! — сказала я Ельвiрi. — Роби так, як пiдказує твоє серце — адже я завжди знала, що воно в тебе є… Але знай, тепер ти можеш постарiти i навiть… Навiть померти.

Вона посмiхнулась i нiчого не вiдповiла.

Ми вiдгорнули завiсу й вiдразу ж опинилися в бальнiй залi Пiдваннiї.

З нашою появою музиканти радiсно вдарили по струнах, забарабанили й загули, а гостi оточили щiльним кiльцем i закидали квiтами, як справжнiх героїв. Назустрiч вийшли король Пiдван, ведучи пiд руки Амелiю i Марiанну.

— А де ж Ельвiра? — запитала Марiанна.

Менi довелося розповiсти всю iсторiю.

— Виходить, Ельвiра тепер королева? — розплакалася раптом Амелiя.

Щоб якось розважити її, король Пiдван запропонував скуштувати малинового чаю i запросив усiх до вiтальнi. Ми (я, Стрибунець, двi ляльки i король) довго сидiли за столом, розмовляли, пили надзвичайно смачний чай i говорили про…

Утiм, це i є таємниця, яку я пообiцяла не розповiдати нiкому. Нарештi без попередження до вiтальнi зайшов загiн лiхтарникiв. Маленькими золотими наперсточками вони загасили свiчi. Очевидно, настав ранок.

— Нам уже час, — сказала я i помiтила, що король перетворився на зiв'ялу квiтку.

Мiй друг Стрибунець теж помiтно посмутнiшав.

— Що з вами, Ваша Величносте? — запитала я.

— Я маю залишитися сам, а менi цього так не хочеться! Панi Люсi, якщо ви дозволили залишитися Ельвiрi, то, можливо, не вiдмовите в такому самому проханнi Амелiї? Я прошу у вас її руки й умру вiд горя й самоти, якщо…

— Та ви просто змовилися! — я подивилася на Амелiю, обличчя якої палало. — Ти справдi хочеш залишитися?!

Але все було зрозумiло й без слiв.

— А ти, Марiанно?

— Нi, мамо, я пiду з тобою. Я буду з тобою доти, доки не зiтреться моя сукня, не розваляться мої черевики… I поки… поки ти не станеш дорослою…

Вона взяла мене за руку. Ми попрощалися з королем, я розцiлувала Амелiю й потисла лапку Стрибунцевi. Але вiн мляво зреагував на мiй потиск — його лапки безвiльно звисли, а по обличчю градом покотилися сльози.

— Люсi, Люсi… — повторював вiн, — я все одно знайду тебе.

Вiн вийняв з кишенi маленьке кругле дзеркальце й розламав його на двi скалки — одну простягнув менi:

— Коли-небудь ми з'єднаємо їх… — сказав вiн.

— Час iти, — поквапила Марiанна.

Я вiдчула, що страшенно хочу спати, очi мої злипалися. Марiанна вивела мене на крутi кам'янi сходи. Як крiзь полуду, я побачила вгорi свiтло, що вибивалося з пiвкола Дверей. Ми вже були за крок вiд мети, як я… заснула на останнiй сходинцi, згорнувшись клубочком на холодному каменi. Останнє, що я вiдчула — як Марiанна з останнiх сил перетягла мене через порiг i знесилено впала поруч.

Вiд автора

На цьому iсторiя дiвчинки, котра iдентифiкує себе як «Я», закiнчується… Пiсля шести рокiв, за її словами, вона навчилася бачити себе збоку. Напевно, так вона ховалася вiд реальностi, яка перестала її влаштовувати. Тому цiлком доречно автору назвати її iм'я i не вводити в оману читача дитячими казками. Її звуть Анна-Марiя.

I в тому, що вона мала подвiйне iм'я, був певний знак згори, який свiдчив про роздвоєнiсть її натури, адже iнодi нам легше бачити себе збоку, нiж активно брати участь у тому, що вiдбувається. А якщо ж те, що вiдбувається з нами, зовсiм нас не влаштовує, тi щасливцi, котрi мають дар говорити про себе, як про когось стороннього, можуть з упевненiстю сказати: це було не зi мною.

Отже, її звуть Анна-Марiя. I найголовнiше в її життi — те, що коли їй виповнилося шiстнадцять, вона вiдчула, що насправдi їй уже сорок. Напевно, цим вона i привернула увагу автора.

ЧАСТИНА ДРУГА

…Восени 1982 року Аннi-Марiї виповнилося шiстнадцять. Вранцi вона написала листiвку й залишила в своєму кутку на розкладному лiжку: «З днем народження!». Увечерi пiд цим написом побачила закарлючки зведеного братика Олекси: «Ти тут зайва!». Це було останньою краплею.

I ось тепер вона бреде вулицею, зовсiм не звертаючи уваги на те, що почався дрiбний осiннiй дощик. У потертiй спортивнiй сумцi, з якою вона ходить до школи, лежать деякi речi, кiлька зошитiв, а головне — гаманець з усiма заощадженнями — 33 карбованцi й 42 копiйки. Це божевiльна сума! Можна повечеряти в кав'ярнi сарделькою з огiрком, а потiм купити квиток на лiтак. Наприклад, до Риги. Але — тiльки в один кiнець. Хоча, яка рiзниця, де тинятися пiд дощем?

Життєва спiраль, якою Анна-Марiя пiднiмалася, уже давно перетворилася на обм'яклу серпантинову стрiчку. А усвiдомлення повної незахищеностi з'явилося давно, мабуть, пiсля випадку з вiвчаркою…

Тодi, першого вересня, вона йшла до школи — фартушок у неї був бiлий, як i належало, у новенькому портфелi лежав пластиковий пенал iз малесеньким iграшковим годинником усерединi. Сусiдка, тiтка Валя, дивилася з балкона, курила цигарку й випускала в небо рiвнi кiльця сизого диму. Величезна вiвчарка вискочила зненацька. Анна-Марiя вiдчула за собою її хриплувате переривчасте дихання. Собака з усiєї сили ткнувся вологим носом у її спину й зупинився. Анна-Марiя вiдчула, як на сукенцi утворилася мокра пляма вiд собачої пiнистої слини. Кiлька хвилин вони так i простояли одне перед одним — дiвчинка й собака, поки тiтка Валя спустилася й довела Анну-Марiю до школи (добре, що йти було недалеко!), не турбуючись про те, що в дiвчинки мокрою була не тiльки спина, а й колготки…

Тодi Анна-Марiя вже жила у квартирi навпроти. Все сталося, як напад страшної й несподiваної хвороби: спочатку виїхала мама. Назва її нового мешкання звучала, як найменування пухкого тiстечка: ПМП. Анна-Марiя уявляла це саме ПМП, як пишний торт iз вершковими квiтами, серед яких пурхають марципановi ельфи i колiбрi. Поки пiзнiше їй не розтлумачили, що мудра абревiатура розшифровується як «постiйне мiсце проживання».

Виявляється, сiмейна iдилiя тривала лише до того часу, поки була жива бабуся. Як сталося, що мама опинилася в iншiй країнi з iншим чоловiком, Анна-Марiя не знала й донинi. Спочатку не було в кого розпитати (батько мало розмовляв iз нею), а пiзнiше (коли Анна-Марiя взагалi перестала дивуватися будь-чому), ця тема перестала її цiкавити. Мати опинилася в iншому свiтi, який, мабуть, вибрала сама.

Квартира перетворилася на смiтник iз купою порожнiх пляшок, на лiгвище пораненого звiра, на Содом i Гоморру. А пiзнiше батько взагалi максимально полегшив собi життя: з невеликої суми, яку надсилала мати, викроював оплату для сусiдки за те, що вона годувала й доглядала дiвчинку. Спочатку та приходила до них, потiм почала забирати Анну-Марiю на ночiвлю, а згодом, щоби було простiше, оселила дiвчинку в себе.

Жити з тiткою Валею було надзвичайно нудно. Анна-Марiя постiйно боялася зробити щось не так — тодi тiтка Валя не розмовляла з нею годинами i в квартирi зависала тиша, вiд якої починало дзвенiти у вухах. Згодом у рахунок оплати батько перетягнув до сусiдки пiанiно, й тiтка Валя вечорами розучувала гами i навiть самотужки навчилася грати полонез Огiнського. Вона завзято гатила по клавiшах, розгойдуючись на табуретцi, й Аннi-Марiї здавалося, що завдяки цим чаклунським дiям за вiкном посилюється вiтер… Жити стало геть незатишно, коли Валентина забрала iз села свою стару матiр, бабу Зою. Баба Зоя вже впала в маразм, нiкого не впiзнавала, боялася сiдати на унiтаз, i всi потреби справляла у вiдро, яке завжди стояло пiд її лiжком. Тiтка Валя оселила бабусю в тiй самiй кiмнатi, де спала Анна-Марiя. Баба Зоя часто розмовляла вночi, й дiвчинка до ранку вовтузилася пiд ковдрою, з острахом поглядаючи в страшний куток. «Винесiть квiти!» — кричала баба Зоя, i Анна-Марiя, вдивляючись у темряву, бачила тисячi великих вазонiв, якими нiбито була заставлена кiмната, а хижi м'ясистi голiвки троянд та лiлей розповсюджували ядучий запах солодкавого тлiну. Якоїсь митi їй захотiлося приєднатися до вимог божевiльної баби й так само затято репетувати, аби хтось зайшов до спальнi i клацнув вимикачем…

Анна-Марiя годинами просиджувала на сходовому майданчику, однак це не додавало радостi, як ранiше. Iгри в дворi теж не приносили задоволення. Крiм того, до сусiднього будинку, де жили друзi-близнюки, переїхала родина з дiвчинкою, котра повнiстю заволодiла увагою Санюль. Прiзвище дiвчинки здавалося Аннi-Марiї неприємним — Сiдловська.

Дiвчинка була руда й, незважаючи на свiй вiк, мала вигляд маленької жiнки — коротконога, мiцно збита, з м'яким опуклим черевцем i вже окресленими грудьми. Вона вигадувала безлiч нових iгор, одна з яких була особливо незвичайною — гра в суд.

Тепер дiти, за пропозицiєю Сiдловської, збиралися на пустирищi за будинком, i вона всiм призначала ролi: хтось ставав «прокурором» (зазвичай це була сама Сiдловська), хтось «адвокатом», хтось «вартовими», але роль Анни-Марiї залишалася незмiнною — вона завжди була «пiдсудною». Суди вiдбувалися щовечора й тривали годинами, аж поки на небi не з'являлися зiрки.

Суть гри полягала в тому, що Сiдловська довго й нудно розбирала вчинки й поведiнку «пiдсудної»: як вона дивиться, що говорить, чому не привiталася з матiр'ю самої Сiдловської, чому не вiддала 22 копiйки за морозиво, яким пригостив її батько Сiдловської, навiщо живе в чужої тiтки, якщо поруч квартира батька. Коли цi теми вичерпалися, на суд було винесено питання про матiр Анни-Марiї, i прокурор-Сiдловська оприлюднила вердикт, що дочка «повiї» не може гратися разом iз дiтьми з порядних родин. Ця гра, а головне — магнетизм самої Сiдловської настiльки заворожували всiх присутнiх, що й Анна-Марiя, й Санюлi покiрно брели на задвiрки щовечора, незважаючи на те, що пiсля кожної такої гри вiдчували повне душевне спустошення. Проте усвiдомлення того, що грають вони в дорослi iгри, й до них приходять новi вiдчуття, зовсiм не схожi на райдужнi дитячi емоцiї, дiяли майже наркотично. Iнодi Анна-Марiя з жахом думала, що якби Сiдловська винесла вирок повiсити її — це було б виконано без жодного заперечення.

Виходити в двiр для Анни-Марiї тепер означало лише одне: почувати свою провину. Особливо ж гостро це вiдчулося тодi, коли вiд матерi надходила посилка, й Анна-Марiя одягала на прогулянку джинсову спiдничку або лакованi черевички — речi, яких не було в iнших.

Посилки вiд матерi — до свят чи до дня народження — от що визначало життя Анни-Марiї. Вона сама розпаковувала їх. Спочатку вдихала запах грубої полотняної тканини, в котру була загорнута коробка, торкалася кiнчиком язика до сургучевої печатки (вона нагадувала розплавлену шоколадну медальку), акуратно розв'язувала кошлатий джгут. I шматок тканини, i джгут, i паперову обгортку вона ховала пiд подушку, щоби часом воскрешати в пам'ятi солодкий процес «роздягання» чарiвного пакунка. Тим паче, що через певний час їй не лишалося нiчого, крiм цих знакiв материнської уваги: тiтка Валя швидко знаходила застосування «iноземному шматтю» своєї пiдопiчної. Аннi-Марiї дiставався лише запах. Дивний, нi з чим не зрiвнянний запах iншого свiту, збережений яскравими махровими рушниками й лакованими туфельками з позолоченими пряжками. Коли Анна-Марiя виходила в двiр в обновках, це викликало нову бурю невдоволення Сiдловської й черговий судовий процес…

Коли Анна-Марiя перейшла в другий клас, батько нарештi схаменувся. Вiн одружився на жiнцi, яка мала сина вiд першого шлюбу, i забрав Анну-Марiю додому, в нову родину. Але налагодити життя так i не вдалося. Пристрасть до алкоголю перейшла в хронiчну хворобу, нова дружина виявилася жiнкою суворою, а зведений братик Олекса став для Анни-Марiї бабою Зоєю, тiткою Валею i Сiдловською в однiй особi…

Цi два персонажi з'явилися в її життi зовсiм несподiвано. Спочатку була вона, жiнка з волоссям кольору пiдпаленого паперу — коричнево-рудим, воно спадало на плечi туго закрученими спiральками. Одного разу ввечерi батько зайшов до сусiдки, узяв Анну-Марiю за руку й повiв додому. Новий запах у квартирi насторожив її: пахло фарбою, клеєм, вапном. Батько був схвильований i урочистий. Вiн завiв Анну-Марiю до кiмнати й та, широко вiдкривши очi, стала роздивлятися навкруги: батькiвська кiмната нагадувала царство Снiгової королеви — меблi вкритi плiвкою i висунутi на середину, на пiдлозi валялося клоччя шпалери, свiжовибiлена стеля сяяла первозданною бiлизною. А на кухонному столi стояла жiнка й возила вогкою ганчiркою по стiнi…

— Тепер ми будемо жити разом, — сказав батько.

У той день Анна-Марiя залишилася ночувати у своїй квартирi. За вечерею мачуха сказала:

— Ми повиннi стати подругами, ти зi мною згодна?

Анна-Марiя мовчки кивнула.

— Бути твоєю матiр'ю я не претендую, — продовжувала жiнка. — Але око за тобою потрiбне, чи не так?

Анна-Марiя повторила кивок.

— З'являться проблеми — звертайся. Усе будемо вирiшувати разом. Ти не проти?

Кожна її фраза закiнчувалася запитанням, на яке необхiдно було дати стверджувальну вiдповiдь, i Анна-Марiя без кiнця кивала головою. Батько дивився на обох розчуленим поглядом, уже трохи затуманеним кiлькома келихами вина. Аннi-Марiї дуже хотiлося чимшвидше потрапити до своєї кiмнати, але коли вона нарештi потрапила туди, то побачила, що й тут усе змiнилося. На стiнах були веселенькi блакитнi шпалери, бiля вiкна — нове лiжко, на тумбочцi неструнким рядом стояли iграшки: машинки, солдатики, танки… Кiмнату, вочевидь, готували для когось iншого. Потiм з'явився Олекса — вгодований рожевощокий хлопчик, iз гучним голосом i мiцними кулаками. I вiдтодi Анна-Марiя дуже добре зрозумiла, що означає завжди бути «у повнiй бойовiй готовностi». Вiн мiг наскочити зненацька, де завгодно: пiдстерегти бiля виходу з ванної кiмнати, затиснути в кутку в темному коридорi, наскочити раптово у хвилини, коли вона читала книжку чи спала. I тодi на її руках лишалися синцi й подряпини. Бувало, вiн просто не випускав її з кухнi, стояв на дверях годинами, легко долаючи її слабкий опiр, аж поки вона зовсiм не вибивалася iз сил. Вона пручалася вперто i… мовчки, а потiм затихала в кутку, очiкуючи, коли йому, нарештi, набридне ця забавка. Вiн був молодшим на два роки, але удвiчi вищим i сильнiшим.

Пiзнiше, коли обоє подорослiшали, Анна-Марiя зважувала кожен крок, зроблений нею у квартирi — всюди її могли пiдстерiгати розсипанi по пiдлозi чи залишенi на стiльцi кнопки, влучнi «пострiли» з тюбика iз зубною пастою чи жувальнi гумки, пiдступно засунутi у волосся. Найжахливiшим випробуванням був похiд до туалету чи ванної, коли Олекса припадав вухом до дверей i тоненько наспiвував у щiлинку: «А я все-е бачу-у-у!»

Згодом вiн примудрявся пiдсовувати їй у постiль картинки з голими жiнками, вульгарнi недотепнi малюнки власного виробництва чи записки, написанi з граматичними помилками, але завжди з однаковим побажанням: «Щоб ти здохла…»

…I от тепер, у день свого народження, Анна-Марiя бреде мiстом iз твердим бажанням нiколи бiльше не повертатися у свiй старий двiр, i їй здається, що за її спиною здiймається дев'ятий вал, який змiтає усе на своєму шляху. Ну й нехай змiтає!

Аннi-Марiї все одно, куди йти, аби подалi вiд будинку, вiд своєї металевої розкладачки, вiд двору, в якому, як i ранiше, всiма керує напiвжiнка, напiвкарлиця Сiдловська. Фiолетовi присмерки огортають мiсто, опускаються нижче, у чорнильних калюжах вiдбиваються грона лiхтарiв, на кожному будинку трiпочуть на вiтрi приспущенi прапори — кiлька днiв тому помер черговий партiйний лiдер (мачуха цiлий вечiр ридала перед телевiзором). Бiля гастроному звиваються черги за горiлкою — горiлчанi крамнички працюють безперебiйно. Якщо залпом випити пляшку горiлки, мiркує Анна-Марiя, можна швидко померти вiд… вiд iнтоксикацiї.

Вона ще не знає, що все це: фiолетовий вечiр, дрiбний дощик, розмите свiтло лiхтарiв, думка про смерть — тiльки початок.

***

Черги за горiлкою часiв так званого застою — найдемократичнiша розвага. Волосся Анни-Марiї, зовсiм мокре, спадає на плечi, з нього, як iз танучих бурульок, стiкає за комiр вода. Попереду — чоловiк iз п'ятнадцять, позаду вже прилаштувалися п'ятеро. Анну-Марiю трохи пiдбадьорює те, що в черзi є й особи жiночої статi: ось жiнка в хустцi з очима побитого спанiєля — куточками вниз, ось три нафарбованi дiвулi в червоних колготках, покурюють комусь у потилицю — i нiчого! Анна-Марiя переступає з ноги на ногу — туфлi геть промокли.

— почула за своєю спиною Анна-Марiя чиєсь натхненне декламування i завмерла так, як стояла — на однiй нозi, немов чапля.

О, цi горiлчанi черги 80-х! Недарма батько, котрий майже щодня повертався опiвночi й падав на заздалегiдь пiдстелений мачухою килимок бiля порога, з фанатичною переконанiстю стверджував, що тiльки тут можна зустрiти «справжнiх людей, з якими є про що поговорити!». I от Анна-Марiя, мабуть, повторює його шлях — стоїть так само нi жива нi мертва вiд страху, всiм єством усмоктуючи цi вiршi, якi виникли невiдомо звiдки i вiд яких вiє нетутешнiм вiтром.

— А що ви тут робите, прекрасна юна незнайомка? — той самий надтрiснутий голос заповзає в її палаюче вухо. Анна-Марiя озирається. На неї чекає розчарування: сивий дiдуган — високий i худий — у потертому драповому пальтi, з-пiд комiра якого визирає картата сорочка, перехоплена на шиї грайливою хусточкою, настiльки замусоленою, що важко розiбрати її справжнiй колiр, дивиться на неї уважно i глумливо. Анна-Марiя порпається в пам'ятi, перебираючи можливi в таких випадках лайки. «Не твоє собаче дiло!» — вiдрiзала б Сiдловська. А то сказала б iще щось крутiше. Вона вмiє. У дiда таке саме мокре й довге волосся, як в Анни-Марiї.

— Вiдчепiться, дiду! — шепче вона, i її голос тiєї ж митi сiдає, як батарейки в зiпсованому приймачi.

— «А я зухвала була й весела!..»- не вiдстає дiдуган i раптом говорить майже скоромовкою: — Дурне затiяла! Давай так: купуєш дiдусевi чверточку, а я тобi — супчику насиплю. За мною — нiчлiг, за тобою — розмова. А вранцi — до няньок-мамок! Дiвчаткам iз такими очима нема чого вештатися вулицями!

— Обламати йому роги? — чує Анна-Марiя з iншого боку — це на її захист пiднiмається здоровенний бугай, з прозорими абстинентними очима.

— Заспокойтеся, мсьє! — сичить до нього дiдуган. — Я ж нiчого…

— Спочатку нiчого, а потiм трупи в пiдворiттях! — огризається захисник.

— А ви не грубiяньте, молодий чоловiче! — роздуває щоки дiдуган.

— Не треба сваритися… — намагається зупинити їх Анна-Марiя i згадує шкiльну прибиральницю Таню, що вмiє спритно вiдбрити й не таких. I раптом її голос набуває зовсiм iншої iнтонацiї:

— Припинiть негайно!

Нiби собакам крикнула: «Фу!» — замовкли.

Анна-Марiя купує пляшку найдешевшої горiлки, швидко перераховує здачу й ховає свою покупку до сумки. Залишається тiльки знайти нормальний пiд'їзд, дочекатися ночi, забитися на горiшнiй поверх…

На вулицi зовсiм стемнiло. Анна-Марiя йде, ступаючи прямо в калюжi — все одно ноги зовсiм мокрi, обличчя її вiд збудження палає. Вона не помiчає, що слiдом накульгує той високий дiдуган. Анна-Марiя звертає в арку й заходить у вузенький дворик. Вiдбитки освiтлених вiкон лежать на мокрому асфальтi, немов намальованi неоновою фарбою. Анна-Марiя стрибає в один освiтлений квадрат, на однiй нозi перестрибує на iншiй — гра в класики! Що там нагорi, за цими вiкнами? Невже за кожним ховається такий самий Олекса чи родина Сiдловських?…

Сивий старигань сидить на лавцi, скоцюрбившись, як мокрий обскубаний папуга на жердинцi, — спостерiгає.

— Чого ви за мною ходите, чого хочете? — обурюється Анна-Марiя.

— Дай ковтнути з пляшечки! — благає той. — А я тобi поворожу…

— Ви що — циган? — сiдає поруч Анна-Марiя. Старий бiльше не лякає i не дратує її, навпаки — є з ким згайнувати годину-другу, поки не згаснуть вiкна. — Як вас звуть?

— Калiостро! — вiдповiдає старий, грацiйним жестом вiдкидаючи з чола мокре срiбне пасмо.

— Навiщо ви обманюєте?

— Я нiколи не брешу, — вiдповiдає старий, — я справдi — Калiостро — викрадач думок!. Свого часу я був навiть знаменитим, а це iм'я — мiй псевдонiм. Був у мене свiй номер у цирку. Цирк любиш?

Цирк для Анни-Марiї — iнша планета. Вона була там одного разу з батьком i Олексою. Щоправда, батько весь вечiр просидiв у буфетi, а Олекса без угаву вибiгав у хол за морозивом i постiйно хрумтiв шоколадними батончиками. Та Анна-Марiя запам'ятала: цирк — iнша планета, недосяжна, як Марс чи Юпiтер. Вона — як золотий подзвiн металевих тарiлок. Завжди святкова, яскрава, щаслива, невгамовна й непохитна. Блискучий свiт!

— То ви з цирку? Не обманюєте? — пильнiше вдивляється вона в обличчя незнайомця, намагаючись знайти в ньому щось незвичне.

— Я ж сказав, мадемуазель, що нiколи не брешу! Хочеш угадаю, про що ти думаєш?

— Ну-ну…

— Звичайно ж, про смерть.

— Звiдки ви знаєте?

— Тобi скiльки — сiмнадцять? Вiсiмнадцять?

— Шiстнадцять сьогоднi… — зiтхає Анна-Марiя.

— Ну от. У шiстнадцять багато хто мрiє померти. Лежати в трунi в бiлiй сукнi та з лiлеями у косах… Але ти не помреш!

— Це чому ж? — Анна-Марiя iнстинктивно притискає до себе сумку з пляшкою.

— А тому, що жити тобi довго. Вродлива будеш, багата… — глузливо «ворожить» дiд, немов справжня привокзальна циганка, й уже серйозно додає: — А зараз пропоную зробити так: пiдемо до мене — я живу на цирковому подвiр'ї у фургонi, звiрiв доглядаю, iнодi прибираю на аренi. Помiчниця менi не завадить. Поживеш, скiльки схочеш. У тебе, напевно, вдома проблеми — от i вiдпочинеш. Ну що, ходiмо? Тут близько.

Аннi-Марiї все одно, хто вiн — манiяк-убивця, божевiльний алкаш чи, можливо, охочий потримати молодих дiвчаток за колiнця. Їй навiть цiкаво — що буде далi? Та й циркове подвiр'я приваблює бiльше, нiж темний вогкий пiд'їзд.

— От i чудово! — хитає головою дiдуган. — От i розумниця…

Вони виходять з арки, спускаються вниз до майдану, де й мiститься «iнша планета».

Анна-Марiя нiколи не помiчала, що за круглим будинком цирку є обгороджений високим парканом майданчик iз рiзними службовими прибудовами.

Старий веде її через прохiдну, киває головою жiнцi у ватянцi за вiконцем вахтової служби: «Це — зi мною!», i прямує з Анною-Марiєю всередину дворика. Нiс вiдразу ж уловлює особливий запах: так пахне в зоопарку, а ще — у м'ясних рядах базару лiтньої днини. Неподалiк вiд чорного входу до цирку справдi стоїть невеликий синiй фургончик iз двома малесенькими заґратиованими вiконцями.

— Ось ми i вдома! — мовить Калiостро й вiдсовує засув. — Прошу, мадемуазель!

Вiн клацає вимикачем, i Анна-Марiя бачить вузеньку, завалену всiляким мотлохом, кiмнатку. У центрi — тумбочка з електроплиткою, на якiй височiє закопчений до самого носика алюмiнiєвий чайник (такi Анна-Марiя бачила тiльки у фiльмах про вiйну), у кутку — лiжко, застелене вицвiлою строкатою ковдрою, кiлька кривоногих табуреток навколо дерев'яного столу. Всi стiни заклеєнi старими афiшами, на них справдi ряснiють написи: «Маг Калiостро — викрадач думок!»

— Ляжеш отут! — старий стягає з лiжка матрац i кидає його в протилежний куток. — Буде м'яко. Та не стiй на порозi, проходь швидше — холоду напустиш!

Однак Анна-Марiя немов зацiпенiла: на столi порядкує величезний бiлий пацюк, змiтаючи на своєму шляху хлiбнi крихти довгим рожевуватим хвостом.

— А-а, не бiйся, — каже старий. — Це своя людина — Альфонсiно! Вiн тебе не зачепить, вiн такий само старий, як i я. Альфонсiно, йди-но сюди, хлопчику! — кличе вiн i пiдставляє тваринi долоню. Пацюк повiльно пiднiмається рукавом на його плече й ретельно обнюхує старече обличчя.

— Нi краплi в ротi! Тверезий, як склянка молока! — божиться Калiостро. — Хочеш, дихну? Хух!!! — видихає вiн у нiс пацюка, i той попискує вiд задоволення.

— Любить, гадина, випити! — киває дiд на пацюка. — Ревнує, коли п'ю без нього. Та не ревнуй! Зараз нам принцеса наллє по чарочцi…

— Вiн що, горiлку п'є? — дивується Анна-Марiя.

— А хто ж її, кляту, не п'є?! Чим мiй старий товариш Альфонсiно гiрший за iнших?

Анна-Марiя смiється. Тепер вона переконана: цирк — iнша планета. Їй уже не страшно й не холодно. Вона смiливо ступає в кiмнатку, обережно гладить пацюка по гладенькiй шерстi, доторкається до його рожевого носика. Ледь стримується, аби не попросити старого негайно показати їй iнших тварин — якi вони? Невже є слон? А леви? А маленькi бiлi пуделi?

Але Калiостро дiловито змiтає зi столу крихти, розстеляє газету, ставить посерединi каструлю з вареною картоплею i запитально дивиться на Анну-Марiю. Вона дiстає iз сумки пляшку «Старки»…

Нi, думає дiвчинка, сьогоднi вона точно не помре!

***

У фургончику Калiостро Анна-Марiя провела кiлька тижнiв. Школа, дiм, дворовi друзi, сусiди — все вiдiйшло на другий план, нiби того життя нiколи й не було. Вона точно знала, що її зникнення нiкого особливо не потривожить: батько, який приходить пiзно в напiвпритомному станi, коли вже всi сплять, а прокидається, коли Анна-Марiя вже йде до школи, буде впевнений, що дочка ночує вдома, мачуха й Олекса тiльки зiтхнуть iз полегшенням, вважаючи, що вона живе (як це було не раз) у подруг, а школа, де вона навчається, мiститься на околицi й вважається збiговиськом малолiтнiх злочинцiв i наркоманiв, у якiй учителi похилого вiку допрацьовують до пенсiй i їх не обходить вiдсутнiсть того чи того учня.

Старий Калiостро, незважаючи на те, що кожного вечора був напiдпитку, виявився iнтелектуалом. Пiзнiше, коли i юнiсть перетворилася лише в острiвцi спогадiв, Анна-Марiя часом iз подивом думала, звiдки старий мiг знати стiльки дивних i заборонених для загального знання речей. Вiн мiг годинами розмiрковувати про романи Булгакова, декламувати вiршi Рiвери, як старих приятелiв згадувати Пiкассо чи Модiльянi… Цi iмена були їй невiдомi. А книжки — пошарпанi, без обкладинок i титульних сторiнок, часом iз обгорiлими берегами, якi лежали в старого пiд матрацом, були видрукуванi iноземними мовами. Аннi-Марiї здавалося, що сивий дивак — справжнiй Калiостро, який проживає на землi своє стонадцяте i вже нiкому не цiкаве життя в оточеннi таких старих, як i сам, тварин.

Уранцi наступного дня Анна-Марiя прибрала у фургончику, навiть застелила стiл бiлою серветкою, яку вициганила в цирковому буфетi. Удень старий узяв її з собою на «звiрячу» кухню, й Анна-Марiя iз задоволенням перебирала i складала у вiдра моркву. На плечi в неї сидiв нахаба Альфонсiно, десь за перегородкою гучно зiтхав слон Балу, старий Калiостро, смiшно крекчучи, вiдносив йому вiдра — це було щастям… А пiзнiше, пiсля вистави, за якою Анна-Марiя спостерiгала крiзь щiлину завiси, вiн повiв її подивитися на нiчну арену. Захопливiшого враження Анна-Марiя, здається, ще не знала нiколи! Величезний круглий колодязь залу був сповнений таємничим диханням, шелестом, шарудiнням, нiби в ложах сидiли невидимi духи, котрi прийшли на нiчну виставу й невдоволенi тим, що її немає. Пiдлога арени, застелена зеленим килимом, була м'якою й вiбрувала пiд ногами, немов мох у лiсi. Лiхтарик Калiостро вихоплював iз темряви позолоченi голiвки купiдонiв, вилiплених на балконах лож. У тьмяно-жовтому колi свiтла вони смiшно морщили свої облупленi носики, й вирази їхнiх облич грайливо змiнювалися щохвилини. Анна-Марiя вийшла на середину арени, лiхтарик Калiостро ледь сягав її… Здавалося, вона стоїть на краю землi й лише зробить крок, як стане невагомою й попливе серед зiрок, туди, де немає нi гори, нi низу, де народжується вiтер i, можливо, у пухких нiчних хмарах, мов у подушках, сидить сивий Бог — такий само мудрий та сутулий, як Калiостро…

Анна-Марiя дивилася виставу щовечора! Вона взагалi не виходила далi службових примiщень, побоюючись, що вахтери не впустять її назад. Та їй i не хотiлося виходити. Час пропливав за межами цирку, а тут вiн рухався по колу — вiд вистави до вистави. Один вечiр змiнював iнший без напруження, поспiху та звичного присмаку гiркоти.

«Iнша планета» прийняла її якось вiдразу, не вимагаючи жодної вiддачi. I не питаючи, звiдки вона на нiй взялася. «Марi, пiдемо їсти сосиски!» — звертався до Анни-Марiї пiсля виступу силовий жонглер Стасик, i вона нiмiла вiд щастя, дивлячись у його блакитнi, майже прозорi очi, що так не в'язалися з усiм його ведмежим виглядом.

«Марi, порахуй, скiльки разiв я зроблю сальто!» — просили цирковi дiти, якi, здавалося, тiльки тим i займалися, що виробляли неймовiрнi трюки в холi. Цi маленькi заручники «iншої планети» не знали, що таке iграшки й солодощi, їхнє призначення було простим i зрозумiлим вiд народження. Альфонсiно на її плечi слугував перепусткою у всi гримерки, в усi закутки цирку, адже його тут знали набагато ранiше, нiж Анну-Марiю. Щовечора, пiсля прибирання територiї Балу, Анна-Марiя пила каву з дивовижно вродливою карлицею Лю-Лю i слухала iсторiю її життя, чимось подiбну на iсторiю самої Анни-Марiї: батько продав її в трупу за ящик горiлки, коли зрозумiв, що дiвчинка нiколи не виросте i не зможе повноцiнно працювати на городi.

…Свято закiнчилося так само раптово, як i почалося.

Трупа збиралася на гастролi. Калiостро обiцяв, що через пару мiсяцiв Анна-Марiя зможе повернутися у фургончик i жити в ньому до лiта, до того часу, аж поки, як планувала, не поїде вступати до iнституту. Вiдтодi уламок розпеченого металу застряг у серцi Анни-Марiї. Їй хотiлося кричати й плакати, вчепившись двома руками у дверi фургончика. Вона не уявляла, як повернеться додому, як почне ставити на кухнi розкладачку i знову ховати вiд Олекси свої щоденники…

— Все буде нормально, принцесо! — заспокоював її Калiостро, але голос його по-зрадницькому дзвенiв, а очi старанно уникали прямого погляду. — Ну куди я тебе вiзьму? Я й так можу загримiти за статтею, якщо тебе почнуть розшукувати родичi! Зрештою, всi нелегали пiдлягають депортацiї — iз цим потрiбно змиритися! А знаєш що… — i вiн посадив Альфонсiно їй на плече. — Ось тобi напарник кращий за мене!

Гидкий ошуканець, — злилася Анна-Марiя, — я можу прибирати «кiнськi яблука» не гiрше за тебе, i нарiзати моркву, i настеляти сiно для Балу! Але Калiостро нiчого не хотiв слухати, вiн просто виштовхнув її за дверi, щоб, як завжди, напитися до напiвсмертi.

— Чекаю на вас за мiсяць! — гукнув вiн у заґратиоване вiконце перед тим, як налити першу чарку. — Та дивися, бережи старого Альфонсiно! Якщо схудне — вуха накручу, принцесо!

Альфонсiно — єдиний друг, що залишився вiд короткого життя на «iншiй планетi». Вiн сидiв на плечi Анни-Марiї всю довгу дорогу додому i був гарантом її швидкого повернення туди, де минули кращi тижнi її шiстнадцятирiчного життя.

***

…Батько вперше дав їй дзвiнкий i досить-таки важкий ляпас. Цим, мабуть, було засвiдчено його занепокоєння з приводу зникнення дочки. Щоправда, вранцi, вiн уже поводився, як завжди, — голився, щось наспiвуючи собi пiд нiс, пив розсiл квашеної капусти i, голосно згадуючи чорта, шукав ключi. Мачуха, звичайно ж, вимагала негайно винести пацюка на смiтник i верещала при будь-якому пересуваннi Альфонсiно.

«Ну, то як, добре бути повiєю? — солодким голосом запитав братик Олекса. — Багато грошей заробила?»

Але Анна-Марiя вирiшила мовчати. Час, немов вiзок iз квадратними колiщатами, знову зрушив iз мiсця. Анна-Марiя поставила на кухнi свою розкладачку, знайшла коробку з-пiд взуття й оселила в нiй Альфонсiно. Щовечора вона викреслювала з календаря цифри, рахуючи днi до повернення трупи. Але їх було так багато! А потiм настав ТОЙ день, коли це заняття стало марним…

«Звариш Алику пельменi!» — сказала мачуха, йдучи на роботу. Була шоста ранку, до школи залишалося двi години. Анна-Марiя трохи почитала, погодувала Альфонсiно морквиною й обрiзками сиру й пiшла будити Олексу. Вода в каструлi вже кипiла.

Зведений братик для початку щосили штовхнув її ногою, потiм, начебто випадково, ковзнув пiтними долонями по стегну, вибухнув басовитим смiшком i знову накрився ковдрою. Тодi Анна-Марiя набрала повний глечик води i хлюпнула нею в розчервонiле напiвсонне обличчя. Олекса скочив, дико крутячи навсiбiч очима, кинувся за нею на кухню, де вирувала в каструлi вода й де мирно скрутившись у своїй коробцi дрiмав ситий Альфонсiно. Вiн схопив нещасну тваринку за хвiст, миттю кинув у окрiп…

…Навiть тодi, коли небеснi сурмачi зiграють для Анни-Марiї парад-алле, їй не забути, як забилося в каструлi маленьке, посiрiле тiльце, як майнув над бурунами окропу довгий рожевий хвостик i безпомiчно звiсився за край. Вона бiльше нiколи так не кричала… I нiколи не чула такого оглушливого реготу, яким вибухнув Олекса. Цей безтурботний регiт ще довго стояв у неї у вухах.

Анна-Марiя поховала Альфонсiно у дворi, загорнувши в рушник те, що залишилося вiд нiжного лискучого тiльця. I усвiдомила непоправне: їй бiльше нiколи не повернутися до Калiостро — на «iншiй планетi» зрадникiв не пробачають…

***

Благословеннi тi, хто нiколи не замислювався про сенс свого iснування i недосконалiсть свiтобудови! Для Анни-Марiї глобальна нiсенiтниця всього, що вiдбувається навколо, мiститься в простому постулатi: «Навiщо ранком прибирати постiль, якщо ввечерi доводиться знову її розстеляти?». Який сенс у щоденних автоматичних рухах? Що вiн надає серцю чи розуму?

Щасливi тi, хто живе, усвiдомлюючи цей сенс, i взагалi — важливiсть свого iснування, вважає вона. По цеглинцi облаштовують вони своє життя, планують його, ретельно розподiляють сили i день за днем тонкою позолотою вкривають свiй прижиттєвий саркофаг, щоб передати його спадкоємцям. Не розумiючи, що вони, спадкоємцi, з такими самими зусиллями споруджуватимуть власний… Цi невгамовнi будiвельники й не здогадуються, що з висоти набагато вищої, нiж пташиний полiт, їхня будова схожа на мiльярд iнших бджолиних будiвель у всесвiтнiх стiльниках. Анна-Марiя не хоче будувати ТАКИЙ чарунок, не хоче бути схожою на iнших. Вона не фарбується, коли всi подруги вимальовують на обличчi неймовiрнi ознаки статевої зрiлостi, не обговорює Аллу Пугачову й не мрiє про дерев'янi сабо. Мовляв, той, хто краєм вуха чув про Модiльянi — поза грою! Але їй необхiдно рухатись, якось функцiонувати в загальнiй системi, щоб остаточно не скам'янiти на своїй розкладачцi. Потрiбно закiнчити школу i назавжди виїхати звiдси — вступити до столичного вузу й оселитися в гуртожитку. Навчається вона, дай Боже! — у неї чудова пам'ять, хист до мов i, що дивно при її потягу до гуманiтарних наук, прекрасна логiка. Удома вона нiколи не робить урокiв, у неї взагалi один зошит для всiх предметiв, пiдписаний дрiбним калiграфiчним почерком.

Велику частину вiльного часу Анна-Марiя просиджує на своїй розкладачцi — читає. Читає до запаморочення, до болю в шлунку. Сидить тихо, як мишка, щоб зайвий раз не привертати до себе уваги. Вона ще не знає, що уваги їй не уникнути.

Тiтка Валя, що вже помiтно посивiла, але так само голосно грає щовечора свої гами, недавно зупинила її на сходах:

— Ти ж менi, як рiдна, — сказала вона. — Коли вийдеш замiж за принца — не забудь запросити на весiлля!

— Який там принц! — махнула рукою Анна-Марiя.

— Ну, ти ж у нас — як принцеса! Подивися в дзеркало!

Але Анна-Марiя не любить розглядати себе. По-перше, над цим процесом, священним для будь-якої шiстнадцятирiчної дiвчини, насмiхається Олекса, а по-друге, який у цьому сенс, якщо маєш у своєму гардеробi тiльки одну коричневу формену сукню, чорну спiдницю зi старомодними широкими лямками i розтягнутий синiй светр?!

Однак слова Валентини змушують Анну-Марiю замислитися. Увечерi вона зачиняється у ваннiй кiмнатi i, не звертаючи уваги на стукiт та шепiт Олекси, прискiпливо розглядає себе в дзеркало. Пiд очима — блакитнуватi тiнi, вiд цього очi видаються непропорцiйно великими на худорлявому загостреному обличчi. Рот теж занадто великий. Волосся дивного кольору — попiл iз молоком! — звисає з плiч, як сувiй. Принцеса з погорiлого королiвства, знизує плечима Анна-Марiя. Але й Сiдловська, що нинi перетворилася на пухку руду булочку, говорить: «Менi б, Машко, твоє волосся!» I що? Невже для повного щастя їй бракує такого волосся?!

Анна-Марiя бiльше не боїться i не зневажає Сiдловську. I не тiльки не зневажає — тепер вони подруги. Ада Сiдловська — єдина, хто не насмiхався з похорону Альфонсiно. Навпаки. Вона навiть принесла з дому гарну картонну коробку вiд якихось iмпортних цукерок iз прозорим слюдяним вiконцем посерединi й без тiнi посмiшки спостерiгала, як Анна-Марiя копає дитячою лопаткою вологу землю. А коли над могилкою вирiс охайний горбок, Ада дiстала з чималої кишенi пляшку з червоним вином.

— Ти вибач мене за тi дитячi дурницi, — сказала вона, розливаючи вино в пластмасовi склянки з туристичного набору. — Ти ж не ображаєшся бiльше? Давай пом'янемо твого пацюка, Царство йому небесне…

I вона простягнула Аннi-Марiї склянку.

Потiм вони довго сидiли пiд похиленим дерев'яним «грибком» пiсочницi. Накрапав дощ. I Анна-Марiя вперше розповiла все: про Калiостро, про Лю-Лю, про велетня Стасика з прозорими очима, про слона Балу… Ада обiймала її за плечi й час вiд часу змахувала сльозу зi своїх круглих щiк. Потiм Анна-Марiя слухала iсторiю про Адиних «предкiв», у яких зовсiм «з'їхав дах».

— Уявляєш, — шепотiла Ада в саме вухо подруги, — в нас усi стiльцi й дивани вкритi полiетиленовою плiвкою, щоб не протерлися! А сидимо ми на старих табуретках… Книги купуються пiд колiр шпалер… Треба линяти звiдси, поки не пiзно! Ти, до речi, куди збираєшся вступати? Давай разом — в торгово-економiчний! Там є перспективи. I вдвох усе-таки веселiше. Батьки допоможуть винайняти квартиру в столицi… Поїдемо, га?

Пiсля цього вечора Анна-Марiя стала часто заходити до Ади. Та вмикала програвача, розрiзала навпiл великий батон i намащувала на обидвi половини густий шар згущеного молока. Вони жували i слухали «Зодiак», вiдкинувшись на слизькому полiетиленi. Уламок розжареного металу, що лежав на серцi Анни-Марiї, поступово охолоджувався, зменшувався.Його мiсце тепер зайняла м'яка глевка булка, що розпухла в шлунку до неймовiрних розмiрiв, забила подих, колом стала в горлi… Анi назад, анi вперед.

Той, кому пощастило народитися пiзнiше, не знає цього огидного вiдчуття — безперспективностi. Ти можеш лежати на диванi, слухати платiвки, об'їдатися згущеним молоком, божеволiти вiд читання книжок — i стояти на мiсцi, поступово вкриваючись лускою байдужостi. Твiй свiт замкнений, i ти сам замкнений у ньому. Всi твої рухи — по колу: вулиця, школа, диван, платiвки, батон, намащений чимось солодким чи гiрким…

Анна-Марiя обходить цирк десятою дорогою, рветься з мiста, яке так наполегливо й методично всмоктує її у своє черево. «Тобi тут нема чого робити! — згадує вона слова старого Калiостро. — Я був у Парижi й скажу: ти — викапана парижанка! Тут ти нiколи не знайдеш собi пари…».

***

— Тобi теж сняться ЦI сни? — Миколка з другого поверху пiдсiдає до Анни-Марiї на пiдвiконня у пiд'їздi.

Миколка — той самий хлопець, що живе за жовтими дверима на другому поверсi. Щоправда, тепер вони оббитi чорним дерматином, а дзвоник витьохкує сорокову симфонiю Моцарта. Анна-Марiя добре пам'ятає Миколку кучерявим ангелом у бiлоснiжнiй сорочцi, метелику й чорному пiджачку — таким вiн уперше вийшов на подвiр'я. Тодi його привезли з Пiтера Сашко i Свiтлана — молоде подружжя, що мешкали на другому поверсi. Як виявилося пiзнiше, батьки хлопчика загинули в автокатастрофi, i Сашко забрав небожа до себе. Миколка, звичайно ж, нiчого не знав, поки Ада Сiдловська не розповiла йому про його кругле сирiтство. Тодi маленький Миколка, одягнений, як принц, довго ридав, уткнувшись у колiна Анни-Марiї. А потiм поцiлував їй руку… Як дорослий.

Анна-Марiя здогадується, якi сни має на увазi сiмнадцятилiтнiй Микола, вона навiть упевнена, що в цих снах вона, Анна-Марiя, головна дiюча особа. Саме — дiюча.

— Куди ти зникла на два тижнi? — знову запитує вiн. — Я шукав тебе, де тiльки мiг. Алекс казав, що ти на Сан-Бабiло (так у мiстi називали майданчик, де збиралися повiї).

— I ти що, повiрив?

— Нi, звичайно. То де?

— Не має значення… Тепер нiчого не має значення. Може, справдi, пiти на Сан-Бабiло — це гарна iдея… Та спочатку… — Анна-Марiя пильно дивиться йому в очi, вiд чого нiжна Миколчина шкiра на щоках вкривається червоними плямами. — Слухай, а ти пам'ятаєш, як поцiлував менi руку?

— Звичайно. Я навiть пам'ятаю, що тодi подумав: обов'язково одружуся з тобою, коли виросту.

— Нiзащо! Я нiколи не вийду замiж. Я це зрозумiла дуже давно. Цi пупси на автомобiлях, кульки, п'янi гостi… Кому це потрiбно? Тобi це подобається? Ти збираєшся ТАК одружитися? Утiм, навiщо я запитую — ти одружишся саме так. Як усi. I буде це ну-удно. Як поглинання булки.

— Що з тобою? Ти дуже змiнилася останнiм часом… — Миколка бере її за руку, перевертає долоню й пiдносить до вуст, тулиться до неї теплими, просто гарячими, як вугiлля, губами. У пiд'їздi прохолодно, але, починаючи з долонi, все тiло Анни-Марiї раптово сповнюється незнайомим досi млосним теплом.

— Послухай, — шепоче Миколка, — послухай…

Але сказати йому нiчого — все зрозумiло без слiв.

— Тобi не здається, що всi люди навколо говорять про дрiбницi? — У Анни-Марiї сьогоднi дивний настрiй, вона й сама не розумiє, звiдки з'явилася ця хвиля незрозумiлої агресiї. — Ти не звертав уваги, якi одноманiтнi нашi рухи вже з самого ранку? Мене починає нудити, коли я розстеляю й застеляю постiль, ставлю на плиту чайник, чищу зуби, прокручую в замку ключ… А подумай, про що ми всi говоримо! Про кiно, про погоду, про ганчiрки, про грошi… Менi здавалося, що, коли я виросту, буду дуже розумною. А тепер розумiю, що розумною я була ТОДI. I вiльною також. А слова, по-моєму, взагалi не мають жодного значення — це всього лише звуки, якi ми зронюємо в порожнечу…

— Даремно ти так… — Микола супить брови, морщить чоло i, немов пiрнальник перед стрибком, вдихає в себе якнайбiльше повiтря. — Я так не думаю. Є й iншi слова. От послухай:

— Це що?

— Це Богдан-Iгор Антонич. Минулої недiлi ми з Сашком їздили в лiсосмугу за мiсто — там спекулянти книжки продають. Прямо iз землi… Є такi раритети — початку сторiччя! А от iще:

— Богдан-Iгор Антонич? — iз задоволенням вимовляє Анна-Марiя досi не чуте прiзвище. Жар не йде з її тiла, Миколка ще тримає її руку у своїй.

— Що ти! Це жахливi вiршi!! — вiн страшенно нервує й Анна-Марiя розумiє:

— Твої?!

— Не має значення. Просто, розумiєш, є зовсiм iншi слова. I заради них варто жити! Я не одружуватимуся з лялькою на капотi. Я також це все ненавиджу.

— Та все одно колись це має статися! — Анна-Марiя висмикує свої пальцi з його долонi. — Адже ти сам говорив про цi сни… Гормони заграли! I це нормально. А менi огидне все нормальне. Розумiєш?

— Тодi, — вiн знову бере її за руку, але цього разу дотик здається Аннi-Марiї несподiвано владним, а замiсть теплої млостi її охоплює незнайоме тремтiння, що передається вiд його руки. — Давай будемо ненормальними! Без ляльок. Адже все одно, якщо я колись i одружуся — то тiльки з тобою!

Напевно, за iнших обставин вона сказала б: «От дурень!» чи щось подiбне, але цiєї митi їй на думку спадає чудова iдея. Це саме те, що зараз найпотрiбнiше — упасти якнайнижче.

— От i чудово! — каже вона. — Я згодна. Але врахуй — це буде одноразове одруження.

— Тобто?

— Що ж тут незрозумiлого? Я прийду до тебе, коли скажеш, але тiльки один раз. Позбудешся своїх снiв…

— Ти серйозно? — Його голос тремтить, як i рука. — Жартуєш?

— Я ж сказала. Можеш призначати день. I швидше, поки не передумала.

— Чекай, чекай… — Миколка намагається поки що не думати про серйознiсть пропозицiї, адже йому треба визначитися — коли й де? — це його чоловiчий обов'язок, а усвiдомлювати своє щастя можна пiзнiше. — Завтра Сашко зi Свiтланою їдуть в експедицiю. Прийдеш завтра?

— Я ж сказала, що так. Завтра — то завтра.

— Що… що тобi приготувати?

— Ну, я ж до тебе не їсти прийду! Приготуй менi… яблуко. Одне велике червоне яблуко — таке, як продаються на центральному базарi.

— Гаразд. А ти впевнена, що хочеш цього?

— Звичайно. Не бiйся, — Анна-Марiя торкається рукою до його чуприни, й усе змiнюється у свiтi.

— Тодi бiжу за яблуком! — Миколка дiстає з кишенi маленьке кругле люстерко й розламує його об пiдвiконня на двi частини. — Ось твiй пароль. Як сказав один поет: «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо!»

Анна-Марiя бере свiй осколок i їй здається, що подiбне вже колись вiдбувалося… Але де, коли?…

Миколка вже встиг перескочити через двi сходинки, але знову повернувся до Анни-Марiї:

— Послухай… Я, звичайно, не зовсiм тобi вiрю… Але… може… поцiлуємось?

— Чом би й нi?…

I Миколка цiлує її. I замiсть забуття, запаморочення чи iнших захопливих вiдчуттiв, про якi так часто й багато говорили однокласницi, Анну-Марiю розбирає неймовiрна цiкавiсть. Вона величезна, вона розпирає зсередини i, можливо, саме вiдтепер стає для неї рушiйною силою, котра й визначатиме майбутнє…

— Все! Помчав! Я дiстану тобi найбiльше яблуко у свiтi! — пошепки кричить Миколка. — Завтра прогуляємо школу. Приходь удень — мої їдуть iз самого ранку. Вiн перестрибує через сходинки, за мить унизу грюкають дверi пiд'їзду.

***

— … бiг кудись, як навiжений… Який жах! Така страшна доля… — долинає з кухнi чиясь приглушена розмова. Анна-Марiя дивиться на годинник — рiвно сьома. Мачуха вже стоїть на порозi, готова йти на роботу, i з кимось неголосно розмовляє. Крiзь сон Анна-Марiя впiзнає голос сусiдки тiтки Валi. — Треба буде ввечерi зайти, допомогти…

Сьогоднi Аннi-Марiї нема куди квапитися, i вона натягує ковдру на голову. Нехай сьогоднi Олекса сам розiгрiває собi снiданок, якщо хоче, а вона буде спати. А потiм помиє голову, одягнеться i прикинеться, що йде з будинку. I нiхто не дiзнається, що попрямує вона не далi вiд другого поверху, пiде на побачення, як найостаннiша грiшниця. «Так-так, — думає Анна-Марiя, — все повинно бути саме так. Майже випадково, майже мiж iншим. Щоб не було потiм вульгарних очiкувань, фантазiй та iнших рожевих сиропiв. I нiяких освiдчень…» Хоча навряд чи Миколка утримається вiд освiдчення…

Через пiвгодини Анна-Марiя чує, як хтось наполегливо стягує ковдру з її голови. На кухнi вже свiтло, вона мружиться й не вiдразу розумiє, що скраю на її розкладачцi сидить Олекса.

— Вставай! — каже вiн. — Є новини: Микола потрапив пiд машину. На смерть. Ще вчора ввечерi. А знайшли тiльки сьогоднi. У морзi!

Олекса увесь тремтить вiд збудження, його бентежить думка, що Миколка, з яким ще вчора вони обмiнювалися фразами у дворi, тепер — мертвий. Вiн згорає вiд нетерпiння вперше побачити таке видовище. А найбiльше йому хочеться першому повiдомити цю новину зведенiй сестрi.

— Ти брешеш! — скрикує Анна-Марiя i розумiє, що брат уперше не жартує i не знущається з неї. — Iди геть! Iди! — кричить Анна-Марiя i знову натягує ковдру на голову. Її б'є дрiбний дрож, тiло стає липким, ноги — ватяними. Як це могло статися? Як узагалi це вiдбувається? Кажуть, «була людина — i нема». Але ж людина — не сiрник, не камiнь, кинутий у воду, не кулька в руках фокусника. Це великий i складний органiзм, цiла система, пронизана паралелями i меридiанами судин, нервових закiнчень, i цiлий свiт сновидiнь, прагнень, таємних i явних бажань. Миколка цiлував її теплими вустами — невмiло, але жадiбно i спрагло, а тепер — де вони, цi вуста?…

Їй здається, що за цi хвилини вона перетворилася на розбиту паралiчем стару. Тремтячою рукою вона дiстає з кишенi куртки осколок дзеркальця. «Ми при зустрiчi їх з'єднаємо…» — зринає в пам'ятi Миколчин голос…

Непомiтно спадає вечiр — начебто хтось вирiзав iз кiнострiчки цiлий шматок довгого дня: тiльки-но був ранок — чирк! — i за вiкном уже поплив сизий дим присмеркiв. Анна-Марiя розумiє, що потрiбно встати, одягтися, зiйти вниз, на другий поверх, на власнi очi переконатися, що це — не сон, не бездумна брехня її придуркуватого брата. Однак те, що це дiйснiсть, вона розумiє вiдразу, вiдчинивши вхiднi дверi: у пiд'їздi тиша, багато дверей прочиненi, з другого поверху чути приглушенi звуки, човгання нiг, брязкiт посуду й особливий запах воску. Анна-Марiя не може змусити себе зiйти вниз. Та невдовзi до квартири забiгає Олекса:

— Я сьогоднi з мамою залишаюся в Сашка — чергуватиму бiля труни. Ти з нами? Там повна квартира сусiдiв! Кажуть, до дванадцятої прийде пiп! Уявляєш, кажуть, що у Миколи в руцi було яблуко! Так учепився, що ледве витягли!

Олекса хапає зi сковороди котлету, швидко запихає її в рота, захлинаючись, п'є молоко.

— Добре, я помчав! Коли що — ми з мамою внизу!

«…Тут ти нiколи не знайдеш собi пари, — воскресає в пам'ятi захмелiлий голос Калiостро. — В тобi занадто багато радостi й життя. А люди не люблять цих якостей в iнших. Особливо чоловiки… Тому що вбивати радiсть у ближньому набагато простiше, нiж зародити її в собi i в iнших. Тобi може зустрiтися тiльки Вбиваючий Радiсть i ти будеш боротися за двох, аж доки не скам'янiєш…» Миколка не був Убиваючим Радiсть, але його бiльше немає, думає Анна-Марiя, швидше за все, це радiсть убила його. Вона згадує, який учора був вечiр — як на малюнку Ренуара: зiтканий з безлiчi розмитих яскравих мазкiв, i пахнув вiн дощем i трохи кавою. Гарний був вечiр… Куди йти? Кому розповiсти про сум, про розплавлений свинець, що спопеляє серце?…

Анна-Марiя ходить квартирою, як примара. У кiмнатi, яка ранiше належала їй, повна руйнацiя — Олекса нiколи не складає свої речi, не застеляє лiжка. Погляд Анни-Марiї падає на стiну з плакатом, на якому руда Пугачова кутається в бiле хутро, поряд — порожнє мiсце… От що називається — битися головою об стiну! Анна-Марiя притуляється гарячим чолом до вицвiлої шпалери й раптом чiтко розумiє, що необхiдно зробити, аби не збожеволiти! Вона не знає, чи був то сон iз дитинства, однак розумiє, що в будь-якiй стiнi можна вiдшукати дверi, щоб пiти. Як вона могла забути про це?! Вона бере зi столу олiвець. Лiнiя Дверей має бути напiвкруглою, не обов'язково намальованою чiтко, але — у повний зрiст; i ще одна умова: вона не повинна нiде розриватися, мусить бути проведена на одному вiддиху, одним широким змахом, як це було тодi…

А як було тодi? Олiвцем Анна-Марiя обережно окреслює тiнь свого силуету на стiнi, тихенько торкається середини… Нiчого… «Я божеволiю… — думає вона. — Треба йти туди, на другий поверх, до людей, до Миколки. Побачити його востаннє…» Вона знову виходить на сходовий майданчик. Солодкуватий запах воску посилюється, Анна-Марiя звiшує голову й бачить, як в отворi прочинених дверей Миколчиної квартири хитаються тiнi: хтось заходить, хтось виходить, пiд'їзд сповнений шурхотом, лампочки свiтять по-особливому тьмяно. Нi, вона нiзащо не зможе туди ввiйти! У суцiльнiй темрявi Анна-Марiя повертається назад, навпомацки прямує до спальнi й бачить те, що мала побачити: по всьому контуру намальованого пiвкола свiтиться смужка свiтла. Анна-Марiя бiжить на свiтло й з усiх сил ударяється об стiну. Але удару не вiдчуває. Тому що дверi пропускають її досередини. I вона опиняється у напiвтемному пiд'їздi…

***

…Це дуже дивний пiд'їзд. У ньому пахне свiжiстю. Анна-Марiя озирається навколо й бачить, що в широких напiвкруглих вигинах полiрованого поруччя стоять вази з жовтими квiтами. Високi вiкна з вiтражами, на сходинках — червона килимова дорiжка. Лiфт швидше схожий на карету, поставлену вертикально. Анна-Марiя придивляється: за тонованим склом масивного парадного входу видно обриси незнайомого мiста, чути його гамiр i зрозумiло, що на вулицi — погожий, сонячний день. Десь нагорi грюкають дверi, чути квапливi жiночi кроки.

— Дiвчинко моя! Як ти виросла! А я, як завжди, щось переплутала — чекала на тебе за кiлька годин, навiть на роботу не пiшла…

Бiльше нiчого не треба — нi запитань, нi думок — «Чому? Навiщо? Як?» — усе це не має значення! Анна-Марiя заривається обличчям у пухнасту кофту жiнки й заплющує очi.

— Сонечко, ну, не плач, не плач, — шепоче мама i гладить її по головi. — Я знала, що ти приїдеш! Я так чекала! Не було такого дня, щоб я не думала про тебе. Ну, пробач менi… Ходiмо швидше. Що ж це ми в пiд'їздi стоїмо?…

Жiнка вiдхиляє вiд себе Анну-Марiю, бере її обличчя у свої прохолоднi долонi. Вони жадiбно вдивляються одна в одну. Мама майже не змiнилася, хiба що обличчя нiби вкрите серпанком — начебто час завiсив його ледь помiтною плiвкою, яка трохи розмила риси. У неї таке саме попелясте пряме волосся, як i в Анни-Марiї. Обiйнявшись, вони пiднiмаються сходами, мама вiдмикає дверi квартири.

— Ось тут я й живу…

Анна-Марiя входить у широкий довгий коридор, що закiнчується холом. У ньому стоїть шкiряна канапа, круглий стiл, кiлька череватих крiсел на гнутих нiжках. Iз холу ведуть троє дверей, однi з яких вiдчиненi в простору кухню.

— Влаштовуйся, — каже мама. — Я приготую тости й каву.

Анна-Марiя пiдходить до вiкна. Уздовж широкої вулицi тече рiчка, закована в ґратичасту огорожу, по обидва боки брукiвки припарковано автомобiлi. Перехожих майже немає. Тiльки парочка закоханих кидає крихти хлiба нахабним голубам.

Мама повертається, ставить на стiл тацю з гарячими бутербродами й кавником. Проте Аннi-Марiї зовсiм не хочеться їсти.

— Як ти живеш? — iз побоюванням запитує вона. — Чому ти поїхала? Я так мало знаю про тебе…

— Менi хотiлося щось змiнити у своєму життi, — зiтхає мама. — Просто з'явилася нагода… Тебе я не могла взяти iз собою. Адже не була впевнена, що роблю правильно.

— А тепер?

Мама дiстає з шафки велику коробку iз цигарками, клацає запальничкою.

— Ти що, куриш? — Анна-Марiя ловить себе на думцi, що зовсiм не пам'ятає i соромиться її.

— Так, iнодi… А ти?

Дивно, що можна ось так сидiти, не вiдчуваючи нi родинних почуттiв, нi рiзницi у вiцi. Дивно… I трiшки боляче.

— Я — нi. Ти одружена?

— Була. Я просто хотiла виїхати, розумiєш? Це замiжжя подарувало менi Париж i вiдняло тебе.

— Отже, на протилежнiй чашi терезiв лежав Париж… — задумливо промовляє Анна-Марiя.

— Не тiльки. Багато чого лежало… Наприклад — воля, можливо — мрiя… Я знаю, ти зрозумiєш мене коли-небудь… Потiм…

— Не сказала б, що ти виглядаєш щасливою…

— Я зараз просто схвильована. Хоча, можливо, ти маєш рацiю. Ми всюди лишаємося сам на сам iз собою, незалежно вiд того, де перебуваємо. Та перш нiж це зрозумiти, потрiбно зробити поворот. Але лiнiя життя — вона завжди пряма. Це тiльки здається, що ти розвертаєшся на всi сто вiсiмдесят. Насправдi ця лiнiя така широка i простора, що «крутий поворот» ми робимо посеред неї.

— Як же зробити справжнiй поворот? Як переступити межу цiєї лiнiї?

— А навiщо? — вона струсила попiл у важку кришталеву попiльницю.

— Але ж iти по нiй i знати, що нiколи не побачиш нiчого iншого — це жахливо! Все одноманiтно й передбачувано… Iнодi вiд цього просто хочеться вити…

— I тобi теж?… — вона знову взяла сигарету. — У тому-то й рiч, що ще нiкому не вдавалося вийти за межi СВОЄЇ лiнiї. Є щасливчики, швидше за все, це люди ненормальнi чи зупиненi в розвитку, яким дано хоча б пiдiйти до краю, намацати замаскований вихiд i навiть вирватися назовнi. Проте й вони все одно повертаються…

В Анни-Марiї перехопило подих:

— Ти говориш про Дверi?

— Якi дверi?

— Ну, тi, через якi я потрапила до тебе…

— Дурненька моя, — мама ласкаво провела по головi дочки й за краєчок витягнула з кишенi її джинсової куртки паспорт i зворотний квиток на лiтак. — Ти залишилася невиправною фантазеркою! Слава Богу, що тепер можна хоч трiшки подорожувати. I ти ще така молода, у тебе все попереду. Ну, куди ти хочеш, щоб я тебе повела? Єлисейськi поля, Версаль, Лувр, Нотр-Дам — це зрозумiло. А ще?

Анна-Марiя знизала плечима.

— Тодi пiдемо просто поблукаємо… Хочу, щоб ти подихала цим повiтрям.

Вони вийшли на вулицю. Паризька осiнь дихнула в потилицю Анни-Марiї, немов пiдштовхуючи до нових вiдкриттiв. Чи було це повiтря — повiтрям волi, як стверджувала мама? Анна-Марiя навсiбiч крутила головою, намагаючись запам'ятати i зберегти в собi всi запахи, звуки, найменший новий рух тутешнього, чужого для неї життя. Вона з подивом бачила, що реальнiсть не збiгається з уявленнями: вiтер нiс по тротуару обгортки й листя, жiнки, котрi траплялися на шляху, здебiльшого були вдягнутi в спортивний одяг — туфлi на низьких пiдборах i вовнянi светри грубого плетiння. Бездоганними були аксесуари — сумки з добре вичиненої шкiри, легкi шалики, яскравi берети.

— Це найменший округ — другий, — розповiдала мама. — Зараз я покажу тобi свою улюблену вуличку — La rue des Degres… Коли менi буває смутно, я йду туди i просто сiдаю на сходинки. Ця вуличка — лише 14 сходинок нагору. Уявляєш? I цi нещаснi п'ять iз половиною метрiв, якi ведуть до метро, мають своє iм'я…

Потiм вони сiли в невеликий автобус лiнiї Монмартробюс i доїхали до майдану Пiгаль. Мама купила великий пакет повiтряної кукурудзи, i вони сiли на кам'яну лаву, над якою бузковою хмарою колихав свої вiти сизий кущ.

— Одна людина сказала, що вдома я нiколи не знайду собi пари. I що моє мiсце тут… — задумливо сказала Анна-Марiя.

— От i чудово, — зрадiла мама. — Як закiнчиш школу, перебирайся сюди! Як ти на це дивишся?

Анна-Марiя знизала плечима. Їй подобалися яскравi барви, якi вона бачила навколо, але жiнка, котра сидiла поруч, лякала — вiд неї вiяло нескiнченною самотнiстю.

З майдану вони дiсталися до Єлисейських полiв. I те, що Анна-Марiя уявляла справжнiми ланами iз високою травою i розлогими деревами, у холодку яких прогулюються дами з мережаними парасольками, виявилося широкою вулицею з мережею магазинiв i ресторанiв.

— Це найдорожчi ресторани в мiстi, — розповiдала мама. — У Парижi життя взагалi дуже дороге…

Розмова не клеїлася, день тягнувся неймовiрно повiльно, й Аннi-Марiї здавалося, що вiн не скiнчиться вже нiколи. Вона дивилася на примарнi скульптури Нотр-Дама й розумiла, що вiн неймовiрно малий порiвняно з її уявленнями про нього. Її бiльше приваблювали деталi: перекрученi, як вени старця, лози дикого винограду, котрий дерся старими стiнами, маленька пташка, яка сидить на гостроверхому капелюсi вуличного торгiвця поп-корном, обличчя в автобусi, який проїжджає повз, плетений плащ негра-саксофонiста й густi звуки музики, схожi на повiтрянi кулi, що здiймалися до неба. I нарештi — вiкна будинкiв з акуратними бiлими рамами вигадливої форми.

За одним iз них, певно, живе така сама Анна-Марiя, вона ходить у школу чи коледж, дбайливо оберiгає вiд чужого погляду свої щоденники, потайки покурює марiхуану… У неї своя лiнiя життя, думає Анна-Марiя, i вона так само сподiвається звернути в будь-який бiк, аби не йти поруч з iншими…

— Сонечко, — вiдриває її вiд мiркувань голос жiнки, яка шiстнадцять рокiв тому побачила її першою. — Менi необхiдно з'явитися на роботi. Це за два кроки звiдси — я працюю фотографом в одному журнальчику. Це ненадовго. Давай зробимо так: я дам тобi кiлька франкiв — аби ти змогла зачекати мене в кав'ярнi. А я миттю! Потiм зайдемо в маркет i накупимо рiзної смакоти до вечерi… Добре?

Мама дає їй кольоровий папiрець.

— Зайдеш он у ту кав'ярню — вона показує на овальнi дверi наприкiнцi вулички, — сядеш за столик. Коли пiдiйде офiцiант, скажеш йому просто: «кава» — вiн зрозумiє. Потiм скажеш «мерсi». Вчися! Ти, напевно, у мене зовсiм дикунка… Щоб вiдчути мiсто, потрiбно обов'язково посидiти в мiсцевих кав'яреньках!

Вона цiлує Анну-Марiю, гладить її волосся, ретельно застiбає верхнiй ґудзик куртки:

— А ввечерi я покладу тебе спати, сяду поруч, i ми будемо довго розмовляти… Я розповiм тобi усе-усе, що не встигла, гаразд? Ну, я побiгла… Чекай на мене в кав'ярнi!

I Анна-Марiя залишається на вулицi сама. Вона з побоюванням озирається на всi боки й повiльно рушає до кав'ярнi. Це малесенька кнайпа зi стилiзованими пiд старовину важкими дубовими дверима. Краєм ока Анна-Марiя зауважує за вiкнами вiдвiдувачiв. Вони щось їдять i п'ють каву з крихiтних бiлих фiлiжанок.

Анна-Марiя сповнюється рiшучостi, штовхає важкi дверi, робить крок, незграбно спотикається в напiвтемрявi й летить у прiрву…

***

— Ми поїдемо звiдси, поїдемо! От побачиш! — Ада ляскає себе по колiну маленькою пухкою долонькою. — Який у тебе бал буде в атестатi?

Вони знову сидять пiд грибком, ковтаючи з пластикових скляночок червоне нудотно-солодке вино, як тодi — на поминках Альфонсiно. Тiльки тепер це поминки по Миколцi, i знову Анна-Марiя ледь стримує сльози, вiдчуваючи, що вiд її життя вiдламався й упав у прiрву ще один дуже важливий шматок.

— Потерпи мiсяць, — умовляє подругу Ада, — i звалимо звiдси…

Вона обводить рукою їхнiй двiр. Старий, колись улюблений дворик iз триповерховими будинками, з ослоном, який розсохся, лавкою, до якої все частiше виходять посидiти постарiлi сусiдки — ранiше в них на це зовсiм не було часу… Бiльше не цокають зухвало високi пiдбори актриси тiтки Танi (тепер вона ходить у пантофлях на босу ногу, i її хода давно втратила колишню грацiйнiсть), не кричить пiд вiкнами п'яний чоловiк Сери (вiн давно вже заспокоївся, одружився й виїхав кудись в iнше мiсто), i тiльки з вiкон завжди заклопотаної Дусi в'ється такий самий звабливий запах смаженої картоплi з грибами.

Анна-Марiя намагається не дивитися на майданчик перед пiд'їздом — на ньому лежать зiв'ялi, вже притоптанi квiти…

Їй дуже хочеться виїхати звiдси негайно.

— А ви з ним… — Ада робить красномовний жест рукою — кудись угору, — цiлувалися?

Анна-Марiя згадує недавнiй поцiлунок у напiвтемному пiд'їздi, i її починає дiймати внутрiшнє тремтiння. Чому вона не вiдчула нiчого, крiм цiкавостi? Хiба так мають поводитися закоханi, i хiба Миколка, її вiдданий друг, заслужив таке холодне помiрковане ставлення? I взагалi, хiба так починається кохання?… Анна-Марiя стискує холодними долонями скронi й намагається згадати, як це було — пiд'їзд, гаряча Миколчина долоня на її руцi, його губи. Але в пам'ятi постає той, маленький Миколка, яким вiн уперше вийшов на двiр: у чорному пiджацi, з оксамитовим «метеликом» пiд бiлим комiрцем…

— Так, ми поїдемо, — невлад вiдповiдає Анна-Марiя. — У мене буде вiдмiнний атестат…

Увечерi й усi наступнi днi вона сидить над пiдручниками. У неї з'явилася мета. Вона ще не знає, що вiднинi визначена цiль, i дорога до неї — головне, що буде спрямовувати все її життя.

Травень, що впав на маленький двiр квiтковою зливою, божевiльний щебет птахiв, спокуса викупатися в мiсцевiй рiчцi — все вiдкинуто, вiдкладено на «потiм». Однак Анна-Марiя твердо знає, що й у цьому «потiм» для всiх цих розкошiв не знайдеться мiсця. Як заведений механiзм, вона складає всi iспити, з почуттям полегшення вiдбуває випускний вечiр, на який довелося вдягти дивом збережене мамине плаття з крепдешину в дрiбний синiй горошок.

А потiм вони з Адою йдуть купувати квитки до столицi…

А потiм пiд трiумфальним поглядом мачухи вона складає металеву розкладачку, вiд нiжок якої на кухонному лiнолеумi залишаються характернi (ненависнi!) вiдбитки…

А потiм за вiкнами потяга пропливають сiрi запиленi карiатиди, грубо прилаштованi до колон привокзальної будiвлi…

I Аннi-Марiї здається, що в їхнiх порожнiх зiницях — осуд i попередження: «Пропадеш…»

I вона показує їм язика.

***

…Столиця зустрiчає Аду й Анну-Марiю дрiбним лiтнiм дощиком. Крiзь розпушенi хмари проглядає сонце. Прохолодний вiтерець має лимонний присмак. Аннi-Марiї здається, що його можна пити, як пепсi-колу, яку подруги вiдразу купили на вокзалi в тiтки, що пiдходила до вагонiв iз величезною торбою. Всi пасажири здебiльшого також купували пепсi. В iнших мiстах пепсi ще не продавали, а тут на кожному кроцi яскравiють цi маленькi, незвичної форми пляшечки!

— Зараз поїдемо за цiєю адресою, — керує Ада, розгортаючи папiрець, який їй дали батьки. — Влаштуємось, а потiм одразу — до iнституту, подамо документи. Тодi трiшки погуляємо. Я дам тобi свою бузкову блузку…

Господиня, з якою домовилася Адина мати, живе в самому центрi, їхати недалеко. Анна-Марiя iз захватом дивиться у вiконце тролейбуса. Мiсто барвисте, як палiтра художника, на вулицях люди якiсь iнакшi, нiж там, звiдки вони приїхали — веселi, усмiхненi, гарно вбранi. Найбiльше враження справляє молода жiнка в елегантних туфельках на високих тонких пiдборах. Анна-Марiя вирiшує, що обов'язково купить собi такi самi, а там — хоч трава не рости! На радощах, що Анна-Марiя вiд'їжджає, мачуха видала їй величезну суму — аж 200 карбованцiв, за умови, що це буде перший i останнiй внесок на облаштування життя пасербицi у столицi. «Далi — думай сама…» — сказала вона на прощання.

I тепер Анна-Марiя їде в тролейбусi, ковтає смачне лимонне повiтря великого мiста i вперше думає не про сенс життя, а про новi туфлi на високому пiдборi.

Цього ж вечора, стомленi, аж розiмлiлi вiд перших годин самостiйного життя, збудженi, щасливi, ледь перекусивши печивом, яке привезли iз собою, подруги виходять у мiсто на першу прогулянку. Iспити починаються через два тижнi, але дiвчатка не збираються гаяти цей час, вiдсиджуючись у будинку!

— Проживемо, — заспокоює Ада. — Предки обiцяли висилати грошi щотижня. А ти свої заховай, нам тут iще довго паритися. Може, влаштуєшся кудись на пошту чи прибиральницею — заробиш!

Мiсто крутиться перед очима завороженої Анни-Марiї, як карусель, як чарiвна парасолька в руках Оле-Лукойє. Вона весь час задирає голову — розглядає оголених атлантiв, що пiдтримують балкони мало не кожного будинку, заглядає в склянi вiтрини, вдихає аромат кави, яку готують мало не в кожнiй забiгайлiвцi.

— На нас звертають увагу… — шепоче Ада, коли вони проходять повз компанiю столичних хлопцiв. Вона налаштована на пригоди.

— Ти зi мною не пропадеш! — каже Ада. — Я не збираюся стояти в загальнiй черзi! Бачила, як на мене дивився той, iз кафедри, коли ми подавали документи? Я вже довiдалася, як його звати — дуже незвично — Стефан. Вiн, до речi, аспiрант i син ректора…

Ада — маленька, з пишним рудим волоссям, мiцно збита, з яскравою жовтогарячою помадою на повних губах. Анна-Марiя поруч iз нею почувається незграбною чаплею.

— Навiщо тобi туфлi на пiдборах? — усмiхається Ада. Проте Анна-Марiя вже тягне її до взуттєвого магазину, вона мрiє скорiше зробити першу дорослу покупку й позбутися своїх розтоптаних мокасин.

«Перше, що ти зробиш, коли почнеш заробляти грошi — купиш собi туфлi на високих пiдборах, — згадує вона напучування Калiостро. — Це — перша необхiднiсть для вродливої жiнки. Можеш одягнути найпростiшу сукенку, але туфлi мають бути бездоганними!».

У магазинi подруги довго роздивляються взуття. Анна-Марiя вперше примiряє високi пiдбори — легкi чорнi «човники» сидять на нозi, як улитi. Пiдбори тоненькi-тоненькi, з позолоченою стрiлкою посерединi. Анна-Марiя вже не може не купити їх, хоча коштують вони половину одноразового «внеску» мачухи.

Пiзнiше, коли на небi з'явився серпик молодика, подруги влаштовують похорон старих черевикiв Анни-Марiї в ботанiчному саду: пiднiмаються на порослий травою пагорб i закидають їх далеко в кущi! Густi чагарники миттєво поглинають їх. Починається нове життя. I в ньому немає мiсця для старих мокасин.

Пiсля дев'ятої вечора вулицi ще бiльше пахнуть кавою, до її аромату домiшується запах акацiї, вiд якого голова йде обертом. Дiвчата повертаються до квартири. Господиня вже спить, i вони, перешiптуючись, смiючись, застеляють вузькi лiжка бiлими накрохмаленими простирадлами.

Анна-Марiя вiдчиняє вiкно й радiсно спостерiгає, як мiсячне свiтло грає на позолочених пiдборах нових туфель, що стоять на пiдвiконнi. За вiкном життя ще триває — десь удалинi звучить музика, дзеленчать трамваї, чутно смiх. Анна-Марiя випростовується на прохолодному простирадлi й тiльки тепер розумiє, яким довгим був день. Вона вiдчуває, що це мiсто прийняло її, i вона знову повними грудьми вдихає його наркотичнi запахи — акацiї, кави, розiгрiтого за день асфальту…

Вона не здогадується, що вранцi на неї очiкує нове диво — соборнi дзвони, високi ноти яких увiрвуться в її сон тривожно й урочисто.

***

…Два тижнi Анна-Марiя їсть тiльки печиво (28 копiйок за пачку), запиваючи його окропом. Вона вирiшила не спокушатися i майже не виходить на вулицю — старанно учить ненависну алгебру… Iнодi заходить на кухню, щоб поставити чайник.

— Ти така худенька, — каже до неї господарка квартири Галина Степанiвна. — Давай хоч бульйону тобi наллю…

Анна-Марiя намагається не дихати, щоб запаморочливий запах не дав розслабитися. Бадьоро вiдмовляється, посилаючись на дiєту, i знову сiдає за пiдручники. Новини з позавiконня приносить невгамовна Ада. Вона десь пропадає цiлими днями. Але її успiхи не порiвняти з Анни-Марiїними.

— Ходили зi Стефаном у ресторан, — доповiдає вона, дiстаючи iз сумочки загорненi в серветку котлети «по-київськи». — Налiтай! Вступ менi забезпечено, вiн обiцяв. Звичайно, довелося дещо дозволити… Ти не хвилюйся, i для тебе я що-небудь вигадаю!

Вiд Ади пахне парфумами, сигаретним димом, вином, уся вона — суцiльне руде свято. Вона вже чудово розумiється на мiських маршрутах, назвах вулиць, цiнах i взагалi встигла накупити собi безлiч рiзних ганчiрок, а головне — моднячi джинси, якi щiльно обтягують її пишнi стегна.

— Тобi, звичайно, просто так не вступити, — зiтхає Ада. — Стефан каже, що цього року божевiльний конкурс… Може, прогуляємось?

Анна-Марiя стискає зуби. Нi, вона зобов'язана вступити! Iнакше доведеться викинути чудовi черевички на пiдборах у тi самi чагарники, попрощатися iз дзвонами… А для неї це вже неможливо!

***

— Я нiколи нi про що тебе не просила, чи не так? — Ада повернулася з чергового побачення, сидить на своєму лiжку й блимає на Анну-Марiю круглими чорними очима. — Якби не я — парилася б ти зараз на своїй розкладачцi. Ти цього хочеш?!

Вiд одного тiльки спогаду про розкладачку до горла Анни-Марiї пiдкочується солона нудота.

— Отже, — продовжує Ада, — не просила, а тепер — благаю! Стефан запрошує мене з тобою до нього в гостi. Не знаю, що вiн хоче вiд тебе, але дуже наполягав, мовляв, бажає познайомитися з моєю сестрою (я, до речi, сказала, що ти — моя сестра)…

— Ну навiщо менi йти? Iспити починаються через чотири днi! Та й одягти менi нiчого, — опирається Анна-Марiя.

— Вдягнеш мої джинси!

— Вони менi короткi!

— Нiчого — це останнiй писк моди, особливо в комплектi з твоїми новими туфлями! Ти не повинна мене пiдвести. Може, вiн хоче попросити в тебе моєї руки… Будеш правильно поводитися — вступиш до iнституту. Я вже постараюся, не хвилюйся!

Вранцi наступного дня Ада старанно пiдмальовує Аннi-Марiї повiки нiжно-блакитними тiнями, наводить «стрiлки», пiдфарбовує вiї новим брасматиком «Луї Фiлiп». В Адиних блакитних джинсах, на високих пiдборах Анна-Марiя має навiть дуже привабливий вигляд… Цього разу дзеркало пiдтверджує припущення тiтоньки Валi про належнiсть Анни-Марiї якщо не до королiвського роду, то до аристократичного — точно! Навiть волосся бiльше не дратує: пiсля болгарського шампуню, що продається тут у кожному галантерейному магазинi, воно лежить на плечах рiвною важкою хвилею. Ада додає останнiй штрих — щедро збризкує Анну-Марiю парфумами з вишуканого флакончика. Вiд цього запаху в тiєї аж голова йде обертом.

— Ти, головне, нiчому не дивуйся i не пручайся. Просто сиди, слухай, усмiхайся. Словом, не будь провiнцiйною дурепою! Запропонує сигарету — не вiдмовляйся. Вiд випивки, звичайно, теж. Пам'ятай, що це все ти робиш заради мене. Добре? Марi, Марi! Я так тебе люблю! Ти така гарненька, ти навiть сама не уявляєш! — Вона смикає Анну-Марiю, обiймає, кружляє у вальсi. — I пам'ятай — для тебе це такий самий шанс, як i для мене! Ну, що ми тут можемо без надiйної пiдтримки?!

Вони випурхують на вулицю.

— Куди поспiшаєте, красунi? — гукають до них хлопцi в дворi.

— Я б за таку — повiсився! — каже чоловiк своєму приятелю в метро, мiряючи Анну-Марiю хмiльним поглядом.

— Може, поїдемо разом? — пропонує їм той.

— От воно… Почалося… — задоволено шепоче Ада. — Оце життя, а ти весь час сидиш у квартирi, як прикута…

Пiд'їзд будинку вражає Анну-Марiю чистотою, на входi сидить консьєржка, яка презирливо оглядає дiвчаток. Ада по-хазяйськи натискає на кнопку дзвiнка.

— Пам'ятай, я на тебе розраховую… — шепоче вона.

…Стефан — гладкий, високий, з повним обличчям i вологими долонями справляє на Анну-Марiю неприємне враження. «I що в ньому могло так сподобатись Адi?» — з подивом думає вона. Пухкi м'якi губи торкаються її долонi, й Анна-Марiя ледь стримується, щоб не висмикнути її. Великий палець Стефана занадто довго ковзає в її перевернутiй долонi, залишаючи в нiй вологий слiд…

Квартира видається Аннi-Марiї справжнiм замком — всюди килими, рiзьбленi меблi, яких не побачиш у магазинi, шкiрянi диван i крiсла, у центрi — скляний столик, на якому фрукти й безлiч рiзноманiтних пляшок. Анна-Марiя обережно сiдає в крiсло, всiм своїм єством вiдчуваючи вiдповiдальнiсть моменту. «Зараз свататися почне…» — думає вона.

— Вип'ємо, дiвчатка, за знайомство! — пропонує Стефан i наливає в круглi товстi склянки коньяк. Ада кокетливо хихикає, високо закидає ногу за ногу, пiдморгує Аннi-Марiї: «Треба!».

Та вiдчайдушно робить ковток, судомно хапає ротом повiтря, ставить келих на мiсце.

— Що таке-е? — розтягуючи слова промовляє Стефан. — Дiвчинка не п'є?

— Прикидається! — смiється Ада, роблячи Аннi-Марiї «страшнi очi».

— Ну-ну, тодi — до дна, до дна! — умовляє господар, простягаючи Аннi-Марiї її келих.

— Не вдавай iз себе незайману! — сичить Ада.

Її тон не подобається Аннi-Марiї, та вона задля подруги повинна витримати все до кiнця. «Потiм розберемося! Аби цей вiзит скорiше закiнчився…» — вирiшує вона i мужньо вливає в себе залишки напою.

— Ну, от i молодець! — каже Стефан i знову наповнює келих.

— Нi, я бiльше не можу! — махає рукою Анна-Марiя.

— А ти закушуй. Ось — виноград, персики… — пропонує хазяїн i знову торкається її руки вологими пальцями. — Гарненька в тебе, Адочко, сестра…

Цього разу Анна-Марiя смiливо вiдштовхує його долоню — випитий коньяк додає їй смiливостi.

— Що таке-е? — знову тягне Стефан, поглядаючи на Аду й несподiвано виходить iз кiмнати. Та пiдхоплюється, бiжить слiдом. Кiлька хвилин Анна-Марiя сидить у повнiй самотi, розглядаючи картину на стiнi. До неї долинає збуджений шепiт, а потiм ледь чутно клацає замок у прихожiй. До кiмнати Стефан повертається сам, знову наповнює келихи, сопе, поглядаючи на Анну-Марiю.

— А де Ада? — запитує та.

— Ви що, не можете одна без одної жодної хвилини? Посидь, розслабся, що ти така напружена? Пий, закушуй… Ти ж, напевно, нiколи не бачила таких фруктiв у своїй хацапетiвцi. Це — банани.

— Я знаю…

Стефан сiдає до неї ближче, майже поруч. Анна-Марiя помiчає, що його скронею стiкає крапелька поту, залишаючи блискучу дорiжку на щоцi. Вiн закурює, одним ковтком випиває свiй коньяк i важким поглядом мiряє гостю.

— Вступати приїхала?

— Так…

— Без грошей тепер нiкуди не всунешся… У тебе грошi є?

— Сто карбованцiв…

Стефан смiється i кладе руку їй на плече.

— Велика сума. Насмiшила! Але не хвилюйся — ти така гарненька, навiщо тобi iнститут? Це твiй колiр? — запитує вiн, вiдгортаючи з обличчя Анни-Марiї пасмо волосся.

Господи, скорiше б повернулася Ада! Бiльше за все на свiтi Аннi-Марiї хочеться встати й пiти. Але вона не може пiдвести подругу, адже та стiльки для неї зробила. Треба потерпiти…

— Ну, добре, — говорить Стефан i рiзко розчавлює недопалок у важкiй кришталевій попiльницi. — Поламалася трохи i — досить! Iди до мене!

Анна-Марiя намагається пiдвестися, але Стефан миттєво навалюється на неї, вдавлює в диван своїм пухким важким тiлом. З його почервонiлого обличчя на Анну-Марiю скочуються каламутнi краплi поту, одна потрапляє прямо на губи… Анна-Марiя здригається вiд огидного вiдчуття, намагається пручатися, але гора жиру — слизька й волога — огортає її з усiх бокiв, не дає дихати. Останнє, що Анна-Марiя зауважує — пухкi оголенi груди супротивника, що поросли рiдким рудуватим волоссям. Вона вiдчуває хрускiт зламаного ребра. Потiм настає темрява…

— …Маємо два виходи, можеш вибирати: зарию тебе де-небудь у лiсосмузi, або ти будеш слухняною дiвчинкою й усе минеться, — немов крiзь товщу води, до Анни-Марiї долинає голос, i вона вiдчуває, як у неї вливають коньяк, зуби стукають об край келиха, у горлi палає вогонь. — Попереджати треба! Я ще влаштую Адцi веселе життя — говорила, що ти перша повiя в мiстi, циркова пiдстилка…

Анна-Марiя насилу пiднiмає повiки. У грудях нiби щось хрустить, як у зламаної механiчної iграшки. Вона стискає зуби, поступово приходить до тями. Намагається не дивитися в бiк загорнутого в простирадло хазяїна квартири, що вже сидить навпроти й жує виноград, випльовуючи кiсточки прямо на килим. Стримуючи напади болю, Анна-Марiя з чималими зусиллями натягує джинси. Клаптi розiрваної блузки валяються на пiдлозi й на диванi.

Напiвроздягнена вона прямує до передпокою.

— Гей, ти куди? Накинь що-небудь! — кричить Стефан. — Я дам грошi на таксi…

У передпокої Анна-Марiя знiмає з гачка першу-лiпшу сорочку, накидає на плечi — кожен рух викликає новий спалах болю. Уже вiдчинивши дверi, вона розумiє, що боса. Повертається до зали, оглядає кожен куток у пошуках туфель… Стефан спостерiгає за нею.

— Давай швидше! — раптово каже вiн. — Линяй звiдси, доки не передумав. Iнакше менi справдi доведеться тебе придушити…

Анна-Марiя взуває туфлi. Уже стоячи на порозi, зауважує, як Стефан випиває черговий келих, i голова його безсило спадає на груди…

***

У дворi пiд грибком у дитячiй пiсочницi, стиснувшись у клубок, обхопивши колiна руками, сидить Ада. Анна-Марiя непевним кроком прямує до неї, на ходу зав'язуючи довгi поли чужої сорочки, мовчки сiдає поруч. Ада нервово кахикає, дiстає з кишенi пачку сигарет. Сiрники ламаються в її тремтячих руках.

— Ну, скажи хоч що-небудь… — нарештi промовляє вона. — Скажи, що я сволота, гадина…

Але Анна-Марiя не може розчепити стиснутi зуби.

— Хоч вислухай мене, — просить Ада. — Ти нiчого не розумiєш у життi. Ти вважаєш, що я тебе пiдставила, ти скривджена i, певно, ненавидиш мене… Але… Словом, сьогоднi ж, от просто зараз, я скажу йому, що ти пройшла медекспертизу i подала заяву в мiлiцiю, а я — свiдок зґвалтування. Скажу, що йому свiтить п'ятнадцять рокiв, якщо ми першого вересня не ввiйдемо в дверi iнституту, як студентки. Упевнена, його татусь зробить для нас усе!.. Марi, Марi, ти чуєш мене?! — Ада несмiливо торкається руки подруги. — Зi мною цей фокус не пройшов би, зрозумiй. До того ж, ми вступимо разом, як i мрiяли! Я ж тобi обiцяла! Ну, прости мене, подруго!..

Ада ридає, смикає Анну-Марiю за руку, цiлує безвiльну долоню. Її слова Анна-Марiя чує немов iз-пiд товстого шару вати:

— Марi, ти завжди була для мене iдеалом, ще з дитинства. Думаєш, чому я чiплялася до тебе? Пам'ятаєш, як натерла тобi щоки кропивою? Господи, Марi, ти не уявляєш, як я тобi заздрила! Як мрiяла з тобою дружити! А виходило все навпаки… Це через мою дурiсть. Так мене виховували… Я знаю, що я погана, гiрша за всiх, та, Марi, повiр — усе минеться, ти все забудеш — що тут такого, все одно це коли-небудь мало статися! Головне, ми залишимося тут, нам буде весело, добре, попереду стiльки цiкавого! Ти пробачиш менi коли-небудь?!!

Ада намагається вiдкинути пасмо волосся з обличчя Анни-Марiї, заглянути в обличчя.

— Ти не уявляєш, що це означає — бути такою, як я! Подивися на цi лупатi очi — я їх ненавиджу! А ноги! А цi рудi пасма — хiба це волосся! Мене завжди лапали в тролейбусах маснi дядьки, i нiхто нiколи не сказав менi того, що, пам'ятаєш, одного разу сказав тобi наш слюсар: «Маленький ельф»…

Анна-Марiя нарештi усвiдомлює її слова, вона дивиться на подругу розгубленими очима i раптом зауважує те, про що нiколи не здогадувалася, адже Ада завжди видавалася такою впевненою, незворушною. Тепер вона з подивом розглядає її скуйовджене, як сухостiй, волосся, розсипи ластовиння на кирпатому носi, важкi стегна, короткi повнi пальчики… Гострий жаль охоплює її. Вона ще не спроможна вимовити жодного слова, але сльози вже течуть по її обличчю — вiд цього легшає… Анна-Марiя немов повертається в той день, коли вони так само сидiли у своєму дворi пiд таким самим грибком, i Ада була єдиною, хто виявився поруч.

Анна-Марiя гладить Аду по плечу, i та ще бiльше заливається сльозами.

— Я знала, я знала, що ти пробачиш менi… Тепер усе буде добре!

— Ходiмо, — рiшуче говорить Анна-Марiя. — Час…

Ада покiрно пiдводиться.

— Тiльки не требабiльше плакати. Припини. Нiхто не вартий нiчиїх слiз. А я — менше вiд усiх.

Ця нова iнтонацiя лякає Аду. Але вона розумiє, що все найгiрше вже позаду, i тепер необхiдно дiяти.

— Марi, я знала, що ти свята, — шепоче вона. — От побачиш, далi все буде гаразд…

Вiд автора

Тут менi хочеться перервати розповiдь. Тому що наступного разу я зустрiлася з нею через багато рокiв. Тодi я працювала в районному судi. Вiрнiше, менi потрiбно було написати статтю про який-небудь побутовий судовий процес. Для цього я влаштувалася на кiлька днiв попрацювати секретарем суддi — милої жiнки, котра (заради гарного знiмка в глянсовому журналi) погодилася розкрити менi деякi секрети судочинства. У день, коли я «вийшла на роботу», на порядку денному стояло кiлька процесiв щодо розiрвання шлюбу.

— Що я повинна робити? — запитала я суддю.

— Вдавай, що ведеш протокол, — вiдповiла та й дала менi теку зi справами.

У нiй я вiдразу ж побачила знайоме iм'я, котре не можна було не запам'ятати, i прочитала скупе мотивування: «Не зiйшлися характерами»…

Кiмната, в якiй мала слухатися справа, була вузькою й убогою — синi стiни й два дерев'яних стiльцi навпроти суддiвської кафедри. Рiвно о десятiй дверi вiдчинилися. Я побачила її. Вона мало змiнилася, а якщо бути зовсiм точною — вона навiть покращала. Її обличчя вже не було так рiзко загострене, очi здавалися неприродно свiтлими — якогось дивовижного фiалкового вiдтiнку, гарний макiяж був ледь помiтним, i волосся, ця попеляста густа хвиля, було вдало колороване, вiд чого виникало вiдчуття, що жiнка в перуцi. Образ завершував свiтло-кавовий костюм i туфлi на височеннiй шпильцi. I все-таки, незважаючи на респектабельний вигляд, у глибинi очей ховалася якась зацькованiсть.

Слiдом за нею в кiмнату ввiйшов чоловiк. Його я роздивлялася з не меншою цiкавiстю. З першого погляду було зрозумiло: це не пара. Вираз його обличчя був замкненим, немов наглухо застебнутим на невидиму «блискавку». Вiд того воно видавалося пiсним, як чистий аркуш паперу, на якому нiчого прочитати… Тiльки коли вiн глянув на синi стiни й такий самий синiй костюм суддi, в його очах промайнула легка бридливiсть. Обоє сiли на стiльцi. «Як у дитячому садку!» — подумала я.

Суддя швидко зачитала заяву, називаючи їх «позивачем» i «вiдповiдачкою».

— Суду недостатньо вашого формулювання, — звернулася вона до чоловiка. — Пояснiть, що вас не влаштовує у вашому шлюбi.

— Вона, — чоловiк кивнув у бiк дружини, — зовсiм не займається хатнiми справами. Приходить пiзно. I… — вiн затнувся, — прохолодно ставиться до виконання подружнiх обов'язкiв.

Я помiтила, як при словi «обов'язкiв», плечi її здригнулися.

— А якби ваша дружина бiльше придiляла уваги господарству, ви б погодилися не розривати шлюб?

— Так, звичайно. Але це нереально…

— Вона зраджувала вас?

— Гадаю, нi.

— «Гадаєте» чи все ж таки «нi»?

— Нi… Але це не змiнює справи! Ми стали чужими людьми.

— У чому це виявляється? Ви ведете роздiльне господарство?

Запитань було ще багато. Я навiть утратила нитку розмови й перестала розумiти суть того, що вiдбувалося. Мене дивувало те, що хтось стороннiй мiг ось так просто втручатися в чуже життя. Суддя нагадувала менi рибалку, що закидає вудку в каламутний потiк чиїхось взаємин.

I ще я не розумiла, чому жiнка весь час мовчить — не заперечує, не обурюється, не намагається виправдатися. Вона не зронила жодного слова навiть тодi, коли «позивач» розповiв, що рокiв дванадцять тому навiть прилаштував її в «дурку», що рiд її дiяльностi не збiгається з його життєвими принципами, i взагалi — вона «розпаровує сторiнки щотижневої газети, яку пiсля того зовсiм неможливо читати» i робить iще безлiч дурниць, якi неймовiрно дратують…

— Ви нiчого не хочете заперечити чи додати? — звернулася до неї суддя.

Жiнка знизала плечима:

— Напевно, я була поганою дружиною…

— Це не вiдповiдь.

Менi було неприємно, що хтось — нехай навiть ця мила стомлена жiнка в старомодному синьому костюмi — має право говорити з нею, як iз школяркою, яка чимось завинила. Я бачила, що вiї в неї тремтять, що вона починає задихатися, занурена в цю синю кiмнату, як в акварiум.

— У позивача є до вас серйознi майновi вимоги. Якщо ж ви вирiшите це питання мiж собою — надалi можете звернутися до вiддiлу рагсу, а я даю вам три мiсяцi для примирення! — винесла вердикт суддя й «застебнуте» обличчя чоловiка опромiнилося самовдоволеною посмiшкою. Очевидно, розлучення вiн улаштував як профiлактику.

— Панi суддя, — цього разу в голосi вiдповiдачки зазвучали начальницькi нотки. — У цьому немає потреби. Давайте поставимо крапку зараз. Наступного разу в мене просто не буде часу… Я згодна задовольнити всi майновi претензiї свого чоловiка.

— Що ж… — зiтхнула суддя, — будемо вважати, що справа закрита…

Далi вона пояснила їм, як оформити розлучення офiцiйно. Процес тривав не довше пiвгодини. Я вдавала, що заповнюю протокол, а насправдi… продовжувала писати цю iсторiю.

Потiм, виглянувши у вiкно, я побачила, як жiнка вийшла з будинку суду, до неї пiдбiгла вогняно-руда товстуха, обiйняла за плечi й повела до автомобiля, за кермом якого сидiв смаглявий юнак. Вiн запобiгливо вискочив, вiдчинив дверцята й сказав кiлька, очевидно, пiдбадьорливих, слiв. Вона скуйовдила йому волосся й подивилась у невiдомiсть — поверх голiв, поверх дерев, туди, де теплий лiтнiй вiтер полоскав у небi крони висаджених у ряд високих тополь.

Я подумала, що її руки, вiї, волосся i навiть тоненькi «шпильки» туфель розповiли менi бiльше, нiж могла б переповiсти вона сама…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

— Куди поїдемо вiдзначати подiю? — запитала Ада, плюхнувшись на сидiння. — У «Сорок чотири»? У «Корону»? У «Нобель»?

— Пропоную — в «Омнiбус»! — юнак повернув ключа запалювання й запитально подивився на обох жiнок.

— Ларушка, помовч, коли говорять дорослi! — фиркнула на нього Ада. — Отже?…

— Давай i правда — в «Омнiбус». — Аннi-Марiї хотiлося побадьорити сина подруги. — Я там сто рокiв не була…

Ларiон радо кивнув i натиснув на газ. Машина виїхала з майданчика перед будинком суду.

— Ну, от i все, подруго! — Ада дiстала сигарету, клацнула запальничкою. — Тепер ти вiльна, як птах…

Анна-Марiя спiймала на собi в дзеркальцi заднього руху стривожений погляд Ларика й вiдповiла на нього легкою напiвусмiшкою.

— Так… Напевно, все на краще…

— Звичайно! — Ада випустила дим у ґрати кондицiонера. — Влад для тебе занадто дрiбний. I як ти жила з ним стiльки рокiв?

Запитання було риторичним. Проте Анна-Марiя задумалася — i справдi, як? I… навiщо? I чи можна було назвати любов'ю те, що вiдбувалося з нею всi цi роки? I що таке взагалi — любов? Коли люди читають тi самi книжки, розчулюються вiд однiєї i тiєї ж мелодiї, пам'ятають i люблять тi ж епiзоди з фiльмiв, вiддають перевагу театру, а не бiльярду, тверезостi, а не сп'янiнню?… I все це — не змовляючись? «Неправда, неправда… — Анна-Марiя кинула швидкий погляд за вiкно: авто стояло в заторi на мосту, й Ларик знову дивився на неї в дзеркальце незрозумiлим поглядом. — Менi завжди здавалося, що кожна людина — неповторна, як вiзерунок шкiри на пальцях. Чому ж iз таким диким егоїзмом нам хочеться вiрити у схожiсть?» Вона раптом пригадала, як чоловiк (тепер уже — колишнiй) старанно читав її улюбленого Камю. Занадто старанно. А згодом жартома називав її снобкою…

Потiк машин повiльно рушив у бiк центру. «Омнiбус» мiстився на територiї стадiону, що нинi перетворився у величезний торговельний центр. Удень стоянка перед рестораном була напiвпорожня, i Ларик загальмував прямо бiля входу. Червона «голлiвудська» дорiжка вела нагору. Ларик рушив було за ними, але Ада рiзко зупинила його:

— А ти куди? Нам поговорити треба. Можеш їхати. Ми викличемо таксi!

— Дякую, Ларику! — пом'якшила її суворий тон Анна-Марiя. — У тебе, напевно, багато своїх справ?

— Та якi в нього справи? — роздратовано кинула Ада. — Замiсть навчання бозна-що в головi! Давай, їдь додому!

Ларик пересмикнув плечима, однак заперечувати не став, а, махнувши рукою, рушив до автомобiля.

Жiнки зайшли до ресторану. На них вiдразу ж дихнуло прохолодою.

— А пам'ятаєш, подруго, як ми за десятку одного разу i наїлися, i напилися, i натанцювалися до знемоги?… — мрiйливо промовила Ада, всiдаючись за круглий мармуровий столик. — А тепер тут хiба що мiнералки можна випити за цю цiну…

Вони замовили сушi, «Шардоне» i легкий зелений салат. Ресторан був майже порожнiй. У кутку сидiло двоє чоловiкiв, у яких поперемiнно дзвонили мобiльнi телефони. Бiля шинквасу працював телевiзор. Iшла програма, закуплена декiлькома центральними каналами. Нова зiрка скандального телешоу — молодий актор в обiрванiй футболцi от кутюр, яка оголювала гору накачаних м'язiв, рясно вживаючи слова ненормативної лексики, знайомив глядачiв iз сiмейними парами, що бажали перетрусити на публiцi свою брудну бiлизну. Цього разу в шоу йшлося про зради. Чоловiк i дружина (Анна-Марiя пiдозрювала, що це були не дуже успiшнi артисти провiнцiйного театру) звинувачували одне одного в усiх смертних грiхах. Публiка в залi — в основному юнi поборницi справедливостi й лiтнi матрони — активно брали участь у процесi з'ясування правди. Анна-Марiя поморщилася: побут, ниций i нецiкавий, оточував з усiх бокiв, у жодному проявi так званого життя не було й натяку на диво, романтику, вiдбиток дитячої казки. I навiть цi двi чоловiчi спини навпроти — напруженi, як на полi бою — викликали вiдразу, адже вона могла переповiсти їхню балачку до найменших подробиць. Вона була пiсна, як сiно…

Офiцiантка принесла двi пляшки «Шардоне» — вона впiзнала Анну-Марiю, i їй хотiлося сяйнути знаннями, якi вона нещодавно отримала в школi сомельє.

— Яке вино бажаєте? Це — мальтiйське, це — з iспанського винограду…

— Мальтiйське, — замовила Ада й звернулася до подруги. — До речi, треба б i нам вiдновити постачання. Воно непогано йде… Ти ж, здається, збиралася на Мальту? Чому вiдкладаєш поїздку?

— Збиралася… — задумливо вимовила Анна-Марiя. — Чомусь у мене особливий сентимент до цiєї країни, а те, чого прагнеш у першу чергу — завжди вiдкладаєш на потiм.

— От i не вiдкладай! З'їздь — хоч розважишся! Кажуть, мальтiйськi чоловiки — справжнi красунчики. Вибухова сумiш кровi!

Та й добру справу зробиш для загального успiху нашого пiдприємства.

— Подумаємо про це завтра…

— Як Скарлетт?

— Що? — розсiяно озвалася Анна-Марiя.

— Ну, як Скарлетт О'Хара з «Вiднесених вiтром»…

— А-а… Не читала…

— Ну що — за твоє нове життя?! — Ада пiдняла свiй келих i простягнула Аннi-Марiї другий.

Вони зробили по ковтку й розпакували дерев'янi палички для сушi.

— Як почуваєшся? — бадьоро запитала Ада.

— Трохи дивно… Як пiсля видалення апендикса. А загалом нiчого… Знаєш, я ранiше думала, що кожна людина — неповторна, й тiльки закоханi схожi один на одного, як двi краплi води. А тепер зрозумiла, що всi ми — до жаху однаковi. Банально однаковi, незважаючи на розбiжностi в мовi, вiцi, статусi, станi гаманця et cetera… Однак цю схожiсть можуть помiтити й майстерно оприлюднити тiльки гарнi письменники. Чехов, наприклад, чи Кундера… А ще — Бунiн, Фаулз…

— Не знаю… Менi читати нiколи, — ображено гмикнула Ада.

— Я не хотiла тебе скривдити, не дми губ. Просто я подумала про це, коли Ларик вiз нас сюди… Жiнка живе з чоловiком п'ять, десять, двадцять рокiв i впевнена, що знає його, як свої п'ять перстiв. I вiн упевнений у тому самому. I за великим рахунком це, напевно, справдi так. Але ця схожiсть має лише одну властивiсть: кожний iз цих двох хоче бути щасливим. А щастя — iндивiдуальне поняття для кожного, навiть якщо прожили разом сто рокiв. I в кожного — свiй знаменник. Один прагне спокою, iнший — волi…

— А я взагалi нi про що таке не думаю. Тому й живу так довго зi своїм Стефаном. Хоча знаю чудово, що вiн, покидьок, дотепер облизується, дивлячись на тебе… Просто менi наплювати, про що вiн думає. Жерти є що — повний холодильник, бiлизна — чиста. От i все. Нехай стулить пельку та буде щасливий! I це, повiр, краще, нiж розмiрковувати над глобальними питаннями.

— Знаєш, що менi колись сказав один мудрий старий: «Людина, яку полюбиш по-справжньому, повинна приносити багато страждань…» Дивно, правда? А я не страждала, навiть тодi, коли Влад зраджував мене…

— А хто рокiв iз десять тому труївся таблетками?

— Це все дурницi… — Анна-Марiя почервонiла. — То було не через нього. Просто захотiлося пiти…

— …i саме тодi, коли ми ставали на ноги. Я ледве з глузду не з'їхала… На тобi ж усе трималося.

— Давай не будемо згадувати минуле. Я не хочу оглядатися!

— Добре. Але ми так рiдко можемо побалакати просто так. Як ранiше… Ну, не про постачання ж мальтiйського вина нам говорити зараз! Я, наприклад, давно хотiла запитати, чи знайшла ти свою матусю, коли їздила в Париж?

Анна-Марiя опустила на тарiлку палички iз сушi й витягла з Адиної пачки сигарету. Офiцiантка, що стояла в кутку зали, вiдразу пiдiйшла й послужливо клацнула запальничкою…

— Одного разу… — Анна-Марiя випустила тоненьку цiвку диму й на мить замислилась — чи варто розповiдати Адi про свої дивнi видiння. — Одного разу, сто рокiв тому, як менi здається, я вже була в неї… Утiм, це було щось схоже на сон. Менi снилося, що я бачила її будинок, блукала з нею мiстом… Коли приїхала в Париж, перше що зробила — вiдшукала адресний стiл, я знала iм'я чоловiка, з яким мати виїхала звiдси…

— До речi, а чому вона не забрала тебе iз собою?

— Батько не дав згоди. Але, мабуть, не з батькiвських почуттiв — очевидно, просто хотiв зробити їй боляче. Адже я, як ти знаєш, не особливо була йому потрiбною. Отож у мунiципалiтетi менi сказали, що цей шлюб давно розiрвано, а жiнка з таким прiзвищем… померла. Але адресу я все-таки отримала. Коли зайшла в будинок, менi здалося, що я тут уже була колись… Цей пiд'їзд iз вазонами… Знайомий запах… Жовтi квiти… Я стояла в напiвтемрявi й чекала її крокiв iз горiшнього поверху…

— Чому вона померла?

— Нова мешканка сказала — викинулася з вiкна…

— Оце так! Дивна у вас була сiмейка…

— Звичайна. Просто мама шукала вихiд… Я її розумiю. I не засуджую. Вона не могла знати, що свiт — однаковий усюди. Особливо зараз. У Парижi, Римi, Нью-Йорку, Амстердамi… Але це можна зрозумiти, коли маєш можливiсть вiльно перемiщатися в ньому.

— Я не зовсiм розумiю, про що ти… Але все одно, Марiчко, я тебе обожнюю! Я падлюка, ти знаєш. Я йду по трупах, — Ада влила в себе порцiю вiскi, яке невiдомо звiдки взялося на столi. — I тебе по них повела… Але я без тебе — нуль… Ти — голова, Машуню! Я це знала ще тодi, коли ми ховали твого чортового пацюка!

— Це було в iншому життi…

— Ти так говориш, нiби шкодуєш за ним…

— Я шкодую за собою! — Анна-Марiя розчавила недопалок у попiльницi. — I… годi про це!

Ада знала, що заперечувати не варто — занадто знайомим та небезпечним був цей владний рiзкий тон, наче з гуркотом зачинилися залiзнi ворота, за якими двi дiвчинки пили портвейн iз пластикових склянок, жували булку, намащену згущеним молоком i мрiяли виїхати.

Куди-небудь, до нового життя, у якому дзвонять дзвони…

***

— Ганно Юрiївно, я до вас! Пам'ятаєте, ви вчора менi призначили зустрiч на дванадцяту! — дiвчина стоїть на порозi кабiнету i з цiкавiстю розглядає стiни — теракотового кольору цеглини, обробленi й викладенi навмисно нерiвно. На стiнах — фотографiї у важких тьмяних рамках, пучки засушених трав, китайськi маски й вiяла.

— Так, я пам'ятаю. Заходьте. Кави?

Вона набирає двi цифри телефону i просить принести каву. Дiвчина дiстає iз сумки диктофон i глянсовий журнал, з обкладинки якого на всi тридцять два зуби всмiхається Дженiфер Лопес.

— Я вас слухаю.

— Моя рубрика в журналi називається «Успiх», — вочевидь хвилюючись, каже дiвчина. — Я б хотiла написати про вас нарис.

— Але ж я не естрадна зiрка, не актриса… Що про мене писати?

— Однак ви досягли визначного успiху в бiзнесi!

— Ну гаразд, гаразд… Скiльки вам потрiбно часу?

— Хоча б годину…

— Ого! Тодi до дiла. Запитуйте, — вона вiдкидається в крiслi, на обличчi — вираз утоми й нудьги.

Дiвчина клацає кнопкою диктофона, на його боцi спалахує крихiтна червона лампочка.

— Ваше iм'я справдi Анна-Марiя? Хто дав вам це iм'я? — здалеку починає дiвчина, i стає зрозумiло, що вона тут — надовго, i треба налаштуватися на вигадування версiї в дусi часу — казку про Попелюшку. Нинiшня публiка вiрить у казки з гарним, бажано — грошовим закiнченням. I вона, Анна-Марiя, найвдалiша для цього кандидатура. Народилася в провiнцiї, майже бiдна сирiтка, старанно гризла гранiт науки, пiднiмалася службовими сходами, тягнучи за собою залiзобетонний хвiст комплексiв, була чесною i безкомпромiсною, а ще, як прийнято говорити нинi, — креативною. Пiсля закiнчення iнституту пекла пирiжки у задушливiй кухнi маленької забiгайлiвки, потiм iнспектувала заводськi буфети, соромливо вiдмовляючись од пакетiв iз продуктами, якi пiдсували членам ревiзiйної комiсiї, поки за таку принциповiсть не опинилася на вулицi, без роботи й вихiдної допомоги. Потiм вивчала новомоднi книжки з маркетингу, вечорами просиджувала над перекладами статей на цi самi теми з американських i англiйських журналiв, поки не зробила своє вiдкриття, що визначило подальше життя. «Вiдкриття» складалося з безлiчi хитрощiв i нюансiв, завдяки яким можна було мати реальний прибуток, не боячись податкової iнспекцiї. У невеликому кафе, куди її влаштувала вiрна Ада (яка на той час уже здiйснила свою мрiю — вискочила замiж за заклятого ворога Анни-Марiї — Стефана), працювала не бiльше пiвроку. У бiльш престижному закладi — в ресторанi в самому центрi столицi — також затрималася ненадовго: її перекуповували, щоразу пропонуючи посади на ранг вищi вiд попереднiх. Тепер вона — вiце-президент Гiльдiї рестораторiв, власниця левової частки доходiв найфешенебельнiших ресторанiв, клубiв i казино мiста… I вона… стомилася до безкраю. Та хiба про все це розкажеш?… Хiба можна пояснити, що вона вже не виплутається, не вибереться з цього механiзму, тому що при входi на повну потужнiсть працює залiзна шестерня, котра перемелює на дрiбнюсiнькi шматочки. Вона увiйшла в цей тунель зовсiм гола, як при народженнi, пробивалася вперед, не помiчаючи, що позаду вже кимось виставленi загати, i всi шляхи до вiдступу — вiдрiзанi.

А дiвчинцi-журналiстцi нiчого цього й не треба знати, вона вже розпитує про улюбленi парфуми, марки одягу, взуття… I, як акула, поглинає цю, таку божевiльно дорогу, годину. Анна-Марiя вже бачить цю статтю, цю казку для молодих дуреп, котрi готовi без вагання увiйти в серцевину безжального механiзму, сподiваючись на щастя.

Дiвчинка-журналiстка нарештi вимикає диктофон, iще раз побiжно оглядає кабiнет i виходить iз почуттям виконаного обов'язку. Анна-Марiя натискає кнопку голосного зв'язку, вона знає, що Ада вже нудиться пiд дверима, й настрiй у неї не найкращий: через пару годин у Анни-Марiї лiтак.

— Куди тебе несе?! — вривається до кабiнету Ада Павлiвна. — Через тиждень рада акцiонерiв!

— От i лишишся — за мене…

— Ти що — занедужала?

— Будемо вважати, що так… Зупинiть землю — я хочу зiйти…

— Ну, ти схиблена! Добре, сходь. Тiльки тримай мене в курсi… I все ж таки, що сталося? Чого ти хочеш?

— Нiчого. Просто… «скуштую достославного напою й не знатиму нi добрих, анi злих»… Далi не пам'ятаю…

— Ой, не подобаєшся ти менi!

— Я нiкому не подобаюся.

— Дарма кокетуєш. Гаразд, я помчала далi.

Ада, як завжди, великою вогняно-рудою кулею вилiтає з кабiнету i її рiзкий голос уже долинає з першого поверху офiсу…

***

«…Я й дотепер не знаю, що погнало мене сюди, на узбережжя Середземного моря, в цю маленьку країну, котра з висоти пташиного лету нагадує лiгво гiгантських рептилiй… Бажання смертi? Але чому саме сюди? Невже тiльки тому, що в одному з модних журналiв (чтива, як на мене, занадто претензiйного) одного разу потрапила на очi рекламна статейка й один рядок розбурхав уяву: „Час тут зупиняється. I стоїть, немов ложка в склянцi з густим медом…“

Справдi, ледь ступивши на територiю готелю, що мiстився на самому березi моря, Анна-Марiя почувалася трохи дивно. Тиша, немов безмежна ватяна сфера, огортала острiв.

Курортний сезон iще не розпочався. У п'ятизiрковому готелi, крiм неї, перебували ще з десяток родин, в основному — iталiйцi.

У готель Анна-Марiя потрапила пiзнього вечора. Її ще трiшки погойдувало пiсля чотиригодинного перельоту (сервiс був чудовий, проте лiтати вона все одно боялася). Люб'язний портьє вiднiс її речi до номера й трохи затримався бiля порога, чекаючи на чайовi. Отримавши своє, розповiв про кращi блюда мiсцевої кухнi i з гiднiстю пiшов, побажавши приємного вiдпочинку. Їсти Аннi-Марiї не хотiлося… Вона вийшла на балкон. I вiдразу ж її оповив потiк майже вiдчутного на смак солодкого повiтря, сповнений ароматом петунiй i хвої. Вiн, цей запах, влився в кiмнату, заповнив собою весь простiр — густий i природний, зовсiм не схожий на парфуми, але такий само солодкий i насичений. З висоти п'ятого поверху Анна-Марiя бачила, як на острiвцях свiтла, утворених лiхтарями, порядкує родина їжачкiв. Набережна була пустельна, поверхня моря поблискувала, як рiвна, гладенька плiвка, з-пiд якої просвiчувала зеленуватим неоновим свiтлом мiсячна дорiжка.

„Умерти саме тут було б дуже романтично… — подумала Анна-Марiя, — але чому, власне кажучи, я маю померти? Тому, що життя склалося вдало i виявилося не такою вже й цiкавою пригодою?“ Вона сама поставила собi дiагноз пiд кодовою назвою „синдром Мартiна Iдена“ i з цим треба було або змиритися, або… („читайте Джека Лондона, панове!“). Одначе, крiм нинiшнiх рефлексiй, вона добре пам'ятала, що їй завжди було страшно пiти й зовсiм нiчого не залишити пiсля себе.

Її примарна iмперiя, створена для задоволення шлункiв — цих „цвинтарiв бiфштексiв“ — не могла йти на серйозний карб.

Тiльки речi мають право на безсмертя — вони зберiгають пам'ять про своїх господарiв. Увiрувавши в це, Анна-Марiя роздаровувала все, що їй належало, все, що було пiд рукою в ту мить, коли думка про неминучiсть переходу в кращi свiти наздоганяла її. Вона з легкiстю роздавала свої каблучки, сережки, безлiч iнших гарних i безглуздих дрiбничок, немов разом iз ними й саму себе посилаючи в життя вiчне. У такi хвилини виникала iлюзiя, що її запам'ятають завдяки цьому довгограючому мотлоху.

З певного часу Анна-Марiя вiдчайдушно заздрила (заздрiстю нескiнченно бiлою, як чистий аркуш паперу) художникам, музикантам, поетам — не через їхню славу, а тому, що вони надiленi вищим щастям — залишати пiсля себе свої полотна, партитури чи книжки. Хiба мiг умерти Моцарт? А Мiкеланджело чи Петрарка?! Вона чудово усвiдомлювала, що Бог не дав їй жодного таланту. Жодного. Крiм умiння працювати. Але знання всiх тонкощiв бухгалтерiї, хитрощiв комiвояжерства й усiх ринкових новацiй, здiбнiсть до точних наук, iнтуїцiя й економiчне чуття не могли забезпечити їй безсмертя. Що вона могла б зробити задля цього? Придбати дiлянку на Мiсяцi, як це робили iншi товстосуми? Купити маленьку планету пiд мiльярдним номером i дати їй своє iм'я? Заморозити свою плоть до третього тисячолiття? Але навiщо їй, Аннi-Марiї, ТАКЕ безсмертя — дурне, непотрiбне i смiшне?

Були часи, коли вона сподiвалася, що проголошена Незалежнiсть — це всесвiтнє свято для дiтей — щось змiнить у її життi, поки з подивом не усвiдомила, що вона, незалежнiсть, завжди жила всерединi неї, вiд початку, коли вона вiдчула бажання самiй розпоряджатися не тiльки своїм життям, а й спробувати приручити смерть. Нинiшнiй стан речей зовсiм вiдбив у неї волю до життя. Спочатку Анна-Марiя помiтила, що перестала вiдчувати запах i радiти смаку свiжих черешень. Це сталося тодi, коли вона вже мала змогу обирати новiтнi аромати найдорожчих парфумерних фiрм i купувати взимку португальську полуницю. Разом iз цим вiдчуттям вiд неї пiшла любов. Спочатку вона перестала годувати своїх акварiумних рибок, а пiзнiше без вiдрази могла дивитися тiльки в обличчя старих i дiтей.

— Таким, як ти, треба жити на безлюдному островi, — сказав їй чоловiк. — У тебе в очах — долари, як у дядечка Скруджа…

Проте це не було правдою. Анна-Марiя не могла пояснити, що вирватися з безупинного залiзного млина можна тiльки цiною власного життя.

Зараз, стоячи на балконi готелю чужої країни, яка оп'янила її запахом хвої i петунiй, вона думала, що iдея з безлюдним островом, мабуть, таки має сенс. Є люди, створенi для самотностi, котрi блукають у лабiринтi власного „я“ i знаходять у його завулках усе, що створено зовнiшнiм свiтом. Такi люди можуть бути пасiонарiями, якi вiдбувають довiчне ув'язнення у тюрмах або ж, навпаки, вiдданими певнiй iдеї дiячами, тому що бурхлива дiяльнiсть для них — зворотний бiк перебування в нiрванi власної душевної органiзацiї. Їхнього „я“ занадто багато в них самих. I щоби тебе не рознесло на шматки, треба дiяти, робити будь-що i робити — наодинцi, не зв'язуючи собою iнших.

Однак щоб зрозумiти це, необхiдно побувати всерединi механiзму, пройти крiзь його колiщата… Анна-Марiя ледь стримала вигук. Чому вона не зрозумiла цього вiдразу, рокiв п'ятнадцять тому?

Отже, отже… Що було тодi? Тодi вона збиралася вийти замiж. Бiла сукня висiла на дверцятах скрипучої шафи в кiмнатi, яку вона тодi ще винаймала в бабусi-самогонницi. Такi самi бiлi туфлi стояли пiд вiшалкою. Був пiзнiй вечiр. Анна-Марiя дивилася на широку смужку мiсячного свiтла, що навскiс розрiзала сукню на три частини: двi темнi й одну слiпучо-осяйну посерединi. Вона думала про майбутнє i боялася його.

Тремтячою рукою накреслила пiвколо, туманно пригадуючи, що лiнiя має бути рiвною, заплющила очi, притулилася обличчям до стiни. I почула рiвний шум працюючого двигуна…

***

— Отже, кажете — Анна-Марiя?… Дивне iм'я якесь…

Вона розплющила очi й зрозумiла, що перебуває в салонi лiтака. Також зрозумiла й те, що рокiв чотири як замiжня… Але до чого тут лiтак?!

Хоча що тут дивного? Чому купiвля якогось столу чи крiсла здається природнiшою, нiж поїздка в незнайоме мiсто?

— У вас там родичi? — знову набридає сусiдка лiворуч. — Нi, немає? Замовлено номер у готелi? Нi? Бували там коли-небудь? А-а-а… Гм… Зрозумiло…

Спiвбесiдниця знизує плечима й переводить погляд на тонкi нервово зчепленi пальцi (на безiменному — обручка), заглядає в очi (зiницi здригаються, як вода в блакитному емальованому вiдрi).

— Чоловiк там служить?

Знову нi? Чорт знає що з цими новомодними дiвками — летить невiдомо куди й навiщо…

— А чоловiк де?

— Вдома…

— Ага. Ага… Ну-ну. Приємної поїздочки!

Злiт лiтака схожий на початок любовi. Подив i пронизливе тремтiння: що зараз станеться, що? Ревiння двигуна, як фатум, як дев'ятий вал, що завис прямо над головою. Незмога пручатися — оглушлива, знесилювальна могутнiсть машини втискає у спинку сидiння, паралiзує волю. Повiльно починається розгiн. Немов мiж iншим. Нiбито попереду — нiчого особливого… Боже мiй, що там попереду?! Майнула злiтна смуга, перетворюючись на суцiльну швидкоплинну рiку. Все швидше i швидше. Що попереду? Швидкiсть перекреслює все — i страх, i цiкавiсть. Швидкiсть — це пристрасть. I вже не має значення, що попереду — можливо, стiна?… Зупинка перед злетом болiсно вiддається у всьому тiлi. Що буде, те й буде, тiльки — не зупинятися! А в iлюмiнаторi вже небо. Лети-м-о-о!

— Вам погано, голубко?

— Нi.

(Це я, я зусиллям волi пiдняла вас у повiтря! Тепер нехай працює двигун, а я вiдпочину… Так, напевно, вiдпочивають породiллi: голова вiдкинута, чоло в бiсеринках поту. Серце стукає все повiльнiше, повiки важчають, очi заплющуються самi собою.

„От я i байдужа до всього… I цей важкий шум — дратує…“)

— Напої, льодяники, будь ласка.

Перед очима виникає таця з пластиковими фiлiжанками.

— Скiльки часу будемо летiти?

Без вiдповiдi.

— Напої, льодяники… — лине далi бортпровiдниця.

— Квапитеся? Так, так… Справа, зрозумiло, молода. А я от до свекрухи їду — щось прихворiла бабуся. Ми, як одружилися, в неї жити не стали — крута бабенцiя була. Потiм дiти пiшли. Старший, Василько зараз… Бу-бу-бу… Бу-бу-бу…

…Поштовх шасi, що доторкнулися до землi, як останнiй поштовх серця, пiсля якого — порожнеча й тонкий комариний писк у вухах. Усе.

У вiкно iлюмiнатора видно будинок аеропорту.

От вона й у Мiстi! Зовсiм сама.

Немов у грi „Завмри-вiдiмри!“ заворушилися люди, замигтiли над головами гребiнцi, запахло помадою i парфумами. Неструнким рядом, один за одним ввiйшли до аеропортiвського автобусу, вiдразу вiдчувши ворожiсть i роздратування до випадкових попутникiв. Випадкове — воно i є випадкове!

У цьому мiстi дихається вiльнiше. А може, просто йде дощ… Куди тепер? Кицька розтягує задоволення, перш нiж схрумати мишу. Вона вже пiвгодини блукає аеровокзалом, нетерпiння лоскiтно перевертається в грудях. Треба спершу заглушити його, щоб схвильований вираз обличчя й палаючi щоки не виказали хвилювання. Вона вкотре переконується: пошуки мети завжди кращi вiд самої мети. Їй потрiбне не Мiсто, а дорога до нього. I, бажано, нескiнченна…

У буфетi мати годує дитину. На тарiлцi — сiра рисова каша, у матовiй склянцi — теплий сiк. Не дивлячись, мати тицяє дитинi ложку й потрапляє то в нiс, то в пiдборiддя. Ложка — в бiлих вапняних плямах. Чорна окантовка нiгтiв у обох. На пiдлозi — картатий вузол. Iз нього стирчить дитяча шкарпетка…

Треба йти на автобус. Поки заповнюються мiсця, входить маленька бабуся в чорному чоловiчому плащi й коричневiй пуховiй хустцi. У неї сухi, жилавi руки, нiгтi зi старечою синявою, нiс чомусь заклеєний клаптиком газети. Очi — дуже темнi, як у плюшевих iграшок. Бабуся простягає руку й наспiвує тоненько:

— I синочкам вашим, i донечками… I вам, люди добрi… Здоров'я, щастя, благополуччя…

У долонi подзенькують мiдяки.

Маленька бабуся виходить — можна їхати. Але вже неможливо уявити, що її — не iснує.

Знову дорога. Через лiс, поле, до церковних бань i багатоповерхiвок. Її очi розширенi, як у мiських дiтей, що вперше побачили корову. За поворотом виникає Мiсто. Хто потрапляє сюди вперше, впевнений, що кожен його мешканець — щасливець. Кожен камiнь — свiдок iсторiї.

Погода похмура. Улюблена погода. Незабаром на вулицях залишаться тiльки мiлiцiонери. А ось i знаменита вулиця, оспiвана поетами. За кожним вiкном криється щастя. Ах, якби вона народилася на цiй вулицi, то…

З арки виходить чоловiк у помiтно коротких — не за зростом — штанях. У незручно схрещених на грудях руках вiн несе двi пачки вермiшелi й пакет пельменiв. Це означає, що вдома вiн зварить холостяцький пельменний суп, а на друге — купу черв'якоподiбної сiрої маси. I буде цiлком задоволений життям.

Можна пiти в театр. Сьогоднi потрапити до нього буде так само просто, як i в напiвпорожнiй овочевий магазин. Може статися все, що завгодно!

Наприклад, черга до каси розступиться, вийде добре поголений адмiнiстратор у метелику й оголосить на весь зал: „Добродiї, серед нас…“ — i т. д. I вона ввiйде у фойє пiд оплески. Чи, може, сувора бабця на контролi раптом ласкаво пiдморгне: „Йди, дитинко, подивися, що витворяють!..“ Або ж попрямує до службового входу знаменитий народний артист Н. i раптом помiтить її осяйний зворушливий погляд…

Можна заглянути до музею. Чи прилаштуватися до екскурсiї, прилягти цеглинкою до стiни туристiв, забутися в цьому монолiтi, що аж пашiє здоров'ям i неприборканою цiкавiстю…

Назустрiч iде бабуся в сивих букольках — мiська аристократка духу. Бабусi люблять поговорити з нею. З тисячi облич вони вибирають саме її, ловлять за ґудзик чiпкими жовтуватими пальцями й розповiдають про дiтей, онукiв, невiсток i базарнi цiни.

— Дощу не дочекаємося! Начебто насупилося, та хiба ж це дощ? — вiдразу починає бабуся. — Ох, до чого ж я мiсто не люблю. А от уже п'ятий рiк тут, у сина. Бiгаєш цiлими днями, шукаєш, де що подешевше…

— Хочете в село?

— Та Бог iз ним! Вiдвикла. Адже тут i вода в кранi, i смiттєпровiд. Та й при дiлi я: син дає книжки на продаж — стою в унiверсамi… А вам, до речi, Орвел не потрiбний? Що це за книжки — не розумiю. Я газети люблю читати. I що ж то Штати витворяють! I куди нашi дивляться? Ой, горе…

(Книжки… Дивне вiдчуття: неiснуючi спогади ховаються один в iнший, як ляльки матрьошки. I зовсiм незрозумiло, що вiдбувалося насправдi. Наприклад, чи була ця торiшня новорiчна вечiрка? Були жiнки — Ада, якась Ельмiра, Леля — iнститутськi подруги, їхнi чоловiки в добре пошитих „трiйках“. Зiбралися. Довго нудилися, очiкуючи дванадцятої години. У належний час крикнули „ура!“, забризкали верескливих жiнок шампанським i налягли на закуски.

Потiм були розмови. Iнтелектуальнi, звичайно — мистецтво, полiтика, фiлософiя, фен-шуй. Погомонiли i про наростаючу хвилю „ринкових вiдносин“. Потоптались при свiтлi свiчок пiд музику „АББА“. I нарештi — карти. А ти пiшла… Так, а до чого тут книжки? Згадала! Перш нiж пiти, ти, як злодюжка, пробралася в сусiдню кiмнату й вивалила на пiдлогу з розкiшних шаф, зроблених на замовлення, всi книжки в нових обкладинках. Це забрало аж двадцять хвилин, та коли вийшла гора, на вершинi якої здiймався розтрiпаний томик Ахматової („…а я зухвала була й весела!..“), то з її погляду на обкладинцi зрозумiла, що все зроблено правильно.

Це була найщасливiша новорiчна нiч! Ти провела її пiд розкiшними блакитними ялинками на майданi, у рiзношерстих компанiях аборигенiв. Ранком — сцена. Так пiти! Дурепа ненормальна! I що накоїла — Адка ледве не злягла! Всю нiч складали. У всiх дружини, як дружини, а ти!..

„Дивно… Минуло так мало часу, — думаєш ти. — Чому ж стало так тiсно й задушливо в тiм, що називається „шлюбом“…“

— Знаєш, я зустрiла i полюбила iншу людину…

Ах, якби це могло бути правдою!

— Що-що-що? I це все — за п'ять годин? Це, напевно, був Дiд Мороз?)

…Бабуся наговорилася й давно вже пiшла. Вулиця порожня, на розi будинку — меморiальна табличка. Дивно, адже саме тут сторiччя тому мiг ходити Поет. I шептати собi пiд нiс щось на кшталт: „Невже ж нема на цьому свiтi мiсця поривам нездiйсненним та палким?…“

(I вiн з'являється! У щiльному бiлому комiрцi, голова високо пiднята, круглi окуляри… У якому столiттi це було?…

— Гей, пане, дай руку, поворожу! Всю правду розповiм! — твiй голос набуває характерного хрипкого тону.

— А не обдуриш, красуню?

— То залежно вiд того, скiльки даси!

— Хитра. А хочеш, я тобi поворожу?

— Очi в тебе, пане, страшнi — не хочу! Не дивися так.

— Злякав — пробач. Тримай ось монету. Та випий за моє здоров'я. Тiльки не тепер. Навеснi, коли вишнi зацвiтуть. Та пам'ятай — за здоров'я! I ось iще — тримай вiд мене, — вiн дiстає з кишенi сюртука велике червоне яблуко…

— Все ти, пане, сам знаєш…

— Бувай.

— Бувай здоровий, пане!)

…Жiнка йде алеєю, цокаючи пiдборчиками. Їй близько сорока. Пишна брюнетка в синьому шовковому костюмi. Пiдбори збиваються з такту — фортепiанна гама з клавiшею, що западає. Ледве доцокала до лавки. Зiтхнула з полегшенням. Посидiла, ворушачи пальцями ноги. З мiсткої сумки дiстала пакунок — грубi босонiжки на низькiй корковiй пiдошвi. Перевзулася. I вiд цього розгладилися зморщечки, обличчя просвiтлiло.

— А так усе-таки краще!

Вона по-новому дивилася на свiт, голосно вдихаючи запах бузку.

(Як просто! Можливо, потрiбно щось зняти з себе i вдягти iнше? Шкiру, наприклад…)

— Вам нiколи не спадало на думку, що бути чоловiком усе ж таки набагато приємнiше? — вимовила весело.

— Я завжди заздрила хлопчикам. I заспокоювала себе тим, що вони хочуть бути дiвчатками. А потiм виявилося, що жоден не хоче носити бантикiв i спiдничок… А ваше побачення, мабуть, зiрвалося?

— А ну їх до бiса! Подруга переконала, мовляв, останнiй шанс… Стояла я, як заведено, пiд годинником i думала: „Навiщо?“ Ну, прийде ще не старий удiвець, цiни собi не складе, веди його до кав'ярнi, розпинайся, завойовуй… А навiщо? А ви одруженi?

— Так. Але… я вважаю, що люди не повиннi одружуватися. Або ж — у дуже рiдкiсних випадках.

— Ви така молоденька, а таке кажете! Люди не повиннi розлучатися — от що я вам скажу. Потiм вони нiкому не потрiбнi з їхнiми мiгренями, радикулiтами i шкiдливими звичками. От я, наприклад, звикла, що чоловiк хропiв, а нова дружина виганяє його зi спальнi. Вiн приходить до мене — скаржиться. I смiх, i грiх! I що змiнилося в його життi? Хiба що адреса…

— Любите його?

— А ну їх до бiса! А ви, певно, теж не iз щасливих?

— У мене все гаразд.

— Справдi?

— Справдi.

(Час знову вiдхлинув, залишивши на березi нову картинку. Ти наковталась якихось пiгулок. А привiд був дрiб'язковий — як мовиться, час „притирання характерiв“. Гладенькi, кольоровi, солодкi й гiркi кульки зникали в ротi й довго стояли в горлi непрохiдним згустком. „А я отруїлася!“ — як гордо це прозвучало. I тодi ти побачила Очi. Величезнi, сповненi жаху i слiз, що ось-ось мали вихлюпнутися. Пiсля зацiпенiння — метушня з рецептурними довiдниками: „Що ти пила? Говори, що ти пила?!“ У тебе влили два чайники води. I все обiйшлося. Але навiщо були тi Очi? Коли ти згадуєш той погляд, здається, що тебе обдурили, безжально обiкрали серед бiлого дня, взяли в полон на очах у всiх. Ти була заручницею тих Очей i вже не могла втекти. Навiщо, навiщо вони були?!)

— Ну, я, мабуть, пiду! Щасливо!

— I вам щасливо!

Жiнка встає i пропливає повз. Тепер її хода легка, й зi спини вона здається зовсiм молодою. Iз сумки визирає синiй гострий пiдбор модельних „човникiв“, немов веселий, дражливий язичок: „А ну їх усiх!“

(Свiт наповнений самотнiстю, як стiльники медом у серпневий день. I це Мiсто щоночi виє вiд туги. Ультразвук розходиться рiвними хвилями. I який-небудь сивочолий учений-паранормал сприймає їх за сигнали космiчних прибульцiв, записує на перфокарту, а потiм лягає у свою старечу постiль i додає до загального тла i своє самотнє виття. Ночами ти просиджувала бiля вiкна, вловлювала сигнали й розумiла, як мало любовi залишилося в цьому свiтi. Це нове дивацтво нiкого не здивувало. Тобi сказали: „Треба пiдлiкувати нерви…“, галантно пiдставили зiгнуту в лiктi руку й ти довiрливо просунула туди свою… Тебе вiдвезли у великий сiрий будинок, оточений парканом i садом. Паркан — це щоб мiсцевi не обривали яблунь, пояснили тобi. Тiльки й усього. Мила жiнка в димчастих окулярах стукала по колiнах гумовим молоточком, ставила дивнi запитання i з сумнiвом хитала головою: „Все нiбито в нормi…“ Потiм тебе все-таки кудись повели й одягли в запраний синiй халат, видали тапки на товстiй повстянiй пiдошвi, вийняли з пакета „предмети, що можуть поколоти чи порiзати“ — пилочку для нiгтiв. I тодi серце забилося частiше. Забилося — i обiрвалося. У коридорi ти востаннє побачила Очi. Тi самi очi, що подвоювалися вiд слiз.)

— Попрощайтеся! — пiдштовхнула тебе в спину медсестра в синьому халатi.

— Ти, головне, вiдпочивай. Тут тобi буде добре, спокiйно. А для iнституту я дiстану потрiбну довiдку з iншої лiкарнi, не хвилюйся. Бiльше їж i спи. Ти в мене така худенька стала…

Очi ковзали по твоєму обличчю, як павуки. У тебе зник голос. Ти мовчки кричала: „За що? Навiщо?“ — i, як остання слухняна дурепа, машинально кивала головою. Величезна синя медсестра обiйняла тебе за плечi й повела коридором. Коридор також був синiм. У ньому походжали сiрi тiнi. Дверi зачинилися й останнє, що ти побачила — бiлуватого нiчного метелика, що летiв до Очей, якi ти так боялася зрадити. Мiль вилетiла на свiтло й билася у лiкарняне скло…)

…На початку алеї з'явився старий з дiвчинкою рокiв семи.

— Тьотi погано… — голосно шепнула дiвчинка дiду.

— Що з вами, люба? Провести вас додому?

— Дякую, — усмiшка виходить вимученою, — мiй дiм занадто далеко. (Якщо вiн узагалi десь є…)

— А де? — запитує дiвчинка.

— Його можна побачити тiльки в мiсячну нiч щочетверга бiля сузiр'я Великої Ведмедицi, — фантазуєш ти, й очi дiвчинки розширюються вiд зачудування. Ти любиш розмовляти з дiтьми.

— А мiй будинок — ось, зовсiм поруч. Але я не люблю гратися в дворi — там дiти галасують.

— Он як. А ти хiба не любиш побешкетувати?

— Люблю. Iнодi. Але зараз менi нiколи.

— Чим же ти так зайнята?

— Розумiєте, у нас хворiє мама. Якщо я буду галасувати, вона не засне. Лiкар сказав, якщо ми всi будемо думати про маму — вона видужає. Я приходжу сюди думати, поки вона спить.

Старий важко втягнув у себе повiтря й закашлявся.

— У тебе, напевно, хороша мама.

— I вродлива, — вiдповiдає дiвчинка. — А тата немає, тiльки дiдусь. Дiдусь, бачите, вже старенький, вiн не може носити мене на плечах. Одного разу мене нiс дядько Льоня. Але дядько Льоня вже не приходить — вiн у космос полетiв, так мама сказала. А коли мама видужає, в нас iще сто таких дядькiв з'явиться, — так бабуся сказала!

— Оленко! — докiрливо хитає головою дiдусь. — Не говори дурниць!

Помовчали.

— У вас якiсь неприємностi, дорогенька?

Старий запитав це так доброзичливо, що в неї вперше навернулися на очi сльози. Вони пiдступають ще й тому, що цей старий дуже скидається на iншого — з iншого життя… Старий дивиться запитально, начебто хоче довiдатися всю правду, вiд самого дитинства. I вона зважилася…

— А знаєте… Чоловiк лiкував мене вiд божевiлля. Два мiсяцi стацiонару. Я втекла…

— Що ж iз вами було?

— Уявлення не маю! — треба, щоб голос звучав якнайспокiйнiше…

— Ну, що вам сказати, дитино — вертайтеся додому. Бо почнуть шукати, повернуть назад. Та ще й термiн подовжать.

Так-так, саме так усе й вiдбувається: вона непотрiбна й нецiкава цьому старому. Вiн проганяє її, як прокажену. Але голос i очi його по-зрадницькому ласкавi. Як у того, iншого… Iз забутого життя.

Вона повiльно йде зi скверу.

Iде до обшарпаного будинку, на першому поверсi якого — їдальня. Поки вона йде, починається дощ. Дрiбний, слiпий.

Вiн залишає на обличчi сльози. Їдальня нагадує лiкарню. Така сама тиша, побрязкування посуду, синi стiни… Людей майже немає.

От що вона запам'ятає гарного з усiєї цiєї подорожi — суп! Рисовий суп-розсольник. Вiн налитий у величезну важку тарiлку з грубим написом „Їдальня“, вiн парує, покритий прозорими озерцями олiї. Вона ретельно протирає перекручену в талiї ложку й опускає її в блiдi мiсяцi супу. Суп дуже смачний. Дуже. Мамо, суп просто чудовий! Бабусю! Який теплий, лагiдний суп! Як тодi, коли… Хочеться плакати. (Що ти несеш? — Серце. Чому воно таке важке й гостре? Воно безладно розгойдується на тонкiй ниточцi й поступово пробиває груди…)

Одинадцятиповерховий будинок, як ракета, спрямована вгору, й так само, як ракета, сповнений вiдблисками призахiдного сонця. У нього дивний екiпаж. Його члени нiколи не збираються в кают-компанiї, не знають один одного в обличчя. Куди мчить ця ракета?

Люк на дах незамкнений. У дитинствi вона любила бувати на горищi. Сонце опускало свої спицi в дiри старої покрiвлi, i здавалося, що падає сонячний дощ. У цьому будинку немає горища — просто вихiд на дах. Вона сидить на парапетi й думає: „Як навчитися жити?“

Повернутися додому? Вiдлежатися ще пiвроку в сiрому будинку iз садом, де кожен день — свiдок людських трагiкомедiй. Знову почати життя пiд недовiрливим наглядом нудотно-спiвчутливих очей? Говорити й вiдчувати, як слова потрапляють у лабораторнi пробiрки, як їх розглядають насвiтло, дiлять на складовi частинки, порiвнюють з iншими i… не розумiють.

А небо таке бiле. Захiд уже скотився донизу й небо вгорi — як полотно. Ще кiлька хвилин — i його заллє чорнило присмеркiв. Це означає, що завтра буде гарний безвiтряний день. Отже, все-таки буде „завтра“? У гаманцi — дрiб'язок. Зрозумiло — на зворотний квиток не вистачить. Навiть на автостоп. На п'ять рисових супiв хiба що…

Небо таке спокiйне. Воно обволiкає, заколисує, сповиває в хмари. Небо шепоче: „Все буде добре. Не все у свiтi — любов. Є ще спокiй…“

Мати-одиначка, напихаючи дитинi рота, зводить очi: „Я вiд свого втекла — їду до сестри в Луганськ. Заживемо!“

Чоловiк iз пельменями озирається: „А що в мене?… Усе в нормi. Живу ось. А що ще робити, га?“

Жiнка, скинувши моднi туфлi, пiшла…

Дiвчинка Оленка довiрливо заглядає в очi: „Якщо я буду в повнiй тишi думати про маму, то вона видужає?…“

„Є ще спокiй…“ — промовляє небо, й вiтерець нiжно пiдштовхує в спину: „Полiтаємо?“

„Можливо, серце розiрветься ще в повiтрi?“ — думає вона й робить крок…

Летить, задихаючись, захлинаючись жахом, вiтром…

…I — опиняється в темрявi вбогої кiмнати з бiлою сукнею на дверцятах шафи…

***

…Брязкiт скла, що розбилося десь унизу, змушує Анну-Марiю здригнутися. Та це ж вона випустила з рук келих iз мартiнi! Цей звук налякав родину їжачкiв. Вона струшує головою, матрьошки спогадiв швидко складаються — одна в одну. До бiса! Усе — до бiса.

Вона давно вже виховала в собi дитя, що має назву цинiзм. Тiльки вiн, цинiзм, має право на життя i процвiтання в цьому свiтi. Якби не вiн, була б вона не вiд свiту цього. Однiєю з тих дамочок, котрi постiйно скаржаться на життя й депресiю. Цинiзм, що його по-святенницькому називають життєвою фiлософiєю, єдиний засiб вiд смертi й розчарувань. Iнакше можна було б збожеволiти.

А так у будь-якiй ситуацiї є змога насмiхатися над собою, над усiм, що вiдбувається навколо. Можна зiбрати свої шматки з асфальту, обтруситися i — йти далi.

Анна-Марiя наливає нову порцiю мартiнi — добре, що в номерi кiлька келихiв! — i вирiшує прийняти ванну. До речi, яка тут ванна кiмната? Туди вона ще не заглядала…

Анна-Марiя занурюється в теплу воду. Навпроти — величезне (невже — венецiйське?!) дзеркало. З нього на неї дивиться дуже гарна жiнка — „зухвала й весела!“ — iз тих, хто не запитує сумно: „Де мої сiмнадцять лiт?“

Очi злипаються… Загорнувшись у бiлий махровий халат, Анна-Марiя виходить iз ванної i падає на широке двоспальне лiжко. Вона навiть не має сил розстелити його.

Це перша нiч у незнайомiй країнi. Анна-Марiя ще не знає, що вона називається ПОВЕРНЕННЯ…

***

Яка тиша! Це просто неймовiрно. Свiтанок забирає iз собою запах петунiй. Замiсть нього так само гостро пахне морем. Увечерi Анна-Марiя не встигла роздивитися, що ця кiмната така бiла: шпалери, фiранки, меблi… Навiть картина на стiнi написана в бiло-блакитних тонах.

Вона виходить на балкон i не бачить унизу метушнi, яка зазвичай панує на узбережжях iнших країн. Двiр i вулички, що ведуть кудись нагору, пустельнi. Дивне мiсто. Воно, як дивовижний нарiст, прилiпилося до самого краєчка гiрського хребта. У нього лише кiлька вуличок, один майдан iз маленькою, нiби iграшковоюґратиушею, i рибний базар. Уздовж узбережжя строкатим ланцюжком вишикувалися ресторанчики, в бухтi погойдуються бiлi вiтрильники. Але мiстечко видається вимерлим, як у фiльмах жахiв. Однак це не лякає Анну-Марiю. Вона мрiяла саме про таку тишу й безлюддя. Ледь устигла подумати про це, як десь у глибинi дорожньої валiзи задзвенiв мобiльний телефон. Анна-Марiя поглянула на екранчик. Звiсно, це Ада!

— Слухай, подруго, хочеш чи нi, та я посилаю до тебе Ларика. Ти менi не подобаєшся! До того ж хлопцевi потрiбний вiдпочинок.

Анна-Марiя намагається заперечити, однак Ада, як завжди, не слухає її:

— Ларик тобi не заважатиме. Ти ж знаєш, який вiн тактовний. Просто вiн пригляне за тобою, а ти… за ним. Може, менше дурниць накоїш. Адже я тебе знаю! Все! Цiлую!

Ларику, а точнiше — Ларiоновi, Адиному синовi, — двадцять два роки (Адка народила його на першому курсi й вiддала на виховання батькам). Тепер хлопець навчається на третьому курсi того самого iнституту — Ада наполягла, але вся його енергiя спрямована в невдячне рiчище письменства. Iз цим Ада нiчого не може вдiяти!

Отже, їде Ларик. Зважаючи на все, вiн може прибути до вечора…

Анна-Марiя спустилася до ресторану. Вiн був напiвпорожнiй. Гамiрна родина iталiйцiв юрмилася бiля шведського столу, накладаючи в широкi тарiлки салати й спагетi, в кутку за столиком сидiла парочка нiмцiв лiтнього вiку. Анна-Марiя налила собi кави й сiла бiля вiкна. Вiд моря її вiдокремлював рiвний заасфальтований майданчик. Пiску на пляжi не було — море вiдгороджене високим парапетом iз залiзними драбинками, як у басейнi. Каменi на так званому пляжi витесанi у формi лав, i навiть звiдси можна побачити, як навколо них снують швидкi плямистi краби. Анна-Марiя витягла з пляжної сумки (пiсля снiданку вона вирiшила вiдразу ж iти на пляж) сигарети, закурила, дивлячись удалечiнь. Думка про те, що вже увечерi їй доведеться спiлкуватися iз сином подруги, неприємно бентежила її…

Це був дивний хлопець. Зовсiм не схожий на буйну Адку. I загалом — дивний. „Ми розминулися в часi…“ — одного разу сказав вiн Аннi-Марiї, коли йому було чотирнадцять. „Чи не хочеш ти сказати, що закохався?“ — засмiялася тодi Адка, й Ларик блимнув на неї своїми чорними недитячими очима.

Анна-Марiя добре пам'ятала, як побачила сина подруги вперше. Тодi йому було сiм. Ада вперше привезла хлопчика вiд батькiв — у неї вже була власна квартира, досить зв'язкiв, щоб прилаштувати сина до престижної школи з поглибленим вивченням англiйської мови. З приводу возз'єднання з нащадком родина влаштувала вечiрку. Анна-Марiя купила великого плюшевого ведмедя й завiтала до подруги.

…Увесь час, поки вона була в гостях — сидiла за столом, допомагала мити посуд, усамiтнювалася з Адкою на кухнi, щоб покурити, — хлопчик не вiдходив од неї. Його очi випромiнювали тривогу, нiби вiн, iще не вмiючи сформулювати те, що сказав у чотирнадцять, промовляв їй цим хвилюючим поглядом якiсь зовсiм дивнi слова: „Я давно знаю тебе. Ми зустрiчалися. Тодi менi було шiстдесят, а ти, юна й чиста, сидiла в кав'ярнi на вулицi Карно й пила каву. На тобi була простора сукня i грубi черевики з високою шнурiвкою… Ти щось писала в потертому блокнотi, i твоє волосся густою хвилею закривало пiвобличчя. Я зрозумiв, що ми розминулися в часi: моє життя хилилося до заходу, твоє — розцвiтало. Я не мав права пiдiйти до тебе. Я сiв на лавку навпроти i тiльки й мiг, що спостерiгати… Ти вiдкинула волосся й поглянула поверх моєї голови кудись удалину. I я помiтив, якi синi в тебе очi. Таких очей я не бачив нi в кого, хоча прожив досить таки довге життя. Якби я насмiлився сiсти за твiй столик, ти б подумала, що я — огидний старигань-педофiл, котрий чiпляється до молодих дiвчаток. Ми розминулися в часi. Ти, можливо, i змогла б вiдчути це… Але тодi глибина мого болю стала б iще бездоннiшою, тому що я принiс би його й тобi. Я завжди буду просто дивитися на тебе, хоч би де ти була. I якщо вiрити в реiнкарнацiю, ми ще зустрiнемося. I, можливо, Господь Бог буде милостивiшим до нас…“

Анна-Марiя не помiтила, що попiл iз сигарети упав на її бiлi шорти.

***

…Вода видалася Аннi-Марiї густою i тягучою, як олiя. Морська сiль пощипувала тiло й проступала на шкiрi бiлим iнеєм. Глибина починалася вiдразу вiд бетонного парапету, але море було таким прозорим, що вона бачила, як мiж пiдводними пiщаними дюнами снують рiзнобарвнi риби. Крiм того, вода стояла нерухомо, як i небо над нею. Анна-Марiя заплющила очi й попливла. Вода змивала втому, сiль — очищала. Анна-Марiя пiрнула з вiдкритими очима, й море поглинуло її, вплелося в волосся, огорнуло своїм неприродним теплом.

На пляжi, як i ранiше, було пустельно. Iталiйцi сидiли в шезлонгах далеко вiд пляжу, й тiльки поважна нiмкеня походжала пiд пальмою, пiдставляючи сонцю оголенi груди. До полудня стало припiкати. Робити було нiчого, й Анна-Марiя пiшла до номера. Їй увесь час хотiлося спати i, прийнявши душ, вона провалилася в глибоку дрiмотну прiрву. Чотири останнiх роки вона зовсiм не мала вiдпустки, й вiдпочинок здавався дивним, неприродним. Вона могла б проспати цiлу вiчнiсть!

…Вечiр знову наповнив повiтря ароматом петунiй. Анна-Марiя вирiшила прогулятися набережною, випити де-небудь мiцної кави. Незважаючи на те, що мiстечко здавалося порожнiм, у кав'яреньках сидiли люди — здебiльшого сiмейнi пари з дiтьми. Анна-Марiя обрала один iз майданчикiв i, сiвши в м'яке крiсло, замовила каву. Величезний червоний диск призахiдного сонця висiв бiля самого краєчка обрiю. Такого заходу вона не бачила нiде! Все тут було набагато яскравiшим, як у дитячому снi.

Анна-Марiя зауважила пильний погляд молодого iталiйця, який сидiв за сусiднiм столиком, i поморщилася — вочевидь вiн сприйняв її за самотню шукачку курортних пригод i невдовзi збирався дiяти. Музиканти маленького оркестрика в нацiональних костюмах уже налаштовували iнструменти, поступово засвiчувалися лiхтарi — сутiнки повiльно розливалися узбережжям. Столики заповнювалися вiдвiдувачами, й Анна-Марiя здивувалася: де були всi цi люди вдень?… Вона спiймала себе на думцi, що поглядає на алею, яка веде до готелю, i їй було неприємно вiд того, що вона нiбито чекає, коли на нiй з'явиться знайома довготелеса постать Ларика. I вiн справдi з'явився, не встигла Анна-Марiя зробити кiлька ковткiв кави. От i маєш, тепер доведеться розмовляти, запитувати про щось, давати якiсь настанови, молоти усяку нiсенiтницю. Про що вони зараз розмовляють, цi молодi хлопцi?… А їй так подобалося, що довкола не чути знайомої мови!

Ларик iшов алеєю, смiшно крутячи головою, придивляючись до майданчикiв кав'ярень. Окуляри вiн вiдмовлявся носити категорично. Було видно, що вiн устиг перевдягтися i зробив це похапцем — край бiлої сорочки по-зрадницькому стирчав iз-пiд паска джинсiв. Доведеться махнути йому рукою. Було б пiдло вдати, що вона його не помiтила. Iталiєць здивовано повернувся у бiк її жесту i, зауваживши молодика, обличчя якого розпливлося в широкiй усмiшцi, досадливо вибив iз пачки сигарету: жiнка, котра сидiла навпроти, йому подобалася, i поява певного суб'єкта зовсiм не входила до його планiв…

Ларик рушив до неї, натикаючись на своєму шляху на легкi пластиковi столики, але вже пiдходячи, сповiльнив крок, вiддихався. Смаглявий вiд природи, у бiлоснiжнiй сорочцi й вузьких блакитних джинсах, гостролиций i темноокий вiн скидався на мiсцевого жителя, й iталiєць ревниво зiтхнув: спритний хлопчина, встиг ранiше вiд нього! Але парочка зненацька стала говорити незнайомою йому мовою.

— Я сяду? — Ларик питально завмер бiля її столика.

— Звичайно. Коли ти приїхав?

— Тiльки-но…

— Ти, напевно, голодний?

— Нi, я добре повечеряв у лiтаку… — Вiн дiстав пачку сигарет: — Ти дозволиш?

Вона кивнула. Пальцi Ларика ледь помiтно тремтiли, i їй стало смiшно.

— Ти чого так хвилюєшся?

— Мати сказала, що ти в якомусь незрозумiлому станi, й за тобою потрiбне око та око!

— Якi дурницi! Це означає, що ти будеш за мною стежити? А якби я була не сама?!

— А з ким?

Вiн нагадував їй велику i зворушливу дитину.

— Та ось хоча б iз ним… — i вона кивнула у бiк iталiйця, що, своєю чергою, пожвавився й помахав їй пiднятим келихом. Ларик спохмурнiв.

— Я тобi не заважатиму… — нарештi вимовив вiн. — Якщо хочеш, я взагалi не вийду з номера.

— Знову дурницi! Ти в мене будеш купатися, гуляти, дихати свiжим повiтрям i їсти шкампiй! I повернешся додому дуже гарним i гладким. Ти їв шкампiй? Щоправда, у кухарських книгах їх називають „скампiями“, але тут iнша вимова…

— Не говори зi мною, як iз дитиною, будь ласка. Це мене вбиває…

— Добре, не буду… Вип'єш що-небудь?

Анна-Марiя замовила кампарi, й вони випили, не цокаючись i бiльше нi про що не говорячи. Море нарештi почало рухатися й билося зовсiм поряд, як величезне серце. Незвична напiвтьма — така ж дивовижна, як i прозорiсть пустельного ранку, — огортала обличчя Ларика, який сидiв навпроти неї, i воно видавалося вилiпленим iз синьої глини. Оркестрик тихо награвав мелодiю з фiльму Кустурiци. Вони не помiтили, як залишилися в кав'ярнi зовсiм самi — тiльки iталiєць продовжував сидiти, спостерiгаючи спiдлоба за незвичною iншомовною парочкою.

— Час вiдпочивати, — нарештi сказала Анна-Марiя, й Ларик подав їй зiгнуту в лiктi руку. Незважаючи на вечiрню прохолоду, його рука була теплою.

— Змерзла? — запитав вiн. — Шкода, я не здогадався прихопити светра…

Вони попрямували до готелю тьмяно освiтленою алеєю, й дерева схрещували над ними свої густi запашнi крони. Анна-Марiя знову здивувалася ватянiй тишi, яка стояла навколо.

Вiн провiв її до дверей номера, допомiг вiдiмкнути дверi. I нiяково зупинився на порозi.

— Чи не думаєш ти, що я як подруга твоєї матерi буду навчати тебе всiх мудростей кохання, як у вульгарних кiнофiльмах? — нарештi рiзко перервала мовчанку вона. — Йди до себе! I не спiзнюйся на снiданок!

Її слова подiяли на нього, як ляпас, навiть на щоках проступили червонi плями. Вiн щось хотiв сказати, але повернувся i, похнюпивши голову, побрiв геть.

— Зачекай! — Аннi-Марiї стало його шкода. — Не ображайся… Навiщо ти взагалi сюди приїхав? У тебе що, немає своєї компанiї?

Вiн повернувся i зробив кiлька крокiв назустрiч:

— Я кохаю тебе. Я дуже тебе кохаю… — ледь чутно промовив вiн i, швидко повернувшись, рушив до лiфта…

***

Нiсенiтниця: її ще можна любити! Анна-Марiя зачинила дверi й притулилася до них спиною… Вона уявила себе старою, загрузлою в пiску й мулi баржею, що обросла тоннами черепашок, — такою залiзобетонною конструкцiєю, яка вже давно забула про вiтрила. Та ось малесенька чайка присiла на її прогнилу корму й чомусь не захотiла вiдлiтати. I в серцевинi баржi щось клацнуло — можливо, увiмкнувся давно заiржавiлий двигун або чомусь крутнулася вицвiла стрiлка компаса. I ця малесенька чайка тут нi до чого, справа не в нiй… Чайка i баржа, в думках усмiхнулася Анна-Марiя, поєднання сюрреалiстичне.

Вона нарештi зрозумiла, чому приїхала сюди: щоб не повернутися. Нi, вона, звичайно ж, повернеться назад, згiдно з купленим зворотним квитком, але — не повернеться. I це варто обмiркувати. I, мiркуючи, зчищати iз себе налiт прирослих намертво черепашок. Їй згадався фiльм „Амелi“, касету з яким вона купила зовсiм випадково. Хiба вона, Анна-Марiя, не їла нанизанi на всi десять пальцiв вишнi, не ховала комашок у сiрникових коробках, не була переконана, що на свiтi iснує десять рiзних дощiв, i всi вони — її брати?! Хiба вона думала, що через п'ять-десять-двадцять рокiв загрузне в пiсках, перетворившись у нерухомий пам'ятник самiй собi?…

„Е… моя мила, — немов почула вона голос Ади, — тобi знову захотiлося ходити в драних джинсах i харчуватися кабачковою iкрою?! Не вийде! Та ти й сама не захочеш цього! Ти просто отруїлася своїм дiловим життям, але це незабаром минеться. Через три роки тобi стукне сорок, i шукати сенсу життя в цьому вiцi просто смiшно. Крiм того, ти чудово знаєш, що його немає. Сенс життя — в самому життi. У тому, що ти їси, спиш, дихаєш i заробляєш грошi. До речi, саме „заробляєш“ — а не в самих грошах. На це я, мабуть, можу зробити тобi скидку — у самих грошах шукають сенс дурнi, а ти дiвчинка розумна…“

„I ти впевнена, що менi вже не викараскатися? — продовжила дiалог Анна-Марiя. — Я що-небудь придумаю, от побачиш…“

***

…Вони сидiли на краю парапету й бовтали ногами у водi, полохаючи дрiбних рибок, якi шастали бiля самої поверхнi. Хвилина незручностi пiсля вчорашнього швидко минула, тiльки-но Анна-Марiя промовила за снiданком кiлька незначних фраз. I тепер вони мирно примостилися бiля самого моря, так само мовчки, але ця мовчанка не обтяжувала, не навiвала нудьги. I те, що Анна-Марiя зважилася заговорити з Лариком про свiй нинiшнiй стан, було платою за його вчорашню вiдвертiсть.

— Знаєш, чого менi хочеться найбiльше у свiтi? — запитала вона. — Купити квиток на будь-який потяг — усе одно куди вiн прямуватиме — i виїхати в невiдомому напрямку. Винайняти номер у зубожiлому провiнцiйному готелi i спати там двi доби, а потiм знову сiсти в потяг… I так — доки не закiнчаться грошi. А коли вони закiнчаться, спробувати пожити без них. Збирати пляшки, наприклад… I спускатися далi й далi донизу. Туди, де нiхто не зможе потурбувати чи знайти мене… Дивно, чи не так?

— Нi. Але ти не уявляєш, про що говориш! Невже ти думаєш, що нiхто, крiм тебе, хоча б раз у життi не думав про можливiсть утечi, про якiсь дверi у вiчнiсть, за якими зовсiм iнша реальнiсть! Проте бiда в тому, що навiть там, як ти кажеш, „унизу“ — також реальнiсть. Тому що зовсiм пiти — занадто великий подвиг, на який мало хто здатен.

— Знаєш, нас учили бути господарями свого життя, а менi здається, що це й так зрозумiло. Важливiше бути господарем власної смертi, щоб потiм, у старостi, не перейти межу, за якою — втрата пам'ятi про все своє життя.

Ларик схилив голову. Анна-Марiя подумала, що, напевно, вона його налякала.

— Давай допливемо ген до тiєї скелi! — сказала вона. Але Ларик жодним порухом не вiдреагував на цю пропозицiю.

— Хочеш, я скажу, яка на тобi була сукня, коли я вперше тебе побачив? — нарештi порушив мовчанку вiн.

Анна-Марiя посмiхнулася.

— Як ти мiг таке запам'ятати, ти був зовсiм маленьким!

— Ну, по-перше, не зовсiм… — вперто труснув головою вiн. — На тобi була блакитна сукня з марлевої тканини — здається, вона називалася марлiвка — з маленькими рожевими букетиками на нiй i бiлi босонiжки з пряжками у виглядi ромашок. Одна потiм загубилася… Волосся в тебе було зiбране в „кiнський хвiст“. А ще були бiлi клiпси…

— У тебе є дiвчина? — запитала Анна-Марiя, аби змiнити тему розмови й розумiючи, наскiльки безглуздо прозвучало її запитання. Ларик пiдвiвся з парапету.

— Ходiмо, я дещо тобi покажу.

Вiн простягнув їй руку.

— Куди ти мене кличеш? Ми ж iще жодного разу не скупалися!

— Ходiмо, це швидко…

— Ну, добре…

Всю дорогу вiд моря до свого номера вiн не вiдпускав її руки, нiби вона могла вирватися й утекти. В кiмнатi вiн витяг iз шафи свою валiзу, вигорнув на лiжко купу речей i нарештi дiстав iз дна невелику металеву коробку.

— Вона в мене завжди iз собою, — пояснив вiн. — Не хочу, щоб мати порпалася в моїх речах, є в неї така мила звичка, все наркотики шукає…

Ларик криво посмiхнувся, вiдкинув кришку i висипав умiст на туалетний столик.

Анна-Марiя довго не могла зрозумiти, що за купа дрiб'язку в неї перед очима. Ґудзик, брошка, шпильки, пластмасовий браслет, пряжка вiд босонiжок у виглядi квiтки… Стоп! Вона по черзi пiдносила дрiбнички до очей. Так це ж ЇЇ шпильки, ЇЇ пряжка, ЇЇ браслет. Скiльки ж їм рокiв! Вона одягла на руку смiшний пластиковий обiдок. Ну звичайно, вона залишила цю невигадливу прикрасу в ваннiй багато рокiв тому, коли ночувала в Адки…

— Послухай, Ларiоне, ти що — ненормальний? Можливо, ти манiяк? — вона перебирала дрiбнi речi, впiзнаючи їх i не вiрячи власним очам.

— А ось iще… — сказав вiн i простягнув їй засмальцьований ветхий нотатник. — Вiзьми. Я хочу, щоб ти знала…

Анна-Марiя взяла книжечку.

Купатися перехотiлося. Незважаючи на те, що слова й поведiнку Ларика вона не могла сприйняти всерйоз, усе ж таки її мучила цiкавiсть. Вона пiшла до свого номера, влаштувалася на балконi в широкому шезлонгу i стала читати.

Звичайно ж, це був його щоденник. Анна-Марiя подивилася на дату. Все зрозумiло, вiн почав його вести з чотирнадцяти рокiв. Записи були нечастими. Iнодi мiж одним i наступним лежав часовий вiдрiзок у пiвроку, а то й пiвтора. Спочатку все це видалося їй кумедним, та що далi вона заглиблювалася в сторiнки, то тривожнiше ставало на душi, нiби це писала вона сама — комусь невiдомому, далекому, тому, хто нiколи цього не прочитає.

„Я все-таки одружуся з тобою, коли виросту“, — стверджував найперший запис, i Аннi-Марiї довелося досить-таки добре напружити мiзки, щоб згадати, яким вiн був тодi, майже десять рокiв тому. Першi двадцять сторiнок видавалися їй просто смiшними. Вона посмiхалася, читаючи звичайну юнацьку маячню, згадуючи й себе тодiшню, бо хлопець докладно описував, у чому вона була вбрана того чи того дня, що говорила i як дивилася: „Ти сидiла на кухнi. Мама щось говорила тобi про якiсь „дебети“ i „кредити“. Ти кивала головою, але твiй погляд був спрямований за вiкно. Там падав дощ…“

Кiлька останнiх сторiнок стерли посмiшку з її обличчя.

„Я тепер знаю, що вiдчуває людина, всерединi якої оселився божевiльний дзвонар. Вiн розгойдує дзвiн так, що золотий дзенькiт оглушує й заслiплює, а грудна клiтка ось-ось лопне вiд натиску цього важкого дзвону. Це те, що вiдчуваю, дивлячись на тебе… Коли ж не бачу тебе, менi здається, що в мене немає якогось важливого життєвого органа — руки чи ноги. Я слiпну i глухну. I тодi я йду до твого офiсу й чекаю, коли ти з'явишся з дверей. Менi досить просто бачити тебе…“

„Якби ти тiльки знала, яким значним видається для мене життя, якщо в ньому є ти. Я веду з тобою нескiнченнi дiалоги. Я говорю з тобою постiйно, хоч би де був — у метро, в iнститутськiй їдальнi, йдучи вулицею. Ти завжди поруч. I завжди — безмежно далека. Не подумай, що я повний iдiот чи божевiльний. Якби я мiг позбутися тебе, як хворобливої нав'язливої iдеї, — це було б занадто просто. Але ти — не iдея. Менi здається, що ми бачилися з тобою в сотнях iнших життiв, разом пройшли нескiнченно довгий шлях, як у „Докторi Живаго“, як у „Ходiннях по муках“, як у Фолкнера, Достоєвського, Фаулза чи Набокова…“

„Ти знову сидиш на нашiй кухнi, на своєму улюбленому мiсцi — бiля вiкна. Ти говориш iз матiр'ю про розлучення, яке маєш пережити. Я так i знав. Я знав, що ти нiкому не можеш належати! Ти — вiтер, що проходить крiзь пальцi. Смiшно, якщо хтось думає, що може втримати вiтер у стиснутiй долонi. Коли б життя звело нас у якомусь iншому вимiрi, я б нiколи не посмiв видати своє хвилювання чи ревнощi навiть кiнчиками вiй. Менi завжди здавалося — я так вiдчував — твоє життя проходить НАД життям i жодним чином його не стосується. Ти сама якось говорила про це, тiльки iншими словами…“

„Сьогоднi я купив кокс… Це коштувало менi купу бабок, а головне — безлiчi побоювань i дурних запитань, на якi немає вiдповiдi. Знаєш, менi було добре. Менi й тепер добре, тому що ти була зi мною. Я точно знав, що це ти. Можеш менi не вiрити, але я фiзично вiдчував тебе, чув твої слова i… не мiг вiдiрвати голову вiд подушки, тому що знав: тiльки вiдкрию очi — тебе не буде. Як страшно усвiдомлювати, що тебе нiколи не буде в моєму життi. Це несправедливо!“

„Ларику, чому ти мокнеш пiд дощем?“ — запитала ти, зупиняючи машину навпроти булочної, i я збрехав, що вийшов по хлiб. Ти навiть не здивувалася, чому „по хлiб“ треба їздити на протилежний кiнець мiста. Ти пiдвезла мене додому, пiднялася зi мною до матерi… Поки ми їхали, я дивився на твої руки. Вони так владно й упевнено стискали кермо… Ти жодного разу не подивилася на мене, тiльки розпитувала про навчання, ще про якiсь дрiбницi. Це було так боляче…»

«Я все одно колись скажу тобi, що кохаю…»

***

— Дякую, — сказала вона, простягаючи йому блокнот. — Це найкраще, що було в мене за останнi кiлька рокiв.

Вiн вiдхилив її руку:

— Залиш це собi…

— Ларiоне, послухай, ти дуже гарний хлопець…

Вiн знiтився, на його щоках знову проступили червонi плями.

— Будемо вважати, що… менi знову не пощастило, — задумливо мовила Анна-Марiя. — Знаєш, адже я можу сказати тобi, що прийду… Щоб ти заспокоївся й переконався, що я така сама, як усi. А ти купиш менi велике яблуко чи ще що-небудь… Але потiм, повiр, усе буде не так. Зовсiм не так, як ти хочеш. I це все, зрештою, смiшно…

Вона подивилася на море, у яке знову спускався рiвний червоний диск захiдного сонця.

— Я завжди любитиму тiльки тебе…

— Тобi це лише здається.

Але вона не була впевнена в тому, що має рацiю.

— Хочеш, щоб я поїхав?

— Так. Менi треба побути самiй.

— Гаразд. Я поїду…

***

Вiн справдi поїхав цього ж вечора, й Анна-Марiя зiтхнула з полегшенням. Та все одно вiдпочинок був дещо зiпсованим, тепер її мучили думки про цього хлопчика — як вiн долетiв, що сказала Ада, куди вiн пiде й чим буде займатись увесь цей час? Усе це було так незвично, нiби на неї звалилася нова вiдповiдальнiсть.

…Пiсля снiданку вона вийшла на пляж, i чомусь сьогоднi вiн видався їй особливо пустельним. З репродуктора на березi линула музика. Була субота, й Анна-Марiя посмiхнулася: очевидно, музику тут вмикали у вихiднi, як у добрi старi часи… Вона лягла на гарячий камiнь i заплющила очi. Нiчого не могло бути прекраснiшим — море i саксофон! Море в черговий раз дивувало своєю зовсiм гладенькою, майже скляною поверхнею, пiд якою ворушився дивовижний пiдводний свiт: снували рибки, переповзали з каменя на камiнь блакитнувато-зеленi краби. А сакс награвав призабутi дисидентськi мелодiї, виплеканi джинсовими бороданями в андеграундних комiрках. I тепер усе це так дивовижно i пронизливо поєднується: тепло моря й легкий холодок вiд ностальгiчних мелодiй. Анна-Марiя зрозумiла, що закохалася в цю маленьку гiрську країну, яка всiєю своєю топографiєю нагадує внутрiшнiй рельєф музичної скриньки i пахне також чимось призабутим, як… як та купка дрiбничок у коробцi Ларика.

Цiєї митi вона зрозумiла, що хотiла б залишитися тут назавжди. Оселитися в «старому мiстi» — невеличкому п'ятачку, оточеному фортечними мурами й суцiльно вимощеному жовтою плиткою. Вулицi в ньому були такими вузькими, що їхнi обидва боки можна було з'єднати розмахом рук, та все ж на них тулилося безлiч кав'ярень, антикварних магазинчикiв i музеїв. А на майданi перед ратушею прямо на вулицi стояли столики, пахло прянощами i свiжосмаженою рибою. Над фортечним муром височiли синi гори, в їхнiх ущелинах угадувались обриси руїн середньовiчних фортець, а бiля пiднiжжя, на великiй вiдстанi один вiд одного, як кубики, розсипалися будинки мiсцевих жителiв. У дворах деяких iз них так само були поставленi два-три грубо обтесаних столи пiд широкими дашками, обплетеними диким виноградом — тут для прихильникiв екзотики й нацiональної кухнi господинi готували надзвичайно смачнi обiди. Анна-Марiя уявляла, як восени це iграшкове мiсто завмирає, перетворюється на фантом, i це зовсiм не лякало її. Вона розумiла, що в неї є всi шанси справдi осiсти тут. Наприклад, купити невелику дiлянку землi бiля моря — он скiльки їх виставлено на продаж! — побудувати кiлька бунгало й налагодити елiтарний туристичний бiзнес для обраних. Але це буде всього лиш iще один гачок, на який вона спiймається, i ще бiльше потоне в тисячi марних справ. Можна просто плюнути на все, забрати з банку всi належнi їй грошi й жити тут, аж доки вони не закiнчаться. I не в готелi, а винайняти кiмнату в якоїсь старенької мiсцевої бабусi — з краєвидом на море i затишним балконом, заставленим вазонами…

…У сумцi задзеленчав мобiльний телефон. Анна-Марiя вже геть розiмлiла на сонцi й не вiдразу зрозумiла, хто говорить…

— Це ти в усьому винна! — кричала Ада надривним i зовсiм незнайомим голосом. — Чому вiн так швидко поїхав?! Що вiн тобi зробив?

— Почекай. Ти про що? — Анна-Марiя вiдчула, як похолодiли її ноги, i цей холод стрiмко став пiднiматися вище i вище, все тiло накрило крижаною хвилею. — Що сталося?

— Ларик помер… Лiкарi говорять, вiд передозування… Але ж вiн… мiй хлопчик… не був наркоманом… Я це точно знаю…

— Коли це сталося?

— Сьогоднi вранцi… Заходжу до нього в кiмнату, а вiн… — у слухавцi почулося ридання. — Щось палив перед тим усю нiч у дворi, а потiм повернувся, сказав: «На добранiч, мамо…» А я, iдiотка, його ще насварила!.. Навiщо, навiщо ти вiдпустила його?!

Вона ще довго щось кричала в трубку, але Анна-Марiя вже не розумiла змiсту слiв. Коли ридання припинилися, вона натиснула кнопку вiдбою.

Як сомнамбула, поверталася до свого номера, страшна, в'язка, як води Стiкса, нездоланна сонливiсть навалилася на неї i пригнула до землi. Ноги ледве вiдривалися вiд ворсистого ковролiну, що встеляв пiдлогу готелю. Ледь доплелася до свого номера i з великим зусиллям повернула в замку ключ. Хотiла впасти на лiжко, але раптом вирiшила дiяти iнакше: дiстала iз сумки тюбик губної помади й затерплими руками намалювала на бiлiй шпалерi високий напiвкруглий прорiз… Четвертi дверi вiдчинилися самi, без найменшого натиску, й Анна-Марiя сторчголов скотилася вниз…

***

…I вiдразу ж пiдхопилася на всi чотири лапи: не можна падати, не можна вилежуватися на черевi, не можна виявити цим найменшу слабкiсть чи хворобу, адже денне життя було в розпалi. Уночi можна було забитись у вузький прорiз мiж кiосками i влягтися там на картонних ящиках, жадiбно вдихаючи їхнiй запах — рибний, м'ясний, кондитерський… Вона повела боками, струшуючи з них пил i налиплу тирсу, озирнулася й вiдразу ж наштовхнулася на власне вiдображення в склi вiтрини. Гарна! Нi, справдi гарна: вузьке тiло на високих сухорлявих нiжках, така ж вузька, майже лисяча, мордочка, рудий, скручений бубликом, хвiст. Та, на жаль, iз породою не пощастило: щось середнє мiж бездомною дворнягою i благородним доберманом. Звiдси й високi нiжки — занадто високi для легкого, невеликого тулуба, i вузький профiль — занадто гострий для шляхетної породи… Шкода. Навряд чи знайдеться для неї хазяїн.

Вона невиразно пам'ятала, що рiк тому в неї була затишна домiвка — десь у парку бiля станцiї човнiв пiд теплим материнським боком — i цiлий виводок таких самих рудих iз темними пiдпалинами, подiбних до лисицi, братiв i сестер. Потiм усi розбрелися, хто куди… I вона звикла втягувати й без того худi боки, очiкуючи чи то удару, чи то нападу чужих.

— Дивись, яка гарна! — почула вона голос прямо над собою. — Милується собою, зовсiм як людина!

— Цiкаво, чи розумiє, що це — її вiдображення? — вiдгукнувся iнший голос.

— Навряд… Iди до мене!

Вона побачила, що поруч присiв чоловiк, i вiд його простягненої долонi не повiяло небезпекою. Нi, це не гицель. Не схоже…

— А очi в нас якi! — продовжував той ласкаво, нiби розмовляв iз дитиною. — Ну й очиська! Ой, ти ж красуня, ой, розумниця! Ану, дай лапу!..

Вона зрозумiла, що вiн просить її щось зробити, й уся напружилася, намагаючись зрозумiти, що саме. Нерiшуче потопталася на мiсцi, акуратно присiла на свiй хвiст-бублик i, схиливши голову набiк, допитливо подивилася йому в очi. Його простягнена долоня була перевернута й свiтилася на сонцi, як порожня алюмiнiєва миска… Вона боязко вiдiрвала одну лапу вiд землi.

— Ну-ну… Розумниця! — ласкаво мовив вiн i присунувся ближче. — Дай, дай лапку!

Шкода тiльки, що лапа була брудна… Ну, нiчого… Вона боязко простягнула її та обережно, самими кiгтиками доторкнулася до долонi. I вiдразу ж вiдчула, як долоня стислася. Вона була теплою.

— Ну, от i молодець… Ось i познайомилися. Як же тебе кличуть?… Пальма? Стрiлка? Бiлка?

Вона тоненько й щасливо вискнула.

— Ага, отже, Бiлка?! Пiдеш зi мною?

— Ти що? — обурився той, хто стояв поруч. — Мало тобi своїх проблем? Навiщо тобi ця дворняга?

Але Хазяїн (вона вiдразу ж зрозумiла, що це — Хазяїн) тiльки вiдмахнувся:

— Люблю я таких рудих! Вiдразу видно, що розумна. I взагалi, дворняги — найвiрнiшi…

Вiн погладив Бiлку по головi, й та замружилася, ще не вiрячи своєму щастю. Її ще нiхто не гладив по головi.

— Ходiмо, — сказав вiн.

I вона зрозумiла, що треба йти поруч — так, як ходять iншi, тi, що на повiдку… I вона пiшла зовсiм правильно — поруч, лiворуч бiля самої ноги, не швидко i не повiльно, а так, як треба… Їй не потрiбний був повiдець, щоб дотримуватися цього рiвного кроку. I навiть навпаки: якби вiн був, вона б обов'язково постаралася позбутися його. Адже вона зовсiм не знала, що це таке…

А потiм розпочалася казка! Пiсля купання в теплiй мильнiй водi вiн навiть дозволив їй спати у своїй постелi — бiля нiг.

Але вона довго не могла заснути, весь час була напоготовi: тепер вона почувала свою вiдповiдальнiсть за Хазяїна й нашорошувала гостренькi кiнчики вух при будь-якому пiдозрiлому шереху, що чувся вiд дверей. Тепер вона знала: навiть якби вiн лежав на снiгу — холодний, хворий, покинутий усiма — вона лягла б поруч навiть у снiг i зiгрiвала б його своїм диханням…

Хазяїн приходив пiзно. I вона весь день лежала на килимку пiд дверима, дослухаючись до шуму лiфта. Пiзнiше вона здогадалася визирати у вiкно, спираючись переднiми лапами на пiдвiконня. I тодi зiрки вiдбивалися в її великих, як у теляти, очах.

А коли вiн приходив, вона стрибала, намагаючись лизнути його прямо в нiс. Вони йшли гуляти. Хазяїн сiдав на лавку, курив, i вона сидiла бiля його нiг.

— Гуляти! — наказував вiн.

Але вона не могла зробити убiк i кроку. Вiн опускав руку й натикався на її насторожену, пiдняту догори морду. Вiд його руки хвилями йшов смуток. Вона вiдчувала це i намагалася поводитись якнайвеселiше i якнайбезтурботнiше, смiшила його своїм хвостом-бубликом, балансувала на заднiх лапах, навчилася носити в зубах капцi й газети. Бiльше вона не вмiла нiчого…

Вона не знала, скiльки минуло днiв — один, два, вiчнiсть. Час перетворився для неї в теплий материнський бiк. Вiн годував її сумом, i вона звикла лежати бiля дверей, очiкуючи на кроки Хазяїна. Одного разу його не було так довго, що коли вона почула, як у замку провертається ключ, зашкребла лапами по ньому так, що «собачку» замка заклинило…

Вона чула, як лається Хазяїн, як хтось iз противним чужим запахом довбає дверi. Вона зрозумiла, що зробила щось жахливе й жалiбно скавчала, переступаючи з ноги на ногу, чекаючи покарання. Вiн увалився i, страшно блискаючи очима, закричав: «Ах ти, сука!». Це зовсiм не здалося їй образливим. Адже вона справдi була сукою — рудою сукою з мордочкою лисицi й великими сумними очима.

Вiн вивiв її гуляти, i вона забiгала по двору, вдаючи, що в неї є свої, собачi, справи. Вiн свиснув. Але з пiдворiття чувся такий цiкавий запах… А, можливо, вона просто вдавала, що не чує його — хотiла злякати.

Наступного дня вiн принiс їй подарунок — повiдець i нашийник. I вона вперше вiдчула, як це приємно, коли тебе бояться втратити. Та коли б вона вмiла говорити, то сказала б: «Ти — дурний. Нашийник — це лише символ твоєї впевненостi в собi. Якщо тобi так спокiйнiше — я буду вважати його найкращою iграшкою у свiтi. Але вiн нiчого не додасть i не зменшить у моєму ставленнi до тебе…»

Але от лихо: їй було дуже важко навчитися йти «поруч». Вона то забiгала вперед, то плелася позаду, то перебiгала на протилежний бiк, обплутуючи його ноги коротким повiдцем. Це було справжнiсiнькою карою! Коли повiдця не було, вона так упевнено йшла з ним крок у крок… Тепер же вiн злився, смикав шкiряний шнур, i нашийник боляче врiзався в горло. Йому було неприємно, що вона не вмiє правильно поводитись, як личить собакам блакитної кровi. У її очах засвiтився спочатку страх бути гiршою вiд iнших, а потiм i важка собача туга. Вона не смiшила його у вечiрнi години, хвiст її обвис i бiльше не скручувався веселим бубликом. Їй раптом знову захотiлося ночувати на ящиках мiж кiоскiв: там було її справжнє мiсце. А собакам дуже важливо знати своє мiсце — власне, нагрiте й позначене своїм запахом. Звичайно, таке в неї нiбито й було — бiля нiг на його лiжку, але вiн усе частiше й частiше у снi зiштовхував її на пiдлогу…

Вона вмiла бути терплячою, втiм, як умiють бути терплячими всi собаки, незалежно вiд породи. Слово Хазяїна було для неї єдиною i непорушною iстиною, а беззастережна любов до нього — єдиною умовою, за якої собаче життя набуває ваги й сенсу. В людей, мабуть, усе було iнакше. Але до Хазяїна вона нiколи не зiштовхувалася iз цим загадковим плем'ям двоногих.

Коли його не було, вона намагалася дотягтися до нашийника, що висiв на цвяховi, й погризти його на клаптi. Одного разу їй це вдалося. Побачивши на пiдлозi шматки зiпсованого ремiнця, вiн боляче вдарив її по кiнчиках вух скрученим у рурку журналом. I тодi вона побачила рятiвну щiлину погано зачинених ним дверей — з неї линув слабкий знайомий запах вулицi. Заплющивши очi вiд жаху, вона тихо позадкувала й вискочила туди, звiдки прийшла… Вона бiгла, повiльно переставляючи лапи, й чекала, що вiн усе-таки свисне…

Потiм вона вдавала, що їй добре. Кiлька днiв бродила навколо знайомого двору, ховаючись у пiдворiттi й спостерiгаючи, як вiн зранку виходить на роботу, а ввечерi повертається додому. Їй навiть не хотiлося їсти. Вона просто спостерiгала. Кiлька разiв вiн виходив у двiр i безпорадно роззирався на всi боки. Але його спроби знайти її видавалися зовсiм непереконливими… А, можливо, у нiй просто заграла горда блакитна кров предка-добермана. Вона спостерiгала за ним здалеку, тому що вже не могла не бачити Хазяїна й не думати про нього. Їй здавалося, що вона тепер повинна ще надiйнiше оберiгати його. Тим паче, що вiн завжди повертався пiзно. А вона вмiла вiдчувати небезпеку на вiдстанi.

Одного разу вона вiдчула її!

Хазяїн iшов, погойдуючись i ступаючи прямо в калюжi. Вiн не вiдчував, що за ним iдуть троє — вiд них вiяло тривогою. Вона загрозливо пiднялася на лапи. Вона не дала їм пiдiйти ближче, а перепинила шлях i вперше люто загарчала. Вони зупинилися. Цiєї затримки було досить, щоб Хазяїн вiдiрвався вiд переслiдувачiв (яких, утiм, так i не зауважив)… Потiм вона вiдчула рiзкий удар у бiк i, не втримавшись на ногах, полетiла в прорiз арки. Вона встигла помiтити, що Хазяїн уже далеко, i що цi троє бiльше не переслiдують його. Вона вдарилася всiм тiлом об холодну стiну будинку i вперше не пiдхопилася вiдразу ж на всi свої чотири лапи…

***

…Iз вiдчинених дверей балкона повiяло холодом. Анна-Марiя розплющила очi й не вiдразу усвiдомила, що лежить на пiдлозi, обличчям донизу, й довга завiса, що колишеться вiд вiтру, як чиясь рука, ковзає по її волоссю. Вона хотiла вiдкинути цю незнайому руку, зробила повiльний рух i застогнала вiд болю. Очевидно, вона невдало впала й розбила лице. Вона, все ще не пiднiмаючись, провела рукою по губах i носу — на долонi залишився слiд кровi… Анна-Марiя насилу звелася на ноги i глянула на себе в дзеркало, що висiло на стiнi. Справдi, губи й нiс були розбитi, але бiль у грудях минув — очевидно, вона занадто довго лежала на твердiй пiдлозi. Що сталося? Нiби в туманi вона згадала, що трапилося щось жахливе. Запах петунiй, який знову по вiнця наповнив кiмнату, тепер здавався їй нав'язливим i якимось нудотним, солодким, задушливим. Так пахне на цвинтарi. Ось воно! Вона згадала, чому раптом знепритомнiла: дзвiнок вiд Ади! I ця звiстка про Ларiона…

Анна-Марiя пiшла до ванної й довго стояла, перемикаючи воду, пiд контрастним душем, аж поки не отямилася.

Коли вона наливала собi велику порцiю вiскi, пляшка тарабанила об край склянки, а потiм склянка так само дзвiнко цокала об зуби. Вона випила все залпом, залiзла пiд ковдру, натягнула на голову двi подушки в прохолодних шовкових наволочках i так, у повнiй темрявi й задусi, нарештi заснула.

Їй снився пансiон на березi теплого Середземного моря, той, про який вона час вiд часу думала, перебуваючи тут. Пансiон називався «Коперна». У ньому було п'ять невеликих бунгало. I в кожному з них жили її друзi. Вона точно знала, що пiд дахом одного з них, найдальшого, мешкає Ларик. Вона бачила у вiкнi його схилену над книжкою голову й iшла до нього бiлою дорiжкою, посипаною дрiбним, як борошно, пiском. Iшла, вибиваючись iз сил, але дорiжка, така коротка з вигляду, з кожним її кроком подовжувалася, а йти по грузькому пiску було дедалi тяжче… Вона спробувала крикнути, покликати Ларика, але голосу не було, i юнак i далi так само байдуже сидiв бiля вiкна. Анна-Марiя зупинилася, переводячи дух. Ларик, нарештi, вiдiрвав очi вiд сторiнок i подивився у вiкно. Вiн дивився на неї майже впритул, але Анна-Марiя розумiла, що вiн її не бачить. Погляд його був сумним, вiн пронизував її наскрiзь, нiби вона була скляною. Тодi вона пiдняла з дорiжки круглий камiнчик i щосили жбурнула ним у бiк бунгало. Камiнчик вдарився об скло i закотився в кущi, збивши голiвку якоїсь тропiчної квiтки. Але Ларик жодним порухом не вiдреагував на це. Вона побiгла до будинку, й дорiжка знову стала подовжуватися зi швидкiстю, прямо пропорцiйною швидкостi її бiгу…

Анна-Марiя прокинулася зовсiм розбитою. Однак вона вже знала, що «Коперна» iснує. Невиразнi плани, що їх вона будувала, вiдпочиваючи тут, набули певної чiткостi. Вона не могла бiльше думати про дзвiнок Ади, мозок захищався вiд болю, як комп'ютер захищається вiд небезпечного вiрусу…

Цього ж ранку, легко поснiдавши в ресторанi, вона попрямувала узбережжям, щоб оглянути незабудовану дiлянку землi.

Вона йшла бетонним краєм парапету доти, доки той не закiнчився, i море постало перед нею у всiй своїй красi — вивiльнене з-пiд бетонного панцира. Воно iз шовковим шумом котило довгi широкi хвилi, охоплюючи ними майже весь простiр вузького узбережжя. А трохи далi виднiлася дiлянка з пiвгектара, обсаджена кипарисами, а ген там починалися гори… Скраю майданчика стояла табличка «Продається». Цей клаптик землi, такий жаданий тепер, був дуже схожий на пансiон iз її сну!

На цих сотках землi, здавалося, були сконцентрованi всi географiчнi пояси землi: спочатку — смужка моря, за нею — бiлоснiжна стрiчка пiщаної пустелi, далi здiймався в небо мiшаний лiсочок, що закiнчувався бiля пiднiжжя синiх гiр. Морське, хвойне й гiрське повiтря змiшувалось у дивовижний оздоровчий коктейль. Так, вона побудує тут кiлька будиночкiв, облаштує невеличкий закритий пляж… У неї вистачить енергiї й засобiв, щоб створити на клаптику цiєї благодатної землi власну маленьку країну. Три сезони тут будуть вiдпочивати товстосуми — о, вона зробить усе можливе, щоб ця країна давала якнайбiльше прибутку, аби ще два-три сезони в нiй жили дiти й самотнi старi.

Унизу пiд табличкою написана адреса власника дiлянки. День було витрачено на те, щоб знайти нормального перекладача, а з його допомогою — господаря. Кiлька днiв, протягом яких Анна-Марiя майже не спала й не їла, забрали переговори. Їй треба було зробити ще дуже багато чого, але справа все-таки зрушилася, i наприкiнцi наступного тижня вона iз задоволенням i нетерпiнням висмикнула з пiску табличку з написом «Продається» й установила свою — «пансiон „Коперна“». Вся справа залежала тепер вiд «малого»: фiнансiв, оформлення рахункiв через пiдставну особу з цiєї країни, складання кошторису на будiвництво, пошук надiйного «даху», органiзацiї нового акцiонерного товариства…

Вона знала напевно, що зможе зробити й це. Як знала, що «Коперна» потрiбна їй, щоб назавжди оселитися в нiй. Вода, море, лiс i гори… Вона так довго шукала такий куточок. I нарештi знайшла його…

***

Її охопила спрага дiяльностi. Анна-Марiя знала, що це означає насправдi: їй треба було ВТЕКТИ, щоб НЕ ДУМАТИ. Так було завжди, коли величезна повiтряна подушка наповзала на неї, оточуючи з усiх бокiв своєю важкою задушливою порожнечею. Анна-Марiя згадувала недавнi слова Ларика: «Втекти iнодi хочуть усi, але пiти назовсiм мало кому вдається…» Виходить, Ларик був iз цiєї меншостi. А вона, думаючи про втечу, мала постiйно рухатися вперед.

У найважчi хвилини свого життя, коли багато хто просто впадає в депресiю, вона волiла дiяти, завантажувати свiй мозок за повною програмою, i тодi — саме тодi — в неї усе виходило. Але перед будь-яким стартом їй завжди був необхiдний ковток повiтря, рiзка зупинка, схожа на ту, яку робить лiтак перед злетом. Що ж тепер може стати такою зупинкою?…

Анна-Марiя в роздумах вийшла на балкон. Стояв теплий вечiр. Iграшкове середньовiчнемiстечко на березi моря вже було затоплене людьми. Навiть дивно: за якийсь тиждень тут так усе змiнилося! Вечори вже не були такими тихими, а набережна — пустельною. Анна-Марiя вийшла з готелю, не знаючи, куди б пiти. Вона йшла освiтленою вигадливими гнутими лiхтарями набережною i не знаходила мiсця, де б їй захотiлося присiсти. Кав'ярня, в якiй вона тиждень тому сидiла з Лариком, була переповнена засмаглими iталiйцями, оркестрик цього разу грав занадто голосно, занадто бравурно, й Анна-Марiя, сковтнувши важкий клубок гiркоти, що пiдступив до горла, минула це мiсце й пiшла далi. Вона бачила своє вiдображення у вiтринах: молода жiнка у вузькiй бiлiй сукнi без рукавiв, смаглява й струнка, як i тисячi таких самих жiнок, з якими навряд чи хтось заговорить на вулицi — занадто суворi очi… Вона звернула в провулок, потiм у ще один. Будинки тут були простiшi, брукiвка вужча, а перехожi, що зрiдка зустрiчалися, говорили на мiсцевому дiалектi. Похмурий провулок закiнчувався тупиком, i тут вона нарештi знайшла те, що пiдсвiдомо шукала: грубий дерев'яний стiл iз лавкою пiд простим полотняним навiсом. На столi стояла вазочка з однiєю квiткою, бiля неї горiла тоненька бiла свiчка, поряд на стiнi пензлем мiсцевого Пiросманi був намальований лицар у срiблястому панцирi, у руках вiн тримав тацю з фруктами. Всi невигадливi атрибути вказували на те, що це — кав'ярня. Але навколо було тихо й темно, як у спорожнiлому пiсля вистави театрi. Однак як тiльки Анна-Марiя сiла на лавку, з будинку навпроти вискочила стара жiнка в довгому чорному вбраннi (мiсцевi жiнки — i молодi, i старi — надавали перевагу цьому кольору).

— Панi? — жiнка схрестила руки на животi й завмерла перед нею в шанобливому поклонi.

Анна-Марiя замовила каву, говорячи англiйською, i додала «будь ласка» на мiсцевому дiалектi, яке вивчила, спiлкуючись iз портьє на рецепцiї. Жiнка, почувши знайоме слово, лагiдно посмiхнулася.

Вона зникла в будинку й через хвилину поставила перед вiдвiдувачкою черевату глиняну чашку, з якої знаком запитання здiймався димок.

Анна-Марiя з насолодою вдихнула густий пряний запах кави.

Жiнка не йшла. Вона присiла навпроти й пiдперла зморшкувату щоку кулаком.

Дворик у синьо-бузкових присмерках, яскраво-червонi плями призахiдного сонця на кiнчиках черепицi дахiв, бiлоснiжнi фiранки на вiкнах, чорний стiл, вiдполiрований сотнями рук, i двi жiнки, що сидять на двох його кiнцях — чорна й бiла, — все це так i просилося на полотно якого-небудь iмпресiонiста. Анна-Марiя зробила ковток. Кава була чудовою, i вона вдячно поглянула на жiнку. Та просяяла беззубою посмiшкою.

— Панi — чехословенска? — зважилася запитати вона.

— From Ukraine, — хитнула головою Анна-Марiя.

Стара захитала головою, на всi лади повторюючи незнайоме слово. А потiм про щось швидко заговорила на своїй мовi. I — о диво! — Анна-Марiя раптом зрозумiла її невигадливу сповiдь. Чужа, незнайома, далека вiд неї бабця говорила про те, про що завжди говорять бабусi в рiзних кiнцях свiту. Вона показувала Аннi-Марiї свої жилавi руки (дуже багато, дитино, доводиться працювати: чоловiк помер давно, а я от усе ще живу…), потирала ними свої розпухлi колiна (шестеро дiтей i десять онукiв — не жарт!), легенько торкалася до засмаглого плеча своєї несподiваної клiєнтки (яка ж ти, дитино, «beautiful»! У мене невiстка в Мдинi — така ж сама красуня…)

Анна-Марiя поклала долоню на стiл i вiдчувала пiд нею тепло нагрiтого за день дерева. Вона заплющила очi й раптом чiтко вiдчула новий запах, що пробивається крiзь аромат кави й дурман петунiй. Це був запах мокрого асфальту й вогких сiрникiв — так пахло сто рокiв тому в дворi її дитинства. Навiщо ж вона ховається в цьому далекому куточку чужого мiста? Щоб зрозумiти, де взяти сил i що дасть їй омрiяну зупинку на цьому нескiнченному шляху.

Вона подякувала господинi, залишила щедрi чайовi й поспiшила в готель. Ще нiколи їй так не хотiлося побувати в мiстi свого дитинства, яке вона залишила двадцять рокiв тому. Вона рятувалася з нього втечею, а виявляється, воно весь цей час жило в нiй, перетворюючись то в гостру колючку, то в пульсуючу кульку тепла, то в палаючий ковток нерозбавленого спирту. Невже все-все, що вона робила в життi, було пiдпорядковане одному потаємному бажанню — повернутися туди й сказати: «Ось я! Я — є. У мене все чудово». I самiй упевнитися в цьому…

Повернувшись до свого номера, Анна-Марiя почала пакувати валiзу. Термiн путiвки закiнчувався тiльки через п'ять днiв, але вона вже не могла зволiкати з прийнятим рiшенням. Можливо, саме тепер настав час озирнутися? Перед тим, як утекти до своєї ще неiснуючої «Коперни»…

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

У неї ще нiколи не виникало бажання повернутися. Нiколи. Навiть тодi, коли життя пiсля закiнчення iнституту здавалася нестерпним i навiть у снi перед її очима миготiли широкi жаровнi з гарячими пирiжками.

…Анна-Марiя вийшла на перон мiста свого дитинства, i її миттєво з головою накрила хвиля тривожних спогадiв. Це мiсто намагалося розчавити її, давило на мiзки, як поршень шприца. Але Анна-Марiя все-таки помiтила, що вокзал змiнився на краще. Сiрi стiни привокзальної будiвлi тепер були пофарбованi в рожевий колiр, а потворна лiпнина, яка зображувала карiатид-колгоспниць i атлантiв-металургiв, замiнена романтичнiшими скульптурками. Бiля виходу з вокзалу стрункими рядами вишикувалися таксi.

— До готелю! — наказала Анна-Марiя водiю, що люб'язно пiдхопив її валiзу.

— До якого поїдемо? — уточнив той, сiдаючи за кермо.

— До найкращого!

— Найкращий — «Жорж», — повiдомив водiй i натиснув на газ.

— Щось я такого не пригадую…

— А ви в нас бували ранiше? «Жорж» — це колишнiй «Металург». Знаєте?…

Ще б пак не знати! Туди, до готельного ресторану, її одного разу витягла Ада. Анна-Марiя усмiхнулася спогадам. Здається, вони замовили пляшку найдешевшого вина i два капустяних салати…

Авто їхало вулицями мiста, Анна-Марiя з цiкавiстю позирала у вiкно. Тiнi минулого пiдстерiгали її на кожному поворотi. Ось ця траса прямує до мiсцевого аеропорту. Скiльки разiв вона, незграбна довготелеса дiвчинка в чоловiчiй шапцi-вушанцi, їздила туди проводжати поглядом лiтаки i мрiяти про iншi мiста! З якою жадiбною цiкавiстю вдивлялася вона в обличчя приїжджих, як шукала серед них свого принца. Смiшно… Смiшно згадувати те сiре коротке пальто, червоний шарф, незугарнi дитячi черевики й грубi плетенi панчохи. Невже це була вона?…

— Прошу, мадам, — «Жорж»! — перервав роздуми водiй.

…Десять «зелених» вiдразу ж вирiшили проблему з нестачею люксових номерiв. Щоправда, портьє тут не було, й Анна-Марiя, пiдхопивши свою валiзу, пройшла до лiфта. Номер був бiльш нiж скромний — вузьке лiжко в центрi, тумбочка, холодильник. Зате вiкно — на всю стiну. Анна-Марiя розсунула важкi завiси, й мiсто розкрилося перед нею, як на екранi стереокiнотеатру. Вона жадiбно вдивлялася в нього, намагаючись воскресити в пам'ятi знайомий рельєф. Ось здiймається банею дах ринку, далi — майже поряд — два театри, за ними, трохи в бiк — будинок цирку… А за ним — нескiнченнi стовпи електромережi, труби заводiв, сiрi траси, якими, наче комахи, повiльно повзли вантажiвки.

Халата у ваннiй не було, рушникiв також. Анна-Марiя залiзла пiд холодний душ, абияк вимила голову, дiстала з валiзи джинси… Вона поспiшала вийти на вулицю. I вже знала, що найперше, куди рушить — на пташиний базар.

Гладка адмiнiстраторка, що нагадувала велику ледачу рибу за скляною загорожею, з подивом подивилася їй услiд: приїхала така солiдна дама, у бiлоснiжному костюмi, в туфлях-«човниках», а зараз вискочила — дiвчисько-дiвчиськом, навiть волосся як слiд не уклала!

Анна-Марiя йшла центральною вулицею, i дивовижне вiдчуття не полишало її. Вона знала, що має чудовий вигляд, що на нiй дорогi джинси й модна шкiряна куртка, що її кросiвки й сумочка пiскового кольору купленi зовсiм недавно в одному з магазинiв Риму, а манiкюр коштує п'ятдесят доларiв, але… Анна-Марiя не впiзнавала себе у вiдображеннях вiтрин. Вона бачила iнше: подовжений силует дiвчинки-чаплi, що соромиться свого зросту i поганого взуття. Мiсто вперто повертало її назад.

На базарi, пройшовши крiзь ряд собачникiв i акварiумiстiв, Анна-Марiя вiдразу ж знайшла те, що шукала: хлопець iз довгим волоссям тримав у руках трилiтрову банку, на днi якої в соломi куйовдилися сiрi пацюки. Та Анна-Марiя вiдразу ж звернула увагу, що на плечi продавця сидить розкiшна тварина з довгим рожевуватим хвостиком i бiлоснiжною шерстю. Те, що треба!

— Скiльки? — запитала Анна-Марiя.

— Двадцять! — жваво вiдгукнувся хлопець. — Вибирайте будь-якого, не пошкодуєте!

— Я хочу ось цього, — вона показала на його плече.

— Цей не продається! Демонстрацiйний екземпляр, — вiдповiв жвавий юнак, погладжуючи пацючка по гладкiй блискучiй спинцi.

— Усе продається, юначе. Питання тiльки, за якою цiною. А я хочу саме цього або ж — нiякого!

Вiн подивився на неї з подивом.

— Отже? — Анна-Марiя полiзла до сумочки за гаманцем.

— Сорок i… тiльки для вас! — пiсля недовгої паузи, пiд час якої в ньому боролися жадiбнiсть i прихильнiсть до тварини, вiдповiв продавець.

Анна-Марiя мовчки простягнула йому десять доларiв. Це було дорожче запропонованої цiни, й обличчя юнака видовжилося. Анна-Марiя мовчки зняла пацючка з його плеча й акуратно пересадила його до себе на комiр. Тварина вiдразу ж по-хазяйськи закрутила носиком i навiть смiшно чхнула, вiдчувши незнайомий запах французьких парфумiв. Усю зворотну дорогу пацючок слухняно сидiв у неї на плечi, лоскочучи хвостиком вухо.

Повернувшись у готель, Анна-Марiя замовила обiд у номер: рис iз рибою-гриль для себе й овочевий салат для пацюка. Коли офiцiантка накрила стiл, Анна-Марiя обережно пересадила на нього свого нового друга. I пацючок хазяйновито почав нишпорити мiж посудом, знайшов свою мисочку з овочами й дiловито захрумтiв ними, час вiд часу вдячно поглядаючи на Анну-Марiю…

У кiмнатi було тихо. Стiни, оббитi чимось м'яким, поглинали звуки мiста. Невже тут завжди iснували такi тихi острiвцi? Промисловий пейзаж за вiкном нагадував Аннi-Марiї величезну картину художника-соцреалiста. Невже ген там, бiля вежi водогону, в сiрiй п'ятиповерхiвцi часiв хрущовської «вiдлиги» хтось повторює її шлях, так само мрiючи вирватися звiдси, як це зробила вона? Та тiльки — чи вирвалася? А можливо, думала Анна-Марiя, менi просто пощастило? Адже на моєму мiсцi цiлком би могла виявитись iнша, i та iнша повною мiрою вiдчувала б радiсть буття? Очевидно, у механiзмi життя стався якийсь збiй, i їй дiсталася чужа роль? Яку, втiм, вона грає непогано…

За вiкном швидко стемнiло. Бiлий пацючок, досхочу наївшись овочiв, тихо дрiмав бiля її лiктя. Залишилося найголовнiше — вимовити його iм'я вголос. Анна-Марiя вiдкоркувала пляшку червоного вина, налила у свiй келих, а потiм, перевернувши пластиковий ковпачок вiд гiрчицi, хлюпнула в нього маленьку краплину й затамувала подих. Її серце забилося швидко, як перед якимось важливим iспитом. Пацючок пожвавiшав, закрутив на всi боки своїм чутливим рожевим носом i з задоволенням осушив iмпровiзовану чарку…

Тепер Анна-Марiя знала точно, яке iм'я буде у її вихованця. Альфонсiно Другий! Не пiдвiв, дорогенький! Анна-Марiя лагiдно погладила пацюка по шерстi. Альфонсiно Другий уважно подивився на неї чорними круглими очима-намистинками.

***

Тiльки наступного вечора Анна-Марiя змогла нарештi вийти в мiсто з точно визначеною метою, заради якої i приїхала сюди. Перед тим вона до полудня проспала в готельному номерi в такiй тишi, нiби вiн мiстився на днi колодязя. Альфонсiно Другий виявився ледачим i теж пролежав поруч, зрiдка пiднiмаючись їй на плече по слизькiй атласнiй сорочцi. Анна-Марiя вийшла з готелю в синi присмерки i повiльно рушила широкою алеєю, яка вела до центру. Перехожих на вулицi майже не було: падав дрiбний теплий дощик. Вона не взяла iз собою парасольки, i з волосся за комiр куртки капала вода, вiд чого Альфонсiно Другий iще сильнiше притискався до її шиї. Вона йшла знайомим шляхом — униз вулицею, повз горiлчаний магазин, який, утiм, перетворився на досить-таки респектабельний супермаркет iз дивною назвою «Товстун». На вологому асфальтi золотими плямами лежали неоновi вiдблиски лiхтарiв, наприкiнцi вулицi такими самими гронами вечiрнiх вогнiв свiтився центральний майдан.

Ось i знайома арка. Анна-Марiя не могла втриматися, щоб не заглянути досередини дворика. На землi перед будинком так само, як i колись — сто рокiв тому! — лежали вiдбитки освiтлених вiкон. Гра в класики! I так само, як i сто рокiв тому, Анна-Марiя вiдчула нескiнченний, каламутний сум дiвчинки, котра вирiшила накласти на себе руки. Їй навiть здалося, що в тiнi крислатого дерева на лавцi згорбилася знайома пташина постать дивакуватого старого в довгому чорному плащi…

Однак, крiм самотностi й суму, в цьому забутому нею мiстi було щось важливе — «iнша планета». Вона iснувала завжди. I тепер у Анни-Марiї є виправдання — час, i є перепустка — Альфонсiно Другий. Вона поспiшила вниз на майдан i рiшуче пiдiйшла до службового входу в цирк.

Сонна вахтерка обурено змiряла її поглядом крiзь непрозоре вiконце прохiдної.

— Ви не пiдкажете… — в Анни-Марiї на мить перехопило вiддих, i вона не знала, як правильно сформулювати запитання, адже справжнього iменi старого вона не знала. — Тут працює доглядачем старий на прiзвисько Калiостро?

— Так, був такий, — лiниво пробурчала жiнка. — Старий алкаш.

— Я можу його побачити?

Вахтерка посмiхнулася, показавши два жовтих металевих зуби:

— Можете. Тiльки не тут, а на цвинтарi… Не скажу точно на якому… А помер вiн два мiсяцi тому. Мiцний був старигань, хоч i любив закласти за комiр. Така халепа — заснув п'яний у загонi слона. А вiн також старий був, вже не виступав, то теж помер того вечора i придушив старого… Така от дурна iсторiя…

— Так… так… я розумiю…

Анна-Марiя бiльше не знала, що сказати, i що взагалi можна сказати, коли руйнується остання iлюзiя.

— А фургончик його зберiгся? — нерiшуче запитала вона.

— Стоїть його халупа, геть дiрява. Нiкому вона не потрiбна. Один бруд… Дотепер самогонкою вiд неї несе за три версти. Та й тварин майже не залишилося — хiба що два старi вiслюки та один ведмiдь драний. А так усiх розпродали. Годувати немає чим. Зарплати другий мiсяць не платять…

— Я вас дуже прошу, — Анна-Марiя навiть забула, що в неї в гаманцi лежить золотий ключик вiд усiх дверей, — я благаю, пустiть мене подивитися на фургон.

— Родичка, чи що? — недовiрливо оглянула її вахтерка. — Щось не схоже… Спадщини там немає нiякої, все прогнило — одне ганчiр'я… Та й не маю права пускати на територiю стороннiх.

Анна-Марiя здогадалася й дiстала iз сумочки грошi…

— Дуже вас прошу…

I вахтерка вiдчинила перед нею скрипучi дверi.

Анна-Марiя, ледь стримуючи тремтiння, ступила на захаращений дворик цирку. I вiдразу ж вiдчула знайомий запах. Навiть Альфонсiно Другий витягнувся в струнку на її плечi, й вона машинально погладила його по спинi.

Фургончик був той самий. Тiльки фарба на ньому полопалась i звисала з розхитаних стiн дрiбною стружкою. Анна-Марiя помацала над дверима i зовсiм не здивувалася, коли в її руцi виявився старий iржавий (той самий!) ключ. Вона зробила глибокий вдих i пiрнула в затхлу темряву примiщення, намацала на низькiй стелi лампочку без абажура i крутнула її — спалахнуло тьмяне жовте свiтло.

…Тут усе залишилось, як i ранiше, лише припало товстим шаром пилу. Вузька кiмнатка з кривоногим столом посерединi, лiжко, саморобна рукомийня. Навiть афiша на стiнi з вицвiлими сiрими буквами: «Уловлювач думок — Калiостро…». Анна-Марiя, немов увi снi, змахнула зi столу пил, розстелила газету, виставила на стiл куплену в «Товстунi» пляшку вина, розклала безлiч пакетiв iз рiзною смачною їжею — ковбаса, сир, баночка оливок. Альфонсiно Другий з цiкавiстю обнюхував стiл i сторожко озирався на всi боки.

— От ми й удома, — сказала йому Анна-Марiя. — Тiльки господаря нема… I вже не буде… Ми спiзнилися, друже…

Вона помiтила пiд матрацом книжку i, стримуючи нудоту, викликану юрмою тарганiв, витягла її. Тепер вона могла прочитати її назву, написану англiйськими лiтерами: «Нострадамус»…

«У тебе може бути найпростiша сукня, але до неї обов'язково купи собi туфлi. Це — перша необхiднiсть для вродливої жiнки…»

***

Вона пройшла повз вахтерку, на ходу зауважуючи, як потоншали залiзнiґрати ворiт, як зблякли фарби колись барвистого циркового майданчика.

По ньому не снували дiтлахи, не бiгали з веселим гавкотом бiлi й чорнi пуделi. Цирк бiльше не був «iншою планетою», а якщо й був, то ця планета добряче обшарпалася, зависнувши в безповiтряному просторi прикрашеного мiста. У її вкритих попелом кратерах, у її надрах, що потоншали до розмiру пергаментного паперу, спочивали рiзнобарвнi кульки, запорошенi факiрськi рукавички, бутафорськi носи й черевики клоунiв. Вродлива карлиця Лю-Лю бiльше не виходила на арену з виводком пухнастих доглянутих собачок — вона плела шкарпетки з фарбованої вовни i щонедiлi продавала їх на базарi, щоб увечерi купити чверть лiтра дешевої горiлки, блакитноокий силовий жонглер Стасик животiв у замiському будинку для iнвалiдiв, а в круглих коридорах цирку мiстилися торговi ятки…

Мiсто бiльше не лякало її. Вона просто була в ньому чужою. Як i тисячi iнших приїжджих. Проте залишалася ще одна справа, яку мусила зробити. Анна-Марiя взяла таксi й назвала адресу свого колишнього помешкання.

Дорогою вона повторювала про себе десь почутий вiрш:

…Двiр майже не змiнився, тiльки виявився навдивовижу маленьким, нiби звузився i висох. Чи, швидше, вона виросла. На мiсцi колишньої триповерхiвки стояв висотний будинок, i дворик безглуздо контрастував iз його байдужою величавiстю. От i все. Ось вона, її справжня Коперна, що пiшла пiд воду часу, як Атлантида разом iз Санюлями, пухкенькою рудою Адкою, нечисленними сусiдами, що нiколи не замикають своїх дверей, з нахабним рожевощоким Олексою… Усе, усе пiшло пiд воду, й тiльки вона, Анна-Марiя, ще бадьоро тримається на плаву, як дурний корок вiд пляшки.

Вона пройшла всередину двору, де колись стояла дитяча пiсочниця зi смiшним перехнябленим капелюшком-«грибком», оздобленим пiд мухомор. Вiд «грибка» залишився лише низько спиляний пеньок. Анна-Марiя присiла на нього й озирнулася навкруги: колись зелений дворик тепер нагадував колодязь iз глухими високими стiнами дев'ятиповерхiвок, що оточували його пiвколом. Високо у цьому пiвколi синiло небо з кiлькома блiдими зiрками, що вже проклюнулися в ньому. Бiля пiд'їзду стояли чиїсь добряче побитi «Жигулi».

Дверi парадного рипнули, змусивши Анну-Марiю здригнутися. До машини прямував господар. Вiн вийшов з пiд'їзду, на ходу поправляючи широкi спортивнi штани з їдкими зеленими лампасами. Стрижена бiлява потилиця, одутлi молочно-рожевi щоки, хода — перевальцем, короткий влучний плювок через плече… Олекса? Не може бути! Анна-Марiя пiднялася, придивляючись до огрядної постатi. Начебто схожий… Настiльки схожий на її братика-мучителя, немов його збiльшена втроє копiя. Навiть обличчя практично не змiнилося — таке саме гладке й рожеве. Знайоме обличчя. Олекса, що убив Альфонсiно… Олекса, котрий затискав її по кутках… Її довгий страх — Олекса. Невже все-таки — вiн? Тепер вона не вiдчувала страху. Вона йшла йому назустрiч i бачила, як оживають його очi на тьмяному ситому обличчi. Вiн пiдкидав на долонi ключi вiд машини i з цiкавiстю оглядав незнайомку, що наближалася. А вона дивилася впритул, як приборкувачка. I вiн знiтився:

— Ти чого? — навiть ключi жалiбно дзенькнули, щiльно затиснутi в долонi.

— Ну, привiт, брате Олексо… — сказала Анна-Марiя. — Не думала, що побачу тебе ще коли-небудь…

— Ти чого? Чьо ти хочеш? — Вiн перевернув кепку-адiдасiвку козирком на потилицю. — Ми, чьо, знайомi?

— Не «чьо», а «що». А знайомi ми з тобою були рокiв двадцять тому. Навiть жили в одному будинку, в однiй квартирi…

Вiн посмикав себе за нiс (Анна-Марiя добре знала цей жест) i нарештi присвиснув, присiв, зняв кепку, пригладив потилицю розчепiреною п'ятiрнею.

— Оце так! Машко? Оце номер! — Вiн обiйшов машину й наблизився до Анни-Марiї майже впритул, як до музейного експоната за склом. Розглядав її сторожко й зацiкавлено. — Тебе не впiзнати. Ну й фiфа! Хто б мiг подумати… Зайдеш до нас?

— «До вас» — це як?

— Ну, до нас… дружина в мене, шибеникiв двоє…

— А мати?

— Мати з батьком давно вже в ЛТП паряться. На пару.

— Зрозумiло…

— То зайдеш? Посидимо… Ти така класна стала…

Вона майже не слухала його. Вона вже пошкодувала, що взагалi пiдiйшла: зруйнованi замки спогадiв набували обрисiв сумних задвiрок.

— Що-небудь знаєш про Санюль?

— Санюлi?… — його чоло зiбралося складками. — А-а… Санька i Соня… Так їхнiм предкам теж пропонували тут квартиру, коли будинки зносили — рокiв десять тому. Але Сонька замiж вийшла, виїхала. А Саня розбився давно.

— Як розбився?

— Ну, вiн же льотчик. Щось там на випробуваннях не спрацювало…

— Саня все-таки став льотчиком…

— Ага. На свою голову. Лiтає тепер, — Олекса покрутив пальцем над головою.

— А ти, виходить, квартиру отримав…

— А що — претендувати будеш?…

Анна-Марiя знову спiймала себе на думцi, що не слухає, не розумiє його слiв, пропускає повз вуха, як чужу, незнайому говiрку.

— Знаєш, що?… — вона попорпалася в сумочцi й дiстала звiдти кiлька купюр по сотнi. — Це — для старих. Купи їм що-небудь… Одяг, харчi…

Олекса занадто поспiшливо взяв грошi.

— А це, — вона знову витягла гаманець. — Це вiзьми — дiтям щось купиш.

— Ти що — мiльйонерка? — вiн чомусь перейшов на шепiт.

— Будемо вважати, що так… — усмiхнулася вона.

— Ну, ти даєш! — Олекса машинальним рухом знову перевернув кепку козирком уперед. — Так шо — зайдеш у гостi? Ходiм, посидимо, вип'ємо. Як-не-як родичi, хоч i не кровнi…

Анна-Марiя струснула головою i простягнула руку до козирка його «адiдасiвки»:

— Не думаю, що це гарна iдея! — i насунула йому кепку мало не на носа, вiдчуваючи, що в цю мить їй стало легше. Нiби до цього невимушеного жесту вона йшла все життя… — Прощавай! — i, рiзко повернувшись на пiдборах, пiшла геть.

— Гей, стривай, — боязко гукнув до неї Олекса. — Слухай, ти пробач менi за того пацюка, га?!

Анна-Марiя не озирнулася. Вона знала, що вiн так i не поправив кепку, насунуту на очi. Не посмiв…

Вона йшла швидко й вiдчувала, як за її спиною, у безжальному полум'ї згоряє двiр її дитинства…

I все-таки вихiд iще був. Як це вона могла забути?

Анна-Марiя вперше тверезо подумала про Дверi. Але не як про марення, сон, хворобливу уяву чи навiть божевiлля. Нинi вона вперше зрозумiла, що Дверi — єдина реальнiсть, подарована їй невiдомо за якi заслуги. Тепер вона чiтко знала, що треба зробити! I зробити не випадково, в поривi розпачу, а цiлком свiдомо. I ця думка викликала в неї тремтiння.

***

Вона квапила водiя таксi, немов вiзника, i той щосили тиснув на газ, залишаючи ребристi вiдбитки шин на все ще мокрому асфальтi.

Вона забiгла в свiй номер i судомним рухом вивернула вмiст сумочки на стiл.

Слава Богу, в нiй виявився синiй маркер…

Коли вона малювала пiвколо, руки її тремтiли. Вона штовхнула долонею стiну i вiдчула її холодний опiр. Щось було не так… Стоп! Треба зосередитися. Поштовх! I знову рука безрезультатно ковзнула по гладенькiй поверхнi. Дверi не пiддавалися. Їх просто — не було… Був лише овальний розчерк на готельних шпалерах.

— Звичайно ж. Так i мало бути. Я просто збожеволiла! — вимовила вголос Анна-Марiя. — Я збожеволiла. А вiрогiднiше, все життя була божевiльною.

Вона вирiшила, що необхiдно випити, й зiйшла вниз, до бару. Добре, що вiн працював цiлодобово. Бiля шинквасу нiкого не було. Вона взяла чарку якогось лiкеру й спустила Альфонсiно з плеча, але вiн не схотiв пити нудотно-солодку рiдину й тiльки дивився на неї здивовано.

— Щось iще? — запитав бармен, притлумлюючи в собi смачний позiх.

— Нiчого…

— У вас щось трапилося?

Йому кортiло говорити…

«Зараз я повернуся в номер, — подумала Анна-Марiя, — i побачу, що Дверi вiдкритi!» Вона уявила це так чiтко, що бiльше не змогла всидiти на мiсцi. Рiзнобарвнi лампочки в барi дратували, музика якоїсь новомодної рок-групи, що лилася з магнiтофона, болiсно в'їдалася в кожну клiтинку тiла. Анна-Марiя рiшуче пiдвелася.

— Дякую. Зi мною все в порядку, — вiдповiла сонному бармену. I пiшла геть пiд його пильним поглядом.

«Треба тiльки не надавати цьому нiякого особливого значення, як i ранiше. Просто пiднятися лiфтом, зайти до номера, спокiйно прийняти душ. Покласти бiдного втомленого за день Альфонсiно в узголiв'я лiжка i… озирнутися. Просто озирнутися…»

…Пiвколо, намальоване нею, свiтилося: дверi були прочиненi…

***

Анна-Марiя зiбралася з духом i ступила на сходи, що вели донизу.

У довгому вузькому коридорi було темно й тихо. Анна-Марiя з побоюванням почала спускатися сходинками, озираючись на всi боки i тримаючись рукою за нерiвну кладку муру. Десь унизу, в самому кiнцi овальної арки, жеврiло свiтло, i йти стало легше. Анна-Марiя ступила на кам'яну пiдлогу i знову озирнулася. Коридор нагадував одну iз середньовiчних вуличок, обабiч горiли круглi лампочки, угвинченi в стiни, тут же висiли картини у важких кованих рамах. Анна-Марiя придивилася уважнiше й побачила, що це не картини, а свiтлини чи старовиннi дагеротипи. З них дивилися рiзнi обличчя — дитячi, жiночi, чоловiчi… Деякi з персонажiв, особливо старi люди, були вбранi в одяг початку столiття, однак бiльшiсть мали сучасний вигляд. I тiльки масивнi рами робили цi обличчя значними, як на iсторичних портретах.

Здавалося, коридоровi не буде краю. А вiд неприродної тишi в Анни-Марiї трохи заклало вуха. Вона не вiдразу помiтила, що з глибини коридору на неї повiльно насувається тiнь. Анна-Марiя притислася до стiни й до болю в очах стала вдивлятися в пiтьму, намагаючись роздивитися силует, огорнений свiтлим серпанком. Вiн поступово розсiювався, i шаркання крокiв у тишi звучало чiткiше. Аннi-Марiї раптом здалося, що цi кроки їй чимось знайомi… Так запам'ятовувати звуки вмiють тiльки дiти й собаки. Анна-Марiя зачаїла вiддих. Тiнь, що наближалася, вже не лякала її.

I що ближче пiдходила до неї людина, то сильнiше билося серце, а в головi крутилася одна думка: «Невже?…» Шаркаючий, нерiвний звук крокiв був таким знайомим! Пам'ять про тi кроки залишилася в нiй на рiвнi пiдсвiдомостi, як щось невловиме — думка, нота чи смак. Вона вже бачила картату хустку, капцi з м'якою опушкою, товсту плетену кофту… Вона вже знала, що верхнiй ґудзик на нiй — iнший, не вiдповiдає за кольором iншим…

Анна-Марiя зробила крок назустрiч.

— Ой, господи, сонечко моє! — бабуся завмерла на мiсцi, взявшись руками за щоки — вона завжди так робила в хвилину подиву.

Анна-Марiя мовчки ступила до неї i схопила в оберемок — усю, всю, з подивом вiдзначаючи, що тепер вона вища на двi голови й може це зробити без особливих зусиль. Так вони стояли кiлька хвилин. Анна-Марiя не хотiла, щоб бабуся бачила її сльози.

— Ба, це я…

Бабуся вiдхилилася i, як це було завжди, заметушилася, погладжуючи теплою маленькою долонею її костюм, прибрала локон, що впав на очi, i, ледь дотягнувшись, мiцно розцiлувала в обидвi щоки.

— От радiсть, — сказала вона. — Я саме поставила пирiжки, нiби знала… Вийшла олiї купити. Ти проходь, проходь. Я швиденько…

I вона хутко повернула за рiг (тiльки тепер Анна-Марiя зауважила, що коридор має безлiч вiдгалужень).

— Ба, може, я збiгаю? — крикнула вона услiд.

— Iди, iди, сонечко. Скажи мамi, що вечеря за годину в загальнiй вiтальнi… Я сама справлюся.

Анна-Марiя впевненiше пiшла вперед. Коридор посвiтлiшав, i вона вже чiтко розрiзняла ряд дверей з обох бокiв. Вона вже знала, що десь в однiй з кiмнат є мама, як знала й те, що безпомилково знайде потрiбнi дверi.

…Мати сама вийшла їй назустрiч. Вона майже не змiнилася, тiльки обличчя стало блiдiше, а вилицi чiткiше вималювалися на трохи змарнiлому обличчi. Вона обiйняла Анну-Марiю, i так, обнявшись, вони зайшли до кiмнати, що геть була заставлена квiтами у вазонах. У деяких iз них стирчали недопалки, загашенi прямо в землi. Незважаючи на це, квiти розрослися так буйно, що обплели стiни й стелю, звисали донизу важкими зеленими пасмами.

— Як же давно я тебе не бачила! — мама посадила Анну-Марiю у крiсло, не випускаючи її рук зi своїх. — Ти зовсiм доросла. Ти щаслива? У тебе є дiти? Чоловiк? На тобi гарний костюм… I туфлi чудовi… У тебе все гаразд?

— У мене все добре, мамо, — Анна-Марiя намагалася триматись якнайпростiше, якнайприроднiше. — Я була в Парижi. Я шукала твiй будинок. Але там жила зовсiм iнша жiнка…

— Руда? З таким противним рiзким голосом? — пожвавiшала мама. — Це мадам Бюндшен. Вона таки домоглася свого — заволодiла моєю квартирою! Що вона тобi сказала?

Анна-Марiя затнулася.

— Сказала, що ти тут бiльше не живеш…

— Й адреси не дала?

— Не дала…

— У неї, як i ранiше, коротка стрижка й чорнi стрiлки на повiках?

— Здається, так…

— У тебе сумне обличчя. Це погано. Тобi чогось бракує?

Анна-Марiя задумалася.

— Тебе. Бабусi. Моїх ляльок… Одного дивакуватого старого й одного дурненького хлопчика… — Анна-Марiя витягла iз сумочки пачку сигарет, клацнула запальничкою.

— Ага! — чомусь зрадiла мама. — От i ти куриш!

— Ма, менi вже пiд сорок… — нагадала Анна-Марiя.

— Нiкому про це не кажи, — мама взяла її обличчя у свої долонi й уважно оглянула кожен його сантиметр. — Ти маєш чудовий вигляд!

Анна-Марiя пiймала її руку i притислася до неї губами.

— Ма, бабуся сказала, що вечеря за годину у вiтальнi…

— У бабусi завжди все розписано до хвилини! Добре, йди до вiтальнi. Я причешуся…

Анна-Марiя знову опинилася в коридорi. Тепер вона вже була впевнена, що за iншими дверима на неї також чекають сюрпризи. I навiть здогадувалась, якi…

Дверi до наступної кiмнати були вiдчиненi.

Старий Калiостро, як завжди, сидiв у своїй улюбленiй позi — за столом, накритим чистою бiлою серветкою, i зелена кругла пляшка якогось заморського вина гарно вимальовувалася на її тлi, вiдкидаючи легку салатового кольору тiнь на бордовi шпалери. Альфонсiно також був тут, сидiв на своєму рожевуватому хвостi й смiшно умивав мордочку довгими, майже людськими пальцями. Калiостро схуд, його сиве волосся було по-модному стягнуте на потилицi, нiс, звичайно ж, блищав, немов вiдполiрований, щоки горiли, нiби в лихоманцi. Альфонсiно першим вiдчув, що хтось стоїть бiля дверей, i насторожився, навсiбiч поводив у повiтрi своїм носиком. Анна-Марiя ввiйшла, i Калiостро змiряв її вiд голови до нiг пронизливим поглядом. Анна-Марiя, не промовивши жодного слова, сiла на стiлець навпроти нього. Вона знала, що старий не був схильний до сентиментiв. Той неквапно поставив на стiл iще одну склянку й так само повiльно наповнив її по вiнця рубiновим вином. Випили мовчки. Очi й нiс старого заблищали дужче. Вiн кашлянув.

— Ну що, на Монмартрi ще продають смаженi каштани? — нарештi запитав вiн, немов продовжуючи перервану розмову.

Анна-Марiя нарештi змогла вгамувати сльози, що пiдступили в черговий раз, i з нiжнiстю подивилася на старого.

— Терпiти не можу цю гидоту!

— А як тобi кава в «Куполi»?

— Чудова кава… Я принесла тобi твою книжку, — Анна-Марiя вийняла iз сумочки пошарпаний томик Нострадамуса.

— Розумниця. Менi саме нема чого читати… Дивись, негiдник Альфонсiно впiзнав тебе!

Старий пацючок уже пiднiмався по її рукаву… Анна-Марiя зняла його, пiднесла до обличчя, поцiлувала у вологий нiс.

— Я так хотiла повернутися до тебе…

— Я знаю. Та якби ти повернулася, з тебе нiчого б не вийшло…

— Ти гадаєш, iз мене щось вийшло?

— Ну, все, як я й казав — багата будеш, вродлива… А туфлi собi купила?

— Вiдразу ж!

— Ото ж бо й воно… Добре, дiвчинко, йди до вiтальнi. Ми ще поговоримо перед сном.

— Ти хiба не пiдеш зi мною?

— Звичайно, звичайно… До вечерi я завжди перевдягаюся. Скажеш, щоб без мене не починали. Побачимося.

Анна-Марiя обережно причинила дверi й глянула на годинник — до призначеної бабусею вечерi лишалося двадцять хвилин. Коридор бiльше не лякав її. Навпаки, з кожним кроком приємне тепло розливалося по всьому тiлi, нiби вона йшла крiзь невидимi хвилi того, що можна було б назвати пам'яттю i… любов'ю.

Анна-Марiя безпомилково вiдчинила ще однi дверi. Вона знала, хто має бути за ними, i не помилилася. Ларик сидiв до неї спиною i щось писав, низько схилившись над зошитом. Вiн не обернувся, але Анна-Марiя помiтила, як напружилася його спина. Вiн був у тiй же бiлiй сорочцi й вузьких блакитних джинсах. Вона тихенько пiдiйшла й поклала руки йому на плечi.

— Я знав, що побачу тебе… — тихо сказав Ларик. — Але не думав, що ти…

Вона обiйшла стiлець i сiла на його колiна.

— Не треба нiчого говорити. Пробач менi. Тепер ми не розлучимося нi на хвилину.

— Ти жартуєш? Ти обманюєш мене? Чому ти тут?

Але всi запитання i слова не мали значення — вiн цiлував її обличчя, й Аннi-Марiї здавалося, що на щоки, губи й чоло сiдають зграї рiзнобарвних метеликiв.

— Ти вiриш менi… тепер? — нарештi запитав вiн, гладячи її по волоссю, нiби вона була маленькою.

— Звичайно, милий…

— Це все, що я хотiв почути.

— Ходiмо, — сказала вона. — Я познайомлю тебе зi своїми.

— Так, так, пiдемо… — вiн не наважувався розiмкнути обiйми й вiдпустити її.

— Знаєш, менi ще нiколи не було так добре, так спокiйно, — задумливо мовила Анна-Марiя. — Ходiмо, ходiмо: я страшенно хочу їсти! Бабуся сьогоднi напекла пирiжкiв.

Вони вийшли в коридор, тримаючись за руки, i яскраве свiтло заслiпило обох: коридор закiнчувався просторою вiтальнею. У нiй не було нi вiкон, нi лампочок — свiтло iснувало тут нiбито саме по собi. Мама, Калiостро з Альфонсiно сидiли за дбайливо сервiрованим столом. Довкола нього весело кружляла руда дворняга з вузькою лисячою мордою. Вона смiшно ставала на заднi лапи i, балансуючи на них, як справжнiй канатоходець, раз у раз випрошувала зi столу шматочки гарячих пирiжкiв iз печiнкою i повидлом.

— А ось i вони! — зрадiла бабуся. — Сiдайте, дiти, все гаряче!

Вона вiдкинула кришку супницi, й усю залу заповнив запах рисового супу…

Анна-Марiя вiдчувала, що легеньке тепло, вiд якого навiть поколювало в кiнчиках пальцiв, не зникає, що воно переповнює її i рветься назовнi то потоком гарячих слiз, то нестримним смiхом. Калiостро весь час пiджартовував над бабусею, та смiшно вiдмахувалася вiд нього, встигаючи при цьому пiдкласти кожному на тарiлку то шматочок пирога, то солоний огiрочок; мама гомонiла з Лариком, намагаючись вивiдати в нього всi важливi для майбутнього життя вiдомостi. Анна-Марiя почувалася засватаною, i це страшенно бентежило її. Ларик не зводив з неї закоханих очей. Собака Бiлка раз у раз примудрялася вихопити з її опущеної руки щось смачненьке й наповнювала залу веселим заливистим гавкотом. А попереду на неї чекав чудовий вечiр iз довгим-довгим розпитуванням старого Калiостро, з бабусиним поцiлунком на нiч, з коротким перекуром на кухнi з мамою, з миттям посуду, зi звичною домашньою метушнею наприкiнцi важкого дня, з Лариком… Щастя зiйшло на неї, як величезна сяюча куля, i вона боялася ворухнутися, щоб ненароком не впустити, не розбити її.

Свiтло у вiтальнi поступово тьмянiло, ставало густiшим, розмови i смiх — глухiшими. Навiть собака притих i вже спокiйно лежав бiля її нiг. Анна-Марiя помiтила, що всi, хто сидiв за столом, в одну мить немов згасли й почали уникати її погляду. Зависла пауза, й серце Анни-Марiї тривожно забилося.

— Тобi час… — нарештi сказала бабуся. Вона пiдiйшла до Анни-Марiї i поцiлувала її в схилену голову. — А ми пiдемо мити посуд!

— Я сама помию! — почала було Анна-Марiя й затнулася на пiвсловi.

Бабуся допомогла пiднятися старому Калiостро, мама зiбрала зi столу тарiлки.

— Зайдеш, попрощаємося, — сказала вона, стоячи бiля дверей.

— Ходiмо, ходiмо — нехай дiти поговорять, — поквапила її бабуся, виразно глянувши на спохмурнiле обличчя Ларика.

Вони залишилися самi в напiвтемнiй залi. Ларик напружено мовчав. Анна-Марiя зрозумiла, що зараз станеться щось жахливе.

— Тепер ти повинна пiти, — нарештi промовив Ларик.

— Ти з'їхав з глузду! Менi так добре тут, iз вами! Що ти говориш?!

— Ти повинна пiти, — наполегливо повторив вiн. I Анна-Марiя зрозумiла, що вiн не жартує.

— Чому? — ледве змогла прошептати вона.

— Тому що… тут нiхто не може залишитися за власним бажанням.

— А як же ти?!

— Сьогоднi я зрозумiв, що зробив помилку. Непоправну помилку. Я зрозумiв це там, у кiмнатi, коли цiлував тебе…

— Але…

— Я дуже тебе прошу — iди! Зараз я стану обличчям до стiни, а коли обернуся — благаю! — зроби так, щоб тебе тут не було! — майже кричав вiн. — Я завжди буду любити тебе. Iди!!!

Анна-Марiя позадкувала до виходу. У неї ще була надiя.

Вона повернула за рiг i пiшла на звук води, що лилася. Мама й бабуся, тихо перемовляючись, мили посуд. Побачивши Анну-Марiю, обидвi, як за командою, повернулися до неї.

— Ти ще тут? — суворо запитала мати. — Iди!

— Iди, сонечко!

— Але, бабусю, чому?

— Нi про що не запитуй, ми все одно не зможемо дати розумну вiдповiдь. Просто йди — i все.

Це слово звучало в неї у вухах, як вирок. Анна-Марiя вийшла й побiгла коридором, намагаючись згадати, де мiститься кiмната Калiостро. Старий навiть не пустив її до себе! Вiн став на порозi — спокiйний i серйозний, як нiколи.

— Ти теж хочеш сказати менi це слово? — випередила його Анна-Марiя. — Але поясни менi хоч ти — чому? Менi тут так добре, так тепло, так затишно… Чому ви проганяєте мене? Куди? За що? Ти пам'ятаєш, гидкий стариганю, як одного разу вже вигнав мене? Пам'ятаєш?! Я так тебе любила…

Обличчя його здригнулося. Але вiн змiг опанувати себе й мовив захриплим голосом:

— I-ди…

Звук дверей, що iз хряскотом зачинялися, вiддався у всьому тiлi таким болем, що Анна-Марiя ледь втрималася на ногах. Їй нiчого не лишалося, як повiльно рушити геть, туди, де коридор звужувався й переходив у крутi сходи, що вели нагору. Холод i страх заполонили все її єство. А разом iз ними прийшла й зовсiм авантюрна iдея: кiмнат обабiч коридору було багато. А якщо прокрастися до однiєї з них i сховатися там, перечекати, поки незрозумiлий гнiв цих, таких рiдних їй людей, минеться. А потiм вийти до них, як виходять на палубу корабля, що вiдплив, пасажири без квиткiв!

Анна-Марiя усмiхнулася i обережно штовхнула рукою дверi найближчої кiмнати…

У напiвтьмi вона побачила силует пiдлiтка, який з ногами залiз на пiдвiконня. Анна-Марiя нерiшуче зупинилася на порозi. Очевидно, вiльних кiмнат тут не було.

— Заходь, — гукнув до неї хлопець.

— Миколка?…

Звiсно, це був Миколка, помилки бути не могло — те саме хвилясте волосся, те саме вперте пiдборiддя…

— Я все знаю, — сказав вiн. — Навiть хотiв вийти до вечерi, але…

Вона зрозумiла без слiв: вiн соромився Ларика. Милий, тактовний хлопчик! Анна-Марiя подумала, що давно не згадувала його.

— Послухай, Миколко, — швидко почала вона. — Якщо ти скажеш, щоб я залишилася — я лишуся. Ми помiстимося тут. Я тобi не заважатиму. Потiм я де-небудь знайду собi мiсце. Друг ти менi чи нi?

Миколка похитав головою.

— Я нiчого не можу вдiяти. Ти повинна пiти!

— Але, може, хоч ти поясниш менi — чому?!

— Тому що ти ще багато чого можеш змiнити. I той наш пiд'їзд… i Альфонсiно… i Ларика… I багато iншого…

— Тобто як це?

— Усе, все, я бiльше нiчого не можу тобi сказати! Крiм одного: iди! Iди!!!

…Коли Анна-Марiя дiйшла до початку сходiв, круглi лампочки згасли, й коридор занурився в непроглядну пiтьму. Анна-Марiя поставила ногу на першу сходинку…

***

Їй здалося, що тiло стало пластилiновим, настiльки важко було вiдiрвати ногу вiд землi й зробити крок. Вага i сонливiсть навалилися на неї одночасно, руки знесилено повисли. Виникло вiдчуття, що вона перетворилася на безформну масу, яка от-от розтечеться по сходах. I все-таки, переборюючи невiдомий опiр, який буває тiльки у снi, Анна-Марiя зробила перший крок угору, з величезним зусиллям пiдтягуючи ногу до ноги. Вона глянула нагору: пiднiматися треба було ще довго. Окреслене яскравою смужкою свiтла пiвколо дверей виднiлося так високо, що бiльше скидалося на тоненький серпик мiсяця в небi.

Але наступний крок дався їй набагато легше, важкiсть поступово залишала тiло. Ще крок — i Анна-Марiя вiдчула, що воно легшає, немов наповнюється зсередини маленькими повiтряними бульбашками, i по ньому хвилями розходиться легке приємне поколювання. Кiлька наступних сходинок вона вже подолала легко. Їй навiть здалося, що ноги вiдiрвалися вiд землi.

Захоплена цим дивовижним процесом сходження, вона не вiдразу помiтила, що прорiз на сходах розширився й поступово почав заповнюватися свiтлом, таким густим i бiлим, як молоко. А сама вона поступово розчинялася в ньому, i обриси її тiла втрачали звичну форму. Нарештi, глянувши вниз, вона не побачила пiд собою нi сходинок, анi власних нiг — увесь широкий простiр заповнило свiтло, й вона вже не йшла, а летiла в ньому, не вiдчуваючи ваги. Бiле повiтря було солодким, як молочний коктейль. Анна-Марiя полинула вгору, їй було цiкаво довiдатися, що там, за краєм бiлого обрiю. Вона легко подолала опiр невидимої мембрани й опинилася в iншому просторi, який нагадував море. Бульбашки повiтря, що облiпили її з усiх бокiв, швидко пiдняли її на поверхню, й вона, здiйнявшись над краєм води, опинилася серед крон дерев, якi росли досить дивно — згори вниз.

Тут було так добре, що Анна-Марiя вирiшила просто полiтати серед густих гiлок. Вона пiдлiтала до широких листкiв i бачила кожну їхню прожилку так чiтко, немов була крихiтною комахою. Кора гiгантських дерев нагадувала борозни в полi, й у неї виникло бажання прилягти в одну з них, як у широку запашну колиску. Вона зупинилася на мить i, легко вiдштовхнувшись од гiлки, пiдлетiла до шорсткої поверхнi стовбура. Вiд нього йшло тепло i дивний свiжий запах клейковини. Вона пригорнулася до нього всiєю своєю iстотою, розпливлася борозенками кори i, як нiчний метелик, злилася з її вигадливим вiзерунком. Їй хотiлося трохи поспати…

— Тобi не здається, що ти був до неї занадто суворим? — почула вона жiночий голос десь зовсiм поруч, так близько, нiби вiн звучав у Анни-Марiї в головi. — Ти дав їй занадто багато.

— Я нiколи не даю людинi бiльше вiд того, що вона може витримати! — почула у вiдповiдь. Цього разу голос був чоловiчий.

— I все-таки прошу тебе, — вела далi невидима жiнка, — вона не заслужила такого шляху…

— Будь-який шлях залежить вiд них самих… Але навряд чи вони спроможнi усвiдомити це…

— I все-таки я наполягаю — вона менi подобається!

— Роби, як знаєш… — вiдмахнувся вiд настирливої захисницi власник чоловiчого голосу.

Анна-Марiя вiдчула незручнiсть вiд того, що пiдслухала чиюсь чужу розмову, й рiзко вiдштовхнулася вiд дерева. Так рiзко, що кулею полетiла нагору, пiднiмаючись усе вище й вище, до серпика молодика, що свiтився попереду. Полiт став таким стрiмким, що в неї перехопило дух. Їйздавалося, що вона розiб'ється об Дверi. Адже вона ще пам'ятала, що серпик — це їхнiй обрис. Страх охопив її. Але вона вже була зовсiм близько… Зовсiм близько… Залишалося зробити останнiй ривок. I вона зробила його, поза своєю волею. Яскраве рiзке свiтло полоснуло по очах…

***

…Я добре пам'ятаю той день i ту мить, коли з'явилася на свiт…

[1] З вірша А. Ахматової (переклад Михайла Москаленка)

(обратно) [2] Вірш Томаса Стерна Еліота

(обратно) [3] Уривок з вірша Наталки Білоцерківець

(обратно)

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА