Татцельвурм. Тірольська історія [Ірися Ликович] (fb2) читать онлайн

Ликович Ірися Татцельвурм. Тірольська історія

Полiт тривалiстю у шiсть років

Вичищений до лиску Боїнг «Вiдень-Iнсбрук» спокiйно гуркотiв собi крiзь молочний туман хмар, не вiщуючи нiчогоекстра-ординарного. Я сидiла, аж прилипнувши до сидiння, намагаючисьне слухати бджолиного рою слiв, котрi, мов вода, не оминали у своєму плинi жодної заглибини. I вiдсiкала вiд себе висоту та небо, абизалишитись у просторi пiд назвою «нiде». Безнадiйно чекалана турбулентнiсть, котра змусить всiх отих людцiв навколо бодай надеякий час стулити писки. Сама я повiтряних ям не боялася нiколи. Натомiсть боялась ями пiд назвою «життя». Отого безкiнечно-довгого (з погляду вiдносно молодої людини) лету через порожнечу сiроговiд буденностi свiту.

Сьогоднi, як i тодi, синоптики прогнозували багато снiгу. А я до глибини свого тривожного серця була переконана: опади — ось те єдине, що може порятувати мене вiд безсенсовостi. Бiлi, холоднi, вiчнi кристали. Снiг. Єдина у своїй неповторностi зима.

Iнсбрук не мав стати останньою краплиною моїх поневiрянь пiд пафосною назвою «життя». Невеличке високогiрне село Тiроля, серце Альп, як називають його путiвники, буде завершальним етапом мого довгого бiгу крiзь три десятки рокiв.

Пролiтаючи над заснiженими вершинами, я думала про гiрську красу, i згадувала, як тут може бути нестерпно лячно.

I невимовно радiла цьому, бо вже давно носилася з думкою про смерть. Померти. Бiльше нiколи не розплющити очей. Не бути. Не жити. Не знати. Не мучитися вiдчуттям власної недосконалостi, запрограмованим у моєму тiлi настiльки мiцно, що жодна iнша програма не в змозi зламати нi кодiв, нi щоденних нашарувань затяжної депресiї.

Закодована, запрограмована, розшарпана, незрозумiла, переповнена вiдчуттям близького фiналу свого сконцентрованого на власних болях та навдачах життя, летiла я над бiлизною скелястих гiр, на яких майже нiчого не росте.

Життя, котре за всiма законами самозбереження та продовження роду, крутилося навколо моєї зiржавiлої вiд перестиглих психозiв та неврозiв осi, вже давно перестало приносити менi задоволення. Ставлю пiд сумнiв, що воно тiшило мене навiть у не такi вже й далекi двадцять три, коли я, втрачена для себе, але виконавши життєву програму пересiчної закарпатської дiвчини (закiнчити навчання, вийти замiж, народити дитину), через рiк пiсля нашого одруження та майже через десять мiсяцiв повної Кевiнової вiдсутностi, подалася за чоловiком, молодим науковцем (хоча слово «молодий» варто вживати тiльки у сполученнi з iншим — «науковець»), гордiстю усiєї моєї родини, до австрiйського Тiролю. На руках iз пiврiчною, вередливо-плаксивою Кiттi (названої на честь її української бабусi Катерини), аби, на думку рiдних, допомогти моєму, ледь знайомому менi чоловiковi, вивчати проблематику лавин та знаходити новi варiанти подолань снiгової проблеми.

Я нiколи не була закоханою по-справжньому. Кевiн приїхав дослiджувати гори. Цим усе сказано. Бо ж тiльки вони мали право на iснування в його захололому, мов верхiвки Альп, серцi. Мене ж отi шпилястi нарости, мовчазнi джерела його натхнень нiколи не вабили. Але я, на жаль, була продуктом їхньої любовi. Народжена карпатськими лагiдними велетами, увiбрала в себе всю культуру їхнiх забитих верховинцiв. А ледь не п'ятирiчне навчання в Одесi та проживання у квартирi вічно вiдсутнього вуйка-моряка i завжди роздратованої через професію чоловiка вуйни-почекальниці — обвiшаної золотими злитками жiнки-українофобки — прищепило менi нав'язливу думку про можливостi безкiнечних кругосвiтнiх подорожей та пiзнання далеких країн.

Хоча, пам'ятаю, втекти зi свого безперспективного села менi хотiлося вже тодi, коли довгими пiдвечiрками носила воду iз однiєї на все село кринички. А татко, невиправний мрiйник, мiсячи чобiтьми глину, повертався додому з вимореними вiд щоденного орання коровами. Вiн нiс у кишенi калим, котрий, я знала, буде дбайливо вiдкладений на моє, таке важливе для батька навчання. I тiльки мамка, котра боялася свiту, потiм усе зазiхала на грошi, шукаючи їх у єдинiй нашiй кiмнатi або у сiнях, якi одночасно виконували функцiю кухнi. Адже вона плекала надiю витягнути для мене найкращу на все село хату — двокiмнатну!

Кевiн оволодiв мною, цнотливою горянкою, вже другого вечора нашого знайомства. Його бажання раптово зросло тiльки пiсля того, коли я зiзналась у своєму дiвоцтвi. Вiн довго випитував у мене причину такого тривалого, як на нього, утримання вiд сексу. Я щиросердно розповiла про вплив середовища та традицiй на мою вразливу свiдомiсть. Розказала про батькiв, котрi змушенi будуть протягом довiчного перебування в пеклi прати мій закривавлений весiльний рушничок як «нагороду» за погане виховання дочки. Кевiн задоволено смiявся, погладжуючи мою враз спiтнiлу долоню та мрiйливо закочуючи очi, лепечучи щось про мою прекрасну незiпсуту душу.

Вiн брав мене i шепотiв англiйською (яку я вивчала iз притаманною менi завзятiстю, аби потай вiд усiх поїхати в рейс на вуйковому круїзному лайнерi) про мiй запах, оцей вiдголосок карпатських гiр, мальованих плавною дугою, мов живiт у вагiтної жiнки. Вiн хрипiв, що дiвчата-горянки найчарiвнiшi серед людських створiнь, i що тiльки вони достойнi бути iз ним бодай уже через те, що їх породили бескиди. Беручи мене, вiн стогнав, що мав жiнок усiх гiр. Вiд Кордильєр до Пiвденних Альп. Зiтхав, що моє тiло нагадує йому смертоносну лавину, бо коли її бачиш, то солодкий переляк починає сочитися вiд спинного мозку, коли ж оволодiваєш нею, розумiєш, що вона є нiчим iншим, як снiгом, отими поодинокими кристаликами, що тануть вiд доторкiв гарячого тiла. Шепотiв, що йому подобаються мої великi та м'якi груди, бо вони для нього є символом Карпат. Видихав, що у гiрських мешканок груди завжди мають певну схожiсть iз природним рельєфом. Гострi i твердi, мов альпiйськi скелi, холоднi i теплi, м'якi й опуклi, мов карпатськi луги…

Вiн кохав мене так натхненно, що я аж злякалася тiєї любови, якою вiн обдаровує свої земнi природнi висоти. Мимоволi переставала його хотiти, а може, через свою повну недосвiдченiсть навiть не починала. Бо розумiла, що його хiть до мене є бажанням, скерованим до одного iз наших узгiр'їв, iз тiєю тiльки рiзницею, що з ним не можна кохатися.

Кевiн долав мене, мов одну зi своїх вершин. Пiдiймався на мене, мов фанатик-альпiнiст у пошуках неземної насолоди.

Вiн оволодівав мною так неконтрольовано, що через кiлька тижнiв я була змушена перервати його науковий семiнар у Києвi пропозицiєю пiдшукати приватну клiнiку, що спецiалiзується на прочищеннi тiлесних тунелiв вiд зародкiв немовлят.

Але розчулений науковець найпершим лiтаком примчав до свого «карпатського едельвейса» iз великодушною пропозицiєю руки. Про серце вiн не згадував. Тiльки зiзнався у двох попереднiх одруженнях, тобто двох розлученнях — двох невдалих бездiтних шлюбах. Бо, як шепотiв довiрливо, пiсля раннього захоплення альпiнiзмом та тривалого переохолодження на однiй iз вершин, був впевнений у власнiй безплiдностi. Аж виходить — нi. Мене, саме мене, його «гiрську квiточку», доля зробила обраницею. I тепер його нащадок таки матиме гiрську кров! А вiн, мiй спаситель, котрий безкоштовно повезе мене до «америк та австралiй», буде ощасливлений омрiяним нащадком.

Кевiн вiдкрито кайфував вiд нашої обрядовостi. Йому подобалося спостерiгати за метушливими приготуваннями до несподiваного весiлля. Вiн, раз за разом, потай перехиляв iз моїм татком мiцну сливовицю, i, прицмокуючи язиком, казав:

— Транскарпатiен слiвовiце iс верi вел.

А, для повнiшого ефекту, аби бути зрозумiлим для батька, котрий iноземною промовляв всього двi фрази («русiше швайне» та «хенде хох»), стверджував:

— Зер гуд. Зер гуд, дiер фазе.

Батько тiльки миролюбиво посмiхався, поплескуючи по худому плечi англiйця своєю могутньою, розбитою вiд важкої роботи долонею.

— Зер гуд, — казав переможно батько, — це моя донька. Я її виростив цнотливою. Берiг. Вивчив у Одесi! Аби жоден зять не мiг менi дорiкнути! Виявляється, для тебе берiг, ученого! Iнтелiгента! А жiнка все просила хату тягнути. А тепер ти усе потягнеш.

— Єс, iнтелiгент! — бурмотiв двiчi розлучений Кевiн, повторюючи за батьком єдине зрозумiле йому слово.

Нишком вiд всюдисущої численної родини, котра в горах завжди раптово з'являється у повному складi, тiльки-но пронюхає про черговi урочистостi, Кевiн, прихопивши свого європейського наплiчника з пiдстилкою всерединi, тягнув мене до лiсу, аби неподалiк вiд струмочка доводити вiдданiсть моєму холодному непробудженому тiлу.

Я не пручалася, бо цiкавiсть брала гору. Тiльки щоразу пiсля недовгої процедури розчаровано йшла за своїм нареченим, розмiрковуючи про вiдсутнiсть отiєї розрекламованої спритними довгоногими «адєсiтками» насолоди, та про присутнiсть уже кiлькамiсячного дискомфорту в моєму тiлi.

Кевiн… На вiдстанi рокiв його iм'я набуло для мене символiчностi. I хоча знаю, що нiяка любов не торкнулася тодi наших земних, а вiд того занадто недосконалих сердець, та я щоночi думаю про нього. Згадую свого покiйного чоловiка як людину, котра була послана менi для любовi. Для кохання. Для спокiйного життя у парi. Без неврозiв i постійних тiлесних недомагань.

Тодi, пiсля нашого весiлля, на оглядi при постановці на медичний облік, в мене виявили зовсiм не страшну хворобу. Моя мамка полегшено зiтхнула.

Молочниця — це не хвороба, — сказала вона, викидаючи до смiтника мої лiки, якi, на її переконання, могли зашкодити дитинi, та запарюючи ромашку для спрейцювання.

Оця «не хвороба» залишилася зi мною до сьогоднiшнього дня. Тiльки уже не в такiй легкiй формi. I кожного разу, коли лікар виписує менi все новiшi й новiшi препарати, я, меланхолiйно приймаючи їх, згадую перший випадок мого грибкового стану, котрий потiм, через роки, перерiс у важке ракове захворювання. Тодi вже знала, що жоднi пігулки не здатнi допомогти менi доти, доки мiй мозок не вийде зi стану безвиходi, котра почалася пiсля святкування мого двадцятидвохлiття, де були присутнi усi мої замiжнi родички зi своїми чоловiками та галасливими немовлятами. Декотрi з тих жiночок не мали ще й вiсiмнадцяти рокiв. Вони пiдiймали келихи за моє жiноче щастя. Пили за цноту, котра, на їхню думку, вже зачекалася весiльного плетiння барвiнку. I я розумiла, що конче мушу знайти чоловiка та вийти за нього замiж. Хоч це i не є мрiєю мого життя.

Я часто плакала переможеними безсонням ночами. I не тiльки через те, що мала великi груди карпатської дiвки, помережанi синюватими смужками розтягнутої вiд ваги шкiри, та занизький зрiст, успадкований вiд моїх вiчно схилених до землi бабусь. Плакала здебiльшого через те, що прагнула «до америк та австралiй», де на мене стовiдсотково мало чекати побачене у клубi сусiднього села жiноче щастя.

Я ридала на власному весiллi пiд щасливе схлипування матерi та пiд горде посопування батька. I коли мене, повногруду молоду, викрав сусiдський легiнь-тракторист i повiз на своєму зеленуватому, вимащеному коров'ячими пляцками ревунi до сховку, аби чекати на викуп, я ненавидiла всiх. Ненавидiла через нереалiзованiсть власних мрiй. Тодi, у вечiр мого весiлля, ми цiлувались у його тракторi. Це був другий чоловiк у моєму життi, з яким я поцiлувалася.

Тодi, пам'ятаю, ненавидiла себе за те, що я — жiнка. Та, котра мала бути для iнших цнотливицею, вiрною дружиною, дбайливою матiр'ю i нiяк не сама собою! Бо якби могла стати чоловiком, як, примiром, вуйко, попливла би собi до далеких i вимрiяних країн на розкішному круїзному суднi, завбільшки з отой портовий готель «Одеса».

Працювала б офiцiянткою, стюардесою, прибиральницею, нянею, але пiзнавала би свiт, який, як виявилось, не закiнчувався широкою полониною та яфинами на продаж.

Через мiсяць пiсля нашого одруження Кевiн, наситившись по горло своєю дружинонькою та романтикою карпатських гiр, буцiмто отримавши важливе повiдомлення, полетiв до Тiролю дослiджувати проблематику снiгових зсувiв, котрi минулого року розтрощили невеличке гiрське село та забрали життя кiлькох десяткiв його жителiв. Кевiн, iз нотками погано прихованого роздратування в голосi, доводив менi, що саме вiн покликаний знайти новий спосiб крiплення гiр, i що отi дугоподiбнi загорожi нiкуди не годяться, бо не можуть утримувати лавини, i що вiн, Кевiн, найбiльший науковець iз науковцiв, просто вимушений залишати мене тут, у Богом забутому карпатському селi, в оточеннi чарiвних гiр, народжувати наше спiльне немовля, нашого маленького Кевiнляйна, аби ощасливити його, Кевiна Великого, уже нами двома — дружиною i сином. Вiн був упевнений, що з його появою у Тiролi перестануть розбиватися гвинтокрили, котрi зимою через погану видимiсть чiпляються за нiбито безпечнi (якщо дивитися знизу) лавиннi паски.

Я не тримала його, мабуть, тiльки з однiєї причини. Любощi з чоловiком були для мене болючими. Тодi я ще не знала, що все на цьому свiтi рухається виключно в одному напрямку — вiд моєї голови. Я не знала, що першопричиною моєї хвороби є не хронiчний дисбактерiоз кишечника, а психiка, зумовлена у моєму випадку невротичним станом у зв'язку з небажанням сприймати прозаїчну дiйснiсть буття.

Хоча тiльки тепер починаю розумiти: звинувачуючи у своїх невдачах батькiв, своє гiрське походження та Кевiна, першопричиною всього була я сама та моє переконання в необхiдностi прийняття рiшень задля здiйснення грандiозних планiв. Чомусь вiрила, що життя не може обiйти мене стороною, не може проїхати повз, не пiдвiзши до «америк та австралiй», де на мене чекало неймовiрно-шалене щастя.

Не бажаючи сприймати реальнiсть, я пiдсвiдомо не хотiла впускати до себе Кевiна. Проте, боячись йому про це розповiсти, накопичувала невдоволення у собi, котре, своєю чергою, керуючись захисною реакцiєю органiзму, продукувало бактерiї роду Кандiда, аби через больовий синдром примусити не впускати в себе чоловiче тiло, чуже менi у всiх вiдношеннях.

Глибоко ображений Кевiн, котрий, звичайно, також не вiдчував мене до кiнця, бо по- справжньому люблячи тiльки гiрськi масиви, не навчився глибоко розумiти людину, приймати її такою, якою вона є.

Лише зараз я починаю пiдозрювати, що вiн, як i я тепер, боявся людей. Бо ж у двадцять три страху перед двоногими ще нема. А тiльки потiм, коли нещадна дiйснiсть шлiфує тебе, одну iз енних пiщинок океану безмежжя, надаючи форму твоїм нездiйсненним мрiям, починаєш вiдчувати страх. Страх безцiльностi.

Кевiна шлiфувало життя, вiдбираючи у нього хiть до жiнок i женучи в гори, туди, де вiдступає безплiддя. I тiльки зустрiвши залякану великим мiстом та його довгоногими красунями цнотливу горянку, вiн наважився ще раз довести собi власну силу. I… став батьком.

Кевiнляйн-молодший (як називала дитя через схожiсть iз батьком власниця крихiтного тiрольського гастгофу, Герлiнде — баба iз незмінно гримучою в'язкою ключiв на поясi) народився через шiсть мiсяцiв пiсля весiлля в образi маленької Кiттi. Мiй чоловiк прилетiв увесь загорiлий вiд альпiйського сонця, натхненно розповiдаючи менi про своїх нових друзiв — кам'янi тiрольськi скелi. Кандидоз на той час уже встиг ущухнути, оскiльки i я встигла прибити в собi каменюкою дiйсностi внутрiшнi поривання кольору Чорного моря, по якому, як я колись думала, попливу на великому кораблi до екзотичних країн.

Пологи були довгими i болючими. Я зненавидiла Катьку. Не полюбила її ще й через те, що вона мала свiтлу шкiру свого батька. I через те, що забрала вiд мене можливiсть одягнути унiформу морської стюардеси. Але чоловiк, колишучи свою гiрську спадкоємицю у щойно купленiй за валюту колясочцi, обiцяв менi, що скоро все у нас круто змiниться. I хай-но його Кiттi виповниться кiлька мiсяцiв, вiн забере нас до своїх друзiв-Альп, де ми заживемо щасливо-щасливо у напiвдерев'янiй, винайнятiй у тiрольського фермера хатi. Я несмiло ревiла, що хочу до нью-йоркiв та калiфорнiй, що мрiю про квартиру в брiсбенах та сiднеях, але вiн зi знанням справи переконував, що не iснує нiчого кращого, особливо для його дорогоцiнної Кiттi, як чисте повiтря тiрольського високогiрного села, де вiн, батько своєї донi, зможе цiлi два, згiдно iз контрактом роки, ламати голову над новими сiтками для утримування лавин.

Вiн часто вiдводив погляд, коли розмовляв зi мною. А коли брав мене, то нiколи не мiг, хоч як я його просила, приховати свою агресiю. Вiн вiдмахувався, що так, мовляв, дiють засильнi чоловiчi гормони.

Чомусь мої спогади про Гохобердорф, оте невеличке тiрольське село, дуже сумнi. Чи не тому, що їхала туди переповнена незрозумiлими почуттями, нiби життя не дало шансу, а просто взяло i засунуло мене до нелюбого образу матерi та дружини.

Спочатку я прилетiла з маленькою Кiттi до гористого Iнсбрука, цiни на квартири в якому вдвiчi, а то i втричi вищi за берлiнськi, принаймнi так запевняв нiмець-водiй. Звiдти подалися з чоловiком до Гохобердорфа. Слава Богу, ще не почалися затяжнi, мов моє вiдчуття невдоволеностi, снiгопади. Тому все, що нам вдалося, це винайняти в одному із сiл вантажiвку, котра й мала привезти нас до села чоловiкової мрiї.

У кузовi напроти сидiв темношкiрий чоловiк Кевiнового вiку, в обiдраному одязi та брудних черевиках. Джамайкiйця звали Беньямiн, i вирiсши на колись колонiзованiй територiї, вiн носив прiзвище Сон-сон, котре з гiднiстю в голосi вимовляв на французький кшталт: со-со, торкаючись кiнчиком язика верхнiх переднiх зубiв. Розмовляючи iз ним, Кевiн хилитав нашу iстеричну донечку, водiй, перекрикуючи гуркiт старого двигуна, намагався розповiсти щось про походження сiрих кам'яних брил на ймення Альпи, а я прилiпилась обличчям до брудного вiконця, однiєю рукою весь час, непомiтно для iнших, торкаючись свого болючого мiсця. Темношкiрий вiдповiдав охоче, проте нiби чогось побоюючись, бо погляд його червонющих очей нервово ковзав стелею.

Гори виявились зовсiм не схожими на Карпати. А будиночки, облiпленi рiзними прикрасами, сколихнули в моєму спраглому хмарочосiв серцi нiколи до кiнця не розбурхувану нiжнiсть.

Найбiльше менi запам'яталися непривiтнiсть та стриманiсть селян. Здавалось, вони дивилися з острахом та прихованою нелюбов'ю (чи навiть ненавистю) на мого чоловiка, що приїхав вирiшувати їхнi ж проблеми. Хоча, як я чула потiм, уже пiсля фатального завершення нашої протилавинної мiсiї, його сюди нiхто iз горян не кликав. Не любили вони впускати у своє невеличке село, «маленьке князiвство», нi туристiв, котрi вряди-годи ласились на лисi високогiрнi краєвиди та оповиту старовинними легендами-жахалками мiсцевiсть, нi вчених-лавинологiв, котрих вабили зимові змiї-зсуви та лiтнi гуркоти камiння, що щорiчно, як писала «Тiролертагерцайтунг» (котра до тутешнiх країв нiяк не доходила), вбивали до двох десяткiв людей.

Що ж до Сон-сона, нашого темношкiрого попутника, то спершу мiсцевi обходили його стороною. Здавалося, ним лякатимуть дiтей. А голомозі вiд старостi баби, котрi пережили не одну лавину i зараз пiдказували iншим будуватися у «зеленiй» зонi, навiть пов'язали його з'яву з якимось страшним нещастям, пророкуючи багато слiз та навiть кiлька смертей. Мiй чоловiк тiльки щиро смiявся iз такої обмеженостi та забобонностi.

Аж доки стара Герлiнде не змилостивилася над Беном i найняла працювати у свiй верхнiй зимовий корiвник (оскiльки зносити сiно у цих краях було просто неможливо — люди будували бiля кожного сiнокоса корiвник і взимку, розчищаючи дорогу, переганяли худобу з мiсця на мiсце), що виконував також роль притулку для контрабандистiв, котрi пiшохiдними дорiжками носили на собi речi з Iталiї. До села вони не навiдувалися, бо ж знали, що грошей у гохобердорфцiв майже нема. А обмiнювати шкiрянки на бринзу та абрикосове варення (дивно, але саме цi фрукти родили у горах) їм не хотiлося. Та й місцеві селяни нiколи не мрiяли про «Бенетон», бо у них все ще були в модi зеленуватi корсети, довгi спiдницi та штани з пiдтяжками. Герлiнде ж довгими вечорами зi старого шмаття ткала на обмiн-продаж дорiжки.

Уже потiм, вiдлiтаючи вiд них на рятiвному гелiкоптерi, що наважився перебороти снiгопад та обмежену видимiсть, аби врятувати мене, водночас зневiрену та обнадiяну втратою, а разом зi мною людей, що летiли поруч, несучи у своїх тремтячих серцях лавину жаху, котра супроводжуватиме їх усе чи то свiдоме (залежно вiд характеру та сили волi), чи пiдсвiдоме життя, i приходитиме до них у нiчних мареннях та у хвилини смутку, нагадуючи, їм, людям, творцям свого життя, мрiйникам-титанам, що вони — усього лише людцi, нiщо iнше, як дрiбнi мурахи на теренi Всесвiту. Я зрозумiла їх потiм, через роки, отих холодних гохобердорфцiв, котрi, ховаючи погляди, проходили повз, нiби я всього лиш трагiчна проява на початку їхньої оцивiлiзовуваностi.

Зрозумiла, що ота прохолода мiж нами була вимушеною. Адже вони, селяни, носили в собi острах, що вiд нього вiяло таємницею. Ще б пак, тримати у серцях страх i не мати права розповiсти про нього!

Уже потiм я збагнула причини їхнього страху, коли дiзналася, що у двадцять першому столiттi, у добу хмарочосiв та iнтернету, є невеличка, забута усiма полонина, котру тiрольцi завжди обходять стороною, бо на нiй живе самотнiй Альмгайст — злопам'ятний дух гiр. А бiля нього — нечуваної краси озеро з крижаною водою, що над ним iз однiєї сторони нависає кам'яна порода старої альпiйської скелi, де причаївся не менш мiстичний, хоча й iз плотi та кровi страшний монстр, «альпiйський черв'як», — так називали його газети та енциклопедiї кiнця дев'ятнадцятого столiття. А мовою теперiшньою — величезна смертоносна ящiрка, нащадок тих динозаврiв, вiдбитки чиїх лап науковцi знаходять i до сьогоднi на сiрих альпiйських камiннях. Татцельвурм. Або Штолервурм. За старими переказами, вiн мав котячу кострубату голову та гострi кiгтi на переднiх лапах. Вбити його селяни боялися з кiлькох причин. Першою була та, що жила iстота у печерi, де у шiстнадцятому столiттi перерiзали один одному горлянки срiблодобувачi. Принаймнi, так розповiдав старий аптекар Марчелло, котрий вiдлюдником жив за селом i знався на лiкувальних травах, а його, хоч i оминали, також сприймаючи за нечисть, проте слухали з довiрою.

Переказували, що один смiливий юнак таки зайшов до печери. Потiм вiн розповiдав про жахливi малюнки на кам'яних стiнах, кiстки та кров на вимощенiй сухим листям долiвцi. Невдовзi той хлопець помер: доводячи коханiй свою силу, крадучи орлинi яйця з гнiзда, вiн зiрвався зi скелi.

Тодi я не знала, що кожної занадто холодної та снiжної зими до села спускається пара вовкiв, аби загризти вiвцю чи теля i ласувати їхньою теплою кров'ю та нiжним, рощеним на духмяних травах, м'ясом. Не знала. Тому i не розумiла того остраху. Не вiдчувала, що й у появi моєї рiзноокої донечки вбачали вони бiду для свого вимираючого, не згiдного з цивiлiзацiєю, села.

Усе трапилося тодi, коли я, пробуджена пхиньканням Кiттi, побрела на бабину кухню запарити для малої кашку. Власного молока я вже давно не мала. Та це також тiшило, бо мене дратувало оте вiчне плямкання губами i нишпорення голодним поглядом по моїх грудях. Вони стали ще бiльшими, синя сiтка розтяжок в'їлась у шкiру ще глибше. Проте Кiттi нiщо не заважало цмулити молоко, ляпаючи рученятами по моїх видовжених сосках. А менi здавалося, що пiсля кожного годування груди все втрачають i втрачають свою, i так не iдеальну форму.

Тiєї ночi ми з Кевiном посварилися. Вiн також був ласий на мої видовженi соски. Пiсля лiкування, за словами медиків, моя вередлива пiхва вже два тижнi тому мала перестати завдавати менi клопоту.

Я майже заснула, сонно прислухаючись до власного прискореного серцебиття, котре переслiдувало всi мої спiльнi ночi з чоловiком. Незрозумiлий для мене кров'яний дзвiн гупав у грудях, провокуючи тривогу. I через те менi завжди снилися напiвжахи. Зазвичай, усе вiдбувалося у мiстах, про якi я мрiяла. Вони менi снились, а потiм марилось, нiби я прокидаюся, i немає нi Нью-Йорка, нi Брiсбена, а тiльки лiжко, Карпати i Кевiн, що притуляє до грудей iстеричну Кiттi.

Уранцi я прокидалась iз задавленим почуттям тривоги, з ненавистю у серцi вiдповiдала на ритуальний поцiлунок чоловiка, iз притлумленим роздратуванням пеленала малу злодiйку Кiттi, потай бажаючи, аби Кевiн помер тоді, одразу пiсля нашого знайомства. I аби нiколи не настав отой другий вечiр моєї дефлорацiї.

Коли телефонували мої самотнi карпатськi батьки, я пiдсвiдомо хотiла, аби i їх у мене не було. Тодi б стало легше боротися зi стереотипами. Я би попливла до америк та австралiй, працювала б стюардесою, i нiхто, нiхто i нiколи не вимагав би вiд мене реалiзацiї якоїсь життєвої програми, нiхто i нiколи не вчив би мене бути щасливою, втискаючи в рамки власного бачення щастя, руйнуючи мою особистiсть, ламаючи моє право на свободу.

Того вечора, коли я вже майже спала, рахуючи для швидшого засинання прискорений ритм мого серцебиття, Кевiн поклав свою блiдошкiру руку на мiй м'який бюст.

— Твої соски нiколи не набухають вiд пестощiв, — прохрипiв вiн голосом невдоволеного самця. — Тiльки вiд ротика Кiттi цi великi пипки починали стирчати. Я хочу пити тебе, наче доця. Хочу вiдчувати, як твої м'якi вишнi набухають пiд доторком моїх спраглих губ…

Я ж тiльки злiсно стискала уста, вдаючи, що вже давно передивляюся третiй сон.

— Спиш… — ледь не простогнав Кевiн, направляючи рукою свого гарячого прутня до мого мiцно стуленого та холодного тунелю. — Завжди мрiяв взяти тебе сплячою…

Я вдала, що так i не прокинулась. Вiн вдав, нiби повiрив у мiй сон. Я тамувала сльози власного безсилля. Вiн хрипiв, конвульсивно здригаючись вiд агресивного надлишку гормонiв.

Пiзнiше запхинькала голодна Кiттi. Кевiн, стомлений тривалими снiгопадами та вечiрнiм подоланням ще однiєї (моєї) вершини, мiцно спав, тримаючи мене за руку. Я лежала iз розплющеними очима. Крiзь вiкно, пригорщами гiр заповзало нiчне альпiйське свiтло. Я бачила контури пухких пальчикiв Кiттi, котра вже шукала в повiтрi мої руки. Зараз я пiдiйду i вона запустить свої теплi долоньки до моєї пазухи. Вона завжди так засинає.

Менi болiло мiж ногами. Уже не болем Кандiди, а хiттю Кевiна. Вiдчуття, нiби вiн усе ще там, не покидало мене. Я встала i, розклавши ноги, мов качка на льоду, побрела до доньки.

Випивши порцiю кашки, Кiттi не припинила пхинькати, вимагаючи своєї присутностi в нашому лiжку. Вона не знала, що менi й так тiсно на ньому з її англiйським татком.

— Спи вже! — пошепки наказала я.

Але Кiттi ще не навчилася розумiти моєї мови.

— Спи! — повторила я, грюкнувши долонею об край дерев'яного лiжечка, що його звiдкись притягнула нам баба Герлiнде, котра так любила дiтей, що менi iнколи аж заздрісно ставало.

Морщачи свiй блiдий британський носик, Катя розревiлася ще сильнiше.

— Ти — дика карпатська корова! — враз пiдскакуючи з лiжка озвався Кевiн i схилився над малою. — Ходи сюди, моя принцесо. Татко заспокоїть свою донечку.

Його кохана «карпатська корова» незворушно стояла, зиркаючи на парочку змовникiв повним неприязнi поглядом.

— Думаєш, я не знаю, як ти ненавидиш мене? — знову озвався Кевiн. I чому вiн не змовчав? Адже мiг проковтнути образу так, як я вимушено ковтала його липкi тягучi слiди — фінал його хiтi: з огидою, проте мовчки.

Я i далi нiмо телющилася на нього, доки не усвiдомила до кiнця, як смертельно остогид менi цей блiдорукий, без мозолiв на долонях чоловiк.

— Ти обiцяв менi квартиру в Америцi, — врештi, зневажливо примруживши очi, гортанно проказала я. I, злякавшись власної смiливостi, адже мене вчили у всьому пiдкорятися чоловiковi, поквапилась лягти в лiжко.

— Квартиру в Америцi, аякже, ти ж саме за неї виходила замiж… — уже, як завжди спокiйним голосом, промовив Кевiн, нiжно притискаючи до себе хитру Кiттi, котра майже засинала, ворушачи пухкенькою ручкою у нього пiд пахвою.

Я поспiшила нагадати йому, що замiж виходила тiльки через те, що в кiнцi мого тунелю зблиснуло свiтло на iм'я Катя.

— Вона не Катя, — промуркотiв вiн у такт якiйсь англiйськiй колисковiй. — А таких курв як ти, могла породити тiльки твоя жалюгiдна країна. Бо я також не забув, як ти безсердечно хотiла вбити мою Кiттi. Цiкаво, як би на таке вiдреагувала твоя товстопуза матiнка?

Я ж, ледь не плачучи, зовсiм не до теми, нагадала, що коли вiн ще не забув, нi з ким, крiм нього, я не спала, про що, до речi, дуже жалкую.

Кевiн запевнив, що став би устократ щасливiшим, взявши за дружину повiю iз Привокзальної, бо вона, принаймнi, кiнчала б із ним i не прикидалася сплячою, коли вiн збуджує її своїм бажанням.

Я незчулася, як опинилась бiля нього, вiн саме поклав до лiжечка Кiттi, i дала давно визрiлого, проте не гучного ляпаса. Моя долоня зачепила його око, боляче кресонувши слизову оболонку, i, мов непритомна, мов не моя, повернулася до мене. Я зацiпенiло чекала на вiдповiдь. Проте Кевiн, як не дивно, здачi давати не збирався. Ухопившись за поранене око, вiн тихо, аби не розбудити дитину, просичав:

— От корова карпатська!

Повторивши це ще раз, що, мабуть, було апогеєм його лютi, вклався до нашого спiльного лiжка.

Схлипуючи вiд безсилля, я лягла на iншу половину, вкрившись своєю ковдрою.

— До речi, ти — перша жiнка, котра не спить зi мною пiд однiєю ковдрою, — спокiйно промовив Кевiн, чомусь стягуючи її з мене. Я не пручалася, бо саме думала, як добре було б зараз з ним покохатися, таким приниженим, ледь не висмiяним нiкчемою, iнтелiгентом-романтиком, що неспроможний на квартиру в Америцi. А вiн, вiдчуваючи моє розбурхане ненавистю лiбiдо, стягнувши ковдру, мовчки, не питаючи про моє бажання, не хриплячи про власну хiть, продирався до мого чи не вперше змокрiлого лона. Невiдь чому я пручалася. Мабуть, пiдсвiдомо прагнула боротьби та завоювання. Сичала йому про ненависть, про розбитi iлюзiї, про Катьку, котра принесла iз собою до нашого хиткого свiту мою неволю, про його нетруджені долонi, про бiлу шкiру, про лавини, котрi, за моїми прогнозами колись таки накриють своїм пухким покривалом його переохолоджене тiло… I… вперше кiнчила…

Потiм, вiдвернувшись вiд чоловiка, я думала про нього, про його тiло, член… Про те, що випадково трапилося кiлька хвилин тому…

Зранку, одягаючи розквiтлу вiд його уваги Катьку, Кевiн завiв мову про розлучення та вiдмову вiд моїх прав на доцю. Я тiльки зневажливо пирхнула щось на кшталт його нерозумностi. А двоє людей, що мали бути для мене найрiднiшими, пiшли на передобiдню, тому найтеплiшу за день прогулянку заснiженими та сiроверхими (бо ж на занадто гострих скелях снiг не тримався) кам'яними околицями. Звечора вперше за тиждень перестало мести. Я не знала, як реагують селяни на затяжнi снiгопади, бо майже не виходила на вулицю. Сидiла у нашiй кiмнатi, ображаючись на весь свiт, котрий руйнував мої дитячi мрiї.

…

Нi, краще не згадувати… Загорнутись у туман альпiйських хмар, що їх ми саме розтинаємо тiлом товстопузого Боїнга «Вiдень-Iнсбрук», ковтати свою негазовану мiнералку, слухати швидкий ритм серця, ненавидiти усмiхненого до мене сусiда за його погляд, котрим вiн розглядав мої груди, пропускати крiзь себе гомiн надокучливого програвача, думати про власне нещастя, про обдiленiсть фортуною, про несправедливiсть життя, котре таки, попри всi надiї, наважилося пройти стороною, не завiзши до омріяної квартири в Америцi.

Пам'ятаю тiльки одне: тодi мала глибоке переконання, що Кевiн помер вiд своєї любовi. Лавина зґвалтувала його. Зробила саме те, чого вiн завжди прагнув зробити з нею. Вчинити зi мною. Закохати до смертi. Дерти, проявляючи свою лють та агресiю, аби вiд мене залишилась мокра пляма. Одна мiльйонна лавини. Дещиця снiгу.

Лавина накрила їх зненацька. До сьогоднi не можу зрозумiти, як вiн, саме той, хто так добре на нiй розумiвся, хто любив її вiд усього серця, наче викид власної сперми, не передбачив такого кiнця.

Тiло нашої дев'ятимiсячної Катьки-Кiттi вiдкопати чомусь не вдалося. Дружини фермерiв шепотiли, що труп зжерла голодна вовчиця, котра нишпорила навколишнiми селами у пошуках чогось їстiвного.

Через кiлька днiв я летiла вечiрнiм рейсом до Львова, аби на територiї власної країни оговтуватись вiд рятiвного болю втрати.

А через пiвроку одягнула робу стюардеси круїзного судна, аби, ночами ковтаючи сльози нерозумiння та розпачу, п'ятнадцять годин на добу прибирати каюти і туалети заможних американцiв, котрi завжди залишали менi пiд подушкою зiжмаканого лiжка немалi чайовi. Робота на кораблi мала вiдтiнок вседозволеностi та розпусти.

— Апять ашiбачка, — говорила зранку завжди усмiхнена бiлоруска Надя, моя розкуйовджена спiвмешканка, повертаючись вiд чергового одруженого офiцера, котрий за нiч солодких помилок мiг подарувати фiрмовi духи, грошi, позачерговий вiдгул на сушi котрогось iз континентiв, або пробачити запiзнення iз тiєї ж сушi на власну змiну. — Харашо дєлать ашибкi на караблє. На суше об етом нiкто не узнаєт.

«Ашiбачкi на караблє» закiнчилися для мене доволi фатально. Хоча тодi я радiла цьому. Зробивши на одному з континентiв нашвидкуруч аборт (адже це суворо заборонено контрактом), стiкши кров'ю наступного дня у своїй каютi, отримавши вiдмову вiд роботодавця за недотримання умов, опинилася на кiлька тижнiв у одеськiй хабарницькiй лiкарнi. Вердикт лiкаря мене навiть потiшив, бо я i так не хотiла навiть думати про ще однi пологи. На борт свого наступного корабля пiдiймалася без презервативiв та протизаплiдних пiгулок. Випотрошеною i безплiдною. Несучи у собi початкову стадiю ракового захворювання.

Нелюбов

Доки я вiд незвички терла долонями вуха, рятуючись вiд тиску, автобус «Iнсбрук — N…» монотонно хилитав моїми нехитрими пожитками, ледь гальмуючи на крутих численних поворотах. Отож, я вже була у серцi Альп, покритих пластом iсторiї, в якiй людина не вiдiграла жодної ролi.

— Ковтайте слину, — безколiрно радив менi сусiд, що сидiв бiля вiкна, зовсiм не звертаючи увагу на стрiмкi урвища, котрi ми проїжджали дорогою до моєї останньої домiвки.

Я ковтала, дратуючись вiд присутностi та уваги молодика в лижному костюмi.

— Сезон почався ще три тижнi тому, от тiльки я нiяк не мiг отримати вiдпустку, — вiв своєї юнак iз iталiйським акцентом. — Люблю вiдпочивати саме тут, а вище — нi. За моїми спостереженнями, чим вище в гори, тим корiннi мешканцi серйознiшi, суворiшi, неговiркi. I навпаки — мешканцi з долини полюбляють гуляти й випити.

А я вже нервувалась вiд самої думки про численних лижникiв у сонцезахисних окулярах, що сновигатимуть повз моє вiкно, не залишаючи менi, стомленiй життям та пошуками елементарного щастя, що могло би мене задовольнити, права на вперше усвiдомлену самотнiсть. Стомившись вiд чотирирiчної океанської хитавицi та двох сезонних любасiв-негрiв, довiвши консервативному закарпатському селу власну незалежнiсть, не оминувши жодного континенту, випробувавши усi види наркотикiв, алкоголю та сексу (так i не отримавши вiд цього нiчого, крiм втеч), я вперше вiдчула, що вмiю, хочу, можу, буду слухати тишу.

Я гадала, що лютнева втома снiгу несе у собi саме те, чого бажаю — спокiй iз вiдтiнком вiчностi. Я не вiрила, що будь-якi земнi краєвиди можуть порятувати мене вiд фiзичного болю, тихого, але вже такого близького та неминучого (бо бажаного) згасання на тлi набутих у процесi невротичного життя хвороб. Уже розумiючи свої життєвi промахи, вiдчувала: єдине, що могло би мене порятувати — це любов у серцi, у тому тлiнному органi, що так немiцно засiв усерединi мого кiстяка, а також вiдкритiсть до свiту, якої не було у мене споконвiку. Розумiла все, але не могла жити так, як би то мало бути. Як i не могла тодi, п'ять рокiв тому, залишитися у Гохобердорфi, хоча так вчинила би кожна мати на моєму мiсцi, аби вiднайти бодай рештки пожертого лавиною дитяти.

На зупинках (а ми чомусь займали мiсця iз позначкою «iнвалiди», «дiти» та «вагiтнi») в автобус заходили переповненi рiзнокольоровим спорядженням та добрим настроєм сiм'ї лижникiв, говорили щось iталiйською до водiя, а вiн усмiхався і вiдповiдав, не забуваючи дарувати дiтям цукерки. Малюки несмiливо та сором'язливо простягали долоньки, потiм протягом усiєї дороги галасували та вовтузились, що неймовiрно мене дратувало.

Лижний сезон був у розпалi. То тут, то там iз-за одної гори визирала iнша, заснiженою та общипаною вiд дерев спиною їхньою тягнувся канат пiдйомника iз пузатими кабiнами, що хиталися вiд вiтру.

Високi ялини пнулися догори, ховаючи у собi теплоту й темiнь гiр. На їхнiх верхiвках, так i не опавши на землю, лежав синюватий, iз проблисками безмежного неба, снiг.

Я вiдчувала себе снiговою лавиною болю, сповiльненою у швидкостi й дiї. Мене не зачiпала краса навколишнiх вагiтних гiр, що так на диво плавно перетворювалися то на кам'янi скелi, позбавленi рослинностi, то на заросле деревами та хатками чрево землi. Колись, через мiльйони рокiв, вони розродяться новими нами, адже вся Земля покликана народжувати життя в особi людей — ходячих в'язниць свого «я», котре нездатне, принаймнi за життя, пiдiйнятися вище власної голови, що породжує страхи. Колись, через мiльйони рокiв, гори знову народять страх, приречений сновигати землею, не знаючи, що повний спокiй властивий тiльки тваринам. Але поза межами свого дому вони також не вiдчувають себе у безпецi. Люди ж бо шукають свою внутрiшню тишу десь далеко вiд себе. Як i я, що боялася своїх витокiв, тiкала за край свiту, не розумiючи, що чужi майже нiколи не стануть своїми.

Мої Карпати, що їх плавно омивали синюватi тумани, були так не схожими на Альпи, котрi нанизували на себе хмари жорстоко, нiби шматуючи їх. Але мене вабило сюди, мов убивцю до мiсця злочину.

Жовтий, безкоштовний для лижникiв «Postbus», заповоротив нас тим часом до одного iз пiдйомникiв, i мiй iталiйський сусiда, привiтно кивнувши на прощання, зник у натовпi збуджених полуденною альпiйською спекою вiдпочивальникiв. Я ненавидiла їх. Бо у них не помирали чоловiки та дiти. Бо вони мали вимрiянi домiвки. Бо їм хотiлося вiдпочивати. Бо вони знали, чого хочуть. Бо у них не було кандидозу. Бо вони не приймали по кiлька пiгулок щодня. Бо вони не приїхали до Тiролю з метою тихо згасати, так i не знайшовши власного спокою, не вiдчувши чудодiйної сили кохання, не полюбивши дев'ятимiсячну доньку, ставши тiнню власних страхiв. Вони вiрили, що рай знаходиться на Землi.

Ми проминали поодинокi села, хати яких iнколи аж до вiкон вгрузали одним боком у землю. Полонини з дерев'яними хижками на схилах, переповнених фермерським реманентом та сiном, траплялися дедалi рiдше. Австрiйська асфальтiвка часом переходила в затоптаний снiгом глиняний тракт, рясно посипаний на поворотах дрiбними ожеледозахисними камiнцями. Ланцюговi сiтки на шинах нашого автобуса загрозливо гримiли, розкидаючи на всi боки рощений мiльйонами рокiв кам'яний пил. Я притискала до тiла сумку свого життя або повiльної смертi, не боячись, що хтось поласиться на неї i поцупить. У нiй не було нiчого цiнного — всього-навсього мої останнi шiсть земних мiсяцiв, забарвлених ледь не потойбiчною нудьгою. Пiсля закiнчення знеболювального настане порожнеча. Бо життя не залишає менi вибору.

Люди, тiльки вони виннi у моїх нещастях. Вони нiколи не любили мене по-справжньому. Одеськi чоловiки не звертали на мене уваги. Мiй низький зрiст виставляли на посмiховисько навiть у забитому карпатському селi! Що вже казати про судно, де тiльки джамайкiцям подобались мої видовженi, мов шматки зiжмаканого тiста, груди.

Шкiряна сумка, привезена колись iз того мiзерного Брiсбена, у котрому, як i в усiх великих мiстах, люди завжди кудись поспiшають, несучи у поглядах тавро недовiри до iнших, спокiйно лежала на моїх колiнах, й iнколи, на стрiмких поворотах занадто вузьких вулиць, таких, що я навiть не була впевненою, що водiй подолає їх, ледь чутно, зрозумiло тiльки менi, подзенькувала мелодiєю ампул. Я могла би преспокiйно «забути» її в цьому байдужому до мого стану автобусi, а потiм просто не пригадати нiчого, аби вже через кiлька днiв стати тлiнню нашої нетлiнної землi. Стати першим каменем нової гори, вагiтної людьми.

Кiнцева зупинка чхнула в моє посiрiле вiд безвиходi обличчя сухiстю повiтря та яскравим палючим сонцем. Здавалося, якби тут була хоч одна стеблинка зеленої трави, вона би вигорiла за кiлька секунд. Десь неподалiк прогуркотiв свою обнадiйливу мелодiю жовтий рятувальний гвинтокрил. Спалах асоцiацiї зi швидкiстю блискавки вiдiслав мене до подiй п'ятирiчної давностi.

Вертолiт, зробивши коло над невеличким селом, сховався за блiдий туман, що саме з шаленою швидкiстю проплив повз. Я нiколи не думала, що небо починається так низько. В Австралiї воно завжди здавалося недосяжним, коли пожухлi вiд спеки трави та приземленi дерева боязко, нiби боячись вiдiрватися, тулились до горизонту, а небо нависало над континентом прозорою, поцяцькованою плямами, голубуватою накривкою, котра, здавалося, починається там, де закiнчується безкінечнiсть уяви. Аж ось i перше вiдкриття: хмари весь час чiплялися за гори.

Годин iз три, блукаючи вимерлим селом, стукаючи до хат, я шукала транспорт, котрий довiз би мене до мети. Та до приреченого на лавини села їхати нiхто чи то не поспiшав, чи не наважувався. Тим паче, що всi знали — ця зима видалась занадто снiжною. Як i тодi, п'ять рокiв тому.

Врештi, перемащений тiрольський селянин, який у гумових чоботях вивозив за допомогою електротачки гнiй, непривiтно глянувши на мене та вислухавши мою ламану нiмецьку, вiдповiв, що вiн довезе мене до Гохобердорфа за п'ятдесят євро, бо ж туди нiчого, крiм його трактора не доїде. З нами зголосилась їхати його свiтловолоса iз двома куцими кiсками донька. Шепелявлячи щось крiзь дiрочку вiд переднього зуба, вона несмiливо зиркала на мене, сором'язливо тримаючись за татову зелену штанину. На подвiр'я вибiгла молода мати iз тугою «тимошенкiвською» косою на головi, й обурено вiдмовляла чоловiка брати з собою дитину у такий снiгопад, та ще й до «того проклятого села». Вiн же тiльки вiдмахувався у вiдповiдь, стверджуючи, що «чхав на жiночi вигадки», i що його трактор не боїться навiть пiвтораметрового снiгу.

Непроїзними дорогами, грузнучи у снiгу, голосно гуркочучи ланцюгами на колесах, їхали ми до моєї кiнцевої мети. Чомусь вiдчувала, що саме там, бiля мiсця смертi мого чоловiка та дитини, я маю знайти i своє забуття.

Всього за п'ять годин їзди вiд Iнсбрука ошатнi європейськi будиночки, увiнчанi рiздвяними, купленими у супермаркетах цяцьками, перетворились на дерев'янi стайнi, що тулилися до кам'яних будинкiв iз глибоко i низько посадженими, мов очi у зека, вiкнами iз громiздкими ставнями. Я вже знала, що вхiд до корiвникiв та хиж часто був одним. На рiзьблених верандах висiли поодинокi, давно зiржавiлi вивiски гастгофiв, закликаючи вiдсутнiх туристiв до вiдпочинку на дворi-фермi.

Перехопивши мiй здивований та наляканий небажанням зустрiти когось iншого, крiм автохтонiв, погляд, водiй зауважив, що сюди давно вже пiсля кiлькох таємничих смертей та перiодичних зсувiв снiгу чи камiння нiхто не хоче їздити. Хiба що вряди-годи завiтають любителi екстриму та бездорiжних спускiв. Та й тi, через не вельми приязне ставлення мiсцевих жителiв, що впускають їх до своїх осель, нiби роблячи послугу, довго тут не затримуються. Єдиною, хто iнодi приймає туристiв, є баба Герлiнде, вiдома на всю округу повитуха та помiчниця контрабандистiв, котра, як подейкують люди, вбила власного чоловiка та негра-приблуду. Хоч сам водiй у смерть темношкiрого не вiрив, бо, казали, що полiцiя, котра розшукувала його за зґвалтування якоїсь панянки iз Лiнца, знайшла чоловiка мертвим десь в iталiйськiй частинi Альп.

Вiн, фермер, i сам сюди заїжджав тiльки тодi, коли жiнцi закортiло народжувати на сiнокосi, а найближчою порадницею у таких справах на той момент була Герлiнде. Його беззуба доня, щосидiла мiж нами, водила переляканими очицями любительки вечiрнiх бабусиних жахалок по тонких абрикосових стовбурах, прив'язаних вицвiлими ряндами до поодиноких дерев'яних хаток iз копицями. Складалося враження, нiби вони розiп'ятi, оцi дерева-кущi, що влiтку стоятимуть дбайливо обтягнутi сiткою, а тепер звисають гiлками- руками додолу. На деяких зимiвниках красувалися жовтобокi, завбільшки з людину, сплетенi iз качанiв кукурудзи, подекуди поїденi голодними птахами, хрести.

На початку села височiв (а його ж тут, пам'ятаю, не було тодi, шiсть рокiв тому) бiлий височезний хрест. Уже потiм дiзналася, що то пам'ять про сусiдку — вагiтну Хельгу, котра любила бавитися iз Катькою i померла пiд час лавини. Пiд хрестом, на тлi бiлого снiгу червонiли принесенi чоловiком розпачливо-штучнi квiти-спогади.

Настав стомлений i трошки млосний вечiр, коли наш трактор пригуркотiв до першої хижi. Iз вузького, ледь освiтленого вiкна на нас дивилося чиєсь дитинча. Вершечки шпилястих гiр були дрiбно посiченi лавинозахисними пасками. А на них перемигувалися червонi кулi, котрi попереджали випадковi гвинтокрили про небезпеку. Кулi — праця рук мого покiйного чоловiка. Дiстатися б до них, отих залiзних споруд, i штовхонути, мов довгий ряд домiно, аби вся ота снiгова маса рухнула, а за нею, знову, як п'ять рокiв тому, неочiкувано для всiх посунув важкий i твердий, мов земля над мерцем, снiг.

Я зовсiм не здивувалася, коли на почорнiлiй дерев'янiй лавицi, що притулилась до побiленої стiни, на тлi пiдозрiло притихлих гiр (так замовкають дiти, готуючись зробити шкоду) сидiв старий, як i шiсть рокiв тому, слiпий дiдо Гiорг у шкiряних штанях по колiна та вовняних високих шкарпетках. Будучи несповна розуму, виспiвував вiн свою пронизливу мелодiю тiрольських гiр, отi дзвiнкоголосi переливи, що їх зараз спiвають хiба у народних хорах. Вiн не мав другої руки, мабуть, снiг втяв її, подiбно до того, як крав вiд цих смiливих людей, що засiли на висотi двох iз половиною тисяч метрiв, певнiсть спокiйного життя. Я не знала, що сталося з мешканцями села пiсля лавини. Найпершим гвинтокрилом мене, як потерпiлу, що мала перелом ступнi та переохолоджене тiло, а до того ж була іноземкою, вивезли звiдси. Люди штовхалися, намагаючись зберегти свої життя. Хоча знаю: здебiльшого штовхалися тi, котрi рятували поранених, та матерi маленьких дiтей. Проте бiльшiсть гохобердорфцiв тiльки дивилися на нас печально, знаючи, що жодна лавина не зможе перебороти їхньої любовi до цього маленького, закритого вiд свiту села.

Пiдiйнявшись угору, я жахнулася. Настiльки зруйнованим виявилось миле високогiрне тiрольське поселення, мешканцi якого пiсля страхiтливих лавин минулих столiть завжди селилися тiльки в «зеленiй» зонi. Бачила, як чоловiки з довгими тонкими палицями у руках шукали засипаних снiгом. Навченi для такого дiла великi довгошерстi чорнi пси вiдкопували напiвмертвих. На шиї кожного телiпалась пляшечка мiцного шнапсу.

Посинiле тiло мого чоловiка обiцяли перевезти до Лондона, щойно розчистять триметровi снігові нашарування. Моє немовля так i не знайшли. Але шансiв, що воно вижило, не було жодних. У тi днi не дорахувалися ще кiлькох селян.

Я закам'янiло дивилася на хату без даху, в якiй я прожила два безрадiснi мiсяцi.

«Ти не жорстока, — зривалася лавина у моїй свiдомостi. — Ти просто не шукала свiту у собi. А тiльки себе — у свiтi». Проте зараз я вже знала: менi не було виправдання.

— Тут давно заборонили жити навiть у «зеленiй» зонi, — мовив тiролець. — Але старим людям, як завжди, важко покидати домiвки. Мати розповiдала, що цi хати вже кiлька разiв вiдбудовували пiсля лавин.

— А бабуся ще казала, — зашепелявила дiвчинка, — що то все через проклятих вiдьом та духiв убивць у печерi.

Батько тiльки добродушно посмiхнувся їй у вiдповiдь.

«Моя» ж бабуся, здавалося, давно чекала на мене. У її вiдбудованiй хатi панувала снiжно-холодна пустка. Колишнiй маленький гастгоф, приведений до порядку, вже не чекав на випадкових туристiв та заздрiсних односельчан. Навiщо? Аби повторити свою моторошну гру в поховання живцем?

На поясi, як завжди, у баби гримiли ключi. Я вiдчувала: глянувши на мене досвiдченим поглядом гебаме, повитухи зi стажем, стара зрозумiла i мiй бiль, i мою провину. Здавалося, вона знала, що я повернуся сюди, ще тодi, коли стiни її хати, побудованої у «зеленiй» зонi, не витримали снiгової атаки i впустили холодну смерть досередини, аби остудити мою ненависть до рiдних. Менi видавалося, що вона, Герлiнде, чекала на мене, бо її очi враз затягнуло плiвкою талого снiгу, i вiн, зблиснувши, мов кришталь, повiльно скотився щокою.

— Ключiв тобi вiд кiмнати не дам, — солодкувато прошамотiла голубоока скоцюрблена стара, i її обличчям, обрамленим товстою чорною хусткою, знову ковзнуло зовсiм не зрозумiле менi спiвчуття. — Закриватимешся хiба зсередини на гачок. Дивно, що лавина тодi зачепила хату. Ще мiй батько казав, що його дiд, вiд котрого я успадкувала цю землю, вибирав її для будiвництва за допомогою старого ворожбита. Багато йому тодi заплатив. От i залишилась я жити. Стара i самотня. Кому, крiм моєї худоби, я потрiбна? Але все минає, пройде час, i до мене повернеться донечка…

Тим часом ми йшли довгим i темним кородором, по обидва боки якого тягнулася вервечка зачинених дверей. Лише в самому кiнцi, крiзь невеличке вiконце, свiтив сiруватими кристалами його величнiсть снiг.

— Не люблю, коли зачиняють на ключ дверi, а надто, коли це роблять зневiренi, котрi повертаються… — тихо мовила баба таким голосом, що менi чомусь вiдразу стало лячно.

Моя кiмната була невеликою: старе дерев'яне лiжко, пожовтiле вiд часу дзеркало, шафа, i в самому кутку, неподалiк вiд малого камiна, що в ньому вже потрiскував вогонь, рiзьблена дитяча гойдалка на дугах-нiжках. Тi дуги були невеличкими, повнуватими, нiби нiжки дитини… Схожу гойдалку я бачила колись у дитинствi на запилюженому горищi своєї покiйної прабаби.

Доки я, поринувши у спогади, сидiла на краю високого лiжка, тьмяний нiчник розливав жовтувате свiтло кiмнатою, залишаючи простiр для тiней. А я сидiла у своїй, як тодi думалося — нi, бажалося — останнiй домiвцi, дивилась на бiлу, всю в дрiбних дiрочках, поточену шашелем гойдалку, i низ мого живота неймовiрно нашаровувався болем, нагадуючи про незробленi через довгу дорогу лiкарнянi процедури.

Пiдiйнявшись, пiдiйшла до прорiзаного у товстезнiй стiнi вiкна, i з милою серцю ностальгiєю глянула на тi самі, що i п'ять рокiв тому, гори. Вони не змiнилися. Тiльки я, котра завжди так прагнула змiн, здавалася собi старою та самотньою вовчицею.

— Тобi болить? — прошепотiла бабця, нiби боячись зiгнати мiй бiль голосним словом.

Увiйшовши, вона сумним поглядом обвела затишну кiмнату, i, нiби переборюючи пекучi спогади, висохлою, покритою старечими плямами рукою повiльно-довго провела по гойдалцi. Вона чекала на вiдповiдь. Вона прагла розмови. Я ж мовчала, бо вiра у людей та вiра людям нiколи не були менi притаманними. Не хотiлося нiкому звiряти таємницi свого зраненого серця.

— А менi болить, — правила своє стара. — Бо це кiмната моєї доньки… Тут вона жила, коли ще була геть малою. Кiлька мiсяцiв пiсля народження…

Уночi менi вперше за останнi кiлька рокiв знову приснилась лавина. Адже тодi я так нiчого i не зрозумiла. У мене було просто погане передчуття, але я, звикнувши до тягучого щему в серцi, пов'язувала це з Кевiном, Тiролем та Кiттi, i аж нiяк не з особливостями власного невротичного характеру, котрий формувався мiж двома свiтами — батьковим та маминим. Тодi, дитиною, я не знала, хто iз них у своїх вiчних сварках правий, тому часто кидалася — вiд думки матерi до думки батька. Такою i зробилася: балансуючою на лезi життя, по два боки якого простерлися двi порожнечi — сiльська обмеженiсть та породжений нею пожиттєвий страх з одного, та прагнення будь-що вiдiрватися вiд тих укладiв — з iншого.

Минулої ночi знову, мов наяву, пережила жахiття короткої смертi. Моя зiржавiла пiдсвiдомiсть вiдобразила усе до найменшої детальки. Як я виходила на кухню набрати у кухоль води. I враз — дикий гуркiт та рев голосiв, котрi видавалися якимось зiпсутим фоном, пронеслись моїм стомленим вiд буденностi мозком…

— Шурх! — нiби гахнули гори. I все… Вона мiцно обiйняла хату… «Зелена зона» вмить перетворилася на Todeszone — блiдолицю та холодну зону смертей.

У полонi скель

Герлiнде любила розповiдати менi про свою доньку, котра уже кiлька рокiв мешкала у Вiднi. Марiя, як i її мати, мрiяла стати повитухою, по-мiсцевому — «гебаме», мрiяла перейняти материне ремесло. Баба чекала, коли донька закiнчить навчання i повернеться до свого великого i порожнього дому, збудованого покiйним чоловiком, за котрого колись видали шiстнадцятирiчну напiвсироту Герлiнде. На диво спокiйно (запевняючи, що майже всi життєвi болi стираються гумкою часу) вона розповiдала менi, як плакала кiлька ночей пiдряд, не маючи мужностi вiдмовити батьковi та мачусi, котрi хотiли чимшвидше спекатися зайвого рота. Тому й була змушена вийти за тридцятишестилiтнього вдiвця Готлiба.

— Моя донька — найгарнiша на цiле село! Вiр менi й нiкому iншому, бо всi тiльки заздрять нам… Усi заздрили… Не любили її красу, — повторювала стара, а я пiдмiчала, як часто говорить вона про Марiю, свою пiзню доньку, плутаючись у часi. — Навiть зараз заздрять. Я бачу це по їхнiх обличчях. Минулого року, на кампуса (тiрольске свято, коли люди одягають маски нечистої сили та ходять вулицями, лякаючи iнших), розкидали могилу мого чоловiка. Злi вони, злi. Але я тобi допоможу. Хочеш, влiтку збиратиму трави, аби вилiкувати твою недугу? I не пали бiльше кров'янi шмаття… Я вмiю їх приговорювати. Тобi стане легше…

Саме такими словами починались тепер мої закривавленi ранки. А що були вони залитi червоною барвою, можете не сумнiватися. Червоною барвою моїх нiчних слiз через фiзичний бiль, зневiру, нерозумiння, страх. Червоною фарбою моєї солоної кровi, котра сочилась iз потрiсканих складок шкiри. I вiд цього менi хотiлося зробитись невидимою душею Всесвiту, котра вже вступила у свої безмежнi й незрозумiлi для людського розуму володiння. Бо тодi я, крихiтна пiщинка, звiльнюся вiд людських поневiрянь, аби виконувати свою справжню мiсiю. Бо ж нiяк не могла повiрити, що фiзичний бiль, котрий народився у моєму тiлi вiдразу пiсля формування мене як зрiлої особистостi, i є метою, заради якої мене, злиттям двох конвульсивних тiл, принесено у цей свiт.

Нудьга. Ось яке iм'я мала моя духовна хвороба, що перевтiлилась у рак шкiри пахових складок, утворившись на тлi хронiчного кандидозу i ставши його вiчним i вiрним супутником. Так, я була хворою. I не жалкувала про це. Навпаки, бажала бiльшого. Хотiла смертi. Не боялася її. Бо прагнула вiдчути щось НОВЕ. I вiрила, що там, за уявною межею, iснує щось, до чого варто прагнути. Смертники завжди народжуються iз нудьги.

Це село я вибрала. I вибрала тiльки з однiєї причини: хотiла зникнути там, де померли мої чоловiк та дитина.

Дитина… Вона то снилася менi, то вчувалася своїм вимогливим голосом, то вбачалася рiзнокольоровими очима, за котрi тодi я побоювалась її, то пахнула м'якенькою шкiрою та молочком. Уночi мала часто вдивлялась у мене тими нiжними та невинними дитячими оченятами, за котрi я би так любила її зараз…

Можливо, коли б менi судилося завагiтнiти ще бодай раз, я би вiдродилась у власному прагненнi жити. Однак моє останнє дитятко, темношкiрий зародок одного з джамайкiйських офiцерiв, нещадно викинуте у брудне вiдро бразилiйської клiнiки.

За розповiдями баби, її донька була моєю однолiткою. I я, хоча мене це зовсiм не цiкавило, мiркувала, як довго вона ще вчитиметься? Проте мовчала, даючи Герлiнде можливiсть розповiсти свою власну iсторiю і розумiючи, що вона завжди матиме право на рятiвну вигадку.

Я дивилася на обгризене мишами фото, котре стара часто тицяла менi, й уявляла Марiю. Чомусь здавалося, що голос її був надзвичайно спокiйним, погляд глибоким, а доля — трагiчною, про що свiдчила сутула дiвоча постать. Баба народила її у сорок, i мене дивувало, як це її старий чоловiк не спромiгся на дитину ранiше.

Одного холодного, болючого та закривавленого ранку Герлiнде, виливаючи помиї до отвору, котрий iз кухнi вiв до свинарника, сказала менi:

— Живи тут скiльки завгодно… Менi так легше. Легше боятися…

Чого боялася вона, менi було знати зась. Та я i не прагнула. Допомагала їй, як могла. Носила їсти свиням, призначеним на обмiн-продаж, годувала галасливих курей, розгрiбала широкою лопатою хрумкий снiг, розвiшувала на морозi її одяг та моє шмаття. Мої рани.

Мої рани були вiдкритими: рожевi пелюстки болю… Я мало розмовляла з бабою, адже нiщо у життi мене не цiкавило. Я хотiла до душ моїх близьких (а чи були вони, не коханi, не любленi, не зрозумiлi, — моїми?): чоловiка та нашої доньки. I якось, набравши для них повнi кишенi цукерок, вирушила до мiсця їхнього перевтiлення.

Того дня я саме стояла на порозi мого нового товариша, його величностi самогубства. Одягаючись, шморгала носом, нiби ось-ось мала розплакатись.

— Ти хочеш померти? — враз похопилася стара, вийшовши зi свого сонливого стану. — Нi! Ти не помреш! Не помреш! Краще вже я вiддам тебе тому, що оберагає духiв полонини, як вiддала йому все найрiднiше. Але тiльки не смертi! Альмгайст — живий!

— Кому ти мене вiддаси? — нервово перепитала я, знаючи ще з дитинства забобоннiсть гiрських жителiв та їхню любов до вигадок.

— Альмгайсту. Вiн уже давно приходив за тобою. Ти вiдчувала його поклик ще там, де була ранiше. Тому й прийшла. Мою доньку вiн також просив вiд мене. Та я не пустила. Не вiддала її. Любила свою квiточку єдину… Люди казали, що вона — вiдьма, як i її батько. Так, нiби їм вiдомо усе про її вiтця. Я ж поклялася на Бiблiї, говорячи правду про Готлiба. А вони кричали попiд вiкнами. Вибивали шибки. Того року зiйшла лавина. Марчелло казав, що винуватий Альмгайст, котрий чекає на жертву. Котрий сердився, що ми впустили до села чужинцiв. Беньямiн не принiс до нашого села нiчого, крiм великого смутку, — баба плакала, схиливши сиву голову на випаленi сонцем долонi.

Коли я виходила на витоптану грубим шкiряним взуттям дорогу, вона стояла на порозi, проводжаючи мене сумним, сповненим любовi поглядом. Менi здалося, що в менi вона бачить свою вiдсутню доньку. Тодi Герлiнде крикнула до мене:

— Аби нiколи не вивiшувала бiлизну на нiч! Бо коли одяг висить на дворi до ранку — на смерть.

Я не озирнулася, бо знала той забобон ще з дому. Мати не любила одягати на себе шати, котрi увiбрали енергiю мiсяця, бо вони її пригнічували. I тiльки батько шипiв про сiльську глупоту, вважаючи, що немає нiчого кращого для одягу, коли з нього взимку витягує вологу нiчний мороз.

Вiдшукавши мiсце смертi моїх рiдних, нерухомо простоявши там близько години, я мовчки брела далi в снiги, з надiєю стати загубленою для себе i для всiх. Не взявши iз собою жодних ампул, тiльки пригорщiневиплаканих слiз, тiльки душу, просочну вологою, тiльки серце, залитетривогою, брела заснiженими кам'яними просторами у пошуках порожнечi… Усе було марним. Цей снiг, що морозно скрипiв пiд теплими черевиками бабиної доньки. Цi глiбоки слiди на ньому, що я їх оминала, iдучи, мов месiя, не провалюючись у глибокому, замерзлому снiговi, несучи у серцi пломенiючу надiю, що мiсiю завершено. Що мiй тягар нарештi впаде. Що мої плечi, котрi останнiм часом були завжди сумно опущенi (ходила, мов жебрачка, просячи не грошi на прожиття, а крихту смертi), зігнуться ще нижче. Зiв'януть, залишаючи по собi лиш бiлi стержнi — кiстки.

Свiдомо йшла безлiсим тереном, аби не перешкоджати лавинi, не стримуванiй нiчим, бо ялини, розлитi за кiлька сотень метрiв, були задрiбними, аби стримувати стихiю, тому снiг мiг легко злизати мене iз цього шляху самотнiх.

«Їж мене, — думала я. — Їж мене всю, аби серце впокоїлось. А далi… Хай нарештi настане "далi"».

Незчулася, як опинилась бiла дерев. Не помiтила нiкого, тiльки неприємний голос гучним ляпасом вибив мене iз задуми.

— Вiдьмо, що накликає лавини! Чого шукаєш тут? Чи несвоєї рiзноокої доньки, народженої вiд диявола?

Нажахано озирнулась. У снiгу сидiв… Так, це був вiн, пришелепкуватийАндреас iз розкуйовженою i завжди непокритою головою, котрий тодi першим знайшов мого чоловiка.

— Так знай, — кричав вiн менi у спину, а я йшла, не озираючись, не хотiла його чути, не хотiла розпитувати про той день. — Я бачив слiди на снiгу. Я був не перший. То Альмгайст наслав на нас лавину, аби забрати твою рiзнооку дитину. Я бачив нелюдськi слiди. Вiн забрав твою доньку. Бо ти — вiдьма. Ти — зло. Ви привезли iз собою до села негра. Ви порушили спокiй гiр. Твiй чоловiк iшов проти природи, утримуючи священний снiг залiзними сiтями. А татцельвурм, я знаю, всього лиш невловимий посланець його маєстата Альмгайста.

Вершечки вечiрнiх гiр вилискували червоною барвою моєї рани. Самого сонця видно не було. Лише дух його неспокiйний, а тому, як i життя, вiчний, лизав пошерхлi вiд морозу гори. У впадинах зникав, зливаючись iз тiнями та пасками вiд лавин, а на снiгах — виблискував. Я мовчки брела додому. Думала над тим, чи правий Андреас, мешканець села, в якому люди досi сперечалися, за чиїх часiв було краще, Франца-Йозефа чи Максимiлiана, коли говорить про мою Катьку як утiлення зла тiльки через те, що вона мала рiзнокольоровi очi.

…

Глухий вибух, котрий саме вбивав ще не народжену лавину, знов розбудив мене. I так щоранку, о четвертiй. Десь пiдривають снiги, аби не дати лавинi можливостi осунутися на мене. Втiм, на цю хату вона i так не сповзла б своїм смертоносним покривалом. Майже перед самим будинком, хоча вiн знаходився у «зеленiй зонi», була збудована довжелезна стiна висотою з десять метрiв. Тодi, пiсля лавини, селяни навiть не вийшли допомагати працiвникам, котрi, будуючи стiну, рятували їх вiд повторних смертей. Бо гохобердорфцi вважали втручання у долю, у забаганки природи — найбiльшим грiхом.

— Тобi треба до Марчелло, — сказала одного ранку баба пiсля того, як я розповiла їй про випадок iз Андреасом. I в її голосi пробринiли нотки тривоги. — Можливо, вiн тобi допоможе. Вiн умiє лiкувати. Колись, ще замолоду, вiн учився у самому Римi, i вiн розумiється на цiлющих травах. Я пiшла би до нього сама, але пiсля того, як майже тридцять рокiв тому люди спалили його дерев'яний будинок i вiн змушений був оселитися на закинутiй фермi, закон села забороняє навiдуватися до нього. Хоча всi знають: коли у сiм'ї хтось важко хворiє, найстарiший чоловiк iде по лiки тiльки до Марчелло. Але жiнкам уже давно заборонено спiлкуватися з ним. Тим паче, менi.

Мене ледь не пересмикнуло. Допомога? Та якби вона знала, як давно я чекаю свого останнього дня!

— Я знаю, що ти хочеш померти… — раптом сказала баба з таким болем у серцi, нiби вiдрiзала вiд свого тiла шмат шкiри. — Моя донька також хотiла…

Марчелло жив вiдлюдником на своєму хуторi. Люди навiть зараз не косили траву i не розгрiбали снiг бiля його спаленого колись будинку, з острахом оминали його теперiшнiй маєток. До оповитої мiстичними легендами полонини, недалеко вiд котрої, за їхнiми розповiдями, жив сам Альмгайст, було годин п'ять пiшої ходи влiтку. А зараз, коли снiги стерли всi дороги, йти до таємничого iталiйця, тiрольця, що народився по iнший бiк гори, було вдвiчi довше.

…

Зранку баба Герлiнде виглядала заклопотанiшою, нiж звичайно. Iз незмiнною, затиснутою мiж зубами самокруткою, походжала вона, закута в картату, схожу на угорську хустку, холодною, поки не розтопленою хатою. Я не звертала на неї уваги. Мовчки й скривившись, нiби приймаючи отруту, випила її чудо-зiлля, що його вона звечора залишала для мене у коричневому глечику на пiдвiконнику (аби набиралося цiлющої енергiї нiчного снiгу). Я знову стояла на порозi нового, беззмiстовного, порожнього дня, що тягтиметься, як i попереднiй, десяток iз хвостиком годин, аби зморити моє тiло, схоже на скелет, що на нього напнули сотнi нервiв, котрi, немов вампiри, боялися денного свiтла, i котрi, мов маленькi дiти, жахались ночi…

— Уночi у Вольфгана зарiзали вiвцю… — принесла новину баба. — Зима нинi видалася снiжною i холодною, нещастя знову забрело до села по їжу. Думаю, цього року у всьому звинуватять тебе.

— Мене? — кволо посмiхнулась я. — За що?

— У селi кажуть, що ти накликала на нас татцельвурма. Томас пропонує їхати до мiста за вченими. Зоологами, чи як їх там. Щоправда, люди протестують, боячись накликати на себе ще бiльший гнiв. Бо ж ми не маємо права iти проти природи.

— А що то за татцельвурм, котрого, як розумiю, я накликала своєю появою у вашому селi?

— Хто його зна… Багато рiзного говорять. Кiлька рокiв тому нас обкрадала вовчиця. Саме перед лавиною чоловiки вистежили i зловили двох її щенят, тодi вона зникла на кiлька мiсяцiв. Потiм з'явилася знову, аж доки її не поранив один смiливець. А пiсля неї до села почало спускатися волохате чудовисько, котре рiже худобу i п'є iз неї кров. Кажуть, то посланець Альмгайста мститься нам за стару вовчицю. Але татцельвурм з'являвся у цих краях i ранiше. Ученi приїздили сюди кiлька разiв ще за часiв моєї юностi. Чогось шукали. Але так нiчого й не знайшли. Проте тiрольцi час вiд часу жалiються на нього… Ранiше, за розповiдями мого батька, вiн нападав не тiльки на худобу, а й на людей… А люди в селах звикли вiрити, що вiн приходить тодi, коли серед них заводиться зло. Вони гадають, коли викорiнити причину, татцельвурм знову вiдiйде у свої володiння. Чоловiки кажуть, що бачили його слiди.

— А ти вiриш у нього?

— Я не хочу, аби тобi було зле. Я добре вивчила гохобердорфцiв, вони не довго терпiтимуть. Вихiд для тебе один — сховатися у Марчелло.

Увечерi я знову довго не могла заснути. Не хотiла зiзнаватися навiть собi, але менi було цiкаво слухати бабинi розповiдi про альпiйського монстра. Мене iнтригувала ця жахлива селянська вигадка, у котру я мимоволi починала вiрити. Я не боялася смертi, проте жити у селi, котре вороже дихало на мене гiркою зненавистю, називаючи злом, не хотiлось. Єдине, що тримало мене в Гохобердорфi, це нав'язлива iдея вiднайти тiло моєї доньки! Я не розумiла чому, але опинившись у полонi холодних скель, у моє серце закралася крихiтна iскра надiї… а раптом вона жива? Iнакше, чому тодi так i не знайшли її тiла? Хоча… Тiєї трагiчної зими не дорахувалися ще п'яти трупiв. Либонь, з весною їх вiднесла вода.

Чи може, моя донька справдi стала жертвою оцих напiвбожевiльних?

Кажуть, у цьому загубленому селi, з почорнiлими дерев'яними табличками «Dachlavine» на стiнах, татцельвурми з'являлися ще з сивої давнини. Тут, де кожен будинок мав свою назву, гордо вималювану бiлою фарбою, залишалися жити у пам'ятi людей нащадки динозаврiв.

Haus Michaela, Augustin, Heidi, Arnika, Leni, Renate… Цi імена відразу говорили про те, як звати бабу чи прадiда, котрi спромоглися закласти той чи iнший дiм. Ще тодi, коли вони не знали, що таке мiсто i засипана щебенем дорога, коли у школу вони ходили тiльки по четвергах, татцельвурм з'являвся у тутешнiх краях набагато частiше. Ним лякали неслухняних дiток, а пастухи, випасаючи на полонинах отари овець, на чолi котрих завжди йшла коза (адже пiдслiпуватi вiвцi набули iнстинкт стадностi, але аж нiяк не лiдерства), нiколи не ходили горами без великої товстої палицi. Тож коли вiвцi, полохливо пiдiймаючи голови, безпричинно збивались докупи, вiвчарi голоснiше виспiвували своє «Holadaittijo», у такий спосiб повiдомляючи жiнок, котрi виносили їм нагору їжу, про можливу небезпеку.

Татцельвурма боялися всi, адже цей альпiйський монстр, що бiльше двох столiть бентежить уяву жителiв швейцарських та австрiйських Альп, за словами очевидцiв, рухався швидше за блискавку, а при нападi мiг пiдскочити вище людської голови.

Про нього розповiдали багато рiзного. Зокрема, що мав вiн тiльки переднi короткi лапи, а заднi були вiдсутнi. Дехто стверджував, що рухався вiн таки на чотирьох, але при цьому ще й вiдпихався товстелезним хвостом вiд землi.

Найжахливiшим було те, що татцельвурм полюбляв спати у копицях iз сiном. Швейцарський фотограф Балкен 1934 року прогулювався бiля околиць Майрiнгена, де i натрапив випадково на дивну рiч, котру сприйняв за чудернацький стовбур дерева. Натиснувши на ґудзик фотоапарата, вiн побачив, як «стовбур», розтривожений невiдомим йому звуком, зарухався i… перетворився на грiзну ящiрку.

…

Крижаний снiг лезом тягнув по моєму обличчi бiлi смуги. Я стояла там, де колись помер мiй Кевiн. Чоловiк, котрий спромігся мене заплiднити. Тупцювала на мiсцi, на котрому так i не знайшли мою Катьку.

Я була настiльки пригнiчена своєю багатоголосою безнадiєю, вона так зримо вiдбивалася на моєму обличчi, що без того перестрашенi селяни почали вiд мене сахатись! Ходила дворами, виглядаючи маленьких, шестилiтнiх дiток, плекаючи сподiвання побачити вкрадену вiд мене Катьку, вiд котрої я утiкала колись жовтим рятувальним гвинтокрилом. У гешефтi (крамниці) казали, що мою доньку вкрав розбуджений iз зимової сплячки голодний татцельвурм. Я вже заплуталась у тих iсторiях про звiра: то вiн впадав у сплячку, то полюбляв тепло. Але менi хотiлося їм крикнути: де ж тодi кров? Її кров. Чому нiхто не бачив на мiсцi смертi мого чоловiка червоних плям? Кровi тих п'ятьох пропавших безвiсти чоловiкiв не знайшли також.

Декотрi шепотiли, що то дух полонини Альмгайст прислав за моєю дочкою своїх вiдьом. Де вони? Де вони, отi вiдьми? Вкажiть менi пальцем бодай на одну, i я вчеплюся в її горло, висмокчу з неї правду про моє нещасне дитя… Адже я не можу бiльше жити з почуттям провини… Згадувати, як тiкала з цього села, ще не вiд мертвих (хоча тiло Кевiна уже захололо), живих… Пiдсвiдомо боялась, що зараз на порозi з'явиться заснiжений дядько iз довгою палицею, якою рятував закиданi снiгом життя, i з писклявим згортком на iмя Кiттi… I тодi… Тодi я прощаюсь iз новим проблиском далекої, уже, здавалося, втраченої iнфантильностi, що я її так не хотiла втрачати, бо все ще жила там, пiд крилом у татка, для котрого була принцесою, найкращою, найгарнiшою. I не хотiлося менi туди, на глиняну вулицю, що нею додолу, геть аж до долини, стiкали бруднi потоки карпатського дощу. Туди, де гасали дiтлахи i дражнили мене коротконогою товстухою, а я рюмсала, здавлюючи забороненi батьком сльози, кличучи мамку чи татка, що для них я залишалась назавжди клубочком нiжної радостi.

Мимоволi стрепенулася, згадавши тi дитячi голоси та обличчя, вiд яких я так довго вiдмивалась у хитливих душових кiмнатах круїзних лайнерiв, пiсля ночей iз темношкiрими чоловiками, котрi брали нас, а напившись iз прозорих келихiв п'янкого трунку, насмiхалися, вiдсилаючи переказом грошi своїм дружинам пiд час чергового сходу на сушу. А ми плакали, прагнучи, аби вони забрали нас до свого Карибику, зробили нас другими, пiсля офiцiйних любасок, коханками.

Мої неприємнi спогади, мов шматком битого шкла, перерiзала купка дiтлахiв, ледь не здичавiлих створiнь, що їх закрило вiд свiту тiрольське високогiрне село. Дiтлахiв, котрих учила лише одна вчителька, проводячи два уроки в одному класi.

— Die Langtuttin ^[1]! Die Langtuttin! — просичав один iз них, помiтивши мене, i вони ледь не з шаленим переляком кинулися тiкати, волочачи за собою дерев'янi санчата.

А менi пекло у грудях прикрiстю людського нерозумiння. Дивлячись на заледенiлi шпилi Альп, я згадувала день свого спасiння вiд Кевiна. Так, у всьому була винною тiльки я, бо не тільки бажала йому смертi, а ще й спровокувала нiчну сварку, пiсля котрої зранку чоловiк захотiв розвiятись. I взявши нашу доньку, вийшов до своєї останньої любовi, котру так i не зумiв подолати.

Звичайно, я нiколи не забуду той день. Сидiла у нашiй кiмнатi, прислухаючись до своїх неврозiв, розмовляючи з ними, мов iз малими дiтьми, пiдсвiдомо люблячи їх, коли враз на душi стало геть кепсько.

— Тiкати! — шурхотiло в грудях затяжною вiхолою, що не вщухала вже кiлька тижнiв.

— Геть звiдси! — проганяли мене Альпи, а я ненавидiла їх за те, не розумiючи, що почуття, котре навалилось на мене, допомагає врятувати життя. Згодом я довго питала себе, чому саме я мала залишитись жити? Адже всi, котрi пережили лавину, говорили, нiби вони народились удруге. Нiби через жахливу втрату найрiднiших людей гори стали їхнiми другими батьками. Тiльки я не народилася ще раз. Хоча менi весь час хотiлось у дитинство.

Я сидiла в нашiй кiмнатi, у катiвнi моїх нiчних принижень. Завiрюха, що мела безперестанку уже чотирнадцятий день, вночi нiби трошки вщухла, аби дати можливiсть моєму чоловiковi вивести на прогулянку нашу закутану в дорогий одяг Кiттi. Кевiн не шкодував для неї нiчого. Вiн любив її. Любив так, як не могла я. I це дратувало мене до безсилого, мовчазного сказу. Такого, що повiльно переростав у новий комплекс.

Вулицi стояли геть занесенi снiгом. Навiть гвинтокрили не лiтали до нас, аби принести їжу, як це було в iнших австрiйських селах, до котрих вели асфальтованi дороги. Єдиний зв'язок зі свiтом — старе радiо — щодня кричало про лавини, якi пiдступними змiями сповзали то тут, то там по всьому Тiролю. Снiги засипали залiзничнi колiї, обриваючи сполучення, переривали проводи, залишаючи людей на десятки днiв без струму. Сотнi туристiв вимушено продовжували свої вiдпустки доки не спаде снiг. Доки крiзь густу сiтку бiлого повiтря не покажеться тьмяне, схоже на мiсяць, сонце.

А поки я, прикута до радiо, думала про власнi бiди, смiливцi, що не боялися завiрюх, а також тi, котрi не мали страху перед стихiйним лихом на iм'я «людина», веселились у центрi села, розпиваючи пiдiгрiте вино та вiдганяючи страх. Святкували кінець снiгопаду.

Мене тиснуло зсередини передчуттям бiди, кортiло плакати, пекло у грудях вогнем, що його не погасиш жодними сльозами. Я вийшла з кiмнати за чаєм.

Зiйшовши до кухнi, чомусь занадто довго не могла зосередитись, шукала ромашку, ледь не впала, перечепившись об дверцята пiдвальної ями, де зберiгали картоплю. Бiля плити перешiптувались двiйко бабиних помiчникiв. Коли зненацька щось жахливо голосно трiснуло! Уже потiм я зрозумiла, що то розтрощився пiд вагою смертоносного снiгу перший будинок на шляху бiлої темряви.

Ганс, що саме бiля вiкна набивав смердючу люльку, нажахано заволав:

— Лавина! Лавина насувається!

Усе було, немов у кiно. Дивно, але саме це подумала я, коли всi повалились на землю. Проте я потрапила не до того кiно, до якого мрiяла. Iнстинкт самозбереження штовхнув мене до ями, i я опинилася на сiрiй вiд обсохшої глини картоплi. Упавши, не вiдчула болю. Почула звук розбитого скла. Моторошно заволав Гюнтер. На мене сипонуло холодом, звiдкись упав горщик… I зникло повiтря. Його просто не стало, бо все замiнив снiг. Всюдисущий снiг, котрий я вдихала носом, ковтала ротом. Вiн залiплював менi очi та затикав вуха.

Саме тiєї митi згадалися рятiвнi розповiдi мого чоловiка-лавинолога. Я намагалася просунути руки до обличчя, аби скласти їх перед носом рятiвним човником, котрий мав виконувати роль накопичувача повiтря.

А снiг ґвалтував мене. Ту, яка нiколи не хотiла належати йому, ту, котру вiн наполегливо звiдси проганяв.

I жодне попередження «Dachlawine» на тлi темних будинкiв не могло бути передвiсником старого, ще вiд пратисячолiть, стихiйного лиха.

…

Цiєї ночi баба знову ходила до лавицi за будинком. Там, на дерев'янiй дошцi, почеплена штучна червона троянда. Коли вiтер дув занадто сильно, здмухуючи з неї бiле покривало снiгу, квiтка виблискувала застиглим на її пелюстках льодом. Зазвичай Герлiнде сидiла там, закам'янiвши, нiби молилася чи розмовляла з мертвим. Було вже за пiвнiч, блискучий снiг розкидував повсюди мiсячнi променi. Яснiло морозом та затихлою негодою. Пiсля затяжного снiгопаду тут завжди наступали яснi ночi.

Я, ховаючись, дивилась на неї крiзь старi дерев'янi ставнi. I раптом усе зрозумiла. Навiть не накинувши чогось на плечi, тихо вийшла до старої. Пiдiйшла, не вiдчуваючи крижаного холоду, що вiдразу опустився на розморене хатнiм теплом тiло. Баба стрепенулася вiд хрускоту снiгу.

— Чого тобi? — тiльки й запитала.

— Герлiнде, — шепочу їй, змагаючись iз альпiйським морозом. — Герлiнде, ти тут поховала свою доньку!

— Моя донька у Вiднi. Поїхала тодi, ще вагiтною! Про це знають усi! — просичала, ненавидячи мене за розмову про доньку. — Вона поїхала i вона жива.

— Герлiнде! — iстерично мотаю головою. — Кажу тобi, що ти тут поховала свою доньку! Ти вбила її!

I опустилася, мов непритомна, до наметеного негодою снiгу. До її старечих нiг. Снiг, незважаючи на мороз, був iще свiжим, прогнувся пiдi мною, нiби найм'якiша перина, набираючи форми мого не до кiнця зотлiлого тiла.

Найдивнiше, що я зовсiм нiчого не хотiла знати про її доньку.

Герлiнде нiмо плакала, притуливши посохлi вiд лiтнього сонця руки до старих i посинiлих губ.

— Я не вбивала її, Олено! Вона повiсилась. Пiсля пологiв, народивши темношкiрого сина. Марiя не змогла би полюбити його. Вона i так усю свою юнiсть провела у зимiвнику мого чоловiка, котрий не мiг без роздратування дивитися на неї. Вона росла вiдкинута i висмiяна, донька моєї єдиної любовi. О! Ти не знаєш цих людей! Вони не пробачають блуд. Сором та страх перед ними змусили її почепити на шию петлю.

Нове життя

Того заснiженого ранку, коли хмари, чiпляючись кучерями за гори, хутко поспiшали небом у напрямку далекого Iнсбрука, селом, так само швидко й нажахано пронеслась новина: на подвiр'ї Кашпара лежить мертва телиця. Її розтерзане, проте майже не їдене тiло, стомленим червоним сонцем виблискувало на витоптаному вовчицею та невiдомою твариною снiгу.

Найприкрiшим для селян було те, що, попри незаймано-гладку вiд кришталевого снiгу поверхню, вiдслiдкувати монстра, нащадка самих динозаврiв, котрi жили на територiї теперiшнiх Альп кiлька мiльярдiв рокiв тому i чиї закам'янiлi вiдбитки нiг знаходять тут i донинi, було неможливим. Адже хитрий звiр приходив звiдти, де скали переплiталися спочатку з негустими i низькими деревами, а потiм переростали у справжнiсiнький густий пралiс, до пiднiжжя якого не те що снiг, а навiть сонячне промiння потрапляло вкрай рiдко. Слiди дивних заднiх лап, що їх тварина нiби тягнула за собою, зникали. I селяни тiльки перелякано спльовували та хрестилися, бо йти лiсом до печери вбивств у долинi Альмгайста нiхто не насмiлювався.

Я прокинулася вiд брязкоту шибки: котрийсь iз гохобердорфцiв поцiлив у бабине вiкно. Хтось крикнув про самосуд. На порозi моєї вихололої за нiч кiмнати стояла Герлiнде iз невеличким клунком. Я вперше почала боятися фiзичного болю, котрий могли заподiяти менi люди. Пройшовши через заднi дверi до бабиної стайнi, несподiвано для самої себе, я пригорнула висохле тiло Герлiнде до свого.

Уже активно працювало лютневе сонце, пiдсмажуючи верхнiй шар снiгу, аби пiсля нiчного морозу зробити його пiд моїми ногами хрумким, зi скоринкою.

Дорога до Марчелло, на щастя, була всiяна низькорослими деревами, адже оселився вiн нижче вiд села. I я радiла цьому, бо там, у тiнi лiсу, назбиралося не так багато снiгу, йти було легше. Головне, завжди триматися краю, йти так, аби не випускати з поля зору кiнець лiсу. Тодi не заблукаєш. Принаймнi, так навчала мене перед виходом Герлiнде.

I саме тут, на однiй iз заснiжених гiр, обведена дерев'яним парканом (i нащо йому той паркан?), розкинулась залита уламками променiв галявина. А на нiй, тулячись до дерев, стояв синiй дiм iз заґратованими вiкнами. Iз-за покритої лiсом гори стирчали кам'янi уламки високих скель, рясно посiчених смужками протилавинних заґратувань.

Було до нестерпностi жарко. Сонце сiдало десь за обрисами шпилястих, нiби наламаних неслухняною дитиною, гiр. Розпашiла вiд довгої дороги, я взяла в руки трохи снiгу, аби хоч якось остудитися. Пара вiдразу туманними хвилями почала пiдiйматися вiд долонь. Десь бiля недоглянутого будинку загарчав старий пес. Я завжди боялась собак. Собак i темряви. Але цей, хоч я його ще й не побачила, тiльки чула, не був для мене страшним, бо голос його звучав так немiчно, так хрипко, що я наважилась доторкнутися до обледенiлої ручки дверей.

— Рiотто, то ти? — пролунав слабий голос господаря.

Я мовчки переступила порiг, аби потрапити у царство застояного повiтря. Тхнуло старiстю i немiччю. Довгий коридор розтинав примiщення на двi рiвнi частини. По одну розташовувалося житло, по iншу, судячи з неспокiйного бекання, — стайня.

— Рiотто, то ти? — знову прохрипiв голос.

Дверi до кiмнати були вiдчиненi, я побачила прикрите ледь не десятком перин та зимовим одягом лiжко.

— Холодно, — тiльки й промовила я.

— Марiйхен, — прохрипiв сивий, висохлий дiдо, туманним поглядом мiряючи простiр. Вiн звернувся до неї, вживаючи ласкаву форму iменi Марiя. — Це ти повернулася до мене? Нарештi…

— У тебе холодно, — миролюбиво озвалась я знову, пiдходячи до невеличкого вiкна, аби вiн мiг розгледiти мене при свiтлi заходу сонця, котре, кидаючи потворнi тiнi, уже покидало примiщення.

На дерев'яному, вкритому тисячами маленьких дiрочок столi, лежали книги. Багато книг — великих i маленьких, зовсiм подертих та майже нових.

Дiдо безпомiчно ворушився пiд ганчiрняною фортецею, вiд чого вона вся, аж до верхнього сiрого пальта, тремтiла переляканим тремом.

Тулячись до дерев'яної ноги лiжка, оголеною правдою екскрементiв ледь не волало до свiту зiржавiле вiдро. Їдкий сморiд рiзав мої нiздрi їхнiм застояним, кисло-солодким запахом.

Дивно, що розгарячiла швидкою ходою, я вiдразу вiдчула кiмнатний холод.

— Я не приймаю туристiв… — уже зовсiм невпевнено зойкнув дiд. — I часи контрабанди, здається, також давно закiнчились.

— Вiзьми, — простягнула я, пiдходячи до його передсмертного трону, свiй невеличкий термос iз чаєм.

Дiдова рука iз затиснутим у нiй ножем уже було простягнулася до мене, але враз завмерла.

— Я не приймаю туристiв…

Вiн, прискiпливо вивчаючи мене випуклими, майже невидючими баньками, жодного разу не глянув менi у вiчi. Блукав повiльним поглядом по менi. Здавалося, вiн розтинає моє нутро, i я би навiть не здивувалася, якби виявилось, що Марчелло умiє читати думки.

— Ти не туристка… Ти шукаєш лiкiв… — просвистiв вiн, а його обличчям пробiгла ледь помiтна змовницька посмiшка. I це пiдбадьорило мене, адже я нiколи не вмiла знаходити до людей пiдхiд. Єдине, чого навчилася, це вiдсилати сигнали сексуальностi, точнiше, хвилi закликань, саме тi непомiтнi вiбрацiї самоствердження, вiд яких на американських кораблях дуже рiдко вiдмовляються джамайськi темношкiрi працiвники.

— Чого ти прийшла до мене, iноземко? Чого?

— Мене прислала Герлiнде.

Стомлене виснажливою боротьбою за виживання, висохле обличчя Марчелло розслабило всi напруженi жилки, i ним майнув ледь не щасливий усмiх.

Ось так ми почали проживати наш перший спiльний вечiр. Я, розладнана i розхристана частинка Всесвiту, що шукала забуття. I вiн — старий сивий чоловiк, котрий вперто тримався за життя, за промiнь, за свої гори, за одвiчне горе смертi, що її бiльшiсть людей не хочуть впускати до свiдомостi. До своєї, до смiшного трагiчної, приреченої на повiльне згасання свiдомостi. Це нагадувало менi дiю, коли хтось нiби довго тримає руку на модерному круглому вимикачi, повiльно крутить його, впускаючи усе бiльше темряви, аби потiм ураз, за дещицю секунди, натиснути на нього i вiдiрвати людину вiд звичного для неї стану чiпляння за Щось.

А вона, хоч як дивно, боялася пiдступити до нього, лежачого, мокрого вiд власного безсилля, пропахлого сечею неминучої старостi. Тримала його за ноги, якi вiдмовлялися нести його далi неметеною, старою, закиданою раритетами, переповненою полуденною спекою та нiчним морозом хатою. Вiн дивився на мене подібно до того, як вивчають сувору матiр дiти, котрi нашкодили. Дивився i мовчав.

Менi чомусь здавалося, що його лиже зсередини пошерхлий язик провини, котра не дає йому вiдпустити болючий кiнчик променя — власного, старечого, i тому занадто тьмяного свiтла. Погляд його очей був сповiльненим, але молодечим, вiдливав яснiстю альпiйського неба, котре змiнюється щодня, виглядає по-рiзному, залежно вiд висоти споглядання. Коли стоїте внизу — воно затягнене хмарами, що вiдрiзають добру частину крижаних гiрських верхiвок, а щойно пiднiметесь вище, як усе зникає. Ось вони — вашi вершини, увiнчанi синявою безмежжя. А пiд вами… Пiд вами хмари, що вiдрiзають вiд вашого зору пiднiжжя гiр, закинутi села, закрученi дороги. Усе, як у душi, помережене, рiзне, протилежне, i таке до нiжного трепету в тiлi дороге саме вам. Бо ви його бачите, бо ви його маєте.

I тут я зловила себе на пiдступнiй думцi, що до мене знову закралася життєдайна крапля цiкавостi. Пiдступнiй тому, що так довго планувавши вiдхiд iз глухого кута, зрiсшись iз нею сiамськими близнюками, я не могла вiдсiкти її вiд себе, бо тодi… тодi… Усе втратить сенс.

Дiдо мовчав. Спостерiгав за мною, доки я розпалювала камiн, доки топтала для нього старою пляшкою з-пiд iталiйського вина затягнуту зморшками картоплю.

Однак вiн стрепенувся, коли я, стомившись вiд голосного бекання овець, котрi, мабуть, уже з десяток днiв не ївши, вимагали уваги, змилосердилась над тваринами і рушила до дверей.

Кiмнатою пронiсся скрегiт здорових бiлих зубiв Марчелло. Я не зрозумiла його безсилої лютi.

Сiна у стайнi не знайшлося. Певно, старигань пiдкидав його до ясел доти, доки воно не закiнчилось, а далi вже не мав сили носити його з сiновалу. Ступила назустрiч морозу. В обличчя сипонуло хуртелицею, за метр попереду нiчого видно не було. I кожен крок поодинцi нагадував менi про кожен рiк мого порожнього, переповненого зляганням iз темношкiрими, життя на лайнерi.

— Ми вас тут на кораблi «фак», а грошi вiдсилаємо своїм коханим, — верещав вiтер голосом мого останнього ревнивця.

Бiля нiг заскиглив, пригортаючись до мого тепла, старий псисько. «Впущу його до хати на нiч», — подумала я i знову ступила до стайнi.

Вiвцi, колись iз довгою, давно не стриженою вовною, благально подалися назустрiч, обпалюючи голодними очима мої обвiтренi, повнi сiна руки. Їхнi боки звисали темними, вилежаними у власнiй сечi, пасмами. Мовчазнi овечки, що тулились одна до одної, поглядали на мене несмiливими, проте добрими очима. Невиннi жертви чиєїсь передсмертної агонiї. Мої милi вiвцi. Пам'ятаю, я навіть погладила одну iз них. Вона стрепенулася й швидко заховалась за iнших. Накидавши до ясел запотiлого сiна, я пiшла до хати.

Старий зиркав на мене запитально-переляканим поглядом. Його молодечi очi, сповiльненi холоднi кулi, шугали моїм обличчям, оминаючи погляду у вiчi.

Пес прожогом кинувся до брудного лiжка. Очi Марчелло на мить засвітилися радiстю i знову поринули в задуму.

Пiдкинувши до грубки кiлька полiн, лягла на долiвку, де постелила собi старий матрац, укрилася овечою шкiрою i… вперше за останнi кiлька рокiв, вiдразу, без нестерпного гамування слiз безсилостi, без нервових думок про нескiнченне «завтра» як символ нескiнченностi мого життя, що тягнулося отими «завтра» уже стiльки ненависних рокiв, провалилась у мiцний сон.

Вранiшнє сонце, пробиваючись крiзь бруднi вiкна, увiйшло до запiтнiлої хати ходою старого стомленого пiлiгрима. Ковзнуло запилюженим столом, торкнулося дiда. Пес, весело мотиляючи хвостом, радiючи хатi, теплу та людям, здавалося, посмiхався беззубою пащекою.

Коли я прокинулася, першим, про що подумала, було те, чому я без жодних внутрiшнiх вагань, так легко звиклася iз думкою про життя у старого, i чому вiн, власне, менi дозволив залишитися тут. Бо ж саме він мав причину не любити людей: за розповiдями власника єдиного на село маленького магазинчика, Марчелло, сорокалiтнiй знахар, що кохався у лiкувальнихтравах, колись прийшов нiби нiзвiдки i поселився у малiй, дерев'янiй халупi, яка давно нiкому не належала. Люди прийняли його, як i всiх iнших, iз острахом. Проте не вигнали, бо вiн вiдшiптував вiд укусiв змiй, зупиняв кровотечi, видував через вухо зубний бiль, допомагав Герлiнде, яка майже щонедiлi приходила до нього за наукою оволодiвати тонкощами знань про цiлющi квiти. Аж доки вона, також сорокалiтня, не розродилася первiсткою Марiєю, котра, ледь зiп'явшись на ноги, була вiдiслана чоловiком Марiї до зимiвника. Пiсля викриття блуду, ображений Готлiб пiдмовив односельчан спалити хату Марчелло. Самого ж нечестивця, одягнутого у пояс iз кропиви, було вигнано iз села. Герлiнде, до смертi вiдстоюючи доньку, стверджувала, що Марiя — дитина Готлiба. Аби вiдвернути гнiв селян, Герлiнде була змушена привселюдно, тримаючи руку на Бiблiї, заприсягтися нiколи в життi не бачитись iз Марчелло.

Того ранку вперше не подумала про засмоктуючий бiль межи нiг та мої довгi, посмугованi синiми та бiлими борознами груди. Я не любила їх. Зрештою, не була у захватi вiд усього свого тiла. Маленького, вiд самого дитинства мiцно набитого карпатськими соками, мов грушка-дичка, що виросла бiля забутої дороги, плодами якої ласують хiба галасливi, неслухнянi дiтлахи. Грушка-дичка. Низенька. Мiцно збита. Iз заокруглими формами. З вiком до них додалися два довгi й тонкi мiшечки грудей. Die Langtutin. Як влучно пiдмiтили свiтлошкiрi маленькi тiрольцi iсторiю мого страждання.

За вiкном було тепло i безлюдно. Куди не глянь — усе заметено бiлим, що аж рiже очi, снiгом. Пес доброзичливо заглядав у моє обличчя. Дiд розгубленим поглядом проводжав мене до дверей, коли я зняла iз нього кiлька ковдр i винесла провiтрити на двiр.

За стiною бекали вiвцi. На дерев'яних дверях стайнi, як i в бiльшостi тiрольцiв, у Марчелло висiли пожовклi вiд часу медалi, вигранi молочними коровами попереднього власника.

Я заносила воду у двох брудних вiдрах для моїх маленьких овечок, до котрих менi чомусь хотiлося йти. Хотiлося їх поїти. Допомагати пiдтримувати життя.

У стайнi стояв кисло-солодкий запах теплого гною, застояних тваринячих тiл та впрiлого пiд ними сiна. Вiвцi, штовхаючи одна одну, тицяли заокруглi писки до ледь не пласкої поїлки.

Тiєї митi, коли побачила величезну, мов кiлька людських, укриту чорним, неймовiрно заплутаним волоссям голову, я вiдчула своє серце. Його контури… обриси… так… справдi, воно зовсiм не таке, яким його зображають. Серце! Я таки маю тебе, найсправжнiсiньке на свiтi серце! I ти вмiєш болiти. Болiти вiд зовнiшнiх збудникiв, а не вiд власного безсилля, лютi та нерозумiння життя. Воно болiло, поглинаючи пекучим вiдчуттям усi клiтини. Спочатку навiть здалося, нiби воно зупинилося на кiлька секунд.

Ось так: п'ять, чотири, три, два!!! Один!

О Боже! Я розпiзнала той страх, що колись кинув моїм, ледь не закам'янiлим вiд несподiванки тiлом до рятiвного пiдвалу. Саме той страх — як рушійна сила усього живого — знову навiдав мене.

В отарi овець, дивлячись на мене порожнiм поглядом, дрiбно рухаючи нiздрями, мов ягня, та високо, вiд баранячої цiкавостi, пiдiймаючи кудлату, нiколи не стрижену темноволосу голову, на мене дивилося щось… що не було схожим на жодного вiдомого менi звiра.

Я пропищала щось геть нерозбiрливе. Вiвцi, рознервувавшись, збилися докупи. Волохате диво притислося темним, мов у найчорнiшого африканця, тiлом до бокiв насторожених овець.

— Татцельвурм! — прокричала я, рукою намацуючи вили, аби боронитися, якщо оце жахiття, до речi, зовсiм не схоже на ящiрку чи тим паче динозавра, надумає пити i мою кров, як це воно робить зi свiйськими тваринами.

— Татцельвурм! — безсило прошепотiла я, вiдступаючи до дверей, вiдчуваючи, що створiння, яке притискається до овечих тiл, зовсiм не є небезпечним. Бiльше того, воно дивилося на мене такими нетямущими очима, навiть не усвiдомлюючи мого крику, принаймнi, не сприймаючи мiй вереск за реальну загрозу своєму життю.

Вибiгши зi стайнi до коридора, я побачила, що Марчелло стоїть на порозi, тримаючись руками за одвiрок, i що його очi по вiнця налитi голубою вологою неба, аж здалося, що, попри переляк, вiн дуже чомусь пишався собою.

— Татцельвурм! — кинулась я до старого, не розумiючи його затаєної радостi.

А вiн стояв непорушно, мов останнiй промiнь холодного зимового сонця, що на обiд пече, а увечерi зникає за однiєю iз сiрих гiр, заливаючи альпiйським морозом прийдешнiй вечiр.

— Вiн… тут… — невпевнено сказала я знову, дивлячися на старого, на те, як вiн впивався у дерев'яну раму дверей поїденими часом пальцями, i довгий жовтий нiготь зiгнувся пiд його натиском.

I в той момент я зрозумiла його гордiсть. Зрозумiла його вчорашнiй переляк. Вiдчула серцем, чому йому так хочеться жити. Бути. Iснувати. Переборювати природу та власний сморiд. Вiн, як закарпатськi вiдьми, що не можуть померти, не потримавши когось за руку та не передавши у такий спосiб власну мiць та знання, не мiг вiдiйти у минуле, не мiг згаснути з думкою, що плiд його життя був марно плеканим.

Невже я, волею випадку, мала стати тiєю жертвою, що мусить перебрати чиюсь таємницю, аби той хтось мiг полегшено видихнути свою останню дозу повiтря?

— Хто це? — безсило i майже безголосо проартикулювала я, i в голосi моєму бемкали стривоженi дзвони цiкавостi. Мов музика, прозвучав для нас обидвох мiй рятiвний голос. Бо Марчелло настiльки потребував схвалення за скоєне, що навiть пiдiйнявся з лiжка — востаннє у житті, геть немiчний. Вiн був для себе митцем, що роками працював над картиною. Тому потребував розумiня та пiдтримки.

Марчелло кволо вiдповiв менi:

— Це ми… Такi, якими б мали бути… Первiснi… Якими нас створила природа… Не забрудненими смiттям цивiлiзацiї…

Вiн говорив, а на обличчi його повiльно розкривався тiрольський полудень: сонячний та геть теплий, такий, що коли надворi завеликий снiг, вiн пiдтоплює холоднi маси, провокуючи лавини.

— Я питаю тебе, хто ця дитина? Чия вона? Хто її батьки?

У моїй душi на мить сколихнулась надiя на iм'я Катька-Кiттi. I вiдразу, танучи мiж густим нашаруванням болю, знов осiла на дно сполоханої пам'ятi. Нi, це чорне диво не могло бути моєю донькою, моєю рiзноокою дитинкою, маленьким клубочком, котрий мiг стати ниткою до мого усвiдомленого щастя та спокою.

— Немає значення, хто його батьки! Розумiєш, через нього ми з тобою маємо усвiдомити, хто ми такi. Ти могла теж бути ним. Без страхiв, невiддiльна вiд природи, тою, котра вмiла би бавитися на сонцi i ховатися мiж скелями вiд грози. I жодна крапля страху перед тобi подiбними не каламутила б твого єства. А так ми є тими, ким нас виростило суспiльство. Подивися на себе i зрозумiєш усе. Усвiдомиш помилки людства. Твої нiчнi стогони є нiчим iншим, як наслiдком болю хворого суспiльства.

«Через нього», вiн сказав «через нього». Отже, це хлопчик, гупало менi у скронях брудними вiд послiду ратицями колись бiлих овечок. Чийсь хлопчик. Хтось народив його так само, як я привела на свiт Кiттi. Нi… Тiльки не думати про неї так часто, бо можна з глузду з'їхати. Якщо, звичайно, пiсля усього скоєного та пережитого вiн у мене ще є. Не думати про Катьку, бо почуття провини лиже мене пошерхлим язиком усiх овець на свiтi!

Крiзь вiдчиненi на двiр дверi стайнi занадто яскраво свiтило сонце, вiдбиваючись вiд кришталевого снiгу, виїдало мої ще не до кiнця звиклi до надлишку свiтла очi. Марчелло стояв на порозi своєї посивiлої домiвки. Пес, не розумiючи наших трагедiй, сидiв неподалiк, весело б'ючи хвостом по снiгу.

«Треба розчистити двiр вiд снiгу, а то занадто важко ходити по воду», — знову подумалось менi не до речi.

— Що ми тепер робитимемо? — запитала через мить я.

— А що ти маєш на увазi? — я бачила, як йому важко дається стояння.

— Що робитимемо iз цим хлопчиком?

— А ти не можеш нiчого з ним робити. Хiба що вчитися жити.

Учитися жити… Так доречно… Так актуально… I так нереально.

Я сiла на холодний порiг бiля дiдових босих нiг, забувши, що вiд переохолодження менi ще бiльше болiтиме.

Iз загорожi доносилось поперемiнне i навiть трохи рiзноголосе бекання. Я сидiла шокована, безсила вiд потрясiння, порожня вiд життя. Сидiла i не розумiла, що маю чинити далi.

— Скiльки йому рокiв?

— Чотири.

Чотири роки… Трохи старший за мою Катьку… Саме стiльки рокiв мав Марiїн хлопчик.

— Це твiй онук?

Жодна жилка на його обличчi не поворухнулася, видаючи горе чи радiсть.

— Я вже говорив, не має значення, хто народив цю дитину.

У первiсному свiтi взагалi не було матерiв. Жiнки виношували дiтей i покидали їх, щойно тi спирались на ноги. Як тварини. Люди наслiдували тварин. Бо спiвiснували разом iз ними. Знаєш, що вперше спонукало мене подивитися на людину, як на просто розумну тварину, котрiй колись був притаманний єдиний недолiк — беззахиснiсть, який змусив її стати розумною? Мабуть, ти помiтила, немовля завжди намагається смикнути матiр за волосся. А це не дитячi витребеньки, це рудимент. Адже ранiше дiти, аби вижити, аби не впасти, були змушенi триматися за шерсть матерiв. Тому навiть зараз малюки нiколи не засинають з порожнiми руками. За словами Герлiнде, у кожної матерi немовля бодай один раз падає. I майже завжди без поганих наслiдкiв. Розумiєш? Це у них, маленьких, вiд тварин!

— Ти — хворий! Тебе потрiбно лiкувати! Хiба не розумiєш цього? Подивися, що ти наробив iз дитиною. Про що ти тут менi розповiдаєш? Про немовлят? Та чи хоч знаєш ти, що таке немовля? Чи тримав ти його на руках, маленьке, безпомiчне тiльце, котре прагне любовi?

— Тої, що ти йому не дала?

— А бодай i тої! Але тепер я вже розумiю, що таке дiти, — вiдповiла я, усвiдомлюючи, що старий звiдкись знає i про моє нещастя. — Ми вiддамо хлопчика до лiкарнi.

— Так! Але перед тим тебе живцем спалять гохобердорфцi. Потiм вони розiпнуть хлопчика i зроблять iз нього мумiю для вiдлякування татцельвурмiв!

Тим часом полудень на обличчi Марчелло повiльно згасав, залишаючи за собою похмурi борозни болю. Я зрозумiла, що до лiжка сам вiн не дiйде. Адже підвестися з ліжка та прийти сюди йому допомогла величезна сила волi. I тiльки-но вiн вiдчув, що я зумiла прийняти це овече дитя, як сили знов покинули його. Я вiдвела старого до кімнати.

Потiм снувала хатою, не бачила нiчого, наштовхуючись на речi, не знаходила собi мiсця. Думала про чорне дитя iз великою i нiколи не стриженою головою.

Увечерi наважилась пiти до стайнi. Було холодно i лячно. Так, це таки знову настала моя зима. Як i перша, та, що кiлька її тижнiв я провела у Тiролi з моїм чоловiком, котрого менi не вдалося (i не хотiлося) тодi зрозумiти. Зима, коли я втратила їх, своїх рiдних-нерiдних. Зима, коли я здобула волю цiною їхнiх смертей. Тодi, коли вiдлiтала на невеличкому гелiкоптерi, коли боялася собi зiзнатись у тому, що вiдчула себе майже щасливою. Приголомшеною, прибитою, але радiсною.

Так трапилось i зараз. Я несла до стайнi у своїй душi крихкий льодяник зацiкавленостi. Несла i боялася, що ось зараз, ще кiлька хвилин, i вiн розтопиться вiд доторку таких гарячих вiд одвiчного руху моїм тiлом молекул невдоволення власним життям. Життям, у якому менi завжди кортiло бiльшого. Коли чоловiка — то кращого, коли дитину — то лiпшу, якщо подорожi — то дальнi, якщо грошi — то завжди великi. I вiд постiйних претензiй до себе, у серцi та головi завжди зрiли психози.

Зайшла. Вiвцi звернули на мене увагу рiвно настiльки, аби кинути завжди голодними поглядами на мої руки. А помiж них, спираючись на колiна та великi пласкi долонi, стояв хлопчик вiдразливої зовнiшностi. Стояв, дивлячись на мене випуклими пiвкулями овечих очей i щось пережовував круговими рухами великої вiд постійної роботи щелепи.

Дивився на мене без щонайменшого зацiкавлення. Маленький баранчик у недорозвинутому тiлi чотирьохлiтнього хлопчика. Довго дивилась i я на нього, аж доки рiзким рухом вiдчинила хвiртку й увiйшла до стiйла.

Я стала. Чомусь була, до гидких вiбрацiй у пальцях, розлюченою. Вiвцi з повагою розступилися, бачачи, що в моїх руках нема їхнього улюбленого сiна. Пiдiйшла до малого. Вiн, хоч ростом був набагато бiльшим за ягнят, кинувся до овечої купки. Розсовуючи їх темним та брудним тiльцем, мов розумiючи, що я прийшла за ним, намагався заховатися пiд годiвницю.

Менi стало шкода його. Уже й перехотiлось заносити до хати. Але залишати його й надалi тут? Нi, я не могла. У менi прокинулась надiя вiднайти або збудувати наново свiй внутрiшнiй спокiй завдяки цiй дитинi. Маленькiй людинцi, котру я вже не могла народити, i котру не могла вiднайти.

Нагнувшись, торкнулася хлопчика тремтливою рукою, i почула тихе та протестуюче:

— Бее-е-е-е-е-ее!

З переляку малий дихав голосно i швидко. Я взяла його на руки. Вiн не дряпався, не бився, як я очiкувала, тiльки махав, як це роблять ягнята, витягнутими прямими руками i ногами, i бекав, не розумiючи, чого хоче вiд нього чужа iстота. Хлопчик пручався, я вiдчувала рукою, як стрiмко гупало його людське серце.

Нi, я не могла залишити його у стайнi. Але й робити щось, що могло би травмувати дитину, не хотiлось. Як бути? Адже, залишившись мiж вiвцями, вiн нiколи навiть не запiдозрить своєї приналежностi до людей!

Таки занесла хлопця до хати, вiдчуваючи дрiбний трем його брудного вiд власного послiду тiла. I вже тiльки в хатi замислилася над тим, що я з ним далi робитиму. Вкладу до свого лiжка? На пiдлогу? Укрию на нiч шкурами його родичiв?

— Вiднеси його туди, куди вiн належить, — невдоволений голос Марчелло звучав кволо, проте твердо.

— Хочеш сказати, що його мiсце серед смердючих тварин у хлiвi?

— Смердючих тварин? Поглянь на нього, хiба вiн кращий? — iронiчно зауважив старий.

Гiрка ненависть електричним струмом прокотилася моїм тiлом:

— Ти! Ти! Як ти можеш! Ти зробив його таким!

— Я просто спробував повернути людину до її витокiв, аби розвiнчати думку про її могутнiсть.

Тим часом хлопчик, який важив у свої чотири роки не бiльше десяти кiлограмiв, нi про що не думаючи, і, мабуть, зi страху оросив мене солоною водицею свого тiла.

— Тваринам мiсце серед тварин! — переможно просичав дiдо. Вiдтак рука його немiчно звисла з лiжка, рука безсилого, вiдцвiтаючого тiла, котре, наперекiр усiм смертям, ще втримувало у собi глузд.

Я не почувала вiдрази до хлопчика, коли моїми ногами стiкала його сеча. Тiльки контури мого змореного власними вигадками серця вiдчувала усiм єством. Пекучi, ядучi контури, такi, що могли не витримати тиску iзсередини i просто розiрватися, мов стiнки повiтряної кульки. Кульки життя.

Поклала хлоп'я на пiдлогу i вiн вiдразу став на кiнцiвки. Уже тiльки потiм помiтила, що встаючи, вiн завжди спочатку пiдiймав заднi лапи, тобто ноги, потiм спирався на лiктi, далi тягнув догори обдертий худющий задок, а вже далi спирався на видовженi, видозмiненi долонi зi скоцюрбленими пальцями, котрi нiколи в життi нiчого не тримали, а служили хiба для розгрiбання снiгу у пошуках трави. Пальцi закiнчувалися чимось чорним та жахливим, як собачi кiгтi. Та воно й не дивно: жодного разу не стриженi, деякi закрученi досередини, iншi вiддертi попiд корiнь, стирчали вони, наводячи на мене тваринний жах.

Хоча нiгтi я роздивилася значно пiзнiше, коли мила дитину. Бо розгледiти щось пiд нашаруванням закам'янiлого бруду, котрий, зливаючись зi шкiрою, надавав їй кольору найчорнiшого африканця, було просто неможливо.

Отож, хлопчик звiвся. Дрiбними стрибками, копiюючи овечок, вiн вiдразу заскочив до найтемнiшого кутка кiмнати, за дiдовим лiжком, — головою до стiни, а до нас — брудним задом.

Я не могла не розплакатися. Боже, скiльки рокiв не робила цього. Не рюмсала, не ревiла, не скиглила, не лила слiз. I ось зараз це дитя нiби пробудило мене зi сплячки. Розворушило повiтряну кульку мого гумового серця. I воно трiпотiло та билось, мов налите азотом, вперто пнучися догори. Коли у людинi воскресає дитяче вмiння виливати свiй бiль, то життя починає викермовувати з безвиходi. Я подумки дякувала вищим силам за те, що, крiм бажання померти, вони дали менi на цьому заснiженому етапi внутрiшню силу розплакатися.

Плакати — от чого не навчили мене батьки. I навiть тодi, коли мала карпатська «грушка-дичка» ображено втiкала вiд ненависних їй дiтлахiв, люблячий батько суворо дивився з-пiд випалених сонцем на сiнокосах брiв. Адже єдине, чого не мали робити горяни, — плакати. Ти мiг дати відсіч, мав право боронитися i битися, але не мiг показати слiз, доказ своєї слабкостi.

I ось зараз здавалося, нiби це плакала давно вiдмерла частинка мене. Якась дуже добра i чуйна частка мого черствого, як я завжди вважала, єства.

Я вимивала сльозами iз забрудненого органiзму роздрiбленi, мов жовчне камiння, крихти смертi.

Моє ягнятко мовчки причаїлось у щiлинi мiж старим лiжком та облупленою стiною. I хоч вiвцi тварини стаднi, хлоп'я не тицялося носом у мої колiна, бо я була тiєю, котра не належала до його отари.

Старий мовчав. I я не знала, як довго вiн ще зможе боротися за згасаюче, залите смородом екскрементiв життя. Хоча запевняв, що все, що трапляється з ним, спочатку проживається у головi, i що вiн таки переживе цю зиму, а весною лагодитиме нову загорожу для овець. Адже весна, казав вiн, призначена для нових звершень.

Iнколи Марчелло просив мене зварити йому тiєї чи iншої трави. А вони, лiкувальнi рослини, висiли у сусiднiй, холоднiй кiмнатi, куди я заходила, коли хотiла вiдчути запах лiта. Однак старий здебiльшого мовчав, любовно шукаючи поглядом хлопчика, котрий все не наважувався виповзати зi свого страусячого сховку.

А я часто плакала. Плакала, аж доки не вiдчула власне безсилля змiнити щось бодай у цiй кiмнатi. До очманiння щаслива та до тремтливого вереску сумна, опускалась на вкрите старим шматтям та овечою шерстю мiсце бiля камiна i провалювалась у залитий дрiбними спалахами пiдсвiдомостi сон.

…

Отже, ми почали жити разом. Не просто спiвiснувати, а жити, i не кожен окремо, а таки справдi — разом. Я, майже тридцятирiчна вдова, котра втомилася вiд двоплощинних болiв — тiлесного та духовного, сiмдесятилiтнiй тiролець з iталiйських Альп, котрого не вiдпускала з життя думка про дослiди над дитиною, а також оболонка здичавiлого хлопчика, у якого пiд посiченими, численними шрамами тiла мiцно засiла овеча свiдомiсть.

Ми жили. Я щодня намагалася вдихнути в дитину крихту любовi — виявилося, я вмiю це робити, бо вiдчувала до малого i жаль, i розумiння, i нiжнiсть. Тiльки тепер починала усвідомлювати, що мене сюди, у гори, тягнуло не тiльки бажання померти, а й слабка, мертволиця, яка, щоправда, зовсiм не грiла, надiя віднайти дитину.

Марчелло водив за хлопчиком зацiкавленим зором, у його зiницях читалася гордiсть за скоєне. Погляд старого переконував мене, що вiн доживе до весни, настiльки сильною була його жага залишатися з нами. Чи, може, настiльки сильним був страх перед невiдомiстю та забуттям? Адже ми, казав вiн, не можемо по-справжньому уявити собi смерть тiльки з однiєї причини: ще нiхто звiдти не промовив i слова. Так само ми не могли уявити внутрiшнього свiту хлопчика, бо вiн не озивався до нас. Слова для нього звучали порожнiми звуками, котрi не несли у собi небезпеки, тому й не ставали вартими уваги. А сам хлопчик був просто мовчазним свiдком своєї iсторiї, яку вiн, незважаючи на приналежнiсть до людей, не пам'ятав, бо не усвiдомлював.

Я поволi переставала сердитися на дiда, глибоко в душi була навiть вдячна йому за диво, котре порятувало мене вiд всепожираючої нудьги, яка провокувала бажання смертi.

Зникав гидотний трем серця, що з ним ранiше прокидалася та засинала. Той трепiт колись нагадував трясовицю лiтака, котрий зненацька потрапив до повiтряної ями.

Я почала любити малого. Чи, може, то у менi зародився жаль до нього? Нi, у хлопчика (дiдо назвав його Флооро, бо єдиним звуком, на який вiн реагував, був «о») не було i крихти любовi до мене. Нi любовi, нi цiкавостi. Єдине, що могло пожвавити блиск його завжди порожнiх очей — пучок сiна у моїх руках.

Тiльки тодi вiн чотирилапою ходою несмiливо пiдходив до мене. Тiльки тодi його погляд наважувався бодай на мить зупинитися на моєму обличчi.

Перший тиждень Флооро весь час сидiв у кутку, мiж стiною та лiжком. Я навiть не знала, чи вiн спить, чи просто боїться виходити. Наляканий, показувався тiльки тодi, коли хотiв їсти чи пити.

А я, котра перетворилася на спостережливу молекулу, вiдчула, що у моєму тiлi зародився новий ген — ген подиву. I думала, чому його не було ранiше, в америках та австралiях.

Тим часом Флооро, всюди залишаючи за собою послiд та сморiд (проте не людський, а дрiбнi горошини екскрементiв, як овечий), почав вилiзати зi свого схованку не тiльки тодi, коли хотiв їсти.

Насправдi менi було доволi моторошно дивитись у його нелюдське, нетямуще, перекривлене обличчя. Але вiн iшов до мене, коли бачив у простягнутих до нього руках сiно. Сiно — ось що було єдиною метою його неусвiдомленого iснування. Не нiжнiсть, не бажання тепла, жiночого чи материнського, зрештою, просто людського, а сама лиш їжа могла привернути увагу дитини, змусити пiдiйти до мене.

Дикий сморiд дедалi глибше в'їдався у найтемнiшi закутки нашої хати. Так, я почала вважати її своєю. I ми були невеличкою сiм'єю: батько-демiург, що витесав дитя iз каменю людяностi, вдихнувши в його крихке тiльце безсвiдомiсть, та приблуда-мати, любов якої була схожа на жалiсть.

Навiть незважаючи на регулярне дворазове провiтрювання житлового простору, запах мiцно тримався тут: сморiд двох людських тiл, котрi одночасно наблизились до двох полярних станiв життя.

Мiй хлопчик Флооро за своєю суттю був мовчазною овечкою: вночi спав, удень рухався мало, їв, усе принюхувався (особливо, коли я приходила зi стайнi) до запаху своїх побратимiв. Чуючи їхнi голоси, пожвавлювався, збуджувався, i тужливим голосом виводив своє «Б-е-е-е-е…».

Аж поки я не зрозумiла, що саме потрiбно йому для пом'якшення адаптацiйного процесу, i принесла зi стiйла ягнятко.

Поклавши мале на пiдлогу, знову побачила той блиск у його очах, котрим вiн обдаровував мене, коли я приносила сiно. Потiм, нiби вiдчувши пiдтримку, вiн схопився на чотири кiнцiвки, пiдтюпцем кинувся до баранчика i тицьнув круглим личком у кучеряву мордочку. Налякане змiною обстановки та моїми руками, котрi несли його до кiмнати, ягня не сахнулося його, навпаки, признало за свого i радiсно крутнулося на мiсцi, заспокоюючись.

Вони могли годинами лежати одне на одному, як молодi пси, дивлячись в одному напрямку. Iнколи Флооро навiдував неспокiй, тодi вiн водив поглядом за мною, а його великий здутий живiт пiдiймався i опускався занадто високо й важко.

Коли я забирала ягня, вiн нервово нишпорив кiмнатою, принюхуючись. Довго вдихав запах саме там, де лежало ягня, або бiля миски, де воно пило.

…

А снiг все падав i падав. Звичайно, не так як тодi, коли я волею долi опинилась у «Todeszone», замерзлiй зонi смертi. Вiн валив, не залишаючи менi можливостi для вiдступу. Одного дня, коли Флооро в неспокої тикався у всi закутки, надривно мовлячи до нас мовою тварин (вiн тодi вже насмiлювався виходити зi свого закутка), я вперше вирiшила уподiбнитися до нього, аби стати ближчою. Опустилася на колiна i стояла так, чекаючи, що хлопчик тицьне обличчям у моє. Але цього не сталось. Бо мiй запах не був овечим.

Тодi, розумiючи, що прийдеться докласти багато зусиль, доки Флооро сприйме мене за свою, стояла бiля вiкна i дивилась на заваленi снiгами гори. А потiм вибiгла на подвiр'я. Кружляла ним, пiдiйнявши погляд запалих очей до неба, ловила ротом снiжинки, ледь не танцювала. У менi сплелися два почуття: любов та страх. Тому, iснуючи на межi, то танцювала, то плакала. Не боялася зараз нi татцельвурма, нi жахливого духа полонини Альмгайста, що його, як тодi подейкували, часто можна побачити бiля дому Марчелло, бо що менi дух полонини, що менi альпiйський монстр, коли я знайшла дитину, котру можу вважати своєю, можу навчити жити, вдихнути у неї любов, надiю, приязнь… I я допоможу моєму хлопчиковi довести нам трьом, що вiн — розумний. Бо людина — єдина тварина, котра пiддатна оцивiлiзовуванню. А для досягнення мети потрiбно налагодити мiж Флооро та мною тiсний емоцiйний зв'язок. Зрозумiти, що вiн умiє спiвпереживати. Тодi дитя i перетвориться iз homo ferus (людини дикої, як називає мого малюка звихнутий Марчелло) на справжню homo sapiens.

Ось так, вiддавши себе новому свiтовi, що вiдкрився для мене в Альпах, я вiдчула: менi набагато легше. Мої рани бiльше не кривавили. А бiль, котрий кiлками колись розтинав моє мiжнiжжя, тепер зробився тихим, тлiючим i майже згасаючим.

Мрiючи про майже нездiйсненне, помiтила, як iз незачинених через недогляд, що його породив раптовий, вже давно забутий, а може, нiколи й не знаний подих радостi, дверей, вискочив на подвiр'я зовсiм голий хлопчик iз закрученими та твердими кiгтями на… лапах, i боязко озирався в пошуках зеленої трави, котру вiн, мабуть, тут скубав улiтку.

Усе моє життя складалося з очiкування «завтра». I ось того дня, як i ранiше, стояла i знову не могла повiрити у сьогодення. Маленький, худенький, голий хлопчик iз випуклим животом, боязко озираючись на мене в надiї (чи в повнiй безнадiї), що я не побачу його втечi, повiльно йшов до iншого входу стайнi. Я захотiла подивитися, що з цього вийде, тому не ловила його. А вiн стояв бiля зачинених дверей хлiва, повiльно ворушачи щелепою, нiби артикулював щось. Час вiд часу глипав на мене, а потiм знову i знову впирався обличчям у дверi, намагаючись, мабуть, вiдчинити їх. Позаду залишалися його слiди на снiгу — двi розплюснутi долонi, вiдбитки колiн та пальцiв на ногах, а мiж ними неглибокi вм'ятини.

Я пiдiйшла. Хлопчик сахнувся убiк. Його босi, скоцюрбленi лапи тонули в сипучому, мов пiсок на Ланжеронському пляжi, снiгу. Тiєї митi я розумiла i не розумiла його тваринної сутi. Адже впiйманий звiр, не забуваючи свого корiння, завжди прагне повернутися до своїх. Воно, корiння, проростає у ньому аж до кiнчикiв шерстi. А от ця маленька iстота виявилась позбавленою відчуття приналежностi. Не вiдчувала єством свого походження. Її тягнуло до стайнi. Її домiвка була там.

Я вiдхилила для нього важкi дверi стайнi й вiн вiдразу прошмигнув до нагрiтого теплими подихами примiщення. Найжахливiшим було усвiдомлення, що цю тваринку вилiпило життя (не без допомоги Марчелло) всього за кiлька рокiв, викорчувавши iз тiла, призначеного виносити у собi особистiсть, навiть натяк на щось людське. Лише за кiлька рокiв. Що ж тодi говорити про столiття?

Хоча, можливо, старий був правий? Можливо, так легше: нiчого не прагнути i не вiдчувати себе нещасливим?

А снiг все валив i валив, нiби хотiв закидати нашу таємницю своїм бiлим, крижаним пухом. Вiвцi прийняли Флооро так, мовби нiчого й не трапилося. Нiби вiн зовсiм нiкуди не зникав. Воно й не дивно, адже вiдчуттям часу їх не надiлила природа, не вклала до їхнiх тiл як шаблон для самозахисту, для продовження роду. Флооро вiдразу пiдбiг до старої, зарослої довгою шерстю вiвцi й почав тикатись обличчям у її тепле вим'я, сподiваючись отримати бодай трошки звичної для нього їжi. Я ж зрозумiла, що мiй маленький Флооро, хоч i був чотирилiтнiм, та ще не перетворився на дорослу тварину, i вiвцi мали його за маля. Вiн смоктав вим'я, тупцяючи заднiми ногами й задоволено пiдмахуючи всiм тiлом, так, аби не випустити з рота брудний сосок. I здавалося, вже зовсiм забув про мене, ту, котра хотiла подарувати йому свою любов.

Увечерi я знову занесла його до нашої кiмнати. I хоча вже давно звикла до смороду, вирiшила покупати хлоп'я. А вiн так злякався води, що вiдбивався i кричав щось на своїй овечiй мовi, коли я, мiцно тримаючи за ноги, опускала маленьке тiльце у дерев'янi ночви.

Чорними патьоками його життя стiкала вода iз враз закам'янiлого вiд переляку тiла. А мовчазний через фiзичний бiль Марчелло iз величчю творця спостерiгав за нами зi свого мiзерного трону.

Вода, яка першою знала таємницю людського iснування, змивала з дитини залишки послiду, до яких приклеїлося сiно, оголюючи його i без того голу шкiру, аби я зрозумiла, що хлопчик зовсiм не такий чорний, як здавалось. А є вiн сином-мулатом Марiї, доньки Герлiнде та Марчелло.

Найцiкавiше трапилось наступного дня, коли Флооро, приголомшений вимушеною купеллю, все ще нажахано дивлячись у бiк щербатої ванночки, шукав бодай щiлину для втечi до своїх кучерявих друзiв.

— Пусти його, — ледь вимовив Марчелло, i його зiв'ялi пальцi звисаючої з лiжка руки кволо склалися в пучечок, а потiм знову безсило розслабились.

Я б i не подумала слухатись його, але той порух пальцiв, що нiби бралися за ручку, маючи на метi записати щось нове до щоденника спостережень, насторожив мене.

Я пiшла, привiдкрила дверi кiмнати та стайнi, й вiдiйшовши убiк, завмерла там каменем. Уже давно помiтила, що хлопчик, мов маленька кiлькамiсячна дитинка, реагує здебiльшого на рухи, а не на мою присутнiсть чи вiдсутнiсть. Якщо нахиляюся до нього, вiн це розумiє, якщо ж нерухомо завмираю, вiн, не зауважуючи руху навколо, не помiчає мене, тому почувається вiльнiше. Бо я стаю для нього однiєю iз безсенсових декорацiй цiєї бiдно оздобленої кiмнати.

Вiн одразу шмигнув до брудного вименi названої матерi, нiби намагався продемонструвати їй свою вiдданiсть. Привернути увагу, вiдстояти себе в очах iнших тварин. Але вiвцi не прийняли його! Вони збились докупи, як це робили, коли не бачили сiна у моїх руках, вважаючи мене iстотою з iншого свiту, котра пов'язана з ними єдиним — висохлою травою.

Флооро кинувся до вiвцi-матерi, тепер уже мачухи, бо вона занепокоєно вiдступала глибше до отари, нервово гупаючи передньою лапою. Мiй хлопчик так нiчого i не збагнув, вiн не знав, що у всiх спiльнотах когось залишають осторонь.

Я дивилась на дитину i мiркувала про те, що вона залишилася за бортом вiдразу двох кораблiв: i людей, i тварин. Але вiн не мав думок, а значить, i комплексiв з цього приводу.

…

Тепер я мала привiд радiти, бо житиму тут завжди, у будинку з двома людськими привидами, i третiм — фантомом смертi. Носитиму до холодної хати, закиданої до вiкон снiгом, крижану воду, що примудрилася знайти собi вихiд у скелi, протоптуватиму стежку до обiйстя та вчитимусь жити у несвiдомого хлопчика, котрий не боїться бути загубленим у той час, коли у всiх нас запрограмований страх перед небуттям. Вчитимусь безболiсно розумiти, що пiщинка на березi океану безмежностi має єдине призначення — заповнювати свою нiшу доти, доки прилив не звiльнить мiсце для iншої краплини. Цiнуватиму прожитий без приливiв та вiдливiв день. Любитиму Флооро. Шукатиму перо, котрим Марчелло хотiв писати, коли ворушив пучками кiстлявих, напiвмертвих пальцiв. Шукатиму зошит його спостережень, аби вiднайти себе у свiтi, в якому маленьке тiльце Флооро без людської душi (чи не такими були мої первiснi предки?), жило у країнi на iм'я «нiяк» i не могло увiмкнути свою уяву для того, аби розповiсти менi про своє минуле. Уява допомогла б йому стати людиною. Але хлопчиковi бракувало слiв, в'язких та солодких, гiрких та колючих, прозорих звукових вiбрацiй, без котрих людина — не людина. Її нема. А є тiльки iстота. Вона живе у тiлi, що йому належать руки, якi нiщо i нiколи не тримали, та ноги, на ступнi яких жодного разу не спирались вагою всього тiла.

Холодна пустка свiдомостi Флооро нагадувала менi занесену тiрольським сипучим снiгом стiну мовчання Марчелло. Я не знала, як розговорити помираючого дiда, так само, i як змусити баранчика сказати менi щось, окрiм надривного «бгееее».

Тим часом, спостерiгаючи за ним, я помiчала все, що Флоро любив i чого не терпiв. Вiн почав їсти сухий хлiб, котрий я для себе та старого розмочувала у водi. Це тiшило мене, бо нiколи не могла спокiйно дивитись, як вiн безпомiчно пережовує минулорiчне сiно, i як потiм губить кiмнатою горохоподiбний послiд.

Малий жував iнколи глевкий поплiснiлий хлiб, що його запаси я знаходила у дiдовiй «будi», призначенiй для збереження замороженої холодом їжi.

Флооро, незмiнно знаходячи нюхом чорний окраєць, тягнувся до нього, мов пес за шматком м'яса. Iз диким блиском у випуклих очах. Iнколи боязко озираючись, нiби переживав, що хтось забере поживу. Iнколи iз дитячою радiстю, нiби в передчуттi ласощiв. Аж доки менi не спало на думку за допомогою хлiба вчити його стояти на двох заднiх.

Я ставила хлiб на край столу, сама зазвичай завмирала бiля вiкна (це вже було тодi, коли вiн звик до наших зi старим запахiв, бо до того часу навiть наш безрух насторожував його). Малий бив об пiдлогу заднiми лапами, кумедно стриг вухами, його рухлива щелепа швидко ходила вправо-лiво, а я спостерiгала за його дiями.

Марчелло, якщо в ту хвилину не був здоланий сном, також водив поглядом за хлопчиком, котрий спочатку дуже довго тупцював бiля столу, задерши свою кудлату голiвку з випаленим на кiнчиках та надзвичайно темним бiля коренiв волоссям, не знаючи, як дiстати те, що так гарно вiє на нього запахом продовження життя. Нетерпляче б'ючи ногами-ратицями, вiн мiг годинами стояти отак, iз задертою головою, iз налитим нерозумiнням поглядом та повним слини ротом, яка витiкала iз кутикiв його покусаних, посiчених та потрiсканих губ, i стiкала до шиї, гублячись у довгому волоссi, котре, незважаючи на миття, мало у собi багато сiна.

Я розчаровано думала, що навiть мавпа знайшла би спосiб поцупити зi столу смаколик. I тiльки в мого маленького хлопчика не вистачає кебети вилiзти на стiльчик або стати на заднi, щоб отримати винагороду за власну кмiтливiсть.

Мене занадто гостро пекло розумiння його безпомiчностi. Обпiкало так, що єдиним порятунком вiд жару в душi були великi, мов роси на запотiлих вiкнах, сльози. Усвiдомлення, що людина, оце величне диво природи, завдяки якiй створенi численнi блага, виявляється, є всього лиш твариною, та й то не найкращою, а бездумною, котра, залежно вiд обставин, асоцiюватиме себе будь з ким — вiвцею чи псом, приносило менi вiдчуття неймовiрного болю та прикрої радостi водночас.

Це розумiння повiльно та непомiтно знiмало з моїх сутулих плечей кам'яний хрест вигаданих i реальних провин. Я вже не так каралася собою, не була для власного серця такою нестерпною. «Грушка-дичка» вiдходила в минуле, залишаючи за собою ще кiлька нашарувань задавлених комплексiв, набутих у процесi розвитку власного тiла, але i вони поволi згорали, нiби у кам'яному камiнi Марчелло, де повiльно тлiли дерев'янi шматки вечора. Топили мої болi, а тi, поволi-поволi, але таки пiддавалися теплу, вимиваючи з органiзму за допомогою гiрких слiз хворобу.

Тим часом дiдо хрипко шепотiв незрозумiлi слова голосом смертника, а я, до речi, також хотiла, аби вiн дожив до весни, адже навеснi танутимуть снiги i їхнi чистi води стiкатимуть до сiл, забруднюючи залишками минулорiчної трави та почорнiлим пiд снiгом листя струмки iз питною водою, звідки селяни брали воду i носили до своїх теплих схованок-нiр, де вони, потай вiд усiх, вiддавалися вродженим iнстинктам. Цiкаво, чому тiльки один-єдиний вроджений iнстинкт не є ганебним? Чому не можна кохатися в ресторанi при свiчках, а їсти можна? Але ж нi! Пригадую, моя бабуся сварила мене, коли я маленькою винесла на вулицю калач i їла його на лавцi.

Старий радив показати Флооро, як дiставати хлiб зi столу. Але я, хоч i полюбила малого так сильно, як не любила нiкого досi, не хотiла спрощувати завдання i вирiшила кiлька днiв взагалi не давати йому їжi, залишивши на столi отой черствий, давно висохший шматок чорного, iз висiвками, принесеного кимось зi селян в обмiн на лiки, хлiба.

Це трапилося другого дня. Тобто третьої ночi. Я вже звикла, що Флооро спав дуже неспокiйно, особливо при повному мiсяцi його огортала туга за побратимами, i вiн, пiдiбгавши пiд себе заднi лапи i витягнувши переднi, завивав гортанним, зовсiм не тонким (як це зазвичай буває у п'ятирiчних дiтей) голосом єдине, вiдоме йому «Бгегегегеге!».

Це «бге» ставало дедалi тужливiшим (а менi таки хотiлося думати, що хлопчик поволi звикає до нас), i я нерiдко була вже близькою до того, аби винести малого до стайнi й перестати мучити його вимушеною приналежнiстю до людського роду. Проте тiєї третьої ночi, коли туга та голод наклались один на одного невимовно-болючими пластами, хлопчик сновигав кiмнатою, обнюхуючи то стару кухонну шафу, де ми тримали нехитрi запаси (що, до речi, закiнчувалися), то велику алюмiнiєву миску, в котрiй я мила посуд.

Нiч була настiльки слiпою, що я, хоча вже давно не мала страхiв перед темрявою, боялася вийти навiть за порiг. Хурделиця завивала за вiкном, просовуючи крiзь димар довгi щупальця до камiна. За вiкном, як ти до нього не притуляйся, не побачиш нiчого, крiм великих снiжинок, що били у шибку, вiдрiзаючи хату вiд усього свiту.

Було темно. Крiзь частi пориви снiгу я чула тугий, не схожий на людський голос Флооро. Чула його кроки, i знала: незважаючи на темряву, вiн не зачепить жодного стiльця, бо зiр, як i нюх, у нього був чудовий. Отож, тiєї ночi мiй хлопчик довго тупцював бiля столу, на котрому вже другий день i третю нiч лежав глевкий шматок їжi.

Я тiльки почула шурхiт, не знаю, як вiн це зробив, але вже через секунду зрозумiла — малий пережовує хлiб.

Моє серце наповнилося материнською нiжнiстю. I я втiшалася з того, що мiй хлопчик, мiй маленький Флооро iз випуклим животиком, має у своїй надзвичайно малiй голiвцi iз низьким та запалим чолом бодай якусь краплину глузду. I вiн сьогоднi нею скористався.

Зранку я, знову залишаючись голодною, мимохiть згадуючи своє розкошування-ласування заморськими делiкатесами на американському круїзному лайнерi, вмочила до миски iз теплою водою хлiб для дiда, та поставила на край столу останнiй окраєць, плекаючи надiю, що моє маля, моя спотворена квiточка, що жила без сонця, бо збiгом обставин змушена виростати мiж камiнням, сьогоднi не забуде свого нiчного досягнення i знову потягнеться за їжею. Чекати довелося довго. Флооро знову кiлька годин тупцював бiля столу. Його ногами уперше стiкав рiдкий послiд. Шлунок, не звикши до нової їжi, вiдмовлявся нормально функцiонувати. Але Флооро зовсiм не звертав уваги на такi дрiбницi, як зеленувато-жовтi екскременти на худих патичках-лапах, котрi сьогоднi вночi вперше подали ознаки справжнiх людських нiг.

I тут вiн, мов коза, закинувши прямi переднi лапи догори i спершись ними об край столу, поклавши видовжене пiдборiддя мiж двома скоцюрбленими лапами-руками, хриплячи щось гортанною мовою, намагався довжелезним (о, Боже, чи це не вiд щоденного лизання соляної каменюки, що я її помiтила в яслах?) язиком дiстати окраєць.

Ми з дiдом перекинулись переможними поглядами. А старечi пальцi Марчелло знову склалися в пучки, нiби тримаючи олiвця, аби записати до потаємного зошита нове спостереження над спотвореною людиною-виправданням власних душевних бiд.

Ми перемагали. Ми думали, що перемагали. Ми хотiли вигравати, бо нашими повiтряними кульками керував єдиний, непереможний, той, котрого не зiтерти за жодних обставин iнстинкт — iнстинкт виживання.

Ми, двоє маленьких, по-своєму звихнутих на власних комплексах людей, думали, що можемо перемогти природу, виховавши в сучасних умовах первiсну людину. Ми, плачучи вiд смутку, вiдкрито тiшилися з цього. Дiдо — бо змiг стати Пiгмалiоном людської (вiдсутньої) душi. I я. Я радiла не так знахiдцi-Флооро, як Флооро-усвiдомленню-що-я-нi-в-чому-не-винна. Адже тепер зникали усi мої думки-спогади. Про жахливий характер. Про дитинство, коли сусiдка говорила iншiй сусiдцi, що мала Петрова грушка така корова, до Бога, та й препаскудний має характер!» Тепер оце «має» для «Петрової Грушки» набуло зовсiм iншого значення. Виправдального! Бо вона, тобто я, тобто грушка-дичка мого нянька-Петра, не «має» чи «мала» характер, вона його набула! На-бу-ла! Тепер я могла без жодних докорiв сумлiння звинуватити сусiдок чи ще когось (власне тiло?) у своїх невдачах. I свiт, котрий так нагло вкинув мене до всепоглинаючих америк та австралiй, хоча б на один вiдтiнок, на одну барву, на один тон зробивсь свiтлiшим. I вiд цього у менi завмирало велике гумове серце, котре з повiтряної кульки кольору морської хвилi — тiєї, що у лайнерi-коритi я ковзала нею вперше, прокладаючи собi шлях вiд Чорного моря до Середземного, аби потiм вiдпливти до дитячих мрiй — ставало схожим на серце iз кровi та плотi.

Одного ранку, спостерiгаючи за традиційно апатичним Флооро, я усвiдомила свiй грiх, хрест i покуту (котрi, о Боже, злилися в єдине): так легко втрачаючи чоловiка та доньку, я поверталася у володiння власної потаємно-омрiяної iнфантильностi. Iнфантильнi мрiї були бичем, котрий хльостав мене школяркою, студенткою, дружиною, матiр'ю. У тих мрiях не було мiсця для чоловiкiв i дiтей. Бо я, сотнi разiв висмiяна сiльськими дiтлахами «грушка-дичка», вiдчувала себе затишно тiльки бiля татка, котрий iз суворим виразом обличчя та лагiдним посмiхом у кутиках пошерхлих губ завжди переконував, що грушка — найсоковитiший та найсолодший плiд, i що розпiзнають його смак тiльки тi, котрi зумiють дочекатися осенi. I менi вiрилось, що вiн мав на увазi справжню осiнь, ту, що настане пiсля спекотного лiта сiнокосiв, i чекаючи її, я плекала мрiї про далекi країни, де не буде нi сусiдських дiтлахiв, нi ще однiєї осенi, а тiльки вiчне лiто, i я у ньому купатимусь, житиму у суцвiттi власної молодостi. Гарна i щаслива…

Там будуть хлопцi, котрi приноситимуть i менi на перше квiтня не глину попiд ворота, а тюльпани, зiрванi, як ведеться, у городi сусiдської, бридкiшої дiвчини, та великi оберемки бузку, уквiтчанi рiзнокольоровими паперовими стрiчками.

Подорослiшала я, провiвши кiлька рокiв на кораблi, де не було нiкого, хто приймав би за мене рiшення. Там я не могла залишатись пасивною, як тодi, ще на першому курсi, коли менi так подобався одногрупник, а я жодного разу не виказала йому своєї симпатiї. Бо чекала зустрiчного кроку вiд нього. Навiть Кевiн став моїм першим чоловiком тiльки через те, що проявив iнiцiативу. Але тепер уже все позаду. Я умiю вiдстоювати себе, бо навчилася розпiзнавати власнi бажання, завжди розмитi, мов кола на водi.

Тим часом я розумiла, що хоч як би нам був до вподоби прекрасний театр на двох — тобто наше усамiтнення з хлопчиком — а таки доведеться йти до баби Герлiнде за провiантом. Бо їсти сiно та солому, маючи навiть найблагороднiшi намiри, як-от стати твариноподiбною iстотою без радостi та печалi, я не могла.

Розумiючи, що наражаю на небезпеку всiх: себе, Герлiнде, Марчелло та Флооро, iншого виходу не мала. Рiзати овець я не вмiла, та й не хотiлось їсти побратимiв мого сина. Тепло одягнувшись, вже було ступила за порiг кiмнати, аж кволий голос старого примусив озирнутися.

— Чого тобi? — насупилась у менi карпатська забобоннiсть: не повертатися, бо не пощастить.

— Перекажи Герлiнде, що Сон-сона звали Чавакутою, i що його три роки тому знайшли мертвим неподалiк Бренерро.

Я мовчки рушила до виходу, навiть не глянувши на нього, таким огидним був вiн менi у ту мить, однак старий знову заговорив:

— Олено, там, у столi, є кiлька малюнкiв, вiддай їх Герлiнде, скажи, що я, як i обiцяв, не забуваю подiй тридцятирiчної давностi…

Марчелло говорив занадто стомлено, хоча був iще ранок, i занадто сумно, хоча зазвичай вiн сповнював кiмнату надiєю. Нiби прощається, подумалося менi. I це була правда, вiн прощався з Герлiнде, котру не бачив кiлька десятилiть.

Я взяла до рук сiрi картонки. На малюнках була зображана його кохана, тiльки без зморщок, без смутку в очах, така, якою полюбив її Марчелло, якою її уявляв у переповненi самотнiстю ночi. Уже виходячи, почула, як вiн, радше марячи, неголосно мовив:

- Їх засипало снiгом у зимiвнику, де жила Марiя. А коли люди вiдкопали, було вже пiзно…

Починався сiрий вечiр. На посипане пучечками тьмяного мiсячного свiтла село опустився щипучий мороз. Прокрадаючись голими заснiженими городами дозахованих вiд цивiлiзацiї гохобердорфських хат, що мiцно тулилися дерев'яними боками до похилої поверхнi гори, я вже чула запах згорiлих дров, що їхнiй дим прокладав собi шлях крiзь теплi комини. Аби не привертати увагу собак, я намагалась не провалюватися у снiг та не шурхотiти широчезними чобiтьми, до пiдошов яких великими цвяхами були прибитi широкi та добре вiдтесанi, за формою схожi на лижi, дощечки.

Мимохiть пригадала заголовки газет п'ятирiчної давностi: «Gruneszone — Todeszone» (Зелена зона — зона смертi). Темними кiстяками лiтер вони волали про лавину, гендлюючи моїм болем людини, що втратила рiдних.

А перемерзла українка, ледь не iз загуслою кров'ю у карпатських жилах, човником тримаючи мiцно стуленi долонi перед носом та ротом, аби врятувати дихальнi шляхи вiд всюдисущих, мов мурахи, мiкро-лавин, котрi мали на метi єдине — дiбратися до мого i так холодного серця-кульки, намагалася не забути почуте колись вiд її Кевiна — дихати неглибоко, не розтуляючи майже вiдмерзлих половинок човника. Аж доки не почула десь зверху порух… Першим лизнув мою бiлу вiд холоду щоку темношерстий пес, на товстiй шиї котрого бовталася маленька, 25 мiлiлiтрiв, пляшечка з коньяком. Того дня вченi пси врятували трьох людей. Вони ж знайшли ще кiлькох, але вже захололих. Коли їм вдавалося вiдкопати тiло, собаки голосно вили, сповiщаючи людей, а тi у плахтах вiдтягували мерцiв до вирiвняної лопатами площi та складали їх у два довгi ряди. Я їх добре роздивилася уже тiльки зверху, коли через два днi, пiсля того як трошки вщухнула хурделиця, першим гвинтокрилом неслась у напрямку нового (iз присмаком захоплюючих пригод) життя.

Бабина хата, iз витиснутими бiлою крейдою на дверях лiтерами та числами, котрi означали «Christus mansionem benedikat» («Господи, благослови кожен дiм»), сумно височiла вiдбудованим другим поверхом.

— Герлiнде, — покликала я, штовхнувши, як завжди незачиненi дверi.

Але вони не зрушили навiть пiд моїм натиском.

— Герлiнде! — уже настирливiше кликала я, злодiйкувато роззираючись довкола та неголосно погрюкуючи рукою об дерев'янi дошки.

Бiля низького порога припертi до мiцної стiни (саме вона вистояла колись пiд натиском примхливої лавини, врятувавши моє мiзерне життя) стояли столiтнi вила.

— Бог в дiм… — почувся шамотливий старечий голос i дверi зi скрипом вiдхилились, випускаючи тонкою смужкою застояне в хатi тепло, аби змiшати його iз хрумким морозом альпiйського вечора. Роззираючись, мовби уперше тут, увiйшла я до хати, де пахло козами та молоком. Цей запах вiдразу нагадав менi, що десь, на оточенiй ялинками полонинi, у будиночку iз ґратами на вiкнах мене чекає внук Герлiнде, худенький Флооро iз послiдом на тонких, вкритих загрубiлою шкiрою ногах.

— Добре, що ти прийшла уночi. Знаєш, татцельвурм сказився вiд холодiв…

— Герлiнде, Марчелло слабий! — дивно, я вже геть забула про моторошнi розповiдi про татцельвурма, настiльки захопила мене iсторiя з хлопчиком та моє повернення до майже повноцiнного життя.

— Бачиш, я затягую ряднинами вiкна на нiч, — проiгнорувала мене стара. — Але це смiшно, бо, думаю, татцельвурм iде на запах тварин. Деякi селяни, як i я, заводять худобу ночувати до хати. Знаєш, нещодавно вiн зарiзав рiчне теля.

Я сидiла на рiзьбленiй скринi. Погляд Герлiнде, якщо би його надiлити силою хірургічного скальпеля, мiг розiтнути моє тiло, аби вийняти серце-кульку i без розпитувань (адже тема ця була для неї забороненою) побачити все самiй: правду про хлопчика, якого ми, нехрещеного, назвали вигаданим iменем Флооро.

— Вiзьми, — у простягнутiй до мене мисцi шурхотiли коричневi, висушенi листки. — Це я для тебе дiстала. Ще моя прабаба лiкувалася цим, бо тодi не було таблеток… Тi пiгулки одне лiчать, iнше калiчать.

Я задоволено посмiхнулася думцi про те, що, мабуть, менi вже не знадобляться лiки вiд надокучливої хвороби. Адже вона… вона просто зникла… Не залишаючи бiльше на бiлизнi вологих, червонуватих, iз неприємним запахом плям. Що тiльки я не перепробувала, аж ось — минулося!

Просто зникло, коли я вiднайшла яку-не-яку, але мету життя.

— А що ще у тебе нового? — запитала баба, нiби зовсiм мiж iншим, але я розумiла, що йдеться про її маленького внука.

— Усе гаразд. Iз нас будуть люди, — i, посмiхнувшись криво, я потягнулась до старої порцелянової ляльки, що десятилiттями висиджувалася на дерев'янiй скринi.

Якусь мить дивилась їй у вiчi, гадаючи, як вiдреагує на нову подружку Флооро, i сунула порцелянову цяцьку в мiшок iз провiантом.

…

Нiч уже майже пересипалася хрумкими пiщинками пiдмороженого снiгу за гори-скелi, гори-слоненята (сiра, кам'яна поверхня, де-не-де вкрита низькорослими деревами, в теплу пору нагадувала шкiру маленького слоненяти). На їхньому величному тлi витало висохле повiтря.

Дорога назад була нелегкою: обмотавши мене мотузкою, баба причепила до неї старезнi сани, поклавши на них мiшок iз їжею.

— Бережися татцельвурма, — тричi поплювала на дорогу Герлiнде, нiби вiд нього, якщо вiн уже вирiшить напасти, можна врятуватись. — У недiлю гохобердорфцi робитимуть облаву на звiра.

Додому, а то був мiй справжнiй дiм, iти було, попри важку упряжу, не важко, бо думка про Флооро штовхала вперед, не дозволяла зупинитися навiть на мить. Я любила його. Мого маленького хлопчика.

Коли я майже пiдходила до нашої галявини, сонце стояло високо i на моєму чолi виступив пiт. Нерiвними сiрими плямами падали свiтанковi тiнi кучерявих хмар на засипанi деревами гори. Шпилястi, заґратованi протилавинними пасками скелi подобалися менi так, як може подобатись батькiвщина — трепетно, з присмаком певної ностальгiї за щасливим минулим, за батьками, яких залишаєш, за першими друзями (котрих у мене нiколи не було, нi перших, нi останнiх — нiяких).

Я любила цю заснiжену зиму так, як не вмiла любити людей.

Але враз, мрiючи про хатку iз двома чоловiками, котрi так мене потребують (один — аби провести його в останню дорогу, хоча вiрила, що доживши до весни, дiдо оклигає, хоча би для того, аби допомогти менi зрозумiти хлопчика, i другий — аби вивести його на шлях, яким вiн насправдi iти не хотiв), знову вiдчула всi контури мого наповненого азотом, спраглого неба серця. Адже всього за кiлька крокiв вiд мене я побачила слiди жахливої iстоти, котра загризала овець i телят, — татцельвурма.

Щось було у них загадкове i нiби знайоме менi.

Вiд переживання та втоми думки плутались. Туманнi спогади про минуле та яскравi думки про Флооро змiшались у моїй головi. Гори свiтилися сяйвом уламкiв сонячних променiв. Я поспiшала до милого сина.

Не зупинялася. Йшла так, ніби хтось, той, хто сидить на Герлiндиних санях, батожить мої плечi. Мої колись сутулi плечi. Коли я ранiше влiтку одягала легку блузочку та пiд неї тугий лiфчик, аби утримувати видовженi груди, лямки бюстгальтера так сильно впивались у мою спину, розтинаючи її на кiлька горбикiв iз сала, що плечi пiд вагою грудей все бiльше i бiльше опускалися. Навiть мої чорношкiрi спiвпрацiвники не раз потай насмiхалися з цього. Ну от справжня вам «грушка-дичка». Карпатська корова, як влучно пiдмiтив Кевiн.

Я не думала тодi про твердiсть та мiцнiсть снiгу, тiльки втiкала пiд покривало лiсу, аби замести слiди, забути про все, крiм хлопчика-Флооро, зачиненого у кiмнатi зi старим Марчелло, шкiра котрого, не дивлячись на мої частi омивання, зберiгала запах покритої гнилизною поверхнi столу, що його залишили у вологому темному пiдвалi на кiлька рокiв.

Смикнувши щосили сани, я не помiтила, як випала порцелянова лялька, яка лежала зверху, на харчах. Додому не дiйшла, а добрела, майже випадково потрапила, навiть не знаю як. Надто багато запитань слизькими гадюками клубочилось у моїй головi, провокуючи бiль, нерозумiння, жах та лавину жалю, котра поглинала мене всю, не залишаючи мiсця для здорового глузду.

Вiдчинила вхiднi дверi. Вони тихо зойкнули. Вiдхилила дверi кiмнати. На вiкнах захвилювалися куцi фiранки. Пахло людським послiдом та сечею. I ще чимось, невловимо-солодкуватим. Марчелло, як завжди, нерухомо лежав, чекаючи останньої весни, що допоможе йому дiстатись до першої осенi. Я мала до нього дуже багато запитань, але це потiм, бо у першу чергу мене цiкавив хлопчик, а вiн був тут, не тiкав нiкуди! Осмiлiвши за час моєї вiдсутностi, пiдiбгавши пiд себе ноги й витягнувши руки, лежав на моєму мiсцi бiля камiна i ритмiчно рухав великою щелепою вправо-лiво, мiряючи свiт повним апатiї поглядом.

Щойно вiдхилилися дверi i мiй погляд ковзнув крiзь щiлинку на Флооро, як вiн, iз силою трусонувши головою, миттєво звiвся на чотири кiнцiвки та чкурнув до свого страусиного сховку — мiж лiжком та стiною — задом до мене.

Тодi я метнулась до дiда. Не розумiю, чому вчепилась у його посохлi голi плечi (роздягнула його ще ранiше, бо вiд довгого лежання просмердiлий одяг мiцно приклеївся до тiла, так, що сморiд вiд нього ще довго носився кiмнатою), струсонула ним iз такою силою, нiби хотiла витрясти слова-зiзнання, всю правду про його уявний свiт надлюдей (чи пiдлюдей?), але вiн мовчав, його очi залишались заплющеними, а кутики потрощених старiстю губ посмiхались. Його холодне тiло смердiло старечими видiленнями. А з привiдкритого рота вiдгонило солодкуватим присмаком фiналу. Простирадла тхнули останньою сечею. Тунель Марчелло зачинився зi сторони дня та людства, вiдкриваючи якiсь iншi, незвiданi нами горизонти, перегорнувши сторiнку його таємницi, i зараз, на новому аркушi не було зовсiм нiчого, крiм бiлизни тiрольського снiгу, i менi вчувалося, як старий Гiорг, сидячи на зеленiй рiзьбленiй лавицi, високими нотами виводить пiсню старих i сiрих вiд власної сивини гiр.

— Holadaittijo — спробувала в розпачливому одурi i собi наслiдувати первiсний вiвчарський клич про небезпеку.

I згадалося, як невидимий птах, що спочатку чути тiльки помах його крила, пролiтає чорною тiнню на бiлому блиску землi. I завiрюха вщухає, аби завтра знову сипонути в нашi вiкна спочатку мокрими опадами. I нiч опускається разом iз морозом, перетворюючи тi опади на хрусткi кристалики снiгу.

А ще я пригадала апатичний погляд нi в чому не винного, сердешного Флооро, коли тiльки увiйшла до залитої смородом та смертю (солодкавою смертю, яка забрала зi собою останню таємницю Марчелло) кiмнати. Флооро дивився на життя так, як дивляться на беззмiстовну картину, як споглядають порожню театральну сцену. Нiби давав менi зрозумiти: вiн буде однаково апатично спостерiгати за смертю людини та за найчарiвнiшим танцем. Бо нiщо, крiм їжi, не може сколихнути його свiдомостi та мовчання. Це тiльки ми, люди, у безкiнечно-довгому монолозi із собою розмовлятимемо без жодної мети упродовж життя. Вiн же мовчав. Його не лякало перебування в однiй кiмнатi з небiжчиком. Його нiщо не зачiпало.

Я, безпорадна та розгублена, iз каменем на знову сутулих плечах, вискочила на занесене снiгом подвiр'я i, склавши човником руки, як тодi, коли невiдь-чому боролася за своє беззмiстовне життя, кричала так, аби вiн, голос, не вислизав крiзь мої пальцi та не лякав замислених птахiв, кричала, аби вдавити свiй стогiн назад, до скорботного тiла, аби не вiдлякати Флооро, кричала про чужi бiди та жахи, котрi волею долi оселились у моєму тiлi. Через деякий час, коли серце вихлюпнуло у свiт ще одну порцiю печалi та розпачу, коли тепле тiло звивалось у кучугурi снiгу i волосся вже посивiло вiд бiлих мух, вiдчувши холод, я вповзла до кiмнати. Саме так, заповзла на чотирьох, i нехай я не маю знайомого Флооро запаху, котрий на рiвнi пiдсвiдомостi рiднить його з певним видом живих iстот, одначе я стану Могамедом, аби йти до своєї гори, я стану такою як вiн, аби тiльки навчити мого сина любити живу людину, котра навчилася любити його. Я стану такою як вiн, ми житимемо щасливо, незважаючи на смерть та життєвi тунелi, котрi чомусь завжди обривають нашi, пересипанi великими планами дороги. Тим часом був уже початок березня, а весна ще не починалася. Маленький Флооро, жадiбно вбираючи запах свiжого хлiба, голий стояв бiля старих саней, i прозора слина стiкала з його викривленого рота, падаючи на неймовiрно бiлий снiг…

Тепле тiло щоденника

Я не могла притягнути його тiло до людей, адже тодi вiдкриється таємниця iснування Флооро, а разом iз тим розiб'ється крихкий кришталь моєї тонкої надiї на щастя удвох. Люди не зрозумiють нас. I навiть якщо гохобердорфцi не вб'ють мого сина i нам вдасться пробратися далi, до мiста, я розумiла, що там на нього чекали би дослiди та вiчний неспокiй. Ученi вивчали б його тiло та душу, намагалися примусити хлопчика стояти на двох чи артикулювати слова, бездумно, мов папуга, всього кiлька слiв, без яких не давали б йому нi води, нi їжi. Вони, можливо, захочуть, аби вiн справляв природну потребу в унiтаз, а Флооро, не розумiючи їх, мiг би просто нахлебтатись iз бiлої мушлi води.

Затвердла земля залягала так глибоко, що, здавалося, я витрачу всi життєвi сили, данi менi для того, аби любити Флооро, перш нiж розкидаю важкий, наметений за кiлька мiсяцiв снiг i почну рити останнiй сховок для демiурга Марчеллло.

Упоравшись iз яскравим, що аж вибирав очi, снiгом, я побачила землю такою, якою ще нi разу вона для мене не була: життєдайною. На її зимовiй, тонкiй шкiрi тулились одна до одної старi замерзлi травинки, нагадуючи менi, що життя — це передусiм природа.

Кiлька разiв, агресивно вгризшись лопатою у захололу, як колись моє серце, землю, я знову ледь не закричала вiд лютi, безпорадностi та безсилля: вона виявилася зовсiм не землею, не ґрунтом, що розсипається, коли його взяти на долоню, аби вдихнути запах життєдайностi, а кам'яною породою старої альпiйської скелi, що в її захованих вiд людського ока, ще не дослiджених куточках, мiцно (на мiльярди рокiв уперед) в'їлись вiдбитки нiг вимерлих динозаврiв та великi листки пальмових дерев.

I тодi у мене не залишилось iншого вибору крiм того, аби поховати Марчелло просто на слонячiй поверхнi гiр, та накрити мiцним, бо вiчним (принаймнi, на мiй погляд) покривалом прабатька-неба. Я знала, покарання прийде незмiнно. Але не зараз, колись. Тепер для мене було найважливiшим випростатися пiд важким, власним тягарем набутих страхiть. Скинути страх перед майбутнiм i розпалити до неможливого велике вогнище любовi до мого Флооро.

Скорботна, везла я мертвого та голого Марчелло, прив'язаного мотузком до старих саней баби Герлiнде, туди, за залите льодом та снiгом озеро, до урвища мiж сiрими скелями, аби заховати труп вiд людей, котрi нiколи не зрозумiють нi мене, нi його, нi тим паче нас разом, тягнула його, аби вiдсунути на непевний вiдрiзок часу правду про Флооро.

Моє тiло покрилося солоним, липким та гарячим потом, ноги тремтiли вiд усвiдомлення: один неправильний крок, i я або зiрвуся до урвища, або провалюсь до однiєї з кучугур, котрi зараз здавалися звичайними горбатими наростами землi. I тодi вже не дочекаюся, коли маленький хлопчик скоцюрбленими ручками обiйме мене за шию i любовно посмiхнеться так, як посмiхаються п'ятилiтнi дiти до своїх матерiв.

Тiло гепнулося, мов звалилась до урвища важка дерев'яна колода, тягнучи за собою шлейф снiгової пилюки. А я, навiть не перехрестившись, бо вiра моя у Бога похитнулася ще тодi, коли, п'ятирiчною, захоплена великою кiлькiстю блискiток на картинах, що прикрашали iконостас, захотiла торкнути образи, на котрих була зображена єдина жiнка, бо все iнше, божественне, було незмiнно чоловiчого роду. I наш худий, iз сiрим обличчям та темними колами попiд очима дяк зло засичав гадюкою про те, що менi, саме менi, тут не мiсце. А його син, котрий тримав величезну Бiблiю у маленьких, посiчених бур'яном руках, ховаючи за святою книгою усмiх, прошепотiв остогидлу менi вуличну дражнилку:

— «Грушка-дичка»… «Грушка-дичка»…

Тiло скотилося донизу. Я навiть не подивилась йому вслiд, боячись, що снiговi маси, приховуючи справжнi контури урвища, не витримавши ваги мого тiла, поволочать i мене за собою, туди, до гробницi творця найкращого на цiлий свiт Флооро. I розвернувшись, потягнула до свого першого справжнього дому дерев'янi сани.

Плечi, тягар яких, здавалося, зменшився в об'ємi, напружено кам'янiли, а серце нидiло, як тодi, коли Альпи гнали мене вiд себе, нашiптуючи про нелюбов; здавалося, зараз менi вчується глухий звук, i я тiльки потiм дiзнаюся, що то знесло перший будинок, а потiм трiсне шкло, завалиться стiна, лавина огорне мене знову правдою свого жахливого iснування. I не буде менi порятунку за скоєне. I не дасть вона менi нового шансу, як тодi, коли хотiла навчити любити, вiдродитись, стати новою. Тепер не пробачить вторгнення в її володiння, не пробачить менi холодного тiла Марчелло, котре вiднинi спочиватиме в її посивiлому волоссi.

Снiг пiд мештами-лижами хрускотiв, ледь прогинаючись, нагадуючи залитi солоною океанською водою нерiвнi ночi на американських лайнерах, Джефа iз сильною, мов отрута, джамайкiйською травкою, та його розповiдi про єднання з природою, про плем'я растаманiв та фiлософiю щастя, вiд якої у мене прогиналася пiд ногами хитка пiдлога невеличкої двомiсної каюти (бiльш схожої на купе потяга «Ужгород-Одеса», до якого мене завжди проводжала моя добра, завчасно посивiла мамка), про хрускiт пальцiв Джефа, котрий в компанiї iнших чоловiкiв завжди нервово тягнув за них так, що неприємний звук розносився всiєю каютою.

— Грушка-дичка! Грушка-дичка! — по черзi хрускотiли в моїй уявi Джефовi пальцi, i спогад про тiло Марчелло, котре великим альпiйським полiном рухнуло в кучугуру застояного снiгу, пульсував моїми жилами, стугонiв у скронях, i знову злiсть… злiсть… злiсть… На життя, моє життя, i життя в цiлому, злість визрiвала у менi гарячою магмою. Чому??? За що??? Я ж не прагнула його смертi! Менi хотiлося розповiсти йому про вологi очi Герлiнде, котрими та проводжала мене з порога. Я ще хотiла розказати йому, як дрiбно тремтiли її старечi, мов картопля на початку весни, руки, коли вона засовувала до торби свинячий обрiзок.

А потiм до мене знову приходила радiсть за знахiдку-Флооро, а далi невимовне щастя та трепет, i вдячнiсть за його присутнiсть у моєму домi, де ми житимемо вiдтепер тiльки вдвох, без розгаданої загадки про вiдбитки чиїхось лап — татцельвурма чи Альмгайста. I я вiдчувала, як у моїй головi переплiталась уся земна куля. Я виховаю Флооро, аби зрозумiти за вас усiх, що значить бути людиною. А вiн… вiн… мiй маленький хлопчик… мiй син… i солонi, мов пiт, сльози, не стiкаючи, кам'янiли на моїх щоках вiд колючого морозу.

Тим часом наростав новий вечiр, наливаючи собою мої мiць та бажання бути саме тут, i саме зараз. Згадалися колишнi мрiї та прагнення, мандрiвки до сiднеїв та нью-йоркiв, i було так жахливо смiшно (чомусь до болю в промоклих та захололих пальцях) iз мого тодiшнього безглуздого iснування. Тепер я розумiла всiх матерiв, котрi так любовно пригортають до свого тiла теплi дитячi тiльця.

I єдине, що я могла вчинити, вступивши до хати людини, котра хотiла цiною знiвеченої дитячої долi дiзнатися правду про людську сутнiсть, це впасти на товсту овечу шкiру бiля недомурованого камiна, i смiятися над усiм, реготати, давитися смiхом. Та так, що навiть маленький Флооро випхнув зi свого закутка уже пострижену мною i тому надзвичайно маленьку, iз запалим чолом голiвку, у котрiй не вмiстилася б жодна думка, i з острахом позирав на мене, пережовуючи, як завжди, своєю видовженою щелепою нiщо.

До того ж, вiд таких рухiв у нього, о Боже, на правiй щоцi утворювалась мила дитяча ямочка. I смiх, гiркий божевiльний смiх здолав моє тiло лавиною серцевого болю.

Я вирiшила: зранку шукатиму щоденник чи бодай щось, що допомогло б менi вiдкрити таємницю Флооро.

Марчелло, котрий боявся свiту, боявся суспiльства, яке його викинуло, боявся також i минулого, бо не знав, яким буде його власне майбутнє, а разом iз ним — смерть. Вiн боявся забуття. Думаю, старий усе сподiвався, що дика дитина зможе колись наштовхнути його на думку про таємницю походження людської сутi. А це залiкує його рани, котрi, мов замалi черевики, дошкуляли старому до останнього дня.

Виморена нiчними жахами (а снила я своїм рятiвником Марчелло), прокидалась облита в'язким потом, бо вiдчувала, що за нашим занесеним снiгом вiкном хтось спостерiгає. Альмгайст? Татцельвурм? Марчелло? Прокинувшись, я лежала, вдивляючись у сiрiсть ночi, вiкно втягувало у себе мiй хворобливий погляд. Надворi, як i завжди у ясну нiч, було зовсiм не темно, i жодного силуету не малювали менi старенькi шибки. Тiльки моя уява, та, що завжди провокувала страх, стугонiла жилами, водила зiницями, котрi напрочуд умiло вимальовували у кожному закутку жах. Я вслухалась у зашвидке дихання мого сина, i врештi не витримавши вiдсутностi ще одного життя у нашiй оселi, встала зi свого лiжка-овечої шкiри, пiдповзла на чотирьох до Флооро. Хлопчик тривожно сопiв, витягуючи заднi лапи, готуючись встати, аби сховатися вiд мене якдалi, тужливо (а туга завжди проростала в ньому пелюстками ночi) глянув на мене (але не в очi) i… не рушив iз мiсця. Я легенько, аби не злякати, торкнула кiстляву спину, провела по нiй захололою вiд переживань та страхiв долонею; моє ягнятко зовсiм по-людськи, голосно i глибоко вдихнуло повiтря, а потiм — нiби скорботно зiтхнуло. Я не забирала руки. Скрутившись калачиком, засинала бiля нього, мрiючи нiколи не вiдпускати зi своєї долонi тепло його маленького, безпомiчного тiла.

Прокинулась я вiд вовтузiння Флооро, сон якого вiдходив у минуле разом зi сходом сонця. «Його тваринна суть», — подумала я i помiтила, що спали ми, немов щенята, тiсно переплiвшись двома незграбними тiлами. I лише вiдсутнiсть мовчазного Марчелло та згадка про нiчнi видива, а також цiлком реальнi звуки бiля вiкна не давали паросткам нового дня розгорнутися в моєму серцi гiлками щасливої радостi за нас iз сином.

На мою величезну радiсть, маленький чотирилапий Флооро вчився робити першi, нерiвнi кроки. Я спостерiгала за ним, сидячи на давно продавленому лiжку тiрольського iталiйця. Вiд денного тепла на вiкнi заворушилась велика чорна муха. У камiнi трiскотiв вогонь. Бiля нього на грубцi грiлася вода. Хлiб я розклала у кiлькох мiсцях чотирикутного столу. Стiльцi завбачливо вiдсунула до стiни. Мiй хлопчик залишався байдужим, тiльки вуха, маленькi й чомусь видовженi зверху, рухалися вiд його внутрiшньої сконцентрованостi на їжi. Ранiше, дiставши окраєць, Флооро опускався на пiдлогу i довго принюхувався, перш нiж додуматися лiзти за iншим куснем. Ось так, дiстаючи та поїдаючи чорний хлiб, вiн мiг проводити години, доки його думки не переключались на воду. Тодi вiн шукав її, а напившись, бездумно лежав, водячи за мною очима, доки його повiки не ставали важкими, i вiн пiрнав у легку дрiмоту, з котрої його виводив будь-який, навiть найтихiший незнайомий звук.

Дивно, але вiн майже зовсiм не реагував на мiй голос, хiба iнколи, коли я казала «Флооро», протягуючи оте «ооооооооооооооооооо» довго i голосно. Тодi вiн пiдiймав iз пiдлоги голову, яка спочивала мiж його витягнутих рук, нiмотно (менi завжди хотiлося вiрити, що зi смутком, хоча я знала, що це не так) дивився на мої порожнi руки, i знову опускав її додолу.

Його не цiкавив мiй голос, вiн не вслухався у нього, сподiваючись зрозумiти мої слова. Йому не заважала надокучлива чорна муха на шибцi. Вiн навiть не глянув у мiй бiк, коли я, випадково перечепившись об дошку старої пiдлоги, випустила з рук горня, яке, впавши і голосно дзеленькнувши, розлетiлося на друзки. Але вiн, як тварина, прислуховувався до всього, чого не охоплював його зiр. На звуки поряд вiн мiг зовсiм не реагувати, якщо джерело звуку його не цiкавило. Проте коли я нагрiбала сiна, аби занести його до хлiва, i пiдходила потiм до шибки, аби подивитися на реакцiю Флооро, вiн завжди стояв бiля вiкна й насторожено прислухався.

А зараз я спостерiгала за ним. Моє серце млiло, немов у молодої матерi, котра бачить, як її немовля вперше зводиться на товстенькi нiжки, аби, незграбно розтуливши такi ж повненькi обiйми, ступити до тiєї, котрiй вiн довiряє найбiльше — до мами.

Мiй Флооро ступав своєрiдно, спираючись на тонкi, що аж виднiлися деформованi кiстки, переднi лапки-ручки об стiл, i пересувався далi, але не тому, що усвiдомив себе iстотою двоногою, а виключно через хлiб, який був розкладений на близькiй один вiд одного вiдстанi, а тому уможливлював пересування вiд одного шматка до iншого, не опускаючись при цьому на пiдлогу.

Я мовчала. I навiть моє кулькоподiбне серце на мить перестало стрибати вiд щастя, так менi закортiло пiдiйти до хлопчика, взяти отi викривленi долоньки у свої великi, повести його кiмнатою, нашiптуючи милi дурнички, що їх зазвичай говорять матерi своїм дiткам.

Потiм я шукала… Що? Щоденник? Думала, це життєпис мого Флооро, хлопчика- вiвцi. Хто ж вiн таки: грiховне та зле людське створiння, що потребує пастора, чи навпаки — первинно iдеальна iстота, що змiнюється пiд поганим впливом? А може, така собi tabula rasa: дощечка-душа немовляти, на якiй вiдображається те, що вимальовує на її поверхнi вчитель?

Нi, я не знала, чого шукала. Якихось доказiв, може, пiдказок, може, вiдповiдей на запитання, а може, себе i свою роль у життi Флооро. Я шукала… А знайшла тiльки кiлька книжок про диких дiтей. Нервово переглянувши їх, вжахнулась: скiльки нещасних диких людей було розкидано по всiй землi за довгу iсторiю людства. Нецiкавi були книжки… Я мигцем прошурхотiла поглядом старими сторiнками, аби переконатися, що тут не йдеться про мого Флооро. Пiзнiше прочитала мiф про Гiльгамеша, де також описана дика людина, котра жила у гармонiї з природою, доки її не знайшла людина розумна, та, що вважала себе всесильною, зробивши дику — нещасливою. «Незнання завжди щасливе» — робив на полях примiтки Марчелло. I я ще бiльше придивлялась до його коментарiв та вчитувалась у пiдкреслене, аби зрозумiти думки старого, побачити текст його поглядом, зрозумiти його свiт, аби це розумiння привело мене до чогось, що могло допомогти збагнути дитину та старого.

Тепер я знала, що Земля має сотнi iсторiй про диких людей, уже не говорячи про первiсних, знала, що їх можна оцивiлiзувати хiба за мiльярд рокiв. Довiдалася про двох iндiйських дiвчат Амалу та Камалу, яких виховали вовки, про Вiктора, Каспара Хаузера, тих, котрi лоскотали уяву людей протягом тисячолiтть. Але вся ця теорiя була менi нi до чого. Нi, прототипи Мауглi чи Тарзана, котрi насправдi мали не таке романтичне життя, як описали автори свiтової класики, мене не цiкавили. Навiть бiльше — менi було однаково. I досвiди та надбання попередникiв, i їхнi невтiшнi висновки… Бо доки живе мiй хлопчик, доти в моїй душi житиме непогасима, як сонце, надiя.

Але що ж iще, крiм лiкiв для власної душi, шукав Марчелло у безпомiчному поглядi Флооро? Усi його книги, зачитанi, перечитанi, iз позначками на полях та мiж рядками… Невже це i було реальнiстю, життям старого?

Помутніння

Тим часом Флооро дедалi частiше тягло на подвiр'я. Вiн не любив цiєї задушної хати. Йому хотiлось або простору, або хлiва, де пахло застояними тiлами овець, де були маленькi баранчики iз ледь кучерявими спинками, котрi, зiпнувшись на довгi й худенькi нiжки-патички, весело скакали одне бiля одного, нагадуючи, що мiй хлопчик — передусiм дитина, котрiй також потрiбнi iгри. Так, вiн умiв бавитись. Але по-овечому. Iнколи, коли мав гарний настрiй, пiдскакував, закидаючи догори ноги, спираючись на руки, i обличчя його нагадувало кiлькамiсячне ягнятко, яке радiє життю тiльки через те, що воно, ягня, є ягням. Мене дивувало, з якою тваринною радiстю вискакував вiн на подвiр'я, зовсiм голий, в очах — затуманена туга тварини, що її вiдiрвали вiд звичного середовища, скакав у кучугуру вiдкиданого снiгу i впивався тремкою iлюзiєю свободи вiд мене. Тицяючись обличчям у снiг, ковтав його, мов найсмачнiше морозиво, i лягав на спинку, задираючи ноги i руки догори, граючись власним тiлом, нiби це була єдина його забавка, реальна втiха. Iнколи я впускала до нього в загорожу пiд стрiхою кiлька овечок, аби вони могли вдосталь набавитися, бо не хотiла забирати вiд Флооро овече дитинство, позбавляти його тих радостей, яких вiн прагнув.

Iз кожним днем, озираючись на своє минуле, спостерiгаючи за хлопчиком, я вiдчувала, що дедалi бiльше хочу бути такою, як вiн. Забути впливи цього свiту, i одного разу, рука в руку, пiти зi своїм сином на полонину, де, кажуть, володарює Альмгайст, i жити з ним вiльним життям, не переймаючись людськими проблемами. Не мати набутого iнстинкту страху, котрий провокує самозахист, i тому — не думати про майбутнє.

Я прагла у свiт, де немає снiв. Дивно, у книгах Марчелло йшлося про те, що дикi дiти не бачать сновидiнь. Я хотiла розучитися бачити кольоровi картинки — сховки моїх денних страхiв, не бачити щотижня тiєї змiюки-лавини, що наповзала на мене, даруючи надiю та безнадiю водночас… Не марити нею, забути страх, а з ним i свiй людський початок.

Марила волею. I знала: здобуду її, але не тепер, не вiдразу. Опiсля, коли обiйду i полонину, i озеро, i стару печеру, коли вiднайду стару вовчицю, котра наганяє на селян страх та змушує їх у цю пору пiдiйматися в гори. Так, я знала, її треба вбити ранiше за селян, а тiло принести вночi до їхнiх будинкiв, аби вони не забрели на моє обiйстя. Вбити тварину, аби задобрити людей. Люди i тварини. Чи є мiж ними якась iстотна рiзниця? Бо, коли вiрити книгам Марчелло, на самому початку її не було, всi спiвiснували разом.

Та й тепер, хiба велика рiзниця мiж Флооро та мною, тiєю, котра ще кiлька рокiв тому, не думаючи нi над чим, хилиталась солоними водами у пошуках кращого, ще не пробуваного делiкатесу життя? Подiбно до малого, я жила у свiтi, де немає нi краси, нi мистецтва, нi любовi, нi дружби. I незалежно вiд моїх чи його просторових перемiщень, ми не могли вiднайти себе. Iснувала тiльки одна рiзниця: вiн не шукав, бо не знав про її iснування, а я — бо не хотiла знати…

Тим часом вовчиця почала ночами навiдуватись до дверей нашого хлiва. Про це свiдчили слiди її лап. Єдине, що спало менi на думку, це вбити її самiй, аби вночi кинути її холодне тiло десь бiля села. Бо я не хочу позбуватися сенсу життя саме тепер, коли Господь привiв мене на цю прадавню полонину, неподалiк котрої, за розповiдями гохобердорфцiв, жив старий та жахливий Альмгайст; давно, принаймнi так кажуть (а хто каже, не знаю, бо всi розповiдi про нього починаються i закiнчуються таємничим «кажуть»), вiн вбивав нечестивих пастухiв, котрi наважувалися не вiрити в нього, духа альпiйських полонин. Тут менi вiдкрилась одна з таємниць: людина не народжується людиною. Вона нею виховується. Та менi не ставало легше вiд цього.

Але вовчиця, гнана голодом та холодом (а може, ще й самотнiстю?… Та нi, таке поняття як самотнiсть їй не вiдоме, бо самотнiсть тварин — це не втеча вiд власних страхiв та комплексiв, як у мене, це — звичний стан несвiдомостi), приходила до нас попiд вiкна. Завжди безшумно, мов Альмгайст, гiрський дух, його величнiсть Привид, котрого так боялись легковiрнi тiрольцi. Я майже нiколи першою не чула її крокiв, хоча спала чутливо, немов маленький, виморений життям зi мною, Флооро. Я розумiла, що вiн так довго не зможе, йому важко тут, у в'язницi з чотирьох стiн, вiн хотiв до них, своїх довгошерстих, давно не стрижених побратимiв, котрi вже давно, щойно зник його запах, вiдкинули мого хлопчика, вiдреклись його, бо нiколи i не пам'ятали його обличчя, знали тiльки запах. Нiби й не було для них мого маленького сина, нiби вiн, безпомiчна дитина, перестав для них iснувати, як перестав би iснувати баранчик, котрого вiдвели на зарiз, аби здерти шкiру, а м'ясо вiддати милим рiздвяним гостям.

Першим завжди вiдчував вовчицю Флооро. Здавалося, у нього була фантастична тваринна здатнiсть чути не лише звуки. Ми саме спали. Як уже повелось у нас вiднедавна, я лягала бiля хлопчика, обiймала його однiєю рукою, а вiн, насторожено глипаючи на мене, ще десь годину не мiг заснути, бо мiй запах не будив у ньому довiри до мене.

Вiн сприймав свою найнiжнiшу виховательку за iстоту з iншого, не його свiту. Малий не мiг нiяк зрозумiти, що ось ця низькоросла жiнка, двонога iстота, котра пахне зовсiм не вiвцею, може бути для нього чимось таким, чим були мами-овечки iз невимитим вим'ям. Iнколи я геть втрачала глузд. Спочатку заходила до хлiва, вилежувалася на вкритiй сечею та дрiбним послiдом пiдстилцi, потiм притискала до тiла баранчикiв, i тiльки так поверталася до сина.

Спав вiн завжди неспокiйно, i тому, коли вовчиця (а може таки татцельвурм?), одним словом, коли невiдома iстота пiдкрадалась до нашого обiйстя, маленький Флооро якимось енним чуттям вiдчував щось не те i вовтузився на пiдлозi, сопучи та голосно дихаючи. Спочатку я не надала цьому належного значення, думаючи, що мiй хлопчик, як це часто траплялось, просто тужив за звичною йому обстановкою.

Але одного разу вранцi, коли альпiйське сонце сповiщало про близький кiнець зими, я вийшла за чимось на подвiр'я і помiтила на гладенькiй поверхнi високого снiгу вiдбитки її лап.

Забувши про свого хлопчика, кинулась по свiжих слiдах, аби вiднайти її лiгво. Але хитра тварина, як я i припускала, ховала свої слiди у володiннi густого лiсу.

Вiдтак засмучена, стомлена, повернувшись додому, я не побачила як завжди апатичного хлопчика, котрий сидiв або лежав на овечiй шкiрi, та тiльки iнодi водив за мною очима. Серце боязко тьохнуло, але вiдразу, разом iз серцем та скрипом дверей, тьохнуло щось i пiд високим смертним ложем Марчелло. Ставши на колiна, я зазирнула туди, i побачила свого хлопчика. Його перекривлене обличчя щемiло фiзичним болем та нерозумiнням цього болю: лiва скоцюрблена ручка лежала витягнута, i вiн дивився то на неї, то на мене, можливо, уперше вiдчуваючи сильний фiзичний бiль. Його обпечена шкiра набубнявiла пухирцями, i єдине, що я знала ще з дитинства, то це те, що до рани потрiбно прикладати курячi жовтки. А оскiльки про курку та яйця тут зовсiм забула, так само, як i не пам'ятала про свiй колись розбещений смак (вiдмовлялася на кораблях вiд простої їжi, бо — нам подавай тiльки делiкатеси), то я просто простягнула до свого хлопчика руки. I тодi рухнула лавина в моїй головi. Вона падала так звисока, бо гори, що накопичували її, були занадто гостроверхими, що я вiдразу, бiля лiжка, лiгши на пiдлогу, вхопилася своїми короткими руками за голову, яка знала тисячу зачiсок, кольорiв та типiв завивок, i скиглила, зцiпивши зуби.

На овечих очицях Флооро не було i тiнi слiз, бо ж сльози — це те, чому можна навчитися вiд людей, реагуючи на свої або чужi емоцiї.

Через кiлька годин хлопчик таки вилiз зi свого сховку, аби бiльше нiколи (а часу нам уже майже не залишилось) не пiдходити близько до камiна. Хоча ранiше любив грiти свої дитячi атрофованi кiсточки бiля жовто-палючих язикiв, годинами безтямно дивлячись на чудернацьку гру полум'я.

Обпiкшись, бо ж хотiв вiдчути те, що йому подобалося, ще ближче, бiльше нiколи не сiдав на моє улюблене мiсце. Тримався осторонь. Пам'ять таки животiла спалахами у його головi, аби не зiтерти iнстинктiв виживання.

Того самого вечора, коли я вкотре ходила кiмнатою (а у мрiях була уже порослою шерстю ягницею, яка бiльше не думає про життя), я раптом згадала про мазану пiч надворi — у таких печуть фермери хлiб. Кинулась до неї, вiдчуваючи, що саме в її черевi лежатиме щось важливе. Адже тiльки там я нiчого не шукала.

I таки не помилилася, бо там була iсторiя Флооро. У списаному на початку товстому зошитi йшлося про зиму мого приниження, про лавину, котра закинула мене до пiдвалу, вберiгши моє життя i вiдiбравши Кевiнове, аби дати зрозумiти менi котрусь iз iстин, що я їх або розгубила, або не зрозумiла.

У щоденнику старий писав про Герлiнде та про Марiйхен, яка, живучи у материному зимiвнику, час вiд часу навiдувалась до старого.

Фатальна ж подiя трапилась пiд час лавини, коли Чавакута, взявши Марiю силою, зачав iз нею мого синочка Флооро.

Щоденник Марчелло виявився говiркiшим за свого власника, бо розповiв менi те, що приховував старий.

Першi пострiли

Iнколи вночi, виморена голодом та зимою, вовчиця тихо пiдкрадалась до вiкна. Тодi Флооро починав дихати зашвидко та заглибоко. Двiчi я навiть бачила її трагiчнi обриси. Але таємничого татцельвурма бiля неї не було. Та й не вiрилося менi, що вони можуть ходити по здобич у парi.

Тим часом, гортаючи книги Марчелло про диких дiтей, я дiзнавалась багато нового. До прикладу, що у двох iндiйських сестричок, Амали та Камали, по-котячому блищали в темрявi очi. Уявити собi людськi змiни аж до такої мiри було не пiд силу. Хоч я i мала вже ось тут, бiля себе, свого маленького баранчика.

Iнколи я блукала горами, доки вечори не застилали вiд мене снiг, що вбирав у свої бiлi пухкi килими слiди життя та мовчання. Блукала, доки одного разу, вже пiсля того, як помiтила вовчi пастки, почула перший пострiл, що розкотистим громом розколов нашу сповнену зусiбiч таємницею тишу на друзки страху. Через кiлька годин, коли я, налякана такими смiливими дiями селян, переховувалась у заметенiй снiгом дерев'янiй хижцi, що впиралася кам'яно-бетонними ногами у похилий берег гори (у нiй пахло духмяним сiном, що його господар, мабуть, ще не так давно, як тiльки-но худоба поїла всi домашнi запаси, забрав до стодоли), почула завивання псiв, якi хоч i не знали, на що вони полюють, проте радiли такiй пригодi, перегавкуючись, мов тi вiвчарi, що переспiвувуються через гори…

Боячись за свого Флооро, я була змушена просидiти там до сутiнкiв, доки не стихли собачі голоси та вiддалений гомiн людей, котрi, на щастя, сьогоднi не натрапили на вiдбитки моїх лиж-черевиків, не вiдчули мого духу, не дiзналися про моє iснування тут, за лiсом, бiля полонини самого Альмгайста, неподалiк вiд озера, де, за легендами, у сiрiй скелi мешкав жахливий та невловний татцельвурм.

Вони пiшли, а я, та, котра завжди так насмiхалася iз життя, котра з дитинства була впевненою, що житиме на сотому поверсi одного iз модерних хмарочосiв, поверталася до своєї хатки, де, зiщулившись, без жодної мети проживав життя мiй хлопчик Флооро.

Того вечора знову купала сина, хоч вода наганяла на нього такий страх, який в менi будила думка про неспокiйний дух Марчелло, що приходив у снах i сварив мене за те, що його оголене тiло незабаром, коли танутимуть снiги, розкладатиметься, перетворюючись на гнилизну — вiчнiсть, зiткану з нiчого.

Але я мусила купати його: за допомогою води привчала хлопчика до перепадiв тепла та холоду. Бо провiвши своє життя на гiрських полонинах, де влiтку було тепло, а вночi зимно, вiн пристосувався не вiдчувати тiлом рiзницi у температурi, йому не були знайомими такi людськi хвороби як грип, кашель чи запалення. Вiн любив снiг i любив молоду траву, бо жив у гармонiї з природою.

Я купала його в гарячiй водi у довгому i холодному коридорi, а потiм ставила на пiдлогу, такого безпомiчного та нажаханого, мокрого, залишаючи бiля нього кiлька овечих шкур, аби вiн, задубiвши вiд холоду, закутувався у них. I хоча знала, що взяти до рук вiн нiчого не може, бо вони були для нього лишень переднiми лапками, котрими можна щось вигрiбати з-пiд сiна або тупати на iнших овець, коли доводиться вiдстоювати материне вим'я, проте вiрила у прихiд дня, коли Флооро збагне, що шкiрами можна накрити тiло вiд холоду, зiгрiтись. Вiрила, що зрозумiє, що його скоцюрбленi кiнцiвки — не овечi ратицi (чого вiн також не знав), а людськi пальцi, створенi для того, аби ними торкатися чи хапати.

…

Вони полювали. А вовчиця, гнаний голодом хижак, навiть не думала йти на запах м'яса до силець, у котрi мала втрапити.

Днями блукаючи горами, а вечорами повертаючись до сина, я стiльки разiв балансувала мiж смертю та життям, стiльки думала про мову та нiмоту хлопчика, що врештi менi також розхотiлося говорити. Бо я розумiла, що хоча мова i є найнезбагненнiшим досягненням людства, для мене вона стає загубленою, адже вiд цiєї зими мушу говорити зi своїми дiтьми виключно мовою серця.

I немає менi вороття, дороги назад — уздовж стiни сiрих, холодних, жорстоких i водночас прекрасних та лагiдних Альп. Уже занiмiли вибухи. Бiльше не пiдривали лавин, рятуючи вiдсталi та впертi села вiд загибелi. Заспокоївся навiсний снiг, вiдлiтаючи на хмарах у колообiг безмежжя. Пiдвечiрками добрiшало сонце. Наступного року синоптики не передбачатимуть навiсних снiгопадiв. I це добре, адже я бiльше не хотiла опинятись у серединi затяжної лавини смертi. На село насувалась передвесняна пора.

Я мовчала. Нiмувала ще й через те, що жодне слово не будило в свiдомостi мого Флооро якихось асоцiацiй. Нi, я не здалась, як дехто з хворих, не опустила рук, я просто хотiла мовчати. Бо коли говорила, мене не розумiли, не хотiли розумiти, не вiдчували вiбрацiй мого голосу. А тепер я житиму нiмо iз хлопчиком, якого жодний логопед на Землi не навчить вимовляти слово «мама».

Знахiдка

Вони таки знайшли мертве тiло старого Марчелло. Вони поспiшали, блукаючи горами, котрi, нашвидкуруч збираючи бiлизну краєвидiв, покидала зима. Селяни знали, що коли зiйдуть на село талими водами снiги, каламутячи питну воду, нi вовчицi, нi татцельвурма на вислiдкуєш, бо м'якi килими шовкових трав (тих, що ними тiрольськi дiтлахи, складаючи мiж великими пальцями рук, висвистують дивнi мелодiї, що аж птахи стурбовано озираються у пошуках небезпеки) вбиратимуть у себе слiди нiг альпiйського монстра.

Снiг уже не тримав на собi грубих черевикiв гохобердорфцiв. Вони провалювалися, вгрузали, iнколи навiть мiсили болото, що чвакало пiд невицвiлою за зиму (бо раптово замороженою) травою. Снiг зрадливо блищав на сонцi краплями поту. А на обличчях чоловiкiв весною розквiтала невимовна радiсть пережитої зими. Хоча всi добре знали: ще буде лiто i будуть обвали сiрого каменю. Та це вже не так лячно, як зсув лавини…

Шукали повсюди, натикаючись на мої слiди. Шукали завзято, не пропускаючи нi камiнчика, пiд котрим мiг би залягти грiзний у своїй жорстокостi та ще грiзнiший у невiдомостi татцельвурм. Ходили купками, не роздiляючись, нiби боялися побачити привид полонини, котрий гнатиме їх, караючи за давнi, ще з легенди, грiхи.

Стороною обходили тiльки озеро та скелю, нiби залишаючи їх на десерт, а насправдi жахаючись, адже звiдти, казали пастухи, по ночах чути розтривоженi голоси-завивання.

Шукали, аж доки не дiйшли до урвища, на краю якого ще не затяглися невiдомiстю слiди моїх лиж та старих дерев'яних санок. Аж доки не зазирнули туди, де оголеною безпораднiстю волало до них грiховне тiло Марчелло.

Котрийсь iз чоловiкiв, що кiлька рокiв тому, трусячись вiд страху та холоду (але згораючи вiд тваринної, непереборної цiкавостi), у негоду змушений був переховуватись у садибi iталiйця, упiзнав дiда. Ця пригода нагадала йому стару, як Гохобердорф, iсторiю про молодикiв, якi вiд нудьги вирiзали зi шматка дерева мстивого Альмгайста, i, поклавши його за стiл, збиткувалися з нього, аж поки третiй, наймолодший, не заступився. А тодi саме була пiзня осiнь, на дворi бушувала негода завиванням ображеного духа. I вiн без звуку ввiйшов до хати i вбив кривдникiв, зберiгши життя тiльки найменшому — пам'ять про себе, аби страшна легенда понеслася сiрою поверхнею гiр-слоненят та зеленими полонинами, аби переходила вiд ватри до ватри, наганяючи страх на вiвчарiв, змушуючи їх усе голоснiше й голоснiше виспiвувати високоголосе «Holadaittio».

Чоловiк стривожено крикнув, що то вiдьмак-Марчелло, на чийому подвiр'ї водиться нечисть, i що треба пiти до його хати, чи то забрати худобу, чи вбити її, аби бiльше не було i духу ворожби на цих заснiжено-квiтучих землях. А хату або спалити, або розкидати, щоб бiльше нiхто не селився на проклятому мiсцi.

Перестрашенi, а через те занадто рiшучi, вони поверталися до свого маленького високогiрного села, де жили привиди сiрих скель. На їхнiй дорозi, на старiй посохлiй яблунi цiлу вiчнiсть висiлизненацька замороженi, а тому немов свiжi, зеленi яблука.

У струмку, пiд вже тонким льодом, старанно обходячи камiння, гадюччям звивалась чорна вода. Темна тонка трiщина розтинала важкий, набухлий весняною вологою снiг.

Вони знали, що там, пiд снiгом та льодом, вирує не звичайний собi струмок, а майже рiчка. Тому обходили її стороною, за кiлька метрiв вiд берега. Бо вважали святотаством мiсити черевиками слiди життєдайної води, завдяки якiй, вони, горяни, то живуть, то помирають.

Поспiшали додому, аби зранку, нажаханi, проте рiшучi, гуртом, разом зi своїм католицьким пастирем, вступити до володiнь Альмгайста, звiльнити зачаровану полонину вiд духiв минулого, привидiв темряви, викорiнити звiдти свiй власний страх i, врештi, бодай на сонячне лiто зануритись у важку роботу, аби винести iз неї бiоплоди, котрi пройшли б усi екологiчнi тести i могли залягти на полицi модерних вiденських холодильникiв та морозилок.

Вночi гохобердорфцi молитимуться у маленьких капличках на своїх подвiр'ях, благаючи Бога про допомогу.

…

По пiвночi, порушивши клятву, прибiгла заморена Герлiнде, просячи впустити її до хати, ходила попiд вiкнами, доки я через коридор вiднесла закутаного Флооро в отару овець. Проте я не впустила її. Мовчки прийняла звiстку про завтрашнiх гостiв, котра лягла на мене важким каменем спогадiв: люди, не здатнi зрозумiти людей, люди, котрих страх жене на скоєння смертi, завтра прийдуть до мого будинку з благородною мiсiєю очищення. А я?

Вона пiшла, переконана, що я геть лишилась розуму, адже так i не озвалася до неї. Та вона виконала свiй обов'язок — попередила про небезпеку. Небезпеку? Але чого б це я мала боятися? Що зробила не так?

Хiба тiльки те, що навчилась любити маленьку iстоту, котру так важко вiдчути та зрозумiти. Хiба ще й те, що зумiла вiднайти дику дитину у собi, мовчазного самiтника Хаузера, котрий помiчає те, чого не здатнi бачити iншi. Той, який вiрить, що веселка i людина — двi рiвноцiннi iстоти. Що сонце i Бог — рiзнi сторони одного цiлого. А за вiру у такi речi не карають. Я знаю.

Баба пiшла, не отримавши вiд мене у вiдповiдь навiть пригорщi слiв, на котрi чекала, мов голодний на милостиню. Я чула, як танули її кроки, кроки жiнки, яка не могла забути Образу своєї доньки. Вiн гнав її уночi аж до мене, прагнучи врятувати чиєсьжиття.

Думаючи, що робити, я снувала кiмнатою, доки мiй вже натренований слух не вловив незрозумiлi шорох та писк. «Невже почалось»? — обiрвалося в менi, бо ж я так не хотiла зустрiти у хлiвi людей! Вхопивши зi стола великого ножа Марчелло, кинулась до Флооро.

Вiдчинивши дверi, першим, що я побачила у сiрому свiтлi свiтанку, — червона пляма на тоненькiй шиї лежачого Флооро. Моє серце-кулька враз напнулось i ледь не обiрвалось. Iнтуїтивно вхопившись за лiвий бiк, дивилася на свого занiмiлого хлопчика долю секунди.

Переляканi вiвцi збилися докупи, а мiй маленький хлопчик Флооро лежав на устеленiй сiном та послiдом пiдлозi. Iз його перегризеного горла ще сочилась ясна кров людини-вiвцi.

Що трапилося? Чому саме вiн? Може, через те, що в хатi старого Марчелло вiн перестав вiдчувати запах небезпеки?

Мiй хлопчик… Флооро, який вiдгукувався тiльки на звук «оооо»… О, яким вiн був прекрасним у своїй безмовності!

Я схилилася над його тiлом, аби прикласти пальцi до вiдкритої рани i зупинити кровотечу. Флооро розплющив очi. Його поглядом тихо скрадався бiль. Юним тiлом пробiг тремтливий струм конвульсiї. Це надало менi снаги. Вiн виживе, подумалось менi, i в той момент я спочатку на рiвнi пiдсвiдомостi, якимось енним чуттям вiдчула погляд диких та голодних очей на собi. Спробувала рiзко розвернутися, та було вже пiзно: сiре та худе тiло вовчицi, котра хотiла вiдвоювати поживу, летiло на мене у довгому смертоносному стрибку. Червона, закривавлена пащека скривилась у хижому оскалi, оголивши гострi рiзцi, i тiльки її вовче гарчання примусило мене мiцно схопити в долоню холодного ножа…

Сонце стояло високо, коли я розплющила очi та повела туманним поглядом. Кошара була порожньою, лише кiлька безпритульних баранчикiв, втупившись в одному напрямку, нерухомо стояли за поламаною огорожею. Я вiдчувала на губах солодкуватий смак засохлої кровi. Болiла прокушена рука, якою я, очевидно, пробувала захиститись. Але бiль цей був нiчим, був нiщо, бо бiля мене не лежало тiло мого сина Флооро. «Вiн був ще живий», — блискавкою промайнуло у моїй головi. I ця думка повернула мене до життя. Я не боялась Альмгайста! Мене не можна було залякати полониною та печерою. А татцельвурм не мiг би завдати бiльшого болю! Бо що ж таке бiль, порiвняно зi страхом нової втрати сенсу життя?

Пiдвiвшись, я пошкандибала до нашої кiмнати, нашвидкуруч перебинтувала закривавлену руку. Заповiльненими слайдами виринав у моїй свiдомостi пережитий поєдинок. Вийшла до сiней, де, приперта до стiни, стояла стара рушниця вiдлюдника Марчелло. Потягнулася здоровою рукою до набоїв. Робила все швидко, бо думка про стiкаючого кров'ю Флооро не дозволяла гаяти нi секунди. Минула година, не бiльше! Менi хотiлося вiрити в це. Адже не могло все закiнчитись ось так! Зняла з дерев'яної полицi старого лiхтаря i поспiхом вийшла з хати.

Провалюючись у м'який, мокрий та холодний снiг, з почепленою на плече рушницею та зi смолоскипом у руцi, важко долала навіть метр: болiла нога, щодалi бiльше розпухало подряпане око, з руки все ще просочувалась через намотану ганчiрку кров. Але я не зупинялась. Iшла кривавими слiдами-цяточками мого хлопчика, тiло котрого, судячи з вiдбиткiв на тьмяному снiгу, вовчиця тягнула в зубах. Я поспiшала до сiрої та холодної печери Альмгайста. Була впевненою, що знайду їх саме там. Дiставшись до печери, я геть знесилiла. Так i є, вона пiшла до сiрої та холодної печери Альмгайста. Ось хто тут є нечистим духом!

Запаливши лiхтарик, я, скрадаючись, увiйшла до високого, на мiй зрiст, лiгва. Обережно ступила кiлька крокiв, тривожно роззираючись довкола. Iти розлогою печерою було не важко, але страх пройняв мене аж до кiнчикiв пальцiв. Коли йдеться про твою беззахисну дитину, то немає нiчого, що може тебе зупинити: нi найжахливiша лавина, нi татцельвурм. Адже є тiльки одне бажання, бажання добра синовi.

Нарештi я знайшла її лiгво. Воно було встелене сухим листям та залишками кiсток вкрадених у селян тварин. Глухим гупанням вiдбивались вiд холодних стiн печери мої тихi кроки. Всюди панувала моторошна тиша. Нiби життя причаїлося в темрявi, аби завдати менi останнього, проте на цей раз точно смертоносного удару. Бо без живого Флооро я не матиму бiльше мети.

У одному із закуткiв печери (а була вона майже безмежною, бо я всюди бачила вiдгалудження-ходи) лежали два трупи: захололий хлопчик та затвердла вовчиця. Раптом менi здалося, нiби якась тiнь метнулася до iншого кутка, туди, де монотонно скрапувала вода. Рана вiд Марчеллового ножа у правому боцi вовчицi вже не кривавила. Навколо неї збилися пасма, злiпленi кров'ю жмутки шерстi. Я схилилася над обличчям сина, аби поцiлувати його в чоло. Його шия була розгризеною майже навпiл. Сьогоднi вiн уперше не виривався вiд мене. Менi враз захотiлось, аби ми з ним оселились у зонi вiчної криги, тодi б я могла заморозити тiло й щодня на нього дивитися. Бо ж закиданий землею — значить втрачений. А я хотiла мати його поруч. Десь неподалiк почувся шурхiт. Я хотiла взяти Флооро на руки, аби виповзти звiдти. Та тiльки-но торкнулася рукою його тiла, знову почула iз неосвiтленого моїм лiхтарем закутка, загрозливе гарчання.

Нi, я не боятимусь, подiбно до селян (якщо вони, звiсно, таки правi), побачити те, що страшило їх вiками! Намацавши рушницю, звела її смертоносне дуло. Свiтло мого лiхтаря упало на незрозумiлу постать. Всього один натиск вказiвного пальця вiддiляв мене вiд завмерлого вiд несподiванки духа полонини. Це «щось» було занадто хворим i знесиленим (голодним), аби кидатися на людей. I я насмiлилась пiдкрастися ближче, аби убити цю дику ящiрку!

Першим, що я побачила у тьмяному свiтлi вогню — людський, хижий погляд рiзнокольорових очей, якi зеленаво свiтились бажанням вижити. Моє серце-кулька враз оголило усi свої пластиковi сторони. Боже, якими вразливими виявились його стiнки! Я дивилася на неї долю секунди, на дiвчинку вiд моєї плотi.

I вона стояла передi мною всього мить, долаючи замiшання. Вовчиця у людському тiлi. Дивилася на мене, не пам'ятаючи мене i не вловлюючи широких вiбрувань моєї безмежної любовi до неї. Дивилась, i вiдчувала до мене усю свою вовчу недовiру, усе своє тваринне нерозумiння мене як людини.

У моїй головi розкололася блискавка… Промайнули видiння лавини, доньки, чоловiка. Рушниця випала iз моїх рук, i я вiдчула, що втрачаю свiдомiсть.

Через лiченi хвилини найзатятiший носiй страху вступив на полонину Альмгайста.

Епілог

Мене знайшли по обiдi. Двоє смiливцiв, якi зайшли до печери, винесли мене звiдти, переживши справжнiй шок. У них тряслися руки i ноги. Вони казали, що крiм трупа вовчицi, бачили дiтей самого диявола у людськi подобi. Одне мало перегризене горло, а iнша — вiдгризену в лiктi руку, яку перед цим вони також знайшли в одній із розставлених пасток. Дiти походили на тварин. Але нiхто бiльше не хотiв зайти до проклятої печери.

Наступного дня її пiдiрвали, аби завалити назавжди вхiд у царство Альмгайста. На той час я вже лежала в клiнiцi Iнсбрука, куди мене доправили гвинтокрилом. Лiкарiв не так цiкавила моя рана на руцi, як моя хвороблива уява. Кiлькамiсячний курс iнтенсивної терапiї мав повернути мене до життя. Але я втратила цiкавiсть до нього.

Тiльки коли через рiк я прочитала замiтку, що в Гоходорфi вже цiлий рiк не бачили татцельвурма, голосно засмiялась на всю палату. Цi бевзi так i не зрозумiли, що цим «черв'яком» була моя маленька Кiттi. Самотня вовчиця пригрiла i полюбила її так, як я полюбила Флооро. Дивнi слiди на снiгу були її, а не мiфiчного татцельвурма. Уявляю собi, що пережила мати-вовчиця, коли вiдгризала їй ручку, якою вона потрапила до пастки. Обезкровленiй, помираючiй дiвчинцi потрiбен був харч, i вовчиця наважилася прокрастись до нашого хлiва, взявши звiдти найбеззахиснiшу жертву — мого Флооро. Проте рана вiд ножа Марчелло виявилась смертельною. Заповзши до печери, вона сконала, так i не проповзвши ще тридцять метрiв углиб.

Я ж дiйшла. Аби побачити дикi очi моєї доньки Кітті, яка помирала вiд вiдсутностi любовi. Моєї маленької дiвчинки, яку годували груди вовчицi. Вони залишилися там назавжди — двоє моїх маленьких дiток — у заваленiй печерi духа Альмгайста.

Людям не потрiбно те, що суперечить їхнiм усталеним поняттям. Тому мене нiхто не хоче слухати. Кажуть, геть збожеволiла ця емiгрантка. Смiються, кепкують з мене. У цiй клiнiцi мене прозивають «Татцельвурмом». Так i кажуть, «баба Татцельвурм». Бо я розгадала його таємницю. Таємницю моєї маленької дiвчинки, яка змушена була бiгати на чотирьох, бо її свого часу не любила її погана матiр.

Так, я знаю правду Альмгайста, i вона не настiльки жахлива, як видається людям. Ця правда — чарiвна. Любов до ближнього може бути всепереможною. Необов'язково, аби той ближнiй ходив на заднiх ногах i говорив з вами загальноприйнятими фразами. Необов'язково, аби вiн був навiть людиною.

Головним є те, що у вас у серцi… Не страх, а Любов…

Оберперфусс (Тіроль) — Відень, 2009

Післямова

Не знаю, чи личить автору говорити про власні комплекси. Проте, якщо переконувати читача в тому, що цей твір виник нізвідки і не має жодного емоційного відношення до мене, краще взагалі ні про що не розповідати.

«Татцельвурм» ніколи не планувався як тірольсьа історія і не носив цієї назви. Це, в першу чергу, була історія несформованого, сублімованого власного страху. Я відчувала, що мушу скласти докупи сплутані, ніби чужі, пазли.

Уперше я відкрила для себе «анти-мауглі», коли після затяжного періоду відчуття власної недосконалості та невдалих спроб щось в собі змінити, спробувала, за допомогою Інтернету, знайти відповіді на по-дитячому прості запитання: чому я — це я, чому саме така, а не інакша, чому саме так реагую на певні речі, чому чиню спонтанні, непередбачувані вчинки.

І коли мені ледь виповнилося двадцятьтри, я вперше прочитала у всесвітній мережі, що неконтрольовані емоції — це не що інше, як захисні механізми, котрі сигналізують про небезпеку з минулого, тоді ж натрапила на історію про прототипа Мауглі — дику індійську дитину, котра насправді ніколи не навчилася жити поміж людей і померла у важкому відторгненні суспільством. Після цього вервечкою потяглися імена та історії інших діток: дикого Петра, безіменної дівчинки-свині, Віктора з Аверона, Анни, Ізабелли, Каспара Хаузера. На моє прохання подруга надіслала з Німеччини документальну працю Блументаля «Побратими Каспара Хаузера» (Blumental, «Kaspar Hauser Geschwister»). Автор книжки зібрав усі відомі випадки виявлення людей поза межами суспільства, починаючи з напівсимволічних міфів та легенд та закінчуючи документально підтвердженими фактами нашого сьогодення.

Вони полонили мене, ці історії диких дітей, котрі так ніколи й не змогли інтегруватися в людське середовище, котрі зовсім не мали емоцій, відчуттів і у більшості випадків помирали невдовзі після виявлення. Вражаючим було те, що здичавілі діти — надбання не тільки давно минулих століть. Історії відомі випадки двадцятого століття: Андрєй та Ваня із Чехії, Оксана Малая з України, Віктор Бар із США, Іван Мішуков із Росії. І навіть у нашому прогресивному двадцять першому столітті не обійшлося без зламаних дитячих життів — Андрєя Толстука і Наташи Міхайлової з Росії та Рохома Пгіента з Кампучії.

Пізніше доля закинула мене до високогірного тірольського села Оберперфус. Була холодна і засніжена зима. Я дивилася на протилавинні пастки і сподівалася, що вони витримають снігову масу. Одного разу по радіо пропонувалося почати ранок хвилиною мовчання — то був день траура за загиблими десять років тому жертвами лавини. Мені закортіло побачити постраждале під час лавини село Гальтюр і відвідати Альпінарій — музей лавин. Дорогою до села в автобусі я вперше почула історію про татцельвурма. Я взяла в бібліотеці збірку тірольських легенд і того ж вечора зрозуміла, що твір визрів. Мені захотілося поділітися своїми міркуваннями з тими. Хто мучиться подібними переживаннями, адже у нашому суспільстві не прийнято обговорювати власні комплекси і, що найприкріше, — ми ніколи не зізнаємося про тваринну сутність, яка іноді в нас проявляється.

Каспар Хаузер. Його ім’я є синонімом диких дітей

Вихована вовками індійська дівчинка Камала ніколи не навчилася ходити на двох

Снігова жінка. Фото зроблене автором у музеї лавин „Альпінарій” села Гальтюр (Тіроль), де у 1999 році лавина забрала життя тридцять однієї людини

Дитина-вовк робить перші кроки до знайомства із сільськими малюками

Татцельвурм. Фото Балкена

Штоленвурм (Інша назва татцелвурма) — „чорній черв’як” нападає на виню. Малюнок зі старої австрійської книги

Капітолійська вовчиця годує Ромула та Рема, легендарних засновників Рима. Бронзова скульптура (500–480 рр. до н.е.)

[1] За старою тірольскою легендою, Langtuttin — жінка з довгим і витянутим бюстом, вар'ятка, котра пропонувала усім зустрічним дітям скуштувати її молока

(обратно)

Оглавление

Полiт тривалiстю у шiсть років

…

Нелюбов

У полонi скель

…

…

…

…

Нове життя

…

…

…

…

Тепле тiло щоденника

Помутніння

Першi пострiли

…

Знахiдка

…

Епілог

Післямова